Сверстюк, Євген. Доля поета : [Павло Тичина] // Літературна Україна. – 22 лютого (№7). – С.1. Доля поета В пласкій банальності буття затираються відтінки, губляться різниці і втрачаються величини. Задля збереження величин створено таку форму упорядкування - ряд. Є першорядні, є другорядні, є третьорядні... Лукавий часто плутає ті розумні впорядкування. Примітивний чоловік не розрізняє і піддається обманові. Але розум в собі має силу Логосу. Він очищує блуд і впорядковує досвід, і все ставить на свої місця. Большевицький режим поглумився над людиною. А над талантом особливо. Павло Тичина замолоду вирізнився, як першорядний талант. Уже на початку 20- х академік Єфремов виділяє йому місце в своїй "Історії українського письменства". І вже тоді голос доби гукає до нього приятельським тоном: Я комуністка, ходжу в чужому. Обрізала косу. І вам не соромно співати В цей час про сонце, про красу? За природою свого таланту він прислухався до всього і до всіх. Але передусім до свого внутрішнього голосу. Тому на глибині він завжди багатозначний. Тому дівка, що обрізала косу, схвалювала зовнішні потакування поета, який приховував іронію, а часом і правду юродивого:
Ленін! Одне тільки слово, А ми вже як буря: Готово! Напружим в один бік, направим в другий І крешем, і крушим, і кришим як стій. За цією "бурею" вчувається шевченкове: "Цу-цу, дурні, схаменіться!". А коли вчитатися в дальші слова, то ленінізм - то деструктивна сліпа руїнна сила, яка "напружується" наче в потрібний бік, а направляється на те, щоб ламати - крушити... Але сліпа сила слів поетових не розрізняла, аби - "за"...Ще хтось повинен написати дослідження, коли за тим "за" аж кричить приховане "проти".
А тим часом плаский примітивізм нашого споживацького світу реагує на ім'я поета так само банально, як совєтський ужитково-філософський матеріалізм. *** - За що того Тичину так звеличують? - сказала якось мені колишня вчителька. - А хто його звеличує? - відказую. - Він займає своє місце, як видатний поет. Саме тому його хотіли у нас забрати. - Та хто його хотів забрати? Жив у достатках, мешкав у добрій квартирі в центрі Києва... - Я теж мешкав в центрі Києва, - кажу - Ви??? - Авжеж я. На Володимирській 33, навпроти Софійського собору. Там я прожив півтора роки, - В тюрмі? Під наглядом! І то ви називаєте жив? - Тичина теж під наглядом. І теж нікуди не міг втекти. - Він писав, друкувався... - І я писав, але не друкувався. Тільки ж у мене була надія, що це колись будуть читати. А в нього і надії не було. Він же знав той фольклор про себе: А Тичина пише вірші Та все гірші, та все гірші. І всі - як один. І всі - як один. - Бо то ж таки правда, - каже вона. - В тім-то біда, що правда. Хоча, будьмо справедливими, не всі "як один". Не вся правда. Тому його тюрма була гіршою, бо там і пікнути не можна було. - Але конвой, обшуки, наглядачі - що тут порівнювати? - Добре, що ми визнали хоч можливість порівнювати. А взагалі легше жити, коли ворога називаєш ворогом, брехню - брехнею, а тюрму тюрмою. Уявіть-но собі, що ворога він мусив називати другом, брехню правдою, а тюрму - своєю квартирою в центрі столиці. - То думаєте, що в тім немає його вини? - О, то вже інше питання, яке буде стояти на останньому суді. А між нами, мені пригадується розповідь Лідії Євгенівни Вовчик-Блакитної,
коли вона в 50-ті роки повернулася з концлагерів і мала зустріч з Лідією Папарук, дружиною Павла Тичини. "Вам було легше: ви вже були там. А тут щодня чекаєш. Бувало, цілу ніч Павло Григорович і не роздягався..." І це була правда. Тільки Лідія Євгенівна гірко посміхнулася на ту правду. А тим часом Поет сам не свій ходив по нашій не своїй землі і побоювався, що большевики підуть на революційний крок і скасують Закон Земного Тяжіння. Що задумаєм, те й зробим, Ото й пісня уся. (П. Тичина).