Коноваленко, Віта. «Природо моя! Що ти хочеш від мене…» // Молодь України. – 2003. – 26 вересня. – С.4. «Природо моя! Що ти хочеш від мене…»
Автор: Віта КОНОВАЛЕНКО Недавно мені до рук потрапила збірка творів Павла Тичини. Чесно кажучи, не думала, що зацікавлюсь його поезією. За шкільною програмою, звичайно, вивчають творчість Тичини, але поверхово. Тому заглибитися в його вірші можна лише, прочитавши збірку. Всім нам ще з дитинства знайомий вірш поета "А я у гай ходила..." Читаючи вірші Павла Тичини, можна помітити, що між ним і природою існує духовна єдність, яка червоною ниточкою проходить крізь його поезію. До того ж, це була людина енциклопедичних знань. Мабуть, цей видатний український поет не уявляв людину відокремленою від природи. Здається, творець відчував її почуття і настрій. Особливо це видно з вірша "Читаю душі ваші, наче книги, я...": Читаю душі ваші, наче книги, я І сам цвіту - ридаю, як роса... Ах, на землі одна, одна релігія Страждань краса. Ви ніжно стомлені, - троянди зломлені: Ой, не цвісти вам знову, не цвісти. Кричать ножі, серцями в серце встромлені: О, згляньсь хоч ти! Ріка життя біжить, хлюпоче, грається, На ній линяють весни, мов убір... Ви плачете, Вам серце розривається: Людина - звір. О, не тривожтесь так, мої улюблені: Людина - звір, а в вас чия ж любов? Ви всі - до храмів храму стежки згублені Святих дібров. Павло Тичина проймається болем зломлених троянд, які зазнали страждань від недбалої людської руки. Це ж яке потрібно мати чуйне серце, щоб так розуміти світ природи. Поетові було цікавим все, що
відбувається в природі. Послухайте, як пише він у вірші "Що місяцю зіроньки кажуть...": ...Хотів би я знати, про що той струмок У мріях своїх гомонить між травою? Що листячко шепче, мов дише, в садочку? Про що очерет пісню сумную дзвонить? ...Що бачить у сні став глибокий, таємний? Кому усміхаються рожі червоні? А роси! Хто скаже, чиї вони сльози, Такі дивні, чисті, мов перли коштовні? Кожен рядок наповнений добротою, ніжністю. Читаючи такі вірші, ти ніби огортаєшся якоюсь таємничістю, загадкою нашої матінки-природи. Поет зумів через багато років донести любов до всього живого, що росте на Землі. Вже самі назви віршів "Що місяцю зіроньки кажуть...", "Розкажи, розкажи мені, поле...", "Застібнулось на всі гудзики небо..." віють легким романтизмом. Місяць, небо, зорі поет зображує, як казкових персонажів, живих істот. Павло Тичина був настільки відданий природі, що й коли помиратиме, то не хоче ні ридань, ні дзвону, ні кадил, бо вважав це "щирістю даремною". Він пише: Я хотів би, коли я умру (Ах, якби мені вмерти улітку!), Щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору. Хай огонь молодий і вітрець (Вони всіх нас колись похоронять) Надо мною у сміх свій задзвонять, Витинаючи дикий танець. Павло Тичина в своїх творах писав про події революції, про філософські явища. Мене вразив його вірш "Голод". Адже донедавна події та причини голодомору замовчувались. Оскільки Павло Тичина народився в 1891 році, то, звісно, він був очевидцем голодоморів. Поет навіть згадує про випадки людоїдства. Ось як він пише:
Хоч би світало... Мамо, хліба! Підвівся батько: замовчи! Коло вогню в вагоні збились І мруть голодні втікачі. ...Прийшли сюди, а голод з нами. Й нема людей поміж людей. Ти чув?.. Недавно десь тут жінка зварила двох своїх дітей... Мені здається, що, потрапляючи у володіння Природи, поет жив ніби іншим життям, відпочивав душею, але потім знову й знову повертався до проблем, які хвилювали його. Прочитавши збірку творів Павла Григоровича Тичини, я відкрила для себе дещо нове, раніше незнане, і отримала задоволення, читаючи прекрасні вірші поета. Вкотре переконуюсь: не варто обмежуватися лише шкільною програмою. Адже ми повинні бути освіченими людьми, щоб знайти своє місце в житті. Спливло багато років, а поезія Павла Тичини й сьогодні хвилює нашу душу, грає нашими почуттями. Не одне покоління вивчало творчість геніального українського поета, і хотілося б вірити, що ще не одну сотню років люди захоплюватимуться творами Тичини.