«Літературний Чернігів» за 2022 рік (№3/99) by Владислав Савенок

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 3 (99)

липень-вересень 2022

Заступник головного редактора Володимир КУЗЬМЕНКО Редакцiйна колегiя: Олександр БОБИР

Заснований у 1992 р.

Дмитро IВАНОВ Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО Олександр КОВАЛЕНКО Олена КОНЕЧНА

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ Вiктор ТКАНКО

ЗМІСТ Михайло Сидоржевський. Літературно-мистецький журнал «Літературний Чернігів» відзначив тридцятиріччя! . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ювілейний колаж «Літературного Чернігова» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Кузьменко. З вірою в перемогу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олександр Забарний. До ювілею журналу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Слово членів редколегії про журнал: Олександр Бобир, Дмитро Іванов, Олена Конечна, Олександр Коваленко, Володимир Кузьменко, Владислав Савенок, Віктор Тканко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Письменнику, головному редактору журналу Михасю Ткачу – 85 Митці про ювіляра: Леонід Горлач, В’ячеслав Малець, Анатолій Шкуліпа, Олександр Забарний, Володимир Кузьменко і Надія Кузьменко, Оксана Гарачковська, Олена Конечна, Сергій І. Ткаченко, Станіслав Новицький і Аліна Шевченко-Новицька, Станіслав Шевченко . . . .

.3 .4 .5 10 12

Михась Ткач. Інтерв’ю. Записав Владислав Савенок . . . . . . . . . . . . . . . 26 ПОЕЗІЯ І ПРОЗА Дмитро Іванов. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Конечна. Двері, Коли я злечу... . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Сапон. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Катерина Тугай, Марія Май. Відлуння прийдешнього. Уривок з роману «Літописи з Флоренції. Невідома історія» . . . . . Лариса Ткач. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . В’ячеслав Малець. Аж до краю землі. Господь діє і на Колимі! Спецоперація «SOS» триває . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Анна Москаленко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Людмила Шамовська. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . 32 . . . . . . . . 39 . . . . . . . . 43 . . . . . . . . 50 . . . . . . . . 56 . . . . . . . . 62 . . . . . . . . 69 . . . . . . . . 76

ПЕРЕКЛАДИ Джон КІТС. Ода осені. Поезія. (Переклад з англійської і коментар Сергія Ткаченка) . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Г. В. Самойленко. Родинні та творчі зв’язки Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок: три Надії, три долі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 УКРАЇНОЗНАВСТВО Михась Ткач. Видатний діяч українського народознавства . . . . . . . . . . 109 ЮВІЛЕЇ Олександр Олійник. Дві осені музики і віршника . . . . . . . . . . . . . . . . 118 ЛЮДИНА І МИСТЕЦТВО Микола Ткач. Роль митця в суспільстві та поняття свободи творчості . . . 122 АКТУАЛЬНА ТЕМА Валерій Демченко. Не легалізуйте нецензурщину . . . . . . . . . . . . . . . . 128 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Олег Василишин, Ігор Фарина. Бентежне світло у долонях часу . . . . . . . .130 Валентина Біляцька. Прозірливість – визначальна ознака справжності . . 137 САТИРА, ГУМОР Валерій Демченко. Покликання. Одарчині груші . . . . . . . . . . . . . . . . 141

Літературному Чернігову – 30!

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ЖУРНАЛ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» ВІДЗНАЧИВ ТРИДЦЯТИРІЧЧЯ! Один із найавторитетніших українських літературних часописів свій ювілей зустрічає у драматичний час війни з рашистськими окупантами. Проте, незважаючи на бурхливі події сьогодення, журнал продовжує дарувати своїм читачам радість спілкування і осягнення сучасного літературного процесу. «Літературний Чернігів», про який мріяли ще Л. Глібов і Б. Грінченко, заснований у серпні 1992 року, відтак є майже ровесником Незалежності України. Сьогодні він один із помітних явищ на тлі сучасного українського літературного життя. Журнал належить до тих часописів, які формують національні пріоритети – і на Чернігівщині, і в Україні. Упродовж 30 років на його сторінках було вміщено більше трьох тисяч публікацій, у тому числі 760 добірок поезії, 620 прозових творів, 180 літературознавчих статей, а ще багато матеріалів з історії, краєзнавства, рецензій тощо. У ньому друкувалися твори багатьох сучасних українських письменників з усіх областей України, а також з Болгарії, Бразилії, Америки, Канади, Білорусі. Зокрема такі відомі митці, як А. Дімаров і В. Дрозд, А. Погрібний і В. Баранов, М. Слабошпицький і Л. Горлач, П. Сорока, Ю. Мушкетик, О. Довгий, Ігор Павлюк та багато інших друкували свої твори на сторінках журналу. «Літературний Чернігів» вніс вагомий внесок до духовної скарбниці Сіверщини, всієї України, пожвавив літературний процес на Чернігівщині, активізував і об’єднав навколо себе творчу молодь. З першого дня заснування часопис опікується творчою молоддю. Багатьом дав путівку у велику літературу. Свій творчий шлях у літературу починали з публікацій у «Літературному Чернігові» Анатолій Дністровий, Тетяна Винник, Анна Малігон, Сергій Дзюба, Оксана Куценко, що нині відомі письменники. Журнал тісно співпрацює з Чернігівським та Ніжинським університетами, літературними студіями та Чернігівським земляцтвом у Києві. Від імені Національної спілки письменників України вітаю редакційний колектив журналу і його поважну редакційну колегію, а також усіх читачів з тридцятилітнім ювілеєм! Зичу нових творчих висот і відкриттів, читацького пошанівку і любові! Творімо літературу разом! Слава Україні!

З повагою Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, голова Національної спілки письменників України

Лiтературний Чернiгiв

Літературному Чернігову – 30!

З ВІРОЮ В ПЕРЕМОГУ Чернігів був, є і назавжди залишиться українським містом, північним форпостом нашої держави. Уже з перших днів повномасштабного вторгнення московсько-бурятських орд в Україну мужні оборонці блокадного Чернігова довели, що захищають не лише свою сім’ю, своє рідне місто, а й кожного з нас у будь-якому регіоні. Під постійними ворожими обстрілами та авіабомбами, без світла й тепла та водопостачання. Якби, борони Боже, не витримав Чернігів, навряд чи встояв би й Київ… Мистецький часопис «Літературний Чернігів», що з’явився «не випадково, не на порожньому місці, а як духовний пагін на літературному дереві, яке виплекали наші предки» (М. Ткач), став таким же охоронцем Сіверського краю від смертельно небезпечного для нас «рускава міра», як і саме нескорене місто, на честь якого він був названий. Як показав час, територіальні претензії новітніх ординців виявилися менш підступними, ніж їхні експансіоністські зазіхання на нашу духовну територію – чужинці ставлять за мету «денацифікувати» кожного, хто вважає, що Україна має бути українською. Наперекір намірам біснуватого московського фюрера та його найманців, «Літературний Чернігів» є і залишиться українським часописом, органічною складовою вітчизняного медійного простору. Це – «журнал всеукраїнський: і за духом, і за змістом, і за географією авторів» (В. Баранов). Становлення часопису збіглося з бурхливими подіями в житті держави, з прагненням нашої науки, освіти, літератури й мистецтва увійти до європейського культурного простору, створити нові видання. З тих пір минуло тридцять років. Багато це чи мало?.. Для людей, що створюють його з першого номера, віддають йому свою енергію, вкладають у видання всю душу, виношують і втілюють нові креативні ідеї, – це доволі солідна частка життєвого шляху. Видавати журнал було дуже складно й нелегко в усі періоди, а надто в останні роки – в добу стрімкого поширення електронних медіа, з якими важко конкурувати паперовим ЗМІ. Утім, не зупинили становлення часопису восени 1992 року ані безгрошів’я, ані відсутність поліграфічної бази, ані те, що мало хто вірив навіть із когорти ентузіастів у довготривалість такого проєкту. Попри це, журнал вижив, розвинувся, від 2002 року виходить щокварталу, вирізняється з-поміж інших українських «товстих» часописів своїми регіональними барвами: неповторною історією та красою Довженкового краю. Надходить до центральних бібліотек України й багатьох європейських столиць. Переглянувши попередні випуски «Літературного Чернігова», читач помітить, як журнал шукав і виборював ширший профіль та обличчя, новий образ, до чого прагнув, як сприймали й переживали ми нову добу в житті свого народу, з чим апелювали до нащадків.

Лiтературний Чернiгiв

Сьогодні, під час війни, нав’язаної нам російськими загарбниками, випускати журнал стало ще складніше. Це воістину подвижницька праця головного редактора Михася Ткача, когорти однодумців – письменників і журналістів Чернігівщини, редакційної колегії. Напад північних чужинців на Україну, гаряча фаза війни – тимчасова окупація, блокада, обстріли, бомбардування та руйнація міст і сіл внесли свої корективи у всі сфери нашого культурно-мистецького життя. Тож і «Літературний Чернігів» утратив нині державну підтримку, оскільки згідно з урядовою постановою, впродовж війни кошти насамперед спрямовуються на військові та життєво-необхідні потреби області. Позатим, «Літературний Чернігів» живий: витримав апробацію складною і суперечливою добою зламу ХХ–ХХІ століть, неодмінно здолає і випробування війною. Нині він став трибуною для багатьох письменників як з України, так і зарубіжжя і як об’єкт наукових досліджень викликає зацікавлення у представників різних галузей гуманітаристики. Зокрема, літературознавчі та історико-пошукові матеріали, що побачили світ на шпальтах видання впродовж 1992–1997 рр., були проаналізовані в статті О. Забарного «Шляхом неспокою» (Слово і час. 1997. №9). З’явились стислі інформативні довідки про журнал в «Літературознавчій енциклопедії». У 2 т. Т. 1 / Автор-укладач Ю. Ковалів. (Київ: ВЦ «Академія», 2007), в «Енциклопедії сучасної України» (Київ: НАНУ, 2016. Т. 17) та в кількох інших бібліографічних довідниках. Вийшов «Покажчик змісту часопису ‘‘Літературний Чернігів’’ за 1992–2011 роки» / Укладачі: К. Герасименко, Н. Гонза, Н. Романчук (Чернігів: Чернігів. ОУНБ ім. В. Г. Короленка, 2012). Віршована сатира й гумор на шпальтах часопису «Літературний Чернігів» проаналізовані в монографії Оксани Гарачковської «ХХ століття в українській поезії крізь призму сміху» (Київ: Альфа-М, 2015), в її докторській дисертації «Жанрово-стильові модифікації української віршованої сатири й гумору ХХ століття (Київ, 2015) та в «скопусівській» публікації «Mihas Tkach as editor of the magazine ‘‘The Literary Chernihiv’’» // American Journal of Science and Technologies, No.1. (28) (January-April). Volume X. Princeton University Press, 2018. 496 p. P.403–409. Галина Бітківська, досліджуючи в монографії та докторській дисертації сучасні літературні журнали в контексті теорії інтермедіальності (Київ: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2019), серед різних матеріалів залучила й публікації у часописах «Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Київ», «Київська Русь» та «Літературний Чернігів». Тамара Демченко у статті «Історичне краєзнавство на сторінках ‘‘Літературного Чернігова’’» ретельно розглянула близько 180 матеріалів, опублікованих у нашому виданні впродовж 1992–2012 рр. (Літературний Чернігів. 2012. №3). Натомість О. Забарний до 200-річчя Ніжинської вищої школи присвятив статтю «Журнал ‘‘Літературний Чернігів’’ і Ніжинська вища школа» (Літературний Чернігів. 2020. №3).

Літературному Чернігову – 30!

Варто також згадати огляд поетичних творів, надрукованих у часописі: «Як лікувати ‘‘бронзову хворобу’’ вірша?» (Літературний Чернігів. 1997. №10) і «Душа поезії – не рима» (Літературний Чернігів. 2010. №4); огляд прозових творів: «Натруджені мозолі ‘‘малої’’ прози чи постмодернізм по-чернігівськи?» (Літературний Чернігів. 1997. №11) та «Оповідати без марнослів’я найкраще деталями…» (Літературний Чернігів. 2010. №2). На сторінках найпрестижніших українських видань – «Літературної України», «Вітчизни», «Дивослова», «СІЧі», «Сучасності» та інших, у мистецьких порталах «Жінка-УКРАЇНКА», «Чернігівський монітор», «Сіверщина» тощо постійно з’являються анонси чергових номерів журналу та інші матеріали, присвячені «Літературному Чернігову». Як бачимо, інтерес науковців і широкого загалу до журналу від року до року зростає. На часі комплексне дослідження про роль і місце «Літературного Чернігова» в українському медійному просторі, про його здобутки і втрати, що впливають на формування іміджу видання. Десять років тому Михайло Слабошпицький небезпідставно зауважив: «Ювілей часопису в наших умовах, коли друковане українське слово дискриміноване, – це поважний факт. Це свідчення наполегливості і – без будь-якого перебільшення мовлячи, – самовідданості редакції. А вся ж редакція – це фактично один Михась Ткач, що є і головним редактором, і просто редактором, і менеджером, і кольпортером і т. д. і т. п. На таких людях, як Ткач, і тримається наша справа». Справедливі слова. І все ж «Літературний Чернігів» тримається ще на одному Ткачеві, сказати б, колективному. Так само, як у вищій школі університет – це не студенти, тим більше, не навчальні корпуси чи аудиторії та обладнання, а передовсім наукові школи, унікальні творчі особистості: доктори наук, професори, у журналістиці мистецьке видання – це передовсім авторський колектив. Адже, коли в закладі вищої освіти працюють відомі вчені, справжні педагоги, то обов’язково прийдуть і спраглі до навчання абітурієнти, які захочуть перейняти від професорів знання і досвід, опанувати секрети своєї майбутньої професії. Майбутні студенти зможуть навчатися навіть під відкритим небом або в онлайн-режимі, особливо нині, коли зруйновані чи знищені варварами університетські приміщення. Однак, якщо немає в кого вчитись, – не допоможуть знайти охочих до занять ні зазивні реклами, ні гучні прес-релізи найвідоміших менеджерів. Ось так і в мистецькому виданні. Якщо є цікаві автори – знайдуться й читачі. Авторський корпус нашого часопису навдивовижу потужний. Чернігово-Сіверська земля, оспівана ще в «Слові про Ігорів похід», М. Гоголем, Є. Гребінкою, П. Кулішем, Л. Глібовим, М. Вороним, Ганною Барвінок, Христиною Алчевською, Б. Грінченком, В. Самійленком, Г. Чупринкою, П. Тичиною, В. Чумаком, В. Елланом-Блакитним, О. Десняком, О. Довженком та ін., упродовж віків була багата на літературні таланти. Твори кожного з

Лiтературний Чернiгiв

названих письменників-класиків (маловідомі публікації, архівні матеріали, листи, адресовані землякам, щоденникові записи та літературознавчі студії про видатних митців; у випадку зі «Словом..» – переклади давньоруської поеми в інтерпретації Миколи Ткача та його ж дослідження оригінального тексту) знайшли постійну «прописку» на шпальтах часопису. У «Літературному Чернігові» друкувалися художні твори відомих українських письменників, лауреатів Шевченківської премії: Миколи Вінграновського, Василя Голобородька, Леоніда Горлача, Анатолія Дімарова, Мирослава Дочинця, Володимира Дрозда, Романа Іваничука, Дмитра Іванова, Ігоря Качуровського, Дмитра Креміня, Григорія Кочура, Юрія Мушкетика, Петра Перебийніса, Анатолія Погрібного, Петра Скунця, Михайла Слабошпицького, Василя Слапчука, Леоніда Талалая, Григорія Штоня, Миколи Шудрі та ін., знаних у світі літераторів з Австралії, Болгарії, Бразилії, США та інших країн. «Літературний Чернігів» подавав матеріали Юлія Романовича Коцюбинського, онука видатного письменника, директора його музею у 1988–2000 рр., та Ігоря Юлійовича Коцюбинського, правнука класика української літератури, директора Чернігівського літературно-меморіального музеюзаповідника М. Коцюбинського (від 5 червня 2000-го). До 150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського було оприлюднено оповідання митця-імпресіоніста «Як ми їздили до Криниці» (2014, №3) та інші твори. Постійними авторами журналу були такі самобутні письменники, як Кузьма Журба, Дмитро Куровський, Олекса Ющенко, Микола Холодний, Олексій Довгий, Павло Сердюк, Микола Ткач, Василь Струтинський, Станіслав Реп’ях, Володимир Сапон, Володимир Шкварчук, Ростислав Мусієнко, Михайло Кушніренко, Ганна Арсенич-Баран, Олександр Астаф’єв та інші, що полишили про себе не тільки світлу пам’ять та виболені книги, а й розчинились назавжди у своїх численних учнях. Сьогодні обличчям журналу є Михась Ткач, Дмитро Іванов, В’ячеслав Малець, Станіслав Шевченко, Анатолій Шкуліпа, Валентина Мастєрова, Владислав Савенок, Олександр Бобир, Олександр Забарний, Віктор Попок, Олександр Гадзінський та інші. «Літературний Чернігів» – чи не єдиний в Україні журнал, який постійно опікується початківцями (це, здебільшого, вихованці літературних студій Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, Ічнянського літературного об’єднання «Криниця»). За кожним з наших авторів – своя доля і особистий творчий шлях, власне світосприйняття, філософія, індивідуальний художній стиль. Разом з тим, усіх їх споріднює чернігівська тема, прагнення творити самобутній літопис Поліського краю, любов до своєї малої батьківщини, без якої немає і не може бути почуття патріотизму, причетності до етносу і всієї України.

Літературному Чернігову – 30!

Безперечно, нам іще є над чим працювати, щоб стати одним із найпопулярніших мистецьких журналів України і у плані змістового наповнення часопису, розширення його тематичних обріїв, і стосовно інформаційних та редакційно-видавничих інновацій. Проте ми маємо «свого» автора й читача (письменники, живописці, музиканти, фотомитці, представники інших творчих професій, журналісти, викладачі, учителі, працівники бібліотек, студенти, учні старших класів) і віримо, що коло наших прихильників та, звісно, передплатників постійно розширюватиметься. Все це вселяє надію на майбутнє, на нові творчі здобутки й – що найважливіше! – вселяє віру в нашу Перемогу над запеклим і підступним ворогом. Отже, московсько-бурятським завойовникам ніколи не вдасться підкорити ні Чернігів, ні знищити український народ і нашу духовність. Переконаний: наступне десятиріччя стане для «Літературного Чернігова» добою нових досягнень і перемог, його впливу на розвиток літератури і мистецтва в Україні. Нехай улюблений багатьма журнал і надалі залишається зосередженням творчої та наукової думки Чернігівщини!

Володимир КУЗЬМЕНКО, заступник головного редактора журналу «Літературний Чернігів»

Лiтературний Чернiгiв

ДО ЮВІЛЕЮ ЖУРНАЛУ Святкуючи славний 30-річний ювілей журналу « Літературний Чернігів», подумки вертаю у ті часи, коли вперше познайомився з ним. Це був світанок української державності… Чернігівський просвітянин Михась Ткач згуртував навколо себе демократично налаштованих журналістів Петра Антоненка, Владислава Савенка, Володимира Сапона, Ростислава Мусієнка, Володимира Шкварчука, Василя Струтинського. Так утворилося осереддя громадської організації «Літературна спілка «Чернігів». Саме у ній визріла ідея видавати літературно-мистецький часопис, який би об’єднав усі демократично налаштовані творчі сили Чернігівщини. А вони вже змужніли і набирали політичної ваги… Про це засвідчив попередник нашого часопису літературний збірник «Просвіта – 92», який побачив світ під орудою все того ж невгамовного Михася Ткача. Звістку про вихід нового журналу привіз до Ніжина Володимир Сапон. Він і Василь Струтинський були вихованцями Ніжинського державного педінституту. Ця звістка отримала широкий розголос на кафедрі української літератури вузу. Її радо вітали доценти Павло Сердюк, Володимир Крутиус, Олександр Астаф’єв, молодий професор Олександр Ковальчук і «творча молодь» Олександр Забарний, Олександр Гадзинський, Олена Охріменко, Григорій Киричок. Згодом усі ми стали членами літературної спілки «Чернігів». Вихід першого числа часопису «Чернігів» (а саме такою була на той час назва журналу) став непересічною подією в літературно-мистецькому житті Поліського краю. Журнал відкрив для читача поезію Олександра Самійленка, Леоніда Тереховича, Миколи Адаменка, Миколи Холодного, Петра Пиниці; публіцистику Олександра Астаф’єва і Володимира Шкварчука. Він став справді ковтком джерельної води для спраглих… Це було Слово Правди, за яким так стужилася Україна… Я безмежно вдячний часопису, бо із його сторінок у літературний вирій відлетіло багато моїх студентів – вихованців Ніжинської літературної школи. Для доскіпливих читачів уточню їх кількість – 53 вихованці літстудії Гоголівського вишу опублікували свої творчі доробки на сторінках «Літературного Чернігова» ( див. статтю О. Забарного «Літературний Чернігів» і Ніжинська вища школа» №3 (91) за 2020 рік). За тридцять років свого існування часопис «поставив на крило» (даруйте за таке порівняння) шість випусків літстудійців. Не всі стали письменниками, але всі стали людьми не байдужими до художнього слова, а що головне, палкими поборниками української мови. Як-то Олеся Білоцвіт у далекій Австралії, Тетяна Винник у Ізраїлі чи Олена Марченко та Ольга Роляк у ворожій Москві або Мирослава Уніат у Канаді. Гартували вони це Слово у гоголівській аудиторії рідного вузу, а оприлюднювали на сторінках журналу «Літературний Чернігів».

Літературному Чернігову – 30!

Сучасна українська література, її творча Спілка письменників поповнилася художнім доробком Анатолія Дністрового, Олени Степаненко, Анни Малігон, Тетяни Винник, Лесі Білоцвіт, Олени Марченко, Олени Печорної, Тетяни-Марії Литвинюк, Тетяни Загній, і цей перелік можна продовжити. «Літературний Чернігів» став гарною науковою платформою для апробування літературознавчих та краєзнавчих досліджень. На його сторінках оприлюднювали свої наукові статті мої шановні колеги: професори Григорій Самойленко, Олександр Ковальчук, Олександр Астаф’єв, Валентина Хархун, Володимир Кузьменко, Олександр Бобир; доценти Олена Моціяка, Оксана Капленко, і цей перелік можна продовжувати. Я щасливий з того, що у власній бібліотеці маю усі номери часопису. Всі вони зручно розмістилися на окремій полиці. І в години смутку чи туги, і в години радості я маю змогу взяти з полиці журнал і зустрітися з друзями, які уже відійшли засвіти, але їхнє мудре і щире слово заспокоює, стишує рани. Я перечитую твори Володимира Кашки, Миколи Адаменка, Олени Шульги, Петра Пиниці, Миколи Ткача, Олександра Астаф’єва… Я маю щастя спілкуватися з друзями, які і нині дарують читачам чудові твори… Дай Боже, їм здоров’я! Ці слова я адресую Михасю Ткачу, Дмитру Іванову, Костю Москальцю, Анатолію Мойсієнку, Любі Пономаренко, Валентині Мастєровій, Анатолію Шкуліпі… та хіба ж усіх згадаєш! Хай здоровиться усім, хто причетний до творчості, до українського слова! А найбільше хай Бог оберігає наших лицарів-захисників, вояків Збройних сил України! Я вітаю часопис «Літературний Чернігів» зі славним ювілеєм. Його творче слово – це потужна зброя української духовності. Слава Україні! Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, член НСП та НСЖ України, заслужений працівник Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, член редколегії журналу

Лiтературний Чернiгiв

СЛОВО ЧЛЕНІВ РЕДКОЛЕГІЇ ПРО ЖУРНАЛ – «Літературний Чернігів» – ошатне видання, яке приємно взяти до рук, погортати, радіючи знайомим іменам, вибрати найцікавіше для читання, відкрити для себе нові імена (і не тільки чернігівських літераторів), порадіти за молодих авторів, дати почитати знайомим (хоча б твори для дітей) і, нарешті, відчути гордість за наш, чернігівський часопис! Хотілося б трохи «перцю», літературної полеміки, зубатого критика. І наснаги всім, хто читає й пише. Олександр БОБИР – Мені, як кажуть «Літературний Чернігів», так і тепленько на серці. Хтось може подумати, це регіональний журнал. Але багатьом письменникам він відкрив широчезну дорогу в літературне життя. Бо він – батько не одного десятка літераторів, прозаїків і небуденних, хороших поетів. Славний журнал уже 30 років працює без відпочинку і на пенсію не збирається. Ура «Літературному Чернігову»! Дмитро ІВАНОВ, лауреат Шевченківської премії ДО 30-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ЖУРНАЛУ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» – Започаткований в час, коли українська культура переживала небувалий доти розквіт, журнал «Літературний Чернігів» став своєрідним творчим рупором перетворень у країні, яка щойно народилася. І оскільки все, що відбувалося в незалежній Україні, знаходило своє відображення у письменницькій праці, понад сто чисел журналу – це ще й точний хронометр нашого з вами життя. Колектив ентузіастів, очолюваних Михасем Ткачем, узяв курс на академічний стиль часопису, забезпечивши таким чином глибинний зв’язок між різними поколіннями як літераторів і науковців, чиї твори і праці друкувалися і продовжують друкуватися на шпальтах журналу, так і читачів. Відродження традицій і водночас новаторський підхід там, де велить дух часу та художній смак, пошук нових імен і посилання на авторитети в рубриках, які вимагають глибоких професійних знань, робить журнал «Літературний Чернігів» змістовним і цікавим для широкого кола шанувальників, чия географія давно перетнула межі не тільки області, а й самої України. Олена КОНЕЧНА – «Літературний Чернігів» – це не просто журнал, а явище в культурному і громадсько-політичному житті нашого регіону. Слава богу, що він з’явився і дай Боже , щоб він не зник, як це часто трапляється, на жаль, з так званими «товстими» літературними чи літературно-художніми

Літературному Чернігову – 30!

журналами. Він відіграв і відіграє свою важливу роль. І, мені здається, він заповнив собою істотну прогалину в нашому культурному, літературному і науковому житті. Від щирого серця вітаю фундаторів з 30-річчям «Літературного Чернігова» і зичу подальшого дуже довгого існування. Олександр КОВАЛЕНКО, Почесний краєзнавець України – Я справді щасливий, що у нас є такий журнал, як «Літературний Чернігів». Письменник може написати і це «з коліс» буде надрукованим, якщо того варте. Пишаюся малою батьківщиною. І не треба чекати два чи скільки років, як це бува в журналах. Відчуваєш зворотний зв’язок. Бувало заходиш в іншу редакцію журналу, пропонуєш серйозні речі для публікації, а тобі, не піднімаючи очей, кажуть «Не треба». А «Літературний Чернігів» друкує твори молодих, ще нікому не відомих. Я не знаю таких журналів, які б так опікувалися молоддю. Можливо, хтось не стане літератором, але молоді люди люблять мистецтво, свій рідний край – і це головне. Володимир КУЗЬМЕНКО – У далекому 1992 році, через рік після проголошення Незалежності України, затвердженої всенародним референдумом, журнал став літературним і духовних первістком молодої української держави. Пригадую, як готував для першого номера часопису українські армійські анекдоти. Адже своя армія стала однією з ознак державності. За 30 років вона зміцніла, перетворилася у нездоланні ЗСУ. У2022-му врятувала «Літературний Чернігів», місто Чернігів та рятує всю Україну і світ від російської військової чуми. Перемога України буде перемогою і нашого літературно-мистецького видання і дасть йому змогу жити і ростити нову українську літературу. Владислав САВЕНОК – Для мене «Літературний Чернігів» зіграв велику роль у моєму житті і в роботі. І в ставленні до літератури і мистецтва Чернігівщини також. Це як рідна справа була. Гортаю кожен випуск часопису і ставлюся з повагою до редактора, редакції журналу і авторів журналу. Часопис – це сторінки духовного життя Чернігівщини. Думаю, не можна переривати випуск журналу, який народився і витримав такі труднощі перших років становлення. Таких журналів в областях, та і в державі, майже не залишилося. Треба відзначити 30-річчя журналу. Це важливо сьогодні для України. Віктор ТКАНКО

Лiтературний Чернiгiв

ПИСЬМЕННИКУ, ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРОВI МИХАСЮ ТКАЧУ – 85 Митці про ювіляра ЖИВОПИСЕЦЬ СІВЕРЩИНИ Справжні майстри слова живуть не лише в столицях, більше того – з літами вони глибиннішають настільки, що живильні джерела їхньої творчості потужно пульсують у духовному тілі всього народу. Таким є прозовий наробок поважного колеги Михася Ткача, нинішнього ювіляра. І не його вина, що необтяжений він різними високими відзнаками – він став над тими скороминущими амбіціями, бо живе задля високого слова і щедро дарує його всій Україні. А щодо рівня хисту нашого земляка, то він давно вже сягнув висот найкращих українських прозаїків. Слово Михася Ткача, як і вся його легендарна подвижницька громадська робота, вже стали історією української духовності.

Леонід ГОРЛАЧ, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Літературному Чернігову – 30!

СЛОВО ПРО ПОБРАТИМА Любий побратиме Михасю! Вітаю тебе зі славним ювілеєм! І роздумую, як багато у нас із тобою спільного, схожого, близького. Наші дні народження – поруч: твій – 19 вересня, а мій – 23-го. Наші села – твоя Сахнівка і мій Макишин – теж поруч. Ми купалися й ловили рибу в одній і тій же Снові та синіх озерах її заплави, збирали ягоди й гриби в одному й тому ж Бігацькому лісі. Наше раннє дитинство обпалила війна, коли смерть ходила по п’ятах за нами, але Господь зберіг наше життя. А згодом згоріли, спопеліли і наші рідні хати, де минало наше бідне, та водночас таке багате на яскраві враження дитинство. Та не спопеліла наша пам’ять і потім усе оживила у наших творах, коли ми стали незрадливими літописцями рідного краю. Ми придбали нові житла і виростили в них своїх дітей. Ми пережили гніт тоталітарного режиму, від якого особливо потерпів ти. Але Господь дав нам сили вистояти, розвинув наші таланти й дарував довголіття. Але тепер ось – знову війна і знову небезпеки чигають на кожному кроці. Але вірмо й надіймося, що Господь збереже нас і в цих нових випробуваннях! Особливо ж рясно хай благословить Він тебе, ювіляре, і дарує натхнення і радість, і мир, і любов твоїх ближніх, друзів і багатьох вдячних читачів!

В’ячеслав МАЛЕЦЬ, письменник

Лiтературний Чернiгiв

НА БАГАТЮЩЕ ПРОЦВІТАННЯ Один носиться з прапором, де тільки можна показати свою патріотичність, а йому не вірять. Інший обвішується «потрібними» портретами в кабінеті, а на нього дивляться підозріло. Михась Ткач, як найдорожчі клейноди, має все це глибоко в душі і чинить повсюдно так, як скеровує ним його совість. Тому й твори його переконливі, вщерть намагнічені правдою життя, якою б вона не була з погляду влади чи всюдисущих підкилимників – вигідною чи ризикованою. Наскрізь пронизаний запахом любистку і м’яти, він завше охоче виходить у дике поле. І кожен ранок у нього – святковий, бо в ньому незмінно живе світле диво… Йому завжди солодить і найгіркіша ягода калини і неухильно хочеться життєдайної грози. Овіяний незрадливим прапором сонцесяйної сивини, незчувся, як і сам став великим сонцепоклонником – на багатюще процвітання рідної України.

Анатолій ШКУЛІПА, письменник

Літературному Чернігову – 30!

ДО ЮВІЛЕЮ МИХАСЯ ТКАЧА Вітаючи сьогодні мого старшого побратима Михася Ткача зі славним ювілеєм, мені на думку спадає спогад з далекого вже 2007 року. Саме тоді у світ вийшла нова збірка оповідань ювіляра «Осінні акорди» і, збираючись на відпочинок у тоді ще український Крим, я прихопив її до дорожньої валізи. Приїхавши у санаторій до Гурзуфа, відпочиваючи на пляжі, я насолоджувався оповіданнями мого шанованого земляка. У русомовному Криму українська мова звучала дещо неприродно, але викликала жваве зацікавлення відпочиваючих. Мене попрохали прочитати вголос, і я із задоволенням це зробив. Збірку ми прочитали повністю за три дні, але мене і донині вражає, як люди різного віку, різних професій сприймали твори поліського автора. Як смакували сюжети, мову його оповідань, насолоджувалися звукописом його пейзажів. Особливо жваву дискусію викликало оповідання «Як пахне земля». З’ясувалося, що у кожному куточку України земля пахне по-різному. І я із задоволенням слухав оповідки моїх випадкових сусідів, як пахне земля на Буковині чи на Слобожанщині, навіть у далекому Сибіру… І вчорашні зовсім незнайомі люди, які ще зранку зайняли лежаки поряд, ставали близькими і рідними. А об’єднав нас усіх автор своїми чудовими творами. Під враженням пережитого тоді я написав нарис і опублікував його у «Літературному Чернігові» за 2007 рік, (№3/39/, С. 131-147). Що ж повідали мені мої випадкові слухачі про мого славного земляка? Більшість із них зійшлися на думці, що це добротна, зріла і психологічно насичена література. Захоплювалися мовою автора, його описами. Говорили, що якщо закрити очі, то ці оповідання оживають, стають зримими, настільки вони майстерно виписані. Та воно й не дивно, адже одна із професій мого товариша – художник. Я й сам практикував зі своїми студентами уроки усного малювання. Михась Ткач й справді зрілий майстер Слова. Слухачі наголошували на життєву правдивість його сюжетів. Говорили, що автор ніби заглянув у їхнє власне життя. А я щиро радів за Михася… Один наш спільний знайомий, чиновник від літератури, рецензуючи твори Михася Ткача, мимоволі зробив йому великий комплімент: «Ткач – людина від землі, від плуга, бо виріс з рідного ґрунту, молитися йому порепаними пучками, молитися ціпом і косою, батогом і посто-

Лiтературний Чернiгiв

ронками…». У цих словах закладена велика Правда про творчість Ткача. Бо Михась Ткач таки великий трудяга… і по життю, і в літературі. Його великий життєвий досвід дозволяє йому вправно працювати як кельмою чи заступом, так і пером чи пензлем… А ще Михась Ткач – великий життєлюб! Він любить Життя, Людину, рідну Україну. Його твори сповнені любові до людей, він вміє показати людину не лише зовні, але й зсередини, розкрити її внутрішній світ, її мрії і сподівання. Він – неперевершений романтик, достатньо лишень почитати як він описує рідне Полісся. Це – сповідь залюбленої у рідний край людини. Михась Ткач – це зрілий Майстер української літератури з ясною метою, цілеспрямованим характером і щирою українською душею. Дорогий побратиме, сердечно вітаю тебе зі славним ювілеєм. Хай твоє мудре і виважене художнє слово стоїть на сторожі української культури, українського духу, української нації. З роси і води тобі!

Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, доцент, заслужений працівник Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

Літературному Чернігову – 30!

