Базилевський, В. Павло Тичина (1891-1967). Кришталева музика // Слово Просвіти. – 2012. – 08 лютого.
Павло Тичина (1891-1967). Кришталева музика Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Падають зерна Кришталевої музики. П. Тичина За державної погоди, коли творчість українських модерністів перших десятиліть минулого століття була для читача недосяжною, його тріумфальний дебют сприймався як щось непоясниме. Здавалося, він постав на голому місці, виник із нічого. Але так не буває. І справді, Тичина багато взяв у Вороного й Філянського, Чупринки й Олеся. Брав у французьких і російських символістів. В Олеся і Вороного — аж до буквальних перегуків, інтонаційних ходів. Та дивна річ: чим більше відкривалися джерела, до яких припадала його молодість, тим відчуття непояснимості зростало. Це непомильне, всупереч логіці, відчуття було найпромовистішою ознакою унікальності цього голосу. Унікальність Павла Тичини в тому, що його поезія мовби оповита чаром того, що називаємо українськістю. Тієї субстанції, яка не піддається логіці. У цьому його можна зіставити, звичайно, з певними застереженнями, тільки з Шевченком. Це особливо гостро відчуваєш зараз, коли кисень у суспільній атмосфері витісняється вуглекислим газом. Коли природність і неперервна тяглість народного життя безнадійно порушена і перспектива западання в морок виродження постала у всій своїй грізній наготі. Молода муза Тичини піймала у свої сіті — і в цьому її парадоксальна таємничість — невловлюване, вислизаюче, те, що супротивне понятійності й означуваності. Точно зауважив Зеров: “Сплетення слів і уявлень з ріжних сфер чуття, але якось об’єднаних тоном, — загадкові, несподівані й чудні, — тонко фіксують те перебіжне, неясне, моментальне, скоріше угадуване ніж бачене або чуте, мимо чого байдуже проходить тверезий існувальник”. Молодий Тичина — поет радісних очікувань і сподівань. На національне відродження зокрема. І хоч ренесансність його обірвалася рано, жодному з поетів, ні до, ні після нього не вдалося домогтися такого концентрату втішання життям. У писаному з розрахунком на чужі очі “Щоденнику”, Тичина лишив записи, які надаються до осмислення природи його хисту.