Роки стиснутого серця by Голобородько Виктор

ВІКТОР ГОЛОБОРОДЬКО ВІКТОР ГОЛОБОРОДЬКО

РОКИ СТИСНУТОГО СЕРЦЯ ОСІНЬ 2010 — ОСІНЬ 2015

РОКИ СТИСНУТОГО СЕРЦЯ ОСІНЬ 2010 — ОСІНЬ 2015 ОЛЕКСАНДРІЯ 2015

ББК 66.3(4УКР-4КІР-2ОЛЕКС)+63.3(4УКР) Г 61 Голобородько, В. В. Роки стиснутого серця:осінь 2010-осінь 2015/В. В. Голобородько.- Олександрія, 2015.- 97 с. Книжка журналіста, депутата Олександрійської міської ради VI скликання розповідає про миттєвості політичного життя громадського активіста, який став депутатом. Точка зору на розвиток політичного і суспільного життя міста Олександрії Кіровоградської області за п’ять років з 2010 по 2015 роки описана в цій невеликій за обсягом книзі. Зустрічі з бійцями АТО, опис трагічних подій часів Революції Гідності, боротьба підприємців за їх права, тиск влади на журналістів і інакомислячих, робочі будні депутата. Все це - своєрідний звіт представника міської громади, який отримав значок депутата міськради та сам побував у політичній стихії місцевого масштабу. Розрахована на широке коло читачів. Коротко про автора. Народився у 1976 році в місті Олександрії. Навчався та працював у місті, здобув вищу освіту в Кіровоградському національному технічному університеті. За фахом - менеджер виробництва. Член Національної Спілки журналістів України. Упорядник краєзнавчих книг та автор багатьох краєзнавчих публікацій у періодичній пресі, наукових збірниках, учасник краєзнавчих конференцій. Одружений, має доньку. Улюблене хобі - краєзнавство, читання книг, кіномистецтво.

ЧОМУ Я ЦЕ НАПИСАВ (ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ) Коли я пишу ці рядки за вікном теплий, ледве не жаркий вересень дві тисячі п’ятнадцятого року. І сьогодні треба розповісти про те, що було за п’ять років як я отримав депутатський значок міської ради. П’ять років походу у депутатський корпус Олександрійської міської ради показали мені набагато більше ніж десяток років журналістської роботи. Кажуть журналісти пишуть погані книжки, а письменники є поганими журналістами. Що ж, а я спробую тимчасово перетворитися в майже письменника, щоб розповісти про побачене і відчуте. Вважаю, що це важливо не тільки для мене, але й для того, щоб зафіксувати миттєвості життя, сповнені історичності. І сьогодні час вимагає від мене (чи то я сам вимагаю від себе) згадати усе і загубити непотрібні подробиці. Щоб зрозуміти який шлях залишився позаду, і що досягла та втратила громада. І я сам, як її складова. Шлях дуже цікавий. І умовно його можна окреслити так: від життя в комфортній оболонці уявного миру і спокою, до несміливих паростків вільного життя. Треба розказати про все так, як було: без даремного лакейства перед минулим і героїзації нинішнього. Тоді цей звіт залишиться як спомин, який дасть дорогу вперед і зупинить миті, які варто знати і пам’ятати. Знаю по собі — іноді треба написати статтю одразу, викласти все, що вдалось зібрати і зрозуміти, бо тоді не зможеш так само цікаво писати на нову тему. Це немов скидаєш стару оболонку, немов п’єш зранку свіжий заварений чай, немов одягаєш свіжу сорочку, бо вчорашнє - це вчорашнє. І сьогоднішній день вартий того, щоб почати його з новими силами і всією увагою і полум’ям душі. Отож все почалось у 2010 році... 3

СІЗІФ АБО ЛАКЕЙ 2010 рік — це був рік неймовірно складного вибору. Або загубитись у каламуті, яку навели тодішні очільники держави, або спробувати винести на собі тягар практично сізіфового спротиву. У тому році довелось вперше піти на вибори у якості кандидата від великої і різної команди — місцевого осередку Партії Промисловців і Підприємців України. Це було цікаво і незвично. Це було складно і захоплююче. З’явилась надія, що вдасться не тільки внутрішніми переконаннями, статтями у газеті, позицією журналіста, виборювати законні і грамотні рішення влади. Працювати під час кампанії треба було майже цілодобово з перервою на не тривалий сон і їжу. Іноді на каву. Адже нікуди діти було і поточні справи редакції каналу та газети, і виборчі зустрічі. Оскільки я — кандидат — мені двері власної студії зачинились, адже конфлікт інтересів зрозуміло присутній і хоч не хоч, а об’єктивним тут бути складно. Тому іноді щоб ухвалити суто редакційне рішення намагався поставити себе на місце розумного, але аполітичного глядача. І тоді вдавалось зупинити у собі караючий меч політика і залишити гостре перо журналіста. От так і балансував. А потім - тиша перед оголошенням результатів. Добре пам’ятаю день після виборів - відчуття складного і бурхливого часу, який минув. Ішов по вулиці після доби на ногах і відчував повний релакс — нарешті можна вдихнути повітря і просто поспати, відпочити до обіду. Місто, наповнене вранішнього шуму, суєти людей та понеділкового гамору було рідним і приємним. Здавалось що поступово налагоджується внутрішня рівновага. Але результати, оголошені за декілька днів, розставили все на свої місця: партія тодішнього “непохитного” президента набрала абсолютну більшість в міській раді. І вже на другій сесії мер так і сказав, що тепер регіонали беруть на себе всю відповідальність за те, що відбуватиметься в місті. І вони поступово її взяли. Скажу так: це насправді було повне фіаско того, що можна назвати народовладдям. Якщо відсторонитися від особистісних вражень, а просто проаналізувати кількість реальних де4

путатських місць, отриманих регіоналами, всім іншим можна було або піти геть з сесійної зали, або здатися, колабораціонізуватися із переможцями і спокійненько очікувати коли зміниться “тренд”. Хоча як покаже хід подій “тренд” і не думав змінюватись. Все тільки починалось. ПЕРШІ КРОКИ І СТІЛЬЦІ Жорстка заява нового-старого мера на другій сесії дала сигнал усім, хто був у міській раді- тут новий господар, який буде диктувати умови. Наша невелика фракція, яка утворилась у міській раді насправді була неймовірним дивом. Попри шалених масштабів пропаганду влади за саму себе включно із усіма можливостями адмінресурсу, вдалось тоді перемогти на трьох округах, причому на деяких із вражаючими результатами і провести також у депутатський корпус трьох депутатів за списком партії, назву якої у місті до кампанії мало хто знав. Тепер треба було обирати шлях. Перша заява фракції — підтримуємо підприємців та спробуємо донести позицію щодо неможливості ухвалення пропонованого тоді “сирого” податкового кодексу. Хто міг подумати, навіть, що попереду перший з майданів - податковий. Головні очікування тоді — ми маємо представництво у комісіях, треба використовувати всі наявні механізми, щоб вносити проекти, обговорювати їх, пропонувати виконкому, пропонувати колегам, переконувати. Була надія на те, що позиціювання володарів абсолютної більшості у вигляді прагматиків змусить їх прислухатись до розумних пропозицій. Реальність показала — це були марні сподівання, хоча спочатку регіонали терпіли присутність тих, хто має свою точку зору. І про реалії. Так склалось що я опинився у комісії з житлово-комунального господарства. Досвід вивчення і опрацювання цілого масиву документів та законодавчих актів, стандартів та норм пов’язаних з ЖКГ, в тому числі пов’язаних із тарифами, у мене був. Досить згадати комісію з тарифів, яка декілька місяців тримала удар тоді, коли влада шукала варіанти підвищення ціни за тепло. Ми вивчали пакети документів, шукали і знаходили на наш погляд неправильні розрахунки ко5

мунальників. Але тепер, замість громадської діяльності, треба було йти у політику, працювати у комісії. Я погодився і мені запропонували посаду заступника голови комісії. Оскільки голова комісії досить часто був на своєму основному місці роботи у обласному центрі, то виконуючи його обв’язки я мав голос під час розгляду питань виконавчого комітету як представник постійної профільної комісії ради. Проекти я добросовісно вивчав заздалегідь, отримуючи їх за добу до засідання. Тоді старі традиції оголошувати не на колінах, а завчасно проекти важливих рішень ще були у моді. Вивчати документи було і цікаво і складно. Цікаво, бо вже є чималий досвід роботи з документами міської ради і виконкому з журналістської діяльності. Складно, тому що довелось вивчити заледве не на пам’ять законодавство про місцеве самоврядування та інформацію з інших суміжних питань, починаючи від регулювання земельних відносин і закінчуючи прізвищами найбільших комерційних власників. Все це разом давало потім можливість зрозуміти картину в цілому. І тоді лунали пропозиції і зауваження. Все це звісно було спочатку сприйнято. Але не довго. Мер і його оточення остаточно зацементували свою більшість, що припинила хитатись і проявляти хоча б ознаки власної точки зору депутатів. Моноліт фракції був непохитним і багато в чому пояснювався страхом і відвертим боягузтвом. Керівники шкіл, лікарі, інші бюджетники боялись звільнення і тиску. Вони бачили наочні приклади того як їх колег, вчорашніх фаворитів кидали у прірву невідомості. За тодішньої системи все було дійсно страшно - виборсатись з тенет системи яка включала іноді і деяких міліціонерів і суддів і прокурорів було практично неможливо. Тож мій голос, голос інших депутатів був неприйнятним, катастрофічним подразником для мера. Мер все більше тонув у морі приємних і улесливих вигуків оточення. Всі говорили йому про його правильність. І він зламався і пішов дна. Тепле море лагідних почуттів заколисало його. Навколо були не колеги, не опоненти, а звичайні вороги, мінімум бандити, максимум - зло. І світ перефарбувався у чорно-біле, без відтінків і аль6

тернатив. Тому одного дня мені почали влаштовувати перекрикування, до точки зору перестали дослухатись. Але це не заважало мені знову і знову висловлюватись, бачити в очах байдужість, роздратування, злість і навіть іноді страх. Але говорити свою позицію, пропонувати альтернативи не полишав. І одного дня на засіданні мені не виявилось... стільця і місця. Таблички з запрошеними (вперше у міській раді!) були розписані і без мого звісно прізвища. А потім більшість переголосувала за цю громадську посаду депутату, який через деякий час став секретарем ради. І до цих пір, тобто до кінця каденції міської ради заступника голови комісії немає. Та це був лише початок. ЛЬОДОВЕ ПОБОЇЩЕ До цих пір пам’ятаю цей темний, холодний день, коли організований у шеренги силовий блок підтримки мера розкидував підприємців міста, що зібрались захистити від повільної приватизації комунальний ринок. Врешті заступники мера та його найближче оточення стусанами і більшою кількістю скинули з імпровізованої трибуни підприємців і “розчистили” шлях меру. Він одягнений у величезну кумедну шапку немов з російської тайги, видряпався на трибуну і виголосив промову у мегафон, перериваючи її манірними жестами. На цьому мітинг через декілька годин добіг кінця. Як і розтанули останні надії, що депутати, які представляли підприємців можуть легально захищати інтереси людей. Сніг не танув того дня. Сніг йшов далі і крижані надії ставали ще більш крихкими. Все це дійство назвали потім олександрійським льодовим побоїщем. Але я так як і мої колеги не полишали свої справи. І навіть наступного дня знову бралися до своїх щоденних турбот і звісно депутатських повноважень. Я думаю, що саме зневіри від нас очікували. Нас хотіли зламати, змусити втекти від реальності, сховати очі, не бачити брехні і лицемірства. Не бачити лихе і відчувати насторожену байдужість. Ось рядки з тих часів: “Всіх все влаштовує... Якщо опору таким діям влади немає ніякої, тоді всіх все влаштовує. Тоб7

то, якщо точка рівноваги не порушена, то навіть в офіційних документах (наприклад, проектах рішень виконкому) заступники-депутати «забувають» вказувати свій подвійний статус. Тому найважливіший доказ - це спокій всіх: від прокуратури (напевно відверте порушення норм закону теж якось влаштовує) до громадян з владними повноваженнями, які зобов’язані були б давним-давно написати заяви і піти з депутатського корпусу. Прикметно, що на останній сесії пролунала тривожна заява: одна з депутатських комісій не проводить своїх засідань. Рішення приймаються формально, а висновки комісії щодо проектів рішень пишуться за інших членів комісії. Таким чином депутати позбавляються свого основного права - бути почутими їх колегами. У цьому теж навряд щось було дивовижне. Адже якщо теорема «безвідходності влади» працює, тоді все: від ідеї і до її реалізації «схоплено» одними і тими ж людьми на державних посадах, а у городян відбирається право через своїх представників контролювати роботу влади. Чи буде робота такої формули влади ефективною? Чи буде виконавча влада оглядатися на депутатів і пересічних городян, побоюючись (і в цьому немає нічого поганого) приймати неправильні або необачні рішення? Питання відкрите”. Так закінчувалась стаття 2011 року. Але незабаром питання стало закритим. І всі все зрозуміли — ми по різні сторони. Одні — прибились до берегу лицемірства. Вони ходили коридорами влади і відчували, що зрадили всіх — себе, друзів, колег, однодумців, виборців, що совість пішла у небуття разом із чесним життям. За рік люди, що не мали здібностей, фаху і ідей ставали багатіями. Деякі особи з депутатським значком розміняли життя на посади, свободу - на шурхіт купюр. А іноді - на банальну вивіску на кабінеті, омріяний власний командирсько-начальницько-холуйський стільчик. І апофеоз вилився у трагедію, а за тим у комедійні сюжети. Один з них - про розлогу олександрійську «клюкву» або про проект пам’ятнику козаку Вусу. 8

КОЗАЦЬКА “КЛЮКВА” Коли влада відчуває себе постійною одиницею, яка не має бажання змінюватись чи прислухатись до інших, вона починає ставити пам’ятники, видавати панегірики-книжки і купувати дорогі речі. Це все додає пишності царюванню, підкреслює значимість влади і її вищість, порівняно з іншими. Не дарма генеральні прокурори чи навіть екс-президенти вписували себе у портрети з пурпурними тогами імператорів чи у образі царствених вершників. Вся ця мішура додає значимості, і уявної легітимності. Наші деякі місцеві царьки замовляли такі царствені портрети, де їх представлено вищими, кращими, симпатичнішими, ніж вони є у житті. Проте я хотів би сказати про іншу сторону цієї історії в якій громадськість і без зайвої скромності моя особиста позиція зіграла не останню роль. І плани монументального марнославного пам’ятникобудівництва були зупинені. Невігластво влади – це не тільки прикро, але й дуже небезпечно. І найголовніше - перед майбутнім. Адже не можна створювати хибні, неісторичні, викривлені образи нашого минулого. Діти, які не знатимуть правду про те, як жили їх предки, виростуть такими самими невігласами, як і ті, хто ці образи створював. «Враховуючи результати конкурсу на кращий ескіз пам’ятника Григорію Усику – засновнику поселення, на основі якого виникло місто Олександрія, члени виконкому затвердили ескіз, автором якого став І.Руднік. Пам’ятник буде встановлено в парку ім. Ю.Кравченка». Саме так коментувала влада у 2013 році своє чергове “історичне” рішення. А перед цим повідомила, що 9 квітня на засіданні комісії розглядали пропозиції щодо зовнішнього вигляду майбутнього пам’ятника. До участі в конкурсі були допущені три проекти - Леоніда Сурженка, Івана Рудніка та Олександра Стеценка. «Комісія ретельно та виважено підійшла до визначення переможця, врахувала всі «за» та «проти» перед остаточним голосуванням, – адже від цього рішення залежатиме, яким олександрійці будуть бачити засновника Олександрії. Переможцем конкурсу було обрано проект Івана Рудніка, який зобразив козака з вольовим вира9

зом обличчя, в яскраво вираженому козацькому вбранні та з атрибутами – люлькою, шаблею, пістолем та крисанею. Окрім того, комісія визначилась із подальшим облаштуванням скверу, – планується оформити цю частину міста в етнографічному стилі для створення почуття повернення в історичне минуле міста та зробити його зручним для відпочинку олександрійців». От тільки коли фото майбутнього пам’ятника вдалось розгледіти і автору цих рядків і іншим краєзнавцям міста, то одразу стало зрозуміло, що в Олександрії за бюджетні гроші міг з’явитися пам’ятник, якому одна тільки назва – «развесистая клюква». Як відомо, саме такою була фраза, яка лунала у пародійній п’єсі, що висміювала неправдиві лубочні описи життя і побуту Росії іноземцями. Саме під «развесистой клюквой», яка насправді може бути лише маленьким кущиком, спілкувалися герої його пародії. Той проект пам’ятника ніяк інакше, ніж пародією на історію краю, ніяк інакше, ніж купою недоречностей і демонстрацією невігластва назвати не можна. Мова, до речі, йде, нагадаємо, про цілком реальну історичну особу – козака Усика, який проживав на нашій території і який став одним із засновників історичних населених пунктів, навколо яких згуртувалась нинішня Олександрія. Отже перше, що різало око – характерна зачіска козака-запорожця. Чуб або чуприна – це елемент саме запорожця. А як відомо Григорій Усик був виборним козаком Гетьманщини. Різниця між запорозьким і реєстровим козацтвом була досить значною. Не будемо вдаватись у соціальні, політичні і культурні відмінності. Але те, що чуб міг бути тільки на голові запорожця, як символ посвячення у запорізьке братство – факт незаперечний. Це відомо мабуть навіть школярам, які поглиблено вивчають історію України, або людині, що любить дізнаватись подробиці життя наших предків. Підкреслимо – Григорій Усик не був запорожцем і ніякого прямого відношення до козацтва запорізького не мав. Про це красномовно свідчать численні документи. Другий і досить прикметний «ляп» проекту – пістоль, який хвацько заткнутий за пояс козака. Не будемо першовідкривачами у цьому питанні і зазначимо лишень, що виборний 10

«малогрунтовий» козак Грицько Усик навіть за найбільш сприятливих обставин міг отримати пістоль хіба що у вигляді подарунку гетьмана. Ця ручна вогнепальна зброя за часів Усика (а мова, очевидно, йде про останню чверть першої половини - середину XVIII століття) була надзвичайно дорогою. Один такий пістоль вартував для козака ледве не ціле багатство. Така зброя була притаманна тільки багатій старшині та гетьманським помічникам, які теж мали чималі статки. Тож з’явитись у руках рядового козака вона просто так не могла. Принаймні вагомих підстав саме так стверджувати немає. Не менше запитань викликає і верхній одяг козака. Автор проекту спізнився як мінімум на століття. Дещо еклектичне (змішане) представлення одягу козака Усика викликає здивування. Адже насправді козак Усик одягатись на такий манер не міг. Хоча б тому, що те, як його вирядили у проекті, схоже на типове вбрання старшини козаччини часів Хмельницького. А це – століття перед цим. Одяг козака Усика можна спроектувати спираючись на численні і цілком доступні монографії істориків та дослідників суміжних історичних дисциплін. Щоб не бути багатослівним та не відбирати хліб у наших колег, процитуємо фразу із автореферата дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Євгена Славутича “Військовий костюм в Гетьманщині: історико-уніформологічне дослідження”: «1744 р. з нагоди приїзду в Україну імператриці Єлизавети Петрівни усім виборним козакам приписано новий однострій, який зберігався практично без змін протягом наступних 20-ти років. Замість ярмолука або верхнього жупана козаки всіх полків тепер мали блакитну суконну черкеску, яка перебрала у жупана функцію основного мундирного одягу. Розрізнялися полки, як і раніше, кольором і “прибором” шапок, шароварів й каптанів та амуніцією… З цією реформою костюм українських козаків максимально наблизився до строю російських козаків, кавказьких народів і татар». І наостанок ще декілька зауважень. Абсолютно незрозуміло на якій підставі влада присвоїла собі право визначати те, яким буде пам’ятник засновнику міста Олександрії. Ці гроші – не 11

меценатів, не викладені із особистого карману. Тому все це повинно робитись відкрито і прозоро. Однак, натомість, влада в черговий раз демонструвала своє невігластво і необізнаність навіть не з історії України, а міста, яким вона намагалась управляти. Цікавим є той факт, що комісія, яка власне і визнала цей «клюквенний» проект переможцем, очолювалась особисто міським головою Степаном Цапюком – мабуть найбільшим знавцем історії нашого краю. Степан Цапюк після дещо невдалого старту своєї кар’єри місцевого історика у якості співавтора вже письмової «клюкви»-книги «Олександрія вчора, сьогодні, завтра» вирішив, мабуть, взяти реванш. Тепер він разом із своїми помічниками, які вже, мабуть, забули про здобуті ними знання у вищих навчальних закладах з історичного напрямку, попрямував вперед до «перемог» антинауковості та виправдання будь-яких рішень заради власних амбіцій. Цікаво, що у складі комісії було двоє дипломованих істориків – Віталій Флоря та навіть людина, що навчалась на аспірантурі – Ольга Чумак. Прикметно, що у склад комісії не включили жодного олександрійця-краєзнавця. Але чи варто тут знаходити межу конфронтації? Чи не краще було б надати допомогу представникам влади для того, щоб в місті з’явився справді цікавий і цінний пам’ятник? Вважаю, що в такому важливому питанні краєзнавці змогли б зробити крок назустріч. Якщо, звісно, влада запросила б їх до співпраці і дослухалась до точки зору спеціалістів у цій галузі. Наостанок цієї історії зауважу — міська влада все-таки звернула увагу на цю та серію інших критичних публікацій і виступів та іронічного ставлення чималого кола інтелігенції до “клюквенного” проекту. Пам’ятникотворчість зупинили. І, можливо, саме незабаром вдасться створити не холодний мармуровий чи металевий бовван, а дати городянам побачити нові якісні експозиції місцевого музею або організувати привабливе для гостей історичне середовище міста, провести, наприклад, козацький фестиваль чи реконструювати модель козацького хутора. От тоді б можна було по-справжньому вшанувати козацьку вольницю, яка і народила на світ наше місто. 12

ОЛЕКСАНДРІЯ - МІСТО НА ПАУЗІ Тепер про одну важливу тему, яка повинна на мій погляд в першу чергу хвилювати всіх, хто одягає депутатський значок чи буде мером міста Олександрії. Нагадаємо, що Олександрія перетворилась у справжнє місто, а не типовий райцентр степової Кіровоградщини, завдяки вугіллю. Поклади бурого вугілля не тільки годували олександрійців, а й давали тепло, електрику, а головне - надію на майбутнє. В місті був навіть власний філіал державного інституту, який готував кадрових інженерів вугільної галузі. Тепер все це поросло бур’яном і в переносному і в справжньому розумінні цього слова, а адмінкорпус державної компанії «Олександріявугілля» перетворився у торговий центр з ім’ям «Grand plaza». В Олександрії, та й у Києві на на дуже різних рівнях говорили - буре вугілля ніхто вже добувати не буде! Мовляв, це приносить одні збитки, тому треба щось робити з цим добром. Розробляли плани, переносили з одного кабінету до іншого проекти, були інвестори і орендарі. Але все закінчилося пусткою. Тепер запилені дороги до розрізів прокладають шукачі екстремальної фототворчості і той, хто переймається брухтом. Одних керує жага творчості, а інших - жага грошей. Але незабаром і те й інше закінчиться. Місто наче застигло на паузі. Що далі? Залишимо осторонь або найпохмуріші або надто райдужні прогнози. Спробуємо знайти практичну відповідь на питання, хто ж зніме паузу з розвитку Олександрії. І коли об’єктивно подивитись на ситуацію можна зрозуміти — стартап цілком можливий. Вугілля у нас буквально під ногами. Родовища розвідані, складені докладні карти і схеми перспективних розрізів і шахт. З кінця дев’яностих років, вже минулого століття, прийшов кінець і тодішнім вугільним підприємствам. Багато всього склалося тоді разом: дурість, брак грошей, крадіжки і прожектерство. Тепер вугілля є, а грошей немає. І ми не добуваємо вугілля тоді, коли в тій самій Європі чи Росії буре вугілля досі дає тепло і електроенергію, забезпечує зайнятість і приносить гроші сім’ям гірників і міським бюдже13

