Брюховецька, Лариса. Безсмертний дух народу: історія створення фільму "Вавилон ХХ"

Брюховецька, Лариса. Безсмертний дух народу: історія створення фільму "Вавилон ХХ" // Кіно-Театр. – 2011, - №3 Лариса Брюховецька

Безсмертний дух народу: історія створення фільму "Вавилон ХХ"

«Вавилон ХХ» створено на Київській кіностудії ім. О. Довженка 1979 року. Це був режисерський дебют Івана Миколайчука, який виступив ще в кількох іпостасях - як співавтор сценарію, як упорядник музики до фільму і як виконавець однієї з головних ролей - сільського філософа Фабіяна. Художня рада студії назвала його роботу найцікавішою і творчо зрілою. Про фільм багато писали, сам постановник розповідав про нього в численних інтерв'ю. З часу появи фільму минуло більше 30 років, і сьогодні вже мало хто памятає, як він починався, яким був шлях від задуму до виходу на екран. А це варто згадати, і зробити це дозволяють неупереджені архівні документи, що зберігаються в Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва у фонді 670 (опис 1, справа 3096).

1971 року вийшов роман Василя Земляка «Лебедина зграя» і відразу завоював читачів - в Україні книга перевидається, її перекладають російською, болгарською та польською мовами, про неї говорять як про досягнення так званої химерної прози, порівнюють з видатними творами латиноамериканських письменників. Студія ім. О. Довженка звертається до Василя Сидоровича за дозволом екранізувати роман. Він дає згоду і береться за написання сценарію. 7 квітня 1975 року це було задокументовано: в «Заключении на заявку литературного сценария «Лебединая стая»» читаємо, що «соціально-політична ситуація роману показує, як у гострій класовій боротьбі в умовах становлення радянської влади зіштовхуються жорстокість старого світу і гуманна щедрість нового». Формулювання наскільки загальне, настільки й вигідне для людей, чиєю професією було контролювати митців. Ця фраза кочуватиме з одного висновку в інший, як охоронна грамота, щоб чого доброго чиновники вищих інстанцій не угледіли в сценарії якихось «відхилень» від панівної ідеології. А підстави для побоювань були, бо саме стилістична стихія твору, характер письма, авторська іронія й були тим відступом від «залізної схеми» змалювання подій, повязаних зі «становленням радянської влади». І поки справа дійде до фільму, кінематографічні відомства - студія і Держкіно УРСР - в словесних баталіях не раз зясовуватимуть, хто має бути головнішим серед численних персонажів сценарію і як увиразнити зображення класової боротьби в українському селі. А тим часом у заявці на сценарій «Лебедина зграя» Земляк пояснює, що не вдається зберегти всі сюжетні розгалуження роману. А тому слід обрати якусь одну лінію. І такою, на його думку, є лінія Мальви Кожушної. А ще автор вказав, які персонажі, окрім Мальви, для нього найдорожчі і найцікавіші. Це Фабіян. «Інколи філософ бачиться мені на екрані просто один, можливо, зі своїм немеркнучим цапом, як великий коментатор смислу життя вавилонського, що все в чеканні чогось невідомого й доконче нового. Адже над світом, до якого належить і Вавилон, плинуть буремні

