Східний Фронт by volodjka

СХІДНИЙ ФРОНТ З ЖИТТЯ СОЛДАТА

ВІД АВТОРА: Ця книга присвячується воїнам десантникам 25 Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади та всім військовослужбовцям інших військових частин України, які захищали, захищають та будуть захищати її незалежність та суверенітет не шкодуючи свого життя та здоровя заради щасливого майбутнього у процвітаючій та незалежній Україні

ЧАСТИНА ПЕРША Прощання з рідною домівкою Весняний ранок 2014 року був теплим і сонячним. У повітрі відчувалося перше тепло довгоочікуваної весни. На деревах з’являлися перші бруньки, а по дорозі текли, немов стрімкі гірські потоки, маленькі річечки з талого снігу. Паперовий кораблик, якого відправив в плавання сільський хлопчинка років п’яти, стрімко попрямував бурхливою річечкою назустріч невідомості. А хлопчинка вже майстрував маленькими, але вправними рученятками нового лайнера, щоби знову відправити його в далеке плавання по весняних річках із талого снігу. Снігу якраз цього року насипало багато, і тепер він довго буде танути, так що малюк встигне ще не один кораблик спустити на воду та, як справжній адмірал, керувати цілим флотом. Промені весняного сонця заглянули в звичайну квартиру, де мешкала звичайна українська родина — Максим із дружиною Ольгою та двоє їх синочків — Вадим, 12 років та Герман, 5 років. Сім’я ще мирно спала та кожен бачив свої приємні та солодкі сни. Сонячні зайчики, немов малі бешкетники, застрибали по квартирі та по ліжку, де спав Максим, і почали, бешкетуючи, лоскотати йому повіки. Максим прокинувся раніше, ніж звичайно. Думки про події в країні усю ніч не давали йому спати, тож лише під ранок чоловік зміг заснути, але природа, у вигляді сонячних зайчиків, нагадала йому про те, що час прокидатися та збиратися на роботу. Як і завжди, Максим спочатку зварив каву

для себе та коханої дружини, і пішов до ванної кімнати приводити себе в порядок перед роботою, тому, що через декілька хвилин прокинеться дружина, і, як належить жінці, почне бігати по квартирі, запізнюючись на роботу. Жінка хоч серед ночі почне збиратись, все одно їй не вистачить часу. «Ох, уже ці жінки!» — подумав Максим та пішов вдягатись і прогрівати автомобіль. Виїхавши з гаража, Максим сидів у машині та чекав, поки нагріється двигун. Із новин, що звучали з автомобільного радіоприймача, він почув, що ситуація на сході України загострюється, і збройні сили чекають на добровольців. «Що ж робити? — подумав він. — Як же бути?» Душа та все його єство рветься захищати країну, але вдома сім’я та улюблена робота. Як же не помилитися та зробити правильний вибір? Ці думки не давали Максимові спокою. З дитинства він мріяв про військову службу але доля склалася інакше. А тут така нагода здійснити свою мрію, та ще й з користю для своєї улюбленої країни, яка має таку мелодійну та красиву назву, — Україна. Із цими думками, прогрівши двигун свого «Фольксвагена», Максим під’їхав у двір до свого під’їзду та, зупинившись на стоянці, вийшов із автомобіля і підійшов до знайомих односельців, які стояли в колі та про щось жваво розмовляли. — Привіт! Що за вранішні збори у вас? Що обговорюєте? — Привіт Максиме! — привіталися хлопці. — Ти на роботу? — Так. — відповів Максим. А ви куди це із сумками зібралися? — А ми їдемо до військкомату по повістках. Будемо захищати Україну у складі однієї з механізованих бригад Збройних Сил. — Зрозуміло. — сказав Максим, і в його очах промайнули іскри образи та заздрощів за те, що він зараз не з цими хлопцями. Максим ще 2001 року був звільнений зі строкової служби за станом здоров’я, і з військового обліку був знятий, як непридатний до військової служби. Тому він розумів, що йому повістка не прийде. У цей час, як завжди запізнюючись, з під’їзду вибігла Ольга з дітьми. Кожного ранку перед роботою Максим з дружиною завозили синів до школи та дитячого садочка. От і зараз сім’я рушила за звичайним маршрутом. Приїхав до свого просторого та світлого офісу в центрі міста, з дорогим ремонтом та багатим інтер’єром. З вікон офісу розкривався напрочуд гарний краєвид. Вони виходили на набережну, і Максим постійно любувався величністю та могутністю самої гарної та безкрайньої річки України під історичною назвою Дніпро. Подумати тільки! Скільки ці води пережили та побачили! Іще наші пращури, героїчні козаки, ходили цими водами в свої далекі походи до берегів Османської імперії. Як Дніпро допомагав своїм людям боротися з фашистською навалою під час

Великої Вітчизняної війни! Та який гарний вид має набережна Дніпра в наш час! Максим Коваль, як завжди, сів у своє дороге шкіряне крісло та увімкнув комп’ютер. І все було нібито як і раніше, але думки про рідну неньку Україну і про те, що вона потребує зараз допомоги своїх синів, як ніколи, не давали йому спокою. Тримаючи свій мобільний телефон із відкритою телефонною книгою та номером знайомого воєнкома, Максим не знав, що йому робити. Як він пояснить своєму керівництву свої наміри, адже працює тут лише місяць і не хоче нікого підводити. Та й роботу втрачати не хочеться. Але, з іншого боку, якщо терористів та загарбників не зупинити, то вони прийдуть і в його місто. Тоді все одно не буде в нього цієї роботи. Думав, як він пояснить свій вчинок дружині та дітям. Чи зрозуміють його рідні та близькі люди? Голова Максима розривалася від цих думок, а рука вже набирала номер телефону воєнкома. Максим підніс слухавку до вуха. — Алло! Доброго дня, товаришу полковнику! Це Максим. Пам’ятаєте, я хотів стати резервістом у повітряно-десантних військах? — А-а-а-а-а! Згадав. Що трапилось, Максиме? — запитав полковник Макаров. — Товаришу полковнику, я хочу вступити до лав Збройних Сил України, тим паче зараз, коли країна в неабиякій небезпеці і потребує допомоги від кожного її громадянина. — Чудово! — почулося на іншому кінці. — Якраз зараз я планую відправку добровольців до 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади. Тобі потрібно прибути з речами до військкомату сьогодні до сімнадцятої години, та поїдеш служити. Максим дуже зрадів та відчув сильне полегшення на душі. Немов кайдани з рук злетіли та камінь із серця. Душа його раділа та співала! Але радість швидко змінилася смутком. Як же тепер пояснити все керівництву на роботі та дома сім’ї? Це зараз стало найбільшим питанням для Максима, тож він знову набрав номер воєнкома. — Алло! Вибачте, що знову Вас турбую, товаришу полковнику. А чи не могли би ви видати мені повістку. Щоб я міг показати її на роботі і вдома, аби виправдати себе перед директором та своєю сім’єю? — Без проблем! Підходь, випишемо тобі бойову повістку. Максим знову відчув приплив радості та гарного настрою, оскільки все складалося на його користь. Дорогою додому Максим зателефонував своїй любій дружині, яка цього часу перебувала на роботі і ні про що не здогадувалася. — Алло. Привіт, люба! Як справи на роботі? Як твоє самопочуття? — Привіт, любий! Все добре, тільки роботи багато.

Дружина Максима Ольга працювала менеджером у відділенні одного з найбільших банків України. Працювала багато й важко, натомість, як і майже скрізь в Україні, отримувала дуже малу зарплатню за свій розумовий та фізичний труд. Ця праця нагадувала роботу на панщині, коли за часів панів селяни за копійки на них тяжко працювали, щоби нагодувати своїх дітей, а пани цього часу розважалися та ставилися до людей гірше, ніж до своїх дорогих собак. Так і зараз пани банкіри та можновладці, з великими повислими животами, на коротеньких ніжках, з маленькими та тваринними оченятками які ледь видніються на фоні свинячої морди, знущаються з людей, обманюють та привласнюють собі все, що тільки можна. Тому й хочеться покласти край їхній безкарності. — Я зараз їду додому, — сказав Максим дружині. — Бо мене викликали до військкомату та вручили повістку. І сьогодні я маю вже відбути до місця служби в селище Гвардійське Новомосковського району. — Як!? — здивувалася Ольга. Тебе ж не мали брати до війська! В тебе ж хвороба серця! — Зараз беруть всіх, — відповів Максим і засмутився, що приходиться обманювати дружину. Але нічого не вдієш. Так треба. — Я зараз відпрошуся і приїду додому, — сказала Ольга, — щоби тобі допомогти зібратися. А надовго тебе забирають? — Та ні. Кажуть, що на десять днів, ну максимум, на місяць, на навчання. «Знову збрехав» — подумав Максим. — «Ну, а що я їй ще скажу!?» — Я за кермом, поговоримо вдома, — сказав Максим дружині та завершив розмову. «Із дружиною поговорив. Тепер час повідомити свого директора», — подумав Максим та набрав номер Василя Івановича. — Алло! Василю Івановичу, доброго дня! Тут таке діло, не знаю як вам навіть і сказати. — Що трапилося, Максиме? Щось на роботі? — Ні, — відповів Максим. — Мене призвали до війська на захист України і сьогодні я маю відбути до місця служби а саме у розташування 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, яка перебуває в селищі Гвардійське Новомосковського району. — Тоді тебе звільнено! — почув у слухавці Максим. «Та й нехай!» — подумав хлопець. — «Як настане мир в країні, то знайду собі нову роботу, в новій та процвітаючій Україні, де

не буде більше панувати корупція та правила життя не диктуватимуть можновладці і так звані слуги народу. А все буде для людей та відкриється безліч можливостей». Коли Максим приїхав додому, то Ольга була вже вдома та готувала йому їжу в дорогу. В квартирі пахло чимось смачним, наче йде підготовка до якогось свята. Зайшовши на кухню, Максим побачив заклопотану та схвильовану дружину яка щось варила та смажила. — М-м-м-м-м-м! Як все смачно пахне! — сказав Максим, і взяв з каструлі гарячу котлету. Ольга обняла чоловіка та поцілувала його. — Скажи мені правду, Максиме! Ти сам пішов до воєнкомата? — Та ні! — Максим відвернув від дружини погляд, бо не міг брехати їй прямо у вічі. — Ну, а як же так!? Ти же не стояв на обліку! Як тебе могли викликати!? — Не знаю, — відповів Максим. — Якось знайшли. Може, тому, що я колишній офіцер міліції, тож там залишилися мої координати. Максим до 2011 року майже десять років сумлінно служив у правоохоронних органах. Сам туди влаштувався, без грошей та зв’язків, та пройшов шлях від молодшого сержанта до старшого лейтенанта міліції. За час служби мав безліч заохочень та нагород за сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків, але 2011 року з за незгоди зі свавіллям злочинної влади та корупційними схемами свого керівництва його було звільнено з ОВС. Максим звертався з позовом до Дніпропетровського адміністративного суду, але знову ж-таки злочинна влада, корупція та нечесні судді зробили свою справу, і Максим не зміг виграти суд. Але це вже в минулому. Максим дістав із шафи велику дорожню сумку, яку жартівливо називав «мрією окупанта», та почав складати в неї необхідні речі. Ольга в цей час подала йому торбину з харчами. Склавши речі та приготовані дружиною харчі до сумки, Максим міцно обійняв Ольгу, поцілував її та своїх любимих синочків і мовчки вийшов з квартири, оскільки на очі наверталися сльози, а на душі було дуже сумно прощатися з родиною. Та й часу залишалося дуже мало. Треба було ще до військкомату вчасно дістатися. Думки про те, що якщо не він захищатиме країну, то хто, перебивали смуток та біль розлуки з домом та сім’єю. Максим не міг допустити, щоби терористи та російські окупанти прийшли до нього додому та почали ображати його сім’ю і диктувати свої правила життя. Тому їх потрібно зупинити там, в безкраїх степах Донбасу. Із цими думками Максим дібрався попутним транспортом до свого військового комісаріату.

ЧАСТИНА ДРУГА У військкоматі У шибках вікон старенької одноповерхової будівлі з червоної потрісканої та подекуди вкритої мохом цегли, яка була збудована ще до Великої Вітчизняної Війни, та в якій під час окупації Дніпропетровська фашистськими загарбниками знаходилася комендатура, виблискували яскраві сонячні промені. Ця будівля всім своїм виглядом нагадувала про страшні часи війни, і немов закликала не допустити повторення тих подій. Біля входу в будівлю було збудовано укріплення з мішків із піском з бійницями для ведення вогню зі стрілецької зброї у разі нападу. Така споруда була дуже незвичною для мирного міста, адже бачили такі укріплення раніше хіба що старожили, які пережили фашистську окупацію. В ті часи в них сиділи німецькі кулеметники з кулеметами МГ-42 та охороняли комендатуру. То були страшні часи. І, дивлячись на сьогоднішні укріплення, не віриться, що війна знову може прийти в наш дім. Це й був один з районних військкоматів Дніпропетровська, до якого прибув Максим. Він пройшов до КПП та повідомив чергового про те, що він до воєнкома. — Зачекайте будь ласка, — сказав черговий офіцер, і набрав номер на старенькому, немов залишеному з воєнних часів, внутрішньому телефоні. — Алло! Товаришу полковнику! До вас… Як ваше прізвище?

— Коваль. — відповів Максим. — Коваль! Слухаюсь! — чітким офіцерським голосом сказав в трубку телефону черговий офіцер та відчинив двері. Максим увійшов на територію військкомату. Назустріч йому вийшов високий з густими вусами полковник. — Бажаю здоров’я, товаришу полковнику! — чітко промовив Максим. За часи служби в міліції дисципліни та дотримання субординації він навчився. — Здоров будь, хлопче! — полковник протягнув Максимові для привітання міцну офіцерську долоню. — Йди до третього кабінету та чекай там. На столі стоїть чайник, чай та цукор. Все в твоєму розпорядженні. — Дякую, — відповів Максим та пройшов до вказаного кабінету. У кабінеті не було нікого й майже нічого. Він нагадував кімнату для допитів, як в художніх фільмах. Посередині старенький обшарпаний але міцний стіл, на якому й стояв чайник та пакетики з чаєм і цукром а ще — три металеві армійські кружки, які Максим пам’ятав ще з часів строкової служби, та три армійські табурети. Більше в кабінеті не було нічого, окрім ще й ґрат на вікні. «Чому це нікого немає? — подумав Максим. — Невже я буду їхати до своєї частини один з військкомату?» Так минула година, друга, третя. За цей час Максим багато думав про своє життя, що в ньому було зроблено правильно, а що — ні, де в житті він допустив помилок, а де зробив добро людям. Думав про сім’ю і про те, що пройшло мало часу, а він уже сумує за дружиною та діточками. Думав про те, що буде далі в Україні. Чи вдасться все змінити і нарешті українці почнуть жити як вільні люди, а не як панські кріпаки. Думав про своїх батьків та молодшу сестричку, яких він також сильно любить і не хоче, щоби вони хвилювалися за нього, але й не хоче, щоби вони страждали від клятих окупантів. Максим так задумався, що навіть не помітив, як до кабінету зайшов чоловік приблизно його віку й підійшов до нього. — Привіт! — сказав чоловік. — Мене звуть Олег. Максим від несподіванки аж трохи здригнувся. — Привіт! — відповів він. Я Максим Коваль. Ти теж їхатимеш служити до 25-ї бригади? — Так! — То будемо разом служити Батьківщині? — Іще й як будемо! Хлопці розсміялися та закурили. — Олеже, а тебе призвали чи ти сам визвався?

— Призвали мене. Сам би я не прийшов. Хоча Батьківщину захищатиму. — От і добре! — сказав Максим. Так нові знайомі чаювали в третьому кабінеті військкомату до самого ранку. За вікном йшов проливний дощ, і здавалося, начебто саме небо плаче за ситуацією в Україні. А хлопці всю ніч розмовляли на різні теми. Про свої сім’ї, про роботу, вже колишню, про давню строкову службу, оскільки вона справді була давно, бо хлопцям тепер було вже за тридцять. Думали й гадали про те, що їх чекає в майбутньому. Але навіть уявити не могли того, що насправді їх чекає. Вранці до кабінету зайшов високий, міцної статури, наче скеля, чоловік віком близько сорока років у військовій формі миротворця та з планкою на грудях, що свідчила про наявність у чоловіка військової нагороди. — Привіт хлопці! — привітався миротворець. — Привіт! — відповіли вони. — Вадим, — протягнув чоловік руку спочатку Максиму, а потім Олегу. Хлопці по черзі потисли міцну долонь військового. — Я йду добровольцем до 25-ї бригади ПДВ захищати країну. Не зміг сидіти вдома, коли країну намагаються розірвати на шматки. Тим паче, я вже маю бойовий досвід у складі миротворчого контингенту в Косово. — Мене призвали на службу, хоча я раніше служив у морфлоті. — сказав Олег. — А я теж прийшов добровільно, тому, що з дитинства мріяв служити в повітряно-десантних військах. — Зрозуміло. Значить, будемо тепер разом служити Батьківщині, — сказав Вадим. Хлопці сиділи за столом у порожньому кабінеті, пили чай та просто розмовляли про життя. Тим часом дощ за вікном повністю скінчився, і на подвір’ї комісаріату було чути якийсь галас. Вийшовши на подвір’я, чоловіки побачили, що там вже зо три десятки молодиків, які, м’яко кажучи, знаходяться в нетверезому стані, безмірно п’ють алкоголь на лавках, бордюрах та сходах, б’ються один з одним і взагалі ведуть себе як вісімнадцятирічні хлопчаки, вперше вирвавшись з-під батьківського контролю. — І оце з такими воїнами плечем до плеча нам доведеться захищати країну? — з розпачем та біллю в очах запитав Вадим. — Оце такої!!! — обурилися від побаченого майбутні десантники Олег та Максим.

