Борислав Брондуков. Король епізоду. З історії видатних киян – Брондуков Борислав Миколайович

Борислав Брондуков. Король епізоду. З історії видатних киян – Брондуков Борислав Миколайович [Електрон. ресурс] // Київ. Від минулого до майбутнього [сайт]. – Київ, 2021. – Режим доступу: https://kyivpastfuture.com.ua/boryslav-brondukov-korol-epizodu/ - Дата публікації: 01.03.2021. - Дата перегляду: 28.10.2021. Борислав Брондуков. Король епізоду. З історії видатних киян – Брондуков Борислав Миколайович. Борислав Миколайович Брондуков (1 березня 1938, село Дубова, Київська область, Українська РСР — 10 березня 2004, Биківня, Київ, Україна) — український актор, народний артист України. Дитинство Народився в невеликому селі Дубова, неподалік від Києва. Був хворобливою дитиною. Напевно, тому мама і бабуся нарекли його Болеславом. Ім’я стало пророчим: на частку Брондукова випала велика міра і болю, і слави. Однак в радянських реєстраційних книгах такого імені не значилося, і в метриці немовляти записали Броніславом. У дитинстві Болек переніс коклюш, який йому ледь не коштував життя (в ті часи ця хвороба була невиліковна). Врятувала місцева знахарка, яка порадила батькам носити вранці хвору дитину на болото. Так і зробили. Дитина вижила. З шести років у своєму рідному селі на всіх святах читав довгі вірші. Початкову освіту Броніслав отримував вдома і в церковно-приходській школі при римо-католицькому костелі. Потім була загальноосвітня школа. У школі вчився добре, отримував грамоти. Десять класів закінчив лише з однією четвіркою — з хімії. З будівництва – в актори Професійним актором Брондуков ставати не збирався. Закінчивши в 1960 році в Києві будівельний технікум, працював спочатку виконробом на будівництві, потім на заводі “Арсенал” і при цьому грав в заводському народному театрі. Там і наздогнало його покликання. На одному з виступів заводської самодіяльності молодого актора помітив ректор Театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого Микола Задніпровський і запросив юне дарування вступити до себе в ВНЗ. Брондуков в молоді роки. І ось у віці 23 року (у 1961 р.) Брондуков відправився в Театральний інститут імені І. Карпенка-Карого здавати документи. У приймальній комісії йому відповіли: “Знаєте, з такою зовнішністю, як у вас, виконробом працювати потрібно, а не в театральний проситися”. Борислав Миколайович образився і хотів піти, але тут до кімнати зайшов ректор. “Ви чого його женете ?! Та він знаменитим артистом стане! Я

бачив, як він в заводському народному театрі грає. А ну-ка беріть у нього документи!” Іспити Брондуков здав з першого разу. З 1961 по 1965 рік навчався у Театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого. Брондуков був одним з найближчих друзів Івана Миколайчука, вони товаришували зі студентських часів. Раїса Недашківська, народна артистка України, однокурсниця Брондукова по театральному інституту згадує: «Боренька був приголомшливо талановитий. Його талант проявлявся не тільки на знімальному майданчику, а й у житті. У наші студентські роки він постійно всіх нас смішив. Просто доводив всіх до сліз, а сам в цей час залишався дуже серйозним» Л.Осика, Б.Брондуков, І.Миколайчук. 60-ті. Перші роботи в кіно Акторська кар’єра Брондукова почалася ще зі студентської лави в 1962 році у фільмі знаменитого нині на весь світ режисера Сергія Параджанова «Квіти на камені». Але перша роль помітного успіху акторові не принесла. Після закінчення театрального інституту в 1965 році Брондуков став актором Київської кіностудії імені О.П.Довженка, де пропрацював все своє життя, хоча йому довелося зніматися, як майстру екрану, на багатьох кіностудіях СРСР. На початку своєї акторської діяльності Брондуков взяв собі псевдонім Борислав – якийсь сплав з водохресного й офіційного імен. У 1968 році — нагороджений дипломом Всесоюзного кінофестивалю у Ленінграді за найкращу чоловічу роль у фільмі «Камінний хрест». Творча діяльність Розквіт творчості Брондукова припав на 70-і роки, коли артист зіграв у багатьох відомих картинах різних жанрів. Спочатку зіграв ряд епізодичних ролей у фільмах: “Вій”, “Небезпечні гастролі”, “Якщо є вітрила”, “Крок з даху”. Однак вперше був відзначений публікою в комедії Віталія Мельникова “Здрастуй і прощай” і виробничій драмі Сергія Мікаеляна “Премія”. Поступово, картина за картиною, Борислав Брондуков завоював серця глядачів, а разом з тим – визнання режисерів. Йому довелося зіграти більше 30 ролей в кіно, перш ніж вимовити фразу, яка зробила його знаменитим: “Афоня! Рубль гони!” в комедії Георгія Данелії “Афоня”. Це був той випадок, коли маленький епізод затьмарив головну роль. Герой Брондукова так полюбився глядачам, що до актора приклеїлося прізвисько “Афоня”. У цьому фільмі Броніслав Миколайович міг зіграти роль Борщова. Спочатку фільм збирався знімати на київській студії ім. Довженко його друг Леонід Осика, який відразу відвів Бориславу головну роль. Але незабаром було прийнято рішення, що картину буде знімати Георгій Данелія на “Мосфільмі”. Так Брондукову дісталася роль

