Ведмідб Програмка 2013 by volodjka

Е. Є. Горват

Г. С. Кузьма

Дай Боже, щоб ці життєві вершини прикрасили нові Ваші ювілеї! Щоб Всевишній дарував Вам здоров’я, наснагу, прагнення жити, творити, любити на многая і благая літа. Е. Горват: «Хороший футболіст — це вмілий виконавець творчих задумів тренера»

Г. Кузьма: «Зі своїх вихованців я можу укомплектувати команду майстрів»

Ще й тепер багато футбольних фахівців не можуть дати конкретну відповідь на таке запитання: тренер — це професія чи це покликання. А як на мене, правда, якщо мова йде про хорошого футбольного наставника, — це одне й друге. До таких би відніс й Е. Горвата, якого, подумаєш там йому 75 років, запрошують очолити команду, що виступає на першість Закарпаття.

«Дитячий тренер повинен найперше любити дітей і розуміти їх, — вважає один із відомих дитячих наставників краю і патріот свого рідного села Г. Кузьма. Тоді й робота не буде тягарем, — резюмує новодавидківець. У чому секрет такої вірності обраній справі та відданості рідному селі? Про це та інше журналісту В. Гаджезі розповів сам ювіляр.

 Наша довідка: Еміл Євгенович Горват народився 4 квітня 1938 року в Ракошині, що на Мукачівщині. Перший тренер — колишній учитель фізичного виховання місцевої середньої школи Михайло Юрійович Чакій. Півзахисник. Арбітр республіканської категорії з футболу. Тренер. Після завершення Станіславського (нині — Івано-Франківськ) технікуму фізичної культури працював учителем фізвиховання в Копинівцях і паралельно в 1960 році грав за сільську команду «Шахтар» (Березинка).

 Наша довідка: ГаврилоСтепанович Кузьма народився 7 квітня 1943 року у селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Першим тренером у хлопця був учитель місцевої семирічки Золтан Васильович Горват. Гаврило у шкільні роки займався багатьма видами спорту, однак, приблизно у 4 чи 5 класі йому до душі припав футбол. Він разом із своїм однокласником, майбутнім грандом вітчизняного футболу Ф. Медвідем не один рік провели разом зі своїм найкращим другом — футбольним м’ячем.

(продовження на 12 стор.)

(продовження на 20 стор.)

Футболіст із двома «серцями» або У ці весняні дні гранд вітчизняного футболу, екс-гравець збірної СРСР, ФК «Динамо» Київ, ФК «Спартак» Ужгород Ференц Медвідь відзначив би свій 70–річний ювілей від дня народження. У 1966 році збірна колишнього Союзу готувалася до чемпіонату Європи-68. Головний наставник М. Якушин на товариський матч із шотландцями запросив двох киян-закарпатців — півзахисників Йожефа Сабо та Ференца Медвідя. І зустріч запам’яталася не так виграшем радянських футболістів на знаменитому стадіоні «Хемпден-Парк» у Глазго (2:0), як м’ячем, що його забив останній у ворота Сімпсона. Медвідь відзначився ударом у падінні через себе. Він тоді повторив удар свого земляка Василя Турянчика у 1961 році. Гол чинадіївця згодом пишуча братія нарекла «золотим». Ференц Медвідь не тільки був одним із кращих гравців колишнього Союзу, але й обдарованим дитячим тренером. Ось як згадує про 1995 рік тоді ще 18‑річний, а згодом мс України Олег Сизон про накшого земляка: «Путівку у великий футбол мені дав легендарний Ференц Медвідь. Це в нього навчився всьому найкращому, що є у великому футболі. Це саме йому після того, як він очолив юніорську збірну країни, вдалося зібрати в єдину футбольну дружину Шевченка, Зубова, Гараса, Ящука, Перхуна, Закарлюку, Павлюха, Слюсаря, Маковея, Гуменюка, Лапка, Колчина. Усі, без винятку, згодом »засвітилися» в різних командах майстрів. Тому незабутньому Ференцу Йожефовичу Медвідю буду вдячний завжди — і за науку, і за підтримку та допомогу, конче потрібну на початку змагальної кар’єри кожному юнакові. Знаю з оповідей друзів і знайомих, — каже на закінчення своєї розповіді О. Сизон, екс-гравець маріупольського «Металурга», що далеко не всім судилося зустріти в житті такого наставника. Я долі вдячний!». Наша довідка: Ференц Йожефович Медвідь народився 5 квітня 1943 року в селі Нове Давидково, що на Мукачівщині. Міг однаково добре зіграти як в захисті, півзахисті та нападі. Мсмк. 16–літнім юнаком дебютував у складі ужгородського «Спартака». 1962–1972 рр. — гравець київського «Динамо». Саме у цьому провідному футбольному колективі він розкрив усі грані свого таланту, як універсальний гравець. А запросив його у команду його земляк В. Турянчик. Закарпатець у складі киян провів понад 10 футбольних сезонів. 4– разовий чемпіон (1966–1968 та 1971 рр.) та дворазовий володар Кубка

ф. медвідю було би 70

СРСР (1964 та 1966 рр.). Зіграв 12 поєдинків у єврокубках (КЄЧ — 8 ігор, КВКЄк — 4). Провів 243 матчі у Вищій лізі й забив у ворота суперників 19 м’ячів. У списках «33 кращі гравці» його прізвище під № 1 значилося два рази (1966 та 1967 рр.). За збірну СРСР зіграв (1966–1968 рр.) 6 поєдинків і забив 1 м’яч. Також у її складі провів один міжнародний товариський матч і теж провів у ворота суперників один гол. А вперше чемпіоном колишнього Союзу став у 1963 році, коли виступав за резервістів, які після 14‑річної перерви знову вибороли перше місце на приз Спорткомітету СРСР. Був різностороннім футболістом: виносливим, сильним, чіпким у єдиноборствах. За часів виступів на футбольних полях про самовідданість та витривалість Ференца Медвідя ходили легенди. Навіть у пісні про киянчемпіонів є такі слова: «… знов Медвідь жене м’яча по краю…». Про нього казали, що Федя — це «Мотор команди», «Людина з двома серцями», «Командний боєць». Важко щось додати до такої універсальної характеристики. Після завершення футбольної кар’єри в »Динамо» кілька ігор зіграв за свою рідну команду — ужгородську »Говерлу», а відтак повністю перейшов на тренерську роботу. Спочатку працював головним наставником чернівецької «Буковини», а потім понад десять років дбайливо ростив молоду динамівську зміну, працюючи тренером у Республіканському спортінтернаті. Ще кілька цікавих фактів. Працюючи старшим тренером юнацької збірної України, його підопічні в 1985 році вибороли престижний Кубок «Юність». Чимало його вихованців стали хорошими футболістами й успішно продовжили виступати за команди майстрів України і за її межами. А в 1987 році збірна команда СРСР серед 16‑річних стала чемпіоном світу (за час проведення цих турнірів — єдина європейська команда, що виборола золоті медалі). У її складі були 4 вихованці Ференца Йожефовича: закарпатець М. Русин, Ю. Макаров, В. Високос та Ю. Мороз. У 1994 р. Ф. Медвідь став ст. тренером юнацької збірної УРСР (U-18). Останнє місце його роботи (з 1996 року) — керуючий справами ПФЛ. Був інспектором Федерації футболу України в першій та другій лігах першості України з футболу. Моє перше знайомство з Ференцом Йожефовичем відбулося саме у 1996 році безпосередньо у ПФЛ України, яке розміщуФеренц Медвідь. валося на київському стадіоні Медвідя — чудова вдача лева — Зупинить кожного і скрізь проб’є затор «Динамо» (нині — ст. «Динамо» І витривалість у Федора сталева, ім. В. Лобановського). Я приїхав Бо в грудях — і «Динамо», і мотор. сюди аби заявити новостворену

5 сільську команду «Беркут» Бедевля (Тячівський район), де працював віце-президентом футбольного клубу. Він разом ще з одним моїм земляком Михайлом Команом допомогли мені швидко оформити необхідні документи. А потім розговорилися. — Ференце Йоже‑ фовичу, а чи пам’ятаєте, як ви вперше вдарили по футбольному м’ячу? — (Сміється). Якщо відповім, що так, то збрешу. А якщо скажу, що почав грати у футбол з тих пір, як себе пам’ятаю, то гадаю, не помилюсь. Звичайно, у нас не було таких м’ячів, як тепер. І кедів — теж. Пам’ятаю, мені десь у 5 чи 6 класі купили китайські кеди в якогось чоловіка, котрий часто їздив у далеке плавання за кордон. Всі мої цімбори (друзі — діал.) з села йшли дивитися на ті кеди з шипами. А їх було на кожній по–моєму 12. Правда, через рік майже щодня на ногах обрізував нігті, бо вони почали мене нестерпно тиснути. Потім уже брав їх на босу ногу, а потім… — Знаю, що ви можете на рівні зіграти і стопером, і хавбеком, і форвардом? — Ні. Ти ще не назвав футболіста, котрий грає під номером «1». — Невже ви свого часу були й голкіпером? — Що правда, то правда. Але недовго. Один раз в Ужгороді, а вдруге — у Москві, коли грав за дубль «Динамо» Київ. Як сьогодні пам’ятаю той день, коли на черговому тренуванні школярів області я підійшов до тренера Федаки і попросився в команду. Він чемно від мене попросив учнівський квиток. Подивився уважно. Мені ще тоді не було й 15, а хлопці на два роки були старшими. І все ж тоді я зіграв поєдинок. Річ у тім, що один із воротарів захворів, а вони хотіли грати у двосторонню гру, то Василь Васильович запропонував мені стати на ворота. Куди мені було діватись. До речі, Василь Васильович, згадуючи про цей епізод у своїй книзі «Закарпаття у спортивному вимірі», де йде мова про Ференца Медвідя написав: «Зіграв він (Медвідь) відмінно — якби був на два роки старший, я не вагаючись взяв би його в команду».