ОСІННІ ЮВІЛЕЇ МИХАСЯ ТКАЧА Недаремно мовиться, що талановита людина талановита в усьому. Проте не кожному щастить якомога раніше реалізувати своє призначення у житті. Напівсироті з раннього дитинства Михасеві Ткачеві доля не залишила жодного іншого вибору, як у нужденні та нестерпні роки, а надто – в голодний 47-й «талановито» носити мотузком і возити узимку дрова, збирати колоски в полі, щиро радіючи від того, що принесе їх матері, солдатській вдові, і допоможе вижити двом своїм братикам. Незабаром іще довелось освоїти з добрий десяток інших спеціальностей: косаря, причіплювача, тракториста, обліковця, слюсаря, водія-механіка, художника-оформлювача, змінного майстра, виконроба, інженера-будівельника. І щоразу Михась виявляв при цьому хист добротворця, завжди прагнув творити щось корисне для людей. Оця Божа іскра таланту, любов до рідної землі, до прекрасного покликали його до літератури й мистецтва, спонукали взяти до рук і перо, й пензля, якого не полишає й нині. Досвідчений будівничий в житті і в письменстві Михась Ткач змайстрував і журнал «Літературний Чернігів», немов кораблика із придеснянської вербової кори, із сахнівського полотна напнув вітрила і спорядив у далеку подорож. Нехай пливе бригантина наперекір штормам і штилям, відкриває острови й континенти людських доль, долає нові десятиліття на бистрині часу! З рясної ранкової роси та джерельної води, дорогий Михайле Михайловичу! Мирного неба, міцного здоров’я і нових ювілеїв!

Володимир КУЗЬМЕНКО, літературний критик, голова творчого об’єднання критиків і літературознавців Київської організації НСПУ, доктор філологічних наук, професор

Надія КУЗЬМЕНКО, доктор педагогічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Лiтературний Чернiгiв

ТВОРЕЦЬ ДИВОВИЖНОЇ КРАЇНИ Серед художнього доробку Михася Ткача справжніми перлинами виблискують твори для дітей: «Веселий Штанько», «Зимові сюрпризи», «Ласий ведмідь», «Анюта» та ін. Кожна книга письменника хвилює підлітків і маленьких читачів порушеними проблемами сучасності, самобутністю, неповторними долями персонажів, колоритністю характерів літературних героїв. А ще романтичністю бачення світу, неускладненою манерою письма. До того ж автор сам же й художньо оформлює видання. Так, у «Зимових сюрпризах» він намалював зиму такою, якою вона буває в дитинстві – сніговою, світлою, казковою. На читача дивиться з обкладинки книжечки симпатична дівчинка, в житті якої відбулася знаменна подія: мама народила хлопчика. Так у Гафійки з’явився братик Ромчик. І вона цьому дуже зраділа. Безперечно, такій «новині» зрадіє і читач, адже, спілкуючись з маленькою героїнею твору Михася Ткача, реципієнт теж поринає у дитячий світ, який завжди з нами. Там тепло, затишно й надійно. А головне – розповіли нам про нього талановито. Рясних творчих ужинків, ювіляре, невичерпної енергії на многії літа!

Оксана ГАРАЧКОВСЬКА, літературний критик, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв

Літературному Чернігову – 30!

ДО 85-РІЧЧЯ ЮВІЛЕЮ МИХАСЯ ТКАЧА Мабуть, то велике щастя, коли на долю людини випадає стати свідком, як твориться історія. Для цього треба жити довго і бути готовим до численних випробувань. Перше дається Богом, друге залежить від людини – чи віддатись на ласку обставин, чи боротися і самотужки творити свою власну історію. Михась Ткач належить до другої категорії людей. Спокійний, врівноважений, наполегливий, він виплекав свій літературний талант до рівня високого і стабільного, увібравши в свою творчість і незабутні враження дитини, і щемні почуття юнака, і шляхетність поважного мужа, і працелюбність орача, і ерудицію інтелектуала, і волелюбність громадянина, і мудрість старійшини роду, і щедрість Творця. Скільком обдарованим літераторам він дав путівку у творче життя на сторінках редагованого ним журналу «Літературний Чернігів» – не перелічити! Користуючись нагодою, хочу подякувати Михайлу Михайловичу за його невтомну працю і побажати йому самому міцного здоров’я і творчої наснаги, а його літературному дітищу, журналу, який по праву можна назвати візитною карткою не тільки Чернігівщини, а й усієї України, –подальшого процвітання!

Олена КОНЕЧНА, письменниця, голова Чернігівської організації НСПУ

Лiтературний Чернiгiв СЛОВО ПРО МИХАСЯ ТКАЧА

Коли я ще тільки розпочинав на реґулярній основі працювати в Секретаріаті Орґанізації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, то кожного разу, приїжджаючи в Україну, мимоволі звертав увагу на те, які ми, українці, красиві люди, причому не тільки жінки, а й чоловіки. У цьому відношенні письменник Михась Ткач є уособленням нашого народу, не в останню чергу завдяки своєму козацькому корінню. Достатньо один раз глянути на його статуру, зійтися з його поглядом, аби відчути, що перед вами – запорожець. В контексті ювілейної дати, з нагоди якої пишуться ці слова, головним моментом є оцінка Михася Ткача як письменника і громадянина, що завдав собі на плечі нелегку ношу – бути правдивим представником своєї людности, чесним виразником її глибинних устремлінь і прихованих потенцій, про які вона й сама не знає. Вожаки сучукрліту, піддавшись на новітні спокуси комерційности та розважальности, цілковито забули про ту високу місію, яку батьки-фундатори нашої літератури називали словом народність. Почитайте Шевченкову «Причинну» («Реве та стогне Дніпр широкий») – його, до речі, найперший юнацький твір, про який десятки високочолих науковців написали гори досліджень, а так і не спромоглися пояснити таємниці його могутнього впливу на читача і слухача. Впливу, що витікає не просто із звучання, ритміки чи артикуляції цього вірша, а й із чогось такого, що рветься із самого серця. Впливу, який можна порівняти лише з трепетом молитви «Аве, Маріє», яка була нашептана людям Божими посланцями. Література – це диво. А диво – то така капризна річ, що воно або є, або його нема. І геть не важливо, на які теми пише письменник, скільки томів нараховує його творчий доробок і скільки у нього є літературних премій і нагород. Коли я читаю твори Михася Ткача, перед моїм зором час від часу з’являється таке диво, яке обпікає душу щирою правдою письменникового слова, його глибинною українськістю. В такі хвилини я відчуваю себе часткою свого роду і народу і знаю, що у нього – «сто доріг» і «сто століть».

Сергій І. ТКАЧЕНКО, поет, перекладач, лавреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка (США)

Літературному Чернігову – 30!

ДО 85-РІЧЧЯ БАТЬКА «ЛІТЕРАТУРНОГО ЧЕРНІГОВА» 19 вересня свій високий ювілей відзначає Михась Ткач, головний редактор обласного журналу «Літературний Чернігів», заслужений працівник культури, світла своїми діями і намірами людина. Ось уже 30 років, як виходить у світ щоквартальний мистецький журнал літературної спілки «Чернігів» під керівництвом мудрого і відданого своїй справі головного редактора Михася Ткача. За ці роки відкрито десятки молодих імен, що вже стали зрілими поетами, письменниками, критиками, людьми мистецтва всіх його напрямів. Потужна літературна палітра Чернігівщини має фундамент, що закладено, без перебільшень, на сотні років видатними митцями свого краю, серед яких і наш ювіляр, Михайло Михайлович. Доробок майстра короткої прози, знаного й талановитого митця Сіверщини, повниться новелами та оповіданнями, правдивою прозою, реальними історіями, які ми проживаємо під час читання. Віртуозне володіння словом, покликане на живий діалог з читачем, робить прозу Михася Ткача впізнаваною й такою, що запам’ятовується сильними і справжніми образами, картинами життя, а не сухими уточненнями і закрученими поєднаннями слів, що унеможливлює розуміння прочитаного. Коли ж прочитуєш долю героя твору Михася Ткача, розумієш, що то є справжнє, чого так мало у сучасній літературі. Може, того всього б і не було, якби не дитячі і юнацькі роки автора, проведені у селі, де цар усьому — природа, хоч стільки б людина не намагалася сягнути того престолу. Звідти й люди, чисті і справжні, чиї душі не вмуровані у залізобетон міста, а тому й справжні. Легко й невимушено Михайло Михайлович говорить нам про єднання людини й природи, вроду людську внутрішню й ту красу, якою повниться природа. Пір’їнкою, а може, чимось і гострішим торкаються душі слова: «Оля і ще кілька дівчат посновигали до Карасикового, невеличкого озерця, котре серед поля обросло очеретом та осокою. Здаля, як у дзеркалі, в ньому відбивалося небо. Все було дивне довкола – світ загадковий, нерозпізнаний будив у Даниловій душі радість. Небо ніби поверталося, пливло, як туман, ще далі в глибину, в невідоме безмежжя. А в тому безмежжі уже народжувалися зорі» (з твору «Гірка ягода Калини»). Про безмежжя краси природи так може сказати тільки той, хто нею жив, хто її любить і шанує, а значить — високо поціновує справжнє, як і слово. Лише любов до справжнього породжує вічне. Справжнім є і щоквартальний літературно-мистецький журнал «Літературний Чернігів», бо завжди вирізнявся вишуканими текстами, найякіснішими зразками

Лiтературний Чернiгiв

творів сучасних авторів. Безсумнівно, запорукою успіху вже зрілого видання є мудре і виважене керівництво на чолі з Михасем Ткачем. Дорогий батьку сучасної літературної Чернігівщини! Редакція літературно-мистецького альманаху «Сівач» та «Олександрійський маяк» сердечно вітає Вас з високим ювілеєм, Вашим славним 85-річчям! Важливо не просто знаходити і відкривати нові імена, а ще й уміти їх об’єднувати заради спільного майбутнього української літератури. Вам це вдається вже не перший десяток років. Завдячуючи Вашому прикладу і мудрому наставництві з’являються нові літературні видання, попри російсько-українську війну і становище культури в цілому. Література живе і житиме, доки старійшини словесних цехів вестимуть за собою молодих талановитих людей. Нащадкові козацького роду зичимо такого ж здоров’я та непереможної сили духу. Щиро бажаємо Вам на довгі роки пронести любов до слова у своєму серці, а в очах — запал до праці на благо української культури, аби жило Ваше слово, а з ним і вільна Україна! З вдячністю та повагою,

Станіслав НОВИЦЬКИЙ, поет, головний редактор літературно-мистецького альманаху «Сівач»

Аліна ШЕВЧЕНКО-НОВИЦЬКА, прозаїк, головний редактор літературно-мистецького альманаху «Олександрійський маяк»

Літературному Чернігову – 30!

ПРИВІТАННЯ ЗЕМЛЯКА Сердечні вітання із щедротно-плідним, осінньо-срібним особистим ювілеєм – дорогому МИХАСЕВІ ТКАЧУ – одному з найцікавіших, найдосконаліших, найактуальніших майстрів сучасної української прози. Хай йому здоровиться і так само довго ще і рясно пишеться! Започаткований ним часопис під час здобуття нашої Незалежності теж нині святкує свій ювілей. Цей щоквартальник «Літературний Чернігів» є гордістю не лише чернігівців, але і всієї України. У ньому проявилось художнє обдарування головного редактора, самовідданість, мужність – у тяжких випробуваннях продовжувати його видавати, прозірливість, патріотизм, мудрість українця, в якого – корені козацького роду. Зичу дорогому земляку Михайлові Михайловичу щастя, здоров’я, добра, творчої наснаги.

Станіслав ШЕВЧЕНКО, поет, голова творчого об’єднання поетів Київської організації НСПУ

МИХАСЕВІ ТКАЧУ я досі відчуваю запас Десни серед цих лісів які віками дивляться на людей і я думаю що на цій землі народжуються праведники які люблять свої пшеничні поля які будують церкви для Бога та людей але важко думати що на берегах Десни знову проливається наша кров я досі відчуваю запах Десни навіть коли тумани розсіюються од пороху і вогню Станіслав НОВИЦЬКИЙ

Лiтературний Чернiгiв

МИХАСЬ ТКАЧ ПРО СМИСЛ ЖИТТЯ, ЕПОХУ І ЛЮБОВ ДО ПРАЦІ У перші осінні дні виповнилося 30 років журналу «Літературний Чернігів» і 85 років його редактору, письменнику, заслуженому працівнику культури України, лауреату премії Михайла Коцюбинського та інших літературних відзнак – Михайлові Михайловичу ТКАЧУ. До вашої уваги інтерв’ю з ним. – Михайле Михайловичу, ви журналом «Літературний Чернігів», який видаєте 30 років, вписали своє ім’я золотими літерами в історію літератури Чернігівщини. А що не вдалося зробити із задуманого? Адже, знаю, що ви по-суті і замислили журнал, а потім здійснили багаторічну мрію літераторів з однодумцями і залучали авторів… – Тридцять років невтомної праці над журналом – то як один подих. І сьогодні є можливість зосередитися на прожитому, як відбулося, зазирнути в самого себе глибше, щоб розібратися, що спонукало мене всі ці роки віддаватися цій справі щиро і відповідально. Ловлю себе на думці, що мені завжди хотілося робити на теренах літератури щось корисне, суспільно значиме. Не знаю чи моє ім’я буде вписане в історію української літератури, ніколи не думав про це. І не прагнув, бо люблю літературу, а не себе в ній. Думаю, що сам часопис і митці, які творили його, друкуючи свої твори, заслуговують на це. Я вдячний всім, хто підтримував мене на початках і зараз це робить, зокрема Володимиру Кузьменку, заступнику головного редактора, Владиславу Савенку, як відповідальному секретарю журналу. Я свідомий того, що не все вдалося зробити, досягти того рівня, як хотілося. У першу чергу в художньому плані. На те було багато причин, незалежних від мене. Не буду їх згадувати. Я шукав особистості і не завжди їх знаходив. Часом не вистачало мужності сказати тому чи іншому автору, що твір слабкий. Але загалом « Літературний Чернігів» йде до читача світоглядно і художньо на належному рівні.

ПРО РЕДАКЦІЙНИЙ ПОРТФЕЛЬ І АВТУРУ

– Якими авторами, ви пишаєтеся, що вдалося залучити до щоквартальника? – Пишаюся всіма авторами, які потрапляють на сторінки журналу. Письменники старшого покоління, літературознавці, дослідники історії нашого краю, маститі, по-справжньому талановиті, молоді і зовсім юні – усі для

Літературному Чернігову – 30!

мене є цікавими в першу чергу не їхнім авторитетом, якоюсь високою посадою, а доробком, який потрапляє в редакцію. Їхні твори проходять через мої руки і серце. Я не дотримуюсь тої думки, що талант собі дорогу проб’є. То стараюсь підтримувати здібну творчу молодь. І багато з тих, кого я підтримав, чиї твори вперше були надруковані в «Літературному Чернігові», то вже відомі письменники, які видали по кілька книжок як в Україні, так і за кордоном. Їхні імена називалися уже не раз мною. На жаль, у творах деяких молодих літераторів не завжди свіжі і зрозумілі думки або вони взагалі відсутні, якщо говорити про поезію, бракує сучасного світобачення, художності. Немає глибокого проникнення у психологію людини. Турбує те, що початкуючі автори часом невимогливі до свої творів, не працюють над ними належно, в них наліт якоїсь сірості, часом вторинності, а новаторство підміняється абсурдом. І вони втрачають читача. Неймовірно радію, коли до редакції потрапляють високохудожні твори. Дуже приємно, що журнал відкрив молодого талановитого поета Станіслава Новицького, надрукувавши його добірки. Сучасна поезія, яка опирається на народні традиції, образно – символічна, і глибоко національна… – Чи були ті, так би мовити, маститі, хто проігнорував ваше запрошення дати свої твори для публікації в часописі і з яких причин? – Ні, такого не пам’ятаю. На моє запрошення надрукувати свої твори в «Літературному Чернігові» найвідоміші митці завжди відгукувались охоче. Той, хто регулярно читає журнал, не може не помітити, що в ньому публікують свої твори автори з усіх куточків України та закордону. Думаю, що для кожного митця нині престижно друкуватися в «Літературному Чернігові». Його авторитет достатньо високий. – Як ви думаєте, ЩО дав журнал Чернігівщині за цей відрізок часу в 30 років? – Я вже про це частково говорив. На Чернігівщині здавна були глибокі літературні традиції. Ми знаємо про духовне піднесення у другій половині XVII-го століття, часів Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який писав книги, музику, заснував друкарню, хорову капелу, яка славилася високою виконавською майстерністю . У середині XIX-го століття на Чернігівщині, зокрема в Чернігові літературно-мистецьке життя, коли тут жили і творили Леонід Глібов, Опанас Маркович, пізніше Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, було достатньо розмаїте, як на той час. Незважаючи на те, що все національне постійно піддавалось забороні. Період більшовицький – неоднозначний. Ідеологічна заангажованість, цензура змусили багатьох письменників писати пафосні агітки, прославляти партію, творити так звану соціалістичну культуру. Хоча слід сказати,

Лiтературний Чернiгiв

що не всіх. Василь Симоненко, Григір Тютюнник та багато інших писали таки правдиво. За цей час була майже знищена українська культура, наша пісенність, народні традиції, обряди. Після проголошення Незалежності України все це треба було відновлювати. І журнал «Літературний Чернігів», заснований у 1992 році, один із перших в Чернігові постав проти антиукраїнського режиму, застою і провінційності. Його заслуга у відродженні духовності рідного краю неоціненна. Він об’єднав навколо себе місцевих літераторів, краєзнавців,творчу інтелігенцію, молодь, які поширювали на його сторінках правдиве слово. Він пожвавив літературний процес в області, дав багатьом молодим путівку у велику літературу. – Які перспективи щоквартальника ви бачите станом на сьогодні? – Війна, на жаль, внесла корективи, видавати стало важче, ми дещо втратили – як число передплатників, так і фінансову підтримку держави. Проте, завдячуючи автора, небайдужим читачам, які люблять журнал і підтримали фінансово, він, як і раніше, йде до читача, хоч і меншим накладом. Сподіваюся, що це тимчасове явище. Сьогодні Чернігів не можна уявити без «Літературного Чернігова». Він став візитівкою міста і області. 30 років – це вже епоха. – У чому секрет літературного довголіття часопису? – Важко сказати. Певно, в розумінні місцевої влади, інтелігенції міста, шанувальників літератури, творчої молоді, якій нема де друкуватися, в його необхідності. І, можливо, в тому, що я і нині не можу уявити своє життя без нього.

УКРАЇНА В ОГНІ

– Чим порадуєте в особистій творчості? Чернетки нових творів уже написані, плани складені? – Говорити про свою творчість сьогодні не пристало. Війна, на жаль, всі задуми перекреслила враз, вибила з творчої колії. Писати твори – це не прогулянка до лісу. Чернеток написано багато, шухляди забиті ними, але то тільки чернетки. А щоб стали вони художнім твором, треба осмислити ті події заново, систематизувати, знову увібрати їх у своє серце. А це значить, що треба буде жити персонажами твору, а не тривогами і болями за майбутнє України. Писати так, як писав раніше і про що писав, уже не вийде. Нова епоха, нові потрясіння, інші люди зі своїм світосприйняттям. Потрібне переосмислення того, що відбувається. Все необхідно буде починати з нуля, як по початках, коли взяв вперше перо в руки. І час такий прийде – і для мене, і для інших творців уже нового покоління. На мій погляд, поспішне змалювання сучасних подій буде правдивим, але не на стільки глибоким і високохудожнім, як хотілося б.

Літературному Чернігову – 30!

– Ви пережили Другу світову війну. І ось знову – Україна в огні. Нашу землю палять рашисти. Чи ви думали, що таке може статися? – Те, що відбувається на нашій землі – неймовірно жахливе. Тільки в останні роки, коли став слідкувати, що відбувається в Росії, де ще в дитячих садках дітей змушують одягати військове спорядження, вчать знищувати умовних ворогів (нацистів), з’явилися побоювання, що, може, рано чи пізно статися біда. І таки сталося. А 27 лютого на наш квартал обрушилися ракети і снаряди, від вибухів затремтіла земля, біля будинку затанцювали осколки, а в нашій квартирі повилітали шибки. Сидячи в підвалі, я враз згадав далекий, але незабутній жахливий день, коли я з мамою сидів у льосі сусіда, скутий страхом, бо снаряди падали неначе на наші голови. Тоді їх розірвалося два під самою хатою, від чого в ній не стало вікон. І побитий причілок, і село в диму, і як тікали в поле, а над нами свистіли кулі – все те жахливе постало перед очима. Разючі паралелі. Неймовірне відчуття, ніби хтось мене перекинув на 80 років назад. Ніби то є продовження того, що я пережив у дитинстві. Настав час нам пробудити свою свідомість. Невдалий військовий союз із Московщиною на довгі роки зупинив процес духовного об’єднання українців. Москва потоптала права Козацької України, з того часу веде війну з нами, асимілює, морить голодом, гноїть у тюрмах, катує в підвалах, давить танками. І сьогодні – це одна з вирішальних битв з нею – або ми будемо, або зникнемо як нація. Об’єднаємося – і перемога буде за нами.

ПРО НОВАТОРСТВО І ТРАДИЦІЇ

– У 20-30 роках минулого століття українські творці вийшли на європейський рівень. Плужник, Підмогильний, Хвильовий – то була високохудожня новітня література. А потім – «Розстріляне відродження», репресії, цензура. Що ви думаєте нині про українську літературу, яка вже твориться в незалежній Україні? – Хочу зупинитися на цьому питанні дещо ширше. Мені болить. У незалежній Україні, за відсутності цензури, в літературі з’явилося цілий ряд модерністських і постмодерних течій і стилів, у яких митці, пишучи твори, вдаються до сюрреалістичних експресивних картин – то намагаються відтворювати внутрішній стан людини (екзистенцію), то взагалі відтворюють стан якогось хаосу і абсурду. Скажу відразу, я проти консервування традиційних жанрів. Я за новітні течії, стилі, які б спиралися на народні традиції, несли в собі національні ознаки. Хвилює те, що деякі письменники в пошуках гострих сюжетів і інтриг для героїв і персонажів у своїх творах все більше звертаються не просто до середовища нижчих верств суспільства – покривджених та знедолених – а продукують свою творчість на прикладах життя аморальної верстви – злодіїв, казнокрадів, перелюбників. А сьогодні у творах так званої сучасної літератури можна знайти – маніяків, збоченців, божевільних, убивць та садистів. Тобто відтворюють середовище тих осіб, які міфологічно належать до демонічного ряду персо-

Лiтературний Чернiгiв

нажів, часом використовуючи в різних варіаціях фольклорні мотиви. І якщо представники реалістичного напрямку шукали і підносили в кожній людині ідеали краси, зосереджуючи увагу на позитивних якостях, на проявленні в людині високих переживань і почуттів, то сучасні митці зосереджують увагу переважно на пороках людини. По суті наносять шкоду духовному і гармонійному розвитку українського суспільства. Такі твори ведуть до занепаду духовності нашого народу. В них немає майбутнього.

СЕКРЕТИ ТВОРЧОСТІ

– Тридцять років ви видаєте журнал на громадських засадах. Що вас стимулює? – Любов до праці. – А в чому секрет літературного довголіття Михася Ткача, адже вам у вересні виповнюється 85 років? – Якщо ви маєте на увазі мій фізичний вік, то 85 – це ще не довголіття. А якщо говорити про літературне, творче життя, думаю, тут особливого секрету немає. Воно в любові до праці, до світу Божого, до природи, частинкою якої ми є, значить і до самого себе. Творчість і є саме життя. Творити – значить жити, бути особистістю. Господь створив нас для цього. Коли ти щось робиш на цій землі корисне, з любов’ю, то перебуваєш у гармонії зі світом. Я так думаю. А якщо про мене особисто, то в літературі я не так і давно. З дитинства я захоплювався малюванням. Мріяв, що буду художником. У школі не випускав з рук олівця, малював усе, що потрапляло на око, діставав книги з образотворчого мистецтва, фарби, навіть копіював з картин відомих художників. Після служби у війську поступив на заочне навчання у Московський університет мистецтв на факультет малюнка і живопису, ходив на етюди і, буваючи на природі, на подив самому собі, прилучився до слова. Мені вже було за тридцять, коли моє перше оповідання «Неспокій» було надруковано у журналі « Вітчизна». Як бачите, література переважила малярство. – У більшості ваших творів героями є прості люди, багато описів природи, що надає текстам поетичного звучання. Така собі своєрідність сентименталізму. Цей неореалізм є безпосереднім вираженням внутрішнього стану і почуттів автора чи свідоме прагнення навернути людину до природи? І що для вас є природа в повсякденному житті? – Чи є у моїх творах ознаки сентименталізму? Можливо, але, насправді, то стан моєї душі. А згадаймо І. Нечуя-Левицького чи М. Коцюбинського, їхні твори далекі до сентиментів. А які поетичні образні описи природи. Коли читаєш, то звучать як музика. Такі монологи збагачують людське серце відчуттям краси навколишнього світу. Вони допомагають сьогодні усім нам не загубитися в віртуальній порожнечі.

Літературному Чернігову – 30!

Природа асоціюється зі словом «рід». Все те, що довкола нас приходить у цей білий світ – народжується, живе і помирає, як і людина, створене Господом як одне ціле. І кожен із нас не може жити поза природою. Ми в ній, як в лоні матері. І відчуження, втрата розуміння її веде до деградації людської душі. З перших днів життя ми знаходимося в її оберегах, відпочиваємо в її обіймах, пізнаємо, любимо і радіємо кожному її подиху. В ній уся повнота життя. То хіба може герой художнього твору жити і творити як камінець у пустелі, без відчуття природи навколо себе? Такий твір не життєвий. Природу розглядаю і сприймаю не стільки розумом, як душею. В ній знаходжу смисл життя. Те що творять люди на землі в світі прекрасного – величні замки, архітектура, твори живопису, скульптура – є вторинним перед тим, що створив Господь – живу природу. Я йду до лісу, в гай, до річки щоранку, щоб набратися енергії, снаги. В полоні її краси я завжди щасливий. – Чи заклали ви ген творчості своїм нащадкам у родині? Адже і ваш брат Микола Ткач дуже багато зробив для української культури? – У моєму роду не було ні літераторів, ні професійних художників, але далекі родичі були майстрами у будь-якій справі. Батьки навіть не мали достатньої освіти. Проте з любов’ю ставилися до всього, щоб вони не робили. Батько, як і його брати, а їх було дев’ять у родині, все своє коротке життя захоплювався столярством та теслярством. Будував, як ніхто в селі, витончено, з художнім смаком хати. Мати кохалася у шитві, мережила сорочки та рушники. Працювали творчо. І це, певно, передалося і нам з братом Миколою. Тут і гени, виховання прикладом, ставленням до своєї праці. Пізніше жага до пізнання проклала мені дорогу до мистецтва. З дитинства не розлучався з книгою. Коли призвали у військо, то читав європейських та американських класиків, звичайно у перекладі російською мовою, навіть писав вірші, теж російською, яких ніколи не публікував. У далекі 60–70-ті роки минулого століття, пам’ятаю, не було такого дня, щоб я не заглянув у бібліотеку чи книгарню, щоб придбати якусь пізнавальну книгу, а то цікаву художню. Твори Григорія Косинки, Олександра Довженка, Михайла Коцюбинського, Ліни Костенко, Анатолія Дімарова, Григора Тютюнника та багатьох інших українських класиків я з насолодою перечитував по кілька разів, читав залюбки друзям, дружині, дітям. Мав радість і втіху від того. Моє захоплення художньою літературою вплинуло і на родину. Дружина почала писати вірші і вже видала не одну поетичну книгу, донька Христина теж друкувала свої оповідання та народознавчі статті. Внук Назар закінчив коледж по класу бандури. Думаю, в родинному колі формуються задатки до мистецтва, діти продовжують традиції батьків. – Яке б запитання хотіли поставити собі? – У моєму віці запитань до себе багато. Одне з них, яке частенько ставлю собі: «Чи не марно прожив життя?» Бесіду вів Владислав САВЕНОК

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ dä,2!% Ib`mnb

Дмитро Йосипович Іванов народився 22 жовтня 1946 року в селі Тарасівка Новгородківського району Кіровоградської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1980). Працював кореспондентом Кіровоградської районної газети «Зоря комунізму» (1968–1972), слюсарем у радгоспі (1972–1978), старшим редактором Чернігівського науково-методичного центру народної творчості (1978–1983), головою Чернігівського обласного літературного об’єднання (1983–1994). З 1991 року — головний редактор Чернігівської обласної молодіжної газети «Гарт». Автор поетичних книг «Зерно і любов» (1977), «Грай, сопілонько моя» (1979), «Там, де народжуються райдуги» (1981), «Заповіти мого роду» (1983), «Стремено» (1986), «Червоний корінь» (1987), «Маминих слів чорнобривці» (1991), «Зорі над Україною» (2005), «Здрастуйте! Я повернувся!» (2007), «Монолог з тридцять третього» (2008), «Село в терновому вінку» (2008), «Родинний вітер» (2014), перекладів з російської, білоруської та інших мов. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Республіканської премії імені Миколи Островського, Всеукраїнської премії імені Нечуя-Левицького, Міжнародної української премії імені Григорія Сковороди, літературної премії імені Михайла Коцюбинського, обласної літературної премії імені Олекси Десняка, Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, Міжнародної літературної премії імені Бояна. Член Національної спілки письменників України (з 1978 року), Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України.

Поезія

ЗОРІ НАД УКРАЇНОЮ Котиться кураїною В теплі краї «Кур-р-р-ли-и!» Зорі над Україною, Ми ще не вимерли. Нас вже не б’ють батожиною. Ми вже — не чорні воли! Зорі над Україною, Ще вас не продали? Нас із лихою годиною Ще Веліар не вловив. Зорі над Україною, Чом же заплакані ви? Важко йдемо тернинною Стежкою в зоряний час. Зорі над Україною, Не покидайте нас! ... Буде давитись піною Власною вражий страх, Доки над Україною Сяє Чумацький Шлях. Доки іде руїною Слово рідне в синцях... Зорі над Україною — Наших батьків серця.

Лiтературний Чернiгiв

БАЛАДА ПРО ЛІТАК, ЯКИЙ НЕ МОЖЕ СІСТИ Шасі заклинило. Літак Як слід не посадити. За колом коло він літа, Аби пальне спалити. В салоні спокій ще і мир — Стомившись, люд куняє. «Як бути?!» — хрипко командир В диспетчера питає. А той нараює летіть Так само, як летіли: «Авіалайнер посадить — Для тебе звичне діло. Хай — на живіт. Ужеж ж не раз Його так приземляли. І ти покажеш вищий клас На заздрість всім землянам!» Заливши небо з краю в край, Де ніч віднерестилась, Мигтлива зоряна ікра Тривожно заяскрилась. Вже сіть фатальну допліта Густу лиха година. Летить приречено літак На ймення Україна. Уже пального у баку Лишилась крапелиця...

Поезія

35 І я у тому літаку... І це мені не сниться...

*** Літо за літом минає... Мамо, невже Вас немає?! Мамо, присніться мені Та поговорим хоч в сні. Скажете, де Ви спинились, Як Ваша хата нова. Ви вже там з батьком зустрілись? Ви вже тепер не вдова?

БАЛАДА ПРО ЧЕРВЕНЬ Тут, де живуть вітри свавільні, Де в небеса вросли гаї, Де на сопілці божевільній Запійно грають солов’ї, Коханням пахнуть чорнобривці, І ті, що в небі розцвіли, І їх брати смагляволиці, Що отчу хату обняли, — Тут червень залива медами Ліси, поля, сади, людей. Щасливий хтось той мед губами Збирає у дівчат з грудей. Й даремно дехто так цинічно Кружляє осудом зіниць — То червень соком полуничним Забризкав сукні випускниць.

Лiтературний Чернiгiв

36 Повз них стежину топче росну До річки дід. Бринять вудки. Спинивсь. Оглянувсь — та й шубовснув Із головою у згадки. А там — вітри живуть свавільні, І в небеса вросли гаї, І на сопілці божевільній Запійно грають солов’ї, Коханням пахнуть чорнобривці, І ті, що в небі розцвіли, І їх брати смагляволиці, Що отчу хату обняли. І червень залива медами Ліси, поля, сади, людей, Й на діда схожий хтось губами Збира той мед в дівчат з грудей!

*** Я все забув. Зміліла пам’ять. Чи суховик її задув. Але згорілими губами Я не забув твою ходу. Я все забув. Розпалась пам’ять, Як дим у спаленім саду. Та поміж чорними стовпами Я не забув твою ходу. Я все забув. Слова нерівні,

Поезія

37 Котрі збирала в полу ніч, І очі прокляті і рідні, І вуст німих безумний клич. Я все забув. І сонні зорі Кирпатих перс — у карій млі, І щастя блискітки прозорі На веснянім твоїм чолі... Я все забув. І за літами Себе, забутого, веду. Лиш посивілими вустами Я не забув твою ходу.

БАЛАДА ПРО КОТЯЧУ ЛЮБОВ Ліпить березень злючені сніжки, Цілить ними у серце моє: – Кіт ваш ходить до нашої кішки І ночами нам спать не дає! Он очиська ті жовто-гріховні Пропікають пітьму, наче жар. А його серенади любовні — Це якийсь безперервний кошмар. Битий був за осади зухвалі

Лiтературний Чернiгiв

38 Донжуан ваш, але все одно... Всі найкращі кішки у кварталі Вже йому віддалися давно. Лише наша красуня пухнаста У лаписьках його не була! Не дається рудому — і баста! Вся характером в мене мала. Тільки я до кицюні своєї Помогла б підібратися враз. Та хай мучиться кіт через неї Так, як мучуся я через вас!.. *** Ми більше не зустрінемось з тобою. Ми житимем, Як небо із рікою: Воно — у ній, вона — у нім. І любо їм, і горе їм. *** Весна шаліє над Десною, І ми цілуємось з тобою. Тумани літні йдуть водою, А ми цілуємось з тобою. Вже осінь повела бровою, А ми цілуємось з тобою. Зима реве вітрів ордою, А ми цілуємось з тобою. Двадцятий вік проплив Десною, А ми — цілуємось з тобою!..

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ nãË…= jnme)m`

Олена Михайлівна Конечна народилася і виросла у Чернігові. Закінчила біолого-ґрунтознавчий факультет Санкт-Петербурзького держуніверситету. Працювала редактором редакційновидавничого відділу РВК «Деснянська правда», кореспондентом відділу права Чернігівської обласної газети «Деснянська правда», власкором газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». У червні 2021 року вдруге очолила Чернігівську обласну організацію Національної спілки письменників України. Автор прозових книг «На березі дощів» (2001), «Копійчині мандри» (2005), «За ґратами раю» (2006), «Час у пригорщах» (2009), «Синдром Роксолани» (2010), «Озброєний янгол» (2010), «Вишнева кісточка» (2018). Співавтор поетичних і прозових книг для дітей. Співупорядник антологій «Чернігівська Шевченкіана» (2015) та «Ужинок за сорок літ» (2016). Лауреат премій імені Василя Блакитного (2000), Михайла Коцюбинського (2011), Івана Кошелівця (2014).

