Літературний Чернігів № 2 (98), 2022 рік by Владислав Савенок

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 2 (98)

квітень-липень 2022

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

ЗМІСТ

Анатолій Шкуліпа. Війна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Анатолій Ролік. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Поруйновані бібліотеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сергій Сис. «Помирають зорі в чорнім полі за свободу на моїй землі». Поезія . . . . . . . . . . . . . . Владислав Савенок. Черга у вічність. Оповідання . . . Станіслав Новицький. Крони дерев холодні. Поезія . . Микола Істин. Всесвіти. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . Світлана Максименко. Наш час іще не настав. Драма . Альона Мороз. Етюди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віра Козлова. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . 8 . . . . . . . . . . 9 . . . . . . .

. . . . . . .

.11 .19 .27 .37 .44 .63 .66

СКАРБИ СВІТОВОЇ ПОЕЗІЇ Димчо Дебелянов. Вернутися до батьківського дому. Поезія. Переклад і коментар Сергія І. Ткаченка . . . . . . . . . . . . . . .70 УКРАЇНОЗНАВСТВО Анатолій Шкуліпа. Чим швидше біжиш, тим менше помічаєш, або Чим глибше коріння, тим міцніше стоїть дерево . . . . . . . . . . . .74 НЕЗАБУТНІ Володимир Сенцовський. Зринув у пам’яті світлий образ поета . . . .94 Михайло Сушко. Світлій пам’яті Миколи Ткача . . . . . . . . . . . . . 100 ЮВІЛЕЇ Володимир Кузьменко. Грона слів достиглі Станіслава Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 102 Олександр Олійник. Ровесники. До 85-річчя від дня народження Є. Гуцала та В. Кезлі . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 З АРХІВІВ КДБ Олександр Молибога. Доля монаха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Євген Луняк. Слово про книгу. Післяслово Олександра Забарного . 114

ВІЙНА Цю чи не найбуденнішу аксіому ніхто так і не спростував. Навіть найзапекліші будівники комунізму, при якому обіцяли жити за принципом: від кожного за здібностями, кожному за потребами. Не діждались. Усе рухнуло, як палац із піску, і знову на порядок денний виставилось давно відоме: за все треба платити. Надто – за повагу, на яку ніхто не заслуговував. За довіру, яка теж була надумана. А за братерство – тим більше, бо його і в гадках ніколи не було у тих, хто тільки прикидався добреньким, а насправді завжди тримав ніж за спиною, вичікуючи бодай моментик, аби лиш засадити його в серце довірливим – по самісіньку рукоять. І це – не вперше отак. Це було при Богданові, коли ще й чорнило не висохло на договорі про взаємодопомогу у боротьбі з ворогом, як московський цар уже вів таємні перемовини із супротивником. Це було й у часи після так званої жовтневої революції, коли росіяни, замиливши українцям очі, обіцяли спільно будувати щасливе майбутнє, а тоді… Знову загнали підлого ножаку під самісінький дих. І вже в новітні часи… Після здачі ядерної зброї… І взагалі – тотального роззброєння… Віддачі флотів – морських і повітряних, із яких тепер, як ворони у зграї, летять на довірливу Україну смертоносні ракети. Мовби забули, що гетьман Хмельницький, дізнавшись про підлу зраду, ледь не волосся на голові рвав од люті: – Віднині – будь із ким, хоч і з самим чортом, тільки не з Москвою! Та було вже пізно. Не взяли за науку й зізнання німецького канцлера Бісмарка, що договір із Росією не вартий того паперу, на якому він написаний. І не тільки ми, а й велемудрі німці, на весь рот клюнувши на газо-нафтовий гачок, що нас, як цивілізованих людей, абсолютно не радує. Наче нам на роду написано: не вчитися на помилках. І не лише на своїх, а й на чужих, які, здавалось би, куди краще видно. Останніми місяцями росіяни дедалі гучніше брязкали зброєю по наших кордонах, а ми – мовби й не чули. Ні своїх, ні закордонних – найвизнаніших у світі розвідників. От Росія й увірвалася з трьох сторін – і зав’язала таку колотнечу, що в гробах, напевне, попереверталися всі найвідоміші завойовники. Бо їм і вві сні ніколи не снилося таке звірство, на яке раптом спромоглися на вигляд плаксиві й немічні сучасні головорізи – як із російських глибинок, так і з новітніх квазіутворень. І поперли в Україну – значною мірою не лише недавні зрадники, а й прямі нащадки тих, хто звихнувся значно раніше.

Лiтературний Чернiгiв

У цій російсько-українській війні порадувало лиш одне: за лічені години, освячені смертоносними вибухами майже по всіх областях держави, люди, здавалось, розділені і вірою, і політичними уподобаннями, несподівано для всіх згуртувалися в міцнющий моноліт. Стукнувся кацап раз – розбив лоб, стукнувся вдруге, втретє – еге! – так запросто, як намірилися, і не проб’єш. І – обважніла враз парадна форма солдатів, пригнаних сюди новітнім фюрером за легкою наживою і швидкою перемогою. Буц, буц – як туполобі барани об ворота. Згадалося: центр землі знаходиться там, де ти стоїш. Я стою у Ніжині. І – довкола себе враз відчув усю Україну… Як вона мірно задихала – спільними легенями… І як запрацювала враз єдиним організмом… Хто б де не був, хто б що не робив, усе – для перемоги! Буквально через кілька днів рашисти зрозуміли, що по-чесному – військо проти війська – вони не переможуть. Укри – не орки. Тим більше – не урки, якими вони є з давніх часів. Ми – на своїй землі. І нічого нам більше не треба, окрім щастя й миру на ній. А зайди розраховували на багато, якщо завбачливо прихопили з собою парадну форму. – Ну, що ж, для гроба – якраз, – подумали українські солдати і відразу ж показали зарозумілим кацапам, де раки зимують. Ні, кітель найвидатнішого завойовника приміряв на себе ще генералісимус Сталін – не склалося. Його ганьбу перехопив на себе Гітлер, на кілька днів випередивши супротивника з віроломним нападом. Начитавшись майнкампфу, у те ж саме нацистське лайно вскочив і Путін. Думав, що й під Києвом чи Харковом буде йому легенький Крим. Е ні, поприморожували урки ноги – захникали, як малі діти. І – почали воювати з беззахисним населенням. Ніжин теж скубли зусібіч. Але ж і по зубах регулярно отримували! Та урки на те ж і урки, щоб над слабшими збиткуватися. Шаснули по довколишніх селах. Там – цікавого дядька завалять, що, зачувши нечуваний гуркіт техніки, вийшов із мобілкою, бо саме з кимось розмовляв, – так і впав навіки, підкошений підступною кулею, на порозі хвіртки. Там – хати попалять. Чи людей пограбують. А чи дівчат поґвалтують… Що ви хочете від дикунів? Їм у дрімучому лісі завжди все з рук сходило. То, може, й тут пронесе?.. Гребли – наче зроду нічого не бачили, ні телевізорів, ні телефонів, ні одягу, ні звичайнісінької м’ясорубки… Талала-

5 ївка, Велика Дорога, Шняківка, Галиця, Лосинівка, Дорогінка – скрізь лишилися криваві сліди. Дісталося й Ніжину: хто без хати лишився, хто робоче місце втратив у геть понищених цехах ремонтного заводу, хто здоров’я позбувся, а хто й того гірше – життя. Сирени тривоги гучно пронизували свідомість по кілька разів щодень – і ввечері, і рано вранці, і серед ночі. Потроху звикали. Спершу наввипередки бігали в підвали, а тоді й перестали… Майже… Схвильовано дослухалися до телевізорів. І потайки ловили себе на думці, що ще повезло… Не дай Бог, як у сусідньому Чернігові… Чи в Києві… У Бучі, Гостомелі, Ірпені, Харкові, Охтирці, та найстрашніше – в Маріуполі… Півмільйонне ж місто! Грішно подумати, що тут – іще нічого… Але ж і там… Болить – нестерпно… Пече – несамовито… Бо це ж не чужі міста… Там – друзі, там – син чи дочка з безцінними внучатами, там – добрі знайомі, де гостювали не раз і ще запрошували… Боже, як пече! Організм же то – один! І серце, й душа – одні й ті ж самі… Як ото пальці на одній руці: який не вріжеш, однаково болить... Ніжин до крові закусив губи… Щоб легше було переносити ту каторгу, на яку прирік нас ненависний ворог. Так-так, отой самісінький, який, безсоромно дивлячись у вічі, клявся нам у вічній дружбі і взаємовиручці. Обіцяв ніколи не порушувати кордон і чесно торгувати. Наслухавшись словесного єлею і в волю налюбувавшись підписаними договорами, ми ледь не розтали, як масло на сонці: не сусід, а золото… А золото-то знову – вже вкотре! – виявилося іржавим!.. Хоч і не повинне ж ніби іржавіти, бо не з тих-то металів, що піддаються корозії… Аж ні! Я давно вже казав і зараз повторюю: хоч і жаль динозавра, бо одинєдиний такий лишився – на цілий світ, та конче треба його вбивати. Бо безжалісно пожере все, що нам найдорожче: дітей, будинки, музеї, лікарні, школи, заводи… Все! Це така, гад, паскуда, що інакше від неї не позбудешся. Причому обрубувати кінцівки в неї треба відразу й зо всіх боків! Скільки можна панькатися? Кожна втрачена нами хвилина вартує комусь життя… Цінності, якої нікому ще не вдавалося повернути. Це ж така, гад, хапуга, що безцеремонно пригребе собі все! Навіть назву вкрав, падлюка. Щоб заховати гріхи за нею, благород-

Лiтературний Чернiгiв

ною, – що довжелезним кривавим хвостом тягнуться ще з діда-прадіда. Ну, подумайте… Чим примотивована до цього монстра назва Росія? Абсолютно нічим. Це з України взято!.. Щоб потім було легше посягати і на неї саму, як це відкрито й нахабно демонструвалося вже не один раз. Росія в такому вигляді, як зараз, – це звичайнісінька Орда. От би й вирішити міжнародним співтовариством називати її саме так! Хай посмикається в конвульсіях. Хай порипається туди-сюди. А так… Ми маємо нарешті зрозуміти, що Росія, попри будь-яке своє базікання, завжди робить одне й те ж саме… А стосовно України – тим більше! В екстазі свого хворобливого гніву Путін нарешті проговорився – відкрито пообіцяв стерти Україну з лиця землі. Без ніяких обмовок і винятків. Тобто разом зі своїм «рускім міром»… А він же так вірно вислужується. Так натхненно штокає і какає – і ні в якому разі не бажає переходити на нашу телячу мову. До речі, спеціально для цих наших рідних штокальників і какальників так і проситься нагадати, що в 1812 році, коли Наполеон напав на Росію, російське дворянство патріотично відмовилося від широко вживаної в той час французької мови, яку вивчали тоді в кожній родині за допомогою спеціально замовлених у Франції кваліфікованих гувернанток. І хоч російською володіли ледь-ледь, пересилили себе, бо як же тоді місцеве населення могло відрізняти французів од своїх? Адже ж і форми в обох армій були майже однакові! Чи не схоже з формою й мовою відбувається і в сучасній російськоукраїнській війні? Уже ж бачили… У зруйноване й принижене рашистами село нарешті прийшли визволителі, а люди не вірять – ні своїм очам, ні вухам. Аж поки не знайдеться хтось із хлопців, що заговорить українською. Аж тоді у звільнених підкошуються ноги від радості: – Нарешті!.. Діждалися… Та і взагалі. Російська мова давно служить окупантам приманкою, приводом для наступу. І тотального знищення. Як на російськомовному Донбасі. Багатьом свою історичну приреченість важко зрозуміти навіть у супер-критичний період російської навали. А якщо заглибитись?.. Усі кажуть, що борються за Україну. Слава героям! Та ж насправді… Заради чого? З цього приводу згадуються рядки з моєї «Пісні про оборону», написаної по свіжих слідах Революції гідності, коли Росія в нас хижо відхапала Крим і частину Донбасу:

7 Місяць понад вербами зависа підковою. Вже б і ощасливились – не дають брати. Можна захищати нас будь-якою мовою, Тільки українською можна зберегти. І цього ніхто не заперечить. І не треба списувати на казна-що свою елементарну лінь. А ж вивчення мови того народу, серед якого живеш усе своє життя, у багатьох країнах вважається правилом хорошого тону. Отже, ти поважаєш цей народ. А не учиш мови, від тебе скоро відвернуться. Крім українців, на жаль. От і маємо різні приводи. Для таких монстрів, як Росія. Невже й ця війна нас нічого не научить? І скільки разів іще ми перекладатимемо недороблену свою роботу на своїх дітей і внуків? Скільки їм іще проливати кров за нашу Україну? Треба на кінець зрозуміти, що мова – це той духовний кордон, який не під силу знищити ніякими бомбами, навіть атомними! Бо він проходить крізь наші душі. На закінчення – ще одна сентенція. Обзиваючи, як їм здається, нас украми, росіяни через свою одвічну тупість і зарозумілість ніяк не можуть збагнути, що роблять нам велику послугу, адже заглиблюють нашу давність на тисячі років углиб. Відтак вони в порівнянні з нами – як піна на киселі. А хто її їстиме? Піну, як правило, збирають ложкою і викидають у помиї. Міжнародному співтовариству варто взяти на озброєння, що після того, як Російська Федерація, тобто Орда, розпадеться, на той шматок, який залишиться з Москвою, давно чекає його справжня історична назва – Моксель. Звісно, стати людьми із урків не просто, і все ж шансів їх ніхто не позбавлятиме. Можливо, хоч у нащадках очистяться. І українці хоч їм пробачать за те, що їхні предки пішли з цього світу із по саму шию закривавленими руками. Анатолій ШКУЛІПА м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ `…=2%ãiL pnkIj

Чекаєм спрагло на новини з фронту, Ну, як там Буча, Харків, Бровари? І разом з нами Лондон і Торонто – На площах їхніх наші прапори. Ми вдячні дуже всім за допомогу, Всім небайдужим до людських страждань, І славим тих, хто перекрив дорогу Та зупиняє танки без вагань. Вчимо ми географію країни По новій мапі – бойових подій. Жахають серце древніх міст руїни, Та не згасити в ньому жар надій.

До купи всі, гуртуйтесь українці! Святая воля поєднала нас, Без сліду щезнуть москалі-чужинці, Їх із могили прокляне Тарас! Ніжин, 28-29.03. 2022 р.

ПОРУЙНОВАНІ БІБЛІОТЕКИ Чернігів має тисячолітню історію бібліотек. Ще в ХІ та ХІІ століттях у старовинному місті існували бібліотеки наших чернігівських князів Святослава Ярославича та Святослава Давидовича, якого ще називали Миколою Святошею. …І настав 2022 рік. Чи не найбільше під час обстрілів Чернігова у лютому-березні серед закладів культури постраждали бібліотеки.

●Чернігівська міська бібліотека імені М.М. Коцюбинського. Російська ракета Іскандер влучила в це місце 27 лютого 2022 року о 14.30 і зруйнувала вибуховою хвилею та осколками приміщення. Постраждав книжковий фонд та технічне оснащення.

Лiтературний Чернiгiв

●Чернігівський музей українських старожитностей В.В.Тарновського з бібліотекою. На початку доби 11 березня 2022 року російські літаки скинули кілька бомб і зруйнували музей. Повністю знищена тилова частина будинку, дах, вікна, стіни. Постраждали фонди і технічне оснащення.

●Чернігівська обласна наукова універсальна бібліотека імені В.Г. Короленка. 30 березня 2022 року в бібліотеку влучило кілька російських снарядів. Зруйнований дах, вікна, стіни. Постраждав книжковий фонд і технічне оснащення. Фото Владислава САВЕНКА

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ qË!ĄiL qhq

Сергій Сис – поет, правозахисник, журналіст і перекладач. Народився в 1962 році на Гомельщині в Білорусі. Викладав білоруську мову та літературу. Працював журналістом у багатьох білоруських виданнях і в рекламних кампаніях. З 2007 року пов’язав свій життєвий шлях з діяльністю в правозахисному центрі «Весна». У центральній пресі дебютував у 1986 році поетичною добіркою в журналі «Молодість». Був членом Товариства молодих літераторів «Тутейшия». Друкувався в республіканських і зарубіжних виданнях; автор численних колективних збірок і антологій, а також книг поезії «За трепетним метеликом любові» (2000 р.), «Скалка» (2011) і «Павук» (2014). Лауреат премії «Золотий Апостроф» (2008), переможець Мінського фестивалю одного вірша (2009). Твори перекладалися англійською, польською, російською, українською, литовською та сербською мовами. Член Спілки білоруських письменників, Білоруської асоціації журналістів і білоруського Пена (зараз – ліквідовані). Унаслідок кримінального переслідування в Білорусі через правозахисну діяльність був змушений шукати політичного притулку в Україні. Тепер ось живе в Чернігові.

«ПОМИРАЮТЬ ЗОРІ В ЧОРНІМ ПОЛІ ЗА СВОБОДУ НА МОЇЙ ЗЕМЛІ» Одного разу закінчилося все і ... почалося заново. Перш ніж таємно покинути Білорусь, свою сім’ю, після обшуків і затримання 14 липня 2021 року я зважував на терезах своєї загостреної совісті багато найрізноманітніших речей: чи можу я зважитися «на ривок», враховуючи свій вік, як мені жити далі без документів, без рахунків і банківських карток. І в принципі без грошей.

Лiтературний Чернiгiв

Враховував також позицію численних опонентів, мовляв, «зрадник, кинув у важкий час Батьківщину». Та нікого я не кидав. У мене є сім’я – дружина і діти, які не мають засобів для існування. У мене є справа, яку я продовжую робити – захист прав людини в моїй країні. І в цьому є великий сенс. Я не зробив би більше у в’язниці. Так, мене покусує совість, так, нерви вже нікуди не годяться, адже багато пережив за цей час. Але залишається Слово. Шкодую тільки одного, що під час обшуку і вилучення комп’ютерної техніки, включно з різними дисковими накопичувачами і флешками, згинула ціла поетична книга «Вознесіння», повністю готова до друку. Завдяки інтернету вдалося відновити з неї лише чверть. Видно, не доля тому «Вознесінню». Але життя триває. Іноді дуже важко, іноді щемливо, але не самотньо. Слава Богу, що на вигнанському шляху мені траплялися дуже хороші люди, для яких моя доля ставала їхньою. І спасибі долі за те, що вибухали в мені нові поетичні рядки і нові переклади, які дають сили жити далі і робити свою правозахисну справу. Живемо!

*** Креслять небо зорі споконвічно, У серпневу падаючи ніч. Як в дитинстві, загадати звично Хоч одне бажається мені. Щоб усі, хто нині не на волі, Хто за ґратами – той духом не змалів… Помирають зорі в чорнім полі За свободу на моїй землі. Переклав з білоруської Микола МАРТИНЮК

*** Закопаю на полі в ріллю Свій останній – на щастя – грошик, На сніданок мух наловлю, На обід – комарів і мошок. Побреду крізь болото й ліси,

Поезія

13 Не важливо – орел чи решка. Вип’ю краплю цілющу роси Зі сльозою впереміш до решти. Під корчі в хмизняки зазирну, На нічліг до вужів попрошуся. Знов крізь сон кричу про війну, Про побоїща в Білорусі. День новий буде повним надій І подій, і людей хороших – І стократ вже цінніший тоді Мій заритий на щастя грошик. Переклав з білоруської Микола МАРТИНЮК *** У сірому місті Квадратно-кубічному Уздовж паралельному Наскрізь симетричному Де сонце скупе З-за будівель звисає Де промені-списи Туман пробивають Де комини небо Поранили димом, Де пахне мазутом, Іржею, бензином, Крізь товщу асфальту, Крізь панцир бетонний Проклюнувся пагін Зелений… І кволий… Перeклалa Ярина ЧАРНЯК *** Іншим разом, здається, тебе не було. Бо коли вже за тридцять – дива безголосі… Тільки зрадники-руки відчують тепло, Лиш вустам пригадаються знов твої коси.

Лiтературний Чернiгiв Недоречно сотати клубоччя сумне Почуттів, що сьогодні байдужі і кволі… Іншим разом мій розум тебе не збагне, Ти тоді мені платиш самотою та болем. Пераклад Станіслава РЕП’ЯХА *** Летить сузір’я Водолія По ожеледиці небес У ліс, що замела завія, На шлях, засніжений увесь. Тріщать простуджені ялини, Блищать зірки з-під хмарок-вій. Проте, добродію, чим винен Перед тобою Водолій? Не втямить він, що у цей вечір Тут, на промерзлій вщент землі, Ти мовчки стежиш біля печі За переблисками в золі. Пераклад Станіслава РЕП’ЯХА *** Не вертається постріл і слово… А жінки, що кохалися з нами, Упаковані, сладені в схови Під печаткою літ і знетями. Там для кожної власна полиця, Свій сувій пережитого раю… А тобі ж часом, люба, не спиться, Ти сваволиш, і я відчуваю, Як ти, світло згасивши зарані, Викликаєш в сліпому хотінні Сонця шал, щоб на серця екрані Відживляти запилені тіні. Тільки я не здаюся без бою, Ситуацію миттю рятую: Я хапаю тебе, ніби долю, І милую, і ніжно цілую… Переклав з білоруської Валерій СТРІЛКО

Поезія

15 *** Не лячно якось ляпнутись мені З вишин мого нагального польоту, Спалити душу об зірок вогні, Щоб на землі затим сконати впотай. Та не мені безбоязним орлом Угору мчати з волі хисту й праці І десь у висі, втративши підйом, Від неба ждати слави і овацій. Летіти б ладен я, та кров не та, За спиною не крила – горб покори, Що в снах лишень у небо відліта І там, буває, зачіпає зорі. Переклав з білоруської Валерій СТРІЛКО

*** Не єдина ти носиш тавро «Непоправна втрата». У життєвих нетрях Багато губилось близьких. Та єдина, повір, перед ким Буду я вибачатись, Що згубив, не вберіг, Досьогодні знайти не зміг. Можеш довго дивитись в стіну І вікна не побачиш. Можеш битись в вікно І вважати його стіною, Можеш просто не жити, Чи над втратами князювати, Але хто в тім князівстві Захоче назватись княжною? Понад смерть я ненавиджу Виняткову логіку смерті. Втрата – ніби малесенька смерть, Водночас – абсолют. І та пляма, яку від душі не відмити, Не стерти,

Лiтературний Чернiгiв

16 І намарне здирати, Бо сутністю робиться бруд. Як сукупність зів’ялих молекул Твоє існування, Щось можливе лише за межею, За дійсним часом, Але я відшукаю тебе — Хай у день останній, Преостанній – щоб знову з тобою Подихати разом. Я знайду тебе там, Де до болю стерильно і біло, Де нема перед ким Ні лукавити, ні хитрити, Назовуть наші хмари Князівством двох божевільних, Де нікого крім нас – Тільки ми, і боги, і вітер…

*** Опадає сизе павутиння На крислате гілля, на дроти, Відгоріло в’яле бадилиння, Здвиження. Надходять холоди. Від незрозумілої тривоги Метушиться темний дикий бір, Змії вже збираються в дорогу До таємних схованок і нір. В нетрі злі, туманні і холодні, По кущах, крізь зарості безлюдні Поведе їх золотокоронний Цар Зміїний – поводир премудрий. Де вночі кричать безмовні сови, Де долини, де глухі луги, Я знайду тебе обов’язково – Лиш розірву страху ланцюги! Боже мій! Я сам себе не чую! Я вже дихати боюся, Пане! Раптом Цар корону золотую

Поезія

17 Скине і в гущавині розтане?! Скільки літ шукаю я невтомно, Ніби в спеку, в посуху – води. Де знайти мені Царя корону? І Зміїну мудрість де знайти? Перeклалa Ярина ЧАРНЯК

БУТИ ЧИ НЕ БУТИ! За стіною – поле, Чорне, опустіле. А за полем – прірва Стогне в чагарях. Там полює пугач Над болотом цвілим, Крилами старими Роздимає жах. В опівнічній мряці Страх згинає плечі, І стирає межі Між добром і злом. Ні доріг, ні броду На той бік пустельний, Де промінчик б’ється Із тривожним сном. І лоза шепоче На зловісній кручі: «Краще жити тихо До стіни прикутим!..» Але вабить прірва – Крок роблю рішуче: «О, пробачте, стіни! Бути чи не бути!» Перeклалa Ярина ЧАРНЯК

Лiтературний Чернiгiв *** Позривані з неба рожі, Віднайдені в полі зорі І ледь божевільне сонце Ніби дар, покладу під ноги. Розірвуться сталеві «не можна», І зімкнуться тремтливі пальці, І ледь божевільне сонце Спалить дрантя моєї тривоги. На початку бракує слова, Згодом слова стає забагато, І ледь божевільному сонцю Не пізнати глибінь німоти, Ти така, Боже мій, незбутність – Твоя згода квітково-зоряна, І ледь божевільне сонце, Коли десь є і я і ти… Перeклалa Ярина ЧАРНЯК *** Над стрiхами хат завiрюха гуде, Нi пiвня, нi брехнi не чутно нiде, Околиця в темрявi нишкне. Трiщать у мороза на гострих зубах Колоди холоднi в промерзлих стiнах, Та снiг пiд ногами все скрипне. А вiкна яскравим та матовим склом Так дражнять i ваблять вечiрнiм теплом, Як наче запрошують в хату. По хатах пливе мiцно дух вiд кутi, Такий, що кортить просто взять i зайти, Аж ноги спиняються надто. Знайомий з дитинства цей шлях в рiдний дiм, Засипаний зовсiм снiгами, зовсiм, I я разом з Гердою, Каєм Тим шляхом заснiженим швидше пiду, Туди, де в заметах напевне знайду Той дiм, де на мене чекають. Переклад Анатоля СИСА

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ bã=ą,“ã=" q`bemnj

ЧЕРГА У ВІЧНІСТЬ «Смерть приходить тоді, коли її найменше чекаєш», – подумав, їдучи на роликових ковзанах на роботу. Але це нічого не значить. Мама ще молода. Їй лише сімдесят п’ять. Збирається на кладовище до могили мого брата, якого ми поховали десять років тому. Дружина і донька – ще на сотню років мене переживуть. Та чому це я про смерть? Краще думати про дівчат. Як казав товариш: «Люби і катайся на роликах, щоб збити смерть з пантелику, тоді у неї шарики за ролики зайдуть. А висновок? Житимеш скільки душа забажає». Бо одне діло – коли душа прагне роликів, а інше – дівчат. Ні. І ролики, і дівчата – це щоб заспокоїтися і не відволікатися на справи земні, а міркувати про вічність. А вічність – це Бог. Так учить мама. Правда, якщо глянути збоку, то 50-річний учень, який їздить на роликах і слухає маму, це – діагноз: шарики за ролики зайшли. Приїхали! Заїжджаю до нашого просторого стандартного двору контори.

Лiтературний Чернiгiв Крапка на думках про смерть і вічність – пахати треба! Головою.