там. Постає питання - де ж взяти стартовий капітал, як зробити стартап? Поглянемо на наш бюджет. Олександрійська міська казна, наприклад 2013 року становила $ 38 715 190. Показовим є те, що показники змінились на індекс інфляції, проте головний розподіл залишився майже тим самим. Згадані гроші враховують всі витрати, більша частина яких - зарплата бюджетників і утримання лікарень, шкіл, закладів культури і спорту. Начебто і багато, але цього, за останніми підрахунками, в 10 разів менше, ніж потрібно для реконструкції одного зі старих, але перспективних розрізів та будівництва електростанції біля розрізу. Хто може дати гроші і стати інвестором для олександрійського вугілля? Держава цей проект навряд чи витягне. Та й турбот нині у державної скарбниці чимало. Місто, як ми бачимо, теж ніколи не буде в змозі надати допомогу вугільникам. Розуміючи, що пошуки внутрішніх інвесторів завершуються допилюванням залишків металу, варто шукати зовнішні інвестиційні проекти, в тому числі серед сусідів по континенту. Чи можливо те, що Європейський Союз зацікавиться українським бурим вугіллям, а якась із вугільно-енергетичних компаній ЄС прийде до нас зі своїм комерційним пропозицією? Європа, економіка якої раніше буквально дихала газом і спалювала його в неймовірних кількостях, знижує споживання газу семимильними кроками і розширює виробництво власних енергоносіїв, у тому числі бурого вугілля. Сухі цифри статистики: у Німеччині 43% електроенергії виробляється завдяки вугіллю. Це дані The World Coal Association (Всесвітньої асоціації вугілля) за 2013 рік. В Америці теж не відстають від Німеччини, де рівно стільки ж - 43% енергії - виробляють завдяки вугільним станціям. А у Великобританії, в якій, як нам здається, вугільні шахти стали виключно музеями - 29% електрики. Несподівано? Дивовижно? Ні - в цьому немає ніякої дивини, оскільки європейці не є прихильниками старих технологій. Їм не настільки милі стародавні вагонетки з вінтажними клеймами 14

і шахтні стволи з легендами. Вони лише шукають раціональні шляхи в енергетичному постачанні країни та забезпеченні її енергонезалежності. Там, де немає газу або зупинили атомну станцію - є вугілля. Навіщо винаходити велосипед, якщо є розрізи, шахти і ціла вугільна індустрія? Все просто і вигідно. Майбутнє не за споживанням газу, а за власними різними енергоресурсами. Про це говорять не тільки європейські фахівці, але й російські вчені, яких в переоцінці європейської ситуації складно звинуватити. Прогноз невтішний - газу купують менше, вугілля - більше. Така тенденція збережеться за оцінкою однієї з найбільших німецьких компаній RWE ще близько 20 років. Що потім - навіть німецькі фахівці не беруться прогнозувати. Причому ціна на вугільну енергію падає і наближається до позначки найдешевшого енергоносія. Європа стає незалежною і не вибачає спроб зупинити дихання європейської економіки або заморозити будинки громадян Старого Світу, як це не так давно вже було зроблено. Вже зараз газові електростанції завантажені на 30%, а вугільні компанії нарощують своє виробництво і їх завантаження наближається до позначки 100%. Вся справа в грошах, кажуть економісти. Вся справа в незалежності - говорять політики і заодно згадують модне нині в Європі слівце - диверсифікація. Тобто можливість поставок того ж газу або інший енергії з декількох джерел і від декількох постачальників. Як справи в Україні, ми знаємо - олександрійські буровугільні запаси лежать на дні штучних озер або в затоплених шахтах. А що в Росії або інших країнах Митного Союзу? Жоден документ митного союзу, в якому ключову роль відіграє Росія, не передбачає ні найменшої співпраці у розвитку вугільної галузі. До речі, в Росії є власні досить розвинені буровугільні підприємства, які переживають не найкращі часи, але їх продовжує фінансувати держава. Що може запропонувати Євросоюз? У Договорі про Асоціацію з Європейським Союзом одна зі статей присвячена повні15

стю питанню вугільної промисловості. У цій статті говориться, що Євросоюз після підписання договору про Асоціацію надасть підтримку реструктуризації вугільного сектору, в тому числі буровугільного. Мета цієї реструктуризації - конкурентоспроможність підприємств, безпека гірників, а також вирішення екологічних проблем вугільних регіонів. Причому враховуватися будуть як соціальні складові, так і регіональні особливості. Тут же Євросоюз відзначає, що реструктуризація вугільних підприємств торкнеться всіх складових довгого ланцюжка вугільного виробництва: від видобутку до утилізації відходів. Також у договорі про Асоціацію зазначено, що Євросоюз виступить стороною в обміні досвідом і технологіями для створення в Україні ефективних і «чистих» технологій у вугільній галузі. З огляду на те, що значна частина кам’яновугільних родовищ за межами сьогодні української економіки, може скластись ситуація, що предметна розмова йтиме саме про буре вугілля в Дніпровському вугільному басейні, який охоплює не тільки Олександрію, але й чимало інших міст і містечок центральної України. Яким може бути майбутнє Олександрії після реалізації всіх пунктів Договору про Асоціацію? Спробуємо зробити прогноз, базуючись на тому, що записано у цьому документі. За логікою Європейського Союзу, в Україні мають з’явитися абсолютно нові та екологічно безпечніші технології видобутку і переробки бурого вугілля. Це вигідно Європі, як вигідно і Україні, адже Україна вже включена в єдину енергетичну систему завдяки підписаній раніше Європейській енергетичній хартії. Розробка вугільних родовищ нашого регіону вигідна і компаніям, які, добуваючи вугілля і отримуючи з нього електроенергію або іншу сировину (наприклад, дивовижний продукт переробки вугілля - гірський віск), отримають «живі» гроші за свої інвестиції від споживачів продукції і підприємств-партнерів. У випадку співпраці з Митним союзом (реальність існування якого стає все сумнівнішою) особливих зрушень навряд чи ми 16

побачимо. Навряд чи російські компанії, субсидовані державою, раптом вирішили б працювати в Україні та ще й інвестувати в українське видобування кошти. Є, правда, інший вектор - китайський. Китай, який теж не пасе задніх у виробництві буровугільної електроенергії, цікавився Олександрією. Були візити, декларації, меморандуми про сівпрацю. Але поки що китайські гроші в наші краї так і не з’явились. Є у цієї привабливої вугільно-європейської перспективи, звичайно ж, і свої мінуси. Хто не пам’ятає дим теплоелектроцентралей і чорну від кіптяви білизну? Або рани на поверхні землі від шахт на так званому районі «Аварійний»? Всі ці «принади» - зворотна сторона медалі існування вугільних шахт, розрізів і ТЕЦ. І все це, звичайно ж, не додасть комфорту в життя городян, як і здоров’я. У Німеччині з розширенням вуглевидобутку не згодні деякі жителі навколишніх сіл і міст. Їм не подобається те, що розрізи наступають на їх природні ландшафти, а гірничі розробки змушують кидати затишні будинки. Але законодавство Німеччини на стороні промисловців, яким надано право продовжувати видобуток вугілля, в обмін на суттєві грошові компенсації. Компанії платять чималі податки і компенсації для того, щоб шукати шляхи співпраці з громадами міст і селищ, які опиняються у межах цих гігантських промислових об’єктів. Не варто забувати і різницю між екологічними вимогами до таких підприємств в країнах Євросоюзу та колишньому Радянському Союзі. Простіше кажучи, будувати «брудне» виробництво буде економічно не вигідно - за викиди вуглекислоти та інших речовин в атмосферу доведеться занадто багато платити. З ландшафтами ж справа гірше. Тут дійсно складно щось змінити і шкода природі є чималою. Хоча на місці розрізів проводять рекультивацію. Досвід успішної рекультивації є і в Олександрії, де постіндустріальний ландшафт навіть став певною окрасою. Цим рукотворним природним об’єктам дали романтичні назви. Наприклад, один з штучних півостровів, де був розріз називають «Острів Кохання». 17

Олександрійська буровугільна історія поки що залишається без завершення. Олександрія — місто, що застрягло на паузі. Хто допоможе зняти її? Найпереконливішими є аргументи співпраці з економікою Європейського Союзу, в якій менше політики, і більше економічного розрахунку. Як і бажання жити в чистій, доглянутій, теплій оселі - єдиній Європі, де Україна може відігравати роль вигідного і необхідного партнера. ЯК БЕРУТЬ НА ЗЛАМ Але повернемось до реалій. Ми знову і знову йшли до сесійної зали як на бій. А потім пішли у суд, оскаржувати рішення міської ради. Іншого шляху не було. Колеги вражено похитували головами і чекали грому серед ясного неба. І він почався, особливо тоді, коли була виграна перша, а за ними і десятки інших справ. Рішення скасовувались і у верхівки місцевого князівства ставали рожевими щоки і палахкотіли від люті промови. А ми знову проводили засідання фракції, розбирались по кожному проекту, хвилювались під час ухвалення рішень, відстоюючи і аргументуючи свою позицію. І іноді вдавалось через якісь мізерні прорахунки опонентів ухвалювати позитивні рішення! Це була радість — зберегти і відстояти те, що потрібно всій громаді. Це були іскри у великому темному безкінечному мороці. Але вони були і вони тягнули тебе до нового дня. Ти вставав і дивився на сонце, яке розгорялось щодня і світило незалежно від твоїх успіхів чи невдач. І це сонячне світло, що без сумніву дає надію і підкреслює мізерність персональних невдач, іронізувало, било по щокам, підіймало настрій і нарешті тонізувало. І я знову йшов, відчуваючи темний і гіркий присмак ненависті і люті, які нейтралізував сонячний промінь і його дика нескінченна енергія. А потім одного дня мене хапали за руки, штовхали на сходах виконкому, бо бачте мені не дозволено туди йти. Це була межа. І робили це до речі колишні офіцери (яких я називаю саме колишніми) що продались за тридцять срібників і позбавились честі. Хоча знали, що діють вони незаконно. Це був хрест на тому, що називають громадянський компроміс і я пе18

ретворився на людину, який вважав більшість у міській владі політичними супротивниками. Хоча мені такий варіант не подобався. Я йшов до міської ради писати проекти рішень, дискутувати, бачити і аналізувати кожне рішення, а не перейматися чистою політикою з опозиціонерсько-популістським поглядом на життя. Зрештою суто опозиційного варіанту діяльності так і не сталося. Але з мене, людини яка знається на історії і закохана у економіку, загартували іншого громадянина. І я зрозумів одну важливу річ: будь-яка влада — це умовність. Декілька людей, що тримають посади, таблички на дверях, секретарка у передпокої, звісно декілька охоронників та міліція. Але уявіть, якщо сотні, тисячі людей зневажають ці таблички і секретарок. Звісно тоді не було і натяку на Революцію Гідності, але одна з чергових сесій була бурхливою. І того дня на свій захист стало чимало городян, які стояли на сходах, бо охоронник наказав їм не йти нагору, не дозволяв чіпати навіть висловленням своєї позиції, поважну абсолютну більшість разом із мером. Скажу одразу — законності тут ніякої, бо всі вони є виборцями і мають право бути на сесії міськрад, адже саме люди дали мандат довіри меру і депутатам. І я побачив тоді продажні очі колишнього офіцера-охоронника, стомлені погляди людей і вирішив нахабно повести людей обхідним шляхом. Навіть сьогодні я вважаю, що це було якимось справді надзвичайним кроком, зовсім не типовим для мого стану душі і моїх поглядів, які навряд чи можна вважати революційними. Але перелякані очі охоронника та відчайдушний окрик його: “Куди ви люди!” вже нічого не змінив. Ми піднялись сходами нагору, зайшли у сесійну залу. Протест був мирним. Але перед людьми депутати діяли обережно і озираючись на реакцію народу. Справа до речі стосувалась виплат по комунальному підприємству зарплатні. І виконком не забув цього сміливого походу людей, бо почав виплачувати гроші. Хоч і небагато, бо таких походів влада боїться. Але ж як тоді надулися щоки у більшості! Як тоді вони ремствували, як скаржились на тяжке життя! 19

Те що було далі складно описати одними словами. Треба сказати що тиск на сім’ю - це погано. Це завжди погано і нікому не хочу бажати такого самого. Дружину видавили з роботи, доньку тиснули. Батькам телефонували і погрожували. Біля будинку стали слідкувати. Все це могло закінчитись дуже погано. Я попросив друзів допомогти. Вони проводжали мене щодня з роботи на роботу, а під час зйомок чи інтерв’ю я був завжди у гущині подій. Я не боявся, що вдарять чи щось вигадають гірше. Цього зрештою не оминути - як від цього сховаєшся. Але я хотів та не міг стовідсотково захистити рідних. І це було найтяжче. Ми об’єднались і слідкували, проводжали один одного. А інші виглядали з-за кутка, гупали у двері чи вікна і тікали. Грали на нервах, бо не мали бажання нападати і вбивати фізично. Це не входило у їх плани. Їм треба було зламати і перед усим моїх рідних. Тож знову дзвонили, тиснули, і знову били вночі по вікнах, знову виглядали з-за кутка. І чекали того, що сил не вистачить. І це дійсно було тяжко. Життя перетворилось на якусь сміховинно-трагічну пародію другосортного бойовика. Але за кулісами цього погорілого театру, я все ж мусив дограти до кінця. Бо я не бачив іншого виходу, ніж йти до фіналу. Я не міг закрити очі, врівноважити душу і перетворити совість на манливий шурхіт тих самих купюр... Так було довго. Мені до цих пір здається, що це ніколи не закінчувалось. Було декілька схожих гірших і кращих періодів. Але зрештою все змінилось. Але про це - пізніше. ДЕПУТАТ: ЯК ЦЕ НАСПРАВДІ Невелике відкриття для багатьох виборців: депутати міської ради не отримують заробітної плати. Може ще більшим відкриттям стане те, що депутати не мають власного кабінету, а тим більше не мають власної автівки, яку забезпечує особистим шофером та паливом держава. Далі — ще більше розчарування — у депутатів немає жодних пільг. Хоча ні — одна на папері є — безкоштовний проїзд в автобусі. Але її реалізувати можна лише тоді, коли або є кошти, або перевізники виріши20

ли безкоштовно надавати можливість їздити у автобусах депутатам. Отже насправді мандат депутата міської ради — це моральний обов’язко і чималий додаток у роботі без жодної винагороди. Звісно така схема працює щодо людей, які йдуть до міської ради для того, щоб відчувати себе як мінімум людиною, здатною мислити і прогнозувати завтрашній день як для себе, так і для своїх дітей і рідних, для просто інших жителів міста. Адже якщо хам прийде у стіни міської ради, уявна лінія між владою і хамством, між управлінням і замилюванням очей, зникне. Тоді бюджет роздадуть своїм, дороги відремонтують на половину, а половину вкрадуть. Саме тоді для декого ціна депутатського мандата перетворюється у неоціненний скарб. Бо тоді цей представницький мандат у буквальному сенсі цього слова переливають у гроші. Не хочу говорити, що тільки я був чесним перед виборцями і самим собою, адже поруч зі мною були колеги, які не продались і не купились. Але більшість депутатів міської ради саме так і пішли з політичного життя — як ті, хто продався, як ті, хто купував і як ті, хто хоче так робити і далі. Це гірка правда, це сумний, але справедливий вирок шостому скликанню Олександрійської міської ради. У більшості не вистачало глузду зрозуміти, що варто поважати хоча б самого себе і не голосувати як запроданець у найдурніших ситуаціях, зберігати обличчя перед виборцями і знову ж перед собою. От така історія трапилась. От так перетворив дехто частину свого життя на порожнечу. Не хотів цього говорити, але для об’єктивності мусив сказати. Депутати — такі ж люди як і інші. Для декого перебування у депутатську корпусі стало трампліном у кар’єрі, а для когось це стали останні роки життя. Пішла у інший світ Марія Костенко - депутат багатьох скликань. Володимир Суботін теж у 2015 році помер. А дехто з депутатів завіявся у далекі світи і геть зник з олександрійського обрію, нормально почуваючи себе в столиці чи інших містах, геть викидаючи на смітник людей, що голосували за них. Для декого ж зайнятість своєю роботою, дійсно перемогла, адже іноді обставини ставали сильніші за 21

людей, а іноді люди створювали такі обставини, що їх вже не цікавила депутатська діяльність. Зрештою життя депутата - це своєрідний колообіг подій і фактів: проекти рішень, написані зазвичай спеціалістами управлінь та відділів або самими депутатами, засідання комісій, де збираються колеги по міській раді. Там голосують за чи проти, приймають рішення щось дописати, виправити, вивчити додатково. Своєрідна колективна праця над проектом (якщо вона є) дозволяє змінити проект і довести його до більш-менш якісного варіанту не тільки для чиновників, але й для реальних обставин, життєвих умов. Спочатку проекти з певного переліку питань розглядають на виконавчому комітеті, де голосують мер, заступники і члени виконкому. А тепер потрібно уважно слідкувати за ходом сесії і вчасно вказувати на пропозиції, голосувати за них чи проти. Дехто дивується — чому депутати на сесії тільки і говорять про голосування за чи проти, заслуховують пропозиції комісій і голосують. Немовби вони якісь дивні люди, які все розуміють без пояснень. Зрештою так і є, адже проекти є у кожного на руках, позиції фракції та комісії відомі кожному. Таким зрештою і мусить бути механізм діяльності місцевого органу влади — без суєти, планово, якісно, але виважено ухвалювати рішення. Серед депутатських обов’язків - виголошувати заяви, пропозиції, звернення. От такий колообіг. Але ця рутинна з першого погляду робота, є дієвим способом контролю діяльності чиновників. До речі, за роки цієї каденції, влада спробувала вигадати додаткову функцію для депутатів. Зрештою ідеї такі потім відродились у схожих формах у терористично-злочинних збіговиськах зразка «самоборони Криму» та «днр-лнр». Мова йде про так звану добровільну депутатську дружину, яку намагались створити в Олександрії. Ідеологом цієї химери був мер, який вирішив вивести на вулиці у якості силовиків... депутатів. Анекдотичність такого «патруля» звісно і не обговорюється, адже депутат не може і не має права когось затримувати чи з кимось з’ясовувати спірні питання. У депутата і не може бути поліцейських функцій. Тоді, коли все це обговорю22

валось всерйоз, я разом із колегами невдало пожартував, що незабаром треба буде створювати якісь місцеві збройні сили і ставити на передову боротьби зі злочинністю жінок і депутатів, які мають передпенсійний чи пенсійний вік. Хто міг навіть уявити, що незабаром дійсно треба буде відновлювати у пам’яті знання з військової майстерності. Але питання навіть не у цьому, а у тому що ці та деякі інші ідеї, як виявляється, є ідентичними думкам очільників згаданих раніше збіговиськ на сході України. Уявляєте - думки матеріальні, а ідеї, засіяні у голови людей за тоталітарного ладу є схожими навіть на відмінній географічно території. І це не злочин, а просто біда декого з чиновників, які зі шкіри пнуться, але не можуть витягти себе, мов Мюнхаузен, з болота власного світогляду. Кріпацтво варто викорінювати зміною поколінь і з цим твердженням складно сперечатись. Тоді, у 2012 році ці слова здавались сатирою: “Не знаємо чи скористається підказками мерія, але нам чомусь здається, що місцевим начальничкам, які з важним виглядом перекладають на столі папірці, все ж дуже хочеться бути оригінальними і «пограти в СРСР»”. Як виявилось в Олександрії погратися в СРСР не вдалось, але в Донбасі та Луганську, це сталось. Наслідки - жахливі. Дякувати Богу, центральна Україна була захищена не тільки внутрішнім спротивом, але й кров’ю побратимів на фронті. Цінуємо ж цей дар. І хай граються у демонічний образ СРСР без нас. ОЛЕКСАНДРІЯ-КИЇВ-МАЙДАН 2014 рік. Місто наповнилось їдкою тишею Євромайдану. Місцеві чиновники намагались знервувати всіх, а мер відверто лякав з телевізорів. Обкладена мішками міська рада була схожа на невдалий експеримент з створення химерного блок-посту. Влада відчувала, що стільці захитались і стомлено-театральний мер визирав з екрану у светрі. Я не вимикав телевізор чи комп’ютер. Там, на Майдані, відбувалась велика трагедія України. Але кинути газету і телестудію в місті було неможливо. Це - безкінечний процес і тому тут було ще тяжче. На Майдані Незалежності всі відчували подих один 23

одного. Саме так розповідали олександрійці, що не один місяць прожили на барикадах. А тут, у провінційній Олександрії, було страшніше. Тут були ті, хто готувався до криваво-репресивних сценаріїв. Пам’ятаю той холодний ранок, коли біля офісу відомої політсили, хлопці у специфічному вбранні і накинутими аж на очі капюшонами, швидко ховались у автобус. Тоді ці “хлопчики” проявили себе в обласному центрі. Молотки, штурханина, кров. Вони там були. Їх «замовив» і привіз туди той, хто потім повністю перефарбувався і пішов у партію, створену майданівцями! Бувають і такі метаморфози. А тоді треба було збиратись із силами і йти далі уперед. А паралельно з цим знову і знову спілкуватись із людьми у мантіях (іноді просто у краватці і костюмі), що майже живуть у стінах судів та прокуратур. Найсуворіша аура у стінах Кіровоградського апеляційного суду. Там відчуваєш морально і фізично, що ти ледве не у обіймах в’язниці. Пам’ятаю, як одного разу очікуючи чергове засідання, туди привели на суд рецидивіста. Спецназ, охорона на кутах, автомати, руки за спиною, у наручниках, підняті догори, біг підтюпцем, команди караульних. Все як у бойовику, тільки всерйоз і без показухи, бо такі обставини. Цей присмак криміналу відчуваєш завжди, коли доторкаєшся до судової системи. І розумієш, наскільки складно буквально жити у цих казематах із євроремонтом, людям у мантіях, в яких по суті нічого не змінилось. Іноді ці поважні люди насуплять брови. Іноді вони глузують з тебе. Іноді вони стають на твою сторону і підтримують. От такий суд — різний, живий, схожий на наше життя. Не завжди справедливий. Але іноді в суді матеріалізується Феміда з перев’язаними очима і караючим мечем справедливості. А іноді рішення б’є у саме серце, бо ти розумієш, що тільки на вищих рівнях, у офісах вищих інстанцій, тобто далеко за межами рідного міста і області можеш знайти правду. Одне скажу - сьогодні рішень не на користь влади стає більше. Судді, як і ми, бачать, що часи змінюються. Нещодавно я був на засіданні суду, де суддя виніс вердикт, яким примушено у буквальному розумінні цього слова зареєструвати у реєстрі досудових розслідувань повідомлен24

ня про вчинення кримінальних злочинів трьома чиновниками міської влади. Чи не диво це? Чи не ознака якихось змін у суспільстві? А ще звісно був Євромайдан і хода за загиблою Небесною Сотнею в Олександрії. І траурні свічки. І формування нового громадського суспільства у місті. Це нове суспільство було майже віртуальним, але існувало і існує, шириться, захоплює думки і дії все більшої кількості людей. У нас, в Олександрії все почалось із двох людей, що вийшли на центральну площу і принесли плакат — «Банду геть!» прямо до пам’ятника Леніну. Акція анонсувалася у соцмережах і почалась трохи пізніше, ніж планувалось. Хоча трибуни, політичних прапорів і не було - люди просто зібрались і спілкувались. Спочатку підійшла пенсіонерка із згаданим вже плакатом «Банду геть!», яка сказала, що їй і самій не сумно. Потім приєднались люди, що були на центральній площі, однак стояли по різних групках, немов очікуючи хто зробить перший крок. Серед тих, хто стояв на площі - і студенти, і люди середнього віку, і старші. Менші учасники намалювали плакати із критикою дій «Беркуту». З огляду на діалоги - люди самі організувались. Коли люди збирались, навколо площі проїхала автівка, в якій їздить син мера або сам мер. Авто зупинилось зі сторони людей, що зібрались на площі, однак ніхто з авто не вийшов. Потім було декілька народних віче і багато іншого, але тодішня атмосфера із порожньою площею та плакатом в руках бабусі вражала, як і розгорнутий потім на одному з віче величезний прапор України, що сяяв синьо-жовтим маревом прямо біля височезного пам’ятника Леніну, який незабаром зникне з головного олександрійського майдану. ПРО КРИВДУ І ПРАВДУ Хочу розповісти про одну цікаву сторінку з життя Олександрії на межі 2011 року. Почати варто зі старовинної української народної казки про правду і кривду: — А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою? — Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди 25

