Гордійчук, Ірина. Сергій Iванов. Завжди 48... : 22 травня відомому українському актору виповнилося б 70 років / Ірина Гордійчук // День. – 2021. – 21-22 травня (№87-88). – С.14-15. Сергій Iванов. Завжди 48... 22 травня відомому українському актору виповнилося б 70 років Ірина Гордійчук Напевно, це був би дуже веселий і галасливий ювілей. Дочка Маша, яка сьогодні займається рекламою, напевно б придумала щось незвичайне, щоб здивувати тата, а дружина Лариcа, у якої все горить під руками, накрила б таку «скатертину-самобранку», що найвишуканіший ресторан був би змушений оголосити капітуляцію. У меню переважали б солодощі, адже ювіляр — невиправний ласун. А він ховав би їх від двох пухнастих бандиток — кішок Варі і Елі, тому що одна з них любить солодку каву, а він не знає, яка саме. Після тостів, привітань і побажань гості легко умовили б винуватця свята пограти в дартс, який він привіз колись з Америки, і той уже багато років займає почесне місце на балконі. А комусь, може, навіть пощастило б кинути ввечері в пустельному парку бумеранг, також привезений звідкись із далеких мандрівок, і ще не випробуваний. Господиня будинку не дозволяє. Усе могло б бути так, і навіть краще. Але 15 січня 2000 року Сергія Іванова не стало. Він дуже боровся. Дев’ять (чи навіть більше) зупинок серця, і воно не витримало. Трансмуральний інфаркт. Сергію завжди залишиться 48. Хочеться згадати його таким, яким Сергія знали не глядачі, не колеги, а найближчі люди. Дочка. Дружина. Друг. Живим. Ніжним, люблячим, відданим. Хто знає, може, Сергій їх почує. МАРІЯ І ЛАРИСА. ДОЧКА І ДРУЖИНА
— Марусю, прости, що починаю розмову з болючої теми. Тобі було вже 12 з половиною років, коли не стало тата. Може,й по-дитячому, але ти, звичайно, розуміла, що сталося непоправне горе. Яким сьогодні згадуєш батька? — Я дуже добре пам’ятаю тата. Ну, іноді й по телевізору можна подивитися. (Сумно усміхається). Особливо, останнє інтерв’ю, яке він дав Вірці-Сердючці. Минулого року, здається, я викладала його у Фейсбук. Таким і пам’ятаю. І обиччя, і поведінку... А от голос чомусь ні... Тато в останні роки життя часто їздив у відрядження за кордон, особливо коли знімав телевізійний проєкт «Наші за кордоном». Завжди, звісно, повертався з подарунками. Пам’ятаю, коли прилетів з Австралії, в грудні 1999-го, диван був просто завалений м’якими іграшками, різноманітними дрібними сувенірами, цукерками, якоюсь екзотичною їжею, локальним вином. Він навіть мед
австралійський приволік через океан! (Сміється) Подарунків вистачило всім друзям і сусідам. А з Америки, де тато довго перебував, він відправив поштою у Київ модні кросівки NIKE. Коли ми з мамою їх отримали, реготали, побачивши напис Made in China. Потім довго жартували над татом. Та й у Києві... Коли він йшов у магазин (поруч з готелем «Братислава» був валютний міні-маркет, де продавалися дефіцитні на той час продукти, очі розбігалися), я завжди «падала йому на хвіст», і купувалося все найсмачніше в промислових масштабах! (Сміється) Різноманітні шоколадки, екзотичні соки, очищені фініки, щось зі сфери фантастики. — У тебе на руці татовий годинник, наскільки я знаю. А чому на правій? Ти лівша? — Я правша, але так носив тато, а я мавпувала. Навіть дитячий годинник надягала на праву руку. А тато був шульгою, але одного разу впав з коня, отримав серйозну травму, лежав у комі. Коли одужав, почав писати правою рукою, але годинник весь час носив теж на ній. Ці SEIKO майже раритет, вони були куплені 95-го чи 96-го