Yuvilyari Banias

Володимир БАНЯС

Бібліотека «Українського футболу»: рік 2013-й

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

2

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

уф

. З метою уникнути непорозуміння та зайвих запитань одразу попереджаю: «Ювіляри місяця» — то не енциклопедичний довідник, який повідомляє імена всіх, хто народився/спочив такого-то дня, це винятково суб’єктивні матеріли, героями яких стали певні футболісти-іменинники, про яких захотів написати автор цих рядків. Тобто не варто шукати тут традиційних біографічних даних: місце-день-обставини народження, перелік команд, за які виступав, що виграв… Також я зробив усе можливе, аби уникнути штампів і згадки даних, що відомі всім. Просто хотілося періодично дещо чудернацьки вести оповідь про людей, які варті того, аби про них якраз переповідали, а не переписували дані з книжок або Інтернету… Замість P. S.: так, я усвідомлюю, що іменник «Ювіляри» вжитий мною в значенні, що не зовсім відповідає нормам літературної мови, проте саме така назва рубрики прижилась у газеті «Український футбол». Автор

zzСІЧЕНЬ СТАНІСЛАВ ЛЕУТА Спочив 28 січня 1980 року. Футболіст-загадка: й досі достеменно не відомо, де ж народився один із топових півоборонців колишнього Союзу 1920‑х — 1930‑х… Вітчизняні історики дотримуються такої версії: Батьківщиною Станіслава Вікентійовича Леути є Україна, конкретніше — місто Миколаїв (який на той час входив до складу Херсонської губернії). Натомість наші сусіди вважають, що

достовірнішими є дані про північніше походження майстра: нібито народився той у місті Новий Двір Віленської губернії — сьогодні це Гродненська область Білорусі. Не знаю, на чому ґрунтується друга думка, проте перша, якщо не помиляюся, лише на спогадах Рафаїла Фельдштейна, багаторічного адміністратора київського «Динамо», котрий стверджував, що місце народження Леути — Миколаїв, і саме там він почав грати у футбол за місцеву команду «Спортинг» (1917–1920 роки). Хтозна, де правда… І як тоді сприймати точний день появи на світ Станіслава: виходить, дата є, а місця — немає?

zzЛЮТИЙ СТЕНЛІ МЕТТЬЮЗ Народився 1 лютого 1915 року, спочив 23 лютого 2000 року. Цьогорічного другого травня «прогресивна громадськість» не тільки Англії, а й усього футбольно стурбованого світу спробувала згадати один матч рівно шістдесятирічної давнини: другого травня 1953‑го відбувся черговий фінал Кубка Англії, в якому «Блекпул Сіті» здолав «Болтон Вондерерс» — 4:3, і той поєдинок історично примітний у кількох аспектах… По-перше, він зберігся на відео, причому в доволі хорошій (чорно-білій) якості: вважається, що це — чи не найдавніша футбольна зустріч офіційного характеру з усіх, які «дожили» до наших днів у відеоформаті (важлива заувага: йдеться саме про повну гру, всі 90 хвилин, а не окремі фрагменти).

По-друге, той фінал на батьківщині футболу вже понад півсторіччя інтерпретують як один із найкрасивіших матчів «усіх часів» — подаю його коротенький «сюжет»: «Болтон» швидко, вже на другій хвилині, відкрив рахунок; іще в першому таймі «Блекпул» відігрався, проте невдовзі, по перерві, болтонці вели — 3:1; на 68‑й хвилині блекпулці, керовані правим крайнім нападником на прізвище Меттьюз, відквитали один гол, відтак зустріч «затихла»; вирішальними стали 89‑та і 90+2‑га хвилини, коли формальні господарі поля несподівано (мабуть, для себе також — суджу з реакції партнерів сера Стенлі…) вирвали перемогу, а разом із нею — єдиний національний Кубок для дуже й дуже скромної помаранчево‑білої команди. По-третє, «профільні» англійські журналісти та історики одразу визнали той поєдинок ледь не найкращим у ігровій кар’єрі Меттьюза, котра, на хвильку, тривала 33 сезони: він хоч і не забив (до слова, відзначався Стенлі нечасто, маючи

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

сумарні 71 гол у 701‑му офіційному матчі, проте це й не дивно для його амплуа крайнього нападника — в усі часи основним завданням цього типу виконавців було забезпечення центрфорвардів результативними пасами), проте віддав три голеві передачі, причому дві останні, вирішальні, коли рахунок ставав 3:3 і 4:3 відповідно… Його «коронка» виглядала так… Швидкий пробіг правою бровкою, несподівана зупинка й передача (зазвичай прострільна низова) в центр карного майданчика; одначе перед тим, як віддати незмінно зрячий пас, Меттьюз робив щось дивовижне й унікальне: тримаючи м’яча (тіло — діагонально землі, руки — за спиною), «розхитував» захисника, котрий намагався відібрати в нього кулю, широкими різкими рухами тулубом — праворучліворуч, ліворуч-праворуч, унаслідок чого опонент або падав на газон, або, не витримуючи тієї вібраційної «завихрені», відключався з боротьби. …Якщо не враховувати різних відеонарізок, «у ділі» сера Стенлі Меттьюза я бачив небагато: по суті, базовим для мене зостається єдиний матч — отой оповитий славою фінал англійського Кубка-1953. Дивлячись у запису відповідний репортаж, незмінно ловив себе на думці, що мої враження мають конкретно бінарний характер: ніби й хороша гра у виконанні справжніх майстрів, але «щось у ній не те». Смію припустити таке: схожі фрази («щось тоді було не те», «якось не так колись грали») виникають у кожного поціновувача гри в шкіряний м’яч, коли той вирішує власноруч (власновіч?) перевірити, чи відповідають істині розповіді про видатних футболістів минулого. Часто ота «індивідуальна ревізія» завершується розчаруванням; інколи навіть крахом ілюзій дитинства: тоді виникає думка, що тебе обманули, а всі оповідачі про «діла славні, діла минувшини» — казкарі, байкарі, а то й узагалі — брехуни. Відтак з’являється лячне відчуття, наче з-під ніг земля втікає, перетворюється в хисткий болотний пісок, мул, за яким — власне, болото. Твань відсутності авторитетів, необхідної людській душі ієрархії цінностей. Чимось це схоже на дитячий шок від осягнення інформації про Святого Миколая (Діда Мороза). У такій ситуації найпростіше — розчаруватися. А ще — досхочу набратися відчуття презирства до тих, уже трохи схиблених (час, час…) дідусів, які ганяли м’яча в далеких 1950‑х — 1960‑х: вони, припустімо, розповідають, що Едуард Стрельцов був генієм, натомість актуальний перегляд кількох ігор за участі московського торпедівця демонструє загалом «стоячого» форварда. Така жорстока «несумісність» — повіданого з баченим — виникає майже в усіх випадках особистої «зустрічі»

3

з тим, «старим», футболом. Ось і Пеле якось уже не сприймається Королем: хроніка з його присутністю вражає насамперед тим, наскільки ж повільною була тогочасна гра… Проте вищеописаний шлях, повторюю, — найпростіший. І він, насмілюся стверджувати, од лукавого. Стартовий крок у процесі «повернення до першооснов» може бути цілком випадковим. Ось, приміром, спробуйте передивитися сьогодні гру, яка ще буквально вчора викликала захоплення: вас неодмінно чекає розчарування — в тій чи іншій мірі. Відтак «поверніться» до того ж матчу за рік, за п’ять — недовіра до «себе колишнього», до минулих емоцій постійно зростатиме… Щоразу, здійснюючи цю нехитру «операцію», переживатимете той же ефект. І тут стане в нагоді чиясь фраза: «Життя не можна прожити двічі». Так і у футболі: істинними є враження од матчу, здобуті «тут і тепер», натомість повторний перегляд — фальшивий, адже вам відомо все те (рахунок, голеві моменти, помилки й дії арбітра, загалом — розвиток гри…), чого не може бути відомо під час споглядання спортивного дійства в теперішньому часі. Так надходить перше сутнісне розуміння: ті, хто розповідає/пише про славетних героїв днів дуже давноминулих, не казкарі й байкарі, а тим паче — не брехуни: вони-бо керуються істинними, тобто першими імпресіями від гри, а ми, переглядаючи її постфактум через роки-десятиліття, дивимося на футбол через скривлену часом призму. …А згодом приходить і сутнісне розуміння № 2: історія — рано чи пізно, частково або цілком — трансформується в міф. Протистояти цьому процесу неможливо: атрибутом людської психіки є схильність до вибіркового запам’ятовування речей, явищ і подій, до їхньої «фільтрації» на важливі й не дуже, а з часом — їхнього викривлення та фальшування (вживаю термін у нейтральному значенні). Й загалом драматизувати цей момент не варто. Припустімо, один давній грек на ім’я Аристотель вважав, що: «поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію, — поезія говорить більше про загальне, а історія — про окреме». Адже «фізичну» історію, за висловом іншого філософа (українського), можна лише «взяти до уваги», натомість історія міфологізована — це щось значно цікавіше: тут є місце подвигу, свого роду казковості чи взагалі — диву. А ще міфологізована історія часом буває правдивіша за подієву, бо концентрується на суті події, відкидаючи її поверхневий «кожух»… Відтак усіх футболістів і зроблене ними варто сприймати насамперед у контексті їхньої епохи. Отож якщо сучасники Стенлі Меттьюза

4

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

вважали його геніальним футболістом, значить, таким він і був. Як і Едуард Стрельцов. І Костянтин Щегоцький — також.

ЙОЗЕФ ВЕНГЛОШ Народився 18 лютого 1936 року. За три роки, якщо на то буде Воля Божа, вся футбольна планета відзначатиме (причому з боку ФІФА це відбуватиметься на офіційному рівні) 80‑ліття Йозефа Венглоша — феноменального наставника зі Словаччини, котрий упродовж чотирьох декад працював із 16‑ма командами (клубними та збірними) десяти країн і трьох континентів!.. Австралія (!), ЧССР, Португалія, Малайзія (!!!), Англія, Туреччина, Словаччина, Оман (!!), Шотландія, Японія… У кого ще знайдемо подібний послужний список місць роботи? Такі тренери є — одразу згадуються югослави Велибор (Бора) Мілутинович і Томислав Івич — проте їх ой як небагато… Й наскільки нерівним був його професійний шлях у географічному вимірі, настільки ж він кривий у плані спортивних результатів. Із одного боку, бачимо два «золота» чехословацької ліги, сенсаційну перемогу на чемпіонаті Європи 1976‑го (так, збірну ЧССР очолював тоді Вацлав Єжек, Венглош виконував функції помічника, проте всі фахівці говорять про рівноправність пари тренерів) та бронзові медалі цього ж турніру, що пройшов за чотири роки. З іншого — невдачі-провали в португальському, англійському, турецькому, шотландському чемпіонатах. …У 30‑літньому віці він завершив ігрову кар’єру, бо тяжко захворів на гепатит. Аби вижити, поїхав на лікування до Зеленого континенту (і як його випустили зі соцтабору?), де й став невдовзі коучем. Мабуть, відтоді ж підхопив інше «захворювання»: тягу до знань і всього нового. Тому згодом не лише адаптовував у себе на Батьківщині найактуальніші тактичні видумки Заходу, а й завжди знаходив час на навчання: захистив кандидатську з аспектів фізичного виховання, маючи навики спеціаліста психології.

АНДРІЙ НЕСМАЧНИЙ Народився 28 лютого 1979 року. Дебют Андрія Миколайовича Несмачного у «справжньому» футболі був настільки приголомшливий, що за часів

уф

Незалежності рівних йому набереться не більше десятка… Останнього дня зими високосного 2000 року київське «Динамо» приймало вдома норвезький «Русенборг» у рамках матчу другого групового раунду євроліги. Основний лівий хав нашої команди — незамінний доти Віталій Косовський — зазнав складної травми (від якої й не одужав), отож Валерій Лобановський мусив шукати для нього заміну. Знайшов — і то яку! Метр пересунув у півзахист номінального захисника Каху Каладзе, а місце, що вивільнилося, зайняв гравець дублюючого складу на прізвище Несмачний. Людині, котра не бачила той феноменальний поєдинок (один гол Сергія Реброва ударом із сорока метрів чого вартий!), не зрозуміє мене, коли я скажу, мовляв, у його очевидців склалося враження, що дебютанта Несмачного очікує світова слава. Те, як зіграв того дня Андрій, було чимось настільки вражаючим і яскравим, що пам’ять про це не стирається! 20‑річний хлопчина, котрий іще восени місив грязюку полів‑городів першої ліги, князював на полі: невтомно курсував по всьому флангу; мав невисокий брак у передачах; фінтив (!), без проблем обводив одного-двох (!!) опонентів; гармонійно зміщувався ближче до центральної вісі. Після цього в одному столичному виданні з’явився репортаж, де автор порівнював популярність Несмачного з… бітломанією: мовляв, він бачив, як Андрій утікав од цілої групи фанатів, які хотіли чи-то взяти в гравця автограф, чи-то «позичити» на сувеніри певний елемент гардеробу… Відтоді ось уже десятиліття мене непокоїть запитання: чому все це не знайшло продовження в майбутньому? Конкретніше: чому Несмачний не виріс у зірку континентального штибу? Чому й куди зникло багато чого з того, що він так класно робив на перших порах: легкий біг; здатність нестандартно мислити й фінтити; вміння повсякчас підтримувати невисокий коефіцієнт браку при передачах; переміщуватися в центр і на протилежний правий фланг, а не лише монотонно борознити «рідну» ліву бровку. Частково відповідь дав сам Андрій: в одному з інтерв’ю корінний кримчанин зізнався, що у минулому наробив чимало помилок, які вплинули на його кар’єру, зокрема, частенько порушував режим. А це, знаєте, така біда, котра, наче той магніт, притягує до себе десяток інших неприємностей… Ось вам приклад — можливо, він трохи недоречний і надуманий, та все ж: спробуйте порівняти ігрові досягнення та вагу у футболі двох наших гравців 1979 року народження — Несмачного й Анатолія Тимощука. Отож… Причому за рівнем

уф

5

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

природного обдарування лучанин поступався сімферопольцю, проте вчасно зрозумів, що лише крайній професіоналізм дасть змогу досягти у грі мільйонів чогось по-справжньому вартісного. Києводинамівець збагнути це так і не зміг. Нині при згадці про Несмачного в моїй пам’яті спливають три основні спогади. Про перший я вже розповів. Поділюся з іншими двома… Отже, літо 2006‑го, Німеччина, мундіаль, 1/8 фіналу, гра зі Швейцарією. Гра, котру Андрій провів на рівні екстра-класу, — по суті, це був його останній визначний поєдинок. Я тоді спостерігав і думав, що наш лівий бек не робить нічого особливого — він «усього-на-всього» старається. Виконує те, що професіонал зобов’язаний робити щоматчу. Те, що невпинно робить, приміром, згадуваний Тимощук… І ще один спогад, останній. Той же рік, за кілька місяців до мундіалю, фінал національного Кубка,

«Динамо» грає із запорізьким «Металургом». Якимось дивом я купив квиток на НСК «Олімпійський» у фан-сектор господарів, тому після фінального свистка під час кола пошани київська команда в повному складі підбігла близько до нас. Відтак я зумів пильно роздивитися те, як «блакитно-білі» реагували на здобуття Чаші. Хтось — як-от серб Горан Гавранчич — щиро радів. Хтось — наприклад, бразилець Родольфо — радів по-дитячому. Реакція ж на перемогу Андрія Несмачного виявилася просто приголомшливою: з усього було видно, наскільки байдуже йому те, що він — уже вкотре — виграв «якийсь там Кубок», і як палко він прагне піти в душ, помитися, сісти в машину й поїхати додому… Кажуть, коли тебе не засмучують поразки, а перемоги не приносять задоволення, треба або купувати револьвера, або щось радикально змінювати.

zzБЕРЕЗЕНЬ ВОЛОДИМИР БЕЗСОНОВ Народився 5 березня 1958 року. Володимир Васильович Безсонов, один із топових футболістів колишнього СРСР та України 1970‑х — 1980‑х, у народному сприйнятті звужений до двох думок, й обидві слід назвати міфами. Перша: він не реалізував сповна увесь свій потенціал, адже зазнав надто багатьох травм — самих операцій, за певними даними, було понад 80. Друга: йому не пощастило у великій грі, бо наставник київського «Динамо» Валерій Лобановський перевів атакувального, за натурою, гравця спочатку в півзахист, а згодом — у оборону, на місце крайнього бека… Все-таки цікавий момент: як теза, висловлена кимось (навіть тоді, коли вона не підкріплена реальністю), з плином часу починає сприйматися всіма за істину в останній інстанції. Якоїсь миті навіть затуляючи собою дійсність… Так і з Безсоновим. Припустімо, версія про травми: справді, вони були — аж понад міру, тож про таких гравців кажуть — «порцелянові». Проте вже тоді, три десятиліття тому, в середовищі київських уболівальників побутували вражаючі розповіді про життя-буття окремих динамівців, про їхні «стосунки» з дияволічним зеленим змієм, а нашому героєві в отих розповідях завжди відводилося «чільне» місце. Усе розставив сам Володимир Васильович, кілька років тому давши інтерв’ю, де сказав журналістові:

«Я за життя випив горілки більше, ніж ти борщу з’їв!» А ви кажете — травми… Я насправді не маю наміру лізти людині в душу, тим паче — засуджувати її. Просто… Ну, інколи не треба драматизувати ситуацію. …Те ж саме стосується історії зі «злостивим Лобаном», який «поламав кар’єру» уродженцю харківського футболу. Коли чую подібні розмови, мені хочеться запитати в людини, котра їх розповсюджує, одне: а ви пам’ятаєте, як грав Безсонов? Пам’ятаєте, що він не мав цілої низки рис, потрібних для форварда? Що він був недостатньо швидким і надто габаритним, не володів «відчуттям гола» й необхідним точним ударом?.. І що світлої пам’яті Валерій Васильович усе зробив правильно: спочатку переніс молодого футболіста, здатного багато рухатися, в півзахист, а потім, коли гравець подорослішав, але витривалості не втратив, зробив його фланговим оборонцем… Насправді ж Безсонов — видатний гравець. І один із найкращих на континенті в 1980‑х. А те, що могло бути більше… всяке у житті трапляється.

