Живу by Серафима Ягодкина

3 Вуличнi видання – це незалежні газети та журнали, які створюють унікальні можливості заробітку та пропагування соціальних програм для найбільш маргіналізованих соціальних груп в суспільстві.

змIст Опитування

Міжнародна мережа вуличних видань INSP об’єднує більше 400 видань у 37 країнах світу на 6 континентах.

Педагогічна поема

Що потрібно бездомному

Пішки навколо Землі за 11 років

Дед Андрей

Тіло № Бомжі і Діти

Здесь начинался Житомир

В радости и печали

Субкультура:решение уйти от обыдености

Внутрішня самотність

Апологія чекання

Афіша

Ідея видання доволі проста, але змістовна – бездомна людина купує у видавців журнал за половину вартості і продає її на вулиці, залишаючи собі виручену суму. Унікальність вуличних видань полягає в тому, що бездомній людині надається можливість не тільки отримати якусь послугу задарма, а самій заробити на життя і зробити перший крок з бездомності назад в суспільство. Тематика журналу доволі різноманітна. До праці над номером частково залучаються бездомні люди. Політика видання теж достатньо ліберальна – до авторського колективу можуть приєднатися всі охочі, які мають що сказати. Вуличнi видання – це наше слово проти бiдностi та соцiальноi несправедливостi!

правила розповсюджувачiв: 1

Розповсюджувач має бути ввічливим, проявляти повагу до покупців та інших розповсюджувачів.

2 3

Розповсюджувач продає журнал відносно до вартості, вказаної на обкладинці.

Розповсюджувач обов’язково мусить мати при собі посвідчення розповсюджувача.

Розповсюджувач не має нав’язувати покупцеві журналу, а поважати його вибір придбати його, або ні.

Увага: якщо розповсюджувач знаходиться у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння – не беріть у нього журнал.

Свідоцтво про державну реєстрацію ЖТ №178/555Р від 12.03.2013р. Надруковано у видавництві ПАЇС Тираж 2 000 примірників www.do-vira.org zhyvu_zhytomyr@ukr.net

Рукописи не горять, не рецензуються, не повертаються. Всі права на статті, ілюстрації інші матеріали, а також художнє оформлення належать редакції журналу “ЖИВУ”. Відповідальність за зміст матеріалів несуть автори публікацій. Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець. Засновник:

Редактор:

Випусковий редактор:

Дизайн та верстка:

В’ячеслав Гриневич

Анна Дермановська

Тетяна Кравченко

Анна Янушевич

4 Як ви ставитесь до проблеми безпритульностI та безпритульних? «В безпритульному бачу людину, яка також мріє, сумує, плаче, якій також сняться сни, на жаль часто вони не збуваються… Ці люди мають безпритульну любов. Ходять вулицями, щоб знайти притулок в безпритульному місті».

В’ячеслав Гриневич, cвященик SAC «До безпритульних я ставлюся з великим співчуттям. Дехто каже про безхатченків, мовляв, самі винні, бо лінуються, бо п’ють, бо працювати не хочуть. Можливо, у деяких випадках це правда, але, як на мене, вулиця для безпритульних – це велике випробування голодом, безгрошів’ям і людською жорстокістю».

«Одна з проблем нашої держави – безпритульність. Яким чином людина маючи певний статок, заробіток, житло, родину, опинилась на вулиці? Гола, боса, голодна, без житла… Перш за все, на захисті людини і її прав має стати держава і закон. На жаль, маємо те, що маємо. Але чи оточуючі, які були поруч: рідні, близькі, сусіди, стали на захист того, хто опинився на вулиці? Питання відкрите. Якщо б кожен з нас мав іншу життєву позицію, то ці люди, до цього часу жили б у своїх помешканнях у теплі. Наскільки я знаю, серед безпритульних багато людей освічених, які мали гарні родини, роботу, приносили користь суспільству. Але з часом сталося так, що людина втратила все. Чи втратить вона свою людську гідність – залежить від нас з вами. Тож, гуртуймося і намагаймося допомогти нашим близьким».

Неля Ковалюк, голова ЖОГОЛІ «Молодь. Жінка. Сім’я.», Оксана Трокоз, журналіст «5 каналу» депутат Житомирської міської ради

Яке ставлення вIдчува эте з боку Iнших людей?

Тетяна: «Я б хотіла, щоб до мене

краще ставилися. Бо найгірше ставляться рідні, мама п’є, тато теж, сестра клей нюхає, гуляє. Ну ось так. Життя ніяке, коли таке робиться. Живу на бабиній дачі. А от чужі нормально ставляться, допомагають, Слава Богу».

Костя:

«Люди гарно ставляться, коли в такій самій ситуації знаходяться, як я. А коли їм стає краще, то вже не так ставляться, тоді ти для них погана людина. А я б хотів, щоб до мене нормально ставились, так, як я до них, а не так, що я сьогодні їм допомагаю, а на завтра вони про мене забувають».

Віталій: «Я інженер-будівельник, а тепер ще й бомж. Але я поважаю людей, бо кожну людину треба поважати. До себе відчуваю ставлення посереднє. Сплю на вокзалі, важко мені, але загалом на інших людей не скаржусь, бо багато допомагають. Життя продовжується, а там буде видно. Добре, що є заклади, які допомагають».