року, навіть скло не міняли ні разу, я їх дуже люблю. До речі, це теж класика — якщо тато йшов у магазин CASIO, у всієї родини з’являлися такі годинники. Якщо забіг щось купити собі в NIKE, ми з мамою теж носили одяг цієї фірми. А одного разу ... так, 1999-го (він уже непогано заробляв) тато скупив, напевно, півмагазину в тому ж NIKE. Мамі сказав, що були такі шалені знижки, що він просто не міг пройти повз. Хоча, звичайно, все було зовсім не так! (Сміється) Зате у мене досі є топік, який я носила тоді, і вдягаю зараз, і мені приємно, що його подарував тато. — Коли у тата бував вільний час, чим ви з ним займалися? — Коні, коні... Мені було років 10, коли тато привів мене у Гідропарк, і я рік займалася верховою їздою. Прибирала стійло, сама чистила коней. Щоправда, зводив він мене туди разів десь два чи три, потім це робили мама й няня. (Сміється) Потім був настільний теніс. Мене навіть відправили у спортивний табір, але я почала швидко рости, стіл переросла, стало дуже незручно грати... — А який у тебе зараз зріст? — 180. Вага 56 кг. — (До розмови приєднується мама Маші, Лариса) Не прикрашуй! 54. — Я погладшала. (Загальний регіт) Ще ми з татом кілька разів виходили кататися на роликах, але далі не пішло, це заняття забирає багато часу. А ось грати у преферанс на комп’ютері він мене навчив (щоправда, лише на комп’ютері, «кулю» розписувати не вмію). У ті роки щонеділі по телевізору транслювали Формулу-1, ми разом дивилися і грали в преферанс. Відтоді я полюбила перегони, і стежу за змаганнями...
— Коли ти усвідомила, що тато — відома людина, і люди реагують на нього по-особливому? — Не було такого моменту. Я ж із цим росла, усе здавалося нормою. Тато приїжджав додому зі знімальною групою, пам’ятаю, як знімали рекламу, бачила його в кіно. — А який перший фільм за участю батька подивилася, пам’ятаєш? — Ні. Прикольний, який мені сподобався, «Дачна поїздка сержанта Цибулі». Уривками бачила «В бій ідуть одні «старикі», але не з початку і не до кінця. Я не дуже люблю дивитися фільми, де тато грає... — Важко? — Не тільки. Тато там молодий, не такий, яким я його знаю. — (Лариса) Важко згадувати постійно, та й багато що стирається з пам’яті. — (Маша) Так, я зараз розмовляю з вами, і спливають якісь забуті ситуації. Вдома тато завжди був на позитиві, добрий, усміхнений. Він навіть не кричав на мене ніколи. — (Лариса іронічно посміхається) Я одного разу попросила Сергія покарати Машу за якусь провину. Він узяв у руки гумовий тапочок і попросив: «Тільки до кімнати не входь». Чую хлопки капцем по підлозі — шварк, шварк. Маша: «Аааа, аааа!» І Сергій їй шепоче: «Тільки мамі не проговорився!» Ось такий у нас був розподіл: поганий — добрий поліцейський. (Сміється) — Ларисо, а з твоїми батьками Сергій знаходив спільну мову? — Так, у них були дуже хороші стосунки, тато з мамою любили його. (Сміється) Згадала їхню першу зустріч. Сергій приїхав знайомитися з батьками. Засиділися допізна, а оскільки жили вони за містом, залишили майбутнього зятя ночувати. Вранці Сергій вийшов на веранду — кава, сигарета, повітря кришталеве, краса... Озирнувся навколо, бачить — за сусідським сітчастим парканом за ним мовчки спостерігає великий кудлатий чорний собака. Хотів підійти і раптом помітив — собака з рогами! Заплющив очі, відкрив — точно! Перехрестився про всяк випадок — свят, свят, і в дім: «Руфіно Анатоліївно! Там... собака з рогами... « Мама спокійно: «Та це коза тітки Каті, не бійся». Все життя згадували бойове хрещення Сергія в нашій