ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

2

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

Одразу зауважую: стенання деяких наших істориків (і псевдоісториків!) щодо «неправомірності» закріплення за Львовом статусу батьківщини футболу України — мовляв, у інших містах сходу та півдня (сиріч в Одесі) все стартувало раніше — лишаю за дужками, бо від ображених та озлоблених конструктиву не діждешся… Щодо власне дати «14.07.1894». Поза сумнівом, вона фіктивна: цей день указує на народження гри в сусідній нам державі, бо тоді у столиці Західної України зустрілися збірні двох польських міст і грали тільки поляки. Втім, оскільки дату затверджено офіційно, мусимо поки що відштовхуватись од того місяця й того року… Тож перед очима читачів — десять реєстрів, якими ваша улюблена газета спробувала охопити вітчизняну еліту. При формуванні списків провідних гравців, кіперів, тренерів, журналістів, клубів, команд, матчів, забитих м’ячів, арбітрів та представниць жіночого футболу (до слова: всім спецпроектом займавсь я один, тому й відповідальність лежить тільки на мені) переслідувалася мета укласти ієрархію, умовно кажучи, «найліпших плюс найлегендарніших»: ви бачите спробу поєднати воєдино, скажімо так, об’єктивну історичну правду й неісторичний міф — інколи останній цінніший, важливіший для нас, нащадків… АВТОР

ДЕТАЛІЗУЄМО

ЛЕГЕНДАРНІ ТРЕНЕРИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ РЕЄСТР 15. Олег БЛОХІН 14. Євген ЛЕМЕШКО 13. Йосип БАСІКА 12. Анатолій ЗАЯЄВ 11. Мирон МАРКЕВИЧ 10. Віктор НОСОВ 9. Ернест ЮСТ 8. Володимир ЄМЕЦЬ

7. Михайло ТОВАРОВСЬКИЙ 6. Віктор ПРОКОПЕНКО 5. Євген КУЧЕРЕВСЬКИЙ 4. Олег БАЗИЛЕВИЧ 3. Олег ОШЕНКОВ 2. Анатолій БИШОВЕЦЬ 1. Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ

15. Олег Блохін (1952). Очевидно, найсуперечливіша постать у цьому списку: має в доробку участь у фінальних раундах першостей світу (2006) та Європи (2012), чого до нього досягав тільки Валерій Лобановський, хоча й досі тривають суперечки, чи наявний у прославленого гравця власне тренерський талант? І кожна сходинка його кар’єри — суцільні протиріччя: з грецьким «Олімпіакосом» вигравав Кубок та Суперкубок країни, сягав чвертьфіналу євротурніру, але програвав чемпіонство; рік у ФК «Москва» провалив, одначе від багатомільйонної неустойки не відмовився; сенсаційно вивів українську збірну на німецький мундіаль, а по тому вчисту програв відбір ЧЄ-2008 і не вийшов із групи на домашньому Євро; окрема тема — робота в «Динамо» (Київ). Із ним у журналістський сленг увійшов химерний термін «наставник-мотиватор»: мовляв, хоч Блохін і не є асом у різних тактичних премудростях, зате вміє «по-простому» розтлумачити підопічним, що од них вимагається.

14. Євген Лемешко (1930). За дюжину років праці в Харкові подолав із підопічними шлях од другої союзної ліги до вищої — все за п’ять сезонів. На передові ролі в еліті його «Металіст» не виходив, був середняком, зате добре виступав у кубкових розіграшах: 1988-го здобув приз, неочікувано подолавши московське «Торпедо», а перед тим, 1983 року, досяг фіналу, мінімально програвши нашому «Шахтареві». Дехто з фахівців сприймає його як вітчизняного засновника суворого оборонного стилю гри — т.зв. «Сталінграду»: виходячи з тверезої оцінки наявного під руками складу, іноді виставляв на матчі до дев’ятьох футболістів, зосереджених винятково на захисті. Клуб зі Слобожанщини залишив на піку слави після внутрішньокомандного конфлікту. Повернувшись туди перед сезоном-1993/1994, взяв участь у вильоті харків’ян із вищого ешелону вже незалежної України.

13. Йосип Басіка (?—?). «Біла пляма» в історії національної гри «11х11» — оті знаки запитання замість років народження-смерті говорять більше, ніж слова. Втім, найголовніша інформація нам відома: саме цей добродій зі середземноморськими рисами обличчя привів ужгородський СК

«Русь» до титулу чемпіона Словаччини в сезоні-1932/1933 (а перед тим він устиг попрацювати з чернівецьким «Довбушем»). Якщо робити висновки з наявних газетних звітів, його підопічні дотримувалися центральноєвропейського стилю, поєднуючи південну комбінаційність із північним атлетизмом.

12. Анатолій Заяєв (1931–2012). Тренер-самоучка — не маючи спеціалізованої освіти, працював інтуїтивно, врешті, дійшовши висновку: щоби досягти успіху, треба робити наголос на психології та міжлюдських взаєминах із підопічними. Знав, що, як і кому сказати, вмів по-батьківськи заспокоїти гравців, інколи — абсолютно нереальними обіцянками. Хитро вибудовував стосунки з керівництвом, прилаштовував під себе довколафутбольні «аспекти» гри. Звідси — торба медалей у нижчих лігах всесоюзної першості, фінал Кубка України-1994, а головне — сенсаційний приз переможця дебютного національного чемпіонату, здобутий його «Таврією» в червні 1992-го. З іншого боку — часто втрапляв у різні скандали (наприклад, рідний клуб залишав 18 разів!), а його ім’я нині пов’язують із кримським криміналітетом початку Незалежності.

11. Мирон Маркевич (1951). Ім’я заробив працею в «Карпатах»: упродовж прем’єрного приходу до Львова виходив у фінал змагань за національну Чашу (1993 рік), другий увінчав «бронзою» чемпіонату-1997/1998. Запам’ятався наставником емоційним, прогресивним і… таким, що тягне за собою шлейф прикрих чуток та скандалів. Останніх рясніло на зорі «нульових», коли, скидалося на те, його тренерська путь досягла фінішу. Втім, ухитрився скористатись другим шансом долі, переїхавши до Харкова: вивів «Металіст» у когорту топових вітчизняних ФК, шість разів поспіль одягав бронзові нагороди прем’єр-ліги, а в першій половині 2010-х досяг іще вагоміших успіхів. Змінивсь і його характер: колишня збудливість поступилася флегматичності. Недовго керував національною збірною, залишивши її через «конфлікт інтересів». Адепт технічної комбінаційної гри.

10. Віктор Носов (1940–2008). Спеціаліст, із яким «Шахтар» завоював свій третій і четвертий Кубки СРСР (1980, 1983), перший та останній Кубок сезону (1984), до того досяг найвищого, другого, місця в радянському чемпіонаті (1979), а ще був чвертьфінал євротурніру (1984). Народивсь у Сталіно (одна з попередніх назв Донецька), саме тут пережив «золотий» період кар’єри наставника. Сувора з вигляду й надзвичайно порядна за внутрішньою «конституцією» людина: у невдачах завше звинувачував себе, на гравців стрілки не переводив. Довіряв молоді, намагався створити для підопічних дружню атмосферу. Свою команду будував із таким розрахунком, аби в її лавах виступали насамперед уродженці Донбасу. Опанував мистецтво обходитися тим, що є, підбираючи ігрову схему під виконавців, а не навпаки. Улюблена фраза, з

БІБЛІОТЕКА «УФ» якою звертався до футболістів: «Моє завдання — не заважати вам грати».

9. Ернест Юст (1927–1992). Мадяр за походженням і закарпатець за місцем народження. Увійшов до анналів, по-перше, як творець «Карпат» зразка 1969-го — боївки, котра сенсаційно здобула Україні Кубок СРСР, виступаючи не в елітному дивізіоні радянського футболу, по-друге, як наставник, котрий із тими ж львів’янами двічі поспіль зупинявся за крок од «бронзи» радянської ліги — у весняному та осінньому турнірах 1976 року. Успішним коучем став передусім завдяки вродженій європейськості: був надзвичайно витриманим у стосунках із підопічними, шляхетним, чесним, ніколи ні на кого не кричав, а про недоліки повідомляв лише в індивідуальних бесідах. Орієнтувався на Захід — благо, знав кілька іноземних мов, не зовсім легально отримуючи тамтешню спортивну пресу та відеокасети з матчами.

8. Володимир Ємець (1937–1987). Виходець із Нікополя заслужив реноме знакової постаті футболу двох міст — рідного та Дніпропетровська. Спочатку трудився вдома: починав із місцевим «Колосом» у турнірі КФК, вивів клуб у першу союзну лігу. Наприкінці 1981-го прийшло очікуване підвищення: його, на пару з Геннадієм Жиздиком, перевели до обласного центру, де за два роки сталась одна з головних сенсацій чемпіонатів СРСР, коли скромний клуб несподівано удостоївся «золота», в останньому турі втерши носа столичному «Спартакові». Наступні два сезони дніпряни фінішували вже на третій сходинці. Потім трапився спад, зумовлений низкою факторів, але й осічки виявилося достатньо для відставки. Через рік спочив у Кишиневі, після матчу, в якому його друголіговий «Ністру» хоч і переміг, одначе не виконав завдання підвищитись у класі. Практикував динамічний силовий футбол, хоча, як подейкують, був, радше, менеджером-психологом.

7. Михайло Товаровський (1903–1969). Найперший «справжній» тренер у літописі національного футболу. Багаторічний адміністратор «Динамо» Рафаїл Фельдштейн вважав його стартовою ланкою в плеяді видатних наставників «блакитно-білих». Став до роботи в Києві, будучи 32-літнім. Працював у команді (де досі грав як правий напівсередній форвард) три роки: «зліпив» колектив, який двічі виграв Кубок УРСР, брав «срібло» прем’єрного чемпіонату Союзу та бронзові медалі сезону-1937, причому, якби не осічки в двох останніх турах і не завжди об’єктивне суддівство, Україна своє дебютне «золото» отримала б іще тоді. Опісля московське начальство, вгледівши в ньому талановитого фахівця, забрало його до Білокам’яної. Рік трудився з місцевими динамівцями, а затим перейшов на викладацьку роботу до столичного Інфізу, за чверть століття створивши там кафедру футболу. Чи не першим у СРСР спробував побачити в грі не стільки видовище, скільки складний процес, подібний до наукового.

6. Віктор Прокопенко (1944–2007). Якраз найулюбленішому вітчизняному коучеві «всіх часів» (шарм суто одеської закваски унеможливлював появу його недоброзичливців) судилося стати найпершим наставником головної збірної України. Був прихильником вишуканого комбінаційного стилю, чотири рази приводив свої команди («Чорноморець» і «Шахтар») до виграшу національної Чаші. Раніше з тими ж одеситами показував непогані результати в радянському чемпіонаті, здобуваючи прем’єрні перемоги в євротурнірах, а на старті «нульових» із «гірниками» дебютував у Лізі чемпіонів УЄФА. Назбирав шість медалей різного калібру — крім найціннішого. Двічі зупинявся на підступах до вершини: 1997-го не зміг заспокоїти підлеглих із волгоградського «Ротора» перед вирішальним поєдинком сусідської першості, а 2001-го, трудячись у Донецьку, пережив щось схоже в нашій лізі. Ця «незавершеність» переслідувала його всю кар’єру (був іще програш по пенальті Кубка Росії-1995).

5. Євген Кучеревський (1941–2006). Наставник-легенда «Дніпра», за радянських часів узяв із командою все на внутрішньому рівні: «золото» чемпіонату-1988, три Кубки (СРСР,

3 сезону та Федерації) в 1989 році. Влітку 1990-го колеги по цеху обрали його новим тренером першої збірної Союзу, але чиновники вирішили інакше. По тому ціле десятиріччя поневірявсь у Тунісі та Росії. Повернувшись додому, зробив дніпрян базовим клубом національної команди України: не в останню чергу завдяки цьому ми таки побачили її на мундіалі-2006. Більше офіційних трофеїв не вигравав, обмежившись «бронзою» та фіналом Кубка 2004-го. Зате здобув важливішу особисту перемогу, ніким, по суті, не помічену, коли запропонував підопічним новаторську модель гри у півзахисті з парою опорників (Шелаєв — Михайленко) й трьома «вільними художниками» (Рикун — Назаренко — Ротань) без конкретного амплуа: згодом її взяла на озброєння збірна Іспанії (Сенна — Фабрегас, Іньєста — Хаві — Сильва), вигравши 2008-го першість континенту.

4. Олег Базилевич (1938). Воістину парадоксальний фахівець: за чверть століття праці наставником (1970–1996) досяг чудових результатів, але всі вміщуються в чотири роки. 1972-го виводить «Шахтар» у союзну «вишку»; наступного сезону посідає там високе шосте місце; ще через рік опиняється в Києві, де утворює тандем із Валерієм Лобановським, який одразу робить «золотий дубль»; ну, а 1975-й пара закінчує зі званням найкращих тренерів світу спорту. Втім, опісля — майже суцільна крива: конфлікт із гравцями «Динамо» й відставка; провал у Мінську; неуспіх із ЦСКА; катастрофа з національною командою України у відборі Євро-1996 і звинувачення в… непрофесіоналізмі. Та все ж заведено вбачати його великий внесок у наукові розробки київської «лабораторії» середини 1970-х.

3. Олег Ошенков (1911–1976). Від новаторських до ретроградних — отак еволюціонували його погляди на гру: в середині 1950-х, витягуючи «Динамо» на новий рівень, майже реалізував революційну тактичну схему 1+3+3+4, одначе невдовзі спасував, бо заклювали згори; натомість у другій половині 1960-х, уже мешкаючи в Донецьку, вигнав із команди двох підопічних (Валерія Лобановського та Олега Базилевича), які бачили його методу старомодною. І, попри все, тренер-глиба: творець прем’єрного для України Кубка Союзу (1954), двох дебютних трофеїв «Шахтаря» (той же турнір за 1961 та 1962 роки), а також чемпіонства 1961-го — саме він зібрав колектив, що його довів до пуття В’ячеслав Соловйов.

2. Анатолій Бишовець (1946). Винятковий спеціаліст, кар’єра якого не осмислена. Попервах рухався по висхідній: працював із дітьми в Києві, затим керував юнацькою збірною Союзу, а з 1986-го — олімпійською, якій поставив сучасну гру й за два роки зробив чемпіоном Ігор у Сеулі. Далі — «бронза» союзної ліги з московським «Динамо», сенсаційне потрапляння на Євро-1992, коли радянська команда обставила італійців, а там — невихід із групи за дивних обставин. Не витримавши критики, подався за кордон і повернув реноме в Південній Кореї, де з молодіжкою досяг фінального етапу Олімпіади 1996 року. Втім, у подальшому ім’я Бишовця стало синонімом скандалу: хоч би де працював, сварився з усіма, вишукував «теорії змов» супроти себе, зазнавав крупних невдач (у т. ч. з «Шахтарем»). 2007-м датується його останній титул — Кубок Росії та казус в Україні: виграв голосування на пост наставника нашої націоналки, проте останньої миті дані сфальсифікували.

1. Валерій Лобановський (1939–2002). Наприкінці 2000х ізраїльський спеціаліст Аврам Грант відгукнувся про Полковника з вражаючим знанням справи: «Лобановський творив тоді, коли в тактиці глибоко розбиралися одиниці, й він був одним із них. Іще років десять тому лише 10 % чітко знали, як організувати дії команди на полі. П’ять років тому таких було 20 %. А сьогодні — 60‑70 %…». Аби не перелічувати його загальновідомих досягнень, спробую сформувати стисле резюме тренерського шляху Метра: є фактичним засновником сучасної системи футболу, базованої на науковому підході; ще в середині 1970-х зумів передбачити подальший — атлетично-силовий — напрям розвитку гри «11х11». Входить до всіх існуючих топ-списків найліпших коучів у літописі футболу, зокрема, укладеного торік нашою газетою.

4

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

ДЕТАЛІЗУЄМО

ЛЕГЕНДАРНІ ВОРОТАРІ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ РЕЄСТР 20. Олексій ЛЕОНТЬЄВ 19. Іван ЗУБ 18. Володимир ПІЛЬГУЙ 17. Олег СУСЛОВ 16. Володимир МАСЛАЧЕНКО 15. Сергій КРАКОВСЬКИЙ 14. Андрій П’ЯТОВ 13. Віктор ЧАНОВ-мол.

12. Роман НОРОВ 11. Олександр ТКАЧЕНКО

10. Олександр БАБКІН 9. Юрій ДЕГТЕРЬОВ 8. Микола ТРУСЕВИЧ 7. Віктор БАННИКОВ 6. Микола УГРАЇЦЬКИЙ 5. Антон ІДЗКОВСЬКИЙ 4. Олекса БОКШАЙ 3. Олег МАКАРОВ 2. Олександр ШОВКОВСЬКИЙ 1. Євген РУДАКОВ

20. Олексій Леонтьєв (1918–1998). Корінний дніпропетровець у рідному місті виступав небагато, всього чотири сезони (1936–1939), стоячи в стулці тамтешніх клубів «Спартак» і «Сталь». По тому з власної ініціативи подався до Москви, записуватись у тамтешній «Спартак». Як згадував у книзі «Звезды большого футбола» Микола Старостін, ангелоподібний Леонтьєв приїхав із фанерною валізкою, а ветерани «червоно-білих» одразу влаштували йому екзамен у спортзалі. Юнак перевірку пройшов, зоставшись у найпопулярнішій команді Росії на десятиріччя. Попервах був дублером Анатолія Акимова, після війни заслуживши светр із першим номером. Вирізнявся чудовою реакцією, пластичністю та стрибучістю. Другу половину 1940-х боровся зі складною травмою хребта. Двічі здобув радянську Чашу. Повісивши бутси на цвях, став цікавим спортивним журналістом.

19. Іван Зуб (1913–1982). Найліпший український кіпер Галичини довоєнної епохи, в тодішньому Львові серед колег по амплуа популярністю поступався тільки знаменитому Спиридону Альбанському. Починав як форвард, перекваліфікувавшись унаслідок складної травми ноги. Впродовж 1920-х — 1940-х грав за місцеві команди РКС, «Гарбарня», «Динамо» та інші. Мав гігантський, як на той час, зріст — 182 см. Діяв упевнено й урівноважено. 1938 року захищав кольори репрезентації рідного міста в переможному фіналі Чаші Президента Польщі — Кубка країни серед збірних міст і регіонів.

18. Володимир Пільгуй (1948). Прославлений Лев Яшин згадував про нього: «Мені не знадобилося багато часу, щоб оцінити його дані. Швидкий, кмітливий, стрибучий, мав миттєву реакцією, відмінно координований. Ми тренувалися разом, і коли прийшов день мого прощального матчу, в якому я захищав кольори рідного клубу проти збірної ФІФА, на початку другого тайму я залишив свій пост у воротах йому…». Втім, світовою знаменитістю Пільгуй не став, насамперед тому, що його московське «Динамо», де він грав упродовж дюжини сезонів, перестало бути великою командою. До появи в столиці СРСР виступав у головному клубі Дніпропетровська, де й народився.