Педагогiчна

ня їхньої кількості жодної втіхи все одно не лишає. Але ось що різнить перший український неп від нинішнього: якщо комуністична влада декларувала створення безкласового суспільства, то для влади сьогоднішньої, здається, єдино правильною та безперечно незаперечною видається орієнтація на ліберальний капіталізм, пролетарській державі не може бути з його вільним ринком, транснаціональними корпорабезпритульних дітей», - було написа- ціями та іншим набором викачування бабла з країн, що но на агітаційних плакатах початку 20- прагнуть «стати на шлях демократичного становлення». тих років минулого століття. Гасло, сповнене гідності, як, Інакше кажучи, кого цікавлять державні соціальні прозрештою, більшість комуністичних гасел. І ось, здавалося грами, якщо мова йде про тяжке болюче становлення б, агітації в нас давно немає, є реклама, навіть соціальна, вітчизняної буржуазії, котра має підняти цю країну з копроте чогось подібного у своїй ствердності й категоричності лін? І дивлячись сьогодні на цих десяти- дванадцятирічліберальна українська влада запропонувати не може. Не них пацанів, що гріються в підземці, або нюхають клей ліберальні це, виявляється, методи – викорінювати безгра- на вокзалі, мимоволі думаєш: виходить що? Виходить, мотність, сифіліс-туберкульоз, про які свого часу писав Ма- що на них усім насрати. На них насрати їхнім батькам, які яковський, масово виловлювати безпритульних і влашто- продають їх за ящик водяри, насрати мінтовні, яка бере вувати для них школи імені Достоєвського. Порядки не ті, з них гроші, насрати бюрократам, які сидять у відповідбюджет не дозволяє, плюс вибори щороку. Та й немає за них комітетах міських та обласних адміністрацій, на них, сучасних умов дієвих методів боротьби з безпритульністю, зрештою, насрати всім дорослим. Але чи складають вони адже безпритульність, як відомо, є проблемою соціальною, зараз список своїх ворогів? Чи запам’ятовують вони їх в а соціальними проблемами займатись - справа безнадійна обличчя? І чи згадають вони їх поіменно, якщо виживуть і неприбуткова. Україна, як типова країна третього світу, на цих вокзалах, і не помруть від гепатиту чи наркоманії? І якщо згадають, то ідеально надається до різних шарлатанських Мені здається, що їхня (я про «політичні еліти») що вони стануть робиініціатив доброї волі, на найбільша проблема в тому, що вони не користу- ти? Адже зрозуміло, що зразок роздачі презер- ються громадським транспортом. Постійне пере- класове розшарування вативів для боротьби бування за тонованим склом службового автомо- торкнеться їх у першу зі снідом (цікаво, чому біля позбавляє тебе можливості спостерігати, як чергу, і зовнішній ворог вони не роздають «Алко- змінюється твоя країна, як вона насправді виглядає. набуде цілком конкретної класової сутності. зельцер» для боротьби з алкоголізмом?), а ось робота з безпритульними тут ведеть- Можливо, виживши на вулицях і в підземних переходах ся вкрай легковажно – час від часу їх виловлюють і пере- українських капіталістичних міст, вони, на відміну від правляють до дитячих будинків, звідки, згідно зі статисти- своїх батьків, зрозуміють, що змінювати потрібно не прекою, більшість із них намагається знову втекти на вулицю. зидента, а країну, якою він керує. І ось тоді, гадаю, вже не позаздриш представникам згаданих вище «політичних Одним словом, макаренківські методи не діють. Не хочеться знову пережовувати загальнозрозумілі еліт». Зрештою, їм і тепер особливо немає чого заздрити. Мені здається, що їхня (я про «політичні еліти») речі про принципово антисоціальну (читай – антинародну) сутність тієї моделі, котра так чи інакше вибудовуєть- найбільша проблема в тому, що вони не користуються ся в Україні ось уже 18 років, чи вказувати на оборзілість громадським транспортом. Постійне перебування за тоі цілковиту зажраність усіх без винятку «політичних нованим склом службового автомобіля позбавляє тебе еліт», для котрих всі соціальні програми закінчуються можливості спостерігати, як змінюється твоя країна, як кілограмом гречки на рило перед виборами. Але, якщо вона насправді виглядає. У тебе немає шансів розгледіти мова зайшла про 20-ті роки, то хочеться сказати ось що. цих дітей, які ночують біля аптек, цих бомжів, які живуть Мені видається, що період становлення «української на дахах, мов Карлсон, жебраків, які працюють на невидемократії», себто наша з вами героїчна епоха, багато димі синдикати, вуличних торговців, які торгують усім, в чому нагадує непманський період в історії УРСР, себ- що має матеріальне втілення, безробітних, яких стає все то ті ж таки 20-ті роки. Нагадує, перш за все, візуально більше, і втішених співгромадян, яких стає все менше. – те саме стрімке соціальне розшарування, той самий Тим більше в тебе не буде жодних шансів потім за все культ спекуляції, той самий шансон у кабаках і рішуче це виправдатись. Тому що потрібно знати в обличчя тих, намагання вписатися в нову систему, рішучішою за яке з ким живеш на одній вулиці. Тому що вулиці належать є лише ненависть до цієї самої системи. Ті самі безпри- тим, хто на них живе. Тому, зрештою, що в нормальній тульні, зрештою. Їх, звісно, не 4 мільйони, як у Радян- державі не може бути безпритульних дітей. ській Росії станом на 1922-й рік, але тенденція зростанСергій Жадан

поема «В

Що потрiбно

бездомному? Часто першою реакцією на чийсь заклик допомогти бездомному, першою думкою приходить: а що я йому винен? Це його життя, а це – моє. Ми вибираємо собі соціальне оточення, акуратно відкидаючи тих, хто нам не по душі. Варто докласти зовсім небагато зусиль, щоб відгородитися від всіх бід світу, якщо вони не стосуються нас безпосередньо.

нколи мені здається, що негативне чи бай- паспорт, має назбирати одну купку паперів, то бездуже ставлення до безпритульних пов’язане домна має назбирати дві і як на сповіді (тільки в з тим, що ми звинувачуємо їх у їхній бездо- письмовій формі) викласти перелік усіх своїх промності. Ми сердимося, що вони перестали боро- грішень. Таке собі покарання у формі приниження тися, що свого часу зробили неправильний вибір і за відсутність прописки. А ще кожен держслужбовець вважає своїм стали тими, ким стали. Ми не хочемо простити їм те, що вони слабші від нас і не змогли справитися зі обов’язком надоумити безпорадного: де ж ви до того часу були? А на горілку гроші мали? А жінку своїм життям. Наші доблесні держслужбовці ніяк не можуть нащо кинули? Як то без документів стільки часу? пробачити смердючим бездомним за те, що вони Держава любить нас каральним органом. На дитиприходять в їхні кабінети, де пахне кавою і парфу- ну, яка падає, розбиває коліно і плаче, потрібно ще мами і псують їм затишний робочий день. Навіщо й накричати за те, що неуважна. Так нас виховували приймати нещасного бездомного, якщо можна батьки і вчителі. Так і ми, тепер вже дорослі, вихоприйняти якогось приємного пана з цукерками? За- вуємо бездомних. Перехожі на вулиці, яким пропонують журнал і крити очі на проблему чи перекинути відповідальність на когось – це найпростіший метод роботи. Так які з певних причин не бажають його купити, теж не робить міліція. Приводиш їм за руку бездомного і проходять повз. Кожен, хто не згідний з ідеєю проколишнього в’язня, який кілька років живе без до- дажу журналу бездомними, вважає своїм обов’язкументів, просиш поставити на облік (ну бо все-таки ком зупинитися і висловити невдоволення продавтреба документи зробити), а вони ще й насварять, цю – сказати, що несхожий він на бездомного, що міг би на іншій роботі працюващо ми їм роботу підкидаємо. Це при тому, що колишні в’яз- Держава любить нас каральним органом. ти, що бездомність – це, вині – це потенційні злочинці і На дитину, яка падає, розбиває коліно і являється, проблема наших слідкувати за ними – справа плаче, потрібно ще й накричати за те, політиків, а не тих людей, які сплять на вулиці. Через такі міліції, але вони вибирають що неуважна. «поради» та незалежні опімати людину на вулиці, а не в своїх документах. «Швидка» відмовляється забира- нії, багато бездомних перестають продавати журти бездомних з коростою, бо каже, що в них машина нал на третій-четвертий день. Бо коли вони збирапризначена для людей і дітей, а ті нехай маршрут- ють пляшки, ніхто їм таких зауважень не робить. ками їздять. Виходить, що в Україні непомітно, але Тоді у системі стереотипів пересічної людини все повально відбувся поділ на «людей» і «не-людей»? на своїх місцях. У програмі «Народний суд» на Інтері (майже «ВікМіністерство праці та соціальної політики все відкриває нові центри обліку. Кажуть, що потрібно на») хтось додумався, що бездомні – то паразити. Ой спочатку всіх бездомних поставити на облік, видати як всім сподобалася така думка! Їдять з наших смітїм довідку, що вони бездомні і аж тоді допомагати, ників, лізуть в наші підвали – точно паразити. А місьале втрачати пильність не можна – постійно потріб- ка рада їм навіть мівіну дає, але теж переживає, щоб но перевіряти чи людина не зловживає допомогою, під бездомних не закосила якась самотня бабця, бо і чи справді вона бездомна, і чи дійсно заслуговує не годиться стільки державу об’їдати. Подумайте, це на допомогу. Якщо звичайна людина, яка робить ж за наші податки їм купляють мівіну! – казав «екс-

7 перт» на телебаченні. Що ж ви, пане експерте, не порахували скільки депутатів живе з наших податків? А депутата мівіною не накормиш, він ж не паразит якийсь, щоб таке їсти. А користі з нього не більше, більше шкоди – депутат-не-паразит може проголосувати проти відкриття нічліжки, аби потім в тому самому приміщенні зареєструвати фірму своєї дружини і переконати всіх, що бездомним на вулиці більше подобається. Один знаний львівський письменник і міфотворець, виплекав ще один міф – якщо відкривати притулки для бездомних, то тих бездомних стане ще більше. А як же, хто ж не проміняє своє житло на файний твердий тапчан, 1 рушник на десятьох, вікна з ґратами і 15 співмешканців у кімнаті? Насправді, безпритульні, ночуючи в притулку, зможуть просто продовжити своє життя, бо спатимуть в теплі і отримуватимуть медичну допомогу. Можливо, він

це мав на увазі. Притулки не збільшать кількість бездомних – вони просто легалізують їхній статус. Є людина – є проблема. Отже, треба щось робити, навіть якщо не хочеться. Саме тому, нам довго-довго казали, що бездомних у нас немає, а якщо є – то значить самі так захотіли. Зараз бездомність, як секс в Радянському союзі – всі бачать і знають, але не говорять, бо незручно. Звісно, лягаючи спати в тепле і чисте ліжко, краще не думати, що в когось на вулиці мокрі ноги, задуває вітер за комір, бурчить в животі від голоду і єдиний співрозмовник – це внутрішній голос. Але якщо ви все-таки хоч на мить задумаєтесь, що можна зробити для бездомного – то це буде нашою спільною маленькою перемогою.

