Предок 2 частина by Евгений Захаревич

V. КАЗКИ ЖИТТЯ - Partout ои montent les flешs de lа legende, il у а dessous lе terreau solide de lа verite! М.

Magre

Рівним кроком, не кваплячись, пливе каравана під мура

ми емірових садів. З плисковатого даху вежі-тераси на розі муру Карлос проводить поглядом оздоблених синьо-черво ними китицями верблюдів. Поплі ч з Лачердою недбало обмаху€ться галузкою жасмину молодець з блідим облич чям,

що не опалилось навіть

під африканським

сонцем.

Напевне під його тюрбаном буде волосся ясного кольору,

як в людей з Півночі. - Чи не зда€ться тобі, Адаме,- поверта€ться до нього Карлос,- що коли б ці верблюди могли говорити, вони сказали б: «Най летить час і. най люди квапляться до могили. Ми ж кроку не додамо. Так-бо носили ми пусти нею недавніх мудреців, навіть тих, що дізнались про н«М важливіше, коли Їх провадила зоря Віфлеємська ... » Адам підніс задумливо-журливе, гостро й тонко закрес

лене обличчя. Його темно-блакитні очі іскристо всміха.l\ИСЬ до Карлоса: - Не верблюди, а ці номади - для мене таємна загадка ще й досі. Самі вони - завжди в русі, а дух Їхній - неру хомий, як сфінкс, котрого я нещодавно вітав увідвічній пустиН!.

- Але вони мають в душі джерело «рах'у»,- посміх нувся й Карлос.- Ми ж - занадто рухливі ... духом. - Дійсно, занадто,- зітхнув Адам.- Отож, от аж ку ди заніс нас той «РУХЛИВИіі дух» ... Красна латинська мова обох дивно не гармонізувала з Їхньою орієнтальною одежею. Однак вчувалось у кожно му

звороті:

для

обох

не

була

мертва

мова

вчених,

але

розмовна річ живих.

- Як ще недавно думав я, що люди Сходу - дикуни, задумливо продовжував Адам. - Бо ж певне зв'язував ти уяву про освіту з уявою про житт€ві вигоди та звичаї, в які ·БЖИВСЯ.

Адам похитав головою: І Скрізь, де виростають квіти легеиди, € під ними деякий комплект правди. [М. Магре).

364

- Ні, не тільки тому. Я звик-бо думати: то - вороги. А що ж у ворога може бути доброго? Карлос посміхнувся знову: - О, може ... Ше й багато! .. Але в краю моєму говорять: «Сід може жити й серед маврів, тільки ж від того мавром не

стане».

Вибух молодих голосів розсипався дзвінкою треллю смі ху під терасою, в ароматному затінку перегрітих за дня теМНИХ запашних хамаципарусів: мов з великих кадильниць

розходився з них довкола урочистий пах ладану. Адамів погляд

вперся

мережаний

ажуром

мармур

альтанки.

Пнучкі, «мускатові» троянди обвивали її гнідими гірлянда ми ніби зо старого золота. Збуджена голосним сміхом газель пурхнула кущами жасминів. Як в леті, майнуло над зірками квітів її біле черевце. Але по кількох скоках вона спинилась на доріжці,

піднісши

мов

з металу

виковану

струнку ніжку, й дивилась з німим запитом очима, неначе підмальованими антимонієм ...

... як у жінки! - вказав був Адам. Доріжкою з підскоком біг молодший з його учнів, Ібра гімів син Гасан. Гукав здалеку, плутаючи слова латинські -

з арабськими й топив їх в нестримній повіні сміху:

- Доміне магістер ... Сіді му аллім ... Веніте ... Уіто ... Уіто ... Та алл гене! .. Ха-ха-ха! .. А Меймун ... Кара-Меймун приправляє сорбет І! .. Зара принесла тацю, а він ... він ... Ха-ха-ха! .. й не доказав ... Крутнувся на одній нозі -

й зникли за

запоною зелені та квітів проткані сріблом рожеві шальва ри, а сміх вже лунав з альтанки,

зливаючись з

потоком

і нших веселих голосів.

у ро чистий

чорний бабуін

діловий, 2,

мов

старий

професор,

великий,

серед жартів і вигуків мішав ложечкою

в срібному пугарі

розтерті з медом трояндові

пелюстки.

Доливав помаранчевого соку, додавав снігу. Робив прециз но, як в лабораторії, не помилявся в жодному руху, наслі

дуючи Зару. З власного лишилось у ньего тільки тихе бурмотіння та голосне чавкання, як облизував лапу, коли, крутнувшись на вигук, пролив солодку й липку масу на

незарослу

вовною рожеву

долоню.

Облизався

підніс

І Пане вчителю ... Пане вчнтелю! .. Ідіть ... Швидко, швидко! сюди. Мавпа ... Чорна мавпа приправляє солодощі 2 КИМ

Б абуі н -

(шербет),

Ідіть

пі вні чноаф риканська мавпа, з довгою головою і корот

хвостом.

365

роздосадовану голову. Чи не занадто вже реготу?! Пошукав поглядом, хто сміється иайголосніше, боку пащі зуби, раптом вхопив

вишкірив з одного

таці розрізану помаранчу

1 з СИЛОЮ жбурнув її в неlJільиика~ну6ійця, просто у вінок

йШ'о сліпуч~6ілих з.убів. В ту Ж мить плеснув сор6етом в обличчя другого, зірвав ІЗ старої хови фІалкове покрива

ло з рожевими колами Й, капнувшись ИКМ, метнувся геть з альтанки, скинувши з. доріжки хлопчика

посланця, що

біг 11..0 Карлоса з наказом: - Ясний емір велів покликати тебе, CilJ..Ї ... Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і твої дер..

ВІШІ

...

Того вечора дон Карлос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно. І Адам лишився сам УПрОСТОрІМ СТУДІОЛІ музею Довго СИДІВ над працею, щ,О звичайно робили її вдвох з Карлосом для JбраГІМОВОЇ книгозБІрНІ:

перекладали з латинської

на арабську мову

старІ аннали-записи, ІСТОfJlЮ БОIВ сарацинських за постав

леНІ хрестоносцями замки - фортеЦІ на шляху -з АНТІОхії, через Алеп, Гама, Г'омс, Дамаск, аж до Єрусалима. Уе була ще так недавно ціла сітка укріплень-вартових на тім

святім шляху, що мав бути назавжди безпечний для хрис тиянських

Адамові

прочан.

очі пробігали рядками назв: Castillum Темплярі їв, замок СідоноькиЙ ... Джебаніл ... А в душі підсвідомо ворушилась давня мрія, що

Peregrinorum Тріполі ...

загніздилась там ще з юнацьких літ про таке ж,

осяяне

славою лицарство ... вдома ... Як часто з коханим братом та ІНШИМИ юнаками думали вони про це .. Якою барвистою, оживленою стало те

юнацьке

ВИМРІяне

ВИДІННЯ

товариства

лицарського ВІД ЗУСТРІЧІ З доном Карлосом! Таж думка не розвинулась, притиснула тривожним су

мом ... Прийшли до Лачерди вісті з дому ... Може, привезли викуп?. Може, від'їде?. Тоді знову залишиться тут Адам

сам... За нього-бо

викуп не прийде. Не прийде... Хоч

і вистачило б за нього й золота, й добра. Таж нікому посилати. З цілої-бо родини лишився єдиний брат Василь .. Ах Василь! .. Запальний, СМІЛИВИЙ борець, вояк. Завжди в бою, завжди - в ГрІ ЗІ смертю. Чи живий ще там, в залитих татарвою степах, в повних небезпек густих ЛІсах

та мочарах?. Обвіяло тужним ІДе р в і ш -

сумом,

сповнило

мусульманський чернець.

366

холодом,

вогким

пронизливим. Так бувало колись вдома, восени, як затягло вогкою імлою безмежні волинські багновиська ... Відчув «е так міу,но ііі реально; що аж стисся в грудку, відкинувши на

бильУ.я фотеля. Заплющив очі й, мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого,

тихого, під НИSьким, перлово-сі:рим небом. Так, сірlnl, але ніжним, як очі ... як очі, ІЦО з них справді готові бризнути

сльози ... А під тим небом - килими лісів. Сині, аж фіал ково-чорні, як оксамити жалоби, повні таємниць ... Хто ж знає ті страховинні казки й чарівні .дива, що п·ричаілись та

дрімають в таємничих пущах, купаЮТЬСJl в срібиій Стирі, що розкручує блискучу доріжку, задумана, поважиа~f.. Аж захопило дух. Запах болотяних .зел: аїру, жовтих каченців, чортової бороди та шелюжини-верболозу прикрив

теплий аромат хамаципарусів, там, долі. Серце стислось солодко й тужно. Чи з суму, що втратить «побратима» Карлоса, чи з болю, що не побачить більше ніколи рідних просторів~ .. Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся. Східним звичаєм носив тут турбан, але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі

виголити, мов

невірний, голо·ви. А лишаючись сам в своїм покої, завжди розмотував свій «сім кроків довгий» пруг індуського мус ліну ...

Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пер~: хотів перемогти хвилеву слабість. Взяв перо й красно вив язав назву замку:

- Калаат-ель Гоесн,-«Крак»,- по назві хрестоносців. Перо легко рипіло, лишаючи, мов вирізані, знаки слів: «Uей замок боронив шляху з Гомсу до Тріполі ... » До слів - примітка: «У великих замках-фортецях містилось до чотирьох тисяч родин; в менших бувало тільки півтори

сотки оборонців».

Скрипить перо, ніби пустує, коливаючись у руці й мота ючи білою егреткою, але думка не біжить за ним, вискочи

ла за пергамі нові рядки й кружляє довкола назви «Тріпо лі». Уе ж з ним пов' язана трагічна згадка про лицарське кохання ... Ніколи не бачивши, тільки иаслухавwись пісень, закохався лицар ГОТфрід Рюдель у вимріяну красуню Ме лісенду. І з того часу стала в лицаря одна ціль ЖИТ'NI побачити красунюІ •. Було це тяжко, а довелось чекати довго. Але досяг Рюдель своєї мети: побачив Мелісенду, тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала кому

367

ОЧІ на ВІЧНИЙ сон. А Мелісенда,

«...

покохавши таку незмір

ну любов», того ж самого дня пішла в монастир.,

Перо спинилось і хилиться до пергаменту. До кімнати, неначе корнстаючи з відсутності Карлоса, увійшов хтось, невидний І невловний, увійшов І МІ·ЦНИМИ обіймами охопив

Адамову думку. Широкою амбразурою потрійного мавр ського ВІкна лились ПОТОКИ МІСЯЧНОГО сяйва Біле, сильне, дійсно таке ясне, як справедливо тут кажуть, що «й най

ДРlб"lІше письмо при ньому прочитаєш» воно Інше. Інше

А отже,

чуже

Червоне СВlтелко ОЛІЙНОІ лампи, кволе, безсиле, ЦІЛКОМ втопнлось у ТІМ МОГУТНІМ СЯЙВІ І було жаЛІсне, як неМІчна

дитина. Адам дмухнув на лампу, згаснв ЇЇ й ураз ВП1знав, хто завітав до нього в чужій стороні. «Блукаюче світло»,

що 'коливається й пливе світляною пірамідкою над во линськими лукамн та мочарами. Там, нічим не спинене, липне воно завжди вперед,

немов женеться за

недосяжною

МРІЄЮ ЧаРІвне й чаруюче, принадне ·невловне, воно не палить але не дається зловити в руки ЗУСТРІНе йдучого в ПОЛІ

Й не ТІкає, НІ

само дожене

оБГQртає СВІТЛЯНОЮ

ІМЛОЮ, попестить хвилину й летить даЛІ, нагадавши люди

НІ, щО варто гнатись за МРІЄЮ .. І здається АдаМОВІ, що лицар ГОТФРІД - це ВІН сам Хіба-бо з дитячих літ не був він закоханий у свою Мрію? Хіба не жила в його душі певна віра, що «станеться те, чого в дійсності не буває?! l,IJo він, Адам Дунін з Борків волинських, побачить на власні очі Святу Землю? Ту, де живими були євангельські події, ту, що за f!eї бились, здобуваючи її, лицаРІ будіВНИЧІ цих замків, записаних

на цих аркушах

-його, Адамовою, рукою! З хлоп'ячих

літ, стаючи наВКОЛІШКИ до молитви й ВИМОВЛЯЮЧИ СВЯТІ

слова: «Et

verbum caro factum est

1,-

за здійснення цієї

CBO€Ї недосяжної МрІі молився малий Адамко. І ось це сталось. Так просто, само собою! Спочатку бій. Перший бій, що в ньому брав участь. Потім - просто ри моря і безкрай пустині. І загубленість /у чужому світі. «Майдан сліз». Неволя в Ібрагіма-еміра ... Така дивна

«неволя на Святій Землі», де мав майже повну волю! Таж не тільки волю, а здійснення казки життя.

«Verbum смо factum est» Оживають ДИВНІ ПОДІ і Ось перед ним фортеЦІ І

БОI

змагання,

постаТІ

слово стало ТІЛОМ

368

любих

шляхи, замки героїв-лицаРІВ

Навіть...

таки

«ніколи

не

бачена

красуня»,

що

її

здобувається ціною життя. Не Мелісендою звуть її, а Зорая ... Сестра еміра Ібрагіма, що її обличчя ще ніколи не бачив

Адам. Але її очі зорями-літавицями впали в тиху глибінь його серця. І світять, сяюгь там, і не може він, де там він? 1•• - ані темна ніч не може згасити блідоі думки: «Не для мене, неві дом ого бранця без права, сяють ці зорі -очі!» І ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу, знайшов

Адам у цій Святій Землі: приятельство лицаря-побратима Друзяка, в якому бачив усе те, що сам хотів би мати в собі, чого бажав би досягти.

Карлос Лачерда!.. Його «несла казка», він сам ясно й твердо вирішив: «Піду й дійду!» - і рішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла одна тільки смерть, та й вона не взяла його. Ніхто ж інший не перешкоджав, не відраджував. Ні приятелі, ні сповідник, ані дружина, ані дама, котрій, звичаєм лицарським він служив.

Який же знову-таки ІНШИЙ той Карлосів СВІТ, де дійсно ВМІЮТЬ не спинятись на дорозі Але... але ... Адамове серце хитнулось. Заколивалось хвилину Й, мов тереза ваги, всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, до «свого» світу ...

Он ... в світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в

емірових водограях,

здається,

падає

дощ.

Ряс

ний,- натягнув він міцно свої кришталеві струни. І з них лунають акорди, пливуть, наближаюгься, мов жене Їх сюди

вітер. Закреслились у повітрі прозорі, з імли вирізьблені руки. А ось і ціла постать схилилась над струнами місячно го дощу ... Імлиста і мрійна. Принадна своєю недоговореніс тю й неокресленістю. Таж як би не пізнав - не зором, а серцем Адам? Уе ж - імла Стирі, що ще в ДИТИНСТВІ грала - співала йому «казки прийдешнього життя»! .. Ось І сюди прилинула вона до нього. І знову тихо, пестливо співає без слів, під супровід водяних струн ... Навіщо ті слова, як заговорить із серцем туга?. Ось розгортає вона пелену й одкриває затерті часом образи ...

Стелят·ься луки, оздоблені емаллю незабудок, перлами роси й золотими келішками жовтих качеНЦІВ. Он річка матовою срібною биндою закрутилась ПІД урвиськом, що

ним кінчається сад. В сріблистих вербах солов нанизуюгь І зненацька розпускаюгь пеРЛОВІ намиста Тисячами разків обвивають вони п' яні черемухи, СОРОМЛИВI верби й задума ні, жалібні ялини. Сиплють перлинами співів у сонне

369

срібло ріки. Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І ЇЇ звук - теж срібний .... Розштовхуючи латаття й ненюфари та жовті купавки, випливає човен. Перед ним блимають маленькі вогнички: це водяні дитинчата вхаву

ють путь. Самі ж вони -

потерчатка, кумкають тужно свої

зітхання чи, може, свій нескладний спів ... Човен вигинає струнку лебедину шию, підносить вгору КРИАа-вітрила ... Та

це ж - Лебідь-Човен його дитячих мрій! А в ньому прабабуня - Свангільд, що ЇЇ наймення від Лебедя взято. - Сину ... сину роду Morol- шепотять уста Свангільди, й ще блідшим стає її обличчя.- Сину! .• Як же страшио нести на собі ві чне прокляття ... А l!!e стократ тяжче знати, що накликала його на цілий ... на ввесь свій рід .•. Адам добре пам' ятає родинний переказ •

... Вічно носить Лебідь князівну СвангілЬА просторами минулого, що його не

можна ані

цілковито забути,

ані

повністю згадати ... Метеликами в'ються північні ельфи, оточують примару Свангільд в безконечно повторне, замкнене коло. Лебідь - не тільки її ім'я, це - символ і краю, і роду: знак у королівському данському гербі.

Так, так... Уе - знак, і на МИНУАе, іі на прнЙДешнє. Так, так,- притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса, північна сестра волинської русалки. - Сум, сум ... Все це - сум! - зітхають, тулячись до русалчиних звоїв водяні дитинчата.

Свангільд

минулих

все

князівна

на Лебеді-Човні

виправдується,

все

погодитись

не

по віках хоче:

- Сама доля вказала мріям серця мого ВілЬфреда Шве но. Він - Лебідь, такий, як і я. Чи ж випадково наймення крилаті у вічності світлій зустрілись І? І покохала королівна північна Свангільд ие рівню со бі - короленка, а вільнОІ"О вікінга, морського орла, що інших законів, крім волі своєї, не признає і не знає.

Жодного берла, крім свого меча, не зна й не шанує. Де сягають до берега хвилі морські, там молилась Євро па й тремтіла:

- Боже! Рятуй нас від диких норманів! Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч та

нечутно,

палко:

Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швеноl .. Ой-ой! .. Думи-думи І Скільки дум! - жалібно хлипа-

ють водяні дитинчата.

І Л е 6 і "' .. -

ilO-А8НСIоІСОМУ -

СИН. У tlОІІі нормані в -

IИвено.

Так, Taкl- притакує Нікса.- З вежі над морем все

мевами

линуть

вони.

А Нікси над хвилями кидають сміх: - Думи несли ми, ми думи несли. Миt Вільфреда ж носили

сині

вітрила,

що

мали

на

грудях

своіх

білого

Лебедя знак. То вже не Швено був символ, то"'- Свангіль~ ... Зор І наймення ... А ми несли думи. Миl І нищили ВСІ перешкоди. У вінок із чаріl!НИХ напеРСТJlНОК ми заплели 1 зв' язали Вільфредові дні та хвилиночки щастя Свангіль~

ДИ. Уе ми ланцюгами скували. - Сила кохання ... Ах, ах! - бризкають Нікси зеленово~ лосі.- Шлях, що ним воно йде, завжди буде шлях незбаг~ нутий. Таємніший за хвилі і бурі. Ах, ах! ..

І от .. сум, все сум ... Скї'льки суму З кохаиня зрос~

тає

Але замовкНІТЬ ви, діти сумнН

бризкають НІКСИ

прекраСНІ - СИНІ ВІтрила пустинею хвиль гнали ми стало й невтомно. 3 Лебедем білим і в серці, і а думках.

З Лебедем в синіх вітрилах ... - А що сталось~ .Тільки водяні дитинчата.- Прокляв батько король. Сказав: «Най

Так, так ... 'Вее той знак ... сум, сум все,- не мовчать же доньку свою Свангільд же згинеш сама, і най згине

твій рід. Най згине та, що кинула край свій, що виреклась

крові й родиниt» Руки до неба підніс ... і прокляв ... l,Uоб не бачити злоби людської, навіть місяць у небі сховався.

- Так, так! .. Упало те слово. Упало важке, та не на ніжну Лебідку. Ми заслонили тоді бідну Свангільд co~ бою,- співають і Нікси, і Ельфи. Квітом блідим дзвінків наперстянкн гірської, квітами чарів ми оплели двох Лебе~ ДІВ одчайдушних ...

А прокляття, що впа,/\о~ Хто ж підважить? Ой, сум плачуть в імлі дитинчата.- Хто ж його понесе~ - Донька остання з крові моєї ... Та понесе те проклят~ тя! - тужно зітхає Свангільд, самітня в човні.- На чужи~ ну я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На

се ... -

чужині й та

остання

пізнавши. Скрізь своя

помре, ані дому, ні краю свого не

не своя, скрізь чужа

не чужа,

вона не уйметься корі нням, бо вирвала я нерозважно корі H~ ня

зеМЛІ

...

Й не знає Адам: Імла Стирі, приятелька дитячих мрій, чи примара прабабуні Свангільди схилилася й пестить його. Уілує в очі, у чоло, гладить його волосся, що відблис~ кує блідим сріблом місяця ... На хвилину видалось: сам він пливе ~ коливається хмаркою. Довкола - безмежна про~

311

сторі нь

без образів, без контурів, без барв. Як ДІИСНИЙ

прадавній хаос, коли ще «безодня не була позначена і води

не вміщені в межі свої ... ». Та глибоким зітханням скинув з грудей примару й опритомнів. Оглянув кімнату, стіл, заложений скриптами ...

Але ... ШО там?! Він - Адам Дунін - тільки «вчитель латинської мудрості» та скриб - переписувач емірів. Он стосами

ські,

навалені й переплутані пергаменти, і самарканд кордовські, списи грецькі, латинські, арабські ...

Таж він навіть вже ніколи не побачить своєї срібної Стирі. Тільки побратим Карлос, як приїде за нього викуп, перека же Волині привіт ... І побіжить його дальше життя там, де мало б пробігти життя А4амове. Дивно це! Дійсно, щось в' яже Їх докупи невидними зв' язками... Може, саме оте прокляття,

що й він

волочить

його життям,

ввійшовши

в родину Інес де Кастро ... «Де Кастро! .. »- і раптом тільки тепер вперше на чужині згадав, що знав це наймення ще вдома. Дійсно, десь близь ко біля Їхніх маєтків поміж іншими чужинцями, яких було

тепер повна волинська земля, був і той іспанський гранд. Здається, й про його говорили -«єретик» ... Але про кого

не говорили того самого?! І хоч юнаком був тоді Адам, і хоч справи віри його не дуже цікавили, але пам' ятає, як

'1"0

все життя було переткане одним питанням:

де

правдива,

а де неправдива віра ...

Знову струснув голову, випростався й засвітнв свою лампку. Взяв у руку перо, бринькнув пальцем по гостря ку - було загострене ідеально! - й ,перейшов очима по манускриптах, ніби повітав приятелів: Діодора Сіцілій ського, Касія Діона ... й перевів погляд на арабських істори

ків. Ось - привабливий Ібн-ель Атир, що описав Іспанію як країну казкових скарбів та чудес; ось Ібн-Адгарі, зако ханий вСевіллю. Уе він в числі захоплених арабами скарбів умістив «30 ооо дівчат і стіл Соломонів». Он найповажніший скрипт Ібн-Калдуна -«Акбар Маджмуа», що найправдивіше й найдокладніше оповідає про успіхи

арабського меча: .. Усміхнувся:

Там

прокляття,

тут

його

наслідок

неволя ...

Але... чи ж така вже й тяжка, як те важке прокляття?! Нехай він - невільник, так ось же перед ним цілий світ знання та ідей. Найширший і найвільніший світ, що йому він радо віддає все своє серце! .. Все?. І раптом десь у глибині того серця ясно блимнув погляд

372

сяючих очей. Самих тільки о"ЧеЙ. Обличчя~бо Адам не знає, не бачив ще ніколи. А очі ... обведені темними кругами антимонія ...

- ... як очі газелі! - переставив своє порівняння, сказа~ не перед годиною. Коли б не належали сестрі Ібрагімовій Зораї,- ці очі могли б бути очима ангела ... - Ну й що ж?. І піде з тими очима до гарему якогось еміра ... А хоча б і до самого султана! .. А він, «сіді Адам», як звуть його ці агаряни чи сарацини, схилятиметься й далі

над сторінками Ель~Хатиба Гранадського ... Але ж і вона любить книгу, знання. Ех! .. І раптом заспівав сам собі в душі вірш Омар~Хаямів: «Твоє личко - різьблене з пелюстків дикої рожі ... » Кинув перо і зняв зо стіни торбан. Сам на дозвіллі зробив його тут, знічев'я, бо ще хлопцем навчився не тільки бити по струнах, але й робити бандури й торбани.

І ось тепер це його найбільша втіха й найліпший лік у хвилинах туги. Кинув перепаску на плече й вийшов у сад, тихий і свіжий, як дівочий сон. Пішов далеко до MapMYpo~ вої

лави під зорястими шапками дактилевих пальм,- і поплила, як цівка густого, вібруючого меду, солодка мело~

дія. Гарний драматичний тенор обнявся з голосом iHCTPY~ мента,

звивався й

плив,

металевим голосом струн,

хвилю

закохані,

щоб

як смужка диму,

розходився з

ЯК, посварившись, розходяться на

незабаром

обнятись

ще

палкі ше.

Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була як жива істота. «Блакитнокоса, срібнонога красуня»,- пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітиси,- й досадно всміхнувся: - І тільки вона сама слухає його пісень, MOP~ гаючи поглядом своїх зі,р ... А та ... або вже спить, або заглибилась у свій Коран ... Не чує .. . Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої, але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі жіночі кроки.

«Вона?!» примару,

що,

затріпотіло серце, а очі впились у блакитну випливаючи на ясне тло стежки, то поринаю~

чи в тінь дерев, легко підпливала до нього.

«Вона? .. » А хоч би й не вона ... А все ж хтось зрозумів його тугу ...

Але постать вклонилась здалеку й, зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений в зелену хусточку пакунок. Взяв і відчув дотик м' якого шовку та аромат ширазьких троянд. Таж не встиг спитати, як вже був сам.

373

хустки випав шматочок пергаменту. В пакуно'lКУ ж була

пара гарненьких черевичків, гаптованих пеРАинками й сріб

лом. Без труду прочитав при місяці гарне письмо: «У перший селямлик віААай, чужинче, ці черевички тій, кого

кохаєш».

І - все. Ні значка, ні наймення. Протер очі: ні, не зникають ні черевички, ні ароматний пергамент. Тільки й сліАУ не чуть по посланцеві.

Але почув, як в СОЛОАкій тривозі стукотіло власне сер

це ... «Ось вона - таємна МелісеНАа! .. » Селямлик?. Тобто - в п'ятницю! Але ж саме сьогодні й БУАе п'ятниця! День «щасливий», бо Аень шлюбу Магоме тового, коли Аозволено просватаній Аівчині

-у

вийти в саА

супроводі матері й слуг або й батька. Там ПОАасть їй

черевички той, кого призначили їй за судженого батьки.

Там побачить вона його зблизька, як свого нареченого Н, коли нелюбий,- не прнйме віА нього черевичків, коли ж це «він»,- радісно взує Їх. «Він» же, на знак згоди, віАне ее з собою ті, що ззула ...

Майже підтюпцем промайнув Адам попід КаРАОСОВИМ вікном, притискаючи таємні черевички, ЩО ними мала при

йти до нього «казка». Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні ...

«Гасне-бо каганчик приятельства, коли СХОАИТЬ зоря ко хання!» - потиху промовили до себе дівочі уста за ха маципарусами.

...Але, Хадиджо! .. ШО примарилось тобі, моя зоре?

Хто чув про селямлик, та ще саме, коли брат вчора виїхав ... Я нічого не відаю ні сном, ні духом ... Кажу ж тобі: я нічого не чула! Емірова донька Хадиджа легенько відштовхнула веле

тенського кота-гепарда й ніжно обняла тіточку Зораю: - Таж чула я ...

- Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ннмн схилялась Зорая. - Чули про це всі квіти в саАУ! А Їм сказали солов'ї. Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді І - Правда, Рустиме? Вони ж це мусили й тобі пере казатиl Зораїн мазунчик гепаРА ліниво позіхнув внтяг свої передні лапи.

374

~ От бачите)

Для нього це така стара иовина, що

йому аж нудно слухати.

Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану СЛОНО виною касету, що в ній

сувої, й обняла

зберігала особливо дорогоціині

прекрасну, як

пуп'янок

троянди, '1 ле

мінницю.

- Ну, хай так! Але ж нічого не знаю я, Хаді. Чи ж би брат Ібрагім без порозуміння ... Хадиджа стиснула Зораїні руки: -

Бо... саме про тебе,

тіточко,

газеле мила!.. Том)'

мусиUl, мусиш прийти В сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою, нічого не відаючи з того, що написали

смертельники на землі І

Зорая споважніла: Дитино, я знаю: змалечку ти любиш вигадувати ча РІВНІ 'казки й гратися в них. Але цей твій жарт - иедоре~ ний. Ти ж відаєш: за рік-два з ДОЗВОЛУ брата, за згодою

Імамів та звичаєм нашим скину я з обличчя свого запииало,

як вчинила це У алада, донька І(аліфа Ель-Мостокфі та Баладад, поетка кордовська. А вкупі з тим завоєм відложу й все, що має принаду для жінки. Рівна мужам серед мужів не щастя в коханні, а щастя в мудрості шукаю я, віддавши

мудрості життя своє. Навіщо ж такі жарти? .. Задивилась у далечіиь,

немов бачила там добровільно

вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріам з Кордеви, що

пішла

дорогою

мудрості

ще

далі,

бо'ж

катедри

викладала мудрість найвищу - Коран. Але Хадиджа лащилась, як веселе котенят ко. - Як мигдалевий квіт, гарна моя тіточка Зорая! Мов криниці прозорі - аж чорні, такі глибокі І - її очі! Дня не доглянеш у них! Як повний міСJ{ЦЬ, що з-поміж дама ських троянд

у водограй

на

себе

задивився,- така

моя

тіточка, троянда серця мого! - Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі ... голос Зораі зірвався й несподівано задзвенів журливою ноткою. Бо щось озвалось, заворушившись, мов сполохана гадючка, в глибині серця:

«Може, и Є В цьому трохи правди? А може ... » А Хадиджа розсипала іскри сміху й блистки з очей:

Двадцять три роки! .. Ті.і-точко! Та хіба ж то ста

рістьі\l

Ну, звісно! ие ж - майже чверть століття! І за тисячу літ не старіють зорі! А моя тітуся

37;

зоря

серед жінок! Коли ти не віриш мені, так запитаймось ... хоча б чужого лицаря... А хоч і Їх двох ... Зорая спалахнула. Але племінниця вже відхилила довгу смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо ... Вона ж бо цілком випадково завважила, коли вони стрічались

часом у саду з братовими магістрами ... А хіба ж це не відомо рі татові?. А ... він же так бажає щастя Зора і ... І серце, офіроване, щоб наповнилось по вінця самою мудрістю, тремтіло тривогою й радістю. Ах, як гарно було слухати голос ночі з-під дактилевих пальм, що дуже добре

долітав

до

плисковатого

даху

емірового

гаремлику ...

А мудрість?. Таж чи не ліпше за неї безумство?. І хіба за таке безумство не варт віддати частинку мудрості?.

Сказано-бо: «Те, що віддав ти - зберіг ти для дару Всемо гутньому ... » І дійсно, була певна, що коли є на те братова воля,

то

вона

вкладає

свою

волю

свої

бажання

в правицю Відві чного. І дивилась на білий молочний шлях, що по нім смугами світла й тіні,

як стежками-дорогами

ступають повітряні каравани. З незнаного в невідоме йдуть вони блакитною пустинею небес, піднос ячи за собою клуби зоряного піску. І несуть незмірноі ціни таємні скарби: казку її життя, пере плете ну нетемнівними перлинами щастя

...

До Хадиджиноі кімнати, мов легка тінь, пружною ящір кою просковзнула невільниця кадиксанка, Ліндараха. Ха диджині

очі

блиснули

пітьмі

запитом

притаманною

тривогою. Невільниця спочатку мовчки притакнула голо вою, потім пошепки додала:

Те й друге полагоджене. З того тону, яким це промовила, було зрозуміле: пово-

диться зі своєю панією, як приятелька, не як служниця.

Слов'янин відійшов? Побіг до своєї хати. Я маю вже йти? Зачекай трохи. Най спочатку прийде той, кого прагне бачити твоє серце. Він дуже схвильований звістками, що привезли сьогодні франконські дервіші. Прийшло Їх

11,

звуться всі, як один: «Фран-тис-кани», здається, прибули з його краю до Яфи, позавтра підуть далі. Йому ж привез ли злото й вісті. Багато листів. Саме іх читає. Пожди. Я попереджу, коли прийде час. А ти поміркуй ... Тільки не СВІТИ •••

376

ДобреІ ... Але відкіль ти все знаєш~ Дещо казав Юсуф, дещо ... Хадиджа зичливо усміхнулась до Ліндарахи:

Тобі,

бачу,

не

треба

помічниць

ні

хитрих-мудрих

петлювань, щоб зустрінутись з Юсуфом ... l,Uаслива ти! Кадиксанка раптом посмутніла:

Невільниця честі не має, пані. Тож і не зважає вона

на

огляди

...

Довго чекала Хадиджа. Таж і не було дива: надто незвичайний був сьогоднішній день для Карлоса Лачерди. Сидів, спершись на руки за столом, а перед ним лежав лист з розломаною печаткою ... «Донья Каталіна віддала Богу свою чисту душу в монастирі Кармеліток, де жила, як світська ГОСТЯ,- черницею-бо стати за життя чоловіка не

могла. Зо світських радостей лишилась їй одна,- писав патер Інніго,- слухати з-поза грат голос сестри Марії дель Ангустіас, що співала в хорі черниць. Бачити-бо свою сестру більше Каталіна не сміла ... » - «Оel Angustias»! ... та, чиє наймення було «блажен на»-

Beata...

І раптом метнулась думка: чи в найменнях не вкрите пророцтво, чи не намічений у них життєвий шлях? Нарід бо іспанський словом «Беата» зве також і всіх черниць?!

Таки дійсно в світі нема нічого випадкового ... Але думка вже метнулась в інший бік: «Невже ж таки разом з ним увійшло в дім де Кастро прокляття прабабуні?» Відгуками пережитої хуртовини послалис'ь образи мину лого, з віддалі такої предалекої, немовби кидав у нього

камінцем єретик Енріко де Кастро: «Так, З тобою! Бо ж винен у всьому ти. Чи ж ми тобі не казали, чи не оповідали, що в Германії чернець Августині янин зірвав зо шлюбами чернечими, зірвав із церквою, щоб

бути досконалим

-«perfett»

і оженитись із черницею Кате

риною Бора, зв'язаною, як і він, обітами,- підсувалась спокуса до Карлоса. Карлос крутнув головою: - Ввижається? Чи втілилась згадка?. Відкіль же цей камінчик, що влетів вікном і ось лежить біля його руки, на

столі?!

Видко, що той, ХТО кинув, зручний, бо ж Карлос

не зачув під вікном ні кроку, ні шелесту ...

Підсвідомим рухом відсунув трохи набік камінчик і діткнувся зломаного воску Каталіниної печатки: роздавив його, розкриваючи листа. Поглянув на печатку з розлома-

377

ннм гербом і пожн'{'u головою: так розбивають герб негід ного члена роду, що зневажив родовий знак та в{(рив його

ганьбою ... І НС"і1че вчув відповідь на слова єрет'Ика,- не мо. ЕспанїJl, патер І"ніго і ДОНЬВ Каталіна разом замість HborO кидаІО'{'ь відповідь примарі «поетів з Романії»:

- Безіменний чернець Августиніянин міг і може вчини1'11. що .. чинив. Але кастільський лицар - Hil .. Обережно взяв у руку шматочки воску, зложив їх і відсунув у глиб столу. Але по дорозі рука відчула камін ЧI(К. При НЬОМУ був прив' Jlзаний дрібнісіИI1КИЙ сувоЙчик. Розгорнув. Дрібні і чіткі фіоритури арабських літер шепо тіАК до Hboro:

- «Лицарю сумний І Не відаю болісті серця твого. Тільки знаю, що життя своє дам, щоб ту твою болість аменшити. Бажан"в серця мого є- бути ті нию, що лягав У "іг твоїх. Чекаю коло лев'ячого фонтану. Хадиджа». - Хадиджа? І .. Чи таки й справді життя 'замкнено в зачароване коло? Невже ж годі вирватись поза події, згад КИ і все те, що стало традиціями, переказується в легенді,

як факти, що вже раз стались в житті роду? Таж прадаВНJI маврська легенда,

записана в

анналах,

в Jlже ім' я Хадиджі-гранадянки з повстанням роду Лачер

даІ Відтіль відомо: тому не міг перший Лачерда-Альфонсо,

первороджений син короля Альфонса Х та внук Фердінан да ІІІ, святого, стати королем кастільським, що його мати була маврітанка, ДOHЬKёteMipa rpaHaACbltoro і ... звалась цим

найменням

Хадиджа! .. IJ!иро покохав її АЛЬФОНС0 Х,

філософ, покохав глибоко не тільки за красу тіла, але й за

те,

що

«до

вершин

духа»

прямувала молода Хадиджа,

відриваючись від усього, що могло щільніше прив' язати її до матерії. Хоч і сама вона кохала короля-мудрця, але ж відтягалася від кохання його, не зroджуючись стати йому за дружину. Таж - повідає далі легеlfда,-«не прямування

до верхів' я духа стало перешкодою між ними, а химерний знак, що мала Хадиджа-гранадянка на тілі і якого до божевілля стидалась». Була-бо то плямка темна, вкрита густим волоссям, що його не можна було нічнм вивести.

Ніби було це попередженням і пригадкою, що «хто ангелом

хоче бути без помочі Божої, може легко впасти аж до стану нерозумної тварини, вкритої шерстю».

А все ж таки не витримала Хадиджа-красуня і кінець кінцем стала дружиною Альфонса Х. І народився Їм пер ший син (як і всі пізніші в його роді) з тим же знаком, що був і у Хадиджі. Мав його на грудях. «La cerda» (щіточка)

378

назнвала той знак кастільська грандеца й не схотіла при йнятн за короля сина маврітанки, ще й відміченого «знаком

звіра». Дарма, що всі

його признавали «за правного

королівського сина ...

Derecho» -

Карлос меланхолійно діткнувся рукою свого лівого раме на,

немовби

хотів

знову

пересвідчитись,

що є. там

той

стерегливий родовий знак. І подумав: «Тож не впади до стану нерозумної тварини, що не панує над своїми прн

страстями й волею. Будь людиною!» Ше раз пестливо погладив поглядом підпис, зроблений твердою рукою розбірно і ясно. Не було ні лукавства, ні підробки. Підписана не соромилась за правду свого кохаil ня, що вирвалось із ЧИСТОГО серця шляхетної сарацинки, й не лишала собі дороги до відступу, можл"вості вирек тися.

Карлос дістав ХеРОilімове кресало з «вогником із Еспа нії». Викресав іскру і засвітм:в свічку, ту; що пр~ніс з Єрусалима, замість полиmених на Господньому гробі. На тремтячім

посвятнім

вогнику

спалив

уважно

клаптичок

ароматного пергаменту з чистим дівочим признанням. Ви дув

вікно легенький

попіл

тихою ходою вийшов у

напрямі до Водограю Левів. Згадка про Хадиджу з Гранади розплелась і розплину

лась, а на її арабеск~х чисто вписаним версетом Корану пробіг напис. Таж був він не з араб.ських, а з латинських

слів: «Ultimo veritas»! , Ось коли,- здалось Карлосові,- збагнув він таємний сенс цих слів-обіцянок. Чому?. Бо ж лишив у святого гробу того «звіра», що носив його в собі. Тепер сам собі дивувався незмірно: «Та як же ця «правда» не заблисла йому при першому ж згуку наймення де Кастро, коли Адам назвав його, згадуючи, що там, на його далекій Волині, десь на річці Тетереві живе родина з цим наймен ням?! ие ж - нащадки того ж Каст ра, що поніс був у

Бористенські краї отрую «чистої науки» катарів?! Шо ж має тепер міркувати він, Карлос?. Першим кора бель понесе його й поставить- на єдино справну дорогу.

І тоді відкриється йому вся правда, котру має знати останній з його роду. Бо ж помилився старий де Кастро, його вчений тесть: саме він - Карлос-АЛЬфОНС0-Марія де

Кастро і Лачерда ця

галузь

роду

це і є той останній, з котрим вигасне

...

І раптом невідомий Адамів край ніби наблизився до Карлоса й у ГОЛОВІ ясно розсвітилась думка: таж і він, як

379

І иого рідна отчизна, стоїть на варті християнської Європи від нападів номадів з другого боку! Силою духа - найміц~ нішої своєї зброї

- зберігає приЙдешн.ім нащадкам спад~ щину християнську, заслонює її грудьми й кров'ю грудей СВОІХ.

- Таж і наші краї побратими ... вартують, як ТІ два леви, що стояли на порозі Альгамбрзької ерами, в Г pa~ наді! .. Так глибоко впірнув у свої думки, що спинився перед фонтаном, сам себе спитавши, чого саме сюди прийшов? Але помітив, що в затінку кам'яного лева поворушилась жіноча постать. Рожево~фіалJ«)ВИМ, як вечірня хмарка, за~ воєм пробігло перламутрове тремтіння. Спустила голову й слухала мовчки. А Карлос стримано й тихо продовжував: - ... Вдячно приймаю дарунок твого неоцінимого при~ ятельства, Хадиджо, як велику, велику для себе честь. Низько схилився перед моло;ll,ою сарацинкЬю, немов перед

самою доньєю Хуаною.- Ніколи

не мав

я сестри.

Ти

будеш нею.

Зітхання

під

завоєм

заглушило

готове

зірватись ри~

дання.

- Сестрою ... - впало похоронним плачем на серце ... А Карлос говорив ще далі: - .. .І навіщо ж звучить такими теплими, оксамитними нотками цей глибокий голос, що вимовляє такі безжально

холодні слова?! .. Вже ж бо не може бути жодної надії! плакало Хадиджине серце й невидні сльози заливали не тільки очі, а й заслонили вуха. Здавалось: так далеко-дале~ ко

відійшов

тінь

чужий

лицар,

що

навіть

не

можна

розібрати, про що він говорить. Тільки луна доносить звук його тихого, але чулого голосу.

Якщо приймаєш, не як дама, службу лицаря, а як

муж приятельство мужа:

дай мені

свою руку,- вловила

нарешті дівчина.

Мов

захвилювалась вода

тихому

озері -

мінливим

муаром пробігли блідо~фіалкові переливи завоїв і з рясних фалд

вимоталась

ручка~лілея,

осяяна

росою

самоцві ті в.

Карлос міцно й щиро стиснув ЇЇ. Хадиджа зробила рух, силкуючись притиснути

його руку до серця,

таж

лицар

м'яко стримав. Але йому стало жаль молодого дівчатка:

«ПоціАувати безсилу, бідну ручку, що хоче бути гідною руки сильного мужа?»- І враз випустив ЇЇ.-«Не личить устам, що цілують хрест і сліди Господні, цілувати руку

380

невірної! .. А крім того, навіщо будити в дівчині зайві нездійснимі - надії? .. »

Хадиджа зробила крок до Карлоса:

Де б не був ти, лицарю, що не трапилось би з ... нами

обома,- промовила певно й твердо,- пам'ятай: Хадиджа не забуде, що ти назвав її «приятелем» ...

Урвала й кинулась у чорно-сріблисту гущавину, гаптова ну ароматними хрестиками жасминів.

«Ше одна трель маврської пісні на прощання!»- мелан холійно подумав Карлос і пішов до Адама. Але побратима не було ні в його покої,

ні

в студіолі, де вони спільно

переписували й перекладали. Бо ж саме в тій хвилині на другому

боці

саду

він

ставив

черевички

перед

щільно

затуленою жіночою постаттю. Його серце стугоніло не так від кохання, як від думки: «Прийме чи не прийме? Може, все це

- тільки самий жарт, забава гаремного дозвілля?» Намагався вл~вити погляд очей, але надаремно: мовчазиа

постать більш нагадувала не живу жінку, а місяшну прима

ру в синім сумерку ночі. З-під блакитно-зеленої загортки на очі спущений був ще густий, білий серпанок ... Підозрі лий він, бо ж такі носять старі та найпобожніші мусуль

манки ... Хм ... А що, як дійсно жарт? .. Адам випростовується струн ко й говорить рішуче, аж сухо:

- Чи знаєш, що приймаєш з цими черевичками? .. Не раб я, тільки полонений у чесному бою ... З викупом мені може прийти свобода ... Тоді, чи підеш ти зо мною в мій край, де віра й мова мої повинні стати твоїми? .. Мовчки, замість відповіді, з-під фалд тонких шовків висунулась боса ніжка. Забряжчали, немовзі:гхиули бран золетки на котнику

А що? .. Жарт? .. -

добровільні золоті кайдани ...

затріпотіло радістю Адамове сер

це.

А тим часом уже й друга ніжка обула поданий черевичок. Поривчастим рухом лицар стяг із пальця перстень -єди не свое цінне майно в неволі, двічі

цінне, бо ж був це

подарунок еміра Ібрагіма, й перегнувся до постаті невидної нареченої:

Звичаєм нашим візьми МІИ перстень ... Був цілком певний, що «невидна» - дійсно Зорая. Так

певен, ніби бачив при повному соняшному світлі її зблідле від хвилювання личко з широко розплющеними чудовими очима.

381

Вузька рука, біла, аж блакитна ВІД місячної тіні, взяла перстень і

мов згасла в одягу.

Хутчій! Хтось іде!

зачувся стривожений шепіт з

кущjв і З. масивЇв мирту та височенних олеандрів сарнячим

скоком ПО.8ВИлась Ліндараха, а за нею легким скоком, неначе в леті, майнув renapA. В ту ж мить дві струнКІ постаті зникли 8 дружніх тінях дерев. А доріжкою із задоволеним бурмотінням незграбними скоками то двома,

то чотирма мчав Мей мун. Він любив Адама і впізнав його здалеку. Мавпа, певне, ніколи не здогадалася б, що сприт на Ліндараха призначила і ЇЙ деяку роль в нічній грі. Коли «сіт Хадиджа» скінчила розмову, а її тіточка взула риту альні черевичкн, Ліндараха відімкнула клітку Маймуна: - Ліпше-бо вчас випуститн бабуїна із койця, як правду ІЗ хитро вип.летеннх сіток! ...

ІбраГІМ поклав оБНДВІ руки на рамена АдаМОВІ, з хвили ну ДИВИВСJl йому В вічі,

а потім

із

приязною теплотою

в rолосі промовив ~ - І ти, .лицарю, повернешся тепер до своєї «Валінана»,

про яку я знаю щоправда дуже небагато з подорожі Масу дія та відомостей Ібрагіма Ібн-Якуба. Адам

аж

відсахнувся

ступив

крок

із

неспо

діванки.

Викуп?. Привезли й для мене?. Чи .. може, побра

тим, мене не повідомивши .. :

Сарацин з.ахитав головою: - Ні, ні, це не викуп, а віно. І не ти, а я тобі, приятелю, мушу

додати.

Адам зморщив брови, в очах заграв блакитний вогник.

- Так ... тобі вже ... відомо? - промовив схвильовано й зробив пару кроків по м'якому килимі. Досадував за слова, що вирвались самовільно й прозраджували його. Ібрагім з усміхом знизав плечима та продовжував і далі поважно й приязно:

Заспокойся, приятелю, й поміркуй сам: я повернувся

додому враНЦі, а тепер

вже по вечірній молитві. Тож за

цей час міг я довідатись, що робилось вдома в моїй від сутності?! Адам кипів. Тепер було ясно, що вклепався, втрапивши так легковажно в гаремні забави. - Цікаво,- сказав сухо,- що за кожним моїм кроком

слідкуюгь, хоч емір Ібрагім обіцяв мені волю ...

382

Розумію.

що гніваєшся не

на

з довірливосri став, мов той ЛQuНО

мене,

на себе,

бо

XOVQ0\;. ТОЖ не зривай

досади на мені, як ЛЄШV БOf.А.ЄVО\; - як лев серед великої зливи, говорячи за старими греками. Але ЛдQU ЛUV'tu 'tuш'tu ПОГОВОРІ м поважно про жарти, що виробля€ MO€ ЛШЛО\;

OVOV

Говорив справно ПО-ГР~ЦЬf(ому, без помилки в наголосах і вимові, але явно жартував. Вказавши рукою на подушки, що вкривали килим низької канапи, двічі плеснув у до.лоні.

Покликать сіді Карлоса!

крикнув хлопчикові, що

вимотався з арабесок килимів та враз у них знову втопив

ся,- і повернувся до Адама, що сидів, немов стерплий: В сім уже літ, як ми пізнали один одного. А Карлос, ти пам'ята€ш, прийшов саме тоді, як померла моя дружина

Хадиджа ... Вам, франкам 2, зда€ться, що тільки ви зна€те віриість у коханні до жіики, що тільки у вас жінка,

як

душа, Ma€ бути .€дина. Тим часом і ми, діти вільної прама тері Сари, зна€мо, що Є праВДІІ8е кохання. Герой Іскан дер 3 мав єдину дружину Роисану. «Лев Перський» - Кнр віддав своє серце €диній - Касаидані. Так було і з Ша.х Джеганом. А Меджиун і Лейла? .. Таж єдиний Аллах відає ШЛИХИ;

якими

проходить

коханн,.

серцях

смертних.

Най же буде благословенна правиця його І Ібрагім підвів очі на знак, що поиторився по всіх покоях: великий ключ, а над ним

рука з виразно розставленими

пальцями. Uей "знак нагадував мусульманинові про п'ять наЙголови·іших чеснот правовірного:

молитву, піст,

ПОАО

рож до Мекки, милостиню та пошану АО мудрості. Ключ означав, що тільки Всемогутній відчиняє двері щасливої

....

ВІЧНОСТІ

ПО смерті Хадиджі

Ібрагім не взяв інших жінок до

гарему: мав-бо вже двох .(щоб не вмер його рід та пам'ять

предків) синів. Мав ще й доньку, Хадиджу на ім'я, як і її мати. Перєйняла вона, крім наймення, й красу матері, але ж - не її вдачу. Либонь, у день народження малої Хадиджі «вогонь і вітер, змішані вкупу, зіслав Великий у серце ЇЇ». Розпещена батьком, улюблена слугами Ха диджа чарувала всіх, ніби «чари в ній жили», сама ж вона І ПQWЩ 'X.~"QOt;; минаючи

все

те.

ченні

вперше острижений. Полоcrо,,~v

Аослівно:

ПаQа

- Аівчатко (zp.). 2 СхіАНі ЛЮАИ кажуть на всіх чужинців -

звуть

іх німцямн.

яаvт<t

ослятко,

але

франки, _

ташта тут

оозна

иаші ЛЮАИ

З АлексаИАР МакеАОНСЬКИЙ, геРОЙСЬКИЙ взірець, улюблений на СХОАі.

жила казками, і

«Той

в казках, бо сама вміла творити казку:

найсолодший

крамів,

що носять його по світі

байкарі та байкарки».

І вирішило моє ослятко: коли казка не прийде до

мене, то я ЇЇ сама створю з життя власного,- продовжував

емір.- Але моя дружина, ~мираючи просила: «Бережи дівчатко, щоб не накоїло лнха!» І я беріг другу Хадиджу не

менш

за

першу

...

Сч>унка Карлосова постать вихилилась Із-за килима. Не перепиняючи своєї мови, емір запросив його рухом сісти

біля Адама. - Дві невсипущі зіниці поставив я на варті біля Ха диджі: невільницю Ліндараху, що любить дівчатко щиро, та ЇЇ тітку Зораю, мою сестру. Сім літ старша Зорая за Хадиджу, але розумом - старша за наймудріші з жінок.

Чекала вона тільки на повноліття Хадиджі, щоб виректись долі жіНОЧОI и, відклавши завої з обличчя свого, а думки

про

власну

родину

шляхами мудрості.

ІЗ

серця,

мужами

«Вчений-бо мудрістю,

вченими

йти

як праведний

СВЯТІСТЮ, служить 8семогутньому»,- так говорить приказ ка, але ж і в Корані стоїть: «Не меншу має ціну атрамент ученого,

як

кров

мученика».

Емір ВІДСУНУВ свій ннзенький фотелик до отоманки й простяг руки до Адама й Карлоса: - Приятелі! З різних ми країв. Різної ми крові і віри. Але ж ми - як ді ти з одної родини. Ді ти, що мають одного отця, тільки різних матерів. Той єдиний наш отець духовний - це лнцарськість, а матері наші - Отчизни. Не форма, не мова, не ві ра, а той лицарський дух чинить те, що

зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного.- Він стиснув співрозмовникам руки.- либоко· вдячний я вам,

зацНl мої приятелі, що мудрості своєї навчили ви синів

моїх. Майже не потребує вже садівників садок душ Їхніх. Бо ж не тільки кннуте вами добре зерно в добрий грунт, але вже й ростки починає воно пускати. Далі хочу сам я доглядати його зріст. Роса ж небесної мудрості віри нашої святої най заливає посіви добрі ... - Відсунувся, зно ву заплескав дві чі й показав очима

Знав

я, А-адаме,

солодкої туги, жодної ...

принеси солодощі.

що серце твоє юнацьке співає

як соловей усім трояндам,

пісню

не вибираючи

Звідки ж знав? . . Чом же не знав би? Я ж бо пройшов життям ...

А ти ж А-а-дам! І Ви вчили синів моїх, я ж, згадуючи власні юні роки, студіював вас. Були ви мені як книги ЖИВІ Й дорогоцінні. І я, А-а-даме, не за тобою стежив, а - зро зумій! - оберігав Хадиджу в тій широкій волі, що сам їй дав. Коли ж я довідався, що Хадиджа плете вінок твого життя з життям Зораї, я - признаюсь - побажав сестрі не тільки вогника мудрості, а й теплого вогника з твого

серця. Сталось! Автор цi€ї казки - мала Хадиджа. Коли ти щасливий, то завдячуй Їй ... Тож як призначите обидво€ час, поїдете ви дО CBO€Ї «Валінана». Зорая пізна€ там мудрість іншу за нашу, і най Всемогутній благословить ваше життя щастям і тривалою радістю. А тобі, Карлосе, повернувся до іспанця,- тобі найбільше дякую за те, що

ти дійсно такий, яким я тебе собі уявляв. А похвилював ти мене

чимало.

Карлос здивовано дивився на Ібрагіма: - Дивно? l,Uо ж я міг вчинити такого, що б· тебе хви лювало, еміре, й заслужило твою подяку, та ще й велику?! у відповідь почув історію першого закохання Хадиджі І зміст її листа на камінчику та найменші деталі, як спалив

його Карлос на посвятній свічці і здув попіл у сад, де потім так шляхетно супроти неї поступив.

- Чи Ж ма€ш дуХІВ, що служать тобі, як АлаДІнові ? дивувавсь Адам ще більше за Карлоса. Емір взяв із кованої срібної таці кілька Пlдсмажених у солі фісташкових орішків. Розкрив жовтаво-білу, мов з КОСТІ, надтріснуту шкарлупку й, вийнявши зелене зерно з

червоними

цятками,

Фісташки -

вказав

лицарям.

символ самої мудрості,- промовив з ус

МІХОМ.- В солі та вогні мусять вони ДОСПlТИ, бо затверда лушпина Їхня. Коли ж приправлеНІ вони так - стане со лодке зерно ЇXH€ піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любові дi€ тільки одна жінка, а як ще до того вона невільниця, що хоче здобути ВОЛЮ,- вистачить її одної,

щоб заступила гурт духів.

Вистачить,

як Ti€Ї

Моргани

з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити,

зловити й вчинити нешкідними сорок розбійників АЛІ-Ба би, чого не міг зробити жоден каді й жоден герой. В MO€MY

домі така Моргана -

Ліндараха. Ій обіцяно волю і віно,

якщо збереже Хадиджу ВІД занад то химерної її «казки» Далі Пlшла вже ділова розмова: треба було добре оБМІР кувати й приготовитись до прийдешНІХ ПОДІЙ. І А-а-дам

н Королев.

_ людииа (по-арабському).

385

По кількох днях з Яфи вирушила невелика каравана. зо слуг були в ній найвідданіші, що й допроваджували самого еміра, його двох синів, сестру й двох чужинців магістрів до християнського монастиря «Дервішів води», де «сіді Кар

лос переміг не тільки свою недугу, а й саму смерть». І саме за його думкою зроблено ту прощу, бо ж хотів Карлос, покидаючи Святу Землю, попрощатись з могилою вірного джури свого, а чесним отцям дати частину святої реліквії

по своему прадідові Фернандові святому, яку прислав йому з братами францісканами патер Інніго, рааом із багатьма іншими дорогими пам' ятками. Але не знали слуги, чого ж поїхала туди й майже вся панова родина~ І вертаючись додому, також не знали ВQJIВ. що за ті два дні, які пробули прочани з Яфи в монастирі св. Катерини, стались дві великі поді ї - першого дня пе рестала Їхня пані зватись Зорая, а була охрищена Марією, а другого дня дістала й нове призвище - Дуиін-Борков ська

...

Більш як по смерті матері плакала Хциджа, прощаю чись з тіткою в день її від'їзду в Борейські сторони. ШИР0 й ніжно любила її, таж, прощаючись з нею, невільно на

Карлосові затримувала свої красні, повні розпуки очі. Плакала й Ліндараха, прощаючись зо своею улюбленою панією, хоч і було її серце повне радощів: була вона вільна, а поміж десятком озброєних людей та шістьма чорними й білими невільниками йшов у далеку чужину і її

Юсуф. Зорая ж хотіла взяти з собою тільки одну слугу-не вільницю. Сказано-бо: «Бери в подорож якнайбільше ОСАів і якнайменше жінок». Але брат порадив сам:

Коли одну, то -

Лі ндарахуl Хоч вона вже й вільна.

але вірна, як добрий ягаган. Тільки,- додав поважно,- не перегинати, бо хоч добрий меч і не вломиться, але розпра вившись, може міцно вдарити.

Перевірили ув'язи вантажів на верблюдах. Винесли ос таниі скриночки й пакунки. Задзеленчали ЗОАоті браНЗОАе ти на ногах ие тільки сестри емірової, аАе й її служниці. Бо ж гойно обдарував багатий емі р зброєю, килимами, ЗОАОТОМ' і дорогоціннощами тих, кого в свій дім прийняв, не приневолюючи загрозою віддавати свої знания, як вчите

лів. Гейно обдарував і сестру, і її почет. - ААе ... хіба ж дарунки дорівнюють довір'ю, що ним обдаровуєш того, кому довіряєш душу дітей CBOЇx~! .. Ше востаннє поцілувалось жіноцтво й той караван з Ібрагімового подвір'я, що вже ніколи більше не мав повер-

386

нутнся до нього, вирушив в путь. Довго з вежі дивився схвильований емір на милі постаті. Ше можна пізнатн: он темно-фіалковий їздець на білому коні,- дон Карлос, си ній вершник - Адам. Зникає в імлі куряви широкий нефО ремний силует важкого повоза жінок. Барвні плямки - ін ші їздці. Тільки темні цятки-мушки чи мурашки - це запасні коні

мули ...

І чомусь жаль Ібрагімові сестри, немов не весільний поізд, а похоронний похід вирядив він. Жаль І тих двох чужинців, що стали йому немов брати.

А братів, від одного батька зроджених,- не вишука

єш; то тільки друзів сам із тисячі тисяч вибираєш ...

Нічого не відповідають батькові Гусейн і Гасан. Сімна дцятилітній Гусейн, майже муж, рішучим і енергійним поглядом дивиться вдалечінь. Дивиться і заздрить: манд РІвка-бо, та ще й така довга, не обійдеться без багатьох

пригод! Чого тільки не зазнають вони, яких не заживуть

небезпек! .. - А ти соБІ сиди на ОДНІм міСЦІ, як У гаремі! ється

неВІЛЬНИМ

ЗІтханням

гостра

вирива

думка.

Чотирнадцятилітній Гасан ледве стримує сльози: крепко люб.ив обох. магістрів і розлучився з ними:

- «Як ІЗ світлом обох очей своїх» Тільки свідомість, що" він - муж, перешкоджає йому плакати, як дитині.

Емір з НІжністю спочив поглядом на темних бровах І твердо стисн~тих Гусейнових устах - ШО дав первенець ДУШІ моєї вчителям CBOIM на знак приятельства й подяки? ПРОЗОРІ, СІрі, спраВЖН"1 орлячі ОЧІ подивились на Іб раГІма:

- Orець дозволив нам дарувати, що схочемо. Тож я дав СlДI дон КарлосоВІ зброю свою, ту, що за першого вбитого лева подарував ти меНІ, отче. Сіді А-адаМОВІ - коня Скарб ПУСТИНІ Бо справжнім був меНІ при:ятелем - Добре, сину, вчинив єси Скупа рука ТОГО, щО щедро дає, коли серце дару жалує А ти, МІЙ Гасане? Хлопець притулився до батькового ,плеча майже ДІВОЧО СОРОМЛИВИМ РУХОМ

сховав обличчя в фалдах еМIРОВОГО

плаща.

Чому ж мовчить МІЙ молодший лев? Сувой той ... татусю, сувой . ;ltОРОГОЦІННИЙ, що шейх

МаСУДІ РОЗПОВІдає в НЬОМУ про подорож свою до ЗеМЛІ

11*

387

Валінана

Від дідуся дістав я ще його. Віддав я його

Карлосові ... Туди ж бо помандрував він. Ібрагім притис до себе хлопця.

А що А-адамові? А-адамові ... Бо ж родич він нам нині, сказав я, щоб вибрав сам, що схоче! Він узяв «троянду пустині », ту, що старий Хаджі-Муса приніс мені з Мекки. А-адам казав, що

коли там,

краю своєму,

стане

йому смутно,- покладе

у воду троянду суху, й вона нагадає йому, що тут, у нас у полоні й неволі

нього.- Й

не

троянда приязні й любові цвіла для

витримав -

захлипав: -

Я б...

все,

що

маю ... й матиму, все б віддав йому, коли б він був тут.

- Справно вчинили ви, діти любі, віддавши найдорожчі вам речі. Ти ж бо, . Гасане мій, плакав, коли тобі не дозволяли класти сувій Масуді біля твого ліжка! - й притяг одним рухом обох синів до себе.- Стережіться, діти, любуватись в дусі добрим наслідком щедрості своєї,

проказаної

чужинцеві.

Той-бо,

хто

чинить

так,- подає

Всемогутньому найкращу райську квітку брудною рукою ... Бо ж все, що не є від щирості - марево одно ... Ось слу хайте! Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ще ранок юності своєї. І вирішив був шах Джіан-Агір, мудрий оборонець Світла Вічного, виставити місто-столицю. Місто райської краси, місто не смертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне ні до одного з тих гарних міст, що Їх ЗlJало людство. Більше: не сміло воно бути нічим подібне і до тих усіх міст, що будуть

потім. Таж хіба можуть збудувати таке місто ті, знані великому шахові, його власні будівничі?. І послав гінців, людей військових, розвідників і шпигунів по всіх світах, по

всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, мистців чужих: малярів, різьбярів, будівничих і тих, що

складають

чарівні

казки.

наловили

ІХ

силу

силенну,

поставили перед очі володареві, а він сказав Їм:

Мистці ... Я дам вам усе, чого забажає душа ваша,

а ви дайте мені твори вашої уяви. А не дасте, то я заберу й ваше життя.

І взялися мистці за працю. За власне життя віддали всю творчість свого духа. І постало місто: несподіване, як сон, І ПОДОРОЖ шейха Масуді на Волинь, до Володимира-Волинського, приблизно в Х столітті. Арабський рукопис.

388

химерне, як казка. Вигляд його звучав співом гурій " грало воно барвами тисячі веселок. Таж сказали мистці Джі ан-Агірові: - Ми виконали волю твою. Але одна умова: почекай повний місяць і не ходи в столицю НОВУ,- мусить-бо в ній все осісти, стверднути,

просохнути,

нас відпустити до

домівок наших.

Дав кожному щасливий шах і золота, й самоцвітів, а сам і

день і

ніч дивився здалеку

на чарівну столицю свою.

Дивився і мріяв, яке у місті отім, що було наче мрія сама,

буде щасливе життя його. А як минуло тридцять днів ~ могутній шах зІ почетом, військом,

урядниками й ЛЮДОМ

рушив' до своєї нової столиці. Була вона близько, таж прийшлося йти далеко. Бо, щоближче підходив до міста шах Джіан-Агір, т·о далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизитися до нього, так ніколи й не вступив до нього ... Бо ж все тікало воно, місто те - мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І, як мінлива хмарка

розпалося

воно

розсіялися пустинями

на

тисячу

світу,

тисяч

невловні

шматочків,

що

недотикальні

наВІКИ .••

В порті з високими берегами-скелями чітко викреслюєть ся на металево-блискучому небі подвійна лінія рей, щогли

й такеляжі вітрильників. А між ними

Їтого корабля, що

має відвести мандрівників на «другу землю». На кермах човнів заздалегідь палають вогнища -«щоб пітьма не по

глинула Їх, як Йону велериба». На тому ж вогні вариться й вечеря моряків, незмінна від часів великого Синдбада: масна, темно-цегляста сачавиця. Вечірні тіні й відблиски вогнів перетворюють людські

постаті в казкових джинів.

Керми вистромили з хвиль свої н-адводні частини, як хвос ти сонних, дрімаючих риб. Але на березі рух ще не вщух. На прикрашеному срібними оздобами коні переїздить май

даном-надбережжям спокійний, як тихий вечір, їздець. Тут же, над самим морем, полягали верблюди. Із тридцять Їх, а може, й більше. Жують обвислими, м'якими губами, а караван-баша накриває Їх сукняними накривалами. Дві

речі-бо конче вимагають, щоб Їх накривали: «Олійок дороІ

r урі

і -

це,

як

вірять

магометани,

вічно

молоді

вродлнві

дівчата, що живуть в раю Магомета і ждуть там праведників (араб.).

389

гоцінний, бо втратить аромат свій, та верблюди, бо ж ие засне він не вкритий». Пахне смаженою рибою, мокрим, просмоленим деревом, свіжими, в олію смаженими оладками, часником, цибулею

та вареною квасолею. Під жовтавим світлом лойових каган чиків дорогою мозаїкою виграють помаранчі, гранати, роз різані

вогненні

довгасті солодкі

кавуни й блідо-зелені,

аж перламутрові,

азійські дині. Продавці, не затуляючи

ротів, вихваляють свій крам:

Кисле молоко, біле, як райська хмара! .. Злоті, злоті дактилі, солодші за Me,ll;, бо ж сам Аллах

налив Їх солодощами. Підсліпуватий дідок пересипає-шеретує солоні пі,ll;смаже ні фісташки.

Гурії райські не погорджували б ними, коли б не

мали Їх гойно і в раю, і то, якраз, як от ці, що продає Їх за

безцінь Ахмет, син Ахметів! .. Пахощі різного гострого коріиия вклннюються в запахи тільки мяса

що

зварених

креветок

та

печеного

баранячого

...

Зорая спирається на Адама. Готова вже вступити на хистку кладку й покинути рідний берег. Але обернулась ще.

Забула щось?

Мовчки, рухом руки покликала квітярку. Притримуючи кошик З квітами на голові, жінка підбігла до багатої пані. Чорна сук ня-сорочка й чорне покривало вкривають цілу постать, видко тільки босі ноги й підмальо

вані очі. Зорая бере довге, з нанизаних, як перлини, жасминових хрещиків намисто й обгортає ним шию. Дає монету жінці ущасливленій незвичайно високою ціною.

Вибух благословінь летить на адресу доброї володарки. За них Зорая кидає квітярці й бранзолетку зо своєї руки. - Дай доньці своїй за ті слова благословення, що чую востаннє на рідній землі.

Квітярка високо підносить свій кошик і, немов виплеску ючи з нього воду, обливає Зораю різнобарвним ,ll;ощем квітів:

- Най квітами постелиться тобі твій шлях, ВОЛО,ll;аркоl Най щастя цвіте для тебе скрізь, де ступить нога твоя І .. Ось уже й останній вогник Палестини потонув і згас у пітьмі. Довкола синє небо й синє море, ніч ... і невідоме ... Тужно й тривожно вдивлявся Рустам в цю безмежну синь. Адам міцно пригорнув ,11;0 себе дружину: 390

Зоря вранішня ... Зорає! .. Моя єдина!

шепче тихо.

Сарацинка хитає прекрасною задуманою голівкою: - Ні, мій любий! .. Нема вже Зораї .. Нема! .. Там закін чила вона своє життя,- вказує в далечінь переобтяженою

дорогоцінностями рукою.- Зорая - тільки згадка ... радіс на згадка. Але цей жасмин,- підносить на шиї ароматну гірлянду,- це вінок на її могилу ... Віднині є тільки Марія Дунін-Борковська,- вимовляє справно, але з незвиклим для Адама наголосом ще чуже Їй, хоч і власне її наймення.

УІ. «БУЛА ІННА РУСЬ СТАРИННА ... » Дон Карлос, втомлений лихою феброю, що вхопила його на Родосі, цілком втратив сили й не міг триматись у сідлі. Тому й на суходолі, як на морі, гойдається він на турець

ких паласах

привішених між двох коней. Під головою -

високо вимощено подушками, очі можуть втягати в себе чужий краєвид.

Немов

огорнені

димом

незчислимих

кадил,

губляться

в синюватій імлі безкраї просторн. М' яким килимом втікає до неба ніжно обарвлена земля. Ні горбка, ні скелі, ні річноі бинди, ні лісового руна чи хоча б одиноких дере,В.

Немає на чому спинитись Карлосове око і спирається, ні на чім не зачепившись, аж об блакитну запону, що лучить землю з небом, А за поглядом біжить у безконечність

І думка, немов пише по довгій незім'ятій стьожці праперві сні слова: « ... Земля була пуста і порожня ... І дух Божий линув

над

водами

... »

Справді, що це: суходіл чи води леліють аж до обріїв~ .. Хвилями ходить-тремтить безкрая просторінь, гніда зблизька,

як

С'l'арий

мосяж,

інкрустований

смарагдовою

зеленню рістні, що оживає по осінніх дощах. Рожевіє вона у віддалі й розпливається в фіалкових тонах безмежних

долин. Ходить-тремтить і співає-дзвенить хоралом невлов них звуків, таким неподібним до «хоралу тиші» в пустині.

Бо ж не пустиня -

ця порожня земля: вона повна прихо

ваної сили, а та сила далі наливається в ній, мов у «сплячій бруньці», що навесні або аж восенн стане кв·Їткою.

ие це

ще не «Адамова земля», що до неї маНАРУЮТЬ, тільки її широке переддвер' я: степ ...

П а л ас -

міцний східний килим без ворси (пушку).

391

«Земле невідома! - снують тканину Карлосові думки. Земле, що тебе добровільно вибрав я собі за нову Домів ку,- благословенням із Землі Святої вітаю тебе! .. Валка зупинилась на відпочинок. Як збільшилась вона від моря Евксінського! Майже щодень до озброєних манд рівників прилучаються менші

або й більші

гурти нових

подорожніх. Скільки різних людей, скільки коней і польо вих, круторогих волів! Риплять мажі, іржуть коні та мули, зненацька зареве спраглий віл чи дзвінко запіють у клітях голосисті мандрівні когути, сповіщаючи про близьку зміну погоди.

Карлос прислухається до співучої мови нових людей. Одежа й обличчя Їхні видаються майже знайомі, східні. Але ж - такі - й не такі !.. Пізнає щось знайоме, але ж одночасно бачить і щось несподівано неподібне. Так само, як ці повільні сиві воли, дарма що воли, а такі не подібні до прудких темних іспанських биків.

Тягне солодкавим димом палених буряків: тут-бо. тільки сухим бадиллям отої «нежері»- височенних будяків, чор нобилю,

кінського

щавелю

та

крутаю

головатого

можна

розпалити багаття. А ходити далеко за ними не треба. Он, біля нефоремно отесаної кам' яної баби, потягся довжелез ний пруг зсивілого від суші крутаю. І з шпича тих голів сонце випило колись ясно-блакитну барву, вітер висушив вирізуване листя й височенні тирси-стеблини, що за ними

не видко вершників. Покірно хиляться під вільним, нічим не спиненим вітром' сі ро-зеленаві

кулі

й тихенько шепо

чуть, ронячи шелест-зітхання.

« ... Requiemae terna.m... аetегпаш ... »- вчуваються Карлосо ві в цьому шелестінні слова жури й туги. Гаж з блакитних

обріїв ко~яком баских коней наскакує вітер. Топче і толо чить,

рве

торощить

завмерлі

листочки,

гне

до

землі

здеревіле стебло й переможно гукає:

- Відпочинку?. lJJe й вічного?! Нема його ... І не бу де! .. Чи чу-є-те? Не бу-у-у-де! .. І здається Карлосові, що це вже не степовий бур' ян послався пругом перед його очима. Ні,- це - перехрестя доріг. Доріг життя і смерті. І на тім перехресті ось-ось зустрінуться й похоронний поїзд короля дона Феліппе, і його власний, Карлосів жалібний похід. Бо ж його осо бисте життя відлетіло з цим нестримним вітром так далеко, у безвість, що можна його тільки згадувати уривками, як те, що читав колись в книзі, а назви його вже не вмієш

сказати. Відлетіло?. Може ... тільки ж нащо його півмерт-

392

ве тіло, але з духом живим, возять і возять з краю в край,

як небіжчика дона Феліппе, безконечним, жалібним похо

дом? Ім, що везуть його тіло, видається, ніби вони блука ють у блакитнім просторі без образів і звуків, але ж він,

Карлос, бачить ясно довкола себе і її -

Беату, й патера

Інніго, й альбігойців ... і чує, як шкварчить печена шкура на

тім скаженім вовку, що кинувся тоді ... тоді ... на Беату ... Все він бачить і чує, і все йому майже байдуже, бо нічого нема - ні страху, ні тривоги - в його. душі. Спокійно забиває в собі ще раз і ще раз шалену тварину, що від неї лишилась тільки щіточка - « lа cerda», щоб нагадувати про те, чого забути не вільно, не можна, не слі;!!;! .. Най лежить це

все

написане

тут ...

при

руці,

привалене

легесеньким

камінчиком Хадиджі, так міцно-міцно, що не зірве його і цей теплий вітер, насяклий солодкавим димом ... А отже,

ніби розвивається дим, прокидається на хвильку свідомість і самі шепчуть спалені гарячкою уста: «Боже! Якщо хочеш,

щоб

моя душа була

правиця

твоя

зерном,- най,

де

зволить,

засіє

її

... »

Чує під головою дотик ніжної руки й запах цинамону та іншого східного коріння. Розплющує очі: Марія-Зорая в

промі ннях заходячого сонця обережно підносить

йому

голову, а він бачить спо чуття в розумних очах її невідступ

ного гепарда. Ліндараха напуває немічного ліком, навогче ною хустиною (тут-бо води,- стільки, що в бочівках :га баклажках!) витирає йому обличчя й помалу розчісує жел вовим гребінцем його довгу й густу бороду. «Як Сідові» виросла вона йому вже вдруге на чужині: тоді, в монастирі

св. Катерини, і тут, в стёпу.

- Дякую, Маріє... Дякую, Саро,- називає Карлос і Ліндараху ЇЇ християнським найменням служниці Лазаре ~их сестер, бо ж «помандрувала, як і та, в сві ти за панею

свO€ю».- Дякую тобі, Рустеме!

За Марією пізнає побратима. Бадьорий і невтомний, як вправлений в подорожах караван-баша, з' являється він тут і там, між валками й возами. Та найчастіше бачать його біля повозу Марії та біля Карлосової лектики. Гонить від себе тривожну Маріїну думку, що все глибше вкручується

в серце: «Чи Ж довеземо побратима на нашу Вол~нь? «Чи ж довеземо додому ... А куди саме -«додому»?. Чи знайде й він, Адам, те -«дома»? Чи ж є там якийсь дім?. Чи є в ньому господар? Чи Василь... любий, єдиний ... А може, також уже з родиною?. З родиною... А як не знайдеш і звалищ, мов той Одіссей, по мандрівках своїх?.

393

От такої! .. Та чи ж йому, ВІЛЬНОМУ лицареВІ - ще й при коханій, молодій дружині,- вішати носа? Земля ж є зем ля! Ії ж ніхто не вкраде, хоч І розграблене буде майно, зруйновані будівлі, вибиті чи взяті до неволі люди. Лісу досить на Волині. Відбудується й замок, і .. нове життя! .. » Валка приготовляється до НІЧЛІГУ. Вози розставлено да леко один ВІД одного, а МІЖ ними ,- ЗМІННІ ваРТОВІ Хоч, ясна річ, перед зимою й ВІД татар ви, як ВІД сарани, СПОКІй

НІше, та не накликуймо БІДИ, спокушаючи Господа! .. Але самітність і тиша

найліпший лік для хворого, тому й

велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів, багаття. lJJоб КОМil:Р та мошкара не виїдали очі, каже напнути «поло» і довкола протягти по траві смугу старим

салом: занадто-бо тепла осінь, тощ щоб не заблудив якийсь

полоз-гад, що не послухав свого закону: «Спати від Михай ла осіннього аж до Юра весняного ... » Нечутно підходять до Карлосов,их НОШІВ НОВІ маНДРІВНИ ки

хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто на власНІ

ОЧІ бачив гроб святий· 'Стоять мовчки Й ВІДХОДЯТЬ ЗІ тхаючи

В"мирає, сердега! Та й чого-бо йому ще треба на цій ГРІШНІЙ зеМЛІ коли вже ВІН пройшов Святу? Піде просто до раю з ТІЄ·І heBlp-зеМЛІ. Таж не кличе ще ДУШІ лицаря сурма архангелова. Навпа ки, прийшов цілющий сон І приніс Карлосові здоровий відпочинок. І коли враНЦІ, розбуд~ений півнями, відкннув ВІН полу щільно затуленого на ЛІЩИНОВИХ дугах «пологу»

швидко протер очі І здивований СІВ, мов ПІдкинений пру

жиною. Тісною круглою СТІНОЮ стояли ОТІК його ложа ВІдраЗЛИВІ істоти. Вперлись в нього безтямним поглядом круглих чорних очей, що в них було здивування й злість

Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря. дОВГІ шиї витягались якось урочис то, неначе прийшли ТІ потвори робити над Карлосом суд

«Духи цієї країни?» -

мигає в Карлосовій голові і від

живає забуте старовинне повір'я: «Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки ... » Гаразд ... Тіль ки ж ... невже так багато за ним тих лихих вчинків?.»

Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехрести тись перед останнім

CYAQM

на землі,

й упав навзнак на

подушки. Бо ж стіна здригнулася й посунула на нього з СУХНМ дерев'яним ТОРОХКОТІННЯМ, немов У велику п ятни цю. Оглушений скригоТlННЯМ та фурканням крил, черкан-

ням довгих ніг об полог, що давно з.авалиRCЯ, Карлос і по відлеті останньої дрохви, що підносяться на крила, розбіг

шись спершу вперед.- не міг збагнути, що він бачнть полки струсів українського степу ...

ие -

на щастя! -

твердо вирішила Лі ндараха-Са

ра.- Як відлетіли без шкоди птахи зеленої пустині, так

відлетять смуток і біль сі ді дон Карлоса. І зазеленіє нове його

життя,

як

ця

пустиня

степ,- вимовила

справно

чуже їй слово ...

Гадючки-вогники хитнулись

із

розпаленого багаття

лягли на оксамит темно-зеленого моху. Удкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур многовікового осокора та поліз поміж

бляшані, вже поржавілі від осінньої вогкості листи. Дід бортник у вузьких ПОЛОТНJlНках та рудих ходаках-морщаках

схилився, мов чаруючи, над багаттям. Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкидав зеленої, свіжої хвої, щоб куріло

якнайдужче. А два хлопці з шматками тліючої порохні в руках,

як вивірки,

прудко видирались по стовбурі

до

бортні з бджолами. Долі чекали на мед дівчата з бі-лими липовими відерцями-бутинками. Мов давні литовські жре кині-вайдельотки, були всі білі: в лляних сорочках та в запасках з груботканої, доморобної небарвленої вовни.

Молоденькі, мали на голівках, обвитих віночками важких кіс, зелені галузочки.

Як рік-річно, й цієї осені в близькому до замку лісі Підборі вибирали мед. Барвиста осінь - пишне, але коротке тут свято. І ква питься вона обдарувати на згадку про минуле вже літо

неторкнено стрункі горобини добрим намистом. Сільську сирітку-шипшину прибрала кораловими сережками; на журливу калину бризнула живими гранатами--«кров'ю

поляглих за правду». Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини ...

Однаковим колом рік у рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як зелень лісів, що БРОНЗУЄТЬСJl

й осипається в свій час, і знову зеленіє з весною. а старі поколіНЮI непомітно зміняють нові. І здвигає без зупинки перший мотор життя і працю. Потоки, озера, мочари й неперехідні пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних - Борки - від нападу кочовиків.

Навіть і тоді, перед 3О-ма роками, коли гуляла і по Волині 395

мітла татарська - хан Менглі-Гірей,- і тоді захистив твердинею лісів та мочарів Господь землі ці. Давно вже не було й кари небесної - смерті чорної, що часто страхови щем ходить довкола, люд хрещений, зляканий поміром та повітрям, до хащ, немов звіря лісового, заганяючи. Тихо

в Борках. Відколи· «загинув у бою з волохами дідич Адам, а старший брат його - рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке,- лишились посілості в лісах над Сти

ром в руках

пані дядини.-«Пані Теофіля -

невіста роз

шаф на, жона запопадлива»,- говорили про вдову в сусі

дньому місті Луцьку. Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в науку добру ми

та

обвязами

втаємничена,-«не

лікувань зела

забувала ·вона

про

страх Божий,- як писав колись про неї Василеві єпископ віленський. Побожна-бо литвинка була й, видко, добре знав її навіть сам пастир.

Вибирання меду відбувалось одночасно з великою лісо

вою виправою. По цілому Підборі збирали гриби - вліт ку-бо вельми гаддям ліс затроєний! - копали лікувальне коріння, а мисливці з собакарями били птицю, бо ж «не

літь € З лісу йти, та здобичі не нести! .. » При пані дядині - три невідлучні тіні: маленька внуч ка, Тея, сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка «служебні духи» старої пані й товаришки Теїних ігор. В біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестам", Раїна й Фаіна, заквітчані вовчим хмелем, носять за панею кошики з віliками. Uілу ніч плели Їх покойові дівчата, мішаючи «семеро квіття до дев' ятьох зел», бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього лісового звичаю: раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку

дуплястого осокора, щоб не злякалася душа дерева. І за спокоює

ласкавим

словом:

Не тікай, душе зелена. Не лякайся вогню свяченою свічкою розпаленого. Дай нам' мед на віск - на офіру. Мед - при нас, дим - від нас, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було,

доброго, потребу, на ліси, так най

буде, міцне слово моє. Амінь! - Гей-гей! .. Бу-вай-те! - раз по раз долітає з лісу. Але пісень збирачки грибів не співають, бо за піснею не вчуєш небезпеки.

- Гоп-гоп! .. Чу-ва-є-мо! - відгукуються хлопці та драби. До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок. - Вивериця!.. Вивірка! Ось-ось! - радісно простягла 396

ручки Тея. Але пухнатий ВІХТИК рудою блискавкою зник у листві.

- Уе гості до нас! - засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі.- На погощення - Божа тваринка посилае, підібрала

вивірчин

нарукавничку,

вже

дарунок тепер

сухою

рукою

надягненому

заради

плетеному гостця.

А ось чмелик, бабуню! Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей!

диви-

лась приязно на маленького осіннього чмеличка, що волоха

тою

жовтою краплиною

завісився

синій

квітці

дикої

кампанулі. й дзвонив нею.

Тея з Фаїною й Раїною побігли шукати жабку-рахкавку, що покликала Їх з крислатого дуба. А стара пані намі ри лась

до

коней

затрималась,

прислухаючись

до

легкої

хвилі, що пробігла по верховіттях. Шелестіли вони тихо, лагідно й тужно, ронячи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь. Пані Теофіля похитала головою: - Лукаві дні по радос:гі віщують дерева. Прийде, ох прийде жура, як по ясному дні приходить присмерк вечір

ній. Вже підвела руку на охоронний рух, але скам'яніла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке похоронне под

звіння.- Кому Ж це дзвонять повітряні примари? Ме ні?.-Й болісно відбилось у серці: -Ох Боже, Боже! Хоч би вже швидше виростала та до розуму доходила мала

Тея! Огорне мене сум: на кого ж покину я старе гніздо лебедине? - й почала молитву до Святої Діви, але вітер уже потяг в другий бік і заспівав лагідніше.- Так це rlO мені дзвониш? - РОЗМОВ-Vlла з лісом, як з приятелем.-

Знову твоя правда, друже зелений: бути

ясним

та

лагідним,

як

ти

леч І призволь нам це'

істно

найліпша

рада! - Звеліла машталірові: «Сурмити збір!» Старший д?їжД.ж~чиЙ з гуртом ~1Оденервованих, радісно втомлених

ПСІВ

ПІд lЗДИЛИ

до

паНІ

дядини.