на світі! Тепер скрізь одна кривда. — Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити. От нещодавно і підприємці міста вирішили, що неправда у вигляді максимальних фіксованих ставок оренди - це неприпустимий крок з боку влади. Почався переговорний процес. Переговори йшли не один день. Компромісний варіант був запропонований різними громадськими організаціями за «круглим столом», де були представлені і влада, і підприємці. Але кінець цієї історії, на відміну від казки, де все-таки правда переважила кривду, не оптимістичний. Фракція Партії Регіонів, у складі якої чимало депутатів, які самі є підприємцями, мовчки, потупивши очі у підлогу, не проголосувала за новий проект рішення. Такі дії влади викликали адекватну негативну реакцію підприємців. Тоді активісти двох громадських організацій надрукували листівку, яка досить чітко формулювала ставлення підприємців до такого рішення влади. Ось деякі цитати з тексту: «30 березня 2012 року депутати міської ради від Партії Регіонів виступили проти зменшення податків для підприємців міста. Вони цинічно проігнорували Ваші інтереси. Їх цікавило лише одне – вичавити з Вас якомога більше грошей. Цим депутатам байдуже те, як будуть жити Ваші родини, бо вони звикли дбати лише про себе. Серед тих, хто Вас зрадив, в тому числі депутати-підприємці та ті депутати, чиї родини пов’язані з підприємницькою діяльністю… Закликаємо Вас бойкотувати будь-які заходи влади, не давати їм жодної копійки у всілякі там фонди, гроші на акції та фінансування інших проектів. Навіть не потискайте їм руки. Нехай вони відчують вашу зневагу. Розкажіть своїм рідним та друзям про ЗРАДУ!...» Мій колега, тодішній заступник голови фракції Євгеній Сайко так оцінив ситуацію: «Я вважаю, що це відповідальний крок – вирішувати скільки повинен сплачувати податків підприємець. Відповідальність у тому, щоб розуміти чи дійсно та чи інша сума податків може вплинути на роботу підприємця та життя його родини. Щоб це розуміти владі треба вести постійний діалог і бачити, що відбувається у підприємницькому середовищі міста. В тому числі, я говорю про тих підприємців, які пра26

цюють на ринках. Вони – не «базарники», а підприємці, яких теж треба поважати і до точки зору яких треба прислухатись. Я вважаю, що такий діалог був започаткований нами, але, на жаль, тепер він знов відсутній». Голова Асоціації підприємств та підприємців Олександрії Сергій Волков так тоді оцінив ситуацію: «Я думаю, що запропонований владі і, на жаль, нею не підтриманий проект – це той проект, який підказало реальне життя. Олександрія – це не Кременчук, і не Дніпропетровськ. Потрібно прив’язуватись до реалій підприємницького життя, до ситуації, яка склалась у нашому місті. Я вважаю, що спочатку потрібно не піднімати ставки податків, а починати з розширення бази оподаткування, тобто щоб, можливо, й усі платили невеликі ставки податку. Але всі». Відмову прийняти рішення голова Асоціації прокоментував так: «Наскільки я знаю, всі позиції були узгоджені, в тому числі із міським головою, із першим заступником міського голови. Тому незрозуміла позиція наших депутатів, які просто, як висловився один із очевидців події, очі в землю, руки опустили і не проголосували. Я такого не розумію... Коли ми нещодавно в Асоціації переглядали кількість членів організації, виявилось, що чимало підприємців в місті або на стадії закриття, або закрили свою справу. Ось яка реальна ситуація. Є об’єктивні економічні закони, які ніхто не відмінить: немає надходжень, коштів, немає держави. Я хотів би, до речі, підкреслити, що на одну з недавніх зустрічей нас запросили дещо оригінально – буквально за годину до зустрічі змінили час. Це не коректно по відношенню до підприємців. Підприємці – не вільні художники, у них є спланований робочий день і переорієнтуватись практично неможливо. До того ж підприємці не є підлеглими місцевих керівників. Це не солідно. І коли проводяться переговори, зустрічі, то треба поважати один одного». На думку Олександра Сердюка, голови громадської організації «Ліга підприємців Олександрії», на прийняття такого рішення вплинуло «тепле місце, зручний, затишний кабінет у тих підприємців, які тепер представляють владу. В Європі на 27

малий бізнес держава не розраховує як на значного платника податків, адже малий бізнес - це фактично самозайняті особи. Там вважають так: ми, держава, не втручаємось у ваше життя, а ви – працюєте на себе і самі себе забезпечуєте. У нас зробили все навпаки: встановили максимальні ставки для таких підприємців. А треба було б запитати: «Що треба зробити нам, владі, щоб допомогти, щоб ви не закрили свою справу і не опинились на «біржі»? Так роблять у Німеччині, у Польщі. Так потрібно робити і нам. Я в цьому переконаний». Залишилось лише нагадати закінчення старовинної української казки. Одні з останніх слів, які промовив народ у цьому шедеврі фольклору: — Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила! Можливо і в Олександрії правда, нарешті, переважить кривду і підприємці відчують повагу влади до своєї, насправді нелегкої, праці. Як показали події 2013 року підприємці, яких дотиснули, загнали у глухий кут, стали однією з рушійних сил революційних змін. Комерсанти (іноді з середнього і навіть великого бізнесу) самі йшли на барикади, гинули у сутичках з силовиками. Адже вони розуміли, що таке свобода і як легко її втратити назавжди. БЕТОННИЙ МІШОК БАНКОВОЇ 23 листопада 2012 року ми їхали до Києва. День був не холодний, а просто дуже холодний. Здавалось, що промерзають не тільки ноги, руки, а навіть серце вкривалось якоюсь морозною прохолодою. Але ми зібрались і поїхали до столиці. Тоді це ще не було страшним сном влади — протести та протестувальники. Тоді, біля будинку з химерами можна було спокійно ходити. Тоді київський міліціонер ввічливо телефонував мені і представляючись по всім правилам, цікавився чи дійсно я є редактором телерадіокомпанії “Контакт-ЛТД” і чи дійсно ми мирно будемо протестувати. Він навіть нагадав, що ми організовуємо акцію і міліціонери вже чекають нас. І навіть якось об28

разився, що ми затримуємось, бо на вулиці так холодно чекати. А ми дійсно у зв’язку із погодними умовами і вкритим льодом асфальтом, трохи запізнювались і прибули пізніше умовленого строку. Акція, до речі, проводилась біля будівлі Адміністрації Президента. Саме там, на вулиці Банковій, де за рік проллється кров борців за незалежність. Ми приїхали до столиці і ніхто нам тоді не перешкоджав. Вийшли з автобусів, пройшлись трохи пагорбами. Пройшли і повз відому нині на численних фото арку, яка була одним з рубежів захисників Євромайдану. Зайшли до президентсько-урядового кварталу на Банкову і, немов потрапили до іншого світу. Він був блюзнірсько-вичищений, немов створений саме для когось іншого, ніж прості, маленькі люди з прапорами та плакатами. Все це було немов стерильне: клумби, вимиті вікна, сухі, нежиттєві під’їзди і балкони, на які, здається, нога людини ніколи не ставала. А далі були інші несподіванки. З дверей одного такого майже стерильного будинку, вийшов і пішов просто так, без охорони, поглядаючи на наші саморобні витвори агітаційного мистецтва, перший президент України Леонід Кравчук. Вийшов він із приміщення якогось парламентського комітету. Саме тоді я дізнався наскільки розгалуженою та самостійною у всіх питаннях є така структура як Верховна Рада. Як потім мені пояснили люди, що знали ці речі, виявляється, що приміщення під кришталевим куполом - це лише вершина чималого айсбергу, який розкиданий по всьому діловому центру Києва і всіх печерських пагорбах. Але тоді ми зайшли у тісний коридор вулиці перед президентською резиденцією. Я тоді якось собі замітив, що тут дуже незручно себе почуваєш, немов у бетонному колодязі, точніше навіть бетонному мішку. Це потім з’ясується, що все це не просто так, що саме у такому тісному коридорі урядово-президентського київського “версалю” буде дуже зручно бити журналістів та активістів, що саме тут у глухому куті, куди зайшла українська політика 2013 року, почнеться рух у зворотню сторону, до наших європейських коренів. І рух цей буде посвячений кров’ю і смертю. Але тоді ми були поруч із міліціонерами та людь29

ми, як кажуть, у “штатському”, але з характерними папками у замерзлих руках, що звикли до кімнатної температури кабінетів служби безпеки. Ми нормально поспілкувались із цими стражами і вели себе дійсно не агресивно. Зібрали свої стяги, плакати, лозунги та зупинились як і умовились, перед першим риштуванням. Хоча назвати це риштуванням було годі — це був звичайний пересувний металевий паркан. Однак ми тоді добряче намозолили очі людям у погонах, які все ж з обережністю продовжували гуртуватись навколо нас, адже відчували, що до адміністрації приїхало чимало людей з іншого міста, які тут у чужому середовищі є єдиним цілим. Плакати були більш ніж красномовні і практично всі були пов’язані із діяльністю місцевих сатрапів, що нищили кабельне телебачення та різні незалежні місцеві ЗМІ. Дехто з наших активістів, що виявили бажання поїхати у підтримку не тільки тримали прапори громадських організацій, але й наділи пов’язки із написами “Цензура”. Немов їх слова, їх змога спілкуватись припинена цензурою. Насправді так і було. Ми їхали у Київ як до чергової сходинки і, мабуть, останньої у вертикалі влади. Ми були праві — нас просто намагались знищувати за допомогою слюсарів із кусачками, що за наказом різали нашу мережу. Ми їхали до Києва і мерзли на цьому вицяцькуваному асфальті високих начальників, бо нас викидали (фізично) за двері і паплюжили, як тільки бажали. Ми мерзли, грілися криком і теплим чаєм. Все це і було євромайданом, тільки нашим - олександрійським, мініатюрним і локальним. Інший майдан дозрівав і вихлюпне на Банкову, на Грушевського, на Майдан незалежності, на саме серце столиці всю свою біль і тривогу, пізніше. А тоді, ми, стомлені але задоволені з того, що наше звернення забрали, зареєстрували, що пообіцяли швидко розібратись і, можливо навіть допомогти, поїхали додому. Ми не вірили у те, що наша акція стане антиотрутою від місцевого тиску і що нас бачив Янукович чи навіть хтось із його помічників, однак мусили спробувати і пройти й через це, адже іншого шляху не було. І ми готові були мерзнути далі, заглиблювати конфлікт настільки, наскільки було можна. Бо стиска30

ти нас було вже нікуди. Пружина досягла своєї межі. Вона могла вистрелити у відповідь. Що сказати ще. Це якось вплинуло на події. Чи може злякались гніву небожителів, чи місцеві князьки вирішили притримати свої амбіції перед очільниками, але ситуація дещо стабілізувалась. Тоді спрацювала, мабуть, і певна політична воля. Нас почули, на нас звернули увагу і ми “засвітились” на такому рівні, де меру вже нас було не дістати. Звісно такого “нахабства” він від звичайних телевізійників, активістів громади, мер і його опричиники не очікували. Але ми пройшли цей шлях. Ми, які знали чим завершився податковий майдан, ми, які знали як може приїжджати з обшуками прокуратура або міліція, ми, які розуміли і те, що система може відкрутити колесо в інший бік, якщо переконається у незручності проблеми і невгамовності тих, хто відстоює свої права. І так і сталось. Звісно до цих пір судимося з владою за право працювати для своїх абонентів (і сміх, і гріх), але ж ми працюємо. І можливо не в останню чергу саме завдяки нашому невеличкому колективу телестудії та кабельній мережі “Контакт-ЛТД”, Олександрія може собі дозволити таку розкіш як свобода слова, яка альтернативна позиція, навіть у найтяжчі часи, в тому числі і тоді, коли були ухвалені диктаторські закони. Ми не мовчали. Бо були навчені гірким власним досвідом — кількість свободи навколо нас дорівнювала силі, з якою ми тиснемо на владу. ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО ЄВРОМАЙДАНУ 2013 рік. Мабуть так, як почував себе я, почували всі, хто бачив ознаки передгроззя Другої світової війни, але нічого не міг вдіяти. Все віщувало, що дві незборимі сторони - євроінтеграційна і антиєвропейська - колись зіткнуться. Що процес інтергування України до ЄС буде тривалим і, можливо, завершиться раніше, ніж почнеться. Тоді, наприкінці листопада 2013 року журналісти регіональних засобів масової інформації з різних куточків України зібралися в Києві. Серед них був і автор рядків. Дискусія розгорнулася навколо теми євроінтеграції. Ми 31

всерйоз обговорювали те, які позитивні і негативні сторони підписання договору про Асоціацію з країнами Євросоюзу і як про це можна розповідати читачам. Ми проходили повз станції «Золоті ворота», де юрмилася маса туристів біля знаменитого релікта Київської Русі, і гаряче сперечалися в перервах тренінгу біля стін Софіївського собору: як зміниться життя нашої країни і кожного конкретного міста після того, як Україна буде рухатися в бік перетворень, як буде трансформуватись українська економіка та економіка країн Європейського Союзу. І не могли дійти спільної точки зору, відчуваючи брак інформації і непевність у різних позиціях. Та сьогодні всі ці дискусії, дослідження, вивчення тисяч сторінок договору про Асоціацію здаються вже минулим сторіччям! І хто міг подумати, що через кілька тижнів ці вулиці ділового Києва перетворяться на місця, де будуть зводити барикади, а незабаром проллється кров борців за нову Незалежність? І тоді, у осінній тиші столиці відчувалось якесь тяжке передгроззя, якого неможливо оминути, від якого не сховаєшся. Хоча ззовні все було звично гамірно і спокійно, хоча кияни похапцем пересувались мегаполісом і туристи робили селфі. Все ставало зрозумілішім трохи пізніше. Після Вільнюського саміту, резонансної заяви про непідписання договору, після подій на Майдані Незалежності 30 листопада і мільйонного мітингу, ми всі раптом перейшли на зовсім інший рівень розуміння важливості та гостроти проблеми. Якщо раніше журналісти, економісти і політики намагалися ввійти у цей непростий і, по суті, професійний, економічний і соціальний диспут в публічній полеміці, то після початку Євромайдану все змінилося. З кордонів творчих лабораторій і дискусійних столів, обговорення перейшло на площі, розгорнулося в сутички міліції з громадянами, стало відправною точкою гострої політичної боротьби. Після майже двох тижнів протистояння, урядовий квартал столиці опинився в оточенні внутрішніх військ і міліцейських спецпідрозділів. Мітингувальники на Майдані - відповідно в оточенні тих же сил правопорядку. 32

Дуже багато факторів переплелось тоді у політичному і соціальному протистоянні. Але хто міг подумати, що іскрою, яка стане першою, стане здавалося б, далеке для більшості громадян, зайнятих щоденними рутинними справами, питання євроінтеграції або неєвроінтеграціі України? Але це сталося. Криваве побиття студентів на Майдані вночі. Чоловіки всієї країни одразу зрозуміли цей сигнал — б’ють дітей. Треба підніматись. Спочатку лінією фронту став Майдан. КРИВАВА ТИША Політична криза в Україні торкнулася під час Революції Гідності і Олександрії. Тиха заплава місцевого політичного життя пожвавилася цікавими подіями. Напруженість, яка буквально пропалювала повітря і дихала згарищами вулиці Грушевського навіть у спокійній ззовні Олександрії, перенесла напругу і в розмірений провінційний світ міста. Представники опозиційних сил провели мітинг і скорботну ходу, а частина місцевих депутатів затвердила скандальне звернення до Януковича. Хто міг тоді навіть подумати, що дії кожного з учасників тодішніх подій створять вододіл у житті. Тоді, у напруженій тиші Олександрії, 22 січня 2014 року, в День Соборності, Олександрія провела два мітинги. Перший відбувся під егідою офіційної міської влади за участю мера біля бюста Тарасові Шевченку. Мер не сказав на мітингу жодного слова, а в самому заході взяли участь не тільки пересічні мешканці міста, але й люди з партійною символікою та прапорами Партії Регіонів. За представників влади говорили ведучі. Слова стандартні, але немов списані з хрестоматій: про єдність народу, про солідарність українців сходу і заходу, про те, що треба берегти і цінувати нашу державу. Втім, все це звучало якось нещиро, сухо і немов за сценарієм. Однак тоді ще далеко не всі знали про те, що вранці на вулиці Грушевського розстрілювали людей. Саме тоді розпочався відлік Небесної Сотні. Міська влада про все це вже знала, однак витягла партійні прапори Партії Регіонів, немов у насмішку над усіма патріотами. Трохи згодом, ми дізнались, що сило33

вий розгін протестуючих біля стадіону «Динамо» закінчився справжнім кривавим розстрілом. На перших сторінках видань провідних газет і в прайм-таймі телеканалів, у стрічках світових інформагентств — скрізь був кривавий День Соборності, трупи, горе і кров українців. Буквально через годину в Олександрії, після офіційного мітингу, на те ж місце, до погруддя Кобзаря, прийшли представники опозиційних партій. Мітинг почався з хвилини мовчання за загиблими в Києві. А потім було висловлено багато претензій до влади, яка застосувала силові методи проти протестувальників. Звучали навіть більш жорсткі нотки, аж до того, що діалогу ніяк не виходить і протест може стати більш радикальним. Відчуваючи щось неладне, що вітер дме не в бажану сторону, 23 січня міська рада зібралася на позачергову сесію. І прийняла чергове позачергове рішення, яке відразу ж стало скандальним. Це було звернення до Януковича, силових структур з вимогою “стабілізувати” ситуацію в країні. Цікавий нюанс. Сесія почалася без хвилини мовчання за загиблими під час подій на вулиці Грушевського. Ремарка: засідання Верховної Ради, що складалася тоді не тільки з опозиціонерів, але й з великої кількості представників Партії Регіонів, почалося з хвилини мовчання. Текст самого звернення міськради звучить дуже жорстко, а місцями, в ньому відчувається відверта політична риторика майбутніх втікачів-керівників, змішана з суб’єктивною оцінкою. Хоча без сумніву цей текст чиїсь настрої і думки відображає. Проте не всіх олександрійців. Тоді колеги по депутатському корпусу з провладної більшості разом із Степаном Цапюком віднесли заочно всіх учасників акцій протесту до злочинців. Закони 16 січня, прийняті Верховною Радою в «ручному режимі», які суттєво обмежували права і свободи громадян, у тому числі вводили кримінальне переслідування за інакомислення, ставили поза законом більшість мирних зібрань, міськрада назвала справедливими. Ось текст цього жахливого за змістом документу: 34

“ЗВЕРНЕННЯ ДЕПУТАТІВ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ, ПОЛІТИЧНИХ СИЛ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАБІЛЬНОЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В КРАЇНІ Ми, депутати Олександрійської міської ради, глибоко стурбовані останніми суспільно-політичними подіями в Києві, які від мирних акцій переросли в сутички між радикально-налаштованими протестувальниками і правоохоронними органами: 19 січня, у день великого свята Хрещення організовані ультраправі бойовики і радикальна частина учасників Майдану вчинили в центрі Києва масові заворушення. Напади на працівників правоохоронних органів із застосуванням холодної зброї та запалювальних сумішей, підпали автомашин і будівель, терор і мародерство, незаконне захоплення людей, провокації – ось неповний арсенал тих дій, які побачив весь світ. Кожен громадянин України має право на мирний протест, однак жодна політична партія, громадська чи інша організація не можуть привласнювати собі право реалізувати державну владу й діяти від імені всього народу, підміняючи функції правоохоронних органів, проводячи затримання, неправомірні допити, слідчі дії, самосуди, підриваючи основи конституційного, соціально-економічного та політичного устрою держави. Кожен громадянин України, незалежно від політичних уподобань, повинен дотримуватись законності й правопорядку. Події, які відбуваються зараз у Києві, вийшли за рамки закону, несуть загрозу розколу держави, життю й здоров’ю населення. Сотні людей опинилися в лікарнях із серйозними травмами, деякі назавжди залишаться інвалідами. Учасників цих заворушень не можна називати мирними протестувальниками й мітингувальниками. Це – злочинці, які повинні відповісти за свої дії. Ми підтримуємо позицію Президента України В. Януковича, який намагається владнати конфлікт шляхом мирних пере35

говорів із лідерами опозиції та засуджуємо дії екстремістів та безвідповідальних політиків, що штовхають людей на громадянське протистояння. Закликаємо не допустити розколу українського суспільства, зародження в ньому ворожнечі й нетерпимості, зневаги до конституційних основ державності та демократії. Ми вимагаємо захистити державне майно, знайти і притягнути до відповідальності замовників, організаторів і виконавців вуличних заворушень, що підривають міжнародний авторитет України, ведуть до дестабілізації економіки, становлять загрозу суверенітету держави та її національній цілісності. Ми вимагаємо прийняття жорстких та рішучих заходів, які сприятимуть відновленню в державі порядку і законності, миру, злагоди та громадського спокою. Нове законодавство, що посилює покарання за протиправні дії, має бути застосоване. Закон і порядок зобов’язані панувати в державі. Звертаємося до народних депутатів України, депутатів місцевих рад, до політичних партій і об’єднань, громадських організацій, до населення України із закликом не піддаватися впливу провокаторів, не допускати розпалювання конфлікту, утримати людей від насильства та масових заворушень”. Залишається констатувати як факт, що за цей документ проголосувала більшість місцевих народних обранців - 36 депутатів міської ради і сам міський голова Степан Цапюк. Ось повний список підписантів документа в алфавітному порядку: Григорій Абажей, Віктор Баранник, Ольга Бондар, Любов Боса, Іван Бугайченко, Михайло Буза, Олена Буц, Микола Власенко, Олег Гаращенко, Оксана Головачова, Анатолій Горошко, Володимир Дожджанік, Анатолій Дичко, Сергій Дьячук , Анатолій Дюбкін, Віталій Іванков, Людмила Коваль, Анатолій Кожемяченко, Борис Кравченко, Олена Лобунського, Геннадій Лоцман, Галина Мариненко, Віктор Мартиненко, Микола Маслов, Тетяна Петренко, Світлана Письменна, Микола Рожков, Людмила Сосна, Володимир Суботін, Леонід Тарасенко, Лілія 36

Терещенко, Віталій Флоря, Олександр Холодов, Олександр Цапюк, міський голова Степан Цапюк, Ольга Чумак, Федір Шмаков. Відзначимо, що в списку тих, хто голосував за дане звернення, повний склад фракції Партії Регіонів, а також представники депутатського корпусу, які або висувалися, або обиралися від Комуністичної партії України (лідер Петро Симоненко) та самоліквідованої партії «Сильна Україна» (лідер Сергій Тігіпко), Щоправда потім немовби з’ясувалось, що двоє депутатів міської ради не голосували за цей проект рішення. Про це сказав Михайло Буза. Під час голосування, за його словами, в залі не перебував він та депутат міськради Микола Власенко. За його словами, про те, що їх голоси були додані «автоматично» до складу депутатів, що підтримали звернення, він дізнався тільки після публікацій у міських ЗМІ. Цю ж інформацію підтвердив Микола Власенко. Потім про імовірність “автоматичного” зарахування говорив і депутат Тарасенко. Для загальної статистики відзначимо, що не були присутні на сесії депутати від партії «УДАР», «Партії Промисловців і Підприємців України», лідер депутатів-комуністів і лідер фракції «Сильна Олександрія». Ось повний список тих, хто не брав участь у засіданні сесії: Костянтин Ліщенко, Світлана Віряскіна, Євген Сайко, Юрій Вольський, Ірина Мукієнко, Віктор Голобородько, Дмитро Мажара, Сергій Коваленко, Вікторія Ставицька, Віталій Проквас, Сергій Осинський, Павло Смакула, Лілія Тімакіна. У той же день, коли міськрада прийняла звернення, в Олександрії провели траурну ходу від Європейської площі до кафедрального Покровського собору. Хода була в пам’ять про учасників протесту, загиблих на вулиці Грушевського в Києві. Партійних прапорів не було - тільки національні стяги та запалені лампади. Промов і гасел теж не помічено. За різними оцінками в ході взяло участь до 200 олександрійців. Незабаром оголосили і те, що в Олександрії вирішили провести Народне Віче. Місцем зустрічі призначили Європейську площу, тобто площу перед будівлею виконкому. 37

