Лауреати обласної премії імені Володимира Ястребова by Андрій Лисенко

З добром до людей

ЛАУРЕАТИ До 75-рiччя Кiровоградської області

обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

Кiровоградська обласна рада м.Кіровоград 2014

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

До 75-рiччя Кiровоградської області

Книга розповідає про краєзнавців, істориків, фахівців музейної справи, які стали лауреатами обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова у 1994 – 2013 роках. Упорядники книги висловлюють щиру вдячність головному редактору ТОВ «Центрально-Українське видавництво» Станіславу Янчукову та колективу Кіровоградського обласного краєзнавчого музею за неоціненну допомогу в підготовці видання. На обкладинці – портрет Володимира Ястребова роботи Олександра Босого.

Шановний читачу!

Книга, яку ви відкрили, є однією з серії, присвяченої лауреатам премій, заснованих Кіровоградською обласною радою. Нагодою для створення цієї серії стала вагома подія – відзначення поважної ювілейної дати – 75-ї річниці утворення Кіровоградської області. Упродовж 15 років (із 1993-го по 2008-й) засновано вісім обласних премій у різних сферах: історико-краєзнавчій, агропромисловій, культурно-мистецькій, освітянській, літературній, журналістській, образотворчій, архітектурно-геральдичній та декоративно-прикладній. Із заснуванням премії незрівнянно більше активізувалася робота у цих галузях людської діяльності на теренах області, а широкому колу громадськості стали відомими імена людей, повсякденна праця і творчість яких усебічно розкривають неповторність нашого краю та непересічне значення його історичної місії — народжувати талановитих і працьовитих особистостей, утверджувати духовне багатство. Тож сердечно дякую нашим лауреатам за їхню подвижницьку працю, всім тим, хто долучився до створення книг цієї серії. Щиро сподіваюсь, що для вас, дорогий читачу, ця книга буде цікавою та корисною. Існує думка, що неможливо написати твір, який задовольнив би всіх читачів, та є упевненість: слово, що йде від серця, проникає в серце. І люди, які стали героями цієї книги, і люди, які її створили, прагнули саме цього: проникнути в серце і спонукати читача бути патріотом, любити рідний край, бути творцем його сьогодення і майбутнього.

Зі щирою повагою, голова Кіровоградської обласної ради

Микола Ковальчук

Зміст Вступне слово голови Кіровоградської ради М. М. Ковальчука ............................. 3 Біографія В. М. Ястребова ......................................................................................... 8 ПОЛОЖЕННЯ про обласну краєзнавчу премію ім. В. М. Ястребова ..................... 10

Лауреати премії 1994 року

Віктор Петрович Ярош ............................................................................................... 14 Леонід Васильович Куценко....................................................................................... 15 Федір Олексійович Шепель ........................................................................................ 17

Лауреати премії 1995 року

Олександр Вікторович Чуднов ................................................................................. 20 Юрій Миколайович Матівос ...................................................................................... 21 Ніна Володимирівна Керімова ................................................................................. 22 Іван Сергійович Проценко ........................................................................................ 23

Лауреати премії 1996 року

Сергій Васильович Піддубний ................................................................................. 26 Сергій Іванович Шевченко ........................................................................................ 27 Ольга Павлівна Аболмасова .................................................................................... 29 Анатолій Микитович Юрченко .................................................................................. 30

Лауреати премії 1997 року

Василь Васильович Бондар .................................................................................... 34 Михайло Михайлович Ножнов ................................................................................. 35 Олександр Георгійович Босий .................................................................................. 38

Лауреати премії 1998 року

Олександр Антонович Рябошапка ........................................................................... 42 Віктор Іванович Биков ............................................................................................... 43 Борис Гаврилович Бурдіян ....................................................................................... 44

Лауреати премії 1999 року

Нінель Михайлівна Бокій ......................................................................................... 48 Леонід Ізрайлович Солгутовський .......................................................................... 49 Петро Миколайович Кизименко................................................................................ 50

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лауреати премії 2000 року Валентина Миколаївна Сіденко ............................................................................... 54 Борис Григорович Кокуленко .................................................................................... 55 Дмитро Іванович Фартушняк ................................................................................... 57

Лауреати премії 2001 року

Володимир Миколайович Босько ............................................................................. 60 Федір Миколайович Плотнір ..................................................................................... 61 Григорій Миколайович Перебийніс ............................................................................ 63

Лауреати премії 2002 року

Григорій Джамалович Гусейнов .............................................................................. 66 Василь Вікторович Білошапка ................................................................................ 67 Борис Миколайович Кузик ....................................................................................... 68 Володимир Петрович Шурапов ............................................................................... 70

Лауреати премії 2003 року

Володимир Миколайович Мощинський .................................................................. 74 Микола Васильович Хомандюк ............................................................................... 75 Олег Володимирович Попов .................................................................................... 76 Роман Олександрович Ляшенко .............................................................................. 77

Лауреати премії 2004 року

Анатолій Васильович Пивовар ................................................................................ 82 Олег Олександрович Бабенко ................................................................................. 83 Роза Григорівна Федосеєва (Турбай) ....................................................................... 84

Лауреати премії 2005 року

Володимир Євгенович Панченко ............................................................................. 88 Микола Михайлович Ковальчук ............................................................................... 88 Владислав Васильович Журавський ....................................................................... 89 Олексій Андрійович Павличук ................................................................................. 90 Олександр Іванович Комірний ................................................................................. 91

Лауреати премії 2006 року

Віктор Васильович Петраков ................................................................................... 94 Петро Петрович Сидора .......................................................................................... 95

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 5

Володимир Ілліч Левицький .................................................................................... 96 Станіслав Миколайович Янчуков ............................................................................ 97

Лауреати премії 2007 року

Іван Данилович Петренко ........................................................................................ 100 Анатолій Ілліч Кохан ................................................................................................ 101 Марина Василівна Долгіх ........................................................................................ 103

Лауреати премії 2008 року

Петро Іванович Сидоренко ...................................................................................... 106 Світлана Степанівна Присяжнюк ............................................................................ 107 В’ячеслав Євгенович Шкода ................................................................................... 108 Дмитро Дмитрович Проскаченко ............................................................................ 109 Віктор Григорович Марущенко ................................................................................ 110

Лауреати премії 2009 року

Олександр Сергійович Піддубний ........................................................................... 114 Ліна Василівна Кабацюра ....................................................................................... 115 Тетяна Вікторівна Печериця ................................................................................... 116 Віктор Юрійович Сергеєв ........................................................................................ 117

Лауреати премії 2010 року

Авторський колектив: О. Гаращенко, Н. Зеленська, В. Козлова, Т. Макарова, Т. Недашківська, О. Сергеєва, О. Ткаченко ............................................................ 120 Лариса Анатоліївна Гайда ...................................................................................... 123 Сергій Анатолійович Ламанов ................................................................................ 124 Світлана Петрівна Ламанова .................................................................................. 124

Лауреати премії 2011 року

Василь Всеволодович Даценко .............................................................................. 128 Сергій Іванович Бабенко ......................................................................................... 130 Авторський колектив книги «Технічна освіта на Кіровоградщині: історичний нарис» .................................................................................................... 130 Василь Іванович Сурмило ...................................................................................... 132 Віталій Вікторович Постриган ................................................................................. 132

Лауреати премії 2012 року

Анатолій Іванович Кривульченко ............................................................................ 136

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Наталія Валеріанівна Бондаренко.......................................................................... 137 Микола Костянтинович Горохов ............................................................................. 137 Віктор Миколайович Бєглєцов ............................................................................... 138 Валерій Іванович Жванко ....................................................................................... 139 Зінаїда Володимирівна Жванко .............................................................................. 139

Лауреати премії 2013 року

Авторський колектив навчального посібника «Історія рідного краю» .................... 142 Авторський колектив краєзнавчих відеофільмів телевізійного проекту «Озирнись!»............................................................................................................... 143 Микола Миколайович Шутяк .................................................................................... 143 Андрій Вікторович Бєглєцов .................................................................................... 144 Олексій Миколайович Левандовський .................................................................... 144 Авторський колектив “Наукового збірника Кіровоградського обласного краєзнавчого музею” ................................................................................................ 144

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 7

Володимир Миколайович

Ястребов (1855 — 1899) Видатний учений-історик, археолог, етнограф, фольклорист і педагог Володимир Ястребов народився 6 (18) липня 1855 року в селі Крива Лука Самарської губернії Росії. У 1872 році закінчив у Самарі класичну гімназію і за порадою вчителів гімназії вступив до Новоросійського (Одеського) університету на історичний відділ історико-філологічного факультету. До навчання ставився дуже сумлінно, викладачі помічали і цінували його надзвичайно відповідальне ставлення до справи і всіляко підтримували прагнення до поглиблення знань не лише в межах програми. Особливо його захоплювали лекції і методи викладання славіста В. І. Григоровича. Коли в 1876 році у Єлисаветграді було засновано земське реальне училище, В. І. Григорович дав згоду викладати в ньому і привіз із собою на посаду викладача історії свого кращого учня Володимира Ястребова, який щойно закінчив університет. Через місяць Ястребову надали посаду викладача історії ще й у міській дівочій гімназії. Та викладацьке навантаження у двох навчальних закладах не завадило йому завершити дисертацію, і вже в січні 1877 року він став кандидатом наук. Викладачем Володимир Миколайович Ястребов був дуже сумлінним, а його лекції – цікавими і навіть захоплюючими. Крім того, він активно працював у педагогічній колегії, ініціював народні читання, поширення дешевих книжок серед населення. Водночас почав займатися науковими пошуками й дослідженнями: в архівах церков та колишньої фортеці він здобув перший матеріал для пізніших праць «Архивъ крепости Св. Елисаветы», «Греки в Елисаветграде», «Чума в северной части Елисаветградского уезда» та інших. Невдовзі він розпочав і етнографічні пошуки, до яких залучав кращих учнів, сільську інтелігенцію – вчителів, священиків. Спільними зусиллями вони зібрали значну кількість пісень, казок, писанок тощо, і так склалися перші в нашому краї колекції й альбоми, які Володимир Ястребов надіслав до Археологічної комісії. Пізніше він став завідувати історико-географічним музеєм, археологічна колекція якого складала спершу 342 речі, а за три роки зросла ще на 270 експонатів. Як відзначали тогочасні вчені, «це був перший музей свого роду, який мав старовинні речі неабиякої наукової вартості». У вісімдесяті роки Володимир Ястребов дуже активно і плідно займався археологічними розвідками, спочатку – на наших теренах, а пізніше – в різних куточках імперії. Його публікації з питань етнографії та археології в «Киевской старине» та інших виданнях принесли йому значну популярність. Спочатку Московське археологічне товариство обрало його своїм дійсним членом, за ним – Одеське товариство «Истории и древностей», Київське церковно-археологічне товариство – членом-кореспондентом. Він став

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

співробітником Петербурзької археологічної комісії, за завданням якої проводив більшість археологічних розкопок у різних місцях держави. У 1894 році побачила світ основна праця Володимира Ястребова «Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах…» – надзвичайно цінний, сумлінно переданий і акуратно описаний матеріал, втілення самовідданої жертовної праці для порятунку української культури. Плідна наукова діяльність Володимира Миколайовича Ястребова – це, з одного боку, живе спростування думки про неможливість творчої праці в провінції, а з іншого – яскраве свідчення того, як високоінтелектуальна людина може полюбити той етнос, із яким його поєднала доля, і стати справжнім патріотом і захисником української народної культури. Саме так сприймали Володимира Миколайовича Ястребова його знамениті колегивчені А. Кримський, О. Маркевич, М. Сумцов, які зберегли у своїх спогадах яскравий образ поважного вченого, чуйного педагога, людини високих моральних якостей і щирої душі.

У жовтні 1993 року в Кіровограді відбулася міжнародна наукова конференція «Центральна Україна як історико-культурний феномен», участь у якій, окрім місцевих науковців, взяли знані у всьому слов’янському світі вчені П. Кононенко, Є. Скляренко, Г. Сивокінь із Києва, Т. Гунчак зі США, Яр Славутич із Канади, В. Коптілов із Франції та інші. Учасники конференції обговорили питання джерелознавства та історіографії Центральної України, місце і роль регіону в історії України, українознавчі та мовознавчі проблеми краю. У рекомендаціях конференції відзначалося, що наш регіон був місцем побутування оригінальних археологічних культур – Трипільської, Скіфської, Чорноліської, функціонування перших слов’янських політичних об’єднань – держави антів, Київської Русі, адміністративно-територіального утворення козацької держави. Край дав світові яскраві творчі індивідуальності – в літературі, мистецтві, науці (І. Карпенко-Карий, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Яновський, А. Тарковський, Я. Івашкевич, О. Осмьоркін, І. Тамм та інші), став колискою унікального явища – українського національного професійного театру М. Кропивницького. Дуже важливо, що ця авторитетна конференція високо поцінувала надзвичайно плідну діяльність Володимира Миколайовича Ястребова – як вченого-історика, археолога, етнографа, фольклориста, фундатора першого на наших теренах краєзнавчого музею. Тож серед іншого – теж важливого, повчального й корисного – конференція рекомендувала кіровоградцям – з одного боку – продовжити нині подвижницьку роботу Ястребова, з іншого – на пошанування його пам’яті – заснувати обласну краєзнавчу премію його імені. Обласна рада прийняла пропозицію з абсолютним розумінням, оперативно утворила ініціативну групу з розробки положення про премію, до якої увійшли тодішній директор краєзнавчого музею П. Босий, вчені Л. Куценко і В. Панченко, краєзнавці Ю. Матівос і О. Чуднов. Вже 17 грудня того ж, 1993, року ХV сесія обласної ради народних депутатів І (ХХІ) скликання ухвалила рішення № 221 «Про заснування обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова» і затвердила положення про премію.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 9

ЗАТВЕРДЖЕНЕ рішеннями обласної ради від 28 березня 2003 року № 161; від 19 вересня 2003 року № 208; від 4 листопада 2005 року № 511; від 14 лютого 2007 року № 176; від 24 жовтня 2008 року № 574

ПОЛОЖЕННЯ про обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова 1. Обласна краєзнавча премія імені Володимира Ястребова (далі – Премія) засновується обласною радою та присуджується щороку на конкурсній основі за кращі науково-дослідницькі, науковопопуляризаторські роботи з питань історії, культури та природи Кіровоградщини, а також музейним установам, працівникам музейних установ за особистий внесок у розвиток музейної справи. 2. Премія присуджується за рішенням конкурсної комісії (далі – Комісія). Персональний склад Комісії затверджується обласною радою на строк повноважень ради. У межах цього терміну зміни до складу Комісії вносяться розпорядженням голови обласної ради. Головою Комісії є голова обласної ради. Засідання Комісії веде голова або його заступники. Засідання Комісії є правомочним за умови участі у ньому двох третин від загального складу Комісії. Рішення Комісії приймаються простою більшістю голосів. При рівному розподілі голосів членів Комісії голова Комісії має право вирішального голосу. Свої обов’язки члени Комісії виконують на громадських засадах. 3. Роботи за поданням установ, спілок, навчальних закладів, громадських організацій тощо приймаються Комісією до 1 квітня. Роботи подаються на конкурс, як правило, державною мовою. Комісія у десятиденний термін через газету обласної ради та обласної державної адміністрації «Народне слово» повідомляє про прийняття до вивчення роботи, вказавши автора (авторський колектив), назви робіт, тему дослідження та за які досягнення (якщо висувається працівник музею) внесено його кандидатуру. 4. Для участі у конкурсі можуть подаватися як опубліковані роботи, так і рукописи, обсягом не менше 5 друкованих аркушів, мультимедійні, кіновідеоматеріали, телепрограми з краєзнавства, записані на касети тривалістю не менше 20 хвилин, фотороботи формату не менше 13х18 см у кількості не менше 50 штук із супроводжуючим текстом, паспорт музею, історичну довідку, творчий звіт музею. До всіх поданих на розгляд Комісії робіт мають додаватися рецензії 2 фахівців. 5. Комісія протягом місяця розглядає подані роботи та відгуки про них у засобах масової інформації та не пізніше 5 травня ухвалює рішення про визначення лауреатів.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

6. Одному і тому ж автору, за винятком учасників колективних робіт, за роботи в одному жанрі премія двічі не присуджується. Премія може присуджуватися посмертно. У разі відсутності робіт, гідних Премії, Премія не присуджується. 7. Члени Комісії не мають права подавати свої роботи для участі у конкурсі. 8. Премія присуджується за результатами голосування рішенням Комісії роботі, яка набрала більше половини голосів членів Комісії. Премія виплачується за рахунок коштів обласного бюджету, передбачених на фінансування галузі «Культура» у таких розмірах: • перша премія – 3529 грн.50 коп. ; • друга премія – 2941 грн. 18 коп.; • третя премія – 2352 грн. 94 коп. Одночасно з Премією автору (авторам) роботи-переможця присвоюється звання «Лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова», вручається диплом лауреата і почесна відзнака обласної державної адміністрації та обласної ради – скульптура «Степовий орел» та нагрудний знак. Вручення відбувається щорічно 18 травня, у Міжнародний день музеїв.

Зміни у порядку присудження премії Нині Положення про обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова передбачає, що подання на здобуття премії робить не автор (як було спочатку), а колектив – установа, організація, творча спілка. Крім того, твори, подані на конкурс, рецензуються спеціалістами та обговорюються в ЗМІ. 28 березня 2003 року рішенням обласної ради №161 затверджена нова редакція Положення, яка є чинною і нині, хоча в неї пізніше відповідними рішеннями облради ще вносилися зміни. Вони регламентують:

• вручення нагрудного знаку «Лауреат обласної премії»; • можливість присудження премії музейним установам та творцям музеїв; • подання робіт на конкурс державною мовою; • збільшення розміру грошової частини премії.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 11

а здобуття новозаснованої премії були представлені 7 краєзнавців: кіровоградці Леонід Куценко, Федір Шепель, Віктор Ярош; Ольга Аболмасова зі Світловодська, Василь Білошапка з Олександрівки, Федір Плотнір із Нової Праги та Олександр Рябошапка зі Знам’янки.

астина номінантів мала вже чимало опублікованих праць, а дехто подав рукописи ще неопублікованих творів. Крім того, тоді ще не було в положенні про премії такої норми – рецензування творів та обговорення їх у ЗМІ.

ож членам конкурсної комісії з присудження премії довелося докласти чимало зусиль до уважного вивчення поданих робіт, аби уникнути суб’єктивізму при визначенні переможців.

результаті обговорення та таємного голосування перша премія була присуджена В. П. Ярошу за низку статей і нарисів у місцевих та всеукраїнських газетах і журналах, а також сім книжок і брошур із історії українського національного театру.

ругу премію здобув Л. В. Куценко за наукові публікації 1991 – 1993 років із питань літературного краєзнавства – дослідження творчості видатних земляків Є. Маланюка, М. Вороного, М. Зерова та інших.

ретьою премією відзначено Ф. О. Шепеля за велику кількість публікацій у періодиці на теми громадянської війни, голодомору, політичних репресій тридцятих років у нашому краї.

Лауреати премії 1994 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Віктор Петрович

Ярош

Народився 18 жовтня 1914 року в селі Бистрик на Сумщині у родині вчителів. Закінчивши школу, теж пішов батьківською стежкою – вчителював, був інспектором райнаросвіти. У 1938 – 1945 роках служив у армії, брав участь у боротьбі з німецькофашистськими загарбниками, нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни та кількома медалями. Про мужність і відвагу своїх бойових побратимів Віктор Петрович розповів пізніше у книзі «В небі війни». Демобілізувавшись, навчався в Київському педагогічному інституті ім. М. Горького, по закінченні якого приїхав на Кіровоградщину. Упродовж 18 років він працював у газеті «Кіровоградська правда», водночас активно впливав на розвиток літературно-творчого процесу в області, тривалий час очолював літературне об’єднання «Степ». Віктор Петрович мав широку ерудицію і був різнобічно обдарованою людиною, що сповна проявилося, коли він понад 10 років був заступником начальника управління культури з питань діяльності мистецьких установ. Тоді ж Віктор Петрович захопився дослідженням історії театру корифеїв. Вийшовши на пенсію, він кілька років завідував літературною частиною театру імені М. Л. Кропивницького, а у 1979 році обійняв посаду наукового співробітника обласного краєзнавчого музею. Творчий пошук його невгамовної душі збігся з службовими обов’язками, і він усього себе присвятив дослідженням історії театру корифеїв. Велику підтримку він мав від глибоких знавців театру М. К. Смоленчука та А. Ю. Тобілевича, особливо під час добору матеріалів для музею М. Л. Кропивницького. Документальна спадщина М. Л. Кропивницького, родини Тобілевичів, інших корифеїв театру розсіялася по багатьох архівах і музеях, тож довелося В. П. Ярошу виїздити до Києва і Харкова, Житомира і СанктПетербурга та інших міст для пошуку цих реліквій. Водночас він розшукав багатьох людей, Музей М. Л. Кропивницького нащадків корифеїв, які досить

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

суттєво допомогли у формуванні фондів музею. Без перебільшення можна сказати, що через руки Віктора Петровича до музею потрапило близько 4 тисяч експонатів: рідкісних афіш і програм, оригіналів друкованих і рукописних творів, фотокарток, особистих речей тощо. Ставши одним із фундаторів музею, В. П. Ярош потім упродовж півтора десятка років його очолював. Знайдене і досліджене Віктором Петровичем із творчої спадщини корифеїв ставало також темою розмови журналіста-дослідника з широким загалом шанувальників театру через друковане слово. Так його наукова допитливість робилася джерелом інформації для широких кіл громадськості. При цьому – не лише нашого краю: про його загальноукраїнське визнання в іпостасі театрознавця засвідчує те, що розповідь про нього вміщено в енциклопедичному словнику «Митці України» (Київ, 1992). Творчий доробок В. П. Яроша (а це близько двох десятків статей у періодиці та 7 книг і брошур) був поданий на здобуття премії імені Володимира Ястребова – найпершої з часу її заснування. Присудження Віктору Петровичу цієї премії стало гідним вінцем усього його творчого життя. Віктор Петрович Ярош помер 18 жовтня 2001 року.

Леонід Васильович

Куценко

Народився 15 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району у вчительській родині. Мати була першим критиком його дитячих літературних спроб, а батько навчив, як вважав сам Леонід Васильович, любити Україну та її історію. Тож любов до нашого слова та історії рідного краю жила в ньому з дитинства і – без перебільшення – вела життям. Часом переважала історія. Наприклад, навчаючись у школі, несучи солдатську службу, працюючи на будові, він бачив себе археологом. Та пізніше гору все ж взяла любов до слова, чому посприяв старший брат, переконуючи, що в українській літературі стільки «археології», що століття не вистачить на її дослідження. Вийшло, що брат напророкував майбутнє щасливе поєднання історії та літератури у творчості Л. В. Куценка. Початком «походу у велику науку» став філологічний факультет педагогічного інституту (нині – університету ім. В. К. Винниченка). Здібний і творчий студентвідмінник був помічений, а його потяг до досліджень у літературознавстві – підтриманий. Серед його старших товаришів-наставників, хто звернув увагу на творчий запал юнака, був і наш незабутній письменник та вчений М. К. Смоленчук. Успішне навчання, захоплення наукою не заважали йому займатися громадською

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 15

роботою. Впродовж 5 років Леонід Куценко очолював комітет комсомолу університету. І та школа роботи з молоддю, за його особистим визнанням, була для нього дуже важливою і корисною. Потім – робота на кафедрі української літератури і заглиблення в наукові пошуки: дослідження творчості і життєвого шляху М. Зерова, П. Филиповича, М. Вороного, М. Куліша, Д. Чижевського, І. Микитенка, Є. Маланюка. На той час, коли була заснована премія імені Володимира Ястребова, Леонід Куценко мав уже 2 книги та низку публікацій у всеукраїнських журналах і місцевій пресі. Опубліковані розвідки були глибокими і серйозними, тож цілком закономірним стало його номінування на премію, і таким же закономірним – здобуття її. Тепер – з віддалі часу – бачимо, що доробок, відзначений премією, був лише стартом у велику науку. Це підтвердили наступні роки – винятково плідні в його творчості: два десятки книжок, понад 300 статей у періодиці, захист докторської дисертації, здобуття вченого звання професора. Своїм доробком Леонід Васильович вагомо збагатив наше літературознавство, а його дослідження біографій і творчості Євгена Маланюка та Юрія Дарагана у визначальній мірі сприяли поверненню їх Україні. Л. В. Куценко став заслуженим працівником освіти України, лауреатом премії імені Євгена Маланюка та Фонду Воляників-Швабінських фундації Українського вільного університету США. Не буде перебільшенням сказати про Л. В. Куценка як про видатного вченого, знаного сьогодні не лише в Україні, а й у низці зарубіжних країн. Леонід Васильович трагічно загинув 22 грудня 2006 року. З того часу щорічно в день його народження кіровоградський міський літературний музей ім. І. КарпенкаКарого, обласна організація Національної спілки краєзнавців України та інститут післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського проводять обласні Куценківські краєзнавчі читання.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Федір Олександрович

Шепель

Народився 2 травня 1957 року в селі Любимівка Софіївського району на Дніпропетровщині у селянській родині. Сім’я була непересічною і працелюбною, й один із перших дитячих споминів Федора припадає на епізод, коли кінодокументалісти з обласного телебачення знімали про неї фільм. Його прадід Григорій – увесь сивий, із великою білою бородою і в солом’яному брилі – виплітав із верболозу кошик. А потім зйомки були в полі, куди взяли і його, малого. А там усе цвіло і було так гарно, що – як вважає і нині Федір Шепель – нічого красивішого відтоді в житті не бачив. Хто знає, може саме тоді в хлопчині зароджувалась любов до рідного краю, до рідної землі, її людей, її історії – оте велике й глибинне почуття, яке залишається (шкода, не у всіх) попри навіть ті десятиліття, коли нас прагнули «виховати» всіх на один копил. ...Любимівка лежала побіля траси Кривий Ріг – Дніпропетровськ, тож цим шляхом після восьмирічки Федір Шепель їздив до райцентру по середню освіту, а здобувши її – у протилежному напрямі, до Дніпропетровська, – вчитися на історика. Йому пощастило на вузівських наставників – справжніх учених М. Ковальського, Ю. Мицика, Г. Швидько. Вони підтримали й розвинули потяг до дослідництва і навчили азам цієї справи. Й у здібного та наполегливого учня це віддалося сторицею: на основі глибокого вивчення польських джерел при підготовці курсових та дипломної він здобув такі факти з історії Хотинської війни 1621 року, що вони стали в пригоді його вчителям (зокрема, для другого видання книги Ю. Мицика «Як козаки воювали»). Закінчивши університет, Федір Шепель працював у школі, а в 1982 – 1984 роках викладав історію країн Азії та Африки в Кіровоградському педінституті. Був заступником редактора журналу «Поріг», кореспондентом «Народного слова», з 1993-го – член Національної спілки журналістів України. Потяг до досліджень із історії та краєзнавства найбільш повно реалізувався, коли Ф. О. Шепель почав працювати у прес-групі управління Служби безпеки України в Кіровоградській області. Спершу – публікував списки людей, яким повертали добрі імена відповідно до Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», потім підготував кілька десятків нарисів, у яких висвітлювались маловідомі сторінки історії краю, зокрема пов’язані з іменами Миколи Вороного, Миколи Садовського, Івана Тиктора. Ці матеріали побачили світ на сторінках місцевих та центральних газет і журналів, викликали жвавий інтерес у суспільстві, а головне – примусили іншими очима подивитись на події громадянської війни в нашому краї, роки голодомору і репресій. Власне – вони допомогли побачити правду з усім її трагізмом. Саме це й було відзначено комісією при присудженні Ф. О. Шепелю премії імені Володимира Ястребова. Федір Олександрович продовжує свої краєзнавчі пошуки, які втілюються у нові статті та участь у підготовці (разом з іншими авторами) нових книжок, відеофільмів, музейних експозицій.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 17

1995

року на здобуття премії імені Володимира Ястребова номінувалися 8 авторів: Ніна Керімова, Юрій Матівос, Олександр Чуднов, Григорій Лещенко та Олександр Шумський із Кіровограда, Ольга Аболмасова зі Світловодська, Iван Проценко з Долинської та Григорій Перебийніс із Малої Виски.