Федула. За сценарієм ця роль містила тільки одну репліку, але після проб все змінилося. Данелії так сподобалася гра Брондукова, що роль Федула зросла до кількох сцен. Після Федула режисери кинулися пропонувати Брондукову ролі алкоголіків, що дуже засмучувало його дружину. На прем’єрі картини “Сто грам для хоробрості”, де Брондуков талановито зіграв алкоголіка Федю, вона заявила: “Більше ти у мене п’яниць грати не будеш!”. Вдалою була роль Брондукова в ще одній комедії Георгія Данелії “Осінній марафон”. Знімався він також у Ельдара Рязанова в фільмах “Про бідного гусара замовте слово” (тюремник), “Жорстокий романс” (Іван), в “Гаражі” (наречений). Далі була головна роль у фільмі “Вас очікує громадянка Ніканорова”, яка зруйнувала стереотип суто комедійного актора, і роль в пригодницькому фільмі “Тривожний місяць вересень” У 80-і роки він зіграв одну з самих своїх блискучих ролей – інспектора Лестрейда в знаменитому серіалі про Шерлока Холмса. Правда, каже він там голосом не своїм, а ленінградського актора Єфімова, так як його український говір зовсім не був схожий на англійський. Після першого інсульту Брондукову взагалі стало важко вимовляти текст, тому більше тридцяти ролей, зіграних пізніше 1984 року, теж озвучував Єфімов або український артист Анатолій Юрченко. Запам’яталися телеглядачам і ролі в комедіях “Спортлото-82”, “Ми з джазу”, “Зелений фургон”. У 1994 році Брондуков зіграв у фільмі Юрія Кара “Майстер і Маргарита” адміністратора Вар’єте Варенуху. Через розбіжності режисера і продюсерів, а також з-за претензій нащадків Булгакова фільм побачив світ через 17 років, в 2011 році. Всього Брондуков зіграв в 115 фільмах. При цьому з’являвся, найчастіше, в епізодичних ролях, але йому завжди вдавалося створити на екрані настільки яскравий образ, що глядачі навіть не помічали, що в його ролі дуже мало тексту. Про популярність актора в першу чергу свідчать слова його героїв, які пішли в народ, а таких слів у Брондукова чимало: “Речовий доказ у тимчасове користування”, “Не люблю я таких людей непунктуальних” і багато інших. Граючи трагедії маленьких людей, кинутих на дно суспільства, він немов сам переживав їх долю. І кожна зіграна артистом чуже життя немов вкорочувала його власну. Він просто згорав, немов свічка, в служінні людям. Він відмовлявся від центральних ролей, якщо вони йому не подобалися і завжди міг, за його словами, з будь-якого епізоду «зробити цукерку».

У 1995 році став першим лауреатом Державної премії України імені Олександра Довженка. Особисте життя Перший раз Брондуков одружився на початку 60х. Його дружина навчалася в Ленінграді в політехнічному інституті на звукооператора. Відразу після весілля у неї стало проявлятися психічне захворювання, яке було від народження. Незабаром Борислав розлучився. Після першого невдалого шлюбу він перебував в затяжній депресії, з якої його вивело знайомство з Катериною, яка надалі стала його другою дружиною. З Катериною Брондуков познайомився в 1968 році в Києві в аеропорту “Жуляни”, куди вона прийшла разом зі своєю подругою проводжати відомого актора Івана Миколайчука. Їй було 18, йому 31. Спочатку Катерині Борислав не сподобався, він же закохався в неї з першого погляду. Брондуков допоміг дівчині вступити до театрального, обходив її майже рік, водив в ресторани, на творчі зустрічі в будинок Миколайчука. Спочатку Катерині було просто цікаво з ним, як і з усією їх акторської компанією. Його душевні якості дівчина розгледіла не відразу. Брондуков був дуже турботливим. Ніколи не дарував квітів, зате намагався як слід нагодувати. У лютому 1969 року в Одесі за ініціативою друга Брондукова Миколи Мережко відбулися заручини Борислава і Катерини. Весілля зіграли 30 квітня того ж року. Брондуков шалено любив свою Катерину, був дуже ревнивий, тому кар’єру актриси дружині зробити не дав. Він щиро вважав, що дружина повинна бути берегинею сімейного вогнища і виховувати дітей. У 1970 році у подружжя народився син Костянтин, а через 9 років – Богдан. Подружжя мріяли ще про дочку, але страшна хвороба, що обрушилася на талановитого актора, перекреслила всі плани. Останні роки життя Брондуков не щадив себе, буквально палив роботою, постійно мотався по зйомках: Москва – Ленінград – Одеса – Київ – знову Москва … Вдома бував мало і зовсім не відпочивав. Перший інсульт трапився у нього в 1984-му після зйомок в картині Миколи Мащенка “Карастоянови”. У цій картині актор знімався разом з дружиною Катериною. Броніслав грав командира партизанського загону, якому повідомляють, що вся його сім’я загинула. Він так зіграв трагедію, що Катерина подумала, що він зараз помре. Зйомки були в

