Адріан Кащенко ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО Історичні повісті та оповідання ПІД КОРСУНЕМ (історична повість) I Багато подій з минулих часів життя України бачив Корсунь. Невелике те місто тепер, невелике воно було й за часів козаччини, а проте багато важило в житті України через те, що стояло в осередку козачих земель і до того - на битому шляху з запорожської Січі та Чигирина на Білу Церкву, а далі на Київ, Львів та Варшаву. Через той битий шлях Корсунь зазнав багато лиха, бо як тільки татари набігали на Київщину, або Білу Русь, то вже вони не минали Корсуня і у пізніші часи, коли почалася боротьба України з Польщею, Корсунь не один раз переходив з рук до рук. Скільки то разів Корсунь було руйновано й випалювано до останньої хати, так того ніхто и не злічив би, а все ж таки після всякого руйнування люди, що переховувалися під час руїни по лісах та байраках, знову збіралися до своїх зруйнованих осель і відбудовували їх вдруге, бо дуже вони любили свою рідну крутоберегу Рось та свої кучеряві садки й зелені левади, що широким килимом стелилися до Росі у захистному куті річки. За тих часів, що про них піде наше оповідання, себ то за часів великого руху українського народу під проводом Богдана Хмельницького, у Корсуні було не менше, як сот три хат та дві невеликі церкви; на високому ж клині, що Рось обмивала з трьох боків, стояв невеликий замок, збудований власником Корсуня - Вишневецьким. Край міста, недалеко від Росі стояла причілком до вулиці хата реєстрового козака Цимбалюка. Та хата була велика, під новим солом'яним дахом, з чотирма обведеними суриком вікнами в двір, широкою навкруг хати нризьбою. У середині хату було поділено на дві світлиці, де містився Цимбалюк з жінкою й дочкою, просто проти сіней була пекарня, а в ліву руку від сіней була одна невелика світлиця. Ту світлицю Цимбалюк прибудував до хати торік, маючи надію, що його єдина дочка Пріся, що саме стала на виданні, житиме в рідному куточку й після одружіння. Данило Цимбалюк козакував з молодих літ. Першим походом, що в ньому Данило брав участь, був славний похід гетьмана Сагайдачного на турецький город в Криму, Кафу, року 1616. У тому поході він добув досвід, як рубати ворогів, лазити на ворожі мури та башти й визволяти земляків з бусурманської неволі. На другий рік він руйнував, з тим таки Сагайдачним, турецький Трапезонд та палив околиці Царгороду. Після того він одбув кілька походів на Москву, а року 1621 рубався з турками під Хотином, де Сагайдачний, зрятувавши польське військо від загибелі, навіки прославвив козаків - синів України. Звикнувши за часів Сагайдачного мати поляків за братів, Цимбалюк і за пізніших часів був тієї думки, що треба жити з поляками в згоді й що всі кривди, що чиняться на Україні козакам та селянам, є випадкові, чиняться панами без волі й відома короля і колись минуться. Через такі свої міркування, під час повстання Тараса Трясила, він не тільки не пристав до Запорожців та повстанців, а, навпаки, ремствував на козацьку молодь за те, що та єднається з запорожцями й, дратуючи тим польське панство, накликає на Україну нові утиски. Під ті часи ворожнеча поміж козаками реєстровими, себ-то такими, що мали від польського сойму права на волю та власність, і по-за реєстровими, себ-то
запорожцями і виключеними з реєстрів, була велика, і Цимбалюк, оберігаючи свої права, був таким щирим прихильником поляків, що коли коронний польський гетьман Конецьпольський, під час війни з гетьманом Сулимою, надумав добути того зрадою, то він був одним з перших козаків, що згодилися йти у табір Сулими і, вдавши з себе товаришів та однодумців, захопили гетьмана зрадою й привели до Конецьпольського на катування й страту. Проте за останні роки погляди й міркування козака дуже відмінилися. Він побачив, що вільний за його юнацьких часів український народ, польські пани що далі все дужче, за згодою короля, підвертають під себе, не вважаючи на те, що українські селяни до того часу або зовсім не брали участи в повстаннях козаків, або участь їх була мало помітна. Коли таким чином Цимбалюкові впала з очей полуда, він зрозумів, що утиски на селян - то не кара за повстання, а робляться з тим, щоб повернути всіх українців у невольників. Коли ж після того почались утиски й на православну віру, й одну церкву в Корсуні було примусом повернуто на уніятську, а другу було віддано в аренду жидові, Цимбалюк зрозумів, що поляки напосілися на Україну, щоб, примусити всіх українців стати поляками; коли ж врешті за останні роки поляки, не вважаючи на спокій України й бездоганну вірність реєстрових козаків, одібрали у них право обірати свою старшину вільними голосами та присвавили до них свого старшого й своїх полковників з польської шляхти, старий козак засумував, що козаччині приходить край, і покинув служити, записавши до козацького реєстру, замісць себе, свого єдиного сина Василя. Доживаючи тепер свого віку в Корсуні, Данило дуже сумував і каявся в помилках свого молодого життя; найбвльше ж його мучило сумління за тим, що вік зрадою згубив славного козацького ватажка й гетьмана запорозського Сулиму. Під ті часи в Корсуні з'явився козак Микита Галаган, що десять років пропадав з Корсуня невідомо де. Микита Галаган був козак, як тоді говорили “з діда й прадіда”, а що від часів гетьмана Сагайдачного всі козаки мали обов'язком давати своїм синам освіту, то й Микитин батько дав своєму синові освіту в бурсі Київського Брацтва. Ця освіта, що провадилася тоді під керуванням самого митрополита Петра Могили, вийшла на велике лихо самому Микиті й на велику користь та втіху Україні; бо коли року 1637 гетьман запорожських козаків Павлюк підняв на Україні проти польського пануваня повстання, Микита не звернув уваги на те, що більшість реєстрових козаків, забезпечених грунтами й волею лишилася на польському боці, а перейшов до запорожців, бо ті обстоювали за права всього українського люду, поневоленого поляками. Після того, як це повстання скінчилося перемогою поляків, Микиту Галагана за участь у ньому було виписано з реєстру козаків, а разом з тим він позбувся й усіх козацьких прав: у нього було відібрано все, разом з хатою й худобою, а його самого записано в підданці, себто в холопи панів Вишневецьких. Галаган не скорився тій карі: він покинув рідний Корсунь і втік на Запоріжжя, маючи думку повернути собі, свої козацькі права збройною рукою. З тією метою через рік він разом із запорожцями та козаками “виписчиками” знову ходив на поляків, під проводом Остряниці та Гуні, але й ця війна скінчилася нещасливо, і Микита разом із запорожцями мусів тікати на Січ за пороги. Та й на цьому не скорився завзятий Галаган: через два роки з запорожським ватажком Півтора-Кожуха знову ходив він на Україну піднімати повстання; коли ж і це повстання не довело ні до чого, то, не знаючи до чого прикласти свое завзяття, Микита пристав до отамана Максима Гулака, що за гроші взявся допомагати турецькому султанові проти персів, і ходив з ним за Кубань і далі через Кавказ, аж у перську землю. У тому поході Галаганові поталанило: він добув багато золота і, повернувшись з ним до Січі, почав шукати собі заступника, щоб за гроші відкупити собі свої козацькі права.
Почувши, що Богдан Хмельницький, що був у гетьмана Остряниці за військового писаря і добре знав Галагана, тепер був Чигиринським сотником, Микита подався до нього і, розказавши про свої пригоди й бідування, просив поради. Хмельницький був дуже прихильний до всяких прохань. Через одного свого приятеля-шляхтича Чигиринський сотник полистувався з Яремою Вишневецьким, і той за п'ять тисяч золотих згодився забути про всі провини Галагана і, виписавши його з своїх підданців, приписав до Корсунських міщан; про те ж, щоб повернути Галаганові коза чі права й маєтки, Вишневецький і слухати не хотів, та те було і не в його владі. Таким чином року 1647, після десяти років змагання за свої права, Галаган повернувся нарешті до Корсуня вільним, маючи до того де-які гроші, і хоч був приписаний до міщан, але на те не вважав, а носив при боці шаблю і звав себе козаком. Через недовгий час після повороту до Корсуня, проходжуючись по-над Россю, Микита зустрівся з Прісею Цимбалюківною саме, коли вона підходила до річки з відрами. Завзята постать загартованого в походах та бойовищах козака, його довгі чорні вуса та пекучі очі зразу вразили молоду дівчину. Вона засоромилась і, почуваючи на собі пильний погляд козака, мов не своїми ногами ввійшла у річку, не своїми руками набрала у відра води, хапаючись, почепила їх на коромисло й, піднявши на плечі, хутко побігла берегом, підвертаючи до стежки, що простувала до батькової левади. Микиті теж зразу впала в око ніжна, гнучка постать дівчини, бо краси тієї постаті не мали сили за ховати від його очей ні біла мережана сорочка, ні коротенька, різнокольорова плахта, що так щільно обгортала її стрункий стан. Поки Пріся. набірала воду, Микита стояв на березі, стежучи очима за всіма рухами дівчини, коли ж вона вийшла з води, козакові схотілося глянути на неї зблизька, і він, перепинивши Прісі дорогу та піднявши трохи шапку, промовив: - Дозволь, Дівчино, напитись води... Пріся спалахнула рум'янцем і, підставляючи козакові передне відро, теж йому вклонилася; коли ж козак нахилився пити, стиха проказала: - Доброго здоров'я пивши... Микита, нахилившись над відром, не стільки пив, скільки очі попасав на Прісі, і добре тепер розглядів, що в дівчини великі карі, з довгими віями, очі, а над очима рясні та вузенькі, мов шнурочки, чорні брови. У волосся дівчини було встромлено кілька хрещатих барвінків та червоний мак, що найвлучніше припадав до їі чорнявого волосся й смуглявого обличчя. Зустрівшись очима з поглядом козака Пріся ще дужче засоромилась і, щоб не зустрітись поглядами вдруге, одвела очі на бік, дожидаючи з хвилюванням, поки він нап'ється. - Та й солодка ж у тебе, дівчино, вода, - сказав Микита, відхиляючись нарешті від відра. Його голос був любий Прісі і їй зразу чогось стало весело. - Яка в Росі - така й у мене! - сміючись, відповіла дівчина й, кинувши на козака ще один погляд, побігла стежкою до левади. От з того й почалося... Пріся що-вечора ходила до Росі по воду, а Микита саме тоді й проходжувався по-над Россю. Козак та дівчина скоро розбалакалися, розпиталися і врешті одно в одного закохалися. Микита не ховався з своїм коханням і, як тільки зрозумів, що кохає, пішов до Цим балюкової хати. Старий козак зустрів його привітно, але дивився на нього здивовано, пригадуючи, де саме його бачив.
- Щось, козаче, - сказав він - мені твої очі дуже по знаку, чи не бачив ятебе коли? Галаган зразу пригадав, де бачив Цимбалюка, й почував себе дуже ніяково. У нього навіть промайнула в голові думка, чи варто й починати про Прісю розмову, бо він боявся, що як тільки її батьки довідаються. хто він, то певно піднесуть йому гарбуза. Проте молодий козак не хотів ховатися. - Не гнівайтесь на мене, дядьку, за те, що давно минулося... Ви пам'ятаєте, як під Голтвою Потоцький з польським військом насідав на Остряницю з запорожцями? Цимбалюк здивовано підняв свої рясні сиві брови. - Так оце ти, - сказав він напівсуворо, напівжартовливо, - ти той самий, що влучив мені шаблею по плечах? Та ще тецер, вражий сину, й до хати моєї прийшов? - А що ж я мав чинити, коли ви билися поруч з ляхами, ворогами нашими? сміливо дивлячись старому в очі, відповів Галаган. - Пробачте, дядьку,... бо коли ,б воно й зараз так трапилося... - То що б було? Доказуй!.. - То й тепер було б вам від мене те саме, що й ляхам! - Ах ти ж, ланець! - вже зовсім жартовливо говорив старий козак, і вся його висока, могутня постать,затрусилась від сміху. - До моєї хати прийшов та ще на мене й нахваляється! - Ні, козаче, - додав він далі вже без сміху - тепер того вже не може бути... Тепер я зрозумів свій гріх, що на своїх воював... А Ти, козаче, митець битись. Бачив я, як ти рубався: бодай би не куштувати - досі на негоду плече ниє. Ну, кажи ж, хто ти сам єси? - Та ви ж певно пам'ятаєте Петра Галагана, лейстровика? - Ну ще б пак! То ж мій приятель був... пером иому земля! - А я його син, Микита! - Дивись! Та я тебе ще малим знав! Ну давай почоломкаємося! Козаки тричі поцілувалися. - Де ж ти був увесь час? - розпитував далі Цимбалюк. - У бурсі був, у Київі, аж сім років, а тоді зразу почалися війни з ляхами... - Ганно! - гукнув Цимбалюк. З другої світлиці вийшла літня, чепурна, худенька жінка в чорній запасці, з парчевим очіпком на голові. Жінка й Микита земно вклонилися одно одному. - Це, Ганно, покійного кума Петра син, Микита. Поклопочися ж про що треба, щоб нам чимсь привітати гостя! Ганна вже, чула від Прісі про Микиту й з її оповідань зрозуміла, що козак дівчині до вподоби. Проте чоловікові вона не говорила рро Микитине
залицяння, бо боялася, щоб той не заборонив Прісі ходити до річки. Побачивши тепер Микиту в хаті, Ганна дуже зраділа, що здійснюеться Прісіне бажання. - І коли воно те сталося? - промовила Ганна, дивлячцсь на козака. - Чи давно ти, сину, бігав з хлопцями повз нашу хату без штанців, а тепер, дивисъ, який бравий став та показний. Хитаючи головою, жінка пішла до пекарні й, зустрівшись в сінях з дочкою, наказала їй принести з льоху меду та тернівки. - Поки Ганна й Пріся клопоталися, щоб чемно привітати гостя, козаки розбалакались і оповідання Микити про його пригоди й десятирічне поневіряння без захисту та про бідування в степах, про безводдя й безхліб'я глибоко зворушили душу старого козака, бо й він у свій час чимало зазнав лиха. На прикінці Микита розказав, як то тяжко було йому повертатися до рідного міста, не здійснивши своїх бажань - не переможцем, повернувши свої козацькі права, а поклонами, випрошуючи панської ласки. - І на Січі так, - додав він, - Всі неначе занепали духом після двадцяти років тяжкої боротьби з ляхами. Проте ядумаю, що це так тільки до якогось часу. Полум'я вщухло, але багаття жевриться... і як тільки подихне вітер знайдеться певна, досвідчена у військових справах, людина, що подасть гасло встати знову за свої стародавні, зтоптані ворогом права, то знову прокинуться й підуть битися ще завзятіше, ніж досі! - Під ту хвилину в світлицю увійшла, рум'яна з хвилювання, мов маків цвіт, Пріся й уклонившись гостеві, почала застеляти стіл чистим настільником, - Оце моя дочка, Пріся, - сказав Цимбалюк, - єдина вона в мене, а проте, не вихваляючись, скажу поштива й слухняна дитина. Засоромлена Пріся вибігла з хати, а Микита скористувався з нагоди й, признавшись Цимбалюкові, що вже знає Прісю і навіть закохався у неї, просив згоди, щоб прислати до неї старостів. Старому козакові Микита зразу припав до серця через свою щирість; до того ж він був стародавнього козацького роду, добре відомого Цимбалюкові. Правда, він тепер позбувся маєтности, але це то й було Цимбалюкові до мислі, бо він завжди бажав мати такого зятя, щоб пішов до нього в прийми, а не завіз би його кохану дитину Бог знає куди. Що ж до Прісіної матері, то вона бажала тільки того кого хотіла доня, та на що була воля чоловіка. Таким чином за півгодини Микита дістав згоду Прісіних батьків, щоб прислати старостів. Поки про все те перебалакали, на столі вже стояв срібний баклажок з горілкою, та кухоль з медом, а навколо виглядали з полумисків ковбаси, сало, пряжені печериці, печена курка та гарячі вареники. - Ну, гостю дорогий, - сказав Цимбалюк, вставши з лави, - тепер просимо з нами хліба-соли з'їсти... та дай Боже, щоб і до віку нам усім до одного столу сідати та разом святий хліб вживати. З тим він повернувся до образів, голосно проказав “Отче наш” і, поклонившись так, що правою рукою дістав до долівки, сів до столу, посадивши гостя поруч себе. ІІ З того дня почалося, як казала Пріся, її щастячко. Микита, як годилося по звичаю прислав до неї старостів з хлібом, а після того приходив щодня. Данилові він допомагав біля коней та волів, а з Ганною порався на городі: підсапував капусту, копав бараболю, та й багато ще де в чому помагав. Після десяти років степового, бурлацъкого життя праця для ха зяйства здавалася Микиті любим відпочинком, і він сам щодня вишукував, чи нема чого зробити в
хазяйстві. Цимбалюк був дуже задоволений з свого майбутньго зятя, що до Ганни, то нема чого й казати: вона щодня вихвалялася сусідкам, якого їі дочці Бог дає доброго, гречного та упадливого до роботи молодого. Нема чого й говорити, що Микита найчастіше знаходив у чому допомагати Прісі. Піде, було, вона до Росі займати до двору качок та гусей, а Микита де й візьметься виріже, було, довжелезну лозину або очеретину та й полохає птичину з річки; побіжить Пріся до льоху, а Микита вже й там допомагає їй глечики з молоком ставити, а сам жартує із дівчиною та цілує її, Увечері ж, було, як почне смеркатись, ідуть закохані на леваду, що поруч із Цимбалюковим садом простяглася аж до Росі. Зелена була та левада, мов килим, та ще й рясно квітками вкрита - як гляне на неї Пріся, то так любо здається їй на леваді, мов у раю. Край левади над Россю під вербами часто збиралися хлопці та дівчата співати пісень; то і Пріся з Микитою пристануть було До гурту, теж співають. Пріся щаслива та жвава над усіх красувалася, а подруги так і липли донеї та, обнімаючи й пустуючи, все про щось нишком розпитувалй. Вже й розійдуться було дівчата й хлопці, а молодятам все нема охоти йти до хати: підуть, було у садочок, сядуть під гиллястою яблунею та й говорять не наговоряться. Зірки з високого неба дивляться на них усміхаються, місяць крізь віти яблуні цілує їх своїм срібним промінням, а соловейко виспівує їм про кохання. Та Микиті й Прісі не треба того співу: вони обнімуться, пригорнуться одно до одного та й самі співають про кохання, бо й саме життя їхнє було піснею кохання. Оттак воно велося до Покрови, а тоді й до церкви пішла Пріся, та, на рушник ставши, взяла з Микитою чесний шлюб. Після шлюбу зараз і весілля справили. Не то, щоб дуже бучве те весілля було, бо через те, що реєстрові козаки під той час стояли в Черкасах, на весіллі не дуже багато гостей було, ну, а всетаки погуляли добре; та й музики були троїсті, так що до півночі всі танцювали, і, Навіть, старий Данило згадав молоді літа та, скинувши геть чумарку, почав садити гопака. Після весілля оселилася Пріся зі своїм молодим у малій світлиці, яку ще зарані вона прибрала й причепурила для свого гніздечка. Гарно та любо було в тому гніздечку: стіни та стеля були білі, мов сніг, по стінах та по-над вікнами красувалися мережані та гаптовані сріблом рушники; близько дверей був прироблений до стіни великий мисник з срібним і іншим показним посудом, що батьки дали їй у посаг; у кутку, просто проти дверей. був божничок з двома великими й кількома меншими образами, теж скрашений найпоказнішими рушниками: на образах пучечок васильків лежав, а над образами, під стелею, папіровий голубок на волосині літав, розгорнувши білі крильця. Під образами, простягшись до причілкового вікна, стояв стіл, застелений добрим настільником, а по-під стінами екрізь стояли широкі лави, позакривані різнокольоровими килимами. У другому від образів кутку стояло ліжко з гарною постелею й подушками, що його Данило ще торік купив для дочки в одного шляхтича в Каневі; у ногах же ліжка стояла велика розмальована скриня, повна всякого добра. Все в світлиці було різнокольорове, приваблцве й веселе, й тільки розвішана по стінах Микитина зброя виявляла, що в цьому гніздечку жила не сама молода жінка, а ще й козак, її чоловік. Пріся була без міри щаслива, що дістала собі подружжя до любови, та ще такого красуня, ще другого такого в усьому Корсуні не було. Ще й з того раділа, що не знатиме свекрухи й не покине свого улюбленого садочка й левади; Микита ж радів на свою молоденьку, моторну дружину й спочивав душею після довголітнього тяжкого поневіряння й небезпеки. Батько й мати Прісі теж були дуже щасливі щастям дитини й дуже часто гостювали у її захистній світлиці. У такому щасливому житті минула зіма й почалася весна. У місяці березні до Цимбалюків прибув з Черкас, з війська, син їхній Василь, реестровий козак. Василь був ще зовсім молодий хлопець, дев' ятнадцяти
років. Чорнявий, з ледве помітним початком вусів і ніжними рум'яними щоками, він більше скидався на дівчину, ніж на козака. Побачивши свого пестунчика, Ганна так і прикипіла до нього: цілувала й милувала і в очі зазирала... Та й останні всі зраділи Василеві й після привітання разом зібралися до великої світлиці Цимбалюків. Проте радість побачення скоро минула ся, бо вістки, що їх привіз Василь, дуже всіх схвилювали. Молодий козак розказав, що старший реєстрових козаків Барабаш оповістив по війську неначе з Чигирина втік на запорожську Січ сотник Хмельницький, маючи на мислі знову підняти запорожців та поспільство дo повстання. Так щоб не дати Хмельницькому ввійти в Україну, а зразу накрити його мокрим рядном, як тільки він вийде з-за порогів коронний. гетьман Потоцъкий наказує Барабашеві плисти з реєстровими козаками з Черкас Дніпром на човнах і впіймати Хмельницького, де буде зручніше. - Та оце - сказав Василь на прикінці - мене одпущено тільки на два тижні, щоб зібратися до походу; коли ж крига на Дшпрі перейде, то й ми рушимо в похід. На оповідання Василя першою обізваласа його мати: - Що ж ото вас ганятимуть за всяким, хто втече на Запоріжжя? Туди, щодня тікають всякі люди і козаки й сотники... Хто посвариться з паном, то й тікає туди, так хіба за всіма ганятись? - Ба ні, стара! - Озвався Цимбалюк. - Хмельницький не аби хто. Якщо він справді повстане на ляхів, то наробить чимало клопоту. Я його добре знаю ходив з ним і на Москву й на Царгород. Хміль завзятий козарлюга. Ти що, Микито, скажеш? - Скажу: хвала Господеві, що направила Хмельницького на таке діло бо неможливо далі нам так жити, коли скоро ввесь український люд повернуть на польське бидло. Вже й тепер запрягають людей у панські ридвани замісць коней! Хміль - розумна голова. Він як візьметься, то наварить ляхам доброго пива... Уп'ються так, що й зал'ються! Слухаючи, що говорив чоловік, Пріся зблідла, мов крейда. Проживши з Микитою півроку, вона вже добре розпізнала його й передчувала, що як тільки справді почнеться повстання на ляхів, то Микита покине її й піде знову битись з ними, як бився десять років до того. Невже справді буде війна, Василю? - запитада вона брата тремтячим голосом. Та ти Прісю не вважай на те, що говорить твій чоловік! - відповів брат. - Ми вловимо Хмельницького, як курку, та на тому й край буде. - Підожди, хлопче, не хапайся... суворо здвигнувши бровами сказав старий Цимбалюк. Попереду треба обміркувати, чи годиться нам ловити та видавати ляхам свого товариша, що завжди обстоював козацькі, права й навіть до самого короля з тим доходив? Василь глянув на батька здивовано, бо змалку він звик чути від нього прокльони на повстанців. Він не знав, що в останні роки старий козак змінив свої погляи. Не знав через те, що Цимбалюк боявся виявити свої нові міркування й наидужче ховався з ними від сина, побоюючись, щоб той через свої молоді літа та необережність якось не вскочив у біду. Василь жив ще давніщими думками свого батька й його останні слова були для молодого козака цілком несподіваними. - Ви, тату, давніше не так ставилися до тих, хто піднімав шаблю на короля! сказав він.
- Було колись, та минулося. Колись поляки й нам, українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були лише самі ляхи. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків? - По два сотники та по одному осаулові на полк тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти. - То ж то бо й є! А хто їх вибирав за старших, отих ляхів? - Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибирати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти. - Таким чином - сказав Микита - тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники, або хоч і в сотники? - Ні, як хто перейде до ляхів, так того зараз наставляють хорунжим, а далі й сотником. - Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! - скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. - Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво? - А я бачив це ще десять років до цього! - сказав Галаган. - На мій, погляд, так лейстровики тепер уже не козаки... І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун та й годі! Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує від чоловіка. - Нехай би вже говорив так зять, думала вона, - він ще молодий та до того відомий зайдиголова, а тож ні, Данило перший почав таку розмову. Стара жінка довго не наважувалася встрявати в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка й вона сказала: - Чи то я глуха вже стала та не дочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люди говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле; під старість літ позбутися батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою? - Мовчи, стара! - гостро озвався Цимбалюк. - Твоє діло біля печі! Вечерю от скоріше сноряжай! - Ні, не мовчатиму! - рішуче відповіла Ганна. - У всьому тобі скоряюся, а сина не дам спантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне чи довго-ж йому скочити катові до рук! - Годі бо, годі! - сказав старий козак уже м'якше. До ката ще далеко. Тьху! Нагадала... бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати! Ганна покірливо пішла до пекарні, а Пріся принесла настільник, застелила стіл і почала подавати з мисника посуд; проте обидві жінки уважно прислухалися до всякого слова чоловіків. Василь Цимбалюк був зовсім ще молодий хлопець з незміцнілою душею, і через те справді, як казала мати, його дуже не трудно було нахилити в той і в інший бік. Почувши тепер, що батько вже не на боці поляків, він теж був радий відступитися, бо хоч він досі й не був свідомий, а все ж таки йому
чомусь боліло серце з того, що козацька старшина розмовляла по польському не тільки між собою, а навіть зверталася по польські до козаків. - Що ж тепер мені робити? - сказав він, вагаючись. Неможливо не йти в похід - скарають! - Не йти неможливо, сказав батько; а не ловити Хміля цілком можливо. Нехай ляхи самі ловлять, коли він їм потрібний. Через кілька хвилин увесь стіл був заставлений полумисками з усякою стравою, і всі сіли до столу. Після кількох чарок горілки розмова повернула в другий бік, і всі цотроху стали веселіші. Під час вечері, смерком, у дворі почав на когось кидатись собака Цимбалюків - Боско. На гавкання Боска вийшла Пріся й, побачивши, що то прийшов кобзар, увела його в хату. Кобзар був не старий і кремезної постаті, але не голена скільки тижнів борода робила його підстаркуватим. Нап'ята кобзареві на плечі драна свита розпиналася на обидва боки, виявляючи з одного боку торбу, а з другого бандуру. Просунувшись у двері боком, кобзар зняв шапку й уклонився. - Панові господареві й пані господині й усім, у господі сущим, нехай Бог допомагає на все добре... - Щасти, Боже, й тобі старче! - озвався Цимбалюк і, вставши з-за столу, хотів допомогти гостеві розвантажитись. - Не турбуйтесь, господарю, спинив його кобзар. Я все зроблю сам, бо я не сліпий. Всі глянули на гостя здивовано, бо видющих кобзарів рідко доводилось бачити, а він повагом скинув свиту, відчепив бандуру й торбу і, склавши все на лаві, несподівано кинувся до Микити. - Гай, гай, козаче!.. Не пізнаєш? Микита схопився з лави. - Свят, свят!.. - Та це Трохим Швайка! - скрикнув він, пізнавши свого давнього товариша, що з ним мало не десять років ходив походами й бився поруч. Нащо ж то ти так убрався та бороду запустив? - Давай перше цочоломкаємося, а далі все розкажу! сказав Швайка, простягши до Микити свої довгі, дебелі руки. - 3аховався тут, мов тхір у норі, та гадаєш уже, що й не знайдемо? Ні, козаче, ми з Січі все чуємо й все знаємо, що діється на Україні. Чули навіть і те, що тебе лисий дідько примостив до бабського боку. Почувши такі слова, Пріся й Галина почали дивитися на гостя вороже, Данило ж перебив розмову приятелів, сказавши Микиті, що раніше годиться почастувати гостя, а тоді вже розпитувати. Він посадив Швайку поруч себе й налив йому добру чарку горілки, а коли гість випив, зразу ж налив і другу. - Ти просто з Січі, Трохиме? - спитав Галаган, коли гість трохи заїв питво. - А чи правда тому, - спитав Цимбалюк, - що Хмельницький піднімає запорожців проти Ляхів? - Чув, чув і я про це!.. - відповів Швайка, поглядаючи На Цимбалюка непевним поглядом. - А запевно не знаю...
Галаган зрозумів, що Швайка, знаючи Цимбалюка за прихильника поляків, таїться від нього й не хоче говорити про заміри Хмельницького. - Не бійся, Трохиме! - сказав він. говорять, чого не треба. Мій тесть до нашого табору. Я добре бачу, що Хмельницького. Говори все сміливо,
- У нашій хаті стіни не чують, а люди не уже зневірився на ляхах і тепер пристає тебе цослано на Україну від - я тобі за тестя запорукою.
- Го! - радо скрикнув Швайка. - Якщо старий Цимбалюк наш, так треба вихилити за його здоровля добру чарку! Данило знову налив гостеві поставець, і той, випивши, почоломкався з ним. - Бувай здоров, старий товаришу! - Ну, а тепер, - сказав він далі, - вип'ємо всі разом за гетьмана України Зінька-Богдана Хмельницького! - Вже обрали його за гетьмана? - Хіба була військова рада? - Була в Січі велика військова рада. Мало не всі сидні з зимовників посходилися, всі лугарі з Великого Лугу човнами поз'їздились і січове товариство з лиманів та з Дикого Поля позібралося... На січовому майдані козаки не вмістилися - от скільки було товариства... І всі, як почули, що говорив батько Хміль, одностайно й одноголосно ухвалили обрати його за гетьмана України та йти з ним визволяти нашу неньку з тяжкого лядського ярма, з гострих пазурів ненажерливого звіря - ворога нашого. - А що ж говорив Хмельницький на раді? - спитали слухачі. - Говорив те, що ви й самі добре знаєте: що ляхи знищили козацькі права, а вільний люд український повернули в бидло; що запродали жидам православні церкви та завели на Україні унію! Ну, а тепер тему прийшов уже край: за чотирі тижні прийде на Україну наш гетьман з великою силою запорожців та з татарською ордою і вигубить усіх наших гнобителів! Біля Хмельницького згуртувалися всі наші завзяті лицарі: Нечай, Бурляй, Богун, Перебийніс, Джеджалій, Ганжа, Морозенко... Всі, всі скупчилися біля нього й присягнули заступати иого, як доведеться, своїми грудьми... - Слава Господеві! - сказав Галаган. - Може, хоч на цей раз ми побачимо рідну країну вільною і витягнемо з багна стоптану ляхами козацьку честь. - А чи не буде воно так, озвалася Ганна, як було за гетьманів Павлюка та Остряниці?.. - Мовчи стара! - перебив Цимбалюк. - Не годиться жінці у розмову козацьку встрявати! Гість ухопився за слова Ганни: - А щоб не було так, панове товариство, як сталося за Павлюка та Остряниці, так треба всім вам на поготові бути й людей до повстання підмовляти. Всі повинні узброїтись і приєднатись до Хмеля. Надходить суд Божий між нами й ляхами, і великий гріх та довічна ганьба буде не тільки тим, що лишаться на боці ворога та нроливатимуть кров братів своїх, а навіть й тим, хото сидітиме в запічку під той час, коли брати їхні життя своє за рідний край віддаватимуть! Не знатиме той спокути на цьому світі, а на тім дістане собі найтяжчих пекельних мук! Гість де-який час помовчав, а зворушені його промовою слухачі не сміли порушити тишу й сиділи мовчки всяк з своїми думками.
- Я йшов до тебе, Микито! - звернувся далі Швайка до Галагана. Виряжаючи мене на Україну з вісткою про волю, гетьман наказав зайти до тебе в Корсунь і переказати, що знає тебе за щирого сина України й сподівається, що ти допоможеш йому в його справі, як він допоміг тобі викупитись на волю. - Спасибі гетьманові, що не забув про мене - відповів Галаган. - Якщо ти, Трохиме, побачиш Хміля раніше за мене, то перекажи, щоб був певний: Галаган не пошкодує життя за волю й щастя рідної країни! Повечерявши трохи, Швайка встав з ослону, й почав прощатись, кажучи, що має на думці бути досвіту у Стебліві. Цимбалюк укинув подорожньому в торбу харчів і разом з Галаганом проводив його аж на вулицю. Після звісток Василевих та оповідань запорожця всі в хаті Цимбалюків стали задумані й небалакучі. Засмучена мати постелила Василеві на лаві товстий килим, поклала в голови подушку й благословила лягати спати. Пріся й Микита, поцілувавши батька й матір у руку, пішли до своєї світлиці, й через якийсь час усе в хаті потишилося так, що, здавалося, наче всі носнули. Проте справді ніхто не спав: Цимбалюк передбачав, що надходить рішуча хвилина, коли йому доведеться або свідомо стати зрадником рідній країні або перейти на бік повстанців і при нещасті. позбутися свого грунту, майна й навіть притулку. Ганна накликала на голови бунтарів всякі нещастя за те, що через них усі не матимуть спокою, а її коханого сина чекае навіть небезпека війни; Василь обмірковував, чи не можна як-небудь ухилитись від походу, щоб не бити на своїх братів; що ж до Микити, то його обхонило давно відоме йому почуття обов'язку боротися за волю рідного краю, і він мучився тепер думкою, чи чесно він вчинив, що одружився. - Ти не підеш у військо, мій любий? - почув він серед нічної тиші таємне питання любої йому дружини. Ти не покинеш мене? Микита почав голубити свою молоду дружину, але вагався з відповіддю. - Кажи ж, говори, мій любий, що не покинеш мене... Бо як покинеш, то ніколи вже не побачиш: умру я тут з нудьги за тобою, або, гадаючи, що тебе немає вже на світі, і собі смерть заподію! - Слухай, любко моя! - почав Микита, міцно стискаючи свою дружину в обіймах: десять років я блукав по степах та байраках, десять літ ліжком моїм була сира земля та твердий камінь, десять літ, я, мов дикий звір, ночуючи по дібравах та байраках, придивлявся та прислухався, чи не йде ворог, щоб мене вбити, або взяти на катування... Коли б ти відала, як то мені любо тепер, після того життя спочивати душею й тілом біля тебе, моя ясна рибонько, цілуючи твої рожеві губоньки та твої оченята... - І цілуй, і відпочивай... - перебила Пріся. Не треба ні про що більше й думати... - А яка ж тоді, моя горлице, буде доля нашої неньки України, як що всі ми, козаки будемо спочивати коло жінок? Адже вона все гіршає. Не один же я десять років муку приймав - усі стогнуть: і козаки, й міщани, й посполиті. Не можу тобі, кохана моя дружинонько, неправду говорити: якщо підніме Хміль знову повстання, то не всидю я в хаті -піду у військо. - Оце ж ти мені ножа встромив у серце заплакала Пріся. - Ти ж воював уже десять років, а чого досягнув? Що здобув для України?
- Те в руках Господніх... а як рідний край покличе, я піду,... бо коли б я не пішов, то моє сумління виссало б мені серце - я зневажив би сам себе, а може б і смерть собі заподіяв! Мине, Прісю, скілька тижнів і ти сама побачиш, що все відмінитъся и мені не можливо буде не йти. А проте, годі тобі зарані серденько своє краяти: тремтиш уся... Заспокійся. ІІІ Через два тижні Василя споряжали до Черкас. Похід козаків мав відбутися човнами й через те молодий козак лишив свого коня дома; Данило ж, щоб відвезти сина, споряжав воза. Засмучена розлукою з сином, Ганна всю ніч напередодні, як Василеві виїхати, пекла коржі, книші, пироги та паляниці, сьогодня ж з ранку почала накладати все те на віз, щоб синові у поході на довго вистачило харчів. До того, вона витягла з комори й з льоху цілий бурдюк сала, добру купу ковбас, з півсотні сушених карасів, десяток гусячих полотків та ще багато всяких витребеньок, що їх усіх і не перелічити. До снідання на возі було накладено всього, що тільки може надумати мати, провожаючи єдиного сина в далекий похід. Сам Василь оглядав свою зброю, мастив її, де було треба, салом та тер попілом, щоб дужче блищала; Микита допомагав і Василеві й тестеві; Пріся ж бігала разом з матір'ю з хати до воза, виносячи харчі й умощуючи їх поміж сіном. Тут же поміж людей плутався збентежений метушнею кудлатий Боско, намагаючись угадати, хто саме їхатиме в дорогу, щоб знати, чи йому бігти за возом, чи лишитися стерегти хати. Після снідання Цимбалюк запріг у віз волів і покликав усіх у хату. - Сідайте всі по лавах, - сказав він, коли всі зібралися, - щоб отак у дорозі й у поході все добре сідало біля нашого Василя. Коли всі трохи посиділи, батько й мати поблагословили сина, і всі знову вийшли у двір до воза, а той був уже навантажениЙ харчами, що подорожнім майже ніде було сісти й вони ледве примостилися біля люшень. Цимбалюк перехрестився. - Гей, круторогі! Добрі воли напнулися й віз, хитаючись, мов човен, покотився з двору. Поруч возу йшов Микита, провожаючи подорожніх до Росі, а Ганна, стоячи у воротях з заплаканими очима, посилала синові без ліку хрестів і благословення. Ледве Цимбалюк з сином переїхали Рось, а Микита, покликавши від возу Боска, не дійшов ще й до своєї хати, як з Богуславського шляху почулися музики, а вулицею вже метушилися діти, вибігаючи на шлях. Микита пішов на той бік, відкіля вчувалися музики і побачив, що до Корсуня наближається Велике польське військо. Попереду війська, слідом за музиками, їхав бравий польський вояка, відомий уже Галаганові з попередніх війн, польний гетьман Калиновський. Дебелий та кремезний, закований, у блискучий панцир, з золотим шоломом на голові, гетьман мав величний і завзятий вигляд. Слідом за гетьманом ішло кілька полків гусарів. Вони були в за-лізних з золотими розводами панцирях, мали на головах залізні шоломи з золотими на версі птицями, а в руках держали довгі списи з червонцми держаками й жовтими на версі списів прапорцями. Тільки проминули Микиту гусари. як пішли повз нього улани в кільчастих панцирях та чудних, кривобоких шоломах. За уланами йшло три полки драгунів, а далі потяглася піхота: перше німці, а далі польські жовніри.
Галаган не рушився з місця, дожидаючи, поки перейде все військо, щоб знати, з якою силою доведеться змагатися Хмельницькому. За піхотою везли більше як тридцять гармат, за гарматами їхав у великому ридвані старий коронний гетьман Микола Потоцький, а позад його ридвану гарцювали кіньми вершники з королівського по чоту, красуючись нап'ятими на груди, замісць панцирів, тигрячими шкурками та вбраними у пір'я блискучими на головах шоломами. За військом, скільки оком глянь, нростягся вкритий курявою військовий обоз з харчами, знаряддям, а найбільше з добром панів та з челяддю. Обдивившись на польське військо, Микита зажурився: велика сила була у Потоцького, такої сили не збірали поляки ще ні при одному козацькому повстанні. Все те польське військо перейшло Корсунь і спинилося біля замку. Туди ж пішов і Микита. Він знав, що драгунські полки набірали поляки з українців і, побачивши, що драгуни вже позлазили з коней, увійшов у середину їхнього натовпу, щоб пошукати кого небудь знайомого та де-що вивідати. Походивши небагато, він справді наглядів свого товарища Дороша Білика, що, як і він, за участь у повстанні позбувся своїх прав і був силоміць відданий своїм паном за непокірливість у драгуни. Товариші привіталися й розповіли один одному про свої пригоди, а далі Микита спитав: - Куди ж це, Дороше, ви йдете? - Хіба ми своєю волею йдемо? - відповів колишній козак похмуро. - Йдемо туди, куди нас женуть, як отару. Кажуть, ніби на Низ, запорожців карати за те, що дали притулок Хмельницькому. - Невже ж ви будете бити на своїх? Драгун оглядівся, чи немає поблизу когось з шляхти, й нахилившись до Микити, сказав пошепки: - Чортового батька примусять вони мене, бити на своїх. Нехай тільки дійдемо до Дикого Поля, то я так чкурну, що мене й вітер не вловить... Та й не один я!.. Микита не мав часу довго балакати з товаришем, бо знав, що Пріся й мати без нього неспокійні і, попросивши Дороша, щоб той як-небудь подав йому звістку про дальші події у війську, попрощався з ним. Наблизившись до своєї хати, козак побачив, що до їхнього двору під'їзджає ціла хоругов польських уланів, і чув, як хорунжий, одрізнивши десять вершників, наказував їм розташуватись у дворі й у хаті на мешкання. Почувши про таку напасть, жінки сплеснули руками, Микита ж, заступивши двері хати, почав доводити хорунжому, що це двір козака, по закону ж козаки вільні від перемешканя по їхніх хатах польського війська. Хорунжий зразу розпалився, вилаяв Микиту хлопом та зрадником королеви звелів пустити його в хату. Не маючи сили змагатися з узброєним військом і сподіваючись, що польське військо перестоїть у Корсуні недовго, Микита змовчав і відступився від дверей.
Хорунжий Квицинський був ще молодий шляхтич, а проте вже розбещений розпустою та ласощами життя. Невисокий з себе, русявий, з ледве помітними вусами. він складався б навіть на хлопя, коли б у погляді його очей не відбивалися всі десять смертних гріхів. Походженням з Великої Польщі, він мав Україну за завойовану Польщею землю, на всіх же українців, однаково, чи на посполитих, чи на козаків, дивився, як на хлопів польської шляхти. То ж бо!.. - сказав з погрозою шляхтич, проходячи повз Микиту в хату. Гляди, щоб не нагодували тебе канчуками! Галаган мовчки стиснув кулаки й пішов слідом. Здибавши в хаті жінок, шляхтич зразу уп'явся очима в Прісю. - Яка красуня!.. Слово гонору, я ніколи не бачив поміж хлопками такої вроди! Кажучи це, він наблизився до Прісі й хотів узяти її за підборідця, але Пріся відхилилася, а Микита хутко заступив її, вхопивши хорунжого за руку. - Не руште, пане! Це моя жінка! - Ах ти, нахабний хлопе! - скрикнув Квицинський, відскочивши. - Ти насмів підняти руку на шляхтича? За це тебе треба провчити канчуками. Гей, улани! Микита зрозумів, що хорунжий звелить його катувати, й рішивши краще вмерти, ніж зазнати ганьби, метнувся до дверей своєї світлиці, щоб ухопити шаблю. Зрозумівши, що буде лихо, жінки зарепетували. Пріся з галасом кинулася до чоловіка, а Ганна простягла руки до шляхтича: - Вельможний пане, пробачте! Ми ж не хлопи, ми козацького роду з діда й з прадіда. Ми не звикли, щоб з нами так поводилися! - Козацького роду, так не хлопи? - гримнув шдяхтич. - Не навчилися ще, як поводитись з панами, так я вас навчу! Гей, улани! У сіни увійшло скілька уланів. - На стайню цього хлопа!.. - показав хорунжий на Микиту. - Та всипте йому півсотні канчуків! Але Микита встиг уже узброїтись і став у дверях, своєї світлиці гнівний та рішучий. Ще той не народився, хто б мене бив канчуками! - скрикнув він, вихопивши шаблю з піхви. Смерть тому, хто стуцить на поріг! - Милостивий пане!... - кланяючись шляхтичеві просила тим часом Пріся. Пробачте моєму чоловікові! Нате ж він і чоловік мені, щоб обороняти честь мою і бути моїм єдиним володарем. Щиро прошу вас, пане, пробачте й не гнівайтесь. Шляхтич подивився у розпалені очі козака й зрозумів, що той справді живий до рук не дасться: робити ж з першого дня в Корсуні бешкет йому було не зручно. Хвилину він вагався і всі стояли в напруженні, а в решті хорунжий перевів очі від Микити до Прісі. - Ну, красуню! Нехай буде по твоєму проханню. На цей раз подарую твоєму чоловікові, а вдруге нехай він свій гонор заховає, бо буде кепсько! Далі хорунжий наказав дати помешкання на десять уланів і похвалився згодом прийти подивитись, чи гарно їм буде. Микита й Ганна лишилися дуже збентежені й засмучені, не знаючи, що чинити; Пріся ж, радіючи, що минулося лихо,
почала умовляти чоловіка й матір, що не аби яке горе, якщо військові люди поживуть у них де-який час. - Що ж маємо робити, мамо... - говорила вона. Перебудемо всі в малій світлиці, а уланам віддамо ваші дві горниці. Ганна охала й бідкалася, що таке сталося без чоловіка, а проте, врешті мусіла скоритися й почала переносити свою й чоловікову постелю до дочки. Після того дня в хаті Цимбалюка життя повелося невеселе й пригнічене. У дворі й по хаті ходили чужі люди й хазяїнували, як хто хртів. З першого дня у Ганни почали зникати всякі харчі, далі не ставало птичини, а нарешті черга дійшла й до свиней. Ганна плакала й сварилася з уланами, але це було ні до чого, бо вони лаяли її й робили ще гірше. Микита пішов був поскаржитись уланському полковникові, але з того трохи не сталося нового лиха: полковник доручив Квицинському розібрати Микитину скаргу й той, прийшовши до хати Цимбалюків, знову почав жартувати та залицятися до Прісі, а Микита знову хапався за шаблю, так що Прісі вдруге довелося благати шляхтича, щоб пробачив її чоловікові. Через кілька день після того Пріся, як і щодня, пішла увечері з відрами до Росі по воду. 3 того часу, як до Корсуня прийшли поляки сумно стало над Россю. Не маячили вже тут, під вербами, чорні шапки парубків, не червоніли стьожки та плахти дівчат, не бренів веселий сміх, не лунали по-над річкою лагідні пісні... Замісць того, мов тіні, ходили тут засмучені жінки та потай, ховаючись від гусарів та жовнірів по-за кущами, прибігали до річки дівчата з відрами. Замісць пісень тепер тут вчувався плач та жалі. З усякої хати жінки й дівчата приносили сюди свої кривди, образу й ганьбу, що їх зазнали від поляків: по хатах поляки гуляють та пиячуть, б'ють та нівечать хазяйське збіжжя й посуд, грабують добро, ріжуть худобу. Та нехай би вже це, а то почалося таке, що не можна ні дівчині, ні молодиці з хати вийти хватають жовніри та й тягнуть гвалтом до замку, де польська шляхта бенкети справляє... Сьогодня Пріся почула ще таке, що її аж пропасниця почала бити: у Кривинюка згвалтовано жінку, а коли чоловік почав її обороняти, то гусари забили його на смерть. Наслухавшись про такі новини та наплакавшись разм з жінками, Пріся помітила, що вже добре смеркло й, ухопивши свої відра на коромисла, поспішаючись пішла до своєї левади. Хутко проминула вона верби, що, мов вартові, стояли над кручею, перебігла всю леваду й наблизилася вже до кущів бузини, що росла по-над межею садка, коли з-за кущів виникла постать Квицинського й перепинила їй шлях. - Я давно чекаю на тебе, красуню! - сказав шляхтич. - Так ти мені в око впала, що просто спокою не маю. Причарувала ти мене своїми очима! Скориставшись з того, що Пріся держала руками коромисло, він обняв її й хотів поцілувати, але молодиця відхилилася, росплескавши воду. - Не жартуйте, пане, бо ви знаєте у мене чоловік є... Шляхтич спалахнув. - Як не будеш до мене ласкавою та не будеш мене любити, то заб'ю на смерть твого нахабного хлопа-чоловіка! Ліпше иди до мене волею... - додав він, ухопивши Прісю за руку. - Бо все одно, як заб'ю твого чоловіка, то не минеш моіх рук...
- Ох, мені лихо! - злякано скрикнула молодиця й хотіла тікати, але шляхтич уже міцно обхопив її рукою. Коромисло з відрами впало Прісі з плеч, а вода розлилася по землі. - Пане, пустіть! Бійтесь Бога! - казала вона, змагаючись. - Чого ти пручаєшся, нерозумна? Невж тобі твій брудний хлоп любіший за родовитого шляхтича? Він розпалювався й усе міцніше тулив Прісю до себе. - Пустіть, бо кричатиму! - Не пустю! Ти мені сподобалася й мусиш бути моєю! - говорив шляхтич, намагаючись затягти Прісю за кущі. Пріся, змагалася й почала гукати Микиту, але того не було, й через хвилину боротьби вона почула, що шляхтич дужчий за неї й що за кілька хвилин вона знесилиться. Нарешті на репетування Прісі від хати почулося тупотіння. То біг не Микита, бо він саме ходив у степ по коні - від хати бігло четверо уланів. Наляканий тупотінням шляхтич випустив Прісю з рук, розглядівши ж, що то були улани, знову хотів вхопити її, але було вже пізно: покинувши відра там, де вони впали. Пріся, як сполохана куріпка, кинулася за кущі й побігла через сад до хати. - Чого вас нечистий приніс сюди? - накинувся хорунжий на здивованих уланів. Не смієте мені сюди вибігати, хоч би що тут почули! Геть к бісу! Обурений, мов звір, що стеряв здобич, шляхтич пішов вулицею. По жилах його напружено буяла кров. а серце гулко колотилося. Гнучке тіло молодиці, що тільки оце тріпотіло в його обіймах, збудило в нього звірячу похоть до неї, і він завзявся, щоб хоч як, а досягти своєї мети. IV Вирвавшись з обіймів шляхтича, Пріся, не добігши ще до хати, почала думати, чи сказати Микиті про те, що сталося, чи не говорити. Сказати страшно: Микита такийзапальний він уб'є пана, й тоді загине сам на шибениці, а проте й не сказати було неможливо, бо мати, зустрівши їі біля хати, побачила, що вона така збентежена, й зараз почала питати, де відра. Пріся не мала сили таїтись і з плачем почала розказувати матері все, жахливо озираючись і тремтячи всім тілом, бо їй здавалося, що шляхтич женетъся за нею. Тут саме приїхав із степу Микита й Ганна розказала йому, що було. Микита заскреготів зубами и стиснув рукою шаблю. - Уб'ю, як собаку! - Борони тебе, Боже, любий! - ридаючи сказала Пріся. - Ти ж занапастиш себе й нас усіх! Микита суворо відхилив Прісю, від себе й, поставивши коней, пішов у хату. Він хоч і знав, що Пріся невинна в тому, що божевільний панок чіпяеться до неї, а проте в серці козака виникло якесь вороже до неї почуття. - Бач, як причаровує своїми очима... чарівниця! Смутний і обурений, він довго мовчки ходив по світлиці.
- Голубчику, Микито, - говорила Пріся, трохи заспокоївшись, - ти неначе на мене гніваешся... Чи винна ж я? - Не дивилась би на нього - не було б того! - Я б тепер радніша, щоб мої брови повилиняли, а очі позападали - щоб на мене бридко б було й глянути, бо тоді б і пан, до мене не чіплявся! Пріся почала так гірко плакати, що Микиту взяв жаль, і він почав її заспокоювати, сказавши, що тепер сам провожатиме її на річку. Другого дня над вечір, коли Пріся лагодилася йти по воду, Микита справді надів свій козацький черес, запхнув за нього пистоль, почепив шаблю й пішов разом із жінкою. Вони йшли через садок, де ще недавно так любо женихалися, ховаючись у вечері від білого проміння місяця під захистом кучерявої яблуні. - Не, забув, Микито, як любо було? - соромливо глянувши на чоловіка, спитала Пріся й повела очима в бік яблуні. Микита стиснув їй руку. Він добре пам'ятав усі щасливі хвилини свого першого й єдиного кохання. Чи вернуться ж вони знову, ті хвилини? Чи настане ж знову спокій? Взявшися за руки, молоді перейшли сад, вийшли на леваду й поминувши верби, почали сходити униз до річки. От і воно, те місце, де Микита вперше попросив у Прісі напитися води й вона причарувала його своїм поглядом... Але яка одміна: там, де срібним дзвоном бренів по-над річкою дівочий сміх та співи, тепер стояла зловісна тиша, що перебивалася тільки плачем та зітханням покривджених та ображених жінок. Пріся мовчки набрала води, а Микита підсобив їй підняти відра на плечі й обоє пішли назад. Скоро вони проминули верби й наблизилися до кущів, аж тут назустріч їм вийшов Квицинський. Микита спалахнув. - Чого це пан тут тиняється по чужій леваді? Чи не підстерегає він тут чужої жінки, як учора? У ті часи на шляхтичів у Польщі не було ніякого суду. Навіть саме життя хлопів було у владі шляхти, на украінських же молодиць та дівчат шляхтичі звикли дивитись, як на свою власність. Через те змагання Микити за честь своєї дружини здавалося Квицинському нечуваним нахабством і обурювало його. - Геть з дороги, нахабний хлопе! - крикнув він. - Як смієш ти, пся крев, ставати мені на перепоні? Він підступив, ближче до Прісі. - Бачу, ляше... - відповів Микита, заступаючи жінку й виймаючи з піхви шаблю. - Бачу, що або тобі або мені не жити на світі. Ставай до чесного бою! - З ким? З тобою? - глузливо крикнув хорунжий. - Шляхтичеві не личить рубатися з хлопом! Хлопська смерть не на поєдинку, а на палі, й ти зараз скуштуєш, як сидіти на ній. Гей, гайдуки! З-за кущів вибігло двоє дужих поляків, що були гайдуками біля хорунжого. Він навмисне привів їх із собою, щоб силою захопити сьогодня Прісю до себе. Та не вспіли ті гайдуки підбігти до Галагана, як шляхтич уже впав на землю, простромлений у серце шаблею козака.
Жахливий крик вирвався з грудей Прісі. Вона зрозуміла, що загинуло її життя, бо загине тепер Микита. Скрикнули й гайдуки і, вихопивши з піхов шаблі, почали наступати на Микиту. - Три шаблі, перехрещуючись і б'ючись одна об одну, жалісно брязчали, розкидаючи в темряві блискучі іскри з своєї загартованої криці. - Прісю! - гукнув Микита. - Тікай до хати, поки я їх здержу! Але в Прісі буяла по жилах козача кров. Вона не покинула чоловіка в пригоді, а, скинувши з коромисла відра, вдарила ним одного з гайдуків по руках і вибила в нього шаблю. У ту ж саму мить Микита зачепив другого гайдука своєю шаблею по щоці й той з прокльонами відскочив від нього й, скрівавлений, почав тікати. Слідом по ньому побіг і другий, покинувши свою, вибиту Прісею з рук, шаблю. Все сталося в одну мить. Прісін чоловік був врятований від смерті, але молода жінка розуміла, що та смерть стояла зараз за плечима їі чоловіка, бо через кілька хвилин сюди мали набігти цілі натовпи поляків, і Микита буде вбитий. Ті ж думки блискавкою бігли й у голові самого Микити. - Прощай, голубко... - сказав він, притуливши до себе дружину. - Я втечу й переховаюсь в Крутому Байраці. А потім... потім сподівайся мене разом з Хмельницьким! Пріся хотіла щось говорити, обхопила чоловіка за шию, та так і зомліла. - Схаменися, Прісю, бо обоє загинемо... - умовляв Микита дружину, - Не вдавай серця в розпуку. Бог допоможе нам знову з'єднатися. Побачивши, що Пріся не розплющує очей він почав трусити її, щоб довести до притом ности. Тим часом з вулиці почулися голоси: поранений гаидук підняв цілу хоругву уланів і вони бігли до левади. Небезпека зростала щомить. Хапаючись, Микита поніс Прісю на руках до кущів бузини, що росли зараз за межею сада. Тут нарешті вона росплющила очі й прочуняла. - Прощай, мила! Тікай до матері... Та не жури себе, а сподівайся мене разом з волею! - ще раз розпрощався з дружиною Микита. Пріся почула любий голос і зрозуміла, що чоловікові треба скоріше рятуватись. Вона поцілувала його в останнє, кинулася в сад зникла за кущами. Зник за кущами й козак. Поки гайдуки разом з уланами розшукували в темряві тіло хорунжого та шаблю товариша, Микита садками та городами, перелазючи через тини та перестрибуючи рівчаки, прямував до того місця на Росі, де був брід, і, перебігши там за річку, зник у темряві гаю. Проте він був певний що поляки будуть його доганяти и найпильніше розшукувати, й через те, не спиняючись, пішов гаєм по-над Россю, поспішаючись, щоб до світа дійти до Крутого Байраку. Околиці свого рідного міста Микита знав, як свою долоню, і через те, не вважаючи на темряву, він ішов хутко, обминаючи розкидані по-над Россю хутори. Відійшовши півмилі від Корсуня в бік Стебліва, козак наблизився до Росі, де знав брід, і там знов перейшов на Корсунський бік річки. Тут на півмилі від берега лісу не було, й Микита, щоб не виявити себе, пішов балкою, обережно прислухаючись і ховаючись по-під кручами. Скілька разів козакові вчувалося тупотіння коней, і тоді він припадав ухом до землі й прислухався. Один раз тупотіння коней почулося зовсім виразно й що далі ближчало.
Микита опинився в небезпеці, але, на щастя, недалеко від нього над кручею був терник, і козак уліз у саму середину кущів, не вважаючи на те, що гострі шпички тернику рвали на ньому не тільки одежу, а навіть саме тіло. Тупотіння коней зовсім наблизилось і завмерло біля тернику. Вершники спинилися й Микита почув розмову трьох поляків. - Де ж його поночі знайдеш? - говорив один з вершників. - Може, він отут і сидить у тернику, а як його дістанеш? - Тільки одежу подереш задарма, а його, може, тут і немає... - сказав другий голос. - Це треба розуму не мати, щоб поночі, навмання лазити по терниках! - додав третій. - Ми не хорти, щоб чути носом, де він. Вершники рушили коней і поїхали далі. Почекавши, поки не чути стало тупотіння коней, Микита виліз з тернику й пішов далі. Ніч була тепла - весняна. З неба безличчю ясних очей дивилися на козака веселі зорі, а назустріч йому повівав вітрець, обгортаючи його нічною вохкістю й пахощами весни. Все це нагадало козакові його десятирічне життя по степах, і він почував себе під вільним небом неначе в рідній хаті. Жваво йшов він, розбиваючи вітер своїми дужими грудьми, і тільки неспокій за Прісю не давав йому змоги бути цілком щасливим: те ж, що він повинен був жити диким звірем, і на крихту не страхало його. Через годину після півночі Микита ввійшов у ліс. Біленькі, рясці берези неначе відбивали від себе світло й допомагали козакові вишукувати стежки; проте, що далі козак ішов лісом, то трудніше ставало йти, бо ліс перерізували крутобокі балки й рівчаки, що плуталися й перехрещувалися поміж себе, збігаючи до Крутого Байраку. Хоч як добре знав Микита Крутий Байрак, а проте й він заплутався б у гущавині й не потрапив би до нього, коли б не почало розвиднюватись. - Стій! - несподівано почув Микита поперед себе голосний покрик і побачив, що крізь кущ наведені на нього дві рушниці. З несподіванки козак ухопився був за пістоля, але враз спустив руку: - Якого дідька полохаєте ви людей? - сказав він, весело, розглядівши за кущем смушеві шапки та українські чумарки. - Та це ти, Микито? - почулися здивовані голоси, й з-за куща вийшло двоє молодих стеблівських парубків, добре відомих Галаганові, бо Стеблів був від Корсуня не більше, як за милю, і мало не всі корсунці знали стеблівців, а стеблівці - корсунців. - Чи по волі, чи по неволі? - Добрі молодці все по волі ходять! Приятелі почоломкалися й почали розпитуватись. Галаган розказав про свою пригоду, що через неї мусив шукати притулку в Крутому Байраці, стеблівські ж парубки розповіли, що вони тільки вартові, а що в Байраці вже згуртувалася добра ватага з стеблівців, і навіть богуславців, таких самих, як і Микита, що через поляків мусіли тікати до лісу.
- От тебе тільки нам і бракувало! - радіючи, що здибалися з Микитою, говорили стеблівці. - Ти над усіх козаків козак будеш нам за отамана! З тим усі троє козаків пішли вниз байраку до табору повстанців. V На другий день після того, як загинув від руки Галагана польський хорунжий, коронний гетьман Потоцький справляв у Корсунському замку бенкет. Це був не звичайний бенкет польсько шляхти, які відбувалися мало не що-дня з приводу прибуття до війська всякого нового пана, - сьогодня старий гетьман справляв бенкет усій шляхті з приводу того, що завтра з сином Потоцького, Стефаном, значна частина польського війська мала виступати з Корсуня на південь шукати Хмельницького. У великій світлиці замку, за кількома довгим столами, сиділи опріч коронного гетьмана та сина його Стефана ще польний гетьман Калиновський, полковники та вельможні пани: Одрживальський, Синявський, Бігановський, Чарнецький, Сапіга, Друцький, комісар Шемберг і багато більшої і меншої шляхти. Всі вони були одягнені в коштовні різнокольорові саєтові кунтуші, гаптовані золотом та сріблом, і пишалися всякими окрасами з золота й самоцвітів. Багато вже за столами було випито доброго вина й старого меду, багато вигукувалося вже “віватів” і за ,короля, і за славу Річі Посполітої, й за польське хоробре військо, й за панство й панів, та панянок. Тепер усі були вже на підпитку й бенкет доходив до краю. Старий Потоцький хотів уже відпочити й блимав очима, але йому здалося, що попереду, ніж попрощатись, він повинен ще навчити свого сина, як керувати військовими справами, і він голосно звернувся до нього: - Сину мій! Завтра ти поведеш хоробре польське віисько на війну. - Яка війна, тату?! - зразу перебив батька Стефан Потоцький. - Багато чести хлопам, щоб з ними воювати! Слово гонору - я й шаблі, з піхви не витягну на цю наволоч, а розжену бунтарів канчуками, Хмельцицького ж приведу до тебе на аркані! - Так, так, любий сину! Ти говориш, як і годиться шляхтичеві; а проте знай, що українське повстання це гидра - відрубаєш їй голову, а натомісць виростає дві! Будь же обережним і слухайся вельможного пана комисара - він людина досвідчена у військових справах і буде давати тобі раду. Я ж з свого боку не шкодую дати тобі найліпше військо. - Не треба, батьку, мені багато війська! Що менше буде в мене війська, та більше буде мені слави! - Віват пану Стефану! Віват завзятому лицареві! - загукали пани по всіх столах, піднімаючи свої келехи з вином. Старому гетьманові було дуже любо, що син його так говорить і що його так щиро всі вітають. Він зовсім розмяк від вина й з сльозами на очах простяг свій келех до сина. - Віват, мій любий синку! Я завжди говорив, що ти в мене вдався! Батько й син поцілувалися. - Веди ж завтра своє військо, синку! Перейди ліси й степи та зруйнуй запоріжську Січ і винищи до ноги харцизів, що порушують наш спокій: привідця ж їхнього - Хмельницького приведи сюди на заслужене катування й страту.
З цим старий Потоцький допив свій келих і хотів підвестись, але ноги його вже не слухали й він знову важко сів. Побачивши те, до Потоцького підбіг Калиновсъкий і, всміхаючись, узяв иого під руку, щоб підвести. - Пану Миколі час до ліжка! Потоцький дуже не любив Калиновсъкого й він, узявши його слова собі за образу, знервовано вирвав свою руку. - Прошу, пана, доглядати себе та своєї пані, а не мене! Калиновський враз спалахнув і вхопився за шаблю: - Як сміє пан зачіпати мою дружину?! Обидва гетьмани - коронний та польний сварилися по кілька разів на день, і до цього всі вже звикли. Почувши тепер їхню сварку, до Калиновського підбігли Одрживальський та Бігановський і відтягли його на бік, умовляючи пробачити старому, який до того ж на підпитку; Шемберг же та Сапіга підвели тим часом старого Потоцького під руки й повели його до покоїв. - Заспокоєний Калиновський і всі останні пани посідали знову до столів і взялися кінчати свій бенкет. - Гей, хлопи! - гукнув молодий Потоцький. - Тягніть з льохів усе, що там маєте! Прислужники забігали й по столах знову забряжчали кухлі, а пани знову вітали пана Стефана, подаючи йому тим часом всяких порад: - Віват, пане Стефане! Щасливий єси: тебе чекає всесвітня слава! - Найпильніше треба, щоб винищити всіх запорожців, бо, поки вони існують, не буде нам спокійного життя на Україні! - А хлопам українським треба дати такої кари, щоб вони вже й не згадували про волю! - Не бійтеся, панове! - голосно відповів Стефан Потоцький. - Мене не треба вчити, як карати хлопів: гостра паля - то їм найліпша наука. - І схизму всю треба винищити! - почулися голоси. - Нехай сяє єдина свята католицька віра. З усього зібрання поляків знайшовся тільки один, що йому речі панів про кари й утиски на українців були не до мислі. То був комисар Шемберг. Він незадоволено похитав головою й сказав: - Нерозумно дратувати українців, коли стоїмо серед України. Треба поводитись з ними по правді з ласкою! Ці слова викликали в панів цілу бурю протестів. - Як, з ласкою?! - гукали вони, - от до чого доводить ласка: вже вчора хлоп убив шляхтича! Чи чувано це? Ні, хлопів тільки карами можна залякати й держати у слухняності. - За що ж убито хорунжого? - спитав зацікавлений Потоцький.
- За те, що він залицявся до молодиці! Його вбив хлоп, чоловік тієї молодиці! - Яке нахабство! - почулися вигуки здивування. - Йому зробили честь: родовитий шяхтич звернув увагу на його брудну жінку!.. - Маю надію, що хлоп уже сидить на палі? - спитав Потоцький. - На жаль, ще ні! - обізвався пан Друцький, полковник того полку уланів, що в ньому був хорунжим Квицинський. - Хлоп зразу ж утік! Проте мої улани як найпильніше його шукають, і я маю певну надію, що небагато мине, як ми його четвертуємо або посадим перед замковою брамою на палю на острах усьому Корсуневі. Потоцький засміявся: - А цікаво б бачити ту молодицю, - чи варто ж було через неї загинути? - Нема про що говорити, пане Стефане! - знову озвався Друцький. - Чи розумно ж помірати за хлопку, коли ми можемо мати їх цілі десятки - досить звеліти гайдукам привести. Довго ще бенкетували пани, поки, де-хто заснув, схилившись до столу, а дехто, шукаючи постелі, зсунувся під стіл і там розпластався, як рак; ті ж, що були дужчі, порозходилися по своїх покоях, що були тут таки, у замку. Молодий Потоцький був міцніший за багатьох і пересидів мало не всіх, але нарешті підвівся й він, щоб іти до своєї світлиці. Коли він минав двері, до нього наблизився молодий білявий панок Блясь. Блясь був з дрібної шляхти й пив та їв з ласки заможних панів. Він завжди придивлявся й прислухався до бажань вельможних магнатів і прислуговувався їм, щоб запобігти їх ласки. До Потоцького він наблизився, принижено вклоняючись, і промовив до нього стиха: - Вельможний пан хотів побачити ту молодицю, що через неї вбито хорунжого Квицинського, чи не привести ії до покоїв пана? У голові Потоцького парував хміль і вигадка Бляся йому подобалася. - Цікаво... цікаво... Справді приведи - подивлюся, що воно за диво, відповів він і пішов далі. Під той час у хаті Цимбалюків уже давно було погашено світло. Гусари десь добре нагостювались і поснули рано. Ганна, збентежена вчоршнім випадком і неспокійна не тільки за Микиту, але й за Данила, бо йому вже час було вернутися з Черкас, плакала сьогодні ввесь день і не спала довго, але після півночі й її зморив сон, не спала ще тільки одна Пріся. Думки її линули туди, куди пішов її любий чоловік. У непокої вона уявляла собі, що Микиту вже вхопили поляки й десь завдають йому муки... Через хвилину їй ввижалося, що він, голодний і холодний, мов дикий звір, ховається по-під кущами, прислухаючись до всякого згуку, навіть до шелесту листя... й молода жінка сама прислухалася до найменших згуків, не маючи сили заснути. І от її вухо вловило біля хати гомін скількох голосів, а через хвилину счинився грюкіт до неї у вікно. У Прісі заколотилося серце, бо вона передчувала недобре. Навпаки Ганна, що не чула голосів, а почула тільки стукотіння, скочила радісно, сподіваючись що то вернувся Данило, і хотіла відчинити двері. - Не відчиняйте, мамо! - озвалася Пріся. - Я боюся. Голоси почулися вже у сінях, бо з двору у сіни двері тепер не замикалися через те, що там часто ходцли гусари. - Одчиняй! - голосно гукнули всінях, і хтось почав сіпати двері.
- Чого вам треба серед ночі? - спитала вже злякано Ганна. - Я не відчиню! - Не відчинеш - самі відчинимо! - гукали за дверима й почали бити й рвати двері. Перелякані жінки ледве вспіли обгорнутись одежею, як легеньку защіпку у дверях було зламано й у хату ввійшов панок Блясь, держучи в руці запаленого лихтаря, а позад нього стояло четверо гайдуків. - Беріть оцю! - показав він на Прісю. Не вспіла молода жінка й скрикнути, як четверо гайдуків вхопили її й скрутили їй назад руки. - Затуліть їй заразом і рота, щоб вулицею не репетувала, - наказував Блясь. - Не мучте мою дитину! - скрикнула Ганна. - Пустіть! Але зразу ж вона впала непритомна від важкого кулака одного з гайдуків. Прісю витягли з хати й понесли вулицею. Куди несли її, вона не знала, бо бідній молодиці нап'яли на голову якогось лантуха, так що вона нічого не бачила. Через який час вона почула, що її несуть по східцях угору. То були сходи на ту башту замкову, де жив Стефан Потоцький. Приволікши Прісю до покоїв Потоцького, Блясь сказав розмотати молодиці голову, розв'язати рота й лишитися на сходах, а сам потяг молодицю в горниці. Через хвилину Пріся з жахом побачила себе у гарно вбраному й освітленому покої, в якому на канапі сидів невідомий їй пан. - Оце, ясновельможний пане, - сказав Блясь - та молодиця, що її чоловік убив хорунжого Квицинського. Осоловілими очима Потоцький пильно придивлявся до Прісі й хоч вона була нечепурно вбрана й розкудлана в боротьбі з гайдуками, проте її великі карі очі й чорні брови зкрашували все те й примушували бачити тільки їх, а не одежу. Потоцький упевнився, що у нього перед очима була певна красуня. - Ти не лякайся, молодице... - почав Потоцъкий п'яним голосом. - Хоч тебе й слід скарати на смерть за вчинок твого чоловіка, та я того не вчиню. Він моргнув Блясеві й той вийшов, зачинивши за собою двері; сам же Потоцький, трохи хитаючись, наблизився до Прісі й узявши їі за руку, все дивився в її широко росплюшені очі. Рука молодиці тремтіла, як і ввесь її стан, і те тремтіння зразу збудило у поляка п'яну похоть. - А ти справді непогана, молодичко... - сказав він, сміючисъ. - Правда вмірати через тебе нерозумно, але пожартувати з тобою одну нічку - не погано, ходім зо мною. Він обхопив її за стан і повів до дверей другого покою, що були зап'яті килимом. Тільки тепер Пріся зрозуміла, на що її взято й принесено сюди. Вона зразу розуміла й те, що вона тут беззахистна й ніщо не може врятувати її. Одчай обхопив серце молодої жінки й вона впала навколішки. - Пане хороший! - почала вона благати Потоцького. - Не робіть мені ганьби! Я козачка з роду й чесна жінка своєму чоловікові!
Молодий поляк не звернув уваги на її благання. Він ухопив Прісю в обійми й поволік за килим. - Ти мені вподобалася й не буде тобі ніякої ганьби з того, що вельможний шляхтич з тобою ласкаво пожартує. Тоді в Прісіному серці заклекотіла козача кров, і вона зважкилася ліпше вмерти, а не датися в наругу. Вона почала змагатися, коли ж почула, що сили вже не вистачає, - вона уп'ялася в шию своему насильникові. Скрикнувши, той випустив Прісю з своїх обіймів, але вона розпалена боротьбою, не розуміла вже, що робить, і зваливши Потоцького на поміст, почала крутити йому руки й душити за горло... Можливо, що в нестямі Пріся й задавила б поляка, коли б на крик його не вбігли гайдуки й не вирвали б знесиленого пана з рук розлютованої козачки. Ледве зводячи дух, Потоцький сказав вкинути Прісю у льох і переказати на другий день полковнику Друцькому, щоб за смерть, від її чоловіка, шляхтича Квицинського, Прісю було покарано найлютішою смертю. Прісю вхолили гайдуки, поволокли по сходні аж під замок у льох і вкинувши туди, зачинили за нею важкі двері. У льоху було темно, й нещасна жінка не зважувалася рушитись з місця, щоб не впасти кудись ще глибше. Останнє, що вона почула, був брязкіт залізного засову дверей і після того в льоху стало тихо, як у могилі. Жах обхопив душу молодиці, й вона жалкувала, чому Потоцький не звелів вбити її відразу. Не весело минула ця ніч і Потоцькому, ранком же він виїхав до свого війська блідий і похмурий. Його не розважали навіть голосні музики, що грали перед його військом, і ті “вівати”, що лунали йому вслід, аж поки перейшов він з військом на другий бік Росі. VІ Діставши ранком від молодого Потоцького за Галаганову молодицю замість подяки лайку й довідавшись від гайдуків, яку прикру ніч зробила Пріся вельможному гетьманському синові, Блясь зараз же побіг до полковника Друцького переказати про волю Потоцького, щоб нахабну козачку скарати на смерть. - То правда, - сказав Друцький: не покарати молодицю не,можна, бо через неї вбито шляхтича. Коли б вона не підбурила свого чоловіка, а була б до хорунжого ласкава потай від нього, то цього б не сталося. Їй треба зняти голову. Приведи ії до мене. Полковник Друцький був хоч старіший за Стефана Потоцького, але ще дужий тілом. Разом із тим він був великий ласун до жіночої вроди й у своїх маєтках не минав ні одної вродливої дівчини або жінки з своїх підданців. Почувши, що Галаганова молодиця відхилила залицяння не тільки Квицинського, а навіть самого Потоцького, він дуже заціка вився її побачити й для того більше й звелів привести Прісю до себе. Вкинута в льох, Пріся дового стояла, мов скаменіла, на одному місці, поки нарешті втома її подужала й вона сіла, а далі й упала на долівку. Чи спала вона, чи ні, вона того не почувала, бо думки не покидали її всю ніч. Скільки часу вона була вже в льоху, вона теж не розуміла, бо в мертвій тиші й пітьмі не можна було знати часу. Змучена душею й тілом, вона нарешті почула, що до льоху йдуть люди й хоч, знала, що ті люди її вороги, що вони поведуть її на страту, а все ж таки зраділа, зачувши людей, бо лежати в домовині живому далеко гірше, ніж мертвому.
У дверях забряжчав засув, двері з сердитим скрипінням одчинилися й Пріся побачила вгорі сіру пляму далекого бажаного світу. - Виходь, проклята хлопко! - гукнув Прісі Блясь і вдарив молодицю ногою. Через тебе ледащицю на мене розгнівався гетьманський син. Ось стрівай: зітнуть тобі голову, щоб не брикалася! Пріся покірливо пішла за поляками й гадаючи, що її ведуть на страту, прощалася у думках із життям і з любим їй чоловіком. - Не довго я з тобою, Микито, кохалася, - говорила вона своїм серцем, - та багато щастячка зазнала. Дай же, Боже, тобі, мій любий, за твою ласку, щоб тебе ворожа шабля й куля не брала, щоб сталося те, про що ти все життя мріяв і про що дбав: щоб перемогли козаки ляхів, ворогів наших і щоб діждав ти волі на Україні. Дай, Боже, щоб гарна дівчина тебе кохала - поберися з нею й будь щасливий, а за мою душу милостиню подавай. - Так благословляла свого чоловіка молода козачка, йдучи, як вона гадала, на страту. Вона була спокійна серцем, упевняючи себе, що ввсякій людині призначено від Бога свою долю, й тільки рясні сльози, що не чутно лилися з Прісіних очей, виявляли тугу її серця за передчасно увірваним молодим життям. У замковому дворі було чимало окремих будинків. Ті будинки було призначено на те, щоб під час наскоків татарів у них було безпечний притулок мешканцям з міста й околиць, в одному з таких будинків жив тепер полковник Друцъкий з своєю челяддю, туди до нього й привели Прісю. Глянувши на мододу козачку, полковник, вражений красою її великих карих очей і зараз уявив собі, що коли б цю молоодицю, що була заплакана, стомлена й забруджена, обмити й причепурити, то з нею веселіше було б марнувати в нудному Корсуні дній ночі. - Через тебе, молодице, вбито шляхтича й ти повинна вмерти на шибениці! сказав поважно полковник, сподіваючись, що Пріся зараз владе навколюшки и цілуватиме йому ноги, благаючи милосердя, а він її помилує й тим приверне до себе її серце. Але Пріся стояла нерухомо, мов би й не чула або не розуміла того, що їй кажуть. - Що ж ти мовчиш? Може не розумієш по польському? - здивовано спитав полковник. - Коли я повинна вмерти, - нарешті відповіла Пріся, - то нехай ведуть мене скоріше на страту. Такої відповіді полковник не сподівався. Та одмова знищувала його заходи й, розсердившись, він справді хотів був наказати, щоб Прісю вели у рівчак окопів і там відтяли їй голову, але глянувши у великі блискучі очі її, що так скрашали ніжне, мов намальоване обличчя молодиці, він зважив, що було б зовсім нерозумно занапастити таку красу, не скориставшись з неї. Проте виявляти свої думки перед Блясем та гайдуками не годилося, й він почав говорити зовсім не те, що мав на думці. - Ну, коли ти така запекла, що страта тебе не лякає, то виходить, що то тобі не кара. Одведи, пане, Блясю, цю молодицю в комору, що біля моєї пекарні, нехай посидить у коморі, а я тим часом надумаю, яку їй кару призначити. Тепер пріся справді впала навколішки з риданням: - Благаю вас, вельможний пане, не мучте мене, а звеліть скоріше відтяти голову!