редставництво було доволі широким і – головне – різноманітним із будь-якого погляду: і географічно, і за напрямами досліджень, і за досвідом у краєзнавстві (від вісімдесятилітнього Iвана Проценка до зовсім юного випускника істфаку Олександра Шумського). Комісія з присудження премії відзначила ще й таку особливість того року: серед номінантів було двоє, – Олександр Чуднов та Ніна Керімова, – які своєю практикою багато в чому повторювали шлях самого Ястребова: перший – у дослідженні документів, а друга – у збиранні пісенного фольклору.

редставлені роботи були солідного рівня, і журі не змогло зійтися на трьох переможцях, тож довелося третю премію поділити. І, таким чином, лауреатів 1995 року – четверо:

перша премія – Олександр Чуднов – за велику краєзнавчу роботу, заснування, упорядкування й редагування газети «Єлисавет»;

•

• друга – Юрій Матівос – за численні дослідницькі публікації з краєзнавства; • третя – Ніна Керімова – за збирання і популяризацію фольклору та Iван Проценко – за багаторічні дослідження і численні публікації краєзнавчого характеру.

Лауреати премії 1995 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Олександр Вікторович

Чуднов

Народився 12 березня 1959 року в Кіровограді. Закінчив кіровоградську шосту школу, працював на заводі радіовиробів, служив у будівельних військах. У 1980 році став студентом філологічного факультету педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна. Після закінчення був залишений на викладацьку роботу: вів практичні заняття з курсу загального мовознавства, пізніше читав лекції з античної літератури, західноєвропейської літератури середніх віків, епохи Відродження та ХVII – XVIII століть. Деякий час працював у обласній організації спілки письменників, а з початку 1991 року – в краєзнавчому відділі обласної наукової бібліотеки ім. Н. К. Крупської. Саме тут розкрився його талант пошуковця, дослідника-краєзнавця, послідовника Володимира Ястребова. Маючи глибоку освіченість і ерудицію, глибокі знання літератури, Олександр Чуднов поступово створив унікальний відділ рідкісних видань, а пізніше очолив його. Він налагодив листування з людьми, розсіяними по всьому світу, але пов’язаними з нашим краєм. Це стало одним із важливих чинників поповнення фондів відділу: бібліотека отримала з-за кордону книжок на суму близько 15 тисяч доларів. Це цінні видання, що прийшли від української та російської діаспори, серед них – багатотомні енциклопедії США і Великобританії. Він був одним із ініціаторів присвоєння обласній бібліотеці імені Дмитра Чижевського та проведення в Кіровограді міжнародної наукової конференції «Центральна Україна як історико-культурний феномен». Ініціював проведення у місті днів пам’яті родини Тарковських, наукових читань, присвячених пам’яті видатних філософів – уродженців нашого краю Г. Флоровського та Д. Чижевського. Чимало зусиль доклав для того, щоб у Кіровограді залишилася знаменита колекція Ільїна. Олександр Чуднов – автор статей, наукових розвідок і бібліографічних довідників про Діонео, Г. Флоровського, Д. Чижевського, М. Завадського, В. Ястребова та інших. Він став засновником і редактором-упорядником систематизованого видання «Єлисавет» – першого (і, на превеликий жаль, останнього) видання краєзнавчого характеру на наших теренах. Був автором низки передач обласного телебачення, присвячених історії нашого краю та життю й діяльності уславлених земляків. На момент представлення на премію імені Володимира Ястребова Олександр Чуднов мав понад півтора

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

десятка солідних краєзнавчих публікацій. Продовжуючи творчі пошуки, він створив «Електронний музей книги», потім – приватну інтернет-бібліотеку, видав 2 енциклопедії на електронних носіях («Діалог століть – Єлисаветград і єлисаветградці» та «Музика і Г. Нейгауз» – разом із Юрієм Любовичем). Став співавтором книги про Спасо-Преображенський собор і був удруге відзначений ястребовською премією (2006). Нині Олександр Чуднов працює науковим редактором видавництва «Імекс», і за його безпосередньої участі вийшли знакові історико-краєзнавчі книги «На пам’ять про рідний край», «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність», «Кіровоградщина. Історія рідного краю» (навчальний посібник), триває видання серії книг про видатних земляків «Єлисаветградське коло».

Юрій Миколайович

Матівос

Народився 15 квітня 1938 року в селі Сасівка Компаніївського району. Любов до рідного краю та його історії зародилася, як вважає сам Юрій Миколайович, ще в дитинстві, коли його полонили розповіді діда по материнській лінії – нащадка старого козацького роду (Сасівка – козацьке село, згадується у документах XVII століття). Дідові довелося повоювати і в дивізії отамана Григор’єва, «злісного ворога радянської влади», всіх вояків якого Сталін намагався «знищити як клас». Добре, що та країна була безмежною, і було куди втекти... Ще гриміли гармати Другої світової війни, коли Юрко пішов навчатися у місцеву школу. Закінчив її з медаллю. Працював у рідному селі, служив у війську, навчався у будівельному технікумі, трудився на будовах. Перепробував усі форми навчання – стаціонар, вечірнє, заочне. Шукав себе. І аж коли почав навчатися на історичному факультеті Одеського держуніверситету, зрозумів, що знайшов справжнє покликання. Саме там дитяча цікавість до історії переросла у серйозне захоплення. Юрій Миколайович має серйозний стаж журналістської роботи у виданнях різних рівнів – від багатотиражки до столичних газет і журналів. У всіх він друкував краєзнавчі розвідки. Скільки їх було – порахувати неможливо. Тривалий час на обласному радіо і телебаченні йдуть розповіді Юрія Матівоса про рідний край, його людей, земляків, уславлених у боях, визволителів краю. Підсумком його досліджень стали путівники «Кіровоград» (2 видання – 1975 і 1980), «Туристські маршрути Кіровоградщини» (1982). Саме його численні публікації з краєзнавства стали приводом для висунення на здобуття премії імені Володимира Ястребова і були відповідно поціновані – він став лауреатом.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 21

Юрій Матівос плідно працює у краєзнавстві й далі. Триває його співпраця з «Голосом України», «Кіровоградською правдою», «Вечірньою газетою», не сходить із екранів телепередача «Віддалена точка». Тридцятилітні пошуки й дослідження Юрія Матівоса з історії краю втілилися в солідну й ґрунтовну працю «Місто на сивому Інгулі», яка побачила світ напередодні 250-річчя обласного центру. Це глибоке дослідження історії міста від перших поселень до сьогодні. Історії Кіровограда присвячена і наступна його книжка «Вулицями рідного міста». Юрій Миколайович Матівос є членом Всеукраїнської спілки краєзнавців, обирався членом її правління, тривалий час очолював обласну організацію краєзнавців. З 1996 року носить звання «Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців», із 1998-го – Заслужений журналіст України.

Ніна Володимирівна

Керімова

Народилася 20 серпня 1962 року в Красноярську. 1975 року сім’я переїхала в Україну, в Жовті Води. Закінчивши там середню школу, Ніна вступила до Дніпропетровського музичного училища на музичнотеоретичне відділення, де 1981 року здобула фах викладача теорії музики. Викладала в дитячій музичній школі Жовтих Вод, згодом продовжила навчання на історико-теоретичному факультеті Київської державної консерваторії. Одержала спеціальність музикознавця та музичного критика, а також направлення у Кіровоградський педагогічний інститут ім. О. С. Пушкіна, де у серпні 1987 року почала викладати на кафедрі історії та теорії музики. Викладала Ніна Володимирівна цікаво, на високому професійному рівні, брала участь у наукових вузівських конференціях, водночас захопившись вивченням пісенного фольклору нашого краю. Це захоплення втілилося спочатку в публікаціях у пресі, а трохи згодом – у створенні студентського фольклорного ансамблю «Гілка». Цей ансамбль став і лабораторією вивчення пісенного багатства Кіровоградщини, і виконавцем записаних творів. Тобто, з одного боку, «Гілка» прагнула відродити, реставрувати автентичні традиції (зокрема, Новомиргородщини й Олександрійщини), з іншого – стала популяризатором цих знахідок як учасник і дипломант різноманітних фольклорних фестивалів (наприклад, на «Червоній руті», фестивалі «Покуть» (Харків) та деяких міжнародних).

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Н. В. Керімова уклала аудіокасету «Вітер степовий», випустила кілька радіоі телепрограм. Аудіоальбоми «Гілки» виходили у Варшаві, а компакт-диск «Традиційна музика України» – у Парижі. Творчі дослідження Ніни Керімової на ниві нашого сімейного фольклору якраз і були відзначені премією імені Володимира Ястребова. У той час Н. В. Керімова навчалася в аспірантурі Київського інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського, і темою її наукового дослідження були «Форми традиційного багатоголосся України». А діяльність «Гілки» стала творчою реалізацією її наукової концепції. На жаль, у 1995 році вона перейшла на денну форму навчання в аспірантурі й на Кіровоградщину не повернулася. Звичайно, в області залишилися її послідовники, та вони поки що не мають таких здобутків, як Ніна Керімова.

Іван Сергійович

Проценко

Народився 7 січня 1912 року в селі Березівка Долинського району на Кіровоградщині. Закінчив у 1938-му Олександрійську педагогічну школу, 1940 року – Запорізький учительський інститут. Вчителював, керував різними школами, був інспектором відділу освіти в Долинському районі. Брав участь у Великій Вітчизняній війні та у французькому русі Опору. Краєзнавчою роботою захопився у шістдесяті роки: досліджував історію будівництва та розвитку станції Долинської й однойменного міста, історію виникнення сіл Антонівки й Березівки, навчання в Долинській відомого українського письменника Архипа Тесленка, революційних подій 1905 – 1907 років, підпільнодиверсійного руху, становлення закладів освіти на Долинщині. Не оминув Іван Сергійович увагою і дослідження голодомору 1932 – 1933 років у районі. Активно листувався з відомими людьми краю, завдяки чому поповнив фонди низки самодіяльних музеїв району. А взагалі Іван Проценко передав у різні фонди (музеїв, архівів Кіровоградщини та Полтавщини) близько 1400 (!) розвідок і досліджень. Його краєзнавчо-дослідницькі матеріали публікувалися в журналі «Українська мова і література в школі», обласних і районних газетах, увійшли до історико-краєзнавчого збірника «Боковенька – 2000», оформлялись окремими розробками: «Наш край і наші земляки в літературі», «Родовід сім’ї Проценків», «Долинщина в роки Великої Вітчизняної війни» тощо. Багато зусиль доклав Іван Сергійович до створення Долинського історикокраєзнавчого музею. У 1997 році в Долинському районі заснована премія за успіхи у вивченні історії та природи рідного краю, яка носить ім’я Івана Проценка. Про нього розповідається в книзі Івана Братченка «Знайшли свою долю». Іван Сергійович Проценко пішов із життя 1995 року.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 23

а премію імені Володимира Ястребова було висунуто 7 авторів: 4 кіровоградці – Петро Кизименко, Роман Любарський, Сергій Шевченко, Анатолій Юрченко, з Голованівська – Сергій Піддубний, з Новомиргорода – Iрина Омельчук та зі Світловодська – Ольга Аболмасова.

нову далася взнаки та обставина, що не передбачалося публічного обговорення творів, тому членам конкурсної комісії було важко визначити переможців. Врешті було прийнято рішення першої премії не присуджувати, але вручити 2 другі та 2 треті премії. Тобто і цього року лауреатів було четверо.

ругі премії були присуджені:

• Сергію Піддубному – за «Енциклопедію Голованівського району», • Сергію Шевченку – за дослідження з історії краю, етнографії та музеєзнавства.

реті премії:

• Ользі Аболмасовій – за розвідку «Реквієм втраченого краю», присвячену містам та містечкам, що загинули у водах Кременчуцького водосховища, • Анатолію Юрченку – за дослідження історії поховань генерала М. Раєвського в Розумівці та генерала Емануеля в Єлисаветграді.

Лауреати премії 1996 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Сергій Васильович

Піддубний Народився 16 січня 1956 року в селі Крутеньке Голованівського району в родині колгоспників. Навчався у школі, потім – у Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства. Захоплювався спортом, був чемпіоном області з греко-римської боротьби. До призову на військову службу працював водієм і слюсарем у Кіровограді, а після армії – у Вінницькій друкарні. Повернувшись у Голованівськ, був кореспондентом райгазети, очолював райспорткомітет. Потім доля завела його аж у Ханти-Мансійський округ Тюменської області, де довелось попрацювати і машиністом тепловоза, і водієм пожежної машини. З 1982 року – знову в Україні й знову – в райгазеті рідного району. Відтоді з журналістською працею пов’язав своє життя на багато років. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, заснував і редагував першу в області незалежну приватну газету «Сходи», яка виходила впродовж десяти років. 1994 року створив іншу газету районного поширення – «Там, де Ятрань». Обидва ці видання вміщували багаті й цікаві матеріали історико-краєзнавчого характеру, притому мали вони яскраво виражене патріотичне спрямування. Сергій Піддубний на той час очолював районний осередок Народного Руху України. Сергій Васильович створив і у 1993 році видав першу в нашій області (та, мабуть, і в Україні) районну енциклопедію – «Енциклопедію Голованівського району». Видання дійсно енциклопедичне: в ньому – і історія краю, і кожного населеного пункту від найдавніших часів, і географія, і визначні люди. Саме ця енциклопедія вивела Сергія Васильовича в лауреати премії імені Володимира Ястребова. Інтерес й любов до історичного краєзнавства у С.В. Піддубного не спадає, і він продовжує свої плідні пошуки: вже будучи лауреатом, він видав книги «Крутеньківське євангеліє», «Голованівщина на межі тисячоліть», «Війна проти українського селянства», «Між Ятранню і Бугом», «Липовенька», «Філософія українського слова», «Свірневе», «Грушка» та інші. Також готує до видання книги з історії Грузького, Капітанки, Іконостас Голованівської православнох церкви Перегонівки, Красногірки

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

і працю «Голованівщина у війнах ХХ століття». Крім того, він є засновником і відповідальним редактором щоквартального літературно-мистецького журналу «Ятрань». Видання такого районного часопису є унікальним для області та й усієї України. С. В. Піддубний – автор півтора десятка книг-гіпотез про прадавню історію нашого краю. У співавторстві з Н. В. Кабацюрою та О. С. Піддубним видав книгу-альбом «Весь рід наш крутенський», яка 2009 року відзначена премією імені Володимира Ястребова. У 2011 році став лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Член НСПУ. Нині й далі займається дослідженням прадавньої історії України та просвітницькою роботою.

Сергій Іванович

Шевченко

Народився 30 вересня 1958 року в селі Водяне Добровеличківського району в родині спеціалістів сільського господарства. Невдовзі сім’я переїхала до Павлівки Світловодського району, де й минули шкільні роки Сергія. Навчатися випало з майбутніми вченими, письменником, народним депутатом та космонавтом. Навчався добре, а крім навчання, захоплювався спортом, мав розряди й чемпіонські звання, був комсомольським активістом. Ще у шкільні роки зародився інтерес до історії, згодом він переріс у любов до цієї науки. Вона й привела Сергія Шевченка на історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. 1981 року він отримав кваліфікацію історика-архівіста та викладача історії й суспільствознавства і повернувся до рідного краю. Почав архівістом Світловодського держміськархіву, а за кілька місяців очолив його. Ще через 2 роки був переведений у Кіровоград на посаду директора обласного державного архіву. Головну архівну установу області він очолював до 1991 року, але вже з

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 27

1986-го почав за сумісництвом викладати на історичному факультеті педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна. Згодом захистив дисертацію, став доцентом КДПУ. Водночас помітно збільшилася кількість публікацій його краєзнавчих розвідок у пресі. Вони з’являлися й раніше у світловодських газетах. Тепер стали постійними в обласних. Сергій Шевченко Приміщення гімназії на перехресті став членом редколегій «Книги В. Перспективної (Маркса) пам’яті» та «Зводу пам’яток та Н. Донської (Тимірязєва). історії та культури», його обрали заступником голови правління обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців та головою обласної топонімічної комі-сії, він керував історико-краєзнавчою секцією обласного відділення Малої академії наук України. Така різнобічна діяльність С. І. Шевченка та велика кількість публікацій із краєзнавства стали приводом для висунення його на здобуття премії імені Володимира Ястребова. Після 1996 року С. І. Шевченко значно примножив свої здобутки в розвитку краєзнавства в області. Він – автор низки книг та брошур не лише з історії краю, а й з методики організації пошукової краєзнавчої, етнографічної роботи, музеєзнавства тощо. В останні роки вийшли значні його дослідження «На пограниччі культур: Кіровоградщина – Польща в літературних зв’язках (ХІХ – поч. ХХ ст.)» та «Українська доля нової Сербії. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини (Кіровоградщина в українсько-сербських зв’язках (17522002)»; «Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча гімназія» (2007); він є одним із авторів навчального посібника «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність». Окрім премії імені Володимира Ястребова, плідна праця Сергія Івановича відзначена нагородами УТОПіК, обласної державної адміністрації та обласної ради, Кіровоградської міської ради, він – лауреат Долинської районної краєзнавчої премії імені Івана Проценка.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Ольга Павлівна

Аболмасова

Народилася 28 травня 1959 року в селі Андрусівка Світловодського району в родині переселенців із зони затоплення Кременчуцької ГЕС. 1976 року закінчила з золотою медаллю місцеву школу й вступила до Харківського державного інституту культури на технічне відділення бібліотечного факультету. З тих предметів, що викладалися, Ользі Павлівні найбільше припала до душі краєзнавча бібліографія. Тож, коли повернулася на Світловодщину й почала працювати бібліотекарем центральної дитячої бібліотеки, закінчила курси екскурсоводів і стала активістом міського музею Світловодська, на громадських засадах працювала в клубі «Краєзнавець», проводила екскурсії містом. Тоді ж почала виступати з систематичними публікаціями краєзнавчого характеру в місцевій пресі. У 1988 році очолила міський музей – спочатку на громадських засадах, а коли 1990 року цей музей отримав статус державного закладу – на штатній основі. У музеї, крім постійної експозиції, влаштовуються і діють десятки тематичних виставок (місцевих колекціонерів, майстрів декоративно-ужиткового мистецтва або фондів інших музеїв, зокрема Кіровограда, Києва, інших міст). Музей активно співпрацює з громадськими організаціями й об’єднаннями, наприклад із товариством людей із обмеженими можливостями «Добрада», товариством єврейської культури «Міцва», центром дитячої та юнацької творчості. Домінуючими темами в історико-краєзнавчих пошуках Ольги Аболмасової є історія Світловодська та тих населених пунктів краю, які внаслідок свідомо створеного людьми стихійного лиха – затоплення Кременчуцьким водосховищем – навіки зникли з мапи. А щоб не зникли з пам’яті людської, з нашої історії – якраз і подбала Ольга Павлівна. Саме висвітлення цих проблем і було поціноване присудженням їй премії імені Володимира Ястребова. Ольга Павлівна активно залучала до краєзнавчих пошуків учнів місцевих шкіл, консультувала їх при підготовці робіт для участі в обласних та всеукраїнських конкурсах, конференціях і читаннях. Ці її старання відзначені преміями на конкурсах «Слідами історії», «Історія краю очима юних». Низку публікацій і розвідок Ольги Аболмасової включено в книги «Ost” – тавро неволі», «Сповіді з-за ґрат», «Голодомор на Кіровоградщині» та інші, вона співпрацювала з редакційними колегіями видань «Книга пам’яті» та «Книга скорботи». Ольга Павлівна запрошувалася для участі в наукових історико-краєзнавчих конференціях у Чигирині, Суботові, Кіровограді, Києві, Новому Саді (Сербія).

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 29

Анатолій Микитович

Юрченко

Народився 3 серпня 1937 року в Райгороді Кам’янського району на Черкащині. Згодом родина перебралася до Олександрівки Кіровоградської області, там Анатолій пішов до школи, а закінчивши її, почав працювати культмасовиком Олександрівської РПС. Дещо пізніше, помітивши його організаторські здібності та природну музичну обдарованість, Анатолія запросили до Староосотянської школи, де він був і старшим піонервожатим, і вчителем музики. Працював Анатолій Микитович цікаво і творчо, наслідком чого стало запрошення до районного Будинку піонерів, який він згодом і очолив. Саме у цей час він натрапив на унікальну річ: бюст із чорного мармуру, який випадково викопала одна жінка з Бовтишки і передала до створюваного районного музею. Виявилося, що то бюст генерала М. Раєвського. Біографія генерала та історія його усипальниці в Розумівці захопили Анатолія Юрченка настільки, що з цього часу він буквально «захворів» на все життя історичним краєзнавством у його конкретному прояві – історії родини Раєвських. Почалися пошуки в музеях, архівах, бібліотеках, дехто з тих, хто добре знав Анатолія Микитовича, пов’язує з цим його захопленням вступ на філологічний

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

факультет педінституту та переїзд у Кіровоград. Він працював у школі-інтернаті, в бюро пропаганди обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, старшим науковим співробітником обласного краєзнавчого музею, методистом обласного будинку вчителя, але хоч що б він робив – його захоплення залишалося з ним, він вів обширне листування і досліджував свою тему. Цьому захопленню Анатолій Микитович не зрадив і коли пішов на господарську роботу – понад півтора десятка років пропрацював на інженерних посадах у дорожньому будівництві. Своїми пошуками й розвідками він щедро ділився з громадськістю на сторінках преси і на той час, коли Анатолій Юрченко номінувався на премію імені Володимира Ястребова, вийшло більше трьох десятків його публікацій, за які він і отримав цю премію. Вже пізніше, вийшовши на пенсію, А. М. Юрченко узагальнив свої сорокарічні пошуки й дослідження у книзі «Записки краєзнавця».

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 31

ей рік виявився особливо «врожайним» – на здобуття премії імені Володимира Ястребова номінувалося 12 робіт, авторами яких були кіровоградці Василь Бондар, Олександр Босий, Михайло Ножнов, Петро Кизименко, Віктор Погрібний, Валентина Сіденко, Андрій Надєждін та авторський колектив «Історії Єлисаветградської гімназії», світловодець Владислав Добросол, Анатолій Кохан із Олександрії, Григорій Перебийніс із Малої Виски та Олександр Рябошапка зі Знам’янки.

азом із розширенням географії номінантів урізноманітнилася і тематична палітра: історія краю різних часів, етнографія, охорона природи, історія мистецтва.

онкурсна комісія, незважаючи на велику кількість робіт, доволі чітко визначила кращих і одностайно присудила першу премію Василю Бондарю за художньо-документальні книги «Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині» та «Ми, переможені Чорнобилем»; другу – автору концепції етногенезу українських традиційних орнаментів Олександру Босому – за плідну працю зі збирання, вивчення та систематизації етнографічних багатств краю; третю – Михайлу Ножнову за велику дослідницьку роботу з вивчення і охорони рідної природи.

Лауреати премії 1997 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Василь Васильович

Бондар

Народився 15 січня 1954 року в селі Теліженці Тетіївського району на Київщині у селянській родині. Після закінчення середньої школи служив на Балтійському флоті. Пощастило йому побачити світу – ходив на крейсерах у далекі морські походи з візитами у колишню Югославію, Сирію, Єгипет, Польщу, Німеччину, Алжир, Францію. Після служби навчався в Київському держуніверситеті ім. Т. Г. Шевченка. Перші твори Василя Бондаря побачили світ 1970 року в районній газеті, коли він був ще школярем. Навчаючись в університеті, друкувався в часописах «Україна», «Дніпро», «Вітчизна», «Літературна Україна». Завершивши навчання, 1980 року приїхав на Кіровоградщину. Працював у «Молодому комунарі», «Вечірній газеті», був кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, головним редактором Центрально-Українського видавництва. Він продовжує активно друкувати свої художні твори в періодиці та у колективних збірниках, захоплюється літературним краєзнавством. Будучи натурою небайдужою, активною, дієвою, Василь Бондар не міг стояти осторонь тих процесів, які почалися після проголошення незалежності

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

України: він більше займається політичною і громадською роботою, а в творчості зосереджує увагу на нашому болючому – невідомих, точніше сказати – зумисне від нас захованих сторінках нашої недавньої історії. Так з’являються його книги про наш спільний біль – про найдраматичніші події ХХ століття «Голоси із 33-го. Голодомор на Кіровоградщині» та «Ми, переможені Чорнобилем». Саме за ці книги Василь Бондар був удостоєний премії імені Володимира Ястребова. І в подальшому Василь Васильович успішно поєднує літературно-художню творчість із публіцистикою. Він став упорядником видань «Сповіді з-за ґрат» (1997), «OST – тавро неволі» (2000), що було відзначено публіцистичною премією імені Володимира Винниченка газети «Народне слово», видав другу книгу прози «Смарагдові китиці у воді» (2001), відзначену обласною літературною премією імені Євгена Маланюка. Нині Василь Бондар завідує науково-редакційним відділом підготовки багатотомного видання «Реабілітовані історією», є головним редактором літературного часопису «Вежа», очолює обласну організацію Національної спілки письменників України.