— Ні, з ними ви не будете! — почулося з-за спини. Обернувшись назад, хлопці побачили високого чоловіка у камуфляжній формі, тільняшці з блакитними смугами, яскраво-блакитному береті та з погонами сержанта. — Гена! — простягнув долоню сержант. Вадим, Максим та Олег по черзі потисли руку десантника. — Я представник з 25-ї бригади, до якої вас трьох і повезу. А цих нетверезих дебоширів, коли протверезіють, розвезуть по різних військових частинах. Але до нас ніхто з них не потрапить. Тому, що наша частина — зразкова та вважається елітою української армії. До нас не беруть абикого. — Слава Богу!!! — вигукнув Вадим, і всі засміялися. У комісаріаті троє нових товаришів та десантник Гена провели ще одну ніч за чаєм в порожньому, вже знайомому, кабінеті, тому, що не було транспорту доставити їх до місця служби. Лише близько п’ятнадцятої години наступного дня за ними прибув мікроавтобус, і хлопці в супроводі Геннадія зі старенького військкомату з порожнім кабінетом, який майже на три доби став їхнім домом, нарешті відправилися назустріч своїй нелегкій долі. Дорога до місця служби була недалекою, близько шістдесяти кілометрів, але водій автобуса чомусь їхав дуже обережно та повільно, оминаючи кожну навіть найменшу ямку на дорозі та дотримуючись всіх правил дорожнього руху. Так він хотів висловити свою глибоку повагу до майбутніх воїнів-десантників, які захищатимуть країну та битимуться з підступними ворогами на смерть, не шкодуючи себе. Водій автобуса Микола сам в минулому служив в повітряно-десантних військах та виконував інтернаціональний обов’язок у складі обмеженого контингенту радянських військ у республіці Афганістан. Він як ніхто знав, що таке війна, та серцем десантника відчував, що нелегкі випробування чекають на теперішніх його пасажирів. Він знав, що коли хлопці переступлять поріг частини та вдягнуть тільняшки і блакитні берети, то далі в житті їх девізом буде девіз всіх десантників. А саме — «Ніхто, крім нас». І назад ці хлопці вже не відступлять, не здадуть зброю та будуть боротися за честь і гідність до останнього патрона та останньої краплини крові. Та й видно по цих світлих обличчях, що вони з гордістю і честю будуть виконувати заповіт батька повітряно-десантних військ та десантників усіх поколінь, починаючи з тридцятих років минулого століття, Василя Пилиповича Маргелова: «Сбит с ног — сражайся на коленях, идти не можешь — лежа наступай!!!». Так, обережно й тихо, афганець-десантник Микола привіз друзів до центрального КПП 25-ї бригади ПДВ. І з цього моменту в них почалося нелегке життя заради світлого майбутнього всіх українців.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Знайомство з військовою частиною І ось нарешті вона! Військова частина, яка стане рідною домівкою для хлопців на цілий рік. Але не звичайний рік, а такий, що для багатьох колишніх мирних жителів України, а нині її захисників, став переламним, а для декого й, на жаль, останнім роком життя! Навкруги був гарний та пахучий сосновий ліс. Сосни були такі високі, що здавалося, немов вони тримають на своїх верхівках купол неба. Ґрунт скрізь був піщаним, і було важко ходити, оскільки ноги вгрузали в пісок і зовсім відмовлялися йти. Зненацька з-за лісу почувся сильний гул та прямо над хлопцями пролетів бойовий гелікоптер Мі-24. Пролетів так низько, що в Геннадія від вітру злетів з голови берет. Це потім для Максима були звичними гелікоптери, які одним своїм виглядом наводили жах та паніку на ворога. А ще танки, бронетранспортери та БМД, які раніше він бачив тільки у фільмах про війну. Геннадій провів хлопців на КПП, де їх зустрів військовий з автоматом у руках. Зразу повіяло військовим духом. Духом мужності та відваги, військової дисципліни та армійської атмосфери. Цей дух тут був повсюди, в кожному приміщенні та на кожному клаптику землі, літав у повітрі та окутував голову кожному, хто переступав поріг частини.

— Це наші новобранці, — сказав Геннадій черговому по КПП та передав документи для перевірки. Хлопці стояли з сумками і чекали, поки черговий уважно розглядав їхні особові справи та прискіпливо вглядався кожному з них в очі. Немов хотів розгледіти в них щось, відоме тільки йому. — Проходьте, будь ласка. Вам спочатку треба в штаб бригади, а потім на розподільчий пункт, де вас розподілять по підрозділах, — сказав черговий Геннадію та відчинив ще одні двері. Вадим, Олег та Максим зробили перші кроки на територію героїчної військової частини, військова історія якої була багата реальними воєнними подіями і яка виховала не одного героя. Військовослужбовці 25-ї бригади брали участь у всіх миротворчих місіях, в яких була задіяна Україна. І показали себе як справжні воїни. Героїчні та мужні, віддані своїй справі професіонали. Геннадій зайшов до штабу та, зробивши відмітки про прибуття в особових справах, через декілька хвилин вийшов і повів своїх підопічних на розподільчий пункт. По дорозі їм довелося зупинитися біля пункту перевірки речей. На ньому несли службу декілька військових та міліціонерів, які перевіряли речі вперше прибулих до частини на предмет заборонених предметів. А саме — шукали в сумках алкоголь, наркотики та інші речі, які не можна було мати військовослужбовцю під час служби. Після перевірки наші герої пішли далі до розподільчого пункту. В їхніх речах нічого не знайшли, тож перевірка тривала недовго. Та й не могли там нічого знайти, адже жоден із хлопців не вживав алкоголю чи тим більше наркотиків. Перед розподільчим пунктом Геннадій згадав, що спочатку треба зайти в клуб частини, де з хлопцями повинен поспілкуватися особисто командир бригади та його заступник. Вони зайшли в клуб. Там уже сиділи близько сорока чоловік, яких привезли з інших військкоматів. Вадим, Олег та Максим сіли на передній ряд, де чомусь були вільні місця. В цей час до клубу зайшли двоє офіцерів, один із яких був у званні полковника а інший — підполковника. Обидва офіцери своїм видом викликали глибоку повагу в Максима, оскільки були справжніми десантниками, високого зросту, міцної статури, та в їхніх очах і на їхніх мужніх обличчях було видно безстрашність, велику волю та силу справжніх воїнів-десантників. Це був комбриг зі своїм заступником по роботі з особовим складом. Офіцери довго розповідали про бойовий шлях частини й про те, що саме зараз деякі підрозділи бригади виконують бойові завдання в анексованому Криму, і що новачкам також прийдеться не легко. Що служба буде справжньою і що всі, хто буде служити, стануть справжніми десантниками та з гордістю і честю пронесуть це почесне звання через все своє

життя, ставши частиною великого десантного братства. Після своєї промови та попередження про те, що служба буде довгою, невизначений термін, а ще — дуже нелегкою, заступник комбрига запропонував тим, хто передумав або злякався можливості участі в бойових діях, покинути приміщення клубу та поїхати додому прямо зараз, поки ще всіх не внесли в списки частини і не відданий наказ про зарахування до підрозділів згідно штатного розпорядку. Після цих слів офіцера декілька чоловік встали та вийшли з клубу. Наші хлопці тільки посміхнулися їм услід. У цей час комбриг помітив планку на грудях Вадима і запитав: — Ти вже десь воював? — Так. У Косово, — відповів Вадим. — Це добре, воїн. Підеш у розвідку. На розподільчому скажеш, що це моя команда. — Добре. Дякую за довіру. Це для мене велика честь, — відповів Вадим. Олег тим часом почав теж діяти. — Товаришу полковнику! Дозвольте звернутися? — Слухаю, — сказав комбриг. — Ми з Вадимом з одного військкомату, і хочемо разом служити. Я раніше в підрозділі морської піхоти служив на кораблі. Дозвольте і мені в розвідку. — Добре. Скажете на розподільчому, що ви разом. Максим вирішив промовчати та не прискорювати події, хоча йому теж хотілося служити з уже знайомими йому хлопцями. Поки йшли на розподільчий пункт, Вадим та Олег підбивали Максима сказати, що він разом із ними, і що про нього теж сказав комбриг. Хлопці по черзі почали підходити до столу, де сидів офіцер комплектування, який взяв документи Вадима і, уважно подивившись, запитав: — Це стосовно вас дзвонив командир? — Так, — відповів Вадим. — Я до розвідки йду за його наказом. — Добре. Йдете до третього парашутно-десантного батальйону старшим розвідником-оператором в розвідувально-десантний взвод. Вадим забрав документи і пішов на вихід з приміщення розподільного пункту, яке було схоже на склад, і в якому було темно та сиро. — Наступний! — прокричав офіцер, і перед ним з’явився Олег. — Я теж у розвідку. Про мене теж комбриг повинен був сказати. — Так. Говорив. Йдете за своїм товаришем. Будете розвідником-оператором.

І Олег, повернувшись до Максима і ще раз нагадавши йому про те, що він повинен сказати офіцеру, стрімко вийшов з приміщення вслід за Вадимом. А голос офіцера вже лунав знову та звав наступного. А наступним якраз і був наш Максим. — В яких військах ви служили раніше? — запитав у Максима капітан. — У зенітно-ракетних, — відповів хлопець. — Зенітно-ракетний взвод уже укомплектований. Куди ж вас направити? — задумався офіцер, продивляючись штатну книгу. — Направте мене, будь ласка, до моїх товаришів, що були переді мною. — Це які? Вадим Морозюк та Олег Павлюков? — запитав капітан. — Так, товаришу капітане. Хотілося би мені служити з ними в одному підрозділі. — Добре. Йдіть до них. Будете розвідником-кулеметником. — Дякую! — зрадів Максим. Його переповнювали емоції та почуття гордості, що він служитиме мало того, що в елітних військах, та ще й у розвідці. Із цими думками та радістю Максим вийшов із темного приміщення на вулицю, де його чекали Вадим з Олегом та якийсь сержант. Як виявилося потім — контрактник із третього батальйону, що прийшов по них. Контрактник на ім’я Сергій повів хлопців до розташування батальйону, казарма якого знаходилася в самому дальньому кутку військової частини, і до якої треба було йти метрів п’ятсот, якщо не більше. Коли хлопці прийшли в казарму, то всі її мешканці вже спали, і їм було наказано тихо вибрати собі ліжка, які були без матраців та білизни, і лягати спати. А вранці все повинні видати. Хлопці побачили в казармі вільній куток і вирішили там зупинитися, принаймні на цю, першу, ніч. Вони склали свої речі на купу, поклали сумки під голови замість подушок та полягали спати. Навіть не розмовляли, а зразу поснули, бо день видався тяжким та напруженим, і хлопці виморилися, що навіть їсти не хотіли. Максимові снилася рідна домівка. Як він з дружиною та синочками поїхав в своєму селі на риболовлю, де він та старший син Вадим ловили рибу. І такий був гарний лов, що Максим такого в житті навіть не пам’ятав. Уві сні він із Вадиком тягали коропів та здорових карасів один за одним, а дружина Ольга та менший синочок Герман сиділи на покривалі неподалік. Ольга плела віночок з польових квітів, а Герочка бавився іграшками, що прихопив із собою з дому, та кожен раз, коли Максим або Вадик витягали рибу зі ставка, біг до них, і, радіючи, кричав та плескав у долоні. Таким був у цю ніч Максимів сон. Йому навіть

прокидатися не хотілося, коли рівно о шостій годині ранку він почув крик днювального: «Батальйон, підйом!!!». — Да-а-а-а. Давно я не чув цих слів, — подумав Максим. — Та давно мені не було так прикро прокидатися. Хоч уві сні він міг бути знову з родиною, і тому в подальшому ночі, коли вдавалося трохи поспати, були його улюбленою частиною доби. Після підйому було декілька шикувань та бесіди з військовим психологом і різними офіцерами батальйону. Під час бесід кожен з них щось записував собі в блокнот та робив якісь свої помітки. Після всіх цих формальностей та оформлення документів Максим вийшов до бесідки, яка стояла біля казарми і була позначена як місце для куріння. Такі бесідки були біля кожної казарми. Вони у формі трикутника та, немов шпаківні, майже завжди забиті військовослужбовцями. Погода в цей день різко змінилася і стало холодно, як зимою. Шалений вітер не втихав ні на мить і те й робив, що здіймав у повітря пісок та пил, який постійно попадав у очі. Здавалося, що шпаківня, переповнена солдатами, кожної миті злетить у повітря. Максим викурив пару цигарок і повернувся до казарми, де були його товариші Вадим та Олег, і приліг на своє ліжко. Хлопці лежали в казармі та кожен із закритими очима думав про своє. У цей час до них підійшов худорлявий, невеликого зросту чоловік з великою залисиною на чолі. Він був чимось схожий на вождя світового пролетаріату В. І. Леніна. — Привіт, хлопці! А тут розташувалася розвідка? — Так! — відповіли йому. — Мене звати Юра, та я призначений командиром розвідвзводу. Звання в мене старший лейтенант. — Дуже приємно! Я Вадим, а то Олег та Максим. Ми солдати. — Хлопці! — сказав Юрій. — Я в армії раніше не служив а в мене просто військова кафедра. Я за освітою геолог. Так що, якщо хтось із вас має досвід військової служби, то прошу мені допомагати. Добре? — Звісно, допоможемо! — сказав Вадим. — Ми всі тепер повинні один одному допомагати. — І тільки так! — сказали Максим та Олег. — Добре, дякую за розуміння, — сказав старший лейтенант. — Ви поки відпочивайте, будуть підходити ще наші хлопці, то ви збирайтеся докупи, і підемо на обід до їдальні. До обіду хлопці просиділи в казармі, і більше ніхто до тої пори не прибув до їхнього взводу. — Шикуйся на обід!!! — прокричав днювальний, пост якого знаходився прямо під стіною, навпроти входу в казарму. Максим із Вадимом та Олегом вийшли з казарми і, оскільки в них іще був

неповноцінний підрозділ, пристали до однієї з уже сформованих рот, щоби строєм, як і належить в армії, піти до їдальні та пообідати. Максим уже відчував, що його шлунок хоче чогось гарячого та починає бурчати, щоби про нього часом не забули. Шикуйсь! Рівняйсь! Струнко! Вільно! — скомандував сержант. — Праворуч! Кроком руш! І рота, позаду якої крокували наші розвідники, рушила вперед, до їдальні, до якої йти було приблизно з кілометр. Їдальня знаходилася неподалік від штабу бригади. Між нею та казармою першого батальйону знаходився величезний бригадний плац. Із трибуною та флагштоком, на якому майорів прапор України, який кожного ранку під барабанний дріб підіймали, а вечором так само урочисто опускали. Це був незмінний ритуал кожного дня. На відміну від бійців третього батальйону, яким до їдальні приходилося йти кілометр, бійцям першого батальйону для того, щоби піти пообідати, треба було лише вийти з казарми та перейти на інший бік плацу. За це солдати з дальніх казарм їм по-доброму заздрили. Тому, що після навчань на полігоні, на який солдатам доводилося ходити пішки десять кілометрів в один бік по пересічній місцевості через ліс по піщаному ґрунту в повній екіпіровці, не те що в їдальню йти не хотілося, до ліжка ледве доходили. Тим часом Максим, Олег та Вадим дійшли до їдальні, перед якою знову було шикування, та створилася велика черга з підрозділів. Приміщення їдальні хоч було і великим, але всі солдати не вміщалися, і тим, хто прийшов пізніше, доводилося чекати, поки поїдять перші. — Зліва по одному, — сказав сержант, і солдати по одному почали проходити до їдальні. У їдальні було чисто та світло. На столах стояли декоративні квіти та солянки. Підійшовши до роздачі, Максим дав кухарю свого котелка. Кухар налив у котелок гороховий суп, а в іншу його частину насипав перлову кашу та поклав шматок вареного сала, яке солдати називали «м’ясо білого ведмедя». Далі Максимові налили компот із сухофруктів, і він взяв на роздачі хліб та булку. Хлопці сіли за стіл та почали обідати. Їжа, як для армійської, була доволі смачною. Та порцією, яка чітко розрахована, можна було наїстися досита. Максим подумав: «Як же в армії все правильно розраховано з їжею. Між сніданком, обідом та вечерею рівні проміжки часу. І виходить так, що, коли встаєш із-за столу після прийому їжі, то відчуваєш себе повністю ситим, а вже коли підходить час наступного прийому, то знову хочеться їсти, тож їси з апетитом. Порції розраховані так, що всі наїдаються. Але той солдат, що має надмірну вагу, починає худнути, а той, що худий, починає набирати вагу». Після їжі всі йдуть

