Руїна. Облога Буші

Михайло СТАРИЦЬКИЙ

РУЇНА

Історичний роман кінця XVII століття

І Чи багато часу спливло після смерті славного гетьмана Богдана Хмельниць‐ кого і 1ЦО трапилося з багатою, прекрасною й многолюдною країною? Хижацька злоба, підступна помста та широка відвага загуляли по хвилястих степах, по темних лісах та байраках, по кучерявих гайках, що ховали в зелені своїй веселі хатки, по селах, які розкинулися вздовж синіх річок, по містах, обнесених мурами та вежами; загуляли, забенкетували, розливаючи навкруги червоне «пиво» й освітлюючи свої жахливі бенкети загравами страхітливих пожеж, звеселяючи свої бенкетування лементом розтерзаних жертв. Довго боролася Україна, довго борсалась, як голубка, що заплуталася в сільці, й упала, змучена, стомлена, похлинувшися своєю кров'ю. І пощезло вируюче життя. Оголилися вбрані квітами садки, підвелися з чорних румовищ сміття та попелу якісь почварені скелети‐руїни, з жахом простягаючи до неба свої обгорілі уламки. Почорніли витоптані копитами килими нив та лугів, пожовтіла розкішна шовкова трава й поникла від туги та покрилася могильним саваном багатостраждальна рідна земля. Гуляє лише буйний вітер по степу, стогне в безлюдних лісах, перешіптуєть‐ ся сумно з чайками й плаче, залетівши до сивого батька Дніпра, до навислих над його порогами скель, плаче й жалібно повідає їм про безмежне кладовище‐руїну, що розкинулося огидливим трупом під чудовим і ласкавим небом, під яскравими променями байдужого до людського горя сонця, під тихим тремтінням замріяних зір. Тільки вовкам‐сіроманцям вольготно тепер і безпечно бродити по цьому велетенському, німому кладовищу, та орлам сизокрилим вільно сідати на високих курганах, на широких могилах — ніхто не потривожить їхнього царственного спокою. Вартують зі своїх вершин велику пустелю й клекотом розбуджують інших орлів степу — вільних козаків. Та сплять вони непробудно, глибоко!

He зуміли влаштувати міцним житлом свою хату й полягли відпочити від непосильної боротьби під відкритим небом на широкому лоні отчого краю. І все затихло, все заніміло. Просочилася братня кров до самого серця рідної землі й запеклася на ньому глибоким, незгладним струпом. Минуло багато літ... І знову ожила безлюдна пустеля... Повернулися розметані бурею діти в край печальної руїни й розшукали свої старі понищені гнізда... Прийшли туди й чужі діти... Заросла густою травою засіяна козацькими кістками земля, вкрилася вона знову оксамитом нив, килимами квітів, зеленими масивами рясних лісів й зрівня‐ лися з землею розорані плугом могили. Та не пощезла безслідно пролита братня кров... Зійшла вона тугою й розлилася печаллю‐нудьгою по всій рідній бага‐ тостраждальній землі... Похмуре осіннє небо опускалося сірою імлою над безбарвною пустельною рівниною. Низько над землею, значно нижче від сірого неба, повільно повзли довгі віхті розірваних хмар. Час від часу починав накрапати холодний, осінній

дощик і знову стихав. Від сірого неба, що кидало на все якийсь похмурий відтінок, довколишня місцевість здавалася ще більше безбарвною та пустельною. Скільки оком кинеш, тягнулися до обрію, то опускаючись, то знову підіймаючись, темні рівнини диких, занедбаних ланів, зів'яла, прибита морозом трава покривала їх якоюсь брунатною габою; то тут, то там виднілися ледь оголені від листя гаї; на обрії синіла вузька смужка лісу. Було тихо, німотно... Ні птиці, ні звіра не видно навкруги. Мертвотну тишу, що розкинулася над цією чорною рівниною, порушували лише тихі зітхання вітру, який то здіймав, то знову опускав свої стомлені крила. Вузькою дорогою, що звивалася серед цих занедбаних ланів, повільно рухалися вперед два вершники. Довгі киреї з насунутими на голову шапками майже зовсім закривали їхні обличчя. Судячи зі скуйовдженої бороди старшого, можна визначити, що він був уже людиною поважною, а його супутник здавався ще зовсім хлопчиком, однак прудкі й лукаві очі його, що безперестанку зиркали з‐під навислого каптура, свідчили, що, незважаючи на юний вік^ життєвого досвіду йому не бракувало. Супутники їхали мовчки; чути було лише глухе чавкання кінських копит, що в'язли в розм'яклому грунті.

— Ну й сторонка! — буркнув нарешті старший, щільніше закутуючися в свою кирею. — Ось уже з самого ранку їдемо, і хоча б тобі одна жива душа зустрілася.

— Та тут, дядьку, не те, що людей, а й звіра не видко,— хоча б заєць який перебіг дорогу...

— Тьху, тьху! Ще що вигадай, дурню! Старший поспіхом тричі сплюнув на бік: — Ось іще наврочиш, зайця згадав... І так не на весілля їдемо. Розмова обірвалася.

— А чи далеко ще, дядьку, до Чигирина? — знову запитав молодший.

— Хто його тепер добере! Були тут по дорозі великі села, а тепер сам бачиш...

— І куди це весь народ подівся?

— Куди! Які після татарського гостювання живі лишилися — розбіглися, хто на лівий берег, а хто в московські степи... Багато, багато людей біжить тепер туди... Ось же цілий день їдемо, а й спитати ні в кого.

— То ми, може, зовсім не в той бік їдемо?

— Гм... здається, що так, а все ж треба буде поспитати. Пам'ятаю, була тут колись по дорозі велика корчма, та біс її зна, вціліла чи ні. Навкруги руїна... Вершник умовк і після деякої паузи буркнув собі під ніс: — Добре хазяйнує гетьман Дорошенко, добре! Серед подорожніх знову запала похмура мовчанка. Довколишні обставини не схиляли до розмов. Якесь жахливе, гнітюче почуття збуджували в душі кожного ці просторі, почорнілі рівнини диких, занедбаних ланів. Та ось у глибині розлогої балки забовваніли вдалині ледь помітні обриси спаленого села.

— Ось він, шлях татарський,— кинув старший, показуючи на балку,— видимий... Не скоро зітреться...

— А може, вони ще не пішли,— несміливо озвався хлопчик,— то ми теє...

— Ні, кримці з Ханенком подалися назад — це так, а хто його зна... Можливо, якась інша орда: вони тепер тут, як вовки у Пилипівку, всюди никають.

Остання заувага не додала хлопчині хоробрості.

— То як би нам не потрапити в пастку,— мовив він, зіщулившись й оглядаючись на всі боки з неприхованим неспокоєм,— темніє... Старший глянув на небо.

— Ні, до вечора ще далеко. Це нахмарило, а ти торкай коня... Дістанемося до якогось житла, там розпитаємо про все. Вершники підібрали повіддя й відпочилі коні помчали добрим підтюпцем. Кілька холодних крапель упало на руки подорожніх, пішла дрібна, осіння мжичка. Так минуло з півгодини. Та ось на узліссі, що обгинало напівколом довколишній обрій, з'явилася якась темна, безформна маса, над якою тонким струменем плинув синюватий димок.

— Стій, стій! — старший притримав коня й звівся на стременах. — Це, здається, і є та сама корчма. Ну, слава Богу, дісталися до житла, там про все розпитаємо, а може, дещо й рознюхаємо... Хе, хе, вино розв'язує язики. Ну, звертай у хащу, дамо кружка, зате уникнемо несподіваних попутників. Подорожні повернули до лісу й узліссям почали наближатися до корчми. Коли до неї вже було недалеко, старший наказав зупинитися. Він зіскочив із коня, скинув з себе кирею й лишився в рваному лахмітті. Той, хто бачив бадьоро‐ го вершника донедавна на коні, ніяк не зміг би впізнати його в цьому жалюгідно‐ му жебракові. Одяг його ряснів величезними латками. З‐під дірявої шапки звисали на лоб пасма сивувато‐рудого волосся. Не можна було сказати, що ця зовнішність справляла приємне враження; зустрівшися з ним віч‐на‐віч, схотіло‐ ся б прочитати й Вірую, й Отче наш.

— От дощ проклятущий! — буркнув сердито жебрак, старанно струшуючи краплі зі своєї бороди й звертаючися до хлопчика,— ти ж тут стій та підв'яжи коням вівса, щоб не іржали, а я піду розвідаю.

— Та не сидіть там, а то ж тут...

— Не бійся, не бійся! Хутко повернуся. Жебрак дістав з‐за пазухи добре відточений ніж, вирізав собі товсту, сучкувату палицю й, спираючися на неї, подався, накульгуючи, в напрямку до корчми. Корчму оточувала міцна огорожа з грубих дубових колод, зверху загострених. Ворота були відчинені навстіж: жебрак вільно ввійшов на подвір'я. В глибині двора стояла корчма. Це була якась велика, безформна, незграбна споруда, дуже неприваблива на вигляд. Жовті немащені стіни в багатьох місцях були оббиті дощем, почорнілий від часу, пошарпаний солом'яний дах нагадував старого гнилого гриба; невеличкі вікна корчми були затягнуті волячими міхурами, а подекуди просто заткнуті ганчірками. Одначе, незважаючи на цю жалюгідну зовнішність, у корчмі перебувало чимало гостей, і гостей не бідних, зважаючи на їхні ситі коні, прив'язані до стовпів. Відмахуючись від величезних псів, що вискочили йому назустріч, жебрак підійшов до самої хати й, відчинивши двері, боязко зупинився біля порога. У корчмі повно людей, та серед загалу не було ні міщан, ні селян — самі козаки. Трималися вони двома окремими групами, кілька запорожців із закруче‐ ними за вуха велетенськими оселедцями сиділи також за окремим столом. Між козаками точилася жвава розмова, тому на жебрака, котрий боязко зупинився

біля дверей, ніхто не звернув уваги, та це зовсім не засмутило його. Скинувши шапку й заклякнувши в позі прохача, він узявся уважно розглядати присутніх. За довгим столом праворуч сиділа група козаків душ із десять. На чільному місці був досить кремезний сивий козак із надзвичайно живими, насмішкуватими очима. Очевидно, це — старший, оскільки решта величала його паном сотником. Одяг козаків був заляпаний брудом, либонь, їхали вони здалеку. За столом навпроти сиділо теж душ із вісім козаків, усі вони гуртувалися навколо ще не старого козака з тонкими, сухими рисами обличчя й смаглявим кольором шкіри. На ньому був коштовний одяг, за поясом стирчали чудові пістолі, прикрашені срібною різьбою, а біля пояса висіла загнута шабля в розкішних піхвах. Очевид‐ но, він пригощав своїх товаришів і пригощав щедро. Запорожці бенкетували за окремим столом; обличчя їхні були збуджені, жупани розстебнуті, видно було, що товариство вже підгуляло. Жидівка з наймичкою поралися за шинквасом; тремтячий від радощів й від страху перед своїми щедрими та страшними гостями жид безперервно бігав то туди, то сюди, наповнюючи порожні кухлі, виконуючи накази своїх гостей; особливо увивався він побіля запорожців. Дим, що здіймався від козацьких люльок, застилав усю стелю корчми якоюсь синюватою, тремтливою пеленою.

— Ну, жиде, йди тепер сюди! — гукнув один із запорожців, смаглявий, широкоплечий, з розсіченою губою. Жид здригнувся, зіщулився й за два скоки опинився біля запорожця.

— Що скажеш, ясний пане‐лицарю? — мовив він, виражаючи на своєму переляканому обличчі найдогідливішу усмішку.

— Скажи нам, хто у вас тепер тут на правому березі гетьманує? Жид мимовільно обернувся праворуч й квапливо відповів: — Хто? Звісно — його милість ясновельможний гетьман Дорошенко.

— А гетьман Ханенко? Жид хутенько закивав головою, прикрашеною довгими пейсами. — Так‐так! І його милість гетьман Ханенко!

— А брешеш же ти, собако! — почувся голос від столу праворуч,— пропав уже й слід його! Жид здригнувся й ще квапливіше закивав головою.

— Брешу, брешу, їй‐Богу, брешу! — підхопив він хутенько. — Вони щось посварилися трішки й пішли собі в Крим.

— Повернеться! — почулося з лівого боку.

— Ну, а Суховієнко? — продовжував допитувати запорожець.

— І його милість пан Суховієнко гетьман!

— Так що ж це в тебе, що не піп, то й батько? За кого ж ти сам стоїш: за Дорошенка чи за Ханенка, чи, може, ще за Суховієнка? При цьому запитанні жид зблід, погляд його майнув то в один бік, то в інший, постать зіщулилася ще більше.

— Ну, що я, що я! — мовив він квапливо й догідливо,— що я можу знати, бідний жидок? я все одно, що найменша травичка, куди вітер віє, туди вона й гнеться.

— Го‐го! — засміявся запорожець: — Значить, цигане, цигане, якої ти віри? — А якої тобі, пане, треба?

— Ой, вей, ясновельможний пане! На чийому возі їдеш, того й пісню співай!

— Мабуть, у вас тут усі такої думки! — сказав голосно запорожець.

— Хе! Бабій! Забули свою вільну волю! Попихачами стали! — підхопили його товариші.

— Не волю, а сваволю,— озвався сивий козак від столу праворуч.

— Не вмер Данило, так галушкою вдавило! — вигукнув із реготом запорожець: — Гей, жиде! Неси сюди вина! Вип'ємо, панове, за здоров'я наших городових козаків, и^об їм ярма шиї не муляли. Жид зрадів, що припинилася дражлива розмова, й кинувся притьмом виконувати наказ запорожця, та нараз наткнувся на жебрака, який стояв біля дверей.

— Пс! Пс! Геріїї ду! — зашепотів він, кидаючися на нього,— чого прийшов? Ти хіба не бачиш, що вельможне панство гуляє? Ну‐ну, йди собі! З цими словами він ухопив жебрака за плечі й хотів було виштовхати з корчми, та жебрак й не думав виходити.

— На Бога, на матір пресвятую, дозвольте хоч зігрітися убогому... Другий день і ріски в роті не мав,— застогнав він жалібно, низько кланяючися й простя‐ гуючи свою рвану шапку.

— Ну, ну, годі! Ступай собі, звідки прийшов! — продовжував виштовхувати його жид, та примовляння жебрака почули козаки.

— Облиш його, чого штовхаєш доброго християнина! — зауважив жидові сивий сотник, який сидів праворуч за столом. — Йди сюди, старче божий, на, випий келих меду! Жебрак підійшов до столу й, охопивши тремтячими руками олов'яний кухоль, жадібно припав до нього губами.

— Куди йдеш?

— Ох, хотів було до Чигирина дістатись, а тепер не розберу куди потрапив.

— На правильний шлях, це і є до Чигирина дорога. А звідкіля сам?

— Здалека. Жебрак поставив на стіл кухоль, обтер губи полою й низько вклонився козаку.

— Дай тобі Боже здоров'я, ясний пане, геть змучився, з ніг збився по пущах та яругах. Козак дістав з кишені срібну монету й кинув її в шапку жебракові. Жебрак хутко сховав за пазуху даровану монету й кинувся цілувати руку щедрому козакові. И — Пом'яни, Господи, батьків твоїх милосердних, пошли тобі Мати пресвятая, і щастя, й многоліття, й діточок,— низько вклоняючися сотникові, мовив жебрак.

— Ну, за це добро не подякую, старче,— усміхнувся сотник,— не ті тепер часи.

— Чому ж? Тепер якраз гетьманові Дорошенку козаки потрібні,— зауважив із насмішкою ошатно одягнутий козак, який був ліворуч.

— Вистачить у нього козаків, щоб усіх закутних гетьманчиків у Крим позаганяти,— кинув недбало сивий сотник, і, обернувшись до жебрака, продо‐ вжував розпитувати: — А ти чого, старче, в Чигирин йдеш?

— І сам не знаю... І собаці самій здихати не хочеться, на людях усе ж якось легше, руїна навкруги, народ біжить звідусіль... Охо‐хо! — жебрак жалібно заплакав.

— Так, так, стараються браття,— вимовив якось особливо підкреслено сотник,— наводять татар, руйнують рідну землю.

— Е‐ех, бачу я, що в тебе порожня шапка, діду! — оскаливши зуби, сказав запорожець з розсіченою губою. — І чого тобі на руїну нарікати? Тепер у вас є така оборона, що й ну! Жебрак із подивом поглянув на запорожця.

— Ха‐ха! Погляньте — дивиться, як теля на нові ворота.

— Та хіба ти не знаєш, що гетьман вас усіх турецькому султану віддав?

— Ох, Боже ж наш, ой. Господи! І не гріх тобі, пане, насміхатися над бідним старцем! Та такого б гріха й сам Господь‐Бог не потерпів! — вигукнув із жахом жебрак.

— Правду, правду кажу тобі! Йди в Цареград, там тепер є у вас рідний батько, султан турецький, він вас усіх, як своїх рідних бусурманів, під крило своє візьме.

— Може, твій там батько, а то й матка зосталися,— огризнувся сивий сотник,— а наш батько завжди був і буде славний гетьман Петро Дорошенко.

— Хе, хе,— продовжував запорожець,— так він же й продав Україну бусурманам, поклонився султану всією вітчизною нашою.

— Нехай би там хтось твоєю головою куцому дідькові поклонився, як гетьман ударив Україною султану.

— Як не вдарив? Хіба не прислав султан гетьманові туй та санджан?'

— Це були лише гостинці за заручини, а ще не те буде на весіллі! — усміхнувся смаглявий козак, який сидів ліворуч.

— Перепаде, гадаю, боярам,— додав інший.

— Що боярам, то ще побачимо, а що вже підбрехачі зароблять, то це справді так! — спалахнув сивий сотник.

— Даремно стараєшся, пане сотнику! Шила в мішку не сховаєш, а турецької булави тим паче! — розгнівався широкоплечий запорожець,— думаєш, що ніхто не знає про те, що гетьман віддав Україну в підданство царю бусурманському?

— А я кажу, що це брехня! — вигукнув сивий сотник і стукнув по столу кулаком із такою силою, що кухлі задзвеніли й попадали.

— Як? Хіба не було у вас ради з султаном? Хіба не посилали послів у Цареград? — почулися вигуки з різних боків.

— Була рада, посилали послів у Цареград, та тільки не піддалися ми султанові, а дружній мир із ним уклали, щоб боронитися від татар. Розумний хазяїн завжди з своїми сусідами в добрій злагоді живе. Для блага вітчизни, для блага України й пішов гетьман на згоду з султаном. Не віддавав він нас у турець‐ ку неволю й не віддасть; він за волю своєї вітчизни все життя стоїть.

— А вічне гетьманство собі в турків випрошує! — вставив уїдливо смаглявий козак, який був ліворуч.

— Нехай відсохне тому на віки язик, хто каже на гетьмана такі слова! — вигукнув гнівно сивий сотник. — Та коли б гетьман лише за своє гетьманство та за свої кишені дбав, то не сидів би тепер Многогрішний на лівій стороні. Та й тепер, незважаючи на це, готовий гетьман свою булаву віддати, аби Україна під однією рукою була. «Ввійшов у згоду з султаном»,— ось, що їм очі коле; та ж через вас й повинен був він це зробити. Ви ж та різні закутні гетьманчики й довели його до цього! Усі в корчмі заворушилися, розмова почала набирати гострого характеру;

з боку козаків, що сиділи за іншим столом, почулися не вельми привітні заува‐ ження. Жебрак поспіхом відійшов убік й причаївся біля дверей.

— Го‐го! — ошкірився запорожець, повертаючися до сотника,— цікаво послухати, панове! Хто кислиці поїв, а на кого оскома напала!

— Так! так! Кислиці ви поїли, а оскома на нас та на наш бідний люд напа‐ ла! — продовжував із захопленням сивий старий,— пригадайте все, якщо вам горілка ще баки не забила, коли загинув Брюховецький і вся Україна обрала єдиного гетьмана на дві сторони Дніпра — Петра Дорошенка, — чи не ви обрали самовільно нового гетьмана Суховієнка й виступили з ним та ще з споконвічними ворогами нашими — татарами, щоб руйнувати рідну землю? А тепер, коли Дорошенко переміг Суховієнка, ви тепер за Ханенком ідете, знову наводите татар, знову руйнуєте рідний край!

— Таж гетьман твій сам утік від війська!

— Помчав у Чигирин жінку стерегти! — почулися глузливі вигуки з протилежного боку.

— Бабій! Нам таких гетьманів не треба! — підхопили запорожці.

— Вам не треба! Це тому, що вам його не треба, ви заводите смути й сварки, вибираєте нового гетьмана! Та якщо кожна купа буде за свого гетьмана стояти, то в руїну ввергнете весь край!

— То що ж, ми повинні під вашу дудку танцювати? В послуху у вас ходити? Відколи Україна стоїть — завше Запорожжя гетьмана обирало! — заволали запорожці.

— Таж ви разом із усіма після смерті Брюховецького гетьманом Дорошенка обирали?

1 Військові знамена — Обирали, а тепер він нам не угоден.

— Таж за Дорошенком уся Україна!

— А хоч би й уся Польща з Турцією на додачу. Ми не хочемо його, і ніхто не змусить нас йому підкорятися. Ми йдемо, за свою волю стоїмо!

— Не за волю, а за сваволю. Ех, заплачете ви за нею та ще й гірко! Заведе вона не лише вас, а й весь край наш до поляків у неволю!

— Го‐го! — запорожець відкотив рукав, оголив мускулясту, волохату руку й мовив повільно, трясучи своїм кулаком.

— Не родився ще той чоловік, щоб накинув на нас уздечку! Ніхто над нами ще не був паном. Не будуть ні в кого запорожці в підданстві! — полинули гнівні голоси серед його товаришів.

— Втішайтеся, втішайтеся! — продовжував із гіркотою сотник,— а смерть уже не за горами, а за плечима! Огляньтеся‐но на Північ. У таку хвилину, коли Польща знову скалить на нас зуби, коли татарва огненними шляхами протинає всі груди безталанної вітчизни, ви ще заводите міжусобні війни. За Ханенком йдете, наводите татар, проливаєте християнську, братню кров!

— Не ми наводимо, а гетьман твій. Нащо він призвав Білогородську орду?

— На те, що треба було захищати свою землю!

— А нічого було й захищати! Треба було здавати гетьманство! — закричав смаглявий козак із лівого столу. Сивий сотник рішуче схопився з місця.

— Кому? Всякому собаці? Хто за Ханенка? За Ханенка — бусурмани стоять, татари його гетьманом обрали! Та ще не було над нами до сих пір такого сорому,

щоб татари своїх гетьманів на Україні ставили!

— Не татари, а самі козаки його вільними голосами на Уманській раді обрали! — загомоніли ліворуч.

— Знаємо ми ці вільні ради: підпоїв свавільну купу, закликав татар, ось гетьман й іде, плюндрує рідний край!

— Не плюндрувати йде Ханенко, а рятувати! Він поклявся на раді за вольності козацькі стояти, заплаканій вітчизні очі втерти.

— Ха, ха! Ввітре він їй носа, не те що! Дорошенко наш батько рідний! Він за вольності всього народу стоїть! — заволали голоси праворуч.

— Богомільний на чужу кишеню! Продасть те, що не купив! — відповідали їм глузливі голоси ліворуч.

— А ваш Ханенко лише про вольності старшини дбає.

— Брехня, брехня!

— Хто за Ханенка? За Ханенка татари,— продовжував сивий сотник,— а за Дорошенка вся Правобережна Україна, а на лівій стороні: Лубенський, Полтав‐ ський, Миргородський полки. Черкаський, Канівський! Так повинні ми, чи як, вашій татарській раді підкорятися?

— Не татарській, а козацькій! — закричав у свою чергу смаглявий козак, захисник Ханенка. — Хвалитеся своїми лівобережними полками! За Ханенка й Уманський, і Кольницький, і Паволоцький, й Корсунські полки.

— То чому ж ваш Ханенко, якщо за ним стільки полків стоїть, не прибув на раду в Чигирин, куди кликав його Дорошенко та всі козаки, щоб без братнього кровопролиття вільними голосами постановити, кому бути на Україні гетьманом: Дорошенкові чи йому? Либонь, злякався? Підігнув хвіст, як тхір, та й на Запо‐ рожжя накивав.

— Як в'юн крізь вершу прослизнув! Сидить собі там тепер, як чорт у горах! Його й не дістанеш! — загомоніли козаки, що оточували сотника.

— Зачекайте! Прийде він знову, раніше, ніж ви думаєте!

— Ну, нехай приходить, ми йому піднесемо доброго гостинця.

— Не кажіть гоп, доки не перескочите,— вигукнув смаглявий козак,— ось тільки з'явиться Ханенко на Україні, як усі ваші полки повідпадають.

— Поламали ми Суховієнкові лука та стріли, поламаємо й Ханенкові!

— Ви ліпше хрести на святих церквах ламайте та несіть їх вашому пану, турецькому султану!

— Хрести ми ламати не будемо, а що не зарікаємося — і самому Ханенкові, і всім його прихильцям ребра поламаємо, то це вже свята правда! При цих словах козаки посхоплювалися з місць; лави, столи, келихи й кухлі з гуркотом покотилися на підлогу. Розігріті вином обличчя спалахнули. Багато хто схопився за шаблі. Перелякані на смерть жид та жидівка забилися в найдаль‐ ший закуток.

— Та поки ти ханенківцям поламаєш ребра, так ми вам язики повідти‐ наємо! — закричав смаглявий козак, схоплюючися з місця й потрясаючи шаблюкою. Обличчя пана сотника побагровіло, миттю він вирвав із піхов свою шаблю.

— Го‐го! А нумо! Виймай шаблю, подивлюся я, чи така вона в тебе, як і голова, що за вітром хилиться!

— На погибель псам, зрадникам! — загули козаки, які його оточували.

— Смерть бусурманцям, турецьким підданцям! — відповідали їм бурхливі голоси з лівого боку.

Козаки повихоплювали шаблі й кинулися один на одного. Все полетіло навкруги; почалася жахлива «мала купа невелика». Під перші звуки шабельних ударів жебрак вислизнув із дверей і подався до лісу. Діставшись до хаиців, де ховався його товариш, він квапливо скочив на коня й мовив уривчасто: — Рушай, тримай на дорогу... Це і є шлях на Чигирин. Вершники повернули й вибралися з хаїців, помчали по прямій дорозі.

— Ну, що? Чий верх? — спитав молодий, коли вони вже значно віддалилися від корчми.

— Та тут таке, що й сам чорт ногу зламає! Одні за Дорошенка, інші за Ханенка, а то й за Суховієнка. Каламутна вода, каламутна... А в каламутній воді неважко рибину впіймать! Ну, рушай, рушай! Доки вони собі там кров пустять, ми далеко від'їдемо. Вершники підібрали повіддя й пустили коней учвал. Дощ перестав, сутінки згущалися, сіра мла спускалася над землею. Час від часу до подорожніх долинав похмурий стогін вітру. Здавалося, що саме небо зітхало, дивлячися на цю спустошену рівнину. Було тихо й безмовно навкруг. Як раптом почувся протяжний звук гарматного пострілу. Вершники мимоволі осадили коней і прислухалися. Звук донісся здалеку й завмер десь, ніби розтанув у цій сірій, вогкій темряві.

— Гармата? — прошепотів хлопчик, прислухаючися до звуку, що сколихнув сіру пітьму.

— Гармата.

— Що ж це, битва?

— Ні, це обивателям знак подають, щоб поспішали в міста, в осаду... Либонь, знову з'явилася орда, а може, Ханенко з своїми полками. Ну, й сторонка! Тут доки чуже дільце зробиш, то тобі всю шкуру так полатають, що й на ремінець не залишиться! Звертай знову в ліс. Так безпечніше буде. Вершники повернули коней й чимдуж помчали до темної смуги оголеного лісу. Через кілька хвилин на дорозі вже не було жодної людської постаті. Сірі сутінки опускалися все нижче й нижче, вони ніби вкутували землю своєю вологою, важкою імлою. Жоден звук не порушував цієї мертвої тиші. Навкруги було тихо, похмуро, безмовно. Лише віддалений, протяжний рев гармати стрясав якимось зловісним окликом безмовне повітря й ніби розчинявся в цій імлавій тьмі. ІІІ Дощ йшов кілька днів безперестанку: дрібний, холодний, осінній. Нарешті й самій природі обридла, здається, ця сіра, вогка мла, що безнадійно затягнула ввесь обрій. Настав ясний, осінній деньок. Уже з самого ранку крізь легкі, як дим, китиці хмар визирнула яскрава блакить; ополудні й ці прозорі китиці зникли, розтанули й на чистій голубизні неба засяяло ласкаве осінн(‐: сонце. Золоті промені розсипалися по багряних гаях й по залитих калюжами дорогах, по спорожнілих полях; вони проникали всюди, навіть в серця людські, стомлені й засмучені довгим спогляданням похмурого неба, що нависло над ними важкою, суцільною пеленою. В одному з невеличких будиночків, що знаходився в верхньому місті Чигирина й належав козакам надвірної гетьманської команди, весело поралася біля печі вродлива молодиця в кораблику (червоний, оксамитовий головний убір, ніби кокошник), з обличчя її не сходила радісна усмішка, та й все в цій

чистій світличці, здавалося, радувалося, сяяло й усміхалося. Сонячні промені, вриваючися золотими снопами в невеличкі вікна, зроблені з дрібних скелець, вигравали на чистій підлозі хати й на білих, як сніг, стінах, й на застелених червоним сукном лавах, й на яскраво вичищенім олов'янім та срібнім посуді, розставленому на дубових полицях, й на вродливому обличчі молодого, ставного козака, що сидів біля стола, застеленого мережаною скатертиною. З усього було видно, що в цьому любому куточкові поселився ще один непомітний пожи‐ лець — щастя. Воно оповивало все, ніби тонкою золотистою павутиною, й надавало всьому такого радісного, святкового вигляду.

— А що ж, жінко, готовий борщ? — звернувся до молодички козак, із усмішкою стежачи за її рухами.

— Та ось зараз! Ух, та й важкий же горщок, ніяк не витягну! — Молодиця налягла на рогача й потягнула його з печі. Від зусилля на її обличчі розлився яскравий рум'янець. Козак хутко схопився з місця.

— Орисю! Та ти б ліпше сказала ді^стати, а то, дивись, якщо трапиться щось,— я ж не подякую! Личко молодиці спалахнуло ще більше, вона кинула соромливий погляд на свою ледь округлену поставу.

— Ну ось, ще при людях скажи таке, тільки осоромиш мене.

— А чому б мені й не сказати при людях? Скабку й при всіх, що моя жіночка — молодець, що вона мене кохає, шанує! — Козак підійшов до молодиці й ніжно обійняв її рукою за стан, прошепотів над самим її вухом: — Що вона скоро подарує мені синочка!

— Та ну, пусти! Годі! — слабко відбивалася Орися.

— Не пущу, не пущу! — повторював зі сміхом козак, продовжуючи цілувати її порожевілі щоки.

— І не обридло до сих пір?

— Ніколи не обридне.

— Так і повірила!

— Змушу повірити! — й козак ще міцніше пригорнув до себе Орисю. Кораблик із голови Орисі збився на бік; пасма чорного хвилястого волосся вибилося з‐під нього й розсипалося по чолу.

— Та пусти ж, ой, пусти! — повторювала вона зі сміхом, вириваючися від козака, та козак не вгомонився. — Та пусти ж, Остапе! Бори^ вистигне! — вигукнула вона нарешті й, вирвавшись з обіймів, відбігла в інший бік світлиці.

— У, в'юн! — засміявся козак й погрозив їй пальцем,— ну, щастя твоє, що борщ готовий, а то б не скоро вирвалася ти від мене! Він обтер своє почервоніле обличчя, поправив чуприну й усівся за стіл. Оглядаючися лукаво на чоловіка. Орися обережно підійшла до печі, вилила в миску паруючий ароматний борщ й поставила його перед Остапом. Потім накраяла хліба, вийняла з печі горщик каші, підсунула до нього мисочку гусячого смальцю, подала ложки й приготувала все до обіду. Козак стежив за всіма її рухами ласкавим, закоханим зором.

— Ну, сідай же й ти, голубко,— притримав він її нарешті за руку,— досить уязяйнувати! Не бійся, більше вже цілувати не буду. Орися задерикувато випнула вуста.

— Ну, з тобою не слід було б й сідати,— мовила вона, сідаючи поряд із Остапом на лаву,— дивись, як зім'яв кораблика, а це ж подарунок пана Мазепи,

я його бережу.

— Не велика біда, купить він тобі новий.

— Еге, купить! Нехай‐но раніше ще приїде.

— Так він приїхав іще вчора.

— Учора? — Орися сплеснула в долоні й навіть підскочила на лаві. — Вчора приїхав, і ти мені до сих пір ні слова про це! Ах, ти Господи, та чому ж ти мені ще вчора цього не сказав?

— Вибач, голубко, їй‐Богу, забув! Ішов учора додому, все думав, щоб сказати тобі, а як побачив тебе, так усе на світі забув. Обличчя молодиці засвітилося щасливою усмішкою.

— Ну, ну! — погрозила пальцем,— не підлещуйся. Аби не такий випадок, не пробачила б тобі цього ніколи. Розповідай же швидше, що та як? Вона підсунулася до чоловіка ближче й спрямувала на нього зацікавлений, грайливий погляд.

— Ти це про що? — запитав із усмішкою козак, милуючися з її нетерпіння.

— Іще й вдає, що не знає! Мазепа сам повернувся чи?..

— Ні, кажуть всі, що сам. Із грудей молодиці вирвалося глибоке зітхання, весела усмішка збігла з її лиця.

— Даремно він шукає,— мовила вона сумно,— вже, якщо ви там усі скелети їхні знайшли, так що ж більше?.. З того світу не вертаються.

— Ні, голубко, не так. Бачиш‐но, тоді ми зопалу не скумекали з паном Мазепою про те, що й з напасників могло зостатися два, навіть три трупи на місці. Таж старий Сич шаблею орудував не згірш від молодого, та й Німота... Вони ж, напевне, захищалися? Живими в руки не дались, поклали хоч одного чи двох напасників. Знову ж — дотямкували ми: навіщо татарам убивати Галину? Вона ж для них дорогий скарб, вони б її даремно не згубили, ще й сторожу б поставили, щоб не вчинила щось над собою.

— Ой‐йой! Правда, правда! — Орися скрушно закивала головою. — Бідна вона, моя горличка, так по її личкові й видно було, що не їй судила доля щастя! Така сумна та задумлива була... Ну, таж там Мазепа її ніде в Криму не знайшов, а як шукав!

— Могли й в Турцію продати!

— Ой, так‐таки так!

— Ну ось, тепер же він із Турції повернувся: його гетьман туди у військових справах посилав.

— І що ж, що?

— Та Бог його зна що,— я його ще не бачив: із самого ранку гетьман його до себе покликав та й тримає до сих пір. Я думав зараз після обіду сходити розпита‐ ти, що і як...

— От і гаразд! — вигукнула радісно Орися. — Так їж же, їж хутко та йди й дивись, не зволікай! Як тільки дізнаєшся про все, негайно ж до мене. Й Орися заходилася квапливо частувати чоловіка, весела усмішка не сходила з її лиця. Час від часу вона повторювала слова: «Ах, бідна моя! Ой, безталанна!» І за кожним таким вигуком вона ще ніжніше тулилася до чоловіка, ніби думка про чуже лихо примушувала її ще більше цінувати своє щастя. Нарешті обід було закінчено. Остап підвівся, перехрестився три рази на образи й, підійшовши до Орисі, міцно обійняв її.

— Ну, спасибі ж тобі, моя жіночко люба! А тепер я піду.

— Іди, іди та хутчій повертайся.

— Не загаюсь. Будь здорова.

— Бувай здоров! Козак узяв шапку й вийшов у сіни. Орися подалася за ним. Прочинивши надвірні двері, він знову повернувся до жінки, яка стояла за ним, міцно обійняв, поцілував довгим, палким цілунком. Орися зупинилася на порозі, стежачи вологим поглядом за постаттю чоловіка, що віддалявся. Чари його поцілунку ще не зійшли з неї, вона ніби застигла біля дверей із замріяним зором, який линув десь у далечінь. Світле відчуття щастя не полишало її. Кілька хвилин так стояла Орися, гріючися на сонечку. Вона не бачила ні людей, що проходили мимо, не чула звуків, що доносилися надовкруж. Як раптом голосне примовляння, що лунало десь зовсім поруч, змусило її отямити‐ ся. Орися здригнулася й повернулась у той бік, звідкіля чулися ці голосні примовляння. До неї підходив, спираючись на руку хлопчика‐поводиря, якийсь жебрак чи чепець; це важко було розібрати: на ньому був довгий ченецький одяг, такий обірваний, такий полатаний, що серце молодиці мимовільно стислося від жалю до цього бідака. Сріблясто‐руда борода й волосся ченця були скуйовджені, темні очі дивилися стомлено, худе тіло його згиналося від утоми — видно було, що жебрак ледь волочив ноги, і коли б не рука його поводиря та не товста, сучкувата палиця, на яку він спирався другою рукою, він, мабуть, повалився б прямо на дорогу.

— Ради Господа, ради Христа, Царя Небесного, люди благочестиві, хоч шматочок хліба, третій день крихти в роті не мали! — застогнав він жалібно, зупиняючись перед Орисею. Та Орися не мала нужди в цих запевненнях.

— Заходьте, заходьте, пане‐отче,— мовила вона привітно, розпахуючи перед ченцем двері,— заходьте, підкріпіться, чим Бог послав.

— Хай благословить тебе Господь милосердний, хай пошле Він тобі щастя й довголіття і в дітях радості! При останньому побажанні ченця щоки Орисі вкрилися легким рум'янцем.

— Заходьте ж, заходьте! — повторила вона, зніяковіло відвертаючися вбік. Жебрак увійшов у сіни слідом за нею, а звідтіля до хати. Він поставив у куток палицю, зняв із плеча торб^іну й поклав її на підлогу, а сам скромно всівся біля дверей на самім кінчикові лави; хлопчик лишився стояти біля дверей.

— Ні, ні! Сюди сідайте, на покуті, пане‐отче,— запротестувала Орися, відсовуючи від стола лаву. — Та й поводир ваш нехай теж сюди сідає. Зараз наллю борщу, ще не вистиг. Ми щойно пообідали,— мовлячи це. Орися весело поралася; вона накраяла хліба, налила в миску борщу, поставила кашу й посадо‐ вила нарешті за стіл жебрака‐ченця та його поводиря, — їжте, їжте на здоров'ячко,— сказала, вклоняючися, й зупинилася побіля столу, підперши щоку долонею. Чепець та його поводир стали сьорбати борщ із таким апетитом, який яскраво доводив правдивість їхніх слів. Після борщу була ще каша, вареники. Орися частувала, чим могла, їй приємно було погомоніти з божим чоловіком, бо він добре‐таки помандрував світом і міг розповісти чимало цікавого. Пообідавши, чепець підвівся, прошепотів молитву й хотів було йти, та

Орися затримала його.

— Сидіть, сидіть, пане‐отче, відпочиньте... Либонь, з далекої дороги йдете?

— Ох, із далекої, з далекої, дочко! Був у Цареграді, був у Єрусалимі, а тепер у Київ, у святі печери йду.

— І в Єрусалимі! — скрикнула в подиві Орися, сідаючи до столу. — А це далеко від нас?

— Так далеко, що й не підрахуєш, дочко. Ох, не багато хто дістається туди. Треба п'ять степів перейти, п'ять морів перепливти!

— Ой, Боженько!

— І не всякий корабель ті моря перепливає.

— Чому?

— Тому, чадо, що плавають в тих морях страшні дракони.

— Дракони?..

— Сиріч змії лютії з сімома головами й сімома хвостами.

— Ой, лишенько,— сплеснула в долоні Орися. — Ну, а як же вони вас не зачепили?

— Не зачепили, бо маю зілля, яке від усякої напасті охороняє. Проти цього зілля нечиста сила нічого не вдіє, ні куля, ні шабля того не візьме, хто має при собі це зілля. Я й тобі, чадо, вділю трішки за те, що ти мене, сірому, нагодувала. Треба його лишень в ладанку зашити й носити на шиї. З цими словами жебрак зняв із шиї маленьку торбинку, розв'язав її, дістав дві тоненькі стеблинки й віддав Орисі. Орися спалахнула від радості. Господи! Таж вона тепер не буде боятися за свого Остапа ніколи, ніколи! Вона зашиє йому обидві стеблинки в ладанку: обидві... обидві! Собі не залишить, їй не треба... Орися обережно сховала дорогоцінний скарб й почала гаряче дякувати старому. На столі з'явився кухоль холодного пива, маківники, які приготувала Орися. Вона від щирого серця частувала ченця, а чепець розповідав їй про такі дива нечувані, що хотілося слухати його без кінця‐краю. Час летів непомітно. Орисі здавалося, що вона вже знайома з ченцем із незапам'ятних часів. їй було незвичайно весело й легко з ним. Окрім усього, вона дістала від ченця ще кілька подарунків: зміїний зуб, що охороняє від пропасниці, дрібочку піску з Віхлеєма, камінець з Єрусалимського храму.

— Ох, ох! — завершив свої оповідки чепець глибоким зітханням,— всюди кажуть, біда гряде. В одного схимника в печерах усі букви в книзі кров'ю налилися, війну, негоду віщують. У Польщі в одного жида, кажуть, антихрист народився.

— Ой, Боже ж ти наш! — вигукнула Орися й пополотніла.

— Так, так, дочко! Кругом біда. Ось ішов я до Чигирина — руїна, кладовище, пустеля навкруги. Брат на брата повстав, рідною кров'ю рідну землю залили. Самі пожарища, жодної живої душі — ні в кого було шматок хліба попросити. Коли б нам не послав Господь‐Бог тебе, так й не знаю, чи дожили б до завтрашнього дня. Даруй тобі. Господи, за це спасіння і всяке благополуччя.

— Що там, отче! — перебила його зніяковіла подякою Орися.

— Розумієш, дочко, бредучи сюди, в Чигирин, ми хотіли гетьманшу побачити, завжди вона нас щедро частувала й на храми жертвувала. А тепер лишень запитали про неї, так нас ледве не в шию вигнали. Померла, либонь?

— Ні.

— Так що ж? Може, хвороба яка лучилася, так я б молитву сотворив.

— Та‐а ні, здорова вона.

— Так що ж трапилося? Чому не пускають до неї?

— А тому, що її нема тут. — Орися затнулася й додала непевно: — Вона в монастирі. На обличчі ченця відбився непідробний подив.

IV — Як!? Гетьманша в монастирі? — вигукнув старий,— та що ж її змусило в монастир піти? Господи! Така молода та гарна, їй би тільки жити та радуватися, та й гетьман кохав її від душі. Орися досадливо махнула рукою.

— Я достеменно не знаю, чому вона в монастир пішла, а кажуть люди таке, що й передавати не варто.

— Охо‐хо, голубко,— зітхнув жебрак й закивав головою,— людям не вір. Чого лишень люди не набрешуть. А на гетьманшу гріх дурне слово мовити. Божа душа. Божа душа! — Жебрак щиросердно сипав словами. Орися з досадою слухала цю похвалу, що линула з уст жебрака. Вона знала причину відходу гетьманші в монастир, і хоча не бачила самої гетьманші в обличчя, але чутки, що поширювалися проти неї, говорили зовсім інше, ніж слова ченця. Так, гетьманша була далеко не такою, як уявляв її божий чоловік.

— Ех, пане‐отче, пане‐отче, — мовила Орися,— не все те золото, що блищить! Чепець звів на неї подивований погляд. Цей подив підохотив Орисю ще більше.

— Ось ви думаєте, — продовжувала вона,— що гетьманша рятуватися в монастир пішла, а я скажу вам, що не сама вона пішла, їй, я думаю, в монастир так хотілося, як мені в пекло. Послав її туди силою гетьман.

— Гетьман?

— Так, гетьман! Були такі діла. Хвилину‐дві повагавшись. Орися притишила голос й розповіла ченцеві, що гетьман одягнув на гетьманшу чорну рясу за те, що вона зрадила його і що причиною цієї зради був якийсь полковник з лівої сторони Дніпра, що гетьман, коли довідався про цю зраду, ледве не збожеволів. Хотів було вбити гетьманшу, та передумав, відіслав її в монастир, а сам тепер до цього часу ніде собі місця не знайде. Старий слухав оповідь Орисі з живим інтересом, час від часу вставляючи свої зауваги, запитання, вигуки.

— Ну і де ж вона тепер, в якому монастирі? — запитав, коли Орися нарешті замовкла.

— В якому монастирі? — Орися затнулася, вона власне знала, де перебувала гетьманша, оскільки Остап їздив туди часто за дорученням гетьмана, та не знала, чи можна про це говорити, чи ні.

— Мабуть, десь поблизу,— продовжував чепець,— о, гетьман далеко не зашле... А жаль! За такий вчинок треба було накласти тяжке послушаніє для спасіння грішної душі. Орися мовчала, а жебрак вів далі.

— Шкода, шкода, що гетьман такий слабкий душею, а строге монастирське життя виправило б її й привело на шлях істинний. Та тільки гетьман на це ніколи не піде. Орися не стрималася.

— Е, ні,— мовила вона жваво,— на цей раз пан гетьман велику строгість над

нею вчинив, далеко заслав, аж у Лебединський монастир, і кажуть — до кінця віку там її тримати будуть.

— Ось це й добре! — вигукнув поспішно жебрак,— так, може. Господь й виправить її. У цей час із вулиці донісся якийсь шум. Орися й чепець повернулися до вікна та побачили, що по вулиці проходила гомінка ватага козаків. Посеред натовпу йшов стрункий молодий козак із вродливим, але строгим, серйозним обличчям. Поява його й викликала, очевидно, таке пожвавлення, бо з усіх боків до нього поспішали нові козаки.

— А це хто такий, посол якийсь чи поважний шляхтич? — зацікавився чепець.

— Ні, це пан Мазепа, наш генеральний писар.

— Такий молодий? Видать, голова?

— О, перша на всю Україну! — вигукнула з захопленням Орися.

— А який строгий та сумний.

— Е, він таким раніше не був, це з ним біда трапилася.

— Біда? — жебрак зупинив подивований погляд на Орисі.

— Так, біда,— продовжувала вона,— у нього наречену украли татари.

— Ох ти. Господи! Та як же це лучилося?

— А хто його зна? Жила вона собі в степу, на хуторі з дідом. Налетів загін, все спалили, пограбували, а її чи то вбили, чи в Крим повезли... Мабуть, що убили, бо вже цілий рік шукає її й не може знайти. Оповідь Орисі дуже зацікавила старого, а Орися, сама зацікавлена до крайнощів цією подією, з задоволенням ділилася зі співбесідником своїми сумнівами й сподіваннями. Так минув певний час. Та ось двері відчинилися й до хати ввійшов Остап. Орися хутенько підхопилася й кинулася до нього назустріч.

— Ну, що? Побачив? Розпитав? — засипала вона його запитаннями.

— Таж його гетьман усе тримав, а тепер, бачила, оточила його яка юрба? Ну, хіба можна хоч словом перемовиться? Відповідь Остапа опечалила й розчарувала Орисю; вона відвернулася в бік й побачила, що чепець звівся з місця й поспішно надівав свою торбину.

— Куди ж ви, пане‐отче, куди? — зупинила його Орися,— відпочиньте ще трішки, ось і чоловік мій послухає ваших оповідок; повечеряйте в нас, перено‐ чуйте, а тоді й в дорогу. Остап теж приєднався до прохань дружини, та чепець відмовився, він квапився й сподівався ще до вечора пройти верст із двадцять. Переконавшись нарешті, що її просьби не діють. Орися кинулась в комору, принесла звідтіль дві паляниці, дістала в'яленої риби й інших припасів. У той час, коли Орися поралася й щедро наповнювала торбину жебрака, Остап стояв непорушно біля дверей, не зводячи з нього уважного погляду: щось невловиме в зовнішності цього чоловіка привертало його увагу... Між тим жебрак квапливо спорядив свою торбину й, подякувавши господарям за хліб‐сіль, вийшов із своїм поводирем із світлиці. Орися провела його до самих воріт й радісна повернулася до хати.

— Слухай, Остапе, який у мене дарунок для тебе є! — защебетала вона весело, обіймаючи його шию руками. — А ось і не скажу! Чи сказати? Ну, говори: сказати чи ні? — Орися охопила руками голову Остапа й повернула її до себе. — Сказати чи ні? — повторила вона з лукавою усмішкою, та Остап, мабуть,

не чув її слів, брови його були зімкнуті, здавалося, він намагався пригадати щось важливе, що вислизало з його пам'яті.

— Е, та ти не слухаєш мене! — протягнула вона здивовано, вдивляючися у вираз Остапового обличчя. — Ти думаєш про щось! Про що ж, про що? Оскільки Остап продовжував мовчати, то Орися мовила схвильованим, тремтливим голосом, стискаючи до болю його руки.

— З тобою трапилося щось жахливе? Ти не хочеш мені сказати? При звуці цього зляканого голосу, Остап ласкаво усмііснувся й ніжно пригорнув її до себе.

— Ні, ні, голубко, нічого, нічого. А тільки ці очі. — Він подивився вслід жебракові, що пішов, й досадливо потер собі лоба рукою,— і де ж я їх бачив? Ось бачив десь, а згадати не можу!.. Вийшовши з хати Остапа, жебрак подався, накульгуючи й спираючись на руку поводиря, до виходу з верхнього замку. Звідси вони спустилися в нижнє місто Чигирина. Вулицями снувало багато люду, козаків, міщан та шляхти, що набилася сюди під час воєнних дій. Поштовхавшися всюди, послухавши в різних місцях про що говорять та шепочуться люди, чепець попрямував до міських воріт. Тут йому ніхто не чинив ніяких перепон, і ось він уже шкутильгав по широкій дорозі, що вела з Чигирина до Києва. Відійшовши на певну відстань від міста, чепець оглянувся по боках: на дорозі не було жодної душі. 0 — Ну,— мовив він, звертаючись до свого поводиря,— тепер часу гаяти не можна. Гайда в ліс та хутчш! Ха‐ха! Діло зроблено, а тепер лишилося безділля! З цими словами він відсторонив руку хлопчика, й обидва квапливо подалися до лісу, що виднівся на обрії. До лісу було, мабуть, верств із п'ять, й подорожні бадьоро йшли, не подаючи ознак утоми.

— А здорово вилупив на пана‐дядька очі той козак,— звернувся до ченця хлопчик,— ніби пригадати щось хотів. Жебрак усміхнувся в бороду.

— Т‐так, ну, не хотів би я, щоб на цей раз йому пам'ять д^опомогла.

— У мене навіть мурахи по спині побігли.

— Хе, перепудився й я... Одначе ти, малий, того, тихіше, а то, дивись, аби нас із тобою не підняли туди, звідки я тебе спустив. Тут же й вітер розносить слова. А варто було тому дурневі здоровому ліпше протерти свої баньки... Ну, сам розумієш. Хлопчик справді мав здатність все розуміти з натяку.

— А так! Своя шкура теж дорога! — мовив він із зухвалою усмішкою.

— Отож. Квапся! На всяк випадок треба хутчій замести свої сліди. Подорожні вмовкли й наддали ходи. Через півгодини вони досягли узліску й ввійшли під сітчасті, напівоголені шати лісу. — Ну, тут усе‐таки легше,— мовив старий, вдивляючися з задоволенням у хаїці, що обступили їх з усіх боків,— не люблю я відкритих місць.

— А я й білого дня! — додав хлопчик.

— Гм... Молодець. А не забув ти, які прикмети?

— Ні, ні! Йдіть сміливо за мною. Подорожні пройшли ще верств із три по дорозі, що пролягала через ліс. Нарешті хлопчик зупинився біля молодої берези з свіжовідрубаною гілкою.

— Ось тут,— мовиь він,— звідси ліворуч.

— Так, так,— згодився старий, оглянувши уважно гілку.

Вони повернули в лісові хащі. Час від часу хлопчик зупинявся біля якихось зарубок чи особливо загнутих гілок й упевнено продовжував йти далі. З півгодини чи й більше вони кружляли лісом і нарешті дійшли до невеликої галявини, серед якої стояли двоє осідланих коней, прив'язаних до дерева на довгих поводах. При вигляді хазяїв, що нарешті з'явилися, один із коней витягнув назустріч свою лебедину шию й тихо заіржав.

— Упізнав? — старий підійшов до коня й ласкаво поплескав його по шиї,— тільки ти тихіше, це тобі не Гадяч. Вони взяли коней за вуздечки й вивели їх назад тим самим шляхом на дорогу. Тут вони відв'язали від сідел свої довгі киреї, накинули їх на себе, натягнули на голови каптурі, зіскочили на коней й помчгіли вперед. У лісі було тихо й порожньо. Вершники проїхали верств із десять, не зустрінувши жодної душі, як раптом старший притримав коня й уважно прислу‐ хався.

— А що, пане‐дядьку? — запитав молодший.

— Слухай. Хлопчик теж насторожився, завмер. У лісі було тихо, так тихо, що було чути, як падав на землю пожовклий лист. І крізь цю тишу до подорожніх донісся якийсь віддалений шум, що то зникав, то долинав знову. Чепець зіскочив із коня й припав вухом до землі.

— Скачуть? — прошепотів хлопчик.

— Скачуть.

— Багато?

— Душ із двадцять.

— Що ж робити?

— Бери коней і ховайся з ними швидше в хащі, та сиди там доти, доки я не крикну тобі двічі пугачем.

— А пан‐дядько?

— А я? — жебрак пильно оглянувся навкруги, неподалік від них, на невеликій галяві, здіймався велетенський дуб; листя вкривало його густою шапкою й могло бути для спостерігача надійним прихистком. — А ось туди,— мовив квапливо чепець й показав хлопцеві на дерево.

— А якщо хтось помітить?

— А ось ти подивись та живо! Чепець скинув кирею, прив'язав її до сідла й передав коня хлопчикові, а сам подався до дуба. Через кілька хвилин він уже сидів на одній із верхніх гілок, схований густим листям.

— Ну, що? — спитав він хлопчика. Хлопчик обійшов дуба з усіх боків й сказав упевнено, що тут не побачить і сам дідько.

— Ну, тоді йди, та сховайся якнайдалі, щоб коні не іржали. Хлопчик із двома кіньми зник у хащах лісу. Чути було, як тріщали сухі гілки під їхніми копитами, та невдовзі й ці звуки затихли. Причаївшись у листі, жебрак став прислухатися. Віддалений шум ставав відчутнішим — він наближався; тепер можна було розрізнити тупіт коней. Невдовзі на дорозі з'явився невеликий козацький загін. Попереду їхала висока струнка молодиця, озброєна з ніг до голови. Поряд із нею їхав молодий, світлочубий козак. Невеликий загін, із п'ятнадцяти‐двадцяти козаків супроводжував їх. Коні подорожніх були стомлені,

видно було, що вони проїхали чимало верств без перепочинку.

— Тут, чи що, зупинимося, Мар'яно? — звернувся до молодої супутниці супроводжуючий її козак,— ось тут, дивися, під цим дубом?

— А що, так не доїдемо? Навіщо гаяти час? До Чигирина ж недалечко,— відповіла вона низьким, грудним голосом.

— Та ні, ще верст із п'ятнадцять, а то й двадцять набереться... Тебе розіб'є, панно Мар'яно, геть.

— Пусте!

— Та й коням треба дати відпочити. Глянь, геть заморилися.

— Ну, якщо так, то гаразд.

— З коней, панове! — вигукнув козак, звертаючися до своїх товаришів,— сходьте на цю галявку, зробимо привал. Усі звернули з дороги й в'їхали на прогалину, на узліссі якої стояв дуб. Зіскочивши з коня, молодий козак підійшов до Мар'яни, щоб допомогти їй зійти з коня, та дівчина відвела його руку й сама легко й спритно зіскочила на землю.

— Гей, хлопці, візьміть коня! Йди сюди, панно Мар'яно, ось тут під дубом приляж, відпочинь! — Він показав на килим під дубом, який уже розіслали козаки. Дівчина пішла на його запросини, а козак кинувся діставати з саквів різні припаси. На килиму перед Мар'яною з'явилися фляжка меду, хліб, в'ялене м'ясо, копчене сало й інші наїдки. З найніжнішою турботливістю взявся козак частувати свою супутницю, та дівчина їла мало. Вона абияк відповідала на його запитання. Брови її були суворо зведені, очі дивилися задумливо й зосереджено вперед. Здавалося, що за цим темним непрозорим склом її очей ховалася якась сумна таємниця: вона проглядалася то в суворо зведених бровах дівчини, то в скорбно стиснутих кутиках її рота, та видно було, що цієї таємниці не вирвав би у неї ніхто, ніколи...

V — Ти стомилась, панно Мар'яно? — мовив козак, вдивляючись в бліде обличчя панни.

— О, ні!

— Не їси нічого...

— Спасибі, я вже сита.

— Випий хоч кухоль меду, Мар'яно, це запоможе тобі. Дівчина .усміхнулася.

— Якщо ти цього хочеш, будь ласка, а так, це ні до чого, ти ж мене знаєш, Андрію! Розмова обірвалася. Між тим коням розпустили підпруги, підв'язали лантухи з вівсом; хлопці, діставши з своїх саквів провізію, розташувалися на відпочинок. Кілька чоловік кинулися було збирати сухий хмиз для багаття, та отаман зупинив їх.

— Не треба вогню! Небезпечно, щоб цим не накликати біди.

— Таж Ханенка, Андрію, гетьман уже загнав у Крим. — мовила Мар'яна.

— Самого загнав, а собаки його косоокі ще вештаються скрізь. Бачила ти ці спалені, порожні села? Все це їхні діла... Ці слова козака викликали в його душі та в душі Мар'яни жахливі картини, бачені ними на шляху. Обоє замовкли під тягарем тих споминів. Між тим жебрак навіть звісив голову, уважно прислухаючись та придивляючися до того, що

відбувалося внизу, та решта козаків, стомлених довгим переїздом, розмовляли мало й неохоче.

— О, цей Ханенко! — нарешті глибоко зітхнула Мар'яна. — Нехай вся ця кров, усі ці стогони упадуть йому на голову! А якщо вигоріло діло в Стамбулі, тоді ми йому живо крила підріжемо... Чи повернувся вже Мазепа? При цьому запитанні дівчини на обличчі Андрія промайнула якась невловна тінь. — Не відаю,— відповів він, у його голосі почулися неприховані, невдово‐ лені нотки.

— На перевозі казали, що буцім‐то бачили його тут... Якби застати... Коли б не заслав його кудись гетьман? Чи далеко ще до Чигирина? — продовжувала жваво дівчина.

— Мар'яно,— мовив якось ніяково Андрій й замовк, звівши на дівчину уважний, допитливий погляд. Під впливом цього погляду щоки Мар'яни взялися легким рум'янцем, а брови сердито нахмурилися.

— Мазепа привезе нам важливі вісті,— відповіла вона гордо,— від цих вістей залежить вся будущність вітчизни. Обличчя козака прояснилося.

— Вибач, вибач мені, Мар'яно,— прошепотів він,— ти ж знаєш... я...

— Якщо коні вже відпочили, накажи збиратися в дорогу,— перебила його Мар'яна. Андрій підвівся й віддав наказ. Невдовзі Мар'яні підвели коня, вона вже збиралася скочити в сідло, як раптом сильний хрускіт, що нісся від дуба, примусив усіх здригнутися й оглянутися, та не встигли вони навіть подумати, що могло бути причиною цього тріску, як із дуба дощем посипалося сухе листя, дрібне гілля, а слідом за ним до ніг козаків повалилася якась грузька, незграбна маса.

— Людина! — вигукнула Мар'яна, підбігаючи до лежачого.

— Якийсь подорожній чи чепець,— мовив Андрій, розглядаючи жебрака.

— Убитий?

— Та ні, живий! Гей, хлопці, підведіть його та трусніть добряче, нехай розкаже нам, що він тут на дереві робив? Миттю козаки обступили чоловіка, підхопили його під пахви й поставили перед Андрієм.. Справді, жебрак не був убитий: удар та переляк приголомшили його на мить, коли ж він побачив себе оточеним козаками, коли відчув на собі пронизливий погляд їхнього ватажка — на його обличчі, обдертому, закривавленому, відбився непідробний жах.

— Ясновельможний пане сотнику, пане полковнику, за що, за що? — залепетав він.

— Що ти тут робив на дереві? Відповідай та по правді, а не то, знову підіймемо тебе туди на шворці! — грізно гримнув на нього Андрій.

— Ясновельможний пане, як перед Богом... кажу правду... ось хоч повісь мене,— заговорив подорожній тремтливим голосом,— почув тупіт коней і подумав, що татари... Втратив зі страху й розум, та кинувся на дерево, думав, що там сховаюся...

— Хто ж ти такий?

— Був колись добрим хазяїном, а тепер ось старець безпритульний, жебрак, сирота голодний.

З грудей подорожнього вирвалося жалібне зітхання, голова його безпорадно затряслася, по щоках покотилися сльози. Вигляд його мимовільно викликав співчуття.

— Куди ж ідеш тепер? — продовжував Андрій уже пом'якшеним тоном.

— І сам не знаю куди... Старцюю тепер Христовим іменем... З ласки гетьманських союзників.

— Не гетьманських, а ханенківських,— строго перебила його Мар'яна,— ти на гетьмана не нарікай — гетьман ніколи з бусурманами землі своєї не воював.

— Ой, вельможна, милостива пані! Хіба я смію на його мосць нарікати? Продовж йому. Господи, і віку, і долі... А тільки ось чути навкруги, що хоче всіх нас гетьман бусурманам віддати. Ох, як же, слухаючи таке, не заболить серце у всякого, хто народився в вірі християнській?

— А ти всяким чуткам не вір, це недруги гетьманські, баламути, навмисно такі чутки розпускають, щоб бентежити й тривожити добрих християн,— заперечила Мар'яна,— гетьман для того лише з турками в згоду ввійшов, щоб оборонити вас від татар та від своїх же псів, які шарпають, рвуть Україну на тисячу шматків.

— Охо‐хо, ясновельможна пані... Хто тепер нас, голих та бездомних оборонить? Розшарпали вже нас вороги... Звідти ляхи наступають, тут татари душать, на лівий берег не пускають... та й на лівому березі... Ох!

— Моліться Богу та святому Петру. Він і розшарпане поєднати може... — мовила з якимось особливим наголосом Мар'яна і, діставши з шкіряного лантуха золоту монету, подала її жебракові,— це тобі, старче, на хліб насущний. Жебрак кинувся було цілувати руки молодої дівчини, та Мар'яна зупинила його.

— Не треба, брате! — мовила вона дещо м'якшим голосом, потім зіскочила на коня, якого підвели до неї, й повторила ще раз значуще: — Моліться Богу та святому Петру.

— Ну, в дорогу, панове! — скомандував Андрій і, обернувшись до жебрака, додав,— а ти, старче, бережись та оглядайся: татари ще бродять навкруж. Козаки пустили коней навскач і через кілька хвилин зникли з поля зору. Довго стежив за ними жебрак, прислухаючися до затихаючого тупоту кінських копит. Коли останні відзвуки нарешті зовсім затихли, він випрямився й полегше‐ но зітхнув.

— Ну, й перепудився, навіть волосся до голови прилипло,— прошепотів він, доторкуючися до свого мокрого лоба. Потім обмацав усе своє тіло, спробував кілька разів ступнути, й на обличчі його розквітла задоволена усмішка.

— Нівроку, все ціле... Хе‐хе!.. Думав, що вже прямо до чорта в пекло лечу. Одначе, бачу, що розумний чоловік і з пекла вирватися зможе, та ще й заробить при цьому добрий червінчик! Жебрак якось зухвало загиготів й із задоволенням потер свої руки.

— Так ось на який тік летять наші птахи зеренце дзьобати! Моліться Богу та святому Петру... Хе‐хе! Запам'ятаємо, запам'ятаємо, пане Гострий, якому святому молитеся ви! Жебрак озвався двічі пугачем й через кілька хвилин на його окрик відгукнувся інший, віддалений, протяжний, що долинув із глибини лісу. Слідом за цим почувся тріскіт сухих гілок, а через певний час кущі розсунулися й в прогалині виринула голова хлопчика, а за нею з'явилися й коні, яких він вів на поводу.

— Ну, що, як? — звернувся він до старшого.

— Нівроку, все гаразд, ще й червінчика заробив. А тепер на коней і гайда!

— Куди ж?

— До черниць на гостину, в Лебедин! У просторій світлиці гетьманського замку в Чигирині за квадратним столом, заставленим келихами й флягами, сиділа невелика група співбесідників. Час був уже післяобідній; у вузькі вікна, помережані дрібними різнобарвними скельця‐ ми, проникало тьмянке світло, що губилося десь у проміжках між високими шафами. Спиною до вікна сидів гетьман Петро Дорошенко; його постать в розстебнутому оксамитовому кунтуші була дуже ефектна при цьому рем‐ брандтівському освітленні, та обрамлені світлом його чуприна й вуса віддавали вже чистим сріблом, а на відтіненому обличчі, змарнілому й зістареному, темніла глибока зморшка, що залягала між бровами. Ближче до нього сидів Богун, теж постарілий; невблаганний час додав до його благородних рис ще кілька рисочок, розсипавши їх особливо щедро побіля очей, хоча й побляклих, які ще іноді спалахували колишнім вогнем. З інших боків столу розташувалися в поважних позах сповнені сили й здоров'я, ніби помолоділі — Кочубей та Мазепа; лише на вродливому обличчі Мазепи був відбитий тепер задумливо‐сумний вираз. У співбесідників ковші були повні, точилася жвава, що захоплювала всіх, розмова.

— Ти дорікаєш мені, друже мій,— мовив схвильований гетьман, то затягуючи деякі слова, ніби бажаючи захопити грудьми більше повітря, то кидаючи їх скоромовкою,— ти дорікаєш мені, що я відкликав назад з лівого берега Гамалія з полками й білогородською татарвою, і що я буцім‐то там зрадив своїм заповітам?

— Не дорікаю, голубе,— перервав його Богун, доторкнувшись ласкаво до плеча,— а кажу лише про те, що я там бачив: міста одне за одним знову віддають‐ ся під владу Дем'яна, а то й просто під руку московських воєвод... Ти знаєш Дем'яна, у нього проста козацька душа і добре серце, та волею він слабкий і боягузливий, а такі люди в тяжку годину часто впадають в жорстокість.

— Многогрішному в пам'ятку розправа над Брюховецьким, а тому він боїться випустити булаву з своїх рук,— вставив, іронічно усміхаючись. Мазепа.

— І це може бути,— кивнув головою Богун,— та тут не в гетьманові діло, а в народі. Люди щойно ожили, сподіваючись об'єднатися знову під однією булавою, а тут їх за вірність Україні кидають беззахисних на спустошення.

— Та хіба ж бо я кинув їх, Іване? — вигукнув роздратовано гетьман, і в голосі його почулися тужливі нотки,— хіба б залииіив на призволяще, якби не кинула мене самого на поталу моя щербата доля! Не відступився я від своїх думок, вони печуть мої груди і, можливо, перепалять серце на попіл, а все‐таки я їх не полишу... Та мене здолала безвихідь — скрута... Хіба в мене серце не обливалося кров'ю, коли був я лише полковником, коли після смерті Богдана почалися чвари й кровопролиття на нашій убогій, забутій Богом землі? Славний наш гетьман біля надійного причалу, під дужим крилом думав прилаштувати змучену, сплюндровану країну, а що трапилося? Цей убогий, зобіжений Богом Юрась, що став забавкою багатьох, цей невдаха та щирий серцем Виговський, ці іуди‐христопродавці — Тетеря та Брюховецький, які торгували, мов жиди, краєм, хіба вони не залили рідної матері кров'ю своїх дітей? Хіба сусіди не раділи й не під'юджували їх на цю каїнську втіху? Ти пам'ятаєш ту годину, друже мій любий Іване, вона ж бо нещодавно була й усипала твою голову морозом?

— Туга, безкінечна туга облягла тоді Руський край, заплакала, заридала Україна біля труни батька свого, та не осушила очей, а залила їх ще кров'ю,— глибоко зітхнув Богун, і тяжке зітхання його повторили відлунням двоє молодих грудей,— а тепер,— закінчив він, ніби похлинувшись словами,— уже не туга обіймає Україну, а смерть розляглась на її широких степах.

— Так, ти маєш рацію, Іване,— мовив хрипким голосом гетьман й надпив із кухля меду,— нинішній час страшніший від того, а що буде далі, то боязно й питати в Бога. Та клянуся вам моєю убогою долею,— усміхнувся він невесе‐ ло,— що не жадоба влади змусила мене взяти булаву, а той біль, що стискає кліщами серце — і в мене, і в тебе, й іншого, кому дорогі стогони вітчизни, і поклявся віддати все моє життя їй, убогій!

— Годі, Петре, облиш! — перервав Дорошенка Богун, стиснувши міцно руку,— ми тобі віримо. Хто твого серця не знає?

— Золоте воно, непідкупне, батьку наш! — гаряче вигукнув Мазепа.

— Що й казати! — махнув енергійно рукою Кочубей.

— Ні, послухайте мене, друзі мої,— почав знову гетьман, змахнувши щось з повік, що затуманювало йому зір,— людина бо єсьм, а еггаге humanum est... Всяка рада‐порада дорогоцінні... Ось він,— гетьман показав на Мазепу,— ніколи не відмовляє мені в своєму світлому розумі, і я дякую... Тож розсудіть, в чому я не мав рації і що мав робити? Адже ж з моєї булави почалася сваволя на Україні, і ледве не кожен полк почав вибирати собі нового, окремого гетьмана. Та що полк? І татари втрутилися в наші справи й стали приводити нам із своїми ордами та руйнаціями і своїх ставлеників.

— Ех, це завжди так буває,— зітхнув Мазепа й провів рукою по розпашіло‐ му чолу, відкидаючи назад звислу чуприну,— коли нікчемна й короткозора старшина турбується лише про свої кишені, а для загального добра трудитися не бажає, коли щиро відданих і тямущих днем і з вогнем не знайдеш.

— Так, пане Іване,— мовив сумно Богун,— ніхто у нас не відає: куди йти і що робити? А кожен тільки про свою шкуру піклується. І то лише на сьогодні, а про завтра й думки нема.

— Аки птиці небесні,— усміхнувся Кочубей.