Мар’яна Соха, головний редактор вуличного видання «Просто неба» (Львів)

Мрія – не безлика Мріють всі, не дивлячись на соціальне становище. Мрія – вогник, який живе в кожному з нас, штовхає і надихає до змін у житті. Мрія, не безлика! Вдивляючись в обличчя людей, ми можемо побачити мрію, яка в них живе!

«Мрію про свою хату, щоб на своїй кухні возитися, книжки читати».

«Мрію розвивати в собі талант танцювати. Ще мрію зробити дітям виставу з подарунками».

«Вылезти с этой жизни, иметь однокомнатною квартиру или малосемейку. Все».

«Хочу иметь семью, работу. Что бы было что есть, что бы была «оселя», что-то свое, родное».

«Вернуться в Прилуки, закончить школу, в которой я учусь, и помогать таким же, как я».

«Отримати роботу шофера. Зустріти свою майбутню дружину. Щоб в мене було сімейне щастя».

Пішки навколо землі за

11 років

дея подорожі прийшла до Жана, коли він йшов по вулиці і напружено думав про свої фінансові проблеми. Кому з нас не приходила в голову думка, що, якщо просто йти і не зупинятися, то можна обійти земну кулю і прийти туди, звідки почав? Різниця в тому, що Жан не просто про це подумав, а саме так і зробив. Він вирішив піти від своїх проблем і депресії – пішки. У навколосвітню подорож Жан взяв із собою зручний триколісний візок, намет, спальний мішок і аптечку. Мобільний телефон він брати не став. Рано вранці 18 серпня 2000 року, у свій день народження, Жан за допомогою сина викотив свій візок на вулицю. «Ми почекали до 9 ранку, коли прийшли друзі, і все ніяк не могли зрозуміти, щасливий це день або сумний, – говорить Жан. – Мій батько, моя вагітна дочка, моя дружина Люсі – всі були там. Люсі відправила запрошення журналістам, але ніхто у підсумку так і не з’явився. На початку десятої Люсі сказала мені: «Мені здається, тобі пора йти». Ми обнялися, я просто завернув за ріг – і наступного разу ми побачилися лише через багато місяців». Звернувши за ріг, Жан попрямував на південь, у бік Сполучених Штатів. До того моменту, коли він дійшов до американського кордону, він був уже в такому вигляді, що боявся, його приймуть за бездомного і не пустять в країну. «Я тоді ще не дуже володів англійською, – розповідає Жан, – і на питання прикордонника, яка мета мого візиту до Сполучених Штатів, відповів: «Я йти в Мексику і Америку, йти пішки». Прикордонник помовчав і запитав співчутливо: «Може, вам хоч води принести?»

Напередодні свого 45-річного ювілею канадець Жан Беліво став банкротом. Щоб справитися з долаючою його депресією, Жан вирішив зробити навколосвітню подорож. Пішки. Без грошей. Він вийшов з будинку і відправився в дорогу. Обігнути земну кулю зайняло у нього 11 років.

Увійшовши в США з півночі, Жан по берегу Атлантичного океану дійшов до Південної Америки, там взяв правіше і далі рушив до берега Тихого. Самотужки перетнув чилійську пустелю Атакама, в Аргентині повернув ліворуч і перейшов на інший бік материка. Тут перед Жаном виникла водна перешкода. Перебратися через Атлантичний океан пішки явно не уявлялося можливим. Жан деякий час в задумі топтався на березі. І тут сталося диво. Місцева авіакомпанія, дізнавшись про його подорож, подарувала йому квиток на літак до протилежного берега. Так Жан перебрався в Південну Африку і звідти знову рушив пішки. У Лівію Жана не пустили, і йому довелося йти в обхід по Марокко. Потім Жан пішов до Європи і ненадовго заглянув в Англію. У Росію він йти не зважився через холоди і замість цього пішов в Індію, Китай і Південну Корею, де, за його словами, зустрів одних із найдоброзичливих людей у світі. Потім пройшов через Філіппіни, перетнув Малайзію, Австралію і, нарешті, опинився в Новій Зеландії, звідки повернувся назад в Канаду.

Його подорож тривала 11 років. Весь цей час вони зустрічалися з дружиною раз на рік – на Різдво. Незважаючи на те, що Жан намагався економити, як міг, гроші в нього скінчилися ще на самому початку шляху – в Центральній Америці. «У мене не дуже добре виходить жебракувати, але це прийшло якось природно, – сміється він. – Я взагалі-то досить сором’язливий, але виявилося, це тільки допомагає, тому що в деякому розумінні зачаровує людей». Втім, гроші та їжу люди зазвичай давали йому самі без усяких прохань. «Почувши про те, що я збираюся перетнути світ пішки, люди просто засовували 20 або 50 доларів мені в кишеню. Я заощаджував на всьому, і цих грошей мені вистачало надовго. Знаєте, в Індонезії та Африці можна відмінно поїсти на 1 долар!» – Говорить Жан. Складніше було з нічлігом. За чотири тисячі ночей, проведених в дорозі, йому не завжди легко вдавалося знайти притулок. «Більшу частину часу я знаходив місце, щоб виспатися: проходив по 3-4 кілометри, поки не знаходив безпечний куточок, де можна поставити намет. А ще просив пустити мене на нічліг. Але це не скрізь просто. В Америці, наприклад, траплялося, що я стукав у сім будинків поспіль, поки не знаходив нічліг. Іноді через постійну ходьбу я відчував себе настільки втомленим, що вже не міг посміхатися і докладно пояснювати людям, що я шукаю нічлігу. Тоді я спав на вулицях або в парках, поряд з бездомними». Жан підрахував, що за час подорожі його поселили 1600 сімей, приблизно стільки ж ночей він провів у наметі, решта – в пожежних частинах, поліцейських дільницях, церквах, нічліжках для бездомних, лікарнях і школах. У Єгипті Жан безкоштовно вилікував зуби, в Індії отримав у подарунок сонцезахисні окуляри, а в Алжирі переніс операцію і два тижні безкоштовно провів у лікарні. На Філіппінах, під час перетину небезпечної ділянки на острові Мінданао, його супроводжувала ціла армія з тридцяти солдатів, які

разом з ним скандували: «Ми хочемо миру». У чилійській пустелі Атакама Жана ледь не загризла пума. А в Південній Африці його пустили переночувати в пусту тюремну камеру, і охоронець з ранкової зміни помилково відмовився його випускати. Але головним з того, що трапилося з Жаном за час його подорожі, були навіть не пригоди, а ті зміни, які сталися з ним самим. За 11 років Жан не заробив ні цента, і, тим не менш, це були, за його словами, найяскравіші і щасливі роки його життя. Сьогодні він упевнений, що матеріальний успіх зовсім не є обов’язковою умовою щасливого життя. «Я вже не той хлопець, що вирушав у дорогу, – говорить Жан. – У мене та ж особистість, але тепер я відчуваю себе багатим. Ми всі засліплені грошима – так багато навколо пасток на зразок «от купи це, і будеш щасливий». Я більше не хочу грати в ці ігри – за свою подорож я зустрів безліч щасливих людей, у яких зовсім не було грошей». Жан повернувся додому в Канаду в січні 2011 року у віці 56 років. Він обійшов пішки Землю, подолав в загальній складності 76 000 кілометрів, зносив 49 пар взуття та перетнув 64 країни. Його подорож була не тільки навколосвітньою, але і абсолютно першою у його житті. До цього Жан нікуди і ніколи не подорожував, якщо, звичайно, не вважати турпоїздки до Флориди. Додому Жан повернувся, як і на початку подорожі, банкрутом. Тільки більше його це не турбувало. «Досвід і знання, які у мене зараз є, набагато цінніше грошей», – упевнений він. Тепер у Жана одна мета: не зірвати дедлайн, який встановив йому видавець для здачі в друк книги про свою подорож.