- Ні, ми те ще обміркуємо... - відповів полковник. - Ведіть її. Прісю підняли здолу, провели через кілька кімнат і замкнули в коморі. За сльозами спочатку Пріся нічого не бачила й ні на що не дивилася, далі ж помітила, що через невелике віконце в комору йшло світло й оссвітлювало лантухи з борошном і всякі інші харчі, що там переховувалися. У коморі було далеко ліпше, ніж у льоху, та проте Прісю ще гірше взяв одчай з того, що вона мусить там нидіти, коли думками вона вже полинула на той світ. Через якийсь час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти й, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа в кутку. Так минув увесь день, увечері ж Друцький повернувся на підпитку з бенкету й звелів привести Прісю до себе. Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю й раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись. Коли Прісю привели до Друцьокого, він сидів на широкій лаві, спіраючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти де себе. - От що, молодице: дуже ти вродлива й жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своею зроблю! Панею вберу тебе й на Волинь з собою повезу. Пріся низько вклонилася. - Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одноразово серце не кохає... - На що мені те знати: чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою. - Не можу цього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла й присягу дала бути вірною йому дружицою... - Та ти про те забудь! - почав уже хвилюватись полковник. - З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката! - То віддавайте до ката, - рішуче відповіла Пріся, - а чоловікові я не зраджу. Друцький уже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте, речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки від паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше: - Не розумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може ти ,не ймеш віри, що я тебе покохав... - Він притяг Прісю за руку, посадив поруч себе. - От тобі слово гонору, що що я покохав тебе й дуже мені тебе жаль.
Пріся повірила тому, що серце польського пана добре й упала з плачем до його ніг. - Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіь мене до батька! Ці слова знову розсердили полковника. - Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір'ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка! Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надіею, що на хвйлину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя. - Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! - крикнула Пріся. - А що ж саме? - питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю. - Кусатись буду! - крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу... Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася. - Ну, побачим же, хто кого переможе! - крикнув полковник і вдарив у долоні. Увійшов гайдук. - Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками. Пріся впала навколішки. - Благаю вас, пане, звеліть мене вбити! - Смерть від тебе не втече! А поки що - буде не по твоєму, а по моєму! гукнув Друцький. - Ох ти дурна та нерозумна! - говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, - Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач - недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха? Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в'язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв'язувати... Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування... Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх. За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам'ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та
помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі. Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око... Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: "якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око". Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б утодним богові ділом, бо ва очі її все й задивляються пани. Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга. Стати огидцою па виду, - думала вона - це-ж гірше, ніж умерти... А що, як її не замордують, випустять... що-ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті... Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, й вона на якийсь час зріклася свойого заміру. Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову. - Ну, молодице... - сказав Друцъкий - сидячи, як і той раз на подушках: Надумала? Сідай сюди до мене. Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече. - Годї тобі мордуватисъ та муки собі по дурному задавати... прихились до мене. Пріся відхилилась від його рук. - Веліть пане, вести мене на страту!.. - А, ти знову своє!.. - відскочив від неї полковник. - Ще тебе не навчили! Він ударив у долоні і, як і той раз, у покій увійшов гайдук. - Всип їй знову півсотні та дошкульніще, бо не навчаєтъся, як панів шанувати. Знову Прісю катували, й так пішло мало не щодня... Прісю водили до покоїв Друцького й зараз же виводили на катування, бо вона рішуче відхиляла його залицяння. Так минуло більше трьох тижнів - важких і довгих для Прісі, як три віки. Вона змарніла: на виду, охляла й пожовкла, а великі, темні очі її глибоко пірнули під брови, тільки вогонь, що завжди світився в тих очах, не погасав, а світив ще яснішим промінням... Коли б польський пан вперше побачив Прію в такому стані він не поквапився б на неї, тепер же він уже завзявся перемогти вперту молодицю й бути її володарем, хоч на один день, а тоді поглумившись над нею, прогнати її геть з свого двору. Нарешті Друцький надумав, що вся Прісіна впертість - через надію знову зустрітися з чоловіком, і, щоб знищити цю надію, він рішив обдурити її тим, що, Микиту вже піймано й замордовано на смерть, а щоб більш упевнити її в тому, підмовив і гайдука ствердити його вигадку.
За такою метою Друцький одного вечора знову прикликав до себе Прісю. - Що, молодице, знову ні! - І довіку ні! - Ну, скажи, за для кого-ж ти себе бережеш? Кому-ж ти вірна, коли твого харциза-чоловіка вже мої гусари впіймали й сьогодні вранці його четвертовано? Крик одчаю вибився з грудей Прісі, й вона з риданням впала навколішки. Друцький дав їй трохи прийти до тямки й тоді почав знову: - Отже ж обміркуй тепер, чи варто тобі бути такою впертою? Пріся дoвго не мала сили говорити, але врешті опанувала собою: - Як Бог судив моєму чоловікові вмерти, то й мені нема нащо жити. Найбільше моє бажання - скоріше з ним з'єднатися на тім світі, а вмру я вірною йому. Завдайте мені скоріше смерть. - За твою впертість не зроблю того!.. - З серцем сказав Друцький і знову велів гайдукові катувати нещасну жінку. VII Минув уже місяць, як Стефан Потоцький пішов з частиною польського війська ловити Хмельницького, а звісток від нього досі не було. У Корсунь до Потоцького доходили тільки вісти про те, що на лівобічній Україні неспокійно, що по маєтках польських панів раз-у-раз виникають розрухи, але такі розрухи за останніх двадцять років були явищем звичайним і нікого не турбували, бо польське військо хутко їх приборкувало. Військо коронного гетьмана що-далі збільшувалося, бо з Волині й з Поділля підходили пани з своїми надвірними хоругвами, й у Корсуні мало не щодня справляли бенкету з приводу зустрічі нових товаришів по зброї. От і сьогодні в замку був великий бенкет, бо прибув родовитий пан і великий багатир, власник міста Корця на Волині, і привів з собою більше як півтори тисячі кїнного війська, а слідом за вельможою прибув великий його обоз з харчами, винами й усяким панським добром та коштовним срібним посудом. У Корсуні Корецький хотів показати всім панам, що багатішого за нього магната немає в усій Річі Посполитій, і з цією метою, розташувавшись трохи після походу, справив всій шляхті такий бучний бенкет, що такого, справді, ще ніхто не бачив. У найбільшій світлиці замку стояло шість великих столів, застелених сріблом гаптованими настільниками й обставлених срібним посудом, а навколо тих столів було повно панів. За середнім столом, разом з господарем, сиділи найпочесніші гості: коронний та польний гетьмани й усі полковники. Сіли до столів у південь, а тепер уже сонце хилилося на захід, але господар ще не пускав гостей вставати. Кухарі все приносили нові та нові страви, а гайдуки все наливали по келехах інші вина й меди скільки тут за пів дня було випито вина та меду, того вже ніхто-б не полічив. Сам господар Корецький, як і всі гості, був уже добряче на підпитку й почав уже трохи забувати обережність та чемність. - Не розумію, - говорив він, - нащо король примусив мене сюди йти. Адже ніякого ворога тут немає! Я гадаю так, що відпочивши, можна буде й додому вертатись.
Почувши те Калиновський засміявся: - Чи не за панією вже пан занудьгувавсь, що так поспішає дому? Нехай пан не тужить: тут на Україні чимало є прехороших дівчат та молодиць. - На жарт Корецький відповів жартом: - О, я знаю, пан польовий гетьман дуже упадливий до хлопок, але я непоганю себе з схизматичками! - Ну, то ми викличемо панові з Київа шляхтянку! - Годі, пане гетьмане, жартувати, відповів Корецький, - Я кажу, що рушити таке військо, як я рушив, чогось коштує. Нащо ж примушувати нас на такі втрати без пуття? Адже напевно пан Стефан розігнав усіх харцизів-лугарів та запорожців і Січ Запорожську зруйнував. Та воно й не диво: хіба проти такої наволочі збірати таке славне та велике військо, як тут зібралося? На бунтарів досить було послати дві хоругви з канчуками. -А пан бився вже коли-небудь з козаками? - з посміхом спитав Калиновський. - Ні, мені не додоводилося соромити з таким ворогом своє лицарство! А хіба з ними треба битись? Іх треба бити... от, і все! - Це й видно, - сказав Калиновський, - що панові не доводилося битися з козаками, а мені так доводилося, і через те я не спокійний, що від пана Стефана досі немає жадноі звістки. Останні слова Калиновського почув коронний гетьман Потоцький, і вони здалися йому образою для сина. - Даремне пан польний гетьман, - сказав він, - турбується про чужі справи. Мій син знає, що робить. Він, певно, не тільки зруйнував Січ, але хоче викорінити всі кубла запорожські по островах Дніпрових та по Дикому Полі. Під ту добу до світлиці увійшов Блясь, що був на варті біля брами. Блідий і схвильований він несміливо наблизивсь до Потоцького й, коли той звернув на нього увагу, проказав: - Прошу ясновельможного пана пробачити: прибув жовнір з війська вельможного пана Стефана... - Простий жовнір? - здийовано підвів рясні брови Потоцький. А деж лист до мене від пана Стефана? - Він не має листа, ясновельможний! - Не має? - гнівно скрикнув Потоцький. - Так то якесь ледащо, а не посланець. Нехай підожде. - А що жовнір каже? - спитав Калиновський. Блясь вагався, що сказати, й якийсь час стояв засмучений. - Він таке верзе, шо я боюсь й переказувати... - Що? Що таке? - почулося з усіх боків. - Ясновельможний гетьмане! - звернувся Блясь знову до Потоцького. - Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду...
Поміж панами пішов гомін. - Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його? - Покликать! - звелів Потоцький. Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці. - Який же це жовнір? - здивовано й з посміхом питали пани. Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького. - Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш я не винен, що мушу таке говорити... - Скоріше, собаче бидло! - гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився. - Я жовнір з полку пана Сапіги... - казав, запинаючись, наляканий жовнір. Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!.. - А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! - знову гримнув старий гетьман. Жовнір поклонився в ноги. - Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького... Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана... Ми три дні билися, але не стало сили... Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра. - Де-ж військо? Де мій син? - приголомшений звістками грізно питав Потоцький. - Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон... - А щоб тобі язик відсох за твої вісті... - скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького: - Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Пoбачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться. - Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, - обізвався Калиновський. - Вони всі пеклом на нас дихають! - А хоч би й так? - перебив Корецький. - Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а деж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
- Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон... - озвався жовнір. - Цить проклятий! - гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. - Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?.. - Та ні, пане Миколо! - знову доводив Корецький Потоцькому, - Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі... І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки... Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати. - Розв'язати йому язика! - гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу. Жовнір підняв руки вгору. - Бог свідок, що правду кажу!... Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування. Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків. - Чи можливо ж, щоб якісь розбещені хлопи вигубили десять тисяч польського війська? - Польського війська, що всьому світові відоме, як найсміливіше? Навколо столів знову почувся сміх та брязкіт кухлів. Тепер пани вже сміялися з свого переляку, і всяк намагався вдати з себе байдужого й веселого, упевняючи інших, що він і на крихту не поняв віри хлопові. Несподівано веселий настрій увірвав Калиновський: - Чи брехав цей втікач, - сказав він Потоцькому, - чи правду сказав, а нам час рушити на південь, слідом за переднім військом. Не квочки ж ми, щоб висижувати тут яйця! - Ці слова польного гетьмана не до смаку були панам, і з усіх боків почулися незадоволені вигуки: - Куди йти? По що нам іти? Ніякого ворога немає, а ми будемо волочитися по степах та мордувати людей і коней? Калиновський почав доводити, що неможливо стояти в Корсуні, погубивши зв'язок з переднім військом, а що треба йти вперед, поки той зв'язок поновиться. Ці суперечки не подобалися коронному гетьманові, і він гостро перебив Калиновського: - Не місце, пане польний гетьмане, тут на бенкеті радитися про військові справи. Через годину я призначаю нараду в своїх покоях і прошу всіх полковників туди. На тому й скінчився бенкет пана Корецького. Через день у Корсуні лишилася тільки невевелика залога, все ж польське військо під проводом гетьманів, як обстоював Калиновський, пішло за Рось, на південь.
Тільки не далеко йому довелося ходити, бо під Смілою, на перевозі через Тясмин, польський під'їзд побачив все козацьке військо й, переляканий, прибіг з тією звісткою до геманів. Тепер уже не було сумніву, що переднє польське військо під проводом Стефана Потоцького загинуло. Як грім вразила всіх звістка, що Хмельницький так близько й з такою великою силою, яка спромоглася вигубити чимале військо гетьманового сина. Потоцький почав тужити по синові й у запалі хотів був іти далі, щоб напасти на Хмельницького й помститися за сина, але між панами збилася ціла буча. Всі були налякані звісткою й ніхто не хотів іти вперед. Навіть той самий Корецький, що напередодні похвалявся розігнати козаків канчуками, тепер вигукував зовсім інші промови: - Куди ж нам іти? - звертався він до Потоцького, - іти що б ускочити Хмельницькому до рук, як необачно вскочив пан Стефан? Нам треба самим вибирати місце, здатне до бою, й на нъому стати. Нехай Хмельницький іде до нас, тоді ми йому покажемо, яка в нас з хлопами розправа! - Та й ставати нам не тут, - озвався полковник Бігановський, - нам треба одійти ближче до міст. - Сором, панове! - не вдержавшись, почав гукати Калиновський. - Від кого ви хoчете тікати? Від бунтівників-хлопів? То буде їм найкраще свято! Вони хоробрі, коли від них тікають, коли ж на них ударити сміливо, гарно озброєним і вимуштрованим військом, як наше, вони не встоять. Згадайте ж, панове, вашу славу й сміливо вдаримо на ворога! - З ким пан гетьман хоче вдарити на козаків? - перебив Корецький. - Адже ж у нас половина війська схизматиків-українців: вони перекинуться до ворогів наших, як було й під Жовтими Водами. - Неможливо тут битися! Неможливо! - почали пани гукати цілим натовпом. Назад! Потоцький, приголомшений горем і своєю старістю, вагався, на чому стати, коли ж почув вигуки цілого натовпу панів, щоб відходити ближче до Польщі, то неначе зрадів, що є спромога заховатись за бажання більшости шляхти, й звелів повертати військо назад. VIII Почувши від полковника Друцького про смерть свого чоловіка, Пріся трохи не збожеволіла з одчаю та жалю й уже не вагалася більше над питанням, чи робити собі каліцтво, чи ні, бо, коли раніше вона не хотіла бути огидливою, щоб не втратити кохання свого Микити, то тепер, після його смерти, її врода стала їй не мила й непотрібна. Лишившись у коморі на самоті. Пріся почала шукати чим би виколоти собі око. Довго нічого такого вона не знаходила. Все, що переховувалося в коморі, було м'яке, й не годилося для того. Тільки на другий день випадково вона побачила встромлену в один з лантухів циганську голку. Певно хтось латав лантух і лишив голку на тому місці, де шив. Боляче закололо Прісі в серці, коли вона побачила голку, бо та голка мала бути смертю її вроди. Молода жінка сіла, держучи голку в руці, не розуміючи сама, на що їй треба сісти, коли однаково можна вколоти око й стоячи. Вона замислилась і полинула згадками в минуле, їй пригадалося, як малим ще дівчатком вона заглядала у шалик з водою, а з шалика на неї дивилися веселі, блискучі карі оченята... як уже дівчиною, набираючи що дня воду з Росі, вона бачила в річці ті самі блискучі й веселі, але вже більші й виразніші очі... І от тепер прийшов час, щоб те, в чому відбивалася вся її душа, знищити, вбити, а лишити натомісць огидну, чорну, скрівавлену пляму.
Пріся затрусилася всім тілом. - Ні, не вб'ю живу душу... - рішила вона й несподівано для самої себе хутко, поспішаючись, почала різати голкою собі чола й щоки. Кров залила Прісі все обличчя й потекла на одежу, а з одежі на підлогу. Біль доходив їй до серця, але вона не стогнала, - в цьому проклятому замку її привчили вже до мук. Коли ранком другого дня до комори навідався гайдук, він, глянувши на Прісю, жахнувся передчуваючи собі кару від пана за недогляд. - Скажена собако! - крикнув він. - Що ти наробила? Ти схотіла, щоб пан мені голову зняв? Пріся сиділа замотана хусткою, мов закаменіла й не відповідала. Минув з того часу день, і два, й тиждень, а молоду жінку не кликали до пана, й вона, не відаючи про те, що польське віисько вийшло з Корсуня, не розуміла, через що так склалося, й чи радіти іи з того, чи сумувати. Приголомшена нещастям. Ганна Цимбалюкова скілька день після того, як Прісю забрали до замку, бігала шукати свою дочку, але в замок її не пускали вартові; пани ж, яких їй доводилося здибати біля замку, на її запитання про дочку, тільки сміялися та глузували з ії горя. - Не бійся, стара, - казали вони, - якщо твоя дочка вродлива, то буде жива. Ми, шляхтичі, шануємо жіночу вроду! Ті глумливі речі гострим залізом вражали серце старої. Побожна з роду, вона, не вважаючи на те, тепер радо задушила б кожного поляка власними руками. Нещасна передчувала, що дочка її терпить муки й наругу, й з нудьгою в серці ходила з ранку й до пізної ночі побіля замкової брами. На третій день польським панам, що ходили повз брами, надокучило її голосіння й один з них почав гримати на вартових: - Доки вона тут ходитеме? Ви бачите, що вона нікому спокою не дає - чого ж чекаєте? Попарте її добре батогами, щоб одчепилася! Вартовим не треба було довго наказувати, вони вхопили нещасну під руки, затягли в окіп біля замку й там скрівавили їй спину батогами. Ганна була козацького роду й ніколи за своє життя не знала бійки, через те ганебне знущання трохи не зробило її божевільною. Не почуваючи себе від образи й горя, вона ледве дійшла до своєї хати й упала на ліжко непритомна. Тепер треба вернутися до старого Цимбалюка. Привізши сина до Черкас, він застав, що реєстрові козаки з Барабашем та Ілляшем уже зовсім облагодилися до походу. Опріч реєстрових козаків, у Черкасах стояло ще скілька тисяч польського війська й, на лихо Цимбалюка, те військо саме дістало наказ виходити з Черкас й приєднатися до війська гетьманового сина Стефана. Через те, що ніякого обозу у поляків не було, полковник їхній почав збірати всі вози, коней і волів у черкасців, і жовніри, нагледівши у Цимбалюка воза, забрали той віз разом з волами до свого обозу, на змагання ж козака не звернули ніякої уваги. Обурений Цимбалюк пішов скаржитись полковникові, й той на втіху йому хотів дати квиток, по якому козак, не відомо коли й від кого, мав дістати за свої воли й воза гроші; але Цимбалюк, знаючи вже, що по таких квитках грошей ніколи не можливо було виправити, зрікся його взяти, ще дужче обурений вийшов він від полковника й попрощавшися з сином, взяв у руки свій батіг та й пішов до Корсуня пішки. Через це й сталося, що він так довго був у дорозі й, повернувся вже після того, як Прісю взято було до замку.
Увійшовши в Корсунь, Цимбалюк здивувався, бо по дворах і вулицях він тільки й бачив польських жовнірів, уланів та драгунів, козаків же не траплялося зовсім. Стрівожений козак поспішав до свого двору, не передчуваючи ще, яке горе тут його чекало. Як тільки ввійшов він у свій двір, йому зразу стисло серце: двір увесь був запаскуджений і серед нього стояли чужі коні; одчинивши ж двері своєї хати, Цимбалюк просто зкаменів: у його світлицях лежали й сиділи з люльками в зубах улани. Підлогу в світлицях було забруджено, неначе в свинарні, мисники й шафи понівечено, стільці поламано. Ледве здержуючи в собі обурення Цимбалюк спитав: - Де ж мої - жінка й діти? - Жінка там! - показав один улан на двері в малу світлицю. - Ну, а дітей навряд чи відшукаєш. Чуючи лихо, Данило відчинив двері в доччину світлицю й побачив Ганну на ліжку. Вона тепер була вже при пам'яті, але третій день лежала хвора. Побачивши чоловіка, вона скрикнула, хотіла підвестись, але не мала сили й залилася сльозами. - Ганно, Ганно!.. - питав Цимбалюк, припавши до жінки. - Що тобі? Уста й руки хворої були розпалені, як на вогні, а проте сама вона трусилася в пропасниці. - Слава тобі, Господи!- ти живий над силу проказала хвора. - Думала, помер уже, або ляхи вбили! - А Пріся ж де? Микита де? - питав Цимбалюк з нудьгою в серці, бо розумів, що коли б вони були тут, то не лежала б мати в хаті безпорадною. Хвора не мала сили відповідати й просила пити, бо лежала, не пивши, вже два дні. Випивши води, вона розказала про все, що сталося після виїзду чоловіка з Корсуня, й про знущання, яке вчинили над нею поляки. Данило слухав жінку, не перепиняючи й заспокоював її, коли вона дуже хвилювалась. - Він здавався спокійним, і тільки зморшки що все дужче напружувалися на його високому чолі, та тихий стогін, що вибивався з його грудей, виявляли, яку муку приймав старий козак, слухаючи оповідання своєї жінки. Коли Ганна доказала до останнього дня й знесилено заплющила очі, Цимбалюк наблизився до покуття, ререхрестився на образи й голосно проказав: - Прости мені, Милосердний Боже, що я сорок років служив ворогам нашим, ляхам: бився за них з рідними братами, низовими козаками, й допомагав ворогам гнітити люд наш посполитий - український! Нехай не буду я козаком, не побачу більше рідної дитини, нехай не прийме мене земля й викине з домовини на поталу звірю, коли пошкодую своє життя, щоб помститися на ляхах за всі їхні кривди! Заспокоївши Ганну на тому, що дійде до самого коронного гетьмана й таки одшукає Прісю, він пішов покликати бабу знахарку. Заглянувши по дорозі до де-кого з приятелів, Цимбалюк довідався, шо ввесь Корсунь був набитий польським військом і що нікого з української молоді по хатах немає, бо всі парубки повтікали в ліс, а далі почали тікати туди й дівчата, яким пощастило уникнути польських рук, а багато дівчат та молодиць терпить ганьбу й знущання від польської шляхти в замку.
- Привівши до Ганни знахарку, Цимбалюк зразу ж пішов до замку й потрапив туди саме під той час, коли з під Жовтих Вод прибіг жовнір-недобиток і біля брами розповідав цілому натовпові драгунів та жовнірів про загибель польського війська Стефана Потоцького. Натовп, дивуючись, слухав те оповідання, не знаючи ще, чи вірити тому, що говорив утікач, чи не вірити. Прилучившись до натовпу, Данило пильно прислухався до розмови. - Так реєстрові козаки, кажеш, перейшли на бік Хмельницького? - спитав він оповідача, дослухавши його оповідання. - Кажу ж, що перейшли... І навіть шляхтич, полковник Кричевський, передався ворогам. - І драгуни, кажеш, передалися? - спитав один з драгунів. - І драгуни передалися. Всі, як єсть, схизматики прилучилися до козаків, покинувши нас, поляків самих... Ну, там і сила була. З козаками ж, ще й татари!.. У цю добу з-під брами вийшов Блясь, що був тут біля варти, й, почувши про втікача, зараз повів його до коронного гетьмана. Разом з ними хотів увійти під браму й Цимбалюк, але хорунжий рішуче спинив його. - Куди козак? Гей, вартові, назад його! - Мені до коронного гетьмана... - обізвався Цимбалюк. - Про що? Яка справа? - Дочку шукаю. Гусари в замок узяли. - Геть к бісам! - крикнув шляхтич. - Буде гетьман шукати твою дочку! Не бійся, як стане непотрібна, так випустять! - Нема чого глузувати, пане хорунжий! - сказав Цимбалюк суворо. - Я козак, відомий ясновельможному гетьманові. Мені пильно треба до нього! - Назад кажу! Гетьман тепер на бенкеті! Ніколи йому з тобою балакати. - Ні, я мушу його бачити! - завзявся Данило. - Гей, вартові! - гукнув Блясь - Викиньте його за браму, та надавайте добре, щоб не сперечався! Вартові вхопили Цимбалюка, але, поважаючи його старість, не били, а тільки відвели геть від брами. Обурений і сумний вернувся Цимбалюк до хати та й там застав не радість: знахарка сказала, що хвороба сталася Ганні через ляхівcьке катування, а чи видужае вона, чи ні, то вже як Бог дасть. Виходячи, вона похвалилася зварити й принести якогось зілля, щоб напувaти хвору, та, з тим і пішла. Сумно минала ніч. Хвора в сні кидалася, марила й голосно верзла щбсь без пам'яти. Данило що-разу вставав до неї, не маючи змоги заснути. Аж ранком хвора неначе заснула спокійніше, проте Данило вже не міг спати й, убравшись, пішов знову до замку з надією доступитись таки до коронного гетьмана. Біля замку він застав метушню. Під брамою що-раз сновигали шляхтичі, виїздили вершники й усі кудись поспішалися, а через кілька лвилин по всьому Корсуні засурміли в сурми, щоб військо лаштувалося до походу.
На всі прохання Цимбалюка пустити його до замку, вартові одмовляли, що заборонено; шляхтичі-ж, почувши вчора від утікача про зраду реєстрових козаків під Жовтими Водами, поглядали на нього непевнимичима. Скоро до замку почало збиратися поцьське військо, і Цимбалюка прогнали геть з майдану. - Доведеться шаблею добувати дочку! - думав старий козак, йдучи до своєї хати. - Тільки як це зробити? Єдиний шлях - йти до Хмельницького й привести його сюди, але на кого покинути Ганну? Ганна своєю хворобою зв'язала Данилові руки й тепер, коли він увесь горів помстою, мусів упевнитись, що нічого не владен зробити. Польське військо виходило з Корсуня й Цимбалюк мав надію, що хоч тепер випустять Прісю з замку. Справді, чимало покривджених та осоромлених дівчат через скілька годин було випущено, але Пріся не вернулася. Цимбалюк і після виїзду Потоцького що-дня ходив до замкової браи, але всі його домагання були даремні: у замок його не пускали. Ганні що-дня гіршало. Вона вже не хотіла їсти й дуже рідко коли приходила до пам'яти. Лишати її в хаті саму, навіть на недовгий час, було неможливо, й Данило, сумуючи, сидів коло своєї дружини. Так минуло скількадень. А тим часом несподівано Лотоцький знову вернувся до Корсуня й зразу ж поїхав з Калиновським оглядати місцевість по околицях Корсуня. Недалеко від міста, у бік Стебліва, а від Росі на північ, простяглися височенькі гори й на тих горах, ще з давніших часів, було покопано шанці. Місцевість та здалася гетьманам дуже придатною до бою, бо праве крило польського війська було б тут захищено Россю, а середина й ліве крило шанцями. Тікати ближче до Польщі, як радили Потоцькому Корецький та Бігановський, було вже неможливо, бо під'їзди подавали вісті, що Хмельницький догонить польське військо й може набігти на нього підчас походу всім на загибель. Через те гетьмани зважили за краще стати на горах, поновити давні шанці, покопати ще нові й спинити тут Хмельницького озброєною рукою. ІХ Коли гетьмани верталися з Потоцький був тієї думки, лишаються по-за шанцями й доводив, що це буде не на добувати собі харчі.
оглядин шанців, поміж ними виникла суперечка: що Корсунъ та Стеблів треба зруйнувати, бо вони ними можуть скористатися вороги, а Калиновський користь полякам, бо тоді вони не матимуть звідки
Гетьмани сперечалися довго й гостро про те, що зробити з Корсунем та Стеблівом, про те ж, що станеться з тими польськими підданцями, що живуть по тих містах, жоден з них і не подумав. Суперечка гетьманів скінчилася на тому, що Потоцький привселюдно сказав: - Не діло польного гетьмана керувати військом, а діло - виконувауи накази коронного гетьмана; я ж наказую, щоб з вечора полки виходили з міста на становисько за шанці: Корсунь же та Стеблів щоб цієї ночі було спалено. Замок Корсунський спалимо завтра ранком! Таким чином долю Корсуня й Стебліва було вирішено. Калиновському нічого не лишалося, як виконати наказ Потоцького. Він так і вчинив, але, турбуючись про харчування війська, передаючи полковникам наказ коронного гетьмана,
додав від себе подбати про те, щоб жовніри та драгуни, раніш, ніж запалювати хати та повітки, збірали всі харчі й всяку худобу та перетягали все за шанці. Полковник Друцький, повернувшись увечері до замку, почав складати свое цобро, бо завтра доводилося вивозити все геть у поле, до військового становиська. Упоpaвшись з цим і повечерявши добре з венгерським вином та старим медом, він згадав про Прісю. Заходила остання ніч, що молодиця була тут, біля нього. 3автра ранком її доводилося або віддати катам, або випустити на волю, а й те й друге, як зважив Друцький, залежало від того, чи згодйться вона сьогодні бути нарешті до нього ласкавою, чи ні. Маючи надію, що, потуживши за чоловіком шість день, молодиця вже звикла до думки, що вона вдова й сьогодня буде прихильніша, старий полковник сів, як звичайно любив сидіти після смачної вечері, на подушках, простягши ноги на стілець, і звелів привести до себе Прісю. Страхаючись панського гніву, гайдук не наважувався сказати полковникові, що без нього молодиця собі заподіяла, і через скілька хвилин привів її у світлицю. Пріся була зап'ята мало не з очима чорною хусткою й спинилась оддалік од пана. - Давно ми з тобою, молодице, не бачилися - сказав Друцький, - чи не надумала ти чогось нового? - Надумала, пане полковнику! - відповіла Пріся й скинула геть з голови свою хустку. Друцький, як опечений, схопив ся на ноги. Перед ним стояло якесь страховисько з покарбованим, опухлим і рясно вкритим червоними струпами обличчям. Ніщо в цій почварі не нагадувало красуні-козачки - тільки чорні, як ніч, її очі, з пекучим докором дивилися на нього з сумних руїн колишньої краси. - Як це тобі сталося? - з жахом скрикнув полковцик. - Це я навмисне зробила, пане, щоб уже вас до мене не вабило. Друцький не мав сили дивитись на Прісю: її погляди били його, мов батоги катів. У душі його заворушилося сумління - молода жінка знищила свою вроду через нього, а що ж може бути дорожчого жінці за її вроду? - Запнись! - сказав він і, хвилюючись, почав ходити по горниці. Йому стало соромно самого себе. Скілька хвилин обоє мовчали, нарешті він спинився й сказав: - За твою вірність чоловікові, молодице, я дарую тобі життя й волю. Чоловік твій, певно, живий. А що ніби його четвертовано, я сказав тобі неправдиво. Ці слова поляка знову перевернули змучену Прісіну душу. З одного боку надія на те, що Микита живий, освітила її промінням радости, а з другого страх стати йому на очі такою огидливою, розривав її душу надвоє, бідна жінка з одчаю впала авколішки. - Пане, пане!.. Що ж ви зо мною зробили?! Буду ж я тепер нелюба моєму чоловікові! Коли б була знала, що він живий, була б краще я терпіла ваше катування до загину, а не зробила б собі каліцтва. - Тепер і мені тебе шкода, молодице! - сказав Друцький. - Чи гадав же я, що знайду у хлопки таку думу й таку волю? Він плеснув у долоні. Увійшов гайдук. - Одведи молодицю за браму!
- А як накажете, вельможний пане... - спитав гайдук. - чи повісити її, чи голову стяти? - Ось я тобі самому, - скрикнув полковник у запалі, - звелю голову стяти за те, що не доглянув молодицю! Щоб і волос з голови її не впав, бо таких жінок небагато є на світі. Одведи її за браму й пусти йти додому. Пріся пішла за гайдуком і вийшла на двір замку на свіже повітря, шо його так давно вона не почувала. Ніч була хмарна й Прісю вразило, що на заході хмари були червоні. - Мабудь пожежа в Стебліві, - подумала Пріся й, поспішаючись, вийшла за браму. З майдану вона побачила, що й над Россю в Корсуні вибухнуло полум'я, й крізь віти тополів можна було розглядіти. що зайнялися хати. Пріся прискорила ходу. На майдані вона побачила багато польського війська. Вулицями ж була страшенна метушня. 3 боку Росі сунули купами піші й конні поляки. гонючи поперед себе товар і всяку живність. Жовніри гнали вози, навантажені всяким скарбом. У повітрі стояв несамовитий галас: репетували люди, ревла худоба, герготала перелякана серед ночі птиця. Скрипіли вози, вили собаки... і не встигла Пріся схаменутись, як Корсунь зайнявся з усіх боків. Злякана, думаючи, що набігли татари, молодиця хвилину вагалася, купи бігти, але пригадавши, що мати, мабуть, сама в хаті, вона кинулася вулицею додому. Пріся бігла, обминаючи вози й ватаги жовнірів, не чуючи під собою землі. Один вершник, мабуть, у жарт ударив її нагаєм, але вона не спинилася й бігла далі, обережніше обминаючи вершників. Тільки, коли з однієї хати виліз чоловік і, скрівавлений, упав їй під ноги, скрикнувши "зарізали ляхи”, Пріся зрозуміла, що грабунок чинили не татари, а поляки. До хати Цимбалюків від замку було далеченько, й поки Пріся добігла до неї, вулицею займалися одна по одній хати, повітки, клуні й скирти сіна та соломи. Небо стало червоне, як жар. Від величезного полум'я схопився вихор: розносив обхоплену полум'ям солому по всьому Корсуні. Дихати ставало важко, бо повітря розпеклося. Жах обхопив Прісю: їй здавалося, що настав Страшний Суд Божий. У нестямі вона добігла до рідної хати саме тоді, коли та займалася. Ще на її очах ті самі улани, що жили в них, розпалювали клоччя й кидали на стріху. - Що ви робите? Чи ви ж люди? - скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлицї. Там було темно й тільки при сяйві пожежі, що світило в вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері й намагався підняти їі з ліжка. - Матінко! Тату! - скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері. Данило пізнав голос своєї дочки й перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину. - Устань, доню! - сказав він. - Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам'яти й, мабуть, довго не проживе. Швидче, Прісю... швидче, бо стріха вже горить. - За що ж вони нас, тату? За що?.. - з риданням питала Пріся. - Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку-Україну та вірно служили польському королеві. Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно й понесли з хати. У дворі вже не було нікого й полум'я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям,
старий козак з дочкою донесли матір до садочку й там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейків... Х Минув уже цілий місяць з того часу, як Микита Галаган пішов до Крутого Байраку. Застав він там чоловік з п'ятьдесят утікачів, далі ж що-дня людей там ставало більше. Всі тікали від утисків подяків і ховались у байрак цід захист озброєних товаришів. Спершу прибували до байраку самі парубки, далі ж почали рятуватися там і дівчата й жінки з чоловіками та дітьми. З утікачів склався вже цілий загін сот у три козаків, і треба було комунебудь давати порядок і кермувати тим загоном. Зібравшись на раду, козаки одностайно обрали за отамана Микиту Галагана, знаючи, що він багато воював з ляхами й мав у військових справах чималий досвід. Микита перш за все звелів козакам побудувати на все жіноцтво та дітей курені, а сам покликав до себе свого колишнього товариша Петра Зануду, що теж брав участь у павстаннях і бував на Запорожжі. Козак Зануда на вигляд скидався на чумака. Нічого войовничого або завзятого у його постаті не було, а сірі, нерухливі очі робили його на вигляд людиною плохою, навіть забитою. Такий то козак і потрібний був Галаганові. - Іди, братіку, до свого Стебліва, - сказав Галаган Зануді, - добудь собі кобзу та й рушай від села на південь на зустріч Хмельницькому. Підмовляй людей, щоб ставали на ляхів та справляй їх сюди до нас, а сам принеси мені певні звістки про запорожське вїйсько та Хмеля. - Як іти, то й іти! - спокійно відповів Зануда й, віддавши товаришам свою зброю, помандрував на Стеблів. Опріч Зануди, Галаган вирядив ще з десяток козаків по околицях Корсуня: у Богуслав, Нетребку, Лисянку, Охматів, Ставище й навіть у Канів, щоб підмовляти людей озброюватись та збіратись до Крутого Байраку. Щодня в байраці людей більшало, і Микита, скориставшись з того, почав перекопувати шлях, що йшов із Корсуня на Богуслав повз береговий ліс та Крутий Байрак. Окрім рівчаків копали ще ями та закидали їх зверху гиляками, як на дикого звіря, щоб ляхам ніяк не можна було проходити цим шляхом. Тільки козаки, що жили в байраці, знали якими стежками можна було дійти до Корсуня, Стебліва й Богуслава. Сам Микита теж іноді виходив з байраку на розвідки, вистежуючи, де й як стоїть польське військо. Двічі по ночі приходив він навіть до своєї хатий ховаючись у темряві саду, виглядав, чи не вийде Пріся, але вона під той час приймала муку в замку, і Микита вертався від хати до байраку ні з чим. Через чотирі тижні до Крутого Байраку вернувся Зануда. Він цілий місяць не голив собі бороди й тепер справді скидався на старця-кобзаря. Козаки щільним колом оточили його. - Ну, кажи ж, які вісті! - Вісті такі, що хоч би й довіку! - Слава Господеві! - почулося по натовпі. - Починай же все з початку. - Як вийшов із Січі Хмельницький із запорожцями, так зразу ж до нього почали збиратися люди з України та ще, Кримський хан прислав йому чотири тисячі орди на потугу. А тут почув Хмель, що пливуть на нього Дніпром козаки з Барабашем, а суходолом суне Стефан Потоцький з коронним військом. Що йому робити? Подумав і пішов з військом на Потоцького, та й перестрів його на Жовтих Водах.
- А з реєстровими ж як? - спитав Галаган. - А до реєстрових він вирядив Джеджалія Хвилона та Ганжу, так ті й підмовили реєстровиків стати на бік Хмельницького. - А недоляшок же Барабаш як? - З Барабашем недовго розмовляли: Джеджалій простромив його списом та й укинув у Дніпро! Натовп радісно загомонів: - Молодець Хвилон! Катюзі по заслузі! - Ну, далі, далі кажи! - Так от, як приєднав Хмельницький до себе лейстровців, так і вдарив на Потоцького. Драгуни польські трохи побилцся, та й собі передалися до наших... Тоді як ударили всі гуртом на ляхів, та як почали їх рубати... а далі оточили їх у Княжих Байраках з усіх боків, та й вигубили всіх до останнього. - Слава! Гаразд! - почали гукати козаки. - То їм за наші кривди! - Тепер Хмельницький уже здобув Чигирин і прямує битим шляхом сюди на Корсунь, щоб ударити на коронного гетьмана. - Добре буде! - сказав Галаган. - А ми вдаримо на ляхів ззаду. Глядітъ, панове: тепер пильно треба стежити за польським військом. - Наблизився час, щоб нам або покласти свої голови, або витягти на волю всю Україну. Хто не охочий віддати своє життя за волю України, той нехай іде геть з нашого табору! Щоночі після того чатівники Галаганові доходили аж до Корсуня й як тільки поляки почали робити позад Корсуня й по-над Россю шанці, Галаган зараз же про те довідався й зрозумів, що Хмельницький наступає, а поляки не наважуються на нього напасти й окопуються, щоб оборонятись. Побачивши того ж вечора, що над Стеблівом, а далі й над Корсунем, небо почервоніло від пожежі, Галаган догадався, що ляхи покинули обидва міста й палять їх, щоб не досталися Хмельницькому. Він поділив своїх козаків на дві ватаги і одну послав з 3анудою до Стебліва, а другу повів сам до Корсуня з тим щоб рятувати серед пожежі своїх людей та відбивати в поляків награбоване добро. Свою ватагу Галаган повів тим самим шляхом, що ним тікав із Корсуня, себ-то через березовий ліс та балкою по Росі. На своєму шляху козаки перестріли валку поляків, що бігли верхи з Стебліва на Корсунь, але тепер був уже не такий час, як тоді, коли Микита ховався від поляків по терниках... Тепер козаки не ховалися, а привітали поляків з мушкетів і ті, не сподіваючись тут ворогів, кинулись у розтіч, лишивши на землі біля балки,скілька трупів та поранених. Що далі бігли козаки, то все більше червоніло над ними небо. Корсунь майже ввесь уже зайнявся й горів, як свічка. От нарешті добіг Галаган до Росі, щоб перебрести на той бік. Осяяна червоним полум'ям вихиляста річка скидалася тепер на вогненного великого змія, що, мов у корчах, покрутився по долині. Не звертаючи уваги на той дивний, невиданий краєвид. кезаки перебрели червону Рось і побігли берегом. Далі ж Галаган поділив їх на десятки й пустив всякий десяток окремо, наказавши добувати собі коней та збіратись, як що можливо буде - на майдані, а ні - так біля броду. Сам він з десятьма товаришами побіг до хати свого тестя.
Перебігши леваду, Микита вскочив у садок, побіг стежкою й несподівано натрапив просто на Прісю, що, стоячи навколішках, схилялася до непритомноі своєї матері. - Микито! - несамовито скрикнула, скочивши на ноги Пріся, пізнавши при сяйві пожеж чоловіка. - Прісю! Микита простяг руки, щоб обняти любу дружину, але в цю мить полум'я відбилося своїм червоним сяйвом на її обличчі й він жахливо відступив від жінки назад. Мов ножем він прошив тим рухом серце своєї Прісі й вона зодчаю заламала свої руки. - Нащо ж я нещасна лишилася жити на світі? Краще б кинутись мені у полум'я пожежі ніж дождати, що милий мене відцурався!.. Тільки тепер Микита опам'ятався й зрозумів, що з Прісею сталося якесь нещастя. Він кинувся до неї й намагався заспокоїти її. - Прісю, Прісю! Що тобі сталося? Вона припала до нього з риданнлм і почала розповідати про все, що було без нього. - Бідна моя, бідна! - сказав він, коли Пріся скінчила. - А проте не вдавай серця в тугу - ще твій видочок вигоїться. А що з матінкою? - Тихше сину! - сказав Цимбалюк. - Мати помирає!.. - Боронь, Боже, від такого лиха! - Годі гаятися, Отамане! - озвалися козаки. - Чуєш, люди репетують. - Зараз, зараз! Простіть тату, що мушу покинути вас. - Ти кидаєш нас під таку добу? - з докором скрикнула Пріся. - Ніколи тепер балакати, серденько! - відповів Микита. - Чуєш, там братів наших мордують? Вам же отут безпечно. Треба бігти туди на поміч! Хати в Корсуні стояли далеко одна від одної, чергуючись з садками, городами та левадами, тому-то хоч майже всі вже хати горіли, а ходити й їздити вулицями було безпечно. Там жовніри гнали ще волів та коней і тягли вози, як раніше. Всі вони були зовсім безпечні, знаючи, що вороги були від Корсуня далеко. - Побачивши двох уланів, що гнали десяток коней, козаки кинулися їм назустріч, вбили обох з мушкетів і, забравши коней, зраз стали всі вершникаыи. - Рубаймо ж тепер, панове, всіх ляхів, кого здибаемо, а наших рятуймо! гукнув Галаган. Козаки побігли вулицею, рубаючи шаблями жовнірів і повертаючи назад вози все те, що вони награбували. Вони забігали навіть у двори, де вчувався галас і, застукавши там поляків за грабунком, рубали їх на смерть. Скоро Галаган збігся ще з кількома десятками своїх товаришів, що всі вже поробилися вершниками, і, приєднавши їх до себе, подавсь на інші вулиці, що були далі від Росі. Тими вулицями виходило з Корсуня останнє польське військо. Постріли, що вчувалися туди з нижньої вулиці, не звертали на себе уваги, бо всі покладали на думці, що то жовніри стріляють тих корсунців, що змагаються.
Дві години бігав Галаган з товаришами по Корсуні, й хоч не мав сили загасити пожежи, а проте одбив і повернув назад скілька сот возів з добром людським, забрав скілька сот коней, багато товару та іншого добра. Через дві години Микита виїхав на майдан і побачив перед замковою брамою польську залогу. Догадавшись, що провідці польського війська, а, може, й скарбниця ночують у замку, він хутко зник із своею ватагою під захист садків на беріг Росі й почав міркувати, як би налякати панство та скористатися з гармидеру. - Панове товариство! - звеонувся він до товаришів. - У замку пани сплять, або бенкетують, дивлячись, як горить наш Корсунь, та кепкують з нашого безголов'я. Невже так і дамо ми їм глузувати? Давайте підпалимо їм замок, як вони підпалили наші хати! - Добре кажеш, Микито! Не дамо кепкувати з себе! - відповіли козаки. - Хоч налякаємо панів та подивимося, як вони тікатимуть! По-над берегом Росі Микита підвів свою ватагу ближче до замку й, відшукавши в недогорілій хаті клоччя, намастив його олією, притрусив трохи порохом з ладунки й сам один пішов до замку по-під кручами Росі. Наблизившись до нього, він ящїркою поплазував до шанців, що чорніли навкруг замку й видрався на окопи, до дерев'яної засіки. Далі, ховаючись по-під тією засікою й дійшовши до місця, де засіка сходилася з надвірним дерев'яним замковим будинком, козак запалив клоччя й засунув його в щілину між засікою та будинком, а сам швидко спустився в шанці й зник у ровах. Козакам довелося довгенько ждати, поки вогонь розжеврівся, але через якийсь час будинок і засіка зайнялися, і полум'я вихопилося так, що його помітили вартові з середини замкового двору. Побачивши, що один із замкових будинків уже горить, Галаган повів своїх вершників ближче до майдану. Корсунський замок не був мурований, як по де-яких містах західньої України, він був майже ввесь, разом з стінами й баштами, вироблений з дуба та іншого дерева, як у більшости міст східньої україни. Тому-то, коли зайнявся один будинок, вартові зрозуміли, що небезпека загрожує всьому замкові. У дворі счинилася метушня. Спершу вартові намагалися спинити пожежу, але в замку не було досить води, носити ж її відрами з річки було дуже далеко, а вогонь розбігався хутко. Зайнявся саме той будинок, де жив полковник Друцький. Коли його збудили, по горницях було вже повно диму, й полковник з переляку вибіг у двір неодягнений і бігав і там на посміх вартовим в одній сорочці, аж поки гайдуки винесли йому в двір одежу. Скоро полум'я, обхопило ввесь будинок і, піднявшись до неба височенним стовбурем, погрожувало головному палацові, де жив коронний гетьман. Невчасно збуджений Потоцький сердитий вийшов на ганок, побачивши ж, що замок горить, він страшенно розлютувався. - Хто допустив підпалити замок серед ночі? - гукнув він на ввесь двір, - Я ж велів підпалити його тільки завтра? Винуватця шукали, але такого не було: вогонь же тим часом робив своє діло й розбігався в усі боки. Доводилося всім польським провідцям покинути ліжка та скоріше тікати за браму. Гайдуки й жовніри почали виносити панське добро на майдан. Полковники послали вершників, щоб привести, з стану скілька хоругов війська назад, і
через півгодини Потоцький та Калиновський виїхали з, замку під охороною хоругви уланів. Козаки дивилися на всю метушню, що счинилася на майдані, ховаючись під тінню верб та осокорів, і глузували поміж себе з перелякааних панів. - Гляньте, гляньте, як пани самі витягають з замку своє добро! - Еге, як своє, бач, то й не важке! - Мов пацюки, всі повилазили! Так тяглося майже до світу. Панське добро складали на вози й вантажили на коней та вивозили геть з міста. Війська польського біля замку що далі меншало. Нарешті коли його лишилося чоловік сто, Галаган виїхав перед свою ватагу: - Що ж, панове товариство, нехай хоч оте добро, що ще лишилося на майдані, буде наше! - Та вже ж не дожидати нам, поки ляхи з рештою все заберуть! - озвалися козаки. - Так гайда, рушаймо! Галаган розгорнув ватагу лавою, щоб здавалася більшою, й кинувся попереду всіх на ляхів. Побачивши, що до замку біжать козаки з голими шаблями, поляки, що ніяк не сподівалися нападу, не зрозуміли зразу, що з того буде, але тут хтось у ввесь голос гукнув: - Хмельницький! Цей вигук, мов грім, приголомшив поляків, і всі вони кинулися тікати, хто куди. Де-кому пощастило таки втекти, або заховатись, більшість же козаки порубали. На землі лежала ще чимала купа лантухів із срібним польським посудом і вся вона досталася козакам. На сході сонця тим часом почало біліти. По руїнах хат полум'я поприсідало до землі, а по де-яких вже ледве жевріло. Побіля руїн вили собаки та тинялися недобитки, побиваючись над своїми зруйнованими гніздами та розшукуючи: батьки дітей, а діти батьків. Та не всім пощастило дошукатися... багато корсунців цієї ночі посиротіло, багато й сліз пролилося побіля руїн, та не загасили вони великої пожежи. Галаган відвів свою ватагу за Рось у гай, а сам вернувся з кількома товаришами до свого садочку. Там Пріся з старим батьком стояли навколішках над похололим уже тілом старої Ганни. Микита перехристився й поцілуйав у мертвої руку. - Чи не тут матінку й поховаємо? - спитав він тестя. - Невже ж зараз і ховати? - заплакала Пріся. - Лишатися тут довго не можливо, - доводив Микита. - Ранком ляхи, певно, пришлють сюди на розвідки. Данило пішов у двір і приніс дві лопати. Козаки хутко почали копати яму, й поки зійшло сонце, вона була готова. Попрощавшись з покійною, її загорнули, в рядно, що на ньому винесли з хати й спустили в яму. Скілька дошок з баркану зробили над тілом покрівлю, й на дошки почали кидати землю.
Перехрестив Цимбалюк свіжу домовину своєї вірної дружини, глянув в останнє на руїни своєї оселі й повернувся іти до Росі. Пріся, загортаючись хусткою, пішла за батьком. Слідом пішов і Микита з товаришами. Вони дійшли левадою до Росі, перейшли її бродом і оглянулися з того боку. На тому місці, де вчора стояв Корсунь, тепер лишилися тільки тополі та кучеряві садки, а з поміж садків по-де-куди виглядали чорні, осмалені димарі та курився сивий дим. Тільки замок ще не встиг догоріти й у йому, як у великому коміні, клекотіло й хвилювалося полум'я. Пріся знову не вдержала сліз. Вона в Корсуні народилася на світ, у Корсуні прожила дитячі роки, дівувала, кохалася... Тепер же все те минулося: любе гніздечко спалене, ненька вмерла, врода її загинула - милий розлюбив... Що її Микита вже не любить, Пріся уявила собі з того, що він не голубить її, не цілує, як колись, і навіть не хоче тепер на неї дивитись. - Я скалічила себе, - міркувала Пріся, - за ради нього, щрб не зрадити йому навіть мертвому... І шо ж він? Чи пожалів він мене? Чи подякував? Чи приголубив... поплакав за мною? Сказав хоч слово про те, що любитиме? Ні, він сказав тільки “бідна”... Так це кажуть і собаці, коли вона скалічиться. Ні, він не любить тепер мене через те, що на мене бридко глянути. Чи вгадав Микита серцем, шо діється в душі жінки, чи так уже припало, а тільки, почувши Прісіне ридання, він обняв її й, пригорнувши, сказав: - Годі, серденько побиватись! Все минеться. Пріся припала йому на груди й почала заспокоюватись. - Куди ж тепер подінемось? - спитала вона, витираючи сльози. - Куди підемо? - На південь! На зустріч Хмельницькому! - Одноголосно одповіли її батько й чоловік. ХІ Недалеко від шляху з Корсуня на Смілу, було невелике місто Мліїв, а в Млієві жила сестра покійної Ганни, хрещена Прісіна мати, вдова Бровариха. Згадавши про неї, Данило намовив зятя йти на Мліїв, щоб лишити там Прісю на ввесь час, поки буде війна. Микита згодився, повернув ліворуч, і в обідню пору вони прибули до Млієва. Довго баритися не було часу й перебувши у місті, поки відпочили коні, та потуживши разом з Броварихою за Ганною, Данило й Микита попрощалися з Прісею й разом з козаками рушили далі на південь. Над вечір, серед степу, вони натрапили на козацьких чатівників, а далі біля невеликої річки побачили козацький табір. Понавколо табору стояли в два ряди вози з козацького обозу, у середині ж того великого кола паслася сила козацьких коней та волів. Посеред табору було нап'ято не більше десятка великих білих наметів для гетьмана та військової старшини, що ж до козаків, то, вважаючи на теплу весняну годину, вони лагодилися ночувати під возами та біля військових кабиць. Розпитавши козаків, який з наметів гетьманський, Цимбалюк і Галаган пішли просто до нього.
Саме під ту добу Хмельницький радився з полковниками, як напасти на Потоцького й сидів у наметі біля столу разом з Богуном, Нечаєм, Перебийносом, Джеджалієм та Виговським. За останній рік, що Галаган не бачив Хмельницького, той дуже посивів і високе його чоло перерізалося поміж бровами глибокими зморшками. Знать було, що тяжкі пригоди, що їх довелося перетерпіти Хмельницькому за останній рік, а саме: смeрть меншого сина, замордованого паном Чаплинським, і втрата любої жінки, захопленої тим же паном, лишили в душі гетьмана глибокі, залиті кров'ю, сліди. Проте постать гетьмана зкращалася тепер вогнем завзяття й ріщучости, що світилися в його очах: перемога ж над поляками під Жовтими Водами відбилася на тій постаті величністю. Підручні гетьмана: Максим Пеоебийніс з кривим, закарлюченим донизу, носом, повновидий, рум'яний красунь Іван Богун, велетень Данило Нечай та сухорлявий і високий, мов дзвіниця, Хвилон Джеджалій, теж були добре. відомі Галаганові, бо всі вони вже не вперше ходили воювати поляків і не раз билися поруч із ним. Козаки вклонилися. - Здоров був, батьку-гетьмане, - сказав Цимбалюк, - чи пізнаєш нас? Хмельницький пізнав обох козаків і знаючи, що вони Корсунці, зрадів тому, що може довідатись від них про польське військо й заміри Потоцького. - Пам'ятаю тебе, Даниле, - відповів він, - хоч давно не бачив. Постарів ти, здоров будь. Ми не один похід з тобою відбували, Галагана ж я не дуже давно й бачив, так зразу впізнав. Що доброго принесли ви мені, панове товариші? - Я привів тобі, пане гетьмане, сотню козаків - відповів Галаган. - Та ще в Крутому Байраці сотня тебе жде! - А я, батьку, - сказав Цимбалюк - привів тобі самого себе. Не вважай на те, що я старий, а як буде потрібний тобі такий козак, щоб віддав своє життя за неньку-Україну, то згадай, що я тут, у твоєму таборі! - Спасибі вам обом, панове товариші! - відповів Хмельницький. - Твоя потуга, Галагане, дуже мені потрібна, та й твоя, Даниле, поміч буде не остання, бо коли ти, що сорок років був лядським прибічником, тепер, як мені вже й переказував запорожець Швайка, стаєш за волю рідного краю, то від тебе я мушу сподіватися чогось більшого ніж те, щоб підставити свої груди під лядську кулю. Тепер сідайте, друзі мої, до столу та розказуйте, що у вас діється у Крсуні. Де у вас ляхи стоять та скільки їх? - Корсунь наш рідний спалено! - відповів Цимбалюк. - Як то? - здивувався Хмельницький. - Невже Потоцький тікає далі? - Став поміж Корсунем та Стебнівим, - сказав Галаган. - Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане? - Знаю шанці за Россю, знаю! - Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи. - Це не дуже втішна звістка... - сказав Хмельницький. - Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?
- Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат. - Погано! - сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати своі довгі вуса. - Це більш, як у мене, матері його ковінька! - А що нам рахувати ляхів?- озвався Нечай, вип'явши на гетьмана свої великі очі. - Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі! - Рубати то рубати, та тількй й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас. - А драгунів у Потоцького багато? - спитав Богун. - Драгунів тисяч зо три. - Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри. - Коли б то, - сказав Хмельнццъкий. - Тоді б моє військо порівнялося з польським. - Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі. Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам. - Я, гетьмане, зроблю це! - сказав старий козак. - Мене поляки мають за свого прихильника.- Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу... Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила. - Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене сцасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра - хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде. Хмельницький знову сів до столу. - Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів. - А як зробив на Жовтих Водах, - сказав Нечай, - так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б'є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці. - Твоя рада, Даниле, була б добра, - не згодився гетьман, - коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспілъство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці... - Що ти верзеш, 3іньку?! - скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. - Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!
- Ну, годі, годі, не сердься! - заспокоював Хмельницький. - Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи! - Бачу вже, 3іньку, - Сказав Джеджалій, - що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро... Кажи відразу, що надумав? - Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці. - От така ловись! - скрикнув Нечай. - Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, що б ти його легше побив?! - Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він то правда, а хоробрий так тільки похвальбою, сам же як єсть легкодухий, як його налякати, то він покине шанці й почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана. - Це було б дуже добре, - сказав Богун - але як те зробити? - Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може й саму смерть... сказав гетьман. - Нема чого далеко й шукати, - спокійно сказав Галаган, - я за волю рідного краю охоче прийму й муку, і смерть! - Хвала тобі, Господи! - сказав Хмельницький. - Коли на перший поклик обзиваються такі діти України, то не вмре вона, ненька наша, а виб'ється на волю! - Тепер, я знаю, що мені треба робити! - сказав Галаган: - я налякаю Потоцького, а коли поляки почнуть відходити, намовлю їх іти манівцями повз Крутий Байрак, там у мене вже покопані рівчаки й ями, і козаки стоять у засаді. - А ти ж знаєш, Микита, - сказав, вражений рішучістю свого зятя Цимбалюк, що будуть ляхи тебе вивіряти й будуть тобі всякі муки завдавати! Ше ж ти молодий - на світі не нажився, та й жінка в тебе молода... - Не бійтеся, тату! Не вперше мені на смерть іти. Десять років мені смерть що-дня в очі зазирала! Не страхався я смерти, коли за свої власні козацькі права з поляками бився, а коли стану за права й волю всієї України, то вже нема чого й казати, що душа моя не схибне. - А Пріся ж, дочка моя, а твоя дружина? Що буде з нею, як ні я, ні ти не вернемося від ляхів? - Не вона перша, не вона й остання лишиться на Україні вдовою й сиротою... Хоч і шкода мені зрікатися того щастя, що я зазнав з нею, а коли рідна країна того вимагає, то нехай буде Божа воля. Прісю не покинуть добрі люди! Після недовгої ради з полковниками Хмельницький рішив, щоб Галаган цієї ж ночі провів Перебийноса з його полком до Крутого Байраку, а завтра, щоб удав з себе підглядача й дався ляхам до рук. Що ж до Цимбалюка, так той мав, не ховаючись, іти до Корсуня й звідтіля в польські шанці. Одшукавши між реєстровими козаками свого сина, Цимбалюк недового відпочивав біля нього, а потужив разом з ним за матір'ю та вдосвіта другого дня вийшов з козацькогo стану й попрямував просто до коронного гетьмана. Коли Цимбалюк
увійшов у польський стан, був час снідати, проте тепер у поляків було вже не так, яку Корсунському замку, вони вже не бенкетували й коли Цимбалюк сказав, що він по військовій справі, його зразу пустили до гетьманського намету, хоч і в супроводі хорунжого. Звертаючись до Потоцького, Данило чемно вклонився. - Чи пам'ятаєш мене, ясновельможний пане гетьмане? - Пам'ятаю, - відповів Потоцький. - Ти добре бився під час бунту Остряниці. Здається, ти й Сулиму допомагав захопити... - Ну, от тепер я спокійний, коли ясновельможний мене признав. А то тепер такий час, що й мене, вірного слугу його милости короля, за бунтаря мають. Вартові твоєї милости зброю в мене відібрали... - Бо й реєстрові козаки зрадники! - гримнув Потоцький... - Зрадили ж ви під Кам'яним Затоном? А під Жовтими Водами навіть билися проти нас, забувши присягу його милости королеві! Вас усіх треба на шибеницю! - От те вже мені дивно, ясновельможний гетьмане! Якщо всіх нас, реєстровиків, чи був хто під Жовтими Водами, чи де був, вести на шибеницю, так воно вийшло б, що й таким вірним королівським слугам, як я, не було б куди подітися, хіба тільки втекти до Хмельницького. А як мені до нього тікати, коли мене за те, що я гетьмана Сулиму злапав та до Конецьпольського привів, на Січі по-за-очі на смерть засудили? Сам, здоров знаєш, ясновельможний, що я ввесь свій вік, ще з часів Сагайдачного, був вірним слугою його милости короля. Потоцький заспокоївся. - То правда: ти не такий, як ті харцизи, що зрадили. Чого ж ти тепер хочеш? - Щоб ти звелів вернути мені зброю, дав би мені коня і дозволив піти на тих харцизів-бунтарів, що йдуть з Хмельницьким, поруч з твоїм військом, хоч би й з драгунами. - Може, мені пощастить і Хмельницького так само злапати, як злапали ми колись з Концепольським Сулиму. - Добре! - відповів Потоцький. - Звелю все так зробити, як просиш. Зробиш добре, то й тобі добре буде. Цимбалюка пустили вільно ходити й послали до драгунського полковника, а той, маючи наказ від Потоцького, звелів дати козакові коня. Таким чином Цимбалюк увійшов у гурт драгунів і зараз же почав свою таємну роботу. ХІІ Для своєї справи козак найшов дуже вдячний грунт, бо драгуни вже знали про те, що їх товариші під Жовтими Водами передалися на бік козаків, і ця звістка дуже хвилювала синів України, що з примусу служили полякам, а разом з тим збудила їх сумління й укинула в їх душі бажання волі. Їм не ставало тільки привідця, що навчив би їх, як і коли найбезпечніш для себе передатись на бік козаків, і от тепер такий привідець знайшовся. На другий день після побачення з Цимбалюком та Галаганом Хмельницький з усім військом на6лизивсь до Росі. На очах його чорніли пожарища стародавніх козацьких міст Корсуня й Стебліва, а над Корсунським замком ще й досі курився сивий дим. За Россю, на горі, видно було білі намети польського табору; поперед наметів великим півколом насипані були чорні шанці, а по них ворушилися люди, викидаючи з ровів землю та підвищуючи окопи.
Як Хмельницький і гадав, становисько поляків було міцне. І от, щоб упевнити Потоцького втому, що казатиме Галаган, козацький гетьман звелів усім комонним запорожцям гарцювати за горою та як найдужче збивати куряву, щоб поляки думали неначе до козаків підходять все нові й нові полки Туган-Бея, Перекопського мурзу, що з чотирма тисячами татарів ішов на поляків разом з козаками, гетьман намовив кружляти з своєю ордою недалеко польських шанців, щоб ті думали, ніби татарів багато... Микита Галаган, одвівши в ночі Перебийноса у Крутий Байрак і показавши йому всі пороблені засіки та покопані рівчаки й ями, пішов до Росі. Там, як уже зійшло сонце, він повернув до улюбленої їм левади Цимбалюків, щоб ще раз глянути на той беріг, де вперше побачив Прісю. Недовге було його щастя... і Тепер у голові козака вставало питання, чи гаразд він зробив, побравшися з Прісею? Чи годилося йому з його козацъкою вдачею, що, як вітер віється по полю, зав'язувати світ молодій дівчині. Проте Микита не знайшов за собою великої провини, бо, сватаючи Прісю, він мав щиру думку відпочити й звити собі гніздечко з вірною дружиною, - коли б не збилася нова боротьба за волю України, то, може, він і справді сидів би тепер біля своєї дружини. Попрощавшись очима з Россю, Микита заглянув у садок до яблуні, під котрою тепер була свіжа могила, перехрестився там і пішов поміж руїнами Корсуня нагору до польських шанців. Він знав, що йде на муку й смерть, а проте ніякого вагання в його серці не було: він рішив, що так воно повинно бути, що він має вмерти, щоб своєю смертю добути братам перемогу над ворогом, і тією перемогою доцомогти Україні вибитись на волю. Коли стало вже видно шанці, Галаган упав на землю й почав плазувати далі рівчаками, навмисне час від часу підводячись, щоб поляки його побачили й узяли за підглядача. Через кілька хвилин він таки й дочекався свого: з-за окопів вибігло четверо вершників й оточили його, погрожуючи пістолями й шаблями. - А, пся віро, піймався! - гукали вони. - Тепер ми дізнаємося правди про військо Хмельницького! Поляки скочили з коней, одібрали в Галагана зброю, скрутили йому за спину руки, привели до окопів і передали там хорунжому Блясеві, а той і повів козака до коронного гетьмана. Потоцький з Калиновським і всіма полковниками стояли цілим натовпом на могилі й дивилися за Рось, де на горі виднілося переднє козацьке військо. - Пане Януше, - звернувся Потоцький до драгунського полковника. - Ведіть ваших драгунів на зустріч козацьким під'їздам до Росі й не пускайте харцизів на цей бік. Полковник брязнув острогами, зійшов з могили й сівши на коня, поїхав до свого полку. Саме тут до могили наблизився Блясь з Галаганом та вартовими. Потоцький, побачивши, що ведуть козака-бранця, зразу розпалився: - А, пся крев... проклятий схизматик! На палю його! - Нащо ж зразу на палю? - обізвався Калиновський. - Тоді ми від нього нічого не почуємо: може б він нам щось цікаве розказав. - Кажи, хто ти такий! - гукнув Потоцький. - Він підлазів до шанців, мабуть, щоб обдивитись, де у нас гармати! - почав вихвалятись Блясь, неначе сам захопив козака. - Він добре ховався по рівчаках, але дарма - від мого ока ніхто не сховається й під землею. Це підглядач з козацького табору.
- Звідкіля ти? - знову грізно гукнув Потоцький. - Та гляди мені: не крути хвостом, бо спечу на вогні живого! Галаган знав звичаї тодішніх часів: знав, що щоб він не казав, а вже йому мордування не минути - поляки поймуть віри тільки тому, що він говоритеме підчас катування. Коли б же він зразу сказав те, що надумав сказати й те саме говорив би на катуванні, то йому не будуть вірити й довше катуватимуть. Зважаючи на це, він рішив удати з себе лехкодуху людину й не зразу говорити свою вигадку. - Я козак з війська Хмельницького... - Ага! Тебе, голубчику, нам і треба! Скільки в Хмельницького війська? - Не знаю напевне... тисяч з десяать козаків та чотирі тисячі татарів. Калиновський з докором глянув на Потоцького. - Я ж казав, що ми даремно попалили й цокинули Корсунь та Стеблів! Злякалися війська, що менше нашого, а тепер будемо бідувати без харчів! - Пан польний гетьман дуже ймовірний! - сказав згорда Потоцький. Українські хлопи говорять правду тільки під вогнем. Вогню сюди! - голосно гукнув він. - Печіть залізо, щоб розв'язати цьому хлопові язика! - Я правду кажу, - озвався козак. - Побачимо зараз, - яку ти правду сказав! Роздягніть його! Галагана повели до гармати, скинули з нього всю одежу, зняли навіть чоботи й зв'язавши знову руки за спину, прив'язали до колеса. Потоцький з усіма полковниками зійшов з могили й теж наблизився до гармат, щоб самому почути те, що говоритиме козацький підглядач. Кат розпік довгу штабу заліза й розклав навколо вогню всякі знаряддя мордування сковороду, щоб, розпікши її, ставити на неї бранця босими ногами, клещі, щоб ними видерати з живого тіла шматки м'яса; ножі, щоб ними вирізувати з шкури людини реміння - й багато ще всякого іншого проклятого знаряддя, що занесли до Польщі єзуїти з Еспанії. Нудьгою здавило козакові серце, й він почав благати Бога, щоб дав йому силу духа витримати мордування. Тим часом за Россю на горі знялася курява, а Туган-Бей з татарами під'їхав так близько до польських шанців, що Потоцький звелів палити на них з гармат. - Вже залізо готове... - озвався кат. - Можна починати! Потоцький не дав відповіді, бо до нього чим-дужче біг верхи полковник драгунів. Він був блідий і збентежений. - Пане гетьмане, зрада! Як тільки роспустив я драгунів по-над Россю, вони перебрели на той бік і передалися до козаків! - Прокляття! - скрикнув Потоцький несамовито. - Розстріляти звелю за недогляд! Вони напевене зарані змовлялися! Всі понавколо захвилювалися. Звістка не віщувала полякам нічого доброго. - Мене розстріляти?! - у запалі скрикнув полковник. - Що пан коронний гетьман каже? Той самий козак підмовив драгунів, що його пан гетьман сам мені прислав ранком. Я власноручно вспів його захопити! Саме тут чотири шляхтичі підводили до Потоцького зв'язаного Цимбалюка. У боротьбі з старого
козака було збито шапку й сиве волосся його чуба вільно звисала до чола. Вся постать козака відбивала завзяттям. Очі дивилися на поляків сміливо й погордою, і взагалі Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту... - Ти, старий псе, зрадив! - кинувся до нього Потоцький. - Ти підмовив драгунів на зраду? - Я підмовив, я!- гордо відповiв козак. - Я спинив синів України, щоб не били своїх братів, а били вас, ворогів наших пекельних! Годі вам, ляхам, нашою кров'ю собі міць набувати та українців українцями побивати! За Самійла Кішки та за Сагайдачного ми, козаки, вірно королям польльським служи, а діждали за те неволі! Так не діждете ж ви того надалі. Мов опечений, забувши свою старість, підскочив Потоцький до Цимбалюка й ударив його по щоці. - Ось тобі, проклятий хлопе! - Нетрудно зв'язаного бити... - промовив старий козак. - Ще легше, ніж лежачаго!.. Це саме по ляшському! - Відрубати старому псові голову! - затупотівши ногами, гукнув Потоцький. Та швидче, бо я зарубаю його своею рукою. Цимбалюка првели в обоз. Там, з'явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув в останнє на світ Божий і не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив - гріх спокутував і помирав спокійно. Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю й поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша. Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся до Галагана. - Ти, певно, товариш старого пса? - Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник - лейстровик. - Заліза сюди! - гукнув Потоцький. - Кажи, скільки в Хмельницького війська! - Я ж уже сказав... Потоцький махнув катові рукою: - А ну розв'яжи йому язика! Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синеньке полум'я, а в повітрі пішов дух печеного м'яса. Галаган прикусив собі язика, щоб боронь Боже, не почули вороги, як козак стогне, й стояв, мов прикипів до землі; тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту. - Розмалюй, розмалюй йому спину! - гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. - Добре малюй, щоб пригадав скільки у Хмельницького війська! Зважившй, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.
- Ану, годі... - сказав Калиновський. - Час послухати. - Розв'яжіть! - гукнув Потоцький. Кат відійшов від Галагана, повішав залізо знову на жар і розв'язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками й ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака, несподівано для нього самого, вибився важкий пригнічений стогін, хоч відзразу ж і задавив його в собі. - Бачу, що як не скажу правди, - почав Галаган, - то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницькьго багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі назад. - Скільки ж... скільки саме війська, говори! - перебив Потоцький. - Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисячи зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти втікачів з України без ліку, бо вони що-дня, що-години прибувають до нього й з-за Дніпра й з сьогобічної України. Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду й жахливо поглядали один на одного. - Ну, що? - з докором звернувся Потоцький до Калиновського. - Не правду я казав? -Та ще ж і татари з Хмельницьким! І скрикнув тремтячим голосом Корецький. - Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди... - провадив Галаган свої вигадки далі. - Чув я, що в цей час їх не то сорок вісім, не то п'ятьдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою в двісті тисяч коней. Всі польські полковники й воєводи з сумом похилили голови й мовчки дивились на Потоцького, той же й сам схибнувся духом і над силу ховався з тим. - Це ж божевілля!.. перший за всіх скрикнув Корецький. - Де ж нам змагатися з такою силою? - Це неможливо! Неможливо! - почали гукати всі полковники. - У Хмельницького тепер уже мало не сто тисяч війська. І на що було тут спинятися? Треба було зразу як найскоріше відходити до городів! - Не вірьте цьому підглядачеві! - озвався Калиновський. - Він навмисне лякає нас. Не може бути у Хмельницького такої сили війська! Тут полковники почали говорити всі разом, перебиваючи один одного: - Що ж тут неймовірного? Україна - то стоголова гидра!.. - Як не вірити, коли козак під вогнем те говорить? - Нас заберуть усіх у брань. Нас віддадуть татарам у неволю, як віддали всю шляхту з війська пана Стефана. - Боже мій, Боже мій! - неначе в розпачі, говорив тим часом Галаган, радіючи в душі, що його вигадка зробила таке вражіння на поляків. - Тепер же я зрадив Хмельницького!.. Не віддавайте ж мене, ясновельможний гетьмане, йому, бо він скарає мене на смерть. Нарешті Потоцький спинив суперечку панів і сказав:
- Я вірю, що військо Хмельницького велике, бо з спромігся б він вигубити військо мого сина так, жовнір. Я казав, що нам треба було відходити до гетьман намовив мене стати тут. Йому й дякуйте, учора не спинялися - були б досі в Богуславі.
невеликим військом не що врятувався тільки один городів. Це пан польний що ми прогаяли день. Коли б
- Та про що тут і сперечатисуь? - скрикнув Корецький. - Гляньте он на куряву, що стоїть за горою з самого ранку: хіба не видно, що там підходить і купчиться страшенна сила війська? - Тікають тільки легкодухі! - гостро сказав Калиновський. - Треба зразу, не Вагаючись, ударити всім військом на Хмельницького, поки він того не сподівається. Або погромим його, або покладем голови! - Одно класти голови та класти голови! - гукнув Корецький. - Що в нас по сотні голів у кожного, що ми будемо так їх розкидати? Адже по одній всього! - Вмерти я зумію, - поважно сказав Потоцький. - Так не в тому ж послуга батьківщині, щоб умерти. Не славу ми собі придбаємо, якщо погубимо військо, а ганьбу й прокльони батьківщини. Річ посполита до самої Варшави лишиться тоді беззаступна. Я повинен зберегти військо. Полковники й шляхта з задоволенням слухали коронного гетьмана, бо блиснула їм надія уникнути бойовища й одійти до міцних городів, де знов можна буде бенкетувати. Потоцький тим часом обернувся до Галагана. - Ти, я бачу, не простий козак, а досвідчений у справах Хмельницького. Так от я тобі що скажу: я подарую тобі життя, якщо ти по правді розкажеш, що думає Хмельцицький. Як він думає на нас бити? - Та вже мені тепер до Хмельницького не вертатися. - відповів Галаган, - так я все розкажу... Поки ви тут стоїте, полковники козацькі Хвилон, тоб-то Джеджалій, та Перебийніс обходять ваші шанці зі сходу. Завтра вони вийдуть на Межіріччя, щоб перетяти вам шлях до Київа. - Лукавий, проклятий хлоп! - скрикнув Потоцький, маючи на думці Хмельницького. Побачивши, що справа йде на добре, Галаган почав вигадувати далі: - Оце Туган-Бей з татарами гарцює по-над окопами... То він навмисне вас дратує, щоб стояли ви й не рушилися звідсіля. А як днів зо два так простоїте, то Джеджалий з Перебийносом вдарять на вас із заду й тоді вже нікому не буде порятунку, бо Хмельницький обгорне вас з усіх боків. Він навіть похваляється: з Жовтих Вод, каже, утік один жовнір, а з під Корсуня не втече й жоден поляк! - Не діжде того, проклятий пес! - скрикнув Потоцький. - Я не дитина, щоб дався йому до рук! - Нам якнайшвидше треба рушати звідсіля, - сказав Корецький, - бо з усякою хвилиною ворог більше заходить нам за спину. Не слід гаяти навіть хвилини! - Прошу пана, не хапатись! - гостро спинив Корецького Потоцький. - Ми підемо звідсіля, але не на очах ворога: Хмельницький не повинен знати, що ми хочемо рушатись з шанців. Прошу слухати мого наказу, панове! До вечора палити на ворога з гармат, а в вечері пан полковник Бігановський має улаштувати обоз до походу. За ніч вивезти гармати з шанців на битий шдях і як світ - обоз і гармати рушать шляхом на Богуслав, пан Корецький зі своїми хоругвами Має захищати обоз з півночі, гусари й улани - з півдня, жовніри спереду й заду. Всі чули мій наказ, панове?
- Чули наказ, що має всіх нас згубити! - гостро сказав Калиновський. Ворогові тільки й треба, щоб ми покинули шанці! - Пане польний гетьмане! - скрикнув Потоцький. - Ви підбурююте полковників до неслухняности! Я доведу про це на соймі! Галаган, забувши своі пекельні муки й нестерпимий біль у спині, радів, що мети його досягнено. Лишалося ще тільки відвернути Потоцького від битого шляху, де польське військо все таки мало можливість оборонятися, й направити його йти манівцями понад Крутим Байраком. - Ясновельможний гетьмане! - обізвався Галаган, - як підете ви битимшляхом, то буде лихо й не уникнути вам рук Хмельницького, а мені тепер його руки страшніші, ніж ваші; як тільки вийде ваше військо на битий шлях та на рівний степ так набіжить на вас вся орда татарська в п'ятьдесят тисяч коней і витолочить і змете все, мов вихор степовий. Бій на рівному степу - то татарам свято! Хмельницький того й чекає щоб ви пішли степом... На той випадок він і лишив усю орду тут, а козаків послав в обхід. - А яку ж ти даєш раду? - Єсть до Богуслава інший шлях - манівцями. Він увесь час іде лісом і татарам ні стріляти, ні нападати незручно, їхні стріли будуть плутатись поміж гилками, козаків же з Хмельницьким лишилось обмаль. Тим шляхом ми зовсім непомітно й безпечно дійдемо до Богуслава. - Козак говорить до діла! - обізвався Корецький. - Коли татарів така сила, так ліпше нам іти лісом, ніж степом. - Не вірю я цьому підглядачеві! - сказав Потоцькому Калиновський. - Защо він мусить бути нам приязним? Чи не за те, що пан гетьман спік йому спину так, що через днів два він і дуба дасть? Він ворог нам, а не порадник! - Але він говорить до діла! - відповів Потоцький. - Нехай він устромить руку у вогонь на доказ того, що говорить по-щирости! - Потоцькому не шкода було чужої руки. - Що ж, нехай! - згодився він. - Вивіримо його ще раз! Поклади руку на вогонь! Галаган зблід, мов крейда, але вагався недовго. Яке вагання! Воля рідного краю дорожча за руку одного козака. Він рішучо наблизився до вогню й устромив у нього ліву руку. Червоне полум'я облизувало живе тіло своїми язиками, козак же стояв, мов чарівник, нерухомо... навіть найменший стогін не вибився з його уст, немов вогонь тільки лоскотав його. Скоро по повітрю знову пішов дух печеного м'яса, а рука козака почорніла й гулко почала репатись. - Годі! - гукнув нарешті Потоцький. - Нема чого даремно мордувати людину. Підійди сюди! - звернувся він до Галагана. Микита витяг руку з вогню й підступив до гетьмана, але сили його покинули, світ в очах замутився й він упав на землю непритомний. - Одлийте водою! - гукнув Потоцький. Жовніри принесли води й поливали Галаганові на голрву доти, поки він не прочуняв; тоді його підвели й, піддержуючи, повели до коронного гетьмана. - Ти добре знаєш лісовий шлях на Богуслав? - cпитав той. - Знаю добре, бо я тут зріс.
