Усатенко, Галина. "Біжить життя моє спіралями. В спіралях тих я гину" // Урядовий кур»єр. – 2011. – 27 січня.
"Біжить життя моє спіралями. В спіралях тих я гину" 120 років тому народився Павло Тичина Для характеристики особи та творчості Павла Тичини найчастіше застосовують означення з префіксом най-: найталановитіший поет української радянської літератури, найвірніший співець сталінського соціалізму, найдраматичніший митець на службі суспільства і влади. Можна ще згадати й те, що це один з найбільш незрозумілих, тож найменш улюблених поетів зі шкільної програми складніше сприймається лише Іван Вишенський. Драматизм вибору Павло Григорович Тичина народився у селі Піски, що на Чернігівщині, у родині сільського дяка і вчителя грамоти. А вже в 9 років став співаком архієрейського хору Чернігівського Троїцького монастиря та учнем духовного училища. Згодом навчався в духовній семінарії в Чернігові. У цей час талановитий юнак мав чимало можливостей для творчого розвитку: літературні суботи у Михайла Коцюбинського, навчання у художника-модерніста Михайла Жука (учня Олександра Мурашка). А згодом уже в Києві - співпраця з театром М. Садовського. Завершення навчання в семінарії (1913 р.) та переїзд до Києва припали на час колосальних соціальних трансформацій більшовицької революції та державного відродження України. Павло Тичина був активним учасником і суспільно-політичного життя, зокрема прихильником УНР, і водночас стрімко увійшов в українську літературу поетичною збіркою "Сонячні кларнети" (1918). Ця збірка розірвала усталені норми тогочасної поезії, заявила про появу оригінального, питомо українського різновиду символізму - "кларнетизму". Однак збірка розкрила й ключовий конфлікт самого Поета та вічну дилему взаємин Митця й Суспільства. 1920 рік став особливо значимим у житті митця: виходять дві збірки поезій "Плуг" та "Замість сонетів і октав" (з присвятою Григорію Сковороді), в яких відчуття драматизму Часу переходить в його усвідомлення; а також розпочато роботу над твором усього життя Тичини - поемою-симфонією "Сковорода". Сергій Єфремов в "Історії українського письменства" в 1924 році скаже: "... цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, принаймні в тій трактовці сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор". Слова виявилися пророчими.