СПЕЦВИПУСК. Наукові дослідження українського медійного контенту: соціальний вимір №3(10) 2017

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Інститут журналістики

Наукові дослідження українського медійного контенту: соціальний вимір

№3

липень-вересень 2017 р.

1

Засновник – Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Створений відповідно до Розпорядження № 116 від 24 березня 2014 р. за рішенням вченої ради Інституту журналістики (протокол №7 від 24.02.2014) Забіяка Іван, к.іст.н., с.н.с. – автор ідеї, укладач спецвипуску Скотникова Тетяна, к. тех. н., с. н. с. – відповідальний секретар Спецвипуск присвячений 100-річчю від дня народження М. Шестопала Відповідальність за достовірність інформації та оригінальність поданих матеріалів (зокрема за наявність плагіату) покладається на авторів

Наукові дослідження українського медійного контенту: соціальний вимір. – К. : Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – № 3. – 2017. – 145 с. [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.journ.univ.kiev.ua/ndumk/

© Інститут журналістики © Упорядкування

2

ЗМІСТ Забіяка І. Духовне поле Матвія Шестопала ................................................................... Шестопал М. Журавлі. Оповідання ....................................................................................... Шестопал М. Двоє ...................................................................................................................... Шестопал М. Голові Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР тов. Федорчуку В. В. ......................................................................................... Шестопал М. Ремарки до статті .............................................................................................. Забіяка І. Щоденники Матвія Шестопала ..................................................................... Із щоденників Матвія Шестопала ................................................................. Фотоальбом ........................................................................................................ Із листування Матвія Шестопала .................................................................. До Краснодарського краю ........................................................................... До Д. Ю. Онковича ....................................................................................... До рідних .................................................................................................. До Савчинців-Вілюсів ............................................................................... До Г.П. Сидоренко ........................................................................................

5 11 13

23 27 35 36 89 136 136 140 142 143 143

3

4

ЗАБІЯКА Іван Михайлович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, доктор філософії (PhD), Член Національної спілки журналістів України (м. Київ) ДУХОВНЕ ПОЛЕ МАТВІЯ ШЕСТОПАЛА Питання духовно поля будь-якої особистості, як правило, вбирає в себе кілька площин, тісно пов’язаних одна з однією чи наступна випливає з першої. Безперечно, перша площина – це, масштабність цього духовно поля, яка наявна практично в кожної людини. Але в тому й питання та проблема, що все залежить від діапазону цього поля: чи безпосередній він, чи опосередкований. Безпосередній – має особливість проникати в інші поля, своєрідно вібрувати. Опосередкований – дистанційний, який лише споглядається іншими і сприймає в принципі чи не сприймає зовсім. Він може викликати захоплення чи на зразок більш-менш позитивного ставлення, але тривалість вібрувань не довготривала. При спробі його активувати, позитивна дія коротка і, врешті-решт, безрезультатна. Друга – це результат взаємопроникнення першої з наступною. Якщо вібрування збігаються, – це назавжди. У цьому ми переконалися, збираючи спогади про М. Шестопала. Кілька десятків років пам’ять про свого викладача в учнів зберігалася до найдрібніших деталей і при першій же потребі реалізувалася на папері у вигляді спогадів. Це має особливе значення. Суть його полягає в тому, що не теоретично, а практично не перериваються зв’язки між попереднім і нинішнім поколінням. А вже нинішнє дає поштовх для продовження в майбутнє: чи це у вербальному стані, що, звичайно, гірше, оскільки має властивість затухання, чи надрукованому, що дає реальні підстави майже для вічності. Фактично вперше постать Матвія Шестопала постала перед громадськістю України в 1997 р., коли йому мало б виповнитися 80 років. У Спілці письменників України зорганізувалася українська інтелігенція переважно з колишніх учнів Матвія Михайловича. Було сказано багато теплих слів, спогадів, але вони в Будинку письменника там і донині. Час від часу в періодиці почали з’являтися й публікації. На сьогодні їх понад двісті. Особливо вони почали з’являтися в період дев’яностоліття (Шестопал народився 7 листопада 1917 р.), тому що в Інституті журналістики нами було зініційовано підготовку збірника на пошану М. Шестопала. І багато авторів вважали за потрібне, поки його меморія з’явиться там, друкувати в різних ЗМІ, навіть по кілька разів з різними 5

назвами. Дала поштовх до публікацій про М. Шестопала і його книга «Євреї на Україні» [2]. Проте нами вперше означено поняття «духовне поле Матвія Шестопала», оскільки практично всі, хто писав спогади, переважно описували тему в рамках «Шестопал і Я». Деякі – навпаки. Випала, таким чином, нагода поговорити більше про себе навколо такої постаті, акцентувавши на значенні своєї персони в період дисидентства. Тому нашою метою і завданням є насамперед показати постать Матвія Шестопала не лише в усій красі, а й з тими незначними властивостями, рисами, що характерні були в більшій чи меншій мірі практично для кожної радянської людини, акцентувавши на моральність, духовність особистості. Тривалість фізичного життя людини залежить від її стану здоров’я. Тривалість духовного – від того, скільки часу пам’ятають цю людину. Банально, але – факт. Я не навчався на факультеті журналістики і Матвія Михайловича Шестопала не знав до того часу, поки не довелося ознайомитися з особовими справами не лише його, а й багатьох викладачів, які вже не працюють. Важко сказать, чому серед багатьох десятків справ, саме ця зачепила мене. Відповідь на дане питання почала проявлятися після того, коли став розшукувати й збирати спогади про Матвія Михайловича в рамках свого проекту відзначення ювілеїв, більшість яких завершувалася збірником «Наукові читання інституту журналістики» [1]. Матвій Михайлович Шестопал поки що єдиний викладач факультету/інституту журналістики, якого більше, ніж через 50 років від часу його звільнення з університету не лише пам’ятають, а й, вшановуючи, роблять так, щоб ця пам’ять передавалася майбутнім поколінням. Один із випусків «Наукових читань Інституту журналістики», що виходили в цьому навчальному закладі, присвячений Матвію Михайловичу з нагоди його 90-річчя. Біля 60 спогадів його учнів удалося зібрати. І це через стільки років! На кошти учнів М. Шестопала була виготовлена й установлена в с. Мурзинцях, де народився Матвій Михайлович, меморіальна дошка. На кошти знову ж таки його учнів було переустановлено новий пам’ятник на його могилі на Лісовому кладовищі, де він похований. На кошти університету, але з ініціативи учнів, у стінах інституту журналістики встановлено також меморіальну дошку. На батьківщині М. Шестопала відкрито музей. Процес віддачі шани своєму вчителеві триває. Кожного 7 листопада – на його день народження – збираються біля могили ті, хто ще може доїхати, дійти, і вшановують пам’ять свого Великого Вчителя, Педагога. Дай Боже кожному викладачеві, кожного навчального закладу мати таку пам’ять своїх учнів і бути таким педагогом, як Матвій Михайлович Шестопал! Так, він вартий пам’яті, але без легенд! В чому секрет цієї пам’яті? В чому успіх Шестопала-педагога? Думається, що причин тут кілька. Кожен, хто знав Матвія Михайловича, може назвати як типові, так і особисті й особистісні. Спогади, що вдалося зібрати, переконали в тому, що, пишучи їх, здавалося б, про одне й те ж, більшість знаходили, згадували свої грані, саме ті, які поєднували їх із Матвієм Михайловичем. І виходило так, що, скажімо, його риса захищати студентів полягала в одному 6

випадку – від арешту КДБ за ідейні переконання; від звільнення з університету за якісь дрібні побутові справи; від винесення догани з організаційними висновками... А така риса, як допомагати – комусь була адресована у грошовому вимірі, бо в студента не було грошей навіть на студентську їдальню, не кажучи вже про змінний одяг; комусь потрібне було слово підтримки, що виходило за рамки навчального процесу... Кожному, хто чогось потребував, одержував. І це було щиро, відверто, непоказово, інколи навіть підпільно. Хіба могло це забутися?! Уміння бути водночас педагогом-наставником і доступною людиною, не втрачаючи першого, очевидно, – це один із найголовніших секретів М. Шестопала, який не так уже й поширений був у тоталітарній системі. Та й зараз також. А володіння словом! Шкода, що не збереглися (а й чи були вони взагалі) конспекти лекцій, записаних студентами. І їх насправді могло й не бути, тому що М. Шестопал «читав» свої лекції на такому високому інформаційноемоційному рівні, що, слухаючи їх, студенти забували конспектувати. Недаремно ж на його лекції були присутні студенти з інших – природничих – факультетів. Це ще один із його секретів. Ще один – досить важливий – секрет. Учні, шанувальники Матвія Михайловича, практично ризикуючи власною та й сімейною репутацією, можливо, й життям, зберегли значну частину творчої спадщини свого вчителя. Саме завдяки їм побачила світ праця «Євреї на Україні», частина щоденникових записів, «Літературні кізяки на дорогах історії» – відгук на історичні романи П. Загребельного «Диво», «Смерть у Києві» і «Первоміст», «Двоє» (нарис). Готуються до видання й інші твори М. Шестопала, що були написані вже після позбавлення його комуністичним режимом займатися викладацькою діяльністю, в роки «забуття і стагнації» Матвія Михайловича (вислів його. – І. З.). Матвій Шестопал був одним із тих, хто так чи інак закладав фундамент шістдесятництва в Україні. І це треба визнати. В. Чорновіл, В. Симоненко, В. Крищенко, В. Перепадя, В. Коваль...– це учні Шестопала. Величезна когорта молоді, яка пройшла через лекції, через спілкування з М. Шестопалом, стала досить вагомою складовою шістдесятництва. Це, очевидно, найголовніший секрет М. Шестопала. Матвій Михайлович закликав устати з колін, підняти голови. Ні, ще й досі стоїмо на них, похнюпивши голови й зрідка зиркаємо в різні боки. Що ми хочемо побачити – не завжди й знайдемо твердої відповіді. Правда, кілька спроб стати на ноги таки було (2004, 2012), але поки що їхній результат – смерті кращих представників народу. Не на всі питання знав і не міг знати відповіді й Матвій Михайлович. Той потужний старт, який він зробив, запротестувавши з двомовністю в Україні, трагічно відбився на його кар’єрній долі. Однак це дало такий же потужний поштовх у творчому плані, який би ні за яких обставин не зміг розвинутися за попередніх умов. І цьому підтвердження видані його праці в 50-х – на початку 60-х рр., рукопис про Маркса, які готувалися й писалися ще в стінах університету. Але навіть і не в цьому справа. Чому саме ВІН запротестував?

7

Адже він був в оточенні тодішньої, так званої, творчої української інтелігенції, кичливої інтелігенції, яка й сьогодні дає можливість приймати ганебні закони проти України. Отже, йому боліло більше, ніж будь-кому, йому боліло більше, ніж усім разом узятих! Яка це трагічна особистість! І не лише трагедія в тому, що його врешті-решт позбавили права займатися викладацькою діяльністю, тією діяльністю, яку він найбільше любив, яка його тішила, спонукала, самовиражала, а й трагедія внутрішньо в собі. Так, Матвій Михайлович Шестопал – трагічна особистість, тому що не змогла реалізуватися за життя. Але, читаючи його щоденники, які готуються до друку, я б більше наголосив на його ОДЕРЖИМОСТІ, ніж трагічності, на його НЕСКОРИМОСТІ, ніж покірності. М. Шестопал має запам’ятатися майбутнім покоління не пляшкозбиранням, не мучеництвом, а своєю творчістю, одержимістю духу. І в цьому, сподіваюся, вдасться пересвідчитися кожному, коли вийдуть праці Матвія Михайловича, написані вже після заборони займатися викладацькою діяльністю. Заборонивши це, компартії все-таки не вдалося зовсім заборонити займатися науковою діяльністю. Як не важко було, які перешкоди тільки не чинилися, але він усетаки зміг написати найкращі свої роботи. Кажучи про Матвія Михайловича як передвісника шістдесятництва, не треба забувати, в яких умовах тоді функціонував факультет журналістики, як ідеологічна інституція в системі комуністичної ідеології. За твердженням одного з випускників – Олекси Мусієнка, – кожен третій студент факультету був, м’яко кажучи, інформатором КГБ. Такі інформатори, думається, були й серед викладачів. Так, щоб хоч частково врятувати Чорновола-студента, Матвій Михайлович сприяє його відправленню на Донбас, але водночас, будучи деканом, дає згоду, а за твердженням того ж Олекси Мусієнка, Григорія Гайового – є ініціатором на виключення одного з перших дисидентів України в 50-тих роках минулого століття – студента Бориса Тихоновича Мар’яна, якого за те, що хотів «удосконалити наше суспільство, підвищити до міжнародних стандартів життєвий рівень радянського народу», Київський обласний суд ув’язнив його строком на 5 років і відправив до виправно-трудових таборів мордовської тайги. І ЦЕ було в біографії Матвія Михайловича. Парадокс полягає ще й в тому, що й Матвій Михайлович фактично поплатився за ту ж справедливість, якої хотів його студент, тільки вже на партійній платформі, на ґрунті мовного питання. Фактично вони обидва опинилися на одному боці барикад лише з тією різницею, що фактичне покарання було різне: першого ув’язнили на 5 років й відправили до таборів, інший ув’язненим ходив до кінця життя. Дивлячись на шістдесятництво вже з позицій, коли минуло півстоліття, усім нам, очевидно, хочеться, щоб воно було на зразок таблиці множення, де двічі по два завжди чотири. Перекладаючи це на суспільство – двічі по два може бути й п’ять і може бути навіть нуль. На це питання про Матвія Михайловича Шестопала ще 12 березня 1965 року відповіли студенти факультету журналістики, коли більшість із них підписали 8

листа до Міністерства освіти УРСР, партійного комітету та ректорату КДУ на захист викладача доцента Шестопала М. М. Це найкраще свідчення, найкраще твердження того, що Шестопал Матвій Михайлович серед шестидесятників. Чи можна його називати передвісником? Думаю, що можна. Складність полягає тільки в тому, що він був фактично «один у полі воїн». «Тиха» війна проти Шестопала велася в партійних стінах, а не в судових залах. З нього була знята публічність. Він не міг спілкуватися в повній мірі із знайомими, бо постійно за ним ходили два чоловіки. Він не був засланий до Сибіру і ніби то користувався всіма «благами» як і будь-який громадянин, та це благо було постійно під наглядом. Але з позицій сьогоднішнього дня його справді можна назвати передвісником шістдесятництва, тому що він один із перших став на захист святая-святих – мови народу. Відстоював не право частки громадян суспільства в якихось питаннях, а право функціонування мови у її ж народу. Як на мене, то це вища форма боротьби, яка може бути у відстоюванні існування будь-якого народу. Так само його треба віднести до когорти дисидентського руху в Україні, серед персоналій віртуального музею якого чомусь Шестопала немає, але, слава Богу, вже є в друкованому довіднику «Рух опору» [3]. Очевидно, не так швидко можна поставити все з голови на ноги. Для цього потрібен не тільки час, а й армія добровольців, які б, даруйте за пафосність, не за ради слави, не за ради наживи віддали частку свого життя на відродження духовного життя сотні тисяч патріотів України. Повірте, Україна не лише цього варта, вона цього потребує зараз як ніколи. За життя – Матвія Михайловича завжди переслідували паралелі: перша – він був абсолютним ровесником жовтневого перевороту, який перевернув і його життя; друга – він народився, коли його матері виповнилося 60 років, у нього з’явилася дочка, коли й йому виповнилося 60; третя – він був тринадцятою дитиною в сім’ї, а збірник, укладений на його пошану «Наукові читання Інституту журналістики», – також випуск тринадцятий; четверта – він помер разом із епохою, з якою він народився і яка, ймовірно, «не захотіла» пропустити його в наступну, ту епоху, в якій би М. Шестопалові було б значно комфортніше (М.М. Шестопал помер 20 серпня 1986 р.); п’ята – неоднозначне його фізичне життя і легендарне – духовне. Отже, друге життя Матвія Михайловича Шестопала триває. *** Нижче подаються різного плану матеріали Матвія Шестопала, які показують його як творчу людину, як небайдужу людину до того, що відбувається в суспільстві; людину з чистими помислами, яка не зовсім усвідомлює того, що вона є лише гвинтиком, гайки на якій закручують інші. Проте, як бачимо, поки йшов процес закручування, ця людина все-таки встила зробити більше, ніж десятки його ровесників, колег разом узятих. Список використаної літератури 1. Наукові читання. Присвячено 90-літтю від дня народження М. М.

9

Шестопала. 7 листопада 2007 р. / Упоряд. І. М. Забіяка / За ред. В. В. Різуна. – К. : Інститут журналістики, 2008.– Вип. 13. – 272 с. – Бібліогр. : с. 255–271.

2. Євреї на Україні: (історична довідка) / Матвій Шестопал / Яроеменко В. Плекаймо справжню дружбу // Дніпро. – 1998.– № 5–6. – С. 34–133; Євреї на Україні: (історична довідка) / Матвій Шестопал.– К. : «Оріяни», 1998; Евреи на Украине. Историческая справка (укр) // http://www. gala. com. ua/catalog_a_v. php?name=%D8%E5%F1%F2%EE%EF%E0%EB&name1=3592; Євреї на Україні: Історична довідка.– К. : Оріяни, 1998.– 102 с. ; Євреї на Україні (Історична довідка).– К. : Оріяни, 1999.– 194 с.; Євреї на Україні: Історична довідка.– К. : Оріяни, 2002.– 194 с.; Євреї на Україні: (Іст. довідка) / Упоряд. і передм. В. В. Яременка.– К. : МАУП, 2002.– 240 с.; Євреї на Україні: Історична довідка.– К. : Оріяни, 2003.– 218 с.; Євреї на Україні (Історична довідка) // http://www. exlibris. org. ua/szestopal/; Євреї на Україні: (Іст. довідка) // http://www. knyha. com/ukr/authors/?id=2064; Євреї на Україні: (Іст. довідка) // http://www. knyha. com/ukr/catalog/10041/; Євреї на Українi (історична довідка) // www. arattaukraine. com 3. Рух опору в Україні, 1960– 1991 = Resistance movement in Ukraine, 1960– 1990 : енциклопед. довід. / Музей-арх. і документац. центр укр. самвидаву при вид-ві «Смолоскип» ; голов. ред. О. Зінкевич.– Вид. 2-ге, доповн.– К. : Смолоскип, 2012.– 895 с., [64] с. іл. : іл. ***

10

ЖУРАВЛІ 1 Оповідання Над шляхом одиноко стоїть молода осика. Верх у неї навскіс зрізаний снарядами, а окоренок погризений гострими зубами осколків. Густу, розкішну крону зачервонила осінь, багряний лист великими краплями повільно опадає на землю. І здається – покалічене дерево стікає кров’ю. Зразу ж від дороги розпочинається луг, який за балкою переходить в жовтозелений килим вирубу і зникає десь далеко за обрієм. Осінь передчасно постáрили дерева, немов і вони, як люди, тяжко переживають війну. В непогоду невисокі пагінки осинника, пожовклі кущі крушини, розлогого можевельника, ракити здаються вирубленим військом, і одинокі берези, що підносяться то там, то сям над кущами, мов овдовілі наречені в своїм білім вінчальнім наряді, тужливо водять по бойовищу, розшукують своїх милих. В ясний сонячний день природа міняє похмурий і грізний вигляд, і тоді золота осіння барва вабить і заспокоює душу. Рум’яниця калина, гнучка, лапата горішина поколихуються мрійливо в такт вітру, немов на м’яких материнських руках ласкаво заколисують невидимих малят. Колишуть і шепчуть стиха їм чудесні сни, розказують вічну чарівну казку природи. Під осикою, на прим’ятій траві, в тіні лежиш горілиць поранений червоноармієць, чоловік так років двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти. Ліва нога в нього забинтована нижче коліна. На білій пов’язці проступили свіжі плями крові, немов лист з осики нападав. Пораненого винесли з поля бою санітари і поклали тут над дорогою, знаючи, що кожна машина чи підвода, яка буде йти, підбере його й відвезе в медсанбат. Але машини ще не приходили, і він лежить собі під осикою, глибоко поринувши в роздум. І дерево над шляхом, мов турботлива медсестра, стоїть в надголів’ї, стереже його, виглядаючи попутної підводи, а щоб не нудно було хворому, розважає його розмовою. Поранений лежить, підклавши під голову руки, мовчки слухає мову осики і думає про свою вітчизну, що обливається кров’ю. Думає поранений душевно й глибоко, так, що думи його одним краєм спираються на серце, та другим у саме небо. А небо синє-синє, прозоре і безкрає. По ньому непомітно пливуть білосніжні іскристі хмарки, як пишні білі лебеді по дзеркальній водяній гладі. Тихий вітерець ласкаво перебирає, як отаву на лузі, волосся на голові пораненого. Широко розплющивши очі, він дивиться в високе небо, на легкі осінні хмари, і з спокійним захопленням шепоче: – Так і в нас на Україні і луг, і небо і осінь пишна, золотоволоса. Йому ввижається рідний край, багатий і красивий, як чарівна долина. Скільки туги і горя переніс він, не бачачи його голубих просторів, не чуючи милого 1

Друкується за виданням: Українська література. – 1942. – № 12–14. – Жовтень-грудень. – С. 174–176.

11

шелесту тополів при дорозі, голосистого співу солов’їв у вишневих садах! Там родився він, виріс, полюбив, узнав перше хвилююче щастя життя. З Україною зв’язані його найкращі юнацькі мрії, чисті і високі пориви молодої душі, пристрасної і гарної. Та прийшов незваний ворог, лютий і невблаганний, і сади не пахучим білим цвітом, а ранами розцвіли; ріки понесли в своїх бистрих руслах трупи братів його, поля захлинулися кров’ю. І не вільний спів став розноситися по лугах і байраках, а надривне голосіння сестер його замучених. Десна і Прип’ять не радість приносять в Дніпро, а сльози і горе народне хвилями котять. І грізно рикає стара могутня річка, рве в злості круті береги, корчує старі верби, – тісно їй в берегах, хоче вирватись вона на простір, залити ворожу рать, змити ганьбу з лиця землі свободної, очистити рідний Край від німецької гидоти. ...Дим бою застилає йому очі, чи то хмари насуваються на небо, він не бачить рідних полів, засіяних червоними маками, синіми волошкам. Він бачить серед поля свою милу дружину, тиху й радісну, як весніє надвечір’я. Ось кидається на неї лютий ворог.

– Ой, леле! – жахнувшись, закричала дружина. Поранений рвонувся. – Прокляття! Ні, не дасть він її ворогу, сором не вкриє її краси молодої. Спішить він на поміч, ось уже близько помста, але що це, а! – зброя, бренькнувши, падає з рук. Вбитий? Поранений? Де його зброя? Зброї! Поранений рвучко шарить навкруг себе тремтячими рухами.

– Ой, леле! – стогне молода дружина.

– Зброї! – кричить він голосно, звівшись на лікті. І знов падає безсило на траву. Хмари пролинули над головою, небо, знов чисте і синє, заглянуло йому в вічі. І вдруге він прошепотів пересохлими губами: – Небо.. Таке і в нас... Він так любив свою Україну, що випади йому смерть у чужім краю, – він під землею прорив би собі дорогу додому. «Яка хороша земля!» – думав він. Вона походила на його рідний край. Вдячний обвів очима навкруги і, як і раніш, став дивитись на небо. А небо – синє-синє і поосінньому прозоре і глибоке без краю. Таке небо він пам’ятає в дитинстві. За городами копали буряки. Сестри підкопували їх, а потім в обидві руки легко витягували за чуби з землі, стукали їх один об одний, струшуючи землю, і скидали на купу. А мати, сидячи на рядюжці, чистила тупим боком ножа великі соковиті голови, одрізувала гичку і скидала чисті вже білі буряки в кошик. Він бродив, маленький, по полю, витягав, граючись, буряки, заважав сестрам, ловив жуків, а вечором пік на вогні солодкі буряки й частував ними матір і сестер. Тоді теж було таке небо. Глибоке – аж моторошно ставало. А по небу летіли журавлі. Вони летіли ключем, рівно, один за одним, летіли над полем і над його головою, курликаючи, про щось розповідали. Хлопцеві було і любо й сумно дивитись на цих птахів, які чомусь покидали їхнє село і летіли кудись в ірій. І 12

навіщо їм той ірій, коли тут так хороше! І мати є, і сестри, і сусіди, і солодкі буряки.

– Гей, верніться! – гукав він їм услід сумовито. Але вони летять, летять і курликають.

– Куди ви летите, милі журавлики? – обізвався поранений. – У теплий край поспішаєте... Україною будете пролітати, залетіть, залетіть на Україну, рідні, скажіть там, щоб сподівалися... Скажіть, що скоро... скоро... – але не договорив. Слова застрягли в горлі.

– Скажіть, – вигукнув він, немов перемагаючи якусь заслону, – скажіть, що ми скоро прийдемо... Запалюючись від сильного збудження і від своїх власних слів, він підвищив голос і, немов обіпершись на нього, уже твердо і грізно заговорив, із зусиллям стримуючи лихоманкове тремтіння щелеп.

– Ми врятуємо їх! Умремо, а врятуємо!.. Передайте їм, журавлики!.. – Кричав поранений. А журавлі все летіли й летіли, курликаючи, немов повторюючи, щоб не забути слова людини під червоною осикою.

1942 *** ДВОЄ 2 Катерині ДАВИДЕНКО Поринувши з головою у свої роздуми, я часто мовчки сиджу в кімнаті, ніби мене немає зовсім. Катря одразу ж помічає цю мою відчуженість.

– Чого ви задумались? Що ви думаєте? Вона все ще звертається до мене на «ви», хоч знаємося обоє уже давненько. Деінде на Україні молодші жінки й досі звертаються так до старших чоловіків. Звичайно, вона знає оті «чого» і «що». Адже саме на її квартирі було містифіковано обшук («по заяві»). Під час обшуку «випадково» натрапили на мій літературний архів і, звичайно, конфіскували: рукописи, щоденники, листи, конспекти. Два мішки матеріалів (саме так: їх відвезено в мішках) – усе, чим я жив останні роки і що становило головний зміст мого усамітненого існування. Решту забрано по інших адресах. Жодного аркуша, жодного рядка не лишилося. Всю мою працю поглинули бездонні сейфи органів безпеки. Забрано архів моєї колишньої партійної справи, редакційний примірник праці про журналістику Маркса й Енгельса, схвалений свого часу Москвою, але відхилений революційним Києвом. Навіть друкарська машинка, старий американський «Ремінгтон», який вірно служив мені понад 30 Подається за рукописом, який зберега Сидоренко Г.П. Вона зберегла ще кілька праць Матвія Шестопала, а саме: «Скільки років українцям», «Фотоальбом», лист «Голові комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР тов. Федорчуку В. В.», «Ремарка до статті», кілька листів до неї від М. Шестопала. Все це перед 90-літтям М. Шестопала було передано нам для опрацювання. Згодом частину праць було повернуто назад.

2

13

років, пішов під арешт. Пограбували до нитки. Від подібного удару повісився б паровоз. Серед вилученого найціннішою є незавершена праця з історії східних слов’ян. У ній зовсім по-новому розв’язується питання. Це снаряд гігантської сили, який було б запущено у голову ворогів нашого народу. Як врятувати справу? Розпочати усе спочатку? Не вистачить сил. Та й не дадуть змоги. Зробити бодай етнографічну частину? Але ж фактичний матеріал, навіть бібліографія – у їхніх руках. З пам’яті неможливо відновити, та й не та наукова вартість. Цілковитий крах. Вони знищили працю, якій не було б ціни. З горя я буквально почорнів, обвуглився. Волосся посивіло й опало. Я перестав сам себе пізнавати. У хвилини відчаю був близький до самогубства. Чом би й ні? Адже обрубано останній якір, що в’язав мене до життя. Катря серцем відчула напрям моїх думок і якось запропонувала: – Давайте помремо разом. Її слова мене приголомшили. Не своїм змістом, а тоном, яким були сказані. Без істерики, спокійно, просто, як давно вирішена і цілком певна річ. Ніби говорила: «Ходімо трохи пройдемося». Мене зворушила ця її відданість і солідарність. Зворушила і додала сили. У цій маленькій, малописьменній жіночці я несподівано для себе знайшов співчуття і підтримку. Ненадійна, вутла, слабка опора. А все ж не сам. Нас – двоє. Я сказав: – Ні, дитино моя, про смерть я більше думати не буду і тобі не раджу. І перевів стрілку моїх зусиль на іншу колію. Але в неї це засіло значно глибше. З малого малку, з дитинства лиха доля буквально переслідує її. Народившись у воєнному 43-му році, вона від нападу різних хвороб довгий час перебувала між життям і смертю. А коли їй ледве минуло три рочки, дівчинка залишилася сиротою: батько зарізав матір. Злигався з якоюсь київською шлюхою, щоб мати не заважала – покликав її в ніч на рибалку, і там убив. Завдав більше 20 ран долотом. А щоб очі жертви не видали вбивцю – виколов і очі. Дома сказав, що бандити напали, відбирали улов, вона противилась, ну, ті й порішили. Батька, звичайно, викрили і засудили. Сиротою зростала в сестри. Няньчила їй дітей, сама бувши недоглянутою і неласканою, а битою і голодною. Печена картоплина – давній український делікатес. Зате справжнім святом було, коли сусідка, «баба Леся», давала їй кусник шкуринки, змащений салом, або частувала пирогом з буряком і калиною. Хай вічною буде пам’ять усіх добрих бабусь на світі! Підрісши, дівча пололо вже город. А до школи ходити було ніколи. Ледве закінчила п’ять класів. Незчулась, як і на порі стала. Вийшла заміж, не дівувавши. Почали будуватися, знов жили тягла з себе: адже це таки для себе. Кожній птасі любо своє гніздо вити. Ой, як важко його, любе, вити! Кожну планочку, кожну дощечку добувалося з милостивого Дніпра. В його крижаній воді ледве й не втонула, вагітною бувши. Нагодилися люди, вирятували. А згодом самій довелося на себе руки здоймити: чоловік спився, став кривдити, бити. І на цей раз жива лишилася. Рятуючись від злої долі, 14

розлучилася, пішла в місто, двірником стала. Тут бодай кімнатку дали. Рада була своєму щастю. А працювала, мов пісню співала. Та двірництво виявилося тією петлею, з якої, можливо, їй уже не вирватися до смерті. Під тягарем важкої фізичної праці дав тріщину і викривився хребет, опустився вниз шлунок. Підремонтувалася трохи в лікарні і знову до праці. Гай, гай, тепер уже вона не пісня. Праця мукою стала. Щодня о 4–5 ранку прокидається вона від жахних снів і, невиспана, з учорашньою втомою, поспішає у двір. Годин дві-три махає мов косар мітлою. Потім рачкує по газонах, між деревами, кущами, згрібаючи опале листя, визбируючи папірці, склянки, банки, тріски, – весь той життєвий мотлох, без якого не обходиться велике сучасне місто. Зранку ж або опісля поливає. З кінця в кінець тягає за собою довжелезний гумовий шланг. Наповнений водою, він важить понад 50 кілограмів, більше ніж її власна вага. Шланг пружинить, не слухається. А вона, мов комаха, повзе вперед: без води чистоти не буде. Причепуривши ділянку, рушає на сміттєзбірник. Його вона вже давно відімкнула, розставила порожні тривідерні бачки, куди жильці впродовж дня скидатимуть усю непотріб свого побуду. Опівдні бачки вже доверху наповнені і парують усіма запахами цивілізації. Починається одна з тих операцій, яких не показують з телеекранів, їх оминає журналістика й красне письменство. Вміст бачків вивалюється на підлогу і відбувається сортування. Харчові покидьки – в одне місце, паперова макулатура – в друге, ганчір’я – в третє, метал – у четверте. І вже зовсім окремо – всяка інша непотріб. Влітку і взимку в сміттєзбірнику, не зважаючи ні на які санітарні заходи, панує нестерпний сморід. В атмосфері шкідливих випарів довго не витримують навіть здичавілі міські коти, що приходять сюди попоїсти. Двірникові доводиться перебувати тут протягом 3–4 годин щоденно. ...Хто не бачив метушливої синички, яка весною, цівкаючи в саду, перестрибує з гілки на гілку у пошуках черв’ячків та комашок? Або шпака, який поважно і діловито походжає на грядці, шукаючи собі поживи. Ми любовно зовемо їх своїми друзями, санітарами садів. А пригадаймо красеня дятла. Вчепившись кігтями в кору дерева, він з таким завзяттям довбе стовбур, ніби поклявся: не я буду, поки шкідника не здобуду. І дятлів за те з повагою величають лісовими лікарями. Хіба двірники – не санітари наших осель. Не лікарі наших міських джунглів? Хай буде благословенною їхня праця! Наша синичка, наша Катя, бувши здоровою, встигала між ділом у хаті прибрати, обід зварити, білизну випрати. Тепер їй усе це дуже важко дається. Найважче в контору ходити. Гірше ніж біля смітника стояти. Її поїдом їдять, за те що в неї не воляча сила. То начальник нагримає, то інженер до чогось причепиться і вичитає, то технічка дорікає. На зборах уже рядові робітники стали заступатися: – Чого ви її гризете? Невже не бачите її стану? Лікуючи хребет і шлунок, їй хімією зіпсували печінку і підшлункову залозу, а на довершення вчепився ще й діабет. Тоді як інші сідають за стіл удруге, вона 15

лише починає снідати. Їсть без апетиту, без настрою і бажання. Через кілька хвилин хворий шлунок з обуренням усе те повертає назад. Геть усе чисто. До жовчі. До самої піни в роті. І так майже щоразу. Розбита й знесилена, вона падає в ліжко («укрийте мене!») і стогне від болю в шлунку («пече мене!»). При цьому починає стріляти в скронях («перев’яжіть мені голову!»). Я беру хустину і, туго-туго, мов перевеслом, зв’язую її маленьку худу голову, через лоб на потилицю. Щоразу мене бере острах: не роздушити б череп. Але так їй легше: зовнішній біль трохи гамує внутрішній (у неї занизький тиск). Іноді вона здрімне трохи. Часом буває така бліда й незрушна, ніби мрець. Я з острахом підходжу до ліжка, щоб переконатися, чи вона жива. Живчик б’ється на шиї, – жива! Коли хвороба попусте, Катерина розплющує очі. Вони в неї зелені. Зелені очі на коричневому тлі обличчя. (Колір – від хвороби печінки). Іноді коричнева пігментація буває такою густою, що лице здається маскою. Ця схожість ще більш підкреслюється білою смугою, що проходить точно по контуру волосся на лобі й скронях. Учора після чергового нападу хвороби, вона сиділа на ліжку, підібгавши ноги і забившись у куточок. Її морозило, і вона вся запнулася в теплу ковдру, виглядала тільки її голівка. Усім своїм виглядом вона нагадувала злякану пташку, затиснуту у кулак, або дитину у сповитку. Сиділа мовчки, а з очей по щоках одна за одною повільно скочувалися краплини і падали на ковдру. Упавши, сльоза відразу ж танула, полишаючи на тканині темний слід, мов пропікала її вогнем. «І до чого ж буває людина нещасливою!» – подумалося мені. Відчувши, що здоров’я погіршується і вона не зможе бути двірником, але й не стерпить докорів, що займає службову квартиру, ця чесна жінка вирішила податися в кооператив. Подала документи, заручилася підтримкою своєї установи. Лишався один клопіт: дістати кошти. Дістала і їх. І раптом несподіванка: на засіданні житлової комісії їй відмовляють: – Ви забезпечені житлом, – чує вона у відповідь.

– Але ж це службова квартира, а я тяжко захворіла.

– Тим більше, вас ніхто не виселить.

– Мене вже попередили.

– Нічим не можемо вам допомогти.

– Якби приїхав який волоцюга з Росії, ви б йому допомогли. А мені, корінній українці, відмовляєте... Члени комісії, а їх було чоловік 15, тільки баньки вилупили: правда очі коле. Хвороба прогресувала. Лікарі дали звільнення від праці двірника на два місяці, потім ще на рік. Ішлося про переведення на інвалідність зовсім. А цієї весни колесо несподівано почало котитися назад. Хтось десь оголосив кампанію боротьби з симулянтами, які нібито приходять у ЖЕКи двірниками та слюсарями тільки для того, щоб одержати квартиру, а потім симулюють різні захворювання, аби звільнитися з роботи, залишивши за собою право на службове помешкання.

16

Під цю кампанію потрапила й Катерина. Усі лікарі, консультанти, експерти пишуть у своїх паперах: потрібний режим полегшеної праці. А дійдуть папери до ВТЕКу і там їх завертають назад. Пробувала скаржитися чиновникам охорони здоров’я, міністрові. Марно. Пішла в корпункт «Правды». Марно.

– Ми не тільки не будемо підтримувати, а ще й критикуватимемо вас, – погрозили їй на прийомі. Секретарка не витримала, втрутилася: – Хіба не видно, що людина ледве на ногах стоїть!

– А ви сидіть і не втручайтеся не в своє діло. Того ж вечора стан так погіршав, що довелося викликати швидку допомогу. Лікар наполягав на негайній госпіталізації. Не погодилася: – Скільки можна труїти мене ліками. Краще дома помру! І лежить дома, на бюлетені. Не доведи боже потрапити під маховик якоїнебудь кампанії! Мертвого вийме з домовини, живого закопає в гріб. Свята, кріпка, безсмертна Централізаціє, помилуй мя!

– Як же мені бути? – запитує чиновників.

– Приступайте до праці. Буде загострення хвороби, лягайте в лікарню. Отак від загострення до загострення і будете лікуватися і працювати. А ви ж як думали. Квартир даром ми не роздаємо.

– З чотирьох дощок квартиру мені готуєте. Ану якби ці бездушні дорадники та билися головою об стіну щоразу після чергової нагінки по службі. Що б з того вийшло? Від частого подразнення навіть їхні ялові голови стали б проситися в психлікарню. А тверді лоби пообростали б такими роговими наростами, що наших дорадників довелося б заради безпеки громадян водити на налигачах. Без кінця дразнити хворобу за методом від загострення до загострення, значить наперед приректи людину на смерть. І все ж їй рекомендують саме такий спосіб життя. Прутон писав: «Спільність (майна) є нерівність, але в зовсім іншому розумінні, ніж власність. Власність веде до експлуатації слабого сильним, спільність же – до експлуатації сильного слабим... Спільність (майна) є пригнічення і рабство». Мудрий француз вважав, що запобігти лихові можна лише з допомогою дрібного індивідуального володіння. Катерина – щаслива володарка спільного майна: необмеженого житлового фонду Києва. Але вона не має у своєму індивідуальному володінні дрібної власності – бодай маленької комірчини. А тому змушена перебувати у рабстві існуючих порядків. А між тим двірники – теж категорія робітничого класу, ім’ям якого клянеться всякий пройдисвіт. Можуть заперечити: Прудон – не авторитет, його Маркс критикував. Але в цьому пункті з Прудоном і Маркс солідарний. В його «Критиці Готської програми» читаємо: «... Человек, не обладающий никакой другой собственностью, кроме свой рабочей силы, во всяком общественном и культурном состоянии вынужден быть рабом других людей, завладевших материальными условиями труда. Только с их разрешения может он работать, 17

стало быть, только с их разрешения – жить» 3. Катерині не допомогли ні мудрість Маркса й Прудона, ні її власні волання про допомогу. Всюди зверталася, писала, ходила, доводила, благала. І скрізь натикалася на глуху бюрократичну стіну, холодну і байдужу. Починаю здогадуватися, що це справа й рук нашого ЦРУ, помста за її довіру до мене й підтримку. Позбавити мене й цього останнього притулку в житті – така мета цього морального терору. А щоб я не сумнівався, біля будинку, де маю мешкання, постійно чергують комітетські машини. За мною по п’ятах сновигають філери. Не стережуть, ні. Вони знають, що не втечу і не збираюся будь-куди тікати. Розрахунок підліший: може злякаюся й розпроневірюсь і таки накладу на себе руки. А за собою й Катю потягну. Тяжка образа крає жінці серце. Вона сидить закутана у теплу ковдру і беззвучно плаче, додаючи мені горя. Спливає слізьми, як свіча воском. Здоров’я її гасне буквально на очах. помітивши мій співчутливий погляд, потемніла від душевної муки. Лице її скривила болісна гримаса. Щоку почало сіпати. Сльози припустилися, мов дощ навесні. Так плаче тяжко скривджена дитина, безпорадна у своєму горі, всіма покинута і забута. Ні ради, ні співчуття, ні допомоги нізвідки. Може тому вона й приліпилася до мене, як дитина до батька (вона називає мене «мій татусь», «мій батечко»). Ось і тепер. Схиливши свою голову мені на плече, дивиться сумно у вікно і каже ніби сама до себе: – Життя!.. Хіба це життя? Я втішаю: – Не плач, це виснажує, тримайся. Мимоволі звертаю увагу на свої власні слова. Вони нагадують мені втішання приречених до страти. Отак і живемо, щоб ви знали. Вона – знеможена хворобою і страхом за мене, який ще більше підточує її організм. Я – не знаючи наміру моїх мучителів, з дня на день чекаю арешту. Мало того, що я втратив роботу, сім’ю, здоров’я, друзів. Вилученням літературних матеріалів мене остаточно знищено, позбавлено смислу життя, розтоптано грубо й безжально, як ворога. Чийого ворога? Рідна земле, посвідчи! Я так люблю свій народ і так ненавиджу його ворогів, що скоро зотлію на пожарищі власного серця. Якби українець був господарем у власнім домі, він міг би, не соромлячись, посадити мене за свій стіл та й не на гіршому місці. А поки що я почуваю себе як людина, що сидить на власному похороні. А могло ж бути й інакше. «В своїй хаті своя правда і сила і воля» – писав Шевченко. Ось що таке політична незалежність, державна самостійність нації. Коли ви збагнете це, добрі, довірливі брати мої, гречкосії! Коли навчитеся відрізняти радянську владу від влади узурпаторів і з допомогою першої провчите другу?