грудні, а в січні стався інсульт. Після чотирьох місяців в лікарні артист впорався з хворобою. І знімався ще 9 років. У 93-му стався другий інсульт. Дружина Катерина кинула роботу, постійно перебувала біля чоловіка. Грошей не було, і вона сіла за швейну машинку, стала шити на замовлення концертні сукні для українських естрадних зірок. Брондуков знову знайшов в собі сили піднятися, почав загартовуватися за методом Порфирія Іванова і навіть знову вийшов на знімальний майданчик! Але кіно в той час знімати практично перестали; актор виявився незатребуваним, нікому, крім сім’ї, не потрібним. Останні роки він провів в повній убогості, йому практично ніхто не допомагав. Згадує Катерина Петрівна: “У наш час багато чоловіків зламалися, тому що раніше були годувальниками, а потім стали немічними і нікому не потрібними. Ніколи не забуду, як молодший син прийшов додому, а Боря плаче: “Богданчик, нам їсти нічого”. Боря ходив на ринок, де знайомий м’ясник давав йому цілу сумку кісток ніби як для собаки. насправді ми з цих кісток варили суп собі. Коли не було чого їсти, Боря на цілий день йшов гуляти по Києву. Я хвилювалася, говорила: “Ти ж голодний”. А він: “Нічого, мені хто пиріжок дасть, хто булочку”. Напевно, люди впізнавали його і пригощали”. Останній раз на екрані Борислав Брондуков з’явився в 1997 році в картині “Хіппініада, або Материк кохання”, після чого у нього стався третій інсульт. Через рік почалися напади епілепсії. З тих пір він не говорив і майже не рухався. Тільки плакав і … дивився. Після складної операції по видаленню гематоми мозку лікарі попередили: ймовірність летального результату – 99%. Але він жив. На таблетках, на крапельницях. Туди, за межу, не відпускала дружина – його Ангел, його остання опора. Вона годувала Борислава Миколайовича кашею з ложки, витирала йому сльози, перевертала на інший бік, мила, ласкаво називаючи Бронечкой. Положення сім’ї продовжувало залишатися тяжким – часом їм просто нема за що було купити хліба. Про народного артиста тоді все забули. Одного разу в будинку Брондукова пролунав дзвінок. Дзвонили з Харкова з телебачення. Вони хотіли зняти фільм про Брондукова. Спочатку Катерина Петрівна не погодилася, але телевізійники уламали її. Знятий ними сюжет показали по НТВ, і почалося: дзвонили прості люди з Києва, Харкова, Донецька, Петербурга, Москви, Єрусалима, Нью-Йорка … Цікавилися, чим можна допомогти, і допомагали.

За останній рік Брондукову було надано багато уваги. Дзвонили, надсилали гроші, листи. Гільдія акторів кіно України теж зібрала гроші на лікування Броніслава Миколайовича. І все ж 10 березня 2004 року чудового актора не стало. Помер він о п’ятій годині вечора. Так закінчився життєвий і творчий шлях видатного актора кіно. Але залишилися фільми з його участю: ліричні, комедійні, драматичні. І знову на нас з екрану дивиться нікому не потрібна людина, в очах якого немов читаєш заповідь Христову: “Не судіть, і не судимі будете”. Похований Брондуков 12 березня 2004 року в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49). Поруч знаходяться могили його друзів: Івана Миколайчука, режисера Миколи Осики, Леоніда Бикова. Пам’ятник на могилі Борислава Миколайовича символізує вічний хрест, порятунок, безсмертя, милосердя. У День українського кіно, 8 вересня 2012 року, у Києві на вул. Інститутській, 22/7 відкрили меморіальну дошку на фасадній стороні будинку, в якому проживав Борислав Брондуков.

Використані матеріали – Вікіпедія, Сайт пам’яті Борислава Брондукова.