Коскін, В. Валерій Вітер: «Моя любов да живопису, музики і кіно взаємна» [Електрон. ресурс] //Рок-око Українська музика. Альманах [сайт]. – 2010-2023. – Режим доступу: http://rock-oko.com/statt/ntervyu/valerj-vter.html – Дата
публікації: 30.09.2012. - Дата перегляду: 20.03.2023.
Валерій Вітер: «Моя любов да живопису, музики і кіно взаємна»
Володимир Коскін
Його прізвище Вітер, а улюблена пісня – «Повій вітре, на Вкраїну». Його картини наповнені
рухливим кольоровим повітрям і сам він напрочуд рухливий, енергійний, як вітер над пшеничним
полем (до речі, має пшеничну зачіску і вуса).
Валерія Вітера вважають королем українських
плакатистів і співаком, гідним книги рекордів
Гінеса: феноменальна пам’ять тримає тисячі пісень, які можуть бути миттєво
відтворені.
Колись художника Валерія Вітера запросили у солісти ансамблю «Кобза» – і гурт, забарвлений його голосом, став легендарним! Та Вітер залишився
художником, в усіх сенсах, щоправда додався епітет «заслужений».
У найближчій перспективі у пана Валерія великий концерт у Національній
філармонії і дві персональні виставки.
– Валерію Сергійовичу, Ви постійно балансували між образотворчим мистецтвом і музикою. Чому все ж таки переважив художник, а не музикант?
– Відповідь потребує невеличкого екскурсу. Я вступив у Художній інститут у 1965 році. Почалось цікаве творче життя. Спілкування зі студентами консерваторії, Театрального інституту. Я любив грати на гітарі, співав шалену кількість пісень (знав, тоді певно, до тисячі): бардівські, народні, вуличні, естрадні, романси українські і російські. Був досить відомим серед студентської молоді, майже всі знали, що в Художньому інституті є хлопець, який з ходу співає.
В 1967 році мене знайшли хлопці з ансамблю «Березень», нині його
класифікують як перший рок-ансамбль в Україні.
У «Березні» я відчув, як важко досягати несхожості і бути несхожим. Зазвичай ансамблі співали англомовні пісні під «Бітлз» чи «Роллінг Стоунз», бува придумували тексти про кохання. Ми співали своє і це мало соціальний підтекст.
У гурті музикували сім осіб – спелеолог, археолог, фізик, математик, кінорежисер, художник і історик. Отака різнофахова команда. Всі були молоді, завзяті, любили Україну й українську пісню. Основним нашим ідейним
натхненником був вірменин Сашко Авагян. Натурою він був схожий на
Параджанова, який робив українське кіно. Авагян писав україномовні тексти –
цікаві, поетичні, різнопланові: урбаністичні, про природу, історію, кохання.
Створював мелодії на основі українського мелосу. Коли з’явилась «Дума по
Боженка і ще кілька вільнодумних пісень, гуртом зацікавилося КДБ. Почалося
приховане цькування. Авагяна кілька разів били (підловлювали, коли йшов один) за те, що він писав ці пісні, які, зокрема, співали біля пам’ятника Тараса Шевченка.
Юними голівоньками ми вже розуміли, що не так все просто в Україні. За правління Шелеста ледве попускало. Коли ж Щербицький прийшов до влади, стало сутужніше. Рятувало, що ми базувалися в Будинку вчителя, директор нас пригрів.
Якось ми потрапили в поле зору Гіві Гачечиладзе. Він був керівником першого
грузинського джаз-рок бенду, його запросили до Києва головним диригентом
естрадно-симфонічного оркестру. Він писав гарні аранжування. Цікаво, що
його музика, отже, ім’я, часто звучала по радіо «Свобода», «Голос Америки».
Ми випадково з ним зазнайомились, він почув наші пісні. Вражений грузин аранжував два твори, вони мали пролунати на «Інтербаченні» – на телепередачі, що транслювалася через Москву.
Костюмів
не було, взяли киптарики в ансамблі «Веснянка», щоб більш-менш пристойно виглядати. В суботу сіли біля телевізора, і… нічого, наш гурт вирізали. Виявляється, ще у київській студії директор подивився запис (йому хтось накапав) і розірвав плівку. Ми знову переконалися: щиро творити, бути самобутніми, співати українською мовою – крамола.