Олександр Георгійович

Босий

Народився 15 травня 1958 року в селі Олександрівка Устинівського району в родині вчителів. Батько був знаним художником та написав десятки пісень про рідний край. Сашко виховувався у повазі до свого давнього козацького роду, який започаткував на цій землі козак Сергій Босий, заснувавши тут село Бабанку – ця неофіційна назва живе й донині. Закінчивши середню школу, Олександр освоював роботу художникаоформлювача, потім служив у війську, а після армії навчався на художньографічному факультеті Одеського педагогічного інституту. Отримавши диплом, працював у Новгородці – вчителем у середній школі, згодом – у Будинку піонерів, ще пізніше – в профтехучилищі. Керував гуртком образотворчого мистецтва та естрадним оркестром. У 80-ті роки запрошений художником у газету «Молодий комунар», став членом Спілки журналістів України. Брав участь у Соборах Духовної України, які організовував Олесь Бердник, у грандіозному святкуванні 500-ліття українського козацтва.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 35

У 1991 році Олександр Босий перейшов на посаду викладача образотворчого мистецтва до педагогічного університету. Брав участь в етнографічних експедиціях, які проводилися інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАНУ. Наслідуючи приклад Володимира Ястребова, записував від старих людей казки й легенди, пісні й притчі, замальовував рушники, килими й розписи. Таких записів він зробив від кількасот людей із різних куточків краю. Результатом його експедицій та наукових досліджень стали книги «Традиційні символи у магічних ритуалах українців», «Вогненне мистецтво Сварога», «Міф. Символ. Орнамент», «Художники Кіровоградщини», «Священне ремесло» та інші. Цей його доробок відзначений премією імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

У 2000 році захистив кандидатську дисертацію і продовжує досліджувати символіку народних орнаментів, зміст давніх обрядів, намагається реставрувати прадавню музичну культуру наших пращурів. Створив студентський етногурт «Ексампей» («Священний шлях» – саме так, на думку Геродота, скіфською мовою називався наш край). На основі давніх мелодик Олександр Босий пише для цього гурту музику, прагнучи, щоб живі звуки гудка, лютні, дримби, окарини допомагали молодим людям відкривати глибинний зміст безмежного світу української культури. Саме в цьому руслі написана ним сюїта на слова знаменитого археолога-поета Б. Мозолевського «Голоси скіфських курганів», за виконання якої «Ексампей» став лауреатом кількох фестивалів. Олександр Георгійович також створив 12 етнографічних фільмів про наш край, які демонструвалися українським телебаченням. Ініціював установлення пам’ятного знаку «Козак Мамай» біля села Цибулеве Знам’янського району. Нині Олександр Босий працює в інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Михайло Михайлович

Ножнов

Народився 21 грудня 1937 року в Забайкаллі – місті Чита в родині військовослужбовця. У 1946 році після демобілізації батька сім’я переїхала в Україну, в Кіровоград – рідне місто матері. Тут Михайло навчався в школі й ще змалку захопився пізнанням і вивченням рідної природи. Не просто спостерігав те, що його оточує, а й прагнув зрозуміти бачене. 1946 року, першокласником, записався до дитячої бібліотеки ім. А. Гайдара, щоб читати книжки про природу. Закінчивши середню школу, Михайло Ножнов пішов працювати на «Червону зірку» і з сільськогосподарським машинобудуванням пов’язав усе своє життя. Без відриву від виробництва він закінчив технічний виш та аспірантуру. З 1960 року працював у спеціальному конструкторському бюро з посівних машин, яке згодом переросло в проектно-конструкторський інститут із посівних та ґрунтообробних машин. Запатентовано 4 його винаходи.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 37

Михайло Михайлович був талановитим інженером-конструктором і 45 років свого життя присвятив розробці, випробуванню, виробництву, експлуатації та популяризації посівної техніки. Випробовуючи техніку, він обійшов не лише Кіровоградщину й Україну, а й мало не всю європейську частину колишнього Союзу, при цьому використовуючи

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

кожну мить для вивчення природи. Тобто його виробничі відрядження ставали своєрідними науковими експедиціями. Результат цих спостережень і пошуків просто вражає: 35 тисяч кольорових та чорно-білих фотонегативів і 127 загальних (96-аркушевих) зошитів шляхових нотатників! Глибокий професіоналізм у вивченні природи засвідчує й те, що Михайло Михайлович зібрав величезну бібліотеку (10 книжкових шаф) із цієї проблеми та ще був читачем кількох бібліотек у Кіровограді, Києві, Москві. Про це знають далеко не всі кіровоградці, зате всім відомі його публікації про природу краю, які упродовж десятків років, починаючи з 1957-го, не сходили зі шпальт обласних, а також низки всеукраїнських газет і часописів, у тому числі – й наукових. Саме ця його діяльність – природознавче краєзнавство і його популяризація – відзначена премією імені Володимира Ястребова. Михайло Ножнов був сумлінним збирачем народних прикмет погоди, він їх систематизував і узагальнював; збирав також народні вислови про пори року, явища природи, рослини й тварини, про хліб і хлібороба. Неоціненною була його громадська робота як активного члена Українського товариства охорони птахів, товариства охорони природи, еколого-натуралістичних клубів «Живе середовище» та «ЮККА». Понад 40 років природознавець на громадських засадах працював зі школярами й студентами. Він водив їх у природознавчі екскурсії, навчав не просто дивитися й спостерігати, а й бачити незвичайне у звичному. Підсумок воістину титанічної, подвижницької діяльності Михайла Михайловича – підготовлені до видання книги «Дивосвіт рідної природи» та «Календар природи центру України». Передчасна смерть завадила здійснити видання. Але його вдова Ніла Олексіївна зберігає їх і сподівається, що все ж знайдуться меценати, і книги побачать світ, збагативши нас знаннями про рідну природу.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 39

а премію імені Володимира Ястребова претендували лише 6 краєзнавців (удвічі менше, ніж попереднього року). Географічно були представлені міста Кіровоград (Віктор Биков, Борис Бурдіян, Микола Данількевич), Олександрія (Кузьма Повелько), Знам’янка (Олександр Рябошапка) та Світловодськ (Ганна Крисько). Тематика робіт охоплювала проблеми історії, театрознавства, голодомору, охорони природи рідного краю.

онкурсна комісія, очолювана на той час Леонідом Куценком, вирішила першу премію не присуджувати. Лауреатом другої премії став відомий краєзнавець зі Знам’янки Олександр Рябошапка, багаторічна дослідницька робота якого відображена у низці публікацій та книжок.

ві треті премії були присуджені Віктору Бикову за дослідження життя і творчості Iвана Карпенка-Карого та Борису Бурдіяну за роботи з проблем охорони та збереження природи краю.

Лауреати премії 1998 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Олександр Антонович

Рябошапка

Народився 27 жовтня 1945 року в селі Диківка Знам’янського району. Закінчив Диківську середню школу, ще школярем захоплювався літературою, писав до районної газети. Пізніше прилучився до вивчення рідного краю. Працював механізатором у рідному селі, а закінчивши Олександрійське культосвітнє училище, завідував сільським клубом. Згодом був запрошений на роботу до Знам’янського міськкому комсомолу, водночас навчався в Кіровоградському педагогічному інституті. Згодом перейшов на журналістську роботу – працював у Знам’янській райгазеті та на районному радіо. Пізніше був переведений на посаду заступника редактора Добровеличківської районної газети. Член Національної спілки журналістів України. У червні 1976 року Олександр Рябошапка потрапив у автомобільну катастрофу, внаслідок чого став інвалідом першої групи, прикутим до інвалідного візка. Ця тяжка фізична трагедія не зломила його духу. Свої зусилля він зосередив на послідовній пошуково-краєзнавчій роботі. Вивчав сторінки старовини Чорнолісся, життєвий шлях визначних людей Знам’янщини (науковців, дипломатів, знаних медиків, діячів культури, військових). Більше десятка літ присвятив Олександр Рябошапка окремій і сумній темі – наполегливим пошукам імен загиблих визволителів рідного краю. І, завдячуючи йому, десятки сімей дізналися про місцезнаходження могил своїх близьких, біля яких змогли вклонитися їхній пам’яті. Результати краєзнавчих пошуків висвітлені в періодиці та окремих книгах Олександра Антоновича: «Такі незвичайні долі», «Чорнолісся пам’ятає», «Вічне джерело», «Дорогі мої земляки», «Знам’янка: залізниця, історія, люди», «Вогонь нескорених сердець». Цей доробок Олександра Рябошапки відзначений премією імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Пізніше Олександр Рябошапка видав книгу «Пам’ять крізь роки» та підготував до друку ще дві. На жаль, на видання їх немає коштів. Однак він не втрачає надії. Активну участь Олександр Рябошапка взяв у підготовці матеріалів до «Книги пам’яті» та «Книги скорботи». Йому присвоєно звання Почесний громадянин села Диківка та Почесний громадянин міста Знам’янка.

Віктор Іванович

Биков

Народився 24 січня 1950 року в селі Кірове Долинського району в родині службовців. Закінчивши у рідному селі восьмирічку, поїхав до Кривого Рогу. Там навчався в профтехучилищі, а потім працював на Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті. Гірничий фах його не полонив, тож після служби у війську Віктор вступив на філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Здобувши диплом, сім років віддав службі в органах міністерства внутрішніх справ, застосовуючи набуті педагогічні знання для перевиховання контингенту виправної колонії №6. Потім спробував себе в школі, у торгівельному об’єднанні «Медтехніка». Але знайшов справу свого життя аж у 39 років, коли прийшов працювати науковим співробітником заповідника-музею І. К. Карпенка-Карого «Хутір

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 43

“Надія”». Почав із обробки нових фондових надходжень і упорядкування архіву Івана Карповича. Та, заглибившись у вивчення фондів музею, допитливий і уважний Віктор Биков несподівано – і не тільки для себе – знайшов певні «білі плями». А здавалося ж, що і творчість, і життєвий шлях Івана Карпенка-Карого та його соратників досліджені в деталях! Мало не сенсаційною його знахідкою став не відомий раніше сучасним дослідникам автограф І. Карпенка-Карого. Публікація про це була першою серед десятків наступних виступів Віктора Івановича у пресі. І досі багато хто з газетярів пам’ятають його візити до редакції, коли він із таємничим виразом на обличчі говорив: «А я оце в архіві таке знайшов...» Важко сказати, хто ще з наших краєзнавців віддавав стільки часу роботі в архівах. Віктор Іванович із задоволенням працював навіть у тому архіві, який краєзнавці не полюбляють – в обласному нотаріальному. Завдяки своїй допитливості й послідовності він зумів знайти матеріали про юного І. Тобілевича – канцеляриста, зразки його почерка. Йому поталанило відшукати заповіт Івана Карповича, про що писали україномовні видання багатьох країн світу. Ще одна сенсаційна знахідка Віктора Бикова – передсмертна записка І. Карпенка-Карого до улюбленого брата П. Саксаганського. Працюючи в музеях та архівах, досліджуючи творчість корифеїв, Віктор Іванович поспішав донести знайдене до широкої громадськості. За час роботи на «Хуторі “Надія”» він видав більше двох десятків публікацій, що й було відзначено премією імені Володимира Ястребова. На жаль, у розквіті сил (у 50 років) Віктор Іванович пішов із життя.

Борис Гаврилович

Бурдіян

Народився 8 лютого 1938 року в селі Троїцьке Біляївського району Одещини в селянській родині. 1958 року закінчив десятирічку й пішов на службу в Радянську Армію. Відслуживши, вступив на біологічний факультет Одеського державного університету ім. І. Мечникова. За рік до закінчення через сімейні обставини перевівся на заочне відділення і поїхав у Тюменську область, де й почав працювати іхтіологом-рибоводом у науково-дослідному інституті «СибрибНДІпроект». За десять років роботи в інституті він пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до начальника відділу. Водночас закінчив університет і аспірантуру, захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата біологічних наук, а паралельно ще й керував дослідно-показовим рибгоспом. За цей час він мав 27 наукових та науково-популярних публікацій. 1977 року Б. Г. Бурдіян повернувся в Україну і почав викладати в Кіровоградському педагогічному інституті природознавство. У 1984 році він став

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

доцентом, а з 1988-го виконував обов’язки професора. Водночас вів плідну природоохоронну роботу. Входив до правління обласної організації Українського товариства охорони природи, очолював осередок цього товариства у своєму ВНЗ та секцію природоохоронної пропаганди у тодішньому товаристві «Знання», систематично виступав із публікаціями у періодиці. Він був непересічним знавцем фауни нашого краю, що знайшло відображення як у періодичній пресі, так і в книгах, підготовлених ним особисто або в співавторстві. Зокрема, у кількох посібниках із природознавства та проблем охорони природи, а також у книгах «Шкільний атлас. Кіровоградщина», «Там, на неходжених стежинах». Цей його доробок і відзначено премією імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 45

ього року на присудження премії імені Володимира Ястребова претендували 9 краєзнавців.

етверо з них – Нінель Бокій, Семен Бонфельд, Петро Кизименко та Роман Дайдакулов – представляли обласний центр, інші – розширювали географію краєзнавчих пошуків: Гайворон – Леонід Солгутовський, Вільшанка – Iван Гуржос, Голованівськ – Сергій Піддубний, Знам’янка – Олександр Рябошапка, Світловодський район – Iван Рак.

айвищу оцінку конкурсної комісії здобула творча та громадська діяльність Нінелі Михайлівни Бокій, яка, крім здійснення низки результативних розкопок і видання наукових та науково-популярних праць, ініціювала проведення наукових конференцій, виховала кількох учнів, що стали відомими через свої краєзнавчі дослідження.

ругу премію присуджено Леоніду Солгутовському за працю «Гайворонщина в роки Великої Вітчизняної війни» та багаторічну пошуково-дослідницьку роботу.

ретім лауреатом став (на превеликий жаль, посмертно) Петро Кизименко, який пішов із життя молодим, але залишив по собі прекрасну пам’ять багатьма дослідженнями з історії нашого краю

Лауреати премії 1999 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Нінель Михайлівна

Бокій

Народилася 20 червня 1937 року в селищі Ново-Миколаївка Запорізької області. У дитинстві довелося помандрувати разом із батьками – побувала на Поволжі в евакуації, а після війни – на Волині й Рівненщині. Ще у школі відчула потяг до історії, наслідком чого стало навчання на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Закінчивши університет, деякий час була науковим працівником у Софійському соборі в Києві (тоді – лише музейної установи), водночас брала участь в археологічних експедиціях Інституту археології Академії Наук. 1996 року переїхала в Кіровоград, де очолила відділ обласного краєзнавчого музею, водночас навчаючись в аспірантурі Інституту археології АН. Розробляла наукову проблему «Скіфський період на пограниччі степу і лісостепу Дніпровського правобережжя». Зі створенням у Кіровоградському педінституті історичного факультету Нінель Михайлівну запросили на викладацьку роботу. Захистивши дисертацію, вона викладала археологію України, історію України, основи демографії, антропологію. Та все ж пріоритетними в її діяльності залишалися археологічні дослідження. Їх вона в різний час проводила майже у всіх районах області . Найбільш значними, з наукового погляду, є дослідження ґрунтового скіфського могильника IV ст. до н. е. у Світловодську, ґрунтового могильника IX – IV ст. до н. е. (кінця доби бронзи) в селі Заломи Знам’янського району, скіфських поховань V ст. до н. е. в селах Омельник Онуфріївського району та Защита Новомиргородського, ґрунтового могильника стародавніх угрів (к. Х – поч. ХІ ст.) у селі Суботці Знам’янського району. У більшості цих розкопок під її керівництвом брали участь студенти історичного факультету – учасники літньої археологічної практики. Ось уже впродовж багатьох років послідовно ведуться розкопки

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

золотоординського міста XIV століття біля села Торговиця Новоархангельського району – це надзвичайно важливі дослідження для уточнення і навіть коригування української історіографії. На підставі своїх досліджень Н. М. Бокій видала низку наукових та науковопопулярних праць із історії та археології краю, що й було відзначено премією імені Володимира Ястребова. Її археологічні дослідження, поза тим, популяризують інші краєзнавці, наприклад В. Журавський у книзі «Скіфські старожитності Світловодська», або використовують при підготовці нових історико-краєзнавчих праць, наприклад Олександр Мокрицький – автор-упорядник книги «Новомиргородщина». Археологічні дослідження Торговицьких розкопів Нінелі Бокій лягли в основу збірки «Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV століття», виданої в Києві Інститутом історії НАН і поширеної, крім України, у Литві та Польщі. Нінель Бокій була учасником міжнародних фахових конференцій у Німеччині, Угорщині, Росії, Туреччині. Її ім’я носить створений 2011 року археологічний музей у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В. К. Винниченка. Нінель Михайлівна пішла з життя 1 липня 2008 року.

Леонід Ізрайлович

Солгутовський Народився 27 липня 1925 року в селі Хащувате Гайворонського району. Навчатися почав у рідному селі, а закінчив у евакуації – в Оренбурзькій області. Закінчивши школу, був у ній же вчителем та піонервожатим. З 1943-го до 1950-го служив у армії, брав участь у боях із гітлерівськими загарбниками, пройшов шлях від східних районів Донбасу до Австрійських Альп, мав близько двох десятків нагород та три поранення. З 1950 року працював у закладах освіти, водночас закінчив історичний факультет Вінницького педінституту, а пізніше – ще й Московський заочний університет мистецтв. Викладаючи історію чи будучи завучем школи, Леонід Ізрайлович прагнув прищепити вихованцям любов до рідного краю та його історії, залучав їх до пошукової роботи. Так виник спочатку музей причетної до визволення Гайворонщини 5-ї гвардійської танкової армії, а згодом – історико-краєзнавчий музей села і району з фондом понад 2 тисячі експонатів. Паралельно він успішно займався музичним вихованням школярів – писав музику, організовував інструментальні ансамблі й оркестри народних інструментів. Тож одні його учні перемагали в олімпіадах істориків – від районних до республіканських, – а інші – в художніх конкурсах і фестивалях, теж – до всеукраїнського рівня. Та все ж найголовнішим його захопленням, яке пройшло через усе життя,

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 49

було краєзнавство: пошуки і науково-дослідницька робота в межах свого рідного краю. З документами про Гайворонщину він працював у архівах Вінниці й Кіровограда, Києва й Кам’янцяПодільського, Москви й СанктПетербурга. Брав участь у написанні тому «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область». Л. І. Солгутовський написав історію села Хащувате, а разом із Петром Кизименком – історію району. Він прискіпливо і послідовно розкрив події Великої Вітчизняної війни на Гайворонщині у книзі на цю тему, за яку й був удостоєний премії імені Володимира Ястребова, ставши першим серед учителів області лауреатом цієї премії. У його доробку також дослідження політичного, економічного і культурного розвитку краю з XVIII до початку ХХІ століття, викладені в працях «Нариси з історії Гайворонщини» та «Кріпосне право на Гайворонщині». А всього він мав близько 300 публікацій. Багаті краєзнавчі матеріали Л. І. Солгутовського використали його послідовники у солідній роботі з історії Гайворонщини «Перлина Подільського краю» (під редакцією журналіста-краєзнавця Олексія Павличука). Л. І. Солгутовський був незмінним і активним учасником усіх краєзнавчих заходів у області та, крім премії імені Володимира Ястребова, удостоївся також премії імені Володимира Антоновича Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Леонід Солгутовський помер у 2002 році. Його іменем названо вулицю в Хащуватому.

Петро Миколайович

Кизименко Народився 18 жовтня 1964 року в селі Котовське Вільшанського району в родині робітників. У зв’язку з переїздами батьків навчався в рідному селі, Ростові, а закінчив школу в Кіровограді. З малих років відчував інтерес до вивчення історії й реалізував цю мрію, вступивши на історичний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Навчаючись, брав активну участь у студентських наукових конференціях, пошуково-дослідницькій роботі. І коли після закінчення вузу трапилася нагода працювати в обласному краєзнавчому музеї, Петро Кизименко використав її й упродовж десяти років працював науковим співробітником музею.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

У січні 1997 року його запросили на посаду головного наукового співробітника державного архіву області. Маючи ґрунтовну фахову освіту, Петро Кизименко вирізнявся ще й глибиною підходу до вивчення першоджерел, документів минулих років, і тому те, про що він говорив чи писав, сприймається як маловідоме про відоме. Систематично публікувати свої розвідки він почав у 1990 році. Його історикокраєзнавчі нариси друкувалися в «Молодому комунарі», «Кіровоградській правді», «Народному слові», «Вечірній газеті», «Єлисаветі» та інших виданнях. Широкий резонанс викликали свого часу його наукові дослідження «Євреї в Єлисаветграді», «Бугогардівська паланка», «Гайдамаки», «Гайворонщина» (разом із Леонідом Солгутовським), «Невідома війна. ОУН-УПА на Кіровоградщині». Особливе місце в його доробку належить оглядам єлисаветградської преси 1917 – 1918 років, що систематично публікувалися у «Вечірній газеті» під рубрикою «Наш край 80 років тому», а також серії нарисів про видатних людей, пов’язаних із нашим краєм. Він став визнаним краєзнавцем і був обраний головою міської організації СКУ. Кілька тем творчості Петра Миколайовича є наскрізними. Передусім – козацька. Спершу були окремі статті, потім вони увійшли до ґрунтовного дослідження «Козаки не за порогами», а вже на його основі народилася книга «Краю мій, або Запорозька слава серединної України». Іншим розділом цієї книги пройшла тема гайдамацького руху в наших краях. Доробок Петра Кизименка був поцінований 1999 року премією імені Володимира Ястребова, але, на превеликий жаль, уже посмертно. Він пішов із життя зовсім молодим і повним творчих задумів. По смерті Петра Миколайовича його вдова Ольга підготувала книгу (здійснила добір і упорядкування рукописів) і за підтримки обласного краєзнавчого музею, державного архіву області та авіакомпанії «Урга» вийшло друком прекрасне видання «Пам’ять степів» – справжній пам’ятник талановитому історику нашого краю. У відділі краєзнавства обласної універсальної бібліотеки ім. Д. І. Чижевського створено іменний каталог праць Петра Кизименка.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 51

а здобуття премії імені Володимира Ястребова того року було представлено 8 робіт, у тому числі 2 колективні – «Заповідні куточки Кіровоградської землі» та «Веселі Боковеньки».

аме колективна праця «Заповідні куточки Кіровоградської землі» була визнана кращою і – це тоді був перший випадок в історії премії – стала лауреатом. Творцями книги були обласне управління екологічної безпеки та київські установи – міжвідомча комплексна лабораторія наукових основ заповідної справи НАНУ і науковий центр досліджень із проблем заповідної справи, тож і вийшла вона під загальною редакцією київського доктора біологічних наук Т. Л. Андрієнко. Та в основному книгу створили кіровоградці В. Сіденко, П. Терещенко, В. Вовк, В. Діброва та інші, а оскільки автором проекту й низки розділів була Валентина Миколаївна Сіденко, то саме їй вручалися лауреатські відзнаки.

шести індивідуальних номінантів 2000 року (Борис Кокуленко, Галина Смірнова, Дмитро Фартушняк, Леонід Солгутовський, Володимир Шурапов, Анатолій Юрченко) конкурсна комісія присудила другу премію Борису Кокуленку за створення музейної експозиції з історії хореографії нашого краю та книжку «Степова Терпсіхора», а третю – Дмитрові Фартушняку за багаторічні дослідження маловідомих сторінок історії Великої Вітчизняної війни на Новоархангельщині, створення у Підвисокому історичного музею та публікацію серії історико-краєзнавчих нарисів у періодиці.

Лауреати премії 2000 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Валентина Миколаївна

Сіденко

Народилася 29 липня 1959 року в Кіровограді у робітничій родині. Закінчивши середню школу №13, вступила на геолого-географічний факультет Одеського університету ім. І. Мечникова. Здобувши диплом із відзнакою, повернулася в Кіровоград, викладала географію в СШ №9. Але, відчуваючи потяг до дослідницької роботи в галузі природи, у 1984 році перейшла у відділ природи обласного краєзнавчого музею, де з захопленням займалася вивченням природних умов краю, питаннями збереження флори і фауни, становлення природно-заповідних територій нашого регіону. З 1991 року стала постійним учасником польових експедицій міжвідомчої комплексної лабораторії наукових основ заповідної справи Інституту ботаніки НАН України. За десять років експедиційних досліджень за її участі обстежено сотні збережених у первісному стані природних ділянок, складено каталог природної флори краю, списки рідкісних та «червонокнижних» видів рослин і тварин, запропоновано до надання статусу заповідних десять об’єктів природного середовища. Ці дослідження В. М. Сіденко продовжила, працюючи провідним спеціалістом в апараті Держуправління екобезпеки в Кіровоградській області. Тоді ж у обласних

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

газетах «Кіровоградська правда» й «Народне слово» вона опублікувала серію статей під рубрикою «Червона книга Кіровоградщини». 1995 року Валентину Сіденко запросили на викладацьку роботу на новостворений природничогеографічний факультет педагогічного інституту. Викладаючи і працюючи над дисертацією, вона водночас брала активну участь у підготовці монографії «Заповідні куточки Кіровоградської землі» – як у проведенні польових досліджень, так і в написанні низки розділів цієї книги, удостоєної премії імені Володимира Ястребова. 2003 року Валентина Миколаївна захистила кандидатську дисертацію на матеріалах досліджень флори і рослинності ДобровеличківськоОлександрівської геоботанічної зони. Нині вона – доцент кафедри географії та геоекології педуніверситету. Систематично виступає у фахових виданнях із питань географічного аналізу флори лісостепової частини області, класифікації степової рослинності нашого регіону, основних засад створення регіональної екологічної мережі.

Борис Григорович

Кокуленко

Народився 1 жовтня 1939 року в Кіровограді. Батько його загинув у 1941 році, матері було важко підняти п’ятеро дітей. Навчався у 12-й школі, а 1955 року був зарахований вихованцем військового оркестру парашутно-десантного полку. Водночас став учасником ансамблю танцю «Ятрань». З того часу й пов’язав своє життя з хореографічним мистецтвом. Деякий час працював професійним танцюристом, під час військової служби танцював у ансамблі пісні і танцю Уральського військового округу. З 1968 року Борис Кокуленко працював балетмейстером-постановником Народного ансамблю танцю «Юність» Кіровоградського педінституту, потім – державного ансамблю пісні і танцю «Козаки Поділля» Хмельницької облфілармонії, ще пізніше – музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького. Закінчив філологічний факультет педінституту, був учителем хореографії. Працюючи балетмейстером-постановником, вчителем хореографії, Борис Григорович не був просто повторювачем традиційних або винахідником нових танцювальних рухів, а постійно цікавився їхньою мотивацією, природою,

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 55

походженням, витоками. Далі більше – як і чому народна розвага стала сценічним дійством? Так поступово він захопився дослідженням природи й історії танцю, а оскільки наш край має величезні надбання в розвитку цього виду мистецтва, він заглибився передусім у вивчення саме цих надбань. Вже у 1998 році він зібрав величезний матеріал і створив експозицію історії хореографічного мистецтва краю, яка наступного року експонувалася в приміщенні театру ім. М. Л. Кропивницького. Паралельно він викладав на папері свої пошуки, розвідки й дослідження, і 1999 року побачила світ його «Степова Терпсіхора» – видання на той час унікальне й ексклюзивне не лише для області, а й цілої України. Ці його здобутки відзначені премією імені Володимира Ястребова. У подальші роки він послідовно продовжує свої пошуки та дослідження, завдяки чому ми вже маємо перший і поки єдиний в Україні музей хореографічного мистецтва зі статусом державного. Тобто ця ідея – музей хореографії – вже не тільки біль і мрія Бориса Кокуленка, а й предмет турботи державних установ. Борис Григорович є членом Національної хореографічної спілки України, має звання заслуженого працівника культури України, систематично виступає в пресі, видав солідну монографію з історії хореографії «Там, де Ятрань», опублікував низку статей у фахових виданнях, захистив дисертацію.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Дмитро Іванович

Фартушняк

Народився 7 жовтня 1922 року в селі Давидівка Голованівського району. Закінчив Підвисоцьку середню школу, навчався в Одеському індустріальному інституті. Навчання перервала війна. Дмитро Фартушняк захищав Одесу, а потім брав участь у Кишинівській, Будапештській, Віденській та Празькій військових операціях. Удостоєний близько двох десятків високих нагород. У повоєнний час в уподобаннях Дмитра Івановича історія взяла гору як наука, і далі він навчався уже не на інженера, а на історичному факультеті Одеського держуніверситету. Водночас вчителював у Перегонівці та Полонистому і захопився краєзнавчими пошуками. Особливого розмаху його пошуково-дослідницька робота набула з переходом 1953 року в Підвисоцьку середню школу. Цією роботою він зумів зацікавити широкий актив – учителів, учнів, небайдужих односельців. Завдяки наполегливим і послідовним пошукам із історії села і краю Дмитро Фартушняк зібрав величезну кількість експонатів – старовинних знарядь праці й предметів побуту, розповідей старих людей, вивчив і систематизував речові джерела, документи, пам’ятки. У 1967 році створено й обладнано історичний музей, для якого місцева влада надала 3 кімнати в будинку культури та кошти на оформлення. Понад 2 тисячі експонатів, які ілюструють історію краю від найдавніших часів до сьогодення, розмістилися на 42 стендах. Дмитро Іванович зі своїми ентузіастами дослідив одне з найбільших в Україні поселень трипільської культури – Володимирівське. Тут виявлено понад 200 жител, посуд, крем’яні ножі, кам’яні зернотерки, глиняні статуетки та інші реліквії давнини. Велике місце в пошуковій роботі зайняла тема Великої Вітчизняної війни. Саме в районі Підвисокого, у межиріччі Ятрані й Синюхи, в серпні 1941 року потрапили в оточення 2 наші армії (65 тисяч бійців). Ті трагічні події описані в документальній, мемуарній та художній літературі, а матеріал для цього давали часом саме пошуковці Дмитра Фартушняка. У його музеї зібрані спогади учасників і свідків тих подій, біографічні довідки про сотні полеглих воїнів. Увічнено в музеї й пам’ять загиблих 249 односельців. Створений Дмитром Фартушняком музей здобув звання народного, а Дмитро Іванович став заслуженим працівником культури. За створення музею та численні публікації з історико-краєзнавчої тематики Дмитро Фартушняк удостоєний премії імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 57

онкурсна комісія з присудження премії імені Володимира Ястребова за час свого існування частково оновлювалась і на 2000 рік у її складі з’явилося кілька краєзнавців – лауреатів цієї премії (Л. В. Куценко, О. В. Чуднов, Ю. М. Матівос, С.I. Шевченко). Враховуючи набутий досвід, комісія ініціювала внесення низки змін до положення про премію, які сприяли б більшій об’єктивності у визначенні переможців.