Так що ж, Хрудоше? Та дай Боже! - зіскочив з коня Хрудош і ки~ув поводи цюрі - помічникові.- Все добре, ясна пані. Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе паде.- Усміхнувсь ЯСНО.- Спокій нам пан Бог шле: звір-бо познавае, де іскритись можна. То-но барзо вепр ізбестився. І коні дикі толочать. Тепера спіткаем з пів

чвартаста.

І Авторка уживає тут деяких слів, вживаних у тодішній украінській мові на 80лині.- Ред.

397

- Нівроку! Най на пострах заСТРІЛЯТЬ КІлька ОГИРІВ. Завтра ще тепло буде - рахкавки стрегочуть! - то най Трещула по жолуддя пошле та всіх, щоб вистачило безро~ гам хотя до водохреща. Бо ж, виджу, букви в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини

сушити

...

На пасіку~галявину викочувались вози з грибами. Тея з

радісним

вигуком

вгляділа на

возі

кинулась

двох

до

високих,

збирачів:

мов

КРИЦІ

ще.

здалеку

різьблених,

жураВЛІВ.

Піших ІМИЛИ ... ВІД ключа Вlдбились,- СПОВІщали ВС·І

нараз дівчата,.

Томні

були,

але

не

старі, кість

мняку

мають,

висвітлював один з дідів,- КОЛИ опочинок дати, то навик~

нуть. А чей же ніт?. - Ож не журу б імили! - трохи невдоволено ПРQМОВИ~ ла паНІ Те<>фIЛЯ.- Тейо! Не ПІдставляй Їм ЗРІНliці! Та й ВIі, ДІвчата, ДОВ·ГОНОСИМ ВІРИ не доймайте! й оглядала гриби - Деморацьюй пригадайте. щоб не сплутала, як ОНОДІ ЛІСКИ З кружаниць ПІД губи дала! - Затрималась БІЛЯ коней - Чи ж ТО ТИ, ДІДУ, пускав пустопаш на попас? Бач. як муха побила - так І заюшилися кров ю Хрудоше Пlдсади~но панну на Б06рика.- вказала на волохатого, не

величкого татарського бахмата - Йди~йди! Не оскиряй~ СЯ,- поманила пальцем Тею.- така вже велика! Ocь~ocь буде вже р'мка. Сором, я,к малій поперед бабуНІ на СІДЛІ тулитись! І доглянула, як внучка, все зарум янена з ГОРДОЩІВ,

умощувалась

на

коника.

ЖІНОЦТВО теж ВСІдало на вози МИСЛИВЦІ скидали до них

забитих ГЛУШЦІВ Хтось КИНУВ зайця· - То - шкода. Не варт вганяти по хащах. Дики й заЙЦІ самі з холодом ПІД замок ПРИЙДУТЬ.

Зима все

КІЛЬНИК,

з"їсть! І ще

тримаючи

за

запросить!

коралеВ·1

Важив Їх на РУЦІ' -До~обрі!. чи В саЛІ

ГОЛІВКИ

озвався ДІД со тяжких

ГЛУШЦІВ

Таж ЛІПше ІХ" мати в СОЛІ

як на ВІЛЬНОМУ віТРІ.

Хрудош· ПІдставив старІЙ паНІ ЗЛОЖGНІ одна на ОДНУ МІДНІ ДОЛОНІ ПаНІ сперлась рукою на рамено ДОlжджачого другою вхопилась кульбаки,

ДІткнулась Пlдставлених рук

QДНОЮ НОГОЮ Й неСПОДІвано легким черком, як на ЇЇ п ятде~

сятку, всіла в СІДЛО. МИМОХІДЬ помацала рукою. корде ляс - при ПОЯСІ, але ж з коня - нема ЛІпше над спис! - Дай~но, Олехно, Оinтеп! СТІЛЬКИ нас - барзо ЛІС

сполошили,

тож

не

дивота,

як

нерозуму

вепр

шугне

...

Ну,- оглянула валку,- з Богом, людоньки! .. rзда! .. Тільки що в'Їхали в пригородок замку, як пані Теофіля зауважила, що ліс віщував ЇЙ правду: в більшому подвір'ї, перед мешкальним будинком, тісним гуртом покойові дів чата й замкові драби-вартові стояли проти гостей. Ключни

ця Деморацька та управитель-бурграв Трешула розпитува ли новини. А кобзар Ковдуш, щорі чний гість Борковського замку, сивий, як наморозь, а співучий, мов гірський потік

його рідних Карпат, оповідав, де бував, що чував-бачив у світах.

- Вітай, старче Божий! - щиро вигукнула перша, зра дівши гостеві, замкова пані.- от і наш гірський сиз орелІ .. "Гак що ж: зимувати до нас, старче Симеоне? - Най осподь благословить щастям, здоровлям, гараз дом! Як став - з вістями, пані ясна. А по припочивку тра далі ступати: до Луцьку, відтіль - до панів Масальських, у Вільно. Ше торік передавали на світло в Лавру Печер ську, бо ж ДBO€ Божих угодників з роду іхнього в Ки Ївських печерах відпочивають. Мусив би-м звіт іздати, що в Києві завидів та звідав, аби ми лихі язики об дідові

пусте не щебетали ...

Довкола журавлів точились Раїна й Фаїна: - Чути пісні, чути співи: бір співа ... Будуть пісні, будуть дива ще й дива ..•

Одно диво - на діди, друге диво - на баби, Третє диво - на дівки ... Ха-ха-ха! .. - й не доспівавши, кидались одна до одної

цілуватись. Теі так кортить до них, та не може. Дід Симеон «срібне

Ковдуш око»

має

чарує

над

нею

притягає

містичну її,

більше,

силу: як

ті

його сотки

джмелів, що замкнені в кобзі його. Відомо в замку, що коли прийде Ковдуш, Тея не спустить очей ні з його полуди, ні з закручених у бублички пасем ного жовтавої бороди.

До вечері накрили дідові в панській Їдальні, але окремо на малому столику, біля великого комина, де ще з весни чомусь зложено купу червоних кахликів з малюнками білих

лебедів. Тея на стільці, підмощеному шкуряними подушка ми, сидить біля бабуні за великим столом. Вже скільки часу той довгий стіл

зовсім порожній~ бо нема за ним

отця Каєтана. Тея не надивується, що він так довго спові дається в Дубні, де має, не як звичайна людина, кількох отців, що Їх так само як і самого «отця» Каєтана, звуть

399

ДОМІНІканами. Уе ДІИСНО щось таке незрозуміле, що ані хова Ляля, аНІ пані Деморацька, молода й повновида та міцна,- як переодягнений драб,- кажуть про неї покойові дівчата ~ ані І

вона,

що стоїть он

за бабуниним фотелем

знає все на CВlTI,- не може вияснити

ОТЦІВСЬКОІ

загадки

капеляна. Таж тепер не це на думці у Теї: Божий старець забирає всю її увагу, дарма що Їсть мовчки. Але Тея наперед знає, як буде ЇЙ соромно, коли бабуня звелить при

відході Ковдуша віднести йому срібний грошик. А ще соромніше стане, коли дід щось ласкаво її запитає. Вона вже й тепер червоніє, а з ложки ллється на обрус чорни

на Але світі ного Але

юшка з дичини... Добре, що не бачить бабуня ... ж пані Деморацька все бачить ... «Ах, Боже! І нащо на стільки того сорому?. Мабуть, це для того первород гріха, що про нього любить говорити отець Каєтан?.» чому ж Раїна й Фаїна того гріха не відчувають?! Он

сидять обабіч бабуниного фотеля на подушках, без стіль

ців, та вечеряють, не соромлячись, просто на підлозі, як ...

кіт Мацько? Гукнути б Їм, але вже бабуня починає розмо ву з дідом, І Т ея вся - сама увага. І,!!о днесь-не-днесь вісті будуть,- прийшло меНІ на

почуд. Таж не знала я, що це ти, старче, Симеоне, прийдеш І таКІ ВІСТІ зложиш. Аж ВІРИ не дойму .. Чи ж то билиці? ПОВlдай-бо все ладом " - Таж способен ПОВІСТИ, милостива паНІ наша ясна Було це в заЛІТТІ, по ІЛЛІ З УгрІВ йшов я, З БаРДІєва, таки ж от ВІД нас. Давно вдома не був А там - велій див, новий ратуш ХИТрІ БУДІВНИЧІ - Олександр та ОлеКСІЙ на наймення

поставили,

над

дверима

висікли

надпис:

«ГІдна річ - бідному помагати!. » Як же нашому братчи КОВІ - гудцеВІ странному, такого не зобачити? А тепера знову

МІСЬКІ мури зводять,

вапно не водою, "а курячими

яйцями розчиняють.. І на кислу воду шлях не спить люда-люда зїздиться.. тож по І ЛЛІ Й подався я зо своїм

Божетіхом, учнем моїм, на галицьку сторону. Через Збо РІВ, Дуклинським просмиком, на Коросне; міркую далі: на

Сяник, Перемишль ... Орсаг І добрий, води довольні, не буде НІ беЗВІДДЯ, НІ безхліб'я. МаНДРІВЦІ-ПРОЙДИСВІТИ чи ГІЛЬТЯl голякові странному, ЗВІСНО, не страшНІ, бо ж недур

но сказано'

риб -

«Не ЗВІР серед звіРІВ

їжак, не риба серед

рак»,- не здобич опришкам невля - неборак! ПІДКРШЛЯЙСЯ, ДІДУ, та Й Ігдайно про пана Василя

Оре а"г -

шлях (по-мадярськи)

400

Най заплатить пан Бог: я вже й уконтентований ... Атож про них в сей час і повідаю... Враз ще за

Зборовом здибали ми Яроша-лірника.

Москвином

його

взиваємо, бо добре барзо по-московському затинає. «Йов регельт! .. Йов регельт киванок!» 1 Так і так ... i попливли v

своїм пливом. Вже далі ми разом з камратом. Идем о так, беремо,

як

за простибіг добрі

люди

дають,

та

про все

повідаємо. Згадали й про війну волоську, що в ній брати

Струсі головою наложили, згадали й дідича вашого Адам ця, бо ж Їхній там слід пропав ... Пані дядина тяжко зітхнула й підперла голову рукою, але не перешкоджала старцеві згадувати.

- От Ярош ік мені: «А я видів пана дідича Борковсько го, Василя, у Москві».-«Та чей же би то його?» - пи таю. І отож, ясна пані, немовби сьогодні те все чую й пам' ятаю. День такий був теплиЙ-наЙтеплиЙ. Поті м нас геть розморозило. Посідали ми в заході під грабом, а москвин, Ярош Мирон, говорить так: «На конику, на тар.ан товому, проміждо ясним паном гетьманом Остахвієм Даш кевичем та якимсь зацним старим болярином, їдуть собі та про своє, як у себе дома,

говорять».

А про що ж? - не витерпіла пані дядина. - -І я так спитав: «Про що ж?» - кажу. А Ярош відказує. «Та хіба ж я на підслухи ходив-єм? .. »- Однак І без

ВІТРУ, пані, вістки шумлять ...

Саме в цій хвилині з їдальні вийшла пані Деморацька. Ковдуш перегнувся над своїм столиком і голосним шепотін ням

додав:

Ніби козацькі Фортеці в очеретах Дніпра ставити мають ... На унію тараньку гострять ...

З Деморацькою увійшов І пан Трещула: Шість пар молодят із Підзамча.

Об чім річ? -

зсунула брови заслухана пані ТеОФI-, _ Таж напровесні повінчані, а весілля ще до сю пору не

ла.- Ну, то що?

ВІдбували. Казалося: аж вижин пшениці мине. Тож при тьмом дозволу просять: гудець-бо ж тут,- кивнув на Ков душа.

- 1]0

заході сонця? .. У п·ятницю? .. Завтра ж будень

буднии: ?бирати жолудь, човни й опачини стягати ... Аж в неДІЛЮ ... Пива Їм викотить, вина - ШІСТЬ корчаг ... ДемоІ Доброго дня! (ранку).- Доброго дня бажаю! (По-мадярськи)

401

рацюl- повернулась якесь

теля,

птицю

до

ключниці:

Баранів

зо

три,

...

Трещула ще не відходив. Та й ще щось?

Просять не погордити ...

Ну, таж прийду ... Aral- затримала бурглава: - Казали, прийшли там мечники? - Ні, ясна пані: циганин з хлопцем. Кажуть на себе вірмени зі Львова, ножі принесли, чотири десятки. За мкнувем Їх на ніч у скісній роговій коморі, біля прибочної вежі.

А коні? За другою брамою. Добре еси вчинив, але ж наглядати кажи,- хитнула пані дядина головою й знову звернулась до діда: І гадаєш: впізнав таки той москвин Василя? Не схибнув? Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморшки довкола очей:

- Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув - ось як бачив І Ше казав Мирон: огрядиіші собі стали, а волосся

гей-гей, як у мірошии

ка,- вже сивиться ... Вірте, ясна пані: москвин-бо не тем'ний, це - один з наших братів, на обидва видющий. І знову, коли вийшла з Їдальні Деморацька, дід приглу шив

голос:

През віру просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламли! Бояри та пани вже не словом самим проміж до себе, но і мечем, самопалом семип' ядним супереку ма ють, один одного навертають. Панство руське - на лаці ну,

інші знов же

до віри руської, а інші

до схизми,- ві

ри московської, он як беруться! Там-тут, тут-там - сама веремія. Ожь би один стопов своєю твердо оперся. А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру праву, а того - знов - за неправу. Бо ж скрізь ген-ген - само двоєвір'я!

ие правда,- потвердила і пані.- Один Їхній архі

мадрит, і добрий чоловік, сам мені говорив: «Уже й самі ие знаємо, в що віримо; боронимо блуди єретиків,

як віру

праву.

Отож-бо й воно! .. Кажу і я вам правду, ясна пані:

времена остання прийшли. иарство антихриста. Всюди від крові неосхлий меч; а московських черців, як говорив кійсь муж правеДНИЙ,-«сам чорт навчає єресь приліжно плека

тиl» І таки істну істину переказ старинний, від дідів-праді402

ДІВ зналий, правду ПОВІ дає, що то-но у ВОЛОДІННЯХ пресвіте

ра, що його звуть попом Іваном, тільки в нього лишилася ще віра свята, справдішня. І в книгах-інкунабулах прописа но, щоб з тими всіма неправими -«під лід, під меч та під

топір!». Але де та земля?. Ніхто не знає, ніхто не відає, н;хто

ВІСТИ не подаває, очерчення не зображає. Таж казав мені один чесний богочтець: «Не тридев'ять царств ісходити треба,

не

два окіяни-моря

перепливсти,

але серце

власне

адомандом кам'яним зробити треба! І тоді воно, як зоря Рожестенська, до ясел богонародженого само зорею світаю

чи, признаку дасть, путь-орсаг вірний вірному вкаже! І дасть тоді пресвітер Іван за убільшену ревність напи

тись води живої з кубка ізмарагдового. А хто нап'ється, знайде щастя ві чне ... Тея слухає, не моргаючи, ясно рагдовий,

сережок:

бо

такі,

ізмарагди

вона

як лампадка,

уявляє собі кубок ізма

знає

бабуниних

великих

що завжди світиться перед

Святою Дівою в бабуниній одрині. І спадає їй в голівку: Може, й та лампадка з Ізмарагду?. Тож тільки вилити иву, а HaTOMICTЬ~ налити води й напитись!» Теї-бо дуже хочеться бути щасливою й мати оте щастя ВІчне, що дає

гой

преСВ'lтер Іван. Але химерна річ те щастя: ТІЛЬКИ щО

помис'.і\ила про нього, а вже до неї приходить прикрість.

Подали молочну кашу, ПОМІшану з тертими горіхами та вареними в меду сливками. Т.f'Я дуже любить цю кашу й згодилась би признати її за одну з конечних складових

vчас.Ток щастя. Таж бабуня ... Покликала дівчатко до себе, обняла й тихенько, на вушко,

шеиоче,

На, дитинко, таріль, подай стаРЧИКОВІ та скажи Призволяйтесь, дідусю, на здоровля!» Тея М'ІЦНО вперлась ніжками В підлогу, ніби вросла В поручні бабиного фотеля, мотає голівкою, міркуючи:

Чи ж не могли б те зробити Раїна з Фаїною?» Але бабуня неначе душку її читає:

«l1Jo вбогому вчините,- говорить Христос,- те меНІ

вчините!» І не ПОВІрила б Тея, що такий важкий той таРІЛЬ з ашею й що ВІД столу до ДІда - така довга дорога! дРІбно ступає НІжками, йде ПОВІЛЬНО, й здається Їй, що всі-ВСІ, хто € В замку, всі дивляться на неї й ... сміються. Але ж нема

чого й сміятись l(poK І всьому

і це якраз найгірше. Та ось - ще тільки нещастю кінець! І раптом не радість,

а страх огортає 11.

аж руки холодніють і. тремтять:

403

«Ну що ж, як замість сліпого Ковдуша, побачить вона тут, за малим столиком самого Бога Христа? Бо ж тільки для нього пішла вона служити Божому старцеві! Ну що ж, як Христос, огорнений сяйвом, гляне на неї ... посаджений на ослоні за тим маленьким підлішим столиком?» І Тея раптом чує себе такою великою грішницею, що аж їй цокотять зубки. Бо ж земля може розступитись перед нею ... Але - ні: підлога блищить, не рухається. Тареля вже нема в руках, а Домораця підсаджує її на фотель. Та не піднесла Тея очей, Христа не побачила! Сумно, і так жаль, хоч плач! .. а тепер пізно. За столиком вже знову странний дід і вже знову говорить до нього бабуня:

Ластівки відлітали пізно, а цибуля має одну злупку: буде тепла зима.

- Та й рік, мабуть, буде спокійний. Кажуть, ніби хан з безбожним військом своїм на Москву тягне ... Круки хмарами, видимо-невидимо

всі на північ гонять,- додає

Ковдуш. І звірова, відкіль може, до нас горне,- знову гово

рить бабуня і п'є свій вечірній лік, «щоб серце не підходи ло під горло!» 'Уе - запарені пелюстки дрібної червоноі квітки, що зве її Тея «вуглик у вогні». Вже прибрано з столів, а Тею не забирають з їдальні, й челядь не збирається, як звичайно, на вечірню молитву.

За гуртом покойових дівчат, що скупчились біля дверей під колюмнами, ще ніби прибуло жіноцтва.

Таж заспівай нам,

старче!

злітає нарешті

давно

всіма очікуване слово. І на погляд-запитання пані Демо рацької, замкова пані киває погідливо головою:

Відчинити двері! З обох дверей тиснуться люди: челядь і драби. Трещула наливає Ковдушеві велику стопку меду. А за Теєю вже

стоїть хова

волошка, простягає руки до дрімаючої дівчи

ни. Всміхається:

О, сьогодні панни й люлити не треба!

Але дівчатко борониться: - Лялю, бабуню, бавимось ще! .. Я не хочу спати, не хочу

...

Не руш її,- каже Евлалії бабуня,- най слухає ди

тина.

А Ковдуш уже випускає з кобзи джмелів, ладить сутуги, таж, замість щоб співати, знову говорить:

Звеліть, ясна пані, покликати й мого молодика: Бо404

жетіх має гарний голос. Вже вивчений майстер; в Луцькому дам йому визвілок на всі

чотири сторони.

О! Таки зачали! М'який тенор молодика додає жалощів до кучерявої дідової заплачки. А ось і улюблена в цих краях пісня: І з-за ~opи, з темнены1оІоo лі су, Татари йдуть, волиночку везуть ...

Похилились, завмерли слухачі, мов колосисте поле під тучею, що наносить громовицю: «О, тут неволя татар

ська,- що зліє зла!» -

не тільки поетична згадка! Ба

гатьох зачепила вона своєю кривавою рукою. І вже плаче тонкосльоза жінота, але й пані дядина не може стриматц

зітхання. Особливо ж, як гудці починають нову думу про

братів Струсів, «міждо яких, мабуть, загинув і любий ясноокий Адамко ... » Вже стільки літ марно ШУltають, роз питують, немов земля поглинула й ніде жодної згадки! І тихо гладить пані Теофіля внучку по голівці золотово лосій, як у тієї волиночки, ІЦО

•.. косою бір освітила. Згадує свого старшого сина, що також згинув у бою з волохами. Згадує й другого, що взяла його орда в ясир, і не повелось викупити ... «Боже, Боже: так тут вельми дивен єсть стар чоловік, майже-бо ніхто з мужів не вмирає, до старих

літ доживши,

своєю смертю,

на ліжку вдома.

Хіба що якийсь каліка! .. » . І раптом урвались думки. Став спів. Хуртовиною при гналась із ночі хвиля. Розсипалась тріскотнею поламаних віт, кінським іржанням, тупою соток копитів. Тривожно зойкнула сурма, закричали мисливські роги. Квапливо впа ло кілька пострілів з довгогорлих вартових київ-самопалів.

І на те, мов шалений зойк одних грудей, розтяв повітря в Їдальні жіночий покрик:

Орда-а! .. Рятуй-те! ..

Драби, хто з самопалом, хто ще зо старосві тським арке бузом-самострілом - враз опинились на своїх місцях чи

вікмах-стрільницях З вежі Будельниці ахнула в ніч гаків ниця, і ц~ зміцнило паніку: безсумнівно - велика небезпе ка! А червона заграва палаючих смоляних бочок залила двори

наповнені

водою

РОВИ-фоси

та

замкнула

замок

у тісне коло жаху й змори. Пані Теофіля випросталась і зблідла при першому звуку

405

тривоги. Швидко перехилила иедопитий лік, перехрестила

чоло, віддала Деморацькій Тею й вийшла в коридор. Вх,О пивши зо стіни перший восковий смолоскип, майже підтюп

цем подалась до вартової вежі Будельниці. Однак, хоч саме в тій хвилі прогомоніла гаківниця, думка замкової пані вже

натрапляла на правднве вияснення тривоги. Не було виття й ламання в пітьмі дерев, як це робить при наступі орда.

r рабіжники? ті цигани?»

Ті внбивали б насамперед браму. «Може, це пролетіла на мить думка ... Але ж за стіна

ми не було стрілів, а зо стрільниць вежі видко всі двори, брами й пруги землі поза фосами, вільні від напасників.

Веремія зменшувалась, вгавала. Почувши вдолині прудкі кроки (хтось біг до неї з вісткою) - замкова пані зупннилась, ВІДІтхнула й ледве помітно всміхнулась: в чорній пітьмі під сходами сюрчав цвіркун.

Ні, цвіркун не сюрчить, коли близько небезпека! ... Та й той, що біжить з вістками, не спинився б по дорозі! Повернулась і дихала зовсім спокійно. Спускаючись до долу, увійшла в бічний виступ вежі, присвітила й ступила ногою на залізну

підойму.

що

легко

піднесла ляду

над

глибоким, скісним колодязем. Все було в порядку! - Ох! - зітхнула паиі Теофіля.- Ну, що крім цього може зробити стара, слаба жі нка, нездібна до поважної

оборони?. Хоч би вже швидше внросла мені Тея,- вихо дила, міркуючи знову, на середній хідник вежі з бічниці. де п'ід лядою стояли приготовлені до вибуху барила пороху. Треба було піднести ногою ляду й кинути смолоскип, щоб

замок вилетів у повітря, коли б не було надії на якийсь порятунок. Всі замкові люди знали: цей смолоскип кине сама пані дядина ...

Байдуже слухала слів вартівця про кілька табунів ДИКІІХ коней, що під' самим ·замком зчинили бійку з великою чередою вепрів-биків, і втом лено наказала:

Засвіти світло в каплиці ... На сьогодні вже досить

балачок та співів. На варту ж конче

перекопати

старших драбів. А завтра

дороги.

Одначе в челядній ізбі не було охоти до сну й по вечірній молитві. Про переляк забули всі враз, всю-бо увагу ПРИТJlГав до себе віщий дід Симеон, що знає не тільки, де що діється, але ж розуміється й на річах вкрит··х.

Чи Ж то правда, пане-брате,- запитував шкутильга

вий дід-столяр,- що вже сьома тисяча рок і в від сотворен-

406

ня світу ісходжає, а восьмої, кажуть, не буде вже?

І чи

правда, що й виказу більше нема, коли Великдень святкува ти, а ті

вищі народу сословія

жадають нового кален

даря? Всі замовкли, як у церкві. Тільки приглушено дзенькає об дукачі

прийшли

глиняне

послухати

мальоване

старчика

намисто дівчат,

мудрого.

що також

Ковдуш,

як

давньовічний пророк, випускає з беззубих уст, мов піною морською оточених сивими кучериками бороди,- образ за

образом, що Їх бачить його срібне око, темне на дійсний світ.

З давен-давен, браття любе, за світ, за душі людські змагається Сатанаїл з Господом-паном ... Одколи-бо списом вогенним вдарив лукавого Михайло-воїн небесний,- а Іль ко

- пророк святий - пометав блискавками й розпорошив вої лихі, сторчголів вивтікали біси в прірву віковічну .. ЗОРІ небесні з дороги 'Їм вступались. Сонце праведне та МІСЯЦЬ ясненький проклятих відцурався: не прийняти Їх до

себе! Тільки земля грішна - нерозумная - пожаліла й прийняла Сатанаїла - баніту со аггели. А вона ж тоді, браття любе, раєм Божим була! .. От, з того часу і юдить

лукавий людеіі на Бога, підданців собі щодень збільшує. А хирен єсть чоловік ... Тому все меншає правди на світі, а що далі, то меншатиме все дужч, поки в державі Сатана Іловій, з дозволу Божого, за кару землі нерозумній, що сама на ся лихо накликала, вся правда і знищиться, висхне, осякне.

ТЯЖК'І ЗІтхання наповняють ізбу, але не чує Їх странний ДІД, зводить догори руки й переходить у ритмований речи татив, мов ік серцю слова прикладає.

Боже сонічко заскаржиться,

занарікає:

«Ой, не

хочу я, Господи, рано сходити, рано сходити, свічку грішно му світити ... Ой, не хочу я ... » То згасаючи, мов зморені сном, то знову прокидаючись

з густого чаду, палахкотить кілька лучин в ПОС1:авцях біля челюстей великої печі, а лойовий каганець на самій печі затягає чорну стелю сивою поволокою. Під піччю настир ливо пряде свою металеву пряжу завзятий цвtPKYH, задово лений з тепла, що надихали його присутні. Та не він, а протягле скрипіння відчинених дверей обриває сканду

вання діда-гудця. М'які, нетверді кроки тяглим шарудін ням розтоптують насторожену увагу. Баба Вівдя - зілій ни ця вичовгалась із своєї сушарні й обережно тримає обома

руками загорнений у ганчірку сивак-горщик з чорної гли-

407

ни. З горщика курить запашний дим ладану й материнки, а до нього примішується запах сірки. На грудях у баби Н!іМИСТО не з глини, а з висушених риб'ячих очей, твердих,

мов порцелянові кульки. Замість дукачів

два вовчі зуби

та ведмежий кивоть.

Вельми, стара зілійниця,

і хоч дуже добра,

а проте

бояться її, бо прийшла десь здалеку, ,з Угрів, як босорка ня - відьма чи жрекиня гірських і лісових богів. Всі розступаються, й Вівдя стає сама серед просторої кімнати, сиваком, немов коливом на службі похоронні й, згори додо лу, згори людей:

додолу

коливає,

промовляючи

)fіби

не

до

- Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле Тетяно, Водо Уляно,- шмигає постолами до дверей. Вусатий озброєний драб заступає їй дорогу й говорить ласкаво:

, -

Нема ще ранку, бабусю, ще

не лягли, не то

глупа ніч. Ц!е й люди

щоб ся обуджати ... Не вільно виходити

з хати надвір, а тому хто надворі

Та Вівдя ніби не бачить драба,

в хату.

відсуває його рукою

й шепелявить беззубою, чорною пащею:

- Не руш мене, шинку, пушти. Мушу маті нкам покади ти заздалигоди... біду відвернути... Медом-пшеницею по клонитись. Воді Уляні, матінці чистій, молока не улляли, мучиці праженої не кинули ... До рідного ріддя не кликали. Близько проміждо нас лихо ходить, Морену за руку во дить. Ох-ох-ох ... Близько... Пушти мене, шину ... Чи пуш тиш, питаю? У відповідь бабі відгукнулась пострілом ніч. Суремка кинула

вежі

наказ,

заскреготіли

ланцюги

рухомого

мосту.

Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій 'горщик-кадило і, як перед тим, ви читувала:

- Не знає залізо, що чинить, що робить ... Та силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь ... І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зозла рука зла ...

Отже, не було писано в зорях мешканцям рорківського замку просп ати цю ніч спокійно.

Тільки що встигла вгрітись під хутряною ковдрою-по крівцем пані Теофіля, як затривожив ЇЇ сон різкий тріскіт вистрілу та крик суремки. Таж цілком не пробудив: чула потім у дріманні і скрегіт ланцюгів на мості, але оспала думка одурила: здалось, що вже світає й опускають малий

408

міст до обори для збирачів жолуддя. І сон переборов: голова старої глибше вгрузла в білу піну теплих подушок.

Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено. Таж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо стару жінку й власне дзеркало не сміє бачити не прибраною слушно!

Та най-бо ж зволять прокинутись ясна пані! -

вже

виразно гукає голос пані Деморацької.

Шоправда, голос схвильований, таж не страхом, а радіс тю. Розуміє це замкова пані, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напівзбуджені думки вже тримають

зв' язок. «Ой, стара вже я; стара! - журиться дядина. І коли вже та мала Тея мене заступить?!» - втретє цієї доби думає те саме. І раптом немов хтось її підкинув: сіла на- ліжку й прудко зірвала з себе ковдру:

Шо, що? ШО ти кажеш, Деморацю? Який Адам?. Таж наш, світла пані, наш дідич ... О Господи! Ясний

пан Адам ... з Арабської землі ... повернулись дужі ... ще й з родиною! .. З неволі бусурменської! .. - Мати Божа! .. Матінко Божа! - СПИl:lає руки пані дядина й водночас хапається за різні речі.

Але ж, лишечко, що це?. Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик ... під парадною брамою пирхають коні, іржать мули, дзелен

чить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають 'iJажкі

кроки людей, що несуть тягарі, і скиглить якийсь дивний звір ...

Третій день невпинно мете сніг. Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.

І нереальною запоною заслоняє ця заметіль реальний світ. А з ним - і розпочаті Адамові будівельні праці.

Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив

у рідне гніздо: будувати! Будувати, як стій! Там -

нове,

там поновити, що занепало від часу.

Ох, справжній дідич -

отець роду! -

розцвітає ду_

шею пані 4ядина. Бо ж таки дочекалась нарешті, кому передати керму. Тепер усе є кому вести тих, що прийдуть на зміну. Прийдуть, не можуть не прийти!

Молоду дружину Адамову -

Мариню-самарянку -

любила враз, немовби знала її з дитинства.

409

по

Та

чому ж

бо

самарянка~ ~ заходиться

сміхом

Адам.

А що ж, самарянка -

гірше~ Таки ж і сам Христос

розмовляв із самарянкою, а не з сарацинкою. В Святій-бо

Землі, хто не жид і не турок, той самарянин. Так і в Святому Письмі написано! ..

І талійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках, є і в Борках затишна СТУАіола - інтелектуальна робітня з бібліотекою, прикрашена статуями та образами

італійського письма. В тій студіолі Марія-Зорая та два побратими укладають плани на майбутнє.

Таж не дає навіть каменю возити! Де камінь -

вини не довезеш! -

дере

нервується Адам.- Оце березень, по

чаток весни!

Але ще буде час ... Я була б така рада, коли б у

каплиці поставити римські вікна,- схиляє над планами блискучу голівку Марія.- А в оборі ... Ах, якби великі розарії та кілька водограїв! ..

Адам притягає де себе дружину й показує ІИ на вікно: Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями! А сніг мов глузує: тепер вже сиплеться він згори густий,

лапатий, неначе осипаються квіти з дерев.

Чудово!

захоплюється

Зорая.- Чи ж

думала

побачити цей чистий сніг, коли чит.ала про Рамайкію?! Пам·ятаєш: ,вона також хотіла його бачити, а володар звелів засадити мигдалями всю Кордованську рівнину ..

Й коли зацвіли вони ... - «Султанша РамаЙкія ... Кордованська рівнина!» Як ми далеке від того! - озивається дон Карлос і відходить до широкоі софи, що над нею різьблена полиця з книгами.

Вмостився біля вогню побі ч Рустема,

втопив ноги,

мов

У пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при

канапі, й узяв книжку з полиці.

Так приємно від тиші, тепла й білого світла. Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над сто

лом і усміхнувся. Побрат-имове щастя промінням пригріло й Карлосове серце, налите почуттям, таким знанням рекон валесцентам: навіщо якесь тут ще інше щастя, як лишилось

життя?! Дійсно, коли вирікся особистого щастя, воно немов міцно угніздилось у його душі.

Глянув на книжку й почув у серці далекий ВІДГУК трем

ТІННЯ. Книга -

Беатина! Патер Інніго переслав її з іншими

пам'ятками та цінностями разом з викупом до еміра Ібрагі410

ма. Карлос навмисне розгорнув швидше, щоб зупинити згадки:

«... У підніжжя вежі, иа руїнах, заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі. Побіг до иього сходами. Де ж взялись вони: увечері-бо не помітив

Їх?! А вони в вели його в осві т лену залу . Там чекала в шатах

нареченої дівчина.

зустрілись погляди обох,

і впізнали одно одного, хоч не бачились раніше ніколи, обмінялись перстенями шлюбними ... »

Карлос знав цю поему Альфонса х. Але сьогодні вона так захвилювала його, ніби ті слова говорили просто до

иього. Ніжно стиснув книжку й поклав на полицю: ні, сьогодні читати її не може... Не встаючи, шукав другої позад себе рукою і вчув:

I,l!об мав де вправлятись зо зброєю наш сии... Му

сить же він бути лицарем досконалим ...

Як тих троє таємних, що долю ворожать,- тихо й

мрійно відповідала сарацинка,- три лицарі стануть на варті біля колиски його ... Бо ж ось-ось приїде й шляхетний брат, що його я полюбила, ще не бачивши ...

Лачерда внутрішньо посміхнувся. «Забули. щасливі, що він, Карлос, є в хаті ... » Але чому такий неспокій наростає в його душі?. Мабуть, від цієї сніговії ... Який астролог це вгадає? Глянув на книжку, що тримав у руці: «Троянська хроні

ка».. Уе нещодавно здобув її патер Каєтан від жидів, вигнаних з Праги Чеської, що тепер Їх нагорнулось сюди так багато! Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату. Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтролігатором ...

- Тривай! - озвався Адам.- Здається, спускають міст? Чи чули: сурмили? Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого: .тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.

- Дивно! -- говорить стурбований ААам.- Сьогодні вже другий тиждень із часу, коли отець Каєтан мав повер нутися з Києва ... Таки ж урочистості з приводу святого Гіацинта Київського мають бути аж у серпні !.. Чи не наробили йому якої.сь халепи оті стригольники, що насуну

ли з Новгородщини та погроджують знову відновити всі божевілля флагелянтів?. І де ВQНИ берутьс" ті єретики? «І тут, і там -єретики. І там, і тут - домінікіши,- на бігає Карлосові думка. Чи ж таки мій шлях не позначений цими чорно-білими межниками?. Тільки ж які вони тут 411

і в Еспанії різні! .. Але, справді, мабуть, з о. Каєтаном щось

трапилось».

І це хвилює також Карлоса. Бо ж, користаючи з подоро

жі ченця на з'їзд домініканів у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастра, що сидів на Волині.

В листі ж прохав родича подати відомості про деталі

герба, життєві дати й наймення, бо шукав зв' язку з цими, загубленими на чужині, членами роду,- і сам його пові ДОМЛЯВ,

щО привіз

із

собою

родинні

аннали,

також

і дорогу реліквію: хрестик Фернана І І І, святого, та моли

товник, що з нього молився канон'ізований римською церк

вою прапрадід родів Лачерда й де Кастро ...

Розгорнув книгу. Чітко виписані чорні, масні літери

старої готики: вправна рука еміро::юго скриба виконала працю! І читав:

Адама

Послухайте ж нині наймення uozo, Цjоб пізнати моzли ви zероя ...

ВОЛЬфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа ... Парси валь !.. «Парсиваль» значить -« Той, що йде навперейми". З якою любов'ю збирає Адам все, що де сказане про лицаря Лоенгріна та його таємничого батька Парсиваля ... Чи не тому, що лебідь гербу Борковських-Дунінів схиляє його симпаті ї до «Лебединого лицаря святого Грааля»? .

... зелениЙ

камінь ізмараzд ...

На ньому ж уі слова «Бажання Раю»! {Je був предмет, ~o назву мав «Грааль»...

Чому Ж це тут святий Грааль - самоцвіт, а не келих з Тайної вечері?. І раптом озвались у вусі слова патера

Інніго: «Сuятий Грааль:- це наше власне серце. І треба нести його світло так, щоб не розілляти ні .краплинки! .. » Кінчався день. За вікнами нарешті склала крила біла метелиця

на

хвильку

відслонила

ясне

обличчя

немов

теплого неба. Ліс за ровом перетворився .ніби на висохле морське дно, освітлене білим місяцем. 1\1ереживо густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів. Чи ж вони й справді так

скам'яніли, що, черкаючи одна об одну, дзвонять?. Е, ні! Уього разу вже не ввижається: ясним високим тоном су рмить сурма. Троє людей, що в студіолі, а з ними й гепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускаєть

ся. Ось чути дзвіночки в пригороді, ось на подвір'ї верхівці. Тяжко ступають потомлені коні. Перед Їхніми

412

посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої

пари. Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали, й слуги, кінні й піші.

- Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан,- аж підплигує Адам і не втримується - поспішає назустріч.

Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла до «русько го»

крою,

зауважує:

Немов у італійських одягах. І ... там є жінка ... Мабуть, привіз і~алійського архі'тектора та ще й

з дружиною,- зауважує Карлос.

Я піду також,- нетерпеливиться Марія. Карлос лишився сам. Розправив члени й відчув, що

разом із заметіллю зник і його неспокій. Уікаво довідатись новини! .. А вони ж таки йдуть сюди самі! І немов відчиненими дверима в студіолу ринула веле тенська хвиля. Летить просто на Карлоса, підхоплює й підносить високо-високо,

аж' точиться

голова

туманіє

в очах. А в тім тумані біжать блискучі слова візіонерки з Бургоса: «Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене

воно

•

назавжди».

Wосили розплющує Карлос очі й бачить, справді ба чить: жива Беата стоїть перед ним! Жива ... Може, трохи рожеві ша (певне, від холоду!), але ж - ЗО світлою зіроч кою чистоти на щічках! Стоїть і дивиться привітно на нього великими зеленавими очима «де Кастрового роду» ... А під коміром шиї горить у неї велика зеленава спо на

- ізмарагд ... ... ЗелениЙ камінь ізмарагд ... На ньому ж ці слова: «Ба

жання Раю»- ще проплило тонучим човником перед Кар лосовими очима, і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло.

Але Карлос швидко прийшов до тями, немов прокинувся від хвилевого сну, що ніби ще продовжувався. Побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де

Кастро, пана Хуан Марії, і почув' еспанські слова: - Мій прадід - гуїлЬЄльмо ... · Моя донька Рената ... - Рената ... - Відроджена! .. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка! Так, це -

третя лілея з одного й того

самого стебла! ..

За вечерею Карлос зовсім опанував себе. Довго вже

сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить. Однак

Адам не був дуже розрадуваний: найнятий архітект, коли

вертався чернець з Києва, рішуче відмовився Іхати «до

413

паПJжника». Був ВІН СОЦlюанин, а громада ОДНОВІрців не дозволила йому працювати для католика.

- Страшна це річ -єретичний фанатизм! ся Адам.

обурював~

В мене майнула була думка,- розповідав свої приго~

ди отець Каєтан,- що я знайду плохішого в Бердичеві, німчину. Він ніби примандрував з жидами із Чех. Тож я й вернувся до Бердичева. Таж отці від святої Варвари повіли: не німчина то, а жидовин.

Адам підвів руки:

Де ж таки можна б, щоб християнське житло з кап~

лицею будував жидовин?! - :Уе був би явний гріх,- додала й пані Теофіля.

- То, може, мене послав пан Біг, щоб міг я вам послу~ жити,- озвався де Кастро.- Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як кажуть тут, то хитрець

неабиякий, вчений у майстра італійця. І образ на спосіб флорентійський статую зробить,

змалювати і

годен,

контрефект

З тутешНІХ негербових ВІН. Не радо його пускаю таж

вам

позичу

який,

оздобу з каменем самоцвітним

викує 3

дому

охоче.

- Не гербовий? - заЦІкавився Карлос. Хоч знав уже досить мову Зе",!лі Волинської, але не настільки, щоб зрозуміти пояснення. Тому де Кастро пере~ йшов на еспанську. І Карлос не відав сам: чи дужче впивався чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом

воскреслої Беати?! - Як~бо МІГ я не прибути Вlдразу,- говорив тим часом

дон Хуан,- коли голос ЕспаНІЇ ВІдізвався до мене, а свята реЛІквія прийшла сама,

ніби

розшукуючи

подалися разом з Ренатою, тобто

мене!

Ми

цілим родом. :Уе ж бо

увесь мій рід на чужині!

Слуги вносили великі тареЛІ з дншровою рибою~визи~ ною, що ЇЇ прив'IЗ отець Каєтан. Одчиненими дверима долетів у їда~ьню дитячий тихий СПlв, нескладна MOHOTOH~ на Пlсенька ТІЛЬКИ з двох слів І з двох нот· т a~TO. Ma~Ma. т a~TO, мама!

Рената заЦІкавлено прислухалась

А, то кумкають наШІ

«ВОДЯНІ

дитинчата»- Раїна

й Фаїна,- пояснила пані МаРІЯ. Прибрана перлами, в алтабасовому кунтуші, привчалась вона

до

звичаїв

чатувала

на

414

гостей

ласкавим

словом

принуки. Але радісно настроєна сарацинка хвилювалаСh новою ролею й, помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів ЇЙ За доньку: - Пробачте, але Ренаті вже чужа маврська мудрість ... Карлосів погляд пробіг по співбесідниках: - Випадок чи дивний збіг обставин, але - от скільки З1ИШЛОСЯ нас чужинців на цій землі ~ І - Від 1340 року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних людей посполитих,- відмітив точний у датах

отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова: Як імла над ~очарами, як лі9И в байраках, постійні меш канці цього краю

- тільки J!OAaToK до краєвиду. Бо ж вони так тісно зАились із своїм рідним кра

єм,- притакнула пані Теофіля. - Природно,- погодився де Кастро,- вони ж у себе вдома. Тяжко злитись із краєм чужим, бо відсутність рідної землі почуваєш, як втрату здоров я.

Рівняєте, графе, до хворого того, хто ПОКИНУIJ свій

край~

До безнадійно хворого. Заточенець, як каліка: він

ходить, але як~І Він ніколи й ніде ....... не вдома, як мертвий: коли б же вийшов з могили, то не буде ніде «на місці». - Але ж, може, такий стан смерті часами доводить до воскресіння дyxa~ - не підводячи очей, промовив домі ніканин.

Дон Хуан посміхнувся: - Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого. Істинно: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не

зрозумів мій прадід вдома.- Спокійно глянув отцеві Кає танові

у вічі:

Фанатичним

єретиком,

як тут сказано,

вийшов з Еспанії Гуїльєльмо де Кастро. Був він завзятий катар. А я на чужині віднайшов віру батьків і відчув, що вона - моя, бо еспанськаІ Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім'я, як моє тіло, що одягає мою душу ... Карлос зробив рух і завагався на хвилину, але спитав: - Якщо не видасться вам, достойний мій родиче, занад то недоречною

моя заувага,

то

ж саме

тепер,

коли

церква

католицька, перемігши ворожі напади, зміцнилася й роз правляє крила до нового лету, не існуюгь уже перепони

між вами та Еспанією ... Де Кастро примкнув повіки й похитав головою: - «Як Христос не зійде з хреста,- почав старовинним прислів'ям,- так ... не посміє повернутися у свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі

415

смертельної

небезпеки,

щоб

шукати особистого

щастя.

у його на

щадків ...

Вирвано коріння,- злетіло з Адамових уст, немов

підказане чужою волею.

- Так! .. Але в грунті новому обережно засаджена рос лина рости може. Тільки дуже помалу, часто хиріє й не дожене місцевої дітвори.- Повільним рухом алебастрової руки старий гранд показав на великий образ, що висів на

стіні. «Поворот блудного сина».- Ось, тільки Господь і батько вибачають зо~сім блудному синові. Але отчизна мати, як і коханка, ніколи не забудуть зради. А що не кажіть,

це

зрада

покинути

когось

близького

взагалі,

а ще більше - в годину небезпеки ... - Тихий голос отця Каєтаиа звучав лагідно.- Може, так воно Є, як сказав ясний пан граф. Таж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрості світу сього, завжди здається, що Господь особливо тримає правицю свою над вигнанцями. Раз у раз бачу я швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця. - Правда, правда! - втрутилась співчутливо пані дя дина. Таж інак і бути не може, коли й сам син Божий і Пречиста його мати були вигнанцями в чужій землі ...

Рената й Марія, що враз відчула симпатію одна до одної,

не прислухались до загальної розмови. Й коли по словах пані Теофілі утворилась коротка пауза, впали латинсьКІ слова Марії-Зораї: - Ах, срібна, срібна Волинь!. Колиска мого золотого щастя! Погляд Ренати випадково торкнувся Карлоса, а сара цин ка залилась рум' янцем, зустрівши щасливий погляд синіх

Адамових очей.

Та-то, ма-ма ... -

знову пурхнув ВІдчиненими дверима

невтомний спів Раїни й Фаїни. В Їдальню увійшла чорно ока Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана. Чого? Чого? - запитали всі схвильовано. Волошка блиснула перлами зубів: Панна згадала, як восени прощалась з ластівочками ..

Таж вони вернуться з весною ... Так ... я знаю,- захлипала ді~чинка,- але ж вони такі маленькі... І мусили так далеко ... самі ... без ні чого ...

Сміх спинив слуга, молодий поставний парубок. Поштиво вклонившись.' ВІН схилився Й промовив КІлька слів до отця Каєтана. Чернець підвівся: - З дозволу ясного панства І за ласкавим пробаченням мушу з помі ччю ...

416

Паиі Теофіля захвилювалась. Ні, иі, ие як сповідиик, а як лікар. Погризлись чужі

коиі з иаськими і примияли конюха.

Домінікании, хлопець і хова з дитииою вийшли.

І ця чориоока красуня,- сказав Карлос,- теж чу

жиика,

волошка.

, Адам повериувся до Карлоса:

патер

А ось j народ землі цієї. Ось молоднк - 11 сила, ось - ЇЇ розум. І це знаменне: церква - це перша брама,

якою приходить світло в країну.

Так,- погодився де Кастро.- І ця церква, ие зважа

ючи иавіть иа те, що схнзма рнє під нею, .як може, церква

католнцька в'яже нас із ними. В тому ж зв' язку ми вимі нюємо наші ціннощі.

- Wo -

ж дістаєте для душі ви?

спитав Карлос.

Ну, наприклад, погляньте ось на мою Ренату. Запев-

няю вас, дарма що тільки третє покоління, вже частіш співає волинських веснянок чи гірських коломийок, як

наших саєтів чи рідних коплас. І

має в тому правдиву

втіху.

- А ось наша наЙДОСТОИНlша пані дядииа,- притакнув і Адам,- хоча вона й чистородна литвиика, але ж не палить уже литовському Перкунасові лісових вогнів, а звичаєм

ВОЛИНСЬКИМ ~ вішає

на

дерева

офірні

віночки.

А хіба ми, тут присутні, знаючи стільки різних мов, не говоримо переважно

рідні

мови,

особисто,

то,

може,

мові

цього краю,

більше' розвинені.

прошу панства,

дарма що наші

I,JJo

до мене

я дістав рани й перебував

у неволі, обороняючи з власної волі цю чужину.

~рлос поважно додав: Сподіваюся, побратиме, що і я не тікатиму від того. Адам пригладив авреолю свого ЯСНОГО волосся:

Імла ... Імла Стиру. Не тільки сплять у ній казки та

повір' я, але ж дрімає в ній цілий космос, як у правднвій космічній імлі. І хто ж ТОЙ пророк, що міг би сьогодні

сказати, який витвориться згодом З неї світ?1 Не кличемо ми, чужинці, раз у раз,- Адам кивнув головою иа двері,

«Та-ту, ма-мо!», але ж і замкнені в чотирьох стіиах нашого вигнанства, часто чуємо голос її: «Діти мої! .. » І цей голос вельми сильннй та дошкульиий: я, наприклад, вчув його дуже внразно і в землі хрестоносців ...

Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині.

Дивилась у вікно й прислухалась. В переiU>анковій імлі

Н. Кооолева

417

поривчастий Е\ітер міцно хитав високими ялинами за ровом.

Здавалось, хтось великий і таємний махає там наміткою,

раз -

на привітання, раз -

рвав туман і

на розлуку. Раптом вітер розі

між зеленавими хмарами засяла вранішня

зоря, одинока й холодна. Дядина встала, засвітила лампадку перед великим обра

зом Матері Божої кормительки, яка пильнує, щоб не за бракло хліба в оселі. Таж в цю ніч помолилась не про поживу людям і тваринам.

Випроси,

матінко,

най

пошле

Господь

долю тому

наслідникові роду, що має от з хвилини на хвилину прийти

на світ. Захорони й захисти, пресвята Мати-Діво й ту, що взяла собі в хресті твоє святе наймення.

Знову повернулась до вікна. Думала. Така ж була слаба Марина, коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої ... Глибокі, мов у ями запалі очі, горіли на білому, як подушки,

личку,

що набрало чарівної

краси.

«Але ж горять вони такдм вогником, що спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути ... Боже ... помилуй її, таку щасливу, таІ<У гарну, 'таку молоду! Візьми мене, ста ру! .. Доле! .. Духи лісові !.. Якщо вам потрібен викуп за молоде життя, візьміть мене, візьміть ... » Стискаючи на грудях руки, пішла до дверей: довше вона не може витримати, піде молитись до каплиці.

Оминула широке, вигідне ліжко під важкими. небесами з протканого травами та струями східного шовку. Даремно біліють високо підбиті подушки, а м'який, хутряний покрі вець сонно розтягся, мов живий, сплячий звір. По дорозі взяла зо столика грубий, у темну шкуру оправлений моли

товник ... «Livre d'heures». І перекинула в кількох місцях сторінкц. Нарешті знайшла: ось написана на листочку пергаменту молитва до святої Маргарити, що помагає мате рям у Їхній тяжкій годині ... Взялась за клямку й прислухалась, бо почула, як далеко,

на другому, нижньому поверсі, хряснули двері. Швидко побігли жіночі босі кроки й загуркотіла мідниця, покотив шись

по

сходах.

О Боже! .. l!!е настрашать Тею! -

затурбувалась пані

Теофіля, згадавши, що, стурбована вже кількаденним хви

люванням всього замку, ввечері дівчинка паші ла, плакала, не хотіла спати. І саме вчас прийшла бабуня до внучки.

_ « ... Від пристріту, дідового, бабиного, молодечого, ді вочого, дитячого ... » - вмивала Тею Євлалія,-«з вуглика, 418

ножем перехрещеного ... »~ Тільки

знаком показала пані

дяднні, щоб та не переривала ЇЇ наговору й далі проказува ла для певності ще зарікання від лихоманки-трясовнці: «І вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця

Зимниця, друга дівиця - Паленнця, третя - Ледова, чет верта - Бідова, п' ята - Невсипуща, шоста - Невмируща, а сьома - Лідія - над ними володарка ... » Тея лежала спокійно, з розплющеними очкамн й уважно слухала

заклннання

семи

дівиць,

немов

цікаву

казку ...

Потім раптом підвелась, сіла на ліжечку і, перехилившись,

слідкувала за чимсь на підлозі. Раніше, як волошка встиг ла її затримати, дитина вже бігла босоніж чорним квітчас тим килимом до дверей. Біжачи, вела ручкою за чимось по

підлозі. Пані Теофіля разом з ховою вхопили дівчинку на руки.

- Ну, ну, Богумилко, не витіваЙ! .. Засни ще ... Ляля сама впіймає тобі котика Мацька. Покладе в ногах, най він тобі попряде ...

Але Теїні сині очі, немов ще більші, як звичайно, ціл ком ясно й поважно дивились на бабуню.

Я, бабуню, не Мацька гонила. То смерть Морена

повзла, як смужка сивого димку. Я, бабуню, погнала ЇЇ до дверей. Вже ЇЇ тут нема ... Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. А та мовчки впала навколішки й, сховавши обличчя в рябо-вишивану

попередницю, голосно заридала. Пані Теофіля квапливо прикрила Тёю й погнала до Маріїної одрини. Адам схилився над ліжком дружини й закляк: йому видалось, що її рука швидко холодніє в його руці. Хотів сховати ту бідну ручку, але ж немічна так спокійно спала,

аж було жаль збудити її після перенесених мук. Зараз, по святім причасті, їй помітно полегшало. .

- Уе добре, що вона запричащалась враз, як знайшлася дитина. Не тільки ж на смерть причащаемось, а й на зцілення душі й тіла. Дяка Богу, що вже це скінчилось. Нечутно вступили в покій дядина й бабка. Адам, як у сні потримав

хвильку

обіймах,

незручно

невміло,

туго

загорнений клуночок, що стара бабка називала його сином.

Син! .. Uей, так нетерпляче очікуваний син, спадкоємець і дідич, що перед місяцем, але де: ще перед тижнем, навіть вчора видавався такий конечний, такий вимаганий,- тепер

став батькові ніби незрозуміло чужий, зайвий і невітаний. Бо ж головне - Марія! .. Марія! .. Вона - осередок його 14*

419

життя, сонце й світло, без якого для Адама все -

непотріб

на тьма й хаос ... Сказав очима дядині, щоб ішла спати, а сам накрив таки

руку Маріі. Вдивлявся в її біле, прозоре личко, й раптом

підвів голову. В тій же хвилині відчув, що кінці його

пальців зледеніли, а серце затрималось в грудях. Бо ж стогін, що він почув, не був стогоном Маріі. Хтось ще інший перебував тут: Той хтось - не .тільки - тут, З ними, але стає поміж ними й ділить їх. Ділить на все! ..

Адам чує, як Їжиться йому волосся на голові, підносить

ся пасмо за пасмом, мов до розігрітого бурштину, а між нього і дружину вливається тьмяно-срібний поті чок-сму жечка, така тоненька спочатку, як лезо ятагана, вона роз

ширюється й росте. Віддаль між ним і Марією більшає, вже між ними серебриться могутня ріка, вже стає ціле море... Замість блідої сильветки Марі ї на обрі ї легенькі хвилі гойдають сріблястий, з опалевої імли вирізьблений човен.

Та біла цятка швидко наростає й наближається до Ада

мового берега. І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиля ється наА ним і кінцями ДОВГИХ пальців дотикається його тремтячого рамена. Від того дотику холод, гостріший за СТУАінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує йому все життя, всі змисли. І ледве вловлює Адам Аалекий, ніжний, як ридання дощу, як стогін вітру між' листям, голос:

СИНУ ... Сину роду мого ... як же важко ... як болісно

гірко знати, що прокляття, яке я ... я накликала, затруюва

тиме щастя й радість прийдешнім ...

Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до поду

шок. Обняла,.обома рук-ами його голову, а промені, іскристі, як у найщасливіших хвил~нах життя, прекрасні очі сара цинки наливають теплом його на смерть стерпле серце.

- По мені... не плач ... мій найдорожчий!... Я - така щаслива ... Чого би ще бажати могла? Не одну, дві мрії життя свого я прожила ... Втілились обидві, і щастя життя, п.рисвяченого чистій ... високій мудрості ... там, вдома ... на

весні моєї юності зазнала $1 ••• - Голос хворої затремтів ніжною струною: - Зроби ласку ... поклади у воду тут, біля мене, «троянду пустині» ... Потім ... А ще друге щастя з тобою ... золоте щастя в срібній колисці ...

У рвала й у смертельному жаху притиснулась до Адама. Очі, немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж

420

біле лице злилось з постіллю,- спинились, не рухались і не моргали, не могли відірватись від темного квадрату

стіни проти ліжка ..• Адам рвучким рухом обернувся й побачив темну, крилату тінь ...

Азраїле! - ледве чутно зітхнула Марія ... І тихо заскиглив-завив Рустем, наїживши шерсть: він

бачив теж.

Помалу на устах

Марії

розцвіла

блаженна

усмішка,

й вони швидко зашептали:

- Уже не маю страху ... Я піду лезом меча над безоднею неістніння до тебе, Всемогутній, що знаєш B~e ••• Будь иилостив ... - Затихла на мить, здригнулась та ще раз сла бо притислась до чоловіка. І впав ледве вловний шепіт: Іду ...

Замовкла нерухомо, але за мить зробила рух, ніби кида лась у безодню. І враз відчув Адам, як стала незвичайно важка в його обіймах ...

Надворі вже цілком розвиднілось. У вікнах гасли вогні, що горіли в цілому замку і в челядній ізбі три ночі вряд.

Дзвінок у каплиці високим голоском квилів пронизливо Й тужно, покриваючи тихі

ридання жіноцтва й невтішне

скигління гепарда.

Не справдилось сподівання Марії, що на крижмі біля її

сина стануть три лицаРІ: Василь спізнився й приїхав аж за місяць по її смерті, коли вже малий Борковський дідич Адам-Кашпар, був охрещений. - Ну, слава Пречистій Діві! - відітхнула пані дяди на.- Uей приверне Адама до життя! - І спокійніше від далась

вона

новим

клопотам

доглядати

малого

внучка,

названого Кашпаром на її домагання, бо ж « ••• прийшов він, як і королі-маги, з Христової землі! .. »

Таж і за клопотами, вона перша, вже свого часу роз хвильована попередженням гудця Ковдуша, гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.

Передовсім вдаряла її в очі дивна постать серед Василе

вого почету. Був це православний чернець. Правда, чи ж мало Їх і подібних мали було ж дива, коли серед

коло себе пани-магнати~ Не латинських кляшторників зо

Львова, Києва, Бердичева чи Дубна появлявся часом і

протестантський дидаскал чи твердо переконаний у своїй переможній правді чесько-братський, пресвітер, навіть і схизматицький піп чи православний чернець. Хіба ас всі

421

значніші пани не шукали собі приємного товариства освіче них та й «обичаю світського зналих»- людей духовних?

- Може ... може, й цього «свого попа» має Василь тільки для розваги? Бо ж, видко, що цей законник бував·у бу вальцях і має голову непорожнюю! - заспокоювала сама себе пані Теофіля. Таж незабаром показалося, що та «розвага» не виглядає надто весело. Бурливі диспути, безконечні - зрана й до ночі

ною

атмосферою

суперечки та «словопренія» стали відтепер незмін замку.

Дивувався й Карлос: -«Як вони люблять і вміють гово рити просто й невтомно! .. ие, певне, схиляє Їх до того довга зима, коли всі роботи сплять, а зв' язок зо світом рветься. Не улаштуєш тут ані турнірів, ані ... «cours d'amour» зо

змаганнями співаків-поетів та «служенням дамі». ШО ж залишається, хрім балачок та медів?! Не дурно ж якийсь

француз казав, що тут взимку більше п'ють, як Їдять ... Але сам Карлос участі в дебатах не брав. Шо-бо міг сказати чужинець і як міг вмішуватись гість у справи, що

інколи були вельми дивні, а інколи

«Cosas de Уоlyna»!

аж надто вразливі?!

усміхався з-під вуса до отця

Каєтана, з яким грав у шахи не менш, як колись з еміром Ібрагімом. А той мовчки притаКУ!lав головою. Ше маломовніший за мовчазного іспанця патер на всі спроби отця Елпідифора зав' язати «дискусію від віри», раз по раз відповідав тоном, запозиченим у того ж самого ЕлпіДИфора! - Мені, монахові, невільно єсть предаватись многосло вію світської суєтності. А на питання віри - ось моя відповідь - показував на свою чорно-білу рясу: - на ній чорне по білому написане й ні від кого не приховане:

«Імійте мене одреченна!» Коли ж часом дебати набирали гострішої форми, доміні канин, вклонившись лицарям, виходив із студіоли «читати

приписані молитви». А в студіолі гудів сильний Василів баритон, виривався, мов вогненні язички з багаття, прониз

ливий горловий тенор чорноризця, і тьмяний, сумний та стриманий - по довгій східній мандрівці - голос Адамів.

«Як ще недавно тут укладались і нші плани на май

бутнє, і як воркували тут молодята!» - й ніжна меланхо лія.згадки викликала перед Карлосові очі образ сарацинки.

І «Причина 80линська»,- себто «іхня річ». 422

І наче у відповідь на ту думку, саме про Марію й згадав того вечора Василь:

Дивуюсь я тобі, брате: і чого ти тут сидиш, сумуючи

по своїй... бранці? Хай скажу соковите слово - баба як баба! Одна гарна, але ж інші ще кращі! Таж не годиться самому через бабу ставати як баба! Адам здригнувся від тих слів, мов від удару батогом. - «Його шляхетна Зорая, сві тло його життя - баба і бранка»?!- Але затис зуби і стримався: старший брат! .. Той брат, що від нього так сподівався підтримки, зрозу міння, розради і з дитячих літ бачив у ньому свій ідеал! .. А старший брат продовжував: - Таж удар лихом об землю, а тим часом залий смуток

медом! .. А я заручусь, що прижену тобі з козаками сотку ... тисячу бранок... На ремені-сириці приведу ... І, не помічаючи Адамової (5лідості та втопленого в підло гу погляду, дружно закликав його:

- Чей-бо сам я не народився серед цих боліт?. ШО? Жінкам та дітям тільки тут сидіти по спокійненьких запіч ках! - Він розправляв довгий гарний вус і ходив з кінця в кінець по великій кімнаті, дзвонячи великими, срібними

острогами.- Тут кожен лицар закисне! Най жінота пряде та складає казки й байки, най і діти, тих казок слухаючи, уявляюгь собі

світ як казку,

де все приходить задармо,

і пасуть жаб у мочарах та копанках. Ми ж, брате, дяка Господові - мужі. Нам належить борня. Мусимо будувати життя ! То ж кажу тобі: вдар об землю журицею, струси

кволу Аремлю

О,

там

і гайда! Поїдемо до Києва! ..

місті

«первоматочнім»- докидав

своє

слово ЕлпідифОР -«ведля» звичаю, з болярином Василієм сюди - на ралець, забаву молодецьку, туди - абіє на бу сурманина в похід. Як літь єсть болярам, на добрі діла похопливим... От і забудеться ... РозважаlQЧИ «в печалі сущого», чернець намагався гово

рити веселим жартом. І тоді його голос прибирав мекаючий тембр, як голос замкненого ягняти. Коли ж заходився

сміхом, гостра ріденька борідка, що він її в поважній розмові накручував на палець,- скакала вільно й пустот ливо, немовби струшувала деревний смішок, що деренчав і

скочувався черепочками додолу.

Правду говорить всечесний отець,- радів підтримці

Василь. _ І правду,

істину!

Ібо

глаголі

церковному

стоїть, .. піАНОСИВ отець урочисто руку.- Як би не охмур423

нів чоловік, не сміє тугувати даже до безконечія! До розпуки-бо так здолів би дійти. А це

гріх тяжкий і нц

усе дияволові мильший ..• Василь гучно ставив на стіл срібний кухоль і яскравими

барвами малював Київ.

- Тепер отсе, вертаючи з Чернігова, були ми там з отцем ... Не пізнати! .. Розцвів квіткою наш старий красень під першим подувом магдебурської вольності! Міщанство, як вийшло з-під влади воєводи та вибрало собі магістрат ..• Ге, братику І Шафарі, писарі, війт з бургомистрами та

ратманами - все люди зо своїх ... А які свята, а урочистос ті, а як раз по раз чужинців вином підіймають! А скільки там панства, магнатів, лицарства! .. А місто горить барвами, злотом ... Музики, співи, процесії, походи тріУМфальні ...

Таж ми, брате, і студентами бувши, того не бачили, ні ти в своїй Ломбардії, ні я в Німцях! - Таж токмо «золоту корогву» побачити! .. -

докинув

ЕлпідифОР·

А що-бо ти видів у своїй турецькій неволі, бусур-

менській? Ні-ні-ні ... Не рците сього, не говоріть І силя

. -

спиняв Ва

чернець.

Того-бо, що болярин Адам сподобились звидіти, жод

ні ігрища світські даже в Києві, в пам'яті затьмити не здолають.- Давно вже встид ложний не дозволяв мені вашу милість попрохати: розкажіть нарочито нам про Зем лю Святу. Аз-бо многогрішний найбільш хотів би узрі

ти - поза гробом Господнім - ту лампаду, юже за землю Руську розсвітив високопреподобний ігумен Даніїл! І па ки: суєтен-бо духом єсть чоловік,- звідати любив би: точ

но - ли сладость неописана у воді Йорданській розлита, камінь же з брегу Йордана-ріки, як би мал не був,- дій сно ли чудодійною силою наповнений? , .. Повість-бо. йде:

ймеш ли його до уст, гладу не почуєш. І христолюбець один, з Афтосу гори; також чорноризець, рек: що не токмо в той час, доколі камінь во устіх сий,- але ж і вовік ГЛаден чоловік той не будет, ібо і душу напаваєть. Несумірно великі, добрі й ласкаві законникові очі диви

лись радісно на Адама; чекав, як дитина чарівної казки, потвердження своїх відомостей від очевидця.

Та я ... не був при гробі Господньому,- трохи ніяково

й несподівано навіть для самого себе сконстатував аж тепер

Адам.- В неволі я був ... бранцем я був у Святій Землі, говорив далі, сам намагаючись збагнути, як же ц~ сталось, 424

коли ж гріб Господень присвічував йому як одна з дитячих найдужчих його мрій?! . Карлос мовчки спустив очі: згадував минуле, але розпо

відати не хотів. Та Василь чогось зненацька обурився:

ШО ж ти с ... сидів на Т •••те по тур ... р ... рецьких нево

лях,- скакали йому слова, ніби перестрибували з каменя на камінь,- щоб на торбані грати Т ••• та до туркень залиця

тись?1 Так ти, брат ... тику, по малжонку до Святої Землі мандрував, поки ми,- сильно вдарив себе в груди,-: тут

з бусурменами сіклись?. Ось, Н ••• на, дивись до Адама й

показував

пальцем

на

широку

підступив

близ'ну під

оком.- Бачиш, як нас тут т ... татарські шаблі цілували?1 Адам зірвався на рівні ноги й міцно вхопив брата за

руки в зап'ястку. За ним, ледве зводячись, стала скощавіла постать г~парда, що по смерті Марі ї був невідлучно при Адамі. - Василю! .. раз на завжди ... Я не дозволю тобі,- гук нув Адам, і враз переміг себе та зломив грізний тон на м·якший ... - Я прошу ... ніколи не згадуй при мені •.. чуєш: ніколи ані натяком! - моєї небіжки-дружини ... Ти ж не

знав її ... не бачив ... Ії ж нема вже більш між нами ... -

ур

вав болісно й сів за стіл, схиливши голову на руки.

І це враз розігнало хмари Василевого гніву.

Та ... та Бог з тобою, юначе! .. Чи ж би я хотів тебе

вразити? І щиро: бесне!

І на слабий рух Адамової руки продовжував

Ну-ну! Годі! .. Не буду більше ... Уарство їй не й перехрестився широким, розмашистим право

славним

хрестом.

Адам не зауважив цього руху. А Карлос підсвідомо захвилювався. «Певне, що З цього почнеться»,- відчув він тривогу.

Хотів був вийти, гадаючи, що не годиться чужому бути свідком сварки, але помислив: -«Таж, може, доведеться ще й стати при побратимові»,- підвівся й підійшов до полиць

книгами.

Відчув незручність і чернець Елпідифор. Він теж піді йшов до книжок і неприродно байдужим голосом швидко

заговорив до Карлоса:

Чи ж всі ці книги та інкунабули нахиляють должно

розум до Письма Святого, а душу до живота праведного! Є тут і «Антиграф», і «Антидот», але аз не обрів ... - Таж згадавши, що Лачерда -«рицар чужеземськиji,-єретичної

прелесті папіжництва напитавшись»,- мало що може тями

ти й «на животі праведному», й на його мові руській,- пе-

425

рей шов,

пересипаючи

мову

грецькими

словами,

на

теми

світські: «Еа ерон» І, щО любомудрості своєя ради, во дні юності моєя, претерпіл есмь всякую скорбь і тісноту живо

та іночеського на Афтос-горі, язик еладський пізнав, як рідний, і не токмо Іродота, Оміра і многих інних читав, но і переводити тщився. Многими поти Й труди многими сія

стяжах.

воістину

отже, «була

«міфтопоїсів»

опинившись інна

Русь

давніх уже

«пар

геавто» 2,

старинна».

Ніхто

не цікавиться!

вижу,

що

писаннями

Токмо сама

«дискуція О вірі» ... І не диво. Монахи-бо так розволочили ся, що келія Їм наприкрюється, виходить на торжища, аж

в сторони латинські, в Базилею, Ферару, Буду, Флорен цію, і даліє та з одушевленієм, велі Їм доказують, що ...,.-«ми

Русини і латинники єсьмо братьми». І затроюють даліє блуди єретицькими і так всеціло затроєні уми. А чому сіє? - Ібо - воістину, ібо младежь не падає по книгам, акі пчола; не ізбирає оттуду сладості словесния, а - хоч і безславно ректи сіє, но воїстиlЧ': во коршмах черноризці

сидять більше, як у книгохранилищах перебувають. І це «пані калос»! 4 ••• - Слухай, брате,- говорив тим часом Василь Адамо ві,- розповім

тобі

про

товариство

наше

лицарське,

що

тепер твориться. Ти ж з юності тугував за конем та зброєю. І ось друзяка мій, Остап Дашкович, князі Вишневецькі ... Різкий звук мисливського рога розтяв повітря під бра

мою. Йому відповіла сурма й заскреготів звідний міст. - Таж саме це може від Вишневецьких посланці ... Че каю

ІХ •••

Але це були післанці від де Кастрового «негербового хитреця»- архітекта. Зо смертю Марії гарячкове буду вання в Борках стало. Пригноблений Адам до всього втра

тив цікавість і припинив розпочаті праці. Тоді де Кастрів мистець взявся за будівлю

нового замку на закуплених

Лачердою землях. Весна починалась сухо й тому праця жваво просувалась. Карлос міг - оповіщали післанці приїхати подивитись, бо вже було на що: одно крило нової «Casa Lacerda» вже твердо стояло на новій землі. Коли другого дня Карлос зайшов до студіоли попроща

тись із братами, вчув голосні слова Василеві: І Еа eQOV

ТІЛЬКИ хотів сказати. у себе вдома, у батьківщині. з М1Jt}ополо<; _ міфописець, автор фантастичних оповідань. 4 ПаV1J ')(.аЛw\; безперечно, так!

2 Пар

eav'to

426

Хрест, шабля та струни - ось наші гасла! Але ен протоіс 1_ віра православна,- поправив Ел-

підифОР···

А як по двох тижнях Лачерда знову повернувся у Борки

й відчинив увечері двері до студіоли, там немовби ніхто не рушився з місця від дня його від·їзду. Все було так точнісінько, як багато днів перед тим, а диспута продовжу

валася в тім же тембрі голосів. Тільки перед отцем Елпіди фОрОМ замість кубка меду чи '«ліквору западного» стояв

недопитий кухоль славного перемишлянського пива. Сам чернець

мирно

дрімав,

спершись

на шкуратяну

подушку

високого фотеля. Суперечка братів у кількох кроках від нього його не турбувала й, очевидно, перестала вже цікави

ти. На мить перед Карлосом проплила згадкою колишня розмова з Адамом про «рах» орієнтальних номадів. Поду мав: «Чи Ж і це той орієнтальний «спокій», чи тільки байдужість через недостачу витривалості? І,!!оправда, мит рополита Герасима вони спалили, але ж, мабуть, згарячу» ... - «Чуже» католицтво?.. Забобон «дикої» Литви? звучав глибоким сумом Адамів голос.- Брате, брате! Чи ж не сам ти повторяв мені, що навіть патріарх Ніфон

в своєму листі до митрополита Йосипа Солтана називає унію релігією «нашою батьківською»? В Москві «не пасти рі - череду, а череда пасе пастирів»! Та згадай же, ще перед

унією

прийняли

обряд

латинський

наші

князі

магнати: Слуцькі, графи Тишкевичі, роди Лукомських, Пузинів, Поті їв, Ярошинських ... І хто Їх всіх назве! Бо ж розплющ очі й приглянься, брате,- що діється в тій «пра вославній» церкві: здирства,. суди, сварки, прокльони, ана феми, розпуста невпинна

це чесноти духовенства схизма

тицького! І нижчого, і вищого! І найвищого! .. Та ... Чи ж можна знайти з усього, чуєш? - з усього духовенства хоч десять, які розуміли б свою віру? Тому ж і шляхта переходить

на

протестантизм,

ти

бо

сам

кажеш,

за

словами православних єпископів, що один із ста домів шляхти не затруєний єрессю! .. Ти ж знаєш все це, і знаєш, що все це

Бо ви -

не . мої слова ...

католики довели до цього. Стратили ми

князів. Шляхти мало, а панів -

ще менше. Через вас! Ви ...

ставите православне духовенство нижче за шевців,- гаря чився Василь.- Чи ж хіба мало, що той, хто «має попа» збагни ввесь глум і презирство цих звичайних слів: «має І Е" Л:QО'tол~ -

насамперед. передовсім.

427

попа», як коня, як тварину! - так той посилає ЙОГО орати з хлопами ... І служителя вівтаря - ніхто не боронить! - Таж, Василю! - в цьому ж і вся відпов~дь. Дійсно, правда: ніхто Їх не боронить. Бо ж хто Їх м О Ж е б О.р они т и, здебільша

коли

навіть

з неосвічених

братства

людей

світських,

беруться «поліпшувати свя

щеників,-«синів єретичних», котрі самі себе ганять, гово

рячи: «Не вміємо ні

читати,

ні

писати,- тільки сторінки

в книгах перевертати ... » Дійсно, це вже

«грецька злоба».

Але Василь стукнув пугарем об стіл, аж Елпідифор на хвилю розплющив очі.

Під лід, під меч, під топір -

тих твоїх уніатів ... Геть

з ними, бо вони гірші за самих католиків! .. Уе вони тягнуть

до себе нарід тим, що в тому обряді темний, засліплений, чорний люд бачить обряд «свій».

А бачиш! Знову сам говориш: свій же обряд ба

чить

...

- Таж це ошуканство! Нарід же темний, як глупа ніч! - кричав Василь, неначе був у широкому полі. ЕлпідифОР вловив одно слово «темний», але встряв у розмову:

у чому ж тут зло? -

ТОНОМ.- Істинно-бо: всі ми -

запитав він цілком мирним темні єсьмо! Ібо самі архи

реї наші говорять: -«Невідомо єсть, како і в що віруємо!

«Таж не те є на потребу! Аби віра тверда. Прочеє- како

фимія

кепські поголоски! .. Ність-бо віри правої іншої,

як православна, древняя, благочестива я, що вже і з самої

назви видко ... Досить вже набрехались ми ... Поперестаньмо мало-маленько

...

Та заткни ти пельку, махабею! Ти й мене ще навчати меш?! - тупнув на «законника» розпалеНИR Василь. Елпідифор влип у подушки фотеля, ніби хотів протисну

тись через них наскрізь.

Так говориш ти зо «своїм» ... «попом» чи сповідни з сумною іронією запитав Адам. - Та хто нині сповідається? - злісно махнув рукою Василь - ані священики, ані чорноризці! .. І знову посипались, як з рога гойності, дати, наймен'ня,

ком ?

цитати

...

«Мов на/церковному соборі»,- думав мовчки Карлос ... Сонце палило, як влітку, й кидало на підлогу великої парадної зали замку білі простирала проміння. Василь підтяг вище до пояса шаблю-карабелю~ в сап'янових зеле-

428

них піхвах, поправив на плечі гаптований ремінь 1 знову почав широкими кроками міряти землю. Дратувався.

І все тільки чекай! .. Дашкович -

як здох! .. Той -

під лід пішов. А тепер ще дядина ... Одуріти можна ... -

як

ви

тяг з-за пояса свиставку з кості.

На посвист з' явився Юсуф, з колишнього ЗораїНОГО

посягу.

Меду, чорномазийl- гукнув, не спиняючись.

Кроки Василя в підкутих срібними підковами зелених сап' Jlнцях глухо відбивались від майже голих, оббнт~х

блакитним сукном стін зали. Ії прикрашали тільки портре ти. Обтягнені золотою шкурою стільці з різьбленими висо кими спинками та дрімаючі попід стінами лави, покриті полавочннми литовськими килимами, ще дужче підкреслю вали порожнечу офіційноі замкової вітальні, де теПер бра ти чекали на звук ріжка, щоб Їхати з дядиною на оглядини весняних посі ві в.

Хоч надворі й пекло сонце, від грубих неогрітих ще стін тягло холодком, тому у великому комині, що був за колум

нами в меншій частині зали, палахкотів огонь. Біля нього сидів задуманий Адам. За роки свого полону звик до тепла й легко відчував вдома холод.

Ех, якби ж тількн фізичний!

піймав себе на старій

думці і ще сумніш подивився на Маріїного Рустема, що лежав

біля самого вогню

високо підносячи ребра.

тяжко дихав

Вогкість

присвистом,

сніги' побороли

мо

гутнього звіра: він прудко чах з кожним новим днем, все дужче

втрачаючи

сили.

Коли гепард зайшовся кашлем, Адам присів до нього на почіпках і

почав ніжно гладити суху шерсть цяткованої

Рустемової голови, що з неї блищалн вогники запалих очей. Василь став у двох кроках і схрестив руки: Дійсно тебе наче підмінили, брате! - промовив різ ко.- Панькаєшся з котом, як дівчатко ...

Та й тебе

підмінили,

брате!

теж сухо відказав

Адам.

З чого ж це видко? Зо всього. Ти на все' змінив погляди, починаючи від

котів і ... до віри! Увійшов зо срібною коновкою меду бурграв.

_ Трещуло! - круто повернувся до нього Василь. Ану, скажи мені, чому ти став уніатом? Дворецький спокійно й поважно вклонився панові й без надумування відповів:

429

Бо

я, світлий

пане,

люблю

важу

обряд

мову

батьків, але признаю керуючу руку Найсвятішого Отця, котрий,- як

сам

бачити

зволите,- знає

віру

правдиву,

апостольську, що ствердили й наші митрополити та єписко

пи на флорентійськім соборі ... Будуть інші накази світлого пана графа? - Ні, іди! -

Василь круто повернувся до Адама.

Але ж скажи мені

нарешті й ти прямо:

заїлий апологет уні ї,

то чом же -

якщо ти такий

на милість Божу

й досі ти не навернувся, досі не перейшов на цю ... нововига

дану віру? Адам зціпив зуби, але, не затримавшись на братовому підкресленні,

відмовив стримано:

Тому, що я не. відпадав. Тож і не потребую «наверта тись» чи «переходити». ШО Я - католик, то само собою

ясне:

ними

можу

потребі

користати

обох

обрядів ... А може, й ти тепер собі пригадаєш, що колись ти ж сам радив схизматикові Трещулі триматись католи цької віри своїх батьків? - І що ти все, як і дядина, на «батьків» та на «старі часи» моргаєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або

живемо, як за Аскольда чи Володимира?. То були батьки, а мИ: - Їхні «сини». Ім було одне добре, а нам ліпше друге! - Таж не Аскольд і Володимир захоплювались карди нальським

пурпуром

митрополита

Ісидора.

За

що ж

ти

тепер мажеш його дьогтем? Чи ж не ти мені розповідав у поході, що - не в Москві, а в Рнмі! - царгородський

патріарх Григорій МаММ<і внсвятив помічника й у'lня Іси дорового

Григорія?

Чи не я? Я! .. Розповідав? Розповідав! - заложнв руки за пояс Васнль.- А тепер тобі паки і паки скажу: не

поможе твоїй унії ні папа, ні Мамма!

Карлос відхилив двері, хвилину затримався на порозі і

не ввіЙшов.-«Скільки слів! -

думав у здивуванні.

Таж зрештою мала б уже сказати слово шпада». Вуйки в залі? -

спіткала його в коридорі Тея.- Ба

буня і я - вже готові. Поїдьте з нами! Ні, дитино, мені сьогодні недобре,- погладив Кар лос ясну голівку й пішов на вежу Будельницю. Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на

новій землі. Завтра вже мав остаточно покинути гостинну побратимову домівку.

Але я тебе відучу крутити, як єзуїт! -

430

вчула Тея

голосний пок рик вуйка Василя, коли чіплялася за клямку щоб відчинити важкі двері.

А відчинивши, остовпіла. Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама. Вуйко Адам зробив так само, й два

заліза дзенькнули голосом ненависті й смерті. Але в тій хвилині зо стогоном підвівся Рустем і стрілив собою на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіра.

- Рустем! Рустем! .. - і розтяв дитячий зойк повітря в залі, а дві маленькі ручки вхопились за вуйкову шаблю. Адам підхопив дитину і з жахом дивився, як з ЇЇ пальчиків падали на ясний соняшний платок підлоги червоні мов коралі краплі. Притулив Тею до грудей і метнувся зо світлиці, але на порозі на мить зупинився. Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушнім трупі «останньої живої пам'ятки по Зораі» і вколов блідого брата.

- Між нами кров нашого роду! - хрипко промовив Адам і бігом поніс закривавлену дитину до дядини ... Василь кілька разів перейшов з<\лу й пішов коридором. сьогодні виіде він, як татарин - проти ночі І -,- з цього божевільного замку, з яким відтепер не в'яже його ніщо.

lJJe

Пог.ляне з вежі, як далеко можуть занести його ще до ночі KOНl.- ••

Карлос помалу ніс додолу свої думки. Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів, а в серці

1JJ0

стояв образ

іспанських голих, червоних скель. ж подібне між Еспа нією іВолинню? Аякжеl- Той самий вічний бій з невір ними. Тут - хижаки-номади, а там - хижі африканські і берберійські орди. Ті там «ідуть по хліб», а ці тут -«по людей». Як еспанські, так і ці країни боронять християн ство й долю Європи від наїздників. Таж голосу й обличчя цього народу, як і еспанського, Європа собі не уявляє ... А Василь ніс вгору свої думки. Саме, який він «Дунін», данець, норманин? І навіщо йому та згадка про «таких» батьків і предків, що над їх головою висіло вічне проклят

тя?!

1JJ0

ж: не може він сам бути предком? А Лебідь на

гербі?. Досить вже йому плавати в хвилях католицького

фанатизму! Ступаючи на твердии грунт кам'яних порогів Дніпрових, може він і свого Лебедя поставити на скелі ...

Так і «перемалює» герб! .. На вузеньких, слимаком закручених сходах, очі в очі зустрінулись обидва. Стали. Мовчки поміряли один одного поглядом.

_ Я знаю,- хрипко промовив Василь по-латинсько- ви, кабальєр(), та певна підтримка мого брата, що так

му

431

міцно в'яже його з папіжництвом

штовхає до тієї унії,

гіршої за католицтво! Карлос сперся плечем на сті ну і недбало поклав руку на ефес

шпади:

Не знаю, графе, чому маю дивуватись більше: вашій

витривалості в диспутах, що зволите Їх починати навіть на

цих сходах, чи безодні джерела слів, що в собі носите ... Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карлосів тон шпигнув його, на гарт розпеченого, гостріше за явну об разу.

Але Лачерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:

- Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я до бою зо зрадниками своєї віри. А тут - я ще й гість! - Добре! - затис у руці шаблю Василь.- Але, графе, ми ще зустрінемось у полі І - «I,Uоб служити Богу й добрим людям»,- злегка вкло нився Карлос, відповідаючи формулою, що нею користу ється еспанець, не бажаючи пускатись у ширшу розмову ...