З 1971 року взагалі стало складно пробиватися, хоч ми вперто репетирували, навіть коли у нас вкрали апаратуру.
Коли я закінчив інститут, мене запросили учасники гурту «Кобза». Хлопці з «Березня» мене віддали, тому що розуміли: хай голос звучить хоч там.
1971-го всесоюзна фірма «Мелодія» записала і випустила платівку, яка тріумфально розійшлась країною, наробила галасу в США, Канаді.
В 1974 році на українське радіо прийшла головним редактором Андрієвська (імені не пам’ятаю). Витягла із сейфів величезні бобіни з записами «Кобзи” і... страшенно зненавиділа нашу музику, мовляв, це спотворення української пісні.
Нас перестали пускати в ефір, хоча до того три роки «Кобза» широко звучала. До Канади дійшли чутки, що «Кобзу» чи то розігнали, чи то арештували, чи то взагалі розстріляли. Гурт кілька років запрошували в різні країни – і весь час
були відписки: то ми десь на гастролях, то захворіли. І тільки у 1982 році (через одинадцять років!), коли приїхав менеджер з Канади Юрко Джуровець, Держконцерт врешті дозволив – і ми вперше поїхали в Канаду. Склад, на жаль, був вже інший. Новий керівник Євген Коваленко прийшов до нас десь у 1975 році, після доленосних подій, отже, до записів диску, лауреатств стосунку не мав.
Хлопці, які «Кобзу» зробили, в Канаду не поїхали, я єдиний лишився, хоча теж писав заяви про звільнення. Та далекі краї мене вабили неймовірно, я, скажімо, був на гастролях навіть на Камчатці і малював її. А тут раптом далека Канада. А перед тим сталася поїздка в Італію. Я побачив світ, збагнув, як це чудово. На мою користь був також той факт, що мій голос був основою багатоголосся
«Кобзи», люди вже не уявляли без нього ансамблю. –
що було у Канаді?
– Там ми зіткнулися з утисками: «Це не ті «кобзарі», «Не ходіть на їхні концерти», «Це агенти КДБ». Такими листівками та плакатами обклеювали стіни та стовпи. Люди ходили з гаслами: «Теплий кожух, але не на вас шитий», «Схаменіться, недолюдки!», «Геть, іроди!» Щось страшне було. Та після першого
концерту все встало на свої місця. Гастролі в Канаду завершилися тріумфально.
– Не було радянської тематики, комуністичної
ідеології…
– Ні в якому разі, винятково українські пісні. Хоча перед тим, коли ми їздили на Кубу, в Монголію, Німеччину, Чехословаччину, нас примушували співати і
російські, і білоруські пісні, мовляв, дружба народів. Українські канадійці сказали: «Тільки українські пісні. Хай росіяни співають російські. А ви співайте рідне».
Потім були поїздки в Японію, Польщу, і на такому нібито злеті почалося загнивання у колективі, застій.
У 1982 році в «Кобзі» стався цілковитий застій, публіка на концерти перестала ходити, бо не було нового репертуару. Це відбувалося за керівника Коваленка, який, отримавши квартиру, звання, вицмулював горілочку – і вже нічого не треба робити. Все тихенько розвалилося.
Чому мені цікавіше як художнику? Бо як співак, я виконував те, що було потрібно, хоч певною мірою вибирав те, що мені подобається. В ансамблі я не був головний, підневільна людина. А як художник був вільний, залежав від власного хисту і професійності.
Я активно зайнявся кіноплакатом. Майже всі українські кінорежисери до мене зверталися.
Розпочалися виставки у Великій Британії, Франції, Фінляндії… Але друзі
запитували: «А де ж «Кобза»?» Я не знав, що робиться у коваленківській «Кобзі». Доходили чутки про суцільну деградацію: грало якесь тріо – гітара, барабани і акордеон, і називалося це чомусь «Кобзою».
Та ось у 2000-му році я зустрінув Михайла Гая, молодого завзятого музикантааранжувальника, який знав і любив справжню «Кобзу». До нас приєдналися, точніше повернулися бандурист Володимир Кушпет, флейтист Георгій Гарбар, співак Ігор Курилів. Ми створили «Кобза ORIGINAL». За місяць записали аранжування, за день видали диск, перші сингли пішли на телебачення, радіо.