тридцяті роки, і філософ їх прихід вже ніби передчуває своєю душею. <...> Кілька сцен з Даньком Соколюком, чиє поле поруч з Мальвиною десятиною. Коні, ніч, віз і любов. <...> Пріся, дружина Явтушка, що сипала і сипала хлопчиків, Вавилон же пересудливий приписував їх братам Соколюкам, розпалюючи до них ненависть Явтушка». І скарб, про який перед смертю мати Данька і Лукіяна розповіла синам, став для Явтушка нагодою для помсти - він доніс в районну міліцію, і братів Соколюків арештовують. А Мальва тим часом починає роман з Володею Яворським, поетом з комуни. Соколюків випустили. Володя Яворський похваляється заснувати комуну у Вавилоні, і ця чутка насторожує багатіїв. Вони нападають на поета, вбивають його, а вину сподіваються звалити на Данька, який, мовляв, приревнував поета до Мальви і помстився йому. Цей стислий і художньо окреслений зміст роману чітко пояснює колізії - вони життєво вірогідні, оригінальні й заперечень не викликають. Редактори творчого обєднання «Час» прийняли заявку, побажавши єдине, аби автор детально розробив образ Клима Синиці, колишнього революційного матроса і керівника комуни. Сценарій призначався для Артура Войтецького. Того року Василь Земляк не встиг написати сценарій, мотивуючи це тим, що А. Войтецький перебував у експедиції, а без режисера писати не варто. Врешті, сценарій написано. 25 лютого 1976 року обєднання відхиляє його, пояснюючи, що вони «не могут рассматривать сценарий как вариант» і просять повернутися до заявки і подати сценарій до 1 червня 1976 року. Що ж трапилось? Річ у тім, що сценарій «Мальва Кожушна» був уже не за «Лебединою зграєю», а новим твором, точніше, варіаціями різних партизанських творів автора: «в сценарии автор поместил героиню в абсолютно иной исторический контекст, связанний с окупацией Украины немецко-фашистскими захватчиками». Чому він це зробив, важко пояснити, та сьогодні й неможливо. Ймовірно, проблемою виявився саме стиль письма «Лебединої зграї», який не піддавався візуалізації. В листі до директора студії Земляк просить пролонгувати строк здачі до 15 вересня, оскільки вже є режисер - Іван Миколайчук і вони разом працюватимуть над сценарієм. В Івана Миколайчука був уже досвід сценарної роботи, щоправда, у співавторстві «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, «Білий птах з чорною ознакою», «На поклони!», «Під сузір'ям Близнюків», і саме тоді він працював з Романом Балаяном над «Відлюдьком». Він береться за «Лебедину зграю», незважаючи на те, що твір нелегкий для екранізації. Літературний сценарій подається вчасно, і студія його схвалює, адже авторам вдалося «сконцентрувати сюжетну дію роману, провести відбір дійових осіб, не втрачаючи при цьому життєвого багатоголосся». Так написав редактор фільму Т. Ковтун, звичайно, ж не забувши і про зауваження: потрібна чіткіша розстановка соціальних акцентів, слід показати роль комунарів у житті вавилонян, повніше розкрити образ Клима Синиці. Тобто, хоча поки що й делікатно, але недвозначно, редактори тягли сценарій з жанру химерного до звичної соціально-політичної схеми, яких у радянському кіно було вже хоч греблю гати. Миколайчук вклався з новим варіантом до визначеної дати - 1 січня 1977 року (пишу «Миколайчук», бо Земляк на той час уже тяжко хворів), але соціальними акцентами не дуже переймався. Уже згодом, після виходу фільму, він скаже в інтерв'ю: «Ми хотіли, щоб у кадрі

було саме життя села 20-х років - таким, яким створив його багатовіковий хід розвитку культури народу. Тим більше, що революція порушила віками усталений устрій життя. Люди заговорили різними мовами». Доказом справедливості останніх слів є реакція на цей варіант (уже третій) сценарію керівника студії. «Заключение» написав сам директор - Альберт Путінцев, розгорнувши чітко, немов бойовий наказ, вказівки, висловлені раніше його підлеглими: «Из сценария почти начисто ушел революционный процесс. Само село как бы и не переживало революции. Многое могли бы привнести образы коммунаров, но они выписаны как люди, от жизни села изолированные». Не щастить комунарам, ніяк не вдається їм заразити революційними ідеями інертних вавилонян. Власне, про це ж і йшлося в романі. Але те, що дозволено в романі, не дозволено в «найважливішому з мистецтв» (бо не кожен читач збагне підтекст, що «несвідомих» селян, які не хотіли ставати комуною, потім, у «буремних тридцятих», колективізували насильно, після чого виморили голодом, аби подолати спротив тій колективізації). Не сподобалося директору студії й те, що вавилонський Фабіян любить заглядати до чарки. «Когда мы говорим, как побеждала в народних умах философия нового мировосприятия,пусть о ней размышляет и борется за нее герой более подходящий - коммунист, вчерашний красногвардеец. И уж, конечно, пусть он делает это на трезвую голову!» Ідейні перепалки довкола сценарію нагадують гру в дурня. Директорську «карту» треба було відбити. Партійна лінія на «революционный процесс», надмірна прискіпливість до поведінки Фабіяна могли паралізувати слабкого режисера, але не Миколайчука - в нього вже був досвід з «Білим птахом», твором значно гострішим у соціально-політичному плані. Кому належав контраргумент на захист «несвідомих» селян, невідомо, та це не так і суттєво, головне, що його знайшли (і це вже був козир): він сформульований у висновку сценарно-редакційної колегії і ТО «Час» від 10 серпня 1977 року: «В сценарії, як і в романі, підкреслено прозвучала ленінська думка про те, що революція, надавши селянинові землю, звільнила його від поміщиків, але селянин ще не рік і не два буде долати в собі дрібновласницьку психологію». Проти ленінської думки не попреш: кожен, хто обробляє свою нивку, трудиться на ній з ранку до ночі, має «дрібновласницьку психологію». І на те нема ради. Давайте ж придивимось до неї уважніше - пропонує постановник. Четвертий варіант літературного сценарію, нарешті, студію задовольнив, і редактор Т. Ковтун знайшов точні слова, щоб оцінити зроблене Миколайчуком, який «поєднав реалізм розповіді з вільною умовністю фольклорних форм». Миколайчуку вдалося переплавити своєрідний стиль письма Земляка у кінематографічну форму.