ф. медвідю було би 70

— Ференце Йожефовичу, ви провели чимало цікавих і принци‑ пових матчів. Але є, мабуть, й такі, котрі запам’яталися найбільше? — Якщо ти відносишся до своєї роботи з відповідальністю, то кожен поєдинок можеш згадати. Безперечно, як правило, згадується перша гра за ужгородський «Спартак», київське «Динамо», за збірну колишнього Союзу. Та чомусь, на думку прийшла перша гра з шотландським «Селтіком» 20 вересня 1967 року, що проходила в Глазго. Гравці «Динамо» тоді вперше в своїй історії взяли участь у розіграші Кубка європейських чемпіонів. Мало того, нас жереб, ніби жартуючи, відразу звів із самим володарем цього найпрестижнішого трофею в Старому світі — шотландським «Селтіком». Пам’ятаю ажіотаж перед цією грою. У більшості прогнозів перевага надавалася нашим суперникам. Проте й ми тоді були, як кажуть, не ликом шиті. Уже на третій хвилині гри відкрили рахунок. Блискавичну комбінацію в якій брав участь і я, завершив точним ударом Анатолій Пузач. Господарі грали гостро й жорстко. Як завжди багато діставалося Йожефу Сабо — технічному і грамотному гравцеві. Стадіон гудів, як бджолиний вулик навесні. Болільники скандували: Сел-тік! Сел-тік!, одночасно співаючи гімн своєї улюбленої команди. Та запал уболівальників застудив холодним душем наш форвард Анатолій Бишовець, який свій рвучкий ривок завершив чудовим другим голом. Гостей вистачило тільки на те, аби відквитати гол-престижу. У Києві ми зіграли з шотландцями внічию (1:1) і вийшли в наступне коло. Ця подія приголомшила тоді всю футбольну Європу. З цього приводу, редактор відомого журналу «Франс футбол» Макс Юрбін писав, що на континенті народилася нова команда, що здатна на досягнення найвищого рангу. — А хто разом із вами із закарпатців виступав за київське «Динамо»? — У той час у столичному «Динамо» було нас, закарпатців, чимало. Однак в «основі» грали тільки троє: Йожеф Сабо, Василь Турянчик і я. Пізніше прийшов із одеського «Чорноморця» Стефан Решко. Він, як і я з Василем Турянчиком із Мукачівщини. — До речі, ви пам’ятаєте свій дебют за «Динамо»? — У дебютному році за основний склад зіграв лише чотири поєдинки. Вперше у складі «основи» вийшов 20 квітня 1962 році: «Динамо» — ЦСКА Москва. Цей поєдинок мені мало чим запам’ятався, адже завершився він бойовою нульовою нічиєю. Останній час провів у «дублі». Наступного ж року ми стали чемпіонами колишнього Союзу серед дублюючих команд. Забивав багато. — Чим запам’яталися перші роки в київському «Динамо». Були, скажімо, якісь непередбачувані моменти? — Без цього не може бути у молодіжному колективі. Але хотів би розповісти про один цікавий момент. У 1963 році грають резервісти ЦСКА (Москва) з нами. І я в інтересах команди протягом 70 хвилин стояв… у воротах. А потім не витримав і пішов у напад. Буквально уже під завісу матчу мені вдалося два рази примушувати воротаря армійців «витягувати» м’яча із сітки воріт. Ось так! — А коли закріпилися в «основі» київського «Динамо»?

7 — Київське «Динамо» завжди славилося півзахисниками. Віктор Трояновський був один із найкращих в 60‑ті роки і вважався ставлеником самого головного тренера В’ячеслава Соловйова, котрий привіз його юнаком із Запоріжжя. Радував він серце і нашого земляка Михайла Комана, відпрацьовуючи підступні штрафні удари. Розкутою манерою гри настільки вразив досвідченого Віктора Маслова, що той під час історичної суперечки з Валерієм Лобановським назвав Трояновського «єдиним із динамівців, хто по-справжньому розуміється на футболі». Ось цього досвідченого футболіста я й замінив й програв на своєму звичному місці 11 футбольних сезонів. — Але ж Трояновський не був настільки «ветераном», що пови‑ нен був залишити »Динамо»?. — Причина, звісно, не в цьому. Просто Віктор «поцімборувався» з горілкою. Йому навіть перший секретар Компартії України Володимир Щербицький робив зауваження щодо пиятики. А сталося все так. Ми поїхали грати календарний матч у Ташкент. Чомусь Трояновський не приїхав на базу, звідки відправлявся наш автобус до аеропорту. Не було його і там. Проти ташкентців я відіграв на місці Віктора. Після приїзду в Київ його, звісно, попросили з команди… А йому в той час було тільки 26 років — час розквіту справжнього спортсмена. — Із ким дружили в київському «Динамо»? — Найперше з земляками. Ми дуже добре розуміли один одного. Скажімо, Йожеф Сабо просто відчував, коли я збираюся зробити ривок по краю, і він завжди вчасно мене підстраховував, у разі якщо я можу втратити м’яча. Бо скажу відверто стандарту у футболі нема і не повинно бути. Кожен із нас тоді грав так, як підказував конкретний момент, загальне завдання, можливості. — Не знаю наскільки це правда, але говорили, що в кінці 50–60‑х років у «Динамо» було досить кепсько з грішми? — Скажімо, якщо тобі належить одержати одну пару шнурків, про другу годі й думати. А ось у профспілкових командах уже на той час існувало багато джерел для збагачення. Але для мене головним тоді був футбол, футбол і ще раз футбол. Навіть інколи, перефразувавши відому пісню про літаки наспівували: «першым делом, першым делом футбол, ну а девочки, а девочки потом»… — Коли вперше були запрошені до збірної ко‑ лишнього Союзу? — Мене до збірної СРСР запросив її головний тренер Микола Петрович Морозов. Це було 23 жовтня 1966 року. Пригадую і пер- 1994 рік. Ужгородський стадіон «Авангард». ший матч СРСР — НДР, який На світлині: Ф. Медвідь (у центрі) зліва від нього Петро Крайняниця, а справа — Золтан Галайда. закінчився внічию (2:2).