17. Олег Суслов (1969). Гравець фактично без слабких місць. У середині 1990-х був на кілька голів вищий за всіх своїх колег у національному чемпіонаті: надійний, ефектний, легко керував оборонцями і брав пенальті, чудово діяв на лінії й непогано — на виходах. Згодом до перелічених «плюсів» додалось іще вміння пробивати 11-метрові. Шість пікових років (1991–1996) провів у Південній Пальмірі, вигравши з «Чорноморцем» по два комплекти бронзових та срібних нагород першості й стільки ж Кубків України. Проте у 27-річному віці, коли кар’єра воротаря лише розпочинається, зважився на перехід до Австрії, котрий виявився невдалим: у тамтешній Бундеслізі майже не грав.

16. Володимир Маслаченко (1936–2010). Іще один дніпропетровець, який пожинав плоди слави в Білокам’яній. «Один із

найкращих радянських воротарів кінця 1950-х — першої половини 1960-х. Прудкий, сміливий, упевнений у собі, вирізнявся швидкістю реакції, хорошою технікою, акробатичною підготовкою. Правильно вибираючи місце в рамці, чітко орієнтувавсь у складних ситуаціях, уміло керував захистом, на виходах відбивав м’яча кулаком. Полюбляв діяти ефектно, радуючи публіку…», — зазначає Міжнародний біографічний центр. 1954-го, виступаючи за команду класу «Б» «Металург» із Дніпропетровська, сягнув півфіналу Кубка Союзу — турніру, в якому згодом тріумфував тричі (1957, 1963, 1965), однак уже в лавах московських «Локомотива» і «Спартака». Провів кілька матчів за першу радянську збірну, перебував у заявці на шведському та чилійському мундіалях, французькому Євро, проте не зіграв ані хвилини: конкурувати зі Львом Яшиним було нереально. Згодом досяг іще більшого визнання як футбольний коментатор.

15. Сергій Краковський (1960). Рано здобув імідж перспективного, ставав переможцем юніорської першості континенту (1978) та віце-чемпіоном світу (1979) в тій же віковій групі. Втім, у Києві не розкрився, тож його, обмінявши на Михайла Михайлова, перевели до «Дніпра». Там затримався на 12 сезонів (1980–1991), довго був основним, лише після мексиканського ЧС почав програвати боротьбу Валерієві Городову. Щит «золотої» команди Володимира Ємця, відстояв «насухо» фінал радянського Кубка-1989. Істинний представник національної кіперської школи: відважний, надійний, стабільний, мав відмінну реакцію, краще почуваючись на лінії, аніж на виходах. До збірної СРСР, через велику конкуренцію, майже не викликався.

14. Андрій П’ятов (1984). Суть його майстерності — в простоті й економії рухів. Увосени 2007-го ще вчора запасний кіпер «Ворскли» виріс у незамінного в «Шахтарі» й кандидата до лав синьо-жовтої репрезентації. Відтоді пережив кількох конкурентів у клубі, а в національній команді, за наслідком відходу Олександра Шовковського, безальтернативний. Є невіддільним учасником поступового становлення «гірників» як новітнього флагмана національного футболу. Звитяжець Кубка УЄФА-2009. Негативна риса індивідуального стилю — непоправна схильність із певною періодичністю грубо та результативно помилятися.

13. Віктор Чанов-мол. (1959). Наймолодший представник знаменитої воротарської династії. Топовий український «брамар» 1980-х і другий у Союзі після Рината Дасаєва. Мав низку чеснот, що зробили з нього майстра європейського рівня: чудову реакцію, стрибучість, артистично керував обороною. Утім, періодично допускав вражаючі ляпи, інколи виглядав нервовим. Вихованець «Шахтаря», де й починав, устигнувши стати тріумфатором змагання за радянську Чашу (1980). Але вже 1982 року переведений до Києва, з ходу вигравши другий для себе Кубок СРСР (опісля будуть іще два): у фіналі протистояв не лише московському «Торпедо», а й старшому брату В’ячеславу в рамці суперника. В обоймі другої «золотої» дружини Валерія Лобановського був беззмінним стражем із 1986-го. Викликався під знамена союзної збірної, став із нею віце-чемпіоном Євро-1988. Залишив по собі хороші спогади в Ізраїлі.

12. Роман Норов (1898–1942). Наш топовий майстер шкіряної рукавички 1920-х. Виходець із Миколаєва, в обоймі місцевого «Уніона» дебютував 15-літнім, а через два роки почав захищати кольори муніципальної репрезентації. 1922-го, впродовж ігор першості республіки, приглянувся представникам Харкова, відтак наступні вісім сезонів грав саме там — у «Штурмі», «Рабісі» й «Динамо». Також був незамінним стражем міської та республіканської збірних, із якими тріумфував у чемпіонатах СРСР (1924) та України (1923, 1924, 1928). Діяв просто, мінімалістично, не дуже ефектно, зате вельми ефективно; правильний вибір позиції ставив незрівнянно вище за красивий сейв; у грі використовував ноги, що для

БІБЛІОТЕКА «УФ»

5

тих часів було чимось екстраординарним. Розстріляний німцями під час Другої світової.

залишати столицю Слобожанщини. Передчасно помер через саркому.

11. Олександр Ткаченко (1947). Разом із оборонцем Олександром Журавльовим та хавом Анатолієм Куксовим утворює тріумвірат головних легенд «Зорі». У Луганську, звідки літав до національної команди Союзу, стояв на воротах майже два десятиліття (1967‑1978, 1981–1987). Ігнорував візуальний ефект, сповідував раціональний стиль, межі карного майданчика майже не полишав. 1972-го удостоївся «золота» радянського чемпіонату, хоча ще за рік до того пережив клінічну смерть в одному з лігових матчів (нападник суперника в’їхав йому бутсом у скроню). Класно бив пенальті.

5. Антон Ідзковський (1907–1995). Не було в довоєнному футболі України голкіпера популярнішого за цього корінного киянина. Навіть миколаївець Роман Норов, харків’янин Олександр Бабкін та одесит Микола Трусевич поступалися йому в ступені слави. Спонукою до реноме всесоюзної знаменитості стали дії в стулці, а також роль у зйомках фільму «Воротар» (1936 рік виходу) — найпершого спеціалізованого в СРСР, де Ідзковський зіграв кіпера команди «Чорні буйволи». А до цього взяв участь в іншій кінокартині — документальній, де провідні радянські майстри показали специфіку гри кожного амплуа. Як запевняє історик: «Був розробником спеціальних вправ, які мали сприяти розвитку реакції, координації, спритності, гнучкості. Годинами займався індивідуально…». Повпред «старої» школи: стояв на лінії воріт, не дозволяв собі виходити навіть за межі кіперського майданчика, дотримувався принципу «геніальної простоти», завжди був максимально сконцентрованим, а відтак надійним.

10. Олександр Бабкін (1906–1991). 22-літнім дебютував за основу ХПЗ (прародитель «Металіста»), а наступного сезону замінив у збірній Харкова Романа Норова, також дебютувавши в республіканській дружині. За три роки отримав запрошення від головної футбольної команди СРСР. Справжній артист: діяв украй сміливо, азартно, енергійно; маючи легку комплекцію тіла, був рухливий (далися взнаки заняття гімнастикою в юності), віртуозно «ширяючи» між хрестовинами. Фактично завершив активні виступи після 1934 року, коли приступив до обов’язків… секретаря міськкому комсомолу.

9. Юрій Дегтерьов (1948). Наприкінці 1960-х фахівці бачили в ньому багатообіцяючого кіпера: він став наймолодшим воротарем-дебютантом першої збірної. Журналіст Юрій Ваньят у ті часи писав про нього: «Технічний, володіє хорошою реакцією, особливо успішно грає на лінії воріт (дещо слабше — на виходах). Тренується так само вдумливо й невтомно, як Лев Яшин…». Але далі був кількарічний спад, спричинений травмами, тож про лаври виконавця міжнародного класу довелося забути. Втім, як корінний донеччанин, мав бойову вдачу, тому подолав скруту: вернувся в основу «Шахтаря», ставши, по-перше, бронею дружини Віктора Носова, котра брала медалі чемпіонату та Кубок Союзу, по-друге, найстабільнішим стражем країни другої половини 1970-х.

8. Микола Трусевич (1909–1943). Радянська преса писала про нього із захопленням іще тоді, коли він стояв «на брамі» в Одесі. Коли ж перейшов у київське «Динамо», репутація топового воротаря СРСР не полишала його до загибелі. Виходив на матчі в смугастому рожево-чорному реглані, що було ледь не викликом. Мала відбиток новаторства й гра Трусевича: ймовірно, найпершим у Союзі почав вибігати за межі карної площі, сміливіше йти на верхові подачі, використовувати ноги при низових ударах. Антипод багатолітнього партнера по клубу Антона Ідзковського: полюбляв красиві стрибки, граційні падіння, гру на публіку (в розумній мірі). Очевидці підкреслюють: «Майстер самобутнього обдарування, зробив свій внесок у розвиток вітчизняної воротарської школи. Учасник матчів в окупованому Києві 1942 року як гравець «Старту». Розстріляний у Сирецькому концтаборі…».

7. Віктор Банников (1938–2001). Явив нам рідкісний тип кіпера, поєднавши ефектність і ефективність: «повітряні» дугоподібні стрибки, бажання зіграти «для глядача» підкріплювалися надійністю. Не будь-хто, а сам Володимир Маслаченко назвав його найталановитішим радянським «брамарем» епохи «після Льва Яшина». Двічі (й у різних клубах — київському «Динамо» та московському «Торпедо») удостоювався звання «Воротар року в Союзі». Виконавцем світового рівня став під орудою Віктора Маслова, проте не зламавсь і тоді, коли Дід поставив на ньому хрест, віддавши перевагу Євгенові Рудакову.

6. Микола Уграїцький (1927–1969). Абсолютна легенда, футболіст трьох десятиліть — 1940-х, 1950-х і 1960-х. Далі цитую колегу: «Кумир № 1 Харкова повоєнного часу. Вихованець «Дзержинця» (колишня назва «Металіста»), одначе 1947-го став у стулку місцевого «Локомотива». Був кандидатом на Олімпіаду-1952. За чотири сезони вернувся в рідний клуб, відтворений під ім’ям «Авангард». Високий, статний, чудово почувався на виходах, мужньо кидався в ноги форвардам, гучними вигуками на весь стадіон тримав у вузді оборону. 1961 року в товариській зустрічі зі збірною Лівану забив м’яч ударом од власних воріт…». Відмовлявся

4. Олекса Бокшай (1911–2007). Іще в середині 1930-х прославився на весь континент, захищаючи кольори ужгородського СК «Русь», який перемагав у чемпіонаті Словаччини. Восени 1937го прийняв запрошення великої празької «Славії»: йшов туди бути дублером Франтішека Планічки — топового кіпера планети того десятиліття, проте вже через рік, унаслідок травми останнього, став основним. Мав цілком іншу манеру дій: Бокшай був високий, покладався, радше, на витримку та прорахування ігрової ситуації, натомість маленький Франта брав насамперед феноменальною реакцією. Піком перебування закарпатця в Чехії виявився тріумф у Кубку Мітропи (1938 рік) — найпрестижнішому на той час клубному турнірові Старого Світу. По тому чотири рази вигравав «золото» першості Богемії, тричі здобував Чашу. Закінчив виступати сезоном-1944, коли в рядовому матчі отримав розрив… нирки.

3. Олег Макаров (1929–1995). Мав не надто високий, як для воротаря, зріст — 178 см. Грав зовні нехитро — без трюків та стрибків за неймовірними траєкторіями, дотримуючись думки, що красивий сейв не завше доречний — іноді краще правильно обрати позицію, легко спіймавши м’яча стоячи. Заклав фундамент прем’єрного для України радянського «золота» 1961-го, а перед тим — також дебютної «вікторії» в Кубку СРСР-1954. Не міг вийти з-за спини Льва Яшина, хоча багато спеціалістів (Юрій Войнов, Йожеф Сабо, Віктор Банников) ставили його вище. Уродженець Алтаю, проте всю кар’єру провів у нас: до сезону в лавах одеського «Харчовика» додав 14 за столичне «Динамо».

2. Олександр Шовковський (1975). Чи не одразу зі стартом у Європі (сезон-1994/1995) окреслив свої, тісно переплетені, чесноти й недоліки: небачену реакцію та нервозність, «читання» гри і паніку при верхових подачах. За показником пережитих травм, а також перенесених операцій співставний хіба що з Володимиром Безсоновим. Щодо кількості персональних ігрових драм рівних, очевидно, не має. Подолав усі кризи, виріс у гравця планетарного класу. Капітанив у своєму єдиному клубі — столичному «Динамо» (з яким став 12-разовим тріумфатором вітчизняного чемпіонату, семиразовим володарем національної Чаші) та в збірній. Рафінований умілець відбивати 11-метрові й… пробивати їх.

2006-го увійшов до літопису мундіалів, зоставшись «сухим» за підсумком післяматчевих пенальті.

1. Євген Рудаков (1942–2011). Провідний у нашій історії «перший номер». Свій фах викристалізував до блиску: зовні наче незграбний, однак унікально надійний, захищав останній рубіж довго, чітко, спокійно. Його ляпи пам’ятають просто тому, що їх було мало. Найліпший голкіпер Європи 1971 року (рейтинг France Football). Був основним у двох «золотих» дружинах києводинамівців — як у масловській, так і в прем’єрній dream team Валерія Лобановського. Спортивна стезя Рудакова могла бути ще значимішою, якби не фатальний перелом лівого плеча, отриманий за кілька днів до ЧС-1970. Хоч і з’явився на світ у Росії, є органічно-невід’ємною складовою футболу України, вітчизняним «Воротарем Республіки».

6

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

РЕЄСТР

ЛЕГЕНДАРНІ МАТЧІ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ 50 ЗНАКОВИХ ПОЄДИНКІВ У ХРОНОЛОГІЧНОМУ ЛАДІ Дата 20.10.1913 18.08.1921 06.09.1924 03.06.1931 10.09.1933 18.05.1937 26.11.1939 20.10.1954 11.10.1961 17.10.1961 29.10.1961 02.09.1965 08.11.1966 20.09.1967 17.08.1969 04.04.1972 10.08.1974 14.05.1975 09.09.1975 06.10.1975 29.07.1976 06.04.1977 12.08.1978 06.11.1983 23.06.1985 02.05.1986 11.10.1986 24.02.1987 14.06.1987 28.05.1988 22.06.1988 25.06.1988 25.06.1989 31.05.1992 21.06.1992 14.09.1994 17.09.1997 22.10.1997 05.11.1997 05.09.1998 17.03.1999 07.04.1999 09.10.1999 26.05.2002 26.06.2006 19.03.2009 07.05.2009 20.05.2009 28.08.2009 08.03.2011

Змагання, ранг Чемпіонат Російської імперії, фінал Чемпіонат УСРР, фінал Чемпіонат СРСР, фінал Чемпіонат УСРР, фінал Чемпіонат Словаччини, фінал Кубок УРСР, фінал Товариський матч Кубок СРСР, фінал Чемпіонат СРСР, 8 тур фінального етапу Чемпіонат СРСР, 9 тур фінального етапу Кубок СРСР, фінал Кубок Кубків УЄФА, 1/16 Кубок СРСР, фінал Кубок європейських чемпіонів, 1/16 Кубок СРСР, фінал Чемпіонат СРСР, 1 тур Кубок СРСР, фінал Кубок Кубків УЄФА, фінал Суперкубок УЄФА, фінал Суперкубок УЄФА, фінал Олімпіада, матч за III місце Кубок європейських чемпіонів, 1/2 Кубок СРСР, фінал Чемпіонат СРСР, 36 тур Кубок СРСР, фінал Кубок Кубків УЄФА, фінал Чемпіонат Європи, відбірковий турнір Суперкубок УЄФА, фінал Кубок СРСР, фінал Кубок СРСР, фінал Чемпіонат Європи, 1/2 Чемпіонат Європи, фінал Кубок СРСР, фінал Кубок України, фінал Чемпіонат України, фінал Ліга чемпіонів УЄФА, груповий турнір Ліга чемпіонів УЄФА, груповий турнір Ліга чемпіонів УЄФА, груповий турнір Ліга чемпіонів УЄФА, груповий турнір Чемпіонат Європи, відбірковий турнір Ліга чемпіонів УЄФА, 1/4 Ліга чемпіонів УЄФА, 1/2 Чемпіонат Європи, відбірковий турнір Кубок України, фінал Чемпіонат світу, 1/8 Кубок УЄФА, 1/8 Кубок УЄФА, 1/2 Кубок УЄФА, фінал Суперкубок УЄФА, фінал Ліга чемпіонів УЄФА, 1/8