Сергій Пішковцій

10 «Андрей Дешура, известный как Дед Андрей, давно стал настоящим символом, оберегом нашего города, эдаким чародеем. Ведь даже внешне он похож на доброго волшебника вроде Гэндальфа. Он - символ Житомира, как вечная наша Баба Ира, как в будущем времени в Британии бабушка Мадонна, а в россии — бабушка Примадонна. Дедушку Андрея любят все, о нем сочиняют истории и легенды. Почти все, каждый с радостью угостит его пивом и попросит спеть что-нибудь или станцевать – Дед Андрей, расскажите что-то о себе… – Служил в КГБ. Работал с афганцами. Афганцы – они такие, как вы, – дети… я плакал. После этого меня хотели поставить к стенке. Я сказал афганцам: «Ребята, станем к стенке». Они: «Аллах акбар!». Работал на военном комбинате грузчиком. Работал на вокзале, табак разгружал – сорок пачек доверху. Работал на гостиницу, на женщину и на ресторан. Так и работал всю жизнь. – Где вы учились? – В педагогическом институте в Житомире, русский филфак. – Английский откуда знаете? – Знаю немецкий язык только. Учил. Учил у Гете. (Говорит по-немецки). – Как вы относитесь к политике? – Никак. Есть политика, а есть поэзия. Можно я стих прочитаю? Заметает… Заметает голубой проказник снег… Кстати, сегодня День рождения Ленина.

со своим неизменным другом — псом Бимой. Все знают его как нечто сказочное, мифическое, неотъемлемое и традиционное, но мало кто знает, кто он на самом деле — этот милый добрый старик, настолько ли он прост, каким выдается на первый взгляд? Андрей Дешура пишет прекрасные стихи, он – знаток кино, а еще — кладезь неимоверных историй и по-житейски мудрых, иногда по-житейски жестких шуток. В 2004 году в Москве вышла книга Андрея Дешуры «Осел среди верблюдов». (z-obektiv). – Говорят, вы раньше занимались медитацией? – Да, и много. Но это закрытая тема. – Где сейчас живете? – С дочерью живу и с собакой. Собаку взял в Крыму. Это собака крымская. Да и это не собака, а волк! – Как вы относитесь к обществу, к окружающим людям? – «Народ – это мы» сказал Николай ІІ. – У вас много друзей? – Много, безумное количество! Это мои ученики все. – Вы – самый популярный человек на улицах Житомира, согласны с этим? – Я – йог. Профессиональный. Хатха-йога. И вообще, кто ты такой, откуда-то я тебя знаю? Я тебя насквозь вижу. – Как вы проводите свое свободное время? – В Турции.

Беседовала Вячеслав Гриневич

Що знають про дiда андрiя

житомиряни? рома: «Слышал, что Дед Андрей

учился в нашем Педагогическом и выступал с Шинкаруком на фестивалях разных, пел и играл на гитаре, много раз побеждал». Вероніка: «Чесно кажучи, знаю його, як веселого дідугана Житомира. В якомусь сенсі це – обличчя міста. Він класно співає, грає на гармошці. Але за цим усім – по-справжньому хвора людина». Оля: «Він – весела, самодостатня людина, яка не соромиться посміятися над собою, любить спілкуватися з житомирянами різного віку. Про його внутрішній світ не можу

судити, оскільки, особисто не знайома, але чула, що є кілька збірок віршів, а на таке здатен далеко не кожен». Наташа: «Дед Андрей – человек, вызывающий одновременно и восторг, и боязнь. Неординарная, даже сверх неординарная личность, с настолько глубоким внутренним миром, что он не умещается даже в рамки нашего города. Ранимая и чуткая душа, скрытая за неопределеностью и резкостью». Вікторія: «Чоловік з ученим званням, який втратив глузд, нібито після смерті сина. Має дружину, яка

намагається за ним доглядати. Найкращими друзями вважає собак. Насправді є дуже розумним чоловіком, який знає що і як навколо відбувається, має власну думку абсолютно про все навколо. Маю кілька друзів, які вважають його чи не єдиним у місті адекватним чоловіком, який завжди говорить справжню правду, нічого не приховуючи і нікого не боючись». Андрій: «Він дуже смішний, розповідає багато історій (за цигарку або пиво). Одного разу він розповідав, що служив у розвідці, на підводному човні. Він знає карате,

Фото: Dr. Vagner

«Я мгновенье был в пламени Смерти, Я секунду был в пламени Счастья, Я не помню себя, к сожаленью Но вечность – сгораю в Желанье.» Андрей Дешура

бушидо, айкідо. Завжди кричить, по вусам тече пиво і бігає поряд його скажена собака Бім...» Юля: «Про Діда Андрія я нічого не знаю, крім того, як він виглядає, і що він грає на баяні. Навіть достеменно не знаю чи він безпритульний, чи просто веде такий спосіб життя». Виктор: «Знаю, что у себя в квартире – адекватный и гостеприимный, по крайней мере с моими знакомыми был таковым. В рассказах часто упоминает Крым, когда с ним пересекаюсь, то постоянко об этом от него слышу. В последнее время пьет какую-то настойку для обрабатывания ран. Его пес Бима где-то пропал».

Влад: «Здається, не агресивний і за кілька сигарет чи пляшку пива зробить все, що завгодно». Ира: «Знаю, что когда-то он преподавал в университете в Житомире. Но его жена умерла и он «слетел с катушек». Iorick: «Лет 15-20 назад это был страшный человек. Имел много последователей по всему Союзу. Был способен запросто «сорвать крышу» человеку навсегда (поговаривали, что некоторых довел до суицида). Сейчас его «способности» направлены разве что на «развести» кого-нибудь на «бухло». Забавно наблюдать, как умело зомбирует в этом направлении случайных знакомых. Живет на улице Любарской,

никогда ничем серьезным не занимался. В свое время по полгода проводил в Крыму (в основном в Коктебеле). Раньше интенсивно употреблял наркотики, сейчас «пересел» на «стакан». Славко: «В місті його вважають божевільним алкоголіком. Молодь любить з ним випити і поговорити, а він завжди «за». Багато хто з нього сміється і знущається. Мені це дуже не подобається, він в минулому людина талановита, яка багато чого бачила і вміла. Ще він колись був оператором і знімав кіно. І насправді, не дід він ще, просто так виглядає, йому щось там за сорок, чи за п’ятдесят. Шкода, що життя зробило це з ним, а він – це зі своїм життям».

Тiло No : Бомжi i Дiти В дитинстві, коли плетешся, тримаючи дорослого за руку, часом дивишся собі під ноги. Маленький зріст і певна відсторонена зосередженість дозволяють уважно роздивлятися порепану, брудну чорно-сіру шкіру асфальту, сміття.

І найщасливіший день у житті також існує...

Неперевершений смак...

