Головко, Дмитро. «Прометей у футлярі» : [Тичина відомий і не зовсім] // Народна армія. – 2005. – 06 квітня. – С.9. "Прометей у футлярі» Дмитро Головко Менi вдалося познайомитись не тiльки з багатою спадщиною класика, наблизитись до його життєвих реалiй, в яких творив, страждав, вмирав i народжувався Павло Григорович Тичина - Прометей слова, якого тодiшнi можновладцi клали у футляр, тримали на повiдку, але й знати його особисто. Я й сам був свiдком, як вiн час вiд часу зривався з iдеологiчного повiдка, i тодi його поведiнка дивувала багатьох. Про це i пiде мова нижче. Зайшла якось мова про лiтературну дискусiю 20-х рокiв. Один з нас сказав "Ви, Павле Григоровичу, могли б розказати про це краще, чеснiше, аргументованiше!" Та поет вiдреагував боязливим жестом, приклавши палець до вуст i показавши на стiни... Нарочито голосно вiдповiв: "Партiя накаже - тодi й напишу!" Дорогою обговорюємо дивну поведiнку класика, якого так залякало життя. А ми ж знали його "Сонячнi кларнети", де з такою щирiстю, смiливiстю вiн написав про найчистiшi душевнi переживання, дав вiдповiдь поетам- занепадникам, а "Золотий гомiн" - це ж пiсня про українське вiдродження... Та тодi ми ще багато чого не знали. Скiльком поколiнням убивали у голови, що у знаменитому вiршi "На майданi коло церкви" оспiвується жовтневий переворот. Бо цього дуже хотiлося революцiйним ортодоксам. А вiрш же написаний був улiтку 1918 року, коли Україна цвiла жовто-блакитними прапорами...За поетом закрiпилася недобра слава "боягуза", "тихонi", "людини у футлярi". Справдi, вiн боявся... Але олiвчиком писав поему-феєрiю "Прометей". Саме в нiй ще в 1923 роцi вiн передбачив, яке майбутнє принесе тоталiтарна доба. У творi дiють люди-маски пiд певними числами. Вони проголошують кредо "нового часу" - аби була цифра справна. Свою країну назвали "N+B". Найлютiшим своїм ворогом цi манекени називають того, "хто мислить у куточку". Одна маска зiзнається Прометею: "Щасливi ми, це так, але те щастя в нас казенне i повне рабства. Скiльки, скiльки мук. Панує сила в нас i деспотизм!" Навеснi 1923 року, розслiдуючи справу зi звинувачення групи громадян с. Браницi тодiшнього Козелецького повiту (збройний виступ проти мiсцевої влади), органи ДПУ заарештували 28-рiчного регента новобасанського хору Євгена Тичину. Невiдомо, що сталося б з молодшим братом поета, якби не заступництво Павла Григоровича. В архiвах зберiгся його автограф: "Даю цю розписку Чернiгiвському ДПУ в тiм, що брат мiй, Євген Григорович Тичина з мiсця свого постiйного
мiсцезнаходження нiкуди не виїде до закiнчення над ним справи - без дозволу вiдповiдних органiв влади". I пiдпис: "Громадянин УРСР Павло Тичина, редактор "Червоного шляху". Це був неабиякий ризик, бо в тi роки вже стали зникати українськi митцi. А при обшуковi брата було знайдено двi чернетки гострих Павлових вiршiв: "До кого говорить" та "Розкривши Гомера". Проте ходу цим чернеткам чомусь не було дано. Кажуть, нiби сам "всеукраїнський староста" Г. Петровський залагоджував цю справу. Втiм, у щоденниках поета можна прочитати таке зiзнання: "Днiв зо два перед тим, як Леонтовича убито... я, йдучи по Кузнецькiй, навiть удень боявся чогось: оглянись та оглянись же! От-от дожене i ножа в спину всадить..." 1938 рiк. Старший брат Iван Григорович працює коректором у газетi "Бiльшовик Нiжинщини". Неждано-негадано - обшук i арешт за "антирадянськi настрої". Скiльки хочеш заперечуй - а винуватий. Перевезли до Чернiгiвської в'язницi. I почалися допити, очнi ставки, "чисто сердечнi визнання", вироки, протоколи. Та раптом - звiльнення за "вказiвкою" комiсара внутрiшнiх справ УРСР, комiсара держбезпеки 3 рангу Успенського... Пiзнiше про своє ув'язнення Iван Григорович надрукував в однiй окупацiйнiй газетi, за що мало не поплатився життям. Тiльки заборонили викладати в пiскiвськiй школi музику та спiви, а в сiльськiй бiблiотецi видавати читачам книги. Знову ризикував поет. Нiби цього разу посприяв йому сам М. Хрущов... ...Чергую на випуску газети "Молодь України". Завтра - чергова рiчниця Павла Григоровича. З РАТАУ обiцяють не менше 150 рядкiв у номер. Чекаємо. Аж тут - вiдбiй. У чому рiч? Про те я дiзнався наступного дня: у "найвищiй хатi" не сподобалася поведiнка ювiляра. Нiбито завiдуючому вiддiлом культури Кондуфору вiн сказав "не те". А було це так. Наближалася дата - 50-рiччя жовтневої революцiї. У ЦК були викликанi керiвники творчих органiзацiй. Серед них i Павло Григорович вiд спiлки письменникiв України. Кондуфор i звернувся до нього: - А вам, Павле Григоровичу, буде завдання... Написати до центрального органу статтю про розвиток української культури за 50 рокiв. Це була середина 60 рокiв минулого столiття. "Вiдлига" ще нiби трималася, але морозцем уже припiкало. - Який розвиток? - обурився поет. - Ви українськi школи закриваєте... Нi! Такої статтi не буду писати! Для Павла Григоровича це була чесна позицiя. Не дивно, чому в пресi з'явилося лише на рядок-два повiдомлення про ювiлей. Все було