VII. «PATEFACTA ERUNT ... »' Аромат бузку й мокрого весняного листу вливався відчи неними вікнамн в нову «Casa Lacerda». Тільки що пролеті ла могутня, нестримна весняна хуртовина. З тяжким гурко том і блиском сотки стріл перекотилась прудкою хвилею,

але якої наррбила веремі ї, скільки вчинила шкоди й зни

щення в розцвілому саді! Карлос дивився з вікна на розбитий блискавкою стовбур велетенського півтисячолінього дуба. Придивлявсь, як тремтіли на ньому листочки, що, може, й не відчували ще своєї близької неминучої смерті, хоч стовбур білів невиліч

ною раною. Бачив, як з сусідніх, жалібно-темних ялин, також пом'ятих і втомлених, падали на дуба прозорі сест

рині сльози ... Злісний подих хуртовини, що впала з чистого неба, жмутами поскручував восково-ніжні галузки кущів.

Он поломані мальви схилились над самою землею і б' ють поклони голівками-шишками кругленьких зелених пуп'ян ків. Великий, ясно-жовтий метелик конає під ними, між перлами конвалій. І Карлос згадує стару арабську пісню: «Шо може виразніше показати болість і силу життя,

Як з поломаними крилами конаючий метелик~ .. »

432

Дощ перестав, і Карлос вийшов у сад.

Уе вже третя весна, яку він бачнть на Волині. Гарна,

сильна, повна соків! .. Вдихає вже остаточно повними грудь

ми напоєне буйною весняною силою повітря. Немовб~ від Джерела Вічного ~нття принесла його буря на озоновнх 'крилах· своїх, щоб напоїти землю з вічно наповненого безсмертям келиха обновн:

Святого Граля Божої природи ...

Біля лнпової алеї, де теж лежало кілька зломаних старих лип, Карлос несподівано вчув на раменах ніжні ручки дружини, а юна голівка Ренати притулнлась до його об личчя.

- Я знала, що ти тут ... Хуртовина, немов зла сила, скалічила, поніве'lила наш сад! Ти ще не бачив у частині овочевій?! .. Стільки велнких і малих смерТей! .• Але, може, це тобі дивно: мені не сумно, бо знаю: відживе наш сад! Відродиться знову й нове листя вкриє свіжі сьогоднішні рани •.. Поглянь: хоч зм'ятий хуртовиною, проте гарний наш сад! Карлос бере Ренатину голівку обома долонямн, як амфО ру, що з неї втишують спрагу, й довгим поглядом дивнться В її щасливі очі - зелені, як весняний сад, та каже:

О, так! .. Віджнве знову ... І нове листя затулить свіжі

рани

...

І думає: А чи ж «нове листя» буде Беатою його юннх днів? .. Як неподібне,ЙОГО спокійне, тихе щастя до минулої жагучої екстази юності, що межувала зо стражданням у хвилинах найвищого захоплення ! Тепер - восени ві

Kyl- він хоче житн. Але тоді -

на весні жнття: частіш

хотілось вмертн ...

Q!o кажеш? .. Адамів лист? .. -

Кинув короткий плащ

на непросохлу ще лавочку.- Сідай, дорога, прочитаємо, що пише мій бідний-бідний побратим ...

Багато зложених докупи синіх листочків дебелого папе ру,

вкритих

виразним

латинським

письмом

...

« ... ЛюбиЙ мій Побратиме, ні, єдиннй Брате мій, якого тепер я маю на світі,- читає Рената вroлос ... - бути хре щеним батьком твоєму синові я не можу. Колнсь у нево лі - пригадуєш, Карлосе? - як жадібно я слухав твоїх оповідань протвій край та його жнття в старовинннх часах.

добре пам' ятаю

Їх.

Тож

словами,

що

чув

від тебе,

словами того Санча ІУ, щО скривдив першого Лачерду,

433

я відповім тобі сьогодні: «Ніхто не може дати того, чого не

має сам»!

Так сказав він, духовно переможений в останній ХВИЛИНІ,

коли діти його просили в нього батьківського благословен

ня.

Так

відповідаю,

друже,

хрещеним батьком значить

тобі

сьогодні,

бути-бо

дати хрещеникові своє бла

гословення, а ти, Карлосе, знаєш: я того не можу, бо ж над родом моїм тяжить вічне прокляття ...

Рената перегнула твердий аркушик і

змахнула ним із

щічки сльозу:

- Читай далі ти, я погано бачу ... « ... Однак відмовивши твоєму проханню, сам насмілююсь прохати тебе. ІЛе малий мій Адам-Кашпар. Але й у дитя чих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря

жіноцтву. Візьми його до себе, Карлосе. І, якщо зволить на це світла дружина твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до світлої мети.

Я знаю: «Монсальвт

мета болісна»,- співає Ешен

бах, улюблений мій лицар і поет.-«І на дорозі до нього

сліз не обітре ніхто»,- але нехай іде мій син до «Монсаль вату духа», бо я піду зо світу цього в монастир.

Якщо трапиться війна, візьму знову в руки меч, бо ж зложив лицарську присягу - боронити кров'ю свій рідний край. Коли ж пошле Господь час мирний, прийму рясу чернечу, щоб воювати духом за правду, потрібну людові

нашому. Є-бо речі, як ти бачив сам, що проти них безсиле залізо, А бій духа і зброї триває й триватиме. Коли ж ці суперники йдуть один на одного, як часто тріумфує третій!

І той третій -

завжди «Бафомет»

що переміг хрестонос

них лицарів Темплярів. А Їх не могла зломн-ти навіть велика тоді мусульманська потуга! ..

Великі Борки, улюблене гніздо моє, й надалі залишаю під опікою пані дядини нашої, бо Василь уже не вернеться

сюди з Чернігова. Не дуже міцна тілом пані ТеОфіля, І «Nіngоrю rюп puedre dar, 10 que rюп hal!» (Ооп luan Manuel.- Libro de 10s tres rasones) . 2

Monsalvat -

мета

«лицарів

св.

Грааля» -

гора

Спасення,

де

як каже народний переказ - має бути схований келих з кров'ю Христо вою, званий «Святий Грааль». 3

Нібито хрестоносні лицарі, звані Темплярі і (Храмовики) згодом - ди

упали в страшну єресь чортопоклонства і поставили на місце бога

явола,

якого називали

Бафометом.

434

але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить і тримає. На таку ж виховує вона й малу Тею ... Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичК< ю в Борках, Карлосе. Ні, мій друже: якщо обдарує тебе

Господь донею, цим листом прошу ЇЇ у тебе стати дружи ною моєму Адамові ... » Адамів лист розхвилював Карлоса: як же грізно побила

хуртовина побратимів весняний сад! .. Тієї ночі заснути не

міг. Потихеньку вибрався з одрини до своєї студіоли. Така воиа «своя», аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії! Адже ж немовби не Карлос де Кастро Лачерда, а дон Фернан

el Sabio сидить у цьому глибокому фотелі

з чорного «моченого» дуба, з в·исокою шкуряною спинкою. І білий комір - ясною плямою відбиває від чорного окса

миту хатнього таляра. Немовби ось-ось від монументальної печі, з рога кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий }{еронімів бас просту й бадьору сентенцію. Веселу навіть тоді,

коли вже,

з Америки:

як каже найновіша приказка,

привезена

«Sin mas consuelo que el tomata crudo»-

коли

«нема вже іншої потіхи, як сирий помідор».

Карлос аж здригнувся: так живо відізвався цей голос ... але тільки в серці! Встав із крkла і підійшов до портрета на стіні. Суворе }{еронімове обличчя ніби всміхнулось др нього. Уе на пам'ятку про «світло джури» зробив його портрет Карлос з пам'яті; розбудивши в собі здібнощі емірового рисівника заставок-енлюмінюр ... Над Хероні мом - собор у Бургосі - також Карлосовою рукою відтво рена згадка з безлічі кампаніль минулого ... Чорною·пащею роззявила браму

Arca Santa Maria,

а серед площі

вся

біла масивна сильвета мармурового хреста. На нім Христос відкрив обійми розп'ятих рук, а 'біля його ніг невпинно плаче водограЙ ...

Знову вернувся думкою до листа Адама. Згадав, що хоче він злити свій рід з його родом. З «його новим родом», який таки започаткував він згідно з пророцтвом дона

Фернана ... Але хто ж може бути хрещеним батьком його сина?.

На другий день «Casa Lacerda» вітала на високого, але милого гостя. Був це срібноокий Ковдуш, що приніс новинн

з Борок та пісні в своїй кобзі. IJJe в Борках полюбив мудрого гудця Карлос, але тепер зрадів як рідному. Ес панським звнчаєм, «старим, як земля еспанська», на місце

кума, що в.ідмовився, завжди кличуть першого жебрака, що

435

його зустріне батько дитини .. І тому за кілька день, як тихе свято, відбулись хрестини.

А по хрестинах 'пізно вночі докреслював Карлос повне нових сил

коренів

нове

родове дерево.

Протяг лінію

від двох

Ренати де Кастро і Карлоса Лачердий закінчив

її кружечком, а в ньому вписав наЙменн,. тільки що охре

щеного свого сина: Фернан-АльфОНСО Енріко. Чекав хвильку, дивлючись, як розбігаються по свіжому написі веселі порошинки лазурового й золоченого піск~ а потім вивів бандельєту та вписав у ній слова: «Patefacta er\П1t Оеі arcana».

ЛЕГЕНДИ

СТАРОКИЇВСЬКІ

Троянди, сп'янілі від останніх вогнів осені, забули про прищеплену Їм рукою садівника красу й укрились рожевим

квітом щирої шипшини. На крильцях баревних метеликів відлетіло у вирій літо. Ах, щорік все Їх меншає, цих безтурботних істот, що живуть квітами й сонцем. Шорік

меншає й мрій. Тих, що на зміну метеликам приносить осінь.

Чи ж і мрію, як метелика, вважають за шкідника~ Скільки-бо Їх, які так намагаються вигнати все, що має крила, барву, усміх, відблиск радості ...

- А вже що до нас, первостворених Всемогутнім «сти хійних сил природи»,- нас виріклися б радо й поготів! озвався під вікном жартобливий голос. Я виглянула й зручно

вмостився

зраділа: в

Сивобородий

пурпурі

реви,

що

зв ин ний

Фавн

заплітала

стіиу.

Сміється мідяношкірий в хмарі легесеньких кучериків срібного волосся. Вузловатим пальцем вказує на аметистове гроно:

- Можна~ - й, не чекаючи відповіді, бо ж хто пожаліє гроно винограду~ - общипує по ягодці, як дрізд.- В такі золоті дні,- втягає в себе прогріте сонцем і теплою зем лею

медове

повітря,- достигають

не

тільки

грона,

але

й туга людського серця по незабутньому. Чи ж не вгадав?. Сміється до мене, мов добрий приятель, що лиш вчора перервав був свою щоденну дружню розмову зі мною, під віконцем.

- Тож бачиш,- споважнів зненацька,- душа пам'ятає багато, чого не вміють назвати уста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв'язку з минулим. То - зв'язок з доброю Матір'ю Землею, що її всі ми любимо більщ як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки· свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині ... Та я не вмію складно і довго говорити. Хотів би ліпше щось тобі дати ... Знову радісно всміхнувся, низько нагнувся до землі і зірвав суху маківку.

Візьми хоч це. І воно може навчити тебе розумінню

дощових пісень, візерункам, що Їх креслить вітер на ланах збіжжя, бажанню синього вогника, що пливе, хитаючись,

438

над рідною драговиною. А може, колись, десь не в нашlИ землі, посадиш у чужу землю зеренце. Тоді сама здивуєш ся, як воно потішить тебе. Не легковаж, що мале: малого немає в світі. На, візьми! .. І зник.

3 того вечора, увесь той Ч,ас, що я була в Лівадії -

сон

ному кримському містечку, з найменням Німфи,- старий Фавн, добродушний і простий, як сільський капуцин з півдня, щовечора приходив до мого вікна й оповідав давно

вікі казки. Пізніш, за сумних днів самітності, безсонними ночами в бездомних мандрівках я брала зернятко з Фавно вої маківочки і засаджувала у землю, що того часу була тереном моїх блукань.

Не сказав

неправди

приятель Фавн:

не одна

квітка

виросла й зацвіла з його дрібних зерняток. А я збирала Їх

у китичку. До них додавала свіже листя зобмолених Лаврських Садів, таке приховане, соромливе, скромне, що по ньому часто можна перейти й не доглянувши,

як по

придорожному споришу. Коли Ж над волинською Стир'ю по

луках

розквіли лампадками

світло-фіялові

зимові ти

колхікуми, а над мочарами м'ягко танцювали блудні вогни КИ,- Лосна кинула мені срібну нитку своєї пряжі. Нею зв'язала я китичку тих дрібних квітів. Не треба в них шукати «строгої» науковості: це-бо не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Уе лише квіт

ки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія наймення одної, друга ж зветься - Любов.

ОПОйНИй ДИМ Гашта позіхнув. Потягся й правицею обмацав м'язи своєї лівої руки. Оглянув широкі груди, угнув у стані тулуб сюди й туди. Пересвідчився: нема ніже ушкодження, иі в ребрах, ні на ліктях, ні на ступнях. І здивовано похитав головою.

Молодий скит не знаходив на собі жодної рани й не

відчував найменшої болісті в тілі. А тим часом чувся недужим. Не спалось, хоч трава була під ним м'яка, день теплий. Зрана не мав ні чого в роті: не хотілося ані випити гострого, смашного, добре заквашеного кобилячого молока.

Не мав смаку й до прозорого, червоного, 'як гранат, в' ялено го на сонці м'яса з дикої ноги. Так само ані в'ялена

439

дніпровська чечуга, що

11 особливо любив,

не викликаJl,а

бажання Їсти.

Чув, як обкипає серце, але не міг з' ясувати ступню й характеру своєї досади. От немовби згубив у степу вже переможе ного ворога!

Е-ех! .. Злісно розмахнувся жмутом буйволових ремнів, що з них виплітав вузди, аж від сириці вчулося в повітрі

кілька посвистів. Троє невеликих, волохатих диких коней торпанів, що стриножені паслись недалеко на узліссі, мет

нулись вбік й нашорошили. свої короткі вуха. Перерізані ударом ремні в, звислі безсилі голівки високих будяків-кру таїв, що вже відціль починали своє панування над степом, відбивали вільну блакить широкого неба й тепер, зломані, ще гостріше запахли медом.

Таж хіба в тім потішення для дужого парубка~ Знищити квітку - може бути забавою лише про жінку. А Гашта досвідчеиий 6оЙовник. Розправив иоги, порухав усіма пальцями й зсунув до потилиці гостроверху шапку-шличок й наче тим ще дужче роздратував

дoc~y.

Ну, бойовникl А що ж з того: коли ось вже тричі

дозрів у. небі повний місяць, й знову вже зник, упавши у безвість темної ночі, як стиглий овоч падає часом у воду.

Тричі І .. А за

цей

час

не

було

ані

бійки

сусідніми

племенами, ні набігу чужинців по здобич, не сталось гонит

ви в степах за ворогом. Тільки й бачив кров, що з упольо ваних звірят. Тільки всього Ц знищення, що кілька зруба них на паливо буків. Ані не горів ліс ... Рішучо нічого не сталось за цей довгий час, що могло б бодай трохи потіiuи ти

серце

молодого

скита,

розпрудити

жилах

кров,

що

гускне, мов масло в сколоченому молоці І Можна так жити ~ Гашта глянув звічев'я на блакитний Бористен, що ліниво П.лив під кручею жовтими пісками берегів, витяг.ся горі лиць й почав наспівувати бойової пісні, що давніш відразу настроювала його на войовничий лад і викликала загару.

А сьогодні й той лік не допомагав: тільки збільшувалась досада, аж не можна бу ло влежати на траві. Бо ж на кого ти розпалишся, як ніде поблизу нема ворога! «Були часи»,- потягли думкою ключі мандрівних жу равлів.-«Були часи, коли можна було битись досхочу з аланами на Гнилому Морі».- Жовте обличчя скита скри вила глузлива усмішка.-«Рallus Meotidae» називають те море дикуни греки. Справді, дикий нарідІ Тільки про

гроші, або ж про красу та про' жінок турбуюrься вони.

440

Немов би за гроші купується здобич? Чи можна ту красу з'Їсти або випити? А жінки! .. » - погордливо сплюнув на саму згадку про грецькіпіС!fі. Немов вони, ті греки, ані не догадуються, що Пра&АИвий муж мусить ставитись з погор

дою до кохання. Жінка є тількн здобич, а радість від неі в тім, що можна показати на ній свою силу й волю. Бо ж вона послухає у всьому кожного мужа. Наві ть грека. Але помститись або завдати ворогові муки та ще такі, щоб йому смерть

видалась

солодкою

не вистачить. Грекн

ласкою,- на

те

жодного

грека

сміття ...

Кннув жмут ремнів і знов потягся, аж у суглобах хрус нуло.

«Не інакше, як злнй дух вхопив мене. Може, вже увій

шов і в печінку»? -

Гашті 'від цієї ду~ки аж похолола

,спина. Знав-бо, що звідти ніщо не вижене лихої сили. Не дурно ж бо й найстрашніша отрута на стріли здобувається з гнилих печінок ... Стриножений торпан заржав пронизливо-високим голо

сом. Метнувся від лісу й незугарно пострибав по вогкій

землі~ Скит кинув погляд на узлісся, не побачив жодної небезпеки, але трохи вирівняв свою думку, ніби вивів її з хащі.

«Таж треба піти до 9Qрожбитаl» Має-бо Гашта у кудесника свого коня, справедливого коня, не степового торпанаl Лишив там на лікування, як той кінь закульгав. Сталось це саме тоді, коли грецькі купці вимінювали у Гашти боброві шкури. Гашта знає: то

греки так поробили його коневі. Напевне вониl Таж вони й на самого Гашту кинули чари. Отой сивавий, що так вперто торгувався,- саме він це й вчинив І Напевне! «Дивний той народ, ті греки І У них і старі все ще хочуть жити, знаходять від життя радість! А Їхнім синам і в думку не впаде повбивати батьків, уже не здатних до бою

чи полювання. Ні, таки то дикі люди! Дикуни ві рні І» Зате ж у Гаштового племені, мабуть, на цілий збір є лише одна стара людина: ворожбит. Дитиною привели його в полон, з Тавріди. Він «поскитився», таж дарма що такий сивуляк, його ніхто досі не вбив, бо не має дітей. Нема кому про волфа подбати. Тож він і на влови не ходить, і в боях уділу не бере. Дивний, майже, як грек. Ше й одноокий. Тільки ж тим своїм незрячим оком ... В нім вся його сила,

бо ж тим темним оком він бачить речі

таємні. А що вЖе знає тих чарівl Пізнає враз, що саме

441

зашкодило людині, чи навіть і .коневі. Знає також, як і здихатись лиха. Відун, старигай! .. » Скит звівся на свої короткі ноги. Свиснув на пса, що голосно чавкав, зализуючи прокушену вовком ногу. Собака сам цілком ·подібниЙ до вовка, підійшов до господаря, але

дивився похмуро й не крутив хвостом. Гашта виніс з печери стару, смердючу кістку й кинув собаці:

нів і

Маєш, але торпанів стережи сам І

вказав на торпа

пояснив собаці, що слухняно тримав у зубах кіст

ку: - До віщуна піду. Най зніме з мене чари. Обернувся й, коливаючись з боку на бік, подався до річки ходою людини, що призвичаєна пересуватись тільки комонно.

Присмерк темними плахтами починав застилати землю. Деиь вгасав, як багаття. Дніпро став червонаво-злотистим, мов розплавлена бронза. Сонце втікало за верболози, а з ним зниКали, немов утікаючи в безвість, сила й бадьо

рість з Гаштиного тіла. Ішов помалу, байдужно, ані не дивлячись під ноги, мов сонний. При самому березі, куди позбігали з кручі спрагнені старі осокори, Гаштині ноги заплутались. Не знать

чи в галуззі, чи в тінях густих

осокорів, тільки ж зненацька ніби хтось висмикнув з-під них усю землю, й скит полетів додолу, ніби від штурхана

в спину. Не впав, однак, на чотири, але став на рівні. А йому назустріч - з глибини ями - розсвітились два вогники.

Вовча яма І .. Ше й не порожня. Але Гашта не мав часу міркувати.

Раніш, ніж думка оформилась,- вже сама рука вихопила

з-за пасу ніж.

І раніш,

ніж вовк

встиг відступити до

дальшого· закутку ями, скит блискавично швидким рухом

вдарив звіра ножем під морду. З розпоротої горлянки порснула тепла кров й неначе змила з Гашти чари. Аж легенький

усміх

виглянув

з-під

рідкого скитового вуса,

коли Гашта вправними рухами розпоров шкуру вовкові на череві аж до хвоста й радісно стяг, немов зняв розстебнутий кожух. .

Віддам ворожбитові. За коня і засебеl Зовсім споночіло, коли видерся з глибокої ями

враз

почув занесені легеньким вітром від води слова:

На вітер і на меч! .. На вітер і на меч! ..

Були не голосні й одноманітні, як маячення. Та Гашта враз пізнав чутне шепотіння ворожбитове, що, мов водяний щур, проживав у землянці-печері, а не в критому возі, як

442

скит. Гашта присів за кущем терну: завжди ліпше подиви тись з укриття, що робить другий. А потім і цікаво поба чити, як з коня буде виходити лихий дух, ие лякаючись

скитової присутності. Відціль скитові добре видно й во рожбита, й коия. Уікаво, який же той кінський дyx~ Чи з конячою головою ~ Однак, хоча волф-«наузник» не змовкав,- жоден дух не виходив

коня,

якому

ворожбит,

присівши

напочіпки,

розчищав ножем п'ятку копита. А кінь слухав тихого голо су, не рвався й не смикав ноги, ніби хтось сидів на ньому,

тримав на короткім поводі й тис йому п'ятками боки. За хвилю старий лікар відклав на пеньок свій струмент,

деревляні й мисці з темною, мов дьоготь, тектиною намочив на довгі

пруги

повсті

помалу обмотував

коневі

ноги.

Потім погладив коня й, не перестаючи примовляти, завів його до сусідньої печери. Тоді скит нагло вискочив на площинку перед житлом волфа.

Вищерблений місяць полив зеленавим світлом невелику постать скита з плисковатим обличчям й приплюснутим

носом. Проти Гашти стояв ворожбит, кощавий, сухий, нена че

головою бородатої

птиці

так

висувався

наперед,

ніби дзьоб, його довгий ніс. У довгій, білій одежі ВОЛф виглядав істотою з іншого світу, досконалішого й вищого. Не схвилювався несподіваною появою й нічого не запитав. Лише всміхнувся на" незугарно пов' язані слова скита, що той намагався ними висвітлити, які саме чари впали на нього.

Нуда

звуться вони. Хворість вигійна,- хитнув бі

лою головою наузник. Але не повторив і не пояснив: Гашта не зрозуміє, похитував

ВОЛф

про що мова.

головою,

коли

Тому старий самодин лише

скит,

виговорившись,

змовк,

сказав:

- Не бійся. На твою немі ч маю добрий лік. Маю. Я ж бо - зіліЙник. Поглянув на мокру вовчу шкуру й повісив її на галузі осокору. Потім почав роздмухувати вогонь. Коли ж ~будив ДО життя ледве тліле вугілля, сипнув на нього пригорщу

сухого, між долонями стертого, зілля. Над вогником заку черявився солодкавий дим. Тоді зілійник звелів скитові сісти щільно біля вогню.

- Дихай тим димом. Не бійсь: це - колопні, що з них тчуть полотна на одежу. Колопняний дим одягне твого духа в одежу духів. І побачиш далекі часи, що прийдуть, ко443

ЛИ,- вказав

на

місяця,- коли

стемнілу

ця

річка

річку з

може

срібною доріжкою до

переживе

праправнуків. Да-а-леко це! Але дихай -

твоїх

онуків

і вдивляйсь. І

Від солодкого диму скитові спочатку зашкрябало в гор лянці. Душило, ніби сплющувало горло, а заразом нароста ло почуття роздратованості й неспокою, аж кортіло відій

ти. Та дим уже розіслався широкою смугою, обгорнув Гаштовіцілу голову, і враз його заспокоїв. Скитов.і зда лось,

що

він

стає

малою

дитиною,

що

то

не

дим,

а материні руки легенько притуляють його голову до м'яко го хутра та вкладають у мішок, що в нім скитські матері

носять за плечима своїх немовлят. Пахнуло теплом у облич чя й враз стало незвичайно радісно, аж розсміявся. Справ ді-бо: вже таки він - Гашта - не бойовник, а малесеньке немовляткоl Хі-хі-хі ... Ха-ха-ха! .. - нездержимо зареготав уголос. Сміявся довго, немов іржав, як кінь. А тіло тим часом неначе наповнювалось сонцем. От, як та в'ялена чечуга, коли її піднести на рівень очей і дивитись на сонце

крізь неї. І з цього творилась радість. Не та буйна радість, що дає її перемога над ворогом, і не та, якою наповнюється

тіло,.КОЛИ втомлений і спрагнений нап'єшся досхочу студе Н01 води. Ні, почував себе, як у дитинстві, коли на світі гарний, погожий день, а ти сам - здоровий, повний сили, цілком вільний забавляєшся собі, як сам знаєш ...

Ворожбит, побачивши на Гаштинім обличчі перші сми кання м' язів сміхом, )1Сміхнувся й собі: «Вже справляє реготи!» - підсипав до вогню ще трохи тертого зілля, загорнув

жар

попелом,

немов

притакуючи,

хитнув

головою

й пішов напувати щойно оперованого коня. Зірвав пригор щу листя з дикого горіха, що виріс біля печери. Ніщо-бо так не відгонить мушви та комарви від коней, як горіховий запах треба лише витерти свіжим листом все тіло тва

рини! Повільними рухами тер коня, поглядаючи на вовчу шку ру. А Гаштові тим часом здавалось, що зілільникові кроки пролунали, як хода велетня по горах. М'яке ж шарудіння свіжого горіхового листя, зім' ятого ворожбитовою рукою,

виростало до згуку бурі, що перекочується верхів' ями лісу І За посвіАченням ГеРОАота, вживання конопель (новіша назва) Аля курення пішло віА скитів. які Аавніш перебували на землях, щО ЗГОАОМ

іх посіли праОТ1&і нинішніх україиців. Наліг курення коноплі (потім іИАійськоі, так званої Cannabis Sativa), поширився поміж азійськими иаРОАами. Нині вживають «гашишу.. щонайменше 2()() ооо ооо азіатів.

В рушних Аобах ця наркотнкоманія поширюеться і в Європі.

444

та гне й ламає столітні дуби. Хотів оглянутись і пересвід читись,

але

й міри. Здалось

нараз

цілий світ. Глянув

йому

зникла

уява

простору,

часу

скит, єдиним кроком може перекрочити

чи, може, тільки так видалось

на

стіну ворожбитової печери, чи ж вона ще тут? Може, розплилась, як той солодкий дим, що її перед хвилею

цілком заслоняв? Так ні ж: стіна була на своему місці. Он

бачить на ній Гашта висічені на камені рисунки страховин

них звірів: з іклами, загнутими, як половина кола від походного. воза, з вухами, що аж падають на передні ноги, з довжелезним носом, витягненим, мов кишка, в трубу, що дістає аж до землі. Гашта знає: тепер таких звірів не знайдеш по степах. Ані в лісі. Таж ворожбит колись казав,

що' в давноминулі часи такі потвори паслись тут, скрізь, в степу й в лісах, які давно зітліли й розпались на порох.

Зображення ж давніх звірят повирубували на пам'ятку «дикі люди», що колись давно жили тут перед нами. Це вони, полишали своїм нащадкам ...

Нехайl ШО до того скитові? Були -

та вже й нема,

і нема на що згадувати. Але ж, казав ворожбит, внуки,

правнуки, часи майбутні ... Це цікаво Гашті. Чи ті й о г о правнуки знатимуть такі чари, як цей волф, чи відатимуть про таку недугу не недугу, як та, що якось назвав її

ворожбит, коли вона

Гашту привела сюди? А

Бо ж хіба в світі щось змінюється?. Та зображення стародавніх мамутів глянули на скита живими,

певнеІ

з печерної скелі

блискучими очима,

заморгали

повіками, заколивали хоботами, а один, тои остаННІИ, на

віть махнув коротеньким хвостом. Аж Гаштові стало ніяко во. Оглянувся по своїй бойовій сокирі, та погляд зачепився за фалди власннх, синім по білому пружкованих штанів.

В незвичайний спосіб чомусь уложилися ці фалди! Ось самі

ворушаться й

Шия

них

вимотується

пречудовий

кінь.

цілком, мов у лебедя, вигнута дугою, горда roло

ва - гарна, суха, блискуча, вушка манісенькі, гостряка ми аж до середини звернені, так рівно стирчать, що й ока

не відірвати! Таки, справді, пречудовий кінь, саме такий, як часами мріє скит. Та жаль, що образ вже змінився. Натомість стоїть вояк у гостроверхому, блискучому шоло

мі, не в повстяному шлику, як має сам Гашта, а - в металевім шоломі, що про нього також Гашта мріє. І зброя на воякові

прегарна, блискуча, без найменшої плямки

або цятки. От би таку мати й собі! І зненацька Гашту заливає радість. Він пізнає: це ж

445

той майбутній, дале-

кий його нащадок! І зброя його, й той пречудовий кінь також його! Ах, яка краса і сила! Ось вже бачить Гашта, як ціла рать в крицю критих вояків б'еться в степових просторах. За хвилю - всі Їхні лати в крові, кров стікае цівками з блискучих мечів. Особливо це так гарно видко на білих шиях велетенських коней, що й самі зубами рвуть

коней ворожих! Ой, скільки ж крові! Вона аж забарвлIO€ воду в річці. Таки й справді Бористен тече червоний, й несе безліч трупів на своїх хвилях. Часами навіть сама смерть не розплела міцних рук ворогів. Обнявшись, як брати-приятелі, і по смерті ще б'Ються вони, не вступаю чись один одному ні в ненависті, ні в помсті!

От се - 'воно! -

незмірно тішать ці образи Гашту.

От так мої нащадки! Гарні! иі не відступлять від наших звичаїв. Ненависть і помста залишаться Їхнім гаслом, як це

е й нині! Так і мусить бути. Тільки так! А тим часом довкола Гашти виростають голови. Чоловічі й жіночі. О, все більше й більше! Вже - цілий натовп. За ним встають стіни, об'являюгься дивовижні будови. Не на возах серед степу чи в узліссях байраків або в деревляних

будах, але в кам'яницях-живуть ці люди. І Гашта не може надивуватись, яких невиданих речей понабудували ті його,

Гаштині; праправнуки. А в тім здивуванні зароджуеться в Гаштиній голові спочатку неясна думка. Вимотуеться помалу, й повільно набирае форми. Ось що його хвилюе: чи ж залишились вони

оті

його внуки

також і його

внуками по дyxy~ Ой, навряд ... Ой, щось воно не так. І аж волосся ворушиться на Гаштиній голові жахом, коли він бачить, скільки між тими людьми дідів, немічних,. старез них, баб, зігнутих, що ледве сунуть, спираючись на палицю.

Сама старизна! А ще страшніше, що деяких старих ведуть молоді,

обережно підтримуючи ту ветхість, що пере шкоджае життю й рухливості та зменшуе оборонність пле

мені. А люде все йдуть і йдуть. Всі - старі й молоді поспішають до Бористену, заповнюють весь широкий піс куватий берег і один по одному входять у воду.

На березі повно невідомих «жерців», волфів, ворожби тів, наузників, кудесників, зіліЙників. У золотих лудін нях, в барвистих шатах, у білих завоях. Із золотих кадиль ниць клубиться над ними Qлакитний дим, такий опойний,

такий запашний, духовитий. Волфи співають і навхрест кроплять водою голови занурених у воду людей. А Їхній провідник, увесь виблискуе золотом і самоцвітами, з мечем

446

коло пасу,

СТОІТЬ

на

оздобленому

повищенню на самім

березі.

- Уе - добре! Все дуже добре! - радіє скит.- Як Є меч, то буде війна. А це головне. І навіщо б чоловік жив?! .. Але до Гаштиного вуха долітають дивні слова, що іх голосно проказує один із жерців. Говорить про милосердя, про любов до всіх, навіть ... до ворогів?. Ні, це так тільки

вчулось! .. Про працю мирну, порядок, спокій. 1JJ0? - аж закипає кров у серці скита.-lJJо?. Але стрива~? Таж он говорять,

що

це

хрестяться

люде

грецьку

віру.

В грецьку? У віру тих дикунів? Г ашта так збентежений, що аж руки йому холодіють й затинаються так, що під нігтями аж виступає кров на долонях.

Грецька віра? Любов до ворога? Милосердя до пе

реможеного ? ..

Ні, це не його нащадки! Уе - греки. У-у, скудота! Гре ки - очевидно. Прецінь правнуки мусять заховати чесноти своіх прадідів. А чеснота скитів - погорджувати любов'ю, і до братів, і до жінок, не то що до ворогів! Любов, кохання - то найбільша слабість, що знесилює мужа біль ше за недугу тіла,

дужче

за

рани,

що Їх

дістав у бою.

Милосердя ? Тобто не вбивати й не мучити переможеного ворога? Може, ще й'не пити веселощів перемоги з ворожо го черепа? Чи не забирати в нього зброї, коней, жінок і дітей?. Ні, таких скитів, щоб мали подібну віру, не може

бути... Уе - грецькі нащадки, не мої! - хитає гордливо Г ашта головою. Рад би встав і пішов до свого воза. Таж чомусь звестись на ноги не може, а перед очнма вже вирізьблюється нова постать.

Гашта ані догадатись не може: що б це могло бути? Одежа на прихожім - довга, чорна, шкуратяним пас.ом підперезана. На голові - сличок, короткий, не бойовий, також із чорної тканини. І знов - старець І Борода біла аж

по

пас.

Пропали тут скитські закони: старих не вибивають, СВQЮ силу розріджують,- зсуває брови Гашта. А той білобородий «чорноризець» розгортає перед себе

сувій і, схилившись над ним, щось швидко й дрібно крес

лить пером, кладучи рядки з одного боку на другий. На білім сувої виростають чорні

стьожки хитрих кучериків,

закручених хвостиків, дуже красних візерунків. Гашта ще

447

не розуміє: навіщо все те, кому потрібне? Однак така вже днвовижна та «одіж духів» з конопляного диму, що скнт

«бачить» думку чорноризця, що ЇЇ той -

от штука! -

гуся

чим пером, звичайним, підгостреним гусячим пером «вкла

дає» в білнй сувій. Скит вловлює чужі й чудернацькі для його вуха наймен

ия Аскольда і Діра, потім

Ігоря. А про них пише чор

норизець:

... «і коли хто хотів хреститись,- не боро.нили йому. А тільки глузували». «Хм ... «Хреститись» ••• Чи це ж не означає саме отого, щоб стати милосердим?» - наче хтось інший вкладає ски тові думки в голову. Але його мозок противиться й викидає з себе чужину - ие - погано! Якщо ж з таких глузували, ще й прив'язавши Їх до кола та витягаючи з них жили, тоді це - добре! Ні, таки мусить скитський дух жити. Мусить І А з ним жива буде й ненависть, і помста, й найвища радість - проливання крові. Хто ж зречеться радості ?Заспокоюється скит. І таки має з чого радіти.

Тепер чує знайомі вигуки й зойки. Он-бо, в диму й вогні знов лунають войовничі

пок рики, стогін і

зойки смерті,

брязкіт зброї й кінське ржання, що заглушує тупіт копи

тів. О, о! .. Падають мури, валяться високі кам'яниці, в руми обертаються міста ... Он найгарніше місто на горі над самим Бористеном ... - не чує за військовим гамором Гашта його наймеННЯ,"-F он і те місто аж угинається під напором збройної сили. На тлі кривавих річок, між руї нами мурів й золотих бань

трупів

людських

дивних будов, між горами

кінських,

бачить' Гашта

незчислимі

полки «чужих скитів» ... Як би ж довідатись бодай Їхні наймення! Бодай наймення Їхніх вождів ... Як, як? Батий?. Гірей, і ... Андрій ... Боголюб? І,!!о то - «Боголюб»? lJ!e

той ... А зрештою, що наймення І Іх ані' не вимовиш. Хі ба ж не однаково, як називати ті чи іиші, але ж все-таки ті

самі річі? Таки ж греки й тепер інак називають те, що має свою,

питоменну

скитську

назву.

І Гаштин дух роз'яснюється ... Він з радості бачить, що слово - лише звук. Ось воно налітає, хвилює, підносить, і враз уже нема по ньому й сліду! А люде - все ж ті самі! Таки ж Г ашта не може помили тись: що більше в них вдивляється, все дужче переконуєть

ся -

такі ж самісінькі, як і він. І серцем чує: це ж скитиl

Такі ж порядні скити, з твердою рукою, з безжальним серцем, з могутнім завзятим духом, що погорджує словом,

але радо промовляє тільки вогнем і руїною. ТакІ Не одурив ворожбит - це його нащадкиІ .. Тільки волф сказав немудро, мовляв, аж коли й пам'яті не буде по Гаштових нащадках. Такі часи ніколи не прийдуты Ні, на цій землі ві чно житимуть скити... Ві чно! ..

.Знову,

як на хребті

теплої хвилі,

підхопило радістю

Гашту. Немовби його зірвало з місця й понесло в дивну

країну прозорого холоду. Мерзнуть кінці пальців, студені потічки пробігають по спині, ноги обуті у ледяне взуття.

Але ж від того холоду тіло не болить, як це буває при морозі. Навпаки,- в серці стає все радісніше. Наростає тепле почуття дивної гордості, що от він, Гашта, син невеликого свого племені, прецінь цілком інший, відмінний

від усіх. Бо ж тепер йому це ясно зовсім: він з істоти, що була з тіла й крові, тепер перетворився на чисту кригу.

Довкола - темна, непроглядна ніч. Нема їй кінця, нема їй меж. А перебувати на нііі без руху - була T;tKa неуявна розкіш, про яку ніхто не міг би й мріяти. От так би й лежати зав жди І

А все ж таки нема довкола повного спокою. Десь там далеко-далеко ...

чути

рухи,

бій,

боротьбу,

вбивання

смерть все нових і нових натовпів людських. Тільки ж ті людці, таки, справді, не люде, лише людці, дрібнесенькі,

малесенькі, як комашинки. На самій Гаштовій долоні вміс

титься іх кілька десятків, та де скитова гордість сама росте,

безмежних розмірів,

дрібнолюдців.

Так,

кілька соток І А від того

шириться,

збільшується до

підкреслена смішними

він

скит

Гашта,

ордами цих

начальник свого

славного роду -є істотою, надприродно великою, виЇмко

вою, одинокою істотою, що з нею не може бути порозу міння, бо ж хіба такі дрібні «хрущики», оті дрібнолюд ці можуть зрозуміти його, велетня Гашту?. Вони?.

Ха-ха-ха! .. Коли ворожбит повернув до багаття, Гашта твердо спав. Спав тяжким сном смертельн~ п'яної людини. Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився. Тільки якимсь ніби відгуком чи тінню запаху озивався ще в печері

його солодкавий аромат. І від нього коли-не-коли пирхав та чхав у сусідній печері оперований Гаштин кінь .••

Н. Короле ••

449

ТАВРІйСЬКА БАй "ОтКУАУ 'єсть ПОшJ\а .....

Коло рочистих таємних змі н завершено: золото нового

врожаю впаЛQ під серпами женців. Селища подовж широ кого Бористена обвіяні запахом меду й нового зерна. В цім році наближається подвій благословенне осіннє свято: гой

ний врожай дала мати Земля, що то ЇЇ прадавні предки богинею Семлею називали,- і мир пану€ по цілій країні. Старий жрець бога Яса - Ясонь, як того вимага€ звичай, рівнозначний

із

законом,

власноручно

вимітає

святиню

свіжим зеленим дубовим галуззям. Ніхто, крім жерця, не сміє входити до середини храму. Нарід лише відчиненими дверима бачить в глибині храму-божища статую бога, за

горнену хмарами офірних димів.

Двічі в році відбуваються «великі свята». Навесні, коли рука орача-ратая звіряє матері Землі зерно, як дорогоцін ний скарб, ховаючи його в Ta€MHi г либини,- тоді З' явля €ться людям Яс, осяяний ЗОJ\ОТИМ вінцем. У правиці бога

промінь-спис;

що ним бог загнав злу чарівницю

Марену, студену зиму, однакову, що смерть. В лівиці розквітла квітка, з якої випорху€ пташка.

в передосінь не

тільки

зміняє Яс. Дарма що це вже зветься він.

ВИГJ\ЯД,

але

наймення

той самий бог урожаю. Єсень

І в правиці

його блискавка

серп,

в лівій руці - кеJ\ИХ. Ше з весни наповнив Ясонь той келих вином, щоб по ньому ворожити про врожай. Якщо

донині мало зникло вина з келиха, буде добри'й рік наступ ний. Коли ж еві т лий Яс З того вина «упив» чимало,- мен ше дасть своїх дарунків і мати Земля ... Стомлений віком жрець. Часто відпочива€ в своїй праці, тяжко випростуючи зігнуту спину. А, випроставшись, по вільним кроком човга€ до відчинених дверей, щоб вдихнути

свіжого повітря. Повинен-бо мести,

затримуючи віддих,

щоб не зневажити божої оселі своїм нечистим людським

диханням. І щоразу при повороті від дверей храму з J\Ю бов'ю оглядають Ясонові виблідлі очі святиню, знайому аж до найдрібнішого взірця, вишитого на дверній заслоні чи витканого на килимах, завішених перед зображенням бога

на різьблених дубових сохах, що підтримують храмовий висп.

Uілісіньке ~OBгe Ясоневе життя проминуло в цих посвят-

450

них стінах. Численні зими вибілили жерцеву довгу бороду, сипнули снігу в кучеряве волосся, зігнули спину, загнавши

гвіздя в крижі, висушили м'язи. Лише не вгасили блиску чих ясних очей, що з кожним роком стають все світліші й з кожним роком все ліпше зазирають в майбутнє.

Бачити прийдешнє дістав Ясонь даром від богині Лосни. Ше був малою дитиною, коли узрів хлопійко у весняному

квіттю всю білу, сумну богиню. Серпок місяця - моло денький, ніжний аж прозори~,- світив над головою Лос НИ, коли співала вона своєї журливої пісні. І така була краса та принадність у співі тім, що вже відтоді не схотів

Ясонь слухати пісень людських. Забажав з повного серця жити тільки з богами, прислухатись лише до Їхніх голосів.

Покинув родину. З жінотою ані говорив. Не пив п' янючих напоїв, не вживав м'яса. І так від років дитячих аж до повні літ старечих. Був праведний, вірний і витривалий. За те ще раз мав щастя побачити Лосну. Знову, КОЛИ місяць був уповні, показала Ясоневі богиня золотим спи сом,

де

він

має

копати

посвятну

криницю,- і

викопав

Ясонь чарівне люстерко. Все аж позеленіло, зіlllШИЛОСЬ від вогкості. Але ж краси не· стратило: було прикрашено мис тецькою горорізьбою. А там, де в круг дзеркала переходи ло держално, невідомий мистець виріз.ьбив півмісяgь. І ПО тому знаку збагнув старець Ясонь, що люстерко чарівне

належить "богині Лосні.

З того ж таки часу почали вицвітати сині Ясоневі очі й зійшов на нього дар бачити майбутність. Лише загляне в "днедавнє дзеркало

й немов відчиненою великою бра

мою бачить прийдешнє. І, хоч стали очі бачити гірше все, що довкола,- погляд Ясонів лишився блискучий та ясний, мов

юнака.

Тож і заради Ясоня приходили люди до храму Яса від чотирьох вітрів.·1 з-під зор чужих дальні мандрують, щоб дізнатися долі своєї JJ уславленім храмі Ясовім. Мудрі відуни та обавники з діб прадавніх на Бористені ворожили.

Таж такого, як Ясонь, ще не було ніколи. Ані наістаріша старизна про такого не пам'ятали: все знав, усе ві .. ав і не схибив ніколи ...

Жрець розгладив рукою пестротканий килим пере.. бо гом, «увінчаним сонцем», І постановив перел МІН\( «Нов хліб», випечений жрекинями богині Семлі.

Гарно спеклн! -

аж посміхнувся жреgь з-иі .. снігу

пухкого вуса. Принюхав: з найліпшої муки, на ме.., мішаної.

15*

451

за

Обернув Аовкола на місці золотий, пахучий, аж на ЛЮА ський зріст високий хлібовий стовп, щоб став Ао ЛЮАей

найрівнішим боком. Як обструганий стовбур столітньої ялини - рівний та прямий, в основі - круглий, як соняш не коло, стояв правий «нов-хліб», як правдивий символ життя й Аобробуту.

Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться

й з-поза нього запитає прихожих:

Позирайте, ЛЮАИ! ЧИ бачите мене? З порога храму заГУАе У віАповіАЬ, гей би вітер у верхо-

віттю посвятного гаю:

Ні, ні, ні І Не бачимо! Не бачимо!

Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє раАістю: - Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба

мене не побачитеІ .. Ясонь піАійшов Ао посвятного погару й ще раз заглянув

у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько «упив» Аобрий бог: БУАе рік щасливий, гойний, повний. Завтра цим вином Ясонь покропить люд:

На ЗАОРОВЛЯ! На щастя!

Новим

зерном

обсипле

прочан

хліб

посвячений

по

малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, Ае стояв «Нов-хліб»,- лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як 4ар

Аля

храму.

Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю.

- Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! - міркує старий віщун. Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе піАслухала її Доля. Підслухала - й засперечцась: 'загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супро від Ао них - тупіт-кінський. «ЙАе муж... МОЛОАИЙ і бадьорий»,- пізнає по звуку кроків Ясонь.-«І кінь не стомлений. Йдуть ШВИАКО. Із дець веАе коня в поводі, простують до храму».

І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятНІ~ божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і ЛЮАИНУ, й коня вже при храмових сходах. у riРИХОАька біля сідла - спис, за пасом ---: БОЙQва соки

ра, Ава ножі та Аобрий меч тисовий, у сагайдаку

кінчак. За paMeHo.lI4 -

лук

чимала родина орлім пером опіре

них стріл. На лівій руці

щит з буйволовоі сириці, залі-

452

зом кований. Достомитно:

вождь або могутнього .. вождя

син.

І дощовою водою «від семої громовиці» кропить жрець зі срібної посудини чужинця.

На привітання. Гість же. видко. обичаю зналий: приносить богові в дар

Аобрий меч-кінчак з вузьким лезом. і келих. сутозлотий. хИтрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій ріА та

край свій: мовляв. від ріки Герхизу 1 по долю ЙАе він. Боризес. € наймолодшим сином скитського вождя Тергас тера.

«БУАеш володарем у далекій країні».- чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо Їх братів у РОАнні отчій

- як лнстя на рясному майному дубі. Сто літ би чекав - не дочекався б. покн увільняться АОРОГН Ао отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю крнвавою десницею! Не приховую віА тебе. отче: -

мене ~ і

власні батьки за нездібного до володарювання

мають •...:.. труснув чорним. як руно. густим волоссям Бори зес.- Противно-бо мені смерть сіяти. Жнття здобуватн хотів биl І по хвильці. ніби внправдуючись. докинув: - Не чистої я скитської крові. старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя. небіжка вже. мати. На мить від. суму потемніло юнакове обличчя. таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: - Гомонять про тебе. отче. люди. Гомонять аж ген-ген далеко. ШО з тих найпрозорливіших волфів і відунів. які над Бористеном ворожать. найпрозорлнвішим будеш ти. Ясоне. Тож і при йшов я здаля тебе спитати: чи того краю. що шукатн мушу.

не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю?

Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко. На біле волосся поклав собі вінок з тополевого листу. що думку прояснює.

й підніс дзеркало перед очі

молодого

скита:

Дивись.

синцю.

сюди. ПозираЙ.

що ж узрнш

скажн.

Бачу: степ безкраїй. наче море зелене. А на ньому

нич. Ані звіра. ані птаха. Ані полоз-велет не зашустить в

. зелених І

'хвилях

r е р х и :. -

нежер-трави

...

стара на:,ва р. Дон!!,..

453

- Добрий знак, синцю, сину Тергастерів. Пройдеш сте пи без перешкод. Позирай ще. ШО бачиш нині? - Бачу: кінь мій - Глитайвітер, що мов рідний брат мене

розуміє,

звонпив,

сполошився,

ласкавого

слова

не

слухає. Мов «кітче очко» на драгві,- знестями стрибає ... А я йду - никаю, «доброго зілля» в степу гляджу, коня

лікувати ... Далеко вже пройшов я ... Нині зрю Грім-бабу кам'яну, що охороняє люд мандрівний в дорозі. Здовіль кладу їй в' яленини, доброго м'яса з одинця, що під сідлом везу,- на Офіру. Ше й стрілу перед нею в землю торчма устромив. Най вітер на потіху богині на тій стрілі грає бринить, най чари розгонить ...

- Сило таємна! Дай лихо пріч. Пішли погоддя, плодь і C':fTbl- шепоче Ясонь.- Ше дивись, синцю. Дивись, ди вись

...

Таки прибив я лихі чари стрілою. Прибивl- вигукує ра4існо скит.- Вже кінь мій знов дужий, землю нюшить,

стежку

шукає

...

Жрець повернув до себе люстро, витирає помалу м'якою тканиною, вишиваною пестрим взором. Тепер мовчки ди виться сам у чарівне дзеркало, що не ховає таємниць від

Ясоня. За хвилину старече обличчя розсвічується радістю: - Під добру руч прийшов ти, синцю. Від кам'яної Грім-баби рівно послався твій шлях, в далеку землю, що її шукаєш. Як вглядиш поставу кам'яну,- відтіль бездоріж жям пусти коия вільно: доведе тебе сам ....

І урвав. Бо ж кі нь, зачувши ті слова, заржав, піднісши високо голову. Аж йому зуби блиснули, неначе в "усміху.

Ше й головою мотнув, чисто -

сказав: «Я знайду! Знайду

HaBeBHel» - Шаслива ж доля твоя, Боризесе, сине Тергастерів. Не ушкодить тобі

ні

людина,

ні

полоз,

ні

звір,

ані

птах.

Здобудеш край свій, як себе переможеш і впізнаєш, що за мсту є

дужча,

міцніша

любов,

як

впізнав

уже

ти,

що

майбутність будує життя, а не смерть ... Відпочинь і йди ... Не день і не два мандрує юний скит. Аж зійшлись за иим

стрімкі скелі,

мов

застібка

намиста,

що

запнулась

довкола. Запнули Боризеса в глибокій кам'яній долині, мов у криниці. Десь гучить близька, невидна вода . . Боризес притримав коня. Розгляиувся: над гребнями гір - небо ще повне соняшним світлом. В ущелині ж, далі, де пахне свіжістю, м'ятою й чебрецем, вже із заглубин повиповзали, щоби пастись вночі, чорні вечірні тіні.

Скитові 'иемов стягло груди ременем. Звиклий він до

454

степових просторів, де вільно й поглядові, й серцю. А тут, в горах, чавить невидний тягар. Не знаходить йому наймен ня Боризес. Страху він не відає, суму не знає. Тямить стало, що світ

повен небезпек, а життя

сама боротьба.

Звик ставитись чолом проти всякого нападу. Смерть? .. ~олодий скит всміхається погірдливо: - Хе, кирпата! Хіба ж ЇЇ обминеш? Таж волфи навча ють, що там - у позасвіттю - краще, як на землі. І певне, що так, бо ж ще ніхто з тих, що туди відійшли, додому

знов не повернувся. Жерці знають приховані речі. Знають! Особливо ж ті, кудесники бористенські. Хоча б і цей

Ясонь. Так достеменно збулося все, що в його люстрі було видко, й що сам відун говорив. Ані звір, ні людина, ні

полоз, ні птах мандрівникові не ушкодили. І перед Г рім бабою, що її в степу відразу знайшов, стрілою до землі лихо прибив.

А дні й ночі минають ·далі в мандрівці. Як блимання ока, такі одноманітні, довгі, як довга осіння пряжа сумної

Лосни.

Не

можна

ІХ

ні

розрізнити,

ні

зрахувати,

ні

пам ятати.

Вогняною зіницею дивиться на землю сонце. А потім ніч пітьмою-повікою те око небесне накриє. Передрімає й знову вигляне сонце. Нема вже ночі, вже - новий день. Заспівають пташки, важким голосом озветься дикий тав рійський бик в байраці, в улоговинах по степовищах свис тять ховрашки, а на небі вже кружляє орел та пильнує:

Чи справною дорогою йде людина по долю? Так розмотаним клубком котився перед Боризесом пус

тинний шлях, аж привів мандрівника до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, видалась моло дому скитові

такою принадною та гарною, аж забув про

мандрівний закон,

що велить:

«Не

розпалюй

аіАКРИТОЇ

ватри в дорозі й голосом дужим вістей про себе не пода вай». Вигукнув весело з повних легенів:

Живі великі боги!

Був це вигук радості, що навчила його чужинка мати, коли захоплення розпирало їй груди. І він з раАощів почувався тут, немов сп·янілиЙ. Хоч і давио вже не пив перебродилого кобилячого молока, що бадьорить і АО ра

дості приводить. А от же так весело згучав його могутній голос поміж ущелин, що аж кінь скитів Глитайвітер заір жав у відповідь, почувши, що його пан так втіШН8С1(.

455

І зненацька нашорошились обо€- їздець і кінь, бо ж Їм відповіли скелі:

- Живий великий Пан! Живий великий Пан! Живий великий Пан! І Не в скитській мові була та відповідь каміння, та Бори зес зрозумів: змалку був, як сорока, до мов спритний. Тож ще від неньки яке чужинне слово вчув, у пам' яті затримав.

Багато перейняв ще й від грецьких купців, що до Боризесо вого племені по коні та шкури приїздили.

Листя диких сріблястих олив та кизилові кущі, червони ми сереж.ками прибрані, здригнулись в тремтінні, як люд ське обличчя

дрібним сміхом. На мить майнула у ві тах

гола, хлоп'яча спина, а низом, травою перебігли козячі ніжки. Річ ясна: де худоба, там повинен бути й пастух. Боризесовою уявою попливли принадні образи: солодке молоко ... м'який сир ... запах диму від ватри. І пахощі соковитої печені. А понад усім .насолода відпочинку під шатром чи в печері. Бо ж в цих гірських ущелин·ах обхоплю€

вранішня вогкість мешканця сухих степів, як Мана

мерт

ва наречена, зрадлива сестра Перелесникова свого коханця зрадника.

Оглянувся молодий

мандрівник

по привіТilИХ барвах,

а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очи

ма. Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського. А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи

півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волос ся, що вкривало гривою,

пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на

щоки. Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі.

Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовля€. - Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! - озива€ться. Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж зна€ з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять,

досі

живуть «дикі·

люде». Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м'яса жодних тварин не Їдять. Не BMi~Tb ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноград ну Паном зваВСJl у старих греків (аркаАійських) бог ПРНРОАИ та лісів. Ман а - чорноока, зраАлива, лиха сестра Перелесиикова.

456

реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити

не вміють ... Сказано: дикі! А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть Їх фавнами та сільванами) нази вається Пан ... Уе ж він і є ... І в глибині затишної печери частує козоногий володар диких - Пан Боризеса. Мед золотий, м'який сир перед гостем становить. Винні грона, мов квітки рожеві, на сві

жих листах кладе. Має й хліб, на гарячих каміннях у вигляді коржів печений. Таж ні м'яса, ні сала не має. І, коли Боризес хоче з свого подорожнього запасу пригос тювати й Пана та виймає з саков прозорчисте вив'ялене м' ясо дика,

козоногий

старець

відвертає

посмутніле об

личчя:

Закопай, г~тю, шматки мертвої тварини в землю. Не

годиться вживати поживи шакалів.

А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писа

ний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за П'ЯН'ючий напій з диких сливок-жерделів. І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери

підходить і

з Панових рук бере шматки коржа та виноградні грона. - Так відпочинь тепер, гостю мій,- запрошує ласкавий господар.- Тут не загрожує тобі жодна небезпека на на шій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем.

Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває.

Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпо чинком по довгій мандрівці. М'язи розпружились, по жи

лах від смачного вина тепло розливається. А от же, сt:рце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Зану рив погляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п'є устами й серцем теплу, чарівну тишу Наслухає в дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні,

обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що

його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в'ються рої, з імли зітканих істот.

457

Таж те все може тільки тобі сниться,-:- ха-ха-ха!

десь

із даля регоче чугур-пугач ...

Може ... , бо ж спнть і не спить Боризес. Бачить щось далеке, а зблизька не бачить, як з чагарників на узліссі

вимотуються дивні звинні істоти, «дикі хлопійка», фавни

паніски. Полохливі, жваві, веселі та граві пустунчики Па нові внуки. Тіла - дитячі, ніжки козлячі, між коротким волоссячком

коротенькі

ріжки.

Зацікавлені не частою появою, підсуваються все ближче і ближче, легесенько ставлять свої ратички, щоб не шусну

ла трава. Доторкуються пальчиками скитової зброї. Гла дять, мов сонного кота, гостроверху, хутром підбиту шапку.

Жаліють її, як «мертву тварину». Ось збились у щільний гурток, схилились кучерявими голівками над шкур ятя ною

тарчою. Нюхають невидане диво. А найменше фавненятко, що йому ледве понабігали гульки, де мають виткнутись

ріжки, волохаті, як броскви,- намагається й лизнути не зрозумілу річ.

Не руш ... Уе

но!

мертве ...

Шкадло! ..

остерігає старший хлопіЙКО-фавн. І

Смердить во нахмурює чоло.

Але малюк тихесенько сміється, не витримує, й переливчас

тим меканням тремтить його ніжний голосок. Втішно ма ленькому, що побачив: -«такий красний бубон»! Пробудився з дрімоти скит, але ж його погляд звернений не на фавненят. Саме з тіні старих дерев, таких старих,' що гоА і під ними пройти, не скинувши шапки,- виринули дві

постаті. Одна,- мов з бронзи вилита.

На її пружному

дівочому торсі виблискуюгь місяшні світелка, мов на мета

лі. Від пасу ж переходить дівчаче тіло в тулуб красного

коня. Друга постать... Боризес аж злегка підводиться на лікоть ...

Злякані його рухом прудкі фавники пурхають, мов го робці, в чагарник. А Боризес і справді гадає, що бачить сон. Де ж бо таки в цій безлюдній стороні об'явився б скит? І Не йме віри власним очам юнак. Таки ж бачить ясно: на тій другій постаті, як і на йому самому,- вузькі пружкова

ні ногавиці, зв'язані коло котників і заправлені в сап'янці з гострими передами. Легка місюрка виблискує риб'ячою лускою у місяшному сяйві. Але ж з-під гостроверхого сличка

не

юнацьке

коротке,

але довге жіноче

волосся

спливає на рамена. А відтінь його однаковісінький, як і блискуча шерсть коня, рідкої, ясно-злотистої масті. Так

458

гордо й гарно сидить на коНІ виглядає

на

золоту

ІЗДКИНЯ, що здалеку теж

центавресу.

Вільним кроком ступають по непомітних стежечках руч об-руч центавреса і людина-Їздки ня золотоволоса. Боризес не може відірвати від них очей: IJ!o-бо є кращого для очей мужа, як гарна зброя та красний кінь! у цих же двох постатей ще й жіноча принадна краса! І не може сам собі сказати Боризес, котра з двох йому гарніша.

Ось вони проходять саме повз печери. Шарудять дрібні камінчики під копитами. Стали. Виступ скелі напівзакрив постаті обох. Але слова Їх чути: - Збережи свою руку чистою від людської крові, Та лестрис. В нашому краю ще ніколи не була вона пролита. Металевий високий голос перериває сильне, низьке контральто:

Нема дива, Гіппіє: таж тут ще ж не було людей! Крім однієї тебе, Талестрис,- відказує контральто

центавреси.

мала б не виконати своєї повинності й не принес

ти в офіру богині чужинця? Ти ж знаєш: тоді заплачу власним

життям.

Лишається одно: поміряйтесь силами в чеснім, одвер тім бою. Не юлава ж ти, Талестрис, щоб вбивати сонного? Металевий тембр Їздкині неначе ножем перетинає низьку струну Гіппіїного контральта: " - Не з боязні волію забити, поки спить. Прецінь так не

завдам йому передсмертного жалю.

«Чужинця»?. «Давніш тут не було людей» ... «Тож це його, Боризеса, наміряється вбити молода їздкиня!» й пробуджений скит готов зірватись на рівні, вхопити свій

меч, щоб «показати дівчаті» ... але ... Видко, міцне було Панове солодке вино або ж заглибокий погар з червоної глини: Боризес не може поворухнути й пальцем. Силу його пригашено,

як

вогонь

попелом.

А все ж таки ще чує. Ті"льки тепер голоси віддаляються. Тільки вітрець заносить кілька речень. Говорить центав реса.

... складаєш зброю, Талестрис! .. Жалієш його ... Бачу,

що під войовничим панцирем маєш прецінь жіноче серце.

А коли так, то кинь меч, а натомість подбай про веретено

й колиску. Ні, ні, не говори: він вже переміг тебе! Боризес не чує більш нічого. Поринає в темну глибінь непереможної дрімоти. Неначе занурився в глибоку річку,

459

а над його головою сходяться темні води. Однак вранці пробудився й не знає: бачив сон чи чув правдиву розмову

двох жінок? Мабуть, то був сон, бо ж і вся ця країна ка барвиста, принадна, соняшна підведеться скит на ноги

та

сама вона,- як сон. Ось

й розвіється його видиво, як

хмарка. Чи ж не зникне з очей і ціла ця казкова країна? .Може розтанути в повітрі, як доспівана чудова пісня ... Але поки міркує скит, сонце розквітає над його головою золотою квіткою. Гай набирає нової краси. Столітні дуби, оливи, платани, кипариси, мов в урочистому поході, спина

ються на гору до сліпучо-білої святині,

, верхів'я

що дивиться з

скелі в блакить широкого моря, котре розіслало

свій сяйний, безмежний простір у підніжжя понадбереж них

скель.

Так ось де - кінець світу! - дивується скит. І обе режно прокрадається високою ростю ближче до моря. Ба

чить: в білих прибережних хвилях зеленокосі нереїди-ру салки вплітають у своє волосся діаманти водяних бризок,

перли легкої пригорщами

піни. Гарні, самоцвітів

та

привабні

бризками

дзвінкого

веселі,- кидають

сміху на блискучих темнотілих, як мокрі вугрі, пружних тритонів,

морських парубків, що намагаються зловити чарівних до-

ньок Евксі ну І...

Меви підхоплюють сміх нереїд. Несуть його на своїх срібних крилах ще не пробудженому богові Главкові. Він ще дрімає на краю обрію. Таж і бистролета мева не дожене вічного втікача - Главка, що вічно міниться і не має ані сталого образу, ані стС\лої форми. Бо ж Главк - то лише синь моря, нетривка й змінна, завжди готова перескочити з срібних усміхів у грізні буруни хуртовини ...

На скелі, рожевій від сонця, серед палаючих маків завмерла темна сільвета центавреси. Рука Гіппії доторку ється семиструнної

ліри

зі

звуками струн

зливається

глибокий центавресин голос. Він співає про блаженні сть істот,

що не

знають

ні

суму,

ні

ув'ядання,

ні

смерті.

Боризесове зачароване вухо ловить предивні слова: - «Не для нас - страждання ... Ми не знаєм спочут тя»

це відповідають центавресі, коливаючись на пруж

них хвилях моря, нереїди.

«Співчуття для богів -

смертоносне!» -

підхоплює мо

гутній хор басів тритонів, і Їхній голос замирає вдалині І Е в кс ін (Евксінт, Понт Евксінськнй, або Евксінське море) - ста

ровинні

назви Чорного моря.

460

відгомоном громовиці.- Для безсмертних - воно смерто носне!» - стверджуюгь ще раз тритони. І оте слово «смерть» голосом бойової сурми віДГУКУЄТЬСJI В Боризесовім серці, а свідомість запитує: «Де Ж вона, та гарна іздкиня, що нахваЛJlлась мене вбити?»

Обличчя скита роз'яснюється: в його уяві встає образ І1ринадноі бойовниці, стоїть перед ним повний життя.

Його вбити?-.. Ні, не буде вона його вбивцею; вона стане Боризесовою користю! Він в~опить її живу. А вона при правлятиме для нього в'ялене м'ясо, доїтиме кобил. Ко ли ж поверне він з бою переможцем, вона візьме з його рук бойового коня і скориться перед всіма його бажаннями.

Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була

здобиччю мужа? І то кожна! Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок:

«А щО, як вона - донька або здобич «днкого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес - воїн і син вождя запла тив би ворожим чином за гостинність? .. » Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду «Мерщій до Пана!» ... Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди.

Ні! Талестрис

ні його донька і не коханка. Вона

самітня й вільна людська жінка

амазонка. Остання з

того роду лишилась в цій країні,

відбившись від решти

своіх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль - аж за Колхі ду. Скити-бо занадто тислн на амазонок. І докладно розповів Пан, як мати Гіппіі-центавреси знайшла малу Талестрис у степу. Спішно відступаючи, амазонки загубили тоді днтину. Від зойків, криків та брязкоту

зброї,

іржання

коней

та

гуркотіння

походних

возів у степу аж гуло. Тому й висунулась далеко вперед з благословенної Тавріди центавреса: гостро схотіла поба чити на своїй землі людей зблизька. Бо ж до Талестрис ще ніколи не ступала по цій землі людська стопа. І 'от дитячий плач притяг увагу центавреси. Вона збочила в чагарники; де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала «малень

ке Лошатко»

Гіппію, змилосердилась над людською ди

тиною, що голівкою була вельми

подібна до її доньки.

Отож мати Гіпnії й принесла своїй дитині нову сестричку

461

Росли вони вкупі. Q!об Талестрис не відставала від Гіппіі в грах, забавах та ловитві пташок чи звірят,- центавреса

вчила

її

їздити на коні. А також,

як і

доньку,

вчила

співати й складати пісні.

Дівчатко щодалі ставало все більше втішним. Було

притульне й АО мене, старого,- продовжував Пан,- всім цікавилось', про все хотіло знати. Тож і я на дозвіллі показував ій всілякі лічиві зела, навчив ЇЇ садити й догля ,/J;ати реву, справно заходити з бджолами, навіть майструва

ти .борті. А що при маленькій амазонці, яку знайшла Уентавреса на тарчі, мов у колисці, була ще й невеличка статуетка Артемі,/J;И, то ми - несмертельні мешканці Тав ріди, поставили

святиню богині тій, що ЇЇ чтив рід Тале

стрис. Тільки слід знати, що амазонки приносили в офіру своїй богині тих необережних чужинців, що заблудили до таборів войовничих дів.

А як же не перевівся Їхній рід? - здивувався скит. Пра,/J;овження роду було Їхніми законами забезпечене,

бо на короткий час, коли цвіла бузина,

амазонки могли

кохати. Своїх же дітей, коли то були сини,- бойовниці на ,/J;ругий рік повертали

батьківському племені,

доньок же

виховували на амазонок, тобто на войовничих жінок, що не

хотіли приймати ярма родинного життя й не підлягали волі мужів. Кажуть, що саме це й було причиною, що скити з часів давиезних боювали з амазонками, намагаючись Їх

підбити під себе. Як сам знаеш, ви, люди

мстиві, то ж

ніби то все бились з амазонками, щоб відомстити за знева

гу. Але ~o я маю про,uе розводитись: ти, як скит, ліпше мене сам знаеш, за що та з ким бились твої ді,/J;И та й твої батьки.

Боризес знизав плечима: Скити про ворогів межи собою не. мовлять: іх лише б'ють. А побитих навіщо згадувати? Досить на світі ще не побитих, щоб ними цікавитись. Перемога ж над жінка

ми ... -

скит погордливо

засміявся,

глянувши сторчма

на

Пана.-Є чим хвалитись! .. Того ж таки ,/J;ня, ще сонце не встиг ло впі рнутн В свою ЩО,/J;енну купіль в Понті Евксіні, амазонка і скит здибались біля Артемідиного храму. Враз обоє схопились за мечі. На шкурятяну Боризесову тарчу посипались У,/J;ари з вправної руки. Але ж і з руки Боризеса викресувались іскри на голові Медузи, що нею була прикрашена тарча в Талестрис. Золочене обличчя Медузи бризкало іскрами гніву з холодних очей. Бойовни-

462

ки відскочили в різні боки, щоб міцніше вдарити з розгону

один на одного. Коні, вивчені до бійки, гризлись, як пардуси. На скалки розлетівся Боризесів короткий легкий спис, таж скит встиг вибити меча з рук Т ал~стрис. Тоді вхопились за ножі. Боризес був особливо вправннй в бою на ножах, а Талестрис не надавала великої ваги цій корот кій зброї. Ні фавни, ні Уентавреса, ані Пан того мистецтва не вміли й не могли навчити й дівчину. Тож, по короткому змаганню, скит угнав свого иожа бойовниці в груди. Але не в серце: лише на два леза вище серця. Та й не глибокою раною зміцнився перемоги.

Зброя випала з рук амазонки. Ше хвилину вона рівно трнмалась в сідлі, хитнулась і схилилась свO€ю золотою

ГОЛОQОЮ. на шию свого золотистого бойового товариша. На

очі

ІИ

впали

довгі ві йниці:

була непритомна. З рани

розірваним добрим коралевим намистом падали краплі кро

ві й зливались в струмочки.

Не до храму Артеміди, а в Панову печеру приніс Бори зес свою переможену здобич. Не лишив і ЇЇ коня: прив'язав його, полоненого, до свого Глнтайвітра; ще й погладив свого друга по шиї:

Добре бився й ти, приятелюl Веди ж тепер свого

заЙманця.

З відразою схилився Пан над кривавою раною: Огидно виглядає це,- сказав він,- але ж рана, мій

гостю,

не

смертельна.

А так! - притакнув головою Боризес.- Прецінь, я не хотів її вбивати! Лише.. щоб скорилась та пам'ятала, що

муж

над жінкою пан і бере ЇЇ вИмагом.

Та не як переможеного ворога, а, як товариша й друзяку доглядав скит «свою здобич», і коли новий молоденький

місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсві домо примирилась зі своею долею й цінила догляд пере

можця. I,Uоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало ЇЇ

те,

що доведеться йти за

покинути край, де були

ЇЇ дерева,

ним в

мов брати,

невідоме, а морські

хвилі стали сестрами.

- Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерій ську! - згадувала з тривогою скитові оповідання про во рожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці - особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І Їхній бог часто відвідує улюб лений свій нарід. Приnливає на злотосяйному човні, що 463

його тягнуть лебеді. Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи Їх божеському співу та розміряно му

слову.

Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря:

Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня,- до

Аала із щирим зітханням.

Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі свя тині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все, як має бути ... Чи ж богиня вже l't'Iae нову жрицю ~ Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчиннти. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не би лась

до

загину.

Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась ~ -з тугою запитала Пана. Гіппія заступає тебе при храмі,- відказав Пан. - Як нова жриця ~ - Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому.

І ти також нова істота межи нами! -

висвітJ\ЮЄ Пан, на

гнувши свою голову з важкими рогами.- Все, кажу, H01Se.

І ти - вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. ие - для тебе лік! - спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць.- Навмис не для тебе достигли подруге в ці м році! - й задоволено усміхається мудрий Пан. Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.

Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ТИ,

як дитина слово вчителя, взяла дослі вно закон богині Артеміди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою

ним». Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими

образами, мовою

прихованою, не як там атен

ський агораном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається· той, хто думає й думкою шукає бога.

Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В ті й миті, як вирі шить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертисr,

иа його рамено

мертва вона. Коли ж діва-амазонка знай

де в собі стількн сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя,- тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.

Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризесо

ві та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як Аорослій дитині і, як дитину, гладить свою здоби .. по

злотистому волоссі .. А Пан нагнувся нц лукою, вирвав червоного маку

квітку пристрасті, уломив троянду та

насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку олнви й запалив. Легенький димок, як лада,н з вівтаря, звівся

вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притули лось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний шелест-шепіт: природа співає

ладканку - епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіме нея І, Талестрис і Боризесове, що сплітаються, мов троян дова галузка з листям дуба у Пановім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси

соромливих гамадріад

хорн

та німф з гірських джерел. Уе

стихійні сили святкують на Таврійській землі перше лю дське весілля ...

А з храму Артемідн обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершинн, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на

пальці: чи це не кров? Але сльози - кров серця - прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає

все далі

вперед,

радісне минуле. Так: сльоза

полишаючи сумні

згцки про

- кров серця, солона, як кров,

бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя... .

. Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній - Пан до далеких амазонок, що осіли за· Колхідою, на річці Араксі, за горамн, де прикований Прометей. Загнала їх тудн скитська мста. І там·, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.

Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п'є центавреса сумним

поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь

єон. І благає її серце у моря: . - Дай хоч пам'ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбни.й для посестри.

І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло І

r і мен е й - бог r амаАріаАИ-

шлюбу в старих греків.

сцові .німфИ, як мавки в нас.

465

пінистими гребнями иа берег. А з таємних глибин виринав повоз володаря морів - Посейдона, Хроносового сина. Б'ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посей донові

коні,

гадами

вгннаються

та

виблискують

Їхиі

риб' ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишав свій урочистий про від - з нереїд та тритонів - й іде до скам' янілої від зачудовання Гіппі Ї. - Ось тобі на згаДкуl- подає бог Моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу.- ие - сльоза твого

серця. Ії повертає тобі вічний Евксін.lJ!оразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В 11 переЛИ8частих веселках

побачиш все миле:

рідний

твій край,

і усміхиене море, і твою посестру Талестрис. Бачнтимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеноі ама

зоики. Бачитимеш Їхиі малі радощі та Їхні великі сльози. Обернувся до печери, де спали молодята, і, як шлюбний

дарунок, заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб. Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного Й степового» давали володарям, собі підлеглим, що

Їм' звіряли владу, срібний тризуб.

ЕКЛОГА' Пливуть в лазурі ночі струмочки пахощів від прив' ялих гірських трав, кипарисів та вкритих тінню траянд. Достиг лими овочами з садів гесперид зриваються в долину з неба

і гасять в Понті. Евксінському свою тугу по земському щастю. Відгуки далеких голосів линуть з таємниці ночі. А, може, ідуть вони ще з тих прадавніх часів, коли Таврія була частиною щасливої Аркадії та ще не відірвалась від

улюбленої богами Еллади? Місяць сповиває море опале вою імлою. Мрія став дійсністю, а Земля - безжурною, як в дні юності світу.

Таж все, що почалось, дозріє ... І все, що зачалось, закінчується,- озивається старий

Пан. Зриває мигдалевий горі шок, не кваплячись, обирає зеле ну лушпину,

І ЕкЛОr а тораль»).

роздушує

темними

пальцями

цятковану

жил-

грецька назва оповіАаННJI з пастушого жнття (<<пас

466

ками світлу шкаралупку й виймає зерно: вкриту гнідим оксамитом

мигдалину.

А ми?. А ти?.- підносить з моря сииеволосу голову Главк. Як шерех морем, перебігають його мінлнвим облич чям хвилі тривоги. Бентежиться жнттєва сила перед незро

зумілою ЇЙ таємницею смерті.

- Помру, мабуть, і я. Атож! - без страху й жалю притакує Пан, зриваючи нову мигдалину.- Помру. Як вгасне радість в моєму серці. Бо ж без радості нема щастя. А життя є бажанням щастя. . І усміхається аркадійський бог. А від того ясного усміху червоними смугами розквітають палаючі маки між крейдя

ними шарами жовтих скель. Країна стає ще подібнішою до барвистої Еллади з поліхромією її святинь. Здаля наближається тихий спів. Схиляється, мов стиг

лий лан подихом вітру. Повз невидних людським очам

друзів, що століттями рахують своє планетне життя, суне

людський провід коротковіких ефемерид. Нужденна одежа, босі ноги. Запрацьовані руки несуть, немов вогник власно го життя, ледве блимаючий каганчик. Уста ж славлять співом Ягнятко, за яким ходять райськими садами ті, що чистими перейшли шляхи життя.

Легіони вигнанців,- те відомо Панові,- наслав цезар Траян до Таврії, щоб виривали з грудей Херсонеських скель мармур на оздобу вічного Риму. І,!!овечора проходять тут

вони,

чий

день

належить

цезареві,

до

печери

папи

Климента, щоб там вночі хвалити Бога. Сказано-бо Їм: «Віддайте цезареві цезарево, Боже - Богові» ... Все то вже чув Пан, невидно підходячи до людей. Але ж про яке це Ягнятко співають, що він - з правіку охоро нець отар,- його не знає? Покинувши лавка, що морською синню розтанув у хви лях, подавсь Пан за людським походом:

Мушу все знати про всіх ягнят! Стежками, не стежками прямує Пан. Скрізь йому - до рога, де лиш стане його ратиця. Таж зненацька вщемило ногу нестерпною болістю. Клацнуло, мов зуби голодного звіра. Смикнув ратицею Пан - тримає її важке залізо. Міцною правицею, що й скелі крушить, зломив перешкоду. Таж мусив сісти на камені: так мучиво болить нога. Роз

глядався, не до болісті своєї прислухаючись, а шукаючи лнхих тенет, поставлених людською рукою у ямі, вкритій галуззям.

На звіра було настановленоl- крутить рогатою го-

467

ловою скотій бог. І не надивується людській вигадливості в нищенню живого, тій хижацькій жадобі - вбити всяким способом

і явно, й підступом,- і без потреби.

Неначе жаліє 'Мати-Земля своїх дарів, що потребують іх тварини І Дивно ... Але ж - Ягнятко? Добре, що не воно ув' язло в цих тенетах людських. Виломив дику грушку, сперся, підводиться охоронець

отар. З намаганням становить поранену ратицю. Як по розпечених жаринах ступає- так палить болість. Робить ще крок, другий, а мука з ноги гвинтом провірчує аж до

глибин серця, аж темніє в очах. І Пан, зомлілий від болю, що його досі ніколи не знав, падає між дикі агави.

Отямився аж ранком. З моря пахнув на нього свіжий вітрець,

ще

ніжнішим

дотиком

дитяча. ручка втирала

обмите обличчя. Побачив свою поранену ногу в дбайливій обв'язці. Під обв'язом уміло заведено лубки. І цілий свій голий торс побачив обгорнений вовняним плащем. А над самим

його оброслим

обличчям

схилилось

молодесеньке

ді воче личко.

Випий, дідусю. Пий, бідненький!

чутлива

ручка

мисочку

підносить спів

молоком.

Теодосіє! Дівчатко молодесеньке! Та, що -для неї найкращі квіти при гірських стежках вирощує Пан. Та, що так нагадує йому колишніх дріад. Навколо тиснуться вівці. Схвильованим поглядом вели

ких очей вдивляються, як молоденька Їхня пастушка напу

ває «з рук» самого Пана! В очах отари страх вартує: - Охоронця поранено ... Влов лено в тенети - як вовка! .. Ось-ось зірвуться вівці й помчать в тупотінню тисячі ніг, стрімголів,- хоч і в безодню ...

Таж Пан поглядом вогникі в-очей, як волошки, синіх, відганяє тваринний страх. Мовою тиші, без слів до німих

істот промовляє. І як розділені човном хвилі, розступають ся вівці. Теодозія ж, підпираючи пораненого, відводить його до ближчої печери.

Доволі Їх нарубано вздовж берега. Мов очі, що не відають сну, чорніють вони. Стільки-бо мармуру білого вийняли людські руки з грудей Херсонеса! " З сухого листу мостить Теодозі я ложе. Вовну із спин своіх овець скубе, Панові під голову підмощує, скалі чену ногу обкладає.

День і два .лежить Пан .. Не п'є молока, не їСть коржів, що дівчатко приносить. Аж дивно Теодозії: - Чим тільки живе дідусь?

468

А Пан до дівчинки всміхається. Немов рукою по серцю гладить:

Чей же й справді повернулась юність Матері-Землі?

Чей же знову на ній об'явились дріади?

міркує аркаді

єць. Але ж то все другорядне: думка про Ягнятко, що його оспівують люди, покриває все.

десь

Може, знаєш ти, пастушко молоденька? Може, чула нагодою

...

І з питань козоногого пізнає Теодозія, що й «дід лісо

вий» святу icmHY шукає, вісті благої прагне. І привела до пораненого папу Климента. - Як же, доню, його хрестити? Напів же тварина це! хитається

папа.

А дівчиика просить: - Пастирю, таж охрести в нім те, що в нього людськеl Може ж, він і цілою людиною стане. І так довірливо-світло дивиться ясними, як лампади, очима.

Схвилювався Пан. Чував: Христос-Бог «ТРОJIНових ви гнанців»- умер зі співчуття до людей. Був Пастир Добрий... Озиваєтся в Пановій душі відгуком перестороги пісня тритонів: «Співчуття до людей - богам смертельне» ... Таж дівчина, мов справ~ня дріада, без слів,- його ж

таки мовою: самим поглядом ясним, промовляє. І' краплини води хрещення падають перлинами з рук пастиря Климента на рогату Панов у голову. Не вкоротила вода хрещення Панового віку. Довго ще жив потім.

- Аж занадто довго! - ховає він зітхання у сніг своєї бороди. Занадто! Бо ж бачили сині Панові очі на прибе режному піску нерухоме вмертвлене тіло молоденької пас

тушки. Вкинули у море люди те гарне дівчатко, що мало за провину тільки добрість і любов.

'А коли завмерли вдалині

кроки людської ненависті,

морські хвилі тихо винесли тіло Теодозії. Поклали його на шовково-блискучий, промитий пісок. Меви відспівали над ним похоронних пісень. А Пан, як соину дитину, на руках відніс свою дріаду до печери, що в ній його, пораненого,

колись доглядала. Прибрав квітами дівчатко, до сну ос таннього вкладаючи. На кам'яній же стіні над входом до печери ВИ,шкрябав-накреслив слова:

469

Theodosia, dilecta, vivis!

у мові,

що нею траянові

в' язні говорили.

Та й ще не вмів повірити Пан у смерть. Дарма що вона й знову схотіла переконати аркадійця в своїй перемозі І

Бачив: Климентові-папі на шию в' язали важку котвицю. А він:

Котвиця - надії знак! - сказав лагідно. Та не докінчив: з глузливими вигуками й лайкою зіпхну

ли святого старця в морську безодню ...

З того часу, як міг, уникав аркадійський бог зустрічі з людським родом. Не ві н на людей, люди на нього' панічний страх навівали. Не міг збагнути опоєння жорсто кості, насолоди стражданнями ані заклику мсти. ко

Хоч і охрещений Я,- хитав білою головою, таж вид правдивою

людиною

стати

не

можу,

І самітно тяглися Панові дні, все рідше виходив він зі своїх печер. Бо все ширше розростались людські колонії на берегах Евксіну. Все далі в ліси та в гори тікали фавни та німфИ. Все глибше в море ховались зеленокосі нереїди. Не могли чути ударів залізом у білі мармурові груди херсо неські. І останній приятель Панів мінливий Главк тільки здаля вітав свого друзяку, синню морською засло

няючись. Як чайка, полохливий став ...

Тільки сам гріб. Теодозії Панові ~алишився. І в тихі

ночі над тілом нетліиним пригравав Пан тужливих пісень на сіринксі, волосся дівчаткові

гладив,

свіжими квітами

прикрашав.

Коли ж місяць повним колом на небі потретє обернувся, відбігли синьорунним табуном Посейдонові коні-хвилі від берега, а на дні морськім побачив Пан веселково-сяйливі

істоти. Як вісниця богів Ірис -

крилаті, будували вони

над тілом старця Климента святиню з білого херсонеського мармуру, за морську піну білішого. І там довго-довго ле жало те святе тіло, аж перенесли його князі київські до

свого святого міста, у церкву «На Дівєх» - Десятинну. Але ж, поки тіло папи лежало в каплиці мармуровій на морському дні, стежкою срібною, що від гробу Клименто вого в небо промінням ішло, в день смерті папи щороку

приходив Пастир Добрий і Ягнятко, в хащах знайдене, на раменах ніс. А за Пастирем світлосяйним, як море безмеж не,

безкраї отари

хмарами

линули

інших овечок кучерявими сріблястими

...

І Теодосія, любо, ти живеш! (.латин.)

470

І до тих отар небесних рік що рік приставав колишній

пастуший бог, охоронець отар, прадавній Пан. Знайшов і він Пастиря Доброго ...