руд вулиць і дворів, що проступає з-під чорного талого снігу. Собачі екскременти. Бички. Використані, зім’яті упаковки, потоптаний целофан і пластик. Гнилі недоїдки. Сліди блювоти. Плювки зі слизом. Плювки із кров’ю. Людиноподібні істоти, хитаючись, простують повз вас, війнувши в ніздрі смородом. Діти вимагають щоб їм пояснювали світ, чи це ми уявляємо, що мусимо все їм пояснити. Вони справді часом сидять на дитячих майданчиках, в той час як там немає дітей. Сьогодні в Києві славнозвісний бабай матеріалізувався в бомжа і ходить час від часу, міняючи подобу, вулицями, аби забрати з собою неслухняних дітей. Таке часом можна почути на дитячих майданчиках у центрі Києва. Чула я і прочухана, якого отримав хлопчик, що погрався з дівчинкою, яка була бездомною чи виглядала такою.

Приятного аппетита, дедушка...

13 Розповідають, що в Індії люди можуть лежати в канаві і при цьому виглядати щасливими. У Києві я такого ніколи не бачила. Існує така думка: «сам винен». Якщо ти на дні, в канаві, ти п’яниця, хворий, то хто тобі винен? Бомжі, мовляв, самі хочуть такого життя, вони нєвміняємі і антисоціальні. А попрошайки, що жебрають – це мафія, професіонали з таємної організації, що облапошує людей. Ми ніколи нічого точно не знаємо про людину, яка перед нами. Нам не відоме життя цих людей і що саме привело їх до такого стану. Ми і не цікавимось цим. Одна старенька, яку я кілька разів з досить великими інтервалами зустрічала в районі Золотих воріт, тримала в руках кульочок з горішками і казала: «Купіть горішки». На питання «По чім?» відповідала боязко: «Скільки дасте». Багатьом старим людям, які опинилися в ситуації крайньої бідності, соромно відверто жебрати, і вони часом демонструють такі нехитрі спроби щось продати, або ж ідуть їсти на смітник. Як за моїми шкільними уявленнями добрі любителі природи ставили в лісах кормушки для оленів, так по нашому місту контейнери для сміття, розставлені у кожному дворі, слугують також кормушками для людиноподібних істот. Наскільки давно люди в нашому місті почали годуватися зі смітників, і відколи їх стає все більше й більше, не пригадаю, можливо, просто не зважала на це.

Оксана Брюховецька

А насолода – вона існує...

У меня был дедушка...

Здесь начинался

Житомир

На этой Замковой горе, одиннадцать веков назад начинался Житомир - город, занесенный в Государственный реестр исторических городов Украины. Житомир впервые упоминается в летописи 1392 года, когда литовский князь Витовт овладел житомирским замком во время похода на Киев: «...бывше в Киеви и не всхоте покоры учинити и чолом ударите великому князу Витовту. Той же весны Витовый пойде и взя град Житомир и Вручий».

а моей старой фотографии 1959 года по-большевистски – уничтожили «до основанья, а засправа – Замчище, где с IX по XIX век тем…» построили огромное здание-башню партийного находился деревянный Житомирский за- архива. В XV – XVI веках восточнее замка на Замковой мок-крепость – самый большой среди деревянных фор- горе стал формироваться окольный град (посад), кототификационных сооружений Правобережной Украины, рый также защитили земляным валом и рвом с водой. имевший 130 метров в длину и 115 метров в ширину. За- В середине XVII века это уже был средневековый город мок был защищен отвесной скалой над левым берегом европейского вида. Город имел трое ворот, двое из них реки Каменка, крутыми склонами речки Рудавка и искус- были с подъемными мостами через ров. Из городских ворот шли дороги в Синьгуры, ственными земляным валом и Радомышль, Вильск, Троянов, рвом, заполненным водой. ЧеСтанишовку и Крошню. Порез ров к воротам перекинули степенно эти дороги стали заподъемный мост. страиваться и превратились в Деревянная ограда имела главные улицы города. форму неравнобедренного В середине XIX века терпятиугольника с башнями по ритория города составляла углам. На территории замприблизительно 120 гектаров ка находился Старостинский в границах современных улиц дворец, церковь Святого СпаОльжича, Московской, Пушса, светлица, погреб и жилые Слева на фотографии виден кинской, рек Тетерев и Камендома. От замка к берегам рек сохранившийся древний двухэтажный ка. В конце XIX века к городу Каменка и Тетерев прокопали жилой дом XVIII века, а в центре – были присоединены Корбуподземные ходы. Остатки хоКрестовоздвиженская церковь, дов сохранились до сих пор. возведенная в 1900 году на месте бывшей товка, Смолянка, Малеванка и Павликовка, в 1934 году – БогуЗащитники замка были хородеревянной XVII века. В советское ния, в 1961 – Выдумка, в 1971 шо вооружены. В 1471 году на время церковь использовалась вооружении гарнизона были под склад бакалейной базы, с 1987 года – – Крошня, Смоковка, Соколова гора, Станишовский Поруб и четыре пушки и пять тарасмузей природы. ниц. Житомирский замок, сгоревший в 1538 году «вiд Хинчанка. В 1967 году началась застройка микрорайопригоди», был перестроен и укреплен в 40-х годах XVI на Восточный на бывших опытных полях Житомирсковека по проекту житомирского архитектора Семена го сельхозинститута и завода лекарственных растений, Бабинского. Если бы замок сохранился до наших дней, в 1980-х годах – застройка микрорайона Хмельники на был бы бесценным памятником истории и архитек- землях хмельников колхоза имени Мичурина, а в 1990туры, но в 1852 году его остатки разобрали. Теперь от х годах началась застройка нового жилого массива него остались только названия – Замковая гора, Зам- Довжик и продолжается поныне. Теперь территория ковая улица и Замковая площадь. С этим уникальным города – 6,5 тысяч гектаров. историческим местом в 1960-х годах поступили прямо Борис Дубман

В радости и печали…

ельзя всех равнять на себя… Приходится!.. И, скорее, даже не себя ставить на пьедестал сравнения, а, наверно, тебя превозносить над всем иным. Ведь по наивности своей вовсе забываю о том, что с людьми нужно говорить, пояснять, напоминать, повторять дважды. Не все, как мы, могут заглянуть в бездонность глаз – и разглядеть отчаянье, не все, как мы, проследив за жестом, – обнаружат восторг. Не все, как мы, по запятой в предложении определят настроение, а в песне, закольцованной в проигрывателе, прочитают тайное послание. Не все так ведь, видишь… Все гораздо проще… «Мои друзья» – всего лишь заезженная кнопка на сайте vkontakte.ru. И, нажав на соседнюю, под названием «Новости», – мы в мгновение узнаем обо всех событиях в жизни так называемых «близких». Контакт не важен, важен vkontakte. Иногда они собираются большими и шумными компаниями, чтоб дружно перечитывать сообщения на том же сайте, периодически меняя логин-пароль и хвастаясь дешевым аватаром на фоне засаленных обоев, как лучшим платьем на вечеринке. Очередной раз они оставляют нам повод задуматься над тем, что «Дружба» – это название плавленого сырка и только. Еще они, знаешь, клубятся толпами, боясь откровения, как адового огня. А в толпе ты такой безликий, позволивший впустить в себя общее наигранное веселье, как пустую емкость, наполнив себя ложью. Но так ведь проще, правда? Теперь на поставленный безучастный вопрос: «Как дела?», – не станешь отвечать искренне: «Паршиво… Мир, знаете ли, к чертям катится…». Ударишь наотмашь жестоким «Нормально!» – и пойдешь уничтоженный домой по пустым темным улицам натирать веревку мылом. Не стоит говорить о моем разочаровании и этом моральном геноциде. Мир, знаешь ли, стал таким гармоничным и оправданным во всех грехах. Все натянули на лица марлевые «маски», наконец визуализируя свою сущность, и нашли новое оправдание тому, что никто не хочет говорить. Я же нашла новый способ защиты от этой проклятой эпидемии. Как на войну запаслась батарейками, наушниками и новыми песнями. Теперь я нагло, открыто и, самое главное, оправданно вас не слышу!

