Крупник, Еміль. На машині часу з Тичиною

Крупник, Еміль. На машині часу з Тичиною : [Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини] // Вечірній Київ. – 2013. – 11липня (№27). - C. 28-29. На машині часу з Тичиною Еміль Крупник Поета Павла Тичину український радянський офіціоз зараховував мало не до сонму святих. В усякому разі числив у лавах найвидатніших оспівувачів соціалістичного сьогодення та комуністичного майбуття. Народ же, якому до оскомини в зубах набридли тріскучі віршовані панегірики зі шкільної програми ("Трактор в полі дир-дир-дир, ми за працю, ми за мир..."), мав поета за хитруватого нездару-пристосуванця, котрий кон'юнктурно славив КПРС, ледь навчившись римувати. Пізньозастійний фольклор школярів радянської України повнився віршиками на кшталт: "Краще з'їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину", "На майдані коло бані спить Тичина в чемодані", "А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші". Між тим, істина, як це найчастіше буває, лежала посередині. Поетом Тичина був надзвичайно талановитим, деякі сучасники оцінювали його як геніального, а щодо "партєйного" пристосуванства - так, мало місце, але не такий уже це й страшний гріх в умовах тотального панування однієї ідеології. Панування, яке трималося, як відомо, на насильстві та терорі. Павло Тичина знав різні періоди відносин з владою, але останній (і, зауважимо, найдовший) прожив у Києві, владою обласканий, у своїй квартирі. Це була квартира N3 в будинку N5 на вулиці, що колись називалася Терещенківською, довгий час у радянські роки мала ім'я Іллі Рєпіна, а нині знов називається Терещенківською. Сьогодні там міститься Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини. Від багатьох подібних закладів (навіть таких поважних, як, приміром, музей Булгакова) він відрізняється тим, що не містить нічого штучного, відтвореного пізніше. Усе так, як було за життя Тичини, поета, академіка, який покинув цей світ у вересні 1967 року. Усі музейні експонати це його особисті речі. А також книги, твори мистецтва, унікальні нотні збірки, музичні інструменти... І все це зберігається та демонструється в незмінених відтоді інтер'єрах. Тобто відвідувач, неначе мандрівник у часі, потрапляє до збереженої атмосфери життя, побуту, наукових і мистецьких зацікавлень та вподобань творчої людини середини XX століття. Історія - Квартира Павла Тичини, -розповідає директор музею Тетяна Сосновська, перше в Україні помешкання письменника, яке перетворилося на музей. Тобто

можна сказати, що ця квартира започаткувала в нашій країні традицію літературних музеїв. У цій оселі поет мешкав з 1944 до 1967 року. Музей було засновано завдяки наполегливості його дружини Лідії Папарук, шлюб з якою Тичина офіційно зареєстрував 1939 року. їй залишилися весь його творчий спадок та меморіальна квартира, і саме завдяки цій самовідданій жінці було збережено архів Павла Тичини, його приватну бібліотеку, особисті речі. Лідія Петрівна пережила чоловіка на 8 років, після її смерті уряд тодішньої соціалістичної України створив комісію з творчої спадщини Павла Григоровича. Очолив її Василь Козаченко, котрий тоді був головою Спілки письменників України. Кілька років пішло на впорядкування та описування архіву й меморіальних речей у квартирі поета, а в січні 1979 року було видано Постанову ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР "Про створення в місті Києві Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини". Проте спочатку музей відкрили не в квартирі Тичини, що на другому поверсі, а в іншій, яка розміщувалась поверхом нижче. Туди помістили всі особисті речі поета: меблі, бібліотеку, картини. Справедливість перемогла лише 1990 року, напередодні сторічного ювілею від дня народження Павла Тичини. Саме тоді під тиском громадськості музею повернули помешкання за N3 - меморіальну квартиру поета. Водночас архів Тичини, зокрема автографи, рукописи, документи, світлини тощо, було передано до Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України. Таким, на жаль, було рішення урядової комісії з творчої спадщини Павла Тичини. Нам же лишилися меморіальні речі та приватна бібліотека поета. Музей-квартиру Павла Тичини урочисто відкрили 27 січня 1980 року. Першим директором закладу стала троюрідна небога поета Ірина Блюдо. Мушу зауважити, що виняткова приватність нашого музею, його дивовижна камерність, подібну до якої не зустріти в сучасних музеях на пострадянських теренах, - це на 90 відсотків її заслуга. Таким чином вдалося створити та зберегти не лише місце з речами видатного поета Павла Тичини, а й артефакт, котрий сам є свідченням непростих епох, інтелектуального спротиву, елітарності власного простору... КОНЦЕПЦІЯ ТА ЕКСПОЗИЦІЯ - Концептуально наш заклад, - веде свою розповідь далі пані Сосновська, створювався не тільки як перший в Україні музей на конкретному меморіальному базисі у другій половині XX століття, а й як перша наукова та культурна інституція такого штибу. Він не лише репрезентує імідж особливої, складної за світоглядними, творчими, соціальними показниками персонали -

Павла Тичини, а й знаходить їй місце в сучасному контексті світу, який пережив глобальні переформатування, зокрема націєтворчі виокремлення на мапі Європи, розпад двополюсної світової моделі, процеси утвердження мультикультуралізму тощо. Що стосується експозиції, то після смерті поета Лідія Петрівна ревно оберігала все, чого торкалася рука Тичини. Завдяки їй відвідувачі бачать сьогодні незмінними інтер'єри поетового помешкання, відчувають духовну атмосферу родини Тичин, аскетизм щодо себе самого господаря, мистецьку складову, котра була невід'ємною частиною щоденного життя сім'ї. Колекція містить 28 тисяч експонатів, з яких 21 тисяча - це книги. Тичина був власником унікальної бібліотеки, яку повністю збережено. Ще одна виняткова особливість нашої експозиції - 85 відсотків експонатів виставлено так, що відвідувачі можуть "спілкуватися" з ними на відстані чуттєвого дотику, насочуючись таким чином енергетикою меморіальних речей, до яких 50 - 70 років тому доторкалася рука Павла Тичини. Тобто кожен гість музею отримує нагоду стати "учасником" подій тієї доби, того часу, коли цими самими кімнатами ходив сам Тичина... СЬОГОДЕННЯ - На сьогодні наш заклад, - каже Тетяна Сосновська, - це специфічний музейний простір, який водночас є місцем пам'яті про одну з центральних постатей українського літературного процесу першої половини XX століття й осередком інтелектуально-активного дозвілля. Ми втілили в життя низку власних проектів без будь-якої державної підтримки. Це видавничі проекти, зокрема переклади поезій Павла Тичини англійською, грузинською, французькою, російською мовами, аудіокниги, дитяча література тощо; прикладні, такі як заняття з писанкарства для онкохворих діток, майстер-класи з іконопису для діячів культури, майстерня поетично-візуального розвитку дітей молодшого шкільного віку; музично-театральні, як-от: музичні новели Мирослави Которович, джазові мелодекламації поетичної спадщини Павла Тичини, поетичний діджеїнг тощо. Особливо ж пишаємося тим, що за дуже помірного, м'яко кажучи, державного фінансування ми власними зусиллями та завдяки доброчинним внескам зуміли за останні 22 роки створити свій кіно-простір: сучасний кінотеатр "домашнього типу", Wi-Fi-зону, відкриту для всіх відвідувачів музею, новітню систему галерейного обладнання у виставковій залі.