Сущенко, Ольга. Павло Тичина : «Ось тут ми зустрілися…» // Вечірній Київ. – 2004. – 03 березня.
ПАВЛО ТИЧИНА: "ОСЬ МИ ТУТ ЗУСТРІЛИСЯ..." Автор: Ольга СУЩЕНКО
Під час радіопередачі "Світ розмаїтий" (нагадаємо: вона виходить у прямому ефірі на хвилях Київської регіональної телерадіокомпанії), у якій брав участь головний редактор "Вечірнього Києва" Олександр Балабко, один із слухачів поцікавився: "Чому на проспекті Павла Тичини, де наприкінці 80-х років установлено пам'ятний камінь, ще й досі не збудували пам'ятник поету?" Радіослухач попросив "Вечірку" втрутитися в цю ситуацію, аби питання вирішилося позитивно. Моя співрозмовниця пані Тетяна Сосновська - директор Літературно- меморіального музею-квартири Павла Тичини, що на вулиці Терещенківській. Вона родичка Павла Григоровича, двоюрідна правнучка. Бабуся її матері, Поліна, була сестрою поета. Між родичами, як і годиться, склалися добрі взаємини. Дитяча пам'ять (того ж 1967 року Павла Тичини не стало) зберегла яскраві спогади про великого родича. Хоча, звичайно, 5-річною вона не усвідомлювала, що це - всесвітньо відомий поет, державний діяч. І ось тепер тут, у музеї, пані Тетяна повертається думками в далекі 60-ті коли Павло Григорович водив її за руку в Кончі-Заспі, де була його дача; давав "уроки добра". Коли дівчинка починала бешкетувати, зловивши метелика чи жучка, Павло Григорович зупиняв: "У нього є мама. Метелик має повернутися додому живим". А одного разу Павло Григорович із дружиною Лідією Петрівною, коли приїхали в гості до Тетянчиних батьків, подарували дівчинці велику (з метр заввишки!) ляльку. "Назвімо її Орися (Ірина), так, як твою маму", - сказав. - Бери ляльку і в двір, грайся з подругами". Павло Григорович часто запитував її: "Ти будеш гарно вчитися?" "Гарно", - відповідала. "Будеш відмінницею?" - "Буду", - обіцяла. У дітях він мав справжню втіху. Тетяна Сосновська пригадує, що одна із літніх відвідувачок музею розповіла як вони - шестикласники, побували з учителькою в гостях у Тичини, тодішнього міністра освіти УРСР, саме в цій квартирі. Було то 1946-го чи 1947-го року. Павло Григорович розсадив їх на дивані, кріслах. Грав дітям на бандурі й співав. Тоді повів у свою бібліотеку, показав книжки і порадив щонайбільше читати. А уславлена поетеса Ліна Костенко на одній із зустрічей у музеї пригадала про своє знайомство у 50-х роках із ПавломТичиною. Було то в Москві, де Костенко навчалася в Літературному інституті. - Чого вам, дівчино, не вистачає в Москві? - запитував поет. - Мови не вистачає, - емоційно відповіла Ліна Костенко. І який був подив, коли на її прізвище, в інститут, надійшло чимало квитанцій на передплату українських журналів, газет. То був сюрприз від Тичини. Пані Тетяна пригадує розповіді й Лідії Петрівни, як Павло Григорович у ранзі міністра освіти чи депутата відвідував сільські школи. Обов'язково заходив до сільських бібліотек. І коли бачив, що там мало літератури, повернувшись до Києва, за власні гроші купував силу-силенну книжок і вантажівкою відправляв оте поповнення до
бібліотек. Разом із дружиною опікувався і студентами Київського університету, бо жив у цій квартирі (з 1944-го до 1967-го) поряд з гуманітарним корпусом. Передавали книжки, теплі речі. Частими гостями були в нього студенти- філологи, журналісти. У цій квартирі у Павла Тичини народилося стільки творів... Пані Тетяна розповідає: "Коли заходжу до вітальні, де портрет матері Павла Григоровича, а за вікном - два старі клени, пригадую рядки з його вірша: За вікнами ізнов, як колись, Молодий кленок вітами гойдає. А мами немає..." Павло Тичина... Постать непроста. Перегорнімо збірки його віршів, видані вже тепер, 2000, 2002 року, "Поезії" з передмовою Миколи Шудрі "Цвітуть мелодії поезій", "Лірика" з передмовою Івана Драча "Як співає соловейко, Або інтим поета". Читаєш-упиваєшся. Багато чого нечитаного і незнаного... Ось хоч би "Що ж, зволікай женихів, Україно, мов та Пенелопа..." - У цій квартирі Павло Григорович виливав душу і на білі клавіші рояля, і на білий папір. Тутешні, вже старші люди, пам'ятають зустрічі з ним. Саме тут, коли двадцять п'ять років тому створювали музей, планували встановити і пам'ятник на розі бульвару Тараса Шевченка і вулиці Терещенківської. Але на бульварі Шевченка чомусь звели кафе, й ідея пам'ятника ніби відійшла. Але саме тут йому місце, біля музею. Саме в гуманітарному корпусі нинішнього університету в повоєнні роки містився народний комісаріат освіти, який очолював Павло Тичина. А скільки тут екскурсій проходить - і туристи-іноземці, й школярі з усієї України... - вголос розмірковує пані Сосновська. Студенти, школярі зупинялися б біля поета. Бо ж тут витає його дух. А те, що на проспекті Павла Тичини, на Березняках, закладено пам'ятний камінь - це добре. Нехай буде як пам'ятний знак. Там поблизу й гімназія, що носить ім'я Тичини. Як директор музею, я хотіла б звернутися до громадськості й до міської влади, аби, готуючись відзначити 115-річчя від дня народження Павла Тичини, Київрада запланувала встановити поетові пам'ятник. Сподіваюся, що нас почують і підтримають, - підсумовує нашу розмову Тетяна Сосновська.