И если индикатор батареи в плеере показывает полную готовность к бою, в кармане нашелся червонец на пачку «Кента», а в телефоне сохранен твой номер – все отлично!.. И нефиг выть от боли, просто нефиг! Ведь есть еще в мире те, кто увильнет от укуса ползучего гада, норовящего отбросить тебя за борт твоей же лодки. Есть те, кто будут ждать тебя одиноко в кафе часами, чтобы 15 минут насладится вкусом саусепа и приторностью воспоминаний. Есть те, кто будет сидеть в огромном и пустом здании в ожидании того, когда ты придешь, чтоб услышать нелепую новость и дружно над ней посмеяться. Есть те, кто прочитав сообщение

уместившееся в одну строчку, выйдет из теплой берлоги в 20-градусный мороз, чтоб сказать тебе: «Привет!», – и прогнать грусть с лица минутным присутствием. Им не нужны толпы, пропитанные лживым весельем, и сообщения от незнакомцев в глобальной сети, и теплый дом, где не ждут, и холодный мир, где не слышат. Они ведь просто знают, что дружба – это не название плавленого сырка, а вечная беседа, спасающая нас от суицида, а не так… от скуки!

Наталия Микулинская

Субкультура:

решение уйти от обыденности Готова поспорить, что неоднократно вы встречали на улицах людей, которые кардинально отходят от норм внешнего вида и поведения. Ярко одетые девочки с очерненными глазами, либо мальчики, окутанные с головы по пяты в цепи, – все это молодежный бунт, внутренний порыв противостояния реальности и стандартной схеме поведения в обществе или, как принято обобщать, молодежные субкультуры.

анное явление совершенно не хочет оставаться в рамках (как впрочем и его представители) и развивается в немалых темпах и направлениях, принимая различные формы, виды и подвиды. Так от уже привычных, оставшихся с времен перестройки, панков, готов и хиппи, мы можем с легкостью отличать новых скинхедов, эмо, реперов и не только. Субкультура – это способ молодежи выделится на фоне обыденной серости и продемонстрировать окружающим бунт, тот самый бессмысленный и беспощадный. Но все же в подавляющем количестве случаев система берет свое, и те самые эмо-девочки меняют свои затертые кеды на лаковые туфельки, а мальчики косуху – на деловой костюм. Хотя случаются и исключения. И так давайте рассмотрим с вами, что же за идейный смысл несут те или иные способы неформального самовыражения, и как он отображается на внешности и жизни их представителей.

Хипстеры

Эта современная субкультура уходит своими корнями в субкультуру, основанную в далеком 1940-м году. В то время основной контингент приверженцев нового направления был взят из слушателей джазовой музыки. В дальнейшем сферы действия были расширены, включив в себя стили инди, альтернативной музыки, кинокартин жанра арт-хаус и современной литературы. Возраст хипстеров колеблется от 16 до 25 лет, в основном это представители среднего класса, которые ищут новые формы и способы социального самовыражения. На улице распознать таких людей довольно просто – на них надеты майки с принтами, кеды, есть при себе блок-

нот, зеркальная фотокамера, iPhone (или планшетный компьютер). Последователи почти в буквальном смысле, меняют свою социальную личность на аксессуары, теряя способность креативно мыслить и создать что-то новое. В одежде преобладает стиль унисекс. Они никаким образом не стремятся себя проявить. Полная апатия ко всему социальному миру – это неизменная черта этой субкультурой прослойки. Они любят делать массу фотографий, выкладывая в большинстве случаев в социальные сети на общее обозрение. Сами представители считают себя творческими натурами, хотя способность породить что-то реально стоящие у них находится на самом минимуме. Они, в основном, работают по своей «творческой» специальности – фотографы, дизайнеры, маркетологи, рекламщики и т.д. Они выполняют монотонную работу и не блещут амбициями. Они любят вести онлайн-дневники. Главное их отличие от других субкультур – это способность приспосабливаться к меняющейся обстановке. Меняется мода и тенденции – они также меняются внутренне и внешне. С одной стороны это большое преимущество, в сравнении с музыкальными субкультурами.

Рейверы

Рейверы – субкультура тусовщиков. Источником молодежных приоритетов является танцевальная музыка, а образ их жизни берет свое начало у кумиров – музыкантов. По сути, их беззаботная жизнь сплошная тусовка, с множеством удовольствий и приятным времяпрепровождением. «Рейв» переводится как массовая дискотека, на которой выступают ди-джеи. Рейверы постоянно находятся в водовороте событий и ночных развлечений. Яркая внешность представите-

17 лей субкультуры не является определенной целью, это лишь один из способов самовыражения. Идеология представителей движения основана на «невмешательстве». Многие молодежные движения подразделяются на несколько отличимых течений, характеризующих себя уникальными особенностями. Не исключение и рейверы – субкультура, которая развивается и изменяется по сей день. Это вполне нормальное явление, потому как у столь неординарных и выразительных личностей появляются определенные предпочтения в одежде и имидже.

Толкиенисты

Стрэйт-эйдж (sXe)

Движение образовалось из субкультуры панк, постепенно отделяясь как обособленное направление с течением временем. Сокращенно стрэйт-эдж пишется и звучит как sXe. Идеология этой молодежной субкультуры очень простая – явный, не скрытый призыв к здоровому образу жизни, отказ от мяса и алкоголя, сохранение своего здоровья не только в физическом, но и духовном плане. Стоит заметить, что с самого начала своего формирования, вегетарианство не входило в идеологию этой субкультуры, это нововведение в образ жизни последователей вошло только в 90-х годах. Также эта философия подчеркивает свободу выбора жизненного пути и уважения

чужого мнения. Самовыражение и последующий термин DIY (Do it yourself) пошло отсюда же. «Еда вместо бомб» – так трактовали себя последователи стрэйтэйдж. Из одежды и символики, их выделяет от других представителей различных субкультур только крест (Х), или использование сокращенной аббревиатуры (sXe). Этот символ имеет гораздо более древнее происхождение, чем может показаться на первый взгляд. Еще в 1970-х годах он использовался как метка, наносимая несовершеннолетним в увеселительных заведениях, барах и и т.д., другими словами говоря, бармен не имел права налить спиртное подростку, у которого на руке был этот символ.

Направление появилось примерно в 1960 году, своей идее оно полностью обязано писателю Джону Толкиену. Первые истоки были сформированы на территории США. За несколько лет после своего образования под свое начало они смогли привлечь тысячи человек. Как правило, все работы и движения толкинистов являются научные и исследовательские работы, в котором изучаются языки созданного фантастического мира, тонкости написания серии книг и спорные моменты в сюжетах, которые появились по мере написания. Именно от толкиенистов пошло новое направление – ролевики. Они полностью имитировали своим внешним видом образ своего фантастического персонажа – орков, эльфов, хоббитов и других обитателей Средиземноморья. Они полностью вживались в свой образ, причем порой до такой степени, что практически теряли связь с реальным миром. Главной чертой, что отличает их от других субкультур, является пристрастие к литературе, причем это проявляется не только в чтении, но и в написании собственных книг, опять-таки, посвященных тематике своего легендарного писателя. В общем, как мы уже заметили, разнообразие неформальных молодежных течений достаточно. Здесь вы ознакомились только с некоторыми из них. Быть может, по своему мировосприятию вы сможете отнести себя к какому-либо из них, а может, останетесь при мнении, что вас это никогда не интересовало и не заинтересует. Но все же могу сказать, что если все это существует, значит имеет место быть, больше того – субкультуры неоднократно влияли на ход истории, ну или хотя бы на жизнь социума. Пусть некоторые из них совсем пусты по своему содержанию, но они несут яркое разнообразие в обыденную серость улиц.