родині — випробування собакою з рогами. (Сміється) Взагалі Сергій Іванов у селі — це окрема пісня. Приїхав він одного разу допомогти батькам копати картоплю. Знайшли йому кеди часів 60-х, треники сині з розтягнутими колінами, як годиться. Завантажили мішки в старенький «Запорожець», приїхали на поле, а там уже натовп зібрався на відомого актора подивитися, сарафанне радіо повідомило... Дали Сергію лопату — не виходить правильно копати, тато відібрав: «Я сам, а ти вибирай картоплю». Сергій вибирав, вибирав, потім ліг у позу зірки і в лежачому стані почав копирсатися в землі. Татові стало шкода його, каже: «Сергію, бачиш гай березовий — там бутерброди, водичка, йди відпочинь». Привезли картоплю додому, треба
перебирати — великі бульби до великих, середні до середніх, маленькі окремо. Сергій щодо кожної картоплини: «Ларисо, цю куди? А цю? А ось цю?.. «На двадцять п’ятій картоплині мої нерви не витримали, кажу: «Сергійку, йди подивися телевізор...» Він відгукувався на будь-яке прохання, але, хитрун, робив так, щоб його «звільнили» з роботи. (Сміється) І ніхто на нього не ображався. Коли тато дізнався про Сергієву смерть, не зміг встати з ліжка: ноги оніміли... Коли Сергій потрапив до лікарні, я взагалі ні про що погане не думала. Він навіть у реанімації, як тільки приходив до тями, одразу починав давати «цеу» — цьому зателефонуй, ту зустріч перенеси, переговори відклади... А лікарі потім розповідали, що і з сестричками загравав, коли вони крапельниці йому ставили. Він хотів жити і вірив, що все буде добре. — Ти не ревнувала його? — Бувало, звичайно. Адже з ним неможливо було пройти по вулиці. Одного разу, коли у нас не було машини, ми поїхали в центр на метро, ??так я відійшла в інший кінець вагона, тому що була як під рентгенівськими променями, на нас, і особливо на мене, всі витріщалися без сорому. Так і їхали: він в одному кінці, я в протилежному. А з іншого боку, була горда — це мій чоловік, і його дуже люблять! Сергію, як будь-якому артистові, увага була, звичайно, приємна, але ось панібратства він терпіти не міг, коли, наприклад, напідпитку компанія починає плескати по плечу, хапати за руки: «Кузнечик»! Иди к нам, перетрем!» Він міг наговорити, навіть агресивним ставав... — Можете уявити, яким Сергій був би сьогодні? — (Лариса) Я часто над цим замислююся. Він уже тоді, у 48 років, трохи «поплив», животик з’явився. Думаю (усміхається), він був би... хороший! — А як би реагував на сучасну ситуацію в країні? — Що стосується Майдану, війни зі «старшим братом», тут двох думок бути не може. Сергій виріс в українській родині, де всі ідентифікували себе з незалежною Україною. Може, ти не знаєш, у них же справжня прізвище не Іванов, а Іванів. Коли почалася боротьба з націоналізмом, дід чи батько (боюся збрехати) через обережність, боязнь за життя близьких, були змушені змінити його. — (Маша) Що ж до орієнтації тата в сучасних технологіях, він завжди був просунутим технічно. У нас і перший комп’ютер з’явився, і перші мобільники. Він навіть мене вчив малювати на ноутбуці, причому не «мишкою», а «пімпочкою». У телевізорах, комп’ютерах розбирався без будь-яких інструкцій. Плюс — багато їздив за кордон, де цікавився технічними новинками. Я теж на «ти» з комп’ютерами, гаджетами різними, крім одного ексцесу, коли випадково поставила собі китайську мову! (Сміється) Але, на відміну від тата, знаю ще, що таке «дюбель» — можу і праску полагодити, а якщо щось із проводами не в порядку, обійдуся без електрика, сама зроблю.