3

К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. Т. 19. – С. 13.

18

Не вважаю себе нещасливим чи переможеним. Я гордий з того, що досі робив. Шкодую, що зробив мало. Я пізнав смак боротьби і перемог, ілюзій поразок і розчарувань. Моїми ворогами були поспіль негідники і нікчеми. Друзі на жаль, теж далеко не всі витримали випробування, не всі виявилися на висоті. Великого жалю мені завдає горе Катерини. Хвора й самітна, прихилилася вона до мене, мов загорожене звірятко, що шукає захисту там, де тільки може його знайти. А я в нинішньому своєму становищі можу втішити хіба що вірою у майбутнє. Ця віра підтримує «на плаву» мої власні надій і сподіванки. Корені моєї віри криються у стародавній і славетній історії наших предківрусинів, у волелюбних традиціях українців, у їх вогненній непримиренності до своїх гнобителів. Ще Котляревський пророче писав, що «великий і завзятий рід» українців «буде жить та пановати покіль не будуть ціловати ноги чиєїсь постола» 4. Для цього треба тільки, щоб кожен з нас «був козак, а не мугир» 5. Живить мою віру й те, що на нашім боці мудрість великих революціонерів Маркса й Енгельса, які визнавали історичну законність національно-визвольних рухів і заповідали всім поневоленим: «Неминуча боротьба кожного народу за своє національне існування» 6. Чуєте: н е м и н у ч а!.. Правда, Ленін у 1913 році писав дещо інше: пролетаріат «не тільки не береться відстояти національний розвиток кожної нації, а, навпаки, застерігає маси від таких ілюзій». Натомість «вітає всяку асиміляцію націй за винятком насильної або такої, що спирається на привілеї» 7. Тоді ж таки він рішуче заборонив українцям самостійно виступати за свою свободу без «єдиної дії» з своїми гнобителями. Інакше, мовляв, про вільну Україну «не може бути й мови» (V, 314). Реальне життя показало, що не Україна без Росії, а, навпаки, Росія без України неможлива. Без українського вугілля, металу, хліба, неодноразово писав він і говорив, «ми, безперечно, ЗАГИНЕМО» (537). Втрата України «нас ПОГУБИТЬ» (589). Про будівництво соціалізму без української економіки НЕ МОЖЕ БУТИ Й МОВИ» (667, 668–9). «Ще про долю всієї Революції» (588), питання життя або смерті» (663). При цьому російським емісарам на Україні суворо наказувалося: «Необхідно на ділі викрити перед українським селянством контрреволюційну демагогію, яка внушає йому, нібито завданням Радянської Росії є викачування хлібних та інших продовольчих продуктів з України в Росію» (592). З одного боку таємна інструкція: «Головне питання всієї Радянської влади, питання життя і смерті для нас, – зібрати з України 200–300 мільйонів пудів» (663), а, з другого боку, завбачлива підказка викривати «контрреволюційну демагогію» тобто своєчасно замітати сліди економічного пограбування свого ж брата українця. Посилаючи на Україну війська для утримання там російських позицій, Ленін наказував: «Негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних Котляревський І. Енеїда. Там же.

6 К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения. Т. 34. – 342.

7 Ленин В.І. Твори. Т. 5. – С. 318. Далі в тексті в круглих дужках – номер тому, сторінка чи тільки сторінка, якщо вона відповідає попередньому томові. – Упоряд.

4 5

19

груп... рішуче і беззастережне ПЕРЕЛИЦЮВАННЯ на український лад наших частин, що є на Україні, – таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших» 8. Ця настанова на перелицювання, тобто на обман, стала наріжним каменем московської політики щодо українців, чому й зветься вона цілком справедливо ленінською. З тих пір кремлівські божки явили світові безліч зразків свого «благородства» й суто російського «інтернаціоналізму». З цих зразків, як з капронової нитки сплетено міцний, хоч і мало помітний для недосвідченого ока аркан, яким Україну прип’ято до російського воза. Відомо, що вільний розвиток мови є суверенним правом всякого вільного народу. Мова є його головною опорною позицією й оплотом його існування яко нації, його національною історією і пам’яттю, умовою розвитку його духовної культури. Ігнорування мовного фактора на практиці може мати дуже сумні наслідки для народу, який спіткала «хвороба» мовного індиферентизму й байдужості. Поясню це прикладом. Особа, що збайдужіла до рідного слова, зреклася його і перейшла на іншу мову, в першому поколінні лише є продуктом денаціоналізації. В другому поколінні вона стає вже інонаціональною культурно, хоч і зберігає ще деякі ознаки своєї колишньої етнічної приналежності. Третє ж покоління остаточно втрачає й ці рештки і таким чином повністю інкорпорується новим етномовним масивом. Ну, а коли не одна людина полишає свої ряди і перебігає в інший табір? Коли таких «дезертирів» набирається стільки, що вони чисельно становлять значну частину людності даного народу? Тоді перспектива цього народу нагадуватиме собою діряву бочку: з неї рано чи пізно витече вся вода дорешти. В нашому прикладі «жива вода» безслідно не «випаровується», а переходить в інший «резервуар», що зветься народним організмом. Так без війни і фізичного знищення, без національних конфліктів і ворожнечі, словом без видимих проявів насильства, за рахунок перекинчиків, міркують наші «інтернаціоналісти», можна до самих географічних меж СРСР розширити великоруське плем’я, назвавши його, аби не лякати полохливих націоналістів, новою історичною спільністю людей – радянським народом. Зручно й безпечно. В надії на це ідеологи великодержавництва під заколихуючі співи про дружбу і братерство народів ведуть нестримний і всеохватний наступ саме на мовному фронті. Вони галасують про «нечуваний розквіт» національних культур, за яким має настати жадана для них пора «зливання». А раз така вже «історична необхідність», то чого журитися за своєю матірною мовою, коли є «друга рідна». Якщо в народів Прибалтики, Середній Азії, Кавказу мовні бар’єри міцні і майже непроникні, а самі ці республіки невеликі і відносно «малопожиточні», то з Україною справа зовсім інша. Без української економіки Росія удвічі схудла б і наполовину стала б нижча «ростом». А мовні кордони тут легкодоступні для шовіністичної інвазії. У розрахунку на легку здобич, на Україну й спрямовують 8

Нариси історії КПУ. – К., 1961. – С. 217–218.

20

головні удари. Коли «впаде» Україна, тоді ніякого труду не становитиме підім’яти й інші республіки, а за ними й інші соціалістичні країни. І справа ця станеться тим швидше, чим швидше буде покінчено з національною самобутністю України. Під різними приводами і поступово українську мову давно вже 9 витиснуто на задвірки суспільного і національно-культурного життя республіки. Натомість російська узурпувала всі ключові позиції, особливо в містах і промислових центрах. Полишивши українське слово напризволяще, давши йому змогу «вільно» розвиватися, тобто конати в обіймах російсько-українського культурного «єднання», партійно-урядові» чинники ревниво стежать за тим, аби цей процес не помітило стороннє око. Для прикриття цього далеко не лінгвістичного розбою у Києві, зокрема, використовуються магнітофонні записи українською мовою, з допомогою яких оголошують зупинки на транспорті. Поява «механічних українців» – ще один прояв «батьківського піклування» про розквіт української культури, доказ успішного просування дорогою вперед, що веде назад. Рух п’ятами наперед триває, про що, між іншим, свідчать заклики до націоналів «ВЫРАЖАТЬ И РАЗВИВАТЬ СВОЮ НАЦИОНАЛЬНУЮ КУЛЬТУРУ НА... РУССКОМ ЯЗЫКЕ» 10 Вказана стаття є найбільш відвертим і цинічним закликом до зневаги і наплювізму щодо неросійських мов, проголошеним офіційним органом КПРС. Як реагують на це нове грубе порушення рівноправності мов, «гарантоване» радянськими законами, українські керівники? Вони запопадливо б’ють поклони перед обрусителями, розчулено приспівуючи: Моя Вкраїна, Моя Росія – Як рідні сестроньки. А Щербицький, подібно до буддійського монаха, який побожно ковтає екскременти свого далай-лами, облудно твердить, ніби українці переживають сьогодні «ЗОЛОТУ ПОРУ СВОЄЇ історії». Живим втілення цього українського «ренесансу» може бути поет Валентин Бичко. Тоді як великоруси на всі лади славлять і підносять своє ім’я (пригадаймо: російський дух, російський характер, російська душа, зима, ліс, поле, кухня, піч, млинці, чай, горілка, квас, гірчиця, навіть запах: «и пахнут горьковато, пороссийски». Ура Геннадію Серебрякову! Нарешті, російські лапті, чорт побери!), наш літературний бичок пропонує українцям відмовитися від свого національного імені і зватися просто «радянами». Навіть пришелепкуватий Швейк, коли його запитали, «чи він і є той самий Швейк», відповів з почуттям власної гідності: В автора «давно вже» було закреслено. Ми відновили. Калтахчян С.П., проф. Выражать и развивать свою национальную культуру на... русском языке // Правда. – 1972. – 17 мар.

9

10

21

«Я думаю, що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Я не можу завдати їм такого сорому і відмовитися від свого прізвища» 11. М. Г. Чернишевський свідчить, що свого часу серед певної частини російської громадськості панувала уява про українців як про людей з порушеним розсудком, яких цікавить тільки те, «щоб їх добре годували і не шмагали різками» 12. Оскільки Швейк навіть в умовах німецького домінування визнавав себе чехом, а Бичко тільки радянином, то Бичка сміливо можна віднести до категорії тих людей з порушеним розсудком, які думають не головою, а тілесним її протистоянням. Літературним бичкам різних мастей варто було б пам’ятати девіз Миколи І: «Я ненавижу того, кто мне сопротивляется, и презираю того, кто мне служит» 13. Деякі українські керманичі, як видно, теж незнайомі з цим промовистим лозунгом, інакше вони посоромилися б виступати в ганебній ролі пастуха, який тримає корову за роги, поки її доять інші. Українцям є над чим задуматись, коли вони дорожать своєю честю і дбають про безпеку свого національного існування. Інакше нас так «перелицюють», що ми самі себе не впізнаємо. «ХТО-КОГО» – одвічний і всезагальний закон боротьби за існування. Його ні переступити, ні обминути не можна, як не можна скасувати сходу і заходу сонця. Виживає той, хто дужчий, мудріший, спритніший. Довженко ще додавав: «Перемагають горді, а не жалісливі» (V, 52). Перечитав написане й очі зажмурив, немов у безодню глянув. Невже все це правда? Щоб пересвідчитися, що це таки не страшний сон, не кошмар, а дійсність, щасливе моє сьогодення, підхожу до вікна. Знадвору в мій бік спрямовані нетерплячі погляди моїх охоронців, моїх стражів непроханих, моєї почесної гвардії комітетчиків. Значить, правда, значить, не сон, а дійсність. Чи бачили ви, бодай у кіно, як зграя голодних вовків підстерігає свою жертву? Сівши на задні лапи, вони здалеку пантрують за яким-небудь «бабиним козликом». Козлик ще недосяжний для них, і вовки хижо світять очима та ласо облизуються. Щось подібне нагадують мої опікуни з Володимирської чи бог знає звідки вони виринають кожного разу, як я з’являюся на людях. Коли знаходжуся дома, то навпроти мого вікна зупиняється легкове авто, пасажири якого пильно позирають у мій бік. Мені здається, що вони облизуються і теж хочуть мене з’їсти. Але, як видно, ще не час. Постоїть-постоїть отак машина і котить собі далі, блимнувши фарами, як очима. А я, мов бабусин козлик, лишаюся у своїй незамкненій тюрмі. Мені вже не страшно, тільки дуже сумно і хочеться то жалібно «мекати», то вибухнути гнівом на всенький божий світ: – Будьте прокляті такі порядки, за яких ні окрема особа, ні весь народ не можуть бути господарями у власнім домі! Дивлюся на хвору Катерину і мовчки зітхаю. Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. – К., 1970. – С. 24. Чернышевский Н. Г. Соч. Т. VII. – С. 756.

13 МЭ. І-е вид. Т. ІХ. – С.709).

11 12

22

... Старе, підтяте під корінь дерево і молода галузка, що засихає без живлючих соків. Таку картину становить присмерк мого марно розтраченого життя.

28 травня 1977 року м. Київ. ***

23

ГОЛОВІ КОМІТЕТУ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УРСР Тов. ФЕДОРЧУКУ В. В. Даю сумарне пояснення щодо характеру і змісту матеріалів мого літературного архіву, свого часу (17 березня 1977 року) вилучених органами влади. Насамперед про АВТОРСТВО. Частина їх написана мною особисто, а частина становить продукцію Самвидаву. Цю останню я зберігав, як зберігає кожна цивілізована людина всякі раритети. Про те, що їх кваліфіковано як антирадянські, я вперше довідався в органах держбезпеки. Само собою, до них ніхто не мав доступу. Зв’язані в окрему в’язку, вони лежали зашитими в матерчатий чохол і в такому вигляді потрапили «під арешт». Матеріали, писані особисто мною, за жанровими ознаками можна поділити на: наукові праці, листування, конспекти, записники (щоденники). В даному разі йдеться про НАУКОВІ ПРАЦІ. Тематично вони охоплюють такі проблеми: російсько-українські відносини, євреї на Україні, етнографічні студії, історіографія східного слов’янства, журналістика Маркса й Енгельса.

1. Праця «ЖУРНАЛІСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ К. МАРКСА І Ф. ЕНГЕЛЬСА» відредагована у видавництві КДУ і 22 лютого 1969 р. підписана до набору. Схвалена свого часу Інститутом марксизму-ленінізму при ЦК КПРС у Москві, вона, проте, була забалотована революційним Києвом і лишилася не опублікованою.

2. СЕРІЯ ЕТНОГРАФІЧНИХ НАРИСІВ про побут дореволюційної України (поселення, житло, одяг, страва тощо) відбиває мій давній інтерес до народознавства. Я закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР ім. М.Т. Рильського і захистив дисертацію на тему «Дружба народів Радянського Союзу в українській народній творчості». Робота над нарисами не завершена! Це поки що перший і далеко не досконалий варіант тексту. По закінченні мав намір опублікувати окремою книгою.

3. Історична довідка «ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ» для друкування, а відтак для поширення не призначалася. Це суто інформативний матеріал, зібраний мною принагідно, в ході дослідження інших питань. Оформити його у вигляді суцільного тексту спонукали мене надто часті, а головне безпідставні закиди на адресу українців, росіян і взагалі слов’ян, у їх мнимому антисемітизмі. Свого часу аналогічну довідку написав автор відомого тлумачного словника російської мови Даль. У 20-х роках нинішнього століття подібна праця англійською мовою з’явилася у США. Чому б українцям не мати свого варіанту? Девізом французького товариства дружби з Радянським Союзом служить вислів: «Знать, чтобы понимать. Понимать, чтобы уважать друг друга». Я мав намір подати текст праці керівним органам як конфіденціальний матеріал для інформації. Але не наважився через різкість формулювань і полемічність тону. «Причесати» текст не було змоги. Та й втратив інтерес до теми. Я склав усі три примірники в 24

одну купу і забув про їх існування.

4. Дві групи матеріалів, а саме – ПРО УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ та З ІСТОРІЇ СХІДНОГО СЛОВ’ЯНСТВА, становлять чорнові нариси окремих питань і самостійного значення не мають. Походження східних слов’ян і досі лишається однією з найскладніших і найзаплутаніших проблем радянської і зарубіжної історіографії. В розв’язанні цього питання я збирався внести і свій внесок. Чи допомогло б це прояснити справу, чи ще більше її заплутало б – не беруся судити, бо праця тільки розпочата. В кожному випадку це не підпільна якась базгранина, а цілком свідомий дослідницький пошук, з наслідками якого я збирався ознайомити наукову громадськість Москви і Ленінграда. Київські історики, хай дарують на слові, не викликають у мене довір’я. Вони, як правило, добрі «копіїсти’’. Самі ж лінуються вивчати джерела і робити з них самостійні висновки. Над ними все ще тяжіє кріпацька належність від авторитетів. Хоч, звичайно, примірник тексту малося на увазі послати й Інститутові історії АН УРСР, тим більше, що вони готують багатотомне видання історії України. Група матеріалів про РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВЗАЄМИНИ (про події 1654 року, про революцію 1917 року на Україні, народонаселення України тощо), повторюю, не має самостійного значення, а є лиш первісним чорновим начерком окремих: розділів праці, які в сукупності мали становити книгу під умовною назвою «Звідки беруться «націоналісти» на Україні». Про дійсно чорновий характер начерків свідчать не тільки численні варіанти, правка тексту, викреслювання, вставки, а й досить промовиста авторська помітка олівцем, зроблена моєю власною рукою на одному з розділів: «ПОГАНО». Далі пояснюється, що саме погано: «ТОН» (викладу, мається на увазі), ВІДСУТНІСТЬ КОНСТРУКТИВНОСТІ; ГОЛОВНЕ – ПОТРІБНІ ПРОПОЗИЦІЇ, ПРИЙНЯТНІ ДЛЯ ОБОХ СТОРІН». Задум написати працю такого змісту виник не спроста. Йому передували події багатолітньої давності. Кільканадцять років тому в Київському університеті створилася конфліктна ситуація суто виробничого характеру, якій поспішили надати політичного звучання. Наслідки такої метаморфози виявилися вельми несподіваними: тих, хто обстоював інтереси справи, покарали, а призвідців конфлікту, навпаки, – піднесли на вершину службових почестей. Найбільше синців дісталося на мою долю. Колись бойовий партійний публіцист, редактор і видавець, сумлінний викладач і плідний науковець, кандидат наук, доцент, декан факультету журналістики, людина, яка вперше на Україні розробила лекційний курс з історії зарубіжного комуністичного руху та преси і читала його одночасно в університеті, Вищій партшколі при ЦК КПУ та в Поліграфінституті ім. Ів. Федорова, автор книг про дружбу народів, пролетарський інтернаціоналізм, викривальних памфлетів, спрямованих проти імперіалізму, ревізіонізму, націоналізму, учасник війни, член партії з 1943 року, – цей ще вчора шанований чоловік сьогодні оголошувався «анфан террібль», чудовиськом, яке НЕ 25

РОЗУМІЄ НАЦІОНАЛЬОЇ ПОЛІТИКИ КПРС, словом – націоналіст. Обух влади упав на мою голову з повною силою: мене виключено з партії і позбавлено викладацької праці. Для журналіста і взагалі працівника ідеологічного фронту це рівнозначно політичної смерті. Влаштувавшись вахтером Геологічного тресту, я мав досить часу подумати над тим, а хто ж мої гонителі і судді. Голова комісії у моїй справі нині покійний проф. НЕДБАЙЛО двічі виключався з партії за хабарництво і зловживання службовим становищем. Секретар парткому університету П. УДОВИЧЕНКО мав суворе партійне стягнення за аналогічні провини. В. ПРОЖОГІН – інтриган і наклепник, іудей у ролі російського шовініста, якого виставили з ВПШ за безпідставне шельмування педагогічних кадрів (ректора Чеканюка, Просяника, Килимника). Л. СУЯРКО, бувши в евакуації, спекулював сіллю, а щоб не потрапити на фронт, прикинувся божевільним. П. ФЕДЧЕНКО за якісь темні сторони своєї біографії усунутий з апарату ЦК. Який букет! Цим людям вірили, мені – ні. Виходить, причини моєї інфамації і розтоптання криються глибше. Так воно й є. Вони заходять у далеке минуле українського народу. На Україні здавна повелося: коли хочуть знеславити, зганьбити людину, їй чіпляють ярлик націоналіста – наливайка, мазепинця, петлюрівця, бандерівця, самостійника, сепаратиста. Доки ця ганебна практика триватиме? – думалося мені. Доки українці будуть такими безголовими, що даватимуть себе дурити!? На одному з партійних зібрань я похвалився: напишу, мовляв, історію так званого українського «націоналізму», і тоді все проясниться. Від мого гнівного викриття впаде полуда з очей, безглузде звинувачення лопне, як мильна бульбашка, і заляпає безсоромні очі наклепників. Відчиняючи й зачиняючи важкі чавунні двері Геологічного тресту, я обдумував план книги, вивчав матеріали, занотовував окремі думки. Але хвороба не дала змоги довести задумане до кінця. А тепер у цьому відпала потреба: життя само розквиталося з моїми ворогами. Таким чином, матеріали останньої групи лишилися не реалізованими. Вони є ВЧОРАШНІМ ДНЕМ МОЇХ ІНТЕРЕСІВ. Їх чекало неминуче спалення, від якого їх врятувала дочасна конфіскація. Дещо про ТОН викладу матеріалів. Моєму літературному стилю взагалі притаманні такі риси, як публіцистична піднесеність, гнівний викривальний тон, незалежність судження, різкість вислову. Особливо ж коли йдеться про чорнові, підготовчі матеріали, так звані «заготовки». Як і більшість авторів, я на цій стадії літературної праці менш за все дбаю про «причесаність» думок. Тут панує повна розхристаність формулювань, крайній гіперболізм, настроєність. Це ми бачимо й у даному разі. А коли взяти до уваги все пережите мною: втрата громадського становища, праці, сім’ї, здоров’я... Необхідність через стан здоров’я залишати Київ і поселятися в сільській місцевості. Цілковита ізольованість від суспільства, колективу, друзів. Постійні докори, кпини, несправедливі звинувачення. Атмосфера підозрілості, стеження і провокації. (Агент КДБ Іван Кравченко, 26

який, відсидівши строк ув’язнення, повернувся – нечувана річ! – з партквитком у кишені на посаду головного редактора видавництва КДУ, пропонував мені створити організацію по боротьбі з радянською владою). А безкінечні образи моєї національної гідності і людської честі. Зватися українцем за анкетними даними – пусте, бути ним на ділі – випробування не з найлегших. Та від одного з цих нещасть повісився б паровоз, не те що людина. А я знайшов у собі сили і не тільки вижив (хоч не раз був близький до стану відчаю і самогубства), але й спромігся не впасти так низько, щоб стати на шлях антидержавної практики. Енгельс радив одному приятелеві: коли тобі зле і ти не можеш зарадити лихові – лайся. Так принаймні легше. Чи ж дивно, що в кожному реченні моїх писань я вибухав бомбою і мало не матюкаюся. Тим більше, що мої гнівні інвективи спрямовані на зло, а не на добро. Ще Бєлінський писав: «Патріотизм виявляється не в одному лише захопленні від хорошого, але в БОЛЮЧІЙ ВОРОЖОСТІ ДО ПОГАНОГО». Хіба не Чернишевський вигукнув: «Жалюгідна нація, нація рабів, зверху донизу – всі раби». Хіба не Ленін захоплено сказав, що це слова «справжньої любові до батьківщини!» Суспільне лихо не в крутих словах, а в антидержавних діях. Таких дій за собою не бачу. Ізольована ж думка приватної особи, за словами Маркса, не може становити небезпеки.

6 липня 1977 року М. ШЕСТОПАЛ *** РЕМАРКИ ДО СТАТТІ На пропозицію виступити в пресі проти недругів Радянського Союзу, я написав загальнополітичну статтю «Хода історії – невблаганна» (датована 8 вересня 1977 р.). Передбачалося, що вона буде опублікована напередодні Белградської наради у жовтні 1977 року. Головна мета статті – показати марність зусиль світової реакції, яка протягом 60 років, на всіх етапах розвитку нашої країни, пророчила їй неминучу загибель. «Але вона (Країна Рад), – мовиться в статті, – вистояла, захистила себе, врятувала людство від коричневої чуми і тим створила об’єктивні умови для дальшого розгортання визвольної боротьби народів». Ця думка майже текстуально збігається з головною думкою вступного розділу доповіді Л.І. Брежнєва «Великий жовтень і прогрес людства». «І тепер, – говорив він на урочистому засіданні, присвяченому 60-й річниці жовтня, – підбиваючи головний вирішальний підсумок шести десятиріч боротьби і праці, можна з гордістю сказати: ми вистояли, ми витримали, ми перемогли» («Правда», 3 листопада 1977 р.). Редагуючи статтю, експерти КДБ зробили в ній переакцент на українському націоналізмі і відповідно внесли тон балаганної крикливості, яким ця боротьба завжди супроводиться. Оскільки в текст таким же шляхом потрапила заява про гріхи деяких українських літераторів та їх спокутування, а можливо для моєї 27

гласної політ. орієнтації, мені люб’язно запропонували брошуру І. Дзюби «Грані кристала» 14, а також виступи в поточній пресі В. Іванисенка, Г. Кочура та І. Колодяжного, яких я не читав раніше. Відомо, що І. Дзюба – серйозний автор. І хоч він малює у своїй брошурі ідилічні картини ідеального, безпроблемного суспільства, він проте не впадає в тон провінціального політика, отого бездумного крикуна, що запопадливо дере рота до вух, не завдаючи собі труда поцікавитися, слухає його хто-небудь чи ні. Але й він змушений позичати в сірка очей, щоб сказати, наприклад, таке; «Марксизм-ленінізм розуміє злиття не в етнічному, а в соціальному, політичному значенні, тобто не як денаціоналізацію, а як досягнення цілковитої єдності трудящих різних націй» (с. 29). Дзюба не школяр, йому добре відома праця Леніна «Критичні замітки з національного питання» (1913 рік). В ній вождь партії цілком недвозначно розглядає «питання про асиміляторство» як питання «про втрату національних особливостей, про перехід в іншу націю» (ЛпУ, 310) 15. І далі: «Пролетаріат не тільки не береться відстояти національний розвиток кожної нації, а, навпаки, застерігає маси від таких ілюзій» (ЛпУ, 318). Від цієї непопулярної в наш час ідеї відхрещується сама КПРС. Відхрещується, звичайно, на словах, бо на справді йдеться саме про перехід українців в іншу, тобто російську націю. Дзюба та його фальшиві кристали і покликані виконати роль того фігового листка, який би прикривав срамоту цього переходу. Але І. Дзюбу можна зрозуміти: під перестраху в нього зайшли зашпори в руки... Стаття В. Іванисенка «Оракули з пітьми» («Літ. Україна», 13 травня 1977) докраю напхана брутальної лайки. Зарубіжні автори в нього це – «націоналістичні розбишаки», «нікчемні запроданці», «прихвосні», «гробокопателі», «людолови», «людці», які «зі шкіри лізуть», «мимрять», «варнякають». Їх писання – «виплід брудних марень», «брудна писанина» і т.п. Створюється враження, що наш автор безпредметним криком хотів заглушити власне сумління і надолужити брак аргументів для посутньої розмови. Лайливий тон виступів Ленін вважав втратою «чуття азбучної політичної пристойності» (ЛпУ, 297). Стаття витримана цілком у дусі «холодної війни», хоч ми прагнемо до розрядки. Я теж писав подібні, але всьому свій час. У статті І. Колодяжного «Третій від заднього краю» («Прикарпатська правда», 5 березня 1977) робиться спроба дискредитувати ув’язненого В. Мороза. Автор наводить листи якогось Данила Шумука до родичів у Канаді. В них та сама бездоказова лайка. Морозові приписуються патологічний егоцентризм, нарцисизм, самозакоханість (ніби це не те саме!), диктаторство. Його кваліфікують як «жалюгідного маніяка», «духовного виродка», «посереднього публіциста, психічно здеформованого вантажем незаслужених нагород». Це – людина, позбавлена політ. розуму і розуму взагалі. Але завжди нібито готова «по трупах своїх соратників (подумати тільки!) іти до безроздільної солодкої Іван Дзюба. Грані кристала. – К. : Товариство «Україна», 1978. – 29 с. ЛпУ – збірник «В. І. Ленін про Україну», Київ, 1957. Тут і далі даються посилання на сторінки цього збірника – Автор.

14 15

28

йому влади». Влада в... тюрмі. Можна подумати, що В. Мороз не в’язень, а щонайменше начальник концтабору, і Шумук чорно заздрить чужій славі. Буває, що коли ніяк скомпрометувати якусь ідею, компрометують особу її носія. Але примітивні інвективи Шумука-Колодяжного і цього не досягають. Саме злобне белькотіння: нарцисизм, егоцентризм, суперегоцентризм. Для можливих подальших викривальних потуг Шумука підкинемо йому новий термін, замашний як матюк: «розперенайсуперегоцентризм»... Про такого роду критиків можна сказати, перефразуючи Маркса, що вони, замість розмови по суті, ведуть себе як мавпи: вони закидають противника своїми екскрементами. Очевидно, в силу інерції у мою статтю також були вставлені чиєюсь дбайливою рукою вислови на кшталт: покидьки, ненормальні психи (ніби «психи» бувають нормальні!), самостійники та ін. Їх я, звичайно, викреслив. Лайка ніколи не була аргументом чи зброєю в ідеологічній боротьбі. Одне діло сатиричне висміювання – іронія, сарказм, влучна метафора, нищівний епітет і т.п. І зовсім інше – банальна лайка. Вона говорить скоріше про слабість, ніж про силу позиції. Безкінечне бамкання у дзвін спотворює дійсну картину «на ідеологічних рубежах». Читач може подумати, що становище й справді загрозливе, що дисиденти внутрішні і потойбічні надто серйозна сила, аби про них не кричати, не тупати на них ногами. З іншого боку, кваліфікувати їх як маніяків, покидьків, виродків теж мало кого переконує. Ну, який «покидьок», скажімо, з тричі Героя, академіка Сахарова, або з письменників Солженіцина і Некрасова? Або з Буковського, в обмін на якого ми вирвали з рук реакції генерального секретаря компартії Чілі? Якщо Буковський покидьок, то виходить, що поміняли шило на швайку. Луїсу Корвалану, треба думати, не дуже приємна свідомість такого «нееквівалентного обміну». Інакшедумаючі не бог-зна яка сила, але й не звук порожній. Хочемо ми того чи ні, а вступаємо з ними в полеміку. Тим самим робимо їм рекламу частим вживанням у пресі їх прізвищ. Пам’ятаючи це, я викреслив вставлені в мою статтю імена Л. Плюща і В. Некрасова. Тим більше, що мені не відомо про них нічого компрометуючого, а Плющ навіть видає себе за комуніста. Сам термін «інакомислячі» мої редактори обігрують у такий спосіб: «Інако, – очевидно, не за принципом нормального здорового глузду, – мислячі». Ця незграбна фраза кульгає на обидві ноги. По-перше, процес мислення є вияв нормальної психічної діяльності людини («Мысль – продукт деятельности разума» – читаємо у словнику Ушакова), інакше було б марення, маячня і т.п. А, по-друге, повне «единомыслие» (на противагу «инакомыслию») можливе тільки на цвинтарі, у царстві мертвих. Принагідно не можу не поділитися своїми міркуваннями щодо дисидентства взагалі. Як показують факти, дисиденти бувають різні: одні злобні антирадянці, що закликають мало не до повалення радянської влади, інші – хочуть їй добра і з цих позицій критикують нинішній курс політики КПРС чи окремі його аспекти. Однак до всіх цих критиків ставлення влади загалом одне: ув’язнення або депортація за мeжі СPCP. Мені не відомі таємниці високої політики, але думається, що воно, це ставлення, спирається на практику, яка існувала ще за 29

життя Леніна. Виступаючи на пленумі ВЦРПС у квітні 1919 року, Ленін говорив: «Щодо меншовиків і есерів лінія партії, при теперішньому становищі (підкр. моє – МШ), така: в тюрму тих, хто допомагає Колчакові свідомо чи несвідомо» (519). І далі, розвиваючи цю думку: «Ми говоримо: коли вам охота займатися вашою політикою – ми вам дамо місце в тюрмі або в інших країнах, які почнуть вас приймати. Ми такі країни почастуємо кількома сотнями меншовиків» (520). А в липні 1919 року в листі ЦК РКПб «Всі на боротьбу з Денікіним!», написаному Леніним, висловлювалася порада: «виловити і посадити в тюрму, іноді навіть розстріляти» тих, хто виступає «проти Радянської влади, тобто за Денікіна» (581). В той важкий для нашої батьківщини період ішлося про життя або смерть Країни Рад. Денікінці стояли вже на підступах до Москви, Ленін, як повідомлялося недавно в журналі «Коммунист», дав розпорядження, на випадок поразки, готувати партію до переходу знов у підпілля. В такій ситуації меншовицьке критиканство справді могло бути на руку класовому ворогові. Саме тоді Ленін висунув відоме гасло: «Хто не з нами, той – проти нас» (519). Можливо, ці круті заходи і врятували справу. Але звернімо увагу на підкреслені тут слова: «лінія партії, при теперішньому становищі». Саме тодішнє загрозливе становище диктувало таку лінію партії. А пізніше, в іншу історичну епоху, вона дала осічку і спричинилася до великих і невиправданих втрат. Гасло «Хто не з нами, той – проти нас», ставши керівним принципом Комінтерну, завело цю міжнародну організацію в тупик, на довгі роки полишило її в самоізоляції. Лише в 30-ту річницю VII конгресу Комінтерну це гасло було визнане як помилкове. Треба додати, що репресивна політика Сталіна своїм корінням також сягала у практику 1919 року. У наш час глобального торжества ідей комунізму критика тих чи інших аспектів радянської дійсності може бути «страшна» лише для окремих ланок адміністрації чи навіть її окремих чинників, а не для системи в цілому. Сама система, радянський лад, тільки виграють від того. Тим більше, що на всяку критику влада має досить можливостей дати відповідь і словом і ділом. Хапатися ж за кийок, тобто вдаватися до репресій, скажу прямо, – річ вельми кепська. Маркс авторитетно засвідчує: «з часу Каїна світ ніколи не вдавалося ні виправити, ні застрашити карою. Якраз навпаки!» 16. Кожний свідомий громадянин повинен брати участь у політиці, бо від неї залежить наше повсякденне життя. Цю істину підтверджує обговорення нової Конституції СРСР, в якому взяло участь 140 млн. чоловік, практично все доросле населення країни. Але хто знає, де та межа, за якою починається «дисидентство», і людина стає «покидьком», «відщепенцем» і т.п. У моїй статті сказано, що імена «інакшедумаючих» якщо й згадуються в буржуазній пресі, то без видимого ентузіазму. Хтось недоречно замінив вислів «буржуазна преса» на «буржуазно-націоналістична». Але ж ідеться взагалі про буржуазну пресу Заходу, шовіністичну, націоналістичну і сіоністську в тому числі. Чи може адміністрація Картера та її представник на Белградській 16

К. Марки і Ф. Енгельс. Твори. Т. 8. – С. 507.