ВОЛОДИМИРОВЕ СРІБЛО Під молочно-білим небом нерухомо стерпло Чорне море: Немов виріклося назви своєї - лежить, мов дошка кала мутно-безбарвна. Безсоняшний паркий день випив фарби та сяйво з неба і з моря, а натомість кинув сіру мерлу спеку.

Піт заливає очі гребцям княжих Володимирових кораб лів. Втома тяжить оловом на Їхні м' язи. Однаково відваж на в боях з ворогом чи з розбурханим морем, міцна дружи

на тривожно вдивляється в обрії: такі умертвлені млавою

дні віщують землетрус або злу хуртовину. І не в одній чубатій голові, посивілій в боях, мевою кружляє думка: чи ж

гаразд надумав наш князь - хреститись у віру грецьку? Чи не в лиху годину вирікся старих богів, які все водили його до перемог? Шо, як помститься за зраду ясний Пе рун? А пресвітлий Даждьбог не дасть більше ні врожаю, ні перемог, ні погіддя? Та й Велес ... як пустить мор на коні та бидло?. J,lJоправда, казав княж-вуйко Добриня,- таки ж була охрестилась Ольга - і все минулося добре. Ше навіть не тільки свої, а й чужі називали її -«наймудрішою З жен»!

Так воно так. Тільки ж чи то честь мужеві

хоч би

й найдостойнішої жінки чеснота? Не бабку,- дідів наслі дувать треба! - хитають чубаті голови, і погляди загарто ваних у боях дружинників княжих схрещуються, мов леза

мечів. Все кидають те саме німе питання: «Чи Ж гаразд чинить наш князь? Чи ж гаразд?.» А князь, і сам, немов те ясне, невидне сонце, ніби розгніваний скрився в намет із важких килимів. Мовчали вий, як земля, немівниЙ. Бо терпко Володимирові на серці: чує зневагу в тім, що мусить іти в Уаргород не переможцем з мечем, щоб і свій щит на місці Олеговім прибити,

а силований плисти з дариною по чужу віру, по нареченну. Немов ІОн-юнак, що кохання шукає й над всяку честь жадає

собі дівки.

Всміхнувся погордливо: КоханняІ .. Зазнав його досить з бранками, й не з бранками. Таж на сотки рахує своїх жінок!

471

сама рука шукає

меча п ри боці.

r олос

рветься до

розказу:

- До боюl Візьмемо силоміць місто базилевсів і ту князівиу, Їхию сестру! Первина це, чи що?1 А в уяві блідим місяцем випливає, як місяць холодие, горде оБЛИЧЧя Рогволодовоі доиьки -

Рогніди, найиезлом

нішої, з жінок, яку колись бачив Володимир. Ше й досі пекучою образою горять в його серці оті слова Рогволодів ни: «Не літь МИ роззути рабинича!» І більше ні усміху, ні слова привітного не злетіло Володимирові з Рогнідиних уст. Дарма що він ЇЙ муж, переможець, пан, володар. Покорив непіддайну, таж у мовчазиій, вимушеній покорі, все чує погорду князівни до «рабинича», хоча нині й сидів той Київськім, пануючи над всяк нарід.

«рабинич» на столі

Чи ж буде такою і ця Анна Уаргородська, сестра бази левсів Констянтина з Василієм? А може, ще й гірше зіллячко: може, чекають на Володимира сльози? Ніколи ще вони в нього не викликали співчуття, лише роздратуван ня

та

досаду.

На Перун а і Велеса!

ня мжа в поході

просякають думку,

здригнувся князь.- Як осін

жіночі сльози! Холодять серце, нудою роблять

життя

нестерпним,

а світ

огидним! І кортить Володимира розметати Уаргород. Знищити братів базилевсів, що жадають від нього шлюбу з Анною, як заруки за певний союз і тривалий мир. Зводиться князь на ноги й нетерпляче відкидає в його шатро.

килим,

що завішує вхід

З безбарвного берега виростає стрімкий берег. До нього вже пристають кораблі. Тут відновлять запас питної води, бо тут закінчуються землі, що платять Володимирові даии иу. Херсоиесом зачнеться край, вільний від Володимирової руки.

«Так здобути Й Херсонес!» - облегшує своє серце князь. І його зір догонить скельних орлів, що кружляють над Таврією. Впізиає птахів по широких колах плавного лету.

«Птах Візантії»!

всміхаєтся з-під вуса. І падає кня

жий розказ:

- Потішмо серце наше ловитвою таврійських орлів. hай почекає на наречеииого князівна Анна! Нема ж таки ліпшого ліку на журу-докуку, як лови. І з клекотом орлім відлітає терпкість з Володимирового серця. 472

Смакує князеві вечеря над морем. Добра щойно впіймана

риба з сині ми; шнрокнми плавннками; як крила метелика.

Смаковиті й товсті, головаті «бички». Доволі й птаства настріляно дружиною. І пастухи таврійські, що пригнали молодих баранців, нанесли й меду, і сиру. Он стоять оддалік в шкурах овечих, перекинених на одно плече, при

дивляються

добродушні,

привітні

до

чужинців

во.

ків, що принесло Їм море. Серед пастирів, як пень, імшед дю вкрнтий, з лиця темний, поераний зморшками

Їхній

старший. Справжній патріарх. Таж очі його молоді й живі, палають сині ми вогниками, кидають іскри, як самоцвіти сапфіри.

Володимнр жартує з дружиною. Велить наповнити пога-

ри', щоб не стояли порожні:

Русі ж бо - веселіє пити! Розказує і пастухам дати бурдюк вина. Та й до пізніх зір триває столування. І за вином князь міняє мету своєї

подорожі:

- Заночуємо на твердій землі. Нам не страшні гірські розбишаки, якби на нас відважились. А печер - он скіль ки! Тепер - до сну, а перед світом - за мечі! Не Таврію воювати, не пастухів підбиватн, а здобути Херсонес! Луною здригнулись гори від вигуків дружини, завжди охочої до бою та славн. А з~поза скель до молодечих вигуків прислухається срібноголовий

пастуший

патріарх.

Як білою сріблястою хмарою сповито буйним волоссям смугляве обличчя. Не знать: де борода зачинається, де волоссю - кінець. Все злнлось білою кучерявою імлою. Очі ж - сапфіри не відрнваються від Володимнрового погляду. Аж князь пошанував старого: - Не бійся, дідуl Ні тобі, ні твоїм пастухам від нас лнха не буде.

Всміхається дід:

А не буде, князю, не будеl Лнхо, бач, на того йде, хто його накликає. Мн ж лиха не клнчемо, з лнхом не знаємось.

Дивні Володимирові ,дідові слова. Дивно й те, що розмо рює його втома сном. Неснла ані розпнтати.

Отроки-слуги вже поставнли княжнй намет. Не літь-бо київському князеві

спочивати,

як

печеніжин,

«голій»

печері. Ось ще тільки запевнити мотузи на паколах, щоб килими вітром

не звивались

та

піде князь на від

починок.

- Швидше! .• Але тяжко йдуть до кам' яного грунту зал~зні 473

кілля.

Дзвінко крешуть іскри в камені гострі мотики, і зненацька озвалася скеля ясним сміхом: лунко задзеленчав, мов дзво

ники, металевий звук. Меркло блиснуло стемніле від часу срібло: тавлені брили, а на них - купи монет, мов риб'ячої луски. По гари з чистОго золота, з червленню зсередини, сміються до вільного світа на повне коло, прокидаючись з вікового сну.

Слугам допомагають дружинники: все ширше й ширше роззявляє пащу глибока яма, що поглинула колись веле

тенські скарби. І ВОЛф премудрий підносить Володимирові

старовіку цінну зброю, ледве торкнену' прозеленню ста рості:

Перемогу віщує вона, князю наш! Дружинники подають на тарчах стародавні монети срібні

тетра-драхми. На них - написи: розібрати грецькі літери.

«Перисад»

ще можна

Кований щит, як велетенська таріль, зокола прикраше; ний чудовою горорі зьбою з ясного золота. Обличчя красу ні, а волосся

--- жмут сплетених гадюк. А під тарчою, на

самім споді скарбової схованки,- срібний тризуб, як зір ниця, світлий. Немов учора там його положено: такий

ясний! - То - посвятна річ! - промовляє волф-кудесник. Не легкова ж цього дару богів, князю наш! Упросився ВОЛф з дружиною до Уаргороду, хоч нібито й

не

годилося

князеві

його

собою

брати,

як

Їхав

хреститись. Таж дружина не мусить вкупі з князем грецьку віру приймати? Тож, як буде вона без свого жерця? А сам ВОЛф в серці ховає вкриту думку: «Таж, може, не греки

дружину княжу,

але

він

греків

правості

своєї

прастарої віри пересвідчить? Сильні боги старовікі!» І вже шукає ВОЛф зручної хвилі, щоб добру пораду кня-, зеві дати, мовляв, той дар посвятний слід принести в офі

ру Перунові. Аж попереду жерцевого впало СЛОВО князеве: - Доволі буде нових гривен з цього срібла.- Обертає в руці монету з напівстертим написом: -«Археонакт, ар хонт»,- на них

звелю

свій

образ

вирити,

на знак,

що

Таврійська земля цим сріблом мені чолом била. І цей знак «права водного» - тризуб най на гривнах моїх буде. Ще й напис: «Володимир, а ее його сребро». Мовчки вислухала дружина князів наказ. Промовчав і ВОЛф. Лише старець пастух, мов рівня, до Володимира озивається:

Добре,

князю,

вчиниш. Добре!

474

притакує.- Твій

це скарб, твій! Вже-бо раз було дано TaK1f твоїй землі цього тризуба, й ця тарча золота була вже в твоїм див-городі.

ШО і звідки знаєш ~ ~

А,

А старий лише рукою помаває:

яl

Все знаю ... А звідки~

Таж

тутешній,

давній, а це теж дивина неабияка.

- Так ти знав і про скарб~ Чому ж не викопав раніше, як ми його здобу ли ~ Дід покрутив пухнатою головою й знизав широким ра меном:

Ми

не берем. Ми даємо. Uей скарб тобі призна

чений. Князь вступив до намету. Слуги підкладають шовкових подушок під голову князеві, під боки. В ногах ложа зложи ли викопаний скарб. А на ньому вмостився дід-пастух,

улаштувався немов дома. Ні знакам, ні морганням слуг не розуміє. Аж молодий дужий отрок сіпнув діда за пас.

А з-під довгої дідової кереї об' явилась ратиця, мов у цапа.

- Лиші ть! - розказав Володимир і махнув рукою слу гам: - Ідіть! Вже виступив з поклоном остаuній слуга з намету, а князеві все не йде з думки та дідова ратиця.

«Все,- каже,- знаю ... І МИ,- каже,- даємо лише ... Ве лес~ Бог~» «Таж не інакше,- всміхається на княжу думку дід.

Невже жще й досі ти мене не пізнав~ Чи, може, призабув аркаДIИСЬКОГО Пана~ Еге ж, еге! Того самого, що в Акакесіоні свою святиню мав. Пан я ... що отари стереже, що про звірову дбає, садів пильнує, бджолу благословляє.

Ба і в боях не раз я в пригоді бував. Але сам ніколи зброі не діткнувся ... » . Слухає князь у півдремлі. Немов чари на нього впали: не може поворушитись й мову неначе згубив. А Пан сріблом буйних кучерів білих, як руно густих, струснув, аж міцний

ріг з них вимотався. Й відповідає на власні думки: - Давні, .прадавні згадки ... Не забудеш! Ось перед очима стоять Гіганти першорожденці Матері Землі. При йшли на прю з богами. В хаосі зарозумілоі темноти своєї собі уроїли, що вони - великани, тож і рівні богам. А мо

же - ще й дужчі! й почали нагромаджувати гори. Оссу на Пеліон тягли! іХе щоб до високостей небесних досягнути, а звідти .богів скинути в безодню.

Отець наш Зевес блискавками велетнів обсипає. Креше небесний вогонь. А я бачу, що

475

зле! Всі пасовиська меНІ

поннщить, всі отари мої обездолить. Тож і вхопив я свою сурму: з мушлі вона, щоб лякати вовків, як занадто набли зяться до отар,- та як засурмлю! Аж гори й упали.

І велетні мої, мов метка псів,- урозтіч ... Ха-ха-хаl Ну, вже й попосміявся тоді я: не знать, аж де луна мій сміх відбила... й тепер мені весело про це згадати.

А по-друге ... було те вже пізніше. Біля Марафону знаєш, чей? - спробував я знов заграти, коли еліни з персами бились. От пустив я тоді персам страх І Погнав навперейми, на сурмі своїй приграваючи. Повіриш. князю,

аж увесь Олімп здивувався! .. Але що тобі до того? - за дививсь у далечінь своїх споминів могутНlИ Пан. Олімп ... Там ще добре пам'ятали, як татко мій Гермес злякавсь моїх козячих ратиць, от як і ти перед хвилею.

Тоді загорнув був мене, новонародженого, у заячу шкуру та й приніс на посвятну гору. А діва Атена не в ратицях,

а в тій заячій шкурі лихий знак догляділа. Каже: це буде - страхополохl І сміх зібрав зашморгом дрібні зморшки коло Панов их очеЙ.- За Атеною ж іще й досі люде вважають зайців за моїх вістунів. Ані думки про те, що то лише Панів жарт, щоб з найполохливішим твором на людей жах посилати ...

Ну та вже годі про це. Знаю, ЩО ти·, князю, не

з полохливих,- відогнав старець тіні

спогадів і

поклав

свою руку на ВОЛОДИМИРОВУ.- Тож нині хочу тобі допо могти. Прихилю до тебе херсонесців без бою. Не хочу, щоб ти мав на собі кров, йдучи до святого хрещення.

Вельми дивується в духу Володимир. Не так тому, що Велес, сам себе поганським богом звучи, з ним по-товарись кому розr"овляє, як тому, що з такою пошаною про христи

янське хрещення говорить. А Пан, мов на вже сказане слово, на князеву думку відповідає:

- Від старця побожного й благочестивого Климента знаю. Від християнського первосвященика. І вказує очима на понадбережні скелі, що над морем стали темними тіня

ми.- Он, он ... З тих скель його лихі люди в море скинули. Від нього знаю про Пастиря Доброго. що сам офірним Агнцем був. Як же було мені, пастирському богові, його не полюбити? І з того часу йому служу, як вмію. От і до тебе заради його прийшов, щоб тебе від вчинку кривавого, від

наміру злого відвернути. Не піднось, сину, насильницької руки на Анну, не проливай і крові добрих херсонесців.

Стільки вже її пролито на твоїй землі І А скільки ще проллється І Аж доки ви не зрозумієте ...

476

Звів з викопаного скарбу срібний тризуб.

Аж доки,- кажу,- не збагнете, що, як троє Харит, як троє суддів над тінями в підсвітті, як три Парки, що долею смертельників володіють, як троє сторуких Ге катон

хеїренів

над

землетрусами,

морськими

земськими бурями панують ... -

хуртовинами

та

троє посвятних істот, три

вартівниці мусять об'єднано стати на варті краю того Гармонія, Сила і Любов. Мов струн, торкнувся пальцями гостряків на тризубі. Вони ж під Пановим дотиком заграли іскрами-зорями.

- Боги промовляють до людей символами. Колись і я. як мав свого оракула в Акакесіонській святині, також людям на Їхні питання таємно відповідав. Бо ж дух люд ський мусить сам свою стежку знаходити, щоб голос божеський розуміти.

, Гладив

старечою рукою ясну поверхню тризуба, нахиляв

його, любуючись грою відблисків світла від важкої сріб

ної світильні, що біля Володимирового ложа поставили отроки.

- Був тут скитський князенко, Боризес, син Тергасте рів та еллінської бранки. Таж ч.ув ти про нього? Він перший панував над землею ,твоєю. І не зрозумів був він, прийнявши цей знак «водного Й пільного права» від Посей дона. Забув про дух Матері Еллади, й послухався голосу дикої скитської крові ... О красна Талестрис, донько люд CbKal- зітхнув Пан приглушено. Обличчя його потемніло, а вогники-очі пригасли сумом.- Не посланниць неба, але сестер пекельних - Насильство, Жорстокість і Помсту викликав опоєний духом знищення Боризес з глибин під земних. Мирного тризуба не за берло, ознаку влади, за зброю смертоносну він ужив. О ТалестрисІ Вихованко моя! Дитино людська, амазонко остання! .. Ним була ти переможена

...

Обережно, обома руками, неначе крихкнй шкляний ле кїф, підніс Пан тарчу з головою Медузи. Витер ЇЇ краєм плаща,

торкаючись

ніжно,

мов

обличчя

сонного

друга.

І підставив Володимирові рухом слуги, що тримає перед володарем

люстро

Дивись. Там углядиш, що бу ло. lJJo буває, те минає. Таж лншається зв'язок минулої події з речами, що бачили 'її. Відгуки минувшини - клаптики розірваного ніжного

. _-

павутиння лишаються на німих своїх свідках .

.І бачить князь Володимир -дії днедавні. Далеким сном линуть видини. В безмежному, безлюдному полі самітня

477

стоїть Грім-баба кам·яна. А до неї кінь бойовий веде свого втомленого господаря - скита Боризеса. Ось і Таврія, на селена дивними істотами. Вони поважали себе за богів тому, що були всі безжурні й щасливі. Пливе, як дзюрчан ня лісового потічка, й щасливе дитинство Талестрис, до ньки амазонки, що згубила її мати, відступаючи з нерівно

го бою. Уентавреса і Пан пожаліли людську дитину, вихо в~и її, ще й поставили для неї храм. Ось зустрілась остання

амазонка

власною

долею:

коханням

до

скита

Боризеса. Кривава рана була заручинами: Ерос-бо ранить завжди. Розквітла та рана-троянда, але коротким щастям. Так швидко, мов з маку, облетіли пелюстки. Чи ж міг звікувати в аркадійськім спокою буйний скит? Чи міг лишитись у Таврії, де не було кого здобувати? Ні спроти ву, ні ворога. Була одна людська істота - Талестрис, і віи так легко здобув її. Й помандрував розлогими степами скит Боризес туди, де була здобич принадна,

місто,

що «прелестю міра сього»

Володимир

у переливчастому срібнім

його називали ...

бачить князь

озерці - Пракиів. Розлогий, широкий розкинувся він вздовж берега. А храмів у ньому, храмів! І з півдня, і з півночі зійшлися тут Боги. Та не з сваркою - людським звичаєм, але ж, як личить безсмертним,- осіли в достойно

му спокою. І дивляться на рід людський, що роєм мошкари метушиться: здолу - догори, згори - додолу. Та й все на тім самім місці свій танок смерті танцюють ...

Володимир шукає поглядом скитовоі дружини, тієї Та лестрис, чиє наймення і по дев' яти сотках літ кропить Пан своїми слізьми. Чує князь: не чужа вона йому, ота красуня далека. І радіє, що знайшов. Ось вона: в світлиці різьбленій, тисовій, прикрашеній взорами вирізуваними, а між ними конячий череп старою

слоновиною біліє. Сидить Талестрис, схилившись: на бойо ву Боризесову кошулю пришиває костяною голкою тонкі листки, нарізані з кінських копитів. Уе та сама Талестрис, що колись знала тільки вільну гонитву полями з центавре

сою! Уе та сама Талестрис, що тут, у Таврії, в іграх з понтійськими нереїдами ранок і вечір вітала ...

А біля амазонки лежить широкий пас з вич~нбареної шкіри буйволової. Уе теж рука Талестрис так прикрасила його бляшками срібними, пацьорками скляними. При лівій руці - дитинка в колисці спить. Увіте немовлятко хороше,

478

що й міри нема його красі. І ма:rи легенько, КІнчиком постола колиску на полозках,- як саночки,- ГОЙАає. Все ясно бачить Володимир, чути ж - нічого не чує.

І не знає, що саме співає Талестрис. Чи журлива, чи весела її пісня? Чи рипить розгойдана колиска} Чи за вікном щебечуть пташки? Не чує князь і твердих кроків, і брязко ту, коли ВХОАИТЬ У світлицю Боризес у зброї блискучій, у шапці-шлику соболиному. В руці У нього - спис, тризу бом

закінчений,

ньому -

за

пасом

ніж,

один -короткий,

при

АРУГИЙ, широкий та довгий. Смугасті ногавиці аж

на котниках зв'язані й у жовті сап'янці заправлені. Кожио му відразу ВИАКО: вождь, володар. І сам, як тис - міцний, ЯК тур що

нестримний, буйний,- як весняний потік у горах,

перешкоди

не

знає.

Поставивсь перед Талестрис, незадоволений. Дорікає скит. А вона голівку спустила, очі в колиску втупила, дивиться - покірлива, тиха. Коли-не-коли лише слово ко ротке промовить. А скитів гнів морською хуртовиною на ростає, чорною хмарою чоло вкриває,

каламуттю наповнює

очі.

Дитинка прокинулась, плаче й рученятами до матусі тягнеться. Талестрис - до неї: мужа не чує, про власну журу забула. І раптом в покірливій матері ПРОКИАається колишня

амазонка

...

Не чує князь слів. Таж добре він знає цю бліАість обличчя, що стає відразу незломно твеРАИМ. Знає цей погляд,- як крига

холодний,- дарма що він пече чоло

віка вогнем образи. Не чує Володимир слів, та й не мусить

Їх чути тепер: чув їх від РогнідиІ .. Й не АИВУЄТЬСЯ .князь, що блискавкою прорізав повітря тризуб. Іне в білі Аніп рові чечуги - у білі груди Талестрис гостряки його схова лись, криваві потьоки по собі залншивши ...

Тільки раз руками вимахнула і впала на колиску Талест рис. А за нею мов підстрелений птах, звився вгору і

з дубового столу важко впав шкуратяний, цяцькований пас, що вишивала-гаптувала скитові амазонка.

Каламутна терпкість зводиться у ВОЛОАимировім серці. В пам'яті відживає бліде з обурення Рогнідине обличчя. Випростана вся, мов гад, що наготовився скочити на ворога. І вся пекуча образа, болючіша за дотик меча, на гарт розігрітого, вложена в одно-єдине слово:

Рабинич! На щастя - тоді! - не княжий меч метнув іскри. Син Ізяслав, ледь-ледь семилітще, вихопив дитячого мечика,

479

між батьком та матір'ю став, углядівши Володимирів рух: грубо вхопити Рогніду за р'ам' я ... Не чує князь, що в таємній глибині золотокованого щита промовив скит і яке слово зірвалося з уст амазонки. Таж

в серці Володнмировім голосно звучать слова сина Ізяс лава:

Доки живий я, матері ніхто не діткнеться! І вже не тямить Володимир-князь, де він і чи є десь у світі та Анна-князівна, що по неї він їде. Уілою істотою відчуває одно: не він Рогніду,- вона його уразила, ногами

потоптала

ненавистю пекучою душу його' по вінця нали

ла. Тільки ж - за світ живий! - нікому він її не віддасть. Нікому! І ніколи ЇЇ від себе не пустить. Потрібна йому ця ненависть, як найпалкіша жага кохання. Без неї й життя. не життя.,.

Аж тяжко зітхає князь: - Чи ж це бу ло кохання?. Рукою обтирає чоло, Непритомним зором дивиться на Пана. І не враз доходять до його свідомості слова арка дійського гостя:

... -

і поки зневажатимуть жінку,- все будуть раба

ми. Як вчинок варварський - зневага старості, так вчинок рабський - зневага жінки ... І не стерпів я: забрав у нього тризуб ПосеЙдонів. Сховав його тут, у землю. Саме тут, де смертельному дали його несмертельні. Під скарбом бос порським сховав його я. І тільки тоді ось його даю, в хвилину,

коли

нове

життя

...

Не домовив: з кораблів озвалися сурми. Ранок будив княжу дружину. Срібною хмарою піднісся Пан, розвіяв ся. - давній - легесеньким димом, сріблистою кучерявою імлою, полин ув над море, у безвість поплив ...

Неначе підмінений прибув у Візантію Володимир, руси чів князь. З новою пошаною в серці приймав науку візан "Еійських священиків. Нині не дрібницею вигідного для краю договору, була для князя віра, яку впізнав за вищу

і той, що колись був сам за бога людям.

Анна

здалась

Володимирові

четвертою

сестрою

тих

трьох геніїв - Гармонії, Сили й Любові, що про них говорив йому Пан. Тільки ж ніхто не міг висвітлити знепокоєному князеві, навіть найвченіші візантійці,- як

могло статись, щоб еллінський бог увірував у Христа Пастиря Доброго - і служив йому? Один лише мовчазний, немов ний схимник, що записував

аннали кого

цю подію доних записав,- зненацька до кИlВСЬ

князя

озвався:

3 рогами, кажеш, був ~iH, князю-господине?

І з ·рогами, і з ратицями! А тіло людське від пасу аж

по ратиці

білою вовною вкрите.

Так ось на твоє питання відповідь маю,- розгорнув книгу чорноризець. І водить пальцем, підкреслюючи ряд

ки: ... -«і

біси

BipYl()q"b

і трепещуть»

...

І,!!о тут написано, те - навіки нерушиме. Не трепетав він,- відказує. князь, хитаючи головою.- Був радісний і ясний. - То вже не моєї мудрості річ,- відрізав чернець. Та князь не шукав нових висвітлень. Але ще там, у Візантії, купуючи рідкі й дорогоцінні, річі мистецькі для прикраси своїх палат і· столиці своєї Києва, закупив Воло димир доволі й зображень мармурових та мідяних. А серед

них

справжнє, ще з поганських часів «ідолище» козлоно

ге, рогате. До уст усміхнених семидільну сіринксу прикла дає, оком хитро та весело підморгує.

Умовляли князя священики: - Соблазн це, князю наш! Спокуса для люду! Не го диться

новохрещеному

купівлею

ідолища

починати

нове

життя во Христі. Але князь лагідно хитав головою. Хто ж зі смертельних міг похвалитись, що вплинув на Володимира, князя ру сичів? І неначе не чув домовлянь князь, але в очах Пана виразно читав: «Так, ми розуміємо один одного! Були ми обоє щирі в поганстві, щирі й лишимось і в зміні серця!»

В д·уху був переконаний князь: не візантійські монахи,

а Пан аркадійський навернув його до правої віри Христо вої. Коли йому й старовікі боги служать, то князеві сторо

ни Гіперборейської й поготів слід вірно служити. А сріб ним таврійським тризубом розказав Володимир, на взірець «лабарума» Константинової корогви, прикрасити свій кня жий стяг

прапор.

СВАНГІ ЛЬД-КНЯЗІ ВНА

І посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир най молодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну красуню

Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діа мантами»

...

Н. Королева

481

Свангільд від дитячих літ пам'ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над

сніговими просторами. І зненацька' несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів - Київа, Шека й Хорива,- скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студени

ми очима. Куди не поглянула б тужливими очима моло денька Св~нгільд: все буде перед нею те саме зачароване біле коло снігів, що не відчиниться для неї ніколи, ніколи!

А світ -

такий широкий!

А світ -

такий чарівно-крас

ний, як послухати заморських купців, що приходять з країв, де нібито цілий рік світить і гріє сонце вкриту

квітками й свіжою зеленню землю ...

«... Фрости подав нареченій своє володарське берло, по креслене

чарівними

рунами,

яких

були

зазначені

всі

таємниці смерті. Бо ж смерть існувала давніше - ще перед життям, як ніч була перед світлим днем. Тому і таЄІІІства смерті

старші ... » - продовжувала Інгрід, немов не казку розповідала, а чинила зарікання. А Свангільді здавалось: ні, то не сестрин голос говорить знайомі слова старої саги: то невидна, чарівна істота чарами студеного слова заковує

юну Свангільд у срібні, блискучі, мов лід, холодні, неначе крига, незломні, вічні кайдани. З тих слів виростають товстелезні білі мури, міцні, СИЗ,і грати,- й вони замика

ють дівчину на ціле життя. І згодом буде вона - Сван гільд, як давні ш Їхня мати, як тепер її сестра І нгрід, розповідати своїм дітям ту саму казку про Мьоль. Буде і вона, як давніш мати, а нині її сестра, ткати певні й міцні

тканини, вишиватиме чорних круків на прапорах. Таких достомитно, ходять

як оті,

що поза

по сніговому

полю,

вікнами

впевнено,

немов' збираються

зловісно на

чорну,

урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч,

про студінь ... А понад олив'яними сивими хвилями завжди суворого Балту маятимуть знову такі ж чорні круки нор манських прапорів на щоглах кораблів грізних вікінгів, що приправляються вже в путь по славу та здобич.

Чому ж Їм немає впину? Чому вони не знають перешкод? Таж цілий світ і ті країни - тепла і зелені,- коли ще не належать, то можуть

належати

Їхній

сміливості,

силі

зброї! Бо ж хто в світі не знає бодай тієї однієї молитви: «Боже, рятуй нас від грізних норманів!»

482

Але ж. молитву знати знають, таж спротиву норманам

нема і бути не може. Світ коритьсs Їм і вїддає,в Їхні руки всі свої радощі.

Ось в ті переможні бої підуть тепер і Свангільдині брати: Кий, І!!ек і Хорив. Піде І нгвар - Інгрідин чоловік. Піде з ними також і· Ерик Гаарфагер, смуглявий, чорнр~ окий,

чорноволосий

красень,

що

ним

позавтра

мають

заручити красуню Свангільд. І тоді вона з іншими жінка~ ми лишиться вдома ... посеред білих просторів, що на них блищать снігові

блискотки

радять

чорну

раду

чорні

круки. Радять про смерть, про иіч, про студінь. Радять раду

про

все,

що

не

життя

...

Як ялина стрункий, гарний з обличчя, з дивними блиску~

чими кучерями Ерик. Кажуть: нема кращого за нього далеко~широко. А чому ж серце Свангільди «не впізнає» в ньому того, вимріяного, що йому, єдиному, має належати

воно, ЇЇ серце? І чує Свангільд, що роздимаються її груди, а в душі, як окріп, закипає нестримний вар. Ні, так не буде! Вона сама нестримна й бурл~ва, як гейзер, вона зірве всі покришки, розсадить уложені

звичаєм крижані

пута,

зірве братами

призначені заручини і вирветься з цієї білої змори! Бо ж той, кого воиа перед собою бачить, той, що піде з нею при п,\ечі в життя,- :гой не живе поміж цими круками, в білих просторах! В іншій землі, між світло~зеленими лісами, на квітчастих луках, прорізаних блакитними стьожками пото~

ків і веселих річок,- там, може, навіть Аише ві сні її

мрія:

красний лицар,

опалений

не ледяним

-:-

живе

вітром,

палким сонцем, аж від нього самого відбиваються соняшні

проміния. Там лебеді

не

мерехкотять

чорні, своєю

зловісні круки, теплою

біллю,

а срібнокрилі в

усміхнених,

блакитних гомінких водах. Там тепле, тремтяче повітря, повне барв,

просякле

медом

стиглими овочами,

що все

дзвенить і грає пташиним співом. Там - радість ,і краса, день Ї життя. Там - щастя! Як би ж могла не кохати всією душею, цілим своїм єством Свангільд і ту вимріяну землю, і того уроєного лицаря - соняшиого сина! Як би ж вона могла зрадити тій прекрасній мрії задля цієї суворої

дійсності? Ні, Свангільд не така, щоб взагалі могла зради~ ти! А кучерявий Ерик, волоссям, як вороняче крило,- то лише примара. Лише гра тіней та імли, як і вся ця снігова віхола та занесений снігом цей білий, студений край! .. Сонце! .. Без сонця - нема весни, нема дня, нема життя! .. Ше того ж вечора замкнулась Свангільд в окремій CBiT~

16*

483

лиці з своїми трьома братами. І дивні речі почула почесна зала,

де

зберігається

непереможна,

прадідня

зброя,

де

посвятний вогонь щоденно приймає офіру тіням пред1(ііі':'

І хоч любили красуню сестру брати-войовники,

таж за

пальний Шек, аж мечем дзвонив по тарчах 'прадідів, на повний голос прикликаючи душі предків до участі в пораді.

Хто ж бо те бачив, хто ж бо це чув, щоб молодша

сестра сперечалась з волею братів, що заступають ЇЙ бать-

·-ків?

Хто ж ві

сні

таке бачив,

заручини братами вибраного

щоб дівчина відкидала

нареченого та

податись у мандри світами, шукаючи країну своїх мрій, а в ній

сама!

ще хотіла

як вікінг,

не дійсного, а тільки уроєного

вибранця! . Однак найстарший з братів, ясноокий Кнів, що звали його звичайно Києм,

простяг правицю до середульшого

брата, розважного Хорива. Той ДОВI1ІМ поглядом, без супе речок, навіть без слів тільки заглянув сестрі до її вогнем

палаючих очей. І той ПОГЛЯД, дужче, як Шекове обурення, охолодило бурхливу пристрасть дівчини. На хвилю спусти ла очі Сва~гільд, стисла губи й її ніжні щічки трохи стратили рум'яну барву. Тверду волю мужа побачила в безгнівному братовім погляді. На мить відчула й свою дівочу слабість перед силою мужа,

що їй скрізь у світі

кориться доля жіноча.

- Не мовмо зайвини, як пустії. Не противен я, щоб дівча спробувало долі мужа. Таки ж бо з нашого вона роду. Не хоче тихого щастя жіночого, не хоче бути охоронитель кою ватрану хатнього,- ну ж,

най спробує тягарів долі

мужньої. Не словом, ділами най доведе, що без вгину стати може проти небезпек і вгіддя широке заслужить,- промо

вив розважно Хорив. Свангільді било дзвоном серце в грудях. Піднесла по гляд до виспру Й перевела очі на Кия. Але в її погляді вже не було вагань. Ясно бачив Київ: не відступить молода

сестра ні перед чим і з ним самим стане на прю. І задово лений, товариський усміх ледве помітно блиснув під довгим

вусом. Дівчина ж відчула в собі ще більшу відвагу та силу. Простягла долоні над вогнем ватрана й заприсяглась: - Вдячна стану я з вами до бою, як муж. Матиму вгав

аж

...

Та Хорив затримав дальшу мову:

До бою, як ми,- не мусиш. Але стати при нас і в бою

будеш. В мистецтві лікарськім, в знаттю чарівних зел ти перша в нашій землі. Покійниця мати наша передала.

484

тобі все своє вміння. Тож, коли ми кров'ю платитимем за славу, не будеш взайві і ти при нас і дружинниках наших.

Ледве договорив, як залунали шалені у дари меча раз за разом у двері світлиці. За мить, що в ній брати вхопили':ь за мечі, відскочив засов і дубові двері розчинились, а ними

увірвавсь до зали ·ошалілиЙ гість ~восічний меч, и

покривало

в .л}віЙ руці

Ерик. В правиці

з?лоти~ B~Heц}',

заВІИ для наречеНОІ,

щО

ІХ,

перстень

идучи на нараду

з братами, відіслала служницею своєму женихові Сван гільд, замість ЛИС,та зі словами: «Відкидаю тебе». Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної прися ги, боги чули його, а тіні

предків були свідками.

-:- Пізно,- спокійно промовив Хорив до Ерика.- Бере мо за ніщо твою загару:

ненагідна вона. Годиться діві

вчинити вибір,- так говорить старий, мудрий закон нор

манський. долю

Може виріктись долі

жіночої,

коли

приймає

мужеську.

- Як закон, то закон - до кі "ця! - метнув блискавки з чорних очей Ерик.- Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і

слова любові

від неї

ніхто не почує.

І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк вели кої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого

виспру. Лиш У великім ватрані тріщали могутні стовбури

п'орубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи

іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли:

Свангільде! .. Ц!аслива Свангільде! .. І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух.

Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрану, швидко вилила з посвятного рогу

троїстим надгоном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно

запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулас~ до вікінгів:

Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря

богів ваших, молитву

щоб з димом

кадила та офір

возносити

свою.

На Ерика не кинула й погляду. Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, а й в світі не існує.

Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнула біль

485

нестерпна, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч: - Най же першою твO€ю офіррю, жрице жорстока,

стане моє молоде життя! - й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров'ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст ЗІрвав

ся прокльон передсмертний: станеш ти сама,

Останньою ж офірою най

якщо серце твоє

в стократь меншу, як та,

пізнає

любов бодай

що нею було повне моє ...

Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокій них

вод

плескались

срібнокрилі

ароматами стиглих овочів, а

лебеді,

повітря

дихало

над морями безкраїх степів

дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки зн-а йшли вогнем

ту

країну,

але

словом

мудрим

не

мечем

не

здобули її.

Кий сів князем на престолі. І,!!ек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив - справедливий і муд рий - став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город - городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі

співи на розраду могутньому Дніпру. - Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах володарях,- сказала Свангільд.- Не знайде мене Ерик, що

заклявся:

«Мені ти обіцяна, мO€ю й будеш, бо найду тебе скрізь». А от же «кучерявий юнак» був уже близько, в цій-таки

землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об' явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім при

смерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Сван гільдовою річкою. Очі заплющені - й не бачить він Сван гільди. І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, нево рушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:

«Обіцяна -

будеш мO€ю ... »

І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине

серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю --одно, але долі не кинеш по дорозі: вона

486

все при тобі.

І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відда иих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів,

невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіл лі іде вона

все до своїх лебедів, що Їх сотки розмножила

при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:

Не прості то птахи у князівни. То -

духи таємні

у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророки ні. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скотї, щоб її не загнала в ліси-дра говини. Нема рани такої, щоб не злічила ... ШО ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі

з білим квіттям, то люд, часто'ЇЇ бачачи, як

годувала з рук своїх білих лебедіц,

що летіли на голос

Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібио-білих крил, зрошували перлами водяних бризків,- почав звати

чужинку-князівну люд городовий:

Діва Либедь. Лебідь-князівна. І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама «воріжка Либедь» білою лебедиц.ею й між її лебедями не впізнає її

отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та

шле закляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарівниця-ворожка. Часами й невидимою стає- й тоді най чарівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж і противно: з найдальшого за кутка світу може

й додому

найгіршу хворобу

принести.

Відає вона не лише про недуги, знає й про «воду мертву», що краплею одною найдужчого. знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про «воду живу», що нею на шмаття порубано му життя привертає й того, хто конає, дужим знову робить.

Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, що мала б силу міцнішу, як Либедь ... Тішився люд. І боявся. Навіть, коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільди, що падали у воду з стрімкого берега,- ніхто

не

підходив до

городища

ні

суходолом, ні човнами. Мало хтоїі знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів.

А от же, знайшовся князів дружинник -

Ізмарагд-Святогор,

що

чарівницю, але ж і очі

не

лише

не

боявся

Путятич , глянути

на

свої назавжди на ній би лишив.

І Старий київський рід.

487

Бо ж ізроду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можли вого,

лише

самого

недосяжного.

Лишенько ж моє! - бідк.алась перед подругами Свя тогорова мати, ще коли був отрочатком: - Все те причини

лось хлопчищеві

від

«жабиного каменю»,

що

через свої

вичуди доля йому до колиски поклала.

Путятич ніколи з тим, чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав,як і кожен знає: «жабний камінь» виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів

і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна.

І тому, хто володіє талісманом таким, не страшні: ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник «жабиного каменю» ні страху, ні жури, ні ·хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним.

Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової

колиски дістався. Казали, що підкинула доля

Рожаниця.

Отож,- казав Ізмарагд,- цей камінь - то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить

і куди провадить?! Може ж ото саме та доля й провадила раз у раз струнко го Путятича до тююї заводі під геродище Свангільдове. - Таж там найліпше місце для лову! - стріпував Свя тогор свої кучері.- І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як нена

сить - баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котю гою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдову заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі - вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангільдин серпанок, враз коло неї - білої лілеї - мов тополь стрункий виростає й загарливий Пу тятич.

І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-кня зівни. І чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича.

Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом - рівня. Бо ж старі люди знають: - Враз із самим Дніпром в Украіні цей рід стародавній об'явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що його й днедавні фойнекійці «стародавнім» звали. Бо ж таки місто наше, що довкола городища нового повстало, яке нині

488

Київом зветься, від віку на цій землі лежить від віку підошви його миє Дніпро - сивий Славута. А Кий? Il!o ж - Кий! Він лише зі сну збудив місто старе ... Збудити - збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до

сну воно не запало, щоб на князівському Київському пре столі t?уло запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три ,брати-вар яги не дівчат,

лише

вдову

війну

кохали,

дів

лише до діви

слави

залицялись.' То ж і ие одружився жоден.

І якось на дозвіллі ,сказав братам Кий: ' - Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича?

Розпочнем рід новий княжий, пов' язавши наш славний рід з славним родом цієї землі? Але Хорив розважно похитав головою: - Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули 11 обітницю

дівою

посвятною

свій

вік

увесь

звікувати.

Предки, брате, за свідків були! - А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? - спитав Кніва Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на

ll!eK.

водах дніпрових:

Уе саме, брате, й тебе мі г би... я спитати. І ти ск.ажеш

те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він

ще й

Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м' ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі - з лиця її бачу _тяжко самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч . правда те, що обітницю богам вона подала, та ж саме боги

не люди й не вимагають від KВO.l\OЇ людини того, що

їй заважке.

ll!eK.

Похитав головою Хорив. Промовчав А потім обоє вклонились братові: • - Ти - князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо.

А сама Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця. Не лише саме її небуденне життя,- увесь світ новою красою,

сліпучим сяйвом осяЮ€ться. Бо ж, мабуть, з першого по гляду впізнало саме серце в Путятичеві того «справдішньо го», того лицаря, що Ерик-небіжчик в Норманській землі

був лише Назнаком. Та й, видко, й сам Ерик не витрима~

сили Свангільдиного чуття: переможений він, бо ж його примару в небуття загнала правдива дійсність. Вже більше не бачить Свангільд Ерикового обличчя в серпанках імли чи кадила,

вже

не

загрожує

489

їй

його

закривавлена

рука.

Заспокоївся мстивий дух, чи може боги, що Їм не жалувала офір молоденька жриця, вгамували його. Хто ж знає таєм ниці божі? Як часто НИНІ. ворожить Свангільд, намагаючись прочи тати ті руни, що Їх креслять табуни її лебедів по блакитно

му люстру «'ії річки». І бачить з них, і чує в зигзагах солов'їних трелів, що річкою місячного сяйва пливуть над водою, чує і в шепоті теплого віддиху травневого вітру:

I,Uаслива ти, Свангільд! l,IJаслива ... Вже близька го

дина твоя!'

Сидить Свангільд над кручею, не начудується тим шепо том і співами. Таж міцнішає вітер. Гонить повісма темних хмар. Вже й місяць сховав за ними веселе своє обличчя. Замовкли й солов'ї, нахилені з вітами дерев до стривоже ної землі. Черкнув перстом вогненний знак тутешній воло дар Перун й кинув на землю повну пригорщу стріл, аж небо гучно зітхнуло з далекого далека, а земля загорнулась в

темно-синю

керею

...

Вранці підпливли до Свангільдиного замчища Кий та Хорив. Питали брати: за ким стануть боги в новій війні, що мала початись? Ворожить на посвятній воді Свангільд. Та минає час, а знамення не приходить. А може, не вбачає його жриця-пророкиня,

бо ж

занадто

голосно

співає

її

власне серце? І не чути за його співом голосів божих, бо ж ніби на сурмі грає серце, все те саме: - Не туди дивись· Г лянь-пог лянь ! Глянь-поглянь! І відвела свін зір пророкиня від посвятної води, між чубаті

братові

голови метнула погляд, туди, де з малого

гурту найближчих дружинників княжих любується «Ладою своєю» рославий Путятич. І рвуть стріли очей Святогоро вих таємне мереживо божих письмен у посвятній воді. Думки пророкині, замість всі докупи збитись, мов розще бетані ластівки, ширяють в майбутнє. Не про вістки важні, а про радість близького кохання співають вони вкупі з її серцем.

Нема знамення. Відступились від нас боги,- говорить розваж,ний Хорив.- Послухай мене, брате: не веди нас на СУСlдtВ. Ліпше пошукай на час миру. Пошли не вісників бою.

а послів з дариною.

А в самого стискується серце: «Таж все це тому, що ухвалив Кий зв' язати подружжям вільну, посвячену богам діву-сестру!» А Кнів СПОКІЙНО махає рукою

490

- Ні, брате. Не від нас відступилися боги, а ВIДlИШОВ від сестри віщий дух. Бачиш: розв' язуюгь боги свою про рокиню, відпускають на волю вони ЇЇ серце.

А, говорячи, глянув князь на Ізмарагда Путятича. І ста лось так, що човен Святогорів відстав від княжого супрово ду. Затримавсь у тихій затоці й лишився стояти у ній при березі, неначе нікуди не вела його рука Долі-Рожаниці. А Свангільд нічого не бачила перед собою. Від несподі ваної мовчанки богів турбота влилась в ЇЇ душу. Серце, що так затремтіло, наповнене радісними поглядами Путяти ча,- тепер ніби зірвалось, і

порожнє- покотилось В річ

ні хвилі. Була порожнеча, що відтулилась за незримою запоною, розірваною надвоє згори аж до землі. Чи зможе отямитись приголомшена Свангільд, що для неї померк білий світ? Не знає, як розлучилась з братами. Не пам'ятає, що сказали вони при відході. Згадала тільки на одно, як колись радив I,UeK: - Коли маєш серце стурбоване і кволий дух томить тебе,- найліпший лік - метати стріли. Певніс.ть ока і твердість руки розженуть усі турботи і повернуть спокій.

Вхопила Свангільд свій лук та сагайдак і самітня пішла від храму до затоки. А там - аж мерехтить від рушних лебединих крил. Неспокійні сьогодні птахи, як неспокійна

Свангільдина думка. Немов простягають до неба білі руки, та збентежено б'ють вони крилами. Ані не помічають присутності своєї пані. Та ось затихли раптом і знерухомі ли, утворивши коло. А посередині - найсильніший і най гарніший, улюбленець Свангільдин могутній чорноголовий лебідь поставив крила парусами, шию вигнув і

кинув до

неба повний туги спів. Знає Свангільд: співом розлучаєть ся лебідь із життям. Тільки ж нині здається їй, що то не лебідь, а ЇЇ власне життя має відлетіти, бо ж боги, що все були до неї нахильні, нині її занедбали. Тремтять ЇЇ руки й тятива, мов струна, трудить - нарікає. Отямилась, згада ла знову братову раду, й поклавши стрілу з пером лебеди ним, намітила певно:

--: В ту сріблясту осику, між тих двох чорних цяток, що немов Ерикові очі дивляться на неї. Заспівала стріла, а рука князівни вже сягає по другу. В посрі6лених галуззях осокора метнулась знайома прима

ра: Ерик з мечем у руці. Грозить чи перестерігає?. Одна ково: -«Досить»! - кричить-розказує друга стріла. А з ЇЇ виттям зливається стогін людський. Зникла змора. На білявий стовбур точиться-хилиться Святогор ...

491

I,Ue на мить підніс руку. Немов милий дарунок притис KY€ до грудей Свангільдину стрілу. I,Ue мить стоїть, обпер шись на стовбур і, неначе звалений подувом вітру з тих крил

лебединих,

що всі

разом

зашуміли над

ним,

пада€

підрізаний на зелену мураву, на березі порожньої затоки.

Порожньої: всі-бо відлетіли, лежить тільки одинокий бі лий птах, що вже доспівав свою останню пісню, колива€ ться

КВІтка

затоки

біла,

неживий

лебідь

на

блакитнім

люстрі

...

Звіриним скоком метнулась Свангільд. Тулить до серця голову Путятича. Миє зблідле обличчя гарячою сльозою. І ще розплющились на хвилю Святогорові очі, а блі4і вуста під вусом соболиним усміхнулись м'яко: - На заручини' ішов я по волі брата твого ... А ось «парубоцькі запої ни» - кров'ю ... І вгасли останні слова. Зачервонила кров юнакові уста, смикнула великим тілом душа, В'ідлітаючи, але ж очі, блис кучі, мов два чорні агати, не сховались за повіками: любо

вали й далі з краси коханої чужинки. Мов жбан, розбилося серце князівни, а з нього витікало

життя з палкими, нестримними слізьми. Бо ж плакали Свангільдині чарівні очі, плакали так довго, аж залили повінню

коханої стали ті

все

життя

втіленої

вдовиці-нареченої,

мрії.

Не перестали,

залили

смерть

плакали далі,

мов

очі жрекині-чужинки бездонними криницями на

чужій землі. Сама ж Свангільд-князівна Либедь лась і з тихою затокою і

зли

стала рі чкою слі з.

Зрозуміли це жерці й ворожбити Свангільдиного храму. Збагнув те й здивований люд. Ствердили і Кий могутній, і I,UeK бо€славний, і мудрий, розсудливий Хорив. Інак-бо й думати було не можна: бачили ж таки всі тільки самітне

тіло красного Путятича, прошите стрілою Свангільди. По самій же князівні і сліду не було. Ані знаку! Зникли й усі лебеді, поверхні

крім

мертвого,

що

тихо

коливав'Ся

на

замерлій

води.

Коли ж прийшов старий волф-наузник, лікар, й оглянув убитого Ізмарагда,- то знайшов: глибоко в рані, під гос трим кінцем стріли в саме серце юнакові

пробився його

талісман - «жабний камінь». Правду говорив юнак за жит тя, правду прочуваючи: був то «камінь його долі!».

492

АСКОЛЬДОВА МОГИЛА Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верхов ний жрець, взяв із єобою численний супровід навмисне:

- Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова віра грецькі!. не зменшила давньоколишньоі горливості. Ше сто ять на висотах Київських І Перун Срібноголовий, і Свято видова

святиня

пишна

ПlД

охороною трьох

СО1"ОК

мужів

певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і ніч-нічно почесну

сторожу

при

храМІ

держать

...

Та ж ... і дари ВодславоВl, й прохання покірні й умовлян ня, що таять в соБІ натяк-пересторогу. Могутніші Стрибо ЖІ

внуки,

як

персть

земна,

людина

-,-

марна,

хоча

І княжим вінцем УВІнчана ...

Все ні до, чого, все вислухати

не

дарма: тільки злоститься князь, ані

хоче.

- Годі мені в очі світити І досить колінкувати! Надаремний загай. Сказано,- промовив князь підвівся з

столу.

Був

неупростний

твердий,

як

скеЛІ

над

морем

Ва

рязьким.

Сказано!

Капище Святовидове знищити

АНІ стовпа,

що на межах гаїв посвятних, аНІ того «слупа» Святовидово го трьохликого ВІДНИНІ не стерпить князь на землі Ки ІВСЬЮЙ. Бо ж І вся та країна, як довга, так І широка - не взабарі має стати,' як став сам князь Миколай - христи янською! Тож за три ДНІ най вимандрують жерці за межі київські, хоч би й до зеМЛІ Ругіан, чи на острів РуЙану. Там-бо ж наЙПИШНІша святиня бога Їхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє добро, всі

начиння посвятні І самого Святовида з Перуном. - Мені-бо,- з УСМІХОМ закінч'ив Аскольд,- не літь є з істуканами на прю ставати. Не вороги вони, л'ише-: непотріб.

І немов на висміх жерця, що докуку йому вчинили, княж виїзд на лови затримали,- не зачекав Аскольд, щоб Свя товидові слуги бодай з двору княжого виступили. В миго ТІнні

зброї та барв,

мов вихор, тріском вилетів широко

відчиненою брамою князь ІЗ дружинниками. Куряву збили на гостинці широкім й впрост через Поле Угорське майну ли в л,си Звіринецью по глушинах понадбережних. Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрілою

493

прокляття в обидчика-кня~я не метнула. Таж: чи бог потре бує зброї на смертного? Жрець щільніше загорнувся своїм білим плащем, нижче

пасунув на скроні дубовий вінок й пошепки дав шлюб: - Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра наша. Будеl 4ерком всів на КОНJII-6і:.і\огрива, що ніколи не стрижено йому довгого волосу ні 8 хвості, ні в гриві й також повним чвалом вилетів з своїм супроводом з княжого двору.

святині ж .закипіла

праця,

заметушились жерці

вірники, мов бджоли в бортні в дообідиій липневій порі.

«Буде видна тебе, СВJПOвиде, остання офіра!» - думав своєї Водєлав, даючи накази щодо приправ у мандрівку далеку. Таж дивні були ті ПРИ'прави жерців. Не складали майна до м,іхіа шкуратяних., не зашивали срібла-золота до

широких мандрівних чересів. А натомість лагодили зброю: на

куші

тугі

нові

тятиви

НАпинали,

мечі

гоєтрили

на

оштепи брали калені трьохбокі гроти - «ключі». З стаєнь виводили посвятних коней, що Їх Водслав пробризкував наговорною

водою.

А за коротку хвилю не тільки триста вершників з варти СВЯТ0ВИДОВОЇ, але ж і молоді жерці - піші й комонники

розсипались по лісах Звіринецьких. А Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходи ти,- щільно затяг ізсередини шкуряну запону. Запинала вона одинокі храмові двері, що виходили на широке двори ще храмове, куди сходились всі інші жерці, трьох різних

гідностей, слуги Святовидові

старші вірники на моління

й офі рування.

Старий жрець вклав до Святовидової правиці важ.киЙ двосічний меч. З ЛІВОЇ руки вийняв ріг з вином, натомість дав «родину стріл наговорених», в крові гадій закалених.

Потім високо підніс до неба руки й молився-стогнав: - Під меч! Під меч IWклади його, боже. Під меч! Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім трино;зі, налив до неї води «непочатої», тієї, що ЇЇ до схід сонця сам щодня з «таємної» лісової криниці

джерела приносив.' По тій воді ворожити мав. Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою,

простягши

вперед

руки,

заклик

нерухомим

поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашороши лась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмо-· вої стіни почав пирхати Святовидів кінь. Здавалось, питав Святовида, нагадував: «Чи не час вже об'їздити землю? Та

494

проглянути

треба:

.де

небезпека

причаlлася,

чи

нову

напасть готує Чорнобог ? Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завж.ди напоготові прийняти золоте сід

ло,

що лежало

самім

храмі

до

розпорядимості

бога.

Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись пос~ят ного коня. Жрець міг його годувати, напувати, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив «оглядини світа». Ранком по таких ночах Бодслав знаходив посвяченого коня вкритого милом, В тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмін ний,

сторожко,

але спокійно дивився

він

всіма

шістьма

очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору.

Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оливом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати,

як на

водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс.

IM~a застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та протопти. І ними побігли Бодславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ши ряла орлицею понад всією Київською землею, пильнуючи

кроків тих, кого послав сам. Святовид розказом уст жерця свого Бодслава. - Не нашою - людською... Своєю власною рукою по мстися, боже, тобі належить насолода та! молився Бод слав з останніх сил, а серцем відчував кроки підвладних

своіх і тупіт Їхніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старезні ліси далеко й широко.

А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Асколь

дом та ііого дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо «йшов за

звіром».

Тільки

було

йому,

ловцеві

вправному,

неначе

дивно: от-ось зовсім близько, субіч шусне, і знов -немов

у тань пішов

не чути ані

диху!

То ось немов

мигне

у сухолісі, то знову в сутінь пірне, як ведмідь в свою гавру.

Ні пси, ні пардуси-котюги не можуть «піднести» звіра. Омана, чари, злуда?. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Бсе прудчіш летить Аскольдів кінь, все глибше в хащу зано сить. Давно вже князь - один, з дружини лише четверо в зв'язку, не відстають від князя. То - найпевніШІ й найліпші ловці-товариші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість ізагара.

495

·А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясНІЄ злорадісний усміх:

- Добре справляються Свядовидові діти ... Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знайде його Святовидова мста. Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-бога змитої, виросли довкола князя бойовники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається

в кож.ного не дві руки, а по шість

пар з рамен виростає. І кожна кидає блискавки ... Довершено! Uілою своєю вагою впала помста. Смертельний удар засяг князя Аскольда, не минув і його вірних прибічників друзів. Всі удалі та угарні АОвці стали вловом Смерті-Мо рани: полягли кістьми на узліжку Поляни Святовидової. Ше на мить одиу отямився вбитий Аскольд. У с·відомив уривком вгасаючої думки: «Пробито голову в ТІмеНІ ... ноги зломані,

груди проткнуто списом ... »

Клекоче устах,

не

стужавіла

каламутний

ще

княжа кров

погляд,

крізь

у роззявлених

серпанок

смерті

ще

бачить лісову прогалину. Он межний стовп на узміжжі, вартує Святовидів «Слуп» над потоком. Он сям-тут лежать всі чотири дружинники княжі, що з ним вірно сябрували, всі

чолом до землі

поганському богові востаннє вкло

нились, у підніжжя «слупу» лягли. Найближче до князя, улюбленець юнак Услад, головою русявою аж у потічок занурився, в драгву ув' яз руками ... Немає більше нікого повтікали убий-душі ...

Вгасаючий Аскольдів смужці

погляд спинивсь

ще

на світлій

зеленавого неба, Jlритій, мов інкрустація тиркизу

в старовинну мідь,- до темно-зеленої стіни лісу. Несподі ваним

холодом

разом

раптом

зменшилась

облилось

перед

тим

вже

затихаюче

нестерпна

болість

серце.

ран:

з кров'ю й життям також втікала з тіла. Стало легко й спокійно, як по відкинутім тягарі. І думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку на мить зміцнілім.

«Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Мико лая. Най богу офірою за ... тих, що не відають, що тво рять

... »

Напнувсь і спробував піднести для хреста ще так недав

но могутню правицю. Таж від того руху з грудей цівкою линула кров. Велике тіло розпружилось, витяглось в повну довжину і вгрузло, нерухоме, у., м' ягкий пухкий мох під великим пірамідальним дубом.

496

Звіринецький владика Ольмаз ватагою хлопів закінчу вав рубати дерево на ,нові засідки. Вглядівши високого оленя, що гнав напрямом до «Слупу», владика мовчки зробив знак старшому дроворубці, мигнув на двох волось ких псів й, перекинувши важку кушу на руці, безш,</:.'ІНО рушив

. .

назуюсь

оленеВІ.

«Пішов пити з потоку біля «Слупу»,- міркував Ольма й, намагаючись не поворухнути ані галузинки, прокрадався

за звіром. І зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: біля потоку зочив п'ятьох багато вдягнених мерців, розки дані тарчі, зламані ратища, труп веЛИКОГQ коня,- пізнав

відразу,- княжого коня на зритій в бою землі. Оглянувся обачно, не повертiJ,ЮЧИ голови, лиш обвів поглядом: чи нема

десь у засідці когось із живих? І тримаючи за собою псів, підступив до трупів.

- Так! Князь Миколай! - не стримав Ольма невільно го покрику. Стояв, спустивши на груди голову й повними суму ОЧ,има дивився на спокійне Аскольдове обличчя, чисте від крові, не спотворене ранами. Діткнувся студеної руки, що

не

тримала

тяжкого

келепа,

перехрестився,

впавши

навколюшки, але не затримався довго. Пр'Удко звівсь і підбігцем повернув до дроворубів. Бачив, як вони вимаху вали сокирами, але ж якийсь час майже не усвідомлював

собі, що роблять хлопи, бо ж не чув гулких ударів сокир по білих тілах могутніх дерев, не чув тяжкого хекання потом

лених смердів. Аж по хвилі труснув головою й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловік підбіг до пана.

там ...

Здвигу,- тяжко дихаючи промовив владика,- ось, замордован,~ нашого ... князя ...

Миколая ... Постри

вай! .. Тут, біля "<:лупу», ще лежить тіло його й дружинни ків ... Гони по коні, по лучників, підводи. Відвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. За мість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв, най стане церква святого Миколая. ГІай стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська ...

Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрівня ли з землею поганський «Слуп», а на його місці невзабарі виросла церківця «ГІа слупі», серед хащ на узміжку Свято видових посвятних лісів. Але ж в насидженому місці, мов у гаврі ведмежі й, сиділи жерці Святовидові. ГІе встиг вигостити Їх З своїх земель князь Аскольд. І, може б, живі, що в Києві стольнім гіркими слізьми смерть Аскольдову оплакували, може б, і дали вони ради з Водславом,- таж

497

схвилювало Їх чудо дивне. Не схотів мертвий князь Ас кольд-Миколай покинути місце, скроплене власною ·кров'ю! Немов корінням у землю вросло у мох під майним дубом гОСтроверхим його велике тіло. І хоч шість пар найкремез ніших княжих дружинників ледве здужавши, тіло князеве

з землі здвигли, й на вкритий килимами повіз поклали, не рушили коні-змії того повозу з місця.

Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на

сторожі, щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена

й не ширилась пошестю на Русь-Україну. Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирі шив і стольний люд.

І таки була то ясна правда. Бо ж, коли зібралось духо венство «погребеніє творити» й відспівало «посліднє цілу

вання»,- лише два дружинники, я~ дитину до сну, Асколь

дове тіло

до труни тисової УЛОЖJIли. Товаришів же йо

го,. що з ним й до смерті КНЯЖ0)

могили

сябрували,- хрестом довкола

поклали:

- Най християнською кров'ю охрещений буде Святови дів «Слуп». А дуб гостроверхий, що мов сві чка рівна над могнлою княжою зеленів, назвав люд «княж-дубом». І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві

«на життя

і на смерть словом мінялись»,- не вином-медами на учтах пишних

слово вірності

запивали,

йшли до

потоку під

«княж-дуб». Там водою, що кров'ю вірних воїв Аскольдо вих і кров'ю князя чесного була освячена, рукою начерп нувши, один одному напитись давали, щоб вірність трива

ла

«На цім світі

і далі»! ..

Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак у гущах Радо мисльських, в байраках Ржищевських, по танях Г остомеАЬ ських та Ірпеньських, і в найближчих Київських - лісах Деміївських та Звіринецьких де-не-де курилися ще по ганські жертовники. Таки твердо погань лісова своїх по святних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах

ховаючись.

Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Оль мою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помітив у Києві пожежі. Гадали в місці стольнім: купи вуглярів курять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж

498

чимаJІ,ИЙ Святовидів «Слуп»,

З церковного підмурівку

зложений ...

Стояв знову. А дні, як за часів прадавніХ<, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту EBKciHCbl(O~ го, роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Володимирович. І одного дня сталось, що княз·ь аж

надто

втомився

духом

на

довгій

нараді

послами

черні говськими.

- Ні, годі вже! - мушу повітрям вільним думки прові яти, та й кості пром' яти! І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Поле й уїхали в- Звіринець кий ліс. Перед прогулянкою мало підкрепився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно припер чена верещака з чорносливом грецьким

та свининою свій

ською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд пар,кий в ид.а-вс я. І вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що ори боці була. а вона - така тепла, як тіло живе. Ех, би води студеної! Т ак де ж ти ЇЇ на таких горах знайдеш! - Таж як, княже наш- ясний. Ось тут, у «княж-дуба» при руці «княжа вода» в потоці, мов на крнзі настояна! говорить старий дружинник. Повернув князь свого бахмата до «Слупу», де вже давно

й пам' яті не було про Ольмову церківцю. Замість неї міцно стояв чотирьохкутний жертовник стовп. А на нім дотлівало сарняче м'ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи.

Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя стрункий темно-зелений чіп!

JJe

- А-а! ж той, що з крові Аскольдової виріс ... кажуть люде! - пролунало княжою думкою.- Файний же який, та й листям рясний! А дуб - високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським сумно,

немов

жертовником

дивуючись,

як

хитає. легко

Шепотить м' ягко й забуваєтся

племенем

людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід

свій лишає.

_ ЗаМИСЛИВСJl князь Мстислав. З.гадав про попередника АСl(ольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темНlИ листві.

Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь:

499

аж п(3и

стовбурі «княж-дуба» вся В ясному промінні сяє-виблискує

золотими шатами ікона Святого Миколая. Спішився князь, впав kавколюшки, як годиться, святій і коні

вклонився.

~e від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви,-- озвався до дружинників.-- Най буде нова, міц на, кам' яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути ЇЙ у вигляді стовпа. Ім' Я Ж їй -- Свято-Миколаївська. Скачи, Славе. до замку: при веди почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете,- пер

шу

варту

вартуємо

ми

...

Сталось це року Божого 1113-го ...

ПУТЬ СПАСІ ННЯ Як дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе! .. Дістану І Як пташку, тебе в золоту клітку замкну, і моєю· будеш І Не сховаешся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?. Голос базилевсового сестрича, Юстиніана заломився. Га рячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької

сти»

«зо

придворної дами, Анастасії.

Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвану лась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забув ши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував

при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анаста сія підхопила Об?ма руками важкі фалди своїх срібноглаво вих-грезетових. шат.і щосили гайнула порожньою галереєю.

Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері,

залунали відміряні,

важкі

кроки:

йшла

палацова

варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час.

Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич «найбоголюбивого» базилевса не стане лови

ти царицину зосту! Й, надавши собі як найспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпус тила служниць, що чекали свою пані

на переодягання до

сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при

цариці. Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало чита ти базилісі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків «ПОРфироносної». Те спізнення й дало можливість Юстині-

500

анові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору

галереях

палацу.

Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімк нути

замка зокола

кований

засув

чи

ні,

зсередини.

засунула

Тоді

двері

обома

на

важкий,

руками

стисла

скроні.

- Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі ... Тікати ... - хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхну ла.- Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сяга€ базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на

тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати ... А куди інде Анастасія і уявити собі не може ... Не. віддаючи собі справи, чого шука€, дівчина перебира ла

тремтячими

руками

так

званий

«жіночий

світ»

«Mundus mu!ie!:fris»,- на CBO€MY туалетному столику. Пере ставляла

різні

флакончики,

пуделка,

слоїки

жіночою

хімі€ю, що її вживали дами дЛЯ CBO€Ї туалети.

Руки Анастасії затримались 'на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було пала

цовим цepeMOHiapi€M ·розложено

щотижневий церемоніал

для кожної придворної патриці анки.

Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупрост

не зазначено кожен її крок, ~ожне місце й кожну годину,

де, як та коли повинна бути Анастасія. - Мати Божа, змилуйся! - піднесла очі дівчина на оправ.'l.ениЙ у перлові шати образ-горорізьбу Теотокос.

Світло довгасте Спущені дали аж

фіалкової лампа.!!;и освітлювало зісподу вузьке, обличчя Богоматері. Було задумане й журливе. додолу очі, повні безмежного суму, ніби прогля в глибінь Анастасіїного серця. Uей погляд без

звучним

словом

озвався

душі

дівчини

повернув

її

скам' янілій думці пружність. Перестала враз бути такою осамітненою на

світі,

від

тогр стихло почуття

страху

й зникла схвильованість. Анастасія перевела погляд з іко ни на поличку, що була під образом. Ясні, злотисті палі турки Святого Письма притягли до себе її увагу. Розгорну ла товсту книгу й прочитала:

«Помоливсь я я

й обережність була дана мені. Закликав

й дух мудрості зійшов на мене».

Зоста широко перехрестилась, поцілувала прочитані сло-

501

ва й, поклякнувши, схилилась долілиць та занурилась у

молитву.

Коли підвелась,

немов сам

собою,

дрібниць, стояв перед очима план втечі:

ді

готовий до

неначе

- справ прочитала його готовий з написаного, а не ЗЛОЖИ.\а

в своїй голові. Заглянула ще раз до записника, щоб переві рити. Та: саме назавтра припадае дев'яте вересня І і ... «в четвертій годині» - повела кінцем пальчика по рядках, «відбуваеться зустріч та привітання з нагоди приізду іге

мона та архонтиси Русі, княгині Ельги». Анастасія вже бачила архонтису й незвичайна, горда краса володарки Русів здивувала зосту. Сподівалась-бо побачити старшу матрону, нарум'янену й набілену, як те

_ наказував

візантійський етикет та «приписи доброго тону».

Тим часом з корабля вийшла вел-ичного вигляду зовсім інша жінка. I,l!оправда, Bectra ЇЇ життя була вже давно за нею, навіть можна було сказати, що для неї вже починався серпень жіночого віку,

однак та осінь була така погожа,

золота й принадна, що перед нею блідли й весняні чари

дівочої вроди. Ствердив це і сам базилевс, Константин , Порфирогенет, знайшовши Ельгу «красною з лиця Й вель ми мудрою». Може, це вражіння незабутньої спокійно-зрі лої

краси

мало

за свое

коріння

ту

вславлену

мудрість

руської княгині, що була прихована в ній: «Як у криниці замкненій, Софія-Пансофос»! - зауважив мудрий та вче ний хронікар ТеОфан. Анастасі ї припало з пристані повертати в товаристві архонтисиної придворної матрони - Малуші. Вона володі ла

грецькою

мовою,

як

правдива

грекиня-візантіЙка.

І Анастасія зауважила, що «руська зоста» називала свою княгиню Ельгу - Ольгою. Це наймення видалось Анаста сії таким милим і граціозно дівочим, що стурбовані думки несподівано прошило іскрою-пустункою:

Такої красуні Ольги не посмів би вхопити в СВОЇ

обійми ані сам базилевс, як щойно спробував був затримати

її, . Анастасію, Юстиніан . . Бо ж, здавалось: лише зсуне Ельга свої широкі брови, то враз загримить грім, як за часів давновікого Зевса. А як гляне обурено,

то блисками сипнуть

ЇЇ

сталеві,

сірі,

як

у мисливського сокола, очі. А довгі, темні, не сивиною, а перлами пересипані коси напружаться гадами та стануть в оборону ·княгині.

Але ж, лише по подвійному прийому княгині Ольги І Року 957-го.

502

базилевсом «залі

у парадНlИ

Юстиніановій",

залі

Магнаврі

припадало

та базилісою в

Анастасі ї

привести до

внутрішніх покоїв базиліси «порфирородних дітей.

КОН

стантинового сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись

човном на другий берег затоки, де перебувають ,«порфиро родні»

в невеликому приморському палаці ...

«Ельго, архонтисо далекого краю!

зіп·яла Анастасія

руки, притискуючи Їх до грудей,- якщо мені вчинити

все,

що

надумала,- молитвою

всього

пощастить

мого

життя,

як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Уе ж Теотокос посилає мені твій приїзд».

Уілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі.

Коли ж враніЧJНЄ світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі

при

правити малий човничок.

Гребців жодних. Перевезе Елевтерія,- назвала сліпо

~й віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн.

Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, «біля вітро вих скель» Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові. Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостровер хими

скелями,

що

«розбивали

хуртовину»

печері,

морськими хвилями повислій, спасався трй праведний

над бо

гочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немі чні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта.

Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо

звали його «Божим баранчиком». Юродивому «баранчико-

. ві»

було вільно ходити до його знайомих у палаці базилев

са. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасі ї, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах:

Тобі,- сказав муж праведний,- буде вона більш по

трібна, бо ж перед тобою

життя, п~редо мною

смерть.

Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим спосо бом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж, коли І М а g n а

а u r а -

велика зала ..

503

вирішила

тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній ЇЇ ніхто lte впізнав при втеЧІ

...

Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й «по звичаю» прийняття в Магнаврі

ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на повищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами,

сидить цар Константин на сутозолотому «троні Соломоно вому»,

прикрашеному

золотими

зображеннями

птахів

та

звірів. По боках трону стоять царські кревняки - анепсії. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів. Байдужа юнакові архонтиса зі «Скитської Землі». lJJe буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття, розрахо ваний на уяву півварварських ісаврійців, даків, ілі рів та

інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною приходять до володаревого трону і падають перед базилев

сом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриці Ї та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на . них, рабів ницих і низькоклонних! І, таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів,

що

числа

та

до

трону

напрямку

провадять,

бодай

рахує

одно

Їх

слово

намагається

прочитати,

що

підказало б йому:

Чи вже СЬогодltі має <'умкнути» АнастасіІе, чи почека

ти, аж сама з волі власної йому скориться~

Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться. красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці. Знає цілий ритуал Юстиніан й ледве стримує позіхоту. І то ж на те треба бути небожем наймогутнішого в світі, щоб т@рпіти от таку нуду-нудь! І так - день по дневі, без кінця ...

Та знічев'я, позі хаючи в думці, приглядається юнак до ставної й стрункої постаті архонтиси. Дивиться поглядом досвідченим в оцінці жінок і коней.

- Не шпетна ще і незвичайна. Таж всі, підходячи до трону, падають на обличчя. А ця, лише трохи угнула білу шщо й 'випросталась гідно, з гордим поглядом на гострих,

як лучі, очах. Підійшла сама, без помочі світличників-єв нухів,

що

звичайно,

тримаючи

під

лікті,

підводять

до

трону володарів та послів чужих. От, спинилась на місці, де установленою формулою питається логофет про її здо

ров'я, про здоров'я її дітей та всього роду й висловлює їй низку побажань в урочистих, кучерявих виразах. Юстині ан

переводить погляд з Ольги на Константина, коли почина-

504

ється

звичайне

органи, золоті

видовисько;

грають

сховані

за

завісами

пт-ахи б'ють крилами й. співають, помалу

підводяться на передні лапи леви й рикають на всю залу.

І Юстиніанові хочеться, особливо сьогодні засміятись при погляді на зарозуміле, нерухоме в своїй «неземській вели чі» вуйкове обличчя, що, очевидно, не приголомшує «півні

чної архонтиси». А вуйко ж так 'Старанно вивчав перед люстром свій «неземський»

вираз й твердо вірить, що без

нього не був би він тим, чим є, автократором усього світу.

І знову переводить Юстиніан погляд на княгиню. Дійс но - найменшого здивування в ЇЇ сталевий очах. Всі махі

нації «Соломонового трону» для неї -

лише конеч~а риска

в ри:туалі, й тому вона з гідністю трохи схиляє голову, ніби тим гречно дякує за тутешню форму її вшанування та за

дари, що саме виносять їй на оглядини. Коли ж птахи й леви закінчують свої співи, архонтиса дає рукою знак своїм людям. Вони виступають наперед і складають в глибоких поклон ах чудово вичинбарені хутра соколів та куниц'Ь, срібний посуд і мистецькі золоті філіграні.

Все це

багате й пишне, але не цікавить воно Юстиніа

на. Його думки, що ніколи ще не були так приковані до жодної дівчини, далеко вилетіли за стіни Магнаври. У яв ляє, як буде на початку обурена Анастасія, коли вхоплять її його підручні. От гніватиметься на нього! Але ж від того стане ще бажанішою. Плакатиме - звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці. Але він не буде

наглитit й борзити: треба витривало перечекати той час, час

дівочих нарікань і сліз. Ніколи-бо не бачив він ще такої жінки, що ЇЙ би личили сльози. Де там, навіть найгарніша стає неприємною, з почервонілим носом, з .розпухл-им об

личчям і захриплим голосом ... Отож треба терпеливості, поки вона переплаче та скориться. А тоді прийде любов ... Більшої-бо від жінки не можна й вимагати. І вітають «майбутню любов» всі думки юнакові поза урочистою ревом

залою,

роблених

над

левів

висвистами і

лестощами

штучних робленої

птахів,

над

пошани

словах ЛQГОфетових. Так повно захопили його ті у яви, що мов живу бачить перед себе красуню Анастасію, гарну, чисту, гнучку, мов лілея. Бачить її, як вона саме в цій хвилині приправляється до своєї вечірньої появи у цариці, бачить її ...

А тим часом далеко

від базилевсових

палат

красуня

зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до

похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побож-

505

ний дух тієї ночі. Ше кілька хвилин на коротку молитву

і вже печера самітного пустинника має лише мертве тіло,

а обидві

дівчини навіки зникли з-поміж лав живих, що

лишаться в Візантії. В живі очі вже не побачити Їх. В протилежні боки розійшлись дівчата, вийшовши з печери пустинника. Молоденький ченчик в старій рясі поспішає швидким кроком до морського берега. Квапиться вчас встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипет ської. Пильно треба молоденькому до Тебаїди, раю пустин ницького;

треба,

щоб

віддати

розкази

від

анахоретів

цього боку. Хто ж впізнає в тій вируділій, семилатній рясі під шличком гостроверхим зосту, базиліси придворну мат рону? Та хоча б і скинула шличка,-:- не пізнати її з коротким, назад відкинутим волоссям.

А друга

також не служниця вже Елевтері я, лише

міцний, сонцем опалений молодий пастух, в грубій ексоміді

з овечим руном-небридою,

перекиненою через рамено.

Відв'язав він човника, кинув у нього .жМеню затай-зілля й, розрадований чорторий,

власною волею,

що

стало

крутив

пустив під

його

«на

«вітровими

волю»

скелямн».

Й сміється радісна Елевтерія, як закрутило човном. От і вона пускається у вир нового життя. Не боїться ні звіра, ні

лихої

небезпеку

людини,

бо

сила

її

велика,

на

найгіршу

при боці гострий ніж. Чорторнї, хащі й пусти

ні ... то ніщо:

путь, що з неволі

провадить, то найлегша

путь! .. Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками. Зненацька-бо зірвалась над морем велика хуртовина й так море розколи

сала, немовби й самий пагорок, що на нім лежить Візантія, поглинути хотіла.- Розважна 1 мудра молоденька Анастасія й не повезе вона морем «порфирородних»

В таку непогодь.

Таж серед ночі, однак, всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. Тіла й не шукали, бо ж довідались, що навіть не допливла зоста до цілі: розбився човен, мабуть,

в чорториї під

«Вітровими скелями». Відслужили довгі

похоронні служби по її душі. Про невільницю ж Елевтерію навіть ніхто не згадав. А Юстиніан швидко знайшов поті шення в думці: як Дафне злякалась на смерть кохання Фойбоса, так і ця молода зоста, засліплена чеснотою пере сад ною, не могла від любові Юстиніанової відмовитись, але житw без неї не схотіла ...

І нікому не впало на думку шукати втікачок.

506

Без небезпек і перешкод ДІИШОВ «ченчик Анастасій» до порту,

саме вчас

зголосився

на

кухарчука

в корабельній

пекарні й без затримки відпливла Анастасія в широке море з молитвою радісної подяки Господові за визволення. Бо ж це вже почалася ЇЇ путь спасі ння.

Г рає вітер парусами, ло~оче корабельними вітрилами, та виспівує

поміж

щоглами

пісню

корабель стелеться, в повітрі

волі,

мирна

хвиля· під

пливуть чайки та петрики.

І всі лагідно промовляють до Анастасії: «Так, так. Уе почалася твоя дорога спасіння. Не турбуй ся нічим, душа Божа, бо ж часть блага собі вибираєш, що не відніметься від тебе. Твоїм кораблем керує пустинник святий, старчик Хрисант». ,І день за днем коливалась на хвилях Анастасія в праці сталій, в мислі добрій, в молитві світлій. Увечері спокійно .чудується, як море гасне в золотім усміху, вночі бачить, як в сяйві місячнім хвильки тисячами уст розсвічених співа

ють хвалу Створителеві,

а перед світанком,

на облавок

спершись, слухає, як тихо дихає відпочиле за ніч безмежне

море. І тремтить радістю чисте дівоче серце, що зливаєть ся з вільною природою, яка ніде не буває такою чистою, як у просторому морі.

Так і незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі. Здивувалась, коли біля неї збігся гурток мореплавців, що вдивлявся у далині на Александрію, яка, немов Афродіта, вся рожева в заході сонця, вставала з морської блакиті. Дяка ж Приснодіві, ціль вже досягнута ... Але Анастасі їну молитву перетяв дотик жилавої руки

старшого кухаря, що зненацька лягла·.ЇЙ на рамено. Огляну лась і затривожилась: буде сварити, мабуть, щось не догля

діла, чогось не доробила. Аж ні: веселе чорне обличчя мурина-кухаря, радіє, дихнувши повітрям рідної Африки. - Ха-ха! Чого ж ти, хлопче, здригнувся? Не бити, а нагородити тебе хочу. Був ти й слухняний, і роботящий. Поведу тебе в Александрії. до такої корчми, що тобі ані не

снилося. Питимеш, скільк~ в тебе вміститься ...

І Їстимеш по зав'язку. Я -

платитиму за все, що

з'Їси!

Я тобі таких маківників куплю, що й пальці облизу

ватимеш,---: озиваються інші моряки, що встигли полюбити милого

хлопчика,

готового

кожному

послужити.

.Але! .. ШО йому з тих маківників! .. У хлопця вже на губі вус витикається. А він йому - макагиги! .. ШО ж, не

507

знаю

я, де в Александрії

найліпші

флейтистки

прожи

вають? І сперечались мореплавці, як потішити «хлопчину Анас тасія». А в нього аж сльози виступили на почервонілі

щічки. Таж «скромність недосвідченого» завжди викликає зацікавлення й дотепи. І тільки темне слово керманича розігнало розвеселених моряків по Їхніх місцях. А дівчину затримав лагідний, немов жіночий голос:

Стривай, хлопчику! Перед нею була присадкувата постать, огорнена темним

плащем.

Звикла до палацових світличників, Анастасія з першого погляду пізнала по зморшках обвислих щік євнуха. І зблі дла страхом. ~o ж холодом стисло їй серце, а здриги впали на ціле тіло:

« Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона вж~ на самім порозі витуженої Тебаїди,- сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!» .. Таж подорожній євнух не хапає ЇЇ за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня

сигнетом,

що

уповноважував би

його

«в

імені

благочестивого». І відлягло Анастасії від серця. - Не знаю, хто ти, вільний чи раб,- тихо говорив тим часом євнух,- але старець праведний, що бачив його я вночі,

наказав мені бути тобі Ао помочі. Я - до твоїх послуг. llJo має сказати дівчина? Може, тому за, раба приймає і-ї подорожній, що має вона проколоні вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона - з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова? - Ні, я не невільник ... - То й добре. Але, коли б і неВІЛЬНИКОМ був, я б викупив би тебе. - Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?. Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть,

відпустити Їх, аби не

мати КЛQПОТУ з доглядом У веселих портах. Моряк-бо слухняний в морі, а на суходолі

втрачає карність.

І щойно виступила Анастасія на твердий грунт, знову станув при ній подорожній євнух.

Дивне було його наймення: Хрисант,- відповів він

508

аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: «Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою ... » - Куди Ж маєш іти, дитино моя?

Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до

рідного дому,

щоб

зустріч

батьками

не

вибила

рівноваги думок її та не розм'ягчила б серця. Відчула. ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно:

Іди з ним, дитино! .. І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом. Був то александрійський списувач. Повертав з далекої

подорожі, куди

посилав

його

найбагатший

александрій

ський продавець книг за рідкісним списом «Одіссеї». Таж праця переписувача поганських

ному

євнухові

бути

книг не перешкоджала вче

християнином,

що

кожному

при

кожній нагоді намагався помогти в біді.

Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільнові-д пущених християн, був недалеко від гавані, званої Кібатос.

Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історі Ї, призналась, що вона на й шукає одного

дівчи

путі спасіння.

І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя.

- Шукаєш?. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хрисант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, прова дитьтебе. Уе ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані ~e діткнулись тебе.

І ось, дитино моя,' ти країй,

мов

зорі

вже на землі, де в пустині без

просторах

небесних,

сяють

світлами

святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього

й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить Їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в' монастирі

невеличкім,

мають

там

вільність

духа,

що

переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння

. могла

б шукати, дитино моя, ти на землі?

І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монас тиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотн·ілою пу стинницею. А в пам'ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостював

«подорожнього хлопця Анастасія». прийняла колишня кра суня зоста иайскромніше наймення «Євнуха Анастасія». І лишилось для людей ві чною тайною життя Анастасі Ї

509

в пустині. IJ!асливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій.

Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерсь кій - Миколі Святоwі, що в мент смерті CBO€Ї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж, щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння.

Тому ж так часто й здибу€мо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя CВJITa пустинниця Haгaдy€ людям архон тиси, що зв'азана вона з ними аж до скончаніJl віку ...

ТРИ МАРІІ Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець,

як УДОВИЦЯ у шатах,

жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, ДЯКУЮЧИ за хліб-пожи

ву, що посила€ їй творець кожного нового дня. Минулись ДЛJl Ки€ва дні радості. Насунули на нього - Золотоверхо го иаргородового суперника - чорні хмари суму та журби. lJjоправда. не піднеслась рука Бати€ва на місто Яросла вове. Глянув на Київ хан грізний, глянув - і зачудувався красою золотою,

що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам раді сну. Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх щ>ків місто облягла, а нові полчища все насували, ЯК лави грізної

сарани. Таж PYX~M руки спинив Їх Батий, посувом брови затримав. Сам слово до орди промовив:

Ліпше мати живою рабииею

бранку-красуню,

ніж

мертве її тіло на кінських копитах степами рознести! Мерт вих нам не забракне.- Світ - широкий, таж сила наша і за великість світа більша! Підніс меча й рубонув по кованій брамі «Золотих Воро тах»,

мовляв:

Відчиняйтесь

очах його.