ф. медвідю було би 70

Перший гол у свої ворота провели самі господарі. А другий гол у ворота суперників забив я. — І кажуть, що цей за‑ битий м’яч, про який ви зараз говорите, був із серії ефектних голів? — Не знаю, не знаю. Але мені завжди були до вподоби забиті голи через себе, тобто так званими «ножницями». 1996 рік. Ф. Медвідь у селі Білках, де проходила Такий м’яч свого часу провів зона турніру «Кубок вдячності Закарпаттю», який проводив ФК «Динамо» Київ. Ференц і наш земляк Вася Турянчик. Медвідь (стоїть зліва, третій від нього — А це був аналогічним. І ця зуВасиль Турянчик, а п’ятий — Михайло Коман). стріч запам’яталася не так виграшем, як саме другим голом, який мені вдалося провести у падінні через себе. Як потім говорили друзі по команді, що удар виявився невідпорним, а воротар господарів Сімпсон не мав ніяких шансів зарадити такому голу. А усі намагання »зірок» господарів Джонстона, Лоу, Леннокоса відігратися так і залишилися марними. — До речі, ви згадали про Василя Турянчика. Він якось у розмові мені сказав, що вас не долюблювали у команді? — (Сміється). Такого бути не могло. З моїм сільським характером та моєю вдачею. А, можливо, Вася мав на увазі тренування. Був такий випадок, коли ми бігли крос. Я взяв такий темп, що всі вже фінішували, як кажуть «через не можу». У всіх червоні язики на бороді, руки по коліна …Я уже не пам’ятаю, хто тоді ледь чутно сказав: «Ти якого біса взяв такий старт і темп. Тобі найбільше потрібно. Йди тоді з команди у легку атлетику, а там бігай із самим Борзовим…». — Про Ф. Медвідя згадують його одноклубники А. Біба та Й. Сабо. Андрій Біба: « Федір прийшов до нас із Закарпаття. Тоді й у відомій пісні слова поміняли, пам’ятаєте: «Там жене м’яча Медвідь по краю, Бишовець з Хмельницьким нападають». Федір дуже швидко вписався в колектив, його любили за веселу вдачу, та часто й кепкували, та він уперто гнув свою лінію, був дуже працездатний. Особливо розкрився його талант, коли став діяти на місці правого захисника. Тоді й до збірної вперше потрапив. У нас був один гравець, не називатиму прізвище, весь час лаявся: «Я краще за нього все роблю, а його до збірної взяли. Ну де справедливість?» У матчі з шотландцями Федір забив гол-красень, який потім крутили в усіх кіножурналах, — метрів з 35 у самісіньку «дев’ятку». Повернувшись до Києва, одразу, о третій ночі, зателефонував додому тому гравцю (Прізвище «того гравця» автору матеріалу назвав В. Турянчик. Це був Володимир Левченко, який частенько допікав Медвідя різними репліками типу: «З такої вигідної позиції не забити гол може лише Федя», «Федя — мисливець–ас. Сьогодні тричі м’ячем «стрільнув по горобцях» — В. Г.): «Медвідь на дроті. Бачив?» — і трубку поклав.

9 Йожеф Сабо: «Медвідь відпрацьовував за всіх. Звичайно, коли прийшов до «Динамо», з нього трохи жартували. Та він не ображався. Телефонує, бува, комусь: «Вилітаю поїздом. Зустрінемось на углє» (тобто — на розі). Та хлопці його любили — допомагав усім, відгукувався, мав добру вдачу, добре серце, а воно, ба, й не витримало… Бували у нього і невдачі. Якось торпедівці Москви навмисно, знаючи, що у Федора навичок в обороні малувато, поставили «під нього» Стрельцова. Той обходив Федю, не дивлячись навіть у його бік. Медвідь ніяк не міг пристосуватися, але збивати з ніг суперника-форварда, виходячи за рамки правил, собі не дозволяв. А під кінець гри — таки пристосувався, і кілька разів зупинив таранного типу форварда під оплески глядачів. Усі розуміли: за майстерністю Федір поступався, але самовіддача, бажання не підвести товаришів, честь клубу не змарнувати — не могли не викликати захоплення. Залишали поле вони в обнімку. Віталій Хмельницький товаришував із Федором понад три десятиліття. Обидва — з веселою вдачею, оптимісти, жартівники. Та якщо Хмельницький вважався — і не безпідставно — майстром різних жартів, або, як зараз кажуть, приколів, то Федір свій гумор виявляв неординарно, міг підійти до продавщиці овочевого магазину й сказати голосно: «А що це ви мені таку дрібну картоплю кладете? Ви що, не знаєте, хто я?». — «Ні». — «Я, Федір Медвідь, учора два голи забив». Дійсно про Ф. Медвідя не тільки легенди ходили, але були такі бувальщини, що більш нагадували анекдоти, як-от цей: «Одного разу Медвідя, що вже завершував кар’єру, зупинив інспектор ДАІ, який вгледів порушення правил дорожнього руху. Федір Йожефович звик, що динамівців усі впізнають в обличчя і, опустивши скло, звично представився: «Футболіст Медвідь». На що міліціонер незворушно відповів: «Старшина Вовк». І пробив дірку в талоні»… — Ференце Йожефовичу, ви довгий час працювали дитячим тренером у Київському спортінтернаті при ДСТ «Динамо». Чим по‑ радували вас ваші підопічні? — Ми з ними багато різних трофеїв вибороли. Скажу про таке: які б вершини не підкорювали улюблені команди сьогодні, істинних цінителів футболу завжди турбувало й турбує питання: що побачимо на стадіонах за кілька років, гру якого ґатунку демонструватимуть наші спортсмени? І тоді погляди звертаються на галерею популярних дитячо-юнацьких турнірів, де проходить школу загартування футбольна зміна. Один із таких турнірів був у колишньому Союзі — це на призи ЦК ВЛКСМ «Юність». У 1985 році на базі Київського спортивного інтернату була сформована збірна України. Я тоді до цих змагань готовив хлопців з А. Бокатим. Це були юнаки 1970 р. н.. Вони просто чудово виступили. Змагання проходили в серпні, у Нальчику. Наші підопічні, достроково святкували перемогу, перемігши за тур до закінчення фінальних змагань збірну команду Ленінграда. Українці провели у ворота суперників шість м’ячів. Їх ровесники з міста над Невою спромоглися відквитати тільки гол-престижу. Наша збірна також переграла у фіналі: збірну Москви — 3:0, Грузії — 1:0, РРФСР — 2:1, а з азербайджанцями матч звели внічию — 1:1.

ф. медвідю було би 70

— А хтось із закарпатців грав за цю команду? — Так. Це майбутні мс СРСР, чемпіони світу М Русин-мол. та А. Мущинка. Хлопці обоє з Мукачева. — Але ваші підопічні й на міжнародному турнірі продемонстру‑ вали хорошу гру. — Так. У 1994 році я тренував юнацьку збірну (U-18) 1977 року народження. Кваліфікаційний турнір континентальної першості проходив на київському стадіоні ЦСКА. Змагання були непростими. Але мої хлопці зіграли просто блискуче. Навіть не дивлячись на те, що було надмірне хвилювання, адже для більшості з них то була міжнародна прем’єра. Та ще й «рідні стіни» вимагали цілковитого успіху… Вірменських юнаків мої підопічні просто розгромили, провівши у їх воротах 5 голів. Суперники спромоглися лише на гол-престижу. Отже 5:1 на нашу користь. Досить принциповим склався матч із грузинами у складі яких грали майбутні два легіонери київського «Динамо» Каладзе та Деметрадзе. Але й українці в складі яких були майбутні «зірки» українського та європейського футболу — Шевченко, Зубов, Перхун, Ящук, Гарас, Слюсар, Гуменюк (Валентин Слюсар та Василь Гуменюк свого часу захищали кольори ФК «Закарпаття» — Авт.) та інші. Не високий на зріст Зубов усіх «возив» на фланзі, а неперевершений Шевченко наводив жах на захисників і воротарів суперників ударами з будь-якої відстані. — І як ви зіграли з грузинами? — Наприкінці матчу в їх ворота провели два «сухі» м’ячі. — Але наскільки я пам’ятаю в єврофінал вашим підопічним не вдалося пробитися? — Просто не поталанило з жеребом. Обіграти іспанців на їхньому полі — це з низки неймовірного. Хоча й «відбір» ми пройшли гідно. Переграли румунів — 2:1, а потім із таким же рахунком поступилися господарям. Як це дуже часто трапляється з нашими командами — не без допомоги арбітрів. Шевченко забив один м’яч, а ще кілька нагод змарнував. Хоч ми на турнірі й не «засвітилися», та в цілому враження від нього залишилися досить добрі. …Ф. Медвідь ніколи не поривав зв’язків із рідним краєм, із закарпатським футболом. Всіляко сприяв розвиткові цього улюбленого багатьма виду спорту. Та недовго, на превеликий жаль, йому довелося служити улюбленій «грі мільйонів». Це тільки на полі в нього було два серця, а в житті не витримало єдине. Трапилося незбагненне — 8 листопада 1997 року, на 55 році раптово пішов від нас один із найвідоміших футболістів вітчизняного футболу. Товариші по команді називали його ласкаво «Федя». Він був людиною, здатний на спортивний подвиг заради інтересів команди. Саме він під впливом тренера В. Маслова чи не найпершим довів, що вправний, витривалий гравець може поєднувати тактичні функції крайнього захисника і півзахисника. Сучасні системи гри були не можливими без таких яскравих прикладів. Про той роковий день, коли Ф. Медвідя не стало, київський журналіст М. Максимов згадує так: «Дочки — старша Наталя та молодша Яна — викликали «швидку». Приїхали дві бригади, що тільки не робили: і штучне дихання, і електрошок підключали — марно. Тромб буквально розірвав його серце.

На знімку: Барельєф Ф. Медвідю у його рідному селі Н. Давидково, що на Мукачівщині. Перед учасниками турніру з футболу пам’яті свого односельчанина й однокурсника виступає дитячий тренер місцевої ДЮСШ Гаврило Кузьма.

