Яковлєва, Вікторія. Сонячний кларнетист Павло Тичина

Яковлєва, Вікторія. Сонячний кларнетист Павло Тичина [Електр. ресурс] // Ужгородський музичний фаховий коледж імені Д. Є. Задора [сайт]. – Ужгород, 2015-2022. – Режим доступу: http://muzdepartament.uz.ua/articles/2021/01/27/sonyachnij-klarnetist-pavlo-tichina Дата перегляду: 07.04.2022. Сонячний кларнетист Павло Тичина (до 130-ї річниці з дня народження) «Сонячні кларнети» явили вже поета сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок... Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту» (Л. Новиченко). Хоча Павло Тичина знаний в українському й світовому культурному просторі в першу чергу як унікальний письменник, якому вдалося створити неповторний, ніким не перейнятий стиль – «кларнетизм», важко заперечити, що його надихало мистецтво взагалі, у якому він не боявся себе пробувати. Музичне обдарування Павла Тичини беззаперечне: мав абсолютний слух, любов до музики, що підкріплювалася не лише атмосферою народного мелосу й фольклорної фантастики, а й красою духовних співів, багатоголоссям церковного хору, «ласкавим сумом» музики Дмитра Бортнянського… Чернігівський архієрейський хор дозволив розвинути обдарування: один iз викладачiв Чернiгiвської семiнарiї казав, що Павло був настiльки обдарованим, що хотiв навчитися грати на всiх 36-ти iнструментах, якi були в оркестрi. Улюбленим музичним iнструментом хлопця був кларнет, хоча грав вiн i на iнших iнструментах: скрипцi, сопiлцi, гобої. Запам’ятали його і як неперевершеного диригента: Павло диригував зведеними хорами в Чернiгiвському народному домi. Ще одне захоплення всього життя митця – малярство. Учителем малювання в Чернiгiвськiй гiмназiї був талановитий Михайло Жук, випускник Кракiвської академiї мистецтв. Вiн готував Павла до вступу в Петербурзьку академiю мистецтв, але мати пiсля смертi батька не могла зiбрати необхiдних коштiв.

Дослiджуючи картини, якi збереглися, мистецтвознавцi роблять висновок, що Тичина мав бездоганне вiдчуття простору i гармонiї, тож мiг би стати прекрасним художником. Він сам не без жалю зiзнавався: «Народився поет, хоча б, може, краще було б, якби вiн став музикантом чи художником». У кожному звуку вiн бачив колiр: «ця музика – сизо-фiалкова» або «ця поезiя свiжо-зеленого кольору». Літератор розкривався в Тичині поступово, але збiрка «Сонячнi кларнети» (1918) стала сенсацiєю в українськiй лiтературi: на сучасників вона справила неймовірне враження передусім музикою слова, несподіваними ритмами, яскравими символами. Саме ця збірка, навіть назва якої синтезувала колiр i звук, показала поета як творця неперевершеного поєднання мистецтв музики й живопису. Тичина ж недарма захоплювався мистецькими експериментами Скрябіна і Чюрльоніса: ці двоє чарівників, здавалося йому, здатні поєднати в одному образі колір і звук. І сам він теж ішов шляхом дерзновенного експериментування. Мова під пером молодого Тичини демонструвала справжні чудеса своїх поетичних можливостей! Такими ж оригiнальними були й збiрки «Плуг», «Замiсть сонетiв i октав», «Вiтер з України». С. Тельнюк писав: «Кожна з цих чотирьох тягне на Нобелiвську премiю». Творчий шлях Тичини – одного з найбільш знаних українських поетів XX століття – припав на складний період української історії. На думку Ю. Лаврiненка, Тичину врятували вiд репресiй його iм’я, вiдоме поза межами СРСР, i повна капiтуляцiя перед владою: «Великий поет цiлковито зник зi сцени – з’явився безоглядний одописець тирана» (В. Стус). Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», – ці гірко-жорстокі слова, адресовані Павлові Тичині, Євген Маланюк написав ще в листопаді 1924 року. Написав в еміграції, Тичина ж залишився в Радянській Україні, де, щоб вижити, митці змушені були вибирати під тиском державно-репресивного комуністичного апарату, – чи протестувати і загинути фізично, чи зламатися і загинути морально. Павло Тичина обрав життя – і став шанованим класиком радянської літератури. Проте красу оригінального «кларнетизму» Павла Тичини, співвідносну з ранньою творчістю поета – поезії, написані в 1907-1923 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Кримський цикл» – заперечити не може ніхто, адже вона є справжньою класикою української лірики й окрасою світової літератури.