Осадчий, Василь. «Животворив душею давній міт…» : [нацiональне у творчостi Павла Тичини] // Літературна Україна. – 02 лютого (№4). – С.7. «Животворив душею давній міт…» Автор: Василь Осадчий Чомусь наше вчорашнє лiтературознавство не хотiло звертати уваги на це дуже точне визначення Миколи Зерова, сказане у вiдомому сонетi про молодого Павла Тичину. Наступний рядок звучить так: "I Плуга вiв у сонячнi комуни". На мою думку, дуже влучний рядок. Така вже видно, природа поезiї, що без iдеального змiсту вона перестає бути поезiєю. Чим може привабити i приваблює митцiв давнiй мiф? Чому вiн має таку магнетичну силу? Розгортаючи поняття мiфу як синтезу буття та iнобуття у давнього фiлософа Плотiна, Лосєв зауважує, що "...Мiф, залишаючись мiфом, вiчно перебуває у станi мовчазливостi, думає, таємно споглядає, перебуває в собi, упивається дивом i сокровеннiстю чистої думки, так, наче це й не мiф, а безтрепетний холодно-яскравий космiчний розум..." Скiльки тих мудрих сов i досi сидить у кронах дерев на старих межах, чекаючи слушного часу, щоб обiзватися до наших душ? Три часових перспективи заховала в своєму змiстi таємниця мiфу: минуле - сучасне - майбутнє. У чомусь подiбну таємницю має i циклопiчна будова народних пiсень, яка, за спостереженням Михайла Грушевського, "...обрахована на зламання зубiв часу, що не має через те над нею нiякої властi". Кому б iз творцiв не бажалося вiчностi своїм творам? Як обрахувати поетичнi строфи? Який мiф животворив душею генiальний поет XX столiття Павло Тичина - один iз найукраїнськiших митцiв? Здавалось би, вiдповiдь на це запитання лежить на поверхнi проблеми. За радянського часу дослiдники творчостi поета написали чимало посутнього, але й багато такого, що не вкладалося в рамки здорового глузду. I досi його твори потребують прочитання на належному фаховому рiвнi. Дарма деякi дослiдники цiлковито втратили iнтерес до цiєї особистостi. А чи на те були свої причини? Були! Таких причин я нарахував би чотири. Подiл, звiсно, умовний. Вiн стосується перш за все нацiонального (нацiональної трагедiї в тому числi), релiгiйного, соцiального та фiлософського змiстiв. Часом чiткої межi мiж ними провести не можна.
Нацiональне у творчостi Павла Тичини iнодi бере свої витоки iз неймовiрно глибоких джерел, ним напоєна вся стилiстика творiв. Часом це тiльки гомiн- вiдгомiн прапервнiв української землi, того часу, коли розмовляли дерева i трави, коли душа людини перебувала у своїй чистотi i цнотi: "Казала травка я тiльки травка..." "Вiн неначе випив увесь чар народної мови i вмiє орудувати нею з великим смаком та майстернiстю у найтруднiших на вислiв зворотах", писав про П. Тичину Сергiй Єфремов i наводив приклад: "Праворуч - сонце. Лiворуч - мiсяць. А так - зоря". "Оце "а так", - писав Єфремов, - шедевр простоти, натуральностi та разом i високого словесного досягнення, коли справдi словам тiсно, зате просторо думцi." Коли б вiн ще додав, що подiбна стилiстична структура належить до арсеналу фольклору i є знаком обличчя Iсуса Христа, то й зовсiм би розкрив образ. Подiбних творчих запозичень iз криницi фольклору у Тичини дуже багато, вони бувають i мотивними, i образними. Це згодом його поетика почне обростати соцiальною атрибутикою. Принагiдно зауважимо, що мiф, "животворений" Тичиною, не метаморфоза, а iсторiя метаморфози, її присутнiсть у реальному життi i перспектива. Згадуваний Сергiй Єфремов висловився, що у вiршi П. Тичини "На майданi" оспiвано "примiтивну, сильну елементарною єднiстю революцiю." Зауважимо, що i в цьому випадку маємо справу iз шляхом метаморфози, яка так нагадує колективним мотивом опис вибору гетьмана у Дмитра Яворницького. На мою думку, поетика Павла Тичини дуже часто мала базовi фольклорнi, лiтописнi i взагалi писемнi джерела. Вчитаймося: "Вихор вiд того вийшов, що як Сатанаїл винiс землю з води, то вода зверху замерзла. Ото Сотанаїл як пробився, то сильно втомивсь, а ангел ждав уже його над ледом, вирвав землю i полетiв до Бога. Сатанаїл оддихнув i погнався. Ото Бог бачить, що уже Сатанаїл дожене ангела, та й каже: "Махнеш мечем на праву сторону! Ангел махнув та й одсiк праве крило Сатанаїлу. Вiн закрутивсь та й став як Вихор." (П. Чубинський, т. 1). Не беруся стверджувати напевно, що в поетику Тичини перекочував подiбний принцип мiфологiзму, але подiбна органiзацiя матерiалу, щоправда видозмiнена музичними жестами, наявна в системi побудови вiршiв. У контекстi мiфологiчної пiдсвiтки прочитується багато творiв. Тут i "Кирило Кожум'яка", i "Дума про трьох вiтрiв", i "Плач Ярославни", i "Плуг"...Iсторiя iз "Плугом" - особлива.