айважливіші з них були в тому, що роботи мали подаватися не індивідуально (авторами), а колективами – установ, організацій, навчальних закладів, громадських об’єднань, крім того, до них додавалися дві рецензії фахівців. До того ж, коли премія запроваджувалася, видавнича справа в області робила лише перші кроки, тому приймалися на розгляд як серії публікацій у ЗМI, так і рукописи. Тепер же, коли поліграфія стала на ноги, положення передбачало подання переважно книжок.

асновник премії – обласна рада – вважала ці пропозиції слушними і на своїй сесії 26 червня 2000 року затвердила нове положення. Тож у 2001 році висунення кандидатур на присудження премії здійснювалося на оновлених засадах.

редставлено було 6 авторів: Володимир Босько й Олена Iванова з Кіровограда, Федір Плотнір із Нової Праги, Григорій Перебийніс із Малої Виски, Любов Шкірай із Захарівки Світловодського району та Микола Цимаховський із Добровеличківки.

ершої премії був удостоєний відомий уже на той час краєзнавець Володимир Босько за велику кількість цікавих історичних розвідок, що систематично публікувалися в «Народному слові».

ругу премію здобув теж відомий краєзнавець, бібліофіл та колекціонер із Нової Праги Федір Плотнір за історико-краєзнавче видання «Петриківські бувальщини», а третю – маловищанин Григорій Перебийніс за книжки-дослідження «Школа над Виссю» та «Мала Виска».

Лауреати премії 2001 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Володимир Миколайович

Босько

Народився 14 лютого 1950 року в Кіровограді. Закінчив тридцяту школу, працював робітником на шпагатно-вірьовочній фабриці. У 1969 – 1971 роках служив у Радянській армії, причому частину терміну служби перебував у спецконтингенті в Арабській Республіці Єгипет, нагороджений медаллю. Після армії навчався на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту. Вчився гарно, диплом отримав із відзнакою. Водночас захоплювався мистецтвом і після інституту пішов на посаду старшого наукового співробітника картинної галереї (тоді вона була філіалом обласного краєзнавчого музею). Пізніше став заступником директора з наукової роботи обласного художнього музею. Тоді ж почалася його краєзнавча робота – з дослідження в архівах історії художнього життя Єлисаветградщини, потім – обстеження культових споруд області з метою виявлення та постановки на облік пам’яток релігійного мистецтва. Вивчав також творчість сучасних художників краю. Першою авторською роботою Володимира Боська став путівник «Кіровоградська картинна галерея», потім він упорядкував каталоги «Барви степу», «Єлисаветград 1913 – Кіровоград 1988», персональної виставки Г. Гнатюка, що експонувалася в Києві, та інші. Захопившись архівними дослідженнями, звернув увагу й на інші (окрім мистецтва) проблеми. Саме він першим дослідив і оприлюднив моторошні матеріали архівів Єлисаветградського концтабору 1920 – 1921 років та про вилучення церковних цінностей із храмів нашого краю. За ці публікації він у 1994 році став лауреатом премії імені Володимира Винниченка, заснованої газетою «Народне слово».

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Того ж року був запрошений завідувачем відділу редакції цієї газети і працював на цій посаді впродовж 8 років. За цей час опублікував сотні статей історикокраєзнавчої тематики, в тому числі дослідження «Зустрічі з іконами нашого краю», «Єлисаветградська епопея “артільного батька”», «Єлисаветградська муза Афанасія Фета», нариси про видатних уродженців краю Л. Троцького, Г. Зінов’єва, П. Крестоносцева, Ф. Козачинського, П. Похитонова, С. Данишевського, О. Самсонова, М. Гродекова, Г. Емануеля. Він вів у газеті історико-краєзнавчі рубрики «Фасади старих будівель», «Історичний календар», «Забуті імена», «Світочі віри землі Єлисаветградської» та інші. Саме цей його доробок був удостоєний 2001 року премії імені Володимира Ястребова. З 2002 року Володимир Босько працює методистом із преси Кіровоградського обласного інституту післядипломної освіти ім. В. Сухомлинського. Водночас підготував і у 2004 році – до 250-річчя Кіровограда та 65-річчя утворення області – видав біографічну енциклопедію «Визначні постаті степової Еллади», яка містить відомості про більш як 1000 визначних особистостей – наших краян або пов’язаних із нашим краєм. Його наполегливі й послідовні творчі пошуки і дослідження тривають далі. Він зібрав матеріали про більше 3 тисяч персоналій. Ці матеріали він використовує у щорічних випусках «Історичного календаря Кіровоградщини». Таких випусків, починаючи з 2005 року, вийшло вже 8. Водночас Володимир Босько займається дослідженнями й у мистецтвознавстві, цей доробок відзначений 2006 року премією імені Олександра Осмьоркіна/

Федір Миколайович

Плотнір

Народився 3 жовтня 1918 року в Новій Празі (нині – Олександрійського району) у селянській родині. Рідний край свій він любив із дитинства і, як сам визнавав, ще малим хлопцем слухав розповіді старших, розпитував, просив батька, щоб, як кудись їде, брав і його з собою. То ще з дитинства, зі шкільних років знав свій родовід: його далекий пращур по батьковій лінії був козаком Плотнірівського (плотнір – це зброяр) куреня, у часи Коліївщини діяв у одному з повстанських загонів, а після поразки поселився у Петриківському зимівнику. Федору пощастило ще до війни закінчити десятирічку, згодом він навчався в Тулі у збройно-технічному училищі, став офіцером. Війна для нього склалася вкрай трагічно: у жовтні 1941-го тяжкопоранений, із пробитими легенями потрапив у полон. Побував він у кількох концтаборах на території Білорусі, а коли в’язнів повезли до Німеччини – утік. З опухлими ногами дістався рідного краю. Та невдовзі потрапив у облаву й був відправлений у Бухенвальд, а у квітні 1945-го перевезений до Дахау. Звідти його й звільнили війська союзників. Повернувшись у Союз, був направлений у так званий фільтраційний табір (в Уфу). І хоча це він пройшов, шлях до кар’єри був для нього закритий. Але він і не рвався до неї, працював – де доведеться, добре, що багато чого вмів. Головне для нього було в іншому, бо, як сам говорив, пройшовши тяжкі поневіряння,

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 61

по-справжньому зрозумів, що значить для нього рідний край, рідна Нова Прага та її люди, особливо гостро відчув любов до минулого і сучасного, пов’язаного з рідним селищем, до його людей і визначних місць. Це почуття залишилося в ньому невичерпним на все життя, і, хоч якими б справами він займався, – на першому плані завжди були пошуки. І завжди його скромні статки йшли на придбання старожитніх речей чи книг, особливо рідкісних. Його бібліотека могла б прикрасити кабінет ученого високого рівня. У своїй Новій Празі Федір Миколайович дослідив річки й річечки, вулиці й шляхи, зокрема чумацькі, колодязі й криниці, церкви і ярмарки, позаписував легенди й бувальщини, біографії й діяння визначних людей. Невблаганний час майже й сліду не залишив від колишніх хуторців, але завдяки Федору Плотніру маємо пам’ять про один із них – Секретарівку, де колись жили батьки славетного вченого Дмитра Чижевського. А чого варті його знахідки про кінно-поштову станцію на околиці Нової Праги, де зупинявся О. С. Пушкін, про шаблю Наполеона, яка дивом потрапила в ці краї, про місцевий «будинок з мезоніном»... А яке щастя було для нього відшукати ту степову балку, в якій колись Семен Климовський заснував свої Припутні та творив там невмирущі пісні й філософські трактати. Але щастя для краєзнавця – не тільки знайти, а й розповісти іншим про цю знахідку так, щоб вони теж захотіли її побачити. Це теж йому вдалося, і, певно, ще щасливішим він був, коли на цьому святому для українців місці у жовтні 2003-го, якраз на Покрову, зібралися тисячі людей на свято козацької пісні, присвячене пам’яті Семена Климовського та ініційоване «Нашою Україною». Про свої пошуки Федір Плотнір постійно розповідав у публікаціях у пресі, а потім узагальнив частину з них у книзі «Петриківські бувальщини», яка й була відзначена премією імені Володимира Ястребова. До всього Федір Миколайович був ще й благодійником. За свої кошти він встановив пам’ятний знак у так званому Новопразькому Бабиному Яру – на місці масового розстрілу німцями євреїв. А коли Німеччина почала виплачувати колишнім остарбайтерам компенсації за їхню каторжну роботу на Рейх, він частину належних йому коштів вклав у перевидання книжки-дослідження Г. Нудьги про С. Климовського «Козак. Філософ. Поет», частину пожертвував на поповнення фондів краєзнавчого відділу обласної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського, а ще частину – на видання двох своїх книг, які доповнюють першу. З віком Федору Миколайовичу все важче було вести пошуки й дослідження, але невтомним популяризатором історичного краєзнавства він залишався до самої смерті у вересні 2011 року.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Григорій Миколайович

Перебийніс

Народився 19 січня 1922 року в селі Новокостянтинівка (нині приєднане до Мануйлівки) Маловисківського району в багатодітній селянській родині. До Великої Вітчизняної війни встиг закінчити Новомиргородське педучилище. Служив у війську, а як демобілізувався у 1946-му, то пов’язав своє життя зі школою. У 1948 році призначений завучем Лозуватської семирічної школи. Ще через рік йому довірили директорство в Олександрівській семирічці. Навчаючи, і сам учився – у 1952 році закінчив Одеський педінститут. Того ж року переведений на роботу в райвно. А 1960 року Григорій Миколайович очолив Маловисківську середню школу №3, якою керував упродовж 22 років – уміло, розумно, цілеспрямовано, завдяки чому школа стала широко відомою не лише в області, а й у всій Україні. У ній діяли учнівські наукові товариства, проводилося багато цікавих заходів, учні постійно відзначалися в предметних олімпіадах і виходили зі школи гармонійно розвиненими особистостями. Зрозуміло, здобув визнання й директор: досвід школи та його особистий узагальнювалися, він став незмінним учасником наукових та науково-практичних конференцій – від районних до міжнародних. Його обрали науковим кореспондентом науково-дослідного інституту педагогіки АН України, присвоїли звання Заслуженого вчителя України. Практично все своє свідоме життя Григорій Миколайович поєднував педагогічну роботу з краєзнавчою. Ще п’ятикласником його прийняли до шкільного історичного гуртка, і те дитяче захоплення перетворилося на справу всього життя. При підтримці колег та школярів створив музеї історії Маловисківської СШ №3, СПТУ №16, музеї історії рідного краю та Макаренка і Сухомлинського; взяв участь у створенні музеїв історії Мануйлівки, цукрового заводу та районного історико-краєзнавчого музею. Для останнього він зібрав понад 2 тисячі експонатів. Провів пошуки матеріалів про перебування у Малій Висці Юрія Кондратюка (у подальшому – великого вченого в галузі космонавтики), зібрав 356 експонатів, що стосувалися його діяльності, взяв участь у створенні фільму про нього. Впорядковані архіви Григорія Перебийноса складають 250 папок, а перелік публікацій займає кількадесят сторінок. Та сьогодні акцентуємо увагу передусім на двох книжках – «Школа над Виссю» та «Мала Виска», які відзначені премією імені Володимира Ястребова. А ще в його доробку – «Сучасники В. Сухомлинського», «Енциклопедія Маловисківщини», «Маловисківщина у роки Великої вітчизняної війни», «Історія Маловисківської райлікарні», «Історія Маловисківського спиртового заводу», нариси «Маловисківський район» та «Мала Виска в “Енциклопедії сучасної України”», а також – близько 300 сторінок у четвертому томі «Книги пам’яті». Історико-краєзнавчою справою Григорій Миколайович займався до останніх днів життя – у кінці 2006 він разом із видавництвом підготував до друку книгу «Відомі люди Маловисківщини», яка побачила світ уже по його смерті.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 63

а здобуття премії імені Володимира Ястребова цього року номінувалися роботи: «Олександрівка» Василя Білошапки і Бориса Кузика, «Театр Марка Кропивницького...» Володимира Шурапова з Кіровограда, «Місто над Бугом-рікою» Олексія Павличука з Гайворона, альбом листівок «Тут ми живемо й співаємо» ще одного гайворонця Віктора Земнорія, серія збірок кіровоградки Антоніни Корінь, «Формування топонімії середньої Наддніпрянщини» кіровоградського студента Сергія Гайдука та «Станційні пасторалі» Григорія Гусейнова з Кривого Рогу.

еред претендентів на здобуття премії було двоє наших земляків, які нині в області не проживають – співавтор «Олександрівки», нині москвич Борис Кузик та уродженець Помічної, а нині криворожанин Григорій Гусейнов. Примітно й те, що їхні твори (хоч і про наш край і у нас поширились) видані були не в Кіровограді і вигідно вирізнялись високим рівнем поліграфії.

ожливо, цей фактор теж вплинув на розподіл місць, бо таємне голосування присудило першу премію Григорію Гусейнову, а другу – Василю Білошапці й Борису Кузику. Третьої удостоєний Володимир Шурапов.

цього року лауреатам – відповідно до рішення сесії обласної ради від 11.01.2002 – разом із премією і дипломом почали вручати нагрудний знак «Лауреат обласної премії» та скульптуру «Степовий орел».

Лауреати премії 2002 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Григорій Джамалович

Гусейнов

Народився 23 серпня 1950 року в Помічній

Добровеличківського району. Мав він тяжке дитинство, бо його батько азербайджанець Джамал, який побував у фашистському полоні й переніс сухоти, а потім, хворий і обезсилений, прибився без документів на станцію Помічна, де й зустрівся з майбутньою матір’ю Григорія, був у тій системі під постійною підозрою. Тож пізніше Григорій напише такі вистраждані й щемкі рядки: «Міцно потовчені життям, ніби зерно в кам’яних жорнах, жити мої майбутні батьки повинні були в цьому світі тихо і непомітно, наче миші, весь час почуваючи за собою якусь довічну провину... Їхнім хрестом було лишитися без певного майбутнього, без надії, без снів і свят. Без сьогодні і вчора. Без церкви і Бога. Без правди. Без власного дому». Але попри те, ще в тому ж таки дитинстві полюбив Григорій рідний край і був настільки до нього небайдужим, що ще школярем самостійно вирушив зі своєї Помічної у мандри аж на хутір Надія, аби подивитися на місця, де жили корифеї. І таки ж дістався, і всотував у себе враження від тієї обсадженої дубами степової оази, над якою, здавалося, ще витали тіні безсмертних братів Тобілевичів та їхніх побратимів. Григорій Гусейнов закінчив факультет української філології Одеського державного університету, спробував робочого хліба – був теслею і залізничником,

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

але знайшов себе як журналіст і письменник. Він працював у районних газетах Одещини й Миколаївщини, а 1993 року випустив книжку «Незаймані сніги» – зворушливі й високохудожні розповіді про різних цікавих людей станції Помічна та рідного йому пристанційного містечка. Переїхавши на Криворіжжя, Григорій став одним із засновників газети оголошень. Ця суто ділова газета почала приносити прибуток, а спрямували його на створення і видання часопису «Кур’єр Кривбасу». Очоливши журнал у березні 1994 року, Григорій Гусейнов вивів його до числа найпопулярніших й найавторитетніших в Україні. Водночас він веде плідну працю на теренах документальної прози. 1995 року опублікував книгу «Чаша ювеліра Карла Фаберже», а 1999-го – «Станційні пасторалі (сповідь дитинства)», за яку йому й присуджена премії імені Володимира Ястребова. У наступні роки Григорій Джамалович продовжив дослідницьку роботу, наслідком якої стали восьмитомник «Господні зерна», книги «Піщаний Брід та його околиці (історія українських отаманів Н. Махна, Ю. Тютюнника, М. Григор’єва)», «Тіні забутого парку (маловідомі сторінки з минулого Степової України)». У 2006 році Григорій Гусейнов став лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, на кошти банківського депозиту цієї премії він заснував свою – «Глодоський скарб». Він є також лауреатом літературних премій імені Івана Огієнка та «Благовіст», а також журналістської премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово».

Василь Вікторович

Білошапка

Народився 25 серпня 1959 року в Макіївці Донецької області. Там навчався в школі, закінчив Луганський педагогічний інститут. Працював робітником, співробітничав у газетах. З 1982 року – в Олександрівській СШ №1, через рік перейшов працювати кореспондентом-організатором районного радіомовлення, потім – майже 10 років – у редакції районної газети (заввідділом, відповідальний секретар, заступник редактора). Член Національної спілки журналістів України, закінчив журфак вищої партійної школи. Все свідоме життя захоплюється історико-краєзнавчими пошуками, геральдикою, нумізматикою. Досліджував історію розвитку районного радіомовлення в Україні, географію нашої області, історію і природу Олександрівського району, поселень козацької доби і перебування Богдана Хмельницького в наших краях, топоніміку області тощо. Вивчає життя і діяльність Л. М. Мацієвича, М. А. Грабовського, І. І. Фундуклія, сім’ї Раєвських. Багато писав про свої пошуки і знахідки, брав участь у створенні кімнати-музею Левка Мацієвича, народного музею села Головківка на Черкащині, створив більше 20 експозицій в Олександрівському районному краєзнавчому музеї, у якому ось уже кілька років працює. Василь Вікторович брав участь у підготовці «Книги скорботи» Олександрівського району, він – автор низки статей, нарисів, розвідок із питань краєзнавства, географії,

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 67

геральдики у багатьох колективних збірниках та наукових виданнях, зокрема «Стояв гетьман під Бірками», «Північна частина Олександрівського району в складі Київського воєводства», «Отаман Пилип Хмара – борець за волю України», «Нові дослідження пам’яток козацької доби» тощо. Він – незмінний учасник наукових та науково-практичних історико-краєзнавчих конференцій. Василь Білошапка – член Українського геральдичного товариства і є автором або співавтором гербів та прапорів Олександрівського району, Олександрівки та сіл Антонівка, Триліси, Бовтишка. Найбільш успішними з проектів Василя Білошапки є підготовлені й видані у співавторстві з Борисом Кузиком книги «Олександрівка. Погляд крізь віки», що вийшла 2001 року і відзначена премією імені Володимира Ястребова, «У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини» (2002) та «Олександрівський меридіан: люди, події, час» (2003). Всі вони видані українською та російською мовами й здобули високу оцінку громадськості. У 2005 році побачив світ підготовлений Василем Білошапкою разом із Борисом Кузиком двотомник «Кіровоградщина: історія та сучасність центру України», в якому доволі повно охарактеризовано наш край та людей, які його славлять.

Борис Миколайович

Кузик

Народився 19 жовтня 1958 року в Олександрівці Кіровоградської області. Там же з золотою медаллю закінчив середню школу і вступив на навчання у Ярославське військове фінансове училище, пізніше з відзнакою закінчив фінансову академію при уряді Російської Федерації. Служив у Збройних силах СРСР, а потім – Росії, в тому числі в центральному апараті міноборони РФ. Займався розробкою і впровадженням механізму

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

ціноутворення на високотехнологічну продукцію, брав участь у розробці програм озброєнь та конверсії й реконструкції військово-промислового комплексу. Був начальником Головного управління військово-технічного співробітництва Росії з зарубіжними країнами. Згодом займався цією ж проблемою (ВТС) на посаді помічника Президента Росії з питань промислової політики. З 1998-го керує діяльністю промислового холдингу, у сфері якого задіяні понад 70 оборонних підприємств. Має генеральське звання і високі наукові титули – доктор економічних наук, професор, член-кореспондент АН Росії, заслужений діяч науки Росії, лауреат державної премії РФ у галузі науки і техніки. Є автором понад 200 наукових праць – монографій, підручників, навчальних посібників. Член спілки письменників Росії. Займається доброчинною діяльністю, зокрема фінансує монастирі та будівництво храмів у Росії й Україні. Постійно підтримує активні й різнобічні зв’язки зі своєю малою батьківщиною – Олександрівщиною. Систематично буває тут, допомагає рідній школі, ветеранським організаціям, закладам культури і охорони здоров’я. Разом із Василем Білошапкою підготував до видання книги «Олександрівка. Погляд крізь віки» (удостоєна премії імені Володимира Ястребова 2002 року), «У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини», «Олександрівський меридіан». Всі три вийшли на двох мовах – українській та російській. У співавторстві з Надією Стаценко створив англомовний навчальний посібник «Олександрівка, мій рідний край», а з Людмилою Литвин – «Олександрівські університети». У 2005 році побачив світ підготовлений Борисом Кузиком та Василем Білошапкою двотомник «Кіровоградщина: історія та сучасність центру України», в якому доволі повно охарактеризовано наш край та людей, які його славлять.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 69

Володимир Петрович

Шурапов

Народився 3 жовтня 1928 року в Зінов’євську (так тоді називався Кіровоград) у бідній робітничій родині. Навіть провулок, на якому тоді стояло 5 дворів над Інгулом, називався Бідним (пізніше став Річним). У школу бігав на правий берег Піковським (тепер – Островським) мостом. Приміщення тієї школи не збереглося. Під час війни жвавий підліток уже працював, освоїв цілу низку робітничих професій – токаря, слюсаря, муляра, коваля, моториста, водія. Як прийшло звільнення, подався на Донбас відбудовувати шахти. Закінчив школу ФЗН, працював на будові, згодом – на будівництві у Підмосков’ї, а ще пізніше шоферував у Москві. 1949 року повернувся в Кіровоград, працював, закінчив середню школу. Уже відчував потяг до художнього слова та інтерес до історії, тож вступив на історичний факультет Одеського державного університету ім. І. Мечникова. Ще будучи студентом, постійно виступав у засобах масової інформації, писав сценарії загальноуніверситетських масових заходів і був їх режисером-постановником. В університеті ж дізнався про Володимира Ястребова, та не просто дізнався, а захопився і уважно вивчив усі його твори, які знайшов в університетській бібліотеці. Повернувшись на Кіровоградщину, почав працювати в Кіровоградській районній газеті. І ось тут, зустрічаючись із людьми, вивчаючи їхні – часом трагічні – долі, по-справжньому заглибився в краєзнавство. Його пошуки й розвідки, опубліковані й неопубліковані, допомогли у створенні перших громадських музеїв у Високих Байраках, Аджамці, Бережинці, у його подальшій роботі, коли брав участь у підготовці тому «Історії міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», коли писав свої художні твори. Пізніше Володимир Петрович працював у райкомі партії, в Кіровоградській студії телебачення, в облвиконкомі (був помічником голови обласної ради), але історико-краєзнавча тема залишалася в його творчому житті на чільному місці. Коли ж у 1993 році він перейшов керівником літературно-драматичної частини театру ім. М. Л. Кропивницького, то захопився історією театру. Починаючи з 1998 року, побачили світ його розвідки й дослідження «Кіровоградський обласний музично-драматичний театр

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

ім. М. Кропивницького», «Про що мовчить сцена», «Театру Марка Кропивницького – 120», «Синьйор Монтеккі», «Мельпомени рік благословенний, або Знак долі» і, безперечно, найґрунтовніша серед них книга «Театр Марка Кропивницького: минуле і сучасне», яка й була удостоєна премії імені Володимира Ястребова. У творчому доробку Володимира Шурапова – книги про О. Петрова «Єлисаветградський Сусанін» (у співавторстві), про В. Дейнекіна «Синьйор Монтеккі», «Земний уклін тобі, солдате» та інші. Його краєзнавчі нариси, що прозвучали в радіожурналі «Криниця», удостоєні 2004 року обласної журналістської премії. Книга «Марко Кропивницький та його спадкоємці» відзначена в 2010 році обласною літературною премією імені Євгена Маланюка. У 2012 році Володимиру Шурапову присвоєно звання Заслуженого працівника культури України.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 71

ей рік був ювілейним – премія імені Володимира Ястребова присуджувалася вдесяте.

ього разу творчі спілки, державні установи, навчальні заклади та громадські організації висунули на здобуття премії 13 претендентів. Серед них найбільше було кіровоградців: Микола Хомандюк та Володимир Мощинський (співавтори), Валентина Лісняк, Олег Попов, Костянтин Врадій, Роман Ляшенко, Анатолій Крятенко; Олександрію і район представляли Анатолій Кохан і Юрій Біланюк (співавтори), Антон Пономаренко, Віталій Перевізняк, Онуфріївку – Тетяна Бобрик, Гайворон – Олексій Павличук.

еографія була, таким чином, не широкою, зате великим – тематичне розмаїття: історико-краєзнавчі нариси, радіота теленариси й фільми про видатних людей і видатні події, літературознавчі розвідки, етнографічні та топономічні дослідження.

ершою премією обласна конкурсна комісія відзначила телевізійний фільм Миколи Хомандюка і Володимира Мощинського «Незгасимий вогонь Холодного Яру» – про боротьбу і трагічні долі холодноярських повстанців за волю України.

ругу премію присуджено Олегу Попову за радіопрограми і збірки пісень «Пісенне перехрестя» та посібники з етнографії.

ретьої удостоївся студент педуніверситету Роман Ляшенко – поки що наймолодший серед лауреатів – за наукову розвідку «Динаміка урбанонімії Кіровограда».

