Дубинянська, Яна. Павло Тичина: поет, який (не?) вижив

Дубинянська, Яна. Павло Тичина: поет, який (не?) вижив / Яна Дубинянська // Вечірній Київ. – 2019. – 26 січня. – Відомості доступні також з Інтернету: https://vechirniy.kyiv.ua/news/29047/ . Павло Тичина: поет, який (не?) вижив

«Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп». Василь Стус. «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». Хлопчик народився 11(23) січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, і в метриці був записаний як «Павелъ Григорьевичъ Тычининъ»: батько, сільський пономар і вчитель, свідомо русифікував прізвище сина. У хлопчика були всі шанси не вижити ще тоді – це не вдалося майже третині його численних братів і сестер. Він не тільки вижив, а й отримав освіту завдяки гарному голосу і слуху, спадковому в родині: услід за старшими братами батьки віддали Павла співати до церковного хору, а заразом і вчитися в Чернігівській бурсі, а тоді в духовній семінарії. Він грав на кількох музичних інструментах, в тому числі на кларнеті, який став його поетичною візитівкою і навіть назвою літературного напряму – «кларнетизм» – представленого в поезії ним одним. І все життя вважав музичний слух дуже важливою рисою – навіть визначальною в особистому житті. Музичний слух, мабуть, мали Інна і Поля Коновал, сестри однокашника з семінарії: одна «панна Інна», друга «Весна», він не надто їх розрізняв, про що свідчить побіжне зізнання: «в Нюсі я ще довго любив Полю». Інна померла зовсім молодою, Поля ще в тридцятих зверталася до Тичини по допомогу, коли заарештували її брата. Померла від туберкульозу Наталя Коновал, їхня двоюрідна сестра і героїня ліричного вірша «спать мене поклала Тала на дівочій руці...». Рано, за непевних обставин, загинула й пізніша музична любов Павла Тичини – оперна співачка Оксана Петрусенко.

Лідія Папарук, дочка квартирної хазяйки молодого Тичини в Києві, в будинку по вулиці Кузнечній, 107, не була впевнена, чи має музичний слух, і тому пішла співати до робітничого хору; слух у неї був, проте до заміжжя з поетом залишалося понад два десятки років. До Києва молодий Тичина приїхав напередодні Першої Світової, вступивши до Комерційного інституту. Він уже мав поетичні публікації і чув репліку Михайла Коцюбинського на його літературних «суботах»: «Серед нас поет!». Дружив з головним чернігівським «самостійником» Василем ЕлланомБлакитним, який трохи пізніше, у двадцятих, помер молодим. Сам Павло Тичина теж був хворобливим юнаком, мав і сухоти, і серйозні проблеми з серцем – проте вижив.

1919-го Тичина переховувався разом з Елланом-Блакитним та іншими друзями у склепі на Байковому кладовищі, коли до Києва увійшли більшовицькі війська, а Ліда Папарук приносила хлопцям їжу та новини. Павло Тичина вижив, випустив збірку «Сонячні кларнети», потім «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі». Він відійшов від «самостійників» і позиціонував себе як аполітичного поета, який посеред навколишнього хаосу чує передусім музику. До певного часу це йому вдавалося.

Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий У 1923-му заарештували його брата Євгена, диригента і регента в Українській автокефальній церкві, звинувачували у «створенні банди для підриву радянської влади». Павло Тичина спілкувався зі слідчими і зміг витягти брата під розписку; обидва вижили, поїхали до Харкова, нової столиці, де тоді рулив відродженням української культури Еллан-Блакитний: він посприяв тому, що Тичина отримав квартиру і роботу в журналі «Червоний шлях». Певний час Павло Тичина входив до ГАРТу і ВАПЛІТЕ, дружив з Миколою Хвильовим – котрий, як і багато хто з діячів «українізації», не вижив. «Тогда каждый человек стоял перед выбором: спасать себя и своих родных или бороться, зная, что тебя уничтожат, говорила в інтерв’ю правнучка Павла Тичини Тетяна Сосновська. – У Павла Григорьевича была целая когорта родичей — девять братьев и сестер, племянники и племянницы, нуждавшиеся в его поддержке. Он, по сути, являлся единственным их кормильцем. (...) К тому же по натуре он — человек с нежной, тонкой душой, не переносящий физического насилия. Не все могут размахивать саблей и скакать на коне, кто-то спасается, внутренне отстраняясь от действительности».

Він почав писати зовсім інші вірші, і колеги не могли йому цього пробачити. «Од кларнетів отих золотих пофарбована дудка зосталась», - написав Євген Маланюк. «І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля?» - Олександр Олесь. Обидва, до речі, вижили тільки тому, що вчасно емігрували на Захід.

21 листопада 1933 року в газеті «Правда» було надруковано вірш Павла Тичини «Партія веде», який остаточно закріпив за ним образ головного українського радянського поета, бездоганного ідеологічно; невдовзі вийшла однойменна збірка й подальші, витримані в тому ж ключі. Павло Тичина з родиною оселився у літературному будинку «Роліт» на вулиці Леніна, 68. Утім, сам Павло Григорович став членом партії набагато пізніше, вже наприкінці війни, у 1944-му. Війну він провів в евакуації, в Уфі, де очолював Інститут літератури і заразом учив башкирську мову. До Києва повернувся одразу після його звільнення і в повоєнні роки зробив політичну кар’єру, був міністром освіти УРСР, головою Верховної Ради УРСР двох скликань і депутатом сімох. У «відлигу» шістдесятих Павло Тичина не повірив і свою лінію в поезії не змінив. Як свідчили близькі, до кінця життя він був упевнений, що за ним стежать і прослуховують квартиру; не виключено, що так воно й було. Павло Тичина помер у Києві 16 вересня 1967 року.