за приміщення їдальні, де розташований павільйон для миття посуду. Через увесь павільйон простягнута труба, на якій встановлено багато кранів, і з них біжить гаряча вода. Біля кранів стоять мисочки, наповнені миючим засобом, тож кожен солдат по черзі миє свій посуд. Після миття посуду всі збираються та після короткого перекуру шикуються і направляються до розташування підрозділу. Так і зараз. Максим начисто вимив свого котелка, кружку та ложку, відтак підійшов до Вадима з Олегом, які курили неподалік та чекали на нього. Із їдальні до казарми хлопці вирішили піти самостійно та не чекати роту, з якою вони сюди прийшли. До свого розташування вони йшли іншою дорогою, а не тою, що до їдальні, і вийшли до тренувального містечка, де тренуються десантники. Це містечко являло собою територію з безліччю смуг з перешкодами, макетами споруд та військової техніки. — Десь тут іще має бути парашутно-десантне містечко, де тренують солдат перед стрибками з парашутом, — сказав Вадим. «Цікаво, а ми будемо стрибати з парашутом?» — подумав Максим. Для Максима в цій частині все було нове та цікаве, і йому хотілося якнайшвидше отримати військову форму з тільняшкою та блакитним беретом, а ще — зброю, щоби зробити фото та відправити дружині й дітям. Ще хотілося, щоби в його селі всі побачили, що він тепер справжній десантник, а ще й розвідник. Із цими думками в компанії Вадима та Олега Максим прийшов до казарми.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Розвідувальний десантний взвод Повернувшись до казарми після обіду, Максим із товаришами побачили в їхньому куточку декількох чоловіків з речами. Це були нові солдати, яких направили до розвідки. І почалося знайомство з тими, з ким цілий рік Максим буде ділити радість та горе, шматок хліба та ковток води. Одне слово, зі своєю другою сім’єю. В розвідувальному взводі за штатом мало бути три відділення — в кожному по шість солдатів. Тобто всього вісімнадцять вояків, командир взводу та ще один офіцер від штабу. Тому розповім вам, любі читачі, трішки про кожного з цих мужніх і відданих обраній справі та улюбленій країні чоловіків. Максим Ведмідь (снайпер) — високий та міцний хлопець із чистою та доброю душею. Родом він з міста Кривий Ріг, де й залишилася його сім’я. Максим — воїн за покликанням. Він раніше служив в військах спецпризначення снайпером, тож є професіоналом своєї справи. Має вищу освіту та неабиякий багаж знань військової справи. Ще Максим непогано володіє прийомами рукопашного бою та в процесі служби намагався поділитися своїми знаннями з товаришами по зброї. Віталій Гордій (снайпер) — середнього зросту, худорлявий, життєрадісний хлопець з постійною та сонячною посмішкою на лиці. Родом

з міста Нікополь, де залишив свою молоду дружину, з якою одружився рік тому. Снайпер за покликанням душі. Дуже прискіпливий до деталей. Зі своєю зброєю поводився як з живою людиною, з любов’ю та ніжністю. Анатолій Пожаровський (снайпер) — середнього зросту, худорлявий, дуже спокійна та добра людина, родом з міста Дніпропетровськ, де на нього й чекає його дружина. Снайпер від Бога. Але раніше ніхто би й не подумав, що Анатолій зі своєю добротою зможе бути воїном. Натомість Анатолій дуже мужньо і самовіддано захищав свою країну. Вадим Морозюк (розвідник) — високий та міцної статури чоловік. Таких чоловіків знімають в художніх фільмах-бойовиках. Але в душі це гарний та добрий хлопець, який має красунь доньку та дружину. Родом з міста Дніпропетровськ. Має великий досвід ведення бойових дій, оскільки брав участь у миротворчих місіях на територіях інших країн. Займається спортом. Олег Павлюков (розвідник) — середнього зросту та комплекції. Родом з міста Дніпропетровськ, де на нього чекає дружина. Раніше служив у морфлоті на одному з найбільших військових кораблів України. В душі непоганий та добрий хлопець. Тихий та спокійний. Руслан Назарчук (розвідник) — середнього зросту, худорлявий хлопчина. Родом з міста Синельникове. Не одружений, але має стосунки з дівчиною, яка на нього чекає. В душі дуже добра та чуйна людина. Справжній товариш, який прийде на допомогу. Олександр Назарчук (ком. відділення) — середнього зросту, худорлявий хлопець родом із міста Синельникове. Старший брат Руслана. Також, як і Руслан, дуже добрий та чуйний. До війни був одружений та після полону розлучився. Як командир відділення дуже грамотний та чуйний до підлеглих. Віталій Снопов (кулеметник) — високий та худорлявий чоловік. Родом із Синельниківського району. Звичайний сільський хлопець із простою та відкритою душею. Строкову службу служив у цій же частині. Дома на нього чекає дружина та новонароджена дитина. Руслан Сосєдов (розвідник) — високий, худорлявої статури хлопець з Дніпропетровська. Також тихий та спокійний. Строкову службу служив в цій же частині.

Віталій Романов (кулеметник) — невисокого зросту чоловік родом із Новомосковська. В радянські часи служив у військах спецпризначення в розвідці. Тому для нього теперішня служба була не новою. Також тихий та доброзичливий чоловік. Юрій Бодянов (розвідник) — середнього зросту та худорлявої статури хлопець. Дуже життєрадісний та завжди з позитивним настроєм. У душі добрий та доброзичливий. Родом з міста Кривий Ріг, де й чекає на нього сім’я. Юрій займається парашутним спортом. � Владислав Єнотов (розвідник) — невисокого зросту та звичайної комплекції чоловік з міста Нікополь. Це взагалі дуже життєрадісна, добра та позитивна людина. Владислав з тих людей, що віддасть останню сорочку. Андрій Мопедов (розвідник) — невисокий та звичайний чоловік з міста Дніпропетровськ. Спокійний та тихий. Андрій Шавелов (розвідник) — невисокий чоловік середньої статури. Родом з міста Дніпропетровськ. Тихий та спокійний. Нічим не виокремлювався. Михайло Потапов (ком. відділення) — невисокого зросту та худорлявий хлопець із селища Меліоративне. Дуже тихий та спокійний, але мужній та відважний. Олександр Хохлов (розвідник) — середнього зросту, але міцної статури чоловік із Полтавської області. Строкову службу служив у ПДВ ще за часів СРСР. У душі дуже добрий, зичливий, спокійний та веселий чоловік. Сміливий та відважний солдат. Вячеслав Рубльов (ком. відділення) — невисокий, повний чоловік із Полтавської області. Мужній та відважний солдат. За часів СРСР служив строкову службу в ПДВ разом із Олександром Хохловим. Юрій Горохов (ком. взводу) — невисокий та худий чоловік з вищою освітою геолога. Родом з міста Дніпропетровськ, де й залишилася його сім’я. До війська прийшов добровільно, щоби не пішов його син. Добра та зичлива людина. Микола Орел (нач. розвідки) — середнього зросту та худорлявої статури офіцер у званні молодшого лейтенанта. Родом

з міста Дніпропетровськ, з сім’ї військових. Добрий та чуйний хлопець. Це тепер і був розвідувально-десантний взвод третього батальйону. Всі ці хлопці раніше жили мирним життям та займалися зовсім різними справами, і могли ніколи не зустрітися один з одним. Ніхто із цих чоловіків і подумати навіть не міг, що доля їх колись зведе докупи. Але тепер вони були в одній команді, де від дій кожного могли залежати життя інших. Тепер вони були одним цілим, назва якому — розвідвзвод. Ну, ось нарешті розвідувальний взвод був повністю укомплектований, тож можна було розпочинати тактичні та бойові навчання. Тому, що часу до відправки в зону ведення бойових дій залишалося дуже мало. Хоча ніхто й уявити не міг, із чим доведеться зіштовхнутися і як складеться доля в кожного з цих розвідників. Когось з них буде поранено, хтось пройде через всі жахи полону, а хтось, на жаль, вже ніколи не повернеться з цієї клятої війни та ніколи не обніме своїх близьких, які проводжали і з надією чекали на їхнє повернення.

ЧАСТИНА П’ЯТА Військові навчання Як тільки всі перезнайомилися, до розташування розвідки прийшов височезний та дуже міцний прапорщик. Він був схожий на справжнього богатиря з казки. Та, попри велику та міцну статуру, в нього було по-дитячому світле та добре обличчя. Це був старшина батальйону старший прапорщик Хомякович. — Розвідка! Довго я вас буду чекати? — запитав Хомякович. — А що? Нам ніяких наказів не надходило. Сказано сидіти у розташуванні. — А ви й надалі збираєтесь сидіти в цивільному одязі? Так і служитимете, чи, може, все-таки отримаєте військову форму та станете схожими на солдат? — Так! Так! — закричали хлопці. — Куди нам іти? — Бігом за мною на склад, — сказав прапорщик, і всі швидко пішли за ним. Всі люблять обновки. Навіть, якщо це військові обновки — все одно приємно. На складі всі отримали форму та необхідне військове майно. Форма, звісно, перевершила всі очікування, оскільки це була зовсім не нова форма, а дуже поношена. Але іншої на той час просто не було. Після отримання форменого одягу слідувало отримання та закріплення зброї. Солдати вишикувалися в чергу та заходили по черзі в кімнату зброї, де називали свою посаду, і сержант під

керівництвом капітана Гриценюка вручав відповідну посаді зброю. Тобто снайперам давали СВД, командирам відділень — АКМС із калібром 7.62 мм та підствольним гранатометом. Ось і підійшла черга Максима, та він пройшов до кімнати. — Посада? — запитав капітан. — Кулеметник, — відповів Максим. — Видати РПК! — вигукнув у бік сержанта офіцер. Сержант глянув на нього та знизав плечима. — Кулеметів немає, — промовив він. — Закінчилися. А останній отримала дев’ята рота. На розвідвзвод не лишилося жодного. — Тоді видай АКС, — сказав капітан Гриценюк. І Максимові вручили старенький автомат АКС зі складним прикладом 1967 року виготовлення та підсумок з чотирма магазинами до нього а ще — штик-ніж. — Наступний! — вигукнув капітан, і Максим пішов до свого ліжка роздивлятися свого металевого друга та помічника. Цим самим займалися й інші бійці, що щойно отримали зброю. Вони ретельно її роздивлялися та вивчали кожну подряпину на ній. У подальшому ця зброя була з ними постійно. Її не здавали, а носили скрізь із собою, щоби звикнути. У цей час до своїх бійців підійшов командир взводу старший лейтенант Горохов та повідомив, що з сьогоднішньої ночі їм належить ходити в автопарк у караул на охорону своєї бойової техніки. В кожного батальйону та підрозділу були на території парку бокси, в яких стояла закріплена за підрозділом техніка. Це БМД, БТР та автомобілі «Урал» і «КамАЗ», тож техніку потрібно було самостійно охороняти. Командир склав список із графіком, хто з якого по який час буде в караулі попарно та по дві години. Максимові випало нести караульну службу разом із Вадимом Морозюком з п’ятої до сьомої ранку. Хлопців розбудив днювальний, і вони, вдягнувшись тепліше, бо надворі було доволі холодно, пішли в парк та змінили своїх товаришів. Вадим став з одного боку приміщення, а Максим із іншого. Їхня задача була не допустити на територію сторонніх осіб. Розмовляти між собою вони не могли, оскільки між ними була велика відстань, тож Максим мимоволі задумався, і чомусь згадав дитинство. Згадав, як, будучи школярем, він любив із однокласниками ходити до яру, де вони ділилися на команди і грали у війну. Всі однокласники хотіли грати на боці Максима тому, що в цій грі йому не було рівних. Він міг тихо та непомітно зайти в тил противника, міг прорахувати його дії та тактику, міг гарно маскуватися та обирати місця для засідок. Тому команда Максима майже завжди вигравала. Максим дуже любив гуляти в яру. Там він душею зливався з природою і міг

проводити в ньому увесь день. Максим ніби бачив та відчував ті події, що відбувалися в цьому яру раніше. Як в ньому радянські війська та партизани били фашистів. Дух воїнів немов вселявся в Максима, перетворюючи його на справжнього професіонала ведення війни, і ніхто в цій дитячій війні не міг його перемогти. Бо яр допомагав йому сховатися або вистежити своїх супротивників, і тим самим знову і знову вигравати уявні бої. Так Максим, згадуючи дитинство, і не помітив, як сплив час караулу і його покликав Вадим, нагадуючи, що пора йти на сніданок, а після нього будуть навчання з диверсійно-розвідувальної справи. Хлопці з нетерпінням чекали навчань, бо вони полягали в тому, що взвод ділився на дві команди, і в лісі з холостими патронами грав у війну, як у дитинстві. А ще перед виходом на такі навчання хлопці брали в їдальні сиру картоплю, шматок сала, цибулю та хліб та до вечора з лісу не поверталися, а розпалювали в лісі вогнище і їли печену картоплю зі смаженим на вогні салом та цибулею. І ця їжа в лісі була найсмачнішою в світі! Ось і зараз розвідники, запасшись їжею, вишикувалися та пішли до лісу. Ще взяли з собою декілька порожніх пластикових пляшок, щоби в березовому гаю запастися березовим соком. На самому початку лісу знаходилося тренувальне містечко для тренувань військових, що збираються брати участь в миротворчих місіях на територіях інших країн. Взвод, зайшовши в містечко, розділився на дві частини. Одна частина взводу повинна була піти до гаю за соком, а на зворотному шляху пройти до виходу з містечка не поміченими другою частиною взводу або умовно ліквідувати противника. У другої ж половини взводу була задача організувати засаду та пастки і також умовно ліквідувати диверсійну групу противника, що намагатиметься прорватися в їхній тил. Максим Коваль разом з Анатолієм Пожаровським, Миколою Орлом та Максимом Ведмедем залишилися на місці. А Вадим Морозюк з іншою частиною взводу пішли в березовий гай. І два Максими та Микола з Толиком почали думати план засідки. — Я залізу на величезну сосну, і коли вони підійдуть, то умовно всіх постріляю, — сказав Максим Ведмідь. — А ми підемо й заховаємось в тих кущах, — показуючи на зарослі, сказав Микола, і запропонував Ковалю з Анатолієм іти за ним. — У мене є інший план, — промовив Максим Коваль. — Розкажи нам! Що ти пропонуєш? — запитали товариші. — Прямо вони не підуть. Тому, що там відкрита місцевість і вони розуміють, що зразу програють. Вони намагатимуться обійти нас з двох сторін двома групами, бо знають, що нас тільки четверо, а їх набагато більше, тож є можливість взяти нас у кільце. Тому пропоную Анатолію, адже він снайпер, зайняти позицію на даху

розбитого приміщення зліва від нас і застати групу противника зненацька на підході до містечка. А Микола повинен бути в цьому ж приміщенні і зразу не відкриватися. Коли вони вийдуть на відкриту місцевість і попадуть під вогонь снайпера, то почнуть шукати укриття і бігти в напіврозбите приміщення, де Микола їх і зустріне. Тим більше, після вогню Анатолія їх вже залишиться зовсім мало. Ми ж із Максимом зробимо засідку в ліску біля дороги. Я думаю, що більша частина групи намагатиметься зайти нам в тил саме так. Ми їх пропустимо та перерахуємо, щоби знати, чи всі вже, чи, може, ще є група прикриття. Якщо будуть всі, то ми виходимо їм у спину та відкриваємо вогонь зненацька. Таким чином ми вчотирьох ліквідуємо обидві групи та не дамо противнику зайти нам у тил. Ну, що скажете? — Дуже грамотний та цікавий план! — сказав Ведмідь, і Толик з Миколою закивали головами. — Тоді по місцях! — скомандував Максим Коваль, і всі розбіглися по запланованих місцях. Два Максими забігли в лісок та залізли в колишній окоп, залишений напевно після якихось навчань. Окоп цей скрізь прикривали гілляки, і він був непомітним. Хлопці сиділи в ньому дуже тихо. Вдивлялися в ліс та прислухалися до кожного звуку. Приблизно через двадцять хвилин вони побачили рух. Умовні диверсанти, як і розрахував Максим, рухалися один за одним по зеленці неподалік од дороги, намагаючись таким чином обійти містечко праворуч і опинитися в тилу, тим самим виконати своє завдання і виграти умовний бій. — Один, два, три… сім, вісім. Це всі, — прошепотів Ведмідь. — Алло, Толик. Скільки у вас диверсантів на підході? — шепотом в телефонну трубку запитав Коваль. — Бачу шістьох. — Тоді розпочинаємо операцію. Це всі диверсанти. Бо в нас вісім. — Добре! Раз, два, три, почали! — сказав Анатолій, і дослав холостий патрон у патронник своєї СВД. Микола також загнав патрон в патронник свого автомата та приготовився зустріти вогнем противника, який в паніці буде шукати укриття. «Бабах, бабах, бабах» — почулися гучні одиночні постріли із СВД, потім за декілька секунд автоматна черга, і далі тиша. — Групу знищено! — почув Максим у трубці голос Анатолія. — Добре, а тепер і наша черга. Вперед, тільки тихо. Хлопці вийшли з укриття та пішли по сліду диверсантів, безшумно наступаючи їм на п’яти. А диверсійна група, спустившись