ДВЕРІ Двері бувають різні: вхідні, міжкімнатні, металеві, дерев’яні, пластикові, скляні, масивні, пустотілі, гладенькі, фільончасті, фарбовані, обклеєні ПВХ-плівкою, шпоном, праві, ліві, ламіновані, прості, двостулкові, відкочувальні, гармошкою, з вентиляційними отворами, тисненням, лиштвою, тюнінгом, звукоізоляцією, шумоізоляцією, теплоізоляцією, антивандальним покриттям – і так до безкраю! Вовчик знає про двері геть усе. Він працює менеджером з продажу

Лiтературний Чернiгiв

дверей. У нього це непогано виходить, і їхній бос шанує Вовчика. У дитинстві Вовчик мріяв про працю інженера. Він має хист до всіляких там винаходів і технічних вдосконалень. Але кому в наш час потрібні інженери? Хай там як, а Вовчик пишається своїм дипломом інженера-електронника. Він говорить, що талановитій людині байдуже, з якою матерією експериментувати, і порівнює себе з Миколою Теслею. Різниця лише в тому, що для своїх досліджень Микола Тесла обрав електричний струм, а він, Вовчик, – двері. Останнє, звісно, жарт. Двері – як листи. Вони нагадують про минуле. Про кохання, біль і заборонене щастя. Як легко: зачинив двері – і заборонив прохід. Далі – зась. Двері – це кордон між «можна» і «не можна». Як просто, як лаконічно. – Ну все, дівчатка, ми з Вовчиком підемо вже в номер. Я так втомилася. Сьогодні була надзвичайна спека. Вовчику, ти помиєш мені ніжки холодною водою? У ту подорож до Анталії я їздила з Ілоною, а Вовчик – із Жанною. Вони тоді ще не побралися, це була їхня довесільна подорож. Вовчик жартував: у всіх буває весільна подорож, а в них – довесільна. Турагенство запропонувало хорошу ціну. Навіщо ж відкладати поїздку? Тим паче, що Жанна була вже на третьому місяці вагітності. Хтозна як вона почуватиметься надалі. Удень ми з Вовчиком запливали далеко в море на надувних матрацах, подалі від цікавих очей, і бавилися, як діти. Коли наші вологі напівоголені тіла несподівано спліталися, я завмирала від щастя. А вночі Вовчик був із Жанною, і між цими двома світами – вдень і вночі – невблаганно і непорушно стояли на чатах замкнені двері їхнього номера. Як я не любила ці двері! Ненависного брунатного кольору, вони до щему нагадували мені двері Вовчикової квартири – тієї квартири, до якої мене колись не впустили. І цифри на дверях були ті ж самі: дві вісімки. Я вслухалася в шурхіт за дверима і намагалася не думати про те, що там відбувається. Навіщо мені все це? Чому я не волію лягти в комфортне ліжко у своєму номері, подивитися телевізор, потеревенити з Ілоною про пожильців готелю або просто заснути? Навіщо я знову і знову виходжу в коридор і, мов звір, принюхуюся і прислухаюся то до шурхоту, то до тиші за дверима із номером вісімдесят вісім? Усе повторювалося. Колишня трагедія ніяк не хотіла ставати фарсом. У моїй душі вона знову і знову зринала як трагедія, що її ніяк не хоче відпустити моя пам’ять. Двері, коли вони замкнені, це розпач і приниження. Це стовідсоткова відірваність, як у міжпланетному просторі. А навколо – лише холодний блиск далеких чужих світів і безмежна пустеля мороку й крижаного холоду. Колись Вовчик був моїм хлопцем. Я два роки чекала його з армії. За цей час назбирався чималий стосик листів. Вовчик казав, що мої листи були для нього найдорожчими. Він зберіг їх усі. А я зберегла його листи.

Проза

Згодом ми обмінялися тими стосиками: він повернув мені мої листи, а я йому – його. Навіщо дражнити гусей? Так сказав Вовчик. Після армії він був надзвичайно голодний на жінок, а я ще навчалася в Києві. Поки я думала, чи не перевестися мені в університет рідного міста, аби бути разом з Вовчиком, моє місце зайняла інша. А тоді покотилося… І досі пам’ятаю мамині очі тієї новорічної ночі: великі від страху, що я можу собі щось заподіяти. Я приїхала в рідне місто на кілька днів. Збиралася разом із Вовчиком зустріти Новий рік і остаточно домовитися про майбутнє. Мама ходила за мною слідом і все запитувала: «Доню, ти в порядку?». Я таки дуже переймалася. Перед очима весь час стояли двері з двома блискучими вісімками на темно-брунатному дерматиновому тлі. Двері, які так гостинно відчинялися перед численними друзями – завжди бажаними гостями у цій дружелюбній оселі. Двері, за які мене вперше не впустили. Я стояла перед тими дверима, чула сміх і вигуки Вовчикових гостей, вгадувала знайомі з дитинства голоси і не наважувалася натиснути на кнопку дзвінка. Бо знала: мене там не чекають. Мені сказали, щоб я туди більше не дзвонила… Через п’ять років Вовчик прийшов до мене і вибачився. Я на той час була вже заміжня і мала трирічну доньку. Вовчик запропонував міцну довічну дружбу. І навіщо я зголосилася? …Жанна так хряскає дверима! Наші номери поряд, і той гуркіт луною котиться довгим камінним коридором турецького готелю. Минулого разу ми відпочивали в Італії. Вовчик тоді кохався з Мариною, але їхні стосунки вже сходили нанівець, і Вовчик казав, що лише вичікує момент, аби безболісно з нею розійтися. Коли Марина засинала, ми з Вовчиком вирушали в нічні прогулянки по Рімені і цілувалися при кожній слушній нагоді. Але були ночі, коли двері їхнього номера рішуче захряскувалися у мене перед носом, і я не пам’ятаю, як доживала до ранку… – Дивись, якими дверима відгороджуються від світу шоу-зірки, – говорить Ілона. Вона зручно вмостилася у великому м’якому фотелі перед плазменним екраном телевізора. Смокче персик і дивиться передачу про пестунчиків світу цього. Камера саме обнишпорює масивні вхідні двері розкішної двоповерхової вілли. Ведучий називає ім’я співачки, володарки будинку. Я й не чула про таку. Вхідні двері її оселі укріплені мідними фігурними пластинами (ми з Вовчиком бачили схоже металеве плетиво на дверях одного з костьолів у Рімені) і нашпиговані різними новомодними штукенціями проти злодіїв. – От би мені такі двері! – заздрісно вигукує Ілона. – Я б тоді не тремтіла з переляку, коли в мого колишнього напад ностальгії і він ломиться у квартиру, вимагаючи побачення з сином. Оце двері так двері! Жодне п’яне курво їх не подужає. Ти теж від них у захваті, Ритульчик, правда ж?

Лiтературний Чернiгiв

Ілона не уявляє, що хтось може не розділяти її смаки і погляди, тож мені доводиться час від часу її розчаровувати. Ось і зараз я кажу, що не люблю двері, які не можу подужати. На Ілониному обличчі з’являється вираз непорозуміння вкупі з ледь помітним роздратуванням. Вона дивиться так, ніби чекає пояснень. Мені ж найменше хочеться щось пояснювати. Мої уста стулені, і тільки десь в глибині мого єства приглушено, неначе вечірня молитва, бринить і котить свої рулади з прірви і знов у прірву пам’яті безкінечний монолог мого серця. Я не люблю двері, оббиті залізом, як у в’язницях чи гетто. І з тугою дивлюся на двері пологових будинків – мені ж бо ніколи не мати з Вовчиком дітей. А ще я ненавиджу двері готелів Італії і Туреччини. Коли вони зачиняються, лунає постріл, і я вмираю на цілу ніч.

КОЛИ Я ЗЛЕЧУ… Коли я злечу, усе моє єство блаженно потече назустріч сонцю, вітер заб’є мені памороки і я збожеволію від щастя! Коли я впаду, мені буде боляче, прикро й соромно і я палко бажатиму, аби ніхто не бачив мого падіння. Коли я злечу, мені скажуть: – Стара, ти не права. Негоже відриватися від колективу. Спускайся на землю. Коли я впаду, мене піднімуть, обтрусять, напоять гарячим чаєм, поцікавляться, чи не болить забите місце, пожаліють. Коли я злечу, на мене напишуть анонімку у відповідну інстанцію, і суворі люди в уніформі ставитимуть мені безліч запитань. Коли я впаду, мені призначать матеріальну допомогу, годуватимуть безкоштовним супом й оброблятимуть мої персональні дані у графі «благодійність». Коли я злечу, земля розкриє мені свої широкі обійми, я бачитиму з висоти, яка вона велика й гарна, гойдатимусь на повітряних хвилях, кричатиму від радості, мов дитина, а в променях сонця блищатиме скельце прицілу, і може, це буде останнє, що я бачитиму у своєму житті, коли я злечу… І все ж таки… І все ж таки я волію злітати!

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ b%ã%ą,ä,! q`onm

Володимир Сапон (20.07. 1951– 02.10.2017) народився в селі Рудка поблизу Чернігова. Закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту ім. Миколи Гоголя. Працював у пресі, зокрема, в обласній газеті «Деснянська правда». Заслужений журналіст України. Автор поетичних збірок «Зірка на пілотці», «Замкова гора», «Щаслава», «Мама Ніна із Ніневії», дитячої збірки «Лісова аптека», книжок прози «Дещо із щоденника», «Страсбурзький пиріг», «Чубарейко небо оре» та «Моя Шевченкіана», історико-краєзнавчих книг «Призабуті стежки сіверянської Кліо», «Чернігів древній і сучасний», «Седнів», «Таємниці назв наших сіл і міст», «Вулиці старого Чернігова», «Меди і полини історії», а також у співавторстві антології «Толока», «Чернігівська Шевченкіана» та «Ужинок за сорок літ». Лауреат премій імені Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Олекси Десняка, Василя Блакитного, Івана Кошелівця та Любові Довбенко.

МАМА НІНА ІЗ НІНЕВІЇ Дітлахом я не знав про Італійське місто Верону, але чомусь здавалося, що всі Віри з Верони: і перша вчителька Віра Микитівна, і дві сусідки – тітки Віри, і три однокласниці – теж Віри, і смішна продавчиня Вірунька,

Лiтературний Чернiгiв

44 до якої ми ходили з мамою за ситцем та милом і на здачу вона давала мені кілька смачнючих цукерок із «собачою» назвою «Тузик»… А мою маму звали Ніна, і я наївно думав, що вона з Ніневії… Лише пізніше довідався, що біблейська Ніневія колись була столицею Ассирії і її давно вже немає. Як немає і мами…

СТУДЕНТСЬКЕ Гуртожиток, черемхи цвіт побіля, Конспекти на відчиненім вікні. Була весна, і ти мене любила Так, як і має бути навесні. Либонь, любила. Я ж бо не помітив Через любов, як відцвіли сади І як весна нам раптом стала літом, А в нім твої згубилися сліди. Лиш не забулись ті, найперші, стрічі, – Останньої ж не буде у житті. Тій дівчині, яку вже не покличу, Дарують листя клени золоті.

*** Про любов мою вже, либонь, Наспівали в гаях солов’ї вам, Бо віддав я свою любов Тим птахам і зеленим зливам. І живе поміж ними вона В барвінкових вітрів на раменах.

Поезія

45 Вона, юна, як ви, і ясна, як весна, Як зоря вечорова на кленах. Ви зустріньте, зустріньте її, Розчешіть її коси вербові – То з моєї любові співають гаї, Зеленіють гаї із моєї любові.

ЧЕРЕМХА Черемха паморочить голову. За віщо, в тім чия вина? Така ще юна й нецілована На нашій вулиці весна. Де білі вишні, мов фрегати, І не заснути – солов’ї... Ні зупинити, ні вблагати, Ні перестрінути її. Така ж бо юна й недозволена Мені та й іншому вона. Черемха паморочить голову, І не відійдеш від вікна. Забудеш все на світі, хлопче, І дні тривог, й чекання дні. Черемха світиться щоночі, Тобі миліш, ніжніш мені. Якими чарами заклечана, Що не проходить, не мина?.. І все ж комусь – кому ж наречена Її сімнадцята весна?

Лiтературний Чернiгiв

46 *** Куди ж ви? Навіщо? В осінні багаття Каштанів і кленів жовтаве листя, Листя, з якого пошито плаття Усім дівчатам мого Полісся. Куди ж ви? Навіщо? На попелищі Дощі над димами згорілого листя. Листя, на якому писав я вірші Усім дівчатам мого Полісся.

*** Дзвенить на деревах іній, Рожево обрій зацвів. Повниться вечір синій Гомоном дітлахів. Вершечки верб у намисті – Скільки зірок рясних! На ковзані сріблистім Місяць пливе між них. Хочеться хлопчакові Помчати за ним услід, Та сутінки вечорові Струшують іній на лід. До хати кличе тополя, Рипить під ногами сніг – Городами йде із поля Казка дитячих снів.

*** Мене берези, сосни та ялиці, Мов гостя, кличуть у свої ліси, Де обрію зелені пояси Прошиті листям і голками глиці.

Поезія

47 Прийти сюди – напитися з криниці Води живлющої, почути голоси Синиць і сойок, в атомах роси Язичницькі пізнати таємниці. Дими снуються хвояні, вершини Гойдають гнізда – біло зацвіли В них юні крила цвітом черемшини. Спасибі вам дерева за гостини, Самотніми без вас би ми були, І ви б себе не знали без людини.

*** В оцих краях іще живе Ярило – Давненний бог слов’янської землі. Тут випав цезій і пропало мило, А він сидить у сонячнім брилі Замислений, в своїм поганськім віці... Про що він дума і чого бажа?.. Щоб рід людський не заплював криниці, Бо в них народу і землі душа. Щоб небо зорі і дощі родило, Від сонця починалася Десна... Про нас із вами думає Ярило І ще про Апокаліпсис не зна.

Лiтературний Чернiгiв

ПЕРУНІВ ГАЙ Пам’яті найтоншу павутинку Порухом, гляди, не розірви – Загляда в літописну сторінку Підліток-дубочок із трави. Наймолодший в Перуновім гаї Доторка корінчиком віків, Де двигтять громи на виднокраї, Мов лиха орда степовиків. Обпалило блискавкою дуба, Впав на крона вогняний нагай – «Цеє древо Перунові любо!» І пішло з тих пір – Перунів гай. І вклонялись сіверяни горді Лику громовержця поміж віть. Сотні літ – як він уже не в моді, Тільки гай, як і колись, стоїть. Гай шумує буйноквіто, лунко. Де Перун? Не наздогнать літа... Може, його правнучок Перунко Тут дубочком-підлітком зроста? Я його красі і юній міці Поклонюся в древньому гаю, Мов схилюсь до вічності криниці – Чи себе пізнаю? Пізнаю...

ХОДЯТЬ СОНЯХИ В БРИЛЯХ У бабусі по городу, Я того не бачив зроду, Не один дідусь – аж п’ять, То походять, то стоять.

Поезія

49 Наче сонечка малі, В них солом’яні брилі. Дай, гадаю, придивлюсь, Де між ними мій дідусь? Довго я дививсь від хати, Вже хотів піти спитати. Та збагнув в ту мить – зовсім Ходять там не дідусі, А брилі їх сонячні – То розквітли соняхи.

*** Вікно у сад і опівнічне: хто ти, Що так тобі співають солов’ї? В цю ніч у солов’їв найвищі ноти, У солов’їв мелодії твої. Бентежно сад цвіте, мов біла люстра, Запалена раптово в сотні свіч. То стільки цвіту – білого пелюстя – Тобі дарує з усебіч ця ніч. Ти більше не повторишся нікому Ніколи, та світитиме у сад Незбагнено з космічного огрому Твоя зоря із племені Плеяд.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ

j=2Ë!,…= ! Šrc`i

Катерина Тугай, 25 років. Закінчила Національний університет «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка за спеціальностями «Мова і література (англійська) та німецька мова». Письменниця за покликом душі.

Марія Май, 24 роки. Закінчила Національний університет «Чернігівський колегіум» ім. Т. Г. Шевченка за спеціальностями «Мова і література (англійська) та німецька мова» та «Культурологія». Логік альтернативних світів.

! l`i l=!i

Від редакції: Пишуть книги у співавторстві 10 років. Розподіляють різні ролі у своїй письменницькій діяльності. Катерина – автор ідей та безпосередній творець переважної частини художнього тексту. Марія – творчий співорганізатор, а також критик та редактор.

ВІДЛУННЯ ПРИЙДЕШНЬОГО (Уривок з роману «Літописи Флоренції. Невідома історія») Чи є події цієї книги вигадкою автора? – Не стану нічого стверджувати. Скажу лише, що історія любить повторювати себе, а ця книга написана у Чернігові (Україна) 2022 року. Події в романі і в дійсності, на момент його написання, поділяють століття... або час лише грає з нами...

Проза

– Ви чули?!! Ель Валентино збирає війська та готується атакувати! – раптом почулося недалеко від лоджії Ланці. Зазвичай там городяни збиралися для того, щоб дізнатися новини, і, судячи з кількості народу, що почала стікатися, там таки щось відбувалося. – Що за Ель Валентино?!! – голосно відлунювали перелякані жіночі голоси. – Та Чезаре! Чезаре Борджіа! – одразу пролунало у відповідь. У повітрі застигла німа пауза. Опісля – почало долинати схвильоване охання. – О, Пресвята Маріє! Та що ж це таке діється! – Невже, знову Чезаре?! – Так-так! Святий Іоан мені свідок! Ще й армію зібрав чималу! Лоренцо недовірливо глянув на схвильоване скупчення городян. У всій Італії важко було знайти того, хто б не чув імені Чезаре Борджіа. Його побоювалися не лише вороги, а й друзі. Адже, як відомо, він був тим, хто тримав у своїх руках і мир, і війну. – Невже, і справді варто готуватися до нападу? – все метушилися жителі. Лоренцо втомлено видихнув, заткнув папір і олівець за пояс, збираючись пройти повз. Зазвичай його не цікавили подібні плітки. Людям було властиво сіяти паніку, навіть не заглиблюючись у суть того, що відбувається. До того ж, подібні загрози нападу не були для Флоренції новиною. Кілька років тому війська Борджіа так само погрожували захопити місто, але в результаті переговорів було досягнуто мирної угоди. – Тіпун вам на язик з такою мовою! Суперечка почала наростати. – Згадаєте ще моє слово, Макіавеллі не допустить конфлікту! – Правильно! Минулого разу так само було! Усі трохи підбадьорилися. Коли хтось знову надумав каламутити воду. – Нікому не відомо напевно! Це ж Чезаре! Атмосфера знов стала напруженою. Лоренцо з байдужим виглядом дістав із кишені своєї куртки залишене братом яблуко. Там, де Ріккардо відкусив шматок, яблуко почало темніти і все більше нагадувало за кольором іржу. – Невже нас чекає війна?! Лоренцо скривився. Панічні настрої городян не давали йому зібратися з думками. Так, Чезаре Борджіа безсумнівно був тим ще негідником. Що вже говорити про те, що у свої двадцять він, попри всі заборони, змінив кардинальське вбрання на обладунки і став ватажком папської армії. У цій історії було надто багато «білих» плям.

Лiтературний Чернiгiв

Узяти, наприклад, хоча б те, що Чезаре був позашлюбним сином Папи Римського Олександра VI, у світі більш відомого як Родріго Борджіа, та простої римлянки. Але, завдяки зв’язкам, його батькові без особливих проблем вдалося визнати дитину законнонародженою. З ранніх років Чезаре купався в розкоші і отримував усе, що міг побажати. Однак його справжньою пристрастю завжди була військова справа. Тому не дивно, що він так і не зміг змиритися з тим, що батько довірив його старшому братові Джованні керувати військами, а йому доручив вести справи духовенства. І ось що цікаво: невдовзі після цього бездиханне тіло Джованні було знайдено в Тібрі. Причина його смерті залишилася невідомою, однак багато хто казав, що заздрість і впертість так і не дозволили Чезаре змиритися зі своєю долею, через що він і вирішив стати командувачем армії будь-якою ціною. Адже, якщо замислитись, то смерть Джованні нікому іншому в усьому світі не була так на руку. З того часу Чезаре жив війною і думкою про те, щоб об’єднати всі розрізнені міста-держави Італії під егідою Святого Папського Престолу і створити власну імперію. Багато хто здригався лише від одного його імені, і велика кількість міст здавалася у його владу без бою, аби уникнути незліченних жертв, пограбувань та цілковитого спустошення. Подейкували, що протистояти Чезаре були здатні лише французькі війська, однак, дві настільки потужні армії ще жодного разу не зустрічалися на полі бою. Будучи обдарованим політиком, Чезаре на рівних вів переговори з правителем Франції, який водночас був великим другом Флорентійської Республіки. Але для Чезаре маленька Флоренція була черговим ласим шматком на карті. А, враховуючи той факт, що Глава Республіки – П’єро Содеріні відмовився від протекторату Борджіа та віддав перевагу Франції, конфлікту було не уникнути. Чезаре затаїв на флорентійців серйозну образу і вже збирався атакувати місто, якби не переговори, доручені вмілому політику і за сумісництвом секретареві Другої Канцелярії – Нікколо Макіавеллі. Це сталося близько чотирьох років тому, і ось тепер Флоренції знову загрожувала небезпека. Простий люд за нескінченними чутками часто забував про тонкощі політичних маневрів і складність закулісних ігор сильних світу цього. – Та що ви дарма всіх страхаєте?! – знову обурився хтось із натовпу. – Цей ваш Ель Валентино зараз простий вигнанець! Поки його батько був живий, перед ним тремтіла вся Тоскана. А тепер у Римі новий Папа! – Точно! – підтримали інші – Без Папи Чезаре вже не той! Усі знову підбадьорилися. Лоренцо втомлено видихнув. Подібні розмови нерідко можна було почути серед міських вулиць і, зазвичай, всі вони завершувалися однаково. Борджіа і

Проза

справді втратив свою колишню владу, а слава, що закріпилася за ним, все ще продовжувала мандрувати по Італії, проте реальний напад здавався Лоренцо сумнівною перспективою. Прості жителі Флоренції могли скільки завгодно торочити про ймовірне вторгнення, але в порожніх суперечках губилася істина, а справжній стан речей так і залишався прихованим. І, тим не менш, життя тривало. Гучні голоси заглушили дзвони, і, вдосталь обговоривши чутки, всі повернулися до своїх повсякденних клопотів. Дорогою додому Лоренцо ще не раз згадував про почуте на міській площі, проте ці думки незабаром витіснили більш реалістичні перспективи майбутнього. Після повернення Лоренцо саме збирався показати батькові завершений малюнок храму. Саме для цього він і вибрався до міста. І ось тепер, коли його роботу було закінчено, він нарешті міг поділитися своїми досягненнями з близькими. Хлопець укотре дістав із-за пояса свій малюнок і уважно придивився до кожної деталі. Він не був до кінця впевнений у досконалості своїх навичок, і все ж таки сьогодні йому як ніколи хотілося, щоб батько поглянув на те, без чого світ здавався йому безрадісним і тьмяним. Мистецтво завжди освітлювало його дні. З цього приводу він не мав жодної краплі сумнівів. Але було й те, що стало очевидним лише зараз. Родина і підтримка близьких були для нього не менш важливі, аніж чистий мольберт і барвисті фарби. Саме слова батька ніби відкрили його друге дихання і він нарешті примирився зі своєю бунтівною душею. Але ось витівки старшого брата... Лоренцо знову глянув на яблуко. Недавнє відчуття голоду кудись зникло, тільки-но Ріккардо вручив йому те, що, мабуть, довелося йому самому не до смаку. І все ж, розкидатися їжею було не добре. Юнак відкусив шматок з іншого боку і завернув за ріг. Його будинок був уже за кілька кроків. Проте, сьогодні у вікнах чомусь не горіло світло. Це було дещо дивно. Зазвичай батько велів слугам запалювати свічки, лишень сонце починало заходити. Це здалося йому незвичним. Лоренцо проковтнув кислуватий шматок яблука і ступив уперед. Великі дубові двері були злегка прочинені. Він потягнув за холодне металеве кільце і заглянув усередину. Тихо. Ніде не було чути ні слуг, ні господарів. Хлопець зупинився та прислухався. Ні шороху. Подібне затишшя починало напружувати. Коли нагорі почулися кроки, Лоренцо видихнув. Він даремно почав накручувати себе. Батько був у своїй кімнаті, а слуги могли просто забути про свої обов’язки. Пройшовши нагору кам’яними сходами, юнак уже збирався зазирнути

Лiтературний Чернiгiв

в кімнату батька, коли помітив на підлозі плащ Ріккардо. Той ніби залишив його поспіхом. Не довго думаючи, Лоренцо потягнувся до плаща, як раптом його ніби вдарило блискавкою. Кров. Прямо на підлозі. Вона тяглася тонким слідом з батьківської кімнати. Яблуко саме вивалилося з руки і покотилося сходами. Лоренцо кинувся до дверей, відчинив їх і завмер від жаху: батько лежав на підлозі і стікав кров’ю. Поруч із ним лежав гострий стилет і купа розкиданих всюди паперів. – Батьку! Лоренцо не до кінця розумів, що відбувається. Він підбіг до батька і опустився навколішки. – Батьку! Той не відповів. Його біла сорочка була вся в крові, але куди страшнішими виглядали рани: маленькі, круглі та глибокі. Яка зброя могла їх залишити? Лоренцо потягнувся до майже бездиханного тіла. Слова не йшли на думку. Руки тремтіли. І лише очі хаотично шукали хоч якесь пояснення того, що відбувається. – Лоренцо... Усе всередині сколихнулося. Батько повільно обернувся і глянув на сина. – Лоренцо ... Тікай... – Ні! Він кинувся шукати щось, що могло б зупинити кров. Думки плуталися. – Просто почекай! Я зараз!... Лоренцо відсунув одну із шухляд столу. – Сину... Прошу тебе ... За дверима почулися кроки. – Лоренцо... – крізь біль повторив батько. Хлопець кинувся в його бік і схопив стилет, що лежав на підлозі. Він почував себе загнаним у кут звіром. Бігти? Битися? Звук кроків наближався. Лоренцо в останню хвилину встиг сховатись за важкою оксамитовою портьєрою. Довга тінь ковзнула по підлозі. Хтось увійшов до кімнати. Запанувала тиша. Лоренцо затамував подих. Коли батько протяжно застогнав. Постріл. Ще один. І знову тиша. Все всередині стислося і похололо. Судячи зі звуків, вбивця переступив через тіло і почав ритися в паперах. Він щось шукав. Лоренцо лише міцніше стиснув тонкий ніж у руках. Він відмовлявся вірити в те, що все це відбувалося з ним, і не міг поворухнутися. Знов почулися кроки. Тепер уже зовсім близько. Здавалося, що вбивця з

Проза

легкістю міг витягнути руку і схопити свідка, що причаївся за портьєрою. Подих перехопило. Величезна рука тяглася в його бік. Він трохи відхилився назад і завмер. Ще зовсім трохи. Страх паралізував думки. Пальці вбивці ковзнули перед обличчям, коли Лоренцо рвонув уперед і з силою встромив ніж у руку ворога. Той закричав від болю. Хлопець смикнув руків’я на себе. Кров бризнула йому на одяг, коли він зустрівся із холодним поглядом. Обличчя ворога було приховано за чорною маскою, і тільки його очі... Це були очі людини, яка не знала пощади, очі вбивці. Лоренцо відскочив і кинувся до вікна. Постріл. Куля просвистіла біля скроні і врізалася у стіну. Їдкий запах пороху наповнив кімнату. Хлопець скочив на підвіконня. Тремтіння покинуло тіло. Він глянув униз. Тут було високо. Вбивця приготувався натиснути на курок. Лоренцо пригнувся. Виходу не було. Тіло ніби саме подалося вперед. Він стрибнув. Вітер засвистів у вухах, а за мить ноги паралізував біль. Лоренцо притулився до стіни і почав повзти. Ноги боліли, а вкрита саднами рука ніяк не хотіла випускати руків’я стилета. Хлопець обперся на стіну і спробував підвестися. Жахливі звуки пострілів досі стояли у вухах. Це було схоже на страшний сон. Лоренцо зібрався з силами і, подолавши біль, кинувся прямо в темний провулок. Кам’яні стіни проминали перед очима. Здавлене дихання німим криком розрізало тишу. Було чутно сплески калюж під ногами. Він біг, не розбираючи дороги. Просто мчав уперед. Усе далі і далі від рідного дому. Позаду почулися шарудіння. Хтось біг за ним. Уже зовсім близько. Лоренцо озирнувся. Нікого. Невже йому здалося?.. З-за рогу з’явилася чиясь тінь. Хлопець відскочив як ошалілий і знову кинувся до темряви провулків. Попереду була лише невідомість. Коли ноги самі підкосилися, він, остаточно знесилений, упав на сиру землю.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ k=!,“= Šj`)

Лариса Ткач (дівоче прізвище – Пирковська) народилася в с. Сиволож, що на Чернігівщині. Навчалась у ВеликоЗагорівській середній школі, закінчила технікум радянської торгівлі. Працювала за фахом, літредактором журналу «Літературний Чернігів» Поетеса. Пише для дітей і дорослих, гумор. Друкувалася в періодичній пресі, зокрема в газетах «Ліхтарик»,« Деснянська правда», журналі «Літературний Чернігів», альманахах «Рунь»: збірник творів Чернігівщини для дітей, «Палац»: альманах Спілки білоруських письменників, «Первоцвіт», поезія ( випуски 2,3,4), збірнику «Різдво в українській поезії», альманасі «Мадрівні вірші» та ін. Автор поетичних збірок – «Неслухняний дощик» (2003), «Ріки течія» (2003), «Прудкий Зайчисько»(2006), «Свято весни» (2008), «Їсти хочу і лежати» (2013), «Кришталева роса» (2015), «Мить життя» ( 2020). Переможець обласного літературного конкурсу «Краща книга року» 2008, 2013 та 2015 років. Лауреат літературних премій ім. М. Коцюбинського, ім. Л. Глібова та міжнародної ім. П. Куліша.

*** Лиш Всевишньому душу відкрию, Розповім, що найбільше болить, Лише Він лікувати уміє Рани ті, що не можна терпіть. Розкажу, що бої не стихають, Схід палає в запеклій війні, Яка доля синів в нас чекає, Який хрест їм прийдеться нести? Заспокой мою душу, Всевишній,

Поезія

57 Напоум озвірілих катів, Що любити братів своїх ближніх Перш за все Ти їм заповів. Хай прозріють в них очі незрячі, Кожен кару за гріх понесе, За сльозу материнську гарячу, Боже милий, Ти бачиш усе…

* * * Оченята пригасли, оченята сумні, Не повіку дорослі, крають серце мені. Чом дитяче серденько розпач, сум охопив – Хоче хлопчик маленький татка бачить живим. Перший раз йде до школи – подорослішав син, Схожий образ шукає оченятами він. Обіцяв тато сину: «Я вернуся, чекай, Оживе Україна, буде вільний наш край». В перший клас проводжає його мама до школи – В нього тата немає і не буде ніколи. Несе хлопчик маленький пишні квіти червоні, Дві сльозинки скотились у дитячі долоні.

* * * Ви старшим братом називались, І ми мирилися – нехай. Душею щирою єднались

Лiтературний Чернiгiв

58 І шанували зазвичай. На себе кривди ваші брали, За вас молились, як могли, А ви нам в душу наплювали. Вам захотілося війни, Вам захотілось гніву й крові, Вас роз’їдає злість – іржа. Зреклися нашої любові, Зреклися нашого тепла. Гострили кігті до нестями, Цькували блазнів у наш бік. О нелюди, ви стали ворогами, Тенетами струснувши світ. Ми, мов мішень, в вас на прицілі, У вас звіра дикого оскал. Яка вас мати народила, Життя який вам батько дав. Вам перед Богом звітувати, Взяли ви зброю чом свою, За долю нашого солдата, Що гасне зіркою в бою.

* * * Ви не чужинці. Ви – переселенці, Жене вас лихо з рідної землі, Лишаєте свій дім із болем в серці – Безпомічні старі й малі. За що ж вас доля покарала, Чому покинула скрутного дня, Крильми важкими помахала Та й подалася навмання. Лишила вам руїни божевілля, Помешкання незрячі і глухі, Над душами наругу і свавілля І в світ нездолані шляхи. Дарма на мир ви сподівались, Палали села у вогні, Від окупантів потерпали, Земля здригалась день при дні.

Поезія

59 Ви не чужинці. Ні – переселенці, Вам українське сонце світить, Чужа ж ступня в високих берцях В багні погрузла перед світом.

*** Він контужений був, Він нічого не чув, А земля, ніби свічка палала. Він молився за всіх, Побратимів своїх, Смерть холодною тінню витала. Він за волю тримався, Кату він не здавався, З кулемета косив ворогів. Груди біль пропікав, Що приречений – знав. Стяг над ним України горів. Коли ж немічним став, Він під ремінь поклав Ту останню гранату свою. Він розплати хотів За полеглих братів, Що життя полишили в бою. І на зустріч пішов, Слід лишав з підошов, Закривавлена стежка тяглася… Спантеличений ворог Став чекати в дозорі, Що солдат йому буде здаваться. Та порушився спокій, Рознесло все на попіл, Осліпило і землю, і небо. …Він героєм зостався, Із життям розпрощався… За Вкраїну, за друзів, за себе!

Лiтературний Чернiгiв

60 *** Стрімко здійнявся літак над землею, Небо розкрило обійми свої, Біль покотився душею моєю – Діти летять мої в інші краї. Хто їх зустріне в далекій дорозі, Хто прихистить, огорне теплом, Душать мене не прохані сльози, Лихо дітей у світи повело. Все там чуже і на дотик холодне, Важко звикати, з чим доля звела, Важко дивитись в майбутнє сьогодні, Рідного дому лишились, тепла. Діти, о діти, вертайтесь додому, Тут вас чекає і дім, і рідня, Солодко там не було ще нікому, Тут вам світитиме сонце щодня.

* * * Не зачепися, правдо, за брехню, Переступи, не оступися, Як на Страшнім Суді кипітиме в вогні, Прийди їй в очі подивися. Чи ж очі різатиме їй Твоя потоптана прозорість, Чи заговорить тоді в ній Приспана ще з пелюшок совість? Бо та брехня, як ґвалтівник, Під себе людство підминає, І кожен перед нею чоловік Безсило капелюх скидає. То ж, правдо, чорну лють жени У склепі кривд – нескорена лишися, У перемогу вірять дочки і сини, За совість, гідність і добро борися.

Поезія

61 * * * Чоловікові на 85-річчя Твоя осінь багата, мов плоди калинові, В ній і мудрість життєва, любов і тепло. Любиш край свій і кохаєшся в слові, Найдорожче тобі твоє рідне село. Хоч не рівна була вся життєва дорога, Гіркі полини пекли душу не раз, Свій невигойний біль не зливав ні на кого, Лише дякував Богу за опіку щораз. Вже і інеєм вкрилось твоє русе волосся, І у сивих туманах спливають роки, Тільки душу вітрам остудить не вдалося, Божа сила зігріла її навпаки.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b’ ćË“ã=" l`ke0|

В’ячеслав Михайлович Малець народився 23 вересня 1939 року в с. Макишин на Чернігівщині. Закінчив Седнівську десятирічку (1956), філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка (1969). Тривалий час працював у відділі критики газети «Літературна Україна», у видавництві дитячої літератури «Веселка», згодом був завідувачем відділу літератури журналу «Барвінок», на Українському радіо. Автор книжок «Голубий автобус» (1968), «Білина першого снігу» (1972; 1989), «Осінні хурделиці» (1974), «Сновські мости» (1977), «Таємничий посвист іволги» (1982), «Іскри прощального вогнища» (1985), «День несподіванок» (1987), «Шум нічних сосен» (1988). Член НСПУ з 1969 року.

АЖ ДО КРАЮ ЗЕМЛІ «І Моїми ви свідками будете… аж до останнього краю землі». (Дії апостолів 1:8) Ми з дружиною й донькою приїхали в це приморське містечко чудової вересневої пори. Дні були сонячні, оксамитові, теплі. По блакитному морю безтурботно гасали моторки, дельфіни, воднолижники… Та через два дні цю ідилію добряче зіпсував рок-фестиваль, на який з’їжджалися звідусіль патлаті, розтатуйовані рокери та збігалися місцеві фанати й наркомани. Кілька днів майже цілодобово оглушливо гатила по вухах їхня «музика», від якої ніде було сховатися. Хоч тікай назад додому…

Проза

Утім, ні ховатися, ні тікати ми не збирались. Якщо вже Господь послав нас сюди, то будемо й тут виконувати Його Велике Доручення. Тож, «озброївшись» Євангеліями і трактатами, ідемо до естради, де відбувається дійство. Зупиняємось неподалік в алеї, якою сунуть юрби новоприбулих рокерів із натоптаними наплічниками й спальниками. – Ти молися, – прошу дружину. – А я роздаватиму. І, ступаючи назустріч стомленим, невиспаним прибульцям, запитую: – Ви на фестиваль? Тож це вам! – І простягаю їм літературу, бажаючи:– Хай благословить і береже вас Господь! І вони беруть і дякують. І жоден не відмовляється! Так могутньо діє Дух Святий! Потім підходимо до самої естради, де чимало фанатів, не криючись, кидають у рот «стимулюючі» пігулки. Розмовляємо з деякими. Троє харківських студентів скрушно згоджуються: – Так, молодь справді гине, бо не може вирішити свої проблеми. – Але їх може вирішити Христос! – переконуємо їх. …Коли нарешті надокучливий рок-фест закінчується, ми свідчимо й роздаємо християнську літературу місцевим жителям і приїжджим. Зокрема, й знайомим київським письменникам, які тут відпочивають. Один відомий автор охоче слухає й сприймає. А от його дружина, кандидатка технічних наук, скептично переглядає запропоновані трактати й відкладає їх убік: – Ні, ні, ці мені не підходять. – Нарешті зупиняється на «Чотирьох духовних законах»: – О, це мене як математика зацікавило. Беру з собою! А мене зацікавила віддалена бухта, де, як казали, найчистіша на всьому узбережжі вода. Щоправда, дорога туди складна й неблизька, тож Люда й Ганнуся, які ще й трохи нездужали, залишаються в гуртожитку, а я вирушаю сам. Проминувши останні міські будиночки, йду урвистим берегом. Подекуди на скелях у своїх «орлиних гніздах» висять самотні екстремали. – Привіт робінзонам! – гукаю й кидаю їм угору трактати. – Хапайте! І хай охороняє вас Господь! І так приємно чути слова вдячності від цих відчайдушних верхолазів! Несподівано натрапляю на нудистський пляж. Лежать голяка, обличчям донизу, чоловіки й жінки. Що ж, і ці грішники теж потребують Бога. Роздаю і їм трактати. Беруть мовчки, не підводячи голів. Бажаю їм Божих благословінь і спасіння. Далі трапляється мені на березі ще одна чудернацька людська істота. Іде назустріч, уся чорна, як мара. А коли наблизилась, то бачу: це дівчина. Теж гола-голісінька і вся вимазана чорною грязюкою. Трохи оговтавшись від подиву, вітаюсь і запитую:

Лiтературний Чернiгiв

– Це у вас такий маскарадний костюм? – Та ні, – сміється дівчина. – Це я намазалася лікувальною грязюкою. Кажуть, вона зцілює всякі болячки. – Але найкраще зцілює Господь. А це візьміть на допомогу. – І простягаю їй трактати. Але вона ховає руки за спину. – Ні, ні! В нашій церкві суворо забороняють приймати літературу з чужих рук. – І тим не менше, хай благословить вас Господь і дарує спасіння й здоров’я! – бажаю їй. – О, це я приймаю! – задоволено відказує дівчина. Ми розминаємось, і я йду далі, не перестаючи дивуватись. Нарешті – довгождана бухта. Вода тут і справді чиста, прозора. На березі – кілька машин, а на піску – кілька пляжників. Роздаю їм трактати. Поплескавшись трохи у цій хваленій воді, вирішую ще видертися на прибережну гору, що височіє неподалік, щоб помилуватися навколишніми краєвидами. Піднімаюся стежкою на вершину. Стежка все вужчає й стрімкішає. З одного боку – крутий яр, а з другого – п’ятнадцятиметровий обрив у море. Трішечки лячнувато… Нарешті за якийсь десяток метрів од вершини стежка настільки звужується, що я вже не наважуюсь іти далі, відчуваючи, що ось-ось замакітриться в голові – і я зірвуся з обриву в море… Присідаю на скелястий виступ перепочити і захоплено спостерігаю, як кілька хлопців і дівчат із безстрашною легкістю піднімаються по вузенькому стрімчаку на саму вершину. І, сфотографувавшись там, так само легко повертаються назад. – З перемогою! – вітаю їх і вручаю кожному трактати. – Це вам призи за підкорення цієї вершини. І хай Господь береже вас на всіх життєвих дорогах і дарує любов і мир! Спускаюся з гори слідом за молоддю, радіючи, що і тут спромігся прославити Господа! І хоч попереду ще далеченька дорога, але втоми – як не бувало! Іду, а в голові бринять надихаючі слова пророка Ісаї: «Які прекрасні на горах ноги благовісника, що спасіння звіщає». …А останню літературу ми даруємо вже в поїзді юній провідниці Сніжані, студентці-заочниці інституту журналістики. А потім уже в своєму купе схиляємось у молитві: – Господи наш Ісусе Христе! Дякуємо за ці прекрасні дні на морі і за чудові можливості для благовістя! Ми, як могли, свідчили про Тебе, Спасителя

Проза

світу, різним людям, яких Ти посилав нам назустріч. А тепер передаємо їх у Твої руки, торкнися їхніх сердець Святим Духом!.. Усе це ми просимо в ім’я Твоє й задля слави Твоєї, Ісусе! Амінь!

ГОСПОДЬ ДІЄ І НА КОЛИМІ! З недавнього часу вже, на жаль, не чути в моїй телефонній слухавці тихого лагідного голосу мого друга Віктора Мирецького, що запрошує мене провести разом із ним заняття з християнської етики в якомусь коледжі чи училищі, де в нього було чимало друзів… …Яскраво пам’ятаю одне з останніх наших занять у залізничному училищі. У невимушеній розмові ми розповідали підліткам, що Господь створив кожного з них неповторним, наділив розумом і різноманітними талантами і має для кожного особливий план, як жити достойно, в чистоті і любові. Але диявол шалено атакує їх, намагаючись обдурити, розбестити, отруїти і знищити з допомогою курива, алкоголю, наркотиків, СНІДу. Тож не дозволяйте себе ошукати й поневолити і в будь-якій ситуації звертайтесь до Бога за допомогою… Коли після заняття ми вийшли на подвір’я, я звернув увагу на меморіальну дошку на стіні, де написано, що тут колись навчався один з учасників київського підпілля, який загинув під час німецької окупації. Бачачи мою зацікавленість, Віктор сказав: – Хочеш, розповім про трагічну й водночас дивовижну долю однієї учасниці того підпілля? За радянських часів я працював на заводі. Вже був одружений і щойно навернувся до Господа. Мене почали переслідувати кадебісти й усіляк погрожувати. Коли це не подіяло, стали вимагати від мого начальника цеху, щоб звільнив мене з роботи. Але той уперся: «А чого маю його звільняти? Працює він добре. А до того ж, у нього двоє малих дітей. Як вони потім житимуть?..» Так і не послухався їх. А згодом викликає мене до себе в кабінет і каже: «А ти знаєш, чому я тебе не звільнив? То послухай. Моя мати була ярою комуністкою. Під час війни її залишили в київському підпіллі. Потім зрадник виказав їх німцям, і майже всіх розстріляли. Уціліла лише моя мати і ще один товариш. Коли німців вигнали, то почали з’ясовувати, хто ж зрадив. Запідозрили маму. Як вона не доводила, що невинна, все одно не повірили. Чого ж, мовляв, тебе залишили живою? І запроторили маму в концтабір на далеку крижану Колиму. А через десять років нарешті виявили справжнього зрадника, і маму випустили на волю. Коли вона повернулася додому, то я сказав якось їй з

Лiтературний Чернiгiв

гіркотою: «От ти була такою запеклою комуністкою і так вірно служила їм, а що навзамін одержала? Десять тяжких змарнованих років на забутій Богом Колимі…» «Ну, тяжких, але не зовсім змарнованих, – заперечила мама. – Так, я колись справді була запеклою комуністкою, але там на Колимі стала переконаною християнкою. Там я зустріла й подружилася зі справжніми, самовідданими віруючими, які свідчили мені про Христа, і я навернулася до Нього. Господь не забув той суворий край землі. Він діє і на Колимі!» Мій начальник замовк, а потім лагідно обняв мене за плечі: «Тепер ти зрозумів, чому я захищав тебе?» «Авжеж, – зворушено мовив я. – І безмежно вдячний вам за це. І слава Богу за вашу маму!» – Ось така-то історія, – закінчив брат Віктор. А я одразу ж згадав іще одну, не менш дивовижну колимську історію, яку розповів незадовго до свого відходу у вічність наш пастор Петро Іванович. Його батька як активного християнина репресували ще до війни й заслали також на Колиму. Попри суворий режим, не переставав він свідчити і там, дотримуючись, ясна річ, певної обережності. Та начальник табору, звичайно ж, про це дізнався. І от одного разу запросив його до себе… додому. Але, як не дивно, не на допит. Начальник з дружиною пригостили його за столом і попросили розповісти про його віру в Ісуса Христа. Потім іще кілька разів запрошували до себе, попередивши перед тим, щоб нікому не розповідав про їхні секретні зустрічі. Іван, звичайно ж, посилено молився. І Дух Святий почав діяти в серцях начальника та його дружини. І нарешті вони таємно покаялися, взявши в Івана якнайсуворішу обіцянку ніколи й нікому, ні за яких обставин про це не розповідати, інакше їх усіх трьох розстріляють. За сприяння начальника табору Івана достроково звільнили, і він повернувся до згорьованої сім’ї, яка тепер невимовно раділа, що він, живий і здоровий, знову з ними разом. Про покаяння начальника Іван удома спочатку не розповідав, але потім, коли настала політична відлига, таки розповів, наказавши тримати це в таємниці. І лише в незалежній Україні, та й то не одразу, Петро Іванович вирішив оприлюднити цю майже неймовірну історію, щоб іще раз показати, що для Бога нічого нема неможливого. …Зараз і Віктор, як і інші герої цієї розповіді, вже у вічності. Але їхні життєві історії – живе й переконливе свідчення того, як могутньо діє Господь у людських серцях!

Проза

СПЕЦОПЕРАЦІЯ «SOS» ТРИВАЄ Якось надвечір зустрічає мене Льоня і пропонує: – Хочеш з нами на спецоперацію «Діти: SOS»? – Хочу, але що це за таємнича спецоперація? – Дізнаєшся на місці. Сідай швидше в «бусик». Там уже сидять іще двоє. Дорогою знайомимось. Худенького і мовчазного звуть Анатолієм, а другого, говірливого велетня – Віктором. Покружлявши містом, зупиняємося нарешті в затишному й майже безлюдному завулку. Виходимо з «бусика». Я заінтриговано роззираюся довкола. А Віктор, заклавши пальці в рота, двічі по-розбишацькому свище. За кілька хвилин із кущів вигулькує патлатий хлопчина, насторожено придивляється – і враз щодуху мчить до нас. – Дядю Вітю, привіт! – І з розгону ляскає своєю долонею по Вікторовій. – Ану, Ромо, скликай мерщій братву! – командує Віктор. – Зараз! – І хлопець зникає в заростях за гаражами. Звідти долинають якісь приглушені голоси, пересвисти. І незабаром з усіх закутків до нас збігаються підлітки, радісно вигукуючи: – Ур-ра! Дядько Вітя приїхав! А що ви нам привезли? Усе зрозуміло: діти вулиці, підворіть, підвалів… Нечесані, в благеньких одежинках… Від декого тхне цигарками, пивком, «шмурдяком»… – То пояснювати тобі, чому – «sos»? – обертається до мене Льоня. Я мовчки похитую головою. Ми роздаємо дітлахам теплу їжу, одяг. Вони одразу ж скидають свої бруднуваті лахи й надівають чисті футболки, светри, курточки. І жваво розпитують нас про всяку всячину. Особливо горнуться до Віктора, що присів навпочіпки. Щось довірливо розповідають йому, обіймають за шию, цікавляться: – А коли ви до нас ще приїдете? – У неділю, – обіцяє Віктор. – І поїдемо до нас у церкву на зустріч із нашою молоддю. Збір тут о 9-ій ранку. Ромо, ти відповідальний за явку! Зрозумів? – Ще й як! А коли ми вже поночі вертаємося додому, я запитую Віктора: – І чого це діти до тебе так липнуть? – Мабуть, люблять, – сміється він. – А ти їх теж? – Звичайно. Я їх тепер так люблю, що аж сам дивуюсь. – А чому – тепер? А раніше – як? – Та раніше я взагалі просто ненавидів усіх людей і люто знущався з них. Я був ватажком найжорстокішої в тій окрузі банди. Скільки зла ми

Лiтературний Чернiгiв

cкоїли! І врешті мої хлопці, відчуваючи, що ми вже на краю погибелі, один за одним подалися до церкви й покаялись. І мене вмовляли. Але я глушив себе водярою й наркотиками і все ніяк не наважувався. Нарешті їм урвався терпець, вони зв’язали мене й на плечах занесли в церкву. А там посадили в самому куточку й наказали: «Слухай проповідь!» Спочатку я нічого не тямив, але потім почав розуміти окремі слова. А коли нарешті почув: «Покайтеся, бо інакше загинете!» – мене раптом так затрусило, що я впав ниць і, захлинаючись слізьми, почав благати: «Господи, прости мені всі мої злочини!» Хлопці хутенько розв’язали мене, і коли проповідник закликав бажаючих вийти наперед, підштовхнули мене: «Іди й ти!» І я, хитаючись, потупав за ними вперед – і вже там покаявся привселюдно. І відтоді Господь почав чудодійно змінювати моє скам’яніле серце й наповнювати його Своєю любов’ю до всіх людей. А особливо – до цих безпритульних дітей, які так нагадують мені і про моє нещасне дитинство… А тепер давайте помолимося за них. Льоня зупиняє «бусика», і ми молимось: – Любий Ісусе! Дякуємо, що Ти спас нас і любиш, бережеш, захищаєш, випробовуєш і вдосконалюєш. І даєш силу Духа Святого перемагати все зло і всі труднощі! Благослови усіх нас! Благослови всіх дітей, а особливо – цих знедолених, і захисти їх від усякого зла і мерзоти, і шалених атак сатани, який намагається знищити їх з допомогою курива, алкоголю, наркоти і СНІДу. І в цій вирішальній битві за юні душі допоможи нам мужньо стояти в проломі за них, допомагаючи Тобі рятувати наше юне покоління від погибелі. Все це ми просимо в ім’я Твоє, Ісусе, і задля слави Твоєї! Амінь!

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ `……= lnqj`kemjn

Анна Москаленко (в дівоцтві Ходот), 33 роки, народилася в селі Авдіївка на Чернігівщині (нині – Новгород-Сіверський район). З наймолодшого віку захоп лювалася музикою, танцями, театром, писала вірші та сценарії до шкільних свят. Після закінчення щколи вступила до Ніжинського державного університету ім. Гоголя на факультет іноземних мов. Потім працювала в Броварській спеціалізованій школі вчителем англійської мови. В 2014-2015 роках була учасницею стипендіальної програми польського уряду і вчилася у Польщі, Люблін. Після повернення вийшла заміж і переїхала в Харків, де працювала викладачем англійської та польської мов на курсах та у школі. Обожнює свою професію та двох синочків, з якими після вторгнення російських військ вимушена була виїхати в Польщу. В творчому доробку Анни Москаленко, крім віршів українською мовою, є збірка для дітей польською та українською мовами. Збірка була повністю готова до друку, але через війну так і не була опублікована. Публікація в «Літературному Чернігові» є поетичним дебютом авторки.

ОСІННІЙ ПЕРФОРМАНС Лети, остання пташко, в теплий край, Ховайся, миле сонечко, в шпарину, Тепло оманливе, не довіряй, Воно висушує слабку стеблину. Спинись, останній промінь на щоці, Даруй останній дотик соковитий. Залишся усмішкою на лиці, На кожний лютий день несамовитий.

Лiтературний Чернiгiв

70 Перформанс осені іде «на біс», А політичний врешті йде до біса, Від нього, вірусного, крутить ніс І хочеться, щоб вже сповзла завіса.

Лети, остання пташко, в теплий край, Нема чого тобі тут вже робити, Тепло оманливе, не забувай, А ми вже звикли з тим обманом жити...

МОЯ ПІСНЯ Хочеш, я пісню тобі заспіваю? Буде весела вона чи сумна, Завжди співатиму, як відчуваю, Класу сольфеджіо в мене нема. Просто я інколи музику бачу, Колір і форму, рухи її. Часом від музики гірко я плачу, Часом рятує мене від пітьми. Хто її вигадав? Звуки і ритми... Чи існував би без неї весь світ? Нас колискові чарують ще дітьми, Мамине серце – найперший наш біт! Голос країни чи рідної мами – Кожен прихильників має своїх, Музика – щось генетичне між нами, Як порятунок або оберіг. Музика – якісний тест на душевність, Що відрізняє людей від тварин, В пісні уся історична буремність І особистого болю полин.

Поезія

71 Кожен повинен натхнення десь брати: Діти, молитва, музичний акорд... Хочеш не хочеш – я буду співати, Як і увесь мій співочий народ!

ОЧІ НЕМОВЛЯТИ Я дивлюся в очі немовляти, Стиснувши в кулак увесь свій біль. – В чому наші діти винуваті?! Чуть жіночий стогін звідусіль... Я дивлюся в очі немовляти, Що в підвалі зустрічає день. Як же тобі світ цей пізнавати Під свистіння куль і звук сирен? Я дивлюся в очі немовляти, Що дарує перші сміхунці, Намагаюсь жваво жартувати, А на серці рани і синці. Як і кожна українська мати, Буду боронить своїх дітей, Буду їхні очі цілувати, Щоб не бачили страшних речей. Виродку, що змусив нас страждати, На гнилому смертному одрі Являться хай очі всіх солдатів, В котрі не заглянуть матері.

КВІТКОВИЙ СОН Мені довго не снилися сни, Майже місяць – мов чорна безодня Поглинала мене у пітьмі, Не пускала в спокійне сьогодні.

Лiтературний Чернiгiв

72 Слово «спокій» – відносне тепер, Коли вибухи тільки з екрану, Коли з рідних ніхто не помер, Коли сон втихомирює рану... Прокидаюсь – не бачу тебе І по клаптиках серце зшиваю, І назад би побігла, але... Той серпанок війни пам’ятаю. Бачу сни, а мій Харків не спить, Зустрічає сміливо тривогу, За фіранками квітка стоїть, Допиває останню вологу... Ти мені її дарував, Таку дивну оту орхідею, Синя фарба, щоб хтось її взяв – Білосніжні пелюстки під нею. Дивні люди – яскраве життя Хочуть фарбами намалювати, Нині правдою свого буття Значно легше когось здивувати... І мене ти також дивував, Подарунками, більше душею, Моїм іменем зірку назвав, І мене враз нарік ти Своєю. Я загляну у скриньку думок, Поміщу туди сон свій недавній: Ти на кухні, розлив дітям сок, Біла кава без цукру – коханій... Ти усміхнений в шортах отих, Хай би навіть і від Андре Тана На яву не терпіла б я їх, А от зараз сидять бедоганно.

Поезія

73 Так затишно і тихо, ти ба? Нема й сліду від злого Арея, За фіранками знов зацвіла Білосніжна моя орхідея...

МЕДИТАЦІЯ Молитися у тиші лісовій Своїм богам зеленим, кучерявим. Вони стоять тут вже не перший вік, А біля них так тепло, як у мами. Душею пригорнутися до них, Поглинути енергію Природи, І ніби дикий галас в скронях стих, І ти летиш, вдихаючи свободу. Природо,ти створила ту орду??? Чи, може, їх хвороба очервила? І по твоїх законах «зуб за зуб», Ніхто щоки не дасть, їх жде могила! Природо, наймудріша, поможи Зробити зло нікчемним і безплідним! А час стікає краплями смоли, В якій зав’яз наш страх і став огидним. Не біймося ні клятої орди, Ані їх вдачі чорної, лихої, Вони з простих матерій, але ми, Ми справжні, ми відважні, ми – герої!

ЛЮДИ-РАВЛИКИ Один із перших, хто загинув в цій війні, Веселий дядько, Скрябін позивний. Співав він, що всі люди кораблі, Хтось пароплав, хтось човен на веслі.

Лiтературний Чернiгiв

74 А я гадаю, що людська порода Не відійшла далеко від природи. Війна показує – хто, звідки і куди, Бо страх змиває фарбу без води. Ось люди-равлики несуть свої хатинки, А в них усе майно й родинні знімки, Вони повзуть туди, де тепло й тихо, Щоб їхні діти не пізнали лихо. А люди-бджілки радісно вертають, Про вулики свої старАнно дбають, Про кожну свою соту до кінця, Про кожну квітку аж до корінця. А люди-маківки у полі майоріють, І їхні зерна більше не дозріють, Заради равликів і бджіл трудолюбивих Вони пройшли крізь полум’я жахливе. А поряд з ними люди, як кульбабки, Покинули свої затишні хатки, Їх душі полетіли з вітерцем, Скалічені під вогняним дощем... Лиш люди-голуби були і будуть Ковтати все підряд і гадить всюди. Таких не змінить ні страшна війна, Ані Всевишній, ані сатана!

ПРИМАРНЕ ЛІТО Закінчується літо, яке не починалось. І хтось із смолоскипом стоїть в кінці пітьми, А я біжу на світло, молюсь, щоб не зникало, Щоб не лишитись знову у мороці зими... Біжу, гублю сандалі, коліна геть обдерті, Здається, що до сяйва останній рубікон,

Поезія

75 А він все далі й далі, втомилася до смерті... Не можу більше бігти піврічний марафон. Моє Балтійське море, холодне і колюче, Присолене сльозами зажурених жінок. А скільки в ньому горя, відомо тільки кручам, Де хвилі істерично стирають все в пісок... Закінчується літо без відпочинку вдома, Без яблук соковитих з бабусиних садів. Злетіло, мов з автівки мелодія знайома, Хтось далі її слуха, а я лиш пару слів... Піду слідом за літом, не бігтиму галопом, Розгублене колосся збиратиму в вінок, А хтось із смолоскипом заходить у окопи, Щоб вогнику додати в «бавовняний хлопок»... Хай вірші депресивні поглинуть чорні хвилі, Розіб’ються об кручі, зітруться у пісок. Ми у своїй країні з тотемом від безсилля Крокуєм без зупинок крізь терни до зірок!

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ kĊąä,ã= x`lnbq|j`

Людмила Шамовська народилася в Запоріжжі. Закінчила Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка. І там же потім працювала. А згодом – у НДІ проблем міцності, у генпрокуратурі, у школах. Тепер викладає в дитячій біблійній школі «Емаус». Друкувалась у «Літературній Україні» та інших газетах і журналах. Авторка двох книг – «Подарунок на іменини» і «Любов Христова».

СТРИБОК ІЗ ТРАМПЛІНА Вийшовши з автобуса на кінцевій зупинці, Натка ставить лижі на землю, поправляє окуляри й озирається, шукаючи однокласницю Олю. Та її чомусь ніде не видно. Натка дзвонить їй, але та, виявляється, захворіла. Що ж тепер робити? Вертатися додому? Але ж цей суботній день такий гарний, сонячний! З автобусів на зупинці раз по раз виходять хлопці й дівчата з лижами і прямують до Соснового урочища. Серед них помічає декого зі своїх однокласників. Он Іра пройшла, а за нею й Ігор… «Піду і я! – вирішує Натка. – Зрештою, я ж тут не сама. А головне – я з Господом!» Їхати наслиженою лижнею легко й приємно. На ходу молиться за Олю і за себе. Ось нарешті й Соснове урочище. Хлопці й дівчата стрімко спускаються з крутих пагорбів. Натка й собі піднімається на гору. Зупинившись на вершині, дивиться вниз. Ого, тут схил досить крутий! – Що, колінця тремтять? Авжеж, це тобі не теореми на дивані зубрити, – чує раптом позаду насмішкуватий голос. Ще не озирнувшись, впізнає його: Вітько Середа! От із ким не хотілося б зараз тут зустрічатися! Він і так мало не щодня в школі дошкуляє своїми недолугими жартами. Вітько у яскравому светрі обминає її. – Дивись і вчись у крутих асів! Вперед, боягузко!

Проза

І, штовхнувши Натку в спину, вихором мчить униз. А в неї від його штурхана злітають окуляри, та й сама мало не падає. Швидко нахиляється підняти їх і відчуває, як на очі навертаються сльози. «Господи, допоможи простити цьому Вітьку. А якщо я й справді така боягузка, то додай мені відваги...» Якусь хвилину вона ще стоїть, вагаючись. Та враз рішуче спрямовує лижі вниз. Однак на півдорозі зачіплюється за притрушену снігом гілляку й падає набік. Підвівшись, обтрушує сніг, поправляє окуляри й озирається: чи не бачив хто, як вона гепнулась? Але поблизу ніби нікого не видно… Перша невдала спроба не збавляє її рішучості. Вона розвертає лижі і вперто видирається нагору. І ось, нахилившись якомога нижче і затиснувши під руками палиці, вона мчить крутосхилом. Вітер аж свище у вухах, а серце завмирає від шаленої швидкості. Уже в самому низу її різко похитнуло, але все-таки втрималась на ногах і врешті плавно завершила спуск. І враз уся напруга спадає, а серце наповнює бучна радість. Перемога! Вона ще кілька разів вдало злітає з гори, щоразу впевненіше, сміливіше, вільніше. Нарешті, добряче захекавшись, спускається востаннє і, звихрюючи снігову куряву, хвацько гальмує біля стовбура поваленої сосни, збираючись там перепочити. Знімаючи лижі, помічає своїх однокласників, які сидять навколо розстеленої скатертини. – Натко! – гукає Іра. – Іди мерщій до нас перекусити! – Та я ще не зголодніла! – намагається відмовитись дівчина. – Та не вигадуй! – підбігає до неї однокласниця й тягне за руку до гурту. – Ти вже так класно спускаєшся! Натка червоніє від задоволення. Та радість дещо зменшується, коли помічає за її спиною Вітька. Повернути назад? Але Іра, не випускаючи її руки, садовить поруч себе й подає пиріжок, апельсин, наливає лимонаду в пластиковий стаканчик. Утім, Вітько не звертає на неї уваги. Він з Ігорем та Василем за спинами дівчат піднімає стаканчики з рідиною іншого, червоного кольору… Потім між ними спалахує голосна суперечка. – Та цитьте ви! – обертається до хлопців Іра. – Хильнули трохи, то сидіть уже мовчки, герої! – Помовчи краще ти, троєщинська принцесо! – огризається Вітько. – А чи не прикусив би ти свого довжелезного язика? Щоб не слухати сварки, Натка підхоплюється: – Дякую за частування. Піду ще покатаюся. – Чого ви всі розприндилися? – втручається Ігор. – Пропоную за індіанським звичаєм викурити люльку миру. І, діставши з кишені пачку цигарок, пропонує всім. Тицяє пачку й Натці під ніс, але вона відводить його руку. – Та бери! Не будь білою вороною. Чого ти боїшся? Ми ж не всерйоз, а просто граємося.

Лiтературний Чернiгiв

– А я не хочу гратися зі смертю. – Ого, відколи це в тебе прокинувся чорний гумор? – насмішкувато запитує Вітько. – А те, що на пачці написано: «Куріння вбиває» – теж, по-твоєму, чорний гумор? – відказує Натка. – Атож. Звичайнісінька страшилка. Щоб більше привабити покупців, бо таке завжди притягує. Я десь читав про дідуся, який курив та пив – і понад сто років прожив. – І ти віриш у ці брехливі баєчки? А чому ж тоді в Україні щодня від куріння помирає до трьохсот чоловік?.. – Гаразд, очкарочко, йди катайся й живи ще многая літа, тільки не каркай і не псуй нам настрою, – ляскає Вітько Натку по плечу. «А ти мені вже зіпсував», – хоче відказати йому, але стримується і, тамуючи образу, мовчки припасовує лижі. «О Господи! Скільки ще разів мені прощати цьому Середі?..» Спустившись кілька разів з гори, Натка поступово заспокоюється і їде до найвищої гори з добрячим трампліном. Не спускатися, звичайно, а просто подивитися. Спершись на палиці, захоплено спостерігає, як поодинокі відчайдухи вихором проносяться крутосхилом, потім стрімко злітають над трампліном і, плавно опустившись знову на лижню, мчать далі донизу... А тим часом сонце вже схиляється до небокраю й ховається в хмару. Лижники поступово роз’їжджаються. Спохопившись, Натка дивиться на годинник. Час уже додому… І тут раптом вона помічає, що навскоси схилом піднімається ... Вітько! О, куди від цього Середи подітися?.. Видершись нагору, Вітько явно наміряється спускатись. Та, помітивши Натку, округлює очі: – О, а ти чого сюди приперлася? В’язи хочеш скрутити? – Та ні, я лише спостерігала, – відказує Натка. – Але й тобі не радила б напідпитку спускатися. Під оком у Вітька помічає синець. Невже «ас» теж падав? Чи, може, побився з кимось?.. – Ти ще будеш повчати без п’яти хвилин майстра спорту? Ану, киш з дороги! – І, пригнувшись, спрямовує лижі вниз. Натка занепокоєно стежить, як стрімко наближається він до трампліна Ось уже його підкидає вгору і... в сніговій круговерті нестримно котить униз. «От тобі й без п’яти хвилин майстер...», – насмішкувато гмукає вона. «Але стривай, щось довго він не підводиться...» Натка знімає лижі й біжить униз. Вмить відкидає всі свої образи на Вітька і похапцем гаряче молиться: «Господи, не допусти непоправного...» Ось уже й трамплін. А трохи нижче... лежить горілиць нерухомий Вітько.

Проза

А поруч – уламки лиж. Похоловши, Натка нахиляється до нього й термосить: – Вітьку, що з тобою? Не озивається, не ворушиться, очі заплющені... Вона хапає жменю снігу, тре йому скроні, щоки... Нарешті він – слава Богу! – розплющує очі і, чхнувши, кволо запитує: – Де це я?.. А ти звідки тут? – скошує запливле око на Натку. Крекчучи, Вітько сідає, потім починає поволі спинатися на ноги. Та враз, ойкнувши, знову сідає. – Нога... боляче... Натка обережно обмацує її. – Де? Тут? Тут?.. Вітько показує нижче коліна. А тим часом із насупленого неба починає сипатися дедалі густіший сніг. Щось бурмочучи собі під ніс, Вітько обмацує свої кишені, лапає довкола. – Де ж це мій мобільник? Мабуть, десь вилетів... Ану подзвони зі свого. – Ой, а мій розрядився… – Гм... – Вітько знову силкується встати, але, застогнавши, знову сідає. – Оце так улип… Натка розгублено озирається, проходить метрів сто. Але поблизу жодної живої душі... Повертається назад до Вітька, а в голові безперервно бринить: «Господи, що робити?..» Нараз біля куща нога зачеплюється за щось жорстке. Вона нахиляється. Санчата! Видно, хтось із дітлахів забув... Слава Богові, хоч якийсь вихід уже є! Спробуємо повезти Вітька на них... Але той спочатку гоноровито опирається: – Ти мене везтимеш? Ще чого!– Але потім здається. І Натка, впрягшись, тягне санчата з Вітьком. Затверділою лижнею санчата ще так-сяк їдуть. Але потім темніє, сніг поступово замітає лижню. Тягти стає дедалі важче. Вона вже збилася з лижні. Сніг січе обличчя, в неї спітніла спина, а руки в промоклих рукавичках клякнуть. Перечепившись об якийсь корч, несподівано падає. Перепочити б трохи... Але змушує себе підвестися. «Господи, додай мені сили...» Та ось крізь снігову заметіль вона помічає рухливі полиски світла і чує гудіння машини. Натка обертається до Вітька й радісно видихає крізь замерзлі губи: – Тут якась дорога! – Ага, – мляво відгукується той. Напружуючи всі сили, вони долають дорожній насип і зупиняються на узбіччі. Ледь віддихавшись, Натка піднімає руку. Але засніжені легковики стрімко проносяться повз них. «Господи, зупини, зупини їх...» А заметіль дужчає, над головами грізно шумує гілля дерев, сніг сліпить очі, заліплює ніздрі... Натка вже починає нестримно цокотіти зубами від

Лiтературний Чернiгiв

холоду, коли нарешті з вируючої снігової круговерті випірнає сірий «бусик» і пригальмовує біля них. Із кабіни вигулькує водій із короткою борідкою й співчутливо запитує: – Ну, що тут у вас? Натка гарячково пояснює, краєм ока помічаючи, як ізсередини освітленого салона до скла прилипають цікаві дитячі личка... А ще за кілька хвилин і вона з Вітьком опиняються в цьому теплому гостинному салоні серед гамірного дитячого товариства. А десь за пів години «бусик» довозить їх до найближчої поліклініки. І поки Вітькові там загіпсовують ногу, Натка з телефону-автомата дзвонить його батькові (той обіцяє незабаром приїхати по них машиною). А потім – своїй мамі, яка вже місця собі не знаходить від тривоги... А тоді вже Натка всідається на дивані в приймальні й не менш схвильовано чекає на Вітька. І ось нарешті він з’являється в дверях у супроводі лікаря і... на милицях. У Натки мимоволі на очі навертаються сльози, коли лікар підводить Вітька до дивана. – Вивих і тріщина. Перелому, на щастя, нема. Сідай тут, хлопче, й чекай на свого батька. Натка притримує Вітька за руку, поки той обережно сідає на диван. Він довго мовчить, зітхає, тре долонею лоба. Переставляє костури. Нарешті з-під долоні нишком зиркає на Натку й, шморгнувши носом, нарешті тихо каже: – Дякую тобі. І... прости... за все... – А я тобі вже давно простила, – відказує вона. – Ще там, біля трампліна. І всю дорогу молилася за тебе. – Справді? Ну, слава Богу! А вона відчуває, як гаряче пашать її щоки і лоб, шерхне у горлі (мабуть, таки застудилась), але серце б’ється схвильовано, радісно. Оглянувшись – чи нема когось поблизу, вона глибоко зітхає і, врешті зважившись, пропонує: – А хочеш – разом помолимося? За твоє швидше одужання. Вона вичікувально дивиться на Вітька: чи не почне віднікуватись, ухилятися, придумувати якісь жартівливі відмовки... Але несподівано він одразу згоджується: – Я – за. Але як? Підказуй. – Та зовсім просто. Якщо ти згоден, то можеш молитись ось так: Дякую, Господи, що врятував мене сьогодні. Прости всі мої провини і ввійди в моє серце та спрямовуй моє життя. Зціли також і мою ногу. Прошу в ім’я Ісуса! Амінь! І вони схиляють голови й тихо моляться... Тільки-но встигають закінчити, як відчиняються вхідні двері і на порозі з’являється стурбований Вітьків батько і швидко прямує до них...