ОЛЕГ КУЗНЄЦОВ Народився 22 березня 1963 року. Уродженець славного східнонімецького міста Магдебурга Олег Володимирович Кузнєцов

6

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

мав репутацію жорсткого, інколи навіть — жорстокого та брутального захисника… До Києва він приїхав 1983 року, де Юрій Морозов — тренер, який тимчасово замінив Валерія Лобановського, приготував йому місце стопера — переднього центрального оборонця. До слова: в результаті цього кроку Сергій Балтача, який досі діяв на зазначеній позиції, відтягнувся ближче до голкіпера, опанувавши амплуа ліберо, цілком комфортно почуваючи себе там аж до закінчення кар’єри. У середовищі київських уболівальників улюбленцем Кузнєцов не вважався, бо був, як і майже всі центрбеки, тим, хто рояль тягне за собою, щоби інші на ньому вигравали. Олег і справді не феєрив на полі: діяв просто, віддаючи м’яч на ближнього, проте інколи його високу постать можна було помітити в якості зав’язі результативної атаки, коли він, пройшовши з десяток метрів, робив хорошу передачу своїм хавбекам. І він направду був жорстким, але ж усі оборонці такі: футболісти-бо, які виконують відповідні функції, за визначенням менш технічні, ніж гравці атакувального плану, тож і змушені даний фактор компенсувати «додатковими». Ось розповідають, що Юхим Школьников — наставник чернігівської «Десни», де грав Кузнєцов, уже тоді всім казав, що Олег невдовзі червоно-білу майку збірної СРСР зодягне. І якось один журналіст парирував: «У такому разі мені жаль нашу національну команду». …Дві вершини кар’єри Кузнєцова — то виграний фінал Кубка Кубків‑1986 і… програний вирішальний поєдинок чемпіонату Європи-1988. У першому випадку статний блондин, як і зазвичай, відіграв надійно і майже без помилок, у другому не зіграв через дискваліфікацію. Міркують, що саме через відсутність Кузі збірна СРСР поступилася (хоча навіть у тій злощасній грі зі збірною Голландії все неоднозначно: кажуть про помилку радянського воротаря після удару Марко ван Бастена і про невдалий штучний офсайд наших оборонців перед голом Рууда Гулліта, втім, забувають, що, окрім цих епізодів, підкошена центральна ланка оборони «совєтів» не допускала помарок!)… …Попри все, києводинамівець реально був першокласним футболістом — недарма 2010 року словенська історико-статистична фундація Xtratime Community відвела йому 23‑є місце в списку найкращих центральних захисників Східної Європи «всіх часів».

уф ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛИЧЕНКО Народився 30 березня 1963 року.

Нинішній спортивний директор ФК «Динамо» Олексій Олександрович Михайличенко також сприймається в українському суспільстві як великий міф: у першій команді киян він дебютував 1981‑го, до основи наблизився 1986‑го, оминувши, втім, «золоту» дружину, яка вдруге привезла Кубок Кубків, а по-справжньому закріпився у старті найкращого клубу України з 1987 року… У «Динамо» з постаті Олексія Олександровича вже давно зробили жупел: коли в Києві якийсь футболіст надто тривалий час сидить у запасі, в дублі, нам кажуть, що колись Михайличенка Лобановський так само довго «маринував», і ось що вийшло в підсумку! А насправді, по-перше, ми не знаємо, чому високий блондинистий хлопчина, на якого у столиці України люди ходили вже тоді, коли той у дублі виступав, так подовгу тримався блакитно-білої футболки. По-друге, його випадок не є й не може бути показовим: виконавця, котрий роками не здатен вийти нагору, слід переводити на інше робоче місце. Бо динамівський клуб уже надто довго має «славу» могильника талантів: то діючи за принципом «сам не гам…», не відпускаючи своїх гравців, то створюючи для них такі умови, що ті самі нікуди йти не хочуть. …Особисто для мене Михайличенко — то людина двох, якщо хочете, картинок. Перша — він направду був мегафутболістом, якого відтоді в Києві немає й невідомо коли з’явиться. По суті, Льосик, як лагідно називала його динамівська публіка, гравець № 1 колишнього Союзу другої половини 1980‑х. «Золотою» для нього виявилася трирічка — від зими 1987‑го по весну 1990‑го, а його «фірмова» манера гри… ну, вона була винятковою! Олексій діяв по всій центрвісі поля: де-юре будучи півзахисником, він дуже глибоко сідав углиб, відкриваючи атаки біля власного штрафного, часто опиняючись на позиції центрального нападника, відповідним чином вирішуючи голеві епізоди. Найбільше заворожувало те, як він рухався: зігнутий (в окремі моменти — ледь не паралельно землі!), з довгими ногами та широким кроком, він за лічені секунди долав великі відстані, розганяючи атакувальні пориви команди, роздаючи партнерам точні паси (найчастіше — діагональні)… Картинка № 2 — це еволюція його характеру: наскільки щирий та відкритий був Михайличенко за часів ігрової кар’єри, й настільки в’їдливий та різкий є вже Олексій Олександрович нині, після багаторічного «тісного спілкування» з братами Суркісами… Змушений був?

уф

7

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

zzКВІТЕНЬ МИХАЙЛО КОМАН Народився 1 квітня 1928 року. Закарпатський нападник Михайло Михайлович Коман — найліпший, за опитуванням нашої газети, футболіст України 1950‑х — парадоксальним чином і Божою милістю двічі за своє життя зумів обійти нібито фатальні обставини буття, своєрідно перехитрити долю… Спочатку, в 11‑річному віці, вижив у час, коли Срібною Землею заволоділа хортиська Угорщина, особливо не церемонячись із «русинським» — українським — населенням. Відтак він відбувся як першокласний нападник, хоча мав небагато даних для цього: не було в субтильного Мігалька ні швидкості, ні удару (жодною ногою), ні зросту, ні фізичної витривалості. Техніки, за великим рахунком, теж. Однак усе це компенсувалося прудкістю та феноменальним голевим чуттям, умінням «тут і тепер» опинитися там, де треба, де не буде захисників. Коман став чи не першим форвардом у нашій історії, хто набагато раніше випередив німця Герда Мюллера в так званому «безестетичному» ставленні до забивання м’ячів: як відомо, нападник «Баварії» мовив якось, що байдуже, чим узяти ворота, ногою чи сідницями — Михайло Михайлович, хоч і не казав такого ніколи, керувався аналогічними методами. Зокрема, «кришталевого» для Києва 1954 року він був автором вирішального гола у фіналі Кубка СРСР, проведеного… рукою: арбітр не побачив порушення через туман! Тож і не дивно, що, за підрахунком групи статистиків київського «Динамо», Коман став найпершим футболістом в історії столичної команди, який забив за неї понад 200 м’ячів, — тут ідеться про поєдинки всіх рівнів, себто крім офіційних (чемпіонат плюс Кубок СРСР) враховуються й неофіційні (товариські й міжнародні товариські матчі). …У приватних бесідах Михайло Михайлович — завше в сльозах — розповідає про вражаючий випадок зі свого дитинства. Випадок, який є індивідуальним варіантом ситуації, коли «маленька» людина стикається з історією. Таке трапляється з кожним із нас, а в літературному плані про це найкраще (як на мій смак) написав француз Гі де Мопассан у новелі «Двоє друзів»… Отже, березень 1939 року. Закарпаття. Незабутній час короткого існування держави під назвою Карпатська Україна. Окрилені діяльністю видатного політика Августина Волошина, мешканці

краю — переважно молодь — піднялися супроти хортиської Угорщини на завідомо програшну битву. Переважаючі кількісно, краще оснащені технічно мадярські сили зі значними зусиллями подолали опір юних захисників Срібної Землі, жорстоко розправившись із тими, хто не загинув на полях битв: тоді, в другій половині першого місяця весни 1939‑го, по всьому Закарпаттю відбувалися масові розстріли — чи не в кожному селі угорці вишикували в «шеренги» молодих людей, які воювали на боці українських сил (або ж їх підозрювали в цьому), і… Так ось свідком однієї з таких трагедій був маленький Мігалько Коман, який, зачаївшись у хащах на березі річки, на власні очі бачив екзекуцію — наглу смерть кількох десятків хлопчиків (саме це слово вживає екс-гравець «Динамо»). …Мене з цього приводу вельми цікавить, чому ні я, ні будь-хто ніколи ніде про це не читав: Михайло Михайлович дав купу інтерв’ю, а цю тему чомусь оминав. Хоча, підозрюю, оминав не він, а журналісти. І справді — «кому це потрібно»? Хіба може така «немодна» тема зацікавити сучасних інтернетівських «майстрів пера та мікрофона», котрі в наших футбольних ветеранів питають лише про те, скільки ті заробляли, скільки випивали, а також наскільки доступними були тогочасні дівчата… Й дещо наостанок. У 2000–2005 роках автор цих рядків навчався в одному столичному виші, мешкаючи в гуртожитку на Проспекті науки. Протягом того часу, повертаючись додому в першому тролейбусі, я тричі зустрічав у ньому Комана, проте жодного разу так і не наважився підійти до нього. …Нині Михайло Михайлович — це дідусь зі світлим поглядом. Два роки тому, завітавши до нього, я так і не наважився запитати, коли востаннє він був на малій батьківщині.

МИХАЙЛО БУТУСОВ Спочив 11 квітня 1963 року. Упродовж 1920‑х радянський спорт не знав персонажа, популярнішого за футболіста Михайла Павловича Бутусова, одного зі знаменитої шестірки братів… Його завжди вважали гравцем № 1 у колишньому СРСР довоєнного часу. Його удар оспівували, складали небилиці: ніби в одному матчі він убив мавпу, розміщену, для потіхи публіки, на перекладині воріт, а в іншій грі — послав на той світ

8

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

турецького воротаря. На лівій нозі він носив наколінник (фіксуючу пов’язку), відтак публіка, необізнана в тонкощах гри, вигадала версію, буцімто високе начальство заборонило Михайлові Павловичу отією лівою бити, мовляв, саме нею, робочою, він відбирав життя в людей і мавп. А потім прийшли нові часи та переосмислення минулого. Отож люди, для яких Бутусов був лише відлунням днів давноминулих, почали обґрунтовано ставити під сумнів його вміння/талант. По-перше, вдома він виступав лише в чемпіонаті Ленінграда, а за рубежем — у товариських поєдинках із т.зв. «робітничими колективами», утвореними звичайними працівниками заводів і фабрик Західної Європи. По-друге, багатьох дивувала, м’яко кажучи, міцна комплекція Михайла Павловича: мовляв, якщо він, із такими габаритами, вважався тоді найкращим, то який же був загальний рівень гри в СРСР? …Менше з тим: у тому футболі було щось таке, чого сьогодні немає й ніколи вже не буде. Щось хороше. Прочитайте бодай автобіографію Костянтина Щегоцького. Й Михайло Бутусов — серед фронтальних героїв часу.

ЮРІЙ ЗУБАЧ Спочив 20 квітня 2010 року. Можу (й мушу) без пафосу і лукавства сказати, що мав змогу одного разу поспілкуватися з Юрієм Антоновичем Зубачем — найкращим футболістом Західної України 1940‑х. І нехай те спілкування було заочним, не «обличчя в обличчя» — байдуже: сам факт коротенької бесіди з людиною, про яких заведено казати, що «нині таких не роблять», примушує пригадати фразу письменника Антуана де Сент-Екзюпері про розмову, як «найбільшу цінність людського життя». Усе було так… Узимку 2010‑го, тоді, коли Юрій Антонович уже лежав у лікарні (там і полинув у засвіти), його друг та мій хороший приятель — львівський журналіст Олександр Паук, учергове завітавши до колишнього кумира галицької публіки (подейкують, більше Зубача ніхто не провідував…), передав йому слухавку й ми трохи погомоніли. Основна тема розмови стосувалася матчу між київським та львівським «Динамо» (саме там на той момент і виступав Студебекер) 1944 року в рамках Кубка УРСР. Допомога Юрія Антоновича тим була цінна, що він мав унікальну, без жодних перебільшень, пам’ять: в окремих випадках міг назвати склади, авторів забитих м’ячів, суддів у матчах півсторічної давнини!.. Коротше, за ті безцінні

уф

хвилини нашої бесіди Зубач повідомив мені аж три архіважливі відомості, пов’язані з історією «Динамо» (Київ). Перерахую їх… По-перше, за допомоги Юрія Антоновича було встановлено, що згадувана гра в Кубку Радянської України таки відбулася (існували серйозні сумніви з цього приводу), крім того, з пам’яті Студебекера зринули обидва склади, автор єдиного м’яча (Павло Віньковатов), стадіон і згадка про те, що арбітр був зі стольного града Києва. По-друге, Зубач запевняє (цей факт перевірити неможливо — даних немає ні в архівах, ні в бібліотеках), що восени, на початку листопада, того ж 1944‑го львів’яни вдруге за рік приїхали до Києва, щоби позмагатися зі своїми одноклубниками: програли — 2:5 («Копнули нас у сраку», — цитую Юрія Антоновича), жили в холодному напівзруйнованому готелі, де спали на одних матрацах. По-третє, як з’ясувалося, Зубач певний час виступав у києводинамівських лавах!!! Узимку 1946 року його таки «уламали» погодитися на пропозицію, котра вперше пролунала одразу по закінченні Другої світової: Юрій Антонович приїхав, побув кілька місяців і… чкурнув додому. Не сподобалося європейській людині у совєцькому місті… Що може підтвердити даний сенсаційний факт? Те, що в одній із передсезонних заявок «Динамо» (Київ) 1946 року значиться загадковий футболіст «В. Зубач» — до тієї розмови з Юрієм Антоновичем ми не знали, хто це такий. …У молодості він був надзвичайно красивим — по-чоловічому, без жодних слідів властивих сучасним юнакам та юнкам гламурності й манірності. Причому рисами обличчя нагадував, радше, не українця, а іспанця чи там рома: насиченочорна чуприна («кольору воронячого крила», кажуть за такої оказії), смаглява шкіра, густі брови й широкі, чітко окреслені губи. Що тут скажеш? Західна Україна, перша половина ХХ ст., котлован націй і народностей.

ПАВЛО ВІНЬКОВАТОВ Спочив 21 квітня 1987 року. Уродженець Харкова, простий єврейський хлопчик Пашко став найстабільнішим футболістом із усіх, які виступали в Україні впродовж 1940‑х… Того складного післявоєнного часу наша республіка, знекровлена історичними потрясіннями, не могла похвалитися великою кількістю яскравих виконавців, однак применшувати значимість Павла Івановича Віньковатова (чи Віньковатого — за паспортом) не варто: будучи лівим

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

півсереднім і крайнім нападником, тобто представником амплуа, головне завдання котрого було пасувати, він майже десятиліття більш-менш стабільно забивав, часто стаючи найкращим голеадором столичного «Динамо». Для свого часу Павло Іванович був водночас і типовим, і нетиповим гравцем. Типовим, бо виглядав і діяв, як усі тодішні крайки: невисокого зросту, в’юнкий, швидкий, технічний, «коронні» прийоми — гра на випередження та удар лівою. Й нетиповим, бо… мало вживав (за іншими даними — взагалі не пив). Утім, свій ґандж також мав: дуже любив солодке, а це, вкупі з певними лінощами, «сприяло» тому, що з часом форвард відчутно погладшав… Окрім усього іншого, увійшов у історію тим, що став єдиним динамівцем (і загалом — українцем), який перемагав і в Кубку УРСР (чотири рази), і в Кубку СРСР.