…Підійшов до краю. Безодня. Переді мною, підстаркуватого дитяти асфальту. А прагнув же до зелених пагінців вічної гармонії живої і мертвої природи. Чорнота. Те, що називаємо ніщо. За лінією стояла стіна пітьми. Вона не блищала, це був якийсь чорний туман. Він починався саме за межею. Не білий туман, а саме чорний. Від нього не відбивалося світло. Якась незнайома субстанція. Ніщо воно і є ніщо. Перед ніщо, на краю асфальту, жирна, наче змащена оливковим маслом чи цикутою, золота лінія, на якій кров’ю, як фарбою, написано «STOP». Навіть бувальці відсахнуться. Добровільно можуть переступити лише самогубці. Це ті, хто закоханий у смерть. Ніколи не міг їх зрозуміти. Самовільне переступання межі – не від здорового розуму. Звідси, з боку життя, добровільний крок у морок чорного туману – безумство. Хоча, правду кажучи, не можу зрозуміти – за лінією знаходиться кінець чи початок чогось іншого, невідомого? Про що це я? Люди, здається, про таке й не думають.. Позад мене задвигтіла земля від моторошного крику «А-а-а-а»… Так буває у кошмарах. …Коли повернувся додому – мами не було. – А де мати? – запитав у своєї благовірної Тамари. – На кладовищі. Пішла фарбувати огорожу на Юриній могилі. – Ага, казала. На годину впав у прострацію. Обслуговував тіло, яке звикло їсти, пити чай і каву та дрімати на дивані 17 хвилин – так знімають непотрібну електростатичну енергію з очей. За годину тіло розвіяло утому, яку здобуло, намагаючись заробити на існування. Ідіотизм безглуздості та повсякденності. Для того, щоб існувати – треба втомитися і пахати. А щоб жити, бажано відпочивати, бо інакше життя не вийде, а тільки мука, яка кликатиме у петлю – до самогубства. – Тамаро, а де баба? Ми, українці, зазвичай так називаємо жінок, якщо у них є онуки, і вони уже подолали рубіж повноліття. Так у нас називають пенсійний вік.

Проза

Чомусь тьохкало серце і ставало не по собі. – Та заспокойся ти. Не знаєш матір? Вони, мабуть, з пасторшею пішли на кладовище. Пасторшею ми називали мудру жінку, яка для мами була незаперечним авторитетом. Вони разом молилися. Біда прийшла до них майже в один день. Мама поховала мого брата, а пасторша – чоловіка. …Життя – невимовно підступна річ. Воно так часто б’є під дих, що й не зрозумієш – за що. Немов за жеребом випадає мука і терзає, як хірург, без наркозу. Тоді б’єшся головою об стінку і волаєш: за що, Боже!? …Мене почало потихеньку трусити. Мама зазвичай їздила на кладовище вранці. Щось їй завадило сьогодні? Чому вона поїхала так пізно, у спеку? Кинувся дзвонити по мобільному. За пів хвилини отетерів – він лежав у її кімнаті! – Мамо! Як вилаю, коли повернешся! Для кого і для чого купив маленький телефон? Щоб ти постійно носила його з собою, мамо! Щоб зажди знав, де ти і як ти, мамо! Ой вилаю! Як мала дитина! Місяць, як справили 75-річчя, а ти, наче підліток, якого треба вчити правилам безпеки життя! Навіщо мене так терзати!? …Коли підходиш до кривавої лінії «STOP» з пеленою чорного туману за нею, треба устигнути зробити кілька справ. Насамперед забезпечити за собою чергу бодай із трьох чоловік із різних поколінь сім’ї. Сини чи дочки, онуки і, бажано, правнуки. І всі вони повинні розуміти: Творець дав життя, щоб ви славили його, жили по совісті та передавали знання дітям. Не має значення – в якій країні живеш, хто за професією, політичні переконання… Може, ти просто сам осел, який аполітично доживає віку у чорнобильських лісах, а радіація безсила витурити чи витруїти життя із твого серця. Бляха. А за мною у черзі тільки дружина і донька… Все. Онуки і, тим більше, правнуки – у невизначеній перспективі. Що робитиму, коли раптом пролунає команда: «Перший – пішов!»? Першим у черзі перед лінією стоятиму я. Не буду ж боягузливо відступати і пропускати наперед когось із ближніх. Навіть дружину, яка, м’яко кажучи, залила за шкуру сала. Правда, все ж була і доброю та самовідданою. Просто її не дуже цікавили питання духу людського.

Лiтературний Чернiгiв

Винні не її батьки, а я. Не вмів підтягнути, аби вона почала читати бодай книгу за місяць, щоб дивитися на життя як і належить просвітленій людині. Мав шанс перетнути криваву лінію «STOP» поперед мами. Але хіба б це її врятувало? Вона б лишилася САМА з усієї родини. Її страждання тривали б кілька днів до неминучої смерті та здалися б вічністю. А мука – страшною. Клювання прометеєвої печінки – то дитячий лоскіт на цьому фоні. Нема страшнішого для матері – втратити обох дітей! Це не десятеро, як було заведено століттями у моїй країні. Я ж, мамо, все розумів, як собака, але сказати не міг. Бо немає повернення із-за кривавої лінії «STOP». Але хто сказав, що там погано? Знаємо ж анекдот. Сидять два близнюки у маминій утробі і один іншому каже: – Дуже страшно народжуватися! – Та яке там страшно – раз і народився, – парирує інший. – Ага, а якщо там погано буде? – Не думаю, звідти ще ніхто не повертався! Такий анекдот кому завгодно може вбити в голову, що є життя і після смерті. Просто якийсь український апофігей про перевтілення душ. Може, поговоримо про паралельні світи? Переконаний, що існує зв’язок між ними. Там, після смерті, оселяються наші рідні. Правда, з дідом Іваном на контакт не виходив. Та й не дивно, за нашого спільного життя, а це десять років, ми не поріднилися душами. Онуків у діда вистачало, і він не звертав уваги на їхнє існування. Пам’ятаю, як з’їли удвох скибки хліба, намазаних потовченим салом з часником. І він зі сміхом супроводжував це непристойними примовками. А от з мамою… …Пасторша озвалася тільки на другий дзвінок. Через пів години. – А я сьогодні не їздила з вашою мамою на кладовище. Знаю, збиралася фарбувати огорожу навколо пам’ятника. Якщо й поїхала, то сама. Тримайте мене в курсі. Тепер я все зрозумів. Передчуття не підводило. – Скажіть, будь-ласка, бригаду швидкої викликали на кладовище? – спитав чемно, наче замовляв у жіночого голосу по телефону винятково позитивну відповідь. –Так. Один був, – і вона назвала моє прізвище. – Доставили її до другої міської лікарні. Це трапилося близько одинадцятої.

Проза

Божечки! Почув що хотів! От звідки незнайомий номер на автовідповідачі – це приймальне лікарні. Час співпадає. Значить мама передзвонила, як тільки потрапила. Усе викажу їй, як побачимось! – Тамаро, мати – в лікарні, як і передчував. Я – туди. Укинув у пакет рушник, чашку, ложку, шмат ковбаси, мамин домашній халат. Обурення аж розпирало: як вона могла піти без телефону! Скільки проблем одразу виникло! Попереджав же – телефон при тобі, і я завжди прийду на поміч. А так – одразу не приїхав на кладовище, не забрав, не викликав швидку, не привіз до лікарні. І сама ж не могла дзвонити! – А чому мене не забираєш? – обурилася Тамара. – Не можу змушувати. Непорозуміння в сім’ї виникають на рівному місці. Єдине, що їх приглушує, це – спільне горе. Цього разу хмарка розладу розтанула. Ми швидко знайшли відділення і підлетіли до медсестер на посту. – До вас потрапила Марія Іванівна? В якій вона палаті? – Їй зробили крапельницю. Вона втратила свідомість. Впала в кому. Її перевезли в реанімацію. Не вірилося. Закляк, наче скутий холодом байдужої галактики. Медсестри дивилися на мене, я – на них. Жінки оцінювали – чи почну кричати, розплачуся, звалюся, як сніп, чи байдуже розвернуся й піду? Вони водять за носа. Мама завжди була живчиком. Що сталося? У реанімацію не пустили і віддали увесь її одяг і сумку. …Мама чула мене навіть у комі. Наступного ранку її вивезли з реанімації на сканування мозку. Підлетів до каталки, взяв її гарячу руку. Мо’ температура під сорок? Випалив приготовану фразу: – Мамусю, люба, ми скучили за тобою. Повертайся швидше. Гладив пальці, перебирав їх. Вона майже не змінилася за добу. Тільки потемніли кола під очима, а волосся розлетілося на білому простирадлі. Щось говорив, аби вона відчула, як її люблю. Ніч і ранок без неї удома були нестерпними. Не було скрипу її кроків у кімнаті, коли вона прокидалася першою. А без заспокійливого поскрипування ранок був незносним. Тому о восьмій чекав її у лікарні, біля кабінету, де сканували на комп’ютері лежачих. Гладив руку і повторював, що люблю і прошу повернутися. Після чергового «люблю» її рука легенько стиснула мою.

Лiтературний Чернiгiв

Божечки, вона мене чує, хоч і не може відкрити очі! Вдивляючись в обличчя, побачив, як біля ока, збоку утворилася сльоза. І у мене в очах затуманило. …У мами лопнула аневризма у мозку. Коли її доставили, сканування не робили. Додому не додзвонилися. Вона ще була при пам’яті й сказала номер домашнього телефону. Якби з нею був мобільний – викликали б мене і наполіг би на скануванні та заплатив би. А так – увели препарат, що розширює судини, як при ішемічному інсульті. Стався великий крововилив. Мама впала в кому. На третій день добрався до головного лікаря клініки. Тільки він давав дозвіл на 10-хвилинне відвідування в реанімації. Чоловік за столом подивився мені у вологі очі і сказав: – Ваша мама довго не проживе. Великий геморагічний інсульт з розривом аневризми. Треба відсмоктувати кров з трепанацією черепа. Жоден нейрохірург не візьметься за операцію пацієнта у такому віці. Раптом знайдете – я передам вашу маму в будь-яку лікарню… … Вона лежала на ліжку під тонюсіньким, як марля, простирадлом. У скляному відділенні реанімації під постійними поглядами медсестер. Маленька і худенька, як дівчинка. На вулиці шкварчало від спеки, а тут дув кондиціонер. Торкнувся руки, ноги. Вони були холодними. Шарпнувся до обличчя. Ледь тепле. Губи аж сині. Мама не любила холоду, а її намагаються заморозити. Медсестра після кількох слів зрозуміла, що я уб’ю її, тому винесла ковдру. Я укрив маму. – Люба моя, ти житимеш і повернешся до нас. Тримав і гладив її руку, але жодного поруху у відповідь. …Удома Тамара закликала бути реалістом. – Ти ні на що не сподівайся. Якщо вона отямиться, то уже ніколи не буде такою, як раніше. Навіть, якщо зроблять операцію. Вона не підніметься. І ти доглядатимеш її, як малу дитину. Точніше я, бо ти працюєш. Можеш уявити: що це значить? …Мама померла на восьмий день страшної спеки, яка почалася у день її походу на кладовище. Черговий лікар з реанімації подзвонив о шостій ранку: – Вона померла після першої години, – сказав, наче читав з папірця. – Не хотів перебивати ваш сон уночі, – додав голос на тому кінці дроту.

Проза

Дружина вручила пакет. Мама зібрала його кілька років тому і показала дружині: «Це усе моє на смерть». Коли віддавав пакунок патологоанатому і додав гарну банкноту, він став відвертим: – При огляді тіла побачив кілька великих смуг шкіри, зрізаних на спині... Мо’ шкіра була комусь треба для пересадки… А мо’ пролежні були. Перша думка – попросити оглянути тіло матері. Потім збагнув: не витримаю… … Знову стою біля кривавої лінії «STOP» перед пеленою чорного туману. Я наступний у черзі на смерть. Коли вона нас забирає? Сто разів прокрутив ланцюжок подій. Місяць тому ми і не думали про смерть. Маховик невідворотності закрутився, коли поїхав на роботу на роликах. Ще. Мама завжди закривала за мною двері. А того дня сам вийшов із квартири. Вона уперше десь затрималася. Тоді серце тьохнуло, і я подумав – поганий знак. Це було перше сичання гадюки-смерті, яке відчув. Далі наступне: клята забила памороки мамі і та забула телефон, коли вийшла з дому. Напевне не хотіла повертатися – прикмета. Тоді вдруге тьохнуло серце – я під’їздив до роботи і згадав про смерть. Крок за кроком розплутував клубок невідворотності. Мамі стало погано, коли вона дофарбувала огорожу навколо надгробка молодшого. Думала, що відкладати нікуди. Поспішала. Адже скоро чергова річниця його смерті. Чоловіки, які побачили маму обпертою на щойно пофарбовану огорожу, викликали швидку. Машини приїздила двічі. Тільки другій удалося відшукати місце на цвинтарі. Вони повільно знизили тиск і передали в лікарню. Там темна сила зробила все, щоб мамі не зробили томографію. Далі включилася ланка лікарської помилки і лопнула аневризма. Заморожування в реанімації. Знімання шкіри зі спини. Мені ставало погано… …Як не силкуюся, але не можу пригадати маминого похорону. На її прохання, купив місце на кладовищі майже поруч уже через кілька днів після прощання з братом. Про Юрка все пам’ятаю в подробицях, хоч минув десяток років, а про неї – порожнеча. Хоча – ось, недавно. Згадується лиш поминання в кафе. Поки за столом сиділи багато братів і сестер з євангельських християн – спиртного не було. Далі – родичі, намучившись, розслабилися…

Лiтературний Чернiгiв

…Кривава лінія «STOP» переслідує. Варто лиш замислитися чи заснути. Мама не сниться. Просто стою і міркую перед стіною з чорного туману. Розумію, що включився маховик, який запустила ця гадина. Не помітив, як чорний туман спочатку посірів і став біліти. Від несподіваного світла підняв голову і побачив обличчя її, молодої і красивої, як у дитинстві. Не можу говорити, навіть – відкрити рота. І її голос: – Усе відбувається вчасно. Творець уже забирає. Так треба. Рідне обличчя вмить постаріло, як тоді, коли помирав молодший: – Ти ж пригадуєш, Юра осліп, у нього відмовляли нирки і колодами наливалися ноги. Ти наймав донорів, аби тільки врятувати. Я мовчки плакав і не міг говорити. – Ти хотів, наперекір усьому, врятувати Юрка. Але ж тіло уже його не слухалося. Він устав і зламав ноги. Я не підняла його. В палату забіг ти і поклав знесиленого на лікарняне ліжко. Ви обидва ще й жартували. Бо завжди були рідними, і я пишалися вами обома. Він помер тієї ж ночі. Уві сні. Бо настав його час. Сльози котилися самі. Обличчя мами у білому тумані ставало таким, як рівно місяць тому, коли найближчі у саду фотографувалися у день її 75-річчя. – Знай. Я тебе не покину. Це неможливо. І ти ніколи мене не забудеш, бо щодня і щоночі я берегтиму тебе. Така воля Творця. Обличчя мами почало поступово зникати, а туман сіріти і перетворюватися у чорний… …Через кілька місяців почалися страшні випробування і муки мого народу. Серце мами їх би не витримало. Дивуюся, як сам їх переживаю. Складно. З бромом і валідолом. А ночами, коли задихаюся, хтось будить мене. Підхоплююсь, щоб подихати. Знаю: це мій ангел-охоронець. Чернігів. Листопад 2013–липень 2022 рр.

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ q2=…I“ã=" mnbh0|jhi

КРОНИ ДЕРЕВ ХОЛОДНІ *** В саду мовчання кожен листок на дереві слухає тишу і так аж до вечора до тієї пори доки сонце буде прощатися з цим днем дивлячись на листки дерев у цьому саду також слухаючи цю тишу яка досі там вона ходить поміж дерев і збирає яблука але сьогодні вона дивиться на яблуневий сад а дерева слухають тишу Весна 2022

Лiтературний Чернiгiв

28 *** пастух гоне череду зараз він пройде з нею повз вишневий сад а далі спуститься у балку а потім піде до лісу на далеке поле де завжди зупиняється пастух жене череду через село але де він був знає тільки він череда прийшла тепер село дивиться на череду Весна 2022

*** свічка у старій церкві ще горить зараз хтось підійде до неї похиливши голову і подумки собі скаже як вона довго горить думаючи про людину яка її поставила свічка горить у старій церкві наповнюючи тишу теплом і нехай горить нехай вона кличе людські душі до себе … Весна 2022

Поезія

29 *** Т. Карабовичу це як спогад кожного вечора згадуєш а потім тиша як завше у цьому світі холодно навіть тоді коли цвітуть каштани бо цвіт каштанів холодний і так кожен день крізь відчуття цього холоду навіть біля чужого вікна де цвітуть каштани тільки можна відчути інакше коли думаєш про тепло… Весна 2022 *** збуди мене одвічним смутком поля і я прокинусь дивлячись на те як птиць земних до себе кличе воля яка отам де поле золоте і ця печаль крізь ранок і туман прокинеться вітрами степовими та щезне біль твоїх завчасних ран і вороги помруть печалями твоїми

*** Залюблено торкаючи плече ти думаєш ти просто відчуваєш і час мина як човен що пливе і ти живеш а потім теж минаєш як тлінна мить коли немає світу як щось чуже – одвічна самота

Лiтературний Чернiгiв

30 або це кров яку було пролито щоб правда відцвітала світова а ти ідеш та кожна суть чужа чужі степи чужі тобі дороги і мить земна тепер не ожива і ця земля для тебе чужина

Квітень 2022 *** Вертаюсь до тієї миті до спротиву душевного єства коли душа із юності прошита як згорточок сільського полотна Душа – складна будова світу відлуння днів блукає в самоті і вже печаллю душу не зігріти і не почути дзвін у самоті Прокинутись забути сенс буття і тільки мить зостанеться єдина на те щоб не відчути каяття тобі в житті чужа мені людина Ти не відчула любощів і втіхи як не відчула горя і біди прокотиться одне єдине лихо але вкраїнське серце омине... Березень 2022 *** не бійся патрона в патроннику не бійся що хтось перестане дихати кожної миті обираємо щось чуже коли немає надії немає шансів побачити нове світання коли ти прощаєшся зі своїми рідними подумки

Поезія

31 так може зробити тільки справжній чоловік котрий обирає смерть у вічнім світанні весни у вічній печалі життя Лютий 2022. Харків *** ти повертаєшся проходячи крізь тіні зимових дерев думаючи що так і треба що кожен з нас повинен пройти через терні кожен шлях кожен твій порух руки я відчуваю на відстані навіть твій образ крізь тіні зимових дерев тільки в уяві сну можна відчути твою присутність у розумінні твого образу відчути запах твого волосся побачити синь твого погляду кожної ночі крізь тінь зимових дерев Лютий 2022. Харків *** І знову на південь знову пахне дорога вином знову час нагадує мені про плин світу і так ніжно мені від чорного поля осіннього золота чорного поля минулого літа

Лiтературний Чернiгiв

32 знову південь і знову дорога що у серці своїм бережу

Січень 2022. Харків *** зима зимою паморозь на квітах на пізніх квітах пізньої весни і тільки ти минаєш наче пам’ять як пізні квіти пізньої весни але цвітіння біле і тривожне крізь сніг і сни насниться і завмре як білий цвіт як паморозь на квітах як щось чуже як смуток самоти Січень 2022

«Ой у лузі червона калина» Запахла калина у тихому лузі у тихім світанні у тихому дні і доторком ніжним вона відчувала цвітіння акацій на білому тлі

Поезія

33 де можна почути солов’я і синицю у білім мовчанні цієї весни де тінь як цвітіння омана і велич де тінь як печаль солов’я і весни *** Білий цвіт на вітах абрикоси білий сум цвітіння і суми я прийшов побачити й відчути те цвітіння вічно молоде те цвітіння ще тобі насниться чистим вітром в нашому саду не судилось знову нам зустрітись нам зустріти весну молоду... 10.12.21. Харків *** ти десь у клятому полі ти вже знаєш свої сектори знаєш звідки вони підуть і навіть приблизний час дивлячись крізь приціл автомата зводячи мушку з ціликом хоч насправді ти цього не будеш робити бо ти на цьому полі а не на стрільбищі і тут не грудні фігури а дещо інше тут немає часу зводити цілик з мушкою ти просто будеш бити чергою спершу зі страху

Лiтературний Чернiгiв

а вже потім через звичку ця черга увійде в твою свідомість знай це спочатку ти будеш закривати очі ховаючи голову за землю а потім будеш дивитися у напрямок тих секторів які ти вже вивчив напам’ять як отче наш бо це не стрільбище а кляте поле і ти тільки встигай споряджати магазин на цій земляній поличці... Весна 2022 року *** Воскресни із полум’я і нехай біля цього вогнища виросте калина нехай вона буде високою нехай вона щовесни сниться мені своїм білим цвітом Нехай я згадаю про тебе як про мить мого життя поміж садом і терновими гіллями Пробач мені цей білий цвіт на калині пробач мені ту забуту мить літнього вечора на берегах річки Сіверський Донець 6 березня 2022. Харків

Поезія

35 *** Мало землі як же мало землі для них а якщо точніше для їхніх тіл я не знаю як їх звати я не знаю хто їхні матері хто може мене переконати що вони згинули недаремно їхні душі мені чужі їхні сльози мені нестерпні я не знаю їхніх імен я не знаю їхніх матерів Але я знаю кожного свого брата але я знаю кожне ім’я своїх навіть знаю їхніх матерів і сестер знаю де вони народилися знаю їхніх коханих які чекають кожного дня їх голоси але я не знаю навіщо їм моя земля навіщо їм їхня кров яка пролита на полях моєї землі мало землі як же мало землі для їхніх тіл і для нашої пам’яті Березень 2021 року

*** Лесі Степовичці треба йти степом щоб дійти й побачити Дніпрові пороги а далі за Дніпром також степ де цвіте полин там можна почути тишу яку слухають коні

Лiтературний Чернiгiв

36 які лежать на скошеному сіні дивлячись на сонце отам де Дніпрові пороги де Хортиця отам де степи... Весна 2022 року *** Ірині Мироненко колись все ж можна було дивитись на ці поля по дорозі на Вовчанськ дивитись на сосновий ліс на берегах Сіверського Дінця взимку тут завжди ловили рибу і здавалось так буде завжди слобожанський вітер б’є мені в серце печаллю тепер там немає тиші як і рибалок з вудками біля соснового лісу 2022 рік

Поезія

l,*%ã= IqŠhm Микола Істин (Дідошак) – поет, прозаїк, есеїст. Увів у літературу некстмодернізм, поетичноцентричність, вербальний космос. Автор численних публікацій в інтернетвиданнях, у колективних збірниках, і в літературній періодиці. Зокрема друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Дебютгазета», в журналах «Дзвін», «Дніпро», «Німчич», «Літературний Чернігів». У 2016 році став лауреатом і дипломантом кількох літературних конкурсів: Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича, Всеукраїнського літературного конкурсу «Відродження Дніпра», обласного Івано-Франківського конкурсу «Перший рукопис», нагороджений спеціальною відзнакою Всеукраїнського конкурсу прози «Крилатий лев», за підсумками якого ввійшов у десятку кращих молодих українських прозаїків. У 2017 році став лауреатом міжнародного конкурсу імені де Рішельє в номінації поезія. У 2018 році у видавництві «Час Змін Інформ» вийшла книга віршів автора під назвою «Некстмодернізм постМАЙДАНівського паралельноАТОвського періоду». В 2019 році у видавництві «Терен» видав збірку віршів «Всесвіти душевтілених слів». Вибрані вірші перекладені французькою, німецькою і англійською мовами.

ВСЕСВІТИ *** Зажди друже хоч у відображеннях, з другого боку місяця зайди, лиш не підставляй голову під сокиру часу несприятливого, обходь чорні діри обнулень, чуттєвість надій обчисть від обледенінь, знаходь інший вихід

Лiтературний Чернiгiв

аж за безвихідним, і навіть якщо не запросять на бенкет нобелівський, а в росах в зоні своїй чорнобильській, поглянь – затяглись рани, і картини життя виходять за рами, у Бога зорі з планетами днями новими родять, часи наступні пори приводять, в яких облітатимеш красоти світу атомами споглядань, приєднаєшся доторками до сходу вдосвіта мережею насолод-сподобань, а колись, мрії, що долетять в словах, – світитимуть Всесвітами, і зможуть бути на веслах, і на ноги встати, але зараз спуститися маєш нижче де підтворче, в копальні, щоб видобувати енергію із пластів буття, для побудов і злетів майбутнього змістів, дивись, он – для кроків роки, і є сила в руках, а потому – скидати обвуглені роби просякнуті потом, і вдягатись у білість весен в їх розквіт сенсів, в облюбованість і в обновленість всещасть всесвіть…

*** Білих хмар скуйовджені простині. Бутонів розквітлих просинь. Все що є, – від на даху бузька, і весняних бруньок на тілі близькому, до зимового щастястояння, народилося від кохання.

Поезія

39 Всесвіти романами Богонаписаними, відвертими виставами Ними поставленими, з оголеними декораціями, планетами розлітаються. А ми по медових сотах перетікаємо, де душа переходить у форму тіл, у раях парних перебуваємо, встаючи з еросів сил світів. Впадають сонця в моря, народять нові атмосфери, щоб дихала мрія, з любовної гри. Різнотрав’ями, різносмаків’ями, – перетинаємось, творимось. А Земля на гостині кохань виглядає тортом покраяним. І на дорозі відкраяній ми людо-світи як орбіти далеких привітів, що розійшлися життями та смертями, у пошуках безлічі раїв, іще повернемось із долі надбаннями, та приєднаємось до всемережі чуттів – небес щастів, лібідо, і лебедів...

*** Дзвонять мені з інших життів. Номери ситуацій висвічуються невідомі. Вибиває серце двері із дому. Звір насторожі землетрусів виє в передчутті. Зими моїх минулих періодів льодовикових, звідки я вийшов, звістки ще шлють.

Лiтературний Чернiгiв

Комусь, там, на іншому кінці часу, знадобилась моя присутність, невчасно. Але, коли наверху тривожно над проваллями балансуєш, знаєш, що вниз дивитися не можна, бо через це впасти ризикуєш. Перегортаю життя сторінки – кроками. Збираю вершки з миттєвостей й пінки – роками. Все заради майбутніх весен земних і небесних, в які світи переходять, і люди із ними йдуть. Тому старі прострочені з‘єднання і правд заплутані повідомлення впорядковуються через нові перезавантаження, і в переродженнях беруться до відома.

*** Не питай мене грудне чи дихав на повні груди. В цьому році не було овацій від місяців, лиш крильми голуби заплескали коли крихти хліба збирали. А люди – знову були як юди… І весни прихід тихий невчасний, з пізнім щастям, як цвіт бузини. Посміхнись краще ніжно, низьким сонцем зимовим, над сніжно, бо добро мого року роздало автографи кроків, на сторінках життя, в вічній книзі буття.