Згадую, прийшов на УТ-1. Поставив диск. Люди завмерли, після «Івана Купали» почали аплодувати. Залунали репліки: «Як добре, що відновлена саме така «Кобза». Я зрозумів: ми на правильному шляху.
Коваленко мав би зрозуміти, що треба працювати, «на шару» нічого не вийде. Та почалося інше: в газетних публікаціях він заявляв, що Вітер – пройдисвіт, взагалі ніхто, керує самодіяльною групою. А на ТБ, радіо реагували: «А ви давайте своє. Що ж ви?..»
– Самозванцями обізвали трьох засновників «Кобзи»!
– Ото ж бо. Це не жарти. Втім, ми не ставили за мету підкорювати сцену, заробляти гроші, адже кожен займається своєю справою. Коли ж запрошують на великі престижні концерти, ми з задоволенням їздимо.
– Від багатьох митців, які стверджувалися у радянський період, я чую, що нині важче творити. Нема комуністичної ідеології, а дихнути на повні груди неможливо.
– Це відома істина: що важче жити, що голодніший художник, то кращі твори виходять. Постійно доводиться боротися, долати терни і тенета.
Коли я взявся за плакат, дуже тривожився: мене ж «Політвидав» зачавить, треба все малювати в червоному кольорі. Виявилося, ні, є ще інший бік: театральні, кіношні, екологічні, музичні плакати, де можна втілити цікаву думки, зробити красивий глибокий твір, потім виставлятися у різних країнах одночасно, бо на противагу живописних картин, плакат можна тиражувати, при тому він має всі достоїнства живопису.
Раніше було надто важко. Скажімо, щоб твір поїхав за кордон, треба було пройти відбір київської організації, потім республіканську комісію, далі у Москві мали схвалити, і тільки тоді твір міг потрапити у Варшаву чи Прагу.
Тепер у цьому сенсі легше. Сам відсилаєш. За позитивної відповіді, платиш 50100 євро за каталог, справа пішла. Але потрібна ініціатива. А художники
вельми різні за характерами і віком. Є старше покоління, середнє і нове. Серед старшого покоління були такі талановиті живописці від Бога як Микола
Глущенко, Сергій Шишко, котрі за будь-якої ідеології робили справжнє
мистецтво. Та багато художників жили за рахунок замовлень художніх фондів. Графіки взагалі вважали за щастя отримати замовлення намалювати Хрущова чи Брежнєва на літографському камені. Живописці малювали панно для військових частин, радгоспів, дитсадків, інститутів. Це добрі гроші, про вільну творчість і не думали. Так люди жили потихеньку від замовлення до замовлення.
Багато моїх друзів зі старшого покоління, до речі, чудові художники, звикли до такого заробітчанства. Коли все це обрізало, чимало з них не змогли переорієнтуватись.
До мене у майстерню заходили художники, скажімо, Генріх Нечипоренко, Анатолій Васецький і бідкались: «Валеро, як виживати? Наші картини нікому не потрібні». Я казав: «Ви ж гарно малюєте. Розширте спектр. Портрети робіть, станкові роботи, пейзажі». Та Генріх взявся за якісь абстракції, зовсім йому не притаманні, і потихеньку людина просто зникла, згоріла.
Я себе відношу до середнього покоління, у якого є хороша школа рисунку, за плечима – художній інститут. Ми починали з фігуративного живопису і графіки, легко можемо перейти на інші рейки. Я спокійно почуваюся.
Коли людині цілковито дана свобода, це дуже складно. Хтось спивається, хтось не знає, що з цим робити. А ти маєш собі давати завдання, іти у майстерню і малювати. А це важко, легше, звісно, отримати завдання від когось, віддати роботу, отримати гроші і все. А тут треба й стратегічну лінію продумати: на рік, два, п’ять – певні серії робити, цикли, які можуть бути цікавими на виставках, з якими можна їздити по різних країнах.
Нині виросло нове покоління художників, яке не пройшло школу, і множиться кількість людей, котрі у мистецтві не розуміються, кажуть: «Велика цяця –намалювати? Чорний квадрат, наприклад. Або щось інше намазати». Вони не розуміють: щоб намалювати чорний квадрат (а за тим своя притча), Малевич пройшов серйозну школу, починаючи від фігуративного живопису. І тільки коли у голові складається певна філософія, вдається зробити щось таке, чого до того не було.