ОЛЕКСАНДР ПОНОМАРЬОВ Народився 23 квітня 1918 року. Із постаттю Олександра Семеновича Пономарьова пов’язані дві, в глобальному вимірі, спірні ситуації, дотичні до історії-статистики вітчизняного футболу… Перша: національність. Пономарьов народився в селі Корсуні Донецької губернії, тобто на етнічній українській території. Як футболіст сформувався в донбасівському місті Горлівці, відтак грав іще за дві наші команди майстрів — «Спартак» (Харків; 1936) і «Шахтар» (Сталіно, нинішній Донецьк; 1951–1952). Утім, найкращі його роки пройшли в Росії, у сталінградському «Тракторі» й московському «Торпедо»: вже там він заслужив реноме одного з провідних форвардів колишнього Союзу 1930‑х — 1940‑х. Сам Олександр Семенович вважав себе росіянином — підтвердженням цього слугує перша сторінка його автобіографії. Хоча цей момент є дуже пікантним, до нього обережно треба підходити. У радянському футболі перед початком сезону кожен гравець вищої ліги заповнював певний перелік паперів, серед яких майоріла знаменита «п’ята графа» — відомість про національне походження. Проглянувши дані папери, побачимо багато цікавого й вражаючого, зокрема, усвідомимо, що тогочасна політика лицемірного «інтернаціоналізму» давала про себе взнаки. Припустімо, видатний наш крайній захисник Анатолій Дем’яненко писав двояко: коли — росіянин, коли — українець (мабуть, усе залежало від настрою). Також «русскім» вважав себе видатний вітчизняний півоборонець на прізвище Мунтян,

9

одначе, даруйте мені, з Володимира Федоровича такий росіянин, як із мене бабуїн… Отож, повертаючись до Пономарьова: чи маємо право вважати його частиною футболу України? Питання вельми дискусійне. …Суперечливий момент № 2 — кількість забитих м’ячів екс-форвардом «Шахтаря» та «Торпедо». Дуже довго, аж до початку 1980‑х, Олександр Семенович, із подачі московського статистика Костянтина Єсеніна, вважався голеадором-рекордсменом радянської першості з показником «152 голи» (потім оцей результат із надлишком перевершив Олег Блохін…). У середині 1990‑х, за наслідком праці групи дослідників на чолі з Павлом Альошиним, з’ясувалося, що Пономарьов у чемпіонатах СРСР відзначився 148 разів. І це дивно: куди поділися аж чотири м’ячі? Ще за кілька років уже «випірнула» цифра «147». Однак і на цьому не припинилося. Низка статистиків із усього колишнього Союзу (знайшлося місце й для двох українців) провела (вперше…) по-справжньому ґрунтовну роботу у вигляді багатотомної книги про радянські першість і Кубок, у результаті якої стало відомо, що насправді центрфорвард Пономарьов у чемпіонатах СРСР провів «чистими» 141 м’яч плюс два — в анульованому турнірі 1941 року. Тобто в сумі — 143. А раніше писали — 152… Москвич Андрій Яковлєв у листі до мене зазначає: «Невідомі автори п’яти голів у чотирьох матчах «Трактора» 1938‑го. Теоретично всі вони (у що досить складно повірити) можуть належати Пономарьову. У двох із них він точно брав участь і в одному забив три голи з чотирьох». Однак, попри все, в українській статистиці «узаконився» зовсім інший показник — «150 забитих м’ячів» у виконанні Олександра Семеновича. Автором цих даних є донецький історик Олексій Бабешко. На початку зими 2010‑го даний аспект спровокував справжню війну на пострадянських форумах, присвячених статистиці футболу. «Воювали», грубо кажучи, українці (з одного боку) й представники інших народів колишнього СРСР. У висловах не цуралися, часу витраченого не жаліли. Усе припинилося тоді, коли казахський дослідник Єрлан Манашев («поборник» числа «143») запропонував порівняти детальні викладки: мовляв, давайте перевіримо посезонно, поматчево, відтак стане зрозуміло, на чиєму боці правда. І знаєте, що пролунало у відповідь? Пшик: один, дуже затребуваний сьогодні, український статистик написав, що він «вірить Бабешку», а в того цифра «150». Тож дискусія припинилась — на тому, де й почалася… Схожа ситуація й щодо кількості точних ударів Пономарьова в змаганнях за радянську Чашу:

10

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

той же «затребуваний вітчизняний статистик» недавно «зробив» Олександра Семеновича рекордсменом, «назбиравши» тому 34 м’ячі. Натомість реальні, тобто підтверджені документально, дані свідчать, що істинна цифра — «22». І що справжній рекордсмен турніру — киянин Олег Блохін.

уф

…Не бажаю щось комусь доводити, сперечатися, одначе пригадую, як мудра і, на жаль, уже спочила вітчизняна літературознавка Ніла Зборовська постійно повторювала, що сенсом будь-якої діяльності людини має бути пошук істини. Жаль, що більшості з нас оцей принцип чужий.

zzТРАВЕНЬ ВОЛОДИМИР БОГДАНОВИЧ Народився 10 травня 1928 року. За манерою дій Володимира Терентійовича Богдановича можна вивчати специфіку амплуа крайнього форварда 1920‑х — 1960‑х (тобто періоду, коли у футболі панували схеми з п’ятьма нападниками): був неймовірно витривалий, швидкісний, умів точно прострелити, подати, навісити, вдарити зі свого правого флангу, проте в цілому грав дещо одностороннє, схематично, «в жолобку», тобто рухався винятково бровкою, не вдаючись до жодних імпровізацій… В Україні запам’ятався головним чином періодами виступів за київське «Динамо», одеський «Харчовик» (так колись називався «Чорноморець») і житомирське «Полісся»: основним, за великим рахунком, був лише на останньому місці роботи, а, приміром, у нашій столиці не відбувся гравцем старту насамперед через надлишок класних виконавців… До того були сезони на Кавказі, в Тбілісі та Єревані: Вірменія стала особливою для Богдановича в тому плані, що там він знайшов дружину, котра доглядала за ним до останніх днів — до березня 2008‑го. …Із часом перекваліфікувався на тренера, по тому став функціонером: у республіканському Комітеті фізкультури та спорту курирував українську зону другої ліги колишнього Союзу. На переконання журналіста Олександра Манохи, Богданович, який завжди був порядною людиною, не зіпсувався і там, будучи нехарактерним для нашого футболу функціонером, адже не брав хабарі.

Отож осінь 2005 року, Київ, столичний метрополітен, його синя гілка, один із вагонів. Надвечірньої години пасажири виглядають так, як і належить цієї пори: люди потомлені, похмурі й похнюплені. Стою я (сідати молодій людині в метро — невдячна справа, бо є ризик наразитися на агресивних бабусь…), читаю якусь газету, аж ось звертаю увагу, що переді мною окупував сидіння на диво знайомий чоловік: дивлюсь на нього й не можу згадати, де раніше його зустрічав. Поруч із тим дядьком сиділа юна дівчина, яка кілька разів зверталася до нього: «Тату, тату…» Ну, а виглядав отой добродій, як учитель ЗОШ: чорняве волосся з обширною сивиною; надзвичайно втомлене обличчя, оздоблене важкими вусами (також із просивинами); старий светр, чорний у зелені смужки; куртка, штани, взуття — все далеко не з топ-маркетів… Дивився я, споглядав й нарешті мене осінило: так це ж Віктор Іванович Кондратов — корінний киянин, колишній захисник столичного «Динамо» (в якому як гравець не реалізувався) та донецького «Шахтаря» (тут уже ввійшов у клубну історію), тогочасний тренер дубля «блакитно-білих». Переборовши стартове сум’яття, подумав: виходить, хтось із динамівців, як нібито великий футболіст Андрій Гусін, колекціонує машини вартістю в півмільйона доларів, а інші… Особливості гри лівого оборонця Кондратова полягали в умінні діяти на високих швидкостях і чисто відбирати м’яч у форвардів. У другій половині 1970‑х він був одним із небагатьох у колишньому СРСР, хто міг наздоганяти й нейтралізовувати меганападника Олега Блохіна: однолітки, вони обидва навчались в одній ДЮСШ, не маючи рівних на дистанції 100 метрів.

ВІКТОР КОНДРАТОВ

ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ

Народився 10 травня 1952 року.

Спочив 13 травня 2002 року.

Нижченаведені рядки — не що інше, як історія з життя, відтак не варто шукати в ній намагання образити конкретну людину…

Про Валерія Васильовича Лобановського написано тисячі сторінок — як газетного, так і книжного формату, втім, глибокого, об’ємного, сказати б, масштабного аналізу його

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

кар’єри наставника відверто бракує. Чи не єдиним винятком є стаття під назвою «Валерий Лобановский. За и против» (1994 рік виходу) відомого спортивного журналіста з Москви Льва Філатова. Лишень там зустрічаємо спокійний, виважений, майже позбавлений емоцій розгляд усіх боків — висвітленого й затемненого — суперечливої постаті Тренера… Серцевиною цього аналітичного матеріалу стало окреслення Львом Івановичем основних перемог та поразок Валерія Васильовича — і тих, і тих оглядач тижневика «Футбол» нарахував по чотири. Ось вони: чотири перемоги — раціоналізм, професіоналізм, створення київського «Динамо» зразка 1975 та 1986 років, створення збірної СРСР зразка 1986–1988 років; чотири поразки — провал на всіх фронтах у 1976 році, непомірний практицизм, договірні матчі, відсутність справжніх послідовників. Згадана стаття, попри об’єктивний та об’ємний аналіз, парадоксальним чином охопила «правду, тільки правду, але не всю правду»: головного здобутку наставника Лобановського журналіст не назвав. Я не можу повірити в те, що така прониклива й обізнана в питаннях радянського футбольного господарства людина, як Філатов, не помітила оцієї перемоги. Вочевидь, певні обставини не дозволили йому написати про неї. Спробую окреслити її першозміст — для цього доведеться почати здаля. …Отож шкіряний м’яч у Російській імперії, дореволюційний період. Справжньою футбольною столицею тоді було місто Санкт-Петербург — саме тут зародився «великоросійський» варіант найпопулярнішого виду спорту; тут розміщувалися топові клуби, складені з найкращих футболістів; збірна команда «міста Петра» виграла перший імперський чемпіонат 1912 року; на V Олімпійських Іграх у Стокгольмі в заявці російської збірної з 18 гравців 10 представляли Північну Пальміру. Москва ж вважалася якщо не провінцією, то дуже віддаленим центром. Одначе після встановлення влади більшовиків і створення Союзу колишня футбольна столиця неухильно здавала позиції на тлі зростання могутності білокам’яної — нової столиці нової країни. Цей процес завершився в повному обсязі вже в середині 1930‑х, у результаті чого із 55-ти чемпіонатів СРСР для клубів тріумфом Ленінграда завершився лише один. Як і 51 розіграш совєцького Кубка. Ну, а після Другої світової війни це місто набуло статусу ледь не футбольної глушини. Які причини згаданої трансформації? Вони очевидні, бо відображають саму суть «імперії зла»: у тоталітарній державі всі можливі ресурси

11

стікаються в одне місце — до політичного центру, тобто до столиці. Народна гра тут винятком бути не може. Саме тому аж до середини 1960‑х у радянському футболі Москва грала роль абсолютного монополіста: сюди забирали найталановитіших гравців і тренерів; місцеві команди були найзаможнішими та ще й сполученими специфічними зв’язками, через які вони частенько «допомагали» одна одній, здаючи ігри; більшість особового складу суддів, які обслуговували матчі першості СРСР, а також функціонерів, які керували відповідним господарством, мала столичну прописку — звісно, це позначалося на їхній роботі… На противагу цій системі в Україні намагалися побудувати власну — весь цвіт республіканського футболу концентрувавсь у Києві. Та довгий час це дозволяло лише створювати видимість протистояння білокам’яній — усі трофеї й надалі стікалися туди. Тренер од Бога Віктор Маслов, відчуваючи непідробну підтримку (у т. ч. матеріальну) з боку високих чиновників із ЦК КПУ, зумів завдати перший по-справжньому потужний удар столичній монополії. Окрім вродженого обдарування Діда, цьому значною мірою сприяло надзвичайно талановите покоління, зібране під його орудою. Проте тривало все це порівняно недовго, після чого Москва знову повернула собі роль диктатора. І тут ми підходимо до найголовнішого… У своїх мемуарах Лобановський дуже завуальовано натякає, що основою розуміння суті радянського футболу став для нього 1969 рік, коли керований ним дніпропетровський «Дніпро» поступився «Спартаку» з Орджонікідзе в матчі за вихід до вищої ліги СРСР. Поступився «завдяки» тому, що окремі гравці його команди були підкуплені осетинами. Ця подія змусила Лобановського схилитися до радикального рішення: проти монстра треба боротися його ж методами. Звідси — поява на республіканському рівні системи договірних матчів; звідси — затаврована російськими фахівцями та журналістами «виїзна модель»; звідси — доведена до абсолюту «селекційна політика», коли майже всіх найліпших українських футболістів доставляли в «місто на семи пагорбах». І доведіть, що київська «флагманізація» не була історично виправданою… У підсумку, з 1974 по 1990 роки (період роботи рудоволосого наставника в столиці УРСР) київське «Динамо» ставало чемпіоном СРСР вісім разів, тоді як усі московські клуби разом узяті спромоглися на п’ять титулів. Я вже не згадую

12

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

про європейські досягнення. Оце і є головна перемога тренера Валерія Лобановського: йому вдалося зламати хребет московській монополії в радянському футболі.

ЛЕОПОЛЬД ШТАСТНИЙ Народився 23 травня 1911 року. Офіційний веб-сайт братиславського «Слована» — великого футбольного клубу із сусідньої Словаччини — зазначає, що був у їхній історії наставник, який на десять років випереджав розвиток гри «11 х11» у Європі. Звали його Леопольд Штастний, а з «небесно-білими» він працював тричі впродовж 1940‑х — 1960‑х… Новаторство цього суворого на вигляд чоловіка проявлялось у двох площинах. По-перше, він невпинно слідкував за тим, що діється на континенті, намагаючись не відставати од насущних тактичних новинок: зокрема, одні словацькі джерела пишуть,

уф

мовляв, Штастний чи не найпершим у Старому Світі почав експериментувати з грою в два центрфорварди, інші запевняють, що це нововведення їхній співвітчизник «підгледів» на мундіалі-1954. По-друге, Леопольд прагнув прищепити аналогічний підхід іншим словацьким коучам: уже в середині 1950‑х він, 40‑річний (себто молодий — особливо на той час!) наставник, зумів організувати на Батьківщині тренерські курси, де намагався донести до своїх колег розуміння, що тільки постійне навчання на основі найкращих західних зразків виведе місцевий футбол на світовий рівень, а якщо замикатися на собі, не зважати на «буржуазний спорт», то діла точно не буде. І він таки досяг свого! Особисто виграв чотири дуже сильні чемпіонати Чехословаччини, відтак ледь не всі відомі тренери з цієї маленької країни (в т. ч. й тамтешній № 1 — Йозеф Венглош) говорили про Штастного, як про свого вчителя. …Чи не тому українські тренери, в кращому випадку, вчаться на «конспектах Валерія Лобановського», а в гіршому — не вчаться взагалі, бо ми не мали такого-от пана Леопольда?

zzЧЕРВЕНЬ ВОЛОДИМИР ЩЕГОЛЬКОВ Народився 1 червня 1937 року. Останні роки свого довгого життя Володимир Миколайович Щегольков — найкращий правий захисник колишнього СРСР 1960‑х — мешкав під Києвом, у селі Кодаки, де доглядав за дружиною, котра пережила інсульт. Він тихо спочив 22 жовтня 2008‑го, а незадовго перед тим, улітку того ж року, автор цих рядків став свідком огидної сцени, пов’язаної з ним… Перед якимось домашнім матчем «Динамо» я побачив одного з відомих істориків столичного клубу, котрий був явно напідпитку. Коли цей добродій підійшов до колекціонерів, які традиційно розташовуються на алеї поблизу арени ім. Лобановського, його запитали, мовляв, де це ти так і з ким? Той пояснив, що їздив до Щеголькова, а за мить розповів: Володимир Миколайович у поганому стані, майже не встає. Й пішов. Опісля чого один із колекціонерів запитав мене: «Як ти гадаєш, що в пана історика в отій сумці, яку він тримає за плечима?» І, не чекаючи відповіді, сказав: медалі та різні призи, виграні Щегольковим за часів його життя у футболі. А потім продовжив розповідь… З’ясувалося, що

«пан історик» уже тривалий час займається отаким стерв’ятництвом: відслідковує, хто з відомих футболістів при смерті, напрошується до них у гості, перед тим затарившись літрами алкоголю, приїжджає до ветеранів, споює їх і — «під шумок» — забирає все, набуте ними у спорті… Й виправдовує свою поведінку так: мовляв, якщо я заберу, то воно збережеться для нащадків, а в зворотному випадку може пропасти. …У великій грі Щегольков відбувся, поперше, в місті Одесі, у тамтешньому «Харчовику», по-друге, як центральний оборонець. Якраз у такому ракурсі його запросили до української столиці, саме там він діяв у «золотому» динамівському сезоні-1961. І наступний чемпіонат також розпочав як стопер, одначе впродовж року наставник «блакитно-білих» В’ячеслав Соловйов пересунув його на праву бровку, яку тоді ще «просто Володимир» не полишив до свого останнього, 1967‑го, року в Києві. Там Щегольков стрімко адаптувався, проте був незвичним, як на сучасні реалії, крайнім оборонцем: так, усім необхідним — швидкістю та витривалістю (хоча атлетом його складно назвати) — володів, але інші риси, що визначають сьогоднішніх представників оцього амплуа, зокрема, однобокість, примітивне курсування винятково межами заданого флангу, «дубовість», оминули його. Навпаки: Володимира виокремлювала техніка, кмітливість

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

(«одеської закваски», як висловився сучасний журналіст Євген Карельський) і вибір позиції — дефіцитні риси для нинішніх бровочників. Футбол за його часів був інший: чи-то кращий, чи-то менш раціональний і ефективний.