Поезія *** Коли зрозумієш, що пазли законів цивілізації – це лише ситуації, технічні ідеї, а не філософська мозаїка ідеалу. І комісії з моральності не сприяють досконалості, лише обмеженості. І міра твоєї свободи в довжину ланцюга в руках громади, І вільніший за тебе навіть вуличний волоцюга. І прожити одною дниною, та навіть воскреснути знову людиною – це замало, і просто по колу. Тоді починаєш щось робити. Можливо, гримати римами, як дверима. Плювати на критику. Сміятися з класики на смітнику. І після безсонних ночей, в роздумах про природу речей, створити інший наступний зміст і встати на повний зріст, відкривши в собі вдосконалювача, творця зі словесного сонця, здатного світити ідеями добра всеможливими в світах цих та інших... І на противагу життєвій миттєвості, матеріальній малості придумати себе багатоваріантного, в доброгармонійному поєднанні вселюдського, всесвітнього... Впіймавши вічність в досконалому, занотувати її в душі, як в космічній капсулі, що полетить в інше... Коли закінчиться це.

Лiтературний Чернiгiв

42 А поки на Землі цій принадній жити радісно, повноцінно і творити оновлену систему цінностей... В ідеях наступних світоглядів, і світобудов – анонсувати некстмодернізм. І не варто втрачати оптимізм, навіть коли заблокують редактори, і поріжуть коректори, не журитись від рішень журі про неприсудження премії. Бо в тебе є своя прерія, своя мрія, стіна та істина. І навіть маловідомість Не пробудить злість, коли вдячний Творцю за можливість цю робити не кар’єру, а творити нову літературу, як план, як проєкт, з землями тілесними і душевними зорями. Лише феноменальні поети висловлюють у творах планети, мов боги, що створили все у Всесвіті і пішли... Так і ти напиши... Застарілому – заперечливе «не». І створи щось наступне...

Поезія

*** Якби ми не продзьобували, мов пташенята, світобудови стелі, зростаючи до зірок, не залишали своїх домівок, не йшли у пустелі, у пошуку у собі світу, літерами на сонячному аркуші світла, не розходились би з тими, що спрощували нас, та не перетворювали на далекі шляхи свій час, не скочувались ніколи з грошових горів, й не пригублювали би присмаку горя, і робили би лише те, що другими заведено, а не що по душі, то життя стало би до приземленого зведене, і хід думок був би інший, не той, що запалює зірки в тобі, який запускає крутитися планетами, а не в юрбі, бувають помічниками навіть несприятливі обставини земні бо вони відкривають шляхи до впорядкування всесвітні…

*** Важко душі крилатій штовхатися в юрбі і крутитися лабіринтом в цивілізації грубій, тому чимало поразок внизу, і так багато поетичних польотів, коли вона з тяжінь роззувалася і в світах ідей засівала ідеали серед тамтешніх полів, для усіх і усього. Але має повертатися до земного, допоки тут її гніздо віршоване рукописно-паперове та електронне, і крила її ростуть з плоті земної до всесвітнього зросту...

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ q"i2ã=…= l`jqhlemjn НАШ ЧАС ІЩЕ НЕ НАСТАВ Драма Дійові особи: Гнат – давній і нинішній, 30 років. Ганна – давня і нинішня, кохана жінка Гната, його ровесниця. Ївга і Євгенія – стара відьма і знайома Гната, 30 років. Богдан – художник, 34 роки. Олена – цивільна дружина Богдана, 30 років. Анастасія – подруга Олени, її ровесниця.

КАРТИНА ПЕРША Дія 1 Українське село ХХІІ століття. Вечір. Звичайна вулиця. Із-за куліс-дерев, тримаючись за руки, вибігають Ганна та Гнат у традиційному народному вбранні. Ганна. Гнате, поглянь… Яка сьогодні ясна ніч! А місяць який яскравий! Посеред зірок – наче пан-господар. Чудова ніч, правда? Гнате, тобі подобається, коли ясно довкола? Гнат. Коли ти поруч, моя голубко, тоді всі ночі мені ясні. Хоча… Комусь подобаються світлі ночі, про які кажуть, що можна знайти голку в стогу сіна. А комусь більше до вподоби темні ночі. Коли на землю опускається суцільна темрява. Як чорна вуаль…

Проза

Ганна. Хіба може подобатися темрява? Адже світло – це так прекрасно. Гнат. Звичайно. Але… Людям потрібна темрява для сну. Щоб сонце в очі не світило. Та й відпочити необхідно. А світлий день приносить багато клопотів. Проте суто наші ночі були, є і будуть завжди найчарівнішими. Вони будь-кого змусять відчути і тихий сум, і надію, і радість обіймів коханих. Ночам – байдуже: чи ти проста людина, вільний козак, чи вельможний пан. Темрява, якщо потрібно, всіх зачарує. І всіх сховає під своїм покровом. Збереже найпотаємніші думки. Або ж залишить не розгаданими недоказані таємниці. Ганна. То виходить, що ніч є нашою найліпшою подругою? Адже вона свято зберігає наші з тобою зустрічі. А без них наші серця не бились би в унісон. І очі б не пломеніли так від кохання. Правда ж? Гнат. Так, моє серденько. Ось поглянь навкруги… Бачиш? Ганна. Що? Гнат. Нинішня ніч – по-особливому чарівна! Ганна. Чим? Гнат. А хоча б тим, що ти, моя зіронько, поруч. Ганна. Ой!.. І скажеш таке… Ліпше зіграй щось… Заспівай… Гнат (не роздумуючи, починає). Якби мені не тиночки Та й не перелази, Ходив би я до дівчини По чотири рази. Ходив би я до дівчини По чотири рази. Якби мені не тиночки Та й не перетинки, Ходив би я до дівчини Та й щовечоринки. Ходив би я до дівчини Та й щовечоринки. Галю, серце, рибко моя, Що мені казати? Хотів би я тебе одну Цілий вік кохати. Хотів би я тебе одну Цілий вік кохати.

Лiтературний Чернiгiв

Ганна (схлипує). Гнат (сполохано). Що з тобою, серденько? Хіба ж для того я співав, щоб ти сльозами мене поливала? Ганна (хутко витираючи очі). А як утриматись, якщо пісня така сумна? Гнат. Чому ж сумна? Про кохання… Хіба може пісня про кохання бути сумною? Ганна. А якщо парубок прийде до дівчини, а її не буде?.. Або ж розлюбить його?.. То він і загине... Гнат. Заспокойся, голубко моя! Це ж просто пісня. Отак склалось комусь на душі – от народ і співає. Ганна. Але ж пісні беруться з життя! Гнат (єхидно мружиться). Сказала б краще, що розлюбила мене. Ганна. І стукне ж таке в голову! Та я… Ніколи і нізащо не розлюблю тебе. Гнат (розчулюється). Зірко моя ти ясна… І я тебе не розлюблю… Ніколи! (Цмокає кохану в щоку). Ганна (насторожено). Поглянь, як швидко насувається хмара!.. Як жадібно ковтає вона зорі… А ще ж мить тому було ясно. Можна було милуватися сузір’ями… Як золотими гронами калини… А тепер їх не видно. Гнат. І тебе це засмучує? Ганна. А як же інакше? Не черства ж я і не байдужа. Темнішає – і стає лячно. Гнат. Чого ж ти боїшся? Я ж із тобою! Ганна. Не знаю. Але мені страшно. Гнат. Не бійся… Ніхто не посміє тебе образити. А якщо і зважиться, то я геть порубаю такого нахабу своєю шаблею (торкається до рукояті збоку). Ганна. Тихіше, Гнате, почують (сторожко роззирається). Вітер здіймається… І знову буде дощ. Гнат. Не лякайся, люба. Не буде ніякого дощу. Він і так лив два дні без перестану. Не може ж матінка природа лишити нас без урожаю. Ще кілька днів – і почне гинути озимина. Ганна. Люди кажуть, що дощ – це сльози неба… Що то сам Господь плаче, щоб не тримати біль у своєму серці. Напевне, ми, люди, розгнівали його. Гнат. Чим?.. І придумаєш таке. Ганна. Не знаю. Можливо, ділами своїми грішними… Земними! Гнат. Та-ак… Ми ж – люди-грішники! Адже святі живуть на небесах. Та Бог – милостивий, зглянеться над нами і пробачить. А от плакати

Проза

точно не буде. Це все вигадки! А небо може плакати тільки через образи. От ти любиш дощ?.. Скажи… Ганна. Не дуже. Куди приємніше відчувати на собі промінчики сонця, а не холодні, мокрі краплини дощу. Гнат. От бачиш, і ти не любиш дощ. От він і ображається, бо мало кому він до вподоби… Га?.. От ти й усміхнулася. Ганна (втягує шию в плечі). Вітер іще сильніше дме. За мить буря здійметься! Гнат. Та-ак, вітер швидко хмари розжене. І ми ще встигнемо ранок зустріти. Ганна. Не встигнемо, Гнаточку, вже перші краплі падають на землю (підставляє долоню). Гнат. Тікай швидше, ось сюди, під дерево. Ганна. Які величезні краплини! Промокнемо до нитки – і незчуємось. Гнат. Не встигнемо. Біжать і стають під деревом. Гримить. Ганна. Ой! Гнат. Тобі страшно, моє серденько? Ганна (пригортаючись до парубка). З тобою мені геть нічого не страшно! Гнате, поглянь на ці дерева… Немовби застигли в пітьмі. Наче хочуть щось сказати, але не можуть. Гнат. Кажуть баби, що це не просто дерева. Раніше це були молоді парубки, які шукали своє кохання, а натомість… Знайшли вічність… Від чарів старої Мотрі. (І злякано). Та ти вся тремтиш!.. Тобі холодно? Ганна. Ні. Зовсім не холодно. Хіба що трішки, трішечки… Гнат. Я зігрію тебе своєю любов’ю (бере її руки і хукає на них). Тепліше? Ганна. Так, соколе мій. (Звуки грому наростають). Ой, лишенько! (Притуляється до хлопця щільніше). Гнат. Не бійся, серце... Я тебе захищу від усіх на світі. Ніхто не посміє скривдити тебе. А якщо й знайдеться такий лиходій, то я власноруч відрубаю йому голову! Ганна. Та хто ж посміє мене образити? Гнат. Земля тримає всяких людей. Я тобі даю клятву, тут і зараз, і нехай свідком буде цей дощ (виходячи з-під дерева), що ніхто не посміє тебе образити! Ганна. Годі. Повертайся скоріше під дерево, змокнеш. Гнат. Як змокну, так і висохну. Краще скажи…Чи любиш ти мене?

Лiтературний Чернiгiв

Ганна. Тихіше, не кричи так голосно, почують. Гнат. Хай чують! Ми ж не злочинці якісь. Чого ховатися?.. Так чи любиш ти мене, красная калинонько? Ганна (підходить). Люблю. Чого б не любити?.. Ти як глянеш на мене – у мене душа соловейком заливається. Гнат. Голубко моя білокрила, ластівко співуча, зоре моя ясная… Я буду дарувати щастя тобі щодня. Щоб твоя душенька чистая ніколи не знала печалі (цілує її в щоки, в лоб, у губи). Ганна. А чи чув ти, Гнате, хоч щось про ті події, які відбувалися на подвір’ї старої Ївги? Гнат. Мені бабуся розповідала… Коли я був малим… Ганна. То розкажи й мені. Гнат. Та чого тільки не вигадають ці баби!.. А ти від почутого тільки засмутишся. Ганна. Не засмучусь. Розповідай, цікаво ж! Гнат. Гаразд, слухай. Колись давно-давно жила в нашому селі молода дівчина. І була вона така гарна, що своєю вродою прямо засліплювала… Про її красу звістка розійшлася всією округою. Проте хто не засилав сватів, усі отримували відкоша. Минали літа, а дівчина ставала ще гарнішою. Ніби й роки її не брали. Якось проїздили повз наше село запорожці. І кажуть баби, що закохався в неї сам отаман. І став частенько навідуватися до її хати. А от сватів чомусь не засилав. Люди почали присоромлювати дівчину: чого та що?.. А їй – хоч ти в око стрельни. Все чекає свого… Чорнобрового... Ганна. І що? Дочекалася? Гнат. Точно не знаю. Дехто каже, що він загинув. Інші – що покинув бідолашну. Та й одружився на іншій… З вищої крові… Ганна. А що сталося з красунею? Як вона пережила все? Гнат. Це ж просто історія! Не бери дурниць у голову. Ганна. Ні, ні! Я хочу почути до кінця. Гнат. Кажуть, від почутого дівчина стрибнула в цей колодязь… І втопилася. А коли люди зібралися, щоб поховати юне тіло, то… Як не шукали, так і не знайшли його в колодязі. Всю воду вибрали, з мулом, а тіла – катма! Ганна. Не може бути. Гнат. Подейкують, що душу бідолашної Бог не призвав до себе… А її врода, мовляв, підкорила самого чорта. От і взяв її собі за дружину. І народилася в них дочка, яку назвали Ївгою. Коли підросла, оселилася вона в покинутій хаті своєї матері. Ганна. Сама?

Проза

Гнат. Гм… Як тільки на землю спадає ніч, а на небі з’являється повний місяць, до хати заходять дві постаті. Люди кажуть, що то батьки приходять навідати свою доньку. А як хтось зустрінеться їм на шляху, то одразу перетворюють бідолах у дерева. Ганна. У дерева? Гнат. Кажуть, що й досі невинні люди стоять зачаровані, вкриті корою та міцно прикуті корінням до землі. Тобі страшно? Я не хотів тебе налякати. Та й узагалі: не вір цим пустопорожнім балачкам. Ганна. А може, й справді ці дерева – люди? Гнат. Годі тобі! Не сприймай бабські теревені близько до серця. Дивись, дощ майже закінчився. Із-за лаштунків лунають дівочі голоси: агов, Гнате, Ганно, де ви? Гнат. Вони йдуть сюди. Ганна. Я не хочу, щоб нас побачили. Наш час іще не настав. Гнат. Тоді – тікаймо! Ганна. Уже півні співають, сонце миготить за краєм, пора додому. Гнат. Я не хочу тебе відпускати. Ганна. Мені час. Мати сваритиме. Гнат. Увечері я чекатиму тебе тут. Прийдеш? Ганна. Прийду (цілує в щоку і тікає). Гнат (навздогін). Твій поцілунок зігріватиме мою душу весь день! А надвечір (зітхає) не залишиться й сліду від нього, і душа моя змерзне. Тож не барися, а то… Наткнешся на моє бездиханне тіло (починає співати). Гей, була в мене коняка, Та й коняка-розбишака, Була шабля, ще й рушниця, Ще й дівчина-чарівниця… Несподівано з темряви виринає згорблена постать. Поволі блукає, широко розставивши перед собою руки. Зрештою, втілюється в чіткий образ старої жінки. Ївга. Хто це на такі безневинні зірки і так безсовісно горланить? Гнат (сторожко заточується назад). Вибачте, бабусю… Розбудив, напевне… Ївга. І як же ти посмів, сучий сину, навідатися до мого двору?

Лiтературний Чернiгiв

Гнат. Ішов-ішов та й забрів. Хіба ми не люди?Хіба ж нам ходити по землі заборонено? Ївга. Хто ти будеш, що такий речистий? Гнат. Я – простий сільський парубок, який удень від роботи аж пріє, а як звечоріє – від кобзи дуріє. Ївга. Та бачу, бачу, що не ликом шитий… Гнат. Може, ви й праві, бабусечко… Інколи ходжу в сад, що за селом. Гарний сад. Але ви не подумайте нічого поганого!.. Не краду я там! Усі яблучка та грушки на своєму законному місці як були, так і залишаються. Просто подобається мені там, серце відпочиває-радується. Ївга. Не тільки твоє серце радується в саду, а й зігріваєш ти душу одній дівчині. Гнат. А ви звідки знаєте? Ївга. Знаю! Гнат. То вам примарилося, бабусенько. Або ж злі язики намололи. Ївга. Х-ха!.. Мене не обдуриш. Ганною її звуть! Гнат. Ганною? Ївга. Не придурюйся. Любитеся ви та ще й як! Гнат. Не вигадуйте. Нічого такого… І взагалі: хто ви така, що з такими претензіями? Ївга (сміється). Я? Ти ж до мене прийшов на подвір’я, не я до тебе. Гнат. Що вам іще муляє в оці? Ївга. Та не мені… І зовсім не муляє… А кажу, бо знаю… Любите ви одне одного. І одружитеся… Але… Ой, не скоро, хоч і хочеться. Гнат. Ні. Значно раніше. Тільки урожай зберемо, так і зіграємо весілля. Ївга. Зарікалася свиня не хрюкати… Та тільки схоче щось сказати, так і хрюкне… Не кажи, чого не знаєш. Ще не знайшовся такий молодець, котрий заглянув би у своє майбутнє. Гнат. Але ж ви, бабусечко, знаєте, що кажете?.. Ївга. Знаю. Гнат. То й повідали б… Не гарбуз же піднесе мені Ганна? Ївга. Ні. Не буде гарбуза. Гнат. Уже легше (мружиться, відступаючи). Та щось мені здається, бабусечко, що ви – відьма? Ївга. Хреститися треба, якщо здається… А я – справжня! Гнат. Хіба ж відьми такими бувають? Ївга. Якими? Гнат. Відьми ніколи не пропонують хреститися, бо, як вогню, бояться того хреста. І взагалі… Відьми мають спотворені обличчя… Носаті… Вирячкуваті… Ще й із горбом на спині… А під спідницею – хвіст! Чи маєте

Проза

ви хвоста? (Повільно обходить Ївгу, придивляється). Ні (сміється), хвоста немає. Тож і ніяка ви не відьма, а… доволі приваблива старенька бабуся. Ївга (сміється). Ну, ти й розсмішив мене. Давно я так не сміялася. Проте… Бачу я, що маєш ти іще одну таємницю… Гнат. Та немає в мене ніяких таємниць! Моя душа – відкрита, як небеса над головою. Ївга. А щодо відвідин козацького полку? Що ти на це скажеш? Гнат. А ви звідки взяли?.. Я ще жодній живій душі не казав! Ївга. А кажеш, що не маєш таємниць… Знаю! Я все знаю. То ти хочеш на Січ? Гнат. А який же козак туди не хоче? Ївга. А як же твоя Ганна? Чи повелиш їй і здівувати в чеканні? Гнат. Вона кохає мене. А любов допоможе здолати все. Навіть відстань – і в часі, і в просторі. Тим більше, що не заради власної вигоди таке моє рішення, а заради всієї України! Ївга. А чи хотіла б Ганна мати собі такого чоловіка, якого ніколи не бачитиме вдома? Адже самій доведеться і домашнє господарство вести, і дітей глядіти… Та й тебе, бідолашного, виглядати з безконечних походів. Серце без кінця терзати… Чи повернешся?.. А якщо й прийдеш, то цілий чи покалічений? А якщо поляжеш у бою, то де? Мовчиш? Гнат. Ну, якщо ви, бабусечко, така всевидюща, то сказали б краще… На що мені розраховувати?.. І взагалі… Чи потраплю я на Січ? Ївга. Так тобі все зразу й розклади на поличках!.. Доля приготувала тобі зовсім інші випробування. Гнат. Які ж це? Мотря. Побачиш. Усе по порядку. І не спіши поперед батька в пекло. Що для тебе найголовніше в житті? Гнат. Ганна! Ївга. Тож і будеш ти зі своєю Ганною, тільки не скоро. Ой, як не скоро! Ваш час іще не настав! От тільки… Одна заковика вплутується!.. Чи захоче вона прийняти тебе таким, яким ти станеш? Гнат. Щось ви заговорюєтеся… Незрозуміло для мене! Та щоб ви прекрасно знали, я будь-які перешкоди готовий здолати заради неї!.. Лиш би бути разом… Мені нічого не страшно! Ївга. А я й не сумніваюся. Гнат. У козаків душа вільна – як вітер… І безстрашна... Ївга (мружиться). Ну… Якщо ти такий відважний, зайди до моєї хати. Гнат. А чому б і ні! Ївга. Прошу (припросила рукою і зникла). Гнат (роззираючись). Агов, господине, де ви? Запросили зайти, а самі

Лiтературний Чернiгiв

сховалися невідь-куди (і враз відсахується, наткнувшись на красунюдівчину). Із глибини долинає голос Ївги: – Тут я! Гнат (розгублено). Ніяк не збагну… Де ж бабуся?.. Тільки-но була тут і нема… Мов крізь землю провалилася… А Ївжин голос мовби знущається: – Ти що, злякався? Гнат. І зовсім ні… (І зашарівся перед незнайомкою). Я просто зачарований вашою красою… Я й подумати не міг, що тут живе така чарівна дівчина… Відбулося ніби якесь зміщення – і в просторі, і в Гнатовій голові: бачить одне, чує інше. Ївга (сміючись). А якби міг, то що? Гнат. Не знаю… Ївга. А нещодавно… Барвінком стелився перед іншою. Гнат. Кохання – тонка річ... Дуже тонка… Ївга. Невже то мені здалося, що ти говорив про любов від чистого серця? Гнат. Ні… Але… Ваша краса… З пантелику мене збила… Вразила серце й забрала душу… Ївга. Вип’єш? Гнат. Із таких ласкавих ручок гріх не випити… Ївга наливає чарку, Гнат випиває. Вона наливає ще одну. І ту випиває. Наливає третю. Ївга. Пий… Пий, поки не заллєшся… Гнат (мовби й не чує). А чому я раніше не бачив вас, панночко?.. Вас що, стара Ївга заховала? Ївга (регоче). Чому ж стара?.. І зовсім не ховала… Пий! Гнат. То значить… Ви тут проїздом?.. Чи все-таки з місцевих? Гнат п’є і засинає, пробуючи відігнати марево з-перед очей. Ївга. Тобі погано?

Проза

Гнат. Навпаки… Мені дуже і дуже добре. Ївга. Тоді встань! Гнат (намагається підвестися – даремно, тільки руками махає перед собою). Е-е-е… Ївга. Підійди до мене! Гнат (ледь не підповзає). У-у-у… Ївга. Ближче! Гнат (ось-ось доторкнеться до Ївги, та вона втікає від нього). Куди ж ти?.. Красуне… Ївга (голос). А ти спіймай, якщо й насправді козак… І я – твоя (сміється). Гнат (намагається спіймати, але сили його полишають). А-а-а, мара ти, а не дівчина… Задурманюєш мене, ще й смієшся… Згинь! (І він падає, починає повзти… Повзе, стогне). Ганно, допоможи мені вибратися, доки я й зовсім не пропав… Гасне світло. Із темряви виринає Ганна. Ганна (сполохано). Гнате, Гнаточку! Соколе мій ясний… Як же тепер я житиму? Без тебе й світ мені не милий…Чи не знав?.. Ну, чому ж ти не послухався? Чому звернув до двору старої відьми, наче тобі там намазано було?.. Щоб знайти свою смерть скоріше? (І до небес, благально склавши долоні). Боже, поверни мені день, у якому мій Гнат був живий… Я б усе зробила, аби він не завернув сюди…У це проклятуще місце… Гнат. Ганно, голубко моя сизокрила… Я ж тут! Ганно, поглянь на мене… Чому твої очі сльозами налиті?.. Мила моя… Ясноока… Не засмучуйся… Чуєш?.. Ганно!.. Що за чортівня коїться?.. Люди! (Відбігає в кінець сцени, в інший – не бачить Ганни). Серденько, почуй мене… Ганна. Гнате (намагається врегулювати все плавними порухами рук). Тепер я живу у вічній пітьмі… Душа моя померла разом із тобою… Гнат (розгублено). Ганно, я ж тут! Я – живий! Придивися ліпше, я ж перед тобою… Поруч. Ганна (похнюпившись). Батьки кажуть, що заміж мені пора. Вже й жениха пригледіли. Гриця із сусіднього села. Хлопець добрий, роботящий… Але ж він ніколи не зможе замінити мені тебе! Моє серце не зможе більше покохати. Воно вмерло разом із тобою. Я пам’ятаю, як ми з тобою мріяли про велику родину. А тепер… Мушу жити без тебе? Чому? Гнаточку, чорнобровий козаче, встань та подивися на мене своїми світлими очима… Ні! Більше не побачу ясних очей твоїх… Більше не побачу твоєї усмішки, не відчую твого погляду на собі, не зігріюсь теплом твоїх рук…

Лiтературний Чернiгiв

Батьки кажуть, що після весілля зміниться моє життя. Але ж вони навіть не здогадуються, що воно вже змінилося! Після твоєї смерті… Та краще вмерти, ніж так жити (підбігає до краю сцени). Водичко-водичко, пречистая чистото, прийми моє юне тіло до себе, у свої незвідані глибини. Хоч спочину я на твоєму дні… Розчинюся в спокої... Бо немає мені життя на цій землі, не залишилося ні краплі… Несила стерпіти цей біль сердечний (притуляє долоню до грудей)… О, ні… Рани мої душевні не зціляться вже... Покину я цей світ і не пошкодую… А за чим?.. А так… Разом із життям і біль мій утихне. Пробачте мені, мамо, Пробачте, й тату… Не судіте, люди... Боже милостивий, прости мене грішну… Знаю, знаю, що не призвеш мене до себе… Але біль розлуки не дає мені дихати, стискає груди… Мов коваль у кузні стискає розпечений шворень щипцями… Ще крок… Один лише крок… Гнат. Ганно! Не роби цього! Отямся! (І хапає Ганну за руку). Ганна (зупиняється, роззирається). Гнате! Ти тут? Я відчуваю дотик твоєї руки… Тільки ти так умів тримати мене за руку… Лагідно-лагідно… Більше ніхто! Ні, не здатна я витримати цю розлуку. Я йду до тебе! Поспішаю… Ще мить… Тільки мить – і ми зустрінемося, щоб більше ніколи не розлучатися… Як ти й казав…. Гнат. Голубко моя сизокрила, не роби цього. Поглянь на мене, я – тут. Поруч. Чуєш мене, Ганно?.. Я не заснув вічним сном. Не вір нікому. Слухай лише своє серце. І почуй… Що воно тобі говорить? Я знаю, що ти бачиш мене… Можеш побачити, якщо напружишся… Можливо, не очима… А душею… Ну, серце… Господи, благаю тебе, відведи злії чари. Звільни очі від пелени. Коли очі перестають бачити, то навіщо тоді серце? Не поспішай… Люба моя… Живи! Живи за нас двох… Через роки, через віки… Ми обов’язково зустрінемося. Я тебе знайду… Де б ти не була... Віднайду тебе у просторі й часі... І наші мрії воскреснуть… Усі! (Вибігає зі сцени). Ганна (починає співати). Горіла сосна, палала, Горіла сосна, палала, Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. (Продовжує говорити). Під нею дівка стояла, Під нею дівка стояла,

Проза

55 Русяву косу чесала. Русяву косу чесала. – Ой коси, коси ви мої, – Ой коси, коси ви мої, Довго служили ви мені, Довго служили ви мені. Більше служить не будете, Більше служить не будете, Під білий вельон підете, Під білий вельон підете. Під білий вельон, під хустку, Під білий вельон, під хустку. Більш не підете за дружку, Більш не підете за дружку, Більш не підете з хлопцями, Більш не підете з хлопцями, Під білий вельон з кінцями, Під білий вельон з кінцями.