22 серпня сценарій запустили у виробництво і визначили дату виходу - 1979 рік. Це вже була перемога. А 9 вересня, у зв'язку з тою обставиною, що після смерті Земляка (відтоді минуло вже півроку) Іван Миколайчук зробив кілька варіантів сценарію, спохопилось студійне керівництво: «считаем необходимым переоформить договор, включая в качестве соавтора тов. Миколайчука И.В.»

22 жовтня у висновку за підписом головного редактора Держкіно УРСР І. Кочана і члена колегії Ю. Алікова затверджено сценарій, ясна річ, з нагадуванням автору, щоб не забув «людей, які прийшли в ряди борців за нове життя», а також Фабіяна,

який уже на той час майже протверезів, але натомість мав іншу небажану схильність - читати Біблію, тому автор повинен змусити його звертатися «не тільки до релігійної літератури, а й до нових книг». Та це вже було не страшне. «Співіснування великого і малого, смішного і трагічного», як писали редактори, бачимо й на сторінках офіційних документів - численних висновків і «заключений». Період застою, що сковував творчу думку і в усьому, що робили талановиті митці, вбачав щось зловороже, заохочував шаблони і трафарети. В цьому випадку професійне уміння і свідомий вибір мусили перемогти в боротьбі з навязуванням шаблонів. Щоправда, назріла нова проблема - обсяг. Твір не вміщався в рамках однієї серії, але редактори вимагали скоротити сценарій, відредагувати текст діалогів, забравши такі вирази, як «сидимо, наче на пороховій діжці» тощо. І перш, ніж дати остаточно зелене світло, студія все-таки перестрахувалась. Сценарій передали на рецензію в Інститут історії партії при ЦК Компартії України. Ю. Бабко, слід віддати йому належне, ніякої крамоли в ньому не виявив і зробив єдине зауваження, яке, хоч як це дивно, ішло врозріз з претензіями студійного керівництва: «Создается впечатление, что авторы относяться к ней (коммуне - Л.Б.) благосклонно, без всяких оговорок. Между тем известно, что коммуна, как форма кооперации, была забеганием вперед по отношении к сельскохозяйственным артелям. И в конечном счете коммуны были преобразованы в колхозы». Лікнеп з історії СРСР для кіночиновників, треба сказати, не дуже подіяв - редактори студії й Держкіно й далі, на всіх стадіях виробництва, діставатимуть режисера тими комунарами. Як випливає з чергового «Заключения» сценарної редакційної колегії ТО «Час» на кіносценарій «Вавилон ХХ», комунари нарешті задовольнили редакторів: «Полнота образных характеристик образов коммунаров и представителей советской власти художественно целесообразна и отвечает правде исторического момента» (невже в попередніх варіантах не відповідала?). Далі зазначається, що автор сценарію сцени з п'яним Фабіаном скоротив, діалоги відредагував відповідно до побажань Держкіно. Тобто, все ідеальне. Але якщо ви думаєте, що на тому причіпки закінчились, то глибоко помиляєтесь: функціонери від кіно марно хліба не їли. Вони пильнували! Іван Миколайчук визначив жанр майбутньої картини - народна романтична бувальщина. Це було важливо, аби захистити її своєрідність. Читаючи нескінченні претензії, думаєш: як можна витримати їх і не втратити творчої форми? Таким було тодішнє професійне життя талановитих радянських режисерів -з них пили кров. Саме тому передчасно пішли Василь Шукшин, Леонід Биков, емігрував і передчасно помер Андрій Тарковський. Та й Іван Миколайчук прожив усього 47 років. Доля українського кіно, як відомо, вирішувалась у Москві. І от нарешті 14 березня 1978 року сценарій направляють у Держкіно СРСР. Що скажуть там про цю оригінальну роботу?