Матч Одеса — Санкт-Петербург — 4:2 Харків — Одеса — 2:0 РСФРР / Ленінград — УСРР / Харків — 1:2 Харків — Київ — 1:3 «Русь» (Ужгород) — УМТЕ (Ужгород) — 3:2 «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Одеса) — 4:2 (у д. ч.) Львів — «Динамо» (Київ) — 2:6 «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Єреван) — 2:1 «Торпедо» (Москва) — «Динамо» (Київ) — 1:1 «Динамо» (Київ) — «Авангард» (Харків) — 0:0 «Торпедо» (Москва) — «Шахтар» (Донецьк) — 1:3 «Колрейн» (Північна Ірландія) — «Динамо» (Київ) — 1:6 «Торпедо» (Москва) — «Динамо» (Київ) — 0:2 «Селтик» (Глазго, Шотландія) — «Динамо» (Київ) — 1:2 «Карпати» (Львів) — СКА (Ростов-на-Дону) — 2:1 «Зоря» (Ворошиловград) — «Динамо» (Київ) — 3:0 «Динамо» (Київ) — «Зоря» (Ворошиловград) — 3:0 (у д. ч.) «Динамо» (Київ) — «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) — 3:0 «Баварія» (Мюнхен, ФРН) — «Динамо» (Київ) — 0:1 «Динамо» (Київ) — «Баварія» (Мюнхен, ФРН) — 2:0 Бразилія — СРСР — 0:2 «Динамо» (Київ) — «Боруссія» (Менхенгладбах, ФРН) — 1:0 «Динамо» (Київ) — «Шахтар» (Донецьк) — 2:1 (у д. ч.) «Дніпро» (Дніпропетровськ) — «Спартак» (Москва) — 4:2 «Динамо» (Київ) — «Шахтар» (Донецьк) — 2:1 «Динамо» (Київ) — «Атлетико» (Мадрид, Іспанія) — 3:0 Франція — СРСР — 0:2 «Стяуа» (Бухарест, Румунія) — «Динамо» (Київ) — 1:0 «Динамо» (Київ) — «Динамо» (Мінськ) — 3:3 (4:2 по пен.) «Торпедо» (Москва) — «Металіст» (Харків) — 0:2 Італія — СРСР — 0:2 Голландія — СРСР — 2:0 «Торпедо» (Москва) — «Дніпро» (Дніпропетровськ) — 0:1 «Чорноморець» (Одеса) — «Металіст» (Харків) — 1:0 (у д. ч.) «Таврія» (Сімферополь) — «Динамо» (Київ) — 1:0 «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Москва, Росія) — 3:2 ПСВ (Ейндховен, Голландія) — «Динамо» (Київ) — 1:3 «Динамо» (Київ) — «Барселона» (Іспанія) — 3:0 «Барселона» (Іспанія) — «Динамо» (Київ) — 0:4 Україна — Росія — 3:2 «Динамо» (Київ) — «Реал» (Мадрид, Іспанія) — 2:0 «Динамо» (Київ) — «Баварія» (Мюнхен, Німеччина) — 3:3 Росія — Україна — 1:1 «Динамо» (Київ) — «Шахтар» (Донецьк) — 2:3 (у д. ч.) Швейцарія — Україна — 0:0 (0:3 по пен.) «Металіст» (Харків) — «Динамо» (Київ) — 3:2 «Шахтар» (Донецьк) — «Динамо» (Київ) — 2:1 «Шахтар» (Донецьк) — «Вердер» (Бремен, Німеччина) — 2:1 (у д. ч.) «Барселона» (Іспанія) — «Шахтар» (Донецьк) — 1:0 (у д. ч.) «Шахтар» (Донецьк) — «Рома» (Рим, Італія) — 3:0

7

БІБЛІОТЕКА «УФ»

РЕЄСТР

ЛЕГЕНДАРНІ ГОЛИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ Автор гола, хвилина (зробив Опис узяття воріт рахунок) Чемпіонат світу U20, Олександр Алієв, Ударом зі штрафного метрів за 40 до воріт 10. 17.06.2005 Туреччина — Україна — 2:2 груповий турнір 19 (1:2) Алієв поцілив у ліву від застиглого голкіпера «дев’ятку» Чемпіонат Європи, Андрій Шевченко, Стоячи неподалік од правофлангового кута 9. 13.11.1999 Словенія — Україна — 2:1 відбірковий турнір, 33 (0:1) карної зони, Шевченко отримує пас п’яткою плей-оф від Кандаурова, робить кілька кроків по лінії до центра, входячи у штрафний, а по тому б’є лівою, відсилаючи кулю також до лівої від себе половини стулки 11.09.2012 Англія — Чемпіонат Європи, Євген Із правої бровки Ярмоленко, лежачи, адресує 8. Україна — 1:1 відбірковий турнір Коноплянка, 38 плямистого на Ротаня, котрий од центральної (0:1) лінії пасує Коноплянці — останній, знаходячись на лівому фланзі, зміщується в протилежний бік і м’яко пробиває, відтак м’яч, проносячись 20 метрів праворуч по діагоналі, приземляється трохи нижче «дев’ятки» Ліга чемпіонів Сергій Ребров, 13 Дочекавшись пасу від Ващука з глибини поля, 7. 11.08.1999 «Ольборг» (Данія) — «Динамо» УЄФА, третій (0:1) Ребров прийняв м’яч неподалік од кута карного (Київ) — 1:2 кваліфікаційний майданчика, легенько підбив його вгору, раунд наступним дотиком перекинув через двох суперників, за мить різким фінтом прибрав іще одного й, діставши кулю в штрафному, потужно «розстріляв» дальній кут Анатолій Воронін (той, який Валерій) пройшов правим 6. 11.06.1967 СРСР —Австрія — 4:3 Чемпіонат Європи, відбірковий турнір Бишовець, 36 флангом, навісив у карний майданчик, а там (2:0) Бишовець, стоячи спиною до «брами», зльоту вдарив через себе метрів із 11-ти Чемпіонат СРСР, Василь Турянчик, Услід подачі кутового Лобановським із лівого 5. 11.10.1961 «Торпедо» (Москва) — 8 тур фінального 84 (1:1) флангу Турянчик, перебуваючи в межах «Динамо» етапу воротарського, в боротьбі з оборонцями (Київ) — 1:1 у падінні б’є «ножицями» Чемпіонат Італії, 14 Андрій Шевченко, Шевченко приймає пас у середній лінії й починає 4. 09.12.2001 «Мілан» (Італія) — «Ювентус» тур 23 (1:0) наближатися до карного майданчика, рухаючись (Турин, Італія) — 1:1 у бік правого флангу, при цьому уникаючи контакту з чотирма суперниками, доходить близько до кута штрафного й несподівано пробиває метрів із 25-ти — смугастий по дузі летить за комір Буффону 19.08.1973 «Шахтар» Чемпіонат СРСР, 21 Віталій Старухін, Коньков наважився на «постріл» здалеку, 3. (Донецьк) — ЦСКА тур 20 (1:0) воротар «армійців» ліктем парирував удар, (Москва) — 4:1 запустивши «свічу», одначе за межами правого кута карної зони на м’яч налетів Старухін і в стрибку потужним кивком головою переправив плямистого в стулку — той пролетів понад 30 метрів по діагоналі, затріпотівши в «дев’ятці» Суперкубок УЄФА, Олег Блохін, 66 Після невдалої атаки мюнхенців куля летить 2. 09.09.1975 «Баварія» (Мюнхен, ФРН) — «Динамо» фінал (0:1) до Блохіна, котрий отримує її на динамівській (Київ) — 0:1 половині поля й широким кроком мчить лівим флангом, зупиняється неподалік од штрафного, дивиться праворуч, бачить, що пас немає кому віддати, тож рухається в центр, потім кількома фінтами залишає за спиною п’ятьох опонентів і пробиває повз кіпера в лівий нижній кут 02.05.1986 «Динамо» Кубок Кубків УЄФА, Олег Блохін, 84 Зі своєї половини поля, після вкидання 1. (Київ) — «Атлетико» фінал (2:0) Дем’яненка, Рац проходить лівим краєм (Мадрид, кількадесят метрів уперед, затим робить Іспанія) — 3:0 неочікувану передачу до центра на Євтушенка, той у дотик, паралельно лінії воріт, переправляє м’яч на ближнього Бєланова, котрий із ходу діагонально переводить кулю ще правіше, на набігаючого Блохіна, а останній у межах карної зони перекидає смугастого через воротаря №

Дата

Матч

Змагання, ранг

8

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

ДЕТАЛІЗУЄМО

ЛЕГЕНДАРНІ ГРАВЦІ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ РЕЄСТР 100. Валерій ПОРКУЯН 99. Сергій ШЕВЧЕНКО 98. Григорій БОГЕМСЬКИЙ 97. Владислав ВАЩУК 96. Омелян СУХОВЕРСЬКИЙ 95. Йожеф БЕЦА 94. Микола КУДРИЦЬКИЙ 93. Андрій ВОРОНІН 92. Мирослав ТУРКО 91. Володимир САЛЬКОВ 90. Тимерлан ГУСЕЙНОВ 89. Абрам ЛЕРМАН 88. Едвард КОЗИНКЕВИЧ 87. Олександр ШТРАУБ 86. Олександр ГОЛОВКО 85. Макар ГОНЧАРЕНКО 84. Віктор СКРИПНИК 83. Сергій АНДРЕЄВ 82. Михайло МИХАЛИНА 81. Іван ВИШНЕВСЬКИЙ 80. Іван НАТАРОВ 79. Вальтер ЧИЖОВИЧ 78. Юрій ІСТОМІН 77. Михайло МАЛХАСОВ 76. Володимир ЛЮТИЙ 75. Анатолій ПУЗАЧ 74. Микола КРОТОВ 73. Степан ЮРЧИШИН 72. Павло КОМАРОВ 71. Юрій ТАРАСОВ 70. Віктор МАТВІЄНКО 69. Ростислав ПОТОЧНЯК 68. Ігор КУЛЬЧИЦЬКИЙ 67. Микола ГОЛОВКО 66. Володимир ПЛОСКИНА 65. Віктор ГРАЧОВ 64. Віктор ШИЛОВСЬКИЙ 63. Стефан РЕШКО 62. Віталій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ 61. Петро ЛАЙКО 60. Олег БАЗИЛЕВИЧ 59. Казимир ПІОНТКОВСЬКИЙ 58. Віктор ЛЕОНЕНКО 57. Іван КУЗЬМЕНКО 56. Леонід ОСТРОВСЬКИЙ 55. Олександр ЖУРАВЛЬОВ 54. Валентин ПРОКОФ’ЄВ 53. Анатолій ТИМОЩУК 52. Володимир ТРОШКІН 51. Володимир ЩЕГОЛЬКОВ

50. Олександр ШПАКОВСЬКИЙ 49. Олег КУЗНЄЦОВ 48. Георгій БОРЗЕНКО 47. Павло ВІНЬКОВАТОВ 46. Михайло СОКОЛОВСЬКИЙ 45. Костянтин ФОМІН 44. Василь РАЦ 43. Володимир КАПЛИЧНИЙ 42. Олег ЛУЖНИЙ 41. Сергій БАЛТАЧА 40. Павло ЯКОВЕНКО 39. Вадим СОСНИХІН 38. Василь МОСКАЛЕНКО 37. Володимир ФОМІН 36. Анатолій КУКСОВ 35. Володимир ВЕРЕМЕЄВ 34. Володимир КОБЗЯР 33. Лев БРОВАРСЬКИЙ 32. Михайло КОМАН 31. Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ 30. Олександр СКОЦЕНЬ 29. Геннадій ЛИТОВЧЕНКО 28. Михайло ФОМЕНКО 27. Іван ПРИВАЛОВ 26. Володимир ОНИЩЕНКО 25. Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО 24. Анатолій КОНЬКОВ 23. Олександр ПОНОМАРЬОВ 22. Віктор КАНЕВСЬКИЙ 21. Віталій СТАРУХІН 20. Анатолій БИШОВЕЦЬ 19. Сергій РЕБРОВ 18. Віталій ГОЛУБЄВ 17. Ігор БЄЛАНОВ 16. Йожеф САБО 15. Олег ПРОТАСОВ 14. Леонід БУРЯК 13. Віктор ФОМІН 12. Костянтин ЩЕГОЦЬКИЙ 11. Олександр ЗАВАРОВ 10. Андрій БІБА 9. Анатолій ДЕМ’ЯНЕНКО 8. Володимир БЕЗСОНОВ 7. Василь ТУРЯНЧИК 6. Віктор СЕРЕБРЯНИКОВ 5. Віктор КОЛОТОВ 4. Володимир МУНТЯН 3. Юрій ВОЙНОВ 2. Андрій ШЕВЧЕНКО 1. Олег БЛОХІН

100. Валерій Поркуян (1944). По-справжньому сформувався в Одесі, де провів три чудові сезони (1965, 1970– 1971). У першому виходець із Кіровограда увійшов до символічної збірної дебютантів класу «А» (вища союзна ліга), ставши володарем призу журналу «Зміна». А вже 1966 року напористий правий форвард приміряв форму київського «Динамо». Звідти на високій швидкості увірвавсь у збірну СРСР, де дебютував безпосередньо на англійському чемпіонаті світу, в трьох поєдинках відзначившись чотирма голами. У Києві виграв три поспіль титули чемпіона Союзу (1966–1968), але основним не був. Згодом повернувся до Південної Пальміри, де запам’ятавсь умінням

боротися в кожному ігровому епізоді. Із табору «Чорноморця» залучався до радянської націоналки, з якою побував на ЧС 1970-го. Правда, на полях Мексики не грав, однак у підготовчому циклі провів два поєдинки з болгарами. За підсумками чемпіонату-1970 став головним бомбардиром одеситів.

99. Сергій Шевченко (1960). З’явився в Криму, де й став знаменитим, із легкої руки Анатолія Заяєва: «Таврія» тоді переживала не найліпші часи, перебуваючи на «карантині» в другій лізі, тож він дуже швидко став ватажком — як на полі, так і в побуті. Уболівальники досі згадують його унікальні удари зі стандартів та філігранні передачі на 30‑40 метрів. Феноменальна гра Сергія прикувала увагу селекціонерів найбільших клубів СРСР — московських «Спартака» й «Торпедо», київського «Динамо», «Дніпра». Втім, Шевченко залишивсь у Сімферополі, де діяв по всій центральній вісі, — міг зіграти як стопера, так і опорника й навіть нападника! Знав і полюбляв забивати м’ячі, причому часто саме його «постріли» ставали вирішальними. Складно переоцінити внесок Сергія в історичний тріумф у прем’єрному чемпіонаті незалежної України, де капітан виявився автором «золотого» гола у ворота столичних динамівців.

98. Григорій Богемський (1895–1957). Центрфорвард, найяскравіша постать вітчизняного «соккера» дореволюційної епохи. Зодягав форму одеських колективів «Вега» (1910–1911), «Спортинг-клуб» (1911–1916) та РТС (1917–1919). Опісля, через Болгарію, емігрував до Чехословаччини, де бігав за празькі команди «Русь» (1923) і «Вікторія Жижков» (1924–1927). В обоймі міської репрезентації Південної Пальміри здобув «золото» першості Росії 1913-го. Того ж року провів офіційний поєдинок у лавах збірної імперії. Письменник Юрій Олеша згадував: «На полі робив те, що стало легендою. По-перше — біг, по-друге — удар, по-третє — вміння водити. Такої гри я більше не бачив. Говорю не про якість чи результативність — про стиль. То був, кажучи парадоксально, нападник, який не бігав, а стелився. Адже коли дивитися на поле як на картину, то бачимо футболістів, які женуться, фігурки переважно з прямими торсами. А він мчав — лежачи…».

97. Владислав Ващук (1975). Задній центральний оборонець (ліберо), 10-разовий чемпіон України. Показав, як можна в один момент із кумира перетворитися на вигнанця: для цього знадобилося перейти в московський «Спартак» (сталося це взимку 2003-го), коли він утратив місце в основі «Динамо». Причому заграти в Росії наповну не судилося. Згодом, транзитом через Одесу, повернувся до Києва, де багато вболівальників звинуватили його в «зраді». До того ж вийти на попередній рівень уже надто повільному (хоч і дуже розумному, здатному на довгий пас у напад) захисникові не вдалося. Пізніше став символом пониження команди в класі: з ним у першу лігу вилітали «Львів» та «Чорноморець». І, попри все, згадуються блискучі моменти другої половини 1990-х, коли його зв’язку з Олександром Головком дехто називав найсильнішою на континенті.

96. Омелян Суховерський (?—?). Смію припустити, що це — найвизначніший чернівецький футболіст міжвоєнного часу. Відомий як правий крайній форвард, був пречудовим дриблером, стабільним бомбардиром (королем стрільців, за споминами самовидців), тонким асистентом, од природи наділеним хорошою швидкістю. Також притягував увагу публіки дещо сутулою статурою при

БІБЛІОТЕКА «УФ» середньому зрості, незмінно стильною зачіскою та красивими рисами обличчя. Всього себе присвятив жовто-синім барвам місцевого «Довбуша», котрому віддав рівно півтори декади (1925/1926–1939/1940), добуваючи з ним «золото» першості Буковини 1936-го. Виступав би там іще довше, однак прихід совєтів змусив його тікати за океан — до США. Репрезентант знаменитої родини Суховерських, аж шестеро членів якої в різні періоди пробивалися в основу довбушанців.

95. Йожеф Беца (1929–2011). Правий хавбек, прикметний для вітчизняного футболу тим, що першим із-поміж українців здобув олімпійську медаль — і одразу золоту: 1956-го, в австралійському Мельбурні, відіграв перший півфінал із Індонезією. Якось Микита Симонян — прославлений радянський форвард — назвав цього мукачівця «найтехнічнішим, найкрасивішим, найкультурнішим футболістом за історію союзної збірної…». Умів діяти по-різному, залежно від обставин: полюбляв атакувати, проте коли грав із партнером по півзахисту (при схемі W-M середню ланку формували двоє виконавців), який працював переважно на напад (як-от компаньйон по збірній спартаківець Ігор Нетто), перекваліфіковувався на оборонні дії, страхуючи того. Найкращі часи (1954–1958) провів у московському ЦСКА, в лавах якого здобув Кубок СРСР-1955.

94. Микола Кудрицький (1962–1994). Улюбленець дніпропетровської публіки другої половини 1980-х. Був невисокого зросту, але при цьому виокремлювався бійцівським характером. Блискуче виконував стандарти, майстер дальніх ударів. Вихованець нікопольського футболу, починав на позиції нападника. Регулярне місце в основі «Дніпра» отримав лише після того, як команду залишили Геннадій Литовченко й Олег Протасов: 1988-го Євген Кучеревський зважився на експеримент, змінивши амплуа Кудрицького та Євгена Шахова, — в підсумку Микола чудово проявив себе організатором атак, хоча наступного чемпіонату став найліпшим снайпером клубу. Із «Дніпром» завоював одну золоту та дві срібні медалі, Кубок Союзу, Кубок сезону плюс дві Чаші Федерації. Зіграв один неофіційний матч за збірну СРСР проти Ізраїлю. Саме на Землі Обітованій і продовжив кар’єру, там же загинув у автокатастрофі.

93. Андрій Воронін (1979). Ніколи не грав в Україні — він один із двох таких у цьому списку. Почав у «Боруссії» (Менхенгладбах), куди переїхав 1995-го: п’ять років там дозволили адаптуватися до нової країни. Втім, у спортивному плані прогресу довго не було, що змусило його продовжити підкорення Німеччини в «Майнці». Тоді українцю й удалося відмінно себе зарекомендувати, вигравши стрілецьку гонку в другій Бундеслізі. Далі були «Кельн», «Байєр», «Герта» й англійський «Ліверпуль», хоча штурм останньої вершини успішним назвати не можна. Довелося їхати в Росію, де закріпивсь у «Динамо» (Москва). Проте й досі не виграв жодного офіційного трофею. На полі — воїн, харизматичний лідер, працездатний форвард із навичками плеймейкера, у побуті — щирий співрозмовник. Інколи своєю відвертістю провокує конфлікти.