– А в чому джерела вашої самодисципліни? Адже не треба щодня ходити на роботу від сих до сих. А ви – красивий, харизматичний, жінки вас люблять…
Дівчата теж…
– Гітара, музика, горілка будь-кого можуть розслабити.
По-перше, самодисципліна від батьків, тато й мама були роботящі і непитущі. Якщо у сім’ї алкоголіки, то рідко буває, коли дитина йде твердим шляхом.
– Отже, з оковитою ви не дружите?
– Дружу, але вельми помірковано. Тверезість – запорука твердої руки і гострого зору. Алкоголь необхідно тримати під жорстким контролем. До речі, про традиції. Коли наливають горілку, кажуть: «Приземли, постав її на стіл. Не тримай». А я нещодавно дізнався, що нічого подібного. На західній Україні здавна є звичай: згадуючи покійника, ставлять на стіл чарку, наливають і поминають. А коли всі живі, тільки з руки наливають. Втім, можна так і так, не обов’язково «приземляти».
Повернімося до підґрунтя вашої самодисципліни.
– Школа плакату дала потужний заряд на майбутнє, бо плакат – це думка, ідея, рисунок, композиція і живопис. І головне, щоб твір був надрукований, а не лежав десь під склом. Отже, багато тернів треба пройти.
У мене перша виставка була в Німеччині у Лейпцигу. До мене приходили знамениті художники, Йохан Фідлер він був вражений, сказав: «Ви чудовий живописець, все вмієте. У нас плакатисти склеюють роботи з якихось шматочків, вставляють шрифти туди і все. І декого вважають хорошим художником, хоча він вміє робити тільки це». Я відповів: «У нас дуже потужна школа в Художньому інституті, ми живопис, графіку, історію мистецтв глибоко вивчали, і скульптурою займалися, я можу зліпити добре».
Я зібрав багато фахової літератури, вчуся, вчуся. Добрі вчителі дисциплінували, в інституті викладали велетні Михайло Бойчук, Федір Кричевський, Олександр Сиротенко, Сергій Грош, Тетяна Яблонська… Святі люди, вважаю.
Коли я робив на замовлення кіноплакати, треба було видати результат іноді за день-ніч. Це теж дуже дисциплінувало.
Я, взагалі, люблю рано встати, зарядку зробити, омитися холодною водою. Багато моїх друзів встають о пів на першу дня, я телефоную, а у відповідь: «Ти знаєш, я ще трошки полежу». Думаю: «Ну як можна? Людині 50 чи 60 років.
Скільки лишилося того життя, щоб лежати у ліжку? Встань, подивися на сонце, яке сходить, – і вже жити хочеться».
Я і музично труджусь багато, одинадцять дисків випустив. В минулому році наважився записати диск з власною музикою на вірші Миколи Сядристого. Хоч вважаю, що це мають робити професійні композитори. До них, я відношу, наприклад, Чайковського, Верді, Тарівердієва, Станковича, Сільвестрова. А
наші неуки вважають себе композиторами, хоч це лише автори пісень чи мелодій. Це стосується і співаків. Правильно зазначив Шуфутинський: «Ні, я не співак, я виконавець. Співаки – це Карузо, Басков».
Я намагаюсь бути всебічним: малюю плакати, графіку, живопис (портрети, пейзажі). У мене багато тем і в кожній знаходжу щось цікаве, передусім у плакатних жанрах, навіть політичних. Отже, довбаю свою скелю. Втім і в
музиці прагну бути професіоналом, але не лізу у складні сфери – в інструменталізм і композиторство. Мій коник – українські пісні і романси, мені
кажуть: “У тебе гарно вони звучать, бо голос лягає». Я співаю також російські романси, військові й сучасні пісні. Намагаюсь, щоб голос скрізь органічно
звучав. Це далеко не всім вдається. Ви можете уявити, скажімо, Святослава
Вакарчука з «Океана Ельзи», щоб він зміг заспівати військові пісні або
російські романси. У нього є своя колористична ніша. Або щоб Олег Скрипка заспівав красивий російський романс чи польську баладу?