Особливо переживав онук — восьмирічний Вадик: не міг заснути, все кликав дідуся. Весь тягар ліг тепер на дружину Валерію. До речі, вони познайомилися на Закарпатті, в Ужгороді. Випадково зіткнулися на зупинці таксі, ще й полаялися трохи: кому першому їхати, — та й сіли удвох у машину. Федір чомусь відрекомендувався механізатором, що повертається з Куби, де був на заробітках. Та вже ввечері, коли знайомився з ї ї батьками, сказав правду, хто він є. Зустрічалися недовго — познайомилися у грудні, саме в цьому місяці футболісти «Динамо» або знайомляться, або весілля грають, грудень — місяць відпусток. А в січні — побралися… Незважаючи на те, що чоловік постійно був в роз’їздах, Валерія вважає, що вона з дочками за Федею були, як за кам’яною стіною. Він все організовував, усе знав. — Я ж навіть слюсаря не знала як викликати, коли трубу прорвало. Років з півтора-два привчалася жити без нього. Хоча ми — нетипова пара, і гороскопи не радять двом Овнам бути разом. Федір винятково тактовна й делікатна людина, хоч і допускав іноді таку легковажність. А насправді… Він же, як глава сімейства, дуже просто міг забрати мене з «Інтуриста», щоб сиділа вдома, як багато інших дружин футболістів. А він цього не зробив, дозволив мені реалізувати свої здібності, відчути себе потрібній людям… Вдячні односельці та керівництво ФК «Динамо» (Київ) спорудило в його рідному селі Нове Давидково барельєф, а перші роки, як пам’ять про земляка Ф. Медвідя, проводився традиційний турнір із футболу, як серед дорослих, ветеранів і дітей. Нинішнього року турнір із міні-футболу пам’яті Ф. Медвідю відновлено. Його було проведено в ужгородському спорткомплексі «Юність» 13 квітня 2013 року. Похований Ференц Йосипович Медвідь у Києві на міському кладовищі «Берківцях» (ділянка № 24).

емілу горвату — 75 (Продовження. Початок на стор. 2)

Довгий період Еміл Євгенович грав за мукачівський «Приладист», котрий спочатку виступав у чемпіонаті Закарпаття, а відтак серед команд колективів фізкультури УРСР та першості колишнього Союзу (клас «Б», Українська зона). У 1961 році мукачівець одягнув футболку головної команди краю — ужгородської «Верховини». У 1964 та 1965 рр. у складі «Приладиста» ракошинець був володарем Кубка області та бронзовим призером чемпіонату Закарпаття, а наступного футбольного сезону — чемпіоном Центральної ради ДСТ «Авангард» та срібним призером чемпіонату області. У 1967 році ФК «Приладист» виступає серед КФК України. З 1968 року Еміл Горват — капітан ФК «Карпати» Мукачево (у ц. р. «Приладист» був перейменований на «Карпати» — Авт.), який виступав у тій же лізі першості колишнього Союзу, що й ужгородська «Верховина» (клас «Б», Українська зона). 1969 рік — «Карпати» фінішували четвертими серед 42 українських команд, що виступали у першості колишнього СРСР серед команд класу «Б». У 1970 році, зігравши кілька матчів за свою улюблену команду, у 32‑річному віці пішов на «заслужений» відпочинок, правильніше — тренером заводської команди майстрів «Приладист» (Мукачево). 1977 рік — під керівництвом тренерського штабу (головний тренер — мс СРСР Федір Ванзел, тренери — Еміл Горват й Михайло Гасинець) футболісти мукачівського «Приладиста» стали чемпіонами України серед команд колективів фізкультури. У даний час Еміл Євгенович продовжує працювати дитячим тренером у ДЮСШ Мукачівської райради ФСТ «Колос». Ексклюзивне інтерв’ю: Еміле Євгеновичу, майже кожен рік до Мукачева приїжджали футбо‑ лісти київського «Динамо». Місцеві команди щоразу з киянами грали товариські матчі. Кілька слів, будь ласка, про ці цікаві поєдинки, котрі збирали досить велику аудиторію любителів футболу. — Я виступав за мукачівців проти столичного «Динамо» у трьох матчах, зокрема, в 1968–1970 роках. Як не дивно, всі три ігри завершилися бойовими нічиями. Я би сказав, що вони були більш показовими, якщо хочете рекламними. На такі поєдинки завжди багато збиралося людей, щоб подивитися на своїх живих кумирів, особливо земляків. Адже поруч із Анатолієм Пузачем, Віталієм Хмельницьким, Анатолієм Бишовцем, Володимиром Мунтяном, Віктором Серебряником на поле виходили такі гранди радянського футболу як ужгородці Йожеф Сабо, мукачівці Василь Турянчик та Ференц Медвідь.

13 Як правило, до матчу і після нього було чимало зустрічей з уболівальниками, а сотні дітлахів та й дорослих на пам’ять брали автографи від знаменитостей. Еміле Євгеновичу, давно хотів розпитати вас про самобутню сіль‑ ську команду, за яку ви грали, — березинський «Шахтар». Що це був за колектив? Звідки взялася така назва, адже знаю достеменно, що поблизу міста над Латорицею ніяких корисних копалин не добували? — Та ні. Річ у тім, що на території нинішнього березинського дендрарію були вугільні шахти. Але вони були не перспективні, тому їх довелося закрити. А команда ця народилася спонтанно. Річ у тім, що було розформовано цікаву й самобутню команду «Колгоспник» (Мукачево), в якій грали відомі на той час гравці й вона була головним конкурентом ужгородської команди майстрів. За неї, крім мене, виступали такі гравці, як майбутні мс СРСР Золтан Мілес, Степан Варга, Іван Осуський, Євген Мераї, Олександр Ціцей, Йосип Егерварі, а у воротах стояв високий на зріст, майбутній голова одного з найбільших колгоспів Закарпаття імені Леніна (с. Великі Лучки) Дмитро Кельман. Але цій команді теж не судилося довге життя. Найвище досягнення мукачівських «Карпат» — це четверте місце в першості колишнього Союзу серед команд класу «Б» (Українська зона). Це було в 1969 році. — Так. Тоді команда наша була на висоті. Ми просто чудово стартували. У перших двох домашніх іграх один матч виграли, інший завершили внічию. А ось радості не було меж, коли зробили своєрідне турне до Херсона, Бердичева та Первомайська. Всюди перемоги. У наступних трьох домашніх іграх не дорахувалися лише очка. А потім нас ніби підмінили. Виграші чергуються з програшами, а вдома, як на зло, поспіль три нічиї. Правда, в другому колі додали обертів й опинилися в підсумковій турнірній таблиці (попередні ігри) на 3 місці серед 21 української команди. У фіналі, де брали участь по три кращі команди з двох українських зон, що проходив у Івано-Франківську, ми два матчі виграли, стільки ж програли і один звели внічию. У кінцевому результаті четверте місце серед 42 українських команд. Гадаю — це непоганий результат, як для новачка. До речі, ужгородці в попередніх іграх зайняли скромне 11 місце. Ми із земляками вдома розійшлися мирно (0:0), а ось в Ужгороді виграли з мінімальним рахунком 1:0. Гол провів мукачівець Тиберій Токар.

1967 рік. На знімку: ФК «Приладист» Мукачево — переможець ЦР ВФСТ «Авангард» Другий зліва капітан команди Е. Горват.

Голкіпер самобутнього ФК «Березинка Д. Кельман

емілу горвату — 75

Е. Горват: «Мій колега і друг, мс СРСР Золтан Мілес.

Е. Горват: «Мій кращий товариш, напрочуд порядна людина О. Йовбак.

Е. Горват: «Мій кращий вихованець, к/к «Закарпаття» О. Когутич.