92. Мирослав Турко (1918–1981). Щоб уявити ігрову манеру зірки західноукраїнського футболу 1930-х, варто порівняти його зі Сергієм Ребровим: невисокий, але в’юнкий і технічний форвард, добре пробивав із обох ніг, учасно встигав на добивання. Висока індивідуальна техніка та майстерне володіння м’ячем давали йому змогу обігравати суперника, часом вищого на голову, й забивати голи. Його вміння голеадора проявилося вже в молодому віці: 16-річним прийшов Турко до команди з Перемишля «Сян» — разом із «Україною» (Львів) то були провідні національні клуби Галичини, які виступали в окружній лізі Польщі. Галицька газета «Змаг» поставила його на друге місце в реєстрі найліпших спортсменів Західної України 15-ліття (1923–1938). Під час Другої світової спробував

9 закріпитись у віденському СК «Рапід», проте не склалось. Упродовж 1940-х виступав за львівські «Спартак» та ОБО.

91. Володимир Сальков (1937). Виходець із міста Сталіно (колишня назва Донецька). Перший тренер — Георгій Бикезін. Після призову в армію, транзитом через армійську команду Оренбурга, потрапив у куйбишевські «Крилья Совєтов». Наприкінці 1959-го, приїхавши у відпустку до рідного міста, залишився в «Шахтарі». Причина, хоч як дивно, фінансова — зарплати в «Крильцях» не вистачало на те, щоби повноцінно прожити. При цьому слід зауважити, що Сальков був серед гравців, яких не торкнулася чистка при передачі команди в руки коуча Олега Ошенкова. На час тренерства останнього припала «золота» ера Володимира у формі «гірників»: якраз він, 24-літній капітан, підняв над головою дебютний Кубок СРСР в історії клубу (1961). Через рік він же вдруге «обійняв» кришталевий трофей. Як центрбек, відзначався холоднокровністю, розсудливістю, надійністю… й гарним орлиним профілем.

90. Тимерлан Гусейнов (1968). Наполовину дагестанець, наполовину українець по крові. Зачинав займатися футболом у Первомайську Миколаївської області. 1983 року перейшов у ворошиловградський спортінтернат. Відомим став, виступаючи в «Зорі», відзначився вже в дебютному матчі: грали вдома з «Кривбасом», Гусейнов вийшов на заміну хвилин за 20 до кінця, а на 80-й забив єдиний у матчі гол. Наступного сезону став твердим гравцем основного складу, а «Зоря» завоювала путівку в першу лігу радянського футболу. Втім, по-справжньому розкрився в Одесі: з місцевим «Чорноморцем» високий, міцний, статурний нападник таранного типу двічі ставав топовим бомбардиром вітчизняної вищої ліги, будучи прем’єрним футболістом незалежної України, який забив 100 м’ячів у офіційних зустрічах. Зіграв 14 поєдинків за національну збірну, в яких вісім разів влучав у ворота суперника.

89. Абрам Лерман (1922–1979). Поза межами української столиці за ним закріпилася дурна слава жорстокого захисника, а найвідоміший епізод із ним стосується травми форварда московських «армійців» Всеволода Боброва, якому Лерман в одному матчі нібито завдав непоправної травми. «Нібито», бо реально «злочинцем» у тому епізоді був інший києводинамівський бек — Микола Махиня. Насправді проти вертких нападників (особливо флангових) Абрам почувався невпевнено, протидіяти їм не любив, отож часто грубіянив. Утім, той факт, що для України кінця 1940-х — початку 1950-х то був дуже значимий гравець, не спростувати: атлетичний, високий, із покатими, одначе доволі широкими плечима, з довгими ногами, він діяв так, що протистояти йому не хотілося. Плюс до того, класно грав головою, маючи звичку втікати в атаку, — давалося взнаки те, що у прем’єрні роки в Києві Лерман виконував функції центрфорварда.

88. Едвард Козинкевич (1949–1994). «Годованець» футболу Галичини грав за донецький «Шахтар» та московське «Динамо», хоча найкращі здібності проявив саме в рідному місті. Виступав переважно на лівому фланзі атаки. «Виокремлювався добротним атлетизмом: рослий, сильний, швидкий гравець. Умів забити ногою й головою. На хорошій швидкості вправно керував м’ячем, так що забрати його — завдання майже непосильне для захисника. Лівою ногою Козинкевич був здатний, як ключкою, миттєво відвести кулю в будь-який бік. Зазвичай діяв так: прорвавшись із м’ячем по краю, направляв пас у центр або сам наближався до воріт. Його удари були сильні й точні…», — зазначає довідник «Российский футбол за 100 лет». Викликався до національної команди СРСР (6 матчів, один гол), віце-чемпіон Європи-1972. У вищій лізі провів 190 ігор, забивши 35 м’ячів. Загинув у Львові.

87. Олександр Штрауб (1904–1942). Найповніше про нього написав патріарх вітчизняної журналістики

10

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

РЕЄСТР ЛЕГЕНДАРНІ КЛУБИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ 10. «ГОВЕРЛА» (Ужгород) 9. «ВОРСКЛА» (Полтава) 8. «КАРПАТИ» (Львів) 7. «ТАВРІЯ» (Сімферополь) 6. «ЗОРЯ» (Луганськ)

5. «МЕТАЛІСТ» (Харків) 4. «ЧОРНОМОРЕЦЬ» (Одеса) 3. «ДНІПРО» (Дніпропетровськ) 2. «ШАХТАР» (Донецьк) 1. «ДИНАМО» (Київ)

Борис Галинський: «Тільки безглуздий випадок, який призвів до серйозної травми, занадто рано позбавив глядачів радості милуватися грою цього спортсмена. Зросту був середнього, зовні нічим не виділявся. Тільки мав високий підйом ноги, ніби навмисно пристосований до точних і сильних ударів. Добре бачив панораму поля, в ході гри блискавично вирішував — віддати пас, узяти гру на себе, пробити по воротах. Кмітливість, спритність, хороший ривок із місця робили його небезпечним форвардом. Володів каскадом різноманітних хитрощів, філігранно обробляв м’яч…». Відзначився виступами в одеських командах «Канатники» (1922–1932), «Харчовики» (1933) та «Динамо» (1934–1935). Багаторазовий переможець міської першості. Срібний (1924) і бронзовий (1927) призер чемпіонату УСРР. Єдиний представник Південної Пальміри в союзній збірній 1920-х: дев’ять ігор, три точні влучення у неофіційних зустрічах. Став жертвою Червоного терору.

86. Олександр Головко (1972). Із «Таврією» встиг виграти перший чемпіонський титул незалежної України. Потім переїхав у столицю, де провів дев’ять років, а після відходу Олега Лужного отримав пов’язку капітана. Взяв сім національних чемпіонатів, доходив до півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА. Свого часу міг опинитись у «Ліверпулі», але все ж таки залишився в Києві. Був стопером, часто персонально опікав найнебезпечнішого форварда. Періодично йому доводилося змагатись або з потужнішими, або зі швидшими опонентами — майже нікому не поступався. Холоднокровний і стриманий, чудово розумів гру, що й давало змогу на рівних протистояти провідним нападникам планети. Класно грав головою не тільки біля своїх воріт, але й забивав таким способом.

85. Макар Гончаренко (1912–1997). Процитую автобіографію його багаторічного компаньйона на полі Костянтина Щегоцького: «Невеликий на зріст (161 см), в’юнкий, прудконогий правий крайній нападу. Ніхто не вмів краще за нього звільнятися від опікунів. Коли команда наступала, він знаходив найкраще місце для продовження атаки. Коли Гончаренко виходив сам на сам із воротарем, я вже не біг уперед, бо знав: буде гол. М’яч він посилав у ворота тихенько, але так підступно й точно, що воротарі були безсилі щось вдіяти…». Родився й спочив у Києві, майже весь ігровий шлях провів у столиці УРСР — упродовж нацистської окупації грав за «Старт». Увійшов до анналів тим, що став прем’єрним українцем, хто вигравав змагання голеадорів радянської першості: 1938-го забив 20 м’ячів.

84. Віктор Скрипник (1969). Посланець новомосковського футболу потрапив у дубль «Дніпра» 1987 року й одразу став чемпіоном країни. Того ж сезону його випустили на заміну за основу в кубковому матчі проти «Уралану». Далі були класні виступи в запорізькому «Металурзі», а 1994-го до Дніпропетровська його покликав Микола Павлов. Тут став лідером, відзначався працездатністю й участю в атаці, завоював дві бронзові медалі, почав викликатися до національної збірної. Потім — німецька Бундесліга, в якій зберігав вірність бременському «Вердеру», став чемпіоном країни, здобув національну Чашу та… повагу роботодавців. Безальтернативно лівий бек № 1 України незалежної.

83. Сергій Андреєв (1956). Вийшов із луганського спортінтернату. 18-літнім потрапив до «Зорі». Попри те, що конкуренція за місце у складі була дуже велика, пробився в основу й із 1975-го закріпився там. За три роки перейшов у ростовський СКА, де в дебютний же сезон став топовим бомбардиром першої ліги, допомігши клубу вийти до елітного ешелону радянської першості: саме там відіграв найуспішніші свої роки, сенсаційно здобував Кубок країни-1981. Перед тим, 1980-го, забив більше за всіх у союзній збірній, вигравши «бронзу» московської Олімпіади; через два роки взяв участь в іспанському мундіалі. Забив 100 м’ячів у першому дивізіоні чемпіонату СРСР і водночас — член Клубу Григорія Федотова. Вибуховий форвард, умів ухопити голевий момент, хоч і залежний од партнерів.

82. Михайло Михалина (1924–1998). Лівий півоборонець, упродовж 1950-х не мав собі рівних у цьому амплуа в Україні. Грати починав 1943-го в легендарній ужгородській «Русі». Після введення радянської влади проходив становлення в місцевих «Динамо» та «Спартаку», аж поки посердині 1949 року його зачислили до лав динамівців київських. В українській столиці виступав по 1955й включно, зіграв у фіналі переможного розіграшу Кубка Союзу-1954. Був середнього зросту, швидким, в’юнким і дуже технічним (у цьому аспекті на тлі радянського футболу виокремлювався особливо) гравцем. Перший закарпатець, удостоєний звання «Заслужений майстер спорту СРСР».

81. Іван Вишневський (1957–1996). Центральний захисник, «козирною» прикметою якого була виняткова врівноваженість. До «Дніпра» перейшов із вінницької «Ниви», маючи невдалий період виступу у «вишці» за «Спартак». Тодішньому тренеру дніпрян Володимиру Ємцю коштувало багатьох зусиль усе-таки вмовити досвідченого оборонця на перехід — Вишневський довго не хотів розлучатися з другою лігою. Одягнувши червоно-білу футболку в розпалі 1984-го, встиг награти 17 матчів і отримати бронзову медаль. Надалі Іван завоює ще одну «бронзу», а також «золото» й два «срібла». 1988 року був єдиним дніпропетровцем, якого Валерій Лобановський узяв на Євро, одначе там не зіграв ані хвилини. Наступного сезону став прем’єрним дніпрянином, за якого клуб отримав солідні, як на ті часи, гроші — 100 тисяч доларів од турецького «Фенербахче». У Стамбулі Вишневський цементував оборону на пару з легендарним німецьким воротарем Тоні Шумахером.

80. Іван Натаров (1895–1968). Один із піонерів гри «11х11» у Харкові. Грав на позиції півсереднього нападника, проте, як для свого часу, діяв сміліше й різноманітніше, ніж тоді пропонувалося строгими тактичними вимогами. На початку 1920-х входив до складу головної міської команди «Штурм», яка кілька разів поспіль ставала найсильнішою в тодішній столиці України. В обоймі збірної Харкова виграв перший радянський чемпіонат серед міст 1924 року. Захищав кольори республіканської репрезентації, а також брав участь в одному з неофіційних, але частих поєдинків національної команди СРСР проти Туреччини. 1925-го утворився клуб ХПЗ (Харківський паровозобудівний завод), попередник нинішнього «Металіста», котрий через 10 років став чемпіоном міста зі 40-літнім Натаровим у складі.

79. Вальтер Чижович (1937–1994). Майбутній суперфорвард з’явився на світ у Галичині, проте після війни разом із родиною переїхав до Нового Світу. Там захищав барви українських емігрантських спорттовариств, а також американських та канадських «клюбів». Виконуючи функції центрального нападника, чимало забивав, двічі ставши топовим снайпером першості Штатів, за підсумком сезону-1965/1966 визнаний найціннішим гравцем турніру. Невисокого «збитого» атакера публіка прозвала

БІБЛІОТЕКА «УФ» Штурмовим танком — за настирливість і непоступливість. Має три матчі (1964–1965) у майці «зірково-смугастих». 1997 року його ім’я внесли до Залу слави «соккера» США, натомість у нас про нього й досі мало хто чув.

78. Юрій Істомін (1944–1999). Талановитий крайній оборонець. Виконуючи безпосередні обов’язки, діяв надійно й уважно, володів високою швидкістю, тож часто підключався в атаку. З’явився на світ у Харкові, там же, в «Авангарді», зачав кар’єру. Звідти його призвали до ЗС: попервах у київський СКА, опісля — в столичний ЦСКА, де затримався на дев’ять сезонів (1966–1974). Із головною армійською дружиною країни переміг у союзному чемпіонаті 1970 року. Став незамінним у радянській збірній, із якою досяг другої (1972) та четвертої (1968) сходинок на континентальних першостях. Із олімпійською командою брав «бронзу» мюнхенських Ігор.

77. Михайло Малхасов (1909–1976). Найзнаменніший форвард Одеси довоєнного періоду. Виступав на позиції правого напівсереднього, особливо добре взаємодіяв із компаньйоном по флангу атаки Олександром Штраубом. Упродовж двох декад у футболі захищав барви одеських клубів «Містран», «Шкіртрест», динамівських колективів із Південної Пальміри, Києва і (під час Голодомору 1932‑1933 років) російського Іванова, а також у московській «Промкооперації». Входив до складу збірних УСРР та СРСР. Вигравав чемпіонат України серед міст (1931) і першість Москви (1934). Стрункий, добре координований, технічний нападник, відзначався якостями диспетчера.

76. Володимир Лютий (1962). Дебютував у «Дніпрі» ще 1980-го й допоміг команді завоювати путівку до вищої ліги. Єдиний кавалер усіх нагород дніпрян у 1980-ті: два «золота», два «срібла», дві «бронзи», володар Кубка СРСР, Кубка Сезону й двох Чаш Федерації. Закривав дві позиції — нападника та хава, виконував значний обсяг роботи, був надзвичайно працьовитим, корисним, але водночас технічним, мав цікавий дриблінг. Як гравець «червоно-білих», у футболці збірної Союзу підкорив олімпійське «золото» Сеула (саме після його передачі Юрій Савичев забив переможний м’яч бразильцям у додатковий час).

1997-го повернувся додому, виходив на заміни в одному матчі чемпіонату України й у фіналі битви за Чашу проти «Шахтаря».

75. Анатолій Пузач (1941–2006). Вихованець бердичівського футболу, хоча на світ з’явивсь у Росії. Почав кар’єру в «Прогресі» з Бердичева, продовжив у житомирському «Поліссі» та львівському СКА. 1964-го — голеадор української зони класу «Б» (35 м’ячів із 59-ти командних), потрапив у збірну, сформовану топовими футболістами цього дивізіону, з якою провів два матчі проти київського «Динамо» (1:2, 2:2). Й опинився в столиці України, де чотири рази перемагав у чемпіонаті СРСР і одного разу брав Чашу. Автор дебютного гола радянських клубів у Кубку європейських чемпіонів (20 вересня 1967 року в матчі із «Селтиком»). За союзну репрезентацію провів 14 ігор, забивав двічі. Учасник фінального турніру ЧС-1970, де став історично найпершим футболістом, який вийшов на заміну. Діяв на правому фланзі атаки, прославився швидкими ривками, ударами без підготовки і вражаючою корисністю.

74. Микола Кротов (1898–1978). Разом із Костянтином Фоміним утворював топову пару оборонців середини 1920-х у колишньому Союзі (тоді в світовому футболі панувала т.зв. «параболічна» схема, при якій захисників було двоє). Починав 14-літнім у знаменитому харківському клубі «Штурм», одначе Перша світова на п’ять років примусила забути про гру. Наступного десятиріччя його, правого бека (хоча діяв і в півзахисті, й у нападі; міг навіть у стулку стати!), називали найліпшим на цій позиції в державі. Пік кар’єри пережив 1924-го: команда Харкова, що представляла Україну, перемогла збірну Ленінграда (презентувала

11 Росію) у фіналі дебютної першості Союзу, а опісля впродовж тижня в «матчах-реваншах» почергово здолала збірні Москви та СРСР. Як наслідок, Миколу запросили до складу радянської репрезентації й він став учасником офіційного матчу з турками (3:0). Був високий, «збитий», підтягнутий, діяв не так ефектно, як Фомін-середній, але не менш упевнено. Також грав у хокей із м’ячем (бенді).

73. Степан Юрчишин (1957). У великий футбол увірвався блискавкою: за один сезон пройшов дорогу від гравця нижчої ліги до виконавця збірної СРСР. Володіючи неабияким талантом снайпера, ніколи не скупився на передачі партнерові. В ігрових єдиноборствах йому діставалося за настирливість та націленість на ворота. Рекордсмен першого дивізіону за кількістю забитих м’ячів упродовж чемпіонату — 42 (1979). Того ж року в обоймі «Карпат» приміряв золоті медалі переможця турніру в першій лізі. Пізніше виступав за київське «Динамо», ташкентський «Пахтакор» і хмельницьке «Поділля». 1989-го, одразу ж після відродження «Карпат», повернувся до Львова, став капітаном, діючи в обороні. Закінчував кар’єру в місцевих аматорських колективах.

72. Павло Комаров (1913—?). Лівий інсайд, який також умів закрити позицію крайнього форварда. Народився під Москвою, виступав за місцеві колективи (ЦБЧА, «Промкооперацію» — майбутній «Спартак»), але все ж зіркою радянського футболу зробила його Україна. Був важливою ланкою блискучої атакувальної п’ятірки києводинамівців другої половини 1930-х (справа наліво: Макар Гончаренко — Віктор Шиловський — Костянтин Щегоцький — Павло Комаров — Микола Махиня), котру навіть російські журналісти сприймали як найліпшу в Союзі. Володів непоганою швидкістю, мобільністю, сильним ударом, а ще — нестандартністю мислення: не замикався на своєму амплуа, часто відходив на протилежний фланг. Багато забивав. Коли розпочалася війна, залишився в Києві, у складі команди «Старт» брав участь у легендарних матчах із німцями. По тому його сліди губляться: за одними даними, 1943 року загинув у Польщі, за іншими — благополучно перебрався за океан, до Канади, де й спочив опісля 1975-го.