- Завтра світом ти вестимеш нас тим шляхом. А тепер, - звернувся Потоцький до хорунжого, - oдведіть його до лікаря: нехай погоїть йому, щоб він був живий. Увесь цей день козаки й татари дратували поляків, наближаюнись до окопів, а поляки вибігали, щоб одгонити їх, і були задоволені з того, що козаки зараз же тікали до Росі. Впала на землю ніч і оповила обидва війська своєю темрявою. І на північному, і на південному боці Росі було тихо, проте обидва війська не спали. Поляки всю ніч лаштували обоз та гармати до походу, а Хмельницький, діставши від Перебийноса звістку, що дозори козацькі чують у польському таборі скрипіння колес і метушню, догадався, що поляки, налякані Галаганом, збіраються тікати, й розводив свої полки так, щоб ранком вдарити на них з усіх боків. ХІІІ Як тільки почало світати, Галаган, із замотаною й прив'язаною до боку рукою, повів передні відділи польського війська до березового лісу. Уступивши в ліс, польське військо зразу почало розтягатись, бо дорога була вузька, у війську ж було майже з тисячу возів та панських ридванів. Проте полякам здавалося, що все йшло на добре: ворог ніде не виявлявся й з боку Росі не наступав на задніх. Через дві години, коли сонце вже добре світило крізь віти берез, Галаган дійшов до, того місця, що з нього шлях пішов понад Крутим Байраком; заднє ж польське військо тільки тепер виходило з окопів і купчилося біля лісу. У той час до Росі почали спускатися з гори козацькі полки Нечая та Богуна. Виблискуючи гострими списами й коливаючись, мов спіле жито на вітрі, запорожці двома живими річками збігли до Росі, вихопилися добрими кіньми на поле й розгорнувшись широкими лавами побігли на поляків. Жах обхопив заднє польське військо, що не встигло ще зайти в ліс, і в ньому почалася метушня. Поляки палили в козаків з мушкетів і, поспішаючись заховатись у лісі, давили один одного. - Скоріше, скорiше - гукали вони на тих, що тяглися вузькою, лісовою стежкою, але, тим перепиняв рух обоз, і вони плутались по-між деревами, шматуючи собі одежу й розгублюючи зброю. Що далі, в задньому польському війську гармидер більшав, і тільки Калиновський, що прибіг на постріли, дав військові де-який лад. До того ж Нечай та Богун спинили всіх козаків, щоб не лізли на мушкети, бо рішучий натиск на поляків Хмельницький звелів їм зробити тільки після того, як з боку Крутого Байраку вони почують вибухи гармат Перебийноса. Тим часом Джеджалій зо своїм полком, проминувши Корсунь, почав обходити польське військо з правого боку. Хмельницький з гарматами йшов позаду, Морозенко та Чорнота з голотою заходили з лівого боку. У той час Галаган дійшов до засіки, що він сам нарубав, зо своїми козаками кілька днів перед тим. Переднє військо спинилося, вози понаїздили один на одного, бо задні поспішалися. Счинилася тіснота й шарварок. З півгодини погаяли, поки розтягли засіку, а тим часом Джаджалій наскочив на поляків з правого боку, а Морозенко з білоштанниками-лугарями вже виявився, з лівого, й усі козацькі полки, не насідаючи дуже на поляків, що хвилини міцніше оточували їх з усіх боків. Одбиваючись від козацъких наскоків, польське військо пішло далі по-над байраком, що звався Крутим. Той байрак і справді був дуже крутобокий, у глиб же був такий, що за кущами й деревами дна його не видно було.
Так ішли поляки іще з півгодини, поки дійшли до другої засіки. Знов почали роз тягати дерева, але погоничі під наскоками козаків не хотіли вже дожидати, поки засіку розберуть та полагодять шлях, і почали її обминати. З того вийшло полякам велике лихо, бо обабіч засіки були покопані рівчаки й ями. Вози перекидалися, коні билися й падали в ями, погоничі з переляку почали розбігатися, й у всьому обозі счинився великий гармидер. На галас прибіг Калиновський і побачивши, що робиться, присікався до Галагана: - Куди ти завів нас, зраднику? - Я не відав про це! - Засіки, певно, зроблено останньої ночі! - От тобі моє слово, погрожуючи шаблею, гукнув йому Калиновський: - Якщо ти не виведеш війська на вільний шлях, я власною рукою одруоаю тобі голову! Доглядайте його, як свого ока! - гукнув він хорунжому, що був при Галаганові. - Як не доглянете, то буде вам тяжка кара. Нарешті й, цю засіку порозкидали, полагодили шлях, і військо посунулося далі, покидавши по рівчаках та ямах скілька десятків возів. Тепер шлях пішов униз, спуекаючись у самий байрак. Правий бік шляху був вищий за лівий і хури обозу сунулися в ліворуч, саме туди, де вздовж шляху виявився глибокий рівчак. Це вже Перебийніс викопав рівчака, - подумав Галаган, - бо я такого великого рівчака не спромігся б викопати. Та й ловко ж вигадав, вража його мати, загатять цей рівчак ляхи своїми возами!.. Микита знав, що на дні байраку знов буде рівчак і засіка й що там саме й перестріне поляків Перебийніс. Він знав, що й йому там буде смерть від шаблі Калиновського, а проте не мав думки тікати, бо розумів, що рука його вже не вигоїться ніколи, життя ж каліки його не приваблювало. Навпаки, щоб позбутися болю в спині й руці, Микита радий був умерти скоріше. Він передбачав, що польське військо через скілька годин буде побите й знищене або забране в полон; почував, що виконав свій обов'язок перед рідним краєм, і до того помстився за одібрані від нього козацькі права, й мав умерти з полегшеною душею, лишаючи землякам краще життя, ніж було до того часу. Тим часом шлях що далі ставав крутіший. Хурщики не спромоглися вдержувати розпалених галасом та пострілами коней, і ті побігли з гори у байрак на переднє військо. З гуркотом котилися вози униз і серед вигуків людей та гармидеру падали в рівчак, що був на дні байраку. - Стійте, стійте! - гукали польські полковники до погоничів, та вже ніяка сила не могла б спинити тепер вози. Багато погоничів, рятуючи своє життя, позіскакували з возів, а коні й воли бігли туди, куди штовхали їх вози: хто вперед, а хто й ліворуч, падаючи разом з возами в широкі рови. Скоро рівчак на дні байраку був повний побитих коней та поламаних возів, та вже й над ними зростала купа потрощених у нівець возів. Те саме робилося й у тому рові, що простягся вподовж байраку, ззаду ж набігали знов хури й натовпи, налякані козацькими наскоками. Скрізь по обозі стояв нечуваний галас та гармидер, а переднє польське військо, рятуючись від возів, що прожогом перли вниз байраку, мусило розбігатися в усі боки. У ту хвилину, несподівано для поляків з другого боку байраку на них вдарили гармати й назустріч передньому розрізненому військові густими натовпами, мов сарана, висипали козаки Перебийноса.
Микита любувався на чудовий козацький наскок і радів, побачивши, як вжахнулися того наскоку поляки. Тільки недовго довелося йому радіти: раптом почув він поклик Калиновського: - До купи всі! Полковник Бігановський, упорядкуйте переднє військо! - В цю мить він побачив Галагана й направив свого коня на нього. - Смерть зрадникові! З тим вигуком Калиновський підскочив до Галагана й ударив його по голові своєю важкою шаблею. Від того удару в голові Микити зашуміло, світ потьмарився йому в очах, і він упав під деревом, як скошений будяк. - От тобі, проклятий псе! - скрикнув Калиновський і погнав знов до обозу. - Стійте, стійте! - гукав він до обозних. - Держіть коней, якщо не хочете, щоб я порубав усіх вас власноручно! - Та було вже пізно. Зачувши гармати Перебийноса, на заднє польське військо вдарили полки Нечая й Богуна, з боків надавили зо своїми козаками Джеджалій та Морозенко, й польське військо, мов шалене, почало кидатись то в той, то в інший бік. Вози набігали на вози, гармати - на гармати, і все це: люди, коні й вози, перемішене поміж себе, котилося з гори у глибокий байрак до рук козаків Перебийноса. Передчуаючи недобре, Калиновський погнав нагору до Потоцького. Скрізь побіля обозу йшов бій поляків з козаками й польному гетьманові доводилося часом шаблею прокладати собі дорогу. В одній сутичці хтось навіть зачепив його шаблею по плечі й завзятий вояка добіг до хорогв гетьмана вже скрівавлений. Потоцький тим часом сидів у великому ридвані, зап'ятому з усіх боків завісами. Там він уже й поснідав добре, випивши півпляшки венгерського. Коли Калиновський відхилив віконце в гетьманському ридвані, Потоцький пив венгерське й був уже як під чаркою. - Пан коронний гетьман снідає, - сказав Калиновський глумливо, - під той час, як військо його гине! - А панові хто ж не дає снідати? - розсердився -Потоцький, побачивши свого ворога. - Де-ж там військо гине? Що десь хлопи стріляють з рушниць, так пан польний гетьман уже й налякався? - Військо гине, кажу я! - суворо відповів Калиновський. - Козаки з усіх боків - зпереду б'ють на нас гармати, наш обоз і гармати лежать уже по рівчаках та в байраці до гори колесами!.. І все це через те, що пан коронний гетьман звелів покинути цтанці та ще й довірився зрадливому хлопові, що навмисне завів нас у цю пастку! Тепер спалахнув Потоцький: - Якщо військо загине, - скрикнув він, - так не через мене, а через пана польного гетьмана, бо він одрадив мені зарані одійти з Корсуня ближче до польських міст! - Ні, не через мене, а через те, що пан коронний гетьман страхополох і пішов назад замісць того, щоб іти вперед! Хто його знає, до чого дійшла б та сварка поміж гетьманами, коли б до ридвану не набіг полковник Одрживальський, що захищав обоз з лівого боку.
- Панове гетьмани! У війську безладдя! Жовніри розбігаются, а пан Корецький лаштується з своїм полком покинути обоз і бігти до Києва! Одрживальський казав правду. Легкодухий власник багатого Корця зрозумів, що полъському військові неможливо тепер врятувати свого обозу й що єдиний порятунок лишився в тому, щоб пробитись крізь козацьке військо й вийти на битий шлях. Той шлях був з правої руки й до нього й зібрався кинутись полковник Корецький зо своїми двома тисячами вершників. Почувши ту звістку, Калиновський залишив суперечку з Потоцьким і побігши до Корецького, застав що той саме гуртував свій полк. - Кидайте воози та гармати! - гукав Корецький своїм уланам. - Годі вже морочитися з ними, коли ворог оточив нас з усіх боків! За мною всі! Я виведу вас із цієї проклятої пастки й приведу у Київ. - Пане полковнику! - підскочив до нього Калиновський. - Вам гетьман наказав захищати обоз з правого боку! Треба слухати наказів! - Годі вже захищати! - відповів Корецький. - Не вміли дати доброго ладу військові, так нарікайте на себе а я йду на Київ. - Пане полковнику: це бунт і зрада! За неслухняність до гетьмана... - Годі страхати! - перебив Корецький, - я сам тепер буду гетьманом своєму полкові! Гей, панове осаули, Ротмистри й хорунжі, повертайте свої хоругви й усі за мною! Дві тисячи конників повернули в праву руку й геть покинули обоз. Калиновський лишившись сам між лісом і обозом і, щоб хоч як небудь захистити обоз з цього боку, побіг назад, маючи на думці перевести сюди частину заднього війська, але на незахищений обоз уже бігли козаки Джеджалія й заступили польному гетьманові шлях до свого війська. Завзятий гетьман не мав уже куди тікати, а проте не хотів віддатись у бранці й вихопивши шаблю, почав оборонятись. Козаки скоро оточили його колом і один із них, наступаючи напольського лицаря, зачепив його своєю шаблею по руці. Польному гетьманові довелося б загинути, коли б на ту бійку не набіг Джеджалій, що добре знав Калиновського. - Не займайте його! - голосно гукнув він козакам. - Беріть його живцем: це польний гетьман! Козаки повернули свої списи ратищами вперед і звалили ними Калиновського з коня. Маючи вже рани на плечах і на руці, гетьман далі не змагався й віддався в бранці: тоді Джеджалій доручив сотникові Дорошенкові передати Калиновського Хмельницькому, а сам ускочив зо своїм полком у середину польського обозу й почав рубати тут усіх, хто попадався під шаблю. Таким чином польське військо було розірване тепер на дві половини, й поки передню бив Перебийніс, заднє давили Нечай та Богун; середину продерли й вирубали у пень Джеджалій та Морозенко. Поляки почали кидати зброю й віддаватися на ласку переможців, гармати Перебийноса замовкли, а козаки почали щильніше сходитись і відбірати в поляків коней та зброю. Хмельницькйй, довідавшись від Дорошенка про втечу Корецького, послав полковника Небабу з доброю ватагою запорржців доганяти польського вельможу, сам же поїхав по-над польським обозэм, спиняючи бій і заспокоюючи поляків тим, що дарує всім бранцям життя.
Постать українського гетьмана, що їхав на чудовому буланому коні, держачи в руці булаву, була велична й могутня, так що козаки з гордощами любувались на нього підкидаючи вгору шапки, вітали його голосними вигуками; поляки ж з повагою схиляли свої засмучені чола перед переможцем. - Де ж коронний гетьман? - звертався Хмельницький до полковників. Але ніхто з них підчас бойовища Потоцького не бачив, і вже згодом знайшли його в замкнутому й зап'ятому завісами ридвані, де він куняв після доброго сніданку. Коли Хмельницький підїхав до гетьманського ридвану, той був оточений цілим натовпом козаків, що піднімали Потоцького на глум. - Гей, Потоцький, Потоцький! - сміялися вони. - У тебе розум жіноцький! Чи не ліпше б було тобі в хаті сидіти мед-вино пити, а ніж заводитись з намикозаками воювати! Приголомшений подіями Потоцький сидів у ридвані тихо, а проте, як тільки побачив Хмельницького, зараз розпалився й почав на нього гримати, мов на свого хлопа. Щасливий перемогою козацький гетьман подарував своєму ворогові ту образу й одігнавши козаків, звелів повернути гетьманський ридван назад і везти коронного гетьмана до Чигирину, не висаджуючи навіть з ридвану. До пізньої ночі підраховував того дня гетьман України Богдан Хмельницький свою здобич: було здобуто двадцять гармат, дев'ять тисяч бранців, скілька тисяч коней і біля тисячі возів з добром польських панів. Заклопотаний військовими справами й щасливий своєю перемогою він тільки в вечері згадав про тих, хто так рішуче спріяв тій перемозі: про козаків Цимбалюка й Галагана, і звелів як найпильніше розпитувати про них поляків і розшукувати поміж трупами й пораненими, що рясно засіяли своїм різноколіровим убранням увесь ліс по-над Крутим Байраком. ХІV Лишившись з примусу в Млієві, Пріся й на хвилину не мала сили заспокоїтися. Вона не, нарікала на чоловіка й батька за те, що покинули її, бо знала, що вони пішли здобувати волю рідній каїні; вона розуміла, що й батько й чоловік її повинні були йти до війська Хмельницького, бо до нього йшли всі - і не тільки козаки, а навіть міщани й посполиті люди, але вона чула, як чоловік і батько, ідучи до Млієва, змовлялися помститись на поляках і за матір, і за неї, Прісю, й за всю Україну, й тепер, хвилюючись, не мала си сидіти спокійно під той час, коли ті, для кого тільки й годиться їй тепер жити, пішли, щоб пролити за рідний край свою кров. Переночувавши в тітки, Пріся пішла ранком на гору за село і побачивши звідтіля, що повз Мліїв прямує на Корсунь багато козацького війська, намислила йти слідом за ним. З такою думкою вона повернулася до тітки й почала з нею прощатися. - Куди, доню? - здивувалася та. - Адже твій батько лишив тебе, щоб жити в Мене, поки вони з твоїм чоловіком повернуться! Пріся припала тітці до плеча й заплакала. - Не можу, тітонько, я сидіти тут, коли чоловік мій і батько намислили вчинити щось дуже для себе небезпечне. Нема чого мені у вас робити піду я з військом слідом. - Куди ж, серце, ти підеш, коли вони, може, пожецуть ляхів аж на Волинь! Ні, я знаю, що ляхи стоять тепер за Корсунем. Певно, там і буде бій сьогодні або завтра.
Бровариха була чесна й правдива вдова. Вона пригадала, як колись її чоловік пішов у похід тай не вернувся, які вона мучилася, що не відала, де лежить його тіло. Поплакавши разом з Прісею, вона поблагословила її на дорогу й дала торбу з харчами. Почепивши торбу на плечі та низенько вклонившись тітці, Пріся пішла на гору і вийшла на Корсунський шлях. Там ішло військо полк за полком, витягшись довгою смугою по степу. Повз Прісю проїхали на добрих конях лицарі-запорожці в кармазинових жупанах, за ними повезли гармати, прироблені до колес возів, а за гарматами пішли повстанці: лівобережні, здебільшого, в сивих шапках, і правобережні в чорних та рудих. Зброя у повстанців була різноманітна: в кого мушкет, у кого спис, а в кого просто коса, тільки прив'язана до кісея не так, як звичайно в'яжуть на косовицю, а так, що нею можна колоти ворога, мов списом. Далі знову наблизилося комонне, гарно вбране в сині чумарки військо, й Пріся ще здалеку пізнала, що то були реєстрові козаки. Вони вийшли з Черкас піші, але тепер були всі комонні, бо чимало захопили польських коней під Жовтими Водами та й після того назбирали по селах. Придивляючись до реєстрових, Пріся пізнала між ними свого брата Василя. - Василечку! Василю! - гукала Пріся й махала братові рукою. Почувши голос сестри, козак виїхав з строю на бік і наблизився до Прісі, але, не пізнавши, спинився й здивовано почав до неї придивлятись. - Та я ж Пріся - сестра твоя! - з одчаем скрикнула молодиця, зрозумівши, чому не пізнає її брат: саме минав шостий день з того, як вона понівечила собі обличчя, й хоч рани тепер уже не так горіли їй, як зразу, за те поверх них чорніли струпи, й обличчя молодиці здавалося розмальованим вугіллям. - Сестро, голубко! - скрикнув Василь і, зскочивши з коня, обняв сестру. Хоч і чув я від батька про твоє нещастя, а всетаки такого не сподівався! - Чи не знаєш, братику, в якому війську Микита й батько! - Ой, голубонько! Мабуть, уже тобі не побачити ні батька нашого, ні чоловіка свого!.. Вони пішли на таке діло, що вже, певно, живі не повернуться! - Але де-ж саме вони? Ти скажи мені... - Не шукай їх, сестро, по війську: вони тепер обоє в польському таборі. От що. А чого вони туди пішли, про те не можу тобі повідати, бо то є таємна військова справа самого гетьмана. З тим Василь поцілував сестру, скочив на коня й почав доганяти свою сотню. Лишившися біля шляху самітня, Пріся почала обмірковувати, що їй тепер робити й чим стати чоловікові в пригоді. Ще годин зо дві повз неї йшло військо й обоз, а вона все сиділа край дороги. Нарешті вона рішила, що піде за військом, бо мала надію, що, як почнеться бойовище, то Микита знову повернеться до козацького війська. Взявши свою торбу на плечі, Пріся пішла слідом за військом до Корсуня. На шляху її догнали скільканадцять татарів і почали до неї чеплятись, а проте, як тільки вона повернулася до них обличчям, татари з сміхом побігли від неї. Хоч молодиця й рада була тому, що татари відчепилися від неї, проте їй і тяжко було почувати, що така вже вона бридка на виду, що навіть поганці з огидою від неї одскочили. Пропустивши й татарів уперед себе, Пріся пішла далі й скоро побачила з гори Рось, за Россю руїни Корсуня, далі козацьке військо, а ще далі шанці
польського війська. Подекуди по-над шанцями по повітрю стелився дим від пострілів з мушкетів і від вибухів товстоголосих гармат. Поки Пріся дійшла до Росі, сонце почало вже схилятися на захід, і козацьке військо відступало від польських шанців назад. Молодиці треба було десь перебути ніч, і вона пішла в Корсунь до свого садочку. Там було тихо й спокійно. Корсунь тепер не приваблював до себе ні козацького, ні польського війська, бо в ньому неможливо було знайти ні харчів, ні захисту. - Втомлена довгою ходою, Пріся сіла під черешнею біля могилки матері, й полинула своїми думками в недавні щасливі часи. Як недавно було те щастя, і що тепер від нього лишилося? Як ще недавно вона була красунею, а яка стала тепер? Мала захистну хату й повні скрині добра, тепер же має тільки торбу, мов старець; мала матір, батька й любого чоловіка, тепер стала самотньою. Все минуло й зникло, мов би вихор його по полю розвіяв. І на чому воно спиниться, те лихо?... Серце молодої жінки защеміло... Чи живий ще Микита, чи може... Пріся не знала, по що пішов Микита у ворожий стан, у саму пащу звіря - й мучилася догадками, уявляючи собі чоловіка на катуванні. На дворі почало сутеніти, й молодиці стало моторошно: вона була цілком беззахистна серед руїн, хижого звіря й розпечених війною людей. Тут, наче навмисне, поміж кущами щось зашаруділо й Пріся здрігнулася, наміряючись тікати... Проте її жах зразу перейшов на радість, бо з-за куща до неї кинувся їх кудлатий собака, Боско. Бідна тварина вже два дні нічого не їла, але не відходила від руїн оселі свого хазяїна й тепер, почувши Прісю здалеку, кинулася до неї, лижучи їй руки й обличчя. Тепер Прісі стало легше на серці, й вона не почувала себе такою одинокою. Милуючи собаку рукою, Пріся вломила й дала Боскові добрий окраєць паляницї, й голодний пес, поглядаючи на хазяйку з подякою, почав хутко їсти хліб. Тим часом ніч спустилася на землю й заховала молодицю від людського ока. Пріся перехрестилася, поклала торбу під толову й, зтомлена, заснула. Прокинулася вона світом від співу соловейка, й той спів засмутив душу молодиці. - Мені тепер не буде свого кубелечка, не почую я співу подружжя й не діждусь своїх діточок, бо чоловік мій, якщо й вернеться живий, то не любитиме мене, бридку! Через такі думки Пріся зустріла день сльозами. Проте згодом, поплакавши та помолившись Богу, вона трохи заспокоїлася й пішла до Росі вмитись, хоч, умиваючись і не дивилась у воду, щоб не побачити свого каліцтва. Місце, де вона вмивалася, було те саме, що на ньому вона вперше побачила Микиту. - Як любо було тут у ті часи - подумала Пріся. - Як весело й гучно цокотали й співали дівчата, й яка сумна тиша тепер! У цей час на горі за Россю почулися рясні постріли з мушкетів. Пріся зрозуміла, що починається бій, і пішла від Росі через леваду та руїни своєї оселі на вулицю, а далі, повернувши в той бік, звідкіля вчувалися постріли, скоро вийшла на степ. Боско йшов поруч неї й це надавало жінці бадьорости. Глянувши з гори в бік Стебліва, Пріся побачила над Россю обоз козацького війська, від котрого що разу бігали вершники нагору в ліс, а від лісу до обозу козаки носили на ношах поранених. Через якийсь час вона дійшла до шанців. Там у безладді покидана була всяка зброя й військове знаряддя, але ні вбитих, ні поранених не було. Зрозумівши, що біля шанців бойовища не було, Пріся пішла далі.
Тут Боско, оббігавши понавколо, почув, що вчора по цьому степу ходили його хазяїни й махаючи хвостом та нюхачи землю, добіг уперед; що далі, він біг усе швидче, покинувши Прісю далеко позаду, а через скілька хвилин вона почула його жалісне виття. Те виття болісно відбилося в серці молодиці, бо віщувало не добре. Не тямлючи себе, Пріся побігла до собаки й ще здалеку побачила, що та виє над тілом людини. Прісі забило дух і похололо в серці. - Або батько, або Микита! - подумала вона й хитаючись з хвилювання, мов п'яна, бігла до тіла. Труп, що біля нього вив Боско, був без голови, проте Пріся зразу пізнала батькову постать і одежу. Біля плеч трупу була велика пляма крови. З жахом в очах Пріся впала навколішки й припала до батькової руки, але крижаний холод мерця примусив її відкинутись назад, і вона з плачем сіла осторонь батькового тіла, що було покинуте тут серед зеленого поля на поталу звірю й птиці. Пріся сиділа довго, міркуючи, як би поховати батька, далі ж враз схопилася. - А другий же як? А може той лежить десь поранений і стікає кров'ю? Не тямлючи себе, вона побігла до лісу, звідкіля вчувалися постріли. Побіг за нею, хоч і не зразу, й Боско. Біля лісу Пріся побачила чимало козаків, що вишукували поранених і односили їх у той бік, де стояв козацький обоз. Трупу біля лісу було рясно. Здебільшого то були поляки в панцирях, що, лежучи серед зеленого поля, поблискували на сонці; траплялися тут і червоні жупани запорожців і білі сорочки селян. Поміж убитими поляками чимало було й поранених, і вони в тяжких муках дожидали своєї останньої хвилини, бо козаки збірали по полю тільки своїх, поляки ж лишалися безпорадні. Розшукуючи по-між трупом Микиту, Пріся почула ледве чутний стогін. То молодий русявий польський хорунжий, поранений у шию, звертався до неї з благанням. Пріся нахилилася до скаліченого й пізнала Бляся, того самого, що живосилом узяв її з хати до замку. Тепер у важкому панцирі, він не мав сили підвестись і сходив кров'ю. По всьому знать було, що пораненому не багато лишилося жити, бо на виду він був уже блідий, уста ж посиніли й запеклися смагою. З одного погляду на нещасного Прісі стисло серце невимовним жалем. Вся лютість ії на поляків, гнобителів рідного краю, й на свого насильника зокрема, відлинули кудись далеко, й болючий жаль до молодого життя, що на її очах боролося з смертю, обхопив серце жінки. - Води... - простогнав Блясь. У Прісі не було води, аде вона побачила в одного вбитого при боці пляшечку з вином і, принісши її, підвела нещасному голову й притулила ту пляшечку до запечених уст його. Блясь проковтнувши трошки вина й глянувши на Прісю вдячними очима, прошепотів: - Прости мені... О, вона давно простила! З першого погляду на його страшну рану вона забула все лихо, що цей панок їй заподіяв. Тремтячими руками Пріся підмостила під голову поляка сідло, що валялося поблизу, й довго не наважувалася покинути
людину, якій лишилося жити вже недовго; але Боско почав гавкати, пориваючись уперед, і Пріся зрозуміла, що пес знайшов слід Микити. Покинувши з жалем у серці пораненого, - Пріся пішла за собакою й скоро ввійшла в ліс. Там по дорозі й по-під деревами лежали повбивані й поранені люди, а край дороги траплялися перевернуті та поламані вози, добро ж із тих возів було порозкидане по землі. Боско біг хутко, й Пріся ледве за ним поспішала. На зустріч їм ішли поранені козаки, й дивуючись, що молодиця біжить у бік бойовища, перестерігали її, але Пріся поспішалася вперед. Що далі вона бігла, то постріли вчувалися все голосніше. Часом повз Прісю пробігали злякані коні без верхівців. Ранених що далі ставало більше, зпереду почали вчуватися вигуки бійців, а десь далеко гуркотіли гармати. Пріся йшла далі. Всякий постріл кликав ії вперед, туди, де вона мала надію знайти свого чрловіка. - Куди тебе несе, молодице? - озвався до неї один поранений у ногу козак, шкандибаючи назустріч. - Хіба нажилася на світі? - Чоловіка шукаю. - Хто ж твій чоловік? - Микита Галаган. - Не чув про такого! А краще б ти підождала, поки бій скінчиться. Саме тут гомін і галас у лісі почали стихати. Постріли вчувалися рідше, а згодом і зовсім затихли. Пріся пішла далі. Тут уже трупу було так густо, що доводилося переступати через мерців, зелена трава була рясно побризкана й залита кров'ю. Нарешті Пріся здибала багато козаків, що, позлазивши з коней, оглядали свою попсовану зброю, подерту одежу й понівечене тіло. Козаки були ще розпалені бойовищем і важко дихали, але, радіючи з перемоги над ворогом, гукали славу й весело гомоніли. Боско не спинився й тут, а біг ще далі, то обминаючи щільні лави козацького війська, то продираючись поміж окремими людьми й кіньми. Пріся слідкувала за ним, не вважаючи на великі натовпи війська, що було навколо. Несподівано для себе вона побачила, що йде вже не між козацьким, а між польським військом, і те військо на той час вже не було ворожим - поляки тихо й мовчки зносили свою зброю у великі купи по-над шляхом і віддавали її козакам. Далі Пріся вийшла до польського обозу й довго йшла по-над возами. Минула година й друга, а возам все не було краю, й молодиця насилу вже поспішалася за Боском, що, винюхуючи слід, біг далі й далі. Нарешті шлях пішов униз до байраку, і Прісі разу розпочали траплятися перепони: по обидва боки шляху простяглися рівчаки з перекинутимивозами, а самий шлях був так щільно забитий возами з поломаними колесами, покаліченими волами й кіньми й усяким військовим знаряддям, що по ньому не то що проїхати, а навіть пішому продратись було неможливо. Зазірнувши в один великий рівчак, де побиті й понівечені люди, коні, колеса, вози й гармати помішалися в одну купу, Пріся з жахом одскочила від нього й побігла за Боском у низ байраку. ХV
Впавши від шаблі Калиновського, Микита Галаган довго лежав непритомний. Біля нього люди бігали, рубалися, кололи один одного списами, стогнали й голосили, а він того не чув і не відав. Скільки довелося йому так пролежати, він того не знав, а тільки новий біль привів його до пам'яти: шалений кінь, загубивши свого власника, шугав по байраку, і перестрібуючи через Микиту, зачепив підковою його ногу. Розплющивши очі, Микита побачив над собою захисток з рясного листу дуба, а вище, поміж листям, блакитне небо. Якесь радісне почуття обхопило істоту Микити: йому здавалося, що він був мертвий і знов ожив. Понавколо вже не чуть було польської мови, а звідусіль вчувалися рідні, радісні вигуки козаків. Микита хотів підвестись, хотів глянути на те, що робиться навколо, але не спромігся - щось давило його до землі... Хотів нагукати товаришів, щоб підняли його, бо він живий, але язик його не слухався й неначе задубів. Нудьга знову здавила серце Микиті. - Невже для того прийшов він до пам'яти, щоб почувати, коли без поради буде помірати? У ту мить над козаком з'явилася кудлата пика Боска. Зрадівши, що знайшов хазяіна, вірний пес з радісним скавчанням кинувся його лизати, зазираючи в повні "жалю очі козака; побатчивши ж, що Микита не піднімає руки, щоб його погладити, й лежить нерухомо, Боско завив на ввесь байрак. Через хвилину біля чоловіка була й Пріся. Зразу вона подумала, що Микита мертвий, але придивившись у його розплющені очі, зрозуміла, що чоловік живий, та тільки без пам'яти. З міццю дужого козака вона скинула трупа; що лежав у Микити на ногах, і хотіла підвести чоловікові голову, але кров, що запеклася в нього на голові, злякала молоду жінку. - Микито, голубчику, ти живий, - говорила вона,- обізвися ж! Микита бачив свою знівечену дружину, дякував Богові за те, що привів її сюди, а проте озватись не мав сили. Ластівкою полетіла Пріся до козаків, що відбірали в ляхів зброю: - Люди добрі, рятуйте мого чоловіка! Допоможіть підвести його та дайте води! Двоє літніх козаків пожаліли Прісю, взяли одного з бранців пляшку з водою й пішли за молодицею до дерева, де лежав Микита. - Ого, козаче! - скрикнув один з козаків. - Що ж це ти з покаліченою рукою йшов у бій? Ну й митець! Оглядівши поранену голову й обережно піддержуючи її, козаки підвели Галагана й подали йому пляшку, проте Микита й тепер не розтуляв рота. - Розведи, молодице, йому зуби та поворути язика! - сказав один з козаків. Пріся, хоч і не зразу, а все-таки розвела чоловікові зуби й витягла наперед язика, козаки ж улили йому в рота трохи води. Микита довго держав ту воду в роті, але нарешті проковтнув. Йому дали ще трохи води, й після того голос козакові вернувся й він стиха промовив: - Спасибі! Пріся, не тямлячи себе від щастя, почала цілувати свого чоловіка.
- Ти житемеш, любий мій, житемеш! - Гей, молодице, не хапайся цілувати... - сказав один з козаків. - Дай чоловікові опам'ятатись! - Як мені жити, Прісю, - обізвався Галаган, - коли мені спечено руку й спину та ще й прорубано голову? Хоч би я й вижив, так лишився б калікою до віку! - Не турбуйся, мій любий: я тебе догляну й прогодую! Під ту хвилину до дерева підійшов Перебийніс і пізнавши Галагана, почав розпитувати, як він спромігся вбрати в шори Потоцького; довідавшись же, що Микиту попечено й покалічено, звелів зробити ноші й нести пораненого козака в табір до лікаря. - Слава тобі, козаче, - сказав він, - що не пошкодував життя свого за рідну справу! Будуть вражі ляхи пам'ятати, як Корсунь палити! Далі, звернувшись до козаків, Перебийніс додав: - Бережіть цього козака, бо прославив він сьогодні не тільки себе, а й нас усіх! Сонце повернуло вже на вечір, коли Галагана винесли з байраку й понесли понад польськими возами. Біля ношів, поглядаючи що хвилини на помордованого, йшла й Пріся з Боском. На дорозі ноші спинив сотник Дорошенко, що по наказу гетьмана, шукав Галагана й Цимбалюка. - Кого несете? - спитав він. - Козака Галагана! - Його й треба. Живий? Поранений не обзивався. Схвильований побаченням з Прісею, він знесилився й лежав, неначе мертвий. - Живий ще! - відповіли козаки. Прісі защемїло серце. - Як то: "живий ще" - подумала вона. Так говорять про тих, що зараз мають умерти. Невже-ж Микита помре?.. Вона хотіла навіть сперечатися з козаками, що її чоловік не помре, але тут саме заговорив Дорошенко. - Несіть же просто до гетьмана. А про лейстровика, старого Цимбалюка, нічого не чули? - Гомоніли козаки, що біля шанців на палі бачили чиюсь голову... буцім би Цимбалюкову... - Це мій рідний батько, пане сотнику!.. - сказала, Пріся й заридала, пригадавши, як бачила тіло батькове. - Він лежить без голови там, де ночували ляхи. Будь ласка, звеліть викопати яму та поховати тіло мого батька... - Ходімо разом зо мною до гетьмана. Він сам дасть розпорядок.
Поки дійшли до гетьмана, перестріли Василя, що бігав верхи, шукаючи батька й Микиту. Почувши лихі вісти, він, зажурений, пішов разом із сестрою поруч з ношами. Гетьман був біля возів з добром польських панів. Незчислені скарби дісталися козакам і грошима й усяким срібним і золотим посудом. Хмельницький не звелів виймати з возів добра, а тільки дивився, в якому возі що сховано, щоб знати, куди який одвозити: чи до табору, якщо то харчі, чи до військової скарбниці, якщо то гроші. Коли Дорошенко сказав йому, що несуть тяжко помордованого й скаліченого Галагана, Хмельницький зараз наблизився до шляху й звелів спустити ноші на землю. Від того поруху Микита застогнав і розплющив очі. - Бувай здоров, козаче! - сказав гетьман. - Спасибі тобі велике, що завів ворогів сюди, де їм ніяк було оборонятись. Коли б не ти, так довелося б сьогодні скілька тисячам козаків покласти свої голови. А ти допоміг нам не тільки перемогти ворога, але забрати й усе його добро й гармати й силу бранців з полковниками й гетьманами. Гукайте, панове, славу Галаганові! Всі почали підкидати вгору шапки: - Слава, слава Галаганові! - залунали вигуки козаків по лісі й відбилися луною аж у Крутому Байраці. У Галагана потекли з очей сльози. Він не бажав собі більшої пошани й більшого щастя... - Що тобі зробили ляхи? - спитав Хмельницький Галагана. - Спину спекли, поки допитували. Руку я сам спік на доказ того, що на цьому шляху ляхам буде безпечно, голову ж розрубав мені Калиновський, коли Перебийніс ударив назустріч ляхам з гармат. - Дай Боже, щоб ти одужав... - сказав Хмельницький. - Ну, а щоб не важко було тобі жити з однією рукою, дарую тобі одного воза з незлічимого добра пана Корецького. А це, певне, твоя молодиця? - сказав далі гетьман на Прісю. - По очах знать, що красуня була. Хто ж це їй понівечів обличя? Пріся засоромилася й мовчала. За неї відповів Микита, - Її захопили ляхи в Корсунський замок... Так оце вона сама так собі поробила, щоб одвернути від себе панів і не датися їм на ганьбу. Гетьман з повагою глянув на Прісю й зняв шапку. - Низький тобі уклін, молодице! Вперше бачу жінку, що не пошкодувала своєї вроди. Моя... у Суботові не вчинила так... Хмельницькому защеміла свіжа пораза в серці від учинку його дружини, що віддалася шляхтичеві Чаплинському, проте він переміг себе й сказав: - Бери ж, молодице, оцього воза разом з кіньми та їдь у табір; чоловіка ж твого віднесуть туди на ношах. Я накажу лікареві, щоб як найпильніше походив біля нього. Пріся вклонилася й сказала: - Я дочка козака Цимбалюка, що лежить без голови біля польських шанців, а оце - показала вона на Василя - мій брат. Звели, вельможний гетьмане, поховати нашого батька, як годиться чесному козакові.
Хмельницький зняв шапку й перехрестився. - Царство небесне старому Данилові! Він чесно послужив Україні! Поховаємо його з великою, пошаною. Сідай же, молодице, на воза та й їдь туди, де лежить батько. А ти, Дорошенку, перекажи реєстровим, щоб усі їхали ховати свого славного товариша. Галагана понесли на ношах далі в табір, Пріся поїхала на возі шляхом до Корсуня. Вона легко знайшла батька: Василь же, оббігавши поле поза окопами, знайшов його голову, що стреміла на списі! Козаки принесли з табору води й Пріся оббанила скрівавлену голову й шию свого страдника батька й притулила голову до тіла. Тут підїхали кілька тисяч реєстрових козаків, привізши з собою з польського обозу два коштовних килими; на них поклали тіло свого старого товариша й піднявши його високо на руках, понесли, по проханню Прісі, в Корсунь до оселі небіжчика. У садочку, під яблунею, поруч із могилкою Ганни, викопали нову могилу. Біля неї Корсунський панотець, приятель Цимбалюка, відправив службу, а козаки проспівали вічну пам'ять і спустили загорнуте в килими тіло старого козака в яму. Тільки впала на тіло перша грудка землі, як кілька тисяч козацьких рушниць почали палити. То була остання пошана старому товаришеві. ХVІ Минуло з того часу п'ять років. Україна все ще боролася з поляками за свою волю. Після Корсунського бойовища були ще славні Пілявці й Зборов і нещасливі: Красне й Берестечко, а далі знову славне бойовище під Батогом. Боротьба козаків з поляками все ще не вщухала, тільки провадилася вона вже далеко від Корсуня, аж по-над Бугом, Дністром та Вислою; вся ж Україна, як і козацький Корсунь, вже п'ять років не бачила поляків. На тому місці, де колись, недалеко від Росі стояла хата старого Цимбалюка, тепер красувалася рзмальованими причілками нова хата під солом'яним дахом, а на призьбі під тією хатою щовечора, як сонечко сідало вже на спочинок, можна було бачити кремезного, чорновусого однорукого козака поруч із чеурною, гарноі вроди, молодицею та з двойком діточок. Тут же біля ніг хазяїна лежав і кудлатий, вірний товариш його Боско. Микитини порази в свій час погоїлися, тільки ліву руку, що він зпік, рятуючи батьківщину, лікар одрізав йому по самий лікоть. Струп'я на виду Прісі давно посходило, й її врода знову вернулася до неї. Лишився на завжди тільки один рубець на лобі, але той рубець не псував краси молодої жінки, й Микита часто цілував Прісю саме в той рубець, бо він нагадував йому про вірне кохання його любої дружини. Часто літньої пори, в свята, до призьби Микитової хати збіралися старі діди й молоді недолітки (тільки такі й пробували в Корсуні під ті часи затяжної боротьби з поляками) послухати оповідань Галагана про далекі походи, про чужі землі, що їх бачив козак на своєму віку, про дивовижні гори Кавказу, що підпирають небо, й про славне Корсунське бойовище, що врятувало Україну від польської неволі... СЛАВНІ ПОБРАТИМИ (історичне оповідання) I Неспокiйно було на Українi. Од села до села переходили звiстки про те, що швидко мають прийти запорожцi визволяти людей вiд польського панування. Багато парубкiв, которi були завзятiшi, тiкали тодi вiд панiв та мандрували
на Сiч, щоб битися за рiдний край разом з запорожцями. По селах та по мiстах люди напружено прислухалися до всякої звiстки, хвилювались i юрбами вибiгали назустрiч всякому подорожньому. Вже не вперше з Запорозької Сiчi прилiтали на Україну орли-запорожцi на помiч поневоленим братам. Приводив їх Лобода, приводив Тарас Трясило, i Павлюк, i Остряниця, i багато iнших ватажкiв, так що от уже пiввiку, як мало не щороку повставала на полякiв то Правобережна, то Лiвобережна Україна. За тi повстання поляки люто помщалися й на козаках, i на селянах, та, проте, своєю помстою вони тiльки дратували наших людей, гартували їхнi душi та збiльшували у них бажання скинути з себе нестерпуче панське ярмо й вибитись на волю. Надiя на перемогу над поляками не вгасала на Українi; вогонь повстання жеврiвся пiд попелом попалених поляками українських сiл, i досить було невеликого вiтру з Запорозької Сiчi, щоб той вогонь знову палахнув полум'ям. У такi часи одного лiтнього вечора 1648 року до села Ступанiвки, що простяглося своїми зеленими садками понад рiчкою Бугом, наближалося двоє подорожнiх. Тi подорожнi були одягненi старцями, а проте, йшли бадьоро, як ходять козаки. Не вспiли ще невiдомi наблизитись до першої од краю села хати, де жила стара удова Нечаїха, а вже назустрiч їм iз села вибiгли й старi й малi, бо всiм хотiлося довiдатись, чи не з Запорожжя подорожнi, та розпитати, чи не чули вони про їх синiв, батькiв та чоловiкiв, що пiшли на Сiч. Всi селяне один перед одним закликали невiдомих старцiв до своїх хат, та тiльки тi не хотiли йти нi до кого, а сiли на призьбi пiд хатою Нечаїхи i попросили напитись. Випивши пiвглечика сирiвцю, що стара жiнка винесла їм з хати, старiший з невiдомих передав глечика товаришу, а сам звернувся до Нечаїхи: — Дай, Боже, вам, тiтко, за вашу ласку скорiше побачити вашого сина Данила. Стара Нечаїха аж руками сплеснула, почувши, що подорожнi знають її сина. Вона сiла поруч гостя i вчепилася своїми старими руками у його плече, неначе страхаючись, щоб той не втiк од неї. — Ти знаєш його? — почала вона говорити поспiшаючись. — Ти бачив мого Данила? Розваж же мене, серденько, скажи про Данила — чи живий вiн, чи здоровий? — А як його не знати, твого Данила, — одповiв подорожнiй, — коли його вже вся Україна знає. Два тижнi, як твiй син вирядив нас сюди. Звелiв i тобi вклонитися та переказати, що за тиждень i сам прибуде. — Дай же тобi, Боже, здоров'я, чоловiче добрий, за твою радiсну звiстку! — плакала з радощiв квола жiнка. — Пошли, Боже, тобi щастя й долю! Я його, мого голубонька, вiсiм рокiв не бачила, — думала вже, що й на свiтi немає!.. Тим часом молодший подорожнiй вдався до селян: — Що ж, люде добрi, як тут у вас? Чи на себе та на своїх дiтей працюєте, чи про панiв дбаєте та кривавим потом обливаєтесь? — Де вже там на себе! — озвалися люди з юрби. — Звичайно, на панiв робимо! — Ну, а церкви у вас вiльнi? У титаря ключi од церкви? Чи, може, у жида? — Та не в кого ж, як не в жида! — обiзвався похмурий на вигляд чоловiк. — От дитину менi хрестити треба, а жид за те, щоб одiмкнути церкву, три копи грошей править!.. А де менi взяти?
Чорнi брови подорожнього збiглися докупи, заховавши собою глибоку зморшку, що розрiзувала його чоло надвоє, очi ж його палахнули лютим вогнем. — А ти ж йому кланявся? — спитав вiн селянина. — Поклонишся, як немає грошей! Бодай вже вiн не дiждав удруге! Невiдомий схопився з призьби i з обуренням гукнув до натовпу: — А доки ж ото ви будете ходити у ярмi? Доки будете своєю працею ворогiв годувати? Доки будете терпiти наругу над нашою вiрою й над церквою Божою? Чому не беретеся до розправи? Промiж селянами пробiг гомiн. Всi злякано озиралися, а один з юрби навiть радив тiкати од подорожнiх, поки панськi прибiчники не почули того, що вiн говорить. — Зайцi ви легкодухi! — грiзно гукав до юрби подорожнiй. — Хiба не чули ви, що вже вилетiв з-за порогiв орел з орлятами? Не чули того, що вже гетьман наш, Богдан Хмельницький, з запорожцями двiчi побив лядське вiйсько i побрав у полон їхнiх ватажкiв? Не чули, що стає вся Україна за волю свою та вiру православну? — А як ти теє знаеш? Од кого чув? Подорожнiй скинув сiряк, що був у його згорнутий за плечима, вийняв з сiряка шаблю i, витягши її з пiхов, пiдняв угору, щоб всi бачили. — Ось вiд кого знаю! — сказав вiн здивованому мировi. — Бачите, по шаблi кров запеклася? Ми обоє з побратимом — сiчовики i власноручно рубали ворогів у бойовищах. Помiж селянами пiшов радiсний гомiн, а проте, були й такi, що не вiрили: — Оповiдай нам, як все було, тодi повiримо тобї. — То слухайте! — почав козак. — Хмельницький Богдан утiк з Чигирина на Сiч i змовився там з добрими товаришами — Перебийносом, Нечаєм, Богуном, Небабою, Ганжою й iншими, щоб визволити Україну з-пiд лядської кормиги i повигонити з нашого краю всїх наших ворогiв. От i вийшли ми з Вiйськом Запорозьким з Сiчi та, добувши Кодака, пiшли до Жовтих Вод, назустрiч польському вiйську, що йшло з сином коронного гетьмана Потоцького. А перестрiвши там те вiйсько, знищили його до одного чоловiка. Люде загомонiли неймовiрно: — Це вже ти щось не тее... Де ж пак, щоб до одного чоловiка! — Не вiрите? Ну то розкажу, як було... Наш Хмельницький з бiса розумний! Вiн вирядив Перебийноса з козаками у Княжi Байраки, щоб там, позад польського стану, покопати рiвчаки та ями та поробити з дубiв засiки, а сам ударив на Потоцького спереду. Поки билися, Богун умовив драгунiв, — а ті драгуни всi були з наших землякiв, — щоб вони не били на свою вiру, а переходили на наш бiк, а тут ще й реєстровi козаки, що були з Барабашем, вбили його та теж до нас прилучилися. Тодi Потоцький налякався та й потяг до Княжих Байракiв... Аж там — засiки та ями, та ще й Перебийнiс з козаками! Загнали ми лядське вiйсько у ями та рiвчаки, здавили його з усiх бокiв та й вигубили до останнього жовнiра! — I Потоцького?!
— Потоцького пiдвели з долу пораненого, так i вiн другого дня дiйшов... От як ми вiддячили ляхам за те, що не хотiли з нами по правдi жити!.. Чимало товаришiв пiд той час уславилося, а найбiльше над усiх уславився Нечай Данило. У нього шабля як двi моїх — важка, що я й не пiднiму її, а вiн нею косив ворогiв, немов траву на покосi... Куди не кинеться своїм конем вороним, скрiзь купи ворожого трупу виростали! — О, наш Данило неабиякий молодець, — радiсно гомонiли селяне. — Над нього немає другого козака. А стара Нечаїха згорда дивилася на всiх, немов говорила: «Це я вигодувала такого велетня, що дужчого й смiливiшого над нього й на свiтi немає». — Ну далi, далi говори! — гукали з юрби. — А далi те ж саме було й пiд Корсунем, де стояли з великим вiйськом два польськi гетьмани — Потоцький та Калиновський. Усе їх вiйсько ми вигубили, а обох гетьманiв у полон забрали та вiддали татарам у неволю. З-пiд Корсуня наш гетьман привiв вiйсько в Бiлу Церкву, а полковникiв порозсилав на всi боки, щоб пiдняти людей, повигонити з України всiх ляхiв i жидiв та зiбрати велике вiйсько. От i пiшли: Перебийнiс — на Полтавщину, Небаба — на Чернiгiвщину, Богун — на Подiлля, а Нечай — на Брацлавщину. — Слава тобi, Боже!.. — загомонiло навкруги. — Тепер незабаром i нас визволять! — Кого ж це вам ще треба дожидати? — знову скрикнув у запалi невiдомий. — Вiйська польського тепер немає аж до Варшави, а отсих кiлька десяткiв жовнiрiв, що пан ваш держить при собi, невже ж ви самi не подолаєте? Хто хоче бути вiльним, той сам собi повинен добувати волю! Нема чого на iнших покладатись! Берiть до рук зброю, яка в кого єсть, а в кого нiчого нема, той нехай загострить кiлок або вiзьме до рук хоч кийок добрий! От, як смеркне, збирайтеся всi сюди, то я й поведу вас! — Скажи ж нам, хто ти єсть? — Запорожець Морозенко, та й годi! Той самий, що засипає ворогам морозу за шкуру! Оповiдання Морозенка та його запальнi речi осяяли свiтлом i змiцнили душi пригноблених людей. Всi схаменулися й зрозумiли, що воля у їх власних руках. У ту ж нiч заблищали ножi й почалась розплата з гнобителями за всю кривду. Не вспiли ще проспiвати першi пiвнi, як село було вже вiльним i славило запорожцiв, оборонцiв волi й козацької слави. II У чистому полi, на широкому роздоллi, ледве помiтним шляхом, їхала на добрих конях ватага козакiв. Попереду тих козакiв у червоних жупанах, сяючи на сонцi дорогою зброєю, басували кiньми славнi побратими Данило Нечай та Іван Богун. Цi два запорозькi ватажки мали кожен окрему вроду i вдачу: Нечай був велетень, що його не всякий кiнь видержував на собi; Богун же був не дуже великий, але кремезний i такий дужий, що роздратованого бугая спиняв за роги; Нечай був веселий та жартливий гультяй; Богун же трохи суровий i гульнi не любив; Нечай нiчого не страхався i, воюючи, кидався на ворога ослiп; Богун же завжди обмiрковував, яким би то чином здолати ворога так, щоб i самому лишитися цiлим, i не вигубити товариства... Запорожцi дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу i дуже поважали Богуна за його спритний розум. Нiколи не було кращого побратимства для
вiйськової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєвi поради, як перемогти ворогiв, а той перемагав. Обидва козаки давно покинули рiдні оселі й пішли на Сiч, бо тiльки там i була воля, звiдтiля тiльки й можна було допомагати рiднiй Українi. Не було нi одного повстання, щоб у йому побратими не брали участi. Вони ходили на полякiв, на Крим та на турецькi землi, i в тих походах та вiйнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смертi. Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький пiдняв повстання проти полякiв. Хмельницького побратими знали добре. Вiн для сiчовикiв був свiй. Через те, коли Хмельницький прибув до Сiчi збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього i пiд час всiєї вiйни ставали йому у великiй послузi. Тепер, пiсля перемоги над польським вiйськом пiд Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пiшли піднiмати на полякiв Брацлавщину, Подiлля та Волинь. Вийшовши з Бiлої Церкви з кiлькома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загiн i йшли Київщиною на Подiлля, лишаючи позад себе попаленi панськi будинки та зруйнованi замчища. Попереду побратимiв розiйшлися в усi боки вiрнi товаришi, як отi Морозенко з Полуяном, i намовляли людей узброюватись та вставати на полякiв, так що Нечаєвi й Богуновi доводилося ставати до бою тiльки там, де в панiв були цiлi хоругви жовнiрiв, воякiв або де пани ховалися по великих та мiцних замках. — Не до вподоби менi, Йване, оця вiйна по замках! — говорив Нечай, їдучи. — Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та пiд Корсунем! Там було де розiйтись, а тут i шаблю можна пощербити! — Не журись, — одповiв Богун, — ще не один раз доведеться нам зiйтися з ворогами в чистому полi! Шкода менi з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час менi по вертатися на пiвдень. — От заїдемо до моєї неньки. Вiдпочинеш трохи, та й розiйдемося, бо справдi наш загiн дуже побiльшав i час його подiлити надвоє. Ластiвкою вилинула з хати стара Нечаїха назустрiч синовi. Де подiлася й кволiсть її, й немiч, навiть очi заблищали, як у молодої! Пiдбiгла, впала синовi на груди. Син пригорнув матусю, й пiшли обоє до хати. Та недовго довелося матерi, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привiтати дорогих гостей хлiбом-сiллю, як у хату ввiйшов пристаркуватий чоловiк i вклонився Нечаєвi. — Рятуй мою дитину, Данило — мовив вiн, привiтавшись. Нечай пiзнав дядька Оверка, материного сусiду. — Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо? — Чи ти мою дочку, Прiсю, пам'ятаєш? У думцi в Нечая встали його дйтячi лiта i маленька дiвчинка, сусiдова дочка, що все крутилася бiля його, як вiн ще хлопцем бавився на левадi з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дiвчинка було заплаче, коли вiн вiдiпхне її, щоб не лiзла пiд ноги; i як йому зараз же робилося жаль маленької Прiсi, i вiн знову жалував та пестив її.
Далi згадалися Нечаєвi тi часи, коли вiн уже козаком вернувся з походу пiсля нещасливого повстання отамана Павлюка. Прiся була тодi вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто спiвала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як вiн через рiк знову збирався виїздити до Сiчi i як тодi Прiся несподiвано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тодi на думцi лише гостра шабля та добрий кiнь, а проте, Нечай всi цi вiсiм рокiв, що вiн не бачив Прiсi, часто згадував її, i жаль йому було тiєї товаришки дитячих лiт. Всi цi спогади блискавкою пробiгли в головi козака, i вiн, збентежений, спитав: — А що ж там сталося з Прiсею? Де вона? Певно, давно замiж пiшла?.. — Пiшла, у Красне, за Мельника, тiльки не мала долi, бо через рiк i вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тiм тижнi пробiгав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхiв з Красного, але як тiльки вiн пiшов далi, вороги нашi знову повернулися з вiйськом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалiчили, що страшно глянути: кому вуха одрiзали, кому носа розсiкли! Серце в'яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прiсю у власнiй хатi та й забрали в полон, до замку. — А, сто чортiв їм у печiнки! — гукнув Нечай i скочив з лави. — Що ж там робиться у замку? — Що робиться? Бенкетують вражi ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж двi хоругви жовнiрiв. Нечай поправив на собi зброю i вдався до Богуна: — Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною? — Згода... Поїдемо! Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка: — Свiте мiй ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш? — Не плачте, мамо, — одповiв син, — та поблагословiть у поход iти. Не задля гульнi покидаю вас, а щоб рятувати землякiв вiд неволi й знущання! — Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! — I стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина. Через який час до Красного наближалася чимала валка козакiв з обома славними ватажками. Сонце тiльки що сховалося за лiсом, i на заходi ще червонiла зоря; зiрки одна по однiй неначе виринали з неба; на рiчку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквiтчанi зеленими садками й запашними квiтками... Тихо та любо було навкруги, неначе в раю... Здавалося, що спокiй та щастя панують по всiй тiй країнi... Проте це так тiльки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братовi завдавав тяжких мук!.. Ще за кiлька гонiв до Красного козаки почули крик i стогiн людей. Той стогiн i благання рвали їм серце, i, поспiшившись на той лемент, козаки побачили три вбитi в землю палi з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покаранi за те, що розказували помiж себе про повстання Хмельницького. — Кари ворогам! — загукали козаки, знiмаючи мученикiв з паль i погрожуючи у бiк Красного. — Нiкому милосердя, коли так!
Всi, вкупi з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив ранiше виманити з замку жовнiрiв та вибити їх, а тодi вже йти на замок. Нечай пристав до тiєї думки, i, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козакiв у залогу недалеко вiд замку, а сам з сотнею увiйшов у мiсто, скликав людей на майдан і намовив їх гвалтувати, не боячись ляхiв. У замку тим часом iшов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панiв з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привiтав усiх як гостей. У замку було двi хоругви жовнiрiв, i пани були певнi, що хлопи не насмiють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що вiн далеко. У великiй горницi замковiй стояли чотири довгi столи, а за ними сидiли пани й панi i, весело розмовляючи, вечеряли. Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; пiсля вечерi ж мали бути ще танцi, музики й iншi забавки. Аж ось серед веселого смiху й розмови у горницю увiйшов один хорунжий i пошепки мовив до вельможного господаря: — У мiстi неспокiйно, ясновельможний пане! Прибуло увечерi бiля сотнi козацької наволочi, пiдбурюють i наших хлопiв до повстання! Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне. — Яке нахабство! — скрикнув господар. — На палi їм схотiлося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всiх, що зiбралися на майданi, без жалю та подбайте, щоб козакiв якнайбiльше живцем перед мої очi поставити, — я їх завтра порозсадовлю по палях по всiх околицях! Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, i вони почали знову гукати йому «вiват» та наливати келихи, а жовнiри почали виходити з замку й лаштуватись до бою. Скоро у повiтрi пролунав пострiл. То Богун стрельнув з пiстоля, щоб подати гасло Нечаєвi. Сам вiн почав з козаками вiдходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, нiби вiн їх злякався, звелiв селянам ховатись поза тини. Жовнiри зрадiли, що вся юрба тiкає, i кинулися за козаками у вулицю, та не вспiли вони втягтися натовпом помiж тини, як Богун гукнув: — Стiйте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолi та зустрiвайте списами! Козаки спинилися, випалили з мушкетiв i кинулися на жовнiрiв хто з чим. Жовнiри з несподiванки спинилися, далi ж, розглядiвши, що козакiв небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнiрiв стало чутно брязкiт зброї й тупотiння коней, — то вихором летiв Нечай з товариством. Ще мить — i важка його шабля почала ходити по головах ворогiв. — За волю, панове-товаришi! — гукав Нечай. — За козацьку волю! Не пускайте ляхiв до замку! Нi одного не пускайте! Здавили козаки жовнiрiв з двох бокiв, толочили їх кiньми, кололи списами, рубали шаблями, i незабаром вiд тину до тину, через усю вулицю, лягла купа трупу. Дехто з жовнiрiв, перескочивши через тини, хотiв утiкти до замку городами та садками, так селяне перепиняли й тих.
— Ану, тепер до замку! — гукнув Нечай, i подався з козаками до замкової брами. Жахнулися пани, почувши, що Нечай, мов Божа кара, бiжить на їх. Не насмiли вони оборонятись i вiддалися на ласку козакiв. Та не було вiд козакiв їм помилування за їхню кривду, всiх козаки порубали шаблями. Тiльки власника замку Нечай лишив живим i звелiв йому показати в замку всi скарби. — А де ж ти переховуєш живий скарб? — спитав його Нечай пiсля огляду всiх горниць та льохiв. — Де красуня Мельничка та молодi нашi дiвчата? Пан привiв Нечая до одного замкненого покою. Не вiдаючи нiчого про те, що коїлось у мiстi, у тiм покої сидiли, вмиваючись сльозами, замкненi дiвчата й молодицi, що на своє лихо породилися на свiт вродливими, i з тяжкою журбою дожидали своєї гiркої долi... Аж ось упали дверi вiд могучого плеча Нечаєвого, сполоханi красунi, розглядiвши козакiв, радiсно сплеснули руками. Прiся враз пiзнала Нечая. — Данило! — скрикнула вона. — Це ти прийшов мене рятувати?! Чи пiзнав же ти мене, орле мiй! Чи пiзнав ту Прiсю, що малою бавив? Не стямившись вiд щастя, молода удова припала до Нечая. Вiн приголубив її й заспокоїв, а потiм сказав усiм дiвчатам i молодицям, що вони вiльнi. Радiсний крик i гомiн знявся в покої, всi поспiшилися вийти з неволi. Через пiвгодини Нечай послав вельможного власника замку яко бранця до гетьмана, а сам сiв з козаками бенкетувати за тi самi столи, за якими ще так недавно сидiло пишне панство. Богун незабаром покинув той бенкет i, поставивши разом з Морозенком варту навкруги мiста, лiг спати бiля замку, в садку; Нечай же звелiв повикочувати з панських льохiв усi кухви з горiлкою й вином та почав частувати всiх — i козакiв, i селян. — Пийте, пани-брати! — гукав вiн. — Пийте, гуляйте! Пийте за вашу волю, за щастя неньки України й за славу нашого гетьмана Богдана! — Нехай живе Україна! — гукали на те козаки. — Забудемо свое лихо! За здоров'я славного Нечая! Пив Нечай, i гуляв, та товариство частував, а на очах у нього все стояла красуня Прiся... I що бiльше вiн пив, то все дужче його до неї вабило. Незабаром на майданi з'явиаися музики, козаки почали танцювати, а Нечай вийшов непомiтно з замку i сказав показати йому хату Мельнички Прiсi. Вернувшись додому пiсля визволення з замку, Прiся не спала та все думала, як то теє все сталось, що вона вже удовою побачила милого їй з дитячих лiт Данила. Аж ось застукотiв хтось у дверi. Прiся метнулася туди i радiсно привiтала Нечая. Для дорогого гостя у молодицi знайшовся той добрий, давнiй мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнiрiв, i, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати. Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молодi лiта; далi ж Прiся засмутилася i, схилившись до козака, спитала:
— Чому не взяв мене за себе, як дiвчиною була, та помандрував до Сiчi? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобi не люба була? — Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? — одповiв козак. — Чи для мене ж тепла хата та м'яке лiжко? Не такий я собi вдався: гостра шабля — то моя вiрна дружина; темний байрак — то моя хата; зелена травиця — то моя постеля! Невже лiпше було б, коли б я з тобою одружився та й покинув тебе? Отже, й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти менi й до сподоби, — бо в нас тiльки що починається вiйна з ляхами i буде вiйна затяжна й затята!.. Прiся заплакала, а козак почав її голубити та розважати... i розважав, аж поки вона знову не глянула на нього весело: — Ну, — сказала Прiся крiзь сльози, — хоч не судилося менi бути за тобою, а проте, кохатиму тебе довiку... Аж три днi гостював Нечай у Прiсi. Дарма Богун двiчi щоб рушати далi, — не схотiв Нечай: «Менi, — каже, — з цiєї привiтної хати». Тiльки на четвертий день вiн як годилося, узброївся i виїхав до козакiв на своєму
приходив умовляти його, тут любо, — чого я пiду схаменувся, — убрався вороному конi.
Полуян та Морозенко зустрiли Нечая непривiтно. Вони, як i Нечай, були запорожцi, а запорожцям заборонено було знатися з жiноцтвом. — Чи не забув ти, козаче, — звернувся до Данила суворий Полуян, — про те, що на Сiчi роблять тим, хто стрибає у гречку? — Добре пам'ятаю! — весело одповiв Нечай. — Киями б'ють на смерть — от що! Бийте й ви мене, панове товариство, коли така воля! — А що ж ти думаєш? — обiзвався Морозенко, закручуючи свої довгi чорнi вуси. — Думаєш, що як ти Нечай, так задля тебе ми будемо запорозькi звичаї ламати? Нi, голубе, те дарма! Так одчухраємо киями, що бiльше вже й трави не топтатимеш! Почувши, що гомонять запорожцi, селяне й мiщане з Красного заступили Нечая й загомонiли разом: — Не дамо бити Нечая! Вiн наш земляк й наш оборонець! Немає од нас йому догани за те, що погуляв з удовою, — вони ще змалку любилися! Пiсля того Морозенко й Полуян розсердилися i, пiдмовивши кiлькох товаришiв, поїхали на пiвдень збирати собi окремий загiн повстанцiв, а побратими Нечай та Богун, вийшовши разом з Красного, теж скоро розлучилися: Богун пiшов пiднiмати повстання аж понад Днiстром, а Нечай пiшов понад Бугом. III Два місяцi пiсля того Нечай та Богун нарiзно билися з поляками. Вони узброювали селян, навчали їх вiйськового строю, добували з ними польськi замки та вибивали хоругви польського вiйська, що були по великих, мiстах. Коли в них пiд рукою ставало вiйська бiльше, нiж було треба, вони подiляли його на два або й три загони, доручаючи кождий загiн якомусь доброму товаришевi, досвiдченому в вiйськовiй справi. До тих загонiв знову приставали узброєнi люде, бо чутка про повстання розiйшлася вже по всiй Українi. Новi загони знов подiлялися й знову наростали, i так воно йшло, аж поки вся молодь узброїлася й поробилася козаками, а в країнi не лишилося нiкого з ворогiв. Аж ось прийшов наказ вiд гетьмана Богдана Хмельницького, щоб усi козацькi ватажки якнайшвидше збиралися до його пiд Бiлу Церкву, бо поляки прочуняли вже пiсля Корсунського бойовища i зiбрали на козакiв нове вiйсько.
I от по слову гетьмана посунули до Бiлої Церкви цiлими рiчками козацькi загони — з возами, з усяким запасом та зброєю. Зiйшлися пiд Бiлою Церквою й побратими Богун та Нечай, прибули туди й Перебийнiс з Небабою, а коли зiбралися й останнi загони, то все велике українське вiйсько пiд приводом гетьмана Хмельницького посунулося до Пиляви. Там стояло велике польське вiйсько, 60 тисяч воякiв, бенкетуючи та вихваляючись своїм завзяттям. Бувши в такому великому числi, польськi вояки були певнi, що переможуть козакiв, а проте, як тiльки українське вiйсько з Хмельницьким наблизилось до полякiв, а козаки Перебийноса, вивернувши кожухи, ускочили в польський табор та гукнули «Алла, Алла!» — щоб поляки подумали, нiби то набiгли татари, польськi верховодарi покинули своє вiйсько й повтiкали, переодягшись селянами, слiдом же за проводарями кинулося врозтiч i все величезне польське вiйсько, покинувши Хмельницькому i гармати, й харчi, i великі скарби. Пiшли звiдтiля побратими Нечай та Богун з гетьманом i далi, були пiд Львовом i Замостям, потiм винищували полякiв та жидiв на Волинi, билися пiд Збаражем та Зборовом. За ввесь час далеких походiв Нечай уславився своєю запеклою вдачею, а Богун розумними порадами. Пiд Зборовом Хмельницький так притиснув своїм вiйськом польського короля, що вже йому не було порятунку, але гетьман не схотів узяти його в полон і згодився на замирення. Скiнчилася славна вiйна, i здавадося, що Україна стала вiльною та незалежною нi вiд кого, та тiльки вийшло по-iншому: по Зборовськiй умовi Хмельницький згодився, щоб не всi люде, хто схоче, були козаками, а щоб козакiв було тiльки сорок тисяч; щоб на Україну знову повернулися польськi пани та щоб Волинь, Галичина й Подiлля знову пiдiйшли пiд польську владу. Довiдавшись про Зборовську умову, козаки почали нарiкати на гетьмана, що вiн зрадив Україну, а найбiльше за всiх нарiкали на нього Нечай та Богун, — вони нiзащо не хотiли пристати на ту умову. — Хто дав тобi силу звоювати Польшу, як не селяне? — гукав на радi Нечай до Хмельницького. — По чиїх кiстках дійшов ти до Зборова? Тепер же, взявши силу, ти про поспiльство вже й забув? Не мовчав i Богун: — Ти посилав нас по селах та по мiстах пiднiмати людей, обiцяючи всiм волю, а де ж вона, та воля, поспiльству, коли ти згодився знову пустити на Вкраїну панiв? Виходить, що ми, повiривши тобi, дурили своїх братiв?! — Кого ж ти визволяв? — гримав знову Нечай. — Себе чи Україну? Казав, що — Україну, i вона повiрила тобi, а взяв волю собi та старшинi! Не гетьман ти, а зрадник! Хмельницький дуже розлютувався на побратимiв за образливi речi, а на Нечая намiрився був своєю булавою, але, згадавши, що побратими були найвiрнiшими його помiчниками й здобули собi великої слави, вiн перетерпiв ту образу, а побратимiв призначив полковниками на польську границю: Нечая — Брацлавським полковником, а Богуна — Вiнницьким. Побратими сiли по своїх городах, упорядкували свої повки, оповiстили селян, що всi вiльнi вiд панiв, дали один одному обiцянку не вважати на Зборовську умову i не пускати на землi своїх повкiв нiкого з панiв. Вони й додержували свого слова: коли випертi пiд час повстання пани почали вертатися з Варшави та з Кам'янця на Вкраїну, простуючи поуз Вiнницю або Брацлав, Богун та Нечай завертали їх назад, погрожуючи карою.
Пани жалiлися на побратимiв королевi, а той писав Хмельницькому, але гетьман не вважав на те, бо й сам уже бачив, що зробив помилку в Зборовськiй умовi. Бачивши таке становище, польський гетьман Калиновський, що мав теж маєтки на Вкраїнi, зiбрав чимале вiйсько й рушив на Вкраїну, щоб силою прокласти туди шлях панам. Про те, що поляки знову йдуть з вiйськом на Вкраїну, ранiше за всiх довiдався Нечай. Щоб перепинити Калиновського, вiн зiбрав наспiх кiлька сотень з свого повку i рушив назустрiч полякам пiд Бар. Шлях з Брацлава на Бар iшов саме поуз Красне, де кiлька мiсяцiв перед тим Нечай добув замок. Жваво пiдходили козаки до Красного. Попереду йшли музики, — грали сопiлки та гули бубни, — а далi довгою гадюкою простягалися по шляху козацькi сотнi, виблискуючи проти вечерового сонця гострими списами. Попереду всiх, на вороному конi, їхав у червоному жупанi, з широкими вильотами, сам Нечай. Назустрiч козакам з Красного вийшли мало не всi мешканцi, а мiж ними, в празниковому вбраннi, в намистi та в дукачах, вийшла й красуня Мельничка, Прiся, Нечаєва приятелька. Як побачила свого милого, — бiлою рученькою його привiтає, карими очима смiється-грає, чорними бровами моргає... Забув Нечай через неї й про ворогiв — обернувся до сотникiв: — А що, панове, чи не одпочити нам у Красному? — Добра рiч, пане полковнику! — одповiли сотники. — Далеко лiпше переночувати в мiстi, нiж у лiсi. До того ж уже масниця зайшла, — може, десь з'їмо млинцiв або вареникiв. Нечай злiз з коня i вдався до свого найлюбiшого сотника Шпака: — Так ми тут, товаришу, ночуватимем, а ти, Шпаченку, вiзьми пiвсотнi козакiв та їдь далi, до Ворошилiвки, i там чатуй, — якщо йтимуть ляхи, то зараз мене сповiсти. Як увiйшло козацьке вiйсько в Красне, вiддав Нечай коня своєму джурi, Петриковi, дав розпорядок та й пiшов до Мельниччиної хати. Прiся радо приймала його; з'явилися в неї на столi й мед, i вино, й оковита, а до того й млинцi, й буханцi. Поприходили свояки та сусiди. Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв нiч — нiчка коротенька, гуляє й день та ще нiч... На третiй день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть: — А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далi? — А за яким лихом нам поспiшати? — одповiв Нечай. — Ще вспiємо посiкти ворогiв на капусту! Нехай ще побенкетують уостаннє, та й ми тут, масницею, погуляємо. Наливай, панi господине! — весело вдався вiн до Мельнички. — Частуй гостей! Прiся частувала, гостi пили, млинцями заїдали, а на вiдходi мовили: — Ну, бувай здоров, пане полковнику! Гуляй собi на здоров'ячко, та тiльки держи коня в сiдлi, а шаблю при боцi, бо гляди, коли б ляхи не накрили нас мокрим рядном!..
— От така ловись! — скрикнув Нечай. — Та у нас же в залозi Шпак чатує. Адже вiн добрий товариш — перестереже! Минув день... От уже й нiч надворi, — гуляє Нечай, мед-вино поставцем кружляє, а того й не знає, й не вiдає, що вже ворог його Калиновський з'єднав своє вiйсько з вiйськом Ланцкоронського, обступив з усiх бокiв Ворошилiвку, вбив Шпака i вирiзав усiх його козакiв до одного, так що вже нема кому подати полковниковi про ляхiв звiстку... Не почуває славний козак Нечай i того, що велике польське вiйсько, мов чорна хмара, обступає Красне, що вже повбивали ляхи й порiзали всiх його вартових бiля брам i ввiйшли вже в мiсто... Аж ось чутно якийсь гомiн, пiд вiкнами хтось бiжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком: — Що ж ти, Нечаю, п'єш та гуляєш?! Вже ляхи в мiстi!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається... Аж справдi — конi тупотять, i брязкiт зброї чути... — Утiкаймо, полковнику! — радять сотники. — Ще є час. Подамось назад, та з'єднаємося з останнiми нашими сотнями, та Богуновi звiстку подамо, щоб помочi дав, бо ляхiв удесятеро бiльше, нiж нас! Вдарив спересердя Нечай по столу перначем: — Щоб ото козак Нечай утiкав?! Щоб я козацьку славу пiд ноги топтав?.. Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного! Вибiг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сiдлати коня, — скочив на неосiдланого. Тiльки витяг Нечай з пiхов шаблю, — знову став веселий, гукає: — Та й до бiса їх, вражих ляхiв, — буде на чому шаблi погуляти! Ану, хлопцi, дамо ляхам чосу! Кинувся Нечай ворогам назустрiч; махнув з правого плеча, — упав хорунжий, а за ним прапор польський до нiг Нечаєвому коневi. Кинулися за Нечаєм i сотники, до козакiв гукають: — Гей, братця, допоможiм полковниковi! А козаки вже вихрем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогiв шаблями упень рубають. Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку i подалися геть з мiста за браму. Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли... Аж ось доганяє Нечая його вiрний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе у навуку. Вiн нарiкав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосiдланому конi, i ввесь час тепер був бiля нього. — Пане полковнику, пожежа у мiстi! Ляхи з другого боку зайшли i пiдпалили кiлька хат! — гукає Петрик. Справдi, Калиновський скористався великою силою свого вiйська i послав пана Косаковського з кiлькома тисячами жовнiрiв вдарити на козакiв ззаду — Ах, лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.