— Так, аки птиці,— згодився Мазепа. — Для того ж бо, щоб думати про завтрашній день, треба мати пам'ять і досвід, а для того, щоб думати про далеке майбутнє,— треба вже мати велику голову... У нас навіть не встановлено звичаю, як вибирати гетьмана! Сказано — вільними голосами... А чиїми? Запорозькими чи козацькими, чи міщанськими, чи чорною радою?

— Гм! — усміхнувся Богун й потряс схвально головою. Гетьман теж із прихильним задоволенням слухав Мазепу, заспокоюючися поволі й оволодіваю‐ чи собою.

— До Богдана гетьманів затверджувала й ставила Річ Посполита; Богдана вибирало Запорожжя, а потім підтвердили обрання вільні голоси козацтва, до числа якого входила тоді й чернь... Так і в Переяславську угоду перейшло, що гетьман вибирається вільними голосами. А як дійшло до діла, то й почали захоплювати ці голоси, насамперед запорожці, потім козаки, а потім і чернь... Оскільки ж не можна для виборів гетьмана зігнати кудись увесь люд, то це право й присвоює всякий... А інших ме визнає, інші, мовляв, вибрані не по праву... Ну, пройдисвіти й користаються з цього.

— Так, так... Мудра в тебе голова, пане Іване,— мовив жваво Богун, завдаючи своєю похвальбою ніяковості Мазепі,— нема у нас ладу, а стоїть

якийсь розгардіяш — безвладдя й безправ'я... Усяк хоче паном бути, а на греблю нікому, всяк любе лише розгул, а підкоритися якійсь владі ніхто не бажає... Ти кажеш, що невідомо у нас, кому вибирати гетьмана? А я тобі скажу, що в нас невідомо, хто має право призначати й полковника, сотника, хорунжого чи навіть бунчукового товариша. То призначає їх гетьман, то полк чи сотня, а то й сам себе, хто забажає. Мазепа ствердно кивнув головою, а Кочубей навіть засміявся, та потім, спохопившись, що сміх його не відповідає серйозності розмови, зніяковіло вийшов до іншого покою, взявши спорожнілі фляги.

— Ну, як бачите, друзі мої,— повів мову тепер значно спокійніше й упевненіше гетьман,— у яку злу годину я взяв до рук булаву. Я був упевнений, що моя голова й моє серце потрібні для вітчизни, і вирішив щиро, що коли знайдеться голова^ корисніша від моєї, то я з радістю віддам їй свою владу... Головна біда, що губить і силу народу, й взаємний кревний зв'язок, було і є, повторюю, роз'єднання України на дві частини. Причому й Запорожжя ще кинуте в якісь особливі, відчужені умови. Я поклав своїм першим і основним завданням возз'єднати розірвану на частини нашу неньку, і цій думці я не зрадив, мій любий Іване, і не зраджу, доки не здохну...

— Петре, любий! — схопився Богун й обійняв його гаряче. — Та в мене й на думці не було ні про яку зраду. Я лише подумав було, що ти затягуєш виконання.

— Ні, дослухай, Іване,— гетьман ласкаво всадовив Богуна й наповнив його келих вишнівкою,— якщо я почав таке діло, то повинен був тримати міцно булаву в руці й не віддавати її першому стрічному. А разом зі мною за цю булаву схопилися Опара, Суховій і Ханенко... Значить, мені перш, ніж думати про возз'єднання Лівобережної та Правобережної України, треба було помізкувати, аби Правобережжя не розпалося ще на чотири частини, і я повинен був кинути правий берег. Залишити все добуте,— мовив він якось знічено, опустивши голову, а потім, після невеликої паузи, почав із напускним захопленням. — Спочатку я спробував було діяти умовлянням, пропонував навіть свою булаву, аби лише всі віддали її комусь одному, та ніхто не хотів поступитися, а навпаки, всяк почав діяти силою, і я мав протистояти цій силі. З Опарою я справився швидко. Суховій утік, а Ханенко накликав татар й пішов з ними палити й грабува‐ ти рідну країну. А тут ще й полки кинули на мене свої хоругви. Куди мені було податися? До Москви? Та вона нас не схотіла і віддала за Андрусівською угодою на поталу нашим споконвічним ворогам. Я й звернувся до Турції, єдиної, хоча й чужевірної, але могутньої держави. Вона ж відмежована від нас морем і не зможе нас проковтнути, а допомогти нам своєю силою зможе,— закінчив Дорошенко.

VI — Так то воно так,— мовив Богун задумливо,— але бусурманського іга народ не потерпить.

— Не іга, а союзу,— заперечив роздратовано гетьман, побагровівши від прикрості, мабуть, це було для нього особливо делікатне й наболіле питання. — Я в цьому глибоко переконаний, і тепер Турція вже зробила мені послугу, вгамувала поляків — раз, а потім, коли мене оточив татарськими ордами біля Коротина Ханенко, то я п'ять місяців там пропадав і пропав би, та лише одне слово турецького посла змусило татарву відступити, і я зміг тоді вільно рушити на Умань й утвердити в тому краю свою владу.

— Таж Ханенко знову тебе накрив з татарами під Стеблевим. Значить, слова падишаха для них не важать,— зауважив лукаво Богун.

— Що ж тут дивного? — відповів упевнене гетьман,— мурзи й султани неслухняні, свавільні, там теж бедлам.

— А ще й те,— додав Мазепа,— хіба для татарина вигідний порядок в житлі сусіда? Бо порядок дає силу, а сила знищує розбійницькі напади.

— Ну, ось і легко їх, розбійників, було підкупити грабунком й накинути на мене дикі орди. Тут уже врятував мене неждано‐негадано Сірко, і ми розбили на голову татар, а Ханенко ледве п'ятами накивав. Ось лише тоді, коли про Ханенка й чутки пропали, а я лишився сам із булавою на Правобережній Україні, тоді я знову підійшов до виконання свого завдання — возз'єднання розірваних частин батьківщини, рушив на лівий берег із своїми полками.

— І мав величезний успіх,— перервав його поривчаста Богун, змішавши останній похід на правий берег із першим,— усі тобі почали здаватися без бою, скрізь твоє ім'я благословлялося, і народ, осяяний новою сподіванкою, підвів голову, скинув й розтоптав навіть ненависного йому Брюховецького, проголосив уже тебе єдиним гетьманом обох У країн — але ти в найважливішу хвилину... Мазепа давно вже зупиняв поглядом зухвалого Богуна, Кочубей покашлю‐ вав, та Богун не розумів їх, і лише тепер, поглянувши на гетьмана, він схаменувся, що бовкнув зайве. Зблідле на мить обличчя Дорошенка раптом побагровіло, навіть сутінки не змогли приховати такої разючої переміни. Гетьман ухопився за груди, а потім притис долоні до скронь й застогнав.

— Що з тобою, Петре, друже мій? — стривожився Богун,— торкаючися своєю рукою до розпашілого чола гетьмана.

— Води! — вимовив той глухо. Мазепа квапливо подав кварту води й зауважив Богунові.

— Ясновельможного завше знетямлює бачена ним картина звірячої розправи над Брюховецьким.

— Т‐так, — ніби похлинувся ковтком води гетьман, важко дихаючи й витираючи холодний піт, що виступив на чолі,— отак може й параліч розбити, краще й на думку не брати... Я ж не про той проклятий час кажу, а ось про теперішній, недавній,— вів мову він із паузами й перепочинком, повільно оволодіваючи собою,— ось про Гамалія й Гоголя, яких посилав я на лівий берег з полками та Білогородською ордою.

— А‐га‐га! — здогадався Богун. — Ну й гаразд. Був же там недавно. То й не знаю, що спонукало тебе відкликати звідтіля свої сили, бо ж там вони переможно йшли і ледве не половину гетьманства привернули було під твій бунчук. Гетьман не відразу відповів: чи йому було тяжко ще говорити, чи він обдумував причини. Мазепа, побачивши збентеження гетьмана, пішов на виручку.

— По‐перше, славний полковниче,— мовив Мазепа,— наших сил там було всього‐на‐всього чотири тисячі, а Многогрішний, не діждавшись допомоги від Москви, зібрав своїх двадцять тисяч й ударив на наш мізерний загін. Гамалій зачинився в Городищі, і його гетьман добути ніяк не міг. Та все‐таки проти такої надзвичайної, переважаючої сили, нашим не можна було довго триматися, а тому Гоголь й примчав сюди за допомогою. А тут прибула звістка про те, що Ханенко знову виринув із Криму й з'явився з ордами в Умані. Що ж було робити? Або послати за Дніпро всі сили й залишити свою країну без захисту чи покликати підмогу з‐за Дніпра сюди й направити до Умані? Обов'язок державця й розсуд‐

ливість змусили гетьмана вчинити саме так. Гетьман із вдячністю звів очі на Мазепу.

— Тим більше, що думка про возз'єднання України не тільки не полишила мене,— додав він,— а й навіть посунулась вперед, щоправда, іншим, мирним шляхом. Я звернувся... з запитом, що бажаю вести переговори з Дем'яном, і він відгукнувся радісно на мій поклик. Ми готові, виходить, поступитися обоє своїми булавами для міцності й блага нашої вітчизни.

— Друже мій, брате мій! Вибач мені, що я засумнівався! — Богун кинувся обнімати Дорошенка,— не в тобі, не в тобі засумнівався, а в твоїх діях, тепер я знову помолодів і навіть готовий напитися за твій довгий вік, за Україну, за її будущність.

— А ось і нова запіканка на цей випадок,— мовив весело Кочубей, який саме ввійшов із сулією, наповненою темною, пахучою рідиною.

— Жінка приготувала! — похвалився він, зауваживши на обличчях при‐ сутніх радісний настрій.

— Давай і наливай! — наказав Мазепа.

— Спасибі, спасибі за добре слово! — казав між тим розчулений гетьман, цілуючи свого побратима.

— За це варто випити! — підніс він келих. — Мені ж он як потрібні друзі: сам я тепер! — скінчив він якось похмуро і, цокнувшись з усіма, випив до дна свій келих під дружні вигуки: — Віват!

— Надходять справді важкі часи,— продовжував він, умостившись зруч‐ но. — Треба напружити всі сили й бути триголовими церберами... Стільки зусиль і жертв, і всі ми на одному місці, лише саме місце стало ще пустельнішим і глухішим.

— Так,— струснув він головою, ніби відганяючи геть від себе надокучливі думки. — Сьогодні я жду владику, з ним усе обміркуємо. Треба вирішувати: час приспів, і напасті постають хмарами. Цієї миті двері прочинилися й до кімнати ввійшла сяюча радістю й здоров'ям Саня; вона виконувала тепер у гетьманському замку роль хазяйки.

— Ясний гетьмане, вибачте, що я перебила бесіду. Джура боявся ввійти, то я взялася...

— А що там іще? — звівся Дорошенко стривожено. Усі теж повернулися в бік до Сані з помітним занепокоєнням.

— Нічого такого особливого,— усміхнулася простодушно Саня,— а лише те, що приїхала в Чигирин дочка лівобережного полковника Гострого, панна Мар'яна, й просить дозволу відвідати ясновельможного!

— Мар'яна? Дочка мого друга? — вигукнув радісно гетьман. — З вістями, либонь... Де ж вона? Проси! Мазепа був так ошелешений цією звісткою, що не знав, як приховати своє неслухняне хвилювання. Він залишився в якійсь смішній позі й завмер: добре, що погляди всіх були в цю мить спрямовані на вхідні двері, і ніхто не помітив незугарного стану пана генерального писаря. Через хвилину двері з внутрішніх покоїв були розчинені двома джурами, і на порозі з'явилася Мар'яна. Вона була в тому самому подорожньому костюмі, в темно‐зеленому байбараці, що витончено облягав її струнку поставу. Кольчуга вже була знята; обличчя панни, класично правильних обрисів, з різко окреслени‐ ми чорними бровами, не мало й краплі втоми, а навпаки, від швидкої їзди на її матовім, блідому лиці проступали ледь помітні рум'янці. Вся постава панни

полковникової, що випромінювала енергію й здоров'я, справила на всіх збадьо‐ рююче вргіження. Мазепа, сам того не помічаючи, завмер у захопленій усмішці. Мар'яна обвела все зібрання швидким зором, затримала його на Мазепі, спа‐ лахнула ледь помітно й хутко зупинила очі на ясновельможнім гетьманові. Дорошенко ступив до неї два кроки, розставив широко руки.

— Вітаю доньку мого друга! — мовив він радісним, привітним голосом. — Славна, достойна гілка доблесного роду Гострих завжди приносила мені подвійну радість і своєю появою, і добрим передвістям, які з нею нерозлучні.

— Гетьман такий добрий та ласкавий,— знітилася дещо від похвали панна, та опанувавшись, хутко додала,— а мої добрі передвістя є лише відкриті іцирі серця, любов, які я й приношу нашому любому батькові.

— Спасибі! — сказав розчуленим голосом гетьман й, обнявши Мар'яну, поцілував її по‐батьківськи в чоло, а вона поцілувала його чемно в руку.

— Спасибі! — повторив він весело. — Ось і виходить, що ми повсякчас і на кожному місці грішимо. Щойно ремствував я на те, що в мене мало друзів, а Господь милосердний і шле в мою храмину друга, та такого, що й десятьох вартий.

— Якщо судити лише по серцю,— усміхнулася Мар'яна,— а по розуму є в славного гетьмана ліпші друзі,— вказала вона красивим жестом на довко‐ лишніх.

— Ну, не розумниця? Чи не лицар справжній в усьому й по всьому? — вигукнув Дорошенко в захопленні, — та будь я вражий син, якщо я, хоча й старий, не переламаю за таку панну з десяток булатних клинків! Усіх відразу охопив веселий, жартівливий настрій.

— Ти маєш рацію, Петре,— підхопив і Богун,— один погляд цих орлиних очей підкоряє людину цілком і збурює охололу кров.

— Та за панну не те, що клинки, а й голови можна розбити! — додала молодь.

— Вельможне панство! — запротестувала схвильована Мар'яна. — Я не звикла до таких вихвалянь і не люблю підсолоджених медом речей. Наші ліси привчили мене не до панських лобзань, а д,о бурі‐негоди й до ласки дикого звіра. Між тим у дверях скромно стояв ще один гість, не помічений поки що ніким, і слухав цю перестрілку з хвилюванням; обличчя його блідло, то спалахувало густим рум'янцем, то вкривалося мигтливими тінями від внуїріцініх стриманих болів.

— Ну, якщо ти, панно, звикла до звірів, — сказав Дорошенко, — то, значить, і цих звірів не лишиш своєї ласки. Ось старий ведмідь, що забив немало на своєму віку мисливців на наше добро, полковник Богун, коли чула.

— Хто сміє не знати славного Богуна? Ім'я його гримить із краю в край по світу.

— Якщо воно повторюється панною, то краї світу вже зайві,— відповів з юним запалом Богун.

— Ось це підписок і осавул мій — Крчубей, — продовжував гетьман,— шануй його, панно, та обходь оком, бо мoлOvдa жінка йому видряпає очі, он та кізонька‐сарна,— показав він на Саню, яка ст(5яла збоку й спалахнула при цьому; чорні очі її, що палали в цю хвилину, як дві вуглини, справді нагадували очі сарни.

— Рада, рада! — потиснула Мар'яна руки подружжю.

— А ось Мазепа, один із друзів, у якого, ти казала, розуму позичати треба.

У цей час гетьман кинув погляд і побачив хорунжого Андрія, що скромно стояв біля дверей, й вигукнув у захопленні: — Ба, ми й не помітили дорогого гостя! Пробач, козаче, твоя панна засліпила всім нам очі! Ну, радий зустрінути хорунжого з надвірних команд славного полковника Гострого в своїм курені,— і він обійняв Андрія, який підійшов несміливо. Решта гостей подалися теж до хорунжого привітатися, а Мар'яна підійшла між тим до Мазепи.

— Так, ми старі друзі,— простягнула вона йому обидві руки, причому очі її засвітилися живою радістю,— і я рада, вельми рада, бачити мого друга бадьорим і готовим стати на допомогу вітчизні. і Ніби зачарований якимись могутніми чарами, стояв увесь час нерухомо Мазепа, лише стежачи за рухами Мар'яни, тепер же почуті ним дружні слова вивели його з остовпіння.

— Вибач, Мар'яно,— мовив він схвильовано,— побачити найкращого друга — велика радість. У щирості моїх слів ти, звичайно, не сумніваєшся.

— Вірю, вірю,— відповіла вона тихо,— і пан Іван нехай не сумнівається в моїй щирості.

— Сідайте ж, друзі мої,— привітно запросив гетьман,— а ти, наша люба сарно,— звернувся він до Сані,— подбай, щоб сюди подали келихи, меду й твоєї запіканки. Коли всі посідали й кімната освітилася канделябрами, а в блискучих золотих келихах заіскрилась темна рідина, тоді гетьман підніс угору свою важку чашу й проголосив першу заздравицю за свого друга та наивірнішого упадника України, полковника Гострого. Всі з гамором й щирими побажаннями випили до дна свої келихи.

— Ну, а як же здоров'я його? — запитав гетьман Мар'яну.

— Хвала Богу,— відповіла Мар'яна,— ще на ведмедя ходить наодинці, і якщо покличе час, то за твою милість, батьку, знесе ще з півкопи ворожих голів.

— Продовж йому. Боже, віку! — відгукнувся Богун.

— На щастя нам і Україні,— завершив Дорошенко.

— Мій пан‐батько шле твоїй ясній милості,— мовила Мар'яна,— й привіт та всілякі побажання, щоб здійснились, справдилися твої думки, а разом із тим він шле тобі листи від себе й від нашого гетьмана Многогрішного.

— Від Многогрішного? — оторопів навіть гетьман, таким неможливим здалося йому це повідомлення.

— Так, від Многогрішного! Батько мій, на прохання ясновельможного, двічі бував у нього й багато говорив про тебе, про твої думки й про долю нашої безталанної вітчизни. Гетьман наш,— передавав батько,— співчуває стремлінням твоєї милості й сам любить вітчизну, але відкрито стане на твій, батьку, бік лише тоді, коли буде впевнений цілком у твоїх намірах. Для того й треба буде спорядити до нього посла.

— Господи! Та хіба цього мало? — вигукнув схвильований Дорошенко. — Щойно я ламав голову, як би ввійти в згоду з Многогрішним, а тут мій далекий друг виконав мої бажання й досяг того, про що я й мріяти не смів. Тепер уже посол Мазепа владнає нам усе. Хіба не десниця Божа послала мені вас, голуб'ята?

— Значить, Бог ще не відвернув од нас лиця свого,— мовив набожно Богун, і всі полегшено зітхнули.

— То де ж ці листи? — заметушився гетьман.

— А ось, передай їх, пане Андрію. Хорунжий поштиво передав гетьманові великий згорток, запечатаний висячою восковою печаткою.

— Я прошу вибачення,— звернувся з легким поклоном гетьман до всіх,— і полишаю вас у приємній бесіді за келихами, а сам піду прочитаю листи. Він підвівся й пішов швидкими кроками в свою робочу світлицю.

VII Після того, як гетьман пішов, Богун завів із Андрієм тиху розмову про стан справ на Лівобережній Україні, про настрій людей, а головне, про голоту, доля якої і там, і тут була однаково безрадісною. Саня задля господарських справ забрала свого чоловіка до себе в флігель, оберігаючи ревно від молодої гості, що приїхала. Мар'яна підійшла до Мазепи. Довго вони дивилися одне на одного з неприхованою радістю.

— Давно з тобою не бачився,— порушив нарешті мовчанку Мазепа,— і так мені радісно, ніби на світ народився,— завершив він тихо, притлумивши непрохане зітхання.

— Як давно? І півроку нема! — зауважила ласкаво панна.

— Ой, як давно! Мені здається, ціла вічність лягла між тим часом і сьогоднішнім днем. Бо ж розлука не зважає на сухий розум, а зважає на серце.

— Значить, у пана серце — поганий лічильник. Я теж скучила за своїми друзями; та час у мене непомітно промайнув, ніби вчора з усіма вами розсталася. Щоправда, у мене було стільки справ і всіляких турбот, що ніколи було ні на пальцях, ні серцем рахувати днів, що минули,— усміхнулася Мар'яна.

— Це велике щастя, якщо є така справа, в яку можна поринути з думками, споминами, сердечними ранами, та горе, коли себе не зможеш забути... Тоді все минуле, ніби сьогоднішній день, постане перед очима з жахом, із біллю.

— Ах, вибач, друже мій,— зупинила його мову жестом Мар'яна й зблід‐ ла. — Я доторкнулася до старої рани...

— Рука друга не роз'ятрює рану, а лікує.

— Та є такі, які ніхто й ніколи не вилікує: ніяка дружба, якою б вона не була щирою.

— Окрім смерті,— мовив загадково Мазепа й замовк, поринувши в якусь похмуру задуму, а потім, притлумивши зітхання, продовжив: — Так, ніч безпросвітню може розсіяти лише сонце, мені такою ніччю й здавався весь цей час...

— Так, ти маєш рацію, Іване, я забула,— сказала сумовито Мар'яна, збліднувши непомітно. — Моє життя проходило без печалі... Так, я несправедли‐ ва до інших. Звичайно, є рани, про які й згадувати боляче... Мар'яна глянула на Мазепу, та очі його були опущені.

— Так, у нас було багато турбот й тривог за цей час, — перемінив він відразу тему,— різні невдачі пригнічували гетьмана, треба було добре попрацювати, щоб догодити ясновельможному, бо тут серед всієї його оточуючої старшини нема жодної людини, яка б поділяла його погляди.

— Окрім Івана Мазепи,— поправила Мар'яна й додала,— так, ти один лише можеш бути тут порадником і поплічником, це я знаю і цьому вірю,— вона глянула ЗИЗООКО на інший кінець столу, де сиділи співбесідники, й тихо закінчи‐ ла: — І упевнена ще в тому, що ти нелицемірно відданий вітчизні. Мазепа не встиг й подякувати своєму другові за добру до себе увагу, як двері

в покій відчинилися і поспішно ввійшов заклопотаний гетьман у супроводі Кочубея.

— Панове! — мовив гетьман схвильовано, сідаючи в своє крісло,— я одержав зараз надзвичайно важливі вісті: одні сприятливі, що потішають серце надією, а інші тривожні, що змушують нас негайно вжити проти них заходів.

— Що? Що таке? Яка біда? — заговорили всі збуджено.

— Пан Гострий, друзі мої,— продовжував із захопленням гетьман,— наперед підготував нам союз із Многогрішним і в основних пунктах примирив наші бажання. Тепер ми не самі, гонимі з усіх боків і ворогами, й братами,— тепер ми через Дніпро подали брат брату руки й сивий дід Славута став обом нам знову рідною річкою! Гетьман простер вгору руки й мовив глибоко розчуленим тремтливим від сліз голосом: — Господи, зійди з небес й відвідай виноград сей, його ж насадила десниця твоя!

— Амінь! — мовив урочисто Богун і всі, охоплені припливом релігійного екстазу, набожно підвелися.

— Так,— сказав після невеликої паузи гетьман,— Господь це вселяє в серця братів любов. Одначе й ворог людський не спить і на Божій ниві вириває добрі зерна, а замість них сіє плевели... Полковник і гетьман пишуть мені про Ханенка.

— Про Ханенка,— перебив Богун,— цього Каїна?

— Він і убогого Юрася Хмельницького звабив у свої сіті,— зауважив Кочубей,— і божевілець потрапив у константинопільську в'язницю «Єдикуль».

— Та ми його два рази розбили на голову, і він ледве втік на Запорожжя,— сказав Мазепа, пропустивши без уваги повідомлення про Юрася,— та й там, либонь, не поздоровилось, бо звідтіля махнув у Крим. Невже ж знову виринув?

— Бачиш‐но, пане Йване, — продовжив знову гетьман, і в голосі його відчулися нотки докору. — Коли чутки пішли, що Ханенко в Умані, ми стягнули всі війська й рушили йому назустріч, та в Умані його не виявилося... Ти ось й почав мене запевняти, що чутки про Ханенка були хибними, марними, що пущена була брехня. Ти казав, що цій змії вже не звестися; Запорожжя його не прийме, оскільки він злигався з татарами, а татар він більше не піймав: на вудку, бо не похвалить Висока Порта. Мало того — ти вважав зайве залишати на рубежі сторожові полки, і я лише сам настояв... І ось тепер цей Ханенко ожив, та ще які затіває каверзи!

— Я не думав, щоб він був таким божевільним, і в цьому помилився,— відповів шанобливо, але з гідністю Мазепа,— та що він може затівати, на що він може зіпертися? І попередні його затії на піску будувалися, а нові вилами по воді писати стане?

— О, нові підступні! — вигукнув гетьман, ударивши енергійно рукою по столу. — Він заграє до московського царя, б'є чолом йому на підданство, гендлює Правобережною Україною, а для боротьби з ворогами пропонує татар, яких він нібито вже домовив для Москви.

— Це хитро, лукаво,— промовив похмуро Мазепа,— хоча Москва й відхре‐ щується від нас, боячись втягнутися з Польщею у війну. Маючи за собою силу татар, можна відважитися, бо шмат ласий... Одначе скрізь кісткою в горлі стоять татари. Якщо ніхто, навіть сам падишах, не погамує їхніх розбійницьких потягів, то тоді... Мазепа відразу вмовк, впіймавши докірливий погляд Дорошенка.

— А він ще, цей гаспид,— перервав роздратовано гетьман,— поширює чутки скрізь, а особливо серед черні, що буцімто ми зовсім піддалися туркам, побусурманилися...

— Так,— втрутилася в розмову й Мар'яна,— ці чутки настирливі й з кожним днем усе більше й більше зростають, народ бентежиться, ремствує, вбачаючи в цьому незамолимий гріх. Навіть батька мого стривожили ці чутки, хоча він їм і не вірить.

— А Ханенко поширює чутки,— озвався Андрій,— і вони прищеплюються... Він навіть доноси посилає про те московському царю.

— Аякже! — запалилася Мар'яна. — На тому тижні впіймали у нас двох послів його... Батько затримав і відправив з бумагами їх до Многогрішного. У них була ще відозва до всіх християн проти народженного антихриста, себто проти твоєї милості...

— Та мені Остап оповідав,— додав раптом Кочубей,— що й і у нас в корчмах говорять уголос і про побусурманення, і про антихриста. Гетьман глянув на нього й завмер від жаху: невже навкруги вже кричить й повстає народ, а він нічого не відає? І як ще він, антихрист, живий? Як не знайшлося благочестивих? А, можливо, вже... І побачивши, що його розгуб‐ леність помічена всіма, мовив якось ніяково, звертаючися до Мар'яни: — Мені, крім того, пише твій батько, що й на Многогрішного було зроблено донос і кому — патріарху! І той відлучив гетьмана від церкви. Це так вплинуло на Многогрішного, що він навіть зліг у постіль.

— І це справа Ханенкових рук! — вигукнув Богун. — Бий мене сила Божа, коли не так... Підлещується пес до Москви, зманює її татарами, а по дорозі бреше на обох гетьманів, щоб їх змести і самому захопити обидві булави.

— Цілком правдоподібно,— підтвердив Мазепа. — Та ці всі обставини настільки тривожні, що потребують негайної протидії. Tempus brevis est,— треба обдумати все, з'ясувати й відважитися відкрито піти до поставленої мети.

— Так, обдумаємо, обміркуємо все, друзі мої,— мовив пригніченим голосом гетьман, ніби притлумлений заплутаною сіткою негод. Останнім часом сила у нього іноді почала підупадати, і він відразу піддавався тимчасовому безволлю, що спричинялося чи то до роздратування, чи до журливості. На щастя, такий настрій у нього тривав недовго й за першою ж моральною підтримкою минав.

— Так, самому тяжко, не під силу,— зітхнув він сумовито,— знемогли і вороги, й напасті. У цей час відчинилися двері й молоденький джура повідомив дзвінким голосом.

— Ясновельможний гетьмане! Найпревелебніший владика прислав свого келейника оповістити твою милість, що святий отець прибув із Канева.

— Владика, наставник і керівник мій тут? — відразу ж пожвавішав гетьман. — Це добре знамення! Я зараз пошлю до нього й попрошу прибути до мене. А ви, товариство, залишайтеся й чекайте. Разом із святителем складемо раду й приймемо від нього благословіння на добрий і непорушний почин. Опівніч. Чигиринський замок занурений у пітьму й спокій. Ніде не видно ні похмурих сердюків із алебардами, ні вертких, метушл'ивих джур, ні прислуги. Все спочиває, всі покої порожні й зачинені, за винятком лише кутової, віддаленої світлиці, в якій гетьман зачиняється іноді для відписки паперів чи таємних переговорів із послами. Та й у цій затишній світлиці двері щільно зачинено, а на

вікна, причинені зовні віконницями, опущені ще важкі, у вигляді драпірування, килими; окрім вікон^ уся ця світлиця — і підлога, і двері, й стіни — прикрашена теж килимами, і звуки розмови тануть в їхньому пухкому ворсі, не проникаючи назовні. Всяке цікаве вухо намарне б притулялося тут до стіни чи дверей — не вивідати йому ніякої таємниці. Тепер у цій світлиці з трьома свічницями, кожна на п'ять воскових свічок, було урочисте зібрання найближчих і відданих гетьманові друзів. Обговорювалися на цій раді найважливіші питання тодішньої політики — вирішувалася доля України. Усі присутні розуміли високе значення цієї хвилини, а тому на їхніх обличчях відбивалась якась урочистість, а в мові відчувалася стриманість, вдумливість й глибоке самовладання. Ні фляг, ні сулій, ні ковшів не було видно на скатертині, що застилала довгий стіл, а довкруг нього стояли лишень з високими прямими спинками крісла з м'якими подушками, покладеними на сидіння. На них і розмістилися радники. Окрім знайомих нам осіб: Дорошенка, Богуна, Мазепи, Кочубея й Мар'яни, допущеної до ради, з особливої поваги до її заслуг — тепер на чільному місці возсідав щойно прибулий превелебніший митрополит Йосип Тукальський. Бліде, худорляве з запалими щоками обличчя його було обрамлене сріблястою бородою, що лежала пухнастим віялом у нього на грудях й сягала до панагії. Уся квола статура владики навіювала думки, що життя вже відійшло від старого далеко, що чужі стали йому суєтність й марнота земних турбот, що переддень замогильного життя вже осінив його крилом; та навдивовижу всьому цьому протидіяли його очі: темні, блискучі, прикриті різкими дугами чорних іще брів. Очі світилися розумом і життєвою силою, здатною запалювати людські серця. Митрополит був одягнутий у білу з райдужними поперечними смужками довгу мантію, на голові в нього була біла оксамитна, гостроверха скуфейка з діамантовим на верхівці хрестом. Від скуф'ї спадало хвилястими зборками на плечі й на спину довге, білосніжне покривало.

— Святійший отче,— вів мову з благоговінням Дорошенко,— розвій сумні‐ ви мої своїм богонатхненним розумом відносно союзу з невірними агарянами. Цим союзом вороги мої зводять наклепи на мене, сіють злісні чутки в народі, збуджують гнівом серця його, кують серед напасників наших супостатські замисли, згуртовують сусідів на знищення нас й пограбування народу. А між тим, я, грішний, вбачаю в цьому союзі єдине опертя для порятунку батьківщини, єдиний щит від гонителів наших. Порадь, превелебний владико, і ви подайте голос, мої вірні друзі! Вся Україна, вся рідна наша країна покинута Богом, вона, як горох при дорозі, хто йде мимо, той і скубе. І ніякої огорожі не дав їй Господь від напасників, не відділив її від них ні високими горами, ні непрохідними болотами, ні морями, а відкрив її широчінню й гладінню — гуляй по ній, котися покотом куди хочеш.

— Істину речеш,— зітхнув архіпастир.

— Щира правда,— повторив тихо, ніби луна, Богун, і всі легким рухом голови підтвердили його думку.

— Тож чи могла за такого беззахисного стану відстояти свої права наша Русь? Жити нам самим, без заступника й захисника — неможливо. Кого ж нам вибрати собі за протектора? Польщу? Ми до неї були приковані долею більше століття. І чим це скінчилося? Розкраданням нашого добра, оберненням нас на бидло, на худобу під'яремну, збиткуванням над нашою вірою. Так,— підвищив голос схвильований гетьман. — Полыца пригнічувала и нині пригнічує нашу грецьку віру, ненавидить нас, зневірилася в клятвах, ніколи, во віки віків, не буде

нашою заступницею й опікункою. Вона вічно буде намагатися проковтнути нас, стерти наше ім'я з лиця землі, і народ до дня судного вже до неї не пристане: недаремно ж він за звільнення від її іга залив своєю кров'ю всю землю! Ну, від Польщі звільнився Богдан і вибрав собі нову заступницю — Москву, і мені самому здавалося й здається, що ліпшого заступника нам і не треба: і кров рідна, і віра єдина, і спільна мати у нас — град святий Київ... Та ось лихо: єдинокровна й єдиновірна Москва від нас відцуралася; ми віддані на поталу Польщі...

— Вибрати Москву,— продовжив після паузи Дорошенко,— ох, якби ж то! Та вона через острах війни з Польщею від нас відмовиться... І так, як бачите, нам думати треба самим про себе, і якщо хочемо зберегти своє буття, то повинні таки знову пошукати собі іншого союзника‐заступника. Залишився ще один сусід — Крим. Та що таке Крим? Чи сильне царство, королівство? Розбійницьке гніздо, безладні орди хижаків — і тільки... НГ порядку, ні законів, ні влади державної там нема! Мурзи свавільні, й султан підкорити їх собі безвладен: як йому зупинити їхній грабунок, якщо це єдиний для татарви промисел? Отже, про‐ текція Криму для нас не годна — і за безсиллям його, і за безправ'ям, і за віроломством. А тому одне нам залишається: вибрати в союзниці й захисниці не суміжне царство, а якесь дальше та надійніше. Таким царством я вважав і вважаю Турцію! З тобою, святий отче, я розмовляв про ці справи й уклав навіть первісний союз із Оттоманською Портою. Але тепер у зв'язку з всякими набрехами обговоріть це питання: чи мені закріпляти союз із Турцією, чи ламати його? Бачите‐но, найпревелебніший владико, і ви, друзі мої: Турція віддалена від нас морями й ніколи не замислить ні приєднати нас, ні проковтнути, ні потурчи‐ ти — що ми можемо бачити на Волинщині й Мультанщині, а користь союзу для неї складатиметься лише в нашому війську, але ми зобов'язані будемо подавати їй на допомогу під час її війн. Зате ж і вона нас зможе захистити від наших ворогів. А в нашу віру турки ніколи не втрутяться, і під їхнім санджаком можна буде влаштовувати свою хату й укріплювати в ній свою правду й волю, як знаємо. vm — Мудре твоє слово і розум бачиться в діях,— мовив тихо владика, звертаючися до Дорошенка й перебираючи свої коштовні чотки,— хоча в своїх землях турки теж занапащають віру й храми господні обертають в мечеті, та за морями, далеко, вони не стануть селитися й пригнічувати своїх союзників, й істину ти прорік про Мультанщину; і тоді й тепер я згоден був із твоєю думкою. Та потрібно, і зело потрібно знати, на який союз згоджуються бусурма‐ ни: на дружній союз, яко рівного з рівним, чи на підданство наше й церков наших невірному агарянину?

— Так, святий владико,— підхопив Богун,— у цьому й вся суть! Чутки ходять в народі, що віддані ми всі зі своїм добром під п'яту туркові й що бусурма‐ ни заявляться в наш край руйнувати святі церкви, будувати мечеті й запрягати в турецькі плуги і старшину, і люд.

— Ще гірші небилиці брешуть,— додав Кочубей й сконфузився.

— Покажи, мій генеральний писарю,— звернувся спокійно гетьман до Мазепи,— й превелебнішому владиці, й їм наш уклад, і прочитай із нього основні пункти. Мазепа дістав довгий пергаментний сувій із висячою печаткою, на якому і по‐турецькому й в перекладі було відтворено «іраде» падишаха.

— Дванадцятого березня цього року,— почав доповідати зібранню спокій‐ но й помірковано Мазепа,— на Корсуньській раді, що була на річці Росаві,

постановили одностайно звернутися за протекцією до Високої Порти, і через місяць, два затверджений був союзний уклад, головні основи якого суть такі: «Козаки не мають бути ні рабами, ні данниками, та лишаються вільними від усяких податків, а прислані турецькі клейноди, туй та булава, мають бути знаменом союзу й готовності гетьмана допомагати своїм військом Оттоманській Порті у війнах її з своїми недругами. Турецькі та татарські війська, виходячи на допомогу в Україну, не повинні руйнувати православних церков, ні обертати їх на мечеті, і не будувати навіть, як таких; не повинні грабувати особистих добр, руйнувати міст та містечок, не брати в полон руський люд, інакше підлягають смерті. Священики українські не мають залежати від цареградського патріарха, а керуватися митрополитом, затвердженим у своїм достоїнстві зі згоди гетьмана. Руський нарід держить єдину грецьку віру й ніхто не має права порушувати цю віру й його волю, рівно ніхто не може лишати гетьмана його достоїнства на все його життя, а хто посягне на сіє, то ми всі, купно з союзниками, повинні стояти за нього одностайно й знищити ворогів».

— Досить! — підвів радісно руки владика. — Ліпшого укладу й придумати не можна: тут відгороджені й права церкви, й права старшин, і народу. Отто‐ манська Порта залишається лише нашим союзником, а хто ж для бойових союзів може вимагати не єднання зброї, а єднання віри? Задля чого ж нам цуратися невірних, якщо вони будуть вірними захисниками обителі нашої й храмів від напасті? Та ми нашим союзом підтримати зможемо й патріархів східних, ревнителів за нашу грецьку віру! Іще під час читання Мазепою уривка з угоди здійнявся серед слухачів схвальний гук, а тепер після слів митрополита почулися захоплені вигуки.

— Свята істина! — вигукнув Богун. — А вони нарід баламутять! Та це союз ліпший, аніж покійний батько Хмельницький з татарвою мав.

— А пан гетьман не об'явив народу цього укладу з Портою? — запитала Мар'яна.

— Ні... я ще утримався... — зам'явся Дорошенко,— ждав, доки уляжуться внутрішні безладдя.

— Тож від того нарід й бентежиться чутками, вірить їм! Батько мій теж був обурений цією чуткою й сам Многогрішний. Ханенко на цьому грає та пише доноси російському царю. І правда‐таки,— продовжувала, захоплюючися, Мар'яна,— союз із невірними ніколи не буде люб народові, оскільки він звик споконвіку вважати їх ворогами хреста, за знищення яких гріхи прощаються. А тепер щоденно від чиїх рук ллється рідна кров й палають села? Все від тих самих поганців? Тож як мати до них довіру!

— Щодо татар панна цілком має рацію,— мовив Мазепа,— у них нема ні правильних військ, ні послуху, а тому й султани їхні віроломні: єдина мета їхнього союзу, як і всього їхнього життя — грабунок; та Турція — могутня держава, з непорушною владою, вона не дозволить збиткуватися своїм полчи‐ щам... У тому лише й заковика, чи буде все так, як на папері написано? А коли переконаємося — тоді й бажати нічого!

— Тим паче,— перебив митрополит,— що нема іншої держави, яка б заступницею нашою могла бути. А ось донька пана Гострого правильно й розумно сказала, що таємниця породжує лихослів'я та неправду, і тільки світло істини розсіює олжу! Не засвічують світильника й ховають його під посудиною, а ставлять на світниці, нехай світить усім! Заради цього, гетьмане, оповісти усім словеса укладу твого, нехай дізнаються й не зваблюються від злих!

— Та, святий отче, чи схвалюєш ти цей союз?

— Схвалюю й благословляю! — виголосив урочисто Тукальський, осінивши порухом рук зібрання. Всі з пошаною звелися з своїх місць й схилили перед архіпастирем голови. Обличчя Богуна було серйозне, та в ньому світилася глибока віра в грядуще. Кочубей палав від захоплення. Мазепа ховався, як равлик, у себе з своєю думою й не бажав нею ділитися: зрештою, на раді він ніколи не перечив гетьманові, хоча наодинці говорив із ним відверто й сміливо. Мар'яна ж була все‐таки збентеже‐ на: з зовнішнього боку здавалося їй правильною постановка питання, та всередині щось щеміло й завдавало смутку.

— І так тепер, за благословінням нашого архіпастиря, очищений від докорів сумління,— мовив урочисто гетьман,— я оголошую всім козакам і черні — поспільству про нашу угоду з Турцією, попрошу тільки його найпревелебнішу мосць, аби дав наказ ієреям, щоб і ті темним людям роз'яснили угоду, не сіючи лукавств та злоби, а сіючи лишень мир та любов.

— Амінь, глаголю тобі, возлюблений сину, тако і буде! — заспокоїв його митрополит й відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, ніби знемагаючи від утоми.

— Ну, головна основа,— почав знову гетьман,— на чому тримається вся моя споруда, схвалена й освячена, тепер я піднісся духом і з новими силами готовий ринутися в боротьбу. Скажіть лише, високовелебний отче, й ви, друзі мої, що вдіяти проти підступів Ханенка в Москві?

— Це дуже важлива справа,— сказала жваво Мар'яна. — Ханенко підбиває й Многогрішного, підлещується до царя й до московських боярів. Його треба зупинити, йому треба протидіяти, інакше своїми інтригами він зруйнує єднання гетьманів.

— Дозвольте мені слово мовити,— озвався Мазепа, вклонившись владиці й гетьману. Гетьман кивком голови надав йому слово, й Мазепа почав: — Якщо Ханенко, татарський ставленик, самозванний гетьман, дошукується в Москви ласки, то законний гетьман й достоту може спорядити до царя своїх послів із грамотами, щоб приєднати розірвану на частини вітчизну, а союз із Турцією можна пояснити необхідністю захисту проти Ханенкових орд, проти татарських набігів. Якщо Москва згодиться прийняти наші кондиції, то нам би тільки дякувати Господу. Але навряд чи це станеться: Москва прийняти нас не зможе, бо порушить тим Андрусівську угоду з Польщею, а вступати з нею у війну небезпечно; наші послання лише прихилять до нас вухо царя й полоскочуть душу приманкою. Безперечно, що за такого настрою порадять й Многогрішному зблизитися з нами, а це нам на руку! А головне — ми розіб'ємо інтриги Ханенка й самі посядемо в московському дворі достойне місце.

— Думка пана Івана мені подобається,— сказав гетьман.

— Будьте мудрі, яко змії,— зауважив тихо владика, і ледь помітна усмішка майнула на його блідих устах. — На тобі, сину мій,— продовжував він, зупи‐ нивши на Мазепі замислений погляд,— почіє дух розуму. Не оскверни ж його лукавством проти вітчизни, а возлюби її, безщасну, всім серцем твоїм, усіма помислами: «Не любяй‐бо брата, пребывает во смерти!» Було вже далеко за північ, коли розійшлися почесні гості з затишного покою Чигиринського замку. Саня чекала в сусідній прохідній світлиці панну пол‐ ковникову, примостившись біля грубки, та тиша й тепло, що оповили ласкою пані Кочубеєву, відразу ж склепили їй очі. Саня так солодко й міцно заснула, що

аби не наткнувся на неї Кочубей, освітлюючи дорогу гостям, то вона б проспала до ранку. Провівши гостей, він повернувся й розбудив її; коли Саня схопилася, то чоловік нагадав їй, щоб вона провела панну Мар'яну в покій, що відведений для неї, та Саня ще довго стояла, утупившися зляканими очима на чоловіка й не розуміючи, де вона й що від неї хочуть. Кочубей почав кепкувати над нею, освітлюючи її заспане лице канделябром, й змусив‐таки дружиноньку, що наприндила губки, розсміятися.

— Ну, заледве отямилася, моя лебідонько! — поцілував він її дзвінко,— візьми ж канделябр й проведи панну Мар'яну...

— А де ж панна? Я її ж усе чекала.

— Добре чекала! Хропла так, що й святого владику налякала! Ну, поквапся, панна залишилася в кутовому покої, де була рада. Саня вихопила канделябр й поспішливо подалася в ту кімнату, але на порозі розчинених дверей її уже чекала Мар'яна.

— Вибач, вельможна! — сказала, підійшовши Саня. — Заснула й змусила панну чекати.

— Це мені треба просити у коханої пані пробачення,— усміхнулася Мар'яна,— що я турбую... Мені дуже прикро, що заради мене не стуляла пані своїх очей,— і, не діждавшись протесту, вона обійняла й поцілувала почервонілу від задоволення Саню. Вони разом пішли спорожнілими покоями, й дві довгих тіні, що простерлися по підлозі й розпливлися в бридотних формах на стінах, побігли за ними, коливаючись й виростаючи до самої стелі. Нарешті Саня зупинилася біля одних дверей й, відчинивши їх із деяким зусиллям, поставила на столик канделябр, що був поблизу, й запросила Мар'яну ввійти.

IX Кімната, куди ввійшла панна Мар'яна, була досить широка й прибрана з претензією на кокетство. Видно було з багатьох витребеньок та вишуканих жіночих речей, що влаштуванням цього гніздечка керувала ніжна рука. Та Мар'яну вразило одразу затхле, вогке повітря, що війнуло на неї, ніби з льоху, до цього запаху прилучився ще дим, чад...

— Треба буде трішки відчинити двері,— зауважила й Саня,— перший раз затопили піч, а вона й надиміла.

— Хіба тут ніхто не живе? — запитала Мар'яна й відчула легку прохолоду, 1ЦО охопила її від вогкості. Справді, хоча з одного боку від натопленої грубки струмувало тепло, та в усіх закутках гніздився холод й з ним треба було бороти‐ ся.

— Тепер ніхто,— відповіла після деякої паузи Саня,— тому покій й нахолов, та ця пічка живо його нагріє.

— Я не про холод, я до нього звикла,— повела головою Мар'яна,— а мене зацікавило, що така пишна світлиця й раптом занедбана.

— Ця світлиця була опочивальнею ясновельможної гетьманші, в якої я жила.

— А! — протягнула Мар'яна й окинула зором світлицю. Світло від канделябра губилося в закутках й слабо освітлювало високу стелю, на якій тремтіли сумні тіні; посередині лівої стіни від дверей приєднувався розкішний балдахін із важкої турецької тканини, що приховував за спущеними полами широке, химерно різьблене ліжко. Цей балдахін нагадував тепер катафалк, і цій схожості особливо допомагала різка, чорна тінь, що лежала за ним, на стіні,

жалобною широкою биндою. Мар'яні сталося трохи зле.

— Де ж гетьманша? — спитала вона досить жваво.

— У монастирі.

— Черницею? По своїй волі?

— Ні, не по своїй,— зітхнула Саня й додала з ніяковістю,— а чи черницею, чи послушницею — про це не відаю.

— Ага, все це через зраду... А чи правда, моя люба, що ясновельможна була винувата і що причиною всьому був Самойлович?

— Ой, панно кохана, тихіше,— оглянулася перелякано Кочубеїха на всі боки й щільно причинила вхідні двері. — У нас у замку й ім'я це вимовляти заборонено... А що правда, то правда: шила в мішку не сховаєш!.. Через нього, проклятого, загинула й моя дорога, ясновельможна пані! — У Сані на віях забриніли сльози.

— Не лише пані гетьманша, а й вся Україна,— заперечила з гірким почуттям, що пробудилось, Мар'яна. — Коли б не ця зрада, Дорошенко не поїхав би з лівого берега в найтяжчу хвилину, був би обраний гетьманом і був би єдиним гетьманом усієї України. А тепер бійся й жди такої щасливої години, та чи й дочекаємося?

— Ой, пам'ятаю, який він приїхав! — стрепенулася Саня. — Темний, як ніч... Усе шукав цього Самойловича, а потім, як не знайшов... Так чорною бурею влетів сюди... Я, як стояла, так і присіла за балдахіном, ось там, змертвіла вся... Серця не чую... А моя ясновельможна пані спочатку так гордо відповіла йому: «Брехня, мовляв, усе це, намови!» Тоді гетьман щось їй тицьнув межи очі: «І це, мовляв, брехня?» Ну, тут моя пані, бачу, похнюпилась: і те, і се — нічого не виходить! А гетьман усе мовчить, як хмара перед громовим страшним ударом... Нарешті вона мовила: що ж, каже, якщо ти думаєш, що я така, то відпусти мене до мого роду, на той берег Дніпра. Як засміється на ці слова наш батько, та так страшно, що мені, ніби снігом сипнув хтось за спину.,. А потім відразу як крикне: «На лівий берег? До свого коханця в обійми? Ах, ти змія! Роздушити тебе, щоб і сліду не залишилося!» Гетьманша верескнула. Ну, думаю, кінець настав й очей боюся розплющити. Раптом чую, гетьман заговорив глухим, хрипким голосом: «Не опаскуджу, мовляв, я чесного клинка твоєю підлою кров'ю, а згниєш ти в мене в монастирі, замурованою на віки, світу божого не бачивши, голосу людського не чувши»,— й поволік її за двері.

— Так, видно, що муку він переніс не людську, пекельну... Бо ж старим став, посивів...

— Не лише витерпів, а й тепер терпить, все її кохає,— зітхнула Саня,— а пробачити — не пробачає.

— І не пробачить, тому що знає, напевне, що й вона, як би не просила прощення, а кохати його в другий раз не покохає.

— Та й чи кохала вона його спочатку? Вийшла, либонь, задля розкоші, а з розкошів цих і дурощі в голову...

— Та так. Та й Самойлович у спокої її не залишив би... О, це страшний гад, з подвійним жалом.

— Ой, як його гетьман ненавидить! — сплеснула Кочубеїха руками,— ой, як страшно! Та й пан Іван теж. Раз зайшла мова про нього... Господи! Що ж це я? — спохопилася з жахом Саня: — Мелю та мелю, а панна стомилася з дороги... Ось і постіль. Доброї ночі!

— Пані, на Бога! За мене не хвилюйся! — зупинила її швидким жестом Мар'яна, зацікавлена повідомленням: — Мені зовсім спати не хочеться, ось ані на стілечки, — показала вона крихітну дещицю на пальці, — і якщо пані не скучно зі мною, то я буду дуже рада побазікати.

— Та я вже виспалась,— засміялася Саня. — Чоловік каже, що найпреве‐ лебнішого я своїм хропінням налякала, то мені тепер, хоч тури жени, а ось панні... Бо ж скоро вже півні запіють...

— Не називай мене панною, я люблю простоту. А мені однаково, коли лягти... Я ж звикла до походів: іноді й три дні не злазиш із коня. А тим часом світлиця нагріється, ось і зараз уже, як славно надійшло тепло!

— Так, ця піч відразу нагріє.

— Тож присядь, люба. Й вони всілися за столик, де стояв канделябр.

— Так, та й Мазепа також... Що ж ти хотіла сказати? — протягнула Мар'яна, ніби пригадуючи, і потім раптово обірвала свій роздум недбалим запитанням. — Так, до речі! Не одержував він якихось повідомлень про його загиблу наречену?

— Ніяких, Куди не кидався, кого не розпитував — ні звуку!

— А він‐таки їздив по степу?

— Де він не їздив? У Криму — був, у Цареграді — був... Розпитував у знайомих йому мурз й султанів, чи не продавали її, чи нема її десь у якомусь гаремі? Так ніхто й не знає: кажуть, що останнім часом й невільниць‐гяурок на базарах не бачили... Брешуть, звичайно... А й те, хіба кому відомо, хто в гаремах захований?

— Так він повсюди об'їздив? — протягнула сумно Мар'яна, додавши, ніби про себе, пошепки: — Кохав, либонь, міцно?

— Уже так кохав, так кохав,— похитала ствердно головою Саня, підперши щоку рукою, а лікоть її другою,— що, здається, увесь світ віддав би за Галину.

— То він, значить, поганий син вітчизни,— процідила Мар'яна крізь зуби з гіркою посмішкою й зблідла помітно.

— Ну, це може бути... А тільки кохав... — й помітивши на обличчі гості особливу блідість, запитала: — Панна, напевне, змерзла й стомилася?

— Ні, ні! — запротестувала Мар'яна, спалахнувши від однієї думки, що збентеження її помічено.

— Іще хвилинку... Так! То не знайшов у гаремах, ну, й не знайде, звичайно... До речі, чи не все одно? Бо ж ніхто не повертає своїх жертв із гаремів? Хіба що вихопить силою... Та це можливо лишень в близькому приморському місті Кафі. А всередині Турції — це божевілля!

— Нічого й шукати! За Галину я впевнена, що її нема на світі: п'ять трупів знайшли, а їх й було всього п'ять душ на хуторі.

— Та чи п'ять?

— П'ять, п'ять, достеменно: Сич, Галина, баба, Кривий та Німий,— перерахувала Саня, акуратно згинаючи пальці на лівій руці.

— Тут і сумніву нема... Одначе Мазепа й своїм очам не бажав вірити... Все шукає дива,— і Мар'яна провела рукою по палаючому чолу, погамувавши подих, що здійнявся в її грудях.

— Так, усе шукав.

— А тепер? — запитала, затамувавши подих Мар'яна, й відвернулася від Сані.

— Тепер ні.

— Я зауважила його більш спокійним... Чи не одержав він на днях сприятливих повідомлень? Кочубеїха заперечливо похитала головою.

— Так чому ж? — наполегливо допитувалася Мар'яна.

— Та просто переконався, що вона на тому світі.

— То це б його зробило невтішним! Бо ж якщо попроіцатися з сподіванкою на диво, то, значить, втратити останню втіху.

— Ну, то й що? Можливо, він і переболів душею, пересумував, наплакався... Час‐бо лікує сердечні рани... Ось і мій, я певна, аби я померла зараз, то женився б на іншій... Ну, тільки б я йому допекла з того світу!

— Нібито? — усміхнулася Мар'яна.

— Ого! Ти думаєш, що я сумирненька вівця, а якщо вівцю загнуздати, то вона й вовчі зуби покаже. Мазепу, звичайно, й винуватити не можна: не вік же йому здіймати руки до неба? Треба ж й одуматися: мертву не воскресиш, смерті накликати не станеш, та й з Богом нічого не поробиш...

— Так, я тепер його зустріла зовсім іншим: він став, либонь, веселий, радісний, жвавий, за діло взявся.

— Так, так, це правда. Заспокоївся, і все тут!

— Значить, ніяких новин?

— Аніякісеньких, — заспокоївся, і квит!

— А‐а! — потягнулася недбало Мар'яна й співуче запитала: — Заспокоївся, а може, йому тут інша приглянулася?

— Ні! За це я ручаюсь! Одначе ліпше лягай, очі навіть почервоніли.

— Либонь, що так,— погодилася Мар'яна, їй зовсім не хотілося спати, в грудях билося щось жагуче, та Саня вже була для неї нецікавою, та й, крім того, Мар'яні хотілося залишитися наодинці з собою, щоб розібратися з усіма враженнями сьогоднішнього дня. Поцілувавши міцно Саню й подякувавши їй за люб'язність, вона погасила свічки, швидко роздягнулася й шмигнула на пухову перину, під м'яку єдвабну ковдру. Спочатку вогка, холодна білизна викликала в її тілі неприємне відчуття й легку дрож, та хутко вона, занурена в пухове ложе, зігрілася й відчула солодку знемогу й розкіш. Незважаючи на фізичну втому, нерви в Мар'яни були до такого стану напружені, що заснути вона не мала змоги. Мар'яна зімкнула очі й постаралася було ні про що не думати, та свавільні думки, як на зло, закружляли довкруг її голови наростаючим роєм, й не відчуваючи влади над собою, почали викликати несміливі образи й з ними стукати в трепетне від радощів серце. Вона говорила сьогодні Мазепі, що весь час, після розлуки з ним, провела в такій діяльності, в такій суєті, що не помітила навіть, як сплинув час... Ой, як вона брехала! Незважаючи на всі зусилля її волі, незважаючи на вигадану працю, дні тягнулися сумливо, нестерпно, неспокійно, а ночі повзли сліпими видовища‐ ми й терзали її серце невимовними болями... Так, з того моменту, коли вона побачила цю нещасну Галину разом із Мазепою, в неї обірвалися в грудях співзвучні струни, що трепетали мелодією щастя, а застогнала лишень одна вціліла і застогнала такою скорботою, такою гризотою, яка голками заповнила її груди й пронизала ними серце. До зустрічі з Галиною Мар'яна ставилася до Мазепи спокійно, з любов'ю, як до друга, як до найкращого з людей, високо цінуючи його доблесть, його щире серце й світлий розум. Приязнь до нього росла й міцніла, зустрічаючи таке саме

чуле серце й у свого друга, а приємна зовнішність останнього підігрівала лише це лочуття особливою ніжністю, та жага ще дрімала, заколисана повним спокоєм. І раптом — тривога, смертельна небезпека й жах! Усі ці батоги розбудили пристрасть несподівано й почали шарпати серце Мар'яни нестерпною мукою; сильна волею, вона знесла перший натиск страждань й протиставила їм гордість й терпіння, та боротьба виявилася жорстокою й непосильною, Мар'яна часто знемагала в ній й відчаювалася тоді перемогти, задушити ці нудотні, обридливі муки. Тому вона так довго й не наважувалася їхати в Чигирин, усе відкладала побачення, вражена під час останньої зустрічі з Мазепою його страшним, невтішним лихом. Вона поїхала й сама з розбитим серцем, і скільки було за цей час пережито нею безсонних ночей, зворохоблених неслухняними думками все про нього, втраченого друга, й про неї, невільну розлучницю й ворога. Так, ворога! І як не соромно було зізнаватися в ганебному злорадстві, що над нею, над цим ворогом, розразилася неждана смерть, та це почуття гніздилося в грудях, звиваючися, як змія, й тремтячи, аби якимось дивом не ожила знову Галина; навіть сьогодні, помітивши з першої миті радість Мазепи, Мар'яна з крижаним жахом боялася розвідати причину, а тепер, дізнавшись про неї від Сані, не могла заспокоїтися від бурхливої радості, що вирувала в її серці джерелом. Мар'яна розплющила очі, щоб відігнати від себе грайливі марева, й помітила між спущеними смужками балдахіна слабко освітлену биндочку. Мар'яна глянула через цю світлу щілину в світлицю, і їй здалося спочатку, що вона загасила не всі свічки, та ні — столик і канделябр геть тонули в темряві, а кімна‐ та, між тим, наповнювалася якимось таємничим сіянням. Мар'яна розсунула поли драпування й відразу ж зрозуміла в чім справа. Через двоє вікон падали скісні снопи фосфоричного світла, дробилися срібними плямами на підлозі й вихоплю‐ взАи з пітьми найближчі предмети, подаючи їхні обриси то світлими, то тьмяними полисками, одначе глибина кімнати слабко світилася хвилюючими відтінками, ніби була наповнена темною, прозорою безоднею, і Мар'яні здалося, що вона лежить на дні глибокого озера, куди крізь товщу зеленкуватої води ледь проникають тремтливі промені світлого дня. Ця тепла, прозора волога не тисне своєю вагою, а якось заколисує, гойдає на м'якому замуленому дні. Мар'яна заплющила очі, та відчуття залишилося те саме, лише крізь заплющені повіки здалося їй, що глибина, яка охопила її, прояснюється, стає прозорою, в міру того, як опускається дно нижче... І ось на ньому, на цьому дні, почали з'являтися срібні лілії, що оточили хороводом її ложе... Вона хотіла розплющити очі, та лінь обійняла її ніжно, і Мар'яна стала прислуховуватися: на глибині, під прозорою товщею стоїть сторожка тиша, чути навіть шелест лілій, що повертають до неї свої вінчики; вони тепер світяться райдужним перламутром й опалом... І раптом усі ці дзвіночки задзвеніли тихо, як еолова арфа, і дивна мелодія срібних звуків, звуків відради й щастя, почала вливатися солодким струменем у її тривожне серце, лікуючи її наболілі рани надією... Мар'яна прокинулася дуже пізно; і дорога, і безсонні ночі стомили її добряче, а м'яка постіль й тиша заколисали й занурили в солодке забуття. Саня, стривожена надто довгим сном полковниківни, уявила, що та вчаділа смертельно, й почала заглядати до неї все частіше й частіше, придивляючися й прислухаючись до її дихання, й скінчила тим, що не витримала й вирішила все‐таки її розбудити.

— Мар'яно, люба! — доторкнулася вона до плеча Мар'яни й поцілувала її в щоку. — Чи жива ти, здорова?

— Ой! Хто це? Де я? — здригнулася Мар'яна й розплющила судомно очі, та

перед її зором ще маяли інші, прозорі образи, і так не хотілося відриватися від них для цього буденного дня. Мар'яна потягнулася, зажмурила знову очі, й на її гарячих устах забриніла усмішка. Та Саня не давала забутися, а знову почала цілувати її.

— Ах, це ти... моя кохана? — оговталася нарешті Мар'яна й відчула приплив життєрадісної бадьорості, ніби квітка, напоєна ранньою росою. — Я, здається, заспалась?

— Так, уже гетьманський обід відбувся... Нехай, він сьогодні обідав рано, квапився до владики, а вже коли поїхав до нього, то засяде й до вечерні, й після вечерні: вони з владикою, як риба з водою... Всяку думку йому звіряє, на всяку справу просить благословіння,— щебетала Саня, щаслива від того, що панна здорова й не вчаділа.

— Ну, це вже не я винувата, що проспала обід, а ти! — засміялася Мар'яна. — Послати на таких м'яких перинах, натопити чудесно світлицю, зачинити мене, як дитину в колисці, не допустити сюди не те, що шуму, а навіть шелесту — то як же ти гадала, щоб я при цьому всьому не спала? На що дятел — рання пташка, а й він би тут спав непробудно.

— Ну, то й слава Богу, що ти з дороги поспала, я лишень боялася, щоб не вчаділа часом, а то на здоров'ячко! А за обід я ще рада — гетьманський ти проспала, ось ми й діждемося ласки, що Мар'яна буде обідати в нас, завітає і в нашу господу.

— О, моя люба,— обійняла Саню Мар'яна. — Яка від мене ласка? Для мене це і радість, і честь відвідати таку щасливу пару, і я хоча б і не проспала геть‐ манського обіду, то була б неодмінно в тебе.

— Спасибі, спасибі! То я пришлю тобі покоївку.

— Що ти? Я до покоївок не звикла, а сама з будь‐якою справлюсь. І панна через чверть години вже була цілком готова.

X У Кочубеїв стіл уже був застелений білосніжною скатертиною й заставле‐ ний келихами, мисками, полумисками, різними флягами, що зображували барана й порохівницю, й запорожця на бочці, зі срібним жбаном, який вивищувався посередині. Молодий господар сидів із запрошеним на обід приятелем Мазепою на окремій довгій канапі, засланій розкішним коцем й чекав із нетерпінням свою дружину та гостю. Нарешті двері відчинилися й на порозі з'явилася струнка постава Мар'яни; сьогодні, після доброго відпочинку, панна сяяла величною красою, обличчя її дихало здоров'ям, а очі яскріли якоюсь внутрішньою силою. Цей оксамитовий, темно‐малинового кольору кунтуш дивно личив їй. Строгий спостерігач зауважив би, що сьогоднішнім убранком, до дрібниць, керував тонкий смак й мимовільне бажання жіночого серця викликати приємне вра‐ ження. І справді, Кочубей та Мазепа, особливо останній, були просто сп'янілі від захоплення.

— Пишна панна зробила мені таку честь й геть засліпила мій убогий курінь своєю величчю,— сказав дещо велемовно Кочубей і підійшов до ручки. Мазепа нічого не говорив, та з його освітленого радістю обличчя було видно, що він був захоплений ще дужче.

— А пан не служив при польському крулевському дворі? — запитала з усмішкою Мар'яна.

— Ні, Бог милував,— засміявся в свою чергу Кочубей.

— А я подумала б, що пан щойно з Варшави; мене б у цьому впевнили лестощі й зальоти.

— Очманів,— зауважив Мазепа, весело підморгуючи Кочубеєві.

— Хто б казав, а хто б мовчав,— заступилася за свого чоловіка Саня.

— Е, та ви всі, бачу, в доброму гуморі,— махнула рукою панна,— ну, й чудово; мені самій дуже весело, і я така рада,— обійняла вона раптом не‐ сподівано й палко Саню. — Та яке ж у вас чарівне гніздечко! А пан іще називає його курінем! Ой, ой, так скривдити свою дружину! Та тут так гарно й затишно, що очей не відвести: і ці квітки, і ці голубки, і ці писанки — все ж це діло золотих рук Сані!..

— А коли панна так вихваляє мою господиню за ошатність світлиці, то не осоромся ж, жінко, обідом. Вели подавати для дорогих го^іЄз;'! ^се, що ти припасла. Та проси, щоб не огудили, зглянулися. Невдовзі на столі з'явилися паруючі апетитні страви. Обідали весело, гамірно. Дружньому настрою, що зближував серця, немало сприяв і ароматний вміст фляг та пузатого жбана. Після обіду Кочубея покликали до гетьмана, а Мазепа залишився з Мар'яною. Саня поралася по господарству невтомно, з'являлася в світлиці лише мимохідь і заходилася, нарешті, в кухні готувати якусь дивовижну вареницю. Мар'яна з Мазепою весело теревенили, уникаючи делікатних питань минулого. Та Мар'яна, знайшовши зручну хвилину, обірвала жартівливий тон розмови й звернулася до свого друга зі словами: — Мені б хотілося щиро поговорити з тобою про вчорашні рішення... Мені, не знаю чому, та щось серце крає, ніяк воно змиритися не може з бусурманами. Я все ждала від тебе пояснень, але ти ніби відмовчувався.

— Т‐так, можливо,— затнувся Мазепа, не чекаючи такого запитання, і навіть розгубився, ніби захоплений зненацька навчителем хлопчисько,— тобто воно не так... А просто, коли іншого виходу в скрутний час нема, то я не люблю намарне тратити слово. Та й тягатися з такими постановами, як святого владики, не під силу — і надірватися можна.

— Ой, ти не кажеш щиро,— спалахнула від досади Мар'яна. — Я ніколи не повірю, щоб ти колінкував перед думками значних осіб. А по‐друге, у важливих справах насамперед потрібна правда, тому що від неї лише й можна чекати справжнього добра й користі.

— Бачиш‐но, Мар'яно,— почервонів від образливої підозри Мазепа й напружив усі зусилля, щоб узяти себе в руки. — Кажу це я щиро, від непідкуп‐ ного серця: для того, щоб добитися правди, утвердити її, треба виграти час, знайти для неї зручну, слушну годину; не завжди різка протестація досягає бажаної мети; вона викликає опір іншої сторони й цим підслужується кривді. Безтямно йти навпрошки болотом, коли можна знайти обхідну, але вірну дорогу.

— Але ж ця обхідна дорога може бути такою довгою, що доки нею доплуганишся, то й потреба мине, і зло стане непоправним.

— І тут, любий друже,— мовив усе впевненіше й упевненіше Мазепа, цілком оволодіваючи собою,— треба спочатку все вивідати й висвідчити: і зручність, й довжину дороги, й силу зла, й необхідну швидкість допомоги — тоді, зваживши все, можна й відважитися на найкоротший шлях через трясовину. Ти збентежена союзом із Турцією; по правді, я сам нічого злого не можу сказати про цей союз: для справжнього ведення цієї справи багато ще невідомого. Серце

й у мене самого більше лежало б до союзу з єдиновірним й єдиноправним панством, та не завжди серце каже правду.

— Ні, серце завжди каже правду,— гаряче запротестувала Мар'яна,— його не підкупиш, розум же може придумати всякі викрути, може затуркати голову так, що й біле стане чорним, зможе, значить, одурити чужий розум і око, а ось серця не одуриш, не обманиш.

— Ой, друже! Як часто й серце обманюється! — вирвалося в Мазепи гірке зітхання, що подивувало навіть Мар'яну. — Та повернемося до вчорашньої ради,— заквапився він, бажаючи приховати сердечний біль, що прорвався. — Мені видається ясно й зрозуміло, що Україна без протекції існувати не може, що інтереси всякого її сусіда‐протектора будуть схилятися до повного її поглинання і що, значить, корисніша для нас протекція далекого царства, котре сам Господь відмежував, від нас широкими морями.

— Таж якщо через широкі моря важко робити напасті, то так само важко подавати й допомогу, а, крім того, бусурмани ніколи, ніколи не будуть бажати добра християнину, який для них гірше від собаки. Та цим нехристам сам закон їхній беззаконний велить знищувати невірних, викорінювати зі світу Божого. Тож хіба можна вірити їхньому слову? Та ці гаспиди продадуть нас першому стрічному за бакшиш.

— Ти маєш рацію — вірити невірним не можна, вони зрадливі, та це взагалі стосується всіх простих орд, у яких немає інтересів державних. А у всякої держави є свої потреби й заради цих потреб вона навіть ненависних ворогів та огидних собак обертає в своїх союзників. Для Турції небезпечне посилення Польщі чи Москви: і ця і та можуть підірвати врешті‐решт її могутність, а ще особливо, якщо ці царства колись сплетуть рука з рукою — тоді бусурманству смерть! Тож для Турції важливіше, щоб була між цими двома державами країна, та ще й підвладна їй союзниця.

— Це так,— після хвилини роздумів згодилася Мар'яна,— у тебе, Іване, світлий розум, у силі його я не помилилася! При цих словах матова блідість її щік освітилася ледь помітним рум'янцем. — Вона й мене підкоряє! Хоча знову ж таки, хто може запевнити, що сама Турція дивиться так на свої потреби й серйозно для своїх інтересів шукає з нами союзу?

— Ось саме це й є невідоме, незнане,— зітхнув Мазепа,— і тут лише досвід може надоумити нас. Що татарва лише грабіжник і не вельми зважає на свого державного владику падишаха, то це ми вже знаємо, а ось сама Турція як буде виконувати угоду і як швидко буде з'являтися на допомогу союзникам — цього ми ще не звідали... Побачимо! Звичайно, якщо її домомоги не докличешся, якщо поки сонце зійде, роса очі виїсть, то цей союз ні ^о чого. А якщо й прийдуть союзники та стануть своїх спільників грабувати, то такий союз буде вже страшним лихом. Всяка палиця має два кінці...

— Тому моє серце й щемить, ніби відчуває, що не діждатися нам від гонителів святого хреста доброго кінця. Мазепа вмовк. Важкі роздуми впали на співрозмовників й пригнітили їх навислою нудьгою.

— Ох, не солодко сиротині шукати собі названого батька,— мовив сумним голосом Мазепа,— та нічого не вдієш... Звичайно, в мене самого серце більше лежить до Москви.

— Так, друже мій, це краще, ніж із бусурманами, клянуся тобі,— озвалася гаряче Мар'яна окрилена ідеєю Мазепи, — нехай уже над нами буде Москва, аніж

негідна Турція чи ненависниця Польща... Ах, і знаєш що,— стисла вона поривно руку Мазепи,— один лише ти зможеш це зробити, один лише ти! Я в це глибоко вірю! Мазепа був до глибини душі зворушений цим сердечним поривом Мар'яни: в ньому засвідчилась і глибина любові її до своєї батьківщини, і висока віра в нього — все це пробудило в його грудях цілу бурю бентежних почуттів. Він не міг розібратися в цих напливних хвилях, та відчував, що вони підносять його, що вони наповнюють радістю й гордістю його серце, знімають з нього завісу смутку й сирітського відчуження.

— Спасибі тобі, дорога, кохана панно, найсердечніший друже мій на світі, — відповів тремтливим від хвилюванням голосом Мазепа,— спасибі за твоє ласкаве слово до мене і за твою полум'яну любов до нашої неньки... Клянуся тобі, що доля її й для мене дорожча від мого життя! Але, щоб я лишень зміг... Це тебе обманює сліпа дружба. Є й інші, тямковиті голови. Та зрештою, щоб спрямовува‐ ти судно, треба стояти біля керма...

— І ти будеш кормчим! — вигукнула пророче Мар'яна й величаво підвелася, ніби хотіла вінчати його на царювання.

— Що ти, сестро моя, друже мій! — відсахнувся Мазепа, навіть обличчя затулив руками від незборимої зваби,— не мені, не мені про те мріяти!

— Тобі й не мріяти, а чесно прагнути! — мовила строго Мар'яна, і в її голосі, в її поставі й наказовому жесті було стільки привабливо владного, що Мазепа відчув навіть священний трепет у своєму серці.

— Чи ти пророк мій, посланий з неба? — вигукнув він у сп'янінні й благоговійно поцілував простягнуту руку Мар'яни. Мар'яна залишилася ще погостювати в Чигирині аж до одержання відповіді від Гострого, до якого відразу ж гетьман послав гінця. Полинули веселі дні, сповнені доброї діяльності й суєтної праці: писалися листи, обмірковувалися заходи, споряджалися гінці й посли, озброювалися війська. Обличчя в усіх були осяяні пожвавленням, очі дивилися сміливо вперед: відчувалося, що мета в путі знайдена, що попутний вітер здійнявся й корабель окрилюється, здіймаючи квапливо й дружно всі вітрила. Мар'яна теж взяла діяльну участь в переписці та відписці, так що Дорошенко не раз зауважував Кочубеєві: — Ей! Остерігайся, пане, новий підписок мій тебе за пояс заткне!

— А що ж, за такою панною не вженешся,— розводив руками Кочубей,— вже й жінка моя боїться, щоб панна полковникова не відбила у мене посади. Мазепа був із ранку й до ночі зайнятий. Дорошенко хотів було послати його негайно в Москву, та Мазепа ухилився, запевнивши гетьмана, що треба попере‐ дньо підготувати царську Думу й послати до тамтешніх впливових осіб і листи, й подарунки, а потім уже він вирушить закріплювати справу. Так і вчинили: в Москву був відправлений Гамалій, а Мазепа залишився в Чигирині спрямовува‐ ти й вершити внутрішні заходи. З Мар'яною вони зустрічалися часто й перемов‐ лялися дружніми словами: для довгих розмов не було часу, а коли й траплялася іноді вільна хвилина, то вона витрачалася на обмін діловими, практичними думками. Зрештою, ні ця, ні та сторона не шукали випадку для звірень сердеч‐ них: дружні стосунки між ними були закріплені, а віра одне в одного і в майбутнє відкривала перед ними світлу далечінь, що пов'язувало їх єдністю шляху. Загадувати, що буде далі, намагатися з'ясувати точніше свої взаємини нікому не хотілося, й відрадніше було не ятрити старих ран, лікування яких було віддано

часові, а дружно й бадьоро йти в спільній праці вперед, покладаючися цілком на свавілля сліпої долі. Днів через десять повернувся гінець від полковника Гострого з детальними листами і гетьманові й Мар'яні. Мар'яну викликав батько до себе, щоб поспішала повернутися й для допомоги йому, й для з'ясування деяких питань, яких він із листів зрозуміти не міг. Мазепа зголосився супроводжувати панну до самого полковника, оскільки він особисто міг викласти все значно краще, ніж будь‐який папір; та, крім того, розвідати дещо детальніше про Многогрішного наперед, до одержання з Москви попередньої відповіді. У той самий день Мар'яна, взявши благословіння від святого владики, вирушила з Мазепою на чолі невеликого загону в дорогу. Прощання Сані з нею було особливо ніжним. Кочубеїха полюбила панну полковникову, як рідну сестру, і все натякала, що прощається лише на час, що весь гетьманський двір буде за нею скучати, що її світлий розум усім тут приносить відраду, а деяких й оп'яняє, що в усякому разі, без неї тут нема життя! Мар'яна з поблажливою усмішкою вислухала ці звірення Сані й зауважила, що сприймає їх лишень, як люб'язність та жарт, потім гаряче обійняла свого нового друга й пообіцяла колись ще заглянути в Чигирин, а якщо хто зіскучився за нею, то нехай принесе їй велику честь і радість, відвідавши її лісовий прихис‐ ток. Сам гетьман із придворною своєю дружиною супроводжував гостю аж до Дніпра й тут, випивши на поромі вже останній подорожній келих, обійняв її та побажав успіхів у досягненні їхніх спільних заповітних бажань. Коли пором рушив, усі перехрестилися, замахали шапками й з вигуками: «Щасливо, дай Боже!», випалили з рушниць на віват та на ясу майбутньої перемоги.

XI У хаті Остапа все дихало, як завше, щастям і спокоєм. Підклавши під голову руки, Остап лежав на лаві й насолоджувався своїм післяобіднім відпочинком. Орися сиділа біля вікна й вишивала йому тонку сорочку, час від часу вона опускала на коліна роботу й зупиняла на Остапові ніжний, закоханий погляд. Між ними точилася дружня розмова.

— А що, Остапе, поїхала вже Мар'яна? — запитала, не відриваючися від шиття. Орися.

— Поїхала.

— А Мазепа?

— І він поїхав із загоном проводжати їх, сьогодні, либонь, повернеться.

— У неї ж були з собою козаки й отаман їхньої надвірної команди?

— Ну, а все‐таки для більшої безпеки.

— Ні, не те, Остапе! — Орися глибоко зітхнула й опустила роботу на коліна,— а здається мені, що пан Мазепа вже забув нашу Галину... Все він із тією Мар'яною, на неї лишень і дивиться. І тоді ще, пам'ятаєш, ох! Вже більше, як півтора року минуло! Вона приїздила до нас із ним у Вовчі Байраки, та, як побачила Галину, як побачила, як Мазепа їй зрадів — побіліла, як стіна, ледь не впала. Я тоді відразу й помітила, що вона, ця Мар'яна, в Мазепу нашого закохана. А тепер ось сюди знову даремно вона приїхала? Для того й приїхала, щоб закохати в себе Мазепу. Ну, що ж, і притягне, зачарує. Куди їй було, бідній нашій Галині, і живій боротися з цією пишною панною, а тепер уже мертвою... Орися махнула рукою й додала з глибоким зітханням: — А як кохала його. Господи!

— Ну, кохає, здається, й ця не менше: вона ж його від смерті врятувала.

— А Галина? — мовила жваво Орися. — Хіба вона його не виходила, хіба не дивилася за ним, як мати за дитиною?

— Хто каже!

— Така від вас дяка й честь. Орися зітхнула й витерла очі рукавом.

— Орисю, ти плачеш, голубко! — вигукнув Остап й підвівся з лави.

— Галину бідну шкода... Ех! А як обіцявся він їй, що її одну кохатиме, що ніколи, ніколи... А тепер ось...

— Тож що тут, Орисю? — мовив у розпачі Остап. — Півтора ж року минуло, як не стало Галини.

— То що ж, вже й забути пора?

— Та ні, не забув, а так лише... живий про живе думає.

— Ось‐бо яка ваша правда! — вигукнула гірко Орися. — Бачу я, що й ти такий самий: теж, як було присягався, що мене одну кохаєш, а ось помру, так певно й сорокавуста не діждешся, а візьмеш та повінчаєшся з якоюсь кралею.

— Я? Та Бог з тобою! Щоб я таке коли вчинив! Та ніколи в світі! Та мені, окрім тебе, ні на кого й дивитися не хочеться, ось нехай я провалюся зараз на цьому самому місці! Та на Орисю не подіяли ці палкі запевнення.

— Що там казати,— мовила вона, махнувши рукою. — Всі ви на один копил! Остап миттю підхопився з лави й опинився поряд з Орисею. Незважаючи на її настійливий опір, він обхопив її рукою за стан й пригорнув до себе.

— Так ти й мені не віриш?

— Не вірю.

— Хоч я тобі й присягаюсь?

— Хоч і заприсягнися.

— Так ось я тебе змушу повірити! З цими словами Остап пригорнув до себе її голову й заходився посипати сумовите личко Орисі найніжнішими поцілунками. Орися спочатку слабко опиралася, та поцілунки Остапа були красномовніші від його слів. Таким чином, ні Остап, ні Орися не помітили, як у сінях почулися кроки, як потім відчинилися двері хати й на порозі зупинився Кочубей. Побачивши, як палко цілуються Остап та Орися, він голосно зареготав. Звук його сміху змусив їх оглянутися. Орися глянула на Кочубея, скрикнула й, залившись багряним рум'янцем, в одну мить відскочила від Остапа. Остап теж підвівся назустріч Кочубеєві з ніяковою усмішкою.

— Доброго дня вам, панове! — мовив Кочубей, кланяючися,— все ще воркуєте? І не обридло до сих пір?

— Та це, пане підписку, все Остап, їй‐Богу, — озвалася квапливо Орися, відсовуючи від столу лаву,— сідайте, сідайте, дорогим гостем будете.

— Усе Остап? — ліва брова Кочубея лукаво підійнялася.

— Та так... Їй‐Богу... ось іще... Чим частувати накажете: може, наливочки, медку чи запіканки? Я зараз внесу,— мовила вона хутко, навіть не переводячи подиху.

— Гай, гай, пані сотничихо! — похитав головою Кочубей,— чудово, я бачу, ти вмієш зуби замовляти!

— Ого! Вона у мене така,— підтримав Остап із усмішкою Кочубея,— хоч і турецького султана, а пошиє в дурні.

— Туди ж, пане! — усміхнулася Орися й повела плечем. — Сідайте, сідайте, панове! — кинула скоромовкою,— а я побіжу та запіканочки внесу! Й Орися хотіла було кинутися з хати, та Кочубей притримав її рухом руки.

— Ні, ні, пані, цього разу спасибі: не турбуйся, я лишень на одну хвилинку, за чоловіком твоїм прийшов. Кочубей сів за стіл, навпроти нього всівся Остап, Орися зупинилася неподалік.

— Бачиш‐но, пане сотнику, щойно повідомили нам селяни, що на околицях Чигирина з'явилися татари, то гетьман наказав, щоб ти взяв своїх козаків, та я ще прихоплю з собою, і щоб ми негайно вирушили в розвідку: які це татари й чого тут з'явилися; і якщо це якийсь загін, то наказано нам, щоб ми відлякнули його добряче!

— А їхати коли ж?

— Та ось зараз,— відповів Кочубей, додавши з усмішкою,— якщо лишень пані сотничиха відпустить.

— А що я йому за полковника? — розсміялася Орися.

— Звісна річ, жінка всякому чоловікові голова, — підморгнув Кочубей й підвівся з місця. Через півгодини невеликий загін, на чолі якого були Остап та Кочубей, уже виїздив із міста. Село, сплюндроване татарами, перебувало верст за тридцять‐ сорок від Чигирина. Було вже годин із три, коли Кочубей та Остап прибули туди. Села вже не було: замість нього купи холодного попелу, з якого то там, то тут стриміли чорні, обвуглені уламки стовпів. Декілька обгорілих трупів валялися серед руїн. Жодної людської душі не видно було навкруги, жоден звук не порушував цієї тиші. Похмуре братське кладовище було безмовне й безлюдне, та незвсіжаючи на це, воно красномовно свідчило козакам, які його оточували, про тих гостей, що погуляли тут. Кілька хвилин Остап і Кочубей й усі козаки стояли мовчки, приголомшені виглядом цієї руїни. Нарешті Кочубей віддав козакам наказ роз'їхатися по всіх околицях, обшукати всі ліски, балки — чи немає там селян, які встигли сховатися від татарського погрому, щоб дізнатися від них, які це були татари, скільки їх налічувалося, звідки й куди пішли? Козаки рушили виконувати його наказ, а Кочубей залишився з Остапом на місці чекати їхнього повернення.

— Мабуть, що великий загін був,— звернувся до нього Остап. — Душ сто, не менше.

— Т‐так, — відповів задумливо, ніби розмірковуючи сам із собою, Кочу‐ бей. — І хто б це був? Про Ханенка нічого не чути, та й не наважився б він так близько до Чигирина підходити. Знову, якби якась нова орда з'явилася, так уже давно б почули ми... А то під самим носом, ніби з неба звалилася. А може, це з Білогородської орди якийсь загін? — подумав він про себе, та цього здогаду вголос не вимовив.

— Мабуть, ще вчора а чи й раніше зникли,— додав Остап,— он згарище й не димить уже.

— Ай справді, підемо та подивимося, може, якийсь татарин залишився на місці, то по чалмі взнаємо. Кочубей та Остап зіскочили з коней і подалися колишньою вулицею села. Вони оглянули кілька обгорілих трупів, та все це були діди та баби, жодного татарина не залишилося на місці.

— Гм... навіть і не чинили опору,— мовив крізь зуби Кочубей й заходився розгрібати одну з найбільших куп попелу. Розгребли так дві‐три купи й, побачивши, що вони були зовсім холодними, Остап та Кочубей переконалися, що напад відбувся, напевно, днів два тому. Тим часом повернулися козаки й доповіли, що незважаючи на найретельні‐ ший огляд, ніде поблизу села не можна було відшукати жодної людини — очевидно, що коли й уцілів хтось від цього побоїща, то встиг знайти прихисток в якомусь сусідньому селі.

— Гм... що ж тепер робити? Так, світ заочі їхати. Бог зна куди... Треба розвідати,— мовив замислено Кочубей, й, подумавши з хвилину, він додав голосно. — На коней, хлопці! Проїдемо ще вперед верст зо три... Тут, я пам'ятаю, є корчма, тгім розпитаємо. Козаки помчали. Остап та Кочубей спочатку їхали мовчки. Видно було, що картина сплюндрованого й спаленого села справила на них гнітюче враження. Невдовзі на дорозі з'явилася невелика, добре збудована корчма.

— Ось і зігріємося й дізнаємося про все! — сказав із задоволенням Кочубей. Козакам наказзАи зупинитися неподалік від корчми. Кочубей та Остап, віддавши своїх коней, подалися до хати. Ступивши в сіни, вони почули голосний вибух реготу, що прокотився по всій корчмі.

— Ого, там весело? — зауважив Кочубей.

— Цікаво знати, хто це так розважає людей? — відповів Остап й відчинив двері. У корчмі чимало народу, та переважно це були селяни; лише за одним столом сидів якийсь високий, смаглявий козак в ошатному одязі; поряд із ним сиділо ще чоловік із п'ять козаків. Ні козак, ні його сусіди не були знайомі Кочубеєві, та люд, що заповнював корчму, ставився до нього, очевидячки, з цілковитою довірою й повагою. Усі селяни гуртувалися навколо його стола; одні сиділи, інші стояли, було видно, що центром й душею всього товариства був цей смаглявий козак. Судячи з пожвавлених облич слухачів, які його оточували, зі сміху, що не встиг іще стихнути, було видно, що серед товариства точилася весела розмова, та тільки‐но Остап і Кочубей переступили поріг хати, як рядами пробіг якийсь невловний шепіт, усі переглянулися; сміх умовк, селяни, що юрмувалися навколо козака, розбрелися на свої місця,— настала незручна мовчанка. Спантеличені такою зустріччю, Кочубей і Остап усілися за окремим столом й зажадали собі по келихові меду. Мовчання продовжувалося недовго. То там, то тут знову почулися уривчасті фрази. Говорили всі про новий розбій татарський. Остап і Кочубей насторожи‐ лися. Між тим високий козак, пошептавшись про щось зі своїм сусідом, звернувся до них голосно: — Доброго здоров'я, пани‐товариші! А чого усілися там окремо? Ласкаво просимо до нас, сюди. «В гурті, каже приказка, і каша смачніше їсться». Гей, жиде, вина ще, я частую.

— Спасибі тобі, пане‐брате, за ласку,— відповів Кочубей, підводячися з місця,— ми квапимося, заїхали лишень на хвилину погрітися з дороги.

— Здалека їдете?

— Та ось їздили в Стіжки, доповіли гетьманові, що татари з'явилися

й околиці пошарпали, тож наздогнати хотіли.

— Ну, що ж, наздогнали? — запитало з жвавою цікавістю декілька голосів.

— Запізнилися, пізно повідомили нам... Вони, либонь, днів два тому зникли з села.

— Де вже там було наздогнати,— зауважив, підморгнувши бровою, смаглявий козак,— вони ж розсипалися по всіх околицях. Ось кажуть люди і Зелені Ставки, і Михайлівку, і Чорну Діброву пошарпали.

— Та так, так,— почулися з різних боків голоси,— і в Григорівцеві худобу погнали, і в Пологах пустили червоного півня.

— Т‐так, погано, браття,— мовив замислено смаглявий козак і, звернувшись до Кочубея та Остапа, додав: — То що ж ви тепер думаєте робити?

— Та перш за все хочемо дізнатися, які це були татари й скільки їх було, і якщо дуже великий загін, то будемо поспішати в Чигирин, розповімо гетьмано‐ ві, щоб швидше загін навздогінці спорядити.

— Гм... так то воно так, наздогн^іти ще можна було б... — незнайомець закрутив на палець свій довгий чорний вус й додав поважно: — Та справа‐то в тім, що це були татари з Білогородської орди.

— Ну, то й що, що з Білогородської! Святі вони, чи що? Всякий бусурма‐ нин — розбійник! Всякого бусурманина треба бити! — вигукнув палко козак, що сидів із ним поряд.

— Усякого бити треба, та не всякого можна,— усміхнувся незнайомець.— Білогородські татари наші.

— Наші! — вигукнуло відразу декілька голосів із подивом, жахом і обурен‐ ням,— та відколи світ стоїть, такого ми не чували, щоб прокляті бусурмани нашими були.

— Ой, ой, як налякали! — продовжував із усмішкою незнайомець. — Хто вам каже, що вони наші брати чи побратими? Звісно, що ні, ніколи в світі козацька, християнська душа з бусурманською не зійдеться, а наші вони тому, що гетьман їх на службу найняв для оборони нас і нашого краю.

— Уже краще б гетьман чортів із пекла для нашої оборони найняв, ніж оцих проклятих бусурманів! — почувся чийсь сердитий голос,— оборонять вони нас так, що залишимося ми на зиму без хліба, без хати, як дикі звірі!

— Гетьман дізнається, яка це свавільна зграя дозволила собі такий бешкет. Самі розумієте, в усякому війську можуть бути напасники та свавільці. Та доказ незнайомця не здався селянам, які зібралися, хоч трохи втішливим.

— То що ж нам із того, що він дізнається, хто пограбував? Легше нам від цього стане, чи що? Знайшов, кого ^ая нашої оборони закликать! Тих, які самі грабують й руйнують весь край!

— Поставив лиску курятник стерегти! — вигукнуло відразу декілька голосів.

— Та ну вас! — навіть відмахнувся рукою незнайомець,— угода ж у гетьма‐ на з татарами укладена.

— Угода! Будуть вони тобі дивитися на якусь угоду? Та хіба можна з бусурманином про щось домовитися? їм же закон велить знищувати хрис‐ тиян! — Знову закричало кілька сердитих голосів. Решта селян мовчали, та було видно з їхніх похмурих, похнюплених облич, що вони цілком поділяють думки своїх товаришів. Остап не брав участі в цій розмові, та відчував, що в душі він мимовільно згоджувався з думками цих людей.

Між тим спалах народної ненависті, що виник від невмілого втішання незнайомця, не вгамувався. Кочубей нахмурився. Безтактна поведінка незнайомця дратувала його. З усього було видно, що він прихильник Дорошенка, але... для чого це, напри‐ клад, заманулося йому при такому скупченні роздратованого народу розповіда‐ ти, що розбій вчинила Білогородська орда, та ще й запевняти селян, що вона наша?

— Догідливий дурень згірше від ворога! — пробурмотів про себе Кочубей і мовив голосно з неприхованою прикрістю: — То й що з того, що татарам закон велить знищувати християн? Може, й корові її закон велить буцати всякого, та розумний хазяїн постарається їй роги спиляти й все‐таки молоко від неї взяти. Так і гетьман ніякого свавілля й без‐ чинства білогородцям не дозволить, а строго накаже винуватців.

— Так вони гетьмана й послухають! Вони й на самого шайтана не зважають! — закричало відразу декілька обурених голосів. — Бусурмани лише грабунками й живуть: будуть вони для нас свій закон міняти! Кочубей хотів щось заперечити, та його перебив незнайомець.

— О, ні, панове, стійте! — зупинив він усіх порухом руки,— тепер уже не те, що було раніше, К9ли вони гетьманського кулака не послухають, то гетьман і султанові турецькому напише. Тепер, коли він із султаном у спілку ввійшов, так у нього ці голомозі ось тут сидять! — з цими словами він стиснув міцно кулак й грюкнув ним по столу, при цьому русі на мізинному пальці його сяйнув коштовний діамантовий перстень. Та слова його не викликали серед слухачів схвалення. Якийсь непевний, глухий рокіт почувся то там, то тут й замовк. У душі Кочубея заворушилося неприязне почуття супроти цього нетямкови‐ того козака, кожне слово якого так дивовижно дратувало людей.

— Та що там наперед загадувати,— мовив він із прикрістю,— до союзу з султаном ще далеко, а що гетьман із султаном раду радять, як оборонити край від татар, то це справді так.

— Яке там! — незнайомець махнув рукою й продовжував із захопленням,— сам султан спить і бачить, як би всю Україну під свою руку прибрати. Він уже гетьманові нашому які дари прислав, і туй, і санджак, і золочений жупан.

— Та що ти там плетеш, не во гнів твоїй милості буде сказано? Поласиться хіба гетьман на турецькі знади? — озвалося глухо й стримано кілька голосів.

— Ех ви! Простота неедукована! Продасть султану, поласиться на турецькі знади! — передражнив селян незнайомець. — Про ваше ж добро піклується гетьман. Таж у турецького султана будете спокійно жити. З татарами побра‐ таєтеся... Та йому не дали докінчити.

— Ну, такого ще споконвіків не було й не буде! — вигукнув гнівно один із селян, який сидів неподалік,— скоріше вогонь із водою побратається, ніж ми з татарами.

— Хе, хе! А як вода заллє вогонь, то й вогонь з нею побратається. Іч, розкудахталися, як квочки, татарин — поганин. А чим він поганин, й самі не розберуть? Правда: руйнують вони наші села, знущаються над християнською вірою, заганяють наших жінок і дітей в неволю, ну, це так, поки вони нашими ворогами вважаються. А коли будемо всі під одним батьком, під турецьким султаном, то тоді не посміють.

Слова незнайомця, мабуть, дуже приємні для Дорошенка, все більше й більше дратували людей. Обличчя всіх спохмурніли, почулися загрозливі зауваги, що вимовлялися крізь зуби; видно було, що лише присутність гетьмансь‐ ких козаків заважала народному обуренню розлитися бурхливою хвилею.

— За здоров'я ж ясновельможного гетьмана! — вигукнув незнайомець і, здійнявши високо свій келих, звівся з місця й підійшов до козаків. Як тільки Остап помітив діамантовий перстень на руці незнайомця, той одразу ж привернув його увагу. Він уже не чув слів незнайомця, він не міг відвести очей від персня, та здалеку важко було роздивитися його. Тепер же, коли незнайомець підійшов до їхнього столу, він міг добре роздивитися цей перстень. Це був коштовний перстень, що зображував золоту змію з дорогоцін‐ ною діамантовою голівкою. Каблучка була, очевидно, з жіночої руки, оскільки козак носив її на мізинному пальці.

— Ну, так вип'ємо ж за його мосць, панове! — продовжував незнайомець, чаркуючися з Кочубеєм та Остапом. Козаки випили.

— А славний у тебе перстень, пане! — мовив Остап.

— Так, гарний,— відповів незнайомець, знімаючи перстень й повертаючи його перед вогнем. Діамант засяяв сотнями вогнів.

— Жіночий? — усміхнувся Остап, показуючи очима на перстень.

— Дівочий, на сватання їду.

— Помагай Боже! — мовив Кочубей, зводячися з місця. Слідом за ним підвівся й Остап.

— Куди ж це ви так швидко, панове? — здивувався незнайомець.

— Треба поспішати в Чигирин,— відповів Кочубей. Козаки попрощалися й вийшли з корчми.

XII — Нема сумніву, це вчинили білогородці,— мовив Кочубей, коли вони з Остапом опинилися на подвір і корчми. — Гм... Що ж нам тепер робити?

— Як що? — Остап спалахнув,— мчати якомога швидше до Білої Церкви, наздогнати псів й відбити всіх бранців. Кочубей усміхнувся.

— Швидкий ти, пане сотнику, а одного не втямиш: по‐перше, якщо вони вже днів два тому погнали людей, значить, ми їх у дорозі ніяк не наздоженемо, а по‐ друге, і найважливіше, якщо це білогородці, то нам із ними затівати сутичку не гоже.

— Таж не ми затівати будемо! Вони першими розбій вчинили.

— Гетьман сам це діло розбере й повелить їм повернути награбоване.

— Ех! — Остап досадливо махнув рукою. — Доки гетьман буде розбирати та відписувати їм, вони будуть самовільно грабувати весь край. Коли б налякати їх гарненько, тоді б відпала охота грабувати й знищувати нарід.

— Усе ти так з плеча, пане сотнику, вирішуєш, а забуваєш, що вони наші спільники.

— Спільники! — Остап гірко усміхнувся,— ось правду кажуть люди, що вже краще було б чортів у спілку запросити, ніж цих проклятих бусурманів.

— А як би ти оборонявся від Ханенка, аби не бусурмани? — спитав Кочубей, йдучи до воріт. — Хто б допоміг нам? Чи не ляхи? Остап замовк, він не знаходив відповіді на запитання Кочубея, та разом із тим, мабуть, й не згоджувався з ним. Мовчки підійшли до свого загону; через кілька хвилин вони вже мчали

в напрямку до Чигирина. Кочубей їхав, похмуро насупившися, сцена в шинку справила на нього вкрай неприємне враження. І хто такий міг бути цей козак? Либонь, що наша людина, а все‐таки... Або дурень, або великий хитрун! — поклав він про себе. Остап теж зосереджено мовчав. Зокрема, цього разу не сумні справи краю тривожили його думки — його виключно цікавила каблучка незнайомця. Клята каблучка!

— І чого це вона так засіла в мене у голові,— думав про себе Остап,— бачив я її десь, чи що? — Остап перебирав у своїй пам'яті всі спомини, але ніяк не міг зрозуміти: чому ця каблучка привернула його увагу й засіла в ньому таким цвяхом у голові? Між тим відпочилі коні мчали швидко, й години через дві перед козаками вже з'явилися чигиринські вежі й стіни.

— Ну, слава Богу, ось і приїхали! — мовив уголос Кочубей,— а чи повернувся вже наш пан Мазепа?

— Мабуть, уже вдома,— відповів неуважно Остап.

— Гм... — Кочубей усміхнувся,— здається мені, що ми невдовзі укладемо з правим берегом вірну спілку! При цих словах Кочубея Остап раптом здригнувся. Обличчя його почервоніло. Він схопився рукою за чоло й вигукнув радісно‐урочистим голосом: — Згадав! Згадав! Згадав! Кочубей з подивом повернувся до свого супутника.

— Що? Та що таке?

— Перстень, перстень! — крикнув йому Остап й пустив свого коня навскач.

— Який перстень? Куди ти? Зачекай! — вигукнув йому навздогін Кочубей, та Остап уже не чув його слів. Домчавши до Чигиринського замку, він зіскочив із коня й кинувся до хоромів Мазепи. Мазепа був уже вдома. Він лежав, відпочиваючи з дороги, біля його ніг був вірний пес Кудлай, який не залишав тепер Мазепу ні на хвилину. Побачивши стривожене, розпашіле обличчя Остапа, Мазепа схопився з місця й поспішив до нього назустріч.

— Що трапилось? Що з тобою? На тобі лиця нема? — закидав він його запитаннями.

— Перстень, перстень! — мовив Остап, важко переводячи подих.

— Який перстень? про який перстень ти мовиш?

— Перстень, який я бачив на хуторі Галини... який він був? При цих словах Мазепа зблід.

— Змія золота з діамантовою головою.

— А всередині, чи було щось вирізьблено всередині?

— Дві руки: одна тримає другу.

— Так! Так! — вигукнув Остап.

— Ти знайшов його?.. Ти бачив його... Де? Коли?.. — Мазепа стиснув обидві руки Остапа, від хвилювання голос його затнувся, лише очі впивалися в Остапа, ніби хотіли вирвати, витягнути з нього пояснення, яких нестерпно чекав. Короткими, уривчастими словами Остап переповів йому про свою зустріч із незнайомим козаком.

— Де ж він? — вигукнув Мазепа.

— Там залишився, в шинку.

— На коней! — наказав Мазепа. — Летимо! Ти поїдеш зі мною.

Через кілька хвилин коні були осідлані, й Мазепа з Остапом помчали щодуху вулицями Чигирина. Кудлай, вірний пес, вивезений із зруйнованого хутора, який не залишав тепер ні на мить Мазепу, теж полетів слідом за ними. При в'їзді в Чигирин їм зустрівся Кочубей із своїм загоном; він хотів було зупинити їх й розпитати про причину жахливого окрику Остапа й цієї божевіль‐ ної скачки, та вони промчали мимо як вихор, так що вражений Кочубей зупинився в подиві, стежачи за товаришами, які зникли. Надворі швидко темніло. Кінь Мазепи нісся стрілою, та, незважаючи на це, він увесь час стискував шпорами його боки. Мазепа не розмовляв. Обличчя його було бліде, губи нервово стиснуті. Видно було, що все його єство проймало нестерпне хвилювання. Вершники мчали в глухім мовчанні, лише холодний, різкий вітер свистів над їхніми головами та здіймав їхні довгі плащі. Після двох годин такої божевільної скачки Остап та Мазепа нарешті досягли корчми. Зіскочивши з коня. Мазепа кинувся в хату з такою поспішли‐ вістю, що Остап заледве встигав за ним. Та в корчмі вже нікого не було. Тьмяне світло каганця ледь освітлювало спорожнілу хату з безладно зсунутими лавицями й столами та забрудненою глиняною підлогою; жид, очевидно, ще за хвилину мирно підраховував за шинквасом свою денну виручку, та заскочений зненацька несподіваними гостями, схопився з місця й застиг у своїй позі з вибалушеними від жаху очима, спрямованими на козаків, що ввалилися в хату. Мазепа зупинився.

— Де ж він?.. Тут нема нікого? — мовив він, задихаючися й спрямовуючи на Остапа погляд, сповнений жаху й чекання. На обличчі Остапа проступив вираз прикрості.

— Либонь, що поїхав.

— Куди ж? Куди?

— А хто його зна...

— А ти не спитав? Ти не спитав, куди він їде... Чого тут?

— Гм... — Остап затнувся. — Та я згадав про каблучку, лише під'їжджаючи до Чигирина.

— Ну, хоча б ім'я його,— продовжував Мазепа з наростаючою тривогою в голосі,— ім'я, як звати?

— Та ім'я... Знову ж таки... — Остап знічено м'яв у руках свою шапку,— їй‐ Богу, не здогадався тоді запитати.

— О! Господи! — вигукнув у відчаї Мазепа, опускаючись в знемозі на лаву,— ти, Остапе, вбив мене! Остап стояв перед ним розгублений, зніяковілий: йому самому було неймовірно прикро, що знайдена нитка обірвалася тепер так несподівано. Та що він міг вдіяти! І хто міг подумати, що гультіпака‐козак поїде так швидко звідси. Після перших слів Мазепи в жида відлягло на серці. Було видно, що козаки, які прибули сюди, не мали на меті пограбунку. І до того ж він одразу впізнав Остапа й здогадався, що в цій несподіваній появі приховується щось варте уваги, а тому взявся з цікавістю стежити за сценою, що відбувалася перед його очима. Після кількох фраз, кинутих при ньому розгубленими гостями, чутливе серце шинкаря сповнилося солодким передчуттям: цей уже знайомий йому козак не міг дати жодної доладної відповіді на запитання свого добродія, а оскільки вельможний пан чомусь занадто зацікавлений незнайомцем, який щойно перебував тут у шинку, то, очевидно, звернеться з запитаннями до нього,

шинкаря, а тоді вже напевне кілька блискучих червінців перепаде в його кишеню. Між тим Мазепа сидів на лаві, опустивши голову, незворушний, геть убитий невдачею. Та ось він знову звівся з місця.

— Зажди, скажи,— звернувся він до Остапа тим самим схвильованим, тремтливий голосом,— давно це було?

— Та так годин із три тому, допоки я з'їздив у Чигирин і повернувся сюди назад.

— Коли ж той поїхав?

— Та ось шинкар...

— Гей, жиде, сюди! — вигукнув Мазепа, оглянувшись у тому напрямку, який вказав Остап. Жид, що лише й чекав цього окрику, притьмом кинувся з‐за шинквасу до Мазепи.

— Що накаже ясновельможний пан? — мовив він люб'язно, згинаючися вдвоє перед Мазепою й цілуючи полу його жупана.

— Ти знаєш того козака, що гуляв тут у тебе в шинку?

— Ой, ні, ясновельможний пане, не знаю! Він не тутешній, я його бачив уперше.

— Не чув хоча, як його звали товариші? Бо ж з ним було кілька козаків.

— Ой, вей! Як же вони звали його? Один звав паном‐братом, другий паном‐ добродієм.

— Ну, а куди вони їдуть, чого приїхали? Вони нічого про це не говорили? Жид сумовито похитав головою.

— Ні, ясновельможний пане, вони нічого про це не говорили.

— Стій! Це ти вже знаєш, коли поїхали вони?

— Та відразу ж, за паном із своїм товаришем,— шинкар очима вказав на Остапа,— виїхали з корчми, то й вони веліли сідлати своїх коней й поїхали собі також.

— А куди поїхали, в який бік?

— Он тим. Київським шляхом.

— Та ж там дорога ділиться і на Черкаси, і на Корсунь, і на Жаботин... О, прокляття, сто тисяч проклять! — проскреготів Мазепа, впиваючись пальцями в волосся й заходивши від хвилювання по хаті. Що було робити? Куди кинутися? Де шукати їх? Три години... Яких три? Більше: чотири, п'ять! За цей час можна було далеко заїхати, а якщо він з Остапом кинеться навмання й візьме абиякий напрямок у своїх пошуках, то втратить незнайомця назавжди. То як же взяти правильний напрямок? Ні ім'я незнайомця, ні мета його подорожі, ні дорога, якою він поїхав — нічого, нічого невідомо йому! Мазепа відчував, що він задихається від хвилювання, кров приливала йому до лиця, вона стугоніла, ніби молотом у скроні й палила його очі. Звістка про каблучку в одну мить зірвала струп із його рани й наповнила все його єство нуртуючим вогнем. Як божевільний, летів він сюди, щоб якнайшвидше побачити цього незнайомця — і ось не застав нікого! О, прокляття! Тисяча тисяч про‐ клять! — шепотів він подумки, стискаючи руки: саме пекло не могло пожартува‐ ти над ним згірше, вказати на хвилинку слід до розшуку Галини й тут же вирвати її, вирвати навіки з рук! Мазепа відчував, якщо він тепер втратить слід цього незнайомця, то годен

знетямитися від божевілля. І жид, і Остап стривожено стежили за ним.

XIII Мазепа зупинився перед Остапом і жидом, обличчя його було страшне, чуб скуйовджений, очі запалені.

— Про що вони говорили? Все, все, кожну дрібницю, до останнього слова згадайте! — мовив він сухим, ніби охриплим голосом.

— Та що ж він говорив? Про те, що розбій вчинили білогородські татари, хвалив гетьмана за спілку з султаном, пив за його здоров'я... — відповів одразу Остап.

— Ой, вей! — жид зморщився, причмокнув й похитав із сумнівом головою. — Не хотів би я, вельможний пане, щоб мене так хвалив хтось за мою горілку, як він хвалив ясновельможного гетьмана вашого за спілку з султаном. За кожним його словом поспільство кричало все більше й більше... Ой, вей! Я думав, що вони зараз здіймуть заколот.

— Це правда,— згодився Остап,— він то хвалив, та якось не дуже добре виходило.

— І коли наші козаки поїхали, він теж поспішив із корчми? — мовив жваво Мазепа.

— Так, так, ясновельможний пане,— трішки зачекав і відразу ж сам зібрався. На мить Мазепа знову замислився, думки його полинули з шаленою швидкістю. Очевидно, незнайомець намагався підбурити народ проти гетьмана; він говорив про те, що напад вчинили білогородські татари, він говорив про турецьку спілку, зрозуміла річ, він хотів підбурити народ. Коли Кочубей з Остапом виїхали, цей чоловік, злякавшись того, чи не обмовився про щось, теж поквапився зникнути з шинку. Нема сумніву, це козак із якогось ворожого табору. Та з якого? Суховієнко тепер зовсім мізерний. Многогрішний?.. Та ні, зі слів Мар'яни видно, що він не став би підбурювати тут народ. Так хто ж залишається? Ханенко! Так, сам Ханенко! Отже, цей козак — його поплічник. Та які ж взаємини він має з Гали‐ ною? Яким чином опинилася в нього її каблучка? Яким чином? Та ж Галину вкрали татари, Ханенко в спілці з татарами, а цей козак його доброчинець — він міг украсти її, купити, виміняти... Міг одержати в подарунок від якогось мурзи! Відшукати його, відшукати за будь‐яку ціну! — Мазепа стиснув собі до болю руки. — Для чого ж він прибув сюди? Бо Ханенко тепер спілкується з Москвою — тоді б він їхав лівим берегом. А може, він хоче тут підбурювати людей? Та для чого? Бо ж діло Ханенка на цьому березі зійшло на пси: і Умань відкололась, і... — Мазепа схопився рукою за лоба й нахмурив брови,— а може, Ханенко затіває щось нове? В пам'яті Мазепи промайнула оповідь Кулі про зустріч із якимось Ханенківським доброчинцем... знову і тут також. Ні, ні, мабуть, Ханенко затіває щось нове. О, коли б знати що, тоді б можна було дізнатися й про шлях цього незнайомця! Упіймати хоча б нитку — та як?

— А більше, згадайте, більше ні про що не говорив він? — мовив Мазепа, звертаючися разом і до Остапа, й до жида. Остап похмуро мовчав. Мазепа перевів свій погляд на жида.

— Згадай,— продовжував він,— можливо, раніше до їхнього приїзду? — з цими словами Мазепа витягнув із кишені червінця й кинув його в руку жидові,— згадаєш, одержиш удвічі.

Побачивши гроші, очі шинкаря спалахнули, від хвилювання, від зусилля думки навіть кров прилинула йому до лиця. Мазепа не відводив від нього погляду. І раптом очі жида поширилися, голова поквапливо закивала, довгі пейси захилиталися.

— Згадав! Згадав! Згадав! — закричав він поквапливо. — Ой, вей, тепер уже ясновельможний пан знайде його, знайде неодмінно!

— Кажи ж, кажи! — вигукнув, задихаючися від нетерпіння Мазепа, й кинув йому знову два золотих. Жид поспішливо сунув їх у кишеню й заговорив швидко гортанним, шепелявим голосом, посилено жестикулюючи й киваючи головою.

— Він говорив про коні, так, так... Він говорив про це. Коли вони тільки‐но приїхали, він говорив, що треба купити нових коней і якнайшвидше, тому що ці вже не годяться й не витримають далекого шляху.

— Далекого шляху? — перепитав Мазепа.

— Так, так він і сказав: не витримають далекого шляху... І потім я сам бачив їхніх коней: вони були такі худі й такі забрьохані, один навіть кульгав. Пхе! Я за таких коней не дав би й дукача.

— Ну, ну, що ж далі?

— Далі? А ось що,— жид звів брови, витягнув своє обличчя так, що його цапина борідка загнулася вперед й повільно заговорив, роблячи за кожним словом одноманітний рух правою рукою з кругло з'єднаними першим і третім пальцями.

— У козака були гидкі коні, тож йому треба було купити нових. А де можна купити коней? На ярмарку. А де ж тепер ярмарок? У Корсуні. Як коршак за здобиччю, так стежив Мазепа за кожним його словом; при останній фразі жида все його обличчя спалахнуло.

— Твоя правда, жиде! — вигукнув він, хапаючи зі столу шапку,— за мною, Остапе, на коней! Цей несподіваний наказ геть приголомшив Остапа. Як? Не мовивши нікому ні слова, мчати вдвох у Корсунь, за сотню верств, коли за якусь годину всю землю обляже глуха ніч! «Чи не втратив Мазепа з лиха розуму?» — майнула в його голові думка, та він не посмів у таку хвилину заперечувати Мазепі й мовчки подався за ним. Не встиг вражений жид дійти до тями, як обидва козаки вже мчали чимдуж із двору корчми. Густі сутінки оповивали всю околицю, вітер дужчав. Закутавшись у свої киреї, обидва козаки мчали щодуху пустельною, безлюдною дорогою. Надія відшукати незнайомця в Корсуні знову пробудила всю енергію в Мазепи. Йому здавалося, що він пережив цілий рік за ці три години. Слова Остапа про каблучку, бачену на пальці незнайомця, одним ударом розбили тонкий шар льоду, який починав уже сковувати його серце. Ніби сухе листя, що розвіюється осіннім вітром, закружляли в душі його всі почуття, думки, сумніви, сподіванки. Галина, яку він починав вважати мертвою, в ту хвилину, коли він утратив уже останню надію, раптом постала перед ним. У його руках уже була тонка нитка до пошуку її, і він тремтів, він завмирав при думці, що один його невірний крок може перервати нитку! Знову в його серце хлюпнуло теплою життєдайною хвилею кохання й безкінечна ніжність до любої втраченої Галини. Та чи жива Галина? З живої чи з мертвої зняв незнайомець цю каблучку? Чи був

це Ссім злодій, розбійник, чи співучасник злочину, чи він купив каблучку в когось з татар? Мазепа скидав кілька разів шапку й підставляв своє розпашіле чоло поривам холодного вітру; думки, одна жахливіша від іншої й страшніша, як хвилі прибою на високу скелю, накочувалися на нього й розливалися холодним струменем по всьому його тілі. «Він сказав Остапові, що їде на сватання і що перстень у нього дівочий»,— повторював про себе Мазепа слова Остапа. «Щоб Галина сама віддала йому цей перстень? О, ні! Ніколи! Хіба що силою вирвали його у неї, та сама б вона не віддала його нізащо! Що ж пов'язує його любу Галину з цим дивним козаком? На сватання — повторив він знову. Можливо, він украв, викупив у татар Галину, сховав її десь тут і тепер поспішає до вінця? Та ні, ні! Нісенітниця! Тут щось не те... Хто квапиться до вінця, той не буде підбурювати в шинках народ! То що ж пов'язує його дорогу Галину з цим козаком? — повертався Мазепа знову до того самого питання й у безсиллі зупинявся перед ним, як перед глухою непрохідною стіною. Надія, відчай, радість, кохання, жагучі спомини й хворобливі передчуття кружляли в голові Мазепи безладним, спустошливим ураганом. Він знемагав від цієї душевної гризоти; здавалося, якби не думка про те, що через день, можливо. через кілька годин таємниця, що шматувала його цілий рік, буде розгадана,— він упав би тут від знемоги. Вона, ця думка, линула перед ним, як блукаючий вогник перед заблуклим подорожнім, і змушувала його підганяти й підганяти свого стомленого коня. Остап не відставав від Мазепи. Так промчали вони години із півтори, зупиняючи всього два рази на кілька хвилин своїх коней для короткого перепо‐ чинку. Нарешті темна, осіння ніч укрила все непроглядною пеленою. Як не поривався вперед Мазепа, та продовжувати далі шлях у такій темряві не було ніякої можливості; треба було зупинятися. Подорожні заїхали у велике село, розташоване на Корсунській дорозі. Мазепа розпитав скрізь, чи не бачив хто з селян смаглявого козака, ошатно одягнутого, який проїздив у супроводі п'яти товаришів, годин із чотири тому? Та всюди він чув одні й ті ж самі слова: ніхто не бачив таких козаків. Ці обставини вже заронили в душі Мазепи неспокій і сумніви, та він постарався оволодіти собою. Рано‐вранці заледве тьмяне світло пробилося крізь сіре небо. Мазепа та Остап уже були на конях й мчали в напрямку до Корсуня. Впродовж дня вони зупинялися всього лише два рази, і то більше задля того, щоб дати перепочинок коням. До вечора ще залишалося години дві‐три, коли вони досягли нарешті Корсуня. Залишивши своїх коней на постоялім дворі. Мазепа й Остап рушили в той бік ярмарку, де торгували кіньми. Ще не доходячи до цього місця, вони вже були оглушені сумішшю якихось неможливих, диких звуків, що ніби повисали в повітрі, над цією частиною ярмарку; тут чулися і гикання, й окрики татарською та циганською мовами, і ляскання батогів, і іржання коней. Увесь майдан вирував людом; козаки, міщани й селяни шастали поміж рядами, вибираючи собі коней. То там, то тут чорномазий циган, вихваляючи свого коня, вискакував на нього й з диким гиканням мчався серед переляканого натовпу. Обережно пробираючися посеред цих вируючих рядів. Мазепа й Остап обійшли весь кінний ярмарок, та як не вдивлявся Остап в обличчя кожного

перехожого, ніде не міг побачити смаглявого незнайомця. Побродивши да‐ ремно понад годину, Мазепа й Остап взялися розпитувати кожного з продав‐ ців, чи не торгував у них коней високий, смаглявий козак із п'ятьма супутниками? Остап детально змальовував усю його зовнішність, одяг, та всюди вони одержу‐ вали одну й ту саму відповідь, що такого козака не було. Тоді вони рушили в інший бік, обійшли всі ряди, та ніде не було й сліду незнайомця. Чим далі продовжувалися безплідні пошуки, тим більше божевілля й відчай оволодівали Мазепою. Він відважився ще на один останній засіб — дізнатися в усіх шинках і постоялих дворах, чи не зупинявся цей незнайомець. Стомлені, змучені, вони обійшли з Остапом усі корчми, всі шинки, та ніхто не бачив ніде козака, якого розшукували. Вийшовши з останньої корчми, що стояла вже біля самих міських воріт. Мазепа знеможено опустився на лаву. Слідом за ним, побачивши такого поважного пана, вискочив і верткий шинкар, оточений цілою зграєю менших і більших жиденят. Низько згинаючися перед Мазепою, він почав пропонувати йому свої послуги; він просив його завівати хоч на хвилинку в корчму, відпочинути з дороги, випити склянку меду, зробити честь його убогій корчмі. Всі ці запросини пересипалися найліпшими епітетами. Та Мазепа не чув нічого: він сидів непорушно, мов кам'яний бовван. Було зрозуміло, як Божий день, що козак на Корсунь не поїхав. Чи побоявся він з'явитися на багатолюдному ярмарковому зібранні й поміняв через це свій маршрут, чи нарочито говорив при жидові про купівлю коней, щоб заплутати свої сліди; та було очевидно, що до цього часу його не було в Корсуні. Мазепа відчував, що він втрачає свідомість: отже, те, чого він так боявся — сталося. Нитка була загублена і загублена безповоротно. Тепер він стояв, як мандрівець, що заблукав у пустелі, не знаючи, куди кинутися, що вчинити. Пригнічений жахом свого стану, він сидів непорушно, не бачачи й не чуючи нічого. Раптом радісний окрик Остапа змусив його здригнутися й зіскочити з місця. Дорогою до міських воріт повільно плуганився високо навантажений віз, позаду його було прив'язано двох дорогих коней, очевидно, куплених тут, на ярмарку. На передку сидів кремезний селянин і байдуже помахував над кониками батіжком, ззаду ж на возі сидів смаглявий чоловік в одязі заможного городянина, зверху якого був іще накинутий широкий кобеняк. Найімовірніше, що поважний городянин, зробивши на ярмаркові свої господарські покупки, повертався додому.

— Він, він! їй‐Богу, він! — прошепотів Остап, смикаючи Мазепу за рукав і впиваючися очима в городянина. Мазепа глянув на вказаний напрямок і раптом завмер на місці: на мізинці міщанина сяйнула діамантова каблучка. Між тим віз повільно рухався до виїзду з міста; через кілька секунд він мав був порівнятися з корчмою. «Зупиниться чи ні?» — промайнуло в голові Мазепи, і він відчув, як холодом облило його з ніг до голови при одній думці про те, що віз може проїхати мимо. «Ні! Треба зупинити його, щоб там не було. Але як? Підійти прямо, схопити, арештувати?.. А що можуть вони зробити вдвох із Остапом, та ще й піші? Та яки^о б їм удалося навіть скликати людей, оточити віз, арештувати козака, козак може тоді не дати ніяких пояснень, може нарочито збити з пантелику, обманути! Ні, ні! Все це не привело б ні до чого. Треба порозумітися з ним, випитати, дізнати‐ ся, а для цього потрібен час. Одна лише година розмови, одна лише година, і він

про все дізнається. Та як добитися її, як зупинити козака, як заманити його в шинок?» Усі ці думки промайнули в одну мить у голові Мазепи. Між тим, віз, мабуть, і не думав повертати до корчми. Мазепа зрозумів, що тепер успіх справи буде залежати виключно від його кмітливості й швидкості дії. Він хутко оглянувся навкруги, подав Остапові знак рухатися за собою, схопив за руку жида, який стояв біля нього, й потяг під темний, широкий проїзд корчми.

— Слухай, жиде, є в тебе окрема хата? — мовив він квапливим, уривчастим шепотом, не випускаючи його руки.

— Є, €, вельможний пане! — жид посилено закивав головою.

— Десять дукачів, чуєш, двадцять дукачів, тридцять дукачів... Нічого не пошкодую... якщо.,, он того городянина, що їде на тому возі, заманиш сюди в корчму й зведеш його в одній кімнаті зі мною.

— Розумію, розумію!

— А якщо ж ні...

— Пс! Шкури своєї для вельможного пана не пошкодую! — шепнув жид й вискочив із проїзду. Перемовившися кількома словами з своїми двома помічниками, які стояли біля воріт й вартували проїжджих, він кинувся навперейми до воза, що порівняв‐ ся в цю мить з корчмою, його меткі спільники подалися за ним слідом, а за ними кинулися й жиденята, котрі гралися неподалік від корчми, й через секунду віз був оточений з усіх боків галасливим натовпом. Не виходячи з своєї засідки, Мазепа гострим зором стежив за всією цією сценою і в той самий час глухим, уривчастим голосом віддавав накази Остапові.

— Дай мені сюди твою кирею й шапку, і шаблю, а ти зодягни швидше все моє, на! І сховайся зараз же, щоб вони тебе не побачили, не впізнали... А коли ми всядемося з козаком в одній хаті, то постарайся, щоб жид тебе помістив десь поблизу; крикну — поспішай нагайно на допомогу.

— Усе зроблю, не бійся,— відповів тихо Остап, застібаючи на собі коштовний плащ Мазепи, і вислизнув із‐за воріт у внутрішній двір корчми.

XIV Жиди оточили віз городянина, і коні мимоволі зупинилися.

— Ясновельможний пане, ясновельможний пане! До нас, до нас у корчму завертайте. Є мед литовський, венгржина, мальвазія. Ой, вей, яка мальвазія! І сам гетьман такої не пив! — вигукував, згинаючись й безперестанку кланяючись поважному городянинові, сам шинкар.

— Ну, ну, герсь ду, Іване, чому ж не повертаєш? Бачиш, вельможний пан хо‐ че випити тут келих меду! — стрекотів у той самий час довгов'язий рудий поміч‐ ник шинкаря, смикаючи дишло й намагаючися змусити коней повернути до корч‐ ми. Всі без винятку, навіть маленькі жиденята, лементували, смикали проїжджих, вигукували назви різних товарів, що були в корчмі, намагаючись ошелешити подорожнього й змусити його під'їхати до корчми. Ці окрики, це смикання, ці настирливі запросини могли б, здається, довести будь‐яку людину до знетями, та городянин був, либонь, вже привчений до подібних сцен.

— Та ну тебе, з твоїми трунками, відступись з своїм кодлом,— мовив він незворушно. — Та гей! Відступись‐но, не заважай коням йти! Та на шинкаря цей окрик не зробив ніякого враження.

— Ой, вей! Ясновельможний пан купив коні,— продовжував він. — Пс...

Пс... — жид посилено зацмокав губами. — Пс! Що це за коні? Які це коні? Ось у мене є коні! Змії, а не коні! І пан їх може взяти майже задаром... Нехай лишень подивиться.

— Так, так, нехай пан лишень зайде й подивиться! — вигукував і помічник, смикаючи коня за повід.

— Гей, відійди, жиде, чого смикаєш коня! Чуєш, відійди! А не те, так батогом й огрію! — крикнув флегматичний візник, та жид не вгавав. З напруженою увагою стежив Мазепа за всією цією веремією, одначе, незважаючи на всі намагання жидів, городянин не мав, либонь, ніякого наміру заїжджати в корчму.

— Та відчепися ти зі своїми кіньми, не треба мені нічого! Чуєш! Гей, Іване, гайда! — крикнув він сердито. Візник смикнув віжками, кілька душ відскочило від воза, та більшість ще трималася за нього.

— Та ну вас до біса! А ні, так батогом й уперіщу! — гаркнув візник й ляснув довгим батіжком. За хвилину всі жиденята розсипалися хто куди, ніби кинута на стіл пригорща гороху. Довга пуга кучера майнула в повітрі, ляснула й коні рвонулися. При цьому Мазепа геть втратив тяму, не пам'ятаючи себе від люті, він кинувся вже було з‐за воріт, щоб ринутися навперейми до воза й силою затрима‐ ти коней, як раптом перед його очима сталось щось несподіване, що змусило його мимовільно зупинитися. Не встигли коні зробити й трьох кроків, як почувся якийсь жахливий тріск, ліве заднє колесо воза зіскочило й віз із всієї сили грюкнувся на бік. При цьому несподіваному падінні поважний городянин не втримав своєї рівноваги й, вилетівши з воза, впав неподалік, за ним вивернулися на бік лантухи й поклажа, що була на возі, а за ними вже гепнувся й візник. Побачивши все це, жид кинувся догідливо допомагати лежачому городяни‐ нові, та той вже підвівся й сам.

— А сто кіп чортів! — мовив він сердито, обтрушуючися від бруду й підходячи до воза,— залив ти, чи що, очі свої, що на рівній дорозі перекидаєш‐ ся? Візник стояв побіля воза й флегматично дивився на бік, що обвалився. Почувши слова хазяїна, звернені до нього, він зсунув на потилицю шапку, почухав досадливо в голові й відповів спроквола.

— Та який біс перекидати його став би? Колесо зіскочило.

— То чого ж ти дивишся? Надівай його хутчій!

— Еге, надівай! Тут його тепер і кривий дідько не надіне: вісь зламалася.

— Що? — вигукнув незнайомець, ніби не довіряючи своїм вухам. ‐‐ Вісь зламалася,— повторив незворушно візник. Не вірячи йому, незнайомець кинувся сам оглядати вісь, та йому довелося лише ще раз переконатися в тому, що продовжувати далі подорож було зовсім неможливо. Жиди, які оточували віз, теж виражали на своїх лицях міну безмовного співчуття й жалю. Кілька секунд усі мовчали.

— Та ще й притичини нема, либонь злетіла, а ми й не помітили,— додав байдужим тоном візник.

— Хай йому грець! — вилаявся з прикрістю незнайомець. — Ну, що мені

тепер робити? Візник мовчав.

— Що робити? Вельможний пан жидочка сварив, а жидочок завше подасть допомогу,— підхопив догідливий шинкар, знову кланяючись й згинаючися перед незнайомцем,— у мене є ось... далі‐буг, славна вісь! На мою вісь нехай хоч п'ять разів перекидається віз — витримає! Зараз й підставити можна.

— Чого ж не підставити,— втрутився візник,— була б лише вісь, а якщо знайдеться товар, то я й притичину за хвилину змайструю.

— Ну, ось, ну, ось! — продовжував шинкар,— нехай ясновельможний пан завітає в шинок, а ми завеземо в заїзд воза, приправимо до нього нову вісь, а тим часом вельможний пан вип'є келих меду і все буде готове.

— Т‐та робити нічого! Отака бісова халепа! — незнайомець досадливо насунзш на лоба шапку, піддав плечем кирею, що було злізла йому на спину, й мовив, звертаючись до жида: — Ну, йдемо! Та лишень дивись, щоб мені за годину вся справа була завершена!

— Навіщо за годину? За хвилиночку все буде зроблено! — верескнув жид й кинувся попереду незнайомця.

— Ось сюди, сюди, будь ласка, в окремий покій! — заговорив він, коли незнайомець ввійшов під звід під'їзду,— а то там у корчмі набилося багато... пфе! Різної черні.

— Ну, а мене куди ж сунеш, жиде? — мовив Мазепа, віддаляючись від стіни й підходячи до нього,— мені б теж не хотілося з черню. То чи не можна й мені туди?

— Може ясновельможний пан дозволити й пану козакові перепочити з ним в однім покої? — звернувся жид улесливо до незнайомця. Незнайомець оглянув Мазепу й очевидно не помітив у його зовнішності нічого підозрілого.

— Що ж,— мовив він,— я чесної компанії не цураюсь. Радий розділити з подорожнім товаришем келих меду.

— Спасибі, пане‐брате,— відповів Мазепа,— а я тобі й заважати довго не буду. Перепочину, і далі.

— Ось і гіть, гіть! — защебетав радісно жид, розпахуючи перед ними низенькі двері. — І панство буде задоволене, і віз буде починений, і коні відпочинуть, і бідний жидок заробить копійку!

— Маєш тридцять дукачів! — шепнув йому на вухо Мазепа, проходячи за незнайомцем у домовлений покій. Жид лише похлинувся від захоплення й кинувся в корчму тягнути для знатних гостей пиво, мед, вино й всілякі наїдки. Невдовзі на столі з'явилися принесені шинкарем фл5іжки, келихи, різноманітні страви, а також запалені в мідних шандалах сальні свічки, оскільки в кімнаті почало вже сутеніти. Незнайомець скинув із себе кобеняк й залишився в довгому, синьому жупані, які носили почесні городяни й купці.

— Ну‐с, пане‐брате,— мовив він, підкасуючи свої рукава,— давай хоч вип'ємо та запалимо люльки, щоб дома не журились.

— Гаразд! — погодився весело Мазепа і, скинувши свою кирею, присів також до столу. Незнайомець підніс важку фляжку й нахилив її над келихом. Тепер Мазепа побачив уже зовсім зблизька його руку, тьмяне світло свічки впало на неї й діамант на мізинці засяяв усіма вогнями. Мазепа відчув, як кров залила йому весь мозок шумкою хвилею: безперечно, це був

його перстень, той самий перстень, який він посилав до Галини в заклад такого близького щастя. На мить він забув усе на світі, крім цього персня. Йому нестерпно захотілося тут же, зараз схопити за руку цього незнайомця й вимолити, випитати в нього, звідки він дістав цей перстень? Але це була лише мить — через хвилину зви‐ чайна розсудливість повернулася до Мазепи. Треба було діяти вміло, мудро й обереж‐ но, а головне не пробудити якоїсь підозри в незнайомця.

— Ну, будьмо ж здорові! — відповів він весело, беручи з рук незнайомця келих й цокаючися з ним. Обидва випили.

— Кислий мед! — мовив із легкою гримасою незнайомець, опускаючи келих на стіл.

— Спробуємо іншого питва,— запропонував Мазепа,— гей, жиде! На порозі з'явилася постать сяючого від задоволення шинкаря.

— Мальвазії тягни сюди! Через хвилину на столі з'явилася нова пляшка.

— Тепер уже ти звідай, пане‐брате! — мовив з ласкавою усмішкою Мазепа, подаючи незнайомцеві наповнений келих. Незнайомець випив, поставив келих на стіл й розправив долонею вуса.

— Ну, це діло,— відповів він,— це ще пити можна.

— Ге, та ти, я бачу, не лише на конях, а й на вині добре знаєшся,— усміхнувся Мазепа. — Бачив твоїх коней, добрі коні, чудові... А скільки дав?

— П'ятдесят дукачів.

— Дрібничка! За таких коней і шістдесят дати не гріх... Ну, вип'ємо ж іще по чарці! — і Мазепа знову налив келих і подав його незнайомцеві.

— Го‐го! — відповів той із усмішкою,— та ти, я бачу, пити не промах!

— Хто чарки лічить, той добра не зичить,— усміхнувся Мазепа й вихилив одним духом свій келих. Слово за словом між ним і незнайомцем зав'язалася дуже жвава розмова. Незважаючи на всі душевні хвилювання, Мазепа так і сипав жартами, дотепами, примовками і тим часом підливав мальвазії незнайомцеві.

1 мальвазія, й жвава розмова робили свою справу. Незнайомець мало‐помалу втрачав свою стриманість. Мазепа відчував, що заворожує його.

— Ну, та й славний же товариш із тебе, пане‐брате! — вигукнув нарешті незнайомець, весело вдаряючи Мазепу по плечу,— їй‐Богу, коли б не те, що поспіша‐ ти треба, до ранку б з тобою прогуляв!

— А ти хіба квапишся кудись? — сказав скоромовкою Мазепа й тут же злякався, що його тон міг здатися підозрілим, та незнайомець не помітив нічого.

— Квапитися особливо нічого,— відповів він поволеньки,— та ось тільки що проти ночі... за нашим часом і вдень небезпечно їхати, а вже вночі...

— Так, так, твоя правда. Кажуть, татари появилися. Ось і я боюся їхати. Хоча б знати, звідки вони?

— Я чував, люди тут на ярмарках розповідали, що це Білогородська орда жартує, ось та, яку гетьман запросив. При цих словах Мазепа насторожився. Незважаючи на своє жагуче бажання взнати істину про каблучку, він не забував й того, що перед ним сидить якийсь таємний й, очевидно, неабиякий поплічник Ханенка. Дізнатися про справжні заміри Ханенка було надзвичайно важливо для подальшого ведення справи. У серці Мазепи здригнулася жилка мисливця, який вистежив дичину.

— Може, й вона,.. Ох, Господи! — зітхнув він тяжко й сумовито похитав головою,— от часи настали! Шарпають, шарпають нашу бідну вітчизну. Гетьман повинен був навіть для оборони від цих ворогів татар запросити, а з татар відомо яка оборона: тут обороняють, а там грабують.

— Так, так, так,— мовив у роздумах незнайомець таким тоном, ніби не чував слів Мазепи і, звівши на нього очі, швидко запитав: — А ти, добродію, звідкіль сам будеш? «Гм, та я бачу, ти хитра штучка!.. — подумав про себе Мазепа,— ну, то треба тобі приманочку на гачок насадити».

— З‐під Умані,— мовив він голосно й назвав одне з незначних містечок.

— Якого полку? — перепитав жваво незнайомець.

— Тепер поки що ніякого. Бачиш‐но, сталося так, що мав я цілий рік по світу мандрувати, ну, а ось тепер, як повернувся, таке застав, що й сам не відаю, що робити й куди приткнутися? Покинув я гетьманом одного Дорошенка, а застав двох. Одні кажуть, що Дорошенко залишиться гетьманом, інші тямкують, що Ханенко гору візьме. Так що ось, як бачиш,— Мазепа широко розвів руками,— не знаю сам до кого й пристать.

— Що ж,— незнайомець закрутив на палець довгого чорного вуса й звів брови,— риба шукає, брате, де глибше, а людина, де краще.

— Це так,— Мазепа труснув із усмішкою головою й, поклавши на стіл руку, мовив, перехиляючися над столом,— та ось ти скажи мені на ласку, де тепер ліпше? При цьому питанні незнайомець усміхнувся, і права брова його ледь‐ледь звелася над оком. Здавалося, весь вираз його обличчя говорив: «Ні, брате, я теж битий жак: нехай у мене й гуде в голові, а так, задарма, й слова зайвого не вирвеш».

— Хе, хе‐хе! — мовив він уголос,— з таким запитанням ліпше до Бога звертатися, тому що, по‐перше, розумні люди кажуть, що на любов і смак товариш не всяк, а по‐друге, що фортуна — жінка, та ще й сліпа, то хіба можна на неї покладати‐ ся? Сьогодні вона Дорошенкові слугує, а завтра до Ханенка перескочить, а після‐ завтра, можливо, з Суховієм сяде. Тепер уже Мазепа в свою чергу ледь помітно усміхнувся. «Боїшся,— подумав він про себе,— ну, зачекай же, не вдасться тобі від мене вивернутися, ми з іншого боку мову заведемо».

— Ні, не так, друже,— заговорив він вдумливим, щирим голосом,— не про те я турбуюсь, кому щастя більше слугує. Звісне діло, щастя, як трясця, до кого прив'яжеться, не скоро відстане. Про інше мене думка хвилює. Ось ти розтлумач мені: ти тутешня, осідла людина, либонь, ліпше від мене все знаєш — скажи на ласку, для чого, власне, Ханенко на Україну йде? Останнє слово Мазепа мовив якось особливо чітко й спрямував на незнайомця з‐під примружених повік пильний, допитливий погляд.

— А для того, щоб скинути Дорошенка з гетьманства,— відповів не затинаючися незнайомець.

XV У примружених повіками очах Мазепи спалахнув притаєний вогник. «А! Так, значить, Ханенко таки йде, йде! — подумав Мазепа,— якщо б це було не так, незнайомець спростував би цю звістку; якщо б він почув її вперше, поквапився б дізнатися в нього, в Мазепи, про джерело цих звідомлень, та він не заперечив нічого, він не звернув на це слово навіть уваги, як не звертають уваги на щось досить відоме. — Чудово,— подумав про себе Мазепа,— значить, Ханенко йде на Україну — ми це запам'ятаємо й гетьманові доповімо, та задля чого прибув сюди ти, пане‐брате? Підготувати Ханенкові шлях, чи маєш на думці ще щось? Добре було б перетягнути

тебе на свій бік: у тебе, бачу, голова непорожня». У цей час незнайомець повернув так руку, що каблучка на його пальці знову сяйнула всіма кольорами райдуги. При вигляді цієї каблучки Мазепа відчув знову, що втрачає над собою будь‐яку владу. «Та ні, ні, ні, — прошепотів він про себе,— не відразу, не відразу... дійде черга й до каблучки» і, труснувши головою таким жестом, ніби він хотів ним струснути з себе хвилювання, що знову охопило його. Мазепа продовжував уголос: — Скинути з гетьманства... Гм... ось тут і поміркувати треба. Скажи мені на ласку, яке право мав Ханенко з татарами на Дорошенка наступати? Я й сам тепер не розберуся в цих справах.

— Як яке? — навіть обурився незнайомець. — А те, що рада гетьманом поставила.

— Його? Та ж коли я від'їздив, то гетьманом Дорошенко був.

— Ну так, був він, а потім рада його не захотіла й вибрала Ханенка.

— Яка ж рада?

— Яка? Звісна річ, козацька.

— Ага? Так значить воно так виходить, що коли б ось тут зібралась нас чималенька купа, склали б ми свою власну раду й вибрали б нового гетьмана, той теж мав би право прикликати татар, виступити на Дорошенка і на Ханенка, руйнувати край?..

— Гм! Це ти хитро загнув,— усміхнувся незнайомець й повів бровою. — Тільки, бачиш‐но, нас тут мало. То ж яка це рада, а ось якби вся Україна зібралася, тоді звичайно...

— Гай, гай та ще й зелененький,— перебив його Мазепа,— та хіба Ханенка вся Україна вибирала? Та хіба може хоч одного нашого гетьмана вся Україна обрати?

— А чому б ні? Обирає ж кошового на раді все Запорожжя?

— Україна — не Запорожжя! Запорожжя можеш усе скликати, а Україну не збереш. Ось від того й виходить, що кожна купа вибирає собі свого гетьмана й вважає його законним. Та й кожна така рада у запорожців. Хто кого перекричить або кулаками переб'є. Отак завжди горласті дурні гору візьмуть, а розумну людину, яка б тихе й справедливе слово мовила, не почуєш. Ні, ні, запорозький закон нам не годиться, від цього самого ладу й розруха йде по всій землі.

— Ге, ге! Жили й діди, й батьки наші при такому ладі й ворогів так били, що нам і не снилося,— відповів із презирливою посмішкою незнайомець. — Хоча й горласті дурні на запорозькій раді гору беруть, та дай Боже, щоб Україна нажила хоч половину тієї сили й слави, якої наше славне Запорожжя досягло !

— І не наживе, не наживе ніколи, якщо буде лише запорозьким законом жити! Незнайомець хотів було щось заперечити, та Мазепа продовжував із захопленням: — Ні, зачекай, дай сказати далі. Що потрібно від запорозького кошового? Щоб він був хоробрим, відважним і тямкуватим козаком, щоб знав поля, шляхи, звичаї ворогів. Так. А хто збирається на раду? Запорожці. Кожен із них у будь‐яку хвилину може сам стати кошовим, тому що всі вони відбірні орли й звитяжці. Чи можуть вони вибрати кошового? Можуть, бо вони один одного знають й розуміють, що від кошового вимагати треба. А тепер подивимося на Україну. Що потрібно від гетьмана? Мало того, щоб він був хоробрим і відважним козаком, треба, щоб він розумом був перший на всій Україні, треба, щоб він був людиною, звиклою до різних державних справ; треба, щоб він, як досвідчений лоцман, умів свою чайку через найжахливіші пороги провести. А тепер подумай лишень, хто збирається на раду? Коли б зібралося саме козацтво, воно змогло б тямковито діло повести. А то ж усякий на раду йде:

ратай кидає свій плуг, рибалка сіті, крамар ваги, і всі поспішають на раду. Ну, чи зможуть вони достойного гетьмана вибрати? Чи можуть сліпі кроти місяць серед зірок розрізнити? Ось від цього й виходить, що хто підпоїв натовп, той і гетьман. І це, затям собі,— перше, а друге, і те — нікому невідомо, на який строк гетьман обирається. Ось на Запорожжі є строгий закон: вибрали кошового, хоча він тобі й не до душі, мовчи й корися, жди нових виборів, тоді й вибирай, кого захочеш, а надумаєш бунтувати — секім башка!

— Так це ж лишень у поході.

— Civitas in militari stabi semper est', так би мовити, завжди в поході, оскільки з усіх боків стежать за нею вороги, лише й чекають хвилини, або запустити в неї свої пазурі. А в нас хіба хто кого слухає? Хоч через тиждень готові влаштовувати заколоті Ось у цьому‐то, друже мій, й біда та недоля наша, що нема у нас твердого ладу, а тому й виходить, що кого така рада обрала, той і гетьман. Такої беззаконної держави в усьому світі нема. А все від того, що хочеться вам усюди запорозький лад завести... Ні, ні! Від цього ладу лишень погибель всьому краєві настане. Та огляньтеся навкруги, подивіться, як люди живуть. Ось хоча б у ляхів, недалеко ходити,— продовжував він із захопленням, наповнивши знову келихи. — Безладдя там хоч відбавляй, та всім відомо, що короля обирає сейм, а якщо хтось інший назветься королем й піде на вибраного народом владику, того вважають бунтівником, і ловлять та карають, щоб смут у вітчизні не чинив.

— А якщо король твій чи гетьман виявиться зрадником, то що ж, по‐твоєму, все одно повинні ми його ярмо, як воли, на своїй шиї терпіти?

— Терпи того, кого більшина хоче.

— Го‐го! Добрий же твій під'яремний закон! — очі незнайомця гордо сяйнули,— може,й теплий кожух, та не на нас шитий... Ми люди вільні, і якщо б навіть й більшості всій за гетьманом заманулося вітчизну в неволю віддати, зрадити її, то ми цього не допустимо.

— 1 вчините бунт?

— Не бунт учинимо, а зраду придушимо. Мазепа спалахнув.

— Тож доводьте перш за все, що є зрада! Здається вам, що гетьман зрадник — збирайте раду, судіть його, слухайте і його виправдання, а не затівайте заколотів для повної загибелі вітчизни! — заговорив він у запалі,— зрада! Ха‐ха. Знаємо ми це! Якщо хтось хоче на гетьманське місце сісти, так відразу ж й звинувачує гетьмана в зраді. Стара пісня, брате, стара. Чи не цією саме «зрадою» всі темні справи на лівому березі чиняться й розхитують до решти вітчизну? Чи не в зраді звинуватив славного гетьмана Виговського Тетеря і сам посів його місце? Та що там! Згадаймо навіть покійного нашого гетьмана Богдана. Чи не він вивів увесь наш люд із неволіі, чи не за ним постала вся Україна? Та знайшовся й тоді іуда Сулима, а за ним тисяча‐друга гарячих голів, які звинуватили Богдана в зраді й вимагали, щоб він віддав гетьманство Сулимі. Ну, що ж, якби всі по твоєму чинили? Сулима взяв би тоді гору, як ти гадаєш, далеко б пішла наша земля! Ха, ха! Отак знову б до ляхів у пазурі попала! Та, на щастя, тоді ще старшина трималася одного гетьмана й не слухалася всіляких закутних гетьманчиків, та й Богдан не занепав духом,— Мазепа перегнувся над столом й мовив якимось особливим наполегливим і владним голосом: — Він не віддав своєї булави в руки божевільного натовпу, а покарав бунтівників. ___ ' Держава завжди у військовому стані (лат.)

Незнайомець мовчки слухав Мазепу, видно було, що слова Мазепи і полум'яна задушевність справляє на нього досить сильне враження. Мазепа провів рукою по чолу, глибоко зітхнув, ніби цим зітханням він хотів полегшити свої груди від хвилювання, яке його сковувало, й продовжував уже дещо спокійнішим тоном.

— Отак‐то, друже мій... Якщо воно й далі так буде, руїна, кажу вам, настане, руїна і більше нічого. Все це треба поміняти, все треба поправити... Не можна давати віжки в руки малих нерозумних дітей,— мовив він тихо й задумливо й, підвівши голову, додав голосно,— а доки все це станеться, то не за того гетьмана треба стояти, якого остання рада обрала, а за того, хто до спокою й добра вітчизну веде.

— До спокою й добра! Ге‐ге, брате,— усміхнувся незнайомець,— та й у цієї правди теж буде два кінці: бо ж всякий і спокій, і добро на свій аршин міряти стане. Ось і за Ханенком не тому лише народ йде, що його рада обрала, а тому, що він обіцяє всім вивести Україну з турецької неволі, в яку віддав її гетьман Дорошенко.

— Дорошенко Україну в турецьку неволю віддав! — вигукнув із подивом Мазепа. — Та не може такого бути. Та я ось хоч зараз готовий головою покласти за те, що це брехня й намова. Це, друже мій, напевне, його вороги вигадали та й опові‐ дають скрізь, щоб баламутити проти нього народ.

— Ні, що правда, то правда, я б так теж комусь з вітру не повірив! І незнайомець почав переповідати Мазепі всі відомості про раду на Росаві, про привезення дарунків султаном і про постановлену нібито на підданство угоду. Мазепа замислився. Ще раз і ще доводилося йому переконуватися в тому, що союз із турками підриває в народі авторитет Дорошенка й породжує чутки про підданство, рабство і навіть прийняття ісламу. Та що робити? Куди піти? Де шукати підпори?

— Бачиш‐но, друже мій,— мовив він, коли незнайомець замовк,— чував і я про це діло, можу тобі найдостовірнішу правду розповісти.

— А звідкіля ти знаєш? — запитав жваво незнайомець й кинув допитливий погляд на Мазепу.

— Є в мене один приятель з гетьманської канцелярії, він мені про все оповів,— сказав спокійно Мазепа й почав викладати перед незнайомцем усі пункти угоди з султаном й очікувану від них користь. Незнайомець слухав його уважно, іноді перебивав запитаннями, що свідчили про значну обізнаність у справах політики, та все‐таки було видно, що^незважаючи на всю красномовність Мазепи, угода з султаном не пробуджувала в ньому ніяких радісних сподівань.

— Ні,— мовив він нарешті,— ти хоча й позолоти кайдани, але кайдани кайданами залишаться.

— Та хто ж тобі говорить про неволю? — здивувався Мазепа,— сам бачиш.

— Бачить‐то я бачу,— перебив його незнайомець,— та й той дядько у казці теж бачив, що йому лисичка в сани спершу одну лапку поклала, а потім побачив, що й уся з хвостиком залізла. Вже бусурмани, повір мені, задарма християнину допомогу надавати не будуть, а якщо вони тепер й подають Дорошенкові допомогу, то таку, яку розумна хазяйка подає кабану, готуючися його заколоти до свята.

— Гм, а як же ти, брате, в такому випадку за Ханенка заступаєшся? — мовив із уїдливою посмішкою Мазепа,— бо ж і Ханенко з татарами йде?

— Що Ханенкові татари? Ханенко татар лише на час для допомоги прикликає, а потім так віджахне, що й дітям їхнім солоно буде.

— Тож і Дорошенко не на віки з'єднується з султаном, а лишень для того, щоб від

цих самих Ханенкових татар оборонятися. Коли б не Ханенко...

— Тепер Ханенко, так, але ж раніше Ханенка не було, а Дорошенко все до бусурманів тягнув.

— А для чого тягнув? — Мазепа склав руки на столі й продовжував байдужим голосом. — Мені то що, моє діло — сторона, а тільки завше треба до самісінької правди дійти. Ось скажи мені, наприклад, для чого Ханенко татар приводить?

— Для чого? Гм... ну, для того, звичайно, щоб Дорошенка з гетьманства скинути.

— Чудово! Ну, а Дорошенко для чого, по‐твоєму, з турками згоди шукає?

— А для того, звичайно, щоб утримати свою булаву.

— Ні, друже, не те,— Мазепа похитав головою й продовжував гаряче й перекон‐ ливо. — Ханенко закликає татар для того, щоб захопити в свої руки гетьманську булаву, а Дорошенко шукає згоди з бусурманами, щоб оборонити Україну. Так, так... Ні, зачекай, не перебивай мене,— притримав він незнайомця за руку. — Розберемо все по правді. Якщо б Дорошенко хотів лише утримати в своїх руках булаву, хіба б не простіше було йому звернутися за допомогою до Польщі? Бо ж Польщі однаково, який би гетьман на Україні не сидів, чи Ханенко, Дорошенко, чи Суховієнко — аби лишень такий Іуда, щоб вітчизну їм продати. При щіх словах на обличчі незнайомця промайнула якась тінь.

— Чому ти гадаєш, що вони лише Іуду б й прийняли? — мовив він жваво, з робленою усмішкою.

— Чому? Тому, що, коли бусурмани, говориш ти, будуть нас тільки для того годувати, аби заколоти потім, то ляхи й годувати нас навіть на час не будуть, а так зі шкурою й проковтнуть! Хіба вони забувають й тепер хоч на одну хвилину, що ми їхніми рабами та підданими були? Вони вві сні бачать, як би їм якнайшвидше млеком та медом багату Україну назад повернути та знову накласти ярмо на наш бідний нарід. Ось чому вони й почнуть чимдуж підтримувати всякого Іуду, такого, як Тетеря, чи як Івашко Брюховецький, які продадуть за булаву й свою совість, і свій нарід. А чесного козака, який стоїть за правду і волю, вони зараз би спалили в міднім бику. Тепер, коли вони взнали Дорошенка, то не бійся, булаву вже йому не запропонують. Та нехай би він їм на Євангелії клявся, що лише про булаву свою дбає,— вони б не повірили йому, як не повірив би тому й найзліший ворог його. А ти ще говорив, що Дорошенко думає туркам Україну віддати! І Мазепа заговорив із захопленням про замисли гетьмана. Полум'яне красно‐ мовство Мазепи справляло, либонь, якесь чарівне, приємне враження на незнайомця. На дворі вже геть потемніло, п'яні окрики в шинку чулися все рідше й рідше; свічки нагоріли, довгі бурульки застиглого лою збігли на почорнілий мідний підсвічник, та захоплені розмовою співбесідники не помічали нічого.

XVI — Ось саме тому ніхто й не бере під свій протекторат Дорошенка: ні Польща, ні Москва,— зауважив Мазепа.

— Так що ж,— заперечив якимось зніченим тоном незнайомець,— бо ж і Ханен‐ ко за вольності наші йде.

— За вольності! — на обличчі Мазепи майнула саркастична усмішка. — Тож навіщо йому проти Дорошенка йти, якщо Дорошенко не за вольності, а за саму нашу волю йде? — Мазепа на мить замовк, спрямувавши на незнайомця пильний по‐ гляд. — Ех! — вигукнув він, плеснувши його по плечу,— згадай, друже мій, притчу мудрого Соломона про двох матерів й дитину, тоді й побачиш правду. Рідна мати свою дитину чужій віддала, аби лише вона живою залишилася, а чужа хотіла, щоб дитину надвоє перерубали. Так ось і Дорошенко. Хіба він про свою булаву дбає? Про

цілісність України. А хто над нею буде гетьманом, за те він не стоїть. Згадай, хіба не хотів він віддати свою булаву навіть Брюховецькому, аби тільки об'єднати Україну. Незнайомець з увагою слухав Мазепу, видно було, що мова його вже западала йому глибоко в душу, та при останніх словах брови незнайомця нахмурилися.

— Ге, що згадувати! — мовив він похмуро,— тоді ж бо і все Запорожжя, й ми всі, як один, за Дорошенком стояли, і як все добре було! Ех! — він зітхнув глибоко й з прикрістю махнув рукою,— ось ти все стоїш за Дорошенка й вихваляєш його, а згадай сам, чи зумів він скористатися придатною хвилиною? Він, гетьман, сам утік од війська! І в яку хвилину полетів він у Чигирин жінку стерегти й тим зруйнував усе діло! Ось за цей самий вчинок й відвернулися від нього серця всіх запорожців. Бабій! — останнє слово незнайомець вимовив з якоюсь особливою зневагою і, піднісши високо запліснявілу фляжку, перехилив її над своїм келихом. Тьмяне світло свічки відбилося в діаманті, і камінь засяяв тисячами вогнів. Це сяйво ніби осліпило Мазепу. «Пора, придатна хвилина»,— майнуло в нього в голові й серце його завмерло. Всі політичні міркування відлетіли від нього в одну мить. Дорошенко, Ханенко — все відійшло на задній план, він лише пам'ятав, що тепер саме настала зручна хвилина для того, щоб перевести розмову на каблучку, й вирішив почати.

— Що ж? Це так,— мовив він якимось напруженим голосом,— тим своїм вчинком гетьман завдав усьому військові значних збитків. Винуватий, сам знає і кається... Так, усе серце! Ох‐ох! — Мазепа зітхнув,— хто з нас без гріхів? Ось і ти,— Мазепа вчинив над собою незвичайне зусилля й усміхнувся,— все, гм... на бабійство нападаєш, а перстень дівочий носиш... хороший перстень, хороший, а ну, покажи‐но його.

— Будь ласка! — незнайомець зняв із пальця каблучку й подав її Мазепі. — Ой, же, які холодні в тебе руки, як у жаби!

— Змерз я,— мовив з якоюсь незручною усмішкою Мазепа і, поклавши каблучку на долоню, жадібно впився в неї очима. На внутрішньому боці було видно зображення двох з'єднаних рук. Без сумніву — це його каблучка, його! Кров хлинула в обличчя Мазепі, рука його затремтіла й каблучка з дзвоном покотилася на кам'яну підлогу. Ця пригода сталася до речі: з надзвичайною поспішністю кинувся він піднімати перстень й приховав таким чином своє схвильоване обличчя. Через кілька хвилин йому вдалося дещо оволодіти собою, й він знову сів на своє місце.

— Ось так випадок, ледь було не загубив твій перстень... Тоді, думаю, й голови б моєї не пожалів. Хе‐хе! Либонь, якась чорноброва на згадку подарувала? Мазепа спробував підморгнути оком й усміхнутися, та посмішка не вийшла, і замість неї на обличчі його з'явилася якась гримаса.

— Та ні, яка там чорноброва! — городянин зі сміхом махнув рукою. — Слава Богу, з цим товаром не знаюсь! Мазепа спалахнув.

— Не... не знаєшся? — мовив він поспішливо, забуваючи про свою обереж‐ ність,— то де ж ти дістав його, де? Городянин із подивом глянув на Мазепу: обличчя його всіма своїми рисами виражало саме чекання й нетерпіння, очі так і втуплювалися в незнайомця, в його вуста, ніби бажали впіймати кожне слово, що готове було зірватися з них.

— Купив,— мовив він,— та скажи на ласку, що це з тобою? Та Мазепа не чув його запитання; обличчя його засяяло від радості.

— Купив, купив? — закричав він, зіскакуючи з місця.

— Та що це з тобою? Захмелів ти, чи що? — закричав у свою чергу подивований

незнайомець і теж звівся з місця.

— Де ж ти його купив? Згадай... скажи правду... на Бога! — продовжував Мазепа хрипким голосом, що переривався.

— У Богуславі, в жида.

— Коли ж?

— Та так, із рік тому.

— О, Господи, що ж це? Друже, брате! — Мазепа жагуче стиснув руки незнайомця,— що хочеш візьми від мене, тільки покажи мені його, покажи!

— Та розповім усе й покажу все, якщо ти лише поясниш мені раніше, що це з тобою сталося, коли ти побачив мою каблучку. Відома вона тобі, чи що?

— Ой, як відома! — вирвався в Мазепи мимо його волі гіркий вигук. Він опустився на лавицю, випив склянку вина й, провівши рукою по чуприні, мовив уже спокійніше. — Усю тобі правду скажу, всю. Незнайомець теж присів до столу й спрямував на Мазепу сповнений зацікавлен‐ ня погляд.

— Розумієш,— продовжив після хвилинної мовчанки Мазепа. — Каблучка ця, яку ти носиш на пальці, моя. Так, моя — повторив він, помітивши подив, що відбився на обличчі незнайомця,— і купив я її для своєї нареченої, і оці ось руки, які видно ось тут, на внутрішньому боці, велів викарбувати на знак того, що й ми з нею сплетемо на віки свої руки. Та доля судила інакше! — по обличчю Мазепи майнула гірка усміш‐ ка,— тепер ось не знаю, чи знайду хоч труп ї"ї десь на землі.

— Ось воно що,— протягнув співчутливо незнайомець,— тож поясни мені, як же все це сталося, все розкажи: може, й я тобі, брате, чимось у пригоді стану. Мазепа коротко переповів незнайомцеві всю історію пограбування хутора й зникнення Галини.

— Бачиш‐но,— закінчив він,— цілий рік, а може, й більше, як я уже казав тобі, не був на Україні, все шукав хоч якогось сліду: перерив увесь Крим, був у Цареграді, скрізь розпитував, всюди шукав — і не знайшов ніде — ні слуху, ні сліду. І раптом, ось тебе з цією каблучкою посилає мені Господь назустріч!

— Ох, ти Господи! Ніби в казці все це чую. Ну, одначе, якщо вже Господь послав мене тобі назустріч, то я й справджу його волю! — вигукнув весело незнайомець, вдаривши по столу рукою. — Насамперед — бери собі каблучку — вона твоя й носи її на здоров'я.

— Зачекай, ти ж бо потратився...

— Дурниці,— заперечив голосно незнайомець: — Бери її, може, вона тебе й до твоєї Галини приведе.

— Спасибі, спасибі, друже,— мовив розчуленим голосом Мазепа, міцно стискаючи руку незнайомця,— тільки, якщо вже так, то дозволь і мені зробити тобі на згадку невеликий дарунок. З цими словами він відчепив од пояса коштовну люльку, прикрашену золотом і бірюзою, й передав її незнайомцю.

— Чудово! — вигукнув той з веселим сміхом,— ось ця штука по мені, їй‐Богу! Знаєш, як у пісні співається,— незнайомець зухвало підморгнув лівим оком: «Мені з жінкою не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться!» Ха‐ха! Саме так! Ну, а тепер слухай мене далі: дуже ти мені полюбився, й не хочу я, щоб така розумна голова через кохання загинула, а тому слухай мій наказ: давай почолом‐ каємося, брате, й лягаймо зараз спочивати, їхати вже пізно, а завтра спозаранку поїдемо з тобою в Богуслав, і не я буду, якщо не знайду тобі того жида. і

Надходив холодний, осінній вечір. Цілий день моросив дрібний дощ, але не той теплий, ласкавий, що в літні дні падає іноді непомітною росою й своєю вологою зменшує жароту дня, а отруйний, пронизливий, що налітав із усіх боків скісними пасмами й батожив немилосердно убогого подорожнього, заскоченого в дорозі. У несамовитій млі по дорозі до жіночого монастиря рухалися дві постаті.

— Ой, замерзну,— з ах никав жалібно хлопець, що брів по багні слідом за якоюсь довгою постаттю, що бовваніла серед туману примарним силуетом. — І за шию, і за пазуху вода ллється. Зуб на зуб не потрапляє... Хоч лягай та здихай!

— Еге, ніжний! — огризнувся той, що йшов попереду, озброєний величезною палицею з залізним накінечником. — А цілий тиждень мокнути під холодним дощем не пробував? А спати в калюжі й примерзати до неї на ранок не доводилося? Хе‐хе!

— Та я всякого лиха теж скуштував, а ось щось тепер не можу, ноги не слухаються!

— Ну, потерпи, хлопче, трохи, ось монастир скоро,— там і зігріємось й підкріпимося... Ось як у Чигирині було, пам'ятаєш, у молодої господині?

— Ох,— зітхнув хлопець, тож хазяйка була, молода господиня, а там черниці, либонь, подадуть ще чернецького хліба!2 — Хе‐хе! Не любиш! — засміявся хрипко старший подорожній, зупинившись, щоб перевести дух.

— Та де ж цей монастир? Йдемо, йдемо і кінця‐краю нема... Може, ми збилися з дороги?

— Щоб я збився? Го‐го! Не на такого напав! І в глуху ніч потраплю всюди... Ось, глянь, чорніє в імлі довга смужка, то мури монастирські.

— Тож гайда! — зрадів хлопець.

— Стривай, спробую викурити люльку, в монастирі не годиться, не дозволять...

— Дядьку, голубчику, киньте ви люльку... Геть поночіє, та й тютюн й губка мокрі, либонь, як хлющ.

— А ось подивимося... ________ 2 Подати чернецького хліба — приказка, що означає виштовхати в потилицю.

І знайомий нам жебрак присів навпочіпки, затулився киреєю й почав розглядати свої курильні припаси. Хлопець натягнув на голову свитку й з нудьгою чекав, чим закінчаться намагання старого дядька; та на щастя хлопця все було мокре, жебрак сердито сплюнув, злісно звівся й побрів до монастиря. Хлопець майже підтюпцем помчав за ним, щоб не відстати й не загубити стежку в сутінках. Незабаром вирізнилися з мороку високі стіни з укріпленою вежею. Подорожні підійшли до самої брами, й старший почав стукати в неї своєю палицею; та на його енергійний стукіт у ковані залізом ворота ніхто не відгукнувся, лише вітер ввірвався з завиванням під склепіння вежі й обдав крижаним холодом. Жебрак посилив стукіт: удари дзвінко сипалися на нерухомі ворота й глухо губилися вдалині. Нарешті відчинилося невеличке віконечко над брамою і в нього просунулася чиясь голова; при абсолютній темноті годі було розпізнати навіть, кому належала вона: сторожу чи черниці. Та грубий голос, що вчувся, відразу ж розвіяв сумніви:, — Хто там преться вночі в браму й благочестивим людям не дає спокою?

— Благословен Бог наш нині, і прісно, і во віки віків,— мовив жалібним голосом жебрак.

— Амінь! — обірвав його сторож із віконечка. — Що треба?

— Впустіть, ради Христа, пропадаємо з голоду й холоду... Господь Бог вам подякує за ласку!

— Не велено! — відчикрижив воротар.

— На Бога! На милосердя! — заволав жебрак. — Не дайте, святі отці й приподобниці, погинути християнським душам! Бо ж у таку негоду добрий хазяїн й собаки не вижене з хати, а ви не даєте убогим приюту! За віконечком почулась якась розмова; в ньому брав участь, очевидно, й жіночий голос.

— Не можна впустити,— озвався, нарешті з віконечка вартовий, та вже дещо м'якшим тоном,— наказ строгий вийшов, щоб, значить, нікого... без дозволу пані‐ матки ігумені, а особливо, якщо чоловічої плоті, так щоб ані духа!

— Та в чому ж ми винуваті? Якою плоттю наділив Господь, з такою й ходимо... Хіба супроти Бога можна?

— Так то воно так, але й супроти уряду не можна: одне слово — наказ!

— То що ж це, нам пропадати пропадом, чи як? Хлопець при цьому окрику жебрака завив й заголосив жалібно. Знову почулася між воротарем та, очевидно, черницею хутка розмова.

— А ви хто такі будете? — озвався жіночий голос.

— Божі люди, каліки ходячі,— відповів жалібно жебрак,— іменем Христовим шукаємо приюту... З далекої сторони, від самого азіяту йдемо, де гроб Господній... Явіте божу ласку... Спасіте погибаючих!

— Ой, пропаду, пропаду! — заволав при цьому й хлопець. — І рук, і ніг не чую... духу нема!

— Ну, що ж я зроблю? — заперечив на якесь зауваження вартового жіночий голос: — Коли строго заборонено пускати вночі кого б то не було, навіть на чорний двір. Та ще знаєш ким заборонено? Не лише пані‐маткою святою, а бери вище... Так що ж тобі хочеться бути страченим, чи що?

— Та ж шкода їх,— озвався воротар. — Божі люди все‐таки! Голоси знову вмовкли й зашепотіли про щось нечутно.

— А ви б пішли далі,— мовив знову нерішуче сторож,— гонів за п'ять, під горою є наше монастирське селище, там і переночували б...

— Та що ти, рабе божий, смієшся над жебраками, чи що? Я сліпий, а поводир мій — дитя мале, ступити від утоми не може, закляк, зудубів од холоду. Та й ріски в роті у нас не було вже другий день. Якщо ж божа обитель відмовляє нам у приюті, то ми ліпше околіємо біля сеї брами, нехай вже й гріхи наші візьмуть на себе немило‐ сердні люди. Останнє слово жебрака, очевидно, подіяло на черницю; вона крикнула: «Зачекайте!» й десь поспішно зникла. Невдовзі вона знову з'явилася біля віконечка й мовила рішуче: — Свята мати‐ігуменя спить й будити її не можна, та з цього нічого б не вийшло; а ось мати‐економка таке нараяла: пустити вас переночувати в комірку, що побіля брами ліворуч; там усе‐таки затишок й згори не капле... А на чорний двір — ні за щоі Ось тобі ключ від комірки, а ось пироги й книш на підкріплення... Там у комірці знайдете і сіно, і попони... Ну, Господь з вами! — завершила вона свою мову й щільно зачинила віконце. Жебрак почухав потилицю й почав навпомацки шукати з правого боку двері: хоча в наших подорожніх й зовсім зникла надія обігрітися й обсушитися біля палаючого вогнища й повечеряти гарячою стравою з келехом меду, та й запропонований

монастирем приют обіцяв усе‐таки більше зручностей, ніж чорна осіння ніч із крижаним дощем та пронизливим вітром.

XVII Комірка виявилася зовсім сухою й захищеною від протягів. Наші подорожні скинули верхній, промоклий до нитки одяг й, накрившися попонами, всілись на сіно вечеряти. Жебрак витягнув із‐за пазухи флягу оконитої, без якої він ніколи не вирушав у дорогу, надпив кілька добрих ковтків живильної рідини й передав її хлопцеві.

— Ну, закропи, хлопче, душу й ти, а то вона у тебе заледве тримається в тілі. Хлопець тремтячими руками схопив флягу й припав до неї губами.

— ГодіІ — жебрак нарешті зупинив запопадливість поводиря. — А то всю вижлуктиш й лопнеш. На ось шматок книша й пиріг із горохом. Зігрівшися під попонами, а особливо від оковитої, подорожні почали втоляти свій вовчий голод. Довго, доки не доїдено було все до останньої крихти, в конурі панувала мовчанка, що переривалася то від завивання злющої бурі, то від чвакання голодних ротів. Нарешті закінчивши з вечерею й добросовісно крякнувши, мовив жебрак: — Ех, посмоктати б люлечку, та поки не просохне тютюн, нічого не вдієш! М‐гу! Добре було, б і черв'ячка заморили, і зігрілися б трохи.

— А на ранок знову замерзнемо,— зауважив, позіхаючи, хлопець.

— Чого доброго! Черниці не пускають, хоч здихай! Виходить, що й наша справа не вигорить, а без цього хоч і не повертайся за Дніпро.

— А що там таке? — поцікавився хлопець. — Шляємося по всіх дорогах, а чого — толком не візьму.

— Усе будеш знати — рано зістаришся,— хихикнув жебрак,— ти й без того рано в гору пішов, довелося вже мені тебе зверху зняти й поставити на землю.

— Так, вік не забуду,— мовив глухим, тремтливим голосом хлопець, затрепетавши внутрішньо при одній згадці про те, на що натякає жебрак.

— Ну, так, одначе нам треба пробратися в монастир, а ні, то, либонь, і я піду вгору... Але, як це зробити — не допетраю.

— Та задля чого ж у монастир, дядьку, вам треба?

— А ось для чого: тільки ти дивись, не розмели, а то я язик твій вирву з горлянки! Бачиш‐но, в цьому монастирі є затворниця, чи простіше — ув'язнена, тому що не по своїй волі в черниці пішла, а засадили... А персона вона знатна, вельможна, і від одного вельможі наказ є — знайти її, побачитися й передати листа...

— Ой, ой, ой! Як же це вчинити, коли доступу нема?

— А ось я й маракую: доступити — худо, а не доступити — ще гірше: вельможа не помилує... А якщо вдасться, то озолотити може.

— Та як же вдасться? Хто допоможе?

— А ніхто, як не ти, хлопче.

— Я! — навіть скочив на ноги від здивування поводир.

— Ти, ти! Я вже прикинув думками, і виходить, що тільки ти! І ось як: у тебе приємне личко й довгі патли, якщо тебе в жіноче убрання вбрати, то ти зійдеш чудесно за дівчину.

— Я дівчиною не хочу бути,— образився хлопець.

— Не хоче коза на торг, а ведуть...

— Та й де ж дістати мені спідницю, сорочку і хустку, і там іще що?

— Украсти.

— Що ви, дядьку? Як же злодійкувати я буду? Та й де?

— Не мені тебе вчити: знаєш, як і коли! Без цього — і мені, і тобі погибель, так

і знай! Ти ось казав, що вік не забудеш моєї ласки, що від шибениці тебе визволив — тож послужи мені своєю допомогою в справі. Ми завтра вийдемо звідси й підночуємо в якомусь хуторі або селі, милі за дві. Там ти й оборудуєш із жіночим убранням та й повернешся обхідними шляхами сюди під браму, переодягнувшися вже за дівчину: тебе як жінку й пропустять... Ну, вигадаєш якусь жалібну байку, що ти сирота, приміром, що тебе польський пан переслідував, чи щось там, та присилував прийняти католицьку віру... А ти, мовляв, й пішов, молитимеш Христом‐Богом мати‐ігуменю взяти тебе в монастир, що в тебе, мовляв, здавна лежить душа до чернечого життя, і таке інше...

— Ну, а як взнають, що я не дівчина, а хлопець?

— Не бійся — їм і на думку не спаде. Обережнішим лишень будь, та й сидіти тобі в монастирі не довго.

— А що ж мені в монастирі робити?

— Розвідати, де, в якій келії перебуває ця знатна затворниця, дати їй знак, що є посланець від одного задніпровського вельможі... А я не затримаюся й таки проберуся сюди... Ну, ти мені й покажеш.

— Ой, страшно,— зітхнув хлопець.

— Страхами не задавайся, а сподівайся на Божу ласку, це добре діло, за нього й усе твоє минуле лихо забудеться і ще доскочиш нагороди. Тільки ось що: втікати від мене не смій: знайду тебе під землею, і під морем, і вже тоді не помилую! Хлопець заскреготів від безсилої люті зубами й замовк.

— Ну, пора на бокову! — завершив жебрак. — Натомилися й настудилися, спочинь і ти, хлопче, а після сну всі страхи минуть... Повернувшись до стінки, жебрак захропів богатирським хропінням, а хлопець ще довго зітхав й придумував, як би втекти від цього благодійника. У глибині монастирського дворища, за житловими будовами, в кутовій вежі, була келійка, чи точніше, темниця, схована від усякого цікавого ока. Вхід у цю затворниць‐ ку конуру вів із підземелля по вузькій драбинці, зробленій всередині стіни. Це крихітне помешкання з високими зводами, без дверей, оскільки драбина закінчувала‐ ся лядою в підлозі, нагадувало швидше кам'яний лантух, у який запаковували на віки живу людину. Єдине невеличке вікно було перехрещене залізними скобами й упиралося в глуху стіну. І в ясні, літні дні проникало сюди мало світла, а в темну осінь царював тут постійно непросвітній морок, ледь пом'якшений невеличкою лампадкою, що блимкотіла біля образу Спасителя в терновім вінку. Та часто лампада ця гасла, ніхто не приходив підлити в неї оливи, й ув'язнена повинна була сидіти в цілковитій темряві, сидіти та слухати завивання вітру, що вривався в слухове вікно, чи стежити за стогоном пугача, який пугутькав із даху вежі — «поховав, поховав!». Ось і тепер у круглому кутку на твердім ложі сидить, схиливши голову на долоні, опершись ліктями в коліна, якась жіноча постать. Лампада потріскує, то спалахує судомно, то зовсім, ніби гасне, очевидно, догорає в ній остання крапля оливи. Жіноча постать сидить незворушно, ніби скам'яніла, нагадуючи собою статую 3 гірського мармуру. Строгі згортки волосяниці вкутавши з голови до ніг її тіло, не можуть все‐таки приховати вишуканих ліній молодої статури й засвідчують струн‐ кість її й красу. Довго нерухомо сидить затворниця, ледь помітно здіймаються її високі груди — ні зітхання, ні стогону! Спочатку тут, у цій пітьмі, чулося глухе ридання, що переривалося зойками відчаю, та німий, кам'яний гріб придушив ці пориви бурхливого горя, перетворивши його в тупий відчай. Все завмерло там за стіною, все заклякло в знеможеному серці, і чи живе сама вона, чи догорає, як оця лампада? Не може дати собі ради молода черниця — свідомість її погамовано цією

живою могилою. Та ось лампада затріщала сильніше й спалахнула яскравіше, черниця здригнулася й підвела своє обличчя; останнє полум'я лампади осяяло її тонкі риси, сповнені чарівливої принади й затуманені безпросвітнім смутком. Лампада погасла й все потонуло в кромішній тьмі.

— Ах, коли б скоріше й мій кінець! — прошепотіла черниця. — Погаснути й зануритися в безкінечну ніч... Лампада ще спалахнула перед смертю, а мені вже не палахкотіти, а дотлівать... Забуття, забуття лише молю! — вигукнула вона у відчаї й, заламавши руки, впала на жорстке узголів'я. Та як не вимолювала вона забуття, а пам'ять, як на зло, берегла образи минулого, воскрешала їх, із мороку ночі виплива‐ ли живі картини минулого, катуючи серце зв'язненої втраченим щастям. Ось він, красень, з блакитними очима, ніби стоїть перед нею з принадною усмішкою, полум'яний й ніжний, і безтурботно веселий, о, він не дасть ні засумувати, ні замріятися, і жарти, й оповідки, і широкі плани майбутнього — не наслухатися...

— Так, він буде гетьманом, я цьому вірю! — вигукнула ув'язнена. — Він не задасться нікчемним планам, як мій гаспид, він не якшається з черню, з голотою! Змовкла черниця, та уява перенесла її знову в знайому, затишну світлицю; обридливий малжонок (чоловік) — далеко там, за Дніпром, а вона сама, з подругою своєю Санею, та й та десь у дальніх покоях, а він, нежданий гість, шепоче їй про кохання, палить полум'яним зором... Як закипіла в неї кров, здригнулося серце, скаламутився розум! Для чого було лукавити, боротися? І він, і вона зрозуміли відразу ж, що кохають одне одного божевільно, а їй з тієї хвилини бридким став її чоловік; і раніше він був скучний, вічно зайнятий, вічно у відлуці, а тепер став ненависним... Ну, а їй, молодій, жити хотілося — і вона недовго й боролася, не побоялася гріха.

— Ох, і караюся ж за нього, караюсь! — простогнала затворниця. — Краще б чоловік убив мене, так ні ж, придумав таку рахубу, яка до решти сточила моє серце... А той, другий, коханий, і не обізветься, полишив мене на ганьбу. Не намагається навіть врятувати. Забув, забув! Кажуть навіть, що женився... Чи, можливо, навмисне пустив цю чутку мій нелюд, щоб доконати мене? Ах, коли б швидше мій кінець! Хоча б зілля дістати десь разок! Яка нудьга тут у цьому кам'яному склепі, в цій чорній могилі! Та ніщо не відгукується на зітхання й стогін убогої. Товсті стіни тюрми похмуро мовчать, темна ніч убиває сподівання й томливо, тихо повзає. У цей час почувся під підлогою стукіт, скрегіт ключа — і ляда, піднявшись, важко дзвякнула залізними скобами об половиці; в отворі з'явилася спочатку невиразна світляна пляма, що затулилася потім похмурою тінню, і нарешті в цій келії‐тюрмі, тяжко дихаючи й покашлюючи в кулак, означилася довга, худа, згорблена постать старої черниці. Вона поставила на підлогу ліхтар, усілася на єдиний стілець, що стримів у келії, і довго сиділа мовчки, знесилена задухою.

— Тебе гріхи обсіли, а я надривай себе,— мовила вона нарешті й злісно закашл5ілася. — Останні сили витрачай...

— Таж не по моїй волі,— озвалася тихо молода черниця.

— Іще б! У тебе волі нема і не буде! Натішилася ти нею, і годі! За таку волю будеш тут гнити до смерті, а після смерті кипітимеш у пеклі, в сірці пекельній, і не буде тобі прощення ні від людей, ні від Бога!

— Убили б, задушили б: мені пекло легше, ніж ваші гризоти!

— Ага, відчуваєш,— зауважила черниця. — А нащо знову погасила лампаду?

— Чому ви оливи не даєте? Це я буду матері‐ігумені скаржитися.

— Хе, хе! Скаржся! Звідсіля, хоч розірвись, так твоїх криків ніхто не почує.

А сюди мати‐ігуменя не зайде. А ось за такі слова твої я на тебе епітемію накладу: і голодом поморю, і спрагою, і на гречці лежати змушу, й на горосі...

— Я не раба ваша! — вигукнула ув'язнена, грізно звівшися. — А ви всі раби мої!

— Хе, хе, хе! — захихикала злорадно стара. — Старе згадала? Пройшло, минуло! Тепер ти в нашій, чи в моїй владі, і що схочу, те й зроблю.

— Не зробиш! Варто мені лишень побороти своє серце, покаятися перед малжонком, і він простить, простить усе, я знаю, тому, що кохає, а коли простить — то влада моя, і я розтопчу вас ногою! — Очі у затворниці сяйнули вогнем, голос зазвучав владно, а вказівний жест змусив навіть присісти злісну наглядачку. Тривала хвилина мовчання. У черствім серці черниці зазміївся було страх, і вона вже готова була поступитися ув'язненій, прикрити ласкою суворість, та вируюча злість пересилила це почуття.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — мовила вона тихо й самовпевнено. — Поки його ясновельможність навернеться сюди, а він без поклику матки‐ігумені й не навідається, то я буду росою, і не простою, а отруйною, яка проїдає не лишень очі. а й серце наскрізь. Зламаю твою пиху, а з погроз твоїх буду сміятися. Та коли що,— підійшла вона впритул до затворниці й прошипіла пошепки,— й придушити зможу, щоб не молола... Померла, мовляв, з нудьги за дружком, та й кінці в воду!

— Так убивайте мене, нелюди! — вигукнула затворниця й розкрила свою волосяницю, оголовши тонку, витончену шию.

— Не квапся! — мовила спокійно стара. — Горда ти, непокірна! Смирення нема у тебе, а без смирення гріха не спокутуєш! Усе це я тобі, рабі божій, говорила навмисне,— продовжувала вона пом'якшеним голосом,— щоб випробувати дух твій, вивідати серце... І виходить, що ні слово Боже, ні віддалення від зваб світу — ніщо не утішає твоєї норовистої душі. З гріхом великим прийшла ти сюди, щоб замолити його, і ми всі молимося про пом'якшення твоєї гордині, про повернення твоєму серцю церквою освяченої любові. Ось і я, заледве ноги волочу, та плентаю до тебе порозмов‐ ляти по душі, прочитати слово Боже. Сил у мене не стачає приносити сюди вчасно оливу й страву, хоча б якась помічниця, а то мати‐ігуменя на мене саму поклала, довіряє лише мені. Ну, й труждаюся, труждаюся до останнього подиху,— і стара закашляла жахливим, затяжним кашлем, хапаючися судомними руками за свої впалі, висохлі груди. Коли нерешті кашель улігся, то черниця витягнула з‐під покривала книгу, поклала її на стільчик, поставила той самий ліхтар й мовила до ув'язненої строго: — Устань й прочитай сьогодні при мені житіє святої великомучениці Варвари — тільки на коліна стань. Покірно підійшла ув'язнена до стільчика й опустилася на коліна, а наглядачка‐ черниця сіла на її постіль. Почалося монотонне читання «Четій‐міней»... Повіствування дійшло вже до жахливих катувань, вчинених за велінням батька над його дочкою християнкою, як раптом із‐під полу хтось постукав, а потім покликав черницю.

— Преподобна сестро! Кличуть тебе!

— А що там? Я зайнята...

— Прибігла якась сирітка напівмертва... тремтить, плаче, просить приюту; каже, що її пан хотів змусити латинство прийняти... Підліток іще, а стільки натерпілося!

— Ну, а при чому тут я? Сказали б матінці‐ігзгмені.

— Відпочиває юна; а як ти, преподобна сестро, за неї тут, то тебе й просять, щоб розпитала й розпорядилася.

— Ох, усе труд та труд! — підвелася вона, крекчучи й стогнучи. — Ну, дочитай

вже сама, моя послушнице! Ліхтар залишу, а оливу потім принесу... Змири серце й возлюби того, кого й Господь тобі любити велить, а гріховні помисли відмети від себе навіки!..

XVІІI У закутку двора, біля брами, юрмилося декілька черниць й монастирських служок; усіх потягнула сюди цікавість подивитися на дівчинку, що ввірвалася з таким галасом у монастир. При одноманітній, томливо‐нудній течії тутешнього життя, всяка, незначна навіть подія, що долинала з широкого зовнішнього світу в цю могилу, створювала тут сильне враження на затворниць, збуджуючи в них інтерес до життя, роздратовуючи заснулі під волосяницею інстинкти; сьогодніш‐ ній же випадок був незвичайний, а тому й не дивно, що обличчя всіх прибульців біля брами особливо пожвавились, очі сяяли цікавістю, рухи відзначалися надзвичайною енергією. Посеред натовпу стояла дівчинка в дещо задовгій запасці, дбайливо закрученій довкруг худого, витягнутого стану й міцно підперезаній у декілька обертів червоною окрайкою; на плечах у дівчинки незграбно теліпалася зелена байкова з червоними вусиками корсетка, розірвана в кількох місцях, а голову щільно закутувала чорна з золотистою биндою хустка. Увесь одяг дівчинки був забруднений грязюкою й не гармонував у своїх части‐ нах, та на це не звертали уваги, оскільки очі всіх були звернені на худеньке, миловиде личко, а вуха всіх пашіли від нетерпіння якнайшвидше почути пригоди цікавої втікачки. Та дівчинка більше не плакала, кутаючися в хустину, тремтіла, переминалася босими, посинілими від холоду ногами. Здавалося, жах, що гнався за нею, не лише не відпустив її в цій обителі, а ще більше впивався в неї невидимими кігтями.

— Та ти не плач, не бійся, люба, тут тебе ніхто не зобідить,— підбадьорюва‐ ла дівчинку молода черничка, яка щойно нагодилася,— а що тобі приключилося таке?

— Мучив її пан польський, католик... Хотів у католицьку віру вихрестити,— посипалися з усіх боків повідомлення новоприбулої.

— Ох, гріхи‐то які! — захитала співчутливо головою черничка.— Так ти заспокойся, дівчинко, сюди пан не прийде. А може, тебе ще що лякає?

— Вовки...— схлипувала дівчинка,— гналися, ледве сховалась... на дерево вилізла... і корсетку було порвали...

— Господи, жахи які! — відгукнулися сердечно в натовпі.

— Бідна ти, бідна,— погладила її ласкаво по голівці черничка,— забудь про них, сюди й вовки не перескочать.

— Стомилася... два дні нічого не їла,— продовжувала скаржитися втікачка. У цей час підійшла до натовпу стара черниця, спираючися на довгу патерицю, й зупинилася непомічена ніким позаду.

— І відпочинеш, і нагодують,— втішала привітно черничка.

— Нагодують, нагодують,— підтвердили й інші в натовпі. Дівчинка, мабуть, заспокоїлася, перестала хникати, лише тремтіння не полишало її, то затихаючи, то стрясаючи раптом усе її тіло.

— Коли б мене зовсім залишили тут,— мовила раптом тихим, прохаючим голосом дівчинка,— я б працювала, всіх би слухалася... Нема в мене ні батька, ні матері, хотілося б в черницях жити... з вами молитися... Ох, не пускайте мене, святі сестрички, якщо не приймете, то я на себе накладу руки! Останні слова сирітки справили на всіх зворушливе враження й завоювали

симпатії до неї всього натовпу.

— Звичайно, як же пустити? Кругла сирота! Кого ж й приютити, як не таку убогу,— почулися співчутливі вигуки.

— О, так! — підхопила захоплено й молода черничка. — Не дамо тебе на знущання ляху, сховаємо тут.

— Ой, не давайте, не давайте! — протягнула дівчинка, складаючи молитов‐ но руки.

— А чи зголоситься прийняти свята мати ігуменя? — шепнула на вухо молодій черничці сусідка, та так, що й інші, ближні, почули. — Шкода ж сирітку страх, а раптом не захоче свята мати супроти пана піти?

— Супроти ляха — що ти? Та за неї і наш гетьман заступиться, він же дуже поважає нашу матку святу.

— Поважає, ще як шанує,— відгукнулися сусідні голоси.

— Так ось, вмити та переодягти в чисте цю бідолашку й повести її до матки‐ігумені...

— І повести сьогодні ж, не відкладаючи! — підхопили найближчі.

— Так, так, сьогодні,— підтримали подальші,— поки ще її преподобна мосць не опочила.

— Тільки вмити скоріше, надіти чисту сорочку й послушницьку рясу,— радили одні.

— Ні, ліпше так, як стоїть, й повести,— заперечували інші,— нехай свята матка побачить, в якому вона вигляді прибилася сюди! Почалася з цього приводу суперечка. Ще раніше, при першій пропозиції чернички перемінити втікачці білизну, обличчя дівчинки вкрилося смертельною блідістю, а тепер, при загальній розмові, очі в неї поширилися від жаху, й вона вся затрепетала. Жах до такого стану зледенив мозок нашого хлопця, а це був саме він, що хлопець не міг навіть стежити свідомо за перепетіями суперечки. Думка, що ось зараз роздягнуть його, дізнаються й повісять,— цвяхом свердлила його голову й викликала лише один рефлекс — кинутися навтікача; та надовкіл стояв натовп; ворота були зачинені залізними болтами, й з усіх боків здіймалися високі зубчасті стіни — мури. Дівчинка божевільно водила очима надовкіл й стукотіла зубами. Всі захопилися суперечкою й не звернули уваги на таку різку переміну в настрої духу сирітки; а вона навіть щось шепотіла й про щось просила, та її посинілі губи лише ворушилися, але не подавали виразного звуку. Суперечка між тим підходи‐ ла до кінця. Більшість висловилася зате, щоб привести сирітку чистою, обмитою, оскільки настоятелька була ворогом усякого бруду й не могла його бачити; одяг, в якому прибігла дівчинка, вирішили показати окремо й пояснити подробиці.

— Ну, ось і підемо, люба! — звернулася тепер до дівчинки молода черничка й взяла її за руку. Та цей доторк викликав у дічинки новий пароксизм паніки: вона заметалась і закричала, забувши зі страху всі напучення жебрака й всю обережність в речах.— Не треба! — заволала вона.— У мене голова... я хворий... — і захитала‐ ся, почувши своє останнє слово. На щастя, натовп у цей час відхлинув, а обмовку помітила лише черничка, та й то не надала їй підозрілого значення, а приписала її лишень обуренню дівчинки від пережитих жахів.

— Бідненька, аж заплітається язик! — мовила вона без удаваності.— Не бійся! Годі! Все лихе минуло! Ось підемо, приберемося. Мати ігуменя добра. Як

мати рідна, приютить тебе, захистить від напасників, і заживеш ти в нас спокійно, хвалючи милосердного Бога... Ну, ходімо ж! Та дівчинка опиралася й голосом, що задихався, молила: — На Бога! Не треба! Ой, голова!.. Пропала ж я!..

— Та що ти її мучиш? — почувся в цей час строгий старечий голос. Усі оглянулися: стояла преподобна сестра Агафоклія, помічниця й права рука настоятельки ігумені, за якою й було послано відразу ж після появи дівчинки на монастирському дворі. Всі шанобливо перед нею розступилися, а поважна стариця продовжувала:— Бо ж відразу видно, що ледве стоїть на ногах. Змерзла, задубіла, знесилилася від голоду й страху; дівчатку давно б поїсти щось дати, та відігріти, та пустити відпочинуть, отямитися, а вона, прости Господи, задумала мити її та наряджати? Для якої потреби? Марноти заради — істинно, і тільки! Мати‐ігуменя давно відпочиває, і їй не потрібні ваші убранки... Ось подивіться яка, хіба мало намучилася, так щоб і дух із неї витрясти, чи що! Може, в дівчинки лихоманка вже... а вона мити! Ось ти, Фросино,— звернулася стара до молодої чернички, що стояла все ще біля дівчинки,— візьми її в свою келію, та напій зігрітим пивом або узваром із яблук, нагодуй, якщо захоче їсти, а головне, поклади спати й не буди до заутрені, нехай добре виспиться... одяг і все поклади; встане — і сама одягнеться... Хлопець, благословляючи в душі свою благодійницю стареньку й шепочучи безладну молитву, покірно пішов за черничкою. Того ж самого вечора до крайньої хати селища, що належало жіночому монастирю й тулилося біля підніжжя гори верстви за дві, підходив знайомий нам жебрак; хазяїн хати, добродушна за виразом обличчя істота, на привітання незнайомця «Слава Богу!» — відповів ласкаво: «Во віки слава!» й запросив гостинно подорожнього в свою хату розділити шматок хліба й кухоль якогось питва.

— Спасенна душа в пана‐добродія,— відповів, набожно перехрестившися, подорожній,— блаженні, які радо приймають прочан, бо й самі будуть прийняті в царство Боже,— мовив жебрак.

— Ех, чоловіче Божий, кого ж нам і вітати, як не молільників наших, не заступників наших перед престолом небесним? — відповів із щирим почуттям селянин, розчиняючи перед подорожнім широко двері своєї хати.

— Ох, ох, ох! Чи сміємо ми й подумати приступитися до престолу Господнього? в гріхах ходимо, гріхами підшиті, гріхами вкриті... Трудимося лише, а чи прийма Всевишній труди? У хаті палахкотів у пічці греійливий, привітний вогник, молода хазяйка поралася біля вогнища, готуючи вечерю, й дуже зраділа подорожньому, підійшла навіть до благословіння, посадивши його на чільне місце — на покуті; двоє діток теж були підведені до нього.

— Зачекайте, любі мої хлоп'ята, малі янголята,— пригорнув їх і приголубив подорожній,— дайте ось обігріюся трішки та розв'яжу свою торбинку, так я вам ладанки від Макарія, угодника Божого, добуду, будете носити їх, і ніяка хворість до вас не доторкнеться.

— А пан чесний і в Києві бував? — поцікавився хазяїн.

— Гряду від святого місця сього, від печерських святих, од Варвари Великомучениці, від Софії премудрої... Боголепнії храми Господні й град благочестивий... а ось,— зітхнув жебрак,— знову католик посідати його хоче, латинство там голову підвело й погрожує, що пожере наші храми...

~ Та хіба допустять? Там же й гетьман козачий, і цар московський бережуть святині?

— А ти, добродію любий, не чував хіба, що антихрист із латинства народиться, а коли народиться, так супроти нього ніхто нічого не вдіє: і храми божі жерти почне та хвостом своїм гаспидським буде косити православний нарід, і всякі біди та туги потягне слідом за собою, й запанує нікчемство, запустіння... Тоді настане кінець світу, страшний суд.

— Ой, Боже мій! — зітхнув хазяїн, слухаючи з трепетом подорожнього.— Жінко, чи чуєш ти, про які жахи розповідає шановний прочанин?

— Зачекай, зараз,— відгукнулася господиня,— лишень засмачу галушки олією з часником та підсмажу тарані. По хаті справді полинув аромат розпареної тарані, змішаної з тонким запахом гречаних галушок й підправлений букетом конопляної олії з підсмаже‐ ним часником. Жебрак ласо повів носом й сплюнув від почуття голоду, що підкотилося під горло.

— Т‐ак, добра тараня,— мовив він,— тобто часи злі настають, брат на брата постає, рід на рід, нарід на нарід, і не тіко самі постають, а й нечестивих агарян накликають та проливають кров християнську і чинять руїну велику, нікчемство, запустіння, а чинити будуть і слуги антихристові, і будуть ті слуги його і в княжій короні, і з булавою... Ох, уже за святим градом залягла на полудень пустеля‐ руїна, вже з'явився й такий гетьман, що віддає християн невірним поганцям у руки за гріхи наші, за злостивість нашу, а то є вірний знак, що вже народився антихрист.

— Жінко! Чи чуєш? — захвилювався хазяїн.— Уже народився антихрист, і виходить, що в нашому гетьманстві, як не подумаєш, так і правильно.

— Та зачекайте, люди добрі,— запротестувала господиня,— ось я вечерю поставлю й сама послухаю,— за чаркою та за ложкою веселіше розповідати.

— Хе, маху дала! — засміявся добродушно хазяїн.— За чаркою та за ложкою — ніколи, не можна ж роту дві роботи накидати разом, а ось за кухлем доброго пива, а ще ліпше доброї наливки, то це так!

— Ну, добре, добре! — мовила весело жінка, ставлячи на стіл миску гарячих гречаних галушок, потім вона виклала зі сковороди в полумисок підсмажену тараню, принесла поспішливо з мисника флягу оковитої, а з хижки корець доброго пива, й завершила суєту хутким запрошенням.

— Ну, а тепер ласкаво прошу. Усі всілися; чоловік накраяв шматками житнього хліба, що завжди лежав на столі в українця, і налив у чарки горілки. Коли спорожнені були і фляги й полумисок, і двічі наповнена галушками миска, і в кухлях запінилося чорне пиво, тоді знову почав свої розлогі оповідки жебрак, і про руські святині, і про чужі краї — про Єрусалим неймовірний, про терен — прокляте дерево, з якого жиди плели вінець Христові, про Іудині сльози, що на піску валяються білими мішечками, з яких виплоджуються змії, про песиголівців‐людоїдів із одним оком у лобі.

XIX Хазяйка, поклавши своїх дітей спати, підсіла до столу й розпитувала подорожнього про нечувані дива та чудасії, які довелося Божому чоловікові бачити на широкому світі.

— Не вистачить, жінко, не те, що ночі, а й дня, щоб переслухати захожалого

подорожнього...

— Не те, що дня й ночі, а й тижня,— поправив із усмішкою жебрак.

— Ну, ось бачиш! То ми краще попросимо доброго чоловіка залишитися в нас відпочинути деньок‐другий після довгої дороги... А поки що, постели ось тут йому на лаві, бо слухати вухам не завада, а язику молотити по зубах важкень‐ ко й опухнути може...

— Спасибі вам за ласку, добрі люди,— мовив розчуленим голосом жебрак, низько кланяючися,— Господь‐Бог вам віддячить, це вже його десниця мило‐ сердна мені вказала на таку набожну, багату щедротами сім'ю. Я йду собі голодний і холодний та думаю, де б мені іменем Христовим прихилити голову та знайти шматок хоч черствого хліба... Ох, часи тепер настають антихристові, часто, забуваючи ім'я Христове, дають нам замість хліба — в потилицю, втри‐ шия... Так думаю я про все таке й журюся, аж тут добрий чоловік, спасенна душа, сам запрошує, частує, як дорогого гостя, ще й запрошує залишитися... Знаєте, таких святих душ уже мало на світі — вивелися! Тільки я ось що скажу: залиши‐ тися мені ой, як приємно, лукавити не буду,— відпочити хочеться після довгих блукань, й радий би я був довше пожити в такому приюті після буревіїв і дощів, і морозів та ще в такій Божій сім'ї, тільки даремно ні закутка обтирати, ні хліба їсти я не стану...

— Що ти, старче Божий! — запротестували хазяї,— щоб ми з захожалого подорожнього за скибку хліба гроші брали? Та що ми бусурмани, чи що? Та за такі вчинки нам би подавитися належало Божим добром!

— Я не про гроші кажу: грошей, звичайно, я не заплачу, тому що їх нема. Я про те, що працею, трудом хочу відплатити вам, інакше я не залишусь... дармоїдство — найтяжчий гріх!

— Чуєш, чоловіче? — штовхнула свого хазяїна ліктем жінка, та він лише почухав спину.

— А я, люди добрі, прирік себе трудитися,— продовжував подорожній.— Тож без роботи я не залишусь. Коли згодні, щоб я вам допомагав у хазяйстві, щоб був замість наймита, то я залишусь... і за ласку '^вашу буду дякувати.

— Та ти, святий подорожнику, збалуєш зовсім мого чоловіка,— лукаво заперечила хазяйка,— він і без того лінивенький.

— Я до своєї праці не лінивий, та ось до панщини...

— Якої панщини? — перепитав хутко жебрак.— Хіба ви підневільні?

— Ні, хвалити Бога, та ось ми живемо на землі цього жіночого монастиря, ну, а відтак маємо слугувати в роботі, на полі чи в самому монастирі — дрова там рубати чи щось інше робити... Так ось ця праця важкенька!

— А, то я з радістю,— прохопився подорожній, виявляючи надзвичайну запопадливість і незрозуміле захоплення.— Тут буду допомагати вам за ласку, а там, на монастирському дворі, потруджуся Богові за його милосердя. Хазяї повинні були згодитися на доводи жебрака, а господар із особливим задоволенням пообіцяв йому поступитися своїми монастирськими обов'язками. Так і вчинили. Подорожній залишився за наймита в добрих людей і почав працювати так, що його треба було постійно стримувати від надсади. За обідом та за вечерею розповідав він про чужі звичаї та побут, про святі місця, про такі чудеса, що слухачі розтуляли від подиву роти; між іншим у захоплюючі оповідки свої він обережно вплітав, що буцімто тутешній гетьман продав свій край туркам, що це за намовою антихриста, що справжній християнський гетьман буде задніпровський... Мало‐помалу його думка починала оволодівати розумом

слухачів й поширювалася в селищі. Та найбільше подорожній любив не розпові‐ дати, а сам розпитувати про монастир — про його розташування, про церкви, про келії, про побут черниць, про матір‐ігуменю й про всілякі дрібниці, навіть про побутуючі там оповідання; хазяїн у міру своїх знань задовольняв його цікавість, розуміючи, що інтереси Божого чоловіка зосереджені лишень у божественнім. Не минуло й кількох днів, як сім'я зжилася з своїм гостем, як із давнім, добрим приятелем, й не могла нахвалитися ним усім і кожному. Стара черниця після останнього приходу до затворниці більше не з'являлася, а замість неї стала приносити їй пісну страву інша монашка; вираз обличчя у неї був не злий, не конозистий, а очі засвідчували навіть жалісливе серце, та вона все мовчала; принесе й віднесе посуд, не зронивши жодного слова, не відповість на жодне запитання ув'язненої; можна було навіть подумати, що нова наглядачка непремінно глухоніма, і ув'язнена почала випробувати, чи почує вона її прохання й чи виконає його? Ув'язнена, між іншим, скаржилася на нестерпний холод; черниця й бровою не повела на її скарги, та, проте, принесла на ніч дров. Це порадувало ув'язнену. Вона почала молити слізно свою нову наглядачку, щоб та поговорила з нею; що вона, мовляв, слова людського тут не чує, що від такої муки можна втратити розум... Молитви нарешті похитнули серце черниці, і вона, затоплюючи грубку й не дивлячися на затворницю, пробелькотіла ледь чутно: — Не велено... Якщо дізнаються, тоді біда!

— Та клянусь моїми муками, моїм лихом,— вигукнула ув'язнена,— що нікому жодним словом я не обмовлюся, хоча б ти, сестро, й передала мені, що завтра мене будуть четвертувати.

— Ох, і бідна ти, горопашна,— похитала головою сумно черниця,— і пожаліти тебе не можна... І за що це?

— За що? — мовила гаряче молода затворниця.— За те, що я серця свого не розтоптала ногами на догоду звірові! За те, що мені жити хотілося, світом божим порадуватися! За те, що ми, безмовні та обездолені, вважаємося в моцарів‐ деспотів їхньою власністю, їхньою худобою під'яремною і, нарешті, за те, що вони можуть над нами, беззахисними, виявляти свою силу! — і ув'язнена заридала... Черниця кинулася її втішати, заспокоювати; та довго не припинялися бурхливі ридання, і ув'язнена побивалася в неї на грудях, як підстрелена горлиця. Нарешті це нестерпне лихо стомило розхитаний молодий організм, ув'язнена мало‐помалу затихла.

— Скажи мені... Богом молю тебе... Матір'ю божою заклинаю...— мовила, затинаючися, нещасна,— чи довго мене так будуть мордувати? До самої смерті присуджена мені ця кам'яна могила?

— Ох, не знаю, істинно говорю, не відаю: про те відомо лише святій матері‐ігумені та ще преподобній матері Агафоклії.

— Це тій старій відьмі, що приставлена до мене катом?

— Ой, не говори так... гріх!

— А чого ж вона до мене не приходить? Відставили?

— Захворіла преподобна мати Агафоклія.

— А! Захворіла? Це від лютості... Вона і тут від лютості та від божевілля як закашляється, бувало, так аж посиніє...

— Ой, які слова! — сплеснула руками черниця й затулила ними зі страху очі.

— Жорстокі? Такі самі, як і вона мені шипіла! Скільки від неї я наслухалася й крижаних погроз і проклять,— то що ж дивуватися, якщо я рада, що ката свого запеклого не буду бачити?

— Може, Господь‐Бог ще воздвигне її...

— На горе мені? Ну її к лиху! Скажи краще, що там нового у вас є?

— Та нічого такого... Дівчинка ось одна на днях прибігла. Пан якийсь хотів охрестити в польську віру, чи що, ну, вона й вимолила у святої нашої неньки приют тут і захист, прийняли її в монастирські служки.

— Ах, чому ж мене не зроблять служкою? я б усі роботи, найнижчі, взяла на себе, тільки б не сидіти тут узаперті... в темноті.

— Потерпи, сестро, може, тебе й тримають на замку зі страху, щоб ти над собою якогось гріха не вчинила, та, коли переконаються, що ти стала смиренною, покірною та тихою, тоді, звичайно, над тобою змилуються й випустять тебе. Сюди, ось я знаю, саджали за провини великі, та не на віки, а на певний час — до покаяння... Одначе ось і я через тебе, бідну, согрішила, порушила наказ строгий і теревеню... Ох, прости, Господи, лукаву рабу твою! Не вводь ти, голубко, мене в спокусу. Слів пару скажу, а більше й не випитуй... Ну, залишайся з миром!

— Стій! Одне лишень слово! — заволала жалібно ув'язнена.— Скажи мені, чи світить у вас сонце, чи так само похмуро на монастирському дворі, як у мене в цій могилі?

— Ох, моя лебідонько, все про волю та про широкий світ думаєш! Ходить,' ходить по небу світле сонечко, не погасло: ясний день у нас, приморозком, як сріблом пухнастим, прикрашені всі дерева, виграють самоцвітами, іскряться на світлі золотом.

— Спасибі, спасибі тобі... Я буду думати про все це й думками тішитися.

— Ну, Бог із тобою, я ще повернуся... принесу оливи... і ліпший якийсь шматочок тобі, голодній,— добра черничка спустилася в отвір й зачинила за собою ляду. З цього дня, завдяки поблажливості монашки, ув'язнення затворниці було значно легшим: вона почала одержувати кращу їжу й постійне світло лампадні, та й сама вежа стала опалюватися старанніше, а головне — нова наглядачка перемовлялася з нею ласкавим словом й повідомляла деякі новини: то про те, що крупу знайшли розсипану в неуказанім місці і що влаштовані з цього приводу розшуки; то про те, що дров уже нема і що преподобна тітка Агафоклія замовила монастирським селянам порубати стоси, що стоять на чорному дворі; то про те, що прибула служка якась дика, боїться купелі, від усіх ховається й лише розмовляє з молодою черничкою Фросиною, про все у неї розпитує: хто тут перебуває, в якій келії хто мешкає, хто в честі, хто в опалі, чи саджають тут під замок — про все, про все цікавиться дівчинка... Щось незрозуміле, безпричинне змусило при цій звістці здригнутися серце затворниці: чи ворухнулася в неї якась підозра відносно нової служки, чи простий збіг, що хтось цікавиться навіть затворницями, потривожило її наболілі рани, вона не могла розтлумачити собі, та відчула лишень радість, що підкралася до неї.

— А де ж ця дівчинка? Тут вона й залишиться? — спалахнула цікавістю затворниця.

— Тут, тут: свята мати‐ігуменя залишила... а тепер ось приставила її до хво‐ рої тітки Агафоклії: у неї, значить, вона на повнім послушанії.

— А Агафоклія ця ще не померла?

— Господь з тобою! — перехрестилася монашка.— її преподобній мосці, хвалити Бога, краще... вона вже встає й проходжується.

— Значить, нема до мене милосердя в Бога, чи вже такий тяжкий, незамолимий гріх лежить на мені, що немає йому прощення,— заломила руки у відчаї затворниця.

— Не побивайся, сестро! — відгукнулася черниця співчутливо.— Можливо, що по слабкості її мене залишать при тобі на послугах... Якщо не обмовишся, що я тобі мироволю.

— Ні, ні! Коли б лишень Бог змилувався! Та, незважаючи на палкі молитви затворниці, днів через п'ять заявилася до неї, в цю келію‐тюрму, попередня її стара наглядачка; її очі запали в темні ями орбіт й звідтіля ледь блищали і вже не хижим вогнем, а тихим, умираючим, жовті щоки глибокими зморшками обтягнули кістки обличчя, що нагадувало тепер мертвий череп; з хрипом виривалось з худих грудей старої утруднене дихання, а рухи були такі кволі й хиткі, що треба було боятися, аби не розсипався одразу цей скелет. За старою йшла черниця, яка прислужувала під час відсутності її, і якась дівчинка, довгонога, в послушницькому підрясникові.

— Ну, ось я й навідала тебе... дав Господь,— мовила після довгого перепочинку стара, сівши на стілець.— Ти, певно, вже похоронила мене, а я ось і завітала... Затворниця стояла мовчки, опустивши очі, і лише легка дрож, що пронизала її тіло, засвідчувала хвилювання, яке охопило її.

— А що вона, як за цей час вела себе? — звернулася стара до монашки.

— Змирилася, мовчить все та зітхає... журиться, либонь, за гріхи... Бога молить,— відповіла та дещо улесливо.

— Ох, дав би Бог! — зітхнула стара.— Горда вона дуже, пишається своїм знатним родом... Ох, якщо ти хочеш хвалитися ним, то й шануй його, щоб і пальця ніхто не зміг підкласти, а то...— вона знову зітхнула й звела набожно очі до неба. При останніх словах старої байдуже спочатку обличчя дівчинки раптом пожвавішало, очі поширилися, заіскрилися й почали бігати по келії, зупи‐ няючися іноді допитливо на затворниці.

— Так,— продовжувала стара,— всі ми під Богом, усі перед його справедливим судом будемо... всі! І «не весте убо ні дня, ні часа»... А щось тут досить холоднувато? — перервала вона мову й почала розтирати свої кістляві руки.

— Дров нема, ще не прийшли рубальники.

— Пішли ще за ними... Лишень ось що, з чорного двору їх не пускати сюди й на східці! Я ж знаю, що від лінощів ви їх змусите дрова тягати в келії, тож щоб і не наважились; і я, і мати‐ігуменя так наказали. А по дрова посилати служок, ось, наприклад, її, Феклу, Мотрону, або послушниць, тих, які старші, а не вітрогонок... Ось тут будеш прибирати,— звернулася вона до дівчинки,— і приносити, що дозволять; тільки приходитимеш не сама, а зі мною чи ось із сестрою Іринією... Тільки, щоб і рота тут не розтуляла, чуєш?

— Чую,— відповіла боязко дівчинка.

— Ну, то я піду, розпоряджусь... а ти тут залишайся, доки вона прибере... Ох, задуха! — закашлялася стара і, підтримувана сестрою Іринією, стала спускатися вузьким і крутим трапом. Як тільки зникли монашки, дівчинка, яка залишилася, зазирнула в люк, усміхнулася до ув'язненої й багатозначно під‐

моргнула їй. Ніби блискавка освітила затворницю; з грудей її вирвався потамований окрик, і вона, підбігши до дівчинки, запитала надсадним шепотом: — Хто ти, на Бога?

— Вірний друг... Мовчи... ясновельможна... Жди вістей! Коли повернулася черниця, то служка ретельно підмітала келію, не розгинаючи спину.

XX Одного разу прийшли на чорний двір сусідні селяни й почали рубати дрова; серед них був і знайомий нам жебрак: він дотримав слово, дане хазяїну, який приютив його, і прибув‐таки в монастир, щоб замінити його. Жебрак працював за трьох; сокира його дзвінко стукотіла в морозяному повітрі, і тріски з‐під неї летіли на всі боки. Та в той час, коли руки його зводилися й опускалися, очі зірко стежили за всіма, хто заходив на чорний двір; він намагався проникнути поглядом за ворота, та вони швидко зачинялися, до них не було доступу. Приходили по дрова монастирські служки, і жебрак намагався дещо у них розпитати. Одне тільки він дізнався, що носити дрова будуть лише вони, дві послушниці, та ще новенька дівчинка, що стала служкою. Жебрак ледь приховав хвилювання, що охопило його при цьому, і для годиться почав ремствувати на монаські порядки.

— Не жіноча це справа тягати дрова,— жалів він служок,— о, якби дозволила її найпревелебнійша мосць, то ми б миттю порозносили ці дрова, куди треба. Служки дякували йому за тепле слово й, нагинаючись під непосильною ношею, йшли поспішно. Минув один день і другий; приходили і служки, й прислужниці, та дівчинка не з'являлася; переказували, що преподобна тітка Агафоклія хвора, при смерті, і не встає вже з постелі і що дівчинка тому біля неї невідступно. На третій день всі дрова були порубані; прикликані селяни почали розходитися по домівках, жебрак був у відчаї й думав уже попросити матір‐економку, чи не знайдеться тут якась інша робота, та йому незручно було виявити свою особу, оскільки він і так потрапив сюди по‐злодійському... Задзвонив дзвін; плавко, урочисто й сумно полинули в чутливім повітрі рівномірні удари. Всі перехрестилися. Жебрак складав повільно останні дрова, як раптом за його спиною почувся знайомий молодий голос. Жебрак оглянув‐ ся — поблизу стояла якась дівчинка в послушницькій рясі й, не обертаючися до нього, старанно набирала дрова.

— Не дивись на мене, дядьку, помітять,— прошепотіла вона.

— Нарешті діждався,— буркнув і жебрак під ніс, дивлячися вбік й роняючи поліно.— Ну, що відомо?

— Дізналась, бачила, передала, що будеш.

— Ха! Вже звик по‐бабському балакати! Молодець!

— Тільки тут я більше не залишусь, втечу, хоч повісь мене. Ліпше відразу смерть, ніж щоденні страхи за шкуру. Ось преподобна мати Агафоклія померла, її хоронити будуть, я й утечу.

— Зачекай, любий... може, саме в цей час мені пощастило б пробратися...

— І не думайте, дядьку: чоловіків не допустять туди, хоча б монастир згорів дотла,— мовив поводир жебрака, піднімаючи з натугою в'язку дров.

— Знаю... щось придумаєш. Слухай,— наблизився до нього жебрак, ніби

допомогти піддати в'язку на плечі,— на похоронах я з тобою побачусь, і коли не придумаю нічого, то, значить, на те воля Божа, і ми підемо, а якщо придумаю, то ти деньок іще перебудь... Там домовимося.

— Хіба що деньок, а більше — хоч заріж! — і він, похитуючися під ношею, поспішливо пішов із двору. Монастирське кладовище знаходилося за його зубчастою огорожею, саме навпроти брами; воно було обнесене глибоким ровом й трьома боками втиналося в ліс, лишень четвертий, трохи вужчий бік був звернутий до монастирського муру й споряджений дубовими міцними воротами, ніби брамою. Високі насипи на ровах були засаджені всуціль колючим, густим й непролазним чагарником, люцією, що становила недоступний пліт для мирного сну спасенниць, які потрудилися душевно: відгороджені від суєтного світу, заколисані шепотом й тихим гомоном пралісу, тут вони спали спокійно в сподіванні діждатися радісного дня пробудження. У зв'язку зі смертю монахині селян залишили в монастирі, вони повинні були викопати могилу для новопреставленої сестри Агафоклії й взагалі подати допомогу на похоронах. Крім цих людей, на сумний і урочистий обряд сходилися ще й усі селяни довколишніх хуторів і селищ подивитися на цікаве видовище й потрапезувати на заупокійних обідах: монастир у таких випадках не шкодував коштів й намагався продемонструвати перед громадою свою щедрість та гостинність. На третій день були похорони. Великий натовп людей стояв стіною між брамою та воротами кладовища; в монастирський двір і церкву, де стояла труна й правилася заупокійна служба, посторонні не допускалися, та на самому кладовищі поки що ворота були зачинені й лише навколо щойно викопаної ями, обіпершися на лопати, стояли монастирські робітники. Натовп між брамою й воротами хвилювався, зростав й заповнював прохід, залишений для процесії. Якийсь дячок у підряснику метушився, бігав й перепрошував прихожан не напирати, а стояти шпалерами. Нарешті загучав низькими тонами великий дзвін, до його стогонів приєдналися мінорні голоси уривчастого передзвону, брама відчинила свою пащеку, з неї виринув урочисто‐сумний хід: траурні хоругви, траурні ризи священиків, темно‐зелені воскові свічки, чорна, що хиталася на пишних ношах, труна, і за нею чорна хвиля похилених голів монашок... Звуки печального співу то линули гармонійними акордами, то танули в туманному повітрі морозного дня, та жодного ридання за труною. Натовп поділився на дві половини. Процесія повільно рухалася через дорогу до кладовища; як тільки останні ряди її ввійшли в ворота кладовища, ввесь натовп ринув слідом за ними й заполонив увесь простір його до межових ровів. Черни‐ цям уже неможливо було триматися осібно, в строгому ладу, їх роз'єднали на окремі групки натиском натовпу. Нашому жебракові неважко було знайти дівчинку‐служку й відбитися з нею трохи вбік; серед вируючого, роздрібненого натовпу, серед навислого білою густою пеленою туману їх ніхто не міг би помітити.

— Слухай, хлопче,— мовив тихим голосом жебрак,— я все придумав, зметикував... Тобі треба до завтра залишитися в монастирі.

— Та однак у чоловічому одязі дядька не пропустять,— відповів із неприхованою тривогою служка; він уже мріяв з похорону дати тягу, а тут знову цей дядько.

— У мене буде жіноча, та ще й монаша!.. Ти ось лишень простеж, щоб ворота з чорного ходу не зачинялися, а коли їх засунуть болтом, так ти непомітно

відсунь...

— Ой, дядьку! Затіяв ти якусь жахливу справу: не потрапити б нам через це на палю!

— Вовка боятися — в ліс не ходити. Раз нас мати народила, раз й помирати! Ти лишень простеж за воротами, а решту обладнаємо. Увесь день під час похорону клубочився по землі й припадав до неї з холодними пестощами похмурий туман, а під вечір здійнявся різкий вітер й змів його в свинцеві хмари. Настала листопадова ніч; непроглядний морок про‐ ковтнув і монастир, і кладовище, і всю довколишність і повис чорною пеленою над завмерлою землею. Недалеко вже до півночі. Темно, хоч око виколи, жодного звуку життя, лише завивання вітру та сухий вишум оголеного пралісу. Та ось з боку його почувся підозрілий тріск: чи не вовк пробирається за здо‐ биччю? Та що йому знайти на мирному кладовищі? Ні тут, ні в монастирському дворі нема для нього поживи... А між тим тріск повторився на цвинтарнім рову й почувся стриманий людський голос.

— А, щоб тебе, чортове дерево! Іч, ніби сатанинськими кігтями хапає та рве на шмаття одяг і тіло... Та будь ти прокляте! — слідом за цим побажанням почулися удари по гілках, нібито алебардою або сокирою. Це був жебрак. Після похоронної трапези, влаштованої на чорному дворі, він вийшов непомітно з натовпом й причаївся до ночі в цвинтарнім рову, а тепер, виповзши з нього, пробирався через чагарники люції на кладовище.

— О, нарешті! — зітхнув він полегшено. — Тільки в таку темінь і сам угодиш, чого доброго, в яму, чи... ай! — вигукнув він раптом, забувши про всяку обережність,— ось так луснувся... лобом! Що це? Хрест! І понаставляють же їх, що добрій людині й пройти нікуди! — і жебрак почав просуватися в кроміш‐ ній тьмі повільно, навпомацки, крок за кроком, то махаючи попереду заступом, то пробираючися повзком.

— Ну, де ж знайти тепер могилу черниці? — задумався після довгих пошуків опівнічний гість,— тут десь закопував її, а тепер піди, знайди! Ну, й ніч, хоч в око стрель! По сирій, по свіжій землі хіба признати можна? Та де ж вона, каторжна?.. Він почав обмацувати всі могили підряд, рухаючися в темноті без тями й повертаючись часто на те саме місце.

— Водить, нечиста сила, водить! — мурмотів він, витираючи рукою холодний піт, що проступав великими краплями на лобі й на неголених щоках.— У таку вовчу ніч їй лафа... Іч, виє, скликаючи сюди всіх відьом на шабаш!..— І в загартоване серце жебрака, що бачило на своєму віку всілякі дива, почала закрадатися нечувана боязнь.— Чи не кинути цю затію? Та все одно звідси не виберешся... Хоча б знайти сьогоднішню могилу, то від неї потрапив би до брами, біля воріт. Сторожа ж тут нема. А там, на чорному дворі, жде мій поводир... А! Ось, здається, вона! — вигукнув він радісно.— Так, свіжа, щойно нагорнута земля... Вона, та сама! Тьху ти, як виводила, ні рук, ні ніг не чую! Відпочинути 6 та підкріпитися,— і він, витягнувши з‐за пазухи флягу оковитої, вихилив добру половину. Та оковита не справила на нього бажаної дії: замість бадьорості й зухвалості почав ним оволодівати безпредметний, потаємний острах; жебрак оглянувся на всі боки й втупив поширені очі в безнадійний морок, розуміючи, що це вже була ознака переляку, та, тим паче, він не міг взяти себе в руки; нарешті він вчинив останнє зусилля над собою, надпив іще горілки й з якоюсь затятою рішучістю став копати й відкидати в бік свіжонасипану, зверху ледь примерзлу

землю. Страх, що стояв за його спиною, наддавав йому снаги; лопата втиналася в землю, піднімала важку брилу й відкидала її в бік; рівномірно чувся звук заліза, що заглиблювався в землю, й глухий шурхіт брил, що розсипалися, та робота здавалася безперервною й непосильною для однієї людини... Минула добра година, і заледве означилися краї ями, а на глибину вона була лише на сажень, жебрак це добре знав. Між тим, незважаючи на пожвавлення енергії, сила його підупала й потребувала відпочинку. Гробокопач прив'язав на всяк випадок пояс до сусіднього хреста, щоб зручніше було по ньому вибратися з ями, й присів; голова його запаморочилася, на душі було муркітно: жахливі, щемкі відчуття прокидалися в ній, оволодіваючи всім його єством; між ними панував уже явно марновірний перестрах.

— Що я замислив? — насідали на жебрака думки.— Та ж це я гріх чиню сатані на потіху! Тільки він сюди, цур мені, приступити не посміє... Та й боятися його козакові не доводиться. А без одежі чернечої не вийти з монастирського двору; не вивідавши про затворницю, і на очі не потрапляй Самойловичу, таж він тепер сила, і ще більшої сягне, либонь! Ну, а мертвій черниці, яка рахуба? Все одно їй! — і трохи заспокоївши себе такою філософією, він опісля короткого перепочинку, знову взявся за роботу. Минуло ще з годину. Яма вже вглибилася йому в пояс. Жебрак ковтнув іще оковитої й знову почав відпочивати й прислухатися. Вітер затихав. Лише здалеку ще долинало слабке виття, що не було схоже на завивання вітру. Незважаючи на непроглядний морок, жебракові здавалося, що в розритій ним ямі було ще темніше і що з країв її зазирали до нього жахливі привиди ночі, що обступили могилу з усіх боків; жебрак заплющив очі, щоб не дивитися на ці бридкі потвори тьми, й надсадно дихав... У нього вже ворушилося бажання вискочити з ями, і він почав було шукати кінець пояса, та якась незвичайна вага приковувала його до місця, і тупа свідомість нашіптувала заспокійливий афоризм: «Чому бувати, того не минувати!» Підкріпившись останніми ковтками оковитої, гробокопач взявся знову за роботу; він із лихоманковою поспішливістю став викидати землю, щоб незвичай‐ ною напругою фізичних сил убити сердечний біль й тривогу. Ні вітру, ні вишуму пралісу не було; в глибокій ямі залягла зловіща тиша, що порушувалася лише шурхотом та стукотом падаючої землі. Морок згустився в чорну, непроникну безодню; ніч зачаїлася зі всіма жахами за плечима жебрака. Та він не зводив голови, не обертався; він розумів, якщо піддасться страхові, оглянеться, то вже йому не вибратися з ями. Він копав і копав, напружуючи рештки зусиль, не відчуваючи втрати сил. Раптом заступ ударився об щось тверде. «Труна»,— прошепотів жебрак нечутно й зупинився було на мить, та жах, що підкрався до нього, почав скову‐ вати руки, і жебрак відчув, якщо він почекає ще хоч одну мить, то вже не зрушить з місця; відчай штовхнув його довершити розпочате: він із божевільною поспішливістю став очищати від землі віко труни й, натиснувши на заступ, підняв його й відкинув на бік. Не тямлячи себе, майже втрачаючи свідомість, жебрак підняв холодний труп: той не згинався... Жебрак натиснув... Щось хруснуло, ніби зламалися кістки... З країв відкритої ями посипалася дрібним градом земля... Якась нічна птаха зареготала, а жебрак, як божевільний, знімав із мертвої черниці одяг... Труп скрипів кістками, ніби розпадався під руками, й навалювався на його груди, та жебрак нічого не відчував, не реагував, навіть тоді, коли холодні руки мертвої монашки впали йому на шию. Нарешті одяг було знято; жебрак

зіжмакав його, сунув у свою торбину й рвонувся було навтьоки, та його щось тримало за полу... Пронизливий холод зледенив серце жебрака, в мозкові його спалахнуло слово — «смерть!», і він, втративши свідомість, повалився у відкриту ним труну...

XXI Довго чекав біля чорних воріт служка свого хазяїна. Минула запівніч, сторож увостаннє вдарив у клепало і, напевно, заснув. На монастирському дворі залягла мертва тиша. Похмура ніч покрила все чорною рясою. Пронизливий вітер хоча й почав стихати, та холод посилювався. Закоцюбнувши й тремтячи всім тілом, хлопець нарешті не витримав й почав пританцьовувати ногами й рухати руками; та це мало допомагало; тоді він, вирішивши, що дядька, мабуть, не буде, побіг до своєї келійки; та келія була зачинена монашкою‐сестрою, яка так міцно спала, що ніякий стукіт не міг розбудити її. Що ж робити? Хоча в коридорі було тепло, та хлопець заснути в ньому не наважувався: знайшли 6 й стали розпитувати, де пропадав; ліпше було діждатися благовісту до заутрені й прошмигнути після виходу черниць непомітно в келію. Обігрівшись трохи, хлопець знову побіг на чорний двір. Там було тихо, як завше; він виглянув за ворота — й там стояла мертва тиша. Якби не ця непроглядна ніч, він би зараз утік із монастиря, та кинутися в це море пітьми було страшно, й хлопець вирішив зачекати тут до першого дзвону до заутрені й тоді втекти, будь‐що. Хлопець знову причаївся за ворітьми; безкінечна холодна мла вирувала навкруги й проникала голками до його тіла, та в холоді вже відчувалася волога. Ось і кілька крапель дощу, а через хвилину він зачастив й почав падати памо‐ роззю. Побігла по спині в хлопця льодяними краплями вода, а щоки й шию почало пекти, як вогнем; витримати далі на посту було неможливо, і хлопець відваживсі знову сховатися від дощу в коридорі, та в цю мить біля воріт майнула якась чорна тінь і двері тихо прочинилися.

— Хто там? — злякано прошепотів хлопець.

— Я...— ледь чутно відповіла тінь.

— Дядько?

— Я... ледве вирвався від сатани. Ох, пошукай, хлопче, в кутку, за дровами під попоною пляшку, пропадаю, здихаю! Хлопець кинувся й в указаному місці знайшов її і подав.

— Відкоркуй, у мене руки закоцюбли... — і, схопивши флягу, він жадібно припав до неї й пив, не переводячи подиху.

— Я вже хотів було втікати. Ждав, ждав і жданки поїв, а тут холод і дощ...

— Ох, якби не цей дощ, не встати б мені: і згадати, так душа леденіє... Як бризнуло на мене холодним дощем, я й отямився, та як рвонув — півполи залишив... Заюшився кров'ю, а все‐таки втік від нечистої сили.

— Дядьку, підемо, ради Бога, якнайшвидше, поки всі сплять,— заблагав хлопець,— скоро до заутрені заблаговістять...

— Зажди, піти‐но підемо, ворота відчинені, а тепер скористатися треба хвилиною: проведи мене якнайшвидше до тієї потайної келії.

— На Бога, дядьку, облиште! Можуть зустріти в такому одязі, зчинять гвалт...

— Убранок я чернечий дістав. Життя за нього заклав, а може, й душу, але, щоб не задарма, ні, швидше повішусь! Веди! — і жебрак поспішливо надяг на себе чернечу волосяницю й клобук із покривалом, що сховало майже зовсім його неголене, вусате й подряпане до крові обличчя.

Хлопець глянув на свого дядька в цьому обладунку й упізнав у ньому смертний убір покійної матері Агафоклії, кинувся було зі страху втікати, та жебрак вчасно притримав його за руку й повторив шиплячим голосом: — Веди, а ні — уб'ю! Затворниця міцно спала. Заспокоєна останнім часом і кращим поводженням із нею, і смертю свогоката, і воскреслою надією, що любий друг не забув її та шле до неї посланця, вона почала оживати й користуватися дарами, які подавало їй життя. Молода служка тихо відчинила двері й гукнула ув'язнену, освітлену блідим, трепетним світлом лампади. Затворниця розплющила очі й, думаючи, що її розбуджують на молитву, спитала з прикрістю: — Ах, що там?

— Посланець від вельможного пана,— прошепотіла служка й притиснула палець до вуст на знак мовчання.

— Ой! Де він! — зойкнула ув'язнена й схопилася.

— Не лякайся лишень, він у чернечому убранкові... — і служка сховалася під трапом, а в люкові з'явилася довга й незграбна постать якогось велетня, закута‐ ного в чорне покривало й абияк одягнену волосяницю.

— Не хвилюйся, ясновельможна,— пробасив хрипкий голос, і в відкриту дірку покривала вигулькнули настовбурчені, скуйовджені вуса,— я твій гетьманською ласкою відданий послухач і вірний друг генерального обозного, вельможного пана Самойловича. Затворниця не могла відразу нічого відповісти; у неї від хвилювання перехопило подих, й серце так забилося, що навіть почали здригатися під чорним покривалом високі груди.

— Самойловича...— повторила нарешті вона зі стогоном,— того, який забув мене... кинув на поталу й забув...

— Ні, він не забув ясновельможної пані гетьманової,— заперечив гаряче жебрак.

— Як не забув? — навіть скрикнула ув'язнена гетьманша. Це була вона, Фрося, жінка Дорошенка, що поневірялася вже більше півроку в тюрмі.— Та чи намагався він порятувати мене від сеї темниці, від сих наруг? Подав хоч вісточку про себе? Чи пішов війною на мого гетьмана‐мужа, щоб зламати його й силою мене вирвати на волю? Таж він заприсягався, що вламає Многогрішного!

— Клятву свою він дотримав, та Многогрішний виявився лукавим і почав тримати руку за Дорошенка. Це я досконало розвідав... Тож тепер йому дово‐ диться діяти хитрістю: ввійти в союз із Дорошенком.

— З Дорошенком? З моїм малжонком? — вигукнула з подивом гетьманша.— Та хіба це можливо? Та хіба він погодиться прийняти свого найзлішого ворога?

— Його мосць, пан Самойлович, хоче приспати його, переконати в усьому... і спокусити пропозиціями...

— у чому ж він може переконати його, хіба що в тому, що мене розлюбив, відцурався, кинув? Таж він, кажуть, і женився!

— Для того, щоб досягти своєї мети...

— То це правда? Він женився? — скрикнула гетьманша й, ухопившись руками за груди, ніби підбита горлиця, впала на стілець, що стояв біля її ніг.

— Заспокойся, ясновельможна пані,— мовив якомога м'якшим й зворушли‐ вим голосом жебрак,— не зійти мені з цього місця, коли Самойлович і не бачився після вінця зі своєю жінкою; він відвіз її під зсілогою якихось потреб до її роду, а сам усе клопочеться біля гетьмана Многогрішного... та через нього, чи що, хоче

миритися з твоїм ясновельможним Мсілжонком: він для відводу й женився, щоб ошукати його, засліпити очі, мовляв, у нього була своя коханка, з якою він і шлюб узяв, а що на твою ясну милість лишень наклеп був. Ось він і тебе, пані гетьманова, просить, щоб поступилася малжонкові, щоб його мосць визволив тебе з монастиря й поселив знову в Чигирині... Звідтіля легше, мовляв, буде й йому, Самойловичеві, добути твою милість, лиш би ясновельможна пані помирилася.

— Щоб я помирилася? І про це просить генеральний обозний? — пронизала гетьманша жебрака допитливим поглядом, і лише тепер запала їй в душу страшна підозра, що це підісланий шпигун і що вона так сліпо довірилася його словам й обмовилась. Вона поглянула на нього ще раз: крізь розпахнуту волосяницю кинулися їй в очі обірвані поли жебрацького одягу...

— І він, цей обірванець, назвав себе другом її кумира? Яка брехня! І як вона так по‐дурному попалася на гачок? Так, ця неволя відібрала у неї розум!

— Він і прислав мене сюди,— відповів, трохи подумавши, жебрак,— по‐ перше, для того, щоб провідати її гетьманську милість й передати їй, що всі його думки й усі помисли тут, а по‐друге, щоб передати й це саме прохання...

— Чому ж він не написав жодного слова? — зауважила холодно, ледь стримуючи свій гнів гетьманша.— Мені здається, що такі речі ліпше довірити паперові...

— Ні, найясніша пані: папір можуть вирвати з рук, а в мене з уст не вирвуть твоїх слів ніякими руками.

— А чим же мене в тому переконаєш?

— Ти сумніваєшся, як бачу я, і, мабуть, маєш рацію...— мовив із усмішкою жебрак: — Та ось поглянь,— і він витягнув із‐за пазухи загорнутий в якусь ганчірку коштовний перстень,— це Самойлович зняв із свого пальця, а з цим перетнем він ніколи не розставався, і ось він передав його мені, аби я міг засвідчити, що я посланий Самойловичем і що я в нього довірена особа. Гетьманша глянула на перстень й відразу ж упізнала його; в каблучку була вправлена велика перлина, яку вона подарувала своєму коханцеві в яскраву хвилину незабутнього щастя. У Фросі відлягло від серця і від радості побагровіли плями на її зблідлих щоках.

— Так, це його перстень, і я тепер вірю... Передай йому,— вона звела подих й провела рукою по мармуровому чолу, ніби бажаючи викликати з нього найдорожчу думку, яка там причаїлася,— так, передай, пане, що я серцем та сама... що я можу захиріти, зів'янути в неволі, та змінити свої почуття не зможу, а тому й тяжко мені буде виконати його останнє прохання: задля цього треба приневолити серце, а воно в мене свавільне й приневолення не потерпить, задля цього ж іще треба зігнутися й просити ласки, а спина моя не звикла згинатися, так і передай панові Самойловичу! — І вона звелася гордо, у величавій поставі її сяйнула царственна краса. У цей час вигулькнуло в люкові злякане обличчя служки.

— Дядьку! Поквапся, на Бога,— прошепотіла вона стривожено,— вже прокинулися, двором пройшли дві черниці. Зараз задзвонять до заутрені.

— Ну, храни тебе Господь! — запоспішав і жебрак,— я все передам, і повір, що скоро прилетить сюди сокіл за своєю голубкою. Жебрак зник і пішов навпомацки за служкою. Ось вони спустилися на нижній поверх вежі, зробили ще два повороти й опинилися біля ледь прочине‐ них невеличких дверей; служка шмигнув крізь них, а жебрак майже наткнувся

в дворі на якусь монашку. Вона глянула на нього й заволгіла нелюдським знетямленим голосом: — Цур мене! Покійниця, покійниця! Мати Агафоклія! Спаси, Господи! Да воскресне Бог й щезнуть вороги його! — кричала вона несамовито, кидаючися стрімголов від однієї келії до іншої.

— Дядьку, треба втікати! — смикнув за руку жебрака хлопець,— через хвилину сюди збіжиться ціла хмара черниць й нас застукають.

— Гайда! — закутався в волосяницю жебрак й сягнистим кроком подався слідом за хлопцем до воріт. Та на їхню біду ворота вже було зачинено... Мазепа прокинувся на світанку, обережно одягнувся, намагаючися не розбудити свого товариша, й вийшов нечутно з кімнати. Насамперед він щедро обдарував шинкаря за виявлену йому послугу, потім знайшов Остапа й, сказавши, що справа йде на лад, наказав виїздити теж у Богуслав, та лише через годину після їхнього від'їзду. Повернувшись до покою, Мазепа застав свого подорожнього товариша вже за столом, на якому стояли два кухлі підігрітого пива й тарілка з підсмаженими в маслі шматочками чорного хліба.

— Ге, товаришу! А ти вже й встав? Рання пташка, рання,— вітав він бурхливо Мазепу.

— Ходив на коня свого подивитись, на наймитів не покладаюсь.

— Діло. Коня пожалій раз, то він тебе тричі пожаліє. Ну, а тепер сідай же, пане‐брате, вип'ємо швидко по кухлю пива та й гайда в дорогу; я, знаєш, теж верхи з тобою, благо сідло взяв з собою, а то ж бо цей ірод так підпоїв учора мого погонича, що він і досі не поправив осі! Ну, нехай собі тепер помалу доганяє! Випивши нашвидкуруч пиво, нові співтовариші розрахувалися з жидом й вийшли з корчми. Біля дверей стояли вже осідлані коні. Уявний городянин хвацько скочив у сідло, й подорожні вимчали з міста прудким галопом. Була рання морозяна година. Густа паморозь, покривала поля пухнастим, сріблястим килимом. Удари кінських копит об мерзлу землю гучно відлунювали‐ ся в морозянім повітрі. Вершники їхали мовчки, кожен заглиблений у свої думки. Гадка про Галину не полишала Мазепу. Повідомлена незнайомцем звістка не заспокоїла, а навпаки, ще більше схвилювала його. Щоправда, при перших словах козака серце його забилося жагучою радістю й тривогою; він ждав від нього якогось жахливого, рішучого слова: померла, повінчана, закатована, продана, та з'ясувалося, що незнайомець був зовсім не причетний до загибелі Галини. З душі Мазепи спала на мить непосильна вага; таким чином, найближчі побоювання його були усунуті, і в нього знову залишалася ще слабка надія на те, що він знайде Галину, та радість його продовжувалася недовго. Бо ж це була лише відстрочка! Те, що цей козак не був причетний до викрадення Галини, не усувало ні на йоту всіх попередніх побоювань, а, крім того, звістка про купівлю каблучки в жида у Богуславі ще більше заплутувала все й просто збивала з пантелику Мазепу. Чому перстень опинився в Богуславі? Чому в жида? Які стосунки міг мати цей жид із татарами,/які вчинили напад? Усі підозри, передчуття, суміви, що причаїлися в душі Мазепи, знову знялися й завирували навколо його голови, ніби сполохані‐сови навкруг почорнілої вежі. Він відчував, що вузол затдгується ще міцніше. Одне лише втішало Мазепу, що в Богуславі він з'ясує нарешті всю істину, а до Богу слава було рукою подати!

XXII Супутник Мазепи їхав мовчки, мабуть, заглиблений в свої роздуми.

Здавалося, і він почувався не зовсім спокійно: то смикав задумливо свій довгий вус, то стинав плечем, то в подиві поводив бровою, то з прикрістю пересував якимось поривним жестом шапку, іноді ж крізь стиснуті зуби в нього виривався якийсь невиразний вигук, і тоді незнайомець сердито спльовував набік. Зважаючи на всі ці порухи, легко можна було зробити висновок, що думка незнайомця напружено працювала над розв'язанням якогось важкого й складно‐ го завдання, та Мазепа, заглиблений в свої роздуми, не помічав цього стану в своєму супутникові, він навіть забув про своє бажання привернути на бік Дорошенка цього потаємного доброчинця Ханенка. Так мчали вони понад годину. Пес Кудлай, щр супроводжував тепер всюди Мазепу, не відставав від них ні на крок. Нарешті коні почали помалу втрачати свій біг. Перший помітив це незнайомець.

— Стій, пане‐брате,— мовив він, натягаючи поводи,— дамо коням пройти кроком, нехай відпочинуть трохи, бач, замилилися як! — він перегнувся в сідлі й ласкаво поплескав рукою гнучку, лискучу шию свого коня.— Славний коник, славний. І швидкий, і не тряский — несе, як вітер.

— Так,— мовив і Мазепа, оглядаючи з задоволенням красивого, гінкого коня,— і, видно, витривалий. Дешево ти за нього дав! Коні пішли поволі. Сонце вже підбилося високо. Паморозь блищала на озимині краплинами рясної роси. Швидка їзда, теплі промені сонця трохи зігріли подорожніх.

— А день буде теплий! — зауважив незнайомець й розстебнув свою кирею.

— Т‐ак,— згодився Мазепа,— ніби й не до часу, ліпше б сніг випав швидше, а то якщо довго стоятиме така суха погода, то й ляхи можуть на нас посунути, а тоді пропадай уся Україна!

— Ну, і чого це вже й ляхи на нас посунуть? Божу нас із ляхами тихо, мир.

— Мир? — Мазепа зневажливо усміхнувся.— Хіба може бути з ними міцний мир? Поки вони бачать перед собою сильного ворога, доти й тримаються миру, а як помітять, що сили його ослаблені, так відразу ж й забувають про всяку мирну угоду.

— Гм,— незнайомець повів бровою: — Так ти, бачу, зовсім таки не віриш ляхам?

— О, швидше б уже повірив самому сатані, ніж їм! — вигукнув гаряче Мазепа.

— Ну, не говори так — християнська держава.

— Християнська держава! Ха‐ха! Бачили ми їхнє християнське над нами панування,— перебив його Мазепа,— та коли б ми в бусурманів у підданстві, в рабстві були, то й тоді б гіршої муки не мали! Та що там про них казати! Якщо б ми ось і самі задумали тепер з'єднатися з ляхами, то народ, повір мені, не допустив би цього ніколи.

— Турки, що ж, краще?

— Уже гірше ляхів нема нікого!

— Ех, ех, брате! Все це від того виходить, що й ти, і інші по‐старому на Польщу дивитеся,— мовив жваво незнайомець.— Бо ж ляхи тепер не ті, що були раніше... Були вони в свій час і сильні, й страшні, та ми їх здолали. А тепер! — незнайомець махнув рукою,— де їхні Жолкевські, Ходкевичі, Вишневецькі? Залишилися самі Зайчевські та Тхоржевські (прізвище від тхора; останнє слово вживається по‐польськи в значенні «боягуза») — на всю Польщу один лише й є хоробрий лицар — Собеський. Хе! Хто каже, хотілося б їм, можливо, й тепер

повернути нас у своїх підданців. Та минулося! У змії вже вирвано зуби. Знаєш, і рада б, кажуть люди, душа в рай, та гріхи не пускають! Ось тому‐то, а не по‐ іншому, вони раді будуть тепер і союзу з нами. І повір мені, будуть шануватися, а на права наші не посміють, та й не зможуть накласти руку. Мазепа уважно прислухався до слів незнайомця, який позитивно відчував якусь прихильність до ляхів. Учора, коли мова торкнулася їх, і він, Мазепа, висловився проти ляхів, незнайомець увесь якось перемінився на обличчі, а сьогодні ж бо це він знову навмисно завів мову про ляхів. Все це недарма! А оскільки цей козак, безперечно, якийсь посланець Ханенка, то чи не шукає Ханенко союзу з ляхами? А чому б і ні? Цей хитрун на все вдатний, та й серце його, здається, давно до ляхів тяжіє. Можливо, вони задумали разом із Ханенком ввійти з двох боків на Україну. О, якщо це так, треба негайно вжити заходів. Дізнатися б лишень достеменно. При цій думці Мазепа відразу стрепенувся, в ньому знову прокинувся спритний політик.

— Хе, хе, приятелю! — мовив він вголос із уїдливою усмішкою,‐ у змії, кажеш, вирвані зуби? А ось, коли б ми підкріпили її своїм союзом, та відпаслась би вона на нашій же паші, то виросли б нові та ще й так скоро, що ми й оглянути‐ ся б не встигли, як вони впилися б нам у шию. Недарма, що ляхи тепер самі пропадають, а все‐таки намагаються, з останніх сил прагнуть ослабити нас, затіяти між нами сутички, підняти одного гетьмана на другого. При цих словах Мазепи незнайомець швидко обернувся й кинув у його бік підозрілий погляд.

— Як? Коли? — запитав він жваво. Його мимовільний рух не уник від Мазепи. «Значить, здогад мій правильний. Вони щось затівають з ляхами»,— подумав він про себе й продовжив уголос: — Та завжди, коли тільки можна. Згадаймо хоча б і славного Богдана. Чи не намагалися ляхи підняти проти нього Богуна? Вони пропонували йому і геть‐ манство, і свою допомогу, тільки б він пішов проти Богдана. Та Богун завше був нашим славним лицарем: він не піддався на приманки лядські, йому була дорога цілісність вітчизни, а не гетьманська булава, і він відіслав лядських послів і дари їхні з великою ганьбою назад.

— Гм... так це ж знову ти старі часи згадав,— мовив, ледь знітившися, незнайомець.— Тоді Польща грізним і сильним панством була, а тепер‐бо їм і самим вигідно було б при союзі з нами підтримувати нашу силу, а то ж нікому буде й Річ Посполиту захищати.

— Підставляй обидві жмені! Дарма сподіваєшся на це, друже! Ха‐ха! Знайшов доблесних лицарів, захисників вітчизни! Та навіщо їм цілісність Речі Посполитої? Хіба вони про це думають? Були великі люди, які пеклися про це, та вони давно вже в сирій землі лежать. А теперішні! — Мазепа зітхнув і махнув із презирством рукою,— вони ж тільки про те й думають, як би їхні власні маєтки цілі зосталися та як би їм із них якомога більше грошей заполучити, а заполучити червінчики тільки тоді можна, коли знову дармову працю завести. Ну, таж вони прекрасно знають, що доки в нас є сила, до того часу ми їхніми рабами не будемо. Ось тепер сам і поміркуй, чи стануть вони при союзі з нами поважати наші права, чи захочуть знову все на старий лад повернути? Незнайомець мовчав.

— Ось бачиш, брате,— мовив він через хвилину,— тепер ти як проти ляхів говориш, а вчора на них же нам указував.

— Як так? Звідки ти взяв це? — здивувався Мазепа.

— Таж ти вчора говорив мені, що наші старі, запорозькі звичаї доведуть до загибелі Україну, посилався на польський сейм. Мазепа усміхнувся й похитав головою.

— Ні, на польський сейм я не посилався, а лише говорив, що вже на що безголова країна Польща, а все‐таки в неї більше ладу, ніж у нас — і то правда. Який уже там не є сейм, а все‐таки постанов його слухаються... А ти все, друже, за старі запорозькі звичаї стоїш — не все те добре, що старе! Якщо дитина виростає, то старий одяг на неї затісний стає — треба новий шити.

— Шити‐то шити, та лишень за старим зразком, а то, як на нашого брата, вільного козака, закордонний жупан натягнеш, то, дивись, аби він від одного маху не лопнув по швах.

— Та хіба наш брат‐козак звір якийсь дикий? Не захоче він жити, як люди живуть?

— Як люди — захоче, а як пани — ніколи,— незнайомець пересунув на голові шапку, поправив довгий вус й продовжував далі,— бачиш‐но, думав я і вчора, і сьогодні про твої слова... Не чував я ще таких. Та не виходить! Не йдуть вони до нас, та й годі!

— Чому ж? — запитав Мазепа, зацікавлений словами незнайомця.

— А ось чому. Слухай! По‐твоєму виходить, що для того, щоб добрий лад і спокій на всій нашій країні настав, треба встановити, щоб на раду могли лише козаки виходити. Це значить, треба знову весь край на панів і холопів поділити?

— Не на панів і холопів,— перебив його Мазепа,— а на зрячих і сліпих! Між приятелями зав'язалася жвава розмова. Заговорили про вади сучасного державного устрою України, про закони й звичаї, на яких тримаються інші держави. Мазепа розвивав перед незнайомцем план державного устрою, який, на його думку, міг бути за таких умов досить ідеальним. Мазепа говорив захоплено й красномовно; він підкріплював свою мову багатьма прикладами, посилаючися на древній світ і на існуючі навколо них держави, та, незважаючи на це, незнайомець не зовсім погоджувався з ним. Він із свого боку стояв за повний демократизм, й запорозький устрій здавався йому найміцнішим і сталим. Він далеко поступався Мазепі в красномовстві, та в усякому разі було видно, що минуле й сучасне життя європейських народів були йому не в дивовижу. Незважаючи на те, що нові друзі й не сходилися в головному, вони продовжували свою розмову найліпшим чином. Мазепу надзвичайно цікавив цей дивний незнайомець, що ж стосується незнайомця, то його цілком полонив розум, красномовство й велич знань Мазепи. Захопившись розмовами, приятелі геть забули про те, що коні їхні вже відпочили й сонце значно підбилося на небосхилі.

— Одначе заговорилися ми з тобою та й добряче заговорилися, а ці невірні коні й забули, либонь, що нам поспішати треба,— спохватився нарешті Мазе‐ па.— Поквапимося ж, брате!

— Поквапимося, поквапимося! — підхопив охоче незнайомець: — А я з то‐ бою, знаєш, від ранку до вечора говорив би... Та, що стосується нових цих панських законів, так ось хоч убий, а не прихилиться до них запорозьке серце, і край! Незнайомець майже не приховував того, що він був козаком, а не городянином, та й Мазепі вже кілька разів хотілося назвати йому своє справжнє ім'я та звання, та побоювався того, що це може пригасити відвертість незнайом‐

ця, утримувало його від цього.

— Далебі! — усміхнувся він,— порозуміємося! Коли двоє подорожніх, хоча й з двох боків, до одного міста йдуть — все одно колись зійдуться. Вершники знову помчали. Під вечір вони вже в'їжджали в Богуслав, та оскільки було пізно, вирішили пошуки відкласти на ранок. Подорожні зупинилися біля першої‐ліпшої корчми. Тут вони дізналися, що наступний день буде в Богуславі базарний, і це наддало їм ще більше сподівань на пошуки жида. Подали вечерю. Незнайомець хотів було продовжити перерва‐ ну, в дорозі розмову, та Мазепа був уже не в змозі підтримати його. З кожною годиною, яка наближала його до розкриття фатальної таємниці, хвилювання його посилювалося все більше й більше. Помітивши цей тривожний стан Мазепи, незнайомець почав розпитувати його знову про подробиці татарського нападу на хутір. Мазепа охоче відповідав на запитання; ця розмова все‐таки хоч якось відволікала його думки.

— Чому перстень опинився в жида? — запитав незнайомець, коли Мазепа закінчив свою розповідь.

— І справді — чому? — повторив із нестерпною мукою в голосі Мазепа, який від хвилювання походжав по кімнаті.

— Ну, завтра про все дізнаєшся,— заспокоїв його незнайомець.

— А якщо ні? — Мазепа зупинився й спрямував на нього гострий, збуджений погляд.

— Ну, тоді знайдемо інший слід, а тепер лягай: ранок мудріший від вечора. Козаки полягали. Не встигла голова незнайомця торкнутися узголів'я, як по кімнаті полинули рокоти богатирського хропіння. Та Мазепа не склепив очей. Марно перевертався він на своєму ложі, марно вкутував свою голову, марно намагався будь‐яким чином приспати себе — нестерпне безсоння катувало його до світанку. Лише десь на зорі його здолав недовгий тяжкий, тривожний напівсон. Ледве завиднілося, як козаки вже були на ногах. Висушивши нашвидкуруч по кухлю пива, вони подалися в місто. Незважаючи на всю свою силу волі. Мазепа не міг уже приховати хвилювання.

— Ну, ну, тримайся, друже,— примовляв незнайомець, ласкаво поглядаючи на нього,— зараз дізнаємося про все. Та Мазепа й так тримався. Він лишень не чув жодного слова, мовленого до нього товаришем, та й не бачив перед собою нічого. Прибувши на базарний майдан, приятелі розпочали пошуки. Вони пройшли повз кожного торговця, повз кожного жида, та незнайомець лишень повторював: — Не він, ні, не він! Оглянувши таким чином увесь базар, незнайомець запропонував Мазепі перейти до огляду самого міста. ХХПІ Знову почалися систематичні пошуки. Козаки заходили в кожну хату, в кожну халупу. Оглядали чоловіче населення, незнайомець детально змальову‐ вав кожному зовнішність жида, який переховувався десь, й розпитував усіх, чи не бачив його хтось, та з'ясувалося, що такої особи ніхто не бачив ніколи в Богусла‐ ві. Чим далі просувалися пошуки, тим похмурнішим ставало обличчя Мазепи: він нічого не говорив, лише міцно стиснуті вуста його на безкровно блідому виду свідчили про жахливе хвилювання, що поймало його. У кожній хаті їх чекала та сама рахуба. Ці

невдачі спантеличували й незнайомця.

— Та чи не провалився цей жид насправді в пекло? — бурмотів він собі під ніс, переходячи від однієї домівки до іншої. Обійшовши таким чином усе місто й не знайшовши ніяких доказів, що вели б до пошуку жида, незнайомець із Мазепою вирішили повернутися на базар. Та поверталися вони вже не самі: по дорозі до них прилучалися всілякі жидівські особи: низенькі й високі, худі й маслакуваті — кожен зустрічний жид, побачив‐ ши цей дивний похід, звертався з запитанням до своїх товаришів і, діставши відповідь, теж приєднувався до юрби. Лавина ця зростала й зростала, і коли Мазепа з незнайомцем зупинилися на базарі, їх оточив уже цілий джеркотливий натовп.

— Кого вельможний пан шукає? Може, я зможу сказати вельможному панові? — мовив у цей час якийсь старий жид, пробираючися крізь натовп.

— Та вашого ж брата, купця одного,— відповів із прикрістю незнайомець, — і чуєте ви, жидва: хто мені вкаже на нього, тому я дам десять дукачів.

— Десять дукачів? Пес! — вигукнув сивий жид й навіть звів у німому подиві брови.

— Цен дукач! Герс ду? Ой, вей! — майнуло по всьому натовпі. Голови закивали й натиснули ще більше.

— Ну, який же він із себе? — продовжував розпитувати сивий жид.

— Уже сотий раз кажу вам — високий, рудий, рябий, чорні брови зрослися над переніссям і чотири пальці на правій руці.

— Чотири пальці? Герс ду! — жид, який стояв попереду, обернувся до натовпу й серед «Ізраїлю» завирувала жвава розмова. Гортанні голоси перебива‐ ли один одного; з цього загального гамору виривалися лише окремі окрики: Іцько Борух! Шльома? Мардохей? Нейн, нейн! Нарешті жид, який стояв попереду, повернувся до незнайомця й мовив із глибоким зітханням: — Ні, ясновельможний пане, не було в нас ніколи такого.

— Та як не було! Ти що, дуриш мене? — крикнув запально незнайомець і потім додав спокійніше.

— Та ти, може, боїшся? Не бійся, нічого кепського йому не буде, а якби ви знайшли його, ось цей пан,— він показав на Мазепу,— озолотив би його зовсім.

— Ой, вей! Чого мені боятися? Та хіба такий вельможний пан може навіть подумати щось кепське?

— Ну, так говори ж сміливо!

— Ой, ясновельможний пане! Хіба я ворог своїм дітям? Хіба б я не хотів заробити десять дукачів? — Жид глибоко зітхнув і розвів руками,— та ніде нема в нас такого й не було ніколи!

— Та як же не було, коли я сам тут же на базарі купив у нього ось цю каблучку?

— Каблучку? Яку каблучку? — протягнув жид, а за ним і його товариші.

—' Ось цю! — мовив Мазепа, знімаючи з руки й передаючи її жидові. Жид поклав каблучку на долоню; товариші, що оточували його, з'юрмилися надовкіл і з цікавістю розглядали через його спину коштовний перстень. Сивий жид покрутив його кілька разів уважно перед очима, подивився на сонце й обережно передав його Мазепі.

— Пс‐пс! Дорогий перстень! Такої каблучки тут не було ні в кого. А не

пам'ятаєте пан, коли він придбав її, в який час?

— Та вже більше, як рік,— відповів незнайомець,— коли ж це? Зачекай, зараз згадаю... так... так, саме на Петра й Павла.

— На Петра й Павла? На Петра у нас ярмарок. Так, значить, вельможний пан купив перстень на ярмарку?

— Так, звичайно, що так, народу було багато.

— Ой, вей! Тоді панові важко буде відшукати того купця... На ярмарок приїздить багато.

— Хіба ти думаєш...

— Так, так, це хтось із приїжджих. З потамованим серцем слухав Мазепа цю розмову. Невже надія має обманути його й цього разу? Можна було втратити тяму від такого обману! Про те, що він тут знайде жида, який продав перстень, він був упевнений, як у Божий день. Йому навіть на думку не могло спасти, що цей продавець міг бути не з Богуслава. І ось доля вирішила над ним покепкувати ще раз!

— А знаєш звідки приїздять вони? — вигукнув Мазепа,— згадай, дізнайся, розшукай, скільки б не коштувало — нічого не пошкодую!

— Ой, ясновельможний пане! — жид припав губами до поли його жупана,— багатьох знаю, та всіх ні! Ну, нехай ясновельможний пан покаже мені місце, де стояв той купець, тоді, можливо, я згадаю.

— Та ось тут... недалечко,— незнайомець пішов попереду, а за ним Мазепа та сивий жид.

— Ну, ось, приблизно тут,— мовив незнайомець, зупиняючися біля якогось балагану. Жид замислився; постояв так із хвилинку в нерішучості, приклавши пальця до лоба, та раптом обличчя його засяяло.

— Стривайте, стривайте! Згадав,— заговорив він швидко.— Ну да, ну да! Це так. Він приїздив сюди... Він не тутешній... Да, такий високий, рудий і чотири пальці.

— Ну, ну? — повторяв за ним із нетерпінням Мазепа.

— Він не тутешній... Він лише раз і приїздив на ярмарок.

— Та звідкіля ж він? — перебив його Мазепа.

— Звідкіля? Він був із Польщі.

— Ти брешеш, жиде! — викрикнув у запалі Мазепа.

— Щоб я дітей своїх не бачив, коли я брешу,— відповів жид, відсуваючися обережно вбік. ‐ Усі говорили, що він із Польщі.

— Та з якого ж міста? — перепитав із прикрістю незнайомець.

— З якого міста? Не знаю, хоч убийте мене, не...

— Ти знаєш, знаєш! Кажі/і зараз же, а ні, задушу, як пса! — закричав Мазепа й, схопивши жида за комір, затряс його з такою силою, що переляканий жид заледве не розтягнувся на землі.

— Ой, ой! — застогнав він, звиваючися в руках Мазепи.— Вельможний пан такий лихий, а коли б вельможний пан пустив мене, я б розпитав і в рабина, і в кагалі, можливо, хтось...

— Собака! — прошепотів Мазепа, розтискаючи свою руку.— Ну, йди... Але, якщо ти мені...

— Зажди, друже,— зупинив його за руку незнайомець й, звернувшись до жида, продовжував спокійніше.— Слухай ти, жидове, ось на тобі п'ять дукачів, одержиш вдвічі, втричі проти цього, якщо взнаєш, із якого міста був той торгі‐

вець.

— Ой, ой! Усе зроблю для ясновельможного панства! — вигукнув жид й кинувся поспішно бігти, шльопаючи своїми обідраними капцями. Незнайомець повів Мазепу в той шинок, де вони зупинилися. Коли перший напад відчаю в Мазепи трохи влігся, незнайомець змусив товариша випити келих меду й потім звернувся до нього з такими словами: — А тепер, друже мій, доки жид повернеться, давай поговоримо про твою справу.

— Та що там уже говорити! — Мазепа глибоко зітхнув й махнув безнадійно рукою.— Бачу я, що вбита моя голубка, думав із допомогою цього перстня хоч напасника мого знайти, та й цієї ласки, мабуть, не хоче дати мені Господь.

— Та годі! Соромно козакові такі слова казати. Ще й знайдеш її, ще й окрутимо вас!

— Знайдемо? — Мазепа гірко усміхнувся.— Та де ж почнемо шукати? Я ж обнишпорив увесь Крим, об'їздив Турцію.

— Усе ти про одне й те саме. Турцію і Крим! Знаєш, коли щось шукають, то ніколи в тому місці, про яке думають, не знаходять. їй‐Богу, так. А ти все про своє — Крим та Турцію. Хіба ти впевнений у тому, що це татари, а не хтось інший пограбував хутір?

— А хто ж інший? Більше нікому. Ніхто ж й не знав про те, що в степу, в глибокій балці, ховається цей крихітний хутірець. Хоча б і за гроші, так ніхто 6 туди дороги не знайшов! А тоді, пам'ятаєш, за Сірка помщалися на нас косоокі... Ну, ось...

— Хутір, ти кажеш, на річці Саксаганці лежить?

— Так.

— Ближче до витоків? Мазепа кивнув головою.

— Гм! — незнайомець замислився.— Та це ж збоку від Татарського шляху й далеко від нього, а татари тоді дуже в Крим поспішали.

— Могли кинутися навпрошки.

— Могли, та тільки ж це не навпрошки виходить...— Незнайомець замовк і, опустивши голову, затарабанив розгублено пальцями по столу. — Гм, — мовив він задумливо,— ні, діло виходить не так. А зачекай,— заговорив він швидко, зводячи голову й спрямовуючи на Мазепу допитливий погляд,— постарайся пригадати, чи не запримітив ти там стріл на замкові, в огорожі, в прибудовах, ну, словом, усюди — в якому напрямку вони стриміли? При цьому запитанні Мазепа глянув подивовано на свого співрозмовника.

— Стріл? — він спохмурнів й потер собі чоло рукою,— ні, стріл не було...

— Ти це добре пам'ятаєш?

— Т‐так... добре. Ми з Остапом оглянули тоді все, шукали якихось слідів, і стріл не бачили ніде. Незнайомець ударцв рукою по столу й вигукнув жваво, підводячися з місця.

— Ну, так я тобі скажу, ш;о Галину повезли не татари! *— Що‐о? Мазепа теж звівся з місця й зупинився навпроти незнайомця, спрямувавши на нього поширені до неможливого очі.

— А те, що Галину, кажу тобі, украли н0 татари,— повторив рішуче незнайомець й мовив жваво.

— Зажди, послухай! Насамперед, згадай те, ш,о всі татари ходять своїми відомими, протореними шляхами й ніколи не бродять наосліп по наших степах; хутір стояв в усамітненому місці, віддаленому від їхніх доріг, вони не могли навіть наткнутися на нього, а оскільки ніхто не знав про існування хутора, то вони не могли б й відшукати його. Це, по‐перше. А по‐друге, і це, зауваж, досить важливо; те, що ви не знайшли там, на хуторі, стріл. Я всі звички татар знаю, перед нападом вони завжди й скрізь пускають цілу хмару стріл, і якщо ви не знайшли там, на хуторі, жодної стріли, то, значить, напад вчинили не татари. І, нарешті, по‐третє, не менш важливе, ніж перше й друге, це те, що каблучка опинилася в жида, та ще й у жида, котрий прибув сюди з Польщі! Хіба татари продають свою здобич жидам? З нестерпно напруженою увагою слухав Мазепа незнайомця.

— Так, так! — мовив і Мазепа в надзвичайному хвилюванні при останніх словах свого приятеля. — Це може бути... може бути!.. Та ні... ні! На кого ж ти думаєш? Якщо не татари, то хто ж? Він стиснув собі голову руками й хвилину‐другу залишався так непорушно, ніби перебирав у своїй пам'яті різні можливі випадки. — Ні! — мо‐ вив він нарешті, рішуче,— більше нікому!

— Зажди! Згадай, чи нема в тебе якогось заклятого ворога?

— Ворога? — Мазепа провів рукою по чолу. — Фальбовський? Та ні: він сам звідси втік, побоюючися моєї помсти, та й не міг він знати геть нічого ні про хутір, ні про Галину. Ні, ні! Був ще один ворог, о, запеклий, отруйний, як змія, Тамара...

— Брюховецького осавул? — скрикнув жваво незнайомець,— боягуз, негідник й злобна, як диявол, тварюка! Го! Цей був би саме на таке діло здатен!

— Так, так! Він ненавидів мене... О! У нас із ним давні рахунки. Та, бачиш‐но, про хутір він не знав нічого, тільки той, хто знав туди добре дорогу, міг би відшукати його.

— Звідки ти знаєш, що він нічого не відав про хутір? — перебив його незнайомець,— якщо він ненавидів тебе, то, напевне, стежив за тобою й, дізнавшись, що у тебе є десь своя дівчина, розвідав дорогу на хутір й заподіяв таку помсту. Мазепа від хвилювання затупцював по кімнаті.

— Ні,— мовив він,— ось і я сам усе думаю про це, та виходить, що він ніяк не міг ні від кого пронюхати про Галину. Якщо він стежив за мною, то саме міг би прийняти за мою дівчину іншу й помститися на ній, та цього не трапилося.

— Зажди, ти ж був на хуторі, були з тобою козаки, слуги...

— Ні і знову ні! — перебив його Мазепа. — Бачиш‐но, все це дійсно схоже на Тамару; напасти на беззахисних, беззбройних, помститися на безсилій жінці, але,— Мазепа розвів руками й мовив рішуче,— не міг він узнати нічого про Галину! Сам поміркуй: на хуторі я був усього раз й то потрапив випадково,— Мазепа ледь затнувся,— заблукав у степу. Там я пробув місяців зо два, а може, й три, і відбув звідтіля на Запорожжя. Тут Мазепа розповів про свою зустріч на Запорожжі з Тамарою, яка ще більше підігріла нанависть до нього.

— Та після цього,— продовжив Мазепа,— я відбув прямо на правий берег, сюди. І візьми до уваги, що зі мною не було нікого: ні слуг, ні козаків... Що ж він міг дізнатися про хутір і про Галину?

— Так, так! — мовив задумливо незнайомець,— ну, а більше ти не зустрічався з ним ніколи?

— Ні, бачився, та так, що ніколи не забуду. І Мазепа розповів незнайомцеві про свою поїздку на лівий берег, про те, як Тамара запакував його в темницю й як Мар'яна врятувала його звідтіля.

— Ось бачиш,— закінчив Мазепа. — Якби він устиг відомстити мені, то помстився б, напевне, на Мар'яні. Незнайомець не відповів Мазепі: він, насупивши брови, щось обдумував...

XXIV — Де ж тепер твій ворог, Тамара? — запитав незнайомець Мазепу.

— Загинув разом із Брюховецьким: з Брюховецьким загинуло ж багато його поплічників, та народ їх так побив, що трупів не можна було розпізнати.

— Гм! Ну, виходить, що не він. Скажи на ласку! А я б об заклад побився, що це його справа. Та, либонь, що не він. То ж хто? Незнайомець замислився. Мовчки, з напруженим виразом обличчя, стояв і Мазепа, перебираючи в своїй пам'яті всіх осіб, яких він міг би запідозрити в тому злочині, й не знаходячи нікого.

— Та зажди! — мовив нарешті жваво незнайомець. — Сич же знався з кимось, хоч хтось, та знав дорогу на хутір?

— Дорогу на хутір? Чекай, чекай! — Мазепа схопився рукою за лоб, і раптом очі його спалахнули. — Згадав, згадав! — вигукнув він мимовільно й заговорив швидко, безладно, повторюючи одне й те саме, забуваючи слова. — Так, так, знав... був при мені... бачив... І як це я міг забути! Як забув? Стривай... приїздив при мені Сірко, й з ним було душ п'ять запорожців, і Самойлович... він міг здогадатися... Палій, він теж був там... А я, а я...

— Зажди,— зупинив його незнайомець. — Не поспішай, так гарячкуючи, можна буде заплутатися знову. Так, ти кажеш. Сірко був із козаками? Ну, на Сірка подумати не можна... Та козаки! Ти кажеш, дівчина була гарна?

— Як зоря небесна!

— Ну, значить, так і є. Якийсь молодий запорожець міг підбити товаришів. Мазепа навіть відступив на крок назад.

— Як? Ти думаєш, що наш брат козак, християнин, міг відважитися на такий звірячий вчинок? — вигукнув він із жахом.

— Звірячий вчинок ? — повторив незнайомець. — Ну, могло й само собою статися. Сподобалася йому дівчина, приїхав він із товаришами, може, вкрасти її лише хотів, а тут почали захищати... Ну, бійка, розбій, розпалився козак... Та й, опріч того, хоча б і грабунок задумав, чому це тобі видається неможливим? У одного батька, та й то неоднакові діти бувають, а ти що ж думаєш, усі запорожці, як один, на підбір? Може знайтися й серед нашого брата зрадник Іуда: дівчину забрав, хутір пограбував, що було краще — продав... Впиваючись очима в незнайомця, слухав його Мазепа, при останнім його слові він скрикнув й опустився у відчаї на лаву.

— Правда твоя, правда! — застогнав він. — Тільки хтось із запорожців, які були з Сірком, міг це зробити! О, Господи! Скільки часу пропало марно! І як це я не здогадався! Як міг забути про це? Я міг ще врятувати її, міг відшукати... А я... Це нечистий відняв у мене розум! Я кинувся в Крим, ганяв по Турції!.. О, прокляття! Сто тисяч проклять! Мазепа зірвався з місця; безтямне, безсиле божевілля оволоділо ним: як звір у клітці, кидався він по кімнаті, рвав на собі волосся, падав знеможено на

лаву й знову схоплювався й починав метатися з кутка в куток, нібито цей рух міг потамувати невимовний біль, що пригнітив його серце.

— Божевілець! Сліпець, сліпець! Міг порятувати, знайти! Ха, ха, ха! А замість того в Крим кинувся! О, проклятий, проклятий я! — зривалися його божевільні вигуки. Чимало минуло часу, доки він спромігся нарешті оволодіти собою й погамувати цей напад божевілля й відчаю.

— Ех, ех, брате, бачу я, що солоно тобі доводиться,— звернувся до нього незнайомець,— а все‐таки не трать марно часу, як клята баба на сварки, сідай‐но ліпше, давай порадимося разом, що робити далі?

— Так, так,— мовив Мазепа глухим, судомним голосом,— якщо вона загинула, то його можна буде відшукати... О, знайду... знайду!..—Він не закінчив, та тон, яким були мовлені ці слова, був настільки жахливий, що змусив здригнутися навіть незнайомця. Він поглянув на Мазепу. Обличчя Мазепи було бліде, як у мерця, і на цьому мертвотно‐блідому, безкровному обличчі очі жахтіли якимись чорними вугляками, що спалахували в глибині.

— Ой, і страшний же ти, брате, ніби виходець із того світу! — вигукнув мимовільно незнайомець.—Зажди, не журись передчасно. Кажу тобі: і її знайдемо, і розбійника Іуду до відповіді притягнемо. Тепер же випий ось цей кухоль меду, а потім послухай, що я буду тобі казати. Мазепа машинально випив підсунуту йому кварту, а незнайомець продовжував далі: — Дуже ти припав мені до душі, їй‐Богу! Так, що й дурити тебе більше не хочеться. Скажу я тобі, пане‐брате, все по правді: не городянин я, а вільний козак, такий, як і ти, брате, а городянином одягся навмисно, щоб безпечніше було їхати. Та зачекай, послухай далі: була в мене одна справа, а тепер подумав я — не хочу її затівати, а оскільки ми з тобою оба вільні козаки, то забажалося мені допомогти тобі. Ось що — давай, брате, будемо разом шукати твою Галину, тоді...

— Друже, брате! — вигукнув із захопленням Мазепа, стискаючи його руку,— таж такі послуги...

— Дрібниця,— мовив недбало козак,— я тепер вільний, як птаха; та послухай далі: потім, коли знайдемо Галину, можемо з тобою разом і до Дорошенка на службу піти.

— То ти зважуєшся?

— Зважуюсь. По правді тобі сказати, я раніше до Ханенка схилявся, в його справі їхав, для того й одяг поміняв, а тепер, як поспілкувався з тобою, то бачу, що на цьому боці більше правди.

— І ти переконаєшся, ти переконаєшся в цьому, друже! — мовив гаряче Мазепа: — Вір моєму слову: ніхто не любить так щиро своєї вітчизни, як гетьман Дорошенко.

— Вірю,— відповів розчулено незнайомець, потискуючи руку Мазепи,— та якщо доля звела вже нас так несподівано з тобою, то давай же побратаємося, брате, на все життя.

— Давай,— згодився з радістю Мазепа. — Та спершу послухай і мене: за правду — правда. — Мазепа відгорнув рукою волосся, що впало на чоло, і мовив ледь схвильованим тоном. — Соромно й мені далі обдурювати тебе, брате, не вільний я корсунський козак, а Іван Мазепа, генеральний писар

гетьмана Дорошенка. Оскільки ошелешений до неможливого товариш все‐таки дивився на нього поширеними очима, ніби не розуміючи його слів. Мазепа продовжував далі: — Тепер, коли ти сам забажав до гетьмана Дорошенка на службу піти, я розкажу тобі все. І Мазепа коротко розповів незнайомцеві, як Остап передав йому. Мазепі, про те, що зустрівся в шинку з козаком, у якого на пальці була каблучка Галини, як вони кинулися відразу ж до шинку й, не заставши там цього козака, подалися за ним у Корсунь; як там жиди, за його, Мазепиною намовою, змусили силоміць зупинити воза незнайомця і як зрештою він. Мазепа, підозрюючи в своєму новому товаришеві прихильцю Ханенка, повинен був переодягнутися й приховати своє ім'я, щоб він, не боючися Мазепи, розповів йому всю правду про каблучку. Незнайомець з великою цікавістю слухав оповідь Мазепи, перериваючи її вибухами гучного реготу.

— Го‐го! Так це, значить, ти мені нарочито й воза поламав? — вигукнув він весело, вдаряючи Мазепу по плечу. — Ну, та й голова ж у тебе! Ловко ти мене ошукав! А їй‐Богу, молодець! Люблю таких! Я вже б що хоч подумав, швидше б подумав, що зі мною сам дідько з пекла бенкетує, ніж генеральний писар гетьмана Дорошенка! Ха‐ха! Ну, й ловкач ти, пане генеральний! Люблю таких! «Який пан, такий його і крам»,— каже прислів'я. Та якщо в гетьмана Дорошенка такий крам, то, значить, і сам він не промах! Уже після розмови з тобою зрозумів я, що на боці Дорошенка правда, а тепер зовсім у цьому переконався. До вас пристаю, і край! Мазепа з захопленням сприйняв згоду козака перейти на службу до Дорошенка. Козаки обмінялися хрестами, поцілувалися тричі й випили по келиху меду. І прийняте новим другом рішення, й кварта доброго меду пожвавили Мазепу, повернули йому його звичну присутність духу.

— Ну, так ось що,— продовжував незнайомець з молодецькою енергією,— коли щось робити, то по‐козацькому, без зайвих зволікань. Ідемо з тобою сьогодні ж, зараз на Запорожжя! Треба мені там із деким побачитися... А в тебе там є друг чи приятель?

— Та сам Сірко.

— Сам Сірко? — здивувався незнайомець. — Го‐го! Друже! В такому випадку не журись — про все дізнаємося! Всі зимівники перериємо, а слід знайдемо. Бо ж на Січі важко щось від товаришів приховати. А в цей час почувся несміливий стукіт у двері.

— А гей, хто там? — вигукнув гучно Мазепа.

— Це я, Мойше, ясновельможний пане,— долинув тихий голос, потім двері трохи прочинилися й в щілину, що утворилася, просунулася спершу сива голова, прикрашена довгими пейсами, а затим і все щупле тіло жида в засмальцьованому лапсардакові й драних капцях.

— Ну, що знайшов, дізнався? — мовив жваво Мазепа, зводячися з місця.

— Ой, ні, ясновельможний пане, ніхто не знає звідки, з якого міста він прибув. Тільки нехай ясновельможний пан не подумає, що я для нього не старався. Ой‐ой! Ніхто нічого не знайде, а Мойше завжди знайде слід,— загово‐ рив жид уже упевненіше й, наблизившись на кілька кроків до Мазепи, продовжував таємниче,— я дізнався, що він їхав через Бар; якщо вельможний пан зачекає тут днів зо три, я полечу туди й дізнаюся про все, там у мене є вірні

люди, вони мені поможуть взнати,звідкіля він до нас на ярмарок приїздив. Мазепа хотів було щось відповісти жидові, та в цей час до нього підійшов незнайомець.

— Та ну його к бісу, цього самого торгівця,— мовив він із прикрістю. — Навіщо він тепер тобі, друже? Лише час марнувати, ну, якщо цей Мошко й знайде його, що він зможе сказати нам? Ну, скажімо, що купив каблучку в ко‐ зака, це ми й самі тепер знаємо. А в якого? Чорнявого, білявого, рудого — біль‐ ше він нам нічого сказати не зможе, та це нам мало допоможе, а прізвища свого козак, напевне, жидові не сказав, та, може, не сам і продавав... Як на мене, коли їхати, так уже їхати, не тратити часу на дрібниці! Мазепа на мить замислився.

— Ні, друже! — відповів він рішуче,— нехай він їде та розшукає того торгівця. Знаєш, я спокійніший буду, та й часу ми на це не потратимо. Ждати ми його не будемо й поїдемо своєю дорогою на Запорожжя, а коли він про щось дізнається, нехай приїде в Чигирин й передасть усе Кочубеєві, якщо мене там не буде. Воно, звісно, мало можна ждати користі від цих пошуків, а все‐таки, знаєш... не варто зневажати будь‐яким свідченням, щоб потім не нарікати на себе. Незнайомець стенув плечима.

— Ну що ж, якщо не шкода грошей, то посилай, будь ласка,— згодився він. Мазепа повернувся до жида.

— Слухай, жиде,— мовив він поквапливо,— хочеш заробити грошей, то виконай достоту все, що я тобі скажу. При цих словах Мазепи жид перетворився на взірець уваги.

— Не тратячи часу, мчи в Бар,— продовжував Мазепа. — Дізнаєшся, звідки був той торгівець, поїдь до нього й постарайся вивідати, де, коли й у кого купив він цей перстень. Ось тобі поки що десять дукачів. Побачивши гроші, жид кинувся було цілувати полу жупана надто щедро‐ го вельможі, та Мазепа відсторонив його рукою.

— Годі,— мовив він суворо,— виконаєш усе — одержиш удвічі. Коли про все дізнаєшся, поспішай у Чигирин, там усе розкажеш мені.

— А як же я там буду питати ясновельможного пана? — пробелькотів улесливо жид.

— Спитаєш генерального писаря Івана Мазепу.

— Генерального писаря? — жид ніби похлинувся цим словом й утупився в Мазепу подивованими очима.

— Ну так, генерального писаря, а якщо мене не буде, тоді спитаєш головного підписка Василя Кочубея. Тепер же ступай, та пам'ятай: тримай язик міцно за зубами й слова зайвого не бовкни нікому!

— Усе зроблю, як наказує ясновельможний пан генеральний писар! — прошепотів жид й, низько вклонившися, поспішно сховався за дверима.

— Ну, а тепер сідлай коней! — вигукнув голосно незнайомець,— та й гайда на Запорожжя!

— Ні, зажди, не відразу туди,— зупинив його Мазепа,— треба мені раніше заїхати в Чигирин, розповісти про все гетьманові, попросити в нього дозволу й дізнатися, чи не трапилося щось за цей час... Тепер же тільки й жди кожного дня нових перемін.

— Так, так, друже,— незнайомець відразу ж змінив свій бучний, веселий

тон й заговорив серйозно. — Твоя правда, треба нам негайно заїхати в Чигирин. Слухай, я тобі розповім куди й для чого їхав. Чи знаєш ти, що Ханенко вже посилав до Польщі своїх посланців, пропонуючи ляхам віддатися їм із усією Україною, якщо вони затвердять його гетьманом? Тепер ось в Острозі й збираються комісари, щоб вирішити цю справу, і ось Ханенко посилав мене в Острог повідомити ляхам, на яких умовах згоден він перейти до них із усією Правобережною Україною. При цих словах незнайомця обличчя Мазепи набрало досить зосерджено‐ го, серйозного вигляду.

— О, це надзвичайно важлива новина! — мовив він стурбовано потираючи рукою чоло. — Надзвичайно важлива... Так... так! Тепер нам треба усе забути й негайно поспішати в Чигирин. Воістину, сам Бог звів мене з тобою! Спасибі ж тобі, друже,— Мазепа гаряче потиснув руку свого товариша,— ти зробив нам велику послугу, і гетьман за це не грішми, не почестями, а щирим серцем своїм подякує тобі.

— За що дякувати? Я ж сам, як і завше, схилявся серцем до Дорошенка, та ця його втеча в Чигирин, а потім союз із бусурманами... Ех, ех! — Незнайомець з серцем скуйовдив свою чуприну,— ось і тепер через цей самий союз багато козаків та запорожців відділилися від Дорошенка й приєдналися до Ханенка.

— Так, так, сам бачу, все це треба буде розтлумачити, обдумати, розставити проти хитрощів ворога свої сіті,— заговорив поспішливо Мазепа. — О, цей Ханенко! Ну, зачекай, незабаром побачиш ти, побачать й інші, який це хитрун та самолюб! Він же й в Москву відрядив послів: торгується, винюхує всюди, де йому заплатять дорожче. Та поборемось, поборемось! —вигукнув енергійно Мазепа й, опустивши руку на плече товаришеві, мовив бадьорим, твердим голосом: — Не будемо ж марнувати й зайвої хвилини, друже: у Чигирин, а звідтіля на Запорозьку Січ!

XXV В одному з флігелів старого Острозького замку в похмурій кімнаті з низькими товстими зводами за столом сиділи двоє співрозмовників. Один із них, знайомий нам, Тамара, колишній осавул Брюховецького, мав вигляд якогось злинялого, зношеного: сліди оргій і п'яних ночей лягли на обличчі його дрібними зморшками навколо запалених очей, стерли яскраву барву здоров'я з його запалих щік й посріблили поріділу чуприну. Та й одяг на Тамарі був тепер дуже потертий, видно, що нужда тримала його в руках. Другий був один із уповноважених польських комісарів, ротмістр Фрідрикевич, делегований вес‐ ти переговори й укласти спілку з новопоставленим на Запорожжі гетьманом Ханенком; пан ротмістр і за вишуканістю одягу, й за виразом задоволеного, пещеного, молодого обличчя створював протилежність панові Тамарі. Перед співрозмовниками стояли срібні кварти, наповнені темним, майже чорним липівським медом, а посередині столу підвищувався вагомий жбан, в якому похитувалася та сама ароматна рідина. Кімната була ледь освітлена двома восковими свічками, так що стіни, обвішені портретами, здавалися притлумлені каламутними плямами, а з рам похмуро дивилися на незнайомих гостей лиця всього роду князів Острозьких. Розмова оберталася навколо Ханенка. Давно посланий ним посол, про якого ротмістр Фрідрикевич двічі одержував звістку, що він уже в дорозі, до цього часу не з'являвся, а йому вручені були умови Ханенка, на яких той го‐ товий був із Правобережною Україною бити чолом Речі Посполитій. Послані

Тамарою гінці й розвідники не принесли теж ніяких роз'яснень, та й від Ханенка не прибувало .іншого посла. Все це хвилювало молодого комісара й ставило його вкрай незручне становище. З Варшави надходили до нього досить часті запити, а він повинен був поки що ухилятися від прямих відповідей й сидіти без діла в нудотнім Острозі. Між тим Польща була дуже зацікавлена висунути свого ставленика Ханенка, який згоден був піти на будь‐які поступки; з новим гетьманом Річ Посполита сподівалася знову підпорядкувати собі зруйновану й опустошену Правобережну Україну, тим паче, що й Москва в силу Андрусівської угоди повинна була сприяти цьому підпорядкуванню. Ось саме для цієї місії й був делегований юний дипломат; та справа якимось незрозумілим чином, як на зло, вислизала з його рук, і ця невдача дратувала й бісила пана ротмістра.

— Ні, це, побий мене Перун, казна‐що,— обурювався молодий комісар,— ти зрозумій, пане, моє становище — найдурніше, жахливе! Від мене настійливо вимагають звідомлень, вказівок, як просувається справа з Ханенком, а я відмовчуюся, відбрехуюся — і все через цього, пся крев, посла! Чи татари накинули на нього аркан, чи Дорошенко посадив його на палю або він валяється по шинках п'яний, як холоп, біс його зна, а ти ось сиди в цій нудній глухомані й жди!

— Так, що глухомань, так глухомань! — погодився Тамара. — Людям що звикли до розкішного життя з бучними веселощами, з шляхетною фантазією, з шумкими бенкетами, пиятикою Бахуса й з пожертвами Кіпріді — тут нудьга смертельна!

— Я до того отупів від досади, що, уяви собі, пане, бувають хвилини, коли навіть ні про що не хочеться думати!

— О, кинув би ти, любий пане, всі думки, аби‐но мені не рахуба!

— Яка? У чім?

— Та в тім, що в мене була вихоплена й припасена для панської ласки така квіточка, що пан би облизав собі пальці: красуня, зірка небесна й цілком невинне пташа! Уяви собі, пане: ніжна, як вранішнє небо, як пелюстка троянди, і при цьому темні брови з поволокою в очах... Уяви собі ангельський вираз личка і в очах ціле пекло... Це чарівність! Навіть я, що наситився насолодами життя, побачивши таку звабливу силу, трепетав, мріючи про втіху блаженства.

— І де ж це диво?

— Гай‐гай! Полетіло, зникло!

— Шкода... Ну, ми пошукаємо твою красуню, дай лишень заспокоїтися, а то все думка звертає на цих проклятих смердів схизматських: усе лишень й мрієш про те, як би їх скрутити та закріпити навіки за нашим благородним лицарством... Вчини я цю послугу Речі Посполитій — і моя кар'єра забезпечена! Зірветься рибина з гака — і я зганьблений, загинув. За мене ж коронний гетьман Собеський руку тримав й доводив, що такі комісії ліпше доручати молодим, енергійним, здібним шляхтичам, ніж лінькуватим стариганам. Тепер же в нас, розумієш, новий король, Михайло Вишневецький, син вічно шанованого, вічно славного Яреми, так із новим молодим королем пішли нові порядки, молодих шляхтичів почали, як бачиш, прикликати до діла.

— І добре,— кивнув головою Тамара,— старий король Ян Казимир натворив справ із старцями, так що довелося покласти ноги на плечі та накивати п'ятами.

— Ха, ха! Правильно! А тепер нам відкрита дорога... І ось доводиться мені

справджувати думку мого родича!

— Розумію, коханий пане, твій стан і співчуваю,— осушив келих Тамара й поспішив знову його наповнити темною рідиною. — Проте ось моя думка...

— На Бога, пане, поясни мені все й порадь, що робити,— перервав його ротмістр,— ти ж знаєш і тутешній край, і звичаї його, і всякі каверзи та пакості, яких тут чекати можна, особливо тепер, в цьому болоті...

— Що ж я можу... Звісно, мені все добре відомо, я їх усіх шельмів наскрізь бачу...

— Так допоможи мені розібратися, по‐перше, за твої послуги я особисто віддячу, а в Фрідрикевича знайдеться, як віддячити...

— Ого‐го! Ласкавий пане! — похлинувся від захоплення Тамара й поцілував несподівано свого співрозмовника в плече.

— А по‐друге,— продовжив ротмістр, заохочений виявом приязні,— Річ Посполита дасть тобі за це поважну посаду... Я потурбуюсь... Постараюсь... Зрештою, по‐третє, при вдачі з Ханенком ти, завдяки моїй протекції, зможеш стати в нього правою рукою, і чого доброго, можеш із часом заволодіти булавою, бо тепер у них, що не парафія, то й піп, що не набрід — то й гетьман!.. А ми б тебе підтримали...

— О, на пана Єзуса й на Матку найсвентшу! — вигукнув патетично приголомшений такою думкою Тамара. — Увесь до панських послуг, лежу біля панських ніг! Та якщо б мені випало таке щастя, то клянуся бути рабом Речі Посполитої,виконувати всі її веління, сприяти здійсненню всіх її устремлінь...

— Я не помилився в тобі, мій пане! — потиснув Фрідрикевич руку Тамарі,— ти хоча й схизмат, але в тебе в жилах благородна шляхетська кров... І це поцінується, лише не хибуй і дерзай!

— Так, я, якщо захочу, то й Дорошенка, цього татарського ставленика, і Многогрішного заткну за пояс, тому що й едукацією, й мізками, і знанням бид‐ ла я вище від них... Це так! При мені ці гетьманчики жили моїм розумом, без моїх вказівок — ні на крок!

— Ой, на ласку, пане! — усміхнувся поблажливо ротмістр,— з тобою, значить, страшно компанію водити?

— Ворогам моїм,— підкреслив самовпевнений втікач із батьківщини Тамара, який шукав по чужих закутках ласкавого хліба. — А друзям за моєю спиною спати можна спокійно... Прихищу й знищу всякого, хто наважиться порушити спокій... Я відчайно хоробрий і нещадний...

— Тож виручи, пане! — простягнув руку Фрідрикевич.

— З задоволенням! Тільки ось що, накажи, пане, подати ліпше мальвазії: вона просвітлить розум й додасть злету фантазії, а то мед цей, правду кажучи,— звичайна кислятина. Фрідрикевич плеснув у долоні. З'явилися слуги й принесли на його бажання дві пузаті сулії з темно‐малиновою густою, ніби прованське масло, рідиною. Тамара відразу ж налив собі й хазяїну по кварті цієї духмяної настоянки й, скуштувавши її, задоволено замугикав.

— Сто чортів із відьмою на додачу, якщо ця суміш не додає життєвих сил! — вигукнув він після другої кварти. — Та тепер до діла. Ханенко — смале‐ ний вовк і знає, по чім ківш лиха: пусту, ненадійну людину він не пошле; посол його не потрапить ні в лабета до татар, ні в кігті до Дорошенка — це так! Значить з ним приключилася якась особлива, неврахована біда... Та справа не в тім, а справа в тім, що між Ханенком і панською ласкою хтось став на шляху й

заважає нашим взаєминам: бо ми вже втретє повідомляємо Ханенка про те, що посла його нема, а він усе пише, що дав широкі повноваження послові, за яким слідом вислав почт чинити з Польщею, як їй любо. Виходить, що він наших листів не одержує й навіть не відає, що і його посол, і йо'го почт застрягли в чорта в зубах...

— Так, це так, ти маєш рацію; та як зарадити цьому лихові? Як знайти такого відчайдуха, який би проліз у самого дябла між рогів, а таки досягдо Ханенка й передав йому наші побажання? Бо й сам Ханенко, наш почесний союзник, десь ховається чи в Буджацьких степах, чи в Криму або на Запорожжі.

— Гм! Це задача... Був у мене такий слуга вірний, як пес, і потайний, як я... Так ось цей би пролетів крізь вогонь, проповз би по дну моря, та, на жаль, його повісили.

— То зроби, пане, для мене ласку, аби замість нього... тебе.

— Мене повісити? — перервав його очманілий Тамара.

— Борони Боже! Що тобі спало на думку? Ні, я про те прошу, щоб пан сам відбув до Ханенка, по‐перше, при панській доблесті й дотепності тебе ніхто не зупинить в дорозі, по‐друге, ти поставиш йому на віч наші умови, я дам повноваження, і, нарешті, це буде тобі слушним часом ввійти в найближчі взаємини з Ханенком й одержати від нього генеральну посаду. Пропозиція ця звабила Тамару. Останнім часом, тиняючися околицями Польщі без діла, ошиваючись то там, то тут із шляхетської ласки, він дійшов до ручки, до жебрацтва. Посольство ж від комісара давало йому кошти і пошану, та найголовніше — за таких уповноважень він досить легко міг стати в Ханенка його правою рукою, а там далі відкривалися ще більші перспективи. Обміркувавши це, Тамара відразу ж відповів: — Чудово! Іду!

— О, який я радий! Я не забуду панові цієї послуги! — вигукнув Фрідрикевич, обнімаючи свого нового посланця,— тепер приллємо доріжку, зробимо розпорядження й не будемо тратити золотого часу.

— Так, так,— мовив уже не так радісно, а більше стурбовано Тамара,— хоча поспішати й не варто, треба спочатку з'ясувати, обдумати все, — Зволікати не можна! Тут кожна хвилина дорога, та й з'ясувати все можна лише на місці.

— Звичайно, та там невідомо навіть, де шукати Ханенка, чи на Запорожжі, чи в татар?

— Там усе пан узнає. Як на мене, їхати треба на Запорожжя.

— На Запорожжя? — поширив очі Тамара; йому відразу ж пригадалася зустріч із Мазепою, що завдала йому принижень й ганьби, через що він мусив негайно зникнути від братчиків.

— Ні, ні в якому разі не на Запорожжя,— заперечив енергійно Тамара,— там же Сірко — запеклий ворог і нас, поляків, і татар, він і Ханенка цього розгромив за його загравання з татарами й за відданість Речі Посполитій. Зрештою, Сірко — друг Дорошенка.

— Цього турецького підданця?

— Може, це лише чутки, бо мені достеменно відомо про бажання й просьбу Дорошенка об'єднати обидві України, він із цим і входив у згоду і з нинішнім, блаженої пам'яті, гетьманом.

— Ну, так що ж? З'єднання туркам не завадить, він і замислив об'єднання

двох Україн під турецькою чалмою.

— А лисий дідько їх знає, та, звісна річ, не знаючи, де насправді Ханенко, не відаючи, як до нього ставиться Запорожжя, не будучи твердо обізнаними з планами Дорошенка, не можна вирушати в дорогу — і ризиковано, й марно, попадемо в лапи до Дорошенка, а в нього заводій — Мазепа.

— Мазепа? А що таке Мазепа?

— Дурень, він затятий мій ворог, він тепер права рука в цього Дорошенка. Я, бачиш‐но, пане,— оговтався Тамара,— йому разів зо три набив писок, ляпаса дав, потім переламав на його голові його ж шаблю і нарешті відшмагав, як холопа. Ха, ха! Як він звивався під канчуками! Та треба було провчити зухвальця! Гадаю, що не забув він моїх уроків... Ну, то звісно, якщо я потраплю йому до рук...

— То цей Мазепа відшмагає пана?

— Не родилася ще та рука на світі! — вигукнув пихато Тамара. — Тамари можуть лишень провчати інших й мститися грізно, а на випадок лиха — вміють й померти вчасно — і ні приниження, ні ганьби вони ніколи над собою не допустять!..

XXVI — я не про себе піклуюсь,— продовжив Тамара,— мені всяке лихо за жарт, від ворога я не втікаю, а лише запитую — де він? Та мені дороге твоє діло, вельможний пане. Якщо ми, не спитавши броду, кинемося в воду, то може статися, що хтось із моїх супровідців попадеться й продасть нашу таємницю; а Дорошенко, вивідавши наші наміри, вживе заходів... І вся наша справа піде прахом.

— Та ж, сидячи, склавши руки, справи не зрушиш уперед?

— Чому, склавши руки? Слухай, коханий пане, я приготуюся до від'їзду й підберу собі охочекомонних, чим більше їх буде, тим краще, тому що за вели‐ чиною супроводжуючого загону судять про значення посла й про силу того, хто уповноважував. А між тим, пошлю вірну людину в Буджацький степ, щоб довідалася про Ханенка, часу на це затратиться тижнів зо два, не більше, і я в ту ж хвилину, коли він повернеться, вирушу на західне Поділля через руїну й безлюдні степи.

— Ех, а час буде марно минати! — почухав із прикрістю потилицю пан ротмістр.

— Більше чекали, менше чекати!

— Як менше? Доки повернеться цей розвідник, спливе багато часу, а то ще він, далебі, кане, як у воду.

— Не так, не так! — захитав головою Тамара.

— Та ж може він й здохнути, а я чекай, потім, зрештою, вирушить пан, ну, а з паном теж щось трапиться.

Тамара зблід й якось осунувся на кріслі, ніби ухиляючися від занесеного над ним удару.

— Я не передрікаю, та все може статися,— продовжував Фрідрикевич, підливаючи Тамарі мальвазії,— значить, все це затягнеться до безкінечності, а мене королівський двір усе посмикує, триста Перунів!

— У всякому випадку треба ж зібрати для почту чималий загін... інакше не можна,— говорив, втрачаючи вже попередній апломб, Тамара,— а я, далебі... мені що? Кинджал у зуби, шаблю в руки — і чорт не брат! Лише б зібрати ось

загін.

— А мені здається, що цей почт нас і підведе: доведеться ж переїздити дорошенківські володіння, ну, його прибічники й повідомлять негайно свого ясновельможного пана, а то й самі складуть загін і розправляться... Одному ж можна пробратися непоміченим.

— Мене надто всі знають.

— Можна переодягнутися. Тамара замислився: йому не хотілося ні переляк свій показувати, ні втрачати протекцію в мецената, та й не хотілося також піддаватися на страшні небезпеки, які мали б для нього фатальні наслідки, а між тим, із іншого боку, пропозиція була така зваблива. Він налив собі знову в келих мальвазії й почав шукати на дні чарки втіху.

— Так, ти маєш рацію, вельможний пане,— вигукнув він нарешті після досить довгої мовчанки. — Я візьму з собою лише двох слуг і один буде залишатися при мені, а другого буду посилати в недалекі розвідки, і так будемо просуватися вперед. Пан тільки забезпечить мене мерзенним металом у великій кількості, бо ж без дукачів важко вирушати; вони й рота відкривають всякому, й руки дістають, і знаходять притулок.

— О, не турбуйся, пане! Цим добром забезпечу тебе вволю.

— Тож завтра я й рушу,— весело вигукнув Тамара, зметикувавши на випадок чого, зникнути з дукачами,— якщо ж завтра не встигну зібратися, то післязавтра... Мені тільки треба послати недалечко за однією... рлотрібною для мене людиною.

— За провідником у степах?

— Ні, просто за відданим мені слугою. А провідник мені на біса? Сам знаю степ, як п'ять своїх пальців! Об'їздив його вздовж і впоперек!

— Пан там часто бував?

— Траплялося... Та ось і останнього разу, вже признаюся вельможному панові,— Тамара все більше й більше входив у настрій гри, тривога, що було пойняла його, зненацька зникла, змінившись на радість і самовдоволення. — Ось про красуню, що я говорив, я ж її вивідав і викрав у тому самому степу.

— Як? Це цікаво. Значить, вона козачка?

— Козачка й наречена ось цього ненависного мені Мазепи, що нині в Дорошенка за праву руку.

— То чому ж пан до нього такий лихий?

— А тому, пся крев, що він насмілився... — і Тамара раптом сконфузився й зам'явся, та потім раптом випалив,— насмілився приставати завше до партій, ворожих Речі Посполитій. Треба зауважити, що цей шельма — добра бестія, добре по‐шляхетськи едукований, був і пажем, і підчашим при королівськім дворі, і, незважаючи на ці благодіяння, вічно йшов проти стану благородного лицарства, вічно тримався схизматської церкви, вічно стояв за бидло, справджуючи прислів'я, що з хама не буде пана. Ну, а я цього не потерплю ніде й за його думки дав йому, майже в присутності короля, ляпаса. Мазепа невдовзі після цього зник із Варшави та й пристав до бунтарів... Тут я його провчив знову, та уроки на цього заклятого холопа мало діють. Він поступив до Дорошенка й почав підбурювати його проти поляків, а я був у Брюховецького, намагався схилити свого гетьмана до Польщі й відірвати від Москви, та цей шельма Мазепа так спритно діяв, що звабив‐таки Брюховецького заполучити

булаву від Дорошенка... Як я не попереджував бідного Івана, що це пастка, та пропозиція була для нього такою привабливою, що він мене не послухав... Ну, й загинув, загинув жахливою, обурливою смертю: його розтерзала п'яна зграя диких звірів... Ось я й поклявся за смерть мого гетьмана‐друга, за шкоду, завдану Речі Посполитій,— помститися цьому негідникові.

— Молодець! Як Бога кохам — і за своїми почуттями й доблестю — ти найкращий наш лицар, і я піднімаю келих за здоров'я пана! Тамара навіть почервонів від задоволення й поцілував шанобливо свого співрозмовника в плече, вихиливши свій келих до дна.

— Так, я за Польщу нікому не спущу! — мовив він пихато й продовжив свою розповідь. — Ну, прочув я якось, що в цього Мазепи є наречена, краси небаченої, що вона живе в безлюдному степу на якомусь хуторі, що сховався в байраці, в ліску, на річці Саксаганці, що Мазепа повінчається з нею відразу ж, як об'єднаються Дорошенко з Брюховецьким.

— А цей Дорошенко має бути добрячим лайдакою? Він і Собеському запропонував листом такі умови, що той порвав на клаптики його листи й три дні лаявся безперестанку.

— Натурально! Ось я й зметикував, що нескоро ця казкова степова красуня стане жінкою шельми, і задумав викрасти її. Задумано — зроблено: у мене це просто. Зібрав я ватагу козаків — і вирушили в степ за красунею, а в той час шастали там загони татар і могли нас, звісна річ, щохвилини прихопити. Мої молодці й злякалися, опинившися серед безбережного зеленого моря, де не було можливості ні сховатися, ні втекти до лісу... Хотіли було назад, та я їм крикнув: «Хто поверне коня, тому кулю в потилицю, а хто зі мною залишиться, того я захищу своїми грудьми!» Ну, опам'яталися, поклалися на мене й рушили далі. З тиждень ми блукали по цій одноманітній і дикій рівнині. Я не стану тебе стомлювати, пане, описом різних пригод, які нам траплялися в цій пустелі,— ні зустрічі з татарським загоном, котрий ми змусили ганебто втікати, ні битви з цілою зграєю лютих вовків. Скажу лишень, що ми двічі проїхали всю Саксагань, оглядаючи найближчі урочища, й нічого не знайшли. Я вже хотів було повертати назад, та заїхав ще напоїти коня свого до річки; з досадою оглянувся надовкруг й раптом побачив, що за гуртом осокорів тягнеться якийсь вузький ярок, зовсім збоку й не помітний. Лишивши свого коня пощипати соковиту берегову траву, я підійшов до осокорів й почав вивчати вузьку долину, що ховалася за ними. Не було сумніву, що там жили люди: з глибини дубнячка, що заповнив ущелину, вилася протоптана стежечка до осокорів, а над ним стояв ледь помітний сизий димок. Не встиг й подумати, як влаштувати набіг на цей хутір, як із ліска з'явилася струнка постать молодої дівчини; вона була в вишуканому вкраїнському строї, з відрами на коромислі... Це була вона!

— Вона? Ця казкова красуня, наречена Мазепи? — вигукнув пан ротмістр, зацікавлений розповіддю.

— Безперечно вона! Всі описи її зовнішності в загальних рисах збігалися, та яка була різниця між ними і живою істотою! Клянуся, такої краси не бачив світ: і пекло, й небо, здавалося, поєднали в цій чарівній феї всі свої принади й наділили її непереможною п'янкою силою.

— Ой, пане! Ти мене словами палиш, як гарячим вугіллям, що ж було б, коли б я побачив її! — перервав його знову збуджений до екстазу пан Фрідри‐ кевич. — Та далі, далі...

— І згорів би, пане, повір! Я сам відразу втратив тяму й ледь було не

загинув. Як тільки дівчина порівнялася з осокорами, я кинувся й схопив її за руки, не помітивши того, що за нею кривуляв на дерев'янці якийсь немолодий, але дужий холоп чи козак. Ну, натурально, коли я схопив красуню в охапку, то вона злякалася й почала кричати; на її крик пришкандибав кривий аргус й напав на мене з тилу. Я не хотів випускати здобич, а тому мені незручно було однією рукою захищатися. Холоп, що напав на мене, виявився надзвичайно сильним, і я відразу відчув, що боротьба буде нерівною. На щастя, він був без зброї, а при мені був і кинджал, й пістолі; я вихопив один із них й пальнув назад через плече, та не вбив, а лише поранив противника. Він кинувся на мене, як розлючений ведмідь, і повалив відразу на землю. Я вихопив було кинджал, та руків'я вислизнуло з рук. А холоп наліг на мене всією своєю вагою, і я не міг під ним й ворухнутися. Звичайно, красуня під час боротьби від мене звільнила‐ ся, та не втекла, а залишилася, либонь, чекати розправи наді мною. Мені пощастило нарешті викрутитися з‐під цього гайдука й налягти на нього; та він мене все ще міцно тримав в обіймах й не випускав моїх рук. Тоді я почув, як ведмідь, що вовтузився піді мною, сказав дівчині: «Зажди, Галино, візьми ось той блискучий ножик та ітсни його в спину цьому ляхові між лопаток!» Та Галина виявилася милосердною, вона не захотіла ткнути мене ножиком, а стала навпаки просити: «Не вбивай його, він такий молодий і красивий!» Тьохнуло, либонь, серденько!

— А‐а! — промимрив ротмістр й одним духом осушив кварту.

— Та‐ак, тьохнуло,— підкреслив Тамара. — Та кривий той, тримаючи мене, як у залізних лещатах, сам почав своєю дерев'янкою підсовувати до себе мій кинджал. Кров у мене застигла, я відчув, що втрачаю з кожною хвилиною сили, і ждав із секунди на секунду, як холодне лезо вп'ється мені в спину, чекав, прикликаючи на допомогу до себе всіх святих. Раптом тупіт, крик дівчини, брязкіт зброї... Я рвонувся було з усіх сил, щоб звільнитися від кривого, вважаючи, що це з хутора примчали козаки, та, на щастя, виявилося, що це мої вірні хлопці... Один із них, славний такий звитяжець, підлетів до мене й, бачачи моє незручне становище, випалив у лоб цьому холопові; гарячі мізки бризнули в обличчя, рука кривого розтиснулась, і я звільнився. Галина вже була на сідлі з зав'язаним ротом. Та в цей час вискочили з‐за осокорів кілька козаків,— один із них, пам'ятаю, сивий, як лунь,— і пострілом повалили двох моїх козарлюг й коня, на якому сиділа Галина. Вони встигли було підхопити її й відступити до воріт хутора, та ми кинулися слідом за ними, до нас підоспіла решта... І каменя на камені не залишили: всіх перебили, добро пограбували, хутір спалили...

— Як татари? — усміхнувся пан ротмістр.

— А якщо вони, пся крев, нас, благородних, зачепили.

— І багато їх було?

— Ні, здається, лише троє холопів та баба, та ще хтось...

— Незначна, значить, вікторія?

— Одначе! Билися, як чорти, особливо старий... Майже вісім лицарів кинулися на нього й то заледве здолали, а двоє на місці лягло.

— Ну, а красуня?

— О, вона вціліла. Ми її насамперед вихопили ледь живою. Та потім вона очуняла — і такою смирною стала, ніби підстрелена горлиця. Погляне було на мене так сумно та жалібно, що в мене на що витривале серце, та й те так тьохне в грудях, що... Я поклявся їй, щоб вона не замислила чогось поганого — що не

зачеплю її, а довезу дбайливо до того, хто поцінує її якнайкраще. Вона подумала, либонь, що я її везу до Мазепи й заспокоїлася цілком. Та коли ми вже перебрсілися за межі України, вона почала хвилюватися, злякано оглядати‐ ся... Леле, пане, яка вона була чарівна, приваблива, ти собі нічого подібного уявити не можеш! За неї можна було взяти ціле багатство, і я її беріг, як зіницю ока.

— Ну, і що ж, що? Невже випустив із рук?

— Утекла! Як? Не розумію! Я забив до смерті двох своїх слуг, які охороняли її, та вони не зізналися, а без їхньої підтримки вона б не втекла... Та це недалеко звідси, кажу я, миль п'ять‐шість, не більше. Там стоїть кляштор кармеліток. Я певен, що вона там сховалася. Туди було я й кинувся, та мене в кляштор кармеліток не пустили. І досі мене бісить все це, а тоді я був просто знетямлений! Через усі степи, руїни провіз і раптом вдома випустив із рук!

— Знаєш що, любий? — зіскочив із стільця ротмістр. — Ти розпорядися послати за твоїм слугою, а ми тим часом поїдемо на пошуки красуні й відніме‐ мо її, чорт забирай, у черничок. Тільки цур, уговор паче грошей, пташка буде моєю!

— Я для пана і віз, та ти, пане, звичайно, не задарма ж її візьмеш?

— Слово гонору, якщо вона мені сподобається, я панові за неї відсиплю сто тисяч злотих!

— Згода, згода! — урочисто промовив Тамара, подавши ротмістрові руку. Ротмістр прихилив до себе люб'язного торгівця й підставив для поцілунку свою щоку. Акт продажу був укладений і скріплений шляхетським чоломкан‐ ням.

XXVII Пан генеральний суддя Лівобережної України Іван Самойлович із досадою походжав у своїх пишно обставлених покоях. Вродливе, ледь одутле обличчя його було позначене рисами роздратування й незадоволення. Та й було від чого гніватися: ось уже місяць минув із того часу, як він послав на правий берег свого вірного розвідника, а його й досі нема! Чортзна, що таке! Чи не попався він Дорошенкові? От це була б добра штука! Дивись, ще може виказати його! Самойлович зупинився посеред кімнати, відкинув поли свого кунтуша й, засунувши руки за широкий шовковий пояс, що стягував його жупан, у задумі втупився у вікно, ніби там, за осінньою мрякою, він міг знайти відповідь на досадливе запитання, яке почало якось неприємно точити його серце. З хвили‐ ну він стояв нерухомо, покусуючи кінчики своїх світлих вусів, та ось голова його енергійно ворухнулася, пан генеральний суддя струснув чубом й знову закрокував по своєму покої. ‐^ Ні! Ні! Про це даремно хвилюватися: як може виказати Горголя його, Самойловича, генерального суддю? Ніяких листів у нього нема. А перстень? Та цю каблучку він ніколи не носив на пальці, знає її лише Фрося, а вона не викаже його ні за що... Так, боятися цього нема причини, справу облаштовано добре. Та й Горголя не попадеться: теж своя шкура дорога, а якщо потрапить до Дорошенка, крутенько доведеться йому! Самойлович усміхнувся й кілька разів провів рукою по своїй пишній світлій шевелюрі. Хода його стала спокійнішою, зморшки на обличчі розглади‐ лися. Та чому ж і досі нема Горголі? Тепер, як ніколи, треба мати точні відомості про те, що діється на правому

березі. Довкола коїться щось неладне, без цих вістей не знаєш на яку ногу стати. Так і дивись — сам пошиєшся в дурні. Самойлович насупився й потер собі лоба рукою. Дорошенко відкликає війська з нашого боку. Ханенко кілька разів запрошував Многогрішного воювати разом проти Дорошенка, Многогрішний на цю пораду не пристає... Чому? Генеральний суддя зупинився: раніше ж гетьман вважав Дорошенка своїм ворогом. Чому ж тепер не хоче пускати на правий берег своїх козаків? Боїться порушити угоду Польщі та Москви? По обличчі Самойловича майнула зневажлива усмішка.

— Ні, ні! Тут щось інше! Знову з правого берега долинають чутки, що Дорошенко піддався туркові. Воно то добре з одного боку, а з другого — нібито й погано. Якщо Дорошенко піддався туркові, то неважко буде проти нього підняти і Польщу, і Москву, та ось питання: хто сильніший — Польща і Москва чи Турція з ханом і Дорошенком? А що, як Дорошенко вкинеться сюди, на лі‐ вий берег, із турками, підкорить собі всю Лівобережну Україну? Тоді ж не лише Правобережну не повернемо, але й цю втратимо. Ось у цьому й заковика, хто сильніший: Турція з ханом чи Польща з Москвою? Пан генеральний суддя розвів у скрусі руками й знову закрокував із кутка в куток.

— Тут варто добре помізкувати. Довкіл діється щось неладне... Ось і Ханенко давно не присилає своїх послів... Чи не розбив його знову Дорошен‐ ко? Та коли б скоріше Горголя повертався! Просто не втямиш, що й до чого! — ледь не скрикнув із прикрістю пан генеральний суддя й зупинився біля вікна. У цей час двері світлиці відчинилися і в них увійшла висока й опасиста жінка в коштовному кунтуші й кораблику на голові. Вона могла б бути названа красунею, аби не зайва повнота, що надавала поставі незграбності й якогось неприємного відтінку. Обличчя Самойловича стало відверто дратівливим.

— Чого тобі? — мовив він уривчасто й непривітно,— чого заходиш сюди й заважаєш мені?

— Там козаки прийшли,— відповіла спокійно пані, зовсім не печалячися тоном чоловіка, й звела на нього лінивий, сонний погляд своїх круглих очей, що підпливли жиром.

— Чого?

— До тебе, в справі... Скаржаться на сотника свого, змушує на себе повинності справляти...

— Аз чим прийшли?

— Поклонилися сушеною рибою та грибами.

— Сушеною рибою?.. — Самойлович навіть відступив на крок від вікна; повідомлена звістка, мабуть, обурила його до глибини душі. На обличчі проступили багряні плями, світло‐голубі очі набрали жадібного виразу.

— На сотника скаржитися, а сушеної риби на ралець принесли! Га, до чого розпустилися! Та це скоро мені мірку пшона або глек молока принесуть! До речі, ти це все забери, а їм скажи, щоб завтра прийшли, та зауваж, що до гене‐ рального судді, мовляв, з рибою не ходять, хай знайдуть чогось кращого на ралець, тим паче, коли на сотника скаргу приносять. Хто, мовляв, хоче на гору свій віз вивезти, той не повинен шкодувати для коней корму! Мовчки вийшла пані з покоїв своєю важкою, повільною ходою. Як тільки

двері за нею зачинилися, з грудей Самойловича вирвалося полегшене зітхання. О, ця пухка, сита баба, як вона обридла йому! Книші та проскурки рахувати їй, а не йти поруч із ним! А ось же треба було одружуватися з нею, щоб зміцнити зв'язки з старшиною, та й скрині свої наповнити!

— Ух, капосна! — прошепотів він уголос, стискуючи зуби. Хіба йому така треба була жінка? О, коли б тоді, давно, років десять тому Дорошенко не відбив у нього коханки — Фрося була б його дружиною. І перед зором Самойловича постав, як живий, граціозний образ правобе‐ режної гетьманші... Вродлива, легковажна, грайлива, як дитина, завше весела, завше кокетлива, весь час поривалася до його ласки! Але й гоноровита! Так, так, ось яку йому треба було жінку, а ця... Самойлович кинув у бік дверей, у які вийшла дружина, погляд, сповнений ненависті й презирства, й знову закрокував по кімнаті. Чи одержала Фрося його вісточку? Чи погодиться змусити себе знову повернутися до Дорошенка? Ех, тільки б вирвати її з того ув'язнення, куди її запроторив Дорошенко, тоді легко було б побачитися знову, а головне, якщо в нього при дворі Дорошенка буде така вірна людина, як Фрося, тоді він буде знати все достеменно, що там діється, і відповідно до цього буде розподіляти свої вчинки й заходи. А потім... Пан генеральний суддя провів кілька разів рукою по розпашілому чолу й, усміхнувшись, упевнено прошепотів: — Ти, Фросю, будеш тут, зі мною! Потім він присів до столу й продовжив далі свої міркування.

— Тільки б знищити Дорошенка, і тоді заповітна мрія моя буде близька до здійснення. У Многогрішного є вороги... Він гарячий, різкий, коли хмільний, готовий рубати всякого, незважаючи на те — обозний це полковник чи простий козак. Старшина цього не любить, багато хто косує на гетьмана, та бояться зізнатися в цьому одне одному, щоб у Москву не заслав; та варто лишень увійти в змову проти гетьмана, як багато хто пристане, а є навіть такі, котрі вже зараз готові. Та нехай скажуть певніше, прямо, нехай самі попросять його, тоді він пристане до них. «На кого ж можна розраховувати?» Самойлович насупився.

— Полковник Думитрашко Райча? — він зігнув одного пальця. — О, цей вірний! Многогрішний змусив його валятися в себе в ногах, просити прощення, а потім побив його в себе в світлиці шаблею. Такої образи Думитрашко не простить гетьманові ні за що. Далі. Іван Домонтович! — Самойлович зігнув другий палець,— і цей теж вірний. Гетьман ударив його в запальності по щоці при всій старшині, дарма, що потім, остигнувши від гніву, сам шукав із ним згоди. Домонтович помирився, та щока в нього, гддаю, палає ще й досі. Генеральний писар Мокрієвич... Ну, це хитрий лис, щоб вислужитися перед Москвою, за ким завгодно піде; він так і в'ється біля обозного, чує носом прибуткове дільце. — Самойлович зігнув третього пальця. — А генеральний обозний Забіла? Той уже давно на булаву дивиться, бажає її заполучити. Ну, нехай жадає, відданіше потім буде служити. — Самойлович зігнув четвертого пальця й зупинив свій погляд на п'ятому. — А якщо б приєднати сюди ще й раба Божого Івана, генерального суддю Самойловича, той уся права рука — ха, ха! — пан суддя розсміявся вголос й ударив по столу долонею,— вся права рука гетьмана! Ге! Якщо на людину повстане її права рука, тоді їй кепсько буде. Та треба мати вивірені дані, щоб знати, куди спрямувати удар. Ох, скоріше

б повертався Горголя! Та Горголя не повертався. Кожного дня чекав його пан генеральний суддя, кожного дня повторював він свої міркування, то запевняв себе, що Горголя загинув, то знову заспокоювався. А Горголі все не було й не було. Якось одного вечора, коли дощ лив, як із відра, джура ввійшов до Самойловича й оголосив йому, що якісь три козаки настійливо бажають побачити його. Серце генерального судді забилося посилено.

— Горголя! — майнуло в нього в голові, і він поспішливо наказав пропустити прибульців. Джура зник. Незабаром у кімнату ввійшли троє козаків, одягнутих у довгі, почорнілі від дощу киреї з насунутими каптурами. Двоє з них були високі, третій серед них здавався опецькуватим й приземкуватим.

— Доброго вечора, пане‐товаришу! — мовив перший, що здавався найви‐ щим, ставним і, відстебнувши кирею, зняв із голови каптур.

— Полковник Думитрашко? — скрикнув у подиві Самойлович, який чекав побачити Горголю.

— Тс! — Думитрашко приклав пальця до вуст й прошепотів, оглянувшись на двері,— челядників остерігайся!

— А чого мені їх остерігатися, друзі? — здивувався Самойлович, потискуючи почергово руки прибульців. — Хіба я якесь зле діло замишляю, коли друзів своїх вітаю? Та що це змусило вас, друзі мої, в таку негоду з дому вийти?

— Лихо, пане‐брате, лихо! — відповів другий із прибульців, Домонтович, скидаючи з себе кирею й потираючи мокрі від холодного дощу руки.

— Тож сідайте та розказуйте, що трапилося,— мовив стурбованим тоном Самойлович, запрошуючи гостей жестом присісти на турецьку канапу.

— Ми й вибрали таку погоду, коли добрий господар собаку на двір не вижене,— продовжував Домонтович,— а тож ось підеш до товариша — оглянешся, а тут за тобою по п'ятах шпиг якийсь плентає!

— І відразу до ясновельможного: так і так, мовляв, змову вчиняють,— додав третій, генеральний писар Мокрієвич, невисокий, опецькуватий, з рідкими, настовбурченими вусами й невеличкими чорними вічками,— а звідсіля й недоброзичливість, і все таке... А що, хіба ж нам не вільно один із одним бачитися?

— Та ні, панове добродійство, це вам, мабуть, здалося тільки так,— відповів Самойлович, намагаючися придати своєму голосу найприроднішого тону. — Як же може таке спасти на ум ясновельможному, якщо наші пакти, наші вольності на тому стоять, щоб ясновельможному і всій старшині одне з одним про все радитися?

— Гм! — усміхнувся Домонтович,— так то воно в пактах наших написано, та, здається, давні наші звичаї непридатні стали, нові якісь настають... Ось, наприклад, якщо б хтось тепер побачив, що ми до тебе завітали, зараз же нас у зраді звинуватили.

— У зраді? — Самойлович навіть звів у здивуванні брови,— упаси, Боже, від такого гріха! Коли б ми не радилися, а кожен би з нас на свій страх діла чинив,— мовив він багатозначно,— ось тоді б зрада була, тому що в правах наших, кажу вам, прописано всій старшині між собою раду мати, а знаєте, панове, що написаного сокирою не вирубаєш!

— Хе, хе! — хихикнув Мокрієвич, він походжав із одного кутка в інший,

уважно спостерігаючи за всіма присутніми. — Нерозумна ця приказка, пане суддя, вибач на щирому слові: дай лишень в дужу руку добру сокиру, то вона тобі всякі пакти, вольності й привілеї на капусту посіче! Настала мовчанка. Самойлович потупив очі; він чекав, що скаже на цю сміливу заяву решта співрозмовників. З першого слова прибульців йому стало зрозуміло, що ці старшини, які було натякали й раніше багатозначно, прийшли для того, щоб остаточно з'ясувати, чи можуть вони на випадок чого розраховувати й на нього, генераль‐ ного суддю Самойловича? їхній прихід надзвичайно порадував його. Значить, вони й самі розуміють, що без нього, Самойловича, не вдасться їм довести своєї справи до кінця. Так воно й буде. Він володіє всім рухом. Та нехай вони раніше висловляться ясніше. «Ці двоє,— Самойлович побіжно глянув на Домонтовича й Думитрашка,— вірні, а ось цей лис, Мокрієвич, його треба побоюватися... Він може будь‐кого зрадити... Треба його міцніше заарканити...» Недовго тривала прикра мовчанка, і Домонтович мовив знову: — Так що ж, можливо, за іншими і не стежать, може, на нас лишень така немилість, не вірить нам ясновельможний. Можливо, хтось ославив нас перед його мосцю. Ось про це ми й хотіли спитати в тебе, тебе ж гетьман жалує своєю ласкою.

— Та чим же ославити вас могли, шановні друзі? — заперечив Самойло‐ вич. — Таж ви Москві вірні слуги, а хто слуга Москві, той і друг гетьманові.

— Гм... Коли б то воно так було! — мовив похмуро Думитрашко. — Так ми б повинні були вічно в гетьманській ласці перебувати.

— А тож буває так, як мовиться в приказці: за моє жито, та мене й побито,— хихикнув Мокрієвич. При цих словах Думитрашко увесь спалахнув; чорні брови його насупилися, очі сяйнули; мимовільний натяк пана генерального писаря викликав у ньому знову спогад про кревну кривду, заподіяну йому гетьманом, і видно було, що цієї образи він не забуде ніколи.

— Чим же мені вітати моїх дорогих друзів? — мовив поспішливо Самойлович, щоб згладити неприємне враження від слів Мокрієвича. — Вина, меду, мальвазії, а може, й нашої простої наливки? З цими словами він звівся, роблячи рухи в напрямку до дверей, та Домонтович притримав його за руку.

— Ні, пане‐товаришу, облишимо на інший раз, іншим часом, піде шарпанина по всій хаті, а нам треба остерігатися від зайвого ока!

— Ех, панове, любі друзі мої! — вигукнув із захопленням Самойлович. — Даремно ви хвилюєтеся, повірте мені, що все лихе минеться, а правда, як чиста олива, завше зверху спливе,— останні слова Самойлович вимовив із особливим наголосом.

— Добре твоє слово, пане суддя! — підхопили одностайно всі три співрозмовники. Цією звичайною приказкою Самойлович не сказав, власне, нічого певного, та за його інтонацією, за його поглядом й ще за чимось зовсім непомітним співрозмовники відчули, що й він цілком співчуває їхнім замислам. Ніби якась невидима нитка промайнула між цими людьми й поєднала їх в одне коло.

XXVIII

— Ну, панове‐товариші, розкажіть же мені, що діється в нас новенько‐ го? — мовив весело й жваво Самойлович, звертаючись до всіх співрозмовни‐ ків,— я ж по хворості своїй давно не був у його мосці, не відаю нічого.

— Не помилував нас Господь, є такі новини,— відповів Мокрієвич.

— А чого ж ти кажеш: не помилував? — усміхнувся Самойлович.

— Тому, що добра нам ждати нізвідки. Ось стороною дізналися з вірних рук, що Ханенкові посли не прибули в Острог, перехопили їх на правому березі.

— Перехопили! — Самойлович мимовільно підхопився з місця. Ця звістка вразила його досить неприємно; він давно вже подавав Ханенкові всіляку допомогу проти Дорошенка: по‐перше, йому, Самойловичу, важливо було знищити Дорошенка, а по‐друге, не завадило б позбавитися й від зайвого й небезпечного претендента на лівобережну булаву, оскільки, аби честолюбце‐ ві Ханенку не вдалося побороти Дорошенка, то він, напевне, подався б на лівий берег.

— Т‐так, перехопили,— продовжував Домонтович,— значить, Дорошенко посилився, можливо, вже турки прислали йому допомогу, а між тим, відводить свої війська з нашого боку.

— Відводить! — смагляве обличчя Думитрашка спалахнуло,— може, тому й відводить, щоб нас заманити в пастку. Що він піддався туркові, то це вже відомо всім, та ясновельможний не вірить нікому. Скільки разів пропонував йому Ханенко вдарити разом на Дорошенка, він не згоджується, а ось тепер, коли вкинеться сюди на наш берег Дорошенко, та ще з татарською ордою, тоді всі затанцюють.

— Не хвилюйся, пане полковнику,— відповів спокійно Самойлович,— може, тому Дорошенко й відводить свої війська, що залишився сам‐один у Чигирині. Певно, гетьман знає, що робити: він не промах!

— Пане‐товаришу, кінь на чотирьох ногах і той спотикається,— стримано зауважив Домонтович.

— Найпаче, коли закусить вудила,— додав із м'якою усмішкою Самойло‐ вич й відразу ж перемінив інтонацію й продовжував діловим тоном. — А про те, чому гетьман не хоче воювати з Дорошенком, краще від усіх знати панові Мокрієвичу; либонь, відписка якась була з Москви. Самойлович обернувся до Мокрієвича.

— Гетьман, мабуть, говорив тобі, пане?

— Як не так,— відповів із злою насмішкою Мокрієвич,— якби й була така відписка, то його ясновельможність нам би її не показав. Та й чому б Москва заважала нам виступати тепер проти Дорошенка? Бо ж Дорошенко піддався бусурманові, значить, християнські монархи за нього заступатися не будуть. Ось тепер би, на мій погляд, треба було б за всяку ціну допомогти Ханенкові заполучити гетьманство, тоді б Польща, а за нею й Москва виступили б проти турків і Дорошенка, а не так, дивись, кинеться він на наш берег підбурювати народ.

— А за ним підуть, підуть! — заговорив Самойлович. — Ви самі, шановне товариство, знаєте, що багато він на мене всіляких наклепів зводив, та все‐таки, де правда, там правда, — Самойлович розвів руками й продовжував далі,— дарма, що він бусурманською звабою відвернув від себе серця нашої старшини, а все ж багато козаків підуть за ним, тому що ніхто так, як він, за вольності наші не стоїть.

І Самойлович почав вихваляти Дорошенка за його ставлення до старшини, за повагу прав кожного, за те, що він нічого не чинить без попередньої ради з своїми. Та воно так і повинно бути завжди й скрізь: народ для того вибирає старшину, щоб вона з гетьманом на чолі керувала ним. Самому гетьманові та його волі ніхто й не доручить своєю долі, лише на війні гетьман є єдиновласним главою, а в мирний час старшина повинна мати теж свій голос. Самойлович говорив м'яко, улесливо, не вживаючи ніяких різких слів, кожна його фраза давала відчути слухачам, що він не зовсім схвалює свавільне правління Многогрішного й на права та обов'язки гетьмана має зовсім інший погляд. Співрозмовники слухали Самойловича з живим інтересом: кілька разів його перебивали гнівні вигуки Думитрашка й дошкульні зауваги Мокрієвича. Домонтович, як стримайіший, відмовчувався, та видно було, що образу гетьмана затаїв він у душі на все життя.

— Мене шановне товариство обрало на раді генеральним суддею... За саном своїм мені належить дивитися за тим, щоб права та вольності козацькі не порушувалися в нашому краї,— закінчив із особливим наголосом Самойло‐ вич,— я поклявся гетьманові й всьому товариству оберігати наші козацькі права й клятві своїй ні за що не зраджу!

— А якщо хтось почне ламати їх? — мовив Домонтович, зводячи на нього якийсь загадковий, допитливий погляд.

— Той буде зрадником, губителем вітчизни!

— Хто б він не був? — Думитрашко задав своє запитання повільно й чітко, в голосі його почувся наполегливий і рішучий тон. Усі троє дивилися на Самойловича, чекаючи від нього відповіді.

— Друзі мої,— мовив Самойлович,— перед вітчизною нема ні сотника, ні полковника, ні рядового козака, речено в писанії: «Кому много дано, з того много й спитається!»

— А де ж питатимуть з них, із тих поважних панів,— хихикнув Мокрієвич,— на цьому чи на тому світі?

— Не нам, панове, судити про те, що буде на тому світі,— відповів Самойлович,— ми знаємо лише свої мирські закони й права, а вони говорять нам, що обов'язок всякого стояти за свою неньку, карати її зрадників й охоро‐ няти її права, тому що вона — найважливіше для нас від усієї старшини.

— Воістину! — вигукнули разом усі гості, зводячись з місця й міцно потискуючи руку Самойловичу,— так ми тебе й розуміли... й не помилилися...

— Значить, так воно виходить, що, можливо, ми ще й алілуя заспіваємо! Лишень потурбуватися, аби Ханенкові допомогти на правому березі,— озвався Мокрієвич,— а тут ми й самі впораємося.

— Найпаче з такою головою,— вигукнув Думитрашко, кладучи руку на плече Самойловича.

— Служу, чим можу, вітчизні! — поклонився з смиренною усмішкою Самойлович й, звівши голову, сказав зовсім іншим, серйозним тоном: — Боже упаси того, панове, хто подумає щось зле про нашу дружню розмову, одначе, як ви самі побачили, друзі, багато у нас розвелося плевелосі‐ вачів, хулителів істини; побачивши наш собор, можуть звинуватити нас у злих помислах, а тому до пори до часу не будемо ліпше бачитися один із одним, тим паче, що допоки ще милує нас Господь, а якщо я чи хтось із вас дізнається про щось важливе, нехай повідомить про те таємно й непомітно для злого ока

людського своїх товаришів. Провівши своїх таємних гостей, Самойлович повернувся до себе й кілька разів неспокійно пройшовся кімнатою. Звістка про те, що Ханенкових послів схопив Дорошенко, дуже схвилюва‐ ла його, та відвідини трьох старшин так окрилили Самойловича, що навіть змусили забути цю неприємну обставину. Так, тепер він буде діяти впевнено. До нього прийшли, значить, потре‐ бують його ради, вірять йому. А пан генеральний обозний хоче прийти останнім, на готовеньке. «Гм, гм! — Самойлович усміхнувся: — Прийти першому небезпечно, та й останнім з'явитися теж різниця невелика, можна запізнитися й залишитися зайвим... Хе, хе! Ну, нехай собі хитрує, йому, Самойловичу, від цього збитків не буде. На Домонтовича й на Думитрашка можна розраховувати більше, ніж на самого себе. Мокрієвич? — Самойлович примружився й глянув кудись убік: на його обличчі майнула глузлива усмішка. — А що ж, і таких не можна цуратися; для торгівлі треба й срібло, і золото, й мідяки». Минув час. Дощ лив безперестанку холодними потоками. Приспані його розміреним вишумом мирно почивали батуринські жителі, а пан генеральний суддя Самойлович усе ще походжав у хвилюванні по своєму покої, та ніхто б не зміг уявити того, які честолюбні помисли витали в його уяві. Другого дня пан суддя прокинувся й відчув себе кепсько. Послав за ворожкою, ворожка пошептала, дала якогось зілля, та краще не стало. Два дні пролежав суддя в постелі, скаржачись на нестерпні головні болі. Хтось порадив йому відслужити молебень; відслужили молебень, та й це не дало очікуваного полегшення. Поголос про хворобу Самойловича попгарився по Батурину й дійшов до самого гетьмана. Гетьман, завше прихильний до Самой‐ ловича за його розум, освіченість, начитаність й уміння тримати себе з ним, послав до Самойловича довідатися про його здоров'я. Перебираючи з гетьманським посланцем усі причини своєї хвороби, Самойлович раптом згадав, що він років зо два тому дав обітницю пожертвува‐ ти нові ризи на запорозьку церкву, та обітниці своєї не виконав. Якщо Бог позбавить його від таких страждань, можливо, в покарання за це й послав на нього Господь нову хворобу. Посланець порадив Самойловичу виконати дану обітницю. Ця думка дуже пожвавила хворого, він попросив посланця дізнатися в гетьмана, чи дозволить він йому відіслати обіцяний дар на Січ. Многогрішному надзвичайно сподоба‐ лися такі заміри генерального судді, а тому він негайно прислав до нього гінця з оповісткою, що гетьман нічого не має проти цього. Пан генеральний суддя відразу ж повелів готувати козака для відправки на Запорозьку Січ. Крім обіцяних риз, були приготовлені великі дари всій запорозькій старшині й більш впливовим запорожцям. Скупий і зажерливий генеральний суддя на цей раз не шкодував нічого і на завершення приклав ще сто червінців на мідь запорозькій голоті. Посилаючи гінця, Самойлович велів передати тому чи іншому запорожцю уклін та вітання й серед інших новин повідомив, що Ханенкових послів досі немає в Острозі, й достеменно відомо, що вони перехоплені козаками Дорошенка. Цю новину Самойлович повторив, ніби ненароком, разів зо три й потім відпустив гінця. Закінчивши цю справу, генеральний суддя відчув значну полегкість, а днів через два після від'їзду гінця він став почувати себе зовсім добре. Одначе,

незважаючи на такі обставини, серце Самойловича точив черв'як. Горголі не було, і Самойлович дійшов висновку, що той загинув. Тим часом справи з кожним днем ускладнювалися, нарешті надійшло повідомлення, яке поставило Самойловича в безвихідь. Генеральний писар Мокрієвич повідомив йому тайкома, що гетьман одержав із Москви звістку про те, що Ханенко послав туди посольство з дуже важливою й втішною для Москви пропозицією. Це геть збило з пантелику Самойловича.

— Що ж це? Значить, Ханенко звернувся до Москви. Можливо, й не посилав послів у Острог? Чи не думає підкопатися під Многогрішного? Може, в цьому й полягає небажання Многогрішного воювати з Дорошенком. Невже ж він, Самойлович, врешті‐решт буде пошитий у дурні! Пан генеральний суддя з прикрістю відкинув цю думку, та разом із тим рішуче не міг зрозуміти, в чому полягає прихована пружина всіх цих незрозу‐ мілих для нього дій? Одначе залишатися в таку тривожну хвилину на узбіччі, простим спостерігачем, було неможливо: так чи інак, треба діяти. Самойлович вирішив послати когось на правий берег, тут він сподівався сам випитати все у Многогрішного. Одного дня, коли генеральний суддя сидів у себе й обмірковував,кого б і як спорядити йому в Чигирин на розвідку, в кімнату ввійшов дж:ура й повідомив, що якийсь заходжалий купець проситься до них на нічліг й питає, чи не бажає пан генеральний суддя подивитися на його товари. Самойлович пожвавився. «Чи не Думитрашко це? А може, й Мокрієвич?» — майнула думка. — Веди! — наказав він козачкові. На дворі почувся гамір, скрип воріт й валування собак. Самойлович підійшов до вікна, та крізь густий морок осінньої ночі не було видно нічого. Та ось на ґанкові почулися важкі кроки, двері відчинилися, й з'явилася кремезна постать людини, що зігнулася під важкою ношею. Купець поставив на підлогу свій козуб й, низько поклонившись, зупинився біля дверей. Самой‐ лович ледве стримався, щоб не скрикнути від радості — перед ним стояв Горголя. Коли купець розв'язав свій козуб й джура вийшов із кімнати, Самойлович швидко підійшов до нього й мовив голосом, хрипким від стримануваного хвилювання.

— Горголя... ти? Ти?

— Я,— відповів із сяючою усмішкою Горголя, в якому б тепер ніхто не впізнав обірваного мандрівця.

— Де ж ти був? Де пропадав?

— Де пропадав? Гм!.. Бувало нас всюди, ледь було к дідьку на вечорниці не попали!

— Ну, стривай, зажди. Розказуй все... Дізнався? Випитав?

— Дізнався стільки, що й сам не чекав... Ну, вже й натерпілися лиха! Здається, аби й сам нечистий був на моєму місці, так побілів би зі страху!

— Вір мені, не пошкодуєш про це,— мовив квапливо Самойлович. — А її бачив?

— Бачив. Уже як сховав Дорошенко, а я знайшов. Ой, і нагнали ж на мене смертельного холоду чернички. І Горголя розповів Самойловичу детально про те, як він дізнався про

місцеперебування гетьманші, як проник у монастир, як добився побачення з нею, як зраділа гетьманша, довідавшись, що вісник привіз їй привіт від Самойловича. Самойлович жадібно слухав розповідь Горголі, кілька разів він зводився з стільця й починав із хвилюванням ходити по кімнаті.

XXIX — Так що ж, згодилася Фрося перейти в Чигирин? — мовив Самойлович, коли Горголя розповів йому про своє побачення з гетьманшею.

— Та так видно було, що від однієї думки про те, щоб повернутися до Дорошенка, серце в її мосці розривається, та все ж поривається вона, як мала пташина з клітки. А як дізналася, що ясновельможний пан женився (чувала вона про те, мабуть, й раніше, тільки не вірила), так уже побивалася, що й у мене серце стрепенулося,— продовжував Горголя,— став я її втішати, заспокоювати та розповідати: для чого й як оженився ясновельможний пан, ось тут й трапилася біда — щойно розговорився, як біжить до мене хлопчик мій і кричить, щоб я поспішав із келії, бо вже дзвонили до заутрені. Ось я й заква‐ пився. Зробив якихось кроків із двадцять, як мені назустріч дві чернички! Поглянули на мене, та як зарепетують не своїм голосом: «Мати Агафоклія!» Так і пустилися з цими криками по всьому монастирю навтьоки. Тут зчинився гвалт, біжать усі, лементують, ми до воріт, а ворота зачинено! Ну, думаю, кінець, пропав! Холод мене всього пройняв, ноги й руки ніби не мої стали, зрушити не можу, та малий мій виручив, штовхнув у якусь комірчину. Лежи, каже, може, врятуємося! Переодягнувся я, чернечий убранок сховав, сиджу ні живий, ні мертвий. У монастирі, чую, крик, гам, переполох. Горголя похитав головою й мовив із зітханням: — Бував я у бувальцях, а такого ніколи не бачив. Просто чую, як вуха в мене ворушитися почали, волосся підіймається... Він провів від хвилювання рукою по чолу й продовжив: — Раптом чую кроки... Йдуть... До мене, до мене! Вже близько. Ну, думаю, смерть! Вихопив я ніж, причаївся в кутку — жду, помирати так помирати, хоча життя незадарма віддам. Чую, відчиняються двері, в очах потемніло, хотів було кинутися, коли дивлюся, аж це він, мій малий! Ну, розказав, що в монастирі переполох, порішили всі, що матері Агафоклії суджено, мовляв, за дуже строге поводження з її вельможністю по ночах навколо її келії бродити, а для того увесь монастир виходить служити панахиду з водосвяченням над могилою, тоді, мов, і я зможу вийти з монастиря. Так і сталося. Вислизнув я крізь ворота та й сховався в ліску. Ой, що там зчинилося, коли побачили порожню, розриту могилу! Подалися, хто куди, за хвилину жодної душі не лишилося. Ну, мій малий теж кинувся прямо до мене. Скинув свою одежу, переодягнувся в старе, й вирушили ми в дорогу. Набрали‐ ся таки холоду! — Горголя усміхнувся й похитав головою,— тепер хоч у пекло, так не буде жарко! Самойлович слухав із глибоким зацікавленням, кілька разів перебивав Горголю голосним сміхом, запитаннями й вигуками. Потім розмова торкнулася стану справ у краї. Горголя розповів усе, що знав про Ханенка й Дорошенка.

— Бачиш‐но, ясновельможний пане,— закінчив він свою розповідь. — Хоча й ходять там чутки про бусурманське підданство, та все‐таки за Дорошенком майже все військо, та, крім того, є в нього багато відданих, вірних людей, які за нього хоч у вогонь, хоч у воду.

Самойлович звівся з місця й в задумі пішов по кімнаті.

— Т‐так, є,— мовив він крізь зуби,— ось це й кепсько... — Особливо стоїть за нього Мазепа...

— Так, так, вельможний пане! Він там у великій пошані... Там у гетьмана з старшиною велика дружба, а найпаче з Мазепою.

— То він уже повернувся?

— Повернувся.

— Повернувся... гм... Ну, це мені не до душі... о, цей Мазепа така голова, яких мало! Він там усім і заправляє, чорт його побери, заправляє спритно, що й комар носа не підточить.

— Перетягнути б його на наш бік!

— Це так, тільки, мабуть, ми його не перетягнемо.

— Там ось, вельможний пане, я помітив одну дивну штуку, думаю: чи не Мазепина це затія? І Горголя розповів Самойловичу про свою зустріч із Мар'яною й Андрієм, про їхні добрі відгуки про Дорошенка, про знамениту фразу Мар'яни: «Моліть‐ ся Богу й святому Петру». Повідомлена звістка дуже схвилювала генерального суддю.

— Ось воно що... Ось воно що,— повторив він кілька разів й скуйовдив свою світлу чуприну. — Так ось де схований вузол усіх незрозумілих дій гетьмана! Так що ж це? Замислив Гострий підкопатися під Многогрішного й посадити тут Дорошенка чи Многогрішний ввійшов із Дорошенком у союз? Останнє найвірніше: об'єднання обох Україн — заповітна мрія Мазепи... Треба ж завтра про все це досконало довідатися. Самойлович підійшов до Горголі й, поклавши руку йому на плече, мовив розчулено: — Ну, спасибі ж тобі за твою службу, вір мені, не забуду її ніколи... І коли що... — він усміхнувся й додав,— та ти в мене вмієш із напівслова розуміти! Він підійшов до столу, дістав із кованої скриньки два важких згортки золотих монет і передав їх Горголі: — На ось тобі поки що! Горголя кинувся було дякувати Самойловичу, та той ласкаво зупинив його рукою: — Зажди, не дякуй! Далі ще не таке побачиш! Та не забудь і свого хлопця, не говори йому поки про мене нічого, а тримай при собі, ця шельма нам ще не раз пригодиться... Та ось що, лиши тут щось з своїх товарів, а сам ступай у людську, залишайся до завтра, продай щось моїй пані... та збреши там їм, що знаєш, тебе цьому вчити не треба. Словом, ти купець, йдеш здалека: завтра поторгуй в Батурині, а на ніч знову просися сюди, завтра все взнаємо й виріши‐ мо, що тобі робити. На другий день, вставши рано, пан генеральний суддя швидко одягся й подався до гетьмана. Йдучи своїм двором, він побачив Горголю, який розкладав на ґанкові свої товари. Цілий натовп челяді стояв, слухаючи його теревені й розглядаючи звабливі речі, які Горголя спритно виймав одну за одною з свого козуба.

— Молодець, ловка бестія! — подумав Самойлович й вийшов із двору. Повільно рухався батуринською вулицею пан генеральний суддя, спираючись на коштовну палицю з золотим набалдашником; до кожного зустрічного жителя звертався він із ласкавою усмішкою, люб'язним привітан‐

ням, і всі щиро вітали пана генерального суддю. Всі старшини й усі батуринські жителі любили генерального суддю за його м'яке, доброзичливе ставлення, за його люб'язність, бажання догодити всім; лише прості козаки скаржилися на його жадібність, здирство й викрути, та ці скарги не дуже поширювалися. Увійшовши на гетьманський двір, Самойлович зустрівся при вході з начальником московських стрільців боярином Неєловим.

— Світлому боярину чолом до землі! — мовив він іще здаля, скидаючи шапку й кланяючися Неелову до пояса.

— А, пан генеральний суддя! Слихом слихати, видом видати. Ну що, як можеться? — відповів із привітною усмішкою Неєлов, який благоволив скромному й смиренному старшині, що так відрізнявся від інших буйних і гордих козаків.

— Хвала Господу милосердному! — Самойлович склав руки на набалдаш‐ ник палиці й звів очі д'горі. — Як тільки виконав свою обітницю — відразу ж й полегшення дістав.

— Велике діло — усердність до храмів Божих,— мовив Неєлов,— дар на церкву всяку хворість знищує...

— А як ясновельможний?

— Гнівен, зело гнівен! Неєлов переповів Самойловичу про одержані з Москви вісті.

— Даремно, кажу йому, тривожиш себе, ясновельможний. А він мені в одвіт: «Даремно? Коли б з кимось іншим справу мав, то не тривожився б, а москалі такі: до них із щирим серцем, а вони до тебе з перцем». При цих словах Неєлова Самойлович сумно похитав головою.

— Гарячий він дуже, в тім його біда. У нього, знаєш, що на умі, те й на язиці. Та тільки ти словам його не вір,— заговорив він поквапливо, ніби спохватившись. — Вже такий він вірний Москві, як мале дитя матері, гріх і слово сказати,— і Самойлович розсипався в гарячих похвалах Многогрішно‐ му.

— Та що говорити! Я сам знаю, що кращого гетьмана нам не треба, і Москва гетьманові, як найвірнішому сину, вірить,— відповів Неєлов. — Тому й умовляю його, щоб намарне не хвилював себе... А ти ступай до гетьмана та умов його: твоя мова завше мудра й спокійна, любо тебе слухати!

— Спасибі «а добрім слові, боярине,— поклонився йому Самойлович. — Якщо ти так мою мову вихваляєш, то чому не завітаєш на хліб‐сіль? Поговори‐ ли б від душі. Вшанував би мою господу. Неєлов усміхнувся.

— Радий би, пане генеральний суддя, відвідати тебе, та сам знаєш, аби гетьман не намислив якогось лиха. Дуже він обережний у нас...

— Боронь Боже! — вигукнув Самойлович. — Чого ж гетьманові боятися? У кого душа чиста, той страху не відає. А зрештою, якщо ти так вважаєш, то завітав би до мене, коли гетьман на поле поїде. Дуже вже порадуєш мене і мою господиню. Неєлов пообіцяв виконати прохання генерального судді, і співрозмовники розійшлися в найкращому настрої духу. Увійшовши до гетьманських палат, Самойлович попросив стражника повідомити про його прихід. Через кілька хвилин козак повернувся й доповів,

що гетьман чекає його. Самойлович завітав у покої гетьмана. Гетьман неспокійно походжав по кімнаті. Це був високий, плечистий чоловік середніх літ, із темним, кремезним обличчям загартованого вояка. При першому погляді на нього було видно, що ця людина не вміє приховувати жодного свого почуття. Чорні очі й тремтливі вуста говорили про його гарячий і буйний норов. Так і тепер, при вході сторонньої особи, гетьман не намагався приховати свого хвилювання. Після перших привітань й слів про здоров'я він сам без усякого приводу з боку Самойловича заговорив гарячим, збудженим тоном.

— А чував ти, пане генеральний суддя, що Ханенко щось задумав? У Москву послів засилає, обіцяє їм татар навернути! Під мене яму риє, хоче мене скинути, а ти ще вихваляв його мені!

— Ясновельможний гетьмане, кінь на чотирьох ногах, і то спотикається,— відповів із зітханням Самойлович,— а людина, в пітьмі ходячи, тим паче.

— Тепер і сам бачу, що не вартий того Іуда! Заманулася їм усім булава, ніби малим дітям цяцька, ну, я їх цією цяцькою по головах так почастую, що відпаде бажання добиватися її. А там у Москві всьому повірять! Всякого приймуть...

— Правдиве твоє слово, ясновельможний,— мовив Самойлович найщирі‐ шим тоном. — Що Москві до наших гетьманів? їй однаково, що Іван чи Петро чи сам дідько з рогами.

— Але хто пропустив через мою землю послів Ханенка, хто допомагав їм пробратися в Москву?

— Очевидно, в нього є серед нашої старшини свої вірні люди...

— Ти знаш щось? Змова? Зрада? — сказав швидко гетьман і зупинився перед Самойловичем.

— Боронь Боже, від такого гріха,— відповів Самойлович. — Аби я знав щось, відразу ж повідомив би твоїй ласці, скажу лишень, що багато хто з нашої старшини не вітчизні, а своїй кишені служать, а на таких людей покладатися нічого... Чи не краще нам оточити себе вірними людьми? Ось, наприклад, хотів тобі давно сказати: чому ти, гетьмане, не поставиш полковником Гострого? Іншого такого вірного сина вітчизни не знайти на всій Україні.

— Це правда. Гострому можна, як самому собі, довіритися,— відповів Многорішний,— та він сам не піде.

— Чому не піде? — продовжив Самойлович. — Не хотів він при Брюхо‐ вецькому служити, бо той до погибелі вітчизну вів, а з тобою, ясновельможний гетьмане, він буде радий й до смерті бути. Він тільки й мріє про те, щоб обидві України об'єднати...

— Аби не Андрусівська угода... — перебив його похмуро гетьман. — Тепер ось через перемир'я з ляхами не захотіла б Москва ні за що Правобереж‐ ної України під свою руку взяти.

— Ну що ж, ясновельможний, Дорошенко правильно зміркував: коли, мовляв, не хоче нас Москва брати, то треба шукати інше панство... Многогрішний мовчки слухав Самойловича, не заперечуючи й потупивши очі в підлогу, а Самойлович продовжував далі довірливим, м'яким голосом: — Ось тільки одну він зробив помилку, та таку помилку, яку виправити дуже важко.

— Яку ж? — озвався гетьман, зводячи з цікавістю на Самойловича свої

чорні очі.

— А таку, що пообіцяв Брюховецькому булавою своєю поступитися, а як до діла дійшло, то виходить, що обом захотілося гетьманувати. Ось і закінчила‐ ся згода тим, що Брюховецького вбили.

— Ну, за це Дорошенка винити не можна, так тому зрадникові й треба; аби не був Брюховецький Іудою й зрадником, то могли б вони з Дорошенком разом гетьманувати; той на правому боці, а цей на лівому, лишень, вся Україна з Запорожжям під однією протекцією була. Уже з перших слів Многогрішного Самойлович переконався, що його припущення було справедливе. Многогрішний раніше виявляв ворожнечу до Дорошенка, а також і до Гострого, а тепер мовчки вислуховував дифірамби Самойловича і навіть сам висловлювався за Гострого. Була б це інша людина, Самойлович міг би запідозрити в бажанні випробувати її, та Самойлович встиг добре вивчити Многогрішного — він не здатен був ні на яку облуду, а в хвили‐ ну гніву міг виповісти найзаповітніші свої думки. «Так ось як ти з Дорошенком домовився,— подумав про себе Самойло‐ вич,— ти, брате, на лівому боці, а Дорошенко на правому. Чудово! Треба це запам'ятати й доповісти куди належить. Звичайно, об'єднати Україну всякому хочеться, та тільки, якщо вчиниться задуманий вами союз, то тебе, чоловіче Божий, Дорошенко відправить туди, де козам роги правлять, а сам стане єдиним гетьманом над усією Україною. Та так воно й повинно бути. Єдиний гетьман має бути над єдиною Україною, тільки буде ним не Дорошенко й не ти!» Щоки Самойловича спалахнули, та він поборов хвилювання, що охопило його, й продовжував мирну розмову з гетьманом. Після півгодинної такої розмови Самойлович остаточно переконався в істині свого припущення, а Многогрішний також остаточно зрозумів, що з ним говорить один із найщиріших й відданих поборників думки про об'єднан‐ ня України, котрий лише не наважиться висловити своїх заповітних бажань.

XXX Розсталися гетьман й Самойлович найщирішими друзями. На прощання гетьман обійняв Самойловича й, знявши з свого пальця коштовний перстень, надів його на палець Самойловича. Генеральний суддя був дуже розчулений таким знаком гетьманської ласки. Він став заспокоювати гетьмана щодо сумнівів, які хвилювали його, й пообіцяв вивідати в Неєлова, як поставилися до посольства Ханенка в Москві. Повернувшись до себе додому, Самойлович негайно послав челядника до Думитрашка Райчі, наказавши йому передати, що він, генеральний суддя, збирається з облавою на вовка, то чи не хоче й полковник у облаві взяти участь? Думитрашкові не треба було повторювати цієї пропозиції двічі, ввечері він уже був у генерального судді. Самойлович розповів йому про повідомлені Горголею вісті, про свою розмову з гетьманом, словом, про те, що гетьман, очевидно, ввійшов із Дорошенком у таємний союз й думає віддатися разом із ним під владу бусурмана.

— Треба про це негайно оповістити Москву,— закінчив Самойлович свою мову,— зла від цього гетьманові ніякого не буде, а лишень Москва звеселить його ласкавою грамотою й відхилить від союзу з Дорошенком. Одначе треба, аби звістка ця прибула не від нас, а від когось іншого, наприклад, від Ханенка,

він там тепер у пошані... Тому що, бачиш, пане полковнику, якщо від нас ця звістка надійде, то можуть нам не повірити, подумають, що ми під гетьмана яму копаємо, та ще й відпишуть про це самому гетьману: ось, мовляв, що про тебе твоя старшина пише. А гетьман,— Самойлович усміхнувся,— усі знають, що людина він гаряча, не зрозуміє, що ми про його ж користь думали, та й зашле всіх у Сибір.

— Ловко говориш ти, пане генеральний,— усміхнувся задоволений до краю Думитрашко. — То я ось зараз і пошлю до Ханенка, є в мене вірна людина.

— Та чи вірна?

— Як моя правиця,— вигукнув упевнено Думитрашко.

— Тут, пане полковнику, сім разів відміряти треба, а один раз відтяти. Він махнув рукою й продовжив стурбованим тоном.

— Ти ж йому так не говори: хто й звідки повідомив, а лише, мов, достеменно відомо.

— Зумію! Не хвилюйся! — перебив його Думитрашко, зводячися з міс‐ ця,— а тепер бувай здоров! Ходи здоров, спи спокійно!

— За такою головою, як у тебе, можна спати спокійно! — мовив із захопленням Думитрашко, прощаючись з Самойловичем. Коли Думитрашко зник, Самойлович покликав до себе челядника й спитав, чи не пішов учорашній торгівець. З'ясувалося, що він попросився в пані й сьогодні на нічліг, на що й дістав згоду.

— От і добре,— мовив із задоволенням генеральний суддя,— поклич його сюди, нехай іде з своїм козубом, може, в нього знайдеться якийсь воєнний припас.

— Ну, Горголя, буде тобі нова робота,— звернувся до нього Самойлович, коли той увійшов у кімнату.

— Яка робота, ясновельможний пане, наказуй,— спитав із шанобливим поклоном Горголя.

— Шаблею ти володіти вмієш?

— Та доводилося не раз і цим аршином товари міряти.

— Козацьку муштру знаєш?

— Не дуже, а все‐таки з коня не впаду й стрілою маху не дам!

— Ну, ось тобі новина. Ти поступаєш в козаки!

— У козаки? — здивувався Горголя,— а на яке лихо я там здався?

— Служити вірою і правдою, вартувати так гетьмана, щоб усяку мишу побачити, яка в гетьманські палаци побіжить, щоб чувати, про що там стіни шепочуться, про що очі говорять.

— Гм... і повідомляти про все ясновельможному панові?

— Та так, щоб я міг у будь‐який час його милість оборонити.

— Згоден!— усміхнувся Горголя. — Ця служба, їй‐Богу, мені до душі. А коли ж іти?

— Швидкий ти! — зауважив Самойлович,— Треба мені про це з боярином Неєловим переговорити. Поки що в Батурині повештайся, а я пошукаю випадку зустрітися з боярином. І випадок такий трапився. Гетьман відбув із своїми найближчими старшинами на поле, а Самойлович, не гаючи часу, запросив боярина до себе на хліб‐сіль.

Було чимало випито вина й з'їдено страв, сказано гарних слів, під кінець перейшли на люльки та меди. Тоді Самойлович звернувся до Неєлова.

— Ось що, боярине, хотів я тебе просити про одну ласку.

— У чому річ, кажи. Радий служити, чим зможу!

— Тут один чоловік до мене прибився. Колись ще давно, коли я полковни‐ ком наказним служив, був у мене в полку. Завзятий, спритний, як кажуть: хоч до лука, хоч до дрюка. А потім захопили його татари, а оце повернувся. Проситься в козаки, хоче в гетьманську стражу. Людина вірна, вміла, до всього здатна...

— Чого ж не прислужитися другові,— охоче відповів боярин,— нехай завтра й приходить — прилаштуємо!.. Повернувшись із новим товаришем у Чигирин, Мазепа застав усіх у жахливому переполосі. Звістка про його раптовий від'їзд поширилася по всьому місту. Кочубей хоч і бачив, як повз них промчав Мазепа в супроводі Остапа, але куди й чого — ніхто не міг пояснити. Дорошенко був у гніві. З першого ж слова гетьман накинувся на Мазепу за його невчасний і самовільний від'їзд, та коли Мазепа пояснив йому причину цього вчинку, гнів Дорошенка відразу ж погамувався. Звичайно, про перстень, про бажання відшукати Галину Мазепа не вважав за потрібне згадувати. Основні мотиви: негайно наздогнати ханенківського посла, вивідати в нього всю істину й переманити його самого на свій бік, що й було успішно зроблено. Мазепа доповів Дорошенкові про Острозьку комісію, про підступи Ханенка, його бажання за допомогою ляхів утвердитися гетьманом на Право‐ бережній Україні. Ця звістка завдала Дорошенкові нестерпного болю.

— О, це жахливо, жахливо! — мовив він схвильовано. — Негідник хоче відразу ж спертися на ласку Польщі й Москви, і це йому вдається... Окрім булави, він не вимагатиме нічого! Треба випередити його, не допустити. Так, треба обміркувати все. Вибач, друже, я погарячкував,— гетьман щиро потиснув руку Мазепі.

— Ні, ти маєш рацію, ясновельможний,— відповів Мазепа. — Я сам би не дозволив собі відлучитися без відома твого з Чигирина, аби не здогадався, що цей козак є важливий посланець. Я хотів повідомити тебе з дороги, та нікого не було з своїх.

— Ну, що про це говорити, друже! — перебив його Дорошенко,— все добре, що добре кінчається, як мовить приказка. Поміркуємо краще, що тепер робити, як завадити намірам Ханенка?

— Робити те саме, що й він.

— Це ж як? — Дорошенко звів на Мазепу подивований погляд.

— А так. Послав він посланців в Острог, послати й нам туди своїх.

— Нам? Своїх посланців у Польщу? Ні, ні! — вигукнув Дорошенко,— цьому не бувати. Доля жорстоко насміялася над нами! Ха, ха, ха! Від одного берега відстали, а до другого не пристали, нехай нас краще розіб'ють хвилі у відкритому морі, ніж приб'ють до польської сторони.

— Ясновельможний гетьмане, вибач мені, ти не так зрозумів мої слова,— заперечив Мазепа,— не приєднатися до Польщі пропоную я, а лише послати послів для переговорів. Від переговорів до згоди ще дуже далеко. Сам ти кажеш, що ми від одного берега відстали, а до другого не пристали — ось для того, щоб виграти час для приєднання до другого берега, ми повіїнні зробити

вигляд, що хочемо повернутися під польський протекторат. Нам треба, щоб там не було,— виграти час. Як можна це зробити? Як тільки Польща визнає Ханенка гетьманом, вона звернеться за допомогою до Москви й вирушить на нас війною. А як відтягнути цей час якнайдовше? Треба зробити вигляд, що ми самі хочемо піддатися Польщі, завести переговори, затіяти торгівлю за права, а в той час шукати твердого прихистку —^ іншого берега!

— Так, так... Ти маєш рацію, друже, як і завжди,— мовив замислено Дорошенко. — О, якби нам пощастило порушити мир Москви з Польщею, розхитати цю ненависну угоду, тоді... тоді... Та все одно треба шукати таке царство, яке б прийняло нас усіх... Зажди, треба покликати сюди посла Ханенка, я хочу розпитати його про все сам. Мазепа звелів покликати Гордієнка.

XXXI Дорошенко зустрів Гордієнка надзвичайно ласкаво. Розпитавши про все, він щедро обдарував козака й запропонував залишитися на службі в гетьмансь‐ кому військові ротмістром надвірної команди. Гордієнко щиро подякував Дорошенкові й з великою радістю прийняв запрошення гетьмана, сказавши лише, що йому треба буде з'їздити на Запорожжя й там завершити свої справи. Коли він пішов, Дорошенко знову звернувся до Мазепи.

— Ну, друже мій, тепер, либонь, тобі пора відпочити з дороги, а завтра поміркуємо, які запити послати ляхам. Напишемо, обмізкуємо, а там готуйся знову в похід,— він усміхнувся й ласкаво опустив свою руку на плече Мазепі, та ласка ця не додала йому радощів.

— Як? — мовив Мазепа, відчуваючи, що серце його завмерло в грудях,— ясновельможний гетьман хоче, щоб я відбув послом в Острог?

— Звичайно,— відповів із ласкавою усмішкою Дорошенко,— іншої такої голови, як ти, друже мій, не знайдеться ні на лівому, ні на правому березі. Що робити? Як відхилити намір Дорошенка? Розповісти про Галину? Та Мазепа чудово розумів, що це було неможливо! А між тим, аби гетьман послав його в Острог, пошуки Галини відсунулися б на неозначений час, коли тут від кожного дня може залежати доля врятування нещасної дівчини. Треба було за всяку ціну відхилити наміри Дорошенка.

— Спасибі тобі, ясновельможний гетьмане, за ласкаве слово,— мовив Мазепа,— та якщо ти так думаєш про мене, то дозволь мені їхати туди, куди зараз найнеобхідніше.

— Як? Куди ж це? — здивувався Дорошенко.

— Ясновельможний гетьмане,— продовжив Мазепа,— щойно говорив тобі Гордієнко, та ти й сам добре знаєш, що все Запорожжя з Сірком на чолі щохвилини готове від нас відхилитися й пристати до Ханенка. Сам Ханенко в Криму намовляє хана виступити з ним проти нас. Ти сам, ясновельможний, знаєш, що хан не дуже‐то прислухається до султанських наказів, а тим паче, коли ми ще не з'єдналися з Портою. Ось тому, якщо Ханенкові пощастить прилучити на свій бік Запорожжя й хана, і Польщу, й Москву, тоді, вважай, нічого не залишиться від Правобережної України. Крім того, ясновельможний, запорожці вештаються скрізь по корчмах, по селах, по шинках й збурюють проти нас народ. А тому нам необхідно притягнути на свій бік Запорожжя й Многогрішного, інакше ми залишимося оточені з усіх боків.

— Це так,— згодився Дорошенко,— але це я можу доручити іншому. Для цього багато розуму не треба: прочитати на Запорожжі нашу угоду з султаном,

пробратися до Многогрішного, а там у Острозі...

— Треба відтягувати лише час,— вставив Мазепа.

— Так, відтягувати, але для цього й треба, друже, мудру голову: відтягувати й не показувати ляхам, що ми лише відтягуємо час, а змусити їх думати про те, що з нами можна й до кінця дійти,, а то вони й дивитися на нас не схочуть, а прямо звернуться до Ханенка. Крім тебе, друже мій, ніхто цього зробити не зможе! Із жахом зауважив Мазепа, що Дорошенко твердо вирішив послати його не на Запорожжя, а в Острог. Та на це він рішуче не міг погодитися, втратити ще раз можливість врятувати Галину, коли сама доля йде йому назустріч. Ні, це вже було понад людські зусилля! Закінчивши розмову з гетьманом й попрощавшись з ним. Мазепа зітхнув нарешті з таким полегшенням, ніби з плечей його спаАа непосильна ноша. Він розшукав Гордієнка й запросив його на нічліг.

— Ну, брате, кепсько виходить,— мовив Мазепа, звертаючись до Гордієнка.

— А що таке?

— Гетьман затримує мене.

— Чому?

— Та ось хотів було негайно відіслати в Острог, ледве умовив його, що Запорожжя тепер найважливіше для нас, а то й слухати не хотів. Та ось вимагає, щоб я ще днів із п'ять тут лишився для написання інструкцій для послів.

— Гм... — мовив у роздумі Гордієнко. — А часу тратити не варто було б.

— Ось тому я й хотів просити тебе, брате, щоб ти їхав, не чекаючи мене, й розвідав би там серед братчиків, чи не чули вони щось про руйнування хутора, про Галину та разом із тим й підготував їх до мого приїзду.

— Гаразд! — вигукнув весело Гордієнко. — Я й сам хотів сказати тобі, що нам разом приїздити на Запорожжя якось не годиться. Аби вони дізналися, що я пішов на службу до Дорошенка, то не стали б вірити моїм словам, а подумали б, що мене Дорошенко підкупив. А так,— Гордієнко усміхнувся й підморгнув Мазепі,— сам знаєш, вірніше буде. Тож завтра, я й поїду, але й ти не барися! Приготували дари для кошового, для старшини запорозької й для всіх братчиків, спорядили значну для посла асистацію й нарешті одного ясного дня Мазепа виїхав на чолі свого невеличкого загону з Чигирина. Дні стояли вже морозяні, та снігу ще не було. Подорож свою Мазепа відбув без пригод, і на десятий день досяг Запорозької Січі. Недоїжджаючи верст п'яти до самої Січі, козаки зупинилися, привели себе до ладу й рушили далі до берега Дніпра. Довго їм довелося чекати на переправу, але й ці турботи було подолано, й козаки під'їхали до земляних укріплень Підсіччя, що оточувало Січ. Ось ворота розчинилися й назустріч козакам вийшло кілька почесних запорожців й оголосили, що кошовий отаман просить їх пожалувати в Січ. Мазепа з своїм загоном в'їхав у Передсіччя. Тут уже все було заповнено масами люду; спостерігачі з валів повалили вниз й поспішали проштовхатися ближче до загону, що наближався. Усім захотілося побачити Дорошенкових послів. Це було цікаве видовище, що порушувало одноманітність їхнього життя. Мазепі здавалося, що від крику й гаму, що линув із усіх боків, він оглухне.

— Дивіться, дивіться, панове! Ось бусурманські підданці йдуть!

— А чого ж у вас на прапорах нема півмісяця? Не встиг ще султан подарувати, чи не так?

— Ось султанові слуги йдуть!

— Іроди, христопродавці! А що, вже потурчилися з своїм гетьманом?

— Продали Україну туркам на поталу? — кричали з одного боку.

— Та тю на вас, дурні! — відповідали з іншого. — Залили очі, чи що? Га це ж наш Мазепа.

— Прийшла коза до воза! — вигукували роздратовані голоси з різних боків.

— Мовчіть ви, дурні безмозкі! Гетьман Дорошенко про благо наше печеться, а ваш Ханенко лише про свій кошіль.

— Що татарин, що турок — все один бусурман! — перекрикували їх інші. Повільно просувався Мазепа з своїм загоном серед цього бурхливого моря, натовп сунув за ними. Проїжджаючи повз один із шинків. Мазепа зауважив Гордієнка, оточеного чималим натовпом козаків. Побачивши Мазепу, козаки й Гордієнко вигукнули: — Слава гетьману Дорошенку, слава! Багато хто з юрби підхопив ці вигуки, та більшість гнівно таврувала козаків за зраду й запроданство туркові. Нарешті загін прибув у саму Січ й виїхав на майдан. Це була велика, кругла площа, оточена колом невеликих мазаних хат‐куренів, в яких жили запорожці. Мешканці кожного куреня називалися по імені курінного отамана. Курінь кошового отамана відрізнявся від інших куренів лише розмірами. Мазепу запросили до пана кошового отамана Івана Сірка.

XXXII Мазепа штовхнув двері й ввійшов у хату. Було вже темнувато, Сірко сидів біля столу, обличчя його було похмуре, довгі, ледь сивуваті вуса опускалися на груди. Було видно, що він готувався грізною мовою зустріти гетьманського посла, та, побачивши Мазепу, обличчя Сірка відразу прояснилося.

— Здоров будь, пане отамане! — мовив Мазепа, кланяючися.

— Здоров, здоров! — відповів привітно Сірко. — Як, це ти? Мазепа? А я й не знав, кого прислав до мене Дорошенко. Ну, сідай, давно ми з тобою не бачилися. Го‐го! — Сірко зітхнув. — Багато часу спливло, та мало принесло. А ти, я чув, генеральним писарем став, угору йдеш?

— Спасибі Богу потроху! — відповів Мазепа. — Та не в тім справа, тепер же чим вище вгору йдеш, тим більше горя навкруги себе бачиш. А як ти, пане отамане, поживаєш? При цих словах Сірко спохмурнів.

— Як поживаю, питаєш? — мовив він глухо. — Та хіба можна тепер добре поживати? Ось лише про те й печуся, аби Україну від татарської неволі порятувати.

— Від неволі? Якої неволі, батьку? — здивувався Мазепа. Сірко звів очі.

— Слухай, Мазепо,— мовив він суворим, уривчастим тоном. — Я простий козак, хитрувати не люблю й не вмію, кажу те, що думаю. Ось слухай правду: не так я думав зустріти посла від Дорошенка, а як побачив тебе — зрадів. Розумієш, тобі зрадів, а щодо діла — скажу тобі прямо: даремно Дорошенко присилає послів. Не прислухаюся ніколи до його порад. Нам відомо, що ви вже піддалися бусурманам, і ми будемо проти цього стояти всією душею. Будемо

трудитися, голів своїх не пожаліємо,— або вирвемо Україну з турецької неволі, або самі поляжемо до одного.

— А якщо гетьман не піддавався бусурманові, а ти, пане‐отамане, намарне на гетьмана гори вернеш? Що тоді? — мовив Мазепа. Сірко при цьому спалахнув.

— Як? Хіба ви не посилали послів у Турцію, хіба не було ради на Росаві, хіба не присилав вам грамоту султан?

— Посилали в Турцію, була рада, і грамоту присилав нам султан, усе це так. Тільки в неволю бусурманську Україну ніхто не віддавав. Не любиш ти, пане‐отамане, хитрувати, а хитрих людей слухаєш, які лишень хочуть каламу‐ тити на Україні і в каламутній воді рибку ловити. Сірко хотів заперечити, та Мазепа продовжував далі.

— Ні, зачекай, пане‐отамане, вислухай мене: давно ми чуємо, що вороги вітчизни поширюють чутки про те, що нібито ми віддалися в підданці Турції для того, щоб підбурювати проти нас народ. Ось тому гетьман й прислав зі мною грамоту султана, щоб я показав її тобі й усім запорожцям.

— Вона з тобою? — запитав Сірко.

— Так, зі мною. Мазепа дістав товстий, складений пакет, розгорнув його й почав читати Сіркові вголос переклад грамоти султана. Посмикуючи свого довгого вуса, слухав його Сірко. Незважаючи на те, що в грамоті не йшлося про підданство, а згадувалося лише про те, що булава й бунчук послані Дорошенкові в знак приязні й на острах ворогові, султан не потребує з України ніяких податків й поборів, а лишень за свій захист вимагає, щоб військо козацьке з'являлося на перший його виклик,— Сірко залишився незадоволений угодою. «Хан кримський зі своїм військом і Петро Дорошенко з Запорозьким військом — нехай обидва між собою міцне братство мають»,— мовив уголос Мазепа, але Сірко не дав йому закінчити.

— А не діждеться він, турецька собака, бачити цього, щоб Запорозьке військо з кримським ханом браталося,— вигукнув він, гнівно б'ючи кулаком по столу,— нехай сам гетьман Дорошенко братається з ханом, якщо йому того захотілося, а військо Запорозьке не побратається з ним ніколи! Так, ніколи, ніколи, кажу тобі, так і передай самому гетьманові і самому султану! Обличчя Сірка побагровіло, очі налилися люттю.

— Пане‐отамане,— перебив його Мазепа,— не про братство йдеться, що нам сваритися про слова, а про те, як вберегти Україну від напасті татар, з цього й маємо виходити під час розмови з султаном.

— Шабля козацька, а не дружба з татарами обороняла до цього часу Україну від бусурманів,— продовжував гаряче Сірко,— чи ви думаєте, що бумага ваша вірніша від цієї моці! — вигукнув він й ударив себе в груди. — Спалити, потоптати, порубати цю бумагу може всякий султан, а серця козацького зрадити не може ніхто. На те Господь‐Бог й Запорожжя тут поставив, щоб воно своїм мечем охороняло святий хрест, а ви, забувши заповіт Божий, пішли шукати ласки в бусурмана, тож не надійтеся тепер на нас!

— Не забули ми про наше славне Запорожжя,— заперечив Мазепа,— забув ти, пане‐отамане, що не одні тепер у нас вороги татари, а щоб битися з усіма ними, ні нашої, ні вашої сили не досить, тим паче, якщо їй доводиться ділитися на кілька частин. Тому ми й задумали на певний час вчинити згоду з султаном, щоб таким чином захистити себе від татар й спрямувати свої сили

в інший бік. Сам знаєш, який час: знизу дим очі їсть, а згори капле. Треба шукати хоч якогось захисту!

— Шукайте його в християнських державах,— мовив запально Сірко.

— У яких? — вигукнув Мазепа. — У тих, що об'єдналися Андрусівською угодою? Ха, ха! Та хіба ти сам не знаєш, пане‐отамане. не зверталися ми до Москви, щоб вона прийняла нас і з'єднала розірвану Україну? Таж вона не хоче ні в якому разі порушувати мир із ляхами, а Польща! — Мазепа махнув рукою: — Згадай лише панське іго, згадай унію, а тоді сам міркуй, чи можна нам лишатися в підданстві в неї. Ох, ох! У тому то й лихо наше, що для захисту своєї віри ми маємо звертатися до невіри.

— А невіра захистить? — запитав Сірко: — Ліпше вже в двох розірваних частинах існувати, ніж усім об'єднатися для того, щоб піти на погибель до бусурманів.

— А чи довго буде існувати розірвана на три шматки Україна? — мовив із гіркою іронією Мазепа. — Тепер, дивись, ми звернулися до ляхів, забувши давню ворожнечу, звернулися ми до них...

— Як? Хіба ви послали послів до ляхів? — перебив його Сірко.

— Так, послали й вручили їм інструкції і про угоду, хочеш послу‐ хати?

— Читай, читай! Мазепа почав читати Сіркові проект угоди з поляками. Під час читання Сірко схвально хитав головою, видно було, що він цілком схвалював усі вимоги Дорошенка. Нарешті Мазепа закінчив читання й склав папір.

— А якщо ляхи на ці пункти не погодяться,— звернувся він до Сірка,— скажи сам, чи можна на інших умовах підписати з ними угоду? Сірко мовчав.

— Чи можемо ми знову пустити панів на Україну, віддати їм у рабство народ? — продовжував Мазепа. — Чи можемо ми допустити, щоб унія знову утвердилася в нашому краю?

— Ні, ні! Не буде цього ніколи! — вигукнув гнівно Сірко й ударив кулаком по столу.

— А якщо ні,— продовжував далі Мазепа,— то скажи мені, що робити тоді, коли ляхи не згодяться прийняти нас за таких умов? Сірко кинув на нього насмішливий погляд.

— Тоді йти до турків, під бусурманський захист,— мовив він уїдливо,— це ти хочеш сказати? О, сліпці, сліпці! Невже ви думаєте, що бусурмани стануть захищати нашу віру? Та вони лише зманюють вас для того, щоб усіх затягнути й усіх відразу ж проковтнути.

— Ох, батьку‐отамане,— зітхнув Мазепа,— та хіба ти думаєш, що своя охота веде нас до бусурманів? Чи не гризе й нас те ж саме, що й тебе, що в бусурманів маємо шукати опору? Та що вдієш, нужда заміняє закон. Ми з Дорошенком віримо лише в свою власну силу, в свою хату, в свою правду, та для того, щоб зберегти її, треба шукати в когось до певного часу допомоги й захисту. Але в кого? Скажи? Для цього я й приїхав, щоб порадитися з тобою та чесним товариством про те, що робити, коли ляхи відмовляться пристати на наші умови. У кого шукати тоді допомоги й захисту? Сірко спохмурнів.

— Тільки не в бусурманів,— мовив він крізь зуби, і голос його прозвучав так упевнено, з такою ненавистю, яка засвідчувала, що ніякі аргументи не

в змозі його переконати.

— Не в бусурманів! — вигукнув Сірко, — Не може бути в Запорожжя миру з татарвою, не може! А якщо ви задумали миритися з ними, то руйнуйте й нашу Січ — не потрібна вона! По шапці нас, старих дурнів! Ха, ха! Нові люди на Україні народилися! Нові звичаї пішли!

— Зачекай, батьку! — зупинив його Мазепа. — Дай сказати, вислухай мене. І ти, і ми печемося про благо нещасної, заплаканої неньки, чому ж нам не з'єднати руки й не йти разом до однієї мети? Ти знаєш гетьмана Дорошенка, він може помилятися, як і кожна Божа людина, та серцем він найбільше відданий вітчизні. Не для себе, не заради булави турбується він, повір мені, допоможи і словом, і рукою в цю тяжку годину. Слова Мазепи, мовлені щирим тоном, здавалося, ніби пригасили спалах Сірка.

— Я вірю Дорошенку, ти знаєш, я не раз виручав його, згоден йти з ним, та ці бусурмани! — Сірко скреготнув зубами й вигукнув знову: — Не вірю їм, не вірю!

— До часу, пане‐отамане, до певного часу,— підхопив Мазепа. — Ти кажеш, якшіо ми укладемо мир із бусурманами, то Запорожжя вже не треба, навпаки, для цього миру й треба, щоб наше славне Запорожжя міцніло й зростало. Лишень той мир й міцний, за яким стоїть вигострений меч. Та й не тільки від турків має захищати нас Запорожжя, а й від усіх інших ворогів, а їх у нас,— Мазепа зітхнув й махнув рукою,— більше, ніж зірок на небі. Тому‐то й треба нам насамперед об'єднати нашу Україну й повернути наше Запорожжя, наше пошматоване серце,— і Мазепа заговорив про замислений Дорошенком план об'єднання України, про те, що Многогрішний готовий об'єднатися з Дорошенком й стояти заодно, про те, що вони задумали докласти всіх зусиль, щоб посварити Москву з Польщею й змусити її порушити Андрусівську угоду. І якщо цей план їм удасться, тоді вони підуть під московську руку, якщо ж ні, тоді доведеться на певний час піддатися Турції; так, це останнє, либонь, буде найкраще, бо від неї з часом легше буде звільнитися. Мазепа говорив із великим захопленням. Мовчки слухав його Сірко, походжаючи з кутка в куток, хоча й не давав відповіді, та було видно, що переконливі слова Мазепи справляли на нього надзвичайне враження. Похмуро навислі брови розхмарилися, зморшки збігли з обличчя, гнівні очі дивилися тепер м'яко й замріяно.

— Мудра в тебе голова, пане,— мовив він нарешті, зупиняючись біля Мазепи й опускаючи йому ласкаво руку на плече. — Буде з тебе колись велика слава Україні, тільки не піддавайся на бусурманську звабу, не заведи свого краю в тяжку неволю. Ти молодший від нас, будеш жити, коли нас уже не стане, і високо здіймешся, лишень завше пам'ятай про наше козацтво, про наш бідний люд — пам'ятай, Мазепо: кому багато дано, з того багато й спитається. Ці пророчі слова змусили здригнутися серце Мазепи.

— Спасибі, батьку, на добрім слові,— мовив він розчулено,— але хвалиш ти мене більше, ніж голова моя варта того.

— Ні, друже, я не підлещуюсь, та й навіщо,— відповів Сірко,— пам'ятаєш, ще тоді в Сича я помітив тебе й говорив тобі ті ж самі слова. Перехід до Сича дуже потішив Мазепу.

— У Сича? — повторив він поквапливо,— а що, пане‐отамане, не чув ти про нього нічого?

— Ні,— мовив Сірко, сідаючи до столу,— все турботи та тривоги, з того часу й не був на хуторі.

— Як? — здивувався Мазепа,— ти не знаєш, що хутір зруйновано, спалено, що Сича й усіх хуторян вбито, а Галину або закатовано, або продано в турецьку неволю? Сірко вжахнувся від Мазепиних слів.

— Що ти кажеш? Убиті, спалені... Коли? Ким? Мазепа розповів Сіркові все, що знав про лихо, яке впало на Сича. Отаман довго не хотів вірити, та коли Мазепа сказав, що сам був на хуторі й бачив на власні очі попелище й обідрані вовками скелети. Сірко повинен був перекона‐ тися в жахливій істині. Мазепа повідомив, як він цілий рік розшукував і в Криму, і в Турції Галину, як вирішив нарешті, що вона загинула, як раптом несподівано знову знайшовся її слід.

— Ти пам'ятаєш, батьку‐отамане, що Сич порятував мене від лютої смерті, приютив й виходив,— завершив він,— і я, дізнавшись про лихо, яке скоїлося з ним, поклявся або знайти його Галину, або помститися вбивцям. Для цього й хотів просити в тебе допомоги.

— Усе, що хочеш, я сам полечу з тобою покарати кривдників,— вигукнув Сірко,— тільки де й кого ти будеш шукати? Мазепа розповів Сіркові про те, як у Богуславі було несподівано знайдено перстень, котрий він подарував Галині, і про те, що на основі цієї каблучки він вважає, що Галину викрав ніхто інший, як один із запорожців, що супроводжу‐ вали Сірка під час його перебування в Сича. Спочатку Сірко миттю відкинув цю думку, та, вислухавши доводи Мазепи, мимоволі погодився.

— Завтра ж я дізнаюся про все,— мовив він суворо,— і не буде тієї кари, яку б я не придумав для кривдника, що порушив і Божий, і наш, запорозький закон.

— Чекай, батьку! — зупинив його Мазепа. — Так прямо, з гарячу, не дій, бо кривдник дізнається, що нам уже відомий його наїзд на хутір, то він може легко сховатися від нас, і ми не знайдемо його ніколи. Постарайся, якщо можеш, згадати, хто був із тобою на хуторі, а тоді й розвідаємо, хто з цих козаків був на Січі, а хто відлучався з товаришами без військової потреби, а хто проживав на зимівнику. Сірко пообіцяв виконати все, що хотів Мазепа.

— А щодо справи,— мовив він, зводячись з місця,— то завтра на ранок зберемо раду. На раді все скажеш сам. Як вирішить рада, так і буде. Пам'ятай, що всією душею я прилучаюсь до Дорошенка й до тебе, та не до бусурманськрї згоди не тому лише, що я ненавиджу бусурманів, а тому, що вірю й знаю, що через цю згоду постануть злі незгоди, бо не можна загнати в одну кошару хижих вовків та овець. Мазепа попрощався з Сірком й вийшов на майдан. і XXXIII Замислено брів Мазепа, заглиблений у свої думки, викликані розмовоію з Сірком. Підійшовши до свого куреня, він був вкрай здивований: у його вікрі світився вогник.

— Гм... хто б це міг бути? — подумав він й штовхнув поспішливо двейі. в хаті було вже не так похмуро й холодно, як спершу. На столі, заставленому мисками та пляшками, світилася свічка, в пічці палаі

сидів козак. І — Гордієнко? Це ти?

— Я,— відповів козак, підводячись назустріч Мазепі. Приятелі поцілувалися тричі.

— Ну, сідай, їж та пий спочатку, а потім будеш розповідати. Мазепа роздягнувся й сів за стіл.

— Був у кошового? — запитав Гордієнко.

— Був.

— Ну, що? Мазепа коротко розповів.

— А як серед товариства? — звернувся він до Гордієнка.

— Ти ось їж, а я буду розказувати. Мазепа взявся до вечері, а Гордієнко розповів, що, прибувши на Січ, він почав затівати розмови про Ханенка та Дорошенка, про польське підданство, щоб дізнатися про думку козаків. І ось висновок: Ханенка, власне, козаки не поважають, а йдуть за ним тому, що він закликає проти турецького підданства, яке огидне всім, хоча й до польського протекторату запорожці ставляться вельми негативно. Дорошенко користується все‐таки у більшості козаків міцною симпатією, аби не союз із бусурманами, який викликає у всіх жахливу протидію, тим паче, що про нього скрізь і всюди поширюються всілякі перекру‐ чені чутки. До речі, йому, Гордієнкові, пощастило своїми розмовами розсіяти хоч трохи ці брехливі вісті, так що в Дорошенка тепер є чимала підтримка серед січовиків.

— Ну, а про Галину й Сича ти розпитував, друже?

— Так, питав і так, і сяк. На жаль, ніхто нічого не відає. На майдані вже вирувало ціле море голів, із кожною миттю там ставало все тісніше й тісніше. Це юрмисько людей штовхалося, снувало від куреня до куреня, розпитуючи одне одного про причину збору. Повідомлялися різні чутки, зчинялися сутички, лайки. Незмовкаючі розмови посилювалися й нагадували шум почорнілого й збуреного моря. Нарешті протиснувся до великих литавр — до склику — сам довбиш й ударив у них своїми довбешками. Гамір почав поступово стихати, невдовзі з кошового куреня вийшов у парадному жупані й при клейнодах сам кошовий, батько Сірко. За ним хорунжий ніс малинове знамено Запорозького війська, а бунчуковий товариш — білий тріпочучий бунчук. За Сірком йшов Мазепа, а за Мазепою рухалася військова старшина. Хід зупинився біля церкви, на підвищеному майданчику, і кошовий, знявши шапку, вітав товариство. Чубаті голови оголилися й у відповідь голосно гаркнула вся площа: — Здоров, батьку! Будь славен вовіки! Усе стихло, причаїлося, що навіть було чути, як долинали сюди із далекого Передсіччя глухі удари молотів у кузні та вигуки паромциків на переправі. Сірко чітко оголосив, що до славного війська Запорозького прибув посол від гетьмана Петра Дорошенка, генеральний писар Іван Мазепа з важливими пропозиціями, для обговорення яких й скликана рада. А які це пропозиції, скаже сам шановний" посол, а ми їх уважно вислухаємо. Тоді вийшов уперед Мазепа й, знявши шапку, поклонився на три боки й мовив виразно: — Його ясновельможність, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко шле чесному й славному на весь світ товариству й війську свій

привіт й бажає вам здоров'я й прожити довго на щастя й втіху рідному краю. Вітіювате вітання сподобалося запорожцям, почувся схвальний гомін, що злився в дружний крик у відповідь: — Спасибі нашому славному гетьманові за добре слово! Вік йому довгий! А ми за рідний край раді й голови покласти!

— Дозвольте ж, шановне та славне товариство, від імені нашого тетьмаі30 річ тримати! — почав Мазепа.

— Тримай! Ми слухати тебе раді! —вигукнула юрба.

— Високоповажне товариство, славне воїнство церкви Христової, завзяті звитяжці й захисники нашої безталанної неньки України, її вірні сини й любі наші браття! — почав урочисто Мазепа, він відразу ж заволодів увагою слухачів. Спочатку намалював жахливу картину спустошення й здичавіння колись квітучого й пишного краю. Замість зелених сіл та буйних нив нині лежать скрізь голі лани, чорні румовища й гори руїн. Замість квітів у степу біліють людські кістки, замість плугатаря бродить всюди хижий звір. Не чути ні пісень, ні людського голосу, а панує скрізь мертва тиша безмежного кладовища, і з кожним днем це кладовище зростає, і настане, либонь, час, коли увесь наш веселий і вільний край перетвориться на пустку. Запорожці мовчали, похмуро опустивши чубаті голови, лише тяжкі зітхання раз по раз виривалися з їхніх грудей, видно було, що слова оратора глибоко западали в серця.

— Так, правда! Безталанна матінка! Кістьми ляжемо! — чулося то тут, то там серед натовпу. А Мазепа після розповіді про жахливе сучасне становище в країні перейшов до Запорожжя.

— Єдина надія, єдина втіха в безталанної матері нашої єсть Запорозька Січ. Вона Богом поставлена на оборону й захист України й православної віри. Так, ви, браття, славні лицарі — єдиний оплот їй! А яке високе та чесне у нас товариство — таке, якому немає рівні на всьому світі! І так любити, як ми любимо свою Україну, ніхто не зможе!

— Добре говорить! — почулося в натовпі.

— Та так добре, що матері його хрін! — підхопив хтось, і всі весело засміялися. ‐І ось ця наша мати Україна погибає, помирає! — продовжував далі Мазепа. — Відірвали від нас найкращу половину рідної землі, а нас кинули ворогам на поталу... І терзають нас із усіх боків! Мало того, так ще й свої взялися доконати до краю свою неньку! Всякий із старшин збере собі кучку, зведе гетьманську булаву й іде на міжусобну, братовбивчу брань, проливає християнську кров заради своєї вигоди, заради влади. Хіба ці суховії, опари, сулимки й ханенки піклувалися про цілісність й благо України? Тричі ні: вони лише пеклися про свою шкуру!

— Ну, не може бути: Ханенко — чесний козак! — почулося в натовпі.

— Який там чесний! З татарами водиться та продає Україну Польщі! — озвалися інші.

— Брехня! — вигукнули гуртом із юрби. — То Дорошенко запродався туркам!

— То твоя мати брехала, як на столі лежала! — докинув якийсь козак, і Мазепа по голосу впізнав у ньому Гордієнка. — А де твій Ханенко тепер?

У Криму, набирає бусурманів, щоб піти на край християнський! А чиї посли зараз в Острозі торгуються за нас із польською комісією? Його, Ханенка! І що пропонує він за утвердження своєї булави? Усі наші права та вольності! А якщо не віриш, то поїдь і подивись, коли в тебе не повилазили очі, та послухай, якщо чорт не заткнув тобі вуха! Зчинилася веремія, крики, здійнявся гомін, уся площа завирувала й загула бурхливо, неспокійно. Та Сірко здійняв пернач й вирування поволі затихло. Мазепа почав говорити знову й знов оволодів увагою юрби. Він повів мову про Дорошенка й на прикладах засвідчив, що лише цей гетьман піклується про добробут вітчизни, забуваючи про себе, свої інтереси. Він тримає булаву для рідного краю й готовий поступитися нею кожному, хто візьметься вірою й правдою стояти за його думку. А думка, мовляв, у нього одна: свята, запо‐ вітна думка — об'єднати розірвану Україну під однією булавою. Без цього вона приречена на смерть, на погибель, і це достеменно бачить кожен, хто не заплющує лукаво своїх очей.

— Правда, що й говорити! — полинуло натовпом.

— Так ось, без сторонньої допомоги нам не дозволять об'єднатися з розлученими братами. А в кого ж її знайти, цю допомогу? У Мультан чи Волохів? Так вони слабкі й з ярмом на шиї. У Седмиградів чи в німців? Так вони самі норовлять урвати собі ласий шматочок... Значить, треба було шукати союзника за морем, щоб такому було не з руки дістати нас зубами. Такого союзника Дорошенко знайшов у Високій Порті. Натовпом полинув поривчастий гул й замовк, ніби пробіг легкий вітерець й завмер перед насуваючою хмарою. Мазепа перевів подих на мить, бажаючи зрозуміти, що означає цей гул: схвалення чи заперечення. Та всі замовкли похмуро й запитання залишилося нерозв'язаним. Тоді Мазепа почав про те, що вороги гетьмана й вітчизни поширюють чутки скрізь, нібито Дорошенко вклонився Україною на підданство туркам, що це брехня й підлий наклеп!

— Як? Невже? То це намова на гетьмана? От іроди, так іроди! — линули звідусюди радісні вигуки й похмурі лиця воїнів ясніли. Юрба сколихнулася й довірливо наблизилася до дорошенківського посла. Мазепа, щоб підтримати приязне враження, розповів про гетьмана, як про найщирішого поборника руської віри, як про щедрого фундатора православних церков, як про ярого гонителя бусурманщини, а потім уже мовив про угоду. Угода, мовляв, із Турцією справді укладена Дорошенком зі згоди всієї старши‐ ни, з благословіння митрополита. Та угода не підданча, а просто союз вільної держави з іншою, яка зобов'язана захищати всіма своїми силами справжні вольності її та права. За допомогу ж від Турції Дорошенко зобов'язався лише допомагати їй взаємно своїми військами в її війнах та платити дрібничку за витрати під час посилання сюди своїх військ.

— Таким чином,— завершив Мазепа,— ми лишаємося в своїй хаті повноправними господарями, і турки не сміють не лише вмішуватися в наші справи, а й навіть переступити поріг наш без нашого дозволу. Крім того, Крим як підданий падишахові стає безперечно нашим союзником й лишається права вторгатися на наші землі. У випадку порушення ним волі Порти всі оттаманські сили разом із нашими обрушаться на його мурз й роздушать їх відразу. На доказ своїх слів Мазепа прочитав усю угоду Дорошенка з Турцією, коментуючи кожен артикул. Запорожці слухали його з напруженою увагою й ловили кожне слово, то

киваючи на знак згоди головами, то чухаючи потилиці.

— А тепер бачите‐но, славні лицарі, дорогі наші браття‐захисники, в чому правда? — закінчив свою довгу промову Мазепа. — А вся правда — в спасінні від імені неньки України схвалити його угоду з Турцією та пристати самим до нашого гетьмана на допомогу. Запорожці були пригнічені промовою Мазепи, яка, мабуть, похитнула їхні переконання проти Дорошенка й проти союзу його з Турцією, та не настільки рішуче, щоб стати негайно на їхній бік, а тому вони утрималися від бурхливого схвалення. Тоді вийшов наперед кошовий війська Запорозького Сірко й звернувся до ради з такими словами: — Ну, шановна радо, яка ж ваша думка, що ми скажемо послові ясновельможного гетьмана нашого Петра Дорошенка?

— Говори, батьку наш, а ми вже за тобою,— відповіли сивочубі братчики, скинувши шанобливо червоноверхі шлики.

— Так, так! Ми всі за тобою! — загули серед натовпу голоси. — Що скажеш, тому й бути!

— Не гаразд це, панове, і не звичай,— заперечив кошовий,— спочатку поміркуйте діло своїм розумом, а моє слово буде останнім: спочатку ви, дітки, дратвою пришийте, а я потім уже цвяхом приб'ю...

— Правда, батьку! Голова в тебе за всі голови,— полинув натовпом схвальний гук.

— Ну, то виходь наперед, хто має нам сказати добре слово! Захвилювалися, захилиталися ряди й після коротких, глухих перемовок виступив сивий стариня Книш.

XXXIV Книш спочатку поставився з великою похвалою до Дорошенка за його святу думку об'єднати знову під однією булавою всю Україну, потім потвердив гаряче й ту думку, що Запорожжя, славна Січ, справді поставлено Богом на захист вітчизни і що їхній обов'язок стати на чолі гетьманських військ, та щодо союзу з невірними висловився різко: цей союз, мовляв, ніколи не приведе до добра. Великий гріх ставити святий хрест поряд із поганським півмісяцем, цим, зрештою, буде порушений заповіт братчиків — битися до останньої краплі крові як із ворогами вітчизни, так і з ворогами віри Христової. Промова старині знову зміцнила переконання запорожців, які було похитнулися, і сам кошовий схвально кивнув головою. Потім виступив завзятий й палкий у слові Гордієнко. Він почав із того, що коли йдеться про життя й смерть, то кличуть для порятунку найближчого знахаря, не питаючи в нього, якої він віри.

— Справа в тім,— завершив він,— що Україна погибає і що її без сторонньої допомоги врятувати не можна. Тож невже ми відштовхнемо цю допомогу лишень тому, що вона бусурманська, й допустимо зжерти нас ворогам? Ось коли б я потопав, а мене кинувся рятувати жид, то не було б з мого боку дурницею, аби я відіпхнув його, як пархатого, а сам пішов на дно ракам на сніданок? Як на мене, розумніше було б дати жидові себе витягнути, а за те, що він нечистими руками торкався до козачого білого тіла, втопити його потім самого!

— Добре розсудив! — відгукнулися з усмішкою старші, а молодь співчут‐ ливо розсміялася, й сміх покотився веселою хвилею на всі боки.

— Так і ми зробимо, браття,— продовжував, запалюючись, Гордієнко. — Дозволимо поганому туркові звільнити нас від ворога, а потім піднесемо йому дулю!

— Молодець! Правильно! — здійняли бучу однодумці Гордієнка. — А щоб тебе! — залився сміхом беззубий дід. — Чи не під чаркою ти й наро‐ дився на світ? Та козак Книш знову виступив із запереченням. Він доводив, що бусурманам вірити не можна, що вони це дадуть ніякої допомоги, а коли й з'являться з своїми ордами на Україну, то лише для того, щоб добити її до решти й пограбувати. Знову майдан завирував, нових ораторів уже ніхто не слухав. Усі розбилися на купки й почали один одного перекрикувати. Кошовий дав час усім набалакатися, а потім звів булаву й попросив собі слова.

— Славне лицарство й шановне товариство! — гаркнув він голосно на весь майдан, коли трохи улігся гомін ради. — На мою думку, ми повинні всіма своїми силами підтримувати Дорошенка й покласти свої голови за Україну; та знатися з бусурманами ми не, станемо й навіть гетьмана будемо просити, щоб він укладену угоду з ними кинув у саму пику султанові... І не тому, що з нечистими знатися не слід, хоча й таки — не слід! А тому, як справедливо мовив Книш, що бусурманові вірити не можна. Він обдурить, допомоги не дасть, а якщо й прийде до нас, то на нашу ж голову. Чи не так я кажу, панове?

— Правда, батьку! Як в око вліпив! — відгукнулася юрба.

— Ну, власне кажучи, так тому й бути! Так і передай, пане посол, ясновельможному гетьману на чім стала наша Січева рада! Розпустивши збори, Сірко запросив до себе Мазепу й довго з ним розмовляв від душі. Для кошового запорозького весь світ полягав у його дорогій Січі. Люблячи Україну, він бачив єдине для неї благо в дотриманні запорозьких порядків, а основним завданням для всього християнського воїнства — бити невірних. Щироких планів й тонких політичних комбінацій Мазепи він не розумів й лише природним почуттям щирого серця вгадував іноді істину й робив точні зауваження. Мазепа ще з першого разу запав Сіркові в серце, а тепер він полюбив його всією душею. На прощання він подарував Мазепі коштовне турецьке сідло й вручив листа до гетьмана, а щодо сердечних справ Мазепи повідомив таке: «Розпитував я й цікавився про всіх тих людей, які були зі мною на хуторі нещасного Сича. Ну, так двоє з них — Незаймайворота й Нетудихата — вбиті, нехай над ними земля пухом. Один й тепер тут, не захотів пасічникувати, а залишився в коші до смерті... Ти його чув сьогодні — це дід Книш. А четвер‐ тий Максим Кавун осів на зимівнику — неподалік, миль за десять звідси. Можеш заїхати до нього з Гордієнком, я й провідника дам — буде вам по дорозі. Та, як на мене, любий пане, даремно ти будеш забиватися й тішити серце надією. Це чесні козаки, жоден із них не міг би вчинити таку нелюдську, каїнову справу — пограбувати товариша, та ще якого? Славного бійця за волю при Богданові, незабутньому гетьманові нашому!

Публікація й переклад із російської Надії ЛЕВЧИК та Анатолія КАМІНЧУКА.

ОБЛОГА БУШІ Історична повість з часів Хмельниччини Глава 1 Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу, Та не дали ні себе, ні віри святої ворогам на поругу! (Із народної думи)

Це було в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття,— трагедії, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, уже по Переяславській раді, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена від ненатлого гніву Польща, закупивши татарські загони, кинулась разом з невірою на омиті слов'янською кров'ю країни, аби сплюндрувати їх упень і повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних народи, призначені на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стягк, стали «у дідівську славу дзвонити»... Це було восени 1654 року. На південь від Могильова, за двоє гін від Дністра, на високій скелі лівого побережжя притулилось містечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницямибаштами. Край п'яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків; між критими соломою стріхами здіймались де-не-де й високі черепичні дахи, що червоніли між яриною здалеку. Саме місто Буша,— цебто торговий майдан,— з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. За містом уже посувавсь пригород аж до узбіччя; з двох боків його огортало провалля, з третього — вали, а з четвертого — великий ставок, який набравсь з річки Бушки і тримавсь кам'яною загатою. Отой замок «Орлине гніздо» з містечком Бушею, з цілим ключем окружних сіл і маєтків належав до роду Чарнецьких; відтіля вони налітали на ратаїв українських, на сусідніх панків і шарпали в своїх пазурах неслухняних схизматів. Від самого початку пожежі, що на Запорожжі з залетілої з Суботова іскри спалахнула і покотилася широкими вогняними хвилями аж до старої Польщі, Чарнецькі зняли крила і до Варшави полинули, а гніздо своє лишили на безбаш; його незабаром, після січі під Корсунем та Жовтими Водами, захопили л'евенці, батави з Дністровського полку, з сотником Завістним на чолі, і озброїли добре як вартову наддністрянську страж-ницю. Посередині замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями і окружним піддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потім знов козаками на благочесний храм пересвячена; його відсвятив на ім'я покрови пресвятої богородиці отець Василь, якого з містечка Бара вивіз сотник, пан Завістний. Стояв хмурий, глибокої осені, вечір. Дрібен дощ, мов крізь сито, мрячив і сизими хвилями славсь по долині, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вітер на мить розривав туманисту заслону, яскріла з одного боку в

глибокій долині Дністрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах і площинах чорніли якісь плями непевні. Кругом церкви, на цвинтарі, стояли ватагами козаки. Голови їм усім були непокриті, і буйний бавився вільно чупринами. Широкі спини огрядного та дужого люду покриті були розмаїтою пістрявою одіжжю: тут вбачалася і руда та порвана свитка, і білий, виложений шнуром кобеняк, і кармазиновий запорозький жупан, і короткий кожушок і замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, і саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка. В суворім погляді похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всі були скам'янілі й похмурі, тільки-но діти з палкими, цікавими оченятами не могли встояти на місці, а нишпорили крадькома то між юрбою по цвинтарі, то по дзвіниці. Із широко розчинених церковних дверей тихий спів лине: «Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» Церква світлом сяє. Перед намісними образами у високих ставниках горять товсті зелені свічки, а кругом них і коло самих образів миготять цілі сотні манесеньких свічечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскріють зірками, скрашаючи сизі прозористі хмари червоними барвами, а вгорі отой дим під банею уже пбклубами чорніє, оповитий у морок. Вузькі вікна у церкві, розквічені різноколірними шибками, світяться тьмяно, спалахуючи часами дене-де відблисками веселки. Правий притвір і середина церкви набиті козацтвом. Засмажені, мужні обличчя, обернені до ликів святих, визирають під променем ласкавого тремтячого світла вже менше суворо, а не знаючі страху очі вогкі їм від сердечного молитовного зрушення. Сиві оселедці, підголені чорні чуприни і лисі геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завістний, сотник, з золотою китицею на правому плечі; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лівім виску, він подібен до могучего дуба, що нажив собі силу під бурхотом бур. Ліворуч за ним стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з підголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лівім плечі; праворуч від Завістного молиться геть лисий, з білою пожовклою бородою дід, а далі вже йде старшина та козацтво значне. В бабинці, у лівім притворі, скупчилась сама-но жонота; рідко яка голова там пов'язана стрічкою чи хусткою, а здебільша скрізь кораблики та очіпки, зап'яті довгими білими намітками, що спадають до самого долу серпанками. Жіночі уста шепочуть благання; очі піднесені догори святобливо; інші палають лиховісним вогнем, інші яскріють сльозою, яка неслухняно зривається з вій; але в жадних не світиться ні жах, ані розпач, в жадних не видко безсилої жіночої муки. Попереду скраю стоїть у чорній стрічці сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовім кораблику — її подруга Катря, молодого хорунжого жінка, що з неї не зводить очей.

Орися стоїть перед образом великомученика Степана; її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; па мармуровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса. Орися замислено дивиться на лик, безміро ласкавий, осяяний світлом з лампади; їй мріється далеке небо безхмаре, білі, розпечені палом мури, сліпуче сонячне сяйво і ревуча юрба, розсатанілі обличчя, підняті з каміннями руки на глашатая правди й любові, і на устах у мученя на сконанні лагідна та прихильна ухмілка. «Так, постраждати за віру, за правду, за своїх друзів-братів, — дума вона, — непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські — порожні слова, поглум над знудженим серцем... Там тільки і спокій, і щастя — у сяянні довічного неба». Вона придивляється пильніше до образа й бачить, немов очі живі у святого і зорять їй у душу; але ті очі знайомі, її серце з ними зжилося, їх промінь тільки й грів її душу самотню... Та це ж не святого стражденника очі, а очі її коханка і друга, властителя радісних мрій, очі вродливого юнака Антона Корецького. Де він тепер? Ні слуху, ні вісточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи він зрадив її, безталанну, і забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав і життя її стямок... «Що це я? — кинулась раптом Орися.— У таку хвилину і де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Відступися, нечистий!» І вона почала ревно молитись. А це далеко десь раптом постріл розлігся, і луна покотила його по байраках та горах. Усі здригнулися і переглянулись значно; а клир тихо співав: «Слава в вишніх богу і на землі мир, в чоловіціх благоволеніє!» Скінчилась відправа; отець Василь вийшов у царські врата в єпітрахилі, з кипарисовим, у срібряній оправі хрестом і тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молільників: — Братіє і друзі мої, хреста цього оборонці, на нем же розп'яхся за гріхи наші син чоловічеський, мужайтеся духом, ібо наступає година нужденна, і возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо і купно до останнього подиху за хрест цей і за матір Україну. Ворог цілими хмарищами оточив наше убіжище, що донині крилося богом, і вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочі бузувіра, аби в спілці з ним повалить під ноги нечисті святиню... Не даймо ж ми на знущання ні хреста, ні жінок, ні сестер, ні дітей, а ляжмо кістками за нашу правду і за нашу віру!

— Ляжемо, панотче, голови положимо! — перенісся відклик по церкві й розлігся на цвинтарі.

— Хай підкрепить же ваші душі і мишці правиця господня, хай криє вас від стріл і напастей покров пресвятої богородиці, заступниці нашої перед

престолом Всевишнього! — велебно прорік панотець і благословив хрестом тричі весь люд. Усі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім — значне козацтво, за ними прості козаки й сірома, а нарешті вже матері, жони і сестри. Все те чинилося богобійно, порядно, без зам'ятні й хапанини; панувало над усім якесь враження надзвичайне, і кожен почував над собою вже помах смерті крила. Коли всі перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через відчинені двері на цвинтар; за панотцем рушила півча, а за нею значкові понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всі козаки. На дзвіниці ударили в усі дзвони; півча співала: «Отверзи очі твоя, боже наш, і внемли молящимся тобі». Процесія обійшла тричі круг церкви, потім обійшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потім отець Василь з півчею й старшиною дістався на самий мур до бійниць і звідтіля, з високості, окропив тричі і містечко Бушу, і пригород. Козаки стояли під муром в бойовому шику, лавою. Різкий, пронизуватий вітер тріпав прапори й стяги і гнав по млистому небу клочками пошарпані хмари; з отця Василя зірвало протягом його скуфійку і понесло геть униз по дністровській долині, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви і тільки-но державної вломило. Всі були лиховісним передчуттям похилені. Сонце, сідаючи за гору по той бік Дністра, проглянуло з-поза хмар на хвилину і останнім променем попрощалось з землею; він спалахнув жарким полум'ям на високім хресті і полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козаків, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа і з причетом журно до церкви вернувся. Коли зачинилися двері церковні і всі козаки й добровольці зібралися на невеличкім плацу біля цвинтаря, а жонота стала поштиво півколом геть осторонь, то сотник Михайло Завістний зняв шапку перед своєю батавою і до неї обернувся тихою мовою: — Панове, товариші-громадо! Дозвольте до вас слово держати!

— Держи, держи, батьку, ми слухати тебе раді! — відповіли всі разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.

— До сеї пори у цім затишку наших жінок і сестер боронив господь від нещастя; але воля божа прийшла, і поклика вона нас і наших кревних цілком постраждати за діло велике, і постраждать до кінця. Двадцять тисяч щонайкращого польського війська під гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за півмилі; пан Яскульський — ' і пройда, і зух — вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башів у султана та й приволік сюди татарву — на грабежі наших дібр, на гвалти й знущання над нашими сестрами і жінками і святій нашій грецькій вірі на поглум, пригнав сорок тисяч невірних поганців, і всі оті ворожі потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину — орлине Чарнецьких гніздо.

— Так, так,— підміцнив сивобородий дідусь,— учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сісти знову в цьому гнізді і розносити по околицях на хрещений люд жах.

— Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчі зграї, розлізлись загони татарські,— додав хорунжий.

— Знати, наважились вони,— вів далі сотник,— або перерізати нас усіх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас — під червону таволгу, на неволю і каторгу до галер, а жінок, і дочок, і сестер — на всесвітній глум, на поругу... і се моя перша річ.

— Не дамося собакам живцем! — покрикнула громада.— Хіба через наш труп переступлять поганці!

— Не віддавайте, братці, дешево псам і козачого білого тіла, а візьміть з наших напасників добру ціну,—прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

— Дорого, діду, заплатять! — зухвально покрикнув хорунжий, і юрба відповіла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала: — Добрий козак.

— Слухайте ж, панове, мою другу річ,—знову почав сотник, і тиша запанувала.

— Чотири дні тому від славного іашого полковника Богуна — продовж йому, господи, вік — здібрав я наказа, щоби ми, в разі нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в іпермицерії наскільки мога, аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинців?

— А що ж, пане сотнику? — спитав середнього віку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало.— А скільки приходиться на козака тієї погані?

— Та голів двісті на християнську душу...— відповів сотник.

— Гм! Не дуже багато!—зареготавсь оселедець.—Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порішив би до обідньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днів зо три або й чотири — не менше... чи так, братці?

— Так, так! — відізвались деякі весело.— А такого убгати, як ти, то й тижня мало!

— Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита,— по-моєму, хоч навіть на тиждень, а вмирати, братці, козакам не диковина,— сказав сотник і надів на голову високу смушеву шапку з червоним верхом і кутасом.

— Даймо,— вставив старий козарлюга,— що настояще, по правді сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсім умерти, то ще не доводилось... Ну та це пусте — спробувати можна.

— Тим паче,— додав сивий дід,— що доведеться тільки раз на віку скуштувати того меду! Всі засміялися і якось весело підбадьорились.

— Так слухайте ж мого наказу,— єказав сотник, і все козацтво мовчки, покірливо поздіймало шапки.— Всіми своїми потугами, наскільки в нас є, ми засядемо в пригороді: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лівого — невилазне провалля, а просто — добре окопище з гаківницями та гарматами; відтіля нас і зубами не витягнуть: прохід до валів і вузький, і занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде ніде, а ми їх потроху і почнемо лущити та локшити... потіха вийде, та й годі!

— Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

— Нащо й краще! — підміцнили чупруни.

— Ну, а коли нас, по божому попуску, з тієї позиції виб'ють, то ми перейдемо у містечко, і тут хоча й трудніше нам відбиватися буде, проте ще днів зо два чи зо три продержимось...

— Чого не продержатись? Продержимось! — підкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалні здіймав хоругов.

— А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту,— провадив сотник.— Доки ми будемо кришить ворогів, то й вони допомагатимуть нам з високих бійниць, а коли ми всі поснемо сном козацьким, то наші сестри й подружжя продержать ще замок днів з пару, бо він і сам по собі недосяжен. А коли нарешті увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датись у руки живцем і не попустять наших святинь на поругу!

— Не дамося живцем! — покрикнула грізно жонота.

— Зуміємо вмерти,— відказала відважно Орися, виступаючи наперед,— і святині нашої в руки поганців не кинемо!!

— Батькова дочка! — зауважив кобзар.

— Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, і гайда у пригород, в шанці: того й гляди, що голомозі захочуть нас навідати. Юрба заколивалась; намітки поміщалися з шапками, хустки і стрічки — з шликами; стихло все, і тільки вчувались то поцілунки гарячі, то обійми

міцні, то зітхання; але жоден стогін, жодне ридання не вразило завзятців, і хіба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набігла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю... Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху — Орисю.

— Прощай, доню! — промовив він люблю... ніхто, як бог... Його один пан, що наїздом мій хутір сокирою йому голову провалила; спалили з хатою разом.

переривчастим голосом.— Ти знаєш... як тебе я воля! А от пам'ятай, що покійну матір твою спалив, хотів був до себе узяти... Дак вона побоялися приступити до неї надвірні та й

— Пам'ятаю, батьку,— велебно відповіла Орися.— За мене не зчервонієш,ти, вір! Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця і хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всім: — Пора! За мною! І всі, насунувши аж на очі шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, і в пітьмі тій ледве-ледве було запримітити, як одномірне коливалися списи й шапки і як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змій, вповзала у браму широку. Орися стояла довго і нерухомо край скелі, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливі очі; але воно було невідмовне, глухе; чорна хмара грізно здіймалась зі сходу, і в неосяжній пітьмі миготіли лишень блискавиці далеких пожарищ...

Глава 2 Ніч. Тихо й похмуро в Орисиній світлиці, що в закутній башті. Висока цівчата середина, обмежована товстелезними мурами, ділиться стінами нахрест; в одному з сегментів умістилась кімната, чудної форми, з високою стелею, яка закінчалась склепінням. Під одною прямою стіною, до богів приголів'ям, стоїть ліжко дівоче; з-під глазетового наметика визира безліч подушок і подушечок у білих як сніг пошивках. Під другою прямою стіною широко розсілася груба; блискучі кахлі розмальовані хитро візерунками; на довгій лежанці гріються товсті сулії і сушаться трави пахучі. Тут же побіч і низенькі двері вхідні; над ними висить мальована напрочуд картина...

В третій, вигнутій луком, надвірній, стіні прорізане вікно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вікно, а бійниця; і в ясний сонячний день через ту розщілину мало до дівочого покою світу сягає, а тепер воно якось лиховісне чорніє. Проти вікна, в гострім кутку, навпаки, лагідно й ясно: багато наставлено там богів і в рамах, і в ризах коштовних, і київського, і польського письма, а перед ними на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче світло її осяює стиха святобливий лик божої матері, що своєю ризою закрила мир від напастей; променистими хисткими пасмами стелеться світло по мурах і по високих склепіннях, яскрить по гранястому склу, миготить на одній сулії, м'яко лежить на ріжку подушки і на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку і никне в сутіні на круглій стіні; а на долівці, під лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, від неї довгими смужками розбігаються тіні, ламаються по стінах і збігаються аж на склепінні біля залізного гака, до якого і шнурок причеплено. Химерні довгасті тіні маревними нарисами лежать на білій сосновій підлозі, повзуть по мурах, хитаються, тремтять і сповнюють кімнату якимсь таємничим смерком. А надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого... В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання. На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тільки часами ледве примітне здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі; одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві з наметика потонула. Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закрива від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблима якась непевна іскра і згасне... Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її личко бліде; руки їй з несили на коліна впали і сплелись у стисі нервовім; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу-печаль — зосталося то таїною. Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю — і на її виду перебігла хмарина.

— Годі, Катре! — промовила вона строго.— Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби. Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.

— Гріх! От перед цією святою матір'ю гріх! — показала на образ Орися.— Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти!

— Не те, не те!..— відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий — нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше.— Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут... на самоті... натішитись своїм лютим горем... а там уже я не заплачу!

— Сором з своїм горем тепер панькатись! — ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся.— Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла... а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі...

— Не на всіх, не на всіх однаково! — гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.

— Як неоднаково? — навіть схопилась Орися.— Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?

— Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі...— відмовила, рвучи слова, Катря.

— А я чи нажилася? — спитала нервово Орися.— Туди... на муки... на страту... мій батько пішов... єдине моє кохання, єдина відрадість... єдина моя слава і втіха; але глянь — я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.

— Ох, правда,— мовила Катря, гамуючи сльози.— І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної... ти ще не кохалаї — Почім ти знаєш? — відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч.— А може, кохання моє ще страшнішою п'явкою вп'ялось мені в серце!

— Твоє кохання! — нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання.—Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.

— Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру,— важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.

— Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! — обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю.— Скажи мені хто? Поділись горем — легше буде... Коли виплачешся і розважиш тугу — завжди на душі легшає...

— Ти пам'ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приїздив у Бар?

— А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?

— Так, так!

— Як не пам'ятати! Пам'ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі,— усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає,— мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики... Тільки тривай... — зупинилась вона, міркуючи...— Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?

— Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю... ех! — Орися нетерпляче махнула рукою.— До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?

— Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря.— Скажи... повідай, хоч кришечку... хоч капелиночку!

— Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,— годилась через силу Орися.— Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі,— я там росла ще дитинкою... І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я її ледве згадаю... Потім наш хутір спалили... матір теж... Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудисьто майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев'яти. «Знайшов,— каже,— сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!»—Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.

— Ну, ну! Що ж далі? — допитувалась зацікавлена Катря.

— Що ж? Звичайно... став він у нас мешкати... в другім хуторі,— ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гулялись... ну, призвичаїлись, поріднилися... ех, та що й згадувати!

— Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!

— Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно... Батько почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку... Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий... і до Бара ото... а вже я його так ждала й виглядала, як божого світу... Ну, ми й покохались.

— Так де ж він, твій Антось?

— Не питай! Як він присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що він дарма не скаже...

— І ти викинула? Забула його?

— Не руш! Годі! — сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе. Знишкли посестри, немов заніміли, замерли, — одній боліч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах. Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний... Немов темна мармурова фігура, сидить нерухомо Орися; її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі... Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом. Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим... їй весело, вона заливається, аж дзвенить,— і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.

— І як-таки тютюном та на дитину! — зірвався з її уст лагідненький докір.

— Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько і ущипнув за щічку Орисю.

— Мамо, я привчусь — засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки в матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим. Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ. Орися схопилася його дігнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона — в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється: — Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!

І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів} а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю. А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день — і нема... А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: «Вороги!»

— Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки. Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах... Здалеку досягають і лемент^ і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки, і полум'я від них полинуло аж до вогнистого неба. Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жаховиті обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо! Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу чита про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата... А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери... Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно. Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь: «Агов!»

— і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан... Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...

— Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обіймів.

— Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!

— Коханий мій, любий! — шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.

— Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей... І знов усе лине, зника... далі, далі! Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний... Тихо рипнули двері, і на порозі з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.

— Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі.— Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй!

— Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені... голову думи обсіли...

— Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку.— Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти... Ох, а господь інакше міркує...

— Не наді мною одною його воля свята, а над усіма,— відізвалась спокійно Орися. — Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку... — І Орися схопила і поцілувала руку у баби.

— Що ти, що ти, моя безталанна? — кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.

— Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.

— Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться; а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть уся від його шкереберть покотиться...

— Сили, бабусю, у ворога дужі — не подолати! А проте — хай буде, що буде, що богові миле... а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

— Молодесенькою.

— А як горіла вона, ти бачила?

— Годі! Годі! Господь з тобою... Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай... засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець...

— Я засну, бабусю,— обезпечала Орися.

— Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести...

— Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других... а я то про себе... Готуйте, готуйте, і я піду допомагати...— заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.

— Ні, ні! Ти відпочинь,— там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.

— Послухаюсь, бабусю,— згодилась Орися покірно.

— Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! — промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці. Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний... Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.

— Царице безгрішна! — шепотіли уста її тихо. — До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу! Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок. Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло; через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:

— Вставай, — уже починається!

Глава 3 Глупа ніч; проте у польськім Обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке — куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум'я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, — інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові. А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя. Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум'я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку. На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап'янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш — розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип'ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип'ятої до лівого боку дамаської шаблі. І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава — нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі. Попліч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум. За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу — пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.

Ліворуч почетнее місце сина кримського хана Махмета-Гірея — на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет. Далі за столами по достотам міститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним. Не дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав тривожливе полум'я свіч, обличчя у бенке-тарів, розшарені старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою. І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів — все змішалось у галас безладний та дикий.

— На моє здання, — провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, — не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак — і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

— Найперше,— сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, — панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сякутаку розривку...

— Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, — підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. — Замок Буша — це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

— Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, — підкрепив пан Чарнецький.

— Тим краще, панове,— більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт,— вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. — Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лиюень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан — самі кобіти,— це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, — це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха,— це три; чи не так би то, лицарство славне?

— Правда, правда, яснійший графе! — загоготіла шляхта. — Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

— Даруйте, пане гетьмане..,— почав було Лянцкоронський.

— Пшепрашам, вельможний пане,— перервав його пан Потоць.кий, і польний гетьман, ображений, змовк.

— За кобіт і за любощі! — підняв келих Потоцький.

— Віват! — загримотіло навколо.

— Хоча й оті хлопки,— вів далі, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!

— Досконале, ясний графе! — підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.— Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Віват!!!

— Віват! Віват!! — розляглося навкруг.

— Тільки єдину увагу додам я,— відмовив Чарнецький,— щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони — тва-рюкгі!

— Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата,— сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка. Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство — на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі. Зборонець був огрядний і стрункий — красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

— Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива,— зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.

— Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,— промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

— І я прошу вибачення за його,— додав Чарнецький, — тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

— Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? — здивувався Потоцький.

— Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім'ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

— Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина,— поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

— Сором, пане! — покрикнув грізно Чарнецький.— Через тебе сороміцькою кров'ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала... У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів: — За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім'ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

— Ого-го! — перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.

— Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід,— вів далі поривчасто шляхтич,— але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір'я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив'яні калюжі і безкрая брато-губна...

— Братогубна?!—спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко.— Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.

— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.

— Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму?

— процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. — В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої. Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:

— Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого,— могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.

— Незле слово,— прищуривсь Потоцький,— але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем. Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.

— От за таку образу, — покрикнув Чарнецький, аж заша-рівшись від шаленості, — що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, — ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу,— випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!

— Ось моя рука, пане воєводо, — простяг свою руку Потоцький, — тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.

— Так, так, ясний графе! — відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.

— А я мислю, — підняв голос гетьман напольний, — що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.

— Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, — відрізав з пихою гетьман коронний, — але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, — наддав він, — пріч вродливиць з жоноти... а гірших — татарам.

— Я повинен коронному гетьману заявити, — напружив слово Лянцкоронський. — Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї — полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син. Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.

— Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, — кепливо відповів крізь зуби Потоцький, — але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

— Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! — промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.

— Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!

— Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! — гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. — Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.

— Так, так! — злорадо зареготав гетьман.— За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! — підніс він налитий джурою келих. А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп'янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.

Глава 4 Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом,— найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці,— підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади — гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам'ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.

— А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

— Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, — відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

— Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! — весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.

— Запорошить! — завважив, усміхаючись, і пан сотник.— А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.

— Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, — постановив Шрам — зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.

— Вірно! — зміцнив і пан сотник. — А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).

— Чого й краще! — згодився Шрам.— Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, — пояснив сотник.

— Потіха, та й годі! — додали з реготом ближчі чуприни.

— Тривайте, братці! — укинув з тривогою сивоусий козак. — А де ж наші бабицокотухи? Без них, бра, і свято не в свято! Всі сполошилися й оточили діда кружком.

— Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! — загомоніли довкола.

— Не турбуйтесь! Бабів я волочу! — почувся з пітьми голос хорунжого. — Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті,— по три пари волів ледве тягнуть.

— Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!

— Коло баб'ячого? — засміявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень «пшепрашам»!

— Ух, славно! Баби наші, верещухи-брехухи! — зраділи козаки своїм любим і погладили ласкаво по мідяних пащах.

— А в містечку що діється? — спитав хорунжого сотник.

— А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається— підновляють окопи, розставляють гармати і запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожі вартових, а самі з припасом прибудуть сюди.

— Добре,— промовив пан сотник, — так ми до світу геть-геть улаштуємось і вхитримося ще й відпочити, поки вилежуватись будуть вельможні панята. Ну, а у млин під лотоки на чати готуються?

— Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих...