71. Юрій Тарасов (1960–2000). Легенда «Металіста», де провів більше за всіх матчів у вищій лізі чемпіонату СРСР, і досі є одним із найкращих бомбардирів клубу. Упродовж 1980-х — головна надія команди в атаці, її бомбардир. У його кар’єрі було два ключові роки. 1984-го Юрій забив 17 м’ячів у вищій лізі, програвши в снайперських перегонах лише Сергієві Андреєву (19) та Гамлету Мхитаряну (18). Другий важливий сезон — 1988-го: «Металіст» виграв Кубок Союзу і дебютував у єврокубках. Тарасов забивав і на континенті. Завжди націлений на ворота, часом намагався пробити зі складної позиції, не даючи передачу партнеру, який перебував у вигіднішій. Утім, найчастіше футбольний егоїзм приносив йому успіх. 1991 року перейшов у ізраїльський «Бейтар», але пробув там недовго й повернувся в «Металіст». Однак невдовзі закінчив кар’єру. Після чого виникли проблеми: Юрій почав пити, розпалася сім’я. 2000-го трагічно загинув «за нез’ясованих обставин».

70. Віктор Матвієнко (1948). Єдиний запоріжець, удостоєний олімпійської нагороди. 1967 року перебрався до столиці республіки — в «Динамо», проте за три місяці лише двічі брав участь у матчах, тож невдовзі кияни відмовились од його послуг. Після служби в армії у лавах СКА (Одеса) повернувся додому й допоміг «Металургу» зберегти прописку в першій лізі. Легко освоївся в амплуа крайнього захисника: його гру вирізняли хороший діагональний пас і швидкість. Діяв уважно, холоднокровно, чисто у відборі, був вельми витривалим. Полюбляв здійснювати флангові проходи з націленими передачами в карну зону суперника. Удруге поїхав до Києва після директиви самого

14

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

Володимира Щербицького. Там за вісім сезонів здобув чотири радянські «золота», Кубок Кубків, «бронзу» монреальських Ігор та негласне звання лівого захисника № 2 у футболі СРСР 1970-х — кращим за нього був лише спартаківець Євген Ловчев.

його візаві — попри їхню кількість, досвід, вік або антропометричні дані. У футболці «гірників» не просто забив безліч найважливіших м’ячів, але й двічі ставав володарем Кубка СРСР. На початку 1990-х сподобався публіці сусідньої Угорщини.

69. Ростислав Поточняк (1948). Оплот оборони і справжній капітан спочатку «Карпат», а по тому — «Металіста», котрий при ньому за короткий термін пройшов шлях од другої ліги до вищої. Починав кар’єру на Галичині як нападник. У лавах «зелено-білих», за іронією долі, дебютував саме в матчі з харківським «Авангардом», а перший гол забив у ворота «Металіста»! Володар Кубка Союзу 1969 року з головним клубом Західної України. Гравець молодіжної збірної СРСР, віце-чемпіон Європи-1972. Невдовзі перебрався в захист, де на позиції ліберо виступав за «Карпати» до 1978-го. Тоді у Львові вирішили, що лідер уже відіграв своє, проте з цим не погодився Євген Лемешко, котрий і покликав його на Слобожанщину. Спокійними, надійними, врівноваженими діями Ростислав навів лад в обороні нового колективу.

64. Віктор Шиловський (1911–1973). Провідний правий півсередній форвард (інсайд) радянського футболу 1930-х. Виступаючи за збірну команду колишнього Союзу в товариських матчах, на «рідній» позиції не грав, виконуючи обов’язки крайнього нападника: тодішні наставники традиційно надавали перевагу москвичам або ж ленінградцям. Відповідав усім вимогам свого амплуа, не прагнучи вирватися за його рамки: двоє інсайдів фактично були другим та третім центральними форвардами з трохи зміщеними (ближче до флангів) функціями, відтак багато забивав (у київському «Динамо» довоєнного часу саме Шиловський, на пару з Павлом Комаровим, був найкращим голеадором), рідко травмувався, легко уживавсь із усіма тренерами. На противагу більшості українських майстрів, грав у футбол під час Другої світової: мешкав тоді в Москві, виступав за «армійців» із ЦБЧА, вигравав чемпіонат столиці.

68. Ігор Кульчицький (1941). Легендарний Куля був кумиром львівських уболівальників впродовж багатьох років, хоча міг зіграти за київське «Динамо». Провів у «Карпатах» десятиліття (1963–1972). Як виконавець атаки, знав учасно пробити й уміло заробити пенальті. Діяв не лише в півобороні, а й у нападі та захисті, проте найбільшу користь приносив як хав, мудро диригуючи партнерами. Капітан кубкового складу-1969. Переможець першої ліги 1970-го. У вищому дивізіоні провів 48 матчів, забив сім м’ячів. У складі радянської збірної — дві гри.

67. Микола Головко (1937–2004). Походить із Макіївки. Замітки очевидців зберігають пам’ять про нього як про блискучого захисника «Шахтаря» 1960-х. Відзначався надзвичайною сміливістю — часто діяв із забинтованою головою, ногою, а також витонченою майстерністю гри в підкатах (кращими були тільки кияни Сергій Круликовський та Василь Турянчик). У період завоювання двох Кубків СРСР виступав за основу «гірників», разом із іншими беками створюючи масу перешкод атакувальним гравцям суперників. Результат у 1440 матчів, проведених ним (ідеться про ігри всіх рангів), внесений у Книгу рекордів України.

66. Володимир Плоскина (1954–2010). Футболіст, який провів найбільшу кількість матчів за «Чорноморець» у чемпіонатах СРСР (419) та розіграшах Кубка (41). Може вважатися найкориснішим гравцем за всю історію одеського клубу. Вихованець закарпатського футболу потрапив до Південної Пальміри в 21 рік по кількох сезонах за мукачівські «Карпати», ужгородську «Говерлу» та дублюючий склад київського «Динамо». Його одночасно звали у Львів і Одесу, він дав добро «зелено-білим», але йому для оформлення документів забракло якоїсь фотографії, варіант відпав, а «Чорноморець» був наполегливий. І в сезон дебюту в єврокубках південці роздобули виконавця, котрому судилося встановити низку рекордів. Класно виконував функції центрбека-диспетчера й центрхава. Чітко пробивав 11-метрові удари (не забив лише три з 34-х): поспіль реалізував 23 пенальті у вищій лізі, що стало другим показником в історії радянського футболу.

65. Віктор Грачов (1956). 18-річним потрапив у дубль «Шахтаря», проте ненадовго: виключили «через брак техніки». Першим серйозним клубом для нього став «Спартак» із Орла, по тому подався в Ашхабад, а згодом, відігравши сезон у московському «Торпедо», таки перебрався до Донецька. Хоч і зробив перерву на рік, спробувавши сили в московському «Спартаку», знову повернувся, тепер уже всерйоз і надовго. Головним його «козирем» завше була швидкість. Уже пізніше додалася «занехаяна» в юні роки техніка, яку встиг відшліфувати, плюс хороший удар. Подібний симбіоз ставив у незручне становище багатьох

63. Стефан Решко (1947). Родивсь у селі Ключарки Закарпатської області. До футболу заохотився під час навчання в художньо-ремісничому ПТУ, по закінченні якого працював за фахом на фанерно-меблевому комбінаті.

1965-го дебютував у «Верховині» з Ужгорода, через рік перейшов у вінницький «Локомотив», звідти, у 1968-му, перебрався в одеський «Чорноморець». Наприкінці сезону-1970 опинивсь у «Динамо» (Київ), де з ходу завоював місце в основному складі. Дисциплінований і самовідданий центральний захисник (стопер), майстер персональної опіки, прославився тим, що зумів цілком «виключити» з гри німця Герда Мюллера. Переможець Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975-го, чотириразовий чемпіон країни, дворазовий тріумфатор Чаші. У радянській збірній — 15 матчів. Бронзовий призер Олімпійських Ігор-1976.

62. Віталій Хмельницький (1943). Попри те, що народився біля Гуляйполя, футбольні ази, через Голодомор-1947, здобував у Маріуполі. Популярності досяг трьома роками (1962–1964) виступів у Донецьку, звідки його «передислокували» за звичним маршрутом до української столиці. Око на нього поклав сам Віктор Маслов, який, однак, суттєво видозмінив функції талановитого лівого крайка: досі той діяв у типовій для своєї позиції манері, тобто «в жолобку», натомість Дід урізноманітнив його гру — верткий форвард почав зміщуватися в центр і на протилежний фланг. Був напористим, мобільним, в’юнким нападником. Забивав відносно небагато, проте компенсував це загальною корисністю для команди й асистентським даром. Сильного удару ногою не мав, зате головою бив точно. Один із небагатьох києводинамівців, хто лишився основним і за наступника Маслова — Олександра Севидова. У лавах національної репрезентації СРСР провів 20 матчів, відзначившись сімома голами. Учасник мексиканського мундіалю.

61. Петро Лайко (1910–1988). Родився в Катеринославі, грав на позиції правого півсереднього і центрального форварда. Виступав за дніпропетровські «Желдор» (1928– 1931) та «Динамо» (1932–1936). Потім переїхав у Київ, де став капітаном довоєнного «Динамо» (80 матчів, 30 м’ячів). Після війни повернувся до рідного міста — у «Сталь».

1948-го команда з 38-літнім Лайком зупинилися в кроці од вищого дивізіону: у вирішальному матчі за єдину путівку дніпропетровці в Харкові поступилися місцевому «Локомотиву» — 1:3. Цитата з енциклопедії «Российский футбол за 100 лет»: «Один із найкращих нападників країни другої половини 1930-х. Вирізнявся розумною, витонченою грою. Володів різноманітними технічними прийомами, сильним та прицільним ударом, гострим, зручним для

15

БІБЛІОТЕКА «УФ» прийому пасом. Був однаково сильний як в організації, так і в завершенні атак…».

60. Олег Базилевич (1938). Нині знаний як тренер, однак і кар’єра гравця видалася в нього класною: корінний киянин дев’ять років провів у головному клубі міста, свого часу належав до провідних флангових нападників СРСР. Як зазначає московський журналіст: «Відзначався високою швидкістю, технікою володіння м’ячем, чудовою грою в повітрі та м’якою пластикою рухів. Запам’ятався тим, що часто замикав на дальній штанзі подачі, виконані Лобановським…». Відкривав надпотужну п’ятірку форвардів «Динамо» початку 1960-х: Олег Базилевич (правий крайній), Віктор Серебряников (правий інсайд), Віктор Каневський (центр), Андрій Біба (лівий інсайд) та Валерій Лобановський (лівий крайній) діяли так, що очевидці бачать у них ідеальну лінію нападу при тактичній системі «дубль-ве ем». Окрім високого стрибка й хорошої результативності, мав непоганий баланс голевих передач.

59. Казимир Піонтковський (1903–1938). Спортсмен великого таланту, найперший плеймейкер і водночас опорний півоборонець у літописі столичного «Динамо». Наприкінці 1920-х популярна газета «Вечірній Київ» називала його «душею команди»: приїхавши з Одеси, Піонтковський одразу став капітаном «блакитно-білих», виокремлюючись здатністю диригувати партнерами, коли ті атакують, і першим зустрічати суперника у фазі нападу, а ще — неабияким азартом, напористістю. Протягом 1932‑1933 років, коли Україну знекровлював Голодомор, займався підпільним «бізнесом»: продавав сукно. Всесильний НКВС арештував «шкідника», присудивши два роки колонії в Підмосков’ї. Далі — ще страшніше: під час Червоного терору йому сфабрикували справу зі звинуваченням у «шпіонажі на користь контрреволюції», розстрілявши на Далекому Сході, поблизу Хабаровська.

58. Віктор Леоненко (1969). Головна зірка «Динамо» й усієї України початку 1990-х. Родився в Тюмені, дебютував у складі місцевого «Геолога». Після двох успішних років опинився в московському «Динамо», а потім утік у київське, що ледь не призвело до довічної дискваліфікації. Своїми особистими ворогами вважав кроси о шостій ранку, виснажливі тренування та Йожефа Сабо. «Король» роздягальні «Динамо» того часу, балагур, за словом до кишені ніколи не ліз. Був чудовим, технічним, розумним гравцем, класним бомбардиром. Умів повести команду, забивав важливі м’ячі. Мав непогану швидкість, попри далеко не найкращі фізичні кондиції, пробивав із різних дистанцій. За манерою та поставою нагадував манкуніанця Вейна Руні. Не зумів знайти спільної мови з Валерієм Лобановським і 1998-го, після кількох сезонів у резерві, перейшов до столичного ЦСКА. По тому був не зовсім вдалий період у «Закарпатті» й… завершення кар’єри у 33 роки.

57. Іван Кузьменко (1912–1943). Вітчизняний півоборонець № 1 1930-х народився в Катеринославі (попередня назва Дніпропетровська). Там же починав грати, проте «золотий» час кар’єри відбігав у київському «Динамо». Комфортно почувався як на флангах середини поля, так і в центрі. Володів украй потужним (найсильнішим на той час у СРСР) ударом, забивав із 40 метрів. Костянтин Щегоцький у своїй автобіографії писав про нього: «Якось під час підготовки до матчу чотирьох міст ми крадькома стежили за тим, як Іван шліфує, вдосконалює свій удар. Він брав три камери (складав одна в одну), щоб зробити м’яч важчим, сам надував і шнурував його, потім ставив по різних відстанях від воріт і години зо дві щосили бив…». Виграв три Кубки України (1936, 1937, 1938), «срібло» (1936-весна) та «бронзу» (1937) радянської ліги. Загинув у Сирецькому концтаборі. Його донька Тетяна Титова-Кузьменко неодноразово вигравала тенісну першість Союзу.

РЕЄСТР ЛЕГЕНДАРНІ КОМАНДИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ 20. «Дніпро» (Дніпропетровськ) середини 2000-х 19. «Таврія» (Сімферополь) першої половини 1990-х 18. «Чорноморець» (Одеса) першої половини 1990-х 17. «Металіст» (Харків) другої половини 2000-х — першої половини 2010-х 16. «Динамо» (Київ) середини 1950-х 15. «Карпати» (Львів) кінця 1960-х — початку 1970-х 14. «Шахтар» (Донецьк) першої половини 1960-х 13. «Шахтар» (Донецьк) кінця 1970-х — першої половини 1980-х 12. «Динамо» (Київ) другої половини 1930-х 11. «Русь» (Ужгород) середини 1930-х 10. «Динамо» (Київ) початку 1960-х 9. «Зоря» (Ворошиловград) першої половини 1970-х 8. Міська збірна Харкова 1920-х — першої половини 1930-х 7. «Дніпро» (Дніпропетровськ) 1980-х 6. «Шахтар» (Донецьк) другої половини 2000-х — першої половини 2010-х 5. «Динамо» (Київ) кінця 1990-х 4. «Динамо» (Київ) другої половини 1960-х 3. Національна збірна СРСР другої половини 1980-х 2. «Динамо» (Київ) другої половини 1980-х 1. «Динамо» (Київ) середини 1970-х 56. Леонід Островський (1936–2001). Футбольні університети найсильніший лівий захисник радянського чемпіонату 1960-х проходив у Ризі. У вісім років залишився без батька, змушений був заробляти на життя працею на заводі «Гідрометприлад». Паралельно займався футболом: спочатку — в школі ВЕФ, потім — у ДСШ «Даугава». В основі головного ризького клубу надовго не затримався, вже 1956-го дебютувавши в московському «Торпедо» тренера Костянтина Бєскова, де виступав до 1962 року. А потім, будучи гравцем збірної СРСР (їздив на ЧС-1962), змінив чемпіона країни тієї пори на київське «Динамо», яке тільки набирало силу. Із Москви загрожували дискваліфікацією, але все обійшлось: у найпопулярнішому ФК України був незамінним по сезон-1967. Чіпкий, витривалий, атлетичний спортсмен, не дуже швидкий, у нападі участі майже не брав, але класно обирав позицію.

55. Олександр Журавльов (1945). Безумовний лідер, один із провідних гравців «Зорі» 1970-х, беззмінний капітан. На думку деяких фахівців, був центральним захисником № 2 в Союзі того часу (після Михайла Фоменка). Корінний луганчанин, ріс поруч зі стадіоном. До «Зорі» прийшов 1964-го: Костянтин Бєсков розгледів у ньому центрального захисника, хоча досі той діяв у півзахисті, любив атакувати — ця схильність стала в нагоді пізніше, коли на оборонців суперника наводили жах знамениті підключення до нападу у виконанні луганського ліберо. Був не надто рухливим, але блискуче «читав» гру. Прийнявши команду 1969 року, Герман Зонін не бачив місця в її лавах для Журавльова. Й Олександр пішов. Але керівництво області, на щастя, переконало тренера передумати: за три роки «Зоря» стала чемпіоном СРСР.

54. Валентин Прокоф’єв (1905–1939). І знову цитую мемуари Костянтина Щегоцького: «Серед польових гравців вирізнявся лівий напівсередній Валентин Прокоф’єв — диригент, організатор атак киян. На той час він був найшвидшим футболістом країни. Раніше Валентин виступав у Одесі, грав у московській команді «Красная Прєсня» (одна з колишніх назв «Спартака»). Мало хто міг позмагатися з ним у дриблінгу — бігу з м’ячем. Болільники захоплювалися його стрімкими проривами. Начитаний, досить ерудований, цей красень був улюбленцем футболістів і глядачів…». Неймовірного таланту нападник, елегантний і витончений, вигравав першості Одеси (тричі), РСФРР та Москви (багато разів), залучався до першої збірної Союзу. 1937-го, в розпал Червоного терору, репресований за доносом, а згодом розстріляний під Хабаровськом.

16

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ

РЕЄСТР ЛЕГЕНДИ ЖІНОЧОГО ФУТБОЛУ УКРАЇНИ 10 ЗНАКОВИХ ПОСТАТЕЙ В АБЕТКОВОМУ ЛАДІ Надія БАРАНОВА Тетяна ВЕРЕЗУБОВА Ірина ЗВАРИЧ Наталія ЗІНЧЕНКО Олена МАЗУРЕНКО

Дарія ОПАНАЩЕНКО Людмила ПЕКУР Світлана ФРИШКО Олена ХОДИРЄВА Тетяна ЧОРНА

53. Анатолій Тимощук (1979). Відбувся в Донецьку, де провів у загальній складності сім повних сезонів і два — неповні. За цей час зумів зміцніти, змужніти, вирости в повноцінного гравця основи, капітана команди, одного з провідних «класичних» опорників Європи 2000-х. У «Шахтарі» Анатолій, бігаючи на напівзігнутих ногах, поступово став гравцем світового рівня, що згодом підтвердив своєю грою в пітерському «Зеніті» — й там теж був капітаном. Є гвардійцем-рекордсменом збірної України, тим, без кого ще до недавнього часу складно було її уявити. Не загубивсь і в мюнхенській «Баварії», де став звитяжцем Ліги чемпіонів УЄФА.