Побачивши, що Красне горить уже у кiлькох мiсцях, Нечай зрозумiв, що вороги оточили його кругом i що йому несила їх перемогти, проте, щоб розважити козакiв, вiн почав жартувати: — Ну що ж, дiти! Виднiше буде рубатися! Нечай кинувся туди, де була пожежа, та, на лихо, кiнь його спотикався й падав на купи трупу. Не маючи пiд собою сiдла й стремен, Нечай якось не всидiв i, коли кiнь упав навколюшки, перекинувся через коневу голову. Тим часом тi поляки, що втекли були за браму, вже знову почали насiдати на козакiв, i, коли Нечай пiдвiвся з купи трупу та сiдав знов на коня, ворожа куля влучила йому в плече. Побiгла з козака гаряча кров, покропляючи такий, як i вона, червоний жупан полковника. — Чортзна-якi кулi в ляхiв! — жартує Нечай. — Неначе чмiль укусив! Не вважає Нечай на поразу — вихором лiтає вiд пожежi до пожежi, вiд брами до брами, i скрiзь, де тiльки збiгався вiн з ворогами, виростали купи ворожого трупу. Аж ось серед пекельної сiчi вдруге впав навколюшки Нечаїв кiнь, i вдруге звитяжець Нечай перелетiв коневi через голову, та ще й так, що впав прямо до нiг ворогам. Загукали з радощiв поляки, а один навiть устиг влучити полковника шаблею по плечах. У ту ж мить Нечай був на ногах i зняв з плеч голову харцизовi. Тим часом козаки заступили полковника, i вiн знову скочив на коня i знову кинувся в бойовище, не помiчаючи, як кров точилася з його вже двома цiвками. Так минала хвилина по хвилинi, година по годинi; скiнчилася довга, пекельна нiч, i почався тяжкий день, а бойовище не припинялося. Проте дедалi ляхи все дужче натискали на козакiв, перемiняючи втомлених своїх жовнiрiв на свiжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козакiв пiдмоги не було. Щоб не розбивати вiйська на дрiбнi купки, Нечай зiбрав усi сотнi до майдану i тут знову впорядкував їх до бою. Невеликi вже були Нечаєвi сотнi, i щохвилини танули вони, проте мiцнi були вони духом, як i їх ватажок. — Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козакiв. — Раз мати на свiт породила, раз i вмерти! I почалася знову смертельна сiча. Кров козацька й лядська, кров братiв, що стали найлютiшими ворогами, збiглася тепер докупи i червоною рiчкою бiгла поуз замкову браму... Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Мiць покидала його, могутня рука слабшала, i шабля, вiрна його дружина, почала здаватися йому важкою... Проте вiн бився ще, як поранений лез, все лютiше й лютiше... — Дiти мої любi, товаришi вiрнi!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стiйте за волю до загину!.. Хоч живi не будемо, так слави добудемо! У цю мить, серед пекельної сiчi, близько Нечая пролунав пострiл, i славний козак почав схилятись головою до щт свого коня, поливаючи кров'ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника пiд серце... То пан Доброцеський, пробираючись пiд барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, i вбив його з мушкета. Не дали козаки своєму полковниковi впасти додолу, пiдхопили його на руки й понесли до замку. — Товаришi мої вiрнi! — надсилу стиха казав Нечай. — Уклонiться неньцi моїй старенькiй... Перекажiть, щоб не побивалась, бо на тiм свiтi всi зiйдемося... Та й ви, дiти мої, не вдавайтеся в тугу... Скiльки не живи, а
помирати треба, то лiпше вмерти за волю своїх братiв, за славу неньки України, анiж гинути нiкчемними хлопами вiд ганебних канчукiв... З тим вийшла душа з могутнього тiла козацького звитяжця, i козаки принесли в замковi покої тiльки ледве тепле тiло його. Три днi й три ночi билися ще козаки з ляхами бiля замку i в самому замку. Наостанку, коли вже не було кому оборонятись, поляки вбiгли натовпом у замковi покої. Саме пiд ту добу у замковiй церквi стояла труна з тiлом славного Нечая, i два православнi попи правили по йому панахиду серед плачу й ридання жiнок та дiтей, що збiглися в замок пiд страшну годину. Побачивши, що робиться в церквi, розлютованi поляки вихопили з рук у попiв хрести, а їх самих почали бити. Даремне попи й всi люде просили панiв узяти викуп за Нечаєве тiло золотом та дозволити поховати його з пошаною, як належить славному лицаревi. — Нi, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував нашi маєтки. Вiн лютий ворог наш. Порубаємо його тiло на шматки та кинемо псам на снiданок! Пани з лютiстю скинули Нечаеву труну геть набiк i, викинувши тiло на пiдлогу, почали сiкти його шаблями на шматочки, коли тут несподiвано кинулася до них Прiся Мельничка i, мов божевiльна, почала виривати з рук шаблi, гукаючи несамовито: — Вбийте мене! Вбийте ранiше мене! — Наречена Нечаєва! — сказав хтось, i це зрятувало її од смертi. Польськi вояки зв'язали її й послали до Калиновського. Про тiло ж Нечаєве зважили так: — Собаки не їстимуть його! Краще повкидати цi шматки в рiчку! Так i зробили. Тiльки коли складали порубане тiло козакове в мiшок, то голова Нечаєва десь зникла, i, хоч як її розшукували, а так i не знайшли... IV Того ж дня, як вороги знущалися над тiлом славного Нечая, до города Вiнницi бiг конем молоденький хлопець у польському вбраннi. Вiн сидiв охляп на конi i, придержуючи однiєю рукою бiля боку торбу, другою скiльки духу гнав коня. Вбiгши в мiсто, вiн попростував до полковничого будинку. Вартовi бiля будинку пiзнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, i впустили його просто до Богуна. — Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нiчого не знаєш, не вiдаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на свiтi немає!.. Його бiле тiло вороги порубали на дрiбнi шматочки i вкинули в рiчку пiд лiд. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тiльки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське... Я привiз з собою... голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтiв од слiз, у горлi стисло... — Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали i вкинули Нечаєве тiло в рiчку?..
— Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тiльки голову я одрятував: я, перебраний, вiльно увiйшов у замок саме тодi, коли Нечаєва наречена однiмала у панiв його порубане тiло. Пiд час колотнечi я непомiтно вхопив голову свого названого батька, сховав її пiд полу, винiс i привiз тобi, щоб хоч голову поховати як годиться... — Де ж... голова?..— спитав зрушений Богун. — Ось!.. — одказав хлопець i витяг з торби голову Нечаєву. Богун охнув, тяжко вражений: — Це вiн! Це побратим мiй Данило! — скрикнув вiнницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очi. Голова була мерзла, бо саме був мiсяць лютий i стояли добрi морози. Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився... та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце! — Чому ж ти, братику мiй нещасний, — говорив вiн немов до себе, — не подав менi звiстки про ворогiв? Я подав би тобi помочi, i не загинув би ти передчасно... Говори, джуро, все, як сталося це лихо. Петрик розповiдав про все, що бачив i чув. Вислухавши тяжкi вiстi, Богун одвiз Нечаєву голову у монастир, що стояв бiля Бугу, i наказав ченцям зараз правити по душi славного козака панахиду. Далi вiн послав по писаря, щоб написати гатьмановi про наскок ляхiв i просити помочi, а осавуловi наказав послати по всiх сотнях звiстку, щоб усi збиралися до Вiнницi. Другого дня вiдбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарi бiля монастиря викопали яму; з одного боку стало, кiлька сот козакiв з мушкетами, а по другому боцi мало не всi мешканцi з Вiнницi. Коли скiнчилася у церквi одправа, Богун i сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою i почали спускати її в яму. Попи заспiвали «вiчну пам'ять», а козаки без лiку палили з мушкетiв на честь славному лицаревi козацькому. Пiсля того, як яму засипали, Богун голосно сказав: — Пером тобi земля, побратиме мiй Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України i придбав собi й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокойно i будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься! Поховавши побратима, Богун почав готуватись до вiйни з ляхами. Вiн знав уже, що в Калиновського й Ланцкоронського вiйська удесятеро бiльше, нiж у його, оборонити всю Вiнницю своїм повком вiн не зможе, а тiльки вигубить своє вiйсько. Одначе й покинути Вiнницю вiн нiзащо не хотiв, бо тим способом вiдчинив би дверi Калиновському до руйнування всiєї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир i засiсти там усiм повком, поки гетьман подасть помочi. Монастир стояв на островi рiчки Бугу, i пiдiйти до його полякам можна було тiлько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське вiйсько, щоб легше було з ним змагатись. З цiєю метою вiн звелiв попрорубувати уподовж рiчки великi ополонки i через нiч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снiгом. Через кiлька день до Бугу наблизився Ланцкоронський з половиною польського вiйська, Калиновський же лишився трохи позаду. Щоб заманути полякiв у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Ланцкоронському назустрiч за Буг i, наказавши козакам трохи пострiляти з мушкетiв, кинувся мовбито тiкати до монастиря, обережно обминаючи ополонки.
— А, проклятi хлопи!.. — гукав услiд козакам Ланцкоронський. — Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному! I вiн з кiлькома хоругвами найкращого вiйська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бiгли польськi вояки льодом — простiсiнько на ополонки!.. Враз затрiщав тоненький лiд пiд вагою, пiд людьми та кiньми, i мало не всi польськi вояки опинилися разом з кiньми у водi. Багатьох з них пiдхопила бистрина, i вони враз пiшли пiд лiд; iншi ж билися у водi, топили коней своєю вагою i хапалися за кригу, намагаючись вилiзти; проте, дуже мало хто врятувався. Тiльки тi вояки польськi, що не встигли добiгти до ополонок, лишилися цiлi i, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого вiйська. Почувши, що Богун вигубив найкращi хоругви польського вiйська, Калиновський запалився i приступив до Вiнницi всiм вiйськом. Зразу вiн обступив монастир i почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсiч. Побачивши, що козаки стоять мiцно, Калиновський одiйшов трохи од монастиря, поробив окопи i почав бити монастир з гармат. Але Богун i сього сподiвався та заранi наготовив кiлька сот лантухiв з пiском, щоб гасити ворожi бомби та закидати у пробитих стiнах дiрки. Так минув цiлий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам дiється мало шкоди вiд його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тодi Богун, щоб не дати польському вiйську зруйнувати монастиря, зробив серед ночi з двома сотнями козакiв несподiваний на ворогiв наскок. Польське вiйсько саме спало, i через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолi однiєї своєї сотнi рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожi гармати, а поки поляки прийшли до пам'ятi та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зiбрав своїх козакiв i повернувся до монастиря. Щоб помститись, Калиновський на другу нiч наказав вiйську несподiвано напасти на монастир. Вiн сподiвався, що пiсля вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночi пильнував на баштi. Отож вiн i побачив, що ляхи нишком обступають монастир... Тодi Богун навмисне звелiв вартовим не стрiляти i вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо пiдняв увесь повк i поставив козакiв поза стiнами. Зрадiвши, що козаки сплять i не стрiляють, поляки почали приставляти до стiн драбини i натовпом пiдiйшли до брами; але тiльки що вони полiзли по драбинах, як на їх враз полетiло з стiн камiння й цiлi колоди, i засвистiли кулi. Пiд стiнами монастиря зчинився страшенний шарварок — i, як морська хвиля вiдбiгає од мiцних скель берега, так i ляхи вiдшахнулися од монастирських стiн. Та й це не минулося польському вiйськовi, бо зараз Богун з кiлькома сотнями вершникiв вибiг з-пiд брами, доганяв ворогiв i рубав їх. Прогаявши пiд Вiнницею ще два тижнi i бачачи, що Богун нiчого не боїться та мало не щоночi робить на переднє польське вiйсько наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, вiд чого загинув Нечай, i послав до його посланцiв, а через тих посланцiв вихваляв Богунове звитяжство i передав у дарунок козакам десять кухов горiлки, а самому полковниковi красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою. Богун подарунки прийняв i з своєї руки просив передати вiд його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок. — Вклонiться вiд мене його ясновельможностi, — сказав Богун наприкiнцi посланцям, нишком смiючись, — та перекажiть, що подаровану горiлку мої козаки питимуть тодi, як польського вiйська вже не буде на Вкраїнi.
Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору. Тiльки посланцi вийшли, як Прiся, що ввесь час стояла бiля дверей, зап'ята чорним запиналом, впала до нiг Богуновi, ридаючи: — Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибеницi! То ж через мене загинув твiй побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила менi тепер жити на свiтi!.. Лихо менi — я кохала його з малих лiт! — Устань, удово! — спокiйно сказав Богун. — Якщо ти любила Данила, то Бог тобi й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачнiстю. Живи тут у монастирi, поки скiнчиться вiйна, а тим часом обмiркуєш, як тобi жити далi. Хоч ти й «подарована» менi, як бранка, та звiсно ж — я вертаю тобi волю! Мельничка вклонилася Богуновi й одказала: — Не буду я думати довго, пане полковнику, як менi жити далi: я пiду до старої Нечаїхи; бiля неї я росла з дитячих лiт, тепер доглядатиму її до самої смертi. Богун на те сказав: — I добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душi буде найлiпша спокута; Нечаєву ж матiр, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старостi. Іди з Богом! Щоб вiддячити Калиновському за його лукавi подарунки, Богун тiєї ж ночi перейшов з трьома сотнями козакiв за Буг i вскочив у табiр самого Калиновського. Як Божа кара, крутився вiн по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лiвого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герцi. Тим часом польськi вояки потроху впорядкувалися i, роздивившись, що козакiв обмаль, почали оточати їх колом. Усiявши ворожий табiр трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всi повернули назад, але помiж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, i незабаром Богун помiтив, що лишився сам. Се помiтили й поляки i, пiзнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його. Одбиваючись од ляхiв шаблею з усiх бокiв, Богун через хвилину був уже бiля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забiг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнiрiв, i один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневi, навiть вже пiдняв над козаком свою шаблю... Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнiровi! Голова самого жовнiра покотилася вiд Богунової шаблi ранiше, нiж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном вiд корогви по головi, а два польськi вояки з радiсним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, — i загинув би другий славний козацький ватаг, — та не стерявся Богун, i не схибла його мiць: метнув вiн могутнiми плечима, i обидва вороги, як грушi з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибiг на лiд. Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений сiчею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досi не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав вiн про них тiльки тодi, коли кiнь його вже завалився. Проте й у цiй пригодi не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневi, почав вiн плавати бiля нього, держачись тiльки за гриву.
Радiснi гуки та глузування залунали з польського боку, i вороги знов уже бiгли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кiнь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, вилiз i полковник. Тим часом Богуновi козаки, роздивившись, що мiж ними немає полковника, вже бiгли вiд монастиря назад i, радо вiтаючи свого славного ватага, підхопили його и помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря. Другого дня, коли до Богуна зiбралися сотники, вiн весело жартував: — Добре вчора скупали мене ляхи в ополонцi! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночi знову дати їм себе взнаки! I вiн таки й справдi знову показав себе ворогам: знову зробив несподiваний наскок i вигубив скiлька сот ворожого вiйська. Мiсяць минав, як Богун був в облозi. За цей мiсяць чимало вигубив вiн польського вiйська i дуже втомив ворогiв своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в вiйську й не дуже була помiтна, бо до його все пiдходила свiжа помiч — то з-пiд Кам янця, то з-пiд Станiславова i навiть з Варшави, — та все ж таки давнiшого войовничого запалу у польському вiйську не було. Одначе довiдавшись, що до Богуна йде пiдмога, Калиновський, щоб не покинути Вiнницi, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тiльки й сей раз витримали козаки i дали таку одсiч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу. Ще не скiнчилося це бойовище, як з монастирської дзвiницi побачили козаки, що йде до їх помiч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух. Незабаром Богун почув пальбу з рушниць i козацьке вигукування. Козаки, уманцi, увiйшли у ту частину Вiнницi, що звалася Нове Мiсто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо помiж Новим Мiстом i монастирем стояв з вiйськом Ланцкоронський; вибити ж Ланцкоронського звiдти Глуховi було трудно, бо треба було переходити рiчку, а лiд уже завалювався. Прождавши ще день i не дiставши вiд уманцiв помочi, Богун вийшов з монастиря i вдарив на ворогiв усiм своїм повком. Молодецький був той наскок, i вороги не встояли: переднi їх хоругви почали тiкати шляхом до Бара, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слiдом, неначеб на те, щоб завернути втiкачiв, але й самi вже не верталися; вiйсько ж, довiдавшись, що проводарi втекли, подалося й собi геть з мiста. Богун захопив усi польськi гармати, всi вози з награбованим добром i як шулiка полетiв за поляками. — Вiддячимо, пани-брати, за славного Нечая! — радо гукали козаки i чимдуж гнали ворогiв. Два днi гнав Богун полякiв, лишивши на шляху мертвими бiльше двох тисяч їхнього вiйська, i тiльки на третiй день, коли потомленi козацькi конi не мали вже сили бiгти, вiн повернув до Вiнницi. V Тихо пiд'їздив Богун до Вiнницi на чолi свого повка, втомленого завзятою, щоденною боротьбою з ворогами. Вiн знав, що на тому, що сталося, боротьба не скiнчиться... Знав, що поляки не зречуться України, бо Україна була дуже дорогою частиною польського королiвства i з неї поляки мали багато пожитку. Богун знав, що Українi треба готуватися ще до затяжної, рiшучої боротьби з
Польщею... I чоло славного козака оповивали думки про те, чи витримає ту боротьбу Україна... Але тим часом перемога була на козацькому боцi. — Слава Богуновi, слава! — гукали уманськi козаки, пiдходячи до Богунового вiйська. Все поле перед Вiнницею було вкрите козаками й мiщанами та селянами. Всi радо вiтали полковника, пiдкидали вгору шапки, палили з рушниць i гукали: — Слава Богуновi, слава довiку!! У ЗАПАЛІ БОРОТЬБИ I На березі річки Пиляви, недалеко од битого шляху з Києва на Львів, у XVII сторіччі стояв невеликий замок. Справді це був звичайний двоповерховий будинок з високим, вкритим ґонтом дахом, з невеликими вікнами й двома ґанками. Один з тих ґанків звався панським, бо на нього щоранку виходив власник замку, шляхетний пан Януш, робив з цього ґанку всякі розпорядки та чинив суд і розправу над хлопами. Той ґанок був широкий, з поручнями по краю й з лавами пообабіч сходні. Другий ґанок дивився на задній двір і був притулком для замкової челяді. До причілків замку були притулені невеликі муровані башти з вікнами для рушниць та гармат; навкруг двору четверокутником обходив зроблений з загострених дубових колод баркан, такий заввишки, щоб людина не спромоглася достати руками до його верху, а зсередини двору до того баркану були притулені невисокі хатки для челяді, стайня, комори й повітки для господарства. Вся будова, за винятком башт, була з деревини і зовсім не придатна була для оборони, бо її легко було враз спалити; башти ж, що лякали селян своїми темними віконцями, теж насправді зовсім не були такими грізними, як здавалися здалеку, бо гармат по їх вікнах не було, ще відколи прадід пана Януша збудував їх. Взагалі Пилявський замок був таким нікчемним, що сусідні польські пани глузливо звали його курником, на велику прикрість гонорливому власнику замку, пану Янушу. А гордувати пану Янушу було чого. Його шляхетний рід йшов по жіночому коліну від роду славного польського короля Жигмонта-Августа. Дід його ходив походом у глиб Туреччини і добував Варну. Батько пана Януша зажив собі слави під час походу царевича Дмитра на Москву та під час утихомирювання бунту козаків, що піднімали гетьмани Наливайко та Лобода; врешті, він сам всі свої молоді літа пробув у походах: рубався з турками під Хотином, ходив з королевичем Володиславом на Москву і не один раз воював проти козаків під час їхніх повстань. Пан Януш рано овдовів, і здавалося, що у походах та бойовищах він знаходив собі розвагу од журби по жінці, бо та журба щоразу обхоплювала його, як тільки він повертався туди, де зазнав молодого щастя. Останнім його походом, де поруч з ним ходили й двоє його синів, був поход з коронним гетьманом Конецпольським у 1630 році на козацького гетьмана Тараса Трясила під Переяслав. Наприкінці того походу пан Януш заслаб, почував себе вже старим для такого страдного життя і надалі вже у походи не ходив, а, одужавши, повернувся з походу разом з молодою жінкою Зосею, чарівною дитиною, що наглядів він, гостюючи на дорозі у значного шляхтича на Київщині. Деякий час після того у Пилявському замку було весело і навіть бучно. Пан Януш запрошував до себе шляхтичів з усієї околиці й уряжав бенкети. З Константинова були привезені музики, і двоє дорослих синів власника замку
вибивали по його хистких від часу підлогах мазура з своєю молодою мачухою та сусідніми панями й панянками. Вино під ті часи річкою текло у замку, і пишно вбраті гості під брязкіт острог та дзвін срібних келехів вигукували в і вати на честь старого, але показного з себе господаря і молодої, чарівної, як запашна квітка, господині. Тільки недовго так велося. Через рік молода пані у тяжких муках породила дочку і, вспівши тільки сказати, щоб назвали дитину Галиною, одійшла у царство вічного покою. Смерть Зосі була тяжким ударом для пана Януша, і певно, що він не пережив би своєї розпуки, коли б невеличка істота — частина його любові, нещасної дружини, — не подавала свого голосу і не шукала своїми губоньками лона матері, що вже задубіло у пазурах смерті. Треба було дати дитині мамку, і пан Януш звелів зараз же знайти між його хлопами і привести до горниць жінку, щоб мала у лоні досить гарного молока. Така знайшлася. Це була молода жінка Христина, що не дуже давно породила першу дитину — хлопця. Як цуценя, одірвали од її лона рідну дитину і, кинувши її до рук стоявшого у нестямі батька, виволокли нещасну матір з хати силою і привели до горниць. Не сміла Христина навіть слізьми полегшити своє горе, бо за перші ж сльози пан Януш звелів вибити її канчуками... І під той час, коли серце молодої матері розривалося розпукою за своєю дитиною, вона повинна була вдавати з себе веселу й щасливу з того, що свою кров і силу, належавшу її синові, вона віддавала панській дитині. Через кілька тижнів син Христини помер, але вона про те не скоро довідалася, бо його було поховано так, що матір і не знала. З чоловіком Христині було заборонено бачитись, і взагалі, поки минув Галині рік, сердешну жінку нікуди не випускали з замку, жила ж вона тільки для своєї годованки. Мов золотом — налив Господь жіноче серце жалем та коханням. Пожаліла Христина сирітку, не вважаючи на те, що через ту сирітку у неї одняли й сина, й чоловіка... Пожаліла безвинне немовлятко і, замість помсти, покохала свою годованку всім серцем, так що через рік уже боялася, коли б не одняли Галю од її лона, а її саму не послали б з замку на село. Чоловік Христини, не діждавши ще року, десь зник, — люде гомоніли, що подавсь на Запорожжя, — і молода матір лишилась на світі одинокою з годованкою на руках. Пан Януш був задоволений з покірливої Христини і лишив її біля дитини за няньку. Помалу Галина почала ходити, а далі й белькотати, і Христина раділа на свою пестуню, мов на рідну дитину, — носила її вже на повітря і заходила навіть до річки й до лісу. Через рік і пан Януш трохи прочуняв од свого горя і почав розважатись полюванням. Найбільше він уподобав полювати на турів і для того виїздив у ліси з гайдуками та доїзжачими на кільки день. Такі дні були святом для Христини: вона виряжалася тоді з Галиною у двір і пускала її бавитися разом з дітьми челяді, що було найпильніше заборонено у ті дні, коли пан Януш бував у замку; іноді ж вона заходила на село, де жили всі хлопи пана Януша, і з жінками розважала своє, покривджене долею, серце.
Так минали рік по року. Пан Януш завжди був похмурий і суворий. Його висока постать, з гордо піднятим чолом, перерізаним рубцем од турецької шаблі, з насупленими пишними бровами й довгими сивими вусами, наганяла жах на всю замкову челядь, бо під час гніву старий шляхтич був жорстокий і люто катував всякого, хто невлучно що-небудь зробив або сказав. Галина з трьох років почала боятися свого суворого батька і що далі — боялася дужче. Вона вже знала, що йти на село до дітей було безпечно тільки тоді, коли батько од "їздив на полювання, і нетерпляче сподівалася тих днів. Коли їй було сім років, вона вже всім серцем любила село і ненавиділа замкове життя. Ця зненависть ще дужче збільшилась після того, як одного разу батько, почувши з її уст українське слово, покарав її різками, а Христину звелів вибити канчуками за те, що вивчила дитину хлопській мові. Від того часу душа дитини неначе розкололася надвоє. Одна, весела, правдива й чиста, жила на селі і у дворі, поміж хлопами й челяддю; друга ж, похмура, залякана, лукава й зрадлива, жила у замку. Так дожила Галина до десятого року, а тоді на голову її та Христини впало несподіване, тяжке горе: пан Януш, зваживши на те, що дочці вже час дати освіту, одвіз її у Львів і віддав на виховання у монастир кармеліток. Тяжко сумували розлучені Галина й Христина, та долі своєї не мали сили переробити. Христину, що вже призвичаїлася до бажань пана Януша, він лишив у замку за клюшницю, у Галини ж життя пішло зовсім по-іншому. Малу дівчинку скільки разів на день водили до костьолу, вчили читати й писати, тлумачили їй у голову, що римська церква й римська віра є єдина свята, правдива віра, останні ж всі люде, що не визнають римського папу за безгрішного, а найгірше всіх схизматики — українці, од Бога прокляті, і через те до них треба ставитись з огидою й цуратися їх... Говорили навіть, що папа благословляє зводити схизматиків з світу. Дівчина не уявляла собі, за що ж ті добрі люде, що так працюють для її батька, прокляті. Проклята навіть Христи-на, що стала їй за рідну матір. І хоч дівчина слухала навчання ксьондзів та черниць і сама голосно говорила те ж саме на запитання вчителів, та тільки серце дитини казало їй, що навчателі говорять неправдиво. Проте за сім років, що Галина пробула у Львові, багато чого й непевного запало їй у голову, і між думками молодої дівчини та її серцем всі сім років йшла боротьба. Через сім років, а саме наприкінці 1647 року, Галину було привезено до Пилявського замку. Це була чарівної вроди молода дівчина, струнка, як тополя, й свіжа, як троянда, вмита ранковою росою. Вона обійшла непривітні світлиці старого замку і, як тільки влучила слушну годину, зараз же побігла з Христиною на село. Дивно їй було побачити своїх колись маленьких подруг дорослими дівчатами, а інших навіть молодицями, чути їхню просту, сердечну розмову, таку не схожу на розмову у монастирі... Проте на селі так любо стало її серцю, що з очей дівчини навіть збігла сльоза. Почалося життя, схоже на те, що було сім років до того, тільки протяглося воно недовго. Скоро після нового року до замку дійшла звістка, що на Запорожжі неспокійно і що з Чигирина втік за пороги сотник реєстрових козаків Богдан Хмельницький з метою підняти нове повстання козаків. Сини пана Януша, що були у війську, а святками гостювали у батька, скоро після Водохреща зібралися у поход. — Глядіть, — говорив пан Януш синам, благословляючи їх на од'їзді, — не милуйте схизматиків, як помилували їх під Куруковим та під Боровицею. Рубайте їх всіх до одного! Не одгодовуйте під пахвою у Польщі стоголового гада — українське козацтво.
Сини заспокоїли батька, що уволять його волю, і поїхали, а пан Януш з дочкою знову лишилися самі. Минуло з того три місяці, і повз Пилявський замок пробіг з України від коронного гетьмана Потоцького вістник до Варшави з недоброю вістю: «Хмельницький упень погромив переднє польське військо на Жовтих Водах і опанував Чигирин». Пан Януш лютував з тієї звістки і уголос лаяв Потоцького за те, що він призвів Польщу до такого сорому, і разом занепокоївся за синів. Скоро після першої звістки прийшла друга, що сини пана Януша були у передньому війську і що з того війська зрятувався тільки один простий жовнір. Пана Януша та звістка мов косою підкосила: він захитався, впав на підлогу і два дні пролежав непритомний. Нарешті, коли він трохи одійшов, наспіла третя звістка, що козаки погромили і взяли у бранці все військо коронного гетьмана під Корсунем і самого Потоцького та ще й польного гетьмана Калиновського віддали татарам у неволю. Ця звістка знову підняла на ноги пана Януша. Він схопився з ліжка і, мов божевільний, гукнув на весь замок: — Кари схизматикам! По його наказові зараз привели з села десятків зо два чоловіків та парубків і почали катувати їх канчуками. Пан Януш дивився на катування з ґанку і гукав, щоб били дужче. Даремне Галина з плачем благала його не мордувати людей, він смакував ті муки і погрожував ще посадити всіх на палі. Після того почали надходити вісті одна сумніша за одну: ватажок козацького загону Ганжа підняв на бунт хлопів на Уманщині, добув саму Умань і вигубив всіх поляків; Кривоніс вигнав князя Ярему Вишневецького з його маєтків на Лівобережній Україні; Гайчура з «лугарями» перейшов через всю Полтавщину, поруйнувавши всі костьоли й польські замки; Вовгура на Чернігівщині виробляє нечувані злодійства — з поляків та ксьондзів з живих здирає шкури... Гаркуша перекинувсь аж у Сіверщину і палить городи... Далі почули ще більше: повстання хлопів перекинулося на Київщину, Поділля й Брацлавщину, і козацькі ватажки Нечай, Богун, Ганжа, Остап, Морозенко й Полуян не лишають там живими ні одного поляка. Виходило так, що одна тільки Волинь не була ще захоплена повстанням. Жах охопив п'ятьох гайдуків-поляків, що були при боці пана Януша, бо вся остання замкова челядь була з українців. — Пане!.. Тікати час... — насмів, тремтячи всім тілом, сказати пану Янушу доїзжачий. — Вже Львівським шляхом багато тікає вельможних панів... — Уб'ю! — гримнув на нього пан Януш. — Уб'ю власною рукою кожного, хто згадає про втечу! Щоб я тікав од ганебних хлопів... од смердючого бидла, що повинно з одного мого погляду тремтіти... Десятерьох хлопів зараз же посадовити на палі на острах всім. Доїзжачий впав навколюшки. — Ясновельможний!.. Схизматики з того тільки лютіші на нас стануть... — Мені боятись своїх хлопів? — з скорченим од лютості ротом гукнув пан Януш. — Я всіх посадовлю на палі, коли так!
Страшна подія сталася. Десятьох чоловіків, що тихо-мирно робили на пана, зв'язали, вихопили з рук жінок та дітей і, витягши за село, посадовили на гострі палі. Зойк, стогін та голосіння розлягалися по всіх околицях. Даремно Галина, почувши про те, що сталося, цілувала батькові ноги, благаючи припинити муки нещасних, даремно вона погрожувала випити отрути, щоб не чути голосіння мучеників, — ніщо не помогло: пан Януш лишився непохитним і тільки замкнув дочку у окрему світлицю, щоб вона до нього не чіплялася. Через кільки годин голосіння нещасних увірвалося, а до вуха старого шляхтича досягли якісь інші згуки. Почулось тупотіння коней і гомін натовпу людей. Не вспів здивований шляхтич наблизитись до вікна, як у світлицю вбіг блідий, як полотно, гайдук. — Пане!.. Ми пропали!.. До замку біжать козаки. Вони вже познімали хлопів з паль! Пан Януш не змішався з тієї звістки. — У башту всім! — гукнув він. — Хапайте зброю! Похапцем одімкнув він Галину, вхопив її за руку і потяг за собою у башту. Шабля була у нього при боці, у сінях же він вхопив рушницю. За ним слідом бігли Христина, доїзжачий та чотири гайдуки. З вікна він побачив свою двірську челядь, що злякано поглядала то на нього, то на шлях, по котрому до замку наближалися комонні козаки. — Челядь вся сюди! — гукнув пан Януш. Але челядь не рушилася з місця. — А... зрадливі хлопи!.. схизматики! На палі всіх!.. У запалі він хотів кинутись на свою челядь з шаблею, та козаки вже добігли до брами, і челядь зразу ж ту браму одімкнула. Наспіх пан Януш зачинив дубові двері, що вели з замку до башти, гайдуки ж зачинили й засунули засовом другі двері, що вели з двору, і всі, побігши по сходнях на третій поверх, засіли там побіля віконців з рушницями. Галина й Христина, тремтячи всім тілом, притулилися у куточку. З вікна пан Януш бачив, як його челядь цілувалася з козаками, звучи їх своїми збавителями, і серце його пеклося бажанням помсти. Поміж козаками й челяддю вчувалося слово: «Вовгура, Вовгура». Про Вовгуру вже чули всі у замку, і серця гайдуків стислися при сьому йменні розпукою. Вони прощалися з своїм життям. Пан Януш направив рушницю й випалив. Один з козаків з прокльоном схопився за плече. — Ага... он де ви! — гукнув з двору гладкий та величезний на зріст козак, що саме й був Вовгура. — Вилазьте, вражі ляхи, сюди, бо все одно достанемо вас! — Паліть у нього всі! — гукнув пан Януш до гайдуків. Але ті, перемовившись поміж себе, не схотіли стріляти, маючи надію, що за те козаки їх помилують. — Тягніть, пани-брати, сюди колоду! — почувся знизу голос Вовгури. — Зрадники! — гримав пан Януш на гайдуків. — Продаєте батьківщину! Набивши рушницю знову, він хотів випалити у Вовгуру, та тільки всі козаки вже підступили до самої башти і у віконце йому нікого не було видно.
У ту мить почулося гупання колоди об дубові двері. Двадцятеро вовгурівців розгойдували колоду на руках і з усієї мочі били нею у двері. Од тих ударів затрусилася вся башта, і після шостого вдару двері затріщали й впали усередину башти. По сходні почулося тупотіння ніг. Пан Януш випалив ще раз, та через хвилину вже і він, і всі останні були у дужих руках вовгурівців. — Тягніть всіх живцем у двері! — почувся голос Вовгури. Першого витягли з башти пана Януша, слідом по ньому гайдуків і останніми двох жінок. Пан Януш грізно дивився у очі лютого козацького ватажка, рука ж його поривалася, щоб вдарити Вовгуру по виду. — Як насмів ти, хлоп, напасти на мій замок? — крикнув він. — До стовпа його! — замість одповіді сказав Вовгура до козаків. — Я от зараз покажу йому, як садовити людей на палі... А це його насіння? — показав він на Галину. — Не взяв її кат — чорноброва та вродлива. До стовпа й її! — Не руш мою дитину, кате! — скрикнув пан Януш. — Мордуй мене, а її не торкай! Він навіть хотів видертись з рук козаків і кинутися на Вовгуру, та козаки держали його, мов у кліщах, і вирватись йому не пощастило. — А ти хто? — звернувся Вовгура до Христини. — Це наша українка; віри благочестивої. Вона клюшниця! — Почулися голоси з боку челяді. — Помилуйте й панночку — вона була доброзичлива до нас! — Чому була з ляхами у башті? — гримнув Вовгура на Христину. — Іди геть та гляди мені! Христина впала до ніг Вовгури. — Помилуйте й панночку!.. Це янгольська душенька. Це наша заступниця! — Католичка? — грізно спитав Галину Вовгура і, не діждавши одповіді, додав: — Смерть! Всі зблідли й охнули. — А це гайдуки? — показав Вовгура на тремтячих гайдуків. — Ми не стріляли! — забелькотали ті, падаючи навколюшки. — Помилуйте нас! — За те, що не стріляли, відтяти їм голови враз, не мордуючи! На тому Вовгура скінчив свій суд — починалася розправа. II Поки вовгурівці добували Пилявський замок, недалеко од нього, у лісі, ставало табором переднє військо Богдана Хмельницького: Чигиринський повк Івана Чорноти та Уманський — Демка Ганжі. Попід кучерявими дубами й по великій зеленій полявині стояли встромлені кількома рядами у землю козацькі списи, а поміж тими списами чорніли, притулені одна до одній, рушниці. На траві, поміж списами та рушницями, були складені сідла й чепраки, а до самих списів та рушниць були попричеплювані шкуряні череси з пістолями, ножами та чингалами, ладівниці з набоями, порохівниці, сап'янові гамани з кулями, малахаї й інші додатки до козацької зброї.
Козаки лагодилися одпочити й повечеряти. З гущавини лісу вчувалося цюкання сокир та тріск і хрустіння гілок, — то козаки робили кілки під тагани та ламали сушняк на багаття. Більшість козаків вже розташувалася по полявині, розправляючи своє молодецьке, стомлене довгим походом тіло на вогкій, запашній траві, помережавши всю простору полявину своїми різноколіровими жупанами. Тільки у дальнішому кутку полявини стояло ще дві лави козаків на конях і при всій зброї, а поперед них, з'їхавшись докупи, радилися два полковники. Старішому з тих полковників Демкові Ганжі було років з тридцять п'ять. Постаттю він був певний богатир: стрункий, широкий у плечах, з високо піднятими грудями, він визначався над усіх козаків; пишним же його вусам, що звисали аж до коміра його червоного жупана, та довгому, аж тричі обмотаному навкруг вуха, оселедцю заздрило все козацтво. Це був один з найбільш завзятих та жвавих прибічників Богдана Хмельницького. Це він напередодні першого великого бойовища з поляками на Жовтих Водах умовив реєстрових козаків одцуратись гнобителів України поляків та приєднатись до запорожців і тим дав можливість гетьманові так погромити поляків, як ніхто ще, відколи світ стоїть, не громив їх. Далі Ганжа, перший з полковників, зібрав окремий загін з повстанців і ще до Корсунського бойовища вспів підняти всю Уманщину, добув саму Умань і вистинав всі панські хоругви жовнірів, що лагодилися йти до Корсуня на поміч коронному гетьману Потоцькому. Після Корсунського бойовища Ганжа перейшов з своїм загоном через Брацлавщину на Поділля і наробив там полякам великого лиха. Не вспів він управитись тільки з Кам'янцем, бо гетьман викликав його до Білої Церкви, щоб разом іти назустріч польському війську до Пиляви. У молодші свої роки Ганжа ввесь час був у війнах та походах, коли не на «гнобителів ляхів», так на «невіру бусурман», а якщо іноді й траплялося завзятому козакові сидіти взиму у Січі Запорозькій, так і тоді він не міг всидіти спокійно, а ходив щодня по куренях та викликав охочих козаків на герць. Герці «до першої крові» одбувалися на Січі щодня, «щоб козацька молодецька рука не нудилася», хоч часто траплялося й так, що перша кров була й останньою, бо козацька молодецька рука як рубала, то вже так, що не спиняли її й кістки, а як колола, то колола наскрізь. До таких герців Ганжа був дуже охочий і вже чимало своїх приятелів одпровадив, жартуючи, на той світ. Молодший з полковників був Іван Чорнота. Прозвало його так січове товариство за його дуже смугляве обличчя та чорне, як крила у гайворона, волосся. Дитячі і навіть юнацькі роки Чорнота прожив серед челяді значного польського пана на Волині. Історія його матері була дуже звичайна у ті часи. Власник великих маєтків на Волині наглядів поміж своїми хлопками смугляву, надзвичайної вроди дівчину Надію і звелів привести її у замковий двір, оселивши там у окремій хаті. Це нікого не дивувало, бо бувало часто, що пан брав до себе ту чи іншу дівчину на кільки день, і тільки сама Надія та її ненька знали своїми змученими душами, чого варті були ті панські іграшки. На диво всім, пан не вернув Надії з замковому двору, а прижив з нею сина Йвана та й лишив її біля себе назавжди. Молода смуглявка так причарувала старого пана своїми чорними як ніч очима, що через неї йому зовсім стала вже не люба власна дружина. Івана він теж любив, і коли тому було десять років, послав його у Львів на виховання єзуїтам. Єзуїти уславилися тим, що з дітей українців робили самих щирих католиків і поляків, та тільки з Чорнотою, як і з Хмельницьким, їм не пощастило.
Хлопець, зрісши серед дітей замкової української челяді і пам'ятаючи оповідання матері про ту кривду, що їй зробив пан-поляк, не горнувся душею до католиків, а навчателів своїх ненавидів якнайдужче. Вісімнадцяти років він повернувся до замку з гарною освітою, шляхтичем на вигляд, але українцем у серці. Те серце ще більше одсахнулося од всього шляхетського після того, як дружина господаря замку, що ненавиділа його всією своєю істотою, побачивши одного разу, що Йван ішов з світлиці свого батька, скрикнула: — Як смієш ти, хлопкин байстрюк, ходити по моєму замку? Коли Йванові було дев'ятнадцять років, власник замку помер, а пані його, помщаючись на матері Йвана за ту ласку, що вона мала од її чоловіка, засікла нещасну Надію на смерть, з хлопця ж звеліла зняти шляхетське вбрання і надіти на нього хлопське. Де блукав Чорнота після того — невідомо, а тільки під час повстання Павлюка у 1637 році він уже руйнував польські замки й костьоли понад Дніпром. За жвавість, веселість та молодецьку вдачу Чорноту любило все запорозьке товариство, а за розум, освіту й хист його всі поважали. Дуже полюбив його й гетьман Хмельницький і після бойовища на Жовтих Водах доручив йому полковницький пернач. От таких-то полковників послав Хмельницький поперед свого війська назустріч полякам, що, як була чутка, наступали на Константинів та Пиляву; сам же гетьман з арматою повагом посувавсь з-під Білої Церкви слідом за Ганжою й Чорнотою, скликаючи до себе всі загони повстанців, що за півроку вкрили Україну так рясно, як ряст вкриває землю після теплого дощу. Тепер, ставши табором недалеко од річки Пиляви, полковники хотіли на власні очі бачити, як осавули розстановили на ніч чати, а разом вистежити, чи немає де близько ворогів. Після наради вони рушили своїх коней і скоро зникли за рясними деревами разом з своїми козаками. У гущавині їм довелося то припадати до шиї коней, щоб не зачепитись за гілку, то обминати кущі, то прорубати собі шлях шаблями; проте, вони невпинно прямували у той бік, звідкіля червоне, вечірнє сонце кидало назустріч їм крізь віття дерев своє, розірване на тоненькі смужки, золоте проміння. Проплутавшись поміж деревами з півгодини, вони натрапили на кількох комонних чатівників, а проїхавши ще далі, почули пугукання тих вартових, що, мов сичі, перегукувалися поміж себе, сидячи по деревах. Через годину полковники виїхали на шлях, що гадюкою покрутився у лісі, і спинили коней. — От тепер,— звернувся Ганжа до свого молодого товариша, — я поїду шляхом до греблі та пошукаю там «язика»1, щоб розпитати про польське військо. — А я, — одповів Чорнота, — попростую до замку, і щоб мені не довелося випити за вечерею і малої чарки горілки, коли я не добуду там язиків! Повновиде, запалене вітрами обличчя Ганжі почервоніло од сміху, а очі заблищали. — Ну, а я, братику мій, не зречуся кухля горілки, хоч би й з порожніми руками повернувся до табору.
Полковники розлучилися. Чорнота з половиною козаків пірнув у лісі і, натрапивши на стежку, протолочену турами, подався нею. Козаки їхали слідом за своїм полковником один по одному, витягшись довгою стьожкою. Через який час з боку замку почувся гомін. Чорнота спинив коня, прислухався. Чуть було далекий галас і репетування. — Когось мордують!.. — обернувся він до козаків. — Запевне, що пани — наших. Скоріше за мною! Він стиснув коня острогами, вибіг з стежки на шлях, що йшов до замку, і подався ним чимдуж. Галас вчувався дужче й ближче; врешті шлях вибіг з лісу на полявину, і на очах козаків став Пилявський замок. Вскочивши через розчинені ворота у замковий двір, він опинився серед натовпу селян та козаків саме тоді, коли Вовгура чинив там свою розправу. Серед покривавленого двору валялися п'ять безголових трупів у польській одежі, а позаду них стояло два стовпи. До одного з тих стовпів був прив'язаний у чому мати породила старий суворий шляхтич, пан Януш; до другого так само без ніякої одежі була прив'язана молода дівчина, панна Галина. Біле як сніг тіло дівчини, її чарівна врода і благаючий погляд піднятих до неба блакитних очей мов пришили до себе погляд молодого козака, і він нічого більше не бачив, опріч її одної. Він не помітив навіть, що біля ніг дівчини корчилася у розпачливому риданні підстаркувата жінка, Христина. — Червону стьожку їй на шию!2 Стьожку! — почулося з натовпу вовгурівців. — Справді!.. — регочучи, сказав Вовгура. — Така вродлива панночка та без стьожки! Пов'язати їй на шию червону стьожку! Високий парубок з звірячим виразом у очах наблизивсь до Галини і простяг руку з ножем до її шиї, але Христина, мов вовчиця, кинулася до нього і трохи не звалила на землю. — Заріжу! — скрикнув парубок і, пхнувши її з усієї сили на землю, знову простяг руку до Галини. Тільки тепер схаменувся зачарований вродою дівчини полковник: — Стій, єретичний сине! — гукнув він у ввесь голос. — От тільки протягни хто-небудь руку до панночки!.. — А то що? — спитав, виступаючи наперед, Вовгура. На очі Чорноти став козак, що на цілу голову був вищий за своїх товаришів. У плечах він був ширший за столітнього дуба, а стулені його кулаки, вкриті рясним чорним волоссям, були більші за добрі довбні. Чорнота зрозумів, що це був ватажок козацького загону і що доброю волею він не віддасть з рук своєї живої здобичі. Сам Чорнота, не вважаючи на свою ворожнечу до поляків, ніколи не мордував неузброєних ворогів, а тим більше жіноцтва; чарівна ж врода молодої дівчини, разом з її беззаступністю і мовчазною покірливістю до своєї долі, збудили у козакові непереможне бажання зрятувати її, а разом з нею й її батька. — А то я покажу, — одповів він Вовгурі, — як рубає моя шабля маслаки! — А хто ж ти такий, — спитав Вовгура, взявшись у боки, — що заступаєшся за ляхів, гнобителів наших, та смієш ставати на перешкоді славному лицареві Вовгурі? Про Вовгуру Чорнота вже не вперше чув. Знав він і про його нечувану лютість і про те, що цей козацький ватажок приймав до свого загону тільки таких
велетнів, які, взявши бугая за роги, мали силу повалити його на землю, а з землі піднімали його собі на плечі. Як Вовгура опинився тут, біля Пиляви, попереду нього, Чорнота не знав, та, проте, одного погляду на молодчиків, що оточали свого ватажка, було досить, щоб упевнитись у тому, що це справді вовгурівці, і зрозуміти, як небезпечно їх дратувати. Розміркувавши так. Чорнота взявся до хитрощів і, вдавши з себе спокійного, звернувся до Вовгури: — Чого ж ти лізеш поперед батька у пекло? Мені пан гетьман доручив вести військові перед та добувати язиків; а ти звідкіля тут узявся та мордуєш на смерть тих людей, що їх треба одпровадити до гетьмана живцем. От від цього пана, — показав Чорнота на пана Януша, що з мукою у очах дожидав мордування, — як припечуть його залізом при гетьманові, то, певно, багато чого гетьман почує про польське військо. — А я що ж!.. — з докором обізвався Вовгура. — Хіба я не вмію розв'язувати ляхам язиків? — Чув я, як ти розв'язуєш!.. Тільки по-дурному мордуєш людей! Великі очі Вовгури так вип'ялися на Чорноту, що, здавалося, хотіли геть вилізти спідлоба. — А вони наших хіба не мордують? Тож тобі як, іграшки, що Ярема Вишневецький увесь шлях од Лубен до Гадяча обсадив козаками на палях, неначе деревами? — Так ти Ярему й шукай, а не мордуй безвинних. Вже ж ця дівчина не садовила наших на палі... — Вона не садовила, так батько її садовив... Он там, біля шляху, ми познімали, та вже вони конають... Всі вони, ляхи, наші вороги й гнобителі! — Бий тих, хто обороняється... — говорив Чорнота далі. — Останніх же, неузброєних, досить повигонити з України, щоб і духу лядського у нас не лишилося. Мордувати ж не по-людському — то не лицарське діло, а катове... От що! — Брехня! — почали гукати вовгурівці. — Бач, який лядський заступник знайшовся! Та він, мабуть, і сам недоляшок!.. Ляхів мало вбивати — їм треба такої муки завдати, щоб вони чули, що вмирають! — Що ж то, ви не хочете коритись гетьманові? — скрикнув Чорнота. — Гетьманові? Гетьманові коримося! Хмельницький наш батько! Він визволив нас всіх з неволі! — загомонів натовп. — Так от же дивіться! — сказав Чорнота, витягаючи з-за пояса пернача. — Я полковник Війська Запорозького і словом гетьмана наказую атаманові Вовгурі віддати мені власника цього замку з дочкою на допит. Срібний полковницький пернач зробив на Вовгуру і всіх його товаришів велике вражіння. Запал натовпу зразу підупав, і всі вовгурівці почали поміж себе переглядатись. — Та що ж, панове молодці! — обізвався згодом Вовгура до натовпу. — Хіба нам не вистачить ляхів на Україні. Віддамо сих — знайдемо собі інших!.. Якщо ти словом гетьмана вимагаєш, — сказав він далі до Чорноти, — так бери бранців. Чорнота моргнув своїм козакам, щоб одв'язали шляхтича, сам же, зскочивши з коня, наблизився до Галини.
У ту мить Христина, що ввесь час, сперши дух, слухала суперечку козаків, обхопила його коліна і почала цілувати його червоні сап'янці. — Це моя годованка! Я її, сирітку, вигодувала й виростила змалечку. Помилуй її! Полковник ледве виплутався з рук Христини і наблизився до Галини, щоб одв'язати її од стовпа, але, зустрівшись з поглядом блакитних очей дівчини, засоромився її голого тіла і, знявши з себе жупан, обгорнув раніше ним упоперек її стан і вже тоді почав одв'язувати її од стовпа. Перший час, коли Галину вхопили вовгурівці і, роздягаючи її, почали над нею знущатись, нещасна дівчина була здивована й ображена у найкращих своїх почуттях, не розуміючи, за що це такі люде, як і батькові хлопи, що їх вона з дитячих літ так любила, як рідних, і знала за завжди добрих і прихильних до неї, хочуть скривдити її, познущатися з неї і навіть замучити на смерть. Коли її, роздягнену, почали в'язати до стовпа на очах натовпу озвірілих людей, смертельний сором обхопив душу дівчини, і вона з плачем почала просити, щоб її скоріше вбили, але слова батька спинили її. — Дитино моя... — сказав старий шляхтич. — Ти дочка славної Польщі і походиш од стародавнього шляхетського роду — не принижай же себе ані слізьми на очах, ані благанням з уст перед цими смердючими хлопами. Перетерпи муку і вмри мовчки, як тобі доля судила. Наші брати помстяться за нас. Після того Галина глибше заховала у своєму серці образу, задавила у собі страх смерті і мовчки терпіла глузування з свого голого тіла, зневірившись у тому, що хтось, опріч її Христини, що побивалася біля неї, має серце. Через це вчинок козацького полковника, що обгорнув її жупаном, глибоко зворушив її серце, і сльози рясно побігли з очей дівчини на її ніжні дівочі перси. То були сльози не муки й горя, а сльози радості з того, що знайшлося серце у невідомого козака, що зрозуміло муку її душі. Проте, не ймучи ще віри у свій рятунок, вона звернулася до Чорноти: — Пан бере нас на те, щоб познущатися з нас ще на очах гетьмана? — Не бійся, серденько... — одповів їй стиха полковник, голосом, яким говорять тільки до рідної дитини. — Од мене тобі не буде нічого лихого! Коли пан Януш і Галина були одв'язані. Чорнота хотів одягти їх у власну їхню одежу, та тільки Вовгура рішуче проти того засуперечив, кажучи, що то вже здобич його козаків. Через це на пана Януша нап'яли якесь шмаття з хлопської одежі, Галина ж так і лишилася обгорнута самим жупаном. — Садовіть пана на вільного коня, — сказав Чорнота до своїх козаків, — панночку ж я довезу сам! З цим словом він вхопив дівчину у обійми, підкинув її на сідло свого коня, і не вспіла Галина моргнути оком, як і він сидів уже позад неї. — Мене ж візьміть... мене! — зарепетувала Христина. — Не покидайте мене на старість сиротою! Стара жінка вхопилася за стремено Чорноти і цілувала його чоботи. — Добрий козаче! — звернулася до свого збавителя Галина. — Ти вже раз пожалів мене, пожалій і вдруге: візьми небогу разом зо мною. Чорнота моргнув одному з козаків, що сидів на чужому коні, і той, під'їхавши до Христини, підхопив її на свого коня.
Через хвилину Чорнота з своїми козаками вже виїхав за замкові ворота і зник у лісі. Під віттям дубів стало вже зовсім смеркати. Хутко їхати було неможливо, і коні пішли повагом. Придержуючи дівчину біля себе на коні, Чорнота міцно обхопив її стрункий стан своєю дужою рукою; Галина ж, знесилена тим, що пережила, з довір'ям горнулася до нього, як ніколи не горнулася ні до братів, ні до батька. III Тяжкі думки сповивали чоло пана Януша, коли він, з пов'язаними за спину руками, їхав між козаками. Гордовитий шляхтич не стільки болів душею за своєю долею, скільки за долею своєї доньки, що тільки починала жити. Яка доля чекала її? «Запевне, її візьме собі на втіху, — думав пан Януш, — цей хлопський ватажок, що зараз кудись нас везе, а далі... далі...» Старий шляхтич навіть здригнувся, уявляючи собі, як його дитина, що тільки розцвіла красою, достанеться на знущання п'яним хлопам. Мучився він і ганьбою Польщі, що дожила до такої руїни, але тут він мав певну надію, що все незабаром одмінеться, бо за тиждень до сього він дістав од приятеля своїх синів, гусарського ротмістра пана Преслава з Збаража, звістку про те, що вісімдесят тисяч польського війська під приводом трьох сенаторів йде назустріч Хмельницькому і вже виходе з Збаража на Пиляву. «З того часу як послано листа, — міркував пан Януш, — минуло два тижня, і наше військо повинно б не сьогодня-завтра бути тут. З такою силою нема чого й говорити, що наші не тільки розженуть всю цю хлопську й козацьку наволоч, а навіть злапають харциза Хмельницького і запровадять його до Варшави на страту». Такі думки заспокоювали старого шляхтича, і у нього навіть виникла гадка утекти од козаків і бігти назустріч полякам. Тільки зв'язані руки та дочка на сідлі у козака не давали до сього можливості. Через який час Чорнота з козаками й бранцями наблизивсь до табору і, згадавши, що, захопившись рятуванням Галини, він не пошукав у замку паперів, які могли б дещо виявити про польське військо, прикликав свого давнього товариша й побратима сотника Крицю й звелів йому, взявши свою сотню, бігти до замку і забрати всі папери пана Януша. Далі він звелів нап'яти для бранців намет і добути їм якусь одежу; сам же, побачивши, що Ганжа вже повернувся до табору і, сидячи з люлькою у зубах на колоді, слухав якогось невідомого чоловіка, наблизивсь до нього. — Добув язика? — спитав він Ганжу. — От сідай та слухай! — одповів той. — Цей чоловік — коваль з Константинова і тікає звідтіля од ляхів. — А чого саме ти тікаєш? — спитав Чорнота неймовірно. Чоловік здвигнув плечима. — Та як же було не тікати? Загадали мені вражі ляхи, щоб кувати їм коней. От я два дні кував, а далі розкинув розумом та й думаю собі: це ж вони, єретичні сини, воюватимуть сими кіньми наших козаків, так краще я втечу до козаків та куватиму козацьких коней. — Це добре ти розміркував, — а як же саме втік? — спитав Ганжа.
— А так: докував учора одного коня вже поночі та, скочивши на нього, й махнув сюди. — А як на твою гадку, — спитав Чорнота, — скільки всього йде на нас поляків? Коваль похитав головою. — Сила така, що, мабуть, і за тиждень не перелічив би їх. Насунулися вони, мов сарана. Там, у Константинові, самих возів з панським добром така сила, що навіть вся толока поза містом возами вкрита, прямо що й оком їх не скинеш. Ганжа весело засміявся: — Буде біля чого нашій голоті походити. Йди, ковалю, сідай до козацького гурту та вечеряй, а після вечері виряжу я тебе з твоєю звісткою до гетьмана... А тепер, Іване, — обернувся він до Чорноти, — час уже й по чарці та зубам роботу дати. Вся полявина була вкрита тепер таганами з вечерею і купами козаків, що сиділи навкруг багаття й вечеряли. По повітрю разом з парою слався запашний дух кулішу й галушок. Полковники сіли недалеко од чималого гурту козаків, прямо на траві, і джури принесли їм туди ваганці з галушками, а другі — з ковбасами та салом. Раптом з'явилася й сулійка з горілкою, і Ганжа з Чорнотою, весело розмовляючи, почали вечеряти. Розмова полковників скоро увірвалася, бо від сусіднього козацького кола почулася гра бандури, а далі й густий, журливий голос кобзаря, що співав стародавню думу: Ой три літа, три неділі, Як козака в лісі вбили, Під явором зелененьким Лежить козак молоденький, — На нім тіло почорніло, А од вітру струпішіло. Над ним коник зажурився, По коліна в землю вбився. «Не стій, коню, наді мною, Вже я бачу щирість твою! Біжи, коню, дорогою, Чорним лісом, стеженькою! Вийде к тобі моя мати, Буде за мене питати: — А де коню, син мій дівся, Чи в Дунаї не втопився ? — Ой знай, коню, що казати, Скажи, коню, не втопився, Але, мати, оженився: Ой взяв собі паняночку, Серед поля земляночку, А на личку рум'яная На ній сукня зеленая». — Така, така козацька доля... — сказав засмучений Ганжа, коли пісня увірвалася. — Гарна ця пісня й сумна така, що за серце бере. Так колись і моя старенька матуся питатимуть коня мого про мене. — Гаразд же, що про мене й спитати нема кому, — обізвався Чорнота. — Один я на світі, як Хведір Безрідний.
— Ану лиш, кобзарю, про Хведора! — гукнув Ганжа. Бажання Ганжі не подобалося козакам. — Та годі, пане полковнику, сумних співати! — почулося з їхнього боку. — Тепер уже не ті часи! Минулося наше безголов'я... Минулася неволя лядськаагарянська! Тепер годиться жвавіших та веселіших пісень співати! — Справді, про Хведора Безрідного вже обридло слухати! — додавали інші. — Заспівайте, дядьку, якусь з нових дум! — Та підождіть, — обізвалися треті. — Дайте божому чоловікові попоїсти. Кобзарю піднесли чарку. Коли він підвів голову, щоб подякувати, спідлоба у нього визирнули замість очей дві страшні криваво-чорні рани. Очі йому були випечені татарами за те, що тікав з неволі. Це у ті часи була така звичайна річ, що ніхто про те кобзарів і не розпитував, хіба що вони самі співали про свою недолю. Випивши та заївши, кобзар почав направляти бандуру. — Як хочете новіших, так заспіваю такої, якої мене Господь навчить. Всі потишилися, і кобзар заспівав знову: Ой обізвався пан Хмельницький, Отаман батько чигиринський. — Гей друзі-молодці, Браття, козаки-запорожці ! Добре дбайте, барзо гадайте, І з ляхами пиво варити зачинайте! Лядський солод, козацька вода, Лядські дрова, козацькі труда! — Ой за те пиво Зробили козаки з ляхами превелике диво; Ой за той пивний молот Зробили козаки з ляхами превеликий колот; Ой за той пивний квас Не одного ляха козак за чуба потряс. Ой не чорна хмара над Польщею встала: Тож-то не одна ляшка удовою стала ! Бо на праву середу Зайняли козаки ляхів так, як би череду. Ой котрих гнали до Прута, Була доріженька барзо крута; Котрих до Бузька — Була доріженька барзо грузька; А котрих до Хотини, То, біжучи, попотіли. Кобзар на хвилину спинився, немов щось пригадуючи. — Чи ти, Йване, чув коли-небудь оцю думу? — спитав Ганжа Чорноту. — Зроду не чув! — одповів той. — Гляди, коли він не оце тільки її компонує. Бачиш, який замислений сидить. Але кобзар уже повів свою думу далі: Гей, обізвався пан Хмельницький, Отаман батько чигиринський: — Гей, друзі-молодці, Браття, козаки-запорожці! Добре дбайте, барзо гадайте,
Од села Ситників до города Корсуня Рівчаками шлях перекопайте, Потоцького піймайте, Мені до рук подайте! Гей, Потоцький, Потоцький Маєш собі розум жіноцький! Не вмів ти єси в Кам'янці Подільськім пробувати Печеного поросяти, курку з перцем та шапраном уживати, А тепер не вмієш з нами, козаками, воювати І житньої соломахи з тузлуком уплітати. Хіба велю тебе до рук кримському хану дати, Щоб навчили тебе кримці-нагаї сирої кобилини жовати! Кобзар скінчив, і козаки загомоніли. Всім ця дума припала до вподоби. — Гарно склав ти, кобзарю, пісню! — сказав високий чорновусий козакуманець.— Справді, так воно й було! Гнали ми ляхів з Ганжою, нехай здоров буде, аж до Хотина, прямо-таки як череду товару! — А ми з Морозенком аж до Прута гнали! — обізвався другий. — Та не самих поляків, а ще й жидів цілі отари! Ганжа аж зайшовся з реготу: — Ой панове-молодці, нагадали ви мені, як жиди од нас давали дропака: лапсардаки свої позадирали аж на плечі, пантофлі порозгублювали, а білими панчохами грязюку місили. Як пригадаю, то й не вдержусь од сміху. Ти б, чоловіче божий, ще б про жидів у пісню щось додав! — Додам колись... — одповів кобзар. — Не все відразу. Козаки вже повечеряли, але не хотіли ще кластись спати. Всім хотілося б без краю слухати кобзаря. І не біля цього тільки гурту козаків був кобзар, — співало їх кільки душ по різних кутках полявини. — Ще якусь заспівайте, кобзарю! Ще! — просили козаки — Про славу заспівайте! — Співав би, добрі люде, — одповів кобзар, — аби слухали, та щось мені у горлі дере, неначе полови туди мені насипано! — От лихо! Меду б тобі кухоль, так де його у поході візьмеш! — Джура! — гукнув Ганжа. — Піднеси божому чоловіку кухоль мого меду! Джура раптом наточив з боклага добрий кухоль меду і підніс кобзареві. Той вихилив його одним духом і, обтерши рукавом вуси, почав знову співати: Розляглися круті бережечки по роздоллі, Пожурились славні козаченьки у неволі. Гей, ви, хлопці, ви добрі молодці, не журіться, Посідлайте коні вороні, садовіться Та поїдем у чистеє поле, у Варшаву, Та наберем червоної китайки на славу; Гей, щоб наша червона китайка не злиняла, Та щоб наша козацька слава не пропала. Гей, щоб наша червона китайка червоніла, А щоб наша козацька слава не змарніла. Гей, у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна засмутилася, А ми ж тую червоную калину та й піднімемо, А ми ж свою славну Україну та й розвеселимо. — Гарно, гарно, — загукали навкруги. — Це теж нова дума, — сказав Чорнота. — Саме вона до наших часів і припадає!
— Тепер, чоловіче божий, веселішої! — почулися голоси козаків, коли кобзар скінчив. — Такої, щоб горіло! — Хіба такої, щоб до танців? — спитав кобзар. — Атож! Адже за день ноги у сідлі набрякли! — Вороги за річкою, а ви танцювати? — обізвався Чорнота до козаків. — За річкою? — почулося з натовпу. — Те байдуже: поки дійдуть сюди — дотанцюємо! — А прийдуть вороги сюди, — обізвався вусатий уманець, — то будем їх бити, як під Жовтими Водами та під Корсунем били; коли ж несила наша буде, голови свої за неньку Україну покладемо! Ушквар, кобзарю, такої, щоб аж лихо танцювало. Весело забряжчали й засміялись струни бандури, і кобзар голосно гукнув: Ой я сіно скромадила, Сім сот хлопців принадила... Зразу коло біля кобзаря поширшало, а посеред кола вихором закрутилися дві пари козаків. В кого — один, в мене — два, Чорноброві обидва!.. Додав кобзар, хвацько вибиваючи пальцями по струнах, і серед кола закрутилося ще скілька пар козаків. Пішла ходором вся полявина од козацького гопака; пролісками ж аж луна пішла од вигукування танцюристів. Тільки Чорноті вже не довелося на те дивитись, бо під ту хвилину до нього наблизивсь сотник Криця і подав йому цілий пакунок паперів. Полковникові треба було переглянути ті папери, і він, покликавши до себе на поміч полкового писаря, пішов з ним до намету. Там вони поморочилися над паперами мало не цілу годину і врешті-таки натрапили на листа пана Преслава з звісткою про кількість польського війська. Зважаючи на велику вагу тієї звістки, Чорнота послав того листа гетьманові з курінним атаманом та десятьма козаками, що провожали до гетьмана коваля. IV Управившись з паперами й військовими справами, Чорнота вийшов на повітря. Стояла вже ніч, козацтво клалося спати, хоч подекуди ще й досі грали й співали кобзарі. Молодого полковника потягло до намету, де була дівчина, його бранка, до того ж він згадав, що пан Януш досі з закрученими руками. Взявши з собою невеликого ліхтаря, Чорнота увійшов у намет. Пан Януш сидів долі, зціпивши від болю зуби й насупивши чоло; Христина вже спала, Галина ж напівлежала, схилившись до батькових колін, і по очах її знать було, що той самий батько, який досі був для неї пугалом, тепер, коли він приймав муку, став близьким її серцю. Побачивши Чорноту, Галина зразу ж звернулася до нього:
— Пане полковнику! Пожалійте мого старого батька! Мотузки прямо переїли йому руки! Пан Януш гнівно глянув на дочку: — Як насміла ти за мене просити? Мені хлопської милості не треба! Чорнота приглушив у собі образу і сказав спокійно: — Я, пане Янушу, не хлоп, а полковник славного Війська Запорозького... То, може б, пан звертався до мене більш чемно? — Хлопський полковник є й сам хлоп!.. — пробубонів шляхтич. — Даремне пан робить мені образу! — сказав Чорнота. — Я прийшов, щоб зробити, у чому можу, панові полегкість. Перше за все заспокойтеся: я не вчиню ні панові, ні панночці нічого лихого... От вам моє слово. Пан Януш глузливо, крізь сціплені зуби, засміявся. — Хлоп заспокоює своїм словом... Хлопське слово — вітер!.. Нарешті Чорнота спалахнув: — Час би вже вам, панам, після того, що сталося, зрозуміти, що козаки такі ж, як і ви, вільні люде!.. — Що? — піднявши гордо своє чоло, скрикнув пан Януш. — Ви, хлопи, — рівня славній польській шляхті! Поки світ стоятиме, хлопи будуть хлопами! Запал та гонор шляхтича не ображали вже Чорноту, і йому схотілося ще дужче подратувати поляка: — Даремне пан виставляє себе на посміх! Ми вже шаблею здобули собі волю, здобули й панство... І якщо ви, ляхи, не схочете з нами по-братерському жити, то геть виженемо всіх вас з України. Заженемо у вашу Варшаву, та й сидіть там, як жиди на шабаші! Пан Януш схопився на ноги, але зразу ж з розпукою на виду впав на землю. — Коли б мені не зв'язані руки, я показав би тобі твоє місце, проклятий схизматик! От скоро прийде польське військо, пов'яже всіх вас, гайдамаків, і порозсадовить по палях! Чорноті дуже кортіло збити пиху гонорливому шляхтичу, і він таки й зробив би це, коли б пан Януш не був батьком Галини; її ж очі викликали у ньому бажання заспокоїти дівчину і досягти того, щоб вона мала його не за ворога, а за щирого прихильника. Тільки заради Галини він не вважав на ті образи, що робив йому пан Януш. — Це так пан мені дякує за мою до нього доброзичливість? — обізвався він. — Скажіть же, що я повинен зробити, щоб пан став до мене прихильним? — Одвези мене з дочкою на той бік Пиляви і пусти на волю! Чорнота замішався. Пустити їх на волю, щоб ніколи вже не побачити тієї чарівної дівчини, що він вирятував з пазурів Вовгури? Ні, сього він не може зробити. Він нікуди не пустить її од себе. — Це ж неможливо! — сказав він. — Неможливо через те, що ми з вами воюємо. Правда, допитувати пана про польське військо мені вже нема нащо, бо я вже все, що потрібно, знаю з листа пана Преслава, добутого у Пилявському замку. — Прокляття! — скрикнув старий шляхтич не в собі. — Я згубив Річ Посполиту! Ліпше було б, коли б ті харцизи спалили мій замок разом з паперами!
— А щоб пан не мав мене за ворога, я згоден розв'язати йому руки і дозволити вільно ходити по табору, з умовою, що шановний пан Януш подасть мені шляхетне слово не тікати з мого табору. Руки старого шляхтича давно набрякли, як колоди, і завдавали йому великих мук, проте, подати шляхетне слово козакові він мав для себе за приниження і через те вагався з одповіддю. — Ну що ж? Дає пан слово не тікати? Муки, врешті, переважили гонор пана Януша, і він з прокльоном у серці одповів: — Даю шляхетне слово... — Ну от добре... Чорнота почав розплутувати мотузки на руках в'язня, але вузли глибоко в'їлися у тіло, і при малому освітленні ліхтаря їх нелегко було розв'язати. У нетерплячці козакові почала допомагати Галина, їхні руки зустрічалися і плуталися одна з одною. Непомітно для самого себе козак придержав руку дівчини у своїй руці, і тепло його руки блискавкою пішло по її тілові. Галина не зразу випручала свою руку і, засоромившись з того, пильніше припала до мотузків. Нарешті, руки пана Януша були розв'язані, і він, стогнучи, почав терти їх. Чорноті не хотілося покидати намету бранців, але ніякої причепки до того, щоб лишатися у ньому, вже не було. — Прощайте тепер!.. — сказав він після мовчанки. — Заспокойтеся й спіть. Коли Чорнота вийшов на повітря, над землею вже царювала ніч. Зірки своєю безліччю так запорошили небо, Що, здавалося, не лишилося вже на ньому й клаптика вільного місця. У вогкій од ночної роси траві світилися блищаки, немов перемовляючись своїм срібним світлом з далекими зірками. Понавколо полявини, наганяючи на козаків міцний сон, стиха гомоніли своїми соковитими листями столітні дуби. У таборі стояла така тиша, неначе й самого табору не було тут; тільки пирхання коней та далеке пугукання вартових іноді порушали ту тишу. — Іди собі спати! — сказав Чорнота, розглядівши біля намету вартового. — Сих ляхів уже не треба стерегти. Вартовий охоче пішов спати, сам же Чорнота стояв біля намету вагаючись. У темряві ночі йому ввижався білий, гнучкий дівочий стан і блакитні очі, що з подякою й ласкою дивилися на нього. Завзятий козак, що всі свої юнацькі роки прожив у походах, серед степів, лісів та людської крові, був приголомшений дівоцькою вродою. Та врода закликала його до кохання й радості і вабила до щасливого, спільного з коханою дівчиною життя. Цілим натовпом ходили тим часом думки і в голові Галини. У монастирі її повчали, що козаки — то прокляті Богом схизматики, що вони лютіші за звірів, бо розгніваний Бог не дав їм серця; од батька вона чула, що козаки такі ж саме хлопи, як і інші українці: брудні, нечемні, неосвічені, однакові з тварями, віддані Богом на те, щоб працювати на своїх панів. А що ж вона побачила? Козак, що її зрятував, такий огрядний, чемний, такий моторний красунь і до того добрий і навіть соромливий... Він далеко добріший і ввічливіший, ніж її батько... Батько ображав його, звав у вічі хлопом; він же все те йому подарував і поводився з ним по-шляхетському.. . Галині стало соромно за батька, і схотілося догнати козака й подякувати йому за його добре серце.
Дівчина вийшла з намету і, побачивши Чорноту, наблизилася до нього. — Спасибі вам, добрий полковнику, за вашу ласку... З тим вона хотіла взяти козака за руку, але несподівано почула себе у його обіймах. — Люблю тебе, моя пташко, як світ сонця, як душу свою... — шепотів біля неї знайомий голос. — З першого погляду закохався я у тебе, мов шалений. Хоч волею, хоч неволею, а будеш ти моєю!.. Дівчина почула, як козацькі вуси залоскотали її щоку і теплі вуста обпалили її губи поцілунком. З несподіванки вона й нестямилася, аж козак ще міцніше пригорнув її до себе та цілує ще раз... ще... Нарешті дівчина прочуняла. Вона пташкою випорхнула з обіймів козака і, тремтячи всім тілом, побігла у намет. Дивні почуття обхопили душу дівчини. Радість і щастя, що зворушили її істоту після поцілунку козацького полковника, скоро потьмарилися від сумних думок про те, що козак не шляхтич, а до того він ще й схизматик і ворог Польщі; що батько не тільки не згодиться на її шлюб з козаком, а навіть прокляне її, і, що впустивши козака у своє серце, вона вчинила не тільки великий гріх, а ще й зраду своїй батьківщині. Під впливом таких думок Галина не спала всю ніч і більшу частину її простояла навколюшках, шепочучи ті молитви, яких багато вивчилася у монастирі, і, викликаючи до себе Божу Матір, щоб допомогла їй викинути козака з свого серця; за його ж доброзичливість вона подала собі слово оддячити йому чимсь іншим, а тільки не коханням своїм. На другий день у розмові з батьком Галина нарікала на те, що він поводився з Чорнотою нечемно, не вважаючи на те, що полковник, як з усього виходило, дістав шляхетське виховання. З приводу сього старий шляхтич не сперечався з дочкою. Він ввесь час був сумний і каявся, що подав Чорноті слово не тікати. «Як можу я тут сидіти, — думав він, — коли батьківщина моя у небезпеці? Я неодмінно повинен перестерегти привідців польського війська про то, що козаки захопили моє листування». Проте втекти з козацького табору було нелегко. Як помітив пан Януш ще з першого дня, понавколо табору в усі боки рясно становилися чати, піші й комонні. До того ж він розумів, що вийти з-під захисту полковника Чорноти і натрапити на вартових було однаково, що піти на смерть, бо й крізь намет він чув, яким пеклом у своїх розмовах всі козаки дихали на шляхту. Через кільки день у козацькому таборі почалася метушня. У серці старого поляка збудилася надія на те, що козаки, прочувши про велике польське військо, лагодяться тікати; та тільки та радість його була передчасна, — до намету бранців увійшов Чорнота і сказав, що мусить з своїм повком перейти ближче до річки Пиляви, бо на місці його табору стане гетьманське військо. — Хотів я, пане Янушу, — сказав у розмові Чорнота, — оселити вас на який час у вашому власному замку під моєю охороною, та, на жаль, не можу сього зробити, бо у вашому замку житиме сам гетьман. Старий шляхтич насупив брови: — Коли б я міг се передбачити, я власноручно спалив би свій замок! Через який час Чорнота й Ганжа вивели свої повки з полявини на лісовий шлях і повели прямо до греблі й мосту через Пиляву, куди вже Ганжа й ходив раніше, пана ж Януша з дочкою та Христиною вели під вартою позаду козацьких повків пішки.
Галина була у селянській запасці, мережаній сорочці й черевиках на босу ногу, а старий шляхтич з огидою поглядав на одягнені на його ноги сині, з великою матньою штани й брудну селянську сорочку. Бранці йшли вже з півгодини. Незвичка до пішої ходи й до дебелих селянських черевиків робили Галині великі трудності. Вона спотикалася, зачіпалася за гілки, дряпала собі ноги і мало вже не плакала з утоми, як несподівано з лісу виник Чорнота і, підбігши конем до бранців, почав запрошувати дівчину сісти до нього на коня. Побачивши чорнявого красуня полковника у всій його войовничій красі і почувши його ласкаву мову, панночка палахнула рум'янцем; проте, вона подякувала козакові, сказавши, що йтиме пішки разом з своїм батьком. Сказавши так, дівчина одвела свої очі набік, щоб не зустрітись удруге з очима козака, аж у ту саме хвилину дужа рука молодого полковника обхопила її стан і, одірвавши од землі, посадовила на коня. В ту ж мить стиснутий острогами кінь, мов несамовитий, кинувся уперед і поніс козака з його дорогою здобиччю поміж деревами. Вони летіли вихором. Тепле, пахуче лісове повітря прудко шуміло повз них, а гнучкі віти лоскотали їх своїм листям; коли ж траплялося, що вони загрожували Галині небезпекою, то з хрустінням падали униз, підрубані шаблею хвацького вершника. За хвилину Чорнота з Галиною були вже далеко, заховані деревами од людських очей. — Ти моя бранка... — говорив козак, міцно пригортаючи до себе дівчину, — і повинна у всьому коритися моїй волі! Серце дівчини затріпотіло у грудях, мов пташка у сільці. Вона уявила собі, що козак хоче умчати її кудись у гущавину, де вона буде вже у необмеженій його владі, і жах обхопив її молоду душу. — Молю пана, — з благанням сказала вона, — поверніть коня назад! — Не зви мене паном... не зви й полковником... Зви мене Йваном, я ж зватиму тебе по-нашому — Галею. Ти моя, й я нікому тебе не оддам! — Молю тебе, козаче: пусти мене!.. У тебе ж добре серце! Чорнота зрозумів, чого злякалась дівчина. — Не бійся, горличко моя, я не буду насильником, бо люблю тебе не тільки палким коханням, як ніхто ще не кохав дівчини, але разом і ніжно — як дитину. Ти станеш моєю тільки після того, як своєю волею візьмеш зо мною шлюб. Він почав палко цілувати її вуста, чоло і очі. Галина не змагалася. Після його останніх слів вона була у його владі. їй було так любо, так солодко... І непомітно для дівчини губи її теж склалися у поцілунок і цілували козака... Аж тут перед очима Галини поміж віттями дубів почали виникати темні постаті черниць з чітками на руках і, заміряючись на дівчину чорними хрестами, погрожували їй пеклом... Мороз пішов по тілу дівчини... — Ах!.. — скрикнула вона, одсахнувшись од козака. — Ти схизматик! Вони... черниці-кармелітки погрожують мені. З тобою я занапащу свою душу!
— Забудь, Галочко, ті єзуїтські вигадки! — говорив Чорнота. — Бог один і для мене, й для тебе. Я виряджу тебе з батьком у Чигирин. Там ви перебудете поки скінчиться війна, а тоді ми з тобою візьмемо шлюб. Одно тільки ти мені скажи: чи любиш мене? Вона обхопила його шию. — Я не знаю, що то — кохання, а тільки мені так любо з тобою, Іване, так радісно, що, здається, й у раї не було б краще! Він міцніше пригорнув її до себе, голубив своєю рукою... Дівчина мліла у його обіймах, з довір'ям до нього пригорнувшись, а тіні лихих черниць танули під промінням вечірнього сонця й теплом молодого чистого кохання. Нарешті, втомлений кінь спинився, і козак повернув його на шлях до свого нового коша. V До тих часів, про які ведеться наше оповідання, себто до повстання українського люду, польська держава була великою й могутньою. До неї належали Україна, Біла Русь, Литва й частина Пруссії, остання ж, Пруссія, та Молдова були од неї залежні як голдівники. Спілки з поляками домагалися всі держави Європи, бути ж їй ворогом зважувалася тільки могутня у ті часи Туреччина. Побідні хоругви польського війська бачили й турецькі, німецькі, угорські й свейські городи, і навіть на баштах далекого московського Кремля маяла корогва з польським орлом. Найкраще польське військо завжди набиралося на Україні, і через те після того, як реєстрові козаки і польські драгуни, набрані з українців, стали на бік Богдана Хмельницького, а все українське поспільство повстало на поляків, як один чоловік, Польща відразу знесилилася, бо хоч і небагато втеряла вона війська під Жовтими Водами та під Корсунем, так зате не мала з кого набирати нового війська. Ледве через п'ять місяців було зібрано вісімдесят тисяч війська, та й те наполовину складалося з німців, угорців та волохів, бо ті, почасти за гроші, почасти як підвладні полякам, прислали своє військо їм на поміч. І от тепер мов дві великі, темні хмари насувалися до річки Пиляви два ворожі війська. Зі сходу, з Білої Церкви, йшли реєстрові козаки й запорожці з арматою, під приводом гетьмана Хмельницького; з півдня й півночі приєднувалися до нього загони повстанців під приводом Кривоноса, Богуна, Нечая, Морозенка, Небаби, Гайчури й інших богатирів і навіть з заходу, з Галичини, проскочив сюди ватажок Носач з опришками; з заходу ж наступало різноязичне польське військо. Тисячі возів тяглися кількома шляхами позаду того й другого війська. Проте кількість возів у козацькому війську була далеко менша, ніж у польському, бо козаки йшли своєю землею — Україною — і мали де добувати харчів; навпаки — за польським військом обози розтягалися на десятки миль, возів у їхньому військові було більше, ніж людей, бо всякий пан віз за собою свою одіж, постелю, харчі, вина і навіть найкращу хатню посудь, щоб похвастатись нею перед іншими панами. Над натовпами війська чорними хмарами крутилися круки, чуючи собі скоро велику здобич, а з-позаду війська до його табору щоночі підходили цілі табуни голодних вовків, отруюючи повітря своїм огидливим виттям. Не дійшовши до Пиляви з півмилі, обидва війська стали таборами. Хмельницький розташувався з арматою на полявині, серед лісу, і, взявши з собою найближчих порадників: Богуна, Джеджалія, Кривоноса та Виговського, над'їхав до табору Чорноти й Ганжі, що стояв гонів за двоє од річки Пиляви.