вiдмiнено: орден Ленiна, звання Героя, вiдзначення в пресi. Не можна було вiдмiнити вечiр у фiлармонiї. Я як земляк сидiв тодi у президiї. Пам'ятаю зворушливi виступи, квiти, привiтання. Поета розчулили колоски жита, пшеницi, калина й три гiлочки жовтого лавра в косiвському глековi, що пiднесли йому вiд "Молодi". З цього вiн i почав своє останнє слово наприкiнцi вечора. Щиро дякував за калину, башкирський мед i... за коняку. То ленiнградцi привезли йому свого "мiдного вершника", на якому висловленi Шевченком - "Первому вторая". Вiн так i сказав: - Дякую i за коняку... У залi з ближнiх рядiв, бо мiкрофони були вiдключенi, хтось засмiявся: "Та то ж - кiнь!..". - Нi, нi, коняка! - повторив Тичина i вiдсторонився од тої статуетки характерним помахом руки, що означало: "Заберiть свого царя!" Це зрозумiла Марiя Комiсаржевська, яка очолювала ленiнградську групу письменникiв, знiтилася. Адже мала б знати, що кому дарувати... По роботi Павловi Григоровичу iнколи доводилося бувати у примiщеннi ЦК, там же й нагороди черговi вручали. Якось "випадково" показали йому фотокопiю з газети "Рада". На фото стояли В. Винниченко, С. Петлюра, який поклав руку на плече молодому Тичинi. (На щастя, фото не було текстоване). - Це ж тут ви, Павле Григоровичу? - спитали. - Нi-нi, тут мене немає, - розгублено й знiчено вiдмахнувся поет. А увечерi прислухався до найменшого шереху за дверима квартири. Одного вечора iз земляками я був у нього дома. Згадували за село, його трагiчну долю. (Пiд час окупацiї воно було вщент знищено нiмцями. Спалили знамениту церкву, в якiй згорiло понад триста односельцiв, лише торiк нiмцi побудували новий храм i назвали його храмом Примирення). Того ж вечора по телевiзору транслювали мистецьку зустрiч, присвячену якiйсь датi Миколи Лисенка. Спiвав Б. Гмиря пiсню на слова Т. Шевченка "Менi однаково". Дружина поета Лiдiя Петрiвна була в захопленнi, не стримувала почуттiв: - Такого вiд Бориса Романовича я ще не чула. Мабуть, Скабi на тому вечорi було кисло. Павло Григорович стурбовано глянув на нас:
- Виражати своє почуття можна, але чи треба називати персоналiї? - i тихенько додав. - А як оптимiстично звучить фраза... А. Скаба тобi був секретарем ЦК КПУ з iдеологiї, про нього ходило чимало всякого. Наприклад, зi студентських лiт менi запам'яталась зустрiч з ним. Розгорiлась суперечка про рiдну мову. Скаба, розпалившись, нам закартавив таке: "Ви говолите пло уклаїнську мову... А я згадую людину, яка випустила менi в склоню кулю. Людина ця теж говолила по-уклаїнськи". Збрехав червоний iдеолог: i пiд час вiйни, i пiсля неї вiн протирав штани по керiвних крiслах. Українська лiтература i мистецтво взагалi, як i їх творцi, завжди були пiд мушкою НКВД. Можна привести сотнi прiзвищ митцiв, якi загинули, за якими все життя тягнулася "чорна нитка". Не всi витримували ту жорстоку атмосферу, iнколи "добровiльно" йшли iз життя, як це зробили друзi П. Тичини - Аркадiй Казка, Микола Хвильовий... Тичинознавцi знають: поет рiдко приїздив до рiдного села. Востаннє вiн побував там у 1965 роцi, пiсля 35-рiчної перерви. Втiм, менi розповiдали сторожили, що один раз, таємно, перед вiйною вiн таки був у Пiсках. Кiлька днiв ховався по кашняках, поки з Києва не повiдомили: "повертайся - нiби пронесло...". Бувало, хмари згущалися над ним, але незабаром прояснювалося. В архiвах каральних органiв не знайти його прiзвища. Якась загадка, чи що? Хтось сильний проводив його корабель мiж рифами розбурханого життєвого моря. Замiсть епiлогу Перечитуючи нещодавно статтю В. Стуса "Феномен доби", я сприймав i не сприймав жорстоку, але справедливу критику на адресу поета: "Двадцяте столiття заправило вiд митця такого характеру, який здатен витримувати i понадлюдське перевиснаження. Тичина такого характеру не мав, вiн був занадто нiжний для цього, може, найжорстокiшого вiку. I тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надiї, сподiваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя... Певен, що перед смертю вiн вiдчував, чим була для нього мало не сорокарiчна роль. Видно, поет був близький до розумiння як режисури, так i сценарiю, як i своєї ролi в цiй трагiчнiй виставi". Так, у цiй виставi вiн часто грав непередбачено, не в згодi з режисурою. Особливо, коли повiвав суспiльний вiтерець, насичений свiжим киснем. Не тiльки "марш пiонерчикiв" ("Партiя веде"), полiтичнi одноденки - про комсомолiю, непереможний радянський дух, що їх клепав Павло Тичина, - були його оберегами. Вiн iшов на компромiси, щоб коли-не-коли, крiзь чагарi слiв- одноденок виблиснуло справжнє золото його душi. Щоб ми й
сьогоднi за ним повторювали: "Ми є народ, якого правди сила Нiким звойована ще не була"...