(Знімає з себе вінок, наспівує). Горіла сосна, смерека, Горіла сосна, смерека, Сподобавсь хлопець здалека. Сподобавсь хлопець здалека. Сподобавсь хлопець та й навік, Сподобавсь хлопець та й навік, Тепер вже він мій чоловік. Тепер вже він мій чоловік. Не люб. Чужий. Інший… (Одягає вельон. Виходить). Гнат (голос із-за лаштунків). Серденько моє, люба… Живи!.. Живи за нас двох… Через роки, через віки… Ми обов’язково зустрінемося… Ось побачиш… Я тебе неодмінно знайду… У просторі й часі… Невже даремно ото говорять, що наші душі повторюються?.. Через сім поколінь… Хай ми

Лiтературний Чернiгiв

очима нічого не побачимо, але ж душами своїми відчуємо!.. Насамперед, спорідненість, до якої ми так прагнемо… І всі наші мрії воскреснуть… Як і ми з тобою… У незнищенних почуттях… У добрих помислах… І в справах, від яких жити на землі стає дедалі тепліше й затишніше. Просто наш час іще не настав! Але ж настане! Неодмінно! Завіса.

Дія 2 ХХІ століття. Подвір’я біля будинку. Замріяний Гнат сидить на лавочці – у шортах і футболці, вздовж і впоперек розписаній англійською) Гнат. Що зі мною? Неначе й насправді бісова сила пожартувала?.. Чи, може, це й не жарт? (Уважно розглядає себе, общупує пальцями). Так ніби ж я й живий… Чи, може, це і є потойбічне життя (знову щипає себе). Ні, мертві болю не відчувають. Це просто був сон. Звичайнісінький сон! Тільки, може, дуже сконцентрований, що наче реальний. І насниться ж таке! Наче наяву все побачив. А може, це був віщий сон? Посил зверху… Тільки не в майбутнє скерований, щоб застерегти, а в минуле… Щоб тісніше пов’язати з предками… То що ж я мав збагнути?.. Що відчути?.. От чортівня, так чортівня... Із зали на сцену підіймається Євгенія. Елегантно одягнена і дуже схожа на ту, котру бачив давній Гнат у відьминій хаті. Євгенія. Гнате? Чого ти тут сидиш?.. Один – як перст… Так і здичавіти можна. Гнат (сторонячись, махає поперед себе рукою). Свят-свят-свят… Ївга? Бісова личина, згинь! Євгенія (здивовано і мовби ображено). Яка Ївга, Гнате?.. Що з тобою? Це ж я, Євгенія! Чи причумилося що?.. Стривай!.. Ти що, знайомий із моєю бабцею?.. Звідки?.. Гнат (вражено). Бабцею? Євгенія. Так. Моя бабуся добре зналася на травах. І людей лікувала, і вельми допомагала в сердечних справах… Але вже давно померла. Я була ще зовсім маленькою. Майже не пам’ятаю її. Хіба що по світлині.

Проза

Доброю була… Нікому не відмовляла в допомозі. До речі, мене назвали на її честь! Але… Її знаннями і вмінням я не оволоділа. На жаль. Подейкували, що бабуся виявилася останньою в такій делікатній справі, як відьмацтво, тобто знахарство… І свою силу не передала нікому… Гнат. А ти впевнена? Євгенія. Що ти маєш на увазі? Гнат. Ти пробувала себе?.. Хоч у чомусь… Євгенія. Я в травах не розбираюся… Навіть у назвах плутаюся – не те що в їхніх властивостях. Гнат. Головне – захотіти! Все колись із чогось починалося. Євгенія. Хтозна, можливо, ти й маєш рацію. Просто я ніколи над цим не замислювалася. Хоча… Гнат. Що «хоча»? Євгенія. У нашому роду, кажуть, усіх внучок, які першими народилися, називали Євгеніями… У старину – Ївгами… По материній лінії… Гнат. Тьху! То, виходить, ти саме натуральна бісова личина! А я думаю… Євгенія. Говори, та не заговорюйся! Я взагалі-то до тебе йшла… Чому не відповідаєш на дзвінки? Гнат. Які дзвінки? Євгенія. Телефонні! З тобою справді все в порядку? Може, лікарю показатися? Гнат. Та все зі мною добре! Євгенія (нетерпляче). Ти сказав «а я думаю»… Що мав на увазі? Гнат. А що тут гадати? Звідки в тебе чортячі бісики в очах стрибають? Не від відьми хіба?.. Євгенія (кривлячись). Жартуєш? Гнат (показує краєчок пучки пальця). Ніскілечки! Що ти хотіла, раз прийшла? Євгенія. Я хочу зустрітися з Богданом. Ви ж із ним – найкращі друзі, тому прийшла, аби ти підказав, коли йому зручніше мене прийняти. Гнат. Він – одружений. Євгенія (сміючись). Не сміши. Гнат. Я ж тебе добре знаю! Щось задумала таки. Євгенія. Та Бог із тобою!Взагалі-то я б хотіла купити картину. Гнат. Ти – колекціонер? Євгенія. Мені подобається мистецтво. Гнат. Те, що ти відвідуєш виставки в пошуках забезпеченого кавалера, ще не дає підстав називати тебе мистецтвознавцем. Євгенія. А я – любителька!

Лiтературний Чернiгiв

Гнат. Я навіть знаю чого. Євгенія. Припини. Гнат. Богдан – не твого поля ягода. Облиш його. Євгенія. А ніхто й не збирався чіпати твого друга. Що ти так печешся за нього? Гнат. Богдан мені – як брат. Тому й бентежуся. Не руйнуй їхні стосунки. Вони й так – слабенькі. Євгенія. Та не чіпатиму я його! (Відступає і косо скалить око). Про друга ти дбаєш, а сам?.. Самотній – як пам’ятник на площі. Всі бачать, а підступати ніхто не хоче. Гнат. Чому ж? Зовсім ні. Я маю гарну роботу, продовжую вчитися. Я – щаслива людина. Євгенія. Чим же, якщо не таємниця? Гнат. Бо я людина, яка планомірно крокує до здійснення своєї мрії. Євгенія. І яка ж у тебе мрія? Гнат. Не добра прикмета розповідати про свою мрію наперед. Не здійсниться. Євгенія. То, може, ти мрієш про кохану жінку? Гнат. Можливо. Євгенія. А що… Парубок ти – гарний, жених – завидний. Он ціла черга вже вишикувалася до твого серця. Гнат. Може, й ти зайняла в ній місце? Євгенія. Чому ж це зайняла?.. Та я очолюю ту чергу! Ти подумай краще. Гнат. Сім’я вимагає часу. А в мене його обмаль. Є ще не завершені справи. Допікають. Євгенія. То ти поспіши! Життя ж – не вічне. Гнат. То ти хочеш сказати, що в нас із тобою може?.. Євгенія (перебиваючи). Я ж і кажу, не поспішай необдумано… Тож чи можу я в Богдана купити картину? Гнат. Звичайно. У нього вдома є кілька полотен… Спеціально для продажу. Євгенія. Отож із твого дозволу я можу піти прямим курсом до нього? Без ніяких домовлянь і попереджень?.. Гнат. Тільки за картиною! Він саме готується до виставки. І гроші йому конче необхідні зараз!.. Те-се придбати… Тому застанеш його вдома у будь-який час. Євгенія. На все добре. Гнат. Зажди! Що означає мій сон із твоєю бабою? Євгенія. А розкажи мені його.

Проза

Гнат. Та нічого особливого. А взагалі: вона хоч до когось із вас являлася у снах? Євгенія. Являлася. Взагалі-то сон, у який навідується моя бабуся, завжди віщує великі зміни. Особливо в сердечних справах. Гнате, це ж знак! Гнат (єхидно примружується). Не на тебе, бува? Євгенія (усміхаючись багатозначно). А чого б і ні? Гнат. Проте в моєму сні була не ти. Євгенія. А бабуся – моя! Розкинь мізками. Гнат. Мізками – то ще можна, а от серцем… Ніяк не складається. Євгенія. Якщо постаратися, то все може бути. Гнат. Ти, я бачу, прямо зациклена на чоловіках! Євгенія. А я й не заперечую. Бо ретельно підбираю такого претендента, з яким зможу прожити довге й щасливе життя. Гнат. Не тратьте, кумо, сили… Ти серцем відчуй! Чула, може, що є таке магічне слово – кохання? Євгенія. Хіба в наш час це святе слово ще не втратило свого первісного значення?.. Ой, розсмішив ти мене… Гнат. У своєму сні я збирався йти на Січ. То, виходить, що це – знак! І моє місце – на передовій! Євгенія (злякано). На Донбасі? Гнат. Де ж іще? Євгенія. Скажеш таке… Там і без тебе вистачає, кому головою накласти. Пригаси своє сумління. Ти й тут байдики не б’єш. Допомагаєш бійцям, чим можеш. А загинеш – гадаєш, знайдеться іще такий, хто б так активно прогалини затикав на фронті, як ти? Гнат. Порівняла… І як ти можеш так безвідповідально молоти язиком?.. У час, коли наша країна знову опинилася на краю прірви?.. Бути чи не бути?.. Євгенія. Правду кажу. Ми – прості смертні – нічого не вирішуємо! А йти на вірну смерть, захищаючи інтереси олігархів, якось не з руки. Гнат. Я – іншої думки. Євгенія. Хто був іншої думки, той уже давно лежить у сирій землі. Гнат. Якби не вони, уже б і держави нашої не було! Євгенія. Війна – це бізнес. До речі, дуже вигідний, прибутковий… І вона триватиме стільки, скільки буде вигідно обом сторонам! А платою за цю вакханалію буде безневинна людська кров. Гнат (нервуючи, заламує пальці на руках). От ти так хочеш вийти заміж… А родину свою щасливу будувати де плануєш? У страху?.. Що не сьогоднізавтра агресор може рушити в Україну всією своєю ядерною потугою?.. Захопить столицю, а нас, простих людей, просто розчавить, знищить...

Лiтературний Чернiгiв

Євгенія. Гнате, пора зняти свої рожеві окуляри і подивитися на світ реально… Нас і так знищують. Щодня… Методично… Цілеспрямовано… І свої – в першу чергу. Ті, яким ми довірилися, сподіваючись на допомогу… А вони... Лише кишені свої набивають та народу мізки пудрять. Мовляв, іще трошки потерпіть і все буде в ажурі. Світле майбутнє – вже недалеко… Гнат. Я про тебе був кращої думки. Євгенія. Та Бог із тобою! Мою думку поділяє більше половини українців! Гнат. Тому й живемо так паскудно! Тому й лізуть на нас! Євгенія. Який ти наївний… Гнат. Нехай і так. Та все одно піду захищати свою країну. Бо хто ж, якщо не я? Якщо не такі наївні… А тепер, після розмови з тобою, однозначно! І якнайшвидше! Євгенія. Будеш замерзати в окопі взимку… Помиратимеш від спраги влітку… І безперестанно чекатимеш волонтерів, аби хоч чимось скрасили твоє пісне життя. Бо нашим командувачам немає ніякого діла до вояків. Гнат. Звідки ти це взяла?.. Чий телевізор ти дивишся?.. Євгенія. З перших вуст, так би мовити… Хто там побував, розповідає. Гнат. Різне розповідають. На війні, щоб ти прекрасно знала, ніколи справедливості не буває. Тим більше, якщо її й тут трудно знайти. А там… Але… Якщо всім опустити руки, то що ж?.. Рабами й далі жити?.. У поколіннях?.. Ми й так багато перенадіялися на братів та сусідів. Годі! Євгенія. Ти нам тут потрібен! Як же ми без тебе?.. А митці, яким ти допомагаєш?.. Вони ж і зовсім пропадуть, нікому не потрібні… Перестануть творити… Гнат. Інші знайдуться... Замість мене… Не великі тут хитрощі треба… Поїхав – привіз… Євгенія. Справді, діло-то наче й не хитромудре, але відповідальне. Ти теж твориш країну. У мистецтві. Якби Богдан не мав такого надійного друга, як ти, то хто б і чим написав його картини? Гнат. І зморозиш же таке!.. До чого тут я?.. До Богданового таланту... Євгенія. А ти подумай. Гнат. Талант – це від Бога. Не від людей. Євгенія. Хіба ж тобі не телефонують?.. Навіть серед глупої ночі… Не просять привезти фарб чи ще чогось саме зараз?.. Тому що митець працює саме в цей час… Коли всі сплять, а йому, як на зло, стукнула в голову ідея… Гнат. Бувало.

Проза

Євгенія. А ти хоч раз відмовив? Гнат. Ні. Євгенія. От бачиш. Ти потрібен нам тут! (Повільно походжає з кутка в куток і раптом просвітлюється). А чи не напоїв би ти мене чаєм? У мене (длубається в сумочці) і пачка вафель є… З тебе – лише вода та заварка… Більше нічого (іде до столу й кладе на нього пачку вафель). О! Та й ти черв’ячка замориш… Хоч так… Не снідав же… Признайся… Гнат. Ні… Але збирався… Сідай, я зараз поставлю чайник (виходить). Євгенія (хитро підморгуючи, ставить чашки, насипає по ложці цукру). Ось тут і бабусине ремесло перевіримо… Вона в мене далекоглядна… Все порозписувала перед смертю… І дози, і як варити, і як і кому давати… Мене поки що тільки приворот-зілля цікавить… І Гнат… Хто сильніший?.. Його любов до незнайомої дівчини чи бабусині чари?.. (Дістає з сумки пакуночок і підсипає в чашку порошок). Гнат (заходить із чайником). Усе-таки електрика – велика сила. Хвилина – і окріп готовий! О!.. Ти вже й чашки розставила… І цукру сипнула?.. Євгенія. Тобі, може, дві ложечки?.. Не одну? (Хоче добавити). Гнат (відсторонює дівочу руку). Ні-ні… Я не люблю солодкого. Євгенія (лукаво). Боїшся діабету? Гнат. При чому тут діабет. Не люблю – і все! Євгенія (хихикає). Зате від Ганни своєї – без ума?.. Чи не правда? Гнат (сьорбає чай, обережно надкушує вафлю). Чому ж, правда. Я її дуже люблю… Євгенія (теж надпиває чашку і кусає вафлю). Як добре, що я її не з’їла на ніч. Згодилася. Гнат. А на ніч узагалі їсти шкідливо! Хіба не знала?.. Євгенія. Та знала, знала… Але ж кортить! Як боротися? Гнат (випростується). Заборонений плід – завжди смачніший. (Втуплюється в Євгенію поглядом. Чашку тримає перед собою, але не п’є. Мовби забув про неї). Євгенія (совається на стільці, почувається ніяково). Що ти в мене так утупився, наче ніколи не бачив? Гнат (повільно проводить перед собою рукою, наче протирає скло). Ти – тут?.. Ганно?.. Тут бачив у сні тебе, а тут раптом і ти… Наяву… Ганно… Я так кохаю тебе (бере Євгенію за руку, і та мовчки піддається, хоче щось сказати, та вчасно прикушує губи). Я і в сні тримав твою руку… Дивився в твої прекрасні очі… Люба моя… Кохана… Євгенія (трохи вбік). Що не кажіть, а бабуся в мене таки молодець! І з того світу може керувати…

Лiтературний Чернiгiв

Гнат. Що ти там бубониш? Кажи чіткіше. Євгенія. Я теж тебе люблю… Давно… Гнат. То в чім же справа? Хто на заваді нашому щастю врешті-решт? Євгенія. А ніхто! Гнат (обіймає й цілує дівчину). Євгенія (піддатливо постогнує). Ох… Я п’яна… Від щастя чи від чаю?.. Гнате… Завіса. Продовження в наступному числі журналу.

ДО УВАГИ АВТОРІВ ТА ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ЖУРНАЛУ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» Напад російських загарбників на нашу країну приніс велику біду. Активна фаза війни – тимчасова окупація, блокада, обстріли, бомбардування та руйнація міст і сіл, зокрема й Чернігова, внесли свої корективи у всі сфери нашого культурно-мистецького життя. Отже, за відсутності державної підтримки(це пов’язане з тим, що згідно з урядовою постановою під час війни кошти в першу чергу спрямовуються лише на військові та життєво-необхідні потреби області) журнал «Літературний Чернігів» виходить з запізненням і значно менший за обсягом. І тому просимо у передплатників вибачення. Разом з тим звертаємося уклінно до авторів, читачів, шанувальників літератури, не байдужих людей, волонтерів передплатити журнал на 2-ге півріччя цього року, тим самим підтримати фінансово, аби він і далі йшов до читача регулярно і в повному обсязі. Імена та інформацію про благодійників за їхнім бажанням буде надруковано у часописі, який розповсюджується в бібліотеки і книгарні не тільки в Україні, а й за її межами, скрізь, де живуть наші автори. Сподіваємось на підтримку. Редколегія журналу. Можна телефонувати – 063 336 4639, 066 912 3466 Безмежно вдячні нашим авторам за фінансову підтримку журналу: Валерію Демченку (м. Київ) – 5000 грн. Сергію І. Ткаченку (м. Нью-Йорк, США) – 3800 грн. Редколегія журналу « Літературний Чернігів»

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ `ãĉ%…= lnpng

Народилася в Чернігові. Випускниця школи № 20 року війни – 2022-го. З дитинства має потяг до книжок, обожнює читати. Завойовувала призові місця у міських й обласному літературних конкурсах. Перші твори почала писати у 12 років.

КАЗКИ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ – ВИМИСЕЛ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ? Етюди Люблю казки за те, що в них завжди все зрозуміло: поганий, хороший, добро завжди над злом і, звичайно, весілля з «медовими» вусами й вічним коханням до скону віку. Але ненавиджу казки за те, що в житті все набагато складніше: кожен із нас «багатогранність» з відносними рисами характеру, несправедливість часто випиває келихи перемоги, а життя не закінчується з останнім рядком заходу сонця. Казка грає барвами простих «правильних» правил. Життя підкладає леза у пітьмі. Щирість, справедливість, прямота – герої йдуть тільки своєю білою чи чорною стрічкою. Актори ж викривлюють кожен вчинок у скляних гранях на сцені нашого життя. Чекай… але як безглуздо виглядає ця «стереотипність». Згадай, хто творить казку? Хто вимальовує пензлем слова? Хто розсіює пісок

Лiтературний Чернiгiв

оповіді? Ти сам. Кожен автор створював рядки, заповнював сторінки своїми думками, фантазіями, мріями й бажаннями. Лиш герої на папері підхоплювали їх і грали, досягали, відчували все те, що людина надала їм сама. Все те, що можна іншим пером провести по власному світу. Твоє життя - та сама казка. Нумо ж без банальностей: казки є з різними кінцями, героями і «значеннями». Проте лише твої «чорнила» можуть намалювати шлях до жаданого.

КВІТКА-ЛОМИКАМІНЬ Чи не кожен із нас хоч на мить ловив себе на слизьких нитках думок про… смерть? Як вона вам? Жінка з довгою розкішною чорною косою на грудях і мертвим подихом, забираючим душу із тіла. Лячно? Від самого слова? А як почувається людина, що слухає її ходу ледь не щомиті? Леся провела з нею пліч-о-пліч «тридцятиріччя», весь час спрагло біжучи до життя. Людині властивий страх свого «кінця». Звичайно, природа вклала в нас такі інстинкти, щоб ми продовжували жити. Але іноді й вони перетворюються в ніщо, коли сідаєш розігрувати партію у шахи з супротивником, що не програв жодному живому створінню. Десятирічна дівчинка зробила перший крок, і сама того не знаючи, скинула нудьгу із лячної дами на кілька десятків років. Коли тіло постійно охоплюють «кістяні обійми», єдиний вихід – душею поринути у світ почуттів, де біль залишається під землею. Твори, пиши, уявляй. Можеш змінити серця. Розвернути погляд у інший кут, де сховалась жінка: вона – людина, а не прикраса… зі своїми думками, мріями і бажаннями. Відірви погляд від землі, поглянь у небо: тут твій дім, твої люди, твій край – все навколо милує око. Відчувай, кохай, торкайся. Твої почуття до його хворобливого рум’янця злий чорнилами у папір. Інакше злетиш у повітря попелом від неможливості угамувати вогонь серця. Ти зможеш спокійно розділити рух з його коханням: нехай повага допоможе відчути щастя поруч з дотиком. Він підтримає, не бійся. Учися, слухай, говори голосно. Затамуй подих від болю, впусти його у легені й… продовжуй шлях. До запаморочення збагачуй словесні скарби. Забудь про тіло – зроби ще один крок у цій історії. Ця елегантна леді з ледь сивою косою із захватом примружить очі: яка жага до життя. Невтомний біг із крижаним тріском у кожній кісточці. Леся знала... і продовжувала бажати, боротися й жити… не життям «слабосилої хворої

Проза

дівчини», а квіткою-ломикамінь. Людиною, що має наповнене любов’ю і прагненнями серце.

МАРМУРОВЕ ДИВО Посеред спекотного літа схотілось лякливої зими в обличчі осені, що примхливо залишається незмінною у дев’ятиградусному настрої. Заплющила очі й миттєво перенеслась у південну частину України, майже на кілометр над рівнем моря, на плато гірського масиву Чатир-Даг, біля входу в одне із семи природніх чудес України – Мармурової печери. Вологий камінь під кроками ніг. Через штучно створений тунель. У природнє диво, з яким знайоме кожне дитя – «Галерею казок». Тисячолітні мапи шляхів води, їхні химерні «результати» зі стель і підлог, трішки непідробної темряви й дрібка дитячої уяви: перед очима рукою тисячолітнього митця відточуються герої бабусиних казок. Розсіюючи темряву, погляд зупиняється на «Господарі печери», «голові Дракона», «Царівні-жабі». Неначе її вуста знову малюють життя у цьому заціпенілому століттями царстві. Тиша стає водяною німфою. Світ сповільнює рух разом з кожним відзвуком живих крапель, що продовжують втілювати думки деякого задуму. «Зала троянд». Зірвати б коралітову квітку? Хоча серед сталагмітів плазує можливість болючого зойку від гострих шипів у долоні. «Зала Надій». Відвертість «поцілунків» «кам’яних коханців» вершин усіх напрямків просто обурює. Чи тут сховано мій поштовх? «Люстрова зала». Морок просто засмоктує із середини. Навіщо ви ввімкнули штучне світло? Очі втрачають красу нічних світил. «Палацова зала». Мене знову випхали через примху «Королеви». Краєм ока помітила оркестр. Захотілось зруйнувати музику цього балу. «Тигровий хід»? Де знайдено загубленого у своїй сутності хижака? Який каламбур. Ледь не впала у мармуровий водограй. Мабуть, було би цікаво зануритись у його вир. Мить. Потрапила на берег поля. Це як? У змите водою поле «геліктових квітів». Можна поринути у їхній дух? Забудьте мене тут навік. Колодязь? Це де чекали на людські руки його пазурі? Хочу пити. Рукою потягнусь у важкість темряви. Як безглуздо? Мені лиш торкнутись глибин. Диво розсіялось. Сонце запекло світло в мої очі.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ bi!= jngknb`

*** А мрії, вони щасливі. Є сонячні і польові є. Є мрії – малі фіалки, Є мрії, що квітнуть ранком. Є мрії – духмяні рожі, На сонце яскраве схожі. Є пишні, простоволосі, Є й ті, що скриплять на возі Далеко, у зорях часу, А є, що зібрались разом В букеті на скатертині, Святковій, сліпучо-білій. Є теплі, а є й гарячі, Осінній розпис неначе. Є мрії – вЕсни і зИми, Торочені сріблом хустини. А ще ромашкове літо У мріях часто розлите.

Поезія

67 *** Де дороги німі, Там, де ходять Химерниці круки, Де розпатраний ліс Губить сльози вчорашньої мли… Причаїлася ніч Ув обіймах старезного дуба, Той, що час береже Невідомо з якої пори… Наполохана ніч: Повтікали всі чари-примари, Лиш до сяйва вгорі Все летять голоси-голоси… У невтомній борні На запряженій в промені хмарі Виринає Ярило У вічній величній красі.

*** Різонуло. А хіба так треба? Чи коли у неї хтось питав, Де б хотіла мати просто неба Вічність колихать високих трав. Поряд чоловік – весь вік у парі. Поєднала й після їх земля. А через могили дві убрані Спить у тиші сивій янголя. Їхнє, що родилося на радість!.. Ошукало горе… І в світи Полетіло інші раювати, І без них ходити і рости. Де ж ти, мамо, більше захотіла б Чи із ним притулок розділить, Чи упасти, де барвінок милий Стереже батьків застиглу мить,

Лiтературний Чернiгiв

68 Де дорога й по обидва боки Споконвіку колоситься рай, У простори стелиться широкі І даремно кличе: «Вибирай…»

*** А літо пахне, пахне літо, По вінця сонячним налите Теплом, і на світанку квіти, Що невибагливі, розкриті. А літо ллється дзвінко й громом Докочується аж до Бога, І громову оту розмову Підслухують старі діброви. А літо сонно йде за обрій, Туди, де сонця мелють жорна, Перетирають зле та чорне, Щоб вилитись у чисті грона. А літо тихо примостилось На плечі сивої хмарини – Гойдає зорі жовті, сині, Гойдає час, що по хвилині Відміряв Всесвіту годинник.

*** Що ти бачила, жінко? Лиш бенгальські вогні щастя У руках тримала, Та й ті, граючись, торкались пальців, Іскорками бризкали ясними, Стрибали, сміялись і … кусали шкіру. А ти… Ти все розуміла… Трішки боляче? Але ж так красиво!.. Не вколись дротиком, мила, Кинь його, ти ж бачиш — усе догоріло…

Поезія

69 Запали на пів неба багаття! Хай гріється і той, кому забракло сили… А мо’ його й не було ніколи?.. Хіба лише отой вогник, Короткий… святковий…

*** А ти поклич мене, де сонячні сніги, А небо жмуриться від сяйва одкровення. Іще малесенькій сніжиночці у жмені Сміятися й радіти до снаги. Туги Жбурне, можливо, у лице ще завірюха. Та де їй знати, що для когось – то краса. І як мороз той не лякав би, не кусав, Ти віднайди мене по крові чи по духу. Послухай Старих вітрів, що відгуляли вже своє І на дротах повисли гомоном відлуння. Коли стрічаються на перехресті бурі, Опісля сонце з попелу встає, Бо є Любов.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Скарби світової поезії ×ÅÐÍIÃIÂ d,äć% deaek“mnb

Димчо ДЕБЕЛЯНОВ (1887 – 1916) – видатний болгарський поет. Народився в містечку Копривштиця, звідки 1876 року розпочалося історичне повстання проти турецьких завойовників. По смерті батька жив у родині старшого брата у Пловдиві. Навчався в Софійському університеті на юридичному та історико-філолоґічному факультетах. Працював вільнонайманим журналістом. Свої вірші друкував у різних часописах. Вивчав французьку та анґлійську мови. Перекладав Шарля Бодлера, Поля Верлена, Вільяма Шекспіра. Був учасником Першої Балканської та Першої світової воєн. Загинув на Македонському фронті, у Ґреції, в битві з ірландською дивізією.