— О? То чудесно! — заспокоївся сотник.— Дружніше, хлопці, метніться, напружтесь та кінчайте роботу! Всі заметушились. У хмурій пітьмі, завіяній ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвітку з ліхтарів ледве мрілися широкі плечі та могучі розхристані перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовбито душної літньої ночі, чекаючи до розмови коханку. Коли всі земляні роботи було скінчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено і розпайовано до потреби по торбах козачих, тоді пан сотник зібрав усіх оборонців край своєї мажі і мовив: — Ну, тепера, товариші-братове, все готово до зустрічі гостей — і кавуни, і галушки, і горох, і капуста, і пиво червоне, так і нам оце слід перед бенкетом смикнуть оковитої. Тільки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, — у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих,— це задля випаду до потреби... щоб в усіх келепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове,— у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба—погибель: адже їх — ворогів і поганців — як сарани, цілі хмарища, так, спасибі богові, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо. Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив: — Ну, дорогі мої Вкраїну і за вас покорою, а хай у цілому світу, як умирати.

друзі і браття, — за святу віру, за волю, за нашу матір за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й

— Покажемо, пане сотнику, покажемо! — розлігся дружний галас навколо.

— Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунів пошли, Шраме, на засіди; решта ж спочиньте трохи перед весіллям.

— За твоє здоров'я, пане сотнику! — всі відгукнулися радо і по черзі, з повагою стали до кашовара підходити. За півгодини все козацтво бентежно попід валами та під возами лежало, і тільки-но буйний висвистував якусь-то погрозу. Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші налздовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим. А ворожий табір починав уже теж ворушитись і розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; ліворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польські улани й драгуни; і в далині млистій можна було відрізнити високі ківери від живчастпх патлатих шоломів. Посередині густими потугами згромаджувалась піхота. На білому пишному румаку у многоцінній збруї виїхав граф Потоцький і зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко і пригород, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато. Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати і розгрюкати окопища, а потім уже на здобут міста рушити.

— З такою рванню та ще церемонії вигадав? Послать миттю татар і розчавити відразу гадюк у їхнім кублі,— спалахнув Потоцький.

— Татари зреклися від штурму,— відповів обозний.

— Гієни падлючі! — процідив з злобою гетьман. — Тільки на падла збігаються! Так женіть до напольного гетьмана і від мене накажіть, аби зараз п'ятсот чоловіка німоти і тисячу наших на пригород рушили і гарда добули,— я хочу ниньки обідати в замку. Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.

— Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? — спитав сотник, занудившись чеканням.

— Уже на шляху готуються, дурні,— відповів Шрам із бійниці.—Ти, батьку, дозволь мені першому привітати їх гостинцем.

— Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у бога,— згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привітом.

— А славно обмерзли голощоком окопи,— завважив він, глянувши,—от для воріженьків буде скобзалка напрочуд.

— Так, так! — відізвався й Шрам.— Михайло святий нам споміг. Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до ставка, а другим — до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало і глибшим, і жахо-витішим: в одному місці воно вузило шлях до шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під згуки литавр і сурем, напасники рушили весело, оглядно.

— Гармаші, пильнуй!—командував Шрам.—Набивай бабів дрібною картоплею, а паній — галушками, а гаківниці й плющихи — горохом, наводь усі метко на тамту площину, підготуй на зміну набої, і як махну люлькою — шквар!

— А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! — обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.

— Усе, батьку, напоготові, тільки гукни! — відмовили з-поза маж веселі обличчя, хочай очі їм блимали лиховісним вогнем. Батава дійшла до вузької перейми, зупинилась у непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть біг, не буде жодної відсічі, рушили наперед. А Шрам за ворогами пильно зорив, і коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму і розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох,— сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров'ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін... Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно...

— Tausend Teufel! — покрикнув німецький проводир.— Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!

— До зброї! Бігцем! — розляглася і в другім місці команда.

Звиклі до послушенства і до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого ще вужчого, переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували мазкою живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися і в ставок, і в провалля, і вперед... Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих який нівечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись і нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.

— А нуте, хлопці, тепера наша черга! — крикнув сотник і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили. Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись у рів, а звідтіля поп'ялись на вали... І вони, сп'янілі від помсти, таки дістали б мети, і не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища і склизили шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.

— Гляньте-бо, хлопці, як ляшки-панки скобзаються! — сміявся сотник.

— Занятно! Го-го-го! — реготіли хижим реготом козаки кепкуючи над німцями та ляхами.— А нуте, нуте! Поскобзайтесь трішечки ще, а ми вам носи підлатаємо.

— Агов, хлопці! Локшіть їх упень! — крикнув сотник і випалив із пістоля у німецького ватажка, що кричав мов скажений: — Donnerwetter! Бийте тих хлопів! Молодий біловусий німчина тільки руками розвів і навзнак упав нерухомо. Почалась різанина, та ненатла, огидна, звіряча різанина коли чоловік, сп'янілий від крові, розсатанілий від гвалту, запінившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на бога, пощади. А з вишнього замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу і стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славословців до господа, і всі оті згуки разом неслись за крайниці життя, аж до небесних осель бога любові та ласки...

Глава 5 Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пішаниці і з нетерплячкою чекав тої миті, коли вона, проминувши залому, стрімголов

кинеться на вали і розчавить жменю безглуздої рвані, що зважилась його незчисленній, необорній потузі опір давати. А бути може, оті злиденні тхори повтікали і хоробра батава перейде без постраху Бушу і придбає Лянцкоронському довічну неславу за його полохливі, підсліпі поради? Це зовсім можливо: ні пострілу, ні погуку, ні шелесту... А це враз несподівано з далеких валів вибухнуло і покотилося два поклуби білого диму, а за хвилину здвигнулася земля і розлігся грім у повітрі аж до темного лісу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кінь під Потоцьким убік і захріп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман від подиву й стямитись, як гримнув знову гуркіт другий, а потім і третій... Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопів до доброї відсічі, що не дав розпорядку припасти на пригоду підмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослівно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи підлатать його своїм досвідом. Коли ж по малім часі прибігло з боїща п'ять чоловіка і довело, що все послане військо погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат і повстанців, то скаженій лютості коронного гетьмана не було й краю: і забруднений гонор, і ганебна публіка, і жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем і обарвили червоно-синіми плямами бліді його щоки. Він пройняв до крові острогами коня і полетів навзаводи до польного гетьмана.

— Панська вельможність не домислилася дати підпомоги? — накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшині генеральній на Лянцкоронського зіпхнути вину.

— Ясний граф на теє наказу мені не поставив,— відповів з уїдливим усміхом Лянцкоронський.

— Коли дав я наказа до штурму, то мається розуміти, що решта виника із його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступінь!..— розпалявся Потоцький. — Гадаю що на те ясновельможного пана і озброїла владою Річ Посполита аби йогомосць пантрував за боями.

— Але ясний граф відхилив мої розпорядки, і йогомосць, — підкреслив ущипливо Лянцкоронський, — зауважив мені, що відповідає за все гетьман коронний, а польний тільки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив...

— Не час тут, пане вельможний, до елоквенції, а час до поновлення честі нашої славетної зброї і до відплати отим гадюкам за смерть стількох лицарів мужніх, до відплати такої страшної, від якої б здригнулося й пекло! — Очі у графа Потоцького аж яскріли під запалом хижого сказу, а сині губи крилися білою піною.— Але їх там не жменя; панську вельможність ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цілі полки чортяки того Богуна з немалим числом і гармат.

— Там, ясний графе, нема Богуна, — це мені досконально відомо, — відповів Лянцкоронський трохи недбало і згорда.— Там засіла манесенька купка завзятців; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжній місцині дужа позиція і що шкода на цю забавку тратить час і людей.

— Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! — крикнув Потоцький і аж посинів.

— Коли то необорна воля яснійшого графа, то тра повести справу уважно, запобігши напад гарматним вогнем — Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвіть на повітря, чиніть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а ті, що впадуть у руки живцем, щоб корчились і скавчали від нелюдських тортур.

— Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...

— До вечора! — заносливо крикнув Потоцький і від'їхав навзаводи, не бажаючи ніяких суперек вислухати. Лянцкоронський дав наказ воєводі Чарнецькому незабаром на кам'яній греблі уставити дванадцять далекосяжних гармат і почать безупинно ними по валах грюкати.

— Хочай ця позиція для пострілів і гожа,— зауважив Чарнецький, — але захисту для гармат тут нема і дати його неспромога, а це небезпечно.

— Правдісінько так, — згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити земляні захисти ген там на площині, але граф править конечне, аби сьогодні місто добути, ergo non possumus. Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвідки по той бік греблі і ставу, чи не можна було б іще звідтіль на замок ударити?.. Їхав ходою Корецький на своїм коні воронім, схиливши замислену голову. Багато її обсіло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: оті бахури гвалтовні та п'яні, оті огидливі речі, оті звіроцтва, ота пекельна ненависть і злоба до брата — та хіба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитаній і облитій кров'ю державі? Ні, тисячу раз ні! Він зна цей народ, який завзялось обездолити і винищить розбещене панство, — він разом з ним жив, він укупі з ним паював і радощі і боління; оті щирозлоті серця і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв,— і вони на свої перса дужі здіймуть увесь тягар наскоків хижого азіата, і славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти... Та хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі? Він знайшов був собі й однодумців, але переважне число супротивних їх подавило... Зажурені думки його знялись і полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкішні палаци, бенкети бучні, музика весела, коні баскі і зграї хортів. Між думних і пишних постав туманіє одна — і хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить і легесенькою рукою перебира його кучері або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом і вигуками вчувається лемент і стогін; перелякані, тікають вони удвох і замикаються щільно... Далі все захиталось і розпалося у руїні... Якийсь галас, і гвалт, і несамовитий жах чорної ночі... а далі вже хата проста, тепла сім'я і лагідний спокій...

Минають перед його очима інші картини; вони лишають ясними барвами, вони гріють знадливим теплом його змучену душу. Глибоке зоряне небо; місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлисті дерева: де-неде блискотять зашерхлі калюжі, але снігу нема — його змів уже весняний подих. Стоїть він у садочку з своєю милою і очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; свіжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею і гріє своїм духом її похололі рученьки; тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово «кохаю»?

— Сьогодні їдете? — пита дівчина трудним, мов надірваним голосом.

— Батько казав, до схід сонця,— давлячись, відповів юнак.

— Значить... за хвилю...— По обличчю дівчини блискавкою промайнула мука, ясною росою відбилася в очах.— І коли вернетесь — невідомо...

— Під осінь, як завжди...

— О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, — схрестила вона пальці, витягла руки, відкинувши назад безнадійно голівку.

— Бог милостив, скільки раз крив від напасті, то й тепер на його уповай,— поцілував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,—наша доля така: аби день до вечора — так не варт заздалегідь і тужити.

— Не жах мене пригнітив тугою,— повернулась поривчасто дівчина, і на її блідих щоках спалахнуло зарево,— не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, ні! Ти їдеш по козацькій справі: боронити нашу питому матір Вкраїну, і коли, по волі божій, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою піду між людей і вмиватимусь дрібними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цім серці, поки воно не захолоне у грудях...

— Єдина моя, навіки, навіки! — Обняв козак дівчину і занімів у тих обіймах.

— Слухай,— поклала вона йому свої білі руки па плечі, а голівку заховала на персах,— тільки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам'ятай, що воно цілком, без розділу у тебе...

— Тебе забути? Та хай земля розступиться піді мною!..— присягається козак і поцілунками глушить її речі. Лагідний образ голубки-дівчини прозорою тіиию заколивався і взявся туманом, тільки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову піднявсь якийсь нелад і розрух і скаламутив колір прозористих мрій. Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить світло. Все навкруги розкошами і перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки і стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепіт знадливий і хвилює у теплім та воннім повітрі. Між барвистих сліпучих кольорів оксамиту, єдвабу, парчі малюються сніжно-білими плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним... І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі... він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар — дукою; можна було вчадіти, і розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив: щоб прищепити свої думкигадки на панських гадках, але поки що вони не приймались... Якась пишна та делікатна панянка, з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється і пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля...

— Яка я неомірно щаслива! — втішається красуня.

— Чого ж то, моя пишна кралю? —спалахнув лицар.

— Того, що... хіба ж пан не бачить, серцем не чує...— червоніє, лицяючись, краля.— Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне... а потім знов,— зітхнула милесенько панна,— ще гірша темрява і нудота...

— Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя? Воно широке і має безліч солоднеч і розривок, які чергуються і тішать нам почуття...

— А коли яка радість,— щуриться панна так любо,— охопить усі почуття і опанує серцем цілком... Хіба пан ще не кохав нікого ніколи?

— Я? — аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

— Так, пан! — допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку і не зводячи з його очей пронизистого погляду. — Скажіть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? — Для чого вам знать те? — важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.

— Для того...— у пишної кралі здригнула брова і якась хмарина перебігла по захололому личку... — я хочу знати, я хочу! — тупнула вона ніжкою.

— Ну, коли панна править... так я кохаю...

— Кого? — аж загорілась і затремтіла красуня...

— Навіщо ймення? — глухо і натрудженим голосом відповів лицар.— її тут нема... вона далеко...

— Хлопка! — скрикнула панна і зникла. Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душі, і йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі... Тепер він тихо-тихо їхав, попустивши повіддя, і понуро міркував над питанням: що далі чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,— не зрадить вітчизни, коли б не нестрачена ще надія оздоровити шляхетські думки народним духом, то він би зараз... Але справді, за що ж він стоїть і що нищити хоче? А вони, оті, що п'яничили вчора, за віщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовківсіроманців, сорок тисяч хижаків лютих? В голові у його туманилось, а на серці тупа, неминуча боліч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, ніби його серце гарячими кліщами рвуть на кавалки. І знову у тім пошарпанім серці воскрес образ дорогої тихої дівчини і мріяв вабливими барвами... «Де вона тепер, моя зірочка ясна, моя запашна квіточка? — маячили перед Корецьким думки.— Адже вона єдина над моїм серцем цариця, і ніколи, довіку, до суду, у моїй душі не згасне світ очей її, не змовкне сріблистий згук її голосу, не зникне ухмілка її сміло окреслених уст... А от доля відірвала мене і незагійну рану на серці вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офіра?» Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.

— Прилучені до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,— пояснили шляхтичі. Корецький здригнувся. Пасмо думок його обірвала тяжка, огидлива дійсність. Він підібрав повіддя, торкнув острогами коня й покрикнув: — За мною, панове!

Глава 6 — А що, хлопці, чи повкладали усіх воріженьків спати? — запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.

— Усіх, батьку, до єдиного,— відповів сивоусий запорожець,— одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись — усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...

— Це він тобі в насмішку, на глум,— засміявся Шрам.

— Та хай йому вже господь бог пробачить, як і я дарую,— відповів запорожець сумирно.

— Аз наших ніхто не поцілував землі-матері? — спитав сотник.

— Трьох-таки, кляті, уклали,— пробурчав Шрам,— спочатку вони були покидали зброю і стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і воріженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї і давай відбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...

— Кого ж та кого?

— Ех, славних козаків, товаришів добрячих,— зітхнув глибоко Шрам: — Стецька Спотикача, Охріма Шибайголову, Романа Гонивітра...

— Зробім же першим новосельцям і першу честь — поховаймо їх по-козацьки, полицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось.

— Не забаримось, не задержимось! — відповіли деякі сивочубі понуро.

— А мене навіть кортить туди швидше, — зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, — що скільки там нашого славного лицарства — сила!

— І ніхто ж то назад до нас не вертається,— додав, міркуючи, сотник.

— Знати, що й там добре,— запевнив чуприндир-запорожець і почав з другими козаками копати спільну братську могилу.

Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришів мертвих при повній зброї козачій, поставили кожному в голови по пляшці горілки й покрили червоною китайкою. Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землі і промовив: — Спіть, брати-товариші, спокійно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне ваші душі козачі, бо за його, святого, та за родину-матір ви їх положили. Всі побожно поздіймали шапки і понурили замислені голови... Орися з Катрею стояли на вежі у замці і пантрували за подіями першого нападу пильно. У стислих бровах і в холоднім погляді у Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрі відбивало на собі всі перелети бурливих сердечних почуть. Нижче по мурах, між бійницями, купчилась інша жонота і діти; жінки прикипіли очима до дружин своїх, до братів, до синів, що скаженому напаснику-ворогу добру відсіч давали; по скам'янілому виразу думних лиць було не пізнати, які боління трудили їм серце, по німому тремтінню їх уст було не рішити, чи вони шепотіли молитву за братів своїх кревних, а чи прокльони на ворогів? Самі тільки діти, безжурні, цікаві, перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої і голосно й весело переказували одне одному свої подиви і враження. А отець Василь з хоругвами і процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом: — Помощник і покровитель, бисть мні во спасеніє! Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услід; у кожної на плечах по мішку книшів, паляниць, пирогів, сала.

— Я, моя дитино,— обернулась до Орисі няня, — понесу сніданок нашим заступникам, а то вони натрудились...

— Неси швидше, мамо,— поквапила її Орися, — хай хоч трохи підживляться, поки вороги послупіли, а то як прочумаються, то не дадуть і шматка хліба до рота узяти.

— І я піду з бабусею,— захвилювалася Катря, — хоч на одну мить гляну, побачусь...

— І я, і я теж! — кількоро голосів ще похопилося.

— Ні,— відперечила Орися, — і я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не піду і вас прошу не ходити: не гаразд у такі

хвилини, коли душа уготувалася до смерті, хвилювати її світовими прихилами і збавляти тим її силу.

— Воістину так, — підміцнив і отець Василь, — мені подобає до тружденних зійти і окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром. І панотець за проводом дячка і бабів спустився з закутньої башти в містечко і попрямував аж до окопищ. Сивий кобзар сидів на мурі під одним зазубнем спиною до валів і розпитував у свого проводаря і у других хлоп'ят, що робиться у пригороді й навкруги, — чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну відсіч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав і голосно заспівав: Лечу конем, махну мечем, списом перекину Та захищу на часину свою Україну. Ой чого ж ви полягали, ворожії-душі? Мабуть, добре напилися під мурами Буші? Тихо, уважно оточили народного співця і молодиці, і діти, и баби і з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну. А навдалі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду і набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться і зносять усякий припас. Зауважив пан сотник, що на греблі лаштується грізна грімниця, почесав сердито потилицю і обернувся до Шрама: — А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?

— Бачу, батьку, — відізвався Шрам, — це б іще байдуже, а досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців: панянки наші, мабуть, що не теє, а от хіба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он баба...

— А спробуй-но зараз, — сказав сотник. Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив метник добре і двигонув першим набоєм із баби. Всі з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети і шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.

— Овва! — засміялися козаки.— Стара баба, видко, на втори слаба!

— Авжеж! — додали другі.— Розгуркалась змолоду, так тепер, як із решета...

— Або як із верші,— вставив запорожець.

— А тривайте, хай гукне ще й пані, — сказав Шрам і приставив гнота до полички. Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму і важко відкотилась назад. З вискотом ядро різонуло повітря і невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб умить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява і щось замиготіло в повітрі...

— Докинула, докинула пані вельможна! — зраділи козаки. — Саме на середину греблі шерепнула!

— Спасибі, добродійко! — поклонились другі.— Відпасла, хвала богові, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!

— Та он, гля, братці,— деякі аж припали до греблі,— певно, винюхують... панський гостинець... Усі зареготалися весело.

— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам. — Ворог запалив люльку. На греблі щось блиснуло і в одному місці тоненькою цівкою вибухнув білий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повітрі. Деякі козаки присіли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання і щось недалеко від берега шелеснуло по воді, кинувши догори цілий сніп з бризок, та й чавкнуло іще ближче у твані, розляпавши її очертом.

— Не доплюнула! — крикнули козаки.

— Не радійте ще, хлопці, бо рано, — зауважив пан сотник.

— Та то вони приміряються тільки, — вставив Шрам,— а гармати у поганців подужі: ач як кашляють! Тільки тепера долинув до них здалеку гуркіт і покотився луною в долину.

— А ось, братці, й друга закурилася, і, здається, немов у лівий куток,— постерегав Шрам.— Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!

Знов у повітрі почувся квокіт летючий, і щось важке промайнуло над головами і щезло в долині.

— От тепера вже, братці, сподівайтесь справді гостинця,— повіншував усіх чуприндир-запорожець.

— Поки прилетить, і ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи. Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повітря, як почувся різкий тріскот на валі, і три тури розлетілось у скибки, обсипавши козаків глиною та цурпалками.

— Важно ляпнули! — підхвалив запорожець, утираючи полою собі вид, і чуприну, і вуса.— їй-богу, добре, от хоч і ляхи, а коли добре, так добре!

— Що й казати, — згодились другі, — запорошили очі. Але ось налетів з скиготом другий вибух, посипалась і розметалась геть-геть надокола з окопів земля; одна підбита панянка з дзенькотом похитнулась і заорала носом; дальній, аж у лівім кутку, віз з дзвяком розпався... Почувся стогін...

— Стає душно, — завважив пан сотник,— тільки ви, хлопці, начхайте на оці переклики здалеку: нісенітниця, одні жарти.

— Авжеж, звідтіль у руки не візьме! — згодився запорожець.— Досадно тільки, хрін їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.

— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так відбитою глиною і відшматувало у запорожця аж за пальці лівицю.

— От тобі й дочекався! — засміявся сивоусий завзятець.— Ще спасибі, що ліву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, — роздивлявся він розбатовану в шмаття долоню,— хоч би ж відтяли та по-людськи, а то тільки понівечили... Гей, Лобуре! Ану лишень відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно! Без суперечок і без жодних відмов підійшов Лобур, махнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.

— Оце так справно! — похвалив запорожець.— А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем,— ухміляючись у вуси, наставляв він свого випадкового лікаря,— а мені, батьку, дозволь михайлик горілки, бо трохи щипа...

— Випий, голубе, на здоров'я...— стиснув йому правицю пан сотник.

А ворожі ядра налітали частіше, лягали густіше, руйнуючи все надокола, шматуючи біле тіло козаче...

Глава 7 Під кам'яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцина, яка льохом тяглась і під млин; з цих льохів було вийстя одно під лотоками, і в них засіла Вернидубова ватага з десяти левенців, запеклих і завзятих у січі, і з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням у печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами; на цьому просвітку вирізувалась показно широчезна спина і груба, жилава шия, на якій придобно було б гнути обіддя. Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них по його рахунку було чоловіка з сотню, а мо, й більш, та зараз же за греблею при гармашнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських. Козаки на засідах чули, як з грюкотом та брязкотом з передків здіймались гармати, як командував і верховодив усім гвалтовно не лях, а якийсь чи німота, чи, може, француз, як прилетіла на греблю з окопищ перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве і як за вибухом розляглись і крики, і лайки, і стогін.

— Доброго гостинця прислали наші,— засміявся тихо Вернидуб.

— То, певно, дядько Шрам так вітає,— зауважив сусіда.

— Авжеж, не хто,— підміцнив Вернидуб. А на греблі хтось басом ляско зіпав: — Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів...

— Але ті бестії... молодець! Браво, браво! — проводив басові якийсь тенор. Здригнулася гребля раз, два і грюком та громом заглушила козаків у підвалі; два-три камені зірвалося з склепіння, і посипалась на спини козачі крем'яшня й глина.

— Уже гавкнули, іроди! — прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.

— А що, як нашим? Докинули? — цікавились найближчі до його.

— Не видко, братці; та, певно, докинуть— гармати у цих гаспидів добрі, здорові,— з нашого добра накували.

— Поскидаємо їх у воду! — гукнув Безухий (у його таки справді одно ухо було ятаганом відтято).

— Пождіть трохи, хлопці,— почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини. Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій... і почався страшенний пекельний гуркіт і гвалт; усі інші згуки згубились у йому; козаки поніміли й поглухли; вони в цьому страшносудному громі тільки тілом вчували, як зрушалось повітря, як здвигалась земля і як з усіх боків їх посипало каміння. Одна бомба з окопищ ударила саме в склепіння під спуском і, пробивши дірку аж наскрізь, застряла, але через щілини окружні й прозорі проступила вода і почала спадати двома чималими цівками в льох. Збентежились козаки, почувши під собою воду холодну, яка хоча й поволі, а все прибувала, заметушились і, спираючи один одного, подалися всі до віддушини, коло якої лежав Вернидуб.

— Дядьку Дубе! — кричали йому на вухо найближчі сусіди.— А чи ж нам у холодній воді потопати, то краще удармо!

— Пождіть! Покупайтесь трохи! — відгукпув Вернидуб. — З холодної купелі ще охотніш буде грітись; тільки-но порохівниці та рушниці вище тримайте, — пильнуйте, аби не замокли, — а гасло я дам! Вода все прибувала і заливала печеру; вже лежати козакам було неспроміжно в калюжі, і вони, зігнувшись під низьким склепінням, стояли майже по коліна в воді, яка різала їм пекучим холодом ноги; деякі непризвичаєні хлопці тремтіли й цокотіли зубами, другі, навпаки, були ніби контентні з цієї новини, — це їх бавило.

— Ач, уже за коліна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебі, чудесно скупатися перед парнею! — вигукнув один чуприндир, мочачи у крижаній воді свою голену голову.

— Незабаром пірнеш і з чуприною, — відповів другий, — вода почала гаразд прибувати — певно, прорвало дірку цілком. Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть білою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчі очерети, й речі в їй потонули, Вернидуб підліз, розкидав награмасаний у пролазі камінь і стиха гукнув:

— Ану, тепер, хлопці, за мною — пора! Ніким не помічені, сорок завзятців викралися з темного льоху і нишком по скосу за млином на греблю дістались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собі люльку палив, так курінний похопився завчасу пронизати йому перса ножем і зупинити його сполоханий окрик на півгуку. Ушикувавшись на греблі, наготувавши стрільбу і взявши кинджали у зуби, наші запеклі шибайголови наближалися потай до гарматні. Густий дим дозволив їм надійти кроків на двадцять, і козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашів. Оті голені голови з гадюками-чупринами на повітрі, оті вирячені пекельною лютістю очі, оті піднесені руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регіт і гик, з яким вони в куряві на ворогів остовпілих метались,— здавалось, належали до втікачів з самого пекла і ціпили все надокола жахом. Без відсічі, безборонне всі гармаші були посічені шаблями впень, потрощені келепами; кинулась була до помочі щонайближча сотня, так козаки її привітали таким чортячим наскоком, що оборонці вмить накивали п'ятами, та марно: здебільша їх лишилось на греблі і скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякі попадали у ставок на глеїсте дно, і тільки хто-не-хто від біди втік, галасуючи зопалу, що незлічимі богунські ватаги греблю добули. Поки Вернидуб порався з німцями та ляхами, левенці лагодили гармати: заклепували цвяхами запали і відбивали келепами панівки.

— Гепай їх усіх у ставок, — певніша річ! — верховодив Вернидуб.

— А може б, хоч одну дотягти нашим? — завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.

— Чи не здурів ти? — сперечив Вернидуб.—Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе! За хвилину всі гармати з грюкотом і виплеском шубовтались і зникали під пінявими хвилями у ставку.

— Ну, лицарі, справили справу, а тепера час і назад в ноги, — квапив завзятців своїх Вернидуб,— нам уперед через хмарища ляхів та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бік ставка прокрастись до своїх на підмогу.

— Чому не спробувати? Спробувати! — відгукнулись козаки. — «Втік не втік, а побігти можна».

— Тільки ось двох наших забито, а трьох поранено,— зауважив Безвухий,— не лишати ж їх на знущання, пане отамане?

— Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечі з собою,— постановив Вернидуб.— Та проворніш, он уже ляхи наступають.

Дійсно, крізь опавший злегка до землі дим можна вже було проглянути, як густими лавами піхота насовувалась до греблі, а кіннота з другого боку бчертом наступала, аби відрізати відступ. Козакам іще щастя сприяло, що вороги, збентежені й здивовані зухвалим нападом степових «чортів», надходили дуже поволі, з великою осторогою, — сподівались на велику силу козачу. А козаки, окриті димом і млою, щасливо греблю минули і майже бігцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було більшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тільки горстка одна забісованих коліїв такий розрух вчинила. З прокльонами і з криком до помсти, добувши шаблі, дві сотні драгонії понеслося на цих зухвальців, і ніякий би опір не спинив їх смертодайної сталі, коли б не знайшлась несподівано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; перші коні, що наскочили на неї, попадали, а через них і другі ряди — то перекидались, то плутались, то розбігалися врозтіч. Тим часом, поки ці дві сотні, повикидавши покалічених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добіг до одної досить вузенької коси, що врізалася у ставок; зупинився він на краю і наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопів, умістивши між Дарами плавців і поранених; сам же він з тими, хто захоче, зостанеться тут — зупинити драгонію і тим захищати відступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловіка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тільки з поранених відпрохався зостатись.

— Мене, братці, не беріте з собою,— прохав він товаришів,— мені перебито обидві ноги, я і в дорозі, і вдома буду тільки на перешкоді... покиньте мене краще тут та покладіть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки наші левенці будуть стояти, то й я, може, кількоро гриваків укладу і не з порожніми руками на той світ прилізу... Так і зробили: посадовили його з рушницями на купині в кутку, а самі кинулись уплинь другого берега досягати. Не забарилася наскочити й розсатаніла драгонія і кинулась на цих дванадцятеро шаленців; призначені смерті грюкнули враз із рушниць і підставили довгі списи; кіль-коро коней упало й загородило тісний прохід, а другі кинулись уплинь... але й тут перших зустрічав спис або куля... Недовго, проте, здолало дванадцять чоловіка такій силі противитись: ближчі напасники падали, але другі злазили з коней, бігцем добігали до обложених і навіжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогів, і давай працювати списами. Не одного розсатанілого драгуна з яскравою шаблею у руці піднято було догори списом і скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списів валив кулею додолу Безногий... Але все ж таки багато списів уламалось від трупа, багато завзятців з сталевого кола поклонились рідній землі від куль, якими посипали їх з берега вороги.

— Постоїмо ж до краю, братці, за віру і вмремо, як лицарі, чесно! — покрикнув Вернидуб, ухопившись за міцний держак.

— Умремо, батьку, як слід! — відгукнулись товариші дружно.

Блиснули у руках у козачих кривулі, засвірготіли леза в повітрі блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлігся в повітрі брязкіт від криці, хруст від келепів, хрнп від прокльонів і стогін... Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лівий висок, і сп'янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо і безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмілкою постачав пообіруч смертельні дарунки, з ухмілкою ж поліг на Безвухого; страшенно захріп і рябий запорожець, закотивши під високий лоб свої очі орлині; повалився за ним услід і Лопата, не постерігшися з тилу кривулі, яка розпанахала йому спину аж до вірного серця... Тільки двоє ще з Вернидубом стояло та третій, Безногий, все сидів ще між трупом і часами посилав у перса ворожі незрадливу кулю...

— Гей! Продаймо себе щонайдорожче! — крикнув Верни-дуб і, зібравши останні сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом і два товариші. Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські пбсіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді вродливі обличчя, розвертали перса могутні; поранені, покривавлені перебійці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці... Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору, та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть. Озвірені, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим узяти на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров'ю зійшов, змертвілою рукою підняв ще раз пістоля і послав ватажку у самісіньке серце кулю прощальну... Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його і Безногий, порубаний, посічений шаблями... А плавці вже досягали до свого берега і радісно віталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашкою вже шерхла.

— Братці! Пустіть! — став нещасний проситись. — Все одно не дотягти вам мене...

— Як же так кинути? — сперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми. — Та, їй же богу, мені на дні буде й спокійно, а ви й там станете у пригоді. І — Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.

— Правду, братці, святу правду! — стогнав поранений.— Все одно мені вже на світі не жити.

— Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товариші і кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились, коливаючись, і зникали навдалі.І знялась, полетіла козача душа за своїми подругами услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів...

Глава 8 Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і ще робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу далину. Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила: — Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці — надмірне щастя!

— Велике щастя, дитино моя,— відповів зворушений дід,— велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!

— Я Ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні...

— Ще зробиш,— сказав прорбчо дід.

— Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в бога — зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли. Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.

— А чи не можна, діду, от з цієї плющихи послати їм гостинця навздогін? — спитала діда Орися.

— Ні, не повернеться,— сказав дід,— вона наведена лише он на той шлях. Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, і побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники під'їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.

— От цих добре можна шелеснути,— сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.

— Стривай! — скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря.— Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..

— Неприятель, ворог нашого народу,— байдуже відповіла Орися.

— Знаєш хто? — хвилювалась все більше подруга.— Це Антось, це Корецький твій... Скарай мене пречиста діва, коли брешу! Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту і, захистивши лівою рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема,— це він, її брат, її друг, її... коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом благородні риси молодого обличчя... Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя... Весна, сп'яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закохано-велебно, очі, — все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

— Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись,— хвилювалась Катря,— який він славний, коханий твій... Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.

— Коханець! — відгукнулась вона глухим голосом.— Зрадник! Невіра! Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички гнота. Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

— Вище від цієї любові до своєї вітчизни, дитино моя, немає на світі! Прискакав до греблі воєвода Чарнецький; в лютості, не знаючи, на кому зігнати свій гнів страшенний, звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам укупі з татарами сплюндрувати і зрабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки.

— Ясний гетьмане,— обернувся він до під'їхавшого Лянцкоронського,— моє передчуття справдилось — жменя проклятого бидла заподіяла нові рани нашим славним бойовим силам!

— Так, я бачу,— сказав з сумною ухмілкою Лянцкоронський. — 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опріч міцних природних позицій, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левів!

— О, це гієни — не леви! Вони заплатять мені сторицею за кожну краплину крові шляхетного славного лицарства!

— Доки вони заплатять, багато ще проллється цієї шляхетної крові! — відповів замислено польний отаман і після невеличкого перестанку додав: — Чи не можна б для виконання цієї навіженої і безцільної вигадки вжити хоч татар?

— На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! — відповів Чарнецький. — Поміж ними і так вже чути нарікання, і я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.

— Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! — зітхнув важко Лянцкоронський.

— Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, — відповів, скипііі-ши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах.— Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.

— Яке ж? — зацікавився гетьман.

— Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..

— Люто придумано, пане воєводо! — завважив гетьман. — Саме пекло навело тебе на цю думку...

— Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! — І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.

Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.

— Вклонявся тобі, доню, батько твій, — сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло,— і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.

— Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово,— обняла бабусю Орися,— воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? —додала Орися.— Чи багато постраждало за правду?

— Є вже таки чимало в божому раю, — зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

— Так, в божому раю,— підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі,— я цьому глибоко вірю,— і, помовчавши трохи, спитала: — Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?

— Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті,— говорила спокійно бабуся,— а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати,— заметушилась бабуся,— до тебе батько прислав двох поранених...

— Де ж вони?

— Отам, коло твоєї світлиці.

— До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати,— стривожилась Орися.

— Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога,— повідала бабуся,— але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

— Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани,— клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків — одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

— Вітаю вас з славою, лицарі,— сказала Орися .привітно,— і заздрю вашій славі!

— Не заздрій, панно,— відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою,— слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.

— Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? — спитала неспокійно Орися.

— Поки зможе — втримається,— зауважив другий ранений,— але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,— тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.

— Та хоч відпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.

— Не варто, панно,— відповів молодий козак,— на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.

— Правду кажеш, хоч і молодий,— зауважив з усміхом сивий січовик.— Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати,— от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..

— А ви, дядьку, й раді,— спитав, підморгнувши, молодий,— що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?

— Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий,— згодився щиро старий,— веселіш, одне слово, веселіш!

— Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією,— сказала з ухмілкою Орися,— ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.

— Певно! — підхопив дід.— Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все і попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив. Орися вкупі з січовиком і молодим раненим пішла назад до мурів баштових і показала в трьох місцях складені колоди і бруси, а бабуся відчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблі, списи, булави й інша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць під проводом бабусі й два десятилітніх хлопці для переведення наказів. Упорядкувавши все і запевнившись, що робота під кермою січовика й козака закипіла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собі ще піти до отця Василя поговорити з ним рішуче і вислухати його останньої поради; вона пішла праворуч, по дорозі до церкви, і спинилась недалечко від неї, коло глухого муру. Надворі вже стояла ніч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зоріло мільйонами блискучих і тихих вогників, тільки на заході з краю обрію темніло відірване пасмо хмари та на сході в трьох місцях блимала зоря, розливаючись кривавим відблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свіжого повітря і почула, як у тілі її знов прокинулись життьові сили, рівніше забилося серце, швидше потекла кров і світліше стало в голові, але вкупі з прокинувшимися силами прокинувся в неї і страшний душевний біль — приплив пекучої і безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрі доти були приголомшені нервовим запаленням; серце тріпотіло і стукало, як молоток,

забиваючий цвяшки в трунову дошку. «Знай,— наче вибивало воно,— наді мною ти безвладна; ти змогла підвести руку на свого бога, могла залізом розбити цей коштовний келих, ниточений для втіхи, для щастя, але відійняти в мене його образ ти не могла і не зможеш: він тут вічно царює і вмре хіба тільки з останнім ударом моїм!» «Так, я люблю його,— промайнуло у неї в голові,— його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата,— я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і після смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!..— Вона провела холодною рукою по гарячому чолі і відкинула назад свою косу.— Ох, Антосю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя і подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого і з ухмілкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!..» Орися схопилась руками за груди, буцім хотіла спинити в них тріпотіння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих віях; блукаючий погляд упав униз і втонув у чорніючім проваллі, а думка шепотіла щось непевне: «Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо мені ця зайва година життя? Та в ній же, в цій недовгій годині, стільки мук і нудьги, скільки й довге безрадісне життя не вмістило б!» Вона зробила крок, другий і на мить спинилася на самому краю... Спинилася і одеревеніла від жаху; але не вид смерті її вжахнув, а свідомість своєї хвилевої легкодушності, свого себелюбного і злочинного перед другими заміру. «Як? — мигнула в неї думка. — Ще один крок — і я зробилася б такою ж, як і він, зрадницею вітчизни?! Мені доручена доля моїх братів, а я думаю, як би самій швидше спекатися турботи, як би збутися тільки свого власного горя,— коли ж воно нікчемне, мізерне перед великим горем моєї бідної країни... Ні! Геть від мене ця гидка легкодушність!!» І вона твердою ходою зійшла з замкового муру, прямуючи до церкви. Орися увійшла в піввідчинені двері і стала біля лівого криласа. В церкві було тьмяно і сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом пречистої матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; він молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва і летіла поза межі всесвіту. Орися затримала свої очі на божественному дитятку, що принесло на землю мир і дало людям ласку. Отець Василь підвівся, приложився до образа і хотів був піти перед вівтар, але його спинила Орися.

— Я до вас, панотченьку,— сказала вона рівним, спокійним голосом, — мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!

— Усе зважено на відвічних терезах, — відповів стиха отець Василь, — без волі творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.

— Панотче! Я без супереки скорюся його святій волі і донесу до кінця хрест, мені вложений.

— Не треба, проте ж, недосліджені. Що для те одним подихом уст господа і де джерело

тратити надії,— казав далі батюшка, — закони божі — нашого грішного ока вбачається неможливим і необорним, божих знищується в порох: хто-бо єсть більший від любові!

— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вірю, глибоко вірю...

— І віра твоя спасе тебе! —сказав пророчо батюшка. Орися поцілувала побожно батюшкову руку і спитала після невеличкого мовчання: — Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну,— бо часу ж лишилося одна тільки ніч.

— Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, — відповів з журливою усмішкою батюшка,— вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників... А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох — за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, — скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.

— Що ж там, у тім льоху? — спитала вона з цікавістю.

— Великі порохові складниці, припаси Богунові...

— О? Так я туди піду! — скрикнула, здригнувшись, Орися.

— Піди, піди! Заховайся, голубице моя, від яструбів,— сказав ласкаво батюшка,— може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі...

— Ні, панотче! — спалахнула Орися.— Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур'ян і терній... Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили! І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав:

— Укрепіть її, сили небесні, і окриліть душу їй, херувими!

Глава 9 В пригороді за північ кипіла хаплива робота: підсипали вали, плели нові тури, лагодили вози, клали прямо долі безнадійно підбиті гармати, а до других станки з-під возів підставляли. Перев'язали собі звечора рани, випили за дозволом отамана горілки з порохом і лягли відпочити, маючи право на пільгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шість козаків та ще ломаччям з возів та турів п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, і отець Василь пізно вночі сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами відспівати відправу. При тусьменнім світі трьох ліхтарів, під широко розгорнутою вгорі над головами молільників ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась відправа. Схиливши понуро підголені та чубаті голови, стояли довговусі козаки й побожно клали хрести на свої груди могучі. Тихо прорікав панотець, що душі тих, що життя своє положили в боротьбі за віру, «в селеніях горних упокояються»; тихо, дрижачим голосом співав дяк «житейськеє море воздвизаємоє»; тихо шепотіли козаки «вічная пам'ять»... У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволі вставало передчуття, що завтра і вони також поляжуть на січовій ниві і нікому буде їх поховати, і хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смерті викликало в їх неприязне враження, навівало якусь тяжку задуму і смуток. Коли все в пригороді затихло і потомлені нічною хапливою працею усі зборонці, крім вартових, положились, щоб хоча трохи відпочити перед останнім рахунком з бурливим життям, тоді й старий сотник пан Завістний примостився був на своєму возі, вкрившися від морозу кожухом, але сон не злітав йому на очі, і лише думи чорною хмарою обсідали йому голову, не даючи ні на хвилину спокою. Орися, його єдина дочка, єдина втіха і радість, невідступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою і щеміло незвиклим жалем. Він заспокоював себе тільки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються,— за кілька хвилин і побачаться,— але поруч з цією глибокою вірою виринали десь з тіні не то непрохана непевність чогось, не то бентежний страх невідомості...

— Ат, що буде, те заспокоєний трохи задурливий тютюн; Орисею все ж таки

буде, — сказав сотник, — а буде те, що бог дасть! — І, цим афоризмом, він набив люльку і почав смоктати міцний, але й жорстока мархотка не втишила йому нервів: турбота за точила йому серце.

«Не віддасться вона в руки живою, о, не віддасться! — запевняв він себе.— Не таківська вона, батькова дочка! От тільки що молода, не вспіла ще призвичаїтись до смерті... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину і її,

голубоньку, схоплять ці бузувіри, ці пси-кровожери... Ховай боже! Адже ж не пошанують вони ані молодості її, ані вроди: назнущаються над її тілом чистим, насміються над її душею непорочною, натішаться її муками... О, захисти ж її, царице небесна, від цієї ганьби, від цього катування!» Збентежений сотник навіть випустив люльку з рук і підвівся на возі. «Краще піти зараз і самому її вбити, одним махом визволити від мук, що мають їй статись... Так, так, це ліпше, то й мені легше буде на той світ прямувати,— принаймні в останню хвилину життя не здригнеться серце від жаху за долю дорогої дитини! Ще вспію...» Сотник рішуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його. «Ні, — міркував він,— у неї самої не здригнеться рука відібрати собі життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навіщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрібне, може, ще і в пригоді стане своїй Україні?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзі світовій записана доля кожної людини, і ніхто, ніхто не посміє викреслити в ній ані жодного слова...» Сотник сперся на воза і обвів очима по темрявій далині; там теж ледве примітне мигтіли вогники,— знати, й ворог не спав, дбаючи про свої нові смертодайні сили; в морозянім, тихім повітрі далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу. «От іроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб і звідти ударити!.. Проте ж хіба не все одно, яку б штуку не вигадали оті бузувіри, — міркував собі сотник,— все одно нам не встояти проти їх неомірної сили і треба всім полягти до єдиного; Богунові ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головні сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшків на три дні затримали. Закортіло їм Бушу взяти — ну й здорово ж заплатять вони за своє «бушування»!» Сотник відкинув свою чуприну назад і замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в голові елегійні думи: «І коли минеться ця братерська різня, грабіжка та розбій на Україні?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу і прочитати там долю нашого рідного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рідна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася річками блакитними, прикрасилася селами біленькими... всім наділив тебе бог, красуне наша, тільки от чомусь щастя-долі не дає поки, чи за гріхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на тобі приязно, багатіти та радіти, так ні ж,— кожне заздрить на твої розкоші і з мечем та вогнем геть жене твої діти, віднімаючи у них все — і добро, і родину, і життя, і навіть кохання до тебе, до нашої неньки! Скільки ти того горя зазнала — не злічити, не зміряти! Палили, рабували тебе усякі варвари, топтали різні пройдисвіти, шматували свої, хатні, «удільні» чвари, плюндрувала тебе зі сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров'ю степи і лани твої свої ж брати в спілці з невірою... А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..»

На сході вже починав ясніти край неба, коли сотник, обійшовши пригород, запримітив на самому ближчому майданчику, сажнів за триста, не більше, якийсь вал, на середині котрого видно було ясніші крапки; не встиг сотник гарненько розглядіти ці будови, як усі ці крапки разом сяйнули блискавками і за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що приніс у табір спустошення.

— Геіі, лицарі, хлопці! Вставайте! Лях уже до заутрені дзвонить! — І його грімкий голос вкупі з прилетівшою грю-котнею підняв на ноги заспаних козаків; вони флегматично підводились, підтягались, ліниво протирали очі і лаялись: — От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козакові й виспатися не дадуть!..

— А ти не чухайся,— сказав Шрам,— бо тепер швидко розчешуть — ач які гребінці понаставляли!

— Хай чешуть,— відповів Кудлач,— аби не самому морочитися... Зійшло ясне сонце, офарбило в рожевий колір клубки білого диму, що стелився з площі вниз понад яром, освітило став, і замість блискучого дзеркала перед здивованими очима відкрилася лише сама чорна влоговина з твані й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.

— Ба! Та й не іроди! Ач яку штукенцію підвели — увесь став попсували! — аамітив безрукий запорожець.

— Тепер уже сподівайтесь татарської собачні,— зауважив Шрам,—це вони для цієї погані й шлях спорудили.

— А що мені той татарин? Ото дивовижа!—образився навідь запорожець.— Я йому, собачому синові, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечінок дійме, то й лівою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну — та ще й як!..

— Он вони вже, мов комашня, повилазили!..

— Пильнуй праворуч! — крикнув сотник. Але татари, кинувшись у став, пройшли не більше як п'ятдесят кроків і мусили вовернути назад,— очевидячки, коні їх грузли в болотяній твані до самого дна.

— Го-го-го! — весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню.— По пузо, по саме пузо! От спасибі тобі,— дядько став не пускає по своїй спині погані топтатися!..

— Тепера не пустив,— замітив Шрам,— а от як морозцем візьметься болото, то й полізуть.

А серед козачої гармашні було саме пекло: ворожі ядра на такій близькій простороні лягали влучно і смертодайно, земля на валах розкидалась, злітала вгору і засинала рови; на тріски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тільки двічі плюнути й шерепнулась, підбита, в землю; бабі влучило ядро в саму пащу, вона піднялась і зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були підбиті, і вся козача гармашня замовкла навіки.

— Тепер, панове-товариші й хлопці, стережіться галушок! — командував сотник.— Ставай лавами під вали, вартові, пильнуй! Не збігло й хвилини, як град картечі обсипав увесь пригород; більшість її врізалась в окопища, деякі ж картечини з вереском і дзиком пролетіли через голови в придолинок до Дністра, а деякі врізались у тіло козаче і повалили па лоно землі-матері непохитних оборонців правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, і з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бігцем до пригороду. Перший спостеріг ворога Шрам і гучно крикнув сотникові з товаришами: — Гей, пане сотнику, німота насувається! За рушниці, хлопці!

— Всі — на вали! — підхопив сотник. І висипало козацтво з запорожцями па вали, і, наче мак той, вкрило їх своєю різнофарбною одежею. Затріщали рушниці й гаківниці на підбігаючого ворога і повалили перші ряди, але другі ряди перескакували через трупи і неслися вперед, підбадьорені тим, що замовкла в пригороді гармашня; ще раз ударив стріл, змішав ряди, проте ж не спини.в нападаючих,— вони вже підбігали до ровів і по розвалених та підбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.

— Гей, пане хорунжий! Ану візьми з собою завзятців з нівсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригоді стане! Вибрав хорунжий з своєї сотні п'ятдесят завзятих і поспішився праворуч, біля містечка, вийти на став; край берега оголене дно настільки вже було скуте морозом, що могло сміливо здержати козаків. А німці, наче кішки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами і знятими з гармат та возів колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи: — Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!.. І валилися німці як снопи; падаючі перекидали лізучих, і сповнялись рови трупами; повітря тряслося від брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, від звірячих вигуків і прокльонів. Купи трупів сповняли рови і тим улегшали нападаючим приступ. Частина піхоти, ставши над берегом ставу, почала стріляти з рушниць, і кулі, пробиваючи козацькі ряди, скидали чубатих з валів униз, до німоти; між тим нові німецькі сили, бачачи, як зменшується число оборонців, ще з більшим озвірінням лізли на вали, захоплюючи найпридобніші місця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм:

«Прощавайте, хлопці!» — і впав навзнак, відкинувши далеко свій закурений порохом чуб; вже Рубайголова, піднятий на чотири списи, впустив ятаган і тільки вспів показати ворогам дулю; вже Горілкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, і коли його хотіли підняти, просив тільки, скрегочучи зубами: «Покиньте мене, братці... Швидко дійду, а от поверніть мене тільки спиною до собак, щоб очі мої перед смертю не бачили цієї погані»; вже почала підупадати козача сила... Коли зненацька праворуч розлягся стріл, за ним услід страшенний вигук, і хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для підмоги осторонь, згубивши відразу чоловіка тридцять, шелеснулись на цих же й зібгали їх; ті, що злізли на вали, остовпіли в нерозумінню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й наліво цілі вулиці, відсував ворожі ряди від валів до провалля.

— Спасибі, хорунжий! Добре! — кричав несамовито Шрам. — Так їх, каторжних! Бий, криши дияволів на шматки!

— Анумо! За мною, діти! Бий їх на всю руку! — гукнув сотник і з перначем кинувся вниз на відступаючого ворога.

— Гей, погуляймо, хлопці! — скрикнув Шрам, і все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога. Здригнулись німці і подалися назад, не маючи сили витримати з двох боків такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярів та бескидів... Ще хвилина — і ряди їх, стиснуті озвірілими козаками, почали стрімголов падати з сторчавих скель униз на гостре каміння і ребра граніту, а козаки до того оскаженіли в своїй лютості, що й самі почали обриватися з скель услід за німцями. Хорунжий схопив двох німців за горла, зіпхнув їх зі скелі і сам полетів за ними навздогін.

— Куди ти, к бісу? — спитав був його запорожець, а потім почухав потилицю й додав: — Ат, шкода чоловіка — добрий козарлюга був!

— Стривайте, дурноголові! — кричав сотник, піднявши скривавлену руку вгору.— Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жодного ворога не лишилося! Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась і вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютість, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув: — Годі! Ані з місця! Слухати мого наказу! Всі оточили сотника і, знявши шапки, тільки обтирали піт і кров з розчервонілих облич.

— Дяка богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом; підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, і от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками і якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби, — все-таки трохи продержимось.

— Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою відкликнулися всі.

— Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам відпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...

— Не можна, не можна, пане отамане! — обізвались Шрам і старий запорожець.

— А як і з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на світі годин зо три, не більше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручі в провалля,— поки долетять, то й кістки їм розсипляться, стало буть, і смерть буде приємніша!

— Що й казати! — згодився сивий запорожець.— Що приємніше, то приємніше... Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях, а потім і на перині лягти.

— Вірно! — піддержав Шрам.—Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.

— Ну й Шрам! — загомоніли навкруги.— Скаже слово — так мов тобі дратвою приточає! І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.

— А що, панове-товариші й друзі,— звернувся до тяжко-ранених Шрам, — чи волите тут лишитися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі і спочити козацьким сном на долині?

— Не кидайте, братці, нас тут па муки! — застогнали одні.

— Кидайте з скелі! — прохали другі.

— Від братньої руки й смерть красна — рішили треті.

— Ну так, славні лицарі сказав велебно сотник,— у чім: коли надійде наш боронитися проти звіра, вб'ємо один другого! Чи

й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю,— і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде то ми також не дамо нікого живим ііорогові в руки і згода, панове?

— Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко відгукнулися всі.

— Ну, тож попрощаємося з ними,— сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

А поранений теж шепотів: — Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися! Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...

Глава 10 Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

— Катре! — доторкнулась Орися її плеча.— Ти заснула і завмерла зовсім?

— Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

— Тебе мені треба,— заспокоїла її Орися,— ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

— Куди піду? До нього?

— Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою,— командувала Орися. Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

— Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

— На, неси!

— Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря і вся затремтіла.

— От зараз побачиш!

Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

— Шукай ось тут камінь! — запросила вона й подругу. Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його. Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною. Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями. В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості. Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.

— Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки. і бери заступа,— казала Орися,— роботи багато, а часу мало.

— Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

— От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

— Я думала, скарби будемо копати,— закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.

— От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось,— заспокоїла її з усміхом Орися.

І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи. Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика. А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю. Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту,— це було солодке почуття близької помсти... Катря не довела-таки роботи до краю і, присівши відпочити, похилилась на складені в головнім льоху луб'я і кріп-ко заснула. Орися сама скінчила останній рівчак, розбила в крайнім льоху дві бочки з порохом і провела гніт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковім льоху і вибухом завалить отвір раніше, ніж вогонь устигне по гнотах добігти до крайніх-льохів, і вони тоді лишаться непорушені? Ні, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумніву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що від тяжкої роботи руки й ноги в Орисі були мов оловом налиті і ледве-ледве пересувалися, вона зібрала останні сили і почала черпаком носити порох і засипати ним рівчаки від крайніх льохів до самого шаплика; потім, не задовольнившись і цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дірки над кожним з рівчаків, і коли з цих дірок у рівчаки посипався порох, тоді лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пішла подивитися з ліхтарною в руках, чи нема де проміжка в зроблених нею порохових стежках, і для більшої певності попкривала їх лубками. Скінчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помітила, як свічки в ліхтарнях догоріли і згасли. Темрява ночі, що так несподівано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стіну і... присіла. Спершу вона хотіла була йти кудись уздовж стіни — шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стіну й відпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохіть простягла вільніше свої натруджені руки й ноги і замислилась... За кілька хвилин Орися вже міцно спала. Час іде. Там, угорі, давно вже настав день і приніс з собою нове пекло і розрух, нові смерті і звірства, а тут, глибоко під землею, панує ніч і мертвий спокій; тільки далеко в темряві ледве примітне світиться біла пляма... І сниться Орисі, що вона стоїть у березі Дністра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана і квіточками, і пишними червоними кетягами; па тім боці проти неї росте явір, та такий стрункий та гарний, що так їй і хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям і лагідним шепотінням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, і крутиться, і розділяє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги—їй не дістати його розмаїтого віття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара;

зі сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає в своїм хижім леті і каміння, і ліси, з свистом і грюкотом налітає на калину, вириває її з корінням і несе понад сердитим, клекочучим Дністром... Але й явір крутиться у повітрі... От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно... Вкупі несуться вони понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум'я і ловлять у свої обійми улітаючих калину і явора... Орися схопилася мов несамовита і довго від жаху не могла зрозуміти, де вона і що з нею робиться. Вона тільки почувала, що підупаді сили її зпоп почали зростати і що треба їй насамперед поспішитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все і стурбувалась.

— Катре! Катре! Де ти? — кричала вона у тьмі, повертаючи голову і туди, і сюди. Але Катря спала собі безпечним сном, і довго прийшлось Орисі кричати без відмови, доки, помацки посуваючись край стіни, вона випадком не знайшла її на лубках.

— Вставай, Катре! Ми з тобою розіспались,— смикала Орися її за плече,— вже ніч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщій вийти на світ і довідатись, що там з нашими сталось.

— А! Ходім! — скочила Катря і впала, спіткнувшись на лубки.

— Сторожко-бо! — скрикнула Орися.— Ти зі сну собі ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — і вона помацки майже поповзла, прямуючи до блідої кулястої плями світла. Як тільки Орися з Катрею вилізли з льоху на світ божий і підбігли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засіду. Катря очі пасла на стягу, що мальовниче маяв у повітрі і побідно гнав переляканого ворога.

— Це він! Це моя дружина! — велебно шепотіла вона.

— Так! Це наші знов женуть ворога, і нема смерті їх славії! — обняла її Орися. Але цієї ж миті дорогий стяг урвався з кручі і щез у проваллі.

— Ай! — скрикнула несамовито Катря.— Він пропав! — І вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.

— Нащо ж мені тепер жити? — спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обіймів і диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.

— Для того, щоб помститися! — відповіла їй Орися, міцно стискаючи її похоловшу руку,—помститись над катами нашої країни і над убийцями наших батьків і чоловіків! У своїй світлиці в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом і ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися і Катря. Остання, з божевільним, палким поглядом в очах, була нерухома і навряд чи розуміла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрішнім вогнем і, насуплюючись, шепотіла тільки одне слово: «Помститись!» Коли ж Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: «Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за тисячі смертей ворогів божественного слова її розіп'ятого сина!» — то й Катря піднесла свої руки до образа і вимовила твердо й виразно: «Заприсягаюся помстити!» Тоді саме увійшла до світлиці бабуся і сповістила, що до башти під'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з білими хустками на списах і засурмили. Орися хапливо вийшла з світлиці, доручивши про всяк случай бабусі доглядати за Катрею. Піднявшися на горішню площу башти, вона при яснім сонячнім світлі зараз впізнала в тім шляхтичі свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що він вбитий її ж рукою,— пізнала і остовпіла. І почуття радості, що він живий, і прилив колишнього щастя, і гострий біль, заподіяний його зрадою,— все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе,— повними грудьми вдихнула свіжого морозяного повітря і позвала на підмогу собі охолонувший розум.

— Стріляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати.— Ніяких перемов! Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, і увесь набій пролетів понад їх головами, не зачепивши нікого; тільки двоє коней під татарами шелеснулись убік, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов від корчів, тільки переставив ноги і повів ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидів на коні, не зводячи очей з високої башти, буцім чекав своїми грудьми на більш влучний стріл. Молодці хапливо заправили новий набій і навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки і, знесилена, опустилась на камінь, відкинувши голову назад, на холодну стіну. Минуло чверть години. Невважаючи на підняті вгору два списи з білими хустками, такої ж самої ознаки згоди на башті не виставляли,— залізна брама лишалась зачиненою, і висячий міст висів на гаках.

Тоді вершники з'їхались, поговорили про віщось, і один з них, вийнявши лука, натяг і пустив тятиву; стріла злетіла вгору, спинилась там на мить і потім, зробивши півкола, з силою вдарилась край п'яти башти і задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стріли і знайшли прив'язаний до неї папірець. Орися звеліла принести його їй і з пожадливістю почала читати. Вершники тим часом під'їхали поза межу стрілу і спинилися, очевидячки, чекаючи на відповідь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до Орисі, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двічі підіймала смсртодайііу руку; писав він ось що: «Польний гетьман, яснійший пан Лянцкоронський, дивуючись мужності і одчайдушній обороні жмені ваших борців і бажаючи дарувати життя останнім завзятцям і їх родинам, радить вам віддати замок на капітуляцію, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вільно вийти з сестрами, жінками і дітьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя і волі видадуть вам прохідні Речі Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цієї ласки і вперто змагатиметеся в своїм божевіллі, то він не пожалує тоді ні вашого, ані дітей ваших життя і від «Орлиного гнізда» не лишить і каменя на камені. Речинець для розсуду і виконання цього ласкавого призволення скінчиться увечері. Осаул Антін Корецький». Далі, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисі: «Сестро моя, життя моє і ввесь світе мій, Орисю! Чому доля не дала мені вмерти від руки твоєї? І щонайлютіша смерть була б мені в сто разів легша й миліша, ніж та ненависть, яку ти до мене маєш... і маєш несправедливо. Ради моєї і твоєї матері, що передчасно загинули від руки катів, ради всього святого в світі дай мені можливість виправдатися перед тобою: я не смерті боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш білої корогви на башті і не впустиш мене хоча на годину повідати тобі мою щиросерду й передсмертну сповідь». Лист затріпотів у руках Орисі, щось гаряче ворухнулося в серці, сповнило відрадою груди і теплими самоцвітами зросило очі; вона відірвала той клаптик листа, де був припис до неї, і сховала його на своїм стурбованім лоні. Потім вона встала і звеліла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же і баштах приказала поставити дітей. Коли всі зібралися, Орися прочитала громаді листа Лянцкоронського і попросила всіх висловити свої думки про це на польовій раді.

Глава 11 На раді перше слово, певна річ, було дадено панотцеві.

— Діти мої! — почав він, розміркувавши гаразд над змістом листа Лянцкоронського.— Я вбачаю, що в цій магнатській ласці обіцяно вам тільки

життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано ані жодного слова, — її призначено на руїну й блюзнірство.

— Не продамо нашої церкви і за наше життя! — вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.

— Не продамо! — гукнули навкруги й жіночі голоси.

— Життя, певне, коштовний дар божий,— провадив панотець далі,— але суть коштовніші дарунки, що надані нам духом святим, це — чиста віра в творця всесвіту. Життя — це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за «друзі своя», за святу віру, вона досягне в світових житлах божих довічного раю.

— Дак як же ваша рада, панове? Що відповісти на цього листа, що нам прислано? — спиталась Орися.

— А ось що,— сказав лисий дід.— Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя, ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!

— От тільки, панове,— завважила одна з молодиць,— ми тут раду радимо без пана сотника і без старшини, а їх би слід було запитати. Всім стало ніяково, і ніхто не знайшов, що відказати на цю правдиву увагу. Але Орися виступила наперед і гордо підняла голову: — Я за батька відповідатиму і певна, що з моїм словом він згодиться завжди і всюди. Не здаватись ні на які улесливі слова ворогів, а вмерти всім при зброї, боронячи до останнього наші святощі! Але і вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога більше ворогів! А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блідим обличчям і шаленим поглядом, мов божевільна, гукала: — Усім їм смерть! Усім їм загин! Вони відняли в мене все, і тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди.— Не треба мені життя, бажаю лишень їхньої, бузувірів, смерті! Поможіть, хто в бога вірує, помстити оцім собакам! Поможіть помститись! Вона, як божевільна, почала битися, і насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся. Рада розійшлася. Більша частина людей пішла по споі'х місцях з непохитним завзяттям та відвагою, а як ще декого і брав острах, то й він мусив був зникнути перед лицарською відвагою більшості, що складала перевагу.

Орися пішла на башту і, стоячи біля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку — не допустити ворога висловитись, і з почуттям страшенної спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. «Яке оправдання він може принести? — займався в Орисиному серці бурхливий осуд. — Нема в світі таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу,— нема їх! Але він так щиро пише, так заприсягається, що він не винен... Гріх же не вислухати його і примусити обвинуваченим лягти в домовину!» Орися підняла білу корогву і наказала впустити до брами одного лишень шляхтича. Сонце кривавим вогневим колом уже сідало, виграючи червоним золотом на церковній бані, рожевою загравою квітчаючи зубці мурів, білі намітки молодиць, що стояли на них, і високі шпилі вартових башт. Орися чула, як завищало залізо на ланцюгах мосту, як заскрипіли окуті залізом ворота,— і заніміла, дожидаючи. Але ось чутно кроки, і на баштовий мур зійшов стурбований Корецький і зупинився, мов остовпілий... Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу і здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокій, сказала: — Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьманові, що жодна душа не згодилась на його умови, а всі ладні вмерти за Україну та за святу віру!

— Вислухай мене, Орисю, — благаючим голосом по довгім — У моїй долі є страшенне безщасне непорозуміння, яке зламало суджений мені талан і зсушило мій мозок. Твоя виховала за рідного сина, а ти стала мені ближчою від

мовчанню почав Антось. оплутало моє життя, родина пригріла мене і сестри.

— Ох, не згадуй, пане, колишнього! — перервала Орися.

— Ближчою від сестри, від неньки, — підніс голос Корецький,— ближче навіть мого власного серця! Спочатку інколи ще випливали мені в голові зовсім інші картини дитячих 'літ, але дедалі вони поволі похмарніли і зникли зовсім... А те бурхливе, вільне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало мені рідним і цілком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзятті, я неабияким став і межи запорожцями. Вір мені, що я й тепер таким же лишився... Півроку назад мене впізнав воєвода Чарнецький.

— Цей хижий вовк, ця ненатла звірюка! —з жахом скрикнула Орися,сплеснувши руками.

— Так, він — звір, тепер і я це казатиму; а проте він матчин брат... Так от, Орисю, він разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду

Корецьких, котрі стояли близько трону і володіли незліченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбільшу кривду, котра перешкоджає королівській владі чинити добро і злагоду в своїй вітчизні. Чарнецький, єзуїт душею, укупі з іншими побратимами, побачивши загартованість моїх поглядів, зумів, одначе, привабити мене на свій бік. Він признав мої погляди зовсім правдивими, але, немов справді по щирості, вимагав від мене, яко сина свого краю, державної мужності... Він вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду і переконав туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати від оборонців своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вірою...

— Ну й що ж?! — запалялась Орися, всім серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.

— Виявилось, що все це брехня та лукавство! І в мене лишилась у серці тільки образа, що марно потрачено півроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання...

— Не втрачене,— тихо промовила Орися,— але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лічилося лишень днями?

— За що? Не знаю! Прости мені, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобі хоч на хвилину страждання. Втікаймо від цього пекла; я маю великі скарби; ми знайдемо десь в іншому краї, де забажаємо, собі щастя!

— А мій батько та мої друзі загинуть під руїнами? — спитала зблідла Орися.

— А що ж робити маєм? Що робити? — Корецький схопив її руки і притулив їх до своїх уст.— Якщо ти не хочеш утікати,— вигукнув він розпачливо,— то візьми цю шаблю і вбий мене!.. Коли ти віддаєш себе на загин, то мені не лишається вищого щастя, як умерти, — і вмерти від дорогої руки!

— Так умерти зі мною, мій дорогий, коханий, — шепотіла Орися, поклавши свої руки на Аитосеві плечі і гостро дивлячись йому в вічі, — задля тебе щастя? Так без мене тобі тяжко жити на світі?

— Страшенно!

— Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тоді ми з тобою не розлучимось!..

— Мій ти раю! Щастя моє! — перебив її мов ошалілий з радощів Корецький.

— Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобі час іти... Тут є одно потайне місце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи і потім не розлучимось. Ось ключ від потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.

— І ти прийдеш? — захлипуючись від радощів, спитав Антось.

— Прийду. Ось візьми ключа. Коли я довіряю тобі таку тайну, то діймай віри й мені!

— Вірю, вірю!

— Дожидай третього вибуху з цієї плющихи: це буде гасло, що я йду в підземне місце, а тепер... бувай! Шляхтича вивели за браму, і знов брама зачинилась за ним і піднявся на ланцюгах висючий міст. Але Антось тепер ішов без краю щасливий, цілуючи дорогий задля нього ключ.

Глава 12 Лянцкоронський, одержавши звістку, що козаки зреклися його умов, поручив закінчити облогу Чарнецькому. Вночі Чарнецький присунув до пригорода гармашню і поставив її на окопах. Уночі ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши містечко. А сотник, востаннє зібравши решту своїх орлят, так почав казати: — Слухайте, братчики! Хоча ми тут і поставили дві гармати, а, правду кажучи, тепер нас відразу задавлять.

— Проте не відразу, — відказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле...

— Так ось що: ти, Бабуре, і ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та ліву руч по хатах, і як вороги ринуть вже на майдан, то ви запаліть навкруги хати і вдарте ззаду.

— Чудово! — додав запорожець. — Хоч видно буде па той світ шляху шукати! Всі зареготалися. Сотник звелів викотити два барила горілки і запросив козаків частуватись.

— Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, вип'ємо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, — сказав він, —та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу божого, то всім нам благати милосердного бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуре-ній димом і залитій кров'ю країні!

— Даємо слово козацьке! — відгукнулись усі одностайно. Не встигло зійти ясне сонце, як у містечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стіни в хатах, посипалось з дзвяком скло і шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматні, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури і кришачи міцні замкові мури. Сліпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурі і співав натхненну думу: Он славо, козачая славо! Така твоя доля кривава... Ти за щастя рідного краю Закликаєш нас завжди до раю!.. Але в одну мить з свистом прилетіла стріла і встромилася у саме серце народного співця... Затерпло воно, прикипівши кров'ю, і навіки затих його голос пророчий. Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану цілі сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. З гуком та гамором кинулися з трьох боків розсатанілі вороги на невеличку юрбу козаків; усі вони ринули натовпом — і поляки, і німці, і татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолі. Замовкли вибухи, і почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них па тілі, лицарі-борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили кістки і самі падали під ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.

— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. — Боронитися нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братці, один одного!

— Чуймо, пане сотнику! — відповіло навколо небагато вже голосів. І сп'янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті почали рубати один одного. Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив свому щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п'ять дужих татар і накинули на шию аркана.

— Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! — підняв до мурів помутнілі очі сотник.— Дочко! Не давай батька!

— Не дам, тату! — відповіла твердим голосом Орися і стрельнула з мушкета йому саме в голову. Куля добре влучила і заспокоїла сотникову турботу на віки вічні. Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлігся тягучий дзвін «по мертвому» і прокотився сумною луною геть по долині. Всі, що були ще живі, святобливо увійшли у відчинені двері церкви і засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого, невідомого життя... А вороги, густими хмарами оточивши замкові мури, не наважувались лізти на них, жахаючись шаленої відваги «схизматського бидла». Викликалось кілька завзятців. З острахом полізли вони мури і здивувались такій несподіванці: на дворі замку вістка зразу облетіла все військо; воно аж загуло від відімкнуту браму посунуло цілими хмарами зажерливе до військо.

по драбинах на самі все було пусто. Ця радості, і у грабіжки, хиже

А з церкви було чутно журливі співи, і сумні акорди тихо коливалися у спокійному повітрі. Покидаючи цей світ, осяяні тьмяним блиманням свічок, усі спокійно дожидали смерті й велебно співали: «Co святими упокой, Христе, душі раб твоїх...» А глибоко в льоху під церквою блимала факля, увіткнута в землю, де Орися, тріпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з'явився перед її очі, повний щастя.

— Мій любий! — кинулась до нього Орися.— Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов'ю і жлггя своє безталанне зіллю з тобою навіки!

— Навіки! До могили й за могилу!—з палом вигукнув Антось, схоплюючії її в обійми.

— Пора! —здалека почувся оклик в льоху.— Підпалюють церкву!

— Пора! Летімо ж, мін орле сизий, укупі! — міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого і лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом... Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... «Орлине гніздо» укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони

в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята любов...

1894