31 березня Держкіно СРСР повідомляє Голові Держкіно РСР В. Большаку і директору кіностудії А. Путінцеву: «Главная сценарно-редакционная коллегия совместно с автором и режисером И. Миколайчуком обсудила сценарий «Вавилон ХХ». На обсуждении отмечалось, что автором и студией предпринята интересная попытка в

своеобразном жанровом решении рассказать о первых шагах Советской власти на Украине, рождении новых черт социалистического сознания». Івану Миколайчуку поталанило - перед цим у Москві відбулася гаряча дискусія, викликана грузинськими фільмами,- і грузинські кінематографісти дали відсіч московським критикам у їхніх уніфікаторських намірах (приводом послужила стаття Ю. Богомолова). В сценарії українського автора було щось схоже на те, що в Грузії зовсім недавно зробив Тенгіз Абуладзе у «Древі бажань». Тому чиновники дозволили, щоб і в Україні з'явилося щось аналогічне. Але без критичних зауважень не обійшлось. Насамперед вимагалося «обострить тему борьбы коммунаров и кулацкособственнической стихии села. Акцентировать мотивировки ряда драматических столкновений с тем, чтобы поведение врагов советской власти стало более ясным зрителю. Полнее сообщить, чем занимались члены коммуны. Слишком большое место занимает история братьев - Данилы и Лукьяна. Явно больше места, чем он того заслуживает, отведено пока и Фабияну. Возвратить сценарий на доработку. Просим подумать о новом названии фильма. Главний редактор - Д. Орлов, руководитель тематической группы - А. Балихин». Це вже переростало в епопею. Терпіння треба багато, щоб знову і знову переробляти, задовольняючи самодурство чиновників від кіно! 4 травня студія черговий раз передає сценарій у Держкіно УРСР, перераховуючи, які саме конкретно зауваження враховано і що перероблено. Через пятнадцять днів із «Заключением» цієї установи доопрацьований сценарій знову передають у Москву. Нарешті дозвіл: сценарій приймають «с учетом внесения необходимых поправок». До Москви, в Головне управління кіновиробництва, йде прохання студії запустити «Вавилон ХХ» в знімальний період з 15 серпня. Тим часом режисер Миколайчук та оператор фільму Юрій Гармаш просять дозволу знімати не широкоекранний, а нормальний фільм, про що свідчить лист в.о. директора студії до вищої інстанції. «Нормальный экран дасть возможность группе широко использовать широкофокусную оптику для показа глубинной композиции кадра». Він у цьому листі також повідомляє Держкіно УРСР, що картина зніматиметься українською мовою. ТО «Час» дає висновок (позитивний!) на режисерський сценарій («обрел завершенность, позволяет рассматривать его как самостоятельное кинодраматургическое произведение, сохранившее, что очень важно, своеобразие прозы писателя. Жанр народно-романтической были ярко и интересно подчеркнут подробно разработанной в режиссерском варианте своеобразной интродукцией»). Режисер запропонував велике багатолюдне фото на весь екран, яке вводить нас у фільм, мотивуючи його назву. Формулювання Держкіно УРСР суворо-стандартне: «Режиссерский сценарий с учетом изложенних замечаний может быть утвержден». А зауваження відредагувати сценарій (сім пунктів) і «довести обєм картини до встановленого метражу».

Робота над фільмом закипіла - буквально через десять днів режисер подав на затвердження кінопроби, на які редактор фільму Т. Ковтун відгукнувся прихильно: «Заслуживают поддержки народные национальные истоки образности, на фундаменте которых группа намеревается осуществить реализацию сложного и своеобразного художественного мира романа Василя Земляка». До акторського ансамблю увійшли кращі українські актори - Костянтин Степанков (Бубела), Борислав Брондуков (Явтушок), Лесь Сердюк (Данько), Ярослав Гаврилюк (Лук'ян), Ольга Матешко (Парфена), Таїсія Литвиненко (Пріся), Анатолій Хостікоєв (поет), Людмила Чиншева (Даринка), Любов Поліщук (Мальва). Фабіяна мав грати Ю. Багінян. Переглянувши кінопроби, в Держкіно зробили критичні зауваження двом акторам - Ю. Багіняну та Л. Поліщук. Тоді Миколайчук і вирішив грати Фабіяна. Це було на початку серпня, а в листопаді Миколайчук подав матеріал фільму. Як згадують учасники, на зйомках була винятково дружня і творча атмосфера, «ми були на цих зйомках, наче одна велика сім'я», «Іван Миколайчук створив атмосферу, що спонукала нас, акторів, до творчої фантазії, імпровізації». Від висновку студії на матеріал «Вавилона ХХ», очевидно, багато в чому залежали висновки наступних інстанцій. Тому добре, що редактори написали його фахово: йшлося там про знайдену міру художньої умовності, яка дозволяє передати своєрідність стилістичних і жанрових особливостей роману, про виконавську точність психологічних характеристик образів і те, що актори добре відчувають жанр твору. Що режисер цікаво проявив себе як майстер деталі, живописної побудови мізансцени. Хоча й висловлено побоювання, щоб у трактуванні матеріалу сценічна оригінальність не превалювала над життєвою достовірністю. Відзначено було як найсильніше в режисерській роботі - вміння передати на екрані ті сторони буття, які пов'язані з оптимістичним народним світовідчуттям. І знову вказівки (вкотре!): зосередитись на втіленні процесів революційних перетворень у Вавилоні, на розкритті драматизму класової боротьби, на точності соціальних характеристик. Немов зациклились. Вказали, що знятий метраж не збігався з показаним (того було більше), а такого не можна допускати! Музику до фільму компонував сам режисер. Однак, у зауваженнях Держкіно від 8 грудня: «Обращаем внимание на необходимость срочного привлечения композитора». Фільм завершували у швидкому темпі (проходження сценарію тривало три роки, а виробничий процес менше року), але коли у квітні 1979 його винесли на суд художньої ради кіностудії, обговорення не відбулося через відсутність автора - Іван Миколайчук захворів... Однак за пропозицією членів худради фільм прийняли. На початку травня студія дала «Заключение» на фільм на двох плівках, відзначивши цікаві режисерські знахідки й вирішення, відчуття комедійної деталі, образну метафоричну мову, виразні мізансцени, високо оцінивши зображальну культуру оператора Ю. Гармаша і роботу художника А. Мамонтова. Услід за тим прийняло й Держкіно, зробивши чотири зауваження, одне з яких стосувалось розстановки класових сил (знов за рибу гроші). Нарешті, перегляд (українською мовою) в Москві й довгожданий дозвіл.