ВЕРНУТИСЯ ДО БАТЬКІВСЬКОГО ДОМУ Вернутися до батьківського дому, коли смиренно вечір догоряє, твоїх пекучих почуттів судому ховаючи у тло своє безкрає. Мов лантух, зняти з себе чорну змору, що накопичив за свій вік тружденний, і трепетно спинитись серед двору, мов гість, у цьому краї довгожданний.

Скарби світової поезії

Тебе матуся стріне на порозі, з гірким плачем обнявши, й ти так само їй руки поцілуєш у знемозі, шепочучи крізь сльози: «Мамо, мамо». Ти потім зайдеш у свою кімнату, своє останнє сховище – до скону, і лиш одне спроможешся сказати, перехрестившись на стару ікону: «Я повернувся, бо мій день вже гасне, я сподіваюся: іще не пізно?» Ти можеш тільки в спогадах, нещасний, вернутися до матері й вітчизни. Переклад з болгарської Сергія І. Ткаченка

На фото: рідний дім Димча Дебелянова в Копривштиці

Лiтературний Чернiгiв

72 КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА

Вірш Димча Дебелянова «Да се завърнеш в бащината къща» належить до найкращих перлин болгарської лірики. Ось як він звучить в ориґіналі: Да се завърнеш в бащината къща, когато вечерта смирено гасне и тихи пазви тиха нощ разгръща да приласкае скръбни и нещастни. Кат бреме хвърлил черната умора, що безутешни дни ти завещаха – ти с плахи стъпки да събудиш в двора пред гостенин очакван радост плаха. Да те присрещне старата на прага и сложил чело на безсилно рамо, да чезнеш в нейната усмивка блага и дълго да повтаряш: мамо, мамо... Смирено влязъл в стаята позната, последна твоя пристан и заслона, да шъпнеш тихи думи в тишината, впил морен поглед в старата икона: аз дойдох да дочакам мирен заник, че мойто слънце своя път измина... О, скрити вопли на печален странник, напразно спомнил майка и родина! В українській літературі цей вірш існує в перекладі Дмитра Павличка – під назвою «Елеґія» («Антологія болгарської поезії», Київ, «Основи», 2006): Вернутися до батьківського дому, коли вечірня зірка в небі гасне, а темінь пригортає людську втому, втішає серце скорбне і нещасне; тягар з душі намореної зняти, пройти по тихому подвір’ї знову, у темряві завмерти біля хати, де вперше вчув ти рідну пісню й мову... Зустріти матір схилену і сиву,

Скарби світової поезії

чолом припасти до її рамена, сказати: «Мамо!» – і в ту мить щасливу побачити, що хата ця злиденна. Увійдеш до знайомої кімнати, затопиш погляд у стару ікону, молитись будеш і вже будеш знати, що в цій оселі житимеш до скону. І скажеш так: «Світи, моя ліхтарне, бо моє сонце вже за пруг тікає...» О стогони блукальця, що намарне свою вітчизну й матір прикликає! Здавалось би, маючи цей твір в обробці такого видатного майстра слова, навіщо породжувати на світ ще одну його перекладацьку версію? Втім, проведений нами порівняльний аналіз болгарського першотвору і цитованої україномовної інтерпретації свідчить про певні смислові зсуви у перекладі, які не відповідають художньому світу ориґіналу. В першу чергу це стосується опису самого батьківського дому болгарського поета, який у перекладача фіґурує як «злиденна хата». Тут явно далися взнаки давні, поширені ще з часів романтизму та соцреалізму, класово-ідеолоґічні уявлення про те, що істинно вартісний народний поет має походити неодмінно з бідної сім’ї. Димчо Демелянов народився якраз у заможній родині, що видно з наведеної вище світлини його батьківського дому, який було збудовано 1830 року і який стоїть і донині. В аналізованому перекладі присутні виразні перекладацькопоетичні павличкізми – зокрема згадка про «рідну пісню й мову», яких в ориґіналі немає. Дивує притягнута задля рими зі словом «намарне» чудернацька «ліхтарня» – образ геть невластивий стилю болгарського поета. Дещо нешанобливо, як для віруючої людини, якою був Димчо Дебелянов, звучить перекладацький зворот «затопиш погляд у стару ікону». Емоційно невиправданим – в ритміко-інтонаційному плані – є скорочення поетового повторного причитання «мамо, мамо» до одноразового окличного «Мамо!» Творчого осмислення – з урахуванням екстралінґвістичних чинників, а саме траґічних обставин життя поета, які залишились за кадром, – і відповідного пересотворення у перекладі потребують фінальні рядки вірша: «О, скрити вопли на печален странник, / напразно спомнил майка и родина!» В них – поетове передчуття своєї долі та розуміння тієї траґічної правди, що повернутися з кривавих битв війни до рідної матері, яка на час написання цього вірша вже померла, і до свого батьківського дому він уже не зможе.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Українознавство ×ÅÐÍIÃIÂ ЧИМ ШВИДШЕ БІЖИШ, ТИМ МЕНШЕ ПОМІЧАЄШ, або ЧИМ ГЛИБШЕ КОРІННЯ, ТИМ МІЦНІШЕ СТОЇТЬ ДЕРЕВО

Я не знаю, коли буде опублікований (і чи буде опублікований узагалі) мій роман «Укри, або Колесо предків». Для багатьох він може стати суперечливим, оскільки ведеться в ньому про події більше уявні, ніж задокументовано- реальні. Хоча – не для мене. Неймовірно повірити, проте я нічого не вигадував. Абсолютно! Навіть імен. Виявляється, я з ними жив так же само, як і з іменами своїх однокласників чи однокурсників. Просто до певного моменту нічого навіть не підозрював. А коли мене прорвало, я лише швиденько записував. Майже так само, як пишуть, приміром, диктант. Ледве встигаючи. І майже не задумуючись, бо треба було встигнути записати головне і не звертати увагу на якісь там правила, історичні факти чи бодай припущення, вірогідність, доцільність, правдивість тощо. У даному випадку все це може виглядати лише умовно. Бо до тих подій, які мене щось напоумило записувати понад півтора десятка тисячоліть після більш-менш дослідженого, тобто така несходжена далечінь, від якої в голові запаморочиться не лише в письменника, а й у будь-якого історика чи археолога. Але ж чомусь воно прийшло до мене! Мов давно загублене й нещадно понищене часом кіно… Я лише обережно прохилив дубову гілочку… І побачив… Підслухав… Звісно, широкому загалу краще б було спочатку прочитати роман, а вже потім цю статтю. Для певнішого засвоєння. І розуміння. Десятиріччя вичікування сміливого спонсора підштовхнуло мене до думки, що в журналі можна опублікувати саму статтю, так би мовити, післямову до роману, яка цілком здатна до самостійного життя. Отже, учителі в школі (та й у інших навчальних закладах) отримують

Українознавство

змогу хоч якоюсь мірою заглиблювати своїх вихованців у майже незвідану історію свого народу, у первинність нашої мови на цьому світі, що визнають провідні вчені багатьох країн Європи, Азії, Америки, Африки… А була мова – був і народ. Безперечно: без мови він би нізащо не пройшов крізь таку безпощадну далечінь. Отже, ми – первинні! Серед найбільш свідомих і самодостатніх… І не треба цього боятися. Треба просто наполегливо, скрупульозно, а головне – з великою любов’ю, вивчати свою історію. При першій же ліпшій можливості неуклінно заглиблюватися в неї і старанно визбирувати фактаж – по крупинці! Тим більше, що він є, слава Богу. Інструментарій – найпростіший: тільки глибоке знання різних мов відкриє нам найшвидші, а головне – найширші, дороги до якомога глибшого вивчення своєї історії. Отже… Я не ставив перед собою завдання написати саме цю книгу. Навпаки!.. Це «Укри, або Колесо предків» поставили мене перед фактом і якоюсь неймовірною силою повеліли записати все те, що показано мені з невидимих висот. Хоча точніше – із давно забутих глибин. Трудно повірити?.. Так. Тим більше, що я не є по-справжньому віруючою людиною, хоча ніколи й не зараховував себе в ряди запеклих атеїстів. І досі дивуюся (а в цьому процесі я перебував, по суті, три довгі десятиліття, надто перший і останній роки в них, коли відбувалося саме записування, бо решта літ – це безконечні сумніви й терзання: так міцно вкоренилася в моїй свідомості комуністична, вважай, російсько-кремлівська, брехня про колиску трьох, нібито братніх і водночас нібито слов’янських народів). А все, виявляється, значно простіше. Ми – ненаситні трудівники, творці майбутнього, а сусідня північна держава – звичайнісінька злодійка, безперервно ласа поживитися чужим… Але книга, на щастя, не про неї, бо тоді, коли наші предки творили найвище багатство людства – чорнозем, північні сусіди ще навіть своїм дрімучим лісом не блукали в пошуках здобичі, оскільки їх іще довго-предовго просто-напросто не було, а в тих первісно-непрохідних лісах спокійно розкошувала сама лише здобич, про існування якої тоді ніхто навіть не здогадувався. Звісно, нахабство – друге щастя. Та не для всіх. Для нас щастя – творити добро. Навіть в ущерб собі. Бо якби ми не творили, то й зникло б воно давно, це добро – годувати людство і фізично, й духовно. І хтозна: у яких вимірах протиснувся б так званий цивілізований світ крізь дрімучі тисячоліття. Так-так, отой самий світ, ущерть захаращений бомбами і сміттям, який ми затято не зрікаємося називати білим.

Лiтературний Чернiгiв

Книжку писати було надзвичайно складно. І не лише тому, що давило академічне: української мови не було, як і України в цілому. А під цю тезу – тотальне зачищення: як не знищення взагалі, так підтасуванняперетасовування історичних фактів зокрема. Те, про що я писав, називалось по-іншому або й зовсім ніяк не називалося, бо не було ще осмислене чи навіть помічене нашими далекими і, на жаль, значно ближчими предками. Я постійно натикався на слова грецького, латинського, німецького, французького, англійського чи будь-якого іншого походження, вживати які я не мав аж ніякого права – ні професійного, ні історичного, оскільки їх іще і в природі не існувало, як і тих народів, кращі представники яких значно пізніше зробили велеречиві зізнання. Наприклад, греки: «Наші Боги родом із Дніпра». Чи англійці: «Наша мова – з берегів Дніпра». Чи індійський космонавт Ракеш Шарма, який, пролітаючи над Києвом, передав у Делі, свою столицю: «Знаходжуся над нашою прабатьківщиною». Свідчень, які насторожують, бо перевертають наші уявлення про свою ж таки історію, – безліч. Та книга й не про це. Незаперечно! Якщо вже Боги (причому однієї із найстаріших цивілізацій світу) похідні, то що говорити про все інше?! Пишучи, я не міг допустити навіть елементарного: вдатися до того, що давно незаперечне. Приміром, традиційно захопитися: золоті промені чи срібний туман… А як? – зразу чується здивування. А Бог його знає, як!.. Не було тоді ні золота, ні срібла, ні навіть уяви про них, щоб назви їхніх кольорів звично перекласти на звичайнісінькі явища природи. Люди жили – як роса… Як каміння… Як вода… Тобто самі собою… Існували у першозародках, які удосконалювалися на землі сотні, тисячі, мільйони літ. Свідомо-несвідомо жили. Вільно-привільно. Важко-преважко. А на придніпровських теренах – укро! Безмежно укро жили. Сучасні так звані росіяни, у часи тотального нищення Криму й Донбасу, а потім і всієї України, зневажливо називаючи нас укропами чи украми, навіть не підозрюють, яку історичну послугу нам роблять. Бо цим лише вивищують нас над собою. Роблять цілком окремішніми і зовсім не такими, як вони. Ніяка наука не може заперечити того, на чому стоїть. Україна вивершується на такій товщі чорнозему, який можна створити лише за багато-багато віків надтяжкої (укрої) праці і безперервної наполегливості. Невідступності. Невідворотності! Злодюги й хапуги, вандали, кати, бандюги зі звірячим оскалом такою рисою характеру ніколи не відзначалися. І війна Росії в Україні вже вкотре довела це.

Українознавство

А нашим предкам просто-напросто не було коли красти й нищити. Тисячоліттями!.. Бо вони весь час були зайняті. Нещадною працею!.. Безконечними пошуками!.. Удосконаленням – і себе, і знарядь праці!.. Та будь-чим були зайняті, але однозначно не тим: мовляв, що б його ще поцупити?.. Кого б його ще обібрати до нитки? Чи принизити… Чи позбиткуватися… Як показує світова історія, земля родить там, де її неухильно скроплюють потом. Постійно і рясно. Інакше вона ніколи не відгукнеться і не відплатить щедрим урожаєм. Нашим предкам і воювати було ніколи через цю – бозна й ким укладену їм у гени – відповідальність перед землею. Російська імперія зухвало зробила нас окраїною, хоча ми завжди були в центрі усіх подій світового значення. Навіть обидві світові війни найдошкульніше вирували саме на наших споконвічних теренах. А тепер ось і третя – не доведи, Господи, – заклято пробивається непутьовими путями: в Європу – не кудись іще. Чи не парадокс парадоксів?.. Із самісінького центру Європи, яким завжди була і є Україна, і в ту ж таки саму Європу?! Мало нам жертв. Бо скільки насправді, нам і порахувати не дають. Та книжка і не про це. А про світло, яке манило наших пращурів із протилежного кінця тунелю, довжиною принаймні в два десятки тисячоліть. Чого саме на цій відстані зупинився допитливий промінь мого погляду? Бо зупинило його там село Мізин, що на Десні, де випускник Київського університету Федір Вовк іще на зорі минулого століття відкрив стоянку наших далеких пращурів. Двадцять тисяч років углиб – це феноменально! Голова запаморочується не лише на височині, а й на такій глибині своєї історії – тим більше! Дивують не лише тогочасні житла й знаряддя праці, а насамперед музичні інструменти, яких аж шість видів знайдено, причому струнних – два! Уявляєте? Коли світ зачаровують єгипетські піраміди, яким п’ять тисяч років, то наші предки перед тим утричі давніше вже грали на різних музичних інструментах! І ноти записували по-своєму дохідливо, адже ж чернігівський військовий оркестр зумів їх відтворити і з неабияким захопленням виконує тепер перед зачарованими земляками. До нас, українців, напевне, ще й досі не дійшло, що двадцятитисячолітня музика предків – це не просто мелодія, а не перебивний козир нашої духовної величі: сталості й давності на своїй землі. Музика до дикунів не навідується. Бо нікуди. А отже, у нас уже було куди заходити впорядкованим звукам. Ми вже вміли продуктивно працювати, думати і дбати про завтрашній день, бо ми вже починали

Лiтературний Чернiгiв

цінувати і чарівні миттєвості дозвілля, всіляко прагнучи збагатити його й урізноманітнити. Усе-таки недарма серед українців здавна побутує: хто слів не має, той на сопілці не грає. Давні музичні інструменти – це один аргумент, а споконвічні слова, які ознаменовують давність нашої мови, а значить, і нас разом із нею, – аргумент тисячоразовий! Бо древні слова – як магічні ліхтарики, які дозволяють нам крізь довжелезні тунелі загублених тисячоліть повернутися назад – до своїх першоджерел! Цьому допомагають священні «Веди» – найдавніші книги, які дійшли до наших днів. Виявляється, що санскрит – ця древня мертва мова – не така вже й чужа нам. Бо не така вже вона й мертва, як утовкмачували імперські знавці, а досить пристойно жива, оскільки в сучасній українській мові, за твердженням видатного санскритолога, американця українського походження Лева Силенка, і зараз активно діє близько тисячі слів, які або ж повністю збереглися в первісній своїй формі, або ж лише трішечки змінилися, обтерлися віками, проте легко впізнавані й досі активно вживані в усіх сферах життя. Наприклад: аді (один), асистент (так-так, як не дивно; а його ж уперто приписують латинам – і ми безвільно погоджуємося; мовляв, беріть, у нас іще є); бандура, барада (борода), барана (борона), барін (барин), біда, бог, бодай, борис, брама, бграта (брат), буза, булава, бути; вар (узвар), варити, вартіта (вертіти), василь, вдова, видіта (видіти, бачити), відати (знати), вії, війна, віра, віта (вітання, вітати), вішати, віяти, воля; галава (голова), гар, гейя (пісня, спів), гетьман, гіма (зима), гласата (голосити), год, гомін, гопак, града (град), грамата (громада), граса (гроза), гріха (стріха); дар, дарава (дерево), дарма, даса (десять), дати, два, двара (двері), дві (два), двічі, диво, дивовижа, диржява (держава), дівер, діді (дід), догана, доля, дочка, дума, дуріта (дурити), дурна, дяка; задума, золото, зупа (суп), зна, зять; іван, ід (їжа); казати, каліка, каліна (калина), калюша (калюжа), кара, каравай (коровай), карга, кат, кашмара (кошмар), кий, кіл, кіш, клан, клатва (клятва), ключ, коза, козак, коса, кохаті (кохати), коша (кошіль), край, кров, куля, кут, куток, кутя, куш, кхата (хата); ласий, лаяті (лаяти), лель (леління, ніжність), лід, лікі (ліки), ломота, луна, любіті (любити); мана, матар (матір), мати, матка, мара, мед, мерщій, мід, міра, мла, молитва, молока (молоко), мудра, мука; на, нана (неня), напад, нар (чоловік), нара (народ), нарада, небо, небеса, нива, ніс, ніч; отаман; пал, пан (друг), пані, панна, плавіта (плавати), поганда (погано, потворно), пошана, прапор, причастя, прията (приятель), просити; рай, раса (роса), рик (пісня, гук), ріка, ріпа, річ, родіті (родити), руда (кров), рус (сяяти), руса (світла), русь, рута, рух; санітар (теж

Українознавство

поспішно приписано походженню з латинської мови), свастя (щастя), свастрі (сестра), свата (сватання), святість, сік, сікча (січ), смі (сміх), сміятися, стана (стан), стояти, суд, сун (син), сучі; та, таїна, тарас, тата (тато), тесть, трі (три); ураз, уста; хід; цар; чари, чатура (чотири), честь, чета, четовий; шабля, шваґер, шістка, шуба; юрм’я (юрма); я, яр… Звісно, всім цим словам далеко не однаковий вік. Одні виникли так давно, що аж голова запаморочується, намагаючись бодай приблизно уявити, інші – на тисячі років пізніше, що, дивлячись у далеке минуле, теж набирає неабиякої історичної ваги. Та це – вже наші внутрішні нюанси, оскільки вони на загальну картину нашої споконвічної давності і безперервної тяглості у тисячоліттях аж ніяк не впливають. Повіримо чужим розумним людям, якщо самим собі довго не зважувалися вірити. Про давність праукраїнської (орійської) мови доказово стверджували досить авторитетні науковці з різних країн, як-от: англійці: відомий археолог Чарльз Леонард Вуллі, професори археології Креґем Кларк і Стюарт Піггот; французький історик Джан Бовле; американський археолог та етнограф Марія Ґімбутас; поляки: археолог Фадей Воланський і філолог Міхал Красуський; російські дослідники Олександр Чертков та Єгор Классен… Професор Ричард Вілсон у статті «Англійська мова» у Британській енциклопедії пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5000 років тому на території сучасної України». В даному випадку, нас найперше цікавить не стільки давнина, як сам факт визнання нашої первинності на цьому світі. Англійський учений, філолог та історик, професор Леонард Ведель у своєму порівняльному «Шумерсько-арійському словнику» доводить велику спорідненість між мовою древніх шумерів і мовою праукраїнців. Те саме аргументує американський історик українського походження Володимир Рен-Бойкович у книжці «Колиска культури людства» (НьюЙорк, 1983). Ще доказовіше доводять походження англійської мови і всіх індоєвропейських мов із мовного середовища Середньої Наддніпрянщини англійські дослідники Роберт Макрам, Уїльям Крен і Роберт Макнійл («The Storeof English», 1986). Це справді запаморочливо! Адже до захоплення в 1762 році Індії англійськими загарбниками ніхто з учених світу не мав найменшого уявлення про якийсь там санскрит – спільну мову для всіх європейських і світових мов. Таку роль безапеляційно визнавали за латинською та грецькою мовами, хоча вони, як виявилося, лише похідні – від праукраїн-

Лiтературний Чернiгiв

ської (через фракійську, гетитську-фінікійську й етруську), що значною мірою доводить французький учений, історик і лінгвіст Жан-Франсуа Шампольйон, який у 1822 році знайшов ключ до розшифрування єгипетських ієрогліфів – тільки завдяки праукраїнській мові, яку тоді називали давньоскіфською, сколотською чи давньорусинською. Давність праукраїнської мови засвідчують також археологічні знахідки. В 1959 році професор Олександр Черниш, відомий український археолог і вчений-історик, виявив у селі Молодове Чернівецької області скам’янілу сопілку на одну гаму (нині таку називаємо гуцульською). Їй учені світу нарахували 150 тисяч років! Крім того, виявлено музичні інструменти типу флейти з рогу північного оленя. І їхній вік вражає не менше, тим більше, що нарахований він теж зарубіжними вченими: близько 44,6 тисячі років. Справді, варте уваги і вагомих розмислів на користь наших предків: хто слів не має, той на сопілці не грає. Бо це вже, коли слова переповнюються почуттями, виникає музика!.. Але ж і російські науковці, настільки вражені силою знахідок, геть забували про великодержавні настанови своїх правителів!.. І не втримувалися від правди. Той же Олександр Чертков у своїй праці «О языке пелазгов» наводить чисто українські слова як мінімум чотиритисячолітньої давності!.. Читало, скриня, господиня, земля, святиня, хата… Також називає міста етрусків: Оріяна, Кордон, Курінь, Коса, Оратанія, Русалія, Галич та низку поселень довкола Верони (столиці венедів): Луг, Поляна, Перун, Київ… Не завадило б нам дослідити походження фараона Кияна в Нижньому Єгипті, а також місто Киян у Месопотамії. Недорозгадуваних загадок довкола нашої древності надзвичайно багато. Додають вагомих аргументів відомі дослідники Герхард Бозинський, Анрі Люмплей та Карел Волох, які вивчали стоянку в селі Королеве на Закарпатті. Завдяки результатам численних аналізів маємо висновки: вік нашарувань, у яких виявлено найдавніші знаряддя праці, становить щонайменше мільйон років. Тобто освоєння терену України почалося ще мільйон років тому! То яка Африка попереду?! Чиї піраміди? Молодий мовознавець, поліглот від Бога, історик та етнограф, доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії Юрій Мосенкіс (за свідченням знаного письменника Сергія Плачинди) здійснив творчий подвиг, велике відкриття. Він відшукав у індоєвропейських мовах (які походять із наддніпрянського мовного середовища) українські слова багатотисячолітньої давності й уклав унікальний «Трипільський словник української мови» (К., 2001). Близько сотні слів подано з коментарем: батько, віл, велет, жито, кобила, купала…

Українознавство

Отож аргументує Юрій Мосенкіс: – У сучасній українській мові залишилося близько 100 кореневих трипільських слів, але від кожного з них є багато похідних: ліс – слово мало сакральне значення, там росли священні дерева, яким трипільці поклонялися… Баран – господарська, культова тварина, кобила – назва самки коней. Трипільці дуже тісно контактували з Кавказом, цим потужним металургійним центром. Меч – слово, яке раніше мало ширше значення, означало різні вироби з металу і навіть вила. Назви низки рослин – горох, ячмінь, горіх. Останній був культовою рослиною, пов’язаною з родючістю. В українських піснях про одруження часто згадуються… Ще такі слова: вирій, голуб, жито, іскра, кермо, кібець, колиба, малина, печать, равлик, свинець, срібло, співати, тиква, хліб, залізо… Крім того, він виявив чимало трипільських слів, які збереглися в санскриті: паш (пасти), паша, трьна (трава – у нас трин-трава і тринасічка), гна (гнати); молока (напій, водопій, молоко), крав’я, кравас (кров). Багато слів із санскриту, які співзвучні з українською мовою, наводить і львівський професор Василь Кобилюх. З індоєвропейського лексичного фонду такі здавна широковживані слова, як серце, череп, брова, язик, лікоть, око, ніс, зуб, береза, жолудь, льон, мак, гуска, вовк, теля, тур, видра, оса, вода, земля, вогонь, день, сонце, дім, колесо, жорна, віз, м’ясо, сіль, жити, везти, іти, молоти, їсти, сидіти, пити, білий, довгий, темний, жовтий, малий, глухий, кривий… Це – в додаток до тих, які вже називалися. А ще – слова, які з деякими фонетичними змінами вживаються в усіх слов’янських мовах: мачуха, вітчим, побратим, прадід, внук, жінка, чоловік, тіло, хребет, палець, ніготь, цвіт, зілля, пшениця, овочі, верба, сосна, скотина, птиця, кінь, лисиця, місяць, вітер, дощ, буря, гроза, посуд, сковорода, чашка, ложка, корито, масло, сало, пиво, тісто, місто, село, двір, стовп, камінь, долото, вапно, лопата, конопля, полотно, веретено, нитка, дрімати, плакати, розуміти, думати, любити, великий, тонкий, солодкий, круглий, теплий, веселий… Дихають давниною слова, спільні для української, російської та білоруської мов: дядько, племінник, урожай, гречка, смородина, собака, галка, снігур, відважний, хороший, дешевий, сьогодні, спасибі, сорок, дев’яносто… До власне українських належать слова, які виникли в українській мові в період її формування та розвитку і виражають її національну специфіку: бублик, галявина, година, щодня, повітря, віхола, вареники, галушки, паляниця, сніданок, чоботи, свита, хустина, коханий, чарівний,