Оголосили пізніше і список обговорюваних питань на Вічі, в тому числі, напевно, самий резонансний для місцевої влади - необхідність створення в місті Народної Ради. Крім того задекларували і питання про скасування звернення депутатів до Президента України. Після цієї заяви про проведення зборів городян під стінами «білого дому» міська влада вирішила раніше перенести заплановані громадські слухання з обговорення бюджету міста та плану його соціально-економічного розвитку на 2014 рік, а також звіт мера перед олександрійцями, з приміщення Будинку культури... на ту ж Європейську площу і на той же самий час. Мер у своєму відеозверненні натякнув на те, що в інших містах Віче закінчується захопленням будівель влади, а ситуацію в Києві він охарактеризував як «бєспрєдєл». Також мер прямо сказав, що після невдалої мовляв спроби захопити будівлю Кіровоградської обласної держадміністрації, в Олександрії буде реванш. Степан Цапюк почав залякувати і заявив, що дітям, студентам і спортсменам нічого робити на мітингу і всіх інших закликав прийти о 16.30 до міськради: «Якщо хтось думає, що відсидиться - це не так», - резюмував мер. У свою чергу організатори Віче ввечері озвучили свою заяву з цього приводу і запропонували всім, хто підтримує ідею проведення Віче, не діяти за сценарієм влади, а прийти на центральну площу, щоб там в спокійній і мирній ситуації обговорити всі питання. У своєму зверненні організатори Віче відзначили, що у них є підозри на те, що з боку влади спробують розіграти силовий сценарій «псевдозахоплення» міськради. Тим часом увечері в будівлі виконкому дійсно відбувалися дивні речі: тягали мішки з піском і складали їх у прорізах вікон, тягли з кабінетів коробки, швидше за все з документами, а весь перший поверх був зайнятий чоловіками, серед яких було чимало депутатів від Партії Регіонів. Все це було схоже на театр абсурду і чи то на евакуацію, чи то мобілізацію. В підсумку «мобілізаційні» зусилля були витрачені даремно. Олександрійське Народне Віче пройшло мирно. 38

У резолюції Віче було декілька вимог. Перше - відклик і скасування звернення депутатів міської ради, прийнятого 23 січня, як документа, який «ганьбить чесне ім’я кожного олександрійця». Також Віче вимагало від керівництва олександрійської міліції терміново повернути особовий склад правоохоронців міста з Києва в Олександрію і «стати на захист своїх громадян». Віче висловило підтримку Євромайдану і солідарність з рішеннями, які приймаються «вільним народом на головній площі країни». Також у резолюції Віче висловлено вимогу до Олександрійського міського голови припинити своє членство в Партії Регіонів, оскільки він є міським головою, а не «мером Партії Регіонів». Якщо ж мер не захоче виконати ці вимоги, то йому пропонується добровільно скласти свої повноваження. Від тодішнього Президента України Януковича учасники Віче вимагали негайного підписання закону, який скасовував «диктаторські закони» 16 січня. У разі невиконання резолюції і висловлених у ній вимог у тижневий термін, учасники Віче залишили за собою право виконати статтю 5 Конституції України. В цій статті говориться, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, а також те, що народ може взяти на себе функції здійснення влади. Паралельно з Віче біля міської ради проходило анонсоване мером «слухання», яке було більше схоже на мітинг. На ньому мер і чиновники виконкому розповіли про те, яким буде бюджет Олександрії і яким чином він сформований. Слухали мера не дуже довго, та й слухати на сильному морозі було вельми некомфортно. Якщо збори протестного мітингу навіть на крижаному холоді були цілком виправдані з огляду на революційні настрої, то обговорення бюджету і звіт мера перед громадянами на арктичному вітрюгані, у супроводі екіпірованих спецзасобами міліціонерів і в оточенні «тітушок» місцевого масштабу, виглядало дуже дивно. Тим часом всі послухали мера і затвердили його звіт, а також швиденько підтримали проект бюджету та соціально-економічного розвитку. У біль39

шості добровільно так би мовити взяли участь у цьому заході співробітники комунальних установ і підприємств. Деякі комунальники відкрито виявляли своє невдоволення тим, що їх «пригнали» на цей захід. Для контролю присутніх передавали своєрідні підписні листи, де треба було вказати своє прізвище, ім’я та адресу і поставити підпис. Після завершення офіційної частини зборів, Степан Цапюк сказав, що жінки можуть йти додому, а чоловіки повинні залишитися біля міськради, оскільки «ситуація не ясна», і, мовляв, якісь приїжджі громадяни можуть вчинити заворушення. Між тим заворушень не відбулось. Міська рада не відчула кон’юнктуру, бо більшість Верховної Ради з огляду на підняття революційної маси і через побоювання того, що все може перетворитись у криваве і неконтрольоване громадянське протистояння, скасувала «диктаторські закони», у тому числі і кримінальну відповідальність за критичні висловлювання. Однак це був не кінець, а тільки початок. Про все це сьогодні можна розповідати похитуючи головою, пригадуючи якісь подробиці. Але тоді реально було непереливки. Я розумів, що той, хто наважився не підтримати Януковича, отримають перший удар. За ними приїдуть нові «воронки» першими. Сім’ї цих депутатів та політичних лідерів почнуть тиснути першими. Це все без гумору, це все - реальність. Те, що потім відбулось у «днр-лнр» - підтверджує найгірші прогнози. Аналогічні сценарії готувались у нас. Чи дарма заклали бетонними блоками стіни адміністрації? Чи дарма влаштували спалення людей на Куликовому полі в Одесі? Чи просто так возили з Олександрії «тітушок»? Зовсім ні. З РЕВОЛЮЦІЙНОГО БЛОКНОТУ Блокнот тих часів занотовано позначками і записами, зробленими за декілька днів після трагічного розстрілу Небесної Сотні. Хроніка подій у Олександрії не залишала часу для аналізу всього, що відбувалось. Але запам’яталось тодішнє відчуття, що за один тиждень українці, і олександрійці зокрема, 40

пережили все: від місцевої революції у сесійній залі з «розпадом» колишньої всесильної провладної депутатської фракції до фактичного початку агресії Росії. Після проведення Народного Віче (вже четвертого) і вимог Незалежної громадської ради міста, які об’єднали свої зусилля, міська влада фактично почала «розсипатися». Фракція Партії Регіонів в Олександрійській міській раді заявила про те, що припиняє своє існування. Як потім це стане доконаним фактом, партійна організація «регіоналів» вийшла на межу самоліквідації. Тоді ж від цього кроку однопартійців наполегливо утримувала перший заступник мера Людмила Давиденко, яка зрозуміло зі зникненням фракції відразу втратила б будь-яку політичну вагу. Спроба запропонувати меру піти з посади завдяки власному політичному рішенню не була вдалою. Степан Цапюк навідріз відмовився і від пропозиції Незалежної громадської ради Олександрії, і від пропозиції Народної Ради, що складається з представників опозиційних партій міста, скласти повноваження за власною заявою. Він як мантру повторював, що вважає всіх, хто домагається його відставки, бандитами і звісно нагадував, що без нього місто не виживе. Поки в місті відбувались закулісні і публічні перемовини і протистояння у політичній площині, відбулися події, що розпочали війну між Україною і Росією. Український Крим зазнав військової агресії російської армії. Як виявилось потім це був старт до тривалої кривавої війни за незалежність. У цей критичний для країни момент мер Олександрії і депутати міської ради отримали на свою адресу звернення Народної Ради Олександрії з пропозицією 5 березня обговорити політичну ситуацію в країні і висловити свою думку щодо військового вторгнення в Україну. До речі, олександрійський мер так і не висловив публічно свого відношення до перебування російських військ на території суверенної України. Однак певну заяву, яка могла бути підготовкою до підтримки окупації виголосив: він тоді закликав 41

сформувати за бюджетні кошти якусь незрозумілу охорону з числа, в першу чергу, колишніх охоронців приміщення виконкому, тобто представників екс-«Січі». Ця «бригада» відома олександрійцям, насамперед, своєю протидією журналістам та активної «обороною» міської ради від мирних громадян. Тоді коли Росія розхитувала ситуацію у Криму та перевіряла лояльність півдня, мер у відеозверненні тремтячим голосом згадував лише про своє крісло мера і про міфічних внутрішніх ворогів, що зазіхають на його посаду. Тим часом, на п’ятому Народному Віче, було прийнято рішення зупинити публічні протестні заходи щодо мера Олександрії і тільки збирати компрометуючі міську владу матеріали для передачі їх в правоохоронні органи. У свою чергу, Незалежна громадська рада Олександрії продовжила ініціювати відставку мера і міської влади. Підготовлено та направлено до Верховної Ради України та новопризначеному голові Кіровоградської облдержадміністрації Олександру Петіку звернення про ініціювання дострокового припинення перебування на своїй посаді чинного мера і призначення нових виборів. ШІСТЬ ЗАПИТАНЬ Олександрійський мер так і не вибачився перед родичами загиблих у Києві за свої публічні образи і не відмежувався від своєї приналежності до злочинних дій екс-президента Януковича, що призвели врешті до політичної і економічної кризи, масових вбивств і спроб розколоти країну за допомогою зовнішнього втручання. Цапюк навіть не спромігся хоча б раз вшанувати пам’ять загиблих, причому з обох сторін конфлікту, на жодному публічному заході міської влади. Саме у ті смутні часи я написав шість запитань меру, які публічно оприлюднив. Для мого життя цей відкритий лист меру багато значить. Це мабуть був вододіл, за яким мер визначився остаточно, що є частина олександрійців з іншим баченням ситуації. І що сховатись йому не вдасться: «Степане Кириловичу! Звернутись до вас виникла потре42

ба хоча б тому, що ви давно вже не проводите публічних зустрічей, ховаєтесь за тілоохоронцями і замість того, щоб відкрито говорити про приємні та неприємні речі, спілкуєтесь лише зі зручними, комфортними вам, ЗМІ та людьми. Звертаюсь до вас як до найвищої посадової особи міста Олександрії (саме так ви самі полюбляєте себе називати) із вимогою дати конкретні та чіткі відповіді на декілька питань. І дуже прошу, не крутіть як циган сонцем, не виставляйте на передній край інших і не ховайтесь за спини. Оскільки насправді ваші слова дуже часто різняться з реальними справами міської влади, по-чоловічому дайте відверті відповіді на прості запитання, в яких достатньо сказати «так» чи «ні»: 1. Чи вважаєте ви Віктора Януковича досі діючим легітимним Президентом України? 2. Чи вважаєте ви самопроголошені «Донецьку народну республіку» та «Луганську народну республіку» терористичними, злочинними організаціями, що сіють ненависть та проливають кров, приносять страждання українському народу і, в першу чергу, жителям Донбасу? 3. Чи засуджуєте ви дії тих, хто під вивіскою «Донецької народної республіки», «Луганської народної республіки» чи інших «республік» та формувань узяв до рук зброю та хоче примусово від’єднати частину території від України? 4. Чи вважаєте ви доцільними і правильними дії державної влади України щодо проведення на Сході України антитерористичної операції заради припинення проявів сепаратизму і тероризму та збереження неподільності нашої країни? 5. Чи залишаєтесь ви досі керівником міської організації Партії регіонів і чи схвалюєте всі публічні заклики цієї партії та висловлювання її лідерів? І останнє запитання. На минулій сесії Олександрійської міської ради депутат від КПУ Іван Бугайченко, за вашої безпосередньої присутності і головування, з трибуни промовив заяву на адресу Майдану та нині діючої в Україні влади. Ось що дослівно він сказав: «Саме в січні-лютому 2014-го року в Києві і по всій Україні набирали силу розгул терориз43

му і бандитизму, приниження прав людини, викликані Майданом. Після захоплення влади представниками Майдану, цей розгул отримав підтримку законодавчого органу держави і став державною політикою України. Це привело Україну до громадянської війни, коли діюча влада оголосила війну власному народу». Оскільки ви ніяким чином не відреагували на цю промову і ніяк не прокоментували ці слова під час сесії, складається враження, що особисто вами ці висловлювання підтримуються. Тому прошу відповісти, чи підтримуєте ви цю заяву та висловлювання Івана Бугайченка? Я свідомий того, що ці прості, з першого погляду, питання будуть в черговий раз інтерпретуватись і перекручуватись. Проте вважаю, що міський голова мусить давати чіткі відповіді на питання, які дійсно хвилюють людей і дадуть зрозуміти, якою була та якою є сьогодні влада в Олександрії і які у неї пріоритети. Громада має право це знати. Майте мужність і скажіть правду, хоч раз за останні роки. Депутат міської ради Віктор Голобородько». Після цього почалася традиційна брудна кампанія проти мене та інших, хто теж намагався приєднатись до цих запитань. А потім мер все-таки спромігся дати відповідь. Звісно у своїй традиційній формі, де було більше образ і всіляких дуже влучних з точки зору мера образів. Якщо зробити короткий підсумок «відповіді», то на жодне з запитань Степан Цапюк відповіді не дав. Мер так і не вичавив з себе жодного слова про те, що Янукович вже нелегітимний президент України, що АТО на Донбасі є необхідним заходом дій влади на спроби захопити та від’єднати частину території України терористичними угрупуваннями і бандитськими зграями під назвами «днр-лнр» та їм подібними. Як реальність показує і те, що його «співпереживання» загиблим і «допомога» армії – це лицедійство. Адже як може людина з такими поглядами щиро допомагати тим, хто проливає кров у боях за неподільність України. Цапюк ніде, жодним словом не засудив дії терористів! То він їх схвалював? А найцікавіша відповідь пролунала про те, що мер немов би за «свободу 44

думки і слова». Це апогей цинізму і брехні. Як кажуть, чия би корова мичала, а от його би – мовчала. Адже саме він, Степан Цапюк, ще за часів його партійного боса і соратника Януковича офіційно визнаний журналістською спільнотою України «ворогом преси», визнаний людиною, що тисне на свободу слова. Саме олександрійський мер, який тепер говорить про статті Конституції та права і свободи, наполегливо боровся до останньої «краплі крові» за те, щоб заборонити будь-які масові зібрання, окрім ініційованих владою, під стінами міської ради та у всіх людних місцях Олександрії. Саме Степан Цапюк зробив усе можливе і неможливе аби не допустити будь-якого контролю міської влади, сформувавши кишенькову громадську раду при виконкомі, до якої увійшли лише «бюджетні» та лояльні до влади громадські організації. Це лише деякі окремі приклади із величезного переліку того, як олександрійський мер насправді «поважає» закони, Конституцію України та права і свободи громадян. Громадськість міста має на руках не один десяток судових рішень, якими встановлена протиправність рішень влади та особисто мера, люди ж побачили в незаконності дій Степана Цапюка та його поплічників не випадковість, а цілу систему. Тепер залишається одне питання – чи довго терпітимуть олександрійці та правоохоронні органи такого очільника міста на своїй посаді. Мера, який фактично діє як «п’ята колона». Вам потрібні докази? Ось, один з найпростіших, який, як кажуть, можна побачити неозброєним оком. Степан Цапюк вважає «класною», тобто такою, що подобається і збігається з його думками і уподобаннями, публікацію фотографії, де прем’єр-міністр України, лідер однієї з фракцій Верховної Ради України та Київський міський голова підписані як «зрадники України». Саме так оцінив творчість якогось «Ростислава Заугарова», що входить до «групи Донбас», олександрійський мер Степан Цапюк на особистому акаунті в популярній соціальній мережі російського походження «Однокласники». Ще є якісь запитання? А трохи раніше Степан Цапюк відверто висловлювався щодо 45

протестувальників на Євромайдані та особисто закликав владу Російської Федерації вплинути на ситуацію в Україні, став ініціатором рішення Олександрійської міської ради про необхідність використання жорстких заходів впливу до мирних протестувальників в Києві, а події в Києві назвав «неонацистським путчем». Скажу так: мені теж, можливо, не все подобалось і подобається, як і що робить нинішня українська влада. Але, за всіх помилок і невдач, вона змушена і буде рятувати Україну від вогню сепаратизму, тероризму і військової інтервенції. Я не кровожерлива людина, не мрію про якусь помсту чи зведення особистих рахунків. Але останнього часу згадую, що робили з тими, хто здавав країну нацистам, в яких таборах сиділи ті, хто з квітами зустрічав окупантів. І розумію одне – дискутувати з Степаном Цапюком та схожими на нього людьми немає про що. Він – вже давно особисто визначився щодо подальшої долі України, щодо долі міста і щодо свого майбутнього. Вважаю, що наговорив, оприлюднив та зафіксував свої дії мер настільки «вдало» і так відверто, що все вже давно є зрозумілим. ЗИМА. ВІЙНА. ПРАПОР А ще була і залишається війна. Вона є і буде до тих пір, поки останній загарбник не залишить кордони України, включно із дружнім нам Кримом. А поки геополітика втручається у справи кожної олександрійської сім’ї, у нас — інші справи. Це було взимку, коли було холодно, коли на фронті кожного дня ревіли гармати, а до Олександрії привозили загиблих і скалічених. Ось як пройшов тоді один з моїх робочих днів. Після обіду подзвонив олександрієць, волонтер Володимир Малишев. Крім звичних вітальних слів прозвучала пропозиція побачити передачу військового автомобіля, відновленого волонтерами та селянами для миколаївських десантників. Володимир каже: «Це потрібно показати і розповісти, бо про те, як люди допомагають армії, не можна не розповідати. А допомога потрібна української армії, як ніколи». 46

Домовляємося про зустріч, яка тепер виявляється перенесеною з п’ятниці на середу. Причина військова: після атаки на Донецький аеропорт, всіх відряджених екстрено збирають в розташування частини. Довелося терміново доробляти все недороблене, а машину готувати до від’їзду. До редакції під’їжджає мікроавтобус зі знайомим прапором на радіаторі і написом «Ніхто крім нас». Двері «бусика» відкриваються, і волонтери разом з солдатами запрошують в автівку: «У нас, правда, машина тут військова, так що крісла у нас імпровізовані - подушки на «зіповскому» ящику». Для непосвячених - «зіповскій» ящик - це дерев’яний ящик, в який складають запасні частини в армії, а абревіатура розшифровується як «запасні частини, інструменти, приналежності». Це ще радянська абревіатура. Розмістившись, виїхали за місто. Після того, як метрів 500600 проїхали в бік Дніпропетровська, побачили колону вантажівок. Біля тентованих КАМАЗів ходить солдат - звична вже чорна шапочка, автомат з відкидним прикладом, підсумок набитий автоматними ріжками, на бушлаті нашивка з національним прапором. Все на солдаті розвішане зручно і помітно, що у нього навички та досвід передової - зайвого немає, все дуже просто і по-фронтовому, за потребою. Поруч водії, теж у формі, але щось жестикулюють, між собою з’ясовують. Солдати та волонтери підходять до військових. З’ясовується, що поломка в дорозі трапилася біля колони, яка перевозила військовий вантаж. Говорить наш волонтер: «Хлопці, давайте - підйом». Він відкриває наш чарівний ящик-крісло і витягує звідти потрібні запчастини. «Чого тільки у мене тут немає, тещі тільки не вистачає», - іронізує волонтер. І відсуває спочатку бронежилет, потім насос, потім каску, потім ще трос та інші дрібниці і не тільки. «Все треба, без цього в дорозі ніяк», - каже Володимир. Консиліум волонтерів і військових прийшов до одного - потрібна допомога з міста. Телефонний дзвінок товаришеві волонтера і той погоджується під’їхати і допомогти армійцям. «Бусик» об’їжджає тентовані вантажівки, біля яких нам привітно махають на прощання. У солдатів ті ж підсумки, автомати і 47

військовий, прифронтовій настрій. А ще — стомлені але незламні вирази облич. Таких на проспекті не знайдеш. Це — особливість “атошників”. Дорога знову подарувала сюрприз. Через неякісну запчастину, довелося шукати воду для радіатора. Сніг, який почали збирати волонтери, виявився малоефективним способом вгамувати спрагу мотора. Відлига зробила з колишніх снігових пагорбів невеликі, обтягнуті талим льодом тверді снігові грудки. «Зупиняй, зупиняй», - говорить один із солдат, коли під’їжджає легковик. Водій зупиняє свій «Ланос» і віддає прямо з рук півпляшки води. Цього дуже мало, щоб «напоїти» радіатор вантажівки. «Зараз перевіримо, хто тут живе - сепаратисти або наші», жартує один з наших супутників. І ми знову гальмуємо проїжджих. З усіх машин, яких по трасі буквально за кілька хвилин проїхало до десяти, тільки одна, мовчки і швидко, об’їхала вантажівку з синьо-жовтим прапором і людьми в камуфляжі. Я не запам’ятав обличчя водія цього автомобіля. Може це і на краще. Бо якби зустрівся з ним у важку хвилину, навряд чи подав би руку. Водії віддавали воду, яка у них була під рукою. Одні - мінералку з салону, одні - великий шестилітровий пластиковий бачок. Розмов особливих не було. Всі по справі - поспіху немає, але настрій тривожний. Правда, поки чекали наступну «жертву», волонтер розповів, як вони проїжджали по трасі у бік Донецька. Нещодавно вони вирішили в черговий раз проїхати по звільненим територіям. Спроба попросити допомогу на трасі біля одного з прифронтових містечок закінчилася киданням каменів у бік волонтерів української армії. «Там все по-іншому. Вони не всі за нас. Каміння можуть кинути, а можуть і не тільки каміння». На спинці крісла автомобіля волонтера тепер з’явився бронежилет. Кажуть, що іноді варто одягати. Волонтери розповідають, що тепер «сепари» полюють саме на них. Вони думають, і мабуть небезпідставно, що найстраш48

ніший їх ворог не ракети і танки, гармати і літаки, а - волонтери української армії. Якби не волонтерський рух, можливо, і були б в армії автомати і тушонка, патрони і БТРи, але не було б такої впевненості, що за солдатами української армії - народ, прості люди, сім’ї, діти, зрештою, рідний дім кожного, хто пішов в АТО. Волонтери привозять обладнання, допомагають ремонтувати техніку, постачають армію продуктами, допомагають всім, чим можуть допомогти солдатам прості люди. Цього у них «сепарів» і агресорів зі зрізаними знаками відмінності «дружньої» країни, немає. Вони воюють або з-під палиці і страху, або через гроші. Або через манію величі неіснуючої імперії, яка з ще на початку дев’яностих минулого століття. Новоявлені окупанти, звичайно ж, можуть, як і їх попередники минулої війни, протриматися на українській землі рік, два, може навіть більше. Але вони завжди будуть окупантами, злочинцями та вбивцями. Вони ніколи не стануть справжніми солдатами, які воювали за свою країну і свій народ, виконуючи свій обов’язок з честю і гордістю. Вони - звичайні загарбники і терористи, які стали вбивати інших людей тільки за те, що в Україні не захотіли підкорятися волі криміналітету, який зрісся з державою, і не захотіли терпіти диктат «старшого брата», який перетворився на лютого ворога. Замість дружньої допомоги ми отримали свинцевий вітер в обличчя і удар в спину. І якщо хтось з них гине в цій неоголошеній війні, то гине як терорист, а не захисник Батьківщини. Нарешті радіатор заповнився водою і «бусік» та вантажівка знову в дорозі. У машині грає своєрідна музика - фронтові пісні. Тільки не 40-х минулого століття, а 15-го року нового століття. І звучать ці фронтові наспіви в основному українською мовою. Мені знову здається, що я в іншій реальності ... Вантажівка їхала по засніжених полях, які мирно відпочивають до весняної оранки. І ось, нарешті, ми під’їхали до дороги, яка від траси веде до Михайлівки - села, де машина була відновлена. Солдати кажуть, що автівка була розбита на друзьки. Те, що зробили селяни, можна назвати «реанімацією», тому 49

що в кабіні лежали частки мотора, а автомобіль був не тільки обгорів, а й побитий осколками та кулями. Збирати вантажівку довелося по шматочках. Все робили у вільний час, у гаражі. Збирали своїми руками. Допомогли михайлівці і жителі сіл, які поруч, - Пахарівка, Тарасівка, Ульянівка. Гроші на запчастини теж зібрані самими людьми. Так і з’явився на світ відроджений автомобіль для вантажів на передовій. Коли «бусік» із прапором десантників з’явився в центрі села, його вже чекали селяни. Чекали як свого, як рідного, чекали як на свято. Зустрічали солдатів щедрівками ошатні дівчата і хлопці. А ще бігали дітлахи біля татусів і мам. І побажали по-народному просто - щоб кулі обходили солдатів, щоб всі військові повернулися додому з фронту живими і неушкодженими. Традиційний для патріотів заклик «Слава Україні! Героям Слава! », прозвучав від мешканки села, якої явно не 17 і навіть не 40 років. І люди вже насправді поміняли відношення не тільки до країни, але й до того, що називаємо «патріотизм». Час такий. Все стає на свої місця. Міцний, обшитий броньованим залізом ЗІЛ, був схожий на справжню бойову машину і стояв на тлі пам’ятника солдатам Великої Вітчизняної. Солдат війни, яка вогненним смерчем прокотилася по нашій землі сімдесят років тому, як ніби проводжав на фронт героїв нового битви за свободу і незалежність. Після зустрічі ми заїхали на околицю села. Там, біля ангара ми зупинилися, щоб завантажити машину буржуйками, які зробили для фронту михайлівці. Разом із залізними пічками, якими грілися наші діди на передовій Великої Вітчизняної, сусідами зеленого «зіповского» ящика виявилися огірки в банках і вермішель у мішках. Це теж було від сельчан. Вони віддавали те, що взяли б самі у далеку і небезпечну дорогу. Вже була ніч, коли ми поверталися до міста. Картинка була буквально фентезійна. Будинок, де ми зупинилися, стояв на околиці села і біля нього був високий флагшток, на якому гордо майорів український прапор. Мальовничий захід сонця на50

віював пасторальні варіанти відчуттів. Але реальність зовсім не схожа на прекрасний краєвид. Все прозаїчно і моторошно - смерть і життя поруч. Прапор на околиці здавався форпостом країни, але тільки тут, на степовій рівнині Кіровоградщини. Втім, виглядав він гордо, відчайдушно сміливо. Ці слова можуть комусь здатися занадто високими. Але ось останній момент з нашого дня із солдатами і волонтерами. Коли поверталися додому, в «бусіку» їхали солдати, що приїхали приймати автівку. Один з них - із Західної України. А другий - з Миколаївської області. Він дбайливо тримав у стрибаючому по ямках траси «бусику», буржуйку. «У мене такі теплиці! Брат поки що займається. Ось буде ротація - він точно піде в армію. Може нас поміняють... Ну як теплиця без нас. Попереду ж весна, новий сезон », говорить мобілізований. А веселий боєць з позивним «Борода» розповідав хриплуватим голосом веселі, смачні, іноді солоні анекдоти. Ми, промерзлі, але з почуттям виконаного завдання, поверталися в Олександрію, а солдати готувалися приїхати до побратимів в частину. Ось як Південь і Захід України прибирає кордони, плечем до плеча, на лінії фронту, на лінії життя і смерті. Ще один уривок з життя. Сьогодні в Олександрію приїхали вже ті, хто свого часу змінив на фронті інших городян. Про те, що таке східний фронт і що відбувається на Донбасі, мені розповіли учасники АТО. Перше і, мабуть, найважливіше враження - українська армія не тільки існує, вона фактично заново створила на низовому рівні новий якісний склад професійних військових, фахівців і командирів. Вчорашні водії, механіки, будівельники, комбайнери, інженери, міліціонери не тільки, як кажуть, вже обстріляні. Вони навчилися воювати, у них з’явився бойовий дух і тверезе розуміння того, що вони мають справу не з якимись «апалченцями», а з добре навченим і чудово оснащеним агресором. Шкода, що довелося створювати все це, як кажуть, на крові, без сторонньої допомоги, а головне - ціною людських життів. Хтось із нинішніх солдат може краще стріляти або вести машину, хтось може організувати розвідку, хтось розбирається в 51

техніці. Ось і стають в АТО колишні водії кулеметниками, а інші цивільні, мобілізовані чоловіки - розвідниками або фахівцями з забезпечення техніки і озброєння. На фронті все стає на свої місця через необхідність. І тут «реформа» відбувається набагато швидше і набагато якісніше, ніж в міністерських кабінетах. Однією з найважливіших особливостей АТО на Сході, на думку наших співрозмовників є те, що все тут відбувається не за правилами звичайної війни. «Війна тут не звичайна. Я б сказав підла. Багато провокаторів, навіть серед тих, хто з іншого боку фронту надягає жилетку з написом «ЗМІ». Спочатку самі ж «сепари» стріляють по житлових кварталах, а потім кажуть, що це ми нібито «працювали». Скажу прямо - це просто нісенітниця. Нам це ні до чого. Ви уявляєте, що таке стріляти «Градом» по житлових кварталах? Це ж злочин!». Крім фізичного впливу на незгодних з розгулом бандитизму та рішеннями «нової влади», використовують і елементи інформаційної війни. «Промивання мізків там дуже серйозна. Навіть телебачення роблять схожим на українське: підбирають схожі кольори, заставки, навіть назви каналів такі ж, тільки зміст зовсім не такий. Спочатку там постійно звучало на кожному каналі «хунта», «карателі». Потім ці слова зникли, але пропаганда проти України, проти української армії триває ». Що ж думають прості жителі Донбасу? За словами наших співрозмовників, вони багато спілкувалися з місцевими жителями. І думки у них різні. «Одні кажуть, що ви, мовляв, прийшли, забрали у мене роботу, а інші - спасибі, що ви прийшли нас звільнити. З Горлівки люди просили нас вигнати цю «заразу» з міста. Але всі місцеві жителі, і ті й інші, вже втомилися від всього цього. Ви самі подумайте - як вони там живуть. Кожен день під обстрілом, постійно свистять кулі над головою. Вони вже давно розуміють, що навіть найгірший мир кращий за гарну війну». За всю зону АТО наші співрозмовники не можуть говорити, але там, де бували, можуть сказати, що практично нічого не працює. «Лінія фронту є. Ми з «сепарами» не ходимо разом. 52

Допомагаємо місцевим, даємо їжу. Допомагаємо, чим можемо. І навіть нам допомагають місцеві». Хто ж за лінією фронту? Хто стріляє в солдатів і офіцерів української армії? Чи є серед них переодягнені військові з іншої країни - Росії? Ось як відповів нам на це питання тоді боєць АТО з Олександрії: «Хто воює? Вони (вороги української армії - авт.) кажуть, що, мовляв, ополченці. Незадоволений шахтар дістав з-під свого ліжка установку «Град» і володіє навичками, як використовувати це вельми складне військове устаткування. Це, звичайно, іронія. А якщо всерйоз, то навіть ті росіяни, які по інший бік фронту, воювати не хочуть. Вони реально розуміють, що відбувається, коли вони потрапляють на лінію фронту. Скільки там їх залишилося в донецькому аеропорту? І за що вони загинули? Був у нас один полонений. Ми його питаємо: «Ось ти проти кого воював? У кого стріляв?»А він відповідає: «Проти німців!» Ми що -«німці»? Мабуть, у них там в голові зовсім все переплуталося. Кому і навіщо захищати на Донбасі росіян? Я думаю, що вони насправді не знають навіть за що воюють. Коли це усвідомить більшість росіян, все має змінитися». Бійці АТО вважають, що плани Путіна щодо великомасштабного наступу по всьому фронту з боку Росії могли бути реалізованими. Але зірвали ці плани самі росіяни. «Самі російські військові і саботують наступ. Кажуть що завгодно. Наприклад, що, мовляв, всі входи і виходи заміновані, що під час наступу буде багато втрат. Але насправді є багато відкритих територій, «чистих». Але самі солдати, напевно і офіцери, стали розуміти безперспективність і надуманість конфлікту. Мало того, воювати на блокпостах, проливати кров за якісь незрозумілі ідеї, місцеве населення теж не поспішає». Те, що Україна згуртувалася проти загарбників, проти терористів і бандитів, для наших співрозмовників виявилося несподіваним. «Я навіть не підозрював, що Україна може бути такою згуртованою. Що ми не тільки на плакатах, по телебаченню, але насправді єдина, згуртована країна, що нас немож53

ливо просто так взяти і перемогти, захопити. Ось хто з українців воює проти кадрових військових з російського боку? Звичайні водії, інженери, прості громадяни, не професійні військові. Ми всьому навчилися. Нам довелося це зробити. І ми ж даємо відсіч регулярним російським частинам. «Сепари» кажуть, що в українській армії таке відмінне забезпечення, техніка! А що насправді? Ну, скажімо так, поки що ми далеко не на тому рівні, що потрібно. Але думаємо, що все поміняється. І те озброєння з технікою, про яких так голосно заявляє в ЗМІ наша влада, ми все-таки побачимо в наших частинах. Хотілося б сказати велике спасибі всім олександрійцям, всім людям, які не забувають про солдатів, волонтерах, які привозять допомогу від людей. Якби такої підтримки не було б, думаю, ми б не змогли протистояти. Нам і теплі речі передавали, і харчування, техніку, запасні частини і технічну допомогу надавали. Тобто люди розуміють, що у нас армія народна. Та в нас і війна народна. Ми ж захищаємо свою країну, свою Батьківщину». Співрозмовники розповідають, що і ворог, і українська армія непогано вивчили один одного. Але кожен день йде перевірка на міцність. «Ми повинні були виїхати по ротації додому. І напередодні від’їзду «сепари» пішли в наступ, думаючи, що ми вже виїхали і протистояти їм будуть необстріляні новачки. А тут «стара гвардія» давай оборонятися. Загалом, їм довелося не солодко. Але це навіть добре, що так сталося. Хлопці, які прибули замість нас на ротацію, були трохи розгублені, не знали що робити. А так ми все їм показали, як мовиться, на практиці». Ситуація за словами бійців АТО, «завмерла». Бойові дії в прямому і переносному сенсі «заморожені». Вибити один одного просто так не зможуть. Всі зміцнилися. «Ось, наприклад, терикон. Як тут їх виб’єш. Навіть якщо артилерія. Земля горить, а позиція в териконі - і все. Може бути тільки ближній бій. Власне, зараз активних дій немає. Вони і не можуть бути без артилерії, авіації. Авіації нашої ми вже давно не бачили, з кінця літа - початку осені. Можливо, її вже і немає 54

у нас. Але у нас же, начебто, «перемир’я», а авіація потрібна більше для наступу». У АТО солдати вважають, що потрібно було йти до кінця в липні, коли вони відкинули «сепарів» до Горлівки. «Ось наступали, стріляли, три дні вели бій. А потім вони раз - перемир’я. За цей час відновлюються. А треба було закінчити удар, за два дні не було б цієї війни в тій же Горлівці, а може і на Донбасі скоро б не було. До 20 чисел у нас навіть слух ходив, що, мовляв, очистимо Горлівку і нас навіть додому відпустять». Чому не прийнято було таких рішень, солдати не знають. Може на те були причини. Але з їх, солдатської, точки зору, війна б тоді могла закінчитися, і не було б нових жертв. В армії сьогодні не так багато командирів і офіцерів. По суті, формується нове командування українською армією. Але на цей раз не в тиші кабінетів, а на полі бою. Траплялося, що командирами ставали прості солдати, які за суворої необхідності вели своїх побратимів у бій. «Був такий випадок, наш земляк, Костянтин, так він став командиром. Їх офіцера поранили. А у них блокпост прямо перед териконами. Там постійний вогонь. А що робити. Якщо ти хоч трохи розбираєшся в ситуації, не затремтиш, не розгубишся, будеш вести точний вогонь по ворогу, то так і вийде». Командний склад, як вже говорилося, сформувався практично новий. Бійці АТО розповідають, що у них у підрозділі вбило командира роти. А зі старих кадрів, то через поранення, то через інших обставин, практично їх не залишилося. Тих же, хто сьогодні займає командирські посади, бійці оцінюють як достойних командирської посади. «Вони в основному всі мобілізовані з «гражданки», кадрових військових всього п’ятеро було. Деякі навіть нову присягу приймали, бо служили ще в радянській армії. Командири зараз на всі 100, а то й 150 відсотків справляються з обов’язками, служать так, як тільки можуть це робити». Трагедія Іловайського котла, де загинуло багато земляків, бійці відкрито називають словом «зрада». «Та не було там помилок командирів чи солдат. Там була звичайна зрада. Ми ось 55

знаємо, що у наших земляків, у кіровоградському підрозділі було більше втрат, ніж у нас. Хоча вони взагалі в боях не брали участь. Під Іловайськом здали, були координати, які хтось комусь повідомив. Інакше бути не могло. Там, звичайно, багато загинуло хлопців. Деяких потім розшукували по посадкам, збирали їх. Про це складно говорити». Співрозмовники на деякий час замовкають. І видно, як їм справді складно розповідати про цю трагедію. Але не тільки трагедії траплялись на фронті. Ось у нас на столі презент від бійців АТО: дві сухпайки. Один - американський. Інший - український. Мабуть, окремої публікації гідний навіть простий опис цих двох пайків, оскільки вони демонструють зовсім різний підхід не тільки до їжі, але і до способу мислення, способу життя. Наприклад американський пайок - це упаковка продуктів на один прийом їжі. Український пайок - добовий. Американський пайок містить в собі купу дрібниць, від вологих серветок до різних пристосувань. А ось український - простий, але, за словами бійців звичніший для українського солдата в бойовій обстановці. «Ось тут непогана тушонка. Вона з рисом або кашею. На багаття ставиш, пробиваєш перед цим кілька дірок штик-ножем і чекаєш, поки підігріється. Їжа готова! Галети теж нічого. В американському пайку є корисна штука - там є такий пакет з нагрівальною сумішшю. Просто заливаєш туди води, і він нагрівається. Здорово: за кілька хвилин у тебе тепла їжа. Це в холодну пору року дуже здорово, та й не завжди багаття можна розвести. В основному ми українські пайки їли і те, що волонтери нам привозили. До речі, навіть свіжі булочки були. Так що голодом ніхто нікого не морив». До речі, щодо американського пайка стався у наших співрозмовників курйоз. Пайки ці насправді дуже різні. Там можна підбирати той, який тобі більше підходить: від м’ясних страв до вегетаріанських салатів. Хлопці вибрали, що попалося під руку. Неуважно прочитали, що в пакеті. Розігріли в тій хитрій ємності для розігріву. Давай пробувати - а там... джем, варення. Тільки гаряче. 56

Отаке воно – життя на фронті із щоденникових записів. Щодня там щось змінювалось. Ми відкривали нові пам’ятні дошки. Ми згадували про героїв. Ми шукали останні копійки, щоб допомогти солдатам на фронті. І може волонтерська допомога це дісно є спроба тих, хто свого часу призвів до цього замолити свій гріх перед батьківщиною, перед власним народом. Бог їм суддя. Але я все одно тяжко сприймаю їх замолювання. РОЗМОВА З ГЕРОЯМИ І ще одна розмова. Розмова з людьми, яких знаю особисто і без яких мені складно уявити частину свого життя — невеликим підрозділом української армії ,які встигли побувати на найгарячіших точках східного фронту. Вони приїхали тоді в Олександрію за відновленою волонтерами технікою. Я вже спілкувався з цими відважними чоловіками, серед яких, на жаль, вже не всі у строю. Фронт – це місце, де кожен змагається, як може, із смертю. І не завжди вдається у цьому двобої перемогти. Пам’ятаю як грілися біля пічки, як допомагали олександрійські волонтери їм ремонтувати, шукали кошти на запчастини. А зараз одного з них немає… Пауза. Немов хвилина мовчання. Цього разу крім звичної вже для олександрійців зустрічі вдалось буквально перед від’їздом на фронт поспілкуватись з бійцями. Саме тими, хто ще з початку війни на сході взяв до рук зброю щоб захистити Україну. Як записав тоді розмову на двох мовах, так і хочу її передати. - Ми з вами зустрічались майже півроку тому. Час змінився, змінилась, мабуть, і армія. Позивний «Грибок»: Не знаю, как ребята скажут, но на мой взгляд ничего особенно не поменялось. Не многое поменялось. Отношение со стороны власти оставляет желать лучшего. Хорошо, что волонтеры очень помогают. Позивний «Свєт»: З цього питання можна сказати багато. Взагалі рух волонтерства з’явився на Майдані і продовжився на війні (будемо називати все чесно, не АТО). Так, вони забезпечували формою, харчами, ремонтували техніку, дістава57

ли спецобладнання, якого раніше не було. Добре, далася відстрочка державі, яка «з’їжджала» на те, що це несподіванка, що ми не готові до війни. Вибачте, пройшов рік. І коли на передову давати техніку, яка без допомоги волонтерів не їде, це трошки вже якось не серйозно. Я в минулому займався волонтерством, в армії продовжую теж, вже більше координаційно. І спостереження такі – люди теж виснажуються, волонтерським організаціям теж дедалі важче стає зібрати якісь чи кошти, чи речі. І постійно постає німе питання: «Ну скільки ще?» Хтось бачив, щоб держава дала тепловізор? Ні. А чому на передову, в найтяжчі місця не дають нову техніку, хоча ми випускаємо нове військове озброєння. Це якось несправедливо. Люди теж виснажуються, вони, ці ресурси, не є безмежні. Влада і армія не можуть діяти автономно одна від одної. - От щодо того, що сьогодні потрібно. Чи є надійний захист, прикриття бронею на передовій? Чи можна сказати, що вже є чим захистити і себе, і побратимів перед ворогом? Одразу декілька наших співрозмовників говорять, що не скрізь і не завжди. У нацгвардійців, кажуть, краще забезпечення порівняно зі Збройними Силами України. А потім розмова повертається до питання ремонту БТРів, що стало гучним в нашому місті скандалом. Позивний «Кучерявий»: Я хочу вернуться к тому, что было почти полгода назад. Мы были тогда у вас. У нас возник не конфликт, а разногласия с мэром. Можно подвести небольшой итог. Время прошло. Он говорил, что мы плохие солдаты, что мы не умеем ездить, мы не умеем ничего, мы саботажники, которые уклоняются от АТО. И у нас есть ему что показать. Потому что каждый из нас, кто приезжал, некоторых уже и нет, почти все получили ранения. Мы прошли через ад: через аэропорт, Пески. Он говорил, что дал нам исправную технику. Со всей техники, которая уехала из Александрии, работает на передовой только два БТРа. Позивний «Грибок»: И то только те, которые делали волонтеры на лесоторговом. Позивний «Кучерявий»: Из них один вернулся. Один ис58

полняет полноценно свои функции, он работает. Владимиру Малышеву большое спасибо за его восстановление. Это единственный БТР, который способен выполнять тактические задачи, который ездит, который помогает. Вся та техника, которая была сделана под эгидой мэра Александрии, не ездит, она стоит, ни один БТР не доехал до передовой. Их на полпути притянули назад. Кто их ремонтирует? Их красят… За это время мы научились воевать и без БТРов. Но они нам нужны. То, что от нас зависит – мы делаем. Мы – граждане своей страны, мы патриоты. Хочется ему задать вопрос: «Он какие-то выводы сделал? Он что-то за это время предпринял, чтобы эта техника доводилась до нужного состояния, чтобы ее можно было эксплуатировать?» Там пешком не набегаешься. Бронетранспортер нужен для чего? Это – транспорт десантникам. Это и огневая мощь. Это – поддержка, без которой не обойдешься. Я не буду приводить примеры, какая техника у нашего противника, но хотя бы это довести до ума, вложить сердце. Мы отдаем свои жизни. И никто не сомневается, не сожалеет об этом. Позивний «Кучерявий»: Какая-то ревность получается. Ревность должна быть тогда, когда хочешь сделать лучше, а тут ревность наоборот. Если видят, что что-то делают и у них получается, они берут и ставят палки в колеса. Всячески стараются, используя свою власть, помешать. Позивний «Свєт»: І забувають, що вони на виборних посадах і що вони є менеджерами, найманими на роботу. Не князі, а вони чогось себе такими уявили, і по факту чомусь відбувається так: на папері є от така-то кількість одиниць, але це байка. Кількість є, але це просто груда металобрухту. А реально просто 20-30%, коли з того може повноцінно виконувати свою функцію і знову ж таки не без допомоги волонтерів. Але з іншого боку, чому так має бути? - Волонтерство вже мабуть не повинно бути настільки актуальним? Позивний «Свєт»: Волонтери, на мій погляд, повинні вже більше виконувати суспільно-контролюючу функцію. Той час 59

відтермінування всім можливим службам волонтери вже надали. Надали так швидко і ефективно, бо вони без тендерів і аукціонів допомогли. Бо війна йшла вже вчора, вже йшла рік назад. Забезпечили навіть тим, що і не чули. Що таке існує не знали. Їм низький уклін, волонтерам, за золоті руки, за велике серце, як і всій громаді, яка стоїть за ними. Це дуже добре. Це є спільна справа. Ці люди просто воюють разом з нами. Де ті, хто мав би виконувати свою функцію? Позивний «Бобі»: Якщо людина береться за цю роботу, будь-ласка, поможи. А якщо взяти і намалювати очі, то для чого її брати. Я куплю банку краски і сам їй очі намалюю. Позивний «Свєт»: Ось ситуація останнього тижня, минулого. В одній машині більш менш у справному технічному стані. Друга – скільки в ній? П’ять коліс нема... Позивний «Бобі»: Вони кажуть що то техніка нова… Позивний «Свєт»: …Всі решта там через одну проблема з колесами. То ж хороші машини, то беріть. Кажуть ви не вмієте ними користуватися. Чоловіче, ти завів машину і пробуєш нею виїхати, а вона вся ледве не на дисках. Як ти хочеш щоб вона їхала? Куди? І розказують, що вона зроблена? Позивний «Грибок»: Когда мы были в аэропорту, один из нас был на БТР-70. Ему сказали, что если тебя подобьют, ты отвечаешь за всех остальных. На броне у него сидит минимум 15 человек. Если, не дай Бог, он остановился – все. Секунда времени уничтожит столько людей, сколько даже представить себе сложно. То, что дали тогда, то, что делалось на лесоторговом, все на ходу были, все работали. Мой последний «умер». Но сколько он прошел, сколько вывозил, он свою задачу выполнял. И сейчас нам хотят опять то же самое дать. И хотят опять туда вперед поставить? Зачем? Вот у нас просто вопрос: «Нас хотят добить?» Либо что-то другое сделать? Просто в голове не укладывается. У меня два ранения, у ребят тоже ранения, а некоторые погибли… - Чи змінюється ситуація на сході? Там хоч і з пострілами, але мир? Позивний «Грибок»: Вот я на Пасху был в Авдеевке, стояли на позиции. Нас с Пасхой в шесть часов вечера начали 60