Всі семеро поїхали обдивитись на береги річки. Перед козацьким військом на шляху з Києва на Варшаву була через Пиляву гребля з мостом, а обабіч шляху од річки до лісу слалися рівні луки, вкриті болотами, що за літо тільки зверху трохи підсохли; під вагою ж коней не товста, тверда шкарупа на болотах провалювалася, і коні грузли у болото. Помітивши, що польський берег Пиляви твердіший за східного, гетьман і всі полковники зважили за найліпше заманити поляків на східний бік Пиляви і потім загнати у болота. — Щоб заманити ляхів на сей бік, — говорив Хмельницький до товаришів, — доведеться частину війська вирядити за міст на той бік. Знаю я ляхів — вони шпаркі, коли їхня сила. Здолають наше переднє військо за мостом, то вже на тому не спиняться — перебіжать сюди!.. — От тоді ми їм і покажемо, почіму ківш лиха! — обізвався Чорнота. — Ти, Йване, казав... — обернувся до Чорноти гетьман, — що тут десь вештаються по околицях вовгурівці та гайчурівці... Збери їх, вражих синів, до себе та й постанови за міст. А то вони тільки знають неузброєних людей мордувати та палити те, що нам самим потрібне. Куди не повернешся, все попалене, все зруйноване... Вони тільки шкодять війську. — От те ж саме й я кажу! — одповів Чорнота. — Я звелю їм поробити за мостом окопи, та й нехай вражі діти покажуть свою вдачу на ворогах! — Ну, а далі, — сказав гетьман, — ти вже роби, як сам знаєш, а щоб мені заманив ляхів сюди, на болота! — Та вже якось-то заманю! Оглядівши береги Пиляви, гетьман поїхав у замок пана Януша і розташувався там з писарем та канцелярією. Табір польського війська був у півмилі на захід од мосту через Пиляву на гарному, рівному степу. Військо їхнє було дуже добре узброєне, забезпечене харчами і мало багато гармат; тоді як війська Хмельницького половина була узброєна тільки косами, вилами та кийками. Поляки розуміли перевагу своєї зброї і зарані празникували свою перемогу над козаками; пригоди ж з військом коронного гетьмана Потоцького під Жовтими Водами та під Корсунем здавалися їм такими випадковими, що під час бенкетів у польському таборі щодня можна було почути похвальбу розігнати хлопів канчуками. Проте привідці польського війська не хапалися до бою. Головний з них, Домінік Заславський, навіть зовсім не мав охоти битись з козацьким військом, бо убивати повстанців вельможному панові було зовсім не корисно, — серед тих повстанців були тисячі хлопів з його незчисленних маєтків на Україні, та до того ж він ще не стратив надії на те, що козаків можна умовити до згоди й покірливості. Тільки Ярема Вишневецький, заклятий ворог козаків, радив вдарити на них всім військом; проте, його ради пан Домінік не послухав, а, стоячи табором біля Пиляви, розважав шляхту щоденними бенкетами; щоб же вояки не нудилися, він дозволив всім охочим підходити до Пиляви і викликати козаків на герці. VI Три дні вже з ранку до вечора понад річкою Пилявою одбувалися герці. Охочих до того, як з боку козаків, так і з боку поляків, знаходилося чимало. Найзавзятіші вояки й найбільше хвацькі гарцьовники перед герцем банили й
скребли своїх баских коней, щоб вони аж виблискували своєю оксамитовою шерстю. Вони сідлали їх коштовними сідлами, на себе одягали найкраще вбрання, чіпляли до боку найдорожчу й найбільше улюблену зброю, брали до рук вигострені списи і виїздили до річки, викликаючи з ворожого боку охочих помірятися хистом та міццю; коли ж на заклики ніхто довго не виїздив, то вояка ганив все вороже військо, лаючи всіх так, що у наші часи ніхто такого й не вигадає. Козаки були кращі за поляків верхівці, та зате поляки вміли з більшим хистом рубатись... Врешті, частіше складалося так, що поляки були побідниками, козаки ж або верталися з герцю об'юшені кров'ю, або зовсім накладали головою, і на свій бік річки їх уже переносило товариство на ношах. На четвертий день обоє війська вже так роздратувалися, що почали набігати на ворогів не поодинці, а цілими купами. Чорнота й Ганжа розуміли, що наблизився час, щоб заманити поляків на козацький бік Пиляви; і от вони, одбиваючи польські наскоки, перейшли з своїми повками через греблю на польський бік, де вже стояли у окопах з своїми загонами Вовгура й Гайчура. Звістка про цей перехід стурбувала польських привідців, і вони, піднявши на ноги все військо, вивели його з табору й поставили до бою. Любо було глянути на польське військо, що рівними лавами вкрило все поле. Гусари, що всі були з польської шляхти, шикувалися на чудових, прудких, як вітер, і баских, як вогонь, конях. Чепраки під сідлами були у них саєтові, гаптовані золотом та сріблом, маленькими рученьками паній та панянок. Самі сідла були ковані сріблом та поцяцьковані коштовними каміннями; стремена теж були срібні, обзолочені; шаблі всі з золоченими або й щиро золотими держаками. Кунтуші на гусарах були різноколірові з оксамиту, з золотими гапличками й ланцюжками біля коміра, пообшивані коштовним хутром. На косоверхих шапках у них теліпалися золоті китиці, вкриті блискучими самоцвітами, на ногах же брязкали острогами червоні або блакитні сап'янці. Спільники поляків були вбрані простіше: німці — у сині жупани, угорці ж та волохи — у свої народні різноколірові куцини. Всі вояки вже занудьгувалися походом і нетерпляче поривалися до бою. Далеко не таке браве на вигляд було військо гетьмана Хмельницького, що теж виготувалося до бою і стояло сховане по пролісках. Хоч після Корсуня й Жовтих Вод і воно, як казали, «трохи підлаталося», а проте, було вбрате надзвичайно різноманітне. Запорожці були у різноколірових каптанах та червоних поверх них жупанах, драгуни, що прилучилися до козаків од поляків, по вбранню скидалися на німецьку піхоту, реєстрові козаки були у синіх чумарках, повки ж, що складалися з загонів Кривоноса, Ганжі, Нечая, Богуна й інших, були хто у золотом гаптованій одежі, добутій по польських замках, а хто так і у звичайному селянському сіряці. Хмельницький, з булавою у руці, під великим гетьманським бунчуком, об'їздив своє військо, розважаючи своїм словом тих, що не бували досі у бойовищах. — Стійте міцно, панове молодці! — гукав він до молодих козаків. — Стійте, як брати ваші стояли й билися на Жовтих Водах та під Корсунем. Моліться милосердному, пам'ятаючи, що ми б'ємося за волю дітей наших та за віру свою православну, стоптану ляхами. Господь допоміг нам вже двічі перемогти поляків, — допоможе перемогти їх і втретє, бо на нашому боці свята правда! Слідом за гетьманом ходили понад військом попи з кропилом і благословляли козаків на славну смерть за святу віру. У обідню пору до повків Чорноти і Ганжі на чудовому огирі під'їхав завзятої постаті поляк і почав викликать на герць не простих козаків, а когось з
отаманів та старшини. Це був середніх літ шляхтич, прозвищем Збручич, загартований у степових походах на татарів та у бойовищах з шведами й турками. Метке було його око, непохибна була рука, і скільком ворогам збавив він уже за своє життя віку, тому він давно погубив рахунки. — Гей ви, хлопи, гречкосії! — гукав шляхтич, басуючи своїм чудовим вороним конем понад козацькими повками. — А висилайте лишень до мене кого-небудь з ваших метців — ватажків та богатирів, я одрубаю йому своєю шаблею вуха і кину псам на сніданок! Козаки переглядалися. Після вчорашніх пригод небагато вже було охочих до герцю з поляками, та й постать Збручича, що сміло сам на сам ходив на медведів, не дуже-то завдавала охоти помірятися з ним міццю. — Що ж? — глузував поляк. — Мабуть, ваші богатирі звикли тільки ціпами махати, а не шаблею. Бидлом нашим ви були, бидлом нашим і будете довіку! — Не діждеш того, вражий ляше! — почулося з козацького боку, і наперед війська виїхав Вовгура. Велика постать польського богатиря у порівнянні з Вовгурою враз зменшилася і наче присіла. Ні списа, ні шаблі не було у Вовгури, а держав він у руці важкий, з довгим держаком келеп. — Гаразд, Вовгура, гаразд! — загукали козаки-вовгурівці. — Збий йому пиху! — Молись Богу, вражий ляше! — гукнув Вовгура. — Бо вже тобі меду-вина не пити! — Кинь свою ґирлиґу, хлопе! — глузував Збручич з Вовгуриного келепа. — Це тобі не вівці пасти, а з лицарем битись! Скипів Вовгура, вдарив свого коня острогами і полетів на поляка, той же дожидав його, стоячи на місці, і, обіперши ратище свого списа на стремено, направляв його блискучий гостряк на груди козака. Близько вже козак-велетень... Вже високо замахнувсь він своїм келепом над головою поляка... Та неабиякий вояка був Збручич, — він знайшов собі рятунок од келепа козака і так смикнув свого коня, що той підкинувся на дибки назустріч келепові. Мов спілий кавун, репнула голова нещасного коня од важкого келепа Вовгури, зате живий лишився його вершник і у ту ж мить всадив гостряка свого списа козакові у серце. Охнули й козаки, й поляки, коли обоє бойці впали на землю, тільки між поляками скоро почулися радісні вигуки, бо Збручич зараз же виліз із-під свого мертвого коня; козацький же богатир, лежачи на землі, корчився у боротьбі з смертю. Засмутилися вовгурівці і, піднявши свого ватажка на руки, понесли за річку до козацького табору. Через кілька хвилин завзятий шляхтич, добувши собі другого коня, знову вже гарцював між двома ворожими військами, гукаючи до козаків: — А що, смердючі хлопи?.. Це вам не ціпами махати! Де ж поховалися ваші ватажки? Нехай виходять всі поодинці або хоч і всі заразом. Я всіх їх повкладаю, як уклав вашого чабана. — Нема кому більше йти на нього, — почулося поміж козаками, — як не Гайчурі! — Виходь, Гайчура! Не дай ляхові з нас кепкувати!
— Як іти, то й іти! — одповів Гайчура і виїхав наперед війська. Ватажок лугарів, себто козаків, що ввесь вік вікували по нетрях Великого Запорозького Лугу та по скелях і байраках Дикого Поля, був середнього зросту, широкий у плечах і запалений вітрами так, що шия його й обличчя скидалися скоріше на халяву чумацького чобота, ніж на тіло людини. З-під високої його шапки вибивався оселедець, виявляючи у ньому запорозького братчика. Років з двадцять уже, як Гайчура, не стерпівши польського гніту, покинув Україну і пробував по лугах та байраках, переховуючись там з такими ж, як і він, волелюбивими братчиками і од людей, і од дикого звіра, аж поки нарешті звістка про те, що Україна повстає на своїх гнобителів, не витягла і Гайчуру з його товаришами з диких нетрів на Україну. За свій вік Гайчура чимало разів бився з ворогами і рубав їх як не треба краще, та тільки такої науки до герцю, яку мав польський шляхтич, у нього не було. — Оце у вас кращого й немає? — глузливо скрикнув Збручич, наближаючи коня до супротивника. — Ну й лицарі! Хліви вам чистити, а не воювати! — По-іншому заговориш, як покуштуєш моєї шаблі, ляше! — обізвався Гайчура і пустив свого коня на поляка. Коні з вершниками збіглися докупи. У повітрі забряжчали дві шаблі... Та ніхто з бойців ще не вспів зачепити ворога, а вже гарячі коні проминули один одного. Бойці повернули розпалених коней і знову збіглися, виблискуючи один над одним шаблями. Вони крутили своїх коней і, насідаючи один на одного, намагалися достати свого ворога гостряком шаблі. Всі, сперши дух, дивилися на бойців, всією душею пориваючись на поміч всяк своєму лицареві. Аж ось шабля Гайчури, застогнавши жалібно з напруги, випала з його руки, а сама рука козацького ватажка немічно звисла до сідла... Поляк розрубав козакові руку до самої кості, і з неї цілим водограєм задзюрчала кров. Скрики горя, образи й розчарування почулися з боку козаків,— гинув другий їхній ватажок... Як годилося на герцях, Збручич не добивав покаліченого супротивника, а тільки сказав глузливо: — Навчись, хлопе, раніше рубатись, а тоді вже лізь на шляхтича. Буде з тебе! З тим побідник од'їхав до своїх товаришів під голосні вигуки всього польського війська; скаліченого ж Гайчуру товариші зняли з коня і понесли за річку до табору. — Недобре нам складається!.. — загомоніли козаки. — Не буде щастя нам біля Пиляви. Треба, мабуть, одійти на інше місце! Почувши такі розмови, Ганжа занепокоївся: — Чому ж то не буде нам щастя? — обізвався він до козаків. — Через те, що вбито двох на герці? Хіба це диво? — А бачив ти, пане полковнику, як впав з коня Вовгура? — обізвався до Ганжі сивоусий козак з люлькою у зубах. — Бачив. А що?
— А те, що головою впав до нас. Ото ж і лихо так впаде на нас! Ганжа аж почервонів з серця: — А тобі ж, старому, й не сором переказувати при юнаках отакі баб'ячі брехні? Од того, що людина впала головою у той, а не у інший бік, лиха не станеться, а од таких брехень може статись! Тобі б час розуміти, що буде те, що Бог дасть. Полковник пішов понад своїм повком, розважаючи й заспокоюючи козаків. Тим часом завзятий шляхтич не вгавався. Випивши великий келех венгерського вина та проковтнувши дві сердельки, він знову виїхав наперед війська. — Чого ж ви, нещасні хлопи, ще тут чекаєте? Кидайте скоріше зброю та падайте нам до ніг! Не бійтеся: ми зглянемося на вашу нікчемну хлопську вдачу і пустимо вас до вашого діла — чистити наші свинарні та стайні. Козаки боліли душею, з сорому не підводили очей, та мовчали, бо шляхтич не хотів битись з простими козаками, з старшини ж ніхто вже на нього не виходив. — Ото уже й усі у вас богатирі? — глузував поляк. — Вже й немає охочих помірятися зо мною вдачею?.. Ну, так отож вам наука: коли бидлом ви народилися, так нема чого вам у лицарі й лізти. Бидлом нашим ви й помрете. У Ганжі давно клекотіло у грудях обурення на лайливого шляхтича, а до того він бачив, що пригода з Вовгурою та Гайчурою, разом з похвальбою поляка, дуже засмутили військо. Щоб піднести дух козаків, треба було щось зробити і Ганжа не втерпів. — Доки оцей пес брехатиме? — скрикнув він у ввесь голос. — Благословіть мені, панове товариство, з ляхом до герцю стать!.. — Схаменися! — обізвався, почувши те, Чорнота. — Ти полковник, потрібний Україні для керування військом, а хочеш віддати своє життя за чортзна-що — за одного шляхетного хвалька! — І батьки ваші були легкодухі та ще й зрадливі...— почулися з польського боку вигуки Збручича. — Вони не тільки завжди тікали од нас, а ще й самі своїх гетьманів нам видавали на катування. Вся ваша порода хлопська паскудна, нікчемна! — Чуєш? Чуєш? — гукав Ганжа до Чорноти. — І батьків наших уже зачіпає... Не дає кісткам небіжчиків спокійно лежати в домовинах! — Нехай бреше пес на вітер! — одповів той. — Ти, Демку, вже не такий-то молодий, — де ж тобі з цим ляхом зачіпатися? Та ще й ненька у тебе старенька єсть. — І самі ви паскудні, смердючі, — знову почулися вигуки шляхтича, — і віра ваша погана, схизматська! — Чуєш? — у ввесь голос гукнув Ганжа і кинувсь до свого коня. — Та хоч заспокойся ж! — умовляв шпаркого товариша Чорнота.— Не хапайся! Не годиться битись хвилюючись! — Нема чого мене повчати! — гукнув Ганжа вже з коня. — Гей, брати мої любі! Славні товариші! Дайте мені кухоль горілки: пригадаю я свої юнацькі літа — заткну пащу вражому ляхові!
— Ганжа, Ганжа виходе на герць! — почулися голоси поміж козаками і луною розійшлися по всьому козацькому війську. Всі зразу повеселішали: — Ганжа повчить ляха! Ганжа помститься й за Вовгуру, й за Гайчуру, та й за козацьку честь! Ганжа тим часом вихилив кухоль горілки, обдивився на свою зброю й, взявши у праву руку списа, виїхав наперед війська, його постать була тепер спокійна й велична. Красиве, трохи повне обличчя, з довгим рівним носом і пишними, з невеликою сивиною, вусами ні одним рухом не виявляло хвилювання, а очі з-під пишних, трохи насуплених брів дивилися на ворога гострим поглядом. — Доки ти брехатимеш, єретичний сине? — гукнув він, наближаючись — Забув уже, як ви тікали з Корсуня до лясу? Забув, що ваші обоє зараз з нашої ласки у Криму сиру кобилячину жують? От ми вам про нагадаємо: віддамо й вас татарам у неволю, погану ж вашу Варшаву зруйнуємо!
до поляка. гетьмани те дощенту
— Ах, пся-віро... хлоп проклятий! — скипів Збручич. — Варшава славна, а не погана... А ваші ослячі голови стримітимуть по її баштах та мурах! — Ну, годі вже, ляше, лаятись... — сказав Ганжа. — Час до діла братись! Я от стаю з тобою на герць за честь козацтва й України. Тільки у мене умова така: одному з нас не животіти! Битися — не до крові, а до смерті! — Найліпша умова! — одповів шляхтич. — За твою злодіяцьку голову мені подякує вся Польща! — І битися однаковою зброєю! Нехай нас Бог розсудить. — І це добра умова. Може, зразу на списах? — Як на списах, то й на списах. Бойці од'їхали один од одного, щоб дужче розігнати коней, взяли до рук списи, і, направивши їх блискучі гостряки уперед, стиснули коней острогами і кинулися один на одного так, щоб мати ворога з правої руки. Ще мить — і, здавалося, обидва будуть на списах і разом впадуть мертві додолу. Та, мабуть, щось небезпечне для себе побачив Збручич і, несподівано повернувши свого коня так, щоб він прийшовся Ганжі з лівої руки, намагався встромити йому свого списа у бік. Цей захід поляка був такий несподіваний, що Ганжа ледве вспів вдарити своїм списом по списові ворога, щоб одхилити його набік. Трісь... — і обидва списи перебилися. Козацький вояка врятувався од смерті, але у руці його, як і у руці супротивника, лишилася тільки половина ратища. Бойці спинили розпалених коней і з'їхалися знову: — На шаблях? — На шаблях! Вони знову розбіглися, щоб розігнати коней. — Збручич, Збручич візьме верх! — почулося з польського боку. — Шабля — то найбільше укохана його зброя! — Не піддавайся, Демку! Кріпись, полковнику! Вкороти ляхові віку! — гукали з боку козаків.
Бойці збіглися, і у повітрі забряжчали шаблі. — Молися, хлопе, Богу! — гукав Збручич, намагаючись дістати шаблею до шиї козака. — Ось зараз я понесу твою голову у наш табір на гостряку своєї шаблі. — Не кажи, ляше, гоп, поки не перескочив! — одповів Ганжа, одбиваючи наскоки поляка. Бойці рубалися довго й завзято. Вони то роз'їздилися, то знову кидалися один на одного, то крутили своїх коней, намагаючись несподівано вдарити ворога з другого боку. До Ганжі повернувся хист його юнацьких літ, і поляк не зміг взяти над ним перевагу. З півгодини тягся вже цей завзятий герць. Обоє бойці вже стомилися, у поляка вже точилася кров з руки, у Ганжі — з плеча. Напруження глядачів дійшло вже до більш нікуди. Обоє ворожі війська довгими лавами підсунулися ближче до бойців і, сперши дух, чекали кінця герцю. — Дзз... — почулося у повітрі, і всі зрозуміли, що сталося щось непевне. На очах усіх два гостряки од шабель, простогнавши у повітрі, впали на збиту копитами коней землю. Поляк дуже рішуче намірився було вдарити свого супротивника шаблею, Ганжа ж з усієї сили вдарив його шаблю своєю... і от у руках бойців лишилися самі держаки од шабель. Глядачі були розчаровані. — Що ж то: пан не подолає хлопа? — гукали Збручичу поляки. — Не зроби ганьби Польщі! — Добивай, Ганжа, ляха! — гукали з боку козаків. — Добивай єретичного сина! Докажи козацьку вдачу! — На келепах! — ледве зводячи дух, одповів той. Бойці роз'їхалися, щоб передихати. — Та тебе ж, Демку, поранено! — скрикнув Чорнота, побачивши на плечі Ганжі кров. — Подряпано, а не поранено! — пожартував той і обернувся до своїх козаків: — А дайте мені, панове-товариші, кухоль горілки, бо щось моя рука вже намахалася! Десять козаків кинулося подати Ганжі горілки, і він вихилив добрий поставець. — Дайте мені мій келеп! Ганжі подали келеп, і він, взявши його у руку, покрутив у повітрі, неначе випробуючи, чи не важкий він на його втомлену руку. — Добре буде! — сказав врешті Ганжа, чіпляючи келеп до сідла. Далі він розстібнув сорочку і, показуючи козакам на своїх грудях невеликий срібний хрестик, додав: — Якщо вб'є мене лях, так сього хрестика не ховайте зо мною, а передайте моїй неньці. Козака на тім світі й без хреста пізнають!
— Зробимо по твоїй волі! Зробимо! — одповідали козаки. Ганжа знову виїхав наперед війська, поляка ж ще не було. — А що, ляше?.. — почав гукати козацький полковник. — Мабуть, засапався так, що й духу не зведеш? Мабуть, непереливки вже? Аж ось виїхав і Збручич. — Я не поспішався, — сказав він, — тільки через те, що хотів дати тобі ще трохи пожити на світі! Бойці знову стисли коней острогами і помчали один на одного. Ось коні зближаються... І козаки, й поляки, сперши дух, стежать очима за найдрібнішими рухами бойців. Ось важкі келепи вже метнулися над головами вершників... Ще мить — і хтось з бойців повинен впасти мертвим, бо келеп — то найстрашніша зброя. Тут Збручич знову хотів підставити під келеп ворога свого коня й підняв його на дибки, та Ганжа вже знав його звички і, проскочивши конем трохи далі та перекрутивши свій келеп у повітрі, щоб не вдарити по коневі, саме влучив їм шляхтичу по голові. Хряснули під важким келепом кістки польського богатиря, і з голови його по повітрю розлетівся скривавлений мозок, обляпавши коней обох бойців. Каменем впав на землю шляхтич, розпластавши на землі колись могутні руки; і, мов грім, залунали з козацького боку радісні вигуки, а козацькі шапки цілою хмарою полетіли угору на славу козакові Ганжі і всій Україні. Ганжа теж зняв шапку і почав махати нею до свого товариства, коли тут почув він з польського боку вигуки: — Втомлений був... втомлений! Не диво, що Збручича вбито, бо він був втомлений попередніми герцями! Тільки почув те Ганжа, як гонор та завзяття опанували їм — Втомлений був? — гукнув він до поляків. — Давайте іншого! Виходьте всі по черзі! Я всі ваші дурні голови порозбиваю, як горіхи! Побачивши, що побратим зовсім запалився, Чорнота під'їхав до нього і почав заспокоювати: — Годі тобі, Демку! Годі! Нехай брешуть собаки! — Ні, я їм заціплю рота! Нехай не брешуть! Давайте, єретичні сини... Хто у вас найдужчий!.. Через кілька хвилин замішання з польського боку виїхів дужий та бравий молодий шляхтич, красуючись своїм арабським конем та пишним блискучим вбранням. Враз по всьому полю понад лавами польського війська залунали вигуки поляків: — Віват пану Мрозовському! Віват! Смерть нахабі козаку! Супротивники зблизилися і подивилися один одному у вічі... Та, мабуть, у очах Ганжі шляхтич побачив недобре собі пророкування, бо його брава та завзята постать зразу неначе зів'яла й зменшилася. — На чому? — суворо спитав Ганжа.
— На шаблях! — одповів шляхтич. Ганжа не мав уже шаблі, бо вона була перебита на попередньому герці. Доводилося рубатись чужою. Він од'їхав до своїх уманців. — А дайте, панове, мені шаблю небіжчика Вовгури! — кілька козаків кинулися до вовгурівців і незабаром повернулися з шаблею вбитого богатиря. Покрутивши її у руці і махнувши кільки разів по повітрю, Ганжа задоволено встромив її у піхви: шабля припала йому до руки. — Чому ж, вражі діти, не подаєте горілки? — жартливо звернувся він до товаришів. — Чи я вам не людина, щоб отак битись не пивши? Горілка раптом з'явилась і, випивши півкухля, Ганжа виїхав на місце герцю, де шляхтич, дожидаючи його, мордував у нетерплячці свого коня. Бойці збіглися, брязнули шаблями і закрутилися у боротьбі. Ніколи ще, мабуть, не доводилося глядачам бачити такого завзятого герцю, який тепер почався: шаблі, люде й коні крутилися, звивалися й зчеплювалися у боротьбі, немов складаючись у одне тіло. У обох ворожих військах була така тиша, немовби на полі не було жодної живої душі. І от серед тієї тиші враз вибився з тисячей грудей скрик «ох!». Шабля шляхтича, жалібно простогнавши, високо у повітрі блиснула своєю загартованою крицею. Ганжа своєю дужою рукою вибив її з руки шляхтича і у той же мент наскрізь простромив йому шию великим Вовгуриним палашем. Червоним водограєм линула кров з шиї польського богатиря, і впав він з коня униз головою. Прокльони почулися з польського боку і вигуки радості з козацького. Знову над козацьким військом полетіли вгору шапки, і луною пішла понад Пилявою «слава» на честь Ганжі. Серед тих вигуків і замішання несподівано для всіх з польського боку вибухнув постріл, і Ганжа захитався у сідлі. — Зрада!.. Мене встрелено! — тільки й вспів простогнати козацький богатир і впав на траву недалеко од трупа вбитого їм шляхтича. VII Хто зробив той зрадливий постріл, ніхто не дізнався. Запевне, що хтось з поляків не зміг перетерпіти ганьби своєму народові і помстився на українському богатирі; проте, поляки запевняли, що ніхто з них не зміг би того зробити, бо лицарські звичаї були в Польщі у великій пошані, а що встрелив Ганжу якийсь волох. Побачивши серед вигуків радості, що їхній богатир падає, вбитий кулею, козаки палахнули помстою. — Зрада!.. Зрада!.. — залунало по всьому полю: — Смерть ляхам! Кара зрадникам! Обидва козацькі повки, що були на польському боці річки, а разом з ними й вовгурівці, та гайчурівці, не чекаючи ніякого гасла, кинулися на поляків, мов роздратовані звірі. Навіть Чорнота забув гетьманський наказ і рубався у передній лаві свого повку... Не сподіваючись такого наскоку, польські й волоські хоругви, що були найближче до козаків, кинулися тікати до головного війська; та тільки те їм не минулося, бо гострі козацькі шаблі все поле понад Пилявою вкрили
різноколіровими кунтушами польських гусарів, неначе квітками рясно сіяного маку. Тільки добігши до польського табору, Чорнота опам'ятався і згадав умову з гетьманом. — Назад! — гукнув він, кидаючись в усі боки і завертаючи передніх козаків.— Назад до греблі, бо буде лихо! Чигиринці та уманці послухалися полковника і повернули назад, прямуючи до мосту й до броду, вовгурівці ж та гайчурівці не схотіли тікати. — Всі поляжемо тут, а не вернемося за Пиляву! — гукали вони. — Вовгурівці та лугарі не тікають од ворогів! Нехай піде про нас слава поміж козаками! Нехай не брешуть ляхи, що ми хоробрі тільки проти неузброєних. Вони скупчилися в своїх окопах біля греблі і заприсяглися не покидати того місця, де загинули їхні ватажки. Тим часом привідці польського війська, побачивши, що одна частина козацького війська обороняється, друга ж тікає, подумали, що у військові гетьмана немає ладу, і звеліли своїм сурмачам сурмити до бою. Чотири повки поляків погнали за козаками і, добігши до греблі, вдарили на вовгурівців та гайчурівців. Та тільки здолати тих велетнів було нелегко... Козаки-богатирі билися, як леви, і тим зрятували уманців та чигиринців, що саме переходили за річку. Тяжко було стояти невеликій купі козаків проти чотирьох найкращих польських повків. Купка їх танула, як воскова свічка, і через півгодини славні козацькі вояки всі полягли головами за рідний край, відпокутувавши свої криваві вчинки своєю власною кров'ю. Управившись з вовгурівцями, польські повки Осинського, Іордана, Витовського та воєводства Минського кинулися за козаками Чорноти на східний бік Пиляви хто греблею, а хто й бродом. А Чорноті того тільки й треба було: добігши з своїми повками до проліску і сховавшись там на хвилинку з очей поляків, він звелів двом сотням уманців бігти у розсипку далі, аж до головного війська, сам же з останніми козаками повернув круто убік, щоб забігти ворогам за спину. Галас та гармидер збився біля Пиляви. Деякі польські повки товпилися біля мосту, ті ж, що вже перейшли на козацький бік, поспішалися поміж болотами доганяти козаків, бігли у розсипку і палили з рушниць навздогін, радіючи з своєї легкої перемоги. Покинутий з дочкою та служницею у козацькому таборі, без ніякого догляду, пан Януш, сперши дух, придивлявся з-за кущів до всього, що діялось. З початку бойовища він не розумів, на чиєму боці буде перемога, але тепер, коли Чорнота пробіг з своїми козаками повз табір у ліс, а на греблі і навіть по цей бік річки вже маяли у повітрі польські корогви, пан Януш зрозумів, що хоч перемога й на боці його рідного народу, та тільки вона довчасна, бо Чорнота тікає тільки навмисне, щоб навести поляків на головне військо гетьмана. Не сказавши Галині й слова, він побіг навперейми одному з коней, яких чимало бігало по полявині з-під убитих вершників. Галина зразу вгадала, що батько хоче втекти, і серце її завмерло з страху, що батько візьме й її. «Як? — думала вона. — Тікати? А від кого? Від того, з ким уже поєдналося моє серце? І куди?.. У той край, що їй зовсім невідомий...»
Дівчина з нудьгою й жахом побачила, що батько вже піймав коня і біжить по неї. Непомітно для самої себе вона захилилася од батька за Христину. — Скоріше, дитино моя, сідай до мене на коня! — схвильовано гукав, підбігаючи до Галини верхи, старий шляхтич. — Шлях до мосту вільний од козаків, — ми миттю добіжимо туди і приєднаємося до наших! — Як, тату? — скрикнула дівчина. — Ти хочеш утекти? А слово твоє шляхетське, що ти подав козакові! — Що за дурниці, Галино! — говорив пан Януш гнівно. — Які там рахунки з хлопом! Я те слово з примусу подав! — Він не хлоп! — з образою у голосі скрикнула Галина.— Ми й живі тільки завдяки його лицарству. Я не поїду звідсіля! Я не порушу слова! — Як? Ти не поїдеш з батьком? Я ж повинен бігти до своїх, не тільки рятуючи своє життя. Доля рідного краю залежить од того, чи захоплять наші Хмельницького, чи ні: а я знаю, як його злапати! Я до всього придивлявся й прислухався! Я бачу, що Чорнота хоче навести наших на Хмельницького й на його гармати. Я повинен навчити наших, як згубити Чорноту! — Згубити його?.. Того, кого я кохаю? — скрикнула дівчина, заломивши з розпуки руки. — І ти хочеш, щоб я разом з тобою зрадила його? Очі старого шляхтича широко розчинилися. Здається, що й грім не приголомшив би його дужче, ніж слова дочки. — Моя дочка закохана у хлопа?! — не в собі скрикнув він. — Та краще я вб'ю тебе своєю рукою, ніж ти станеш схизматкою! Несподівано старий шляхтич нагнувсь з коня і вхопив дочку рукою за стан. Дівчина скрикнула і хотіла пручатись, але гнів надав старому надзвичайну силу, і він, підхопивши Гнійну на своє сідло, вдарив коня острогами і полетів до греблі. — Христино, Христиночко! — у розпуці гукала Галина, а на її скрики від табору вчувалися розпачливі зойки. — Дитино моя... Галиночко! Візьми мене з собою!.. Довго бігла за конем бідна жінка, що не своєю волею одірвався од всього рідного та прикипіла до панської дитини. Вона падала з утоми й знову бігла, гукаючи й ридаючи за своєю названою дочкою, поки врешті впала на полі непритомна. А баский кінь тим часом переніс уже шляхтича за міст. Назустріч йому наближався ще полк гусарів, поспішаючись слідом за своїми товаришами. — Не йдіть за річку!.. Не йдіть! — гукав пан Януш до гусарського полковника. — Там вас чекає смерть! Та тільки через його селянську одежу поляки не звернули на його застереження ніякої уваги і, мабуть, хто-небудь з поляків зарубав би його шаблею за його пророкування, коли б не було на сідлі у старого молодої дівчини. Діждавши, поки від табору гетьмана почулися вибухи гармат, Чорнота зрозумів, що поляки здибалися з головним військом і що час уже захопити греблю у свої руки. Упорядкувавши помішані під час утечі повки чигиринців та уманців, він поїхав наперед і звернувся до козаків: — От так, панове молодці: добре ми ляхів у шори вбрали утікаючи. Вони зараз наперлися на гетьмана, та там їм і світ замакітриться! Тікатимуть зараз, мов
зайці! От буде їм добрий бенкет, якщо ми заступимо їм міст. Давайте ж, панове молодці, звеселимо сьогодня нашого гетьмана і всю Україну. — Веди нас, полковнику, а ми за тобою! — одповіли козаки, обдивляючись на свою зброю. — Буде їм од нас подяка за Ганжу! Розгорнув Чорнота свої два повки лавами та й впав, мов шуліка, на тих поляків, що були на мості й на греблі. Кривава збилася там сутичка, та недовга, бо скоро козаки вигубили все те польське військо, загнавши його у річку. Після того Чорнота зараз же захопив окопи, щоб не пустити більше поляків на поміч до тих своїх товаришів, що зчепилися з гетьманським військом. Тільки вспіли козаки засісти по окопах, аж з лісу, тікаючи од гармат, почали у розпорошку вибігати польські повки, прямуючи до мосту. Тут-то й спіткало їх велике лихо: чигиринці й уманці зустріли їх пальбою з мушкетів, а далі узяли на списи. Полякам нікуди було тікати: ззаду, з лісу, давили на них найкращі українські повки Богуна, Нечая, Джеджалія й інших; до мосту не пускали чигиринці й уманці; Перебийніс же почав заходити далеко за польський табір, щоб перетяти головному війську шлях до Константинова. У одрізаних польських повках почалася мішанина. Не змігши пробитись на греблі, поляки кидалися до бродів, але, поспішаючись, грузли в болотах. Там вершники, рятуючись од козаків, кидали загрузлих коней і метушилися піші, гинучи хто в болоті, хто у річці, а хто й од козацького списа. Здавалося, що саме пекло повстало тут на поляків: за пів-години чотири повки їхнього війська рясно вкрили болото понад Пилявою своїми прапорами та оксамитовими кунтушами; з другого ж боку Пиляви поляки тільки дивилися, як гинули їхні брати, і нічого не зробили, щоб їх зрятувати. Через кільки хвилин на скривавлене поле виїхав Хмельницький, щоб похвалити козаків та полковників. Наблизившись до Чорноти, він поцілував його: — Добре, друже мій, справив ти справу. Тепер уже заберемо ляхів голими руками. А за твою метку вдачу хочу я зробити тебе військовим обозним. — А що ж? — одповів Чорнота. — Як твоя воля та згода товариства, так послужу Україні й обозним! Після того Хмельницький, посумувавши над тілом славного товариша Ганжі, наказав всім полковникам зібратися до нього на раду і поїхав до замку, Чорнота ж кинувся до свого табору та до своїх бранців. Горе чекало там козацького полковника: він знайшов намет, де лишив пана Януша з дочкою, порожнім. Схвильований Чорнота мішався в догадках. Хоч думка про те, що старий шляхтич міг втекти, і запала йому у голову, але він довго не хотів їй вірити. З одного боку, він пам'ятав, що пан Януш подав йому шляхетне слово не тікати, з другого ж, йому не йнялося віри, щоб Галина, після того як цілувала його, маючи за свого нареченого, своєю волею зреклася його і навіки покинула. Під ту хвилину до коша придибала Христина і розказала Чорноті, як все сталося. — Панночка не хотіла тікати... — говорила вона плачучи. — Вона бідкалася й плакала. Вона сказала навіть батькові, що покохала тебе... Та батько, як
навісний, силоміць вхопив її і повіз за річку. Що мені тепер робити? Куди я тепер подінуся з своїм сирітством? Кажучи так, сердешна жінка аж до землі припадала з горя. Чорноті стало легше, коли він почув речі Христини. Коли Галина призналася батькові, що кохає його, то він до загину тепер не зречеться її. — Гнатимусь до самої Варшави... — сказав він до Христини. — Попалю й поруйную всю Польщу, а знайду свою милу, свою маленьку Галочку. Лишайся, Христино, біля мене: буде тобі що їсти й пити; як добуду ж я панночку, так знову ти будеш біля неї ходити. На раді у гетьмана полковники вирішили, що тепер уже польське військо досить приголомшене пригодою з чотирма повками і що коли налякати ворогів ще чутками про татарів, то другого дня ранком можливо переходити на той бік Пиляви і бити на них всім військом. Так і було зроблено. Загони Колодки, Тиші на Носача одяглися татарами і, перебрівши річку, підбігли кіньми до польського війська і чимдуж галасували: «Алла, Алла». VIII Увечері того дня, коли стався перший бій на Пиляві, далеко позаду польського табору, у великому наметі, одбувалася нарада привідців польського війська. Всі привідці були тяжко вражені пригодою з чотирма кращими повками свого війська, що були порізані й потоплені на їхніх очах. З десяти тисяч бравих вояків, що пішли за Пиляву, до табору повернулося всього кільки десятків недобитків, і ті втікачі, оповідаючи про страшну силу козацького війська, хованого у лісі, рознесли по всьому таборі сум та замішання. Про глузування над хлопами вже не було й мови. Тепер уже годі було розганяти хлопів канчуками, — тепер уже всякий шляхтич думав про те, як би самому не здобути собі смерті од козацької зброї. Жарт Хмельницького з вивороченими по-татарському кожухами зміцнив у поляків думку про те, що до козаків прибули на підмогу татари, і от коли пан Домінік запитав скликаних привідців та полковників про те, що, на їхню думку, треба робити далі, майже всі обстоювали за те, щоб покинути Пиляву та одійти до Константинова, де, на їхню думку, місцевість більше придатна для бою. Вбігши з дочкою на коні у польський табір, пан Януш кинувся шукати пана Преслава, того, що прислав до нього захоплені козаками листи, але не міг допитатись, де стоїть його повк. Рішивши тоді йти прямо до пана Домініка, старий шляхтич після довгого розпитування знайшов-таки польського привідця під час його наради. Почувши там, що польські привідці хочуть покинути Пиляву, пан Януш попросив пана Домініка дати йому слово. — Більшість шановних панів мене знає... — почав пан Януш. — Я власник Пилявського замку і тільки зараз був бранцем у козаків. Благаю вас, славне шляхетство: не робіть нашій нещасній батьківщині нової ганьби!.. Не кидайте Пиляви під той час, коли ви маєте всі засоби до того, щоб не тільки погромити Хмельницького, а навіть захопити його з усією арматою. Здатного війська у гетьмана обмаль; більшість все хлопи з косами та кийками. Один добрий наскок наших бравих гусарів — і ті натовпи розбіжаться, мов сполохані зайці. — Ми вже пробували вдарити на них та й згубили чотири повки гусарів! — одповів Домінік. — Годі вже... Досить вхопили шилом патоки! Тут, на Пиляві,
такі болота, що нашій кінноті неможливо битись... До того ж з Хмельницьким татари! — Немає татарів... То вигадки лукавого гетьмана. Вірте слову старого шляхтича, — козаки тільки лякають вас! Речі пана Януша пішли на вітер. Привідців польського війська вже отруїло почуття жаху та бажання скоріше роз їхатися по домівках, і вони один перед одним почали доводити про неможливість знову битись на Пиляві. — Не розумію, пане Домініку, — гостро обізвався до Заславського коронний гетьман Конецпольський, — на що ми гаємо час у зайвих балачках! Вже зайшла ніч — треба скористуватись з неї і одійти од Пиляви так, щоб козаки того не помітили. Ранком буде вже запізно! — Ще раз прошу панство мене вислухати! — знову обізвався пан Януш. — Якщо ви не хочете ставати з ворогами до бою, так я навчу вас, як захопити Хмельницького без бою. Він ночує у моєму замкові, що стоїть мало не біля самої річки. Я знаю біля замку такий брід, якого не знають козаки. Залога у замку зовсім нікчемна; дайте мені один повк жовнірів, — і я до світу приведу вам Хмельницького на мотузку. Тільки старий шляхтич досказав останні слова, як у намет вбіг хорунжий Крибчук, вкритий курявою й заляпаний піною свого коня. Побачивши хорунжого, всі зрозуміли, що він прибіг не з добрими вістями, і у напруженні всі замовкли. — Ясновельможний пане! — звернувся хорунжий до Домініка Заславського. — Я був на чатах у Лажаві та ледве зрятувався, бо туди прийшов Кривоніс з великою силою козаків і всякої наволочі. Зараз вони руйнують там костьол і ріжуть, кого не попадуть! Ймення Кривоноса було вже добре відомо всім полякам, бо по всій Польщі вже чули про його люту, звірячу вдачу, що не лишала живим жодного поляка, хто б не дістався йому до рук, і майже всі пани, почувши, що Кривоніс позаду їх у Лажаві, зблідли на виду і почули, як у них поза коміром кунтушів пішов мороз. — О пекельний диявол! — скрикнув Конецпольський. — Він хоче перетяти нам шлях до Константинова! — Не інакше!.. — тремтячими губами промовив Домінік. — Він хоче зробити те саме, що зробив на Жовтих Водах та під Корсунем! — Я й сам так гадаю! — додав хорунжий. — Через те я так і поспішався. — Треба негайно вирядити два повки, — встряв у роз-мову пан Януш, — щоб одкинути його геть од Львівського шляху! — Я не знаю!.. — скрикнув у запалі Конецпольський. — Хто тут керує військом: ми з вами, пане Домініку, чи власник Пилявського замку—курника? Нам, не гаючи й хвилини, треба йти у Константинів! — Згода! Згода!.. — загукали з усіх боків пани і натовпом кинулися виходити з намету. Заславський ледве вспів крикнути їм услід наказ, щоб попереду виряджали обоз та гармати, а щоб військо рушилось тільки перед світом. — Бідна, нещасна Польща, що викохала таких синів! — скрикнув їм услід пан Януш і з розпукою у серці вийшов з намету.
Він зрозумів, що польське військо загине, бо привідцями війська опанувала легкодухість, а разом з тим гинула й його надія на те, щоб розігнати козаків і вернути собі свій замок. Доводилося й йому тепер згадати про те, що він має на руках дочку — дівчину, про яку треба подбати і одвезти у безпечне місце. Не гаючись, треба було купити другого коня, бо заїхати далеко одним конем удвох було неможливо. Проте купити коня не було за що, бо всі гроші пана Януша лишилися у замку і загинули. Не знаючи, як вивернутись з свого скрутного становища, старий шляхтич, як був, удвох з дочкою на одному коні, поїхав у польський обоз. Там уже починався гармидер. Серед темряви погоничі ловили по полю волів і запрягали вози; поміж возами бігали сполохані коні, подекуди хурщики розпалювали багаття, щоб хоч тим присвітити собі біля возів. Проїхавши так до заднього краю обозів, пан Януш наглядів одного осідланого вже коня без хазяїна. Не вагаючись довго, він перескочив на того коня і, захопивши свого коня з Галиною у повід, поїхав за обоз на битий шлях. Цілу годину втікачі, батько й дочка, не спиняючись, бігли шляхом на Константинів. Спочатку, коли вони вбігли у ліс, було темно й сумно, та, на щастя, скоро з-за ялин вийшов блідий місяць і трохи звеселив подоріж. Степи й ліси, що по черзі бігли повз подорожніх, нерухомо спали, і тільки копита двох коней, б'ючи тверду землю, порушали тишу свіжої осінньої ночі. Ввесь час батько й дочка їхали мовчки, всяк з своїми думками, і не знаходили слів до розмови. Пану Янушу давно не випадало їздити верхи уночі так, як зараз, і він пригадав свої молоді літа й походи. Далі думки його непомітно перейшли на минуле життя, на покійних жінок, на радості подружнього життя і на довге, сумне вдовування. Все минуло, все загинуло. Молода жінка Зося щезла з землі, як блискуча зірка з неба; сини, його гордощі й надія, поклали свої буйні голови у боротьбі з бунтарями, хлопами; лишилася йому тільки одна дитина, Галина, така ж на вроду, як і її красуня мати... єдина його втіха й надія... І що ж тепер?.. її серце одірвав од нього проклятий хлоп, ворог його народу! Її, його Галини, вже немає, бо та дівчина, що їхала зараз біля нього, вже не дивилася на нього, як на батька, з ласкою й покірливістю, не милувалася до нього й не розважала його, сумного, своїми жартами... Вона була сумніша за нього самого і, ховаючи од батька свої очі, дивилася кудись уперед, в далечину. — Я не можу їхати так хутко! — перервала мовчанку Галина, спиняючи свого коня. — Якщо ви взяли мене у неволю, то хоч не мучте. Серце старого защеміло нудьгою. Йому здавалося, що краще зовсім не жити, ніж жити, маючи дочку за невольницю; проте, він не вмів говорити до своєї дитини з ласкою, і у словах дочки він почув собі образу. — Як смієш ти так говорити до батька? Я змушений був зробити те, що зробив. Мине деякий час, забудеться твоє горе, і ти сама будеш дякувати мені за те, що зрятував тебе від чарів козака. Ти ще зовсім дитина. Опріч монастиря та рідного замку, ти ще нічого не бачила. Ти ще зустрінеш за своє життя чимало родовитих шляхтичів, бравих та освічених, що будуть тобі до пари. Ти підеш за одного з них заміж і будеш цуратись навіть згадки про того нахабного хлопа, що смів збаламутити твоє необачне молоде серце. — Я не знайду другого, щоб так поважав жіночу честь, як той, кого ти звеш хлопом! — одповіла дівчина. — Ще б пак, хлоп насмів торкнутись твоєї честі... Я не лишив би його живого!
— Пуста похвальба! Я була у його волі й владі, і він не схотів скористуватись з того. Щоб ви знали, тату, я вже подала Чорноті слово взяти з ним шлюб... І от кажу вам, що я буду або його, або нічия! — А я тобі кажу, — гнівно скрикнув пан Януш, — що коли б ти стала його, то я вбив би тебе своєю рукою. Легше мені було б бачити тебе у труні, аніж у обіймах хлопа-схизматика. Пам'ятай, що ти родовита шляхтянка і підеш заміж тільки за шляхтича! На виду Галини відбилося батьківське завзяття й рішучість. — Коли б ви схотіли, — одповіла вона, — до того мене примусити, то я збавила б собі віку! Пан Януш зблід, і завзяття покинуло його. О, коли б таке, боронь Боже, сталося, то він сам вкинувся б у домовину своєї дитини, — бо яка ціна була б його життю, коли б перевівся його рід? Старий шляхтич не пізнавав сьогодня своєї завжди покірливої дитини, а проте, її рішучість та впертість були йому любі, бо він пізнавав у Галині свою власну вдачу. Щоб не дратувати дочки ще більше, він замовк і їхав повагом, сумно похиливши свою сиву голову. Через кільки хвилин у душі його виникла надія на те, що, на їхнє щастя, Чорноту під час війни вб'ють, а коли й не вб'ють, то, проживши довгий час далеко од козака, серед блискучої польської шляхти, Галина запевне забуде його і буде сама з себе сміятись. «Вона ще зовсіма молода й нерозумна дитина... — говорив сам собі пан Януш. — Забрала собі у голову дурниці, а тепер вперлася на своєму... От і всього!» На тому шляхтич заспокоїв себе і рішив везти дочку у Львів до свого брата, щоб показати їй женихів з родовитої шляхти. Проїхавши після того небагато, батько й дочка почули позад себе тупотіння коней. Дивного у цьому не було нічого, бо між Пилявою й Константиновом повинні були бігати гінці та чатівники, і пан Януш спокійно звернув з шляху, щоб не стати на перешкоді тим, хто так поспішався. Тупотіння коней хутко наближалося, і скоро, вибігши з-за рясних ялин, поуз наших подорожніх птицею пролетів розкішно вбратий польський пан. Він ввесь припав з напруги до передньої луки сідла, лівою рукою держав повід свого коня, правою ж нещадно бив його малахаєм. З лівого боку верхівця, прип'ятий поводом до його сідла, біг другий осідланий кінь, очевидячки, захоплений для переміни втомленого, позад же вершника, б'ючи нагайками своїх коней, мов навіжені, скакали двоє гайдуків. Як не хутко проскочив поуз пана Януша вершник, а проте, при світі місяця під вкритою розкішними пір'ями шапкою він пізнав повновиде, вусате обличчя пана Домініка Заславського. — Ганьба! — гукнув йому услід старий шляхтич. — Той, кому доручене військо, покинув його ворогові на поталу! Пан Януш, не розуміючи сам, що робить, кинувся було доганяти привідця польського війська, щоб умовити його повернутись назад; та те було марною працею, бо од пана Домініка на шляху лишилася тільки курява. Саме тут ззаду шляхтича знову почулося тупотіння коней, і через кілька хвилин поуз нього проскочили інші привідці польського війська: пан Остророг та Конецпольський. Кінь у останнього був, мабуть, плохіший за коня його товариша, бо, щоб не одлучатись од Остророга, він нещадно бив свого коня малахаєм і стискував острогами.
— Нехай впаде на вас кара Божа! — крикнув старий шляхтич. — Вкрили ви ганьбою рідну країну. Через кілька хвилин шляхом пробігли ще кільки гайдуків, що не мали змоги поспішатися за своїми панами, далі ж пан Януш з дочкою знову лишилися серед тиші. З півгодини їхали вони без перешкод і були вже на середині між Пилявою й Константиновом, коли несподівано з-поміж кущів вибіг на шлях невідомий і вхопив коня пана Януша за недоуздок. — Давай, хлопе, мені коня! — скрикнув він. — Я тобі добре заплатю за нього... А не віддаси волею — примушу віддати своєю шаблею! Пан Януш придивився до невідомого і, на диво, пізнав у ньому коронного гетьмана Конецпольського. — Чи давно пан гетьман став гайдамакою? — спитав він Конецпольського з презирством. Чиста польська мова та горда постать пана Януша примусили Конецпольського уважніше до нього придивитись, і він пізнав власника Пилявського замку. — Ах, це ви, пане Янушу? — скрикнув він, засмутившись. — Нехай пан пробачить... Це через хлопське вбрання... — Яка пригода спіткала пана? — спитав старий шляхтич. — Мій кінь спіткнувся, скинув мене і втік! — говорив Конецпольський тремтячим з хвилювання голосом. — Та за вами ж бігли гайдуки! — Я хотів взяти коня у одного з гайдуків, але прокляті хлопи, рятуючи своє нікчемне життя, побігли далі, лишивши мене на шляху безпорадного. О ЄзусМарія! Тепер, певно, вже наближаються до нашого шляху козаки Кривоноса. Вирятуйте мене од смерті, пане Янушу: дайте мені вашого коня! — Пане гетьмане, позаду вас ціле військо; воно чекає Вас, свого привідця; воно сподівається од вас наказу й поради! Вертайтесь до війська — тоді й зрятуєте й себе, й військо! — Назад?.. О ні!.. Там смерть од розлютованого хлопства або поганська неволя! — Коли ви, пане, маючи під рукою величезне військо, боїтеся вскочити козакам до рук, то як же не боятись мені того ж, маючи з собою молоду дочку? — На вас, пане Янушу, хлопська одежа. Вам безпечно. Коли б мені добути хлопську одежу, я мав би себе за врятованого! — Я охоче проміняю панові цю огидливу мені хлопську одежу!.. — сказав, сміючись і глузуючи з легкодухого гетьмана, старий шляхтич. — А я повік буду панові вдячний! — скрикнув Конецпольський і раптом почав скидати з себе своє пишне вбрання і дорогу зброю польського вельможі і коронного гетьмана. — Я тільки гроші лишу собі, — говорив він. — З грошима я знову добуду собі коня! Пани переодяглися, і пан Януш, пожартувавши і заспокоївши Конецпольського тим, що у нього тепер самий справжній хлопський вигляд, поїхав з дочкою далі.
Опівночі без ніяких перешкод доїхали вони до мосту на річці Случі і, переїхавши його, опинилися у Константинові. IX Того ж дня, як Ганжа був зрадливо вбитий, надвечір його поховали, як годилося ховати всякого доброго козака. Товариство з його повку викопало йому глибоку яму і, загорнувши тіло небіжчика у чорну китайку, спустило його у домовину на вічний спокій під голосну мушкетну пальбу. Ніхто не сумував за товаришем під час похорону: козак знайшов те, чого всякий козак під ті часи шукав все життя — славну смерть за рідний край... Тільки за вечерею товариші пом'янули завзятого Ганжу зайвою чаркою горілки. На другий день Чорнота підняв свій повк, як тільки почало розвиднюватись. Бажання якнайскоріше гнати за своєю коханою не дало йому доспати до світу, і, упорядкувавши свій повк, він перший перейшов за річку, вирядивши у бік польського табору свого сотника Крицю розвідати про ворогів. Тільки вспіли чигиринці проминути міст, аж бачить Чорнота, що Криця вертає назад і ще здалеку махає до нього рукою: — Скоріше, скоріше... Ляхи тікають! Вже покинули передні окопи! Справді, звістка про те, що найстарші привідці польського війська втекли з табору і що обоз рушає на Львівський шлях, ще до перших півнів розійшлася по польському табору, і схвильоване військо почало лагодитися до втечі. Першими піднялися наймані за гроші волохи й угорці; їхні полковники звеліли своїм воякам сідлати коней і серед ночі покинули табір. Слідом піднялися й поляки. Між полковниками й ротмістрами почалися суперечки. Всі гукали, що тут зрада, що обов'язок їхній вмерти тут за батьківщину, а проте, всі почали сідлати коней і до других півнів увесь табір кишів людьми, мов мурашник. Про те, щоб виряжати уперед гармати, вже не було й мови, бо піше військо розхватало всіх коней і кинулося тікати верхи. Пробігаючи поуз вози, з яких тільки невелика частина рушила з місця, втікачі хватали з возів все, що траплялося найдорожчого з панського добра; а щоб легше було при світі місяця вибирати, все добро викидалося з возів на землю. Вся панська посудь, навіть тарілки, полумиски й тази були срібні, чарки й кухлі здебільше золоті. Все це вивалювалося на землю й розхватувалося, що кому більше подобалося. Скоро поміж втікачами почалася сварка та колотнеча, і не один з них добув тут собі рани і навіть смерть. Що більше наближався час до світу, тим більшав гармидер у польському таборі, і коли сотник Криця наблизивсь до польських окопів, то знайшов їх порожніми. Почувши слова Криці, Чорнота звелів сурмити у сурми, щоб інші козацькі повки, почувши сурми, поспішилися до нього. Одночасно послав він козака з радісною звісткою до гетьмана і, виїхавши наперед свого повку, гукнув: — За мною, панове молодці!.. Заберемо ворожі гармати! З тим козаки, наставивши уперед списи, кинулися на ворожий табір. Перебігши без перешкоди передні окопи і вискочивши на другі, Чорнота побачив зверху їх, що все просторе поле перед його очима було вкрите возами й натовпами людей. По всьому знать було, що ті натовпи вже не мали привідців, бо робили, що хто хотів; тільки край поля ще видно було кільки польських повків, що одходили по шляху до лісу, та посередині поля видно було військо, оточене возами. На оце останнє військо Чорнота й направив своїх козаків, не звертаючи уваги на тих, що вешталися поміж возами.
Побачивши козацькі списи, польські жовніри кинулися од возів з добром, мов сполохані чорні круки од падла, і побігли до лісу услід за своїми товаришами; тільки великий натовп, що був серед поля, за возами не побіг, зацікавлюючи тим Чорноту. То було піше німецьке військо у три тисячі добрих вояків, що загартували міць свого духу під час великої німецької тридцятирічної війни. Вони не звикли тікати од ворогів і тепер разом з своїм привідцем оточили себе возами і, взявши усередину свого табору всі вісімдесят польських гармат, зважили за краще вмерти, аніж заплямувати себе ганьбою і втекти разом з своїми спільниками, що зрадливо покинули їх ворогам на поталу. Не годилось Чорноті з самим своїм повком бити на німців, ліпше було б підождати інших повків, та не вдержав він своєї завзятої козацької вдачі, та й молодців своїх, чигиринців, він не спинив би тепер. Вдарив він на німецький табір, та вози стали козакам на перешкоді; а тут німці почали палити у них з рушниць, і козаки рясно падали з коней, покропляючи збиту копитами землю своєю кров'ю. — Розтягайте вози! — гукнув Чорнота. — Трощіть їх на тріски. Почався тяжкий бій. Дві сотні козаків, позлазивши з коней, почали одкочувати вози набік, не зважаючи на пальбу німців. Чимало при цьому полягло козаків, та тільки недовго німці празднували... Тільки одкотили козаки набік з десяток возів, як уже у ту галявину ускочив Чорнота з усім повком, і почалося пекельне свято: козаки кололи німців своїми довгими списами та рубали шаблями, німці ж стягали козаків з коней приробленими до ратищ залізними гаками і добивали лежачих палашами. Люде, що до сього дня ледве чули про існування один одного, тепер качалися у боротьбі по скривавленій землі і, поламавши всю свою зброю, гризли один одного зубами. Тяжко німцям — топчуть їх козаки кіньми, та нелегко й козакам — чимало їх поклало вже свої молодецькі голови од німецьких палашів... І стогне повітря од гомону людського, прокльонів та вигуків розпуки... Не одна німкеня одягне жалобу після сього дня по синові або чоловікові, та не одна й дівчина на Україні заридає гіркими сльозами, почувши, що немає вже на світі її милого козака. — Бийте вражих німців! Бийте! — гукає Чорнота. — Щоб не лізли вони поміж нами й ляхами! От врешті Чорнота з своїм товариством вже біля гармат, і почалася боротьба поміж гарматами. Вже півгодини тяглося бойовище, і хто його знає, на чому б воно скінчилося, коли б на поміч Чорноті не наскочили Богун та Нечай. Повки їхні вдарили на німців з обох боків, і після їх наскоку там, де був німецький табір, лишилися тільки високі, як могили, купи трупу, а поміж того трупу де-не-де виглядали чорні жерла польських гармат. Не спинився Чорнота тут. Тільки перехрестився за вічний покій тим товаришам, що поклали свої голови за рідний крій, і зараз же, вишукавши свій повк, кинувся разом з повками Богуна й Нечая гнати поляків за річку Случ. Не пішло полякам на користь добро, награбоване у свойому обозі, — поки вони грабували, то прогаяли час, та разом з награбованим добром стеряли вони й голови свої од козацьких шабель. Увесь шлях до Случі вкрили козаки трупом своїх ворогів, і чим ближче добігали вони до річки, тим більше траплялося їм натовпів втікачів, і тим більше було роботи козацьким шаблям.
У обідню пору вибігли козаки з лісу, і на очах їхніх розіслалися зелені луки понад Случчю, а за річкою замаячили гостроверхі костьоли й білі будинки Константинова. На мості через Случ товпилося і сунулося кільки хоругв польського війська; біля мосту чорніли величезні натовпи комонних і піших жовнірів, що дожидали своєї черги уступити на міст; між лісом же та мостом ще кільки повків розташувалися з обідом, стративши надію скоро діждати своєї черги переходити річку. — У... добрий буде бенкет! — весело скрикнули козацькі полковники і подали повкам гасло розгортатись лавами. Почувши козацькі сурми і побачивши блискучі їхні списи, поляки заметушилися, як на вогні. Про те, щоб змагатися, не було й гадки. Всі, що розкошували на зелених луках, скочили на коней і кинулися до мосту, ті ж, що були біля мосту, надавили на передніх, топтали піших кіньми, душили один одного і, поламавши на мості поручні, гинули цілими сотнями у річці. Тим часом до Случі наспів ще й загін Кривоноса, що трохи не вспів перетяти полякам шлях, і понад лісом пішла луна од радісних вигуків козаків. Засурмили козаки знову у сурми, розгорнули різноколірові прапори, наставили уперед гострі списи і широкими лавами помчали на ворогів. Жах обхопив поляків. Всі стиснулися до мосту так, що нігде вже було просунути й пальця; злякані коні билися й скидалися на дибки, давлячи людей; задні вояки, рятуючи своє життя, почали було вже прокладати собі шлях до мосту шаблями, аж тут міст затріщав, захитався і завалився... Сотні людей з кіньми й зброєю опинилися у холодних хвилях річки Случі, що після осінніх дощів розлилася широко й прудко бігла на північ до Прип'яті. Розпачливий зойк вибився з грудей тисяч вояків, що лишилися на козацькім боці річки. Хто був сміливіший, ті кидалися з кіньми у річку, намагаючись її переплисти, і гинули у її хвилях, більшість же поляків після того без змагання покидала зброю й стала перед побідниками навколюшки, піднявши руки догори. Стомилися вже й козацькі руки рубати втікачів, полковники ж Нечай, Богун та Чорнота завжди додержувалися приказки, що лежачого не б'ють, і спинили своїх козаків. Вони радили товариству не проливати марно крові, а побрати ворогів у бранці та проміняти татарам на коней. Тільки козаки Перебийноса взялися було рубати неузброєних, та козацькі полковники умовили й Перебийноса спинити їх. Чорнота наблизивсь до берега Случі і, дивлячись на прудкі хвилі річки, сидів на коні зажурений. Швидко переправитись через річку, щоб гнати за поляками далі, не було ніякого способу, і це знищувало у ньому надію догнати пана Януша. Він розумів, що всяка прогаяна хвилина все далі одводе од нього кохану дівчину, і тужив, дивлячись на те, як метушилися на тім боці вороги, поспішаючись тікати далі за місто, на захід сонця. До його журби приєдналася тут ще й непевність у тому, що почуття до нього з боку Галини було міцне й непохитне. «А може, ті слова Галі, — думав він, — що од неї чули ми з Христиною, були такі легковажні, що дівчина про них скоро й забуде? Запеклий ворог козаків, її батько, запевно, зганить мене й скривдить, аби тільки одвернути дівчину од мене. А тут ще навкруг неї, мабуть, гарцюють молоді панки, і хоч тікають вони од нас, мов зайці, та це не пошкодить їм брязкати біля панночки своїми острогами, випинати угору груди і вихвалятись своїм лицарством... А хто знає душу молодої дівчини?.. Може, досить буде одного дня, щоб їй посміятися над тим словом, що мені подала...»
Козацький полковник сидів на коні замислений, не помічаючи навіть того, як втомлений його кінь нетерпляче бив копитом об землю і тягся до води, що бігла біля його ніг, далі ж увійшов по коліна у річку і з жагою почав пити. «Рубати дерева та в'язати тороки!» — зненацька схаменувшись, сказав сам до себе Чорнота і, одірвавши од води свого коня, поскакав до козацьких повків. Х Тільки увечері того дня Чорнота з своїми козаками перевізся через Случ на невеликих плотах, що звалися у запорожців тороками. На превеликий жаль козаків, вони вже не захопили поляків у місті... Ті, мов навіжені, бігли шляхом на Збараж, заганяючи своїх коней на смерть. Пан Домінік за ніч та день пробіг двадцять чотири милі, Остророг — двадцять миль, гетьман же Конецпольський, через те, що йшов цілу милю пішки, лишився далеко позаду своїх товаришів. Зате тепер він наганяв прогаяний час на тих конях, що взяв з стайні константиновського старости. Гнати за поляками далі поночі Чорнота мав за неможливе, бо коні козаків були потомлені. Через те він, отаборивши повк на майдані, сам з Крицею пішов ночувати до знайомої йому корчми рудого Лейби. У корчмі був страшенний гармидер: на столі стояли недопиті кухлі з вином та чарки з горілкою; настільник ввесь був мокрий од вина, що не вспіло ще навіть збігти додолу і капало з торочок червоними краплинами. Знать було, що ще за кільки хвилин тут бенкетували поляки. По лавах валялися недоїдки од панських закусок, а попід лавами й на підлозі була розкидана всяка зброя. — Агов! Лейбо!.. — гукнув Криця на всю хату, одчиняючи двері у сусідню кімнату. Ніхто не озивався. У кімнаті козаки побачили велике ліжко з купою подушок, на якому звичайно спав Лейба разом з своєю жінкою і купою дітей, тепер ліжко, як і вся горниця, було порожнє, а замість людей там панував такий дух цибулі, часнику й оселедця, що козаки аж поточилися назад од того духу. — Бодай ти подавився тією твоєю їжею, пархатий! — скрикнув Криця. — Повтікали! — додав Чорнота. — А шкода — треба б розпитати про ляхів. — Або поховалися, — одповів Криця і почав обдивлятися під ліжком і по всіх закутках; та тільки всі їхні заходи були даремні: по всьому знать було, що господар за мить ще був тут, та тільки тепер кудись зник. Не одшукавши ні у хаті, ні по коморах жодної живої душі, козаки почали самі хазяйнувати. Запалили світло, витерли з столу та з лав і, зібравши покинуті по лавах закуски, налагодилися було повечеряти, коли тут у хату уступив повковий осавул, а з ним з десяток козаків. — Пане полковнику! — сказав осавул до Чорноти. — Товариство хоче з тобою перебалакати. — А що скажете, панове? — спитав Чорнота, вийшовши з-за столу. — Вертаймо назад, пане полковнику... — сказав один з козаків, розправляючи правою рукою чорні свої вуси. — Як назад? — здивувався Чорнота. — Вороги спереду, а не ззаду! Чи, може, ви з глузду з'їхали? — Та ні ще, Бог милував!
— Так чого ж то ви? Я хочу якнайскоріше гнати уперед! — А що ми, у Бога теля з'їли?.. — сказав козак. — Чи не такі ми, як інші козаки, щоб, не ївши та з порожніми кишенями, гнати уперед, коли позаду лишився польський табір, повний срібла, золота та дорогої одежі й зброї! — Та й справді... — почали гукати інші козаки, — що ми за блазні на світі, щоб тільки битись та кров свою проливати, а ті, що не б'ються, а йдуть позаду, панське добро собі забирають... — Панове-товариші, славні мої діти... — почав говорити Чорнота з сумом у голосі. — Чи на те ж ми взялися за шаблі, щоб польське добро грабувати? За волю свою й дітей наших ми повстали, не стерпівши кривд, що їх завдавали нам гнобителі наші. От про це треба ввесь час пам'ятати! — Так уже ж повигонили ми всіх ляхів та жидів з України і загнали аж сюди, за Случ, що не повернуться й у три роки! — доводили козаки. — Час би вже нам одпочити та, набравши панського добра, повернутись по домівках з коштовними подарунками. — Боронь, Боже, од того! — умовляв Чорнота. — Перше, що за Случчю теж живуть наші земляки, українці, аж по саму Білу річку... Не кидати ж нам їх ляхам на поталу... Вдруге, що тільки розійшлися б ви по домівках, як на Україну прибуло б нове польське військо і перебило б вас поодинці. Того й у голову собі не кладіть, щоб оце поляки так уже й зреклися України! Треба гнати їх аж до Варшави і у самій Варшаві примусити їх стати з нами до згоди і присягнути на тому, що вони зрікаються України на завжди. Козаки мовчали, сумно похиливши голови; Чорнота ж, упевнившись у тому, що поміж козаками ходять непевні думки пішов з корчми до свого повку і, зібравши докупи все своє товариство, умовив козаків як світ завтра виступати і гнатись за ворогами далі. Коли Чорнота повертався з майдану до Лейбиної корчми, небо над містом освітилося полум'ям пожежі, вулицями ж то з того, то з другого боку вчувався гомін козаків та репетування на пробі. То Перебийніс з своїми козаками підпалив костьол і вибивав польських чернеців-єзуїтів та жидів, які не вспіли або не спромоглися втекти разом з польським військом. Не лежало серце молодого полковника до вчинків козацьких загонів, та спинити козаків Перебийноса не тільки він, а, певно, й сам гетьман не спромігся б, бо то було б однаково, що піти проти волі й бажання свого народу, що помщався за свої вікові кривди; хоч та помста, може, окошилася й не на тих, хто справді був винен у покривдженні і знищенні прав українського люду. Повернувшись до корчми, Чорнота з Крицею знову сіли за вечерю, розмовляючи про те, що справа визволення України з польської неволі йде добре і що є надія на рішучу перемогу козаків. — Аби тільки наш гетьман не йняв полякам віри, — сказав Чорнота, — та не припиняв війни, аж поки не добудемо ми Варшави, а то аж ніяк не викрутяться тепер ляхи з наших рук... Наступили ми їм на хвіст, то доберемося й до голови. — А слухай!.. — сказав стиха Криця. — Щось тріснуло у кімнаті. Отже, нехай не вип'ю я чарки горілки, якщо Лейба не тут! — Та де ж йому тут бути, коли ми обшукали всі закутки? — одповів Чорнота. — Знаю я добре їхні жидівські вигадки: або у димарі сидить, або під підлогою.
У ту хвилину вже зовсім гуло почулося, як у кімнаті застукотіла дошка, і коли козаки увійшли туди з світлом, то побачили, що з-під ліжка вилазив рудий Лейба. Лейбу недурно прозвали рудим. Його довга, скуйовдана і, мабуть, зроду не стрижена борода та довгі закручені пейси були такі руді, що, здавалося, наче горіли вогнем. До тих рудих пейсів та бороди треба ще додати довгого, з закарлючкою носа, маленькі рухливі очі та довгого, до п'яток лапсардака, і тоді перед нами й буде справжній рудий Лейба. Не підводячись на ноги, жид став навколюшки так, що довгий його лапсардак лежав на підлозі, мов крила того індика, що напиндючився перед індичкою. — Ой пане Чорнота! — скрикнув Лейба, цілуючи поли полковницького жупана. — Ой, яке щастя... яке щастя... що ви потрапили до моєї корчми!.. — Кому, може, й щастя, — сказав Чорнота навмисне суворо, — а Лейбі смерть! — Ой пане хороший! Ясновельможному панові жарти, а бідному жидові душа мре! Ой вай мір!.. Ріжуть нас, бідних жидів, по всій Україні. Бог послав на нас гнів свій за гріхи наші, і ріжуть козаки діточок наших, мов ягняток... як різали тільки за часів фараонів єгипетських! Та я тепер нічого не боюся! Я зараз пізнав голос пана Йвана й сказав собі так: тепер, Лейбо, не бійся нічого, — Бог послав тобі збавителя! — Та чого ти справді так нам зрадів? — обізвався Криця. — Що ми тобі — свати чи брати, що ти на нас таку надію покладаєш? Лейба встав з колін і одповів таємно: — А хіба пан Криця забув, як його шукали жовніри, коли він ще торік приходив на Волинь підмовляти людей до повстання? А хто пана сотника тоді переховав? — Так ти ж, вражий жидюго, за те двісті злотих з мене взяв! — Пхе!.. Двісті злотих!? А інший і гроші б узяв, і полякам на вас виказав! Козаки засміялися: — Не бісів жид, як викручується! — І вельможного пана полковника я давно знаю; ще як ви, ваша милость, пане Йване, були простим козаком! Ге! Лейба знає, — у пана добре серце... А тепер я ще панові дам щось таке, що за нього він подарує мені коня — душу мою зрятувати! — Що ж то ти мені даси? Може, гроші? Так я ж не жидовин, щоб їх узяти. — Ой!.. Що там гроші! Такому бравому козакові, такому красуню, як пан Іван, та ще й полковникові, хіба потрібні гроші? Йому треба вродливої дівчини... кохання треба... От що. Це тільки нам, бідним жидкам, потрібні гроші!.. — Годі вже брехати! — перебив нетерпляче Чорнота. — Говори, що маєш! Лейба поліз у глибоченну кишеню свого лапсардака і витяг згорнений учетверо клаптик паперу. — Це вам цидулка од панни Янушівни! Чорнота нервово вихопив папірець з руки Лейби, бо йому дуже було неприємно бачити, що цидулка його коханої, той папірець, до котрого вона доторкалася своїми маленькими ручками, була у брудній кишені смердючого жидівського лапсардака.
З каганцем у руках Чорнота пішов до столу і розгорнув папір. Лист був коротенький, написаний по-польському похапцем. «Мені соромно за батька, — писала Галина, — що він порушив своє слово та примусив і мене до того силою. Моє єдине бажання, щоб якнайскоріше побачитись з тобою, мій любий Іване». Чорноті стало легко та любо на серці, і, перечитавши цидулку кілька разів, він вдарив рукою по столу і весело гукнув: — Гей, Лейбо!.. Тягни нам меду... Та гляди — не абиякого, а такого, щоб грав піною, як живий. Ми вип'ємо за мою наречену! Лейба метнувся кудись і, незважаючи на те, що не запалював собі каганця, скоро з'явився з двома кухлями, а у тих кухлях аж через вінця шумувала піна. — Поздоров, Боже, вельможним панам пити! — сказав Лейба, кланяючись і ставлячи кухлі на стіл. — Тепер клич свою Рівку... — сказав Чорнота. — Нехай спряже нам на поход курку та зварить крашанок. — Ой вай!.. Вельможний пане! Моя жінка й усі діти вже досі у Львові. Вже минув тиждень, як я їх вирядив. — Ти мені не бреши, христопродавець... а то... Послухай лишень у вікно, що там у місті Перебийніс з своїми козаками виробляє... Гляди, щоб і тобі того не було! Лейба одчинив вікно, і, почувши з майдану ґвалт і жахливі вигуки, нещасний затрусився всім тілом і кинувся Чорноті до ніг: — Ой нене... рятуйте мене, пане полковнику! Де ж було лишати тут жінку й дітей, коли тут ріжуть нас, як курчат на шабас... Немає жінки! — А сам же, іроде, чому не втік разом з жінкою? — Ой ясновельможний пане! Як же було мені тікати, коли тут саме був добрий заробіток? Такий заробіток, що вже такого, мабуть, і довіку не буде. Тільки кільки тижнів пиячили польські пани й жовніри. Де, пане, точиться кров, там ще більше ллється горілки й котиться грошей! — Ах, ти, іудина душе! — скрикнув Чорнота. — Що ж тобі з грошей, коли тебе заріжуть, як барана? — Ой вай... Не кажіть так, мостивий пане! Ви маєте у руці полковничого пернача, щоб мене захистити!.. — Дарма! Од козаків Перебийноса не захистить тепер жида не те що полковничий пернач, а навіть гетьманська булава! Прийшов на вас страшний суд! Чорт надав тобі тут лишатися. Що я тепер маю з тобою робити? — Дайте, добрий пане, мені коня. Я одягнуся у хлопське вбрання і втечу з міста слідом за поляками. Чорноті шкода було жида, бо хоч і за гроші, а він часом ставав у пригоді й козакам; до того ж його взагалі вадило од крові неузброєних людей. Через те він нахилився до того, щоб зрятувати Лейбу, а заразом скористуватись з його втечі і переслати листа своїй коханій Галині. — Добре, — проказав він після мовчанки, — зрятую твою жидівську душу. Та тільки щоб і ти зробив мені за те послугу: догнав би пана Януша і потай од нього передав би панночці Галині листа.