CBO€MY .

панові, доки зна~шли ласку в

У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів.

510

Курява знилась над містом

ЮГОЮ Київ укрила. А по

вулицях київських плач та зойки повінню розлились, аж

крізь грубезні мури шумом-хвилею виплеснулись. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архан гел на варті стояв,- випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встро

милось. Аж схарапудився кінь бойовий, найліпший аргамак татарський, що ні меч, ні води не боявся й перед щетиною

списів ворожих не відступав. Хитнувся в сідлі грізний хан, пробіг озирком меч золотий, що вояки йому вже подавали,

й знов до людей своїх ратних промовив:

Коли мечем золотим викуп перед брамою міста запла

чено,- зменшую Їм данину.

І відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Ар хангела.

Три дні й три ночі від скрипу возів поганських нічого не чули кияни й лише на мигах порозумівались. Не чути було не

тільки

що

слова

людської

мови

стривоженої,

але

плачів похоронних. А голосити було над чим. Хоч і не вдарив Батий громом на Київ, таж церква марморяна «Богородиці на Дівєх» - Кафолікані іклесія «Десятин ною» звана, від ваги люду, що в ній іскрився, впала. Впала від тягаря гріхів люду київського, що не вмів на милість

Божу сполягати. І незабаром це потвердилось. Бо ж «квіт тим весняним» був Батиїв наскок перед тими

«жнивами

смерті», що приніс Едигей. ШО ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва. Зібрала-змела, як забуті на винницях грона, що збирачі, не доглядівши, прохожому

людові полишають. І. текло з грон вино гніву Господнього, і не один киянин в ту пору аж ,ДО сну смертного тим вином упився.-

Ох, лягла саваном мертва зима на мертве місто, давніш літописцем вченим «прелестю мира» назване. Упадь та звалища руми лишились там, де палати й храми стояли.

Люд же, мов звірова лісовая по хащах та чагарниках, по печерних-лігвах поховався. Спустіло місто велике й напро весні нерушено заростало травою та зелом ...

Таж баба Марія, сліпа торботряска зповодатаркою ма лщо, з «піврозумною», безпритульною сиріткою Марійкою, що в січі й пожежі пам' ять згубила й згадать не могла, чия була,- як жила, так і лишилась посеред Києва. Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір'ю гори Кудрявця, де пустирі ген-ген широко бур'янами були зарослі ще перед усіма татарськими ханами. Та якими бур'янами! Не тільки,

511

що їздець на коні, але ж і дикий тур чи полоз страховин

ний могли любенько, мов у дебрях лісових, в тих бур'яни щах ціле життя своє ховатись.

Таж баба не ховалась, бо страху не відала. Жила, сві ту Божого не бачачи,- сліпа. була від народження, а все Господові дякувала:

- Кому я що завинила? Хто мене зобидить? Таж Богу дякуючи, в мене нема чого взяти. Ані сама я жодному ворогові не потрібна. До роботи - не здатна, каліка слабо сила, та й віком до могили схиляюСь. А краси з замолоду не мала. От і візьми щось із мене! Таж кожний ще мен і дає! Навіть ворог! Тож скажіть самі, люди добрі, хто ж мені - ворогом? Нема мені ворога на цілому світі! І гаряче дякувала Богові за ту милість велику, що звільнив ЇЇ, грішницю темну, від двох тягарів, нестерпно важких: страху й ненависті.

QJоденно виходила баба ~арія з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла - на службу Божу туди квапилась, хвалу серця свого з кадилом офірним сплітала. Де ж звалищами вівтарі лягли,- сльозами Їх баба сліпа умивала, зашкаруб

лими руками ніжно гладила та хрестила. Як гроби мерців дорогих

...

Особливо ж

любила

місце,

де стояла давніш

церков

святої Ірини. Там баба жебруща за князя Ярослава та дружину його І нгігерду- «Орисю» молилась. Не тому, що

знала чи відала, чим князь Ярослав був: хистким-бо каган чиком

слава людська в завоях часу блимає й щорік,

то

темнішою запоною той вогник кволий затягає. Таж серед браті і жебрущої й ДOДH~Cb пер~ази жили про милосердя

велике до вбогих тієї Інгігерди-Орисі, чужинки; що й Київ дужче за багатьох киян любила, і людей київських власни

ми руками обв' язувала, й бездомників голодних хлібом-сіл лю в княжих палатах правиці піднімала.

своїх

гостила,

вином

власної

А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати! .. Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. ~арійка досхочу по бур'янищах набігалась-на гралась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно

прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ

Божий на руінах просто садами райськими квітне-зеленіє. І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний

512

над землею розп'яла. BiTpeц~ молоденький, легінь весня ний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми била

ми зітхає, між тими, що Їх стара Мар.їя за зиму спалити не встигла:

п рuuдu, весно! П рuuдu, весно!

Таж іди вже, йди! - гукала йому Марійка. З гаїв сова обізвалась, скляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць

ріжкатий, тонісінький над бором послухи

виткнувся, кажанів на

вислав:

- Чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти? Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко: - Веди-но, Марійко, до святої Софії. В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:

нич! -

Проти ночі, бабусенько?

Таж я боюся?

І не бачу

Й до старої тулиться.- Ше, може, й відьму спіт

каємо! Або кам' яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить! А баба своєї: - Е, не базікай! Бачу - не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шля'ху триматимусь. IJJe й тебе доведу. П'ятдесят і вісім літ до святої Софії всю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лиши лась, як і ти, доню, й з того часу в оспода на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у святій Софії не бути. Не можна! Сьогодня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і еві т зве

селив.

І щоб сном не. зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого! «Земля була пуста й порожня» - мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.

- Тільки по самій середині землі - святе місто Єруса лим стояло, оподаль - села ... Як же містові без села жи ти? - Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єруса лима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляноч ка в бур' янах,- у лісах ховалися. Та ще: далеко~далеко від них - місто грішне Вавілон, було. А в ньому сама татарва 17

Н, Короле ••

513

жила вав

грізний хан Їхній

Ірод на наймения

пану

... »

Так пізнавала Марійка благу вість євангельс·ьку й про стодушно її приймала до серденька: як же не вірити, коли

бабуся кажуть? - А ще раз, бабусенько, розкажіть про вхід Христов до Єрусалима. Таж щойно розповідала!

Але щеl Ше раз! Кажу ж: саме тоді Спаса в Єрусалимі святкували. Спаса, бабусю? Уе тоді, як солодкі макагиги та мед золотий від «душ добрих» дістаємо? Та не коли ж!

Йой, як гарно!

стрибає мала.- То

найгарніший

день у світі І - й немов на власні очі бачить те панство, що - тоді І - до Єрусалима з'Їхалось. У золоті, у корзнах самоцвітами оздоблених, у бармах золотих. Коні - як змії,

пардусів слуги на ретязях провадять. Бо ж де панство на святкування зїхалось,- як же там без ловів? А як полю вання

то,

річ

видима,

котюги

ловецькі,

пардуси

сорокаті.

Баба згадує ще перекази, що сама в дитинстві чула від старців зрячих, що тих котюг-пардусів по стінах

ли з

намальовано у Софії

палатами

княжими

каза

скрізь по сходах, що церкву

колись

споювали.

Таж звісно: ігрища,- нав'язує· баба квітку за квіт кою в різнобарвний вінок своїх уявлень.- Гудці різні на

пищалях, жоломіях та бандурах красних скрізь на майдані

вигравають. Танцюристки панству на потішення, рукави

додолу поспускавши, танцюють

різне виводять! Хлопці

на тичку височенну, гладесеньку, мов вевириці видирають

ся. А Христос, Господь наш, тим часом до брами Єруса лимської підходить. Золотою Брамою вона звалась, як і наша. Бо ж уважай, доню, наша саме по тій Єрусалим ській

рисочка в рисочку побудована, бо ж так наш князь

Володимир звелів ... І, як пройшов Христос, Золотими ворітьми Єрусалимськими - у ту ж мить нестемнісінько вони самі собою зачинилися. І з того часу, ой Господи! ніхто й ніколи Їх відчинити не може. Тільки як страшний суд наступить, от тоді знову сама собою відчиниться Золо та Брама й знову з нею у славі своїй Христос вступить. А .і:о тієї брами, дитино, провадить хідник підземний,

через всю :;tемлю з нашої Лаври святої проритий. Й ніхто не знає, Ае саме його вкрито. Ніхто й'не знайде його, крім

514

душ праведних тих ченців лаврських, що під землею відпо

чивають. А вони тим ходом простісенько до Єрусалимсь ких Золотих Воріт прийдуть і з Христом у царство Боже увійдуть.

І справді жебрачка помацки веде за собою Марійку, бо та вся

цілою душею

чарівну

казку

поринає,

що

в ясний день дороги б не бачила: вона дивиться-бо лише

в те місце пітьми, відкіль виходять бабині

слова. Тим

часом знає, бо ж чула не раз, що буде далі.

Йой, кажіть, бабусю, кажіть! -

враз подасть голос,

як баба замовкне.

Ірод-хан саме тоді звелів поставити в храмі Єруса

лимському на наругу люду християнському бога скотього

Велеса, а з ним іще Семаргля і Мокошь погану. Христа ж звелів розп'яти, за його добру науку. Мовляв: якби всі люди добрими мали буть,- то й жити ж тоді не можна

татарам. Бо ж, як тоді церкви Божі палити? Міста христи янські плюндрувати, люд хрещений у неволю завдати?.

Вже улогою горою в байрак попід Кудрявцем вийшли баба

дівчинкою,

вже

ось-ось

недалеко

«жидівське

місто», що біля Львівської брами. Чути вже й пси явко

тять. Марійці стає лячно: жидовини ж бо, як і татари, однаково «невірні». Шо, як іх з бабусею схоплять та й поженуть до Вавілона Іродові-ханові служити! Таж баба бере осторонь Жидівськоі слободи. Обходить стежечкою очертом, і страшна слобода зникає в темряві, як сон лихий.

Вже по ній. А там вже незабаром і Софіівські мури темним островом з оксамиту ночі виходять. Один бік церк ви великої, мов широкі уста, до неба зітхают~, другий

ницо В звалищах лежить грузом. Але вдень ще видно, що з різнобарвних пругів складались ті стіни могутні. І такий в них гарний рожевий колір тих пасів, що між ними ще

різні прикраси-малюнки пороблено! Так любить Марійка той рожевий тон й велику-велику Матір Божу, що на стіні дрібними зірочками-камінчиками «вигаптовано». Любить Марійка ту «мусію нерушену», й тут вже їй нічого не страшно. Чого ж боятись, коли тут сама Матір Божа стало на молитві за весь люд хрещений перед Господом стоїть? Уе ж вона, як говорить бабуся Марія, «є Уарства Стіною Нерушимою»І І три зорі там намальовані ... IJJe б пак не знала Їх Марійка! Ніби й вночі бачить: на обох раменах та над чолом ся~ь!

Бабусю, це ж бо вони зі йшли з неба й так вже тут

17*

515

залишились, коли Ясний Ангел Святій Діві об'явився? Чи ... Чиїсь кроки ... Чужі! Не Марійчині й не бабині будять тишу Софійського подвір'я. - Хтось тут ходить, бабусю,- шепотить Марійка. - Вітер, дитино,- хитає головою стара.- Торішній лист чухрає. Нині-бо лише вітер на прощу сюди приходить. Та ще те листя сухе, що жене поперед себе, як примару тих дзвінких гривен срібла Володимирового з його знаком ... -

Й згрібає бабуся палицею сухий лист, що справді скрізь купками лежить.- Бач, скільки, його тут отой пустун пона носив.

Веснонька ще

нового

ЗІЛЛЯ.

не

встигла поховати

під

килимом

- Бабусеньку! Таж іде хтось ... До нас іде! Ну, і як ви не чуєте? Чує й стара: "шовг-шовг та й зацокотить об плити залізна палиця. І знов шовг-шовг. Вправне вухо старої впізнає; не молода людина наближається, ще й каліка, бо ж на одну ногу

припадає,

другу

тягне.

Не бійся, дитино: це наша сестра-жебруща.- Й гу кає вголос: - Всякий дух най хвалить Господа! Йди, йди, душе християнська. Більше нас буде на Святе Воскресення в Святій Софії зруйнованій. . З пітьми виринає ще більш за бабу Марію збідована постать, з клунком-горбом за плечима. І немов темрява

ночі ще для неї заясна

Маріє! Уе

прикриває рукою дашком очі:

ти?

Голос завмирає слабенький, як

тихий вітрець в надломанім голоснику під виспром в розва

ленім храмі. Та баба Марія впізнає відразу товаришку колишніх, під цими ж мурами прожитих, прошацьких літ.

Умнозі-бо пройшло Їх! - Маріє! - немов відгуком

прихожу незряча. Й

власного наймення вітає

сліпма без Марійчиної помочі йде їй

назустріч. Обнімаються й нахрест тричі цілуються жеб рачки.

Марійка всміхається, аж хихикає:

так радісно ІИ, щО

бабуся зустріла когось любого.

«Мандрівна Марія» гладить і дівчаткові пелехату голів

ку іі гладеньке личко, всміхається до неї беззубим ротом:

- Дістанеш, дитинко, від мене гостинчика ... Але стри~ вай: аж воскресне Христос й стане «празников празник», дивиться на небо, ниже очима зорі, немов рахує Їх: - Уже до півночі недалечко! Сідають старі на широкім плинтусі з позбиваним горорі516

зом, на уламках грузів, що, мов закам'янілі вівці, ген-ген пасуться по широкім дворищі.

- Ось і знов, як колись! Все на цьому дідинцеві! - Ус міх не сходить зі зів'ялого обличчя мандрівниці.- Немов до милого дому з своїх мандрів далеких повернулась. Й не натішитись, що ось і знов, мов у рідній оселі.

Таж тільки нині не подасть нам ніхто,- хитає голо

вою сліпа.

Чом: ніхто? Божа милість подасть! Так. Тільки ж нині й сама Свята Софія. як і мижебрачка,- вгинається сумом голос сліпої.- Каліка окра

дена. І каміння тесане, плинти й приліпи ліпші з підбанни ку й порталу, сохи різьблені,- що ціліше було геть-геть все

покрадено.

А що ж єпископ? - питається мандрівна. Давно ти, сестро, від нас відійшла, то й ... бодай не питати! Змилуйся, Боже! Покинули Київ і єпископи наші.

Несупокійно, мовляв, у ньому жити.

І не печуться? Печуться, єже обрітши що красне, собі його взяти

й відвезти, як той грек казав.

Хвилина тиші пригашує скаргу сліпої. Але за хвилю сама сліпа додає:

- Та не плачмо над цим, сестро. Сказано-бо: стіною нерушимою є тільки мудрість Божа - Софія свята. Вона й

перед єпископами

недостойними храм

чесним

землю

свою оборонить.

Амінь, сестро! .. Марійка слухає, як починає нова бабуся про мандри свої

розповідати.

- Херсонес... Святий Климент, папа Римський, вже подруге після смерті ув' язнений: не пускають невірні! Не пускають ані до печер святих, де жив та молився. Кажуть люди: є-бо й там люду хрещеного досить! Ангели самі храм збудували біломармуровий,

мережаний над тілом його у

морі глибокім. І тільки в ніч от сю, у сьогоднішню ніч опівночі з-під моря ---' Евксінту Буряного виходить він на світ ... Таж не сподобив мене Господь його побачити. Не

узріли мої грішні очі чуда ве"ликого. А що вже мук натерпілась!

Скільки

путі

сходила-перейшла!

Була б

живою не зосталася, коли б не один старий невіра-пога

нець - най йому Бог милосердий буде - признав, що я несповна розуму. От тоді ТІЛЬКИ вже йшла я скрізь, як по

S17

рівному ослоні. І Їсти давали, і спати скрізь пускали. Бо ж у них, бач, благословен єсть той піврозумний. І знов радісно Марійці, і знов аж вголос хихикає, бо ж таки й вона -«піврозумна»! Але ж враз отямлюється. Все у тієї видющої бабусі «невірні» та «невірні», аж моторош

но Марійці слухати. «Бо ж до Вавілона ходила! Та її ті татари і хан І род збили. І ногу поламали, тому й шку тильгає»! Але таке й думати страшно. І Марійка махає біля себе рученятами: відгонить від себе ті грізні думки, як влітку

мошкару, коли та дуже тне. Але «невірні» все перед очима крутяться. Тоді Марійка починає підстрибувати, як та мошкара, спочатку на однім місці, двома ніжками, потім

однією й непомітно для себе відстрибує в пітьму. Найліп

ше б заспівати, так біля церкви, те -«грішка»! Марійка згадує, як восени тут шукала ягоди. Вона вміє знайти й в пітьмі. Тепер, на жаль, ягід нема, але ж фіалок тут завжди сила! Схилившись, щоб ліпше чути запах трав, Марійка йде повільним

кроком,

притискуючи

рослини

босою

ногою.

Ягід так шукати не можна, але фіалки ... Ось вони! Й, прикуцнувши, вибирає з трави квіточки. Вибирає швидко, одну по одній. Бо ж у пітьмі тільки нерухомої фіалки не знайти, коли ж притиснеш ЇЇ босоніж,- ТОАі запах міцні

шає. А з тим запахом, 'що розливається по дворищу, відлі тають і думки про Вавілон, про скотього бога та про тих страшних «невірних», що чужу бабусю били ...

- І все ж таки, голубоньки мої, щаслива я, що по тій землиці ступала, де Климент святий ходив. На піску тому клячила, Ае море тіло святої Теодосії, як на золоте ложе поклало ... Тільки ж одного жаль: чуда на морі не бачила, а йшла JII по нього аж на край світа, людоньки! - доліта ють в пітьму до Марійки слова. Таж Марійка навмисне не прислухається. Тепер-бо вона не Jільки чує сильний запах з пучечка, що тримає в ручці, а таки ж і бачить Їхню ситу

фіалову барву. Бачить, мов удень! Чи ж воно вже розвид нилось? Бач, а чужа бабуся не така, як своя: казати-казала, а «опівночі» й не покликала, щоб дати обіцяний дарунок! Дівчинка випростується й оглядається назад. А там з-поза стіни,

тієї

виламаної

зубцями,

що

мов

сходи до

неба, аж між самі зорі,-"- повно світла.

Марійка підбігцем гонить до храму, піносить ніжку, щоб не зачепитись за поріг, і - застигає. Ніжка тихесенько опускається

на

плити,

грудях

518

спирає

дух,

серце

трем-

тить-тетелить, як розгойданий дзвін. Той, що бабуся каза ла про нього: «Ой рано-раненько та заздвонить дзвін в Єрусалимі» ... У Софійському храмі нема іконостаса; Лише кілька ни зеньких сох-колюмн відділяють вівтар від храму. А у вівтарі перед престолом

ниця,- світла,

світла!

довгастим, мурованим, як гроб

Не свічки

зорі

порозквітали

вогнистими квітами на високих, срібних стеблинах білих.

Дзеленчать розгойдані злотосяйні кадильниці, і не знати: сві тло чи аромат в' ється з них так, що з радощі в сльози на очі набігають, а на устах солодкість росою осідає.

Довкола престола - тих Божих ангелів, як зір на небі! Ані не оглянути всіх, не те, щоб полічити. Білосяйні, як сніг, ясніші за сонце, над зорі, над квіття гарніші.

І між ними Марійка впізнає «знайомих», що були на образі, а тепер прийшли сюди. Ось, Гавриїл з лілеєю, он Михайло з мечем, Урієль з блискавкою, Рафаїл з блакит но-срібною великою рибою. А найгарніший .зі всіх - он той, з веселковими крилами, одягнений, як візантійський

цар-василевс

Ангел Доброї Ради, Марійкою найулюб

леніший.

«Днесь спасеніє миру бисть» - саме виводить «веселко вий» ангел, й Марійці здається, що той спів підносить її від землі, мов крила.-«Яко воскресе, воскресе Хрис ТОС» ... -

хвилею прибою летять у відповідь тисячі радісних

ангольських голосі в.

Згадала Марійка про обох бабусь. Хоче Їх покликати. Таж Їх нема на кам'яній подушці. Аж он вони: в земному поклоні обидві припали обличчям до землі. І Марійка тепер ясно бачить, що то вони - і не вони. Ані своєї бабусі

Марії, ані «чужої» нема. Замість них інші, таж і ці знайомі. Бачила їх, але - де й коли? Ах! Та це ж було недавно! Як вона з бабусею ходила до церкви святого Юра! Там було на стіні намальовано все все, що ось тут є тепер. І покривала так само бликитним сяйвом облиті, й руки у одної от так зіп'яті над головою! «Мироносиці»! - казала на них бабуся! Мироносиці! .. Але ж було Їх три. І та третя, що не припала обличчям до землі, тримала в руці такий гарний глечик. От так ... І, наслідуючи рух, Марійка підносить ручку з фіалками, скільки може - догори й розтуляє пальчики. Фіалки пада ють ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру,

того фіал.ового

«тричі

барвленого»,

ознакою тільки єдиного василевса ...

519

що

був

Візантії

МІ СЯЧНА ПРЯЖА Печерський ігумен Антоній тихо стукнув пучками паль ців по незастеленому убрусом; небарвленому столі: трапезу закінчено.

Братія враз підвелась н" рівні, беззвучно відсунула лави й обернулась обличчям до рельєфного образу Богоматері точної копі ї тієї «Влахернської Оранти», що прикрашає царгород ський фонтан. Прогомоніла, відспівала дужими чоловічими голосами «молитва по насищенню». Від братії відокремився диякон Анастасій, з рук брата Спиридона просфорника прийняв різьблену, дерев' яну тарелю з «Бого родичною просфорою», що сьогодні була з чорного борош

на, як годиться на Благовіщення у великому пості. Рівни ми,

поважними

рухами

людини,

що

звикла

ходити

біля

вівтаря й довкола палаючих ставників, Анастасій, вклонив шись ігуменові, підійшов до образа Пречистої. «Взбранній воєводі побідительная ... » Заколивалась роз колисаними хвилями урочиста мелодія гімну Богородиці, зложеного Візантією в подяку Пресвятій Діві, що визволи ла Їх від набігу буйної Київської Русі-України, яку не спиняє ані грізна лють чорного Понту Евксінського. Анастасій, вклонившись «Влахернитисі» урочистим ру хом офірування,

помалу тричі

раз за разом підніс вгору

таріль з просфорою, як наказував робити в кожне Богоро дичне свято лав рський устав.

«Так-бо ж чинили святі апостоли по успінню Пресвятої Богородиці на знамення, що вона й з небесі-небес ділить з ними «хліб ангельський».

Звуки прекрасного гімну завмирали, розпливаючись, як водяні

кола на поверхні

води, всмоктуючись в товстезні

стіни трапезної. На мить в трапезній запанувала тиша. Велика, майже порожня світлиця з назнаком іконостасу «в головах»,

довгими,

чистими

столами,

дихала

миром

спокоєм. Лише ледве чутно черкали по круглих, товстих шкляних віконцях - був то дар князя Ізяслава":'- повні весняних соків віти дерев, розгойдані вечірнім вітерцем, тим,

що

то приносить

весну,

кидаючи

її

витужену

хвильками до спраглої землі. Здавалось: до миру монас тирської трапезної просяться з теплого присмерку душі, що й по смерті

не знають спокою, бо ж за свого земського

життя занадто відгонили його від себе.

Ігумен благословив таріль з просфорою в руках Анаста-

520

сія та великий келих з вином, що тримав перед ним брат Лука - економ.

По «возношенню панагії» після трапези «на підкреплен ня бренного тіла» слідувала євангельська «агапа» для зміц

нення духа любові й милосердя. Ігумен узяв· часточку «роздрібленої» пучками брата Спиридона просфори й пе редав

таріль

першому

«соборних

складалась монастирська рада. Ті ж давали просфору далі,

доки

старців»,

з рук

що

них

до рук пере

не дійшла до останнього з

братів-послушників, жартома званих «слимаками». Так са мо - один по одному - всі напились з келиха. Ченці кра іни, що лише прокидалась з присмерку варварства, повто

рювали посвятний жест лицарів святого Грааля. Монастирський день, власне, закінчився. Лишилось ще перед нічним відпочинком кожному переглянути своє су

мління, щоб на цім «іспиті» доглядати: чи не притаілось десь у куточку душі

затінення,

що затемнювало ясність

монашого дня. Відбувалась «кульпа». Чернець за ченцем проходив перед ігуменом, приклякнув і визнавав своі денні провини. Легкі, звичайно. З тяжких бо розв' язувала тільки сповідь,. Спізнився на молитву ...

Розлив оливу, Дол~ваючи лампаду .. Зломив свічку ... Розбив старий жбан ... - злітало тихо з монаших уст.

Гол-ова покірливо схилялась під благословляючою прави цею ігуменовою:

Бог простить, синцю! Да простить і помилує! -

єднувались всі

тихим хором щоразу при-

ченці, що стояли півколом.

Раптом. міцний, кремезний юнак - брат Сергій - схи лився аж до ніг Антонія. Не міг виринути з повіні сліз, що залила йому серце й обличчя. Припав головою до білих, небарвлених дощок підлоги, знищений душевною мукою.

- Отче! Нема наймення провині моїй. Не можу більше терпіти! -вибилось із плачу й зітхань Сергія: - Серце ж моє таке затверділе, що з позавчора ношу в ньому ту провину

свою

...

Так. Аж від позавчора міг жити Сергій, маючи чорну пляму на душі! Ше-бо ранком того, тричі нещасливого дня, бачив

новик,

як

ігумен,

по

звичаю,

власною рукою сам

становив просфори й воду на віконця келій «затворників» лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали, прагнули

тяжкого «схимного подвигу» -

521

мовчання й самоти. Опівд-

ні,

замітаючи доріжки між келіями братів,

близько

одна

від

одної,

але

не

споєними

розсипаними

одним

дахом,

Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. «Славою Ісусовою» окликнув затворника, таж

отець Арефта не відповів: «Навіки слава»

тих одиноких

слів, що міг Їх вимовляти.

- у мене ж,- оскаржував себе Сергій,- раптом увій шов дух спокуси - дух лукавий і черевоугодний. Такий голод стиснув мені нутрощі мої, що годі було втриматись.

І я... я взяв проефору отця АрефТИ і з'їв її ... - ломив руками брат Сергій: - Обікрав чесного ОТЦЯ,- плакав да лі,- обікрав я Брат

Сергій

злодій мертвих!

досить довго вже

проживає

монаСТИрІ

й знає: не ді ткнута на ві конці затворницької келі ї просфо ра

означає смерть схимника, що вже не потребує хліба

земського. Таж найжахливішим було те, що дух спокуси не відступив від Сергі я, лише глибше після того загніздився в серці новика. Знаючи-бо, що отець Арефта «преставив СЯ», Сергій затаїв це від свого отця ігумена. - Для того, щоб і далі Їсти хліб мертвого ... Не годен я і за підніжжя ніг ваших бути! - плакав Сергій, звертаю чись і до братії.- Але благаю тебе, отче, не вигонь мене! Дозволь до келії по блаженної пам· яті отця АрефТИ піти Най там ... замість нього ... замолюватиму гріх свій! Пере прошатиму за кривду,

відтягнувши. І

вам

що вчинив

йому,

погребіння його

знову вклонився братії земним по

клоном,- і вам вчинив я кривду, бо ж вівцею шолудивою до вашої чесної отари втерся ...

Чернецтво мовчки дивилось на Сергія. Страх .перед та кою нечуваною, блюзнірською провиною був на обличчях

одних. На інших -

здивування. Ше на інших -

глибокий

сум та співчуття до бідного грішника, якому помогти в

ІХНІХ

не

силах.

Ігумен підніс свої ясні, як кришталеве джерело, очі. довго, одного по одному проглядав своїх ченців. Немов бажав проник~ути до дна в серця Їхні. Аж дехто облився пурпуром

рум янця:

Невже ж бо отець ігумен і мене вважає здібним на такий чин? Та вже Антоній тихенько підводив з долівки брата

Сергія: - Зле ти, синку, надумав. Зле! - промовив лагідно. Ченцеві те негаразд, коли б приковував себе до келі ї, щоб

522

МІГ

затриматись

й користі

ній.

Не

вгодить

ВІН

тим

Господові

СВОІИ душі не придбає.

Тож най ліпше не замурований, а на вільній волі переві рить себе Сергій, чи зможе й далі без шкоди для душі й тіла нести тягар іночеського життя.

Іди ж, сину, до якогось часу на відвідини до рідноі

оселі своєї, пожий там з батьками своїми, в світі. Коли ж вдома визнаєш, що з нами

тобі таки ліпше, тоді повер

нешся до нас ще раз. Бо ж монах, що думає про їжу, а не про приписи Божі, монах не є й навряд чи монахом бути може.

І так само, як працю, молитву та час своїх ченців,- зна ком хреста благословив ігумен Антоній і сльози брата Сергія.

Однак тієї ночі не Сергій, але Антоній не знайшов відпочинку ві сні.

Нестримною повінню наповнила серце моє туга по

Господу! -

картав себе ігумен.- А за нею не бачу тілес

них потреб дітей моїх духовних, не бачу тягарів, моєю ж рукою наложених, що нести Їх так Їм не по силах ... І хоч правдою є, що пересит відбирає сон, таж і голод відтягає від молитви.

Не брата Сергія,- себе за гріх новиків обвинувачував.'

І ранком, по службі Божій скликав ігумен всю свою бра тію. Ше раз лагідним поглядом обняв тих, кого звик звати своїми дітьми. І настановив Їм ігумена нового.

Був це Варлаам Вишатич, муж праведний,

чеснотами

многими, як рева гронами винними виповнений. До того

ж-

і в світах бувалий: Ьагато-бо святих міст, ще в світі

пробувавши, Варлаам обійшов,-«смотрінія ради учитель ного».

ШО Ж Господа много возлюбив,- вчинками ствердив. Багатий вельми й з роду високого був, а все те для життя чернечого покинув. Зуміє він про братей належно под "бати.

Жийте ж окроме, а я доживатиму самотою,- сказав

наостанку ігумен Антоній, спустив каптур на очі та й віддалився, спираючись на патерицю. Не квапився. Не тікав-бо малодушно, лише відходив потиху, чесно узнавши~

що інший ліпше за нього виконає працю, на яку його вже не

вистачає.

Відійшов недалеко.

Бо ж по спокій, як І по щастя -

зайва"річ на край

світу ходити: КУАИ ж бо віА самого себе підеш?

523

Відгородився від зовнішньої суєти мовчанням та молит вою і став перед обличчям Божим на сторожі своєї Лаври. Викопав глибшу печеру, що по блаженному Іларіонові лишилась невживана. Джерело коло неї розчистив. ницелоз викорчував,

на

вільній

місцині

при

ручаю

хрест

де

рев' яний поставив.

І потяглись дні радості, повні взорювання. Спустились ночі,

повні

духового

В їхньому сяйві пустинниковим

світла,

яснішого

за

світло

денне.

Антоній бачив зоряну вічність. Перед духовим

зором

відчинились

насторіж

райські брами. А навколо й 'рай земський розквітав: надхо дила весна й зеленим усміхом роз'яснювала обличчя матері Землі. Соловії - дзвіночки янгольські - хвалу Божу спі вали, фіалка-схимниця у мовчанню пахощами своїми Ство рителя славила,

забрость пахучий квіт непорочний вики

дала.

Нагромаджуючи хмиз та суховій, щоб працю збирачам топлива полегшити, притомився Антоній старечим тілом. Сів на стовбур, торішнім буревієм звалений. Вдалині хащі в небесному тирки:~і легкими хмарками стають. У ми

тий росою, теплий вечір ряботить голосом деркачів, місяць уповні знерухомів над землею, соловіїв заслухавшись. Не ма ж бо кращих соловіїв за дніпрових! Недалечко мале джерело

ледь-ледь

дзюрчить

з дрімоти. Мрія світом

свою

вічну

пісеньку,

мов

ширяє, душа ж Всесвіту з пут

матері ї увільняється, стає вся прозора та ясна ...

З глибокої кишені своєї ряси витяг Антоній веретено

й став сукати нитку. Зд'авна наложив на себе цей «послуг»:

прясти на монастирські потреби. Не хтів діткнути образою ані того найменшого з братів-слимачків, даючи йому працю

жіночу. Йому ж вона у взорюванню не перешкоджала. «Послух» бере

його

найтяжчий-бо й для найдужчого мужа той, що на

себе

чернець:

сталу

боротьбу

кволістю

людською, панування над самим собою. А щоб за любов до' братії ченці не вихвалювали свого ігумена, Антоній вкри вав свою смиренність таємницею ночі. Бо ж справно сказав той, що сказав: « Того, що для людської слави досить, для Бога мало єсть ... » Рівно тягнеться нитка, срібним павучком крутиться вере тено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Таж ось, зне нацька до тієї пісні вплітається інший голос, кришталево

прозорими, шкляними дзвіночками дзвонить. Чи ж би то желва так красно намиста розплітає? Чи ж таки це та

524

«печерна пустинниця», що й, світами мандруючи, з СВОЄІ

кеЛll не виходить, такі трелі виводить? Підніс Антоній голову: в білі облитих квітом черемх маячить предивна постать. Немов дівчина прегарна, біло зеленава, неначе з пахучого квіття виростає, з ним злита. А з очей ЇЇ небесна глибінь дивиться, сяйвом усіх зірок. мерехкотрть. В її обличчі вся весняна краса втілена.

Гойдається дівчина на білих галузях черемхи, золотим гребенем ясне

волосся CBO€,

немов

місяшним

промінням

переплетене, розчісує, а сама без слів, мов птах, виспівує.

Таж стільки туги в тім співі безслівнім, що й самому пустинникові самі собою сльозами очі заходять. Мелоді я так за душу бере, немов її з тіла виймає.

Та не звонпив ігумен Антоній, й не здивувався понад міру:

- «Хто Ж бо знає всі ті істоти, що Їх з хаосу первоздан ного створила десниця Всемогутнього?!» І привітав чернець своїм звичаєм істоту невідому. - Всяке дихання най славить Господа! - затримався на хвилинку та, мов у монастирі за минулого ігуменування,

й запитує: - Чого собі бажаєш, дитино Божа? Про мару-спокусу й думка в старого ченця не прокину лась, глибокий-бо й певний був мир Антонієвої душі. А красуня в черемхах відзивається людським голосом і

мовою зрозумілою:

- Я, отче добрий, звуся Лосна. Не тілесна я, дух. З країни далекої, найгарнішої, де нарід Расенів проживав за часів минулих. Таж, як цей білий квіт,- притягла до себе

оберемок

черемхового

квіття,- переквів

осипався

нарід той, що мене звав «богинею місяця». Я ж блукала світами, нової батьківщини собі шукаючи. І от, сподоба лась мені

країна ця,

місяцем

зеленим улюблена,

співом

соловіїним мережана. Ніде інде не знайшла я таких розспі ваних красних місяшних

ночей,

прохолодних і

лагідних,

пахучих і замріяних,- ніде інде не бачила я. І лишилась я тут. Одначе щастя й радості не знаю. Бо ж доля Землі цієї, доля смутна, що її в прийдешніх довгих добах прочу

ваю, тяжко засмучує мене. Вся вона в сум тяжкий заплете на, вся кров'ю людською скроплена, вся боротьбою й зра дою братньою прогаптована ... Тому і я не смію тут нікому з' явитись, ні перед ким показатись: хто спів мій почує, той

вже до самої могили журби з себе не скине. Бо ж мало, майже нема в добі цій на всій землі тутешній таких, щоб як

ти, отче чесний, мир повний в душі своїй мали. Тільки-бо

·525

при них, ЩО в спокою ясному, глибокому й непорушному

перебувають, об'явитися можу. Тільки ті можуть почути спів мій без шкоди, а я в тім спокою втопити можу свою відвічну журу.

Антоній відложив своє веретено й уважно слухав красу ню Лосну. А вона показує старцеві гребінь свій і про довжує:

- Бачиш: розчісую коси свої, боюсь згубити волосочка з голови моєї. Мала б я давнім звичаєм расенів-етрусків обрізати волосся своє на знак смутку-жалоби. Та не підно ситься на те рука моя. Бо ж знаю я: міцні ланцюги приковують кривду-біду до землі цієї. Зате згоду та любов до ближнього, що єдиним рятунком для неї Є,- ту тримає

лише єдина волосина. А що ж, як саме в косах МОІХ та волосина міститься? Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну: - Хвали Господа в радості, ДОНЮ,- озвався улюбленим словом своїм. А як руку підносив, зачепив нитку й верете но ковзнулось по ченцевих колінах та й упало на оксамито

вий МОХ.- Благий Бог нікому не дає тягаря понад сили його. Милосердя ж його меж не має.- Підніс веретено. Ось дам тобі це. Най замість журби стане подругою твоєю веретено._ лянув на ніжні пальчики Лосни, всміхнувся лагідно й додав: - Ta~ яку тонку нитку виведеш ти рукою такою! Приправ же прядиво ніжне на ті рани болючі, що

в духу Їх бачиш, якщо відвернути біду

не у владі твоїй.

Іди з миром, доню, й не журись надміру. Господь знає, що чинить, і знає, доки се чи інше тривати може, Божа Лощ ... Мабуть, за шелестінням весняного вітру в черемхах не дочув старенький чернець, що красуня назвала себе Лос ною. Таж тепер вона нове наймення своє, як другий подару нок пустинників укупі з веретеном його прийняла з вели кою

ВТІХОЮ.

І з того часу, як осінь призимна постеле по землі білі серпанки своєї вранішньоі імли,- починає прясти «Божа Лощ» свою пряжу, «місяшну пряжу». Пряде лише восени. З весною ж б6 щокожного року чекає та вірить: ось-ось таки зміниться доля сумна краю того, що його вона так покохала.

Та й як же не вірити, коли все радістю й красою квітне, зеленим усміхом роз' яснюючи обличчя Матері Землі? Як не вірити, коли соловії дзвіночки повним голосом хвалу

Богові співають, коли фіалка-схимниця у мовчанню пахо526

щами своїми Створителя славить, а забрость пахучий квіт непорочний викидає? І питається Лади-богині й Біл-бога ясного: - Чи ж зміниться вже тепер? Таж Лада сміється, схилившись над лісовим струмочком.

Не

намилується

вона

краси

своєї,

весняним

квіттям

прибраної.

l,Цо Ладі -«країна»?

Ії

ж бо країною є

кожна,

поки

в ній

весна квіте

проквітає ...

А світлий Біл-бог не може й на мить спинити свого відві чного бою з Чорнобогом.. Мече в нього стріли вогнен ні, гонить його і

світом

земським,

там

позасвіттям,

з одної зорі на зорю іншу. Нема відпочинку, нема замирен ня в борні тій, в борні Світла з Пітьмою. Коли Ж буває зібране з поля золоте збіжжя, а в садах дОСтигнуть пахучі овочі, смутніє «Божа Лощ»: і знову не буде зміни! Все йде своїм відвічним бігом по відвічному шляху ... Нема зміни! .. Тоді береться вона за свою місяшну пряжу. Таж із жалю сльозою затягає ЇЙ очі, ніжні ручки тремтять,- і рветься

тонісінька нитка-пав утинка. Пускає ті

«вузлики» Лосна,

й пливуть вони в місяшні ночі й удень в повітрі світами,

легесенькі, безсилі, як жалі «Божої Лощі». Ох, жалю, жалю! Скільки вилито тебе на землі - й що ж досяг ти колись своїми болючими «вузликами»! Тільки й те, що чиє око спочине на Лосниній .,JIитці,- відчує воно в серці сум

безпідставний, покірливий, тихий, безплідний, яловий. І вгадати ие мож: з чого він зродився. Бо ж не вухом,

а серцем вчуває зітхання «Божої Лощі». Таж, що не в чарах поганських, а в побожному спокою Антонія Печерського шукала поради Лосна й була ним «охрещена»,- уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських, що, як мрії людські, живуть довго, але ж кінець кінцем таки помирають.

Давно вже забуті і Біл-бог, і Перун, і Ярило. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, зануре них в сонних закутинах мазурських багновиськ, замріяних

на побережжю Сірого Балту,- і нині ще часто, найчас тіш - восени, згадують люди зажурену «Божу Лощ». Ті льки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна стар6етруська богиня ...

527

ГОСТИНА Ігумен

Теодосій

трохи

відсунув

напівзгорілу,

товсту

восковицю. І те світло було заяскраве для його келії, 60 ж прикрив долонею-дашком очі:

А таки ж знайшов, брате, яка лі чива сила вкрита

в тому твоєму синенькому горошкові?

спинив свій лагід

ний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать

брата Григорія, що «ciJIIB зілля та дерева плодовиті плекав» в свойому огородці при Лаврі. Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вуз ловату на суглобах руку,

немов хотів спинити мову най

достойнішого:

Не «горошок», високопреподобний отче! Не горошок: - притиснув голосом на третьому о, немов під креслив пальцем. І з деталями, що міг би знати вчений ботанік, почав пописувати дикий, дрібний горошок, що

о рош о к!

люди звуть «горобиним» або «заячим».

Не може ж бо бути, щоби Господь так гойно розсипав

по землі рослину цю, коли вона не на славу йому й не на

користь людині !.. Від другого вогника золив' яного каганчика, що блимав у куточку ігуменової великої келії, зірвалось болісне зі тхання, а за ним

півголосне шепотіння:

О Господи, поможи ... О Господи, поспі ши! .. Дремля необорна одоліває ... схибив і в цім рядку, о Господи! .. Теодосій повернувся до переписувача книг Іларіона. Дарма що брат Іларіон «зруч'но знав книги писати і про

красу писанія дбав, як личить», однак з давнього звичаю

«днями й ночами писав у келії Теодосієвій». Одно: тут все при руці була кожна книга. Дуже-бо любив учений ігумен «почитання книжнеє», бачачи в ньому «незмірну глибінь

й джерело мудрощів». І чималий «скарб книжний» перехо вував у своїй келії.

За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цi€ї скарбниці, добре пам'ятаючи слова мудрого князя: для коня

узда

кермою

Є,

для

мудрого

книга.

А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя «в письмі книжнім»,- не

Ma€

його рука певності, а ОКО -«мі

ри правої».

Теодосій поглянув на водяну клепсидру - дар Яросла вової княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно виріз~ним

528

заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-ку

чериками сплітався напис: «І дух Божий ширяв над во дою».

Спасенне діло рук ваших, братіє! -

барвленого дубового стільця

ігумен,

рівно

підвівся з не випростав

ще

молоде тіло й плавким рухом правиці благословив перепи

сувача й садівника.- Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром. Час і мені на обход. Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм,

як то робив

щовечора,

обійти увесь свій

монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: «Благословен Бог наш!» - затримали на місці ігумена й ченців.

- Завжди, нині і присно! - уставною формулою дав Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії. - Княже посольство, всечесний отче! І гумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих по слів, стривожена новиною:

Негайно, присланим кочем, під почесною охороною

княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до «неділі світлої» привести до миру-покори княжого брата Ізяслава. - А як не намовить? - мов зі тхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона. Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, брат

ні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та дум ка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх:

Намо-вить! .. В палатах княжих і срібла-злота не бра

кує, та й не бракує глибоких' хурдиг. А в них - колодки й дибки, бичі й ланuюги - все наповхваті. Подивиться на

них ваш найдостойнГший -

і хороші слова обріте. Не вчи

нить же свою голову винуватою перед паном своїм. А по сидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по

правді говорячи: -«Із глибин ВО3авах к Тобі»! Мир, брат тя, між братами бути мусить! Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбова

ність, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто

вспряне! Хіба втеком рятуватись... А Теодосій, мов у тихій сазі вода гладенька й сяйним усміхом до братей озивається:

529

. -

спокійно

Жартує боярин добрий. Але ж і те спом'яніть, що

й смерть сама Лазареві не на успіння була, а на славу Синові Божому. Я ж - не мертвий ще й не на смерть ви

дючу, лише на гостину княжу іду. Хваліть же rocqOAa з ве селістю! Такий же лагідний і ясний став перед Святославом. Таж князь все свое і:

- Най Ізяслав покориться! Таки ж бо на престолі киівськім - я, а не він! Брати ж - завжди один старший, другий - меншийl Влада і честь належить мені. - Таж владою, господине-княже, ласку не привертаєть ся. А без ласки яка ж то ціна покори братової? Аж по яблуку меча вдарив рукою Святослав: - Не брат він мені. Ворог І І тому скоритись мусить: під нозі-бо собі кладу ворогів своіх! Очі жаринами світять, обличчя - яскравіше за карбун кули з княжого вінця, гостріше за рубіни поплечин-бармів палає:

Якби чужий був мені І зяслав, може, змив би гану

кров'ю зобидчика. Коли ж згадаю,

що таки ж -брат він

мені,- пекло здається не досить глибоким, щоб наложив він душею своєю.

Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Вже й про Каїнів гріх сміливо пригадав, але ж той: - От бачиш,- стверджує,- це ж і є той доказ твердий,

що братня ненависть

річ найприродніша!

Від кого ж

міг би її Каїн перейняти, коли на ту пору й людей у світі

ледь-ледь чвірка була. Не забаг це. а -

природа, як голод

на чуть, як потреба сну. Не треба й навчати ... Зайво сі яти слова на кам' яне серце господинове. Ні намовити, ні перемовити ! Та не гнівається князь на чесного ченця й дурно братія за нього тремтить у монастирі Лаврському. Не до хурдих тісних

відвели

ігумена,

посадили

за

столи

застелені.

Вожами-осетрами дніпровими частує його князь і осетрами білими чечугами - найс;мачнішою з усіх риб, й солодкою,

соковитою

соминою.

Отроки-гридні

медами-винами

за

морськими в золотих погарах гостя підносять, і князь уже

брови не зводить, мов і про гнів свій забув, говорить милостиво:

- Піст, спасівка - говориш, отче чесний. Знаю й не кажу подавати тобі диків печених чи лебедів Дніпрових. І сам не споганюся стравою СКОРОМН6Ю, рибою лише жив530

люся. І ти не погребуй гостиною худою. Призволяйся, коли до

ранку

затриматись

не

хочеш.

А по вечері' ще й хвалиться князь перед ченцем новими прикрасами, що казав у палатах своїх поробити: здавалася занадто

простою

та

мудрість батькова.

оселя

синові,

Килимами

що

ній

царгородськими

містилась

замість

тонкотканих свійських налавників застелені лави в княжій'

їдальні. Подушки шовкові не пухом лебединим, як в старо вину водилось, але ж пухом з переквілих реп'яхів набиті.

І ладан в золотих кадильницях, мов у церкві Божій, ку риться, блакитною хмаркою з ніжних кучериків попід сте

лю кедрову звивається. І хитрій різьбі стовпів, що на них княжі палати спираються, не надивується ігумен печерсь

кий, й перед статуями грецькими, з Візантії привезеними для прикрас хором Святославових, від здивування руки складає. Та все ж таки всього дивніше йому, що серце людське

любові одного

так

до

уперто

не

хоче

впустити

найближчого ближнього,

лона

народженого

до

себе

любові,

до брата рідного,

...

І таки дійсно, ні до чого доброго князя не намовивши, як боявся брат Анастасій, вже аж по півночі від'їхав печерсь кий ігумен з'двору княжого. Вертався назад без паради: не з

пишним

почетом

людей

ратних

могутнім ,боярином

попереду. як сюди приїхав, а на критому возику простень

кому й з одним лише ві зником.

Темно під будою, з килима напнутою над візком, але ще темніше на душі ігуменовій. Бичує нестримно їі думка одна:

- І як же, Господи, правитиме землею нашою князь-гос подин, коли ж він і над власним серцем не піш?! Сам від себе не оборониться ... Як же ж зможе він Киів святий від ворога боронити?

Зітхає в смутку тяжкім добрий ігумен. Рипить, помалу посуваючись, візок, немов у темну ніч вгрузає, потопаючи то сюди,

ТО туди вдолину, то сюди, ТО туди вгору видираю

чись по дорозі кривульчастій; що ярами й байраками в'єть ся. На коневі погонич куняє, не зачіпає коней, бо ж таки потемку мудріший кінь за найдосвідченішого візника. Ба чить-бо

вночі

око тварини

німоі

те,

чого зір людський

і забіла-дня не вглядить. І, Qидать, не даремне захвилюва лась зненацька вся чвірка, «гусинцем» запряжена. Нашоро шили коні вуха, похропують, мило на 'них виступає. Аж скошують очі, не під ноги собі, а за себе вбік зизують. І є чого

... 531

Від пітьми, немов клаптик ночі, відірвалась відьма й упала, пустуючи, молода, розвеселена нічна чортиця візни

кові на плечі, шукаючи пристановища на наступний день.

Чорні коси парусом по вітру пустила, очима іскри метнула, на мить біллю блиснула колінами й простягненими руками, що

ними

за

кучеряве

волосся

княжого

слуги

вхопилась.

І окульбачила людину, як степового коника-тарпана. З беззвучним сміхом назад вихнулась, знов наперед схили лась,

аж

підборіддям

торкаючись

візникового

волосся.

І раптом, як вода, губкою випита, всмокталась уся: увійш ла в тіло погонича коней.

Коні спинились, засмикані віжками. М'яко гупнули на вогку землю візникові постоли. А руки відхилили край килима, що будою накривав візок.

- Агов, чорноризче бородатий, годі вже тобі куняти. Вилазь-но мерщій! - гукнув візник.--':" Ке сюди-но! Так. Лізь на коня. Вам-бо щодня свято: вночі спите, а по акафістах - медами-винами підкріпляєтесь. А нам, емер дам, одно знай: роби та й роби! Най же хоч раз в життю на подушках під килимом і я собі попаную. А ти замість мене за погонича коням ставай. Ну, рушай ... Чернець - ані слова з уст. Тільки ж на коня не сів, як було те при «гусинці» В звичаю, а чвалає пішечком, прова

дячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда везе,

самого

князя-переможця.

Так і Їхали, аж нагнав Їх світанок. Солодко виспався смерд. На шовкових подушках виле жав боки й чортицю, що в нього "вступила, гарноприспав.

Й так йому заспівати кортить, що непереливки, таж: - Ех! На скотього бога!· Заприсягне чернець бородатий, що я п'янии був. П'яний погонич при· конях ... е, ні ... Ше маю розум в голові ...

Виглянув щілиною під килимок. Дивується: сам своєму вигіддю не ві рить. Де ж бо: Їде, на подушках' вивернув шись, під килим прохолода приємна вливається, над водою імла прозора, мов завіса на ігрищах кощунників та ігреців

княжих підноситься; слухає, як над заводями Дніпровими чайки кигикають й так високо в небо влі тають, що аж зорі

небесні крилами своїми одну по одній гасять. А під серцем солодке смокче ... . - От так вигіддя нечуване! .. Чи ба ...

щось

А чернець бородатий човгає собі при конях, помалу, крок за кроком. До блідих зірок усміхається та на сон денний кожну окремо благословляє. Кущі придорожні, що ряси

532

його чіпляюгься, знаком хреста значить. Тонкі пальці, мов з воску відливані, вервицю тримають, а тихі слова молитов

з уст на бороду, мало просивілу, падають. Тільки не чує Їх візник під килимом: така-бо густа й кучерява та борода, що

не тільки слово, а й птах би з неї не вимотався. Темним мереживом на порожевілім небі закреслились

дерева. До міста стольного від Княжого Звіринця потяг лись люди кінно й пішо. Дичину та мед золотий, маківки та й овочі стиглі на княжий стіл святочний - на Спаса зво зять. І бачить візник-погонич: низенько, з превеликою пошаною кланяються всі зустрічні ченцеві. І не тільки люди посполиті, смерди, хлопи та ратаї прості, але ж он

боярин

коня спішився

під

благословіння

ченцеве

підходить.

І злякався погонич. Душа в ньому змаліла, під серцем так засмоктало тривогою, що та вбога душа мишею переля

каною шуснула,

немов з тіла вирватись була радніша.

І ніхто ж не сказав мені, що чернець от такий значний! Ах, турія ж моя голова. І чого ж я, дурень, сам в таке лихо впросився? Та в ноги Теодосієві: - Омана бісівська розум затуманила... Не винен я, отченьку, не винен! А ігумен його лагідненько з пороху підводить:

Таж знаю, брате,' знаю. Ось, у церкві бу демо, то

битимеш там поклони. А на свято днешнє,

на Спаса

будеш гостем нашим, і акафіста послухаєш, і медів. наших покуштуєш.

Нічого не тямить слуга княжий, що з ним діється. Радів би, так сором душу заливає й щось у грудях, під ложечкою шкрябає:

сльози по червонім обличчю течуть,

а воно само сміється. Та опанував собою й впросився, що до сповіді з ченцями приступить, щоб на щедре свято Спасове хліб ангольський з братьми розділити й душею умитою «в

бані пакибитія» Христове свято зустрінути ... В притінку тихої церкви золотою квіткою сяє вічне світло лампади. Пахне відгуком відлетілого кадильного диму . Тремтить флюїд каяття й молитви. Чернецтво чорни ми тінями пересувається нечутно, підходячи до свого пасти

ря-ігумена,

йому по черзі

ними у куточку, в застумі,

присмерковою, як жінка ці

ж у нього

гріхах стоїть

сповідаючись. А за княжий слуга,

тінню

хусткою, загорнувшись. На сер

такий сум. смертний, так усього холодом

і обвіває. Зацитькати того суму не можна. Одно: втекти!

533

Так ноги не слухають, кроку ступити не може. Аж власні руки кусав би з розпачі, плакав, голосив би, як на похоро

нах боярських жінки-голосільниці виводять. Так от же, й голосу відвести не може, слова вимовити не годен. Кожен крок, що наближає його до отця ігумена-сповідника, немов

до лютої смерті його наближає. Кожне побожне зі тхання братів, що коло себе вчуває, вщерть наливає серце болістю

нестерпною. Відчує одно: краще вже вмерти відразу, як до сповіді тієї приступати! Бо ж - напевне чує- вже нема в нього душі, тільки збудьок маловартний лишився ...

І раптом упав візник-погонич навзнак на кам' яну підлогу церковну, відбивається від неї руками й ногами, як пли вець, що заливають його розбурхані хвилі, з останніх таки сил борониться проти непоборної стихії.

Кілька ченців кинулось до комонного погонича, а поміж іншими

вітром

пронеслося

ледве

чутне

страховинне

слово:

БіснуватийІ .. Розсвічуються вогники восковиць. Наквап принесено ри зи ігуменові. З трохи зблідлим, але зі спокійним обличчям

Теодосій перериває сповідь чергового брата й, не відводячи

погляду від одержимого, облачається в ризи. Четверо чен ців, піднісши біснуватого, видалили його з церкви. Звичай но

екзорцізми

відбуваються

перед

церковними

дверима,

поза церквою, біля «стовба біснуватих». Тож до нього припевнили

одержимого

допустити

до

каліцтва.

«страшних

молитвах»

за

шию,

Є-бо

кидати

руки

звичаєм

своїми

ноги,

щоб

демонів -

офірами

об

не

при

землю,

товкти ними та луком вигинати Їхнє тіло р корчах.

Та вже обличчя погоничеве - цілком байдуже. Не помі чає, що з ним де є. Відсутній він. Братія з розквіченими восковицями стає Пlвколом й тихим шепотом відмовляє в хорі:

Да воскреснет Бог і розточаться вразі його ... Вийди з нього, Сатано! - лунає спокійний, але твердий голос Теодосія.- Найменням Божим, наказую тобі, щоб не мучив ти цього слуги Божого. Не твій він і не маєш в ньому частини своєї. Піднісши руки, ігумен простягає Їх до біснуватого, немов

J1ередаючи з них силу свого дужого тіла та міцнішу за

неї

силу духа:

Во ім'я Отця і Сина ... Зненацька з візникових білих уст виривається несподіва ний зойк. Верещить проиизливий, високий голос жіночий,

534

хоч і вилітає той голос, як бачать всі присутні, з вусами

й бородою зарослих уст смерда. Ченці падають навколюш ки,

свічки

тріпотять,

мов

крильця

вогняних

метеликів,

готових зірватись до лету.

Відійди, Сатано ... - наказує Теодосій. Не Сатана я ... Хіба ж ти не чуєш? Ти ж бачив ... верещить жіночий сопрано.- Не знаючи ж, ані з ким

маєш боротись, як відважуєшся стати до бою зі мною? У Теодосія міцніше зазначається жила на чолі. Правиця знову креслить в повітрі

знак хреста:

Кажу тобі: облиш цього народженного, хрещеного, молитовного раба Божого. - Не лишу його, бо хочу бути в тілі людському! Ти ж маєш свою келію! Хочу і я мати своє приміщення!

відбивається наївними аргументами молода бісиця й ви шкірює погоничеві зуби, клацає ними, як- готовий кинутись і

кусати

пес.

І гумен підступає ближче до біснуватого, тримаючи над його головою простягнені

долоні,

однак не доторкається

ними одержимого. По чернечому хору пробігає нове шепо 'Гіння молитов. Раптом один з наймолодших братів похит нувся. Свічка прудко тремтить в його руці. Двоє ченців виводять його з кола, підтримуючи під руки. Ті ж монахи, що лишились, тісніше присовуються до обох супротивни ків, немов замикають. коло, що в нім відбувається грізний

бій. На чолі ігумена виступають дрібні, блискучі краплини поту: білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, -спокійним і

певним вогнем.

А верещання одержимого переходить у звірячий крик, спочатку

скажено лютий, далі

подібний на скавуління

й виття побитого собаки, нарешті в скигління. Нараз бісну ватий безвладно звисає на стовпі. Якби на ньому не було ретязів,

що

підтримують

тіло,

воно

впало б

на

землю

збезсилене, як мертве. Теодосій ще раз хрестить всього немічного великим хрестом, брати відв:язують від стовпа княжого візника й обережно відносять до келії. Він вже на руках ченців тихо й спокійно засинає.

Таж перед полуднем, коли братія підходить до святого причастя,

дехто

молодих

ченців,

відправу «страшних молитов»,

що

поперше

бачили

з тривогою оглядались на

монастирського гостя, що в побожній молитві чекає на свою чергу:

Чи

не

вхопить

його знову?

Найрадніше-бо

пускає до святого престолу сила темна!

535

не

Та погонич піДХ0ДИВ до вівтаря з ясно-дитячим облич чям. Не пам'ятав нічого, що було з ним від менту, як задрімав на коні, відвозячи візком ігумена. Не знав і того, що спав у возі; не міг збагнути, як опинився там.

- Не дивуйся, синку,- заспокоював його ТеодосіЙ. Бачив я, що заХВОРІВ ти, як же мав я.тебе лишити на коні? Буває,- додав задумливо до братей,- нагло падає недуга ця на людину, що цілком дужою виходила з хати своєї ...

З ПОВІ СТЕИ ВРЕМЯНИХ ЛІ Т Одноманітно, розміряно падають краплини води в клеп сидрі. Як сльози плачок, найнятих на багатий похорон. Так плаче й клепсидра: без жалю, з самого обов·язку. Іноді між двома стуками крапок вклиниться коротке шкварчання наго

рілого гноту на зеленій восковиці: то спалився необачний метелик, принаджений світелком та китицею квітів у відчи

неному віконці чернечої келі ї. І знову запанує непорушна тиша,

яку міряє водяний годинник.

Пензель отця Олімпія нечутно перелітає з веселково барвистої палети· на велике

полотно в дебелих штелюгах.

І тільки цей легкий рух стверджує, що білобородий, як віск блідий, монастирський маляр - живе. Живе повно, творчим життям, коли весь монастир спить. Отець Олім пій - вся братія лаврська говорить йому «Аліпій» - най радіш працює вночі при світлі високої, грубезної свічки.

Знає свої барви й не потребує денного світла, що розгонить МРІЮ.

«Нощ-бо несвітла невірним»! - лагідно відповідає Алі пій на часту раду -«Відпочинути нічма! Не трудити зо ру,- найдорогоціннішого дару Божого». Таж монас,тирський митець звичайно береться за пензля тоді, як образ «дозріє» в його уяві. На це потрібна тиша і присмерк. І тоді Аліпій бачить його «живого». Бачить його й на недоторкано чистім полотні, поспі шає «познаме

нати» контури. А коли ж є вже кресьба, треба враз класти й фарби. Яка ж то праця, що по ній треба відпочивати? Де ж те намагання ока? Та ... ах! Якби ж не був так стар чоловік! Терпне рука, а очі

не

при

малюванні

ніби

піском

засипає.

сном

омліває кволе старече тіло. Таж не можна спати, праці не переробити: щойно віддав одну - вже два, три, п'ять поло тен просяться на штелюги. Справді, та праця «накочуєть ся» чисто, мов снігова куля попхнута згори до Дніпра.

536

«Ветх єсмь Й виповнений днями! - зітхне чернець і поспішає.- Аби ж скінчити! - й думку накриває тихень ким співом: -«Блюди убо, душе моя, сном не отягчайся, да не смерти предана будеші!». Голос прозорий і легкий, мов димок кадильний, підно ситься догори, стелиться під склепінням келі ї, вгинається до відчиненого вікна й вилітає в блакитний простір теплої

ночі. А за піснею навздогін линуть думки ... Здається, як це недавно було, що прийшов Алілій до святих печер. А ось вже надійшов і вечір життя! Людське життя ... промайнуло воно, як день єдин в тиші посвятній,

в любій праці, в думках-розважаннях та в красі Божих служб. Мимохіть золотим сонцем всміхаються під снігом срібного

вуса

безбарвні

старечі

уста;

згадуючи

ради

та

вмовляння друзів, коли повним сил юнаком відходив він з

отчого

дому.

Ой, не витримаєш! Та й навіщо животіти серед вічної

пітьми печер, без повітря, без світла, без краси світа сього,

без Їжі !.. Знесилишся, підляжеш недугам, й дух охабне в хворому тілі.

- А нині? Тіло моє, а дух ще бїwЛьше ... як отоіі равл без шкаралущі,- вказав тоді юнак в батьківському саду.- За гине марно, без сліда й користі! Тож і хочу прикрити мушлею стін монастирських свою кволість, до життя зовні шнього не здатну. Пам'ятаєте ж слова поганина Софокла: «Не бачити світа - 'то є правдива мудрість». Стремів до монастирської гармонії й порядку, мріяв, будучи в чині ангельськім, побачити ангелів на власні очі,

як бачили ї"- святі, люди духа.

І дивно! - згадав, застановившись над тим, що таки ж і досі не побачив ангела ... «Бо грішний!» - сказав собі вголос з докором, аж з сорому трохи зарожевілись жовті

щоки. Й немов легеньким, теплим дотиком обвіяло обличчя отця Аліпія. Здається, блакитна рука літньої ночі вкинула віконцем великого метелика. Прозорий, кружляв він над ченцевим каптуром, неначе не знаходив собі виходу. «Бо гріш ... »

- хотів сказати ще раз 'й мало не діткнувся чолом початого образу. По~іки ченцеві опадали, рука й спина стерпли. Випростався, поклав на дзиглик під свічку палету Й, тяжко переступаючи обрезклими, застояними ногами, завжди малював стоячи «заради дрімливої споку СИ»,- підійшов до вікна: відчинив його ширше, щоб той бо ж

метелик міг вільно випорхнути.

На хвилину сперся на лутки маленького віконця, глибоко

537

запущеного в товсту стіну. Пив поглядом блакитно-зелена вий

флюїд, а освіжілий мозок збудив у пам' яті слова святого отця Василія Великого: «Своя пора на кожне окреме добро діло». Так сказав отець всіх ченців. Аліпій взявся за ліствицю-вервицю блідою рукою, що вже за життя виглядала як дорога реліквія, гідна золотих

і філігранових скриньок-схованок. Зітхнув. lJJe раз пустив старечий зір по землі й серцем благословив її - Доньку Створителя Світів, таку гарну й чисту в своїм відпочинку. А люди ж говорять: у 'ній спокуса й гріх! Як могли б вони

ховатись там, в цім Б<?жім раю, по смарагдових гаях, по садах, повних овоча, що аж у келію посилає свій медовий

запах Божої благодаті, запах щедрої його руки! «Всяка плодь та хвалить Господа!» ... Ні, ні! Лихе й думки про річі злі, злою людиною кинуті в світ! Господь

усе створив досконалим, добрим і прекрасним ... «Звершен ним», як і сам він звершений ... Та Божа звершеність, що ЇЇ не можна вкласти в форму людських уявлень, що їі можна відчувати лише духом ...

І Аліпій пустив свого духа, зануривсь у взорювання, не чув шелесту світлосяйних крил, не помічав, як мерехкотін

ням нематеріальних струй наповнилась його простора ке

лія ... І так не відірвався старий чернець від взорювання в совершенність Божу, щоб хоч мить одну поглянуть на мрію своіх юнацьких літ - ангела Божого. А святий ан гел гість частий побожного старця - стояв у нього при мольберті й швидкими вправними рухами пензля закінчу

вав образ, розпочатий з вірою, простою і ясною, як лагід

ний ранок, що вже почав зеленити просвітлий Дніпро, святі мури й смарагдаве море садів, які облавом оточили монастир. Праведному митцеві світило інше проміння: пе редчуття блаженності світлого раю,- й за ним не згадав

Аліпій про мрію своіх юнацьких літ, що в тій хвилі була Аійсністю, за його плечима, всього на досяг руки ...

... Таж говорю тобі. отець Пимон сказували: саме

вчора, як заносив я цілюще зілля йому, многоболісному,

від отця Дамі яна, цілебника! Свіжий хлоп'ячий голос збудив Аліпія. Почув, як дві пари дитячих ніг почовгали, тягнучи на собі вагу монас тирських чобіт, вшитих «на виріст» великих і незграбних.

Чи ж то-бо той самий?

хвилюючись, аж зайшовся

радістю другий молодий, ще 4звінкіший голосок.

Кроки спинились. Під старим ясеном біля «стовпа бісну-

538

ватих», що до нього при

«страшних молитвах»

екзорциз

мах прив' язували одержимих, затрималнсь дві невеликі постаті. Хоч ще не видко було облич, але Аліпій впізнав по срібних голосах Леонтія й Геронтія, монастирських

канонархів. З дитячих літ засвячені служінню Богові, ма лі «задушники», кожну вільну годину віддавали улюблено

му гepO€Bi своіх мрій - Іллі Муромцеві, чиє тіло відпочи вало в лаврських печерах. В самоті монастирського життя вимріяний образ богатиря виростав для хлопців у постать казкового гіганта не лише тілом, але ж і велетня духом.

Таж кожен дивився на Іллю інакше. Геронтій, наслідуючи рух отця магістра, розмірено вима хував

ручкою:

Де ж бо герой і такий богатир Ілля Муромець міг

померти, як всі звичайні смертельники! Його не переможе ніхто, ані смерть! Таж він житиме, доки стоїть світ, аж до останнього дня, до самого Страшного Суду! - А я тобі кажу,- пробував сперечатись Леонтій ... - І не говори ... - хвилювався ГеронтіЙ.- Тн мені скажеш: а той, що в наших печерах відпочива€~ .. Таж то, братику, інший Ілля Муромець! .він - у раю, святий ... Таж тільки це не той - богатир Ілля! Не той І Голос Геронтія тремтів, як дзвоник, жагучим бажанням продовжити вік «свОЕМУ» Іллі, дати йому земну несмер тельність.

- А я тобі ... - стояв на CBO€MY ЛеонтіЙ.- Таж самі отець Пімен казали. І брат Памва. Мовляв і в літопису отця Нестора так і стоїть: «В руці імущий від оружжа язву, в серці ж - любов ко Хрнсту! Ну що~ Видиш: «від оружжа - язву»! Як би ж це міг бути інший, як не той Ілля MYPOMeЦb~ Як~ Легкі завої вранішньої імли вже зсунулись додолу й впали на траву. Дерева немов випростались й потяглись

вгору. Небо починало всміхатись. У вогкому повітрі хтось

сипнув

«била»,

горохом

що вранці,

по

блясі,

задріботіли

замість дзвонів,

сухі

мов удари

скликало братію на

першу молитву. Дзвони кликали аж до обідні. - Спокуса! .. Спізнимось! - вхопились хлопчики за ру ки й, плутаючись у широких рясах, своїми шкарбанами.

швидко пошкрябали

В келії маляра вже було світло. Отець Аліпій глянув на

образ: був цілком закінчений. Послам з иаргорода, що мали його забрати, не доведеться чекати, як тривожився

о.тець ігумен. Але ж ... як цe~ Невже ж таки й справді він

539

працював ві сні, дрімаючи? Таки ж Аліпій пам' ятав напев но, що коли стерплою рукою відкладав пензлі, був закінче

ний ли~е князь Борис. У святого ж Гліба треба було ще «підрум янити щічку»

й «перейти» майже все «доличне»:

одежу, взуття й плити. Невже ж таки закінчив у сні й ніде

не змилився? Дивні діла твої, Господи! .. Докладніше не було коли поміркувати, бо ж «било»

неУПрQСТНО кликало:

«Йди-йди! Йди-йди!» Аліпій накинув мантію, полагодив кобку, щоб затулила очі, й зітхнув словами улюбленої своєї молитви:

Величить душа моя Господа. В неї одягав усі почуття - радісні й сумні, без різни ці,- що хвилювали його. Та святим мученикам 150рисові й Глібові довелось поче кати, поки отець ігумен благословив Аліпія на працю

кеЛI1.

В старій, низенькій церківці було душно й пахло нагрі тим кипарисом та свіжим ладаном. Від вівтаря, висіченого в ч)вщі муру, віяло сивою давниною й переносило думку до перших віків християнства, коли ще вівтарями були гроб

ниці мучеників. І саме за це Аліпій дуже любив цю тиху церківцю.

Особливо по службі Божій радо затримувався на хвиль ку. Однак сьогодні отець ігумен враз по благословенню послав

досвідченого

монастирського

митця

до

«великої»

нової церкви, що була вже добудована, але ще з незакінче

ним «іконним писанням на спосіб грецький». Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, що ЇЇ не міг сам спинити «нетвердий

В іконописьмі» ігумен. Грецькі майстри привезли з собою новий образ Бог()матері на троні. Теотокос тримала на грудях - на тому образі - не дитинку Ісуса, але велику тарчу. І тільки на тій тарчі був зображений Ісусик. Греки запевняли, що то

достомитна копія славної

«Влахерн

ської Богоматері». Одначе ігуменові здавалось, що було б таки ліпше для Лаври зробити - най і по взірцю Влахерн ської ікони,-«свій» образ Богородиці не з щитом, а таки з дитятком. Постаті ж святих апостолів Петра і Павла по боках трону ігуменові дуже припали до вподоби. "Раж тільки старий Аліпій - знавець іконописі й '!-алеко-широ ко

уславлений

маляр

міг

остаточно

розв язати

супе

речку.

Але, коли Аліпій вступив до «нової», побачив роз хвильованого іншим клопотом отця Еразма. Трапилась

540

йому спокуса: побожні «христолюбці», поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, «вицілували» геть-чисто всю фар

бу з нижньої частини образу,

що він викінчував

в іко

ностасі.

- Ну ж поглянь, отче! - спинав Еразм руки, показую чи Аліпієві шкоду,- я ж З цим чотирн дні ... а вони зцілували ... Та най вже «до личне», але ж така тьмяно-ніж на була відтінь на руках, як на твоїх образах ... А по-друге, чи й доберу?. Аліпіймовчки взяв Еразмову палету й пензлі. Швидко змішав охру з біллю, зачепив кіноварі й набрав пензлем «гостро-холодної ясної зелені».

Еразм присмиком зіп' яв руки:

Отче! Таж кожна з цих барв з білилами темніє! Аліпій притакнув головою: - Саме ж це й дає ту відтінь блідої, сонцем опаленої

цери на тілі.- Й почав швидко, без оправ заповнювати стерті площі. Еразм дивився, охоплений звабою. Не чув, як по· церкві лунко гукали удари молотків та сокир, що ними грецькі.. майстри упевнювали риштування.

Соняшне проміння вибралось вж~ височенько по небесній бані, переплигнуло лутки великого вікна й впало бризками

на плити немов

підлоги. Удари соняшних

молотків

променів

змовкли.

задзюрчав

Натомість

струмочком

спів

дрібної пташки, вкритої в гущавині близького дерева.

Аліпій віддав Еразмові його палету й пензлі: ушкодже ний образ вже був справлений. Та пташине дзюрчання нагадало старому, що вчора він намітив над потічком, де

памолоддю збігає ліс в глибокий байрак, в долинці великі,

розрослі кущі чистотілу. Аліпієві саме доходила червона во-гніда фарба, що її виварювали з чистотілового коріння.

Треба ж накопати коріння, поки не перестаріло й не зде рев' яніло так, що й соку з нього не вичавиш. Тепер в долинці ще лежить роса, а зілля ж треба брати саме по

росі.

Аліпій пошукав рукою в глибокій кишеНІ ряси, однак ножа з широким лезом там не було.

«Та сількісь! У брата Марка Гробокопателя позичу мо тичку!»

й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернецQ, дійшов до потока, сонце

чуд палке -

сьогодні напро

вже позпивало діамантове намисто роси. Лиш

в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях

541

мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зелена ві ведмежі вушка.

Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестнвся, нагнувся й зачерп

нув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м'яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував, немов перцем

заправлені, м'ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м' яти й дикого тмину наповнене повітря,- й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого по

роху. Коли ж його погляд-впав на купу широкого, низького листя

«подорожньої

трави»,

що тулилась до самої

ряси

ченця,- думкою майнуло:

«!!е -«підніжне»! Таке листя треба дати під край обра за Христового воскресення. Барва гостра, жилки світлі ... Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материн ки. Притулив на уста. «І пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи! .. » Наповнював очі й інші змисли красою цього «клаптика Раю». Раю ... Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій, ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий

Рай світив йому ясніше- за світло світу людського. І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся

вічне світло най їй світить

йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що ліле

ями рожевими й блакитними під деревами з плодами золо

тими, розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю ... - радісна. усмішка освітила бліде Алі пієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі у яви дитячого раю раптом

зникли. «Райська долина» враз потьмарилась, стала пус тинею.

Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню де рев' яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв' язувала перегорки над поті чком, де урвавея колись «ка мінь .нерукосічниЙ

від

гори

несікомої»

й над

криницею

преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під галерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання.

Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Облич чям

уткнувшись

траву,

лежа.ла

там

велика

ЧОЛОВlча

по

стать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно

542

втратИV\и вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда ! Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Лю дина піJ@ела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.

He-чис-тиЙ! .. Ва-ра!

проскреготав голос, подібний

на рипінн,я осики в хуртовину.

Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скуваЛ0 його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною

-:-

образом

Божим, діткнутим такою грізною бідою? Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води

з «криниці преподобного Антонія». Потім запашним ві хти ком'з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандуватого, торкн.ені

немов

білуватим

мохом. плісені,

не

викликали

у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: «Але ж як і чим помогти?» Тепер тільки промовив: - Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.

Трандуватий вп'явся гарячковим поглядом каправих, за кривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.

Не тікаєш? .. Торкаєшся? Ме-не?

й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.

Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій

побожний спів. Й на тлі того лагідного співу. рвалися непов'язані слова леп роз ного, що пробував згадати люд ську мову, так давно не вживану .. Оповідав. Радослав - він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. у Уаргороді бував, хутра куньї й соболів темних, намороззю-сивиною гаптованих, шляхом з Варяг у Греки доправляв

...

Як вода - здоровий, як земля - багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом - пеня вкинулась. Згорів дім подвір'я. В домі згоріло двоє

543

діток-недолітків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина красуня

кохана,

господиня

розшафна,

помічниця

розум

на - з горя розум ·стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя ... А далі ... хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі

розшматана й вщерть попечена

впала

на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й ом орок на серце впав і світ Божий гасне

...

Вказав спотвореною, з· ві дгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику: - Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі ... не як пес, що ним став за життя ... не як пес між камінням ... -

припав до Аліпієвих колін. ~аляр поклав руки на розкуйовджену голову: - Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Г осподь. Гладив восковою рукою збите на пов сть, заковтунене во немічного, що стояв перед ним навколішках.

лосся

«шо Ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскре шає мертвих»? - говорив далі словами апостола Павла. Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки паль

ців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.

- Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва - то вся моя мудрість. Й проказав урочисто слова свого от.ця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: «Не присутність

Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця ... » Віруй! .. Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загуб лена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужии 1 чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лавр ської братії:

Як найостанні шого, як найменшого ... Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате,притакував головою ігумен.- Полюбив тебе Господь, Ве ніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся. А лікар Дамі ян аж у непевНІСТЬ впав.

544

- Чудо! Таж що - чудо? То - річ звичайна І Тіль ки ж чи не «в ізступлеНll ума» вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий ... Таж і пальці, й нігті всі ці лі-цілісінькі! ? А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ но вий - вже готовий перед очима. Тільки б доварити - та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спатиІ .. А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.

Келія була повна світлосяйною імлою, а в 11 хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити,

швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій Їх любнть, за

нього

працю

доконує

...

Величить душа моя Господа,- як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпіє

вого полинуло в небо радісне слово його улюбленої мо литви

... ПОХОРОН

Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною го ловою:

Висохли! На камінчик висохли!

чи

руку один

за

одним

слоїки,

повторював, беру

глиняні

келишки

та

горщечки, де мала бути розведена темпера.- Таки, дійсно, висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного гріш ника! Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію «іl putrido», що навчився її робити «по заморському способу» від чужоземного майстра. Був той майстер -«пом·яни його, Господи, у володарстві своїм»! з того преди~ного міста Веденця, що серед теплого моря на палях

дерев яних

поставлене.

Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з лаврського

шийки

пляшки

ледве

діткнулись

майстра-«іконописця»,- затка

її

пальці

вивертнем

по

летіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під

Н. Корол •••

545

купи звинутих картонів. А по кеЛll пішов «нестерпний» і «безсоромний» сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними

жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилю. ючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу

кашу.

Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли прихо дить спокуса, то не буває сама.

- Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе. з собою ведеl- зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, повернувшись до дверей, гукнув:- Геронтіє! .. Та Ге ронті є ж! Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосо чок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав:

Слава навіки! Ось н, отче чесний! Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візан тійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним:

з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії. А сам говорив собі

потихеньку:

Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! IjJоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я ...

І най собі граються,- продовжував,

зарившись головою

в папери.- Діти ж бо, коли ж Їм іпогратись! До старечого серця немов тихо діткнулось далеким поду вом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком

напровесні,

не

«пас жабів» на

березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі ліщини

відгукувався ЯТЛИК,- коли діткнута прутиком

злякана

пригріту воду?

жаба

розпачливо

кидалась

берега

IjJe й тепер неначе вдихає він аромат аіру

та «сережоі» єви-верби, що пари.лась в соняшних промів нях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина,

і дитячий сміх ...

Розкидав всі

папери,

але

затички

не було.

Чернець

звівся на ноги, обтрусив рясу й промовляв уголос:

Слава ж

Богу

навіки

за соняшний

яс

дитячих

веселих днів, і за спокій святий днів старечих.

Підніс угору очі й поглянув на иебо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і паші ло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив.

546

- Ані гадки нема про дощ! - вернулась ченцева думка до поточної реальності.- У отця Аліпія дощівки н не шукан: не любить він темпери. «Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!» Не інакше, що треба принести бодан з Дніпра м'якої річної води, бо ж з монастирської криниці

лише до пиття вода добра,

на барви ж

за

тверда.

Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого н немалого: великого повного н не доніс би назад, деручись

по кручі. Де вже тамІ І, уявляючи собі в думці ангела Доброї Радн на вогненних крилах, почав обережно спуска тись

додолу

викрутистою

стежечкою-гадючкою,

яку

гнала

спрага до Дніпра. А там, під вербами, що розп'яли над блакиттю води шатри срібні,- човнів, човнів, видимо-не

видимо! Всі повні вояцтвом княжим, стрілами золотими з проміння соняшного усипаним. Горять іскрами шоломи гостроверхі, блищить луска панцирі в ясних, світять гостря

ки списів-клюги, і мечі, н срібні перепоясся. А на перед ньому білому дубі-човні - сам князь Ростислав, стрункин та високин. Плащ червлен, мов ті крила ангольські, що саме іх собі уявити Григорін хотів, на вітерці тріпотить в'ється. На шоломі ж хрест і вінець золоченин світять. І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає

води

князь:

Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам

і назустріч не нде, голосом дзвонів не вітає, благословіння

на. бін з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в

обителі

старин

когось

круче,

ліпшого,

нарешті

на

нам

ходу

тим

швидшого,

убогим

що тебе,

жбаном

вина

посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну?

Чи ж то так СВОГо князя вітаєте-піднімаєте? - на жбан Григорі Їв рукою сягнув, н аж вогнем запалало княже об личчя з гніву.

- З порожнім, круку ти безумнин? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило? А вояки в човнах, бачачи княжин гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною,- н собі загулн всі разом.

Зле віщує нам тон недотепа-чорноризець, перед боєм

з порожнім назустріч виходячи!

З дозволу княжого, я пособлю тому лихові,- скочив

18*

547

з човна одноокий начальник.- До жбана - каміння, тоді мотузом до ніг,- та й най годує раків лихозвіст! А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промови ти не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в' яжуть йому руки, путають ноги.

- За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну І Зв' язали, скрутили. Князь, спершись· на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає.

Ше й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму? Таж раптом ще не ув'язану правицю підніс чернець і

широким хрестом

спочатку

князя,

потім

військо

його

огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі. - ... «із праведними упокоїваються» ... - вловив Рости слав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж

холодом

поняло

князя.

иур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш? А старець головою притакує і голос подає: - Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні 'roбі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не

ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу

велику чинили ... Тож і ховаю вас я ... Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову. - В ноги падь! Збогарадься! .. Перепроси князя, ченче нерозумний! - гукали вояки. Але тепер мовчав зблідлий князь. І хоч Григорій сильно качнувся від стусана,- спокійно звернувсь

до

дружини:

Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо жнеблаженними

стопами

ходите

...

Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв'язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Впере кидь полетів

чесний чернець,

тільки

бризки

піднеслись

стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась

вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів

лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав.

А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадюч-

548

кою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор

зі співами, з хоругвами. За ним - ігумен і вся братія. Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весня ним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Некта рій-«послушливий» несе хреста. За ним - Никодим-про сфорник

на золотій таці

хліб пшенишний та золотий

мед липовий тримає. Обіч його - Лука-економ з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з Їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростисла вові вклоняючись.

Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі

людських душ із світу спровадять ...

І терпко мовчить князь. З гречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино,

мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. А ігумен і братія ні на вечерні того дня, ані

на утрені дня другого не вгляділи

в церкві Григорія-мистця. Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець? Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не віда ли про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм всі усюди оббіга ли: ніде не знайшли мистця. Нарешті, брат Сергій-«пост

ник» зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до

берега причалювали,- що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше, що ніс братові Олексієві-затворни кові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули на час з~мний. Віда ла ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова

брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?. Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого

ченця мокрішого,

як з-під хлющі. Неначе з годину під

549

зливою був. Але - де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої І Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика:

- От і Аобре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс. а з водою рі чною. Я там був лишив на бережку жбаночка. як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Зна єш?. І в своїй мокрій рясі «знаменав»-креслив на білій липо вій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради. -

ти,

дитино

моя

люба,- говорив

тим

часом

до

учня,- розітри черлень та вогневу жовть. Там, на поли ці,- пест, під кедровою скринькою. Знаєш? І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молив ся. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався:

А ти ж, дитино, чому за вбогі душі не молишся? Канонархові очі блиснули блакитними зорями: - За які душі, отченьку? За ЧІ:ІЇ? - Як - чиї? Чи ж ти-бо. не чуєш дзвонів похоронних? Чи ж не знаєш, що хвилями дніпровими везуть тіло Рос тислаВа-КНЯЗЯ ... А з ним воїв його - без ліку? Постав

фарбу, синцю, й помолись за душі в бою убієнних ...

Справдились слова старця Григорія. Тільки ж наперед побачив

він

те,

про

що

на седмицю пізніш

довідались

у Києві. Довго і сумно дзвонили усі дзвони у Лаврі святій. а непохованого князя з його раттю великою ховала в думці

ціла Русь-Україна. Не повернули-бо живими ні князь сам, ні всі ті незчислені його вояки, що перед походом затрима лись були при березі лаврському, щоб прийняти чернечу хліб-сіль ...

Поховав Їх в духу один старець Григорій-маляр ...