СЕРГІЙ РЕБРОВ Народився 3 червня 1974 року. В українському незалежному «соккері» постали кілька десятків значимих гравців, але на загальному тлі виокремлюються п’ятеро, чиї досягнення, клас, вага у спорті та, певною мірою, особистий міф змушують ставити їх вище за всіх: ідеться про Андрія Шевченка, Олександра Шовковського, Анатолія Тимощука, Олега Лужного та… …Сергія Станіславовича Реброва. На мою думку, його визначальною рисою (як людини та спортсмена) стала доволі рідкісна здатність мутувати, змінюватися. Звісно, заперечите ви мені, кожен майстер гри в шкіряний м’яч, який довго й активно виступає на професіональному рівні, є, тією чи іншою мірою, хамелеоном, адже футбол, як і життя, на місці стояти не може, бо це призвело би до ентропії, тож і змушені представники цього виду спорту час од часу прилаштовуватися до реальності, що повсякчас видозмінюється. Проте, смію зауважити, у випадку з уродженцем славного нині донбаського міста Горлівки маємо все ж випадок достоту унікальний. Я би виокремив шість іпостасей особистості — спортивної та людської — Сергія… Перша охоплює початок і середину 1990‑х, смугу, коли молодий футболіст бігав спочатку в Донецьку, а з другого самостійного чемпіонату переселився до столиці України: форвард Ребров був тоді звичайним «бігунком», тобто гравцем, «козирем» якого числилася, насамперед, швидкість, а ще — особлива в’юнкість, спричинена невисоким зростом. Його стандартною поведінкою стали виходи сам на сам у результаті розрізних передач партнерів. Коефіцієнт ефективності такого стилю був порівняно високим лише тоді, коли оборонці суперника не спромагалися «відрізати» Сергія від свого півзахисту, проте якщо спромагалися, то пиши пропало: звиклий до такої однотипності нападник на полі розчинявся, не будучи здатен запропонувати щось інше… У цей же період київський донбасівець мав кумедну (але дуже тоді модну!) фризуру, зачісуючи волосся догори, щоби на голові утворювалася своєрідна шапочка з жорстких кучерів.

13

Дивовижно, проте такий кумедний стиль, який сьогодні бачиться трохи дурнуватим, чимось віддзеркалив тогочасний характер Реброва: наші північносхідні сусіди називають отаких людей «безшабашними» — вітрогонами. Вони живуть одним днем, насолоджуються всім, що є, й жодні гризоти їх не гризуть. Кажуть, що улюбленим заняттям динамівського форварда була перевірка стартера свого автомобіля на швидкісну їзду… Друга іпостась Реброва стартувала з приходом Валерія Лобановського: Метр розгледів у, здавалося, дещо примітивному гравцеві зовсім інші задатки. Що зробив Васильович? Відсунув підопічного трохи вглиб поля, на місце відтягнутого нападника, який виявився наче проміжною ланкою між півобороною та єдиним «чистим» атакером Андрієм Шевченком. Зримо це відбилося на Сергієві спочатку так, що на кожному матчі він мав якийсь особливо зосереджений вигляд, згодом став одним із найсильніших європейських гравців другої половини позаминулого десятиріччя, а в сезоні-1999/2000, коли зостався без свого партнера в атаці, його значимість для «Динамо» набула статусу абсолютної: він робив усе — грав у відборі, організовував загальнокомандні дії, забезпечував нових людей у нападі передачами, а ще часто сам забивав. Я й досі переконаний: якби «Золотий м’яч» вручали би кожні півроку, за підсумком другої половини 1999‑го саме Ребров був би найгіднішим претендентом на приз… Паралельно змінювався імідж: він подорослішав, одружився, відтак почав нормально стригтися. Іпостась № 3 донбасівця започаткував перехід у Західну Європу, де він, скажемо відверто, не відбувся. Так, був один порівняно вдалий сезон у «Тоттенхемі», проте загалом оті п’ять років, що пройшли в двох англійських клубах та одному турецькому, позначилися падінням авторитету футболіста, його регресом і руйнуванням легенди. Цікаво те, що вдумливого пояснення цього ніхто так і не дав. Не претендуючи на повноту, все ж смію запропонувати своє бачення — дві причини того, чому Ребров не став таким, як Шевченко. По-перше, специфіка бачення наставників: попервах новий тренер «Тоттенхема» просто не ставив його до складу, а інші згодом змінили амплуа українця — й у «Фенербахче», й у «Вест Хемі» Сергій переважно грав на правому фланзі півзахисту, тобто на не зовсім «своїй» позиції. По-друге (а це — головне), характер: улітку 2003 року, коли екс-динамівець сидів на банці «Тоттенхема», а в Україні з ним попрощалися як із професіональним футболістом, одна з лондонських газет опублікувала матеріал, де журналіст, який захотів зробити з Ребровим інтерв’ю, писав, мовляв, «Я сподівався побачити пригніченого

14

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

кар’єрними невдачами гравця, а зустрів філістера, задоволеного життям на Туманному Альбіоні; я зустрів пофігіста, якого все довкола влаштовує…» Автор цих рядків переконаний: якби не певна подія, ми б уже в середині 2000‑х забули думати про колись чудового спортсмена. А подія таки сталася: національна збірна України вперше пробилася на чемпіонат світу, відтак наш земляк у Лондоні, котрий на той момент був не зовсім основним у клубі другого за рангом англійського дивізіону, вирішив узяти себе в руки — так на долю людини впливає Його Величність Стимул! Сергій повернувся на Батьківщину, в «Динамо», провівши перший «новоукраїнський» сезон-2005/2006 так, що не лише отримав запрошення на німецький мундіаль, а й змусив фахівців порівнювати себе тодішнього із собою зразка «золотої» ери. Й умить став фаворитом столичної публіки, котра бачила в ньому відкриту особистість і гравця, на якому в Києві тримається все. Та недовго тривала ця умовна четверта іпостась, адже незабаром почалася п’ята: Реброва так часто й захоплено хвалили, що він легко увірував у свою велич, отож коли прийшли перші проблеми, всі «мінуси» його характеру стрімко вилізли назовні, а вирішальним стало друге півріччя 2007‑го. Попервах Сергій позбувся місця в основі «блакитно-білих», коли ж тренера Анатолія Дем’яненка замінив Йожеф Сабо, стартувала негарна серія конфліктів між самовпевненим гравцем (мені здається, що остаточно Реброву «зірвало дах» після того, як відомий французький спеціаліст Жерар Ульє дав йому таку атестацію: «Один із останніх інтелектуалів у світовому футболі») і афективним наставником, де перший плакався (майже в прямому значенні цього слова!), мовляв, недооцінюють мене, а другий натякав на те, що цей його підопічний очолив групу заколотників, які здавали матчі, намагаючись «сплавити» свого коуча. І десь тоді нашою столицею ширилися чутки про складну вдачу Сергія: ніби він узяв за моду попихати молодшими колегами, усе в команді прилаштовуючи під себе (кажуть, якраз через це не заграв у Києві м’який за натурою Руслан Ротань)… І він удруге поїхав у мандри. Тепер до Росії. Там двічі ставав чемпіоном країни, причому особливим був прем’єрний сезон: українець довго запрягав, але з літа став у Казані абсолютно незамінним виконавцем середини поля. Й чомусь різко охолов до вітчизняних журналістів: один колега розповідав, що інтерв’ю з Ребровим виявилося для нього найгіршим за час професійної діяльності — легенда доволі пихато відкинула половину із заготовлених запитань, а на іншу відповідала так, наче робить комусь величезну послугу. І саме на цей

уф

період, позначений іпостассю № 6 уже Сергія Станіславовича, припала єдина моя зустріч із ним: ми домовилися про інтерв’ю, та коли я приїхав на Кончу-Заспу, наразився на відмову. Аргументація виглядала так: «Бракує часу». Гадаю, Ребров часто відмовляє моїм колегам, але той його демарш був винятковим: справа в тому, що тоді я ушкодив обидві ноги, тож ледь пересувався, особливо на більш-менш значні відстані (хто був на динамівській базі, знає, скільки там треба пройти від КПП до безпосередньо будівлі, де ми зі Сергієм Станіславовичем мали порозмовляти). Той бачив, як я чеберяю, бо запитав, що з ногами, проте бодай кільканадцять хвилин свого надзвичайно дорогоцінного часу все ж не зволив виділити мені.

ЛЕВ БРОВАРСЬКИЙ Спочив 4 червня 2009 року. Лев Рудольфович Броварський став для «Карпат» тим, ким для столичного «Динамо» є Олег Блохін, а для бразильського «Сантоса» — Едсон Арантес Пеле… Проте, як це часто у нас приключається, клуб пробуксовує в справі гідної оцінки гравця: «Сантос» поставив Королеві гри пам’ятник, довічно закріпивши за ним футболку з номером «10»; львів’яни монументів не зводили, проте від 2009‑го ніхто в їхніх лавах не може виходити на поле з 6‑м номером; кияни не зробили ні того, ні другого. Утім, мають карпатівці й інший «гріх», адже в офіційній історіографії клубу досі затверджена неправильна цифра, що вказує на кількість зіграних матчів Броварського: починаючи з 1980‑х укоренився показник «412», одначе кілька років тому львівський історик футболу Олександр Паук з’ясував, що насправді в рамках чемпіонату СРСР Лев Рудольфович 418 разів одягав зелено-білу форму. Здавалося б, інформація сенсаційна, приречена на гучний розголос, але де там… Упродовж 1970‑х лише одного українського футболіста ставили вище в контексті амплуа правого хавбека — динамівця Володимира Мунтяна. Як і киянин, виходець із Дрогобича застав у команді кілька поколінь; обоє були технічними, пофутбольному розумними виконавцями з хорошими ударами й… периферійним зором; обоє доволі рано пішли з футболу. Відмінність же в тому, що львів’янин володів більшим життєвим практицизмом, краще беріг себе, не труїв організм ігноруванням спортивного режиму. Тож фраза «не реалізував себе» його не стосується.

уф

15

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ ЕРНЕСТ ЮСТ Народився 17 червня 1927 року.

Мадяр за походженням і закарпатець за місцем народження (та й за духом!) Ернест Ервінович Юст належить до того типажу футбольних людей, яких знають в одному амплуа, в одній якості, проте забувають у іншій, котра також варта уваги. Не меншої… Юст увійшов до анналів, по-перше, як тренер і творець фантастичних «Карпат» зразка 1969‑го — боївки, котра сенсаційно здобула Україні Кубок СРСР, виступаючи не в елітному дивізіоні радянського футболу, по-друге, як наставник, котрий із тими ж львів’янами двічі поспіль зупинявся за крок од «бронзи» чемпіонату СРСР — у весняному та осінньому турнірах 1976 року. А втім, він же й гравцем був, одверто кажучи, непоганим! У першій половині 1950‑х вважався одним із найліпших правих хавів «єдиного та неподільного»: разом зі своїм земляком Михайлом Михалиною забезпечував києводинамівському півзахисту потужні крила, виокремлюючись на тогочасному тлі технікою та пластичністю. Все-таки в радянському футболі превалювали переважно виконавці, скажімо так, функціональні, натомість закарпатське — читай: європейське — походження Юста та Михалини, умови їхнього фахового зростання сформували в них інший типаж гравців… Місце в основі «Динамо» Ернест утратив із приходом Юрія Войнова: конкурувати з ексленінградцем, гравцем збірної СРСР, абсолютно визнаним № 1 на своїй позиції, було нереально. Отож і довелося ненадовго повертатися до майже рідного Ужгорода, щоби невдовзі перейти на тренерську стезю. …Очевидці розповідають, що успішним коучем Юст став насамперед завдяки своїй уродженій європейськості: був надзвичайно витриманим у стосунках із підопічними, шляхетним, чесним, ніколи ні на кого не кричав, а про недоліки повідомляв лише в індивідуальних бесідах. Іще — знав собі ціну й… поводився дуже обережно у спілкуванні: в молодому віці, коли переїхав із угорського Закарпаття, тобто з відкритого суспільства, до совєцького — закритого, наскрізь лицемірного, спотвореного страхом і недовірою, пережив шок, відповідним чином адаптувавшись. А ось пристосовуватися до норм футболу «Країни Рад» не захотів: орієнтувався на Захід — благо, знав кілька іноземних мов, не зовсім

легально отримував тамтешню спортивну пресу та відеокасети з матчами, дружив із будапештським ФК «Ференцварош». Тобто був у фарватері.

ТИБЕРІУ ГІОАНЕ Народився 18 червня 1981 року. Так заведено, що поціновувачі футболу відчувають особливу — сказати б, щемну — симпатію до гравців, яким обставини (зовнішні або внутрішні) завадили реалізувати свій спортивний талант повною мірою. Це ставлення особливо глибоко вкорінене серед східнослов’янських націй: наприклад, у футбольному середовищі СРСР по-справжньому тепло, співчутливо сприймали Безсонова, Черенкова чи Дараселію, тоді як небожителям, на кшталт Блохіна, Нетто або ж Чивадзе, хоч і випадала народна шана, повага, та цим усе й обмежувалося… За великим рахунком, така рецепція цілком закономірна й навіть благородна: ми віддаємо свою симпатію (до речі, з англійської мови слово sympathy перекладається як співчуття…) людині, котра — так нам здається — вистраждала трохи більше за інших і досягла трохи менше, ніж могла. В київському «Динамо» 2000‑х людиною, яку фанати любили і якій симпатизували (співчували), був румун Тиберіу Гіоане. Він з’явився у нас за ініціативи не будь-кого, а Валерія Лобановського. Його входження в структуру «блакитно-білих» було далеко не безхмарним і достатньо довгочасним: поклавши руку на серце, зізнаймося, що весь перший сезон в українській столиці ми не розуміли, за які заслуги Полковник роздавав аванси новачкові. Справжнє становлення Гіоане як гравця основи почалося вже після смерті Васильовича. Й ось що цікаво: на відміну од свого самозакоханого співвітчизника Флорина Черната Тиберіу ніколи не переоцінював власні здібності, не вимагав постійного місця у старті. Натомість він зауважив: якщо в «Динамо» є виконавці сильніші, продайте мене до іншого клубу. Така твереза позиція, овіяна непідробною гідністю, стала тим фундаментом, на якому виросло тепле ставлення до Тибі з боку киян. Оце відчуття набуло вселенського розмаху тоді, коли в життя Гіоане увірвалася біда: на початку 2005‑го вітчизняні ЗМІ облетіла страшна новина, відповідно до якої румуна шпиталізували з діагнозом «запалення кровоносних судин головного мозку». Те, що на той момент відбувалося в «Динамо» у плані використання «специфічних» медичних препаратів, уособлює одну з найчорніших сторінок

16

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

у літописі клубу (і я не впевнений, що нині ситуація кардинально змінилася). Достеменних даних, що ж тоді трапилося, підозрюю, вже немає. Зате мені однозначно зрозуміло, що хвороба Тиберіу безпосередньо пов’язана з трагедією Євгена Похлєбаєва, коли людина в 27 років «загадково» стала інвалідом. Я хотів би вірити, що колись ми дізнаємося всю правду, але схиляюся до думки, що це нереально… Навряд чи доцільно сказати, що повернення Гіоане чекали: ті фактично два роки, коли він не грав, нам тихо й уперто нав’язували думку, мовляв, справжнім досягненням найпрогресивнішої в світі динамівської медслужби є те, що футболіст не зостався калікою. А якийсь клубний «умілець» нашвидкуруч вигадав історію з дитинства румуна, котра, мовляв, і зумовила появу хвороби в дорослому віці, — ну, прямо Зиґмундом Фройдом повіяло! Так Тиберіу почали потроху забувати. Проте він, як отой Карлсон, таки повернувся!

уф

Його перший повноцінний «посттравматичний» сезон 2007/2008 років став, мабуть, найкращим для нього в Києві: Гіоане був ватажком «Динамо», вміло забиваючи й асистуючи партнерам. На превеликий жаль, опісля цього все повернулося на круги своя, й відтоді Тибі виступав так, як практично всі одинадцять років у столиці України: є настрій — він лідер на полі, немає бажання — він футболіст районного рівня. Тут нічого не зробиш, просто існує такий тип спортсменів, які надто залежать од свого психологічно-настроєвого стану. Фактичною лебединою піснею в Києві виявився для нього сезон, коли динамівці зупинилися за крок од Кубка УЄФА: затримав «блакитно-білих» співвітчизник Гіоане — наставник Мирча Луческу. Подейкують, останній дуже хотів забрати субтильного земляка в Донецьк, але… У будь-якому випадку, симпатія-співчуття столичної публіки заброньована за Тибі назавше. Так, зазвичай, ставляться до близьких людей.

zzЛИПЕНЬ ЯРОСЛАВ ВЕЙВОДА Народився 1 липня 1920 року. Кожен клуб має свого тренера-легенду. Часто саме такий фахівець власною особистістю та безпосередньо роботою уособлює «золотий вік», до та після якого історія крутиться якось ніби «неправильно». У літописі празької «Дукли», котру в 1960‑х сприймали як одну з найпотужніших команд у Старому Світі, значиться кілька хороших наставників, із якими вона 11 разів перемагала в першості Чехословаччини, проте левовий шмат титулів (сім) припадає на часи, коли з пражанами працював Ярослав Вейвода… Його називали Диктатором і навіть Тираном: тоді, півстоліття тому, з повагою та острахом, а нині вже з ностальгією й любов’ю. Утім, авторитарність і твердість його характеру не були абсолютними: з одного боку, він суворо забороняв підопічним вживати алкоголь (якось підійшов до нього великий воротар Іво Віктор і сказав, мовляв, дозвольте нам випити по келишку пива, це ж ніщо, а Вейвода відказав: «Якщо одне пиво — нуль, то давайте два, три, це також ніщо, бо множимо на нуль, еге ж?»), але з іншого — полюбляв проводити вільний час у празьких забігайлівках, де дослуховувався думок «простих» уболівальників «червоно-жовто-синіх». Ще вмів вибудовувати специфічні взаємини з Міністерством оборони, до якого належала

«Дукла»: всім чиновникам, навіть найвисокочолішим, забороняв приходити на тренування, проте вітав зустрічі генералів із футболістами у виховних цілях. …Судячи з усього, пан Ярослав був чоловіком старої закваски: мовчазним, скромним до аскетизму, принциповим і дуже впертим. Брав своє не за рахунок тактичних премудростей, а завдяки «старорежимній» дисципліні — на полі й поза ним. Отож не дивно, що з початком 1970‑х, коли прийшла генерація гравців, які народились опісля Другої світової, працювати йому ставало дедалі складніше: молодняк вимагав ліберальнішого до себе ставлення.