— Зроблю, зроблю, пане! — скрикнув Лейба, цілуючи Чорноті руки і підстрибуючи з радості то на одній, то на другій нозі. — Ой, яка хороша панночка! Ой, яка красуня... Далебі, що перша на всю Україну й на всю Польщу! Він кинувся до своєї кімнати, одсунув там під ліжком половицю і зник під підлогою, щоб забрати там свої гроші. Чорнота ж тим часом попросив Крицю піти до повку і добути Лейбі коня. Скоро Лейба повернувся і обережно, мов дитину, постановив у куток на лаву лантушок з грішми, а Чорноті подав паперу й олівця: — Пишіть, вельможний пане, а я буду лагодитись у дорогу! З тим він знову зник під широким ліжком своєї Рівки. Чорнота тим часом писав: «Проміняста моя зіронько! Квітонько моя запашна, Галочко! Поки живий буду, не зречуся тебе, моє коханнячко й надія. Хоч куди завезе тебе батько, — я скрізь тебе знайду і або виблагаю, або візьму силою, а будеш ти моєю». Скоро біля корчми стояв кінь, а Лейба, переодягнений селянином, прив'язував поза сідла свій лантушок з грішми. — Куди ж тебе нечиста сила несе з пейсами та дідівською бородою? — скрикнув Чорнота і, затягши Лейбу знову у хату, заходився одрізувати йому своєю шаблею пейси й бороду. Лейба аж корчився з жалю за пейсами. Він цілував Чорноті руки і ноги, щоб той лишив його так, як він був, тільки Чорнота, опасуючись уже не тільки за життя Лейби, а й за долю свого листа, попросив Крицю придержати жида і одрізав бідному Лейбі сперше пейси, а далі і всю його довгу скуйовдану бороду. — От тепер уже тебе й Рівка твоя не пізнає! — жартували козаки, виводячи Лейбу з хати. Лейбі ж було не до жартів: бідний жид аж хитався з горя і, сідаючи на коня, плакав гіркими сльозами. XI Ранком другого дня Чорнота виступив з своїм повком услід за поляками на Збараж. Ще не багато козаки одбігли од Константинова, а вже побіля шляху почали траплятися покинуті вози, трупи загнаних на смерть коней та покинута втікачами зброя. І що далі вони били, то все рясніше ставало всього того, а найбільше кінського трупу. Той труп рясно вкривали чорні круки, що давно стежили за польським військом, тепер же справляли по всьому Львівському шляху свій бучний бенкет. При наближенні козаків вони піднімалися угору такими великими зграями, що заступали світ сонця, покрутившись же у повітрі, поки козаки їх минали, ненажерливі поганці з галасом знову допадалися до трупу. У покинутих возах та поміж порозкиданою зброєю козаки знаходили дуже коштовні речі і спочатку забирали все собі, приторочуючи до сідел, але золота й срібла шляхом валялася така сила, що забрати все козакам було неможливо, і, врешті, вони почали вже байдуже дивитись на розкидане добро. Після обіду козаки почали доганяти тих ворогів, що, стерявши своїх коней, бігли пішки. Ті нещасні напружували всі свої сили, щоб не дістатись до рук козакам, і багато з них, побачивши, що козаки наближаються, падали на землю мертвими від ляку й задухи. Деякі з втікачів бігли геть од шляху, ховаючись
по лісах та байраках, тільки й те не рятувало їх, бо голод примушував бідолашних підходити до сіл, а там чекала їх люта смерть од рук селянповстанців. Так гнав Чорнота за поляками два дні, та тільки як не поспішався він, а всетаки не пощастило йому догнати ні привідців польського війська, ні пана Януша з його дочкою. Надвечір другого дня козаки прибули у Збараж. Це було чимале місто з доброю фортецею й замком; та тільки, опріч міщан та ремісників-українців, у місті нікого вже не було: всі жиди й поляки втекли ще поперед польського війська зараз же після того, як пробіг пан Домінік з своїми гайдуками. Переночувавши у Збаражі, Чорнота хотів ранком виступити далі, та тільки вийшло на інше. У Варшаві, саме під ті часи, помер король польський Володислав, і один з претендентів на корону польську, Ян-Казимір, прислав до Хмельницького шляхтича, українця, Немирича, щоб просити гетьмана не йти з військом на Варшаву, а прислати на сейм посланців і через них вимагати, щоб було обрано за короля його, Яна-Казиміра. А за ту послугу Ян-Казимір дав неначебто обіцянку забезпечити Україні волю і спілку її з Польщею, як рівної з рівною. Той Немирич багато, мабуть, наговорив гетьманові такого, чого Ян-Казимір і не переказував, і так вплинув на нього, що Хмельницький зараз же послав Чорноті наказ спинитись. Дуже не хотілося полковникові гаяти час у Збаражі, та не було чого робити, треба було коритися волі гетьмана, і він лишився там, марнуючи дорогий час. Богдан Хмельницький прибув до Збаража з усім військом тільки через тиждень і, розташувавшись з військовою канцелярією у старому замчищі, оголосив по війську, що другого дня має бути рада. Од полковників та козаків переднього війська по козацькому табору зараз же пішов гомін про те, що гетьман хоче миритися з поляками і що про це саме й буде завтра на раді мова. Прихильники боротьби з поляками «або до загину, або до волі», як-от Чорнота, Богун, Нечай, Кривоніс і багато інших, у розмові з козаками й посполитими страхали їх, кажучи, що як замириться гетьман з поляками, так польські пани знову повернуться на Україну і поберуть селян у неволю, а козаків зменшать до шести тисяч, як було до повстання. Почувши такі речі, всі селяне, що поробилися тепер козаками, схвилювалися, так що всю ніч по корчмах у місті та у козацькому таборі стояв гомін і замішання. Не спав сю ніч і гетьман України, Богдан Хмельницький. Лишившись на ніч у стародавньому замку польських князів, він лежав на м'якій постелі цяцькованого золотом князівського ліжка, під шовковими завісами, та тільки думи, що цілим роєм злетілися цієї ночі до його чола, не давали йому спати... Він, що тільки півроку до цього був сотником Чигиринського повку, що повинен був низько кланятися не тільки міському старості, а навіть всякому польському панові, що, нарешті, був покривджений іа. пограбований паном Чаплинським і, вкинутий у в'язницю, тремтів за свою голову, тепер піднісся на таку височінь, на якій стоять тільки короновані державці. Всі події, що так одмінили становище чигиринського сотника, бігли так хутко одна за одною, що випередили навіть самі сміливі його мрії й надії... Він не вспів ще звикнути до влади і не почував навіть у собі права на таку владу. Піднімаючи повстання, він мав на думці тільки покарати польську шляхту за порушення волі та прав українського люду, до польського ж поспільства у нього ніякої ворожнечі не було. Що ж до польського короля, то воювати проти нього він навіть страхався, бо мав короля за свого прирожденого державця і
знав, що померший король Володислав мав щире бажання поліпшити долю українського поспіль-ства й козацтва, та не спромігся сього зробити через свавільство польської шляхти. Хоч Хмельницький вже тричі погромив польське військо, але сталося це тільки через те, що те військо само нападало на нього, перешкоджаючи йому розправлятися з панами-свавільниками; тепер же, коли він взяв у бранці і віддав татарам у неволю коронного й польного польських гетьманів, знищив польське військо і поруйнував по всій Україні костьоли й замки, Хмельницький почував себе задоволеним, і в голові його вставало навіть питання, чи не занадто далеко зайшла його помста і чи не час спинитися і дійти з поляками до доброї згоди. Під той час у Хмельницького ще й думки не було відокремлювати Україну од Польщі, і далі федеративної спілки України з Польщею заміри його не сягали. Думка про відокремлення України од Польщі виникла у нього тільки після порушення Польщею Зборовської умови; тепер же він мав ще надію на те, що українці з поляками можуть жити спільно, як рідні брати, і через те хотів припинити війну, щоб не перешкоджати сейму спокійно обрати нового короля, і вже з тим королем скласти умову про згоду й спілку. Такі думки обступили уночі гетьмана України і порушили його спокій. Його давили важкі мури польського замку, і у темряві замкових склепів та суточок йому ввижалися примари польських князів, давніх власників замку. Вони проклинали його й погрожували лютою смертю й мукою на тім світі за те, що він вигубив та витолочив козацькими кіньми їхніх нащадків. Він дуже шкодів, що не лишився ночувати у наметі на свіжому повітрі, серед вірного йому товариства, і, промарнувавши всю ніч у думках, до світу, зрештою, став на думці, щоб уникати кривавих сутичок з королівським військом та написати до сейму покірливого листа. На другий день по обіді козаки почали виходити просторе поле, де мала одбутися рада. Всі були тільки шаблі. Скоро туди ж зібралася військова у руці срібну булаву, під'їхав до кола верхи й
з міста й з табору на піші, з зброї ж мали при собі старшина, і, врешті, держачи сам гетьман.
Злізши з коня, Хмельницький увійшов у коло, і зразу ж над ним підняли чорний волосяний бунчук. Од безсонної ночі у гетьмана не лишилося вже й сліду, і він бадьоро привітався до старшини, а далі поклонився своєю могутньою постаттю до козаків на всі чотири сторони. — Здоров був, пане гетьмане! — гукнули полковники, високо піднявши свої шапки, і ті вигуки зразу перекинулися на все коло й натовпи козаків, що вкривали широке поле, перекочуючись по ньому од передніх козаків до задніх. Козацтво довго та щиро вітало свого гетьмана. З ним воно добуло собі волю, добуло й невмирущу славу та ще й достатки, і за нього тепер всякий охоче пішов би на видиму смерть, проте, його воля й його слово не було для козаків законом. Козацькі традиції вимагали, щоб всі поважні справи обмірковувалися радою, і гетьман повинен був робити так, як вирішить товариство на раді. Козацтво міцно додержувалось своїх традицій і не дозволило б порушити їх навіть такому славному гетьманові, як Богдан Хмельницький. Ці-то традиції й примусили гетьмана, раніше ніж припинити війну з поляками, скликати раду і намовити її до згоди з поляками. Тільки що Хмельницький хотів почати говорити до козаків, як наперед кола виступив Чорнота і голосно звернувся до гетьмана:
— Чому не пишешся гетьманом України, коли шлеш листа до польських вельможів? — Далі, обернувшись до козаків, він додав: — Треба, панове товариство, щоб гетьман так і писався гетьманом!.. Щоб усім було відомо, що він з нашої волі гетьман України і всього Війська Запорозького! —- Згода... згода! — почулося з натовпу. — Нехай всім буде відомо, що Хмельницький не абихто, а гетьман всієї України! Хмельницький підняв булаву, щоб потишити козаків, і почав говорити: — Не годиться мені, панове товариство, писатися гетьманом України, аж поки не дістану я булави од самого короля. Зараз же короля у Польщі немає,— король Володислав помер, а нового ще не обрали! — Нащо тобі сподіватися на короля!.. — перебив гетьмана Богун. — З волі козацтва й всього люду українського ти гетьман, то так і пишися! Хмельницький почав умовляти козаків, що польські королі споконвіку державці України і що без згоди державця не годиться йому писатись гетьманом, хоч насправді він з волі козацтва й гетьманує, і завжди міцно триматиме у руці булаву, котру доручило йому славне Військо Запорозьке. Хоч прості козаки й не зовсім розуміли, через що так треба, як говорив гетьман, та, шануючи його, почали гукати: — Роби, батьку, як тобі твій розум каже! — Не з королем воював я, — почав Хмельницький говорити далі. — Шляхту польську карав я за її до нас зневагу та за ту кривду, що вона нам чинила. Та от тепер перейшли ми всю Україну і мечем та вогнем покарали наших гнобителів. Чимало вже добули ми од ворогів наших і всякого добра та скарбів, тих, що вони придбали нашою працею. Чи не час же вже нам спинитись? Чи не ліпше нам вернутися до домівок наших, до любих серцю жінок своїх, дітей та батьків і зробити їм радість тими подарунками. що для них ми мечем добули? А тим часом діждали б ми, поки у Польщі оберуть нового короля, такого, як нам бажано, і стали б з ним до згоди? Дуже хотілося козакам додому. Не один пригадав у той час молоду свою дружину або милу дівчину, що всякий день там, біля рідної оселі, виходе за село на могилу виглядати свого козака з походу; та тільки пригадали вони разом і вчорашні промови Чорноти й інших полковників і через те тепер вагалися, яку дати гетьманові од-повідь. Тоді замість простих козаків почали говорити полковники. А перший з них обізвався Чорнота: — Не до ладу говориш, пане гетьмане! Годі вже нам запобігати у ляхів ласки. Було колись, за часів Павлюка та Остряниці, просили ми їх не лити братньої крові, а згадати, що й ми люде. Та до чого воно дійшлося?.. Павлюка замордували на шибениці, Остряниця мусив піти світ за очі, а козаків повернуто у хлопів та гайдуків. Тепер, хвалити Бога, ті часи минулися! Де тепер ті гонорливі пани, що для нас у них не було іншої назви, як хлоп та бидло? Більшість загинула од наших шабель, інші у Криму, у поганській неволі, решта ж утекла од наших шабель, як легкодухі зайці. Чи нам же запобігати їхньої ласки? — Нехай вони нам поклоняться! — додав Нечай. Не промовчав і Богун: — Не тобі, гетьмане, шукати згоди з ляхами. Нехай вони просять тебе про згоду. От тоді ми й скажемо, чого хочемо. Говорили після того і старий Бурлай, що громив колись з моря Царгород, і відважний Тиша, і переяславський полковник Лобода, і славні звитяжці Калина,
Воронченко, Півкожуха та й ще чимало славних товаришів та побратимів гетьмана. Всі вони доводили, як небезпечно розіходитись по домівках, не діставши од Польщі ніякого певного слова про свої права, бо замість того, щоб дати Україні волю, Польща може зібрати нове військо і, вдершись з ним в Україну, сплюндрувати всі українські міста й села. — Треба примусити ляхів просити про добру згоду, — сказав Богун, — а як не схочуть просити, так бити на саму Варшаву і всю Польщу перевернути догори ногами! — Славно, батьку наш, почав ти справу... — голосно гукнув Чорнота, — так кінчай же ляхів! Веди нас на Варшаву! — Кінчай ляхів! Кінчай, батьку! — загуло по всьому полю. — Минулося польське панування — тепер ми будемо панувати! Почувши такі рішучі вимоги мало не всієї старшини й козацтва, гетьман не зважився сперечатись і рішив, затаївши свої думки й бажання, вести військо далі та тільки робити так, як сам він знає й хоче, не кажучи про свої заміри нікому. — Добре, панове молодці! — сказав він голосно. — Якщо така ваша воля, так поведу вас на Варшаву! — А щоб забарити похід, він додав: — Та тільки раніше треба винищити панів по Волині й Поліссю, бо тут вражі ляхи ще скрізь панують. Гей, друже Максиме, невже не добудеш мені Острога та Луцька? — Добуду, батьку... Не журись! — обізвався Перебийніс. — Так іди ж ти з Тишею по Волині, а Небаба та Кричовський — у Білу Русь... бо й там люде стогнуть від польської неправди. А я повагом рушу з арматою на Варшаву через Львів, слідом за польським військом. — Гаразд, батьку, гаразд! — покотилося луною по всьому полю. — На Варшаву!.. На Варшаву!.. XII У той саме день, коли у Збаражі одбувалася військова козацька рада, до Львова наближався ридван, запряжений двома парами коней, пара за парою. На високому передку ридвана сидів з довжелезним бичем у руці візник і час од часу ляскав тим бичем у повітрі; обабіч ридвана бігли верхи двоє молодих узброєних шляхтичів; а у самому ридвані сидів сивоволосий пан Януш з своєю молодою дочкою Галиною. Молоді шляхтичі, що бігли обабіч ридвану, були ротмістри з погромленого під Пилявою польського війська. Трохи старіший з них, чорнявий, з пишними вусами й бровами і мужнім, запаленим вітрами обличчям, був пан Преслав, той самий, що присилав до пана Януша листи у Пилявський замок. Він був сином сусіднього з паном Янушем магната і приятелював з старшим сином власника Пилявського замку. Знав він і Галину, та тільки малою, до виїзду її у Львів; побачивши ж дівчину тепер, молодий шляхтич був вражений її вродою і чемно просив у неї та пана Януша дозволу їхати разом з ними, щоб під час небезпеки стати їм у пригоді. Про себе він розповів, що як не спиняв свою хоругву, гусарів, та його заходи були даремні, — гусари скидалися на отару овець, сполохану вовками, і розбіглися по полю, давлячи один одного, так що йому немовби не лишилося нічого іншого, як бігти слідом за старшими привідцями війська. З другого боку ридвана їхав зовсім молоденький шляхтич Струсь. Він був білявий з себе, з невеликими, закрученими угору вусиками і рухливими, але невиразними, очима. Він побачив панну Галину теж у Збаражі, коли для пана Януша обряжався ридван, і так зачарувався її красою, що залишив уже думку
про те, щоб одшукувати свою хоругву, а пришився до ридвана, у якому сиділа молода панночка. Обидва шляхтичі потай скоса поглядали один на одного так, що, здавалося, кожен з'їв би свого супротивника, на очах же панни Галини вони були поміж себе найбільше ввічливі і розмовляли не інако, як з самою приємною ухмілкою на устах. На Галину вони обоє поглядали, як на недосяжну мрію, намагаючись вгадати по очах дівчини її бажання, і напружували ввесь свій хист та жвавість, щоб її розважити й викликати на її рожеві уста ухмілку. Тільки даремні були їхні заходи. Галина не звертала на шляхтичів і найменшої уваги, їй було навіть прикро, що біля неї повсякчас крутилися сторонні люде. Вона неохоче і навіть трохи неввічливо обзивалася на розмову шляхтичів і просила батька визволити її од залицяння не милих їй панів, та тільки пан Януш рішуче повстав проти сього. Він, навпаки, був дуже радий шляхтичам, маючи надію, що якийсь з них подобається Галині і вона легше викине з голови «проклятого» козака. Зараз ридван виїхав на останню гору, що ховала Львів од очей подорожніх, і враз великий стародавній город розіслався перед ними, як на долоні. Галина хоч і жила у Львові, але знала тільки монастир кармеліток, у околицях же міста ніколи й не бувала. Щоб зручніше показати дочці великий город, пан Януш звелів спинити ридван і вивів дочку на бугор. Молода дівчина мимоволі була захоплена чарівною красою краєвиду, що стлався перед її очима. У розлогій долині, порізаній зеленими байраками, на чималому кряжі піднімалися догори сірі мури та башти города, обкопані глибокими рівчаками, а з-за стін города вшлядали покрівлі будинків та високі гостроверхі башти костьолів. По обидва боки города, серед зеленої гущавини садів та лісів, ховалися передмістя, виглядаючи з зеленого простору тільки найбільше високими будинками, гострими шпилями костьолів та златоверхими банями церквів гречеської й уніятської віри. — От тут, панно Галино, у Львові, — обізвався до дівчини пан Преслав, — вам буде повна безпека й спокій. Козацька наволоч не насміє зайти сюди, до сього славною польського міста! — А коли б і посміла, — підскочив до панночки і брязнув острогами пан Струсь, — то ми б показали нікчемним хлопам, як рубають наші гострі шаблі! — Чи не так показали б, як під Пилявою? — з посміхом обернулася до молодого шляхтича Галина. Пан Струсь почервонів, як мак, і у замішанні забелькотав щось про нещастя, про Божу кару й інше; Галина ж знову одвела очі на долину. — У городі мури такі товсті й міцні,— знову звернувся до Галини пан Преслав, — що їх неможливо розбити ні з яких гармат, а поперед мурів рівчак такий глибокий, що з нього не вилізти ні по якій драбині. По стінах та по баштах понастановлено без ліку гармат, а поперед рівчаків ще насипано високий земляний вал. Прямо на нас дивиться Галицька брама. Бачите, он вона роззявилася під баштою, мов чорна паща; а біля неї недалеко ціла купа костьолів — то монастирі кармелітів! — Правда, правда! — обізвалася Галина. — Я їх пізнала! — А на південному боці города церкви,— говорив шляхтич далі,— так то монастир бернардинський. Обидва монастирі збудовані як найміцніші фортеції. — А то що за замок,— спитала Галина,— що стоїть на горі окремо од города?
— Ото на півночі? То Лиса гора, а на ній давній замок галицького князя Льва Даниловича. Він теж дуже міцний, і не зруйнувати його ніякими гарматами. — Нема що й говорити, — обізвався пан Януш,— що у Львові ми зовсім безпечно пересидимо сучасну хуртовину. Львів не злякається не тільки божевільних, непокірливих хлопів, а навіть і війська самого турецького султана. Та тільки коли ж врешті наші лицарі вгамують цю ненажерливу наволоч? Пан Струсь знову не вдержавсь: — Хай пан буде певний!.. Ми зробимо козакам нові Кумейки й нову Солоницю. З такими надіями й думками приїхав пан Януш і молоді шляхтичі до Львова. Та не так склалося, як гадалося. Не вспів власник Пилявського замку добре розташуватись у палаці свого брата Стася та трохи відпочити, як на Покрову вже по Львову пробігла чутка, що Хмельницький з величезним військом наближається до Львова і за кілька день уже прибуде до нього. Почувши ті вісті, польські пани і привідці польського війська, що, прибувши з-під Пиляви, нахвалялися вигубити під Львовом всіх козаків, якщо тільки вони насміють наблизитись, тепер зразу поховалися і один по одному почали тікати з Львова до Варшави. Тільки Ярема Вишневецький ще кілька день метушивсь по Львову, збирав од всіх заможних гроші на військо, зібрав і саме військо, але, врешті, зник і він і тільки вже листом сповістив, що він мусить виїхати до Варшави на обрання короля. Народ у Львові почав хвилюватись. Єзуїти по костьолах та монастирях святим хрестом заклинали всіх католиків узброїтись і, ставши за святу віру з мечем, зрятувати львівські святощі од наруги схизматиків. Хоч більшість мешканців у Львові були українці, але під впливом поляків і вони занепокоїлися, хоч і не за душі свої, так за своє добро. По місту збилася метушня: замки й монастирі риштувалися гарматами, передмістя почали окопуватися рівчаками та захищатися засіками. Шостого октября 1648 року Хмельницький був на тій самій горі, з котрої нещодавно дивилася на Львів Галина, і теж любував звідтіля на красу стародавнього багатого города. «Що ж лишиться, — думав він, — з сієї краси, коли пустити похазяїнувати у місті Кривоноса або Тишу? Не попустю, щоб козаки спустошили Львів, бо він не польський. Ліпше візьму з поляків та жидів окуп, та й нехай сидять тут, як сиділи. Полякаю тільки їх, щоб охоче витягали з гаманів золото». Такі свої думки гетьман таїв у собі і не виявляв їх навіть такій близькій до себе людині, яким останнім часом став до нього Чорнота. Жвава та рухлива вдача молодого військового обозного дуже подобалася гетьманові, а лагідні та чемні його звичаї та широкий, завдяки освіті, світогляд зробили Чорноту найближчим його бесідником і товаришем його бенкетів, і, незважаючи на це, коли розмова торкалася дальніших заходів проти Польщі, Хмельницький ставав нещирим навіть з Чорнотою. Надвечір, коли козацьке військо виникло на обрії неба, мури та башти Львова були аж чорні од людей. Мешканці покидали свої будинки і позлазили на башти, щоб подивитись на козацьке військо. Вийшла на мур і Галина з батьком і обома закоханими у неї ротмістрами. Пан Преслав та пан Струсь не покинули Львова. Правда, коли виїздив з Львова Вишневецький, вони умовляли пана Януша теж виїхати з міста, та старий шляхтич все ще не вірив у те, щоб козаки насміли бити на міцний город, і не схотів виїздити, а через те, ревнуючи один одного до Галини, не поїхали й шляхтичі.
Коли Галина ізійшла на башту, на очах її в усі боки піднімалися гори, а по горах, на сході сонця, видно було, як пересовувалися козацькі повки, оточаючи передмістя. «Милий мій тут, близько, — подумала Галина, і серце її гулко застукотіло. — Може, він зараз дивиться сюди з гори, і наші погляди зустріваються, хоч ми того й не почуваємо». Дівчина не бажала лиха полякам; навпаки, серце її боліло через ті нещастя, що впали на її рідну країну, а проте, серце її рвалося до козацького табору і бажало, щоб козаки якнайскоріше увійшли у Львів, тільки увійшли не з мечем та вогнем, а як брати полякам, з ласкою та згодою. Козацькі повки густішали, ширилися по горі і обгортали півколом Галицьке передмістя. Під промінням вечірнього сонця залізні списи козаків блищали вогнем, і ті виблиски досягали до львівських мурів і очей поляків, викликаючи у натовпах жінок та дітей скрики страху й розпуки. Навпаки, серед незаможного львівського українського міщанства, а ще більше серед міських робітників, Що натовпами вкривали мури, вчувалися крики радості. — Глянь, глянь! — звертав один робітник увагу другого, — як отой повк верхівців полетів у праву руку. Дивись, як вони басують кіньми! — Певно, то запорожці! — одповів його товариш. — Ой, буде завтра ляхам кепсько! Запорожці зіб'ють з них пиху! — Та воно й зараз уже ляхи не ті стали! Годі вже бундючитись та хлопами нас звати! Робітники весело сміялися, підморгуючи один одному у бік польських панів та ксьондзів, що стояли на мурах з пополотнілими обличчями. — О Боже милий! — простогнав пан Януш. — Якої ганьби діждала наша нещасна батьківщина! Отруєне жало бунту діходе до самого серця Польщі. Ми, поляки, не спромоглися управитись з своїми власними, неузброєними хлопами! — Ще є час і можливість, пане Янушу, виїхати з Львова... — сказав пан Преслав. — Через кілька день може бути вже запізно. — Тепер безпека тільки там, — встряв до розмови пан Струсь, — де наше військо, воно ж одійшло до Замостя! — Мало я тепер покладаю надії навіть на наше військо! — одповів пан Януш.— О Боже правий!.. Де ж ті славні наші рицарі, що з Жолкевським, Стефаном Баторієм та Ходкевичем дивували світ своєю одвагою? Пан Преслав став ближче до пана Януша і почав говорити стиха: — Зверніть увагу на те, пане Янушу, що у Львові більше схизматиківукраїнців, ніж католиків. Гляньте, як вони радіють, побачивши на обрії козаків, і як вороже поглядають на нас. Ми тут маємо ворогів не тільки за містом, а навіть у самому місті! — Чи можливо ж підводити тут під небезпеку таку красуню, як панна Галина? — сказав пан Струсь, закручуючи вуса і пускаючи дівчині очима таких бісиків, що, здається, пройняв би серце навіть мертвої. Проте дівчина лишилася непохитна. — Чи не про себе пан Струсь турбується?.. — з посміхом сказала вона. — Я не боюся козаків!
— О, падаю до ніг перед одвагою молодої панни! — говорив Струсь, кланяючись і брязкаючи перед панною острогами. — От вам слід би було керувати нашим військом, а не панові Домініку! Сонце тим часом схилялося на захід. З байраків вилазив сивий туман і скоро піднявся завісою між козаками й мурами Львова. Всі рушили з мурів у місто до своїх хат. Коли Галина з батьком наблизилися до сходні, що спускалася з мурів, великий натовп одлучив її і од батька, і од небажаних залицяльників. Не маючи сили прокласти собі стежку, вона посувалася разом з натовпом і була вже недалеко сходні, коли почула у своїй руці згорнутий папірець, а разом з тим хтось біля самого її вуха проказав: — Якщо ясна панночка хоче щось почути про козацького полковника Чорноту, так нехай смерком вийде у свій садок. Молода дівчина вся палахнула рум'янцем з хвилювання і обернулася у той бік, звідкіля чула голос, але нікого, кого б вона знала, навкруг неї не було, і тільки папірець у руці упевняв її у тому, що слова їй не уявлялися. а що голос справді говорив до неї. Коли Галина, сховавши цидулку за комір керсета, зійшла униз, на вулиці вже чекав її стурбований батько, пани ж Преслав та Струсь зійшли згодом, ремствуючи на нечемність натовпу, що не дав їм зійти по сходні раніше. Будинок брата пана Януша, Стася, був невеликий, як і всі будинки, що містилися у старому місті. Дивився він на вузеньку вулицю всього трьома вікнами з усякого поверху. А поверхів було два та ще високе горище з вікнами, і на тому горищі теж були досить добрі горниці. Позад дому спадав униз до ярка вузенький садок, засадений бузком та вишнями. У той-то невеличкий садок і вийшла Галина після того, як уже добре смерклося. З цидулки молода дівчина вже знала, що її любий Іван живий і кохає її, та сього ій було замало, і вона нетерпляче чекала тієї хвилини, коли почує од невідомого, де і як він бачився з козацьким полковником. Нарешті, коли вже добре смерклося, вона зійшла непомітно для інших у садок і, проминувши кілька кущів, здибала високу чоловічу постать, зап’яту чорним запиналом. Коли дівчина жахливо поточилася назад, невідомий одгорнув своє запинало, і з-під нього виглянув довгий закарлючений ніс і рухливі вузенькі очі рудого Лейби. Галина не пізнала Лейбу, бо бачила його з пейсами та бородою. — Хто ти? — спитала вона здивовано. — Ой вай! Хороша панночка не пізнала рудого Лейбу? — сказав весело жид. — Панночка давала Лейбі у Збаражі цидулку до пана Чорноти, так я приніс їй одповідь. Ой, який він хороший пан! Неначе справжній шляхтич. Він у мене у корчмі вечеряв і подарував мені коня, щоб я врятувався. — А що ж ще робив у Збаражі пан Чорнота? Чи не мучив він з своїми козаками поляків? — Ой панночко, що там було, у Збаражі!.. Ксьондзів вішали у костьолах на дзвіницях. Всіх поляків вбивали, а нас, жидів, живцем у колодязі кидали. Страшний суд там був. Хто не втік — всі загинули!
— І пан Іван так робив? — неспокійним голосом спитала Галина. Одно слово Лейби — і серце дівчини назавжди одхилилося б од козака. Але жид її заспокоїв: — Як-то можна, щоб такий освічений пан, як полковник Чорнота, таке виробляв! То все Кривоніс, щоб упав на його голову гнів Ієгови! — Ти можеш знову однести листа пану Чорноті? — Ой вай!? Однести у козацький табір? Хіба панночці невідомо, що козаки не лишають живим жодного жида. У мене жінка й діти. Мені треба скоріше тікати з Львова! — А як би я хотіла його побачити... — зітхнувши, сказала Галина. — Якщо панночка хоче бачитись з паном полковником, так нехай напише йому цидулочку, щоб він прибув сюди, у Львів... А я ту цидулку перешлю з певним посланцем. — Як? Щоб він прибув сюди у Львів? Так його ж захоплять тут наші і засудять на кару! — Лейба зробить це так, що ніхто, опріч панночки, не буде бачити козацького полковника, а після побачення виведе його безпечно за браму. — Зроби це, Лейбо! — скрикнула Галина і трохи не кинулась цілувати старого жида. Тільки радість її була недовга, вона пригадала, що Лейбі за його послугу доведеться добре заплатити, у неї ж було всього кілька талярів. — У мене не буде чим Лейбі заплатити... — журливо промовила вона. — О, я з панночки й не взяв би заплати! Я такий вдячний пану Чорноті, що для нього все зроблю без грошей, якщо тільки Бог мені допоможе. Після дальнішої розмови вони умовилися на тому, що завтра ранком панна Галина зустріне Лейбу недалеко найближчого костьолу і передасть йому листа до Чорноти. XIII Підступивши з військом під Львів, Хмельницький покликав полковників і всю військову старшину у свій намет на вечерю та щоб разом перемовитись і про військові справи. Посеред гетьманського намету стояв довгий стіл, а на столі кільки жбанів з вином та медом. Посудь на столі була вся срібна, добута на війні од поляків, їжа ж за вечерею була проста: ковбаси, печений валах та кільки полумисків вареників. Пили за вечерею чимало. Всяк сам коряком наливав собі у кухоль з жбану вина; тієї ж моди, щоб вино наливали пахолки або служниці, тоді ще не було. Гетьман випив уже три кухля венгерського і заохочував до того й гостей. Дехто з останніх уже й сп'янів так, що хоч би й до свого намету йти, так гетьман нікого з-за столу не пускає. — Пийте, друзі мої й побратими! — говорив він, підливаючи декому вина власною рукою. — Пийте за славу козацьку й за щасливу долю неньки України! Коли всі випили, Чорнота звернувся до гетьмана:
— Давай же, батьку, прославимо завтра Україну на ввесь світ: добудемо завтра Львів. Нехай з завтраго він буде рідним братом нашому славному Києву, бо Львів і Київ — діти однієї неньки України! — Чого ж хапатися?.. — сказав Хмельницький. — Треба раніше обдивитись на мури та рівчаки та постріляти з гармат, а тоді вже бити на місто. — Нема чого й роздивлятися довго!.. — сперечався Чорнота. — Я тобі його добуду до обід... Тільки дозволь!.. — Гляди, щоб не обпікся! — Не бійся! Чорнота ще ніколи козацької слави ворогам під ноги не кидав! — Бити ляхів... Бити! — почали обзиватися й інші полковники. — Треба бити на них, поки не опам'яталися, бо як не візьмемо Львова враз, то бісового батька добудемо його з часом! Гетьман важив так, що опанувати Львовом нелегко, і, щоб не виявляти перед старшиною свого небажання добувати його, рішив дати Чорноті самі наймолодші повки, маючи надію, що з ними військовий обозний у город не вдереться, а все-таки налякає поляків, і ті почнуть одкупатись. — Ну, нехай буде по-твоєму, — сказав він до Чорноти. — Дам завтра тобі скільки повків і йди з ними пополохай ляхів! Ранком другого дня Чорнота, довідавшись, що гетьман призначив на штурм Львова самі молодші повки, сів на коня і поїхав обдивитись на них. Всі повки, кількістю десять тисяч людей, складалися з селян та ремісників, що тільки недавно підвели рахунки з своїми панами. Всі вони були з Волині, Поділля та Галичини, де повстання піднялося тільки останніми часами. Одежа на всіх була селянська, різноманітна: хто був у чумарці, хто у сіряці, а хто й у самій сорочці, не вважаючи й на осінь. На ногах не всі мали чоботи,— багато козаків були у постолах. Узброєні козаки були здебільшого списами, проте, чимало їх було з вилами й косами без ніякої іншої зброї; галицькі ж опришки були здебільшого з самими киями, через що їх і прозвали кияшниками. Рушниць у молодих повках було обмаль, та й ті, що були, годилися тільки для полювання, а не для бою. Невважаючи на такий склад своїх повків. Чорнота не журився, бо він уже надумав, як добути Львів майже без зброї. — Що ж, панове молодці... — весело звернувся він до козаків. — Будемо бити ляхів? — Та вже ж не милувати їх, єретичних синів! — одповідали козаки. — Вони нам уже у печінках сидять! — Глядіть же, діти! — почав повчати козаків Чорнота. — Гетьман посилає вас у перший великий бій, щоб вивірити, чи справді з вас козаки будуть, чи, може, вам тільки телят пасти та сіяти гречку... — Не бійся, батьку! — залунало по полю. — Віддячимо ляхам за їхнє знущання. Багато вони пили нашої крові, нап'ємося сьогодня й ми їхньої! — Та глядіть ще!.. Тут, у місті, більша половина наших людей — українців. Щоб не було помилки... Щоб не вбити замість ворога свого брата; бийте тільки тих, хто сам погрожує вам своєю зброєю. На чуже добро очей не поривайте! Поки не заграють у сурми, ніде не спиняйтесь, хоч би перед очима золото було розкидане! Куди вестимуть вас полковники, туди й суньте міцним натовпом. Будуть ляхи бити на вас з гармат, та ви на те не вважайте... Один раз мати
на світ породила — один раз і помирати... А смертю своєю дітям вашим та меншим братам волю на ввесь вік добудете! Чи гаразд, діти? — Гаразд, батьку, гаразд! Помремо за рідний край! — Ну, нехай вас Бог благословить і заступить Мати Божа! Чорнота зняв шапку й перехрестився у той бік, де саме вставало сонечко і де лишилася рідна всім Україна, а за ним поскидали шапки й побожно хрестилися всі молоді повки. Наділи шапки. Чорнота подав гасло. Сурми заграли, і різноманітні козацькі повки піші посунули міцними лавами на Галицьке передмістя. Польського війська у передмісті було обмаль, а вали та засіки навкруг передмістя були невисокі й неміцні, і козаки, як весняна повідь, знесли всі перепони, вдерлися у місто і погнали поляків поперед себе вулицями. Рішуче оборонялися тільки катoлицькі монастирі, і добування їх трохи загаяло козаків. Всі найбільше заможні з мешканців передмістя, поскидавши похапцем деяке своє збіжжя на хури, кинулися до Галицької брами Львова, щоб зрятуватися за мурами. Вулицями зчинився нечуваний гармидер, і тисячі людей та возів збилися на мості, що був перекинутий через глибокий рівчак перед Галицькою брамою. Цього тільки й чекав Чорнота. Він ще звечора надумав вдертись у город через браму разом з втікачами і тепер кинувся до мосту на чолі своїх повків. Комендант Львова Артішовський, побачивши, що підняти міст через натовп уже неможливо, звелів скоріше зачинити браму, лишивши втікачів козакам на поталу, та тільки й цього полякам зробити не вдалося, бо обхоплені жахом люде сунулися у браму щільним натовпом. Почали тоді поляки палити у козаків з гармат, що стояли на мурах, та тільки й це не помогло, бо хоч козаки й падали повбивані ядрами, а все-таки натовпи їх сунулися до брами і були вже за кільки ступнів од неї. — Нуте... Нуте, молодці! — гукав Чорнота. — Надавіть на ляхів!.. Надавіть ще! Жах обхопив поляків, що з стін дивилися, як козаки нєупинною потокою линули до брами. Скрики розпуки почулися по мурах і перекинулися на вулиці й майдани города. Аж тут несподівано позаду козацького війська заграли у сурми, а до Чорноти прибіг сотник Криця з наказом гетьмана припинити бій і одійти геть од міста. — Він з глузду збився! — гукнув у нестямі Чорнота. — Або він ще не прочуняв після вчорашнього венгерського!.. Ми зараз мусили увійти у Львів! — Сам не розумію, що сталося! — одповів Криця. — А тільки як побачив він тебе біля мосту, зараз схопився, замахав булавою і гукнув мені: «Біжи спини його! Верни його! Це моя гетьманська воля». Чорнота почував себе тяжко ображеним, а проте, не насмів не послухати гетьмана, і, гнівний, суворий, з насупленим чолом, повернув своїх козаків од брами і поїхав до гетьмана. — Поглузував ти з мене, пане гетьмане! — сказав він, наблизившись до Хмельницького. — Коли б не Криця привіз мені твій наказ, я не пойняв би віри... Я подумав би, що мене хочуть зрадити. Гетьман стояв веселий і ласкаво обхопив Чорноту рукою за плечі.
— Отже, не сердься, голубе мій! Налякав ти ляхів, ну й буде з них! Там же, у Львові, більше наших, ніж ляхів, — за що ж їх карати? Ліпше ми візьмемо з Львова великий окуп грішми, аніж без пуття поруйнуємо стародавнє місто. Гетьман довго умовляв Чорноту не сердитись і не пустив його з свого намету, поки той не згодився сісти з ним обідати. А у Львові тим часом дзвонили в усі дзвони і правили по всіх костьолах службу, воздаючи Богові за те, що заступив велике місто од руїн, а святі церкви од знущання й ганьби; ксьондзи ж, повчаючи людей, говорили, ніби бачили на небі святого Яна з Дуклі, котрий погрожував Хмельницькому і примусив його припинити штурм. Увечері того ж дня Чорнота сумний ходив у наметі. Він не знав, чи у Львові пан Януш, чи повіз Галину кудись далі, а все-таки, ведучи козаків на штурм Львова, він мав надію, що може знайти там свою милу. Тепер же, коли гетьман виявив свої справжні думки, він стратив надію на те, що може скоро одшукати Галину. Під ту хвилину козаки привели до нього невідомого чоловіка у міщанському українському вбранні, кажучи, що міщанин той розпитував про Чорноту по табору. — У мене, пане полковнику, є до тебе аж два листи! — сказав міщанин, вклонившись. Чорнота зараз вгадав, що один з листів од Галини, і, вирядивши козаків, нетерпляче вхопив листи й почав читати. «Любий! — писала Галина. — Як би я хотіла побачити тебе. Ми так близько один од одного. Нас роз'єднують тільки львівські мури. Лейба говорить, що тобі легко прибути у Львів потай, а мені так багато треба тобі дечого сказати...» У другому листі писав Лейба: «Якщо ясновельможний пан полковник хоче бачити ясну панночку у Львові, так нехай убереться у міщанське вбрання і приходе завтра серед ночі до Босяцької хвіртки, що біля єзуїтського монастиря, а я там пана зустріну. Та ще пан мусить принести з собою тисячу злотих, щоб було чим засліпити очі вартовим; тому, хто подасть сього листа, треба окремо заплатити за послугу сто злотих». Прочитавши листа, Чорнота розпитав посланця, як потрапити до тієї Босяцької хвіртки, про котру писав Лейба, і, заплативши йому сто злотих, доручив передати Лейбі клаптик паперу, написавши на тому клаптику тільки слово: «Прибуду». На другий день Чорнота пішов у завойоване їм Галицьке передмістя, де тепер стояло кільки повків козаків, і купив собі на базарі міщанське вбрання; а увечері, написавши гетьману, що йде потай у Львів, щоб принести йому звідтіля певні вісті про ворожу силу, він пішов через передмістя до Львова. XIV У той саме час, коли Чорнота лагодився йти у Львів, у напівтемному льосі одного з будинків города рудий Лейба радо тер собі руки і, мацаючи себе за корінці волосся, що почало одростати на тих місцях, де колись були пейси, мало не стрибав навкруг своєї дружини. — Чи ти, Лейбо, не здурів? — питала Рівка. — Гої за стінами палють з гармат; не сьогодня-завтра, може, Бог прийме наші душі, а ти крутишся й радієш, немовби заробив сто злотих!
Лейба глянув на жінку спогорда: — Сто злотих? Пхе!.. На сто злотих Лейба тепер не хоче й дивитись! Ми, Рівко, станемо сьогодня багатирями, а через кільки день поїдемо звідсіля до Варшави! — Отже й правда, що ти зсунувся з глузду. Як ти забагатієш, коли у нас тут немає ніякої торгівлі? — Що та торгівля? Я сьогодня зароблю стільки, скільки торгівлею не заробив би за все життя! На розпитування Рівки Лейба нічого не хотів одповідати і скоро, одягши на себе новий лапсардак, вибіг з хати. Через півгодини Лейба наблизивсь до будинку, де жив пан Януш, і послав челядинця сказати, що йому потрібно бачити старого пана. Пан Януш звелів покликати жида до своєї горниці, і той пішов до нього на другий поверх. Поки Лейба переходив двором, його побачила у вікно Галина і перестріла на сходні з надією знову дістати листа з козацького табору. Вона помилилася, та не зовсім: Лейба ткнув у руку клаптик папірця, де його рукою було написано: «Сьогодня опівночі у садочку». Старий шляхтич не зразу пізнав Лейбу, так що тому довелося нагадати панові ту ніч, коли він з дочкою ночував у Лейбиній корчмі у Костантинові. — По якій же ти справі? — спитав пан Януш, здивовано оглядаючи Лейбу. Лейба приклав палець до рота і показав на двері. Зрозумівши, що жид має говорити щось таємне, пан Януш позачиняв двері. Але Лейбі й того було не досить, — він позачиняв ще й вікна і обдивився, чи немає кого під ліжком та у шахві, і, тільки скінчивши свій огляд, став напроти пана і сказав з таємницею: — Яснійшому панові треба везти доньку у Варшаву... А я можу за тисячу злотих добути панові добрий ридван з кіньми. Пан Януш здивувався: — Хто тобі набрехав, ніби я хочу тікати з Львова? — Ну, я так собі міркував... Адже ласкавому панові годиться держати панночку далі од козаків... — Всім нам треба бути далі од козаків, так ми ж тут за мурами й за гарматами! — О вельможний пане!.. Як уже козак у когось закохався, то його й мури не спинять! — Що ти верзеш? Говори мені навпрямки! — Я так собі гадав, що вельможному панові відомо, як дуже панна Галина, нехай буде здорова, закохана з козацьким полковником Чорнотою. Старого шляхтича обурило й розпалило те, що хтось, опріч нього, знає про кохання його дочки, і він, скочивши з місця, вхопив Лейбу за горло: — Задавлю тебе, пархатий! Як насмів ти таке брехати?
— Ой вай мір! Не давіть так, пане, а то вже нічого не будете знати про те, як панна Галина будуть сю ніч женихатися з паном Чорнотою! Пан Януш випустив Лейбу і жахливо поточився од нього: «Як? Тут, у Львові, буде Чорнота? Яким робом він тут отіниться... І як те може статись, щоб він побачився з його дочкою?» Приголомшений цими питаннями, він важко сів на софу і після мовчанки проказав: — Зараз говори все, що ти знаєш... та гляди, якщо набрешеш, так я розправлюсь з тобою своєю рукою! — Я скажу, скажу... та тільки... — Лейба простяг праву руку і почав ловити пальцями повітря. — Невже ласкавий пан гадає, що жид нічого не витратив, добуваючи такі відомості? — Ах ти, іудина душа! Тобі за все треба платити гроші. — Нехай Бог мене скарає, коли я візьму з пана щось лишнє. Я, бідний жидок, витратив свої останні гроші... Мені дуже заболіло серце з того, що донька такого шляхетного пана закохалася у схизматика... — Не муч уже... говори, скільки хочеш грошей!.. — Як ласкавий пан дасть мені три тисячі злотих, так я приведу його саме туди, де панна Галина буде женихатися з козаком. — О, проклятий!.. Яку загнув суму! Ну та нехай вже: я дам тобі ті гроші, як не збрешеш! Говори! Жид мовчав, смикаючи себе за корінці одрізаної бороди. — Чого ж ти мовчиш, Іудо? — скипів шляхтич. — Ой ласкавий пане! Тепер такі часи, що обіцянки — цяцянки. Чи будемо ми завтрoго живі, чи ні, — не знаю. Я дам панові до рук козацького полковника тільки після того, як пан дасть мені до рук три тисячі злотих. Пан Януш ще з Збаража був при грошах, бо його стосунки з родовитою шляхтою дали йому можливість легко позичити потрібну суму. Після слів Лейби він пішов до шахви, помацав там по шухлядках і подав Лейбі загорнутий у шовкову хустку стовпик золотих грошей. Лейба наблизивсь до столу, розгорнув хустку, перелічив гроші і, загорнувши їх обережно знову, сказав, ховаючи гроші у кишеню: — Нехай сю ніч вельможний пан не спить і дожидає мене до себе. До монастиря єзуїтів, що стояв у ряд з львівськими мурами, біля півночі підходив Чорнота. Наблизившись до окопів, він справді побачив на другім боці їх хвіртку, що звалася Босяцькою через те, що чернеці цього монастиря ходили босі. На мурах і по баштах єзуїтського монастиря стояло військо, узброєне коштом самого монастиря і тільки йому підлежне. Набрано воно було з усяких безробітних людей та харцизів, хоч би вони були поляки чи українці, і через те підійти до таких людей з грошима Лейбі було дуже не трудно. Біля самого окопу Чорноту зустрів Лейба і повів стежкою З до великого рівчака. Міст через той рівчак тепер був піднятий, і Чорноті довелося сходити у рівчак дуже крутою стежкою, котру ще здавна протоптали чернеці, бігаючи ночами у передмістя до своїх коханок. Зійшовши на дно рівчака і
видравшись по такій самій стежці на другий бік, Лейба підвів Чорноту до залізної хвіртки і спитався: — Пан полковник приніс гроші? Чорнота вийняв гаман і подав жидові: — На, єретичний сине! Знаю, що все собі візьмеш, а вартовим даси хіба по п'ять злотих! — Ай!.. Ласкавий пан звик жартувати! Лейба весело посміхнувся, сховав гроші у глибоченну кишеню свого лапсардака і, взявшись за залізну обручку, приковану до хвіртки, тричі брязнув нею. У хвіртці одчинилося віконце, і вартовий, пізнавши Лейбу, одсунув великого залізного засова і пропустив як Лейбу, так і Чорноту. Проминувши хвіртку, Лейба повів полковника довгими суточками і вивів на монастирський двір, проминувши ж його, вони знову увійшли під мури і, врешті, вийшли на вулицю міста. — Тепер підемо прямо до красуні панночки, — сказав Лейба, — вона, певно, вже чекає пана. Вони хутко йшли вузькими вулицями. Город уже давно спав, і тільки собаки, налякані за останні дні вибухами гармат і ґвалтом людей, брехали й вили попід ворітьми. Через кільки хвилин Лейба привів Чорноту у садок, де його мала дожидати Галина, і лишив самого, сказавши наостанку: — Тут пошукайте; а я не буду панові заважати. Галина давно вже сиділа у садочку на лаві. Від часу, що вона розлучилася з Чорнотою, багато думок пробігло у її голові. Слова батька, що ліпше йому бачити свою дочку у труні, аніж у обіймах хлопа-схизматика, глибоко запали їй у душу і боляче там відбилися. Знаючи вдачу свого батька, вона вірила, що сказане ним він дійсно думав і почував. Покинути батька і відцуратися його навіки молодій дівчині не дозволяло сумління, зректися ж милого не мало сили серце... і Галина мучилася у боротьбі й ваганні, намислюючи, як би прихилити батька до козацького полковника. Одного разу у розмові з паном Преславом Галина почула, що були такі випадки, коли значні козаки переходили у католицьку віру і тоді король дарував їм шляхетство. Почувши про це, молода дівчина повеселішала, їй гадалося, що коли б Чорнота перейшов до католицтва, то її батько зразу б прихилився до нього і сам через короля добув би йому шляхетство, а разом з тим зникли б і всякі перешкоди до її шлюбу з коханим козаком. Про цю свою думку Галина й хотіла говорити з Чорнотою, дожидаючи його у садочку. Покинутий Лейбою, полковник лишився сам серед кущів бузьку. При світі місяця він розглядів покручену по садку стежку і невеликі, з пожовтілим вже листям вишні. Надогад він пішов за кущі і за першою ж їх купою побачив Галину у білому, легкому, як на ту осінню пору, вбранні. — Кохана моя! — злегка скрикнув козак, простягши руки до своєї милої. — Любий! Галина була у його обіймах. Він палко її цілував і разом милував, як дитину.
— Ти змарніла, моя зіронько... — говорив він, сівши поруч з нею на лаві і придивляючись до дівчини зблизька. — Ти зблідла... очиці запали! Скажи, мабуть, батько дорікає?.. Ненавидить мене? — Ах, у мене стільки думок у голові! Нам неможливо гаяти часу, а говорити треба так багато. Батько ненавидить тебе тільки через те, що ти козак і схизматик. Перейди, любий мій, у мою віру, і я певна, що батько не тільки згодиться тоді на наш шлюб, а ще й добуде тобі шляхетство. Тобі не треба буде навіть вертатися до козацького табору: скажи батькові про свою згоду, і ти поїдеш разом з нами до Варшави. Рука козака, що горнула до себе її стан, непомітно однялася, і козак, одхилившись од дівчини, дивився на неї здивовано: — Чи од тебе ж оце, Галочко, я таке чую? Невже ти гадала, що я можу зрадити своїх братів і Україну? — Ні, я не хочу, щоб ти був зрадником! Я не прошу, щоб ти йшов битись на своїх. Ми поїдемо у Варшаву, а там скоро скінчиться війна; ніякої ворожнечі між поляками й козаками не буде, — всі знову будуть дітьми однієї матері Річі Посполитої, і ти повернувся б на Україну шляхтичем, тільки вже не один, а зо мною, своєю дружиною. — Ти сказала, що була б мені дружиною! Спасибі, серденько! Я без міри кохаю тебе... Я ввесь вік на руках тебе охоче носив би, та тільки думки у мене зовсім інші, ніж у тебе: я лишуся козаком довіку, а ти, якщо кохаєш мене, повинна стати українкою! Серце Галини спинилося у грудях. Ті наді і, що їх вона кільки день виховувала у своїх думках, зникли од одного слова козака, що не тільки не хотів сполячитись, а навіть вимагав, щоб вона, родовита шляхтянка, стала українкою. Вона почула себе ображеною і горда, навіть гнівна, одкинулася од нього. — Як? Мені зрікатися шляхетства і своєї віри та стати козачкою? — Я не примушував би тебе цуратися своєї віри, що ж до того, як жити, то ти сама б побачила, що прості та щирі козацькі звичаї далеко миліші серцю, ніж пиха та бундючність вашої шляхти. Якщо ти справді любиш мене, Галю, так підеш туди, куди я тебе поведу. — Батько ніколи того мені не дозволить. Йому легше буде бачити мене у труні, аніж козачкою! — А ти батькові й не говори нічого, а прямо підемо зо мною зараз до козацького табору, і я виряджу тебе, поки ведеться війна, до матері покійного мого побратима Ганжі. — Так от яке твоє кохання! Ти заради мене нічого не хочеш зробити, я ж повинна для тебе зректися й шляхетства, й батька! — Серденько моє... — сказав він щиро. — Дуб не в'ється навкруг хмелю, а хміль навкруг дуба. Не козак іде за дівчину, а дівчина за козака. — Він знову пригорнув її до себе і почав милувати. — Щастячко моє! Пригорнися до мене з щирим серцем, обвийся рученьками навкруг мене, як хміль навкруг дуба, і доручи мені свою долю! Галина не мала у собі сили ухилятися обіймів козака. Їй було так тепло, так любо біля його могутніх грудей; проте, розум говорив їй зовсім інше: він вимагав, щоб заради батька вона зреклася сього щастя, і дівчина рішила перемогти себе.
— Прощай, моя доленько!.. — сказала вона, важко зітхнувши. — Не бути мені, Йване, за тобою! Я не покину батька, бо він вмер би з нудьги й образи... Я не вб'ю свого батька! — Проклятий схизматик! — почувся у ту мить з-за кущів голос пана Януша. — Як насмів ти доторкнутись до моєї дитини! Перед очима Чорноти й Галини з'явився гнівний і запалений пан Януш, а слідом підбігали пани Преслав та Струсь і чимало челяді. — Хапайте цього харциза! — гукнув старий шляхтич до челяді. — Канчуків сюди! Я заб'ю тебе, проклятий хлопе, канчуками за честь свого шляхетного роду! Преслав та Струсь вихопили шаблі, а челядь кинулася до Чорноти, але він вихопив з халяви чобота ножа і прихилився спиною до куща, гукнувши: — Назад! Знайте, що живим я вам до рук не дамся! Побачивши у руці козака ножа і розглядівши, яким вогнем засвітилися його очі, челядь поточилася од нього геть а пан Струсь заховався за пана Преслава. Тільки останній та пан Януш з шаблями у руці наступали на полковника. — Стійте! — кинулася поміж них Галина. — На кого ти, батьку, підняв свою шаблю? Кого ти нахваляєшся забити канчуками? Того, хто зрятував тебе од смерті? Пан Януш спустив свою шаблю у ваганні: — Прокляття!.. Я заплатю йому за те, скільки він хоче! Я згоден заплатити грішми й скарбом, та тільки не тобою. — Він зразу схаменувся: встромив свою шаблю у піхви, звелів челяді одійти геть і чемно звернувся до Чорноти: — Козаче! Я вдячний тобі за те, що ти зрятував мою дитину від, ганебного мордування хлопів у Пилявському замку, і заплатю тобі грішми, скільки ти скажеш. Візьми три, п'ять, десять тисяч дукатів, та тільки відсахнися од моєї дитини, — вона тобі не до пари. — Козаки не продають ні своєї честі, ні свого серця... — одповів Чорнота. — Я покохав твою дочку і не зречуся її, поки вона сама не одсахнеться од мене! — Так я примушу тебе одчепитися од неї! — скрикнув пап Преслав. — Я покохав панну Галину і хочу зробити її своєю дружиною! — І я... і я покохав! — забелькотав пан Струсь.— Я теж хочу! — Пане Янушу! — перебив Струся пан Преслав. — Дайте козакові вашу шаблю: нехай він стане зо мною до поєдинку! Я не зважаю на те, що я шляхтич, а він козак! — І зо мною! І зо мною! — брязкаючи острогами, белькотав пан Струсь. — Як битись, то й битись! — одповів Чорнота. — Кланяюся панові Янушу: позичте мені своєї шаблі! У пана Януша очі засвітилися радістю, бо у нього виникла надія на те, що котрийсь з ротмістрів запровадить козацького полковника на той світ і він таким чином збудеться осоружного йому козака. — Заради лицарського звичаю, я згоден дати свою шаблю! — одповів він. Чорнота сховав ножа у халяву чобота, взяв з рук старого шляхтича шаблю і схрестив її з шаблею пана Преслава.
— Не робіть цього! — скрикнула Галина і хотіла розвести бойців, але вони вже зчепилися, і шаблі їх, виблискуючи при сяйві місяця, розкидали у повітрі затяжне, слизьке брязчання. — Не мішайся, дочко! — одвів Галину рукою старий шляхтич. — Ох! — зненацька простогнав пан Преслав і поточився до куща, випустивши шаблю додолу. — Прокляття! — скрикнув пан Януш.— Це шайтан, а не козак. Він глибоко розсік пану Преславу плече! — Кров!.. Кров! — злякано гукав пан Струсь, не знаючи, за кого б тепер йому заховатись. Пораненого шляхтича посадовили на лаву, де кілька хвилин до того сиділа Галина з Чорнотою. Він був блідий і просив пити. По контуші його цівкою збігала кров. — Гей, челядь! — гукнув пан Струсь. — Пана треба одвести у будинок і перев'язати поразу. Побачивши, що молодий шляхтич хоче вести пораненого, пан Януш спинив його: — Маю надію, що пан помститься за товариша... Біля пораненого походить моя дочка! — Так... так!.. — забелькотав пан Струсь. — Тільки іншим разом... Тепер же я сам одведу свого товариша... З тим молодий шляхтич разом з челяддю повів пораненого у будинок, а слідом за натовпом, журливо схиливши голову, пішла й Галина. — Галю!.. — скрикнув їй услід Чорнота. — Скажи ж мені хоч єдине слово! Вона спинилася і, дивлячись на нього з коханням і розпукою, довго вагалася у боротьбі з своїм серцем. — Прощай!.. — нарешті промовила вона тремтячими устами і зникла за кущами. Почувши у голосі дочки рішучість одцуратися козака назавжди, пан Януш немов удруге на світ народився. З душі його спав великий тягар, і, приймаючи з рук Чорноти свою шаблю, він сказав: — Пан Чорнота! Твоє життя зараз у моїх руках. Досить мені дати звістку пану коменданту про те, що у Львові козацький полковник, щоб тебе було захоплено і замордовано на мурах Львова, на очах твоїх товаришів. Але пам'ятаючи, що ти колись зрятував мене й мою дочку, я дарую тобі життя і пускаю вільно йти з Львова, як ти й прийшов сюди; надалі ж я подбаю про те, щоб Галині вже неможливо було з тобою побачитись. Тепер ми поквитувалися. З тим старий шляхтич повернувся і пішов у будинок, лишивши Чорноту самого. XV Лишившись у саду на самоті, Чорнота деякий час не знав, що йому почати й куди йти. Дівчина, котру він щиро покохав, погордувала ним. Вона не схотіла з шляхтянки стати козачкою. Він зрозумів це як зневагу до себе, і почуття образи, що прокинулося у серці козака, допомогло йому прочуняти від чаду кохання.
«Добре б я ускочив, — подумав козак, — коли б узяв за себе таку, що гордувала б мною, своїм чоловіком! Бувай здорова, дівчино! Отой залицяльник, що все брязчить біля тебе острогами, мабуть, більше тобі до пари!» Постоявши скільки хвилин у задумі, він рішуче повернувся і пішов поуз будинок до вулиці. Хоч Лейба й забрав силу грошей і од Чорноти, і од пана Януша, проте, він ще рахував, що його справа не скінчилася: на козацькому полковникові він намітив собі забагатіти. Лейба гадав, що пан Януш або замкне Чорноту десь у своєму будинкові і буде мордувати, або передасть комендантові на катування й страту. Як у тому, так і у іншому випадку він мав на мислі за великі гроші визволити полковника і вже намітив собі, що візьме з нього десять тисяч злотих. З такими думками Лейба ховався за рогом будинку, нетерпляче дожидаючи, на чому скінчиться справа, і був Дуже розчарований, побачивши, що Чорнота вільно йде вулицею. Серце його навіть занудьгувало за здобиччю, що тікала з його рук... Але через хвилину його хисткий розум вже надумав, як полагодити свою справу. Мов хижий гад, поплазував Лейба за полковником і, оббігши кільки будинків, вийшов на вулицю йому назустріч. — А я все чекаю тут пана, щоб проводити до своєї хати! — сказав він, крутячи полами свого лапсардака, як пес круте хвостом, запобігаючи хазяйської ласки. Чорноту взяло сумління, чи не через Лейбину зраду його так застукали у саду з Галиною, і він, грізний, наблизивсь до нього: — Гляди, Іудо, як довідаюсь що ти мене зрадив, то не жити тобі на світі! Лейба ледве не присів до землі: — Ой вай! Я пана зрадив? За його добро? Та нехай мене земля не прийме!.. Нехай я дітей своїх не побачу!.. — Ну, годі! — суворо перебив Чорнота. — Будеш тепер клястись півгодини. Веди мене зараз за браму! — Ой пане! Того тепер ніяк не можна! Варта вже змінилася, і біля хвіртки зараз стоїть такий собака, що його ні за які гроші не купити. — Так що ж тепер робити? — Завтра звечора знову стоятиме той, що сьогодні нас впустив. Тоді я пана й виведу, зараз же просю до моєї господи: там пан і переховається до завтрого вечора. Чорноті нікуди було дітись Довелося піти за Лейбою у його льох, де перебувала вся його сім'я. Там Лейба накидав йому на долівку якогось шмаття, і Чорнота поклався було спати, та тільки заснути не мав сили, бо від шмаття й долівки йшов такий важкий дух, що сон ніяк не брав козака, і, прокрутившись деяк до світу, він нишком, не збудивши нікого, вийшов на вулицю. Вулиці у Львові у ті часи теж були смердючі, та після Лейбиного льоху повітря надворі здалося Чорноті, як після дьогтю мед. Здибавши на вулиці двох перекупок, що несли одна на довгій палі бублики, а друга на дошці паляниці, Чорнота догадався, що вони йдуть у базар, і пішов слідом за ними. — А ксьондзи говорять — почув Чорнота оповідання однієї з перекупок,— наче вчора над містом розійшлося небо надвоє і звідтіля святий Ян з Дуклі
посварився на козацький табір. Так Хмельницький як побачив таке диво, та й говорить до козаків не можна нам добувати Львів, бо поб'є нас святий Ян! Та й одступився од брами. — Брешуть вони, оті ксьондзи! — одповіла друга жінка, перекладаючи дошку з паляницями з одного плеча на друге. — Так би Хмельницький і злякався б їхнього, католицькою святого! Хіба б же він не попросив наших святих, щоб од гнали їхнього Яна! — Та ще що я чула — почала знову перша жінка. — Неначе у Бурлюка у хаті ляхи витрусили цілу купу зброї. — Чула й я це, голубонько. А зброя та купувалася на ляхів. Так ляхи мають завтра Бурлюка четвертувати. — Ох, сердешний! — Та це ще що! А от у єзуїтському монастирі вчора отруїлося за трапезою аж тридцятеро душ! Кажуть, єзуїти навмисне їх отруїли. — За що ж? — Щоб менше у Львові було русинів, а більше поляків! — Та чого ж то русини пішли трапезувати до єзуїтів? — Та то ж усе втікачі з передмістя. Куди ж їм подітись? Сюди поховалися, а тут нема чого їсти. Єзуїти ж закликають всіх до себе харчуватися і католиків, і наших, та тільки садовлять за окремі столи, та католиків годують, а нашим підсипають отрути. Слухаючи ту розмову жінок, Чорнота дійшов до базару. Там чимало народу ночувало попід крамницями і тепер прокидалося. — Як же його тут жити? — говорив один чоловік своїй жінці й дітям, показуючи їм паляницю. — За оцю паляничку злотого віддав. — Ох Господи! — бідкалася жінка. — Куди ж нам у світі Божому подітись? — Куди? — обізвався Чорнота. — До своїх треба було тікати. До козаків, а не до ляхів, ворогів наших! — Так люди ж лякали, наче козаки нікого не милують! — Брехня! — доводив полковник. — Ляхам та жидам справді немає од них милосердя, бо й вони козаків не милували, а своїм вони ще й харчі дають і добро всяке. Чорнота купив собі дещо поснідати і ввесь день вештався по Львову, умовляючи людей, де вони траплялися купами, щоб не боялися козаків, а ставали б на їхній бік. Поки Чорнота ходив по базару та прислухався до розмови людей, Лейба, не знайшовши його ранком у своїй хаті, почав було турбуватись, але далі, зваживши, що козак неодмінно повинен буде увечері прийти до нього, заспокоївся і, нап'явши свого найкращого лапсардака, пішов до найлютішого ворога грецької віри й козацтва пшеора3 єзуїтського монастиря. Пшеор Дукша ввесь той день був дуже заклопотаний. Ранком він був на нараді у коменданта, при якій була вирішена одна дуже таємна справа. У Львові було мало припасу харчів, у передмістях же, де тепер розташувалися козаки, були цілі скирти незмолоченого хліба і повні вінбари зерна та борошна. Зважаючи на це, військові начальники, у тому числі й пшеори монастирів, що самі були
комендантами по своїх монастирях-замках, обмірковували, як би погіршити становище козаків, щоб не сиділи вони по передмістях на готових харчах, а стояли б у холодному полі. Багато під час наради розмовляли, сперечалися й докоряли радники один одного, а ні до чого не договорилися, поки врешті пшеор Дукша не сказав страшного слова: — Передмістя треба спалити! Спочатку всі злякалися думки, щоб лишити без притулу стільки людей, кільки жило по передмістях, та скоро Дукша всіх заспокоїв: — За ким пани побиваються? — спитав він. — Зараз у передмістях лишилися самі схизматики, католики ж всі збіглися сюди! Ці слова рішили долю передмістів, і пшеору єзуїтів було доручено упорядкувати підпал Галицького передмістя, а пшеору кармелитів — Краківського. Повернувшись з наради, Дукша зібрав до себе десять найслухняніших ченців і звелів їм перше всього заприсягти на хресті, що вони нікому не розкажуть про те, про що він їм буде наказувати, і тут же наказав, щоб увечері вони переодягалися міщанами, пішли у Галицьке передмістя і підпалили його у десятьох місцях. Не вспів пшеор вирядити ченців, як йому сказали, що до нього домагається доступитись невідомий жид. Збагнувши, що по-дурному жид не насміє прийти до нього, Дукша звелів допустити його. Лейба увійшов, низько кланяючись. — Може, мені й не годиться уступати у світлицю до найяснішого пана пшеора, та тільки бажання зрятувати і ваші, і наші святі церкви від наруги гоївсхизматиків примусили мене до того. — А що саме ти маєш говорити? — сказав Дукша, сидячи у своєму високому й великому кріслі, що скидалося на королівський престол. Лейба знову низько вклонився. — Я, нікчемний жидочок, все думаю собі та гадаю: чи не добре було б нам захопити якогось з прибічників Хмельницького? Чи не згодився б тоді цей злодій за викуп свого товариша одійти геть од Львова? — Ну, й що ж з того? — гостро сказав Дукша. — Зрозуміло, що це було б добре. — Отож і я так міркую... — витягши уперед свою довгошию голову, говорив далі Лейба. — А пан пшеор не пошкодів би грошей, аби дістати собі до рук найближчого приятеля козацького гетьмана, полковника Чорноту? — На це я не пошкодів би грошей, — та чи можливо ж за гроші це зробити? Лейба лукаво повів очима: — Коли б мені гроші, то я зумів би це зробити, найясніший пане пшеоре... — Як би ж ти це зробив? — Про те, найясніший пане, знає тільки старий Лейба... — Знаю, що ви, жиди, лукаві, як гади... — з огидою на виду сказав Дукша. — Та тільки й я не дурник, щоб дати тобі гроші, може, за брехню. Скільки ти вимагаєш грошей за Чорноту?
— П'ять тисяч злотих... — І у тебе повернувся язик просити такі гроші за козака?.. — Він не простий козак, а полковник, та до того ще й військовий обозний. Пшеор вагався недовго. Гроші він мав дати не свої, а монастирські, спокуса ж мати у своїх руках таку близьку до Хмельницького людину була дуже велика, бо од нього можна було допитатись про всі заміри козацького гетьмана і приборкати привідця козацького війська погрозами замордувати його найближчого товариша. — Твоя жінка й діти тут, у Львові? — спитав Дукша Лейбу. — Тут, найясніший пшеоре! — Так ти приведи їх сюди, до мене у заставу, а я тоді дам тобі ті гроші, що ти просиш; коли ж ти приведеш до моїх рук Чорноту, тоді візьмеш свою жінку й дітей додому. Лейба мало не підскочив з радості, але вдержався і, одповівши про свою згоду, з низькими поклонами покинув монастирські покої пшеора. XVI Чорнота повернувся до Лейби тільки увечері і застав його самого. — Ай вай!.. Вельможний пане! — зустрів жид козацького полковника. — Чи можливо ж вам так довго ходити вулицями?.. Воронь Боже, трапилася б яка пригода... Вже смерклося, то нам час іти!.. — Ну й добре, що не доведеться довго сидіти у твоєму смердючому кублі. Підемо. На вулиці було хмарно й вітряно. Вихор свистів по високих шпилях костьолів, скидав з дахів будинків важку черепицю і грюкав хвіртками та ворітьми. — От саме добра година, щоб панові тікати! — сказав Лейба, коли вони наблизились уже до брами монастиря. — Я виведу пана аж за окопи! Скоро вони перейшли монастирський двір і уступили у ті саме суточки, що ними йшли й сюди. Там було темно так, що хоч у око стрель. Чорнота хотів було взятись за лапсардак Лейби, щоб не стеряти його, та не намацав його ні спереду, ні збоку себе. Жид зник, немов крізь землю провалився. — Де ж ти, єретичний сине? — гукнув козак, простягаючи руки наперед себе, щоб не вдаритись об стіну. Тут раптом Чорноту схопили скільки пар рук під силки, нап'яли йому на голову якийсь лантух, звалили на землю і, зв'язавши руки й ноги, понесли невідомо куди. Все те сталося так несподівано й хутко, що Чорнота не вспів навіть вихопити свого ножа, щоб оборонитись. Він і незчувся, як його понесли вже по сходні униз, а куди несли, хто ніс і нащо несли, — того він ніяк не міг зрозуміти. Коли через який час козака спустили з рук і, поставивши на кам'яну підлогу, зняли з голови його лантух, він побачив себе поміж кількох чернеців у досить великому льосі. При світлі лоєвої свічки чорні постаті тих чернеців з нап'ятими на голову високими, гостроверхими відлогами здавалися пекельними примарами, що зібралися сюди на погибель людям, і хоч який одважний був Чорнота, а з несподіванки і у нього пішов поза шкурою мороз.
Проте козак не вірив у нечисту силу, скоро опанував собою і, гадаючи, що сталося якесь непорозуміння, звернувся до ченців досить спокійно: — Нащо ви мене узяли? Адже я йшов з Лейбою, а Лейба за мене заплатив. Замість одповіді чернеці почали трусити Чорноту і, витягтого з халяви його ножа, одібрали, облапавши добре всю його одежу, нарешті, посадовили на ослін. — Зараз сюди прийде сам пшеор і буде з тобою розмовляти... — сказав один з ченців і вийшов з льоху. Чорноті стало моторошно. Він зрозумів, що потрапив до рук єзуїтів, і знав, що ті не мали звички випускати козаків з своїх рук живими, бо й козаки, піймавши їх, не милували. «Проклятий Лейба продав мене!» — подумав він. У льосі стало тихо, мов у домовині. Чернеці знову стояли понавколо нерухомі і мовчки, мов примари, топили у ньому свої очі з-під своїх чорних відлог. Через кільки хвилин Чорнота вже не мав сили видержувати їхні настирливі погляди. — Чого баньки повитріщали? — сказав він сердито. — Не бачили козака, чи що? Знаю вже, що шкуру з мене живого будете драти... Деріть, коли ваше щастя. Було б і вам те саме ще позавчора, коли б гетьман не спинив моїх козаків! Чернеці стояли так само мовчки й нерухомо. Це дуже дратувало Чорноту, і невідомо, на чому б воно скінчилося, коли б під той час у льох не увійшов пшеор. Попереду пшеора несли два паникадила з запаленими свічками, а позаду високе, з рівною спинкою і великими м'якими поручнями крісло. Подивившись на Чорноту зблизька, він сів у крісло і спитав: — Ти козацький полковник Іван Чорнота? — Справді... — одповів Чорнота, — мене хрестили Іваном, а товариство обрало полковником. — Якщо ти подаси слово поводитись тихо-мирно, так я звелю тебе розв'язати. Козак похитав головою: — Того вже я не знаю, як я буду поводитись. Може, пан пшеор лаятиме козацтво або мою віру, так я того не подарую! — Все одно... — сказав пшеор, — твої змагання були б даремні, бо тут моя влада, моя й сила! — На те б я не зауважив, що твоя тут влада! — гостро одповів Чорнота. — Ліпше лиши мене зв'язаного. Пшеор здивовано подивився на гордо підняте чоло ко-зака і почав говорити до нього чемно й лагідно: — Я чув, що ти маєш шляхетське виховання й освіту і через те став дорадником гетьману Хмельницькому. Я не вчиню тобі нічого лихого і навіть випустю на волю, якщо ти напишеш гетьманові листа про те, що у нас у Львові дуже велика сила і що ти не радиш йому добувати місто. — Овва! — кепкуючи, сказав Чорнота. — Тобто, щоб я збрехав? Яка тут у вас сила? Я ще вчора добув би вас, коли б гетьман не спинив!
Очі пшеора засвітилися лютим світом і, вдаривши рукою об поручень крісла, він скрикнув: — Ти повинен написати Хмельницькому те, що я тобі кажу! — А як я не послухаюсь? — з завзяттям у голосі сказав Чорнота. — Тоді ти вмреш! — Роби своє діло, коли твоє щастя! — рішуче одповів полковник. — Козаки не продають своєї честі заради нікчемного животіння, як те зробили легкодухі ляхи під Корсунем та під Пилявою! Пшеор, гнівний, скочив на ноги: — О проклятий схизматик! Ти, я бачу, запеклий злодій... Та тільки у мене єсть деякі пособники, що примусять тебе зробити те, чого я схочу. Відчиніть запону! — додав він до ченців. Чорнота глянув у той бік, куди показував рукою пшеор, і тільки тепер помітив, що у льосі одна стіна була зап'ята запоною. Та запона враз захиталася і розійшлася надвоє, а за нею на полицях, гаках і просто долі виявилося кільки десятків струментів та приладдів задля катування людей. Були тут залізні панчохи, що, розпікши на вогні, одягали людині на ноги; були шила, щоб виколювати очі, десятки всяких жигалів, щоб пекти ними людське тіло; ножі великі й менші, щоб вирізувати з шкури ремінці; гострі клещі, щоб ними виривати з живого тіла шматки м'яса; залізні каптани з гострими цвяшками усередині, щоб надівати їх на людей; крісло з цвяхами на сидінні; колеса, схожі до прялок, щоб ними вимотувати з людей жили, і ще багато такого приладдя, що Чорнота не міг і вгадати, до чого воно. Защеміло у козацького полковника серце, коли побачив він всі ці струменти, бо розумів, що з них досить було покуштувати одного, щоб уже не жити на світі або лишитись навіки калікою. Хоч він і знав, що гетьман і без його листа не буде добувати Льовова, а проте, не хотів зганьбити себе брехнею і написати такого листа, якого вимагав пшеор. «Дістався ворогам до рук, то треба загибати», — рішив Чорнота і, вдаючи з себе цілком байдужого до того, що бачив, проказав: — Твоє щастя, єзуїте!.. Починай! Очі пшеора тепер горіли, як у звіра, що почув свіжу, гарячу кров. — Одягніть йому на ліву руку рукавицю! — сказав він до ченців. Один з чернеців зняв з гака довгу, аж по лікоть, залізну рукавицю з голками усередині і, розчиняючи її надвоє, сказав: — Обидві б заразом краще! — З правою підождемо, щоб було чим писати листа, — одповів пшеор. — Я все тіло йому пошматую, все знівечу, тільки праве око та праву руку лишу! Поки єзуїти захожувалися біля козака, Лейба правив своє діло. Як ми вже знаємо, він не хотів губити Чорноту, через якого так розжився, і до того мав на мислі, визволивши його, дістати од нього у подяку ще добрий стовб грошей. Дві сотні злотих знайшли йому двох щирих прихильників між прислужниками пшеора, і він намовив їх вбігти у льох, де починалося мордування Чорноти, і перепинити те мордування, налякавши пшеора, а виходячи з льоху, не замикати дверей. І от у ту саме хвилину, коли чернець-кат хотів надівати козакові залізну рукавицю, двері у льох з грюком розчинилися і на порозі з'явилося двоє ченців:
— Пане пшеоре, горим! Полум'я досягає покрівлі костьолу! Пшеор зрозумів, що його наказ вже виконано: передмістя горять, і вогонь загрожує монастиреві. Доводилося поче-кати з кривавим бенкетом. — Ну, підожди до ранку, запеклий схизматик! — з погрозою сказав він Чорноті і хутко пішов з льоху, гукнувши ченцям вже з-за дверей, щоб вони замкнули в'язня. Чернеці натовпом побігли за пшеором. Двері грюкнули, залізний засов брязнув, і все у льосі стихло. Невесела ніч мала бути Чорноті. Доводилося всю ніч сидіти прив'язаному, чекаючи на другий день мордування. Проте козак був байдужий до всього. Він пригадав слова коханої дівчини про те, що вона не хоче бути козачкою, і це полегшало йому звикнути до думки про смерть. Сумні міркування козака перебило скрипіння біля двері засову. Чутно було, що хтось помалу його одсовує. Згодом двері заскрипіли і одчинилися невеликою щілиною, а у тій щілині Чорнота побачив довгий, закарлючений ніс Лейби та одне з єхидних його очей. Далі, врешті, двері одчинилися, і Лейба вужем проліз у льох. — Ой бідний пане!.. — почав він, зачиняючи за собою двері. — Чи не зробили вам чого лихого? — Ти чого, Іудо, прийшов? — з огидою на виду спитав Чорнота.— Сам продав мене єзуїтам, а тепер прикидаєшся, наче шкодуєш? — Нехай підо мною земля репне! Нехай лопнуть мої очі! Нехай я шабаша не діжду, коли я зрадив у чомусь пана полковника! — клявся Лейба і разом почав розв'язувати Чорноті руки й ноги. — Щоб я зрадив того пана, що зрятував мене од смерті? Скарай мене, Боже! Коли я довідався, що пана захопили єзуїти, я зараз же кинувся додому, забрав усі, які були у мене, гроші і, прибігши сюди, одкупив отих ченців, що вбігли й налякали пшеора і тих, що не замкнули дверей, а засунули тільки засова... Я не пошкодів всього свого, що загорював за свій вік, щоб тільки зрятувати пана Чорноту з біди, бо знаю, що пан не скупий і як повернуться до козацького табору, то перешле мені і всі ці десять тисяч злотих, що я витратив його рятуючи, і ті, що ще маю витратити, тікаючи зараз же з Львова, бо як одшукає мене тепер пшеор, так замордує у цьому самому льосі на смерть за те, що я визволяю свого дорогого пана! — Чи ти не сказився, христопродавець? — скрикнув Чорнота. — Де я візьму такі гроші? — Пхе!.. Десять тисяч злотих? Та у пана гетьмана Хмельницького тепер повні кухви золотих дукатів стоять, — так хіба він за життя свого товариша пошкодіє кільки тисяч злотих? Руки Чорноти були вже розв'язані, і він зараз же одпихнув од себе Лейбу: — Чого ти тулишся до мого носа своїм смердючим лапсардаком. Геть к бісам! Тепер уже сам розплутаюся! Він хутко розмотав останні мотузки і став на ноги. — Тепер скоріше виходьмо! — взяв Чорноту за руку Лейба. — Почекай, жиде! — одповів той.— Ось я раніше поламаю їм всі їхні струменти, щоб не було чим мордувати людей! Козак кинувся до полиць і почав розкидати й ламати всі єзуїтські приладдя.
Лейба жахливо хапав його за руки, благаючи спинити свої заходи і не губити себе й його, та Чорнота не звертав на нього уваги і, побачивши, що залізні струменти од рук мало псуються, вхопив молот, що ним єзуїти перебивали мученикам маслаки, і почав трощити ним все, що кидалося у очі. Грюк і брязкання розійшлися по всіх льохах, і якщо ченці й не почули гупання молоту, так тільки через те, що надворі у монастирі стояв під той час такий саме грюк і галас. Нарешті, Чорнота втомився і покинув молота на превелику радість Лейби. Взявши тоді до рук свічку, вони вийшли з льоху. За дверима був ще другий, довгий льох з залізними обручами побіля стін. — Отут, — сказав Лейба, — вони прив'язують тих, кого мають мордувати. Чернеці мені говорили, що останні дні єзуїти покинули вже мордувати схизматиків, бо не мають часу. Тепер вони заманюють хрещених у свій двір хлібом і прямо кидають живих у колодязі або труять їх, як пацюків. Проминувши ще кільки льохів, Чорнота й Лейба почали підніматися по східні угору і наблизились до тих самих суточок, де козацького полковника було захоплено. З тих суточок, не вважаючи на зачинені двері, чутно було галас і метушню людей. Лейба загасив свічку і, одчинивши двері, потяг Чорноту у натовп. Той натовп щільною масою сунувся з передмістя до Львова, рятуючись од пожежі, і потяг було за собою й Лейбу з Чорнотою, але останній, наставивши уперед своє могутнє праве плече, почав прокладати собі стежку до хвіртки і хоч над силу, а все-таки продрався уперед і вийшов на повітря до окопів. Тут перед очима козака розіслалося стогів сіна, скирти соломи, клуні, великого полум'я схопився вихор і, оберемки сіна, крутив їх у повітрі будинки.
вогненне море. У передмісті палали сотні кошари, будинки й навіть церкви. Од піднімаючи цілі снопи запаленої соломи та і розкидав разом з безліччю іскор на інші
Долітали ті вогняні факели й сюди, до монастиря єзуїтів, і вони-то й викликали переляк між ченцями. Мешканці передмістя, міщане, рятуючись од вогню, бігли У Львів так само, як і голуби, що, покинувши свої захоплені вогнем кубла під стріхами, кружляли, осяяні полум'ям, по повітрі над Львовом. Гомін та галасування людей, разом з виттям собак, доповнювали гармидер, і хто був свідком тих подій, не забув уже їх за все своє життя. Оглядівшись навкруг себе. Чорнота ніде не знайшов Лейби і, гадаючи, що той не мав сили видратись з суточок проти течії людей, пішов сам, і не на місток, а на знайому вже стежку через рівчак, і попрямував до козацького табору. Через пожежу у передмісті і турботу Хмельницький не спав, і Чорнота, прибувши до нього, мало не до світу розказував йому про все, що бачив і що чув у Львові. Почувши про те, як ксьондзи й єзуїти мордують у Львові українців і як вигубляють їх, Хмельницький дуже обурився і, стиснувши свої рясні брови докупи, грізно скрикнув: — Не подарую цього ляхам! Як впустю у місто Перебийноса, так тоді у лядській крові козаки по Львову човнами будуть їздити!
Проте цей вибух гетьманського гніву й почуття помсти продержався у серці його недовго і на прохання Чорноти дозволити йому штурмувати завтра Львів гетьман знову-таки не дав згоди: — Не бажано мені нічого такого робити, що б навіки розірвало наше єднання з Річчю Посполитою. Жили ми з нею кільки віків, боронячись купно од невірних бусурманів, і, на мою думку, годиться нам жити спільно з поляками й надалі. Покарав я панів та гетьманів польських за їхні кривди, збив їхню пиху, та на тому й скінчити треба. Проти короля я не піду і руйнувати таке славне місто, як Львів, не буду. Аби тільки зрозуміли ляхи, що з нами годиться їм поводитись як з рівними, а не як з бидлом. — Нічого того, про що ти думаєш, вони не зрозуміють... — одповів Чорнота. — А те, що ти лишиш єзуїтів та кармелітів без кари, вони зрозуміють як твою несилу і гірше не згодяться зректися панування на Україні. Дозволь мені хоч той монастир зруйнувати, де мене хотіли мордувати. — Ну, нехай буде по-твоєму... — сказав Хмельницький після невеликої мовчанки. — Помстися за себе й за наших замордованих людей. Зруйнуй монастир. Та тільки гляди — у місто не вдирайся, бо не будеш тоді мені приятелем. Чорнота хоч і неохоче, а мусив задовольнитись тим, що дозволяв гетьман. XVII На другий день ранком Чорнота з двома повками козаків наблизивсь до єзуїтського монастиря. Дим від пожежі передмістів застилав ще всі околиці, і військовий обозний зміг підкотити гармати непомітно для поляків, мало не до самих мурів. Знизу Чорноті добре було видно башти й шпилі львівських костьолів, полякам же зверху, за димом, зовсім не видно було козаків. По стінах та біля монастирської хвіртки товпилися ченці й жовніри, не сподіваючись нападу. По гаслові Чорноти враз випалили десять козацьких гармат, і з шпилів костьолів полетіли черепиця й дошки, а з мурів посипалася цегла. Ще дужче, ніж уночі, заметушилися чернеці єзуїти. Похапцем замкнули вони хвіртку й підперли її зсередини колодами, а на мури почали вибігати пушкарі, щоб направляти гармати на козаків. Та було вже запізно: гармашів козаки вбивали з рушниць, а ядрами з своїх гармат на тріски побили хвіртку й колоди та, перебігши через рівчак, вдерлися у ті самі суточки, що по них Лейба проводив Чорноту. Найняті за гроші, польські жовніри зразу порозбігалися і утекли з монастирського двору у місто; українці приєдналися до козаків, ченці ж хоч і змагалися, та недовго, і, побачивши, що пшеор, захопивши шухлядку з золотом, подався за браму, у Львів, почали тікати слідом за ним. Через кілька хвилин козаки вже хазяїнували у монастирі і одмикали всі келії, церкви, каплички й льохи. У одному з льохів Чорнота наткнувся і на Бурлюка, що про нього чув розмову двох перекупок у Львові. Він з чотирма товаришами сидів прикутий ланцюгом до стіни і сподівався собі сьогодня смертної кари. Як самому Христу, зраділи в'язні козакам і, плачучи з радості, розказували, що забрано їх сюди було за те, що вони кували зброю для повстанців. По намові Бурлюка Чорнота пішов з козаками на другий монастирський двір і там знайшов набитий трупом колодязь, засипаний зверху землею, а поруч ще не скінчений другий глибокий колодязь... Таким чином оповідання, що їх Чорнота чув на базарі й від Лейби, справдилися. — Кари ляхам!.. Смерть всім єретичним синам! — почали гукати козаки, запалившись помстою.
Але карати не було кого. По різних кутках монастиря лежало всього кільканадцять трупів ченців, що не вспіли утекти, останні ж були вже за брамою, переходити за котру козакам заборонив гетьман. Лишивши у монастирі полковника Бурлая з гадячанами, Чорнота порадив йому витягти гармати на дзвіниці костьола і палити звідтіля на місто, а щоб не пошкодити своїм, українцям, направляти гармати головним чином на найбільші будинки заможних польських панів. Сам Чорнота покинув монастир і, взявши з собою сотника Крицю з його сотнею козаків, поїхав шляхом понавколо Львова, щоб обдивитись, як можна обложити місто з півночі так, щоб перетяти всі шляхи до Львова і примусити поляків, як того хотів гетьман, одкупитись од козаків грішми. Не до мислі було Чорноті те бажання гетьмана. З того, що він бачив у католицькому монастирі, йому довелося ще більше упевнитись у своїй думці, що провалля між поляками й українцями все глибшає й ширшає і неможливо вже не то що засипати те провалля, а навіть містка через нього перекинути. На думку козацького полковника, кінець боротьби з поляками і воля України могли статись тільки після повного знеможення Польщі, а для того, на його думку, гетьманові треба було, не гаючись, користуватись своєю перемогою і якнайскоріше добивати підбитого ворога, поки не вдасться, добувши Варшаву, наступити йому на горло. Міркуючи так, Чорнота болів серцем, передбачаючи, що через вагання гетьмана Україні доведеться ще багато пролити крові своїх синів, а може, й знову бути у польськім ярмі. Серед полковників козацького війська однодумцями Чорноти були Богун, Нечай та Джеджалій, і з ними тільки він і поділяв свої невеселі думки. Вже цілу годину їхав Чорнота у задумі, обдивляючись на яри та горби, розкидані могутньою рукою природи понавколо Львова. По тих ярах та байраках треба було завтра порозстановлювати залоги, і тепер військовий обозний обдивлявся, як зручніше те зробити. Так наблизився він до Лисої гори, що високо піднімалася на півночі од Львова. На тій горі стояв дуже давній замок галицьких князів з польською залогою. Чорнота й Криця, їдучи повагом, любували на високий замок з його, здавалося, недосяжними баштами, коли несподівано з вікон башт пішов сивенький димок і по долині розійшлася луна од вибухів рушниць і од гомону й ґвалту людей. Що робилося у замку, зрозуміти було нетрудно, бо понавколо нього можна було помітити цілі натовпи людей. Очевидячки, козаки добували замок, хоч, як Чорнота знав, наказу на те гетьмана не було. Полковник прискорив свого коня, але поки він наблизивсь до замку, на башті його вже піднялася біла хустка і постріли з вікон припинилися. Знать було, що поляки складали зброю, бо всі натовпи, що були навкруг замку, тепер посунули у двір. Вбігши слідом за натовпами під замкову браму, Чорнота побачив, що замок добули не козаки, а галицькі повстанці, що не мали у руках ніякої зброї, опріч київ. Піднявшись після приходу під Львів козаків з України, вони скінчили вже розправу з своїми панами по їх оселях і, слідкуючи за втікачами, доступилися до північного Львівського замку. Трупи галицьких «кияшників», що валялися понавколо замку, свідчили, що селяне не шкоділи свого життя, добуваючи ворогів. Коли кінь Чорноти вбіг у двір, козацький обозний, не вважаючи на те, що був загартований у бойовищах, вжахнувся: посеред двору кільки сот поляків, покидавши зброю, здіймали руки до неба, благаючи у селян милосердя, кияшники
ж, не звертаючи уваги на їхні благання, розбивали їм голови важкими грабовими кийками. Дехто з поляків, рятуючись од київ, бігав по двору або ховався під вози й за інші заслони, та це не помагало: їх витягали звідтіля, і скоро голови нещасних під ударами страшних київ хряскали й кололися, мов горіхи. Кров і мозок розліталися в усі боки, обкропляючи й людей, і будинки, й землю. — Ганьба на вас! — гукнув Чорнота до кияшників. — Стійте! Вороги ж склали зброю й віддалися на ваше милосердя... Нащо ж ви вбиваєте неузброєних! — Знаємо вже ми їх добре, наших гнобителів! — гукали у одповідь галицькі опришки. — Тепер вони навколюшках, а як ви підете од нас в Україну, то вони знову візьмуться нас катувати ще гірше, ніж до цього. Від ляха зрятуєшся тільки тоді, як уб'єш його! — Наказую вам владою й словом гетьмана: спиніться! — гукнув Чорнота і звелів Криці заступити поляків своїми козаками. Деяк козакам пощастило оборонити поляків, та тільки не скалічених між ними було вже небагато. Всіх бранців козацький обозний звелів пов'язати і під вартою вирядив до козацького табору, сам же з Крицею поїхав далі шляхом до Краківського передмістя, лишивши опришків незадоволеними. Коли вони од'їхали од північного замку гонів з п'ять і піднялися на бугор, Криця спинив Чорноту за руку: — Бачиш од Львова встає шляхом курява. Певно, хтось з ляхів тікає! Курява справді хутко посувалася шляхом у бік козаків, далі ж почала зникати у байраці. — Прямують на Варшавський шлях... Треба перепинити — може, якісь вельможні або вістники. Козаки поїхали далі, напереріз Варшавському шляху, і теж почали з'їздити у байрак. Через невеликий час вони почули тупотіння коней і гуркіт колес. Чорнота спинив козаків, дожидаючи, поки втікачі наблизяться, і скоро з-за кущів вибігло три пари коней, запряжених у великий ридван з візниками на передку. — Стійте! — гукнув Чорнота і, підскочивши разом з Крицею до передньої пари коней, спинив їх за віжки. У ту мить з ридвана пролунав постріл, і поуз козаків з шипінням пролетіла куля, від балагули ж, що їхала позаду ридвана, почувся розпачливий ґвалт знайомого голосу Лейби. — Ой, леле! Тепер уже прийшов нам край! Ой діточки ж мої любі! Ой, поріжуть же нас всіх гої! Козаки миттю оточили ридван і балагулу, а декілька з них кинулося доганяти вершника, що їхав було поруч ридвана, та, побачивши козаків, кинувся тікати назад, до Львова. Передавши коней козакові, Чорнота наблизивсь до ридвана: там сидів пан Януш з своєю дочкою. У руці старого шляхтича ще курився од пострілу пістоль. — Знову він?! О прокляття! — скрикнув пан Януш, побачивши Чорноту. Тепер треба знову вернутись до останньої ночі у Львові. Сказавши тому, кого всім серцем покохала, своє останнє «прощай», Галина хоч і пішла за пораненим паном Преславом, що через неї постраждав, але не мала сили поратись біля
його рани, а увійшла у свою горницю і з риданням впала чолом на подушку, ховаючи обличчя од людей. Одцуравшись заради батька любого козака, дівчина зрозуміла, що хоч і перемогла своє серце, та не стала з того побідником, бо од сього дня життя їй буде не за життя, а за муку. Заставши дочку під той саме час, коли вона з риданням виливала свою розпуку, пан Януш з серцем смикнув її за руку. Це моя дитина, родовита шляхтянка, так побивається за хлопом? — скрикнув він гнівно. — Ти примусиш мене до того, що я тебе зречуся! Галина нічого не одповіла батькові, але його нечемність і погроза в подяку за її офіру, замість ласки, якої бажало й шукало її серце, вкинули у душу дівчини отруту і навіки одкололи її од батька. Всю ту ніч у перев'язував передмістях, взяти за дві
будинкові, де жив пан Януш, не спали. Спочатку був лікар і пораненого; далі у місті почалася метушня з приводу пожежі на а врешті, вже світом, до пана Януша прибіг Лейба, раючи йому тисячі злотих ридван до Замостя і тікати з Львова.
— Я ледве добув для пана ридван, а для себе балагулу! — говорив Лейба. — Прокляті фірмани, як тільки почалася пожежа, удвічі підняли плату. Ой, тепер неможливо лишатися у Львові й на один день, бо, може, до тієї ночі козаки будуть у місті, і що тоді буде, про те страшно й згадати! Пан Януш все-таки вагався, але після того, як Лейба повів його на башту й показав, що робиться на передмістях, він рішив їхати у Варшаву. Зразу ж почалися збори, та тільки поки передав він пораненого пана Преслава до шпиталю, минуло півдня, і, виїхавши з Львова під вибухи козацьких гармат та серед великого замішання у місті, подорожні саме й потрапили на той час, коли Чорнота об'їздив околиці Львова. Ми вже знаємо, що пан Януш зустрів козацького ватажка прокльонами. А що ж сталося з Галиною? Зустрівшись очима з поглядом козака, вона палахнула рум'янцем і затулила собі вид руками... Їй соромно було дивитись у очі свого коханого, бо вона під час останнього побачення говорила йому нещиро — не те, що думала й почувала. Чорнота неначе зрозумів це, бо з одного погляду на дівчину гнів його на неї і почуття помсти розвіялися, як дим, немов їх і не було ніколи, а душею козака знову опанувало саме чисте й ніжне кохання до неї. Він стояв у замішанні, переводячи очі то на повне гніву й прокляття лице старого шляхтича, то на ніжне обличчя своєї коханої, що визирало з-поміж її маленьких ручок. — Я не влучив тебе, проклятий шайтан, з пістоля... — гукав пан Януш, вихоплюючи шаблю з піхов, — а проте, ти не візьмеш моєї дитини, поки я живий! Та й, помираючи, я вб'ю її своєю рукою, щоб ти, хлоп, не став її володарем! — Сховай свою шаблю, вельможний пане! — сказав Чорнота спокійно і журливо. — Мені не треба такої дружини щоб мною гордувала; не візьму я твоєї дочки і у бранки! Кохаю я її, як душу, тому правда... та через те ж і не хочу користуватися своєю силою й владою. Вези свою дитину, куди віз, — я назвав би її своєю тільки тоді, коли б вона своєю волею прийшла до мене! Шабля у руці старого шляхтича спустилася донизу: — Проклинаю цей день... — сказав він, — коли мені доводиться знову приймати милосердя од цього козака!
У ту хвилину від балагули почулося репетування Лейби: — Ой, слава Богу! Пустіть мене!.. Пустіть! — Жид вирвався з рук козаків і опинився біля ніг Чорноти. — Ой, яке щастя! Ой, леле!.. Тепер будуть живі й діти мої, й жінка, і Бог з неба почув моє моління і послав сюди вас, пане Чорнота! Постать переляканого жида була така кумедна, що Чорнота не вдержався од сміху. — Чого ти так зрадів, жиде, неначе побачив рідного батька? Чи не думаєш часом, що я дам тобі десять тисяч злотих за те, що продав мене єзуїтам? — Не треба, ясновельможний пане! — скрикнув Лейба тремтячи. — Не треба грошей! Тільки душу зрятуй мою і моїх діточок! Нехай пропадають ті мої двісті злотих, що я витратив, визволяючи пана... Далі Буг, що витратив! — Ну, що з ним робити? — звернувся Чорнота до Криці. — Не поганити ж нам об нього свої руки! — Та що робити! Жид він як жид — за гроші й у пригоді стане, за гроші й батька рідного продасть! Чорнота витяг гаманця, одлічив купку грошей і подав Лейбі. — На тобі, христопродавець, двісті злотих, їдь собі, куди їхав, та не попадайся мені удруге на очі! Лейба з радісними очима підставив під гроші обидві свої брудні пригорщні, але тут йому впала у голову думка, що деякі козаки, побачивши у нього гроші, одлучаться од Чорноти, доженуть його на шляху, і тоді вже доведеться йому попрощатись не тільки з двома сотнями злотих, а й з тисячами дукатів, що у балагулі лежали у мішечках під спідницею його Рівки, а може, навіть попрощатись і з душею. Лейба враз став смутний і, схиливши набік голову, проказав: Спасибі вельможному панові полковнику за ласку до мене .. Та за таку добрість не хочу я його грошей! Нехай ці двісті злотих підуть козакам на горілку. Візьміть, пане Криця, ці гроші та розділіть на козаків. З тим Лейба, тяжко зітхнувши, передав гроші Криці. Чорнота хотів було вже дати волю своїм бранцям, коли тут до байраку спустився натовп козаків, ведучи у поводах коня з блідим як крейда паном Струсем. Нещасний сподівався собі смерті і був ледве живий з переляку. — А, та се мій знайомий! — сказав, сміючись, Чорнота. — Може, тепер, пане Струсю, ми з тобою станемо та поміряємся, чия шабля гостріша й довша? — Змилуйся! — з благанням у очах сказав хорунжий. — От тобі моє шляхетне слово, що я назавжди зрікаюся панни Галини... Тільки пусти мене на волю! — Зрікаєшся того, що не твоє, — засміявся Чорнота. — Ну, це вже дурниці, — обізвався Криця, — щоб узброєного ворога пустити на волю! Сьогодня ми його пустимо, а завтра він проти нас воюватиме! — Байдуже, товаришу! — перебив Крицю Чорнота. — Такі польські вояки, як пан Струсь, нам на користь, бо вчать гусарів, як тікати. До того ж я не хочу лишити панну Галину на всю далеку дорогу без беседника. Коли вже милувати, так милувати всіх. Поганяйте коней!
Чорнота махнув візникам, і ридван рушив. Панна Галина одняла руки од свого обличчя і глянула на Чорноту очами, повними сліз. Він зняв шапку й поклонився їй, гукнувши услід: — Бувай щаслива та не згадуй лихом! Галина простягла до візника руку, неначе хотіла звеліти спинити коней, далі піднялася на ноги й обернулася, щоб щось крикнути тому, кого кохала, але потягнена рукою батька впала на своє місце і почала битись у риданнях. XVIII Через день після виїзду пана Януша з Львова старшина сього міста, налякана з того, що козаки опанували верхнім замком і монастирем єзуїтів, прислала до гетьмана посланців просити, щоб він зглянувся на бідування народу у Львові і одійшов од города. Хмельницький пристав на те з умовою, що Львів сплатить двісті тисяч злотих окупу, і через кільки день, взявши ті гроші, зняв з Львова облогу, давши незадоволеним з того полковникам обіцянку йти прямо на Варшаву. Проте у душі він важив похід на Варшаву непотрібним і навіть шкодливим, бо у такому разі за Польщу міг би заступитись німецький цесар і Україна опинилася б у скрутному становищі. До того ж, як ми вже знаємо, він мав ще надію жити з Польщею спільно, у згоді, і не хотів дужче дратувати поляків, та ще й у той час, коли вони саме обирали короля. Але й стати одверто проти бажання своїх підручних і війська він не зважувався, і щоб викрутитись з непевного становища, гаяв у поході багато часу, а дійшовши до Замостя, став біля нього табором неначе для того, щоб дати військові спочити. Тільки через три дні, після того як Чорнота, Богун та Нечай напосіли на гетьмана, доводячи, що час уже що-небудь починати, він поїхав разом з усіма полковниками й військовою старшиною оглядати ворожий город. Замостя, власність панів Замойських, було у ті часи найміцнішим городом у Польщі. Од нього до Варшави було не більше тижня походу, і тільки Замостя з його міцними мурами, великими гарматами та військом, зібраним паном Яремою Вишневецьким, заступало козакам шлях до столиці Річі Посполитої. За півмилі од Замостя є висока гора; на ту гору й виїхав гетьман з товаришами, щоб оглянути всі околиці кріпості. Тепер, після великих перемог над поляками, всі прибічники козацького гетьмана були вбраті пишно. На всіх полковниках були саєтові, блакитні або жовті каптани, а поверх каптанів — кармазинові жупани з вильотами; підперезані всі були різноколіровими китайчатими поясами з злототканими кінцями; зброя ж у всіх була одвойована од поляків, найдорогша у світі, оброблена золотом та цяткована самоцвітами. Щодо коней, то вони були найкращі, яких колись бачили вільні степи понад Дніпром та Бугом, під гетьманом же басував буланий огир арабської крові, дарунок кримського хана. Увесь пишний натовп козацької старшини стояв на шпилі гори, оглядаючи далекий город. На південь од Замостя блискучою блакитною пеленою розлягалося велике озеро, а з півночі та з заходу можливо було наблизитись до Замостя, так зате з цього боку, од самого озера та аж до болот, простяглися високі мури з необоримими грізними баштами. До сих-то мурів і повернула вся козацька старшина, щоб подивитись на кріпость зблизька. Що дужче вони наближалися до Замостя, то стіни його й башти все вищали і, врешті, встали у всій своїй грізній красі. Вони були сажнів з вісім заввишки, башти ж піднімалися ще сажнів на чотири над стінами. Верхи стін і
башт були помережані зубцями, а поміж тими зубцями чорніли жерла великих гармат. Упродовж всієї стіни, ближче до її верху, випинався уперед над рівчак мурований пояс такого вигляду, наче товщезний обруч, щоб до стіни неможливо було приставляти драбин. Під мурами чорнів глибокий, повний води, рівчак, а мости, які були перекинуті через той рівчак, тепер були підняті і притягнені ланцюгами до брам. — Бачили? — з посміхом звернувся Хмельницький до старшини. — Я казав, що у Замості нам меду не пити, хіба що вхопимо біля нього шилом патоки! Полковники дивилися похмуро. Всі добре розуміли, що козацькими гарматами таких мурів не розіб'єш, рівчака нічим не закидаєш і драбин до стіни не притулиш. — Та й немає нащо нам цю патоку куштувати!.. — обізвався ясноокий Богун. — От я радий, Іване, що ти тієї ж думки, що й я! — сказав гетьман. — А ти не дуже радій... — спокійно одповів Богун. — Ти гадаєш, що я веду до того, щоб не йти на Варшаву; я ж тієї думки, щоб лишити під Замостям тисяч двадцять козаків, а з останнім військом простувати на Варшаву. — Правду говорить Богун! Це найрозумніше. Нема чого й вигубляти козаків під Замостям. Обложимо його... Нехай ляхи там пацюків їдять, а ми тим часом будемо у Варшаві солодкі меди та венгерське пити! Але гетьман Богунової ради і слухати не хотів. На його думку, поділяти військо взагалі було небезпечно, лишати ж ворога позад себе було навіть нерозумно. Даремно Богун впевняв Хмельницького, що Вишневецького у Замості немає, а що кільканадцять тисяч війська, що там замкнулося, то все втікачі з-під Пиляви і ніколи не наважаться навіть носа висунути за браму; він уперся на своєму, що не покине ворога позад себе. Після довгих суперечок слово взяв Чорнота: — Як не хочеш, пане гетьмане, Замостя обминати, так треба його добувати! — Не буду й добувати... — коверзував Хмельницький, — бо це було б божевіллям! — А як не хочеш ані обминати Замостя, ані добувати його, — говорив Чорнота зовсім спокійно, — то не треба тобі й гетьманувати! — Як-то? — спалахнувши, спитав Хмельницький. — А так, що скинемо тебе з гетьманства і одберемо булаву, а доручимо її такому, що буде краще дбати про потреби рідного краю! Хмельницький, почувши, що говорив Чорнота, зразу аж зблід на виду, далі ж ввесь налився на обличчі кров'ю. — Коли б хто інший, — промовив він, — а не ти, Йване, отаке мені сказав, я розтрощив би йому голову булавою! Який же божевільний візьметься добути Замостя! — Я візьмуся! — одповів Чорнота. Саме у ту мить з башти кріпості пролунав вибух гармати, і над головами козацької старшини прогуділо ядро. — Іди на Замостя проти моєї волі, коли маєш таку охоту! — голосно, щоб усі чули, проказав гетьман. — Я тобі не забороняю; тільки сам будеш і одвіт за те давати!
Тут з мурів Замостя почувся другий вибух гармати, і ядро, вдарившись об землю недалеко козацької старшини, вкрило всіх курявою. Хмельницький повернув коня од Замостя, і вся козацька старшина поїхала до свого табору. З другого дня Чорнота почав облогу Замостя. Біля цього города, як і біля Львова, були передмістя. У ті передмістя Чорнота й постановив кільки козацьких повків і з ними почав обкопувати город з східного боку рівчаками і обсипати валами, щоб на тих валах поставити гармати. Разом з тим він почав одводити од Замостя річку, щоб лишити місто без води і, висушивши кріпостні рівчаки, зробити її легше приступною. Робота була забарна й важка, — земля вже промерзла, і козаки, копаючи, і мучилися, й ремствували і на гетьмана, й на Чорноту. Через морози гетьманський табір був не у полі, а у селі Лабунях, біля лісу, за півмилі од Замостя. У одній з хат того села жив і Чорнота, і щовечора він повертався сюди втомлений, холодний і невеселий. Єдиним його товаришем і бесідником у ті довгі осінні вечірні часи була Христина. Від самої Пиляви вона їхала за козацьким військом у обозі, у ті ж дні, коли військо спинялося, Христина приходила до намету або до хати Чорноти, слуговала йому й розважала, як уміла. Вона знала про те, що козацький полковник закоханий у її вихованку Галину, і згадки про молоду панночку були найбільше улюбленою розмовою її з Чорнотою. Коли за часів облоги Львова Христина почула од полковника, що він бачив Галиночку і які були з того наслідки, вона дуже тужила і шкоділа, що все сталося так несподівано, що вона не вспіла побачитись з своєю дитиною. — Вона кохає боліє серцем запеклий і з побачилась з
тебе, пане полковнику! — говорила Христина. — Сердешна дівчина за тобою, та боїться батька. Батько ж її справді упертий і шляхетством своїм носиться, як з писаною торбою. Коли б я нею, я умовила б її покинути батька.
— Не годиться умовляти, Христино! — одповідав Чорнота. — Нехай дівчина сама прислухається до свого серця і знаходе собі щастя. Розмова про Галину велася між Христиною й Чорнотою під Замостям не один раз. Христині дуже хотілося довідатись, чи у Замості пан Януш, чи поїхав далі. Це питання не покидало жінки, бо жити так довго, відокремлюючись од своєї укоханої годованки тільки мурами кріпості, і не бачити її, було для Христини дуже тяжко. Вона часто ходила побіля мурів Замостя з надією побачити свою панночку, і хоч цього й не траплялося, зате вона добре огляділа всі стежки до кріпості і одного вечора нагляділа, що селянок з молоком, маслом та овощем поляки щодня після заходу сонця впускали у кріпость, спускаючи для цього вузенький місток у далекому кутку кріпості, з боку болотів. Чорнота, почувши про це од Христини, здивувався і хотів було постановити біля того місця залогу, та згодом передумав і звелів жінці нікому про те, що бачила, не говорити, маючи надію скористуватись з тих відомостів, коли буде потрібно. З того дня він переодягався селянином, ходив вистежувати, якими шляхами приходять селянки, і упевнився, що через болота єсть ледве помітні стежки. Тоді у Чорноти виникла думка добути Замостя штурмом з боку болотів, бо по всьому знать було, що звідтіля поляки не сподівалися нападу і мури з того боку Замостя були найнижчі. Тут саме сталася подія, що прискорила той штурм. Молоді козаки, що не бували у попередніх війнах з поляками й турками і звикли до таких легких перемог,
які були на Пиляві й після неї, тепер занудилися своїм довгим і тяжким пробуванням під Замостям і разом з поспільством та кияшниками зібрали «чорну раду», себто раду без козацької старшини, і викликали на неї гетьмана. — Доки ми тут будемо мерзнути? — почали гукати козаки Хмельницькому, коли той став серед кола. — Чому не добуваєш Замостя та не ведеш нас на Варшаву? Гетьман почав умовляти козаків вгамуватись, доводячи їм, що добути Замостя без великих гармат неможливо, та натовпи молоді й слухати про те не хотіли. — Що ж то за сором?.. Під Пилявою ми побили сто тисяч польського війська, а тут ти боїшся дванадцяти! Веди нас зараз на кріпость, а як ні, то складай булаву! Хмельницькому довелося скоритися, і він, затаївши у серці образу, подякував поспільству за бажання пролити свою кров за славу рідної України і проголосив, що накаже військовому обозному упорядкувати все, що треба до штурму. Рада скінчилася на тому, що гетьман звелів викотити натовпам кільки кухов горілки, і через невеликий час задоволене поспільство щиро вітало й з честю проводило свого гетьмана. На другий день Чорнота почав похапцем закінчувати заходи до штурму. Він збудував з соснових колод височенну башту на колесах, щоб з її поміччю штурмувати город. Та башта була унизу така широка, що у ній містився цілий повк козаків, на версі ж вона вужчала, хоч все ж таки й на самому версі містила кільки сотень вояків і кілька гармат. Усередині башти малося три поверхи з невеликими віконцями для гармат та мушкетів, і по тих поверхах теж містилося по кільки сот козаків. Така дивовижна башта звалася у козаків «гуляйгородиною», і Чорнота мав думку підкотити зроблену гуляй-городину до кріпості, розігнати пальбою з мурів польське військо і, перекинувши з неї міст на мури, вдертись таким чином у Замостя або хоч налякати ворогів і примусити їх зігнати все своє військо на східну сторону міста, а північну лишити без оборони. Одночасно Чорнота наготовляв великі скирди в'язанок з лози та всякого хмизу, щоб тими в'язанками закидати рівчак з північної сторони города, на яку він і мав на мислі вдарити одночасно з нападом гуляйгородини на східну сторону. Врешті були виготувані ще й драбини, щоб ними лізти на мури, та такі довжелезні, що кожну драбину мусили переносити аж п'ятдесят козаків, і тоді Чорнота умовився з Хмельницьким, що надвечір другого дня гетьман вирядить гуляйгородину і з нею кільки повків добувати східні мури Замостя, він же обійде лісом та болотами до північної сторони города і, діждавши у схованці, поки все польське військо збіжиться обороняти східну стіну, він закидає рівчак кріпості і по драбинах вдереться у город з півночі. Таким чином поспіх штурму залежав виключно од того, щоб гуляйгородина притягла проти себе польське військо саме під той час, коли Чорнота з своїми повками наблизиться до північних мурів. Не дуже-то спалося сю ніч Чорноті. Він розумів, що за нелегку взявся справу, проте, він мав певну надію, що та справа вийде на добре, аби тільки поляки не довідалися про те, що він обходе город з півночі. Поганий сон снився цю ніч і Хмельницькому. Йому уявилося, що козацтво зібралося на чорну раду, понапивалося горілки і гукає йому, щоб він склав гетьманську булаву до столу, та ще й нахваляється побити його киями... Дуже прикро було те гетьманові, а найдужче образило його те, що погрожували йому не реєстрові козаки і не запорожці, а саме поспільство: білоштанники-косарі
та кияшники-галичане, що й зброї до рук не вміли взяти, а не те щоб, як запорожці, битися з лицарським військом. — Почекайте ж, бісові діти! — гукнув гетьман ранком, пригадавши свій сон. — Навчу я вас, як скидати мене з гетьманства! Годі вам пельку драти й галасувати на чорних радах! Хочете добувати Замостя, то йдіть і добувайте! Під впливом почуття помсти звелів він половину черні загнати у гуляйгородину, а другу половину вирядити з Чорнотою. Зробивши такий розпорядок, він до того ж прикликав полковника Головацького і звелів йому йти з своїм повком позаду гуляйгородини і не допускати нікого тікати з неї, хто ж тікатиме, того рубати шаблями. XIX Обходити Замостя з північної сторони Чорноті треба було далекими шляхами, і через те він пішов до повків, які йому призначив гетьман, з раннього ранку. Побачивши замість повків натовпи неузброєних селян. Чорнота ремствував на гетьмана і лаявся, а проте, відкладати справи вже не хотів, і, одібравши трохи зброї з певних козацьких повків, порозділяв натовпи на сотні та курені і рушив до лісу, покладаючись на обіцянку Хмельницького доглянути за штурмом з східного боку города. Скоро після обідньої пори, коли Чорнота був ще милі за дві од Замостя, до нього досягли вибухи гармат. То по наказу гетьмана покотилася гуляйгородина і покотилася далеко раніше, ніж було потрібно. Дивовижна башта покотилась, та тільки ладу у ній не було ніякого. Чорнота стяг на неї аж десять гармат, а Хмельницький не дав до тих гармат пушкарів; людей у гуляйгородині було як комашні, а стріляти не було чим, бо й рушниць було обмаль; дати розпорядок усередині гуляйгородини теж не було кому, бо старших не було призначено і ніхто не знав, що кому робити. Як тільки гуляйгородина наблизилася до Замостя гонів за троє, з мурів його почали палити у неї з великих гармат. Спочатку ядра не влучали, але далі одно влучило і, перебивши посередині башти колоду надвоє, впало у натовп, покалічивши й повбивавши кільканадцять душ. Тоді й на гуляйгородині люде кинулися до гармат і почали з них палити, та тільки що ж то була за пальба, коли посполиті не вміли до ладу навіть набити гармату. Ядра з гуляйгородини або орали землю, або намагалися долетіти до неба. Ще скільки польських ядер прошуміли поуз гуляйгородину, вона ж все помалу посувалася до мурів, повних польського війська, мов примара на невидимих колесах. Аж ось велике ядро влучило прямо на верх гуляйгородини, що був повний людей. Почувся галас, стогін та прокльони. Верхня підлога гуляйгородини залилася кров'ю розірваних на шматки людей, і та кров потекла у нижні поверхи. — Терпіть, брати! — підняв голос до покалічених та наляканих товаришів невідомий підстаркуватий козак. — За святу віру та рідний край муку приймаєте! От постривайте, я сам направлю гармату... Я повчу їх, єретичних синів! Спокійне слово досвідченої людини трохи вгамувало збентежених, і у кого були рушниці, ті почали палити з них на мури. Згодом од Замостя почали вже долітати до гуляйгородини й кулі, і то, мов чмелі, гули понад вухами козаків, то, застогнавши, билися об соснові колоди, то, нарешті, влучали у живе козацьке тіло і хряпали по кістках.
Гармати по мурах щодалі все частіше викидали цілі снопи полум'я та великі руна сивого диму, лунаючи своїми вибухами по всіх околицях, мов грім з градової хмари. Незвичні до війни посполиті хрестилися й молилися, бо й зроду вони не то що не бачили такого пекла, а й не чули, щоб таке бувало на війні. Що ближче підкочувалася гуляйгородина до мурів, то все частіше в неї великі ядра. Чимало вже колод у ній було поперебивано, а вона просунулася, лишалася вже кривава річка. Стогін та лемент од гуляйгородини до самого неба, а проте, нікому з поспільства впадало, щоб тікати з неї.
й дужче били по землі, де піднімалися і в думку не
Докотилася, врешті, скривавлена башта мало не до самих мурів. Уже можливо з верху її розглядіти на мурах різноколірове вбрання та блискучу зброю поляків. Ось-ось можна буде докинути до ворогів навіть списом. Аж тут у вугол башти відразу вдарило три ядра і геть вирвали з вугла кільки колод. Затрусилася з того гуляйгородина, захиталася, почала хилитися набік і розсипатися, давлячи колодами тих, що були усередині. Жах обхопив всіх, хто був на гуляйгородині, а тут ще й підлога на вершку її розійшлася і крізь колоди почали провалюватися люде й гармати на голови тим, що були нанизу. З галасом тоді кинувся натовп недобитків з своєї заклятої могили — гуляйгородини — на поле, але й там чекала їх недоля, бо з стін Замостя летіли їм навздогін польські кулі. Полковник Головацький хотів було з своїми козаками завернути, по наказу гетьмана, втікачів назад, та, побачивши, що гуляйгородина розвалюється, не наважився виконати той наказ і пропустив втікачів до місця, безпечного од куль. На полі біля мурів Замостя лишилася тільки велика купа колод і трупів, облитих кров'ю українських борців за волю своєї батьківщини. Недобре віщувало серце Чорноті, коли задовго до вечора пальба на сході припинилася, проте, не відаючи, що сталося, він робив своє і, діждавши вечора, посунувся з лісу на стежки поміж болотами до північної сторони Замостя. Попереду у нього йшло кільки сот козаків з рушницями, слідом кільки тисяч неузброєних селян несли оберемки хмизу, щоб закидати тим хмизом рівчак, за ними дві з половиною тисячі селян несли півсотні довгих драбин, зроблених так, що на всякій драбині двоє козаків мали лізти поруч; позаду ж всіх йшли узброєні шаблями й списами козаки, що мали по драбинах штурмувати стіну. Знаючи про височінь мурів та глибочінь рівчака, Чорнота розумів, що вдертись на стіну йому пощастить тільки при умові, якщо він підійде до мурів і закидає рівчак потай од польських вартових, і через те він сам йшов пішки попереду козаків, показуючи стежку до того мосту, через який пропускали у місто селянок. Було вже зовсім темно, і доводилось добре придивлятися до стежки, щоб не потрапити у болото. Коли до мурів лишалося гонів з двоє, поперед нього виникла з темряви постать людини і з жахливим скриком кинулася бігти назад до города. Догадуючись, що то був втікач з Замостя, несподівано застуканий їм на своєму шляху. Чорнота мав за потрібне піймати його, щоб втікач, добігши до хвіртки, не збентежив би всю кріпость. З такою метою він кинувся доганяти невідомого, але той, побачивши погоню, вихопив з-за пояса пістоль і випалив у Чорноту. Куля не влучила, бо втікач поспинався, але все ж таки той постріл накликав на козаків нещастя, бо вже через хвилину на мурах заворушилися вартові. На гіршу біду, з другої стежки Чорнота почув несамовитий скрик знакомого голосу рудого Лейби: — Ой вай мір! Змилуйтеся!
Не вспів Чорнота гукнути до Лейби, щоб не рушився з місця, як той кинувся тікати до кріпості, сотник же Кухольчук, що вів на тій стежці перед козакам, щоб не дати Лейбі втекти і виказати про них полякам, випалив у нього з рушниці і вбив сердешного на місці, збивши у кріпості ще більший бешкет. Козацький ватажок бачив, що доля йому не сприяє, та не такий вже він був, щоб легко скоритися зрадливій долі. Не маючи часу подивитись, що сталося з Лейбою, він кинувся вперед, щоб скоріше добігти до окопів, поки вороги не збіглися. — Швидше, діти! Швидше до мурів! — закликав він за собою козаків. — Закидайте рівчак, поки вороги не опам'яталися! Кільки тисяч селян підбігало сотнями до рівчака, і в'язанки хмизу цілими хмарами летіли униз, де замість води була сама тванюка. Місток для піших людей поляки вспіли підняти зараз же після перших пострілів, тепер же, як тільки почали козаки закидати рівчак, з мурів почали стріляти спочатку тільки поодинокі вартові, але щодалі постріли частішали. — Скоріше, скоріше, панове молодці, — підбадьорював селян Чорнота, ходячи понад рівчаками. — Жвавіше тягніть драбини! В'язанки хмизу хутко летіли униз, і дно рівчака щохвилини піднімалося угору, та все-таки, щоб закидати рівчак, треба було немало часу. Врешті-таки у кількох місцях він був закиданий, і, як морська хвиля підкочується до берега, так козаки перебігли через рівчак і спинилися тільки біля мурів. — Драбини сюди!.. Драбини! От підтягли й драбини і почали їх піднімати. Довгі були ті драбини й важкі... Треба було довгих дрючків, щоб їх підважувати. Доводилося знову гаяти час, а проте у Замості давно вже всі піднялися на ноги. Поки притулили козаки до стін драбини, на мури до гармат прибігли вже пушкарі, і перша ж гармата обсипала козаків залізними горіхами. Слідом прибіг з кількома хоругвами жовнірів комендант, і після деякої метушні з мурів почалася рясна пальба. Великий гомін збився біля мурів: козаки вже лізли по драбинах, враз цілими десятками, але жовніри кидали з мурів заздалегідь наготовлені каміння й навіть колоди, збиваючи з драбин униз і калічачи враз по кільки десятків козаків. Хрящали козацькі кістки, трощилися колодами голови, і на землю замість людей падали знівечені козацькі трупи. Попід стінами пішов стогін сотень покалічених козаків, на мурах же голосно святкували перемогу. Вже з півгодини лізли козаки на стіни, а ще ніхто не доліз до верху. Сум узяв козаків за серце. Попід драбинами вже лежали купи мертвих і скалічених, і всі побачили, що лізти на драбину все одно було, що йти на видиму смерть. Чорнота помітив, що козаки почали вагатися. «Не вернуся звідсіля живим! — рішив він. — Не дам зрадливому гетьманові з себе глузувати!» — Панове молодці! — гукнув він до козаків. — Брати безталанні. Глузують з нас вороги наші на мурах!.. безголов'я! Не дамо ж сміятися з себе! Не втопчемо Кому мила Україна та дорога козацька слава — гайда
мої рідні! Діти мої Святкують наше козацької слави у болото! за мною!
З тим він вихопив з піхов шаблю, взяв її за поперек у зуби і кинувся на драбину. — Куди ти, Чорнота? Схаменися! Пожалій свою долю молодецьку! — гукали до нього полковники. Але козаки знову палахнули одвагою. — Не дамо, пани-брати, самому обозному загинути! — почали вони гукати. — Гляньте, як він дереться! Що за лицар завзятий... Аж любо глянути! Нумо, всі на драбини! От знову драбини почорніли од натовпів козаків, а попереду всіх, вище всіх, стрибаючи з щабля на щабель, ліз Чорнота. Не вспіли поляки ні колоди йому назустріч покотити, ні камня кинути, як він опинився вже біля самого верху і, вихопивши з рота свою шаблю, вдарив нею по руках тому жовнірові, що силкувався зсунути його драбину набік. Ще одна щабля — і він на версі... Аж тут прямо проти нього вибухнула рушниця, і гостра біль пройшла йому крізь ногу... Захитався козак; нога залилася кров'ю й однялася; все тіло його зомліло; у очах потьмарилося... і, впустивши з рук шаблю, впав Чорнота з верху драбини униз. Охнули козаки, як один, підняли з купи трупу свого ватажка, поклали його непритомного на ноші і понесли геть од проклятого місця, де зазнали такої недолі. Лишившись без ватажка, козаки припинили штурм і, зібравши тих з покалічених, хто був ще живий, сумними рядами пішли поміж болотами назад до свого табору. XX Христина знала, що пан Іван, як вона звала Чорноту, повів військо на штурм Замостя, і ввесь день і ніч у непокої його дожидала; побачивши ж біля півночі, що Чорноту, блідого як крейда, несуть на ношах, вона сплеснула руками й заголосила, гадаючи, що він мертвий. Кохання козацького полковника до її годованки Галини поріднило її з ним, і тепер стара жінка побивалася за ним, як за рідним. Козаки, несучи Чорноту поночі, дуже невміло перев'язали йому рану. так що поки полковника донесли до хати, він мало не зійшов кров'ю. Христина, живучи у Пилявському замку, була не останньою знахаркою, бо ті сім років, що її годованка пробувала у монастирі, вона, живучи у добрих обставинах, допомагала людям у їхніх нещастях та хворобах. Вміла вона добре і рани перев'язувати, і зілля таке знаходити, щоб загоювало рану, бо у ті часи лікарі були тільки по великих городах, простим же людям доводилися самим діходити, як лікарювати і допомагати один одному при лихій годині. Не маючи своєї сім'ї, Христина й привчилася до того діла. Прочунявши з несподіваного горя й переляку, вона оббанила недужому рану і, оглядівши її, повеселішала, бо хоч ран було аж дві: одна менша, куди куля увійшла, а друга більша, кудою вона вийшла, зате маслак у нозі був цілий. Коли Христина знову почала перев'язувати рану, Чорнота застогнав з болю і розплющив очі. — Це ти, Христино... — сказав він стиха. — А мені здалося, що вона... Таке мені уявилося, Христино, неначе вона мені рану оббанює, і так мені любо стало, що й не боліло... — Коли б же то, соколе мій! Мені те ще за більше б щастя було!
— Чогось я, Христино, ні руки, ні ноги не зведу. Невже ж смерть мені прийшла з такої дурниці? — Не турбуйся, соколику, — живий будеш. Одужаєш та й знову конем гарцюватимеш! — А вона тут, Христино... — Хто вона? Галюся!.. Як ти те знаєш? — Рудого Лейби голос я біля Замостя чув, а вони ж разом їхали зі Львова, то, певно, разом і у Замості спинилися. У ту хвилину до хати прибіг збентежений Криця. — Що тобі, друже Йване? — Та що мені? Хоч би й пропав, то байдуже... нема кому плакати... — одповів Чорнота. — Ти скажи краще, хто мене зрадив? Чому гуляйгородина після заходу сонця не громила Замостя? — Бо її розбили ляхи з гармат ще до полудня. Там таке лихо сталося, що сумно й говорити... Що народу загинуло!.. — А де ж були наші гармати? Треба ж було бити з гармат на ляхів, щоб не дати їхнім гарматам розбивати гуляйгородину. — Кому ж було бити з гармат, коли на полі гетьман їх зовсім не виставив, а у гуляйгородину не дав пушкарів. Чорнота схвилювався і хотів підвестися на ліжку, але Христина спинила його, наказавши лежати спокійно. — А скажи, які повки були у гуляйгородині? — знову спитав товариша Чорнота. — Та які там повки?.. Подністрянська харамжа4 та галицькі кияшники! — Це зрада! — трохи не крикнув Чорнота. — Ось хто зрадив мене, й своє військо, і козацьку славу! Гетьман сам наумисне вигубляє своє військо! Доки ж ми будемо терпіти гетьмана-зрадника? — Добре, товаришу, говориш! Добре! — почувся у сінях голос Хмельницького, і висока могутня його постать з'явилася на порозі. — Я й ліжко покинув та побіг мерщій до свого товариша-побратима, почувши, що його поранено, а він бач, як мене ганить! — Не підходь до мене, зраднику! — проказав Чорнота з мукою на виду і одвернувся од Хмельницького. Гетьман наблизився до ліжка пораненого ображений і похмурий, але, побачивши бліде й змарніле од муки обличчя свого улюбленого товариша, зразу засмутився, і на виду його відбився жаль і каяття. Деякий час Хмельницький стояв мовчки, голова ж його хилилася все нижче, і Криці навіть здалося, що з очей гетьмана скотилася сльозина. — Прости, товаришу... — пригніченим голосом сказав гетьман після довгої мовчанки. — Чи я ж того хотів, чи на те сподівався? Чи не говорив же я тобі, що не хочу добувати Замостя? Нащо ж ти пішов проти моєї волі? — Так це ти помстився? — обізвався Чорнота. — Добра ж у тебе помста: на мене розлютувавсь, а вигубив кільки тисяч неповинних людей!.. Та ще яких людей?.. Тих, що покинули і жінок, і дітей та віддали своє життя тобі до рук... Тих, що, як на Бога, покладали надію на тебе, сподіваючись, що ти виведеш їх з ярма на волю... Ти ж не помислив нічого ліпшого, як послати їх до різниць?
Геть же від мене, Каїне! Не побратим ти мені... Як тільки одужаю, так тільки ти мене й бачив! Хмельницький одійшов до столу і довго сидів біля нього, мовчки схиливши голову на руки. У хаті стояла важка тиша. Христина й Криця почували себе ніяково і не знали, з чого почати розмову. Нарешті гетьман наче прочуняв і обізвався: — Христино! Дай мені горілки. Тяжко мені від прокльону побратима! Нехай, може, хоч горілкою заллю своє горе, що не розуміють мене навіть найближчі мої приятелі. Христина постановила на стіл сулійку з горілкою і дещо до закуски. Хмельницький налив дві чарки і звернувся до Криці: — Випий хоч ти, пане сотнику, зо мною, коли господар лежить! — Я, пане гетьмане, не звик пити серед ночі! — одповів Криця. Хмельницький хитнув головою: — Так... так... Добре! Це, мовляв, тільки ти, гетьмане, такий п'яниця, що серед ночі п'єш! Ну що ж? Вип'ю й сам, коли всі мене цураються... — Та ні, пане гетьмане! — схопився щиросердий Криця. — Хіба ж я цураюся? Якщо вам самому сумно пити, так я вип'ю. Він сів до столу насупроти гетьмана і випив разом з ним. — Послати треба ранком у Львів по найкращого лікаря... — сказав Хмельницький Криці, трохи заспокоївшись. — Не треба! — обізвалася, почувши те, Христина. — Я йому скоріше вигою рани, ніж лікар. — Знахаруєш?..— глянувши на Христину суворо, спитав гетьман. — Ну гляди ж мені: як за три дні Йванові не полегшає, то погано тобі буде. Хмельницький знову деякий час просидів мовчки замислений, далі ж налив собі чарку і, випивши її, сказав: — От так, пане сотнику... Визволяв Україну од ляхів-гнобителів Наливайко, визволяли Лобода, Трясило, Жмайло, Павлюк, Остряниця... А чого досягли? Не зуміли вони свою неньку визволити, а тільки тяжчого ярма їй добули! А я от зумів! Я погромив поляків під Жовтими Водами, під Корсунем і під Пилявою... Та як ще погромив? Так, як споконвіку ніхто їх не громив. — Козаки побили ляхів, а не ти! — обізвався Чорнота. — Козаки та посполиті життя своє віддавали, а ти тільки дивився! — Так-так, братику... козаки! — спокійно повів Хмельницький далі. — Хіба я ганю козаків? Та тільки вони й тоді не шкоділи свого життя, як ходили з Павлюком, Гунею та Остряницею... А отже, не подужали поляків. А зо мною подужали. От ти й міркуй, у чому тут річ... А тепер от, коли Богдан побив ляхів і вискріб їх геть з України, як гній з пораненого тіла... тепер всі стали розумніші за нього. Тепер уже годі слухати Богдана!.. Тепер уже й іншого гетьмана можна обрати!.. Тепер уже Богдан зрадником став!.. — Не потурай ляхам! — обізвався Чорнота. — Не вигубляй козаків — не будемо зрадником звати! За що ти вигубив неузброєних людей у гуляйгородині? Гетьман підняв голову і, метнувши грізно очима, вдарив долонею по столі.
— Щоб корились своєму гетьманові, а не ґвалтували на чорних радах! Коли гетьман зумів перемогти польське військо, так він зуміє й вдержати ту волю, що здобув Україні! Ваша думка така, що треба розвалити Польщу дощенту, моя ж така, щоб жити з нею у вільній спілці, бо як розвалимо Польщу, то зараз порозтягають її сусіди. Розтягаючи ж її, порозтягають і нас, що стоїмо на шляху! — Між козаками й ляхами вже не може бути згоди! — обізвався Чорнота. — Буде те, що Бог дасть... А треба дбати про те, щоб така згода була можлива. От тепер поляки обирають нового короля. Я написав до сейму, щоб обрали Яна-Казиміра, бо я вже з ним змовився: Україна при ньому буде вільним князівством у рівноправній спілці з Польщею. Якщо ж пани мене не послухають та оберуть королем когось іншого, так тоді я піду на Варшаву, настановлю королем, кого сам забажаю, і примушу панів робити те, чого я хочу! — Ох, ох, ох! — простогнав Чорнота. — Мало ще навчив тебе Чаплинський польського братерства, як засік на смерть твого сина та одібрав дружину! На обличчі гетьмана відбилися болючі згадки, і він схопився з-за столу. — Не нагадуй мені про те, що рве мою душу! — Він трохи походив по хаті і сказав спокійніше: — Того, що було, вже не повинно бути. Тепер пани повинні схаменутися і поводитись з нами по товариству. — Ох, тяжке буде у тебе похмілля після лядського меду... — не вгавався Чорнота. — Та шкода, що те похмілля буде не тобі самому, а через тебе й усій Україні! Хмельницький наблизивсь до недужого. — Ну годі, Йване, сперечатись! — сказав він щиро. — Прости мене та спи спокійно. — А я завтра знайду такого зілля, — обізвалася Христина, — що недужому зразу полегшає. Надворі вже благословлялося на світ. Гетьман пішов з хати, Крицю ж Христина попросила лишитись біля недужого, бо сама лагодилася йти по зілля. Через годину стара жінка ходила вже по пролісках, вишукуючи зілля, у голові ж у неї стояла все одна думка: «Він мучиться й горить, мов у огні; серце його прагне милування від руки тієї, кого покохало; вона ж, що теж його кохає, — тут, за півмилі, і не знає того, не відає...» Щиросердна жінка знайшла зілля для рани козака, надумала й того, як добути ліків для його серця. Весела повернулася вона до хати і, упорядкувавши все біля недужого, пішла по сусідах добувати дівоче українське вбрання. Шукати його було недовго, і у обід Христина повернулася до хворого; надвечір же, нагодувавши обох козаків, попросила Крицю переночувати біля Чорноти, а сама, заховавши дівоче вбрання у кошик і заклавши його зверху буряками, пішла на вулицю. Стара жінка надумала скористуватись з того, що знала, як поляки пускали селянок у Замостя на базар, і пішла на ті саме стежки, що ними напередодні ходив Чорнота з козаками. Біля мурів кріпості вона застала, що поляки копали ями й ховали повбиваних козаків. Біля мосту стояв вартовий; проте він не спитав Христини, а, глянувши на її буряки, сказав: — Щастя твоє, що не приходила вчора, а то чи була б і жива — невідомо.
Через хвилину Христина була вже за хвірткою у Замості і пішла вулицями, розпитуючи про пана Януша. XXI Пан Януш, прибувши з Львова до Замостя разом з Лейбою, не міг їхати далі через хворобу Галини. Після останньої зустрічі з Чорнотою, коли козак знову мав дівчину у своїй владі і не схотів взяти, а пустив їхати з батьком, Галина почала ще дужче шанувати козака, але разом з тим засумувала і почувала себе ображеною. Дівчині здавалося, що коли б козацький полковник справді палко кохав її, то він не зрікся б її так спокійно, а взяв би до себе бранкою. Вона не мала сили зректися батька своєю волею, але у таємних куточках її серця жеврілося бажання, щоб Чорнота взяв її мимо її волі і тим заспокоїв її сумління. Розчарування й зневір'я у коханні козака так вплинуло на дівчину, що вона навіть захворіла з нудьги. Пролежавши три тижні, вона, й одужавши, лишилася похмурою й нервовою і, нудьгуючи, цілі дні лежала на ліжку. З батьком вона щодалі ставала більше непривітна й неввічлива, що ж до пана Струся, так того, після випадку під Львовом, вона не хотіла й на очі свої пускати. Дні облоги козаками Замостя тяглися довго й сумно. У місті хоч і було досить харчів, так не вистачало доброї води, виїхати ж з кріпості було неможливо, бо всі шляхи заступили козаки; через північну ж сторону, поміж болотами, можливо було пройти тільки пішки. Проте пан Януш неодмінно хотів покинути Замостя, щоб у Варшаві розважити Галину і вибити з її голови, як він говорив, дурниці. За порадою у цій справі він звернувся до Лейби, і той взявся за тисячу злотих дійти поміж болотами до найближчого села і, придбавши там верхових коней, повернутись до кріпості за паном Янушем та його дочкою. Доля судила так, що ця мандрівка Лейби була останньою, — він, вбитий козаком з рушниці, впав у густому чагарнику і лишився навіть непохований. Коли Христина увійшла у будинок, де жив пан Януш, він і Галина сиділи у їдальні, збираючись скоро йти по своїх світлицях на ніч. Побачивши свою мамку, Галина скрикнула і кинулася їй на шию. Здивувався їй і старий шляхтич і теж зрадів, діставши надію на те, що Христина розважить дочку і та легше забуде козака. Після довгого привітання стару жінку посадовили і почали розпитувати, як вона їх знайшла. Христина вигадала, що од Пиляви вона йшла пішки, слідом за польським військом, що була і у Львові та тільки після того, як козаки зняли облогу, а не знайшовши там пана Януша, придибала до Замостя. По околицях вона довідалася, яким способом люде ходять до кріпості, та й сама так прибула до них. — А того харциза коли ти уостаннє бачила? — спитав пан Януш. — Якого, пане? — Козацького полковника Чорноту, що насмів важити на родовиту шляхтянку, мою дитину! — Не бачила від самої Пиляви! — збрехала Христина. Слова батька обурили Галину.
— Скільки вже разів, тату, — сказала вона, — я просила вас не ображати при мені Чорноту! Він певний лицар, а не харциз. Ви умисне мене дратуєте... Хочете запровадити на той світ! Вона підвелася обурена й гнівна і, взявши Христину за руку, повела її до своєї світлиці. Там дівчина скоро заспокоїлась і, посадовивши Христину поруч себе, почала горнутись до неї, як до матері. — Занудьгувалася я, Христе! — говорила вона. — Виболіла душею. Батько став мені чужий, залицяльників же, що він до мене підмовляє, я ненавидю!.. — Бідна моя дитино! — говорила стара жінка, голублячи свою укохану годованку. — А він же тут... недалеко... Той, хто тебе так кохає, лежить тепер тяжкопоранений... та ще чи й буде живий! — Ой нене! — скрикнула Галина, притуливши руку до серця, що гулко заколотилося у її грудях. — Він поранений! Він приймає муку!.. Чому ж ти не йдеш ходити біля нього? — Я біля нього від самої Пиляви. Твоєму батькові я говорила неправдиво. Тепер же я покинула пана Йвана тільки для того, щоб привести йому тебе! — Як мене?.. Привести до нього? — з хвилюванням спитала Галина. — Покинь, голубонько, їх, отих чужих тобі людей! Іди до того, хто кохає тебе, хто плаче й сумує за тобою. — Щоб я пішла до нього сама? Я — дівчина й шляхтянка? Та, може, він мене й не хоче! — Не хоче?! Та він кохає тебе більше за власну душу! Він щоночі увісні кличе тебе, милує й пестує. Моя ласка йому не мила. Він плаче за тобою і хоче твоєї ласки... і ще ту ніч, як тільки унесли його у хату пораненого, він зараз же звернувся до мене з сльозами на очах: «Ох, — каже, — Христино, як хочеться мені побачити Галюсю!» Дівчина схопилася й заметушилася по кімнаті: — Він мучиться... Він кличе мене!.. Я піду, Христино! Я зараз же піду з тобою! Вона кинулася виймати з шухлядок деякі свої речі і полізла у шафу за одежею, але Христина спинила її, сказавши, що вона повинна все покинути, за винятком хіба найдрібніших речей, і показала їй українську одежу сільської дівчини. — От я принесла тобі вбрання! Галина почала цілувати ту одежу, що їй подала мамка. — Серед людей у такій одежі я зростала, нехай же вона буде рідною мені одежею довіку! Дівчина радо хвилювалася, і Христина ледве примусила її сидіти мовчки й тихо, поки засне батько. Тільки після третіх півнів Галина, переодягнена селянкою, вийшла разом з Христиною за хвіртку кріпості і, перебігши через місток, опинилася у вогкому повітрі болотів, на вузенькій стежці, поміж гущавиною очерету, осоки та червоної лози. На сході небо вже побіліло і почало вкриватися рум'янцем нового дня. Все, що спало у цю осінню ніч поміж чагарниками, — птахи й комахи почали перекликатися й прокидатися до нового життя.
Єднаючись душею з усім, що було навколо, Галина почула у собі невідому їй до того жвавість та завзяття, її млявість та недуга одлинули геть, і дівчині здалося, що вона досі спала, а тільки тепер прокидається до нового життя. — Як тут любо, поміж очеретами! — скрикнула Галина. — Тут ніхто нас не побачить... Ніхто не буде повчати, як нам жити! Вона кинулася цілувати Христину. — Спасибі тобі, мамо, що ти визволила мене з неволі і привела сюди, під вільне небо. Батько не дозволяв мені звати тебе матір'ю, тепер же я буду звати так довіку. — Дитино моя... — заплакала стара жінка. — Ти й єсть моя доня, бо я вигодувала тебе своїм молоком і передала тобі з тим молоком своєї крові. Хоч батьки твої й поляки, та кров у тобі українська. Христина й Галя обидві плакали, милуючи одна одну, і, щасливі, взявшись за руки, пішли далі. Через який час, коли сонце вже піднялося на сніданок, вони наблизилися до Лабунівки. Дійшовши до своєї хати, Христина потихеньку одчинила двері, провела Галину через сіни до своєї комори, сама ж увійшла до недужого. Чорнота тільки недавно після ночі прокинувся, і Криця давав йому вмиватись. Христина наблизилася до Чорноти і, глянувши на нього, зраділа: він добре спав ніч і дивився далеко бадьоріше, ніж учора. — Як пан себе почуває? — спитала вона. Чорнота глянув на жінку вдячними веселими очима. — Спасибі тобі, Христино!.. Як приклала ти вчора до ран свого зілля — зразу мені полегшало. Не так стало пекти. Христина розв'язала йому рани, оббанила їх і, приклавши зілля вдруге, перев'язала їх наново. — Де ж це ти, Христино, всю ніч ходила? — спитав Чорнота жартливо.— Чи не женихалася часом з козаками? — Шукала тобі, пане, радості! — одповіла вона весело. Чорнота не вгадав, до чого йде річ, і спитав знову жартливо: — Ну й що ж? Знайшла? — Знайшла! — А де ж вона, та радість? — Там... у мене у коморі сидить! — Що це ти, Христино, сьогодні така жартлива стала? — спитав Чорнота. — Певно, радієш, що мені полегшало? Спасибі тобі за твою щирість. — Одно справді через те, що тобі полегшало, а друге таки з тої радості, що у мене у коморі сидить, — одповіла Христя, знову-таки сміючись.
— О, це вже ти, Христино, мене зацікавила. Тягни-бо тую радість скоріше сюди! — Притягла б, так вона у мене соромлива. Буде соромитися пана Криці! Пане Криця, я покажу й тобі ту радість, тільки трохи згодом, а тепер вийди, будь ласка, на який час з хати. — Та мені й без того давно пора до своєї сотні! — одповів Криця. — Я тільки й чекав, поки ти прийдеш. Бувай здоров, Іване, до вечора, а увечері побачимось! Криця з Христиною вийшли, і Чорнота лишився сам, з цікавістю сподіваючись дізнатись, що то Христина вигадала і чим вона хоче його розважити. Аж бачить: іде з сіней Христина і веде за руку хорошу, як ясний світ, дівчину... А дівчина та спустила очі додолу і ховає їх од козака за рясними віями... Аж ось глянула!.. — Боже милий!.. — скрикнув Чорнота. — Це ти, Галочко, моя кохана!.. Галина припала до його ліжка, поклала йому на чоло свою руку і поцілувала в уста. — Сердешний мій... тобі болить!.. — О ні, моє щастя! Ніщо мені не болить. Нехай мене ще двічі прострелять кулями, аби тільки ти була біля мене! — Ти сказав тоді, біля Львова, — почала говорити Галина, — що візьмеш мене тільки тоді, коли я прийду до тебе сама, своєю волею... От я й прийшла! Я покинула батька і потай утекла до тебе. Говори ж: чи любиш мене, чи, може... — Чи треба ж ще це говорити, моя сизокрила голубонька! — перебив її річ Чорнота. — Чи ти ж не бачиш сього по моїх очах? Присягаюся, що кохатиму тебе довіку! — Вірю тобі, соколе мій, бо люблю тебе і лишаюся біля тебе на все життя!.. XXII Ще більше місяця після поранення Чорноти Хмельницький з козацьким військом стояв під Замостям, чекаючи, на чому скінчиться обрання короля, і врештітаки діждав: на сеймі було обрато Яна-Казиміра, і той зразу ж прислав до гетьмана посланця з дуже ласкавим листом, просячи його одвести військо на Україну і обіцяючи прислати туди комісарів, щоб скласти умову про згоду. Тим часом становище Замостя щодалі гіршало... Невдача козаків з штурмуванням кріпості не поліпшила становища поляків, бо у них не вистачало води і сила все-таки була на боці козаків. Діставши королівського листа, Хмельницький згодився взяти в Замостя окуп і зразу почав виряжати козаків на Україну та лагодитись їхати до Києва. Чорнота вилежав на ліжку шість тижнів, і ці тижні були найщасливішими у його житті. Галина, ставши тепер веселою й жвавою, щодня була біля нього, вгадувала його бажання, розважала оповіданнями про своє життя й читала йому книжки, здебільшого польські. Польську мову Чорнота знав так само добре, як і українську; Галина ж знала українську мову так само добре, як і польську; проте у них зразу так повелося, що поміж себе вони завжди розмовляли по-українському, і тільки читання книжок примушувало їх братись іноді до польської мови.
Хмельницький дуже радів з того, що Чорнота хотів одружитись з полькою, і, поки той лежав хворий, він часто навідувавсь до його хати і, жартуючи, вихваляв красу й виховання нареченої свого товариша. — Чоловік та жінка, — говорив він, — то найліпша спілка. Отже, ти, брате, дорікав мені за те, що я маю надію на спілку з поляками, а сам стаєш до спілки з полькою! — Моя наречена не зразок тобі... — одповідав Чорнота, милуючи Галину. — У неї кров українки, та й душа щиро українська! — Я вже не полька... — прилучилася до розмови й Галина. — Я буду дружиною козацького полковника і хочу, щоб мене любили всі козаки, а сього, я знаю, ніколи не буде, якщо я лишуся католичкою. Я перейду до вашої віри. — Я не вимагаю сього, голубко!.. — взявши Галину за руку, сказав Чорнота. — Хоч і не потаю: я був би радий, коли б ми сповідалися у одного попа! Час минав, і козацький полковник видужував, так що коли прийшов час рушати з військом у поход. Чорнота міг би вже сісти на коня, та тільки Хмельницький того не дозволив і прислав йому великі санки з четвериком коней. Одного морозного ранку, у перші дні 1649 року, у славному місті Києві задзвонили в усі дзвони, а з усіх церквів вийшли попи з корогвами і пішли до стародавнього престолу, святої Софії. Народ запорошив всі київські вулиці і біг хто слідом за корогвами, хто до Золотої брами київського князя Ярослава, а хто і за місто, на Львівський шлях, назустріч козацькому війську і гетьману, визволителю України, Богдану Хмельницькому, що, скінчивши славну війну, наближався до Києва. Скоро від Подолу, з Братської академії, довгими рядами потяглися до Золотої брами бурсаки-спудеї з ректором на чолі. Всі кияне покидали свої будинки й у радісному, підвищеному настрої вибігли на вулиці. Навіть базари спустошилися, і крамарі та перекупки, поховавши крам та позамикавши крамниці, теж прилучилися до натовпів людей, щоб хоч одним оком глянути на славного гетьмана та рідне військо. От дзвони вдарили ще частіше, і з Печорської лаври виїхали у санках, застелених коштовним килимом, київський митрополит та патріарх єрусалимський Паісій, гість київський, що прибув благословити Хмельницького князювати на Україні і обороняти грецьку благочестиву віру од гніту католицького папи. Посеред земних поклонів народу сани з митрополитом та патріархом прибули на майдан до святої Софії, що ввесь горів од блискучих золотих риз попів та грав різноколіровими корогвами з золотими хрестами на версі. Там, біля церкви, патріарх та митрополит встали з санок, щоб зустріти гетьмана з хрестом. Тим часом ввесь Львівський шлях, мов маком, вкрився червоними жупанами козацького війська. Мов довга річка, вибігало воно з-за лісу і, виблискуючи гострими списами та брязкаючи зброєю, уступало у город і посувалося до Золотої брами. Попереду війська їхала на дорогих конях військова старшина й всі полковники з перначами у руках, а на чолі старшини, під бунчуком, їхав на буланому огирі сам гетьман Хмельницький з булавою у руці. Як тільки гетьман наблизивсь до брами, з обох боків од неї вибухнуло двадцять гармат, а представники київського магістрату привітали його хлібомсіллю та почесними промовами. Не вспів гетьман подякувати за хліб-сіль, як до нього наблизилися бурсаки і почали прославляти гетьмана-визволителя віршами хто на латинській, а хто й на українській мові. Тих промов майже ніхто, навіть і сам Хмельницький, не чув, бо понавколо народ радісно галасував, підкидаючи угору, на славу гетьмана, свої шапки,
проте, Хмельницький мусив всіх переслухати й всім подякувати і вже тільки після того рушив під Золоту браму і поїхав вулицею до Софії, оточений щільними безкраїми натовпами народу. Коли він наблизивсь до майдану, вигуки народу потишилися, бо присутність патріарха спиняла народ, побачивши ж, що гетьман, зскочивши з коня, пішов до патріарха під благословення, ввесь натовп і всі козаки теж поскидали шапки і почали хреститися. Чорнота під час в'їзду Хмельницького у Київ їхав верхи на коні разом з іншою старшиною, Галина ж з Христиною лишилися у санях позаду козацького війська. Полковник бачив урочисте вшанування гетьмана народом і патріархом, і серце його мліло од щастя, та тільки розум пророкував йому, що до волі України ще далеко і що боротьба за волю ще не скінчилася, а тільки починається, бо занадто вже легко та воля добулася. Через тиждень після того у церкві Братського монастиря Чорнота з Галиною стали на рушнику і взяли шлюб. Вінчав їх сам ігумен, а сватами були гетьман та військовий писар Виговський. Молоду свою Чорнота вбрав, як квіточку, і всі, хто дивився на неї у церкві, дивувалися з її вроди, ласкавого веселого погляду і стрункої постаті. Напередодні шлюбу Галина таки зробила те, що хотіла: змінила римську віру на грецьку і дістала собі помазаніє у тому ж Братському од руки ігумена. Тепер, стоячи під вінцем, вона почувала, що єднається з своїм чоловіком не тільки душею й тілом, а навіть думками й світоглядом. Щастя грало у очах молодої дівчини, коли вона слухала, як бурсаки виспівували на клиросі «Ісаія лікуй», і ніякі згадки про своє минуле і навіть про батька не потьмарювали її щастя й радості. Зараз же після шлюбу Чорнота справив у найнятому будинкові бучне весілля, закликавши на те весілля не тільки гетьмана й старшину, а й всіх простих козаків, хто під час весілля траплявся біля будинку; дружко ж його, Криця, аж зстикався, бігаючи побіля гостей та припрошуючи всіх пити. Стара Христина, вбрата у нову, городянську, гаптовану сріблом, сукню, не одходила од своєї годованки, повчаючи її українським весільним звичаям, гетьман же пильнував навіть заздалегідь перестерігав гостей, щоб, шануючи його й молодого, ніхто у присутності молодої аж ніяк не ганьбив поляків, бо панночка, мовляв, хоч і зреклася вже польщизни, та, проте, її батько шляхтич, і було б зневагою до неї, коли б голосно хто-небудь почав ганити шляхту. На початку весілля справді всі пам'ятали пересторогу гетьмана і поводилися чемно, коли ж підпили, то забули й про те, що з поляками вже сталася згода, і розпустили язики так, що гетьман, почувши їх, порадив молодому скоріше йти з молодою до опочивальні. Чорнота був не від того, бо бачив, що Галина вже стомилася, і, вклонившись гостям, повів свою молоду до окремої світлиці, чудово вбратої рушниками та килимами; Криця ж лишився біля гостей, частував їх винами і звеселяв музиками до світу. XXIII Місяць молоді прожили у Києві. Вони оглядали стародавні напівзруйновані церкви, побудовані ще за часів київських князів, ходили по печерах, дивувалися з гір на чарівні краєвиди по долині Дніпра і були щасливі своїм єднанням. Незчулися молоді, як і проминув той місяць. Як чарівний сон одлітає кудись у безвість з першим світом трудового ранку, так і місяць той щасливий зник у вічність. Молодим довелося на який час розлучитись.
Гетьман з своєю канцелярією, арматою й кількома повками козаків у місяці лютім виступив у Переяслав, щоб привітати там посланців московського царя, турецького султана, молдавського господаря й угорського князя. Всі ці державці, прочувши, якої міці набула Україна, хотіли запобігти ласки гетьмана, щоб з його допомогою досягати всякому своєї мети. Туди ж, до Переяслава, гетьман сподівався й комісарів од польського короля. Разом з гетьманом переїхав до Переяслава й Чорнота, Галина ж з Христиною прибули туди тільки через тиждень і застали у Переяславі упорядковану Чорнотою хату. У тій хаті і оселилися молоді, знову пригадавши щасливі київські дні. Не вспів гетьман як годиться упорядкувати для чужосторонніх гостей помешкання, аж ті почали вже прибувати. Щодня у Переяславі почалися зустрічі посланців з пальбою, і щодня ж відбувалися у гетьмана бенкети то з одними то з другим посланцем. Всі вони попривозили гетьманові й старшині подарунки, всі вихваляли лицарство козаків і заохочували Хмельницького до спілки з своїм державцем; посол же угорського князя прямо казав, що коли б Хмельницький з козаками допоміг його державцю стати польським королем, то був би гетьманом у Києві і з усією Україною по Львів та Галич незалежним князем. Хмельницький з усіми був ввічливий, всім дякував і упевняв у своїй прихильності, сам же нетерпляче дожидав, що йому привезуть королівські комісари. Нарешті й комісари приїхали; їх було четверо: старий київський воєвода Адам Кисіль, його син, князь Четвертинський та пан Мястковський. З комісарами прибуло ще кільканадцять панів, що складали комісаровський почет5. З самого переїзду у Переяслав Чорнота щодня почав покидати Галину удвох з Христиною, бо сам мусив брати участь у гетьманських бенкетах і вітати разом з ним чужосторонніх гостей. Повертався він до хати пізно уночі, а як коли, то й світом, так що з дружиною мало навіть бачився. Проте наслідки такого життя були негарні: через два тижні Чорнота помітив, що його молода стала сумна і невпокійна. Розуміючи, що Галині нелюбо те, що він лишає її самотню, козак почав заспокоювати дружину тим, що гості скоро роз'їдуться і тоді вони почнуть жити так, як жили у Києві. Галина й сама розуміла, що військовий обозний не може зректися гетьманських бенкетів, і не це причинилося до її непокою. Причина була глибша, так що з нею молода жінка не знала, як змагатися. Лишаючись уночі самотньою, вона почала згадувати батька, уявляючи собі, як він мучається з її вчинку; та тільки цих своїх думок вона не хотіла виявляти своєму чоловікові, щоб він не подумав, наче вона кається з того, що вчинила, і ця самотність душі була причиною її непокою й журби. Одного дня, виряжаючи свого чоловіка з хати, назустріч польським комісарам, Галина була трохи веселіша, ніж взагалі останнім часом. — Дай Боже, милий, щоб ти повернувся з доброю вістю! — сказала вона, пособляючи чоловікові причепити щаблю. — А якої б же ти вісті бажала, лебідонько? — сказав Чорнота, пригорнувши до себе гнучкий стан коханої дружини. — Хотіла б, щоб сталася між козаками й поляками згода навіки. Щоб і ті, й інші були у свойому праві, щоб ніхто нікого не гнітив і щоб вся козацька старшина стала українською шляхтою... Чорнота глянув на дружину збентежено й здивовано.