Ми знаємо iсторiю про скiфський культ золотого Плуга, описану Геродотом, знаємо про культ Дривина (Дажбога), що знайшли на Плузi. А ось коротка iсторiя про Змiєвi вали, де оповiдається, як Сучич iз братами тiкали вiд Змiї. "Тодi запрягли її до Плуга, а Плуг той важив дванадцять пудiв. КузьмаДам'ян водить Змiю за язик, а Сучич керує Плугом. Хотiли оборати нею свiт навколо. До котрої тiльки рiки приїдуть, Змiя її вип'є, як калюжу, а зпiд Плуга одвалиться Скиба як вал висока... Були б навколо свiта оборали, Скиба та й до сього дня єсть, i зветься Змiєвим валом..." Чомусь менi думається, що для переосмислення рiднiшою для Тичини була саме ця оповiдь. Для вчорашнiх дослiдникiв цей мотив мiг потрактовуватися як соромiцький. Вiрш "Плуг" нагадує вiзiю бiблiйного пророка, вiн неоднозначний. Можна думати, що це Божа кара наслана на людей. У строфах дуже багато фатуму, неминучостi, невiдворотної жорстокостi того, що сталося: "I тiльки їх мертвi, розплющенi очi вiдбили всю красу нового дня". За всiма музичними ознаками - це фуга! Окремо варто сказати i про цикл "Скорботна матiр" живосилом взятий iз апокрифiчної криницi i генiально переосмислений. Дехто вважає джерелом цього вiрша Євангелiє. Ось тут i постає проблема релiгiйного, яка прочитується в контекстi пiснi "Ой Рим-Собота, гора висока"... Хоча П. Тичина й ухилявся од вiри в Бога i називав себе сонцепоклонником, та в планi пiзнання прагнув до iдеального, високого, морального, аскетичного - до чистоти духовної. Тут можна говорити i про язичницькi мотиви i вмiння зафiксувати мить у вiчностi. Хто вона - ота дiвчина, яка "гаптує й ридає", "червоним-чорним вишиває менi життя?" Локальний образ буквально вихоплений iз життя! Може, це ота церква- Україна iз "Треносу" М. Смотрицького? Може, Гафiйка iз "Фата моргана" М. Коцюбинського? Вона чимось схожа на "Швачку" П. Грабовського... Подiбне творення локальних ситуацiй у творочостi П. Тичини нагадує якесь правило - закарбувати у вiчностi! Ситуацiї вiчного мотиву життя i вiчного в життi зустрiчаються хiба що в пiснях, "Патерику" та в "Кобзарi" Т. Шевченка. Слушно дослiдники наголошували на тому, що П. Тичина, як нiхто iнший, зблизив поезiю i музику. Менше сказано про дiонiсiйство його лiрики, про еротику стосункiв у народному дусi, над якою панує тема цноти, краси.
Майбутнiм тичинознавцям треба буде враховувати ту колосальну теоретичну спадщину столiтньої давностi i розумiння самої природи поезiї. Ритм, забава, краса i сила - ось про якi постулати доведеться помiркувати. Не обiйтися i без знань iз античної фiлософiї та новiтньої, зокрема - Ф. Нiцше. Стилiстика творiв цього фiлософа часто суголосна iз окремими вiршами П. Тичини. Йдеться про емоцiйну схвильованiсть та екзальтацiю, а то й повне бенкетування, п'янiння поетового духу бiля свого, рiдного... При всiй своїй нiбито вiдстороненостi вiд "болiт життя" Павло Тичина був митцем, який iз глибоким болем говорив правду про трагедiю нацiї, її злигоднi, горе, якому нема назви. Жестом одного рядка "I Плуга вiв у сонячнi комуни" Микола Зеров повернув Вiчностi те, що їй належало. На Рiздво, у свято Сварога, над обрiєм лежить сузiр'я Плуга, i Плуг немовби падає з неба на землю.