— А чим би Сергій займався сьогодні фахово, як ви думаєте? Залишився актором, пішов у бізнес, в продюсування чи режисуру? — (Маша) Бізнес — це, без сумніву, не його, хоча гроші на цікаві проекти він умів знаходити. Напевно, все-таки, він міг сьогодні займатися продюсуванням реклами, фільмів. Це цікавило його і в останні роки життя, він навіть мені намагався пояснити, що таке графіка й інші премудрощі. — Можеш згадати найщасливіший день, який ти провела з батьком? — (Замислюється) Непросте запитання. Плакати починаю. Напевно, стайня, коні. Любов до цих тварин у мене генетична. Кажуть, у прадіда було дев’ятеро коней. І у нас був, але ми його продали, тому що дуже дорого утримувати. Батько на ньому їздив, а я ще маленькою була — на поні. І нам було добре. ІГОР МІТЮКОВ, друг Сергія Іванова, міністр фінансів України (1997 — 2001) — Ігоре Олександровичу, ви знайомі з Сергієм Івановим із раннього дитинства, я не помиляюся? — Ми з Сергієм познайомилися завдяки нашим батькам. Жили в одному під’їзді, квартира Іванових була прямо над нашою. Батьки у той час були молодими і завзятими людьми, часто збиралися компаніями, і, думаю, ми з Сергієм уперше зустрілися просто тому, що одні батьки прийшли у гості до інших. Потім, коли пішли до школи, наші шляхи трохи розійшлися, тому що Сергій вчився у школі № 92. Це була єдина в нашому районі українська школа, а три інші, що знаходяться в радіусі одного кілометра, російські. Родина Сергія була орієнтованою на українське, україномовною. Батько — відомий український поет і філолог, мама, напрочуд красива жінка, — хімік. Потім вони переїхали до іншого будинку, і ми на якийсь час полишили спілкуватися. Зустрічі відновилися, коли в 92-й школі був створений вокальноінструментальний гурт BELLS (це 68-69-й рік, коли усі грали а-ля BEATLES). Сергій був ударником, і за його протекцією мені кілька разів удавалося проникати до їхньої школи на закриті шкільні концерти. Так відновилися наше дружнє спілкування, але він був на рік старший за мене, вступив до театрального інституту, а я ще закінчував 10-й клас. Не так давно… Народний артист України Сергій Іванов і міністр фінансів (1997-2001) Ігор Матюков Через багато років, коли я вже працював міністром, мені сказали одного разу, що дзвонить Сергій Іванов. «Який Іванов?» — запитую. — «Коник» — «Не може бути!» Того ж дня ми зустрілися, згадали юність, поговорили про те, чим можемо бути один одному цікаві. Турбот із бюджетною сферою у будь-якого міністра фінансів вистачає, а знань у галузі культури, особливо в кінематографії, у мене не було. Я запропонував Сергієві стати моїм позаштатним радником із культури, і це добре у нього виходило. Сергій, до речі, на той час був одним із небагатьох акторів, хто намагався знайти собі застосування не лише як артиста, але і як продюсера та режисера.