Зараз іде дощ і я ловлю себе на думці, що люблю всяку погоду – і дощову, і сонячну. Треба до будь-якої погоди пристосуватися і знайти в ній щось
найцікавіше, найприємніше.
Іноді чую від друзів: «Та у мене жінка не дуже вродлива». Однак в кожній жінці можна знайти щось дивовижне: очі, руки, шию, ніс, губи, стан… І створити собі образ, і за рахунок того ця жінка буде дуже красива і ти її любитимеш.
А можна казати: і це не так, і се не те. Та краще вже застрелитися.
Така моя філософія: бути терпимим, гнучким і вишукувати скрізь красу. Я зустрічав чимало людей безкомпромісних. Гарні, здорові хлопці, але вони гинули, тому що потрапляли в інше русло. Той спився, той до інфаркту догрався.
– Тобто вискочив зі своєї стежки і, збитий з пантелику, пропав. Далі не було ходу, ламався.
– А є такі, що мають свою дорогу, але ще торують від неї стежки.Хочу сказати про свого сусіда по майстерні, прекрасного художника Олександра Балакіна. Він писав дивовижні картини. Його остання філософська робота (два на три метри) мене вразила. Він, взагалі-то, культивував східну філософію: Індія, Тибет, Непал…
Олександр Балакін дуже рано помер, на превеликий жаль. Не хотів лікуватись, сказав: «Як Бог дав, так і візьме». Коли я приїхав з Канади, у мене на телефоні лишився його голос: «Валеро, заплати, будь ласка, за телефон, я трошки
хворий». Я оплатив, але побачити колегу не встиг, його не стало». Це відбулося в січні цього року. Такі художники не розчиняться у часі, бо справжній талант
не залежить від телемиготіння…
– Що найбільше дошкуляє Вашім естетичним почуттям?
– У сучасному мистецтві надто багато профанації. На всіляких виставках
талановиті роботи тонуть у хащах епатажного непотребу. Людина варганить
примітивщину, але амбіції такі, що це треба сприймати як шедеври. Ти пройди школу і шлях, щоб це дозволило не тільки сказати: «Я – художник», а й створювати шедеври.
У мене колись у майстерні було розібране піаніно, лежали численні молоточки. Я прикинув: якщо в кольорі наклеїти їх, вийде величезна гарна річ, яку можна виставити як твір. Але це вже було б не моє, я б когось, певно, повторив. Надто
багато повторів нині в сучасному мистецтві. Те, що винаходили у двадцяті
роки, тепер повторюється і видається за нове.
Це складна тема. Над цим мусять працювати мистецтвознавці й критики, щоб ставити художників на місце, бо час так профільтрує, що від художника нічого не залишиться. На жаль, у нас нема професійної чесної критики гідного рівня. Нині вся «критика» в усіх сферах зводиться до гламуру: хто в чому прийшов, хто скільки заробляє, хто з ким спить.
У нас є два типи художників. Одні весь час крутяться на тусовках і телезбіговиськах. Вони начебто і обдаровані, але їхні фейси неймовірно
набридли, людям цікавіше дізнатися: «А що робить художник, який ніколи на тусовки не ходить, скажімо, Сергій Якутович». Я з ним часто зустрічаюсь на підході до майстерень, кажу: «Йдемо, каву ковтнемо», він: «Ні, ні, йду працювати». Запитую: «Ти сьогодні підеш на відкриття виставки такого-то?» –«Ні, ні, я не ходжу, я працюю». Проте на вулиці ми можемо непомітно годину спілкуватися.
Я схиляюся перед такими трудоголіками.
– Отже, художники поділяються на піарно-тусовочних і на таких, що працюють і не лізуть в очі.
– Нормальні художники мають працювати, вони стають відомими за рахунок своїх творів, а не за рахунок нахабності і миготіння на телеекранах.
– Розкажіть про Ваш ювілейний концерт у Національній філармонії?
Він присвячений моєму 65-річчю. Я зайшов у філармонію до свого доброго
товариша директора Дмитра Остапенка, бо знав, що у нього день народження, подарував картину. Сказав: «А у мене має бути ювілей». Він відреагував: «А ти
хочеш у нас зробити концерт?». – «А чому ні? Хочу». Таким чином склеїлось.
Знову ж таки я не бігав, не просив, не падав на коліна.
