Об»єктив пам»ятає : [спогади про Тичину] // Літературна Україна. – 2003. – 11 грудня (№42). – С.1.
Об»єктив пам»ятає "Зі смутком на серці, з вінком на чолі Скажу своє слово і зникну в землі", писав молодий Тичина на самому злеті. Але в розломі епохи гинули інші, його ж дорога стелилася далі. Доля вділила поетові тяжке випробування: огром таланту - і довгий непростий шлях... Аби вміститись у системі, геній переводив себе в інший масштаб. Талант змінив річище й знаходив вихід у титанічній громадській праці, перекладацтві (з 38-ми мов!), малярстві, музиці... Високе чоло, у витончених рисах - робота віків: на цій світлині об'єктив нашого фотокореспондента Ігоря Яїцького зберіг образ Павла Григоровича на схилі літ - класика української радянської літератури. За рік поета не стане... "Біля Аскольдової Могили ми побачили Тичину, - згадував якось Леонід Первомайський. - Він стояв на тротуарі, заклавши руки в кишені пальта, і дивився на Дніпро. Ми спинили машину і вийшли. Тичина не здивувався, усміхнувся до нас, наче ми призначили побачення і вчасно прибули. Нікого не було поблизу. Зрідка проходила машина, мжичило, далина за Дніпром темніла, зі сходу швидко насувався присмерк. - Гуляю, - сказав Тичина, не чекаючи нашого запитання. - Погода, правда... А люблю... Ми запропонували Тичині підвезти його додому. Він сказав, що ще погуляє, якось згорбився і повільно пішов у ворота між двома клумбами ще живих темно-червоних слізок сальвій. Ми не знали, що він тяжко хворий. Можливо, ще ніхто того не знав..." На Аскольдовій Могилі Поховали їх Тридцять мучнів українців, Славних, молодих... На Аскольдовій Могилі Український цвіт! По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн?