Цимбал, Ярина. Павло Григорович Тичина

Цимбал, Ярина. Павло Григорович Тичина [Електр. ресурс] // Рівненська Мала академія наук учнівської молоді [сайт]. – Рівне, 2022. – Режим доступу: https://man.rv.ua/literaturno-mystets-kyy-kalendar/pavlo-hryhorovych-tychyna.html Дата публікації: 21.01.2021. – Дата перегляду: 07.04.2022. Павло Григорович Тичина (1891-1967)

Фото: https://ukrlit.net/biography/tichina.html Народився, за різними даними, 23 або 27 січня (у офіційних біографіях називають саме другу дату) 1891 року у селі Піски на Чернігівщині у багатодітній родині дяка. За документами прізвише поета – Тичинін. Сам він в одній із анкет стверджував, що справжнє його імя – Тичина Павло Григорович, але “чомусь батькові забажалось Тичина переробити Тичинін – і це останнє у мене по всіх на документах, кінчаючи середньою школою”. Вчився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі. У 1901 році батько влаштував його до хору при монастирі (спів фактично і був платою за навчання). Хор хлопчиків залучали до участі у похоронах вищого духовенства, масштабних святах. Цей досвід залишиться з Тичиною і відобразиться не лише у звучанні його поезії. Згодом навчався у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться зі славним земляком-чернігівцем – М.М. Коцюбинським, відвідує літературні “суботи” в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки зі старшим письменником аж до його смерті. Після семінарії П. Тичина навчався в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах – у конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Ще наприкінці 1916 року Павло Тичина оселився у київській квартирі за адресою: вул. Кузнечна, 107. При собі мав особисті речі, книжки і музичний інструмент. Який саме – версії біографів розходяться: чи то кларнет, а чи то бандуру, що раніше належала самому Остапові Вересаю. Господиня Катерина Папарук та її 16-річна донька Ліда не підозрювали, що квартирант залишиться у їхньому житті назавжди. Стосунки з Лідією Папарук тривали не один десяток років, якийсь час – на відстані, коли Тичина жив у тодішній столиці Харкові. Коли столицю перенесли до Києва,

це пришвидшило перебіг подій і у 1940 році вони таки зареєстрували шлюб. Лідія Тичина зберегла після смерті поета його архів, а також обстановку квартири, де вони проживали до кінця життя. Зараз там – музей, присвячений постаті поета. Але завдяки Павлу Загребельному справжнім романтичним коханням Тичини вважають Наталку Коновал. “Кларнети ніжності” – повість Загребельного про Тичинину Беатріче, яку він єдину називав “коханою”. Згадані тут сестри Поля та Інна Коновал з часом злилися для поета у єдиний образ “літературної любові”. Саме до Інни звернено відомий вірш “О панно Інно, панно Інно!..” Ліда Папарук виглядає цілком земною жінкою, тоді як почуття витонченого поета звернені більше навіть не до інших жінок, а до їхніх вифантазуваних образів. “Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче”, – таку промовисту цитату із Тичининих записів 1922 року наводить Загребельний. Але Тичина захоплювався й іншими жінками, з-поміж яких згадують і народну артистку Оксану Петрусенко, ранню смерть якої поет важко переживав, і акторок театру Курбаса. “Я ніколи не покохаю жінку, у якої немає слуху”, – стверджував поет. І це обдарування – риса, яка єднає усіх жінок, яким він симпатизував. Очевидний вплив на його творчість мала російська культура: філософія Володимира Соловйова, поезія та концепції Олександра Блока. Страшним виявився шок від безпосереднього зіткнення з реаліями “російського світу”, коли до Києва у 1918-1919 роках кілька разів входили російські війська. Нажаханий Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним, Степаном Васильченком та іншими; за свідченням самого поета, це сталося у 1919 році, коли місто захопили денікінці. Ліда Папарук приносила йому їжу і переповідала найсвіжіші новини. Ще раніше він описав цей розрив у вірші: І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв… Росіє, Росіє, Росіє моя! Стоїть сторозтерзаний Київ і двістірозіп’ятий я.