30

конференції Гольдберг, які козиряють відомими нам іменами, теж пошилися в українські націоналісти? Як видно, декому і в голови низько, поки вони не плюють українцеві звинуваченням у націоналізмі. На останній сторінці зроблено зовсім уже безглузду правку. Вірно заявляючи, що вороги розрядки шукають своїх однодумців у соціалістичних країнах, мої редактори твердять, ніби такими спільниками «можуть бути лише засліплені класовою злобою самостійники». По-перше, далеко не лише. По-друге, слово «самостійники» – заяложений термін з політичного лексикону російського шовінізму. Це слово чіпляють, мов ганебний ярлик, мов тавро, кожному, хто навіть думати наважився б про державну незалежність, «самостійність» України. Але хто і коли, крім російський чорносотенців, заперечував право українського народу на свою незалежну Українську державу? Марксизм завжди визнавав історичну законність національно-визвольних рухів, кінцевою метою яких було і лишається створення суверенних, незалежних, тобто самостійних національних держав. «А чи може бути більша свобода національності як такої, ніж свобода відокремлення, свобода утворення самостійної національної держави?» – читаємо в Леніна (373). Формулюючи значення терміну «самовизначення», він писав: «під самовизначенням націй розуміється державне відокремлення їх від національних колективів, розуміється утворення самостійної національної держави» (350). Ленін, більшовики обстоювали, принаймні на словах, право українців «на утворення самостійної держави» (316). «Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст» (426). Цькуючи українців за «сепаратизм», за прагнення до відокремлення, підкреслював Ленін, реакціонери «тим самим обстоюють привілей великоруських поміщиків і великоруської буржуазії на «свою» державу. Робітничий клас проти всяких привілеїв, тому він обстоює право націй на самовизначення» (335). Ця ленінська настанова дотримана в новій Конституції СРСР, 72 стаття якої зберігає за союзними республіками «право вільного виходу з СРСР», тобто право самостійного державного існування. А раз є таке право (безвідносно до доцільності і можливості його реалізації), то глумитися над ним навіть у «невинній» формі висміювання слова «самостійність» є водночас знущанням над самою Конституцією, зведення її в цьому пункті до клаптя паперу. Впадає в око дивна спрямованість правки. Вередливий редакторський олівець понатикав у текст, де слід і не слід, українських «націоналістів» і «самостійників» і жодним словом не обмовився про російський шовінізм, ніби його ніколи не було й немає. Але ж загальновідомо, що всякий націоналізм є відповіддю на шовінізм і обороною від нього. Марксистська наука вчить розрізняти націоналізм нації гноблячої і націоналізм нації пригнобленої. «В кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення, і саме цей зміст ми безумовно підтримуємо» – каже Ленін (364). Що ж стосується великоруського націоналізму 31

(шовінізму), то він, за словами Леніна, «гірший за всі через його насильницький характер» (305). Не хто інший, як Ленін, називав Російську державу «тюрмою народів». Росія, за його словами, «відігравала роль ката над іншими народами» (438). Серед народів цієї країни «великоруси були гнобительською нацією» (626). «Великоруси в Росії, – неодноразово підкреслював він, – нація гнобляча» (363). «Ніхто так не гнобив поляків, як російський народ». Він був «катом польської свободи» (423). «Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу» (431). Через це гнобительство «трудящі маси інших націй були сповнені недовір’я до великоросів, як нації куркульської і давлячої. Це факт» (503). Говорячи про ставлення великорусів до українців, таврував практику «нечуваного приниження українців» і вимагав «повної рівноправності їх» (313). «Віками нагромадилось обурення і недовір’я націй неповноправних і залежних до націй великодержавних і гноблячих, – таких, як українська, до таких, як великоруська» (625). Звичайно, він відрізняв свідомих пролетарів-великорусів від «великорусів-гнобителів» (365) тих, кого він потім назове «великоруською шваллю». Ця шваль сиділа в центрі, але особливо давала себе знати в національних окраїнах. Уже в радянський час вождь партії і держави закликав «особливо енергійно боротися проти залишків (іноді несвідомих) великоруського імперіалізму і шовінізму у російських комуністів» (615). Про великоруський шовінізм говорив: «Він сидить в багатьох з нас і з ним треба боротися» (504). «Поскрести иного коммуниста и найдешь великорусского шовиниста». В «Листі до робітників і селян України» писав: «Ми, великоруські комуністи, повинні з найбільшою суворістю переслідувати в своєму середовищі найменший прояв великоруського націоналізму, бо ці прояви, будучи взагалі зрадою щодо комунізму, завдають величезної шкоди, роз’єднуючи нас з українськими товаришами» (627–628). У записках, написаних незадовго перед смертю і відомих як заповіт, вождь партії оголошував великоруському шовінізмові «бій не на життя, а на смерть» (670). Бій оголошено, але «пострілів» не чути. Жертв також не помітно. Протягом століть, з покоління в покоління, російські панівні верстви виховували свій народ у дусі зверхності і зневаги до інших народів. «Віками, – каже Ленін, – великороси вбирали в себе під гнітом поміщиків і капіталістів, ганебні і погані передсуди великоруського шовінізму» (626–627). Думати, що за 60 років радянської влади можна подолати цей ганебний спадок минулих епох, значить вірити в чудеса. Цього спадку, за словами Леніна, «ніяким декретом не усунеш» (504). «Великоруська шваль» ще й сьогодні може безкарно плюнути українцеві в лице (як це було щодо мене особисто), може оправитися на пам’ятнику Шевченкові (як це зробила доцент, а нині професор медінституту Тельнова), може кричати «Бей бендеровцев!» (як кричали в Москві, під стінами ЦК КПРС, під час гри київського «Динамо»). Про це згадувати в ювілейний рік ніби й незручно, але й закривати очі навряд чи варто. Тим часом ми малюємо образ великорусів у білих рукавичках як народу32

інтернаціоналіста, а недавно ще й народу-генія, про що сповістив світ на позачерговій сесії Верх. Ради в Москві перший секретар ЦК КП Грузії т. Шеварднадзе: «великий и гениальный русский народ» 17. Зате українцям і досі тикають у лице їх «націоналізмом». Це несправедливо й образливо. Українці нікого не гнобили і ні для кого не були катами. Єдине, чого вони прагнуть, – це бути господарями у власному домі. От і виходить: щезніть усі інші племена, хай живе народ-геній, народінтернаціоналіст! Чернишевський мав рацію, коли говорив, що навіть у патріотичних пориваннях не слід втрачати почуття міри. Про «Інтернаціоналізм» деяких сучасних росіян можна сказати словами Ф. Енгельса про австрійців, теж «давлячу» націю колишньої Дунайської імперії: «Цивільні чиновники й офіцери австрійської служби становлять особливу породу людей, їх батьки служили імператорові і їх сини теж будуть служити йому. Вони не належать ні до жодної з численних національностей, які з’єднані під крилом двоглавого орла. Їх постійно переміщали і переміщають з одного кінця імперії в інший – з Польщі в Італію, з німецьких областей в Трансільванію. Вони з однаковим презирством ставляться до угорця, поляка, німця, румуна, італійця, хорвата і т.д. – до всякої особи, що не носить на собі печаті «імперськокоролівської» посади і виявляє особливий національний характер. У них немає своєї національності, або, вірніше, вони одні тільки і становлять справжню австрійську націю» 18. Отакою «безнаціональною» (а, по нашій термінології, «інтернаціональною») є частина росіян, яка з усім гнівом обрушується на людей, що виявляють свій «національний характер», звинувачуючи їх в націоналізмі. Водночас ці «інтернаціоналісти», воєнного чи цивільного стану, на всі лади прославляють свій народ. Кому не нав’язні в зубах оці вислови, оце самовихваляння: російський дух, російський характер, російська душа, російський ліс, російська горілка, російська гірчиця, російський квас, російська річка, берег, риба, російські щелепи, які ламають ребра вищеозначеній рибі. Словом, «хороша страна Болгария, но Россия лучше вcex!» Нарешті, останнє зауваження. Наприкінці статті є фpaзa: «Але незаперечним лишається факт, що тільки на шляху, вказаному жовтнем, на шляху, по якому веде нас комуністична партія, людство знайде втілення своїх одвічних ідеалів миру, свободи, щастя, рівності і братерства». Підкреслені слова належать не мені, а вставлені в текст тим же невтомним редакторським олівцем, виходячи з принципу, що маслом каші не зіпсуєш. Дописка якраз і «псує» справу, тобто викривляє зміст, бо говорить, що людство піде по радянському шляху. А це, як здається, трохи не так. Річ у тому, що «Жовтень» і «КПРС», хоч як це видасться декому парадоксальним, – поняття не ідентичні. «Жовтень» означає ідею розкріпачення людини праці, в «КПРС» – реалізацію цієї ідеї в даній країні. Досвід КПРС має міжнародне значення, проте різні народи йдуть або збираються йти до соціалізму не обов’язково «шляхом, яким веде нас 17 18

Правда. – 1977. – 6 жовтня. К. Маркс і Ф. Енгельс. Тв. Т. 8. – С. 30.

33

комуністична партія».

900 мільйонів китайців, наприклад, роблять це по-своєму. Англійські комуністи, як записано в їхній програмі ще в 1951 р. і підтвердженій на недавньому ХХХV з’їзді КПВ, добиваються своїх цілей інакше. «Социалистическая революция может быть осуществлена в Британии без гражданской войны путем сочетания массовой борьбы вне парламента с избранием парламентского большинства и создания правительства, готового проводить в жизнь соц. программу» 19. Компартії Франції, Італії, Іспанії та ін. країн обстоюють також далеко не рад. шлях переходу до соціалізму. Французький публіцист Андре Вюрмсер влучно висловився; «все мы, коммунисты, – дети Октября» 20. Діти Жовтня, а не діти КПРС. Різниця, як бачимо, істотна. Можна було б і не робити такого довгого і нудного пояснення з приводу коротенької ординарної статті. Але вирішив поділитися думками виключно в інтересах справи. «Эксперт» – слово латинське, воно означає «досвідчений». Тобто такий фахівець, що має ґрунтовні спеціальні знання, які дають йому право виступати дорадником, бa, навіть суддею в особливо складних, конфліктних ситуаціях. Від висновку чи рекомендації такого дорадника може залежати доля людини, іноді навіть важлива урядова акція. Виступати в ролі експерта – справа не тільки почесна, а й відповідальна.

21 листопада 1977 р. Матвій Шестопал. ***

19 20

Правда. – 1977. – 15 листопада. Правда. – 1977. – 14 листопада.

34

ЩОДЕННИКИ МАТВІЯ ШЕСТОПАЛА Матвій Шестопал чи не єдиний серед викладачів факультету журналістики, який вів щоденники. Принаймні, інших нам невідомо. Не всі вони ще розшифровані. Спроби робилися Миколою Сомом, Віталієм Ковалем. На підмогу підключалися навіть студенти, але відчутну допомогу надала лише Оксана Михайлова. В такій повноті вони друкуються вперше. Почерк М. Шестопала досить специфічний. Багато слів він пише скорочено, так само й прізвища, що надзвичайно ускладнює їх розшифровку. Інколи останні фіксує тільки однією буквою. За цими записами навіть можна визначати, коли автор був у спокійному стані, коли у нервово-збудженому. Нерозшифровані щоденники більше інформативні про особисте життя Матвія Михайловича, скажімо, про подорожі по Україні, Радянському Союзі. І швидше всього мають формат подорожніх записів як у прямому, так і переносному значенні: писалися коли б чи не на колінах, на ходу, тому й почерк іще складніший. Не всі автори щоденників розраховують на те, що колись вони будуть оприлюднені. Пишуть для себе. Тому й школа чи мистецтво ведення цього жанру надзвичайно індивідуальне, сугубо персональне й особистісне. Щоденники стоять найближче до автора. За ними йдуть спогади. Це велика й цікава тема. Але як ставитися до щоденників Матвія Шестопала? Адже він багато речей показує з середини. І чи готове інститутське й університетське середовище сприйняти це по-філософськи, як історію? Упевнений, що не всі. Але рано чи пізно вони будуть надруковані за межами закладу і, з коментарями під певним кутом, можуть мати значно більший резонанс, ніж коли вони будуть надруковані там, де й працював М. Шестопал. Кажуть, що сміливого й куля не бере. Минуле університету не завжди було райдужним. Адже університет насамперед це люди, велика кількість людей. А там, де люди, є проблеми, багато проблем. Тому боятися минулого означає бути слабким. Визнаючи, усвідомлюючи минуле, легше прогнозувать, будувать майбутнє. Шестопал у своїх щоденниках виступає в кількох іпостасях. Перша – це професійний журналіст, який фіксує історію дня власного життя, того дня, що він прожив, описав. Є письменники, які на основі щоденникових записів, потім понаписували велику кількість прекрасних спогадів, скажімо, поет, прозаїк Олекса Ющенко видав кілька чудових і несподіваних книжок спогадів. Друга – це роздвоєння М. Шестопала. Змушене роздвоєння, принаймні, в цьому блоці щоденників. Він змушений був переживати, переносити все на одинці. Йому, як професійному журналістові, потрібен був співбесідник, той, який розділить всі його переживання, сприйме всі його болі. Таким був блокнот. Чи тішило це М. Шестопала, сказати важко. Але в якійсь мірі – так. Він бачив написане і це знижувало градус напруги. Не було опонента. Було повне 35

порозуміння. Це заспокоювало і, можливо, рятувало. Третя – це той Шестопал, який уже існує в щоденниках: фіксатор інформації і мислитель, зрозумілий і загадковий, радісний і засмучений, обурений і гнівний, компромісний і безкопромісний, спокійний і розчарований, упевнений і пригнічений, такий, яким він був протягом цих трохи більше десяти щоденникових років, найважчих років у його житті, діапазон якого виявися надто широким і строкатим. *** ІЗ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ МАТВІЯ ШЕСТОПАЛА 21 вересня 1960. Учора на факультет завітав високий, ставний, приємний чех з виставки «Чехословаччина – 1960» і передав запрошення на збори з нагоди Дня преси і 40-річчя «Руде право». Чех розмовляв українською мовою, зате Рубан, так званий декан факультету журналістики, відповідав російською. Більш відверто плюнуть на національну культуру не можна... ...Болісно! Болісно! Болісно за нашу націю, за нашу пасивну, в’ялу, інертну інтелігенцію. Нема в нас, українців, почуття національної самосвідомості, національної гідності, гордості незалежності і відповідальності перед історією. Невже правда, що говорив якийсь чолов’яга: – Українці? То отара волів, робочих волів, які сумирно тягнуть свої ярма і ні на що, крім доброї паші, не претендують. Якщо це правда, то вона страшна. Я не вірю їй. *** 2 листопада 1962. На факультет зайшов Микола Сом 21, колишній вихованець наш. Як швидко росте, мужніє молодь! Радий за Миколу – талановитий, енергійний, трохи неорганізований. Лишив мені свого вірша «Їздив я на похорони Сталіна». Це справжня політична лірика, твір сильного звучання. У «Київській правді» опубліковано мініатюру Сома «Старий обіцяльник»: Все зроблю я для народу, Почекайте років п’ять. І товче у ступі воду – Обіцяє обіцять. Мініатюру ілюстрували обіцяльником, дуже схожим на Микиту 22. Канадська Сом М.Д. (1935–2013) – український поет. Всі коментарі Івана Забіяки. Ми свідомі того, що коментарі мають бути детальнішими – особливо, що стосується студентського питання. Сподіваємося, що очевидці цих подій згодом доповнять ці коментарі. Тому тут обмежуємося лише нижчеподаною інформацією.

22 Хрущов Микита (1894–1971)– радянський державний і політичний діяч, перший секретар ЦК КПРС (1953– 1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958–1964).

21

36

газета передрукувала з приміткою: нарешті в СРСР з’явилась критика на прем’єра. Косяк (редактор «Київської правди») мав неприємності... Молоде покоління дає про себе знати. *** 19 листопада 1962. На тім тижні, в середу, вшановували Малишка 23. Зал консерваторії – переповнений, під дверима консерваторії – повно людей. Ніхто не думав, що така маса свідомих українців ще проживає у Києві. Вечір (головував патріарх Рильський 24) перетворився на справжнє свято української культури, на торжество національного духу. Дмитро Павличко 25 виголосив неперевершене своє «Слово про поета». То було не слово – а поема, не поема – а каскад, бурхливий водоспад. Ніагара з почуттів та образів, то був голосний дзвін щабель мислі об золоті тарелі емоцій. То – віщий голос майбутнього української літератури. Хтось мудрий об’єднав цих представників трьох генерацій: Рильського – Малишка – Павличка... ...Я сидів і плакав тихими сльозами болю і радості за свій народ, за Україну... Як в залі, так і в президії всі були заворожені, зачаровані. Лиш двоє сиділи в першім ряду, як зацьковані звірі, як каторжники, як злочинці на лаві підсудних. На цьому святі вони почували себе зайвими. А, треба думати, вони люди непогані, та стали такими. Ось до чого ми дожилися в своєму рабському поневоленні шовіністичною ідеєю «єдності», плюгавою ідеєю «меншого брата»... А Київ тим часом живе середою, радіє, що «ще не все пропало». *** Четвер, 25.3. [19]65 – Партком Свідомо продумане цькування. Спочатку Коваль 26 радив піти працювати у Спілку. Тепер звільняють. Спочатку злегка в націоналізмі звинувачували, а тепер Прожогін 27 – що я чистий націоналіст.

––––––––––––– На зборах п/групи звинувачувався в тому, що протиставив себе колективу, а ПК 28 виніс рішення, що я не розумію деяких питань національної політики. Удовиченко 29 звинуватив навіть у тому, що я користуюся авторитетом серед студентів.

––––––––––––– Заперечити на Райкомі формулювання ПК-ома.

––––––––––––– 30 Міщенко : ми обмежилися розмовою в ПК, думали він зрозуміє. (А що ж Малишко А.С. (1912–1970) – український поет. Відзначали його 50-річчя від дня народження. Рильський М.Т. (1895–1964) – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч..

25 Павличко Д.В. (1929) – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

26 Очевидно йдеться про Віталія Коваля (1937–2001), його колишнього студента, українського журналіста, письменника, літературного критика.

27 Прожогін В.Є. (1906–1980) – викладач факультету журналістики.

28 ПК – партком (партійний комітет університету).

29 Удовиченко П.П. (1914–1992) – на той час секретар парткому університету.

30 Міщенко Г.П. (1921–?)– член парткому.

23 24

37

зараз «нового» трапилося?)

––––––––––––– Портрет в гурті – борець за правду. На викладацьких зборах ставка на протиставлення Шестопала колективу. (Нова форма ізбієнія людей. В комісії це не підтвердилося). Тоді на ПК – вийшло наперед – націоналізм (в комісії це теж готувалося).

––––––––––––– Ректор: «подленькі діла», «трус». Що має на увазі? Очевидно статті і т.д. Артинов 31 – невіглас, а Рубан сватає в завкаф., редактори, а я – букваря в руки. Досі не знають реального стану справ на факультеті. Протиставив себе колективу – декану і групці людей, якими він себе оточив і які виявилися на провірку – несостоятельними. А насправді – все та ж обіда – не дорогий університет, опльовує 32 хтось його... (А хто? – Шестопал!)

––––––––––––– З мого виступу на ПК видно, але ректор не побачили чи не схотіли побачити.

––––––––––––– На Райком 33 Виступи на Блакитного по суті були правильні. Якщо по формі, вони дали привід для кривотлумачень – дуже шкодую. Надалі врахую, більше дбатиму – щоб не давати підстав для кривотолків. Що ж до інших звинувачень – це пусте, голослівні заяви, щоб тільки замарати людину. Відкидаю.

––––––––––––– «Підленькі речі», «трус», що, мовляв, апелював до студентів, втягнув у це студентів. Грубий наклеп, шантаж і обман керівництва університету. Рубан, Суярко 34, Прожогін – вирішили прикритись самі, свою бездіяльність, бо вони авторитету не мають, а мій авторитет видати за нездоровий вплив на певну групу студентів. Моя вина, що я не зумів (розкрити очі) начальству. Це ті люди, яким не дорогі ні університет, ні Україна, ні її культура – а своя лише шкура. От чому таке саме й сталося. А з Федченком 35 у нас давні і особисті справи, про які тут не до речі говорити.

––––––––––––– Особисто Ви заведені в оману! Рубан, Прожогін, Суярко – виявилися провокаторами. Їх треба судити судом честі! Закінчу свій лист словами, які мені дуже хотілося сказати наприкінці засідання ПК: Я схиляюся перед мудрістю ваших рішень, але щодо мене – ви глибоко, дуже Оноре-Артинов М.М. (1909–?) – викладач факультету журналістики. Усі підкреслення в щоденникових записах зроблені автором.

33 Йдеться про вечір В. Блакитного з нагоди його 70-річчя 14 січня 1964 року, на якому витупав і М. Шестопал, заявивши, що серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа.

34 Суярко О.(Л.) О. (1921–1996) – викладач факультету журналістики.

35 Федченко П.М. (1920–2002) – в той час завідувач кафедри історії журналістики.

31 32

38

глибоко помиляєтесь.

––––––––––––– 25 березня четвер Партком, з 10 ранку до чверть на шосту дня. На бюро РК – показати, як секретарі партбюро змінювалися: Суярко Бондаря 36, Бондар – Суярка.

––––––––––––– Удовиченко, які цілий день просиділи на зборах, слухали і нічого не розібрали, або ж не хотіли розібратися в обстановці на факультеті. Замість того, щоб шукати справжню причину зла, вони почали спішно створювати персональну «Справу Шестопала». Вся ця «справа» будується на голослівних заявах окремих моїх колег, які не можна перевірити. Таке враження, що т. Удовиченко проспав 10 років з часу ХХ з’їзду КПРС. Його перша реакція на появу критичної статті про університетську багатотиражку – «кляуза». А між тим це також допомога ПК-му, бо відкрила очі на неграмотного редактора, якого таки ПК увільнив від роботи. В питанні про Суярка на бюро не правомірну позицію зайняв. Суб’єктивно підходив, не схотів прислухатись до думки 2 заступників секретаря. А на ПК звинуватив Шестопала, що «хотів зняти Суярка».

––––––––––––– В суботу 27 бер. Зайшов у деканат, Суярко в присутності Рубана і [Клатунського](?) розповів, що вчора, тобто в п’ятницю, до 4 год. ранку в гуртожитку «мітингували» студенти, збираючи підписи під листом протесту проти мого звільнення. Зібрали 55 підписів, а Дем’янчук 37 говорить, що 63 підписи з 75 студентів трьох курсів (два на практиці) факультету 38. Лист викликав велике занепокоєння: Рубан і Суярко в 9 г. ранку були вже в гуртожитку (в суботу), переконували – марно. Суярко вів розмову з членом бюро Музичуком 39 – «не слухав». Нечувано! 66 40 студентів заявили ультиматум керівництву університету: або скасуєте звільнення Шестопала, або ми залишимо університет! Дехто схильний витлумачити це як «колективну». Сліпі кроти – це не просто форма протесту проти свавілля, це свідчення зрілості і громадянськості студентів, доказ того, що наші університетські «верхи» проспали змужніння молоді. Їх біда – що вони досі не розуміють, що сталося. Це якісна зміна в політичному житті вузу, а може й не тільки вузу. «Зарвався» – мало не проти всіх – проти керівництва, щоб добитися мети. Змусили вриватися, таранити глуху стіну байдужості, опору.

––––––––––––– «Зарвалися» мої колеги деякі та керівники університету, що додумалися вигнати з роботи. «Певна група» студентів (відсталих націоналістів) підтримує Бондар Є.П. (1922–?) – викладач, декан факультету журналістики. Дем’янчук І.Л. (1910–?) – викладач факультету журналістики.

38 Йдеться про лист на захист М. Шестопала, підписаний 12 березня 1965 р. зі 127 – 67 студентами. 4 студенти згодом зреклися своїх підписів.

39 Музичук А.С. (1942) – на той час студент, нині – український журналіст, письменник, кіносцсцераст, публіцист.

40 Тут, як бачимо, не точно зазначена цифра.

36 37

39

студентів.

––––––––––––– Які сліпі керівники! Чому Прожогін не обстоював мене, коли я «душив» [Сукинського]. Деякі члени ПК ставили цілком доречні питання: чому керівництво факультету не порушувало питання про «підривну» поведінку Шестопала – на бюро, в раді? Не було чого ставити, бо ставилося Шестопалом вірно.

––––––––––––– 25 бер. відбулося засідання ПК, яке розглянуло питання «про стан на факультеті журналістики та поведінка комуніста Шестопала» Здавалося, що в основі – стан роботи факультету. Ніхто нічого. Навколо мене. Комісія свій доклад так і назвала «Про націоналізм комуніста Шестопала». Партзбори факультету навіть не згадували мене і т.д. Керівництву університету треба було розправитися зі смутьяном. Розправа за критику. Мене убаюкував Удовиченко перед ПК, щоб я не критикував. Є слова, які своєю бездарністю комуністів з Енгельсом компрометували партію, яку він представляє. Про Тетерука – говорив, про Вчену раду, Суярко говорив. Про Суярка – заборонив. Фактично підігрівав цю колотнечу. Студенти побачили несправедливість. Ще задовго Коваль пропонував піти з університету. Суярко все знав наперед – за півмісяця говорив. Ів. О. Б. (?), про жертви. Т. Удовиченко 10 р. проспав. Не я виховувати, а він керувати ПК не може. 302 комуністи голосували проти нього. Поліційні методи керівництва. Провокаторські методи. На другий день листа писав ректору, просив голову Держпартконтролю прийнять – не прийняв (завели ректора в заблуждение).

––––––––––––– Ректор – гуманіст, – раптом заявляє, що я підленький і трус... Удовиченко заявив, що виступи – це кляузи, що треба було погодити в парткомі. Уяви не має про порядки – 200 р. давністю живе (прочитувати «Правду»). По 3 години говорив (сам до нього заходив), радився, він все записував і використав проти мене: я радив змінити Суярка і Вчену раду – все зроблено, щоб цього не зробити.

––––––––––––– Люди вважають, що я хороший викладач. Якщо не так, то ганьба, коли їх вигонять. В передостанній розмові він так і сказав: «щоб вас провчити». На питання: «як це розуміти, що я з обвинувача став обвиняємим, «не сунути носа, куди не слід, нащо воно вам, у вас є поле діяльності – зарубіжна література, от і сидіть». (Прожогін – вирішив подати, Суярко, Удовиченко). Я говорив, що убрать Суярка (втік з бюро). Який авторитет? Я заступник секретаря.

––––––––––––– 40

Так прокурора. ЦК викликало про націоналістів писати, а мене – в націоналізмі.

––––––––––––– Рішення про факультет не прийнято ніякого.

––––––––––––– Африканське прислів’я: «Одно честное слово значит больше, чем две самые страшные клятвы». Казахське: «Якщо тобі не повезе, то й на верблюді собака вкусить». Данте: Людські провини ріжуть на металі, Заслуги їх малюють на воді 41. Найстрашніша аварія – зіткнення з дурнем. Виступ на мовознавчій конференції – це дискусія свободна дискусія – взяти заяву Іллічова).

– Лист націоналістів в КГБ про мої фейлетони.

– Рецензія Прожогіна.

– Виступ на Блакитному – експромт.

– Не сподобалося Кондуфору 42, але він не чув виступу, до того ж він не все ЦК і тим більше не вся партія.

––––––––––––– Окремі викладачі і після ухвали зборів дозволяли собі агітацію проти рішення. Це дворушництво. А потім навіть хвалилися, що вони, на відміну від інших, сміливо ставили себе в невигідне становище виступаючого проти багатьох. Якщо це сміливість, то що ж тоді дворушництво.

– Я запитав Удовиченка, як трапилося, що я опинився в ролі підсудного? (обережно!)

––––––––––––– Працював у ВПШ, Поліграфічному інституті. Крім подяки – нічого іншого (А в ВПШ – лекції по мікрофону слухаються). Провокації Маляренка.

––––––––––––– На ПК – били декана, а ректор дякує 30.03.65 на виборах. Допустити до ультиматуму – позор. Не хотіли реагувати.

––––––––––––– «Борець за правду» – тлумачать в політичному значенні, а мова йде про факультетський бардак.

––––––––––––– Все, що я говорив на ПК, зараз робиться. То за що ж покараний? Партгрупа, як відомо, протоколів не веде. На цей раз підготовлені, розставлені На полях записника: Слова Данте здобули своє підтвердження: гріхи людські ріжуть на металі... Кондуфор Ю.Ю. (1922–1997) – протягом 1958–1968 років працював завідувачем відділом науки та культури ЦК КПУ.

41 42

41

ролі, записано. Де оригінал протоколу? Ввечері Прожогін і Суярко стали і написали протокол так, як їм потрібно. Досить взяти в руки віддрук на машинці текст, і прочитати перші кілька сторінок, щоб побачити, що це не звичайний протокол. Запис, а наново переписаний текст, в якому пропущено те, що говорили за мене і дуже старанно, до деталей говорили про мої явні і мнимі недоліки. Рішення зборів запропонував сам Удовиченко – не виносити питання за межі факультету. Ні на збори [не] викликали, ні тим більше на партком. Проходять збори 4 березня – я закритий рот. Збори підтвердили неподобства. Тоді створили комісію і почали готувати «справу Шестопала». Не факультетом займатися, а персонально мною і вже з наперед заданою метою: по націоналізму. Доповідна записка так і звучить «Націоналізм Шестопала». Удовиченко діяв по принципу: піймати не піймаєш, а погнатися можна. Брехнею не вб’єш, але запачкаєш.

––––––––––––– Я прошу членів бюро РК звернути увагу на стенограму від початку до кінця наклепницького виступу Комуніста Прожогіна – зажадати і притягти до партійної відповідальності. Є в нашому житті один злочин, який чомусь ніколи ніким не карається: це звинувачення в націоналізмі. Будь-який пройдисвіт, бажаючи вам зла, ні з сього, ні з того назве вас націоналістом і ви вже до смерті не одмиєтесь від цієї ганьби. А сам наклепник безкарно розгулює по світу, вишукуючи чергову жертву. Його ніхто не притягає до відповідальності, ніхто не карає. Він мало не герой. Чому таке вільготне життя для політичних наклепників. Саме таким наклепником є Прожогін. Саме за подібні речі його з ВПШ. На ПК Удовиченко говорив, що мене підтримує певна група. Заява – протест 66 студентів факультету, а їх всього зараз присутніх 75 чол. – мав би послужити для т. Удовиченка сигналом для серйозних роздумів над тим, а чи не допущена помилка своїм рішенням ПК, чи не надто поспішили і т.д. Ні, Удовиченко, закусивши удила, помчав далі. Мені посилено стали рекомендувати, щоб я написав покаяльну заяву, в якій би визнав рішення ПК правильним. Визнай, мовляв, наші дії правильними і ми тебе помилуємо. Але чому справа про факультет не обговорюється на факультетських зборах? Бо збори говорили неправильні речі про керівництво. Рятуючи [його] – на ПК. Відмінили прийом в партію від н/факультету. На ПК не запросили членів бюро. А мене з бюро вивели. За що? За те, що ми поставили про Суярка, а це улюблений учень т. Удовиченка.

42

На ПК навіть імена Артинова, Прожогіна і Маляренка 43 не були названі. Про роботу не говорили, а про Шестопала. (Так само, як і на зборах викликали).

––––––––––––– Шановні т. члени бюро. За 20 років перебування в партії я був активним бійцем партії і мав мужність навіть у роки війни (проти Сталіна) 44. Така суть справи, як вона мені уявляється. Звичайно, будь я менш прямолінійним, більш хитрим – ...

––––––––––––– Звичайно, керівництву університету не вигідно визнати, що до такого стану допустили. Але ж куди дінешся, його треба визнати. Під керівництвом і за режисурою Удовиченка було підготовлено висновки, що мені не місце в партії (–), треба вигнати (Доній) і т.д.

––––––––––––– ПК справи факультету не розглядав, а справу Шестопала. (Бо написав свої висновки: Шестопала треба розглядати разом з факультетом). Сама ж вона лише мене розглядала).

––––––––––––– Удовиченко має таке минуле, що йому тяжко бути об’єктивним. Я ніде не крав нічого, не займався наклепами, ніде не був звинувачений. Все я підігрівав сам, замість того, щоб зайнятися факультетом (виключали з партії, дали сувору догану). Яке мав право судити мене? Для вас те, що я зробив, ніщо, а ви домоглися звання професора (добре обробляєте свої справи), кар’єра і особисті справи – головне. А слова про партію – прикриття. (Я собі дач не будував, матеріалів не крав – я не можу в КДУ красти, а ви можете). Якби правильний підхід, то справа була б розглянута на факультеті. Ви не хочете слухати добре і правдиве про Шестопала.

––––––––––––– Ректор не вислухав жодного разу, не запросив навіть після листа, не викликав декана.

––––––––––––– Листи студентів – це не тільки форма протесту, але й форма критики рішення ПК. Як же реагував? Стали залякувати, виключати. Хіба це по-партійному? Тиснули на громадську думку. А вчимо: кожному боліти за державні інтереси, гостро реагувати на несправедливість. А як же реагувати?

––––––––––––– 1 квітня повисів 0,5 години наказ про звільнення 4-х студентів і зняли.

––––––––––––– Після якогось засідання ректор заборонив демонструвати фільм 45. Під тиском дозволили в день географа. Студенти факультету журналістики звернулися до керівництва університету, щоб звільнили цих викладачів за низьку якість їхньої професійної підготовки.

44 Тут автор має на увазі свій лист у роки Другої світової війни до І. Еренбурга (1891–1967) – російського письменника.

45 Очевидно йдеться про фільм «Життя кличе» про Київський університет, знятий за сценарієм М. Шестопала.

43

43

––––––––––––– Ігнорували волю комуністів – на факультетських зборах не поставили про мене. [Не] етично, боялися, що фальш видною стане. Пояснювали тим, що, мовляв, незручно «пачкати» Шестопала перед студентами. Рішенням запачкали. Тепер є підстава переглянути – ні. Амбіція, честь мундира. Форма ультиматуму говорить, що я не брав участі, що погана ідейно-виховна робота, що ми не навчали, як вірно реагувати на такі події. «Правда» 31 бер. 65 в статті «Верить человеку» писала: «Человеку надо верить. Это его окрыляет, поднимает его ответственность перед обществом, перед своей совестью».

––––––––––––– Окозамилювач Рубан – один найшовся, виявив Хрущовське окозамилювання, парадность.

––––––––––––– Чому Федченко проти? Рубан? – своя користь. Суярко? – своя користь. Прожогін? – своя користь. Чого Рубана зняли, якщо добре робив? Студенти не відстоюють його.

––––––––––––– Удовиченко рятує честь мундира і втягує ректора в це.

––––––––––––– Чому не викликав на розмову?

––––––––––––– Говорилося про недоліки Артинова і т.д. – не прислухались. Стало відомим через пресу. Можна було на місці потушить.

––––––––––––– 46 47 Кибальчич , Остроградський , – як ви можете говорити, що вони українці? Яке це має значення? – (Удовиченко в розмові зі мною 31 бер. о 16 г. дня.

––––––––––––– 2 квітня 65, п’ятниця, 10.00. Подзвонив Удовиченку: – Кажуть, ніби партзбори будуть?

– Ні, не буде зборів. Куди нам поспішати.

– Я хотів би ознайомитися з стенограмою.

– Ще не розшифрована. Ви не панікуйте (тише слово). Адже вам гроші платять? Читайте лекції, працюйте, хай і люди працюють.

– Я то працюю і гроші поки що платять, але як довго я маю бути в такому підвішеному ненормальному стані? Кибальчич Микола Іванович (19 [31] жовтня 1853, м. Короп Чернігівська губернія в родині священика – 3 [15] Квітень 1881 Санкт-Петербург) – російський революціонер, народоволець, винахідник, учасник замаху на Олександра II. 47 Остроградський Михайло Васильович (12 вересня [24 вересня] 1801 в селі Пашенному Кобеляцького повіту Полтавської губернії, в сім’ї поміщика – 20 грудня 1861 [1 січня 1862, м. Полтава]) – російський математик і механік українського походження, визнаний лідер математиків Російської імперії середини XIX століття.

46

44

– Ви то працюєте, це добре, а я не можу з-за вас, ви змушуєте мене бігати.

– Не з-за мене, самі таке рішення прийняли.

– А Ви не висіть, а встаньте і не з колін, а на ноги, а то ви на руках ходите.

– Петро Платонович, я не розумію вас ...

– Ну, добре...

– Я за те, щоб було добре.

– До побачення.

– До побачення. Злий і грубий тон, до якого ніколи в розмові зі мною не вдавався. Значить, роз’яснили дурневі, що не прав. Таки є люди розумні в ЦК!

––––––––––––– Одразу подзвонив у приймальну ректора. (Секретарка) – Кажуть, є якийсь наказ про звільнення 4 студентів журналістів?

– Немає ніякого наказу про звільнення, немає. Диво дивне. Вчора висів наказ хвилин тридцять, зняли. Co to je?..

––––––––––––– Четвер, 1 квітня 65 викликав на 10 ранку ректор і Удовиченко студентів – Пархоменка, Пальчика, Скорика, Усенка. Звільнив «згідно поданої заяви». Наказ повисів годину-дві на факультеті, негайно зняли. Пополудні дзвонили самі студенти в відділ кадрів – «немає ніякого наказу про звільнення». Прилюк – «відкликали наказ назад». Я дзвоню в п’ятницю 1-го вранці в приймальну – «немає ніякого наказа». 1-го і 2-го квітня в ЦК у Пітова був Краслянський. Розповідав, той записував. Пітов – поламав наказ, радив провести збори на факультеті. Удовиченк боїться – викликає по курсах у ПК і там веде «роботу» – «разделяй и властвуй». Сьогодні, 3-го, в суботу, на 10 г. ранку запрошені 4 і 5 курси.

––––––––––––– 2. 04. – були викликані на ПК від 2 до 6-ї – 1 і 2-й курси, 3-й курс окремо, окремо 4 і 5 курси – 03-го з 10 до 12 г. Зачитували проти мене, а мій виступ ні. Лист до Брежнєва у ректора.

––––––––––––– 3/04 – субота – викликали зранку 9 чол. редпрацівників молодіжної преси на секретаріат ЦК ЛКСМУ. Єльченко проробляв. Між іншим згадав, що я нібито з Дінькевичем розвалив в-во «Молодь». В цей же день о 12 годині в міськкомі КПУ інший рознос з іншими журналістам, що підписали лист. Партюгани взяли на себе функції політичних управлінь. Без чверті 12 сьогодні був у ректора. Знов за рибу гроші: пиши покаянну заяву. Рятують честь мундира. *** Субота, 3 квітня 1965 р. Персональна «Справа Шестопала» про т.зв. національні перекручення потрібна була для того, щоб «стриножити» критику і побити Шестопала.

45

«Націоналізм взагалі служить знаряддям розправи з мислячими людьми. Згадаймо – Яновського, Довженка, Рильського, Сосюру. Їх загнали в могилу передчасно саме такі звинувачення в мнимому націоналізмі. Всупереч очевидним фактам мені приписують якесь неправильне розуміння національного питання. Яке саме? Чого саме? Це спекуляція в особистих інтересах, це форма розправи за критику! В п’ятницю, 2 квітня відбулося засідання Президії ЦК КПУ – розглядалося питання про провокаційний вірш в «Радянській Україні» від 14 березня. Сувору догану Зарубі.

––––––––––––– Правильно говорив член ПК Маришевський, чому раніше не розглядали питання про Шестопала? Не було чого розглядати (розділити окремо службу і «націоналізм).

––––––––––––– Удовиченко студентам давав чесне слово провести партзбори факультету – не провів. Сказав студентам 4–5 курсу 3 квітня, що комісія працює цілий рік. Шантажист! Великий друг Радянського Союзу П. Тольятті у своїй «Пам’ятній записці» вірно помітив, що в нас спостерігаються тенденції до гальмування процесів переходу до відродження ленінських норм життя 48. «Справа Шестопала» – один з яскравих проявів цього гальмування.

––––––––––––– Партком 25/3 фактично звівся до розгляду персональної справи Шестопала.

––––––––––––– Удовиченко свої дипломатичні здібності вжив не на те, щоб навести порядок, а покарати того, хто порушив його спокій. Правда, партійні методи часто плутав з поліцейськими методами роботи.

––––––––––––– Товариш Удовиченко вважає, що мені не можна працювати в університеті, виховувати. Я не крав, як він, не зловживав і т.д. 49 ––––––––––––– Я – спеціаліст з історії зарубіжної преси. На це потрачено 15 років.

––––––––––––– Листи протесту підписували люди різних національностей.

––––––––––––– Моя правда підняла студентів і випускників. Яка ж ваша правда і ваш, т. Удовиченку, авторитет, що ви не можете переконати їх у правильності своїх рішень?

––––––––––––– Листи студентів і випускників мені теж ставлять у вину замість того, щоб взяти їх до уваги як вияв думки громадськості. Вони просять розглянути справу, Тольятті Пальміро (1883–1964) – генеральний секретар Італійської комуністичної партії. За це імовірно й помер за загадкових обставин під час перебування в Артеку.

49 Шкода, що М. Шестопал не наводить якісь конкретні факти.

48

46

а їх карають. ***

До П. К. Київського ордена Леніна державного університету ім. Т.Г. Шевченка від члена КПРС доцента кафедри історії журналістики Шестопала М.М. Заява Рішення П. К. університету від 25 березня 1965 р. на мене накладено суворе партійне і адміністративне стягнення, яке ставить під загрозу моє перебування в КДУ на посаді викладача. Я глибоко продумав рішення парткому і вважаю, що покарання, винесене мені, є незаслужено тяжким і зумовлене головним чином матеріалами та рекомендаціями комісії, що вивчала дане питання. Оскільки з доповідною запискою комісії мене ознайомили тільки напередодні засідання П. К., я не мав змоги дати розгорнутого пояснення щодо висунутих проти мене звинувачень. Тому прошу дати мені змогу зробити це на найближчому засіданні П. К., щоб довести до відома членів парткому нові дані, які, як я сподіваюся, матимуть історичне значення для вияснення суті справи.

5 квітня 1965. М. Ш. *** 5 квітня [1965 р.], понеділок. У нашому житті є теми, на яких накладено табу. Доки? Чому? Кому потрібні? Самі говоримо, що треба дивитися правді в вічі, самі ж і зариваємо голови у пісок.

––––––––––––– Буде добре, як ЦК КПРС за переслідування журналістів всипле березової каші п’яним нашим керівникам-провінціалам.

––––––––––––– Безчесні методи, коли в міськкомі керівництво зачитує наклеп на мене, а мого виступу не дає. Це шахрайство, згубили голову, за такі речі до суду. Доки будуть чинити розправу? Доки націоналізмом будуть затикати роти? (Ленін про націоналізм. Що таке націоналізм? Що вкладають у це поняття? Докази неправильного розуміння? Це форма розправи запозичена з 30-их років. Мене треба вигнати, я небезпечний, але небезпечний не для справи виховання, адже таких, як Удовиченко, як Артинов, якого вигнали таки. Таким я заважаю. Я небезпечний, бо мене, а не Удовиченка, підтримує громадськість. То кого ж виганяти? Мене чи кого іншого? Вчора був у Хоменків-Петрученків. Толя подзвонив Сороці 50, редакторові

Йдеться про Сороку М.О. (1935) – українського журналіста, поета, канд. філол. наук, заслуженого працівника культури України.