З листа заступника голови Держкіно СРСР Б. Павльонка В.Большаку від 28 травня: «Госкино СССР принимает фильм на союзний экран и разрешает в процессе перевода на одну пленку и дублирования на русский язык внести в фильм ряд монтажних исправлений». Яких? Вимагали точніше відредагувати передфінальну розмову Фабіяна з комунарами, а також провести монтажне уточнення у фіналі, «устранив из него избыточную религиозную символику, сделав его более динамичным и точным по мысли». Отже, фініш! Та, виявляється, на Івана Миколайчука встиг образитися керівник Держкіно УРСР - ця установа, як ми бачимо, старалася «поліпшити» фільм, безперервно робила зауваження, але останні вказівки режисер проігнорував й отримав дозвіл у Москві, їх не врахувавши (що, на думку чиновників, з боку Миколайчука було нечуваним зухвальством). А у варіант, затверджений Москвою, втручатися вже не можна - фільм здобув дозвіл на прокат. В. Большак видає в липні наказ «Про внесення поправок у фільм, що здається на двох плівках у Держкіно СРСР та УРСР». Як приклад наводить «Вавилон ХХ», у якому «залишилися невиправленими деякі епізоди». Та після бою кулаками не махають: фільм уже на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе, де заслужено здобуває престижну нагороду - приз за режисуру. Екранізація роману В. Земляка «Лебедина зграя» була б випробуванням і для досвідченого професіонала, не те, що для дебютанта. Іван Миколайчук змусив повірити в те, що він режисер. Як написала у висновку худрада студії, «картина вільно і природно виходить на роздуми про призначення людини на землі, про смисл людського існування. <...> Народна за своїм світовідчуттям, картина проникнута духовним оптимізмом, насичена тими комедійними деталями та елементами самоіронії, які як ніщо інше свідчать про моральне здоровя народу. Жанр картини сягає джерел народних фольклорних сказань, до традицій романтикопоетичної народної бувальщини, яка поєднує в собі абсолютну психологічну реалістичність народних характерів і вільну умовність форм. <...> В основі композиційної організації матеріалу - принцип поетичної, музичної побудови, споріднений зі симфонічним твором, що поєднує ностальгійну, комедійну, лірико-драматичну частини. В основі органіки їх поєднання - образ Фабіяна». Миколайчук не тільки успішно дебютував як режисер, він зробив неможливе,- прорвався крізь чиновницькі загорожі й ціною великого напруження разом зі своїми однодумцями створив високохудожній поетичний фільм. «Вавилон ХХ» викликав широкий розголос, його обговорення було опубліковане у фаховому журналі «Искусство кино», Миколайчук-режисер став постаттю всесоюзного масштабу. Московський критик С. Горячева підкреслювала, що режисер, «осмислюючи народне життя, його історію, поетизує стійке, вічне, непорушне начало, яке втілює безсмертний дух народу». («Искусство кино», 1980, № 12). Значення фільму також у тому, що він реабілітував репутацію українського кіно, став його класикою і продовжує жити повноцінним життям, здобуваючи нових прихильників.