1923 року Павло Тичина перебирається до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі “Червоний шлях”, багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами.

Взірцем для Тичини був мандрівний філософ Григорій Сковорода. Йому він присвячує однойменний масштабний твір, натхненний не лише мудрістю українського мислителя, але й західною античною та середньовічною філософією. Вплив біографії Сковороди на Тичину – його прагнення до самітництва. Дилему про те, якою ж має бути Україна, хто прийде сюди, зрештою, як символічне втілення її шляху і стане героєм: Кармалюк — втілення народного бунту, сили, а чи Сковорода – уособлення інтелекту, духовності, Тичина розв’язує просто, обираючи обох. Але особисто йому, очевидно, ближчий другий герой. Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906- 1908 pp., і серед них, ще геть “невстояних” і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як “Блакить мою душу овіяла”. Друкуватися Павло Тичина почав у 1912 році, перша збірка віршів – “Сонячні кларнети” . “Сонячні кларнети” явили читачам поета з уже сформованою оригінальною творчою індивідуальністю. Ця збірка стала поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Вона принесла йому заслужену славу та визнання і стала значною подією в українській літературі. На літературному небосхилі з’явився майстерний поет-лірик: щирий, задушевний, що любить людей і життя. У кількох київських періодичних виданнях публікуються його оповідання (“На ріках вавілонських”, “Спокуса”, “Богословіє”), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше. Творчий злам Вважається, що кульмінацією “творчої деградації” Тичини є вірш “Партія веде”, який у підзаголовку називався “Пісні, пеани, гімни”, написаний у 1933 році. Написаний як піонерський марш, цей текст був відхилений дитячим журналом як невдалий, згадував письменник Іван Цюпа, але співробітники “Правди” вирішили, що це актуальний текст та опублікували його. Насправді, автор “Сонячних кларнетів” і “Золотого гомону” ще у 1919 році написав не менш гіпнотично-ритмічний “Революційний гімн”, нарівні з іншими письменниками, які брали участь у конкурсі на створення гімну Радянської України. Будимо, будимо, будим – молот, гудки, димарі… Єсть ми, були ми і будем, так, як те сонце вгорі! Все прямуєм, все працюєм, буржуазний світ руйнуєм!

Перемогу тоді здобув “Інтернаціонал” Ежена Потьє у перекладі Миколи Вороного. Сам же Тичина за життя цей текст не публікував, але за потреби читав його перед численними аудиторіями. А у 1949 році він таки став автором гімну Української РСР, який починався зі слів “Живи, Україно, прекрасна і сильна… “. Протягом життя Павла Тичини на нього, на його творчу активність чинився постійний і надзвичайний тиск. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок „Плуг” (1920) і „Вітер з України” (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка „Чернігів” (1931 р.), яка означила його перехід в число „офіціозних” авторів). У ній автор нерідко зумисне оголював поетичне слово, звільняв його від “традиційної” образності та деяких інших атрибутів віршованої мови. Однак творчість Павла Тичини і після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: „Григорій Сковорода” (1939), „Похорон друга” (1942), „Творча сила народу”, „Геть брудні руки від України” (1943) та деякі інші. Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише у посмертному виданні – складеній “із недрукованого та призабутого” книжці “В серці у моїм…” (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до “Сонячних кларнетів” цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини – у віршах “Під моїм вікном…”, “Не знаю і сам я…”, “Розкажи, розкажи мені, поле…”, осуд імперіалістичної війни – “З далекого походу…”, заклики до суспільної активності – “Молодий я, молодий…”, “Як не горю, я не живу…”, “Дух народів горить…”). У роки Другої світової війни, живучи в м. Уфі (до 1943 р. там перебували тоді Академія наук УРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в нього виходять: книга публіцистики “Творча сила народу”, 1943; видане одночасно трьома мовами – російською, башкирською й українською – дослідження про башкирського письменника “Патріотизм у творчості Мажита Гафурі”, 1942; збірки віршів “Перемагать і жить”, 1942; “День настане”, 1943; поема “Похорон друга”, 1943. Післявоєнні книги поета: “І рости, і діяти” (1949), “Могутність нам дана” (1953), “Ми – свідомість людства” (1957), “Зростай, пречудовний світе” (1960), “Комунізму далі видні” (1961), “Срібної ночі” (1964) та ін. У спадщині поета – близько п’ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму. З поеми “Шабля Котовського” в