Наталия Микулинская

Внутрiшня

самотнiсть Пишіть листи і надсилайте вчасно, Коли їх ждуть далекі адресати, Коли є час, коли немає часу, І коли навіть ні про що писати. Пишіть про те, що ви живі-здорові, Не говоріть, чого ви так мовчали. Не треба слів, навіщо бандеролі? Ау! — і все, крізь роки і печалі. Ліна Костенко

минулому році в моєму житті сталася прекрасна і надзвичайно відповідальна подія – я стала мамою. Тому тепер мої будні наповнює турбота про маля, відтак щоденні прогулянки для нас вже стали нормою. Саме завдяки цим прогулянкам маю можливість більше придивитися до подій, що відбуваються, та людей, які нас оточують. Отож, разом з нами майже щоденно на прогулянку виходить одна бабуся – зморшкувата жіночка з серйозним поглядом. Здавалося б нічого особливого в ній: старенька, охайна, мовчазна, завжди має при собі жіночу сумочку та пакетик з їжею, якою підгодовує безпритульних собак. Оскільки особливого інтересу вона в мене не викликала, я обмежувалася лише вітаннями з нею. Проте одного разу вона мені порадила тепліше закутати дитину, тому що холодно. Я з ввічливості не стала їй перечити і пообіцяла, що обов`язково перегляну гардероб свого дитяти. Таким чином у нас відбулося більш тісне знайомство. Вже наступні рази бабуся для нас була доброю знайомою, з котрою ми обговорювали погоду та її вплив на здоров`я. У більш відвертій розмові я висловила своє схвалення у підтримку того, що попри мороз і холодну пору року, вона, будучи в поважному віці, щодня виходить на прогулянку. На ці слова вона всміхнулася (я вперше побачила посмішку на її обличчі) і сказала, що так вона звикла робити з молодості, а взагалі у свій час була активною жінкою і до 60-ти років щодня взимку ставала на лижі. Як виявилося, до Житомира вона перебралася з Півночі Росії. На моє запитання про вік вона спокійно відповіла: «Дев’яносто». Емоції на її обличчі не передавали ні суму, ні радості. Тому я всерйоз здивувалася озвученій цифрі, адже бабуся завжди одягалася сучасно (як для свого віку), ходила без сторонньої допомоги і навіть відмовилася від ліфта, щодня піднімаючись і спускаючись з четвертого на перший поверх. Здавалося, про що ще

мріяти: дожити до такого віку при здоровому глузді, самостійно справлятись з власними потребами?.. Більше того, у сусідньому під`їзді живе її донька, до якої вона щодня ходить обідати, приїздить син, онуки поруч, правнуки… Проте бабуся відповіла, що не хоче такого життя, що їй самотньо. У кожного з її рідних своє життя і, судячи зі слів жінки, вона живе наодинці зі своїми проблемами. То ж якою має бути ота щаслива старість? І як зробити так, щоб маючи родину, не бути самотнім? Напевно, щоб дати відповідь на це за’питання, варто задуматися хоча б над тим, що кожна людина в будь-якому віці окрім фізичних потреб (їжа, відпочинок, одяг) має ще й потреби духовно-емоційні. І саме останні, на мою думку, відіграють головну роль у градації – щаслива людина чи ні. Найбільш цікавим залишається те, що забезпечити духовно-емоційні потреби – найлегше. Досить лише поцікавитися у людини, чим вона живе, чого прагне, чого б їй хотілося в даний момент, що переживає? Інколи цього досить, бо людина відчуває, що до неї небайдужі. Ми, люди, – істоти соціальні. Ми потребуємо інших, а інші – потребують нас. Спробуймо нікого не залишати самотніми. Може, таким чином, і самі ніколи не залишимося одинокими…

Юлія Сорокопуд

Апологiя

Єдина спільна для нас усіх психічна домінанта — потреба постійно переконувати себе в тому, що ми реальні, що ми насправді існуємо, маємо власну волю і власний вибір. І це попри те, що ніхто не пояснить ані що таке«реально», ані що таке «насправді», ба навіть у мене погані стосунки з реальністю. І ще гірші — наших дефініціях «правди» — ані слова правди як такої. з теперішнім. В сенсі — з теперішнім часом. За- Та й навіть оте «як таке» — звичайна лінгвістична дакриваючи різні фрагменти й періоди минулого, нина байдужому, мовчазному, позбавленому людських як закривають кримінальні справи, і перебуваючи в постій- інтерпретацій універсуму. Бо ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерному очікуванні майбутнього (байдуже якого— обіцяної апокаліпси чи наступного року, іноді навіть найближчого претаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації дня чи години), не вмію триматися на гребені поточної — суть словесні конструкції. Тому й кажемо, що світ похвилі, не відчуваю миті актуального теперішнього, тобто, став зі Слова, через Слово уявнився, втілився і стався. по суті, й не живу по-справжньому. Звісно, біологи зафік- Проте, чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише сують і підтвердять усі аспекти життєдіяльності, психологи назвами інших слів. Ми втратили здатність (а може, ніпояснять проблему якимись псевдонауковими теоріями, коли й не вміли)«називати речі своїми іменами». Ми духівники говоритимуть про поневіряння людської душі оперуємо означеннями й поняттями так далекими від у темних лабіринтах часу, проте навряд чи це допоможе дійсності (якщо така існує), що, по суті, живемо не в світі мені відчувати реальність так, як її, на мою думку, годило- явищ і речей, а в світі, збудованому з випадкових найменувань. ся б відчувати істоті живій, мислячій і віруючій. Ми не терпимо неназваного. І не довіряємо назваТут і тепер мене просто немає. Я — експонат темного ному. Ми роззираємося навсібіч і, вважаючи побачене минулого і персонаж неясного майбутнього. Бо так насправді немає жодних «тут» і«тепер»: будь- «справжньою дійсністю», називаємо, називаємо, назиякий фіксований пункт дійсності виявляється таким же ваємо. Особисто мені з усіх способів висловлювання найдоірреальним фантомом, як арифметичний нуль або геометрична точка. Навіть дата народження чи момент смерті, речнішими видаються запитання. В мене збереглося багаякщо розглядати їх під потужним zoom, насправді вияв- то наївних, дитячих запитань, на які так ніхто й не дав відляться розтягнутим у часі триванням — таким же безкінеч- повіді. Та й хто мав би відповідати? Вочевидь, хтось інший, ним і болісним очікуванням невідомості, як і ціла решта не я. Але хто? Можливо, саме тому, говорячи про свої стосунки з реальністю і цілком логічно почавши з «я», я неулюдського життя. Проте невідомість не лякає мене. Яким би загрозли- никно переходжу на«ми». Бо там, де «ми» — там чергова вим не видавалось незбагненне майбутнє, мені комфорт- інтерпретація у формі «об’єктивного» діагнозу, а там, де ніше й природніше чекати його, аніж планувати завтраш- «я» — проблема identity й індивідуальна відповідальність. Коли промовляю багатьом, то й говорю від імені баганій день. Планувати, втілювати проекти й добиватися наміченої мети — прерогатива людей, яким необхідне тьох. А я ж один, і ім’я в мене одне! І в мене погані стосунвідчуття контролю ситуації. Знаю багатьох, кому відчуття ки з реальністю.Зате чудові стосунки з невідомістю. Моє identity позбавлене теперішнього часу. панування над ситуацією необхідне як дихання. МожлиЗате моя індивідуальна відповіво, в такий спосіб вони вирішують свої особисті стосунки з реальністю. Планувати, втілювати проекти дальність — у запитальності. СклаМені ця метода недоступна. Бо в й добиватися наміченої мети — даючи з піщинок чужих слів запимоїй реальності надто багато ірре- прерогатива людей, яким необхідне тання, я будую сипкий фундамент нашого спільного майбутнього. ального, нереального, надреально- відчуття контролю ситуації. Ці запитання ні до кого не зверго, сюрреального, позареального. Себто усього цього порівну. Себто все це й складає так зва- нені, проте вони володіють таким потенціалом можливих ну «дійсність» — те, що є і діє. А там, де діє дійсність, люди- відповідей та інтерпретацій, що це вселяє нічим не обґрунні залишається лише підпорядкована цим діям діяльність. товану впевненість: завтрашній день настане, і прийде Це і є тією стихією, що пульсує невловимими хвилями так чергова година, і станеться найближча мить. Основне — дочекатися їх. Мабуть, це очікування і є суттю мого життя. званого «теперішнього». Можливо, це є суттю і твого життя. Суттю, не позбавУ нас усе «так зване». Здається, ми давно втратили (а може, ніколи й не знали) властиві, іманентні імена речей леною сенсу.Якщо тільки знати, що твоє справжнє ім’я — і явищ. Наш єдиний закон — «так заведено». Хоча на за- Хтось, Хто Чекає. Якщо повірити, що крім тебе, чекає ще хтось. питання, коли, ким і що саме «заводилося», відповіддю у Якщо лише ті, хто чекають, дійсно є. найкращому разі будуть зведений до неба погляд та глухе мовчання. Юрій Іздрик