Лауреати премії 2003 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Володимир Миколайович

Мощинський

Народився 16 лютого 1952 року в Кіровограді. Закінчив у 1969 році середню школу №27, працював художнім керівником у клубі імені Крючкова, пізніше – артистом оркестру в театрі імені Марка Кропивницького, закінчив Кіровоградське музичне училище. Захоплювався фото- та кінолюбительством, що й привело його спочатку на «Червону зірку», де був фотолаборантом і водночас фотокореспондентом багатотиражки, а пізніше – в обласний клублабораторію кінолюбителів при облпрофраді. Тут розкрилися його здібності не лише як оператора, а й режисера. Будучи режисером народної самодіяльної кіностудії «Обрій» (з 1981 року), він створив кілька документальних кінофільмів про визначних людей та визначні події краю. Деякі з цих стрічок з успіхом пройшли на всеукраїнських та всесоюзних конкурсах і фестивалях, а один з фільмів демонструвався на ЦТ. Володимир Мощинський став дипломантом цих конкурсів та лауреатом трьох всесоюзних фестивалів народної творчості. На кіровоградське телебачення Володимир Миколайович був запрошений у 1986 році, коли вже мав першу категорію режисера і навчався в Ленінградському державному інституті культури на кінематографічному факультеті, який закінчив у 1989-му. В ОДТРК він почав асистентом режисера, згодом став режисером, а з 1989 року – головним режисером. У 1999-му він став заступником генерального директора з творчої роботи, а дещо пізніше – першим заступником генерального директора. Саме на телебаченні у повній мірі розкрився талант Володимира Мощинського – режисера, автора та співавтора цілої низки високохудожніх фільмів. Зокрема – історико-краєзнавчого характеру. Серед них – «Місто над сивим Інгулом», пізніше, разом з Володимиром Панченком, – «Голгофа Володимира Винниченка», що демонструвався в кінотеатрах і на телебаченні, а у 1995 році був відзначений премією ім. В. К. Винниченка Українського фонду культури; ще згодом – стрічка про Припутні, де творив поет і філософ С. Климовський, та про людей, які відкрили нащадкам цей хутір, – Федора Плотніра і Григорія Нудьгу. У його доробку також телефільми про Миколу Зерова, Симона Петлюру, Арсена Тарковського. І нарешті – остання за часом виходу, посправжньому резонансна робота – «Незгасимий вогонь Холодного Яру», створена разом із Миколою Хомандюком і відзначена премією імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Микола Васильович

Хомандюк

Народився 1 жовтня 1945 року в селі Горбівка Глибоцького району на Буковині у селянській родині. Закінчивши школу, працював у рідному селі – спочатку в колгоспі, потім учителював. Ще з шкільної лави його вабила сцена, і 1963 року він вступив до театральної студії Київського академічного театру ім. І. Франка. Завершивши навчання, працював у Львівському театрі юного глядача, служив у збройних силах, після служби знову повернувся у свій ТЮГ. Ролями та увагою обділений не був, проте хотілося більшого. І молодий актор Микола Хомандюк перейшов у Дрогобицький музично-драматичний театр. Там виявився затребуваним – зіграв більше десятка ролей, але романтична натура кликала його в мандри. Потрапив аж на Далекий Схід – у Хабаровськ, де у крайовій філармонії функціонував драматичний ансамбль, який обслуговував українську діаспору Приамур’я, Хабаровського та Приморського країв. Ця сторінка біографії запам’яталась Миколі численними радісними і приязними зустрічами з нашими земляками, відірваними від України і спраглими за рідною мовою та мистецтвом. Повернувшись в Україну, працював у Ніжинському драмтеатрі, згодом навчався на режисерському факультеті Харківського інституту мистецтв, закінчив його у 1979 році. Був режисером у Мукачевому, Фергані, а потім приїхав у Кіровоград – режисером театру ляльок. Наш край Микола полюбив відразу, а коли потрапив на хутір Надія, то був просто зачарований – тому з радістю прийняв пропозицію працювати в цьому музеї. П’ятиріччя роботи на «Хуторі “Надія”» було надзвичайно плідним для нього як у плані збагачення знаннями та знайомствами з цікавими людьми, так і в сенсі втілення низки власних ідей. Власне, з цього часу затятого театрала, члена національної спілки театральних діячів України Миколу Хомандюка можна вважати краєзнавцем. Творчо-пошукову роботу він продовжив і в Києві, у Центральному проводі Всеукраїнського товариства «Просвіта», брав участь у підготовці й проведенні першого Всесвітнього форуму українців, встановив зв’язки з багатьма відомими українцями закордоння. Через хворобу Микола Хомандюк змушений був повернутися на Кіровоградщину, і тут, як він сам вважає, доля посміхнулася йому запрошенням у жовтні 1994 року до обласної державної телерадіокомпанії. З величезного доробку Миколи Хомандюка варто особливо виділити його талановито втілені проекти «Передзвін віків», «А стіл один для прадіда й онука (Арсен Тарковський)», «Конвалія на граніті» (про трагічну долю поетеси з Гайворонщини Г.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 75

Берізки) і, нарешті, «Незгасимий вогонь Холодного Яру». Саме ця його робота у співавторстві з Володимиром Мощинським відзначена премією імені Володимира Ястребова. Телефільм із успіхом пройшов на низці загальноукраїнських телеканалів, його демонстрували обласні ТРК майже всієї України, він мав гарну пресу та лауреатство на Сочинському кінофестивалі. Величезне враження справила стрічка на учасників її презентації у Київському будинку вчителя під час третього Всесвітнього форуму українців.

Олег Володимирович

Попов

Народився 1 січня 1953 року в Олександрії. Бабусі Ганна й Катерина ввели його ще дитиною в чарівний і мудрий світ звичаїв, обрядів, традицій рідного народу. Будучи школярем, захоплювався збиранням народних пісень рідного краю, а з п’ятого класу почав пробувати власні сили у віршуванні, дописував у місцеві газети. Закінчивши 1970 року середню школу, вступив на філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту. Студентом брав участь у роботі літературної студії «Сівач», співав у хоровій капелі, грав у театральній студії, друкувався в газетах, вів на обласному радіо молодіжну програму «Молодь Кіровоградщини». Після закінчення інституту Олег Володимирович вчителював у Онуфріївському та Олександрійському районах, потім був заступником директора СШ №15 Олександрії. Звідти його запросили на роботу в апарат обкому партії, де пропрацював 6 років, закінчив вищу партійну школу. З 1992 року Олег Попов – на викладацькій роботі в педагогічному університеті.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Підготував курс лекцій з усної народної творчості, українознавства та методики його викладання, ініціював та керував проведенням низки фольклорних та українознавчих конференцій. Він послідовно займається дослідженням українського фольклору та етнографії, збирає краєзнавчі матеріали, є автором чотирьох навчально-методичних посібників із народознавства («Грайлик», «Джерельце», «Стежина», «Перевесло»). Олег Попов має у своєму творчому доробку понад 150 пісень і як пісняр веде активну роботу з пропаганди української народної та авторської пісні. Фольклорні джерела він широко використовує у розробці сценаріїв та постановок значної кількості масових заходів від університетського до обласного масштабу, серед яких – «Калиновий спів», «Молюсь за тебе, Україно», свято козацької слави з конкурсом авторської пісні ім. С. Климовського. Брав участь у підготовці творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів області у Києві, причому третій звіт проводився за його сценарієм. Він започаткував обласний щорічний радіофестиваль дитячої та юнацької пісні «Пісенне перехрестя», за матеріалами якого видано 3 збірники пісень та компакт-диск. Ця робота поцінована присудженням йому в 2002 році премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово», а у 2003-му – премії імені Володимира Ястребова. Олег Володимирович нагороджений знаком «Відмінник освіти України», почесними грамотами міністерств освіти й науки та культури України, обласної державної адміністрації та обласної ради. Нині Олег Попов живе в Одесі, але не пориває творчих зв’язків із рідним краєм. Зокрема, взяв участь (як сценарист) у створенні циклу документальних телефільмів «Видатні постаті Кіровоградщини», який відзначено премією імені Володимира Ястребова у 2012 році.

Роман Олександрович

Ляшенко

Народився у Кіровограді 5 вересня 1980 року і є на сьогодні наймолодшим лауреатом премії імені Володимира Ястребова. Певно, під впливом мами Ольги Федосіївни, вчительки української мови, він, ще навчаючись у середній школі №34, захопився краєзнавчою темою, зокрема проявив неабиякий інтерес до вивчення топонімів рідного міста. Шкільне навчання Роман успішно поєднував з навчанням у Кіровоградському

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 77

відділенні Малої Академії Наук (секція – мовознавство). Завершуючи навчання в МАН, здійснив дослідження «Мікротопоніми міста Кіровограда», за яке був відзначений дипломом ІІІ ступеня. Вивчення власних назв міста він продовжив, навчаючись на філологічному факультеті педагогічного університету. Закінчуючи університет у 2002 році, подав дипломне дослідження з української мови «Динаміка урбанонімії міста Кіровограда», яким подивував, а, може, навіть вразив своїх професорів – настільки воно було глибоким і серйозним. Роман Ляшенко опрацював понад 1100 одиниць фактичного матеріалу, який стосувався міста від XVIII до початку ХХІ століття, і зробив це кваліфіковано, виявивши, як підкреслив професор В. Лучик, добре знання фахової літератури, володіння методами лінгвістичного дослідження, знання позамовних чинників, а також – уміння вести самостійну роботу.

Роман Ляшенко чітко проаналізував процеси й особливості урбанонімії, показавши, що вони є – значною мірою – штучними й політизованими, тому часто мінялися залежно від суспільно-політичних обставин та ідеологічних переконань місцевої влади. Відзначивши високий науково-теоретичний рівень дипломного дослідження, керівники диплому ініціювали висунення його на здобуття премії імені Володимира Ястребова, керівництво ВНЗ підтримало ідею і зробило подання, а конкурсна комісія завважила це дослідження гідним пошанування премією. Роман Ляшенко продовжує досліджувати мікротопонімію Кіровограда.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 79

а здобуття краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова претендували 11 авторів, які подали 18 книг, один компакт-диск, 36 публікацій у періодичній пресі, матеріали наукових конференцій та 4 рукописи краєзнавчих праць.

бласний центр представляли: Роза Федосеєва (Турбай), Олег Бабенко, Борис Чижов, Костянтин Врадій та колектив обласної універсальної бібліотеки ім. Д. Чижевського; Олександрію – Надія Жахалова та Анатолій Кохан; Світловодськ – Владислав Журавський; Малу Виску – Сергій Сіренко, Київ – уродженець Онуфріївського району Анатолій Пивовар. Була і несподіванка – вперше в історії на нашу краєзнавчу премію був представлений іноземець: федерація профспілок області подала книгу серба Любивоє Церовича «Серби в Україні».

ершої премії був удостоєний Анатолій Пивовар за дослідження «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття», другу премію конкурсна комісія присудила краєзнавцю-науковцю Олегу Бабенку за низку видань та досліджень із історії української культури, третю – Розі Федосеєвій (Турбай) за книгу «Єлисаветградський Сусанін (Осип Петров: погляд крізь роки)».

омінанти, які не стали лауреатами, вперше отримали привітання та письмові подяки обласної ради.

Лауреати премії 2004 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Анатолій Васильович

Пивовар

Народився 4 квітня 1958 року в селі Деріївка Онуфріївського району. Саме тоді там велися розкопки знаменитого Деріївського могильника, що, як і частина рідного кутка села – Колодівки, – вже понад 40 років перебуває під водами штучного моря. Дитинство і шкільні роки Анатолія пройшли (у зв’язку з переїздом батьків) у селі Червоній Кам’янці Олександрійського району, яке стало йому другою батьківщиною й початком шляху в самостійне життя. Після строкової служби в армії Анатолій Пивовар закінчив економічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, потім – аспірантуру Інституту економіки Академії Наук України, а в 1987 році захистив дисертацію кандидата економічних наук. Працював на наукових та керівних посадах в установах Академії Наук та її президії, міністерства праці, у Вищій атестаційній комісії України, на колективному заводі «Росинка». З 1996 року працює в апараті Верховної Ради України. Поряд із дослідженнями в галузі економіки Анатолій Васильович почав захоплюватися краєзнавством. Спочатку були публікації на цю тему в періодичній пресі, а у 2003 році – як наслідок глибоких досліджень – вийшла книга «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття». Для підготовки цієї книги Анатолій Пивовар провів велику дослідницьку роботу в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Центральному державному архіві України, в архівах Москви і СанктПетербурга. Результатом стала винятково цінна джерелознавча праця, яка допомагає знайти відповіді на багато питань адміністративнотериторіального та церковного устрою Задніпров’я, відомості про поіменний склад його жителів, правові відносини, звичаї, тогочасну народну мову. Включені до книги документи дають підставу стверджувати, що перші поселення на землях колишнього Дикого поля та його масове

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

заселення здійснювали саме українські козаки, найперше – запорожці. Воістину безцінними документами є духовний заповіт Тихона Волевача, засвідчений рукою Богдана Хмельницького, справа про передачу 1752 року спадкоємних ґрунтів під Криловом, що належали Данилу Апостолу, у володіння його, а також документи, що проливають світло на питання про землеволодіння Богдана Хмельницького, та інші. Книга Анатолія Пивовара, таким чином, розкриває картину життя наших предків – корінних українців, які володіли своєю землею, відвойовували її у степу, обживали, створили свій господарський і суспільний лад, свої звичаї й культуру. Закономірно, що автор цієї книжки став лауреатом премії імені Володимира Ястребова. Нині Анатолій Пивовар продовжує історико-краєзнавчі дослідженя, опублікував книгу «Карти і плани в джерелознавчих студіях Лідії Пономаренко».

Олег Олександрович

Бабенко

Народився 26 грудня 1968 року в Світловодську. Його батьки завжди були свідомими свого національного коріння і в часи тотальної русифікації – тим більше у вщерть зрусифікованому місті – виховували синів Олега й Володимира українцями, прищеплювали їм власні чесноти – чесність і порядність, великодушність і безкорисливість, внутрішню свободу і незалежність. З вдячністю згадує Олег Олександрович і своїх шкільних вчителів, які допомагали плекати рідне слово, поглиблювали любов до історичного минулого народу, а народний університет Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, що діяв при школі, сприяв розвитку краєзнавчих зацікавлень, які стали основою усвідомленої необхідності подальшого пізнання малої батьківщини. Навчання на філологічному факультеті педагогічного інституту, спілкування, а згодом і творча співпраця з видатними українознавцями М. К. Смоленчуком, С. Г. Барабаш, Л. В. Куценком, В. Є. Панченком завершило формування його особистості і як людини, і як філолога-літературознавця та краєзнавця. Його громадянському становленню сприяла й активна участь у громадському житті ВНЗ: комсорг факультету, голова студентського осередку товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, голова Спілки студентської молоді інституту, активіст обласної організації УТОПІК. Закінчивши інститут, Олег Бабенко

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 83

упродовж десяти років працював викладачем кафедри української літератури рідного ВНЗ, розробив і читав академічні курси «Історія української літератури», «Український фольклор», «Етнографічне музеєзнавство», «Історичне краєзнавство». Водночас він вів дослідження українського фольклору, літературного та історичного краєзнавства, творчості Івана Карпенка-Карого та проблем розвитку вітчизняної драматургії, історії та теорії музейної справи. Олег Бабенко зробив важливу для сьогодення справу – дослідив творчість не поцінованого у свій час, а нині вже й трохи призабутого Миколи Смоленчука. Частковим підсумком цих досліджень стали 2 його книги («Із степів полинових: фольклорні записи М. Смоленчука» та «Із сивого покоління: М. Смоленчук – людина, письменник, вчений»). Олег Олександрович повернув із забуття драму Івана Карпенка-Карого «Ґандзя», його ж перу належить перший і поки єдиний в Україні «Короткий словник музейних термінів». Всього ж у доробку Олега Бабенка – понад 50 публікацій наукового та навчально-методичного характеру, більше 20 з них є окремими виданнями. Ставши лауреатом премії імені Володимира Ястребова, Олег Бабенко продовжує активну історико-краєзнавчу та громадську роботу. Очолював авторський колектив видання «Національна Книга Пам’яті жертв голодомору... Кіровоградська область». Обраний головою обласної організації Національної спілки краєзнавців України, Почесний краєзнавець України (2010). Його літературознавчі дослідження «Самоцвіти степів полинових» відзначені обласною літературною премією імені Євгена Маланюка (2012).

Роза Григорівна

Федосеєва (Турбай)

Народилася 31 березня 1929 року в селі Аполенівка на Харківщині. Трудовий шлях почала в роки Великої Вітчизняної війни, працювала в колгоспі, брала участь у післявоєнній відбудові народного господарства, очолювала сільську комсомольську організацію. Учасниця Великої Вітчизняної війни. У 1954 році закінчила історичний факультет Харківського держуніверситету.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

З 1956-го впродовж майже 20 років Роза Турбай очолювала відділ фондів обласного краєзнавчого музею. Завдяки її глибокій фаховій підготовці, ерудиції та ентузіазму фонди музею незмірно збагатилися – не лише кількісно, а і якісно. Бо, скажімо, при комплектуванні фондів з історії театру Роза Григорівна не просто добирала матеріали, а зустрічалася особисто з І. Мар’яненком, Арс. Тарковським, А. Кресалом (зятем І. Карпенка-Карого) та іншими діячами театру і соратниками корифеїв. Розробляючи тему внеску Кіровоградщини у розвиток вітчизняної культури і мистецтва, вона відшукала безцінні реліквії стосовно творчості Нейгауза, Шимановського, Ерделі, Селіванова, Мейтуса, Микитенка, Добровольського та багатьох інших. Величезний її внесок у формування фондів майбутнього художнього музею (на той час – картинна галерея, філіал краєзнавчого музею). Для збирання експонатів – творів художників-земляків – вона виїздила в Москву й Ленінград, Київ і Одесу. При особистій зустрічі П. Покаржевський передав Кіровограду 130 робіт, саме через неї передала місту значну кількість художніх полотен О. Осьмьоркіна його дружина. На початку 60-х років Роза Турбай взяла активну участь у створенні перших громадських музеїв у селах Високі Байраки, Бережинка, Аджамка, Кальниболота та інших, величезний її особистий внесок у збирання матеріалів для створення музею Ю. Яновського у Нечаївці. Роза Григорівна водночас вела помітну громадську роботу – навчала екскурсоводів, допомагала їм у розробці тематики екскурсій, читала лекції у народному університеті охорони пам’яток історії та культури, а також – у товаристві «Знання». Водночас вона систематично виступала з історико-краєзнавчими публікаціями в періодиці. Особливе місце у творчості Рози Турбай займає вивчення життєвого шляху великого співака Осипа Петрова. Ще знайомлячись з працями Володимира Ястребова, вона зацікавилася його повідомленнями про життя і творчість видатного нашого земляка, а потім і захопилася цією темою. Упродовж майже сорока років вона по зернятку збирала матеріали в Полтаві, Харкові, Москві, Петербурзі, Одесі. Працювала в музеях, архівах, консерваторіях, зустрічалася з визнаними мистецтвознавцями. Підсумком цих пошуків і досліджень стала її книга (у співавторстві з Володимиром Шураповим) «Єлисаветградський Сусанін (Осип Петров: погляд крізь роки)». Роза Федосеєва (Турбай) удостоєна премії імені Володимира Ястребова саме за цю книгу, але безперечно те, що нагорода є проявом глибокої вдячності їй за внесок у розвиток краєзнавства на Кіровоградщині.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 85

рік ювілею Володимира Ястребова на здобуття краєзнавчої премії його імені висунуто твори дванадцяти авторів.

бласна організація Національної спілки письменників України представила на здобуття премії нині киянина, але нашого земляка Володимира Панченка, історико-культурологічне товариство «Ойкумена» – теж нинішню киянку, але нашу землячку Iрину Омельчук, обласна державна телерадіокомпанія – тележурналістку Ніну Даниленко, обласна організація УТОПIК – ветерана педагогічної праці Бориса Хижняка. Ще одного освітянина – Віталія Постолатія – представив на премію КДПУ ім. В. К. Винниченка.

бласний краєзнавчий музей зробив подання на Олександра Чуднова, який уже є лауреатом премії імені Володимира Ястребова, але відзначений був за публікації в ЗМI, а нині номінувався за створення електронної краєзнавчої енциклопедії.

еред номінантів 2005-го – також олександрієць Анатолій Кохан, світловодський краєзнавець Владислав Журавський у співавторстві з Миколою Ковальчуком та гайворонці Олексій Павличук і Олександр Комірний.

бласний художній музей висунув на премію художницю з Новгородки Ларису Зоріну за альбом ілюстрацій до казок, записаних самим Володимиром Ястребовим. Вперше на краєзнавчій карті «засвітилася» Новгородка, і вперше ж номінувався представник образотворчого мистецтва.

ершу премію конкурсна комісія присудила Володимиру Панченку за книгу «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок та мандрівок», другу – Владиславу Журавському та Миколі Ковальчуку за природничо-краєзнавчі дослідження «Скарби Чорного лісу» та «Степ і ліс». Третьої удостоїлися теж співавтори – гайворонські краєзнавці Олексій Павличук та Олександр Комірний – за книгу «Гайворонщина – перлина Подільського краю».

Лауреати премії 2005 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Володимир Євгенович

Панченко

Народився 2 вересня 1954 року в селі Демидівка Любашівського району на Одещині. Навчався у Демидівський восьмирічці, середню освіту здобув у райцентрі, а 1970 року вступив на філологічний факультет Одеського держуніверситету ім. І. Мечникова. Ще школярем, а потім і студентом захоплювався поезією, його вірші друкувалися в обласних газетах і мали гарні відгуки. Але під завершення університету захопився літературознавством. Закінчив аспірантуру, захистив кандидатську, а у 1979 році був прийнятий до Спілки письменників України. Працюючи ще в Одесі, Володимир Панченко поступово став нашим краєзнавцем – дослідником творчості Юрія Яновського, монографія про якого вийшла 1988 року, коли Володимир Євгенович перейшов уже в наш педагогічний інститут. У той час він вів активну громадську діяльність, був обраний народним депутатом України. Водночас на початку дев’яностих він заглибився у дослідження творчості нашого видатного земляка Володимира Винниченка. Йому пощастило побувати у французькому містечку Мужен, де 17 останніх років свого життя мешкав письменник, і привезти звідти багаті матеріали, які не лише поповнили фонди нашого музею, а й стали основою документального фільму «Голгофа Володимира Винниченка», створеного 1993 року разом з Володимиром Мощинським. На погляд багатьох фахівців, за цей фільм він уже тоді мав би стати лауреатом премії імені Володимира Ястребова, але саме Володимир Панченко очолював тоді журі цієї премії та, відповідно до положення, не мав права номінуватися. Тим часом стрічка здобула премію Українського фонду культури. З того часу тема Володимира Винниченка стала домінуючою у творчості Володимира Панченка. Він написав про нього «Євангеліє чужих піль», «Будинок з химерами», захистив докторську дисертацію про творчість Винниченка 1902 – 1920 років у генетичних і типологічних зв’язках із європейською літературою. За цикл статей про Володимира Винниченка Володимир Панченко відзначений премією імені Олександра Білецького. Книга «Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. Книга розвідок і мандрівок» удостоєна нині премії імені Володимира Ястребова. З 2002 року Володимир Панченко працює в Києво-Могилянській Академії. Він – доктор наук, професор, веде велику наукову роботу як літературознавець. Проте краєзнавства не полишає, написав сценарії документальних фільмів про Євгена Чикаленка та Леоніда Куценка, а також великий нарис про наш край у книзіпортреті сучасної України «Соломонова Червона Зірка» (2012).

Микола Михайлович

Ковальчук

Народився 24 червня 1948 року в місті Чигирин на Черкащині. Згодом сім’я переїхала в Деріївку Онуфріївського району нашої області, де він закінчив із золотою медаллю середню школу.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Який життєвий шлях обрати, питання не було, бо ще з дитинства Микола полюбив рідний край, особливо ж ліс, тож після школи він став студентом лісогосподарського факультету Української сільськогосподарської академії. Академію закінчив з відзнакою у 1971 році й понад 30 років присвятив розвитку лісової галузі. Тривалий час він працював на Дніпропетровщині: спочатку – лісничим, згодом – начальником відділу обласного управління, а потім – упродовж 20 років – директором Дніпропетровського держлісгоспу. Працюючи, навчався, і 1976 року закінчив аспірантуру рідної академії. У 1997 році Микола Ковальчук повернувся на Кіровоградщину, одержавши призначення на посаду генерального директора Кіровоградського державного лісогосподарського об’єднання. На цій посаді яскраво проявилися його організаторські здібності, творчий пошук та ініціатива, які сприяли низці позитивних зрушень у діяльності лісогосподарських колективів та об’єднання в цілому. 1998 року його обрали депутатом обласної ради. У 1999 році Микола Ковальчук був висунутий на державну службу – став заступником голови обласної державної адміністрації, водночас здобув ще фах економіста – магістра фінансів. Перебуваючи на цій посаді, він не поривав зв’язків із колегами-лісівниками – не лише тому, що був куратором галузі, а й тому, що любов до лісу залишилась у його душі, як і турбота про його розвиток. Саме в цей час, будучи значною мірою відірваним від практичної роботи з лісорозведення, він заглибився у вивчення історії лісів нашого краю. Він виступив із низкою публікацій на цю тему в періодичній пресі, а згодом ініціював утворення творчої групи з написання книги про минуле і сучасне лісівників Кіровоградщини. Ця книга – «Степ і ліс» – побачила світ у 2004 році, а 2005-го Микола Ковальчук разом із Владиславом Журавським удостоєний за неї премії імені Володимира Ястребова. Нині Микола Ковальчук є головою Кіровоградської обласної ради й очолює комісію облради з присудження премії імені Володимира Ястребова.

Владислав Васильович

Журавський

Народився 7 липня 1937 року в місті Токмак на Запоріжжі. На початку п’ятдесятих сім’я переїхала в Олександрію, де Владислав закінчив середню школу. Працював у системі комунального господарства. Ще школярем відчув цікавість до історії краю та, оскільки цей інтерес мав літературне спрямування, вступив на філфак педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна. Навчаючись, був активним учасником обласного літературного об’єднання, дописував у місцеві газети. Після закінчення інституту вчителював на Дніпропетровщині й Кіровоградщині,

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 89

але гору взяв потяг до творчості. З 1963 року Владислав Журавський – у журналістиці. У 1972 році очолив світловодську міськрайонну газету «Наддніпрянська правда» і був її редактором до 1999-го. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців. Більше 20 років був головою Світловодської міськрайонної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, при якій діяв єдиний в області народний університет. На сьогодні Владислав Журавський – один із найбільш досвідчених і відомих в області краєзнавців. Упродовж кількох останніх років Вла-дислав Васильович із величезним ентузіазмом та інтересом заглибився у вивчення історії лісів у нашому краї та проблем сучасного лісорозведення і господарювання. Він зібрав величезний матеріал, об’їздив усі лісові господарства області, зустрівся особисто з сотнями лісівників. Накопичених матеріалів, як вважає Владислав Журавський, вистачило б на цілу серію книг про ліс та його творців. Дві з них – «Скарби Чорного лісу» та «Степ і ліс» (друга – у співавторстві з Миколою Ковальчуком) уже побачили світ, автори заслужено відзначені премією імені Володимира Ястребова. Перу Владислава Журавського належать також кілька поетичних збірок.