Трохи каверзне запитання. Чи були такі матчі, після яких було со‑ ромно показуватися, як кажуть, людям на очі? — Тільки той не помиляється, хто нічого не робить. Згадую початок футбольного сезону-69. Ми приймаємо чернівецьку «Буковину», яку тренує наш земляк, змс СРСР Михайло Михалина. Перед цим матчем чернівчани перший виїзний матч грали проти ужгородської «Верховини» і здобули перемогу з рахунком 2:1. Тому на поєдинок із дебютантом класу «А» настроювалися. З перших хвилин заволоділи ініціативою. Практично уся перша половина матчу пройшла біля воріт гостей. В одному з епізодів захисник «Буковини» зіграв рукою в своєму штрафному майданчику. Арбітр, звісно, призначив пенальті. До одинадцятиметрової позначки з м’ячем підійшов я. Ретельно встановив його, а попав ним, як кажуть, «у молоко». Ми той матч зіграли внічию — 1:1. У нас відзначився Микола Тимчак. Ось так я став антигероєм поєдинку, тим більше я був капітаном команди. Звісно, було соромно перед товаришами по команді, а відтак і уболівальниками. Довгий час не показувався, як кажуть, на люди. Але й були приємні хвилини, коли забивав пенальті. Мало того, якщо ми дебют у 1969 році провели добре й протягом двох місяців навіть утримували лідерство в своїй зоні, то потім, ніби хтось підмінив хлопців — програш за програшем на виїздах, нічиї — вдома. Словом, потрібна була перемога. Мукачівці йшли на футбольний матч і говорили: «Час «Карпатам» заграти в своєму стилі». І команда того вересневого дня виправдала надії. Уже на шостій хвилині в карному майданчику захисники «Харчовика» (м. Бандери) збивають нашого форварда Миколу Русина. Арбітр справедливо показав на «точку». На цей раз я не схибив. Ми після поєдинку йшли з поля під бурхливі оплески та вигуками «Гойра, «Карпати»!». Ми переграли суперників за всіма правилами, провівши у їх ворота 4 «сухі» м’ячі. Двічі у цьому переломному матчі відзначився той же Микола Тимчак і один раз Микола Русин. Це, по-моєму, був ваш останній футбольний сезон? — На жаль, так. Роки беруть своє, а молодість — своє.  Пам’ятаєте прощання команди та глядачів із капітаном мукачівських «Карпат» Емілом Горватом?

15 — А таке можна забути? 1970 рік. Перший календарний матч нового футбольного сезону-70: «Карпати» — «Прометей» (Дніпродзержинськ). Перед поєдинком — урочистості. Мене нагородили цінним подарунком, а уболівальники, яких зібралося під зав’язку на стадіоні, — гучними оплесками з вигуками «капітане, прощай». Весь матч йшов дощ.  До речі, образно кажучи, із вами прощалися, як із хорошим футболіс‑ том не тільки уболівальники, але з ними була в союзі й сама природа, котра проливала рясні сльози на землю. До речі, коли Василя Турянчика у цьому ж році проводжали «на пенсію» з «Динамо» теж ішов дощ… — Поетично сказано. І все ж найдорогоцінніший подарунок мені піднесла сама команда, котра виграла свій дебютний календарний матч із «сухим» рахунком 2:0. І на мою радість два гарні голи провів мій цімбора, мс СРСР Степан Варга, з яким потім ще багато літ разом працювали дитячими тренерами. А куди далі пролягла ваша життєва стежина? — Я закінчив училище фізичної культури, тому й продовжив свою трудову діяльність у футбольному господарстві Мукачівщини. Після виступів за команди майстрів разом із Іваном Шимоном тренували на заводському стадіоні «Мукачівприлад» юніорів мукачівських «Карпат». Нашу школу молодого бійця-футболіста пройшли такі майбутні класні гравці: мс СРСР Імре Лендєл, брати Золтан і Василь Мілеси. До речі, Золтан виступав за вищолігівську команду московський «Локомотив», а Василь за одну з провідних команд Одеси. Пам’ятаю, як прийшов одного разу на стадіон фізично слабий хлопчина з рідного села Василя Турянчика Чинадійова. Але він настільки був працьовитим і наполегливим, що

1969 рік. На знімку: ФК «Карпати» Мукачево: воротарі — Віктор Дубіно та Іван Волошин, захисники — Адальберт Керекеш, Михайло Тирканич, Янош Кіш, Василь Медвідь, Павло Біловарі, Юлій Фіцай, півзахисники — Еміл Горват, Іван Качур, Юрій Чирков, Іван Барлі, Василь Голиш, Степан Гудас, форварди — Степан Руснак, Микола Тимчак, Микола Русин, Степан Шебештін, Ласло Скунць, Віктор Решко, Іван Вернер, Михайло Штець, Юлій Грубчак, Андрій Бечай, Тиберій Токар, Василь Розгоні.

емілу горвату — 75

вже через кілька місяців грав за збірну Закарпаття, яка виступала на кубок «Надія», а відтак і мукачівські «Карпати», де відзначився чотирма голами. І це в 16 років. А у 17 літ був уже в складі ужгородської «Говерли».  Я так зрозумів, що мова йде про Володимира Плоскіну? — Безперечно. Цей хлопець довів собі та і всім, якщо серйозно працювати над собою, то багато чого можна досягти. І він став не тільки чудовим гравцем, але й хорошим тренером-селекціонером у ФК «Шахтар» Донецьк. Але, на превеликий жаль, цього обдарованого атлета уже нема серед нас три роки. Наступного року у травні йому виповнилося б лише 60.  Кого з відомих футболістів вважаєте своїми вихованцями? — Найперше ракошинців. Це брати Корпонаї, Олександр Когутич, котрий у складі ФК «Закарпаття» зіграв найбільше календарних ігор, а також, як і я, був довгий час капітаном команди. Також за команди майстрів грали мої вихованці Іван Коштура, Олександр Товт, Андрій та Василь Меденції, Іван Свалявчик, Василь Сура та інші.  У 1977 році ФК «Приладист» став чемпіоном України серед команд КФК. Як далася ця перемога? І тут же запитання. Чому ж наступного року мукачівців не було серед команд майстрів? — Досить важко відповісти на це запитання. Річ у тім, що дебютні матчі провели на хорошому рівні, однак потім здали позиції й після п’ятого туру, коли програли своїм найближчим конкурентам («Шкіряник» Бердичево) на їхньому полі, опинилися на 5 сходинці турнірної таблиці. Та у наступних 5 матчах нам вдалося здобути 8 очок і тільки в одній грі поступилися у Києві місцевому ФК «Арсенал». Після цього мукачівці не зазнали жодної поразки і за два тури до завершення чемпіонату УРСР серед КФК стали переможцями. Фінальні матчі вирішено було провести на Закарпатті, зокрема, в нашому рідному Мукачеві. У першому поєдинку, а він відбувся, як нині пам’ятаю, 25 жовтня, ми переграли донецький «Шахтобуд», потім тернопільський «Буревісник». У завершальному матчі зустрілися головні претенденти на «золото» — «Приладист» та «Титан»

На знімку: Арбітру всесоюзної категорії О. Теметєву (у центрі) під час міжнародного товариського поєдинку між збірними НДР та СРСР допомагали Е. Горват (зліва) та Д. Теметєв.

17 із Арм’янська. Якщо нас, аби вибороти чемпіонське звання, влаштовувала й нічия, то кримчан тільки перемога. Господарі першими домоглися успіху, та невдовзі гості зрівняли рахунок — 1:1. До кінця напруженого матчу він так і не змінився. Футболісти з міста над Латорицею стали чемпіонами УРСР, повторивши успіх через тридцять років мукачівського «Більшовика». Кращим бомбардиром став мукачівець Василь Зайтлер, який 13 разів засмутив воротарів суперника. А взагалі в зональному турнірі ми провели 36 голів. Це була справді хороша й монолітна команда, якій було під силу вирішувати найскладніші завдання. Та успіх мукачівців затьмарили футбольні функціонери з Ужгорода. Річ у тім, що за положенням чемпіонату, на «Приладист» чекали перехідні ігри з гіршою командою області в другій лізі першості колишнього Союзу (клас «Б») »Говерлою» (Ужгород). Тисячі палких уболівальників з нетерпінням чекали це дербі між провідними командами краю. Та матч не відбувся й ужгородці залишилися серед команд майстрів. Причина — банальна. Просто тодішні спортивні горе-функціонери та, мабуть, і саме керівництво області не захотіли, щоб команда з районного центру грала в класі майстрів, а з обласного центру — серед аматорів. Еміле Євгеновичу, ви довго працювали головою федерації футболу Мукачівщини. — Я ж ним уже став тоді, коли футбол не тільки в області, але й Україні почав занепадати. Розвалилась досить могутня колгоспно-радгоспна система, а за нею й споживча кооперація. Це не могло не вплинути на подальший розвиток такого популярного виду спорту в нашому краї як футбол. Я підрахував, що, починаючи з середини 80‑х років минулого століття, за 10 років кількість команд зменшалася у 5–6 разів. Посудіть самі, у нас практично не було такого колгоспу, де би не був свій футбольний колектив, а то й 2–3. І все ж, футбол у нашому районі як був наймасовішим видом спорту, так ним і залишився. Ви довгий час працювали дитячим тренером Ракошинської ДЮСШ райради ФСТ «Колос». До речі, кажуть, що це була перша на Закарпатті спеціалізована дитячо-юнацька школа з футболу? — Уже минуло більше 40 років, як до неї пішли перші юні футболісти. А була вона спочатку у Великих Лучках та Новому Давидкові, а в 1983 році остаточно сформувалася на базі одного з найбільших в області господарств ракошинському колгоспі «ХХІІ партз’їзд». До речі, цю школу свого часу закінчував і мс СРСР, срібний призер чемпіонату Європи в 1984 році (U-19)) та учасник чемпіонату світу, екс–гравець ЦСКА Москва В. Медвідь із Нового Давидкова та багато інших. Я міг би назвати цілий список перемог юних сільських спортсменів Мукачівщини. Скажімо, в 1984 році юні сільські футболісти були переможцями всеукраїнського популярного турніру «Золотий колосок» (організатори ЦР ФСТ «Колос»), а наступні два роки — срібними призерами. — Еміле Євгеновичу, ви назвали прізвище Медвідь. Однак, я мову хочу вести про іншого — більш титулованішого — мсмк Ференца Медвідя, який 5 квітня відзначив би своє 70‑річчя. Та, на жаль… Знаю, що ви доклали чимало зусиль

емілу горвату — 75

На знімку: Е. Горват (зліва) та одна з його команд.