поздравлять с той стороны, в ночь на Пасху, а потом еще поздравляли. Такие «пасхальные» 122–е (крупнокалиберные снаряды – авт.)… Погибает много ребят, не все рассказывают. Позивний «Свєт»: Одному хлопцю, уявляєте, дали 60 днів на реабілітацію, коли йому відірвало ногу. Що тут сказати, у нас, певне, медицина творить дива. Позивний «Кучерявий»: Противник не отступает, наращивают мощь, больше людей подтягивают. Мы все видим, потому что не так далеко от них живем. С нашей стороны – ребята, все нормально, перемирие. Делаешь заявки, указываешь, что нам нужно для укрепления позиций, но не всегда на это обращают внимание. Позивний «Грибок»: Когда были в аэропорту, в терминале, зашли на верхний этаж, видим четыре танка «сепарских». Они стояли, сидели сепары на башнях, и курили. Мы передаем по рации: «Ребята, есть 4 «коробочки» (сленг – танки – авт.), дайте отработать (сленг – ударить по противнику – авт.). Отвечают: «Наблюдаем». Потом подъезжает КАМАЗ, они начинают боеприпасы грузить в танки. Мы передаем – дайте отработать… Наблюдаем. Проходит два часа, выезжает два танчика на вышку и два на терминал. И понеслась. Почему? Кто не дает? Мы давно бы уже в Донецке сидели бы на футбольном поле смотрели бы чемпионат батальонов, ВСУ-Нацгвардии. Как только начинаем их давить, нам в спину кричат «отбой». Мы не имеем права нарушить команду. Но хотим, чтобы была справедливость, где она? Почему так? Позивний «Кучерявий»: Еще один сюжет из фольклора. Реально выезжает танк, начинает обстреливать. Позивний «Грибок»: Ребята его подбили, вечером приезжает прокуратура: вы нарушили перемирие. Так нам что, надо было ждать, что он к нам в подвал заедет? Один «двухсотый» был тогда, из Александрии, как раз он погиб в этом бою. Мы его вытягивали тогда. Но это другая история. 6 января из чего было, из сухпайков приготовили кутью. Мысленно представляем, что кутя, приготовили, сели кушать и в 7 часов нам по рации, что на нас едет «коробочка». Мы 61

вышли, посмотрели в «тепло» (сленг – тепловизор – авт.), что подходит, почти метров 200 от нас. Мы выскочили, быстренько отработали, и у нас были неприятности. Дело было. Но старшина тогда, Иванович, сказал тогда, что все нормально. Нас забрали тогда с Песок в Водяное, и с Водяного мы поехали на терминал. А самое стыдное было, когда ребята через «сепаров» в терминал ехали. Как так, ты с ними воюешь и через них заводишь ребят. Как так можно было! Позивний «Кучерявий»: Много бредовых ситуаций. Когда у человека крупные неприятности за то, что он якобы «дезертир», отказывается воевать, а он говорит, что надо обшить дополнительно металлом, сделать защиту для машины, потому что она простреливается автоматом насквозь. А он два месяца отъездил в аэропорт под бешеным огнем. У кого вы не спросите, кто был там, самое тяжелое и самое страшное там доехать и уехать. Приезжаешь, там уже как-то спокойнее, есть где защищаться. Но когда едешь, эти четыре километра по взлетной полосе «летишь», и все работает по тебе. Одно спасение – молитва. Едешь и молишься. Доехал и слава Богу. - Як ставляться до українських військових зараз ті, хто в, так званих, «днр» і «лнр»? Чи змінюється відношення до України і українців? Позивний «Бобі»: Везу людей на позиції. Жіночка років шістдесят дорогу переходить з паличкою. Я відповідно пропустив. Вона повертається, палкою на мене помахала. Як вона відноситься?! Єсть люди, які розуміють, якби переходять на нашу сторону, а є люди, вони кричали «Новоросія» і все. Позивний «Кучерявий»: Какое может быть отношение к нам, когда практически в каждой семье есть кто-то мужского пола, они воюют. Я сам с Житомирской области, это от Донецка гдето полторы тысячи километров. И неделю назад бабуля идет, смотрит на нас, (а форма такая, непонятная у нас, похожая чем-то на «сепаров») не может понять кто это. «Ребята, а вы откуда?» – спрашивает. «Мы с Донецка», – отвечаем. «А за кого вы воюете?» – спрашивает. «Кто больше денег платит», – 62

отвечаем в шутку. Потом уже увидела нашивки «Вооруженные силы Украины» и начинает говорить: «А чего вы сюда приехали?» «Чего приехали, отвечаем, – мы и не уезжали. Украина – наша страна». Нет, опять задает вопрос – зачем вы сюда приехали. Через 15 минут разговора узнаю, что она моя землячка, от моего города жила пять километров. И она задает вопрос: «Чего вы сюда приехали?» Позивний «Бобі»: Вони просто як говорять, коли заїжджає українська армія, ото буде війна на нас. Якби люди зібралися своїм розумом, щоб вони зрозуміли, для чого ми там стоїмо. А вони кожен чи за свою хату, чи, просто-напросто, прийшов «сєпар» – значить будемо з «сєпаром». Прийшов українець – будемо з українцями. Позивний «Кучерявий»: Свадьба в Малиновке, власть меняется… Большое упущение, что там нет украинского телевидения. Мы с ребятами, когда отдыхали, что-то решили посмотреть по телевизору, так там «24 канал» или «Россия». А там смотришь – «киевская хунта», «бандеры-каратели», а «ополченцы» – герои. Ну, мы и шутим – слушайте, ребята, мы, кажется, не в ту армию вступили. А люди то верят в это. У них другой информации нет. Они верят в «Кашпировского», они верят во все, что хочешь. Они верят, что телевизор – это кладезь знаний. И все, что там говорится, считают правдой. Телевизор не брешет, он не может обманывать. Позивний «Бобі»: ...А наші дехто вірять у пачку гречки... Позивний «Грибок»: Было такое, разговаривали по рации, а там был этот их «Гиви» (один з ватажків терористичних угрупувань «днр» – авт.). Этот Гиви и говорит: «Слишь, бэндера, ти че сюда пришель?» Мы ответили: «Я на своей земле, я защищаюсь». «Я тоже свой земля защищаю», – говорит. Ребята из «Правого сектора» ему и отвечают – «Слышь, ты у…д, бери свое ведерко земли и уезжай в Россию». Через пару недель ранение получил, уехал в госпиталь и встретил там из «Правого сектора» ребят. Спрашиваю, ну как там «Гиви», он еще живой? Да, отвечают, где-то пропал, но 63

телевидение «сепарское» гудит, что его обозвали насчет ведерка земли. Позивний «Свєт»: Є осередки патріотичні і там на місці, але їм дуже важко. Є люди, які нам багато допомагають. Є один хлопець, шість акумуляторів 190-ок нам на батальйон дав нових. Ну щоб було зрозуміло, кожен поза три тисячі гривень коштує. Його думка, думка інших патріотично налаштованих людей, по-перше, що занадто м’яко веде себе наша держава, силовики до тих, хто налаштовані проти держави. Поліцейські місії, щоб виконували, – це нуль або декілька відсотків. Нам давали інформацію про тих, хто підтримував тероризм. Ми інформували, нарешті є соціальні мережі – Інтернет творить дива. Ефекту немає. - Дуже невесела у нас розмова… Позивний «Свєт»: Скажімо так, великого розчарування не було і немає, бо не було великих ілюзій. Переконались в тому, як воно і було, і є – є частина людей, яка воює, є частина людей, що стоїть за нами, бо зрештою ми захищаємо не Кабмін, не Верховну Раду, ми захищаємо народ, людей, Україну. Тож і далі будемо це робити. Наостанок воїни пригадали зустріч в Олександрії з городянами, коли ті передавали їм відремонтовані авто. За словами самих солдат, так не проводжали їх навіть у супер патріотичному Львові. І це дарує надію на те, що війна на нашу землю не зможе прийти, бо тут у загарбників буде горіти земля під ногами. А захищають нас на сході від навали такі відважні бійці, яких без зайвого пафосу можна звати героями. ЖОРСТОКИЙ ПОДИХ ЧАСУ Не тільки війна забирає від нас рідних і близьких. Крім жорстокого подиху війни є не менш жорстокий подих часу, який невблаганний, як і закони, написані не людиною, а природою. Час та ці закони забирають від нас людей, хоча це здається несправедливим і невчасним. Але хіба може тут щось заперечити людина? Ось ще одне підтвердження цим словам. 12 вересня 2013 року пішов від нас Анатолій Станіславович Надольський - журналіст, редактор часопису, людина, чиє слово 64

поважали журналісти і керівники різних ЗМІ Олександрії, без рівняння на ранг та звання. Ми стали бідніші на людину, яку ми знали як відповідального громадянина, чудового ерудита і майстра журналістики. Складно повірити у те, що разом з нами немає Анатолія Станіславовича. І автору рядків теж у це складно повірити. Завжди сподіваєшся на диво, яке може перемогти найсильнішу хворобу. Адже в цьому разі диво було варте того. Але так не сталось. І тривожна, звістка, яка пролунала по телефону змусила одразу пригадати ті миттєвості життя, які були проведені із Анатолієм Станіславовичем. І про них треба говорити. Бо час справді не має жалю і втікає від нас із швидкістю світла. Одні з перших публікацій автора рядків були саме у газеті, редактором якої був Анатолій Надольський - газеті «Сільський вісник». Це були невеличкі замітки. Але були ще і тривалі бесіди про журналістику. Скільки ж «перепадало» мені, коли я почав працювати редактором газети «Городской курьер»! Але всі ці зауваження робились зважено і тактовно. Тоді я, мабуть, зрозумів, наскільки треба обережно порівнювати власні бажання і власні знання. Хоча за плечима були вже керівні посади на телебаченні. Але газета – це є газета. Тут все немов вдруковується у вічність. Та про це я замислюся пізніше. А тоді, я, ще зовсім недосвідчений початківець тільки починав спілкування зі світом газетної журналістики. Як зараз пам’ятаю великий, (тоді мені здавалось просто величезний) кабінет із безкінечним столом редактора «Сільського вісника». Завжди ввімкнене проводове радіо із трансляціями засідань Верховної Ради. Поруч у Анатолія Станіславовича незмінна попільничка із запаленою сигаретою. І, звісно, газети. Це були окремі номери, підшивки, вирізки. Це був справжній газетний світ. Тоді ще технології, як кажуть, тільки крокували у бік Олександрії і редактор та журналісти редагували матеріал на так званих гранках: відбитках окремих частин газети. Пам’ятаю, як збирались ці матеріали у типографії і завдяки гранкам встигали тоді робити анонс свіжих міських та районних новин на місцевому телебаченні. Тоді це була майже 65

фантастична швидкість! Хоча сьогодні все це сприймається іронічно. А світ газет у редакторському кабінеті Анатолія Станіславовича був різноманітний. Ці видання, ледве не з усіх куточків Кіровоградщини, збирались, привозились, передавались через пошту і знайомих, постійно. Він завжди аналізував всю роботу журналістського загалу Кіровоградщини. Міг (бо мав на це право і досвід) покритикувати або навпаки похвалити за винахідливість і якість роботи. Міг взяти собі щось на замітку і розробляти потім це у своїй редакції та рекомендувати колегам. Особисто писав статті та інтерв’ю. Не забував про те, що редактор, який пише статті – це професіонал, що на особистому прикладі може і навіть мусить показувати майстерність. Інакше як можна вимагати якості роботи від колег? Писав довго. Іноді переробляв, переписував. За кращими прикладами старої журналістської школи, коли кожне слово, кожна інтонація репортажу, нарису чи навіть замітки вивірялась, відпрацьовувалась. Звісно, складно було висловлювати свою думку за радянської системи управління. Та чи легко це було зробити за часів Незалежності? Адже змінились назви, змінились системи, та не зникла давня, і, можливо, вічна проблема свободи слова, проблема тиску на журналістів та зазіхань власників на правдиве висвітлення подій. І він, редактор газети, намагався знайти баланс, що дозволяв не перетворювати видання у купу віддрукованого бюрократичного звіту у формі газетних шпальт, а залишав його живим виданням про турботи простих людей, про тих, хто живе і працює на своїй землі. Нервова і нелегка ця праця. Хто не знає журналістського ремесла, не знає, що таке посада редактора, тому складно одразу зрозуміти значення цих слів. Та все одно – спробуйте. Адже якщо громадяни знайдуть шлях до журналістів та почнуть ділитись із ними своїми бідами і спробують разом знайти шлях їх вирішення, життя поступово змінюватиметься. Анатолій Станіславович небезпідставно наголошував – критика - це не ганьба, не обливання брудом, а оцінка дій. Але 66

якщо критика має підстави, якщо вона спирається на факти, якщо журналіст працює у правовому полі. Як же не любить влада таку професійну критику! Тож іноді Анатолію Станіславовичу доводилось пояснювати, терпляче і довго розмовляти із можновладцями, із власниками видань. І результат цих перемовин зазвичай був на боці мудрого журналіста. Хоча, звісно, не завжди. Іще одна характерна риса - дзвінки по телефону у день народження журналістів. Хто з олександрійських спілчан не пам’ятає ці вітання? Як тут не згадаєш їх, коли ще зранку Анатолій Станіславович бадьорим голосом вітає зі святом. І як завжди: побажання купи гараздів, незвичні порівняння, смаковиті алегорії і щира українська мова! Так спілкуватись могла людина, у якої за душею такі ж позитивні емоції, адже це неможливо театралізувати. Це – від душі. Не можна не згадати про турботу щодо молоді. Він завжди любив допомагати тим, хто починає працювати у журналістиці. Допомагав не тільки дружньою розмовою, але й корисною діловою порадою. А ще уважно слідкував за творчим шляхом та професійною зрілістю і коли якість статей чи телерепортажів була достатня для визнання журналіста професіоналом своєї справи, пропонував приєднатись до лав Національної Спілки журналістів України. Рекомендації він давав не кожному, хоча завжди спирався на думку колег, залучав до спілки як молодих журналістів, так і повертав до спілчанського братства тих, хто вже був на віддалі якийсь час. Налагоджувались дружні стосунки із тими, хто не постійно займався журналістською справою. Ініціатива об’єднати журналістів міста і району була реалізована за часи обіймання посади керівника організації саме Анатолієм Станіславовичем. Її підтримав голова обласної організації НСЖУ Юрій Сердюченко, який, до речі, був одним із найближчих друзів Анатолія Надольського. Тепер олександрійці мають базу для розвитку свого журналістського об’єднання і місцеву територіальну організацію. Можу сказати про те, що коли і я став до лав НСЖУ, то дещо по-іншому почав ставитись до своєї роботи. Раніше міг до67

зволити собі у рутинній газетній справі, на якусь дрібницю не звернути увагу. Але тепер зовсім по-іншому ставишся як до глобальних речей, так і до тих дрібниць, з яких складається друковане видання. Відчуваєш обов’язок працювати професійно, якісно. Адже ти – представник найбільшої журналістської спільноти, адже разом з тобою кращі «акули пера» України. Тож не просто можеш, а мусиш ставитись до своїх слів відповідально. Як і до своїх вчинків та дій. Я думаю, що аналогічні почуття з’явились у кожного, хто отримував посвідчення Спілки з рук Анатолія Станіславовича та прикріпляв значок із тим самим алегоричним гострим пером до лацкану свого піджака. Це було своєрідне посвячення до журналістського «цеху», до ремесла, яке має свої вимоги і свої переваги. Статус спілчанина – це перед усім моральний обов’язок, адже цей статус не має матеріальних додатків та прикладок. Не мав їх і Анатолій Станіславович, який пишався існуванням у місті журналістського об’єднання. І підкреслював – спілка – не профспілковий колектив, не фінансовий інститут, а творчий клуб, який має виступати за якість роботи журналістів як тих, хто є членом спілки, так і тих хто не входить до її лав. Анатолій Надольський знав поіменно тих, хто хоч якось відзначився на журналістській ниві Кіровоградщини професійністю. Знав багатьох особисто. А ще Анатолій Станіславович допомагав. Як міг і з огляду на свої скромні можливості редактора видання. Не власника, не директора, не керівника з абсолютною владою часів Радянського Союзу, а саме з огляду на можливості редактора районного часопису. До речі, якби не ідея створити олександрійську «районку» та наполегливість у реалізації цієї ідеї, хто знає - можливо в Олександрії це так і не було б реалізовано і інформаційне поле одного з найбільших районів Кіровоградщини засівали б випадкові публікації у міських виданнях, а інформаційний бюлетень адміністрації був би єдиним джерелом інформації? Можливо, так і було б. Однак не у випадку із А. Надольським. 68

І у 1991 році почалась історія нового часопису – «Сільський вісник». Ще один штрих до портрету. Анатолій Станіславович ніколи не тримав на душі зла. Він забував образи, суперечки, в яких міг годинами доводити власну позицію. Він завжди намагався знайти порозуміння. Ця центристська позиція іноді декого дратувала. А дехто відверто говорив про те, що редактор, журналіст відступає від якихось великих ідей, від великої ідеології державництва! Але насправді пошук громадського компромісу якраз і є тим самим єдиним можливим варіантом розвитку суспільства: як у місті, як у регіоні, так і в державі. Чи життя це не довело? Чи ми знову хочемо поглинути свої долі та долі наших дітей у безперервних громадянських протистояннях? Коли пишу цей нарис, намагаюсь із колегами віднайти деталі його біографії і вкотре пересвідчуюсь у тому, що А. Надольский був надзвичайно скромною людиною. Його найвища журналістська нагорода – «Золота медаль української журналістики» практично не фігурувала у його розповідях. А подробиці життя А. Надольського, тим більше те, що стосується його біографії, Анатолієм Станіславовичем дбайливо скорочувалось, а на особисте прохання, взагалі викидалось із статей чи інтерв’ю. Він не любив не тільки писати про себе, але й робив усе можливе, щоб не писали про нього. Я не можу сказати чому напевне, але, судячи з усього, – це була його позиція. Він вважав, що скромність – це правильний шлях у житті. І не піклувався про те, щоб з його життя і його персони створювали якийсь образ. Він був іронічним, трохи навіть жорсткуватим у цій самоіронії та іронії. Але ніколи не самозакоханим. І міг відверто критикувати свої дії. Саме тому мені поки що вдалось дізнатись тільки про найважливіші подробиці життя А. Надольського. Знаємо, що він народився 14 січня 1948 року у селі Антонівка Хмельницької області. Служив у армії, працював. Але жага до знань вказала шлях до Полтавського державного педагогічного університету, який А.Надольський закінчив у 1976 році. За фахом – вчитель історії та суспільствознавства. Тривалий 69

час працював у районних органах влади. Потім – професійно почав займатись журналістикою, працювати редактором. Ось майже і все. Одне тільки наостанок хочу сказати у цьому, можливо, дещо схвильованому і емоційному нарисі. Анатолій Станіславович Надольський був і залишається представником цілої епохи. Ця епоха закінчилась із його відходом у вічність. Ця сторінка життя без нього вже не може бути продовжена. І я впевнений, що зараз Анатолій Станіславович сказав би: «Шановні колеги, нам варто згуртуватись і крокувати далі. Життя продовжується. Журналістика - це робота розуму, совісті і щоденного спілкування. Колеги, сумувати не варто, а працювати - треба». І як завжди посміхнувся б наостанок і міцно потиснув би руку. ВІЛЬНІ ДЛЯ ВІЛЬНИХ Про громадські телебачення, ширше громадські засоби масової інформації, тобто ЗМІ, які не залежить від влади і комерційних власників, кажуть в Україні давно. Не будемо зараз згадувати про всі невдалі або майже завершені спроби створити такі ЗМІ. Згадаємо лише про те, що жодна влада в країні не відмовлялася від ідеї створити таке «народне» телебачення, випускати правдиву газету і мати такий справедливий вебсайт новин і аналітики, які доступні кожному і показують тільки правду. Але коли гасла завершувались, до справи руки ніяк не доходили. Чому? Декілька причин: відсутність бюджетного фінансування, відсутність політичної волі, відсутність потреби громади у появі таких комунікацій. Але схоже, що сьогодні такі досить успішні проекти вже не тільки з’явились на світ, але й непогано працюють. Звісно економіка їх схожа на щось інше, але не на комерційний проект. Проте потреба у таких незаангажованих вільних від грошей та впливу політиків відчувається гостро. Громада, в ширшому розумінні - влада, пересічні громадяни, чиновники - потопають у взаємній брехні. Одні не говорять всю правду іншим через власні корисливі мотиви. І ця брехня не на користь. Вона створює конфлікти - від містечкових битв з 70

царьками на троні мерів, до глобальних протистоянь загальнонаціонального рівня із спробами штурмувати парламент. Чи можуть громадські ЗМІ зарадити таким хворобам суспільства? Приклади інших країн, де таке телебачення, друковані та електронні ЗМІ існують і мають постійних читачів та глядачів, доводить, що може. Але відразу виникає питання: «А чи необхідно таке телебачення пересічним громадянам, а не тільки мрійникам про справедливість?» Насправді дійсно не всі мають бажання знати факти і перевіряти достовірність оприлюдненого. Але є певна кількість людей, для яких отримання достовірної інформації є потребою життя. Державі хотілося б контролювати всіма доступними способами і за можливості маніпулювати таким ТБ, а для бізнесу таке телебачення - невигідний проект, який обернеться тільки збитками. Практично утопічними є такі “громадські” проекти на регіональному рівні. Не секрет - телебізнес не тільки невеликих міст, а й багатьох обласних центрів - це благодійна діяльність, або видатки державного чи місцевого бюджету. Через це виникає десь жорстка, а десь помірна залежність від бізнес-інтересів рекламодавців або від позиції власників. Рекламодавець і власник фінансує телепроект і хоче бачити те, що вважає буде корисним і потрібним йому. Винятком є прагнення засновників підтримувати демократичні принципи з огляду на те, що підприємництво тримається на економічній та політичній свободі. Але до тих пір, поки це не стає конфліктом. З тими ж, хто залежить від бюджету і держави, справа ще гірше. Там головну роль відіграють навіть не рекламні гроші, а прямий вплив чиновників. Та й самі телевізійники, газетярі і редактори в цьому випадку приречені «прислухатися» до думки чиновників. Вони ж і самі майже чиновники. З розрядами, рангами та спеціальними пільгами. Ось і виходить - комерційне телебачення ангажоване рекламними грошима та вимогами власників, а державне політичними та іншими інтересами чиновників. Мета, власне, одна і та ж - чи то влада, чи то бізнес захищають свої інтереси. 71

У цьому, за великим рахунком, немає нічого поганого. Вимоги тих же засновників комерційних каналів можуть бути націлені саме на збалансованість і якість телепродукту. А «війна» зі ЗМІ іноді останній рубіж, який не можуть перетнути нечесні і корумповані чиновники. У більшості випадків ми приходимо завжди до одного і того ж результату: ЗМІ грішить в Україні упередженістю, воно прагне заробити максимум грошей і популярності зараз і сьогодні, незважаючи на наслідки для користувача. Як показує практика, ні бізнес, ні влада відмовлятися від потужного важеля впливу не поспішають. Чи можна знайти вихід з цього кола? Один з варіантів — створення громадських ЗМІ — газет, інтернет-порталів, телебачення. За які ж гроші у разі відсутності фінансування засновників і влади буде жити, наприклад, суспільне телебачення? Досвід багатьох європейських і не тільки європейських країн показує, що для цього потрібно зробити як мінімум два кроки. По-перше, необхідна політична воля влади. Другий важливий момент - окреме, незалежне від уряду і парламенту, фінансування. Політична воля - це всього лише прийнятий і реалізований закон. Складніше з незалежним фінансуванням. Введення обов’язкового податку або збору для фінансування громадського телебачення - варіант, реалізований в багатьох країнах. В якості фінансового джерела може бути і абонентська плата глядачів. За умови, що у нас вже є розвинена система цифрового ефірного телевізійного мовлення, як і кабельного телебачення, впровадити абонентське фінансування цілком реально, хоча й непросто. Далеко не всі звикли за це платити, у тому числі за телевізійну свободу. Як і скільки відраховувати кожному з нас для існування такого ТБ - питання до економістів і фахівцям у податковій політиці. Але навіть приблизний підрахунок говорить, що якщо в рік один громадянин заплатить 20 гривень для свого суспільного телебачення, то в масштабах України ця сума може перетворитися на бюджет, нехай і не казково багатого, але цілком реального телебачення. 72