ВІКТОР КОЛОТОВ Народився 3 липня 1949 року. У постаті Віктора Михайловича Колотова найпоказовішим «елементом» були ноги: завдяки їм, довгим, як у бузька, він, не володіючи захмарною швидкістю, хутко пересувався полем, закриваючи всі ділянки, відведені йому тренерами… А діапазон тих ділянок був у нього ой який широкий: однаково бездоганно міг виконати функції центрального та лівого хава, плеймейкера, а також нападника! Найприкметнішою рисою особистості потомственного татарина була овіяна легендами покірна

уф

17

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

стійкість характеру: він ніколи не жалівся на травми та ушкодження; не сперечався з партнерами — тут достатньо було одного похмурого капітанського погляду; не конфліктував із наставниками — всі бачили в ньому опору, фундамент загальнокомандного організму. І він завжди, як-то мовиться, «все тримав у собі». А такі люди, котрі існують ніби без громовідводу, довго не живуть: організм Колотова витримав лише піввіку.

ЛЕОНІД БУРЯК Народився 10 липня 1953 року. Безумовно, головним ювіляром липня є Леонід Йосипович Буряк — одне з найвиразніших облич футболу України двох десятиріч, 1970‑х та 1980‑х, людина, котра цього місяця святкувала 60‑ліття… Як і чимало особистостей Буряк є зібранням парадоксів та суперечностей. По-перше, ніякий він не Леонід, а Ейфа: своє єврейське коріння екс-футболіст «Чорноморця», «Динамо» та збірної колишнього СРСР ніколи не приховував аж надто завзято. По-друге, унікальний ігровий інтелект плеймейкера (кажуть, у цьому плані з ним у нашій історії може зрівнятися лише Андрій Біба), «лазерне» читання гри, фантастичне бачення поля поєднувалися в ньому з пікантними чутками про… нібито не зовсім легально здобутий диплом про середню освіту. По-третє, протягом першої половини кар’єри він був уособленням амплуа розігрувального, одним із найліпших на своїй позиції в Європі, а в другій половині тренер Валерій Лобановський назвав його анахронізмом, «гравцем учорашнього дня»: справді, Буряк, незмінно граючи з високо піднятою головою, вмів віддати пас будь-якою ногою на будь-яку відстань, одначе мало рухався (а в останні роки виступів узагалі був «стоячим»), що у сучасному футболі є неприпустимим. Утім, найбільший парадокс — його характер, адже улюблене висловлювання Леоніда Йосиповича вказує на людину-фаталіста — надто часто він повторює: «Ну, что я могу сделать?» Подейкують, саме так навесні 1982 року він відреагував на зраду свого найкращого друга Олега: напередодні іспанського мундіалю, буквально за два тижні, Буряк травмувався, але в принципі міг поїхати на Піренеї — тренери збірної звернулися до лідера команди Блохіна за порадою, а той відповів, мовляв, мені пофіг.

…Можливо саме тут, у цьому «неприйнятті боротьби», причини того, що він, за великим рахунком, не відбувся як сильний тренер?

ВІКТОР ШИЛОВСЬКИЙ Народився 12 (25) липня 1911 року. Віктор Костянтинович Шиловський — то найкращий правий півсередній форвард (інсайд, іншими словами) радянського футболу 1930‑х, який, тим не менше, виступаючи за збірну команду колишнього Союзу в товариських матчах, на «рідній» позиції ніколи не грав, виконуючи обов’язки крайнього нападника: наставники «совєтів» традиційно надавали перевагу москвичам або ж ленінградцям. Тож і доводилося києводинамівцю поступатися надпопулярному в ті часи Петрові («Пеці») Дементьєву… На відміну від свого партнера по нападу в Києві Костянтина Щегоцького уродженець Донбасу відповідав усім тодішнім вимогам свого амплуа, не прагнучи вирватися за його рамки: двоє інсайдів фактично були другим та третім центральними форвардами з трохи зміщеними (ближче до флангів) функціями. Відтак багато забивав (у київському «Динамо» довоєнного часу саме Шиловський, на пару з лівим півсереднім Павлом Комаровим, були найкращими голеадорами), рідко травмувався, легко уживавсь із усіма наставниками. Також на противагу більшості українських майстрів грав у футбол протягом Другої світової: мешкав тоді у Москві, виступав за «армійців» із ЦБЧА, вигравав чемпіонат столиці СРСР.

ОЛЕКСАНДР ЩАНОВ Народився 13 липня 1924 року. Попри те, що Олександр Іванович Щанов за сім років перебування в лавах київського «Динамо» виконавцем стартового складу так і не став, він є, без жодних утрирувань, однією з найдивовижніших постатей за історію столичної команди… Основною спонукою до того, що майже всі люди, з якими він був знайомий, любили його, став унікальний особистий шарм і доброта: поява незмінно усміхненого, субтильного дідуся всюди супроводжувала так само щирі усмішки й доброзичливі перешіптування — мовляв, «Щанов прийшов».

18

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

Його історії про життя-буття києводинамівців 1940‑х — 1950‑х шокували: і тим, як він добре все пам’ятає, і окремими деталями — як-от розповідь, що він тоді, разом із кількома іншими футболістами, на клубний стадіон добирався на кінній поводі. …Попри все, він таки зумів виграти єдиний у своєму житті трофей найвищого рівня — Кубок Радянської України 1946‑го. А недавно (незадовго перед тим, як спочити…) став у нагоді українським футбольним історикам, коли допоміг установити, хто ж у тому фіналі 1946 року брав участь: газети повних складів учасників матчу не дали, зате збереглася поганої якості фотографія з киянами-тріумфаторами, яку Щанов і «розшифрував».

ВІКТОР ЧАНОВ Народився 21 липня 1959 року. Парадоксальний момент: щоразу, запитуючи в різних людей про Віктора Вікторовича Чанова, незмінно чую одну з двох фраз. Або: «Мені більше подобався його конкурент у «Динамо» — Михайло Михайлов». Або: «На мою думку, його конкурент у «Динамо» — Михайло Михайлов був сильнішим»… Ці тези тим більше дивують, що доволі відчутно розходяться з цифрами: Чанов провів у Києві дев’ять сезонів, основним був у семи з половиною; в Михайлова показники скромніші — 8/2,5 (тобто в одному році, 1983‑му, вони між собою чергувалися). Проте міф, як відомо, справа живуча. То як усе ж таки він виник? Звісно, не на порожнім місці: Віктор Вікторович володів низкою чеснот, що зробили з нього класного кіпера європейського рівня, — мав чудову реакцію, стрибучість, умів керувати оборонцями, проте періодично допускав вражаючі ляпи, а ще (це, вочевидь, головне) діяв у рамці якось надто нервово, що відчували (бачили) вболівальники. Втім, Чанов таки володів психологічною стійкістю, якої в Михайлова не було: другий міг грати лише тоді, коли відчував, що він однозначно вийде у старті, в зворотному ж випадку — пригнічувався; натомість представника давньої воротарської родини лавка запасних лише підстьобувала до активнішої праці та боротьби. Нині він так само бореться за хліб насущний, займаючись бізнесом. В Україні буває заїздами… Тобто Віктор Вікторович уникнув долі більшості києводинамівців 1970‑х — 1980‑х, які поза футболом себе не бачать, адже нічого іншого не вміють. А він не вмів тільки грати на гітарі — як Михайло Леонідович, у потрібному місці в потрібний час.

ОЛЕГ МАКАРОВ Народився 26 липня 1929 року. Є фахівці, які вважають, що саме Олег Олександрович Макаров (а не Євген Рудаков) — найліпший в українській футбольній історії голкіпер… Річ у тім, що до воротарського ремесла існує кілька підходів: хтось вважає, мовляв, кіпер має бути не лише ефективним, але й ефектним, а для когось важить лише перший фактор, натомість усі ознаки зовнішньої краси дій стража воріт — зайві та навіть шкідливі. Прихильники другого погляду наполягають, що красивий сейв не завжди доречний: іноді, мовляв, краще правильно обрати позицію, легко спіймавши м’яча в положенні стоячи… Так ось якраз Макаров найбільше серед усіх відповідав вимогам другого підходу: діяв максимально просто, без зовнішніх викрутасів і «коників» на публіку. Про нього доводилося чути багато розповідей, усі вони, крім однієї, стосувалися його ігрового стилю, а ось той єдиний виняток… Якось мій знайомий зліг у лікарню з апендицитом, причому, не маючи столичної прописки, був поселений у страшний заклад — т.зв. БСП (рос. «Больница скорой помощи»), яка «славиться» в Києві насамперед лікарями-хабарниками, поганими умовами, в яких мешкають пацієнти, а також бомжами та іншими маргіналами, що їх сюди зводять з усіх кінців «златоглавого». Того мого знайомого поселили в палаті, де одним із пацієнтів виявився огрядний, високого зросту дідусь, у якого була біда з ногами: вони в нього повсякчас були обв’язані бинтами, просоченими кров’ю та гноєм. Дізнавшись, що я працюю у футбольній газеті, той похилого віку страждалець розповів мені, що коли він був маленьким, жив у дворі, де в одному з будинків мешкав знаменитий динамівський воротар Макаров: Олег Олександрович запам’ятався пацієнту БСП самотнім немолодим чоловіком, який щовечора збирав довкола себе дітлахів і розповідав їм, як колись грав у футбол, відбиваючи удари «самого Едуарда Стрельцова». Мабуть, на той час інших слухачів у колишнього голкіпера вже не було.

ОЛЕКСАНДР СКОЦЕНЬ Народився 28 липня 1918 року. Із того, що я зумів дізнатися про Олександра-Богдана Антоновича Скоценя, можу підсумувати таке: він був великим футболістом, великим спортивним журналістом і… великим містифікатором…

уф

19

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

У його кар’єрі професійного гравця нараховується три команди, де він по-справжньому відбувся: львівська «Україна» (виступав тут наприкінці 1930‑х та упродовж воєнних 1940‑х), київське «Динамо» (запам’ятався за півтора передвоєнними роками) та французька «Ніцца» (провів там три завершальні європейські сезони 1948–1950 років). Далі була Канада, де Леньо захищав кольори українських емігрантських команд, що, погодьтеся, «трохи не те»… Будучи центрфорвардом, уродженець львівського житлового масиву Левандівка відповідав усім вимогам амплуа — мав і швидкість, і добрий удар, і виняткове відчуття гола. Втім, на відміну від більшості центральних нападників 1930‑х — 1950‑х, він часто підігравав партнерам, «опускаючись» углиб поля. …По завершенні шляху професіонального футболіста став оглядати гру «11 х11» у Канаді. Причому блискуче оглядати: довоєнне львівське середовища й відповідного штибу лексика залишили на ньому незглибимий слід — і то на все життя. Як наслідок — блискучі репортажі й ледь не геніальна автобіографія — «З футболом у світ» (1985 рік, понад 600 сторінок; на початку 1990‑х столична газета «Молодь України» видала фоліант в обрізаному вигляді й із іншою назвою — «Львівський «батяр» у київському «Динамо»): настільки цікавого футбольного читва серед українських майстрів шкіряного м’яча не писав ніхто… ну, мабуть, заради справедливості, тут варто поставити поруч «У грі та поза грою» вищезгадуваного Щегоцького. Втім, ота сама книга, окрім геніальної стилістики, мови та манери наративу, є… сумнівною — з точки зору історичної правди: Олександр Антонович, очевидно, з найкращих міркувань, багато фактів свого життя відверто прикрашав і перекручував. Кажуть, після здобуття Україною Незалежності деякі ветерани футболу Львова (зокрема, Юрій Зубач) зверталися до Скоценя з пропозицію перевидати книгу з усіма необхідними правками, на що той відповідав, мовляв, а хто це перевірить? Перевірили: прийшов час, відкрили архіви та бібліотеки… З’ясувалося, наприклад, таке: 1938 року в Польщі розігрували Кубок Президента — аналог «звичайного» кубкового турніру, лише участь брали не клубні команди, а збірні міст; у переможному фіналі Олександр Антонович, через травму, не грав за «селексьон» Львова, але у своїй книзі детально описує, як забив у тому матчі два голи… Не суджу і наміру не маю, бо «перший серед грішників — я». Іще: якось довелося прочитати, що не варто картати себе за ті помилки, які ти колись свідомо робив із розумінням, що так правильно…

Головне ж те, що Скоцень направду був мегафорвардом. Із дуже непростою долею: по суті, найкращі свої роки він утратив через війну.

МИРЧА ЛУЧЕСКУ Народився 29 липня 1945 року. Уже восени 2005‑го, у свій перший повноцінний сезон в Україні, румун Мирча Луческу став одним із головних об’єктів ненависті (ну, гаразд — нелюбові) з боку вітчизняних любителів футболу. Майже всіх (за моїми відомостями — в т. ч. людей із Донбасу) дратували його постійні «наїзди» на український чемпіонат — гостеві негоже з претензіями ставитися до господарів, які забезпечили йому проживання й зарплату; періодичні згадки — завше в негативному контексті — наших арбітрів; відверта, нічим не приховувана зневага до українських футболістів, на тлі теж відвертої симпатії до своїх співвітчизників та бразильців. Десь із середини 2006 року виникло переконання, що надовго у нас Луческу не затримається: ми були незадоволені ним, а він, судячи з усього, — нами… Я не знаю і не можу знати достеменно, та ризикну зробити припущення, що така поведінка Містера була спровокована передусім незнанням. Маю на увазі ось який момент: він їхав сюди, не уявляючи місця нашого футболу в світовому контексті, себто Мирча Михайлович вважав, що їде підіймати цілину, а Україна — це така-собі футбольна Африка, де лише нещодавно люди з гір спустилися. Луческу, підозрюю, й гадки не мав про міжнародні здобутки київського «Динамо», про трьох українців — лауреатів «Золотого м’яча» (у Румунії — жодного), про внесок наших співвітчизників у досягнення збірної СРСР і т. д. Отож уявіть ситуацію: приходить особа на роботу з переконанням, що на неї всі довкола мусять дивитися знизу догори, а реальність — чи не протилежна. Немає неуків, немає цілини, немає терплячих роботодавців, готових чекати дуже довго. Звідси — нервозність, звідси — роздратування, звідси — нелюбов до всього, пов’язаного з новою країною. У донецькій біографії Луческу варто занотувати три критичні моменти. Перший — у грудні 2005‑го, коли «Шахтар» ганебно програв удома в матчі Кубка УЄФА бухарестському «Рапіду», очолюваному сином Містера Разваном. Я вважав тоді й вважаю нині, що не все там було «кришталево»… Апофеозом отієї жалюгідної гри став момент наприкінці матчу, коли бразилець Матузалем — капітан команди! — прореагував на свист донецьких уболівальників, показавши їм нехитрий жест рукою,

20

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

який символізує «коротке, але сильне, як постріл, англійське слово fuck». До речі, опісля помаранчево‑чорний клуб багато зробив для того, щоби «відбілити» Франселіно — йому так і не виставили жодних претензій. А тепер згадаймо, що сталося менш аніж за півтора року, конкретніше — як Матузалем залишав Донбас: Олександр Солженіцин сказав би, що в цьому відчуваються «шаги истории»… Другий момент — увесь 2007 рік. Весною «Шахтар» програв «Динамо» й чемпіонат, і Кубок, причому супроводжувалося це безпрецедентним відрізком часу, коли «гірники» наче забули все, що знали й уміли: гра в команди кудись зникла, натомість на поверхню вилізло найгірше, а футболісти нагадували роботів, термін використання яких давно минув. Своєрідним продовженням цього стала й осінь, де колектив Луческу незбагненно випустив із рук «птаху щастя» у вигляді 1/8‑ї Ліги чемпіонів, і знову при феномені, коли ігрова модель десь випарувалася. Більшість із нас тоді схилялася до думки, що друге коло першості донеччани розпочнуть з іншим наставником… Ну, і третій момент — євроосінь-2008: матчі з португальським «Спортингом», безвольний, некерований колектив «гірників», нові й уже нестерпні розчарування. Понад те — повний провал у внутрішній першості. Знову ж таки, практично всі очікували кардинальних кроків із боку Рината Ахметова: весь довколишній ефір просто дихав прагненням змін. І то докорінних! Як Луческу зостався на своєму місці — знають лише кілька людей. Подальший розвиток

