Краснодемський, Володимир. «О, як натхненно він вміє не грати»

Краснодемський, Володимир. «О, як натхненно він вміє не грати» : [15 червня 1941 року в селі Чортория Чернівецької області народився кіномитець Іван Миколайчук] // Голос України. – 15 червня (№111). – С.12. «О, як натхненно він вміє не грати» 15 червня 1941 року в селі Чортория Чернівецької області народився геніальний український кіномитець Іван Миколайчук

При згадці про Івана Миколайчука чомусь одразу зринають у пам’яті вражаючі поетичні рядки Ліни Костенко: «Його в обличчя знали вже мільйони. / Екран приносить славу світову. / Чекали зйомки, зали, павільйони, — / чекало все! Іван косив траву. / О, як натхненно вміє він не грати! / Як мимоволі творить він красу! / Бур’ян глушив жоржини біля хати, / і в генах щось взялося за косу. Так починається вірш «Незнятий кадр незіграної ролі». За своє коротке життя — а обірвалося воно 3 серпня 1987 року після жорстокої невблаганної хвороби — Іван зіграв у кіно 34 ролі, написав 9 кіносценаріїв і зняв два фільми — «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь». Уже після свого кінодебюту у стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964 р.) за однойменним твором Михайла Коцюбинського 23-річний студент, який зіграв роль Івана Палійчука, як то кажуть, прокинувся знаменитим. Фільм тріумфально пройшовся по всьому світу — здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Кінострічку визнано однією з 20 найкращих картин світу. Певна річ, що до цього успіху причетні всі творчі особистості, задіяні в роботі над дивовижним фільмом, але фантастична гра Івана дивує і вражає насамперед. До речі, на зйомки картини «Тіні забутих предків» Іван потрапив доволі несподівано. Звернути увагу на здібного другокурсника режисеру стрічки порадив Віктор Івченко — викладач Миколайчука. Та, схоже, це мало цікавило Параджанова. Тим паче, що на роль Палійчука вже був затверджений відомий у світі кіно актор. Та сталося несподіване. «Я не чекав чогось особливого, тому доручив оператору стрічки Юрію Іллєнку провести кінопроби, а сам залишив павільйон, — згадував пізніше Сергій Йосипович. — Буквально за кілька хвилин мене

наздогнав збуджений Юрко: — Сергію Йосиповичу! Вертайтеся! Це щось неймовірне! Просто нелюдське щось! Щось за межами розуміння й сприйняття! Уже після короткої проби режисер і сам зрозумів, що головну роль у майбутньому фільмі має зіграти саме цей хлопець, бо ліпше за нього це ніхто не зробить. І не помилився у своєму виборі. А далі — ролі Шевченка у «Сні», більшовика Громова у «Комісарах», козака Василя у «Пропалій грамоті», Петра Дзвонаря у «Білому птасі з чорною ознакою», сільського філософа Фабіяна у «Вавилоні ХХ»... І все-таки — «незнятий кадр незіграної ролі»... Попри величезний внесок Івана Миколайчука в розвиток українського кіно зостався його талант зреалізований далеко не повністю. І не з його вини. Згадаймо, як довгих вісім років не вносили у студійні плани зйомки фільму за його сценарієм (у співавторстві з Віталієм Коротичем) «Така пізня, така тепла осінь». А вже в процесі роботи, на початку 80-х років минулого століття, чимало кадрів доводилось знімати по декілька разів, бо, на думку партійних опричників, бракувало в них «ідейного» наповнення. Справжніми пекельними колами стали для Митця обговорення на кіностудії імені Олександра Довженка його кіносценарію «Небилиці про Івана». Твір був незвичним, новаторським. «Уже згодом у світове кіно увірветься Емір Кустуриця зі своїми циганами й зачарує розхристаністю сюжету, емоційно сильною музикою Бреговича, що базувалася на фольклорних джерелах і швидко увійшла в моду, а в 1995 році вразить публіку Каннського кінофестивалю своїм незвичайним, насиченим фантазією «Андеграундом». Іван Миколайчук прагнув вивести на екран своїх буковинців, передати маловідомий пласт їхньої усної народної творчості та пісенного фольклору», — таку аналогію знайшов я буквально місяць тому на сторінках «Буковинського журналу». І в тому є своя правда. А тим часом сценарно-редакційна колегія кіностудії імені Олександра Довженка визнала твір неповноцінним, побачивши в ньому «низького рівня псевдонародний гумор, псевдонародні компоненти й занадто регіональний фольклор». Особливо фарисействував, розкидався цинічними оцінками головний редактор кіностудії Володимир Сосюра (син класика української літератури), який взагалі відмовив Іванові Миколайчуку в любові до народу — «О народе надо писать с любовью и пониманием» (цитую мовою оригіналу. — Прим. В. К.) і запропонував договір з ним розірвати, що і було зроблено.

