Донець, Гр. Павло Тичина – лицар рідної мови // Кримська світлиця. –2012. 01 червня. ПАВЛО ТИЧИНА – ЛИЦАР РІДНОЇ МОВИ Мова про мову Нині, коли знову йде наступ на українську мову, коли деякі політики хочуть запровадити другу державну, нав’язавши Україні так зване «двуязичіє», дуже актуальною, як на наш погляд, є невеличка книжечка «Павло Тичина — лицар рідної мови», котра нещодавно побачила світ у київському видавництві «АДЕФ-Україна». Її підготував головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири Т. Г. Тичини в м. Києві Григорій Донець. На основі зібраного багатющого документального матеріалу автор у дохідливій формі розповідає, як великий поет-академік Павло Тичина шанобливо ставився до рідної мови, як збагачував її своїми прекрасними новотворами, як оберігав українську мову від усіляких зазіхань на її статус. Обіймаючи високі державні посади — міністра освіти України, а згодом і Голови Верховної Ради УРСР, він був безкомпромісним і рішучим у своїх діях, коли справа доходила, наприклад, до виконання вказівок із Білокам’яної щодо надання права батькам обирати мову навчання для своїх дітей і відмовлятися від вивчення національних мов (звичайно, окрім «общепонятного языка»). Він вважав це прямим наступом на українську ідентичність. Нині, на щастя, офіційних вказівок згори нема, але ідуть «мовні» битви у Верховній Раді, й досі в гарячих головах окремих політиків тліє жар русифікаторства. Пропонуємо увазі читачів передрук цієї книги — аби ще раз переконатися, з якого ж задавнілого кореня прокльовується оте антиукраїнське поріддя... ХАЙ РОЗКВІТНЕ ВЕСЕЛКОВО У НЕВІДАНІЙ КРАСІ НАША МОВА КАЛИНОВА, НАШЕ СОНЦЕ У РОСІ. П. ТИЧИНА
Оглядаючи сучасний стан рідної мови, з одного боку, жахаємось того, як тяжко отруєно свідомість багатьох українців, мільйони яких на своїй споконвічній землі говорять чужинським наріччям, навіть не розуміючи свого самоприниження. З іншого боку – ми, попри все, відчуваємо впевненість і велику потугу, бо за нами стоять численні покоління українського народу, що впродовж тисячоліть надбав і зберіг для нас та наших нащадків таку дивовижно багату й прегарну мовну скарбницю, що перед нею нікчемніють усі україноненависники разом узяті. Віддаючи належне славним предкам, з особливою вдячністю згадуємо наших письменників, що завжди стояли на сторожі рідної мови, утверджували
українську словесність на рівні загальнолюдських культурних взірців. Важко й уявити, якою була б доля і нашої мови, і нашого народу, коли б не з’явилися такі могутні постаті, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Борис Грінченко... Одним з найбільших поборників української мови був Павло Тичина. Рідне слово поет не лише возвеличував своїми ліричними шедеврами, але й був дієвим пропагандистом і захисником материнської мови протягом усього життя. Ще навчаючись у бурсі та духовній семінарії, де українську мову не те що не викладали, а й забороняли нею говорити, а часом і били за «ідіотскій язик», Тичина став палким прихильником національної ідеї. Він бере активну участь у засіданнях українського гуртка, декламує перед семінаристами твори Тараса Шевченка, відвідує «суботи» Михайла Коцюбинського, починає писати вірші рідною мовою і переконує свого друга Аркадія Казку теж писати українською, а не по-російськи. З юнацьких років Павло записує українські народні пісні, прислів’я, приказки, цікаві вислови, діалектизми. У ті часи стояти на таких проукраїнських позиціях було не просто (переслідування адміністрацією, насмішки товаришів), про що свідчить хоча б такий вірш Тичини семінарського періоду: Ах не смійтеся ви наді мною, — Не для вас я Вкраїну люблю! Не для вас виливаю ці сльози з журбою, Що ніхто їх не бачить нічною добою, Коли довго від думок не сплю. Не чіпайте моєї Вкраїни! Хай по-вашому вмерла вона. Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини? Не чіпайте – просю вас – моєї Вкраїни: Тільки це ж моя втіха одна! Хіба можете ви зрозуміти, Як її я кохаю, люблю? Та коли б не вона, то для чого б і жити! Але що... що вам бідним про це говорити... Чи ви любите матір свою? Варто зауважити, що вже у перших своїх поетичних спробах Павло Тичина показав неабияку мовну культуру. І це при тому, що він у жодному навчальному закладі ніколи не вивчав рідну мову. З цього приводу літературознавець С. Шаховський зазначав: «У цій ранній поезії Тичини привертає увагу не зміст її, не форма – ще не досить чіткі та вироблені, а мова і, коли хочете, грамотність – загальна, правописна.