Олексій Андрійович

Павличук

Народився 26 серпня 1950 року в селі Тирлівка Бершадського району на Вінниччині у селянській родині. Закінчив у рідному селі восьмирічку, а потім – середню школу в райцентрі Шляхове. У Гайсинському медичному училищі здобув фах фельдшера, але потяг до журналістської роботи виявився сильнішим, і він став літературним працівником гайсинської районної газети «Трибуна праці». У 1971 – 1973 роках проходив строкову військову службу на Далекому Сході та Уралі. З 1974 року – в Гайвороні. Спочатку працював у редакції районної газети «Гайворонські вісті», а з 2002-го – в редакційно-видавничому центрі «Гайворонщина». Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців. Перебуваючи у своїх журналістських справах у селах району, захопився краєзнавчими пошуками й дослідженнями. При цьому йому вдалося мало не

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

в кожному селі знайти однодумців серед людей, закоханих у рідний край та його історію, які активно допомагають йому відроджувати сторінки призабутого з часом славного минулого Гайворонщини. Про свої пошуки і знахідки Олексій Павличук систематично розповідає в обласних, всеукраїнських та зарубіжних періодичних виданнях. Його багаторічні дослідження узагальнені в книгах «Місто над Бугом-рікою», «Православні храми Гайворонщини» та «Гайворонщина – перлина Подільського краю» (у співавторстві з Олександром Комірним). Цей доробок Олексія Павличука відзначений премією імені Володимира Ястребова. Олексій Павличук є автором матеріалів про Гайворон та Гайворонський район для четвертого тому Енциклопедії сучасної України. У 2008 році видав книгу «Край наш Прибузький».

Олександр Іванович

Комірний

Народився 1 лютого 1963 року на Черкащині. У 1984 році закінчив історичний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна і з того часу працює в Гайвороні. Олександр Комірний був переможцем обласного конкурсу «Учитель року – 1999», визнаний лідером районної рейтингової програми «Люди Прибужжя», обирався делегатом другого Всеукраїнського з’їзду педагогічних працівників. Він є лектором обласного інституту курсової перепідготовки педагогічних кадрів, керівником районного методичного об’єднання вчителів історії та правознавства, має звання «Вчитель-методист», «Відмінник освіти України». Олександр Комірний – активний учасник обласних та районних краєзнавчих конференцій, семінарів і педагогічних читань. Він – постійний автор публікацій у газетах і журналах на педагогічні та краєзнавчі теми. Його творчий пошук у праці є гарним прикладом для учнів, багато з яких ставали переможцями або призерами обласних та всеукраїнських олімпіад і конкурсів із історії, краєзнавства та правознавства. Окремі роботи його учнів публікувалися в історичних збірниках кращих учнівських творів України. Олександр Іванович найбільш плідно працює в царині досліджень процесів розвитку капіталізму в південно-східному Поділлі після 1861 року, зокрема аналізує становлення і розвиток цукроваріння, започаткування і розвиток залізниці тощо. Його дослідницькі матеріали входили у збірники обласних науково-практичних історико-краєзнавчих конференцій. Особливо успішною виявилася співпраця Олександра Комірного з визнаним краєзнавцем Олексієм Павличуком, підсумком якої стало видання книги «Гайворонщина – перлина Подільського краю». За неї автори удостоєні премії імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 91

а здобуття премії цього року було подано дев’ять творів шістнадцяти авторів. Обласний фонд «Відродження святинь» подав вишукано зроблену книгу-альбом «Спасо-Преображенський собор» авторів П. Сидори, В. Левицького та О. Чуднова, а обласна організація спілки краєзнавців – не менш вишукану книгу В. Петракова «Маленький Париж», видану в Москві. Новгородківський райвідділ культури представив «Iсторію Вершино-Кам’янки», написану I.Смаглюком та А.Польовим. Книгу про рідний край англійською мовою створили вчителька з Олександрівки Л. Стаценко та нині москвич олександрівського походження Б. Кузик. Подав її до розгляду відділ освіти РДА.

бласне управління МНС направило в комісію книгу про кіровоградських пожежників – учасників ліквідації Чорнобильської аварії, підготовлену В.Доманським, I.Аршинцем та Б.Антоновим, а обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури – 2 книги краєзнавця С. Янчукова.

едакція газети «Народне слово» висунула на здобуття премії книгу «Осінні мотиви» М. Шеремета, а обласна державна телерадіокомпанія – телефільм «Одкровення» про народного артиста України А. Кривохижу, створеного Н. Бондаренко, О. Поповим та М. Гороховим.

ершу премію було присуджено Віктору Петракову за книгу «Маленький Париж», другу – Петру Сидорі, Володимиру Левицькому та Олександру Чуднову за книгу-альбом «СпасоПреображенський собор». Третьої премії удостоєний Станіслав Янчуков за книги «На чолі обласного самоврядування» та «З іменем Володимира Ястребова».

Лауреати премії 2006 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Віктор Васильович

Петраков

Народився 17 грудня 1947 року в місті Васильків на Київщині. У 1969 році закінчив із відзнакою факультет фізвиховання Кіровоградського педагогічного інституту, був запрошений на роботу в обком комсомолу. Невдовзі був обраний секретарем Світловодського міськкому, а через кілька років – секретарем обкому комсомолу. Закінчив істфак Полтавського педінституту. У 1977 році запрошений у Москву – в апарат ЦК ВЛКСМ, де працював упродовж 10 років. Тривалий час працював за кордоном. З 1996 року – в апараті міністерства культури Російської Федерації: заступник керівника Департаменту збереження культурних цінностей Федеральної служби з нагляду за дотриманням законодавства в галузі охорони культурної спадщини; нині – радник міністерства культури з цих питань. Сприяв поверненню в Україну фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. Краєзнавчими пошуками займався ще в час комсомольської роботи на Кіровоградщині. Пізніше під час закордонних відряджень відшукав перше місце поховання генерала О. В. Самсонова (в Польщі) та кілька реліквій, зокрема генерала П. Текелії, поета А. Величковського, що стосуються інших визначних уродженців нашого краю, про що розповів у статтях і нарисах у московських ЗМІ. Один із ініціаторів заснування в Москві кіровоградського земляцтва «Єлисаветград», один із засновників міжнародних благодійних фондів родини Раєвських та генерала Самсонова. Зібрав унікальну колекцію поштових листівок із видами Єлисаветграда, яка стала основою для книги «Маленький Париж. Елисаветград в старой открытке». У створенні книги певну допомогу йому надав відомий краєзнавець В. В. Смотренко. Ця книга отримала високу оцінку журі й першу премію імені Володимира Ястребова. У наступні роки Віктор Петраков не

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

пориває зв’язків із Кіровоградщиною. Сприяв створенню в Кіровограді галереї знаного в світі художника, народного художника Росії, уродженця Малої Виски Петра Оссовського, опублікував книгу про іншого нашого земляка – олександрівця Лева Мацієвича. Нині працює над монографією про історію Єлисаветградського юнкерського кавалерійського училища, йому пощастило знайти штандарт училища в одному з петербурзьких музеїв. Удостоєний у 2007 році національної премії РФ «Лучшая книга года» за випуск серії каталогів «Внимание: розыск» і «Внимание: возможно подделка». Кавалер Ордена Трудового Червоного Прапора.

Петро Петрович

Сидора

Народився 10 червня 1950 року в селі Тертишники Носівського району Чернігівської області. З дитинства мав потяг до творчості, співав у шкільному хорі, а четверокласником уже мав першу нагороду – грамоту за перше місце в районній олімпіаді. А оскільки родина не була заможною, то, щоб заробити на книжки і одяг, усі канікули, починаючи з шостого класу, працював у колгоспі: на птахофермі, а пізніше – дояром у літньому таборі. Закінчивши школу, працював піонервожатим, вступив до Ніжинського культосвітнього училища, але восени був призваний до збройних сил. Як демобілізувався, працював у рідному селі завклубом, був обраний секретарем комсомольської організації, потім висунутий на штатну посаду секретаря комітету комсомолу СПТУ, а через рік – на посаду голови райкому ДТСААФ. Через 8 років переведений завідуючим районним відділом культури, закінчив Київський державний інститут культури (нині Національний університет). Як на ті часи, складалася доволі успішна чиновницька кар’єра, але було одне «але»: Петро Сидора виховувався в селянській родині, де глибоко шанувалися православні традиції, а один із його предків навіть побував на Афоні, звідки привіз книгу про святу гору. Ця книга досі зберігається в особистій бібліотеці Петра Петровича. Дедалі частіше він захоплювався читанням Святого Письма, вивченням історії православ’я. Навчаючись у Києві, завжди ходив на всеношні богослужіння у Володимирський собор. Бувало, ще на радянській роботі потайки їздив у сусідній район на службу в храм. Так і сталося, що Бог покликав його на служіння. У 1988 році відбулося рукопокладення його у сан диякона, трохи пізніше – у сан ієрея з призначенням настоятелем Покровського храму в селі Бокове Долинського району, а через неповні 2 роки він – уже секретар Кіровоградсько-Миколаївської єпархії й водночас священик кафедрального собору. В лютому 1992 року Петро Сидора, залишаючись секретарем єпархії, став настоятелем Спасо-Преображенського собору і зіграв, певно, найвідповідальнішу роль у його відродженні. Починалося з розрухи і пустки, а нині храм і його територія є однією з прикрас міста.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 95

У процесі реставрації отець Петро заглибився у вивчення історії храму і захотів донести її до людей, тож ініціював видання книги «Відродження святині, або Нова історія Спасо-Преображенського собору». Ця праця відзначена премією імені Володимрра Ястребова. Ставши лауреатом, Петро Сидора продовжив краєзнавчі пошуки і видав ще кілька книг.

Володимир Ілліч

Левицький

Народився 13 травня 1940 року в селі Тернівка Новоархангельського району. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. У 1962 – 1974 роках працював у газеті «Кіровоградська правда»: власкором, літпрацівником, старшим літпрацівником, завідувачем відділу. У 1974 – 1976 роках навчався в Москві у вищій партійній школі. Закінчивши її, був заступником голови Кіровоградського обласного комітету телебачення і радіомовлення. У 1982 році очолив цей комітет. Член НСЖУ. У 1984 – 1992 роках був уповноваженим ради у справах релігій, потім – заввідділом у цих справах, а з черговою реорганізацією структури – начальником управління національностей, міграції та релігій. Займаючись журналістикою та роботою держслужбовця, Володимир Левицький захоплювався історичним краєзнавством. Він опублікував у колективних збірниках цілу низку нарисів на цю тему, окремими книгами вийшли його довідники-путівники про хутір Надію, музей Ю. Яновського в Нечаївці, Світловодськ, «Онуфріївський парк – пам’ятка садовопаркової архітектури», «Заповідні місця Кіровоградщини» та інші. Вийшовши на пенсію, він кілька років працював прессекретарем Кіровоградської єпархії та став співавтором книги-альбому «Спасо-Преображенський собор», якій була присуджена премія імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Станіслав Миколайович

Янчуков

Народився 14 червня 1938 року в селі Світлопіль Олександрійського району. Закінчив середню школу №12 Олександрії, Кіровоградський педінститут ім. О. С. Пушкіна, вищу партійну школу. Працював на виробництві, служив у збройних силах. Тривалий час перебував на комсомольській, партійній, радянській та профспілковій роботі. Працюючи в обкомі комсомолу, займався дослідженням історії комсомольських організацій краю, вів на обласному радіо цикл програм на цю тему. Був одним із організаторів клубу творчої молоді при обкомі комсомолу та одним із ініціаторів заснування обласної комсомольської премії ім. Ю. Яновського і співавтором положення про неї. Мав кілька краєзнавчих публікацій у республіканській газеті «Молодь України». Під час роботи в апараті обкому партії входив до складу робочої групи з написання тому «Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область». Представляв область на науково-практичній конференції в Болгарії. Впродовж 14 років працював секретарем (заступником голови) облпрофради, опікувався гуманітарною сферою, в т. ч. оздоровленням, туризмом, діяльністю творчих колективів. Був також куратором самодіяльної кіномистецької студії, яка вела плідну краєзнавчо-просвітницьку роботу. На її базі проходив навіть всесоюзний семінар. Включений у довідник «Профспілкові діячі України. 167 біографій». Був членом редколегії обласного видання «Книга пам’яті України». З 1998 року – головний редактор ЦентральноУкраїнського видавництва. Здійснив редакційну підготовку більше сотні історико-краєзнавчих видань, в тому числі – більше десяти книг, чиї автори стали лауреатами премії імені Володимира Ястребова. Станіслав Янчуков є автором книг «Весна» і «40 тисяч посмішок», «На чолі обласного самоврядування», «З іменем Володимира Ястребова». Саме за 2 останні удостоєний премії імені Володимира Ястребова. Історико-краєзнавчу (як дослідницьку, так і популяризаторську) роботу веде і далі. Є автором розділу «Влада в області: структура, персоналії, події» книги «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність», систематичного публікується у «Краєзнавчому віснику Кіровоградщини». У 2009 – 2010 роках вів на обласному державному телебаченні щотижневу краєзнавчу програму «Визначні події й люди краю». Почесний краєзнавець України (2010). Як член редакційної ради брав участь у підготовці навчального посібника «Кіровоградщина. Історія рідного краю» (2012).

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 97

о комісії з присудження премії цього року надійшло 8 подань, проте комісія визнала 2 з них такими, що не відповідають положенню про премію.

о розгляду й обговорення у ЗМI були прийняті такі подання:

• управління культури і туризму Кіровоградської міськради представило мульмедійний диск про Ю. Мейтуса, підготовлений музикознавцем М. Долгіх; • управління культури і туризму Олександрійської міськради – книжку відомого краєзнавця А. Кохана «Олександрія в листівках і фотографіях»; • обласна організація Спілки краєзнавців України рекомендувала до розгляду творчий доробок олександрівця І. Петренка; • управління освіти Кіровоградської міськради запропонувало компакт-диск вчителя А. Опалатенка з історії міста; • відділ культури Долинської РДА представив учнівський краєзнавчий гурток Суходільської ЗОШ.

а той час вступила в дію зміна до положення про премію, яка передбачала (з огляду на те, що Володимир Ястребов започаткував у наших краях і музейну справу) номінування на премію тих краєзнавців, які зробили значний внесок у розвиток музеїв. На цю новацію першою відреагувала обласна бібліотека для юнацтва, представивши В. Погрібного, щоправда, не за створення музею в Арсенівці, а за розробку концепції його створення.

наслідок обговорень комісія присудила першу премію I.Д.Петренку за книгу «Голодомор 1932 – 1933: олександрівський вимір» та активну дослідницьку і популяризаторську роботу, другу премію – ветерану краєзнавчого руху Олександрії А.I.Кохану за книгу «Стара Олександрія в листівках і фотографіях». Третьої премії удостоєна М. В. Долгіх за створення мультимедійного компакт-диска «Юлій Мейтус: повернення на Батьківщину».

Лауреати премії 2007 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Іван Данилович

Петренко

Народився 1 жовтня 1956 року в селі Бовтишка Олександрівського району. Закінчив 1978 року Полтавський педагогічний інститут, тривалий час працював у системі освіти, Відмінник народної освіти України (1991). Очолював відділ внутрішньої політики Олександрівської РДА, працював у музеї історії Олександрівського району. Нині – завідувач наукової редакції обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України». Упродовж багатьох років постійно і послідовно займається історикокраєзнавчими пошуками і дослідженнями. Відкрив і дослідив 29 археологічних поселень в Олександрівському районі, займався виявленням і нанесенням на карту давніх курганів, брав участь у науковому датуванні знахідок козацької доби в селі Бірки, яке у XVII ст. належало Богдану Хмельницькому. Один із ініціаторів встановлення кількох меморіальних дощок видатним землякам (І. Фундуклію, І. Календюку, П. Кулішу) та пам’ятників і пам’ятних знаків землякам – жертвам голодомору, жертвам нацизму. Надзвичайно активною і плідною є участь Івана Петренка у створенні експозиції районного краєзнавчого музею, двох

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

шкільних музеїв та кімнати-музею земляка – талановитого інженера, винахідника і льотчика Л. Мацієвича. Для районного краєзнавчого музею зібрав кількасот документів і предметів, організував збір спогадів земляків про пережите в 20 – 40 роках минулого століття, залучивши до цього сотні учнів із понад 20 шкіл району. Майже 700 спогадів нині зберігаються в районному краєзнавчому музеї, частина документів поповнила фонди Державного архіву області. Ці пошуки й дослідження Івана Петренка лягли в основу книги «Голодомор 1932 – 1933: олександрівський вимір», яка й була відзначена першою премією імені Володимира Ястребова. В ранзі лауреата премії він створив ще цілу низку видань. У 2006 році вийшла книга «Нацистський окупаційний режим: маловідомі сторінки історії… (в документах і спогадах)», потім – 3 книги з історії розкуркулення та інших соціальнополітичних процесів в області й Олександрівщині (2009 – 2011), «Кіровоградщина повоєнна. 1944 – 1948» (2011), «Невідомі війни» (2012) – про стосунки держави і церкви в 20 – 60 роках двадцятого століття. Іван Петренко також узяв участь у підготовці навчального посібника «Кіровоградщина. Історія рідного краю», який відзначено премією імені Володимира Ястребова 2013 року. Іван Петренко – Заслужений працівник культури України, почесний краєзнавець Кіровоградщини (2008), почесний член Національної спілки краєзнавців України (2009).

Анатолій Ілліч

Кохан

Народився 14 лютого 1937 року в місті НовоградВолинський Житомирської області. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, родина змушена була покинути домівку, уникаючи німецьких окупантів. Так і опинилися спочатку в Звенигородці (нині Черкащина), а пізніше – в Новгородці, де знайшлися добрі люди, які переховували цих біженців весь період окупації. Уже в зрілому віці Анатолій Кохан зворушливо опише ці драматичні спомини дитинства. Закінчивши в Новгородківці середню школу, поїхав навчатися до Харківського медичного інституту. Закінчив його у 1960 році, працював на Харківщині, а 1963 року переїхав у Олександрію, де на той час поселилися батьки. Працював педіатром третьої міської лікарні, викладачем медичного училища, заступником головного лікаря міської дитячої лікарні, а з 1981го – у центральній районній лікарні: районним педіатром, заступником головного лікаря з охорони материнства і дитинства, лікаремметодистом. Кандидат медичних наук (1980).

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 101

Незалежно від місця роботи чи посади Анатолій Кохан займався краєзнавчими пошуками і дослідженнями. Він досліджував історію розвитку медицини міста і району, створення комсомольських організацій, самого міста. Першим його історичним нарисом стала «Історія комсомольської організації м. Олександрії». Крім нарису на цю тему, була опублікована ціла низка статей. Та найголовніше – йому вдалося розшукати багатьох людей із числа перших комсомольців міста і району, які стали помітними в суспільстві. Серед них, зокрема, бджоляр Л. Дмитренко, металург Л. Владимиров, літературознавець М. Трегубов. Листи Анатолію Кохану від цих людей (та й багатьох інших) нині зберігаються в його особовому фонді Державного архіву області.

Досліджуючи життєві шляхи непересічних земляків, Анатолій Кохан першим із наших краєзнавців (ще у 1967 році) розповів у газеті про унікальну бібліотеку історика, бібліофіла і громадського діяча О. З. Попільницького. Особисто та разом із іншим знаним краєзнавцем Ф. М. Плотніром розшукав і дослідив місця, пов’язані з родиною Чижевських.

Поряд із численними публікаціями в ЗМІ Анатолій Кохан видав книги «Олександрія» (1979 і 1986), «Театральна Олександрія», «Штрихи до портрета Василя Сухомлинського» (у співавторстві), книгу-реквієм «Евреи Александрии» і, нарешті, книгу-альбом «Стара Олександрія в листівках і фотографіях», за яку йому й присуджено другу премію імені Володимира Ястребова. Почесний громадянин Олександрії. Помер у 2013 році.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Марина Василівна

Долгіх

Народилася 31 серпня 1968 року в Кіровограді. Закінчила відділ теорії музики Кіровоградського музичного училища (1987), історико-теоретичний факультет Астраханської державної консерваторії (1992). Працювала провідним науковим співробітником Музею музичної культури ім. К. Шимановського (1994 – 2000). З 1990 року – викладачка музично-теоретичних дисциплін Кіровоградського музичного училища та класів композиції музичних шкіл №1 ім. Г. Г. Нейгауза, №2 ім. Ю. С. Мейтуса, №3. У 2011 році захистила кандидатську дисертацію «Становлення музичного професіоналізму Єлисаветградщини (1900 – 1920 рр.)» (відділ музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, науковий керівник – кандидат мистецтвознаства І. М. Сікорська). Є провідною дослідницею в галузі музичної регіоналістики Кіровоградщини та історії української музики. Композиторка, журналістка. Авторка наукових досліджень, музично-критичних статей, у тому числі збірника «Матеріали з історії музичної культури Єлисаветградщини» (Кіровоград, 1996), мультимедійного проекту «Юлій Мейтус: повернення на батьківщину» (2007). Саме ця праця відзначений премією імені Володимира Ястребова. І в подальшому Марина Долгіх продовжує активну краєзнавчо-просвітницьку роботу. Її наукові розвідки надруковані в енциклопедичних виданнях Національної академії наук України «Українська музична енциклопедія», «Енциклопедія сучасної України», провідних науково-тематичних збірниках «Науковий вісник НМАУ», «Музична україністика: сучасний вимір», «Студії мистецтвознавчі», «Pamietnik Kijowski», «Українське мистецтвознавство», «Краєзнавчий вісник Кіровоградщини», спеціалізованих мистецьких часописах «Музика», журналах «Кур’єр Кривбасу», «Вежа», всеукраїнських газетах «Культура і життя», «Украина-Центр» тощо. Марина Долгіх – автор монографії «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему», лауреат Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу «Щоб далі йти дорогою одною» пам’яті О. Теліги (Київ, 2008).

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 103

бласна організація УТОПіК висунула краєзнавців С. С.

Присяжнюк і П.I. Сидоренка, які зробили справжній прорив у дослідженні й популяризації історії розвитку медицини, що й лягло в основу кількох книг на цю тему, а пізніше – капітального розділу у книзі «Кіровоградщина. Iсторія. Традиції. Сучасність».

обровеличківська районна рада представила на премію корифея

музеєзнавчого руху в області Д. Д. Проскаченка; відділ культури і туризму Знам’янської міськради – не менш відомого краєзнавця, єдиного в області лауреата премії ім. Д. Яворницького В. Є. Шкоду; долинчани – автора серії книжок «Боковенька» (2002, 2004, 2006) В. Г. Маруценка.

бласна спілка краєзнавців подала на розгляд публікації

краєзнавчих праць 1990 – 2008 років О. А. Класової, відділ освіти Гайворонської РДА рекомендував автора кількох краєзнавчих книжок та засновника Могильненського шкільного музею В. Г. Дерезовського, обласний художній музей – музеєзнавця В. Г. Боженко, а музична школа імені Г. Нейгауза – Т. Ю. Фурлет за краєзнавче дослідження родини Нейгаузів.

одання цього року були високого рівня, тож комісія –

як виняток – ухвалила рішення про присудження двох перших премій: дослідникам історії медицини С. С. Присяжнюк та П.I. Сидоренку, а також досліднику «Чорного озера» знам’янчанину В. Є. Шкоді. Другої премії було удостоєно Д. Д. Проскаченка, третьої – долинчанина В. Г. Маруценка.

римітно, що всі лауреати цього року мають прямий стосунок

до музейної справи: або засновники музеїв, або зробили значний внесок у їх розвиток.

Лауреати премії 2008 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Петро Іванович

Сидоренко

Народився 19 липня 1949 року в селі Митрофанівка Новгородківського району. 1973 року закінчив з відзнакою Дніпропетровський медичний інститут за спеціальністю «Санітарія». Був головним лікарем Голованіської районної СЕС. З 1981-го – заступник головного лікаря обласної санітарно-епідеміологічної станції. З 1994-го – заступник начальника управління охорони здоров’я Кіровоградської облдержадміністрації. З 1997 року працює директором медичного училища – нині базовий медичний коледж ім. Є. Й. Мухіна. Навчався в аспірантурі, постійно займався науковими дослідженнями проблем гігієни харчування. Захистив кандидатську дисертацію, автор 155 наукових праць, у т. ч. 16 монографій та кількох підручників, доцент КДПУ. Підручник «Медицина катастроф» у 2002 році визнаний видавництвом «Здоров’я» кращою книгою року. Його праці мають вагоме науково-практичне значення і використовуються для підвищення кваліфікації лікарського складу служби екстреної допомоги у лікувально-профілактичних і навчальних закладах. Водночас Петро Сидоренко постійно займається краєзнавчими дослідженнями з історії рідного краю, зокрема розвитку та становлення медицини на Кіровоградщині. Є співавтором книг: «Кіровоградське медичне училище ім. Є. Й. Мухіна» (до 70-річчя закладу), «Кіровоградський медичний коледж ім. Є. Й. Мухіна» (до 75-річчя навчального закладу), «Вірні клятві Гіппократа», «Медична освіта Кіровоградщини: сторінки історії» (до 80-річчя навчального закладу). На базі навчального закладу створено музей «Історія Кіровоградського медичного коледжу ім. Є. Й. Мухіна» та «Українську світлицю», де зібрано значну кількість унікальних предметів, документів, спогадів про історію розвитку медицини степового краю, культури та побуту українського народу. Цей творчий доробок Петра Сидоренка відзначений премією імені Володимира Ястребова. Здійснені Петром Сидоренком разом зі Світланою Присяжнюк дослідження лягли в основу солідного розділу «Вірні клятві Гіппократа» тому «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність», що вийшов до 70-річчя утворення області.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Світлана Степанівна

Присяжнюк

Народилася 16 квітня 1957 року в селі ІнгулоКам’янка Новгородківського району. 1980 року закінчила філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна і з того часу працює в медичному училищі, спочатку – секретарем комітету комсомолу, а з 1984-го – викладачем української літератури. Краєзнавством взагалі й літературним зокрема захоплюється зі студентських часів, коли стала членом товариства охорони пам’яток, активісткою науково-краєзнавчого гуртка, який організував славнозвісний М. К. Смоленчук. Ще в студентські роки брала участь у наукових конференціях, тоді ж з’явилися її перші краєзнавчі публікації в місцевих ЗМІ. Світлана Присяжнюк закінчила аспірантуру, під керівництвом іншого нашого відомого літературознавця і краєзнавця В. Є. Панченка підготувала й захистила кандидатську дисертацію по творчості Володимира Винниченка. Працюючи в медколеджі, вона залишається активісткою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури і всіляко прагне прививати студентам любов до рідного краю. Організовує не лише лекції, бесіди, зустрічі на цю тему, а й відвідання музеїв, туристсько-краєзнавчі подорожі та екскурсії. Активно залучає студентів до краєзнавчих пошуків та участі в розвитку експозиції музею коледжу. Світлана Присяжнюк є співавтором книг «Кіровоградське медичне училище ім. Є. Й. Мухіна» (до 70-річчя закладу), «Кіровоградський медичний коледж ім. Є.Й. Мухіна» (до 75-річчя навчального закладу), «Медична освіта Кіровоградщини: сторінки історії» (до 80-річчя навчального закладу), за які їй присуджена премія імені Володимира Ястребова. Дослідження Світлани Присяжнюк, здійснені разом із Петром Сидоренком, лягли в основу капітального розділу тому «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність», що вийшов до 70-річчя утворення області.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 107

В’ячеслав Євгенович

Шкода

Народився 1 травня 1929 року в місті Знам’янка. Закінчив Кіровоградське музичне училище та філологічний факультет Одеського педінституту. Тривалий час працював у системі освіти, був директором школи, інспектором райвно, викладав у музичній школі, очолював міський літературний музей «Кобзарева світлиця», був головним зберігачем фондів міського краєзнавчого музею. Краєзнавством захоплюється з сорокових років минулого століття. Досліджуючи рідний край, здійснив понад півсотні експедиційних подорожей, які описані ним у десятках публікацій у місцевій пресі та київських часописах. У співавторстві з В. Проценком підготував і видав путівник «Знам’янка», багато часу й уваги приділив дослідженню Чорного озера. В’ячеслав Шкода був автором та співавтором історичних нарисів, у тому числі: «Знам’янка в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.» (1963), «Історичне минуле і сучасне м. Знам’янки (1930 – 1965)» (1965), «Місто Знам’янка з 1730 по 1968 рр.» (1968), «Брат композитора Андрій Віталійович Лисенко – учасник революційних подій 1905 р. в м. Знам’янці». У 1960 – 1970 роках був відповідальним секретарем міськрайонної комісії з підготовки видання «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», провів значну дослідницьку і пошукову роботу в архівах Кіровограда, Києва, Одеси, Херсона, Ленінграда, Москви. Є автором нарису про Знам’янку в цьому ж томі.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

В’ячеслав Шкода був членом низки патріотичних організацій, постійним учасником походів до місць слави нашого народу (шевченківські місця, Холодний Яр тощо). Ініціатор і учасник встановлення у місті й районі низки пам’ятників, пам’ятних знаків та меморіальних дощок (М. Лисенку, А. Лисенку, М. Старицькому та іншим). В’ячеслав Шкода – учасник створення більше десятка документальних фільмів краєзнавчого спрямування, які демонструвалися на місцевому, обласному та всеукраїнському телебаченні, ведучий або оповідач у кількох із них. В’ячеслав Шкода – перший і єдиний в області лауреат державної краєзнавчої премії імені Д. Яворницького. За багаторічну плідну краєзнавчу роботу та дослідження про Чорне озеро удостоєний першої премії імені Володимира Ястребова. Почесний громадянин міста Знам’янка. Помер у березні 2011 року.

Дмитро Дмитрович

Проскаченко

Народився 14 червня 1930 року в селі Чорний Ташлик Вільшанського району. Учасник Великої Вітчизняної війни як син полку. Закінчив Одеську школу суднобудівників, працював за фахом, служив у прикордонних військах. З 1956 року працював у закладах культури, закінчив Олександрійське культосвітнє училище. З 1960-го – директор Добровеличківського районного будинку культури, а в 1966 – 1979 – завідуючий райвідділом культури.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 109

У 1979 – 1991 роках був відповідальним секретарем районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Постійно займався пошуково-краєзнавчою роботою, очолив ініціативну групу зі створення районного музею, 17 років був головним зберігачем його фондів. Створив при музеї самодіяльну кіностудію «Пам’ять», у доробку якої – понад 50 аматорських фільмів із історії та культури краю, знятих за сценаріями Дмитра Проскаченка. Музей отримав звання народного, був лауреатом премії УТОПіК, а кіностудія – лауреатом низки обласних та міжобласних конкурсів аматорських фільмів. Крім того, при музеї працювала дитяча студія «Краєзнавець», діяльність якої спрямовувалась на відродження духовності та історичної пам’яті, формування патріотизму у молодого покоління. Нею теж керував Дмитро Проскаченко. Його перу належить значна кількість публікацій із історії та краєзнавства, він був учасником низки науково-практичних конференцій краєзнавців у Кіровограді, Києві, Миколаєві, Чернігові, автором статей у солідних наукових виданнях, зокрема в книгах «Сучасна енциклопедія України», «Міста і села України», «Книга Пам’яті України», «Книга скорботи...», «Кіровоградщина: історія та сучасність центру України». Дмитро Проскаченко був одним із ініціаторів дослідження Кіровоградщини як географічного центру України. Багаторічна активна і плідна пошуково-дослідницька та популяризаторська робота Дмитра Проскаченка та його роль у створенні і розвитку районного краєзнавчого музею відзначені премією імені Володимира Ястребова. Дмитро Проскаченко мав кілька урядових нагород, звання «Почесний краєзнавець України», обирався членом головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Помер у лютому 2013 року.

Віктор Григорович

Маруценко

Народився 2 лютого 1946 року в селі Паліївка Маловисківського району. Закінчив середню школу та історичний факультет Одеського держуніверситету ім. І. Мечникова. Був направлений у Долинську, де працював деякий час учителем історії, заступником директора школи. Потім був запрошений на комсомольську, пізніше – партійну роботу, а ще згодом очолив гуманітарну сферу Долинського району, будучи заступником голови райвиконкому (потім – райдержадміністрації). З 2006-го – зберігач фондів музею історії району. Незалежно від займаної посади постійно вів пошукову краєзнавчу роботу. Передусім зосередився на встановленні зв’язків із розкиданими по всіх усюдах відомими земляками і нині, наприклад, в експозиції районного музею представлені живописні та скульптурні твори 27 художників – уродженців Долинщини. Ініціював встановлення близько десятка пам’ятників, пам’ятних знаків та меморіальних дощок на честь видатних людей та історичних подій. До створення

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

та встановлення цих пам’ятних знаків зумів залучити земляків-меценатів. Зокрема, до частини з них безпосередньо причетний відомий скульптор Андрій Німенко. Методично підтримував молодих істориків і краєзнавців, які мають потяг до вивчення рідного краю. Був у 1997 році ініціатором заснування в районі краєзнавчої премії імені Івана Проценка, якою вже впродовж 15 років районна рада відзначає творчі пошуки краєзнавців. Це дало гарний поштовх до розвитку історикокраєзнавчої справи в районі. Особисті багаторічні історикокраєзнавчі пошуки, а також напрацювання інших краєзнавців району Віктор Маруценко узагальнив у чотирьох випусках історикокраєзнавчих збірників під загальною назвою «Боковенька»: перший – суто краєзнавчий, другий – літературнохудожній, третій – документи й спогади про Голодомор на Долинщині, а четвертий («Боковенька – 2006. Степовики») – біографічний довідник про визначних людей краю. Саме цей доробок здобув премію імені Володимира Ястребова. Нині Віктор Маруценко активно і послідовно займається розбудовою районного краєзнавчого музею, удосконалює й осучаснює експозицію, залучає значне число ентузіастівкраєзнавців та істориків до ведення просвітницької роботи.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 111

онкурсна комісія з присудження премії отримала цього року 7 подань: із Кіровограда – 3, Олександрії, Світловодська, Кіровоградського й Голованіського районів – по одному.

Кіровограда подання зробили: ДЛАУ – історикокраєзнавче видання Б. Чижова «В небе Кировоградщины», юридичний інститут Харківського університету ВС – наукову монографію Т. Печериці «Визначний українознавець П. З. Рябков», а президія ради обласної організації ветеранів України – книгу К. Врадія «Вогонь з Холодного Яру» та багатолітню його роботу з дослідження партизанського руху в краї.

правління культури і туризму Світловодської міськради представило документальний нарис В. Сергеєва «Пітьма над Тясмином». Олександрійський краєзнавчий музей рекомендував до розгляду репринтне перевидання книги краєзнавця ХIХ століття В. Нікіфорова «Очерки Александрийского уезда Херсонской губернии», яке здійснив колектив тижневика «Городской курьер» (редактор – В. Голобородько).

ідділ культури і туризму Кіровоградської РДА представив книжку вчителя з Гаївки В. Л. Доценка «Вихід. Дума про голод», а Голованіська районна бібліотека запропонувала до розгляду книгуальбом «Весь рід наш крутенський», підготовлену Л. Кабацюрою, О. та С. Піддубними. Саме ця робота була найвище поцінована комісією і здобула першу премію. Один із лауреатів – С. Піддубний – таку відзнаку вже мав у 1996 році.

ругу премію присуджено Т. Печериці за дослідження біографії визначного українознавця і краєзнавця, одного з фундаторів бібліотечної справи в нашому місті П. З. Рябкова, а третю – В. Сергеєву за розвідку «Пітьма над Тясмином».

Лауреати премії 2009 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Олександр Сергійович

Піддубний

Народився 29 червня 1977 року в селі Крутеньке Голованівського району. Закінчив середню школу та інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Ще будучи студентом, стажувався на державному телеканалі УТ-1, де з 1997-го почав працювати, спочатку – кореспондентом, згодом – спеціальним кореспондентом, ще пізніше – ведучим новин. Створив та вів тематичний тижневик «Енергетичне поле». У 2002 році був репортером і ведучим «Громадського радіо». У 2003 році працював на телеканалі НБМ, який невдовзі перетворився на славнозвісний «5-й канал», був запрошений у Міжнародну громадську організацію «Internews-Ukraine», де був учасником проекту «Медіа-центр “Кандидат”». З 2005 року писав деякий час на «Главреді», а з 2008 був на державній службі у Раді національної безпеки і оборони України. У 2011 – 2012 роках працював на каналі СТБ у «Вікнах», нині навчається в Польщі, в Університеті ім. А. Міцкевича (Познань). Захоплюється історією та краєзнавством, підтримує постійні зв’язки з рідним краєм. Взяв участь у створенні книги-альбому «Весь рід наш крутенський», за це видання удостоєний премії імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Ліна Василівна

Кабацюра

Народилась 20 грудня 1949 року в селі Крутеньке Голованівського району. Закінчила середню школу (1967), працювала в Крутеньківському відділенні Перегонівського бурякорадгоспу. Захоплювалася поезією, друкувалася в районній газеті «Там, де Ятрань», яку редагував лауреат премії імені Володимира Ястребова 1996 року Сергій Піддубний. Брала участь у літературному конкурсі ім. С. Шеврякова і стала лауреатом першої премії. Була запрошена до написання і впорядкування книги-альбому про рідне село «Весь рід наш крутенський», за яку відзначена премією імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 115

Тетяна Вікторівна

Печериця

Народилася 9 січня 1975 року в селищі Врадіївка Миколаївської області. Закінчила з медаллю середню школу та з відзнакою – історичний факультет Кіровоградського педагогічного університету ім. В. К. Винниченка (1997), а також – магістратуру КДПУ. Працювала викладачем у Кіровоградському технікумі механізації сільського господарства, а з 2001 року – в Кіровоградському юридичному інституті Харківського національного університету внутрішніх справ. Спочатку була старшим викладачем, у 2003 році захистила кандидатську дисертацію в Київському Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка і в 2006-му стала доцентом. У 2007 році закінчила ще й Харківський національний університет внутрішніх справ. Історичним краєзнавством захоплюється зі студентських років, брала участь у місцевих та республіканських наукових студентських конференціях. Дипломну роботу присвятила дослідженню історії становлення і розвитку заводу Ельворті – «Червоної зірки». Крім високої оцінки диплому, ректорат КДПУ відзначив Тетяну Печерицю почесною грамотою та премією ім. Д. Яворницького історичного факультету КДПУ. У творчому доробку Тетяни Печериці – понад 40 наукових публікацій, у тому числі 5 навчально-методичних посібників з історії та культури України, більше 20 статей у фахових виданнях. Її дослідження біографії знаного єлисаветградця, одного з фундаторів бібліотечної справи на наших теренах лягли в основу наукової монографії «Визначний українознавець П. З. Рябков (1848 – 1926)». Саме ця праця й відзначена премією імені Володимира Ястребова. Краєзнавча робота Тетяни Печериці триває і далі – в 2011 році вона взяла участь в укладанні науково-документального видання «В ім’я України. Василь Нікітін: листи, статті, спогади».

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Віктор Юрійович

Сергеєв

Народився 11 серпня 1970 року в Світловодську. Закінчив середню школу, СПТУ, істфак Кіровоградського педінституту (1996). Упродовж десяти років учителював у школах кіровоградського району та Світловодська. До історичних пошуків та краєзнавства проявив потяг ще зі студентських років, а під час викладання історії почав заглиблюватися в краєзнавчі дослідження. Кілька років був громадським активістом Світловодського міського краєзнавчого музею, а в 2003 році став його штатним працівником. Був зберігачем фондів музею і доклав чимало зусиль для їх поповнення, розвитку, збагачення і систематизації. У 2008 році став директором музею. Водночас Віктор Сергеєв веде активну популяризаторську роботу, систематично публікується на краєзнавчі теми в ЗМІ та «Краєзнавчому віснику Кіровоградщини». Виступив автором-упорядником ювілейних видань «Людина і місто», «Люди і граніт», окремим виданням випустив документальний нарис «Пітьма над Тясмином», за який і удостоєний третьої премії імені Володимира Ястребова. Продовжуючи краєзнавчі дослідження, узагальнив їх у книгах «У жовтні сорок третього» (2009) та «На зламі» (2011).

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 117

ього року на здобуття премії, крім окремих авторів і авторських колективів, вперше номінувалося підприємство. Так, спілка підприємців області подала на розгляд комісії видавництво ТОВ «Iмекс-ЛТД» за книгу «Кіровоградщина. Iсторія. Традиції. Сучасність». Книга, безумовно, солідна, інформаційно цінна й цікава, серед 29 її авторів – 13 лауреатів премії імені Володимира Ястребова. Але ж видавництво – не дослідник, та й положенням не передбачено преміювання підприємств.

бласна організація Національної спілки краєзнавців представила колективну монографію «Бібліотека – свідок і творець історії» з серії науково-популярних праць, присвячених 110 річниці бібліотеки, і конкурсна комісія визнала цю книгу гідною першої премії.

рихильно поставилися члени комісії й до подання ради облорганізації УТОПіК, яка рекомендувала на здобуття премії кілька книжок та багаторічну дослідницьку й організаторську роботу Лариси Гайди. Їй присуджена друга премія.

иконком Гурівської сільської ради Долинського району подав до комісії краєзнавче видання «Гурівка. Села мого біографія», підготовлене родиною Ламанових – Сергієм Анатолійовичем та Світланою Петрівною. Вони також стали лауреатами.

рім того комісія висловила вдячність краєзнавцям В. А. Баглюку – за художньо-історичний нарис про Глинськ та деякі інші села Світловодщини (подання Світловодської райради) та Л. В. Драндалуш – за історико-краєзнавче видання «Мій світ – моє село», яке представив виконком Станкуватської сільради Вільшанського району.

Лауреати премії 2010 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Авторський колектив: О. Гаращенко, Н. Зеленська, В. Козлова, Т. Макарова, Т. Недашківська, О. Сергеєва, О. Ткаченко

«Бібліотека – свідок і творець історії краю» – під такою назвою вийшло у 2009 році ґрунтовне дослідження стодесятирічного просвітницького шляху головної книгозбірні нашого краю – обласної універсальної бібліотеки ім. Д. Чижевського. Для його підготовки створили авторський колектив.

Олена Миколаївна

Гаращенко

Закінчила Кіровоградський педінститут (1971) та Київський інститут культури (1985). В бібліотеці працює з 1974 року: старший бібліотекар, заввідділом, заступник директора, з 1998-го – директор. Вивчала досвід організації бібліотечної справи у США, Фінляндії, Бельгії, Данії, Швеції, Угорщині, Польщі, Латвії, перемогла на кількох міжнародних конкурсах, автор низки проектів із удосконалення сучасних бібліотечних технологій та комп’ютеризації. Ініціювала підготовку та публікацію кількох видань про діяльність ОУНБ та бібліотек області. Член ради мінкультури України з питань розвитку бібліотечної справи. Має почесну відзнаку Міністерства культури, диплом «Кращий директор обласної універсальної наукової бібліотеки», звання «Заслужений працівник культури України». Кавалер ордена княгині Ольги.

Наталія Миколаївна

Зеленська

Закінчила Харківську державну академію культури. В ОУНБ ім. Д. Чижевського працює з 1998 року, з 2001-го – завідуюча відділом рідкісних і цінних документів.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Постійно займається вивченням, збереженням та формуванням фонду рідкісних видань. Лауреат обласної премії «Духовний скарб Кіровоградщини». Член Національної спілки краєзнавців України.

Валентина Афанасіївна

Козлова

Закінчила Київський інститут культури (1973). В бібліотечній сфері працює з 1973 року, в ОУНБ ім. Д.Чижевського – з 1976го. У 2002 році призначена заступником директора бібліотеки з наукової роботи. Брала участь у підготовці до видання кількох книг із питань діяльності ОУНБ та бібліотек області. Член регіональної та всеукраїнської бібліотечних асоціацій. Член Національної спілки краєзнавців України.

Тетяна Петрівна

Макарова

Закінчила Кіровоградський педагогічний інститут (1991). В ОУНБ працює з 1994 року, очолює відділ краєзнавства з 2003-го. Брала участь у підготовці кількох видань із питань діяльності ОУНБ. Упорядник кількох бібліографічних покажчиків із краєзнавства. Постійно надає методичну допомогу дослідникамкраєзнавцям, за їхньої участі влаштовує у відділі конференції, семінари, зустрічі з авторами краєзнавчих видань. Ініціювала проведення «Краєзнавчих студій». Член Національної спілки краєзнавців України.

Тамара Олександрівна

Недашківська

Закінчила Харківський інститут культури (1966). В ОУНБ ім. Д. Чижевського працює з 1965 року, нині – головний бібліотекар інформаційно-бібліографічного відділу. Її професійна діяльність пов’язана зі створенням бібліографічних видань краєзнавчого спрямування (доробок складає близько 50 праць). Член Національної спілки краєзнавців України.

Оксана Петрівна

Сергеєва

Закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, за фахом – учитель англійської мови та зарубіжної літератури. В ОУНБ працює з 1986 року, з 1997-го – завідуюча відділом документів іноземними мовами ОУНБ. У 2004 році пройшла стажування в бібліотеках США за однією з програми Посольства США в Україні. У 2008 році досліджувала приватну бібліотеку Д.І. Чижевського в місті Галле (Німеччина). Член регіональної та всеукраїнської бібліотечних асоціацій.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 121

Оксана Василівна

Ткаченко

Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв (2002). В ОУНБ працює з 1987 року, з 2006-го – заступник директора бібліотеки. Брала участь у підготовці декількох видань з питань діяльності ОУНБ та бібліотек області. Член регіональної та всеукраїнської бібліотечних асоціацій. Член Національної спілки краєзнавців України.

* * *

Члени авторського колективу працювали в архівах Кіровограда, Миколаєва, Херсона, вивчали документи, публікації в журналах і газетах, збирали спогади, фотографії, листи. Вони відстежили роль визначних єлисаветградців П. О. Зеленого, П. З. Рябкова, О. М. Пашутіна, А. Ф. Якубовського та інших у заснуванні першої в Єлисаветграді громадської бібліотеки, яка відкрилася 2 (15) лютого 1899 року. Прослідкували історичні віхи діяльності закладу: як у 20-ті роки громадська бібліотека стала центральною міською, а коли (1939) утворилася область – обласною; як із масової вона стала науковою, як у 1982 році отримала нове приміщення на 1200 тисяч томів тощо. Авторському колективу вдалося показати на історичному фоні плідну діяльність цього просвітницького закладу на ниві збереження і розвитку нашої духовної спадщини. Комісія високо оцінила це дослідження і відзначила авторський колектив першою премією імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лариса Анатоліївна

Гайда

Народилася 7 березня 1956 року в селі Глодоси Новоукраїнського району. Закінчила Одеське медичне училище, працювала в медустановах Одеси й Кіровограда. У 1985 році вступила на історичний факультет Кіровоградського педінституту, працювала в школі. З 1986-го впродовж 15 років – в обласному центрі дитячо-юнацького туризму та краєзнавства, очолювала відділ краєзнавства, який проводив зльоти юних краєзнавців, учнівські історико-краєзнавчі конференції, олімпіади, екскурсії, здійснив значну кількість мандрівок дітей областю, Україною, а також у деякі інші країни. Лариса Гайда сприяла створенню громадських музеїв у школах та здійснювала їх паспортизацію. Член творчої групи при МОН із підготовки проектів нормативно-правової бази для дитячого краєзнавства, в т. ч. – Положення про музей при навчальному закладі. З 2001 року працює в обласному інституті післядипломної педагогічної освіти ім. В. Сухомлинського, нині – методист науково-методичної лабораторії виховної роботи. Ініціювала створення в КОІППО музейної кімнати з історії освіти Кіровоградщини, підготувала низку навчальних програм для краєзнавчих гуртків та шкільних музеїв, видала книгу «Вчителі краєзнавці – засновники музеїв» та кілька навчально-методичних посібників з краєзнавства. Лариса Гайда є одним із ініціаторів та організаторів проведення семи обласних науково-практичних історико-краєзнавчих конференцій, матеріали яких опубліковано окремими виданнями. А всього має більше 100 публікацій з краєзнавчої та музеєзнавчої тематики, опублікованих у наукових, фахових та популярних виданнях України. Учасник багатьох міжнародних і всеукраїнських конференцій та конгресів. Один із ініціаторів проведення щорічних обласних краєзнавчих Куценківських читань та пам’яткознавчих студій ім. Є. Чабаненко. За багаторічну науково-дослідницьку та пропагандистську діяльність у краєзнавстві відзначена премією імені Володимира Ястребова 2010 року. Учасник проекту та автор низки статей навчального посібника «Кіровоградщина. Історія рідного краю», який відзначено премією імені Володимира Ястребова у 2013 році. Лариса Гайда є заступником голови правління обласної організації Національної спілки краєзнавців України, членом ради обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, членом редколегії «Краєзнавчого вісника», тривалий час була секретарем комісії з присудження премії імені Володимира Ястребова. Має звання «Почесний краєзнавець України», «Відмінник освіти України».

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 123

Сергій Анатолійович

Ламанов

Народився 17 червня 1964 року в селі Букварка Олександрівського району. 1988 року закінчив Кіровоградський педагогічний інститут ім. О. С. Пушкіна. З того часу працює вчителем історії Гурівської середньої школи Долинського району. Проводить у селі активну громадську роботу, двічі обирався депутатом районної ради. Водночас постійно займається історико-краєзнавчими пошуками та дослідженнями. Брав участь у всеукраїнській науково-практичній конференції «Шкільна історична освіта: профільне самовизначення старшокласників», міжобласній краєзнавчій конференції учнівської молоді «Ерудит – 2010», обласному етапі Всеукраїнської експедиції «Моя Батьківщина – Україна». Свої краєзнавчі дослідження оприлюднює в місцевих засобах масової інформації. Окремими виданням (малим тиражем) вийшли дослідження «Гурівка в плині століть», «Гурівка в прозі, поезії та світлинах», «Пісня, вишита на полотні», «Потопала в сльозах Україна», «Моя Кіровоградщина – перлина скіфського степу», «З попелу забуття». За ці роботи Сергію Ламанову тричі присуджувалася районна краєзнавча премія ім. І. Проценка. Книга «Гурівка. Села мого біографія» відзначена обласною премією імені Володимира Ястребова.

Світлана Петрівна

Ламанова

Народилася 20 листопада 1965 року на станції Роздільна Одеської області. 1988 року закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, з того часу працює вчителем історії Гурівської середньої школи Долинського району. Захоплюється історією та краєзнавством. Краєзнавчі пошуки й дослідження проводить разом зі своїм чоловіком Сергієм Ламановим. Є співавтором видань «Гурівка в плині століть», «Гурівка в прозі, поезії та світлинах», «Пісня, вишита на полотні» та інших, двічі відзначена районною краєзнавчою премією ім. І. Проценка. Учасниця обласного етапу всеукраїнської експедиції «Моя Батьківщина – Україна». За книгу «Гурівка. Села мого біографія» (разом із Сергієм Ламановим) удостоєна премії імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 125

11 подань надійшло до конкурсної комісії цього року, а творів було ще й більше, оскільки в деяких поданнях було по кілька праць.

О бласна організація національної спілки краєзнавців України представила трьох номінантів: В. Даценка з книгою «Щоб пам’ятали…», О. Барна та М. Михайлюк за серію книг «Трагічні сторінки історії Кіровоградщини», а також машинописний рукопис книги С. Орел «Розстріляна просвіта».

В ідділ культури і туризму Знам’янської міської ради рекомендував до розгляду книгу В. Моліса «Локомотивне

депо Знам’янка», відділ освіти Онуфріївської РДА – книгу В. Постригана і В. Сурмила «Iсторія Онуфріїського району», а Світловодський міський краєзнавчий музей – рукопис О. Григор’єва, Н. Сергеєвої та В. Сергеєва «На узбіччі великої смути».

В ідділ культури і туризму Бобринецької РДА подав цикл публікацій Г. Лашкула «Iсторичні арабески», Гайворонська організація національної спілки журналістів України – 2 книги В. Дерезовського.

Д ержавний архів області висунув на здобуття премії авторський цикл телепрограм С. Бабенка «Пам’ять», а національний

техуніверситет – авторський колектив наукового дослідження «Технічна освіта на Кіровоградщині: історичний нарис».

К іровоградська міська громадська організація «Взаємодопомога вільних людей» представила дослідження В. Мільчева та

С. Осадчого з історії заселення балканськими вихідцями Вільшанки.

К омісія найвище поцінувала роботу Василя Даценка і присудила йому першу премію, другої удостоївся тележурналіст Сергій Бабенко.

У зв’язку зі значною кількістю якісних і цікавих робіт комісія ухвалила рішення про присудження двох третіх премій: авторському колективу дослідження історії технічної освіти та Віталію Постригану й Василю Сурмилу за книгу «Iсторія Онуфріївського району».

Лауреати премії 2011 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Василь Всеволодович

Даценко

Народився 16 листопада 1953 року в селищі Лисянка на Черкащині. У школі історію викладали відомі на Черкащині краєзнавці С. Г. Савранський, М. І. Бушин, М. П. Лубко, А. Л. Олексієнко, які розвинули у Василя любов до рідного краю, спонукали до пошуків цікавих людей і фактів. Під час навчання в Ужгородському університету професори І. Г. Шульга, М. В. Троян, О. Д. Довганич закріпили у молодого історика потяг до актуальних, здебільшого невідомих сторінок вітчизняної історії. Працював інспектором Чопської митниці. 1977 року приїхав на Кіровоградщину, працював учителем історії у середній школі села Копанки Маловисківського району. З 1978 по 2008 рік проходив службу в органах безпеки, де збагатився знаннями про трагічні події нашої історії, працював із матеріалами закритих архівів. Після звільнення у запас працює в апараті Кіровоградської ОДА. У вільний від роботи час збирає та узагальнює матеріали про Кіровоградщину та її жителів під час лихоліття Другої світової війни, відшукує і оприлюднює матеріали про долі її учасників, послідовно займається встановленням імен невідомих захисників Вітчизни. Друкується у місцевих та загальноукраїнських виданнях. Удостоєний подяки Національної спілки краєзнавців України за активну науково-дослідницьку та просвітницьку діяльність. Є автором більше 70 публікацій на тему Кіровоградщини та кіровоградців під час війни. Відкрив багато раніше невідомих трагічних сторінок історії краю, зокрема про оборонні бої літа 1941 року, евакуацію в’язнів із Кіровоградської тюрми, партизанський та підпільний рух, так звану «чорну мобілізацію» 1943 – 1944 років. Був одним із організаторів заходів, присвячених 70-річчю трагічних подій в урочищі «Зелена брама», в тому числі міжнародної науково-практичної конференції, матеріали якої опубліковані в спецвипуску «Краєзнавчого вісника Кіровоградщини». Є одним із авторів видання «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність», присвяченого 70-річчю утворення Кіровоградської області, автором двох видань науково-публіцистичного нарису «Щоб пам’ятали. Кіровоградщина під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.» За цю роботу удостоєний першої премії імені Володимира Ястребова. У 2011 – 2012 роках узяв участь у підготовці навчального посібника «Кіровоградщина. Історія рідного краю», який у 2013 році теж відзначений премією імені Володимира Ястребова.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 129

Сергій Іванович

Бабенко

Народився 14 жовтня 1961 року в Кіровограді. Закінчив (1978) СШ №13, у 1983-му – ремонтнотехнологічний факультет КІСМу, 6 років працював за фахом на «Червоній зірці». З 1989 року почав займатися розвитком першої в місті мережі кабельного телебачення у творчому молодіжному об’єднанні «МОСТ». У 1991 році був одним із засновників першого недержавного міського телеканалу, який пізніше сформувався у відомий канал TTV. Там він дебютував як автор та ведучий програм «Вулиці старого Єлисаветграда». У 1993 році запрошений в обласну державну телерадіокомпанію, де працював майже 20 років: редактором, коментатором, старшим редактором, заступником головного редактора ТВО «Новини». За цей час створив велику кількість різноманітних телепроектів, чільне місце серед яких посідають краєзнавчі програми. Дослідження, унікальні архівні документи, кіно- та фотоматеріали, зустрічі з краєзнавцями, спогади очевидців подій минулих днів знайшли своє відображення у програмах «Амальгама», «Повернення до святинь», «Прогулянки старим містом», «Єлисавет», «Наш край у Великій Вітчизняній», «Зброя перемоги», «Сторінки історії», «Пам’ять». Цей доробок Сергія Бабенка відзначений премією імені Володимира Ястребова.