Проза

ХТО ВТИХОМИРЮЄ ШТОРМИ Уже третій день в океані лютує шторм. Корабель давно вже втратив керування і велетенські хвилі шпурляють його, наче тріску... Два дні тому, розвантажившись у Мозамбіку, судно вирушило до сусіднього порту. Метеорологи попереджали про наближення шторму, але капітан сподівався завчасно дістатися до пункту призначення – адже відстань до нього порівняно невелика. Тож, аби не гаяти часу, вирішив не завантажувати судно баластом, а наказав негайно виходити в море. Однак уже десь на пів дорозі їх прихопив потужний шторм. Величезні водяні вали розвернули безпорадне судно в протилежний від курсу бік. І ось тепер нестримно несуть його до сомалійських берегів, які контролюють жорстокі місцеві пірати. А там на моряків найімовірніше чекає полон, а то й рабство... Тож тривога дедалі більше охоплює капітана і всю команду... Неспокійно на душі і в старшого механіка Миколи, який перебуває в машинному відділенні. Прислухаючись до шуму бурі назовні й відчуваючи, як здригається корпус корабля від могутніх ударів розбурханих хвиль, він думає про свою дружину й двох доньок, яких не бачив уже кілька довгих місяців. І невідомо, чи скоро тепер їх знову побачить... Нараз на трапу чути кроки, і в машинне відділення спускається капітан. – Ну, як тут у вас, Миколо Андрійовичу? – запитує стомлено. – Та... поки що мало втішного... Капітан зітхає й, трохи помовчавши, каже: – Якось ви говорили, що серед ваших родичів є пастор. То не могли б ви попросити, щоб вони там у церкві помолилися за нас? Микола здивовано позирає на нього. Досі цей суворий морський вовк досить скептично ставився до його розмов про Бога. – Та я уже й сам думав про це. – Ходімо до мене в рубку. Скористаєтеся космічним зв’язком. Це буде надійніше. Піднімаючись за капітаном нагору, Микола не перестає дивуватися й радіти водночас, попри всю тривожність ситуації. Невже Господь торкнувся й цього затверділого, просоленого морськими вітрами серця?.. А в цей час за тисячі кілометрів звідти в невеличкому українському селі сумує за татом Миколина донька Надійка. Зранку мама з Ірою поїхали в сусіднє село – допомогти сестрі Любі, в якої розхворілися діти. А Надійка залишилася вдома поратися по господарству.

Лiтературний Чернiгiв

Вона наварила їсти, погодувала курей, качок і кота Мурчика, нарвала кролям трави, підмела подвір’я, потім заходилася прибирати в хаті. Витираючи пилюку на шафі, вона переставляє татові сувеніри, які він привіз із далеких океанських островів: зуб акули, велетенську мушлю, віяло з пальмового листя, перо фламінго... А коли починає бережно протирати татове фото в овальній рамці, гостра туга нараз стискає їй серце. «Де ти, тату, тепер? У яких далеких морях? І що там з тобою?.. Господи, поверни татка швидше додому!..» Надійка ставить фото на місце й сідає на диван перепочити. У відчинене вікно линуть пахощі квітів. На підвіконня знадвору заскакує Мурчик і переплигує звідти на диван. – Ух ти ж, котику-стрибунчику! – веселішає Надійка й, схопивши його за передні лапи, всадовлює собі на коліна. Аж тут раптом різко дзвонить телефон. Кіт злякано підхоплюється й сплигує додолу. А Надійка мерщій хапає слухавку. І – мало не задихається від несподіваної радості, почувши такий рідний, такий любий татків голос: – Надійко, це ти? Вітаю, донечко! Як там у вас, усе гаразд? Ну, слава Богу! А ти можеш покликати зараз маму до телефону? – А її немає вдома, вона з Ірою поїхала до сестри Люби. Тату, а де ви зараз і як там у вас? – Ми в Індійському океані поблизу Африки. І в нас тут штормить. – Ой! І дуже?! – Поки що терпіти можна. Та ти не хвилюйся. Краще моліться за нас. І передай мамі – хай вона повідомить братам у Київ, щоб вони там усією церквою теж помолилися за нас. – Добре, тату, передам. І хай Господь береже вас! – І вас також. Не переживай, ми – в Його надійних руках! Вітання всім! І – до побачення, донечко! Поклавши слухавку, Надійка хапається за свій мобільник і набирає мамин номер. Не відповідає... Пробує ще і ще... Та – марно... Отакої! Тато з океану додзвонився, а вона в сусіднє село не може... Що ж робити? Чекати, поки мама повернеться? Але вони з Ірою приїдуть лише вечірнім автобусом... А тато з моряками – зараз в небезпеці! І гаяти часу не можна... Треба їхати до мами в сусіднє село! Але чим?.. Замкнувши хату, Надійка вискакує на дорогу. «Господи, пошли якусь попутну машину...»

Проза

Але минають довгі хвилини, а машини ніде не видно... Та ось нарешті здаля долинає якесь гурчання. Ближче, ближче... І ось, описавши гримуче півколо, біля сусіднього двору зупиняється мотоцикл. Із сидіння сплигує хлопець, знімає з голови шолом. Надійка зраділо кидається до нього: – Толю! Підкинь у сусіднє село. Мені там треба терміново знайти маму. – А що таке сталося? – Наш тато в небезпеці! Розкажу потім. Ми тобі заплатимо... – Ще чого? А от черешнями потім пригостиш. То сідай мерщій. І міцніше тримайся! Мотоцикл шарпається з місця, набирає швидкість. Вітер свище, гримкоче у вухах. Міцно вчепившись за Толю, Надійка подумки гаряче молиться: «Любий Ісусе Христе! Захисти від небезпеки мого тата і всю команду корабля!..» І ось уже мотоцикл влітає в сусіднє село. І нарешті – така довгождана зустріч із мамою! Вона одразу ж обдзвонює всіх, кого треба. А в цей час у Києві в церкві триває зустріч віруючих із молодими місіонерами Ірою і Євгеном, які повернулися з Папуа-Нової Гвінеї і зараз розповідають про своє, сповнене труднощів і небезпек, служіння серед папуасів у гірських джунглях. – Якось ми поїхали на євангелізацію у віддалене глухе селище, – згадує Євген. – А там спалахнула міжусобна війна. Біля перших спалених дотла хатинок нас перестрівають кілька озброєних чоловіків... Нараз до пастора навшпиньки підходить чергова сестричка й щось тихо говорить йому на вухо. Той виходить, та за кілька хвилин повертається і звертається до присутніх: – Щойно мені повідомили про нагальну молитовну потребу. В Індійському океані наш український корабель потерпає від жорстокого шторму, і моряки просять помолитися, щоб Господь захистив їх від небезпеки. Тож – молимося! І спільна ревна молитва віруючих лине до неба... А там, у далекому океані, як і раніше, шаленіє шторм. Старший механік Микола, пораючись у машинному відділенні і прислухаючись до ревища розбурханої стихії назовні, по пам’яті згадує улюблені «морські» вірші з Біблії: «Боже, Спасителю наш, надіє усіх, хто далеко на морі... Ти втихомирюєш гуркіт морів, бурхливість їхніх хвиль...»

Лiтературний Чернiгiв

А шторм усе ще шаленіє, хвилі щосили гатять у металевий корпус корабля... «Ти пануєш над силою моря; коли піднімаються хвилі, Ти їх угамовуєш»... Минає вже третя година, відколи Микола подзвонив додому... Та ось він із радістю відчуває, що удари хвиль поступово слабшають. Водяні вали все ще розгойдують судно, але вже не так сильно. І ось нарешті корабель знову стає керованим! Він розвертається й прямує заданим курсом... ... Капітан викликає старшого механіка до себе на місток, зворушено дякує. – Дякуймо Богу, – відказує Микола. – Тепер ви вже переконалися, що Він – всемогутній? – Авжеж, авжеж. Слава Богу, тепер ми – в безпеці. – Отож-бо! Недарма ж Біблія говорить: «Понад гуркіт великих вод, понад потужні морські хвилі – могутніший Господь на висоті!.. Він змінює бурю на тишу і вгамовує море». – Чудові слова! – каже капітан. – Повністю з ними згоден. До речі, Миколо Андрійовичу, можете ще раз подзвонити додому й заспокоїти рідних. А в цей час Миколина дружина з доньками повертається майже порожнім вечірнім автобусом додому. Щоб якось угамувати неспокійні думки, вони тихенько наспівують: В часи тривоги, сумнівів, зневіри Надія часом гасне у пітьмі, Душа болить, останні в’януть сили... Тоді спішу до Тебе, Спасе мій! Уже неподалік їхнього села автобус, раптом зачмихавши, зупиняється. Водій вискакує з кабіни й починає копирсатися в моторі. – Це надовго? – питає мама, виходячи з автобуса слідом за доньками. – Хтозна... – невизначено знизує плечима водій. А тим часом надходить хмара, одразу темніє й починає погуркувати грім. Поглядаючи на хмару, яку раз по раз розтинають сліпучі кривулясті блискавки, мама врешті рішуче каже донькам: – Ходімо пішки! Може встигнемо до грози додому. Бо треба ж худобу позаганяти, все позачиняти... Та десь на пів дорозі гроза таки наздоганяє їх. Тепер уже грім оглушливо грякає над самою головою. По листю придорожніх дерев лопочуть перші дощові краплі. – Біжімо! – вигукує мама.

Проза

Та не встигають вони пробігти кілька десятків метрів, як на землю з гучним шумом обрушується злива. І вони одразу ж стають мокрими, як хлющ. Дівчата ойкають, пощулюючись під холодними дощовими струменями. – Ану, не пхинькати! – підбадьорює мама. – Адже татові там набагато важче й страшніше. А в нас тут хоч і дощить, але не штормить, і під ногами тверда земля, а не океанська безодня. І ми от-от будемо вдома і знову молитимемося за тата і всіх моряків. Тож – вище носи! Ви ж – моряцькі доньки! – А ти в нас – моряцька мама! – прикриваючи голови пластиковими пакетами, відгукуються повеселілі дівчата. – Співаймо! – командує їхня невисока, худенька, але така завзята «моряцька» мама. Ми сміліше крізь грозу підем, Якщо довірятимем Ісусу... Під оглушливе бабахкання грому й сліпуче мерехтіння блискавок вони нарешті входять у село, перескакуючи через калюжі й ручаї, що прудко мчать по дорозі. І ось уже яскравий спалах блискавки вихоплює з темряви їхню біленьку хатину. Мокрющі, але бадьорі, вони прожогом вбігають на рідне подвір’я. А вже в хаті, як Божа їм нагорода за ревні молитви – телефонний дзвінок. І – така довгожданна, така радісна звістка з далечезного Індійського океану: – Любі мої! У нас, слава Богу, уже все гаразд! Дякуємо за ваші молитви. І – до скорої зустрічі!

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃIÂ d›%… jIŠq

Джон КІТС (1795–1821) – славетний анґлійський поет-романтик. Народився в Лондоні в сім’ї власника стайні. Через дочасну смерть батька й матері не зміг отримати належної освіти. Студіював медицину, виконуючи обов’язки помічника хірурґа. Вірші почав писати у віці 19 років. Його перша збірка «Поеми» не мала успіху в публіки. Наступні публікації також зазнали критики. Помер від туберкульозу під час поїдки до Риму. Заповів, щоб камінь над його могилою був безіменним.

ОДА ОСЕНІ Пора дощів, щедроти нив і крон! Ти з пізнім сонцем радишся завзято, По скільки має бути виноґрон На лозах, що сплелись під дахом хати; Як так вчинити, щоб плоди рясні Галуззя яблунь долу гнули дужче, Гарбуз на грядці важчав у стократ, І лускались горіхів шкаралущі; Щоб квіти так цвіли, як в теплі дні, І бджоли – мов від літа знов хмільні – Несли нектар липкий у засік сот. Хто сиднем не сидить, той добре зна, Як пораєшся з ранку ти надворі: У клуні стовкши в ступі ківш зерна, Знов крутиш корбу віялки в коморі; Як ти, зморившись, в полі, край межі,

Переклади

87 Прилігши й задрімавши на хвилину, Рятуєш маки від свого серпа; Як ти через ручай, де комиші, Бредеш, завдавши сніп важкий на спину; І чавиш сидр із пресу без упину – Аж поки длань тобі не затерпа. Ти скажеш: де весняних днів пісні? Повір: твій спів звучить не менш прекрасно, Коли на темній від дощів стерні Хмарного дня прощальний відблиск гасне; Коли над верболозом комарня В дзумчання вилива свою скорботу На вітрі, що гойда хитливу віть; З обори враз забекає ягня, А коник засюрчить з-під живоплоту; Вільшанка свисне деренчливу ноту, І ластівка зі щебетом промчить. Переклад з анґлійської Сергія І. ТКАЧЕНКА

КОМЕНТАР ПЕРЕКЛАДАЧА Чисто музичної чи чисто малярської поезії не буває. Слова, з яких складаються вірші, мають звукову оболонку, яка створює їх музичний ефект, а також свій зоровий концепт, який є основою їхньої малярської виразности. В реальних віршах звукова і зорова образність представлені одночасно, хоча і в різних пропорціях. Зразком гармонійного поєднання цих двох видів образного мислення людини є славетна «Ода Осені» («Ode to Autumn») Джона Кітса: Season of mists and mellow fruitfulness, Close bosom-friend of the maturing sun; Conspiring with him how to load and bless With fruit the vines that round the thatch-eves run; To bend with apples the moss’d cottage-trees, And fill all fruit with ripeness to the core; To swell the gourd, and plump the hazel shells

Лiтературний Чернiгiв

88 With a sweet kernel; to set budding more, And still more, later flowers for the bees, Until they think warm days will never cease, For Summer has o’er-brimm’d their clammy cells. Who hath not seen thee oft amid thy store? Sometimes whoever seeks abroad may find Thee sitting careless on a granary floor, Thy hair soft-lifted by the winnowing wind; Or on a half-reap’d furrow sound asleep, Drows’d with the fume of poppies, while thy hook Spares the next swath and all its twined flowers: And sometimes like a gleaner thou dost keep Steady thy laden head across a brook; Or by a cyder-press, with patient look, Thou watchest the last oozings hours by hours. Where are the songs of Spring? Ay, where are they? Think not of them, thou hast thy music too, – While barred clouds bloom the soft-dying day, And touch the stubble-plains with rosy hue; Then in a wailful choir the small gnats mourn Among the river sallows, borne aloft Or sinking as the light wind lives or dies; And full-grown lambs loud bleat from hilly bourn; Hedge-crickets sing; and now with treble soft The red-breast whistles from a garden-croft; And gathering swallows twitter in the skies.

Характеризуючи період творчости Джона Кітса, до якого відноситься ця класична ода, російська дослідниця Ніна Дьяконова підкреслює «синтетичний характер» образів поета, їхню «чуттєвість», поєднання в них «даних різних почуттів» – «звукових, дотикових, зорових, нюхових, іноді навіть смакових асоціацій». Аналізуючи «Оду Осені», вона підкреслює, що зображувані в ній явища сільського життя читач – «бачить, чує, відчуває на дотик».1 Ось як звучить цей вірш у російському перекладі Самуїла Маршака («Ода осени»): Пора туманов, зрелости полей, Ты с поздним солнцем шепчешься тайком, 1

Н. Я. Дьяконова. Китс и его современники. – Москва: Наука, 1973, с. 138, 128.

Переклади

Как наши лозы сделать тяжелей На скатах кровли, крытой тростником, Как переполнить сладостью плоды, Чтобы они, созрев, сгибали ствол, Распарить тыкву в ширину гряды, Заставить вновь и вновь цвести сады, Где носятся рои бессчетных пчел, – Пускай им кажется, что целый год Продлится лето, не иссякнет мед! Твой склад – в амбаре, в житнице, в дупле. Бродя на воле, можно увидать Тебя сидящей в риге на земле, И веялка твою взвевает прядь. Или в полях ты убираешь рожь И, опьянев от маков, чуть вздремнешь, Щадя цветы последней полосы, Или снопы на голове несешь По шаткому бревну через поток. Иль выжимаешь яблок терпкий сок За каплей каплю долгие часы... Где песни вешних дней? Ах, где они? Другие песни славят твой приход. Когда зажжет полосками огни Над опустевшим жнивьем небосвод, Ты слышишь: роем комары звенят За ивами – там, где речная мель, И ветер вдаль несет их скорбный хор. То донесутся голоса ягнят, Так выросших за несколько недель, Малиновки задумчивая трель И ласточек прощальный разговор! В перекладі С.Маршака можна знайти звукові метафори, як то «рої незліченних бджіл», «пісні весняних днів», «скорботний хор»,однак визначальна риса його версії полягає не у звуковій, а в зоровій інтерпретації ориґіналу. У ній ми знаходимо цілу низку виразних малярських картин:«лози на схилах покрівлі, вкритоїочеретом»; «гарбуза, що розвалився на весь шир грядки»; самої Осени, яка «сидить у клуні на землі»; запалених небокраєм «смужок

Лiтературний Чернiгiв

вогнів над спустілою стернею»; «ягнят, що виросли за кілька тижнів». Видатний російський поет і перекладач віддає рішучу перевагу саме зоровим образам, про що переконливо свідчать його колоритні словесномалярські етюди та замальовки: «плодів», що, дозрівши, «згинають стовбур»; «віялки», що куйовдить «пасмо» волосся Осени; «хиткої колоди», по якій вона йде, несучи на голові «снопи»; яблучного «соку», який вона «крапля за краплею» точить із пресу; «плакучих верб над мілководдям ріки». Така підкреслена увага С. Маршака саме до зорових, візуальних образів не є випадковою, якщо врахувати, що в молоді літа, з 1912 по 1914, рік він був слухачем курсу лекцій на Факультеті мистецтв Лондонського університету. Слід також звернути увагу на його досить критичне ставлення, як поета і перекладача, до «музики» вірша. Він вважав, що істинна музика «лежить не на поверхні», що вона – «в таємничій збіжності почуття і ритму, в кожному відтінку живої та гнучкої інтонації».2 Так, в одному зі своїх віршів він писав: Без музыки не может жить Парнас. Но музыка в твоем стихотворенье Так вылезла наружу, напоказ, Как сахар прошлогоднего варенья.3 Що стосується перекладу «Оди Осені» в авторстві Бориса Пастернака, то в ньому, звичайно, є виразні зорові образи, як то – «лози, що обвила карнизи»; «яблуками обтяженого стовбура»; самої Осени, коли вона хропе на ниві, «лицем упавши ниць й жбурнувши серп між маків недожатих», чи коли вона зі снопом переходить брід; а також «мошок над ставками», які витягуються «в безсонному повітрі то веретенами, то смугами», однак найвиразніше талант перекладача проявився у відтворенні саме звукової фактури ориґіналу. Його переклад («Ода к осени») звучить як досконалий музичний твір: Пора плодоношенья и дождей! Ты вместе с солнцем огибаешь мызу, Советуясь, во сколько штук гроздей Одеть лозу, обвившую карнизы; Как яблоками отягченный ствол У входа к дому опереть на колья, И вспучить тыкву, и напыжить шейки Самуил Маршак. Воспитание словом. – Москва: «Советский писатель», 1961, с. 128. 3 С. Маршак. Собрание сочинений в 8 томах. Т. 5. – Москва: «Художественная литература», 1970, с. 172. 2

Переклади

Лесных орехов, и как можно доле Растить последние цветы для пчел, Чтоб думали, что час их не прошел И ломится в их клейкие ячейки. Кто не видал тебя в воротах риг? Забравшись на задворки экономий, На сквозняке, раскинув воротник, Ты, сидя, отдыхаешь на соломе; Или, лицом упавши наперед И бросив серп средь маков недожатых, На полосе храпишь, подобно жнице, Иль со снопом одоньев от богатых, Подняв охапку, переходишь брод; Или тисков подвертываешь гнет И смотришь, как из яблок сидр сочится. Где песни дней весенних, где они? Не вспоминай, твои ничуть не хуже, Когда зарею облака в тени И пламенеет жнивий полукружье, Звеня, роятся мошки у прудов, Вытягиваясь в воздухе бессонном То веретенами, то вереницей; Как вдруг заблеют овцы по загонам; Засвиристит кузнечик; из садов Ударит крупной трелью реполов И ласточка с чириканьем промчится. Перекладацькі рішення Б. Пастернака були зумовлені саме музичним пересотворенням відповідних образів ориґіналу. Вибір у передостанньому рядку його перекладу «реполова» (в ориґіналі там «вільшанка» – «red-breast») був продиктований саме необхідністю збереження відповідних звукових уґрупувань цього рядка: «ударит крупной трелью реполов». Справа не в тому, що перекладач «не задовільнявся» традиційною малинівкою чи вільшанкою і що йому був потрібен «енерґійний російський епітет» («крупный»).4 Таке пояснення не розкриває справжньої мотивації його методу, який М. Новикова. Китс – Маршак – Пастернак (Заметки об индивидуальном переводческом стиле). – У зб.: Мастерство перевода. – Москва: «Советский писатель», 1971, с. 28-54. 4

Лiтературний Чернiгiв

полягає в тому, що перекладач трактує і пересотворює першотвір саме у музичному ключі. Фактично кожен рядок його перекладу – це досконала музична фраза, побудована на перекличці голосних і приголосних звуків. Це не просто алітерації та асонанси, це – акорди. Головним принципом побудови цього перекладу Б. Пастернака є акордизація, і дивно, що цей факт пройшов повз увагу наших дослідників, в тому числі й знаних перекладознавців. Поет і перекладач виріс у митецькій сім’ї: його батько був академіком живопису, а мати – професійною піаністкою. Атмосферу батьківського дому Б. Пастернак вважав фундаментом свого художнього становлення. Пастернаки дружили з художниками – Ісааком Левітаном, Михайлом Нестеровим, Василем Полєновим, Сергієм Івановим, Миколою Ґе, в їхньому домі бували музиканти і письменники, в тому числі й Лев Толстой, а також влаштовувались музичні концерти, в яких брали участь Олександр Скрябін і Сергій Рахманінов. У віці 13 років Б. Пастернак захопився музикою, якою займався протягом шести років. Збереглись написані ним дві прелюдії та соната для фортепіано. Втім, у нього не виявилось абсолютного слуху, і він був змушений відмовитись від кар’єри професійного композитора. Однак музикантом він не перестав бути. Сам принцип побудови його віршів – суто музичний, і це пояснює багато чого. Писати поезію, вживаючи такі вкрай ризиковані словосполучення, як «о свинстве мнимых сфинксов», «о принципах и принцах» (його поема «Спекторський», 1925–1931 роки) може або безвідповідальний ґрафоман, що звик просто бавитися схожими за звучанням словами, або справжній поет, який ставить собі за мету вилучити з випадкових на перший погляд лексем приховані в їхніх глибинах таємничі філософські смисли. У цьому плані заслуговують на увагу враження Марини Цвєтаєвої від Б. Пастернака, якого вона вперше побачила і почула під час виступів поетів у Політехнічному музеї. Він вразив її своєю відчуженістю та болісною зосередженістю. У неї склалось враження, що він «завжди щось слухає». Її висновок: «Пастернак живе не в слові, як дерево – видимістю листя, а коренем (таємницею)».5 Про особливу манеру поета читати свої вірші – нібито «вслухаючись в них» – писав Михайло Поливанов.6 Як згадує Віктор Боков, Анна Ахматова називала Бориса Пастернака «співбесідником дібров».7 По смерті Володимира Маяковського Б. Пастернак хотів було поїхати до Німеччини, однак йому цього не дозволили, тож він був змушений податися 5 Борис Пастернак. Строку диктует чувство. Стихотворения. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001, с. 159-160. 6 Там само, с. 303. 7 Там само, с. 255.

Переклади

до своїх друзів, що жили в Ірпені, під Києвом (до кола яких належали піаніст Генріх Нейгауз, що, до речі, народився в тодішньому Єлисаветґраді, а також філософ та естетик Валентин Асмус, киянин за походженням). У листі до Ольги Фрейденберґ Б. Пастернак зізнався, що йому «давно вже так не працювалось, як там, в Ірпені». Один із його створених там віршів, що має назву «Літо», виразно перегукується з Кітсовою «Одою Осені». А в написаній вже по війні (1946 рік) поезії «Березень», яка увійшла до роману «Доктор Живаґо», є просто дивовижні паралелі з аналізованим твором Джона Кітса: Солнце греет до седьмого пота, И бушует, одурев, овраг. Как у дюжей скотницы работа, Дело у весны кипит в руках. Чахнет снег и болен малокровьем В веточках бессильно синих жил. Но дымится жизнь в хлеву коровьем, И здоровьем пышут зубья вил. Эти ночи, эти дни и ночи! Дробь капелей к середине дня, Кровельных сосулек худосочье, Ручейков бессонных болтовня! Настежь всё, конюшня и коровник. Голуби в снегу клюют овес, И всего живитель и виновник – Пахнет свежим воздухом навоз.8 В «Оді Осені»Джона Кітса ми бачимо образи, в яких звукові та зорові компоненти рівноцінно збалансовані, як ось, приміром, у таких рядках: (1) Who hath not seen thee oft amid thy store? Sometimes whoever seeks abroad may find Thee sitting careless on a granary floor, Thy hair soft-lifted by the winnowing wind;

Борис Пастернак. Стихотворения. Поэмы. Переводы. / Сост., вступ. ст. и прим. Л. А. Озерова. – Москва: «Правда», 1990, с. 361-362. 8

Лiтературний Чернiгiв

94 (2) And sometimes like a gleaner thou dost keep Steady thy laden head across a brook; (3) Or by a cyder-press, with patient look, Thou watchest the last oozings hours by hours; (4) Then in a wailful choir the small gnats mourn Among the river sallows, borne aloft Or sinking as the light wind lives or dies.

В перекладі Б. Пастернака акцент робиться на звуковій образності: (1) Кто не видал тебя в воротах риг? Забравшись на задворки экономий, На сквозняке, раскинув воротник, Ты, сидя, отдыхаешь на соломе; (2) Иль со снопом одоньев от богатых, Подняв охапку, переходишь брод; (3) Или тисков подвертываешь гнет И смотришь, как из яблок сидр сочится; (4) Звеня, роятся мошки у прудов, Вытягиваясь в воздухе бессонном То веретенами, то вереницей. В перекладі С. Маршака виразно превалює образність зорова: (1) Твой склад — в амбаре, в житнице, в дупле. Бродя на воле, можно увидать Тебя сидящей в риге на земле, И веялка твою взвевает прядь; (2) Или снопы на голове несешь По шаткому бревну через поток; (3) Иль выжимаешь яблок терпкий сок За каплей каплю долгие часы;

Переклади

(4) Ты слышишь: роем комары звенят За ивами – там, где речная мель, И ветер вдаль несет их скорбный хор. Відмінність авторських перекладацьких методик Б. Пастернака і С. Маршака полягає геть не в тому, що «два перекладача, мов два промені прожектора, з різних боків освітили поета»9, а в тому, що Б. Пастернак перекладав переважно в музичному, а С. Маршак – у малярському ключі. Такий «вибірковий, індивідуально зафарбований підхід до стилістичних фактів ориґіналу» відома перекладознавиця Марина Новикова назвала «інтерпретаційною установкою перекладача».10 Думається, що поняття, яке стоїть за цим феноменом, є значно ширшим і що воно охоплює всю творчу істоту перекладача, весь його життєвий і митецький досвід. Це поняття виходить за рамки простої стилістики, торкаючись сфери культури. «Перекладацька установка», яка діє, як «фільтр», пропускаючи ту інформацію, на яку налаштований перекладач, і опускаючи або трансформуючи іншу інформацію,11 не пояснює специфіки аналізованих нами перекладів «Оди Осені» Джона Кітса, адже виділених вище курсивом малярських деталей в перекладі С. Маршака і музичних деталей в перекладі Б. Пастернака в анґлійському тексті ориґіналу «Оди Осені» просто немає. Згідно з концепцією М. Новикової, «інтерпретаційна установка» перекладача відноситься до сфери усвідомлюваних ним і тимчасово діючих мотивів, в той час як розглянуті нами особливості перекладів зазначених творів є результатом перманентних, неусвідомлюваних ними уподобань та преференцій. Перекладацька інтерпретація не зводиться лиш до того, що вона щось «включає» до інтерпретованого тексту, а щось «виключає» з нього12. Переклади «Оди Осені», здійснені С. Маршаком і Б. Пастернаком, свідчать про те, що їхня специфіка полягає в відмінностях ідейно-естетичних уподобань і переконань зазначених майстрів, зрештою – всього їхнього митецького досвіду, що зумовлює їхню художню неповторність як творчих М. Новикова. Китс – Маршак – Пастернак (Заметки об индивидуальном переводческом стиле). – У зб.: Мастерство перевода. – Москва: «Советский писатель», 1971, с. 52. 10 М. А.Новикова. Проблемы индивидуального стиля в теории художественного перевода (Стилистика переводчика): Автореф. дис. … д-ра филол. наук. – Ленинград, 1980, с. 10. 11 Новикова Марина. Прекрасен наш союз. Литература – переводчик – жизнь. Литературно-критические очерки. – Киев: «Радянський письменник», 1986, с. 85. 12 Новикова Марина. Там само, с. 136. 9

Лiтературний Чернiгiв

особистостей. Це той випадок, коли для адекватного розуміння й пояснення механізму творчої роботи перекладача самого літературознавчого чи лінґвістичного підходу недостатньо. Потрібен – культуролоґічний підхід. Слід зрозуміти, що йдеться про відмінності природи самого мислення у С. Маршака та Б. Пастернака: перший із них мислить зоровими образами, другий – образами звуковими. Комплексну зорово-звукову образність Джона Кітса вони переосмислюють і пересотворюють відповідно у зорових і звукових термінах. Як свого часу справедливо зазначили Жіль Дельоз і Фелікс Ґуаттарі, «око інтерпретує все – мовлення і розуміння – в термінах бачення»13. Так само, як вухо – добавмо від себе – інтерпретує все в термінах слухання. Із трьох існуючих перекладів цього вірша українською мовою – Василя Мисика, Дмитра Паламарчука та Яра Славутича – очевидним превалюванням звукової образности над образністю зоровою, як це ми бачили у наведеному вище випадку з перекладом Б. Пастернака, найбільшою мірою позначена версія В. Мисика («До Осені») – з її виразними асонансами та алітераціями: Пора туманів, стиглості в садах, Старого сонця подруго порадна У клопотах, щоб гронами на дах Злягала важче парість виноградна, Щоб гнулись яблуні старі, як гай, Щоб яблукам солодшати і спіти, Щоб тиква пухла, в лісовій пустелі Ядернішав горіх, а пізні квіти Манили бджіл у свій новий розмай, Аж поки здасться їм, що через край Тектимуть вічно їх липкі оселі. Хто не стрівав тебе в твоїм кутку? Хто схоче, вбачить – стежка недалека, – Як ти сидиш безпечно на току I вітер волос підвіває злегка; Чи, маком одурманена, в обід Спиш у снопах на недожатім полі, I марно збіжжя й квіти леза ждуть; Чи з колосками кошик через брід На голові несеш, гнучка, поволі; 13

Gilles Deleuze and Felix Guatteri. Anti-Oedipus. Capitalism and Schizophrenia. – Penguin Books, 1972, p. 6.

Переклади

Терпляче наглядаєш у стодолі, Як рештки сидру з нагніту течуть. Де співи весняні? Ах, де той чар? Забудь про них – у тебе власні співи: Як надвечір заквітнуть смуги хмар, Рожево тінячи спустілі ниви, Тоді печально комарі дзвенять, Гойдаючись у вітерці легкому Над верболозом, де бринить струмок; З кошари дужчі голоси ягнят; Спів цвіркуна у бур’яні сухому; Тонкий вільшанки посвист із-за дому, I в небі зграйний щебіт ластівок. На особливу увагу заслуговують 27-29-й рядки цього перекладу, які звучить таким чином: «Тоді печально комарі дзвенять,//Гойдаючись у вітерці легкому//Над верболозом, де бринить струмок». У цих рядках ми надибуємо не просто асонанси («тоді» – «комарі») та алітерації («бринить» – «струмок»), а виразний звукопис словом. Так, закладена у словниковому значенні лексеми «комар» сема дзижчання підслюється звуконаслідувальним дієсловом «дзвенять» і через його ударну голосну [а] передається слову «печально». У версії В. Мисика привертає увагу також вправне розколихування рядка «гойдаючись у вітерці легкому» завдяки продуманому використанню високих і низьких голосних переднього та заднього ряду: [о] – [а] – [і] – [і] – [е] – [о]. Знаний український перекладач уміло використовує не лише голосні, а й приголосні звуки, про що свідчить рядок «над верболозом, де бринить струмок», у якому завдяки ономатопеїчному дієслову «бринить» через сполучення приголосних [бр] тема дзюрчання поширюється на сам струмок. У версії Д. Паламарчука («Осінь») ми надибуємо кілька прикладів такого символізму фонетичної форми слова, як от приміром: «Чи, маком одурманена міцним,//Спиш на стерні, і серп лежить твій долі»; «Рій комарів тоді дзвенить вгорі, –//То вниз злетить, то догори й застигне». Ось як звучить ця версія: Пора достатку, зрілості й дощів! Ти радиш із осіннім сонцем раду, Як гронами обтяжити кущі Повитого по стінах винограду, Як соком сповнити плоди ясні На яблуні, що гнеться біля стріхи,

Лiтературний Чернiгiв

98 Налить гарбуз. В гаю на косогорі Шорстких ліщин округлити горіхи, Для бджіл ростити квіти запашні, – Хай думають, що завше теплі дні Нестимуть мед у щільники прозорі. Ти скрізь серед принесених дарів – Або сидиш в стодолі між снопами, І косу вітерець тобі розплів, Із поля віючи в відкриті брами, Чи, маком одурманена міцним, Спиш на стерні, і серп лежить твій долі, І ждуть його жита. Чи, на плече Снопа важкого взявши, легко з ним Ідеш хисткою кладкою поволі, Чи біля пресу дивишся в стодолі, Як сік терпкий у довбанку тече. Де співи весняні? Де співи ті? Забудь про них. В твоїх ніжніші чари, Коли на лан півтони золоті Впадуть від рожевіючої хмари, Рій комарів тоді дзвенить вгорі, – То вниз злетить, то догори й застигне У затінку, де мирно спить ставок. Чуть голоси ягнят на пустирі, Спів цвіркуна і в гущині малини – Вільшанки спів, а в синім небі лине Прощальне щебетання ластівок.