у балочку, почула постріли Анатолія і Миколи, і це їх повністю дезорієнтувало на якусь мить. А цієї миті було достатньо для двох Максимів, щоби наздогнати диверсантів та вогнем із двох автоматів умовно покласти всю групу. Операцію було завершено! І, як у дитинстві, знову на користь Максима Коваля, який все так чітко прорахував і спланував, що його гордості та радості не було меж! Його переповнювали позитивні емоції. Він знову відчув смак перемоги! Хоч це й уявній бій, але все одно приємно відчувати себе переможцем. Діло вже йшло до вечора, тож перед тим, як повертатися до казарми, хлопці розпалили вогнище та сіли повечеряти на природі. Під час вечері вони жваво обговорювали сьогоднішні навчання та ділилися один з одним думками та пропозиціями щодо поліпшення своєї підготовки. Після вечері на природі розвідники ще трохи відпочили та, коли почало смеркатися, повернулися до розташування підрозділу. На вході в казарму їх зустрів досвідчений розвідник майор Володимир Левчик. Цей офіцер був дуже досвідченим, і з ним було цікаво спілкуватися. Мало того, що він міг багато чого корисного навчити, він ще й ці знання викладав в дуже цікавій та гумористичній формі. Так, що всі його навчання та настанови дуже легко запам’ятовувалися. Розвідники зразу ж поділилися з майором своїми емоціями від сьогоднішнього дня, і йому дуже сподобалося бажання хлопців навчатися. Він вирішив взятися за їхнє навчання і передати їм якомога більше цікавої та корисної інформації яка в подальшому не раз згодилася взводу під час виконання бойових завдань на сході України. У цю ніч хлопці з розвідки міцно спали, аж поки крик днювального «Батальйон, підйом!!!» не розбудив їх. Сьогодні після сніданку батальйон вирушив до військового стрільбища, шлях до якого був через ліс і відстань до нього складала десять кілометрів. Після шикування всьому батальйону було наказано строєм крокувати на стрільбище. І тільки розвідка почала йти разом з усіма, з казарми вийшов майор Левчик і з командою «Розвідка, на місті — стій!» підійшов до розвідників. — А тепер за мною, кроком руш! — скомандував він. Майор привів розвідвзвод на край лісу і розділив по відділеннях. — На полігоні йдуть стрільби особового складу і техніки. Вам необхідно, розділившись по відділеннях, будь-яким шляхом добратися до військового стрільбища не пізніше дванадцятої години. Рівно о дванадцятій я вас там буду чекати. При цьому ви повинні бути ніким не помічені, і повинні мені надати інформацію про кількість особового складу та техніки, задіяних на полігоні та про їхнє

переміщення. Відділення, яке запізниться або не надасть інформацію, завдання не виконає. Все зрозуміло? — Так точно! — вигукнули всі. — От і добре! До роботи, розвідники! Ви в той бік, ви в той, а ви в той, — вказав рукою напрямок руху для кожного відділення майор. Максим був в першому відділенні, і їх напрямок до лісу пролягав через зарості очерету та багнюку. Можна було і обійти, але в такому разі потрібно було перетинати дорогу. А на дорозі став комбат підполковник Паласюк і не давав розвідникам полегшити свій шлях. Тому першому відділенню прийшлося пробиратися по болоту через зарості очерету до лісу приблизно метрів п’ятсот. Тому всі вийшли брудні та смерділи болотом. А ще всі були подряпані очеретом. На руках і обличчях розвідників було безліч подряпин, з яких сочилася кров. Але хлопці на це не звертали уваги, бо їх усіх пробирав неабиякий азарт і велике бажання виконати завдання краще всіх. Коли перше відділення пробралося до лісу, вирішили зробити привал на п’ять хвилин і поміркувати, що ж робити далі. Вони розуміли, що вже ніяк не встигнуть до дванадцятої години, бо багато часу загубили поки пробиралися через болото. І тут один з розвідників, а саме В’ячеслав Рубльов, згадав, що неподалік він бачив два автомобілі ГАЗ-66, які стояли біля дороги, невдало замасковані сосновими гілляками. І запропонував угнати ГАЗ у другого підрозділу, і на ньому прямо по дорозі їхати до стрільбища, і при цьому переписувати техніку та живу силу. Всі погодилися на пропозицію, хоча розуміли, що влетить їм від командування за такі діла. Але, з іншого боку, команда була виконати завдання будь-яким шляхом. Звісно, в розумних межах. І хлопці, прийнявши рішення угнати автомобіль, почали діяти. Максим Коваль віддав свого автомата та речі, зняв кашкета та ремінь, розстебнув гімнастерку та пішов до автомобілів. А решта групи непомітно підійшли до них та причаїлися. Максим підійшов у відкриту та побачив, що на охорону даної техніки виставлений один солдат з автоматом, який лежить у тентованому «Газоні» на лавці та розмовляє по мобільному. Судячи з розмови, балакав солдат зі своєю дівчиною. Максим підійшов до заднього борту з цигаркою в роті та попросив у бійця прикурити. Солдат поклав телефон та схилившись з борту до Максима чвіркнув запальничкою. В цей час Максим ривком за руки повалив бійця з кузова на землю, і тут підскочили інші розвідники, які забрали в солдата автомат та телефон. Молодий солдат-контрактник злякався, і не міг зрозуміти, що коїться. Але йому все пояснили, і він заспокоївся. На радість розвідників, автомобіль був відчинений, а ключі знаходилися в замку запалювання. Так що без всіляких проблем двоє розвідників сіли в кабіну,

один за кермо а інший, щоб вести записи. Решта ж групи загрузилася в кузов разом із тим солдатом, який тепер був у полоні. І автомобіль стрімко зірвався з місця. Хлопці їхали, зупиняючись біля кожного скупчення військових, і записували їхню чисельність та види і кількість бойової техніки. Таким чином, перше відділення прибуло на місце раніше за всіх із запасом часу в одну годину. Тобто мали ще цілу годину для відпочинку. Через декілька хвилин на стрільбище примчав і інший автомобіль, охороняти який розвідники залишили Влада Єнотова, який в свою чергу, після появи біля авто його власників, непомітно зник у лісі та прибіг до групи. З автомобіля вийшло двоє офіцерів та водій. Майор, як з’ясувалося, із взводу десантного забезпечення, почав кричати: — Хто тут такий розумний?!! У кого в одному місці дитинство грає, і хто ще у війну не награвся? — Перше відділення розвідвзводу, — відповів командир відділення Рубльов. — У нас було завдання, і ми його виконали. — Ну, молодці! — з іронією сказав майор. — Чекайте тепер відповіді. І, сівши в автомобіль, помчав жалітися комбату. А розвідники, задоволені своїми діями, тільки голосно сміялися вслід автомобілю з майором, що зник у лісі. О дванадцятій на стрільбище прибули інші дві групи та майор Левчик, який перевірив результати та всіх похвалив, сказавши, що всі з завданням впоралися. Після стрільб комбат вишикував розвідку, і запитав, яке відділення відзначилося. Він мав на увазі угон автомобіля, бо майор з забезпечення вже поскаржився. — Перше відділення, товаришу підполковник, — відрапортував командир відділення. — Я чомусь навіть не сумнівався! — з посмішкою сказав комбат. — Я відчуваю, що якщо з вами поїду на схід України, то ви там точно війну почнете, — пожартував підполковник. Хоча про війну ніхто думати не хотів. Так і цей день добігав до кінця. Після вечері та вечірньої повірки Максим заснув міцним сном. Йому знову снилася його сім’я, і уві сні він немов переносився додому. Снилося йому цієї ночі, що він з Ольгою та своїми хлопчиками поїхали на його батьківщину, в місто Шпола Черкаської області, де Максим народився та де тепер жили його батьки з сестричкою Тетяною та інші родичі: дядько Микола, тітка Ніна, двоюрідні брати та сестри. Батько Максима Анатолій Дмитрович працював директором районного будинку культури. Він був музикантом від Бога та мав дуже гарний співочий голос, тому все життя присвятив музиці та культурі, хоча за освітою він шахтар.

А мати Людмила Альфредівна мала педагогічну освіту, але останнім часом ніде не працювала, а займалася домашнім господарством. Сестра Тетяна навчалася в Дніпропетровському технікумі, який свого часу закінчив і Максим. Уві сні був гарний літній сонячний день. Максим із сім’єю прямував в гості до батьків та зупинив свій автомобіль на краю лісу, який був густим та дуже гарним. Біля дороги лісники збудували для відпочинку гарні соснові бесідки, в яких можна було відпочити та пообідати. Дружина діставала харчі, які приготувала вдома в дорогу, а Максим курив у місці для куріння. Діти в цей час дістали з автомобіля м’яча та гралися на галявині. Такий був гарний сон у Максима і напевне далі в ньому була би зустріч з родичами але пронизлива сирена завила з усіх боків! Максим не міг зрозуміти, звідки в лісі, в такий гарний і спокійний день, взялася ця сирена! І тут він прокинувся і зрозумів, що ні в якому він не в лісі з сім’єю, а в казармі, і виє сирена, сповіщаючи про бойову тривогу. По казармі бігали солдати і офіцери, виносили ящики з боєприпасами з кімнати зброї на центральний прохід, всі отримували додаткові боєкомплекти, РПГ та ручні гранати. Надійшла команда збиратися швидко з речами, й на вихід. Розвідники швидко отримали все необхідне, зібрали свої речі та почали чекати наказу на подальші дії. Стрілки годинника, що висів на стіні навпроти днювального, показували, що була третя година ночі. Але сон швидко розвіявся в такій атмосфері, і Максимові було прикро, що не встиг його додивитися. Хлопець вийшов на вулицю і побачив, що до казарми під’їздять «КамАЗи» та «Урали» і що над частиною дуже низько кружляють бойові вертольоти. «Ось і почалося! — подумав Максим. — Мабуть, Росія пішла повномасштабною війною на Україну. І нам, як колись захисникам Брестської фортеці, приготовано долею першими тримати удар агресора. Але ми обов’язково вистоїмо та переможемо, бо ми на своїй землі». Поки Максим думав, що буде далі, вертольоти зникли, а машини повернулися в парк. На вулиці вже світало і солдати почали виходити з казарми на перекур. Виявляється, що дали відбій тривозі. Вона виявилася навчальною. Так командування хотіло подивитися на реакцію солдат. — Тільки такий гарний сон перебили! — з образою сказав Максим. І пішов у місце для куріння, бо спати було вже ніколи. До підйому лишалася година, і всі солдати почали займатися особистими справами, поки на це був час. О шостій годині днювальний оголосив підйом, і після шикування, повірки і сніданку всі знаходилися в казармі. На диво, ніяких команд та розпоряджень не надходило. Хтось просто лежав у ліжку з закритими очима, хтось щось їв, хтось дивився телевізор, який

знаходився прямо біля розташування розвідвзводу. Максим якраз дивився телевізор. По одному з каналів зараз йшов його улюблений телесеріал «Свати». Хлопець багато разів вже його бачив, але коли траплялася нагода, все одно знову дивився. Веселі та кумедні пригоди головних героїв фільму дуже піднімали йому настрій. І під час перегляду чоловік навіть на мить забув, що знаходиться в казармі, а не вдома. Так без діла та наказів всі просиділи в розташуванні аж до відбою. Максим заснув і знову опинився в тому ж лісі зі своєю сім’єю. Але цей чудовий сон ще трохи побув та змінився якимись незрозумілими абстракціями. Хлопець прокинувся серед ночі, коли всі мирно спали. В казармі було чути безліч храпів, і вони звучали в різних тонах, так, що людині з багатою уявою легко було почути в цих звуках не просто противний храп, а будь-яку мелодію, яку тільки захоче. Коваль перекурив у туалеті, і знову влігся в своє ліжко та під вигадану своєю уявою мелодією, яку наспівували своїм храпом його товариші, швидко заснув у надії повернутися в свій чарівний сон. Перед сном він чомусь зненацька згадав свого дідуся Дмитра, який пройшов всю Велику Вітчизняну війну. Хлопець його ні разу не бачив тому, що він помер, коли батькові Максима Анатолію було десять років. З думками про дідуся і заснув. Але снів у Максима до ранку вже не було.

ЧАСТИНА ШОСТА Батальйонні-тактичні навчання Наступний день почався, як звичайно, з підйому та сніданку. Після повернення з їдальні батальйон почав збиратися на батальйонні-тактичні навчання. Всі отримали насадки для стрільби холостими патронами та вибухопакети, що імітують вибух гранати, та вишикувалися в автопарку. — Шикуйсь! Струнко! — скомандував командир батальйону. Нам належить виступити в заданий квадрат, де розбити табір і зайняти позиції. Умовним нашим противником буде розвідувально-десантна рота, яка складається з військовослужбовців-контрактників, що три дні тому повернулися з окупованого Криму, та мають досвід диверсійної роботи. — По машинах! — скомандував комбат. — Розвідка до мене, на першу БМД. Усі зайняли місця зверху на бронемашинах, і колона з командирською БМД, на якій їхав комбат Паласюк, заступник комбрига полковник Зінов’єв та розвідники, рушила в бік полігону. І ось на шляху з’явилася перша перешкода. Це була робота умовних диверсантів. Дорогу було завалено купою великих гілляк, і техніка з військовими вимушена була зупинитися. Комбат скомандував розвідникам обстежити місцевість, оскільки була ймовірність нападу диверсантів, які, ймовірно, будуть намагатися взяти в полон когось з вищих офіцерів. Усі розвідники, крім двох, які залишилися охороняти командирів, швидко залишили

БМД, та ланцюгом почали обстежувати місцевість. Ніяких сюрпризів, крім перекритої дороги, більше не було, тож після повернення розвідників колона рушила далі. Навчання повинні були проходити на великому полігоні, до якого їхати було близько тридцяти кілометрів. Далі ніяких пригод не було, і десь за годину третій батальйон прибув у заданий квадрат. — Покинути машини! Та обстежити місцевість, — скомандував комбат і зіскочив з БМД. Солдати покинули машини і всі зайнялися своєю роботою. Роти та окремі взводи почали розбивати намети та готувати все необхідне для існування польової військової частини. Механіки-водії почали заганяти свої машини в заздалегідь приготовані укриття та маскувати їх. Двох бійців із розвідки приставили охороняти комбата, а двоє постійно знаходилися з його заступником — дуже міцної статури майором із веселим позивним «Кроха». Інші ж розвідники почали обстежувати місцевість на предмет виявлення диверсантів. Максим Коваль бродив по лісі та, як і всі його товариші, намагався виявити та затримати хоча б одного з диверсантів. У лісі він зустрів свого товариша Влада Єнотова, і вони почали далі працювати в парі. Хлопці ретельно обстежили не один кілометр, але крім своїх, нікого не зустрічали. Умовні диверсанти немов крізь землю провалилися. Коли вже почало темніти і почався дощ, Максим із Владом вирішили збудувати курінь біля невеликої гірки. Наламали гілок, з яких зробили каркас, і вкрили його сосновими гілками. Максим згадав дитинство. Як після Нового року збирав з друзями викинуті ялинки, і будували собі хатинку, в якій було дуже затишно і цікаво гратися. Хлопці майже збудували своє укриття, як їм зателефонував Максим Ведмідь та повідомив, що весь взвод збирається біля розташування восьмої роти, і що вже повідомили пароль який був числом «28». Максим з Владом попрямували до своїх, натикаючись на секретні пости та, сказавши пароль, проходили далі. Знайшовши нарешті восьму роту, хлопці знайшли за одним із наметів свій взвод. У цей час під’їхав «КамАЗ» на якому прапорщик Хомякович привіз вечерю. Всі швиденько поїли та почали шукати собі місце для сну. Але якраз про себе нагадали диверсанти, кинувши в бік табору два вибухопакети. Пролунало два вибухи і почувся чийсь крик: — До бою!!! Напад на розташування! Почулися автоматні черги і всі зайняли позиції для відбиття нападу. За деякий час все стихло, і наші розвідники знову почали шукати диверсантів, прислухаючись до кожного звуку в лісі. Близько четвертої години ранку знову почулися вибухи та декілька автоматних черг. — Стояти! Кидай зброю! Руки вгору! — закричав Михайло Потапов поміченому диверсанту, і Руслан Сосєдов, який був разом з ним

у парі, підскочивши до затриманого, відібрав у нього автомат. Це був умовний диверсант. Контрактника з розвідроти хлопці здали командирові батальйону, за що отримали подяку. Більше до ранку нікого з диверсантів не зловили, і виявилося, що вони змогли замінувати нашу техніку та намети, і що батальйон програв цю війну. Зранку почалися великі навчання. На полігон прибули основні сили бригади. Тут були і «Нони», і взвод з зенітними установками, і гранатометники. Батальйон готувався всією бойовою технікою та живою силою наступати на позиції умовного противника. Розвідникам батальйону було наказано зайняти позицію в зеленці посеред полігону, та після бою прикривати відхід дев’ятої роти. Розвідка без перешкод добралася до вказаної зеленки та зайняла позиції для стеження за ходом наступу. Ще їхнім завданням було залишатися непоміченими до кінця навчань. Розвідники почали шукати кожен для себе укриття і маскуватися. Максим зайняв позицію під величезною та широкою сосною. «Гарне укриття, — подумав Максим. — Зверху тебе не видно, і у разі нападу є можливість підпустити ворога якомога ближче та застати його зненацька». В цей час ліворуч від їхньої позиції було чутно інтенсивний бій. Стріляли з гармат, зенітних установок та стрілецької зброї. Також в повітрі з’явилися два вертольоти Мі-8, які скидали міни, мінуючи таким чином дорогу. Розвідники по рації повідомили про мінування дороги командування, і таким чином зберегли комбата, який збирався їхати по цій дорозі. Після цього надійшов наказ по рації про відступ, і розвідка, прикриваючи відхід дев’ятої роти, як і було наказано, відступила разом з основними силами. На цьому великі батальйонні навчання було завершено. І розвідники, розташувавшись в копанці для БМД, сховавшись від вітру, розпалили вогнище та почали пекти картоплю, яку прихопили з собою про всяк випадок. Якраз цей випадок і настав. Всі дуже зголодніли, а в частині встигають тільки на вечерю, яка буде за п’ять годин. Дрова перегоріли, і в вугіллі допікалася картопля. Солдат Снопов нахилився над жаром, щоб дістати картоплину, і завмер. Потім хаотично почав розгрібати вугілля, намагаючись щось знайти. — Що ти там робиш? — запитав хтось із солдат, які втомлені сиділи та лежали біля вугілля. — Хлопці! Тікайте! У мене з кармана випав бойовий патрон в жар. Максим Коваль разом з Анатолієм Пожаровським у цей час сиділи неподалік, обпершись на стовбур величезної сосни, і про щось розмовляли. Всі за секунду вискочили з копанки та полягали вниз обличчям на землю, при цьому позакривали голови руками. Максим з Анатолієм, не розуміючи, що коїться, зробили те ж саме. Через декілька секунд почулося:

— Знайшов! — і всі почали сміятися. Снопов, коли всі розбіглися, продовжив пошуки патрона, і все-таки його знайшов. А ніхто й не помітив, коли тікали, що командир взводу Юрій Горохов нічого не чув і мирно спав біля небезпечного місця. Але добре все, що добре закінчується. За деякий час надійшла команда зайняти місця на машинах для слідування в частину, і розвідники зайняли вже звичне місце на командирській БМД. Поки стояли, то бачили як з Мі-8 десантувалися два парашутисти, та, немов цвіт кульбаби, кружляючи в небі, наближалися до землі. Це було казкове та чарівливе видовище. І ось нарешті колона рушила додому. Саме додому, бо частина тепер для цих хлопців була справжнісіньким домом. Далі була вечеря, вечірня повірка і довгоочікуваний відбій. Всі так виморилися на цих навчаннях, що навіть розмовляти не хотілося, а тільки спати, спати і ще раз спати. Всі знали, що завтрашній день буде не менш тяжким і насиченим, і що перед новими випробуваннями та навчаннями слід добре відпочити. Наступного дня взвод знову здійснив марш-кидок на десять кілометрів на військове стрільбище, де пристрілювали свою зброю, кидали бойові гранати РГД-5 та стріляли з гранатомету РПГ-26. Максим взагалі перший раз у житті кидав гранату та стріляв з гранатомета. Йому було цікаво і водночас трохи боязно. Він переживав, щоби все правильно зробити. Гранату кинув добре. Все, як командували, вкрутив запал, зажав гранату у руці, розжав вусики, висмикнув кільце і як можна далі кинув. Потім присів в окопі і почув за декілька секунд вибух. «Все добре вийшло» — подумав хлопець. Чеку від гранати він потім знайшов і привіз додому, де подарував її старшому сину Вадиму, який причепив її собі на ключі від квартири. Після стрільби з РПГ Максим взагалі деякий час недочував. Він і не думав, що так гучно стріляє гранатомет. Але, хоч і отримав легку контузію, відстрілявся на оцінку «чотири». Він бачив, як після здійснення пострілу солдати бігли з розгубленими очима, і в них було видно здивування такій гучності. Також цього дня розвідники стріляли із своєї бойової техніки, тобто з БМД. Механік-водій виводив машину на бойову позицію для стрільби, і оператор-навідник швидко наводив гармату БМД на цілі та здійснював декілька пострілів. Це були гучні постріли, і здавалося, що аж земля дрижить від них. Потім екіпаж бойової машини на ходу вражав мішені з гармати та великокаліберного кулемета. Розвідка ці вправи також виконала на «відмінно». Деякі розвідники-оператори навіть змогли здійснити наведення на ціль по стволу гармати і при цьому з першого пострілу влучити в ціль. Після стрільб розвідку похвалили і наказали відпочивати неподалік на галявині. Командир відділення В’ячеслав Рубльов в цей час підійшов до директриси, щоб подивитися, як же відстріляються

інші підрозділи та ненавмисно почув розмову командира батальйону з комбригом. — Ну, як розвідка відстрілялася? — запитав комбриг. — Дивно, але на «відмінно»! Деякі з них взагалі стріляли вперше. — Зрозуміло. А взагалі, як вони себе показали в навчаннях та як ведуть себе в побуті? — Я скажу вам так… — почав комбат. — На мою думку, це на даний момент самий бойовий та злагоджений підрозділ. А з дисципліною в них найкраще з усіх підрозділів батальйону. — Тобто ви гадаєте, що їх уже можна відправляти? — Ну, досвіду в них дуже мало, але й часу на навчання немає. Там навчаться. Другого виходу в них там не буде. Прийдеться до всього пристосовуватися, щоби вижити. — Значить, дамо їм декілька днів для відпочинку, і будемо відправляти на схід. Ситуація на сході України стала зовсім напруженою. Вже в деяких місцях йде справжня війна, — сказав комбриг. Почувши цю розмову, В’ячеслав повернувся до своїх розвідників, які повлягалися на траві, не дивлячись на те, що ще сира земля після зими, та відпочивали після навчальних стрільб.

Навчання водіїв-механіків водіннюбойової техніки

Відділення веде наступальні дії на умовного противника

Бойовий вертоліт Мі-24 зайшов на лінію атаки

Ведення вогню з зенітної установки на базі БМД

Ураження макету бронетехніки з РПГ-7Д

Десантування з вертольоту Мі-8

Порятунок пораненого

ЧАСТИНА СЬОМА Селище Меліоративне На календарі було десяте квітня 2014 року. Ось і закінчилися навчання третього парашутно-десантного батальйону, і тепер військовослужбовці вже декілька днів сиділи без діла і нудьгували. В цей день, який проходив як звичайно в останні дні, в повній нудьзі, розвідники третього батальйону сиділи в бесідці і розмовляли на різні теми. Хтось сильно обурювався тим, що їх тримають тут без діла, хтось просто мовчки курив. Але якоїсь миті в бесідці з’явився командир першого відділення Рубльов, який швидко розвіяв смуток і нудьгу. — Чого сидите! Побігли швидко збирати речі! Нам не пізніше ніж за півгодини наказано бути в автопарку з речами, і ми сьогодні відбуваємо на Донбас для виконання бойових завдань. — Нарешті!!! — закричали всі, і швидко побігли до казарми збиратися. Наступні півгодини хлопці переносили в автопарк всі свої речі разом з матрацами, подушками та спальною білизною. Коли нарешті знесли всі речі на купу, почали чекати наказу на завантаження в автомобіль «Урал». До групи солдат, які стояли біля купи речей, немов якась велика сім’я, що зібралася змінити місце проживання, підійшов комбат Паласюк і здивовано запитав: — А куди наша розвідка зібралася???

— Ми, як і наказано, зібралися у відрядження на Донбас! — відповіли солдати. — Так виїзд особового складу буде на автобусах завтра вранці. А сьогодні тільки їде бойова техніка на вантажну залізничну станцію в с. Меліоративне, — сказав комбат. — У-у-у-у-у! — всі обурилися. — Що, марно тягали всі ці речі сюди, а тепер назад будемо тягати!? — Стійте! — скомандував комбат. — Раз уже перенесли все, то завантажуйте в «Урал», а самі поїдете супроводжувати техніку на станцію, і залишитеся її там охороняти до завтрашнього завантаження на ешелон. — Слухаємося! — відповіли розвідники, і почали складати в кузов «Уралу» свої речі. — Коли завантажитесь, то швидко займайте місця на броні. На кожну БМД по одному розвіднику. — Зрозуміло, товаришу підполковнику! Хлопці підбігли до колони, яка складалася з п’ятнадцяти бойових машин десанту, і зайняли свої місця зверху на машинах. Після цього комбат, який сидів на першій машині, скомандував на початок руху, і колона рушила. Дорогою до Меліоративного декілька машин з’їхали на узбіччя, оскільки в них щось повиходило з ладу, тож вони потребували ремонту. Машини були старими і постійно ламалися. Деякі БМД з екіпажами залишилися на узбіччі чекати техніків. А колона рушила далі, і приблизно за півтори години батальйонна техніка з розвідниками прибула на залізничну станцію, яка представляла собою ділянку землі, на якій і розташувалася в дві колони бойова техніка, та яку від житлових будинків відділяла невеличка абрикосова посадка. На цій ділянці було дві залізничні колії, і до однієї з них підставлялася естакада, по якій на вантажні вагони потяга могла заїхати техніка. Механіки-водії щось порсалися в своїх машинах, а розвідники в цей час виставилися по периметру всієї території на охорону військової техніки. Новина про прибуття військових на станцію швидко облетіла невелике містечко Меліоративне, і його мешканці те й робили, що приходили до станції та здалеку роздивлялися військових. Близько підходити, напевне, остерігалися бо бачили скрізь по периметру розвідників в балаклавах на обличчі і з автоматами в руках. Це вже пізно ввечері, коли командири з механіками поїхали до частини, а вся техніка залишилася під наглядом розвідників, хлопці пустили місцевих дітлахів, які з неабиякою цікавістю заглядали з-за посадки і додому не збиралися, подивитися військові машини та посидіти на них зверху. Майже в кожного з солдатів вдома залишилися малі бешкетники, і всі розуміли, що нічого поганого

не станеться, якщо діти подивляться бронемашини. Хоча це й було заборонено. Вночі хлопці по шість чоловік несли чергування з охорони техніки та грілися біля вогнища у вільний від зміни час тому, що ночі були доволі холодними. Вранці на станцію прибуло командування батальйону з рештою солдат і розпочалася підготовка до відправки. Механіки-водії заганяли техніку на вагони, і потім закріплювали на них. Розвідка ж направилася до автобусів, які стояли неподалік на узбіччі дороги. Наказано було знаходитися біля автобусів та бути готовими в будь-яку мить відбути. Всі полягали на траву на узбіччі та почали спостерігати, як іде завантаження техніки на ешелон. Потяг складався із локомотива з двома пасажирськими вагонами, в яких мало їхати дві роти, та приблизно двадцяти вантажних платформ для техніки. Завантаження йшло повільно, адже потрібно було кожну машину добре закріпити на платформі, а це займало багато часу. І тільки близько дев’ятнадцятої години було віддано наказ про відбуття в місце виконання бойового завдання. Розвідники, сапери, взвод зв’язку, взвод забезпечення та зенітно-ракетний взвод зайняли місця в автобусах і колона з чотирьох «Ікарусів» попрямувала в Луганську область.

ЧАСТИНА ВОСЬМА Ровеньки та Дякове на Луганщині Близько опівночі автобуси зупинилися на узбіччі дороги неподалік міста Ровеньки Луганської області. Майором Грицаком, який був дуже мужнім та досвідченим військовим офіцером, а в цей час старшим колони, було наказано виставити бойову охорону автобусів з людьми. Швидко розписали наряд і перші чотири солдати зі зброєю стали нести службу, охороняючи автобуси з чотирьох боків. Зміна проводилася кожну годину. Максим Коваль з Вадимом Морозюком та ще двома солдатами несли чергування з п’ятої до шостої ранку. Тільки-но Максим вийшов з автобусу, як в лице дунув холодний вітер та дрібний, але дуже неприємний та холодний дощ почав мочити його бушлат та шапку. Комір на бушлаті став дуже мокрим і бридким, як мокрий та облізлий пес після зливи. Максим здригнувся від холоду, змахнув з коміра воду та закурив. В цей час він чомусь подумав, як зараз добре було би вдома, в теплій квартирі, поруч з дружиною та своїми хлопчиками. Але нічого не вдієш — треба служити. Хлопець знову запалив цигарку, і в цей час почув з боку автобусів якийсь глухий хлопок і повз «Ікаруси», в бік Ровеньок, проїхав легковик. Повернувшись до автобусу Максим побачив, що одне скло розбите, та дізнався про те, що хтось із легковика кинув каменюку в їхній автобус. Майор Грицак, порадившись з майором Юрієм Марченко, який також їхав в автобусі, і також був кадровим офіцером з великою силою духу та мужністю,

прийняв рішення заїхати в лісосмугу неподалік від дороги, і там чекати подальших наказів та прибуття основної частини батальйону. Водії загнали автобуси в посадку, а солдати повиходили на галявину. Начебто все було спокійно, але на дорозі почали збиратися якісь чоловіки на автомобілях, та було зрозуміло, що вони планують щось недобре, махаючи руками в бік автобусів та солдат, які все ж були помітні між деревами. Тоді офіцери Марченко та Грицак зрозуміли, що виїзд з лісосмуги тільки один, і що його планують заблокувати місцеві, проросійськи налаштовані, громадяни. — Юра! Вони точно щось задумали! І, повір мені, точно не на нашу користь, — сказав майор Грицак майору Марченку. — Тоді давай виїздити на дорогу, щоб у разі чого була можливість поїхати. — Швидко всі в автобуси! Швидше! Швидше! — командував Грицак, і всі за мить вже сиділи в автобусах, водії яких почали виїздити на дорогу в бік Ровеньок. Але вороже налаштовані громадяни, які в той час думали, що стануть ЛНР і будуть жити дуже добре, а потім, коли їх почали обстрілювати та грабувати бандити з так званої ЛНР, змінили свою думку і почали, як ті підлизи, просити захисту в українських військових, вже намагалися блокувати дорогу. Почали ставити свої автомобілі на перехресті, створюючи таким чином перешкоду автобусам з військовими. Та кермували ними досвідчені водії-професіонали, які, на великий жаль та здивування перешкоджальників, з легкістю обвели свої важкі машини з солдатами по узбіччю та попрямували прямо по шосе в бік Луганська. Максим їхав у другому автобусі, дивився у вікно та відчував приплив адреналіну і злості до місцевих мешканців, які поки не розуміли, що роблять. Автобуси тим часом проїхали декілька кілометрів в бік Луганська та, розвернувшись знову в бік Ровеньок, зупинилися на узбіччі. Майори Грицак та Марченко доповідали по телефону командуванню про пригоду та з’ясовували подальші дії. В цей час на дорозі, біля автобусів з солдатами батальйону, почали збиратися багато агресивно налаштованих цивільних громадян. Чоловіки та жінки кричали в бік військових нецензурні образливі слова. Називали їх бандерівцями та фашистами. Кидали по автобусах каміння. Офіцери намагалися з натовпом знайти порозуміння та пояснити, що в автобусах знаходяться солдати Збройних Сил України, і що вони приїхали їх захищати. Але Ровеньки знаходяться недалеко від кордону з Російською Федерацією, тож місцеві мешканці були зазомбовані російською пропагандою, і нічого слухати про Україну та її військових не хотіли. Вони вже уявляли собі світле майбутнє в Луганській Народній Республіці під крилом Росії на чолі з російським диктатором В. Путіним. Тому десантники знову проривалися крізь розлючений натовп, з яким не можна було вступати

в конфлікт за наказом вищого командування. Коли натовп на мить розступився, цієї ж миті автобуси рвонули з місця. Попереду було село Дякове, і до десантників під’їхали місцеві бізнесмени — аграрії, які запропонували провести їх польовими дорогами на прикордонну заставу, де можна було би перевести дух і вирішити, що робити далі. Офіцери на допомогу погодилися, бо прийшло повідомлення, що основну частину батальйону разом з технікою на ешелоні можна не чекати. Їм по дорозі місцеві проросійські мешканці розібрали залізничну колію, тож потяг не може рухатися далі. Ешелон із технікою обступили ті ж самі так звані мирні мешканці, та почали мітинг з вимогою повернутися до Дніпропетровська. Автобуси рушили за позашляховиком фермерів польовими дорогами. Їхали довго, ще й один автобус застряг у величезній калюжі, і його витягнули джипом. Максим тоді аж здивувався, що такий здоровий і важкий автобус з багнюки витягнув в декілька разів менший автомобіль. «Ото сильний двигун», — подумав Максим. — Скільки ж він бензину споживає? — запитав він у Вадима. — Літрів двадцять на сто кілометрів, — відповів товариш. — Ого! Яка ж повинна бути зарплатня, щоб на такому їздити? — Та вони ж фермери, і їм такий транспорт просто необхідний для роботи. — Та розумію я, — сказав Максим. — «Все одно багато їсть», — подумав він. Тим часом, у супроводі фермерів на джипі, автобуси з десантниками зупинилися біля воріт прикордонної застави, що знаходилася на краю села Дякове, і майор Грицак з майором Марченко пішли до воріт. З застави назустріч їм вийшов майор прикордонник. — Бажаю здоров’я! Я майор Козлов. Хто ви такі і що вам треба біля застави? — Бажаю здоров’я! Я майор Грицак, а це майор Марченко з 25-ї бригади ПДВ. Ми прибули на виконання бойового завдання для укріплення державного кордону. Але нас, м’яко кажучи, не дуже радісно зустріли місцеві мешканці. Та ешелон, де їхала значна частина батальйону з усією бойовою технікою, заблоковано десь на під’їзді до Ровеньок, і місцеві не дають розвантажуватись. Ми б хотіли поки що зупинитися на території вашої застави, щоб уникнути провокацій з боку населення та дочекатися подальших команд від командування. — Ви знаєте, — сказав прикордонник, — я не хочу, щоби ви знаходилися в мене на заставі, тому, що всі наші прикордонники також місцеві, і якщо зараз вас почнуть виганяти з села, то ми переругаємось із-за вас з усіма своїми родичами. Розумієте? — Дякую за допомогу! — сказав Грицак, і разом з Марченко пішли до автобусів.