чекання

20 Житомирський академічний український музично-драматичний театр ім. І. Кочерги РЕПЕРТУАР ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 2013 р. Початок вечірніх вистав о 19:00

ТРАВЕНЬ 2013 р. 17 травня 2013, «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» (за мотивами п’єси І. Франко «Украдене щастя») 18 травня 2013, ДЛЯ ВАС, ДІТИ! Ігрова програма казка «МАУГЛІ» 18 травня 2013, ТЕАТР-КАФЕ Прем’єра!!! Моно-вистава «ЖІНКА в style Jazz» За мотивами п’єси В. Дьяченко «Жінка в стилі Осінь» 29 травня, ГАСТРОЛІ ВІННИЦЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО ТЕАТРУ «АННА КАРЕНІНА»

Закінчення вистави о 20-20 Початок о 12-00 Початок вистави о 21-00 Початок вистави о 21-00

ЧЕРВЕНЬ 2013 р. 05 червня, ДЛЯ ВАС ДІТИ! ПРЕМ’ЄРА КАЗКИ! «ТРОЄ ПОРОСЯТ» 06 червня, ДЛЯ ВАС ДІТИ! ПРЕМ’ЄРА КАЗКИ! «ТРОЄ ПОРОСЯТ» 07 червня, ПРЕ’МЄРА СЕЗОНУ! «ОДРУЖЕННЯ» комедія-жарт За мотивами п’єси М. Гоголя «Одруження» 08 червня, ДЛЯ ВАС ДІТИ! ПРЕМ’ЄРА КАЗКИ! «ТРОЄ ПОРОСЯТ» 08 червня, ТЕАТР-КАФЕ Прем’єра!!! Моно-вистава «ЖІНКА в style Jazz» За мотивами п’єси В. Дьяченко «Жінка в стилі Осінь» 18 червня, ПРЕМ’ЄРА! 68-й річниці з Дня Великої Перемоги присвячується! «ОДА РАДОСТІ» За мотивами твору Р. Ібрагімбекова «Прикосновение» 19 червня, ПРЕМ’ЄРА! 68-й річниці з Дня Великої Перемоги присвячується! «ОДА РАДОСТІ» За мотивами твору Р. Ібрагімбекова «Прикосновение» 26 червня ЗАКРИТТЯ 69-ГО ТЕАТРАЛЬНОГО СЕЗОНУ!!! святкове театралізоване дійство

Початок вистави о 11-00 Початок вистави о 11-00 Закінчення вистави о 20-30 Початок вистави о 12-00 Початок вистави о 21-00

Закінчення вистави о 21-00

Закінчення вистави о 21-00 Закінчення концерту о 21-00

21 Календар співдружності «Єкомір» на травень 14 та 28.05 18.00 16 та 30.05 18.00 17.05 16.00 -19.00 19.05 6.00 25.05 18.30

25.05 - 26.05 10.00 - 17.00

Дискусійний клуб «Свобода думки» Клуб Елітарного Кіно

Турклуб «Полісся» т. (067)5075108

Громадські слухання «Громадянське суспільство в Житомирі» Подорож до місць сили: Поліський заповідник та Словечансько-Овруцький кряж Концерт Ю. Цендровського (Москва), соліста Театру музики і поезії Росії О. Камбурової Семінари з арт-терапії О. Деркач (Вінниця)

Коледж культури (гуртожиток) вхід – 15грн. т. (097)6487318 Богунська райрада (акт.зала) вул. Перемоги,55 т. 468760 Площа Перемоги (біля Танку) т. 468760 Музичне училище вул. Пушкінська, 28 вхід – 40грн. ЗОШ№21, вул. 1-Травня, 6 (попередній запис за т. (093)6505605) вхід – 2 дні по 200 грн.

«Понеділок, що надихає» Цікаве змістовне дозвілля для молоді у затишному залі кінотеатру «Україна»! На Вас чекає натхнення та життєва енергія, приємне спілкування, яке робить нас кращими, розумнішими, щасливішими. Вечір знайомства з успішними людьми – житомирянами та гостями нашого міста, перегляд класики світового кінематографу, участь у благодійних заходах. Що може бути кращим для відпочинку у перший день робочого тижня? Проект реалізується молодіжним крилом «Фронту Змін» м. Житомира під патронатом Геннадія Зубка та Сергія Сухомлина.

де безкоштовно поiсти бездомному (Житомир): Коцюбинського, 3 Басейна, 6

Ср, Пт. 16:00 Суб. 13:00 - 14:00

Московська, 35

Чт, Сб. 15:00

“Церква Різдва Христового” “Caritas Spes Україна” (безпритульні діти) “ГО Милосердя”

Довiра Ініціативна группа «доВіра» – це спільнота людей, яка допомагає долати проблему та наслідки бідності. ЇЇ гасло - «Навчити працювати – не жебракувати». Перший проект «доВіри» - фотовиставка «Небеzликі», яка відбулася в храмі св. Йоана з Дуклі в Житомирі. Також 7 січня 2012 року в кінотеатрі «Жовтень» було проведено благодійний святковий обід «Поділися Святим Різдвом з Бідним за одним столом». Відчути свято Різдва Христового на благодійний обід було запрошено близько 150 бідних та безпритульних людей www.do-vira.org Карітас (від лат. «caritas» – милосердя, самовіддана безкорисна любов) – міжнародний благодійний фонд, заснований у 1994 році для координації зусиль доброчинних організацій місцевих громад Української греко-католицької церкви. Основна ціль Карітас – стати джерелом натхнення та життєвим центром у справі солідарності, допомоги та служіння. Завдяки діяльності Карітас України на сьогодні сформована та розширюється місцевих благодійних організацій, розвивається співпраця з вітчизняними та європейськими партнерами. Карітас України впродовж майже 20 років здійснює масштабну благодійну діяльність для потребуючих українців у багатьох напрямках ─ домашня опіка для людей похилого віку, паліативна медицина, профілактика ВІЛ\СНІДу, допомога узалежненим особам, допомога безпритульним дітям, сиротам, неповносправним людям, дітям трудових мігрантів,

реінтеграція мігрантів, допомога ув’язненим, надання гуманітарної допомоги, робота благодійних їдалень, запобігання торгівлі людьми, лобістська діяльність і дослідження міграційних процесів, розвиток волонтерства, допомога жертвам стихійних лих тощо. Завдяки такій багатосторонній діяльності Карітас України охоплює своєю роботою щороку декілька тисяч людей ─ надає їм матеріальну і соціальну допомогу, психологічну і емоційну підтримку, здійснює їх інтеграцію у суспільство та дає надію на краще майбутнє, відчуття подяки і приналежності до соціуму. www.caritas-ua.org

14 червня

День донора

Житомирський обласний центр крові

Адреса: 10009, вул.Кібальчича, 16, Житомир т. (0412)395857, (0412)335022, (0412)395869, факс: (412)395857 E-mail: rbc@zt.ukrtel.net