із своїми колегами, аби достойно вшанувати пам’ять чудового футболіста й порядну людину, дитячого тренера Ференца Медвідя. Мені пощастило зустрічатися з ним досить часто, адже він працював керуючим справами в ПФЛ України, а також був інспектором ігор від ФФУ в ІІ-ій лізі першості країни. У той період я працював віце-президентом сільської команди «Беркут» Бедевля, що грала на першість Україниі, а відтак у ФК «Закарпаття» очолював прес-службу. — Це дійсно був футболіст з великої літери. І погруддя, що встановлене в його рідному селі Нове Давидково, і традиційний турнір із футболу, присвячений його світлій пам’яті, що проводиться в основному районною федерацією футболу, — це тільки та невелика данина людині, котра прославила наш край далеко за межами області та України. Треба віддати належне й керівництву ФК «Динамо», за який він грав і працював там дитячим тренером майже чверть століття, яке знайшло відповідні кошти для будівництва цього пам’ятника. На знімку: провідні футболісти Мукачева (зліва направо): олімпійський чемпіон Й. Беца, капітан команди ФК «Карпати» Мукачево Е. Горват, мс СРСР І. Мозер та М. Теленгер.

1996 р. На знімку: сільська футбольна команда Іванівців, що на Мукачівщині. Тут головним тренером працював Еміл Євгенович Горват (стоїть третій зліва).

1 квітня 2001 р. На знімку: тренер К. Горват (стоїть перший зліва) з юнацькою командою с. Ракошино.

28 квітня 2001 р. На знімку: ветерани Мукачівщини (зліва направо) Володимир Ковач, Володимир Трощак, Тиберій Шелестай, Іван Шимон, Еміл Горват, Борис Калинов, Степран Шкірта.

гаврилу кузьмі — 70

(Продовження. Початок на 2 стор.) Як сам зізнався Гаврило Степанович, він із дитинства полюбив три речі з якими й до цих пір не розлучається: спорт, пісню та служіння Богові. Річ у тім, що від батькового обістя до сільського стадіону, клубу та церкви була однакова відстань — 100 метрів. І малий Гаврилко, коли була година-друга вільного часу, пропадав годинами на стадіоні, у клубі чи у церкві. Любив слухати пісні, до речі, до цих пір співає у церковному хорі. А ще він рятівник на воді. З річки Латориця, яка протікає поруч із рідним селом, допоміг багатьом односельчанам вибратися на омріяний берег. Про свого першого наставника згадує так: «Золтан Васильович допоміг мені, — зізнається Гаврило Степанович, — полюбити не тільки футбол, але й інші види спорту, які культивувалися у селі. Одне слово, він мені привив те, що я багато років намагаюся прищепити своїм підопічним. Його уроки дозволили мені згодом побачити світ, домогтися певних успіхів на спортивно-тренерській стезі, отримати можливість спілкуватися з найцікавішими людьми. Тоді село жило спортом. У селі були хороші команди з футболу, волейболу, баскетболу, а пізніше й гандболу. Чимало було здібних легкоатлетів, гімнастів, стрільців. Скажімо, жіноча волейбольна команда села стала переможницею І-ої обласної сільської спартакіади, що проходила у далекому 1949 році на мукачівському стадіоні «Більшовик». До речі, збірна нашого району, яку очолював Василь Алмашій, була переможницею і ІІ-ої обласної спартакіади, що проходила наступного року у сусідньому районі — Берегівському, зокрема на сільському стадіоні в Іванівцях (нині — Яноші). Про ті роки краще би розповіла моя односельчанка, колишній гравець тієї історичної волейбольної команди, 90‑річна Маргарета Федорівна Медвідь. Після закінчення місцевої семирічки Г. Кузьма поступив у Берегівську професійну школу швейників. Тут в основному хлопець грав за волейбольну команду. Розсудливого і кмітливого юнака не проти були бачити у своїх командах і футболісти, і баскетболісти, і тенісисти… Йому єдиному з випускників школи, як активному учаснику спортивного життя навчального закладу, було присвоєно 5 розряд. Певний період новодавидківець працював на Виноградівській швейній фабриці, де була хороша футбольна команда. За неї у той період виступали такі провідні гравці, як брати Тиберій та Золтан Біловарі. Тиберій раніше грав за ужгородський «Спартак». 1962–1965 рр. — дійсну військову службу проходив у Житомирі та Ізяславі. Як сам зізнається Гаврило Степанович, саме солдатом зенітного полку він зрозумів, що футбол — це його вид спорту. В Ізяславі він встигав грати не тільки за збірну команду армії, яка у 1964 році виборола першість ПрикВО, але й за міський ФК «Стріла». Ця команда виступала у чемпіонаті Хмельниччини. У 1964 році у складі цього колективу став бронзовим призером чемпіонату та володарем кубка Хмельницької області. Зі мною, — веде мову далі Гаврило Степанович, — грало й чимало моїх земляків, зокрема Іван Кіш, Степан Фолтинг та Степан Ортман із Мукачева, Дмитро Лукеча із Страбичева, Гаврило Гриб із Хуста.

15 червня 1982 рік. Ужгород. Зональні змагання УРСР на приз клубу «Шкіряний м’яч» між переможцями фінальних змагань Львівської, Івано–Франківсько, Чернівецької та Закарпатської областей. На світлині (у першому ряді стоять зліва направо): В. Копик, І. Балаж, В. Голиш, М. Нялка, М. Копик, брати Є. й О. Качури, а також дитячий тренер Гаврило Кузьма. Другий ряд: М. Човбан, В. Медвідь, С. Микуланинець, О. Когутич, М. Ковтун. Прізвища двох наступних дітей не вдалося встановити

1966–1976 рр. — гравець ФК «Меблевик» Мукачево та граючий тренер ФК «Колос» Нове Давидково. 1971 рік — по сьогодні — Г. Кузьма дитячий тренер ДЮСШ Мукачівської райради ФСТ «Колос». Кілька витягів із офіційних матеріалів У 1972 році вихованець Г. Кузьми, мс СРСР Гаврило Качур став срібним призером першості СРСР центральної ради спортивного товариства «Трудові резерви». 1974 рік. ФК «Колос» Нове Давидково у цьому році став переможцем республіканської міжвідомчої спартакіади.До речі, фінальні ігри проходили на стадіонах Мукачева та с. Н. Давидково. У своїй зоні господарі переграли ФК «Трудові резерви» Львів (3:0), ФК «ФСТ «Динамо» Київ (1:0) та ФК «Буревісник» Львів (1:0). У фіналі сільські футболісти з Мукачівщини зустрілися із ФК «Сокіл» Львів, що захищав кольори ФСТ «Спартак». Основний час завершився внічию (2:2). А ось більш вправними снайперами були вихованці Гаврила Кузьми, котрі з пенальті забили чотири голи з 5 спроб (загальний рахунок 6:3). За команду виступали такі вихованці Г. Кузьми, як Василь Голиш, Йосип та Василь Качури, Михайло Медвідь, Мирослав Кабацій. Кубок Закарпаття.

