М.О. Максимовичу I Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала - усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло! Збула… Клопочуся, бiдкаюся - з ночi до ночi. Нiколи гаразд i дiточками втiшатись… А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть, мої соловейки.
II Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький. А що вже Василько, - тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав. Андрiйко село оббiжить, - вернеться червоний, смiючися, пу-
стуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось - робачка вигребе або метелика вловить, дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого. - Що се задумався, сину? - спитаю. - Який сей свiт великий, нене! Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з ви-
рiю - усе вiн теє знав. - Се йому так бог дав! - було менi кажуть люди. - Не хайте його, - се йому так бог дав! III Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, - заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге - толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" - проситься. А ско-
ро пустив, - чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся - не спить Василько мiй. - Сину! Чому ти не спиш? - Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна? - Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, - кажу йому, - спи! Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається. Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула,
що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, - то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, - не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться. Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, - i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну
бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його… Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрiйко скорий був, палкий, як iскра, то, було, тричi на день i бiльш посвариться з дiтьми на улицi, а то й поб'ється за яку пустоту. - Андрiйку! - каже тодi Василь, а що ти невеселий? - Бивсь, от що! - Ото-то й бачиш, Андрiйку, що за твою пустоту тобi й не минулось; а якби ти не заводивсь, то
й не смуткував би тепер, i не стидно б було, що тебе попобито! А Андрiйко йому своє: - I так сидiть нудно! Та знов югне з хати - i слiд загув!.. Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! Чи пiде, було, чи не пiде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється нiде. Так i зрiс на самотi, сам iз собою. Не говiркий був, не смiшливий. У кого вже вiн вдався такий! Андрiйко, то всiх дiвчат у селi
знає. Робить i дiло, щирим серцем робить, а годинку урве собi на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого став, - i очей не зведе, i думки нi на що не зверне - уся душа його в роботi. IV Дiти мої, дiти мої! Пройшла в нас чутка - некрутчина сього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубкiв що то за хорошi, за молодi, боже мiй добрий! Одного ранку - бодай такого нiхто не оглядав! сказано менi, що на черзi Андрi-
йко у некрути… Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на бiду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той погляд молодецький, де усмiх веселий! Чи менi ж те оповiдати, що не одная ненька стара хлопцевi серденько слiзьми в'ялила? Плакали i молодi очi за ним, за його гарною вродою! Любо вiн пiснi виспiвує, було, ясними зорями. Голос його по всьому селi розлягається. Отже, й виспiвав собi дiвчину любу та гарну. Лiтньої пори, тихими та теплими ночам-
и, лежу, було, довго без сну, - думаю та горюю i чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподiвалась я невiсточки, як ластiвочки, собi на втiху… Пiшла моя сподiванка слiдом за некрутами!.. V Казано в середу везти новобранцiв по обiдi. Сиджу я та дожидаю тiєї години, - коли вбiгає мiй Василько задиханий, блiдий i за ним два чоловiки в хату. - Панiматко! Спорядiть обох: пан звелiв i Василя брати! Я вiри не йму їм. - Не буде сього! - таки на їх ка-
жу. - Адже ж пан сам людина божа! - Нi, мамо, - промовить Василь, так воно дiйсне єсть, як вони тобi сказали!.. I всi мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: i чую, що говорять, i бачу їх, а до серця нiщо менi не доходить. VI Виїжджали три тройки. Усе новобранцi. За ними рiд iде, проводжає. Сiла й я мiж своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очi набiгають… I так менi сталося, наче я дити-
на мала: не розумiю нiчого, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гляну на дiтей, то страшно стане. Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене - хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, боже мiй! Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх обох!.. VII Привели мене у темну якусь хатину - землянка, чи льох, чи що воно таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошла-
ний, невмиваний, пiд щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько… Кланяюсь, прошу: "Не оставте ласкою вашою, добродiю, i моїх синiв!" Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна i на дiток дещо… - Не журись, старушка! - прохрипiв. - Трошки вашi синки поскучають - без того не можна в свiтi, а там злюбиться: молодцi будуть, от як i я, примiром кажучи! Поглянула я тодi спильна на його: червоний, обдутий якийсь вiн, очi в його якось померхли… Боже ж мiй! А мої сини, мої голу-
би сизi! Що у їх душа тепереньки свята, i погляд ясний, i любi обличчя квiткою процвiтають!.. VIII Попрощалися. Провели мене дiти за мiсто… От iще й досi, як вибереться лiтом день гарячий, душний, то й згадаю собi те прощання наше: от iдемо мiстом… позачинюванi будинки, запинянi вiкна скрiзь; за мiстом соснина темна, далека заступила шлях пiскуватий; суне перед очима по пiску рипливий вiз, на небi сонце пекуче…
IX Зосталась я сама-самiсiнька, недугуючи. Нi сну менi, нi одпочинку. Роблю через силу, нiчого не знаю, не чую… Минає рiк, i другий, i п'ятий… Обняла мене мов хмара чорна; тiльки й свiтяться менi, як двi зiроньки темної ночi: то дiтоньки мої! По рiздвi сиджу я одного вечора, так уже у пiзнi лягови, пряду… Надворi завiрюха, аж у вiкна б'є, i свiтло мигтить… Коли - стук-стук! Одчиняю - Василь! - Василечку, синочку мiй! А Ан-
дрiйко де?.. - Нема вже, мамо, Андрiя! Лiг Андрiй, мамо, та й не встане вже!.. А я наче знала: я його щодня в бога, щоночi оплакала!.. А жити б такому та жити! На вирiст, i на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком i на той свiт погнався!.. - Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?.. - А так менi жилося: устаю - плачу i лягаю - плачу, так менi жилося! - Я, мамо, до вас умирати прийшов!.. Придивлюсь до його, - лишень-
ко моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!.. - Синочку мiй! Бодай би я не дiждала твого слова почути! Отже, то щира правда була, що вiн сказав. Тане й тане мiй Василько як свiчка. Полежав, похирiв - та навеснi й переставився. Де йому й жити було! Воно й росло так, аби слава, а тiї виправки та походи силу з його усю вибрали… - Не на те народивсь, моя мати, щоб менi людей на вiйнi тратити! - було каже. - Не для таких, як я, вiйна, й войовник з мене не жвавий! Як уже в тяжкому недузi лежав,
то все, було, дума та дума, та дума собi. - О боже, боже! - заговорить. Який у тебе свiт красний! А я й не наживсь у свiтi, а я й не навчився, а я й не знаю нiчого!.. I в останню годину промовив: - Не жив я, мамо, на свiтi! Тiльки збирався жити!.. Молоде, то як косою скосило… А я зосталася… X Тiльки менi й потiхи, що коли присняться мої дiтки. Та все сняться вони маленькими, а парубками нiколи не присняться.
I як живiї вони стоять перед душею моєю: Андрiйко веселий, кучерявий, нiби по хатi бiгає та гомонить, а в хатi ясно-ясно! Василько над квiтами та зiллям сидить, задумався… Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба дiло робити, треба терпiти горенько… Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю… якось дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..