52. Володимир Трошкін (1947). Провідний правий бек чемпіонату СРСР 1970-х (дехто каже, що Трошкін у цьому амплуа найсильніший у літописі футболу України) з’явився на світ у Єнакієвому, там і почав займатися спортом. 1966 року потрапив у місцевий «Шахтар», а 1968-го — до київського СКА, звідки наприкінці сезону-1969 перебрався в «Динамо». Запам’ятався універсалізмом, витривалістю, нестримністю в атаці, чіпкістю й акуратністю в обороні. Незамінний «крайок» легендарної столичної дружини 1970-х, виграв із нею всі славні трофеї того часу.

51. Володимир Щегольков (1937–2008). Останні роки життя найкращий правий бек колишнього СРСР 1960-х мешкав під Києвом, де доглядав за дружиною, котра пережила інсульт. У великій грі відбувся в Одесі, у тамтешньому «Харчовику», як центральний оборонець. Якраз у такому ракурсі його запросили до української столиці, саме там він діяв у «золотому» динамівському сезоні-1961. І наступний чемпіонат також розпочав як стопер, одначе впродовж року наставник «блакитно-білих» В’ячеслав Соловйов пересунув його на праву бровку, яку Володимир не полишив до свого останнього, 1967-го, року в Києві. Був незвичним крайнім оборонцем: усім необхідним — вибором позиції, технікою, кмітливістю, швидкістю та витривалістю — володів, але негативні риси, що визначають сьогоднішніх представників оцього амплуа (однобокість, курсування винятково межами заданого флангу), не були для нього притаманні.

50. Олександр Шпаковський (1899—?). Провідний форвард України 1920-х, справжня зірка того часу. «За термінологією «південців» його слід було назвати «напівлівим», а москвичі сказали б — «лівий інсайд». У матчі з турками йому випало найскладніше завдання — компенсувати відсутність Канунникова! Однак Шпаковський гідно проніс прапор представництва українського футболу в першій команді СРСР. Як футболіста, його насамперед вирізняла зрілість тактичної думки…», — так писав про нього Андрій Старостін, згадуючи зустріч 1924 року радянської репрезентації з турецькою (3:0), в якій дебютант Олександр забив третій гол. Усю кар’єру грав у рідному місті, «золоті» сезони провів у командах КФКП, «Рабіс» і «Динамо». В обоймі збірної Харкова став чемпіоном Союзу-1924, тричі вигравав першість УСРР. У пору Червоного терору заарештований і, за однією версією, розстріляний 9 червня 1938-го, за іншою — через чотири роки загинув у таборі біля Хабаровська.

49. Олег Кузнєцов (1963). З’явився на світ у східнонімецькому Магдебурзі. Мав реноме жорсткого, інколи навіть — жорстокого футболіста. До Києва приїхав 1983 року, де Юрій Морозов — тренер, який тимчасово замінив Валерія Лобановського, приготував йому місце стопера — переднього центрального оборонця. У середовищі київських уболівальників фаворитом не вважався, бо був, як і майже всі захисники, тим, хто рояль тягне за собою, щоби інші на ньому грали. Дві вершини його кар’єри — то переможний фінал Кубка Кубків-1986 і… програний вирішальний поєдинок чемпіонату Європи 1988-го: у першому випадку статний блондин, як і зазвичай, відіграв надійно й майже без помилок, а в другому не зіграв через дискваліфікацію. Є думка, що якраз через відсутність Кузі збірна СРСР поступилася голландцям Ринуса Міхелса (0:2).

48. Георгій Борзенко (1927—?). Одна з найяскравіших зірок футболу України кінця 1940-х — першої половини 1950-х. Промовистий бодай такий факт: за підсумком сезону-1951 він увійшов у список найкращих гравців СРСР, виступаючи в команді класу «Б» (першої ліги, за нинішніми уявленнями). Майстер кутових: із цього стандартного положення примудрявся забивати м’ячі. Нині вважається, що родоначальником т.зв. «сухого листа» був у нашій країні Валерій Лобановський, насправді ж лівий крайній форвард харківського «Локомотива» робив це на 10‑12 років раніше. Мав міцну статуру, був красивий, володів веселою вдачею, не страждав «зірковою хворобою». Але слабкість усе-таки була — не міг відмовити, коли йому підносили чарку. Тож у результаті надто рано обірвалася не тільки спортивна кар’єра, але й життя Георгія. Обставини його смерті досі покриті завісою таємниці.

47. Павло Віньковатов (1921–1987). Уродженець Харкова за паспортом мав прізвище Віньковатий. Став найстабільнішим футболістом із усіх, які виступали в Україні впродовж 1940-х. Того складного післявоєнного часу наша республіка, знекровлена історичними потрясіннями, не могла похвалитися великою кількістю яскравих виконавців, однак применшувати його значимість не варто: будучи лівим півсереднім і крайнім нападником, тобто представником амплуа, головне завдання котрого було пасувати, він майже десятиліття доволі стабільно забивав за столичне «Динамо». Для тих років — типовий та нетиповий гравець. Типовий, бо виглядав і діяв, як тодішні крайки: середнього зросту, в’юнкий, швидкий, технічний, «коронні» прийоми — гра на випередження й удар лівою. Й нетиповий, бо… мало вживав. Утім, дуже любив солодке, що, разом із певними лінощами, «сприяло» тому, що з часом форвард відчутно погладшав. Увійшов до анналів тим, що став єдиним українцем, який перемагав і в Кубку УРСР (чотири рази), і в Кубку СРСР.

46. Михайло Соколовський (1951). Бригадир, як його любовно прозвали ще на початку 1980-х, упродовж шести років був капітаном «Шахтаря». Виступав на позиції центрхава, віддав 14 сезонів «гірникам», куди перебрався вже після Краматорська, Києва, Чернігова й Запоріжжя. А народивсь у Слов’янську… Володів чудовим, а головне — своєчасним пасом, точним ударом. 1986-го, за наслідком відходу кількох гравців основи, оговтався від травми, забивши десяток м’ячів, що дало змогу донеччанам залишитись у вищому дивізіоні. Завжди дотримувався режиму, на професійному рівні протримався до 36-ти. В обоймі «помаранчево-чорних» брав участь у низці єврокубкових баталій, на рівних протистояв великим майстрам (Нескенсу, Кранклю, Тарделлі…). У грі з «Барселоною» восени 1978 року в Донбасі саме його активні дії призвели до забитого м’яча на 30-й секунді. Награв 400 матчів у чемпіонаті колишнього Союзу.

45. Костянтин Фомін (1903–1964). Середній брат зі знаменитої трійки гравців із Харкова, брав участь у всіх тріумфах міської збірної 1920-х — 1930-х. Найбільш

БІБЛІОТЕКА «УФ» суперечливий захисник (а то й виконавець у цілому) в літописі футболу СРСР та України. З одного боку, маючи швидкість, мобільність, непоступливість у силових стиках, здатність бачити поле й обирати позицію (а ще маленький зріст — менше 1,5 метра!), був чи не найліпшим крайнім оборонцем «Країни Рад» довоєнної епохи. З іншого — діяв надзвичайно жорстко, часом грубо й брутально. Його «фірмовий» прийом нагадує дикунство: на опонента, котрий «допік», стрибав обома ногами, цілячись або в плечі, або в живіт! І чомусь за своє грубіянство ніколи не отримував довгих дискваліфікацій. Подейкують, таким чином давала про себе знати служба в НКВС: харківський історик Юрій Грот довів, що саме цей Фомін винен у загибелі іншого знаменитого гравця — форварда Олександра Шпаковського, котрого ув’язнили за наводкою Костянтина.

44. Василь Рац (1961). На старті кар’єри бігав за львівські «Карпати» та вінницький «Локомотив». За «Динамо» (Київ) прем’єрні місяці провів у дублі й уже хотів перейти до «Спартака», але саме в столиці України чудовому лівому півзахисникові судилося проявити себе повною мірою. Мабуть, після Василя (чи Ласло — на мадярський манер) у клубі не було такого сильного виконавця на цій позиції. Виокремлювався приголомшливо точними передачами, завдяки чому регулярно входив у когорту топових асистентів. Однак і сам міг завершити атаку чудовим ударом — його голи в складі збірної СРСР у ворота Франції (ЧС-1986) та Голландії (Євро-1988) стали окрасами турнірів. Упродовж 2,5 сезонів (1984–1986) провів усі матчі чемпіонату країни без заміни. 1989го на правах оренди виступав за барселонський «Еспаньол», через два роки виїхав на етнічну Батьківщину, в Угорщину.

43. Володимир Капличний (1944–2004). Разом із партнером по московському ЦСКА Альбертом Шестерньовим утворював одну з найнадійніших пар центрбеків світу другої половини 1960-х — початку 1970-х. Мав прізвисько Вовкодав, яке вичерпно характеризує його: рубака, боєць, володів «мертвою хваткою» при персональній опіці форварда-суперника. Народивсь у Кам’янці-Подільському. До «золотих» років у складі столичних «армійців» (1966–1975) грав у Хмельницькому за «Динамо» та в Києві за СКА. У лавах збірної СРСР провів 62 поєдинки. Віце-чемпіон (1972) та півфіналіст (1968) першості Європи, бронзовий призер Олімпіади (1972), учасник мундіалю-1970.

42. Олег Лужний (1968). Саме про гравців такого типу Валерій Лобановський сказав: «Футболіст — це 1 % таланту та 99 % роботи». Його складно було назвати виконавцем із уродженим хистом. Однак за рахунок працьовитості та непохитного характеру зумів досягти чималих успіхів. До «Динамо» перейшов 1989-го. Три сезони був головним правим захисником команди в чемпіонаті СРСР, після здобуття Незалежності став одним із небагатьох лідерів, хто не виїхав за кордон. Пройшов із «блакитно-білими» непрості 1990-ті, був ключовим крайком під час двох успішних виступів у Лізі чемпіонів УЄФА. А по тому виїхав до Англії здобувати нові трофеї з лондонським «Арсеналом»: брав «золото» Туманного Альбіону, володар національного Кубка, освоїв інші позиції в задній лінії, вважався улюбленцем тренера Арсена Венгера. Володів унікальною працездатністю, виконував функції загальнокомандного мотора, постійно допомагав нападу.

41. Сергій Балтача (1958). Діяв як останній центральний захисник, хоча в молоді роки, а також на заході кар’єри закривав позиції стопера й опорника. Привертав до себе увагу надійністю, відданістю, грамотним вибором позиції. В обоймі «Динамо» — чотириразовий чемпіон країни, володар аналогічної кількості радянських Чаш та Кубка Кубків-1986. У лавах юнацької збірної СРСР став чемпіоном світу 1977-го, переможець Євро-1980 серед

17 молодіжних команд, бронзовий призер Олімпіади того ж року, віце-чемпіон континенту 1988-го. Невдовзі перебрався до Англії, де не без успіху захищав кольори «Іпсвіча», потім у Шотландію, виступаючи за «Сент-Джонстон» та «Інвернесс». Нині мешкає в Лондоні, займається вихованням молодих футболістів.

40. Павло Яковенко (1964). Футбольні ази осягав у Нікополі та Харкові. Починав виступи в «Металісті», проте скоро опинився в республіканській столиці. Вирізнявся професійним ставленням до справи, в середній лінії показував гру найвищого рівня — двожильний, мобільний, технічний, із потужним ударом. За підсумком 1986-го світова преса одноголосно визнала його опорником року й найперспективнішим виконавцем на цій позиції. Однак через складну травму, здобуту якраз на злеті, за «Динамо» майже не грав, хоча перебував у клубі до першого чемпіонату України включно. 1992-го виїхав на сезон до французького «Сошо».

39. Вадим Соснихін (1942–2003). Очевидці радянського футболу 1960-х розповідають, що найнадійнішою парою центрбеків того часу був києводинамівський дует Соснихін — Турянчик. Обох ріднить те, що до свого звичного амплуа приходили з часом: якщо закарпатець попервах опановував функції хавбека, то корінний киянин пройшов дві проміжні стадії, почавши як центрфорвард, а згодом побігавши на краю півоборони. Вадим (ширококостий, із замашистою грудною кліткою) був дещо грубим, але вкрай сміливим, безстрашним гравцем, навдивовижу непоступливим. Діяв вельми потужно, просто, але не примітивно, від природи був наділений дужим ударом, а ще — здатністю зорганізувати гострий повздовжній пас у напрямі півоборони чи навіть нападу (так проявлялися навички гри в середині поля). Загалом Директор, як нарекла його публіка, підкорив чотири радянські чемпіонства (1966, 1967, 1968, 1971) і дві Чаші (1964, 1966), награвши майже три сотні матчів у союзній лізі.

38. Василь Москаленко (1938–2010). За ним уже в середині 1950-х почали наглядати селекціонери, коли він у складі збірної Одеси виграв юнацьку першість УРСР, а потім, у лавах республіканської репрезентації, — чемпіонат СРСР. 1955-го нападник опинився в дублюючому складі київського «Динамо», але незабаром повернувся до моря й за два роки став найкращим бомбардиром «Харчовика» (нині — «Чорноморець»). Опісля потрапив під призов, перейшов до одеського СКВО (попередник СКА) і за п’ять років відзначався 82 рази. Згодом повернувся в «Чорноморець». 1964-го забив 20 м’ячів, ставши головним снайпером команди, яка завоювала путівку в клас «А». Через два сезони повторив досягнення, діючи в середній лінії. Справді дивно, як голеадор такого калібру не залишив приморське місто. За комплекцією та ігровою манерою нагадував чеха Павела Недведа. Футболіст № 1 Південної Пальміри ХХ сторіччя.

37. Володимир Фомін (1902–1942). Найстарший із трійки братів Фоміних. Провідний вітчизняний центральний півзахисник періоду до Другої світової. Енциклопедія «Российский футбол за 100 лет» зазначає: «Один із найтехнічніших радянських футболістів 1920-х — 1930-х. Рухливий і працездатний, уміло вів командну гру, вирізнявся великим діапазоном дій. Чудово володів обводкою з використанням різноманітних хитрощів, мав добре поставлений удар із обох ніг, чисто грав у відборі м’яча…». Звитяжець прем’єрного чемпіонату СРСР для збірних міст (1924), шестиразовий тріумфатор першостей УСРР (1923, 1924, 1927, 1928, 1932, 1934). При цьому незмінно представляв рідне місто — Харків: головними командами в його житті стали місцеві Клуб Жовтневої революції й «Динамо». Багато років залучався під знамена різних збірних — союзної, української, міської. Навесні 1942-го розстріляний німцями за переховування євреїв.

18 36. Анатолій Куксов (1949). Жива легенда луганського футболу. Прекрасний організатор атак команди, плеймейкер, розігрувальний — вісь, довкола якої будувалася гра «Зорі», де провів усю кар’єру (16 сезонів). У союзній збірній зіграв вісім матчів, бронзовий призер Олімпійських Ігор-1972, чемпіон СРСР того ж року. Народивсь у Луганську в багатодітній сім’ї. Спочатку невисокого хлопця в «Зорю» не брали, але старші товариші замовили слово, тож тренер Євген Горянський, подивившись його на тренуванні, зарахував у дубль. Дебютував у команді 1969-го в матчі проти свердловського «Уралмашу». Вже невдовзі забив перший гол за основу у ворота мінського «Динамо». Відтоді виступав у Луганську аж по 1985-й. У «золоті» часи Котю, як його називали партнери, запрошували в московські «Локомотив» та «Динамо» (дзвонив сам Лев Яшин, пропонуючи в столиці квартиру плюс «Волгу»), ленінградський «Зеніт» і, звісно, до Києва. Однак він залишився вірним своїй єдиній команді.

35. Володимир Веремеєв (1948). Заслужений майстер спорту СРСР народився в Приморському краї, але є вихованцем кіровоградського футболу. До «Динамо» потрапив 1968 року, майже відразу ж після дебютного сезону в «Зірці». Кілька років пробивався в основний склад, твердим гравцем якого став у 1971-му. Починав грати в нападі, але 1973-го переведений у середину поля. Надзвичайно елегантний, вишуканий хавбек, здатний діяти як у центрі, так і на флангах, передачі та кутові в його виконанні були хрестоматійними. Плеймейкер од Бога: у радянській першості віддав 73 результативні асисти, що є другим показником із-поміж динамівців — більше тільки в Олега Блохіна (92).

34. Володимир Кобзяр (1909–1977). Найзнаменитіший, найліпший «змагун» Західної України довоєнного періоду, постать, яка й досі не посіла свого місця в ієрархії національного футболу. Правий півсередній форвард розпочав ігрову путь у львівському СТ «Україна», маючи 16 років. Невдовзі став відомий у Галичині, втім, справжньої слави досяг, перейшовши до сусіднього Ужгорода, в місцевий СК «Русь». Там виступав у 1932‑1938 роках, виграв із Літаючими вчителями, як називали ту знамениту команду, титул чемпіона Словаччини-1932/1933, досяг найвищого дивізіону чехословацької першості (1936/1937). Коли спеціалізований часопис «Змаг» (Львів) провів читацький плебісцит із метою виявити найкращих західноукраїнських спортсменів 15-річчя (1923–1938), Кобзяр посів десяту сходинку. Після Другої світової війни емігрував до Німеччини, а по тому — в США, де захищав кольори національних спорттовариств. Газета «Свобода», що видавалась у Нью-Йорку, в номері за 10 грудня 1975-го назвала його «нашим Пеле», маючи на увазі снайперське обдарування та рафіновану техніку.

33. Лев Броварський (1948–2009). Від 2009-го ніхто з гравців «Карпат» не може виходити на поле з шостим номером, під яким він грав. Утім, львів’яни мають перед ним великий «гріх», адже в офіційній історіографії клубу досі затверджена неправильна цифра, що вказує на кількість матчів Броварського: від 1980-х укоренився показник «412», одначе доведено, що насправді в рамках чемпіонату СРСР Лев 418 разів одягав зелено-білу форму. Виходець із Дрогобича застав у команді кілька поколінь. Був технічним, по-футбольному розумним виконавцем із хорошим ударом правою та периферійним зором, вів гру «Карпат». Рано пішов із футболу, хоча очевидці запевняють, що фраза «не реалізував себе» його не стосується.

32. Михайло Коман (1928). Цей закарпатець відбувся як першокласний нападник, хоча мав небагато даних для цього: не було в субтильного футболіста ні швидкості, ні удару (жодною ногою), ні зросту, ні фізичної витривалості. Техніки, за великим рахунком, теж. Однак усе це компенсувалося ігровою хитрістю, окоміром та голевим

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ чуттям, умінням «тут і тепер» опинитися там, де треба. Став першим форвардом у нашій історії, хто випередив німця Герда Мюллера у т.зв. «безестетичному» ставленні до забивання м’ячів: як відомо, нападник «Баварії» мовив якось, що байдуже, чим узяти ворота, ногою чи сідницями — Коман керувався аналогічними методами. Зокрема, «кришталевого» для Києва 1954 року був автором вирішального гола у фіналі Кубка СРСР, проведеного… рукою: арбітр не побачив порушення через туман. Найперший футболіст в історії столичних, який забив за них понад 200 м’ячів (мова про матчі всіх рангів).