– Коли дійство має статися?
8-го жовтня. У філармонії всі дні розписані за рік, дуже багато бажаючих виступати, конкурси, фестивалі, та знайшли один день для мене, слава Богу.
– Що буде паралельно виставлено?
– Тридцять плакатів на теми мистецтва та культури: скажімо, про фестиваль
Давида Ойстраха, про творчість скрипаля Кирила Стеценка, про українські
театри.
– Акварельні і олійні картини будуть?
Ні. То буде інша виставка в цьому році. Фойє філармонії не придатне для великих картин.
– А яким музичним дійством потішите на сцені?
– Повний склад «Кобзи» відіграє два відділення. Прозвучать переважно
українські пісні, буде кілька російських романсів, пов’язаних з Києвом. Також виступатимуть друзі: гітарист Енвер Ізмайлов. Ніна Матвієнко.
– Наскільки я знаю, вокально-інструментальний ансамбль вперше
виступатиме у Національній філармонії.
Певно тому, що наша “Кобза” має фольклорну основу. У нас вільний стиль: фольк-рок-фьюжн на основі народних і академічних інструментів, зокрема бандури, флейти, сопілки, бас-гітари, клавішних, барабанів.
– Коли Ви були хлопчиною, вас в «Українській рапсодії» знімав Сергій Параджанов. А нині цікавляться кіношники Вашою особою?
– У 2009 році режисер Тетяна Міллер на УТ-1 запропонувала зробити документальний фільм на основі мого життя. У мене якраз багато матеріалу зібралося. Вийшов п’ятдесятихвилинний фільм «Повернення у майбутнє».
Вельми цікавий, зокрема, й з позиції історичної: живі Параджанов, моя мама й інші непересічні люди. Показано багато моїх художніх робіт.
Коли у спілці художників України друзі побачили стрічку, перший секретар
спілки Володимир Чепелик запитав: «А ти що, не заслужений, не народний?» –«Ні».
Це було в грудні, а в березні мені присвоїли звання Заслуженого художника України. Тобто стався поштовх, хоча всі давно дивувалися, чому я без звання.
Фільм кілька разів крутили на ТБ. Нині таких стрічок просто немає, я не кажу, що бракує. Демонструють «життя зірок»: хто з ким спить чи поскандалив, хто кому зрадив, якого кольору труси. Замість того, щоб людям показувати суттєве, важливе, вивертають брудну білизну.
Нещодавно я зустрів кінорежисера Олега Бійму, його колегу з телеканалу «Культура» Валентину Черняк. Зав’язалась розмова, пролунала пропозиція: «Валеро, може, щось знімемо. Є невеличкі кошти». Я кажу: «Нащо з нуля робити? Про мене є готовий фільм».
Приніс. Домонтували п’ять пісень до неповних фрагментів. Замість нудної
довгої пісні гурту ДДТ на майдані Незалежності вмонтували «Повій вітре, на Вкраїну» у моєму виконанні у Львівському драмтеатрі. Стрічка стала краще. Її
показали кілька разів на каналі «Культура». Отже, фільм зажив новим життям. Його повезли у Польщу на фестиваль.
На Русанівці у Києві є такий меценат, не побоюсь цього слова, Олесь Маляревич. Він крупу не роздає, а садить дерева, облаштовує лавочки, підтримує танцювальний колектив, футбольну школу відкрив. «Кобзі»
запропонував виступити для ветеранів, заплатив гонорар, і ми зробили концерт з військових та українських пісень. Галина Черняк трьома камерами відзняла. Вийшла гарна щемлива програма з кадрами кінохроніки війни і сьогодення, показано живе спілкуванням з ветеранами, дітей, які танцюють і бігають…
показали 22 червня – в день початку війни, потім ще й ще. Вона повторюватиметься. Галина Черняк і у Національній філармонії зніматиме трьома камерами мій ювілейний концерт. Тож матимемо солідний відеодоробок.
– Отже, Ваше життя буяє на полотні, в музиці і в кіно.
– Про художників взагалі можна робити різнопланові фільми. Моє життя
справді напрочуд різноманітне: в дитинстві я знімався у кіно, в молодості
співав по світу, потім ґрунтовно поринув у малярство, але музика і кіно мене, на щастя, не полишають.