уф

подій — це «казки дідуся Панаса». В хорошому розумінні цього вислову: здобуття «Шахтарем» Кубка УЄФА-2008/2009, третій євротрофей для України, піднятий рейтинг національного футболу, феноменальний рівень гри донеччан, починаючи з чвертьфіналу. Всі щасливі, люблять один одного, «гріхи» забуті, а окремі продажні журналюги, які бруд на голову Містера виливали тоннами, оцим брудом і наїлися. Чому таке переродження стало можливим? Укотре зроблю дещо авантюрне припущення: Луческу спочатку заспокоївся, а потім — усвідомив стан речей. У ньому проросла повага до нас. Особливу роль тут, на мою думку, зіграла його дружина Неллі: вона так заглибилася в історію України, що орієнтується в ній краще, ніж більшість громадян нашої держави. Певно, вона й відкоригувала хід думок чоловіка. Домнул Мирча повернувся обличчям до гравців із українським паспортом, побачивши в них необхідну передумову становлення команди. І нині «Шахтар» став відчутним постачальником виконавців для вітчизняних збірних усіх вікових груп… Із часом Луческу не припинив рух, відтак установив майже всі основні рекорди футболу самостійної України для тренерів: найбільше за всіх вигравав національне «золото», Кубок та Суперкубок. А те, що відповідні рекорди кувалися, як дехто запевняє, зі застосуванням «адміністративного ресурсу»… То у нас футбол такий, угвинтитися в оцей механізм — теж непроста штука!

zzСЕРПЕНЬ ВАДИМ СОСНИХІН Народився 2 серпня 1942 року. Не заангажовані й не засліплені офіційною московською пропагандою очевидці радянського футболу 1960‑х розкажуть вам, що найнадійнішою парою центрбеків тих часів був києводинамівський дуумвірат Соснихін — Турянчик. Обох ріднить те, що до свого звичного амплуа вони приходили з часом: якщо закарпатець попервах опановував функції хавбека, то Вадим Олександрович пройшов дві проміжні стадії, почавши як центрфорвард, а згодом трохи побігавши на краю півоборони… Ширококостий, із замашистою грудною кліткою Соснихін був дещо грубим, але вкрай сміливим,

прямо-таки безстрашним гравцем, навдивовижу непоступливим. Діяв вельми потужно, просто, але не примітивно, від природи був наділений дужим ударом, а ще — здатністю зорганізувати гострий повздовжній пас у напрямі півоборони чи навіть нападу (так проявлялися навички гри у середині поля). Втім, він явно поступався своєму видатному партнерові по центральній вісі захисту: розумів гру набагато гірше за Турянчика, програвав тому в швидкості, технічності, гнучкості, у футбольному інтелекті. …Окремі ветерани розповідають (хтозна, байка то або ж чиста правда?), що володів світлокосий гренадер «фішкою» й у застольних гуляннях: знав заповнити по самі вінця трилітрову банку горілкою і таким чином споживати «вогняну воду». Якби в Україні національне кіно не перебувало б у такому занепаді, як останні десятиліття, то якийсь

уф

21

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

хороший режисер міг би зняти фільм про ту надпотужну банду — команду київського «Динамо» 1960‑х, де ледь не кожен гравець був маленьким (а то й великим!) генієм, і всі мали своєрідні причуди.

КАЗИМИР ПІОНТКОВСЬКИЙ Загинув 10 серпня 1938 року. Спортсмен великого таланту Казимир Антонович Піонтковський є, ймовірно, найпершим плеймейкером і водночас опорним півоборонцем у літописі столичного «Динамо»… Наприкінці 1920‑х популярна газета «Вечірній Київ» називала його «душею команди»: приїхавши до «міста на семи пагорбах» із південної Одеси, Піонтковський одразу став капітаном, виокремлюючись не тільки чисто ігровими якостями — здатністю диригувати партнерами, коли ті атакують, і першим зустрічати суперника у фазі нападу, а й неабияким азартом, напористістю. Іншим словами, він не вмів здаватися. Протягом 1932–1933 років, коли Україну знекровлював Голодомор, Казимир, як істинний шляхтич, теж не мав наміру капітулювати, тому займався підпільним «бізнесом»: продавав сукно. Всесильний НКВС арештував «шкідника», присудивши тому два роки колонії в підмосковному Болшево. На цьому місці спортивний шлях високого технічного хавбека фактично обірвався. Далі було ще страшніше: Червоний Терор покалічив судьби багатьох футболістів, одним із них був Піонтковський. Йому сфабрикували справу зі звинуваченням у «шпіонажі на користь контрреволюції», розстрілявши на Далекому Сході, під Хабаровськом… Через шість десятиріч його офіційно реабілітували. Втім, наскільки важить те, що з людиною роблять посмертно?

МАКСИМ ШАЦЬКИХ Народився 30 серпня 1978 року. Новітня історія «Динамо» (Київ) не знає гравця, котрого свої ж уболівальники огуджували більше, аніж Максима Олександровича Шацьких. Звісно, можна згадати ще кількох «улюбленців» столичної торсиди, яким також чимало від неї перепадало, — наприклад, Дмитра Михайленка чи Юрія Дмитруліна, проте узбецький форвард тут, що називається, поза конкуренцією… Якби якийсь сторонній любитель футболу, котрий не бачив Максима в грі, проте начуваний про його репутацію, ознайомився би зі статистичними викладками (загальними й окремо — на клубному рівні) нападника, то в нього насамперед виникла б одна емоція — подив: мовляв, як можна недобрим словом згадувати гравця з настільки блискучими показниками? Все-таки півтори сотні забитих м’ячів у трьохстах матчах лише за київське «Динамо»! Але ж ні: Дерево, Поліно, Буратіно — отак «величали» фанати «блакитно-білих» узбека; кожен його промах, нереалізований момент, невдалий прийом м’яча помічалися, натомість голи, результативні паси, неймовірна загальнокомандна користь сприймалися комільфо. …Кумедно те, що паралельним курсом у далекій Шотландії спостерігалася ситуація схожа й несхожа водночас. За місцевого гранда ФК «Селтик» виступав характерний форвард Джон Хартсон — габаритний, на 92 кг, голомозий чоловік, у якого від природи недоліків було значно більше, ніж чеснот: по суті справи, окрім працьовитості, старанності та небуденного вміння грати головою, нічим іншим валлієць не міг похизуватися, втім, отих трьох «плюсів» вистачало для того, аби вболівальники «кельтів» полюбили його. Чому так?

zzВЕРЕСЕНЬ АНДРІЙ ЗАЗРОЄВ Народився 2 вересня 1923 року. Нині в різних енциклопедіях (або інших виданнях довідникового плану) часто зустрічається твердження, мовляв, Андрія Івановича Зазроєва — класного

форварда 1950‑х, який добре виступав у Грузії та в Україні, насправді звали Андро Зазрошвілі. Це не зовсім правда: так, упродовж перебування в Тбілісі місцева преса називали його на свій манер, однак осетинське походження нападника не залишає сумнівів у тому, що прізвище його закінчувалося саме на «єв»… Вочевидь, якраз Зазроєва слід сприймати як найколоритнішого футболіста Києва першого

22

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

повоєнного десятиріччя: красивий, статурний, із незмінно підстриженими вусами та шевелюрою, акуратно викладеною за допомогою гелю. Збереглася фотографія, де Андрій схожий чи-то на італійського мафіозі, чи-то на американського актора Кларка Ґейбла (зіграв головну чоловічу роль у «Віднесених вітром»): сидить за фортепіано, з бездоганною зачіскою й ідеально підібраним чорним смокінгом, а в зубах — папіроска. І в усьому проглядають імпозантність, елегантність… До речі: крім уміння грати на піаніно, він підкорював серця публіки чудовим кавказьким співом. Вишуканим Зазроєв був і на полі: мав хорошу техніку, швидкісний ривок (утікав од захисника, якщо мав фору бодай півтора метра), удар із обох ніг (причому бив без замаху), а головою володів майже так бездоганно, як інший кавказець Заур Калоєв. …У Києві його полюбили миттєво, відчувши в ньому інший психотип людини: до прикладу, він ніколи не матюкався. Тож відтоді й по сьогодні вважаємо його «своїм».

НІЛЬС АРНЕ ЕҐҐЕН Народився 17 вересня 1941 року. Норвежець Нільс Арне Еґґен став футбольним коучем далекого 1971 року, заледве досягши 30‑річчя. До того моменту його вважали на Батьківщині непоганим захисником, який навіть спромігся на одне звання найкращого футболіста цієї північної країни за вислідом сезону; чимало зіграв за свою національну команду. Якби не чемпіонат світу 1974‑го, Еґґен, імовірно, повторив би долю багатьох, залишаючись «знаним» лише вдома, будучи знаменитістю локального рівня. Норвезькі ЗМІ зазначають, що попервах він і як тренер нічим не виокремлювався на загальному тлі, сповідуючи традиційні принципи. А по тому… Прийшов німецький мундіаль, на якому голландська збірна поставила риску під «старим» футболом, заснувавши модерну еру. Нільс Арне був свідком цього, сприйнявши свіжі принципи «душею та серцем», відтоді суворо дотримуючись їх: упродовж безмаль чотирьох десятиріч усі його колективи (один «Русенборг» із Тронхейма він очолював сім разів!) діяли за голландською тактичною схемою 1+4+3+3, складаючись переважно з універсальних гравців, од яких вимагалося насамперед уміння реалізовувати рвану манеру гри, коли поперемінно гуртом обороняються й атакують.

уф

У багатьох аспектах цього світлоликого дядька належить сприймати за брата-близнюка нашого Лобановського: сам Еґґен називає Валерія Васильовича другим учителем (хоча народився лише на два роки пізніше за Метра…) — звісно, після Ринуса Міхелса. Зокрема, саме у вітчизняної легенди норвезька легенда навчилась діяти на контратаках: потенціал місцевого футболу не дозволяє «ширяти у височині», тому дана тактика гармонійно там прижилася. Взимку 2000 року спортивний жереб звів у плей-офф Ліги чемпіонів киян і тронхеймців. Опісля зустрічі у Скандинавії Нільс Арне висловився: «Добре, що є «Русенборг» і «Динамо», а не лише «Ювентус» і «Манчестер Юнайтед», адже ми показуємо, що у сучасному футболі можна приносити результати навіть тоді, коли будуєш команду, а не комплектуєш її зірками з усього світу!» Сумарно Еґґен «будував» свій «Русенборг» чверть століття, 14 разів приводячи підопічних до національного «золота», сягаючи чвертьфіналу чемпіонської Ліги. Непогані, м’яко кажучи, показники. …А нині він тренує заштатний колектив зі свого рідного містечка, що має назву Оркдаль. Кинеш поглядом на нього — цілком щасливий.

АНАТОЛІЙ КОНЬКОВ Народився 19 вересня 1949 року. «Життя та творчість» Анатолія Дмитровича Конькова — то немовби трисерійний фільм… Серія перша, 1970‑ті — 1980‑ті. Топовий гравець радянського футболу, один із найсильніших у своїх амплуа. В Донецьку виступав на позиції центрхава, ті ж функції попервах виконував у Києві, проте з часом Валерій Лобановський перетяг його до центральної ланки захисту. Тоді про надзвичайно розумного, стратегічно мислячого виконавця почали складати небилиці. Головна виглядає отак: навіть у 30‑градусну спеку Коньков умів завершити гру в сухій екіпіровці — він, мовляв, не бігав по полю, а думав. Друга серія, середина 1990‑х. Очільник спротиву новій футбольній владі в Україні. Спротиву невдалого, за яким незабаром послідувало покарання: Григорій Суркіс та КО фактично відлучили Анатолія Дмитровича від своєї професії. Дійшло до того, що навіть столичну ДЮСШ його імені закрили, а найталановитіших дітей звідти забрали в «Динамо». Серія № 3, початок 2010‑х. Коньков, наче той фенікс, винирнув із небуття, ставши новим керманичем ФФУ. Саме тоді мали місце два мої рандеву

уф

23

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

з ним — до «воскресіння» та після нього. Тоді виникло відчуття, що переді мною порядна людина, котрій до снаги щось змінити. Проте згодом з’явилося гірке усвідомлення: чи-то передчуття мене підвели, чи-то сірі кардинали національного футболу поставили чоловіка в такі умови, що там і не продихнеш.

РОНАЛЬДО Народився 22 вересня 1976 року. Якось в одному з матеріалів я навів слова видатного англійського футболіста Боббі Чарльтона, котрий назвав нинішніх спортивних агентів «шакалами». Така жорстка дефініція, зваживши на довколишні реалії, є цілком виправданою: поняття «футбольний агент» перетворилося сьогодні на символ специфічного типу паразита, бездушного й бездуховного, який нахабно-безжально використовує «підручний матеріал» (себто гравців), наживаючись на ньому і не зважаючи на його потреби… Людину, котрій при народженні дали ім’я Луїш Назаріо да Ліма Рональдо, ще до досягнення нею 25‑річного віку занесли до спортивного пантеону, вважаючи одним із найкращих нападників за всю історію гри в шкіряний м’яч. Ця людина зібрала феноменальну за розмірами й значенням колекцію титулів і досягнень, де серед головних найяскравіше сяють звання дворазового чемпіона світу, володаря Кубка Америки й «Золотого м’яча», переможця Кубка Кубків, Кубка УЄФА, тріумфатора іспанської першості та конкурсу на «Золоту бутсу»… (І це, наголошую, тільки основні досягнення.) Так ось ця ж людина просто зобов’язана була — зваживши на міру даного Богом обдарування — досягти ще більшого. Проте не зуміла — саме через «шакалів». Якраз агенти Рональдо вважаються причиною того, що бразилець добру чверть своєї кар’єри провів у лікарнях: щоразу, коли форвард зазнавав травми, вони, під різними приводами, змушували його форсувати відновлення й виходити на поле з незалікованими болячками. У результаті, на одне ушкодження накладалося інше і т. д. Неодноразово доводилося читати думки знаних лікарів, які запевняли, що навіть ахіллесову п’яту Зубастика — його коліна — можна привести до ладу. Все, що для цього було потрібно, — час на ремісію. Але «шакали» — вони тому й «шакали», що спрямована до загальнолюдських цінностей частина їхнього єства у них притлумлена, а то і взагалі — задушена прагненням наживи. Ось вони

повсякчас і переконували хлопця, мовляв, виходь на поле (болить? а кому нині легко?), грай, відпрацьовуй контракти (як спортивний, так і численні рекламні). Ну, а те, що багатостраждальні колінні чашечки від численних операції, запальних процесів та ушкоджень піддавалися своєрідній ерозії, агентів не хвилювало. …Наприкінці дев’яностих, у час розквіту таланту «дев’ятки», із-поміж усіх моїх «футбольних» мрій окреме місце посідало загалом абсурдне прагнення — аби Луїш Назаріо да Ліма бодай ненадовго зодягнув… блакитно-білу футболку київського «Динамо»! Звісно, ні для кого не було секретом те, що Валерій Лобановський, принаймні публічно, спростовував вагу уродженця Ріоде-Жанейро у світовому футболі, картаючи його за «неуніверсальність». Утім, мені все ж хотілося вірити, що ці двоє видатних людей знайшли би спільну мову. Спробуйте уявити таку картину: Рональдо у динамівській формі, худенький од виснажливих тренувань Метра, попри свою безпосередню функцію — забивати голи, відпрацьовує в обороні, стелиться в підкатах, має високий ККД, виконує величезну кількість ТТД… У будь-якому випадку, вважав і вважаю Рональдо найліпшим футболістом світу останньої двадцятирічки — це щонайменше. Навіть пам’ятаючи про француза Зінедина Зідана, аргентинця Ліонеля Мессі, італійця Паоло Мальдіні чи його співвітчизника Рональдиньо. Такого дриблінгу, координації, ігрового інтелекту (та що там говорити — генія!), як у Феномена, не було ні в кого. Наразі все це зосталося в минулому. А сьогодення — то смаглявий кучерявий молодик, у якого відверті проблеми із зайвою вагою. …Два роки тому мене здивувала ота буденність, що супроводжувала завершення «активних виступів» по-справжньому масштабного спортсмена: він просто пішов — тихо, без галасу, тобто по-англійському. І його забудуть — усіх забувають. Цікаво: а як швидко?

ІГОР БЄЛАНОВ Народився 25 вересня 1960 року. Серед усіх лауреатів «Золотого м’яча» — призу-мрії для всіх футболістів планети Земля — за його майже 60‑літню історію було кілька категорій переможців: гранд-майстри (Стенлі Меттьюз, Альфредо ді Стефано, Франц Беккенбауер, Йохан Кройфф,

24

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

Олег Блохін, Мішель Платіні, Рональдо…), гравці, що їх можна вважати видатними в контексті певної епохи (Кевін Кіган, Паоло Россі, Жан-П’єр Папен, Матіас Заммер, Майкл Оуен…), а також виконавці, які стали лауреатами, значною мірою, випадково, завдяки щасливому збігу обставин — сюди, поклавши руку на серце, варто зарахувати данця Алана Сімонсена, ліберійця Жоржа Веа та українця Ігоря Івановича Бєланова… Ми завжди розуміли, що, якби не особливості тогочасного регламенту тижневика «Франс Футбол», звитяжцем 1986 року однозначно став би великий аргентинець Дієго Марадона. Проте, на наше щастя, найліпшими тоді визнавали лише європейців, отож і виграв надпочесний титул «другий найкращий». Оцей факт, укупі з тим, наскільки різко розвивалася й згасла кар’єра Бєланова, призвели до того, що після вручення йому цієї золотистої оздоби він дуже змінився: всесвітнє визнання для скромної, сором’язливої, неамбіційної людини стало немовби обухом, тяжким вантажем, під дією котрого психіка не витримала. Всі, хто був і є з ним близько знайомий, описували це, а найкраще вдалося журналісту Олександру Горбунову: москвич запевняє, мовляв, «Золотий м’яч» став для одесита своєрідним нещастям, адже той раз-у-раз чув думку про незаслуженість свого успіху, відтак із часом і сам у неї повірив, ледь не прагнучи, аби його в нього забрали… Хоча насправді підстав виникнення для цього комплексу вини не було: Ігор Іванович на пристойному (високому) рівні зіграв не тільки «золотий 1986‑й», а й кілька років у Одесі плюс київські сезони 1985‑го, 1987‑го та 1988‑го. А ще він особливий для вітчизняного футболу тим, що після нього жоден наш нападник не оволодів настільки високою швидкістю і такою здатністю уникати контакту з оборонцями: Бєланов ніколи не намагався обіграти опонента, обфінтити того, він просто утікав од нього — маневруючи або рухаючись навпростець. Це теж талант, тільки іншого ґатунку.