Тільки під час горбачовської перебудови, коли на кіностудію прийшло нове керівництво (директор Анатолій Волга і головний редактор Віктор Положій), повертаються до «безперспективного» сценарію і 25 вересня 1986 року документально підтверджують намір зняти за ним фільм. Але підступна хвороба не дала можливості реалізувати цей задум. За роботу взявся однокурсник автора сценарію «Небилиці про Івана» Борис Івченко, але фільм вийшов вкрай невдалим. У ньому явно бракувало творчого почерку Івана Миколайчука. На фільм «Білий птах з чорною ознакою», який став окрасою українського поетичного кіно, накинулися партійні бонзи на черговому з’їзді українських комуністів. Адже у цьому кінотворі вперше показані вояки УПА як звичайні люди — зі своїми надіями і гріхами. Згадаймо хоча б прощальний танець Ореста з Даною на сільському вигоні. Чи скромну вечерю братів Дзвонарів у батьківський хаті, коли син-бандерівець шанобливо цілує маму в руку. До речі, працюючи над сценарієм «Білого птаха...» (у співавторстві з Юрієм Іллєнком), Іван Миколайчук писав образ Ореста, так би мовити, для себе — мріяв його зіграти у фільмі. Але начальство не дозволило. Мовляв, як такий улюбленець глядацьких симпатій, з такою харизматичною зовнішністю з’явиться на екрані в ролі нашого ідейного ворога. І ця роль дісталася тоді ще маловідомому Богданові Ступці. Отож після злету «Білого птаха...» Миколайчук потрапляє в опалу. По суті, його відлучають від активного кінопроцесу. Актору вряди-годи пропонують якісь епізодичні ролі, не беруть у роботу його кіносценарії. Зрештою, фільми, зняті за його участю, не потрапляють у прокат і на телевізійний екран. Трохи розвиднилося наприкінці 70-х років минулого століття, коли його затвердили режисером-постановником фільму за відомим романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Подейкують, що це сталося завдяки протекції Володимира Івашка — тодішнього секретаря Харківського обкому компартії, який підтримав митця у скрутну хвилину. Фільм мав вийти на екрани у двох серіях, але його так нещадно кромсали, що заледве вистачило відзнятого матеріалу на одну. Та всетаки він отримав приз за найкращу режисуру на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Тодішня державна система не терпіла таких творчих особистостей, як Іван Миколайчук. З виразним творчим обличчям, зі своїм голосом, з непідробним національним шармом... Згадаймо ще раз поетичний рядок Ліни Костенко: «О, як натхненно вміє він не грати». Бо такі митці не імітували процеси, що відбувалися в нашому суспільстві, за приписами «соціалістичного реалізму», а