різний час побачили світ чотири великих розділи, за якими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми “Шевченко і Чернишевський” читачам відома достатньо самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія “Сковорода”, над якою автор працював щонайменше двадцять років, – твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті поета). Крім оригінальних поезій, у спадщині Тичини – численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, “Давид Сасунський”, О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщині посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки “Магістралями життя”,“В армії великого стратега”, посмертно видані “З минулого – в майбутнє”, “Читаю, думаю, нотую”) і досить об’ємні матеріали щоденниковомемуарного характеру (видання 1981 р. “З щоденникових записів” та ін.). Павло Тичина був переконаний, що призначення митця-новатора – прискорювати щасливе майбутнє. Він вважав, що «новаторство народжується на шляхах служіння суспільству». «Поняття новаторства поет розглядав у зв’язку з традиціями. Продовження та розвиток передових традицій – це одне із джерел новаторства». Англійський критик Джон Фут про Павла Тичину: «Своїми поетичними засобами цей співець України не нагадує нам нікого іншого в усій світовій поезії». «У мистецтві реалізму сміливе в художньому зображенні життя поєднується з використанням і розвитком усіх прогресивних традицій світової культури». У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п’ятнадцятьма з них).

Фото: https://ukrlit.net/biography/tichina.html

Цікаві факти про поета Художниця Катерина Білокур листувалася із подружжям Тичин, чотири рази гостювала у них: двічі у 1949 році, а також у 1951 і 1954 роках. П’ятий візит не вдався: селянку Білокур не впустили до будинку поета. Вона подарувала Павлові Григоровичу свою картину “Півонії”, створену у 1948 році, а згодом, незадоволена цією роботою, просила Лідію Петрівну зняти її зі стіни оселі, подалі від людських очей. На прохання поета, стурбованого здоров’ям художниці, її у 1957 році у Богданівці відвідав лікар.

“Півонії” (фрагмент), 1948. Роботу можна побачити в Музеї-квартирі Павла Тичини. Фото: видавництво “Родовід” Тичина диригував хором на похороні Михайла Коцюбинського, який свого часу благословив його на початок шляху в літературі. Можливо, зв’язка диригування-хор-містерія закріпилися у його підсвідомості настільки, що й “вмираючи, вже втрачаючи свідомість, Поет намагався здійняти руки, диригував невидимим хором і нечутним оркестром, у якому він відловлював мелодію ніжності, що її вів кларнет”, як пише про нього Павло Загребельний у “Кларнетах ніжності”. Сучасники Тичини відзначали надзвичайну вихованість, делікатність Тичини. Історія написання Цей твір є автобіографічним, тому для того, щоб зрозуміти його непростий зміст, потрібно з’ясувати, які саме події в житті митця надихнули його на написання цієї поезії. Вірш було написано 1915 року. Поет включив його до другого видання збірки «Сонячні кларнети» (1920 р.) О панно Інно О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно. Цвіли луги…

О люба Інно, ніжна Iнно, Любові усміх квітне раз – ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги… Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий – я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом – небо… шепіт гаю… О ні, то очі Ваші.– Я ридаю. Сестра чи Ви? – Любив…

1915 Дослідники творчості Павла Тичини висували різні версії щодо того, ким була та дівчина, яку поет називає «панною Інною». На сьогодні найбільш достовірним видається таке пояснення: у 1913 р. Павло без тями («дитинно, злотоцінно») закохався в дочку чернігівського літератора Івана Коновала Поліну (їх познайомив її брат Віктор, разом з яким Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії) – красуню, що чудово співала, займалася музикою. Вони певний час зустрічалися, проте Поліна не поставилася серйозно до почуттів юнака, досить швидко кинула його (згодом, у 1917 р., вийшла заміж за іншого). Павло дуже болів душею через цю зраду. Поліна мала молодшу сестру Ганну (Нюсю), яку за тодішньою модою неофіційно перейменували в Інну (саме до неї поет і звертається у вірші). Інна була скромною та лагідною, вона палко закохалася в Павла, мріяла замінити сестру в його серці й навіть наважилася освідчитися йому в коханні. Можливо, саме про те її освідчення йдеться в рядках: «Зимовий вечір. Тиша. Ми. // Я Вам чужий – я знаю // А хтось кричить: «Ти рідну стрів!». Іноді, зустрічаючись із Інною, він нібито бачив у ній сестру, і тоді призабуте кохання поверталося знову («…Сестра чи Ви? – Любив…»). Покинувши Чернігів, Тичина не поривав зв’язків з Нюсею-Інною. У записі в щоденнику, зробленому ним у квітні 1920 р., читаємо: «Померла Нюся. З сухот. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго любив Полю». Цікаво, що Тичина, у житті якого було дуже багато захоплень, закохався ще й у кузину Полі та Інни Наталю, і тому деякі літературознавці навіть вважали, що у вірші «О, панно Інно…» йдеться не про Поліну, а про Наталю.

Помер Павло Тичина у Києві 1967 року. Є ще й інші свідчення про його смерть, які роками пошепки передавали одне одному належні до кіл інтелігенції: Тичина марив, що за ним слідкують, що у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування. Найстрашніше, що так воно й було, навіть у ті останні часи.

Київський музей-квартира Павла Тичини. Фото Оксани Щур для UNIAN

Павло Тичина. Дружній шарж художника Сашка (Олександра Довженка). Харків, 1923 У 1920-х Тичина ще не перетворився на пам’ятник: він пив, залицявся, кохався, сварився. Його ще можна було критикувати. Статті «Дутий кумир» Валер’яна Поліщука та «Поет перебільшеної слави» Володимира Гадзінського викликали тоді бурхливе обговорення. Тоді ж таки Олександр Довженко намалював пророчий дружній шарж: зігнутий, скрючений, похилений вітром Тичина. Навряд чи 1927 року ваплітянин Павло Тичина боявся репресій і заслання, бо ще не міг їх передбачити, але вже у двадцятих Олексій Полторацький теж помітив «гнучкість» геніального Тичини. «Павле Григоровичу, спасибі за ваші вірші, які живуть разом з тими, хто мав колись щастя їх прочитати. Спасибі за те почуття піднесеності, яке я пережив, прочитавши в Ровно у вітрині з газетами ваші “Танці на мечі”. Здавалося, сам стаєш талановитішим, чеснішим, радіснішим, більшим, приторкнувшися до кришталевої чаші чистого таланту. Спасибі Вам, дорогий, протирічливий, надламаний епохою, чарівний птах, розчавлений сталінським асфальтовим котком. Я прийшов до вас додому в 1927 році і звернув увагу, що полиці у вашій бібліотеці тримаються на звичайних дверних гачках. При потребі їх можна розібрати, скласти, як купу дощок.

— Для чого це, Павле Григоровичу?

— А хто знає, — відповідаєте Ви, — а може, зашлють кудись до Туруханського краю, то якось треба буде везти з собою. Вас було надламано на все життя, — одна з незчисленних, нікому не потрібних втрат, які зазнала країна, її люди, її духовне життя. Почитайте вірші Тичини, написані на Кавказі: перша половина — геніальний опис природи. Друга половина: а ці гори нагадують мені, що в сусідньому Іраку кляті імперіалісти нещадно експлуатують місцеве населення… — і пішла газетна стаття на міжнародну тему!» Це кілька історій-антилегенд про Павла Тичину. Сам про себе він писав Михайлові Могилянському: «Ви знаєте, лежу ночами й думаю: великий я неук — це раз; великий мерзавець — це два і взагалі дельфін з божої ласки». Неуцтво і нездатність творити — постійні комплекси Тичини, а от про дельфіна не знаю що й подумати.