50

47

«Знання та праця»: звільнили відповідального секретаря журналу Власенка 51 і працівника Коновалова. Репресії по інших установах (на радіо і тб) тривають. Дурні шаленіють, на свою голову!

––––––––––––– Мої виступи комусь не сподобалися. Може й так. Але ж хіба можна, щоб УСІМ? Мені теж деякі чужі виступи не подобаються, то й що ж – хіба їх авторам топитися? Це дискусія до того ж. Та й, крім усього іншого, справа не у виступах – а в тому, що ці виступи різної давності використовують, щоб розправитися. Я нетерпимий до фальші, фальш мстить мені. Я теж не святий.

––––––––––––– Удовиченко в гуртожитку студентам говорив минулу неділю, що комісія рік працює над «справою Шестопала» – шантажист, збанкрутілий керівник, як і Суярко.

––––––––––––– Фейлетон про націоналізм прочитати. Рецензію Прожогіна. Записку Тольятті. Я в нерівноправне становище поставлений. Керівництво розкладає, я ж боюся підійти до студентів, – щоб не сказали, що інспірую.

––––––––––––– Удовиченко скаржився, що його студенти не послухали на парт/зборах. Хто винуваті? Недбайло перший, Удовиченко-дипломат бідкався, що його не послухалися студенти. З таким же успіхом міг скаржитись на свою долю, коли 100 комуністів проголосували проти нього на виборах. Авторитет треба заслужити. Можна подумати, що т.зв. справою Шестопала він хоче заробити цей авторитет. Маю великий сумнів.

––––––––––––– У виступах деяких товаришів звучало здивування, чому я критикую книгу Рубана (ректорські слова протиставити). Але явний ідеологічний брак, розмножений в 10 тис. і рекомендовано студентам, то менша небезпека, виходить ніби моя різка та навіть груба репліка (про українську мову нема троцькізму). Виступ у. о. КПУ ніби то не авторитет, а от анекдоти Прожогіна – це документне недбальство. Кілька місяців відомо, що існує якась комісія по вивченню книги Рубана під керівництвом т. Донія 52, але щось її діяльності не видно. Треба або визнати критику правильною і бити в [лоб], або відхилити і розписатися у власній нечесності. А краще всього – вигнати Шестопала.

––––––––––––– Взяти книгу на бюро і рецензію на неї.

––––––––––––– В доповідній записці фігурує загадкова фраза «запис з плівки додається», яка 51 52

Чи не про Івана Микитовича (1935) йдеться, українського журналіста, письменника? Доній М.Р. (1908–1975) – кандидат історичних наук, професор.

48

має навести страх своєю таємничістю. Магнітофон записував цей виступ, в т.ч. і мій. Недбайло полінився заглянути в 2 т. Маркса і звірити – слово «піднімемся» в розумінні – зіпнемося. Зрозумійте, що ніхто не перешкоджає вивчати і розмовляти українською мовою. Комусь вигідно витлумачити це як заклики мало не до повстання. Але якщо не так, то треба не доповідні писати, а виписувати ордер на арешт Шестопала як державного злочинця і заколотника. Якщо бути послідовним... Декого з членів комісії і самого т. Удовиченка на смерть перелякало слово «піднімав». Можна лише дивуватися, що вони не падають в обморок при словах партійного гімну, де говориться: повстаньте гнані і голодні!!. Моя остання публічна робота – «Життя кличе». Про цей фільм той же Удовиченко сказав: «Ви знаєте, що я така людина, з якої нелегко видушити сльозу. Але якби цей фільм мені показали в Нью-Йорку, я б розплакався». До речі, плівка з записами цього виступу т. Удовиченка збережена. Я був би дуже щасливий, якби члени бюро зробили мені честь і переглянули цей фільм. Я певен, що вони одержали б істотну насолоду і тільки подякували б його авторові. А те, що Удовиченко такі коментарі дає, то хай він їх і пояснює. Вони побачили б моє політичне обличчя в ділі, а не в болтовні окремих іще моїх колег, які намагаються видати за компрометуючі, мене факти.

––––––––––––– 53 Фільм схвалив Скаба , Кондуфор, [Даднов] дав розпорядження послати його як подарунки за кордон, у Москву, Ленінград, Саратов. Я вважаю для себе це найбільшою нагородою, подякою і одночасно визнанням роботи. Партком ухвалив рішення про висунення фільму на премію Галана. В рекомендації говориться, що він виховує почуття національної гордості, радянського патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму (в стилі здається). Я й ще раз дозволю собі запитати: так що ж я своєю діяльністю прищеплюю людям – націоналізм чи інтернаціоналізм?

––––––––––––– З стенограми виступу Прожогіна викинуто: – про асиміляцію, доводив про ліквідовану русифікацію.

– звинувачував в націоналізмі студентів.

– що Парфенюк вимагав вивчення російської мови з студентами університету. Те, що студенти прихильні до мене, що я довів до їх свідомості партійні документи, програму партії, що всі за одного один за всіх. Піднесемо на вищу ступінь піклування про громадські інтереси. А ви хочете, щоб студенти плювали на мене. З викладачами вони контакти мають, а ректор і Удовиченко – рідкі гості. Всі закликаємо до колективності, а тепер колективну шиють. Це здорова ознака поточного часу. Вони бачать, що наді мною чинять несправедливість і виступили в підтримку. (Моральний кодекс). Комунізм характерний управлінням мас, самоврядуванням. Удовиченко весь 53

Скаба А.Д., в 1959–1968 рр. секретар ЦК КП України з ідеологічної роботи.

49

час клявся в дружбі, позицію займає ворожу. Ректор – хвалив мене, а тепер кляне. За мене виступили студенти, а всі випали. Наклепник давній. Я можу здаватися ворогом, бо ви вороги. Ви заявили, що вчили Шевченка – блюдолизи.

––––––––––––– Людина шиє політичну незрілість, а я не маю права відповідати?

––––––––––––– На Україні живе, не говорить українською мовою. В Росії цього не знайдеш. Росіяни вміють любити свою землю і я переконаний, що багатьом українцям варто повчитися в росіян любити свою історію, культуру, мову.

––––––––––––– Я не вимагав і не вимагаю від росіян знання української мови. Я за те, щоб українці знали свою мову.

––––––––––––– Чисто ораторські прийоми... Викладач повинен мати елементи ораторської мови.

––––––––––––– Перед ким [підгинатися]? Перед російськими великодержавними шовіністами. Ленін «Карикатура на марксизм» (1915 р.) 54. Хіба росіяни хочуть злитися з китайцями. Я таких побажань не чув ні від кого. Програма КПРС – про розвиток мов і культур.

––––––––––––– Неповноцінний українець. А хіба росіянин у Росії, що не знає російської мови – повноцінний? Він просто неграмотна людина.

––––––––––––– Висловлює обурення, що Потебня 55, Остроградський росіяни. Констатую факт. Це – українська національна гордість.

––––––––––––– Заборона 22 травня. Треба було очолити, а не заборонити. Заборона 1914 р. Шевченка. Москва покривала.

––––––––––––– Комісія незадоволена, що я солідарний з рецензією в «Радянській Україні» на книгу Рубана. Були заяви, що я інспірував збори 3 курсу і зборів 4/ІІІ. Не підтвердилось. Для чого ж тоді це писать? Треба було б відзначити інше – що керівництво запрошувало, щоб дати відповідь, а вони втекли.

––––––––––––– Вірші бандерівськими назвав Артинов. Чому не питають, карають за такі речі?

––––––––––––– 10 статей Рубана – матеріал. Бездіяльність, ледар – проти цього я боровся, а Точна назва: «О карикатуре на марксизм и об «империалистическом экономизме»«. Написана 1916 р. Потебня О.О. (1835–1891) – один із найвидатніших українських філософів-мовознавців, вчених-славістів, фольклористів і етнографів, літературознавців і педагогів, громадських діячів і член-кореспондент Петербурзької академії наук.

54 55

50

вони повернули проти мене.

––––––––––––– Непослідовність записки (головне з них, що Шестопал) – після ліберала Рубана. Неграмотна записка.

––––––––––––– Висновок: жодного заходу не було (окремо) лише я [складав]. Головний знак – повна бездіяльність Рубана і Суярка. Які б наскоки шовіністів на національну гідність будуть, то буду давати відсіч. Які теоретичні положення? Прожогіна – про асиміляцію? Відкидав. А положення партії я визнаю і пропагую серед студентів. Якщо українець говорить українською мовою на Україні, то це відокремлення, а якщо російською мовою як Прожогін, який глумиться, то це єдність (асиміляція).

––––––––––––– Натяжка, брехня, вигадки.

––––––––––––– Лише критикував. А що сам зробив? Якби могли сонце пов’язати і звалити на мене – не посоромилися б. Чого я не розумію: право народу на свою державницьку незалежність? Що російська мова – державне спілкування. Чого ж я не розумію? Що Бл. (?) був патріотом і інтернаціоналістом? Якщо хтось хоче, що одне заявляти, а друге робити? То я цього не визнаю.

––––––––––––– Декого вислів про клопа задів 56. То хай піднімають вище свою свідомість. Наша держава багатонаціональна, тобто інтернаціональна. І ігнорувати національне невірно.

––––––––––––– Багато висловлювань про мову. Для нас українська мова не повинна бути фасадом, колоритом, а могутнім знаряддям за розвиток культури, економіки в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом.

––––––––––––– Наклепи і звинувачення в націоналізмі – ваша хвороба. Досвід є – Дем’янченко? Для чого ці бездоказові факти – щоб згустити фарби. Бездоказове.

––––––––––––– Чому Рубан, Суярко, Базилівський 57, Прожогін гавкають проти Шестопала? Бо кожного задіває моя позиція. Базилівського – гонять, Рубан – декан, Суярко – парторг...

––––––––––––– Йдеться про виступ М. Шестопала на ювілейному вечорі В. Блакитного в січні 1964 р., на якому він сказав таке: «На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа».

57 Базилівський М.П. – викладач факультету журналістики.

56

51

Уявіть собі, що все те правда, що там пишуть – ну й що? І тоді при наявності книг і т.д. – ніщо. Догана. Але ж це чудовищний наклеп! Це в позу стала тінь 37 року, це шаленіє ображена честь мундиру, це казиться чиновник, якому посміли перечити. Словом це шаленіють люди вчорашнього дня. Удовиченко, який затіяв усе це, прикривається високими словами і святими принципами. Вони йому не дорогі. Це ханжа, який хоче тільки протриматися довше біля керма. Винести те рішення, яке пропонує Удовиченко, значить завдати мені тяжкої образи, вибити з колії як дослідника, як публіциста, це не партії потрібно – а Удовиченку та його друзям. Вони не продержаться довго – партія не потерпить сліпих і близоруких людей біля справи виховання молоді. Це дивовижно! – звинувачувати викладача в тому, що він користується авторитетом серед студентів? Це обов’язок його і велика честь. За це хвалять, пишуть в газетах. Але це не подобається Удовиченку, це не входить у його розрахунки і він, як невиправний інтриган, шукає й у цьому состав приступления, ґандж, погане – а саме, що його лише певна, мовляв, віддана частина людей підтримує. Він знав, що це не так, але вперто твердив своє. Про мене нинішній декан сказав – два спец. Звичайно, не перебільшив, але як ці слова пояснити на ПК? Що я нестримний, що в партії нема незамінимих спеціалістів і т.д. Словом, коли треба довести, що ти верблюд, то ...

––––––––––––– Звинуватили мене – що я один, мовляв, в ногу, один «борець за правду». Удовиченко заплющує очі і хоче, щоб так було, щоб кинути на мене тінь. Не тільки я бачу неподобство. І говорить про це (Рецензії). Щоб довести, що я один у полі воїн. Я прямий, до глупоти безхарактерний, цим скористалися.

––––––––––––– Дворушник. Одне пишу, друге говорю – дворушники в таке становище не потрапляють. Вони хитрять, викручуються і чисті лишаються.

––––––––––––– Хвороблива реакція. Згоден, вити хочеться, що роками говориш одне і те ж, а воно по-старому. *** Комісія Райкому: Білозьорова Валентина Олексіївна, Хворостецький, М.М. Підтиченко, Мельникова Ірина Миколаївна – інститут історії; Беляєв Віктор Григорович – інститут літератури.

8 квітня 1965 року в четвер, мав розмову з комісією. «Персональна справа».

3,5 години пустої розмови про «націоналізм». *** 9 квітня, п’ятниця – бюро райкому. Швець і Удовиченко – закінчені негідники, інтригани, люди вчорашнього дня. Виключили...

––––––––––––– Він правди вчить 52

І з кривдою воює, Ровесник, син І голос революції. Щоб мужності крила не спали, Щоб правда шугала орлом, Хай вічно живуть Шестопали, Шевченковим чистим чолом.

–––––––––––––

––––––––––––– Віру в справедливість розтоптали. Ректор звільнив здібних, талановитих студентів – Пархоменка, Усенка, Пальчика ...

––––––––––––– Наказ про подяку за деканство. Удовиченко на бюро— «російська мова буде при комунізмі», «асиміляція»...

––––––––––––– Виступав з відкритих партійних позицій. Що це – підпільна заява, а не відкритий виступ? (На конференції Блакитного). Неподобство? Суб’єктивізм 1,5 року минуло.

––––––––––––– – Застерегти хочу: з українською мовою не гаразд.

– Студент не той пішов. На виробництві, досвід, вимагають відповіді на питання. А їх уникають. Тольятті.

––––––––––––– Якщо комісія змушена визнати, що я лекції читаю добре і мене люблять студенти, то чому право одбираєте в людей виступити на захист викладача? *** Неділя. 11 квітня. 1965 Люди переживають, хвилюються. Цілий день відвідувачі: Галина Хоменко, Анатолій Петрусенко, Родиченко, Пивоваров, Тетерук, Гнатовський. Приходили Пархоменко і Усенко. Юрій тримається навдивовижу. Всі переконували його подати компромісну заяву – нізащо.

––––––––––––– Порушення статуту партії – «10. Вопрос об исключении коммуниста из партии решили общим собранием первичной п/о. Решение первичной п/о об исключении из партии считается принятым, если за него проголосовало не менее двух третей членов партии, присутствовавших на собрании». З самого початку пішло неправильно: фальсифікували протокол, на ПК без партзборів, на РК – без підстав і не оголосили навіть рішення.

––––––––––––– Нас провчили! Тільки завис у повітрі бич націоналізму, все затихає: мужність, розум, моральність – все нишкне. Люди падають долілиць, одні зади торчать по всій Україні. Та чи довго триватиме цей політичний шантаж і спекуляція, розраховані на знищення кращих людей партії!! – Рильський, Яновський, 53

Сосюра, Довженко...

– Ректор не викликав поговорити (а я ж листа писав).

– В Удовиченка руки брудні, не тільки тому, що сам казав, а й у цій справі – брудні, обійшов партзбори факультету. Твердив – «ми лишилися друзями», а тепер не по дорозі в партії. Що ж сталося?

– Виступ на мовознавчій конференції 2 р. тому. Чому раніше не цікавилися? Що ж нового сталося з того часу?

––––––––––––– Виступ на мовознавчій конференції до тошноти вірний. Про русизми, я за них, а в пресі – проти русизмів (за чистоту мови!). Все робиться поспіхом, щоб не дати мені змоги підготуватися, таємно, без огласки на громаді комуністів, шантажуючи (в міськкомі Удовиченко читав, курси викликав у партком, парт/збори не провели). Бюро райкому рішення не голосували і не зачитали. (лише 1 пункт). З висновками комісії не ознайомили. Мене докоряли, що я не дотримав нібито десь у чомусь статуту, а самі порушують на кожному кроці. Я глибоко відчуваю, що комусь дуже і дуже потрібна «справа Шестопала», щоб на ній отыграться, використати її в своїх цілях. Ні, не на того коня сіли. Де наклепники сіли, там і злізуть. Мене свідомо відірвали від справ на факультеті. Нічого він не цікавить. «Виправляють», мовляв.

––––––––––––– У своєму виступі на конференції я говорив… Комісія вирвала слова з І-го тому Маркса. Цитує їх, на них обриває і каже: до чого Шестопал закликає. (Комісія парткому ці слова ще гірше коментувала). Але ж я абсолютно ясно говорю, що значить підніматись: чого і куди? – на розвиток загальної радянської культури і в т.ч. української. А мені інкримінують бозна що. Так далеко можна зайти. Не буду здивований, якщо запропонують зняти з гімну «повстаньте гнані і голодні». Нижча інстанція вищій у рот дивиться – і прикриваючись демократичним централізмом, порушують статут, гонять сваволю, вислужуються. Я бачив, як розумні люди члени бюро РК, нітрохи не вірячи в «кримінал», опущеними головами кивали на знак того, щоб «виключити», а в душі не вірили. Але не посміли «ослушаться». Бо «зверху», мабуть, така вказівка, бо «комусь» треба. Ленін говорив, що треба говорити правду, гірку правду і тільки правду, говорити правду, навіть якщо вона нам і не вигідна. Вдумайтесь у ці геніальні ленінські слова: навіть якщо вона нам невигідна. Так, сьогодні вона невигідна, вона ніби шкодить нам, але насправді вона привчає людей, усіх нас до почуття відповідальності, до самостійності, до громадянської мужності. То треба було визнати? Невірність, надуманість рішення ПК. Але де це видано, щоб ПК помилялися? А насправді не ПК, а Удовиченко. Бо і в ПК, як і в РК, діяла одна і та ж машина – проклята традиція минулих років. Говоримо, 54

прислухатися до голосу мас. Куди там! Честь мундира дорожче за все. От як стоїть умова з листами. Це попрання статуту, етики... Про яку етику може йти мова, коли в багатьох людей розтоптана віра в справедливість. Група журналістів підписала лист, в якому просить уважно розглянути питання про людину, яку вони знають і якій вірять. Боже мій! «Колективна», мало не фракційність! Не можна більше не зважати на думку людей. Не можна довго триматися на окриках. Інтереси комуністичного будівництва вимагають від нас вкласти в поняття партія всього народа, загальнонародна держава той смисл, який є в партійних документах. А то ми іноді говоримо одне, а робимо друге. Тольятті: протидія. Сумно, коли люди з боку бачать, а ми самі очі закриваємо.

––––––––––––– Комітет райкому – солідні люди, критика Беляєва з інституту літератури, якого кращі перспективи чекають, безумовно, в органах міліції, а не в літературі. Але й ці поважні люди були поставлені в незручне становище: доводити те, чого не можна довести, а саме – ваш виступ складає отаке то, бачте, враження. Але ж сказано вірно? Вірно! А за враження ще ніхто нікого не карали. Я, очевидно, – перший. Шестопала потрібно запачкати, щоб провчити неслухів. Партії потрібні не безвольні, безпринципні люди, а стійкі, переконані люди. Для чого ж їх обдурювати, для чого їх залякувати? Переконати не вдалося, почали залякувати і студентів, і журналістів.

––––––––––––– Моя персональна справа: має два аспекти – листи і націоналізм, щоб ним побити «листа». А справжня суть на РК; МК й не розглядалася, бо суть то не варта яйця, її втопили, винуваті сховались, а невинного побили.

––––––––––––– – Ректор розпинався, що факультет не розвалений, але це саме так. І відповідають люди Рубан Суярко, Федченко. Вони удар по мені.

– Щоб довести мою вину, Швець ляпнув, що в нас на факультеті більше націоналістів, [ніж] у всіх вузах Києва. Якщо їх так багато, то хіба це не розвал? Швець хоче не одному мені приписати. Я розгледів. Можна було б поглузувати, але годі. Націоналісти Швецю сняться. Пора чоловіка розбудити. Він не політик, не фігура на КДУ. Не проявив мудрості ні Швець, ні Удовиченко. Це люди вчорашнього дня. Вони не можуть мати справи з молоддю, з тими, які будуватимуть нове суспільство, іначе вони побудують його за уявленням швеців. Це буде тюремний барак, а не світла споруда. До привиду Удовиченка в ПК у нас не було персональних. справ. З приходом Удовиченка розпочався період таких персональних справ. Удовиченко береться судити про проблеми професійного мовознавства, написавши за все життя одну брошуру в 80 стор. Це дуже сміливо з його боку.

––––––––––––– В комітеті були достойні, солідні, поважні люди, не рахуючи працівника інституту літератури Беляєва, який в ході роботи комісії проявив більше нахилу до криміналістики, ніж до красного письменства...

55

––––––––––––– Керівництво університету і зокрема Удовиченко настирливо схиляло мене написати покаянну заяву, щоб дати, мовляв, змогу піти на розумний компроміс. Ми визнаємо розумні компроміси. Але не ціною пóступок у принципах. В даному разі йдеться про прояв з боку Удовиченка волюнтаризму, свавілля і самодурства, що привело до грубого порушення елементарних норм партійного життя.

––––––––––––– Шановні члени бюро Київського міського комітету партії! Я хочу вірити, що тут зібралися кращі, достойніші представники партійних організацій нашої столиці. А раз так, то дозволю собі говорити щиро, відверто як і належить говорити комуністам, якщо вони хочуть знати правду і зробити з неї правильні партійні висновки. *** Середа 14 квітня [1965 р.] Вчора був у райкомі. Стенограми і рішення ще немає. Рішення, власне, є, але не підписане Баньковським. Був у Маківчука 58. Він дивувався дикістю рішення і тієї команди зверху, якою керувався райком. *** Понеділок, 19 квітня 1965. В суботу був у райкомі. О 3-й годині мав короткочасну зустріч з Баньковським Петром Андрійовичем. Вибачався, просив лишити телефон, дасть знати про зустріч. Досі не знаю, за що ж виключили з партії. Працівники РК співчувають, обурюються, а вдіяти нічого не можуть.

––––––––––––– Виступ на конференції : це дискусія, неправого не б’ють. Тим більше, що відповідав [ронтальщикам], що ми ніби стоїмо на колінах. Російська мова не потребує захисту. Неправильне розуміння національного питання тими, хто не вчить і не знає української мови. Захищають теорію двомовності нібито це рішення ЦК. Замість дяки за фільм – порочать його. Порушення ленінських норм гласності. *** Понеділок, 19 квітня 1965 Нарешті, Баньковський показав мені постанову Бюро райкому у моїй справі. Жах! «Чому ж ви мене досі не запрошували? Дзвоніть Шульженку та й годі, чого зі мною говорити!» Баньковський посміхається. «Це ж інспіровано від початку до кінця! Це ж за вказівкою зверху! Доки це буде!??» Він посміхається і мовчить. Хто ти, чоловіче, – ієзуїт? людина? розбійник? Невже так далеко зайшов розпад нашої партії?.. Боротись, боротись, боротись! За партійність, за людську гідність, за національну честь! Баньковський радить написати листа, заяву. «Може, переглянемо...» І знову загадкова посмішка, яка підкоряє і відштовхує водночас.

58

Маківчук Ф.Ю. (1912–1988) – український письменник (сатирик і гуморист), журналіст.

56

––––––––––––– Витяг з протоколу № 70 засідання бюро райкому КПУ від 9 квітня 1965. Справа т. Шестопала. Доповідав – т. Хворост. (Шестопал – присутній). Суть справи: працюючи доцентом кафедри історії журналістики, Шестопал у своїй практичній роботі в університеті, публічних виступах, в оцінці окремих фактів і положень допускає політичні хибні висловлювання з ряду питань національної політики КПРС. У своєму виступі на республіканській науковій конференції «Про культуру української мови (лютий 63) Шестопал по суті протиставляє українську мову російській. Говорить про т.зв. теорію двомовності, об’єктивно чи суб’єктивно, Шестопал висловлювався проти вживання російської мови на Україні, яка є спільною мовою міжнаціонального єднання і співробітництва всіх народів СРСР. Політично неправильним є твердження Шестопала у виступі на вечорі, присвяченому пам’яті В. Блакитному, що «національна свідомість деяких українців знаходиться на рівні клопа». Ідейно незрілим виявив себе Шестопал в оцінці спроби організувати демонстрацію біля пам’ятника Шевченка 22.V.64 р. День 22 травня Шестопал вважає національним святом. Саме в цей день з його ініціативи готувалася зйомка к/фільму про життя університету, а не 25 травня, коли біля пам’ятника Шевченка проводився мітинг за участю членів президії ЦК КП України, уряду, гостей та громадськості. Ідейно-хибні висловлювання і неправильна поведінка Шестопала негативно впливає на політичне виховання студентів. Останнім часом на факультеті серед деякої частини студентів поширились нездорові настрої, висловлювання, які свідчать про нерозуміння національного питання, має місце спотворене зображення взаємовідносин між республіками Радянського Союзу, зокрема України та Росії. Після рішення ЦК, яким на Шестопала було накладено суворе партійне стягнення і поставлене питання про неможливість перебування його на роботі, пов’язаній з вихованням студентів, саме активні виразники невірних настроїв виступили організаторами мітингу в гуртожитку та листа-ультиматуму на захист Шестопала до Міністерства вищої, середньої спеціальної освіти УРСР та парткому КДУ. З боку Шестопала не знайшли необхідної відсічі деякі неправильні, політично шкідливі виступи окремих студентів та аспірантів з питань національної політики. Навпаки. Саме з такими студентами Шестопал підтримує дружні стосунки. (Клінченко). Шестопал протиставив себе колективу викладачів, допустив неповагу до товаришів по роботі, націоналістську грубість і безтактність, безвідповідально ставився до своїх обов’язків, як заступника секретаря партбюро, виявив у ряді випадків нерозуміння партійної дисципліни і норм партійного життя, що 57

значною мірою заважало нормальній роботі партбюро.

25 березня 65 ПК КДУ, розглянувши питання «Про стан ідейно-виховної та учбової роботи та стан, що створився в партійній групі викладачів факультету журналістики», оголосив Шестопалу сувору догану із занесенням до облікової картки, вивів його з складу партбюро факультету та прийшов до висновку, що Шестопалу не можна далі доручати роботу, яка зв’язана з вихованням студентів. Рішення ПК КДУ вважати правильним. Проте враховуючи, що Шестопал не зробив висновків з рішення ПК КДУ, не дав правильної політичної оцінки своїх виступів і своєї поведінки і зараз займає ідейно-хибну позицію в деяких питаннях національної політики, – Бюро РК КП України постановляє: 1. За допущені ідейно-шкідливі помилки з деяких важливих питань національної політики та неправильну поведінку, що несумісні з високим званням члена партії, – Шестопала з рядів КПРС виключити.

2. Зажадати від парткому посилення контролю за роботою університетських партійних організацій, партгруп та значного поліпшення ідейно-політичного виховання студентів та викладачів. Просити бюро Київського МК КПУ затвердити це рішення. Секретар Радянського РК КП України П. Баньковський.

––––––––––––– 21 квітня [1965 р.], середа Партійні закриті збори. *** Понеділок, 26 квітня 65. Здав на бюро райкому листи – 17 стор. *** У вівторок, 27 квітня, був у райкомі, викликали Удовиченка, Суярка. Розмова з Килимником – «спустити на гальмах». В. Кучер – Триматися!.. [Уодінов], [Ціля] та ін. – не пускали в університет. Зібралися біля пам’ятника на дискусію з приводу традицій (В. Солоухін). «Культура, традиції, звичаї». Розігнали, кілька чоловік заарештували. О 1 г. ночі випустили. *** Середа, 28 квітня 1965 р.

40% книг російською мовою на Україні. Романов 59: злиття націй в одну. Мовою цієї нації буде російська. Відси всі якості національної політики. Суярко – На Вченій раді ставив питання про обговорення рецензій – відкинуто. (Затиск критики) Бондар, Маляренко – по дві рецензії (рятували).

– Резолюція по 3 курсу (підбурення), змушений був відмовитися. Протиставив, посварив з людьми.

– Удовиченко і в РК доповідав, що студенти на зборах 21 квітня нібито говорили про сталінські методи Удовиченка і що його, Удовиченка, треба зняти 59

Романов – голова Державного комітету СРСР з телебачення і радіомовлення.

58

з парткому. 27 квітня мав у райкомі розмову з Удовиченком про це – заявив йому, що це наклеп. Білозьоровій теж.

– Стягнення за дачу по «Радянській Україні» (Хмінь).

– Суярко і Бондар – чутки, що я їх сватав у декани. Я не уявляю їх собі в цій ролі.

– Чому Суярко не поставив на зборах 21 квітня про мене, адже йшлося про ідейно-вих.

– Комісія на віршах Скорика – (Рубан [клеветник]).

– Залякування 56 роком. Шантаж. Провокації. Не сумісні з перебуванням у партії. Пристосуванець.

– Дрібний інтриган провінційного масштабу. Прожогін – Виступ на ПК (Пархоменко, Пальчик, Скорик, Парфенюк, Мицик – націоналісти). Половину стенограми немає.

– Вільгарний соціолог (з кн. Озерова). Ярлики про націоналізм. На вченій раді виступив проти Іванченка 60.

– «Поскрести инного коммуниста – найдешь великодержавного шовиниста» 61 Ленін.

– Цькування [Чеканіна], [Просянка], [Килишка]. Комісія ПК назвала наклепом про погони. За зловживання, розтління, спекуляції. Сам визнав – тільки не Хр[ущов], а [Коротченко].

– Прожогін – на моє питання відповів, що не багато у мені націоналіста.

– Треба запросити з ВПШ матеріали про його поведінку там і притягти до відповідальності. Збори – П/організація виявилася зрілою, тільки не керівники факультету: Рубан, Суярко, Прожогін.

– Відстали від життя, живуть вчорашнім днем.

– Виховувати молодь треба «чистими руками».

– Перелякані за теплі містечка.

– Удовиченко взяв під захист Прожогіна і Суярка на викладацьких зборах, бо в самого рильце в пушку. Тому й полюбилися так йому. На райкомі Удовиченко говорив про брудні руки. Що мав на увазі. Коли говорити, то про брудні руки Удовиченка – крав, зловживав. На мене – лили бруд. Я мушу захищати свою честь і до кінця говорити правду. Принципова політика саме правильна політика, говорив Ленін. На зборах 21/4 Удовиченко не прийшов, побоявся зустрічі з комуністами. Дати відповідь за свої беззаконні дії. *** Четвер, 29 квітня 65.

60 61

Іванченко Р.Г. (1929–2004), працював на факультеті журналістики в 1964–71 рр. Точна цитата: «поскрести иного коммуниста – найдешь великорусского шовиниста».

59

Читав протокол п/зборів. Поспелого виступ підправили репліку Прожогіна. «У вступі Шестопала я відчув тенденцію увести збори в сторону». Суярко скаженів – саме після мого виступу поставили цю репліку, щоб кидати тінь на мій виступ. Прожогін ходив по шевченковій алеї з [Валегшаніним]. Обробляв, очевидно. Новіков на зборах викладачів проробляв мене. Ніби то вказівка парткому (мовляв, райком переглядав мою справу і лишив у силі рішення). Фальсифікатори! Бандити з партквитками! *** 10 травня 1965 р., понеділок. У четвер, 6 травня теоретичний семінар. Мали відбутися перевибори парторга Прожогіна. Як виявилося, в середу на ПК прийнято рішення перенести звітновиборні партійні збори факультету журналістики на осінь. В зв’язку з цим відкладено перевибори Прожогіна. Щоб замаскувати справу, перенесли звітновиборні збори на ряду інших факультетів і суспільних кафедр. Банда Удовиченка боїться зустрітися віч-на-віч з комуністами факультету і почути правду. Чухно мав бути представником від ПК на факультетських зборах. І раптом – новий трюк... Свавілля!.. На міськком Спочатку кілька зауважень процедурного характеру.

1. Думав, що говорити. Бачив кумедію на ПК, на РК – тут, мабуть, вона буде.

2. Справедливості ради – на ПК були тверезі люди. (Лише ректор і Удовиченко – найзапекліші, хоч треба навпаки). На РК – благородні члени бюро – не голосували навіть. Чесні люди – голови повішали від сорому за наругу над честю комуніста. Наперед знали, що винить будуть.

3. Я вночі бачив АД. Він не схотів мене прийняти. Там розумні люди – розберуться.

4. Керівники КДУ. Я прожив на світі чимало. Бачив різне. А от людей з мертвою душею не бачив – оце вони. Перелякані насмерть за свої місця, вони 62. Жорстокі. Довженко: по невмінню прощати, ніколи не простять мені «Україну в огні». Ці теж. Мені жалко їх – перелякані на смерть за свої місця, вони роблять дурницю за дурницею. Вони привикли дивитися в рот начальству...

5. На кожному етапі – нові звинувачення. Не виключаю можливості, що на рівні обкому я вже буду державний злочинець.

– Якщо не зупинити Удовиченка, то дасть привід думати...

– Тиснуть, щоб Рубана завідувачем кафедри обрати.

– Редактор газети англійською мовою.

– Солом’яний дід – ректор.

– Швець спекулює ім’ям Скаби щодо якостей мого фільму. *** 17 травня 1965.

29 років зустрічі з Галиною. І такий сюрприз піднесли мої мерзотники – рубани, суярки, прожогіни, 62

Виділене курсивом, закреслено автором.

60

удовиченки, швеці. Гниди! Заніс сьогодні пояснення комітету міському. Була Л. Орел 63 – з сьогодні звільнена за скороченням посади (насправді за те, що була присутня 27 квітня біля Тараса під час «дискусії»). Святий боже! Чи є правда на світі, чи той вогонь, яким би спопелив паскудні душі ворогів наших! Анекдот! Керівний товариш, подібний до штучного супутника. Будучи виведеним на орбіту – крутиться доти, поки не попаде в густу атмосферу. Потрапив туди – згорів. *** 18 травня [1965 р.], вівторок. Прокинувся на світанку, страшно мені: а чи не переродилася наша партія? Чи не пливемо ми не в той бік? З тим же компасом, на тому ж човні, та не в той бік? Отак десь під Вишгородом збилися, та не по Дніпру, а по Десні махнули... Держава соціалістична, а порядки – ну, феодальні! Якщо нас що й погубить, то лицемірство і відсутність демократії. Короста фальші і лицемірства роз’їдає наше тіло, відсутність свободи думки гнітить, людина задихається, кричить мовчазно: дайте повітря, повітря дайте, дихати більше нічим!!! Я не прийшов у партію за привілеями. Я ще не був у ній 64, а писав Еренбургу, за що міг поплатитися головою. А тепер я розплачуюся за все добре, що зробив людям, що хотів зробити. За що ж судять? Хто судить? Люди, прокиньтеся, бо лихо нас розбудить, та щоб не було пізно! Про мене хай вирішують, як хочуть. А я вимагатиму віддати до суду громадськості тих, хто мене обмовив, хто молоді душі студентів, журналістів, всіх чесних людей поранив своїм зухвальством і топтанням законів і моралі нашої. Я вимагаю суду над прожогінами, удовиченками, кондуфорами і скабами, а пристосуванці суярки та федченки самі згинуть. Тольятті писав: спостерігається в нас повільність і протидія у поверненні до ленінських норм, які забезпечували, як у партії, так і поза нею, велику свободу висловлювань і дискусій з питань культури, мистецтва, політики... Де все це в нас? Цього немає. Тольятті побачив, а ми не бачимо, чи не хочемо помічати. З чим же ми прийдемо до піввіку свого існування?! Чи ж ведуть нас «на гробки», на похорони ленінських ідей, на погребище його безсмертних традицій. Люди, прокиньтеся і схаменіться! На нас дивиться світ! На міськком – Комуністів у Києві в 5 раз більше, ніж у США. Підніміться до розуміння цього.

– Мою працю громадськість висуває на премію Галана, а мене судять, мене гризуть блощиці...

– Прожогін і Вдовиченко – і маса людей. Так кому ж вірите?

– Підібрати з «Комуніста», «Правди» про порушення статуту. Неприпустимо в 63 64

Орел Л.Г. (1937) – етнограф. Членом партії Шестопал став у серпні 1944 р., лист Іллі Еренбургові написав у 1942 р.

61

наш час!!! Це – свавілля.

– Вернути на розгляд до первинної парторганізації!

– Практика нашого партійного життя багата на приклади, коли заднім числом виправляємо помилки і гордимося: от які ми мудрі, от які ми ленінські, восторжествувала справедливість. А коли ж ми навчимося зло перемагати і душити його в зародку, у колисці!?

– Процитувати Прожогіна, фейлетон на Швеця, «плач» Удовиченка, наказ ректора про подяку – показати трудну, закулісну сторону в моїй справі.

– Де це видано, де це чувано, щоб людина розвалила роботу факультету (Рубан і Суярко), а відповідав інший? Чи, може, він боровся, карав мене, а я творив своє, і нарешті довелося мене гнати? Та сліпому на обидва ока видно фальш усієї моєї справи.

– Звітно-виборні збори перенесли не випадково. Це вже повинно насторожити і повернути діло до ісходної точки.

– Чи може боїтеся парторганізації? То розпустіть її, якщо вона націоналістична! Вірять двом-трьом, а не вірять сотням!

– Якщо ви не розберетеся, не покараєте справжніх винуватців – ви не скоро наведете порядок на факультеті.

– Комуністи-студенти, які помиляються, мають якісь нездорові погляди, помилкові [переконання], їх треба вчити, переконувати, виховувати, а не заводити на них справи. Партком не повинен змішувати своїх обов’язків з обов’язками слідчих органів чи органів держбезпеки, а тим більше підміняти їх собою. Міськком Ленін: «Не путем насилия внедряете коммунизм» (т. 29, с. 154). «Не признавать того, что есть – нельзя: оно само заставит себя признать» (т.

29, с. 153).

––––––––––––– З мене навіть при бажанні не можна «зробити» націоналіста. Мої фейлетони, статті, брошури, лекції на пам’яті в багатьох читаючих, думаючих людей. Сказати їм – значить насмішити їх. Ніхто не повірить, навпаки – кине тінь на тих, хто звинувачує. Я розумію, воно зручно – зі мною розправитися і все стало на місце. Якби ж то так, я сам оголосив би себе націоналістом, аби це докінчилось. Річ у тому, що т.зв. нездорові настрої, вигадані і реальні не від Шестопала походять. Коріння глибші: самі даємо привід рядом порушень + Китай + зарубіжна пропаганда. Адже молодь – це діти радвлади, партії, комсомолу.

– У моїй справі є доноси, але немає листа націоналістів, листа студентів.

– Процитувати М. Ларні про молодь.

– Я вимагаю публічного вибачення. *** 8 грудня 1965.

62

Сьогодні листівкою викликав голова парткомісії Хіценко: поясніть свій виступ на звітно-виборчих зборах факультету. Запропонував «сделать постановку вопроса», тобто просити перегляду і пом’якшення покарання. Я пояснення дав. Просити не став. *** Субота, 26 березня [1966 р.]. У Спілці письменників загальні збори. Висували делегатів на з’їзд Спілки. Корнійчука, Дмитерка, Собка, Рибака, Шамоту завалили. Розплата за зневагу громадськості діє, але сліпо. Корнійчук не встиг витерти сльози по Ванді, мерщій одружився... Кажуть, у Москві розкрито притон високопоставлених негідників, які ґвалтували, («добровольно») невинних дівчат. Серед негідників – є й наш ... Недавно київський суд засудив до розстрілу за зґвалтування малолітніх якогось негідника з українським прізвищем. Як виявилося, він був секретарем партійної організації заводу. *** П’ятниця, 1 квітня [1966 р.]. А.Ф. Іллічевський розповів з вуст Лукаша розмову Рильського з Калюжним – денатуралізованим українцем з Москви. За чаркою Калюжний висловив сумнів, чи можна українською мовою передати великі мислі з інших мов. Рильський... заперечив і на доказ зімпровізував: «Ваше прізвище Кал южний» по-нашому буде «Гівно південне», нічого не втратило в перекладі, а навіть дещо виграло». Нащадок Лизогубів миттю покинув товариство Максима. *** 7 травня 1966. ... До 50-річчя радвлади треба прийти з барабанним боєм, а тут судові процеси затіяли місцеві дурники (ну, звичайно ж, з наказу московських верхів)... Учора судили українських інтелігентів, а сьогодні торжества опереткової дружби народів! Не годиться) Думайте, провінціали! ...Не можна не рахуватися з громадською думкою, якщо не своєю, вітчизняною, то хоч світовою. Це вже прогрес. Шкода – років мало лишилося, а то БУТИ Б МЕНІ СВІДКОМ ПАДІННЯ ЦІЄЇ ГАНЕБНОЇ ІМПЕРІЇ... ...Хочеться написати Хрущову. Він все ж таки обезсмертив себе поваленням культу і деякою демократизацією суспільного життя. Напишу! Хай лишиться хоч для нащадків, для історії, для ПРАВДИ! Я їй служив і до скону служитиму... *** Неділя, 22 червня 1966. У п’ятницю я заявив протест секретареві РК т. Корнійчук В.Я. з приводу цього нечуваного цькування. Вона взяла до відома мою заяву і пообіцяла викликати Удовиченка. Як видно, то були тільки слова. Лінія цькування чесних патріотів йде зверху... Негаразд, ой негаразд у нашому партійному і державному господарстві. Життя вимагає як слід почистити ці авгієві конюшні. Вірю, що трапиться раніше, ніж дехто думає.

63

...Біля пам’ятника Шевченкові мені не вдалося побувати. Розповідають, що цього року зібралося багато людей, особливо молоді – з любові до поета і з ненависті до шовіністів... *** 12 липня 1967. Про Чорновола. Я прочитав його документ з гордістю за цього мудрого і мужнього юнака, жахом і соромом за наші середньовічні порядки... Чорновіл ― справжній син часу, герой, з якого треба брати приклад. Я пишаюся тим, що мав честь бути в числі його викладачів, не кажу «вчителів», бо я сам дякую йому за науку. Якщо кожне покоління українців народжуватиме бодай по десятку таких Чорноволів – наш великий народ не загине... Тяжко. Але не страшно. Значить, ми – сила, якщо нас так опікують, так смертельно бояться. Хай страшаться інквізитори й кати. Їхній скрипучий віз безнадійно загруз в болоті. Захекавшись, вони женуться навперейми історії. Тпррру, оскаженілі! Під ногами у вас – яма! (КІЛЬКА СТОРІНОК ВИРІЗАНО). *** Понеділок, 15 квітня 1968. В. Симоненко писав у своєму щоденнику: «Що то за простір, у якому не можна рухатись!» Не те що рухатись – дихати важко! Влада оголосила інтелігенції війну. Загроза обшуків стала реальною. Доводиться припинити записи. *** Неділя, 30 березня 1969. Щоразу, сідаючи до цих записок, розмірковую: продовжувати чи ні? Писати неправду – нічого й папір псувати, а говорити все, що думаєш – значить виносити самому собі судовий вирок для поселення в благословенних землях Мордовії. «Але підло я писати не вмію», – повторимо слова Енгельса та й рушимо в дорогу. Минулого тижня завітав до А.Х. Іллічевського: треба було вписати на його машинці низку текстів до рукопису про Маркса. Толя сам працює зараз над образом Леніна у світовій літературі. Наші книги редагуються паралельно і мають вийти у видавництві Київського університету 65. Заклопотаний господар питає мене, чи буде новий терор. Дивні діла твої, Господи: один пише про Леніна, другий про Маркса, й обидва з страхом думають про можливість нової хвилі політичного терору у країні марксизмуленінізму... Почув жахливі речі про Федченка. Коли він був одним із секретарів парткому КДУ, то вже тоді зарекомендував себе як ієзуїт-погромник. Він, виявляється, нищив кафедру кібернетики. Він палив «націоналістичну» літературу, недопалену фашистами. Тепер цей борець у ЦК відає питаннями культури.

––––––––––––– Книга А. Іллічевського «Ленін в художній літературі заходу» побачила світ цього ж року, а Шестопала – ні. В рукописі й по сьогоднішній день.

65

64

Недавно виступав у Київському інституті народного господарства Шульженко Б.С. Шульженко – заступник голови КДБ. Людина цивілізована і, безумовно, талановита і, головне, – не підла. Я з гордістю слухав його і з сумом думав, якби ти міг, чоловіче, по-справжньому служити своєму народові... Я вірю, що він чесна людина, глибоко вірю в це. В такій установі, можливо як ніде потрібні чесні люди – з чистим сумлінням, з ясною головою. *** Понеділок, 7 квітня 1969. Зустрів Музичука. Закінчує в цьому році факультет журналістики, працює десь у Святошинській райгазеті. Здібний, талановитий хлопець. Кришталево чиста юнацька душа. Сповнена віри в майбутнє, в чистоту наших ідеалів і розчарована практикою життя. Він слухав Борцова недавно. Той читав публічну лекцію про націоналізм, сіонізм і шовінізм. За двома першими ізмами зовсім забувся про третій основний. Запитав його про це і почув відповідь: не було часу зупинитися на шовінізмі. Поцікавився особо Музичук і поскаржився в райком. Викликали хлопця: – Що ти там «наговорив» Борцову? Борцов – російський комуніст і колишній працівник ЦК.

––––––––––––– Сьогодні опівдні повідомили про смерть Коротченка. Помер вранці, Хоронитимуть завтра. Грип убив людину.

––––––––––––– Тепер наді мною продовжується. *** Неділя 20 квітня 69. Весь день іде сніг. Пада і тане, а на дахах біло. Коли ж весна прийде?

17 квітня в Чехословаччині зняли Дубчека. Замість нього першим секретарем ЦК КПЧ став доктор Густав Гусак. У виступі на пленумі ЦК він пообіцяв «навести порядок». Відчувається наш почерк. До нас в науку! Ми навчим, По чому хліб і сіль по чім!.. ... Тільки дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми мурувати, Кайдани кувати – Як і носить!... І як плести Кнути узлуваті. – Всьому навчим... 66 Автор, очевидно, по пам’яті цитує слова Т.Шевченка із поеми «Кавказ», тому дещо не точно. Ось цитата із поеми: «До нас в науку... ми навчим, Почому хліб і сіль почім? ......... Все покажем, тілько дайте Себе в руки взяти: 66

65

***

Середа 21 травня 69. Його дружина має лягати в лікарню. В самого неприємності. І вночі приснився сон. Нібито, їхала машина до Москви. В дорозі він відстав, а дружина поїхала. Став шукати машину і наткнувся на аварію. Коні з возом понеслися в яр, вискочили на обрив і повалилися знову в яр, побилися, покалічилися. Одна коняка йде на трьох ногах, четверту одірвало, іде понуро, мов людина. Іде мимо людей. А люди ледве дорогу їй уступають, і теж понурі і мовчазні. Прикрий, важкий сон. Нарочито записав, щоб перевірити, чи є щось спільне. Між сновидінням і реальністю, що саме «віщого» в снах і т.д. *** Неділя 25 травня 69. Вчора Саші минуло 19 років. Травень похмурий і холодний. У нас на душі каламутно: наша мати в лікарні. 23-го їй зробили дуже складну операцію. Досі не їсть, тільки воду краплями п’є, температурить. Весь червень минув у праці і хвилюваннях. Липень «оздоровляв» дружину й себе – сиділи на піску в Осокорках. Дружина була тиха і лагідна. Нарешті, потроху почала сваритись – значить, одужала. Як у «Кола Брюньоні». «ЛУ» опублікувала 5 серпня 69 р. пасквіль Дмитерка на Івана Дзюбу – «Місце в бою». Московська «ЛГ» 6 серпня виступила з статею «Несколько слов о бывшем Анатолии Кузнецове», який утік до Англії. Б. Полевой з удаваним обуренням пише про те, що Кузнецову доводилося в шкляних банках закопувати свої рукописи від пильного ока недремних стражів порядку.

20 серпня схвильований прибіг Михайло Скорик: сьогодні в нього робили обшук вдома і на роботі. Доводиться ховати й свої окрайці думок. Інквізитор з «Дон Карлоса» погрожував: «Уб’ю тебе для твойого ж блага!» Новітні інквізитори знову стараються для «блага народного». *** 21 серпня 1969, ранок А надворі сонце і невгамовний, нестримний гомін життя... *** 13 листопада 1969. Микола Лукаш вранці стоїть у черзі за молоком. Підходять дві молодички з явним наміром взяти без черги. Микола, як холостяк, вирішив пококетувати трохи і галантно звертається до милих ягідок: Як і тюрми мурувати, Кайдани ковати, Як їх носить, як і плести Кнути узлуваті, І як під них спини підставляти: Всёму навчим,..»

66

– Звідки тут взялися такі чарівні жіночки? Вони йому з погордою: – Мы не понимаем по вашему...

– Я можу й перекласти: «Куда вы, бл.., лезете без очереди»? Черга вибухнула реготом. *** Понеділок, 16 лютого 1970. ...Оскільки мене виключили з партії, то можна з дня на день чекати обшуку. Про всяк випадок заховаємо цей записник... *** Четвер, 19 лютого 1970. Сумний, похмурий, безрадісний день для України – сьогодні поховали одного з найкращих її співців – Андрія Малишка. Я знав його, любив, але ніколи не думав, що так тяжко переживатиму цю втрату. Почуття осиротілості не дає мені спокою, від туги і горя не знаходжу собі місця. Він був воістину великий поет і велика людина. В ньому було щось від вулкану, ці грізні спалахи його татарських очей лякали і вабили водночас. Це єдина людина, яка могла без страху запустити в голову найбільшого самодура громовицю свого нестримного гніву й обурення. Його потім товкли, жували, переминали йому кісточки, але він затихав до пори до часу, щоб з новою силою вдарити блискавкою презирства й зневаги на адресу чиновної свиноти. З ним було легко на світі. Коли вже всі, мов щурі, ховалися по своїх норах і, здавалося, що нікому й слова протесту вимовити, як вибухав Малишко, і все летіло до ста чортів, а перелякані вилазили з своїх схованок, з цікавістю дивилися в собачі очі Скаби та його челядників і переможно радувалися: є кому заступитися! Від тої свідомості самі сміливішали і щось добре робили. Велика сила – великі люди народу! Вони, мов ті поплавці, мов потужні понтони, тримають громаду на своїй мужності, на своїм прикладі і не дають їй осісти на мілину обивательщини, в болото збайдужіння. «Скажений» Андрій! Ці слова з любов’ю вимовляли люди, слухаючи його виступи або читаючи палку, буремну поезію. Як страшенно багато втратила українська і світова культура від того, що Малишко не все і не до кінця сказав те, що хотів і міг сказати! Його пристрасті і священного гніву вистачило б, щоб спопелити все зло на землі, але він до кінця свого так і не розправив крил на всю могутню їх широчінь, не викресав найбільшої іскри, бо завжди змушений був оглядатися на присяжних гонителів правди, яких він так зневажав і ненавидів. Про силу його великого духу, силу його могутнього слова можна скласти собі уяву по виступу поета на похороні Сосюри. Хто хоче знати справжнього Малишка – хай послухає цей його виступ на Байковому кладовищі, він записаний на плівці. Як я любив тебе, друже! Мій великий, благородний друже! В тобі я бачив частку самого себе. Ні до кого так не пасують слова про гордого орла, що навіки склав свої дужі крила і закрив свої ясні очі. Він був орлом великого польоту. Вічна йому пам’ять у народі.

67

Обов’язково мушу написати бодай коротко свої спомини про наші зустрічі. Ваня Криниця 67, директор російської драми, розповідав нам (ще труна з тілом поета стояла у залі) про Андрійову смерть. Андрій помер позавчора, 17 лютого, ввечері, у вівторок. Не знаючи цього, Ваня в середу вирішив навідатися до нього в Феофанії. Приїхав зранку і довідується, що Андрія вже немає. Вчора він був ще живий-здоровий, веселий, радісний. Домовлявся про зустрічі ввечері не то з Федченком, не то ще з кимось. Але приліг по вечері і проспав аж до початку одинадцятої. Прокинувся. Сестра зробила якогось укола. Очевидно, звичайний, черговий укол. Але Андрієві стало зле. Він скорчився на ліжку, став звати лікарів. Позбігалися всі, почали вживати різних заходів, але марно. Він дуже швидко помер. Від чого? Невідомо. Бюлетеня в пресі не публікували. До Люби 68 звергатися поки що не час. На цвинтарі людей було сила-силенна. Поприїздили зі Львова, Одеси, Донецька, Харкова. Осиротіла Україна. Хто стане флагманом української поезії? Дмитро Павличко? Дай йому, доле, сил і здоров’я. Він зуміє, вірю в нього, зуміє. Малишків у нього гарт. І вогонь, і гнів Малишків. *** 2 березня [1970], понеділок. Був у голови парткомісії обкому Хіт[ч]енка Івана Федоровича. Славний він чоловік, добрий, чесний. Пожалівся йому: чим я господа прогнівив, що мене так тяжко карають – виключили з партії і заборонили працювати в вузі. Одночасно вручив заяву на ім’я Ботвина 69 з проханням переглянути рішення Радянського райкому. Заяву написав у день похорону Малишка, але подав тільки сьогодні. То хворів, то без квитка в обком не пройдеш. Обкомівські хлопці анекдотом почастували. Зібрало високе начальство вчених і ставить їм задачу: треба зробити висадку космонавтів на Сонце. Але ж там 6 тис. гр. температура, пробували заперечити вчені. Їх перебили, резонно зауваживши: – Ви не думайте, що тут дурні сидять. Ми передбачили й це. Висадку слід робити вночі... *** 14 березня [1970], субота. Переглядав шафу, натрапив на записи давніх анекдотів. Щоб не розгубилися листочки, вирішив переписати до щоденника.

––––––––––––– – Який найкоротший анекдот?

– Єврей – двірник.

– А який найдовший?

– Програма КПРС.

––––––––––––– Що таке китаєць? Це той же руський, тільки пожовтів від злиднів і покосів од комунізму.

––––––––––––– Насправді – Іван Григорович Куниця. Забашта Л.В. (1918– 1990) – українська письменниця, дружина А. Малишка.

69 Ботвин О.П. – перший секретар Київського міськкому КПУ.

67 68

68

Чого домішують горох у хліб? Щоб з тріском у комунізм ввійти.

––––––––––––– До єврея: – Як ти ставишся до радвлади?

– Як до жінки.

– Тобто?

– Трохи люблю, трохи боюся, трохи хочу іншої.

––––––––––––– – Скільки ви заробляєте?

– Сто.

– Вистачає на прожиття?

– Сяк-так.

– А якщо буде гірше становище?

– Одержуватиму 150.

– А ще гірше?

– 200.

–? Співрозмовник – гробовщик за професією.

––––––––––––– Що таке черга? Соціалістичний підхід до товару.

––––––––––––– Дві собаки зустрілися на кордоні: сита тікає з соцтабору, худа – з капіталістичного. Сита питає худу: чого ти тікаєш?

– Та знаєш, я служу в бідняка, він сам на смітниках харчується. Худа ситу запитує: – А ти ж чого?

– Іду, може, хоч нагавкаюся у вас, бо в нас годувати годують, а гавкати не дають... *** 15 березня [1970], неділя. Читав учора журнал «Літопис революції» за 24 рік. Читав статтю Рубача. Спасибі цьому іудею за правду про нашу дурість українську. Григор’єв, Махно та інші отамани – алкоголіки революції. Напившись сивухи анархізму, нашкодивши в самостійність, вони потім приходять каятись до влади, яка гірше і слабше за них во сто крат. І тільки тому, що влада говорить російською мовою і від імені Москви. А Москва... А що таке, власне кажучи, Москва? З одного боку, це купа лайна, посеред якої встромлено пужално всеросійського батога. Його кінці звисають аж на Україну і боляче б’ють українських йолопів. З другого боку, Москві дуже хочеться приборкати розгнузданих хохлів, і вона час від часу скубе їх за чуба, вичікуючи зручної нагоди, щоб разом з чубом одірвати їхню дурну голову. Українець чудово знає це. І, нашкодивши невдалими спробами здобути собі свободу, намагається запобігти ласки притворною покірністю. В цей час і летять наші голови, мов капуста на леваді. Тільки хрумтить. Потім відростають нові голови і теж летять. Така динаміка української історії. І чи ж 69

довго ця капустяна історія триватиме?.. Усі біди українського життя, усі жалі й невдачі наші впираються в одну точку: в окремішність державного існування України. Поки ми цього не доб’ємося, не один Дніпро нестиме кров і сльози наші у Чорне море!.. *** Вівторок, 31 березня 70. Викликав партслідчий Мельник Іван Андрійович, з парткомісії міськкому КПУ. Висока вгодована дубина, з орденськими колодками відставного полковника. Жодної думки в очах, сама наглість, самовпевненість і глибоке переконання в тому, що він і є та сама «партія», яка судить, карає і гнобить мислячих людей. Після другої чи третьої фрази я відчув бажання провалитися з четвертого поверху на перший, щоб не бачити цього істукана. Ще кілька хвилин, і я, взявши портфеля, не попрощавшись, пішов з кабінету, лишивши дурня у своїй ролі, тобто в дурнях. *** Вівторок, 20 квітня 70 р. На цей раз запросила до себе голова парткомісії Олена Яківна Перміна. Присутній був і Мельник. Минулого разу я йому заявив, що якби в нього була хоч крихта людського самолюбства, він повинен був би відмовитись вести мою справу. Моя репліка не справила на нього жодного враження. Свиня тільки рохнула і продовжувала своє. Сьогодні він просто мовчав і вів себе, як стілець, на якому сидів. Говорила Перміна. Розмова тривала близько трьох годин, з 14.00 до 17.30. Знаючи про мою вихватку, Перміна вела себе вкрадливо, делікатно і навіть запобігливо.

– Я сибірячка, корінна сибірячка, але я працювала на відбудові Хрещатика і не думала – українка я чи росіянка, на Україні я чи в Росії. Для мене – скрізь батьківщина. Я була в Середній Азії. Узбеки вишукували в своїх кожухах «насєкомих» і їли їх, а тепер що? – Оце справжня національна політика. Я читала Івана Драча, ми розглядали його справу, я, можливо, поганий критик, але, по-моєму, треба написати один великий твір, але на вічність. А він все дрібне пише щось... Ничего у них не выйдет. Я бы таких безжалостно исключила из партии, это [гадче] врагов, ибо враги открыто выступают, а эти маскируясь. Вот действительно прав Кочетов: «Чего же ты хочешь?» Крикуны, незрелые мальчишки, которые говорят с чужого голоса, рупор ненавистников. Ведь у нас все есть, все можно купить в магазине, пусть дорого, но можно. Дачи есть, машины, а они чего-то еще хотят. Я вам доверительно говорю. Было время, когда в Москве все украинцы правили, даже КГБ, и ничего. Сейчас тоже почти все украинцы. Но это меня совсем не задевает, хотя я русская. В этом и есть ленинская национальная политика. А вообще вы интересный человек. Все ученые немножко чокнутые. Вы извините. Разве можно так выражаться! Я бы вас не исключала из партии, но и не дала бы вам рекомендации. А вообще, попробуйте напишите заявление на бюро, поймите, ваша судьба зависит от нас с Иваном Андреевичем, во всяком случае, во многом зависит. Ведь в трех томах вашего личного дела нет ни единого слова признания своих ошибок. Это 70

ненормально. Скоро 22-е апреля, поклянитесь Лениным, не подумайте, что мы вам диктуем, но это необходимо. Подумайте о своей семье, о жене, ведь она больна! Это многое решит в вашей судьбе... *** Середа, 22 квітня 70. Заніс заяву до бюро міськкому. Пермінова прочитала задоволено і не втрималася від слів: – Да это же целая декларация!

– Як ви рекомендували...

– Я вас не хочу разочаровывать, может быть всякое, у вас еще есть много возможностей, вплоть до ЦК КПСС, но я вас попрошу, чтобы вы, если на бюро горкома будет отрицательное решение, не выпускали коника, как у вас говорят. За вашим поведением следят. Будьте осторожны. Вот вы опять говорите о национальном. Зачем оно вам, ведь вы же умный человек. Разве не ясно, что у этих крикунов ничего не выйдет. Они говорят, что украинский народ хозяин на своей земле. Но я ведь тоже здесь хозяин. Не вздумайте нападать на когонибудь, вы на это способны.

–––––––––––– Рішення Радянського бюро РК КПУ: «За игнорирование постановлений бюро обкома, хранение и передачу другим лицам антисоветской книги Кошеливца, за идейно-вредное выступление и [х/р]», а також записано: «считать невозможным дальнейшее пребывание его на педагогической работе». «З забороною писати й малювати». Викликала Пермінова Темчука, запитувала: «Как вы считаете, он (себто я) не потерян для партии?» Який паскудний світ! Чим більше ти хочеш бути корисним людям, тим більше тобі плюють у душу. *** Неділя, 2 травня 70. Чубіадзе запрошує в Тбілісі на 9 травня, як не як, а 25 років з дня Перемоги! І треба було б поїхати, але не святковий настрій. Почуваю себе зле, з кожним днем засмоктує дух обивательщини, байдужості. Іноді хочеться кричати од безсилля. З голови не виходять слова Шевченка: незамкнена тюрма... *** 70 Середа, 13 травня [1970]. Сьогодні відбулося бюро Київського міськкому партії. Перед засіданням голова парткомісії Пермінова бадьоро посміхалася і просила «не зіпсувати» справи. Наївна жінка була переконана, що мене поновлять у партії. Дерев’яний Мельник зачитав свою дурну бумагу. Виступив я. Два пустих запитання. Присуд: не зробив висновків з рішення обкому. До побачення. Ці два слова були так поквапливо сказані головуючим, що мені стало ясно: чоловіче добрий, не говори нічого, а тим більше не викинь якого-небудь коника, бо ми не владні будь-що вирішувати, а тим більше не в змозі з тобою дискутувати. Спасибі їм і за те, що не розпинали мене, а відпустили з миром. Членів бюро було 7 чоловік, 70

Спочатку було проставлено число 14, а потім червоним олівцем виправлено на 13.

71

люди мені не відомі, але, як видно, не половою напхані, бачать, що нізащо людину шельмують. Бо коли спитав головуючий, чи немає заперечень, щоб лишити рішення райкому в силі, то з них довелося мало не вибивати згоди. Мовчки, не поспішаючи схиляли голови на знак згоди. Що ж! Сьогодні вони неохоче схиляють голови, а завтра підіймуть їх і скажуть: годі! Я вийшов з легкою душею з кабінету і вирішив почекати Перміну. Вона незабаром вибігла розгублена, збентежена (адже вона була переконана, що й партійна непорочність, тобто безмежна дурість, переможе!) і каже мені: ви так добре виступали, але не треба було говорити, що ви проявили політичну легковажність.

– Але ж це звичайна дипломатія. Собаці треба кинути кістку, аби не гавкала.

– Як ви висловлюєтесь!

– Як думаю.

– Але, зрозумійте, вони не могли інакше, вони залежать від обкому.

– Я ж вам говорив, що п’ятий поверх (там міститься обком) роздушить «незалежність» четвертого (тут міськком).

– Нічого, апелюйте до обкому.

– Авжеж. Цілую ручки, пані! На обкомі, якщо не попустять петлі, скажу, що царі були милосердніші до своїх ворогів, ніж ці придурки до справжніх комуністів. То ж воно й є, що справжнім не треба бути – ублюдок! Ось що написано нині на нашому прапорі, який чомусь називають марксистсько-ленінським. Діватися нікуди – будемо боротися за життя. *** Четвер, 15 травня [1970]. До свята перемоги Шудря 71 надрукував у «ЛУ» статтю про «Вершники» Яновського, де згадується про мене. Суярко вирвав з факультету журналістики примірник газети, щоб студенти не знали. Імперська влада милувала своїх ворогів на подібні свята, тільки не більшовички. Вони й друзів утоплять у ложці води, аби не похитнулася свята ситість їхнього корита. Яке переродження. Яке падіння! Нужник, а не партійний орган! Тьху! *** Середа, 20 травня 70 Сьогодні мене скорочено на посаді доцента кафедри. Кафедра, звичайно, і не думала подавати на скорочення, але Пітов викликав завідуючу і наказав підготувати подання. Місцевком затвердив, хоч два декани і два завкафедр рішуче протестували. Шкодую, що був присутній при цій комедії. Хорунжий з парткому дзвонив напередодні в міськком, відти дали рекомендацію «не чіпати Шестопала», але, як видно, Пітов заручився підтримкою якого-небудь бурбона з ЦК. *** Неділя, 24 травня [1970]. Саші 20 років. Свята пора! Приїхала Ярина Юхимівна. «Знаєте, діти, – 71

Шудря М.А. (1935–2012) – український письменник, журналіст, кінодраматург.

72

пояснює, – чогось напала на мене така безпричинна тоска, що сиджу та реву. Не інакше, як щось у вас негаразд. Все добре? Ну, слава Богу, а то місця собі не знаходжу». Ліда питає, чого ви, мамо, плачете, хто вас зобидив? Ніхто, кажу, а сама сліз утримати не можу. Так і ллються з очей». Дружина глянула на мене виразно, промовчала. А кажуть, що телепатія – містика.

–––––––––––– Скорочення – значить, знов без роботи. Ще не встиг померти, а вже яму копають, мерзотники. *** Четвер, 28 травня 1970. Приїздив Павло Н. з Івано-Франківська. Розповів таку притчу. Нещодавно в Івано-Франківську з’явився Жора Нікольников, професор-міжнародник, звичайно, з метою пропаганди високих ідей пролетарського інтернаціоналізму. Старий секретар товариства «Знання» Брезинський запитав столичного птаха про обставини смерті Малишка.

– Немає за ким тужити!

– Як так! Адже це Соловей України, – обурився Брезинський.

– Одним націоналістом менше стало. Ви нічого тут не знаєте, нам у Києві видніше. І ця свиня прожила на Україні майже все життя, дружина українка і т.д. Скільки вовка не годуй... *** 29 червня 70 р. в понеділок виїхали автобусом на екскурсію по Прибалтиці. Того ж дня ночували в Мінській школі-інтернаті. З Мінська до Вільнюса (200 км) по обіді виїхали. Ночували в лісі. З Вільнюса до Риги 312 км. Ночували в дорозі в сіні. До Риги приїхали вранці. Ночували в школі. На другий день, оглянувши місто, вирушили в Таллін. Ночували перед містом у сіні (знаменита ночівка на хуторі – жінка і син). Після Талліна повернули на Псков. Ночували в Білорусі в сіні. Повернулися через Оршу, Гомель до Києва. У вівторок вранці 7 липня 1970 р. Мінськ – Вільнюс 200 км Вільнюс – Рига 312 км. Рига – Таллін 311 км. Київ, Мінськ – 29. VI. в Мінську – 30. VI. Вільнюс – 1. VІI. Рига – 2, 3. VІI. Таллін – 4. VІI. Псков – 5. VІI. В полі в ніч з 5 на 6. VІI. Цілий день їзди і на ранок 7. VІI. – Київ. За Невелем – кордон СРСР–БСРР. Езерщина. «Ура! Землі білоруські!» «Вона мені дорожча!» За 10 км від Пскова с. Неслово. 5. VІI – неділя. Від м. Изборска до Пскова зліва одні таблиці: «Запрещается». Рідна земля... *** 73

П’ятниця, 14 серпня [1970]. Викликали на бюро обкому. П’ять годин протримали в коридорі секретаря п/о факультету Сліпченка, секретаря парткому Чумаченка, парткомісію обкому, мене, і нарешті об’явили, що розглядати моє питання не будуть. Якісь «важливі» справи чекають бюро. Значить, іще не готове рішення. Закулісна машина продовжує свою ганебну роботу. Ну, а тим часом жертва нехай тремтить, хай мучиться. При всьому тому, що на всю цю кумедію дивилися як саме на кумедію, однак важко і дуже. Оті п’ять годин дорого мені обійдуться. *** Четвер, 20 серпня [1970]. Прочитав Огієнка 72 «Українську культуру» і остаточно переконався, що Жовтневу революцію зраджено, нас знову гонять у хлів імперського свинства. *** Четвер, 5 жовтня [1970]. Секретар партгрупи Дмітрієва Емма Павлівна жаліється мені: ви розумієте, вчора виступав перед іноземцями викладач, що він там говорив, не знаю, але сьогодні мої аспіранти кажуть – так виходить, що соціалізм – це шахрайське вчення?

– Як так?

– А вчора викладач говорив, що в Радянському Союзі соціалізм будували викрутасами, одступами, наступами, робили помилки, виправляли їх і знов робили.

– Бачите, як ми учимо іноземців. Що поробиш – суцільні викрутаси. *** 15 жовтня 1970. По вул. Пушкінській, 17, поряд з російською драмою руйнують будинок, в якому жив останні роки й помер автор «Миколи Джері» та інших славетних творів – Іван Нечуй-Левицький. Зносять добротний двоповерховий будинок, напрочуд гарної естетичної архітектури, в українському стилі. Бідному Нечую і по смерті не поталанило. Цей будинок як меморіальний музей міг бути окрасою міста. Чи це наша безголовість така українська, чи підступна хитрість і свого роду «завбачливість» шовіністичної швалі? Вони «здогадалися» знищити Михайлівську церкву, Успенський собор, спалили публічну бібліотеку і Видубецький монастир, вони посягали на будинок Академії і багато інших наших національних святинь. Лише дурний малорос у своїй презренній благодушності лупає бездумно очима і плеще в долоні своєму васальному суверенітетові. Збожеволіти можна. *** 18 жовтня [1970], неділя. Їздили в Переяслав-Хмельницький. Нашим гідом була Ольга Іванівна Доліна, росіянка з Владивостока. Гм... гм!.. «Обмін кадрами»... Огієнко І.І. (1882–1972) – визначний український громадський і державний діяч, філософ, історик, педагог, книговидавець, редактор і богослов.

72

74

***

Середа, 28 жовтня [1970]. Викликали на парткомісію. Не можу позбутися враження – що не комісія, а середньовічна інквізиція. Читаю зараз «Историю инквизиции» Григулевича 73 й ще більше в цьому утверджуюсь. Розсядеться за довгим столом ця команда інвалідів і почина тобі душу колупати своїми брудними пальцями: а що, а як, а чому, і кожен мухомор будує свої догадки, припущення, висловлює підозри й недовіру, та все з таким апломбом, ніби й справді партійну справу робить. Хто розумніший та порядніший – той втрутиться, щось вияснить, щось скаже, аж на душі легше. А як почне Бовкун, ах щоб ти, негідник, [вперед] до десятого коліна роду свого, як почне він, глуха тетеря, ляпати язиком – сил немає. Я його грубо обірвав, нагадавши, що таке прізвище дали йому люди не випадково. Втрутився другий, другого обірвав, решта замовкла зацікавлено: що з того буде. Хітенко (голова) невдоволено побурчав, що його команду ображають, і перейшов на мирний тон. Резюме: завтра скажуть, о котрій годині 30-го розглядатимуть мої справи. Дзвоню сьогодні о 6-й вечора Рудоквасу, моєму слідчому, він говорить, знов переноситься на невідомо який час, на «післяпразника». Так і є, знов якусь каверзу готують. До Жовтня розглядати справу – значить, «милувати», після Жовтневих днів – чекай паскудства.

– Так що мені, – питаю, – готувати торбу та йти по миру хліба просити?

– Не будемо про це перед святами говорити. Ясно: моя апеляція піде собаці під хвіст – комедія триватиме далі, на рівні парткомісії ЦК. Нові виклики, нові розслідування, нові тортури. А сьогодні попередили подати заяву на конкурс (має бути 4 грудня, за планом). Продумано все, неначе самим сатаною. Ось для чого чиновники, ось нащо вся його енергія спрямовується – не дати спокою ближньому, особливо, якщо в того ближнього завелися блохи незалежності і власного думання. Хай краще думає, коли його засмажать на державній сковорідці. За цих обставин опускаються руки, ходжу в бібліотеку і тільки й можу, що конспектую. На більше не здатний. Партійний апарат у ролі гасителя розуму. Ось у що перетворилася партія, яку названо колись розумом, честю і совістю епохи. Революція посіяла драконів, а виросли блохи! *** Середа, 28 жовтня 1970. Знову викликали на комісію. Тепер уже висловлюють побоювання, щоб я не написав якогось очорнительства, «як Солженіцин» 74. Ах, мерзотники! То ви Солженіцина бачите, а те, що він викриває, усувати не хочете? Значить, добре робить, що дубасить по ваших підлих шкурах. Рудоквас, мій партійний слідчий, а між тим досить тверезий чоловік, висловився так: в усій державі розвівся такий бардак, що навіть журналісти стали спекулювати своїм становищем. Я – суцільний знак запитання. Він продовжує: один прохвост приїздить до голови Київміськради, представляється і каже – хочу написати статтю «Один день голови міськради». Той з ніг падає, возить мерзотника по місту, розповідає, 73 74

Насправді книжка називається просто – «Инквизиция». Солженіцин О.І. (1918–2008) – російський письменник.

75

показує, аби гарна стаття вийшла, а воно виходить, що тому журналістові не стаття, а квартира потрібна. Інший перодряп у Солотвину Закарпатської області, щоб вивчати нібито досвід (який там досвід, санаторій існує кілька тижнів!), а насправді влаштувати якогось приятеля-астматика. І так по всіх лініях, де важко що-небудь добути – журналісти пускають у хід свій квиток. Квас обурюється, а я думаю: дурень ти, чоловіче добрий. Журналістам набридло в черзі стояти, вони й вирішили за прикладом партійного начальства добувати блага життєві явочним порядком. Адже недарма їх названо: підручні партії. Та коли вже й журналісти (загалом люди чесні, але нещасні тому, що змушені все життя брехати і лицемірити), але, кажу, коли вже й журналісти почали витворяти отакі художества, значить розвал державного апарату іде повним ходом. Слава Богу, аби швидше збанкрутувала ця кліка, може, чесні люди прийдуть до влади. Їду в трамваї. Один чоловік до другою (інтелігент до робочого – судячи з одяганки обох): – Що то у вас?

– Книга.

– Яка?

– Катехізис.

– А що воно таке, катехізис?

– Ну, це щось на зразок марксизму-ленінізму, тільки в старовинній формі. Гарно сказано! *** П’ятниця, 30 жовтня [1970]. Сьогодні мали розглядати мою справу, але, як сказано, відклали на післясвят. З голови не виходить думка: чи не написати їм усю правду, негідникам?! Але ж до кого апелювати?! Тільки даси новий привід для шельмування. Становище й справді таке, що хоч до бантини чіпляйся. *** Субота, 15 листопада 70 р. Чого-чого, а цього вже зовсім не сподівався. Мемуари, які написав Хрущов, має скоро видати, – хто б міг думати! – західнонімецький журнал «Шпігель»! Так потрохи створюється справжня бібліотека комуністично-антирадянської літератури. Хоч Кадар і сказав, що антирадянського комунізму нема і не буде, він глибоко помиляється або лицемірить. Ів. Сем. Козловський вирішив збудувати на свої кошти в рідному селі Мар’янівці Васильківського району під Києвом школу. Переказав у банк гроші, а Звєрєв не виплачує. Звернувся до міністра, а той: – А чому ви на Україні зібралися будувати школу, а не Красноярську?

– Там моє рідне село.

– Велика важность! Ведь одна родина. Одна, та не одна. А гроші таки довелося переслати в Мар’янівку, хоч, правда, тільки після втручання голови уряду Булганіна...

76

––––––––––––

У трамваї: – Всі крадуть.

– Ні, крадуть не всі, зате всі прикрадують (подворовывают). *** П’ятниця, 27 листопада 70 р. Щойно повернувся з засідання бюро обкому, якщо цей свинюшник можна назвати бюром. Викликали на 11-ту годину ранку, а почали слухати справу о пів на 16 годину. Рудоквас, нещасне створіння, лепетав щось не своїм голосом, доповідаючи офіційну «бумагу». Я звернув увагу, що це не та доповідна, з якою мене знайомили, не та, яку зачитували на комісії, це новий якийсь варіант, він лежить перед кожним членом бюро і теліпається в тремтячих руках Рудокваса. Знову витягли все сміття з самого початку. В ході переказу цього ганебного пасквіля Цибулько 75 кілька разів перебивав Кваса репліками, даючи знати, що членам бюро відомо, мовляв, нічого й час втрачати. Тут же вставив спеціально для мене, що Спілка письменників (він не член СПУ, він член Спілки журналістів, поправив Квас) розглядала (знов розглядала?! Будьте ви прокляті), згадувала, що вона несе за мене моральну відповідальність. При цих словах він переможно глянув на мене, я «не прийняв» його погляду, даючи йому зрозуміти, що його маневр розгадано, він вдруге адресує мені репліку, я її знову пропускаю мимо вух. Нарешті Квас перестав бриньчати своїм голосом, і надали слово мені.

– З приводу сказаного тут на мою адресу я вже давав усні і письмові пояснення на різних рівнях партійного розгляду моєї персональної справи. Тому дозволю собі звернути увагу членів бюро на іншу, більш суттєву сторону справи. І коротко розповів про те, що п’ять років робив в інституті.

– Це до діла не стосується, – перервав мене Цибуля.

– Прошу не нав’язувати мені, що говорити. Ви тут усі судді та прокурори, тож дозвольте мені самому подбати про захист і його форму.

– Це не суд, а партійне бюро. Довелося роз’яснити, що це. Перестав перебивати, я докінчив думку, додавши, що все, сказане – має прямісіньке відношення до діла, що це й є суть, реальність, яка має лежати в основі судження про людину, а зачитане тут на мою адресу, тобто звинувачення, є, так би мовити, побічний продукт діяльності людини, за який мене і засуджено до політичної смерті.

– Ви по суті звинувачень, – почав знову про Кошелівця 76, про запис в анкеті. Встряв Квас з цитатою, наведеною мною про ярлики. Мені на виручку. Але цитата пройшла мимо цілі. Цибуля йорзає на своєму сідалі, боїться, що справа обернеться проти задуманого рішення на виключення, і знов перебиває Кваса і мене. Я прошу дозволити внести ясність.

– Нам ясно!

– Якщо у вас наперед готове рішення, то для чого ж ви мене сюди кликали? Щоб послухати самих себе?

75 76

Цибулько В. М. – перший секретар Київського обкому КПУ. Кошелівець І.М. (1907–1999) – літературознавець, перекладач, громадський діяч.

77

Ще якась його репліка.

– В такому випадку, я бачу, що мені тут робити нічого. Бувайте здорові! І повернув до дверей. У дверях догнали мене слова розгубленої Цибулі: – Во, нахал! Ось вони, золоті національні кадри, вірні сини народу, які доведуть таки його до погибелі. Якщо сам народ не задумається над власною долею. Перед початком бюро я сидів-сидів, набридло, а Хітенко й каже: – Ще маєте дві години, можете погуляти. Вийшов та й пішов в Андріївський собор. Став читати планшети, а там одні перли. Покликав наукового керівника музею та й питаю: – Чому ви пишете про Московський університет, Петербурзький університет, а не про Київську Духовну Академію? Замість того, щоб говорити: Київська академія – перший університет східного слов’янства. Чому тут говориться про «наш народ», «національну гордість народу Росії» – який народ? Російський? Український? Чи це пам’ятник культури взагалі? Бідне дівча кліпає очима, згоджується. Це старий, мовляв, планшет, готуються нові. Вийшов з собору та й поплентався знов на бюро. Гидко. Куди не поткнися – всюди отруююча душу муть русифікаторства. А ці партійні гомункули навіть слухати тебе не хочуть, їм усе ясно. Навіть гніву немає, одна огида. Прийшов додому: що робити далі? Це справді громадянська смерть. Мої кати похапали шляпи і побігли на засідання на честь 150-річчя з дня народження Енгельса. Не на засідання навіть, а на побачення до начальства, бо всякі врочистості самі по собі їх давно перестали цікавити. Великий Фред, маючи на увазі отаке сміття, говорив якось: – Треба, щоб росіяни, та й не тільки росіяни, – не підбирали цитат з Маркса і його, Енгельса, а мислили б так, як ми – слав би [...] на їх місці. (Десь із спогадів А. Водена 77). Якби ж то вони взагалі здатні були мислити, негідникипристосуванці. Рудич сидів у своєму квадратному кріслі, не сидів, а лежав на столі, весь потягнувшись до мене, у мій бік, щоб не пропустити жодного слова та передати потім Федченку в ЦК-а. Яка свинота! Яке багно! Яка продажна наволоч! Жоден член бюро рота не розтулив, пари з вуст не випустив. Всяк, мабуть, думає про себе: – Не мого ума справа, хай Цибуля з Рудичем оддуваються. Рудич і той вирішив промовчати. Спектакль трохи порушив їм, бо одного бідолаху, який зі мною тинявся з 11 год. ранку, так і не покликали на бюро, – не було вже коли, та й пиху збив з Цибулі. Де це видано, щоб демонстративно бюро кидали! Та ще й яке бюро – бюро обкому. Цей чернігівський князьок такого й у сні не міг бачити. Але вони мені за це й одміряють повною міркою! В цьому я нітрохи не сумніваюсь. Наївний Іванченко дзвонить тільки що: Суярко з Москви підтвердження одержав про затвердження докторської. Найбільша радість для них – мій провал. Він ще, бідняга, не знає про це, не втрачає надії на мою перемогу. А я вже давно 77

Воден А. – можливо, йдеться про філософа, літератора, перекладача.

78

програв. Програв для себе, а, може, виграв для справи? Заради справи, заради народу нашого многостраждального, заради (кінець-кінцем!) оцих гнид, які гризуть мене нещадно, я завтра лишуся шматка хліба і невідомо ще, чи тільки цим скінчиться моя персональна справа. А що мені скаже дружина, що скажуть діти?

–––––––––––––– Ще і ще раз повертаюся до цього злощасного бюро. Ще тільки сьома година вечора. Я не можу ні їсти, ні відпочивати, ні будь з ким говорити. Я ловлю себе на думці, що я легковажу з небезпекою. Я знаю силу цих критиків і що сила саме в руках кретинів, а це найстрашніша, найнеобузданіша, сліпа і безжальна сила. Знаючи це, я чомусь не боюся їх. Мені здається, що я продовжую експеримент. А що буде, коли я потраплю у витверезник? А як воно в ув’язненні? А чим кінчиться скандал, коли плюнути і піти з бюро обкому? Що буде? Адже ніхто цього не робив, не наважувався! Що робитимуть оці князьки, як вони себе вестимуть? Як будуть казитися? Нерозумно з мого боку, ой, нерозумно гратися з вогнем... Але хто сказав, що оці гниди і є справжні Прометеї з вогнем??? Дурниці! Треба просто позбутися страху навіть ціною шматка хліба. Маркс говорив, що робітничому класові, який не хоче, щоб з ним поводилися, як з рабом, честь дорожча від хліба. Марксу, якого годував Енгельс. А хто годуватиме мене? Ні, революція тільки що почалася. Треба звати ще на барикади. На барикади, за справжні істини, за справжній комунізм!!! Так багато книжок у хаті, але сьогодні рука потяглася до твору Р. Роллана 78 «Кола Бруньон». Боже! Що за мудрий твір! Що за мудра, людяна, справді-таки марксистська філософія! Благаю сили небесні і земні – замініть мені ЦК КПРС одним мудрим французьким дядьком – Кола Бруньоном! А їх на Україні – тисячі! Хилю голову французькій мудрості. Дурна українська мудросте, схаменися, застав шанувати себе! *** Четвер, 27 травня 1971. Щасливі люди, котрим усе ясно і які завжди себе люблять. Вони не знають вагань, сумнівів і гризоти сумління. Їм невідоме невдоволення собою і розчарування іншими. Їх не палить сором за свою немічність і безсилля, коли хочеться вилізти з владної шкіри і надавати самому собі по морді. Сім років підряд гризе мене апаратна гнида. Другий рік я уже без партійного квитка, а через місяць буду ще й без роботи, тобто без шматка хліба. Хтось чужий сидить у мені і кричить в обидва вуха: – Це – донкіхотство! І нерозважливо. І непрактично. І безнадійно. Ніхто тобі доброго слова за це не скаже. Лише прикрощі, горе та небезпека тобі і твоїм дітям! Отак мордуєшся, а робиш таки своє. Трагедія наша в тому, що в багатьох із нас сидить раб і нас перемагає. Ні, краще бути поваленим Дон Кіхотом 79, ніж торжествуючим хамом і холуєм!

78 79

Роллан Р. (1866–1944) – французький письменник. Дон Кіхот – герой роману іспанського письменника Мігеля де Сервантеса (1547–1616).

79

*** П’ятниця, 28 травня [1971]. Зранку заходив М. Скорик. Подзвонив напередодні, хоче поговорити. Радий бачити цього милого юнака, розумного, мужнього і гарного собою. Виявляється, його викликали з Дніпропетровська на парткомісію при ЦК. Свого часу, в 1966 р., коли його тероризували звинуваченнями за Лист молоді, переданий за кордон, він обурений, кинув на стіл партійний квиток і залишив збори. Тепер вирішив поновитися і написав на адресу XXIV з’їзду в Москві заяву.

27 квітня бюро Дніпропетровського обкому розглядало його апеляцію. З самого початку засідання секретар обкому Ватченко, ця жирна і тупа свиня, не годна, проте й на сало, звертаючись до начальника КДБ генерала Мажари, кинув слова: – Почему вы его не посадили? Посадить его надо было! А тут, у Києві, член ЦК Швачко на законне запитання Скорика, куди йому дітей діти, оскільки в Дніпропетровську немає українських ясел, із щирим обуренням відповідає: – А зачем украинские ясли? Они не нужны. Может быть, вы такой только один... Парткомісія засідала під головуванням Грушецького. Скорикові, як раніше Степану Колісникові 80, знову кололи очі мною, докоряли, що підтримував у 1964 році. «А вы знаете, что Шестопал уже вне партии?» – теж «аргумент» і засіб морального тиску. І це зветься політикою. Крохоборство й ганьба, а не політика. Зайвий раз переконуєшся, що КПУ була створена як апарат колоніального панування на Україні. Таким же знаряддям поневолення вона лишається й досі. В апеляції відмовили. Що сказала б уся ця продажна свинота, якби довідалася, що Михайло і його Таня своїх малих діток назвали дорогими для них іменами: старшеньку дівчинку Марфинкою, вшановуючи цим покійну бабусю Марфу, яка виховала Таню і дала їй притулок по своїй смерті. А меншого нарекли Матвійком, щоб «як виросте, то був Матвієм Михайловичем». Бог свідок, я не винуватий у тому, що мале безправне і безсловесне дитя мимо його волі назвали таким незугарним ім’ям. Адже з часу євангеліста Матвія жодна порядна людина добровільно не прибирала собі цього імені. Мені теж його накинув піп тільки тому, що мої неписьменні батьки не зуміли постояти за свого сина, а сам я тоді дуже слабо ще орієнтувався у земних справах. *** Понеділок, 31 травня [1971]. П’ята година ранку. Не спиться. Чомусь пригадався лист, який я написав із Солотвина Базилю. Так мені кортіло сказати тоді всю правду! Якби ж її не треба приховувати... Лежу і в думці «дописую» того листа. Багато здібних, обдарованих українців змушені працювати напівсили. Аби мати сите життя і пристойне становище в суспільстві. Свій талант вони 80

Йдеться про Колесника С.П. (1932) – українського, журналіста, публіциста, письменника.

80

занедбують, щоб не сказати – кидають його (прости господи!) псові під хвіст, витрачають на пиятику, неробство, пусті розваги. А все тому, що за нас «думають» інші. Коли б ми думали самі, ми змушені були б напружувати волю і розум, вишукувати власні сили для власного державного життя. Це породило б такий духовний розквіт народу, викликало б такий спалах енергії, про який тільки можна мріяти. Подібний спалах ми мали в революційні роки, недарма цей період нашої історії називають відродженням нації, правда, розстріляним відродженням. А поки що ми, українці, нагадуємо собою хвору людину під наркозом, яка ні живе, ні вмирає. Ми стали ліниві думкою, байдужі до громадських справ, і нас усіх роз’їдає зневіра. Ми втратили національний ідеал, той самий становий хребет, центральний стрижень, який націю тримає вкупі, підносить її дух, і обивателів, отих простих з’їдачів хліба, за висловом Івана Франка, перетворює на громадян і патріотів, на справжніх синів і дочок свого народу. Останнім часом ловлю себе на тому, що я щораз, то частіше одключаюся од навколишнього світу і мовби провалююся в ілюзорне царство мрій і роздумів, замикаюся в собі, байдужію до життєвих дрібниць, а все дослухаюся внутрішнього голосу, як та мати, що розмовляє з дитиною, котру виношує під серцем. Від того я, здається, більше працюю свідомістю, думкою, а не пером. У стані спокою чи руху, зайнятий якимсь ділом, без кінця мовчки сперечаюся, дискутую, побиваю своїх ворогів. А реальна справа рухається повільно. Читати, конспектувати можу, і роблю це з запалом стаю від того молодим та дужим. Писати ж не можу. Розум пашить од збудження, жили напинаються, мов сталеві дроти, руки тужавіють, наливаються силою, і серце дзвонить до роботи. Щодня накидаюся то на один розділ, то на другий, а довести до кінця не годний – бракує матеріалу й часу. І я знову з головою поринаю в томи, фоліанти, добираючи аргументів, які б не говорили, а стріляли. Тим часом немовля набирається життєвих соків, нетерпляче порскає біля серця. Незабаром воно заговорить... *** Середа, 1 червня 1971 р. Повертався з бібліотеки і зустрів Криворучка Гриця. Давно, років уже кілька не бачив його. Він учився в університеті, на юридичному, але в 66-му чи 67-му виключили як «неблагонадійного». До університету працював простим робітником, а потім комсоргом мостозаводу, що споруджував для метрополітену міст через Дніпро. Славний, енергійний, мислячий хлопець. Спершу він мені трохи не сподобався своєю надмірною балакучістю. Говорить швидко і нерозбірливо, від чого слова якісь покалічені, недоношені, браковані. Але це, здається, в нього пройшло. У 1967 році брав участь у знаменитому мітингові біля пам’ятника Шевченка. Тоді обурений натовп поставив догори ногами полковника міліції, а потім рушив до будинку ЦК заявити протест проти дій міліції та перевдягнених кагебістів, які намагалися розігнати мітинг і ні за що ні про що заарештували кілька його учасників (в т.ч. одного єврея). На мітингу, до речі буде сказати, виступила якась молода єврейка і зробила 81

невідомо для чого, можливо, з метою провокації, заяву приблизно такого змісту: Україна – [...] корова, яку схрестили з африканською зеброю і тепер їй хвоста крутять у Москві, а доять «в Ізраїлі». Публіка не сприйняла цієї заяви, провокація, не вдалася. Коли демонстранти рушили до ЦК, було зроблено ще одну спробу, уже на Інститутській, розігнати натовп з допомогою поливальних машин і нового загону міліції. З того нічого не вийшло, і міністрові МВД Головченку довелося з’явитися перед очі народу. Щоб продемонструвати свій «патріотизм», він приїхав навіть у вишитій сорочці. Комедіанти! Але дивуватися не доводиться. Ленін ще у 1918 році радив Орджонікідзе, надзвичайному тоді комісару півдня Росії: «Негайна евакуація хліба і металів на Схід, організація підривних груп... рішуче і беззастережне перелицьовування на український лад наших частин, що є на Україні, таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати про Муравйова...» (Нариси історії КПУ, 1 вид., К., 1961, с. 217–218). Заарештованих все-таки довелося випустити. На другий чи на третій день Криворучко ще з кимось терміново виїхав до Москви, де відбувався з’їзд письменників, щоб вручити українській делегації з’їзду лист протесту. Першим зустрівся Панч 81. Старий пацюк перелякався до смерті. Новиченко 82 од страху став нижче зростом. «Але ж про це можуть довідатися за кордоном!» Хлопці його «відшили», сказавши, що про безчинства київських властей поки що повідомило румунське радіо. Нарешті з зали засідань вийшов Малишко. Довідавшись у чому річ, страшенно обурився, пославши стонадцять чортів на голови мерзотників, забрав лист і обіцяв довести до відома не тільки української делегації, а й усього з’їзду. Між тим, заспокоївшись, розповів анекдот: Вірменське радіо запитали, як ідуть справи на з’їзді. Радіо відповіло: добре, аби тільки на ньому не було письменників... Дав хлопцям десятку: – Ви ж, мабуть, голодні, ідіть спочатку поїжте! Поїздку до Москви пригадали Криворучку в КДБ, куди його згодом викликали. Словом, хлопець позбувся університету і партійного квитка. Якимось чудом (адже не було київської прописки) влаштувався на роботу в Музично-хорове товариство. На чолі товариства Сергій Козак, фактично веде справи товариства його заступник син Романа Чумака – Сашко. Він підібрав таких, як і сам, молодих, енергійних, закоханих у справу людей, працювали з запалом, зробили багато корисного. Але в парторганах, а може, в інших органах вирішили, що дуже вже добре працює організація, по всій Україні створено товариства, люди, співають українських пісень, зростає самодіяльність. Тому вирішили «прекратить», охрестили київське товариство «націоналістичним» і дали вказівку «розігнати це кубло». С. Чумаку (безпартійному) – догана, Юлія Шелеста, Гриця і ще ряд ентузіастів звільнили. Натомість створили інвалідну команду з числа пенсіонерів – відставних військових. Вони нічого не роблять, 81 82

Панч Петро (1891–1978) – український письменник. Новиченко Л.М. (1914–1996) – український літературознавець, критик.

82

одержують гроші, зате є надійний догляд, щоб в українській бандурі не завелася часом націоналістична міль. Головне міль, а музика, співи – то пусте... Бажаючи поновитися в партії, Криворучко апелював до XXIV з’їзду в Москву. Пройшов усі інстанції, від первинної організації до, ПК при ЦК КПУ. Скрізь відмовили. Голова ПК міськкому Пермінова заявила Криворучку, маючи на увазі українців, у яких уже спала полуда з очей: – Эта ничтожная кучка националистов будет раздавлена! – і ногою показала, як саме. Перейшовши до теми про вшанування народом Шевченка і покладення біля його пам’ятника квітів, вона теж висловилася (ця стара шизофренічка дуже любить повчати свої жертви. Особливо, коли знає, що, скута становищем підсудності, ця жертва не дасть одкоша). Пермінова сказала: – Если бы Шевченко знал, что такие, как вы, носят ему цветы, он бы их ногой отбросил! Вона знову продемонструвала, як саме Шевченко відкинув би ненависні їй квіти. При цьому так люто хвицьнула ногою, що втратила рівновагу і ледве не гепнула на підлогу. Пермінова – типовий представник російського колоніалізму. Жорстока і невблаганна, як есесівка. Здатна ходити по людських головах, садистка за характером, фашистка за переконанням. Їй місце на цвинтарі політичних трупів. Голова комісії обкому Хіценко – примітивний, як табуретка. Дуже допитувався Криворучка, чи зустрічається він із І.М. Дзюбою 83. Під кінець з апломбом заявив: – Таким, как Дзюба, нет места на советской земле! Он воно як! А я думав, що любезний Хіценко хоч трохи тумкає, тільки службове становище зобов’язує ставати в позу ортодокса. Нічого подібного! Продався, негідник, так міцно, що в його дурну голову насильно вже не вб’єш ніякої живої думки. Безлика гнида, якій не судилося навіть стати вошею! І я його чомусь поважав. Ні, не вірю! Є, є в нього щось українське, але так далеко заховане, що він і сам забув уже, де воно. Нарешті, 26 травня в середу відбулося засідання парткомісії ЦеКа. Доповідав справу Катренко (бригадир моєї персоналки). Головуючий Грушецький жував язика, жував і виплюнув вирок: – В апеляції відмовити! Криворучко, мовляв, ще політично незрілий, йому треба йти в робітниче середовище і там доперевиховуватись. Між іншим, перу Криворучка належить вірш, у якому є такі слова, звернені до робітничого класу України, який має його «перевиховувати»: Мордовський джаз дротів Затис твою правицю. А ти все плавиш крицю На ті дроти!.. Провідна тенденція часу: робітник прагне стати інтелігентом, а інтелігента 83

Дзюба І.М. (1931) – діяч української культури, критик, літературознавець.

83

«понижують» до становища робітника, на виправлення. Але робітник тепер теж не дурень, його торбою січки не піддуриш. Частіше б цього продажного інтелігента били, можливо, мимовільна спілка з робітництвом народила ту силу, яка поклала б край пануванню касти. Але найбільше вразила мене новина: виявляється, у Києві видається нелегальний «Інформаційний вісник», про який відомо вже за кордоном. При кінці минулого року вийшло два номери, два номери – цього року. Який він там є цей «Вісник», він провіщає новий етап національного піднесення, служить доказом того, що люди, збувшись ілюзій і подолавши страх, починають переходити від пасивних зітхань до активної роботи. Інформація, правдива і чесна, потрібна зараз, як повітря. Не зайвими були б і демонстрації, щоб від тупоту ніг на асфальті прокинулася ця тупа і самовдоволена шовіністична потвора. Масові політичні демонстрації протесту – єдине, що може врятувати наше суспільство від неминучого краху. Лютнева революція покінчила з царизмом, Жовтнева – з капіталізмом. Потрібна ще одна революція, яка покінчила б раз і назавжди з російським шовінізмом. Інакше від нашого квазі-соціалізму лишаться ріжки та ніжки. Соціалізм випарується, а на дні лишиться єдина велика брудна пляма. Ні, пані Пермінова, не розтоптати вам того, що ви називаєте «купкою націоналістів». Тому ви й скаженієте, що безсилі перед отією «купкою». Втинаєте голови одному поколінню і з жахом бачите, що натомість підростає друге, втинаєте другому, на зміну стає третє. Народ, котрий дав світові Шевченка і Франка, Кондратюка 84 і Корольова 85, – великий. Він ще скаже своє остаточне слово. Нелегальне видання на 54 році радянської влади, видання не антирадянське при тому, – чи ж треба кращих доказів повного банкрутства політики великодержавництва і шовінізму! Щасти вам, молоді лицарі! *** Неділя, 13 червня 1971. Лежу хворий. О 16-й дня радіо передає зведення про хід виборів у Верховну Раду і резюмує: «Свято радянського народоправства триває!». Гімалаї, ні. Еверест лицемірства! *** Понеділок, 14 червня 1971. Забув занотувати. На початку минулого тижня вручили папірець такого змісту: Витяг з наказу № 117-к по Київському інституту народного господарства ім. Д.С. Коротченка м. Київ 7 червня 1971 р. Кондратюк Ю. (Олександр Гнатович Шаргей) (1897–1942(?)) – український вчений, винахідник, один із піонерів космонавтики.

85 Корольов С. (1907–1966) – учений і конструктор у галузі ракетобудування й космонавтики.

84

84

Звільнити з посад в зв’язку з закінченням строку виборів з 1 липня 1971 року ШЕСТОПАЛА Матвія Михайловича, доцента кафедри російської мови. ПІДСТАВА: Заяви вищезгаданих товаришів з проханням не розглядати питання про переобрання їх на новий строк. Ректор В. Загородній. Учора. 15 червня, подзвонили з видавництва, просили забрати рукопис книжки про Маркса, бо інакше здадуть в архів. Здавайте! Пізнаю роботу Цибулька і Рудича. Вони так вислуговуються, небораки, що якби могли – наплювали б мені у борщ, аби згубити ненависного їм Шестопала своєю отруйною піною пролетарських інтернаціоналістів. Титани мислі обласного масштабу! Якщо життям або смертю людей може одноособово розпоряджатися якенебудь недолуге номенклатурне Чіполіно, то це значить, що в нашій партії існує кріпацтво, феодалізм.

––––––––––––– У понеділок, хоч і нездужав, їздив з Катрею в Жуляни до її знаменитого діда. Отцю Григорію 84 роки. Це ще досить бадьора, з чітким мисленням і твердою пам’яттю людина. Правлячи службу в церкві, він три, а то й чотири дні на тиждень по п’ять годин вистоює на своїх хворих ногах, спалених під час гасіння пожежі в церкві. Він самітньо живе в хатині при церкві, його кохана дружина померла в 24 роки, народивши йому трьох діток, які тепер самі вже мають онуків. Син, правда, загинув безвісти, а дві дочки живуть, одна в Києві, друга в Жулянах, щоб час від часу доглядати за батьком. Історія його одруження на дворянській дочці – справжній роман. Потреба хоч трохи зрівнятися в становищі примусила його, сільського хлопця, стати попом. Він закінчив духовну семінарію, вивчив кілька мов; будучи від природи обдарованим, став високоосвіченою людиною. Свого часу йому пропонували пост екзарха, тобто патріаршого намісника України. Він привітав мене сидячи, ледь ворухнувшись у своєму кріслі. Слабо і мовчки потис руку. (Це нагадало мені давню зустріч з митрополитом А. Шептицьким). У простій селянській сорочці і штанях. З невеликою сивою бородою, сивим, акуратно підстриженим волоссям. Гарне з правильними рисами лице. Очі примружені, над ними брови, мов крила чайки, заломлені вверх, від чого погляд трохи здивований. Пильно і допитливо дивиться на мене, чекає, що скажу, як поведу себе, з чого почну розмову. Хоч Катря, онука, встигла коротко розповісти про мене. Правда, вона й сама як слід не знає, хто я. Просто цікавий чоловік, як сказала вона, коли я запитав, як представлятиме мене дідові. Вмощуючись на табуретці, запропонованій мені господарем, я окинув оком навкруг себе: обстановка бідненька. Старий-престарий клавесин десь 18 сторіччя, зелений диван при столі, шафочка з книгами, інкрустація з іконок на стіні в кутку. На столі хрестик металевий, олівці, ручки, журнал «Епархиальные ведомости» за 1912 рік.

85

– Катя казала, що ви себе недобре почуваєте. Може, мені зайти іншим разом?

– почав я, намагаючись прочитати в погляді хитрого діда, наскільки небажаний мій прихід.

– Як може почувати себе людина, коли їй 84 роки? – все ще допитливо вдивляючись у мене, мовив той.

– Це ще не старість, – вирішив я зайти з іншого боку. – Моя мама прожила 104 роки і, можливо, топтала б ряст і досі, якби не врізала сапою ногу. Померла фактично від гангрени, а не від старості. Отець Григорій пожвавішав, я дав йому змогу поспитати мене, звідки я, хто я і що. Розмова почалася. Преінтересна і преповчальна. Якби, не стара мумія, церковна старостиха Парасковія Іванівна, що сиділа мовчки, як пень, а тому й заважала своєю недоречною присутністю, бесіда наша була б більш відвертою, хоч ми й так торкалися питань, які в наш час не бажано стенографувати. Спливла довга година розмови, як мумія наважилася відкрити рота і запитати: – А ви з якого приходу будете? Спочатку я не зрозумів запитання. Потім до мене дійшло, що стара цікавиться, де я працюю попом. Я глянув зніяковіло на отця Григорія. Його очі іскрилися веселим сміхом, але не засміявся, чекав, що я на оте скажу.

– На Подолі, – бовкнув я і прочитав в очах діда схвалення своїй вигадці. Його явно тішила ця нова ситуація.

– А в якій саме церкві? – допитувалася старостиха, відчувши приплив хоробрості.

– В Іллінській, – одказав я і дуже злякався, бо згадав, що Іллінською звали, здається, ту церкву на Поштовій площі, в якій стояла труна Шевченка. Тієї церкви давно вже нема, на її місці стоїть якась харчевня під назвою чи то «Бережок», чи то «Батіжок». Треба було назвати Фролівську церкву, що при монастирі. Але піди знай, що доведеться так несподівано виступати в ролі попа. Виручив мене отець Григорій, давши цим зрозуміти, що я заслужив на повагу з його боку. Він одіслав старостиху з якимось дорученням. Розмова так сколихнула діда, що, прощаючись, він щиро сказав: – Я просто помолодшав! – і довів до порога своєї убогої келії. Роздобув у Тані, його дочки, фото старого і зображення церкви. Історія церкви, релігійних напрямків, й ролі у розвитку людської цивілізації мене давно цікавила. Релігія – це не тільки «дурман» і «опіум для народу», а значно більше. Це, насамперед, освіта, культура. Це школи й університети, літописання і книговидавнича справа. Це духовний пожиток та ідеологічна опора людини на протязі тисячі років! Поки живуть такі мудрі і знаючі діди, треба взяти від них якомога більше. *** Неділя, 11 липня 1971. Весь тиждень тяжко хворий. Кілька днів не ходив, а останні три дні зліг зовсім, у п’ятницю довелося викликати карету невідкладної допомоги. Бачився якось у бібліотеці з колишнім випускником факультету. Не пригадую 86

його прізвища. Зараз він відповідальний секретар журналу «Українська мова в школі». Хто редактор, питаю. Був Мисник. А де ж дівся. Та ... зам’явся. У нього деякі неприємності. Зараз він у видавництві «Радянський письменник». Що за неприємності? Виходить, до ленінських днів у 1970 р. була написана передовиця, в якій процитовано слова Леніна про потребу розвитку української мови. Ці слова витлумачили як несвоєчасні, то, мовляв, така епоха була, в часи українізації, а тепер інша річ. Буржуазний Захід використовує Леніна проти нас. І взагалі переносити ленінське висловлювання з однієї епохи в іншу – це метафізика. Статтю вирвали, всі 56 тис. тиражу довелося переробляти. А редактора, як незрілого, попросили звільнити місце. Зараз хтось сполучає цю посаду за сумісництвом. Україна не має навіть права на штатну одиницю редактора україномовного часопису. У четвер, 8 липня, викликали на комісію, Катренко, Лисенко і якась безлика особа з числа інвалідної команди. Розмова тривала 4 години. Одразу ж відчув себе погано, пішов у поліклініку, t° 38, дали бюлетень. На другий день швидку допомогу довелося викликати. Просили, аби написав ще одне пояснення і все про події 1965 року. Думав писати, але сил не маю. Горіть ви вогнем з вашими поясненнями. Ця гнидва сподівається у моїх поясненнях знайти поживу для своїх наклепів на мене. *** Середа, 28 липня 1971. З Херсона приїхала вчителька з учнями на екскурсію: – У вас тут рай, у Києві, говориш по-українському і ніхто зауважень не робить, а відповідають навіть. А в нас на весь Херсон дві українські школи. Говоримо рідною мовою стид просто! Хвала ленінській національній політиці. Хай живе КПРС!

–––––––––––– Наша дійсність з її дурною «керівною роллю» здатна нищити громадян і породжувати обивателів. Нічого, абсолютно нічого ні робити, ні думати не можна. Крім запрограмованого зверху! *** Середа, 1 вересня 1971. Як багато зв’язано в моєму житті з днем Першого вересня – сорок довгих років: то вчився сам, то навчав інших! Вся країна сідає сьогодні за шкільну, за вузівську парту. Син пішов до університету, дружина в школу. Один я вперше за стільки часу не спішу на поклик дзвоника, сиджу в саду під Києвом і пишу, статтю про те, як нас гнобили, дурили, принижували. Може, прочитають люди і не дадуть більше себе дурити. Все-таки на якусь сотню нещасних українців буде менше. Виходить, я теж сьогодні при ділі, хоч і безплатна, і на громадських, так би мовити, засадах. Дивно інше: не маю жалю за втраченим. Ні крихти. Значить, так має бути, так треба.

–––––––––––– Забув занотувати: я вже працюю. Стрільцем воєнізованої охорони. Оберігаю 87

таємниці «Київгеології» по вул. Чекістів, 8. Як висловився старший зміни, «должность не пыльная, но и безденежная». Добу чергую, а три працюю... Чудова робота! Коли в Ірпені (там штаб ВОХР3) сказали, що я зарахований, я вертав додому радісно збуджений, ніби мене пригорнула красуня-дівчина. Мої обов’язки нескладні. Час від часу я маю впускати у двір і випускати машини тресту. Для цього відчиняю і зачиняю, важку металеву браму. Колись я писав про залежність людини у капіталістичному світі: скажуть, мовляв, дверима скрипати – скрипай! Тепер і сам скрипаю залізними ворітьми та все думаю, чиї ворота кращі – соціалістичні чи капіталістичні?.. По дорозі в трест іноді здибую колишніх університетчиків: Цвіткова 86, Федченка, Щербака 87. Вони поспішають керувати в ЦеКа, а я до своїх воріт. Луначарський десь писав: бувають періоди, коли вважатися сучасником – значить бути відсталим або й реакційним. Ні, краще мої ворота, ніж таке ЦеКа! *** Понеділок, 18 жовтня 1971. Я – нещасний. Цілісіньке життя тільки й роблю, що б’юся з власним мужицтвом, своєю безтолковістю і безмежною глупотою. Як видно, й поляжу в нерівній боротьбі з цими лютими моїми ворогами. Учора з дурної голови образив дружину. Грубо і некрасиво, мов дикун. У кожній людині сидить свій звір. Час від часу він прокидається – і тоді маєш клопіт. Ходжу по тісній сторожовій комірчині і стогну, мов поранений. Від докорів сумління, од внутрішньої гризоти розривається серце. Не знаходжу собі місця, мені то холодно, то жарко. Здається, ще трохи, і я впаду, роздавлений, під тягарем власною горя. Щоб хоч трохи загладити провину, в думці винуватий схиляюся перед кожною стеблинкою і в кожної комашки готовий навколішки просити ласкавого пробачення. Як важко бути самому собі суддею! А дружина плаче; а син косим поглядом зирка на батька... Іван Федорович Крук, з-під Фастова, каже: мені батько-мати не родина, а то родина, що мені жінку породила!.. Філософія, скажу я вам! Чи не відси йде Довженкова мудрість: жінка – охоронець нації!? Воістину так! ***

Насправді – Цвєтков В.В. (1923–2007). Щербак А.І. (1923–1988) – літературознавець і кінознавець, письменник, на факультеті журналістики працював за сумісництвом.

86 87

88

ФОТОАЛЬБОМ ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФЇЇ АКАДЕМІЇ НАУК УPСP ХАРАКТЕРИСTИКА ШЕСТОПАЛ Матвей Михайлович, являясь научным сотрудником Института искусствоведения, фольклора и этнографии Академии наук УССР, работает в области фольклора с 1939 г. Во время отечественной войны поддерживал тесную связь с институтом, собрал много ценного фольклорного материала, который вошел в ряд сборников, изданных Академией наук и другими издательствами. На конкурсе, проводимом в 1946 г., Шестопалу, как собирателю народного творчества, присуждена вторая премия. Тов. Шестопал имеет свои печатные труды. Являясь деятельным и энергичным, хорошо знающим свое дело работником, Шестопал в 1941 г. был назначен и работал директором Украинского этнографического ансамбля кобзарей, организованного по постановлению Совнаркома УССР. Работая в стенах Академии наук, тов. Шестопал несомненно может принести большую пользу для дела развития отечественной науки о фольклоре. ДИРЕКТОР ИHCТИТУТA АКАДЕМИК (М. Рыльский) УЧЕНЫЙ СЕКРЕТАРЬ ИНСТИТУТА

(В. С. Денисенко)

Протягом трьох років (1945–49), перебуваючи на військовій службі в Штабі КВО, одночасно навчався в очній аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР і паралельно вдосконалював свої незнання англійської мови на факультеті заочн. навч. Вій. інст-ті іноз. мов Черв.

89

Армії (1948 – 51). Московський інститут не закінчив, пішов з 4-го курсу в зв’язку з демобілізацією. Аспірантуру закінчив, написав дисертацію на тему про дружбу народів в українській народно-поетичній творчості і на Раді Інституту захистив її 12 грудня 1953 року. Мені присуджено ступінь кандидата філологічних наук (Голова Ради – Максим Рильський, учений секретар – Ф. І. Лавpов). ВАК МВО СРСР затвердив рішення Ради ІМФЕ і 17 грудня 1954 р. видав диплом кандидата наук.

СПРАВКА Дана ШЕСТОПАЛУ Матвею Михайловичу, аспиранту Института искусствоведения, фольклора и этнографии Академии наук УССР в том, что он работал директором Украинского Государственного этнографического ансамбля кобзарей Украины с 14 марта по 7 июля 1941 года. ДИРЕКТОР ИНСТИТУТУ (М. Ф. Рыльский) УЧЕНЫЙ СЕКРЕТАРЬ ИНСТТУТА (В.С.Денисенко) 29 VI 1946 р. № – 1 – 15.

90

З тих пір з Інститутом встановилися постійні творчі стосунки: брав участь у роботі відділу словесного фольклору, виступав на засіданнях відділу й Ради інституту, рецензував і редагував праці його співробітників, їздив в експедиції, видав дві фольклористичні праці – збірник укр. нар. антирелігійної творчості «СВЯТИЙ ТЕЛЕПЕНЬ» (В-во Худ. літ. – К., 1955), «УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ЗАГАДКА» (В-во «Наукова думка». – К., 1963). Здійснив ряд інших публікацій, зокрема в журналі «Нар. тв. та етнографія». Ці фото зроблені в 1952 р. Сидять (зліва направо): проф. В. Бобкова (померла), проф. Чічеров (Москва), Ф. І. Лавров (помер), проф. Г. С. Сухобрус (померла), А. Кінько. Стоять: викладач фольклору в КДУ (прізвища не пригадую), Шестопал, В.Хоменко (померла), П. Павлій, зав. відділом рукоп. фондів М. С. Родіна та ін.

Фото ансамблю.

91

РЕДАКТОРСЬКИЙ ВІДДІЛ УКРПОЛІГРАФІНСТИТУТУ Протягом ряду років на факультеті журналістики Київського державного університету читав лекції з історії зарубіжної преси. Одночасно цей же курс лекцій викладав слухачам Вищої партійної школи при ЦК КП України і студентам Київського вечірнього відділення редакторів Львівського поліграфінституту ім. Івана Федорова. На фото: Випуск редакторів Укрполіграфінституту. Січень 1961 p. У центрі сидять: доц. Шестопал – Голова Державної екзаменаційної комісії, рядом – доц. Шлапак Д. Я. – декан відділення.

На фото: перший ряд, сидять – викладачі Київського вечірнього факультету Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. У центрі ряду – Шестопал, декан Шлапак. Другий і третій ряди, стоять – студенти випускники факультету.

На звороті присвята: «Товаришу, другу, брату Матвію Шестопалу – з найсвітлішими земними почуттями. Дм. Шлапак. Липень 1956 р.»

92

Присвята на звороті знімка: «Другу і брату Матвію Шестопалу. Дм. Шлапак. 17.X.1961. День відкриття ХХІІ з’їзду КПРС».

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

КДУ в 1941 році 93

Університет, зруйнований фашистами в роки війни

Університет після війни, коли по Володимирській ходили ще трамваї

Сучасний вигляд головного корпусу КДУ

94

Гуманітарний корпус КДУ на бульварі Т.Г. Шевченка *** Після демобілізації в 1951 р. з рядів Рад. Армії працював головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». У 1953 р. захистив дисертацію, одержав ступінь кандидата філологічних наук. Того ж року перейшов у Київський університет, де на факультеті журналістики читав уперше розроблений мною науковий курс лекцій з історії зарубіжної комуністичної і робітничої преси.

8 січня 1955 по травень 1957 року був деканом факультету журналістики КДУ. Рішення ВАК від 17 березня 1956 p. затверджений в ученому званні доцента. З червня 1957 по вересень 1965 р. – доцент кафедри історії журналістики КДУ. З грудня 1964 р. – член Спілки журналістів СРСР. За час роботи в університеті написав і опублікував головні свої наукові і публіцистичні праці: Переклад книги Еріха Распе «Пригоди Мюнхаузена» (1953), перевидання в 1958 і 1973 рр.; «Дружба народів СРСР в українській народно-поетичній творчості» (1955); «Святий телепень» (1955); «Сучасна американська преса» (1959); «Голос великого народу» (про пресу КНР) – 1960; «Банкрутство сучасного ревізіонізму» (1960); «Київський університет. Довідник» (1961); «Киевский ордена Ленина гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко (у співавторстві) – 1961; «Киевский университет» (на русском, украинском, английском языках) – 1962; «Ми – інтернаціоналісти» (1962); 95

«Ми – інтернаціоналісти» (1963); «Українські народні загадки» (1963); «Наш девіз – братерство» (1964); «Братская солидарность трудящихся и рев. пресса» – у збірнику «Зарубежная печать» (Москва, 1964). За цю працю рішенням журі «Ломоносовских чтении» МДУ, в 1965 р. присуджена Грамота Московського університету. «Життя кличе» – кольоровий фільм про КДУ, створений за моїм сценарієм і під моїм керівництвом, висунутий у 1965 р. на премію імені Я. Галана парткомом університету, Київським музеєм ім. Шевченка і Спілкою письменників України. За названі вище три довідники про університет, підготовлені і видані в 1961 і 1962 роках загальним обсягом 12 друк. арк., затверджений учасником Виставки Досягнень Народного Господарства СРСР (Посвідчення номер 12773 від 23 листопада 1962). Для Української Радянської Енциклопедії написав десятки статей про радянську і зарубіжну пресу; «Аванті», «Ассошіейтед Пресс», «Нарис», «Огляд преси», «Преса СРСР», «Преса, радіомовлення і телебачення США», Японії та ін. УРЕ, перше видання, Томи: 1, 9, 10, 13, 14, 16. ***

У весняні дні Березня, в день народження Т. Г. Шевченка, багатотисячні натовпи студентської молоді заповнюють простори парку, щоб віддати шану великому Кобзареві, ім’я якого носить Університет.

96

Стало доброю традицією: щороку 1 вересня, в перший день навчання, нове поповнення університету покладає квіти до пам’ятника великому Тapaсові.

Цією алеєю несуть квіти до пам’ятника В. І. Леніна.

97

На лівому знімку, датованому 30 квітня 52, я з кореспондентом московської «Лит. газеты» Володимиром Гнатовським. На правому знімку, поміченому жовтнем 52, бачимо вилупатого губошльопа в ролі головного редактора. Як уже сказано, до приходу в університет я кілька місяців (січень – квітень 1952) працював заст. головного редактора видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». З квітня 52 по вересень 53 – головним редактором видавництва, замінивши на цій посаді поета Валентина Бичка.

ФОТО РІЗНИХ РОКІВ МОГО ПЕРЕБУВАННЯ В УНІВЕРСИТЕТІ 98

ФОТО РІЗНИХ РОКІВ МОГО ПЕРЕБУВАННЯ В УНІВЕРСИТЕТІ

99

ПЕРІОД МОГО ДЕКАHCTBA (січень 55 – травень 57): Володя Гнатовський і я на відпочинку в Голосіївськім лісі. Травень 55. Наверху два фото датовані 28 березня 55. В деканаті – робочий кабінет. Травень 55.

ПЕРІОД МОГО ДЕКАНСТВА (січень 55 – травень 57): Напередодні нового учбового року – П.М. Федченко, І.Л. Дем’янчук, Шестопал. Вересень 1955. Праворуч Л.О. Суярко, В.А. Рубан, Шестопал. Вересень 1955. Посередині фото, датоване 27 березня 55.

100

ПЕРІОД МОГО ДЕКАНСТВА (січень 55 – травень 57): Загальний вигляд села мостового Миколаївської області, куди студенти університету виїздили у вересні 55 на збирання врожаю.

ПЕРІОД МОГО ДЕКАНСТВА (січень 55 – травень 57): По дорозі на Мостове. Петро Іванов, Анатолій Хомич Іллічевський, Шестопал на вокзал якоїсь станції.

8 вересня 55. Середній знімок – Готель, де ми зупинялися. В чайній села Мостового.

101

ПЕРІОД МОГО ДЕКАНСТВА (січень 55 – травень 57): Штаб по керівництву загоном університетської молоді на збиранні врожаю – заст. декана І. Прокопенко, секретар парткому В.П. Столяренко, проректор А.О. Іщук, хтось із профкому, Суярко, Шестопал. Праворуч – на полі, під час копання картоплі.

ДЕКАН ФАКУЛЬТЕТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КДУ ДОЦЕНТ ШЕСТОПАЛ М.М. Грудень 1955.

102

103

ПЕРІОД MОГО ДЕКАНСТВА (січень 55 – травень 57): Першотравнева демонстрація 1956 року. Маленьке хлоп’ятко у кепочці – то мій шестилітній синок Саша. Хай йому щастить!

104

Першотравнева демонстрація 1960 p. На верхньому знімку в центрі (палить цигарку) – студент Грек. На нижньому крайній зліва – студент Юлій Шелест. На правому знімку спиною до нас – студентка Галина Хоменко, якщо не помиляюсь. *** Я – абсолютний ровесник Жовтня: народився 7 листопада 1917 р. У листопаді 1957 року, в день мого 40-річчя, що співпало з днем Сорокової річниці Жовтневої революції, мене привітало багато друзів, студенти, керівництво університету. Студенти 5-го курсу факультету журналістики піднесли адрес такого змісту: «Вам, ровеснику Великого Жовтня, кавалеру кількох орденів, мирному палієві «Уолл-стріхи», хто посмів узяти за бороду самого «Святого телепням") чиї лекції гострять пера майбутніх журналістів, Вам, вихователю і другу, наші щирі почуття і найкращі побажання». Відповідальний працівник ЦК КПУ і мій давній друг Олексій Григорович Войцехівський у своїй вітальній телеграмі так пояснював випадковий збіг двох дат – річницю Революції і день мого народження: «Ты счастливее других тем, что родился в ту же ночь (или день), когда родилось наше новое государство, давшее простым людям лучшую жизнь и много радостей. Эти ничем не связанные два события твои друзья отмечают как что-то целое, единое, ибо в твоем лице, в твоем развитии есть живое воплощение той новой жизни, которая родилась в одну с тобою ночь». Розуміючи цей прямий зв’язок між біографією країни і долею її громадян, студенти проявляли до моєї особи як викладача цілком зрозумілий у їх віці підвищений інтерес. Під час святкових демонстрацій «стріляли» в мене затворами своїх фотоапаратів, десь там щось писали про мене, а в листопадові дні 1964 року випустили святковий номер факультетської стіннівки «Словозброя», де вмістили мій портрет з текстівкою: 105

Він Правди вчить і з Кривдою воює, Ровесник, син і голос революції. Ці слова стануть потім одним із звинувачень проти мене, як нібито «прояв нездорових відносин із студентами». В «Доповідній записці» комісїї парткому так і записано: «проявом нездорових відносин Шестопала із студентами є вміщення студентами в стінній газеті великого портрета Шестопала з написом: «Борець за Правду, проти Кривди, ровесник, син і голос революції». Правда, Шестопал прохав зняти портрет». (Стор. 10). Цілком правильні слова «Він Правди вчить» (а чому ж повинен учити викладач – брехні?) замінено претензійним «Борець за Правду» і таким чином викривлено зміст. Ця фальшивка переходила від комісії до комісії на всіх рівнях партійного розгляду моєї «персональної справи». І на кожаному рівні інквізитор пенсійного віку грізно вопрошав: «Як ви реагували на появу в стінгазеті факультету вашого фотопортрета з написом: «Борець за Правду"? Я смиренно відповідав: «Прохав зняти портрет». Студенти й ще десь про мене писали: «Щоб мужності крила не спали, Щоб правда шугала орлом, Хай вічно живуть Шестопали Шевченковим чистим чолом!».

106

ВИКЛАДАЧІ ФАКУЛЬТЕТУ: На верхньому фото ст. викладач М.П. Базилівський (зліва) – читав стилістику. Праворуч – відповідальний працівник Укр. театрального товариства І.І. Кулага. На нижньому знімку: М.П. Базилівський та викладач міжнародного права доц. М. К. Коростаренко. Фото праворуч – вихованець КДУ П.П. Перепелиця, викладав театральну критику. Базилівський, Кулага, Коростаренко – стукачі КДБ. Два останні: колишні працівники цього відомства. ***

Доцент Л.O. Cуярко проводить заняття з історії партійно-радянської преси. Крайній праворуч – Борис Олійник, майбутній славетний поет.

107

На кафедрі хірургії дитячого віку Київського медінституту. Розмова з завідуючим кафедрою проф. Андрієм Романовичем Шурінком (помер, мемор. дошка на будинку кафедри) та головним хірургом, нині зав. кафедри проф. Ситківським Миколою Борисовичем. 28 грудня 1959. Повітрофлотське шосе, 24.

На кафедрі хірургії дитячого віку київського медінституту. Інтерв’ю для преси дають проф. Шурінок А.Р. та доцент, тепер теж проф. Ситківський М.Б.

Проф. Шypiнок і доц. Ситківський розмовляють з колгоспницею Лисюк. Її дівчинка Ліда (7 міс.) перенесла пластичну операцію – аномалію розвитку прямої кишки. Ліда почуває себе добре.

108

Проф. Шурінок із студентами 6-го курсу педіатриичного факультету консультує новонароджену дитину, привезену з Дарницького роддому пологового будинку з приводу атрезії (відсутності) стравоходу.

109

ПІД ЧАС ЕКЗАМЕНАЦІЙНОЇ СЕСІЇ. Лаборантка і чудова людина Тетяна ЄРИШЕВА, авантюрист доцент Іван СЛОБОДЯНЮК, а решта – уже знайомі люди.

У ПОВНОМУ РОЗКВІТІ ТВОРЧИХ СИЛ. Погляд зіркий і вдумливий. Спокійна впевненість у собі. На обличчі і в усій поставі відчувається кипуча енергія, але разом з тим і втома. За два роки (1959 – 60) написано і видано три книги: «Сучасна американська преса» (1959), «Голос великого народу» (1960) 110

про пресу Кит. Нар. Республіки, «Банкрутство суч. ревізіонізм» (1960), загальним обсягом понад 30 друкованих аркушів. З’їли чоловіка!

ПЕРШІ УЧБОВІ ПОСІБНИКИ, НАПИСАНІ МНОЮ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ФАКУЛЬТЕТУ: «Сучасна американська преса» (1959), «Голос великого народу» (1960) про пресу кнр.

1963 Матеріал лекції з історії зарубіжної преси – важкий. Треба було знати головні дати з історії багатьох зарубіжних країн, імена видатних діячів, назви громадських організацій, їх органів преси мовами цих країн. Злива фактів. Потік інформації буквально заливав студентів. Спочатку вони хапалися за голову, але звикали. Бо розуміли, треба думати, що журналістика теж наука, яка вимагає конкретних і точних знань. Підручників не було. Пішли в хід недосконалі стенограми моїх недосконалих лекцій. Їх продавали по 15 карбованців за примірник. На дверях аудиторії, де я приймав екзамени, писали напівжартома, напівсерйозно: «ОСТАВЬ НАДЕЖДУ ВСЯК СЮДА ВХОДЯЩИЙ!» (з Данте).

111

Проте лекції, як видно, мали успіх. Бо не раз помічав надто переповнені аудиторії. Студентів 5-го курсу, на якому читалася зарубіжна преса, порівняно небагато, аудиторії, як правило, великі, а слухачів повно. Думав, що то нетерплячі з молодших курсів. Були й такі. Але я із здивуванням для себе відкрив, що приходили студенти інших факультетів – математики, історики, фізики. Товариші наших журналістів, яких ті, мабуть, приворожили перебільшеними похвалами на адресу нашої науки.

1964 рік. ПЕРІОД ІНТЕНСИВНОЇ РОБОТИ НАД МОНОГРАФІЄЮ ПРО ЖУРНAЛІСТСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ КАРЛА МАРКСА І ФРІДРІХА ЕНГЕЛЬСА

112

113

114

115

На час роботи в університеті припадають найбільш «крамольні» мої виступи та висловлення. Про два з них, які пройшли для мене небезслідно, в «Доповідній записці» парткомові написано: «Підкреслюючи значення вивчення і користування українською мовою у викладанні, М.М. Шестопал заявляє, що українець, який не знає укр. мови, є неповноцінним українцем. Товаришам висловлював своє обурення тим, що М.В. Остроградський, член російської Академії наук, в БСЭ названий «выдающимся русским математиком», в той час як він є великим українським математиком (в УРЕ, т.10 – «видатний український математик"), що офіцер російської армії Андрій ПОТЕБНЯ названий «русским» в статті про польське визвольне повстання 1863 – 64 рр. в журналі «Коммунист» номер 2 за 1963 р. (в УРЕ, т. 11 – «український революційний демократ)». Про «неповноцінних українців» говорив і зараз на тому стою. А про Остроградського та Андрія Потебню писав до редакції журналу «Коммунист» у тому дусі, що видатні діячі народу – то його візитна карточка, яка характеризує сам народ. Привласнювати чужі таланти, значить вчиняти кражу духовних надбань. З «Коммуниста» мені відповіли, мов школяреві, що А.Потебню названо «російським рев. демократом», бо Україна тоді «не имела своей государствености». Комісія парткому кваліфікувала ці мої дії як «протиставлення України Росії». Виходить, коли злодія назвати злодієм, це значить протиставити його чесній людині. Значно пізніше, 31 серпня 1971 р., я надіслав протест аналогічного змісту. На цей раз московському тижневику – «Книжное обозрение», який писав про творця космічних кораблів академіка С.П. Королева як про «великого р у с с к ог о (не радянського, а саме «русского») ученого». Тоді як він і за походженням, і за вихованням – українець. Сам вважав себе українцем і на анкетне запитання про національність власноручно писав: «українець». На мій протест «Книжное обозрение» не відповіло. На невигідні листи у нас не відповідають. Два інших мої виступи: на республіканській науковій конференції з питань культури української мови в лютому 1963 р. і на вечорі, присвяченому пам’яті В. Блакитного в січні 1964 р., були публічними і питання, порушені в них, гостро актуальними, а тому декому здалися особливо небезпечними. Для зручності – кілька слів про вечір Блакитного (січень 64). Врочистості відбувалися в залі Консерваторії. В президії сиділи Олесь Гончар, Бажан, Юрій Збанацький, дружина Вовчик-Блакитна i дочка Майя, чого я не знав, бо мене поспіхом, ще коли Федченко виголошував свою основну доповідь, витягли з залу на сцену, в президію і запропонували виступити від Спілки журналістів. Відмовлятися не став. Поки за кулісами випалив цигарку і продумав рятівний початок виступу (все інше – в ході виступу!), як мене покликали на трибуну. Блакитному 70 років від народження. Він – з плеяди великих чернігівчан: Кибальчича, Підвойського, Примакова, Коцюбинського. В університетських 116

курсах ми вивчаємо зарубіжних публіцистів. А Елан-Блакитний був письменником, поетом, редактором, громадським діячем і т. д. Далі я вжив фразу про «клопа». Ось вона: «Блакитний був прекрасним патріотом і інтернаціоналістом. Він любив свій народ, знав його культуру, мову, шанував інші народи і поважав їх культуру. Таким і повинен бути справжній комуніст. Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Така людина не здатна любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа. Все ще бояться, мабуть, як би не звинуватили їх у націоналізмі». Виступ супроводжувався палкими оплесками, а в кінці зал плескав так довго і настирливо, що мені подумалося: завтра чекай якоїсь неприємності. Гончар захоплено допитувався голову Спілки Юхима Лазебника: «Де ти цього Шестопала відкопав?» У фойє мені вдячно тисли руку Бажан, Агата Турчинська, Зінаїда Тулуб. Петро Іванов, клеврет Федченка, зловісно сказав; «Ви, М.М., коли говорите, то є що послухати...» Донесе, негідник, в Цека, подумав я. Так воно й сталося. На другий день вранці у парткомі університету пролунав телефонний дзвінок. Говорив зав. відділу науки ЦК КП України Ю.Ю. Кондуфор. Він грізно запитував: «Що там Шестопал говорив учора на вечорі Блакитного про «клопа"? Розберіться!» Пізніше, в Доповідній записці парткому цей виступ кваліфікувався як такий, що «має націоналістичний характер, або межує з націоналізмом (с. 3). «Цей виступ мав задирливий і крикливий тон, кидав тінь на національну свідомість не лише редакторів». Будити національну свідомість українців завжди вважалося тяжким злочином і в Австрії, і в Польщі, і в Росії... Вона заважає використовувати українську етнічну масу як донора матеріальних і духовних сил гноблячих націй. Мовознавча конференція відбувалася 11 – 15 лютого 63 року в конференц-залі Гуманітарного корпусу університету по Бульвару Шевченка, 14. Я виступив останнім в останній же день роботи конференції. У президії сиділи академік І.К. Білодід, проф. Плющ, колишній мій учитель по університету, обидва палкі прихильники дикої теорії «двох рідних мов». Я піддав критиці цю теорію, як шкідливу, таку, що може призвести до зловживань і порушення рівноправності мов. Під стіною крутив свою стрічку магнітофон, нагадуючи ораторам: говори та не заговорюйся. Справді, фразу про «дві рідні мови» хтось вставив у текст промови Хрущова, тоді Генерального секретаря ЦК КПРС, від чого ця фраза стала сакраментальною і недоторканною. Хто наважиться виступити проти неї? «Хто скаже левові: твоя паща смердюча?» – пригадав я старе візантійське прислів’я і сказав. «З теорією двомовності можна дуже далеко зайти. В соціалістичній системі, крім Радянського Союзу, є ще багато народів, зокрема великий китайський народ. Коли ж простягнути думку, як кажуть, ад абсурдум, до безглуздя, то можна подумати, що колись настане час, що та чи інша нація стане трьохмовною. В теорії двох рідних мов є елемент політичного підхалимства, яке 117

принижує нації». Зал від страху завмер. Відповідаючи на песимістичні заяви деяких ораторів з приводу перспектив української мови, я сказав, що майбутнє нашої мови у великій мірі залежить від самих українців. Не можна й досі вважати себе «малоросами», які не доросли до розуміння своєї власної цінності. На підтвердження навів слова франц. публіциста Лустало, взяті з 2-го тому творів К. Маркса і Ф. Енгельса: «Великие кажутся нам великими потому, что мы сами стоим на коленях. Поднимемся!» (т.

2, с. 90). В трактовці чиновних песиголовців ця фраза пролунала мало не як заклик до повстання проти радянської влади. Проф. Недбайло в Доповідній записці провокаційно запитував: «Для чого такі порівняння? Чи не наводить це на думку, що треба піднятися з колін, на яких ми нібито стоїмо досі перед російським народом та його мовою». Удовиченко на засіданні бюро Радянського РК КПУ 9 квітня 65 p.: «Ви наводите цитату Маркса, щоб Україна встала з колін, але як ви її наводите!» Ректор Швець: «А ваш виступ, коли ви кинули заклик: «Україно, встань з колін!». Це не просто цитата. Це прозвучало як справжній заклик». За теорію «двох рідних» клювала Москву зарубіжна преса.

13–14 січня 65 р. на засіданні відділу мови і літератури відділу суспільних наук АН СРСР у Москві в дискусії по доповіді чл.-кор. Серебренікова «Про розвиток рад. мовознавства» виступив чл.-кор. Аврорін, професор з Новоросійська, який авторитетно підтвердив, що теорія двох рідних мов лінгвістично антинаукова і політично шкідлива. Я доповів про це на бюро райкому. «А відки ви це знаєте?» – кинули мені у відповідь. Їx цікавила не істина, а зайвий аргумент проти мене, щоб вислужитися перед начальством. До цієї «теорії» ще повернемося.

Грудень 1964 року. На випускному вечорі 5-го курсу журналістів після «Останнього дзвінка». В центрі – син декана філософського факультету професора Танчера. Я ще не підозріваю, що принесе мені Новий 1965 рік. А принесе він виключення з партії і звільнення з роботи в університеті. Він відкриє справжнє 118

обличчя моїх вчорашніх колег і керівників. Тим краще. Треба знати, з ким маєш справу. Новий рік принесе мені гірке розчарування в ідеалах, в окремих, дуже близьких мені людях. Покаже всю гнилизну деяких наших моральних підвалин, у святість яких так легко віриться, поки тебе не стукнуть в лоба...

На цьому знімку бачимо випускників факультету журналістики 1959 року. Сидять впереміж з студентками викладачі Шестопал, Віктор Лазня, І. Л. Дем’янчук. Стоять майбутні журналісти: крайній зліва – Іван Куштенко, нині письменник. Другий справа – Віктор Полковенко – нині кандидат наук, заступник декана факультету журналістики і редактор багатотиражки «Київський університет». Зверніть увагу на цю порядну людину. Докладніше про нього буде сказано далі. *** Що ж сталося на факультеті? Щоб бути точним і заднім числом не перетлумачутивати подій, подаю витяг з мого листа до Першого секретаря ЦК КПУ України тов. Шелеста П. Ю. від 24 квітня 1965 року: Почалося з критики книги декана В. Рубана («Рад. Україна», 19 листопада 64) та критичного огляду університетської багатотиражки «За радянські кадри», редактором якої був викладач факультету Артинов («Літ. Україна», 27 листопада 64 та 22 січня 65). Правильні виступи преси були сприйняті керівництвом як «наклепницькі» і «кляузні». Тим часом комуністи факультету на зборах 3-го курсу 2 лютого 65 і на загальних партійних зборах 4 березня 65 висловили різке невдоволення низькою якістю лекцій ряду викладачів (Артинова, Бондаря, Маляренка) гостро критикували роботу деканату і партійного бюро. Промовці заявляли: «У нас немає декана», «Ми не можемо довіряти Суярку керівництво парторганізацією». Це було витлумачено як «порушення традиції» і мало не бунт, спрямований на розвал факультету.

119

Слухаючи мою інформацію про події на факультеті, секретар паркому Удовиченко страшенно перелякався вимоги студентів про усунення від викладання трьох викладачів.

– Сьогодні вони вимагають усунути їх, а завтра – нас з вами!

– Не думаю, ми з вами кваліфіковані викладачі, – підсолодив я гірку пілюлю.

– Ну, не нас, то ректора.

– Ректора так само: він серйозний учений, академік.

– Коли їх не присікти, вони можуть замахнутися й на секретаря Цека. Отут би мені й прикусити язика. А я візьми та й бухни: – А що тут особливого? Адже одного вже виставили за двері.

– Ви кого маєте на увазі?

– Сталіна. В Удевиченка очі полізли на лоба. Він довго заїкався, жував язика, не будучи спроможним добути підходяще слово, нарешті сказав: – Ну, знаєте! Тоді мені з вами не по дорозі в одній партії.

– Я теж так думаю: вам зі мною не по дорозі. Про нашу розмову було доведено до відома секретаря ЦК по ідеології А.Д. Скабу, який запам’ятав мою непоштивість до його особи ще під час перегляду фільму «Життя кличе». Обидва секретарі (Скаба та Удав, як називали Удовиченка студенти) добре пам’ятали також мій лист воєнних літ до І. Еренбурга, опублікований ним у журналі «Новый мир» за січень 63 і спрямований проти культівських порядків. Будучи породженням епохи культу, її рабами і трубадурами, обидва вони не мали жодних ілюзій щодо мене. Я не був ні їх ідейним спільником, ні однодумцем. Це й відіграло рокову роль у моїй історії. Але повернемося в стіни університету. Перелякані свіжим вітром критики, керівники факультету губилися. Стали залякувати студентів 56 роком, коли їх кидали в тюрми і радили «бити в морду» (порада завідуючого сектором Цека Пітова мені і Швецю), шантажували зняттям стипендії, закриттям відділення тележурналістики, навішування ярликів. Оскільки я солідаризувався з критичними виступами преси і комуністів, мені приписали організацію цих виступів і звинуватили в протиставленні себе колективу.

27 лютого 65 з ініціативи «Удава» (він навіть зовні нагадував собою цю рептилію: довгий, з маленькою сплюснутою головою і блискучими глибоко посадженими очима) були скликані збори партгрупи викладачів. Але замість обговорення стану справ на факультеті, стали розглядати питання про мою «поведінку в колективі». РУБАН, дипломатично не називаючи мого прізвища, заявив: «Робиться все, щоб стриножити секретаря парторганізації і декана». СУЯРКО прямо ткнув на мене пальцем; «Якщо не зупинити Шестопала, він розвалить факультет». ПРОЖОГІН (партгрупорг) підсумував, запропонувавши «розлучити» мене з факультетом. Так були розподілені ролі. Решту взяв на себе Удовиченко. Він створив 120

комісію на чолі з професором права Недбайлом, якій доручалося перевірити факти, тільки не «про поведінку», а про «націоналістичні перекручення у поведінці Шестопала». На догоду Удовиченку Недбайло поводився з фактами відповідно до суті свого прізвища – недбало: перекручував їх, перебріхував, невигідні йому опускав і замовчував, вигідні, навпаки, роздував і розмазував на всі лади. Але й він, не без тиску членів комісії змушений був у доповідній записці визнати: «З того матеріалу, який комісія розглянула, і з тих розмов, які вона мала, прийшла до висновку про низький рівень, а в багатьох випадках і занедбаність партійної, учбової та ідейно-виховної роботи на факультеті. Партбюро, деканат і викладачі в значній мірі втратили вплив на студентів, на їх виховання, на хід учбового процесу» (с. 10). Про незадовільну роботу керівництва факультету говорилося на засіданні парткому 25 березня 65, коли розглядалася моя «персональна справа». Наводжу слова членів парткому за стенограмою засідання: ЧУХНО: «Декан т. Рубан не забезпечує роботу факультету. Тов. Суярко не зміг очолити роботу партійного бюро». (с. 38) МАТИШЕВСЬКИЙ: Я согласен, что и декан факультета и секретарь не оправдали доверия» (41). ШАМАНСЬКИЙ: «Вірно те, що потрібна заміна керівництва на факультеті» (45). В такому ж дусі виступали й інші члени парткому: НОВИКОВ, ПРОКОПЕНКО, РОКИТКО. Яке ж рішення? Під диктовку Удовиченка ухвалили: Рубана звільнити від обов’язків декана згідно поданої заяви. Рівно через 10 днів, 5 квітня 65, наказом № 39 ректор оголосив Рубану подяку «за сумлінну роботу на посаді декана факультету». Суярку оголошена догана, а Шестопалу винесена «сувора догано з занесенням в облікову картку і порушено питання про звільнення з роботи. Пізніше, як зчиниться буря на факультеті, усунуть від викладання Артинова і Маляренка, але відразу по замиренні їх поновлять знову. «Буря» не мусила себе довго чекати. Рішення парткому в тій його частині, що стосувалася мене, викликало таке обурення студентів, що 26 березня 65, на другий же день після засідання парткому вони звернулися до керівництва університету (копія – Міністерству освіти УРСР) з ультимативним листом такого змісту. «Ми обурені рішенням партійного комітету про увільнення з посади викладача доцента ШЕСТОПАЛА М. М. Це – абсолютне ігнорування рішення відкритих партійних зборів факультету від 4 березня 1965 р. На зборах велася принципова партійна розмова про рівень викладання на факультеті викладачами: БОНДАРЕМ, МАЛЯРЕНКОМ, АРТИНОВИМ. Замість того, щоб уважно прислухатись до голосу комуністів і прийняти справді партійне рішення, партійний комітет виносить постанову просити ректорат про увільнення з роботи найкращого викладача МАТВІЯ МИХАЙЛОВИЧА ШЕСТОПАЛА.

121

Якщо доцент ШЕСТОПАЛ М. М. буде увільнений від викладання на факультеті журналістики, всі, хто нижче підписався, залишать університет.

26 88 березня 1965 р. П’ятниця. ПІДПИСИ: 1. ГРИЦЕНКО 2. ПОНОМАРЕНКО 3. СКІPKO 4. УСЕНКО 5. ГОРШКОВ В.

6. ПАРХОМЕКО Ю.

7. ПАЛЬЧИК Я.?

8. КОСТЕНКО 9. ЧУПРИНА Т.

10. ТИЩЕНКО 11. МИХАЙЛОВ 89 12. ЯРОВЕНКО 13. КУНДЮБА 14. МЕЛЬНИЧЕНКО 15. СКОРИК М.

16. ГЕРЕЙЛО 17. ТКАЧЕНКО 18. ВАСЮКОВ 90 19. НАНКЕВИЧ 20. ПАУКОВ Н.

21. КОБИЛЯЦЬКИЙ 91 22. КУРМАН 23. МАКІВЧУК 24. БАГІНСЬКА 25. ПЕРЕРВА 26. КОВАЛЬ 27. МИСЛЮК 28. РЕШЕТНЯК 29. ГЕТЬМАН 30. ТОВСТЕНКО 31. ДАЦЕНКО 32. ПІДВИСОЦЬКИЙ В.

33. ФІЛАТЕНКО На копії листа, наданому мені М.Т. Скориком рукою проставлено «12 березня 1965 р. страсна п’ятниця». Виходячи з дат зречення, то М.М, Шестопал помиляється на два тижні. – І.З.

89 Зрікся підпису 15 березня 1965 р.

90 Прізвище викреслив П.П. Удовиченко 13 березня 1965 р.

91 Зрікся підпису 13 березня (липня?) 1965 р.

88

122

34. ЗЕЛЬДІН 35. ОСТАПОВ 36. ГУСАК 92 37. МУЗИЧУК 38. ДЕНИСЕНКО 39. ШПАНЮК 40. МАРЧЕНКО 41. ФЕЙДМАН 42. СТАВНИЧИЙ 43. КАРПЕНКО 44. ЧЕРНЯВСЬКА 45. ЛЕВЧЕНКО 46. УНІЯТ 47. МИЦИК 48. КУЩОВ 49. ДМИТРЕНКО 50. КРАСЛЯНСЬКИЙ 51. КОЛОДІЙЧУК 52. ЦЮПА 53. ГОДЯЄВ 54. ЗАРІЧАНСЬКИЙ 55. КРИВЕНОК 56. ОНОПРІЙЧУК 57. ЧЕРНІКОВА 58. ШАРВАРОК 59. ШЕВЧЕНКО П.

60. ПОТАПЕНКО 61. НЕМЦЕВ 62. СОЛДАТОВ 63. ВАСИЛЬЧУК 64. РЕВУЦЬКА 65. ПАРФЕНЮК 66. КУХАР 67. КАРАСЬ Під тиском Удовиченка четверо зреклися своїх підписів: Михайлов, Васюков, Кобиляцький, Гусак. Юрій Пархоменко заявив Удовиченку, що не зніме свого підпису навіть під шибеницею». Цього різнобічно обдарованого юнака (поет, белетрист, кінодраматург, співак, композитор, художник) зацькували і він покінчив з собою. Двоє інших, Михайло Скорик і Таня Чуприна, на пам’ять про ці події, одружившись, назвали свого первістка Матвієм (Михайловичем).

92

Зрікся підпису 15 березня 1965 р. У списку є ще помітка: «Шпиг з ЦРУ т. Суярка Л.О.»

123

Цілий тиждень керівництво факультету й університету не залишало гуртожитків, уламуючи студентів забрати свій ультиматум назад і приступити до навчання. Іноземні студенти в порядку солідарності пропонували влаштувати вуличну демонстрацію до будинку Цека партії. Пропозицію відхилили. Тим часом ректору КДУ і в ЦК КП України надійшов лист, підписаний 50 журналістами м. Києва з проханням переглянути мою «справу», яку вони розцінюють як сумне непорозуміння. (Лист ідеологічних працівників Києва, колишніх випускників університету). Ми, колишні випускники факультету журналістики, дізнались, що партійний комітет університету поставив питання про увільнення з роботи доцента Шестопала М.М. Усі ми знаємо доцента Шестопала М.М., як принципового комуніста, чесну і чуйну людину, досвідченого, ерудованого і талановитого викладача, – якості, що особливо необхідні людям, які кують журналістські кадри. Ідуть роки, а нас досі запалює принциповість, чесність, громадянська мужність і глибокий розум нашого колишнього викладача і старшого друга-комуніста. Вважаємо, що усунення тов. Шестопала M. M. від викладання на факультеті журналістики може кваліфікуватись тільки як дивне непорозуміння. Адже навіть важко уявити, що людина, яку кожному з нас прищеплювала непоказні, а дійсно комуністичні, ленінські інтернаціональні почуття, яка є автором книги «Ми – інтернаціоналісти» та інших, може серйозно звинувачуватись в нерозумінні питань національної політики. Ми просимо вас ще з більшою увагою поставитись до так званої «справи Шестопала» і вирішити її відповідно до дійсно ленінських норм нашого життя. (Серед підписів – Грек, Яновський, Полковенко та ін.). Багатьох з тих, хто підписав цей лист, було покарано в партійному й адмін. порядку. Віктору Полковенку Бюро Київського міськкому партії постановою від 27 жовтня 65 оголосило догану: «за нарушение норм парт. жизни, выразившееся в составлении коллективного письма, направленного на защиту Шестопала, привлеченного к парт. ответственности и за сбор подписей под письмом». Полковенко був також звільнений з роботи, але суд відновив. Ще один лист студентів було послано в Москву до Л.І. Брежнєва. В ЦК КПРС і в «Правду» їздило кілька чоловік з числа студентів і колишніх випускників. Але безрезультатно. Якось про все це довідалися за кордоном. Мене удостоїли своєю увагою Бі-бі-сі і ряд інших органів масової інформації. Снігова глиба котилася, обростаючи все новими билями і небилицями. Різних покарань зазнали студенти Kpaслянський, Карась, Пархоменко, Скорик, Парфенюк, Підвисоцький, Музичук, аспіранти Шудря і Бурмака, викладачі Дем’янчук і Клинченко та інші. Події 65-го року в КДУ дуже нагадують події, що мали місце в цьому університеті наприкінці 1900 року, коли студенти вимагали усунення одного небажаного професора. «За учинение скопом беспорядков (участь у страйку) 124

царизм віддав у солдати 183-х студентів. Під тиском рев. руху уряд змушений був повернути їх в університети. (В. И. Ленин. Соч., т. 4, с. 388 – 393, Історія Київського ун-ту,1959, с. 278).

Під час «Останнього дзвінка» на 5 курсі факультету журналістики КДУ 30 листопада 1959 р. Зліва – направо: ректор академік І.Т. Швець, доц. Суярко, кол. секретар парткому І.М. Карнаухов, І.М. Прокопенко, письменник Вадим Собко, Шестопал, зав. кафедри історії журналістики П.М. Федченко, Джеджула тодішній секретяр парткому, на трибуні студент Саша Новак. Іван Трохимогич Щвець, ректор університету, академік АН УРСР. Про нього тут мова. (Дивись далі). І.T. Швець – людина позитивна в найповнішому розумінні цього слова. Серйозний учений. Як керівник – спокійний, розсудливий і обережний. Не робив скороспілих висновків. До мене ставився прихильно, з довір’ям і навіть з певною симпатією. Особливо, коли я зробив за дорученням ректорату фільм «Життя кличе», який він назвав «подією в університетському житті». Я йому відповідав тим же. На його прохання написав навіть статтю для московського журналу «Коммунист». Послуга, якої ніколи нікому не робив. До журналістів ставився насторожено: хтось з нашого брата опублікував у газ. «Известия» фейлетон «И швец, и жнец...», в якому критикував його фінансові зловживання під час роботи в Політехнічному інституті. Коли почалося гоніння на мене, він прийшов на збори партгрупи викладачів факультету 27 лютого 65 p. Але після того, як Прожогін заявив, що «Шестопала треба розлучити з факультетом», піднявся і залишив збори. Не схотів вислуховувати гавютні і зв’язувати нею собі руки. А рівно через місяць, на засіданні бюро Радянського РК КПУ, йому довелося гавкати самому при розгляді моєї «справи». На цьому засіданні ректор про мене говорив: «Нічого особливого як викладач, як науковець, він собою не представляє. Коли ви були деканом, я був ще молодим ректором, і, якщо ви пам’ятаєте, я змушений був звільнити вас від обов’язків декана» (З протоколу засідання бюро 125

від 9 квітня 65, с.18). Я витріщився на Швеця й вухам своїм не вірив. Мене усунено від керівництва факультетом? Але ж є письмовий наказ ректора Швеця за номером 409 від 25 квітня 1957 року, який свідчить про протилежне: Ось він: §1 «Задовольнити прохання декана факультету журналістики тов. М.М. Шестопала і звільнити його від обов’язків декана з 6.V.57. §4 Оголосити доценту М.М. Шестопалу подяку за сумлінну працю на посаді декана факультету журналістики». Солженіцин справедливо писав про подібні ситуації: «это у нас – переверташка, когда как выгодно» (Архипелаг Гулаг, с. 35). Сьогодні одне, завтра – друге. Як начальство звелить. А спробуй не уволити волі начальства. Прощай тоді тепле, насиджене місце! І ніхто за тебе не вступиться», і ніщо тебе не порятує.

Під час «Останнього дзвоника» на 5 курсі факультету журналістики КДУ 30 листопада 1959 р. Зліва – направо: I.В. Прокопенко, письменник Вадим Собко, донька якого Ярослава закінчувала факультет, Шестопал, який приймає її, бувши тоді деканом, Джеджула, секретар парткому, нині покійний, В.Є. Прожогін, двоє військових випускників, Є.П. Бондар, викладачка Руденко, декан В.А. Рубан. Василь Єліазарович Прожогін (у центрі), доцент кафедри історії журналістики, про нього тут мова. (Див. далі). Прожогін читав історію російської журналістики. Веселий, дотепний, життєрадісний, ерудований чоловік. Умів говорити довго, красиво і про що завгодно. Хто його знав глибше, називали «краснобай». Мені він подарував кілька своїх книг з присвятою. На книжці «Эстетика труда в творчестве М. Горького» надписав: «Матвею Михайловичу Шестопалу на прочную и добрую память о совместной работе на ниве просвещения, 10 янв.1956 г.»

126

На книжці «Искусство живого слова» є такий його автограф: «Весело и уверенно шагающему по жизни, разносторонне талантливому человеку – Матвею Мих. Шестопалу – на память. 20.X.62». На першому томі п’ятитомного видання «Истории царской тюрьмы» проф. Гернета, подарованого мені, бо собі придбав нове видання, знову розписався в прихильності до мене такими словами: «Матвею Мих. Шестопалу на память о совместной работе на ниве просвещения, а также в знак признания педагогического и всяких иных талантов. 20. ХІ. 61». Влітку 1964 р. в закритій рецензії для Політвидаву УРСР на рукопис моєї брошури «Наш девіз – братерство» підніс брошуру до небес, а також мене, нещасного її автора. Він, зокрема, писав, що я пропагую «не букву, а дух марксистско-ленинских принципиальных положений о братстве народов, о соц. гуманизме, нашедшем свое ярчайшее выражение в формуле Программы КПСС: «Человек человеку – друг, товарищ и брат». А через кілька місяців він виступив головним нападаючим у боротьбі проти мене, як «націоналіста». У листі до Парткомісії обкому від 12 вересня 65 я повідомляв: «у перших числах липня 65 в ресторані «Київ» відбувся вечір випускників факультету, на якому був присутній і доцент Прожогін. В оточенні групи випускників (В. Дунаєвського, працює в Міністерстві освіти, І. Немировича, працює у в-ві «Рад. письменник», О. Олійника, працює в Бобровицькій райгазеті «Жовтнева зоря» та ін.) він заявив: «Таких как Шестопал, я во время войны давил танками. Их надо расстреливать или вешать на телеграфных столбах». Студенти дали належну відсіч провокатару, але сам факт подібної заяви дуже показовий для його морального обличчя, як комуніста і викладача. На Прожогіна за його заяву навіть пальцем не насварили. Коли російський шовініст розпережеться і дасть волю своїй злобі, українські чиновні миші мерщій ховаються по своїх службових норах, і тремтять, щоб і їм, бува, не дісталося.

На знімку (зліва направо): Л.О. Суярко, студент, В.А. Рубан, студентка, П.М. Федченко, В.Є. Прожогін, Шестопал. Травень 1959 p.

127

Павло Максимович Федченко, завідуючий кафедрою історії журналістики. Про нього тут мова. З Федченком я на ти. Павло – людина непересічного розуму і неабияких здібностей. Поміркований, розсудливий, витриманий. До хворобливості заздрісний і честолюбний, але вміло приховує ці свої якості. Кілька років підряд, залишаючись зав. кафедрою на факультеті журналістики, водночас був деканом величезного філологічного факультету. Усі сили і час віддавав філологам, а до журналістів приходив одержувати зарплатню за завідування кафедрою. У минулому секретар Київського міськкому комсомолу. Любить Україну, але свідомий того, що за цю любов доводиться дорого платити. Його канд. дисертацію про українську літературну періодику 20-х років довго скубли з усіх боків, вишукуючи «націоналістичних бліх». Москва ледве дала йому вчений ступінь кандидата наук. На моїй справі погрів руки, став доктором філології і професором. На засіданні парткому КДУ від 25 березня 65 він заявив про мене: «І на закінчення: звинувачення в націоналізмі. Можливо, мені невідомі якісь факти. Знаючи його педагогічну, наукову роботу, ряд здорових тверджень, висловлень з питань національної політики, в мене не було думки, що Матвій Михайлович має якусь систему націоналістичного погляду. Але я знаю і таке, що т. Шестопал внаслідок своєї неврівноваженості, з елементами політичної незрілості, під час нестриманий. Це призводило до висловів, які прямо носили присмак націоналістичний, мали характер невірного розуміння національного питання, гарячкового формулювання своїх думок, яке могло б дати підставу і для інших обвинувачень» (Стенограма, с. 33). Його гумова характеристика моєї особи лежить в основі всіх рішень парторганів у моїй справі: політична незрілість, присмак націоналізму і особливо «невірне розуміння нац. питання». А на придачу, якщо угодно парторганам, маєте підстави «і для інших обвинувачень». Отак треба вміти писати характеристики! Батько П. Федченка петлюрівський офіцер. Щоб приховатись від переслідування, син одружився на росіянці. За потоптання Шестопала взяли Павлика в ЦК завідуючим відділом науки. Потім, використавши, вигнали. Голова Парткомісії Цека Грушецький сказав на Секретаріаті: «Можливо, т. Федченко і хороший чоловік, але буде краще, коли в ЦК не працюватиме син петлюрівського офіцера». Не допомогло ні вислуговування, ні прикривання спідницею дружиниросіянки. Вилазь, дворушнику, на денне світло! Федченко, як Швець і Прожогін, теж з породи переверташок. Переверташка – боговідступник і христопродавець, клятвопорушник і лжесвідок. Коли звелять – він з холодним серцем уб’є і відцурається батька рідного, хоч у душі, можливо, гірко плакатиме над його могилою. Переверташка – таке ж породження нашого способу життя, як бур’ян на смітнику, як зелена муха на гнойовищі. Найбільш типовим зразком переверташки молодшої генерації, цієї зеленої мухи нашого сьогодення, можна вважати І.М. Вилегжаніна.