— Я вважав, що ми зараз робимо спільну справу і намагаємося не пустити клятих ворогів до нашої країни. А прикордонники в цьому районі не про країну думають а про своїх проросійських родичів. — Та да! — сказав Марченко. — Що тепер робитимемо? Куди їхати? У цей час до офіцерів підійшов фермер з джипу. — Хлопці! В нас тут неподалік знаходиться тік. Територія приватна та закрита огорожею з бетону. Може, поки там вас розмістити? Солдати хоч чаю вип’ють та щось перекусять. — Якщо можна, то буде дуже добре. Бо ми й не знаємо, куди тепер їхати. — Ну, так їдьмо за мною, — сказав фермер, і автобуси знову поїхали за джипом через село і заїхали на територію току, яка закрита з усіх боків бетонним парканом. Тік був самий звичайний. Точно такий, як і у Максима Коваля в селі. В дитинстві Максим з друзями любили кататися на велосипедах по території току, бо там був дуже рівненький асфальт. І кожен раз тікали звідти, коли прокидався сторож та вибігав зі своєї кімнатки з криками: «От я зараз комусь покатаюсь! Впіймаю, заберу велика та віддам батькам! От тоді ви отримаєте ременем по м’якому місці!». От і цей Дяківський тік нічим не відрізнявся. Він був збудований ще за радянських часів і напевне на всій території союзу їх будували за одним проектом. Автобуси заїхали на територію і стали один біля одного. Нарешті солдатам дозволили вийти з них. Всі повиходили курити. Хлопцям дозволили користуватися електричним чайником та розетками для зарядки телефонів, які вже давно посідали. Після проведеної доби в автобусі Максимові на току було дуже комфортно. Він зарядив телефон, зателефонував дружині та з полегшенням на душі випив кружку гарячого чаю. Всі хлопці також пили чай, їли залишки сухих пайків та розмовляли. В цей час біля воріт та паркану почали збиратися місцеві. Погрожували солдатам фізичною розправою, кидали каміння через паркан та обіцяли всіх спалити, а коли будуть рятуватися від пожежі то обіцяли стріляти з мисливських рушниць на ураження. Кричали, що розправляться з бандерівською хунтою та фашистськими недобитками. Солдати мимоволі почали приєднувати магазини з патронами до автоматів не реагуючи на крики офіцерів: «Відставити!!!». Але виявилося, що патрони є не в усіх. У тих військових, в кого були автомати з калібром 5.45, патронів було по чотири магазини, а в кого були з калібром 7.62 та в снайперів, патронів не було. Їх обіцяли видати по прибутті. Максимові пощастило, в нього якраз було чотири магазини з патронами. Офіцери пішли на вулицю до розлюченого натовпу, ризикуючи своїм життям та здоров’ям, але розуміючи, що солдат вони скоро не втримають, та, завдяки своїй мужності та витримці, домовилися з людьми про надання військовим вільної дороги. А взамін пообіцяли їхати назад до Дніпропетровська. Натовп погодився і автобуси знову рушили в путь. На виїзді з Дяково їх зупинили, і в автобус

зайшов священик із місцевим депутатом, щоби впевнитись, що в автобусі їдуть військові а не так звані «тітушки». Після огляду автобусів священик запропонував нагодувати солдатів, на що вони категорично відмовилися і рушили далі. В цей час попереду колону вже супроводжував невідомо звідки взявшийся автомобіль ДАІ, а позаду їхало близько тридцяти легковиків з місцевими. На кожному перехресті стояв натовп, який кричав в бік солдатів всілякі образливі слова. Солдати ж відповісти не могли, і мовчки їхали в автобусах. Близько двадцять третьої години колону вже супроводжував тільки автомобіль ДАІ, і в якусь мить в нього спустило заднє колесо. Даішники зупинили колону на обочині та почали міняти колесо. В цей час офіцерами було прийнято рішення на втечу від них та слідування в місце розташування першого батальйону своєї бригади, який виконував завдання по укріпленню державного кордону неподалік м. Амвросіївка Донецької області, в п’ятдесяти кілометрах від якого вони зараз і перебували. Пролунала команда сісти всім в автобуси, і безсилі даішники змогли тільки поглядом провести колону. І ось нарешті близько першої години ночі Максим прокинувся в автобусі на своєму місці і побачив, що автобуси стоять на якійсь великій території, де є військова техніка та стоять намети. — Ф-у-у-у-ух! Нарешті ми дібралися до своїх! — подумав Коваль, і, притулившись до холодного і мокрого вікна, стиснув міцніше в руках свій автомат і заснув.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА В с. Ольгівка біля кордону з Росією Максим прокинувся від того, що страшенно замерз. Розбудив Влада Єнотова, який сидів на сусідньому сидінні, і хлопці вирішили поснідати. В дорогу їм видали сухі пайки, і з них уже лишилося тільки дві банки кільки в томаті на двох. Майор Грицак сказав: — Товариші солдати! Їжі в нас практично не залишилося, а наші продукти харчування десь мандрують з ешелоном. Можливо, з нами й поділяться харчами в першому батальйоні, на позиції якого ми зараз приїхали, але це поки невідомо. Може в них і в самих вже немає що їсти, адже вони вже тут майже місяць. Так що прохання розтягувати те, що в вас зараз є, як можна надовше. Зрозуміло? — Так, товаришу майоре. Зрозуміло. Влад штик-ножем відкрив одну банку кільки, і вони по черзі з Максимом з’їли по одній ложці. — Досить. Будемо вважати, що поснідали. — Та отож, — сказав Максим. — Невідомо, коли нас почнуть годувати. Треба розтягувати. Так снідали всі. По парах, хто з ким сидів поруч, і у всіх сніданок складався з однієї ложки кільки. Максим вийшов з автобусу, щоби роздивитись місцевість. Надворі було дуже холодно та йшов дрібний, але холодний та противний дощ. Хлопець зайшов під навіс та почав

усе роздивлятися. Територія току була схожа на ту, що вчора він бачив в Дяковому. Але під навісами для врожаю стояла техніка першого батальйону. Це були автомобілі «КамАЗ», «Урал», «ЗІЛ», «ГАЗ», та автобуси «Ікарус». А ще гармати з калібром 152 міліметри. Біля центрального в’їзду на тік був шлагбаум, і військові облаштували там КПП. З обох боків від шлагбауму було зведено укріплення з мішків з піском та ящиків від боєприпасів з бійницями для ведення вогню у разі непроханих гостей. Це КПП виходило на дорогу до села Ольгівка, яке знаходилося в двохсот метрах від даного току. Далі по периметру всієї території було виставлено караульні пости з окопами та бійницями. На цих постах солдати цілодобово несли службу з охорони табору. Біля навісів з технікою розташовані два медичних та два офіцерських намети. Далі, біля силосної ями, знаходився солдатський намет та намет польової їдальні і власне сама кухня. В силосній же ямі розташувалося два намети. Один з них був великий шатер, в якому жили контрактники з розвідроти, та невеличкий намет, в якому жило вісім чоловік не з нашої частини. Це був підрозділ який займався радіоборотьбою. З двох боків ці намети прикривали бетонні плити силосної ями. З задньої сторони вони були прикриті двома автомобілями ГАЗ-66, а попереду був виставлений караульний, який охороняв намети. З лівої сторони від центрального в’їзду, де був КПП, розстилалося поле, яке зливалося з горизонтом, і на протилежній стороні було видно лісосмугу, за якою вже й була територія зла, тобто царство того, про кого так вдало склали пісню харківські футбольні фанати, Володимира Х… ла-ла-ла-ла! І яку зараз співає вся Україна. Тобто там вже була Російська Федерація. Трохи роздивившись місцевість, Максим зайшов назад у свій автобус. В цьому автобусі хлопцям довелося жити сидячи сім важких та довгих днів. Це було тому, що всі їхні речі разом з наметами знаходились десь на ешелоні, який заїхав десь аж в Харківську область. Ці сім днів здалися Максиму вічністю, і відчувалося, що психіка скоро не витримає і станеться нервовий зрив. Просто не кожна людина змогла би прожити сім діб в автобусі в сидячому положенні, в страшенному холоді, не миючись та не перевдягаючись і майже без їжі. Максимові здавалося, що ці муки ніколи не закінчаться. Все тіло страшенно чухалося, та в автобусі був вже сильний неприємний запах. Одного дня, коли Максим з товаришами курили на вулиці останні цигарки, він почув від хлопців з першого батальйону, що в селі неподалік є магазин і що там можна все купити. Місцеві люди начебто налаштовані до українських військових мирно та підтримують їх присутність поруч. — Товаришу майоре! — сказав Максим. — Дозвольте сходити в село в розвідку. В нас вже немає ні їжі, ні води, ні цигарок. А там є магазин, і люди начебто налаштовані мирно.

Майор, звісно, вагався, і спочатку не хотів відпускати Максима в село. Але, розуміючи критичну ситуацію з харчами, все ж таки погодився. — Добре, йдіть, товаришу солдате. Тільки з кимось удвох, і не більше, як на півгодини. — Дякуємо! Ми швиденько! Одна нога там — друга тут! Максим забіг в автобус. — Хлопці! Майор мені дозволив збігати в село! Кому що купити? Товариші швидко записали свої замовлення на шматку паперу та здали гроші. — Влад! Ходімо зі мною! — звернувся Максим до Єнотова. — Так, а майор що скаже? — Він сказав, щоби йшли двоє, та не більше, як на півгодини. Пішли швидше. — Тоді побігли! І Максим із Владом пішли до Ольгівки. Село було зовсім невеликим, і мало всього три вулички зі звичайними сільськими хатками. Стоячи на початку вулиці, було видно її кінець. Зайшовши на першу вулицю, хлопці побачили місцевих хлопчаків біля одного з дворів. — Хлопчики, а де у вас тут магазин? — Пройдіть трішки далі, і з правого боку побачите двір тьоті Люби, а там і магазин. — Дякуємо вам, хлопці, за підказку. — Немає за що! А ви українські військові? — Так! Ми українські десантники. — Дяді! Не пускайте до нас бандитів, будь ласка! Не покидайте нас. — Обіцяємо! — сказали Максим із Владом, і Максимові стало якось не по собі. Він згадав своїх дітей і подумав, що ні за що і ні за яких обставин не можна буде залишити ворогові це село і підвести цих безтурботних, але наляканих подіями в країні хлопчаків. Військові пройшли десь два десятки метрів углиб вулиці, та знайшли магазин. Це був звичайний сільський двір з підвалом, сараєм та стареньким невеличким будинком, у якому і був так званий сільський магазин. До речі, він тут був один. Зайшовши всередину, хлопці побачили на прилавку цигарки «Прилуки», консерви, крупи, шоколадки, пиво, дешеву горілку і т. д. За прилавком стояла невисока, повненька, але гарна, жіночка років сорока, і звали її Люба. Вона всміхнулася і сказала: — Які гарні чоловіки до нас завітали! Напевне з неподалік розташованого військового табору? До мене заходять ваші хлопці, а вас я раніше не бачила. — Ми недавно тільки прибули.

— А-а-а! Зрозуміло. А не втечете від нас, як росіяни з бандитами прийдуть? — Десантники не тікають і своїх в біді не кидають! — сказав, образившись, Влад. — Не ображайтеся! Я так спитала. Я ж жінка, і боюся. А хочу, щоби мої діточки у вільній Україні зростали щасливими. — Не хвилюйтеся! Ми з вами будемо до останнього! — Дякую вам, хлопці! Бережіть себе! Мене, до речі, Любою звуть. А вас як? — Максим та Владислав, — відповіли десантники. — Дуже приємно! Що ви хочете купити? Хлопці передали Любі список та гроші, і вона майже все склала в пакети. — Дякуємо вам, Любо. — Заходьте ще! Буду рада бачити таких гарних захисників. І, може, вам ще щось треба, так ви кажіть. Я з чоловіком їду на закупівлю в Амвросіївку, тож можу вам все купити. — Добре! Дякуємо! Як щось буде потрібно, то звернемося. До побачення! Нам уже час повертатися в розташування. — До побачення, хлопці! Бережи вас Господь. Влад із Максимом взяли пакети з покупками, та швидко пішли до свого автобусу. В автобусі покупкам всі раділи, як малі діти! Максим подумав: «Що ще людині потрібно для щастя?». Хлопці сіли докупи всім взводом, та почали вечеряти купленими харчами. Їли дешеву ковбасу із вчорашнім хлібом, пили чай з печивом. І ця їжа здавалася їм найкращою, що вони куштували в житті. Після вечері всі дякували Максиму з Владом за доставку їжі, та пішли курити біля автобусу. У цей час десь зі сторони кордону почувся гул вертольота, що наближався. У небо злетіла червона сигнальна ракета та почувся крик караульних: «Воздух!». Усі мерщій знайшли собі укриття за бетонними блоками та металевими трубами, і, піднявши стволи своїх автоматів, чекали на появу російського сталевого стерв’ятника. Але вертоліт, нахабно перетнувши державний кордон, розвернувся і полетів назад на свою територію. — Відбій повітряної тривоги! — почулося здалеку, і всі повиходили зі своїх імпровізованих укриттів та пішли до автобусів, щоби провести ще одну холодну ніч у сидячому сні. Одне було добре, що вже не такі голодні. Наступного дня ніяких команд так і не надходило, тож усі, як і звичайно в останні дні, сиділи в автобусах, бо надворі було холодно як зимою. Максим вийшов з автобусу та попрямував до офіцерського намету. Підійшовши до нього, він запитав дозволу увійти.

— Дозвольте увійти, товариші офіцери? — Хто там? Заходьте, — почулося зсередини, і Максим увійшов у намет. У наметі було доволі просторо і тепло, оскільки в «буржуйці» горіли дрова. Вздовж брезентових стін намету стояли солдатські ліжка. На деяких відпочивали офіцери, а на деяких вони просто сиділи та дивились якийсь художній фільм на ноутбуці. Максим знайшов очима майора Марченка і запитав: — Дозвольте звернутися, товаришу майоре? — Звертайтеся, товаришу солдате. Що ви хотіли? — Товаришу майоре, а де мені знайти майора Грицака? — Він зараз відсутній по справах батальйону. А що вам від нього треба? — Та просто він мене і Влада Єнотова відпускав учора в село в магазин. Хотів у нього ще попроситися. — Ну, йдіть, тільки вдвох і ненадовго. Скажете на КПП, що я вас відпустив. — Дякую, товаришу майоре! — Та немає за що! Я все розумію! — Дозвольте йти? — Ідіть, товаришу солдате. Тільки будьте обережні, будь ласка. — Слухаюсь! Максим вийшов із офіцерського намету та пішов до автобуса. — Хлопці! Я знову в село йду! Що купити? — Та так, як і вчора. — Владе! Ходімо! — Ходімо! — швидко підвівся зі свого місця і вийшов з автобусу Влад. Хлопці вийшли за територію і пішли за вчорашнім маршрутом до магазину. Зайшовши в магазин, вони побачили Любу. — Привіт, Любо! — Привіт, хлопчики! Вам що? — Нам все те, що ми вчора брали. — Добре! — сказала Люба та почала складати харчі та інші речі в пакети. — Любонько! — сказав Максим, — а якщо ми вам, коли ви будете їхати в Амвросіївку, дамо банківські картки з паролями, ви зможете там зняти для нас гроші, а то в нас їх майже ні в кого вже немає. — Та звісно, зможу! Давайте ваші картки. — Добре! Дякуємо вам. Завтра принесемо. А дайте свій номер телефону, щоби в разі чого ми могли з вами зв’язатися.

— Добре, пишіть. — і Люба продиктувала номер, який Максим зберіг у мобільному. У цей час із підсобки вийшла жінка років сорока. Це була Любина подруга. — Добрий вечір, хлопці. Я Світлана, — сказала жінка. — А ми Максим та Влад. Ваші сусіди. Наша частина розташувалася біля вашого села. — Та в селі вже всі знають. Може, я вам чимось зможу допомогти, то звертайтеся. — Добре, Світлано! Дякуємо вам за підтримку. — Та це ми всі вам дякуємо за захист. Якби не ви, то невідомо де би ми зараз були, і що з нами було би. — Це наш святий обов’язок вас захистити! — сказав Максим, і з цими словами хлопці вийшли з магазину та пішли до себе на тік. У розташуванні все було, як звичайно. Наряд стояв у караулі по охороні розташування, а наші розвідники вже котру добу сиділи в автобусі. Максим із Владом принесли замовлені харчі та цигарки, і всі сіли обідати. — Хлопці! Люба сказала, що може завтра в Амвросіївці зняти нам гроші з карток в банкоматі. — О-о-о-о! Дуже доречно! А то завтра вже грошей ні в кого не буде, — сказав В’ячеслав Рубльов. Так закінчився ще один день у житті Максима та його бойових товаришів. Наступного дня Максим із Владом, взявши в товаришів картки, знову зібралися в село, але майор Грицак сказав, що прикордонники повідомили про скупчення російських військ біля самого кордону, тож можлива бойова тривога в разі спроби прориву. І тому всім бути в повній бойовій готовності. — А як же бути тим, в кого патронів досі немає!? — Зараз перший батальйон з нами трохи поділиться боєприпасами, — сказав майор, і пішов до комбата першого батальйону. — Чудово! А що ж робити? Люба якраз сьогодні за товаром їде. Потім будемо без грошей сидіти. — Зараз спробую домовитись по іншому, — сказав Максим. Він дістав свій телефон та набрав номер Люби. — Алло! Любонько! — сказав в трубку Максим. — Нас не випускають сьогодні з території. Не могли би ви з чоловіком під’їхати до КПП, де я передам вам картки і список необхідного? — Звісно, можемо. Підходь до КПП, зараз під’їдемо. Скажіть, щоби по нас не стріляли! Ми на синіх «Жигулях». — Добре! Дякую! — сказав Максим, і вони з Владом помчали на КПП.