Авторський колектив книги «Технічна освіта на Кіровоградщині: історичний нарис»

Колективна монографія, видана за підтримки працівників Державного архіву області до 80-річчя Кіровоградського національного технічного університету, стала підсумком багаторічної копіткої роботи науковців університету та його коледжу. Це видання продовжило традицію творення літопису вищої технічної освіти Кіровоградщини, розпочату директором музею історії університету (1993 – 2005) І. А. Федотовим, який протягом десятиліть опрацьовував архівні джерела, збирав спогади очевидців, започаткував укладання історії технічної школи краю.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Керівник проекту, голова редакційної ради видання – доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Української академії аграрних наук Михайло Іванович Черновол, а керівник авторського колективу – перший проректор університету, кандидат технічних наук, професор, заслужений працівник освіти України Микола Миколайович Петренко. Науковий редактор монографії, автор першого розділу «Становлення технічної освіти в м. Єлисаветграді в другій половині XІX – на початку XX ст.ст.» та співавтор кількох інших розділів – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри гуманітарних наук та документознавства університету Василь Михайлович Орлик. Над монографією працювали кандидати історичних наук, доценти кафедри гуманітарних наук та документознавства Олександр Володимирович Бондаренко, Микола Петрович Тупчієнко; кандидат філологічних наук, доцент Людмила Василівна Бондаренко (Глєбова); кандидат педагогічних наук, доцент Олена Борисівна Коломієць; викладачі кафедри Ганна Семенівна Бондаренко, Оксана Олександрівна Головата, Вікторія Анатоліївна Барабаш. До роботи були залучені працівники Державного архіву Кіровоградської області на чолі з директором Тамарою Володимирівною Чвань, а також – кандидат історичних наук, доцент кафедри економічної теорії та права, завідувач музею КНТУ Юрій Павлович Бондарчук та викладач вищої категорії, методист коледжу КНТУ Світлана Володимирівна Ілючек. Учасники авторського колективу опрацювали велику кількість документів минулих століть (статути, навчальні плани, звіти, накази, особові справи, історичні нариси та ін.), а також багато спогадів людей, причетних у різний час до становлення технічної освіти. Важливою складовою монографії стало її оформлення, пошук та розміщення фотоілюстрацій, найцінніші серед яких – фото з приватних архівів. Історичний нарис вдало продовжує діалог поколінь про вічні цінності людського буття. Це відзначила комісія, присудивши авторському колективу премію імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 131

Василь Іванович

Сурмило

Народився 6 лютого 1957 року в селищі Онуфріївка. Закінчив середню школу, у шкільні роки цікавився історією, біографіями історичних постатей. Навчався в морехідній школі, служив на Північному флоті. Після повернення в Онуфріївку кілька років вів туристично-краєзнавчий гурток у Будинку піонерів, організував кілька походів. 1992 року в складі Львівського козацького товариства «Кіш» був учасником історичної морської експедиції «Українське море – 92», екіпаж якої на власноруч спорудженій «чайці» пройшов шлях від Києва до Сан-Тропе (Франція). Постійно вів записи про свої мандрівки, краєзнавчі дослідження, все це згодом втілилося у видання «Спогади остарбайтерів» (2006), «Легенди Онуфріївщини» (2009). А за книгу «Історія Онуфріївського району», написану в співавторстві з Віталієм Постриганом, удостоєний премії імені Володимира Ястребова. Після відзначення премією видав «Спогади. Прожите життя» – теж у співавторстві з Віталієм Постриганом.

Віталій Вікторович

Постриган

Народився 8 березня 1981 року в селищі Онуфріївка. Закінчив середню школу, історичний факультет педагогічного інституту, вчитель історії. Працював у Онуфріївському районному Будинку позашкільної роботи з учнівською молоддю в туристично-краєзнавчій сфері. З 2009 року працює вчителем історії Павлиської середньої школи ім В. О. Сухомлинського. Історією, географією та краєзнавством захоплювався з часу навчання в школі, а цілеспрямовані краєзнавчі пошуки веде з 2006 року. Мав низку публікацій у ЗМІ, як співавтор або редактор брав участь у підготовці кількох краєзнавчих видань. За книгу «Історія Онуфріївського району», написану у співавторстві з Василем Сурмилом, удостоєний премії імені Володимира Ястребова. Краєзнавчі пошуки й дослідження проводить і далі, видав у 2012 році «Спогади. Прожите життя», а в 2013-му – «Над плесом Омельника. Історія селища Павлиш до 1917 року».

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 133

8 робіт, представлених на здобуття премії імені Володимира Ястребова, лише 2 були з периферії (Світловодськ та Олександрійський район), решта – з Кіровограда.

бласна організація Національної спілки краєзнавців України висунула тележурналіста, дослідника старовини, члена геральдичного товариства В. Крутоуса за проект «Єлисаветградські військові прапори» та авторський колектив у складі Н. Бондаренко, М. Горохова, О. Попова й В. Бєглєцова за телепроект «Пишаємось тобою, рідний краю».

іровоградська гімназія ім. Т. Г. Шевченка представила книгу О. Глушка (москвича, сина знаменитого академікаракетобудівника) «Первопроходцы ракестроения…», а обласний художній музей – науково-популярне видання В. Ноженко та Т. Храпової «Музей – їхнє життя».

екторат педуніверситету ім. В. К. Винниченка висунув книгу А. Кривульченка «Водні об’єкти Кіровоградської області», обласна громадська організація «Об’єднання болгар «Нашите хора» – документальний фільм «Болгари Вільшанки». Світловодська ветеранська організація представила на розгляд комісії книгу «Хроника о городе Новогеоргиевске…», відділ освіти Олександрійської РДА висунув книгу Валерія та Зінаїди Жванків «Мій берег».

результаті таємного голосування два номінанти набрали однакову кількість балів, і конкурсна комісія ухвалила рішення присудити 2 перші премії: краєзнавчо-природничому дослідженню професора А. Кривульченка «Водні об’єкти Кіровоградської області» та авторському колективу циклу телефільмів «Видатні постаті Кіровоградщини» (автори Н. Бондаренко, М. Горохов, О. Попов, В. Бєглєцов).

ругою відзначене подружжя Валерія та Зінаїди Жванків за книгу «Мій берег».

Лауреати премії 2012 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Анатолій Іванович

Кривульченко

Народився 22 липня 1947 року в селі Покровські хутори Очаківського району Миколаївської області. Закінчив (1970) Одеський університет ім. І. Мечникова. Вчителював у школах Херсонської та Миколаївської областей. У 1977 – 1985 роках – гідрогеолог і ґрунтознавець Каховської гідрогеолого-меліоративної експедиції. Ще студентом займався науково-пошуковою роботою, очолював студентське наукове товариство, брав участь у наукових конференціях. Пошуки продовжив, працюючи в експедиції, у 1983 році захистив кандидатську дисертацію в Одеському держуніверситеті. 1985 року запрошений до Кіровоградського педінституту, працював на педагогічному факультеті старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри. Ініціював відновлення природничо-географічного факультету інституту, а пізніше (2003) – створення на цьому факультеті кафедри географії та геоекології, яку нині очолює. Закінчив докторантуру Львівського національного університету, захистив докторську дисертацію (2003). Автор близько 150 наукових праць, у тому числі 5 монографій, 2 навчальних посібників. Наукові узагальнення здійснює на основі досліджень природи Кіровоградщини. Розробив електронний підручник із курсу «Загальне землезнавство». Керує підготовкою курсових, дипломних та магістерських робіт. Є учасником багатьох всеукраїнських та міжнародних наукових і науково-практичних конференцій та симпозіумів. Анатолій Кривульченко є керівником держбюджетних та госпрозрахункових наукових проектів із питань вивчення глибини й обсягу природничих знань школярів, геохімії ландшафтів сухостепової підзони України, формування автоматизованого каталогу водних об’єктів Кіровоградської області. Був одним із ініціаторів створення (2009) на території Кіровоградської та Черкаської областей Чорноліського національного парку. Взяв участь у створенні в області Гренівського ландшафтного парку загальнодержавного значення. За видання монографії «Водні об’єкти Кіровоградської області» удостоєний першої премії імені Володимира Ястребова. Анатолій Кривульченко має звання професора, знак «Відмінник освіти України», Почесний знак імені Петра Могили, очолює кіровоградське відділення Українського географічного товариства.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Наталія Валеріанівна

Бондаренко

Народилася 4 вересня 1965 року в селі Данилова Балка Ульяновського району. Закінчила у 1988 році музично-педагогічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна. Працювала викладачем у педінституті, в загальноосвітній школі №29, а з 1995-го до 2003 року – у дитячій музичній школі №2 ім. Ю. Мейтуса: спочатку – викладачем, потім – заступником директора. З грудня 2003 року – художній керівник Кіровоградської обласної філармонії. Є одним із ініціаторів фестивалю камерної музики «Різдвяні передзвони», водночас – режисером концертних програм цього проекту, а також проектів «Краю наш, тебе ми прославляємо», «Наші земляки – майстри мистецтв», режисеромпостановником концертів до державних та професійних свят. До втілення цих проектів активно залучає народних артистів України А. Авдієвського, А. Кривохижу, Л. Забілясту, заслужених діячів мистецтв України В. Зубицького, Ю. Кузнєцова, Г. Єрьоменка, Ю. Любовича, Л. Голіусову, Н. Хілобокову. Наталія Бондаренко ініціювала створення музичного салону, мета якого – відродження традицій Єлисаветградської салонної музики. Упродовж останніх 9 років Наталія Бондаренко плідно співпрацює з обласною державною телерадіокомпанією. Вона є автором сценарію та музичним редактором програм «У просторі гармонії», «Зіркова сюїта травня», «Одкровення». За телевізійний фільм «З благословення української Терпсіхори» отримала Почесну відзнаку мінкультури України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва». Очолюваний Наталією Бондаренко авторський колектив проекту «Пишаємось тобою, рідний краю!» створив 8 документальних фільмів про видатних людей Кіровоградщини, який відзначено присудженням премії імені Володимира Ястребова.

Микола Костянтинович

Горохов

Народився 20 грудня 1952 року в Кіровограді. Закінчив середню школу та медичне училище ім. Є. Мухіна, деякий час працював у медичних закладах, 3 роки відслужив на флоті. З дитинства захоплювався театром, займався в дитячому драматичному колективі палацу культури ім. Жовтня, пізніше там же грав у народному театрі. Захоплення переросло в долю – з 1976 року почав навчатися в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, а в 1978му став помічником режисера обласного музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького. У 1980 – 1987 роках був режисером облдержтелерадіо, потім – упродовж 9 років – режисером облдрамтеатру. З 1996 року – знову на обласному телебаченні: спочатку режисером, а з грудня 1999-го – головним режисером ОДТРК. Підготовлені Миколою Гороховим програми здобували призові місця всеукраїнських фестивалів телефільмів «Калинові острови» та «Україна – рідний

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 137

край», міжнародного фестивалю «Мій рідний край». За творчі досягнення та високу професійну майстерність нагороджений Почесною відзнакою Міністерства культури. Особливе місце в творчому доробку Миколи Горохова посідає історикокраєзнавчий напрямок: цикл передач про кращих людей краю «Суботні зустрічі», телефільми про поета Є. Маланюка, балетмейстера А. Кривохижу, художника С. Шаповалова та інших. Значним творчим набутком Миколи Горохова в цьому напрямі став телефільм про розвиток національного хореографічного мистецтва «З благословення української Терпсіхори», нагороджений дипломом та спеціальним призом Міжнародного телекінофоруму «Разом» у 2006 році. Протягом кількох останніх років творча група, режисером якої є Микола Горохов, створила цикл документальних телефільмів «Видатні постаті Кіровоградщини» в рамках мистецького проекту «Пишаємось тобою, рідний краю!» (8 стрічок). За цей проект він удостоєний премії імені Володимира Ястребова.

Віктор Миколайович

Бєглєцов

Народився 28 вересня 1954 року в Кіровограді. Закінчив середню школу №6. Ще навчаючись у школі, працював позаштатним кореспондентом студії телебачення. З 1971 року – на штатній роботі в комітеті телебачення і радіомовлення: монтажник студії телебачення, кіно-, а пізніше – телеоператор. З липня 2001 року – головний

телеоператор КОДТРК. За час роботи в телерадіокомпанії глибоко оволодів специфікою телебачення і майстерно використовує його технічні та творчі можливості. Разом з режисером М. Барським ще у 80-х роках взяв участь у створенні більше десяти телеспектаклів, був учасником зйомки телефільмів про «Вересневі самоцвіти». В подальшому був оператором краєзнавчих програм «Від Дніпра до Бугу» (понад 20) та «Сонячні кларнети» (теж понад 20). Знімав телепрограми про видатних земляків «Суботні зустрічі», телефільм про народного артиста України А. Кривохижу. Створений Віктором Бєглєцовим разом із Миколою Гороховим телефільм про розвиток національного хореографічного мистецтва «З благословення української Терпсіхори» нагороджений дипломом та спеціальним призом Міжнародного телекінофоруму «Разом» у 2006 році..

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Впродовж кількох останніх років авторський колектив, оператором у якому був Віктор Бєглєцов, зняв цикл документальних телефільмів «Видатні постаті Кіровоградщини» в рамках мистецького проекту «Пишаємось тобою, рідний краю!» (8 стрічок). За цей проект Віктор Бєглєцов удостоєний премії імені Володимира Ястребова. А в 2013 році лауреатство здобув інший проект обласної державної телерадіокомпанії – «Озирнись», – у якому оператором теж був Віктор Бєглєцов.

Валерій Іванович

Жванко

Народився 20 грудня 1957 року в Олександрії. Закінчив середню школу №2. Працював на заводі, служив у армії. Закінчив Кіровоградський педагогічний інститут, працював у навчальних закладах Олександрії. У 1991 році переїхав з родиною в село Попельнасте, працює в школі. Став у 1997 році переможцем всеукраїнського конкурсу в номінації «Вчитель сільської школи», має звання «Вчитель-методист», «Відмінник освіти України». Захоплюється живописом, фотографією, мав низку персональних виставок у кількох містах України. Як кіноаматор є автором кількох короткометражних фільмів, серед них – і на теми краєзнавства. Водночас багато уваги приділяє пошукам і дослідженням історії Олександрійщини, зокрема Попельнастого. До пошукової роботи він активно залучає односельців, у т. ч. школярів. Наслідки пошуків популяризує через олександрійські та кіровоградські ЗМІ, у 2003 році був переможцем Олександрійського міського конкурсу на кращий матеріал про рідне місто. Багатолітні пошуки Валерія Жванка лягли в основу його краєзнавчої книги «Мій берег», удостоєної другої премії імені Володимира Ястребова 2012 року.

Зінаїда Володимирівна

Жванко

Народилася 9 квітня 1964 року в селі Живанівка Компаніївського району. Закінчила філологічний факультет Кіровоградського педінституту, працювала в Пантаївській школі-інтернаті та Олександрійській гімназії ім. Т. Г. Шевченка. У 1991 році переїхала з родиною в Попельнасте. Працює в школі, займається садівництвом, захоплюється мандрівками і туризмом. Активно допомагає чоловікові у його пошуковокраєзнавчій роботі. Захоплюється поезією, її поетичний доробок склав частину книги «Мій берег».

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 139

ього року на здобуття премії було висунуто 6 претендентів, серед них – як ніколи раніше – аж 4 авторські колективи.

бласний краєзнавчий музей представив перший випуск свого наукового збірника, до якого увійшла ціла низка наукових та краєзнавчих розвідок, підготовлених працівниками музею. Правління обласної організації Національної спілки краєзнавців України подало на здобуття премії краєзнавчі відеофільми «Лиш храм збудуй…», «Окраса чарівного степу» та інші, створені творчим колективом телепроекту «Озирнись!» обласної державної телерадіокомпанії (керівник М. Шутяк).

ва авторські колективи представив на розгляд комісії ректорат педуніверситету ім. В. К. Винниченка: навчального посібника «Кіровоградщина. Iсторія рідного краю» (керівник проекту I. Козир) та географічного атласу «Кіровоградська область. Моя Батьківщина» (керівник проекту А. Кривульченко).

ідділ культури і туризму Новоукраїнської РДА висунув на здобуття премії книгу А. Ковирьова «Фотій Мелешко – глодоський революціонер, повстанський отаман, письменник», а відділ культури і туризму Онуфріївської РДА – збірку легенд та оповідань «Таємниці дикого поля», підготовлену М. Явтушенком.

омісія відзначила цікаву роботу цих двох краєзнавців, проте, враховуючи глибину і якість досліджень, перевагу віддала авторським колективам: першої премії удостоєно навчальний посібник під редакцією I. Козир «Кіровоградщина. Iсторія рідного краю», другої – краєзнавчі відеофільми телепроекту «Озирнись!» КОДТРК, третьої – колектив обласного краєзнавчого музею.

Лауреати премії 2013 року

Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”

Авторський колектив навчального посібника

«Історія рідного краю»

У 2011 році керівники області С. М. Ларін і М. М. Ковальчук, відзначаючи плідну історикокраєзнавчу роботу в області, звернули увагу на необхідність донесення її й до молодшого покоління через навчальний посібник із історії рідного краю для школярів. Для втілення цього проекту було створено авторський колектив, який очолила відомий в області науковець-історик, археолог і краєзнавець Ірина Козир.

Ірина Анатоліївна

Козир

Вона залучила до роботи над книгою науковців педуніверситету, кандидатів історичних наук І.А. Вівсяну, О. В. Ковалькова, О. В. Чорного, С. І. Шевченка, науковців інституту післядипломної педагогічної освіти Л. А. Гайду і Ю. С. Митрофаненка, а також краєзнавців-дослідників І. Д. Петренка та В. В. Даценка. Четверо з цього колективу – С. Шевченко, І. Петренко, Л. Гайда і В. Даценко – вже були лауреатами Ястребовської пермії минулих років. Посібник вийшов у 2012 році, отримав схвальну оцінку, став помітним явищем у духовному житті краю і відзначений першою премією імені Володимира Ястребова. Атрибути лауреата отримала його науковий редактор Ірина Анатоліївна Козир. Вона народилася 6 квітня 1965 року в Олександрії. Закінчила Олександрійську СШ №6, історичний факультет Кіровоградського педінституту ім. О. С. Пушкіна. Працювала вчителем історії в Олександрії, 1991 року стала переможцем обласного конкурсу «Вчитель року», 1992-го – отримала звання «Відмінник освіти України». Ще працюючи в школі, розпочала наукові дослідження старожитностей доби раннього залізного віку, брала участь в археологічних експедиціях під керівництвом Н. М. Бокій. У 1989 році отримала право самостійних досліджень, організувала перший в області учнівський археологічний гурток, взяла участь у формуванні археологічної експозиції Олександрійського краєзнавчого музею. У 1996 році захистила дисертацію кандидата історичних наук, з 1998-го працює в КДПУ ім. В. К. Винниченка, була викладачем, доцентом кафедри історії України. Нині – проректор із науково-педагогічної роботи. Ірина Козир є автором більше сорока наукових праць із проблем археології, давньої та середньовічної історії України, в тому числі історії Кіровоградщини.

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Очолює археологічну експедицію КДПУ, в 1997 році разом з Н. М. Бокій здійснила відкриття унікальної археологічної пам’ятки – середньовічного золотоординського міста (біля села Торговиця Новоархангельського району). Ірина Козир брала участь у підготовці матеріалів до обласного тому «Звід пам’яток історії та культури», у 2005 році разом із С. І. Шевченком підготувала навчальний посібник «Історія рідного краю» (для загальноосвітніх навчальних закладів). Є ініціатором та науковим керівником проекту «Археологічні скарби Кіровоградщини», а в 2011 році за її ініціативи створено археологічний музей університету, який уже став важливим культурно-просвітницьким центром міста і області. Ірина Козир – член Національної спілки краєзнавців України, консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при облдержадміністрації, удостоєна звання «Заслужений працівник освіти України».

Авторський колектив краєзнавчих відеофільмів телевізійного проекту

«Озирнись!»

Микола Миколайович

Шутяк

Народився 6 травня 1972 року в селі Глинськ Здолбунівського району Рівненської області. Після служби в армії закінчив Львівську духовну семінарію і Національний університет «Острозька Академія». З 1995 року – священик. У 2004 році призначений секретарем Кіровоградської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Водночас працював учителем християнської етики та етики і психології сімейного життя. З 2005 року – редактор Кіровоградської обласної державної телерадіокомпанії. Пройшов відповідний курс навчання за спеціальністю літературно-драматичне мовлення. Готував програми «Теплом зігріте серце» (про життя і проблеми інвалідів), «Повернення до святинь» (про духовні святині рідного краю та основи віри). Автор і редактор, а з 2011 року і ведучий програми «Озирнись!» – про морально-етичні та соціальні проблеми суспільства, стосунки батьків і дітей та сімейно-шлюбні взаємини. «Озирнись!» – це також і нові й неупереджені погляди на вітчизняну історію й національну культуру, їхніх творців – видатних постатей рідного краю, а ще – розповіді про життя і взаємини людей різних національностей і віросповідань на теренах Кіровоградщини, озвучення різних філософських думок і поглядів. Гасло програми «Озирнись і згадай, що Ти – Людина!» Програма «Озирнись!» у 2006 році стала лауреатом Всеукраїнського фестивалю телевізійних і радіопрограм «Калинові острови».

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 143

Краєзнавчі відеофільми «Лиш храм збудуй…», «Окраса чарівного степу» та цикл тематичних краєзнавчих передач телепроекту «Озирнись!» відзначені другою премією імені Володимира Ястребова 2013 року.

Андрій Вікторович

Бєглєцов

Народився 23 серпня 1976 року в Кіровограді. У 1993 році закінчив середню школу №32. У листопаді того ж року почав працювати в Кіровоградській обласній державній телерадіокомпанії на посаді звукорежисера. З 1995 року – режисер телебачення. У складі творчої групи програми «Озирнись!» у 2006 році був лауреатом Всеукраїнського фестивалю телевізійних і радіопрограм «Калинові острови». Краєзнавчі відеофільми «Лиш храм збудуй…», «Окраса чарівного степу» та інші з телепроекту «Озирнись!», режисером яких є Андрій Бєглєцов, відзначені другою премією імені Володимира Ястребова.

Олексій Миколайович

Левандовський

Народився 2 жовтня 1961 року в Кіровограді. У 1976 році закінчив середню школу № 14, у 1980-му – Кіровоградський машинобудівний технікум. Працював на радіозаводі, потім – у виробничій лабораторії телеграфнотелефонної станції, пізніше – в лабораторії станків з ЧПУ заводу «Друкмаш» З січня 1997 року працює в Кіровоградській обласній державній телерадіокомпанії оператором відеомонтажу. З 2012 року – начальник дільниці відеозапису і монтажу. Член творчої групи телепроекту «Озирнись!», краєзнавчі відеофільми якої відзначені другою премією імені Володимира Ястребова.

Авторський колектив

«Наукового збірника Кіровоградського обласного краєзнавчого музею» Серед численних і різноманітних функцій сучасного музею провідними є наукова та культурно-просвітницька. Працівники музеїв збирають, вивчають та експонують першоджерела або оригінали, тобто пам’ятки, які безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям суспільства. На основі першоджерел вони проводять

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

власні дослідження, створюють таким чином джерельну базу для наукових досліджень і водночас займаються широкою популяризаторською діяльністю. Довідки, статті, інформації співробітників Кіровоградського обласного краєзнавчого музею упродовж уже багатьох років неодноразово привертали увагу своєю фундаментальністю, достовірністю, доступною і цікавою формою викладу у збірниках матеріалів конференцій різних рівнів, фахових та популярних виданнях, на сторінках періодичних видань тощо. Ці дослідження ставали основою текстів екскурсій, використовувались при створенні численних виставок. Врешті-решт ці дослідження знайшли узагальнення в першому в історії музею «Науковому збірнику…». Укладачі цього збірника – директор музею Наталія Юріївна Агапєєва та її заступник із наукової роботи Світлана Едуардівна Колесник – відібрали дослідження, розвідки та статті Миколи Галицького, Валентини Дацької, Олександра Кротова, Наталії Кривошей, Тетяни Кравченко, Анатолія Маршаніна, Ольги Недогоди, Валентини Пархомчук, Віктора Погрібного, Миколи Правди, Павла Рибалка, Світлани Саванчук, Вікторії Слюсаренко, Валентини Тобілевич, Оксани Чонтай, Бориса Шевченко, Костянтина Шляхового. Матеріали збірника – різні за тематикою, напрямками, стилем, але вони показують широкому загалу, наскільки цікавою та складною є історія краю, багатою природа, скількох видатних синів і дочок подарувала Україні та світові Степова Еллада. Важливими є посилання на документи, предмети, що зберігаються у фондовому зібранні Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, його відділів. «Науковий збірник Кіровоградського обласного краєзнавчого музею» зробив перший крок до читачів. І здобув високу оцінку – відзначений третьою премією імені Володимира Ястребова.

Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 145

Лауреати обласної КРАЄЗНАВЧОЇ ПРЕМІІ ім. В. М. Ястребова

Редагування, дизайн та комп’ютерна верстка: Студія7.

Тел.: (0522) 27-63-47; www.studio7-kr.com

До 75-рiччя Кiровоградської області

| 2014

Премії Кіровоградської обласної ради 1. Краєзнавча премія імені Володимира Ястребова. 2. Літературна премія імені Євгена Маланюка. 3. Премія у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка. 4. Педагогічна премія імені Василя Сухомлинського. 5. Журналістська премія. 6. Премія імені Олександра Гіталова. 7. Премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. 8. Премія у галузі культури «Духовний скарб Кіровоградщини». Лауреати обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова

| 147