уф АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО Народився 29 вересня 1976 року.

Андрій Миколайович Шевченко народився 1976‑го, а за 24 роки до того з’явився на світ інший український футболіст із когорти «найнай»: Олег Блохін. Їх двох дуже часто порівнювали, причому в більшості випадків — без якихось серйозних аргументів. Утім, тут не місце і не час для цієї теми: доцільніше в кількох штрихах відтворити образ Шеви та його значення для нашої держави… Головне, мабуть, резюме блискучої спортивної кар’єри корінного динамівця виглядатиме приблизно так: він показав, як будь-який українець може стати успішним за кордоном, якщо володіє принаймні дещицею таланту й — найперше! — професіоналізмом. Неодноразово доводилося чути, що в історії футболу України було чимало обдарованіших за Шевченка гравців, але вони відведений їм талант сповна не втілили в життя. Комплекс причин, чому таке траплялося, доволі обширний, але він має одну спільну серцевину: брак професіоналізму. Найчастіше це, звісно, проявляється у, скажімо так, систематичних порушеннях режиму: тут і алкоголь, а ще — наркотики й довгі нічні гулянки без сну. Ба більше — можна згадати елементарні недоопрацювання, небажання на довше зостатися на тренуванні, аби щось відшліфувати. Андрій Миколайович загалом уберігся від оцих пасток. Тому й аплодували йому в Лондоні та Барселоні, а, наприклад, не менш (а то й більш!) талановитому Віктору Леоненку — в Шепетівці й Рівному. Я, звичайно, трохи утрирую, проте, впевнений, суті не оминаю. …А ще він змусив багатьох громадян України пишатися приналежністю до її «титульної нації», чого не могло трапитися за інших обставин. Так, періодично він зважувався на дуже неоднозначні вчинки — останній мав місце восени 2012‑го. Що тут скажеш? Йому за них і відповідати.

zzЖОВТЕНЬ АБРАМ ЛЕРМАН Народився 17 жовтня 1922 року. Протеже Абрама Давидовича Лермана — гравці командмайстрів та хлопчаки з ДЮСШ «Спартак» (Київ) — найбільше запам’ятали його як людину,

котра, будучи малописьменною, грішила словесними каламбурами й ляпсусами. Приміром, якось на запитання свого учня Сашка Манохи (згодом той стане вітчизняним футбольним журналістом № 1 «усіх часів») наставник відповів, мовляв, «Малий, не лізь у зябра!», маючи на увазі «в дебрі». Іншого разу домовився про зустріч із командою «у фестивалі», проте звиклі до всього підопічні здогадалися, що йдеться про вестибуль…

уф

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

Поза межами української столиці за ним закріпилася дурна слава жорстокого захисника, а найвідоміший епізод із ним стосується травми пречудового форварда московських «армійців» Всеволода Боброва, якого Лерман в одному матчі нібито виніс на гареву доріжку стадіону «Динамо», завдавши непоправної травми. Пишу «нібито», бо насправді «злочинцем» у тому епізоді був інший києводинамівський бек — Микола Махиня… Менше з тим: узагалі проти вертких нападників, особливо флангових, Абрам почувався невпевнено, протистояти їм не любив і не вмів, отож часто грубіянив. Утім, той факт, що для України кінця 1940‑х — початку 1950‑х то був дуже значимий гравець, не спростує ніхто й ніщо: атлетичний, високий, із покатими, одначе доволі широкими плечима, з довгими ногами, він діяв так, що протистояти йому не хотілося. Плюс до того нічогенько грав головою, маючи звичку втікати в атаку — давалося взнаки те, що прем’єрні роки в Києві Лерман виконував функції центрфорварда. …Коротше кажучи, справжній син свого босоногого часу.

АНАТОЛІЙ ЗАЯЄВ Народився 27 жовтня 1931 року. Ключовим світоглядним постулатом Анатолія Миколайовича Заяєва було переконання, що «…Людина має жити довго, якомога довше». Уперше почувши від нього цю тезу, відчув величезне здивування: мені, по-перше, чомусь завжди здавалося, що «краще менше, однак повніше» і «якщо розумієш, що став тягарем, — іди»; по-друге, й досі складно усвідомити, як можна побороти втому від життя, яка з роками наростає в лячній прогресії. Проте невдовзі знайомий літературознавець певним чином повторив думку одного з найзнаменитіших тренерів у нашій історії, сказавши, що «… Якби Василь Стус залишився живий, Україна сьогодні була б іншою державою». Мій приятель вів до того, що людина, в якої є великий авторитет і значний статус у суспільстві, може на оте суспільство впливати: від мікрорівня (припустімо, вирубують певні добродії якийсь парк, то сьогодні, коли у нас стається щось схоже, той парк урятує лише дзвінок знаменитості, котра мешкає поблизу, — більше нічого) до макрорівня (згадуємо особистий спротив сталінізму кінорежисера Олександра Довженка). Сьогодні я краще розумію, що Заяєв мав на увазі, коли переконував, мовляв, жити треба довго…

25

Іще він казав, що для нього найкращим текстом, де, з одного боку, замальовується прагнення людини до чогось вищого, прекрасного, а з іншого — розуміння, що цього не досягти, є поезія Михайла Петренка, котра починається словами: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» Анатолій Миколайович декламував оці рядки з кумедним акцентом людини, для якої рідною є інша мова — російська, та яка з вражаючою щирістю любить українську. А ще Заяєв полюбляв повторювати, що іншої такої держави як Україна, в світі більше немає, при цьому маючи на увазі винятково позитивні моменти. Насамперед — унікальне поєднання на одній території нібито різних культур (кількох підвидів азійської та європейської цивілізацій) і ментальностей, що, тим не менше, ніколи не призводить до конфліктів (хіба що тоді, коли ці конфлікти кимось штучно роздмухуються ззовні). Й це казав чоловік, який, на питання про своє національне походження, незмінно відповідав, що він є ассирійцем. Мене страшенно бісить новомодний (і, на мою думку, богозневажливий) термін «політична нація», однак у випадку з Ханом Криму, як любовно іменували Миколайовича на малій батьківщині, чомусь хотілося вірити, що всім нам — людям різних народів та віросповідань — знайдеться місце в Українській державі, й усім нам буде комфортно, й усі ми цю державу любитимемо… Кожного з нас чекає поворот, у який ми не впишемося, — написав колись один наш класик. Одначе далеко не кожен із нас отой поворот, який веде до Бурштинової ночі (згадуємо блискучий роман французької письменниці Сильві Жермен, про яку моя мама писала дисертацію) невідомості, зустріне у віці 81 року; при чудовому здоров’ї та світлому розумі; при бажанні помирити увесь світ; за відсутності найменших слідів утоми від життя; за наявності просто нелюдського бажання працювати; при набутому (чи вродженому?) вмінні помічати в житті лише хороше, а погане бачити з хорошого боку. …Як там завершується старозавітна Книга пророка Йова (психіатр Зиґмунд Фройд вважав її найвидатнішим твором за історію світової літератури)? «І помер Йов, нажившись».

26

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

уф

zzЛИСТОПАД ОЛЕГ БЛОХІН Народився 5 листопада 1952 року. Від середини 1990‑х у свідомості поціновувачів футболу по всьому світу спочатку непомітно, однак чим далі — виразніше стартував процес, що його варто найменувати «переоцінкою цінностей». Отим «джином», якого випустили з укритої пилюкою часу «лампи», став Інтернет: поступово Павутину заполонила велика кількість записів ігор минулого, відтак у людей виникла змога побачити на власні очі «великі матчі» та «великих гравців» — вилилося це в доволі масове розвінчування міфів. З’ясувалося, наприклад, що описана кимось «велич» багатьох давніх (і не дуже) постатей гри в шкіряний м’яч має під собою не так уже й багато реальних підстав. Ну, й іще чимало чого з’ясувалося… І як же комфортно робиться на душі, коли той «перегляд і переосмислення постфактум» постатей-поєдинків‑подій минувшини не розчаровує, а підтверджує очікування! Й стократ приємніше, коли приватна стріча з історією навіть перевищує сподівання. Останні слова — про видатного українського футболіста Олега Володимировича Блохіна…

АЛЕССАНДРО ДЕЛЬ П’ЄРО Народився 9 листопада 1974 року. Іще влітку 1999‑го, оклигавши від надскладної травми лівого коліна, Алессандро Дель П’єро заявив у інтерв’ю, що для нього «отримати «Золотий м’яч» тижневика France Football життєво важливо». На той момент йому не було і четвертака, тож оці слова всіма сприймалися як щось природне… Довелося колись прочитати, що вище своїх можливостей людині піднятися не дано, якщо ж вона таки насмілюється здійснити це, одразу розплачується. Не знаю, наскільки згадана думка відповідає істині, проте у випадку з Дель П’єро вона спрацьовує: за фантастичним піком кар’єри, уречевленим сезоном-1997/1998, блискавично прийшло падіння, вслід якому нового злету вже не було. …Почалася драма з французького мундіалю: всіма очікувалося, що Сандро — головне світило

збірної Італії, одного з фаворитів турніру, підніме свій талант іще на вищий рівень. Одначе незадовго до змагань форвард «Ювентуса» травмувався, відтак його місце у складі посів ветеран Роберто Баджо. За півроку, у листопаді, стався злощасний матч в Удіне, котрий, на мою думку, перекреслив усе. Так, опісля того були півтора десятиліття кар’єри (вона, до слова, триває!), безліч трофеїв, зіграних матчів і забитих м’ячів, але, в моєму розумінні, це вже було «не те»: той неймовірний футболіст із унікально масштабним ігровим мисленням щез. Зостався «просто» класний гравець, надзвичайно корисний, функціональний, із неперевершеним умінням реалізовувати стандарти. Втім, повторюю, художник залишився в 1998 році — прекрасному, страшному.

МИКОЛА МАХИНЯ Народився 17 (30) листопада 1912 року. Такого універсала, як Микола Борисович Махиня, Україна не знала аж до появи Володимира Безсонова… У «Динамо», куди його запросили по досягненні повноліття, він приходив як лівий крайній нападник, кілька років не маючи конкуренції в даному амплуа. Проте на середину 1937‑го тогочасний наставник киян Михайло Товаровський радикально видозмінив функції Махині, вирішивши перевести гравця, котрий однаково добре володів обома ногами, на правий фланг… захисту! Й треба ж такому трапитися, що «новачок» одразу «задокументував» правильність рішення наставника, коли вже наступного року його внесли в офіційний список 55‑ти найкращих футболістів СРСР сезону. Та це був тільки починок — продовження постало по закінченні Другої світової. Навесні 1944‑го ще гриміли воєнні дії, проте українську столицю вже звільнили від нацистів, а згодом розпочалася її відбудова. Як і команди «Динамо»: наскільки поруйноване було місто, в настільки ж знекровленому вигляді перебували «блакитно-білі». Тож довелося Махині, на той час капітану, брати на себе додаткові функції старшого тренера та ще й «затикати» особливо проблемні амплуа: крім уже звичної ролі правого бека, Микола Борисович закривав протилежний фланг оборони та її центральну вісь. Закривав успішно, зваживши на тогочасні реалії.

уф

27

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

…Із певного моменту за ним, на пару з іншим киянином — Абрамом Лерманом, закріпився імідж чи не найжорстокіших, найбрутальніших оборонців чемпіонату СРСР 1940‑х. Не підтверджена фактами, проте дуже живуча легенда гласить, що ця динамівська пара в одному матчі вивела з ладу двох славетних московських форвардів — Всеволода Боброва та Григорія Федотова. Правдивіші свідчення справді вказують на те, що з нападниками суперників Махиня та Лерман не особливо церемонилися, проте тут не йдеться про якусь «звірячу жорстокість»: хіба вони, представники зруйнованого міста, зруйнованої республіки, могли грати інакше проти добре укомплектованих, ситих московських колективів, де майже жоден футболіст не воював, де всі спокійно пережили війну?.. Опріч цього, Микола Борисович виграв п’ять Кубків Української РСР за 1936, 1937, 1938, 1944 та 1946 роки, що майже на десятиліття стало вітчизняним рекордом.

АНАТОЛІЙ ЗУБРИЦЬКИЙ Народився 20 листопада 1920 року. Імовірно, найкращий воротар України 1940‑х Анатолій Федорович Зубрицький міг увійти до плеяди чільних наших «стражів» ХХ ст., бо міра його таланту створила передумови для цього. Тим не менш… Кажуть, що футболіста визначає епоха — у випадку із Зубрицьким усе обумовили повоєнні 1940‑ві: розруха, в яку тоді потрапила національна гра «11 х11», коригувала долі навіть найобдарованіших майстрів, ставлячи їх у такі умови, коли розкритись особливо складно. Бо якщо ти, припустімо, класний голкіпер, одначе виступаєш за слабку команду, м’ячів, попри все, пропускатимеш чимало. Ось і одесит Анатолій, граючи за «Динамо» (Київ), часто виймав смугастого зі своїх воріт (у середньому десь півтори рази за матч в офіційних змаганнях), хоча володів даними для кращої кар’єри: був пластичний, стрибучий, «реакційний». У тодішній радянській пресі часто писали, мовляв, він «із початку гри працює з повним навантаженням», «ловить серію «мертвих» ударів», «найліпший на полі»… Усугубила ситуацію складна травма — на розрив хрестоподібних зв’язок наклалось ушкодження меніска, — що її завдав «армієць» із Москви Всеволод Бобров (ага, прославлений нападник не завжди був жертвою грубощів…). Трапилося це влітку 1948‑го, коли Зубр наближався до 28‑ліття, тобто до «золотого» часу для

гравців його амплуа. Відтоді кілька сезонів Анатолій виступав «на уколах», аж поки не зважився на операцію. А оклигавши, зрозумів, що треба «зав’язувати»: по-перше, організм уже починав «брикатися», по-друге, за спиною несподівано виросла пара перспективних дублерів — ідеться про Олега Макарова та Євгена Лемешка. …1942 року, коли українська Бессарабія входила до складу фашистської Румунії, одеська команда «Глорія Форд» виїхала на товариський турнір у Бухарест, де місцеві журналісти побачили в Зубрицькому «кіпера європейського класу». Марно сьогодні гадати над тим, як би все зрослося за інших історичних обставин. Утім, можна (ба навіть треба!) розмірковувати з такого приводу: от не став хороший гравець міфом, не зазнав його образ міфологізації — зостанеться він у пам’яті народній як «один із», а згадуватимуть про нього без епітетів і метафор.

МИКОЛА ТРУСЕВИЧ Народився 22 листопада (5 грудня) 1909 року. Про голкіпера Миколу Олександровича Трусевича радянська преса писала зі захопленням іще тоді, коли той стояв «на брамі» в Одесі. Коли ж він перейшов (чи, може, перевели за наказом?) у київське «Динамо», репутація топового воротаря чемпіонату СРСР не полишала його до загибелі… Для свого часу він був раритетним футболістом. Справа в тому, що домінантним кольором тогочасного суспільства (це якщо ми спробуємо пофантазувати й допустимо ймовірність отакої «колоризації»…) був сірий: як на ментальному рівні — бо соціалістичний лад проголошував первінь рівності людей, тобто всезагальної посередності, так і на візуальному — хто застав ту епоху, пам’ятає про тодішні гардеробні особливості. Ось і радянські футбольні кіпери зодягалися по-простецьки: светр, труси та гетри мусили бути нейтральних барв. Натомість Трусевич… …А Микола Олександрович виходив на матчі в смугастому рожево‑чорному реглані, що було ледь не викликом! Тепер уявіть, який вигляд оцей наряд мав на високому, красивому, завжди усміхненому молодому чоловікові! Як мовив колись космічний прибулець Альф: «Дівчата-курчата падали!» Гадаю, навіть сьогодні подібний стиль був би непересічним. Звісно, такий антураж слугував лише хорошим візуальним доповненням до класного рівня його гри.

28

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

Втім, опріч оцих двох «портретів» людини, котру в лютому 1943‑го розстріляли в Сирецькому концтаборі, наявний іще й третій, і він дуже неоднозначний… Припустімо, його партнер по київському клубу Костянтин Щегоцький пише в своїй автобіографії «У грі та поза грою» (с. 139–140): «Микола Трусевич був моїм найкращим другом. Талановитий воротар, добрий товариш, справжній спортсмен-боєць, він невдовзі після приходу в «Динамо» став загальним улюбленцем колективу. Були в Миколи і свої дивні риси характеру, які давали нам привід до жартів… усі знали, що Трусевич не терпить навіть запаху оселедця, і де б він не їв, обов’язково спочатку обнюхував ніж та виделку». Проте ось що читаємо в іншій чудові автобіографії — споминах також колишнього форварда «блакитно-білих» Олександра Скоценя («З футболом у світ», с. 207–208, розділ «Мій арешт»): «Обвинувачувальний акт твердив, що за весь час мого перебування між спортсменами я вів шкідливу

уф

діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду… Перший і головний свідок був воротар «Динамо» Микола Трусевич.