31. Валерій Лобановський (1939–2002). Надзвичайно обдарований форвард, який однаково добре діяв як ліворуч, так і в центрі. Футболом почав займатися 1952го в ДСШ № 1, а потім — у ФШМ. До «Динамо» прийшов 1957-го, проте в основному складі дебютував за два роки. Виокремлювався вмінням виконувати стандартні положення (забивав безпосередньо з кутової позначки), володів неповторним дриблінгом. Один із найсильніших асистентів у літописі «блакитно-білих». Із Києва пішов через розбіжності з тренером Віктором Масловим. Грав за одеський «Чорноморець» та донецький «Шахтар». Усього у вищій союзній лізі провів 253 зустрічі, забив 71 м’яч. Був провідним снайпером динамівців (1960) та «гірників» (1967). В обоймі збірної СРСР провів два матчі. Виконував функції капітана олімпійської команди, де виступав у 1962‑1963 роках.

30. Олександр Скоцень (1918–2003). У його кар’єрі професіонала налічується три колективи, де він по-справжньому відбувся: львівська «Україна» (виступав тут наприкінці 1930-х та впродовж воєнних 1940-х), київське «Динамо» (запам’ятався за півтора передвоєнні роки) та французька «Ніцца» (провів там два завершальні європейські сезони 1948‑1950 років, забив три десятки м’ячів, був провідним голеадором). Далі переїхав до Канади, де захищав кольори українських емігрантських команд. Будучи центрфорвардом, «годованець» львівського житлового масиву Левандівка відповідав усім вимогам амплуа — мав добрий удар, виняткове відчуття гола, тільки швидкість із часом зменшилась. Втім, на відміну від більшості центральних нападників 1930-х — 1950-х, чудово орієнтувався — часто підігравав партнерам, «опускаючись» углиб поля. Спортсмен непростої долі: найкращі свої роки втратив через війну.

29. Геннадій Литовченко (1963). Уродженець Дніпродзержинська, в майбутньому — центральний і правий півоборонець із якостями плеймейкера, з дитячих років їздив на тренування до обласного центру. На зорі кар’єри провів кілька матчів за дніпродзержинський «Металург» у другій лізі, після чого став гравцем головного клубу області. Паралельно виступав за юнацьку збірну країни, у складі якої взяв «бронзу» Євро-1982. Чемпіон, другий і двічі третій призер союзних першостей у складі дніпрян.

1984-го був визнаний Футболістом року в СРСР. Тоді ж одягнув капітанську пов’язку в клубі. Після кількох років умовлянь Валерія Лобановського таки переїхав у республіканську столицю, де провів три сезони: не так яскраво, як досі, та все ж на високому рівні. Ставав віце-чемпіоном континенту (1988). Надалі виступав у Греції, Австрії, а також у чемпіонаті України за ЦСКА-Борисфен та «Чорноморець».

28. Михайло Фоменко (1948). Високий, міцний і сміливий центрбек, повноправний господар штрафного. Холоднокровний та надійний, був сильний у позиційній грі, цементував оборону. Суворо дотримувався ігрової дисципліни. Почав у Сумах, потім два роки (1970–1971) носив форму «Зорі». Перед початком сезону-1972 з’явився в «Динамо». За київський клуб зіграв 173 матчі у вищій союзній лізі (всього в елітному дивізіоні — 202 гри, один гол). Незмінний співучасник усіх тріумфів

19

БІБЛІОТЕКА «УФ» «блакитно-білих» середини 1970-х. За збірну Союзу провів 24 матчі (1972–1976), носив капітанську пов’язку. Бронзовий призер Олімпійських Ігор 1976 року. 2001-го читачі нашої газети визнали його оптимальним українським ліберо ХХ століття.

РЕЄСТР

27. Іван Привалов (1902–1974). Однозначно найсильніший хав України довоєнної доби. Старший із Старостіних — Микола писав про нього: «Володів швидкістю, силою, витривалістю й спритністю. Чудовий технік, оригінальний тактик, самовідданий і завжди коректний — був гордістю харківського та радянського футболу. Одним із перших у СРСР став практикувати раптові підключення до атаки. Невисокий, швидкий та міцний, вривався, як метеор, у чужу лінію нападу і, якщо відбирав м’яча, із задоволенням летів уперед по флангу на чужі ворота. Природжений шульга, володів прекрасним завершальним ударом. Точно грав і біля власних воріт, умів у критичний момент відбити м’яч, наче справжній захисник…». Починав як лівий форвард, наприкінці активних виступів закривав той же фланг в обороні, втім, знаний саме як крайній півзахисник. У союзній збірній, де презентував харківські КФКП, «Рабіс» і «Динамо», виступав десятиліття (1924–1933), більше за будь-якого вітчизняного футболіста тих часів.

15. Деві АРКАДЬЄВ 14. Анатолій КОСИЙ 13. Василь ГАДЖЕГА 12. Максим МАКСИМОВ 11. Борис ГАЛИНСЬКИЙ 10. Юхим ЛАЗАРЄВ 9. Валентин ЩЕРБАЧОВ 8. Борис ТАЛИНОВСЬКИЙ

26. Володимир Онищенко (1949). На початку 1970х цей крайній нападник не зійшовся характером із Олександром Севидовим, коучем києводинамівців. Напевно, доля склалася б інакше, якби прийняв тоді пропозицію московських «Спартака», «Торпедо» або мінського «Динамо». Проте він хотів залишитися в Україні, тож обрав «Зорю». В її складі вперше став чемпіоном СРСР 1972-го. До союзної збірної (з якою брав «срібло» бельгійського Євро та «бронзу» Ігор-1976) теж потрапив як луганець. Власне, і повернення додому в Київ безпосередньо було пов’язано з вдалою грою за «Зорю» та національну команду. Валерій Лобановський називав його «форвардом од Бога» і «футбольним лицарем». Був безстрашний, меткий, інколи дивував непередбачуваністю дій, втім, завжди виправданих, грав напрочуд корисно.

25. Олексій Михайличенко (1963). Корінний киянин, до визнання в першій команді йшов довго: вже 1981-го дебютував у динамівському дублі, але в старті закріпився тільки в сезоні-1987, коли в багатьох основних настав спад після тріумфального 1986-го. За рік став олімпійським чемпіоном та віце-чемпіоном Європи, був визнаний найліпшим гравцем Союзу. Триразовий переможець першості, двічі володар Кубка СРСР. Мав широкий крок, відзначався гострою та вигадливою грою, чимало забивав, по праву вважався провідним центрхавом Європи кінця 1980-х. Розглядався як один із лідерів збірної на ЧС-1990, проте в товариському матчі в Ізраїлі отримав травму плеча, відтак на мундіаль не поїхав. Тоді ж перейшов у «Сампдорію», з якою брав «золото» в Італії, потім виступав у Шотландії за «Рейнджерс», був лідером команди й фаворитом уболівальників.

24. Анатолій Коньков (1949). Починав у Краматорську. Свого часу Олегу Ошенкову довелося докласти чимало зусиль, аби хлопець із видатним потенціалом потрапив саме в «Шахтар». Коньков у складі «гірників» таки опинився, виправдавши всі надії. Вже у 22 роки Анатолія залучили до збірної СРСР, він став одним із ключових гравців у клубі, отримав пов’язку капітана. Відмінно бачив поле, воістину вмів думати в грі. Після сезону-1974 перебрався в «Динамо» (Київ), ставши легендою обох клубів. У столиці УРСР чотири рази був чемпіоном країни, вигравав Кубок Кубків та Суперкубок УЄФА. Причому спочатку Валерій Лобановський так само бачив його в середині поля (тут Метр зібрав чи не найліпшу півоборону в літописі футболу України: Володимир Мунтян — Анатолій Коньков — Віктор Колотов — Леонід

ЛЕГЕНДАРНІ ЖУРНАЛІСТИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ 7. Марк ЛЕВИЦЬКИЙ 6. Володимир МАСЛАЧЕНКО 5. Валерій ВАЛЕРКО 4. Валерій МИРСЬКИЙ 3. Дмитро ДЖУЛАЙ 2. Петро РИМАРЕНКО 1. Олександр МАНОХА

Буряк — Володимир Веремеєв), а згодом відсунув у захист, де донбасівця кваліфікували як провідного ліберо радянської першості.

23. Олександр Пономарьов (1918–1973). Перша професійна віха його кар’єри припала на команду зі Сталіно, де зіграв менше півроку. Упродовж 1940-х вважався найсильнішим центрфорвардом Союзу, відзначаючись, окрім усього іншого, тим, що знав собі ціну: завжди пильно стежив за тим, аби арбітри вносили в протоколи «його» голи. В донецький «Шахтар» перейшов, віддавши «золоті» роки сталінградському «Трактору» й московському «Торпедо», на схилі кар’єри. Вирізнявся як лідерськими якостями, так і неймовірним голевим чуттям, точним ударом. У «бронзовій» для «гірників» першості СРСР-1951 був провідним голеадором (15 «маленьких див»).

22. Віктор Каневський (1936). Найкращий бомбардир «Динамо» до Олега Блохіна. Народився в українській столиці, вихованець дворового футболу. Пізніше займався в школі у знаменитого тренера Михайла Корсунського, проте 16-річним пішов працювати на завод «Арсенал»: робив гравіювання на фотоапаратах «Київ», а потім працював слюсарем. 1954-го про нього згадали в «Динамо», але спочатку тренерові Олегу Ошенкову не дуже подобалася його гра. Допоміг випадок — в одному з матчів команда Каневського перемогла — 10:0, а Віктор забив вісім м’ячів. Наступного дня вийшов на поле в зустрічі союзного чемпіонату. Розкрився за В’ячеслава Соловйова, отримав пов’язку капітана. Був розумним, не надто швидким, але технічним форвардом карної площі з поставленим ударом. У «вишці» провів 220 ігор, забив 88 м’ячів (у Києві — 198 та 82 відповідно, також грав за «Чорноморець»). Чемпіон СРСР 1961 року, володар Кубка-1964. Виступав за юнацьку, молодіжну, олімпійську та першу збірні Союзу. Учасник фінальної частини ЧС-1962.

21. Віталій Старухін (1949–2000). Легендарний нападник народився в Мінську. Із Білорусі, транзитом через Одесу, опинився в Полтаві, звідки його вихопив «Шахтар». Попервах Бабуся, як любовно його називали, тренувавсь у дублі «гірників» під різними прізвищами, оскільки союзна Федерація футболу наклала заборону на виступи в Донецьку. Зрештою, заборону відмінили, й понеслося: дебютний гол у першості, ввірена 1976 року капітанська пов’язка, швидка її передача Юрію Дегтерьову, торба забитих м’ячів, левова частка яких — головою після майстерно обраної позиції в штрафному, звання топового голеадора першості й лаври футболіста № 1 СРСР у 1979-му. Тоді йому стукнув тридцятник, він збирався грати далі, але… Невдовзі його «пішли», інтерпретувавши безтурботну посмішку після поразки від «Спартака» як злий умисел.

20. Анатолій Бишовець (1946). Либонь, найтехнічніший футболіст у нашій історії. Впродовж усієї кар’єри виступав лише за одну команду — київське «Динамо». Належить до найсильніших форвардів за історію гри «11х11» у СРСР, вирізнявся схильністю до індивідуальних дій,

20 неймовірним дриблінгом, умінням «ховати» м’яча від суперника, за що часто отримував по ногах — били його, як нікого іншого в ті часи. Бутси на цвях змушений був повісити достроково — у 27 років (через травми). Чотириразовий чемпіон Союзу. За радянську збірну провів 39 матчів (1966–1972), відзначався 15 разів. Півфіналіст Євро-1968, учасник фінального турніру ЧС-1970, де одностайно визнаний організаторами найліпшим із-поміж «совєтів».

19. Сергій Ребров (1974). Уже 17-річним зарекомендував себе в «Шахтарі», отримавши запрошення до «Динамо». У столиці відразу опанував роль основного форварда. Після вороття Валерія Лобановського став лідером, забив півтори сотні м’ячів, а його зв’язка з Андрієм Шевченком вважалася найнебезпечнішою в Європі. Залишив Україну влітку 2000-го, якийсь час непогано грав у «Тоттенхемі», проте по тому почалися митарства — у «Фенербахче», «Вест Хемі». Через чотири роки — знов у «Динамо». Якщо до від’їзду в Європу грав тільки в атаці, славився вмінням забити з будь-якої дистанції і в будь-якій манері, навіть головою — попри невисокий зріст, то по поверненні з-за кордону діяв на позиції атакувального хавбека, відзначався диспетчерськими здібностями. Два сезони провів у російському «Рубіні», з яким виграв також два чемпіонати. Найрезультативніший гравець в історії чемпіонатів України, перший, кому підкорилися 100 забитих м’ячів.

18. Віталій Голубєв (1926–1991). Геніальний центрбек, справжній артист, фаворит-улюбленець києводинамівської публіки. Пластичний, крижастий, довгорукий, смаглявий, кучерявий, губатий; мав африканські гени, що позначалося на його грі. Любив удари «ножицями». Народився в Москві, там же почав займатися спортом. Після Другої світової, як її учасник, виступав за збірну групи радянських військ у Болгарії, потім у ворошиловградському «Динамо», київському ОБО, звідки й потрапив до сусідів-динамівців. Там провів 178 матчів у вищій радянській лізі (1951–1959). Був капітаном. Один із основоположників здобуття срібних медалей 1952-го та Кубка СРСР1954. Входив до складу другої збірної Союзу (1954–1957), за першу провів один матч у 1955 році. Після відходу зі столиці пограв у Хмельницькому (також «Динамо»), Вінниці («Локомотив») та Сумах («Авангард»).

17. Ігор Бєланов (1960). Починав у одеських клубах СКА та «Чорноморець», здобув усесоюзне визнання хорошим чемпіонатом 1984-го. За рік бистроногого форварда запросили до Києва, де той одразу став одним із лідерів: манера гри Бєланова, котрий миттєво набирав швидкість і втікав од суперника на оперативний простір, ідеально підходила для стилю «Динамо». 1986-го опинився на вершині слави — натхненна гра Кульової блискавки (як прозвали його журналісти) на всіх рівнях дала змогу завоювати престижний «Золотий м’яч». І наступні два сезони відіграв класно, мав реноме штатного пенальтиста. Дворазовий чемпіон СРСР, віце-чемпіон континенту 1988-го (у фіналі не реалізував 11-метровий). 1989 року поїхав у «Боруссію» з Менхенгладбаха, де виступав без особливого успіху (хоч і чудово стартував), змінивши клуб на «Айнтрахт» із Брауншвейга. Догравав у рідному «Чорноморці» та маріупольському «Металурзі».

16. Йожеф Сабо (1940). Належить до чільних півзахисників радянського футболу «всіх часів». Народився в Ужгороді, там же й почав грати у команді хлібокомбінату як форвард. Потім виступав у «Хіміку» (Калуш), повернувся додому, а відтак 1959-го, разом із Василем Турянчиком та воротарем Андрієм Гаваші, вирушив до Києва. Зарекомендував себе жорстким і відданим бійцем, володів сильним ударом із обох ніг, діяв переважно на обох флангах, однак, за потреби, закривав центральну ланку. В «Динамо» провів десятиліття, встиг чотири рази виграти чемпіонат СРСР, двічі перемогти в розіграшах радянської Чаші. Після цього пограв за «Зорю» з Ворошиловграда (1970)

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ та московське «Динамо» (1971–1972). З останньою командою досяг фіналу Кубка Кубків-1972. Регулярно виступав у збірній Союзу, де провів 41 матч, на його рахунку в її лавах вісім точних влучень. Півфіналіст ЧС-1966.

15. Олег Протасов (1964). Виученик школи «Дніпро-75», де здружився з Геннадієм Литовченком, із яким довго йшов нога в ногу. Провідний снайпер у літописі «Дніпра». Сумарно тричі (двічі у Дніпропетровську й одного разу в Києві) вигравав змагання голеадорів союзної ліги. Володар «Срібної бутси»-1985 із показником «35 забитих м’ячів у лізі», за підсумками сезону 49 разів брав ворота в усіх турнірах — обидва показники є рекордними для Союзу (хоч і не зовсім чесними…). Радянський Футболіст року в 1987-му. По закінченні того ж чемпіонату разом із Литовченком перейшов у «Динамо», де з «класичного» форварда зробили сучасного нападника: корисного, функціонального, здатного підігравати партнерам. Має по два комплекти золотих, срібних та бронзових медалей першостей СРСР. Третій призер юнацького Євро-1982, віце-чемпіон континенту 1988-го. Опісля довго й успішно виступав у першостях Греції та Японії.

14. Леонід Буряк (1953). Дехто називає його провідним виконавцем середини поля в радянському футболі: майстер довгої передачі (обома ногами), першокласний виконавець стандартних положень 1970-х — 1980-х, багато забивав. Народився в Одесі, провів два сезони в «Чорноморці» (1971–1972), викликався до молодіжної збірної. У «Динамо» заграв одразу, хоча двічі поривався втекти додому. Володар Кубка Кубків, Суперкубка УЄФА 1975 року, п’ятиразовий чемпіон СРСР. Коли в Києві його списали, опинився в столичному «Торпедо» (Костянтин Бєсков кликав до «Спартака», проте Валерій Лобановський «наклав вето» на перехід). По тому був Харків: якраз гравця такого високого рівня (хоч і вікового й фактично «стоячого»), розумного, з чудовим пасом бракувало команді, котра за його безпосередньої участі виграла Кубок Союзу-1988. Той матч, до слова, став останнім для Буряка в лавах «Металіста»: догравав Леонід у Фінляндії.

13. Віктор Фомін (1929–2007). Вважається, що, коли немає відеохроніки, найправдивіший портрет виконавця минулого дають газетні звіти з матчів: у такому випадку за підсумком 1950-х футболістом № 1 України є Віктор Фомін — гравець воістину неймовірний. По-перше, мав швидкість, що для крайнього форварда — вирішальний фактор (особливостями амплуа пояснюється те, що він небагато забивав, однак часто асистував). По-друге, володів фантастичної сили ударом: вирахували, що міг влупити м’ячем на 75 метрів! По-третє, ніколи не пасував навмання, його сильні передачі — переважно низові та прострільні — спрямовувались акурат на адресата. По-четверте, від природи отримав чудові фізичні дані: міцні ноги, широкі плечі, струнку поставу й дужий організм. Однаково багато зробив як для динамівців, із якими брав Кубок Союзу-1954, так і для «гірників» Донецька, де став співучасником дебютної радянської «бронзи» 1951-го.