СКИТСЬКИй СКАРБ Як створений був порох земний, а водам закреслено межі Їхні, вказав Передвічний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрий, що з золота виростає

недоля людська. У зи таємні золото зі злом в' яжуть. Все-бо, чого бажання несите собі прагне, золото в собі втіляє. Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами

550

своїми, накрив Передвічний одну з тих схованок таємних

«Чорним ставком»

що є колискою громів. Другу ж під

блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поста вив: на Чорному ставку - громи-блискавки, на Бористе ні - Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом принаднішим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню - по іншому скарбові і не тужитиме.

Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.

І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істо

ти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божську В собі має.

З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як В шати одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипе редки

плавала,

мевами-красунями

жартувала,

рожевих

пеліканів 2, несить бабу-птицю полошила:

- Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловитиl Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! Та й кличе рибок, мов господиня куряток: - Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі! І скоком прудким У Дніпро поринає. Тільки круги широ кі на поверхні лишивши. Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях

гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.

А в небі - орел дніпровий ширяє. Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжи чам водним, ні пеліканам незугарним·. Але ж має те птаство ді ток-потяток! І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком - мов стрі лою

у небо мече.

А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спуска ється. В блакиті нерухомо завмер. І раптом, з ясного неба, світляною кулею-блискавкою, на землю паде. Іскрами фіа ловими сипнув. Метнув полум' ям сліпучим високо. І золо том-вогнем

розлився.

Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась - мужа величного перед собою узріла. Піренейська легенда. На Дніпрі було давніш сила лебедів

551

пеліканів.

З чола волосся -

як мед темно-золотий -

в кучерях на

рамена сплива€, з бородою кучерявою міша€ться. Очі

сонцями сяють. У руках - мов жмут гадів вогненних блискавки трима€. У ніг - орел клекотом попереджа€: - Несмертельний це, що громами володі€! І вклонилась громовладному донька Бористенова: - Перунові ясному - слава! В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї - як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло' гаряче, буйне, радісне ... Вік би на Громовладного дивила

ся! Нікуди від нього не відійшла б! .. Не YMi€ назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрі мало в серці її у пуп' янок стулене. Як

лотос рожевий

у заводях рідних під водою дpiMa€, доки

місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілун ком на квітку не перетворить ...

Хвилі дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Борис тена пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло CBO€ перед ясним Біл-богом схиля€, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою сво€ю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на

жоломіі

солодко-співній

приграва€.

Велес-бог

козоногий

з-поза Хорса промінням увінчаного вигляда€. Аж очі ско шу€ - диву€ться ... Мати Мелянто, Земля-кормителька ве личну свою уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві

кличе.

А гість ясний світлим обличчям всміха€ться, слово лас каве

мовить:

Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї під Фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відві дy€. І не перебільшив хвали - звича€м поетів - Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда! Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськи

ми

луною

прокотилось.

І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпій ця почався він. Tpo€ синів - Ліпоксеїса, Арпоксеіса, та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружи ною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеіс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, І Нібито за давніх часів в деяких місцях на Дніпрі росли рожеві лотоси,

подібні

до

індських.

SS2

мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.

ШО ж, не доньки, а сини у прапредків бористенеького люду народжувалися,- завжди більше в краях тих юнаків,

як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до осеЛІ своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок

першостворених дітей Землі

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змі нилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, ма

тір'ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок .. Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі дніПРОВІ сипати ... Забуті і лебеді, княжичі водні День по дню, рік по

року,

табунами

степових

торпанів

летять-тікають.

Людським звичаєм - людиною ст~вши,- зістарилась Ларта ... Виріс Торгітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пес

тить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи ...

Ше для сина Таргітаоса, щоб його навчати,- перейняла Ларта від Фой боса срібнолукого, лукострільця преславно

го як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпаНІВ степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкі ри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір'ю роду смертельного стала,- вівтарі офіри на них

богам ставити почала,

і запальні, і в пахощах,- приносити, ді

тям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.

Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його - не жіно чий, хатній клопіт. Тож і як би в осеЛІ лишився? Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона - жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів ... Глибокою, ясною пошаною - як вода глибока прозо рою,- стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно... Ніжність солодко - трохи сумно,- сповнює

вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське' теп лий попіл перегорілого кохання.

І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта людиною-бо стала та,

що природу тваринну

553

людську й

божську мала ... Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків випалених з глини всміхається.

Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить погля дом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м'ясу в'яле ному, рибі сушеніЙ.

- Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! - по шкірах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.

Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати ... Але що?. А з долини - від річки - спів солов'Їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.

І раптом віджила в Лартиній пам' яті давнина

коли

й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила.

- Золото дам дітям роду свого! - раптом полум' ям з серця вибухло. l,IJо недоля людська в золоті вкрита~ Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі... є лише дітки-внучатка. Тож і від кого Їм кривда може прийти І І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить

пітьмою

теплою,

сріблом

підземних

струмочків

гаптованою ... От і кістяки тих звірят незугарних," великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час Їхній прийшов ...

- Все-бо земне є землею! - притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого

скарбу,

що

зачудувалась

на

загрозу

палаючу,

світла сяйливого, що лоно земне осяяло.

- ие - вогонь, що у серці земному палає! - думкою Лартиною лише.- І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі ... Ой, як добре дати це дітям моїм! .. А золото сяє... червонавими вогниками миготить - не мов кров'ю побризкане, по новій крові тужить. І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:

- Все - своїм! Тільки своїм! Нікому, НІчого: ні крихти! Г ладить золото Ларта, відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього ... - Швидше: набрати! l,IJоб і там - на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися ...

Немов доброго тура,

впольованого на плечах тягла,-

554

змучи.лась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. IJ!e й стовбу рами, імшеддю вкритими привалила.

Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен старець сивою

як

ніч

темний,- стоїть,

руки

ламле,

головою

хитае:

- Доию бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти нароби ла! Сама - ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула! .. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий,- бага

тий! - манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме ... До ню ж ти, доню моя! .. Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ра Аи шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота

жінка і

мати.

розбилась об водяну гладину праматір Ларти ... Па

бризки розпалась, водяну -гладин)" шумом вкривши .. .

ро

З хвиль же - скелі вийшли, над водою зіп'ялись, Дніп стіною кам'яною - порогами - перегородивши, щоб

скарбів

зловісних путь навіки

людських

замкнути від ока Та рук

скрити.

І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридае, тризну по Ларті-Доньці на перехрестях водних поро гів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплю ючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нага.дано

й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражо го й княжого наговором кріпким боронячи ...

Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло Аенне. В руки людські потрапнв. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв: З неба, на щастя Їхне упав! ..

МЕЛЮЗИНА

Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, зако

хана до героя, покинула дику оселю свого батька І й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі,

подалась

самітною мандрівницею за Гераклом. IJ!об здалека бачити І Так розповідає Сіліус Італікус, історик-поет з 1 ст. по Хр.

555

того, кого вибрало її юне серце. I,l!об хоч від людей чути про відгуки слави героя.

Бути порошинкою на його путі,- тільки бажала. По

рошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торк неться

...

Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обда рував свого гостя єдиними в світі кіньми?. Не відали вони втоми, не потрібували відподчинку і в найстрімкіших гір ських стежках, як сарни гірські, раду собі давали.

Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Геракловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово 11 останнє згучало, що зворушило й кам'яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І ки нувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки.

вих

Пірено! Нещаслива Пірено! .. -

вирвалось з Геракло

уст.

Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого? .. І заплакав Геракл-богатир: - Пірено! .. Бідна Пірено! .. Та й поховав тіло на березі озера, у підземНlИ печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагрома див на гріб скелі. І знеможений працею та смутком заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї. Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість Їхню людські потішення не вистачають.

Впряжені ж у колесницю Гераклову коні,- дар короля бебриксів,- випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ.

І снилося Гераклові, що він у прегарній країні '. По луках весняних морем широким розлилася ріка Борнстенос. Білі хмарки, перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж - квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини

вкрита та таким гарним, що очей від

нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні І иікаво. що Стефанос Візантійський говорить. нібн було два народи бебриксів. Одного Евксі нського.

поміщує

він

SS6

Піренеях.

другого

коло

Понта

ТІ кві ти Геракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весияні квіти

на Бористені І. Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся - коней нема. Кликав,- не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик.

І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.

Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати роздумував Геракл й не зчувся, як до Понта Евксіна дійшов. А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрі чних ...

На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум'янена квітом мигдалевих дерев.

Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не

зворушує

вона

Їх,

як

не

зворушують

неприступних

й хвилі Евксінські, що до підніжжя Їх устами припадають. Таж за таврійську весну чарівніrnа, за скелі понадбереж ні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Мелюзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа ЇЇ вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікач ка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи.

Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастушкою вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружи ною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самі тньої Мелюзини. Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися ЇЙ зі своїх мрій.

Всі

не рівня Мелюзині-кра'суні!

нарікало юнац-

тво.

Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! дивувались дівчата.

Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка.

Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закурять ся верхів'я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів' я гір милуватися бурею. І Особливий гатунок аиемон. Тільки Італіі - рожеві, в Галичині - білі.

557

на Украіиі

вони

фіалові,

Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає.

Вихор

мій

милий!

Буря

приятелька

моя ... -

викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю. Аж старі люди горду красуню остерігали:

- Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, за бава. Голос то богів, що до людей промовляє! - Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами поземськими! - гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі:- Суджений мій! Інший за людське плем'я! Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно ... А шкода ЇЇ! В серці ж ховала думку: «Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки,- й щастя б своє

за те віддала! .. » І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзин·а, щоб красу зберегти ... Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилеті ла з просторів позасвітніх перша громовиця

шалена, буйна

Мелюзина до

нестримана,

радісна.

печери

свою

отару

загнати

хтіла,

щоб

звичаєм своїм на верхів'я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись.

Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти.

А блискавка,

як на пострах,

коло самої

печери у суху

деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом - шусть! - у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють? Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивлять ся ... Без слів промовляє цей погляд, мовляв· «Не бійся, дівчино! Ми - ДоЛю тобі несемо!» Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих - добрих! - до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але-де ж сам він - герой? Крім коней з колесни цею, нікого й нічого в печері нема.

Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За

558

пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печерн іде, від бурі

ховається.

Чекай жеl- всміхнулась дівчина. Взяла за узду ко

ней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити.

Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своіх овечок, на гребінь іі нав' язала. Стала нитку й думку свою сукати:

- Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш ме ні! - І в час такий загадала. Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоівши, дерев наломавши, й відлетіла.

Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А зем ля

як кохаюча жінка:

Крізь

дощові

все милому забула

сльози,- не

обтираючи

вибачила

Їх,- шепотінням

щасливим на усміхи ясні відповідає.

Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами ПРОд'Ирається. Під людськи ми

кроками

богатирськими

земля

дуднить

ближче,

все ближче ...

Він!

притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче

далі прясти, але пальці враз, мов мармурові

похолоділи

В очах світляні кола заточились Так задля дівочоі схвильованості долю свою повз себе

пустити? l,Цо, як не загляне сюди? Коней-бо далеко схова ла: заіржуть

не почує.

Напружила волю свою, як готового до скоку гада

І за

співала: Jlюба ж ти нене, Прясти не можу! Ниточки рвуться, Руки трясуться,

М аті нко люба.

Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весня ного дня, виросла постать високого сильного мужа. М'язи мав з криці, лев'ячою шкірою накритий, меч прн пасі золотом кований. На плечі палиця - келеп - як дуб мо лодий - сперта.

- Хаїре , співачко гірська, красуне пастушко! - з Ме люзиною вітається.- Чи не бачила коней каштанових, на І Х а іре -

«радуйся»

старе грецьке привітання.

559

сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впря жені, два луки н сагайдак до колесниці припнуті? У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає. Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов

раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свін, однак, спокінно згучати.

А що даси, як скажу, де? Засміявся Геракл.

Добрі,

видко.

у вас

купці-гандлярі

горах.

колн

й дівча з торгу враз починає! Але. якщо так ин звичан у вас. скажи сама. що бажаєш! Радо такіИ красуні запла чу ... -

жартує герой.

Справді? Яку б не сказала ці ну ? Таж кажу. що заправиш! Сам на Мелюзину дивиться. очима всміхається. уста ж

ного кораловими гадючками у кучерявін бороді грають.

«Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!» думка метеликом в' ється. Встала Мелюзина. випростуВалась. до Геракла підхо дить:

Чи гарна я тобі? Гарнішої. мабуть, не бачив! .. Так от ціна моя: візьми мене за жінку. а я коні тобі

віддам ...

Аж вjдступив Геракл. Не буденні події за вік СВІИ бачив. Але щоб дівчина молоденька сама. за незнайомого, от так - з доброго дива! - сваталась.- такого не чув. - ШО ж? Може. боїшся мене? - під'южує героя Ме люзина.

- Не лякався Геракл лева неменського. ані гідри лер неЙської. ані залізнокрилих хижих птахів СТИМфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до бать КІв.

- Не маю Їх! - втоплює Мелюзина погляд свін у по гляд Гераклів.- Ні. не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні моному не м'огла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою. дарма що пастушка. Бо на жінку героя на родилась.

І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Мелюзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Агатирсоса, Г елона й Скита.

560

Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл. Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться ... Хто без Геракла Їх приборкає~ Люд ство від потвор увільнить ~ Бувай здорова, розрадонько дружино, та синів добре ховай! ШО ж вчиню з ними, як до розуму-вік,у доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш~ Маю при собі Їх

затримати чи до тебе

у світ, на борню зі злом послати~

Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.

Як стануть із хлопців мужі,- глянь: котрий так, як

я, напинатиме лук,- натяг тятиву не рівнобіжно до грудей,

але навскоси,- котрий так запинатиме пас мій злотокова ний,- запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки,

того володарем цієї країни вчини. Двох же інших

до

світу пошли.

І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те

чарами час свій заповнює.

Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних - всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий - й той Мелюзини-чарівниці слухався. Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап'яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золо

тої мисочки його запнув. І в пам'ять предка свого, Геракло вого сина Скита, скільки існував бойовний - по-батькові, по-матері - безмилосердний нарід Скитів, завжди навско си

тятиву

лука

натягав,

коло

паса

носив

золоту

золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то

чи

хоч

тільки

фібула-клямра у подобі малої мисочки була.

Та тільки не послала Мелюзина двох молодших синів до батька, у світ, з кривдою людською 6оювати.

Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини

задля тієї чужої кривди-недолі ... ШО мені BOHa~ .. І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.

Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство! А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, багата-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на

світі.

Таж що кіммерійці - численні синам і сама Мелюзина стала.

561

й сміливі, до помочі

На «смертну чверть» коли місяць убуває (<<щоб так ворогів убувало!») наварила Мелюзина зілля таємного. Довго ..степом й лісами ходила, доки зібрала «із баб». Але таки

знайшла

бабу

вузьку,

бабу

космату,

бабу

зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу

приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердя чу, й бабу свинячу, ще й найлихішу зі всіх:

помента '.

Подумала: ще й баб'ячого прокльону Коли

відвар

салом й, чарівні ним,

аж

на

прохолонув,

слова промовляючи,

велетенського

змішала

полоза

бабоху пся

докинула. його

гадячим

доти намащувалась

перетворилась.

Іпоплазувала Мелюзина-гад травою степовою, БУДJlЧЧЯМ та крутаями головатими, щоб нишком підслухати'

Про що кіммерійці радяться? Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали.

Одні-бо: - Відступимо? - казали.- Чи ж мало у світі землі? Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж - як боювати? Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва іх ня «скит» - «лукострілець» обозначає! Тікаймо, доки часІ І нші ж на те не годились: - Ганьба нам відступати, коли ми розумніші за них, дикунів. Тільки бій! Та й стали до бою. Тільки не з ворогом, а самі між собою. І, власними руками, самі себе перебили. Всі поляг ли. Тільки жіноцтво лишилось, щоб мертвих поховати, плач нагробний вчинити.

Агатирсос же, Гелон та Скит, землю кіммерійську собі підбивши, 'вчинили велику, урочисту учту. Uілих биків, на рожнах печених, поросятами начине них Їли, м' ясо кінське до прозора вив' ялене і дрохв степо вих і лебедів печених. Вино ж - з черепів ворожих пили.

Але Мелюзині не сиділось на учті. Вкрилась чарівниця до таємної печери своєї, гаддю постать на себе взяла та

й ну кіммерійською землею нишпорити-никати.

Вождь-бо кіммерійський, забитий, таємниці скарбу не видав. ШО ж скарб існував,- про те всі знали. Ше за царя І Назви цих зел -

автентичні,

так іх називають на Украіні

би-воріжки. 2

Б а б' и чий про к Л ь О н -

biscum album.

562

ба

Таргітаоса,- того, що то доньку бога Бористена за матір мавl- впали - казали люди! - з неба на землю Кімме рійську золоті плуг, ярмо та сокира й миска.

Тільки

міг.

взятн

Вогнем

пекло

торкнутись

те

ясне

того

золото,

скарбу

що

ніхто

блищало,

не

мов

сонце.

Один тільки син Таргітаосів

Колоксаїс об той скарб

пекучий не попалився. Взяв його й власними руками добре

вкрив до певної схованки. З того часу лише єдиний воло дар кіммерійців - дідич Колоксаїсів - знав, де той скарб вкрито. Коли ж нині вбито володаря - зникла й дорога до скарбу.

Таж чари Мелюзині на що? Доти ворожила, зілля варила, наговори чинила, аж скарб об'явила. Сама, нічмо, полозом-гадом до скарбу дісталась й вже з землі здобула золоте ярмо та плуг.

Таж так до праці своєї занурилась, що незчулась, як на колісниці - тій самій, що за неї мужа собі здобула,- сам Зевс із Гераклом перед нею спинились. На плече Гераклове Громобійця сперся, гострим погля дом орліх очей на чарівницю дивиться.

Злякалась Мелюзина. Не гніву Зевсового, а того, що, вглядівши ЇЇ В подобі полоза, зненавидить Геракл гадю ку-чарівницю.

Швиденько наговірне слово сказала, але що зілля при собі не мала

тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча

шкіра. Далі ж - як Мелюзина не заклинала - луската шкіра тільки тісніш та дужче тіло чарівниці обпинала. Як приросла

до

нього.

Зевс же грізні брови сиві почали

зсунув. Аж хмари димом

куритись.

- Покинь чаруванняl- гуркотом грому прокотився го лос Зевсів.- Звичаєм людським сама ти лихо утворила, долю приправила. Вмій же тепер приняти їі. Не щирим коханням - лукавством дружину собі ти здобула. За коней себе віддала! Слово дане дружині ти зломала, синів йому не послала. В бою ж синам - не як мати героям, а як полоз-гад чарами-хитрощами помагала. І ниНі у переможе них

скарб

пітьмі

не

бою

як

здобич

береш,

ні чній

як злодійка крадеш ... Ше ж, лукавству свойому

допомагаючи, моє наймення, як зброю собі, брала, донькою моєю себе називала.

563

Бачить Мелюзина: програла всю гру. І в гніві-досаді мовляв: нема чого вже більше втрачати! Проти самого Зевса стала:

- А хіба ж не все створене - ді ти твої, отче людей богів? - Так,- притакує, схиляючи сиву голову Г ромобій ця.- Тільки ж, коли ти мене своїм батьком називала, не братерськи ти себе до всього створеного рівняла. Але себе понад рештою людства вивищувала. Най же нині буде долею твоєю вибрала:

і синів твоїх

хліборобами

золотий плуг.

будуть

те, що ти сама Їм і собі нащадки

Їхні

Але ж ходитимуть самі

вказав

ярмі!

«лукострільцем» ти наймолодшого свого назвала

й війна не переведуться на землі цій. Сама ж ти жінкою-напівполозом гадом

лишишся,

най

на

ШО ж

- борня - напів

не змилиться

ніхто у природі твоїй. Стерегтимеш скарби кіммерійські, якщо ти до них така ласа. ШО ж ніжність жіночу й тепло ти зі

серця

свого

віддати хотіла

вигнала

за

вічну

красу

навіть

щастя

най тобі станеться по бажанню, невмиру

ща

красуне! Дружини й синів ти більше не побачиш. Коли ж холод знмовий впаде на землю з вітром-намороз ЗЮ,- заглядатимеш з плачем-зітханням до людських осель,

де ясним вогником світить кохання жіночого серця ... Сльо зами-дощем плакатимеш, Мелюзино, вітром ледовим зітха тимеш ...

доки

не

зрозумієш,

що

людське

щастя

тільки

в любові ...

- А що ж мій дружина - Геракл? - тільки й знайшла в собі слів Мелюзина. - Не дружина тобі той, кому ти лукавством у життя втерлась! Вічну юність він матиме за дружину. Вічно молодим-бо лишається той,

хто,

про себе забуваючи,

за

ліпшу долю - іншим - без відпочинку бореться! І хмари струсив зі свого плаща сивий Зевс. Завісою імли накрили

вони

землю.

З ясної ж лазурі, понад хмарами осяяна радісним сяйвом до Геракла простягала руки Вічна Юність: вона мала обличчя доньки Амікуса - Пірени, що Любов вище за життя ці нила ...

564

НА ДЕЛОСІ «Перш,

як

зачну

розповідати,

мушу попередитн: не дивуйтесь, що називаю

варварів йменнями».

грецькими

на

П/lатон, «Кріті ас»

«Росою небесною боже!»

росою з-під хмар,- зійди, світлий

Пісня ладоржиць І, жрекинь богині Лади, тане у при тьмі лісової святині. Печера «Соняшного Народження» сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого

зерна, з якого й Мати Земля повстала. Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті деньких жрекинь:

Лада

моло весняна богиля й приємна їй

квітуча юність.

Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ладоржиці

схилились

над

висі ченою

«дикого

каменя»

мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства земських

найтаємничого зі всіх

свят.

Дві жрекиніприклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений

чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще

перед місяцем, на знак, що нове Сонце поч~е вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року.

Наймолодша з посвятних дів, Арга

свіжа, як яблуне

вий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев'яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають Їх ладоржиці.

Таємними світелками зорять погляди очей-агатів. Золо тий сповивач, обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігур1

иікаво, що ще нині в Сербії називають «ладоржицями» (очевидно:

ладожрицями) закосичених зеленню дівчат, що зі співами ходять селами на Зелені свята, а потім збираються на забави: співи, танці. 2

Так називає Геродот привезену з Бористена на Делос діву, що зі

своєю

подругою

нями

пітіями.

Опідою

стали

потім

565

славними

Греції

пророки

ку бога,

що нагадує ворочок сиру,

затягнений вгорі

за

шморгом.

Ввесь білий одежею й волосом, співець - боян Валь - дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує. - Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли

то

матінка Ніч Темна І мала сина породити. Непереборний-бо буде - те знали. Тому бентежились лякались, щоб лихо Їм від переможного не сталось.

Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали тікали. на себе ступити не давали~. Лише острів невеликий, що на хвилях коливався,- він

твердої землі корінням не тримався 2,_ як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелнвся. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився.

Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб ма

тінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та ие

звалилась! 3

Слава

Даждь-богові,

що

силу-радість

дарує! Слава Даждь-богові, що народжується немоВJ\.ЯТКОМ, Яр богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлят ком у сві т повертає.

Жрекнні встромили до дерев'яних гнізд ставників свої восковиці

Й,

вхопившись за

руки,

заточНJ\.ИСЬ

плавкими

рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.

Даждь світові радість, Даждь-боже/ Даждь світові радість, Даждь-боже/-

Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем

на

пробуджуючи її цією першою

закуту

ще

морозом землю,

передвесняною!

таєм

ницею.

В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишн ЛИСЬ навколішках жрекині Арга й Опіда. 1

У стародавніх греків мати Фойбоса звалася Лето, або Латона, що

обозначає Темна Ні ч. 2

Про острів Делос існувала у греків віра, що він «не тримаЄТЬСJI

корінням

землі».

3 УЮ пісню чула автора у Києві ві .. лірника, якого було покликано до київського Інституту благородних ..івиць разом з московським ссазателем» билин. А професор Вас. Ник. Малінін висвітлював різни цю між «южиоруським» і «собствеино руським» свіТОГЛІІАОМ Й «піАХО ДОМ»

до

темн.

566

Вальtо пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи Їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки

старого

бояна

радісно

метушились,

розбризкуючи

кришталеві краплини звуків «дощового» танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то

відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.

Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом У юну Аргу.

Здавалось, для юнака вся краса і у молодій жрекині

гармонія,

втілились

найчарівнішій за всі містерії-таєм

ниці.

Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладоржиць, і гра Вальтова та Відрадова. Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.

То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З Їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду - Миру бажає! По «мирбажанню» жрекині Печери Народження не вихо дили до люду аж доки не приїде «з землі Даждь-бог.о вої»

З того острова, що «корінням землі не тримався»

посол Соняшного бога. Ціле літо лишався цей Делоський посол у країнах надбо ристенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористена дві жриці з дарами «в колосі і соломі» І та кілька юнаків «почетної варти». Часами жрекині - й хтось з юнаків - лишались при Де

лоській святині

бажаючи пізнати таємниці світлосяйного

Фойбоса. Дні довшалн. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз'яснювала своє обличчя, радію чи, що росте ЇЇ дитина Сонце. Давно сховано пнсану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком - Яр-богом, повним життєдайної сили. Наростала - разом із Сонцем - і радість в Аргиному І Так зазначає Геродот. Крім Арги й Опіди, Геродот ще називає другу пару посвятних

дів

Лаодіке та Гіпероху.

які

також лишились на Делосі.

567

серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити слу жать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодкого лосі співці.

Вабило Аргу впізнати тих таємних істот,- еїдолів, без тілесних,- що з' являються духовому зору людини й від слоняють їй надпоземські таємниці.

Арга сходила до Підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки - пітії. Il!ороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів. Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії - прозорі й легкі, як сон у недрімному стані. Ввижа лись ЇЙ тоді ясні генії, заслонені сліпучим сяйвом вічного

світла ... Чула «спів зор» - гармонійний і тихий ... Однак часом згуки іншої пісні виривали дівчину з 11 екстазу:

в zopax я, у хащах несхідних заснула, На камінь схилившись чолом. І Фойбос nромі нний мені там з' явився ...

Рвав і кидав вітер шматками з посвятного гаю «Пісню Дорійки», що навчив їй ладоржиць делоський посол.

То співала Опіда

колись нерозлучна подруга Аргина.

Але нині все далі розходились приятельки.

Опіда уникала всього, що не було посвятним гаєм. Тіль ки в HbllMY Й ним жила, у товаристві свого ведмедя ДаЙН0. Малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто. І Опіда унялась безпомі чної тварини. З рук випоїла вед медика. Тож ДаЙН0 ходив за своєю пістункою, мов 11 власна тінь.

- Виховала нам, мов Мавка, ведмежатко Опіда,- жар тував Вальто.- Але ліс, замість ведмедя, нашу діву нам забрав.

Однак не боронив Опіді блукати самодином. Зла людина до святого гаю приступу не має. Лихі духи на жрекиню не відважаться. Ну, а проти звіра, якби напав, й ДаЙН0 раду дасть. Бач, яке ведмедисько виросло! Коли вечір розкидав хащами блакитні серпанки, а зоря Вечірниця розсвічувала в небі свою лампаду, Опіда повер тала з лісу з оберемками зілля. А за жрекинею незугарно коливався ДаЙН0. Сьорбав повітря, мов студену воду, со-

568

пів,

хрохкав ...

Нарікав

на

цілоденну втому

чи

ділився

спостереженнями~ Уього, мабуть, не могла б висвітлити ані Опіда. Дарма що розуміла свойому ведмедикові Найбільш приносила конвалії - Вальто-бо Їх варив та Відрада напував. Чари на юнака впали: не п'є, не їсть, ані музика його не тішить. Мовчки мовчить, зі своєї келії не виходить. Хіба як солов'ї заллють ніч кришталевим пото ком своїх співів.

Та ще Опіда тирлич-зілля збирала. Його-бо найбільш доводилось жрекиням варити опівночі, у дощовій воді, що

її зібрано з першої весняної громовиці: Тирлич, тирлич! Десятьох приклич! А 8 десятьох - дев' ять, А 8 дев' ятьох - вісім.

Приказували ладоржиці, мішаючи стеблин ою любистку

білі сережки терличу у мідяному І котлику, доки не ді йдуть до того

єдиного,- по котрому дівчина тужить й

кого хоче прив'язати до себе силою непереможної Лади. Таж відійшла уже з посвятного гаю й остання прохачка, потішена надією. Гай належить лише місяцеві та ночі. Вона ж перетворила його у блакитну казку. І Арга п'є чари цієї казки. Слухає, вкрита тінню, шепотіння дерев, намагаючись зрозуміти таємну Їхню мову. Ладин вівтар, «весняний» той, що взимку ховають до бічної прибудови,

нині біліє, мов виплетений закосичений вінками.

Раптом стать

Арзі

здається,

що

місяшного

майнула

квіття,

рясно

повітряна

по

...

Еїдол~ .. Іде, мов пливе, облитий місяшним сяйвом ... Чого Ж він схиляється? Ц!о це? Рухом, яким «виймають слід» на лихі чари, «еїдол» підносить жменю землі з протопту-доріжки.

Арзі захололо серце:

впізнала-бо в «еїдолі»- Опіду!

І не йме віри очам: Бачать-бо вони ясно: мов Чорнобогові вірники, закопує слід Опіда ... Ц!е й під вівтарем Ладиl Кам'яною Грім-бабою знерухоміла Арга. А Опіда ватру ладить. З тисових галузок, що смертю дихають. Ялівцеві ягоди сушені у вогонь мече. Блакитне квіття «ненависни

ка»

що серця розлучає, на тому вогні варить.

м і д ь - засвячена Ладі. ОеlрЬіпіит.

569

Сама, як по мерцеві, плаче. «Забуття смертного»! - у темної Морени, не помочі світлої Лади, собі прохає. На приятельство·з дитинства вірне, на Ладу ясну, подру ry - посестру Арга заклинає ... І «в добру хвилю» прийшла. По вінця переповнене·серце Опідине гіркістю мовчання. Радо прихиляє його, щоб

дружні уста упили жури

серце облегшили.

Відрада серце кохає! - змиває болість сльозами Опі да.- Душею ж не можу від світлого бога відірватисы Але про вістря своєї болісті мовчить Опіда: найдужче бо пече, що Відрад, де б не узрів Аргу, не може від неї

очей відвести.

Таж усміхом сяють барвінки Аргиних очей: Коли по богові плачеш, не страшне тобі кохання до

смертного! І,

обнявши

подругу,

говорить

про вільність

крилату

віщої діви, яка виреклась кохання земного, а з ним й путів,

що найдужче в'яжуть жінку-коханку, крила душі її поро хом поземським присипають, до невільництва віддають ...

Слухає Опіда. А серце в ній, як дитина хвора, квилить:

«IJJo тая воляl IJJo тая вільність, коли в самоті нема з ким серця. розділить! .. » Гіркі жалі у мовчанню зі сльоза ми ковтає Опіда. І раптом хапає поривчасто Аргу за руки: - Не повернемо білЬше з Делосу! Заприсягнись і ти: лишимось там обидві. Пітонісами станьмо! Ясний усміх Аргине обличчя осяяв. - І накше й бути не може! - вимовляє спокіЙно.- І яс не, як ЇЇ чоло, Аргине серце не скаламучене бажанням власного,

окремого

«свого»

щастя.

Опіда ж навколішки паде, землю цілує, присягою страш ною

присягає:

Най мати Мелянто дару свого святого мені відмовить, коли обітницю свою я порушу! Двічі місяць дозрів і золотим овочем впав у блакить Егейського моря, від часу, як гіперборейці привезли на Делос свої дари в зерні і колосі та милих Фойбосові лебеді в зБористена. Відпливли - повернули додому многовесельні триреми, залишивши на Делосі троє камілів-новиків: Аргу, Опіду та юнака Відрада, білих, мов ті бористенські лебеді. Рік-бо

і три дні

повинні ходити каміли у всьому білому

від

взуття й до пов' язки, символу засвяченої офіри, тоі пов'яз-

570

ки, що стьожкою обхоплює чоло й двома кінцями спадає на рамена.

Минули палкі літні дні: Але ж і в час виноградного збору Фойбосове проміння падає на землю вогненною ЗАИ вою. І цей жагучий поток дивним полум' ям розпалює Від радову кров. Як у сні живе молодий каміл. Здається йому - на святі він, оп ой ному, радісному... І кожний новий день - ще нове, невідоме - щастя несе ... І пив би, ве напнвся цього щастя золотого, сяйливого, як дні осінньorо виноградного збору.

Так голосно стукотить серце Відрадове, аж рукою мусить притиснути

зацитькати його, щоб не збудило ще марму

рових Муз під колюмнадою ... А музи, справді, немов ожили, зігріті теплом світлодай ного бога! Чи ж це не вони там - під лаврами, на півкруг лій лаві, відпочивають, слухаючи Полігімнію, що оподаль тихо перебирає струни ліри, приглушуючи Їх долонею?

Але Опіда це, задумана

не Полігімнія! На лаві ж хра

мові учні.

Закінчився день навчання. В цей час учні відпочивають, вправляються у метання дисків, миле Фойбосові. Або гра

ють у коттабос І.

- Відраде! Чекаю на тебе! - гукає на юнака спартанка Іфтіма - з тобою-бо змагаюсь найрадніше! Іфтіма єдина з дівчат храму приєднується до дискоболів. Природнім рухом, без тіні соромливості, спартанка скидає свій довгий, широкий плащ, який загортає ЇЇ всю, так само, як і інших дівчат храму, на спосіб, яким носять рясну цю

загортку жі нки з Танагри. Під плащем Іфтіма має

одежу свого краю: коротку туніку, по коліно, як Артеміда-ловкиня. Опіда було зробила рух, щоб відійти. Варварка соро миться при погляді на наге тіло. Таж зауважнла: Відрадові очі когось шукають:

- Невже ж би Арга грала з ними? - обурилась Опі.Аа. Але, немов вчувши заздрісну думку жрекині, Відра.Аів погляд всміхнувся Опіді. Двоє невільників, що куняли біля ксісти - широкої, довгої алеї, обсадженої кипарисами, розв' язували нанизаиі на ремінь дзвінкі диски.

Легкою, пружною ходою віддалялись дискоболи по ви-

І Старо·вннна аттнцька гра: треба плеснутн водою з певної віддале ності на шалю терезів, щоб вона спустилась й стукнулась об камінь.

571

брукованій

на початку

мармуровими плитами

алеї,

далі

висипаної дрібним, м'яким піском. Опідин погляд слідкував за ними. Коротка туніка Іфтіми и ЇЇ рухи, позбавлені дівочої м'якості і нерішучості, робили спартанку цілком подібною до ефебів.

Опіда відчула: ревнощам нема місця, дарма що Іфтіма виявляє цілком неприховано свої симпатії до Відрада. Для спартанки

бористенський каміл лише добрий товариш.

Але знає також жрекиня Лади, що кохання між учнями й храмовими дівчатами

не потерпить святиня: серця тут

належать тільки і цілковито Фойбосові ... Чому ж вся Опідина істота тремтить страхом й пече ЇЇ терпкість, коли побачить Відрада біля Арги?

... «але

сон

помилитись

не

може,

бо

походить

від

Зевса! Помиляється лише ворожбит,. що не справно його ПОЯСНИБ» ... -

долітає з групи камілів, що залишились на

лаві під лаврами.

Де говорять про СОН,- там напевно мусить бути й

Арга,- підносить голову молода ладоржиця.

зараз же

гострою голкою вкололо її.

Може, це на злість Арзі всміхнувся до мене Відрад?

Підіишла ближче до гуртка храмових учнів: Арги з ними немає.

З ксісти лунають виtуки, сміх, оплески. Дискоболи на повнюють повітря гамором, як ластівки у вечірні години.

Сонце занурюється у море, роблячи з хвиль золоту апо феозу.

Опіда повільною ходою віддаляється. Іде до посвятного гаю. Там лишився ДаЙН0, ведмедик, що не розлучився зі своєю пістункою. Тільки ж сьогодні не може його доклика тись Опіда. ДаЙН0 знайшов у дуплі старого в' яза гніздо диких бджіл. І чатує над ними, вловлюючи найзручніший мент, щоб оволодіти солодкою здобиччю.

Веселий гамір дискоболів помалу затихає. Тиша посвят ного гаю тулиться до Опіди, обіймає її, як мила подруга. І в серці дівчини стає тихо. Хоч є й ледве закреслений гіркии присмак.

Так: вона відреклася опоєння людськими радощами, щоб наблизитись до свого бога. І цим увільнилась також від тягаря

людських

страждань.

Ії дух, хоч і в тілі ще,- одягся летом у високості ... - Як та «одягнена вітром» Ніке! - встає перед очима

572

прекрасна копія Самотракської богині Перемоги, що поста новлено нещодавно в Делоській святині. Так! Перемога Опідина - найвища зі всіх. Бо перемогла вона себе саму ...

Під склепінням віт уже споночіло. Лише виблискують зломами кришталю прохолодні й співучі джерела.

Опіда втягає в себе запашну тишу.

ній є той самий,- що в душі

жрекині

гіркий

присмак,- ледве чутний ... уже не болючий.

- Гіркий смак лаврів! - зітхає і усміхається одночасно Опіда. Труснула головою. - Геть із журою! - й розглянулась: чи не видно де ДаЙН0? В цей мент дівчину вхопили міцні обіЙмн. Відрадове обличчя схилилось низько-низько. Від дихання молодого каміла аж розвіялось легеньке пасмо волосся на щоці.

А сам дивиться так сумно, так ніжно, що уОпіди підкошуються ноги, з тіла втікає вся сила. І раптом стає так солодко і млісно ...

З останніх сил відштовхнула юнака й обернулась: Тікати! Але дорогу їй заступає Арга. Тримає за нашийник

ведмедика.

- Треба назавтра замкнути Дайно,- озивається спо кійно, немов не бачила Відрадового поцілунка,- бо ранком відвідає святиню AHaxapci~ - славний «скит-атенянин». А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреці в Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь

його земляк.

Ше ледве на зорю благословилось. Ше не прокинувся сві тлосяйний Фойбос. Хоч коні його - Лампос І та Фае

тон

запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерп

ляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю

цілий дощ зор.

На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір З. Рожевоперста Еос 4 кропила шлях бога Сонця росою, роз кидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд ...

А В Делоській святині уже збирались жерці. І Блеск. 2 Сяйво.

3 Передранішній 4

вітер.

Світанок, зоря.

573

«Великі віщування» - 7 дня місяця Бізіос, у день на родження Фой боса, уже давно ~ідбулися. Але щодня від бувались «Малі віщування», для кожного прочанина зо крема у вирахований жеРЦЯМИ-ПРОфетосами його «щасли вий день».

Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса. Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворож ка-пітія сиділа на високому тройногові,

чекаючи подиху

бога, який наділить ЇЇ ясновидінням.

Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові : срібні крате ри, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів ж.ерці, дивувались досконалості, з якою варвари-митці ви

кували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що ліку

ють коней. Молодий жрець відібрав від філософа таблички з напи саними

на

них

питаннями.

Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізуваЛ0 храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям,

мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечут ні людському вуху слова, призначені одному лише богові.

Раптом, обхоплена ж~хом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору. Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихону слова пророцтва, одягши

іх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші перехоп лені вкритими дзеркалами розсвітяться вогненними рядка

ми на чорній, мармуровій Аошці перед вівтарем бога. Звід ти Їх впишуть жерці-хрезмологи до Вїщої книги, що в ній зберігались

усі

віщування,

щоб

радитись

ними,

при

занадто темних, не збагнених людському розуму пророцт вах.

Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання: - Яка доля краю цієї людини? - Ст.рашна доля країни вбогої тому, що вона багата! озвалась пітія, мов крізь сон.- Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.

Як?

метнув

словом

574

Анахарсіс.

Таки

я-

скит!

своїм

звичаєм

закокетував

він,

своїм

«варвар.

ством».

Сам у цьому признаєшся. Країна ж та

еллінським

духом овіяна. І варварові «рідною» бути не може. Уста пітії замкнулнсь: пророцьку видину розігнав, не до речі 0звавшись, сам Анахарсіс. - Назви ж наймення наймудрішого,- прочитав Амфі лі тос друге питання.

- Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мнзон, Хилон і Солон ... - перерахувала, немов з книги читаючи, пітія. Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитсько му серці, накритому атенським філософським плащем ...

Яку ж подобу ... Але не довелось почути, «яку подобу має скитська ду ша» - треТЕ Анахарсісове питання. До храму з бурмоті нням задоволення всунувся ДаЙН0-

ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув' язнення й повер нути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жреців. І це вкінець обурило філософа.

Так його,- вславленого!

на глум беруть?!

Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит ви рвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балда

хін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на ДаЙН0. Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник

ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля

жертовннка. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопнвши Кінарете. Пітія зіскочила з трой нога й злетіла до провал ля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене

тіло. Стара приказка: - Де пройде скит - лишається смерть - справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храма прнправлJlЛИ похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пітії Фой бос проявив свою волю: на темному волос сю Арги з'явились три білі плями - немов від дотику пальців невидимої руки.

Сам бог вказав майбутню пітонісу! І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад

повернув

додому.

~ Гніваєшся за поцілунок Опіді?

575

прошепотів, про-

щаючись юнак.- Uілував на них дотик ТВОІХ уст, що так часто торкались Опідиних ... - Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! - глянула юна

кові в обличчя Арга.- Юність твоя прагне кохання. Любиш ./Нобов. І ЇЇ цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься

у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш І При купальському багаттю знайдеш її ...

Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум' я купальських ватр ... зашумів ліс. Не металево-тем них лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягне

ною з рідної землі ... Тужним покликом відгукнулись ку пальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойни ми обіймами.

Юнак не підніс погляду на Аргу

кохання своїх юнаць

ких мрій.

Його покликала Земля ка.' Відрад зрозумів:

нестримано-приваблива кохан

переквіла й обсипалась яблуневим

квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.

Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручи лось на добру і злу долю з рідною Землею.

МИХАйЛИК Коли Всемогутній поділив створену Їм землю на країни, населені

окремими народами,

кожна

країна

кожний

народ - дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна краї на

як і кожний народ

має власну, несмертельну душу,

і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.

Все-бо створене Відвічним - Є одна родина, в якій всі братерством зв'язані. Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутньо го, вибирали собі, яка кому сподобалась, країиа.

Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струн ких квітучими ліана

ми переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували анге лам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця-

576

Азраеля. Поцад все-бо він любив тишу і самітність. То ді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.

Один ель

тільки

Михайло

архангел

архістратиг

Миха

це вибрав ще краю, над яким тримав би переможну

варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились,

щоб приправляти їй шлях.

- Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі ~ Чи ж не гарний тобі еві т, що створив Я ~ запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.

- Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,- та ке гарне! .. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею. Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю, крізь ясне, соняшне проміння.

- Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,- водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістрати га», «князя ангельського», прийми ще назву «Психопом пос» -: «Водитель Душ» ... Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.

Uей край я хотів би. Золотий він -

як моя зброя

соняшна. Річка ж блакитна, що його перерізує- як моя орифлама - прапор, з гаслом моїм: «Хто - як Бог~»

- Най же буде країною твоєю,- ствердив вибір Михае ля Всемогутній і додав тихо:- А з неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття! .. І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сиви ми закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий. І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж, що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту

розквіла

вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит, ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною

силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці І ШО того меду, овочів, квіття! .. І люде у щастю-вдові ллю справді не помі чали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходи ли. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-

Н. Керол •••

577

архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати.

І,Це й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Р~ю чути ... - Хто - як Бог? - гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав:- Будь у малому вірним - натхнен ня ж шукай 'у великому.- І, бачачи щастя країни Михаеле вої, люд сусідній казав:

- « ... в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гар монії й Пісні!» І не смів, дуже довго, жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.

Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу

передвічного, що ще у позавсвіттю клубиться. І до сусід ньої з Архангельською країни дібрався. Там скитський нарід,

що прийняв

його,

як

гостя,

навчив

жорстокості,

безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський

нарід

дозрів

шукав

стежки,

як

до

народу

архангельського дійти.

Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Було-бо в землі архангела й дружина дів-бойов ниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним

та злим боювати,

Світлу Вічному служити,

про власне

щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаю

чи. Когортою ангельською об'їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба помагати,- помагали, де захис тити,- захищали. на прапорі мали архангельське гасло: «Хто - як Бог!» А в серці закон неписаний:

.~ І служити йому -

радість найвища!

Себе ж і інших піДСИЛЬНІОвали словом вождя свойого: - у малому будь вірним. Натхення шукай у великому. І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці

своїіі притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула у паху чому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитно

му, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!» Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею - юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі. - Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? - за питала ді ва-лицарка.

А юнак: Близьких не маю,- зітхає.- Самітній я в степу. Помогти ж ... ·

578

як вітер

Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! Ій же кохати не вільно ...

Хоч би приязнь твою

як друга однолітка, як рід

ної сестри, мав я ...

подарувала

Томіріса

знак жеприятельства

приязнь

вірного

свою

дозволила

юнакові. в

На

уста поці

лувати.

- Зла-бо не може бути в поцілунку,- запевняв юний скит. Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих ПОСВJlТний, або і вівтар ...

І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов'їв слухала з милим приятелем своїм, «кітче очко»

жучків

світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звин:ай но, щасливі коханням дівчата, те чинять.

Тільки

тепер,- говорила,- зрозуміла

значення

слів; «вірним у малому бути, натхнення шукати у вели

кому!»

Тобі - моя вірність ... Натхнення ж в коханню ... Аж кличе Томірісу світлий вождь. - Хто як Бог! - привітанням свого краю діву вітає. - Кохання - мій Бог! - в серці відповідає Аіва, хоч

уста

встановлене

гасло

вимовляють.

Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою бою

єш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не' маєш потреби у помочі моїй?

«Коли б швидше у лісі вже БУТИ»,-думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:

Озброєна я!

А милий у гайку на все раду має:

- Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же ую зброю свою! Підемо в край мій. БУАеш там жінкою мені

як жінці личить.

Спустила голову Томіріса. - Боїшся вождя? - всміхається скит.- Чому Ж не охо ронив він тебе? Не попереАИВ, коли він все знає! - А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував ... Іспит був то ... Яка ж ціна-бо Аоброі волі, не внпробованій іспитом? - Сльоза на віях ПОВRсла. А скит з Томіріси глузує: - То ж твоє приятельство! .. Поспіши ж на впра.и _ої! Чн не забагато часу коло мене промарнувала, ЛQ_РКО боЙовна! ..

Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаЛI8.

,19*

579

Подругу я маю ... -

виплутується, лукавить.- Тї жа

лію ...

- Так забери із собою! - смі€ться молодий Скит. К)наків у нас досить! Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?. Тут це гасло здавалося бути не на місці.

І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. По друга ж ЇЇ дитинку покинула скитам:

- Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його! Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної - віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:

Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.

І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там Їх «пригноб лювали»

накидаючи Їм закон, який не самі вони утвори

ли. Приєднались до них й савромати

діти скитів-батьків,

матерів амазонок.

- Розбивають родину-бо нам! Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. К)н юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким зали шився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою ... Майже забули за тихе родинне життя ... Сплять у полі на голій землі ... Ані рік не пройде у миру. Від шоломів -

ТІЛІ

волосся облізло. Залізо близі.и натерло на

•••

Чи Ж це життя? Що з Ti€ї слави? А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках

стоїть, міста багатого, красного,- ворог таємно шле послів:

- Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика - він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? CbOrOJtHj тут ми - завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте - та й все. Ми ж вам братиl .. І радила рада таємна, три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.

На четвертий же день - у ясний південь,- зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духов ні і люди думні і весь нарід посполитий.

- r олос

народу

голос Божий! Чи ж не так?

580

Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.

Чи

добре

обдумали,

людоньки?

обзивається

вождь.

- Добре! - гуде хуртовиною.- Миру-спокою ми праг немо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! БратеРСN<ОЇ згоди бажаємо! -

Руки зв' язать!

гукнув голос із натовпу. Віддавати,

то віддавати як слід: беззброЙного·Й нездібного до спроти ву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашнього жаль» ... У майбутнє не вірять! А на небі соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття ... І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя - мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі чорн.иЙ круг, вогненним промінням увінчаний.

Люд - на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе. А Михайлик - у жовтавому сві тлі - ввесь залитий сто їть, ніби на статую золоту перетворився; Раптом крила світляні

немов з проміння ясного зіткані

розгорнулись.

Вгору вождя

піднесли.

за плечима

І став Михайлик

золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм

давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий - у ніг. А на підніжжі слова: - Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому! Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став. Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу

видали.

І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:

Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великомуl Тоді знов оживе життям живим золота постать архан

гельська.

НЕРУШИМА СТІ НА Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем,

але зеленавим світлом, що б'є з глибин могутньої, величної ріки.

581

Буйним руном обгорнулн хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі - на низькому березі ріки

спить у світляній імлі місто під зеленими

горбами.

Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття

Андрій, з Бетсаїди. У являє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне

ту иауку

- «Вість Благу»,- що несе її далекому світові. І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, Обгор

нене зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монумен тальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії. Воно - як обличчя молодої гарної жінки, що не пиша

ється своєю уродою, а лише ті шиться нею. І усміхається, без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх випромікює з неї як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.

Однак є в цьому місті гармонійно два дисонанси

ще щось:

злилися в ньому

два протилежних собі світи.

Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, б~зжальністю й буй ністю.

І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.

Не п'є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лиши лась у скитові нестримна буйність, мінливість та- нестій

кість непостійного, вільного вітру степів. Бо то

природа

скитська.

Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радості життя - що побачив іх у еЛЛІНІВ.

Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористеи жменю сухого листу з понадбережної верби.

Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подо рожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби,- мов керманич, що у погляд недрімного ока свого

замикає біг корабля.

А в душі апостола встають образи - такого ще не давнього минулого! - яке, однак, вже стало далеким ... Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті ... палають помстою

очі ... стиснені загрожуючо руки, піднеслись вгору з про кльонами

...

Реве несамовито натовп:

582

Розпни! Розпни його!

І кипить розбурханим морем. А над цим пеклом біснування є світлом світу, життям і

тихе обличчя того, хто

шляхом ...

Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний - є спокій і гармонія. Вони опанують зав жди безлад і хаос.

На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй

силі

згадці

неймовірній для людського розуму.

·Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись

на

те

надлюдське,

чого

людська

думка

не

може вмістити.

Раптом ламає об колі но свою подорожню палицю ... При чепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені

кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест. Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі. - Силою Хреста - знака Вічності,- у безмежність-бо продовжуються гори,

й тебе,

буйності

його

рамена,- благословляю

річко широка,

й тебе,

народе,

вас,

зелені

що у дикій

своїй не міг не відчути творчої сил" гармонії

і спокою ... Благословляю вас!

промовив повним голосом

апостол.

І застромив хрест над сонним містом й недрімним Борис теном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.

Коли ранком, на майдані, натовп обступив апостола знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхнен ними очима, завжди більші скарби несе як найбагатша каравана,- полились вогненним потоком слова Ан.. рієві ... Питався потім також про звичаї люду 6ористе.ського, про богів Їхніх й віру ...

Гордовито і з пихою відповідали йому: вважа.-60 люд цей свій рід за найзацніщий у світі.

Від Зевса-60 самого і доньки бористенової іде віи! А намети з чорної повсті ? Бойові ігри иа IІр"Краше них ворожими скальпами коннках - злих, ЯК хижі . . рі? Раби, закопані живими, при похоронах взацних во.... і.? - Це все бу ло так давно! Ані найстаріші люди не бачили цього на свої О"lі, а лкше

583

чули

від старих!

знали

про

що також зі СЛІВ прабатьків своіх

те.

Уе було давно! Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу! І звався нарід, що тут жив - може, наш, а може, й інший який - скити. А ми - аллани ... Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле

волосся

...

А в мандрівках своїх

від Дунаю уже!

стільки чув

про жовтошкірих скитів, з масним, гладким, темним волос

сям й вузькими чорними очима ...

- Скитів більше нема,- говорить Андрієві сивий, по важний муж. Жрець? Чи може співак посвятних співів цього

народу

....

Як нема й страшних амазонок,- жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щас

тя

кохання

ставили

славу

перемоги.

Не ллється більш І<РОВ людських офір на вівтар стогрудої богині, увінчаної місяцем, яка - як і Матір Природа - творить на те, щоб знищувати. - Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! - відгукується натовп. І п·ють жадібно воду живу, що подає Їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму - бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложити на найви щому горбі перше каміння цієї «Стіни Нерушимої». - Твердиню Мудрості поставимо! - Місто нездобутне! І з загарою взялися до праці. Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій ... За ними

Олімпійські вправи ... Та й торгівля не може стояти за недбаною ...

І у греків помалу вгас перший запал. Алланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.

І лишилась стіна недокінченою. Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Аллани ж - твердиню. Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи

як намітив собі це, ще прощаючись

з братом Петром коло Генісаретського ,озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.

Без палиці ішов. Хіба ж не сказано:

584

Слово Живе -

за опертя мені і за світло нога!'! моїм?

Навіщо ж спиратися на дерево сухе? Не очеретину, що від вітру хитається? На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове - сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живо го, що знімає гріхи світу, а за ними - страх Життя і тягар Смерті

ШИНКАРІВНА Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Уаргорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще, хоча би вітер, як вітер. А то: гойдає на одному місці,

з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогаря чі, шовкові плахти

не дається. Млісно княгині. Дарма

що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла.

Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці - хоч шолом на вдовин

завой клади та мечем-кінчаком

оперізуйся! ..

Uілу ніч «мертвим шерехом» гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З об личчя - аж зелені. Немов не по хрест святий до Уаргорода їдуть, а тризну справляти.

Ранком в повітрі сонному берег намітився. Свіжа тав рійська весна не розквіла-ще південною уродою. З гір, на BepxiB'~X ще посріблених сніго.м, прохолодою віє. З во

ди

в ялими

водорослинами,

СІЛЛЮ

та

легким

присмаком

йоду тягне. Тільки квітучі мигдалеві дерева з імли враніш ньої вимотуються хором аркадійських дівчат, що, за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.

Витоптана кіньми й людьми дорога все вище у гори в ється. То стьожкою шовковою виблисне, то пропаде у синій гущавині гаїв. І знов з них вирветься, щоб блиску чим движком підкреслити стару кам'яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей

заїзд з перемінними кіньми 2. Потребують-бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють І Ме Ч-К ін чак - гострий З обох боків. Перед світовою війною показували ще руїни ЦЬОГО заїЗАУ, що ніби

належав батькові св. Олени Рівноапостольної.

585

на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на Тавріду могутню свою правицю. Тож на таврійських шляхах - частими гос тями й важкі криті карруки й запряжені чотирма й вісьма

парами коней лектики. А що вже тих комонних їздців,1 І не настарчиться на всіх перемін'Них коней старий той заїзд! .. Чому ж би княгині Ользі, щоб відпочинути від втоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний - кли че княгиню ... Так солодко дрімає заїзд сповитий вранішнім сном, заплющивши повіками-віконницями не затягнені ані

навоскованим полотном вікна ... Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються ...

Викинено на берег з корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на берег. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма - ясним мечем розсікає тихе повітря ... Таж старій таберні байдужий цей вигук. Княгинин почет уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає по-друге:

нетерпляче й розказуюче.

З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий вівчарський пес з налитими кров'ю

очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча

постать

бабуні

та

молоденьке

дівчатко,- може,

шістнадцятилітнє, ще рожеве від сну, щойно перерваного,

з дерев'яним відерцем у руках. - Хайрете! - привіталась грецьким привітанням, вгля

дівши провід .. ацного ";аАства. Поставила дерев'яне відер це, припнула на ланцюг вівчарку.

- Таж цитьте-бо! - гукнула, обернувшись до суголос ного песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у

приглушене

стримане

гарчання.

Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх. - Де господар? - кинув, не відповідаючи на привітан ня,

дружинник

княгининого

почету.

Тато в Пантикапеї,- без хвилювання відповіла дів чина.- І,Це не вернув. Але все буде миттю: свіжі коні напоготові. Снідання зараз подам ... І раптом всміхну лась, мов добра знайома щирим, ясним усміхам: - З ди

тинства

таТКОВІ

нього знаю! В усміху не

помагаю,

було ні

тож

всі

виклику,

порядки

ні

несугірш

кокетування,

за

лише

сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.

586

Дівча пропускало гостей перед собою. А бабуся .застеля

ла вишиваним убрусом небарвлений чисто вишкрябаний стіл під горіхами.

Відчиненими дверми таберни було видно, як смуглява невільниця у смугнастій туніці роздмухує вогонь. А він, немов

радіючи,

що

його

збудили

до

чину,

палахкотить

і тріщить.

Кульгавий старий невільник приладжував рожон із бара нячим м'ясом. За хвилину смачний запах печені розлився аж надвір.

Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овечий сир, хліб і мед.

Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась коло сто лу,- ясна та лагідна, мов погожа днина.

- Скілька ж тобі років, господинько, й коли ти встигла навчитнсь ще й обов' язкам дозорця поштових коней? Дівчина на хвильку затрималась. Саме принесла чима лий жбан вина та випалені глиняні келехи.

- Я народилась у заїзді! Мама вмерла, як я була маленька. Бабуня хвора ... А невільників маємо всього п·ять. Тож треба було помагати таткові. А як звешся? - Гелене! - прозвучала відповідь.- Ми - греки. - А греки, греки,- ствердила баба.- І кожна старша ,Аонька в нашому роді

зветься Гелене,

як

наша славна

прапрабабуня, базиліса Гелене, гагія І Гелене! - додала гордовито.- Та ж сама, що знайшла й перевезла до Уарго

рода

Чесний хрест Хриетов. Аякже ж, аякже ж! .. З на

шого

вона

роду,- притакнула

поважно.

Вказала палицею на почет княгині Ольги: - Так, як вас сьогодні внучка моя,_ зустріла тут у цьому ж таки заїзді, молоденька Гелене славного пана патриці я Констанція Хлора, що потім базилевсом став й батьком боголюбивого Константина, що Великим на звали

...

Великі, чорні очі· бабуні загорілись молодечим вогнем, по оране зморшками, темне, як візантійська ікона, обличчя

оживилось. І, раз почавши говорити на улюблену свою тему,

стара

вже

не

могла

затриматись.

Таж КНЯгиня і не думала її спиняти. Навпаки, рухом ГаrіJl-СВJlта. Власне не АО Ца:рroРОАа. бо АО ньоfO переніс СТОЛІЩЮ Константив, син сввтої Оленн, вона перевезла хрест АО рику.

S87

звеліла дівчатам свого почету присунути ближче до себе

сільський стілець й посадовити на нього бабусю.

- Я чула,- озвалась княгиня, заохочуючи стару до оповідання,- що гагія Гелене, вимовила по-грецькому на ймення святої Олени,- була королівною з далеких ост ровів І ... - Та де! -

махнула своєю черешневою палицею стара шинкарка.- То тільки вигадали, щоб не ганьбила цезар ського престолу дівчина з простолюддя! Звідси,- стукала ціпком об землю,- звідси була вона. Кажу ж: з нашого роду! Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі - аж з зеленавим відтінням коси вимотались з фалдів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно-гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзо вим

гудзиком.

Зморщена, вся темно-гніда. З натхненним поглядом жи вих блискучих очей, бабуся здавался старою дріадою, що бачила юність землі, зістарілась з планетою, але все зло жила у своїй пам'яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давно одіж прим' яту і злежалу. І знов, силою слова,- давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.

Княгинині очі немов когось шукали в почеті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою неве ликою арфою. Але княгинина рука затримала Чудну на місці.· Орлині ж сірі Ольжині очі торкнулись поглядом «борзописця» Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою·і руською, так само, як істилосом.

Обов'язком Радгостовим було записувати все цікаве, що здибається у подорожі. Рад гост сів на шкурятяну подушку, що раб поклав у княгининих ніг.

І приправив тоненькі

таблички.

Бабка ж, радіючи, що слухає ЇЇ таке зацне панство, лила гі рським потоком свої У люблені мрі Ї, переплетені з казкою давно минулої бувальщини.

ський

Гей! Високо-високо, з вбогої таберни аж на цезар трон сягнула Гелене! Таж швидко впізнала, що

І Деякі автори виводять рід св. Олеии з королівської родини, що володіла Британією, інші - поміщують таберну, з якої походнла св. Олена, в Кападокі ї, але є капітальні агіографічні твори, як много томний Неіliгеп LexikoD, та болландисти стверджують, що св. Олена була родом з Таврі ди-Криму.

588

сльозами-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами, об

сипані володарські вінці ... Чого тільки не спробували пиш ні пани, щоб зіпхнути з престолу «шинкарівну»! Та ж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Августа.

Дружину свого, славного Констанці я, ві рно люБИЛ4;l. Тож лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння,

що на них ЇЇ, мов ту рибку на вудку, ловили ..Спробували й хитрощами двірськими, лукавими радами,

обплести її.

І на те не пішла. Тож вичекали дворяне, аж прив'яла свіжа гірська краса Августина. Найстаршому Константинові, а всіх троє синів мала,- сімнадцять минуло вже. Геле не ж

поверх тридцятки уже ішло.

І почали отруйну працю гадючі язики. Мовляв: - Стайнею заносить від Августи! Не вдіють нічого зацні пахощі та аромати, жодні купелі запашні не помага

ють. Сказано ж бо: доля її «Ое stercore tevavit ad regnuM» І з гною до престолу піднесла! Сам же Констанцій тоді 2 співцезарем - разом з божським Геркулом був. І доти гадюками зависливими сичали, доки не отруїли серця Констанцієвого. Муж є муж! А коли ще й поганин ... Махнула стара, мов крилом, широким рукавом. Звук дерев'яних дзвіночків вплівся сіЛ,ЬСЬКИМ супрово дом до слів старої. Внучка Гелене подоїла корів й кульга вий невільник вигонив Їх на пасовисько, лишивши догляд над печенею невільниці у смугастій туніці.

І «милостиво відпустив» Констанцій Хлор свою дру

жину, щоб взяти собі рівну родом

і молодшу

продов

жувала бабуня.

Гелені ж призначено на життя місто

Тревір. Слушний

палац їй дали, служебництва доволі, .й варту почотну

все, як «вдові Августі»! Дарма що живого чоловіка жін кою була ... І синам не заборонили до неї голоситися. Особ ливо ж Константин - у цезарському війську він був,

часто матір відвідував. Та ж Гелене .добре знала, чим є те щастя, що від людей іде! .. І до мудрості занурилась. В ній собі розраду-потішення шукала.

Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяж ка вдовська доля віджила в пам'яті. Чи ж не довелося і ЇЙ боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплете

них мов тенета на звіра лісового? .. - Ой, не легка, не легка ти, доле вдовська! .. І У св. дмброзія. 2

292.

Св. Олені могло ТОАі бутн

589

34-35

літ.

І перед духовим Ольжиним зором не слова старої шин карки барвисту казку плетуть, а живі образи встають творяться.

І близька Їй, «наймудрішій З жен», та володарка розвін

чана та вдовиця при мужі живому ... Як сестра, як подруга ій близька ...

Стигне

на столі

соковита

пе'!еня,

до смаку часником

приправ лена. Відсунула Ольга срібну таріль, що отрок перед нею поставив. Як же бо княгині у подорожі без начиння свого бути? Тільки знак дала рукою, самоцвітами обсипаною.

Призволяйтесь,- мовляв.- Мене, ж

принукою

не

томіть! Не стіл накритий, не дворян своїх споживаючих сільське погощення бачить Ольга, а ранок далекий ... уТревірі! На терасі палацу свого поважна матрона - немов юнак запальний, з мудрості книжної, як з криниці бездонної,

спрагу душі своєї Втішує. Схилилась над сувоями ... Анак сагор, Платон, Геракліт

ЇЇ товариство! І Сенека, як діа

мант твердий, як діамант - ясний та прозорий... Ось і Марк Аврелій, філософ, що не тільки справедливість, але й обов' язок за правило собі постановив ... Ясніє небо над Августою-Гелене. Блідне на зеленавому тлі його втомлена ніччю недрімною лампада. А самітня Августа дівочі роки - щастя свого роки - згадує ...

Хто ж бо може бачити юний ранок, на ранок власного життя не згаАавши?

Босою дівчинкою уполинялій ХАамцці приносить Г еле

не хатнім богам галузки щойно розквітлих мигдалів .•.

Дорослою Аівчиною-красунею вішає зелені вінки - нім фам - у Аар! - на віти найгариіших Аерев коло батьків ської оселі ...

Чи ж не ХОАила так ранком і сама Ольга Ао посвятного гаю, з квітами Ладі? МеАОМ КРОПЛJlЧН камінь вівтарний, долі собі закликаючи:

Дай J&aCTJI-долі, Ладо - богине ласкава І Чи ж не приносила Ольга колосу повного світлому Ясові, за врожай та за мир дякуючи? І як тіні,- здалека - всміхаюТЬСJI Ользі й Перун срі6новусий, й промінням увінчаний Хорс, і Мокош - богиня

глибин водних, лататтям заквітчана ...

Ах, боги! ШО ЇМ сум самітньої старості! Ім, що не відають відквітаННJI ані безсилого наближеиня Ао невідво-

590

ротного гробу~ Тішаться вони з крові офір у вічно ясній лазурі І І ... безсилі змінити шляхи долі, що й над ними панує ... Так само, як Ольга сама, стала шукати і та - далека й раптом така близька Гелене,- іншої незнаної мудрості, міцнішої за долю непереможну.

Але відстрашили Августу-самотарку містерії Мітри І Діоніса, кров'ю окроплені. Не знайшла в Гелениному сеРЦІ відгуку ані Мати Ізіда, ні Добра Богиня, ні Аттіс, сірій ським жі нкам такий милий.

І зацікавилась ЛИGтами Павла з Тарсу. Правдива ця Одіссея повна небезпек, цікавішою за Гомерову видалась. Шукаючи за подібними ж творами, натрапила на описані

лікарем Лукою дивні події й життя того, хто, будучи «цapC~KOГO теСЛІ»

роду»,

вибрав

собі

скромний

титул

«сина

...

- Та це ж - віра рабів! Найнижчих серед людства! Знизував раменами блискучий, цезарський старшина Кон стантин, дивуючись зацікавленням матері І. А

мати підносила

ясний;

спокійна, без терпкості

як

гірське джерело,

зір

і образи, відповідала:

- А чим же є я caMa~ Dе stercore Ievavit те Fatum ad regnum ... Однак замислилась Гелене-Августа: чи ж дійсно лише ТІ найвбогіші ішли за Ісусом Назаретським? Таки ж ЖІнка Хузова була зоста, придворна матрона! А Вероніка, що вигодувала цезаря ТіберіJl~ А Маріам з Магдали~ Гете pa~ Так, але ж була це «семі бісами» оплутана жінка. Тобто: Венерою-Афродітою одержима. Майно ж мала BQна - княже, від батька Теофіла, арматора кораблів та матері-мілетянки, що володіла торговлею пурпуром в ТіРl

Освітою ж Маріам зМагдали -

дорівнювалась александ

рійському фіЛОСОФОВІ

Чи Ж не твердя,:!,ь 2, що Бар- Толомей був нащадком

володарів Єгипту - Птоломеїв? А «рибалка» Петро?. Чи ж тільки вбогий рибалка? Чи володів рибними ловами, човнами й кораблями, а ловив сам, разом зі своїми людьми, як добрий господар, що до всього

сам

прикладає

руку

...

І Коистаитии охреСТИВСR лише перед смертю.

2 Цієї· думки тримаЄТЬСR У своїх творах св. Тереза з Аві ли.

591

Бо як би Флак, цезарів легат, сватав би І доньку зви чайного рибалки - Петронілу? Плебейку не сватають. Гелене-шинкарівна це добре знає!

Ій тільки розказують: Беру тебе за жінку!

честь:

якщо припала їй на долю така

жінкою шлюбною бути, не конкубіною.

- І що ти знаходиш у цьому жидівстві? усміхається материним студіям Константин. Таж хитає головою учениця філософів:

погордливо

Якщо Ісус, син Бога Передвічного; якже може він на

.лежати до якогось народу? Логос не може бути ні греком, ні фінікіянином, ні жидом! Він є той, хто є;був і буде! Бог є понад народами, як небо понад землею. Не може Ство рите.ль бути створеним І

Але ж народився· він жидом!

не відступає Кон

стантин.

Певно, д.ля того, щоб дати тим доказ: принизити Бога

ніщо не може. Промінь світ.ла лишається «світлом від світ.ла», хоч би й відбивався в багнистій ка.люжі. Найниж чий стан .людський вибрав він собі,

як вибрав і

смерть

найганебнішу, щоб цим ствердити: людське Бога не при низить

...

І дві мети постановила собі Августа Г е.лене,- розга няють Ольжині мрі ї слова старої шинкарки - здобути з зем.лі, де було зганьб.лено Бога-Відкупите.ля Святий Хрест. Увільнивши ж від переслідувань віру Христову

принести її до рідного. краю.

Першої мети досягла. Десять літ до повної сотки браку вало Гелене, ко~и дісталась до Єрусалима - продовжує казку правдиву старечий голос. Була присутня сама при руйнуванню поганського храму Венери, що римський це

зар

на висміх «галілеянам» звелів поставити. Не відсту

пила ні перед ВТQМОЮ, ні перед спекою палестинського літа,

просяклого розпеченим порохом. І таки привезла до Уарго рода Святий Хрест виповнена днями Августа. З сина ж Константина, тоді ще поганина, взяла обітницю, що нікого

й ніколи не скарає хресною смертю

3 •••

Ну, а другої мети не

І Історично. д,.ріан.

Історично:

Константин

Великий

ванням.

592

скасував смертну

кару

розпи

доп'яла: запізно взялася! І віру Христову до рідного краю не принесла ... запізно було! ... Захитала головою, як сумна верба над водою верховіт тям, ветха днями шинкарка. І замовкла, занурившись в думи без образів і без слів ...

Ольга встала

струнка, як колумна святині. Гарна у

зрілому віку свойому, як дозріла, багата плодом, осінь.

Дворяне, поді лившись по сніданню, на гуртки, відпочивали після прикрого - цілонічного - коливання по розгойдано му морі.

Над горіхом, виблискуючи сяючими біллю крилами, кружляли голуби. З заднього двору, де пси мирно мовча

ли, розкочувались кудкудакання курей. Його ж перери вав - звуком мідяної букцини І - півнячий спів ... В холодку, біля криниці, накритої обплетеним винною ревою дахом, обсадженої барбарисами, облитими ніжним ароматом золотого кві ття, Чу дна-скальдк~ 2 тихенько пере

бирала струни своєї арфи. Тї ж гру приглушеним, ледве чутним хором відтіняли свіжі молоді голоси.

Гелене, юна шинкарівна, з ясним поглядом, якого не засліпити жодній цезарській славі, прислухалась до не знайомого, привабливого співу, спершись на піврозвалену сті ну овочевого саду.

В стайнях пирхали коні. Рабиня у смугастій туніці ски дала з горища запашне, гі рське сі но ...

А стара шинкарка, як постаріла разом з Землею дріада, самітня в мріях і

в думах своїх, хитала білою головою,

повторюючи безсило:

Запізно! .. Запізно! .. Лише байдужий до радісного ранку сидів нерухомо «бор

зописець»,

як

статуя

уваги

...

Княгиня Ольга скинула з шиї важкий ЗОЛОТий ланцюг з порожнім медальйоном-ковчежцем, приправленим на най

дорогоцінніший дар базилевса: частину Чесного Хреста, що мал'а оJtержати по охрещенню. І одягла золоту оздобу на шию старій шинкарці.

Jta,

Поки що візьми порожній. Повертаючи ж з

{japropo-

поділюся з тобою частинкою святого хреста, що нале

жить тобі як спадщина по святій твоїй прабабуні ...

Відступила було від онімілої бабусі і знов обернулась. Друга мета Августи-Гелене буде також досягнена,-

Б укц и и а Ска л ь А -

римська міАJlна військова сурма. норманський співак.

593

промовила,

поклавши правицю

на

груди,

немов

присягала:

«Віру Христову принесе на Тавріду і на Русь-Україну таки

Гелене. Ії-бо наймення прийму у святому хрещенні .... »

ПЕРУНОВЕ ПРОКЛЯТТЯ У воду наузника! Геть з чарівником! Най за богом своїм іде!

І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє, власною кров'ю, не люстральною водою кроплячи своїх вірників.

Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьбле иий, дубовий гзимз, немов пробуючисвою здобич. І уже нестримно, квапливо· ковтав, швидко та часто облизуючись.

Як голодний пес смачну поживу. Раптом з оглушуючим rур.котїнням завалився дах Перу нового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витвере зився ... несподівано стало жаль старої святині. Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на «Перуновому холмі» відбилась в серці болісною раною. Після опо€ння знищенням прийшло пробудження. На товп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хуртови

ни до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусли вого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гурт ками... як колись, зі свят у Перуновому гаю ... Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: «д чи Ж не помститься Перун?» Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали

у дерев' Jlне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись

на

хвилях,

як

людина,

що

умощується

до

сну і шукає зручнішого положення.

Зненацька над дніпровими ХВИЛJlМИ блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога. Немов піднеслась до неба,- скалічена

з загрозою й ПРОКЛЬОНОМ.

В идибай , боже! - розпачливо метнувся з натовпу не самовитий зойк. Немов ПРОСТПаІОчись з поміччю до гину-

чого бога... Люд на мить нашорошився. Як отара перед небезпекою. І раптом кинувся врозтіч з криком. - Видибає! Виконаний чин не викликав ясно оформленого висновку. Лише рефлекс. Спустошена й опустіла круча «Перунового холму» пома лу западала у мерле мовчання й пітьму.

З-за хмар обережно виглянув край місяця. Співчутливо торкнувся

прохолодою

свого

срібла

чорних

ран

лісової

святині. Перечекав хвилину за легенькою хмаркою. І, за спокоєний безлюддям і тишею, виплив цілковито - повно видий і блідий. Та й завмер нерухомо, болісно здивований

довершеним ділом знищення. Рясним віттям крислатого дуба промінь продерся аж до лапатої рослини, що непоруш

на лишилась уприм'ятій траві. Саме в цей мент на листя впала метко кинутим камінчиком невеличка жа6ка-рахкав

ка. Дихала часто й швидко. Немов по довгому плачу або з втоми далекого шляху. Глипнула жовтавими повікамн. Т" й залізла в траву. Лапате листя заколивалось, розхилилось. у місяшному сяйві блиснула бліда - як у мерлого - сріб на рука. Стиснуті пальці тримали золоті громові стріли. Здавалось: загрожує стиснутим п·ястуком. Мало не торка ючись поломленого галуззя, низько залопотіли ледве чутно

крила нічвидів-кажанів. За ними - немов навздогін майнув м'яким летом пущик. Кинув протягло-смутний, як ридання - свій крик. І зник у пітьмі. З обпалених, по ломлених дерев сльозами падало зв' ялене листя. Місяць скрився за хмару. І згасла срібна рука, немов всмоктана потолоченою

землею.

Давно уже аж у глибини Понта Евксінського віднесло срібнорукого Перу8а. Перестав він бути пострахом й малим дітям. Навіть бабам-ворожбиткам, які перейняли спадЩИ ною від колишніх жрекинь Мокоші,- що у таємних вирах чорториїв сидять,- зарікання та наговори, став Перун ли ше

«наговорним

словом».

Але прокляття Перунове пережило давніх богів. Впаде бо пошесть на Київську землю, поверне в жалобі з побойо вища княжа дружина, рить

хитають

суш чи помір люд київський мо

головою

християне:

Перунове це прокляття! А дехто крадькома й під кручу «Перунового холму»

поради шукати іде, до землянки, що під корінням старе з-

595

них осокорів ховається

тих, що то ще «варязьким кораб

лям за притик І служили». Не звір лісовий у печері тій ховається. Не чернець святий у печері спасається, «ясновидка Богдарка» у тім лігві живе. Хто каже сорок і вісім літ. Інші - ніби спо конвіку живе там. І до скінчення віків там перебуватиме. Несмертельна-бо баба Богдарка. Знає все: і що було, й що буде. Тож на пораду ясновидки стар і млад іде, убогий і багатий свою журу несе ...

Але, дарма що люди сотками Богдарчин вік рахують. Око у баби зорке та гостре, мов у рисі. Тому не вкриється від ворожбитки,

хто це

пізньою порою,

не

в мнозіх, а

сам-одним до печери під кручею зайшов. Золот перстень на правиці іскрою-самоцвітом ясніє, коли блискуче Володими рове срібло перед бабою мече.

Не зі світу звести, ніже смерть заподіяти прагну!

Тільки зроби, щоб я був батькові за братів миліший. Мені щоб спадщину отчу дістати і над братами сісти!

Хитає головою стара Богдарка. Та на свого гостя так дивиться, що аж відсахнувся рін й. за меч хапається.

А баба спокі йно рукою меч відхиляє.

- Сховай, господине, свій ясний кінчак! Не честь-бо мечу жіночою кров'ю умиватися! Ворогів же тобі, княже Ярославичу,- ох! - не забракне! .. На них меч свій сховай! - Хто прозрадив? ~ стискує п'ястуки княжич. А баба своєї: - Тяжке ти лихо задумав, ясний Ярославичу! Проклят тя Перунового просиш! Ворожнечі братної, княже! Але дам, дам, що бажаєш, бо то доля твоя! .. І здається синові Ярославову - не у вічі живі він ди виться, а над безоднею чорною нахилився.

Богдарка ж коло вогниська вже заходилась. Вогонь з іскри малої пробудила, кот лик наставила, зілля-ненависник

з тисовим деревом варить. Шепоче слова наговорні. З кут ка, мов помічницю

подругу рись ветху

як і сама ба

ба,- покликала. Добре обряд таємний вчена звірюка знає!

Коло ватри' примостилась. Прискає, дме на вогонь, бабі помагає. Мов той учень ковалів, що міхами вогонь роз димає.

ві

Кипить у котлі. Над котлом пара здіймається. Княжиче здається: постаті братів в ній... і стіл Київський? І При тик -

С'іОВП, АО ЯКОГО прив' язували корабель.

596

І битви мнозі ... І берло княже та барми - ознаки воло дарські! - таки у нього, у Всеволода Ярославича?. А баба ллє чорну тектину до котла. По краплинах відраховує. Не то жалі-спогади виливає. Не то закляття чинить

...

Сім разів по три поклони вдаривши, зі схованки таємної

срібну руку несе ...

Золоті

грімові

стріли

зі

стиснутих

пальців виймає,- княжичеві Всеволодові подає. А до плящини глиняної гарячого зілля звареного на ливає.

- Uим - сонного батька свого, господина Ярослава князя покропиш. Стріли ж,- ох! княжичу! - стріли з «Холму Перунова» розмечеш в різні боки ... Київський стіл твоїм буде, Ярославичу. Але, знай, княжиче ясний: ворож нечу братню у землі цій ти сієш! .. А вона - прокляттям Перуновим так уже тут довіку і загніздиться ...

Таж не слухає княжич. Таке вже серце людське, що водночас і вірити, і не вірити вміє. Вірить Всеволод Ярославич, що на стіл Ки Ївський сяде, бо бажає цього. А прокляття Перунове?. Маріння це нерозумної баби Богдарки! .. Сипле золото князь. І вже немає його. А баба золото княже - мов сміття,- ціпком своїм відсуває ... І довго са мітня та нерухома стоїть, прислухається, як в долині за вмирає тупотіння княжого коня ...

Вгасла ватра в печері. Пітьма і в Богдаркиному серці. Хоч над Києвом стольним божий ранок ясніє ... Зблідло небо. Здригнулась ніч, відчула: треба вступитись, бо ясне сонце іде! Спить ще Київ. Лише на «Ярославовому дворі» меркає

світло,

серцем

недрімним

вартує,

змагаючись

ні ччю-пі тьмою ...

Запрацювався князь Ярослав. Аж до біл-дня над «Русь кою правдою» час: забув. Розкрив крила мудрий дух кня жий та й просторами Ві чної Правди ширяє ... Здобуває ліпшої долі для землі своєї князь Мудрий. І бадьорий та радісний дух його. Нема-бо радіснішої праці на світі, як щастя кувати....

Зненацька - краплиною ІДІ-ОТРУЇ - в душу тривога впала. Чадом гаснучої свічки протяглась перед Ярославом згадка про прокляття Перунове ...

Сперся підборіддям на руку. Думкою пливуть відгуки мудрості країв далеких

з книг чужих вичитаної ...

Уарство «пресвітера Іоанна», що в ньому жодної тіні нема?. Так! Не казку-мрію, а дійсність, здобуту твердою

597

волею

своєю,

впертою

працею духа

творитиме

Києві

князь Ярослав! .. - Уарство «пресвітера Іоанна», сплетене з Мудрості, Правди і Любові! .. Най же стане тоді з ним на прю те прокляття Перуновеl Небо на сході всміхається князеві ясним усміхам Світла. Зоря Вранішня перлиною білою тремтить ... І довгим по глядом спочив на ній зір Ярославів. Любить князь зорі, що з хаосу вийшли, але хаосом більше ніколи не будуть ..•

І хвалою вічною озивається серцем Ярославовим улюбле~ ний його вірш зі Святого Письма,- про Божу Премуд рість: «Коли круг земний ще не був закреслений, а безодні водні не були ще створені

я уже була ... »

І відкладає князь «Руську правду», бере новий, блакит навий аркуш. Вправно й швидко креслить - відпочинок-бо є переміною праці! - плани храму святої Софії - Пре мудрості Божої - царства Божого нерушимої стіни ... На «тріУМфальній арці» храму - так само, як і У'церків ці Золотої Брами мусить бути зображення Благовіщення. Бачить у духу цей образ князь: Пречиста - ясна і ніж на, як перлина - Зоря Вранішня. Перед нею ж архангел з жезлом мандрівника...

Доки-бо не знайдуть сталого дому свого у Премудрості Божій - мандрівниками є лише люди на шляхах життя ... І, від брами, до вівтаря святині Київської, най кожний, хто у Киів увійде - відганяючи прокляття Перунове словом архангельським вітається з землею Київською: - Радуйся, благодатна осподь з тобою! ..

НА ЯРОСЛАВОВОМУ ДВОРІ Красою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, ста ли на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути. Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володими рів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятрчноі -«у Дивів» - церкви розбудував його. Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами»,

також зве люд посполитий марморяних' богинь, старогрець ких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постано вив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же

598

таки «кам'яних бабів» зву

свою

богинь старогрецьких

має на

торговиця.

Не викликають уже зачудовання киян і мідяні квадриги,

що

прикрашають

київський

форум

площу

«народної

ради».

Однаково звикає людське серце й до пишноти-багатства, й до біди нужденної. І однаково - до обох байдужіє

Але нові, різьблені,

прикраси палат Ярославових, та

мозаїка -«мусія» з марморів, ФЇалового, рідкого порфіру, слоновини й кольорового скла

майже як самоцвіти доро

гоцінного, вбирають очі не тільки київських «невігласів»,

що з шинку до шинку ходять, тямлячи одно лише з Володи

мирових "навчань, що «Русі веселіє єсть пити». Інші-бо слова князя

мудрого,

як крізь сито дірчасте,

з пам'яті й розуму на вітер пустили. Київському люду здається:

райською радістю є жити

в Ярославових палатах. Вовіки У' цих розкошах не знудив ся б, жури-туги не зазнав би. А отже - як вечір імлистий задумана, як підзимок, що скарб золотого листя по вітру

розвіяв, сумна сидить під віконцем донька Ярославова, молода Настя-князівна. Немов не до шлюбу з угорським князем Андрієм стати

готується, а у черниці ніби має йти -

до Свято-Іринин

ського, нового монастиря, що Інгігерда-Ірина, мати-княги ня, щойно поставила.

Лине журливий погляд дівочих очей, шукаючи і не знаходячи собі розради. Лине ген, аж за «Перунів паго рок», що давно уже на ньому требище «капів» -богів по ганських

звалено.

Даремно тішить молоденьку князівну колишня хова 11,

Боричева 1 боярина, Орина. Про турнір -«збройну коль бу» - Ярославні нагадує. По-перше 2, бо на Ярославовому дворі ця лицарська забава відбулася. Схотіли лицарі-чуже нини бойовою своєю зручністю майбутню володарку свою потішити.

Не слухає Настя-князівна хови Орисі. Зажурилося дівоче серденько. Майже дитина ще Настя. І "ячно дівчаткові. Чуж-чоловік їй наречений Андрій-коІ Б о р нч і -

славний київський боярський ріА. Р. 954 це наймення

згаАУЄТЬСЯ між послами киязя Ігоря Ао ЦаРГОРОАа. По найменню цього РОАУ звалося й урочище «Боричів тік» або «Боричів взвіз». 2

Р. 1150 віАбувся в Києві

на «Ярославовому дворі» першнй на

Русі,Україні турнір «з уграми».

599

роленко. Вродливий - то правда. Але ж такий смуглявий з лиця, мов з мосянжу відлитий. Очі ж, як у циганина, вогнями-іскрами грають. Чорними зірницями-сполохами виблискують.

Як з таким сам на сам залишитись? Uіле життя невід лучно одним путем іти? - І пурпуром пашить личко ді воче.

А серце журиться-плаче: «Покину татка і неню, сестер подруг ... Може, навіть і хову Орисю?» А Київ рідний ... Київ, де люд у багрянці та паволоці

ходить, коней-мимоходів І золоченою збруєю кульбачить, на сріблі-злоті під голос гуслів-свірелей Їсть ...

Чи ж бо є в світі місто, щоб стольному Києву до рівнялось? - В ньому і раби у намистах та золотих гривнах-наший

никах ходять

І пече Настине серце туга-журба по родині. Чи ж зі йдеться знову з сестрами? Одна-бо - до Франці Ї далекої віддалася, там на коро лівському престолі

Друга Третя

сіла.

на півночі володарить. за вікінгом-героєм бог зна, куди подалася. Так

зникла, немов підводною царицею стала.

Настя ж до угорського краю, за Карпатські гори далеко! - помандрує. - Життя - не танок-хоровід ... - зітхає хова-бояри ня.- Не розсиплються лукою зеленою квіти-подружки, щоб знов вінком заплестись. А в ньому - рука руку три має, голос голоса наганяє. І то вкупі струмочком біжать, то одинокою хвилькою котрийсь вирветься,

вгору виплигие

дзвінко, щоб розплинутися легкою хмаркою.

Журливий погляд Ярославни спочив на діброві, що по стелилась далеко за замкову гору, ген, поза «двір домести

ків», грецьких церковних співаків, вивезених з Візантії. В тому гаю князь Ярослав звелів збудувати майстерні чужоземних мистців. Понад усе полюбилась йому східна «перегородчаста емаль», оздобні «полив' яні плити» та «му сійне діло», що «по каМІННЮ склом вишиває», візерунки предивної краси викладає. І Ми М О Х і А

кінь, вивчений виступати заВЖАИ враз обома прави

ми та обома лівими ногами. На такому коні Ауже зручно і спокійно Їхати (що знаю з АосвіАУ).

2 Так запевняє автор з ХІІ століття.

600

Зацікавлеиий тими дивами князь звелів недалеко від власних палат поставити майстерні. І не минало дня, щоб мистців

мусійного діла

не

відвідав,

не

приглядався,

як

ллють струмочками, немов мед барвистий, скло текуче до золотих щільників-рамок, або як стужавіле скло на дрібні кісточки-мусію крають.

Настя-князівна з дитячих літ до тих майстерень ходить з татком охоче. Тішилось дівчатко: гадало, все те лише їй на забаву ладять.

Особливо ж любила Настя майстра Ільмара

того, що

на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над «блискучими забавками» схиляє.

Настя певна була:

Ільмар - не звичайна людина! Може, він з кроснят дрібнолюдків? Тих, що то під землею живуть, там злото срібло кують, самоцвіти з земних глибин добувають? І льмар, правда, сміявся з цього. І кроснят тролями звав.

Але ж так 'докладно все про них знав, що сумніву бути не могло: певно, серед них він виріс і з дитинства жив.

- Тому й нехрещений Ільмар, . . гадала дівчинка.- До церкви божої не ходить, а до Торового капища, що над Дніпром стоїть, не далеко від Хрещеного потока. В тій поганські й святині з давен-давна варяги-чужинці присяга ли, коли укладали умови з киянами. Але поганин чи троль

Ільмар не боявся приходити майже щовечора під «грушку

благодатну»

що з могили мучеників-християн Теодора

з Іваном виросла. Настя добре знала цю давню подію. Стільки-бо разів про неї від хови Орисі чула. І, заплющивши очі, викликає в уяві Настя-князівна свої дитячі згадки. Ось маленька Настя збирає червоні всереди ні, як вино запашні, солодкі грушки. А хова Орися під деревом сидить. На стовбур І льмар сперся. Не говорить. Лише на молоденьку - тоді! - бояриню красуню дивить ся. Потім спустить очі і немов про ввесь світ забув. - Чому «благодатні» ці грушки, Орисю? - Не тому питається Настя, що не знає, а лише щоб почути знов знайому, давню, правдиву «страшну казку». 1

І ЛЬ мар -

ім'я майстра, якого підпис було можиа прочитати иа

Аеяких полив'яиих плитах при розкопинах у Десятнииій церкві. 2

Грушки «блаГОАатиі» Ауже розповсюджені були в Украіні, особливо

на Полтавщині. Всередині були цілком темно-червоні, ніжні, солоАКО кваскуваті

пахли вииом.

601

Тим-бо й цікава вона, що все Настя наперед уже знає. Ну, і лячно. Але те страхіття дуже, дуже давнє ... Слухає мала Настя про Теодора з Іваном, що були тато і син,· і християни обидва. А у них грушка росла коло хати

от така самісінька, солодка і червона.

Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою!» - До святої Софії, Премудрості Божої, молився! - ка же Орися. А люди те чули. І прозвали грушку «благодатною», бо все те слово під нею лунало.

Бачить Настя-князівна, як сидить вона, дитина, на траві. у подолку грушки тримає. А коло стовбура Ільмар стоїть, слів Орисиних слухає, очей від боярині не відриває. - Одного ж разу - на Спаса,- підказує Настя,- при несли Теодор з І ваном грушок на бабин торжок. - Саме на Спаса, ластівочко,- притакує бояриня. - А на торзі Перунові жерці своєю наговореною водою нові овочі кроплять. Дійшли й до Теодора :3 І ваном. А ті не

дають.

«Отруйним овочем народ морять!»

гукають жер

ці.- Кров'ю вудвудовою І грушки напоєні. - Присягніть на Перуна, що то - не правда! Але ж Теодор з Іваном поганської присяги не прийма ють. Люд кинувся на «християн-травичів» і до смерті .забили обох. Коли ж забили - заспокоїлись. Навіть згада ли: «Добрі то люди були! І нікому не шкодили». Зібрали

пошматовані тіла й на місці, де вбили, могилу викопали. Та й поховаАИ обох. А ХАопійко один знайшов ціАУ грушку

з тих «благодатних», що люд іх розкидав і потоптав. Хотів БУАО з'їсти її ХАопіЙко. Таж люд не ДОЗВОАИВ. У могилу ЇЇ дО скриваВАеilИХ

ТІЛ

поклали.

І з неї Qe дерево ВИРОСАО,- ~акидає бояриня ГОАОВУ, на грушку високу дивлячись. А між ві тами - зорі золоти

ми овочами райськими сяють, райську росу зи

Святі були ... -

тихі слова 3

зоряні сльо

з вій промінних на зеМАЮ стріпують.

На крилах легкого зітхання ВИАітають

боярининих уст.

Тому й стерпіли люту смерть ...

І В У д в У /І. - стара назва птаха удода, що в Украіні вважали його за зловісного, лихого. У мусульман же він є «вісником архангела Джебраі ла .. (Гавриіла) й приносить щастя тому, хто його побачнть.

602

І несподівано Ільмарів голос від стовбура луною від гукнувся:

у великому натхнення мали ... тому і у малому вірни

ми лишились,- по-свой ому віддає хвалу богові

поганин.

Ті слова запали Насті у душу мов закляття. Здавались таємні

JIК наговір, а гарні

як пісня.

І раптом імлою згорнулась і хмарою розтанула жура. - І ль мар щось знайде, що з Києвом і родом меие зв'язало бl Встала Настя. На душі проясніло. А дзвони Десятинної церкви всі враз хором-радою озвалися.

«Зроби дзвін! Зробн дзвін!»

вибивають поважно ве

ликі. А малі, часто, дрібно почннають: «Дзвін срібний І Дзвін срібний! Срібний дзвін!» Князівну мов промінним натхненням залило. - Дзвін славн невмирущої! Хай же лунає його голос аж до найдальших країн, де володарять Настині сестри .•. Про мудрість Ярославову співатнме він, про ласкавість та добрість Інгігерди-княгині, про красу стольного Києва прекрасного

...

Майстер Ільма,> на слова князівки Насті всміхнувся. Великою головою своєю у гриві буйного волосся притак нув, коли Настя згадала про давній вечір той,- під груш кою благодатноюl- коли слово Ільмарове в душу Яро славнину

запало,

На торбиику, що коло пояса на золотих ретязьках при чеплена, сягає Настина рука. Але Ільмар поглядом стримав цей рух.

- Не турбуйся цим, ясна князівно! Я і за володарів багатший. Більше-бо дає моя рука людям радості і потіхи, як прийняти може від них дарів. Думку т'ВОрчу я маю. Можу втіляти мрію, коли її мені хтось звірить. Моїх же мрій чи згадок відняти у мене ніхто не може.:

І глянув з-під сивих, нині иавислих брів иа бояриню Орину. Глянув як тоді, коли вона про грушку «благодатну» ввечері розповідала.

Не день і не два тавить Ільмар на вогні срібло і крицю. Плавить мідь-руду, то золото ясне. Мішає, додає, плавить, варить і знову мішає.

r либоко у землю вкопану форму ладить. До неї розпече

ну до білого гарту мішанину свою ллє.

А на дзвоні готовому, TBep.ltOMY виводить хитрими знака ми таємні руни. З ними ж напне «руським письмом» пе реплітає.

603

І майстрові ДYMK~ творчі навколо І льмара легким роєм працьовитих тролів в·ються. Срібними іскрами мрії його кують

. І,Цо

йому біжне життя? ШО самітність? Чужина чи здеформоване тіло, в якому живе крилатий, вільний дух! .. І не в' януть його давні мрі ї колишні про красу чуженин ки-боярині,

що перецвіла обі ч нього - не для нього. Вправна рука вирізьблює на дзвоні гасло далекого вечора, що вилетіло з серця, переповненого солодкістю нездійсни мих снів:

Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!

І,Цирим золотом - як натхнення - сяйливим напис кла де. А слова «будь вірний» з криці досиня загартованої виводить.

І як скарб дорогоцінний везе з собою Настя-княгиня до Карпатської землі Ільмарів «срібний дзвін», сяйливий та ясний. Везе і грушку «благодатну», що власною рукою з крислатого «дерева дитячих згадок» зірвала.

Як дитячі

роки солодка

вона...

І як дитячі

роки не

дасться її зберегти ...

- Засаджу ж зеренце у далекій, 'незнаній краІНІ ... В землю нерідну сни дитячі свої засаджу, щоб рідним той край

мені став ...

довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй

«своя».

Як мрія, ніжна була Ярославна, як осінь щедра та добра, лагідна

як

вечір

серпневий,

що

про

нього

напередодні

весілля свойого згадувала.

Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад

життя

кохає.

Спить Настя-княгиня в Карпатах. Бурі зірвали з високої дзвіниці важкий срібний дзвін, завішений на згадках ми

нулої слави. Впав, і у землю ввійшов старий дзвін. Все-бо земне до землі повертає.

Але ж тролі

думки творчі митця Ільмара

й там,

в глибинах земних, кують іскрами-молоточками по серцю

дзвона, щоб не заснуло навіки старе гасло: - У великому натхнення шукай, будь вірний і в малому! І вітер вільний, гірський далеко-широко кидає відгук давнього

гасла.

Де спить Ярославна - того не знає ніхто. Годі-бо знайти стежку до чужих мрій! Лише раз на рік, на Великдень,- кажуть люди, що

604

вміють розуміти голосам лісу,- будить Настю зо сну спра га по славі земній, по життю.

Тоді «попахає» Настя грушку, що з могили «до кінця вірннх у малому» принесла. Не засадила-бо княгиня Андрі єва своєї «благодатної». Бо не зів'яла і не всохла та

грушка. Так і лишнлась живою та свіжою. Як згадка про дитячу

радість.

І поклали

Насті

на

груди,

до

труин

предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розора ною весняною ріллею.

Аромат життєвої сили землі не дає Насті смертю помер ти,

лише

вколисує

солодким

сном.

А вітер карпатський кидає луну-відгомін давнього гасла: - у великому натхнення шукай, вірни~ будь і в ма лому

...

Брате, чи чув ти той відгомін у серці свойому ?.

СТУГНА Приморською мевою над суворим Балтом росла моло денькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська вільна, як ранок весняний - приваблива. Як справжнн норманка - не знаючR над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донь кою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною як

море.

Варнзька кров!

всміхався з-під сивого вуса. І сам

доньку навчав оштеп.ом володіти, мечем шермувати, у бу

рю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керу вати, без страху, твердо

справно мореплавцям

розкази

давати.

Хто дістане за жінку Рогніду мою,- всміхався Рог

ВОЛОД,- дістане

бойового

товариша

друга,

дорадника

розумного. На княгиню, володарку Рогна мон ВРОАилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.

І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рогніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди 1 Рогніду величали. Таж високо верховіття дубів до неба підноситьсн, а й з

них

листя

паде

І Ска ль Д и -

на

землю

...

скандінавські співаки-кобзарі.

605

Високо попід небом хмарн пливуть, таж на землю дріб ним

дощем

проливаються

...

За самого бога Одіна радий би посватати свою доньку Рогволод. Таж, видко, пиха вікінгова богів уразила.

І не довго з-під срібного вуса всміхався Рогволод. Тяжка година прийшла на грізного вікінга. І,Це тяжча на Рогніду його молоду.

Прудкіше за вихора-бурю впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Не на хвилях-бо морських,- сухоніж, на твердій землі, довело ся битися вікінгові.

Статечно билися богатирі північні. Як Тор

кресав

молотом боєвим смерть Рогволод. . Таж пробила година вікінгова. Виповнилась доля Рогні дина. Так вирішила доля богів ... Унівець пішла, димом розвіялась слава Рогволодова ... Рогніду ж молоденькую, що впала в око Володимирові~ за дружину появ князь київський, ласку бранці-переможеній

проказуючи. Міг би просто, як невільниці, ЇЙ розказати,

щоб на порозі одрини

2 його чекала на волю переможf;!я свого і пана,- вогню хатнього, вкупі, не розпаливши, вина

посвятного не розділивши. Косу розплетену вином з олією ие

покропивши.

Гучне та веселе було весілля у стольному Києві. Таж Рогніді тризною поминальною воно уявлялось.

Чом не дали їй боги до Валгали

з бойцями-героями

увійти! Радніш, як на Київському престолі сидіти, виплив ла б у море широке Рогніда - на похоронному тому кораб лі, що тіло вождя-вікінга на вічність везе. Самітний, без мореплавців-гребців, без керманича з оком вірним, недрім

ним. Тільки-60 дружина вірна або донька-сирітка сміють у

останню ту

ЇЇ -

до ЖІІВИХ -

путь

мертвим

вікінгом

пуститись,

щоб

більш ніколи не повернути. Синам-бо не

літь на смерть від власної руки іти, коли можуть впасти

у почесному бою, за рід свій, за славу, за край ... Тільки вдові або Доньці-сиротині належиться у широко му морю ложе мертвого підпалити, собі ж серце мечем пробити її у вогні болісти своїй згоріти ...

Таж не судилася Рогніді ця слава путі останньої. Само цвітами-перлами, замість сліз, прибрана, мусіла на столуТор - бог гром,. і БЛ8скаВКR. О .. р н н а - спальня, староукр. слово.

3 В а л г а л • - норманськвіі Рай.

606

ванню славному княгинею сидіти. Меди-вина пити, лебедя білого перша «порушити», пісень весільних СJl:ухати ... І не був би ЇЙ нелюбим Володимир. Все-бо мав київський князь: з обличчя

мов очі

тополя

- ясний, мов те сонце радісне, - .високиЙ, стрункий. Брови -

зростом

соболині,

соколині.

Таж, коли б не «з розказу» любити його! Коли б не як здобич взяв" він Рогніду, а як нагороду за славу бойову здобув горду норманку! І очей не підводить на князя-дружину Рогніда. Ворог він і1і. І таким - на все залишиться. Сила й кригу на півночі Дuкій проломить. Але квіттям весняним криги студеної не в!4риє! І коли надійшла та хвилина, що по давньому зви· чаю молода мужа свого має роззути - затялась Рогніда. Лише кинула Їддю отрути напоєні слова: - Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабиніl Не ",іть ми роззути рабинича! Аж зблідли присутні, що смерті не раз і не два просто у ві tt.i дивилися.

Володимир же тільки очима блиснув. Рухом руки звелів вийти всім, до останнього отрока-црстельника. Сам на сам з княг.нею молодою лишився. І така принадна йому непо· кір:ливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слух няна щ<! досі не була. Тільки ніч знала, що між подруж жям сталося. Але до «дому жіночого», жінок-конкубін та бранок-красунь,

що на втіху княжу з краів

найдальших

привозили, Рогніда не увійшла. На Стугну-ріку, де городище Васильків,- коло Києва столь ного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю.

Тільки старих своіх слуг

що з батьківського дому ще

лишились,- собі попрохала.

- Сама хочу бути! - з князем-дружиною розлучи· лась.- Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя

багато місця потребує.

І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікан. ня - жіночим звичаєм,- з уст не зірвалось. Ані луки зелені васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-норманки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила ... Гей! Хто, як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання

зломленого безжальною долею! ..

«J7

Тільки

мовчки ходила самітня

над

Стугною Рогніда

з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою

все

поземське.

«Застогни, заплач,- радила річка тихенько.- В стого ні-бо - життя озивається. І в болісті є сила життєва ... А в мовчанні ... як в пустині лише смерть ... Таж серце норманське - за камінь певніше, за скелі

твердіше, за пустиню палкі ше у, завзятості своїй. Його не примовиш,

не

прихилиш,

не

зм ягчиш

...

І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої Аоби Стугною ЇЇ звуть. Дівчата ж васильківські вночі уникають иад берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап'ється,- сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.

КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА І Спустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже: - Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив? А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б'ється, кров'ю чорною наливається. Мовчання вагою невидимою навалилось на сві т лицю кня жу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами,

з півпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія 2 на княжих бармах 3 прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони

вирвались.

Най же станеться! .. Амінь! - перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав - як мерлець з гро бу,- білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око «печатників», що нечутно сап' янцями ступаючи, кулю

зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками

ЇЇ сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск «знаменають».

І У Києві, піА АнАріівською горою, Є й Аоннні вулнця, що зветься сКожум' яки,.. 2

Образ Богоматері.

Барма-

широкий комір на спосіб пелерини на княжому ЗОАЯГУ.

608

Припечатана доля князівни Горислави-Людмили " донь ки

Володимирової;

завтра,

чим

світ,

піде

офірою

за

Киів стольний, за люд хрещений, за край київський,- на

поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаяиний, в Дні прі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає. Пошесть-мор на хрещений люд на пускаючи.

Дай доньку

відступлюсь!

ми озиваєтьс';. Воювати ж з ними -

дев'ятю пащами своЇ

як з долеюl -

несила.

За скелю ~ залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев'ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.

Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Умоком

J1e

вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного

витязя.

Доньку дай - відступлюсь! - і нічого не слухає Зміїще. Всіма дев'ятю пащами людською мовою озива

ється.

На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами - немов на колодку пащу по гану

замкнув.

Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Бо жого не бачить

пітьмою чорною став. Таж не сміє сло

вом благальним за доньку заступитися.

За долю-бо люду київського іде! .. Тільки Людмила 2- княз івна не плаче, не ридає, не жу риться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює: - Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий? ..

І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє: За друзі душу І<ладу! Не літь же мені дівкою-чор

навкою іти ...

І підні'ззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намис-'

то смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, ви тягає

...

Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею

югою з, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин -

І За княжих часів давали два наймення: «церковне" і «мнрське». Кияни ще перед світовою війною твердо вірили, що святий

Володнмир мав доньку Людмилу. Це наймення було дуже популярне у старому Києві. 3

Юга -

Н. Королев.

сухий, гарячий вітер (старе слово).

609

ворог

лютий, не орда половецька Володимирове місто насунула ...

Біда щира на Київ прийшла,

погана

зі

степів

иа

ще й на князя на Во

лодимира.

Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мар мурових, провід вирушив урочистий, та не малий ...

Не на свято-празник провід той ішов ... Ох! не на свято, не на радісне ...

Попереду хор співає жалібно. За ним

в ризах чор

них,- духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж

сонце Боже притьмарюючи ... Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку

однаково.

Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-кра суня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Люд милиній коливається.

Володимир князь із княгинею, в «шатах смирних», жаліб них

виступають

повагом,

родом

княжим,

дружинника

ми вірними. А за княжим двором, за боярами - люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпро ваджують, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Євпраксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.

Стрімким спуском І, щО за княжим двором від хреста Апостола Андрія 2 починається, квапиться Євпраксія на Боричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері стар-чоловік.

Не

турбуй,

жінко,

сина

стуком-грюкотом:

працю

пильну кінчає він та ще й квапиться.

Аж на одвірки сперлась Євпраксія. Зітхання з грудей на волю

пташкою

вирвалось.

Дяка Пречистій! В дому Кирило! .. Я прохати іду ... Де ж би був? - дідуган плечем знизує.- А прохазлий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванад!!ять враз виминає Їх: на сириці-ремені - цмочище

ти -

ними

в язати.

А з світлиці

голова розкуйовджена виглянула, пра-

І Спуском звалися в Києві дуже стрімкі вулиці з гори ,ll;О,ll;ОЛУ. Леген,ІІ;И говорять, що св. ап. Ачдрій Первозваннй постановив хрест. де нині Андр і Ївська церква. 2

610

цею

квапною

розрум'янена.

Дитячим

усміхом

обличчя

освітилося.

Нема коли! - до няні озивається.- На змія час! Та в з хати вибіг вже. Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремні в на рамено закинувши.

Навперекми бере

не до проводу.

А з дніпрових хвиль - голова підводиться. Немов кін ська велика, а зелена - як жаб' яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою ви ставила.

Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.

Миритися чи битись?

Змів глузливо озивається.

Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитик, звиває-скручує.

Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись ід,! Але Змів аж сичить від сміху. Лінощі розморили мене. Бач, день ясник якик ... Ті льки лежати та грітися! Я тебе підведу! - до Змія Кирило наблизився. Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були ... І вигідніше на піску вкладається. Таж Н8 витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змів. Спінив хвилі хвостом. Високим стов бом вгору воду метнув. Всі дев' ять голів на Кнрила намі

рює,

вогнем

дихає,

отрутою

кидає.

Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге в відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве з гніву-ганьби пекучоЇ. А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло,

близько провід! Кирило сирицю вхопив, «у три ременя» міцно скручену.

Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев' ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалнлася. Захропів, захарчав - і по гадові! .. Вихопив ніж Кожум'яка, що ним шкіри від міздри обчищує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату:

Буде дружині княжlИ на тарчі-щити! Та вже люд хрещенив Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум' яки ози

вається:

Не знаю навмення твого, ні роду-племені. Але кличу

20*

611

тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-донь

ку, за дружину, riереможче Умока, дістанеш ... Низенько Кирило князеві вклоняється. - Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир Я,- смерд простий, неотесаний ... За ласку володарську твою - спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати! Показує руки мозолисті: - Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упоко рення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу

варити,

смердову

Не потрібуватиме!

одежу

випрати

...

всміхається Володимир.- Від

нині-бо боярином ти станеш ...

- Бояр маєш, княже-господине, й без мене безлічІ А Кирила Кожум' яку одного. Чим був - ТИ.\{ лишуся, яс ний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу ,:вого обдару єш - прошу милості цієї: щоб оселя моя - доки Київ Києвом - Кожум'яками прозивалася. l!!о6 ,.;~!J, мій про те пам'ятав, з якого кореня внЙшов ... й чим ЛИШ.'l"ЬСЯ навік хоч би й як ласка княжа його обдаровува.'.~.

БІСИ

- І знов на ігрища? - вдарила руками ,)6 поли вдова Янка. Таж молодий Ізяслав,- її одинак і старечого віку поті ха,- тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою.

І зелені його сап' янці квапливо замиготіли вузькою стеж кою, що до бору бігла.

- Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! - хит нула головою старенька.- А прийде, хвалу Богові та сон цю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кітl Тьху! - сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний ... Така туга жура, що краще б і не жити! Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила,- порож нісіньке.

Наважила води, піднесла дерев' яне відро. Великі крап лини з нього дзвінко у чорну глибінь скапували. І перехи лила враз до порожнього барила.

Таж чи занадто відром натиснула, чи барило ветхе було,

612

тільки ж вся вода студеним потоком вдові на босі ноги

плеснула. А клепки з барила - всі враз розсипались. - Ой леле! - зойкнула Янка, обтрушуючись. І ще дужче досадою серце защеміло. Струсила ще раз руки добре, що хоч одежу не замочила!

розставила клепки

попід плотом і попрямувала до хати.

Постояла на порозі. Ше раз по обійстю оком кинула. Кажани нечутним летом почали вже ткати ризу літньої ночі. Небо зорями заквітчалось. Зітхнула стара. Взяла помацки кужіль з комори. І повернула до двору.

- Сяду в стайні! Все одно: крім німої тварини, не маю до кого й словом живим озватися. Самітня - як та грушка дичка при дорозі! В стайні ж - двоє коників молоденьких. Най же Afl людини звикають! Разом-бо й вік вікувати й хліб святиl' щирою працею добувати ...

Сукала нитку, куняючи під каганчиком, що над цебром з водою повісила. А жура ще дужче серце тисла. Думка за сином бігла.

Не буде з нього доброго господаря! Ох, не буде!

Он бачить його в дусі, як до лісової галявини поспішає. Здалека заграва від смолою облитої ватри б' є. - Ніч купальська! Від співу аж бір гуде. Чорні тіні - мов біси біля ватри метушаться. Інші - коло заточують, за руки взявшись. Крізь вогонь стрибають, на мить, черленим летом, мов жар, запалають

та й згаснуть у темряві ...

Де ж би в таку ніч Ізяслава в дому sатримати~ Завзятий до танцю - хоч у гудці віддавай! На Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа й дивитися не хоче.

Немов зачарувала його та Олодара рибалчина. І таки правда-істина, що без чарів то не обійшлося. Ніякоі-бо краси стара Янка в Олодарі не бачить.

- Смуглява та чорна, мов пекельним вогнем ошмалена. Та тими зубами білими - гейби у вовка - раз у раз у тому сміху безнастанноr,fУ виблискує! А в очах - у кожно му по сто бісів грає! ..

І батько Олодарчин не тільки рибалка, а таки ще й наузник справедливий. Всяке тобі слово знає: чи то зубну болість зарікти, чи рану загоіти, чи кров заговорити

все

вмі-є. Ше й зілійник неабиякий. Всяку рость та силу в ній вкриту відає ...

На Дніпрі, не як інші рибалки, вдень, але ж нічме «на

613

світло» рибу надить! Люди кажуть: «3 русалками зна єтся!» І такн ж достомитно так. Коли-бо на Почайні оселився ніхто жінки-дружини при ньому не бачив. А дитинча-не

мовля - Олодарку малу - в хаті годував. - Русалчина це дитина - не інакше! І вона це Ізяславові поробила, що до танців такий він завзятий.

Зітхає над кужелем стара Янка. Тріщнть каганець, дріб ними іскрами бризкаючи, коли навісна комаха жовтавий

вогник своею смертю пригасить. Пирхають ситі коники. Морить сном стару Янку: натупається-60 за день Божийl А у півдрімлі встають образи давно минулі ... Молодість

незабутня

як щастя! Як щастя

не тривка! ..

І незчуєшся - а вже відлетіла вона. А, здається, так недавно - цією ж самісінькою стежечкою! - й сама Янка

на ігрища купальські бігла! Ой літа, літа молодечі! Якими путами вас сплутати, зв' язати? Wоб не тікали ви так швидко? Якими чарами вас зачарувати-спинити?! І ще нижче хилить біс Унинія зморену сном голову старої Янки ... Не від літньої ночі, гарячої, п'янкоі - від згадок тих далеких, молодечих, аж варом обдає стару бабусю. Аж у скронях гуде,

обличчя палає,

пропадає. Сама ж Янка на

світ

у сяйві

сліпучому

не баба беззуба, а красуня весня

аж щастям-радістю горить.

І справді: горить! Не вчула-бо за думками журливими, що сон радісний перейшли,

сіно -

як

мала

іскра

JIК порохня сухе! -

від

каганчика

відскочила,

на

впала. Золотою ниткою на соло

му підстілки перекинулась. Вогненною гадючкою побігла. Та й в одежу Янчину сховалася. Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзJlМИ та дівча тами переляканими, заграву пожежі вглядівш"

попелом

лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізяслава зробивши. Таж не статки-маєтки гі ркими оплакував нездара син, а

смерть

материну,

що

до

неї

ігрищами-танцями довів

стареньку.

Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький! .. Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої - миру душі порожній шукати.

614

Братом Ісакієм ставши, в печері оселився. Не гідний я, з багниська сві тського ледь-ледь вирвав шись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться! І благословив отець ігумен брата Ісакія на «подвиг

мовчальний», на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що

аж до

Дніпра-Славути розливається. Але

можна

втекти,

від

людей

відійти,

турботи

ж від світу світу

цього

покинути. Таж від себе самого як врятуватись? Блакиттю небесною перед очима брата lсакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене. Таж відвертається від того раю безвинного пустельник. Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором

внутрішнім

духовим

образи

минулого

лише

викликає.

До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням lсакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.

І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,- зажурений, з вечірньою тінню жа

лем йому душу, мов саваном,· затягає. Гіркість жовчі - за напій йому. Свята просфора - хліб пустельницький - по пілом В устах розсипається. А біс Унинія - невідступною тінню при lсакієві стоїть, світ Божий йому застує. у печері малій - бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ше й нерівний бій. З одного боку - брат Іса.кіЙ бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком

маленьким

рій

за

роєм

військо сатанинське

горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з танцями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ран ком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам'ятав: найдужче диявол нічною

молитвою-співом перемагається. І співав, поклони б'ючи, аж

до

втоми,

знеможення:

Живий у помочі Вишнього ... А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб - аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній,- як гнус у Спасівку,- до

кучали.

~еж немає зухвальству нечистих. На власні очі брат ~атвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, .У церкві Божій під час вечірні

615

доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані

кадила Не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом - квіття «ліпок» натикано. Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивля ється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою - сон непереборний на брата паде. І так

знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.

Ц!о вже акафістів, що тих «страшних молитов» отці лаврські з ігуменом своїм правили! І раптом - немов вітром змело спокусу. Зникли із пече ри Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи Їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя про кинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них

сам себе відлучив, як негідного такої милості.

Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бренить:

Світе Божийl Та який же ти

своїм красу весняних садів лаврських

гарний!

віконцем

місячним сяйвом

облитих - вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було. Та й забув, за радість в Бозі подяку 8семorутньому віддати. Дивиться лише - немов поперше світ Божий по бачив - й не намилується. А біси вже тут: Їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати І Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни пече ри малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що

отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам'ятаючи, що: - Не утримається корабель без цвяхів, а праведнийбез почитання книжного.

Перед ченцем же двоє юнак і в стоять - як зорі сяють. - Встань, Ісакіє,- озиваються.- Знайшов-бо ти ми лість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш. Встань же та поклонись йому. В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, облич чям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ледви шепотить:

Єй, Господи, гряди І В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещан

ня

аж

земля

здригнулася.

Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен «печерну братію» ходить відвідува

ти

повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають,

616

хрюкають, нявкають ... Хвости гадючі у повіТРІ звив-аються Губи м'які над жовтими зубами кінськими паскудним усмі хом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.

А лапи когтисті у бубни б'ють, в тулумбаси вдаряють. Жаб'ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ше й кож ний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.

- Сідайте, сідайте! - нових товаришів закликають. Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш! Бо на наш розказ, кому звеліли, покло нився! І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров'ю зкроплені

облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з paдoc~i обличчях

підморгують.

Мнуть, задоволені, лапи свої жаб'ячі, перетинкою між пальцями зв' язані. - Наш Ісакій! НашІ - радісним хором гудуть. Покло-

нився, кому ми звеліли!

•

Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. І вступила сила, що :і\ надії виросла,- у знесилене бісом Унинія серце Ісакієво. Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього гронами поналипали немов грудки сухого болота обсипались.

Господь моя сила: кого ж настрашуся? гукнув. Найменню Христовому я поклонився - не ворогові.

Да воскресне Бог!

заспівав, мов на Великдень. І почав

на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.

Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші - за плечі, мов потопаючий,- хапаю ться.

Таж саме півень запіяв.

І провалилась вся нечисть·у

безвість пітьми безіменної, що у позасвіттю,- як грузький намул у глибинах водних,- перебуває.

Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надія

лася уже БРатія, що при життю залишиться.

Коли ж на св. Миколу весняного поперше винесли під яблуні брата Ісакія - заговорив пустельник зцілений: - В радості Божій - воскресення світанок, братіє ..

Смерті ж путь цим

до

геєни

жаль за минулим. І біс Унинія шляхом

приводить

...

Замоsк. Був ще занадто слабий.

617

Братія ж побожно схилилась до Ісакія. Ловила слова його. Кому ж бо й знати таємниці життя й смерті, як не йому, що повернув?

мов

той

Лазар,- брамою смерті

до

життя

ЯВЛЕНА ВОДА (3 леzенд роду де Jlачерда)

Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда - внука того Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побрати мом своїм Адамом Дунін-Борковським І. Але Лачерда, чи Лакерда,- тяжко хворий молодий пан Єронім. Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленько го Єроніма на руках носив та доглядав. А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його МОЛ9денька дружина, пані Магда лена. І горе-журба мало вкі H~b не зломнли молодого Лачерду.

Милість це Божа, що витримав І - хитає сивою голо вою старий Семен.- Шість місяцівl Півроку! - в ліжку лежить Лазарем безси.лим Нимцьо! .. Та все вікном у дали

ну невідому .1І;ивнться ...

І!!об розігнати сум свій безнадійний, а ще більше, щоб «розговорити» вірного свого Семена, кидає Єронім до ста рого:

- Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам'ять й шматок життя з неї випав ... Пригадую: як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарем бою, коли на ту боброву зерем'яну натрапили. І хлоп'я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові грунтів бобрів

турбувати ми

це

коли вони де гніздо заложили. А тут,- ВСІ

хащ

та

верболозу

бачили

усадилася

боброва

шляхта З_ темні-бо, майже чорні бобри на зерем' яні СИДІ ли. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінь

ко проти мене вмостився. А гніді -«бобри хлопи» -

так

темне озеро й креслять срібними смугами: дерево вписках та

знов

порожняком

до

берега

по

нове

пливуть,

хатку

І дивись роман Н. Королевої «Предок» Ред. Заборонеио Литовським статутом. з Темні бобри звались «шляхтою», світлі ж, rHiAi,- «хлопами»

618

складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами при

бивають. Аж луна іде - немов праниками б'ють! - А пан Заремба,- l1ритакує старий,- в одну АУШУ: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближ чого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.

Згадую ... Я від'їхав, а зі мною молодий Сангушко, АВОЄ Масальських та Чаплинський і Путята. - Тільки нічого з тих ","овів пана Зарембових не ви йшло. Найліпший-бо пес, Дзвінок, врав на корч иапоровся. Так йому черево й розчепило

як випатраному поросяті.

А Омелько,- як дуб міцний, плаває як в'юн,- поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість ньо го

чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло,

луснуло

та й вже й по Омелькові. І тіла не знайшли!

у рвав. ЗгаАав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліп ше-бо сум-жалобу «забуттям гоїти».

І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі меА' з водою та накапав

туди темного

відвару «кітчого' корі ння» І.

Випийте, Нимцю, час-бо вже ... І почав складати розкидані на ліжку хворого книжки: поеми Альфонса Х., переказ поеми Кретьєна де Труа, зроблений Вольфрамом фор Ешенбахом ... Відсунув свічник

і сньонци 2 _ до вечора ще далеко! З перебільшеною увагою струшував солодко-пахучі кві точки акації, що вітром кинуло на парчеву ковдру хворого.

Ми поверНУЛR на зубра ... - згадував Єронім. Та як же було не повернути! - знизав плечима Семен.- Таки ж звіра загнали вже до засіку. І якого звіра! ШО того хлопства - нагнали - силу! Миттю дерев наруба ли, засік навколо зубра - здо-о-ровий засік! - зробили. І місця для панства, щоб на гонитву дивитись. Все готово було. Псів - з півтуцту до засіку вкинули. Гавкають, гарчать пси - мов скажені. А підступитись ЖОАен не сміє, бо ж кажу: зубрище громське! Чисто тобі той «lндрик

звір, всім звірам розповідають.

мати»,

Раптом: дивлюсь!

що

про

нього дітям

зіп'яв руки Семен,- а ви

у казках

стриб

Валер' яна.

СНЬОНЦН (старе уКр. слово) -

щипці на очнщення ГНОТУ свічкн.

619

до засіку! Таки ж у сам засік ... та на зубра, із шаблею, замісь того щоб оштепом з-поза стовбурів засіку кидати.

Мати Пречистаl

Аж захитався з боку на бік Семен, зга

дуючи минулий уже жах.

Пан Масальський -

Яків -

тільки встигли гукнути

вам: «язика бережись!» та червону кирею з пана Чаплин

ського вхопили немов собі

Й за вами до засіку стрибнули. ОА ви,

намітили на видючу смерть

іти,- забув про

обережність Семен,- на зубра прямуєте. Він же, гемон ський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норо

вить язиком вас зайняти. Йому ж бо, аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він, як звалив вас та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли ... - урвав знов, отямившись, що «прорікся», покійницю згадавши.

Таж таки звалили потвору· пан Масальський: Так до

неї списом засадили, аж самі впали.

Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила

знов

та дивна хвиля, що тоді

кинула його за

засіку. Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава види на тієї Іспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.

- Корида! - наче гукнули разом Єронімове серце й хтось невидимий, в ньому присутній. Дідусь Карлос, що про кориду йому, малому, розповідав та образки пікадорів

й еспад внучкові малював? Чи його кров?

Сліпуче сонце застувало Єронімові дійсність ... Миготіли сотки кочаріь ... білі мережива мантилt. ... Червоно-жовтиl't. прибрана площа аж гуде ...

Вперед, вперед! - лунають вигуки. Слава красуням! Пікадо-о-ро-ві ела-ва! Гей, чоловіче з водою! Най живе еспада! І коні, коні, коні ... безліч коней ... Так ясно все це раптом віджило навколо: рисочка в рису, як розповідав дідусь Карлос. - А зубр завмер на середині засіка. Як бойовик, певний в своїй силі, чекаючи виклику на бій.

Але нерухомість тривала лише мить. І вже, спустивши голову, звір летить на Єроніма зі швидкістю лавини, що

620

несе неминучу смерть. Лачерда в'юнким рухом відскочив Відчував, як буйна радість й божеВІльна відвага налили всю його істоту.

Сотки голосів кинули у ПОВІТРЯ несамовитий крик, що не має в собі нічого людського.

Мисливці, з-поза колод,

намагаються влучити у ЗВІра

списом.

Раптом велетенським полум' ям знялось перед головою зубра червоне сукно.

Єронім немов зачарований. Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Еспанія - та Еспанія, що чарувала його з діто

чих літ.

Лише на уломок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно «мулети». І зубр вловив цей мент. Єронім уже під копитами потвори. Гострий біль перейняв все тіло, й немов би розкрила обійми посвятна Кастільська земля. Поважна - як море, сувора - я~ пустиня. Велична - як батьківщина античних героїв.

Колиска й гробниця предків! Оселя святого хреста й герба, золотий келих й крице-

вий меч заразом ...

«Земле єдина

salve! В смерті знаходжу тебе, бо -

ти

відвічний Рай!» - пропливає вгасаючою думкою. у кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша ... А за нею - тяжке змагання зі смертю, розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну

юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір'ю ...

Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдале ну. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морг~ною, й уже вирвала у

їй

смертельної

суперниці

серце,

яке

належить

ТІЛЬКИ

невмирущій!

Єронім гине, знесилений боротьбою двох батькі вщин. В одній - народився. Друга - народилася з ним, в його душі, в його крові.

Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.

Але сам Єронім - він тільки єдиний це знає! - що п'ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє бать ківщин.

621

Але єдина

батьківщина

як

душа!

може

бутн

тільки

...

Жодна ж з цнх двох не хоче уступити. Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена - визнавши свою безсилість,- жодна не може.

І гине Лачерда, як човник, що порваЛ0 його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.

Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спуще ними повіками пливуть освіжуючою видиною

після спа

леної сонцем жаги Кастілі Ї,- прохолодні ліси рідної Во лині,

задумливі

темні,

сповиті

прозорою

імлою,

що

стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними

співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок ...

І навіщо, навіщо! - перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині! .. Вглядівши, що його «Нимцьо» з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підБАтих руками старого пісту

на, Семен навшпиньках вийшов з одри"и.

Казав Опанас, городник, що, може, надвечі р набере

мисочку

перших

старі

·суниць

...

ноги квапляться широкими алеями панського

саду, де нема ужнточних дерев і рослин, а лише оздобні.

Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів иевидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.

Краплицами розбризканого соняшного золота горять первоцвітн -«небесні ключики», бо відчиняюгь Весні не б~сній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною

піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.

Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини

Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим срібно корим

ясенем

стареча

рука

погладила

обстрижену

«під

мисочку» біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.

- Здоров був, Самсоне! - всміхається сивими вусами Семен до дитини.- Все ставки робиш~ .. А дідусь де? Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя - свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав в бік, де дерева розступились, щоб дати місце

622

блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптова

ним різною по силі І

тону зеленню молодої рістні.

Редьківку беруть!

І знов вглубився У свою гру - розгрібання землі. Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.

Семен одному

з Панасом мали завжди стільки сказати один бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не

розлучались.

Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків як квіти, пов язаних у китички вок, а діди все не могли наговоритись.

редькі

- Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана .. І не інакше, як від тієї поган ської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася

від

неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив' наговори турецькі на ній золотом написані! Семен підніс спущені було блакитні ясні очі. - І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало,- ще й перед хворобою - сидів у «кімнатах пана Карлоса», де всі пам'ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки - наче срібний вогник .. Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуты .

Сам-бо Семен бачив: часами щось шеПОТІЛИ ЄPOНlMOBI уста, дивлячись на образ. Немов ВІДПОВІдали на НІМІ слова

портрета. А він шу і

очима намальованими, 'так просто в ду

дивиться.

Після того

Нимцьо як непритомний ходить, ЧУЖІ

пісні співає, не наші книжки читає ... бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив ...

Вузлуваті

пальці

Панасової

руки лягли

на

Семенове

коліно.

- «Наш» і «не наш» молодий паи ... І так я гадаю: від того «чужого» вмерла пані, сердешна ... Та-бо таки «наша» Марусенька була - Господь най їй світить! -

Земля, брате,- як коханка: коли щиро любиш

то

тільки одна мусить бути. Коли Ж разом дві кохаєш, то це - або, прости Господи, розпуста, або забава ...

Правду кажеш, брате,- хитає сивою головою Семен. «Ох, ох, та не люби двох!» - пісня співає ... Не може Нимцьо серця відірвати ВІД того «чужого», що йому «своє»

ні від <sнашого», що йому «чужим» бути не може

623

На це - тільки «вода явлена»! З серця-бо Матері Зем лі вона іде! Така, що сама на світ Божий з'явилась, що не пили ЇЇ ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана

минуло

ся б лихо ...

Дріботіння босих ніжок СПИНИЛ0 старечі розмови. Малий Самсон ко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив

старого

за

шию

весь

приtулився

до дідуся.

Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.

- Чого ж це ти, малий? - гладив дитину мозолистою рукою Панас.- Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає- тьху, тьху на неї! І раптом обмацав внучка руками. - Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика, часами? )(лопчик вказав на ясень: - Там, дідусечку ... я загатки робив ... бо землиця там така гарна. м'якенька! А воно раптом - як не штовхне мене! І от так високо,- накреслив ручкою півкруг,- з-під корі ння вода тече ! Так і б' є! А студена така!.. І аж співає- дзюрчить.

Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом. Семен перехрестився широким хрестом. Панас мовчки скинув крислатий солом'яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев' яну біленьку липову мисочку.

- Набери швидше, брате, поки ніхто ... - Й обернувся до хлопчика: - Ти ж не пив тієї води, Самусе? )(лопчик 'мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив тихенько

її

набік й,

підвівши

на діда зіркаті

очі,

озвався:

Дідусю, дай редьківку! От таку,- діткнувся пальчи

kOM до приправленого пучечка з білим хвостиком.

Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговір них

слів

проти

«лиха,

чужим

вітром

навіяного»,- став

видужувати. На місці ж «явленої води» звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж розди рає пащу левові.

Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що

624

то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься.' Він-бо її дитячими руками виграбав. ШО ж пана Єроніма зцілила та «явлена вода», багато людей стало до неї приходити. Пили ЇЇ, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення - по вірі своїй. ІЄронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам'ятні аннали свого роду, відмітив: - Тільки подолавши в собі кволість,- як Геракл Не мейського Лева,- знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина' - як єдина душа. Уьому навчила мене Самсорова «явлена вода» - те джерело, що виграбав дитя чими руками малий Самусь, городників внук.

Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семе на, й Самуся-Самсона. Давно травою Qоросла й сама пам'ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при «вулиці Лакерди» І. І аж до світової війни ходили «до Самсона воду пити» побожні прочани.

Безпечним-бо путем,- казали ЛЮДИ,- сила тієї води

провадить! ..

ХРЕI,UЕНИК ПОПА ІВАНА

Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав Їх, отарами, ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й иині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час немов готель.

Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури них засохла ще

перед

віками

приняли жартівливий легіт. них

пролита кров

ніби на похмурно

І вітрець полинув геть від

непривітних,- ледви торкаючись, мов струн, тьмя

них вод Венеціанських каналів.

І таки дочекався веселого приятеля: на світ виглянуло молоденьке, весняне сонце. Та й засміялось тисячею діа мантових усміхів. Збудило ними зі сну Місто-Мрію: вра нішню, прозоро повітряну Веиецію, збудовану немов не І До світової війнн ще існували у Ки€ві, на Подолі, і Самсонова КРНННЦЯ, і вулиця Лакерди.

625

з мармурів та каміння, як та реальна

денна!

але ви

різьблену з перлових хмар та опалових веселок.

Підкреслені проясненим сріблом води тіні долі, під домами, згустились дужче. І відрізали Місто-Видину під

дійсності. Вся легка, підносилась вона до зеленавого не ба,- топилася в ньому всіма своїми дзвіницями - кампа

нілями, крилатими левами св. Марка, золотими ангелами Сан-Джіорджіо й пере плетеними трояндами гербами Лоре дано, що простягали до вишин девіз старого роду.

- «Non nobis, Ооmіпе, поп nobis: sed поmіпі tuo da gloriam». На лутки широкого відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний, раменатий муж. Темна барва та строгі лінії його зодягу прозраджували старший вік. Але іскри незвичайної краси й великості самоцвітів, які гойно прикрашали

всю

постать

аж

до

клямр

на

черевиках

підкреслювали, що цей нобіле не має природної у старшо му віку байдужості до своєї зовнішності.

Сонце заглянуло у задумані очі й незадоволене переско чило на різьбу темних фотелів та цяцькованих ніжок оваль

ного столу. Торкнулось блідих, «папірових» тонів гобеле нів на стінах. Знов повернуло до столу й поцілувало тепле золото скрипки, недбало киненої між опалізуючим склом мурранської вази й докінченим, але не підписаним листом

І завмерло,

зачудоване,

припавши

Кожна-бо намальована постать

до образів-портретів

так само, як і раменатий

муж коло вікна,- була залита дорогоцінностями майстерно виписаними, аж в Їхніх іскристих переливах гасли обличчя, дарма що випрацювала Їх рука вправного митця.

Муж пригладив рукою темне, ледве торкнуте сивиною волосся. Відійшов від вікна й схилився над листом. Перебіг очима перші рядки. Але, немов враз пригадавши собі весь зміст написаного, не дочитуючи, підписав:

Карло, граф Сен-Жермен. Запечатав зеленим воском й написав адресу:

Monsieur Arouet de Voltaire F erney, Suisse.

Всміхнувся поблажливо. Так Їдкі фанфаронади й висміювання всього на світі не перемогли у «Фернейському старці» звичайного, загаль~олюдського страху смерті? Monsieur Arouet прислав до графа Сен-Жермена гінця. Прохав у «великого вченого й дослідника тайн природи» того чудодійного еліксиру, ЩО дозволяв Сен-Жерменові продовжувати собі життя «майже на два століття».

626

«Великий вчений»

знов всміхнувся граф.- А ще так

недавно «людина, яка знає все, і ніколи не вмирає»'

Як же байдужі всі ці епітети! Виростають-бо вони або з надіі одержати поміч, або з відмови виконати про-ання, заздрості та зависті до слави «великого мага» ...

На хвилину погляд «мага» затримався на образах-портре

тах. Був задоволений ними. Барви, над якими працював протягом кількох літ, знаменито передавали іскрнсту гру

самоцвітів. Були прозорі й сяЙливі. Але скількома зусил лями,

якою терпеливою працею дійшов до цього свого

винаходу

...

«Магія»! Вона зветься працею - ця його «магія»! Невтомною й систематичною, з безліччю знов й знов пере

роблених дослідів ... Той самий шлях приві~ його й до утворення в лабораторії самоцвітів й до відкриття, що

перли можна плекати й «вирощувати» ... Як горох у городі! Відгорнув тонке мереживо й милувався великими рубіна ми шпоньок. «РеКОІІструїровав» їх, сплавивши з малих

камінчиків 2. - «Аби знати рецепт!» - згадав зненацька дотеп куха ря графа Франца Ракоці й запевнення пишного своїм умінням слуги, що він знає рецепти всього, що лише варто

з'Їсти на світі ... Згадка зірвала зітхання з Сен-Жерменових уст. - Як же давно це було! Тоді «граф Сен-Жермен» був тільки кучерявим, смугля вим хлопчиком У палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ше не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім - до І талії, де «всиновило» його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім'я ...

Як весело ганявся смуглявий, здоровий Хj\Опійко иад Тисою за металево-блискучими СИНІМИ та зеленими «бабка ми». Чи не вони перші збудили в його очах і душі ту пристрасну любов до блискучих,

сяючих,

баревних само

цвітів? ..

Чи ж не там,- під тінню гори «Попа Івана» забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти

і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що: І Автентнчні слова Вольтера, якнми він внсміював Сен.Жермена. ШО робиться ювелі рами нині.

627

- ... «не мав більше чого осягати. Хоч кинь! І - як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування І Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді, треба було б мати принаймні «планетне» життя! .. А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами ... Так, і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами «штучно

го зросту перел» ... Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим иа світі, навіть і без щастя ...

Wастяl- хитнув головою з усміхом старшої, поваж

ної людини над марними, дитячими вигадками.

- Хто ж може про себе сказати, що спра)fді був щасли вий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана - щастя?. Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.

- ие - не його виробу самоцвітк. Пам·ятка ... ще по батькові !.. - Задивився на майстерно вирізьблену у сма рагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру. - «Мудрість перемагає час ... » В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло

дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тон ких промінчиків.І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.

Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:

Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя. І межі реального зникли.

Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жін ка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки - її останні крО ки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.

Таж молоде життя ПРічається. Глибоко вдихнула повіт ря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, від ступила.

Гірська· осінь,

гаптована пурпуром,

кована золотом і

бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки. І Автентичні слова Сен-Жерменові.

628

- Іди до нас, голубко! - манить мандрівницю сліпучи ми движками-бліками річка під схиленими вербами. А мо гутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожеві

лими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.

,- «Піп Іван» - тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяг лась під ліщиною:

Тепер спокійно помру! Піп Іван-бо - не звичайна гора. В НlИ замкнено святого Божого священика - праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його - жодне!· Таж він бачить й чує все. Тіл~ки не сміє на людську біду відізва тись - аж доки «не виповниться час» ... Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він - найстар

ший з тих трьох східних ~олодарів-царів, що то прийшли

«по зорі» -Христу поклонитись! - Отче Іване! Заступись за мене, грішну!

ледве чут

но летить з подихом вітру голос з-над річки.

Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама:

коло

неї

ворушилась

маленька,

квола

істота

її

дитина.

І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею

двері рідної хати. Тієї, що з порога ЇЇ сумно дивилася мати ... А батьків голос не сльозами, словами плакав: - Іди від нас! Іди геть ... Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще

дорогоцінне пуделко,

Ф ранц ...

щастя

пан-магнат

...

що дав u

великии

їй

І'

пан.

«він», u

тои,

її коханий що

дав

1И

.. .

Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, наПОЄIJОЇ запахом лози

А жінка - там, у смарагд і ! - намагаючись з останніх сил, Досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м'якенької ряднинки. У вузлику її мала,

-заздалегідь гої істоти -

наготовлену для не народженої, а '\е уже доро

частини власного ТІла.

Трямтячими руками перебирала в к.~уночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.

Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» ви ймав це пуделко, щоб понюхати табаки!

629

Жінка днвнться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це. - Архангел Михайло перемагає смерть! Від'їздячи до Італії, Франц' дав коханці це пуделко.

Жодного іншоFO подарунка -від нього ніколи не взяла, крім цього -єдиного.

- Не золото-самоцвіти даю,- казав-бо Франц,- а до лю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи! Може, в ньому чари переховані ~ І берегла дорогоцінний скарб - талісман. Жебрала шма ток хліба, але не продала ані найменшого камінчика.

Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцін ну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці ...

- Буде щасливий! Народився з волоссям!

затремтів радісно голос матері.

Підвелась з намагою й піднесла дитину:

Отче Іване! - звернулась до гори.- Будь за хреще ного батька! Дай щастя-долі !.. Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком об 'верхів'я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої пишноти. Здавалось, несподівано відчи

нились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила.

Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухии корінець,

темний,

легенький і

вузловатий

дарунок «хрещеного

батька». І мати прив'язала до хрестика це: «Дар-зілля»1 Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пере сохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись

ніжної істоти: «Умитись»! Схилилась над спокійною повеРХliею річки: блищала, як

дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води диви лось на молоду матір змарніле личко, повними суму, вели

кими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки.

Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка ЗМОРЩИо\а болісно личко. Немов заплакала І Існує легенда,

що Сен·Жермен

завдячував своєму справді дуже

довгому життю, вживанню коріння женьшень, якому ще й нині в Хінах (Китаі.- Ред.) приписують могутню силу продовжувати життя.

630

над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом·води. Немов поці увала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок -«вуглярок», що вболівали над до лею сирітки, якого тепер уймуться тільки:

«Чу-жі! Чу-жі ... чу-жі» ...

Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускан ня бича та кінського тупотіння, а потім

й близько коло

себе, людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівни ця вклонилась смерті-визволительці, в річку в'Їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шес териком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пандурами й старшинами у блискучих одностроях та напу д

рованих перуках. Аж вода б роду спі нилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказа ла на молоду матір під ліщиною.

Двоє гайдуків погнало берегом до вказаної мети. Могли, однак, коистатувати тільки довершений факт: мати ва,

дитина

мерт

жива.

Гайдук простяг до коча загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою байдужо глянув на знахідку:

- Відвезти священнкові - най охрестить. «Uиганку» поховати, де знайшла її смерть. До вечора - виконати. Одного гайдука послано до найближчого села, другому звелено лишитись при тілі, доки не поховають. Але рука молодого старшини, що було взяв від гайдука немовлятко, намацала

щось

тверде:

Загорнено щось з дитиною, величносте!

озвався до

пана в кочі. І невмілими рухами почав розповивати дити ну. За хвилину другий старшина передавав цісареві Карло ві УІ, щО з полювання Їхав відвідати свого улюбленця,

графа'Франца Ракоці, який щойно повернув з Італії, добре знайому цісареві табакерку.

«Єдину в світі!» - був переконаний Ракоці. Обличчя цісаря споважніло під гривою туго скручених білих кучерів перуки. Рухом руки звелів подати собі не мовля. З хвилину розглядав його. І розказав все знов.

загорнути разом та покласти коло себе, до коча.

Повоз· вирушив повільним кроком. иісарева рука у білій, військовій рукавиці злегка притримувала малого знайду.

Із верхів'я Іванової гори лнлось розтоплене сонце, вкри ваючи килимом проміння дорогу «хрещеникові Попа Іва на».

Гуркотіння коліс й лускання бича завмерли в далині ...

631

Гайдук пустив пастись коня. Відтяг тіло від берега. г! ",;(лав навзнак, рівно, поки ще не затужавіло. З хвилину .,;r,:швся співчутливо в обличчя мертвої. Оглянув вишивані великими

хрестами

на

раменах

рукава

сорочки:

Не циганка -«наша»! І скинув шапку. Наламав червоних галузок калини та блискучих чорних ягідок. Заквітчав голову мертвої. Не знав цієї жінки. Але зажурено схилився. Раптом стала

йому така «своя», ця невідома мертва, хоч не міг сказати

що власне в' яже її з ним - панським гайдуком, який слу жить панам цієї землі, як служили Їм й батьки його ...

Навколо розіслалась посвятна тиша. Тільки ят лик, десь далеко! - довбав дерево: вперто й витривало ... Світляна пляма на смарагд і замиготіла, немов струсила сльозу з промінних вій. Камінь ще раз блиснув яскравою іскрою. І вгас. На сяйливе око лісової казки впала повіка дійсності.

- Так це - щастя?. Кохання безіменної жінки з без іменної краіни ? .. Рука в перснях відкинула з чола пасмо волосся. Але

думки журливої не відігнала. Сковзнув поглядом по таба терці, яка бачила його матір ... Немає уже серед живих

ані її, ані Франца Ракоці, ані ціса'рlІ Карла, що привіз як «чужого» Й лишив у батьківському домі «свого знайду». З дитячого віку всіма пещений «цісарів вихованець» вбачив щастя у довгому житті ... Кому ж бо й всміхалося воно принадні ше, як йому! .. Але ж «за щастя довгого віку» рівновага життя каже платити втратою всіх своїх близьких ... а з ними опадають

й радісні квіти: любові й ніжності .. .

- «Відмовтесь же від любові й не зазнаєте болісти!» кидають з далини Буддове навчання саркастично усміхнені уста «Фернейського Старця» - Без любові й болі сти життя?. Сонце розсипало вогненні пелюстки світляних бликів й хвилі засміялися тисячами сяючих уст

вічно мінливі,

вічно рухливі, вічно живі ... Венеціанські дзвони сколихну ли повітря металевим хоралом й понесли його у срібному

миготінні крил голубів св. Марка. - Скільки ж треба того баревного прядива, щоб зіткати з нього Чарівну Запону Життя, за якою хитається вічно невловима, вічно принадна примара веселкового l1!астя!

ДИВОСВІТИ НА1'АЛЕНИ КОРОЛЕвоr

Тільки в

1988

р. ми ДІзналися про Наталену Королеву, твор

чість якої могла б стати окрасою будь-якої розвиненої €вропейсь

кої літератури. На 1О0-річчя з дня народження письменниці відгукнулися журнали «Жовтень», «Українська мова і література в школі», «Радянське літературознавство», газети «Молода гвар дія», «Літературна Україна». Спілка письменників Украіни про

вела літературний вечір «Наталена Королева -

український іс

торичний белетрист». Не читавши більшості книжок, не знаючи

достеменно навіть житт€вого шлях'у письменниці, нелегко було говорити предметно про ії творчість. На Радянській Україні донині не видано жодного твору Н. Королевої, а випущені в 30-х

роках у Львові її книжки стали справжньою бібліографічною рідкістю. Їх лічені примірники в наукових бібліотеках закриті

для широкого читача. В останній рік життя письменниці у Пря шеві побачили світ дві її повісті «Сон тіні. 1313» (1966). Проте вони майже не дійшли до України. УЬОМУ спричинилися як віАО мі ПОАії в Чехословаччині 1968 року, так і чомусь ОАіозна на той

час постать УПОРЯАника книги А-ра Ореста Зілинського. Кілька її прнмірників в особистих бібліотеках письменників і бібліофілів

не могли створити загальної думки. Видання не' було иавіть прорецензоваие, і самобутня творчість Н. Королевої піСЛJl її смерті понаА АваАЦЯТЬ років залишалася забутою.

Останнім часом зріс інтерес до історичного минулого, запов нюються прогалини в історії українськоі літератури і в літера турний процес повертаються письменники, які з різних причин

жили й працювали поза межами України. Ім'я Н. Королевої також виклика€ пильну зацікавленість. Н. Королева не належить Ао української еміграції. Не українка за ПОХОАженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої снли в літературі французькій. Сталося так, щО АОЛЯ зв' язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю Ао української

літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших Аалеких шляхів на шлях українського пись менства». Гірко переживала письменниця свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що

СУПРОВОАжувало її у 4О-і - на початку 60-х років. СпаАщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не ВИАана, але і те,що свого часу побачило світ і доступне нині АЛЯ

прочитання, свідчить, щО Н. Королева - видатне явище в історіі української літератури. Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і €вропейського світу, успішно продовживши тради

ції Лесі Українки. В цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи

633

історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила теми української історії, але намагалася бодай якимись невидимими

гранями пов' язати світ стародавніх Скіфії, Русі

і України з

світом античності й середньовіччя. Вона обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди,

вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і старорусь

кий світи .. з біблійним, християнським. В традиційний стиль і образну мову YKP;J.ЇHCbKOЇ прози влився свіжий струмінь євро пейського письма. Лексика, фразеологія, точність образу і висло ву, навіть синтаксичні конструкції речень відрізняють її худож ній текст від суто українського.

Н. Королева знайшла в українській літературі свій індивіду альний

художній

світ,

для

якого характерний

симбіоз східної

і західної культур, язичннцтва і християнства, сннтез романсько

го, арабського, греко-римського, візантійського і слов'янського стилів. Як вчений-археолог, ерудит, людина новітиьої європейсь кої культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева зовсім не переслідувала пізнавальні і популяризаторські цілі. В центрі її уваги - людина, її духовний світ. Герої творів письменниці люди непересічні, біблійні, античні і міфологічні постаті, лица рі, винахідники. яких об'єднує жадоба знань, пошук істини, ут вердження висоlQИХ ідеалів загального добра, братерства і любові.

За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої ми повннні побачити саме це, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти і шляхетності.

Життя письменниці, може, комусь нагадає фантастично-при годницьку арабську казку, але насправді воно було тяжким і тривожним, суголосним тим історичним і суспільним катакліз мам, свідком і учасником яких вона бу ла.

Наталена Королева народилася 3 березНJI '1888 р. в селі Сан Педро де Карденья біля м. Бургос у Північній Іспанії. Повне її ім' я за старовинним іспанським звичаєм: Kapmeh-АлЬфонса-Фер нанда-Естрелья-Наталена. Мати майбутньої письменниці Марія Клара де Кастро Лачерда Медіна-селі померла при пологах. Вона

походила із старовинного іспанського роду Лачерда. Батько На талени - польський граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський займався археологією, жив переважно у Франції. РОАОВИЙ має ТОК його матері Теофілі з литовського роду Домонтовичів знахо дився у с. Великі Борки на Волині. Батько А-Ю. Дуніна-Бор ковського Адам Дунін-Борковський загинув під час польського повстання 1863 р., його майно було конфісковане царським уря дом. На тале ну одразу після народження взяла Ао себе бабуся Теофіля, у якої вона жила до п'яти років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, старшина коро лівської гваРАіі, згодом католицький священик. Там нею опікува-

634

лась також тітка Інеса. Наталену віддали на виховаиня в монас тир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже дванадцять років. Пізніше Н. Королева з великим пієте том згадувала монастир Нотр-Дам, де формувалась як особис тість, вчилася добру, милосердю, самопожертві. Студіювала мо ви,

фіЛОСОфію,

історію,

археологію,

.медицину,

музику,

співи

Часто вона бувала у своїх іспанських родичів. Вчилася Їздити на КОИJlX, фехтуватн, стрілятн. Тим часом батько одружився вдруге з Людмилою Лось, що походнла із знатного чеського роду і мала маєток в містечку Красне біля Львова. Оселилися в Києві, і мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала тут навчання.

Восени

1904

р. сімнадцятирічна Наталена прИЇЗДИТЬ до Києва.

На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську,

італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам'ятала укра їнську й польську. В сім'ї розмовною була французька. Освоївши російську мову, дівчина вступила до київського Іиституту шля хетних дівчат, який закінчила через два роки.

Програма не була особливо обтяжливою. НасампереА тут мали навчити «манір»,

«доброї поведінки» та «мистецтва обертатися

в товаристві собі рівних». Все інше було АРУГОРЯДНИМ. Пізніше, у повісті «Без коріння», письменниця так охарактеризувала жит тя в цьому іиституті: «ОАноманітне інститутське життя, таке ж Аалеке ЇЙ (героїні твору.- О. М.) і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені

нудитись

хаті

дощовий

день».

Наталена

стала

свідком

справжньої війни між вихованками й вихователJ\МИ, спостерігала,

як «класні дами» ненавиділи й пересліАували своїх учениць. Уже на схилі віку, у 1962 р., в одному з листів письменниця згаАувала про те, «як колись жилося В Києві, як за ті часи виховували дівчат, як ПОВОДИЛИСЬ «маючі владу», і доходила невтішного висновку: «На думку мою - були то кошмарні часи й звичаї,

яких ані навмисне не вигадаєшІ» Та не зважаючи ні на що, молода Н. Королева вийшла ч.истою й неозлобленою з цього закладу. Мачуха не сприйняла ЇЇ, не хотіла та й не могла побачити в ній

особистості, що має свої життєві принципи. Ій готували второеа

иий шлях АЛЯ дівчат її стану - вигіАне ОАруження і спокійне існуваиия. Батьки підшукали й нареченого - бравого гусара ро сійської армії. Наталена й чути не хотіла про одружения і поЇхала здобувати вищу освіту. Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут, одержала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, потім зайнялася єгип

тологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій акаде мії, після закінчення якої ОАержала диплом «вільного художни ка», мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві. Контак ти з батьком і мачухою не налаroджувались, бо ВОНИ' наполягали

на її одруженні з иелюбом. Тоді Наталена йде на нечуваний у шляхетському роду вчинок - вступає до фраицуаького ,Михай-

635

лівського театру в Петербурзі, а згодом укладає контракт з паризьким «Theatre Gymnase», що гастролював тоді в столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар'єра Наталени не вдалася через слабке здоров' я. Вона залишає театр, лікується на Закавказзі, а потім виїжджає в Західну Європу, де продовжує лікування, займається улюбленою справою

- мистецтвом і архео логією. :{.хі роки були чи не найкращими в її сповненому тривог житті. Вона побувала в Іспанії, Франції, Італії, країнах Близь кого Сходу, знову виступила в оперних театрах Парижа і Венеції (співала партію Кармен в опері Ж. Бізе), взяла участь в архео логічних розкопках Помпей і в Єгипті, з 1909 р. почала система тично виступати з художніми творамн і

науковими статтями у

французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві: вона при Їхала до хворого батька, який невдовзі й помер. Тут за нею було встановлено поліційний нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи змоги виїхати (кордони були закрито), вона (через това риство Червоного Хреста) стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула Наталена на війні, одержала солдатський хрест «За храбрость», три поранення, тиф і кілька запалень легенів. Пізніше письменниця згадувала, що хрест «За храбрость» ЇЙ дали тільки за те. що під час ворожого обстрілу залишилася

пораненими

вояками,

виконавши свій

звичайний

обов' язок. Особисте життя Н. Королевої під час війни склалося драма тично. Вона одружилася з офіцером російськоі арміі і громадяни ном Ірану, що служив у «дикій дивізії»,- Іскандером Гакгама

ніш ібн Курушем, який невдовзі загинув під Варшавою. Відпро вадивши домовину з тілом чоловіка до Ірану, Наталена поверну лася до Києва. Зупинилась у мачухи. Війна наближалась до кінця. Разом з мачухою вона записується в групу чеських репат ріантів і виїжджає до Львова. (В містечку Красне біля Львова жили родичі мачухи, і в цей голодний і

холодний час грудня

1919 р. вони й вирішили Їх відвідати). Але тут мачуха захворіла й померла. Наталена ледве добралась до Праги, де почала працю вати в системі народного шкільництва. У Празі вона зустрілася з Василем Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як пись менника, культурно-громадського діяча і видавця. Вони одружи лися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельнік біля Праги. Тут і прожили до кінця днів своїх. В. Королів-Ста рий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльніс

тю. Помер

1941 р., після чергового допиту в гестапо. Н. Королева

'все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут вона почала писати українською мовою.

Приїхавши з Києва до Праги,

Н. Королева на замовлення

міністерства освіти уклала невеличкий Їнський словник, який вийшов під

С. Смаль-Стоцького. Пізніше -

шкільний чесько-укра редакцією професора

великий (понад 30 арк.) фран-

636

цузько-українськнй словник (залишився недрукованим). Писати художні твори укр~їнською мовою почала з 1919 р. за пораJtою В. Короліва-Старого. Перше оповіJtання українською мовою «Гріх (3 пам'ятної книжки)>> було надруковано у віденському українському тижневику «Воля» 15 січня 1921 р. за піJtПисом «Н. Ковалівська-Короліва». З того часу понад двадцять років усі західноукраїнські. буковинські, закарпатські українські журналн,

а: також журналн, що виходили в Чехословаччині, вміщували її твори. Вона принципово не відмовляла жодній редакції у друку

ванні своїх творів. тому її ім'я зустрічаємо в досить строкатому списку української періодики.

у середині

30-х

на початку 40-х років вихdдять книжки

Н. Королевої. що принесли їй широке визнання й популярність:

збірка легенд «Во дні они» (1935), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повісті «Предок»

(1937), «Сон тіні» (1938), «Легенди старокиївські» (1942-1943). Після війни у Чікаго випущено її повість «Quid est veritas?» (1%1), завершену ще в 1939 р. Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття

приватними уроками французької та іспанської мов. Ії намагання встановити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР успіху не мали. Н. Королевій судилося ще побачити віддруковані аркуші своєї кни

ГИ «Сон тіні. 1313», яка вийшл,," 1966' р. у Пряшеві. Померла пнсьменниця

лнпня

1966

р. в Мельніку.

Писати художні твори французькою мовою Н. Королева поча ла ще шістнадцят.илітньою дівчиною, та її літературна творчість була перервана подіями

пвршої

світової

війни

перебуванням

письменниці переважно в російськомовному оточенні. Шлях її до української літератури почався одразу ж після її прибуття до

Києва і тривав досить довго. Батько Наталени був прихильним до українського народу. В повісті «Без коріння» вона розповіла, як у перші ж місяці після приїзду до Києва він прищеплював дочці «обов'язок до народу, серед якого живеш. Особливо ж коли це народ скривджений і поневолений, не вільно ані погорджувати

ним, ані бути байдужнм до нього та його потреб. Бо лицарський обов' язок і присяга зобов' язують боронити всякого скривдженого й воювати за слабого».

Крок за кроком ми спостерігаємо в повісті, як поступово за роджується

українство

героїні,

як

вона

симпатією

починає

ставитися до простих українських дівчат, своїх ровесниць. Батько спеціально взяв у дім вродливу українську дівчину Марусю,. яка завжди була одягнена у вишиваний народний одяг і мала товари шувати з Ноель, вчити її украінськоі мови. Маруся представляла молодій панні

«фольклор

і романтику тутешнього краю», в ЇЇ

обов' язки також входило «вишивати, мережити, гаптувати». Дів чата щиро заприязнились між собою, і

637

іхні весілля відбулися

в один день. В уяві Ноель У країна виступає ще як «спляча царівна», але вона вже замислюється над тим, що ця земля стане

дли неї такою ж близькою, як і Піренеї. З великою теплотою згадувала пізніше Наталена Королева свою няньку в Борках, бабусю Северину, якій у повісті «Без коріння» присвячено зворушливі рядки: «Мені здається, що ота баба Северина - це є простора Земля Українська, зрезигнована аж до повної байдужості, інертна до всього і усіх, хто робить ЇЇ

своєю слугою й користає з ЇЇ величезних природних властивос тей ... Але ж вона, дарма що зрезигнована й відстала від поступу інших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї, ці найдорож чі свої скарби, і ними прикрашує та оздоблює молодь ... »

Поштовхом до писання Н. Королевою творів українською мо вою була, звичайно, порада і підтримка близької ЛЮ,ll.ИНИ

Ва

силя Королі ва-Старого, проте внутрішньо вона була цілком під гОтовлена Ао цього важливого кроку, сві,ll.ОМО прийшла в укра їнську літературу, визнаючи при тому, що «ні походженням, ні

РО,ll.ОМ» не є українкою, що її психіка розвивалась не на Україні. Зиайомство з Україною було досить поверховим, бо письменниця майже не" жила серед українського народу і не мала можливості глибоко осягнути його ментальність. «На Украіні я знала лише простий ЛЮД,- писала вона,- сільських дівчат, служниць, реміс

ників, за першу світову війну

вояків. З українською інтеліген

цією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція при

йшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені

український люд, ·настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що Bpa~ не знаючи мене, поставилась до мене ворожо, коли довідалась, що я -«не попівна» і не «хуторянка».

Для української інтелігенції я була лише «лукава полька» або «погана лишка»,

як мене титуловала у вічі одна молода,

дуже

талановита поетка. І ніколи, нікому з них не прийшло на думку запитати,

хто я,

чому

серед

Думками письменниця не

них

... »

розлучалася

із

своєю батьківщи

ною - Іспанією, але ставлення ЇЇ до України, її народу і культу ри було піднесено романтичним: на Україні вона знаходила сліди античної культури, і це її особливо приваблювало: «Іспанія була і буде завжди моєю батьківщиною! Україна ж є для мене куточ ком грецької Аркадії - країни Псіхеї-Аркадійки, в якій залиши лось, може, більш відгуків Еллади, як у сучасній Греції, на JlКУ різні нееллінські впливи поклали свою патину. Може, я помиля юсь? ШО ж - errari humanum est!» (<<Людині властиво помиля тися» - латuн.- Ред.). У цих висловлюваннях знаходимо ключ до розуміння «укра Їнства» письменииці, її ставлення до правіку України, що знайш ло своє втілення в «Легендах старокиївських», «Предку», навіть у «Сні тіні». Київ, побачений очима вихованки Інституту шляхет них дівчат, а потім під час першої світової війни, не дав їй

638

достатніх вражень про Україну, її народ і культуру. Життя серед української еміграції в Чехословаччині теж мало сприяло глибо кому ознайомленню Н. Королевої з життям України і національ ним характером украінців, тему вона лише окремими гранями своеї творчості торкаеться українського регіону.

Редакції тогочасних українських журналів неохоче брали до

друку твори Н. Королевої, Їх насторожувала широта її світогля

ду, загальнолюдські проблеми. Редактори посилали Їй· листи: «Киньте вже пнсати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!» Та це не зупиняло письменниці, що була свідома свого покликаННJI, мала свої улюблені теми, від яких не відступала ні за яких умов.

Не

всі

сучасники

~розуміли

творчість

Н.

Королевої:

одні

приписували їй містифікацію життя, інші закидали їй фанатич

ний католицизм або ж недостатиій католицизм одночасно, третіх не влаштовувала її нібито неукраїнська тематика, четвертим зава жала нетрадиційна манера письма, та мало хто поглянув на ЇЇ книжки

як

на

намагання

досягнути

загальнолюдських

ідеалів,

вирватися з тенет обмеженості, залишитися собою за будь-яких

обставин. Н. Королева ніколи не належала до жодних шкіл, партій, угруповань, осередків, якими так рясніли 20-30-і й 40-і

роки. Ій були близькими і Іспанія, і Франція, і Італія, і Єгипет, і Близький Схід та Кавказ, і Польща та Україна, і Чехія, де вона провела понад 35 останніх років свого життя. Вона вільно володі ла вісьмома європейськими мовами, була енциклопедично освіче ною,

високо ерудованою

людиною,

що

своїм

інтелектом

ху

дожньою творчістю піднялася понад дрібні вузькопартійні, кла

сові, національні й релігійні чвари й передсуди. Ставши укра Їнською письменницею уже в зрілому віці, Н. Королева свідомо окреслила і тематику своеї творчості, і її жанрово-стильові пара

метри: писала про те, що добре знала внаслідок своїх наукових історико-археологічних студій, що спостерігала впродовж усього

життя. Уе сприяло утвердженню концепції людини

сильиої,

морально чистої, неушкодженої спокусами цього світу, особистос

ті, що відстоює своє

«я»

у всій своїй діяльності

кеРУЄТЬСJI

вищими помислами вселюдського братерства й любові.

Вже саме життя Н. Королевої, переплетення родоводу склало ся так, що її творчість втілила синтез двох культур - західноєв ропейської і української. В українську культуру вона привнесла новий струмінь европеїзму і античності - і не стільки на рівні теми, скільки на рівні духу, високого інтелекту, навіть європейсь кого стилю письма. Свій небуденний талант вона присвятила художньому відтворенню тих призабутих і затемнених сторінок української історії, що в'яжуть її з давніми культурами антично110

европейського світу. Ії не вабила суто українська тема,

а манили ті світлі промінчики, що з доісторичних часів в'язали иаселення Подніпров'я з іншими світами.

639

Залишилася незавершеною перша автобіографічна повість Н. Королевої «Золоте Серце». що на початку 3О-:х: років уривка ми АРУ кувалася у львівських журналах «Літературно-науковий

вісник».

«Жіноча доля».

«Дзвоню,. У ній

розповідається про

життя героїні перед першою світовою війною.

Протягом 1936 р. в журналі «Дзвоню, надруковано другу авто біографічну повість Н. Королевої «Без коріння». Того ж року твір вийшов окремнм виданням. Письменниця змальовує життя своєї юної героїні від часу приїзду з Іспанії до Києва. і до закінчення київського Інституту шляхетних дівчат. провівши її крізь усі темні закамарки непривітного домашнього й інститутсь

КОГО життя. Уже в цій повісті проявився не лише епічний. а й великий ліричний талант Н. Королевої. Події. про які розпові дається.

вона

пропускає

крізь своє серце.

Їх

пронизує сильне

почуття ліричного «я». Письменниця говорить не від себе особис ТО.- вона відтворює життя Ноель. героїні. що є сильною індиві дуальністю. відстоює свої погляди. береже свою гідність у чужо

му їй товаристві. Серце вона залишила там. у Піренейських горах Північної Іспанії і Південної Франції. живе спогадами про без хмарне

дитинство.

почуває себе

та

поступово

тут рослиною

звикає

до

нових

умов.

хоч

«без коріння». що пересаджена на

чужий і не сприятливий для неї грунт. Події. про які йдеться в повісті. дуже незначні. буденні - життя й навчання у закрито му учбовому закладі. де панує сувора дисципліна. насаджуються не звичні для нормальної людини погляди. процвітають чиноша

нування. підступність. кар' єризм. де вбивається жива душа моло дих дівчат. вільна думка. будь-яка свобода. Все це далеке. чуже

чистій і прямодушній I-fоель. вихованій в інших умовах. Про здобуття якихось знань в інституті говорити важко. Юна героїня ніяк не може усвідомити системи навчання в Росії. де твердо встановлено: чого не треба знати і чого треба не хотіти знати.

особливо з історії країни і з проблем міжнаціональних відносин.

Письменниця далека від переповідання фактів монотонного інсти тутського життя. разом з своєю героїнею вона намагається зрозу

міти й осмислити все бачене й почуте. Чи не єдиним світлим про мінчиком на цьому сірому тлі є спілкування із видатним укра

Їнським композитором М. Лисенком. у якого героїня брала уроки гри на фортепіано і була свідком творення його натхненних ком

позицій. Письменниця залишила також зворушливі спогади про свого вчителя музики (<<На могилу Вчителеві (З приводу 20-х ро ковин З дня смерті»).-«Дзвоню,. 1982.-N!!1O.- С. 659-661). Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 3О-х років посідають дві книжки -«Во дні они» (1935) та «Інакший світ» ( 1936). у яких зі брано оповідання. що частково друкувалися в різних журналах. переважно «Дзвонах». «Во дні они» - художньо опрацьовані євангельські легенди з життя Ісуса Христа. Скупі євангельські факти про ту чи іншу подію в житті Христа і ЙОГО учнів розгорнуто в цілі оповідання.

640

наповнені живим життям давно мннулнх часів з психологічною

і філософською підосновою. Перед читачем. проходять постаті Пілата Понтійського і Йоснфа Ариматейського, Ірода і Юди, Маріі Яковлевої і Магдалени, апостолів, ширше розкриваються сюжети про чудесні зцілення недужих, про чудо на морі, лепту

удовиці, преображення тощо. Біблійні постаті й епізоди пнсьмен ниця вводить у щоденне жнття і побут простолюду, наближає Їх до розуміння і спрнйняття своїмн сучасниками без будь-якого

дидактизму й моралізування. Зовсім неправомірно сприймати ці оповідання як «побожну лектуру", вони написані справжнім знав

цем біблійної старовини і

пропущені крізь призму сприйняття

вченого-археолога, а не релігійного мораліста.

У порядковуючи свою збі рку «екзотичних оповідань» «І накший світ», Н. Королева спочатку дала їй назву «3 іншого світу. Новели». Пояснюючи редактору цю дещо незвичну назву, вона мотивує ЇЇ такими чинниками: «1. Завожу до неі тільки оповідан ия з чужого життя або з життя українців у чужині; 2. Тому, що майже в кожному оповіданні так чи інакше зачеплено світ транс цендентальний, інший; 3. Тому, що цей світ є світом без сусідсь ких впливів». П'ятнадцять оповідань збірки - це калейдоскоп різних незвичайних подій, які відбуваються в різні часи, в різннх

краінах, але всі мають релігійне забарвлення. Чи то ПИСЬfo!енниця веде свою юну героїню в гори Вірменії, де вона чудом рятує своє

життя від розбурханої стнхії і родово-племінних ворожнрч, чи розповідає

про життя

первісних християн,

чи переповідає се

редньовічні християнські легенди.- її письменницька уява ши

ряє від Кавказьких до Піренейських гір, від пишних римських палат до убогих монастирських келій, показує, як любов і чисті людські взаємини перемагають релігійні і кастові догми і перед

суди християн і язичників, стародавніх римлян і «варварів». Ли ше окремі

епізоди

образн

її

колоритної мозаїки стосуються

України й українського життя. Ось монастирський ХУДОЖНИК Ва силь малює образ Матері Божої, малює за традиційними узако иеними малярськнми «канонами», але в уяві йому ввижається об раз реальної постаті - босої, з смаглявим обличчям, в синій

звичайній одежі, з намистом і дукачем, великими кулястими се режками у вухах. Думка художника борсається між освяченими

каноиами і образами реального життя (<<Майовий акорд»). Без домний снрота Петрусь в образі намальованого святого Петра впізнає свого дідуся, горнеться до ігумена монастиря, який теж

нагадує'ЙОМУ рідного дідуся (<<Дідусь»). Або ж гірко оплакує ма ти смерть сина-яничара, який зрадив свій рід і землю, забув ма

тір. Uіле «морське око» сліз виплакала мати за своїм сином-від ступником і стала Чайкою, що сумно скиг лить над болотами й тря совинами над долею сина-перевертня. І легенький вітерець розно сить ледь чутне зітхання Землі: «Ой біда, біда, чаЙці-небо~і ... » .. Інакший» чи «інший .. світ Н. Королевої - це лише окремі епізоди, бо не життя святих визначають провідну ідею збірки,

н КОООА •••

641

воиа сильиа правдивим відтвореННJlМ ЖНТТJl простолю.. у - вір0 меиських, італійських, іспаиських сеЛJlИ. монастирських послуш ників, ЛIO..еЙ убогих і покривджених. які ТJlГИyтJ>CJI ..о ЧОГОСЬ вIЩІОГО, шукають JlКИХОСЬ і ..еалів. BipJlТb в леген"и, намагаючись

цим прикрасити Й полегшнти свое існування. ПнсьмеННИЦJl ..але ка від релігійного фанатизму, нетерпнмості чн неПРИJlзні. l.-еа лом її є любов,

.. обро

і щаСТJI людини.