Що стосується зорової образности, то В. Мисик і Д. Паламарчук головним чином копіюють візуальні образи ориґіналу, ясна річ, час від часу додаючи до них свої власні штришки. Так, приміром, якщо у Джона Кітса осінь є «збирачем колосків» («gleaner»), то у названих українських перекладачів вона відповідно несе «з колосками кошик» чи бере на плече «снопа важкого». Щодо третього охопленого нашою розмовою українського перекладу, авторство якого належить Я. Славутичу, то в його версії («До Осени») також нараховується кілька випадків цілеспрямованої обробки звукової форми вірша, як от: «Добо дощів і плоду повноти»; «О, хто не зрів на битому току,// Як ти в обладі повної комори…»; «Тоді рої тужливих комарів»:

Переклади

Добо дощів і плоду повноти! Сяйного сонця покликай корону, Змовляйся з ним, як лози одягти Вагою ґрон на виступі фронтону, Як стиглих яблук рум’янити тло, Що налягають рясно на підпору, Як багрянити лісову алею, Горіхів зерно солодити впору, Для бджіл надовше зберегти стебло Жаркого квіття, щоб воно цвіло І не збувалося снажного клею. О, хто не зрів на битому току, Як ти в обладі повної комори Недбало сядеш, і косу м’яку Гойдає з поля вітер несуворий; Чи задрімаєш плазма на стерні, Вдихнувши маків запашного плину, Коли твій серп щадить волошки й просо; Чи, ніби жниця – повний сніп на спину – Ти перебродиш води річані; Або глядиш, як яблука хмільні Винарні преси чавлять стоголосо. Дзвінка розмаю пісня – де вона? Забудь її! Твої не гірші звуки В той час, як хмар смугаста ширина Мережить поле тінню без принуки; Тоді рої тужливих комарів Бринять вгорі; схвильовані вітрами, Грозяться верби наглим листопадом; Тоді янчать ягнята між горбами, Голосить коник, дискантовий спів Заводять коноплянки з бур’янів І ластівки гуртуються над садом. На відміну від В. Мисика і Д. Паламарчука, які щільно притискаються до образної тканини ориґіналу, дозволяючи собі певну свободу дій лише щодо незначних другорядних дрібниць, Я. Славутич часто й густо поводиться

100

Лiтературний Чернiгiв

вельми рішуче у царині україномовного перевираження образної структури анґлійського першотвору. Шкода лиш, що пропоновані ним варіанти нерідко балансують на грані допустимих норм слововживання в українській мові. Наведу тільки деякі з його перлів: «як лози одягти вагою ґрон» («одягти вагою» – як це?); «як стиглих яблук рум’янити тло, що налягають рясно на підпору» (цебто: «тло, що налягають» – де узгодження іменника та дієслова?); «як яблука хмільні винарні преси чавлять» (хто кого чавить – яблука преси чи преси яблука?); «як хмар смугаста ширина мережить поле тінню без принуки» («ширина мережить», цебто абстрактне поняття чинить матеріальну дію?). Резюмуючи сказане, мусимо визнати, що у відтворенні цілісної образної картини аналізованого твору Джона Кітса українські перекладачі не змогли досягнути рівня поетичности, рівновартної ориґіналові. У більшості випадків вони йшли шляхом простого переказу предметно-лоґічного змісту ориґіналу, всього лише копіюючи його образи і не вдаючись до такої їхньої творчої трансформації, яку ми бачимо в перекладах С. Маршака та Б. Пастернака.

Літературознавство

101

Літературний

Літературознавство ×ÅÐÍIÃIÂ Г. В. САМОЙЛЕНКО, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України

РОДИННІ ТА ТВОРЧІ ЗВ’ЯЗКИ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША ТА ГАННИ БАРВІНОК: ТРИ НАДІЇ, ТРИ ДОЛІ У Кулішів були тісні зв’язки з багатьма членами родин братів та сестер Білозерських, але найтіснішими вони спостерігалися з сестрою Олександри Михайлівни – Надією Білозерською-Забілою-Симоновою (1826–1913), яка отримала як домашню освіту, так і в пансіонах полковниці Ольги Козакової в селі Кропивне Прилуцького повіту та в пансіоні Прінцлейна в Конотопі, але недовчилася, бо ці навчальні заклади позакривали [1]. У 19 років її видали заміж за Миколу Забілу, сина борзенського судді. Проте сімейне життя не склалося, і подружжя розійшлося, хоча в них було двоє дівчат – Надія і Марія. Надія Михайлівна підтримувала тісні зв’язки з Кулішами, часто бувала у них, листувалася. Деякий час жила з ними в Петербурзі, де познайомилася з Т. Шевченком, А. Маркевичем, О. Лазаревським, О. Кістяківським, з відомим етнографом, громадським діячем, педагогом Матвієм Терентійовичем Симоновим-Номісом, співпрацівником друкарні Куліша і з ним почала жити у невінчаному шлюбі. У них народилося дві дівчинки – Олександра і Ганна, хоча і Надію дослідники вважають дочкою Матвія Симонова. Всі дівчата носили ім’я побатькові Матвіївни. Але через деякий час М. Симонов залишив сім’ю, яка оселилася на його хуторі Зарозі поблизу Лубен, а сам зійшовся з Софією Миколаївною Забілою і проживав у Лубнах, працюючи директором гімназії. На жаль, про дітей не дуже дбав, хоча займав різні оплачувані посади в Лубнах. А тому діти Надії Михайлівни – Надія (Адя), Маня, Леся і Галя часто подовгу проживали в Кулішів у Мотронівці. Олександра Михайлівна для багатьох із них була хрещеною матір’ю і турбувалася разом з чоловіком про їхню долю, як про своїх дітей. Листи Олександри Михайлівни до них рясніють ніжними, материнськими

102

Лiтературний Чернiгiв

словами: «Серденятко моє, комашечко моя, пташечка зозулястенька. Як же ти мене звеселила своїм щебетаннєчком… Моя зіронька ясна, не забувай того, що я тобі казала од щирого серця, да ще й на своїй мові… твоя щира хрещена мати Леся» [2, С. 27]. Дитячі листування – це особлива сторінка стосунків племінників та їхніх дітей до Пантелеймона Олександровича і Олександри Михайлівни. Дитяча щирість та безпосередність, якими пронизані їхні листи, – свідчення великої поваги до своїх наставників-родичів. «Дорогі мої дідусь – дядечко в капелюсі і бабусенька – мама Саша! Як Ви поживаєте? У мене тепер є улюблене кошенятко, яке дуже нещасливе, з ним було чимало бід… Нарешті воно поправляється і стало веселеньким і красивеньким … Інші не такі цікаві, хоча дуже розумні і добрі. Тепер я навчаюсь музиці у Софії Миколаївни. Цілую Вас міцно. Адя» [2, с. 29]. Пам’ятними для дітей залишилися і їхня участь в театральних виставах на хуторі та поїздка з Кулішами за кордон. Діти Надії Михайлівни повиростали, але навіть тоді, коли вони повиходили заміж, не втрачали своїх теплих стосунків зі своїми хрещеними. Адя (Надія Матвіївна Симонова), яка закінчила гімназію в Лубнах, у 20 років вийшла заміж за Костянтина Івановича Кибальчича, який був з Волині. У них народилася дочка, якій дали теж ім’я Надія і хрещеною матір’ю взяли теж Олександру Михайлівну. Сімейне життя не склалося, і Надія Матвіївна втекла від чоловіка і повернулася з дитиною на хутір Загір, де жила її мама Надія Михайлівна. На жаль, батько Матвій Симонов мало звертав уваги на свої дітей, про що свідчить факт продажу власного майна у 1895 р. і передачі отриманих грошей полтавській земській управі на благодійні справи. І в цих тяжких умовах Надія Михайлівна Кибальчич взялася за перо і почала друкувати свої твори під псевдонімом Наталка-Полтавка (1857–1918). Пантелеймон Куліш відіграв значну роль у її становленні як письменниці. В одному із листів Олександра Михайлівна писала любій племінниці: «Дорогенька Надієчко! Незважаючи на те, що дядечко в капелюсі щоденно сам виорює три упруги, ще й біднесенький сідає і редагує твій рукопис, який ми разом прочитали. Опис материнської зовнішності, її стану, розмова з дочкою мені надзвичайно сподобалися. Чоловік дуже багато у своєму житті правив рукописів до великої втоми, і тепер вони валяться до нього, але він уже відмовляє – немає сил ані моральних, ані фізичних, а багато, як Марко Вовчок, залишилися невдячними. Як би добре було тобі провести у світ свій роман» [2, с. 30]. Як свідчить лист Надії Матвіївни (Наталки-Полтавки), її п’єса «Катря Чайківна» була написана на основі прозового твору «Сельский роман», який був не надрукований. Текст твору червоними чорнилами виправив Пантелеймон Куліш, і п’єса Наталки-Полтавки була високо оцінена і дістала першу

Літературознавство

103

премію. В своїх листах письменниця сповіщала Кулішів про свої зв’язки з періодичними виданнями Львова та інших міст. Так, у листі до О. Куліш від 22 серпня 1890 р. Надія Матвіївна сповіщала: «Я потроху друкуюсь. «Дзвінок» надрукував моїх три оповідання, «Волинь» – п’ять оповідань, декілька кореспонденцій». А трохи пізніше 13 листопада 1901 року додавала: «Продовжую друкуватися у «Волині» і «Дзвінку», посилаю в «Зорю»». Тут були опубліковані її оповідання «Баба-Яга», «Самородок», а в «ЛітературноНауковому віснику» – «Зустріч, «Його право» [3]. Пантелеймон Куліш та Ганна Барвінок, які мали тісні зв’язки з видавництвами Західної України, багато допомагали Наталці-Полтавці, а також її дочці Надії Кибальчич у друкуванні їхніх творів. Надія Костянтинівна Кибальчич (1878-1914) народилася у містечку Яснограді на Волині, де жив її батько, але дитячі роки провела на Лубенщині в хуторі Загір, де жила бабуся Надія Михайлівна і куди повернулася її мама Надія Матвіївна (Наталка-Полтавка). Проживаючи у Мотронівці у Кулішів, Адя (Надія Костянтинівна) демонструвала свою дитячу допитливість і не дитячу увагу до оточуючого її світу. Куліші помітили, що в неї пробиваються проблески таланту, які стали проявлятися у перших її дитячих віршах, повісті «Вечера в деревне», листах. А тому Олександра Михайлівна і Пантелеймон Олександрович намагалися підтримати її, допомогти пізнати прийоми зображення оточуючого середовища і надсилали їй книжки для читання на хутір Загір. В одному із листів Надія Матвіївна писала: «Ми уже закінчили читати Вальтер Скотта і з таким сумом розсталися з ним, немовби з домашнім другом. Аді це дає велике задоволення. Тепер ми читаємо Фрейтага і Адя наполегливо вчить англійську мову». В іншому листі: «У неї з’являється художня схильність, шкода лише, що немає кому вчити малювати» (Із листа від 2.06. 1898 р.). У 1894 р. Надія Кибальчич успішно закінчила гімназію в Лубнах і захопилась літературною творчістю, писала вірші, літературні замальовки, нариси. І цей потяг був викликаний тим, що у неї були прекрасні вчителі в особі їй рідних Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок, творами яких зачитувалася, а також рідної матері письменниці Наталки-Полтавки (Надії Матвіївни Кибальчич), та бабусі Надії Олександрівни Забіли-Симонової, яка теж мала нахил до літератури. У 1899 р. Адя Кибальчич пише листа Іванові Франкові: «Вельможний Пане! Посилаю вам своє оповідання «Нарис» і одну поезію. Коли ваша ласка, напишіть, чи надруковано щось з надісланих мною творів. З великим поважаннєм Надія Костянтинівна Кибальчич». На той час письменник керував «Літературно-Науковим Вісником». Із цього часу починається їхнє дуже тепле дружнє листування.

104

Лiтературний Чернiгiв

Дві Надії не забували і Олександру Михайлівну. Коли громадськість відзначала 40-ліття творчої діяльності Ганни Барвінок, вони щиро вітали її з ювілеєм: «Голубонько мама Саша! Поздоровляю вас з вашим ювілеєм. Дай Боже Вам і надовго-довго працювати на цій ниві. Надя». «Дорога мама Саша! Вітаю вас з ювілеєм. Він може також вважатися і ювілеєм українського жіночого письменства. Пошли Вам, Боже, і надалі спроможність та силу працювати. Цілую ваші ручки. Адя». І далі йшов діловий текст: «З цим листом посилаєм з донькою наших два оповідання: моє «Исповедь няни» – підписано ініціалами Н. М. Киб. і її «Поджег» – підписано Н.К. з уклінною прозьбою пристроїти у редакцію де! Коли часом пошлете, напишіть, що три покоління пишуть: мати, дочка і онука. Як будете писать у редакцію, голубонько, згадайте, що я Ваша хрещениця і донька моя» (Лист від 10.01.1902 р.). Подібні прохання знаходимо у листах і пізніше: «Голубонько мама Саша! Чи не можна вам, голубонько, послати ще що з наших творів – у Вас легка рука, зарадить наше іго, треба і дуже треба. Цілую ваші руці. Будьте здоровенькі. Надя» (Лист 24.04.1902 р.). Завдячуючи Ганні Барвінок, мати і дочка Кибальчичі здійснили знайомство у Києві з відомими діячами культури: Лесею Українкою та її матір’ю Оленою Пчілкою, родиною Старицького. У листі до О.М. Куліш Надія Костянтинівна 2.08.1901 р. сповіщала: «Родина Старицьких чимала: він, його жінка, три дочки і син. Дві менших заміжні: одна за лікарем Черняхівським, а друга за поетом Стешенком, старша артистка, а син у гімназії. Середуща (Черняхівська) пише по українськи і по російськи. До речі, вона з батьком пише, як наприклад, роман «Перед бурей»». Дуже теплі були стосунки у Н. М. Кибальчич і з редактором і видавцем журналу «Киевская старина» Володимиром Науменком. Поступово коло знайомих у письменниць розширюється. Вони у Києві відвідали оперу, музеї, а в Каневі побували на могилі Шевченка. Безгрошів’я, складні матеріальні умови підштовхували Надію Костянтинівну пробувати себе і перекладачем, зокрема оповідань І. Франка російською мовою. У листі до письменника вона писала: «Я оце переклала ваше оповідання «Мій злочин». І хоч це і раніше була моя улюблена річ, але перекладаючи, я просто втішалася кожною думкою, кожною картиною, кожним словом, навіть». Але водночас вона добре зрозуміла, що перекладач повинен бути майстром своєї справи, а тому в наступному листі до І. Франка зізнавалась: «Я прочитала переклад і цілком не потішена їм… Це переклад оповідання Івана Франка, а не оповідання Івана Франка. От що горе! А я досі

Літературознавство

105

думала, що тільки в поезії перекладник повинен рівний талантом із автором». Улітку 1905 р. Надія Костянтинівна вийшла заміж за місцевого лікаря Миколу Ісидоровича Козловського, якого покохала. Вінчались в Лубнах. Це був складний час у соціально-політичному житті країни. Революційні потрясіння 1905 р. зачепили і молодих інтелігентів. Подружжя було заарештовано і посаджено у в’язницю у містечку Хорол. Ця звістка дуже засмутила Ганну Барвінок, і вона просила брата Олександра і братову Варвару Дмитрівну, які у 1905-1906 рр. мешкали на хуторі Зарозі, якось вплинути на це утримання. Козловських звільнили, але у в’язниці дуже простудився Микола Ісидорович, що змусило подружжя виїхати за кордон, зокрема в Італію. Надія Козловська зверталась до всіх своїх знайомих за допомогою, підтримкою у друкуванні її творів, бо в цьому полягав її заробіток. М. Козловському не вдалося знайти у маленькому містечку Ловрані, а потім у Сан-Ремо роботу ні лікарем, ні вчителем. Леся Українка радила Надії зайнятися перекладом з італійської, яка і скористалася цією порадою, переклала твори Луїджі Піранделло «Доля», Лучіано Цукколі «Заручена», Грації Делледи «Три брати». Ці переклади були опубліковані в Україні. Надія Кибальчич у цей час писала і свої оригінальні твори, і Ганна Барвінок зверталася до Івана Пулюя, Миколи Венгжина, редактора журналу «Будучність», та інших знайомих, котрі проживали за кордоном, допомогти родині Козловських. Поступово, загальними зусиллями, трудолюбністю Надії Кибальчич в 1905-1906 рр. були надруковані її твори в альманахах: «З-над хмар і з долин» М. Вороного (1903, Одеса), «З порогу життя» М. Коцюбинського і М. Чернявського (1905, Херсон), «Багаття» І. Липи (1905, Одеса), «За красою» О. Луцького (1905, Чернівці, на честь О. Кобилянської), «З неволі» (1908, Петербург), «На допомогу політичним в’язням», майже весь тираж конфіскований, «Досвітні вогні» Бориса Грінченка (1906, Київ). В останньому були надруковані нариси Кибальчич «Вілла над морем», «Весняна ніч». Про твори Н. Кибальчич-дочки історик і літературознавець Олександр Грушевський у статті «Сучасне українське письменство в його типових представниках», в якій аналізував розміщені у збірнику твори, писав: «Разом з Чернявським до того ж гуртка імпресіоністів треба зачислити і Надію Кибальчич. Взяти до зразка її нарис «Десь грають»: «Далеко десь грають, і всю ясну спокійну місячну ніч далеко від України». Більше реального змісту в оповіданні про сумну самоту нещасливої сільської вчительки («Сумна пісня»). Доля сільської вчительки не раз викликала співчуття письменників. І це цілком зрозуміле. Народна вчителька на селі служить великому завданню народної освіти, але се лягає важким тягарем на її плечі. Призвичаєні до інших умов життя, вони, сільські вчительки, дуже часто почувають себе зле на своїй маленькій платні… І для сільської вчительки з оповідання

106

Лiтературний Чернiгiв

Н. Кибальчич найбільшим тягарем з’являється важка самота («Смутна пісня», «Засуджені»)» [4]. Саме в цьому «Літературно-Науковому Віснику» в 1908 р. були опубліковані її оповідання «Одна з незамітних історій», а у вересневому – «Злочинець». «Гарні надії подає Надія Кибальчич, що, крім новелістичних нарисів, опублікувала досі ряд удалих поезій», – зазначав Іван Франко. Про молоду письменницю він згадував і в інших свої статтях. Її ім’я стоїть поруч з іменами М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Кримського: «В галузі новели, оповідання, – зауважує Іван Франко, – українська література має декілька молодих робітників, які могли б зайняти почесне місце у будь-якій багатій писемності» [4]. Надія Кибальчич писала, крім віршів, художньо-витончені нарисові малюнки, присвячені природі, порам року («Місячне сяйво», «Нарис», «На полюванні», цикл «Весною», «Смутна пісня»), проникнуті філософським осмисленням життя, а також оповідання і повісті про представників інтелігенції, селян, про їхні життєві перипетії, конфліктні ситуації, викликані соціальними подіями (повість «Пропащі сестри»). Соціальна загостреність багатьох творів, постановка актуальних питань, на які необхідно було відповідати, уміле розкриття складних життєвих ситуацій, проникнення в психологію людських стосунків, підняття людини, пригніченої обставинами життя, на висоту, яка вимагає дивитися на неї як на людину, що потребує увагу, доброго або ж співчутливого ставлення до неї – ось те, що вражає нас у творах Надії Кибальчич. Письменниця добре знає про тих, про кого пише: селяни, представники інтелігенції (зокрема вчителі), діти. А тому вміє виділити таку життєву ситуацію, яка дає можливість найповніше розкрити героїв твору, передати їхні болючі тривоги, висловити сподівання. Особливо приваблює в творах Н. Кибальчич уміння авторкою своєрідно ліпити образ, використовуючи при описові предмета багаті художні засоби. Вражає тонке і в той же час глибоке, своєрідне проникнення в душу героя, уміння передати і душевний неспокій, і тривогу, а то й радість, молодий життєрадісний запал. Нещодавно, у 2006 р., завдячуючи чудовій краєзнавиці Людмилі Зеленській, науковій співробітниці музею-садиби Михайла Коцюбинського, яка, на жаль, після цього пішла з життя, видали збірку творів Надії Кибальчич [5], які дають змогу нинішньому читачеві познайомитися ще з одним цікавим і своєрідним, а нині позабутим художником українського слова. Тепло, душевний неспокій, повага до людини і вимога захистити її допомогти їй у складний для неї час – все це повинно зацікавити і наблизити читача до творів письменниці. Українська література представлена багатою кількістю різних письмен-

Літературознавство

107

ників, різних за жанрами та тематикою творів. І коли ми звертаємося до тих чи інших знайомих чи зовсім незнайомих митців та їхніх художніх текстів, то ми повинні враховувати той час, коли вони з’являються, та місце, яке вони займають у суспільно-літературному процесі того історичного часу. Твори Надії Кибальчич знаходяться в тісному середовищі жіночої творчості, пов’язаної з іменами Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Наталки-Полтавки, Одарки Романової, Любові Яновської, переважна більшість яких примикали до етнографічно-побутової школи і мали своє художньо-специфічне літературне обличчя, а тому вносили щось нове, своєрідне в цей яскравобарвистий мовний потік мистецтва слова. Тож, щоб пізнати життя з різних боків, відчути і душевно сприйняти різнобічні життєві ситуації, знайти з них вихід, і допоможе читачам література не лише сьогодення, а й попередніх епох і, зокрема, твори Надії Кибальчич. Герої її творів живуть тими ж проблемами, що й нинішні молоді люди: любов, зрада, заміжжя, роздуми про його вигідність, місце людини у суспільному житті. Матеріальний стан, завдячуючи публікації перекладів у «ЛітературноНауковому Віснику» та в інших журналах і альманахах, дещо покращився, і подружжя, проживаючи в Італії, навіть намагалося відкрити приватний медичний пансіон, де чоловік Микола Козловський міг би практикувати. Саме в Італії в останні місяці життя Бориса Грінченка відбулася зустріч Н. Кибальчич з письменником і його дружиною Марією Загірньою у квітні 1910 р., про що свідчать її «Спомини про Б. Грінченка. З вражень про останні часи Б. Грінченка» (Газета «Руслан», 1910. № 141-142). Марія Загірня не забула про турботу Надії Кибальчич і намагалась їй допомогти надрукувати її твори. Завдячуючи Марії Миколаївні, було опубліковане в журналі «Молода Україна», який редагувала Олена Пчілка, її оповідання «Спогади кота Сірка». Тяжко переживає Н. Кибальчич звістку про смерть її «дорогої мами Саші», бабусі Олександри Михайлівни – Ганни Барвінок, пам’ять про яку вона зберегла до кінця свого життя. Ностальгія, брак грошей змусили подружжя Козловських повернутися в Україну. Микола Ісидорович влаштувався працювати земським лікарем в місті Кагарлик на Київщині. Листи Надії Кибальчич цього часу до Михайла Коцюбинського, з яким була знайома заочно у 1901–1910 рр., та до інших літераторів свідчать, що вона була готова до співпраці в різних виданнях України. У 1913 р. в Києві виходить її збірка «Поезії», яку гарно прийняли читачі і критика. Проте, 1913 р. в особистому житті Н. Кибальчич виявився дуже тяжким. У лютому цього року померла бабуся Надія Михайлівна Забіла-Білозерська, а у квітні пішов із життя Михайло Коцюбинський, з яким останній час

108

Лiтературний Чернiгiв

були теплі творчі взаємини, вона дорожила його відгуками про її твори. І найстрашніший для неї був удар – смерть чоловіка на початку липня, а згодом в кінці липня – смерть Лесі Українки, яку дуже поважала і прислухалася до її думок, порад. Це дуже вплинуло на психологічний стан Надії Костянтинівни. Але і в цих умовах вона намагалася писати і видавати свої твори. У 1914 р. виходить повість «Пропащі сестри», оповідання «Злочинець», «Останні», дитячі оповідання. За свої кошти вона видала збірку оповідань, куди включила «Ганнине кохання», «Смутна пісня», «Засуджені», «З життя», «Злочинець», «Нічий», «Павло Тодосенко» та ін. Російськомовні оповідання і нариси були надруковані в журналі «Вестник Европы». Але нервова система Н. Кибальчич була настільки підірвана, що вона не витримала і самостійно пішла з життя. А через деякий час померла і її мати, письменниця НаталкаПолтавка. Таким тяжким і складним було життя близьких серцю вихованок Олександри Михайлівни «мами, бабусеньки Саші» і Пантелеймона Олександровича «дідуся, дядечка у капелюсі», чий талант формувався під впливом П. О. Куліша, а після його смерті багато для них робила і Ганна Барвінок, твори якої вони дуже цінували. Література: Самойленко Г. В. Пантелеймон Куліш і Ганна Барвінок: доля, Україна, любов. Ніжин, 2021. Зеленська Л. Ганна Барвінок: Життєпис на основі епістолярної спадщини. Чернігів, 2001. Українська літературна енциклопедія. Київ, 1990. Т. 2. С. 452. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. К.: Наукова думка, 1984. Т. 41. С. 520. Кибальчич Надія. Вибране. Чернігів, 2006.

Українознавство

109

Літературний

Українознавство ×ÅÐÍIÃIÂ ВИДАТНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА (До 200-річчя від дня народження та 155-річчя від дня смерті фольклориста і етнографа Опанаса Марковича)

Мабуть, найбільше приваблюють у Чернігові мешканців міста та гостей Болдині гори, Іллінський цвинтар, де один з найбільших некрополів ІХ–ХІ сторіч. Це місце сакральне. Тисячу років тут триває неповторна духовна аура. Сотні поховань часів язичництва, серед них два величезні кургани – Гульбище та Безіменний, Іллінська церква, Антонієві печери з безліччю загадок і легенд, Троїцько-Іллінський монастир. Поруч з монастирем цвинтар, де поховано поетабайкаря Л. Глібова, поета М. Вербицького, класика української літератури М. Коцюбинського. Тут і усамітнена, на жаль, не зовсім доглянута могила Опанаса Марковича, життя і безкорислива творча праця якого були тісно пов’язані з Черніговом. З давніх-давен наша поліська земля славилася розмаїттям народних пісень – родинно-побутових, історичних, обрядових, веснянок, колядок, казок та переказів. Пращури залишили нам багатющу фольклорну спадщину. То ж не дивно, що багатьох письменників, народознавців, збирачів і дослідників народної творчості приваблював наш край. З метою тісного спілкування з простим народом та збереженням його надбань вели фольклорні записи зокрема на Чернігівщині, такі відомі діячі культури, як М. Максимович, П. Куліш, М. Білозерський, А. Метлинський та інші. Проте, найактивнішим збирачем фольклорних та етнографічних матеріалів у середині ХІХ століття був Опанас Маркович, для якого записування народної творчості стало головною справою його життя. За двадцять років своєї етнографічної діяльності він записав біля п’ятдесяти тисяч різних зразків народних пісень, прислів’їв, казок тощо, з яких майже половину зібрано на Чернігівщині.

110

Лiтературний Чернiгiв

Народився Опанас Маркович на Полтавщині, в селі Кулажинці в 1822 році. Батько його був справжнім українським паном. Мав гарний маєток, тримав хор і оркестр з талановитих кріпацьких родин. Гарно співав сам, відзначався гостинністю. Мати теж гарно грала на фортепіано. Тож з дитинства у родинному домі О. Маркович отримав перші враження про красу народної пісні і, можливо, вже тоді відчув інтуїтивно палку любов до неї, до носіїв її – простого люду, яку проніс у серці через все своє надто коротке життя. Він мав гарну зовнішність: чорнявий, стрункий, одягав вишивану сорочку та свитку, ще з дитинства грав на багатьох музичних інструментах, зачаровував співом. За спогадами Дмитра Вілінського, брата Марії Вілінської, майбутньої дружини О. Марковича, Опанас Васильович «був високим, міцним чоловіком, брюнетом, типом справжнього українця, із задумливим поглядом кудись у простір». Зацікавленість фольклором, бажання записувати народні пісні з’явилося в нього ще в юнацькі роки. У 1842 році О. Маркович успішно закінчив Київську гімназію при Київському університеті св. Володимира і склав іспити до Київського університету на історико-філологічний факультет. Захоплення фольклором у юнака на той час було на стільки помітним, що професор університету М. Костир залучив його до складу фольклорнодіалектологічної експедиції. Прихильник народного співу, музично-обдарований О. Маркович легко перехоплює мелодії пісень, записує тексти, збирає прислів’я, повір’я, казки та вивчає особливості живої народної мови. Уже у 1845 році з’являється його перша публікація «О гадании у малороссиян 24 и 30 ноября». Зібрані у студентські роки народні пісні надсилає П. Кулішу, аби той надрукував їх від себе. Передавав він зібрані матеріали і багатьом іншим ентузіастам цієї справи. Його мало хвилювала людська слава. Тому не дуже опікувався власними авторськими правами. Свої праці підписував ініціалами, а то й зовсім залишав без підпису. Також ще студентом він підготував збірку прислів’їв, про що писав у листі М. Гулаку, і передав до канцелярії київського генерал-губернатора. Після закінчення університету в 1846 році продовжував активну збирацьку діяльність, зокрема перебуваючи в Пирятині та Переяславі, де жив його брат, редагував часопис «Сельское чтение», перекладав українською історичні та географічні твори, брав участь у створенні «Малорусского словаря». Тоді ж став членом Кирило-Мефодіївського товариства. Безумовно, ні особливо революційним, ні особливо небезпечним для Російської імперії він не був. Проте, коли навесні 1847 Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, його арештували, це сталося у Переяславі, коли він перебував у брата, і звинуватили у зраді. А вже у червні, після тримання деякий час в Санкт-Петербурзі, вислали до міста Орла під нагляд поліції. Характерно, що у службовому розпорядженні, зокрема, підкреслювалось, що «перебував у зносинах цього товариства і в своїх листах висловлював надмірну любов

Українознавство

111

до Малоросії». У Орлі він отримав посаду молодшого помічника правителя губернаторської канцелярії. Будучи на засланні, О. Маркович познайомився з місцевою інтелігенцією, зокрема з відомим російським фольклористом П. Кирєєвським, Петром Якушкіним, а також юною дівчиною Машою Вілінською, майбутньою дружиною і соратницею Опанаса, а згодом – відомою українською письменницею під псевдонімом Марко Вовчок, яка на той час жила у своєї тітки в м. Орлі. Маша успадкувала від свого батька полковника Вілінського світлий розум, міцну волю, наполегливість. Мала дивовижну пам’ять, гарний голос. Справжня дівчина з гарнізону, яка уявляла життя не таким, як є, а таким, як мало бути. Маша, яка теж прилучилася до збиранрня російського фольклору, не могла не сподобатися Опанасу Марковичу. Проте, м’який, дещо делікатний, надто соромливий Опанас Васильович повільно розмірковував про можливе подружнє життя. До того ж він був на одинадцять років старший дівчини. Хоча це не лякало Марію. Вона рішуче взяла цю делікатну справу в свої руки – і вони заручилися. Йшов 1850 рік, на той час трирічне заслання в м. Орлі для О. Марковича закінчилося, йому було дозволено вільно проживати в будь-якій місцевості, в тому числі і в Україні (звичайно, під негласним поліцейським наглядом). У червні цього року Опанас Васильович бере відпустку і їде на Чернігівщину до іншого брата Василя, який жив на той час у селі Сорокошичі, що належало до Остерського повіту. По дорозі заїжджає в с. Мотронівку, що на Борзнянщині, знайомиться з Миколою Білозерським, теж збирачем фольклору. Останній згадував: «Під великим гіллястим дубом на лужку він ліг і з захватом заспівав: «Не хилися дубе, бо й так мороз буде». Він був заручений з Марією Вілінською в Орлі і показував її портрет. Вона здавалася дуже молоденькою блондинкою, просто дівчинкою чисто російського типу. Чи думалось кому тоді, що з цієї російської дівчини вийде українська письменниця!» Живучи у селі Сорокошичі у брата Василя, остерського лісника, Опанас Маркович продовжує збирати народні перлини. Він ніколи, де б не був, не переставав записувати пісні, весільні обряди, казки, прислів’я, бо мав до цього «щось більше, ніж пристрасть». Частину зібраного матеріалу надсилав своїм друзям, деякі з них нареченій, бо мав тугу від розлуки. За короткий час, перебуваючи у с. Сорокошичі, він зібрав велику кількість фольклорних та етнографічних матеріалів. Зокрема ним були записані такі відомі пісні, як «Гиле, гиле, сірі гуси», «А в свого пана та в його дворі» – в с. Бондарі. «Ой вийду я за ворота» – в с. Сорокошичі. Того ж року побував він і на рідній Полтавщині у свого дядька, у с. Мехедівка, зустрівся з М. Гоголем, якому проспівав ряд народних пісень. І тільки в кінці 1850 року повернувся до Орла, де його чекала наречена Марія Вілінська. Після офіційного одруження з нею, гучного весілля, яке відбулося у січні 1851 року, Опанас Маркович разом з дружиною знову їде на

112

Лiтературний Чернiгiв

Чернігівщину. У лютому місяці вони вже гостюють у с. Сорокошичі у брата Василя Марковича. І ще з більшим ентузіазмом продовжує збирати народну творчість. До чого з великим інтересом підключається і Марія Маркович, отримуючи неповторні враження від української пісні і мови. Уже на кінець 1851 року О. Маркович влаштовується в Чернігові на роботу коректором «Черниговских губернских ведомостей». У цій газеті він друкує деякі свої фольклорні матеріали, статті, зокрема «Местные слова и виражения» та «Местный вариант исторической песни о Нечае брацлавском полковнике Богдана Хмельницкого» ( 1851, № 44, 48, 51). Тут він використав матеріали, які в переважній більшості зібрав у с. Сорокошичі та с. Карпилівка Остерського повіту. Майже весь наступний 1852 рік Опанас Маркович живе в Чернігові, працює коректором в газеті «Черниговские губернские ведомости». І разом з дружиною Марією Маркович продовжує наполегливо збирати фольклорні та етнографічні матеріали серед мешканців міста, у навколишніх селах. Побували вони в Прилуках, Борзні та інших містечках Чернігівщини. І скрізь, де б не були, пильно вслухаються в живу розмовну мову. Записують казки, перекази, прислів’я. У цьому році у них народжується перша дитина – дівчинка, яка незабром помирає. Поховали її в Чернігові. І все ж злиденне життя в Чернігові (за свою працю в газеті О. Маркович отримував усього 15 руб. на рік.) і не порозуміння з редактором газети змушує подружжя переїхати до Києва, щоб влаштуватись на кращу роботу. Там О. Маркович разом з А. Метлинським, ректором Київського університету, готує до видання збірку народних пісень. Для цього він пише М. Білозерському, який на той час влаштувався коректором «Черниговских губернских ведомостей», щоб той надіслав йому до майбутнього збірника кілька дум, що були записані ним у с. Братани Борзнянського району від кобзаря Івана Романенка, а також у с. Олександрівка від кобзаря Андрія Шута. Серед них відомі нам «Про трьох братів», «Про Федора безрідного безплемінного», «Про Нечая», «Про Морозенка» та ряд інших. Так, в 1854 році з’явився на світ збірник «Народные южнорусские песни», до якого увійшло майже сто пісень, зібраних в основному на Чернігівщині. У цьому році на запрошення поміщика В. В. Тарновського О. Маркович разом з дружиною їде в с. Качанівку, що на Чернігівщині, щоб зробити статистичний опис його володінь. Працюючи у поміщика, подружжю поталанило зустріти талановитих селян, носіїв усної народної творчості та збагатити свої зібрання новими численними фольклорними творами. Особливо цікавим виявився Левко Барташ з с. Рожнівка Борзнянського району, «сторож слив і городу в Качанівському саду». Він знав неймовірну кількість казок, гарно їх розповідав. Ось як його характеризує сам О. Маркович: «Високий, похилий, смуглий з чарівними карими очима. Свитка на ньому рудувата, старенька, навіть дуже, постоли на ногах, полотняне не розкішного крою вбрання. Бу-