12. Костянтин Щегоцький (1911–1989). Московський «Красний спорт» колись (1937 року) дав йому вичерпну атестацію: «Центрфорвард Костянтин Щегоцький — людина неймовірної працездатності. Під час матчу його можна бачити скрізь, на всіх ділянках поля. І скрізь він діє корисно. Він чудово комбінує, майстерно б’є по воротах. У гарячі хвилини спокійний. Напористий, але розважливий, добре обводить, але ніколи не «заводиться», не губиться, завжди надихає команду, виховує в ній волю до перемоги. Це один із найрозумніших гравців і, мабуть, найсильніший центр нападу в Радянському Союзі…». Перший геній національного футболу, хоч і народивсь у Москві. Вітчизняний гравець № 1 довоєнної ери. Найкращий футболіст цілого десятиліття (1930-ті) у СРСР (за опитуванням газети «Молода гвардія») та в Україні (рейтинг «УФ»). Зрештою,

21

БІБЛІОТЕКА «УФ» виконавець, арешт якого посередині сезону-1938 (НКВС «постарався») завадив київському «Динамо» виграти першість СРСР.

11. Олександр Заваров (1961). Фантастичний атакувальний хав, у 1980-х був на хорошому рахунку в Європі. Вихованець луганського футболу. В юності вважався наскільки талановитим, настільки ж «проблемним» гравцем. Починав у «Зорі», після чого разом із ростовським СКА став володарем Кубка СРСР 1981-го. Повернувся додому, а 1983 року відгукнувся на чергове запрошення «Динамо». Чудовий технар і розумник, прораховував ігрову ситуацію на кілька ходів уперед, створюючи зручні голеві ситуації для партнерів. Був передусім диспетчером, тому в «Ювентусі» не заграв, бо там хотіли бомбардира рівня Мішеля Платіні. Саме він відкрив рахунок у тріумфальному фіналі Кубка Кубків-1986, а в Турині брав участь у переможному розіграші Кубка УЄФА 1990 року. Найліпший футболіст Союзу 1986-го, двічі входив у десятку провідних виконавців континенту. Віце-чемпіон Старого Світу (1988). Завершував кар’єру у Франції («Нансі», «Сен-Дізьє»).

10. Андрій Біба (1937). Мабуть, «найрозкрученіший», найзірковіший футболіст України 1960-х, багатьма фахівцями сприймається як топовий вітчизняний майстер того десятиріччя. Корінний киянин розпочинав динамівську кар’єру в якості лівого півсереднього нападника. З часом, після появи в команді Віктора Маслова, перекваліфікувався на центрального розігрувального півоборонця — плеймейкера, й саме в такому ракурсі запам’ятався вболівальникам. По суті, був нашим прем’єрним представником у цьому амплуа — в його «класичному» вигляді, сформованому бразильцем Діді: мало рухався, проте володів феноменальними організаторськими здібностями, фантастично бачив поле, віддавав паси на будь-яку відстань. І при цьому — ігнорувався тренерами радянських збірних. Навіть виграш звання Футболіста року в СРСР (1966) не змінив ситуацію. У вересні 1965-го забив дебютний для клубів Союзу гол у єврокубках.

9. Анатолій Дем’яненко (1959). Гордість дніпропетровського футболу. Не горів особливим бажанням перебиратися в столичне «Динамо», та від долі втекти не зумів. Про що навряд чи пожалів. Правша, але прославився грою на протилежному фланзі оборони: німецькі журналісти визнали його лівим беком № 1 світу за підсумком 1980х. Вирізнявся невтомністю, швидкістю, сильним ударом, функціональністю, діями на атаку. Був справжнім лідером команди, довго капітанив. 1984 року, після серйозної хвороби батька, хотів повернутися додому, проте його відмовили, а наступні два сезони стали для нього «золотими» в Києві: 1985-го забив вісім м’ячів у чемпіонаті, був визнаний найліпшим гравцем Союзу, а 1986-го підняв над головою Кубок Кубків. Срібний призер Євро-1988. Опісля недовгих виступів у Німеччині та Польщі повернувся до «Динамо» вже в чемпіонат України.

8. Володимир Безсонов (1958). Про вихованця харківського футболу заговорили 1977 року, коли юнацька збірна СРСР стала чемпіоном світу: Безсонов забив два м’ячі у фіналі, отримав приз MVP турніру й звання майстра спорту міжнародного класу. До того моменту вже мав досвід виступу в лавах першої команди київського «Динамо». Виокремлювався мобільністю, самовідданістю, функціональністю, технікою. В історію «блакитно-білих» увійшов як універсал № 1: міг відіграти на будь-якій позиції в нападі, середній лінії та в обороні, однак із роками все частіше діяв як правий бек. Дуже часто отримував травми, а тому в повному обсязі відіграв лише один сезон (1980), що не заважало йому залишатися ключовим виконавцем у клубі та збірній. Догравав у Ізраїлі.

7. Василь Турянчик (1935). Чи не провідний футболіст «Динамо» 1960-х, центральний оборонець № 1 СРСР

DREAM TEAM

СИМВОЛІЧНА ЗБІРНА ФУТБОЛУ УКРАЇНИ Рудаков

Безсонов

Дем’яненко Голубєв

Войнов Мунтян

Турянчик

Колотов /к/ Серебряников

Шевченко (Бєланов)

Тренер: Лобановський

Блохін

того десятиліття. Народився в селі Чинадієві Закарпатської області. Виступав на всіх позиціях, крім воротарської: починав півзахисником, продовжив оборонцем, у нападі також бігав, а по тому знову повернувсь у середину поля. Перед тим, як переїхати до Києва, грав у збірній області, мукачівській «Червоній зірці», ужгородському «Спартаку» та львівському СКВО. В українську столицю запрошений 1959-го. Став першим в історії радянського футболу опорним півзахисником (тоді закарпатця називали «хвилерізом») — тренер Віктор Маслов розташував його перед парою центральних беків. Самовідданий, сказати б, жертовний спортсмен, красень-гол якого в матчі з московським «Торпедо» відкрив «блакитно-білим» шлях до прем’єрного радянського чемпіонства (1961). Його називали «футбольним гросмейстером»: попри амплуа, був технічним, пластичним і мудрим гравцем.

6. Віктор Серебряников (1940). Виходець із Запоріжжя дивовижно пов’язав одразу кілька поколінь столичного «Динамо»: в Києві з’явився влітку 1959 року, коли «блакитно-білі» ще не знали смаку чемпіонства, а на пенсію пішов чотириразовим володарем титулу. На п’яту медаль не награв (всього один матч у сезоні-1971). Передчасно повісити бутси на цвях 31-літньому футболістові довелося вимушено — 1970-го капітан «Динамо» зазнав дуже серйозної травми коліна, оперувати було марно. Півфіналіст ЧС-1966. Також виступав за юнацьку, другу, олімпійську збірні СРСР. Віртуозно виконував штрафні удари (м’яч летів по т.зв. «дузі Серебряникова»), виокремлювався тим, що під час бігу його статура вигиналась у фігуру, чимось схожу на скрипковий ключ. Пройшов шлях од правого інсайда до лівого півоборонця.

5. Віктор Колотов (1949–2000). Легендарний капітан «Динамо» 1970-х, один із найсильніших хавбеків у літописі європейського футболу. Народився в Татарстані, до появи в Україні (з Казані в Київ перебирався зі скандалом) виступав за місцевий «Рубін». Будучи гравцем команди першої ліги,

22 отримав виклик у національну збірну Союзу. Його працездатності вистачило б на двох: не простоював ні хвилини, пресингував противника в момент прийому м’яча на будь-якій ділянці поля, оборонявся біля власних воріт, довгими пасами виводив у прорив нападників, сам завершував атаки. Грав осмислено й раціонально, все підпорядковував конкретній задачі: на обводку в середині поля часу не гаяв, але в складній ситуації біля чужих воріт не боявся зіграти індивідуально. Зупинити Колотова, не порушуючи правил, було складно. Сповна відчув на собі увесь арсенал прийомів антифутболу: підніжки, накладки, удари по ногах. Переносив усе стоїчно, сам ніколи не опускався до аналогічних дій.

4. Володимир Мунтян (1946). Безумовно, один із провідних хавів Європи кінця 1960-х — першої половини 1970-х. Походить із Одещини. 1947-го разом із батьками переїхав до Києва. Запрошений динамівцями ще школярем, провів у цій команді всю кар’єру. Перший семиразовий чемпіон Союзу, після нього аналогічного успіху домігся лише Олег Блохін. За союзну репрезентацію провів 49 матчів, забив сім м’ячів. Учасник ЧС-1970, має «бронзу» Олімпіади-1976. Ігрову кар’єру закінчив вимушено — 1978 року потрапив у автокатастрофу. Хоча у 1980-му ще виходив на поле в складі столичного СКА, де виконував функції граючого тренера. Як писав Валерій Лобановський: «Цей півзахисник, який володів неповторним почерком та своєрідним баченням гри, демонстрував бездоганну техніку, по-котячому м’яке поводження з м’ячем, відмінну координацію, вміння миттєво ухвалювати правильні рішення й разом із тим завдати точний сильний удар…».

3. Юрій Войнов (1931–2003). Сприймається багатьма як провідний півоборонець радянського футболу за всі роки: технічний, із відмінними фізичними даними, працездатністю, баченням поля. Народивсь у Росії, сформувався в ленінградському «Зеніті», до Києва прибув наприкінці 1955-го. Тренери сприймали його як конструктора гри, виконавця, котрий зв’язує оборону й атаку, вага Юрія надто відчувалася під час травм. По завершенні шведського мундіалю (1958) увійшов до однієї з неофіційних збірних турніру, а московські журналісти того ж року нагородили його званням найліпшого футболіста Союзу. Влітку 1959-го «Динамо» пережило зміну генерацій: прийшов новий наставник і талановите поповнення з різних кінців республіки, функцію ж «зв’язківця» між «стариками» та молоддю виконав якраз Войнов, який став фундатором дебютного для УРСР чемпіонства 1961 року. Перший українець, який після війни застовпив стабільне місце у старті національної збірної СРСР. 1960 року став володарем Кубка Європи.

2. Андрій Шевченко (1976). Становлення проходив у школі «Динамо», рано дебютував за основу. Ключовий серед гравців творець успішного виступу «блакитно-білих» у Лізі чемпіонів УЄФА-1998/1999. Тоді ж став топ-снайпером турніру, а в кінці року увійшов у трійку провідних виконавців континенту (опитування France Football). 1999-го за рекордні (на той час) для України гроші перейшов у «Мілан», де перетворився на гранд-майстра: за підсумком 2004-го, третім серед українців, отримав «Золотий м’яч». Відкрив лік наших співвітчизників, які здобували головний континентальний турнір. Ранній Шевченко володів швидкістю та здатністю чудово працювати з м’ячем по всьому полю, був справжнім фантазером, у «Мілані» ж його перевчили, зробивши нападником карного майданчика. Досягши 30-ліття, помітно здав, не зміг звикнути до англійського футболу в «Челсі». Усугубив травму спини. Повернувшись у «Динамо», приніс багато користі. А нацзбірна без нього вигравати просто не вміла. Найліпший голеадор у літописі національного «соккера».

1. Олег Блохін (1952). Якщо стисло — наш історичний «№ 1». Його спортивний шлях — це чотири нерівні частини: попервах був «бігунком», який часто забивав, на швидкості втікаючи від оборонців; потім, улітку 1974-го,

ГЛОРІЯ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ виник «тотальний футбол», що змінив і його манеру — київська «11-ка» взяв за звичку маневрувати по всьому периметру атаки, відтягуватись углиб; на зорі 1980-х досяг зрілості — снайперських та швидкісних якостей не втратив, набувши організаторських; у другій dream team Валерія Лобановського виконував функції, радше, атакувального півоборонця, плеймейкера. Аскетизм у ставленні до себе дав йому довге життя в спорті (22 сезони, з яких 16 — на найвищому рівні). Автор більшості командних, гвардійських і бомбардирських рекордів радянського футболу, дебютний український володар «Золотого м’яча», єдиний вітчизняний футболіст, який відповідає всім параметрам поняття «геній».

P. S. При підготовці даного матеріалу цитатно використовувалися статті низки журналістів, а саме: Ігоря Бойка, Віктора Васильєва, Михайла Єрмакова, Олексія Іванова, Станіслава Крайового, Тетяни Лазарєвої, Івана Лінчевського, Кирила Макарчука, Володимира Миленка, Павла Морозова, Дмитра Москаленка, Павла Пилипчука, Івана Яремка.

23

БІБЛІОТЕКА «УФ»

ДЕТАЛІЗУЄМО

ЛЕГЕНДАРНІ АРБІТРИ ФУТБОЛУ УКРАЇНИ РЕЄСТР 5. Матвій ПІНСЬКИЙ 4. Степан РОМАНЕНКО 3. Костянтин ВИХРОВ

2. Микола БАЛАКІН-ст.

1. Мирослав СТУПАР

5. Матвій Пінський (1921). Про цього харків’янина енциклопедія «Российский футбол за 100 лет» пише: «Суддівством займавсь із 1946-го. У вищій лізі СРСР (1948‑1951, 1960–1969) провів 113 ігор. Довго працював викладачем ХПІ. Учасник війни, має бойові нагороди…». Загадковий восьмирічний пробіл у роботі пояснюється тим, що Пінського вислали до Сибіру. Арбітраж він і там не закинув, беручи участь у чемпіонаті міста Томська. Нещодавно в московському журналі «Футбол» з’явилася публікація, автор якої згадує Матвія Григоровича: «Інтелігентна, комунікабельна людина. Був худорлявий. Судив у подвійних гетрах: одні були чорні, другі — з білим комірцем. Мабуть, аби ноги міцнішими здавалися. Хоча насправді відзначався хорошою фізпідготовкою: рухливий, завжди встигав у потрібне місце в потрібний час…». Найперший українець, внесений у щорічний список чільних радянських рефері (сезон-1950, десяте місце). Займався виучкою молодших колег. Після розпаду Союзу виїхав із родиною в США, де й мешкає по сьогодні.

4. Степан Романенко (1891–1974). Очевидно, топовий вітчизняний man in black довоєнного періоду. Людина, котра почала судити, ледь досягши повноліття, потрудившись на цій ниві майже три декади (1913–1941). Причому довго бігав зі свистком, паралельно виступаючи в харківському чемпіонаті як голкіпер. Досяг усесоюзної категорії (1934), хоча в радянській першості серед клубних команд, через вік, провів усього шість матчів. Бездоганно відсудив фінал дебютного Кубка УСРР сезону-1936. Обслуговував численні зустрічі на міському, республіканському, державному та міжнародному рівнях. Вирізнявся чесністю, холоднокровністю, володів педагогічними здібностями, відкидав буквоїдство при трактовці правил гри. Восени 1927-го очолив щойно створену Українську колегію суддів — прообраз сучасного Комітету арбітрів. За дев’ять років заснував аналогічну структуру муніципального масштабу в рідному Харкові. Опісля Другої світової тривалий час присвятив викладацькій роботі, видав чотири навчальні посібники з футболу й одну брошуру.

3. Костянтин Вихров (1937). Справдешня жива легенда, метр національного суддівського корпусу. Понад два десятиріччя (1965–1986) обслуговував поєдинки радянської «вишки». Трудився також на міжнародних полях — в євротурнірах і у відбіркових раундах змагань для збірних. Регулярно опинявся в реєстрі провідних рефері республіки, а за підсумком 1976-го потрапив до десятки найліпших у СРСР. У його послужному списку понад 1000 відпрацьованих ігор. Володів інтелігентним стилем, був урівноваженим, стриманим, достоту демократичним, відкритим до гравців, хоча й не вступав із ними в дискусії, знав закон і вмів його застосувати (іноді, правда, втрапляв у гучні скандали, що наводить на роздуми…). Ще будучи «в строю», почав викладацьку діяльність у київському Інфізі. Виконував функції делегата ФФУ (1988– 2008) та УЄФА (1993–2008), президента Асоціації футбольних арбітрів України (1991–1998), перебував на інших відповідальних керівних посадах — як за радянських часів, так і впродовж періоду Незалежності. Лауреат численних медалей, нагород, автор 18 книг і посібників, майже двохсот наукових, а також учбово-методичних публікацій.

2. Микола Балакін-ст. (1911–1992). Наш прем’єрний суддя, хто отримав категорію ФІФА (1964 рік). До Другої світової був відомим гравцем: виступав на позиції правого крайнього форварда, захищаючи кольори київських команд «Локомотив» та «Динамо». Сезоном-1947 перекваліфікувався на арбітраж. У всесоюзному чемпіонаті елітного класу «А» провів 90 ігор у 1950‑1965 роках, паралельно встигнувши на короткий термін (посередині 1959-го) очолити новостворену Федерацію футболу УРСР. Друг Миколи Латишева, сповідував аналогічні принципи: відзначався впевненістю в собі, стриманістю, коректністю. Згодом довго керував профільною республіканською Колегією.

1. Мирослав Ступар (1941). Однозначно найвідоміший на планеті вітчизняний рефері. Судити почав 1970-го, будучи 29-літнім. Через шість років уже проводив ігри вищого ешелону першості Союзу, також дебютувавши в єврокубках. За півтора десятиліття професійної кар’єри брав участь у понад двохсот зустрічах — переважно як головний арбітр, інколи виконував обов’язки лайнсмена. За його плечима — чотири фінали Кубка СРСР, робота на Спартакіаді-1979, московській Олімпіаді та іспанському мундіалі. Якраз на останньому турнірі (де був єдиним совєцьким суддею та першим українцем на змаганнях такого рангу) став знаменитим… у негативному плані: під час поєдинку Франція — Кувейт, опинившись у складній ситуації, проявив непослідовність, за що був дискваліфікований ФІФА. Тільки через чверть сторіччя, після появи нового офіційного посібника з тлумаченнями правил, з’ясувалося, що 1982-го він не помилився. Був повпредом «класичної» радянської школи: фіксував порушення, керуючись не тільки буквою, а й духом гри, працював спокійно, впевнено, неупереджено.

P. P. S. Прискіпливий читач помітить, що сумарно у десяти наших реєстрах налічується не 250 позицій, як заявлено, а 255: річ у тім, що четверо осіб — Олег Блохін, Анатолій Бишовець, Валерій Лобановський та Олег Базилевич присутні в двох списках — найліпших гравців та тренерів, натомість Володимир Маслаченко удостоївся честі бути як серед легендарних кіперів, так і журналістів.

250 ЛЕГЕНД ЗА 120 РОКІВ ІСНУВАННЯ

СПЕЦПРОЕКТ ВОЛОДИМИРА БАНЯСА БІБЛІОТЕКА «УФ»

14 ЛИПНЯ 1894 РОКУ ОФІЦІЙНО ВВАЖАЄТЬСЯ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВАРІАНТУ ГРИ «11х11»