Першим великим твором Н. Королевої, що приніс ІИ широке визнаННJI, була повість «1313,. (1935). В основу її сюжету покла дено середньовічну легенду про винайдення на початку >CIV ст в монастирській лабораторії стрільного пороху. Звернувшись ..о цієї нелегкої теми, письменниця художньо відтворила ие стільки зовнішню фабулу, тривалий і нелегкий шлях до цього «"ИЯВОЛЬ ського» ві"криття, скільки показала обставнни. за Jlких наро..жу

валаСJl нова лю"нна, лю"ина доби Відродження, розум JlКОЇ вже вихо"ив за вузькі лю"ському

рамки середньовіччя і ставав

на службу вce~

поступу.

Ві"шуміли хрестові походи. Європейське лнцарство почало ви ро.-жуватись. Лицар диклітцен НУАИТЬСJl в своєму замку, прово "ить час у постійних ПИJlтиках і розбишацьких розвагах. Віи ненави"нть свого єдиного сина Константнна, що заМКНУВСJl в собі, ,ВЧИГЬСJI, експернментує в лабораторії. Між батьком і сниом на зріває КОНфлікт, і моло"ий Константин днклітцен КНАає батьків СЬКИЙ, замок, ховаЄТЬСJI спочатку в Аомі

місцевого алхіміка, а

потім пі .. іменем брата Бертольда - в одному з францісканських монастирів у горах шварцвал ....у. Він віАМОВЛЯЄТЬСJI від KOXaHHJI, що раз у житті зігріло його теплнм промінчнком. і обнрає шлях

ченця-аскета, о..ержимого своїми винаходами. В примарних ВИАін нях бачить ще свою Колумбу, яку інквізиціJl звинуватила у чаклунстві, але поступово світські спокуси залишають його, жа

..оба знаиь оволодіває ним і відриває від усього земиого. Зиай шовши собі помічника в особі брата 6ертрама. що прибув СЮАИ з Італії, віи з по"воєною еиергією береться до роботи, аж поки винайдений иим порох ие стає причиною його загибелі. Уікаво, що ця приго"ницька повість, у якій за закоиами жанру твору «з середньовіччя» використано й кілька типових Аля того часу сюжети их ходів і, сказати б, містично забарвлених вузлів та

образиих схем, стала предметом цілої дискусії. звииувачували у

иезианні

сере"иьовіЧЧJl,

Н. Королеву

у иедотриманиі

всіх

католицьких озиак сил зла та іи. Та не в цьому суть глибокої за змістом і філософським смислом ·повісті. Основну увагу письмеи ниця зосереджує иа роздвоениі душі героя. Працездатиістю. зианиями, вИttаходами БеРТ0ЛЬД досяг вершин почестей і слави, увірував у свою винятковість, забувши про щоденні обов' язки звичайної людини, що повинна виконувати весь той кодекс чисто лю"ських, моральних приписів. що Їх дотримуються лю.. и, сере .. яких віи ..обровільио опинився.

Честолюбні наміри Коистаитииа погубили життя щиро від..а-

642

ної йому красуні Колумбн; надмірні гордощі й замкнутість штов хають його на неповагу до почесннх гостей монастнри. невнконан НJI щоденних оБРJlдів; блнск золота, Jlке він сподіваЄТЬСJI добути

філософського каменю, засліпив йому АОРОГУ, і він переступив через труп юродивого АбеЛJl, JlКОГО колись любив і Jlкиіі, немов тінь, скрізь ЙАе за своїм паном. Він не може ще стати бунтарем,

але прагне віАірватися віА сіроі маси, ставить свій ВИИJlТКОВИН розум на службу поступу, вбачаючи у своїх винаходах і безсмеРТJI

душі. Його помислами віАає вже ие Бог, а Розум, що за середньо вічними ПОИJlТТЯМИ втіЛЮЄТЬСJl в образі сатани. Бертольд внзнав помилковою і нерозумною давню формулу «молись і працюй»,

відмовляється від молитви і «вирішив, що БУАе хвалити Господа лише своею працею». Але така роздвоєність не принесла ііому заспокоєння, він починає входити в КОНфлікт із своїм середови

щем. В цьому й трагеАіJl новочасної людиии на перших етапах ЇЇ духовного розкріпачення: БеРТОЛЬА ще не може відірваТНСJl віА релігійиих догм БУТТJl, що панували в ті часи, над ним ТJlжіють усі забобонн й переДСУАИ як його лицарського походжеИНJI, так

регламеитованого траАицією

монастирського ЖИТТJI.

Власне,

іідеТЬСJl про КОНфлікт особн і суспільства, коли суспілlІСТВО ще не створило умов для реалі заці і неБУАенних здібностей особи.

Н. Королева Аобре знає і відчуває сереАньовічну духовність, вміло й переконливо проводнть сереАньовічну «філософію істо ріі», за

JlКОЮ все на землі ВПОРJlдковано за єдиним законом: борються Ава начала Аобра і зла, а ЛЮАині Аано добру волю вибору між ними. Злі сили спокушають вигодами земного ЖИТТJI, але ЛЮАина може стати ім на службу тільхи піСЛJl в ЛЮАині

того, як Аасть на це свою Аобровільну згоду. Константин Анкліт цен, ЗГОАОМ чернець Бертольд UJBapg, мав поклнкаННJI творити добро ЛЮДJlМ. Він віАМОВЛJlЄТЬСЯ від розгульного лнgарського

життя, йде наперекір батькові,

віДАаЄТЬСJl науці. Його розум

і енергіJl не знаходить своєї реалізаціі ні в лнцарському свавіллі й показному блнску, ні в суворих обмежеННJlХ чернецтва. Брат

Вертольд борсаЄТЬСJl між цими силами, шукає виходу своїм здіб ностям, стає винахідником, експериментує, замикаЄТЬСJI у вузько му світі своеї монастирської лабораторі і; В· цьому плані іїого

образ цілком УЗГОДЖУЄТЬСJl з траАнційним образом середньовіч ного алхіміка, який шукає свій «філософСЬКИЙ каміиь» чи намага ЄТЬСJI перетворнтн залізо в золото. Але ж ВеРТОЛЬА робить Аобро людству: винайдеННJI ним тільки ОАИОГО вітраж ного кольорового

скла приносить почесті іі славу. Та зароджується КОНфлікт у його власній душі, ГОРАИНJI веАе Ао ігноруваННJI моральннх припнсів, даннх колнсь обітів. На його ШЛJlХУ раптом виникає новиії образ брата Бертрама, що символізує сили зла, і Бертольд в іМ'JI честолюбннх иамірів вступає з ним у спілку, бере помі'lНIІКОМ

у своїх пошуках й винаХОАах. Тут письмеНННЦJl використала уже відомі з класичноі літературн прийоми: згадаймо боАай спілку

Фауста. з Мефістофеле",. Справа зовсім не в тому, чи Н. Короле-

21*

643

ва дотрималася всіх католицьких канонів виявлення й зображеи~ ня

«злого духа»,

тім,

що

ця

спілка

не

принесла

користі

людям. Новий винахід «братів Шварців» - стрільний порох приніс Їм смерть і руїну. Не збагнувши ще всієї руйнівної сили свого винаходу, «брати Шварци» нагромадили його у монастирсь~

КИХ підвалах, аж поки удар блискавкн не зніс з лиця землі винахідників разом з монастирем. Відштовхуючнсь від цього тра гічного вузла суперечностей, що підноснв середньовічну людину дО вершин

знань і водночас

тримав

ЇЇ в лабетах марновірства

й релігійних передсудів, Н. Королева не осуджує свого героя, який пройшов складну еволюцію. Для неї він - Аитина свого часу, що розумом сягнула в далеке майбуття, але волею обставин

повинна була загинути разом із своїм страшним винаходом. Його життя в пам'яті нащадків сповите туманом непевності й недомов леності. Винахід брата Бертольда так і залишився річчю в собі, пішов у світ без його імені.

Можна робити

проекцію образу

Бертольда

Шварца і

його

винаходу на нашу сучасність, коли смертоносна зброя і вивільне

на

енергія

спрямовуються

проти

тих,

хто

її

винайшов,

проти

всього людства, та Н. Королева таких проекцій не робила, вона простежила формування образу й характеру непересічної людини середньовіччя, що так і не зазнала щастя: сили добра вели її до

вершини розуму, сили зла

Повість

моральної досконалості

служіння людям, а

Ао гордині, сприяння вбивству і власної загибелі.

«1313»

Н. Королевої

чи не єдиний твір в укра

Їнській літературі, що опрацьовує тему західноєвропейського се редньовіччя. Майже ніякі сюжетні нитки не в'яжуть його з

слов'янським світом і давньою Україною. Змальований письмен ницею випуклий образ спочатку молодого лицаря, а потім ченця

винахідника Бертольда не має виразних національних рис. Уе скоріше тип загальноєвропейський, що ввібрав у себе риси люди

ни раннього Відродження з її жадобою пізнання світу. Через якихось OAhe-два століття такі люди з' являться і на Україні. Вони здобуватимуть освіту в різних європейських університетах, стануть докторами наук, вноситимуть свою частку в загальноєвро

пейський науковий. і культурний прогрес. Над ними тяжітиме релігіііна ідеологія, та це не зупинить Їх на обраному шлях:у вони, як 1 брат Бертольд, будуть готові «продати душу чортові» заради світла знань, істини і звичайного людСЬКОГО щастя.

8ершиноюлітературної творчості Н. Королевої є повість «Сон тіиі». ЕпіграфОМ до неї взято слова староримського автора ПіНАа ра «Людииа? Тіні сон», що концентрують у собі ДУМКУ'ПРQ хистськість людСЬКОГО щастя. Історичною основою повісті стали подіі першої воловини І І ст. н. е., що відбувалися в єгипетському місті Александрії за панування римського імператора Публія Елія Адріана (76-117-138). Адріан виступає одним із цент ральних персонажів повісті.

Н. Королева брала участь в археологічних розкопках у Єгипті,

gікавиласи життим і побутом Александрії

одного з найкуль

туриіших міст стародавнього світу, у якому схрещувалися орієн

тальні і греко-римські впливи. Тут велося велике будівництво, розцвітали торгівля, мореплавство, мистецтво, працювала знаме

нита александрійська бібліотека, що зосередила у своїх стінах

пам'ятки культури й літератури стародавнього Близького Сходу і античного світу.

Імператор Адріан уславився як один із великих будівничих

Римської держави. Він припинив завойовницьку політику Траяна і зайиявся мирним будівництвом, змінив податкову систему, удо сконалив бюрократично-управлінський апарат, реформував імпе

раторську раду, судочинство. Багато уваги він приділяв римським провінціим, розвивав там будівництво, культуру і мистецтво. Ад ріан був прихильником грецької культури, всіляко підтримував

центри її розвитку. Під час його приїзду і тривалого перебування в Александрії на початку 30-х рдків втопивси У Нілі його улюб ленець і наслідник престолу, грек за походженням, Антіной. UЯ трагічна подія тяжко вразила Адріана, він домігся обожествлен ня свого фаворита. Саме ці історичні факти - прибуття Адріана

до Александрії і смерть Антіноя -.взято в основу повісті «Сон тіні». Сюжет повісті побудовано на незвичайному коханні між простою єгипетською танцівницею Ізідою (Ізі) і престолонаслід ником Антіноєм, яке трагічно обірвалося через різні придворні інтриги, за якими стояли дружина імператора Сабіна і сенатор Татіан. Чисте, світле і сильне кохання Ізі й Антіноя розбиваєть ся об глухий мур підлості, заздрості, підступництва, розрахунку, що панували при імператорському дворі. Адріан погодився на

нерівний шлюб свого улюбленця, але темні сили придворного ото чення винесли свій присуд не бажаному для них престолонаслід

нику. Убиту горем Ізі, як наречену Антіноя, спроваджують у Рим. Ізі - найкращнй жіночий образ у всій творчості Н. Коро левої -поетична

душа,

що

символізує

собою

чистоту,

ність, вірність мистецтву і своєму покликаннЮ. Ії ма тн -

скром

проста

жінка, вдова по комонному військовому старшнні, що прибула до

Александрії з Тінгітанської Маврітанії. У ХОАі розповіді з'ясо BYEТbCJI, що батько Ізі був грецьким полон ЯНИ ком з берегів Бо рисфену. Ізі підсвідомо береже пам'ять про батька і його далеку батьківщину. Бодай цією невеличкою деталлю Н. Королева пов'язала античннй світ, пишну Александрію із маловідомнми тут краJlМИ, що стали пізніше Руссю. Ше одну лінію, .пов'изану з образом Ізі, провела письменници у повісті «Сон тіні». ие - лініи х~истиянства. У першій полови иі 11 ст., після жорстокнх переслідувань попередніх десятиліть, християнство ик нова релігія переважно рабів і трудового люду

починає таємно поширюватись по всій Римській імперії. Най сприятливішим грунтом дли його утвердження стають Греція, Александріи та інші провінції. Ізі виховує її опікун, грецький

філософ Страбон, що прищеплює їй віру стародавніх еллінів. Та

645

з'JlСОВУЄТЬСЯ, що вона, разом із своїм оточенням, шукає христи - медальйон і з зображениям JlГНЯТИ.

JlНСТва, иосить ЙОГО символ

УJI лініJl ие статньо,

проведеиа

щоб побачнти

у її

повісті паростки

послідовно, в

але цілком до

тодішньому

суспільстві,

проникиути в таємний світ александрійських ХРИСТИJlН. Мати Антіиоя теж була християнкою, і це ще більше зближує дві споріднені юні душі. Александрійські християни знають про прихильність Антінои до нової вірн, сподіваються, що з його ПРИХОАОМ Ао влади АЛИ них настане полегшеНИJl, але Й. тут зрад

ливість долі губить Їхні надії. Життя дли них - лише сон тіні, Всепоглинаюча любов закіНЧУЄТЬСJI трагічно. В мареині Ізі бачить сцену загибелі

свого коханого,

але

зарадити нічим не

може: сама стає жертвою злих сил. Вона вважає «треба приймати своє життя таким, якнм дають його боги». Повість спрямована проти ЗЛИХ СИА, щО вбивають у житті все високе Й. чисте. у повісті «Сон тіиі» Н. КорОлева змалювала колоритну карти иу ЖИТТJl античного міста з його храмами, театрами, майстеРНJlМИ, базарами, крамницями, школами, філософами, ремісниками, раба

ми, грабіжииками. Усією цією величезною масою верховодить імператорська влада, що більше дбає лише про власиі

вигодИ.

у цій Аобре відпрацьованій системі вражає інститут шпигунства, 6езкарщк:ті, дрібної помстн. Уьому ницому і жорстокому світу письмеИИИЦJl протиставила велику любов, яка за законами свіТ0-

воro мистецтва від початку була приречена на трагічний кінець.

Про дальшу долю своєї героїні Н. Королева розповіла· у повіс ті «Останній борг», що залишилася ненадруковаиою. Письменииця ніколи не зверталася до селянського життя, бо не знала його, зате з незмірною глибииою показала душу інтеліген та, лицаря, філософа, простеживши ЇЇ порухи від найдавніших бібАїіівих' і античних часів, провівши крізь нетрі середньовіЧЧJl

і АО наших диів. Такими інтелігентами античності є герої повісті

«Сон тіні» - імператор Адріаи, Антіной, філософ Страбон, Ізі, що є носіJlМИ духовиості свого часу. Колоритними фарбами змальовано образи інтелектуалів середньовіччя - ченців Бер ТОАЬАа і Бертрама у повісті «1313». У негативному світлі в.иведе НО тут образ лицари Анклітцена, який символізує брутальну і темну силу своєї епохи. І вже зовсім по-іншому поставилаСJl воиа АО образу лицаРJl у повісті «Предок» (1938), що за задумом маАа СКАаАати першу частину автобіографічної трилогії. Другою частиною вона вважала повість «Без корі ННJI», а третя частина «Сестра» (оповідь про свою роботу сестри милосердя на фронтах першоі світової війни) залишилась иезавершеною. Повість «Предок» посідає у творчості Н. Королевої особливе місце Jlк сторінка історії свого роду, ЇЇ писано з великою увагою

і любов'ю. В основу повісті лягли родові хроніки іспанських преJUCів письменниці, історія життя дона Карлоса де Лачерди, що

жив у першііі половині ХУІ ст. Та знову ж ЇЇ вабить не показ иий бік життя

іспанських

грандів,

646

близьких

до королівського

двору, а неПОСТІННІСТЬ і зрадлнвість людської долі, тяжкі внпро бування, що Їх пережнвають герої повісті, рятуючнсь від іспансь кої і нквізиці ї.

Ніщо не віщувало лиха Карлосові де Лачерді: молодість, здоров'я, високе становище при королівському дворі, вірне кохан

ия. Та доля виявилась непостійною й зрадливою. Його дивовижні пригоАИ почалися з години смерті короля Філіппа І. Збожеволі ла від горя королева Хуана вирішила сама допровадити домовину

з набальзамованим тілом чоловіка до місця його народження Відня, зупиняючись по дорозі в різних церквах і благаючн

у Всевншнього чуда королеви,

воскресіння короля. Карлос був упочеті

бачив безглуздість цих безконечних мандрів, але з

гідністю виконував свій лицарський обов' язок. Н. Королева показала, якою безсилою була люднна, навіть

внсокого роду, потрапивши в лабети іспанської інквізиції. Неви димі нитки в'Jlзали рід Лачерди з альбігойською єрессю, проти

JlКОЇ ще на початку ХІ 11 ст. римською церквою було оголошеио хрестовий похід. В Іспанію таємно повернувся одии із роду Лачердів, Енріко де Кастро, прихильник єресі «чистих», намага ючись залучити до своєї віри Карлоса. Недремне око інквізиції натрапило на слід «єретнків». Молодий лицар Карлос де Лачер да, переживши тяжку душевну

драму

ний обрати для себе один шлях

розлуки з

коханою,

змуше

покинути батьківщину і відбу

ти в тривалу паломницьку подорож на Близький Схід - покло нитися гробу Господньому. Безліч пригод і тяжких випробувань чекало його на цій дорозі, та з усіх він виходить чистим, вірним своєму лнцарському слову і обов' язку. Ні. виснажлива дорога з караваном по пісках пустелі, ні напади розбійників і тяжке поранення, ні сарацинська неволя не можуть похитнути ііого віри, звести з обраного шляху, він досягає своєї мети, відроджується

духом, морально очищається. Живучи в домі багатого арабського вельможі

на

становищі

вихователя

його

дітей,

переJCAадача

переписувача рукописів, він знайомнться з Адамом Дувіним-Бор ковським, ШЛJlхтичем з Волині, що перебуває в турецькому поло ні. Вони щиро заприязнилися, і після приБУТТJl викупу Адам запропонував Карлосові Їхати з ним на Волинь. Карлос ПОГОАЖУ -ється, обирає Волинь другою своєю батьківщиною. Так Н. Коро лева,

користуючись

певними

джерелами

художнім

ДОМИСЛОМ,

звела докупи два роди своїх предків по материній і батьковій

лінії. В останніх ДВОХ розділах повісті ХУДОЖНЬО відпореио те иевідрадне релігійне ЖИТТJI Волині першої полови •• ХУІ ст коли починає зароджуватись розбрат між православИQJO і рI!ІИСЬ

ко-католицькою церквою, визріває ідея унії. Тут показано тільки початки того лиха, що розгорілося пізніше і принесАО стіАЬКИ

горя українському й -білоруському народам. Два братм Дуиіни

Борковські - Адам і Василь - сповідують різні peAiriї, і це приводить до смертельної ворожнечі між ними. Звичай_о•• пові сті подано лише побіжну картину жнття Волині першої воловини

647

XVI СТ., якою завершуються довгі і вимушені мандри Карлоса Ае Лачерди. Пустивши коріння на широких волинських просторах. він не забуває своєї першої батьківщини - Іспанії, образ цоЇ з'являється йому у видивах українських ночей. Як остання представниця згаслого вже роду Дунін-Борковсь

ких, Н. Королева з честю виконала свій обов'язок, всебічно висвітлила бурхливе життя своїх далеких предків. Повість «Пре док» була задумана не як сімейна хроніка, а як широкомасштаб ний художній твір, що розв язував цілий комплекс проблем піз навального, виховного, філософського і морально-етичного плану.

За жанром вона не вкладається у вузькі рамки «повісті-ПОАОРО жі»,

хоч

насправді читач

разом

із головним

героєм здійснюе

прецікаву подорож від іспанського міста Бургос, через Північну ·Африку на Близький Схід, а звідти на Волинь. Різні ПРИГОДИ Карлоса давали б підставу вважати цю повість пригодницькою, та параметри її ідей і сюжету значно перевершують рамки цього

жанру. Як і в своїх попередніх творах, письменниця не .легкова жить цікавістю змісту, однак на першому плані у неї людина з її

внутрішнім світом, радощами й тривогами. Майже всі її герої одержимі високими ідеями служіння

батьківщині, королю, да

мі. Вони одухотворені почуттям обов' язку, ніколи не розмінюю ться на дріб' язки, не зневажають слабших, бережуть людську гідність, відзначаються національною і

релігійною терпимістю.

Дуже розмаїте оточення Карлоса, яке разом творить мозаїку

барвистого життя Іспанії, Близького Сходу і Волині першої по ловини XVI ст. Образ вбитої горем королеви Хуани відтінюють сестри Каталіна і Беата, світлі і ніжні постаті, приречені волею королівського двору на непомітне існування. Образ Беати Карлос проніс у серці через усе життя. Уе вона, йдучи в монастир. Бапророчила йому далекі мандри і моральне відродження. Тінь інквізиції уособлена в образах «пёа Господнього», Домінікаиця

патера Інніго і Херонімо, що був вихователем Карлоса, виконую чи водночас доручення інквізиції. Патер Інніго не знає милосер дя, змушує Карлоса покинути батьківщину, стає одним із вину

ватців його особистої і духовної драми. Карлос наділений всіма лицарськими цнотами, вірний словам- лицарської присяги. Він· не бунтар, не мислитель і не художник, але йому властиві риси

вродженого інтелігента, розсудливого у вчинках і благородно."О

в помислах. Не слід дивуватися, що, відтворюючи епоху ~ИСЩ(Ol"О

Відродження, Н. Королева показала свого героя приземлеио.

Tyr

треба мати на увазі спеЦИфіку іспанського ВідроджеJlНЯ і засил ля іспанської інквізиції, де все зводилося до упок~рення лю~сь

кого духу і міцно трималися традиці ї середньовічног~ лицарс"ТВ а . Зрештою, вона створила цей образ таким, яким він .ималювався у ЇЇ творчій уяві, воліла бачити його духовне багатство, добре серце, лицарську поведінку, незламність у переКОJlаннях. Н. Королева у повісті «Предок» втілила тугу, яку виношувала

все життя і підкріплювала власним життєвим досвідом. Уе -

648

ТУ-

га за людською спільнотою, пошуки тих одвічних чинників, '!!О об'єднують людей різного соціального стану, національного по ходження, пснхічного складу, релігійних переконань. У повісті во на об' єднала в одне ціле кілька досить розмаїтих регіонів, провів ши крізь них свого героя, що не заражений суто іспанським патрі отизмом і релігійним фанатизмом, а .вавдяки своєму високому ін телекту, політичній і релігійній толерантності легко вживається

в мусульманський арабський і православний слов'янський світи. Широка освіта і міцний християнський світогляд письмеННJlці допомагають їй звертатися до джерел духовності наших предків

·і перекидати місток від давнини до сучасності. Вона не шукала у минулому темних сил,

не

ідеалізувала подій,

явищ і

людей

пересічних, що забувалися вже найближчими поколіннями, а шу кала те високе, благородне й вічне, що було владне над всіма

часами, впевнено відсіювала зерно від куколю. Лицар Карлос довго піддавався спокусам цього світу, але обставини склалися так, що він мусив побороти свої пристрасті, упокорити гординю,

морально відродитися й почати нове життя. Є в цьому образі певна доля ідеалізації, але в цілому він не виломлюється ні зі

своєї доби, ні із здорових світоглядних засад письменниці. Нині ми звертаємо увагу на високу духовність творчості Н. Королевої, повністю

предків

пі~тримуємо

на

її

спробу

зниділу духовність

перенести

нового

цільну

часу.

духовність

Наскільки

їй

це

вдалося, хай судить читач, якому доведеться повернутнся до ста

рої термінології і визнати за Н. Королевою аристократизм духу, що

передався їй з походженням, а ще більше. сформувався викристалізувався на її розгойданнх жнттєвих шляхах.

Після повісті «Предок», у вати у львівському журналі

р., Н. Королева почала друку «Дзвони» нову історичну повість

1939

з життя давньої Іудеї і Риму - «Quid est veritas?» (<<ШІ;) є істи на?»), але її публікація залишилась незавершеною. Повністю повість побачила світ 1961 р. в США (Чікаго). У цьому творі письменниця звернулася до своєї улюбленої теми

тиянства. Головний герой повісті -

відомий

витоків хрис

Біблії римський

прокуратор Іудеї Пілат Понтійський, що, умивши руки, віддав на розп' яття Ісуса Христа. Він так і не знайшов відповіді на питан HJI: «IJJО є істина?» Н. Королева художньо відтворила подальше

життя Пілата, показала, як він карався своїм злочином. За леген дою, Пілат доживав ВІКУ в ІспаНІЇ, у повіСТІ є спроба ВІднайти його сліди в рідних МІСЦЯХ письмеННИЦІ - у МІСТІ Бургос. Треба визнати, щО Н. Королева у цій повіСТІ не виступає апологетом християнства, а намагається художньо дослідити душевну драму

Пілата. До того ж повість написана від імені язичників, вустами яких оцінюються всі події, пов'язані з життям і діяльністю основоположника християнської релігії.

У річи,!!і своїх археологічних та іс:-торичних зацікавлень Н. Королева звернулася до такого літературного жанру, як ле· генда. І це невипадково. Вона бачила, що історнчні легенди

649

lІістять цінннк матеріал, якнй може статн основою літературного твору. Як українська пнсьменннця, яка здобула вже визнанни, вона хотіла звернутнся Ао українських тем і віАТВОРИТИ у ХУАОЖ ній формі сюжети давньоруської і Аавньоукраїнської історії. Так 8Иниклн «Легенди старокиївські», що стали оригіналЬНИIІ і ви А&тним явищем української історичної белетристики.

Легенда більше

не

правди,

історія, ніж

та слід визнати, свідомо

що

часто в легеНАі

сконструйованій

без

належних

АОКАзів Історії. Такнмн є і легендн часів КНЇвської Русі, щО

АІНШЛН до нас У літописній і усній народ~ій традиціях. Іх не IЮжна спрнймати ик історичні джерела. та не можна й ігнорувати

того, про що в них ідеться. Чи це перекази й легенди про засновників Києва трьох братів і їх сестру. чи про смерть киязя Олега від свого коня. чн про білгородський кисіль або Микиту КОЖУIІ'ику. спаленни Іскоростеня і помсту Ольги деревлииам, пРо Михайлика і 3одоті ворота тощо,- всі вони ВХОАЯТЬ у комп лекс історичних АЖерел. що використовуютьси ик У иауковіЙ. так і в художній літературі. На&ОАЯТЬСЯ у найповажніших акаАеміч иих

працях.

Українська література ие така вже й багата на легенди. 1][ зустрічаємо в М. Костомарова. І. Франка. Лесі Українки, К. Гриневичевоі. О. Туринського. Легенда є улюбленим фольклор ним жанром, що разом з історнчними переказами творить иайдав

иіший пласт иаРОАНОЇ словесності.

Пригадаймо боАай легеНАИ

Карпат або Криму. Не обов' язково, щоб усі легеНАИ мали релігій ие забарвлення або ж точну історичну основу. Вони є частиною міфології народу, відтворюють його найдавніше бутти.

Опрацьовуючи біблійну і античну міфологію, природно, щО Н. Королева звернулася і до легенд староруських, староки Ївських. Працювала над цими АЖерелами письменниця ВПРОАОВЖ

багатьох років -

вивчала 'джерела -

усні й літературні, шукала

зв'язків АОКИЇвських і київських легенд з світом легенд античних, візантійських і скандінавських. У виборі тем і образів вона від штовхувалася від усних і письмових джерел, нанизуючи на уже

відомі схемн свое мереживо. Треба було дуже впе~иено почувати себе у

художній

r ераклових часів

структурі

легенди,

щоб

зиайти спосіб стику

із землею Подні пров' я або ж накласти легеИАИ Піренеїв на ці ж старокиївські землі. Саме у легенда][, хоча б у тій же знаменитій корсунській, вона хотіла бачити перехресні впливи різних культур, різних світоглядів.

Uикл "ЛегеИА старокиївських» був завершеиий Н. Королевою иа початку 4О-х років. Він вийшов у двох випусках у дуже скрутиі для Європи часи. не був належно ані проаналізований, ані оцінений, до українського читача в широкому розумінні слова

не дійшов зовсім. Можна нині дивуватися сміливості і широті польоту наукової думки і художньої фантазії письменииці: вона

написала двадцять п' ять легеид-оповіданЬ, кожне з яких може стати предметом окремоі розмови. містить у собі цілий комплекс

650

ІМЙ, ДУМОХ, фактів, спостережень, художніх переВТІлень. Пись

менниця пересадила на східнослов' янський, властиво, укр'аінський груит IІI.лу китицю квітів з античного світу, і вони прийнялися

тут, РОЗЦВІВШИ яскравим цвітом. У неве.личкіЙ 'передмові до «Ле геНА старокиївських» Н. Королева образно говорить про Їх по ходження, про необхідність людської душі тримати зв' язок з минулим, з Доброю Матір'ю Землею, що дає людині не лише плоди, а Й АУШУ АЛJl зберігання зерна праВАИ. Письменниця не переogінює свій ТРУА, просить не шукати в них «строгої науковос ті», бо вони ене вислід розшуків, дос.ліАів, розвідок, студій. Уе лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія наймення одної, друга ж зветься - Любов». Сказано дуже скромно, зате щиро, від серця. «Легендн старокнівські» стали немов підсумком тривалих художніх пошуків Н. Коро.левоі, вті ли.ли в соБІ постійне бажання ВІДТВОРИТИ правік українськоі зем.лl у ії зв язках з ІНШИМИ зем.лями й народами, у різних

часових 1 просторовнх вимірах. Ті вабить переплетеННJI ста ро грецького,

скіфського,

візантійського.

скандінавського

С"І;аро

руського світу, центром якого став давній Київ. Спираючись на візаитійські і староруські джерела. на усну історичну традицію, вона розгортає художні оповіді, вк.ладаючи в них СВОЄ розуміння рівного становнща скіфів і русів між іншими світами.

Зовні «Легенди старокиївські» можна поділити на три тема тичні цикли: легенди скіфські, .легенди княжої Русі і Ле1'енди. пов язаНІ з Києво-Печерським монастирем. Більшість іх сюже ТІВ - ВІдома (<<Аскольдова моги.ла», «Перунове прокляття», еСтугна», «Кирило Кожум·яка». легенди про Феодосія Печерсь кого, художника Аліпія та ін.), взята із староруського життя. Проходять через них герої біб.ліЙної і античної міфології. сканді

иавських саг, дії яких так чи Інакше пов' язані з Києвом і Подніпров·ям. • Лише дві останні легенди -«Явлена вода» і «Хрещеник Попа Івана» - тематично відступають від усього циклу, відтворюють події дещо пізніших часів. У першій з них опрацьовано легенду

про Самсонову криницю у Києві, яку письменниця пов' язала із легендою свого роду де Лачерда. Назва Самсонової криниці з цілющою водою виводиться у ній не від біблійного Самсона,

а ВІД хлопчика Самуся, внука городника ДІда Семена, що власни ми руками викопав ту криницю.

вже ЗОВСІМ не ВІДОМОЮ на

украінському ГРУНТІ є легенда про таємницю народження графа

Кар.ла Сен-Жермена, французького аЛХІміка І авантюриста, друга Вольтера, який, за веРСІЄЮ Н. Королевої. прийшов на СВІТ ВІД кохання

МІЖ

простою

украінською

дівчиною

надтисянських

Карпат І Францом Ракоцієм ІІ, щО на початку ХУІІІ ст. почав із Закарпаття націона.льно-визвольну війну угорського народу проти габсбургського панування. Помираючи на березі Тиси, ма ти охрестила сина,

пок.ликавши

Іван.

651

в свідки

.легендарну

гору

Піп

У цих легеидах багато поезії, чистої і ніжної любові до людей праці.

В окремих легендах у формі художньої розповіді Н. Королева ставить і розвиває наукові гіпотези, які знаходять підтвердження

в наш час. Так, у легенді «Аскольдова могила» проведена думка про перше хрещення Русі за часів князювання Аскольда в Києві. На її думку, Аскольда вбили не варягн, а місцеві прихильники язичництва, що не могли простити йому зради язичницької віри.

Споруджену на місці загибелі Аскольда церковцю також спалили язичники і лише у 1113 р., коли у Києві княжив Мстислав Володимирович, на Аскольдовій могилі була збудована Свято Миколаївська церква. Гіпотеза про перше хрещення Русі під тверджена і науково обгрунтована в літературі, що з'явилася до 1000-ліття християнства на Русі. зокрема у монографії М. Ю.

Брайчевського «Утвердження християнства на Русі» (1988). Хто нині скаже, скільки правди у стародавній легенді, що Олена, мати візантійського імператора Константина, теж народи лася на скіфській землі, що саме в її честь київська княгиня

Ольга після хрещення прийняла хресне ім' я Олена. Багато ціка вих

фактів

нашої

прадавньої

історіївидобула

письменннця

легендарних, археологічних і літописних джерел, опрацювала Їх на

стику

джерелами,

старогрецькнми,

створившн

візантійськими

колоритну

мозаїку

скандінавськими

присутності

Скіфії,

Давньої Русі і України в загальноєвропейському історичному І культурному процесі. Вона мала на це повне право і як вчений археолог і історик, і ЯК художник слова.

«Легенди старокиївські» були лебединою піснею Наталени Ко ролевої. У мови для її літературної праці склалися несприятливо, І вона ПІсля цієї книгн не видала нічого нового.

В останні роки життя письменниця знову звернулася до автобі ографічної прози. В 1958 р. завершила роботу над повістю «Шля хами і стежками життя», у якій змальовує життя своєї героїні

Естрельї від дитинства до глибокої старості. Тут дещо повторено з того, що вже було сказано в повісті «Без коріння» та в інших автобіографічних творах, але текст написано новий. Повість зали шилася не надрукованою. Вона підсумовує всю творчість пись менниці, містить чимало влучних спостережень і мудрих роздумів

про тривожне життя Європи першої половини ХХ ст. Н. Королева володіє високою культурою слова, дивовижною пластикою художнього стилю, котрий гармонійно зливається зі

стилем епохи, яку відтворює письменниця. Чи то будуть образи з біблійної історії,

чи розгорнуті

художні

полотна античності

й середньовіччя, чи легенди стародавнього Києва і європейського Півдня - скрізь вона уловлює стиль епохи, основні прикмети духовності того чи іншого народу в певний відтинок його історич

ного буття. З блискучою майстерністю відтворює вона сторінки життя античного світу і перших кроків християнства як мораль

ного відродження

СУСПlльства,

ЇЇ

652

думка

ВІЛЬНО

ширяє

світі

ле геНА віА Піренеїв і Малої Азії Ао загцкової Скіфії і старо Аавньоro Кнєва, глибоко тривожить її розлаА, роздвоєння душі людини середньовіччя, коли природний процес пізнання обмежу ється релігійннми постулатами.

Н. Королева була противником будь-якого поневолення і раб ства, вважала, що у всі часи батьки-раби можуть виховувати лише

синів-рабів і внуків-рабів, тому у своїй творчості обстоювала право кожної людини на вільний розвиток, не визнавала ні між наЦІонального розбрату, НІ утнску панівних наЦІЙ Крнтика 30-х років переБІльшувала релігійНІСТЬ І католицизм

Н. Королевої, ХОТІла бачити в ній фанатичну католичку, а в її творах -«побожне читання", тлумачення біблійної історії і хрис тиянськнх догм. Письменннця рішуче заперечувала таке розумін

ня своєї творчості. Вона була насамперед художником слова, вченим-археологом, знавцем історії та мистецтва, і якщо у своїх творах опрацьовувала біблійні і релігійні теми, то робила це як вчений, а не як моралізатор І популяризатор. Вона ніколи не тлумачила прямолінійно біблійні образи, християнські символи.

Наведемо лише один приклад сприйняття нею образу Месії, що, як знаємо, має безліч тлумачень. Для Н. Королевої цей образ нічим не пов' язаний із своїм євангельським прототипом, в її розумінні «Месія - це відродження мого зганьбленого, знищено го і дощеиту спідлілого в утисках народу. Відродження не в напрямі власної самостійної держави, але перш за все відроджен ня моральне, духовне,

без

якого не

може

бути нічого великого

й вічного. Відродження затоптаних у багно ідеалів, збудження приспаного шляхетного духу, ВІдродження ведучої легенди..

людська ГІДНІСТЬ, повернена отим малим НІмим рабам ... »

Це

Якщо

читати ЦІ слова з проеКЦIЄЮ на український народ, то, сказаНІ

у 30-х роках, вони звучать І НИНІ актуально. Під Їх зовнішньою релігійною оболонкою криється ЦІЛКОМ реальний зміст. Деякі наАмірно прискіпливі критики Н. Королевої іронізува ли,

що

вона

пише

творн

не

Аля

сучасників,

для

майбутніх

поколінь. У таких нерозумних оцінках була і своя логіка. Укра Їнська раАянська літаратура І літературна критика 30-60-х ро ків, що самі переживали тяжку кризу, не прийняли ЇЇ, не спро

моглися зрозуміти БУАівничого, оновлюючого заряду її ТВОРЧОСТІ

І тільки тепер, коли почалося Ауховне, національне І моральне ВIАРОАження українського наРОАУ, ми збагнулн, якою блнзькою

І ПОТРІбною нам є ЦЯ прекрасна, високогуманна ТВОРЧІСТЬ Довгн ми деСЯТИЛІТТЯМИ ІЗ Аалеких І чужих краlВ йшла Ао нас письмен

ниця, йшла З найкращими помислами І ЧНСТИМ серцем, щоб збага нашу Ауховність, розшнрити наші обрії, АОПОМОГТИ нам утвеРАНТНСЯ у всеЛЮАСЬКIЙ культурі як великому народу, що має тнти

свою багатовікову історію. Віриться, що у своєму виборі Н. Ко ролева

не

помилилась.

Олекса Мишанич

ПРИМІТКИ

Писати Наталена Королева почала дуже раио. Перше ЇЇ опові даиня французькою мовою було надруковане 1904 р. в одному з паризьких журналів. ДаЛІ пішли - оповідання. нариси. статті. теж писані fранцузькою мовою. Друкувала іх під псевдонімом Frere }еап. у журналах «Revue des Poetes», «Revue

Augustinienne», «La Groix», ",Echos d·Orient». «Union des Eg\ises», «La Femme сі lа Сатраіпе» та ін. Пізніше, уже живучи в Празі. у 1919 р .• за порадою майбутнього чоловіка В. Короліва-Старого, починає писати українською мовою. Перше українське оповідан ня - «Гріх (З пам'ятної книжкн)>> надруковане у віденському українському журналі «Вола» (15 січИJI 1921 р .• т І, ч. 3. с. 136-139). З того часу аж до початку 40-х років твори постіііно ДРУКУЮТЬСЯ майже в усіх українськнх журиалах. що виходили на захіАноукраїнських землях та в Чехословаччииі (",Нова Україна» • .. Літературио-науковиЙ вісник», «Жіноча доля», «Молода Укра Їна», «Нова хата», «Світ дитнни», «Пчілка», ",Мета». «Наш при ятель», «Пробоем», «дзвони», «Благовісник» та ін.), Були це переважно оповідання і нариси з життя СтаРОАавнього Світу. Близького Сходу, Середньовіччя. спогади про своє життя й на вчання. Розквіт творчості письменниці припадає на 3О-і роки. коли у ЛЬВОВІ було видано шість її кннжок; збірки оповідань «Во дні они» (1935) та «Інакший світ» (1936). автобіографічна по вість «Без коріння» (1935) та історичні повісті «1313» (1935) • .. Предок» (1937) і «Сон тіні» (1938). 1939 р. у львівському журналі «Дзвони» почала Арукуватися її нова повість «Qujd est veritas? ». але історнчні ПОАіі перервали цю публікацію, і назва ннй твір побачив світ тількн 1961 р.В Чікаго. На початку 4О-х років Н. Королева почала друкувати «Леген ди старокиівські» - цикл оповідей з життя стародавнього Києва і Київської Русі. Містив іх переважно журнал «Пробоєм», що

виходив- у Празі ще з початку 3О-х років і був органом закар патської украінськоі студентськоі молоді

1942

р «Легенди старо

киівські» вийшлн окремою книжкою у JJ,Вox частинах

Кілька оповідань Н. Королевоі було перекладено на чеську мову «СхіАна казка» (1936. окрема книжка) і легенда «Чайка» (1938, в журналі «Lumir»). «Дев' ята» і ",Зустріч» (1936. 1938, в журнаЛІ «Lasveceni»). у післявоєнний період письменниця не мала МОЖЛИВОСТІ дру куватися, але продовжувала літературну працю: переробила істо

ричну повість «Сон тіні», написала нову повість «Останній бог», що е продовженням «Сну тіні», велику автобіографічну повість І Брат Іван.

654

.. Шляхами і стежками життя» (1958), а також низку оповідань нарисів .. з каЗ9К :&ИТТІІ». "Type~bKa неволя», «Не"вмируща

вдача», "Домик Лермонтова», "Помпеянська згадка», «Префекто ва служииg,.,., "Роксолана» та ін., які ще '!екають на видання. Автографи ЦИХ "МІОрів зберігаються нині в Празькому Літератур ному архіві. Кілька машинописних копій своіх творів, зокрема роману «Quid est veritas?», повісті .. Шляхами і стежками життя» і кількох оповідаиь (,,"Роксолана», "На Делосі», «Невмируща вдача») письмеННИЦIІ передала в рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Знайомство сучасного читача з творчістю НКоролевої поча ЛОСІІ 1966 р., коли у Пряшеві вийшли окремою книгою дві їі повісті: На т а лен а Кор d л ева. Сон тіні. 1313. Підготовка текстів, примітки та післямова о. Зілинського. Словацьке педа гогічне видавництво в Братіс"аві. Відділ украінськоі літератури в ПРllшеві, 1966, 292 с. У піАготовці цього видання взяла участь сама

письменниця,

але

побачити

випущену

книжку

їй

уже

не

судилося. Uм>ro ж року в третій кииsi пришіва.хого украінсь KQf"O літературного журналу «ДУХА я,. переАРУItOJl8.ВО лereН;/І;У

«Опойиий ДИМ" із "Легенд стаРОltиївськвх", • твкож вміЧ&еио CTaтno Івана Мацииського «ПисьмеННJlЦЯ cвi'l'08Oi теми,.. З того часу про неі знову забули. Ті прізвища нема ні у восьмнтомнііі. ні у двотомніі "Історіі українськоі,літературн». Пра аіАготовці текстів особливості мов. письмеНRиgі 110 мож ливості збережено. До сучасних норм написанни приведено суто граматичні форми. По_свени,. окремих історнчних реаАїй та міфо логічних імен і назв винесено в окремий СЛОВНИК. Авторські пояснення под.а.но в посторіRltОВIІХ вииасках: 'ВОНи ВetSідді.льні від тексту. Переклади іншомовних слів і виразів тут же. Латинські й старогрецькі форми власннх імен і назв по змозі залишаються в авторському написанні.

СОН ТІНІ Повість

Вперше надруковано: Н а т а лен а Кор о л е 8 а. Сон ТІНІ: fI.oвicТb.- Аьвів.-1938.-237 с. Нзхладом 8ИАавн. КООП. «Дру жина».- Вип. 5. ПIІСЬменииця продовжувала працюва'ni над текстом повісті. створила АРУТУ її реАакЦЇю, JП(а bmilB-еИіі у _Аан

ні:

Наталена

Королева.

Сон

тіиі.

1313.-ПРllwів.

1966.- С. 5-136. У Празькому Літературному архіві зберіга ється автограф ПОВІСТІ «Останній бог» (18 РОЗДІЛІВ), що є про довженням .. Сну тіні» Подається за цряшівським виданням 1966 р.

655

1313 Повість

s середньовіччя

Перші три розділи повісті - «Четверта заповідь», «Манівці» І «Вогник» - друкувалнся у львівському літературно-науковому журналі «Дзвони» за 1934 р. (НІ!НІ! 6-11), IV - ХІІІ розді ли - у «Дзвонах», за 1935 р. (НІ!НІ! 1-12). иього ж року по ВІСТЬ

вийшла

окремим

відбитком

журнальної

публікації:

На т а лен а Кор о л ева. 1313: Повість з середньовіччя. Львів, 1935.-116 с. (Б.-ка «Дзвонів». ч. 9). Повість увійшла до пряшівського видання творів пнсьменниці 1%6 р., с. 139-271. Подаеться за цим виданням, звіреним з текстом львівського видання 1935 р. ПРЕДОК Повість

Повість урерше друкувалася в журн. «Дзвони» за 1937 (НІ!НІ! і 1938 (Н!!Н!! 1-2) роки. Останній, VI розділ «Була інна Русь старинна ... » закінчуеться сценою повернення головного ге роя Адама з турецької неволі. иього ж року повість вийшла окремою книжкою ЯК відбиток із «Дзвонів»: На т а лен а Кор о л ева. Предок. Повість.- Львів, 1937.-143 с. (Б.-ка .. Дзвонів», ч. 23 (помилково позначено: 22). Тут інше закінчення повісті: дописано текст VI розділу і додано ще розділ VII. В кінці кннжки приписка: «Закінчено 23 жовтня 1937 р. в Мель ніку - ЧСР». Повість подаеться за окремим внданням 1937 р.

4-12)

ЛЕГЕНДИ ст АРОКИІВСЬКІ

Частину легенд вперше надруковано у празькому українському журнаЛІ «Пробоем» у 1940-1942 рр. 1942-1943 рр. вони ви йшли окремим виданням: Н:а т а лен а Кор о л ева. Легенди старокиївські: Частина 1.- Прага, 1942.-100 с.; Частина 11.Прага, 1943.-76 с. (Книгозбірня «Пробоем», ч.ч. 21-22). У пеРШІЙ частині е присвята: «Мойому дружині В. Короліву Старому, що вивів мене з інших далеких шляхів на шлях укра Їнського письменства, присвячую ці легенди. Авторка» Подаються за празьким виданням 1942-1943 рр

ПОЯСНЕННЯ ІМЕН,

НАЗВ ТА СЛІВ Абатиса

настоятелька

католнцького

АВ1УР -

жіночого

Альфонс )( Мудрий стілі ї і Леона у

монастиря.

жрець у Стародавньому

АAlбраsура

Римі, що віщував майбутнє на підставі

пташиного

льоту

або

АAlбровія

гії тнтул

дружннн

рнм-

А ВІустіанеуь

член

кесаревого

Автократор

необ-

торговець.

Адвент -

самоцвіт

кольору

Аквіта

ЛО до

скіфське плем·я. що жн

ст між Кавказом і До-

е.)

(бл.

Алебарда -

середньовічна

довге

ратич&е

нього

сокнрою.

Альбіl0ЙW

зброя:

з насадженою

(від

Франці ї)

соф,

ідеолог

на

Анахорет

VII

вождь

ст. до н. е.

пустельннк.

1174) -

ський КНJlЗЬ У

м.

Альбі

єретичний

рух

А НДРОAlаха

Анепсіі

толицька церква оголосила про

"другий Я», заступ АраІонський

дружина

ТРОJlНСЬКО

веСНJlНИЙ вітер.

царські

родичі,

високі

/J аРІороДська (963-1011) -

дружина

великоro

київського

кнJlзя Володимира СВJlТослави

иик, близький ПРИJlтель.

УРJlдовці при Аворі

Анна

ти них хрестовий ПОХІд.

р. захопив

меровій «Іліаді».

відкидали церковні обряди.Ка

р.)

1169

го герОJl Гектора, оспіваиа в Го А неAlона

АльфОНС

1111-

владимиро-суздаль

і зруйнував Кнїв.

в Європі у ХІІ- ХІІІ ст. Не

до. філо

рабовласннцької

скіфськнй

вчений

визнавали католицької церквн,

Альтер еl0

поет,

500-428

давньогрецький

Андрій Боzолюбський (бл.

ном

1196

І;тарогрецький

Анаксаl0Р

Анахарсіс

горілка.

милостиня.

демократі ї.

морської води.

Аллани -

віру-

світ померлих.

друг, приятель.

Анакреон

н.

різдвом.

єгипетськими

дощі ЖИТТJl.

піст перед католицькнм

АкваAlарин

міфоло

що оспівував кохання, вино й ра

меженнй правитель.

А 10раНОAl

грецькій

за

АЛЬAlужна

самодержець,

ваннямн

АAlі кус

ореол.

вічно МОЛОдИМИ.

почету.

А вреоля

рр.

отвір

Їжа богів, що робила Їх

АAlенті -

ського імператора.

западина,

мурі.

співу.

А ВІуста

король Ка

1252-1282

(помер

король Араroнський

І НаварськнЙ.

ча,

сестра

1025) 1025) 657

візантійськнх

раторів ВасиліJl

і КОСТJlИтииа

(бл.

імпе

956VIII (976-

Антоній

Печерський

(983-

Бабуїн

церковннй діяч Кнів

1073) -

ської Русі, однн із засновннків

Баї

Кнєво-Печерського

lЮкхаНК/l (вакханка) -

Апеллес

АПОфеоз -

монастнря.

думкн. жрнця Ба

старогрецькнй

маляр.

хуса-Діоніса,

обоготворення

грець

внна, жнттєвої втіхн.

хих героїв та римськнх імпера

lЮреlll>ЄФ -

бога

вннограду,

рід а7ЛЬПТУРН, в а_

торів; ПРОСМів.леННR якоїсь осо

му

би або поді ї.

верхні не бі льwc, ак на половн

Арахне

в грецькій міфології

вправна

ткаАJI,

викликати

Афіну. ІІа

що

иа

змагання

Афіна

верховод

її

Б/lтий

прн

ли

ще

в старогрець

та

простим

області

щаслнвнм

r реці ї,

гі ї

грецькій

богиня

ської

полю

КНJlГння: вища служ

бог

племена,

заступник

лега,...

релігійне

свято,

квітия.

наукове товариство

1643

р.

вндає «Жнтія святнх» католиць кої церквн.

Борwстен

київський кназь другої

радо.і ..

єзуїтів в Брюсселі, яке з

дрібна римська монета.

Аскольд

внщнй Офіцер рим

армі і,

БОЛllандwсти

бова особа.

у РИМCl>кій

міфологі ї Вина

що відзначається

вання й місяця.

АРХОНТІІса

острів.

Бенефіціарій

міфоло

родючості,

полково

- стародавні

Блаlові~ення

гочестям.

р. вруінував к.і

1240

що населяли ПіренейCllХИЙ пі ..

що славилася rocтннністю і бла

хан

грецькій

Бебриксw

центральиій

частині Лелопоннесу в

АртеАСі.са

1208-12;;) -

плодючості,

життям: назва ПОХОДИТІІ від Ар кадії

(Бату,

Бахус (Бакх, Вакх)

час, колн ЛJQAИ ЖИ

по

східногеРМaJlське

дець. У

ПИЯТНQі; тамада.

Аркадійсь,,"" ві"

на

плем'я. монгольськнй

бібен.сі

кій поезі ї

внCТJПUOТЬ

ну с_ї товщини.

саму

перетворНАа

фігури

lЮСТIІРНW

зваЖИАася

павука.

Арбітер

Ас

мавпа з родннн павіанів,

що жнве в Північній АфРИQі.

AaSHborpel&J>Xa

назва

Дніпра.

половини ІХ СТ. Провів перше хрещения РУсі. Бл.

882

р. убн

тий У Києві 3а наказом Олега. Аспазія

розумиа

.-ружина

грецького

ВРОАЛнва

Василеве

цар.

BlfТpaH -

BOГHHJЦe, піч.

ВексіЛJlріус руиані

державного

(Др8Конарій) у

РНМСІІКОМУ

хо-

віііСІІКУ;

діяча Перікла: сннонім розум

назва від ТОГО, щО прапор рим

иої, незалежної жінки.

ської кіиноти мав вигляд дра

Аттіс

У фрігійській міфології

кона.

Велес

бог приpDди. красень юнак.

Атене (Афіна)

старогрецька бо

гнн. му.рості, наук і мнстецтва.

Афродіте

(Афродіта)

витеЛЬ

старо-

грецька богння красн й кохання.

(Волос) -

давнIІОСЛОВЯН-

ське язичеське божество. покро скотарства.

багатства

й торгівлі.

Вербена

658

декоративна

рослина.

Ветеран

старий заСАужений воїи

РИМl:ькоі армі ї. Висп

син Зевса.

вверх.

&lUНeвeYbKi

ХУІ

старовинний

рід

на

шля

Украіні

ХУІІ ст.

Волинська Стир ВоЛФ-Н/lfllIНIlК

зький письмеННIІК, діяч

філософ

та

французького

лицарський

ні мець

поет-сп і аець

ХІІ-ХІІІ ст.

( 1030-

великий

київський

князь. син Ярослава Му АРОГО, засиовник ВИАубицького мона

ДЯАЬКО оо матері

52О-бл.

ААВИьогрєuькнй

діалeJCТИК. Першоосвовок.

всіх

у греЦЬКій

по~ланеQ.

6orів,

міфології торгів.лі,

601'

покровитель маНАрівників.

Г ер.кес

Т рис.кеІіст

«тричі

най

божества єгиптян та фінікійців Тота, винахіАНИка наук та ми і

цим

автора

іменем

називалн

філософСЬКИХ

новоп.латонсыlDо

творі.в

напрямку,

що

жнв у Єгипті. Гетера

Аавніх

греків

неза

лежна освічена жінка, подруга

стиря.

ВУйКО

АО и. е.)

460

стецтв;

Я росла8ич

1093) -

под

більший Гермес», греІІЬка IlAзва

ВОЛЬфра.к фоН Ешен6ах

&еВОАОА

Геракліт Е.фесьхміі (бл.

Гер.кес

францу

Просві тительства. кий

речей вважав вогонь.

лікар-ворожбит.

(1694-1778) -

історик,

3Аійсиив

фіЛОСОф-матеріаліст, СТlПійннй

ріка на Волині,

права притока Прllп·яті. Вольтер

міфології

вигів.

хеТСl>Кий

у грер.uй

один з наЙпопу.ляриішlП героїв,

покриття.

Виспр

Геракл

полю60вниWl;

гетери

мали

св.ої шко!Ли (музейоив), де дів Гадес

греQькій

міфології

піАЗемна краіиа мертвих.

ГаКАтонхе;рени тиrолові

сторукі п'ЯТ4еся

велетні,

уособлення

військове судно на вес

лах.

601'

Гвардіан

грецькій

міфоло

мовчання.

наставник монастирі.

(гваРАіян) ТрифОР.кїс

міфологі і

грецькій

богиня місяuя й ча

Ге.mотрon

декоративна

фіалковими.

Ауже

рослина пахучнми

схід

від

Афів.

жіноча половина старо

ГіПНОС

- устарогрецькій - 60r СНУ. Гірей - Гіреї - АИиастія

міфОЛG

- стародавнє землеробське

плем' Я, щО жнло на те рlІТОр і Ї

нинішньої !1ентра.льної У країнн.

659

татар-

ських ханів У Криму в ХУ ХУІІІ ст., що Чllllила постіЙНІ на пади ва У країну

солістка старогреІІЬКОГО

балету.

Гітана

Главк

квітами.

Г елони

гора у стародавній ГреЦІЇ,

піцениий

гі некеи

Гіетрі.

рів.

різьблений стовп.

гії

у францісханському

Геката

Гімет

грецького АОМУ.

Гарпократ гії

Гамиа на

пі дземних сил.

Галера

чат на.чали музики, співу, скла Аати вірші, таицювати.

- іспанська j&иганка. - беотійське 6ожество риба

.лок і мореп.лавці.; напіВЛЮАИ иа-напі вриба.

Г нuле море

Азовське море.

Госпітальєр Аає

чернець, щО АОГЛЯ

Діоніс

грецькій

міфології

бог виноградарства

хворнх.

Грааль, лиуарі СВ. Грааля

герої

ства. у рнмській

лнцарськнх романів Кретьєна Ае

й вино~

міфології

Вакх (Бахус).

Труа «Повість про Грааля» та

Діонісії

старогрецьке

свАТО

ін., які шукають міфічну «чашу

в честь бога Діоніса (Вакха)

Грааля»

малі

чашу

євхаристії

(з

кров'ю Ісуса Христа), зазнаючи при

цьому

чимало

Грауії (харитн) міфології

богині

Діотима

Ян

Констанцькнм

собором

середньовічна

міфології

у слов'ян бог

нечий

Сонця,

проти

римська провінція на те

риторі ї сучасної Румуні ї, корена

попередником

Дафне

за

логією

міфо

ніМфа, що боилася ко

хання сонячного

бога

Фобоса

Дик

римському

індивідуальне

Евое

римській

Евтерпе

міфології

(помер

представник ранньо

ХРИСТИJlНСЬКОЇ школн,

нара

деревом.

один із портів Алек

вигук раАості при ваКХІЧ

старогреЦЬКІЙ

муза

музики

МІфО ЛІРИЧ

у Ctapo.-а8НЬОМУ РИМІ

помічник трибуна. доглцач ИаА

Сіуілійський р.)

що

ної поезії.

ЕДІЛ

і місяця.

394

логії

богиии невинності, ловів, лісів

Діо зр

ніМфа,

НИХ обридах

ного правила або обіТННЦІ

устарогреЦЬКIЙ МlфОЛОлісова

сандрії.

звіль

нення особи від певного церков

дІана

болото, драговина.

Евностос

пнсання в античному світі.

Диспенза

зом

воскова таблнчка для

римський

війську.

дикий кабан.

Диптихон

ст. н. е., відомий

джувалася, жила й умирала ра

Декуріон,- начальник декуріі. де у

РУХІВ.

портовий робітник.

ApaZBa Дріада .ії -

й була перетворена в лавр.

ситник

чер засно

своєю жорстокістю.

Драzал

старогрецькою

орден,

ДоміЦІан

імператор І

Адріана

ла

пан

р. дли боротьби

1215

єретичних

До..,іціU,

піА

Траяном.

форма

католицький

жебручий

ваний у

світла й вогню.

Дакія

значення

пані.

Д омі ні канці

ській

що

тинського «домінус»

Доміна

і спалений.

постать,

СокраТОВІ

позіон».

Дом

мислитель, заСУАжений церков

Даждьбоz (Даж-60г)

при

любові в творі Платона «Сим-

чеськнй

(1371-1415) -

иим

иа

веЛИКІ

міфічна

пояснює

красн,

АОЧКИ Зевса й Герн. Гус

відбувалиси

серпни,

кінці березни.

ПРИГОА.

устарогрецькій

три

діонісі ї

початку

антіохійської

заперечував

в Христі божествевиого

злиття

люд

ського начал.

660

поліцією, громаАСЬКИМИ будии

ками і храмами. Щоб стати таи цюристкою, -.:реба було записа

ТИСИ «иа дошку,. В едіJlів і ХОДВ ти ЩОJl;НИ

на

вправи ·АО школи.

Екаорииам

замовляння злнх ду-

Звонпити

Ексоміда

коротка

або

денна

Іберія

спальна одежа, застібнута тіль кн на одному плечі.

Еллада (Гелада)

Ібіс

щорічні ре

місті

богині

Елевзіс

Деметри;

у вузькому колі

Елементал ним

Іlемон

відбувалися

вченням

елементів

середиьовічних

за

фізи

молодих

пісня

lаіда

на

стародавніх

ЕРlустули

підземна

напис. в' язниця

у грецькій міфології

Еспанія -

верхній

Інаула

бог ОДЯГ.

СЯ

Іспанія.

Ефемериди

р.

покро мате

життя

здо

жінка

імператора,

переносному

вілла, окремий дім.

чернець, що опікував

хворнми.

Інфула

щоденні

міфологі ї,

плодючості

острів;

значенні

юнак, парубок.

час

945

друга назва Трої.

Інфі рм.ар грубнй

під

кесаря.

кохання.

Ескімода

князь

богиня

Імператрікс

для рабів, закованих у кайдани.

київський

ров'я.

Іліон

намогнльний

особа;

головне божество давньо

рннства,

грекі в і римлян.

Епітафія

службова

древлянського повстання

вителька

весільна

єгиптян присвяченнй

убитий

єгипетської

честь

Ефеб

великий

(912-945),

богння світанку.

Епіталама

Ерос

вища

ІІОР -

ків.

птах,

князь.

втаємничених.

чотирьох

стародавніх

богині Ізіді.

честь

дух, що панує над од

із

на

священннй

лігійні свята в давньому грець

кому

давня латинська назва Пі

ренейського півострова.

Греція.

Елеваінські містерії

Еос

засумніватнся.

Зоста --ді вчнна.

хів.

головна пов'язка у дав

ні х рнмлян.

запнси по

Ірис

дій.

райдуга.

Іфіzeнія

€фрем.Сиріянин (ІУ ст.) -

казі

сірій

яку

ський ранньохрнстнянський те

у старогрецькому пере

дочка царя Агамемнона,

перед

походом

на

Трою

батько приніс у жертву богині

олог.

Артеміді; богиня врятувала її

Желва

Жоломія Забаєна Заlара Зевс

гії

Іхневмон

заворожена.

старогрецькій

мишей;

давні

єгиптяни

вважали її свящеииою.

батько богів, найстарший

Зерем'ЯНIІ- схованка, лігво.

(сьо

хижа тварина з родини

жаб,

міфоло

між богами.

Зефір

Тавріду

виві ркових, що нищила гадюк,

бажания.

годнішній Крим).

сопілка.

перенесла

співуча пташка.

грецькій

міфології

Какотехнус Камі л

шахрай.

молодий храмовий учеиь.

Камінь. філософів,

бог західиого вітру

камінь

661

філософський

невідома

речовина,

особа патриція. Щораику інфор

ика, за УJlВлеииям середиьовіч них алхіміків, мала допомоrти

мував його про останні новини.

перетворювати всі метали в зо

Кобка

АОТО Й сріБАо.

Ковтки

КllAlпаНУЛR

КанідіІІ

ВІдома

tзвіночок антична

сережкн.

КОІорта

десята частина римсько

го легіону, приБАизно

отруй

Канонарх

законннк,

чернець.

у католнцькій церкві

KIJHOHiK -

штатннй

кафедраАЬНОГО

знатні особи при візан

тійському дворі.

Конкубіна

військовнй ПАащ З ка

Коринт

(Корінф)

рнм

155-235) -

Кратера

ськнй політичний діяч, історик,

автор "Рнмської історії» У ВО-ти

посудииа

вання

внна

Кретьєн

де

Катари

(<<чнсті»)

ПРНХИJ\ьникн

католицизм,

Крууифіке Купервас

диявола.

чернець, що завідував мо

краіна

uіборобські

на

н.

е.

іх

що

нині шиьо ї

витіснилн

Jl.абарум

скіфн.

Jl.ампос

ських

у Стародав

сади на теРИТОРІЇ

блиск;

один

із

коней,

колісницю Фо

боса.

Jl.араРIУМ

хатній вівтар, присвя

чений душам померлих преДКI в,

один

із

перших

рим

божествам, що опікувалися до мом і родиною.

пап.

у Стародавиьому Римі

незаможна

почесне мі"це

зображення.

запряжений

ГОДИННИК.

Климент

крі ело

Києво-Печерської лаври

ст

піщаний або водяннй

сіль сірчаної КИСАОТИ.

Jl.аврські Сади

ни (промови, вірша). Клепсидра

музич-

розп'яття.

вищих урядовців

закінчеиия, завершен

половини

иайдавні

південної України. У УІІ Клауsула

другої

ньому Римі.

племена,

тернторі ї

Курульне

господарством.

місцева иазва Єгнпту.

КіАСАСеріЙСl>ка

медом.

французькиіі

старогрецький

лн

иастирським

ннй і нструмент, мідяні таріАКИ.

тнзму, матеріальний світ вважа

жилн

Т руа

змішу і

царів круглого столу.

Кротали

заКJIИКаАН до аске

породженням

ДАя

ВОДОЮ

творів про короля Артура й Аи

ХІІІ .ст.

в Західній Європі. ВикрнваАИ

місто-держа

ХІІ СТ., автор романів З\&ИКАУ

сорочка.

єретичної секти ХІ

письменннк

кннгах.

КlJсубула

Клієнт

ва у Стародавиій Греції. КотвиУІІ- якір.

рії».

Касій Діон (бл.

до

ШАюб.

ГАИбокий розду ..

понадприродні справи.

імпера

VI (1685-1740) -

тор «Свящеиної римсыюї імпе

ші

незаконний

саМОСПОГАядання, СПРЯМОllане на

пюшоном.

Кемі -

чоло

КОИОПАі.

КонтеМПЛRуія

собору.

Каракала

Колопні

Комееи

священнослужитель

єпархіаАЬНОro

Келар

600

вік.

ииця.

Карл

відлога.

Аюдииа,

Jl.еІат

довірена

у давніх римлян

заступник

662

вождя.

ПОСОА,

.... еКіф - скляна ваза . .... ектика - носилки, на

Мафкат яких можна

Меандр

було сндітн або лежати.

.... епрО3ний - прокаженнЙ. .... ета - в грецькій міфології ка

в царстві

тіней, вом

кліматичний

великим

річ

М ева

Медіоланськuй

істота,

парком

соф~ї

мвньогрецькій

філо

держ.авному

апа

на

поменннк.

М сркатор

продавець, торговець,

у давніх греків і римлян

театральннх

виставах,

виступа

ючи самостійно на сцені.

Мінезінzер -

.Аокуста.- відома антична отруй

сереАньовічний

ли

цар-співак, що складав пісні про

ниця.

.Аосна -

волосся

актор,щобравучастьупростішнх

раті; храннтель патріаршої пе чаткн

замісТ1о

М eтento

Мім -

внщий чнновннк У ві

зантійському

що

купець.

еві товий закон .

.АОZОфет -

міланськнЙ.

все живе оберталося в камінь.

світовий розум, вічннй

в грецькій міфології-

голові мала змії, віА її погляду

і палацом .

.АОІОС

орна-

чайка; русалка.

Медуза

морськнй

пейзажннм

архітектурний

якої

курорт у Крнму біля м. Ялта з

кварцу каламутио

коль"Ору.

мент з реГУЛJJРИИХ кривих ліній .

давала забуття всього земного .

.Аівадія

ріА

зеленого

кохання.

божество

Місюрка -

язнчницькій

Мітра -

міфології.

кільчаста сітка шолома .

іранське божество сонцв,

світла, чнстотн і праВАН. Культ

Маврітанія

ТіНІітанська -

Мітрн

рнм-

Мойра -

сьогоднішні Туніс, Алжір і Ма

Аавньогрецьке

богиня долі.

М окош -

див. Іхневмон.

МарафОН -

посе-

У давньоруській язнчнн

цькій

лення в Аттіці, в районі якого

міфології

р. до н. е. грецьке

ГОСПОАарства.

Молоський пес -

Марена

фологі ї

староукраінській

богиня веснн й водн.

Марк Аврелій ськнй

(121-180) імператор з 161 р.,

СОф,

представннк

Марсіас

мі

рнм

Рнмі

ослярі.

Морфей -

у грецькій міфології -

бог С/lУ Й СОНННХ вндінь.

Музеu -

у Стародав

поважна

скільки пальців піяніме

вгору гравець, її Ауже ""юбнли

флейті, піСЛJJ чого повісив на де

ньому

назва ПОРОАН ве·

гра, в.якіЙ треба було вга

Аати,

стоїцизму.

реві і здер з нього шкуру.

бо

кої області Молоссіс.

Мора -

фавн, що ЙОГО переміг

Матрона Столлата -

жіноче

лнких собак віА північно-грець

філо

бог ~обос у змаганні в грі на

жество родючості й АОМашнього

військо завдало поразкн персам.

13.1)(, 490

також

устарогрецькій міфоло

ri ї -

рокко.

МаНІуста

поширюваВСJJ

у Римській імперії.

ська провінція, щ<> ОХОПЛJOвала

жінка

в арнстократичній роднні

храму

у давніх греків муз,

назва мнс

тецтв і наук. При музеях ство рювалися

663

покровительок

велнкі

бібліоте~и.

Мурена -

риба з родиии вугрів;

римські

патриці ї розводили

ЇЇ

в ставках, годуючи іноді м' ясом

Нави

рослииа з родини валеріа

нових з дуже пахуча

пахучим

речовина,

коренем;

виготовлена

з цієї рослини.

На!lди

грецькій

міфології-

річкові німфИ.

Нетопир

Нич

нічого.

Нобіле

давньогрецька назва ков

країна

стародавні

між

Дунаєм

часи

та

Інном

у Австрії.

Обавник

Облечений Обол

та;

її

жертва.

Палета

інструмент

сення фарби на

для

орнамент

вигляді

листя.

у давніх греків

нане

іконну дошку

бог лісів І

та з козлячими ногами й рога ми;

ночами

. звідси

він

ській міфології Паннонія

лякав

людей;

«панічний страх». У РИМ

Фавн.

римська провінція на

південно-західноі

Угорщини та сусідніх областей.

одягнений.

Парки -

дрібна старогрецька моне

клали в рот або в руку

гі ї

у греко-римській міфоло три

сестри-богині

перерізувала

нитку

життя.

міфології

ПастофОР -

нижчий жрець.

священна гора в Фессалі ї, яку

Патриуій -

вважали

грецькій місцем

перебування

Зевса та інших богів.

- Хаам (Каям) (бл. 10481123) - перський і таджицький порода дикого осла.

Оптіо -

військовий

старшина,

у давніх

греків

про

рокування, відповідь божества, яку

переказували

запитувачам

лян

давніх урочисте

греків

рим-

святкування

на

або . стеж

у східнослов'янській головний

мі

бог,

бог

дощу, грому й блискавки.

птахи.

Півтууиту -

півдюжини, шість.

Пі~ікреп - за

свідченням

пом-

пейських написів, гра в м' Jlча, юнак,

жеРЦІ.

Орzія -

Аоріжкою

кою.

Петрики -

Римі

склепіння з витких ро над

фологі ї

нижчий від центуріона.

Оракул -

слин

Перун -

поет, учений.

OHazp -

давньому

родовий аристократ.

Перzола -

Омар

люд

ської долі; одна з них ножиця ми

померлому.

Олімп

що жит

у кляшторі.

офі ра

територі і

віщун-ворожбит.

духовним

черед, винахідник сопілки, істо.

човиків.

Норікум

священик,

над

тям молодших ченців, сповідник

Пан

знатиий вельможа.

догляд

пальмового

дивитнся, поглядати.

Номади

спіритуал -

Пальмета

кажан.

Никати

своєї пані.

мав

русалки.

невільниця, яка роби

ла зачіски й дбала про волосся

Отеуь

покараних рабів.

Нард

Орнатрікс

що

ні чим серйозним

не

цікавиться.

Пітаzор

пошану бога вина Вакха; вели

н. е.)

кий пир.

СОф,

(Піфагор,

ІУ

ст.

до.

давньогрецький філо

математик,

політичний

релігійно-моральннй

ре

ник

антигабсбурзької

форматор, основоположннк

Аіяч,

пі

ної

війни

фагореїзму.

Літія (Піфія)

Війна

Аполлона в Дельфах.

Платон н.

Раменатий

Ао

(428/27 - 348/47

е.)

Аавньогрецькнй

Расени

філо

плечистиЙ.

самоназва

ну

(23/24-79

етрусків,

що

Рева

Позирати

Аивитися.

Поліzімнія -

ОАна з дев'яти муз,

ліричної

Понт Евксін Поп /Bll1l -

поезії

грецькій

Рекреація

Реторта

красно

Чорне море.

Річард

давніх море-

Псалтрія

Роzволод

друга

дослівно:

ник душ; так називали Гермеса,

Пуw,ик -

кияжна,

київськоro

князя

так

називали

старо

та

Дніпром

греки

та

римляни.

Ростра

переДНJI

у давніх римлян

трибуни,

пекла.

бельних

сич.

частина

змонтованої носів,

СУАна,

також назва

ЗАобутих

кора У

во

рога.

Руми

слимак, равлик.

руїни.

«Руська правда»

Ракоці GPpaHU // (1676-1735)'траQсільванський князь,

жінка

Доном провід

душі померлих Ао Елізіума

(пом.

полоцька

Аавніх мешканців територій між

обов' язком ЯКОГО бу ло ві ДВОАИТИ

раю або Тартару -

р.)

Роксолани

у грецькій міфо

коханка Ероса.

Рогволо-

полоцький

Володимнра Святославича.

грала на струнному інструменті.

логі ї

(ІХ ст.) -

РоzволодівНIІ

- жрець. - артистка, що співала

Психопомпос

За

князь.

ЩОО

(1157король

(Василько)

PozHiAa пророчиця.

Психе (Псіхея)

Серце

англійський

гинув у війні з Францією.

римських

імператорів.

ПРОфетос

J1.евине

ДОВИЧ -

монастирська ЇДаАЬ

здинасті ї Плантагенетів.

плавства.

гвардія

віАПО

колба.

1199) -

- харчівня. Посейдон - у міфології римлян - бог моря

для

ня.

Попіна

П рофантида

перерва

Рефектарій

міфологі і.

назва гірської вершини

ВИДУ-

чинку між уроками.

на Закарпатті.

Преторіанці

період

жання від хвороби.

винахідниця ліри, покровитель

мовства у

півострова

лоза.

Реконвалесенція

келих.

Апен~інського

(Етрурію).

римський письменник,

учений і Аержавний Аіяч.

Равл -

наРОАУ.

території

до н. е. північно-захіАНУ части

Старший

н. е.)

ка

на

населяли у першому тисячолітті

СОф.

Пліній

Поzар

почалася

нинішнього Закарпаття.

віщунка і жрнця

ВИЗВОЛЬ

угорського

Давньоруського ХІІ ст.

керів-

665

зведення норм права

ХІ

Савонарола

Джірола.м.о

иастоятель

1498) -

(1452-

ДОВЖИНИ, зібраиі в ОАИИ музич

Аомінікан

ськоro· монаСТИРJl у Флореиці ї.

Викривав папство,

ний інструмеит; свиріль.

Сі стру ....

заСУАжував

гуманістичиу куль'ryру. У

1497

віАЛучеиий віА церкви і

р.

стра

брязкальцями

Скити

храмі,

Амети

Ае

зберігаються

пре

е.

піВАиі

сучасиої

Стилос

паличка,

повільиийїспаиський

Зєдиувати.

криваючи

Карл

гали,

голову;

виходячи

Табліну...

годи якого СПОВJlені рі зних таєм

грецько-єгипетській

міфології

бог,

що

увібрав

у себе риси різних божеств

його

вАя

ВУЛщ&Ю.

кімната

корчма. в

р ....сЬкому

Аомі, в Jlкій містилась бібліотепраці; кабінет.

Тавити

са й Апіса; мав великий храм

АлексаИАрії.

Його

(сестеРllій) -

Т а .... ариск

тисяча

(Сівілла)

міфологі ї

ТаНl0йзер

Аавньо

сестеРЦIИ. в

дерево або кущ з ро

жевим або білим цвітом.

римська Арібиа срібиа моиета.

СесТеруіу ....

давня назва Кримського

півострова.

культ

було заКАцено у ІУ ст. АО и. е.

Сестерgія

плавити.

Тавріда

Дія, АсклепіJl, Діоиіса, Озірі-

аитичиій

ОАиа з АеСJlТИ про

(Таигейзер)

иімець

кий лицар ХІІІ ст., герой се редньовічної легеИАИ

та одно

йменної оперн Р. Вагнера. Т анатос

у грецькій міфологі ї

бог смерті; його зображали як

і Ероса, крилатим і заквітчаним

рочиць.

перстеиь із зиаком цар

герой старо іспанського епо

італійський

бог

лісів,

сопілка;

пастуwа

кілька сопілок

Т ектина

Те.м.пляріі

покровитель тварин і отар.

старо грецька

щит.

Тебаіда (Фебаїда) -

Еллада, Гре

ція; сестра Аполлоиа.

су "Пісия про мого Сіда».

Сільван -

вінком з квітів маку

Тарча -

ської влади.

Сірінкс -

иа

ка і все потрібне Аля розумової

инць.

АОВ

відомий

Т аберна (таверна)

Сід

широкий жіиочий плащ.

рист (ХУІІІ ст.), ЖИТТJl і при

Cи~HeT -

писали

вий загортав цілу постать, на

богния місяця.

Сибілла

вою

у давиіх римляи

фраицузький алхімік і авантю

УРСР

АО и. е.)

давннну.

гий і

у старогрецькій міфоло

Ссен-жер .... ен

Серапіс

Азвіиочками.

496-406

Споювати

танець.

на

Столла

арбалет.

Сарабанда -

гії

племеиа,. ЩО жи

ДЗвиьогрецький Араматург.

- селітра. Са.м.одино.... - наОАииці. Са.м.остріл - середньовічна зброя,

скіфи

Софокл (бл.

культу.

Сальпетер

Селене

му-

ли в УІІ ст. АО и. е.- ІІІ ст. и.

чений.

Сакристія- РИЗИИЦJl, приміщеННJI в

староєгипетський

зичний інструмеит з металевими

різної

666

ки)

ваний

рідииа. (тамплієри,

церковни

лнцарський ОРАен, засно

1118

р. в Єрусалимі для

ОХОРОНИ

ХРИСТИІІИ

нів. Скасоваиий Т еор6

грецький

від

1312

Фавн

сараци

р.

струнннй

му

гіі

зичиий іиструмент; подібний 11.0

убив

Фамулюс

в старогрець

нині Танжер у північно

гі ї

міфоло

щедрості

роздавала

своїм

Трирема

дав

иа яких

стародавня

ченці

засновано

го на початку ХІІІ ст. в Італії жебручого католицького ордену.

ле

Фрау галера

брат (італ.).

Францисканці

їдальня з трьома

пані (ніJII.).

Фреuzер

вільний

шляхетський

ранг

пан; у

нижчий середньо

вічні·Й Німеччииі

вітром, прудко.

Фріне

- карлик. Туніка - у давніх римлян - спід ній одяг під тогою ..

відома давньогрецька ге

тера.

Фулоні ка

майстерня, де чистилн

одежу.

Фурункулюс

Уеди

дослівно «бли

зики.

Фра

Троль

бога світла, СОНЦІІ, поезії й му

бокн.

Убрус

обряди

фламінії обиралнся з-по

Фоuбос (Фобос)

з трьома рядами весел по обидва

Т риском

Римі

виконував

улюбленцям.

за столом.

давньому

що

між патриціїв.

(53-117)-

пологими ослонами, жали

скучнй», друге ім' я Аполлона,

дари,

(трикліній)

ніх римлян

вищі

молодим

рнмськнй імператор.

Т риклініум

в античній мі.

богиня, що запобі га

IІкі

носила

Траян Марк Ульпіu

ар

ДЛІ! вшанування окремих богів;

богння щаСТІІ, що жила на

опікуючнсь

слуга

застібка для ОJ!ЯГУ.

Фламініu жрець,

богом багатства Плутосом; в ро зі

невіль

ла малярійиій гарячці.

західному Марокко. старогрецькій

довірений

фологі ї

Фібула

Олімпі,

блискавки.

включаючи

Фе6ра (Фебріс)

міг Зевс і поскщав у Тартар

УАаром

тиста або вченого.

велетні, що хо

пекло.

спраВИТИСIІ

ників.

- обрій. -

міг

всі членн панового гос

подаРСТова,

кій міфології

Тіхе

його

Фамілія

вогненна піч.

Не

з СОНІІЧИОЮ колісницею і Зевс

тілн скннути всіх богів; Їх пере·

ТіНІіс

Пан.

Клімени.

Греції.

Титани (Гіганти)

отар

- у давньогрецькій міфо логії - син ГеАіоса й океаиіди

частннн області у Стародавній

Тиркиа

міфо

лісів,

Фаетон

Терми":"" купелі, лазні. Терпсіхора - у старогрецькій мі фологі ї - муза танцю. Тетрарх - управитель четвер-rої

покровитель

і пастухів. У грецькій міфоло

українського торбана.

Тима

божество римської

логії,

скатерть.

дослівно:

боляк,

ЧИРІІК; так називали, ЯК свіАчать

- сухі долини в пустелях.

помпейські злодійчуків.

667

написи,

вуличних

Харити логі ї

у давньогрецькій міфо

богииі

вроди,

болиголов,

!JUKYTa -

радості

рослина,

з якої вироблялн отруту.

й жіночої принадності.

Харон гії

у давньогрецькій міфоло

ч ечуzа

перевізник у підземному

Чувати

царстві, щь перевозив душі ПО

Чуть

- стерлядь. - перебувати,

знаходитись.

відчуття.

мерлих через ріку Стікс. Хітон

спідній одяг давніх гре-

ш варувальд

ків, що мав вигляд вузької со-

гориста

область

у південно-західній Німеччнні.

рочки.

Хова

нянька.

Юzа

Хорея- танцюрнстка, що внступа ла

не

як

солістка,

тільки

Юпітер

бог сонця у міфології дав

дей; у грецькій міфології йому

відповідав Зевс.

ніх слов' ЯН.

Хронос гі ї

устарогрецькій міфоло

батько Зевса, уособлення

- повільний, нікчемний. - у римській міфології

головний бог, батько богів і лю

у складі хору.

Хорс

імла.

Юлавиu

Яsиzи мена;

часу.

Сарматські

кочові

пле

що жили споча'J'КУ на

уз

бережжі Азовського моря, зго llєsарея- місто на тернторії нн

ДОМ

нішньої Палестинн. llентуріон

сотник,

офіцер

рнм

Яс

ської армі ї.

llикада

комаха,

перейшли

на

територію

нинішньої Угорщинн.

давньоруське язнчницьке бо

жество.

подібна до

ве

J/тлик

дятел.

ликої мухи.

Doctissimus - найученішнй; doctissime - клична форма. що заклнкав до ЇЇ відмолю- 'Domune magisteT - пане вчителю. вання. Ессе Deus - це Бог. ATundo vento agitata - очеретина, Ессе homo - це людина. ETgo ЬіЬаmus - отже пиймо. що ЇЇ хитає вітром. ЕІ иетЬот сато ІасІоm еІI - а слово Веnе - добре. Campus sceleratus - дослівио: осстало тілом. квернене поле; цвинтар, на яко- Gruss Gott - щасти Боже. му ховали злочинців і каралн Нотtиіus - садочок. смертю винуватих весталок. Ilustrissimus - найсвітліший. Соіиmna immobilis - непорушний lndulgentiam, absolиtionem et remisстовп. sionem peccatoTum - вибачлиCucurbita - гарбуз. вість, виправдання та прощення Angelus -

початкове

слово

като-

лицької молнтвн; голос дзвона,

668

гріхів;

формула

розрішення

вмнраючого.

/n vino veritas - у Laudes - велнчальні

внні

правда. пісні-мо-

найкращнй

тоти

пам ятай

про

смерть.

Non nobis, Domine, nоn nobis, sed nотіnі tuo da gloriam - не ме ні, Господи, ие меиі, а во славу імені твого.

МОЛI!СЯ і працюй. атісе

--'-

мир тобі,

jilius prodigus, чиї тoTtииs erat, et revїxit, perierat et inven tus est - як син марнотратний

Patefacta erunt Dei атсаnа -

Божа

т~ємииця буде розкрита.

verso -

вниз;

був

мертвнй

ожив,

пропав

і знаЙШОВСJl.

Sulfur IioTibиs mortus est -

сірка

Sursum corda! руl

слова

серця наші

вго

католицької

мо

литвн.

друже.

боїв

розумному АО

сить слів; кінець.

смерть для квітів.

et [аЬота - мир; рах,

Роиісе

CBJlТi

Sicиt

суп.

Memento

Ота

покііі.

ангели й архангели.

Sapienti sat. Finis -

лнтвн.

Liquamen optimum -

Рах

Requiem aeternam - вічиий Salve - прощай. Sancti angeli et archangeli -

під

великим час

пальцем

гладіаторських

знак засудження гладіа-

тора на смерть.

Quaerensquem devoret кого б поглииути.

Ultimo

veritas -

істина

остаи

ИЬОМУ

Vanitas vanitatum - суєта суєт Verus hic иЬі stat - nihiL veriгр_ слів:

де стоїть Бер, иемає

иі чого правдивого.

шукаючи,

Virgo

тахіта

велика діва. тобто

найстарша жриця-весталка.