Українознавство

113

дучи оточений поетичною місцевістю, журливий через свою долю, добрий серцем. Він розповідав нам казки і перекази переважно влітку і восени». Також там Опанас Маркович і Марія Маркович багато записали пісень та колядок від Палажки Кітчиної, яка народилася в с. Петрушівка Борзнянського району. Ця талановита кріпачка, на той час удова, так глибоко і повно знала народні обряди, що з її слів пордружжя Марковичів записало все весільне дійство, пісенність у Петрушівському варіанті. Весь обряд родин та хрещення дитини. Від неї було записано сотні пісень та казок. Палажка Кітчина була всебічно обдарованою натурою, неповторно виконувала народні пісні, вміла гарно розповідати. Вона навчила О. Марковича співати багатьох старих пісень. Від неї він записав гайдамацьку «Ой по горам, по горам пшениченьки ярі», яку тоді співали на Чернігівщині. Опанас Васильович так змалював цю жінку: «Вдова середніх літ, більш висока, ніж повна, зі світлим русявим волоссям, і з білими, наче льон, бровами і віями; голову тримала високо, вся струнка, при кожній посмішці відслоняла на червонуватому обличчі гарні зуби. В кожному слові розум і чемність, у кожному русі плавність і спокій. Починаючи розповідь, – голову, пов’язану, чорною з малиновою каймою, хусткою, схиляла то в один бік, то в інший; спокійно, на запрошення, сідала поруч, підтримувала підборіддя пальцями, на яких були мідні і свинцові персні, а деякі пальці лежали на різнокольоровому намисті». Біля місяця О. Маркович з дружиною знаходилися у с. Качанівка, а потім вирішив терміново повернутися до Києва через непристойну поведінку Марії, хоча В. Тарновський умовляв його ще залишитися. І все ж за цей час вони зібрали величезну кількість народнопоетичних творів. Сам Опанас Васильович одночасно записував і цікаві вислови, оригінальні думки тих чи інших носіїв народної творчості. Повернувшись до Києва, О. Марковичу через мізерну зарплату доводилося раз по раз змінювати місце роботи і, зрештою, залишити місто. Нарешті йому вдається отримати посаду молодшого викладча географії у Немирівській гімназії. І то було сприйнято, як щастя. Бо що воно, те щастя? Для чоловіка найперше це кохана дружина і можливість робити те, до чого прагне душа. У О. Марковича саме так і складалося: більш-менш пристойна знайшлася робота, юна чарівна дружина й захоплююча праця на ниві народознавства. Тим паче, що Марія Маркович щиро підтримувала чоловіка, разом з ним охоче збирала фольклорні та етнографічні матеріали. Вона швидко опанувала українську мову, творчо осмислювала народні скарби, робила спроби знайти власне місце в літературі. Безумовно, в цей час О. Маркович мав підстави бути щасливим. Бо немає нічого кращого, ніж учити кохану дружину улюбленій справі, бачити в її очах щире захоплення, відчувати власну непересічність, відкривати світ найдорожчій людині. У цей період у зібраннях О. Марковича з’являється велика кількість

114

Лiтературний Чернiгiв

нових записів. Отож у 1857 році він упорядковує «Зборник малороссиских пословиц и поговорок», до якого увійшло більше півтори тисячі зразків, добра половина з яких зібрана теж на Чернігівщині. Друкує цей збірник у Чернігові. Маючи визначне музичне обдарування, О. Маркович пише тут музику до п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», яку було поставлено у Немирівській гімназії, пізніше – в Чернігові. Він був великим носієм та знавцем народних пісенних мелодій, сам так майстерно і природно приємним баритоном виконував пісні, що справляв незабутнє враження, зворушував до глибини душі друзів. Про його неабияке знання та відчуття народної пісні говорить такий факт. Коли у 1857 році готувався до друку його збірник пісень на кошти поміщика Г. Галагана «Южно-руські пісні з голосами», то О. Маркович разом з дружиною проспівав усі пісні, які входили до цього збірника, щоб переконатися в їхній мелодійності. Для О. Марковича народні пісні були справжнім духовним багатством. Його племінник, син брата Василя Марковича у своїх спогадах писав: «Сів за рояль дядько Панас і заспівав. Він так просто, з такою виразністю і глибоким почуттям передавав одну за другою народні українські пісні, що мати, професійна музикантша, з високорозвиненим слухом не витримала і заплакала. На батька спів теж зробив враження: він зажурився, став підсвистувати і вийшов». З настанням 1858 року, в родині Марковичів відбуваються події, які різко все змінюють у їхньому житті і стосунках, роблять неабиякий вплив на подальшу долю О. Марковича. Вихід у світ «Народних оповідань» Марії Маркович під псевдонімом Марко Вовчок у друкарні П. Куліша збурив величезне захоплення у літертурних колах, зокрема у П. Куліша, Т. Шевченка, «який був у невимовленому захопленні» від «народних оповідань», Д. Каменецького та багатьох інших як українських, так і російських митців. Цей успіх не міг не порадувати подружжя Марковичів. І вони залишають Немирів та їдуть до СанктПетербурга. Там нові знайомства, друзі, шанувальники. Авторитет Марка Вовчка неймовірно зростає серед діячів українського письменства. Багатьох захоплюють не тільки «Народні оповідання», а й сам автор. Красива молода жінка зі світлим розумом і дивовижним голосом приваблювала чоловіків. А Марія Маркович уміла подобатися, добре подавала привід. Короткочасний роман з Пантелеймоном Кулішем, видавцем її «Народних оповідань», заклав перший злам у стосунках подружжя Марковичів. Пантелеймон був так захоплений Марією, що залишив дружину, безсоромно афішував власні інтимні стосунки з уже відомою на той час письменницею. Ставив ультиматуми, погрожував самогубством. Історія ця стала темою пересудів близького і далекого оточення родини Марковичів. Тож не дивно, що на тлі цих подій О. Маркович отримав тяжку депресію, яка охолоджувала

Українознавство

115

родинні стосунки. Їм здавалося, що рішення цієї проблеми в подорожі за кордон. Першою залишила Росію Марія Олександрівна, Опанас Васильович ще деякий час чекав оформлення закордонного паспорта. Проте ця поїздка не принесла йому втіхи, на яку він розраховував. Дуже швидко у дружини з’явився новий роман з російським юристом Олександром Парсеком, який був на чотири роки молодший за неї. Маріїне захоплення підсилювалося тим, що Олександр виріс в Україні, любив українські народні пісні. І вона співала коханому, подорожуючи по Європі – у Парижі, Римі, в Лозані й Гейдельбурзі. Французький видавець П. Етцель забезпечував Марку Вовчку гарні гонорари за переклади російською європейських класиків, зокрема Жуль Верн дозволяв їй робити переклади власних творів. Французький художник Карл Гун писав її портрет, а німецький композитор Едуард Мертке записав з її голосу двісті українських народних пісень, збірник яких з’явився у 1860 році. У тому збірнику були пісні, записані О. Марковичем, але вона своє літературне ім’я Марко Вовчок поставила на обкладинці, а його чомусь забула. Щось схоже було на плагіат. І. Тургенєв весь час допомагав чарівній пані Маркович влаштовувати її літературні справи, залицявся, але вона так і не знайшла для нього місця в своєму серці. Літературні гонорари в цей час дозволяли подружжю Марковичів вести достатньо заможнє життя. Та чи втішало це Опанаса Марковича? Ні Опанас, ні Марія ніколи не вміли заощаджувати. Бездумно витрачалося все зароблене. Крім того, Опанас Маркович не розумів дружину, не сприймав її емансипованого способу мислення, її захоплення чорловіками, широти літературних прагнень, які не обмежувалися лише українськими народними оповіданнями. Між ними виникли ідеологічні протиріччя. Як справжній українець він вважав, що Марія повинна писати твори лише українською мовою, але її залицяльники пререконували в протилежному. І це його засмучувало, завдавало серцю болю. Я взагалі висловлю можливо крамольну думку: чи можна Марка Вовчка вважати суто українською письменницею? Восьмитомне прижиттєве видання її творів мало три українські томи і п’ять російськомовних. Були ще казки для дітей, написані французькою мовою. Та й після закордонного вояжу Марко Вовчок повернулася не в Україну, а в Росію. По суті як письменниця вона вмерла для української літератури. Багато літераторів ще за її життя і пізніше висловлювали думку, що не сама вона писала «Народні оповідання». Без О. Марковича вони б не з’явилися. Та й без нього самого не було б класика української літератури Марко Вовчок. Свого часу Олена Пчілка навіть відвертіше сказала: «Бо справді, яке-то колись було неславне для української мови і літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову за всіма найтончішими її властивостями й почала писати по українські, та ще як – краще всіх українських повістярів». Мабуть, від усвідомлення, що родине життя по суті зруйновано, Опанас

116

Лiтературний Чернiгiв

Маркович повертається спочатку в Росію, а потім в Україну, а Марія Маркович залишається з сином Богданом за кордоном. У Санкт-Петербурзі у цей час у своїй мастерні помирав Т. Шевченко. Вранці 10 березня О. Маркович разом з поетом Мокрицьким відвідують Тараса Григоровича, але вже не застають його живим. В Росії Опанас деякий час активно працює повіреним у літературних справах дружини. Отримує та переводить за кордон гонорари, дещо укладає нові контракти. Разом з тим, бере участь у підготовці до друку книжки «Українські пісні з голосами», знайомиться з російським композитором О. Сєровим, який захоплювався українськими мелодіями (між ними виникає справжня дружба), разом готують концерт, присвячений пам’яті Т. Шевченка. У червні 1861 року О. Маркович отримує посаду «Мирового посередника від Новгород-Сіверського, Глухівського та Стародубського повітів і повертається знову на Чернігівщину, власне до Чернігова – тепер уже назавжди. Тут продовжує записувати, подорожуючи по селах, пісні, перекази, бере активну участь у громадському житті міста. Певні статки давали йому надію на повернення родини з-за кордону. Заздалегідь винайняв гарне житло біля Червоного мосту. Проте, життя і час вносили свої корективи. В одному з листів у 1862 році Марко Вовчок писала О. Марковичу: «Тепер живу сама у своїм покойку. Богдана нема – у школі. Коло по цілому столі усе пословиці й пісні – хочеш часами слово вишукати, то й забудеш, як – зачитаєшся, – наче ті два дяки, що на молоду задивилися, у книжечці помилилися». В той час вона займалася перекладами чеських пісень. І в цих достатньо щирих рядках помітна ностальгія за минулим. Є відчуття, що коли вона писала листа, у її уяві була Україна, Чернігівщина, куди вона прагнула душею, щоб знову ходити від села до села за ще не записаними піснями і казками. Але все залишилося, як склалося. Формальним приводом для не повернення в Україну було одне – нестача коштів. Наприкінці свого надто короткого життя Опанс Васильович втішив душу щирими стосунками з молодою актрисою Чернігівського театру Меланією Загорською. Коли в них народився син, мабуть, Марія Маркович найбільше цьому раділа. «Я ничего никогда не желала кроме того, чтобы ты нашел себе хоть какое-то счастья и долю», – написала вона йому. В 1866 році Марко Вовчок повернулась з-за кордону і зупинилась у Росії. У середині того року, вже будучи хворим, Опанас Маркович надіслав Білозерським, Миколі та Олександрі, тексти трьох пісень ( «Із-за гори вітер віє», «Ой ходила дівчина бережком» та «Соловеєчко, шпачків батьку»), а з іншого боку на пісенній основі висловив свої сумні почуття: «Помру ж я, помру, не зажив слави, та й не дав мені Бог та долі бути козаком з вами». Розумів, що життя вже скінчилося. Хотілося побачити сина Богдана, просив, аби Марія привезла його до Чернігова. Мабуть, сумління вимагало від неї віддати останній борг. Бо мала б йому в першу чергу завдячувати за все те, чого вона досягла в

Українознавство

117

житті. Але це вже було понад її сили. Все, що було колись між ними, давно згасло. Сина до батька так і не встигли привезти… 1-го вересня 1867 року в Чернігові від злоякісного туберкульозу великий син українського народу Опанас Маркович помер у віці 45 років. У журналі «Киевская старина» тоді з’явились такі рядки: «Пішла з життя благородна і талановита людина, сіяч добра, краси і науки». Відгукнулась і Чернігівська газета: «Покойный принадлежал к числу тех честных и безкорыстных деятелей, которые и в обществе, и на служебном поприще пользуются общим сочуствием. Смерть его – конец тех тяжелых страданий, которыми супроваждались последние дни его жизни». Похований талановитий і невтомний збирач народних скарбів на Іллінському цвинтарі (Болдині гори). У 1960 році у Чернігові названо одну з вулиць імені Опанаса Марковича, пізніше, у 1969, на його могилі встановлено обеліск із сірого мармуру, що складається з чотирьох блоків. Народна творчість – то невичерпне національне багатство. На жаль, безмежно велика праця Опанаса Марковича як фольклориста і етнографа не поцінована на належному рівні, мало досліджена і досі. Ім’я відомого фольклориста вочевидь замовчувалося. Так у збірнику «Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості» (Київ, Ве селка, 1989 рік) упорядник і автор передмови Н. Шумада пише про багатьох збирачів, а ім’я О. Марковича жодним словом не згадує. Не зажив він всенародної слави і Могила Опанаса Марковича в Чернігові пам’яті і в наш час. Не все те, на Болдиній горі що зібране ним, зокрема й на Чернігівщині, обнародуване достатньо. Багато фольклорних і етнографічних матеріалів не знайдено, загублено, багато лежить в архівах, чекає на свого дослідника. Але й те, що опубліковане, дає нам уявлення про його величезний внесок у духовну скарбницю нашого народу, характеризує його як видатного діяча у сфері українського народознавства. Його вплив на розвиток музичної фольклористики, пісенності неоціненний. Михась ТКАЧ, заслужений працівник культури України

Лiтературний Чернiгiв

118

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ 22 листопада виповнюється 90 років від дня народження Петра Зуба, а 20 жовтня 2007 він відійшов у кращі світи

ДВІ ОСЕНІ МУЗИКИ І ВІРШНИКА Спогади завжди фрагментарні, отож не буду відступати від традиції. В уяві постає уже такий далекий липень 1983 року. Група літераторів із Чернігівщини гостює в столиці Чувашії Чебоксарах, куди прибула, аби взяти участь у вшануванні пам’яті класика чуваської літератури Мішші Сеспеля, чий життєвий шлях завершився у придеснянському місті Остер, де він і похований. Після чергової зустрічі із читачами Петро Григорович майже урочисто оголошує своїм українським побратимам: «Раїсу Сарбі я забираю собі». Себто роботу над перекладами її віршів українською він готовий монополізувати. Заперечувати йому ніхто не став. Усі розуміли спорідненість творчості Раїси і Петра: обоє значну увагу надавали поезіям для дітей. Тут не гріх нагадати, що перша збірка Петра Зуба «Зоряний баштан» побачила світ 1976 року в київському видавництві «Веселка», котре спецалізувалося на випуску творів для підростаючого покоління. Для підтвердження того, що Петро Зуб на вітер слів не кидав, хочеться навести його переклад поезії Р. Сарбі «Прощання», опублікований чернігівською обласною газетою «Деснянська правда» 11 вересня 1985 року. ПРОЩАННЯ Чому я зажурилась О серпневій порі, У задумі спинилась На високій горі? Журавлі відлітають

Ювілеї

119 У захмарні дими. Ватажок розтинає Сіре небо крильми. Я до нього з благанням: Ти пильнуй, не дрімай І об скелі й платани Дужих крил не зламай. Ну, а ти, журавлятко, В довжелезнім ключі Від матусі і татка Не відстань уночі! Пам’ятайте озера, Рідні луки, лани. Зичу щасних повернень Золотої весни. Не забудьте своєї Голубої землі... «Ще зустрінемось з нею, Кур-курли!» – журавлі.

А те, чому саме такий вірш для перекладу обрав Петро Зуб, стане зрозумілим після того, як цікаві познайомляться з двома його поезіями, які пропонуються далі. ЯБЛУКО Над ставом явір нахиливсь, Туман пливе левадою. Вже трусить осінь жовтий лист, А яблуко не падає. Морозом диха далина, І сад про літо згадує, Трава завмерла, засина, А яблуко не падає. Вже не пульсує струмом сік І день теплом не радує, Та я, немов міцніший всіх, Як яблуко, не падаю. УСЕ В МЕНІ Мене чарує золото осіннє, Лоскоче срібло бабиного літа,

Лiтературний Чернiгiв

120 Під захід сонця небо світло-синє І пахощі змолоченого жита.

І сивина хмарин у високості, У прохолоднім ранку сизі луки. Прозорий ліс, що завжди кличе в гості, І журавлів прощальні перегуки. В мені усе. І тому я щасливий, Що материна пісня біля серця, З колиски і весела, і журлива, Тому що раз таке життя дається. Що ж, кому й писати про осінь, як не тому, хто прийшов восени у цей складний, неспокійий світ, де далеко не завжди легко, весело, у чому нинішні часи зайвий раз підтверджують... Але ж про час свого відходу Петро Зуб, як і кожен із нас, не міг знати наперед. А я добре пам’ятаю сонячне 22 жовтня 2007-го, коли у вестибюлі Чернігівського педуніверситету стояла труна. І стояли його рідні, близькі, колеги зі складу викладачів, літератори, просто знайомі. І лунали мелодії пісень, слова яких, музику до яких створив саме він. А часом ми чули і його голос, адже Петро Григорович окремі свої твори сам і до слухачів доносив. Ост аннє регулярно чули відвідувачі концертів ансамблю «Ліра», слухачі літературної передачі «Сонячні кларнети», яка щомісяця звучала в ефірі обласного радіо протягом 39 років. Останнє десятиліття не міг її чути Петро Григорович... А був же одним з найактивніших її творців. І як поет, і як прозаїк, і як автор слів і музики своїх пісень, які (не гріх повторитися) часом сам чи в дуеті їх виконував. Вважаю, не зайвим буде також

Українознавство

121

поглянути читачам «Літературного Чернігова» на почерк Петра Зуба. Свій вірш «Симфонія життя» він прочитав з рукопису 10 лютого 2005 року на відзначенні чвертьстолітнього ювілею згаданої вище радіопередачі. На світлині ж чернігівця Володимира Бережка зафіксовано виступ Петра Зуба в музеї-заповіднику М. Коцюбинського в Чернігові 5 жовтня 2007-го року. Те зібрання було присвячене пам’яті Дмитра Куровського з нагоди 85-річчя від дня його народження.

«Останній прижиттєвий знімок П. Зуба» – так написав на подарованому авторові цих рядків фото Бережок. А інша світлина зроблена мною того ж дня на подвір’ї музею. На ній (зліва направо) чернігівські літератори Михайло Кушніренко, Василь Буденний, Петро Зуб та Микола Малий. Олександр ОЛІЙНИК

122

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Людина і мистецтво ×ÅÐÍIÃIÂ РОЛЬ МИТЦЯ В СУСПІЛЬСТВІ ТА ПОНЯТТЯ СВОБОДИ ТВОРЧОСТІ

Упродовж багатьох тисячоліть людство нагромаджує різноманітні практичні знання й навички. І на кожному етапі осмислення накопиченого відбувається на існуючого світогляду. Первісно – на міфічного світогляду. Як відомо, за давнини філософія, міфологія (релігія) й обрядовість існували й розвивалися синкретично, як єдина світоглядна течія. А мистецтво усвідомлювалось, як один з головних чинників деонтологічного впливу на особу та як засадничий фактор формування духовного середовища для родової спільноти. Водночас, первісне мистецтво як і нинішнє традиційнонародне та професійне, були засобом пізнання, засобом духовного проникнення в потаємну суть світобуття. Внаслідок цього мистецтво з самого початку поставало перед людиною яскравим і небувалим явищем, що може усвідомлюватись лише як диво, як дання надприродне – Боже. А отже – воно лежить в основі формування й розвитку світу. Таким чином, давній світогляд цілком і повністю виходить із синкретичного стану первісного мистецтва. Головними положеннями давнього світогляду є: цілісність, двополярність (бінарні опозиції), трисутність виявлення та єдина модель циклічного розвитку буття. Вони є вихідними для первісного мистецтва. Сучасна наука, починаючи з фундаментальних праць В. Тейлора та Дж. Фрезера, визначає розвиток давнього світогляду з двох концептуальних засад: магія і релігійність. Мaгія – одна з основних особливостей і ознак первісного мистецтва. Маг (творець магії) прагне поставити людину в центрі світобуття і таким чином примусити невидимі сили природи служити її інтересам. У цьому його ставлення до природи чимось близьке до сучасного прагматичного науковця. Маг не благовіє перед вищими чи потаємними силами, не випрошує у них благ, навіть не одухотворяє у своїй свідомості, а лише прагне, дотримуючись установлених правил, впливати на перебіг подій та стан природних явищ. І віра його ґрунтується на існуванні закономірності процесів розвитку буття. Він підпорядковує їх своїй волі й використовує для власних потреб чи в інтересах свого pоду, народу, суспільства. Звідси безпосередній зв’язок ще палеолітичного мистецтва з усіма календарними ритмами й циклами.

Людина і мистецтво

123

Найсприятливішим часом для впливу на перебіг подій існуючого буття вважався період поєднання природних циклів та їх змін. A ефективність магічного впливу пов’язувалась із мистецькою досконалістю тих чи інших засобів дії чи мистецького твору. Тому саме митець силою зумовлює силу магічного впливу на людину. Віра в магію не могла існувати без магічного світосприйняття й мислення. Дж. Фрейзер, аналізуючи принципи магічного мислення, зводить їх до двох основних: перший – подібне походить від подібного, другий – речі, що тривалий час перебували в контакті, продовжують діяти одна на одну й після контакту. Звідси – містичні узагальнення, інтерполяція, фетишизм. На відміну від магії релігійність характеризується особливим благоговінням та обожнюванням окремих предметів, речей, подій і явищ. Вона ґрунтується на анімістичному ставленні до природи. Віра в одухотвореність природи – теж одна з особливих ознак первісного мистецтва. Релігійність розширює сферу можливого мистецького впливу, є благодатним ґрунтом для мистецьких асоціацій, інтерпретацій та інтерполяцій міфічних сюжетів, образів тощо. Вона сприяє розвиткові ритуально-культових дій. Свого успіху митець завжди досягає на основі інтуїтивно-чуттєвого, асоціативнообразного та міфічного мислення. Що стосується логіко-понятійного сприйняття й мислення, то воно за давнини переймало лише побутову сферу людської діяльності. А знання, отримані на його основі, вважалися далекими від істини – профанними. Звичайно, що кожен митець завжди керується обома зазначеними концептуальними засадами. І все ж можна було б виокремити мистецькі твори з пріоритетом магії чи релігійності. Найчастіше це зумовлюється функціональним спрямуванням мистецького зразка. Так, геометричні орнаменти первісного мистецтва, імовірно, використовувались як інструмент модулювання природних ритмів – добових, місячних, зодіакальних; людські статуетки, наскальні зображення людей, звірів, птахів, зооморфних та антропоморфних істот, що існували в добу палеоліту, очевидно, стосувались колективних дійств, пов’язаних з обрядами плодючості, ініціацій, організації мисливського промислу, посіву зернових тощо. Таким чином мистецтво від початку зародження у всіх своїх жанрах і виявах перебувало в межах існуючої системи суспiльно-родового життя людей і відповідало основним засадам тогочасного світогляду. Пізніше – в межах традицій та релігії. «Мистецтво, – зазначав свого часу Лев Tолстой, – завжди було релігійним, тобто мало за мету викликати в людях усвідомлення того ставлення людини до Бога, до якого дозріли в певний час передові люди того суспільства людей, у якому проявилось мистецтво. Так це повинно бути по суті справи й так було завжди в усіх народів: єгиптян, індусів, китайців, греків, з тих самих пір, як ми знаємо життя людей» [1]. З цим не можна не погодитись. Але що стосується традиції, то духовна цінність будь-якого мистецького твору найперше, очевидно, зумовлюється його традиційною чинністю. Головні ознаки такої чинності

Лiтературний Чернiгiв

124

випливають із родової (національної) тональності твору, його характеру, а також відповідність принципам світоглядних уявлень та вірувань народу. Ця відповідність виявляється в розміщенні тих чи інших образів і символів, елементах орнаменту тощо. Наприклад, рушник орнаментується, виходячи з принципу місцезнаходження узору: верх, середина, низ. Подібно ж і сорочка, як це бачимо з тексту віншівки для дівчини: Ой швачка, швачка дівка Олєчка, Приспів:

Олєчка панна, говори з нами стихеньку.

шила кошулю свому королю: що й на ковнірці сизі голубці, а на пазусі райськії пташки, а у подолі тури та леви [2]. Рівень традиційної чинності мистецького твору завжди пов’язується з глибиною архетипічності (першообразності) елементів узорів, образів та символів. Вони згідно з давніми світоглядними уявленнями є своєрідними модифікаторами та модуляторами, в чому і виявляється семіотична ознака первісного та народного мистецтва. Для прикладу розглянемо знакову конструкцію ще однієї невеличкої віншівки, записаної І986 р. в с Шарине. Ой у лісі край дороги Приспів:

Добрий вечір! святий вечір!

там Василько сіно косить, сіно косить – коню носить: ой їж, коню, теє сіно, буде тобі три дорозі. Що першая до батенька, що другая до матусі, що третяя до дівчини. До батенька по шапочку, до матусі по сорочку, до дівчини по хусточку [3]. Віншівка призначена хлопцеві, що стоїть на порозі зрілості. Над ним відповідно давнім звичаєвим принципам має бути проведений обряд ініціації – посвячення в зрілість. Ліс – середовище таємниці. Обряд є втаємниченим і має проводитись в царині первісності – в хащі. Косовиця символізує явище

Людина і мистецтво

125

смерті. Юнак має померти як дитина й народитися як дорослий чоловік. Кінь – доля юнака. Три дороги – три передумови проявлення живого буття, три світи. У цій тріаді батько – уособлення досвіду матеріального (проявленого) буття світу; мати – уособлення світу духовного, чуттєвого; дівчина – світ поєднаний, середній як принцип продовження роду, водночас світ краси й любові як вияв мистецького осягнення буття. Ідеографічно ця віншівка мала б якесь зорове зображення в символах: парубок, смерть, народження, три дороги, батько, мати, дівчина. Подібно, скажімо, добре відомий український національний архетип: козак з конем і дівчина біля криниці: дівчино моя, ой напій коня... Це ж не просто ідилічна побутова картинка. Криниця не сама по собі, а з журавлем. Журавель уособлює чоловічу сутність, а криниця – жіночу. «Де журавка ходила, там пшениця вродила, де журавель походив, то там кукіль уродив», – мовиться в іншій українській народній пісні. Тобто – з чоловічою сутністю пов’язується вогонь, а з жіночою вода. І той ґрунт під посівами, де походила дівоча нога, насичується вологою, а де парубоча навпаки – вивітрюється. Це світоглядне сприйняття. Тож і біля криниці козак просить напоїти коня (долю). Вода в криниці впродовж року двічі змінює полярність: у період зимового й літнього сонцевороту. Отже, буває живою й мертвою. А дістають воду з криниці з допомогою жердини-крука. Нагадаймо, що саме ворон-крук – володар живої й мертвої води. До того ж біля криниці за звичаєвими нормами не можна ні смітити, ні злословити, ні брехати. У цьому зв’язку митець, як виглядає, не належав сам собі. А поняття свободи творчості було далеко відмінним від того, як воно потрактовується нині. Справді, митець має творити вільно. Але чи має ця свобода бути абсолютною. Чи може митець бути вільним від власного роду, народу, людства, законів буття, Бога в собі й світі?! Адже саме завдяки творам мистецтва у людини складається ставлення до тих чи інших подій і явищ на рівні почуттів, тобто – на рівні підсвідомості. Складається внутрішній моральний закон, що на переконання пращурів проявляється аж до сьомого поління. Звідси постає надвисока відповідальність митця, про що останнім часом взагалі не прийнято говорити. І чим більший талант, тим більша відповідальність. Адже сила мистецького твору, як ми вже зауважували, в його художній якості – досконалості й ступені релігійності. Тож свобода творчості це не просто вседозволеність, як і свобода поведінки. Вона найперше полягає у звільненні митця від мирських суєт, спокус, влади і грошей. Навіть від слави. Недарма ж за давнини митець приховував своє ім’я. Вільний від гріховностей світу цього митець у своїй творчості завжди спиратися лише на внутрішній закон, що виходить із засад його світогляду. Наділений талантом від Бога, аби досягти у своїй творчості високого художнього рівня, митець за давнини вдосконалювався у двох основних напрямках: перше – поглиблення та загострення свого власного світовідчуття й світобачення; друге – підвищення своєї майстерності й досконалості. Важливими є обидва. Aлe якщо підвищення майстерності потребує від митця переважно інтелектуальних та фізичних зусиль, то поглиблення свого внутрішнього світовідчуття потребує внутрішніх, духовних зусиль.

126

Лiтературний Чернiгiв

Головний інструмент митця – його душа. І кожний мистецький вияв залежить від якості цього інструмента, ладового строю та чистоти настройки. Якість інструмента певним чином можна означити рівнем таланту митця, ладовий стрій – віддзеркаленням традиційних основ суспільного життя роду, його світоглядних (релігійних) і моральних принципів, а чистоту настройки – глибиною віри, щирістю у спілкуванні зі світом, цілісністю та послідовністю особистого життя. І подібно до того, як щонайкращий музичний інструмент, у випадку розладнання його настройки, починає фальшивити, так і митець, навіть з наймогутнішим талантом, у випадку морального зубожіння та втрати віри й щирості до людей і світу, до Бога, неминуче перетвориться у фальшивого ремісника. А його творчість ставатиме не тільки не потрібною, але почасти й шкідливою для людей. І тоді він свідомо чи несвідомо перетворюється із провісника-Творця в провісника-руйнатора. Кажучи інакше – стає слугою демонічних сил. А тому за давнини кожний, хто віддавався винятково мистецькому фахові, по можливості сповідував фізичний і духовний аскетизм та певне усамітнення; практикував систему фізичних і молитовних очищень, підтримуючи в такий спосіб «чистоту настройки інструмента» на ладовому зв’язку з Богом. Прикладами такої поведінки можуть бути християнські іконописці, що їх твори знаходили як явлені ікони. Адже людина, що молиться на цей твір, по суті медитує на ньому. І якщо твір несе на собі негативне навантаження, то воно передається й тому, хто внутрішньо зосереджується на ньому. Відхід митців родових та національних традицій, а заразом і десакралізація мистецтва, відбувалися поступово. Особливої інтенсивності цей процес набув у період так званого ренесансу та гуманістичних тенденцій в суспільстві. У цей період мистецтво втрачає також свій первісний синкретизм, починається жанрове розокремлення у мистецькій творчості. А вслід за ним і професіоналізація її. Внаслідок цього увага митців змістилася в бік підвищення художньої майстерності та пошуку нових засобів мистецького освоєння теми. І, відповідно, все більше стали залишатися поза їхньою увагою проблеми традиційності твору. А головне – питання внутрішнього духовного вдосконалення самого митця. Професіоналізація та підвищення майстерності на першій порі зумовили розширення творчих можливостей митця. З часом цьому сприяло й виведення тематики творів за межі релігії. Тобто – десакралізація мистецтва. Але це одночасно ще більше віддалило мистецтво від передумов його традиційної чинності. Тепер мистецтво в основі своїй перемістилося із сфери культової до світського життя людей; із буття містичного до мирських суєт. Лев Толстой цю обставину пов’язує з явищем огрубіння релігійних форм, кажучи, що «з огрубінням релігійних форм, мистецтво все більше й більше ухилялось від своєї релігійної мети (за якої воно могло вважатися важливою справою – майже богослужінням) і замість релігійного служіння переймалось не релігійною, а світською метою задоволення потреб натовпу або сильних світу цього [4]. Відхід мистецтва від принципів родової традиційності по деякім часі став

Людина і мистецтво

127

обертатися вихолощенням самої суті мистецького буття. Його цілковитою формалізацією. Поступово мистецтву, як і культурі загалом, стало надаватися значення не передумови, а лише додатку до розвитку суспільного життя людей. І мистецтво почало скочуватись на узбіччя людського життя та відігравати роль естетичної забави. Це стало призводити до вичерпання мистецьких можливостей майстрів різних жанрів. Супроти такого явища стає безсилим навіть будь-яке тематичне розширення меж творчості. Кинувши на поталу питання внутрішнього духовного вдосконалення, віри, релігійності й традиції, молодий митець часто досить добре засвоює фаховий досвід попередників і з плином часу досягає певного рівня майстерності. Але на цьому часто все й закінчується. Юнак, що попервах засвічувався самобутнім мистецьким прозрінням, перетворюється в звичайного ремісника-професіонала. Його твори й окремі мистецькі вияви, тепер уже не аматора, а належного рівня майстра, мимоволі втрачають необхідну внутрішню енергію, щирість і первісність. А мистецький потенціал поволі згасає. Зміна побутових умов, зовнішнього образу життя та формальні пошуки в творчості зазвичай не врятовують становища. Найчастіше вони стають лише тимчасовою втечею із сірих буднів ремісничого середовища. І така доля спіткає не одне покоління митців різних жанрів. Вони поступово деградують і спускаються на дно людської спільноти, стають обездоленими й нещасними. З історії відомо, що часто окремі митці й групи митців покидають мистецькі школи й олімпи, зрікаються досвіду попередників й створюють нові напрямки, нові школи, аби повернутися до первісності та творчого оновлення, до живого прозріння божественної мистецької стихії в самобутньому художньому вияві. Так виникають різні новаторські течії в різних жанрах мистецтва. Виникають і знову замулюються. Адже повернутися до первісності дуже не просто, часом майже неможливо. Як товстому не пролізти у вушко голки, багатому в Рай, так і обтяженому десакралізованими формальними навичками, досвідом та знаннями без віри й щирості не увійти в царство первісного мистецтва. Микола ТКАЧ 1. Толстой. Собрание сочинений в двадцати томах. – М., 1964. – Т. 15. – С. 336. 2. Віншівка з Чернігівщини. 3. Віншівка з Черкащини. 4. Л. Н. Толстой. Собрание сочинений в двадцати томах. – М., 1964. – Т. 15. – С. 336.