гаврилу кузьмі — 70

1975 та 1976 рр. — двічі поспіль футбольна команда «Колос» Н. Давидково стала володарем крайового трофею (головний тренер Г. Кузьма). Всесоюзний турнір «Переправа» 1978 рік. У цьому році вперше було проведено всесоюзний турнір «Переправа» на приз тижневика «Футбол-хокей» (гравці до 20 років). Змагання почалися в районах, містах, краях і областях, кращі з кращих увійшли в збірні команди республік, Москви й Ленінграда. Команда України в основному була укомплектована гравцями, що мають досвід гри у вищій лізі. У фінальному поєдинку зустрілися збірна України та збірна Москви. Основний час матчу завершився бойовою нульовою нічиєю. Післяматчеві пенальті краще пробили українці. За збірну УРСР виступали й двоє вихованців закарпатського футболу Матвій Бобаль та Йосип Микуланинець (перший тренер Г. Кузьма). Чемпіонат Закарпаття 1980–1981 рр — двічі підряд гравці ФК «Колос» Нове Давидково виборювали золоті медалі серед елітних команд Срібної Землі. У 1981 році команда вперше у своїй історії оформила «дубль» — двома складами («основа» і «резерв») стала чемпіонами області. Ось хто у 1981 році вибігав на зелені газони стадіонів області у складі ФК «Колос» Н. В. Балаж, Василь та Іван Басараби, Василь, Іван, Йосип Качури, А. Кабацій, М. Микуланинець, В. Медвідь, В. Масалович, Василь та Іван Сливки, Іван т а Сергій Черепані, В. Штима, В. Тенкач (Василь Голиш, який у колгоспі паралельно працював головним інженером, а відтак зав. Відділком господарства). Склад резервістів ФК «Колос» Н. Давидково: І. та В. Балажі, І. Басараб, А. Гудивок, С. Кабацій, В. Кунак, А. Ладані, І. Симурник, М. Татинець, В. Товт, Й. Улинець, І. Черепаня (головний тренер Гаврило Кузьма).

1 На світлині (зліва направо): В. Кунак. Й. Микуланинець, В. Медвідь, Я. Копик, В. Басараб, В. Качур, М. Ковтун, В. Штима, І. Балаж, В. Качур.

1980 рік. Команда Н. Давидково на Кубку України «Золотий колос» серед сільських футбольних колективів. На фото (присіли): секретар партійної організації місцевого господарства П. Логойда, В. Балаж, В. Качур, брати В. та І. Басараби, В. Голиш (стоять): В. Сливка, директор радгоспу-технікуму І. Беринець, С. та І. Черепані, секретар комсомольської організації Н. Микуланинець, І. Качур, І. Сливка, Й. Качур, С. Черепаня.

У 1981 році двоє вихованців Г. Кузьми В’ячеслав Медвідь та Василь Сливка у складі збірної Закарпаття (тренери — О. Філіп та С. Войтко) стали переможцями УРСР серед гравців U-16. Фінальні ігри проходили у закарпатському місті Берегово. У 1981 році відбулася ще одна історична подія. Дворазові чемпіони Закарпаття — ФК «Колос» Нове Давидково у «рідних стінах» зустрічався з ФК «Динамо» Київ. Гості здобули перемогу з рахунком 2:1. Обидва голи у ворота господарів провів капітан команди киян Віктор Колотов. У новодавидківців відзначився Василь балаж. «Шкіряний м’яч» 1983 рік. Цього року фінал республіканського турніру «Шкіряний м’яч» відбувся у Вінниці. У розпорядження юних футболістів було надано найкращі стадіони міста — «Локомотив», «Олімп» та поле Парку культури й відпочинку. По два переможці в кожній віковій групі здобували право виступити у всесоюзних змаганнях. Серед наймолодших (1972–1973 рр. н.) путівку до фіналу здобули хлопчики команд «Факел» з Києва та із закарпатського села Нове Давидкове (головний тренер Г. Кузьма). Всесоюзні фінальні ігри відбулися у Херсоні. 24 команди були розбиті на шість зон. У своїй зоні ми зайняли друге місце, вигравши від ленінградців (3:1) та білорусів (2:1). Грали у групі, де розігрувалися 8–16 місця. У підсумку фінішували восьмими. Тут переможців та учасників нагороджував відомий футболіст і тренер, змс і зт СРСР Гаврило Дмитрович Качалін. 1984 рік. Фінальні ігри цього всесоюзного турніру проходили в Ужгороді. Тут підопічні Гаврила Степановича зайняли високе 5‑те місце серед школярів

гаврилу кузьмі — 70

(1971–1972 рр. н.). У нашому обласному центрі переможців та призерів нагороджував легендарний воротар, володар «Золотого м’яча», змс СРСР Лев Яшин. Чемпіонат Європи серед юнацьких команд 1984 рік. Юніорська збірна СРСР стала срібним призером чемпіонату Європи (Тренери Б. П. Ігнатєв та С. М. Мосягін). У фіналі радянські футболісти поступилися збірній Угорщині по пенальті. Срібну нагороду у рідне село Давидково привіз і В’ячеслав Медвідь — вихованець дитячого тренера Г. С. Кузьми. …Повернувшись із армійської служби Г. Кузьма продовжив грати футбол. На цей раз він одягнув футболку ФК «Колос» Нове Давидково, який брав участь у першості Закарпаття серед сільських команд (була й така першість із футболу — В. Г.). А наступного року тренери новоствореного мукачівського ФК «Приладист» Василь Зубак та мс СРСР Іван Осуський запросили трьох новодавидківців до команди. Крім Г. Кузьми, у майбутню команду майстрів перейшли Василь Медвідь та Іван Качур. У цьому році мукачівці стали переможцями не тільки першості республіканської ради ФСТ «Авангард», але й вибороли головний приз ЦР цього всесоюзного товариства.

Гавриле Степановичу, «атакую» запитання свого співрозмовни‑ ка, відомо ж, що Василь Медвідь та Іван Качур залишилися у ФК «Приладист» і грали за цей колектив багато сезонів, а ви?..

— У 1966 році секретар партійної організації колгоспу «Шлях до комунізму» Петро Петрович Логойда запропонував мені роботу: працювати інструктором зі спорту у нашому господарстві. Робота у рідному селі мене більш приваблювала, аніж, скажімо, грати у команді майстрів. Не потрібно щодня добиратися до Мукачева, не їздити по всій Республіці. Тим паче, що мені запропонували грати і за мукачівський ФК «Меблевик». До речі, у цьому році ми могли стати чемпіонами області. У Сторожниці грали календарний матч (це був передостанній офіційний матч — Авт.), який був не тільки принциповим, але у ньому в якійсь мірі вирішувалася доля золотих нагород. Цю команду тренував відомий у минулому футболіст, капітан команди «Верховина» Ужгород Степан Сербайло. Матч підходив до завершення, коли я вийшов сам на сам із голкіпером господарів, колишнім гравцем київського «Динамо» та ужгородської «Верховини», який потім довгі роки очолював обласну ФФЗ Андрієм Гаваші. Це була дуже цікава дуель між мною і досвідченим голкіпером. Я вдарив у дальній кут і підняв вверх руки, символізуючи, що забив гол. Та не так сталося, як гадалося. Андрій Гаваші, мов та пантера у карколомному стрибку вибив м’яч на корнер. Вірте не вірте, але я плакав, мов маленька дитина. Я не повірив своїм очам, що Гаваші міг «витягти» так званий «мертвий м’яч», або м’яч, який не береться. Цей факт ще раз говорить про те, що А. Гаваші був голкіпером-асом, хоча пізніше дізнався й про те, що він був і класним форвардом. До речі, в одному із сезонів навіть став кращим бомбардиром ужгородської «Верховини», а у київському «Динамо» не тільки грав у брамці за «основу», але виходив у складі резервістів, як форвард. Того ж дня я вперше познайомився з цим легендарним футболістом і напрочуд привітним, цікавим і порядним челядником. А господарі у тому

поєдинку за дві хвилини таки забили нам гол. У такому випадку говорять: «Біда сама не ходить, а за собою ще й іншу водить».

Коли Ви прийняли рішення стати дитячим тренером?

