Кирилюк, Вітольд. «Нового дня струминка золота» // Літературна Україна. – 2004. – 26 лютого. – С.4. "НОВОГО ДНЯ СТРУМИНКА ЗОЛОТА" Автор: Вiтольд КИРИЛЮК Є такий вираз - музейна тиша. Справді, ступивши на поріг такого закладу, надто ж меморіального, де все навколо невід'ємно пов'язано з пам'яттю наших славетних, де навіть стіни зберігають якусь особливу ауру, властиву тільки цій оселі - все це насамперед спонукає до шани, роздумів. Та є й інша тиша, коли приходять до музею поодинокі відвідувачі, тиша, що межує із забуттям. Та відколи оселилися у цьому будинку, нині на вулиці Терещенківській, 5 Павло Григорович Тичина з дружиною Лідією Петрівною та її матінкою, двері цієї оселі гостинно розчинялися і для близьких друзів, і обдарованої молоді, яка завше знаходила тут увагу Майстра і благословення у літературу. І так - понині. А невеличкий гурт працівників музею-квартири віддано, з любов'ю береже все і гостинно приймає гостей. Директор музею Тетяна Сосновська з роду П. Тичини не могла стримати почуття - як радію, мовила, коли скриплять наші двері! А вже у вітальні, де поверхом нижче меморіальної квартири влаштовуються зустрічі з тих чи тих нагод, подарувала письменникам видану з ініціативи Музею книжку лірики Павла Тичини "Як співає соловейко, або Інтим поета" з передмовою Івана Драча і витонченою графікою Андрія Чебикіна. Згадаймо хоча б рядки: "Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов". Приводом до цієї зустрічі стала прикметна подія - тридцять літ тому засновано Літературну премію імені Павла Тичини. - Складно лічити усіх, хто здобувся цієї високої відзнаки, та все ж, серед багатьох назвемо хоч декілька імен, - сказав лауреат цієї премії Петро Осадчук. - Це і незабутній Леонід Вишеславський, Віктор Кочевський, Віктор Кордун, Тамара Коломієць, Ліда Палій з Канади, присутні тут Ніна Гнатюк і Юрій Завгородній, незабутній Станіслав Тельнюк, який так багато зробив для збереження творчої спадщини П. Тичини, автор документальних творів про поета. Радіємо, що є серед нас і перший лауреат цієї премії - вельмишановний Борислав Степанюк. І прийшов з вагомими свідченнями того, що, завершивши восьмий десяток, не розгубив порох у порохівниці. Це грубенький том вибраного "В перебігу літ і доль" та книжка перекладів киргизької поезії "Струни комуза". Здається, сама доля єднала його з Павлом Тичиною. Розповів, як після тяжкого поранення на Волховському фронті, перебуваючи на лікуванні у Киргизії, наважився надіслати П. Тичині до Уфи кілька своїх віршів. Відповідь не забарилася. На жаль, у перебігу непростих літ лист Павла
Григоровича з добрими побажаннями і творчими порадами не зберігся, а ось надісланий "Кобзар" поет береже, як найдорожче. По війні зайшов до Павла Григоровича, міністра освіти. З-поміж іншого зауважив, що виступав у школі, яка носить його ім'я, але ж школа та - російська. Павло Тичина не приховував обурення - "помилку" було виправлено. А ще подарував кілька зошитів, зауваживши - це тільки для віршів. Збереглись і пам'ятки їхнього творчого спілкування у Державному архіві літератури і мистецтва - їх добрала архівіст Ангеліна Полотай. У нещодавно виданих спогадах В. П'янова "Визначні, відомі й "та інші" Борислав Степанюк, схоже, потрапив до числа "інших", та якщо назвати його сусідів по розділу - Остапа Вишню, Ю. Мушкетика то, як кажуть, не місце красить людину. Та й сама назва розлогого нарису "Ніжність лірика і мужність епіка" - промовиста. Небагато лишилось додати до написаного Володимирові Яковичу - теж фронтовикові й трудівникові Слова. З фронтових доріг, по роках праці у царині культури прийшов у літературу й Полікарп Шабатин і може б і варто прислухатися до його думки, що засновувалась премія Павла Тичини зі словами - "Чуття єдиної родини". Чуття це неперебутнє - скільки проросло з нього плідних зерен! У тому давньому листі до молодого поета, фронтовика, земляка була й порада вивчати мову, культуру киргизького краю. Це аркодужне перевисання до народів теж на роки з'єднало їх. Про творчу й козацьку вдачу Борислава (саме так звучить його повне ім'я) мовили також побратим-фронтовик Микола Карпенко, Олесь Лупій, Ніна Гнатюк, Степан Литвин, Валерій Герасимчук, Ігор Гургула, Юрій Завгородній. А поміж них гортав аркуші нової книжки автор, вибираючи найближче, найпосутніше. Також і рядки з Шевченківського послання землякам 1845 року: Зійдіть, обніміться Ось де міць. Хай пісня клич, як гетьман, подає: У ній сльоза й гроза, В ній сміх і злість, І все це не чиєсь Одвік своє.