Будько, Євген. Іван і Марічка :[розмова зМарією Миколайчук] /фото зархівів Марії Миколайчук та ЕммиСаржинської//Міжнародний туризм. –2001.– червень-липень (№3). –С.60-65. 15 червня виповнюється 60 років від дня народження видатного кіноактора і
режисера Івана Миколайчука. Музою нашого національного кінопоета протягом його такого насиченого і такого короткого творчого життя була дружина Марія Миколайчук. Її досі називають Марічкою, хоча нині це відома діячка українського мистецтва, співачка, учасниця славетного тріо «Золоті ключі». Пані Марія охоче погодилася розповісти нашим читачам про шляхи-дороги свого чоловіка, серед яких є дивовижні й маловідомі...
ІВАН І МАРІЧКА
Пані Маріє, розкажіть, будь ласка, як ви ознайомилися з Іваном Миколайчуком?
Фото Марічки, зроблене Іваном Миколайчуком на зйомках фільму «Анничка
Ми земляки, родом із Буковини. Ще й не були знайомі, а люди нас породичали. Я саме закінчила школу і вступила до студії при Чернівецькому драматичному театрі, а Іван уже працював там. Мене запитали: «Ти що, сестра Миколайчука?..» Усі сприймали нас якбрата ісестру ми справдібулидуже схожі. Полюбили одинодногомайжеодразу, як кажуть,з першого погляду. Коли приходитькохання, хіба воно про щось питає? Це ж насправді не ми долю обираємо, а доля нас... Він проводжав мене додому після пізніх репетиційтавистав,ітакцевсесталося,начеінакше й не могло бути. Іван був ніжний душею і в той же час життєво дуже мудрий. Сім'я Івана прийняла мене одразу й беззастережно. А потім Київ, життя бідне, але якесь радісне, насичене любов'ю і дружбою. Чарівний і трохи божевільний час.
Ще божевільнішим він мав стати тоді, як Іван уперше знявся у кіно... Почалося це несподівано сама доля, певно, розпорядилася. На головну роль у «Тінях забутих предків» уже затвердили іншого актора. Віктор
Іларіонович Івченко, керівник курсу, на якому навчався Іван, наполіг, щоб його, зовсім молодого актора, все-таки спробували на цю роль. Параджанов, очевидно, не надто вірив у це, бо вже йшов з майданчика, коли Іван почав проби. Аж раптом оператор фільму, прославлений нині Юрій Іллєнко, наздоганяє Параджанова і просто кричить: «Верніться! Це щось неймовірне!
Нелюдське!». Сергій Параджанов потім казав: «Моя б воля, заборонив би
Івану після цього зніматися, бо ТАК можна зіграти лише раз»...
ГОЛІВУД ЙОГО КЛИКАВ
Перша Іванова мандрівка за кордон була пов'язана з представленням
фільму «Тіні забутих предків». Як сприйняли там молодого актора?
Фестиваль відбувався у місті Мар-дель-Плата, в Аргентині. Там усі були
переконані, що до них пришлють таємного агента, який не має нічого спільного зі створенням фільму. Але під час фестивалю аргентинці побачили, що це справжній митець. Остаточно змінилося враження про Івана після пресконференції, де він тримався відкрито і незалежно. Стало ясно це актор, причому високого рівня. Ще більшим було здивування аудиторії, коли вона дізналася, що «Тіні...» Іванів дебют у кіно. Господарі фестивалю відзначали: вперше представник Союзу так тримав загальну увагу. Це й не дивно, бо Іван змалку був дипломатом і філософом. Та поїздка і ті події мали для нього
величезне значення.
Напевно, на прес-конференції були різні запитання, в тому числі й провокаційні...
Звичайно. Наприклад, йому закинули мовляв, такому гарному молодому чоловікові тяжко знаходитись далеко від дружини. У готелі є чимало
кнопочок, і одна з них могла б викликати дівчину, яка б «розрадила»... На що
він відповів: «Знаєте, у вас в Аргентині вродливих жінок чимало. Я ціную
красу, проте вам би варто було приїхати до нас, в Україну, і побачити наших
жінок. Я вже не кажу про свою дружину!»
Весільне фото Івана та Марічки.
Чи багато наших митців тоді могли представити свою творчість за кордоном?
Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова саме в тій поїздці були чи не першими українцями, котрі потрапили у середовище світової кіноеліти. До речі, після перегляду «Тіней...» відомі західні режисери підходили до Івана й пропонували співпрацю. Він з радістю погоджувався і пояснював, що з пропозиціями треба звертатися через Держкіно СРСР. Невдовзі до Москви на ім'я Івана Миколайчука прийшов
виклик із Голівуду. Щоправда, про це ми дізналися значно пізніше. Івана просто про це не повідомили...
ІВАН І ЖАН-ПОЛЬ
Чи були інші подорожі за кордон, прориви за межі наших уявлень про
кіно?
Небагато, але були переважно до соцкраїн. У Югославії Юрій Іллєнко з місцевими авторами знімав фільм «Червона гора». Одну з головних ролей виконував Іван. Після завершення цієї роботи там якраз розпочався «фестиваль кінофестивалів» представлялися картини, що вже здобули успіх на міжнародних форумах. І під час цієї, безумовно, видатної події, до Івана підійшов Жан-Поль Бельмондо.
Тоді Бельмондо був не касовим суперменом, яким його здебільшого знає наша публіка, він знімався у високомистецькому, новаторському кіно, в таких режисерів, як Годар...
Француз добре пам'ятав «Тіні забутих предків» фільм, що увійшов до
десяти найкращих у світі і виявив палке бажання поспілкуватися з Іваном.
Мови один одного вони не знали, але, як з'ясувалося, й не мали в цьому
особливої потреби. Іллєнко розповідав, що, коли їм запропонували
перекладача, вони відмовилися: невже двоє акторів не зможуть порозумітися
без слів? Бельмондо і Миколайчук довго й емоційно «розмовляли» за
допомогою міміки та жестів, але сторонні не були втаємничені у той діалог.
Мабуть, він так і залишиться легендою про зустріч великих акторів... АРІЯ МОСКОВСЬКОГО ГОСТЯ
А чи сприймалась Україна через особистість Івана Миколайчука?
Деякі іноземні режисери цінували в ньому саме українця. Наприклад, болгарин Георгій Стоянов
запросив його на роль як високопрофесійного
актора з певним національним типом. Фільм був про доісторичні часи, він не демонструвався в
нашій країні. До речі, Іван так перейнявся
сценарієм і настроєм картини, що за короткий час
зйомок опанував болгарську мову і грав нею практично без акценту.
При будь-яких зустрічах, у творчому спілкуванні
він доводив: Радянський Союз не лише Росія, кожна його республіка це окрема культура, світогляд і стиль життя.
Напевно, його українство проявлялося інколи гостро...
Одного разу так проявилося!.. Борис Брондуков привів до нас у гості відомого російського
кіносценариста Віктора Мережка. Іван мені як господині надав вітальне слово. А Мережко, почувши, що я звертаюся українською, раптом каже: «Ой, я вас прошу, говорите на нормальном языке. Я уважаю украинскую песню, но это ваше наречие...» (Причому сам він українець, тільки, мабуть, не справжній). Іван, встав і вказав на двері: «Тих, хто не поважає моєї мови у моїй хаті, прошу негайно вийти!» Московський гість від несподіванки знітився. Брондуков зніяковів і
кинувся вмовляти його зараз же вибачитись. Метр мусив перепросити і
зрештою залишився за столом, але душевної
розмови вже так і не вийшло. Іван сказав, що спробує йому вибачити, проте додав: «Ніколи не
плюй в криницю, з якої сам п'єш». Рідна земля і мова живить кожного митця, хоче він того чи ні.
Такі зіткнення з приводу українства траплялися в
Івана повсякчас.
Можливо, Миколайчук не завжди був таким
суворим. Яким він виглядав у компанії?
Веселим! За столом завжди був заводієм, тримав на собі увагу, на ходу вигадував такі історії, що не можна було відірватися, слухаючи. Здавалося, бачив усю свою оповідь у різних вимірах: і в тексті, й у звуці, й на екрані. До речі, через те об'ємне бачення навряд чи хто, крім нього самого, міг знімати за його сценарієм. Між рядками було більше ніж у рядках.
Мабуть, у тім і полягав феномен українського
поетичного кіно...
НЕЗДІЙСНЕННА МРІЯ Чи взагалі він багато мандрував?
Я б не сказала. Адже був якоюсь мірою «невиїзним». Це й зрозуміло з
його національними поглядами...
Що привозив пан Іван зі своїх творчих мандрівок враження, філософські роздуми, сувеніри?
Із Болгарії привіз шкіряний «доісторичний» костюм, у якому знімався: режисер подарував на згадку. А ще макети стародавніх ідолів, використаних фільмі, вони досі зберігаються вдома. Що ж до духовних цінностей, то Іван вважав: аби пізнати характер міста чи краю, треба побувати там на вокзалі, цвинтарі й базарі. Цих трьох пунктів він намагався не минати.
Пані Маріє, ви самі об'їздили півсвіту. А чи подорожували удвох із чоловіком?
То була наша нездійсненна мрія. Йому так хотілося, щоб ми разом побачили різні краї, обмінялися думками, поділилися баченням...
Не збирались, як кажуть, на пе-ем-же?
Ми надто любили Батьківщину. Навпаки, завжди прагнули розповісти - я в пісні, він у кіно про свій край усьому світові.
ІВАНОВІ «ЗОЛОТІ КЛЮЧІ»
Чи правда, що ваше тріо «Золоті ключі» склалося завдяки Іванові
Миколайчуку?
Саме так. Валя Ковальська та Ніна Матвієнко прийшли у хор імені Верьовки на кілька років пізніше за мене. Дуже хотіли познайомитися з Іваном, а я все ніяк не вела їх до нас чоловікові потрібен був спокій, аби писати сценарії, працювати над собою. Та якось на свято запросила. У Івана були свої гості
серед них і Кость Степанков, і Борис Брондуков. За столом Іван і каже: «Дівчата, ви б заспівали, чи що. «Ой, під гай зелененький» знаєте?» А ми
доти, так би мовити, й рота разом не розтуляли. І ось ми вперше почули, як
наші голоси зливаються в одне ціле: Валя - перший альт, я другий, а Ніна сопрано. Хлопці з насолодою слухали, а в Івана навіть сльози забриніли. Як стихла пісня, він вигукнув: «Ви просто мусите співати утрьох!» То було нам його благословіння.
Згодом актор та режисер Миколайчук запросив тріо «Золоті ключі» до
фільму «Пропала грамота»...
Усі пісні цього фільму записані на природі над річкою Пслом. Івана там привабило звукове тло. Увечері солов»ї тріщать, жаби кумкають, над річкою
відлуння щось надзвичайне! Записували пісню «А вже років триста, як
козак в неволі...» (зрозуміло, до фільму вона не увійшла, бо «козак» то наш народ...). Пишемо, і ось на найвищій ноті звукорежисер нас обриває: «Іване
Васильовичу, ну чому ви не попередили, що співатимете четвертим голосом?
Я б вам мікрофон підключив». А той зніяковів: «Та я не співав...» І тут ми побачили рудого пса, який впорав усю нашу вечерю й від задоволення завив точнісінько в тон пісні...
НАЙРІДНІШІ МІСЦЯ А яким він був буковинцем?
0, це взагалі... Знімали з Юрієм Іллєнком «Білого птаха з чорною ознакою» (ідея була Іванова, але сценарій писали вони разом почали шостого травня, на Юрія, а закінчили на Івана Купала). Виїхали на натуру, в село Розтоки на Буковині. І, ви знаєте, люди так його любили і довіряли йому, що ходили на поклін, ніби до депутата. А він допомагав де порадою, де зв'язками, де авторитетом. Так любив і знав свою Буковину, що міг змалювати кожне село.
Де були улюблені місця Івана Миколайчука?
Там же, на Буковині. Увесь край дуже мальовничий, вже не кажу про село Чорторию, де Іван народився. Він страшенно любив приїздити туди восени.
Карпати в ту пору надзвичайні. «Дзвонить осінь...»
У Чорториї живе Іванів молодший брат Юрко, з яким, до речі, вони разом знімалися в «Білому птасі...» Та Юрко сказав: «Одного Миколайчука на екрані досить». Мудрий чоловік розумів, що перевершити Івана не зможе, а залишатися в його тіні не хотів. Живе нині, як і мільйони українців, без зарплати, доглядає стареньку матір, веде натуральне господарство, має пасіку. Я б його назвала справжнім дитям природи він уміє в ній розчинятися.
Є в селі й музей-садиба Миколайчука колишня його батьківська хата. Він страшенно переживав, коли її були знесли і поставили нову, кращу. Згодом її
відновили за фотографіями, описами точнісінька Шевченкова хата під солом'яною стріхою.
Чи в Києві є місця, де ви особливо любили бувати разом?
Нам просто подобалось гуляти містом. Удосвіта.
Так рано вставали?
Могли й не лягати. Проводили з ним нічні бесіди. Якось наш кум Борис
Івченко, загулявши, завітав до нас серед ночі. Питає: «Про що це можна так довго розмовляти з жінкою?» А Іван: «Ось одружишся з такою жінкою сам дізнаєшся».
Він любив мене ще й за те, що вміла його слухати. Завжди перевіряв на мені створене ним. А ви?
Безперечно! Довіряла йому, як собі. Ще й зараз, виходячи на сцену, іноді, думаю: «А як би це сприйняв Іван?»
«БОЖЕВІЛЬНА» ЗУСТРІЧ
Розповідають про якийсь майже містичний зв'язок між вами та чоловіком.
Може, то перебільшення?
Почалося ще з того, що я подарувала Іванові дві книжки до його вступу в театральний інститут. Які б ви думали? «Тіні забутих предків» Коцюбинського та «Художник» Шевченка! І надписала: «Я вірю в тебе». Як мій подарунок вилився у дві Іванові ролі? Я в нього не запитала, бо навіть над цим не замислювалась. Зіграти Шевченка було його великою мрією. Колись приснилося мені, що я чисто вимила підлогу і вистелила ганчірку і перед входом, аж раптом хтось стукає у двері. Кажу: «Прошу, заходьте». На порозі Тарас Григорович. Я: «Дивись, Іване, хто до нас прийшов!» А він: «Хай хто прийшов запрошуй до хати». А за кілька днів його затвердили на роль Шевченка
Іншим разом я перебувала в батьків, хворіла, а він в Ужгороді знімався у фільмі «Спокута чужих гріхів». Мені сниться, що... ховають Івана. Опускають домовину, а я в розпачі кричу своєму батькові: «Та зроби ж щось!» І батько
нібито виймає його з ями. Прокидаюся від ж й відразу ж набираю Ужгород
не готель, а лікарню, реанімацію: «Іван Миколайчук у вас?» «А ви йому хто?..». Дають Івана. Каже: «Ти чого сюди телефонуєш?» «Не знаю. Що з тобою?» «Та вже нічого». З'ясувалося, на зйомках випадково перетяв собі сухожилля і вени на руці, зробили операцію...
А ось іще. Я на Буковині, він у Болгарії. День побула в батьків, а тоді ні з того ні з сього кажу: «Поїду я до Чернівців, Івана зустріну». Мати: «А чим він приїжджає?» «Та, мабуть, поїздом». Тим часом Іванові справді випала несподівана на поїздка додому. У вагоні люди розпитують, куди він прямує, чи хто зустрічатиме. Він каже: «Ніхто не знає, що я приїду. Хіба лише дружина збожеволіє та прийде». Аж раптом на вокзалі я. Біжимо одне до одного, обіймаємося, перон аплодує. Він обертається до супутників і мовить: «Таки збожеволіла...»
Цей напівмістичний зв'язок, це кохання не закінчилося із смертю Івана Миколайчука. «Інколи з'являється відчуття, що задзвонять у двері і на порозі стоятиме він...» каже пані Марія. Вона співає в «Золотих ключах», а ще записує до фонду Національного радіо буковинські народні пісні, виконує їх у концертах з присвятою покійному чоловікові. «Моїми вустами співає душа Івана…»