— У 1971 році колишній голова Мукачівської райради ФСТ «Колос» Г. Мезев запропонував мені тренувати дітей у новоствореній Ракошинській ДЮСШ. Відтоді я і працюю з дітьми. Паралельно уже чимало літ працюю разом із своїми колишніми вихованцями на новодавидківський футбол. Василь Голиш (колишній головний інженер місцевого колгоспу) працює з командою дорослих ФК «Колос», а я в основному займався резервістами. Перші серйозні успіхи прийшли у середині 70‑х років минулого століття. У 1975 році новодавидківці у чемпіонаті області посіли третє місце, відставши від лідера — кольчинського «Урожаю», де головою колгоспу «100‑річчя Леніна» був фанат футболу, за національністю болгар Михайло Федорович Ганчев, та срібного призера — ужгородської «Радванки» лише на 3 очки. Зате у кубку області ми переграли у фінальному поєдинку чемпіонів («Урожай»). Головний матч року відбувся на ужгородському стадіоні «Авангард». На центральне поле вийшли команди, що представляли Мукачівський район: «Колос» Нове Давидково — «Урожай» Кольчино. Долю матчу, а відтак і нову прописку обласного трофею, вирішив єдиний і переможний гол у ворота кольчинців, котрий провів новодавидківець Володимир Яворський. Таким чином, у 1975 році божественний напій із обласного кубка смакували: Мирослав Кабацій, Іван і Степан Черепані, Василь Тафар, Володимир Яворський, Йосиф і Михайло Качури, Мирослав Габовда, Іван Басараб, Михайло Медвідь, Іван Варга та капітан команди Василь Голиш. Наступний рік — це копія попереднього. Ми знову у чемпіонаті області вибороли бронзові нагороди, а кубок області ще на рік «приписали» у рідному селі мсмк Ференца Медвідя. А як це було? Відповідь знаходжу у своїй книзі «120 років футболу Закарпаття, 120 гравців Срібної Землі». «У 1976 році хет-трик могли оформити

гаврилу кузьмі — 70

футболісти виноградівського «Пластмасовика». Однак, у півфінальній зустрічі вони переграли новодобронський «Колос» з мінімальним рахунком 1:0, а у фіналі зустрілися з сільськими футболістами з Нового Давидкова, котрі теж в 1/2 фіналу здобули перемогу (2:1) над мукачівським «Меблевиком». Отже, 20 червня 1976 року на ужгородському стадіоні «Авангард» зустрілися: «Колос» (Н. Давидково) та дворазовий чемпіон області — виноградівський »Пластмасовик». Ця гра була гідна фіналу. Основний час завершився бойовою нічиєю — 1:1. Пенальті точніше пробили (7:6) футболісти з Мукачівщини.

Гавриле Степановичу, ви чималу увагу приділяєте історії «за‑ родження» футболу у вашому рідному селі?

— Матеріал практично уже зібраний. Його потрібно лише систематизувати та найти спонсора, аби видати брошуру. А перше футбольне поле, а на ньому і футбольний м’яч з’явився у нашому селі у 20‑х роках минулого століття. У його витоків стояли троє односельчан — батько та стрий Ференца Медвідя, а також брат мого нянька Іван. Але чи не найбільш заядливим організатором майбтуньої «гри мільйонів» у нас був Іван Балаж по прозвиську Джані. Більш-менш нормальні м’ячі з’явилися пізніше, а тоді все, що крутилося-вертілося служило замість лопти. Були м’ячі в основному із кінського волоса. Це був м’яч набитий кінським волосом і обшитий шкірою. А надувними м’ячами в селі почали грати вже після війни. Першими футболістами на селі стали Іван Сливка, який згодом працював директором школи та Степан Кабацій — настоятель греко-католицької церкви у Мукачеві. Вони і стали організаторами першої сільської команди у 1945 році.

На Вашу думку, якими рисами повинен володіти дитячий тренер?

— Дитячий тренер повинен любити дітей і розуміти їх. Бути турботливим, авторитетним, працелюбним. Діти люблять, коли тренер активно приймає участь у тренуванні, разом з ними грає у футбол або виконує вправи, тому треба бути енергійним. Обов’язково дитячий тренер повинен бути стриманим, вміти уважно і терпляче вислуховувати вихованця у будь-якій ситуації. Не погано б мати почуття гумору, вміти розрядити напружену обстановку жартівливою реплікою, добродушним зауваженням, а також вміти прощати несуттєві помилки, які допущені несвідомо.

Якими рисами повинен володіти футболіст нашого часу? — На мою думку, він повинен бути: енергійним, цілеспрямованим, самовідданим, дисципліним, трудолюбивим та

27 відповідальним. Мати лідерські якості та волю до перемоги, бути порядною, ввічливою та чесною людиною.

Ще два запитання наостанок. Який найдорожчий подарунок отримали Ви на свій 70‑літній ювілей?

— У нас днями у Мукачеві завершився грандіозний традиційний міжнародний дитячий турнір із футболу, присвячений пам’яті відомого футболіста Віктора Ковача. Мої вихованці (2002 р. н.) на ньому просто чудово виступили й повернулися зі мною додому із золотими нагородами. А на турнірі було більше 50 команд.

До речі, а яке у вас кредо, як у дитячого тренера?

— Є відомий крилатий вислів: «Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язаний. Я його трохи змінив і кажу: «Класним футболістом ти можеш і не бути, але Людиною бути зобов’язаний».

Гавриле Степановичу, давайте нарешті таки складемо символічну збірну «Клуб ім. Г. Кузьми» з ваших вихованців, які свого часу ви‑ ступали за команди майстрів.

— По кількості гравців таку команду можна легко назвати. Одна проблема: у мене нема вихованця-голкіпера, котрий би виступав за команду майстрів. Багато було хороших воротарів. Скажімо, Степан Черепаня міг свого часу виступати за будь–який футбольний колектив, що грав серед професійних команд, але… До речі, після того, як ми у 1980 та 1981 році двічі поспіль стали чемпіонами області, то наступного року (1982 р.) у складі ФК «Закарпаття» (головний тренер мс СРСР Ф. Ванзел та тренер Ю. Чирков) в «основі» з’явилося відразу троє моїх вихованців: М. Кабацій, Й. Микуланинець і наймолодший гравець ужгородців, 17‑річний В. Медвідь.

Г. Кузьма: Мої кращі вихованці, майстри спорту СРСР Гаврило Качур (зліва) та В’ячеслав Медвідь.

гаврилу кузьмі — 70

Отже, польові гравці: мс СРСР В’ячеслав Медвідь (збірна СРСР, ЦСКА Москва), мс СРСР Гаврило Качур (ФК «Чорноморець» Одеса), Йосип Микуланинець (ФК «Динамо» Київ, ФК «Карпати» Львів та ФК «Закарпаття» Ужгород), Євген Качур (ФК «Суднобудівник» Миколаїв), Мирослав Решко, Михайло Ковтун, Василь Штима, Мирослав Кабацій, Михайло Бурч (усі ФК «Закарпаття»), Василь Качур, Сергій Медвідь, Антон Тіма, Віталій Качур (усі ФК «Карпати» Мукачево). Гадаю, що у турнірі з міні-футболу, який присвячений пам’яті моєму односельчанину Ф. Медвіді, що відбудеться 13 квітня в ужгородському СК «Юність» (40 років і старші) візьмуть участь дві команди з мого села. Чому? Давно виношу ідею вивести на футбольне поле усіх гравців, що мають одне прізвище — Качур. У мого колеги з Ракошина Еміла Євгеновича Горвата теж є така ідея. Правда, у нього на поле повинні вийти футболісти із прізвищем Когутич. Думаю, що так і буде. Собі лише уявляю, як диктор-інформатор на змаганнях оголосить: на майданчик запрошуються, (символічно — Авт.) гравці ФК «Качур» і ФК «Когут». Удачі! У 1975 р. Г. Кузьма закінчив Львівський інститут фізичної культури. І нині Гаврило Степанович у рідному селі Нове Давидково вірою і правдою служить Церкві та Футболу.

Це історичне фото унікальне. На ньому (стоять зліва направо): директор Ракошинської ДЮСШ Мукачівської райради ФСТ «Колос», випускник Київського інституту фізичної культури Станіслав Шахрай, змс СРСР, «залізний капітан» київського «Динамо» Василь Турянчик, мс СРСР Імре Лендєл та легендарний Макар Гончаренко, котрий 9 серпня 1942 року у складі київської команди «Старт» брав участь у знаменитому матчі, який пізніше охрестили як «Death Match» (Матч Смерті). Через деякий час, 18 серпня, прямо на робочому місці, був заарештований. Спочатку близько місяця утримувався в одиночній камері гестапо, а у вересні 1942 р. його перевели в Сирецький концентраційний табір без певного терміну утримання. Там у шевській майстерні на вул. Мельникова, 48 ремонтував німцям чоботи. У вересні 1943 року втік із табору, пробрався додому, але, розуміючи, що скоро почнуться пошуки, ховався у сусідів. Після війни Гончаренко пройшов перевірку НКВС і отримав дозвіл повернутися в київське «Динамо».

2012 р. Мукачево. Команда ветеранів міста над Латорицею. У центрі — голова федерації футболу Закарпаття, народний депутат України Михайло Ланьо, (справа від нього) — відомий гравець та меценат Олександр Переста, легенда вітчизняного футболу, колишній «залізний капітан» ФК «Динамо» Київ», змс СРСР Василь Турянчик, чудовий гравець і знаний тренер, спортивний директор ФК «Говерла» Ужгород Віктор Ряшко…

ф. медвідю було би 70

2013 р. Рідне село Ф. Медвідя та Г. Кузьми — Нове Давидково, що на Мукачівщині. На фото: футбольна команда «ім. Ференца Медвідя». Справа стоїто дитячий тренер, однокласник Ф. Медвідя, ювіляр Гаврило Степанович Кузьма. Справа стоїть — його учень, а нині тренер Євген Качур.