Лiтературний Чернiгiв

яскравий, бентежити, линути, гартувати, вщерть, навпростець… Видатний польський лінгвіст кінця ХІХ століття Міхал Красуський зазначив: «Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я дійшов висновку, що українська мова не тільки старша від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських мов». Отже, маючи стільки авторитетних тверджень про українську давність, ми нарешті отримуємо незаперечну можливість повірити в себе: у міцне своє коріння на цій планеті. Цьому найдоказовіше слугують наші предковічні слова, кожне з яких – як просторий і світлий божественний храм, що розчиняється перед нами і беззастережно впускає нас у свою неприховану велич. Ми зачаровано і з трепетом серця заглиблюємося у кожне слово-храм і з гордістю (не з гординею) нарешті пізнаємо себе. Інших – ми давно вже знаємо. Лише повірити ніяк не можемо, що безмежно старі українські слова колись узяли та й помандрували світом, аби, трохи змінившись, збагатити і латинську, і грецьку та й інші мови. Це: душа, сокира, требуля (знаряддя обмолоту – від теребити), спина, стрига (смуга скошеного хліба – від стригти), мола (млинове колесо), облуда (висівки), мента (м’ята), скриня (джерело достатку), криня (криниця), шкреба (від шкребти), луг, лука, нерв (жила), уділ, удільний, птах, птаха, кола (віз), кути, кутя, кутар чи кутьї (хутір), небо, гайда (різновид сопілки і заклик швидше рушати), Халеп (річка біля Трипілля), засії (свято посіву), паляниця, хам, схамитись, схаменутися, ірій (вирій), вірити (віра, Іра), орій (Юрій, Орися, Оринка, Оранта), ореол (німб, золоте сяйво), Оріон (красеньвелетень), ора (урожай), Остап (кіл, стовп), болото, колиска, тризуб, расени (діти сонця), гілля, дід, бовван, затьма (затемнення), зорі, бірун (хабарник), хлебальниця (миска), ярич (їжак), бранець (полонений), корзно (червоний плащ), кабиця (схоже на грубку)… А нам твердили, що греки й латиняни ішли перед нами… А ж ні! Ми теж, виявляється, не ликом шиті. Просто дуже й дуже довго були нагнутими до землі, натхненно й безперестанно – упродовж сотень віків – творячи з неї найбільше багатство на планеті: чорнозем! І все ж, осягаючи глибочінь запаморочливої історії, я не погнався за карколомним сюжетом у творі. Не запрагнув на гострий спис предківської відваги нанизувати захопливі пригоди – заради одного: аби захопити цим і владно повести за собою. Мені не потрібно такої цікавості, як і гостроти сюжету заради сліпого захоплення в полон дії – не суті. Хто швидко біжить, той мало помічає довкола себе. І чим швидше

Українознавство

перебираєш ногами, тікаючи з переляку від звіра чи наполегливо здоганяючи здобич, тим менше зафіксовує око. А то й зовсім пропускає усе підряд. Бо й справді: коли звертати увагу на щось, якщо будь-якої миті можеш стати жертвою якоїсь фантастично-страшної потвори?.. Гадаю, просто переконаний, зважаючи на українську вдачу, що наш край, споконвіку заспіваний (так-так, саме заспіваний, у першу чергу, а не лише оспіваний) солов’ями і такою ж мірою закумканий (задурманений-затуманений) хороводами жаб, із давніх-давен був позбавлений карколомності. Заспіваний – отже, заколисаний, як мале дитя, дещо приспаний… Це й послужило кінець кінцем вихованню в нас такого поступливого і доброзичливого характеру. Небезпеки якщо й були, то не настільки сконденсовані, щоб розхитати в нас бажання вирощувати, вигадувати, шукати, вдосконалювати, щебетати разом із солов’ями і трепетати з радості, що все таке гарне довкола. Настільки гарне-прекрасне, що гріх не називати його, не уславляти, не пишатися. То в Африці бігали зопалу!.. Бо якщо загаєшся, засипле піском навіки. Чи крокодил проковтне. Чи лев роздере на шмаття. Чи змія почастує смертельною отрутою. Україна – не Африка, звідки, приписують, пішло життя планетою. Україна – рай Божий, у якому лише милуватися – не шкодити. Ті, хто хлинув у нього, сподіваючись нагріти руки, не знали… От і розплачувалися одні за одним. Обри, хозари, печеніги, половці, монголо-татари,.. А хто знає, той дурня валяє… Гадає, що він не такий… А ж ні, такий самісінький, та навіть іще гірший… Тож і його постигне кара. Щоб не ліз нахабно у Божий куточок. Тут працювати треба, душу вкладаючи щедру, а не гребти безбожно, не нищити те, що не робив. Тобто у Божому – побожому, а не по-сатанинськи! Історія України – як квіточка… Вона б і лишалась такою у віках, якби її не топтали всякі зайди й не нищили. Кажуть, що характер народу – від мови, а мова – від того середовища, в якому живе народ, від краєвидів божественних. Повертаючись до слів, які зафіксував і, як свічку на шалених вітрах, проніс до нас крізь тисячоліття санскрит, неважко помітити, які саме з них залишилися цілими чи принаймні найменше враженими епохами перемін. Найперше, це слова, які позначали родинні зв’язки. Як не крути, а ієрархія поколінь зберігалася незалежно ні від чого і ні від кого. Ворог ти чи пройдисвіт, та й тобі це не чуже. Тому й не сміли посягати. Чи не зуміли. Збереглося незмінно в назвах і все те, що постійно оточувало нас, ішло поряд крізь віки і вірно служило на дорогах історичних звершень

Лiтературний Чернiгiв

і втрат. Як і основні дії, які нам доводилося виконувати, вважайте, незмінно, впродовж життя багатьох поколінь. Обростали лише синонімами та антонімами, повсякчас збагачуючи нашу мову й урізноманітнюючи. А хто приходив у наш край, той не ішов порожній. Прихоплював із собою, що знадобилося, і всіляко поширював – уже у своїх нащадках. Скільки не читав похвал і захоплень, а ні в якого народу не зустрічав, щоб поети, наче змовившись, навперебій вихваляли свою мову, добираючи для цього найнесподіваніші епітети. Це тільки українська на світових обширах веселкова і барвінкова, солов’їна і ластів’їна, калинова і малинова, тополина і журавлина… Всього так одразу й не згадаєш, якими барвами нам світить і якими звуками до нас промовляє наша надзвичайно мелодійна і співуча мова. Проте її беззаперечна ніжність аж ніяк не завадила науковцям видати першу у світі кібернетичну енциклопедію, що говорить і про надзвичайну мобільність нашої мови, про її сучасність і перспективність! Вона доволі гнучка й еластична, здатна легко пристосовуватися і вірно служити, як колись приручені брати наші менші – своєму господарю. Хто тільки не був на нашій землі!.. Хто тільки не товкся по ній, безбожно плюндруючи все і знищуючи дотла. Тисячами, мільйонами спопеляли, а мова залишалася… Розквітала, як вишенька, щовесни і радувала серце, гоїла в ньому рани щемливими піснями, допомагала підійматися з руїн і забуття. Чужі слова настільки зрослися з нашими, що вже й не розрізнити, чиї вони більше. Бо в своєму розвитку народ якось же обходився, – певне, мав у повсякденному розпорядженні і передчуття, і передбачення, і переживання… Та все-все, що притаманне сучасній людині. Хай тільки знарядь праці не вистачало у віках, бо ще не допетрали люди до багато чого, що прийшло їм на допомогу з часом. Але ж вони вже думали!.. Мислили!.. Шукали!.. Прагнули!.. Бо якби ні, то й згинули б, як мамонти. І ніщо б їх не врятувало. Моя робота над «Украми» багато в чому несподівана. Я не складав ніяких планів, не добирав матеріалу, не підбирав слова, не шукав образів і не вибирав, хто буде головним героєм, а хто – другорядним. Усе текло саме собою – планомірно і ненав’язливо, як готове кіно. Зверху показували, а я фіксував. І ніщо не могло вплинути на цю роботу, переінакшити. Не знаю, можливо, тут спрацювала генетична пам’ять (якщо вона є, звичайно), мої знання чи досвід, проте фантазія тут не працювала – однозначно, бо я нічого не домислював і не підтасовував. Бо якби піддався такій спокусі, то міг би навигадувати і захопливіших подій, і болючіших переживань, і строкатіших перипетій довкола них. Мене ж

Українознавство

вело інше. Я виступав у ролі фотографа: що бачу, те й фіксую… І деякою мірою – в ролі магнітофона: що чую, те й повторюю… Навіть не старався вибрати досконалішу композицію, бо розумів: доки посоваюся, зникне безслідно й те, що є. Хай воно однобоке якесь, недолуге, простакувате, зате чисте-чисте, первісне, іще не зіпсоване навіть думкою про війни і розрухи, перевороти і грабежі, зради і продажність… Наші предки двадцятитисячолітньої давності – як роса на весняному листі (тільки не сучасна – з домішками чорнобильського стронцію і цезію, а ще та, до якої торкалися лише босі ноги та теплі сонячні промені). І за що мені така відповідальність? Я ж ніколи не бив поклони у церкві і не звертався з просьбами до Господа. Я був не готовий до такого повороту в моїй долі. Тож і супротивився довго, сумнівався. Навіть силою змусив себе припинити писання. Цілих двадцять сім років вагався! Бо хто повірить у такий виклад, коли все – проти мене? Професори й академіки, археологія й історія, учителі й суспільна думка. Справді, старший брат – гірше ведмедя у посудній лавці. Понищив усе, що під лапи потрапило. Покрав, присвоїв… Благо, Союз розпався… І хлинуло з усіх усюд, що тільки збереглося… І прорвало нарешті греблю, яку я сам у собі вимурував. Бо ж підтвердилося в мені те, що я встиг записати всупереч внутрішньому опиранню (мовляв, нас же такому не вчили). Аргументи – незаперечні. І не важливо, хто якою дорогою до них прийшов. Через багаторічні розкопки, лабораторні дослідження, знервовані дебати чи легко й невимушено, як я: прохилив уявну гілку, побачив і записав… Навіть здивуватися не встиг, ошелешитися!.. Дописав за другим присідом і пішов зворотним шляхом, перечитуючи. Почали різати око слова, які ми давним-давно звикли закорінювати в латинському чи грецькому походженні, німецькому чи французькому, арабському чи ще там якомусь – і так далі, і тому подібне. Вирішив обов’язково замінити їх, але не тому, що не хотів сперечатися й обґрунтовувати, що спочатку було слово, і те слово було Бог. Заміняв лише з тієї причини, що події, описані мною, відбувалися, як мінімум за п’ятнадцять тисяч років до того, коли далекі предки носіїв цих слів іще навіть не під стіл пішки пробували ходити, бо не було в них тоді не те що того стола, а навіть сміливості передбачити, що він у них колись буде. Як і їх самих, до речі, тоді й не намічалося ще на крутих поворотах історії. Хоч і не зовсім дослівно точно за значенням, усе-таки вдалося знайти відповідники і замінити слова латинського походження, такі, як: абсолютно, авторитет, агітація, активність; граційно; егоїзм, ера; інтонація; колір, компанія, компрес, конвульсивно; легенда; маса, матеріал,

Лiтературний Чернiгiв

матерія, місія, мораль; норма; орнамент; персона, позиція, популярно, претендувати, примітив, процесія, пульс; реагувати, рекомендувати, ритуал; сакральний, сезон, ситуація, спеціально; тон; факт, фантазія, фігура, форма; центр… І одночасно похідні від них, без яких викладати думку в сучасному світі без ускладнень не вдається, настільки міцно й щільно вросли вони у щоденний загально-вживаний словниковий запас кожного українця. Не знаю, як хто помітить, та зникли з тексту (сподіваюся, безболісно) і слова, котрі, як прийнято вважати, прийшли до нас із Древньої Греції, а саме: бальзам; гармонія, герой, гумор; ідол; категоричний, комета; мелодія, міріади, монотонний; пауза, період, проблема; самокритика, символ, система, скептично, стихія; талант, талія, трагічний; орган; фраза… Повірте, одна справа читати розрізнені слова в статті й зовсім інша – виривати їх, давно засвоєні, з живого тексту. Так само, як і французькі: балансувати; ініціатива; конкретний, контраст; мобілізувати; організм; перспектива, поза; резон, репутація, рулада; сентиментальний; цивілізація; німецькі: контур; орієнтир; панцир, протестувати; італійські: каприз, колорит; речитатив… Відлунюють чужиною (чи, у всякому разі, незвичністю) давно вживані в нас слова: апетитно; букет; відшліфований; гримаса; делікатно; інтерес; картина, контролювати, кумир; майстер, манера; різниця; пропонувати; результат; серйозний, сигнал, сумбурно; такт… Тому і їм довелося шукати відповідники, які б і зміст зберегли повноцінно, і від сучасності відводили нас подалі. Зовсім з інших міркувань відмовився вживати слово фіолетовий. Дуже люблю цей колір і все ж уживати його затято не давала мені одна лише буква: ф… Адже її довго не було в нас. В усній вимові серед українців і досі ще широко побутує хв (наприклад, хворма замість форма чи хвікус замість фікус), а в письмовій часто вживають т (патос, а не пафос, чи міти, а не міфи). Не знаю, як цей колір і коли розжився на сучасну назву, але що в глибині тисячоліть на теренах Дніпра такої назви не існувало, – це однозначно! Довелося хитрувати і розкладати зміст кольору на уявних поличках його складових – скажімо, ось так: синій із червонуватим відтінком… За смислом буквально вклинювалися в текст слова: підключатися (але що й до чого в ті далекі часи можна було підключати, тому доцільніше й виправданіше вжити долучатися), канава (це штучне утворення, значно пізніше, копане вручну чи за допомогою техніки, природа ж виривала рівчаки весняними чи післязливними потоками), гурт (якраз згодилося забуте слово гурма).

Українознавство

Зрозуміло, тогочасну – двадцятитисячолітньої давності! – мову вже ніхто сповна не відтворить. Навіть усі академіки світу. Та й навіщо? Все одно вона віддаватиме штучністю. І нікого ні в чому не переконає – лише відволікатиме увагу на розшифровку того чи іншого поняття. Нам достатньо і названих слів, а ще – того товстелезного (місцями до двох метрів) шару чорнозему, який надбали наші предки, щоб переконати будь-якого невігласа в нашій неймовірній споконвічності на своїй землі. Так-так, саме надбали, а не нахабно забрали в когось. І надбали багатовіковою наполегливою працею – власними руками й душею, яку, не шкодуючи, вкладали, аби придніпровська земля щедро родила й квітувала. І все ж із задоволенням вдамся ще до вагомих аргументів незаангажованих зарубіжних дослідників. У книзі «Воля у стародавньому світі», котра вийшла у Нью-Йорку 1961 року, Герберт Мюллер пише: «Вчені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців». 19 січня 1973 року відома американська газета «Нью-Йорк таймс» писала: «Історики встановили, що на території України вперше на планеті Земля люди одомашнили коней, корів та інших свійських тварин. Археологи на Вкраїні розкопали первісні городища біля сіл Дереївка, Лука-Врублівська, Усатове, Маяки, Євміївка, де знайдено кістки людей, вози, що були зроблені 5500 років тому». І це – на противагу тому, що радянська преса безапеляційно стверджувала, що трипільці не знали ні колеса, ні коня. Ага, не знали… Так ми й повірили, що пішки можна було пройти неосяжні відстані, які на той час і уявити було неможливо, бо життя б не вистачило, щоб перевірити і результати цих перевірок передати нащадкам. На чому? Звісно, записували… Вигадували знаки й акумулювали в них інформацію для майбутніх поколінь. Дивина! Навіть у Єгипті – тільки завдяки українській мові – вдалося розшифрувати тексти, які досі більш ніяким ключам не піддавалися. Жодна мова не підходила, а українська – якраз! Хай не простягають далеко загребущі руки велемудрі росіяни, мовляв, і їхні слова точно походять із санскриту. Так, походять… Але тільки через українську мову!.. Бо їм і першу граматику створив українець – Мелетій Смотрицький… Та й за нашого Миколу Гоголя вони обома руками вхопилися чому? А щонайперше тому, що через нього і до давності ближче! Дарма, що половину, якщо не більше, слів із його творів на так званих російських теренах ніхто як не вимовляв, так і не вимовляє. Бо це – не їхнє. Тож як? І навіщо, якщо стільки матюків на язику?

Лiтературний Чернiгiв

За аргументами будемо звертатися до незалежних людей, незаангажованих. Про спільність і спорідненість української мови і санскриту говорять учені Англії, Франції, США, Канади, Австралії, Литви, Чехії, Польщі… Професор Сорбонського університету, історик і археолог Р. Гіршмен у своїй відомій книзі «Іран» стверджував: «Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря» (тобто територія сучасної України). Відомі дослідники Артур Кемп, Дж. Гінкс, Чарльз Леонард Вуллі та Ґеорг Біббі у своїх працях подали навіть карти розселення білої раси – тобто оріїв-аріїв – із Наддніпрянщини і по всій Євразії. А як же мислителі із далекої Індії, лінії життя якої так тісно переплітаються з Україною і вростають своїм корінням у далеку минувшину? Адже їхнє свідчення чи не найавторитетніше!.. «Україна більше, ніж інші країни Європи та Азії, претендує бути землею аріїв», – так написав у своїй відомій книзі «Історія і культура індійського народу» один із найвизначніших дослідників стародавнього світу М. Маюмдар, віце-президент Дека-університету (Індія). Не стримав свого захоплення і директор інституту охорони національних пам’яток Індії Арвінд Аллок: «Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі... Можу сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв». Президент Індії, історик за фахом, Сарвепаллі Радгакрішнан зі знанням справи потвердив: «Веди – найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України». Доречні тут і слова першого прем’єр-міністра Індії Джавахарлала Неру про те, що: «Оріянська група походить із широких просторів Дунаю, Дніпра та Дону». Росіян відразу ж попереджаю, щоб не стрибали від радості за нібито свій Дон і не дуже прив’язувалися до нього, аби примазатися до чужої давності. Варто згадати краще слова із вірша Павла Чубинського, який взято за основу у державний гімн України. А поет ще у 1865 році констатував західно-східні межі України: від Сяну до Дону!.. Знову приходимо до істини: скільки не промовляй слово «цукор», та, якщо його немає в чашці, чай солодшим не стане. Нашим північним сусідам, щоб не заносило вбік, доцільно частіше і глибше читати своїх істориків, мовознавців та археологів. От хоча б академіка Бориса Рибакова, який не побоявся потвердити істину: «Пред-

Українознавство

ки арійців жили у Подніпров’ї... Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. В літописах згадується слово «останці». Це ті, хто залишився жити (на берегах Дніпра), хоча племена вирушили до Індії. Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту (яким написана індоарійська «Рігведа»), за мовними ознаками знайдіть серед своїх племен «останців» – і відновіть зв’язок часів». Ось цим би й зайнятися глибше і якомога ширше. Благо, брами доступу до світових першоджерел розчинилися. Імперсько-російсько-радянське минуле залишило нам багато плутанини в своїй історії. Розплутувати її тим більше складно, що майже всі наявні в нас історичні пам’ятки підступно знищені. Залишилися підробки: вовка під ягня чи ворони під солов’я. Доплуталися до того, що й зовсім поміняли місцями грішне з праведним. Козиряючи німецьким ман, що означає людина, украли в українців питомо їхні слова. Ні, зовсім це не іншомовні, запам’ятайте: туман, лиман, обман, роман, дурман, брахман, кіцмань, драгоман, гаман, шаман… А в гуцулів зберігся ще й волосман (волосний писар). Крім того, прадавні українські прізвища: Керман, Курман, Кіцман, Сахман… Є в Україні і село Курмани… Отож не від людини у вузькому розумінні це в корені, а від людей!.. Від споконвічної фантазії українців: ман, отже, манити таїною… Манок… Маняк… Докладніше зупинюся на парі однозначних слів: рискувати – ризикувати… Як і належить, спочатку владу наді мною взяло звичне: ризикувати… Я й писав його аж до самого кінця… І раз по раз заглядав у словники. Найавторитетніші, які випробували по кілька видань, подавали і риск, і ризик… У тому числі, так учинив і Борис Грінченко у своєму, основоположному нині, знаменитому «Словарі української мови» у чотирьох томах. Якщо повертатися до санскритських «Вед» – у шеститисячолітню давність, то, на відміну від інших, українська мова відійшла від своїх пракоренів у бік урівноваження позицій між голосними й приголосними звуками. Адже носії її залишалися на прабатьківських теренах – і сама природа, завдяки своєму милозвучному перегукуванню-перемовлянню, вимагала благозвучності, неймовірної пластики і багатства. Зайві приголосні поступово зникали, а на їхньому місці виникала не порожнеча, не виямки для спотикання, а рівнозначність і, що стало особливо характерним, умотивованість між звуками. Говорили – як співали… Все: струмки, річки, пташки, звірі… Все утворювало надзвичайної милозвучності гаму почуттів, зачудуватися якою просто не можливо.

Лiтературний Чернiгiв

Але повернемося до давності. Я скрізь ризик і похідні від нього замінив на риск. Усе-таки, гадаю, воно було першим. Бо односкладове! А перші люди говорили, як видих. Зойк, крик, здивування, реагування на біль… Ой, чи не ця реакція на біль і породила в українців силу-силенну пісень, які починаються цим колоритним вигуком! Згадайте… Ой, у полі… Або: Ой, у лузі… Або: Ой, чиє то жито… Чи: Ой, там… Чи: Ой, на горі… Або: Ой, не світи… Та їх безліч, таких пісень, у наших селах і містечках!.. Стільки, що й полічити достеменно не вдається. Десятки тисяч… Сотні!.. Наче наші предки тільки те й робили, що кривилися від болю. А коли розвиднювалося в очах, зуби стискали й дивувалися побаченому чи почутому, неприховано захоплювалися, співпереживали. От і маємо тепер віддачу. Як ніхто, нас захищають пісні – завдяки словам, які долетіли до нас крізь десятки тисячоліть, і чорнозем, який іще ніхто не створив штучно, за допомогою якихось там хімічних реакцій. Україна – поняття невмируще. Бо не на окраїні вона, а в центрі цивілізацій. Вона – це серце і душа всього сущого на землі. Тільки натхненна і безкорислива праця зберігає творця. Щоб не вона, чи й вижив би українець на полях нещадного нищення і заборон, звад і принижень? От уже воістину: укри!.. Ті, що навчилися укриватися від лиха і загроз, уміло передбачувати їх і читати наперед свою долю. Укриватися навіть у зміні своєї назви, та не розтанути у вихорі перемін, бо суть-то ніколи не мінялася, стрижень лише обростав здоровою плоттю і міцнів: праця і ще раз праця… Під лежачий камінь вода б не потекла… Якби ми щодуху тікали від лиха, яке чатувало на нас, вважайте, на кожному кроці, ми б нічого не помітили своєю історичною дорогою. Та й була б вона в нас значно коротшою. В усякому разі, до Індії чи Месопотамії не досягнула б, а відтак – і до інших народів, хто бачить нині у нас свій початок. Бо на невмирущих берегах Дніпра – не просто чарівна земля. Бо Україна – отже, у Країна, у сина Божого вдома! Тут, мабуть, найдоцільніше звернути увагу на пару санскритськоукраїнських слів: свастя – щастя… Бо вже тоді, за горами десятків тисячоліть, це поняття було осонцене величним і багатозначним знаком головного небесного світила. Свастя, свастика… Міцне перехрестя людських доріг і захист кожної з них, наче ліктем, від небезпеки. Хіба винуваті гроші в банку в тому, що їх украв злодій?.. А якщо доблесна міліція знайшла їх і повернула, то хіба ними вже ганебно користуватися?.. Давній арійський знак сонця аж ніяк не винуватий перед українцями, що його привласнили колись нацисти-фашисти, аби, завдяки його

Українознавство

древності і чистоті символу, вивершитися над іншими народами й безжалісно гнобити їх, нищити. Щастя прийшло до нас незмінно під високим і чистим знаком сонця, яке дорогою спалювало непотрібне чи переформатовувало необхідне, добиваючись максимальної стислості і милозвучності. Свастя, счастя, штшастя, шчастя і аж нарешті щастя! Як бачимо, на світових обочинах облетіли зайві звуки, обтерлися, як присохлі пелюстки з квітки. Присохлі – значить, непотрібні. Так і в нинішній Україні. Обітреться все і згине, як роса на сонці. Іншого – не дано. Бо це не наша примха, а Божа воля, у чому ми не раз уже переконувалися. Радує, що з часу здобуття Україною незалежності дедалі більше українських дослідників усе глибше й глибше забурюється в історію свого народу. Крім названих, це Іван Шовкопляс, Тамара Мовша, Василь Рубан, Степан Наливайко, Станіслав Губерначук, Сергій Бібиков, Сергій Піддубний, Михайло Сохацький… А призабутий Олександр Знойко!.. От би ще й держава українська доклала нарешті зусиль! Поцінувати своє коріння – це якраз і є те, на чому розростається здорова національна крона. Поки що ж на її гілках – безліч пристосуванців. Омела, що безжалісно п’є чужу кров. Ще в ХІХ столітті видатний російський історик професор Василь Ключевський, коли його запитали студенти, а що б було, якби Батий не спалив Київ у 1240 році, не замислюючись, відповів: – А Пушкін би писав українською мовою! Уявляєте, яким шляхом пішла б тоді Україна?! І це навіть незважаючи на те, що менше, ніж століття перед цим Київ нещадно пограбував і спалив Андрій Боголюбський! Наші ж дослідники, складається враження, і досі бояться своєї історії. Чи, може, остерігаються, що посипляться їхні дисертації, як штукатурка зі стелі? Отож чи не найбільший парадокс нашої епохи: чужі не бояться осуду своїх і беззастережно віддають нам першість, а наші, тобто українські, відпираються руками й ногами. Мовляв, та ви що?.. Навіщо воно нам?.. Нам і так добре. А Україні?.. Коли Україні нарешті стане добре? Добре – не знаю, а краще – чим швидше ми осягнемо своє немислимо глибоке історичне коріння. Справді, хай ми скептично дивимося на своїх, але ж і чужі вчені

Лiтературний Чернiгiв

(абсолютно не зацікавлені у нашій древності) пальму першості в цьому світі віддають нам! Час від часу із насолодою переглядаю науково-документальні телевізійні фільми «ДНК. Портрет нації» і «ДНК. У пошуках жінки». На щастя, «Укри» мої вже були не лише давно написані, а й кілька разів скрупульозно (як на мій погляд) вичитані. На щастя – тому, що нині я не зав’язаю в самодоріканнях, мовляв, був хоч чимось поставлений у залежність від побаченого фактажу в стрічках. Наукові дослідження, здійснені в таємній німецькій лабораторії під орудою визнаного професора Кембриджського університету Пітера Форстера, за допомогою найсучасніших технологій стверджують, що наші далекі предки живуть незмінно на українських теренах як мінімум 45 тисяч років! І не святим духом живуть, а результатами дарунків природи і своїх невтомно-винахідливих рук… А що в окрему націю так неймовірно затягнулися ми сформовуватися – на багато тисячоліть, так то від нашого історичного призначення, від тієї великої відповідальності, яку Всевишній звалив на наші, отерплі від непосильної праці, плечі: творити родючість землі, на якій живемо, тобто творити чорнозем... Отож угору ніколи було глянути – не просто мудрий вислів, а головна історична домінанта українського етносу (як би він не називався в своєму історичному зрізі: руси, русичі, скіфи (сколоти), сармати, анти, гуни, оріяни, краяни, укри…). Вгору ми по-справжньому значимо глянули тільки тоді, коли з небес несподівано впала державна незалежність, воістину, як і нашим далеким предкамскіфам – золотий плуг. Глянули – і нарешті побачили себе… І – мовби забули про землю, яку в тисячоліттях поливали потом і кров’ю. Як наслідок, ми – з перших – перейшли в останні – і стали в Європі на один щабель із тими, хто підпорядковує своє життя звичайній економічній вигоді, а не якійсь там Божій відповідальності перед землею як матеріалом. Гроші не пахнуть, зате – як воняють! Самовтіха – річ дуже небезпечна, бо вона не несе в собі елементарного продовження. Пізнати себе, щоб інші залюбувалися, – ось істинний дороговказ! Іти вперед ми навчилися. Тепер настала епоха навчитися йти углиб, щоб інші захоплювалися нашою вишуканою майстерністю йти увись. І тут – знову застереження із глибини віків виринає: чим швидше біжиш, тим менше помічаєш. Ми вміємо швидко бігати, що доводили не раз. Та це – не про нас. Хай тепер і хтось інший поганяє у часі й просторі, а ми подивимося: що з нього залишиться? Для нащадків!