Лiтературний Чернiгiв

128

Літературний

Актуальна тема ×ÅÐÍIÃIÂ НЕ ЛЕГАЛІЗУЙТЕ НЕЦЕНЗУРЩИНУ

Я не рафінований інтелігент, не ханжа, не святіший за Папу Римського. Грішний, як усі смертні. Сповідую загальнолюдські цінності і толерантно ставлюсь до усіх релігій. Але з сумом спостерігаю за тим, як легко переходять межу моральності, без зайвої на те потреби, навіть ті, хто вважають себе моральними авторитетами суспільства. Падіння планки моральності помічено і у багатьох моїх колег-журналістів. Ситуація у нашій країні зараз неймовірно напружена. Ворог, що розв’язав проти нас війну, – віроломний, безжальний, перейшов усі грані поведінки цивілізованої людини. Картини наслідків артилерійських обстрілів і бомбардувань житлових кварталів та цивільної інфраструктури у Бучі, Бородянці, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі, Харкові, Чернігові, Волновасі та багатьох інших містах і селах України вражають світ жорстокістю окупантів. Сльози, горе і страждання безвинних людей волають до справедливої помсти. У багатьох, та і в мене, не вистачає слів, щоб адекватно висловити своє ставлення до варварства ХХІ-го століття. У цій екстремальній ситуації, у стані стресу, коли почуття зашкалюють, емоції на межі сприйняття реальності, вважаю оправданим вживання і міцних словечок. Але не розумію тих, хто у безпечних і затишних студіях, попиваючи каву, нав’язує своїм глядачам і слухачам гріховні норми, дурні смаки. На багатьох телеканалах із уст телеведучих і їхніх поважних гостей (фронтовиків зрозуміємо) вже не спорадично, а як усталена норма звучать матюки. І в повному асортименті. Відомі співаки і музиканти виконують твори, щиро пересипані добірним матом. Чують це не лише дорослі, а й діти. Ще ж недавно мої колеги по перу запевняли, що матюки не притаманні українській культурі. Їх нібито привнесли у наш лексикон сусіди з півночі і сходу. В українській лайці є їхні замінники, які не допускають брутальності. Українська мова багата на поняття і синоніми. Приміром, з початком війни до воєнних злочинців відразу ж прилипли визначення: «орда», «орки», «рашисти». Раніше негласний дозвіл на вживання нецензурщини нібито мали представники окремих професій: чоботарі, сантехніки, військові. Тепер до них, як бачимо, долучились і професійні медійники. Вже й окремі

Актуальна тема

129

жінки-телевідучі хизуються своєю «просунутістю» у сучасній «красній» словесності. Ненормативну лексику пропонують вибачати навіть дітям і понизити планку терпимості до нецензурщини у шкільних підручниках. Отямтеся! Не опускайте українську культуру і моральні традиції нижче плінтуса. Тяжкі часи нашої історії неодмінно минуть. Ми повернемо втрачене, відбудуємо дороги, мости, заводи, школи, лікарні, житлові будинки. Тяжче буде відновлювати втрачену суспільну мораль. Валерій ДЕМЧЕНКО, заслужений журналіст України

ДО УВАГИ АВТОРІВ ТА ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ЖУРНАЛУ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» Напад російських загарбників на нашу країну приніс велику біду. Активна фаза війни – тимчасова окупація, блокада, обстріли, бомбардування та руйнація міст і сіл, зокрема й Чернігова, внесли свої корективи у всі сфери нашого культурно-мистецького життя. Отже, за відсутності державної підтримки (це пов’язане з тим, що згідно з урядовою постановою під час війни кошти в першу чергу спрямовуються лише на військові та життєво-необхідні потреби області), журнал «Літературний Чернігів» виходить тільки за підтримки фінансово не байдужих людей значно меншим за обсягом і накладом. В зв’язку з цим звертаємося уклінно до авторів, читачів, шанувальників літератури, небайдужих людей, волонтерів передплатити журнал на 1-ше півріччя наступного року або підтримати фінансово, аби він і далі йшов до читача регулярно і в повному обсязі. Імена та інформацію про благодійників за їхнім бажанням буде надруковано у часописі, який розповсюджується в бібліотеки і книгарні не тільки в Україні, а й за її межами, скрізь, де живуть наші автори. Сподіваємось на підтримку. Можна телефонувати – 063 336 4639, 066 912 3466 Безмежно вдячні нашим авторам за фінансову підтримку журналу: Олександру Олійнику (Чернігів) – 1500 грн. Редколегія журналу «Літературний Чернігів»

Лiтературний Чернiгiв

130

Літературний

Критика, рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ БЕНТЕЖНЕ СВІТЛО У ДОЛОНЯХ ЧАСУ

Михась Ткач. Твори в трьох томах. Том I. Оповідання, новели: ̶ 544 с. Том II. Повісті, твори для дітей. – 496 с. Том III. Нариси, культурологічні статті, есе, рецензії та щоденники. – 456 с. – Ніжин: Видавець Лисенко М. М. 2019 с. I У шостому номері за 1974 рік журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), що виходить у Львові, з’явилася новела «Усього тільки вечір» авторства Михася Ткача. Ніби й нічого надзвичайного не було у тому давньому прозотексті, але його енергетика «примагнічувала» читачів. І в першу чергу, мабуть, через те, що новелістові вдалося знайти необхідний тон розмови з ними, без загравань, чесно й природно розповідав про те, що завжди хвилює його героїв. Можна, звісно, багато говорити про давнє, бо є у проминувшині цікаві навіть для сьогочасся моменти. Та не будемо заглиблюватися у тогочасся й зупинимося лише на двох нюансиках. По-перше, незабутнього Романа Іваничука варто вважати хрещеним батьком імені прозаїка. Адже у редакцію часопису надійшов твір, під яким було підписано «Михаль». Відомому майстрові слова воно не сподобалося і він попросив його зняти, бо, мовляв, в українській літературі вже залишив свій слід епатажний Михайло Семенко. Й натомість з’явилося «Михась» ̶ так любовно називають Михайла у багатьох українських родинах. По-друге, через п’ять років це ім’я з’явилося на обкладинці дебютної книги «Сонячний полудень», що вийшла у столичному видавництві «Молодь». То вже пізніше цю естафету продовжили «Світле диво», «Дике поле», «Хочеться грози», «Зойк сови»… Впевнені, що цього не було б, якби твори письменника не пронизувала б віра в людину і нелегке крокування до щастя. До речі, це є характерним і для першого тому трикнижжя, до якого увійшли оповідання і новели, які написані у 1975 – 2018 рр. Усі 88 текстів з цього видання – відлуння спостережень творчої людини за долею окремої особистості у прелютому вихорі зворохобленого часу. Давайте конкретизуємо це твердження. І почнемо з висловлення думки

Критика, рецензії

131

про тяжіння літеросплетень до висвітлення історичних перепетій... Скажімо, новела «Стоптані чорнобривці» й ще раз повертає увагу поціновувачів красного письменства до тієї пори, як більшовицькі огидники знущалися з прагнення людини чесно жити на своїй землі. Цю тему по-своєму продовжують твори «Марево ночі» і «Смерч». Звісно, тут не можна оминути питання про те, що багато для розуміння текстів додає контекстове читання, бо виглядало б непрофесійно і непродумано, якби письменник прямолінійно промовляв про це. Ще раз замислюємось над цим, читаючи «Окупацію». Здається, що авторові вдалося неординарно та природно змалювати ситуацію з життя родини, яку обпекла Друга світова війна (Усвідомлюємо, безперечно, що ці тексти з’явилися після того, як зник прес компартійної цензури. Та не думаємо, що це має значення, бо на авансцену сприймання виходить оспівування з болісними нотками того, що жило у глибині серця, але обставини не дозволили сказати про це вголос). Правда, мовлячи про це, згадаємо про кілька моментів. Приміром, маємо масив творів, котрий ілюструє життя особистості у тоталітарну епоху. І кожен з них є цікавим по-своєму. Насамперед тому, що автор зумів угледіти непроминальне та передати його неповторністю літеросплетень. Це, як нам здається, є характерним для творів: «Хочеться грози», «Коло мої хати зацвіли блавати», «Харитонові клопоти»… Своєрідною противагою цим текстам є написане після проголошення Незалежності України. Звісно, тут є підстави балакати про вплив політичного чинника на літературний процес. Не заперечуватимемо, бо так воно є. Але є свідомими й того, що це стосується усіх літераторів. І мислимо про конкретність. А вона полягає у тому, що Михась Ткач став щасливішим у слововиявах, хоч ще більше углиблюється у характери персонажів. Ще одна цікавинка. В деяких текстах бачимо спроби автора знайти свою структуру і бентежність оспівання життєвих складнощів в умовах мирного життя. Помітно, що інколи прозаїк до цього доплюсовує свою іронічність погляду. Це, зокрема, простежується, коли читаємо «Пережити час», «Протест», «Приватний протезист»… Між іншим такі ж нотки вловлюємо й у творах, коли йдеться про воєнні події на східних рубежах нашої держави, які спровоковані російськими окупантами. Вчитаймося хоча б у «Мелодію обірваної струни», «Нічний дзвін». Та гадаємо, що ці всі нюансики не стали б такими привабливими, якби автор не зосередився на виражальності, вдало використовуючи доступні мовленннєві засоби. І місце тут належить літературним тропам. Наприклад, серед порівнянь побутує наявність та відсутність сполучників та їх

132

Лiтературний Чернiгiв

поєднання. «Думки обсідали сиву голову, накопичувалися і відкопичувалися, як хвилі від вітру, обпалюючи холодні скроні» («Копанка»). «…Манька – корова червоної масті, з куцими рогами та білою лисиною на лобі», «Сині очі Маньки». «Вискалилось сонце – наче золотий дощ упав на вузеньку грядку чорнобривців за вікном» («Стоптані чорнобривці»). Цікавинки існують також і в естетичній площині: «розтерзаний вітряк», «проекція роману», «покалічена душа», «стомлений берег», «тяжкі пасма думок», «повінь неба». Зацікавлюють й метафори на зразок: «котиться садами осінній вогонь», «покотиться сонце у золоті гори», «об причілок бив дужими крильми вітер». Вдатності можна цитувати й у мові про слововияви, пейзажність та діалогічність. Та свідомо не вдаватимемося до цього, бо кожен при бажанні може взяти у руки книгу і сам віднайти їх. Заодно зробити висновок й про те, що виражальності прози сприяє різноформлення висловлюваної думки. Адже в товстезному фоліанті мирно співіснують розлогі оповідання, новели і зовсім короткі за обсягом образки та етюди. Мала проза, яка причаровує. ІІ Різні приклади маємо, коли знайомимося з реаліями літературного життя. Одні літератори упродовж багатьох років пишуть тільки малу прозу. А другі увесь цей час продукують романи і повісті. Ще вряди-годи представники обох течій можуть спромогтися на рецензію чи відгук про книгу колеги або на есей зі злободенної теми. Але це є радше винятком, ніж правилом, і на ситуацію не впливає. І водномить є прозаїки, котрі, образно мовлячи, вільно «плавають» у різновидах текстів. До таких письменників належить і Михась Ткач. В цьому, зокрема, переконує і другий том трикнижжя. Якщо в першому зібрано оповідання і новели, то до другого увійшли повісті й твори для дітей. Перших автор у цьому виданні оприлюднив аж 6: «Недописаний портрет», «Гірка ягода калини», «Пахне любисток і м’ята», «Чужинці», «Веселий Штанько, або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки», «Очі зеленого гаю». З точки зору того, хто думає про чистоту літературних форм, такий поділ відповідає дійсності. Але подивимося на ситуацію пильніше. Михась Ткач недарма ж означив розділ з тому, як «твори для дітей». Бо він таки не є однорідним. Приміром, «Анюта» швидше нагадує повість. Так, між іншим, вважає й упорядник видання професор Володимир Кузьменко (У своїй передмові «Бризки сонячного полудня» він називає цей твір повістю). Можна також назвати повістиною у новелах і «Зимові сюрпризи». А по-своєму це

Критика, рецензії

133

чтиво для наймолодших читачів обрамлють казки «Курка і дикі каченята», «Як Рябко заблудився», «Як кіт перехитрив вовка», «Лисий Ведмідь». А тепер дещо конкретніше поговоримо про ці тексти. І перш за все зауважимо, що вони імпонують строкатістю вираження думки. І тут, напевно, чи не найвидатнішою слід вважати повість «Веселий Штанько, або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки» вже хоча б через те, що написане означено як «романтично-пригодницька повість», чого не мають інші тексти під цією обкладинкою. А ще, очевидно, варто сказати, що автор використав оригінальний хід для зацікавлення читачів твором. Усе описано так, наче все пережив семикласник Грицько Селезень з Качнівки (Щось подібне свого часу вчинив Володимир Дрозд, який у формі листів у повісті «Балада про Сластьона» розповів про цю людину, не забувши про використання елементів гумору і сатири (До речі, саме Володимир Дрозд був першим рецензентом у видавництві «Молодь», який позитивно оцінив рукопис дебютної книги Михася Ткача. І чи не можна творчий перегук двох прозаїків назвати виправданою необхідністю?). Якщо у цьому творі ефекти для позитивного читацького сприймання досягнуто за рахунок гри уяви автора (Зрозуміло, що з врахуванням певного життєвого досвіду), то противагою такому методу вираження думки може стати текст «Пахне любисток і м’ята». Адже в ньому на основі реальних фактів описано історію роду. Не заперечуємо, що у висловленні міркувань у цій повісті відчувається авторська фантазія, але вона залишається малопомітною під невблаганним тиском фактажу. Щось подібне можна сказати і про повість «Чужинці». Бо прозаїк описує те, що відбувалося з родиною тоді, коли українське село у роки Другої світової війни окупували у нацисти. Це – розповідь на основі реальних фактів, адже Михась Ткач належить до покоління «дітей війни», бо народився у 1937-ому ( І не думав він, що через рашистів доведеться у древньому Чернігові ще раз пережити воєнні злигодні. Але це є темою окремої розмови. Віриться, що письменник добірністю слів розповість про пережите). Зупинимося ще на кількох моментах. Інженера будівельника Сашка Скорохода – головного героя повісті «Недописаний портрет» – зустрічаємо у мить, коли він поспішає у рідне село Хуторянку. Зауважуємо, що все описано з великою достовірністю. Це є помітним навіть у найдрібніших моментах. Усвідомлюємо, безперечно, що неможливо ставити знак рівняння між письменником і персонажами його твору. Тому й не збираємося йти цим шляхом. Та водномить гадаєм, що не буде перебільшенням думка про те, що життєві обставини по-своєму спроєктовані у «Недописаному портреті». Згадаємо хоча про два промовисті факти. Письменник з’явився на білосвіт

134

Лiтературний Чернiгiв

у селі, та й ряд років він працював інженером-будівельником. З сільськими реаліями пов’язана і повість «Гірка ягода калини». В обох творах превалює соціальна конфліктність, що є характерним для сюжетного писання. Але написане не було б таким привабливим без ліричності, сув’язь з якою має вибуховий ефект для сприймання прозотекстів. Більше ліричною вважаємо повість «Зелені очі гаю». Безумновно, дехто ствердить, що й тут є конфліктність. Підтримуємо цю думку, та якщо у «Недописаному портреті» та «Гіркій ягоді калини» вона є головною, то описування стосунків романтичних Ліди та художника Андрія – лише тло, на якому ліричність стає привабливішою. Так званий ефект перевернутої піраміди. А ще мимоволі хочеться провести паралелі з ліричними повістями Геннадія Щипківського. Особливо з «Мавкою». В обох випадках маємо самобутні наголоси на зображенні краси природи. Можна було б проілюструвати це міркування цитатами з повістей, але цього разу не будемо так робити. Просто ще раз ствердимо, що в творах такого літературного різновиду важлива роль знову належить літературним тропам, пейзажності та діалогічності. Вчитайтеся у прозотексти і самі переконайтеся! Повістевий наратив, який приваблює. ІІІ Уже йшлося про те, що письменники іноді відгукуються на книги колег, пишуть есе на актуальні теми. А буває, що ведуть щоденники, пізніше оприлюднюючи їх. Прикладів можна навести чимало. До числа таких літераторів належить й Михась Ткач. Не думаємо тільки, що в даному випадку є доречною думка про епізодичність занурення в інакшість. Натомість маємо підстави говорити про постійність розмислів. Якби не оце, то, либонь, не було б третього тому цього трикнижжя, бо до нього увійшли нариси, культурологічні статті, есе, рецензії та щоденник. А ще тут знайшли своє місце спогади про добрих людей, яких зустрічав на життєйських дорогах (Дещо дивними на цьому фоні можуть здатися інтерв’ю. Дехто навіть може говорити, що письмак хоче «увіковічнити себе». Але… Проаналізувавши тексти, ратуватимемо за те, що інтерв’ю доповнюють портрет людини, яка постійно замислюється над життєплином). Своїми родзинками наповнені нариси «Село в зеленій долині» та «Холодне плесо ставка». Вони без перебільшення є наслідком спостережливості автора, яку він вміє передати неординарними словами. Цікавинки існують також у культурологічних статтях «Народні скарби» та «Засланням гартова-

Критика, рецензії

135

ний гімн». У першій літератор веде мову про відомого збирача українського фольклору на Чернігівщині Опанаса Марковича, а друга – про автора національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського. Звісно, що у цих текстах надибуємо загальновідомі факти. Але давайте не будемо негативно ставитися до цього явища. Такий творчий хід диктує логіка оповідань та водночас бачимо й присутність маловідомого чи вперше оприлюдненого у цих статтях. Висловлює письменник і свою думку про спробу царської поліції заарештувати Т. Шевченка в Бігачі на Чернігівщині. Про геніального Кобзаря автор розповідає й у статті «Шана Кобзаря». Особливого шарму додають розмисли про Шевченкініану в Чернігівському художньому музеї. Розповідь про традиційну виставку не привернули б нашу увагу, якби не існувало особистісного погляду автора на окремі картини. Це, зокрема, стосується міркувань про роботи А. Шкурка та В. Ємця. До речі, про це думається й тоді, коли перед нашим зором з’являється стаття «Духовні обрії митця» про художника Анатолія Шкурка (І тут виникає закономірне питання: хіба індивідуальність вираження думки не продиктоване тим, що він сам є цікавим художником, учасником багатьох вернісажів, автором малярського альбому?) Окремішньої згадки потребують роздуми про творчість колег по перу. Часто-густо літератор зосереджує увагу на спонукальних моментах їхніх дій. Скажімо, свого часу з трепетом у душах читали дебютну книгу прози Володимира Кезлі «Червень, початок літа» і захоплювалися світлістю письма. А з есею «Солодкий вітер з Родощі» вперше дізналися про його нелегку долю. Такі цікавинки існують також у творах «Твори з гущі життя», «Світло Джоконди», «Петрушівський чарівник слова», «Зерна слова», де знайдено цікавинки з життя і творчості Віталія Леуса, Миколи Холодного, Володимира Дрозда, Василя Чухліба..! Ця ж лінія характерна для спогадів про Олексія Довгого, Станіслава Реп’яха, Володимира Сапона!.. Вміє Михась бачити найістотніше і передати його небуденністю слова. Відрадним є й те, що у книзі вміщено відгуки на різні видання. Чи не найбільше припали до душі нотатки «Суча дочка як дзеркало радянської доби» (про Валентину Мастєрову), «Семипалатинський армагедон» ( про Петра Сороку), чимало неперебутностей існує також у розмірковуваннях про доробки Михайла Шевченка, Лесі Степовички, Анатолія Соломка… У кожному з цих творів віднаходимо свої особливості. Тому й виникає думка, що саме вони підштовхують перо оцінювачів творів. Та не говоритимемо про це. Згадаємо лише про один. Скажімо, текст «Віддаю перевагу національній ідеології» про новелу Лесі Степовички «Свято солодкої лободи» приваблює полемічною напругою. Варто, мабуть, мовити й про полемічність у щоденникових записах, бо

136

Лiтературний Чернiгiв

вони є отією силою, що зацікавлює текстами. А ще тут хочеться провести паралель з читацьким щоденником Василя Бондаря, який недавно вийшов окремою книгою. Бо в обох випадках маємо гостроту висловлювань, продиктовану невмолимістю складного щодення (Хоч, можливо, дехто скаже, що після цієї російсько-української війни деякі думки втратили актуальність. Але кожне писання залишається злободенним, якщо передає дихання часу). Публіцистичний наратив зболеної душі, яка причаровує. IV Ось такі вони, ці нотатки про трикнижжя. Але зарано ще ставити крапку, бо існують ще й узагальнені міркування. І найперше з них має дещо біографічний спомин. Уже, наприклад, згадано, що «Сонячний полудень» Михася Ткача побачив світ ще у 1979. Цебто тоді, коли авторові прозового видання було 42. Пізній дебют. Характерне явище для тоталітарного часу. І вистачає прикладів для підтвердження цієї думки. «Зелені сусіди» Євгена Шморгуна завітали до громади, коли авторові виповнилося 38. У такому ж віці Олег Сенчик дебютував «Березовою бростю». Віктор Міняйло побачив «Блакитну мрію» аж у … 44. Звісно, що були тоді і ранні дебюти, якщо згадати про Василя Стефака, Миколу Сумишина, Василя Шкляра… Переліки можна продовжити. Але не в цьому полягає суть, хоч інколи прикрощі творчого плану не давали змоги пізнім дебютантам плідно працювати. Головне: вони залишилися собою! Й нинішні книги в цьому переконують. Ще один штрих. Маємо цікаве трикнижжя. Але не можемо сказати, що всі тексти увійшли до нього. Звична справа із сьогоднішньої точки зору. Одні писання не витримали випробування часом, але другі «заблудилися» у дорозі до читачів через фінансові негаразди. По-різному, зрозуміло, думається про це. Але втішно, що те, що побачило світ, говорить про небуденність мислення людини. Слово, яке захоплює в полон. Олег ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка Ігор ФАРИНА, член НСПУ м. Кременець – м. Шумськ на Тернопіллі

Критика, рецензії

137

ПРОЗІРЛИВІСТЬ – ВИЗНАЧАЛЬНА ОЗНАКА СПРАВЖНОСТІ До книжки «Озноб» Анатолія Шкуліпи, надрукованої 2019 року Василем Лук’яненком у ніжинському видавництві «Орхідея», поверталася неодноразово, залежно від настрою – власного і тим, як він мінявся в нашому суспільстві залежно від тих чи інших подій. І мої висновки лише підсилювалися: поетичні рядки книги – це енергія, яка збагачує смислом любов читачів до рідного краю на «нелегких життєвих дорогах». В анотації зазначено, що вірші збірки писалися переважно тоді, коли думки кипіли кров’ю – жовтою і блакитною і червоно яріли безвихіддю, як і людське життя. Як результат протиборства почуттів, збірка «Озноб» – це художня історія пробудження й відродження національної гідності під час Помаранчевої революції та Революції Гідності («Євромайдан», «Із помаранчевої віхоли», «З чорного відлуння», «Озноб», «Міраж. 2011», «Не тікайте з України», «Поняття навиворіт»); це оспівування красот пручаївського чорнозему, «рясно скропленого кров’ю і потом» предків («Пручаї», «Доживають віку», «Пручаївські краєвиди», «Швейцарія», «Взаємозв’язок», «Біографія»); це вірші-присвяти, що є маркерами збереження й ретрансляції культурної пам’яті («Із широт величі», «Ювілейнофілологічне», «Куля», «Параліч», «Харків. Університет. 1951», «Останній зойк Василя Стуса», «Монолог перед останньою дорогою», «Каштани») та багато інших тем, у яких ідеться про утвердження національного через осягнення вічного. А. Шкуліпа у своїх промовистих поезіях передбачив багато подій, які відбувалися та відбуваються, недарма ж раніше вважали тих, хто володів Словом, посередниками між Богом і людьми, провісниками. Як аргумент, на мій погляд, дуже вагомий, надсилаю короткий матеріал, уміщений мною у ФБ після недавніх подій у селищі Бородянка Київської області:

ЗІТХАЄ БРОНЗА… ЗАСТИГА МОТИВ ЗУХВАЛИХ КУЛЬ… «Розстріл після смерті» – саме так назвав твір А. Шкуліпа, присвячений історії збереження бюста Кобзаря, в який стріляли енкаведисти. Прикметно, але події, про які йдеться в поезії, повторилися в селищі Бородянка, де рашисти на початку квітня 2022 року розстріляли пам’ятник Тарасу Шевченку, як і погруддя нашого Пророка багато років тому в петербурзькому Ермітажі: І вийшов він… Та хоч куди – герой!

Лiтературний Чернiгiв

138 Такий сміливий!.. Вийняв пістолета – І ну гатити… Хто із них ізгой? Хто геній духу?.. Він чи тінь поета? Довкола – стіни… Наче цитадель. І охорона… Мусі не пробратись… Стріляє Кремль… Від імені земель, Які насильно засадив за ґрати. Ще й нахабніє… Досі ще стріля. Хоча, здається, вже й немає Берій. Та українська корчиться земля – Здригається в сорочці від імперій.

Приводом для написання вірша «Розстріл після смерті» було повідомлення в газеті «Свобода», що в парламенті з’явилося погруддя Тараса Шевченка, подароване його праправнучкою Вірою Тимошенко, президентом Міжнародного благодійного фонду «Духовна спадщина». Вона врятувала витвір мистецтва, виготовлений з латуні, 1933 року від цілковитого знищення. Бюст з Ермітажу готувалися віддати на переплавку, вона врятувала його у російських вандалів в обмін на родинні діамантові сережки. Результат «розваг» енкаведистів – дев’ятьма кулями пробито погруддя Шевченка. Як і нищення української духовності, добробуту, людяності в наші дні: Розгардіяш ума. І білих плям, Які себе не здатні упізнати. Не за мільйони нищать – задарма, Бо що їм Україна?.. Як і мати… А. Шкуліпа, очевидно, не міг і подумати: писав про події, що відбувалися десятки років тому в ХХ столітті, а вони стали по-сатанинськи кривавим віддзеркаленням весни 2022 року:

Критика, рецензії

139 Хитається – чманіє голова. Якщо й стоїть, то лиш один... ШЕВЧЕНКО! Він кулі переплавив на слова – Ні щипці не беруть їх, ні обценьки.

Вистояв Кобзар, від строф якого завжди тремтіли «вожді», – вистоїть Україна! Я, як людина, яка вже чимало років викладає історію української літератури у вишах Дніпра (Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара, Національний технічний університет «Дніпровська політехніка»), не раз замислювалася над питанням: хто ж такий – справжній поет?.. Трактувала по-різному, щоразу додаючи якийсь новий сенс. І ось, осмислюючи події, сподіваюсь, останньої російсько-української війни і переживаючи та переосмислюючи численні злочини російської мерзоти на нашій праведній землі, я хочу зазначити, що поет – це передусім людина, яка залишає таку художню розповідь про події минулого, що, коли подібне повторюється уже іншими людьми в сучасному житті, вона, та розповідь, підходить під них повністю. Перечитайте й погодьтеся: складається враження, що слова наче щойно писані: так точно влипають у свіжі події: Що там свище у вухах?.. Душа Чи нахабство чужинське? Доїдає іржа лемеша – Всюдисущість ординська. …Понад світом линяє блакить Пломеніє любов’ю. Не снігами звитяга рипить, А єдиною кров’ю. («Твердь») На диво, А. Шкуліпі така прозірливість вдається в багатьох поезіях збірки «Озноб»: А Кремль не заспокоїться… Все мало… Народами кладе його коса.

140

Лiтературний Чернiгiв

І все тому ж: Не видно світу із Кремля нікому, Допоки Україна перед ним. («Міраж. 2011») А яка промовиста характеристика московії в поезії «Протистояння», у якій споконвіку «фальш», «зневага і підступність», ніби написана в наші дні. Адже з року в рік там, де Росія: Всуціль – брехня… Приниження й знущання… Куди не глянь – облуда й ворожда. Якщо не вкрав, то з вечора й до рання Плюється навсібіч… Нутро ж – орда! …Там, де Росія, жди лише погане, І шок непогамований, і стрес. …Там, де Росія, брешуть ненабридно І бовтаються радо у багні. («Протистояння») Не виняток – чимало інших творів. У ліриці попередніх книжок – також, що дає підстави говорити про давно окреслену й утверджену систему поглядів автора, систему скрупульозного аналізу різних подій і її художнього втілення у своїх різножанрових творах. Перегляньте хоча б роман у віршах «Берест», де, приміром, у частині «Філософія глуму» він подає сучасну, при чому загартовану у віках, сутність росіян. І така нищівна характеристика – за сімнадцять років до її чергового всесвітнього проявлення на українських землях! Тож варто підкреслити: як би там не «зітхала бронза і не застигав мотив зухвалих куль», а прозірливість поета у вишуканій художності заслуговує на особливу увагу, оскільки є визначальною ознакою справжності поезії, бо писано не ради красного слівця, а ради істини! Ради того, щоб саме вона торжествувала на цьому світі, а не якісь несусвітні покручі. Валентина БІЛЯЦЬКА, доктор філологічних наук, професор Національного технічного університету «Дніпровська політехніка»

Сатира, гумор

141

Літературний

Сатира, гумор ×ÅÐÍIÃIÂ b=ãË!iL del)emjn ПОКЛИКАННЯ

У дитинстві Вовчик дуже любив казки. Здавалося, слухав би їх удень і вночі все життя. Казки стали нагальною потребою, сутністю його буття. Від самого народження Вовчик почувався вундеркіндом. Скільки себе пам’ятав, ґрасирував. У родині це сприймали як дар Божий, який буцімто колись допоможе йому краще опанувати французьку мову і стати великим дипломатом. Ця особливість була, мабуть, єдиною, що таки вирізняла його серед ровесників (у шкільних спектаклях за кулісами він майстерно імітував роботу трактора). Зважаючи на те, що математика і фізика давались важко, історії не любив, а знання з української мови вдосконалював у п’ятому класі аж два роки, відправили його згодом до університету вивчати іноземні мови (декан там його дядько). За родинного сприяння потрапив на роботу до солідної імпортно-експортної установи. Починав з простого. Перекладав посібники користувачів імпортною високотехнологічною технікою. Виходило прикольно: пральною машиною у його перекладі нібито потрібно було користуватися стоячи на голові та по коліна у воді, а всю електроніку попередньо розібрати на деталі. У роботі над інструкцією до снайперської гвинтівки йому вже відмовили. Щодо дитячого захоплення.У житті Вовчику таки часто везло: на багатьох роботах його начальники або начальники його начальників уміли фахово розповідати улюблені казки для дорослих. Приміром, у Мінінфраструктурі – про захмарні перспективи будівництва вітчизняного гіперлупу, в Укрнафтогазі – про непорочність і альтруїзм його керівництва, в Кабміні – про невпинне зростання професіоналізму співробітників та нечувані успіхи його підрозділів. Від непомірного навантаження на органи слуху почали рости вуха. Зараз на них уже можна вішати локшину. Будучи прихильником усіляких реформ, запрагнув віддати всього себе роботі на благо народу в Міністерстві охорони здоров’я. Але там це благодатне поле вже зорала неповторна Уляна Супрун. Оприлюднив свої наміри покерувати Міністерством оборони. Не взяли, бо не служив в армії. По-справжньому на своєму місці був у Міністерстві

Лiтературний Чернiгiв

142

закордонних справ. Працював перекладачем. Перекладав гербові папери із однієї папки до іншої. Згодом довірили відповідати на закордонні дзвінки. Про зміст однієї з його розмов терміново доповіли керівництву. Здається, він домовився про приєднання України до території США. За це його хотіли представити до високої державної нагороди. Але з’ясувалося, що то не нас до чогось хочуть приєднати, а наші стратегічні партнери приєднуються до численних побажань зберегти нам свою територіальну цілісність. Позбавившись від надмірної відповідальності за долю держави, взявся за іншу цікаву справу. Став перекладачем-літератором. Перекладав чиєсь щось українською. Оскільки тепер майже ніхто не читає ні зарубіжних, ні вітчизняних авторів, працювалося легко. Ніхто не пред’являв до перекладів ніяких претензій. Продовжуючи залюбки слухати політиків-казкарів, постійно голосував за них на виборах. Набравшись політичного досвіду, став нардепом від однієї з провідних політсил. Сам почав пристрасно переповідати людям такі ж казки. Багатьом подобається. Дитячі мрії збуваються!

ОДАРЧИНІ ГРУШІ Одарка ледве стримувала себе, щоб не вчепитись в коси сусідці Гальці. Бо було за що: та їла, ще й нахвалювала, її груші, що падали через тин на сусідське подвір’я. На гальчин город звисала, правда, тільки одна гілка Одарчиної старої груші. Груші стиглі, запашні, солодкі. Такі на базарі в Києві йдуть по п’ятдесят гривень за кіло. Сама по телевізору бачила. А Галька, замість того, щоб зібрати десяток чужих груш та віднести сусідці, їсть їх так, ніби у житті до цього нічого не їла. Не заладилось щось сьогодні в Одарки. Розбила глечик з молоком. Кота не докликалась, щоб калюжу злизав. На граблі наступила. Тепер до гулі холодний молоток прикладає. Був би чоловік удома, може, хоч йому б щось змололось… А Галька їсть її груші. Щоб її пранці з’їли! Заснула Одарка міцно. За день намаялась. І сниться їй натурально, як насправді, ніби до неї в хату завітав фермер Петро. Раніше не заходив. Одарка, хоч і здивувалась, але зраділа. Петро парубок вродливий, розумний, роботящий. Посадила гостя за стіл, поставила вареники. Пішла по сметану. Гульк! А за столом уже двоє: Петро і Галька. Звідки вона взялась? Може, Одарка спочатку її не помітила? Тим часом фермер дістає з кишені пачку новеньких доларів. Не менше тисячі! Кладе на краєчок стола і каже: «Це вам» (Що значить «вам»: Одарці, Гальці, чи обом – порівну? При Гальці не спитала).

Сатира, гумор

143

Ті долари Одарці були конче потрібні. На весільне вбрання дочці Катерині. Дівка на виданні. А Одарка хотіла б видати її заміж саме за Петра, хоч той і не сватає. У сусідки Гальки дочка теж на виданні. І Петро обом теж дуже подобається. Тільки-но Одарка перевела погляд з Петра на щось другорядне, як той кудись зник. Галька теж. Та головне – зникли долари! Не хотілось Одарці прокидатись ні з чим. Очманіло глянула на стіл. Доларів таки нема… Замість них – кілька зім’ятих гривень. Мабуть, чоловік, йдучи на роботу, на хліб залишив. Вселенський розпач охопив Одарку. Не везе, так не везе. То глечик, то кіт, то граблі… А тут ще й долари пропали. Мабуть, таки Галька заграбастала. Більше нікому. Встала з важкою головою і жагою помсти. На Гальці вона таки відіграється! Вийшла у двір. А там, за парканом, Галька нахабно їсть її груші…

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 3 (99) 2022 р. Комп’ютерна верстка Валерія Лозового Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – м. Чернігів. Красна площа. Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95Z40Z26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 1410.2022 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 9,0. Обл.Zвид. арк. 9,0. Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0036. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. 066-2524507.