Він розповів мені про телепрограми «Наші за кордоном», проекти про замки України. В іншому я, як міг, допомагав йому. Коли Сергій їхав знімати в якусь область, телефонував своїм колегам із фінансових управлінь, просив сприяти знімальній групі. Що ще хочу згадати, Сергій часто допомагав нам як психолог. (Сміється) Робота в міністерстві фінансів шкідлива, і без якихось конфліктів, гострих ситуацій тижня не проходило. Так от, коли ми з колегами поверталися після непростих нарад, якщо Сергій у цей час був у міністерстві, я просив його до нас зайти. Він розповідав 2-3 анекдоти, і у людей зникала напруга. У цьому плані він дуже нам допомагав, і мої колеги його любили. Ось так вийшло, що після тривалої перерви, коли не бачилися, ми відновили нашу дружбу, і вона була щирою та приємною для обох. — У вас є улюблений фільм із тих, де знімався Сергій Іванов? — Сергія багато глядачів асоціюють з героєм картини «У бій ідуть лише «старі», але я б сказав, що він менше, ніж інші свої ролі, цінував саме цю. Очевидно, йому набридло, що в ньому бачили тільки «Кузнєчіка», і він із задоволенням розповідав про роботу в «Днях Турбіних». Часто згадував, як знімалося багато сцен, із яким завзяттям і задоволенням працював разом із великими акторами — Лановим, Басовим, Титовою. Це те, чим він посправжньому пишався. — Які домінуючі риси ви б виділили в характері Сергія, завдяки яким йому вдалося стати тим, ким він став? — Сергій знав, що практично будь-яка людина, яка з ним зустрічається, йому симпатизує. Але ніколи не зловживав цим. Це по-перше. По-друге. Він охоче ділився частиною своїх душевних сил, якщо бачив, що комусь його підтримка потрібна. Це те, про що я вже згадував, розповідаючи про його роботу радником. По-третє. На відміну від багатьох акторів, що опинилися в складному становищі через стан українського кінематографу в 90-і роки, він не опустив руки, намагався знайти собі (застосування — це неправильне, не досить влучне слово) сферу діяльності, щоб бути незалежним, і фінансово також. Я знаю, що незадовго до його загибелі, у нього були перемовини з Міністерством промислової політики, була ідея провести рекламну кампанію «Авіапрому». Сергій вже готувався почати зйомки телефільмів про можливості України у галузі авіації. На жаль, не сталося. Що ще було важливе в характері Сергія : він абсолютно комфортно почував себе в колі моїх колег-фахівців, міністрів, заступників міністрів. У його спілкуванні з ними не було ні панібратства, ні улесливості, ані підлабузнювання. — Ви всі ці роки після смерті Сергія не втрачаєте зв’язку з його родиною — дружиною Ларисою та дочкою Машею. Маша, до того ж, багато років працює разом із вами. Вона схожа на свого батька? — Маша сьогодні — красива молода жінка. Вона часто буває закритою, про батька говорить небагато, лише посміхається, коли світлини роздивляється —
у мене вдома багато фото Сергія. Вона не особливо пускає в себе оточення, не дозволяє, скажімо, розплакатися у когось на плечі тощо. Маша — дуже гарна людина, з хорошим почуттям гумору. Вона постійно знаходилася в полі мого зору після смерті Сергія, але я жодного стосунку до її вступу до вишу, до навчання не маю. Маша усього домагалася сама, вона розумна і здібна людина. Одне можу поставити собі в заслугу, що буквально виштовхав її до Англії на курси англійської мови. Звідти вона повернулася зовсім іншою людиною. Упевненою у своїх силах, можливостях. У неї багато обдарувань, які допомагають їй почувати себе незалежною. Вона чудовий фахівець у галузі інформаційних технологій, усі проблемні питання в офісі вирішувала сама. Ми всього разів два чи три користувалися запрошеними фахівцями. Сергій би пишався такою дочкою. ДОВІДКА «Дня»
Сергій Петрович Іванов (22 травня 1951 — 15 січня 2000) Український кіноактор, кінорежисер і сценарист, Народний артист України. Фільмографія: «У бій ідуть лише «старі» «Дні Турбіних» «Дачна поїздка сержанта Цибулі» «Ар — хі — ме — ди!» «Ати-бати, йшли солдати» Батько — Іванов Петро Федорович, український поет; Мати — Іванова (Жовтобрюх) Жанетта Михайлівна, старший науковий співробітник в Інституті органічної хімії НАН України»; Сестра — Піша (Іванова) Лариса, художниця. Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня» Газета: №87-88, (2021)