За декілька хвилин до КПП під’їхали сині «Жигулі» сьомої моделі, і з них вийшли Люба та її чоловік. Чоловіка звали Володимир. Це був невисокий повненький чоловік з вусами, колишній військовий моряк. Хлопці привіталися і швиденько передали Любі картки зі списками. Через деякий час оголосили бойову тривогу, та всі зайняли позиції для відбиття нападу. Хоча відбивати ймовірну атаку російських танків було майже нічим. Артилерійський дивізіон, який також знаходився на току, розгорнув у бік Росії п’ять гармат та приготувався до бою. Всі знаходилися у стані сильної напруженості і чекали нападу. Але росіяни не перетинали кордон, а тільки провокували наших військових на відкриття вогню. Велика колона російських танків на своїй території на великій швидкості доїжджала до самісінького кордону, потім повертала вздовж його лінії та поверталася вглиб своєї території. Те ж саме робили й російські гелікоптери. Це було схоже на 1941 рік, коли фашистські окупанти таким самим чином намагалися спровокувати на відкриття вогню радянських військових, щоби потім сказати всьому світові, що Радянський Союз напав на них першим, і що вони вимушені були захищатися. — Ти не находиш, що дії Путіна дуже схожі з діями Гітлера 1941 року? — запитав Максим у Влада Єнотова, з яким сидів у одному окопі та дивився в бік кордону. — Точно-точно!!! Так і є! Це не Путін, а Путлер! — сказав Влад, і хлопці розсміялися. Так вони в окопі просиділи до вечора. Ввечері дали відбій тривозі, бо росіяни поблизу кордону свою активність зменшили та перестали провокувати. І всі повернулися до свого автобусу, в який дуже не хотілося сідати. Але надворі все ще було дуже холодно, а діватися було більше нікуди. У Максима задзвонив телефон, і він почув у слухавці голос Люби — Алло! Максиме! Я біля КПП, і все привезла, що ви просили. — О-о-о-о-о! Дуже добре! Зараз біжимо! І хлопці побігли на КПП, де на них чекала Люба з чоловіком. — Ось, тут ваші картки з грошима і чеками. А ось ваші закази. — Дуже вам дякуємо, Любонько! Не знаємо, що би ми без вашої підтримки й робили. — Та нема за що! Звертайтеся. Люба з чоловіком поїхали в село, а Влад та Максим повернулися в автобус, повечеряли та, виморені, поснули вже в звичному сидячому положенні та в холоді. Наступний день почався, як і звичайно. Надворі було холодно та сиро. Ніяких наказів не надходило, і тут Максимові зателефонувала Люба.

— Алло! Привіт, Максиме. Тут до мене прийшла Світлана. Ну, та, що з вами знайомилася. І принесла здоровенний пакет ще теплих пиріжків для вас. Зможете прийти забрати? — Ой! Зараз спитаємо дозволу на вихід! Дуже хотілося би скуштувати пиріжків. — Добре! Чекаємо на вас в магазині. Максим звернувся до товаришів! — Хлопці! Я до майора, і, якщо все буде добре, і дозволять вийти, то зараз свіженьких та домашніх пиріжків поїмо! — Чудово! — загомонів автобус. Максим підійшов до офіцерського намету. — Дозвольте увійти? — Заходь, Максиме. Що ти хотів? — спитав майор Марченко, який сидів в наметі і щось відмічав на військовій карті. — Тут таке діло, вийти би в село ненадовго треба. — А що там трапилось? Що за необхідність? — Та зателефонували місцеві жінки, та просять, щоб я забрав пакет із домашніми пиріжками, які вони для нас спекли. Майор усміхнувся. — Молодці, розвідники. Швидко наладили контакт із місцевими жінками. Ну, якщо пригостиш пиріжком, то біжи. — Дякую! — сказав Максим. — Звісно, пригощу всіх. Дозвольте йти? — Та біжи вже! Максим вийшов із намету та попрямував у село. В магазині він зустрів Любу та Світлану, яка передала йому величезний пакет із пиріжками. — Ого! Скільки тут пиріжків!!! Весь батальйон нагодувати вистачить! — пожартував Максим. — Ви що, їх цілу добу ліпили і пекли? Це ж скільки роботи! — Та нічого! Ніяка робота не може зрівнятися з тим, що ви робите для нас та заради миру на нашій землі! — Ну, щиро дякую вам від усіх нас, Світлано. — Нема за що. — А скажіть, будь ласка, жінки. Може, ви знаєте, де можна випрати форму та білизну? Ми вже тиждень не перевдягалися. Все брудне та смердить. — Так несіть все до мене! В мене велика пральна машинка, і я вам все виперу та просушу. — сказала Світлана. — А я дам пральний порошок. — додала Люба. — Дуже добре! Дякую вам. Зараз піду, нагодую всіх пиріжками та обрадую за можливість попрати речі.

— До побачення! — сказали жінки, і Максим, попрощавшись, взявши пакета з пиріжками, помчав до своїх друзів з гарною новиною. Прийшовши до розташування підрозділу, Максим пригостив пиріжками вартових на КПП, заніс трохи пиріжків у офіцерську палатку, де пригостив офіцерів, та, прийшовши в свій автобус, роздав пиріжки всім товаришам. — М-м-м-м! Які добрі пиріжки! — казали всі. — Як удома. Ти, Максиме, будеш тепер в нашому взводі відповідати за продовольчу частину, — жартували хлопці. — Я вам зараз ще дещо скажу! Жінки в селі можуть випрати нашу форму та білизну! — Оце діло!!! Круто!!! Тепер, Максиме, ти не тільки за продовольчу а й за господарчу частину будеш відповідальний! — сміялися хлопці. — Та я й не проти! — жартуючи, відповідав Максим. Закінчувався сьомий день життя в автобусі, і під вечір, коли розвідники вже засинали, а деякі й спали, в автобус зайшов майор Грицак. — Забирайте всі свої речі з автобусу, і через півгодини підемо зі мною. — А куди ми йдемо? Невже наші речі з ешелону привезли? — Ні, не привезли і, напевне, ще довго не привезуть. Ви будете жити в наметі розвідроти. — Так, а вони де житимуть? — А от це поки невідомо! Скажу вам, хлопці, тільки одне. Новини погані. Розвідрота, крім трьох бійців, була на розвідвиході, з якого не повернулася, і зв’язку з ними тепер немає. Що з ними трапилося, поки невідомо. — Ого! — загомоніли всі, і почали виносити речі з автобусу. Зайшовши до намету розвідроти, було видно, що тут живуть люди. Матраци простелені прямо на сирій землі та застелені армійськими синіми ковдрами зі смугами в нижній частині. В головах лежали особисті речі солдатів з розвідроти. Посередині намету стояв стіл та декілька табуретів. Біля столу стояли ящики зі згущеним молоком, кількою, сардиною та тушкованою яловичиною. В кінці намету знаходилася піч-буржуйка, та біля неї сиділи троє чоловіків, які щось їли та тихенько розмовляли. Наші розвідники з третього батальйону, зайшовши, привіталися та почали займати місця. Склавши свої речі, хлопці сіли до столу та дістали дві банки тушкованої свинини, які в них ще залишилися із сухпайка, та поставили їх відкриті на піч, намагаючись таким чином розігріти замерзлу суміш, бо те, що знаходилося в цих банках, м’ясом назвати було неможливо. Коли тушонка почала нагріватися, хлопці згадали, що в них немає хліба. Скоса поглядали

в бік трійці в кутку, біля якої було аж чотири здоровенні, і з усього видно, свіжі та домашні хлібини. Ті троє солдат подивилися на голодних тепер уже співмешканців, та про щось перемовившись, один з них, як потім виявилося, розвідник-контрактник Олексій Татарінов із Маріуполя, підійшов до столу, поклав на нього великий шматок запеченого свинячого м’яса, посудину з домашніми котлетами та велику свіжу хлібину. — Нате, хлопці! Поїжте нормально. Наші вже все одно не повернуться. Ми для них залишали, але тепер вже ви будете на їхньому місці. — Дякуємо вам, друзі! А звідки у вас така розкіш? — Та я сьогодні тільки з дому приїхав. Закінчилася моя відпустка. — А-а-а-а! Зрозуміло. А що з вашими товаришами сталося, невідомо? — Відомо. Вони вчора пішли на бойове завдання стежити за переміщенням сил ворога, і сьогодні, при виході в місце призначення, їх оточили озброєні вороги із більшою в чотири рази чисельністю та, забравши зброю, взяли їх у полон. — Оце так справи!!! — Ну, добре, хлопці, їжте та давайте відпочивати. — Дякуємо ще раз за таку гарну та смачну вечерю! — Нема за що! Смачного. Наївшись, усі повлягалися на обрані місця та поснули. Вперше за тиждень спали, лежачи, як люди. Але на ранок виявилося, що спати на сирих матрацах ще гірше, ніж сидячки в автобусі. Піввзводу почали дуже кашляти а дехто звернувся до медиків, які запідозрили пневмонію. У Вадима Морозюка почалися проблеми з вухами. Від застуди пішло ускладнення, і в нього боліли вуха та з них почала витікати якась густа рідина. Медицина тут була в лиці одного сержанта-санінструктора, в якого не було нічого, крім зеленки та мазі Вишневського, які в даній ситуації не рятували. Погода в цей день нарешті стала сонячною, і хлопці почали наводити порядок у наметі. Винесли всі речі разом з матрацами, подушками та ковдрами, які розвісили на плитах силосної ями, щоби просохли на сонці. Речі полонених розвідників старанно склали в одному кутку намету. Під час наведення порядку до них прийшли майори Грицак та Марченко. — Обживаєтесь? Молодці. Зараз під’їде «Урал», і декілька чоловік нехай поїдуть на склад соломи та завантажать тюки в кузов. Потім простелите на землю. Не так буде сиро. Ми домовилися з власниками агрофірми. — Дуже добре! — сказали розвідники, та п’ятеро бажаючих, серед яких був і Максим, пішли до «Уралу», що під’їхав до їхнього

намету. Забравшись у кузов вантажівки, хлопці постукали по кабіні, і водій поїхав на дорогу в бік кордону з Росією. Склад знаходився практично на кордоні, тож треба було бути дуже уважними та пильними. Швидко завантажитися та повертатися до себе на тік. Під’їхавши до приміщення складу, яке самотньо стояло на краю поля десь в двохстах метрах від дороги, водій Анатолій підігнав «Урал» задом до дверей складу, і хлопці пострибали з кузова та закурили, чекаючи на представника агрофірми. — Щось довго він їде, — сказав Олександр Хохлов. — Хлопці, дивіться на дорогу! Усі глянули в бік дороги, і побачили, що зі сторони кордону мчить камуфльований позашляховик. — Усім бути готовими! — сказав Хохлов. І всі напружено дивилися на джип, який зупинився посеред дороги. Постоявши нерухомо декілька хвилин, позашляховик рушив у бік складу до «Урала». — Всім зайняти зручну позицію для бою і бути готовими до нападу! — скомандував Олександр, і всі розбіглися в різні боки. Хтось зайняв позиції за стінами будівлі, а Максим та інші військові причаїлися за своєю вантажівкою, приготувавши при цьому до бою свою зброю. — Погано, що в нас тільки по одному магазину та гранат зовсім немає, — сказав Максим Саші. — Та нічого! В сапера є РПГ-26 на крайній випадок. Джип у цей час під1їхав, і з нього вийшли троє чоловіків у військовій формі з погонами полковника, підполковника та капітана. — Стояти! Ви під прицілом! — крикнув їм Сашко! І офіцери побачили, що на них дивляться дула декількох автоматів та трохи далі, в їхню машину, прицілився сапер із РПГ. — Тихо-тихо-тихо! — сказав полковник, піднявши руки догори разом із іншими офіцерами. — Ви хто такі? — запитав Хохлов. — Я начальник прикордонної застави, а це мої заступники, — відповів полковник. — А ви хто такі? — Ми десантники з 25-ї бригади, — опустивши автомати, повиходили хлопці із своїх укриттів. — А-а-а-а! Зрозуміло. А ми думаємо, хто це біля складу копошиться. Ну, всього доброго вам, хлопці! Якщо що, то чекаємо на вашу допомогу! — Звісно, поможемо! Хто, як не ми! Ніхто, крім нас! — вигукнули десантники, і прикордонники поїхали на свою заставу, а десантники почали носити зі складу тюки з соломою та складати їх в кузові автомобіля, бо склад уже давно відкрили.

Коли носили солому, то побачили в складі багато мишей і дізналися, що Сашко Хохлов їх боїться більше, ніж ворожих куль. Він, побачивши мишу, закричав та побіг в кабіну «Уралу», з якої не вилазив аж до розташування батальйону. Завантаживши повний кузов соломою, солдати залізли на неї зверху та немов на царській перині поїхали на свій тік. Сидячи на соломі, Максимові згадалося дитинство. Він згадав, як малим він зі своїми друзями любив бігати на ферму, біля якої стояли величезні скирти соломи. Дітлахи рили собі там норки, залазили наверх скирти та стрибали донизу на солому, яку перед стрибком намостили. А потім стрімголов тікали до ставка від розлюченої завфермою тітки Клавки. Ще згадалося Максимові, як йому було років шість, і після школи він виходив на дорогу, де чекав трактора з причепом, на якому його дядько Віктор возив солому до вже згаданих скирт. Максим любив кататися на тракторі, бо дядько навіть рулювати самостійно йому дозволяв. — Приїхали! — почулося поруч, і Максим знову повернувся в реальність. Хлопці пострибали з кузова, наповненого соломою, та всім взводом почали застилати нею землю в наметі. Потім рівненько, поверх соломи, розстелили свої матраци з подушками і ковдрами, та склали свої речі. Побут трохи налагоджувався, оскільки в наметі стало сухо й комфортно, а ще В’ячеслав Рубльов знайшов десь велику сковорідку, на якій можна було самостійно готувати собі їжу. Ще збудували собі лавки зі столом, поверх яких натягнули маскувальну сітку, і вийшла бесідка. Так хлопці облаштовувалися на новому місці аж до вечора. Пролунала команда прийти на шикування до центрального КПП. Розвідники зайняли своє місце в строю та разом із іншими підрозділами слухали промову комбата першого батальйону. — Товариші солдати! В Слов’янську та Краматорську йдуть жорстокі бої з терористами майже за кожен сантиметр землі. В підрозділах ЗСУ вже багато двохсотих (загиблих) та трьохсотих (поранених). Під Краматорськом терористи збили два наших вертольоти Мі-8, екіпажі яких також загинули. Нам потрібно посилити пильність, бо можливість прориву через кордон не виключається. Особливо пильнуйте в караулах. На вашій совісті життя ваших побратимів, які будуть спати в наметах та надіятись на вас. Як тільки комбат закінчив промову, зі сторони кордону, де стояли позиції першого батальйону, пролунала довга кулеметна черга. Потім ще одна та ще одна. Всі швидко зайняли свої місця для оборони. Але через декілька хвилин з’ясувалося, що то повз кулеметників пробігала зграя диких собак, яких видно не було, і вони шурхотіли по кущах та на крики кулеметників «Стій! Хто йде?», «Пароль!!!», «Буду стріляти!!!»

зовсім не реагували. Ось кулеметники і відкрили вогонь з РПК на ураження. Оголосили відбій тривозі, і всі, крім караулу, пішли спати. Максим заступав у караул о другій годині ночі. Прокинувшись, Максим пішов за намет, де перебував його товариш Влад Єнотов, щоби змінити його. Хлопці перекурили, і Влад пішов спати, а Максим пішов у окоп, поклав автомат на бруствер та почав вглядатися в темряву. Ліворуч від окопу була стіна колгоспного гаражу, а прямо та праворуч знаходилася маленька річечка, яка заросла очеретом. Десь о третій годині ночі хлопець побачив чотири людські фігури, які короткими перебіжками підбиралися ближче до табору. Максим вигукнув: — Стояти на місці! Хто йде? Пароль! Але фігури попадали на землю біля електричної опори, та, не відповідаючи, за деякий час знову почали підбиратися ближче. Тоді Коваль дослав патрон у патронник та відкрив вогонь у бік противника. Стріляючи, він навіть одразу не помітив, що біля нього вже лежить майор Грицак із групою швидкого реагування. — Куди вони побігли? Скільки їх? — Четверо! В бік очерету! — За мною! — крикнув майор, і група швидкого реагування побігла за ним у бік очерету. За деякий час вони повернулися. — На жаль, втекли! — сказав майор. Але ти молодець! — похвалив він Максима. — Поміняйте його! — сказав Грицак командиру взводу. Але хлопець не захотів мінятися, та залишився чергувати свій час. Вранці колишній спецназівець Максим Ведмідь пройшов тим очеретом, та побачив сліди диверсантів і сліди крові на очереті. — Дякую, Максиме! — сказав Ведмідь, підійшовши до Коваля. — Невідомо що би вони зробили, якби ти їх не помітив. Коваль промовчав. Та на шикуванні майор Грицак вивів його зі строю і оголосив подяку. Далі дні були тихими й спокійними. Тільки розвідники невеликими групками по троє бійців виходили на пошуки блокпостів сепаратистів та диверсійних груп противника. При виявленні таких відкривали вогонь на ураження, повністю їх знищували та поверталися в табір без втрат. Був звичайний ранок і В’ячеслав Рубльов, який свого часу працював поваром в одному з ресторанів Іспанії, готував сніданок на взвод. Це мала бути смажена картопля з салом та цибулею, а ще на десерт чай із тортом з печива із згущеним молоком. Максим підійшов до В’ячеслава. — Як смачно пахне! — сказав він. — Ага! — відповів В’ячеслав. Десь би шматок м’яса знайти, і на обід був би в нас смачний борщ.