— Ну і що скажеш? — захрипло й допитливо спитав він. Я не міг сказати ні слова. Чи можна шептати глухому й моргати сліпому? …Згодом він відізвався чемніше і сказав: «Йди додому! Уважай тільки, щоби ти зник і щоб до двадцяти чотирьох годин тебе в Києві не було!» Він розумів, що я повинен перейти на лівий берег Дніпра». …Те, що Трусевич, як і багато його колег по спорттовариству «Динамо», служив «у органах», нині є доконаним фактом, якого вже не спростуєш. Отож, зваживши на це, кому вірити: Щегоцькому, котрий називає уродженця Південної Пальміри другом, хоча сам одсидів два роки за сфабрикованою НКВС справою, чи Скоценю? З іншого ж боку, наскільки правильно вірити людям, які потрапили під жорна історії?

zzГРУДЕНЬ АНТОН МАЛАТИНСЬКИЙ Спочив 1 грудня 1992 року. Зовні знаменитий словацький наставник Антон Малатинський дуже нагадував не менш знаменитого грузина Нодара Ахалкаці: кругле обличчя, могутня статура, ще й шевелюра — «канадкою»… Обидвох цих постатей виокремлювала також здатність дотримуватися трьох постулатів успішного футбольного коуча. Про що йдеться? Поперше, жоден великий тренер не став таким, не маючи за спиною потужного фінансового покровителя: словака в місті Трнава, де він зліпив команду «Спартак», що сягала півфіналу Кубка європейських чемпіонів, підтримував місцевий металокерамічний комбінат, а кавказця — вся його щедра республіка. По-друге, кожному футбольному фахівцеві, як і художнику, потрібен час для здійснення задуманого: як Малатинському, так і Ахалкаці їхні безпосередні керманичі давали змогу спокійно працювати понад десятиліття. По-третє, в обох випадках бачимо наставників, які ніколи не гребли скопом гравців, надаючи перевагу акуратному добору та поетапному вихованню. Іще одна спільність полягає в тому, що в обох оказіях факт відходу спеціалістів од справ провокував стрімкий та безповоротний колапс:

слава тбіліського «Динамо» пішла разом із 1980‑ми, а трнавського «Спартака» — декадою раніше. …Постфактум Антона Малатинського нагородили званням «Найвеличніший трнавець сторіччя»; Нодар Ахалкаці отримав скромніший титул: «Тренер № 1 Грузії ХХ віку».

МАРТОН БУКОВИЙ Народився 10 грудня 1903 року. Життя цього чоловіка — яскраве нагадування про «стару Європу», втрачену назавжди: угорець за національністю Мартон Буковий увійшов до анналів гри «11 х11» працею в чотирьох країнах східної частини континенту, будучи вільним громадянином території, на якій хоч і розміщувалися різні державні утворення, проте тисячолітні зв’язки (економічно-господарські, політичні, культурні) між ними робили їх приналежними до спільного ареалу. Усе це ледь не зникло після комуністичної чуми… Буковий виграв дев’ять національних титулів у чотирьох чемпіонатах: по два в Югославії, Хорватії та Греції, а також трійко в рідній Мадярщині. Крім того, в 1947–1954 роках, трудячись у будапештському клубі МТК, він, як дехто вважає, придумав революційний хід — систему дій із двома центрфорвардами, які, до того ж, розміщувалися

уф

29

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

нижче інсайдів і крайніх нападників, що перевертало догори ногами функції атакувальних виконавців у межах ігрової схеми W-M. За якийсь час оцю «фішку» взяла на озброєння угорська репрезентація, зокрема, в тому легендарному матчі на стадіоні «Вемблі», коли континентальні гості розгромили острівних господарів — 6:3. …Фахівці зазначають, що всі команди Букового, попри державні кордони, дотримувалися «середньоєвропейського стилю футболу», для якого було характерне поєднання рис південної технічної комбінаційності й північного раціонального атлетизму. Й це не дивно: якщо народи центра Старого Світу (поляки, чехи, словаки, угорці, румуни, балканські нації) жили в схожих суспільствах, значить, і спорт там мав існувати за збіжними правилами.

ФАБРИЦІО РАВАНЕЛЛІ Народився 11 грудня 1968 року. Італійський нападник Фабриціо Раванеллі свого часу, а саме — в середині й наприкінці 1990‑х, притягував до себе глядацьку увагу, як жоден інший європейський футболіст, і два фактори заворожували в ньому, примушували невпинно слідкувати за його постаттю… Насамперед збентежувала шевелюра форварда туринського «Ювентуса»: є тип чоловіків, що їм не щастить (а може, навпаки?) рано посивіти, так ось Фабриціо якраз належав до цього «різновиду». Причому в його випадку не йшлося про якісь там просивини — голова Раванеллі була майже цілком білою, і це в людини, котра ще й тридцятника не досягла! Зрозуміло, через отакий «ґандж» виглядав він трохи старшим, аніж був насправді. Другою «коронкою» сивочолого молодика значилося святкування забитих м’ячів: узявши ворота, Фабриціо в нестямі (чи усвідомлено?) натягував на голову футболку й біг кудись, не розбираючи дороги. Я тоді завжди чудувався: невже йому не лячно таким-от чином, не бачачи куди летиш, наринути на когось — партнера або ж суперника? …Іще виходець із Падуї зовні дуже нагадував мого односельчанина — нещасного чоловіка, психічно нездорового, якого рідні сестри пустили по світу, не вділивши ані крихти з батькового спадку. Ніхто з нас, дітлахів, не знав справжніх імені-прізвища бродяги, втім, нам складно було відмовляти собі в насолоді обізвати його Кумарою — прізвиськом, зачувши яке, він шаленів і біг за нами, так само не дивлячись під ноги, як Раванеллі після чергового гола.

АНТОН ІДЗКОВСЬКИЙ Народився 16 (29) грудня 1907 року. Не було в довоєнному футболі України голкіпера популярнішого за корінного киянина Антона Леонардовича Ідзковського. Навіть миколаївець Роман Норов, харків’янин Олександр Бабкін і одесит Микола Трусевич поступалися йому в ступені, скажімо так, «міфологізації»… Спонукою до реноме всесоюзної знаменитості стали, власне, дії в стулці, а також участь у зйомках фільму «Воротар» (1936 рік виходу) — найпершого радянського на футбольну тематику, де Антон зіграв кіпера команди «Чорні буйволи». А ще перед цим якраз Ідзковського запросили взяти участь в іншій кінокартині — документальній, де найкращі гравці СРСР показували особливості гри кожного амплуа. Наскільки слава відповідала істинному його рівню? Перегляд преси другої половини 1930‑х та статистика змушують замислитися: він провів за столичне «Динамо» понад 90 офіційних матчів, у яких пропустив близько 140 м’ячів (пишу «понад» і «близько», бо точні дані відсутні) — такі цифри зовсім не захоплюють. Утім, у футболі першої половини ХХ ст. подібні показники мала більшість голкіперів: наприклад, славнозвісний чех Франтішек Планічка в середньому пропускав іще більше! …На диво, Антон Леонардович — поляк за походженням і католик за віросповіданням (літописець «Динамо» Олександр Кабанець знайшов ці відомості в Державному історичному архіві України) — уникнув сталінських репресій. Якось я надибав інформацію (вже не пам’ятаю, де, коли і в якому вигляді вона прийшла до мене), що засновника київської воротарської школи «оберігала» співпраця з НКВС. І що ніби він «сприяв» дворічному тюремному ув’язненню свого партнера Костянтина Щегоцького, хоча останній у своїй автобіографії відгукнувся про кіпера цілком тепло (с. 72): «Усі товариші любили й поважали А. Ідзковського за акуратність, відданість футболу, за його культуру». Я не хочу вірити, що це правда.

СТЕПАН БЕЦА Загинув 21 грудня 1992 року. На початку зими 1990‑го, тобто близько двадцяти років тому, в «Спортивній газеті», котру тоді передплачував мій батько, я побачив фотографію, яка мене вразила. Київське

30

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ

«Динамо» (я вже знав, що вболівати треба саме за цю команду) брало участь у змаганнях з футзалу, а в згаданому часописі був надрукований розгорнутий репортаж про один із матчів. Стаття супроводжувалася світлиною, де один динамівець виокремлювався тим, що на голові в нього була шапка. Той міні-футбольний турнір проходив у закритому приміщенні, відповідно, холодно його учасникам не мало бути. Отже, незрозумілий вигляд мав гравець, який чомусь натягнув головний убір… Минув рік. Навесні 1991‑го стартував останній союзний чемпіонат, і я по телевізору спостерігав за іграми команди з прописною літерою «Д» на грудях (уже тоді під нею майоріло слово «Київ»). На мій превеликий подив, футболіст із теплою шапочкою на голові продовжував у ній виступати, не знімаючи її ні холодного березня, ні теплих квітня та травня. Звали цього гравця Степаном, а прізвище його було Беца. І відповідав він за лівий фланг півоборони команди. Причому відповідав, мушу зауважити, непогано. У нас удома тоді був чорно-білий телевізор «Електрон», відтак я не міг визначити колір шапочки Степана. Проте більш «продвинуті» знайомі, котрим пощастило обзавестися кольоровим «ящиком», повідомили, що вона — блакитна (хтось казав — синя, та то вже не суттєво). Зачудування дитини має всепоглинаючий характер, отже, я наважився запитати в батька: то чому ж Беца ніколи не знімає цього «утеплювача»? У відповідь почув, що в нього, вочевидь, якась серйозна хвороба вух, тому він закриває доступ туди холодного повітря… Із часом на свідомості людини, на її емоціях виростає специфічний наріст, кірка, сказати б — шкаралупа, котра є нашою логічною реакцією на «співпрацю» з навколишнім світом. У дітей ніякої шкаралупи немає. Тому їх не можна ображати. І саме тому для мене повідомлена інформація стала маленькою трагедією: я так співчував хворому («нещасному») гравцеві, що перегляд кожного матчу «Динамо» перетворився на справжнє випробування. Щоразу, коли камера «ловила» Степана Бецу, моя нервова система стискалася, наче під дією джгута, і ставало складно дихати. …Оці кадри для мене і є уособленням українського футболу дев’яностих, принаймні першої половини десятиріччя. Не напівзруйновані, напівпорожні стадіони; не тогочасна ігрова форма команд, зшита з неякісної тканини; не жахливої якості телевізійна картинка (з літерою R при повторах) і не постійні невдачі наших

уф

колективів — як клубних, так і збірних — на міжнародному рівні; не багаторічна гегемонія столичного «Динамо» на внутрішній арені. Символ тієї (так і хочеться сказати «страшної») епохи в моєму розумінні — це Степан Беца, футболіст у блакитній шапочці, людина, котра охороняла власний організм од недуги за допомогою бавовняного «кашкета». Перші незалежні кроки вітчизняного «соккеру» я практично не пам’ятаю. За телевізійними трансляціями майже не слідкував, однією з головних причин чого були постійні невдачі українських спортсменів. Яскравими й неприємними спалахами стали для моєї емоційної пам’яті вересень 1994‑го (київська катастрофа національної команди в поєдинку з литовцями), березень 1995‑го (її ж розгром у Хорватії), жовтень 1995‑го («конфуз» у Словенії: після першого тайму наша збірна вигравала — 2:0, а в підсумку поступилася — 2:3) і, звісно, вересень того ж року (дискваліфікація «Динамо»: УЄФА не дозволила Суркісам користуватися в Європі методами, до яких вони звикли в Україні). Потужних позитивних спалахів було значно менше, магістральний із них — оті легендарні 3:2 у зустрічі зі «Спартаком». Причому, коли завершилася перша половина битви і кияни «горіли» — 0:2, я… ганебно пішов спати. Остаточний результат наступного ранку повідомив мені, знову ж таки, батько. І за всіма цими перипетіями я чомусь геть випустив із орбіти зору те, що на лівому фланзі моєї улюбленої команди не видно колишнього «фаворита». І чомусь ніхто не міг пояснити мені, де ж він подівся. …Це вже згодом я дізнався, що той, чия поява на екрані викликала в мене щемливі відчуття, також родом із Закарпаття. І так само згодом, опісля прочитання книги «Днепропетровский футбол» Олександра Ляпіна, мені стало відомо, що 21 грудня 1992 року Степан Беца розбився на трасі Київ — Дніпропетровськ, урізавшись на машині в дерево. Разом із ним загинув його одноліток, футболіст «Дніпра» Олексій Сасько. …Ми хапаємося за найважливіші події нашої минувшини, наче той скелелаз, котрий, падаючи у прірву, розбиває до крові руки, намагаючись утриматися за гостре каміння. Запитайте в будького — і мало хто зможе пояснити, чому. Хоча причина проста: ми підсвідомо відчуваємо, що кожен із нас — це, передусім, набір емоційних ситуацій, які колись мали місце. Частина мене — це світлі спомини про Степана Степановича Бецу, футболіста в блакитній шапочці.

уф

31

ЮВІЛЯРИ МІСЯЦЯ МІЛОШ НІНКОВИЧ

ВІКТОР ФОМІН

Народився 25 грудня 1984 року.

Спочив 29 грудня 2007 року.

Балканець Мілош Нінкович належить до велелюдної когорти футболістів столичної блакитно-білої команди, яких по з’яві дуже хвалили, називали «молодими та перспективними», однак «сіра буденність» у вигляді демонстрованої ними гри спростовувала аванси… Нінкович презентував себе влітку 2004‑го на традиційних колись для «Динамо» передсезонних зборах в Ялті. Відтак у клубі його й нарекли «своїй майбутнім». Оцей пасаж одразу підхопила низка відомих ЗМІ, одначе більше за всіх старався один (також відомий) столичний спеціалізований журнал, головний редактор якого, висловлюючись на жаргоні, відверто «піарив» серба, змальовуючи того «потенційно найсильнішим футболістом української вищої ліги». Мілош дуже часто травмувався, граючи в Києві, тож саме цією обставиною нам пояснюють те, що симпатичний хлопчина так і не вийшов на рівень, який йому пророкували. Насправді ж істинною причиною того, чому серб у столиці України нікого не вразив, полягає в тому, що він — виконавець посереднього рівня: достоту технічний, із непоганим ударом, але «одноногий», фізично невитривалий, не здатний грати головою, а головне (він-бо, на хвильку, плеймейкер!) — не спроможний зробити точний пас далі десяти метрів. Елементарно, Ватсоне: де ви тут бачили «непересічний талант»? Нінкович ходив у фаворитах колишнього динамівського тренера Юрія Сьоміна, відтак виходив на поле (принаймні на заміну), попри свій стан та фізичні кондиції. Майже щоразу розчаровував і майже щоразу ми чули, ніби причина в тому, що серб «не оклигав од чергової травми». …Якось Мілоша було дуже жаль: у грудні 2012‑го він, судячи з наявної інформації, щиро хотів повернутися додому, в Сербію, до бєлградської «Црвени Звєзди». Він, як свідчить одне джерело, сім годин (!!!) умовляв президента ФК «Динамо» дати згоду саме на цей трансфер. Однак Ігор Михайлович пристав на пропозицію французького «Евіана», бо там дали більше грошей за оренду. З цього приводу хочеш вірити бюрократам із Євросоюзу, які вважають, що в сучасному професіональному футболі панує цілковитий феодалізм. Донецький бразилець Вілліан — підтвердить. Як іще багато колишніх «наших».

Я давно зробив для себе висновок, що, у випадку відсутності відеохроніки, найправдивіший портрет гравця минулого дають газетні звіти з матчів. Якщо піти саме цим шляхом, то, наприклад, за підсумком 1950‑х футболістом № 1 України є Віктор Трохимович Фомін… У нього, без перебільшення, було все. Поперше, швидкість, що для крайнього форварда мало вирішальне значення (до слова, особливостями амплуа пояснюється те, що він доволі небагато забивав, однак часто асистував). По-друге, фантастичної потужності удар: якимось чином вирахували, що Фомін міг влупити м’ячем на 75 (!!!) метрів — мабуть, то є свого роду національним рекордом. По-третє, Віктор ніколи не дозволяв собі пасувати навмання, його сильні передачі — майже завжди низові й прострільні — спрямовувалися точно на адресата. По-четверте, будучи напівциганом, він отримав чудові фізичні дані: міцні ноги, широкі плечі, струнку поставу (голова в нього була специфічно нахилена в бік спини) й загалом дужий організм. Утім, як справжній донбасівець, Фомін багато пив: за певними даними, Віктор Трохимович 14 разів лікувавсь од алкоголізму! Та все дарма: його «зашивали», а невдовзі він «розшивався». Ці страшні муки тривали впродовж чудової ігрової кар’єри, продовжилися й опісля. Не допомогли ні вмовляння дружини, ані розлучення, за наслідком якого любимець уболівальників донецького «Шахтаря» та київського «Динамо» залишився жити в Запоріжжі один (у місті над Дніпром Фомін став хорошим тренером, відзначаючись насамперед умінням простими, навіть примітивними, словами донести до підопічних свої вимоги чи влучно охарактеризувати гравців‑супротивників). …Очевидці відзначають: «фірмовою» рисою Віктора Трохимовича було те, що він дуже любив футбол, любив як гру, без якої не міг жити, хоча знав усі її сторони — не лише світлі, а й темні. Чи не тому, попри все, довго звікував, спочивши за два роки до 80‑літнього ювілею.

Малюнок автора