128

Він був студентом вечірнього відділення факультету журналістики. Слухав мої лекції, знав мене особисто. Своє ставлення до мене і моєї праці висловив у такий спосіб. Одного разу він приніс мені тощу книжечку, подібну до церковних граматок, у які записують їм на усопших за помин їх душі. То була збірочка його поезій під назвою «Счастье быть человеком». Він подарував її мені з такою захопленою присвятою: «Матвею Михайловичу Шестопалу – учителю моему по КГУ, человеку смелому, человеку доброму, любящему народ свой и родную Украину, человеку настоящему, быть которым – счастье! От души. 7 января 1965». Вилегжанін писав ці слова уже після того, як прослухав мої лекції, склав на «добре» екзамен і від мене був абсолютно незалежним. Йому таким чином не було потреби лицемірити, щоб «задобрити» мене чи щось подібне. А рівно через два місяці, 10 квітня 65 р., він писав на ім’я декана факультету Дм. М. Прилюка: «Сообщаю о некоторых особенностях в преподавании со стороны доцента Шестопала. Он умеет увлечь аудиторию, заинтересовать. Читает лекции красочно и зажигательно. Студенты охотно посещают его лекции. Тем большую опасность представляют его лекции для нашей советской идеологии, потому что он высказывает прямо и открыто махровые националистические идеи, направленные против всех, кто «не украинец». Я не придавал особого значения этому, потому что на Украине от очень многих деятелей «тхне націоналізмом». Так за якихось два місяці нормальна людина перетворилася на «зелену муху», гидку і отруйну. Невже так швидко могла статися подібна метаморфоза? Ні, звичайно. Глибоко в душі. Вилегжаніна, на самому дні його свідомості, постійно жив звір великоруського шовінізму. Але до пори до часу він мирно дрімав і не давав себе знати. Як тільки його розбудили, він одразу ж заговорив про «опасность для советской идеологии», а насправді про «небезпеку» для російського домінування на Україні. Хто і навіщо будить звіра в людських душах?! З мого листа до парткомісії при ЦК КПУ від 12 січня 1971: «Щоб хоч трохи зберегти видимість об’єктивності і заспокоїти громадськість, партійний комітет за розвал роботи факультету журналістики звільнив доцента Рубана від обов’язків декана, а секретареві партбюро Суярку (в минулому – аспіранту Удовиченка) оголосив догану. Викладачі Артинов і Маляренко, як того вимагали студенти, були усунуті від педагогічного процесу. Незабаром усіх їх було приласкано, а Рубану оголосили навіть подяку за зразкове керівництво факультетом"(с. 4). «Перед лицем своїх недругів я лишився абсолютно беззахисним і міг тільки зневажати їх. Моя непримиренність ще більше загострила стосунки. Групка безпринципних людей, використовуючи своє службове становище, нерідко при потуранні, а то й при прямій підтримці деяких офіційних осіб (зокрема, секретаря ЦК КП України т. Скаби А.Д.), розгорнула бурхливу діяльність, направлену на те, щоб остаточно «добити» (за висловом Удовиченка) 129

Шестопала, стала поширювати різні плітки, зводити наклепи, нашіптувати про мене всякі небилиці партійним органам тощо. Так, у травні 1966 р. студентів факультету провокували робити вибір: «з партією чи з Шестопалом», на що я свого часу звертав увагу партійної комісії обкому. Тоді ж доцент Прожогін публічно називав мене фашистом і висловлювався в тому дусі, що таких українців, як я, він «душив би танками або вішав на телеграфних стовпах», про що також сповіщалося комісії. В 1967 і 68 роках все ще продовжували виключати студентів, карати аспірантів і викладачів «за підтримку Шестопала». В лютому 1969 р. тодішній декан Прилюк з трибуни партактиву університету вимагав мого звільнення з інституту народного господарства. Нарешті, в листопаді 1970 викладачеві М. Бурмаці оголошено догану «за педагогічну безтактність» на тій підставі, що він рекомендував студентам по курсу зарубіжної журналістики мою книжку «Сучасна американська преса». За завданням зверху мою «справу» клепали брудні люди брудними руками. Вони вдавалися до найганебніших методів фальсифікації. Упередженість і недовіра, вишукування спеціально «конфліктних» висловів (Ленін називав це заняттям «пакостников"), перетлумачення моїх слів на свій лад, роздмухування різних вигадок і замовчування позитивних реальностей, грубий тиск вищих інстанцій на нижчі з неминучим при цьому порушенні юридичного боку справи, – такий далеко не повний перелік прийомів, які застосовувалися до мене на різних етапах розгляду мого питання. Проілюструю один із них – замовчування. Весною 65 р. моя справа перебувала на розгляді в Радянському райкомі партії. Перед комісією, що готувала моє питання, стояло завдання: за всяку ціну «довести», що я націоналіст. На догоду заданій ідеї голова комісії тодішній директор Політвидаву УРСР Хворостяний зняв з виробництва верстку нового, четвертого, видання моєї брошури «Ми – інтернаціоналісти». Пояснюючи свої дії, він заявив: «Не вижу логики. Мы вас критикуем за национализм, a вы получаетесь пропагандистом интернационализма». Влітку 65 р. робилися спроби довести, нібито мій виступ на вечорі пам’яті Блакитного мав націоналістичний характер. Дружина Блакитного, стара більшовичка, і його донька, комуністка і учасниця партизанського підпілля, що сиділи в президії зборів і чули мій виступ, надіслали в міський комітет партії лист, яким спростовувалися балачки про мій націоналізм. Цей лист «не сподобався» і його не відомо де діли. Як мені заявили офіційно, листа Блакитних немає в матеріалах моєї справи. Того ж 1965 року зайшла мова про тиражування фільму «Життя кличе» для масового екрану, а також для перекладу на інші мови для вручення дружнім радянським та зарубіжним університетам. Голова Держкомітету кіно УРСР Св. Павл. Іванов звернувся до керівників КДУ видати оригінал кінострічки. Удовиченко зі згоди і санкції Скаби відмовився це зробити. Фільм одвезли у Канів і замкнули там на замок. Подання на премію Галана анулювали. А про мене, як члена журі конкурсу. (Рішення президії правління Спілки журн.

130

України, протокол № 1 від 28 січня 65) теж «забули». (Див. Альбом, розділ «Зйомки фільму «Ж. Кличе». с. У 1966–67 роках готувався 3-й том Українського радянського енциклопедичного словника (УРЕС). У томі планувалася невеличка стаття про мене. Подаю текст статті: «ШЕСТОПАЛ Матвій Михайлович (н.7.ХІ. 1917, с. Мурзинці, тепер Черкаськ. обл.) – укр. рад. письменник-публіцист, журналіст і фольклорист. Член КПРС з 1944. Автор книг «Сучасна американська преса» (1959), «Голос великого народу» (1960), «Наш девіз – братерство» (1964), упорядник фольклорних збірок тощо». Том ІІІ, Редакція літератури, Редактор-складач – ГНАТЮК, 15. ХІІ. 66 Зав. редакцією – ПИВОВАРОВ, 15. ХІІ. 66 Підготовлена і завізована, набрана i зверстана, вона так і не побачила світу. Коли я написав монографію про журналістську діяльність К. Маркса і Ф. Енгельса, яка, природно, аж ніяк не може свідчити про мій націоналізм, почали вживати заходів, аби ця праця зовсім не побачила світу. Її без кінця совали по різних канцелярських столах, нарешті послали в ІМЕЛ у Москву, в надії, що там її таки «заріжуть». З Москви надійшов схвальний відзив. Тим часом рукопис зняли з плану. Через якийсь час мені поставили умову: книжка буде видана, якщо я письмово відмовляюся від гонорару. Я підписав таку заяву. Тоді мені сказали: «видавати не будемо – немає паперу». Про тактику свідомого зволікання тодішній секретар парткому університету А. Чухно відверто сказав мені весною 69 року: «Понимаешь, Матвей, мы тебя попросили из университета и мы же, выходит, должны тебя издавать. Нет логики». (Остаточно крапку над і було поставлено значно пізніше, в 1980 році. У КДБ мені офіційно відповіли: книга не буде видана, бо я «небажаний автор». Відредагований у видавництві і підписаний «до набору», рукопис книги про Маркса лежить у книжковій шафі і, як його автор, перебуває під домашнім арештом). «ЗАДУШИТЬ УМОЛЧАНИЕМ» – так подібну практику називав Ленiн. Так я став людиною, що померла ще за життя. Не померла. Її умертвили, мене умертвили наші порядки. *** Свій лист до Парткомісії Цека я закінчував словами: «Димітров, страшний для капіталу вождь Комінтерну, зумів у великому довести свою правоту і вирватися з лап фашистів. А тут, віддавши партії кращі роки свого життя, не можна у малому переконати не фашистів, а своїх таки «однодумців», які буквально штовхають у прірву, в болото, до самогубства. Це страхітливо! Замість писати цей лист, хочеться вийти на вулицю і закричати: – Люди, рятуйте!?!» *** 131

Не порятувало мене і Цека. Правда, покійний уже парт. слідчий Скринник М.К., чоловік розумний і порядний, запевняв, що червону книжечку мені повернуть. Хоч і без бурхливих оплесків, але повернуть. Для цього мені влаштували ще одну перевірку. Я повинен був висловитись з приводу свого виступу на мовознавчій конференції 1963 року у зв’язку з книгою І.К. Білодіда «Развитие языков соц. наций СССР», що вийшла в 1969 р. Словом, повинен був оцінити свій виступ з відстані в 10 років. Це була пастка для мене. Я це бачив і міг уникнути її, пославшись на хворобу. Міг схитрити і теж уникнути прямої відповіді. Але не з того матеріалу я скроєний, щоб лазити, мов той рак, назад. І я з новою силою ударив по теорії «двох рідних мов». У новому листі до парткомісії Цека від 21 квітня 1972 р. писав: «Одна річ – «білінгвізм» (двомовність), інша – «дві рідні мови». Явище білінгвізму відоме давно і багатьом людським колективам. Але й воно, як правило, закінчується дуже плачевно для однієї з мов. У новому виданні БСЭ (т. 3. – М., 1970, с. 948) читаємо: «в условиях билингвизма один язык может полностью вытеснить другой (напр., испанский и португальский – индейские языки в Латинской Америке), или на их базе может образоваться новый, смешанный язык (напр., французский язык из латыни и местных кельтских диалектов"). Ми вже не говоримо про постійні мовні конфлікти в Канаді, Бельгії та інших двомовних країнах. Дві ж РІДНІ МОВИ одночасно просто неможливі, як неможливі дві рідних матері. Та в цьому немає й практичної потреби. Коли б якийсь народ у своєму розвиткові дійшов до того, що мову іншого народу взяв собі за рідну, то своя рідна, тобто національна материнська мова перестала б бути йому потрібною й автоматично відмерла б. У 1913 р. «Клуб русских националистов в Киеве» видав брошуру проф. Сікорського «Русские и украинцы». В ній з приводу такої ситуації сказано: «Два параллельных языка... это роскошь, которую природа обыкновенно не допускает» (с. 50). Теза про дві рідні мови є шкідливою лівацько-авантюристичною вигадкою, здатною породити міжнаціональні чвари і тертя. Її прихована мета – підготувати ґрунт для гегемонії однієї мови над іншими, посіяти зневіру в потребу існування національних мов. Намагання деяких учених забігати «поперед прогресу» нічого іншого, крім шкоди, дати не може. Замість того, щоб розводитись про двомовність українців, краще було б подбати про те, щоб піднести а в т о р и т е т українського слова, в чому – всяк бачить – відчувається п е к у ч а потреба». Цe мене й доконало. Через тиждень чи два на Секретаріаті ЦК мене остаточно було виключено з партії. Причина виключення формулювалася так, що з розряду політичних опонентів влади я опинявся в гурті дрібних хуліганів. Оскільки парторганам не вдалося мене зламати, мене стали добивати органи держбезпеки. Ось що таке мова! Мова – це народ. Поки існує мова, живе і народ. Той, хто каже: «А какая разница – русский или украинский язык» – негідник і шахрай. У сучасному світі, писав Енгельс, не завжди можна розібрати, «где кончается честность и где начинается мошенничество. Но стоит ли политическая власть на стороне обманщика или обманутого, – это всегда будет составлять большую 132

разницу» (МЭ, Сoч., т. 22, c. 520). Кумекай, хахол! *** Скільки зусиль було потрачено, щоб зганьбити і розтоптати моє ім’я! Витравити з людської пам’яті навіть згадку про мене: «Такого не було, немає і не повинно бути! А він, виявляється, є! Колишні мої слухачі і по сьогодні з вдячністю пам’ятають мою чесну громадянську позицію. Микола Сом подарував збірку своїх поезій розмова із собою з написом: «Моєму дорогому вчителю з вічною любов’ю. 18. 1. 70». Станіслав TЕЛЬHЮК на повісті «Грає синє море» залишив автограф: «Дорогому вчителеві моєму, який був, є й завжди буде для всіх нас зразком Людини, Борця, Педагога, Вченого, – з любов’ю й дякою за все. 14 грудня 71». Віктор ПОЛКОВEHKО на науковій праці «Українська радянська журналістика у великій Вітч. війні» надписав: «Зі щирою шаною і вдячністю за добро і людяність. 28. VII. 76». Дмитро ОHКОВИЧ на збірці поезій «Біла конюшина» висловився так: «Моєму учителю правди і мужності Матвію Михайловичу Шестопалу. 2. І. 82». Валентин Павлович БАБЕНКО, ст. кор. відділу парт. життя газети «Правда Украины», 23 травня 1981 р. надіслав мені запрошення. Від імені і за дорученням тих, хто 1956 року поступив на факультет журналістики, а 1961 закінчив його і тепер відзначав своє 20-річчя, він писав: «Для тих, хто слухав Ваші лекції, хто спілкувався з вами, Шестопал був, є і лишиться людиною мудрою, доброю і справедливою. Приходьте. М. М. Буде близько 50 чоловік. Випуск 1961 року – це письменник Іван Білик, голова Держтелерадіо України Микола Охмакевич, підполковник міліції Василь Лопушнян, головний редактор видавництва «Дніпро» Світлана Коба (вона ж Пересунько) та багато інших не таких відомих, але дуже гарних рядових радянської преси, радіо і телебачення». Андрій MАЛИШКО, великий Малишко, не був моїм слухачем, але знав мене трохи. Він подарував мені свою книгу поезій «Далекі орбіти» з написом: «Дорогому Матвію М. Ш-лу, правдивій і чесній людині, з моєю глибокою повагою. А. Малишко. 31. VII. 1964 р. Київ». Навіть автори Доповідної записки, редагованої єзуїтом Удовиченком, характеризуючи мою працю в університеті, змушені були крізь зуби процідити: «В процесі роботи Комісії постало питання про наукові твори М. М. Шестопала та про якість його лекцій з історії зарубіжної комуністичної преси. Ніхто не заявив про якісь відхилення у наукових, публіцистичних, літературних творах та в учбовій роботі Шестопала. Парторг групи дав добру рецензію на брошуру Шестопала «Наш девіз – братерство». Зав. кафедрою історії журналістики заявив, що в друкованих працях та у виступах Шестопала на кафедрі не було націоналістичних помилок, лекції він читає п p е к р а с н о. І інші викладачі підтвердили це і додали, що Шестопала л ю б л я т ь студенти. М. М. Шестопал має друковані праці про дружбу народів, про інтернаціоналізм, має фейлетони проти українських націоналістів».

133

Навіть фашист В.Є. Прожогін у своїй рецензії на мою брошуру «Наш девіз – братерство» змушений був заспівати соловієм: «Автор рецензируемой брошюры – Матвей Михайлович Шестопал – счастливо сочетает в себе все те качества, которые необходимы для успешного решения поставленной задачи. Из-под его высококвалифицированного пера вышла брошюра совершенно оригинальная как по содержанию, так и по форме. Он сумел избежать того штампа, того стереотипа, которые, к сожалению, царят еще у нас в издании популярных брошюр для массового читателя... ...Брошюра тов. Шестопала является счастливым и пока весьма редким исключением. Она написана легко, как бы одним вдохом, без каких-либо признаков интеллектуальной, а главное – эмоциональной одышки... Написана человеком, умеющим не только мыслить, но и умеющим чувствовать. Брошюра тов. Шестопала выгодно отличается от многих вышедших из печати брошюр на сходную тему не только живым, образным, глубоко эмоциональным языком, но также и своей композицией, архитектоникой. Автор не связывает себя никакими канонами, никакими соображениями чиновников от пропагандистского или издательского ведомства. Его интересует не буква, а дух марксистско-ленинских принципиальных положений о братстве народов, о социалистическом гуманизме, нашедшем свое ярчайшее выражение в формуле Программы КПСС: «Человек человеку – друг, товарищ и брат». З книги українського критика Івана Мих. ДЗЮБИ «Інтернаціоналізм чи русифікація?», виданої 1968 року в Канаді, Англії, Федеративній Республіці Німеччини та ін. країнах: «Останній приклад – відома історія з викладачем Київського університету доцентом М.М. Шестопалом, якого всі комісії змушені були визнати висококваліфікованим фахівцем, плідним дослідником і зразковим комуністом, але якого все-таки звільнили з роботи за те, що буцімто в якихось розмовах він піддавав сумніву якісь моменти національної політики. І треба було знати, з якою жорстокою впертістю начальство домагалося його покарання, всупереч протестам усієї маси студентів, тоді як у тому ж університеті є десятки викладачів некваліфікованих, науково безплідних і, певно, не дуже перейнятих ідеалами комунізму. Та то нікого не обходить: у нинішньої бюрократії є один предмет ненависті: «націоналіст», хоч той «націоналіст», може, в тисячу раз кращий, чистіший комуніст, ніж будь-хто, ніж вони, бюрократи». *** Така «рецензія» Життя на всі вигадки наклепників і пасквілянтів, лютих моїх ворогів. Усунули мене з університету таким же підлим чином, яким фабрикувалася вся моя фальшива справа. Я, виявляється «відмовився» працювати в КДУ... Вони розправилися зі мною і з тими, хто мене підтримував, так само брутально, як Микола ІІ свого часу розправився з студентами університету святого Володимира, віддавши їх у солдати. У того вистачило порядності бодай повернути студентів в університет без принизливого плазування перед властями. Навпаки, цар наказав генералові Ванновському, призначеному міністром освіти 134

замість убитого Боголєпова, провадити «щире піклування» про студентів і університети (Іст. Київского ун-ту, 278). Наше піклування вилилося у введення в КДУ суворої системи перепусток, крізь яку стороння муха не пролетить до учбового закладу. *** Плинуть літа. У нашій країні і в світі відбуваються події, які заслоняють собою маленький епізод із життя Київського університету. Цей епізод проте не був ні випадковим, ні несподіваним. Він стоїть у ряду інших зусиль, який докладала Україна в 60-ті роки, захищаючи своє право на національне існування. Результатом української національно-визвольної революції 1917 р. і створеної в ході цієї революції Української Народної Республіки на чолі з її парламентом Центральною Радою і урядом – Генеральним Секретаріатом (злобно охрещених тепер як породження націоналістичної контрреволюції), на укр. землях вперше в новітні часи були закладені підвалини для існування України як самостійної і незалежної держави. Але існування такої держави не влаштовувало Росію, яка свою міць спирала на економіку колоніальних окраїн: на хліб і цукор, вугіль і метал України, нафту Азербайджану, бавовну Сер. Азії, рибні промисли фінів, аж до продуктів субтропіків Кавказу. ***

135

ІЗ ЛИСТУВАННЯ МАТВІЯ ШЕСТОПАЛА ДО КРАСНОДАРСЬКОГО КРАЮ Київ, пров. Мечнікова, буд. № 4, кв. 21, Матвієві Михайловичу Шестопалу. Вельмишановний Матвію Михайловичу! Здивує Вас мій лист. Несподіваний він. А народився так: під шпильчасте шелестіння осіннього дощику пригадався темний липневий запашний вечір на веранді готелю «Тарасова Гора», пригадалась тепла, щира розмова з підтекстом 93. А тут якраз дістав нарешті Вашу адресу... Найбільше тоді йшла розмова за майбутній, принципово дуже значний, фільм. Інформація за цей фільм була і в газеті «Наше Слово» (Варшава). Здається, можна було сподіватись побачити на екрані. І раптом новина: добродій ШВЄЦ не схвалює сценарія. Біда б не велика, якби можна сказати словами з «Салдацького патрета»: «Швець знай своє шевство, а до кравецтва не мішайсь!» На жаль, не можна! Знаємо, не можна! А так би хотілось. Проте, справа може не безнадійна? Почекаємо. Принагідно одважуюсь послати два листи з Кубані. Уже два роки на Кубані намагаються створити на громадських засадах українські відділи в бібліотеках. Є вдалі спроби організувати кілька музеїв Т.Г. Шевченка (станиця Мало-Тенгінка, село Петровське, Отрадненського р-ну). Може виникне у Вас особисто охота помогти, а може кого поінформуєте. Того вечора несміливо промайнуло слово «консолідація» для культурної роботи. Чи вечірні розмови, як і нічна темрява взагалі, на ранок зникають без сліду? Теж буває. Вибачте, коли неприємно здивував. З глибокою повагою 25.10.63 р. Москва, В-333, ул. Дм. Ульянова, д. 4/34, корп. Б, кв. 434, Михаил Иванович Кутынский. тел. B-7-61-27. Р.С.Ф.С.Р. Минист. Просв. сред. шк. № 4 с. Петровское, Отраднен. р-на, Краснодарского края, 29.5.63 г. *** Глубокоуважаемый ....................

10-го марта 1964 года исполнится 150 лет со дня рождения великого поэта, художника и революционера T.Г. Шевченко.

93

Слово «підтекстом» в оригіналі кимось підкреслено олівцем.

136

В память этого великого дня и великого человека педагогический совет, родительский комитет и комсомольская организация школы № 4 с. Петровского, Отрадненского р-на, Краснодарского края, постановила создать при школе школьный музей Тараса Григорьевича Шевченко. Для этой цели при школе создан организационный комитет из шести человек. К великому нашему сожалению, мы не имеем для приобретения экспонатов средств для будущего нашего музея. Все же мы решили эту благородную задачу выполнить с помощью братского украинского народа и поэтому обращаемся к Вам с просьбой о присылке экспонатов, которые должны состоять в следующем: 1. Портреты.

2. Фотоснимки: с памятников, поставленных Т.Г. Шевченко, его имени улиц, домов культуры, мемориальных досок, с фасадов театров, аллей парков, музеев и проч.

3. Его собственных произведений.

4. Альбомов его собственных картин (цветных копий).

5. Репродукций его собственных картин.

6. Литературы авторов о Т.Г. Шевченко: критической, биографической, повествовательной...

7. Бюст и статуэтки великого поэта.

8. Детская литература о великом поэте.

9. Периодическая пресса, где имеются статьи, поэмы, стихи.

10. Статьи о его друге Я.Г. Кухаренко.

11. Музыкальные произведения на слова Т.Г. Шевченко. Все присланные Вами экспонаты записываются в инвентарную книгу школы № 4 села Петровского. О Вашем решении просим нас уведомить. Наш адрес: Краснодарский край, Отрадненский р-н, с. Петровское, полная средняя школа № 4. Организационному комитету школьного музея Т.Г. Шевченко. Председатель оргкомитета школьного музея Т.Г.Шевченка. (Ананьева) (Ронт) (Терещенко) Члены комитета: (Буряк) (Музулякина) (Капитанова) *** Вельмишановний ..................................... Як передав мені Галушка Петро Митрофанович, який живе в Отрадній по вул. Курортній, в буд. № 7, що про мене він написав, тобто про моє існування в Отрадній та чим я тут займаюсь. Я займаюсь зараз добрим та благородним ділом – це постачання дарственим засобом книжок укр. мовою до бібліотек сел та станиць.

137

Як Вам відомо, влада на це грошей не дає і знать не хоче про те, що українці повинні читати, розмовляти, писати укр. мовою. УКРАЇНЦІВ ТУТ НЕМА, А Є ХАХЛИ. Вже два роки я занімаюсь цією справою. Становище бібліотечної справа таке: 1. Станиця Удобна ........... 750 книжок.

2. Станиця Спокійна ........ 200 3. Мало-Тенгінка ............. 230 4. Отрадна ......................... 65 5. Спокійна ....................... 65 6. Село Петровське ......... 600 7. Красногвардійське ...... 241 Разом 2151, 2200 книг 94. Тепер я став працювати над тим, щоб утворити музей Шевченка в селі Петровському, Краснодарського краю, Отраднівського р-ну. В цьому селі 90% українців, які розмовляють укрмовою. Написав листів 60.

90% написав до різних установ, а поки що 10% до цивільних осіб з проханням про те, щоб найменували експонати. Рівнобіжно веду розмови про те, щоб найменували школу ім’ям Т.Г.Шевченка. Вже написав і до Вас лист за підписом організаційного комітету з тим, щоб і Ви, що зможете надіслати, то надішліть ... Якщо у Вас є друзі українці, які зможуть що-небудь надіслати і до бібліотеки і до музею, то будь ласка, прилучіть їх до цієї благородної справи. Книжки та експонати можна надсилати так: 1. До музею: Краснодарский край, Отрадненский р-н, село Петровское полная средняя школа, организационному комитету школьного музея Т.Г. Шевченка.

2. До библиотеки: Краснодарский край, Отрадненский р-н, село Петровское, сельская библиотека, завед. Монастырной Валентине Михайловне.

3. Моя: Краснодарский край, Отрадненский р-н, станица Отрадная, Школьная, 33, Горбачу Петру Михайловичу. З глибокою пошаною Петро Горбач. *** Вельмишановний добродію Михайле Івановичу. Ваш лист мене дійсно здивував і саме своєю несподіваністю. Бо, правду кажучи, наша зустріч у Каневі була такою скороминучою і ні до чого не зобов’язуючою, що навряд чи міг я сподіватися на таку до себе увагу з Вашого боку. Щодо нашої «розмови з підтекстом», як Ви пишете, то я не бачу в ній ніякого підтексту. Я ніколи не вважав за потрібне і, сподіваюся, не доживу до такої 94

Ці дві цифри подано й в оригіналі.

138

ганьби, щоб приховувати свою любов до рідного народу і до своєї України. Для її слави й звеличення я жив, живу і житиму, віддаючи всі мої скромні сили. Великий Шевченко лишив своїм нерозумним землякам досить повчальний і переконливий зразок того, як можна і треба любити свій і інші народи. На превеликий жаль, багато українців мають національну свідомість (якщо взагалі вони її мають), яка перебуває на рівні клопа. Тому, природньо, потрібна консолідація, потрібне спілкування всіх порядних радянських патріотів, бо найбільша наша біда – це відсутність єдності, національна нестійкість окремих людців, абсолютна з їх боку зневага до національної чести своєї власної і цілого народу. Колись Чернишевський назвав свій народ рабами. Він мав на те підстави, він хотів розбудити російського мужика, затурканого своїми й іноземними панами. Нині росіянин став нарешті на обидві ноги, гордо піднісши голову, свідомий своєї сили. Українців же доводиться будити ще й досі. Українська нація значною мірою і досі задовольняється роллю політичної тіні нації російської. Дружба народів – це дружба рівних. Ось чому всякий, хто бажає сили нашій дружбі, добра нашій країні, повинен дбати про якнайповніший і всебічний розквіт кожного народу зокрема і всіх загалом. У цьому відношенні перед українцями роботи – по саму зав’язку. Я охоче відгукнуся на переслані Вами листи з Кубані, але трохи згодом, бо зараз дуже заклопотаний роботою над фільмом. До речі, зйомки фільму тривають. Сценарій затверджено у поданому мною варіанті. Прикрості з фільмом не в сценарії, а в його художньому втіленні. Режисер – людина мила сама собою, але як фахівець – виявився нікудишнім. Ремісник. Цим усе сказано. І я боюся, що результат моїх зусиль буде зведений до нуля. От і виходить, що любити свій народ треба не на словах, а ділами своїми. А ми, як і двісті років тому, подекуди те тільки й робимо, що п’ємо горілку, танцюємо гопака і врядигоди згадуємо козаччину. Кланяюся Вам і Вашій дружині. М. ШЕСТОПАЛ.

12.XI.1963. П.С. Вибачаюся за затримку з відповіддю. *** Шановні товариші Нещодавно дізнався я про Ваш намір створити при школі села Петровське музей імені Тараса Шевченка. Добру, корисну справу робите. Посилаю для музею «Кобзар», кілька відкриток, а також вирізки з наших київських газет. Фотоматеріали про Шевченка зараз нарозхват. Як тільки придбаю – вишлю обов’язково. Сердечний привіт Вам з України.

24 лютого 1964 М.М.Шестопал, доцент Київського університету.

139

Моя адреса: Київ, провулок Мечникова, 4, кв. 21, Шестопалу Матвію Михайловичу. Краснодарський край, Отрадненский район, село Петровское, средняя школа № 4, Оргкомитет музея им. Шевченко *** ДО Д. Ю. ОНКОВИЧА 95 Київ – 51, вул. Глібова 4/10 кв. 8, тел. кв. 79-18-24 Здрастуйте, дорогий Дмитре! Одержав Вашу «Конюшину білу», і в хаті аж запахло лугом, степовим різнотрав’ям, медом. Надворі сніг, а в моїй уяві дружно загули бджоли, запурхало птаство, задзвонили кришталеві дзвони роси на листі. Таке диво мого далекого минулого розкрилося переді мною од Вашої миленької, мов квітка конюшини, книжечки. На старості літ став сентиментальним. Мене до сліз зворушила тітка «в цибулиних вінках» на базарі, схожа на «пам’ятник кулеметниці», мішки, «вагітні картоплею», зелена петрушка, яка від радості «аж хвостом заметляла». А як гарно вийшло у Вас з кавунами, яких «не їдять» – з якими «цілуються». Поетичних знахідок у збірці мов добірного колосу, хоч перевеслом в’яжи: струмок, що «з вибульком прополіскує горло», пастух, «до корови мотузкою прив’язаний», хлопчик, зодягнений у батькову фуфайку, довгі поли якої дістаючи п’ят, «підганяють» малого. Лаконічно. Розумно. Образно. У Вашій книжці є над чим задуматись читачеві будь-якого стану і віку. «Моєму серцю і в моєму становищі, наприклад, особливо близька «туга за другом», без якого справді почуваєшся, «мов на одній нозі стоїш». Цілком поділяю сумовиту іронію, що замість ста тих, хто з’являється «при сонячній погоді», краще мати «бодай чотири – оті, що винесуть труну». Хто бідував, тому зрозуміла тривога, аби вітер до ранку замів «сліди із поля», відки було взято в’язанку соломи для корови. А твір «Корова» – просто шедевр. «Ми жили, як могли». Скільки в цих рядках соки сконденсовано змісту – страждань, муки, трагізму! Не тільки людей, а й худобину таке життя «брало на роги». Не можна без внутрішнього здригання читати цей своєрідний гімн корові, годувальниці наших трудних післявоєнних років: Ти нас годувала, Ти нас напувала, Державі І сусідським дітям молока давала.

95

Онкович Д.Ю. – український поет.

140

Корово, Лиско, Наша друга мамо!.. У цьому ж ключі майстерно виписані сцени повоєнної скрути: «Латка», «Позичати вогонь», «Жорна» та ін. Від книги віє сумовитою задумою, не песимізмом, а саме задумою, од якої щемить серце і хочеться на якийсь час усамітнитись, зійти з галопуючого шосе на побічну стежку, щоб відпочити «від людей», від їх повсякденного галасу і метушні, подумати над своїм життям, зазирнути в минуле, з якого «виразніш бачиться сучасне». Такий щемливий настрій у тисячу разів багатший і здоровіший за бездумне теляче підстрибування од «щасливого сьогодення». Він, ніби перепочинок на важкій дорозі, відсвіжує сили і мов та довгопола вдяганка, б’є по п’ятах, «підганяє вперед». Щедрим урожаєм думки і почуттів радує Ваша книжка, друже! Красно дякую. Нових Вам урожаїв!

8 січня 1982 року. Матвій ШЕСТОПАЛ –––––––––––– Сервілізм і кнутопоклонство стало знаменням часу. Ви щасливо уникли цього лиха. Криклива патетика більше нікого не хвилює, лише дратує. Задушевність мови і щирість тону – Ваші визначальні якості і Ваша перевага. Попробуйте звернутися до жанру пісні, – певний, матимете успіх. Тематикою Ви родич Василя Симоненка, Бориса Олійника, Віктора Близнеця. Прорвіть «земне тяжіння» локального, особистого, вийдіть до людей з творами, в яких Ваша філософічність мала б ширші горизонти, будила думку недомовленістю, іносказанням, підтекстом. Сучасний читач навчився розуміти, з натяку. Світ у наш час неподільний, хоч і розгороджений високими ідеологічними мурами, глобальні теми хвилюють навіть оту тітку, що продає з рук свої цибулині вінки. Своя «Лиска», що тамує голод і спрагу, є й за межами України, на всіх континентах і у всіх народів. Тільки не збийтеся на крикливий тон Віталія Коротича. Од його словесних баталій болить голова, від них несе панікою. Його войовничість здається мені награною. Їй не віриш. Тиждень тому «Радянська Україна» писала: «Недавно лабораторія соціологічних досліджень Київського університету проводила аналіз ефективності роботи лекторів міста. З’ясувалося, що опитувані «забракували» близько сорока процентів публічних виступів. Чому? Передусім тому, що лектори, на думку слухачів, уникали гострих тем» (номер газети від 6 травня ц.р.). Сорок процентів! Цифра хоч і явно занижена, але досить показова. Тріскотня в публіцистиці, белетристиці чи поезії завжди була сама собою – тріскотнею, тобто бездумним ляляканням. Йому не віриш, його бракують. Перекажіть мою дяку видавцям і поліграфістам «Молоді». Навчилися, бісові діти, гарно видавати книги. Художнє оформлення радує око. Особливо свіжа, яскрава обкладинка та руки над багаттям. Вони доповнюють і поглиблюють 141

поетичне слово. Оригінал малюнку з руками варто б виставити у фойє видавництва, хай він зігріває серця відвідувачів. Я довго сидів над цим малюнком і тихо схлипував. Такі почуття він навіяв на мене.

10 травня 1982.

М.Ш. *** ДО РІДНИХ

З Києва, 27 травня 1983 р. П’ятниця. Добрий день, дорогі мої родичі ВАСИЛИНО ЛЕВКІВНО, МАРИНО, ГРИЦЬКУ та дрібніші з роду!

29 травня, в Неділю, минає рівно 5 літ з дня, як не стало нашого дорого Пилипа Михайловича. Аж страшно подумати: п’ять років, його вже немає. Ще ніби вчора я розмовляв з ним, радився, ходив по городу, селу. Ще ніби недавно одержував від нього листи, і раптом – немає людини! П’ять років промайнули, ніби п’ять днів. Правду ти казала, Василино, що помер Пилип, і ти ,Матвію, не станеш писати до нас, забудеш нас. Забути – не забув, а писати й справді не писав ці роки. Були у мене свої клопоти, і такі, що мало й життя мені не коштували. Але поки що живий, як бачите, хоч і дуже нездоровий. Постарів, ослаб. Та й роки беруть своє: адже мені 66 років! Останній період мого життя невдалий і не з моєї вини. Єдина радість і втіха – моя люба донечка ОЛЕНКА. їй сьогодні п’ять літ і чотири місяці. Вона народилася в тому ж році, коли помер Пилип. їй було всього кілька місяців, коли ми приїздили на похорон. Повертаючись назад перегріли її на сонці,і вона тяжко хворіла. Але все обійшлося благополучно. Зараз ходить у дитсадок, скоро і в школу піде. Цей лист ми несемо з нею на пошту разом. Посилаю кілька фотокарток, на звороті кожної написано, де і коли робилося фото. Як вИ поживаєте? Як твоє здоров’я, Василино? Грицьку, Марино, напишіть про своїх дітей, Вкажіть мені київську адресу Гапки Пилипівної. Якось я був у них, але адреси не записав, а тепер там так розбудувався район,що їхньої господи не знайду. Привіт усім Вам і тим, хто пам’ятає мене. При потребі до не можна подзвонити в Київ по телефону 559-40-56. Сподіваюся, в сільраді телефон є? Оленка вам теж кланяється. *** Добридень, Василино! Учора послав вам листа з нагоди п’ятої річниці від дня смерті мого доброго брата Пилипа Михайловича.

142

Заодно вклав у конверт кілька фото моєї донечки Оленки, в тому числі і своє останнє фото. А вранці глянув на стіл, а моє фото преспокійно лежить собі між паперами. Розсердився і хотів викинути на смітник. Але передумав, усе-таки якась пам’ять живим. То ж удогонку посилаю цим листом своє злополучне фото, яке вчора не схотіло лізти в конверт, щоб їхати в Мурзинці. Завтра, в неділю, скликаю друзів, щоб посидіти, як водиться похристиянському, за столом і пом’янути добрим словом брата Пилипа. Згадаємо добрим словом і вас, усіх мурзян і рідне село, яке дало мені путівку в життя. Напишіть мені адресу Ганни Пилипової, обов’язково. На все добре.

28 травня [19]83. Субота. *** ДО САВЧИНЦІВ-ВІЛЮСІВ Шановні друзі – Дмитре Андрійовичу, Надіє Миколаївно. У перших числах липня група київських працівників освіти, а в їх числі я з дружиною, вирушаємо у подоріж по Закарпаттю. На жаль, склалося так, що завітати до Вас, у Вашу чудову Копаню, мабуть, не вдасться. Маршрут складали жінки, а вже коли жіноцтво візьметься за яку справу, то чоловікам краще вже помовчати. Тому про всяк випадок висилаю дві книжки. «Загадки» – для Вас, а «Літопис Самовидця» – для великого книголюба, мого благородного навчителі Миколи Йосиповича. До видання «Загадок» я трохи причетний, «Літопис» посилаю тільки тому, що його важко дістати, а це дуже цінна книжиця. Як поживає молоде покоління, особливо мала «студенточка», мабуть, уже бігає? Найкращі побажання Марії Михайлівні та Марті Михайлівні. Кланяюся всьому родові Савчинців-Вілюсів. доброму славному Велико- і Малопанському товариству.

24 червня 1971 М.Шестопал *** До Г. П. СИДОРЕНКО ШАНОВНА ДОБРОДІЙКО! Поздоровляю Вас із Дев’ятим квітня! У подарунок на День народження посилаю індійську легенду про створення Жінки. «Вначале, когда Тваштри (божественный Творец) взялся за сотворение Женщины, он обнаружил, что израсходовал все материалы на создание 143

Мужчины и что плотных материалов не осталось. Поразмыслив, он поступил так: взял округлость луны и изгибы ползучих растений, цепкость усиков вьюна и трепет листьев травы, гибкость тростника и прелесть цветка, легкость листьев и форму слонового хобота, взгляд лани и сплоченность пчелинного роя, веселую радость солнечных лучей, плач облаков и переменчивость ветра, робость зайца и тщеславие павлина, мягкость груди попугая и твердость алмаза, сладость меда и свирепость тигра, жар огня и холод снега, болтовню сойки и воркованье голубя, вероломство журавля и верность дикой утки и, смешав все это, он сотворил Женщину и дал ее Мужчине». Як кажуть, ні убавить, ні прибавить, повний комплект якостей. Можна додати хіба що одне: Щастя, яке дають Матері її діти. ХАЙ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ ДІТИ, від чого очі всіх Матерів світяться тихою радістю! Дядя Патефон.

6 квітня 1983, середа *** З новорічним святом вас. Г. П. і Володю! Посилаю оцих двох веселих чоловічків і бажаю, щоб новий 1985 і всі наступні роки, що їх відпустила Вам доля,були сповнені радощів і щастя. А справжня радість буває лиш там, де є здоров’я та успіхи в ділах. Удачі вам у всьому! Дід Мороз, Тьотя Мотя, Дядя Патефон (уффффф!)

28.12.84 КИЇВ – 160, Харківське шосе, буд. 14/1, кв. 43 СИДОРЕНКО Галині Петр. Київ – 218, вул. Серова, 35, кв. 391 Шестопал М.М. ***

144

Електронне наукове видання

НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕДІЙНОГО КОНТЕНТУ: СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР №3 липень-вересень 2017 р. Спецвипуск присвячений

100-річчю від дня народження М. Шестопала Веб-дизайн і художнє оформлення Олексія Ситника Автор ідеї, упорядник текстів Іван Забіяка Відповідальний секретар Тетяна Скотникова Тексти статей друкуються в авторській редакції

Формат 60х84/16. Обсяг в Мб 15 Видавець: Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Статті надсилайте на адресу: E-mail: nauka.journ@gmail.com сайт: http://www.journ.univ.kiev.ua/ndumk/

145