Людина, яка не вчилася у національній школі, не мала національного філологічного оточення, пише ідеально вірно, дотримуючись усіх норм тогочасного українського письма. Отже, мусимо прийти до висновку: у поета-початківця була українська лектура за тогочасним правописом і, подруге, був значний чисто лінгвістичний хист». Павло Тичина мав небуденні здібності до музики і малювання, міг стати відомим диригентом чи маляром, як, власне, і священиком, з огляду на його освіту. Та після закінчення духовної семінарії прагне навчатися на історикофілологічному факультеті Київського університету. І лише тодішні правила прийому перешкодили вступові. Одначе, саме філологія стала його покликанням і його долею. Коли настали часи національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, Тичина всім серцем прийняв і привітав Українську революцію. Про тодішні настрої поета можемо мати уявлення з його листа до брата Євгена, написаного у квітні 1917 року: «Ще раз здоровлю тебе з тим празником, що пройшов (з великоднем), і з тим, що прийшов і не проходить. (...) Тепер, як Бог дасть, то тобі б слід було приїхати на Вкраїну – побачив би, що робиться. Уже в Басані (Новій), в Ярославці, Щасновці закладено товариства «Просвіти». У Києві вже діти ходять вчитись до Української гімназії. В самому Києві щось чотири чи п’ять газет українських. (...) Ваня мені пише вже правильно вкраїнською мовою, особливо на кувертах, також і Оксана. Я Оксану хочу якось пристроїти на літні курси вкраїнських вчителів». Наприкінці листа Павло Тичина ще й дає таку настанову: «Пиши на куверті не Тичиніну, а Тичині. Так мені пише уже і Ваня, й Оксана». Як бачимо, поет не лише виголошував схвалення українізації, а розпочав її з себе, з повернення правдивого родового прізвища, і спонукав до цього братів та сестер. У той період Павло Тичина працював у газеті «Нова Рада», де публікував різні повідомлення про поточні події, а також свої поетичні твори. Перебуваючи у вирі стрімкого національного відродження, він послідовно відстоював нагальну потребу всеохопного впровадження на етнічних теренах української мови, рішуче відкидав недолугі вигадки про її меншовартість. Так, у квітні 1917 року в «Новій Раді», у двох числах поспіль, за підписом «Я. Тут» з’являються віршовані фейлетони поета «Плач Антонія» та «Молитва «Кієвлянина», в одному з яких висміюється запеклий русифікатор і прибічник московської церкви архієпископ Харківський Антоній Храповицький, а в іншому – російськомовна газетка, відома затятим антиукраїнським спрямуванням. На противагу байдужим і поміркованим, що мислили категоріями на кшталт «какая разніца», Тичина вважав оволодіння мовою титульної нації важливим показником прихильного ставлення до України. У вірші «Дума про трьох Вітрів» він в алегоричній формі через призму мови дає характеристику як антинародній політичній течії (в образі Вітру Сніговія-Морозища), застерігаючи краян: «Ой не буть, видно, весні, як об різдві грому, / Коли до нас говорять по-чужому»; так і проукраїнській (в образі Вітру Легота-
Теплокрила), що «до всіх із ласкою та по-рідному промовляє». Про переконання Павла Тичини в тому, що мова є важливим чинником національної ідентичності, свідчать рядки з поеми «Золотий гомін», де рідне слово виступає як доказ родинної спорідненості: «Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю, — / Невже ж ти не впізнаєш?» Як відомо, наш Ренесанс 1917-1920 років відбувався дуже непросто – і через недолугість наших рідних політиків, а ще більше через різного сорту ворогівукраїнофобів, що всіма силами намагалися принизити українську ідею, культуру, мову. Скажімо, один російський письменник, якого прихистила й вигодувала українська земля, демонстративно збиткувався над українськомовними назвами київських крамниць і, врешті, опустився до ганебних висловів про українську мову («гнусний язик»). Цей чоловік, судячи з прізвища, мав татарське походження, але зрікся свого етнічного коріння і пропагував таке ж відступництво серед наших землячків, багато з яких, на жаль, піддавалися імперській асиміляції. Та, на щастя, були й подвижники українського духу. І поміж них — Павло Тичина, який прислужився тоді рідному народові й материнській мові найбільше тим, що геніально оспівав наше національне Відродження. Своєю оригінальною, вишуканою, мелодійною поезією засвідчив, на якому високому рівні розвитку перебуває українська мова, наскільки вона виразна, гнучка, милозвучна, лексично розмаїта. І вже після виходу 1918 року його першої збірки «Сонячні кларнети» говорити про нашу мову, як недостатньо розвинену чи буцімто біднішу від імперської, для будь-якої розумної людини стало виявом непристойності й невігластва. Поетична мова «Сонячних кларнетів» і віршів раннього періоду творчості Павла Тичини варта окремого наукового дослідження. Це феноменальне філологічне явище Андрій Ніковський назвав «соковитим витвором культурного смаку». Сергій Єфремов захоплено констатував: «Він неначе випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком та майстерністю у найтрудніших на вислів зворотах». І, безперечно, мав рацію Василь Барка, коли стверджував: «Після довгочасного душення і всяких зневаг з презирством таки ожила на початку цього століття наша мова в перших ранніх збірках Павла Тичини – таким чудом естетичного багатства, діамантової квітучості і повним розквіттям своєї краси і сили, з незнаною досі гармонійністю (...), що ті з критиків, чеських чи бритійських, хто вивчав її, визнавали, що Тичина – найвизначніший лірик слов’янства». Павло Тичина тонко відчував мелодику української мови, умів добирати найнеобхідніші слова у найкращій послідовності, уславився як неперевершений майстер архітектоніки вірша і за свідченнями сучасників навіть «перевіряв звучання поетичного слова на камертоні». Та секрет музичності тичинівської поезії ще й у тім, що поет був не лише вправним користувачем рідної мови, а й словотворцем, себто – автором великої кількості неологізмів. І практично всі ці новотвори є природними й органічно влилися в українськомовний обіг. Згадаймо деякі з них: бистрокрилля, вогневидий, гучінь, дзвінкоблакитний, злотоцінно, квіть, небесність,
огневіти, піанити, світанно, трояндний, хвилевод, юнка, яблуневоцвітно та багато інших. (Загалом же у творчій спадщині Тичини мовознавці нараховують понад тисячу неологізмів). Тож, з появою перших поетичних збірок П. Тичини на початку 20-х років його ім’я не лише посідає провідне місце в українській літературі, а й набуває репутації авторитетного знавця української мови. Про це свідчить, зокрема, лист поета А. Казки до літературного початківця В. Мисика від 4 січня 1923 року: «...я прочитав Тичині як Ваші листи до мене, так і Ваші поезії. І уявіть: Тичина, цей суворий вартовий чистоти українського слова (ой скільки ж мені від нього дісталося!), цей... Плюшкін-Скупець, що тремтить над багатством і красою української мови (скільки він працює, коли б Ви знали!), цей літературний скнара сказав, вислухавши Ваші листи до мене і Ваші твори: — Дуже гарні! Далі цього визнання Вам, голубчику, йти нема куди, тут уже край, кінець, але в той самий час і початок: працюйте над собою так, як той, хто дав про Вас таку високу відозву». Перед поетом відкривалися блискучі перспективи, він «дійшов свого зросту і сили» й від початку 20-х років його ім’я стає відомим у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Франції, Бельгії, Туреччині, Росії, Вірменії, Білорусії... Але саме тоді, коли в Європі Тичину називали геніальною особистістю, письменником світового значення, «на нашій не своїй землі» комуністичний режим розпочинає переслідувати його як петлюрівця, як барда Української Народної Республіки. Взаємини між Павлом Тичиною і радянською владою були настільки напруженими, що лише заступництво Василя ЕлланаБлакитного врятувало поета від можливого ув’язнення. Друг Павла Григоровича з юнацьких літ, впливовий партійний діяч Еллан-Блакитний, фактично зберіг нам Тичину («вирвав мене із Києва») і влаштував на роботу в Харкові, у часописі «Червоний шлях». Харківський період (1923-1934 рр.) творчості Павла Тичини був небагатим на вагомі поетичні здобутки та виглядає збідненим і невиразним порівняно з сонячнокларнетним доби Української революції. Небуденну художню вартість мали хіба що деякі розділи поеми «Сковорода», кілька віршів «З кримського циклу» й уривок з поеми «Чистила мати картоплю». (Збірку «Вітер з України», що вийшла 1924 року, до уваги не беремо, бо до неї увійшли твори, написані переважно ще в Києві). Ось так вплинуло на великого поета більшовицьке поневолення України. Але для розвитку української літератури, а отже, й української мови, Тичина за ці одинадцять років зробив надзвичайно багато. Працюючи у «Червоному шляху» завідувачем відділу художньої літератури, він листується з авторами, перечитує, редагує, готує до друку силу-силенну творів тогочасних письменників. І, мабуть, недаремно, навіть такі видатні майстри слова, як Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Майк Йогансен, Василь Мисик, вважали Павла Григоровича своїм учителем. Уже в ті роки Тичина приділяв пильну увагу поетам-початківцям, керуючи літературним гуртком харківської робітничої молоді. При цьому він не тільки допомагав юним талантам удосконалювати письменницьку майстерність, а й
переконував тих, які писали російською мовою, переходити на українську. Характерним є приклад Івана Калянникова. Цей талановитий поет народився в Росії, на Брянщині, і, зрозуміло, був російськомовним. Але Павло Тичина порадив йому для українських робітників писати зрозумілою їм рідною мовою. Юнак прислухався до слушної думки і навіть змінив прізвище, ставши Калянником. Григорій ДОНЕЦЬ, головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві