Шпак, В. Корозія душі й таланту

Шпак, В. Корозія душі й таланту // Урядовий кур»єр. – 2016. – 23 січня (№14) Корозія душі й таланту 125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ТИЧИНИ

ПОГЛЯД. Навряд чи в українській літературі є суперечливіша постать, ніж автор «Сонячних кларнетів» і водночас одіозно-барабанного вірша «Партія веде», надрукованого українською мовою у всесоюзній газеті «Правда» у розпал Голодомору в Україні. Не дивно, що для одних Павло Тичина — багатогранний лірик і творець напрочуд оригінальної поетичної ритміки, для інших — прислужник злочинного режиму та безпринципний трубадур соцреалізму. Отож варто спробувати відокремити істину від легенд і навіть відвертої брехні, якої напрочуд багато у відредагованій ще радянськими «мистецтвознавцями у цивільному» офіційній біографії поета-класика. Досі можна знайти дві різні дати народження письменника: 23 і 27 січня 1891 року. Однак знайдена в архівах Києва особова справа студента Комерційного інституту Павла Тичини, в якій є виписка з метричної книги, документально засвідчує, що він народився саме 11 січня ст. ст., тобто 23 січня. Олександр Довженко зобразив свого друга Павла Тичину романтиком, який весь — у музиці високих сфер Тим часом у власноруч написаних за радянських часів автобіографіях фігурує дата 27 січня, коли малюка хрестили. Для вихованця Чернігівського духовного училища це напрочуд красномовний факт, що засвідчує далеко не атеїстичний світогляд академіка і радянського чиновника високого рангу, який, за свідченнями рідних, навіть на схилі літ підбирав імена для численних двоюрідних онуків і внучок за святцями. До речі, якщо в селі Піски на Чернігівщині у родині дяка народився син Павло Тичина, то у Комерційному інституті вже навчався студент Тичінін. На відміну від ще одного класика — українця Чеха (Чехова) Антона Павловича, Павло Григорович уже невдовзі повернув собі батьківське прізвище. Він не менш рішуче визначився зі своїм місцем у роки боротьби УНР проти російської агресії — як з боку «білих», так і «червоних» прибічників однаково «нєдєлімої» імперії. Філософи стверджують, що час відкриває колишні таємниці та приховує очевидне, як це відбулося в пам’яті українців із так званою громадянською

війною 1918—1920 років, що насправді була відвертою агресією РСФРР проти УНР. Навіть видатний більшовицький воєначальник Фрунзе визнавав те, що тоді ні для кого не було секретом: «Червона армія на Україні — російська за національним складом». Така сама констатація факту звучить у нині широковідомому вірші Тичині «Пам’яті тридцяти», написаному під враженням від перепоховання в Києві загиблих під Крутами захисників української державності: «На кого завзявся Каїн? Боже, покарай!» Гірко і страшно, що відтоді нічого не змінилось, адже Росія знову розв’язала війну, яку так само видають за громадянську. Не менш вражає корозія пам’яті, пов’язана з начебто хрестоматійними віршами Тичини, які свого часу вивчали радянські школярі. У знаменитому «На майдані біля церкви» селяни обирають собі отамана, яких ніколи не було в Червоній армії, а в «Як упав же він з коня» — «Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг». Навряд чи треба комусь пояснювати, в якій армії кричали «Ура!», а в якій — «Слава!» Та чи дивуватися наведеній на нас полуді, якщо навіть знакова для всієї української літератури поетична збірка молодого Павла Тичини насправді називається «Соняшні кларнети», а на її обкладинці — відповідний і цілком однозначний малюнок? До речі, вже на посаді міністра освіти УРСР поетакадемік забажав засіяти газони перед будівлею міністерства любими серцю соняшниками. Перелом у долі Павла Тичини стався на початку 1930-х, коли йому довелося рятуватися від прямих звинувачень у поширенні «націоналістичного дурману», а братів і сестер з їхніми дітьми — від голодної смерті. Розплатою за компроміс стала корозія душі й таланту, про яку Василь Стус із гіркотою написав: «Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати». Чи багатьом нині відомо, що міністр освіти, розкритикований і вигнаний у 1948 році за сприяння «аполітичності» шкільного навчального процесу, 1958 року став єдиним серед тодішніх літературних класиків, хто відмовився розродитися гнівними статтями, доводячи закордону, що утисків української мови і культури в Україні нема? Карою стало звільнення з посади голови Верховної ради УРСР, тимчасом як вже за незалежності аналогічний демарш високопосадовця такого самого рівня проти ухвалення мовного закону Ківалова-Колісниченка завершився звичайнісіньким пшиком. Отож вивчаймо нашу історію, не минаючи «ані титли, ніже тії коми» й пам’ятаючи, що доля Тичини — повчальний приклад того, що зрада і талант несумісні.