Для створення суспільного телебачення техніку і приміщення, звичайно ж, зобов’язана надати держава. Не забудемо - мета створення суспільного ТБ - майданчик для дискусій, внаслідок чого держава стає більш стабільною, а опозиція не зможе говорити про «закручування гайок» і «блокування» альтернативної інформації. Це ЗМІ буде займатися не тільки політичним життям країни, але й створенням телефільмів і пізнавальних програм. Для такої справи спочатку цілком можна дати грошей на придбання камер, комп’ютерів, спеціальної техніки. Все це як разове грошове вливання для старту. А що з обласними телекомпаніями? Швидше за все, вони можуть бути базою для роботи обласних телестудій громадського телебачення. Там є і техніка, і кадри, і досвід. Перебудуватися буде непросто, хоча є приклад того, як деякі обласні державні телекомпанії успішно проводили реформування і виходили на абсолютно новий рівень виробництва новин і телепередач. Відзначимо, що регіональне або обласне громадське телебачення може мати розвинену структуру, надавати послуги приватним телекомпаніям для «розгону» телесигналу, бути технічною базою для прямих трансляцій. До обласних центрам громадського телемовлення можуть підключатися для спільної роботи приватні місцеві телекомпанії і навіть журналісти-фрілансери. І тоді обласне телебачення може перетворитися на регіональний телевізійний центр, який збиратиме актуальні новини, формувати ефір з цікавих і гострих місцевих подій, вести діалог з глядачами. Громадське телебачення може бути побудовано і без екс-«Першого Національного» і його структур. Схема проста: мінімальна за вимогами і складності студія, якісний інтернет-канал, прямі трансляції за допомогою переносного комп’ютерного обладнання з місця подій. Такий «мінімалізм» може дати, звичайно ж, тільки старт. Вимогливий, навіть, можна сказати, розбещений постановочною телекартинкою український глядач поступово буде вимагати 73

від громадського ТБ розвитку. І це телебачення, звичайно ж, буде розвиватися разом зі своїми глядачами. Але це вже питання до менеджменту, управлінського персоналу. Для того, щоб кардинально вирішити - залишати існуючу телевізійну структуру або створити нову - потрібна якісна економічна ревізія (аудит) нинішнього стану справ у державному телебаченні. Але це не все. Якщо у телебаченні почався рух і є принаймні спроба створити Національну суспільну телерадіокомпанію України (хоча поки що її робота мало відрізняється від попередника). А от у царині друкованої преси все залишилось так, як це було за часів Сталіна. Влада дає гроші, газети друкують тільки все хороше про владу. От так і живемо. І скільки будемо жити? Керівництво громадського телебачення і преси не повинно змінюватися з новим складом Кабміну, переформатуванням Верховної Ради або інавгурацією нового Президента. Професіоналів в журналістиці, професіоналів-операторів, професіоналів-режисерів, навіть професіоналів ... - прибиральників не можна звільняти для «розчищення» місця «своїм» людям. Інакше всі спроби створити новий інформаційний простір можуть закінчитися нічим. Демократична модель управління громадським телебаченням з одного боку може бути «гальмом» у його розвитку. Але громадське ТБ і преса з самого початку не мусить бути конкурентом комерційним ЗМІ. Громадське телебачення і газета не для того, щоб перемагати комерційні канали в рейтингах. Головна мета - створення вільної від тиску (наскільки це взагалі можливо), збалансованої (наскільки це буває) інформації, надання майданчику для дискусій, створення ЗМІ і для політиків, і для авторів дитячих телефільмів, і для режисерів пізнавальної документалістики, і для розслідувачів у царині підтримки гострих соціальних тем. Хоча звертати увагу на частку в перегляді і успішність в рейтингах програм варто. Незаангажованість повинна бути еталоном. Причому телеглядачи, порівнюючи правдивість інформації, поивнні як 74

мінімум сказати щось таке: «Навіть на Громадському телебаченні (варіанти: у громадські газеті, на громадському сайті) так сказали ...». Влада громадського телебачення повинна бути ще й під досяжності. Телекартинка повинна формуватися з коротких, простих, зрозумілих новин, створених з подій в містах-мільйонниках і двадцятитисячних містечках. Вас колеги-журналісти запевнять, що є про що говорити і є про що показати. Без цієї різноманітності і соціальної складової, без відтінків специфіки територій, без зациклення на життя столиці, такі ЗМІ приречені знову перетворитись на аутсайдерів із держфінансуванням. Якщо на екрані з’явиться жива реальність, якщо ми побачимо, як живуть у Запоріжжі, в Криму (навіть з огляду на окупацію можна спробувати дізнаватись про події і головне ментально не відривати Крим від України), в Ужгороді чи Сумах, то ми побачимо, наскільки ми схожі і наскільки ми відрізняємося. Дізнаємося наскільки просто і в той же час легко скидати стереотипи, сформовані роками. Дізнаємося і те, наскільки гострими є для всіх українців проблеми реформування комунального господарства, розвитку підприємництва, забезпечення нормального медичного обслуговування і багато іншого. Але тільки буде все це в реальному вимірі, без ретуші. Це необхідно і важливо. Якщо так станеться, то ми зможемо почати формувати нову країну, де відсоток населення, готового брати активну участь у політичному та економічному житті країни, приймати рішення і брати на себе відповідальність за них, набагато вище нинішніх 4%, про які так заламують руки соціологи та політологи. До речі, у Швеції, де тих самих «буйних», небайдужих громадян майже в п’ять разів більше, життя суттєво відрізняється від українського. Втім, не варто думати, що громадські, незалежні ЗМІ - самоціль. Вони не будуть створені в країні, яка не хоче бачити правди про себе, про політиків, про проблеми, які нас оточують. Але є і позитивний приклад. Свого часу, через відсутність обєктивної інформації про події в країні, лише за один місяць частка переглядів цікавого проекту українських журналістів під 75

назвою «Нromadske.tv» зросла з 7% до 20,5%! До речі це телебачення не фінансувалось державою або бізнесом, створене було за особистої ініціативи журналістів і існувало на пожертви українців! Тож українці не тільки хочуть бачити на телебаченні чергове розважально-пусте шоу, настирливу рекламу і простакуваті екшени. Брехня завжди повертається до того, хто її говорить, і вдаряє по брехунові бумерангом. Якщо в Україні ми припинимо нахабно брехати один одному і подивимося на світ не крізь «рожеві окуляри» прилагодженої до тренду реальності, то ця реальність виявиться не такою вже страшною і сірою. Вона буде різнобарвною та різноманітною, а найважливіше - справжньою. Але для цього потрібен незалежний погляд журналістів громадського телебачення. Українці до цього готові. Слово за владою, яка може отримати після цього не уявну, а справжню стабільність через діалог. БЛЕФ НА ФІНІШІ І наостанок, випускаючи з уваги чимало подробиць п’яти років життя зі статусом представника народу у міській раді Олександрії. Апофеозом походу у депутатство стала спроба позбавити мене та мого колегу депутатського значка руками тієї самої екс-регіоналівської, а нині – немовби ні до чого не причетної і не пофарбованої у політичні кольори, більшості. Але спочатку про те, чому власне виник такий конфлікт. Якщо приймати рішення - то тільки по закону, якщо діяти - то так, як прописано в Конституції. Саме таку формулу роботи обрала для себе група депутатів міської ради, що увійшли у фракцію Партії промисловців і підприємців України де і я був депутатом. Це рішення ми для себе ухвалили ще на зорі міської ради VI скликання у 2010 році. Вже тоді ця формула роботи влаштовувала не всіх. А з часом такий підхід до депутатської діяльності став подразником, потім стимулом для політичних істерик і, нарешті, остаточного прямування по шляху антизаконних рішень мером та його поплічників. Цього разу та сама кліка, яка 76

шукала хоч якісь підводні камені, хоч якусь особисту зацікавленість у антикорупційних діях як моїх, так і моїх колег, врешті вирішила «рубати» з плеча: взяти і «відкликати» тих депутатів, які їм не до вподоби. Для цього скликали сесію і позачергово внесли проект. Компанія «голосуючих» та ж самісінька: група депутатів, яка раніше входила до складу екс-фракції Партії Регіонів, разом з їхніми нечисленними «молодшими братами» - комуністами і фракцією «сильноолександрійців». У цих «громадян» - кругова порука. Спробуй щось скажи «проти» - тобі відразу нагадають «благодійні» внески, маніпуляції з комунальним майном і землею, тиск на підприємців і бюджетників, вирішення «шкурних» питань, і так далі, і тому подібне. Тобто, якщо хоч хтось «випадає» з цієї «компанії», інші змушені будуть його, як би це сказати чемно? Мабуть підходить слово топити. Втім, прийняте міською радою рішення про звернення до виборчої комісії щодо відкликання депутатів потім, як і чимало інших рішень провладної більшості виявились незаконними. Звісно головна мета була не стільки злякати мене чи мого колегу, скільки перевірити у зв’язку з неофіційним початком нової передвиборної кампанії, щільність своїх лав. Тобто виявити слабку ланку. Це й зрозуміло, адже той, хто проголосував за черговий політичний і юридичний фейк змушені будуть і надалі йти разом із мером та його найближчим оточенням до свого логічного політичного апокаліпсису. Цій «компанії», точніше її очільникам потрібна політична «кров» своїх соратників: треба було зробити так, щоб у рядових «бійців» не залишалося вибору. Своїм голосуванням проти колег-депутатів, які вперто не бажали брати участь у земельному дерибані, «розпилі» комунального майна, присвоєнні самим собі звань і нагород, підтримці диктаторських законів, промерська більшість депутатів підтвердила, що у владних коридорах Олександрії згаданий на початку нашої книги «бренд» змінюватись не бажає. І оновлюватись також. Він може перефарбуватись, навіть підвести губи, начепити собі нове вбрання, показати себе псевдопатріотом, але по суті змінитись не здатний. Тут хочуть продовжувати ховатись за колективною 77

безвідповідальністю - ліс рук і десятки прізвищ. І тут варто сказати ось про що. Ви ніколи не замислювалися, чому може навчити дітей педагог або як допомогти пацієнтові лікар, який підтримує відверто протиправні рішення? Я чомусь певен, що ні навчити, ні допомогти пацієнтові по-людськи, не зможе. І до принципового питання. Головне звинувачення, висунуте мені перед «розстрільним» рішенням – це мовляв пропуски сесій. Звернемось до фактів. За 2014 рік міська рада провела 19 сесій, з яких планових - 5, а позачергових - аж 14! На позачергових сесіях завжди розглядалися вельми цікаві питання, які закінчувались судами, скандалами і звинуваченнями в корупції внаслідок розтягування на приватний інтерес землі, розбазарювання комунального майна або рішень, які можна віднести до ще більш вишуканої категорії - самозакоханості. До слова сказати, позачергові сесії поза законом, адже вони можуть скликатись лише у виняткових випадках, наприклад тоді, коли треба ухвалити рішення щодо реагування на стихійне лихо. Тож може дійсно Олександрію чотирнадцять разів за рік спіткало таке лихо? Вирішуйте самі. На 71-й позачерговій сесії (23 січня) прийняли скандально відоме рішення на підтримку дій Януковича і жорстких заходів проти євромайданівців, на підтримку диктаторських законів 16 січня. Саме така позиція призвела до кривавого протистояння. 72-та позачергова сесія була присвячена нагородам, наприклад, депутату-лікарю Олександру Холодову, а також екстреному прийняттю бюджет. Відзначимо, що точні цифри бюджету приймалися зі слів, тому що його проект з’явився буквально за кілька хвилин до початку сесії. Як ви думаєте, наскільки грамотно був складений документ і чи враховував інтереси рядових городян? 73-тя позачергова сесія (24 лютого) відбулася тоді, коли олександрійці змусили мера і його поплічників тремтячим голосом заявити про розпуск фракції Партії Регіонів у міськраді (правда, потім депутат-директор школи № 15 Борис Кравченко виявився, м’яко кажучи, нечесним, а озвучена ним, як голо78

вою фракції заява про розпуск фракції - фальшивкою). Також депутати-регіонали не проголосували за поіменний режим голосування щодо відставки міського голови Степана Цапюка. Тобто знову сховались за колективною безвідповідальністю та фактично «стали горою» самі за себе. На 76-й позачерговій сесії (16 травня) міська рада розглянула дуже важливе рішення - заснувала нову номінацію в міському офіційному конкурсі під назвою «Тяпун року». Це – не жарт! Потім, через кілька місяців, це досить дивне рішення депутати самі ж і скасували. Майже вся 77-та позачергова сесія (28 травня) була присвячена нагородам, серед яких левову частку віддали тим, хто за їх присвоєння і голосував. Наприклад, депутату Григорію Абажею присвоїли звання Почесний громадянин міста, а депутату Любові Босій - знак «За заслуги перед містом Олександрія». 78-та позачергова сесія (в той же день - 28 травня) була присвячена відчуженню майна Тресту зеленого господарства і рішенням по приватному ринку «Айсберг», які потім були судом визнані незаконними. 81-та позачергова сесія (11 вересня) прийняла рішення «підправити» бюджет і віддати частину прибудинкових територій п’ятиповерхівок в центрі міста під будівництво приватних магазинів. 82-та позачергова сесія (теж 11 вересня) прийняла звернення до голови Верховної Ради щодо осіб, які виховують дітей до трьох років (чому не можна було прийняти це на плановій сесії?). Вісімдесят третя позачергова сесія (30 вересня) розглянула питання затвердження інвестиційної програми комунальних теплоенергетиків (чому не на черговій сесії - знову ж незрозуміло). 85-та позачергова сесія (6 листопада) прийняла рішення стосовно фінансування асфальтування доріг. Асфальтування – справа вигідна, тому, мабуть, потрібно було швидко приймати, причому вже пізньої осені, не замислюючись над витрачанням сотнями тисяч, а то й мільйонами бюджетних коштів. 86-та позачергова (25 листопада) - знову бюджет і прива79

тизаційне питання - терміново виключили з приватизаційного списку багатостраждальну книгарню «Книжковий світ». Мабуть, злякавшись того, що в такому випадку може бути надто очевидною особиста зацікавленість в розтяганні комунального книжкового підприємства. 87-та позачергова сесія (9 грудня) - знову асфальтування на 1 137 000 гривень і бюджетні гроші на нього (врахуйте - вже взимку, в грудні!). 88-та позачергова сесія (теж 9 грудня) - земельне питання і прийняття порядку про врегулювання конфлікту інтересів (дивно, чому не на черговій сесії, може тому, що треба було хоч якось виправдати невиконання антикорупційних законів до цього і спробувати деяким ухилиться від відповідальності?) 89-а сесія (30 грудня) - знову бюджет і фінальне рішення про термінове злиття двох олександрійських музеїв. Мабуть для того, щоб встигнути дати за це чергову премію керівнику цього новоствореного об’єднання? Ось якою була плідною і надважливою, так би мовити робота депутатів на позачергових сесіях. Є така наука - арифметика. Якщо 19 сесій – це вся кількість сесій в 2014 році, то, як ви думаєте, 74% від цього числа - це виняток або правило? Якось для виключення занадто багато і більше схоже якраз на правило. До речі, суд визнав спроби незаконно позбавити депутатів міської ради їх мандату довіри народу такими, що виходять за межі повноважень міської ради. МІСТО, ДЕ ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ Моє чергове відрядження було пов’язане з дуже незвичайним українським містом - Одесою. Природно кожен мандрівник вважає себе автором неперевершених мемуарів, гідних їх закарбування у історію, хоча ці опуси часто-густо нудні і одноманітні. Але навіть якщо це так, не можу втриматися, щоб не розповісти про місто, в якому Міцкевич дружить з «Макдональдсом», на прилавках газетних кіосків продають збірники Жванецького, а коли питаєш як доїхати в якесь місце, зовсім стороння людина починає тебе мало не за руку вести. Як про 80

це не розповісти? Ці записи я робив ще до страшного злочину - спалення живцем людей на Куликовому полі. І коли все це перечитуєш, коли поновлюєш у пам’яті хід подій, починаєш розуміти чому така страхітлива, жорстока подія трапилась і які були у її організаторів мотиви. …Євромайдан був тоді і в Одесі. Там збирались всі бажаючі ввечері і робили це дуже спокійно, дуже по-одеськи. Спокійно розмовляють, іноді щось скандували чистою російською або пристойною українською мовою. Але коли бачиш молоду людину з синьо-жовтою стрічкою, швидко і у властивій для одеситів манері, розмовляючого телефоном щодо «єдиної країни», стає зрозуміло - Одеса - це не Крим. Щось тут у повітрі, напевно, інше. Здається навіть, що Дюк на Євромайдан, що збирався біля нього регулярно ввечері, спостерігав безпристрасно, а вночі він навіть від відблиску різнобарв’я прапорів та плакатів мітингувальників видався ще більш фантасмагоричним. До речі Дюк (чи як там точніше – Рішельє) як і колись вказує в бік порту, який якраз і є морськими воротами України в Європу. Ось, мовляв, розвивайте що вам колись збудували, ідіть далі. А я тут поки що постою. Треба ж комусь бути пам’ятником. Цікаво, до речі, що в Одесі, яка пережила вже кілька століть, кілька держав, бачила багато поневолювачів, захисників, «освободітєлєй» і просто грабіжників, дуже легко і якось природно поєднується те, що в інших містах, напевно не зможе поєднуватися ніколи. Ось, наприклад, прямо біля стадіону «Чорноморець» є просто унікальна вивіска з трьома назвами однієї і тієї ж вулиці. Біля трьох різних назв - свій герб. Спочатку імперський двоглавий орел, потім радянський серп з молотом, а внизу - український тризуб. І виглядає це дуже оригінально і навіть у одеському інтер’єрі, виправдано. Одеса - вільне місто: можеш вибрати сам собі улюблену назву, конструюй свій простір так, як вважаєш за потрібне, але поважай історію. До речі, в Олесі, в центрі міста, так само як і на більших спальних мікрорайонах, радянських назв ще на зорі 2000-их не залишилось. Там повернули історичні і додали нові. І сприйняли це 81

досить спокійно. В більшості своїй у центрі одеські будинки ще старі. Всередині ж вони у своїй більшості перетворені на поєднання дешевого імпортного пластику і дуже дорогих імпортних меблів. Ці старі одеські будинки немов вросли у землю, вони немов іронізують над часом і змінами, дряхліють, сипляться, іноді відновлюють свій колишній блиск і досконалість, але все ж залишаються з балкончиками, відкритими вікнами і вподобаними одеситами відкритими майданчиками і одеськими двориками. Ті самі дворики насправді є і їх таких багато. А ось будівля місцевої обласної влади, точніше партії влади часів СРСР - це не сьогоднішні офіси і не легенькі альтанки південної Пальміри. Складається враження, що поруч з вами як мінімум фортеця, а як максимум - бойовий пост, готовий до штурму в будь-яку секунду. Стиль залишає незабутнє враження. Ось будівля Нацбанку - знову ж фортеця, але як вона контрастує з відкритим, вільним і цивільним стилем більш старих давніх будинків! Залишилося багато імперсько-радянських ліхтарів, стовпів, стін, будинків і навіть ліпних фасадів з бійцями-робітниками і червоними командирами. Але на одеських вулицях вони виглядають досить органічно, бо в Одесі багато еклектики – поєднання того, що поєднати або важко, або й неможливо. І трохи про міфологічну одеську мову Ільфа і Петрова. Насправді вона існує! Цей легендарний місцевий колорит одеської говірки живий. Я не вишукував колоритних персонажів, а просто роблю замітки як кажуть на полях зустрічей у автобусах, магазинах чи під час спілкування із простими одеситами на побутові теми. Ось один з них. Іду в сторону одеської опери. І прямує мені назустріч пристойно одягнений одесит. Тримає телефон і розмовляє. “Нет, все понятно, но когда я услышал фразу: ну они же не говорят, не устраивают все. Мася, я же не могу так. Мася это же не дело, не жизнь”. А потім ще й така прикметна фраза зникаючого з обрію власника дорогого взуття та не менш недешевої куртки: “Ну кто знает, мася, все так неустроено, как никогда, Но нам не 82

первый раз”. І тоді розумієш – Ільф і Петров дійсно нічого не вигадували — все на тарілочці і смакувати письменнику віддали. Тільки сиди, слухай і запам’ятовуй. Звісно, що у побуті одесити не завжди використовують свою говірку. Може вони ігнорують приїжджих або навпаки не хочуть здаватися нечемними до гостей? Спроба дізнатися подробиці особливості одеської мови і її вживання, так і не завершилась успіхом. Одесити іронізували, і наполегливо стверджували: «Та не вигадуйте, ми так само як ви говоримо. Це брехня! « Саме після цієї розмови проходив повз одеської міськради. І мітингувальники під цим будинком як завернули «одесский говорок», що я оторопів і зміг зрозуміти хіба що половину зі сказаного. Тож є чи немає одеської говірки і легендарних висловів – вам вирішувати, проте я вважаю що вона існує і живе і буде жити, скільки є на світі Одеса. Є і ще одна одеська особливість, яка для мене, олександрійця була спочатку у дивину: платити за проїзд в автобусі на виході з нього. Саме так все і відбувається в Одесі. Але от біда - для приїжджого це трохи незручно. Адже перед зупинкою треба встигнути віддати гроші і отримати здачу, а тут хоч би свою зупинку не продивитися. Втім, радує, що всі, до кого звертаєшся за допомогою розібратися в хитросплетіннях одеського громадського транспорту дуже зрозуміло пояснюють як і куди дістатися. Правда при цьому висипають на тебе цілу купу термінів з побуту одеситів, які сприймаються як якісь знаменні постулати, без яких життя тепер не сприймається повноцінним, але зміст їх зрозуміти вкрай складно. Але наскільки характерною є їх риторика - це просто диво. Ось приклад: «Нет, ну если разве что вы поедете через Куликово поле, тогда вам на этом номере. А если нет, тогда вам на этот автобус. А как он идет и где вам сходить, не помню точно. Спросите, сами, вы же вежливый!» Кінець цитати. І щодо покупок. Обслуговування в магазинах теж дуже незвичайне. Тобі ненав’язливо пояснюють, що купувати тут прийнято. Інакше навіщо ви заходили. Але ніхто не змушує це зробити. Втім шукати потрібний вам продукт будуть до безумства 83

правильно і довго. Запропонують вам купу замінників того, що шукаєте і не знаходите. І в кінці-кінців, прозвучить останній, «залізний» аргумент: «У нас дешевше, де б ви не шукали!» Все! Шукаєш гаманець, купуєш. Тож платіть на виході, купуйте на вході. Це і є Одеса. Одеса досить раціонально забудоване місто. Це тільки непідготовленому приїжджому здається, що Одеса - невпорядкована купа вулиць, проспектів та провулків. Незважаючи на свою старовину, насправді, Одесі трохи більше двох століть, як місту з тими самими проспектами і вулицями. А це для міста вік дитячий, максимум - юнацький. Тому сучасне раціональне планування і рівні ряди вулиць і тротуарів дають можливість з точністю визначити куди і як йти навіть чужаку. Хоча, головне вловити схему цієї мережі будинків, збудованих з ракушняку, граніту, цегли, а подекуди вже й місцевих хмарочосів зі сталі і бетону. І щодо Дерибасівської. Є звичайно не тільки вона. Багато вулиць одесити вважають такими ж центральними, такими ж привабливими і важливими. Ось, наприклад, Катерининська. Але Дерибасівська - це, звичайно, унікум. Ну на якій вулиці буквально через дорогу уживається пам’ятна дошка про те, що тут жив Міцкевич і спокійнісінько працює урбанізовано-американський «Макдональдс». А ще - навколо ціла армія прапорів країн Євросоюзу та країн ЄС, в тому числі на будівлях консульств та інших іноземних представництв і навіть готелів і ресторанів. І в той же час там дійсно роздавали листівки із закликом захищати тих, хто за федералізацію. Листівки ці я бачив в Одесі тільки біля залізничного вокзалу. Видавали їх поштучно і виймали з торб (пакетів) люди, яких можна назвати не надто активними громадянами, точніше вони називаються плебс, соціальні маргінали. Тоді це сприймалось як різновид демократичності. Набагато пізніше я дізнався, що саме цих «темних» людей виставили наперед ті, хто вирішив створити новий кривавий міф. На Куликовому полі (це щоб було зрозуміло віддалений від центру, але досить живий, насичений людьми район) спалили живцем отих самих, хто кричав за фе84