Українознавство

Щодо мови – теж недвозначна сентенція. Чим глибше коріння, тим міцніше стоїть дерево. Нам і досі якось незвично чути-відчувати, що наша мова – одна з найдревніших. Скільки не нищили українців, а свій найголовніший скарб вони не лише зберегли, а й примножили новими перлами з діамантами. Цвітуть вони і виблискують осяйними барвами навсібіч, приваблюють і зацікавлюють. Щоб ми жили-розквітали й дедалі міцніше вкорінювалися на споконвічній своїй землі. Хоча наше мовно-культурне коріння й сягає неймовірно глибоко, все ж, будуючи свою державу, нам іще треба відчути родинний пульс тієї запаморочливої глибини, як мовиться, усіма фібрами душі. Тільки тоді укріпиться українське небо над головою. І не треба буде благати цивілізований світ закрити його якимось фантастичним куполом. Це найкраще зробить наша рідна армія. Звісно, якщо ми не хочемо годувати чужу. Анатолiй ШКУЛIПА м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Незабутні ×ÅÐÍIÃIÂ

ЗРИНУВ У ПАМ’ЯТІ СВІТЛИЙ ОБРАЗ ПОЕТА Зазвичай більшість письменників і журналістів залюбки веде щоденники і формує картотеки, дбайливо зберігає давні блокноти. У них, безсумнівно, зафіксовані непересічні авторські думки і враження, які потім вихлюпуються на сторінки поем і романів, нарисів і новел, стануть вдячною поживою для майбутніх дослідників їхньої творчості та надійним підмурівком для мемуарних оповідей. У мене ж все не так, як у добрих людей. Щоденників принципово ігнорую, списані блокноти не тримаються купи, чомусь зникають невідомо куди. Хоча їхня відсутність іноді завдає мені мороки, бо, на жаль, не все, що потрібно, може втриматися в пам’яті. Зате я ретельно колекціоную ті періодичні видання, в яких під різними публікаціями з’являлося моє ім’я. В черговий раз перетрушую свій скромний архів і натрапляю на призабуту замальовку «І Ющенко юний щасливі пісні…» в райгазеті «Вісті Борзнянщини» від 21 жовтня 2000 року. Згадалася далека, повита золотистим серпанком, тепла ніжинська осінь, святкове університетське велелюддя… В пам’яті зринула пригасла зустріч з Поетом, з яким я познайомився ще 1976 року в Ірпінському будинку творчості на семінарі молодих авторів, які писали для дітей та юнацтва. Був у розповні яблуневий травень, ми йшли з Олексою Яковичем Ющенком і тернопільською поеткою, нині заслуженою журналісткою України Танею Савків, осонценою доріжкою й слухали розкотисте зозулине «ку-ку», яке обіцяло нам щасливі літа, кохання й нові невмирущі вірші… Потім я заглянув у письменницький довідник, і виявилося, що цьогоріч, 2 серпня, знакова дата: поетові було б 105. Він народився на Сумщині, в селі Хоружівці, яке пізніше подарує майбутнього Президента нашої держави Віктора Ющенка, але довоєнна

Незабутні

юність поета тісно переплелася з Сіверським краєм. У місті над Остром закінчив учительський інститут, працював у чернігівській газеті «Молодий комунар», керував обласним літературним об’єднанням, написав перші поетичні рядки… Ось ця замальовка. «І ЮЩЕНКО ЮНИЙ ЩАСЛИВІ ПІСНІ…» Переглядаю ошатно видану, щедро ілюстровану світлинами книжку «Про Ніжинський педагогічний – з любов’ю» Тамари Пінчук. Натрапляю в ній на щемкі рядки тоді ще зовсім юного випускника 1959 року Євгена Гуцала, присвячені рідному білоколонному інститутові. Тут в битві звитяжній кувалися дні, Тут марила далеч вітрами, І Ющенко юний щасливі пісні У світ випускав голубами. І в моїй пам’яті спливла недавня зустріч з патріархом української поезії… Прихильна доля не вперше зводить мене з Олексою Яковичем. І завжди – в Ніжині, в місті нашої, розведеної великими проміжками невблаганного часу, студентської юності. На цей раз з нагоди 195-річчя заснування педуніверситету – під тодішньою назвою «Гімназія вищих наук князя Безбородька». Зіткнулися ми мало не на порозі вхідних дверей нового корпусу, і перше, що впало в вічі: поет такий же стрімкий і рвійний, ніби й не пригнула його нелегка ноша прожитих років, а лиш похилила втомлені плечі. А замашний ціпок у руці швидше слугував для інтелігентної вишуканості, аніж мався за своїм прямим призначенням. На святкування університетського ювілею приїхав він разом з Леонідом Горлачем та Миколою Луговиком – моїм давнім товаришем. Сиділи ми поруч у затишній залі, і я бачив, як Олекса Якович щось жваво занотував у свій тонкий блокнотик, уважно прислухаючись до того, що відбувалося на святковій сцені. Коли поета, як почесного гостя, запросили до слова, він легко піднявся кількома східцями до трибуни, і голос його в притихлій залі задзвенів молодечо і статечно-мрійливо. Згадав він свою далеку, повиту осіннім мерехтливим серпанком, карооку юність, вірних побратимів, з якими ділив радощі і смуток, а наостанок

Лiтературний Чернiгiв

прочитав хвилюючого вірша, навіяного зустріччю з літстудійцями, коли якось завітав до Ніжина. Поетові запам’яталася тоді мила дівчина із її віршем, де були такі рядки: В мене щастя не позичене, В мене й горенько своє… Пізнього вечора в теплій кімнаті гуртожитку, куди нас люб’язно поселили на ночівлю, Олекса Якович прискіпливо гортав щойно виданий збірник «Заспів» із творами літстудійців, усе шукав знайоме ім’я… Уранці, коли сонце ще тільки піднялося з-за високих осокорів графського парку, Олекса Якович бадьоро виглянув у вікно, яке виходило до вузенької річечки, затіненої зеленим шатром листя, ледь-ледь позначеного перстом осені, прибережних дерев. Слово за слово – і поет розкрився, охоче розповідав про свої зустрічі із незабутніми класиками української літератури – Тичиною, Рильським, Сосюрою, Малишком… Незважаючи на свої поважні літа – Олексі Яковичу минув 83-й, він мав дивовижно чіпку пам’ять, згадував найменші подробиці. Я нишком ледь встигав записувати до блокнота, просив повторити якесь ім’я та дату, тоді Олекса Якович лагідно усміхався й казав: «Нічого-нічого, записуй, бо ще Павло Григорович мені казав, що в олівця довша пам’ять, ніж у людини». Безумовно, я ще повернуся до цих унікальних нотаток, але деякі цікавинки охоче покажу читачам. Юнаком Ющенко вступав до Харківського університету на мовно-літературний факультет. Але успішно… провалився, бо з російської літератури одержав «п’ятірку», а з… хімії (ну треба ж було придумати іспит з такого предмета!) – «одиницю». Так ось разом з юним Олексою вступала і якась дівчина. Їй теж не пощастило. Тоді вона пішла до пам’ятника Шевченку, впала в розпачі на коліна й запитала: «Тарасе Григоровичу, ну що мені тепер робити?..» До речі, після харківського конфузу майбутній поет не мав проблем у Ніжині зі вступом до вишу. Із спогадів про Тичину. Уже після війни в ранзі високої посадової особи прибув Павло Григорович у Мотронівку, побував на могилі тоді замовчуваного «буржуазного націоналіста» П. О. Куліша. На могилі не було жодного меморіального знака. – Що було на ній раніше? – запитав у людей. – Дубовий хрест, – почув у відповідь. – Так знову поставте! Щоб таке сказати в похмурі часи сталінізму, потрібно було мати неабияку сміливість.

Незабутні

Із Рильським Ющенко познайомився у 40-ому році, перед тим одержавши від Максима Тадейовича підбадьорливого листа (чи часто нинішні «метри» відповідають на листи початкуючих авторів?). Відтоді між ними зав’язалася щира дружба. Рильський підтримав молодого перспективного поета, написав передмову до його збірки. Наприкінці 40-их років, коли Сосюру нещадно критикували за націоналізм у творчості, багато друзів відвернулось, а якщо випадково здибувалися з Володимиром Миколайовичем на вулиці, то поспішали завбачливо перейти на її інший бік. А Ющенко не цурався (що значить – молодість!), навіть обідав з великим поетом біля Ботанічного саду. Не одного вірша Сосюра присвятив своєму молодшому побратимові. До речі, саме видатний поет дав рекомендацію Олексі Яковичу для вступу до Спілки письменників. Часто зустрічався він із Малишком, жив у Ірпені на Ворзелі по дватри місяці – кімнати були поруч. Андрій Самійлович мав своєрідний характер, тому він часто був змушений вибачатися перед друзями. Він навіть критикував «самого» Лазаря Кагановича, коли той «возсідав» у Києві. Дуже багато і зворушливо розповідав Олекса Якович про чуваського поета трагічної долі Мішші Сеспеля, чиє життя передчасно обірвалося у містечку Остер. Саме Ющенко разом з Михайлом Хазаном, коли до війни працювали журналістами в Чернігові, і відкрили вперше це ім’я, подбали про його могилу, якій загрожувало руйнування. …Потім ураз Олекса Якович заметушився і запропонував мені пройтися вранішнім графським парком. Ми йшли розбитою доріжкою, обабіч якої струменіли у вересневе небо старезні липи та осокори, і поет дуже журився, що люди занедбали таку красу, хоча молодих і дужих рук вистачає. От би ще трохи серця і душі докласти, аби графський парк знову відродився, став таким гарним, як у роки Ющенкової юності… Поет легко і бадьоро ступав росянистою стежкою, а мені не сходили з думки його світлі вірші. Я знову тут! Привіт, дуби і клени! …Сьогодні чув я в Ніжині повсюди Мою далеку пісню молоду. Примірник райгазети разом з моєю збірочкою «Борзенка» я надіслав Олексі Яковичу. Невдовзі отримав відповідь: «3.XІ.2000 року. Київ. Шановний Володимире! Отримав книжечку і газету. Вірші сподобались

Лiтературний Чернiгiв

ліричністю, мотивом любови до рідного краю, до маленької Борзенки, до соняхів, які гріють душу «маминим теплом». Вірші передають настрій автора. «Сонях» перейшов і до «Серця», але цей повтор образу не зайвий. До речі, подібний образ ( в мене – верба) теж був у вірші «Біля пам’ятника…» Написав його 1959 року. А в 1962 році В. Симоненко теж у «Лебедях материнства» користується таким образом. А ще пізніше озвався П. Гірник: «Йдуть і вишня, і калина, й ВЕРБА до могили». Не виключено, і Симоненко запам’ятав мою вербу! Ми були знайомі: коли він був ще студентом, я організатор його вечора в Спілці, запросив, П.Г. Тичину, щоб він проголовував на тій зустрічі. Що ж, буває і таке. Критика таких «нюансів» не помічає. Вона лише згадує цей образ, пишучи про Симоненка. І то добре, але все ж, мені здається, це запозичений образ в мене. У твоїй публікації статті про мене є деякі неточності. Поступав я в Харкові не до університету, а до педагогічного інституту; також «обідав з великим поетом біля Ботанічного саду» – точніше – в моїй кімнаті, в будинку, що біля Ботанічного саду. Але це дрібні зауваження. Гадаю, що добре й те, що поряд з віршами виступаєш в прозі, бо не все те, що хвилює автора, можна передати у вірші. Бажаю успіхів і в поезії, і в прозі. Олекса Ющенко. Р.S. Опісля Ніжина я побував у Сумах, куди був запрошений на відзначення 15-річчя письменницької організації. Дуже хочеться побувати в Чернігові, але вже в цьому році не доведеться. Може, весною…» Коли взимку я працював над цим матеріалом, то зателефонував своєму давньому товаришеві, письменнику Анатолію Шкуліпі і запитав: – Друже, чи щось змінилося на краще, окультурено в графському парку, з тих пір, як я з Олексою Ющенком ходив його знайомими стежками-доріжками? – Коли проходжу через графський парк, що біля безбородьківського білоколонного навчального корпусу Ніжинського університету імені Миколи Гоголя, на думку мимоволі спадає давнє порівняння… Що люди – як і дерева… Це ж розуму не підвладне!.. Півстоліття промайнуло, як ми отут, іще студентами, проходжувалися неквапом… Читали пробні свої опуси, подоброму сперечалися, доводили щось одне одному чи спростовували… Радили, підтримували… Як стрімкий подув вітру, пролетіли літа… Ми постаріли, стали пен-

Незабутні

сіонерами… І дерева відслужили своє на цьому світі. Багатьох їх уже немає – навіть пні струхлявіли. Графський парк не застиг… Щороку він хоч трошки, та змінюється. Там – відчахнулася гілка, там – дерево впало, а там – дивись – нові пагони зазеленіли. Життя парку продовжується – на відміну від людського. І озерце живе. Почистили його, впорядкували. Любо-дорого походити понад берегом, та немає коли. На жаль. І ніби поряд, і далеко водночас. Як і наші мрії. І з нами вони незмінно, і не дотягнутися до них. І все ж графський парк – це величне свято душі. Тут сходяться-переплітаються наші стежки-доріжки. І Миколи Гоголя, і Леоніда Глібова, і Олекси Ющенка, і Юрія Збанацького, і Євгена Гуцала, і Володимира Морданя… Немає серед живих цих майстрів чарівного українського слова, незабутніх вихованців безбородьківського храму науки, та все ж вони з нами!.. І це прекрасно! З ними нам живеться і багатше, і змістовніше. Графський парк незмінно веде нас у майбутнє, де ми нарешті маємо стати самими собою і більше не танцювати під чужу дудку. Нехай ця скромна публікація буде даниною світлій пам’яті лауреата премії імені Павла Тичини, Поета, який жив і творив водночас з такими світочами української літератури, як Тичина, Рильський, Сосюра і Малишко, залишив про них хвилюючі спогади. Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ м. Борзна

100

Лiтературний Чернiгiв

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ТКАЧА З творчістю Миколи Ткача я познайомився зовсім недавно і в його самобутності мені імпонує те, що я не зустрів жодного вірша ні про що, коли в жертву римі і витіюватості ліпляться образи далекі один від одного як лебідь, рак і щука. Ось його лише три рядки про навколишній світ, написані в останні роки в Сахнівці, які розкривають глибину і обшир його думок про наповнення цього світу від створення і до сьогодні: Є щастя жити. І вдихати цвіт, і бачити, як оживає Слово. Цей загадковий незбагненний світ мене щодень в свої обійми ловить. Спочатку було Слово, затим, попри всілякі негаразди, щасливе дитинство загадкового і незбагненного світу. Відкрилось небо. Вишня зацвіла. Бджола гудінням свідчить днину гожу. Усе до сонця тягнеться й тепла – який же ти прекрасний, Світе Божий! Мені ввижається Райський сад і грядуще Царство Небесне, яке було створене для людини. Світ духовний. А там на Сході точиться війна, там за Вкраїну помирають діти. І день мені потьмарився до дна. Який же ти потворний, людський світе! А це світ сьогодні. Світ матеріальний, спотворений людиною. У короткому вірші «Це поле дике. З вітром полиновим» – вмістилася ціла епоха від босоногого дитинства і до сьогоднішніх днів з їхніми негараздами. Терзають душу його роздуми про несправедливість життя. Війна десь там. А тут неспокій. І ночі – тектонічні стреси. І думаєш собі: допоки чужі панують інтереси... Тягар думок зваливсь на плечі і опускає світ на дно. Душа спустіла, наче глечик, з якого випито вино. Я не великий знавець інтимної лірики, але в мене перехоплює подих, коли читаєш рядки:

Незабутні

101

...Але тобою дихаю і лину: крізь сни і мрії гордо устаю і кожну нерозтрачену хвилину любові нашій серце віддаю. Злетіти хочу. Розправляю крила і падаю, мов спутаний ланцем. Ну що в тобі? Яка чаклунська сила була тобі дарована Творцем?! А ось його дума про краще майбутнє Батьківщини, яку він любить понад усе: Відходить епоха вождів і героїв, і сумно і млосно, і, щоб там не є, немов на руїнах прадавньої Трої нової Вкраїни доба настає. Як народознавець і видатний етнолог, Микола Михайлович Ткач дає чітке бачення світогляду, починаючи від наших пращурів, яке грунтується на природних прикметах, віруваннях і повір’ях, через які ми пізнаємо сьогоднішній стан душі нашого народу. Світла пам’ять сіятелю і збирачу духовності на теренах неньки України. Михайло СУШКО, член Конгресу літераторів України, 18 січня 2022 року

Лiтературний Чернiгiв

102

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ ГРОНА СЛІВ ДОСТИГЛІ СТАНІСЛАВА ШЕВЧЕНКА

Першим поетом на Землі, гадаю, був той, хто порівняв жінку з квіткою. І неважливо, чим він займався – спорудженням прихистку від негоди чи полюванням на звіра, риболовлею чи обробітком ґрунту довкола вогнища. Цей добродій у такий спосіб зумів висловити власні почуття, свою радість від можливості жити й споглядати красу, започаткувавши мислення в художніх образах. З тих пір спливли тисячоліття, перш ніж стародавні греки й римляни дещо поглибили розуміння категорії прекрасного й поезії зосібно. Недаремно нині античність називають колискою європейської цивілізації. Все, про «що» і «як» писатимуть в подальші епохи всесвітньо відомі лірики, так чи інакше вже було створено до них, якраз у добу греко-римської минувшини: про життя і смерть, війну і мир, добро і зло, правду і кривду, юність і старість, підступність і кохання, злагоду і розбрат, честь і ганьбу тощо. Однак на початку ХХ ст. «агітатор, горлан, главар», той, що «не з кацапів-роззяв, // а дідом козак, а другим – січовик, // а за народженням – грузин», якось занотував у щоденнику: «Сьогодні написав вірша про любов. Тема закрита». Звідки йому було знати, що незабаром український лірик В. Сосюра скаже про кохання (саме про кохання, а не про любов, адже московсько-бурятські піїти можуть любити лише царя, генсека чи довічного президента) гіперболізовано щиро й неповторно: «Так ніхто не кохав. // Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…». Отже, на віддалі часу, серця і пера стало зрозуміло: справжнім поетом може бути лише та мистецьки обдарована особистість, яка зуміє впустити живе життя в ліричні рядки, строфи й вірші, відкриє нові теми чи грані у традиційних, здавалося б, темах, по-новому скориставшись як унормованими версифікаторськими засобами (метрикою, ритмікою, фонікою), так і власними експериментаторськими здобутками.

Ювілеї

103

Нам важко навіть уявити, як непросто було Станіславові Шевченку, дипломованому інженерові-програмістові з таким світлим і знаковим для українців прізвищем, зберегти власну творчу індивідуальність у мистецтві поезії, не загубитися в «потоці літ і літпотоці» (В. Дончик). Народився Станіслав Олексійович Шевченко 23 травня 1947 року в селі Грабів Малодівицького, нині Ічнянського району на Чернігівщині. Зростав на лоні казково-незабутньої природи, мальовничих краєвидів, що відкривалися з берегів річечок Іченьки та Удаю. Небесний вічний океан – Своїх туманів ронить сльози, Де розрослися трави й лози, Де Іченьки дівочий стан. («Біля річки Іченьки») Неподалік – славнозвісні Качанівка і Тростянець, освячені іменами М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Глінки, М. Щепкіна та багатьох інших письменників, композиторів, живописців, акторів. А поза тим – голодне повоєнне дитинство й напівсирітство. Батька він не пам’ятав, бо той хоча й повернувся додому живим з німецько-радянської війни, однак невдовзі помер: «Спинилося його зболіле серце. // І засвітилась мама сивиною». Наставниками допитливого хлопчика стали Ганна Петрівна та Іван Іванович Шевченки, – бабуся і дідусь по батьковій лінії. Розширювала творчі обрії Станіслава його матір – Інна Олександрівна, викладачка англійської мови. Шкільну освіту він здобував спершу у Грабові, а закінчив середню школу із золотою медаллю в Малій Дівиці. Вчився так, як батько воював з окупантами на фронті: «Живе в мені атаки перший страх, // І хрип окопний батькових легенів. // Таке не проминає на вітрах, // Навіки залишається у генах». Після закінчення факультету кібернетики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1970) Станіслав працював інженеромпрограмістом, науковим співробітником НДІ. У 1981–1986 рр. обіймав посаду редактора Київської кіностудії науково-популярних фільмів, написав близько 20-ти сценаріїв навчальних, документальних і пізнавальних фільмів. З 1994 – ведучий програм ТВО «Промінь» Національної радіокомпанії України. Керівник творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ.

104

Лiтературний Чернiгiв

Перша збірка поезій С. Шевченка «Середина ріки» (1986) побачила світ лише після семирічного чистилища «рецензентами»: надто прискіпливо шукали вони «неблагодійні» рядки, ймовірні підтексти. А ще більше їх лякала щирість та оголена правда українських реалій, національна історія, заякорена в топоніміці («На березі Десни», «Сон про ріку Снов» та ін.). Подальші поетичні збірки митця – «Віра і сумнів» (1990), «Октави кохання» (1993), «Дума кипариса» (1995), «Співчуття» (1996), «Близьке і недосяжне» (1999), «Закон збереження любові» (2002), «Квіти небесні земної любові» (2006), «Під сузір’ями пасіки», «Дім для душі» (обидві – 2012), «Буду козаком» (для дітей, 2015), «Незрима грань» (2017) наповнені вишуканою лірикою з несподіваними сюжетними ходами, з її елегійними проявами і бурхливими почуттями. У кожному з цих видань «вияскравлюються неповторними кольорами та відтінками безліч тем – від кохання до жінки, пошуку вічного ідеалу краси й любові до роздумів над долею сучасного українця, притлумленого щоденними клопотами» (Тетяна Шептицька). В кожній зі збірок постають образи славних українців, які вже у вічності, загорнуті в «рушник райдуги», проте саме вони втілювали єдність поколінь. Назву хоча б такі поезії, як «Нова козацька дума», «Видіння біля Тарасової гори», «Криниця Марусі Чурай», «Сон про Павла Тичину», «Дім Максима Рильського», «Кохання Мирослава у Кракові», «Спогад про Володимира Забаштанського», «Біля портрета в школі Герою України Олегові Міхнюку» та ін. Скажімо, в поезії «Гетьман Павло Скоропадський» змальовано образ останнього гетьмана України П. Скоропадського, який перед від’їздом за кордон «У Тростянець заїхав на годину // Таємно… В діда він хлоп’ям тут ріс. // І задививсь на пару лебедину, // На озеро, на хмари і на ліс». Автор вірша побачив дещо спільне в біографії державного українського діяча і в своєму особистому минулому («В діда він хлоп’ям тут ріс»), що й дало змогу достовірніше передати почуття історичного персонажа. Найчастіше С. Шевченко звертається у ліричних спогадах до образу діда, який був для нього ідеалом, як зауважив автор у передмові до збірки «Близьке і недосяжне». Саме цьому всебічно обдарованому мудрому чоловікові, який любив землю, сад і пасіку, техніку й фотографію, письменник завдячує всім серцем. За словами внука, дід побудував дім, умів робити печі, усім у селі кроїв одяг і грав на братовій скрипці. Складав дід Іван людям печі – Ніколи вони не диміли, І раєм були для малечі, Старечі кістки добре гріли.

Ювілеї

105 Він мулярські всі знав секрети, І мовив: «Піч – серце для хати». А ми, велемудрі поети, Чи здатні так вірші складати?