жили болями і надіями рідного народу. Вони давали «продукцію» найвищої проби, якою захоплювалися й інші народи, нагадували світу про талант і незнищенність української нації, будили національний дух. А ми, за прагненнями наших сусідів, особливо — московських, уже давно мали зникнути зі світових обширів, стати поживою, гноєм для їх подальшого імперського розвитку. Так були знищені в різний спосіб Василь Симоненко, Алла Горська, Володимир Івасюк, Григір Тютюнник, Василь Стус... Так, поступово, рік за роком, вбивали-нищили талант Івана Миколайчука. «Душа згоріла», — якось довірливо зізнався він своєму другові Іванові Гаврилюку. А затим і згоріло тіло, обпалене раковою хворобою на сорок сьомому році життя. Як відомо, наприкінці березня цього року Чернівецька обласна рада звернулася до Президента України, Верховної Ради, Кабміну, Міністерства культури та інформаційної політики і Київської міської ради з клопотанням присвоїти звання Героя України (посмертно) кіноактору, режисеру та письменникові Іванові Миколайчуку. Водночас депутати обласної ради просять спорудити повноцінний пам’ятник Митцеві у Києві, створити національну кіностудію імені геніального актора й режисера, відкрити Республіканський музей визнаного майстра кіно... Тим часом у Чернівцях уже впродовж кількох років відбувається розбудова Кіномистецького центру імені Івана Миколайчука, створеного на базі колишнього кінотеатру радянського штибу. Тут облаштували глядацький зал на 350 місць, планують обладнати приміщення для роботи творчих студій, а також створити музей свого відомого земляка. Власне, у Кіномистецькому центрі відбуваються заходи, приурочені до 80-річчя з дня народження генія українського кіно. ...Липень 1987-го. Страшна хвороба доконувала Митця, життя добігало свого кінця. Провідати Івана прийшли відомі співачки Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська. Свого часу разом з Марічкою Миколайчук вони створили пісенне тріо «Золоті ключі», до появи якого був причетний й Іван. Довго натискали ґудзик вхідного дзвінка, але ніхто не підходив до дверей. Марічка десь вийшла у справах, а Іван без її допомоги вже важко обходився. Нарешті почулося шаркотіння його ходи. «Іване, та відчиняй мерщій, ми прийшли тебе побачити». — «Та нема на що дивитися, дівчата»... — ледь чутно відповів Іван і двері не відчинив. Красень-актор, з якого не зводили очей жінки, самородок-музикант, що умів грати на багатьох інструментах, дивовижний співбесідник, який своїми

оповідками міг буквально заворожити будь-яку компанію, — таким він хотів зостатися у нашій пам’яті. Таким і залишився. Яскравою зорею на небосхилі української культури, вірним сином рідного народу, який він любив усім серцем своїм і невтомно працював задля його поступу. Пряма мова «Миколайчук не просто любив народ, його слово і його мистецтво. Він жив ним. Він чув його, умів здобуватись на контакт. Не сварити, не давати нагінку, зайнявши доволі традиційну для українських інтелектуалів позу місіонера, а чи й месії. У своєму режисерському дебюті, «Вавилоні ХХ», зіткнув, у діалозі, комуністичну утопію і погляд на неї власне народу. Й утопія зробилась смішною й дикуватою. Окрім того, у фільмі сказано щось дуже правдиве і про місіонерів-більшовиків, в ментальності яких бачити в народі лишень біомасу, пластилін, з якого ліплять «нужних партіі» ідеологічних монстриків» (Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України). Дослівно «В одну мить він (Миколайчук. — Прим. В. К.) перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах увійшла назавжди в наші душі. В день похорону його батька в тій хаті нам усім подарували тайстри — торбини, які щоразу нагадують нам про його щедру землю» (Сергій Параджанов, режисерпостановник фільму «Тіні забутих предків»). Факт «Стрічку («Білий птах з чорною ознакою». — Прим. В. К.), що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю (1971 р.), сприйняли ледь як не випад ворожих націоналістів проти соціалістичних завоювань та інтернаціоналізму. Свою позицію акторові доводилося пояснювати в різних інстанціях. Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків. Це при тому, що за кордоном Миколайчук перетворився на суперзірку європейського кіно» (Олександр Рудяченко, журналіст).