дералізацію. Хто зробив цей страшний злочин? Хто вирішив з Одеси, в якій змішались люди, народи, нації, долі, часи, ідеології і тисячолітні фрагменти культури всіх цих людей і націй, створити жахливий смолоскип? Хто хотів кинути сірник, а потім, через небажання сірника горіти, докинув каністру з бензином? Хто зрештою вирішив стати черговим винищувачем людських доль і мрій? Хто у мирну, спокійну, затишну і багату Одесу хотів принести морок, смерть і жах? Я здогадуюсь хто. Не можу стверджувати, але впевнений, що ті, хто не проти «коридору» до окупованого Криму, хто вже розставляв в своїй уяві кораблі окупаційного флоту у Одеському порту, хто ретельно вичищав сліди злочину аж так, що і сьогодні нічого важливого знайти неможливо. Впевнений і у тому, що це - не одесити. …Одеса не тільки багатокультурна, багатомовна, багатовекторна. Але в ній уміщається і багато релігій. Виходиш з вокзалу - і відразу ж тебе піднімають у височінь купола православних церков. А вже в самому місті - є і католицька кірха для тих, хто в Бога вірить, але ходить в іншу церкву. Є й мусульманський храм, точніше цілий мусульманський культурний центр. Тут теж все як і годиться: півмісяць, а замість ікон - величезні написи на арабської в’язі. До речі, згадайте Воронцовський палац на Приморському бульварі. Адже там теж арабські слова написані просто на фасаді будинку самого знатного і шанованого досі городянами, одесита з слов’янського дворянського роду. Дивно? Мабуть ні - занадто толерантні одесити до тих, хто іншої віри. Немає войовничості, немає бажання пити кров, грабувати і нищити, принижувати і вбивати. Мені не вдалося поспілкуватися тісно з представниками різних конфесій. Але одна розмова випадково підслухана, вельми вражає: «Ну так, мама, ви йдете в неділю в свою церкву, а я - до себе. Ми коли зустрінемося? Увечері? Так, так я приведу сина. До зустрічі, мамо». Якщо не вірите – приїздіть у місто на Чорному морі і самі дізнайтесь, як до цього відносяться одесити. Не можу не згадати хоч у декількох рядках про музей. Такого археологічного музею як в Одесі, немає в жодному місті 85

України. Експонати справді унікальні. Нещодавно тут зробили ремонт і на першому поверсі стародавні грецькі скульптури й барельєфи, саркофаги і якоря виглядають зараз дуже красиво, навіть я б сказав модно. Але ще одна особливість. В інших залах поскупилися на нові вітрини. І тому їх просто пофарбували білою фарбою і вирішили, що старий стелаж - це теж добре. Мабуть або грошей не вистачило, або… все як завжди. Ну, ви розумієте. Але що б там не було, а в музеї є справжні артефакти Стародавньої Греції, Скіфії і багатьох народів і народностей і навіть справжні єгипетські мумії! Н муляжі, не копії, а справжні єгипетські старожитності. Не знаю, ось грецькі образи з Ольвії у мене викликали якісь світлі враження, все-таки культура була життєрадісною. А єгипетські - якийсь чи смуток, чи навіть сум’яття душі. Хоча може це я так на них дивився? Звісно не можна не згадати про Привоз. Звичайно це у першу чергу звичайнісінький ринок. Але зараз не про те, що там можна купити або продати. Все це і так знають, але трохи про сам побут ,про життя навколо товарів і торгівлі. От там, на Привозі, навіть негативні персонажі виглядають якось незвично. Ось, вечір Привозу. Типова пивнушка-забігайлівка. Купа сміття, продавці грюкають, зачиняють кіоски, хтось поспішає, або нудитися в очікуванні свого рейсу на автовокзалі (він буквально в самому ринку). Але навіть громадяни під постійним градусом, ходять в морській тільняшці. А ще - тут же, поруч з дешевим привозним товаром, цілком нормально себе почувають розкішні бутіки. І як тут не згадати те, що комерція для одеситів справа не остання. Вони вміють і знають як торгувати. Є у Одеси і ще одна унікальна штука. На пероні вокзалу зустрічає і проводжає задушевна пісня Утьосова про Одесу. Пам’ятаєте: «У Черного моря...». Приїжджає, їде у дальню путь потяг - музика обов’язково звучить і налаштовує всіх на одеський лад вже з перших кроків гостей на одеській землі. Або навпаки, викликає ностальгію вже з перших хвилин відбуття з південної Пальміри. А ще - унікальність одеського вокзалу в тому, що далі залізнична колія не 86

прямує - це кінцева точка шляху. Хоча з якої сторони подивитись. Можливо мова йде про початок усіх шляхів? Здається, що саме тут починаються і закінчуються всі шляхи. Може і не всі, але точно у ті, які ведуть в місто на березі Чорного моря, де бронзовий Дюк безперестанку дивиться в морську далечінь, Де примружений погляд моря затягує тебе у далечінь і кличе на Приморський бульвар. А флагман українського флоту «Гетьман Сагайдачний», виглядає вперед, як вартовий спокою і впевненості у завтрашній день міста, з античною назвою і сучасним ритмом життя – міста Одеси. РОКИ СТИСНУТОГО СЕРЦЯ Складними були 2010 і 2011 роки. Непростими стали 2012 і 2013. Але 2014 і 2015 роки виявились такими, що запам’ятаються на все життя. Відкриваєш блокнот, а там в записах через слово «АТО» або «війна». З технічної точки зору писати про це не так вже й складно – потрібні якісь навички, якісь власні спостереження, факти, а де в чому і внутрішня самоцензура, (щоб не нашкодити бійцям). Складно інше. Складно писати репортажі з місця відкриття пам’ятних дошок. Стискається серце тоді, коли чуєш про ще одного загиблого. Це все схоже на трилер, який дивишся і ніяк не можеш побачити кінець цього страшного кривавого кіно. Хоча свідомість все ближче і ближче підбирається до підсвідомого і розумієш – війна перейшла межі унікального. Війна скрізь – у тихій провінційній Олександрії, і у кожному серці українців, що хапаються за соломинку, аби не потонути у каламуті ворогів. Як писати про це, не пропускаючи через душу біль, втрати і горе людей? Як мовчки і безпристрасно розповідати про народження армії, про патріотизм, героїзм, про зрадників і колабораціоністів? Як сухим фактажем розповідати про земляків, що вже ніколи не вдихнуть на повні груди свіжого повітря на берегах Інгульця? Як залишатись до всього цього байдужим і нейтральним, хоча саме цього вимагає журналістська етика? Неможливо. Саме тому все це було дуже непросто. …За останні роки журналісти міста спробували зіграти роль 87

справжньої четвертої гілки влади. І це вперше за багато років. Звісно, не без допомоги інформаторів, що не побоялись розголосу. Звісно, не без втручання у події колег всеукраїнського рівня. Але ж вдалось позбутися непрозорої керівної верхівки міської міліції. Більше того – ці міліціонери, що не були схожі на правоохоронців (бо охороняли щось інше, але точно не право) пішли зі служби! Каста недоторканних виявилась доторканою. Проте варто задати питання: «Чи все так райдужно?». І відповідь буде не настільки втішна. На жаль, силова система ще густо всіяна «ямами» і «пагорбами», через які пересічний громадянин заледве може видертись. Чи змінились суди і прокуратура? Чи виявляють повагу до законів чиновники? Чи згуртувались, врешті, громадяни? На жаль, поки що ні. Процес іде, але повільно, дуже нерівномірно і коли завершиться ніхто напевно не знає. А час стає швидким, невгамовним і навіть дуже швидким. Іноді події з’являються і зникають, як пости у соціальній мережі. Раз – і нема. І навіть ті події, які варто осмислити, оцінити, проаналізувати. Все швидко і навіть похапцем. Але журналістам до цього не звикати. Складніше іншим звикнути до того, що ще рік тому у нас не було Національної Гвардії. А тепер її бійці стоять у почесному караулі на Братській могилі воїнів, що звільнили нашу землю від нацистів. І такого нового, незвичного, сучасного дуже багато. Наприклад, у нас з’являється громадське телебачення, а тому це дійсно схоже на зміни. Можливо ці зміни стануть незворотними. А час біжить ще швидше. І той, хто стоїть і слідкує за подіями, може не встигнути навіть у останній вагон. В цій швидкості є своя принада – ми можемо отримати важливі зміни. Хочу вірити, що якісні, що ця швидкість - ознака молодості народу, свіжого погляду, дорослості громадськості. ЯК ПЕРЕМОГТИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ? А тепер трохи про інше. Про хвилю почуттів, яка з’явилась тоді, коли Революція Гідності трансформувалась у результати парламентських і президентських перегонів. Коли влада змі88

нилась, проте багато в чому на місцях залишалась такою ж непевною, такою ж антидержавницькою. Саме тоді я написав про відчуття, які були не тільки у мене, але й у багатьох олександрійців, що бажали змін. Саме тоді я замислився над тим як перемогти після перемоги. І чимало з того, що я сказав тоді, залишається актуальним і сьогодні. Безперечно, Україна живе в історичний час, і журналісти не можуть мовчки споглядати за подіями в країні. В ці роки стиснутого серця 6 червня – День журналіста, я сприймав перед усім не як свято, а день, коли ми мусили схилити голову перед тими, хто загинув чи піддався жорстким тортурам, втратив частку свого здоров’я за те, щоб розповісти людям правду. Цей день ми продовжуємо згадувати Георгія Гонгадзе, який став символом українського політичного вбивства. За що та хто вбив Георгія ніхто так досі остаточно не знає. Ми навряд це дізнаємось і ближчим часом, адже зміни політичних еліт поки що не відбулось. Але за що б’ють, зневажають, намагаються принижувати і знищувати найвигадливішими способами журналістів в Україні, на Кіровоградщині, в Олександрії – ми знаємо. Маски знято – той, хто побудував собі «рай» на землі за допомогою кривавих статків, той, хто відчинив скриньку Пандори, нині пожинає плоди жорстокості. І ці нелюди робили це зі смаком, так, щоб це виглядало мотивовано і навіть, вибачте, красиво. Бо треба ж замилити очі тим, у кого заховані чималі незаконні статки вбивць. А знищують і нівечать життя перед усім українцям з власною точкою зору. І у цій колотнечі журналісти – люди, що пишуть, знімають, аналізують і головне – не втрачають голову від всього жаху і нелюдської болі, що нині несе в своєму серці Україна. Журналісти не через природну черствість та бездушність так роблять. Вони мусять бути сильними і йти на ризик, тамувати біль і ненависть, не давати волю емоціям. Інакше інформаційний ворог переможе і ця лінія внутрішнього фронту буде за безжальними вбивцями і поневолювачами. Раніше ми з іронією читали оруелівський «1984». І вигадували способи як розповісти дітям про тоталітарний режим. Малі 89

дивувались і не могли зрозуміти, як таке могло бути і чому були такими жорстокими Сталін і Гітлер. А сьогодні те, про що говорив наш британський колега у середині минулого століття, є темою дня для Росії, а не політичною фантастикою. Україна в стані не тільки окопної, гарячої війни, але й інформаційної, яку нам нав’язали, в якій ми програвали і частково програємо і тепер. Однак, як і в 1941 році, народ прокидається, встає з колін, піднімає голову і починає бити окупанта і агресора. Але це - фізика, сила зброї. Інша справа, як перемогти титанічну інформаційну імперію зла, створену та виплекану за державний кошт у сусідній, раніше «братній» нам країні? Звісно, Україна і її народ переможе в неоголошеній терористичній, чи як нині модно говорити «гібридній» війні, але... Нещодавно зустрів товариша. Він, в свою чергу розповів, як один його знайомий з острахом, але все ж приїхав з Росії на черговий літній відпочинок декілька днів тому. Цей екс-громадянин України, а нині – громадянин Росії насправді боявся ходити вулицями міста, де ще його знають тисячі олександрійців. Він з острахом розмовляв російською мовою, а ще – він шукав тих самих криваво-жорстоких «бандерівців» в Олександрії! І це людина інтелігентна, що має час і можливість на те, щоб дослідити пресу, телебачення, почитати, проаналізувати. Як промили мізки, як змогли за допомогою маніпуляційі пропаганди звести нанівець все, що було людського. Декілька днів знадобилось, щоб він позбавився страхів. А потім ще декілька днів, щоб він намагався переконати своїх колег у тому, що в Україні – все гаразд. На зворотному кінці телефонного діалогу кидали слухавку з викриком – «Ви теж продалися американцям!» Хто б міг повірити у реальність таких абсурдних висловлювань і їх серйозність ще десять років тому? Але виявляється так все і є. Тож сьогодні постає цілком серйозне питання: «Як перемогти після перемоги?» Я поки що не знаю остаточної відповіді. Але думаю, що для цього потрібен час, який змусить гарячі голови в Росії стати прохолоднішими. А ті у свою чергу змусять російську владу зупинитись. 90

Але саме він, безжальний час, якого тоді у нас не було (і не дай Бог не буде потім), забирає життя солдат і офіцерів, журналістів і звичайних українців Криму, Одеси, Луганська, Донецька, Олександрії і багатьох інших міст і містечок. СУТІНКОВА ЗОНА І трохи про інше, але пов’язане. Лінія поділу, з якою дуже часто стикається журналіст, – це найдивовижніша річ у нашому житті. Я б назвав цю лінію поділу умовно сутінковою зоною відчаю. От є два береги: один наповнений людьми, що мають малі чи великі ідеї та намагаються їх реалізувати доступними їм способами. Вони роблять помилки, перемагають, знову помиляються. Але живуть життям своєрідних «світочів». Та й є інша сторона медалі – і таких людей, в тому числі в Олександрії, чимало, якщо не сказати – більшість. Вони не вірять у зміни і кажуть приблизно так: «Всі політики – сволота!» Громадське життя їх не цікавить і вони згодні на те, що у них є нині за душею і в кишені. А є сутінкова зона відчаю, куди потрапляють ті, кому вже не можна боятись, бо вони пройшли через біль або такі випробування, що змушують шукати адекватний вихід з ситуації. От саме ця сутінкова зона найцікавіша, і люди звідти виходять справді очищеними та новими. І саме ці «сутінкові» люди починають діяти настільки сміливо, що їм заздрять «світочі». Саме люди з «сутінок» душі цікаві журналістам, бо вони зазвичай сміливо розповідають про те, про що не хочуть чи не можуть розповісти «світочі» та «більшість». Саме ці «сутінкові» люди цікаві усім. Можливо і тим, що чимось дуже схожі на диваків, яких називають у звичайному світі журналістами. Проте іноді немов ціпенієш. Наприклад тоді, коли бандити вбили під Слов’янськом олександрійських вертолітників. Я не можу назвати це інакше, ніж вбивство, і не можу назвати тих убивць інакше ніж бандитами, адже підбити з засади вертоліт, що здійснював допоміжну операцію, що підвозив харчі та зміну солдатам – це не тільки підступно, це почерк звичайного злочинця, що плює на норми моралі і військової етики, почерк 91

типового аморального вбивці. Той, хто читав матеріали хоч якоїсь судової справи про вбивство чи знає подробиці таких злочинів, інакше це не зможуть назвати. А перед цим я дізнався – в одному з сіл, вихідці з якого живуть і працюють чималою діаспорою в Олександрії, теж страшне горе – з тяжким пораненням у голову лежить у госпіталі солдат строкової служби, що вже мав повертатись додому. Село збирало гроші на лікування. Всі сподіваються на одужання. І у всіх сльози на очах. Ціпенієш... А ще ж не кінець. Ми не знаємо скільки ще життів, і в тому числі олександрійських, забере ця кривава, неоголошена війна, що прийшла в оселі багатьох українців, як кажуть, до нашого двору. Що тут ще сказати?.. Коли я намагаюсь викласти власні думки про мораль, про патріотизм, треба чесно говорити і про зворотню сторону медалі. Адже якщо хтось малює собі ідилію і вважає, що кожен журналіст – це зразковий приклад для молодшого покоління і однозначно – демократ та патріот – дарма так думає. Є і серед журналістів ті, хто хотів би «залізною рукою» встановити «залізний порядок». І не пошкодував би для цього людей і не пожалів би доль. І навіть замахнувся б на власну професію, яка авторитарному уряду чи правителю потрібна лише в одиничному вузькопрофільному варіанті. Є і ті, хто став черговою жертвою промивання мізків, а є і одиниці ідейних ворогів нинішніх змін і того явища, яке багато хто називає Революцією Гідності. Але я вірю, що такі ідеї і таке відношення не буде зберігатись у серці людей надовго. Адже війна минулого з сучасним, війна темних часів завершиться перемогою молоді і нового бачення. Інакше не може бути. Ми не можемо весь час озиратись на привидів минулого. Ми можемо і мусимо будувати нову Україну, в якій буде місце різним думкам. Однак не буде місця зрадникам, вбивцям і корупціонерам. І якщо хтось думав, а серед них, мабуть, і я, що після пе92

ремоги Євромайдану, після відміни «драконівських законів» країна одразу почне перебудовувати життя по-новому, то це були наївні, хоча омріяні сподівання. Війна за нове життя тільки починалась. Бій на Грушевського був сходинкою до справжнього розуміння глибини прірви, до якої ми рухались, і глибини героїзму, який є в душах багатьох українців. Пам’ятаєте улюблений, ексклюзивний стереотип про Україну, що так любили викладати, немов козирну карту, заледве не всі: «Наша держава стала незалежною без єдиного пострілу! Слава, слава, слава – миролюбному народу і нашим сусідам – гарним, миролюбним людям!» У світлі останніх подій, виявляється, що ми й не знали реальності – справді незалежної країни у нас не було. Проте я продовжую вірити у журналістику і журналістів. Унікальний контент, як кажуть нині журналісти, а простою мовою – власна новина, власна стаття, не переписана і не створена улюбленим нині способом «копі паст» (копіюванням уривків чужих публікацій) – залишається в ціні. Це – факт. Так, у нового феномену для журналістики – інтернету – є свої правила гри на інформаційному просторі. Але унікальність матеріалу має реальну цінність для користувачів. Прогнози про продукування машинами машинних новин не перебільшені. Але все одно авторська журналістика є цінною і важливою. Без неї немає свободи думки і поглядів. Без цього, в свою чергу, немає зміни влади. А без зміни влади... Хоча, що відбувається, коли владу намагаються зробити беззмінною та жорстокою, українці знають краще за всіх. Тому без фанфар, але з честю та гідністю згадаємо День журналіста. І тих, хто стоїть за скупим газетним рядком, за телевізійним сюжетом, за радіопрограмою, за швидкою, як світло, інтернет-новиною. Згадаємо і зрозуміємо, що без цього жити не можна. НОВИЙ РАНОК І як кажуть на післямову. У тій ситуації, коли Україна переживає зміни, журналісти, як люди неспокійні, які у постійному пошуку, мені здається мусять йти у владу. Нехай це буде тимча93

совим явищем, але це важливий процес очищення. І для тих, хто ще вчора приміряв на себе звання авангарду народу і для тих, хто забувся що таке народ. Конфлікт? Боротьба? Так. Але без цього, як виявляється, не можна збудувати нове життя. Між тим у мене, так як і в більшості (я певен), моїх колег, немає амбіцій великих політиків. Однак коли ти можеш брати участь у політичних процесах і робити їх відкритішими, правдивішими, захищати справедливість, інтереси простої людини, то це треба робити. Не можна ховати голову у пісок і спостерігати за злочинами, прикриваючись “толерантністю” та “нейтральністю”. Яка тут нейтральність! Адже треба захищати все, що є найцінніше — сім’ю, Батьківщину, зрештою свій рідний дім і своїх близьких. Мені в Олександрії комфортно і цікаво. Можна бути чужим і безглуздим навіть у бізнес-столиці світу Нью-Йорку чи суперпрогресивному Шанхаї. Змінювати адресу справа не настільки хитра. Важливим є те, що зміниться в тобі і як зміниш світ ти. Зміниться географія, а як зміняться твої почуття? Зрештою чому я і інші мусять втікати від реальності і почуватися чужинцями? В мене немає бажання титрувати своє ім’я на всесвітньовідомих каналах чи підписувати статтю у популярній газеті за кордоном. Є зацікавленість співпрацювати з колегами великих міст і відомих кампаній, але змінювати адресу, підлаштовуватись під життя мегаполісів чи іншого клімату, інших уявлень і звичаїв. Навіщо? З якою метою і для чого? Чому я не можу жити на Богом даній нам землі? З іншого боку у мене немає бажання витрачати все своє життя на політичну посаду. Моє життя не складається виключно з депутатських повноважень, бо я люблю журналістику і краєзнавство, захоплююсь історією та музикою, читаю з захопленням книги і знаюсь на мистецтві. Моє життя більше і цікавіше ніж вузький коридор політичних рішень. Проте залишається нагадати всім одне – якщо ти не робиш жодного кроку вперед, за тебе його ніхто не зробить. Я хочу щоб роки стиснутого серця минули не тільки для 94

мене, але й для всіх нас. Я хочу бути вільною людиною і дихати на повні груди. Сьогодні починається новий ранок. Сонце встає і гамірні вулиці Олександрії знову наповнюються тими ж людьми, яких я люблю, розумію і з якими іноді дискутую. Нехай так і буде до тих пір, поки ми живемо на цій землі, подарованій нам на березі Інгульця нашими предками. А сьогодні, після того як завершу цю книжечку, я знову вип’ю гіркої, терпкої кави. Зігріюсь теплом тропічного напою, погляну у вікно редакції, і перегорну цю сторінку свого життя. Разом із вами, мої друзі-читачі, олександрійці, для того, щоб почати нову сторінку, де все буде по-іншому і серце буде стискатись від того, що ми отримали шлях до вільного життя, де ми почуватимемо себе зовсім іншими людьми. Віктор Голобородько 25 вересня — 7 жовтня 2015

Зміст Коротко про автора ЧОМУ Я ЦЕ НАПИСАВ (ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ) СІЗІФ АБО ЛАКЕЙ ПЕРШІ КРОКИ І СТІЛЬЦІ ЛЬОДОВЕ ПОБОЇЩЕ КОЗАЦЬКА “КЛЮКВА” ОЛЕКСАНДРІЯ - МІСТО НА ПАУЗІ ЯК БЕРУТЬ НА ЗЛАМ ДЕПУТАТ: ЯК ЦЕ НАСПРАВДІ ОЛЕКСАНДРІЯ-КИЇВ-МАЙДАН ПРО КРИВДУ І ПРАВДУ БЕТОННИЙ МІШОК БАНКОВОЇ ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО ЄВРОМАЙДАНУ КРИВАВА ТИША З РЕВОЛЮЦІЙНОГО БЛОКНОТУ ШІСТЬ ЗАПИТАНЬ ЗИМА. ВІЙНА. ПРАПОР РОЗМОВА З ГЕРОЯМИ ЖОРСТОКИЙ ПОДИХ ЧАСУ ВІЛЬНІ ДЛЯ ВІЛЬНИХ БЛЕФ НА ФІНІШІ МІСТО, ДЕ ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ РОКИ СТИСНУТОГО СЕРЦЯ ЯК ПЕРЕМОГТИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ? СУТІНКОВА ЗОНА НОВИЙ РАНОК

2 3 4 5 7 9 13 18 20 23 25 28 31 33 40 42 46 57 64 70 76 80 87 88 91 93

Коли ти можеш брати участь у політичних процесах і робити їх ВІКТОР ГОЛОБОРОДЬКО відкритішими, правдивішими, РОКИ СТИСНУТОГО СЕРЦЯ захищати справедливість, інтеОСІНЬ 2010 — ОСІНЬ 2015 реси простої людини, то це треба робити. Не можна ховати голову у пісок і спостерігати за злочинами, прикриваючись “толерантністю” та “нейтральністю”. Яка тут нейтральність! Адже треба захищати все, що є найцінніше — сім’ю, Батьківщину, зрештою свій рідний дім і своїх близьких... Я хочу щоб роки стиснутого серця минули не тільки для мене, але й для всіх нас. Я хочу бути вільною людиною і дихати на повні груди. Віктор Голобородько