Сирими думками не гріти Нам розуму повні палати. Писати – замало хотіти! Як піч – треба серцем палати! Майже сто років тому Микола Ушаков у вірші «Вино», що став окрасою збірки «Весна республіки» (1927), порівнявши довготривалий процес виготовлення вина з поетичною творчістю, заявив епатажно: «Чим витриваліше мовчання, // Тим річ дивніша на вустах». Наш сучасник Станіслав Шевченко узяв порівняння вина з поезією не з чорнильниці знаного в літературі попередника, не з його конструктивістської декларації, а з реального життя і власного мистецького досвіду. Іскристе шумовиння розчавлених виноробами ягід, виноградне бродіння соків, звісно ж, – іще не вино. Можливо, лише через кілька років зберігання та відстоювання у прохолодних льохах воно подарує справжній букет. У поезії те ж уміння – Грона слів достиглі беріть, Докладіть ще снагу, терпіння І, нарешті, вірш сотворіть. Краще в келих вино налити, Хай і форма в нього стара. Зрілі вина приємно пити, Коли прийде на них пора. («Вино і поезія») Письменник «терпеливий» і «велелюдний», Станіслав Шевченко ніколи не поспішав з оприлюдненням незрілих збірок і книг. У його творчій робітні бродіння «диво-слів» вирувало до тих пір, допоки кожна поезія і весь рукопис збірки чи книги не набирали міцності. С. Шевченко також уже понад три десятиліття перекладає, досліджує та популяризує польську поезію. Зокрема, він переклав і впорядкував кілька книжок польської лірики: два видання антології «Тому, що вони сущі» (1996, 2006); збірки – «Віслава Шимборська. Під однією зіркою» (у співавторстві з Н. Сидяченко, 1997), «Чеслав Мілош. Вибрані поезії» (2000), «Кароль Войтила. Людина, пастор, поет» (2001), «Кароль

106

Лiтературний Чернiгiв

Войтила. Веслуючи в небо» (2002), «Вацлав Бурила. Між словом і мовчанням» (2004), «Дорота Яворська. Поглянь, це я» (2005), «Антоній Мальчевський. Марія» (2006). Даниною поваги українському перекладачеві за плідну діяльність у цій галузі стало видання його вибраної лірики – «Літній дощ» (1998), «Сон про перше кохання» (1999) і «Нічого, крім слова» (2000) у відтворенні польською мовою. С. Шевченко є заслуженим діячем мистецтв України (2002), заслуженим діячем польської культури (2004). Поважну виваженість слова поета, його високу майстерність засвідчують також премії, якими він увінчаний : лауреат літературних премій ім. І. Нечуя-Левицького (1999), ім. М. Рильського (2003), ім. І. Кошелівця (2004), ім. М. Коцюбинського (2012), ім. О. Стороженка (2013), ім. М. Гоголя «Тріумф» (2014) та ін. Сердечно вітаємо ювіляра з днем народження! Щиро зичимо Станіславові Олексійовичу мирного неба, міцного здоров’я, творчого довголіття. Плекайте й надалі «Найкращі у світі // З любові земної – // Поезії квіти»! Володимир КУЗЬМЕНКО м. Київ

Ювілеї

107

РОВЕСНИКИ 14 січня 2022-го минуло 85 років від дня народження Євгена Гуцала, а 6 лютого ц. р. – 85 років від дня народження Володимира Кезлі... Мандрівка в минуле ніколи не буває безоглядно веселою. Як тут не згадати Максимом Рильським сказане «нікого з друзів не зустрів». Але ж поспілкуватися подумки зі своїми добрими знайомими, які уже в інших світах, пригадати деталі зустрічей із ними хто ж відмовиться... А якщо ті зустрічі автографами та світлинами підтверджені, таке бажання стає ще більш хвилюючим... Давно те діялось... Власне, автор листа після свого підпису вказав точну дату: 23 вересня 64 р. А ось початок листа: «Сашко, здрастуй! Давно ми з тобою зустрічались, а ще більше часу минуло відтоді, як ми з тобою сиділи в кафе «Москва», на 16-ому поверсі. Та це, звичайно, не так страшно, бо ти, очевидно, скоро приїдеш у Київ і ми ще зустрінемось...» А далі Євген Гуцало просить надіслати вірші для можливого використання на сторінках «Літературної України», у редакції якої він тоді працював... Немає уже більш як чверть століття автора, який згодом став лауреатом Шевченківської премії. Немає нашого з ним спільного друга Андрія Кириченка – будівельника за фахом, активного члена Чернігівського літературного об’єднання шістдесятих років минулого століття, який у якихось справах був у Києві, де зустрівся з Гуцалом. Оскільки ж збирався навідатися в місто Бобровицю на Чернігівщині, де того часу працював я, привіз мені цитованого листа. Він не загубився за більш як шість десятиліть. Так аркуш, помережаний почерком тепер уже класика новітньої української літератури, і конверт, на якому ретельно його ж рукою виписана адреса автора цих рядків, пережили і Євгена, і Андрія... А чи могли ми тоді припустити, що навіть назву кафе (воно вже давно перейменоване) зараз не хочеться згадувати з відомих усім причин... А ось згадати Євгена Гуцала та Володимира Кезлю, яким цьогоріч ви-

108

Лiтературний Чернiгiв

повнилося по 85 літ від роду, варто. Обоє вони мали пряме відношення до Чернігівщини. Перший тут навчався у Ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя і деякий час працював у обласній молодіжній газеті. П’ять років тому я згадував у газеті Чернігівського земляцтва в Києві «Отчий поріг» про автограф Є. Гуцала на його прозовій збірці «Люди серед людей», отриманий мною від автора 9 травня 1962 року в згаданому Євгеном кафе, звідки ми спостерігали за святковими салютами на честь перемоги над Німеччиною у Другій світовій. Був з нами і Володимир Дрозд – колишній колега Євгена по роботі у Чернігові, а мій однокурсник з факультету журналістики Київського університету. Про нього Є. Гуцало також згадав у тому автографі. Моя публікація в «Отчому порозі», вважаю, важлива тим, що в ній указано на помилку, допущену В. Дончиком у першому томі Української літературної енциклопедії відносно того, що Є. Гуцало друкується з 1960 року. Каюсь, я повторив ту помилку при підготовці матеріалу про Є. Гуцала, опублікованому свого часу в «Літературному Чернігові». А сліпо довіряти навіть енциклопедіям не слід. Розгорнув би книжку літературно-художнього альманаху «Десна», видану в Чернігові 1958 року, котру зберігаю в домашній бібліотеці, і перечитав видруковані вірші Є. Гуцала «Балада про пісню», «Я змалку пас гусят на лузі» та «Колоски»... Переповідати назви творів Є. Гуцала не дозволить відпущений обсяг даного матеріалу. Все ж слід нагадати, що, окрім Шевченківської (1985), він лауреат премії імені Юрія Яновського (1982), а 26 травня 1995 – трохи більше як за місяць до своєї передчасної кончини отримав Міжнародну премію фонду родини Антоновичів. У некролозі, опублікованому «Літературною Україною» 20 липня 1995, підписаному не лише провідними майстрами слова, а й прем’єрміністром Євгеном Марчуком та віце-прем’єром Іваном Курасом, сказано: «... З-під пера талановитого майстра слова вийшло понад сто книг. До того ж Є. Гуцало був одним з кращих публіцистів в Україні – вся його творча діяльність була спрямована на відродження рідної культури, утвердження незалежності і розвитку Української держави». З Чернігівщиною Є. Гуцало підтримував зв’язки до кінця життя. Він приїздив на Сіверянщину, де мав чимало друзів, товаришів, знайомих, спілкувався з місцевими журналістами. У радіожурналі «Сонячні кларнети» 1 листопада 1979 прозвучав уривок з документальної повісті Є. Гуцала «З вогню воскресли» – про спалені під час Другої світової села Чернігівщини. А в липні 1995-го його творчості був повністю присвячений випуск «Сонячних кларнетів» «Бо ми у цьому світі не забуті...» 18 лютого 1997-го були відкриті меморіальні дошки Євгенові Гуцалу

Ювілеї

109

та Юрієві Збанацькому на приміщенні Ніжинського педінституту, який обидва ці прозаїки свого часу закінчували. А ще була відкрита аудиторія Євгена Гуцала, у якій і цьогоріч відзначалося 85-річчя від дня народження її колишнього студента. А Володимир Кезля народився і все життя провів у селі Сибереж РіпкинськоМеморіальна дошка, відкрита Євгенові Гуца- го (тепер Чернігівськолу на приміщенні Ніжинського педінституту го) району. Авторові (нині університету). Праворуч – керівник Чер- цих рядків пощастило нігівської обласної письменницької організації бути добре знайомим з цим напрочуд ліричСтаніслав Реп’ях ним прозаїком, талант якого був справді від Бога. Адже Володимир мав тільки середню освіту, працював у колгоспі. Ще перед особистим знайомством я читав його гуморески в обласній газеті «Деснянська правда». Запам’яталися відвідини Володимиром обласної молодіжної газети у 1970-х роках. Завжди спокійний, усміхнений, лагідний. Не пригадую, щоб коли-небудь підвищив голос. Членом Спілки письменників став 1977 року через кілька місяців після виходу у світ своєї книжки прози «Червень, початок літа». Головним твором у ній була повість «Синій вітер з Родощі». Авторську присвяту цієї повісті становить одне слово – Матері. У письменницькому статусі йому випало побути всього 7 років. 15 березня 1984-го Володимир раптово помер: відмовило серце. Через два дні разом із письменниками Олексієм Довгим, Станіславом Реп’яхом та журналістами Лесем Мазуром і Василем Струтинським ми приїхали в Сибереж провести Володимира в останню путь. Похорон запам’ятався одним крутим поворотом до цвинтаря та переказаним Станіславом Реп’яхом епізодом, свідком якого він став, підійшовши від щойно вирослого горбка на могилі до хлопчини років десяти, який

110

Лiтературний Чернiгiв

гірко плакав. На спробу Станіслава заспокоїти його той крізь сльози по-дорослому тільки й спромігся вимовити: «Яка хороша людина була..» Мати В. Кезлі Єфросинія Семенівна на відміну від сина, який пішов із життя у 47 років, відійшла у засвіти 12 листопада 2001-го на дев’яносто другому. Провівши тридцятилітньою на фронт чоловіка і не дочекавшись його з війни, останні сімнадцять літ доживала вже й без сина. Така ось доля... Не знаю, чи були знайомими Євген Гуцало та Володимир Кезля, чи зустрічалися вони особисто, тож хай зустрінуться у цих спогадах. Олександр ОЛІЙНИК Фото автора

Володимир Кезля та Леонід Серебряков у актовому залі обласної бібліотеки під час установчих зборів Чернігівської письменницької організації 3 грудня 1976 року.

З архівів КДБ

111

Літературний

З архівів КДБ ×ÅÐÍIÃIÂ ДОЛЯ МОНАХА Репресії в с. Піски (Чернігівський район)

Отець Михайло (Лука Дмитрович Корма) народився 1887 р. у с. Піски. У 1907 р. поїхав до Білозерського монастиря у Македонії [1;135]. Там він перебував до 1909 р. і в цей же рік повертається до рідного села. Із листопада 1909 по 1913 рік перебуває на військовій службі. У 1913 р. знову їде до Македонії, але через воєнні дії відразу повертається до с. Піски. І вже влітку 1914 р. їде до Рихлівського монастиря Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Із початком Першої світової війни о. Михайла в 1914 р. мобілізували до війська, а вже 1915 року він потрапляє до німецького полону, де перебуває до 1918 р. Після звільнення з полону прибуває до с. Піски і невдовзі їде до Рихлівського монастиря. Через деякий час він повертається до м. Чернігів і до 1928 р. перебуває в Троїцькому монастирі [1; Арк.136]. У 1931 р. був уперше заарештований. Після відбуття покарання живе в Чернігові у сані священика. Улітку 1936 р. о. Михайло органами НКВС удруге заарештований разом із єпископом Чернігівським і Носівським о. Стефаном (Проценком), колишнім настоятелем Троїцького монастиря о. Смарагдом (Чернецьким), о. Малахієм (Тишкевичем) та активними вірянами Маргаритою Миловидовою та Зоєю Кульжинською. Слідчі звинувачували їх в приналежності до «нелегально-існуючої контрреволюційної організації істинно-православних церковників, яка проводила антирадянську агітацію» [1;Арк.2]. Переглядаючи сторінки архівної справи, стає відомо, що вищезазначені особи не сприйняли «Декларацію митрополита Сергія», якою проголошувалась лояльність церкви до радянської влади: «Легализация нужна советской власти, а не духовенству, чтобы легше было взять его в руки» [2; Арк. 35]. «Корма критиковал декларацию духовенства о лояльном отношении к Советской власти, легализация нужна чтобы усилить репрессии к церковникам» [2;Арк.157]. На світогляд о. Михайла (Корми) вплинуло знайомство з релігійним

112

Лiтературний Чернiгiв

письменником і громадським діячем Сергієм Нілусом, який відвідав Чернігів у 1926 р. та говорив про те, що «дітей не можна навчати в радянській школі, так як в радянській школі виховують безбожників» [1;Арк.163]. Також С. Нілус передбачав кінець світу, який мав настати в період 1930–1933 рр. [1;Арк.163]. Із показів свідків: «Корма бродил по селам, доказывал, чтобы крестьяне не вступали в колхозы, так как этим продают душу сатане» [2;Арк.35]. На суді свою провину о. Михайло (Корма) не визнав. За постановою особливої наради при НКВС СРСР від 02.06.1937 р. о. Михайла (Корму), о. Смарагда (Чернецького), о. Малахія (Тишкевича), о. Стефана (Проценка) засуджено до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Зоя Кульжинська та Маргарита Миловидова засуджені на три роки [2;Арк. 180-185]. Отця Стефана (Проценка) після відбуття покарання у Красноярському виправному таборі 15 травня 1942 р. звільнили, а у 1945 р. він рукоположений і призначений митрополитом Харківським і Богодухівським. Подальша доля уродженця с. Піски о. Михайла невідома.

«КІНЕЦЬ СВІТУ» ДЛЯ СЕЛЯН Яким Костянтинович Малець народився 1879 р. у с. Піски. Був при денікінцях сільським старостою. Мав 20 десятин землі, вітряний млин, 10 голів худоби. Згодом у справі заарештованого Я.К. Мальця зазначалося, що він у 1930 р. вів агітацію, щоб люди не здавали залишки хліба державі. Із показів свідків: «Советская власть забирает у крестьян последний хлеб, который добыт и направляет заграницу, чтобы спасти свою шкуру и откупиться от иностранных государств, но это им не поможет и в скором времени будет переворот и советская власть погибнет» [3; Арк. 5]. «Колхозы выдумка […] и коммунистов, которые для своего благополучия устраивают колхозы, куда завлекают крестьян с целью забрать у них последнее имущество, а в колхозах заставляют людей работать по 18 часов в сутки как при крепостном праве, и мы будем ходить голые и босые» [3; Арк. 5]. У 1931 р. Я.К. Мальця розкуркулено, майно за невиплату норми хлібозаготівель розпродано, що спричинило його виїзд до с. Голубичі, де працював на залізничній станції. У 1932 р. він повертається до с. Піски, де знову веде агітаційну роботу проти радянської влади. Із показів свідків: «Знаю из газет что прибудут поляки и тогда расправятся с коммунистами и колхоз-

З архівів КДБ

113

никами, которые ограбили весь народ и довели страну до нищеты» [3; Арк. 9]. Заарештований 04.08.1932 р. Через недостатню кількість доказів справу 01.09.1932 р. направлено прокурору на припинення. Але пророцтво про кінець світу від репресованих священиків здійсниться – Голодомор 1932–1933 рр. стане кінцем земного життя багатьох селян із с. Піски та інших сіл України. Використані джерела: 1.Держархів Чернігівської області, ф.Р-8840, оп.3, спр.8754 2.Держархів Чернігівської області, ф.Р-8840, оп.3, спр.8755 3.Держархів Чернігівської області, ф.Р-8840, оп.3, спр.2774

Олександр МОЛИБОГА (с. Анисів, Чернігівський район)

Лiтературний Чернiгiв

114

Літературний

Критика, рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ СЛОВО ПРО КНИГУ

Олександр Забарний. Багряні терикони. Оповідання. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2022. – 145 с. Тримаю у руках оригінал-макет нової книги відомого поліського письменника, доцента Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександра Вадимовича Забарного «Багряні терикони». Це збірка оповідань про трагічні події військового конфлікту на сході України, який спровокувала і розпочала Російська Федерація на землях Донецької та Луганської областей. Про хід проведення антитерористичної операції Збройних сил України по звільненню українських територій і йде мова у цій книзі. Цікаво, що двадцять сім років тому, у далекому вже 1995 році, Олександр Забарний видав свою першу збірку прози «Лелеки не зраджують». У передмові до неї український письменник, тоді ще доцент, а згодом доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Астаф’єв, писав: « У своїй книзі Олександр Забарний розкриває перед читачем ще одну грань свого обдарування – талант новеліста. Молодий прозаїк, до його честі, доволі органічно виступає в новому амплуа, переносячи з царини лірики у царину прози кращі характеристичні риси свого стилю: драматизм ситуацій, глибокий психологізм, лаконізм викладу, підкреслену увагу до деталей тощо». Минув час… У творчому доробку Олександра Вадимовича вже п’ять книжок прозових творів. Що ж нового додалося у творчій палітрі письменника?

Критика, рецензії

115

Об’єднуюче начало його лірики і прози – естетична установка на жеттєподібність, конкретно-реалістичну манеру зображення. За роки творчості письменник спробував себе у різних жанрах епічної літератури, пишучи новели, оповідання, художні та документальні повісті. Манера його епічного письма знайшла відгук і в драматичній творчості (історичні драми «Проклятий вогнем», «Грішниця», «Леся»). За роки роботи над текстами автор виробив свій неповторний стиль письма, який характеризується глибоким психологізмом, художньою концептуальністю, самобутньою манерою викладу. У своїй новій книзі «Багряні терикони» автор продовжує реалізовувати себе як майстер реалістичної манери зображення. У основі сюжету його оповідань покладені реальні події, які відбувалися в зоні військового конфлікту. Його літературні герої мають реальних прототипів, саме тому книга має ознаки художньої документалістики і так реально відображає життя. Авторові справді вдається у своїх оповіданнях добитися ілюзії об’єктивності, правдоподібності зображення, художньої переконливості, викликати у читача емоції, психологічні комплекси та переживання. Він уміло користується прийомами психологічного моделювання. Улюблений жанр Олександра Забарного – оповідання, в основу якого покладений військовий епізод («Таїна Савур-Могили», «Вахта капітана Гладуна»), або спогад про війну («Сновидіння Васі-Кіборга», «Колій»), або враження, яке базується на змалюванні силового поля входженості війни у пам’ять героя, його душу, долю («Щоденник капелана», «Пасічник», «Старі дерева не пересаджують»). Піднімає автор і тему «яничарства» та «національної пам’яті» у свідомості тих українців, які проживають на території Росії і не бачать (або не хочуть бачити) події, які розгорнулися на сході України («Брати», «Прозріння»). Пафос твору у цих випадках стає драматичним, мотивація вчинків – глибоко психологічною, мова творів – емоційною, багатою на лексику, тропи, стилістичні фігури. Автор дуже обережно користується такими засобами, як фантастика, гіпербола, деформація, намагається якнайретельніше замаскувати свою присутність у творі. Нова книга автора, поза сумнівом, на часі. Довготривала гібридна неоголошена війна щоденно затирає у людській пам’яті героїчні події і образи українських вояків, які стали на захист рідної землі. Вона намагається знівелювати героїку буднів захисників Донецького летовища, Савур-Могили, трагедію Іловайського оточення. До цього долучиться і

Лiтературний Чернiгiв

116

щоденна російська пропаганда, яка прагне переконати світ, що на сході України відбувається суто регіональний, внутрішньо український військовий конфлікт. А тому поява такої книги, як «Багряні терикони», конче необхідна, бо саме через художнє переосмислення правди війни і формується образ українського вояка, нашого сучасника, мужнього оборонця України. Тож побажаємо цій книзі просторого і короткого шляху до серця читача, а авторові подальших творчих звершень. З повагою – Євген ЛУНЯК, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, учасник АТО («Професор») Січень 2022 року. м. Ніжин

ПІСЛЯСЛОВО Тернистим шляхом йшла ця книга до свого читача… Писалася вона сім років, з 2014-го аж до 2021-го, писалася непоспіхом, пропускаючи через серце і мозок автора кожну долю своїх літературних героїв. Таке ретельне осмислення дозволяло наповнити книгу реаліями життя, закарбувати словом події, які відбувалися на той час в Україні. Окремі оповідання з книги в різні роки друкувалисяу періодиці: в «Літературній Україні», «Українському домі», «Літературному Чернігові». Це була своєрідна апробація авторського слова.., наскільки воно співзвучне з часом і читацькими запитами. Відгуки були позитивними. Книга була підписана до друку на початку лютого 2022-го. 22 лютого я вичитав і підписав оригінал-макет. А 24 лютого розпочалася повномасштабна російсько-українська війна… Час розколовся на До і Після… Найважчими були перші дні. Ти не знаходив собі місця у цій круговерті подій… У твоє звичне життя вихором увірвалися слова: «Повітряна тривога», «Ракетний удар», «Окупація»! Ці слова бентежили душу, забирали спокій, змушували протидіяти… Так-так – змушували опанувати себе. Навчитися жити одним днем. Новий день приносив нові проблеми і завдання, які ти і повинен був розв’язувати… На перше місце ти ставив безпеку рідних, потім забезпечення харчами і десь у кінці усіх проблем – власну безпеку. Так кожен прожитий день набував змісту. І ти призвичаївся до такого життя. Зранку, у черзі за хлібом, ти радів кожній

Критика, рецензії

117

знайомій людині, бо вона зв’язувала тебе з КОЛИШНІМ життям. Ти навчився радіти «добрим новинам», бо жив у світі вселюдського горя. Ти був гордий за поруйнований, але нескорений Чернігів, бо відчував свою причетність до цієї святої землі та її історії. А головне – ти усвідомлено полюбив Україну. Відчув себе частинкою могутньої нації, яка вступила у двобій із зажерливою ордою. Війна згуртувала нас, об’єднала в єдину родину, відродила поняття – український народ! І було байдуже, якою мовою ти розмовляєш… У перші тижні воєнного лихоліття, коли сталися тимчасові перебої з харчами, мої земляки-ніжинці неодноразово виявляли зразки людяності та гідності. Пригадую, як до магазину зайшла молода жінка з дитям. Запитує: «А хліб уже скінчився?». Літній чоловік, що стояв у черзі, витягує з валізи хлібину і простягує жінці: «Візьми, доню» – «А вам?» – «А я почекаю наступну машину». Наверталися сльози… А чи зможе Ніжин забути багатогодинні черги до банкоматів? Чи восьмигодинну чергу за державною допомогою?! Хіба ж таке забудеш… Війна виявила усі моральні якості людини як позитивні, так і не зовсім… Вона змусила задуматися кожного, якою високою ціною оплачується мирне життя. Ціною життя наших оборонців, материнськими слізьми, людським горем…

Я забув про книгу… Вона втратила сенс. Усе, що відбувалося у реальному житті, за емоційною наснагою перевищувало будь-яку літературу, навіть найкращу… Не випадково досвідчений вояка-гранатометник і чудовий український поет Борис Гуменюк писав у ці дні: « Я думаю, що ані Ремарк, ані Гемінґвей уявлення не мали, що таке справжня війна. Вони її висмоктували зі своєї уяви. Щоб зрозуміти, що таке війна, треба побачити у приціл ворога та вистрілити в нього. І коли ти внутрішньо це переживеш під тиском своїх гуманітарних знань, що здобувалися впродовж усього життя, та буття, яке формувалося у певних культурних пластах, лише тоді народжується новий текст». Можна погоджуватися з цим чи ні, адже і Ремарк, і Гемінґвей чотири роки провели у окопах Першої світової війни і неодноразово бачили у прицілі ворога, але той факт, що свої кращі твори вони написали вже далеко після війни, залишається беззаперечним. Отож якісна література – зазвичай процес повільний… Згадаємо, що «На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка та «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея написані через десять років після закінчення Першої світової війни. Отож потрібний час… Час для осмислення пережитого, час для угамування

118

Лiтературний Чернiгiв

емоцій, час для загоєння ран. Тож не дивно, що перші два місяці війни я нічого не писав. Бракувало слів… Кажуть, що час лікує… Це не так. Рани, нанесені війною, затягуються повільно… Особливо, коли це стосується особисто тебе… Ще не скоро підуть зі снів моєї доньки і онуки поневіряння біженців далекими світам.., а сину буде маритися його затишна, ще не розбомблена, квартира в Ірпені.., а онучок, що народився під завивання сирен і гуркіт канонади на другий день війни у поруйнованих Сумах, ще довго буде прокидатися в очікуванні батька, який пішов на війну. Таке не забувається! Переосмислюючи написане, я зрозумів, що головним недоліком усіх моїх написаних оповідань, які увійшли до цієї книги, стало те, що я писав про росіян, як про людей… Але війна змінила мої погляди! Хіба можуть чинити люди те, що вчинили окупанти в Бучі чи Ірпені?! Це – нелюди! Вовкулаки!! Орки!!! Кровожерлива зграя хижих звірів! Зрозумів головне. Йде не просто війна росіян супроти українців, ЗЛО протистоїть ДОБРУ, КРИВДА – ПРАВДІ… Йде війна двох світоглядів, двох ідеологій, двох культур.., хоча про яку російську культуру сьогодні може йти мова?! Велика отара покірних овець, яких ведуть на бійню! Мораль багатонаціональної російської орди поза часом зводиться до єдиного прагнення: «Хочемо доброго і сильного царя! Вовку на царство!!». Недолугі, не можуть зрозуміти, що тварина, яка ними керує, немає у своєму єстві нічого…, ані Моралі, ані Бога, ані Розуму. Лише особисті імперські амбіції та інстинкти. Під стать царю і опричники… Про яку військову честь і людську гідність іде мова, коли «друга армія світу» ґвалтує немовлят?! Чинить наругу над літніми!! Вщент випалює і руйнує українські міста і села, знищує церкви і храми. Про яку «велику націю» тут ідеться?! Покидьки.., моральні збоченці.., вбивці! Нічого не пишу… Немає слів. Чудова українська поетка Наталка Фурса, спілкуючись у Фейсбуці, написала: « Війна вимагає інших слів, іншої мови, інших нас… Пишуться нові вірші з пилу-жару війни: залізом, сажею, попелом, димом, кров’ю, сльозами. Бо наша душа жива, вона подає голос…». Дослухаюся до душі… Біль такий, що вона німіє. Згадую перші наші втрати… Згадую Женю Коваленка, аспіранта нашого історико-юридичного факультету.., режисера студентського молодіжного театру. Красень, поет, волонтер… Скільки спільних проєктів ми планували.., життя сповнене мрій, надій, сподівань. Усе поруйнувала ворожа бомба.

Критика, рецензії

119

Станіслав Прощенко… Доброволець. За свої сорок шість років багато чого встиг… За його плечима Майдан, крутозлами АТО, боротьба за єдину помісну українську церкву. З перших днів цієї війни він у лавах захисників України… 3 березня 2022 -го загинув боронячи рідний Ніжин. Ціною власного життя захистив дружину, сина і доньку, а ще тисячі містян. Стали живим щитом на шляху ворога. Він і його побратими… І таки вистояли, не дали окупантам сплюндрувати місто.., Герої… Тільки нині прийшло розуміння їхнього подвигу. І таких прикладів можна наводити безліч. Саме ці люди пишуть історію сучасної України! Військові Збройні сили України стали гарантами мирного майбутнього нашої держави. Саме вони повернули нам віру в Перемогу, саме їм завдячують мільйони українців своїм спокоєм. Ми прожили і пережили за цей час стільки, що вистачило на кілька життів. Ми долали шлях від розгубленості й розпачу, до усвідомленої люті й безмежної віри (в нашу Україну, нашу перемогу, наші найкращі у світі ЗСУ). Людина зі зброєю, з жовто-блакитним прапором на шевроні стала символом віри у мирне життя. Саме вона стала головним героєм сучасної української літератури… Отож думки про книгу все частіше стали навідувати мене в стрімкій круговерті днів. Давали про себе знати і реальні прототипи моїх літературних героїв… Василь Задорожній полишив у Москві дружину і сина, повернувся до України, з перших днів війни служить у місцевій теробороні, разом з братом звісно. Боронить рідну Одесу капітан-лейтенант Гладун. Генерал «Гордій» очолив елітний військовий навчальний заклад і за ці роки підготував для Збройних сил України не одну сотню кваліфікованих офіцерів. Відклав пензлі і взяв до рук зброю художник Василь Макарчук. Професор «Борода» знову в ЗСУ. Бідкався, що змушений читати лекції з окопу … Це дуже наснажує завжди, але в таку лиху годину, яку ми переживаємо-переборюємо нині, розуміння того, що герої твоїх творів продовжують працювати на сьогодення, змушують автора не тримати їх у рукописі, а відкрити їм шлях до читача. Нині стало очевидним, що ця війна завтра ще не закінчиться, і нам треба вчитися жити-виживати-перемагати в нових умовах, а, отже, є реальна потреба в оздоровленні душі. Душа прагне перепочинку… Тож нехай ця книга стишить її рани і укріпить у ВІРІ. З повагою ваш Олександр ЗАБАРНИЙ. Травень 2022 р. м. Ніжин

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 2 (98) 2022 р. Комп’ютерна верстка Валерія Лозового Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – готель «Україна» в місті Чернігові Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95k40k26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 22.07.2022 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 7,5. Обл.kвид. арк. 7,5 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0035-2. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. 066-2524507.