— Так я зараз збігаю в село та спитаю в Люби. Може, вона нам дасть шматочок. — Так біжи! Я такого борщу наварю, що нам всі заздритимуть, почувши запах від нашого намету. — Все, я побіг. І Максим побіг в село шукати м’ясо. Зайшовши до магазину, він поздоровався з Любою та її чоловіком і запитав. — Любо, а не могла б ти нам невеличкий шматок м’яса на борщ дати? Якщо є. — Зараз принесу, — сказала Люба. — А взагалі, завтра же свято — Великдень. То, може, ви в мене свиню купите? Вам всього за тисячу гривень віддам. — Ну, я скажу всім. Але навряд чи вийде. Напевне, і грошей вже немає ні в кого. Люба винесла з холодильника шматок свинини, та Максим пішов назад до частини. Прийшовши та віддавши м’ясо для борщу В’ячеславові, він сказав. — Ось м’ясо на борщ. — О-о-о-о! Дуже добре! Значить, сьогодні в обід їстимемо борщ зі свининою. — Завтра ж Великдень, і Люба пропонує нам купити в неї стокілограмову свиню за тисячу гривень. — Так чого ж ми стоїмо? Пішли гроші збирати. Я зразу кладу триста гривень, — сказав В’ячеслав. Хлопці зайшли до намету, де відпочивав взвод, бо ніяких наказів не було, та розповіли свою пропозицію з приводу свині. Всі погодилися та здали гроші, в кого скільки є. Так, швидко назбиравши необхідну суму та отримавши дозвіл у майора Грицака на виїзд «Уралу» за свинею, Славік та ще двоє бійців поїхали в село, з якого повернулися з розробленою тушею. Вже біля намету відділили сало від м’яса, яке засолили в аж десять банок, та замаринували майже все м’ясо на шашлик. А те, що лишилося, засмажили зразу свіжим та добре повечеряли. Наступний день почався з урочистого шикування, на якому були присутні волонтери та батюшка, який прочитав молитву, окропив свяченою водою солдатів та побажав миру і здоров’я. Волонтери ж роздали кожному паски, запаковані в поліетилен, на дні якого лежали записочки. Максимові дісталася пасочка з невеличким аркушем, на якому було написано: «Воїну від Світлани». Також роздали крашанки, банки зі згущеним молоком та тушонку. А ще були дуже цінні подарунки, від яких у солдат виступали на очах сльози. Це були дитячі малюночки, адресовані бійцям АТО. І, дивлячись на них, кожен згадував домівку і своїх близьких. А особливо — дітей. Ці малюнки

кожен потім носив біля серця, і вони начебто зігрівали в холод та зберігали від ворожих куль. Після урочистостей, присвячених Великодню, всі почали святкувати в своїх підрозділах. Розвідка ж святкувала по-особливому, оскільки в них була замаринована ціла свиня. Святкували аж до ночі. Потім виставили караули та пішли спати. Все пройшло дуже добре! Без жодних неприємностей. Напевно, в цей день бандити, терористи та російські окупанти також святкували велике свято, тож на українську землю не лізли. Наступного дня хлопці з новин дізналися, що виконуючий обов’язки президента України, не розібравшись та не впевнившись у правдивості інформації об’явив 25-ту бригаду зрадниками та боягузами і сказав, що бійці бригади проявили боягузтво та здали ворогові зброю, за що бригаду буде розформовано. Така брехлива та зухвала заява дуже обурила десантників, і в них з’явилося величезне бажання приїхати до Верховної Ради, та забрати цього нахабу до своїх позицій, щоби подивився, як тут все насправді. Але потім Віталій Гордій подзвонив на телебачення в «Надзвичайні новини» та повідомив, що це все брехня і що хлопці хочуть виступити в телефонній розмові, щоби запевнити український народ в тому, що слова пана Турчіна — не що інше, як якась маячня. Хлопці сфотографувалися на фоні прапора України та прапора ПДВ в тільняшках та зі зброєю в руках. Ще поговорили з кореспондентом по телефону, і, після виходу цього репортажу в вечірній ефір, виконуючий обов’язки президента країни пан Турчін зрозумів, що його план розвалу самого боєздатного підрозділу України провалився, тож він відмінив наказ про розформування частини, а комбрига повернули на посаду. Наступного дня зранку Максимові було зле. В нього чомусь сильно змінювався артеріальний тиск, який то підвищувався, то знижувався, і від цього не було сил стояти на ногах. Товариші повідомили майора про стан Максима, в якого, до речі, вже колись були проблеми такого роду, і які він приховав на медкомісії. І майор вирішив відправити Максима до Амвросіївки на командний пункт, де перебувала інша частина батальйону з технікою та офіцерами-медиками з медичної роти. Десь після обіду за Максимом приїхали двоє офіцерів на автомобілі ВАЗ-07. Коваль за допомогою Влада Єнотова та Максима Ведмедя зібрав свої речі, і хлопці віднесли їх у «сімку». Потім Максим обійнявся з товаришами та, попрощавшись, сів у автомобіль. — Ви наче назавжди прощаєтесь! — сказав капітан за кермом автомобіля. — Тиждень побуде в нас і знову повернеться. Не переживайте. Автомобіль зрушив з місця і, виїхавши за КПП, попрямував у бік Амвросіївки через знайоме вже село Ольгівка. Більше Максим в цьому селі так і не був.

Батальйон на марші

На в’їзді в Слов’янськ

Розвідка на завданні

Місце загибелі літака Іл-76, в якому загинули 40 десантників 25-ї бригади та 9 членів екіпажу

Околиці Слов’янська

В районі Амвросіївки

На блокпосту

Український танк

ЧАСТИНА ДЕСЯТА На командному пункті До командного пункту їхали приблизно півгодини польовими дорогами, намагаючись об’їхати всі місця, де ймовірно можуть бути блокпости сепаратистів, та щоби не наткнутись на групу ворожих диверсантів. Дорогою Максим думав про своє життя, про дітей та дружину і про те, як він сильно їх любить та сумує за ними. І ось, нарешті, заїхали на територію колишньої ферми. Це й був так званий командний пункт. На фермі машину зустрів вже знайомий Максимові майор Левчик, який привітався та провів хлопця до свого намету. — Ось твоє ліжко, Максиме. Будеш спати поруч зі мною. — Добре, товаришу майоре. — Ну, а зараз обживайся, подивись місцевість та відпочивай до вечері. — Дякую, товаришу майоре. А де мені знайти медиків? Я погано почуваюся. — Темно-зелений намет ліворуч від нашого і є медичний. — Зрозумів. Я туди зараз сходжу. — Ну йди, Максиме, якщо треба. Максим зайшов до темно-зеленого намету, та побачив в ньому чоловіка з бородою, який щось дивився на ноутбуці, тримаючи його в руках.

— Бажаю здоров’я! Скажіть, будь ласка, де мені знайти лікаря? — Я лікар. Що ви хотіли? — Розумієте лікарю, в мене в двохтисячному році була травма голови та шийного відділу хребта. А зараз я відчуваю сильний біль в шиї та спині, напевне, від бронежилету та каски. — А як же вас до армії зараз взяли? — На медогляді у військкоматі ніхто не спитав, а я не сказав, — відповів Максим. — Думав, що витримаю, але організм не витримав навантажень і нагадав про старі хвороби та травми. Лікар вислухав та сказав, що ліків у нього немає, і щоби Максим полежав та відпочив, і все само собою пройде. Максим зрозумів, що лікар йому не повірив та вважає його за справжнісінького ухильника від служби, та пішов до намету. Підійшовши до ліжка, хлопець відчув запаморочення та ліг у ліжко й закрив очі. Почали терпнути ноги, й Максим перестав їх відчувати, а це заніміння розповзалося по всьому тілу страшним болем. Максим зрозумів, що повторюється напад, і попрохав покликати лікаря. Коли старший лейтенант медичної служби зайшов до намету, то побачив, що в Максима дійсно проблеми, і що він потребує невідкладної медичної допомоги. Лікар зателефонував до Дніпропетровського шпиталю та почав радитися, що робити. Йому порадили, які таблетки та які уколи можуть допомогти, та сказали, що з таким діагнозом треба відправляти шпиталізувати. Але поки що такої можливості не було, і тому Максимові зробили якісь уколи та дали випити жменю пігулок, запивши водою, набраною із ставка неподалік, бо питна вода була зовсім відсутня. Максимові стало легше, тож він потихеньку заснув. Наступного дня за хворими та пораненими з Дніпропетровська вилетів вертоліт, який полетів спочатку до Краматорська, щоби вивантажити продукти харчування бійцям нацгвардії, а потім забрати солдатів з Амвросіївки, але хворі та поранені його так і не дочекалися, бо під час набору висоти в Краматорську він був збитий терористами з ПЗРК. Екіпаж загинув, тож найближчими днями на авіацію годі було чекати. Максим оклигав та встав із ліжка, хоча Левчик сказав йому лежати, та вийшов на вулицю. Територія ферми була точнісінько така ж, як і в його селі, де вони дітьми любили гуляти. Кожен день на КП проходив за звичайним армійським сценарієм. Ранкова зарядка, заняття з рукопашного бою та тактична підготовка. Потім солдати чистили свою зброю, водії займалися своєю технікою і т. д. І ось одного такого ранку в намет зайшов майор Левчик. — Ну, що? Почалося, хлопці!

— Що почалося, товаришу майоре? — До нас через кордон прорвалася колона російських танків. Близько сорока одиниць. Вони йдуть прямо на нас. — Що робитимемо? — Бойова тривога! Всім бути готовими до бою! Кожен отримує по два РПГ-26 і додатковий боєкомплект патронів, бо з танками буде й піхота. А ще побільше гранат беріть, хлопці! Згодяться. В кого є підствольні гранатомети, то беріть побільше ВОГів. Усі почали набирати побільше патронів, розсовувати по карманах гранати Ф-1 та РГД-5. Ще кожен взяв по два РПГ. Пролунала команда: «Танки!!!», «Всім зайняти свої позиції та відкривати вогонь за наказом!» Бійці зайняли позиції та почали чекати. Максим Коваль перебував на лівому фланзі від дороги. Він вдивлявся в горизонт, але там було зовсім тихо. І ось хлопець побачив, що спочатку на горизонті піднявся стовп пилу, а за ним з›явилися танки, які нахабно перетнули державний кордон з Україною і під прапорами РФ та ДНР насувалися прямо на позиції наших десантників. Максим приготував гранатомети, виклав перед собою магазини з патронами та гранати. Коли противник наблизився, то стало видно, що танки йдуть у шаховому порядку, і разом з ними йде піхота. Здавалося, що це кадри якогось фільму про війну, де німецько-фашистські війська йдуть в наступ, а радянські солдати чекають в окопах, підпускаючи ближче. — Батальйон!!! До бою!!!! Вогонь по російських терористах!!!! — пролунала команда Левчика. Десь праворуч від Максима почувся гучний постріл, і ракета з РПГ влучила в гусеницю одного з танків. Танк зупинився і його розвернуло боком. Від попадання другої ракети він загорівся, і з нього почали вистрибувати терористи, по яким відкрили вогонь з кулемета. Все навкруги загуділо та загуркотіло! Повсюди було чути лише автоматні та кулеметні черги і гучні вибухи. Левчик сказав усім, що вони, напевно, зараз ведуть бій з чеченським батальйоном «Восток», що прийшов в Україну допомагати Росії налагоджувати «Русскій мір». Тому, що в бінокль він бачив, що нападники переважно кавказької зовнішності. Максим поклав автомата та взяв у руки РПГ. Прицілився в один з танків та нажав на спуск. Гучний постріл! Писк у вухах, і — невлучно! Випущена ракета вибухнула поблизу танка, не ушкодивши його, але знищивши декілька бородатих піхотинців. — Не влучив! Зараз ти в мене отримаєш! — сказав Максим і потягнувся за другою трубою РПГ. Але в цей час прямо перед його

окопом вибухнув снаряд, випущений з танка, і Максима відкинуло назад, присипавши землею. Хлопець майже нічого вже не чув, окрім писку в вухах. Він піднявся, взяв РПГ, прицілився і зробив постріл. Танк загорівся. — Є-є-є! Влучив! — закричав Максим, і, схопивши автомата, прицілився в бік палаючого танка. — А, ось і ви, гади! Ну тепер тримайте! Що хотіли, те й отримуйте! Максим нажав на спусковий гачок, і декількома чергами знищив екіпаж танка, який почав з нього вистрибувати. Повсюди стріляли його товариші! Видно було, що дуже багато танків підбито, і піхота почала відступати назад в бік Росії разом з уцілівшими танками. — Фух! Відбилися! — сказав Максим. І в цей час почув свист у небі та чийсь крик: «Увага, міни!!!». Скрізь почало все вибухати від розривів мін, випущених противником з мінометів. Хлопець чув скрізь крики поранених. Озирнувшись по траншеї, він побачив багато загиблих товаришів та радиста, який намагався викликати на допомогу авіацію або артилерію. — Орел, орел! Я ферма! Я ферма! Терміново потрібна допомога! Закінчуються боєприпаси! Танки з піхотою відступили, але тепер криють мінометами! Ще півгодини, і нас тут не буде! Орел! Орел! Я ферма! — Ферма! Ферма! Тримайтеся! Ми вже на підльоті! І тут вибух, і Максим упав на землю в своєму окопі. В цей час в небі з’явилися два Мі-24, які пролетіли над позиціями десантників, та всією своєю вогневою міццю вдарили по ворогах. Терористи в паніці почали намагатися втекти до Росії, але орли не дали їм жодних шансів. Та й росіяни дорогу назад, в Росію, закрили їм щільним вогнем з кулеметів. Максим прийшов до тями вже в гелікоптері, який летів до Дніпропетровська, і десь за дві години він уже відпочивав на лікарняному ліжку Дніпропетровського військового шпиталю. Під час бою в хлопця стався серцевий напад, тому він і знепритомнів. Далі було дуже тривале лікування та безліч комісій. У результаті, Максима направили до Одеського військово-кліничного шпиталю південного регіону, та після лікування хлопцеві надали відпустку для реабілітації терміном на тридцять діб, тож він зміг на цей час повернутися додому. А вдома на нього дуже чекала дружина Ольга та двоє любимих синів. У цей же час неподалік села Ольгівка розвідувальний взвод перебував на розвідвиході. Хлопці вже виконали своє бойове

завдання, і через три доби, виморені, голодні та без боєприпасів поверталися до своїх. Вони ледве йшли, тягнучи зброю та двох поранених товаришів. Їм лишалося перейти одне поле, і далі вже були позиції третього батальйону. Але поле було великим та пустим, і на ньому десантники були, як на долоні, а оминути поле було неможливо, бо скрізь були ворожі мінні поля. Розвідники, розуміючи, що іншого шляху в них немає, пішли через поле. Коли вони були вже майже на його середині, позаду з’явився танк із прапором Російської Федерації. Хлопці зрозуміли, що це кінець. Почали молитися та думками прощатися з родинами. — Ну що, хлопці! Позаду танк! Нам хана, — сказав Вадим Морозюк. — Добре послужили. Шкода, що мало встигли зробити для України, — прозвучали слова Анатолія Пожаровського. — Але не важливо, коли помирати! Важливо, як помирати, і що потім скажуть люди! — вимовив Максим Ведмідь. — Ну, що! Знімаємо все та загинемо, як справжні десантники! В тільняшках та блакитних беретах? — запропонував Юрій Бодянов. Всі почали прощатися один з одним та роздягатися до тільняшок, вдівши на голови берети замість касок. Але, повернувшись лицем до ворожого танка, хлопці побачили, що він зупинився в п’ятдесяти метрах від них. Десантники мовчки стояли та дивилися в вічі своїй ймовірній смерті, але з танка випустили декілька кулеметних черг. Від куль, які впивалися в ґрунт, поруч із хлопцями, здіймалася земля. Але вони всі стояли на місці. Російський танкіст чомусь стріляв не в них, а, випустивши боєкомплект з кулемету в повітря і не зробивши жодного пострілу з гармати, розвернувся і поїхав геть. І зник в тій же посадці, з якої виїхав. — Що це було??? — запитав Ведмідь. — Мабуть, по той бік також є добрі люди! — сказав Вадим Морозюк. — А стріляв він для того, щоб доповісти керівництву про знищення нашої групи! — припустив Влад Єнотов. — Оце так нам пощастило! — зраділи всі, і, до кінця не вірячи цій події, вирушили до своїх. Далі, впродовж усього 2014 року, розвідувально-десантний взвод третього парашутно-десантного батальйону 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади воював на всій території Донецької та Луганської областей. Бійці взводу показали себе справжніми героями та патріотами України. Майже всі отримали поранення та контузії. Один боєць взводу, снайпер Віталій

Гордієнко (у книзі він Віталій Гордєєв) героїчно загинув, захищаючи Україну від загарбників 31 липня 2014 року під Шахтарськом Донецької області. Його було нагороджено орденом «За мужність» — посмертно. Брати Сашко та Руслан Назарови (в книзі Назарчуки) пройшли крізь всі жахи полону. Вони пробули в полоні у одного з терористичних ватажків на прізвисько «Бєс» страшних п’ятдесят чотири доби, де кожна секунда могла бути останньою в їхньому житті. Бо кожен день когось із полонених катували та вбивали, тож кожен бранець міг бути наступним. Взагалі 25 ОПДБр понесла тяжкі втрати за 2014 рік, і дай Бог, щоби цих втрат більше не було! І щоби в Україні нарешті настав мир!!!

Слава Україні!!! Слава Героям!!! Слава ПДВ!!!

P. S. Любі читачі!!! Як автор цієї книги, прошу в вас вибачення за те, що книга написана непрофесіоналом. Тому, що я не є письменником, і це — перша написана мною книга. Але майже всі події, описані в ній, відбувалися насправді, а всі герої — реальні, лише трохи змінені прізвища. Тож дуже хотілося розповісти історію тих людей, які першими стали на захист України.

З повагою,

О. А. Берестецький

02.08.2015 р.