— Голубко... у тебе знову у думках шляхетство? — Не для себе, любий мій! Ні!.. — виправдувалася молода жінка. — Хіба мені не однаково? Я твоя дружина, і більшого щастя мені не треба. Для батька я цього хотіла б. Щоб заспокоївсь він наприкінці свого віку. Чує моє серце. ш,о прокляв він мене. Я не хотіла тобі говорити... а тільки от уже скільки останніх днів, як тільки тебе пізно уночі немає і я лишаюся самотня, мені почав ввижатись батько... — Галина вся затремтіла й припала до чоловіка. — Ах, Іване... він такий лютий, такий страшний... як примара... Сю ніч він навіть погрожував ножем!.. Вигляд і слова дружини дуже вразили й під Замостям Галина прийшла до нього, вже здавалося, що його дружина зовсім нього; аж тепер виявлялося, що коли й старий батько, хоч, може, й мимо волі серця.
стурбовали Чорноту. Від того часу, як вона не згадувала про батька, і йому відцуралася його і навіть забула про було так, то тільки довчасу і що Галини, знову опанував кутком її
Чорнота обережно повів дружину до застеленої килимом лави, посадив її й сів поруч, пригортаючи до себе міцно обома руками, неначе з страхом стеряти її — своє щастя, або маючи надію, що його міцні обійми одженуть од неї всі лихі думки й примари. — Так от чого ти, серденько, стала така сумна та невесела!.. Занепокоїлося твоє серденятко!.. Коли б твій батько любив тебе, він більше б піклувався про твоє щастя, ніж про шляхетство. Ну, та почекай: гетьман тієї думки, що воно справді так і буде, як тобі бажано, хоч я й не поділяю його надій на те, щоб так воно сталося з доброї згоди поляків. Погомонівши з дружиною ще який час, розваживши її і заспокоївши, Чорнота вийшов з хати на ґанок, скочив на свого вороного коня, що давно вже осідланий бив копитом біля ґанку землю, і поїхав до гетьмана. У південь Галина почула з своєї хати, як за околицею міста почали палити з гармат, і догадалася, що комісаре прибули. Хоч од чоловіка вона й знала, що гостей мали везти прямо до гетьмана на обід, і через те не хвилювалася з того, що Чорнота довго не вертався додому, проте, ввесь день вона була у напруженні. Коли ж врешті увечері він повернувся, серце Галини з першого погляду на чоловіка замерло, бо по сумних, збентежених очах свого молодого вона вгадала, що він приніс недобрі вісті. — Бачу по тобі, друже мій, — говорила вона, допомагаючи козакові перебратися у хатнє вбрання, — що недобрі вісті ти приніс. — Недобрі, Галочко! Не буде між нами й поляками згоди довіку, як я й предрікав гетьманові. — А через що ж саме? — Король уже зрікається того, про що, як говорить Хмельницький, умовлявся з ним через пана Немирича, коли ще тільки змагався за польську корону... А може, й так, що пани примусили його зректися свого слова. Замість волі всій Україні, комісари привезли гетьманові грамоту на гетьманство... Нікчемний шматок паперу! Та ще кільки цяцьок, а саме: булаву, корогву... бунчук!.. — А які ж умови згоди? — Умови? Замість умов жарти: король дає обіцянку побільшити кількість реєстрових козаків, а за ту обіцянку вимагає, щоб гетьман зараз же спинив сваволю ватажків козацьких загонів і примусив поспільство коритись панам! — Так що на згоду нема ніякої надії?
— Та чи на те ж ми кров свою проливали?.. Хати покинули... Україну трупом засівали, щоб знову народ свій у неволю віддати? Тепер уже гетьман схаменувся. Тепер уже кається, що не слухав нас, полковників, під Львовом та під Замостям, коли ми радили йому йти на Варшаву. Нам він не вірив, коли говорили, що може бути у Києві незалежним ні від кого державцем всієї України, а тільки чужостороннім посланцям повірив. Упевнився він у свій міці, та тільки шкода, що пізно, бо до Варшави тепер далеко, а поки збереш наново військо та дійдеш до Польщі, то й поляки спроможуться військо зібрати і вже не дадуться, щоб голими руками їх узяти. Багато... багато крові ще проллється й польської, й козацької! — Як мені се тяжко!.. — з мукою на чолі сказала Галина. — А я ж то мріяла, що буде згода і ми з тобою будемо десь на Україні жити лагідно та тихо... Чорнота неначе не чув своєї дружини і говорив буцім би сам до себе: —— Кажу гетьманові: не приймай клейнодів од короля. Навіщо нам ті цяцьки? У нас є свої клейноди од рідної неньки — Січі Запорозької. Народ тебе обрав гетьманом, а не король, — народ і клейноди тобі дасть... Так ні: неввічливо, каже, було б не прийняти... Знову якесь вагання. І от завтра на майдані буде урочисте доручення гетьманові королівських клейнодів. — Певно ж, ще будуть наради! Може, ще комісари одступляться од свого? — Наради? Наради, запевне, будуть, та з нарад нічого не буде, бо пани не зречуться своїх маєтків та своїх хлопів, народ же наш не зречеться тієї волі, що мечем добув, і гетьман повинен сказати панам: «Тепер уже вам до України зась!» От через що немає надії на згоду, і між нами й поляками знову мусить початись смертельна боротьба, доки один з борців знеможеться і впаде переможений. — А що, як обоє? — Що обоє? — Обоє борці впадуть знеможені, непритомні, а хтось третій прийде забере обох у неволю? Чорнота встав, здивований і вражений словами своєї дружини. — Твоя правда... Це може статись!.. Але що ж робити? Де шукати шляху до волі, як не у боротьбі з тим, хто тебе зневолює? Що чинити, коли той, до кого ти по-друзяцькому простягаєш руку, зашморгує тобі на шиї налигача? Помітивши, що чоловік щодалі все дужче дратується й хвилюється, Галина перевела розмову на хатні справи, загадала Христині подавати вечерю і таксяк одвела думки Чорноти од розмови з комісарами. XXIV Другого дня зранку у Переяславі, на майдані перед церквою, стало колом кільки козацьких повків. Після сніданку У те коло увійшла вся козацька старшина з гетьманом на чолі, щоб прийняти од посланців, комісарів польського короля, клейноди. Прибули глянути на те урочисте вшанування гетьмана і всі чужосторонні посланці; що ж до народу, то він не тільки затопив увесь майдан, так що вже не було куди й палиці встромити, а вкрив собою понавколо майдану всі баркани, дерева й навіть покрівлі будинків. — Ідуть, ідуть! — почулися вигуки людей спершу десь далеко на стріхах, а далі, перекочуючись з хати на хату, з вулиці на вулицю, докотилися вони й до майдану, і до купки козацької старшини.
Тисячі очей втопилися у той край майдану, звідкіля мали вийти комісари... От, нарешті, вони з явилися. Попереду всіх сивий, як молоко, київський воєвода Адам Кисіль ніс на шовковій подушці королівську грамоту Хмельницькому на гетьманування та срібну, з золотими розводами, обкладену самоцвітами булаву; слідом по ньому бравий, молодий гусарин, син Кисіля, ніс у руках розгорнуту гетьманську корогву; ще далі останні двоє комісарів і дехто з їхнього почету несли останні військові клейноди. Тільки ця урочиста процесія увійшла на майдан, як з натовпу почувся голосний поклик: — Чого прийшли до нас, вражі ляхи? Згиньте! Не вспіла козацька старшина роздивитися, хто то гукнув, як зразу почулися сотні голосів: — Згиньте, вражі пани! Згиньте з України! Не треба нам ваших подарунків! За хвилину на майдані розлягалося свистіння й тюкання і зчинився вже такий бешкет, що тільки могутній поклик гетьмана та булава, піднята їм догори з погрозою, потишили натовпи і дали комісарам можливість наблизитись до козацької старшини. Але тут їм заступив шлях до гетьмана полковник Джеджалій, вигукуючи: — Нащо ви, панове, принесли оці цяцьки? Знаємо вас... Ото хочете знову нас зануздати... Та заськи! Тепер шаблею розправимося, коли хочете! Майте ви собі Польщу, а Україна нам нехай зостанеться! З усіх боків знову почулася на поляків лайка й прокльони, так що всі чужосторонні посланці, побачивши таку зненависть українців до поляків, дуже раділи, гадаючи, що між Україною та Польщею вже ніколи не буде згоди. Збентежений і ображений воєвода врешті продрався-таки до гетьмана і почав було говорити якусь урочисту промову, та за галасом натовпів ніхто тієї промови не міг чути, так що Хмельницький, щоб визволити комісарів з прикрого становища, скоріше побрав од них клейноди і, подякувавши за пошану, просив йти з майдану прямо до нього обідати. На тому обіді була вся козацька старшина й чужосторонні гості. Обідали у кількох світлицях, бо у одній не містилися. Столи були позастелені українськими, сріблом гаптованими, настільниками; тарілки ж, полумиски, чарки й інша посудь були коли не золоті, то срібні, добуті од поляків під час війни, так що польським гостям довелося пити тут вино з тих самих келехів, з яких уже траплялося їм пити по стародавніх замках польських магнатів при зовсім інших обставинах. Під час обіду Кисіль хотів сказати те, що йому наказано було сеймом сказати і чого він за галасом не міг висловити на майдані. Підвівшись з місця, він урочисто звернувся до гетьмана з промовою: — Ваша вельможність дістали од короля велику милость: його величність прощає вам всі ваші попередні вчинки... Почувши ці слова, Хмельницький зразу розпалився й перебив промовця: — Що таке? Милость? Хіба я просив милості? Я шаблею здобув все, що зараз маю. Ще побачимо, кому кого доведеться милувати! Кисіль почав було говорити далі, але гетьман не міг зразу заспокоїтись і зараз же гостро його увірвав: — А вчинки ж які мені даруються? Чи не те, що я помилував Польщу та не пішов на Варшаву, наперекір всім моїм радникам?
Кисіль не радий був уже тому, що послухався наказу сейму, і почав далі говорити більше приємні гетьманові речі, але останнього так обурили перші слова промови королівського комісара, що коли Кисіль підняв келех з вином за здоров'я самого Хмельницького, той не схотів пити і почав гостро дорікати полякам: — Тепер п'єте за моє здоров'я... А де ж ви були, коли пан Чаплинський забив на смерть мого сина, пан Конецпольський одібрав мій маєток, а Вишневецький гнав мене з жовнірами навіть за порогами Дніпровськими? Щодалі розмова за обідом робилася все гострішою. Полковники підпили і теж додавали до розмови перцю, так що комісари, врешті, почали вже думати, як би хоч скоріше з душею вирватися з гетьманського будинку, і дуже зраділи, коли Хмельницький підвівся з-за столу. Чорнота повернувся з обіду не пізно, але увечері мав знову йти до гетьмана — виряжати бенкетом угорського посланця. Скинувши жупан і лишившись у самому каптані, він почав розказувати Галині, що гетьман узявся за розум — комісарам не потурає і добутої волі віддати ляхам за спасибі не хоче. Та не вспів він докладно розповісти про все те, що говорилося під час обіду, як у двері до нього достукалися і у хату уступили всі чотири польські комісари. Чорнота привітав гостей ввічливо й загадав молодій дружині почастувати всіх вином, та тільки комісарам було вже не до того: випивши тільки для звичаю, вони почали скаржитись Чорноті на гетьмана, що той не пристає до згоди з королем та не говорить і своїх певних умов; ті ж умови, що він їм сказав, вони мають хіба за жарти. Чорнота слухав їхні речі мовчки, чекаючи, до чого ті речі дійдуться. — Вас, пане обозний, — сказав нарешті до нього старий Кисіль, — гетьман дуже любить. Про це ми й раніше чули і тут бачимо. Зробіть же нам і всій нашій спільній батьківщині, Речі Посполитій, послугу: умовте гетьмана, щоб скорився королеві. — Як має бути погана згода, пане воєводо, — одповів Чорнота, — так краще добра війна! Кисіль занепокоївся і підморгнув своїм товаришам, щоб ті вийшли з хати. Побачивши те, Галина теж вийшла з світлиці до своєї опочивальні. Лишившись з Чорнотою на самоті, Кисіль підсунувся до нього ближче і почав говорити з таємницею: — Слухайте, пане обозний! Адже я знаю, що гетьман аж двічі зрадив пана: і під Львовом, і під Замостям; під останнім він навіть робив заходи до того, щоб пан обозний смерть там собі знайшов!.. От бачите!.. Чув я й про те, що пан обозний погрожував Хмельницькому скинути його з гетьманства... І коли хочете, справді так годилося б зробити, бо де ж воно видано, де ж воно чувано, щоб призвідник, керманичий військом сам навмисне вигубляв своє військо й своїх підручних... Хіба не правда, пане обозний? — Ну, ну!.. Кажіть, пане воєводо, далі! — одповів Чорнота. — Я послухаю! — Тоді ви не помстилися, пане обозний, за таку зраду гетьмана й за ганьбу на вашу лицарську честь, — а чому б вам не зробити того тепер? — Чого саме? — похмуро спитав Чорнота. — Чому б вам не скинути з гетьманства Хмельницького тепер? Слово гонору, з вас був би далеко кращий гетьман, ніж з п'яниці Хмельницького... Ви маєте шляхетську освіту, лицарську вдачу; тепер ви одружилися з шляхтянкою, католичкою...
— Моя дружина перейшла до грецької віри! — перебив Чорнота. — Ну, все однаково... — говорив улесливо Кисіль. — Я й сам благочестивої віри і щирий син України, але це ж не перешкоджає мені бути за друга й полякам, і українцям. Ви й ваша дружина обоє з такою освітою й вихованням, що вам хоч зараз їхати до короля у гості, на королівські бенкети. От вам моя рука, пане обозний, що ви будете далеко любішим королеві гетьманом, ніж п'яниця Хмельницький, і не один раз будете з своєю дружиною у короля гостювати. — Ну, тепер уже годі, пане воєводо! — сказав Чорнота, вставши з лави. — Маю надію, що ви вже все сказали? Скажу вам, пане, що ви не в ті двері потрапили... Я не продам свого товариша-гетьмана... І не з тих я, щоб одцуратися свого рідного та запродатись ляхам, як те зробив пан воєвода. Якщо й траплялося, що я лаявся з Хмельницьким, так то було наше товариське діло! Кисіль давно вже стояв на ногах і зляканими очима дивився на Чорноту. Він кляв тепер свою необачність, бо боявся, що обозний розкаже гетьманові, на яке діло він його підмовляв, і той матиме право і йому, Кисілю, і всім його товаришам комісарам стяти голови за підмову його військової старшини до зради. — Я покладаюся на лицарство пана обозного... — проказав нарешті Кисіль зблідними тремтячими губами. Чорнота зразу вгадав, чого так злякався воєвода, і про-казав глузливо: — Що?.. Боязно, щоб я не переказав гетьманові, як комі-сари польські підмовляють його полковників на зраду? Годилося б, годилося б переказати... Побачивши далі, що Кисіль хоче ще щось говорити. Чорнота додав, показавши на двері до сіней: — Он де, пане воєводо, двері з моєї хати. Засоромлений та пригноблений, Кисіль ввесь зігнувся і, мов ошпарений окропом, вискочив з хати на ґанок до своїх товаришів. У невеликій хаті на другому од будинку Чорноти кінці Переяслава сидів біля столу, схиливши на руку сиву голову, високої постаті й завзятої вдачі старий шляхтич. Він прибув до Переяслава разом з комісарами, але належав тільки до їхнього почету і участі в урочистих привітаннях та бенкетах не брав. Той шляхтич був не хто інший, як пан Януш. Після того як Галина зникла з Замостя разом з Христиною, пан Януш зрозумів, що стара, як він казав, хлопка одурила його: одняла у нього дитину і, запевне, передала козацькому полковникові. Гнів та жага помсти запекли йому серце. Розуміючи, що шукати Галину треба там, де був Чорнота, останній же був біля козацького гетьмана, старий шляхтич рішив їхати на Україну; та тільки поки тяглася війна, до того не було ніякого способу, коли ж війна припинилася і пан Януш почув, що на Україну виряжають королівських комісарів, він поїхав до пана Кисіля, якого давно знав особисто, і умовив воєводу взяти його з собою. Їхав на Україну пан Януш з єдиною метою помститись на дочці й на козакові, Кисілю ж та іншим комісарам він сказав, буцім би їде з тим, щоб умовити Чорноту, якщо він вже одружився з його дочкою, приєднатись до католицької віри, як же ще не одружився, то примусити його до шлюбу.
Не відаючи про ворожі відносини пана Януша до свого зятя і турбуючись після прикрої розмови з Чорнотою про свою долю, Кисіль, вийшовши од козацького обозного і розказуючи на вулиці товаришам комісарам, у яку біду вони вскочили, гадав, що тепер пан Януш через свою дочку, дружину Чорноти, може стати їм у великій пригоді, і разом з усіма товаришами попрямував через місто до пана Януша. Побачивши ще з сіней пригноблену постать старого шляхтича біля столу. Кисіль з співчуттям обізвався до нього: — Сумує пан!.. І справді, є чого сумувати; наша справа виходе назле — на згоду з гетьманом дуже мало надії. — Прошу вельможних панів сідати... — сказав пан Януш, підсуваючи до столу ослін. — Чого ж саме вимагає Хмельницький? — Нема про що й говорити, — обізвався, сідаючи на ослін, пан Мястковський. — Ліпше нам всім вмерти, аніж скоритися своїм хлопам! — Вимоги Хмельницького — це саме глузування! — сказав князь Четвертинський. — Перше за все він вимагає, щоб уніятські костьоли зразу ж були віддані схизматикам і щоб про унію на всій Україні і згадки не було!.. — Нахабство хлопське!.. — скрикнув пан Януш. — Підождіть далі! Він вимагає, щоб і римських, католицьких, костьолів не було на Україні, аж поки він не дозволить їх одчинити! — Га?! — скрикнув князь Четвертинський. — Це у польському, католицькому королівстві щоб не було костьолів? — Всі жиди щоб зараз же вибиралися з України назавжди! — додав до розмови Кисіль. — Та щоб вся Україна, навіть з Галичиною й Покуттям, Військові Запорозькому належала, а гетьман України щоб не підлягав сеймові! — Щоб скласти такі умови... — сказав пан Януш, — треба б бути або божевільним, або п'яним! — Зрозумійте! — гукав у обуренні князь Четвертинський. — Він хоче бути вище за короля... Король підлягає сеймові, а він щоб йому не підлягав! Це правда, що нема чого й говорити про те, що верзе п'яний! — Тепер, пане Януше, — повів розмову Адам Кисіль, — ми до тебе за порадою. Важучи на божевілля Хмельницького, ми от гуртом намислили, що найліпше б було прищепити козацькій старшині зраду і умовити когось з полковників прийняти од короля гетьманські клейноди. Хмельницького тоді король проголосив би бунтарем; козацтво поділилося б надвоє — почалася б між козаками колотнеча, і тоді польське військо зуміло б зробити козакам добре похмілля! Може, ми при цьому дуже поспішилися й зробили помилку, що не порадились з тобою, а важучи на те, що козацький обозний одружився з дочкою пана... — Ви це запевне знаєте, що вони одружилися? — перебив пан Януш. — Запевне. Пан Виговський сказав мені, що був у Чорноти сватом і що той брав шлюб на його очах, у Києві. Так от, ми й мали надію, що панова дочка, як шляхтянка, зробила вже вплив на козака і навернула його думки у бік Польщі... а до того ж чули, що Чорнота не один раз сварився з гетьманом і погрожував навіть скинути його з гетьманства... Ну, от ми й пішли до обозного у хату... Пан Януш захвилювався:
— Знайшли ви його? Бачили мою дочку? Кисіль вагався, як сказати батькові про його дочку неприємне. — Бодай було краще не бачити! — встряв у розмову шпаркий князь Четвертинський. — Не вмів, пане, виховати дочку!.. Вона не тільки не вплинула на чоловіка, а сама стала схизматкою й хлопкою! Пан Януш вдарив кулаком по столу й скочив на ноги. — То пан бреше! — Що пан сказав? — схопившись за шаблю, скрикнув князь. — Того не може бути, щоб моя дитина стала схизматкою! Її виховували кармеліти! — гукав пан Януш. Князь Четвертинський вихопив з піхов шаблю. — Якщо пан Януш не перепросить мене, то я одрубаю йому язика за його образливе слово! Обидва Киселі й Мястковський кинулися поміж шляхтичами і деяк вгамували їх, доводячи Четвертинському, що пану Янушу тяжко було почути про ту ганьбу, що завдала йому дочка. Коли всі трохи заспокоїлися, пан Януш сказав: — Прошу вельможного князя пробачити мені, старому, і даю моє шляхетне слово, — що коли моя дочка стала схизматкою, то надалі вона не буде схизматкою! Кисіль не зрозумів того, що сказав пан Януш, і перевів знову на свою справу: — Так от, пане Янушу, коли я почав намовляти твого зятя до гетьманської булави, він напався на мене як найлютіший ворог і з ганьбою вирядив мене з хати. Та цього ще не досить, а от як розкаже він про те, до чого я його підмовляв, гетьманові, так ми всі можемо тоді загинути. От з приводу цього ми й прийшли до пана просити, щоб пан пішов до своєї дочки й попросив її умовити чоловіка, щоб не виказував гетьманові на нас. — Просити свою дочку?.. Схизматку?.. — з обуренням скрикнув пан Януш. — Я повинен її примусити до того, а не просити. А де їхня хата? Кисіль розказав докладно, де жив Чорнота. — Добре, я піду! А тепер... а тепер... Пан Януш не договорив, але гості зрозуміли, що йому тяжко їх бачити, і поспішилися з хати. ХХV Вирядивши трохи нечемно свого непроханого гостя, київського воєводу. Чорнота скоро заспокоївся. Він був задоволений з того, що так рішуче й гостро відкинув пропозицію людини, яких на Вкраїні звикли звати недоляшками. Це надало йому веселого настрою, і він, сміючись, почав розказувати Галині про те, що сталося. — Хотіла б ти, Галочко, щоб я став гетьманом? — спитав він наприкінці. — Ні, не хотіла б! — щиро одповіла Галина. — Не хотіла б через те, що тоді ти ще менше бував би біля мене. Він сів на лаву, ласкаво притяг її за руку до себе і посадовив собі на коліна.
— Голубко моя! Як пригадаю я, скільки-то тобі за твій молодий вік довелося пережити, перетерпіти й перемучитись, так прямо жаль мене за серце бере з того, що й зараз я не можу дати тобі спокійного життя. Молода жінка обхопила його руками за шию: — Такі хвилини, любий мій, як оце зараз, заплатою мені за все те, що довелося пережити. Він одхилив з її чола волосся і пильно з коханням дивився у її великі, блакитні й глибокі, як далеке небо, очі. За останні місяці Галина трохи зблідла на виду, а проте, стала ще красивішою, бо чудові очі її ще побільшали й стали виразніші. — І спромігся ж Бог утворити таку вроду, як у тебе... — сказав він, палко цілуючи свою дружину. — Коли я, Галочко, побачив тебе вперше... — Ой, не згадуй нашої першої зустрічі! — перебила Галина. — Мені соромно й досі... Коли ти обгорнув своїм жупаном моє оголене тіло, я зразу своїм серцем вгадала, що у тебе щире, лицарське й добре серце, і у ту мить моя душа вже поєдналася з твоєю. Страшна була та хвилина, але й солодка... — А чом же тоді, у Львові, ти, Галю, погордувала мною? — Забудь про те, Іване! То я вивіряла себе. Мені ще здавалося, що непокірливість до батька не дасть мені бути щасливою з тобою. І я тоді перемогла своє серце... Та тільки після перемоги я зразу ж зрозуміла, що не можу жити без тебе. Чорнота ще раз міцно пригорнув до серця свою дружину і, спустивши її з колін, встав з лави. — А тепер знову треба одягати свого кармазина і знову на бенкет. Ну от уже, серденько, вирядимо гостей, збудемось скоро й комісарів і тоді поживемо трохи спокійніше. Я поведу тебе на Трубіж. Крига вже зійшла — поїдемо гуляти човном. Там гарно: вода аж реве, дерева віття свої у хвилях купають. — Справді? От як славно! — весело говорила Галина, допомагаючи чоловікові убиратись. Через хвилину він був одягнений і, поцілувавши жінку ще раз, вийшов з хати. Галина лишилася сама, бо Христина була у пекарні біля свого діла. Надворі смеркалося. По кутках хати вже складалися тіні, і через кільки хвилин молодиці стало вже сумно. Вона встала, щоб іти до пекарні та загадати Христині запалювати у хаті світло, але почула, що у сіни хтось увійшов. — Ти чогось вернувся, Йване? — спитала Галина, гадаючи, що з якоїсь причини повернувся чоловік. На своє питання вона не діждала одповіді, а замість того у світлицю важкою ходою уступив її батько. За той час, що Галина не бачила батька, постать його дужче зігнулася, а сиві вуси більше звисли донизу. Не вважаючи на темряву, Галина розгляділа батькові очі. Мороз пішов по її тілові з його погляду, і, захищаючи себе руками, неначе од примари, вона поточилася од батька на другий край світлиці. — Тікаєш од батька? — з лютим посміхом спитав пан Януш.
— Таточку... не дивіться на мене так... простіть мене! Галина кинулася до батькової руки, щоб поцілувати її, але він з серцем одпихнув її од себе: — Геть!.. Хлопка не може бути мені дочкою! Вона все ж таки припала йому до ніг: — Таточку... простіть мене за те, що вчинила!.. Я ж кохала... і ви ж колись кохали! — Геть, безсоромнице! — одпихнув він знову. — Говори мені: правда тому, що ти перейшла до єретичної схизми? — Бог один для всіх, тату!.. Я взяла віру свого чоловіка! Пан Януш здригнувся, неначе хтось простромив йому серце гострим залізом. — Будь же проклята та хвилина, коли ти на світ народилася! Будь проклята ти сама, що познущалася над пам'яттю своєї нещасної матері, а мою сиву голову вкрила ганьбою! Кістками твоєї матері, що ти порушила у гробі, я тебе проклинаю! — Таточку!.. — дивлячись на батька очима, повними жаху й благання, говорила Галина. — Пожалійте моє молоде життя! Зніміть своє прокляття! Невже ви схотіли моєї смерті? — Так! Смерті я схотів! І ти вмреш, погане насіння, якщо не вчиниш зараз же того, що я вимагаю! Галина слухала його, сперши дух. — Ти зараз же покинеш цю смердючу хлопську хату, поїдеш разом зо мною до Варшави і там після покути, яку покладе на тебе святий примас, ти знову повернешся до святої римської віри! — А мій чоловік, тату? — жахливо скрикнула Галина. — То вже я поклопочуся, щоб твій шлюб з схизматиком проголосили недійсним, і ти знайдеш собі іншого, відповідного до твого шляхетного роду, чоловіка. — Ні за що в світі! — ламала руки Галина. — Я не можу жити на світі без Івана. Я кохаю його більше за життя! — Ти кохаєш вовка!.. Ворога свого народу! Само пекло тебе породило! — Благаю вас, таточку: дайте мені жити... Я тільки тепер зазнала щастя, і ви, мій батько, хочете його відняти! — Ага... плодити хочеш ворогів своєї батьківщини і святої віри? Не буде сього! Уостаннє кажу тобі: або ти підеш зо мною, або вмреш! Ти знаєш мою вдачу! У руці старого шляхтича заблищав витягнений з піхов чингал. — Я не можу!.. Вирвіть у мене серце! Я не можу зректися Йвана!.. — захищаючи себе руками, говорила Галина. У ту хвилину, зачувши гомін, до світлиці вбігла Христина і, скрикнувши, вхопила розпаленого шляхтича за руку. — Згляньтесь на Бога, пане!.. Рідну дитину?.. Пан Януш обернувся, і очі його засвітилися, мов у вовка: — А, зраднице, ти тут!.. На ганьбу мені ти вигодувала це насіння!.. Рух руки — і у серце старої жінки увійшло гостре залізо.
З галасом кинулася Галина до своєї названої матері, але назустріч їй блиснув у руці батька скривавлений уже чингал і увійшов їй у груди по саме держало. Впала додолу Христина, впала й Галина. Без крику й муки впали вони, бо рука старого шляхтича, дарма що була стара, вміла улучати у серце. З божевільними очима стояв пан Януш між двома трупами. Підлога хутко вкривалася теплою кров'ю, що вже підмочила й його сап'янці; з чингала кров збігала краплями йому на кунтуш, але старий шляхтич нічого того не помічав. Пекуча, настирлива думка опанувала його істотою: «Чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду?» Морок у хаті густішав і, зрештою, застилав кутки й підлогу... Мороз пробіг по тілові старого. Тіні вбитих встали йому на очі по всіх кутках хати і дивилися на нього вогненними, повними благання очима. Мов божевільний, вибіг старий шляхтич з хати і, встромивши у піхви скривавлений чингал, пішов вулицею. Куди він ішов, він того не знав, та те й не цікавило його. Йому треба було тільки розв'язати питання, чи зняв він тепер ганьбу з свого шляхетного роду, чи ні; до всього ж останнього йому було байдуже. Пан Януш йшов довго, пригноблений своїм питанням, аж поки будинки Переяслава скінчилися, а перед його очима розістлалися темні од вечірнього туману хвилі Трубежу... Не спиняючись, пішов він далі понад кручами річки, не звертаючи на них найменшої уваги і не знаходячи у собі одповіді на питання, що давило його мозок. Не розв'язалося ще те питання, як в голову йому вдарилo нове: «А де ж той рід твій... — питало його сумління, — що його честь ти рятував такою дорогою ціною? Чи не один же ти, лишився з усього твого роду?» Розпачливий зойк вибився з грудей старого... Нащо ж йому топтатись ще на цьому світі? Для кого... й для чого?.. І чого сподіватись? Непереможна сила розпуки потягла його до кручі і штовхнула униз, де глибоко під ногами чорніла вода. Гулко плеснули хвилі Трубежу, приймаючи тіло запеклого ворога козацтва, і навіки сховали його під собою. Пізно уночі повернувся Чорнота до своєї хати і, побачивши, що сіни не замкнуті, розгнівався на Христину і разом занепокоївся. Щоб засвітити світло, він прямо з сіней увійшов у пекарню. — Христино! — покликав він стиха. Ніхто не обізвався. Збентежений ще більше, він викресав вогню, роздмухав його й засвітив каганець. Христини у пекарні не було. Передчуваючи недобре, хутко пішов козак у світлицю, держачи у руці каганець. Тьмяне лоєве світло блимало йому перед очима, і він не зразу розглядів і не зразу зрозумів, що сталося... Але згодом розплющені очі Галини, що напружено дивилися на стелю, і ціла річка крові на підлозі сказали йому все... Каганець випав з руки загартованого у січах козака, і нелюдські згуки, схожі на рев простреленого кулею звіра, вибилися з його грудей... На ті незрозумілі вигуки, що через розчинені сіни досягали вулиці, збіглися сусіди і, запаливши світло, знайшли Чорноту прикипівшим до трупа своєї передчасно покинувшої світ, молодої, коханої дружини. XXVI
Прочунявши од тяжкої недолі і поховавши укохану дружину разом з вірною Христиною, Чорнота не зразу довідався, чия рука одняла у нього щастя, і тільки через кільки день, коли хвилі Трубежу викинули смердючий труп пана Януша наповерх і про те стало відомо всьому Переяславу, він зрозумів, що Галина загинула од руки свого батька. Колись жвавий та веселий, Чорнота після смерті Галини став сумний та замислений. Нудьга за молодою дружиною не покидала його й на хвилину, а до тієї нудьги приєдналося ще каяття у тому, що своїм коханням він згубив того, кого так ніжно любив. Про гетьманські бенкети Чорноті стало огидно тепер і згадувати, і він просив Хмельницького назавжди увільнити його од обов'язку бути його мало не щоденним гостем. Один з своєю журбою ходив він на домовину своєї дружини і сидів там з ранку до ночі, та, може, не вертався б до хати й на ніч, коли б не побратим Криця, що, піклуючись про його життя, оселився у його хаті, не приводив його на ніч додому. Скоро час бенкетів у Переяславі минувся. Чужосторонні посланці пороз'їздилися. Згода між королівськими комісарами й гетьманом Хмельницьким не склалася, і комісари мусили виїхати з Переяслава ні з чим. Король польський зібрав нове військо, і воно, наступаючи на Україну, вже одібрало од козаків всі землі по Збараж. Починалася знову боротьба за визволення України од Польщі. Як провадилася та боротьба, як лилася знову кров українців та поляків і як гуляла по Україні воля разом з козацькою шаблею, все те читачеві розкаже історія України, ми ж скажемо тут коротенько тільки про те, що доторкалося полковника Чорноти. Всю війну 1649 року Чорнота лишався військовим обозним, і поки гетьман з головним військом ходив під Зборов навперейми польському війську, що йшло на Україну під приводами самого короля, він держав у облозі Збараж з військом великого польського войовника, українця по крові, Яреми Вишневецького, і хоч був Чорнота під Збаражем знову з самим поспільством, а проте, не дав полякам видертись з облоги і прилучитися до короля. Тут же, під Збаражем, Чорноту чекало нове розчарування: гетьман Хмельницький, погромивши упень військо польського короля під Зборовом і маючи його самого у своїх руках, не скористувався з того й випустив його з рештою війська на волю, маючи всю ту саму свою незмінну надію й бажання жити з Польщею по-братерському. Зневірившись у розумі й хисті гетьмана, Чорнота зрікся бути йому близьким підручним, одмовився од посади військового обозного, не схотів узяти й полковницького уряду і хоч не покинув війська зовсім, але лишився вільним од усяких обов'язків, військовим старшиною. Сумні думки Чорноти про майбутню долю України через помилки Хмельницького скоро справдилися: року 1650-го король польський зібрав величезне військо у триста тисячі вояків і пішов на Україну війною під той час, коли козаки стомлені двохрічними походами, порозходилися по домівках. Хмельницький покладав багато надій на свого спільника, кримського хана, та тільки коли ворожі війська зійшлися під Берестечком, хан з ордою утік, захопивши у бранці й самого Хмельницького. Лишившись без спільників і без гетьмана, козаки люто билися кільки день з утроє сильнішим ворогом, а далі, не маючи собі нізвідки потуги, наказний гетьман, славний Богун, почав переводити козацьке військо на другий бік річки Пляшівки, щоб непомітно вийти з табору; на оборону ж задніх він лишив три тисячі козаків з полковником Нечитайлом. Побачивши, що під Берестечком гинуть всі здобутки козаків, придбані за три роки нелюдської боротьби з поляками, а з тим разом гине й воля України, Чорнота не хотів пережити цієї недолі і зостався товаришем при козацькій залозі, що лишалася у козацькому таборі на видиму смерть.
Всю ніч і ввесь ранок переводив Богун через греблі козаків: перевів всі повки кінні й піші, перетяг і гармати, так що у таборі лишилося тільки поспільство — кухарі, обозні та по окопах залога. Все йшло неначе на добре: поляки не знали про те, що робиться у козацькому таборі, та, на нещастя, біля півдня один необачний козак налякав поспільство, сказавши, що воно лишилося у таборі без ніякого захисту. Перелякані селяне з галасом кинулися щільними натовпами до мостів, завалили їх своєю вагою і почали гинути у річці й болоті, поляки ж, почувши той галас, довідалися про те, що робилося у козацькому таборі, і вдарили на окопи, де стояла козацька залога, великою силою війська. Перехрестилися Нечитайло й Чорнота і умовили козаків битись до останнього, щоб не дати полякам повистинати у таборі неузброєне поспільство. Міцно стояли козаки й недешево віддавали своє життя, та неможливо було їм вдержатись: табір козацький був дуже великий, окопи були довгі, розкидані, й козаки розпорошилися по них рідко; поляки ж набігали цілими повками й давили їх своєю кількістю. Позбігалися козаки у невеличкі купки, стали всі спинами усередину, а списами до ворогів, понакладали навкруг себе купи ворожого трупу та й самі наложили своїми головами за рідний край. Чорнота сам шукав собі смерті на покривавлених окопах і кидався на ворогів, мов звір. Жага помсти за зрадливі вчинки короля проти його рідного народу та засліплена ворожнеча до поляків за загублену, неповинну душу Галини надавали йому нелюдської сили, і вороги гинули од його руки десятками; та тільки втома робила своє — рука полковника німіла й не хотіла його слухати. Поляки оточили його великим натовпом, і, одмахуючись шаблею, він щохвилини сподівався собі смерті... Аж тут серед колотнечі почув він голос, що здався йому по знаку: — Живого беріть! Це полковник Чорнота, запеклий наш ворог. Бийте його по голові ратищами, та не на смерть! Чорнота обернувся на голос і пізнав пана Преслава. У ту ж мить його було вдарено по голові, і він впав непритомний. Через тиждень Чорноту, з покрученими за спину руками, вели під вартою до Варшави тим шляхом, що прямував поуз Замостя. Вартував полковника з цілою хоругвою гусарів пан Преслав, що захопив його у бранці. Про те, що Чорноту захоплено, знав уже навіть сам король і звелів його, як одного з найближчих дорадників Хмельницького, що ввесь час намовляв гетьмана йти на Варшаву, одвезти до столиці і там привселюдно четвертувати. Недалеко од Замостя пан Преслав спинився на ніч на лісовій галявині. Поляки порозсідлували там коней і захожувалися коло вечері. Чорнота ж сидів на землі, притулившись до дуба. На землю вже спадала ніч. Птаство у лісі потомилося, і замість його веселого щебетання понавколо засюрчали Цвіркуни та запалили свої ліхтарики блищаки. Лісова тиша закликала до покою, і Чорноті теж забажалося покою непорушного... у тому царстві, де ніхто б уже не кепкував з ув'язненого бранця, як кепкував з нього під час всієї подорожі пан Преслав. Придивившись до дерев, що оточали лісову галявину, Чорнота пізнав сухого дуба, що стояв за кільки кроків од нього: біля того дуба він обідав, коли вів з Лабунів козаків на штурм Замостя. Зразу ті часи його життя, коли він поранений на штурмі лежав у Лабунах, а Галина прийшла до нього з Замостя, щоб біля нього ходити, встали у згадках козака до самої останньої дрібниці, і Галина уявлялася йому тепер як свята мучениця, як янгол, що сходив з неба
тільки для того, щоб освітити його душу й надати певного щастя його бурлацькому козацькому життю. Як любо здавалося йому тепер тут, біля тієї оселі, де вони з Галиною єдналися душами. «Вмерти б тут, біля того місця, де я зазнав найбільшого щастя! — впало у голову козака. — І як би гарно було не дати ворогам поглумитись над моєю мукою й посвяткувати моє прилюдне катування!.. Нащо їхати за смертю до чужої Варшави, коли можливо здобути собі вічний спокій тут, де вітала, а може, вітає й зараз, свята душа його коханої. Та тільки як перенести себе у те чарівне царство довічного покою, коли не маю зброї і до того ж мені покручено руки?» У ту мить погляд козака знову впав на сухий дуб. «А він же міцний... крем'язний, як залізо... — промайнуло у голові козака. — Об нього головою... і душа полетить до неї...» — Що, проклятий хлопе, замислився? несолодко їхати на смерть. Ха, ха! разом на Варшаву; ну от тепер ми й тільки Варшаву, а ще й ту шибеницю четвертувати!
— почувся голос пана Преслава. — Мабуть, Ти ж все намовляв Хмельницького, щоб іти уволимо твоє бажання: покажемо тобі не варшавську, що на ній будуть тебе
Чорнота подивився на шляхтича поглядом, повним зненависті й зневаги, і, скочивши на ноги, побіг до сухого дуба. — Держи, держи! — гукнув пан Преслав, кинувшись переймати козака, та тільки було вже запізно: біля дуба почувся хряск кісток, і Чорнота з розбитою головою впав мертвий на траву. -----------------------------------------------------------------[1] «Язиками» звалися люди з ворожої сторони, через язик котрих можна було дізнатися про заходи й становище ворожого війська. (Тут і далі примітки автора). [2] Себто: вирізати з шиї ремінь так, щоб скривавлене на шиї тіло здавалося червоною стьожкою. [3] Ігумена. [4] Так поляки прозвали загони Полуяна й Остапа. [5] По-російському — свита. БОРЦІ ЗА ПРАВДУ (історична повість) І Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені ріжноколіровми квітками. Від краю до краю неба, скільки оком глянь, простягся той степ тихий, покійний і рівний, як море у теплий безвітряний день. Ні ярочка у степу, ні горбочка... Тільки могили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють, про минуле згадують... Тільки орел, що розпластавши у повітрі могучі крила, кружляє під самою хмарою, спромігся розглядіти, що серед того зеленого моря, глибоко у нього
пірнувши, біг кіньми невеликий гурт козаків. Мов чорні комашки посувалися ті козаки по безкрайому степу з півночі на південь, все далі та далі від рідної України, туди, де віра погана, де неволя бусурманська - розлука християнська. То їхав Богдан Хмельницький з своїм сином Тимошем та з славними товаришами: Богуном, Джеджалієм, Бурляєм, Довбнею та Влучаком. Вони їхали з Січі Запорожської до хана кримського, просити його помочі на поляків, що повернули славне козацтво на хлопів, поодбірали собі у козаків грунти й маєтки і ганьбили те, що є найдорожчого у людини - ганьбили честь жінок та дівчат українських. Попереду на буланому огирі, красувалася величня й могутня постать Богдана Хмельницького. Його червоний жупан з довгими впльотами брав у себе очі, мов пишний мак, що зацвів серед зеленого степу. Високе чоло Богданове поділялося надвоє глибокою зморшкою, над очима його збігалися докупи рясні брови, а довгі вуса, обгорнувши уста півколом, мов застигли у своїй пишній красі. На всій постаті козацького ватажка відбивалася глибока дума й рішучість. Не за легку справу брався Хмельницький. Він брався за ту саму справу, що через неї Наливайко, і Сулима й Павлюк загинули лютою смертю під руками катів, за справу визволення України з під лядської кормиги... Козацької сили немає... Реєстрові козаки у ярмі й покірливі гнобителям своєї батьківщини... Навіть коло самої Січі Запорожської стояла польська залога, що зараз гналася за козаками, намагаючись захопити непокірливого Чигиринського сотника і запровадити його у Варшаву на ганебне катувавня й страту. Поруч з Хмельницьким з одного боку їхав кремезний, як дубовий пень, довговусий козак Богун та високий мов дзвіниця Джеджалій. У обох запорожців були за плечима рушниці, біля боку шаблі, а за поясом пистолі. З другого боку від Богдана басував конем син його Тиміш, бравий, чорновусий парубок, у блакитному жупані, а позаду їхали: запеклої вдачі козак Довбня, з келепом замісць шаблі біля боку, та два посивілі вже січовики: Бурляй та Влучко. Зброя цього останнього запорожця теж одрізнялася від зброї товариства: за плечима у нього, замісць рушниці був лук та сагайдак з стрілами. Влучко не любив рушниць і глузливо звав їх пукавками, додаючи, що вони на полюванні тільки полохають дичину, а на війні виявляють вояків ворогам. Влучко давав перевагу луку та стрілам, "бо ними", говорив він, "ще за дідів і прадідів наші козаки стріляли". За теж і справді другого такого влучака, як він, не було на всьому Запорожжі. - Про що замислився? - звернувся Богун до Хмельницького. - Дасть Бог, все вийде на добре. Нам тільки б за допомогою Орди взяти хоч одну добру перемогу над ляхами, а там повстане вся Вкраїна, заблищать ножі та списи, і будеш ти гетьманом. - Або на шибениці... - обізвався Богдан. - Або жили з мене живого тягтимуть... або спечуть, як Наливайка. - Чи від тебе це чую, Богдане? - здивувався Богун. - Ти страхаєшся? Ти вагаєшся? - Ні, не страхаюся! - рішуче одповів Хмельницький. - Хоч би воно й сталося так, то не боюся. Або смерть мені, або воля Україні! Коли б я боявся смерти, то не поліз би у пащу звіру, що його сам раздратував. Адже не забув ще хан того, що я з Запорожцями попалив та поруйнував береги його Криму, а до того ще потопив п'ятнадцять бусурманських кораблів з крамом та військом. Чи не наготовив він за для мене, замісць помочі, довічну неволю або й смерть! - Ні, того не бійся! - обізвався Джеджалій. - Сміливого ворога хан поважає. Татарські хани завжди були лицарями, і через те, що ти сам ідеш до хана своєю волею, тобі не буде зроблено ніякого лиха. Бурляєві, що теж морем
водив козаків і Сіноп поруйнував, теж на мою думку, нема чого боятися, а от мені, так справді, коли б не здобути лиха за те, що зрадив я свою, бусурманську віру та приєднався до вас, запорожців. - Ви всі складаєте мій почот - сказав Богдан - і як що моя справа вийде на добре, то з вас нікого не насміють зачепити. - Он як усім виходить на добре, - подумав собі Богун, - а чи складеться ж так і мені?.. Чи знайду я свою кохану дівчину, свою наречену, Марину? Іван Богун був походженням з стародавнього шляхетного роду, що мав предківщину, хутір біля річки Бугу, недалеко Винниці. Наречена Богунова, Марина Михнюківна, що він її зараз згадував, була шляхтянкою, українського роду. Михнюки й Богун були сусідами і по сусідському приятелювали, а коли у Михнюків народилася дочка Марина і вони справляли її хрестини, Богуни висватали її за свого сина Івана, хоч йому вже й було тоді п'ятнадцять років. З того часу наречені мало коли й бачилися, бо Іван вчився у бурсі, а далі козакував і був здебільшого на запорожській Січі, або у походах; Марина ж зростала на хуторі батьків, а освіту доставала від вчителя-німця. Все те щасливе життя Богунів та Михнюків давно минулося. Іванові батьки померли, а предківщину Богунів, за його участь у повстаннях Павлюка та Остряниці, було сконфісковано. З родини Михнюків у повстаннях брав участь тільки двурідний брат Марини, але й цього було досить, щоб сусідні польські пани одібрали їхній маєток собі. Покривждений та збіднілий Михнюк мусив задавити у своєму серці почуття помсти і подавсь річкою Бугом на південь, шукати вільної землі. Оселився він знову таки біля Бугу, там, де впала у нього річка Кодима, збудував собі хату і почав розводити сад. Про Івана Михнюки давно не мали ніякої звістки, але він пам'ятав заповіт батьків і торік одшукав Михнюків у новому хуторі. Загартований уже під ті часи у бойовищах козак побачив тут чарівної вроди карооку дівчину, свою наречену. Марина, що зустріла його як дитина, що далі почала заглядатися на молодецьку постать козака іншим поглядом і стала його соромитись... Пробувши у Михнюків два місяці, Богун вдруге посватав Марину і став її нареченим уже з власної згоди дівчини. Про те побратись нареченим не судилося. Богунові небезпечно було жити на Вкраїні, бо поляки шукали його голови, і через те він, порадившись з Михнюками, намірився податись на запорожські землі, аж на Самар, і повернутись за Мариною вже після того, як збудує там собі зимовник. На чому Богун став, те й вчинив, але прибувши зимою до Бугу, він знайшов тільки димар від Михнюкової хати та обгорілі колоди; розпитавшись же по околицях, довідався, що восени набігала сюди Орда і старих Михнюків повбивала, а його наречену, його запашну квітку Марину, забрала у полон і погнала до Криму. Богун був боляче вражений і засмучений цією пригодою, бо щиро кохав наречену. Веселий та жвавий до того часу, він став тепер сумним, і ніхто вже, навіть серед веселого товариства, не чув більше його сміху. Проте, повернувшись до Січі, Богун, почав добувати грошей, щоб викупити Марину з неволі. Під той саме час до Січі прибув Хмельницький збирати товариство, щоб піднятись на поляків. Богун перший приєднався до нього, і коли той налагодився їхати до Криму за хановою допомогою, Богун поїхав разом з ним, маючи надію при цій нагоді одшукати й викупити свою наречену.
Деякий час після розмови козаки їхали мовчки. Коні їхні хотіли пити і бігли тихше. Сонце пекло по літньому й наганяло дрімоту. Птаство цвірінькало поміж зеленою травою й виспівувало у повітрі, поки, зачувши високо під небом орлиний клекіт, враз принишкло, й поховалося. - А ну, панове, - обізвався молодий Хмельниченко, - гляньте угору! Якщо влучить хто небудь з нас в орла, то буде Україна вільна од ляхів, а як ні, то будемо на палях! - Почав уже свої вигадки! - з усмішкою на вустах обізвався його батько. Ніколи ти його не влучиш! Тиміш узяв до рук рушницю, націливсь і стрельнув. Орел хитнувся на бік, але скоро знову розпластав крила і почав кружляти над степом. - Не влучив! - сказав засмучений козак. - А ну ви, дядьку Джеджалію. Джеджалій націливсь і стрельнув, але наслідки були такі самі: орел немов дратував козаків і наче висів у повітрі над їх головами. - Мабуть куля не досягає! - скавав Джеджалій незадоволено. У ту мить позад Богуна застогнала тятива під рукою Влучка, і гнучка стріла жалібно заголосила, піднімаючись вище та вище під небо. Ось її вже не чути... Всі, сперши дух, дивляться угору, де в блакиті неба ширяв степовий хижак. Аж ось він раптом підкинув угору крилами так, що вони вдарилися одно об одне, клубком перекинувся кілька разів у повітрі, неначе з чимсь змагаючись, і камінем впав козакам до ніг, роскидавши свої, колись могучї, а зараз безсилі, крила... Стріла влучила хижакові у груди і гостряком рихви виглядала з його спини. Скрики здивування й радости пролунали в степу. - Ну й Влучко! Ну й козак добрий! - Спасибі вам, Петре, велике! - кинувся Тиміш до Влучка. - Ви врятуєте Вкраїну! - Як би то так легко було вирятувати нашу неньку! - з задоволеною усмішкою одповів старий запорожець. Козаки попростували далі. Хмельницький вже не боявся польської погоні, бо козаки зараз були у татарських степах, куди поляки не насміли б забігти. Він прямував тепер до Перекопу, де беєм був і його давній ворог, а по лицарству приятель, Туган-Бей. Богдан мав надію, що Туган-Бей, поважаючи лицарство, не буде помщатись. І козацький ватажок не помилився: Туган-Бей став йому у великій пригоді. ІІ Від тяжких мук, що їх зазнала Богунова наречена Марина під час перегону її з невольниками з України у Крим, та від пекучої розпуки через смерть батьків, вона стала зовсім байдужа до своєї власної долі. Дівчина почувала тільки те, що жити на світі далі вона не може і повинна якось заподіяти собі смерть. Увесь час, поки її вели до Бахчисараю, Марина тільки й думала про те, як би досягти своєї мети. Тим часом врода Марини та її розум і шляхетське виховання скоро звернули на неї увагу ханських прибічників, і найближчий до хана мурза Хамамбет поставив її перед ханські очі. Тільки тепер, коли хан уп'явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона зомліла схилилася до рук Хамамбета.
Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на мнякому ліжку, серед роскошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю. Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло, і вона підвелася. Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася й співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час, свого невільного життя у Бахчисараї, вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з діткамипідлітками. - Тому минуло більше як дев'ять років, - говорила, втираючи сльози, Астара, - і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Зара, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою? У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег. Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знла, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своіх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася. Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її: - Хочеш, Газізю, - так по татарському звали Марину, - нароблю так, що хан не буде тобі огидливий? - Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Украіну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий? - Дам тобі такого зілля, що, як, вип'єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою. - Покохати хана? - жахливо скрикнула Марина. - Боронь Боже від того!.. Я кохаю іншого. - Того ти забудеш! - перебила циганка. - Та й нащо його пам'ятати? Тільки мука одна. - Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко... не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся. - Нічого, дитино моя, не було б з того доброго... - сказала журливо Астара. - Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові! Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.
- Ой, Боже мій... Боже мій! Мати Божа! - заридала Марина. - 3ащо ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу щоб збутйся своєї гіркої долі! Астара почала милувати дівчину й заспокоювати, а щоб чимсь її розважити, перевела розмову на Бахчисарайські новини. - Знаєш, Мариночко, до хана приїхали гості з вашого краю, з України? - Наші козаки та до хана в гості? - здивувалася дівчина. - До свого одвічнього ворога? Ніколи того не може бути! - Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхїв. Хочуть Україну з під ляхів визволяти. Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавости. - Невже справді? - схопилася вона. - Хто ж саме прибув? Може чула, Астарочко, так говори! - Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та пятьма товаришами. - Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б звоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим у нівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула? - Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень у Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі. Марина замислилась. Поміж брівоньками дівчини склалася смужка, щічки заграли румянцем, а сама вона важко дихала й дивилася кудись на бік, неначе бачила там одповідь на якусь думку. Згодом Марина встала з софи і почала розмову вже голосом людини, що на чомусь уже стала. - А як ти гадаєш, Астаро: хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала? - Ти, дитино? - здинувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала: - А може й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходить, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє й наказує тільки злегка бити різками. - Так я його благатиму! - сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. - Адже я вже досить добре розмовляю по татарському, Астарочко? - Добре! Хан зрозуміє! Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими, або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.
Хан Іслам-Гірей був ще не старий і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для того часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї. Побачивши сьогодня дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться. - Великий царю! - сказала Марина. - Ти хочеш щоб я стала тобі дружиною, а як те може статися коли я бачу в тобі свого лютого ворога. - Який же я тобі ворог? - спитав здивовано хан. - Глянь: ти бранка, невільниця, а в яких роскошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять, ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною й любити мене! - А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її у золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою. Горде чоло Іслама стало суворим. - Це неможливо, - одповів він. - По нашому закону жінки повинні жити в гаремі. - Я не на волю натякаю, - перебила Мврина, - Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася, на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втішалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землі? Хан ще дужче насупив брови. - Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть! Марина не злякалася. Вона, сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити: - Царю мій! Ти маєш силу коли я не дам тобі свого красивіших за мене? Коли спільником Хмельницькому кормиги. Тоді я знатиму, покохаю тебе всім серцем бути на світі.
й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо, воно тобі, серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть бажаєш серця мого й мого кохання, то стань й допоможи йому визволити Україну зпід лядської що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь - я і дам тобі таке щастя, що другого такого не може
Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом. - Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Украіні визволитися й набути міці? Хан млів від тепла молодого, дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу. - Це не така справа, - одповів він через скільки хвилин, - щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити. Побалакавши після того з Мариною ще з пів-години, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.
ІІІ Через день після розмови з Мариною Іслам-Гірей зібрав до палацу всіх своіх мурзів на пораду. У найбільшому покої ханського палацу вся підлога була застелена коштовними килимами, а попід стінами довгими рядами стояли мнякі софи. По тих софах, підобгавши під себе ноги, сиділи, загорнуті у ріжнокольорові халати, сивобороді мурзи, молодші ж із них, що не вмістилися на софах, сиділи поперед них на шовкових подушках. Всі з увагою й острахом дивилися на хана, що сидів на окремій, иайвищій софі, і чекали почути його власне слово. - Знаєте ви всі, - почав не поспішаючись говорити хан, - яку велику шкоду чинять нам споконвіку козаки. Не буду вже я згадувати про ватажків їхніх Вишневецького, Сагайдачного, Юшку та Сулиму... Ті вже всі стали перед грізні очі Аллаха і прийняли од нього кару за свої вчинки... А от і в недавні роки козаки робили багато шкод нам з отаманом Бурляєм та Хмельницьким. Тепер цей самий Хмельницький прибув у моє царство просити моєї помочі на поляків. Так от я й скликав вас, поважні мужі, щоб разом обміркувати, чи користно нам допомогати Хмельницькому та йти з ордою на польські землі, чи ні. Один по одному, по черзі, висловлювалися мурзи. Дехто радив стати до спілки, бо тоді можна буде безпечно випасувати косяки коней та овець по всіх степах і плавати Чорним морем; проте більшість була що правовірним не годиться єднатися з християнами, бо така спілка Аллаха, і він не дасть Орді щастя у війні.
з козаками отари тої думки, розгніває
Коли всі висловилися, почав знову говорити Іслам-Гірей. - Мудро кажуть ті, хто не радить єднатися з християнами, бо не благословив би Аллах такої спілки, але пособляти християнам руйнувати й вигубляти їхніх же братів християн, це діло цілком угодне Аллахові. Польща тепер велика й могутня через те, що воює руками козаків, коли ж допоможемо ми козакам одірватись з усією Україною од Польщі, то й Польща занепаде, й Україна, ворогуючи з нею, не набуде такої міці, щоб нас страхати. Так от кажу я: подавши поміч Хмельницькому, ми поживемо польське добро й золото, зробимо угодне Аллахові діло, бо зіб'ємо велику війну поміж християнами, збудемося на півночі шкодливого ворога, козаків, і нарешті догодимо падішахові, бо забезпечимо від козаків турецькі чорноморські береги! - Сам Аллах промовляє устами великого хана! - загукали мурзи, вклоняючись йому до землі. - Нехай станеться по твоєму мудрому слові, великий хане! Другого дня у тому ж покої ханського палацу Богдан Хмельницький на шаблі Іслам-Гірея присягнув, що запрошує він хана до спілки з щирим серцем, ні в чому його не зрадить і не наведе на лихе. Після присяги хан подав йому руку на доказ того, що пристає з ним до спілки, і таким чином спілка козацького ватажка з кримським ханом заклалася. При цьому були свідками всі мурзи і ввесь почет Хмельницького, цеб то всі прибувші з ним товариші. Богун не марнував того часу, що пробув у Бахчисараї, і дбав про свою справу. Знаючи добре, що по всіх землях і по всіх краях світу з грошима можливо досягти всього, чого забажаєш, він, лагодючись до Криму, добре набив свій черес червінцями. По татарському Богун знав добре, як і всі останні товариші Хмельницького, і це сприяло йому, щоб тертися поміж мурзами і розпитувати їх про бранців, що були в осени захоплені понад Бугом. У татарів велася деяка реєстрація бранців, бо вони багатіли з того, що випускали бранців на волю за викуп, і Богун скоро довідався, що дівчина Михнюківна у Бахчисараї, але на його прохання сказати, в кого саме вона єсть, йому одмовляли, що не знають, або направляли до Хамамбета - мурзи, цей же останній навпрямки сказав Богунові, що про Михнюківну нема чого й клопотатись, бо її долі можуть позаздрити всі жінкн на світі й що її ні за які гроші викупити неможливо.
Ці таємні натякання й підморгування поміж мурзами всякий раз, коли Богун заводив розмову про Михнюкївну, упевнили козака в його тяжких гадках, що Марину через те неможливо викупити, що вона у гаремі самого хана ІсламГірея. Але Богун був не з тих людей, що спиняються перед перепонами. Як що неможливо взяти за викуп, то доведеться викрасти!.. - рішив завзятий козак, і в той самий вечір, коли заклалася спілка з ханом, він пішов до найстаршого євнуха ханського гарему. В його думках склався такий замір, щоб за гроші добути у старшого євнуха дозвіл на побачення з Мариною і під час побачення взяти її і вивезти з Криму. Старший євнух жив у задньому дворі ханського палацу. Коли Богун доступався до нього, той саме порядкував з меншими євнухами, гримав на гаремних служиць, а найдужче на Астару. - Як то ти навчаєш молоду Газізю? Доки вона буде дрочитись та баламутити добре серце найяснішого нашого володаря? Великий хан гнівається на красуню, а з нас голови додолу котяться! - Не гнівайся, вельможний аго! - покірливо одмовила циганка. - От уже Аллах почув мої благання й помнякшив серце Газізі. Вчора вона ласкаво розмовляла з нашим володарем і навіть рукою його милувала! - Милувала рукою? - глузливо гримнув євнух. - Шкуру б я спустив з цієї красуні, а не панькався б з нею, як панькається хан! Їй таке щастя: сам хан підвів на неї свої ясні очі, а запекла християнка ще мордується! Тут саме увійшов у покої Богун, і євнух раптом вирядив усіх геть, а гостя чемно привітав і посадовив поруч себе на софу. Богун зразу приступився до діла, щоб не дати євиухові опам'ятатись і накрити його мокрим рядном. - У тебе, аго, у ханському гарему є дівчина з Украіни, шляхтянка Марина Михнюківна, що ваші татари захопили торік біля Бугу? - Тс... - злякано зацикав на Богуна євнух і, вставши з софи, обдивився чи не підслухує хто по за килимами, що висіли замісць дверей. - Від кого козак про те довідався?.. Богун зрозумів, що догадки його певні, що його мила дівчина тут, у ханському гаремі, й що вона вже не його, а ханова. Мов кліщами здавила йому серце дійсність, і був момент, що він хотів покинути все та вернутись на Вкраїну, не побачившись з Мариною, але та легкодухість недовго панувала душею завзятого козака. - Ні, не покину без помочі беззаступну сироту, - рішив він у своєму серці, поки не почую від самої, що вона своєю волею живе з ханом! Богун переміг себе, не попустив, щоб та мука, що була у нього в серці, відбилася на його виду, і неначе спокійно одповів: - Я чув про те ще на Січі Запорожській. Михнюківна моя наречена, і я хотів би її викупити. Євнух широко розплющив очі і підняв догори свою сиву бороду. Він придивлявся до Богуна, неначе хотів розпізнати, чи не зсунувся той з глузду. - З того часу, - почав він нарешті, - як світить сонце, кримські володарі не продавали своїх жінок.
- Ну, а може б ти спитав? - За єдине таке образливе питання хан зарубав би мене власноручно! Щоб не гаяти часу, Богун розстібнув черес і висипав з однієї його половини на софу купу червінців. Очі євнуха заграли хижацьким вогнем, а руки мимо волі зробили рух до блискучого золота, але він раптом схаменувся і, щоб легше перемогти спокусу, одвів очі на бік. - Заховай гроші! Вони тут ні до чого, бо у хана їх без ліку. - Ні, це не ханові! Цю купу я дам тобі за те, щоб мені побачитись з Михнюківною. Євнух заметушився на софі, а очі його знову палахнули хижацьким вогнем, але згодом той вогонь погас, і на виду татарина відбилася журба. - Сховай!.. - сказав він, зітхнувши й захищаючи свої очі від золота рукавом халату. - Жоден чоловік не сміє підвести очі на жінку хана. 3а це євнухові смерть. - А ти упорядкуй побачення так, щоб ніхто не довідався. От і всього. Спокуса була велика. Прибутки євнуха були не аби які. Коли Богун висипав ще купу червінців з другої половини чересу, татарин не мав сили далі змагатися й пішов на згоду. Він знову встав, обдивився поза килимами й пошепки почав говорити: - Не за ради грошей, а заради доброї згоди поміж татарами й козаками та співчуваючи тобі, я вчиню по твоєму бажанню. 3автра, як смеркне і хан піде уже до якоїсь жінки на одпочинок, а весь ханський палац пірне у темряві ночі й спокою, я вишлю Михнюківну з служницею до узгір'я, де від скель та рясних тополь найгустіше сідає морок, - там ти кілька хвилин побудеш із нею. Богун подякував євнухові, сказав, що вірить його слову, і пішов лагодитись до скінчення своєї справи. ІV Ранком другого дня Богун купив для Марини найпрудчішого на ввесь Бахчисарай коня. Ця купівля здивувала Хмельницького і він, пригадуючи, як увесь час Богун сновигав поміж мурзами, стурбувався й почав стежити за ним. Надійшов вечір. Сонце заграло своїм останнім червоним промінням на золотих шпилях високих мінаретів, палахнуло на півмісяцях, що з погорда красувалися на тих шпилях під блакитним небом, поцілувало в останне верхи білих скель Бахчисарайського узгір'я й сховалося за горою. Не чути вже стало на Бахчисарайському базарі вигуків, замовкли голоси й вулицями затихло жалісне скрипіння немазаних татарських гарб і татари як сонливі курки, розійшлися по своїх хатах.. Ніхто не палив світла, бо весняний день був довгий і час було спати. Життя столиці кримських ханів завмирало, ніч набувала сили, ставала на своє царство й сповивала Бахчисарайське межигірря все густішою й густішою темрявою. Прочовгали по спорожнілим горницям ханського палацу мнякі панчохи хана, і він, загорнутий у легкий, саєтовий халат, перейшов через довгі сіни до гарему і там, стомлений турботами довгого дня, віддався спокійному сну в покоях одної з жінок. Поснули й усі нещасні красуні невольниці, визбірані за для ханської втіхи з усієї землі... Не спала ще тільки одна невольниця... Не спала дівчина Марина, квітка української землі.
І Марина знала, що після її розмови з ханом, він згодився на спілку з козаками, і сердце її, налите радісною надією на визволення з неволі рідної країни, напружено тремтіло й не скорялося владі ночі. Несподівано тишу її покою порушила Астара, піднявши на дверях килим. - Одягайся, Газізю! - сказала вона пошепки: - Ми мусимо йти зараз до узгірря на край міста. На здивовані розпитування Марини про те, нащо туди йти, Астара одмовлялася несвідомістю й тільки просила дівчину одягатися якнайскоріше і йти якнайтихіше. - Може мені там щось лихе заподіють? - злякано питала Марина. - Ні, після останньої твоєї розмови з ханом тобі нема чого сподіватися якогось лиха. Марина вся тремтіла з хвилювання, але якесь невідоме почуття манило її туди, у темряву ночі, на вільне, вохке повітря, під срібний промінь блискучих зірок. Вона хутко вбралася, й циганка повела її за руку з покою у сіни, а з сіней до двору. На дверях стояв старший євнух і подав вартовому гасло, щоб випустити жінок. Марина вийшла з Астарою у двір. Пахощі квіток і тополь солодким питвом лилися в істоту дівчини, а безліч давно забутих зірок, милуючи, лоскотало її по виду своїм срібним промінням. На дворі, під тополями, була тиша і тільки краплі води, спадаючи одна по одній з водограїв, ледве чутним плесканням порушали ту тишу. Біля брами, що виводила на майдан, Марина знову побачила вартового, але він по гаслові євнуха вдав з себе сплячого, і євнух сам випустив жінок за браму. Мов легкі тіні бігли мертвими вулицями Марина й Астара, обуті у мнякі панчохи. Вони не порушали тищі, так що навіть біля їхніх ніг цвіркуни не залишали своїх пісень. Щодалі вулицею хати рідішали, а скелі узгірря підсувалися все блище й вищали, і за невеликий час жінки були у самому узгіррі під тінню тополів та скель. Марина чула, як стукотіло її серце, передчуваючи, що зараз повинно статись щось таємне й страшне. Аж ось якась темна постать людини виникла з поза скелі. - Марино! Це я - твій Іван... Марина впізнала голос свого милого і так скрикнула з несподіванки, що Астара поспішилася затулити їй рота. - Ти? Мій милий тут, у Криму? - Я по тебе прибув, моя голубонько! - говорив козак, беручи дівчину з рук циганки і пригортаючи її до себе. - Тікаймо на Вкраїну. У мене вже й коні стоять напоготові. Пекельна мука стиснула серце молодої дівчини. Кілька хвилин вона стояла мовчки, припавши до плеча милого, і тільки стан її, що бився й тріпотів в обіймах козака, виявляв, що вона не вмерла. Нарешті з грудей дівчини вибилося розпачливе ридання й вона почала відхилятися од козака. - Не можу я вже бути твоєю, Іване... - над силу вимовляла Марина - не можу! Я вже зріклася своєї долі. Немов кригу вкинули ті слова Богунові у серце і якимсь невідомим йому самому голосом він спитав:
- Ти стала жінкою хана? - Не стала ще... але подала слово стати, як що хан поможе вам визволити Україну з під лядської кормиги. - Як? Такою ціною заклалася наша спілка? - скрикиув Богун. - Хвала тобі, Мариночко, за любов до своєї неньки - України, але бусурман не смів вимагати від тебе такої жертви. Ти вільна порушити умову, бо вона не вільна, а примусова. - Ні, я сама надумала й заклала ту умову, і хоч як мені тяжко зріктися тебе, мій бажаний, але я не зламаю свого слова, і доки хан буде оборонцем і заступником Украіни, я буду йому вірною дружиною. Як що ж зрадить він козакам... Марина не доказала і, припавши до козака, почала його милувати й голубити. - Прощай, мій Іване... Прощай, соколе мій! Спасибі, що одшукав мене сиротину, але не судилося нам з тобою щастя-долі мати. - Ні, голубко моя нещасна, я не можу оддати тебе бусурманові на поталу. Не дам загинути такій перлині дорогій. Я примусом візьму тебе і повезу на Вкраїну. - Ні, я не можу! Я піду! - одповіла Марина вже рішучо і відкинулася од козака. - А я візьму! - Скрикнув Богун і вхопив дівчину на руки. - Схаменися, божевільний! - почувся зза скелі голос, і могутня рука Хмельницького вхопила Богуна за плече. - Я чув усе, - казав далі Хмельницький, - бо стежив за тобою. Чи ти ж поміркував про те, що вчинив би хан, коли б його нові спільники украли в нього жінку? Руки у Богуна рознялися, й Марина стала на землю. - Замісць помочі й спілки хан пішов би на нас війною разом з поляками і поруйнував би Україну до щенту. - Немає за що помщатись ханові, - одповів Богун. - Я не грабую його добра, а хочу тільки вернути своє добро: свою наречену, що він у мене пограбував. - Хоч може й твоя правда... - сказав Хмельницький, - але обміркуй же те, що я дав ханові у заставу все, що мені лишилося дорогого на світі. Я лишаю у Бахчисараї свого сина, надію свою - Тимоша... Ти хочеш згубити не тільки його й нас усіх, але й те, що я уладнав - спілку мою з ханом. Ти хочеш роздратувати хана і навіки лишити Україну в неволі. Богун зблід на виду. Бажання щастя разом з надією на нього геть одлинули од козака, і холодний розум взяв перемогу над пориванням серця. - Боронь, Боже, мене від того! - сказав він. - Перша мета мого життя - це боротьба за волю України. Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне среце ляже поруч з її серцем. Прощай, Марино. Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України та за щастя рідного народу. - Прощай, соколе мій! - знову припавши до милого, ридала Марина. - Прощавай на віки! Краю нашому рідному вклонися низенько, коли будеш біля вільного Бугу! Радій там радістю вільних земляків, коли визволиш їх... І тоді мене згадай!..
Дівчина, не тямлючи себе, цілувала козака в уста, у чоло й очі, аж поки зомліла впала до рук старої циганки. Через півгодини дві тіні у легких запиналах нечутно наближалися до ханського палацу тими самими вулицями й стежками і попід тими самими тополями, що простяглися до узгірря. Тільки тепер не радісною таємницею було налито душу Марини... Її оповила темна нудьга. Тепер не бігла вона, як тоді, жвава й міцна своєю рішучістю віддати себе за щастя рідної України: тепер її, знесилену, ледве вела під руку вірна подруга її неволі, циганка Астара. А до другого краю Бахчисараю твердими кроками відходили тіні двох дужих козаків, що поклялися віддати своє життя за щастя та волю України. Другого дня, вважаючи на горе Марини, Астара почала заспокоювати її й розважати. - Не тужи, доню... - говорила вона, милуючи дівчину. - Не вдавай твого серденька в розпуку. Долі своєї не переробиш, але як що хочеш знати, яка вона буде, я тобі поворожу. Марина байдужо простягла їй руку, і Астара почала уважливо ту руку розглядати, Через небагато часу очі циганки заграли таємним огнем і, неначе прозираючи прийдешнє, вона почала: - Скорботне буде, голубхо моя, твоє життя. Ти будеш першою, найбільше улюбленою, дружиною хана і влада твоя над ним буде велика . .. Всі жінки по всьому Криму будуть заздрити твоєму щастю, але ти не будеш щасливою й прийматимеш серцем муки, бо ніколи не покохаєш хана. Хан помре не своєю смертю... І неначе ти до того будеш причетна... - Я не лиходійка! - сказала ображена Марина: - Скоріше я собі збавлю віку, аніж комусь іншому. Щодалі, пророкування Астари все дужче зацікавлювало дівчину і, забувши своє горе, вона вже з напруженням чекала, що циганка говоритиме далі. - Твоєму милому буде загрожувати на війні велика небезпеха, але що тільки його не вб'ють, то ти ще його побачиш і ви навіть поєднаєтесь... Хоч Марина й не дуже вірила тому, щоб людина мала силу зазирати у будучину, але слова циганки, мимо її волі, запалили у її серці надію на те, що колись може прийти інше, бажане життя. - Зроби, Астарочко,так, щоб мого Івана не брала ні куля, ні шабля, ні інша зброя - говорила дівчина, припадаючи до циганки. - Адже ти зможеш це зробити. Як що ти любиш мене, Астарочко, то замов мого Івана. - Як його замовити без його волі? Хіба от що: одріж свого волосся. Я те волосся замовлю, як сама знаю, і передам твоєму козакові. Як що він не забуде тебе й іншої не покохає, то носитиме те волосся на своєму тілові, а поки носитиме на собі - не візьме його ані куля, ані шабля, ані інша ворожа зброя. Марина відрізала пасму свого волосся, і Астара понесла те волосся з покоїв, щоб ніхто не побачив, як вона буде його замовляти. Ще через день після, того, коли Богун сидів у своїй хаті сумний та замислений, до нього увійшла Астара. - Може ти не пізнав мене, славний козаче?.. Я та сама, що зо мною до тебе виходила твоя наречена. Ось вона передала тобі на спомин про себе своє волосся.
Богун узяв до рук пасму мнякого, пахучого, чорно-золотого волосся любої дівчини. Сльоза набігла на око завзятого козака і, щоб не побачила тої сльози стороння людина, Богун повернувся набік і похапцем почав витягати з чересу червінці. - Спасибі тобі, невідома жінко... - Сказав він, опанувавши собою - 3веселила ти моє серце. Перекажи моїй дівчині, що поки життя мого, носитиму я її волося на грудях біля серця. Оті червінці ти візьми собі за те, що любиш беззаступну сирітку та вірно їй слугуєш. Астара вклонившись узяла гроші й хотіла йти, але Богун спинив її та знявши з своєї руки перстень, додав: - Віддай цього перстня моїй нареченій на спомин про мене! Астара заховала червінці й перстень і, вклонившись Богунові, вийшла з хати. Через тиждень хан з честю вирядив Хмельницького та його товаришів з Бахчисараю, обділивши їх коштовними подарунками. Вітали козаків на прощання по братерські й мурзи татарські, нахваляючись незабаром зійтися й стояти поруч у бойовищах. Гулко вдарили копитами козацькі коні кам'януватий Бахчисарайський шлях і вихорем понесли і козаків від Бахчисарайської брами на північ. Блакитні гори, що стіною піднімалися за Бахчисараєм на півдні, почали присідати і неначе поринали у землю, а зелені узгірря все густіше сповивалися млою. Через невеликий час козаки знову були у степу і, поринаючи глибоко у травах, посувалися по ньому, немов дрібні комашки, але тепер тих комашок було вже, не сім, а шість, бо Тиміш лишився у Бахчисараї. Справа визволення Вкраїни заклалася і заклалася добре, як і бажало ся, але боляче ті закладини відбилися у серці Богуна, бо навіки відлучили його від власного життя. V На Вкраїні повстали великі й славні події. Як тільки Хмельницький прибув із Криму до Січі, його зараз було обрано гетьманом козацького війська. Опріч славних товаришів, що були у Криму разом із Хмельницьким, тепер до нього приєдналося чимало січового лицарства, що вже вславилося своєю запеклою вдачою підчас повстань Павлюка та Остряниці. Поки Хмельницький упорядковував військо до походу, сотні старих та покалічених запорожців пішли з Січі на Вкраїну з кобзами й бандурами, а як хто, то й так, убравшись старцем, щоб, переходючи від села до села, з міста до міста, розповісти людям про те, що прийшов час усім узятися до зброї й, ставши одностайно за свої права, вирятуватися зпід лядської кормиги. Не марнуючи часу, гетьман із кількома тисячами запорожців рушив назустріч польському війську, що під проводом сина коронного гетьмана Потоцького прямувало степами на Запорожжя. Становище Хмельницького було дуже небезпечне: з правої руки у нього лишалася над Дніпром міцна польська фортеця Кодак, до якої Дніпром з Черкас плив байдаками Барабаш, отаман реєстрових українських козаків, тих козаків, що корилися полякам і тягли їхню руку, а назустріч йому сунув з військом Потоцький. Доводилося поділити і без того невеликі сили запорожців і, посуваючись до Жовтих Вод, забезпечити себе з боку Дніпра. Порадившись з полковниками, гетьман вирядив Богуна й Нечая з тисячою козаків добути Кодак, Джеджалієві та Ганжі доручив перестріти реєстрових козаків на Дніпрі та, не допустивши їх до Кодака, умовити передатись на бік своїх
братів; сам же гетьман з Перебийносом, Небабою, та Чарнотою попрямував Диким полем навперейми Потоцькому до Жовтих Вод. Нечислені були ті орли, що перші стали за волю України, але міцні душею й любов'ю до рідного краю і не страхалися вони йти на сильнішого та краще узброєного ворога. Богун, що уславився на Запорожжі жвавістю й веселістю, тепер, повернувшись з Криму, став задумний і обережний. Він уникав козацької гульні і ніхто тепер не бачив на устах його усмішки, і навіть веселий гультяй, побратим Івана, Данило Нечай не мав сили його розважити. Всі думки Богуна тепер наведені були на те, як би ліпше послужить справі визволення Украіни, і ті думки й гадки він ховав у собі. Ось і тепер, наближаючись до Кодака, він уже надумав, як його добути, але не похвалився тим навіть Нечаєві. Добути Кодак, не маючи гармат, неможливо було, не то що з тисячою, але й з кількома тисячами козаків. Богун добре знав, що після того, як Кодак був зруйнований гетьманом Сулимою, Конецьпольський його поновив і ще дужче зміцнив, через те він намислив добути цю фортецю хитрощами. Щоб поляки не довідалися про козаків, Богун наблизився до Кодака поночі по глибокому байраку, і аж діждавши півночі, підняв козаків з байраку і потай наблизив до фортеці. За півгонів до Кодацьких окопів він спинив козаків і звернувся до Нечая: - Поклади, брате мій, козаків на землю та й нехай лежать, аж поки почуєш від замкової брами постріл, то чим дуж поспішайся до брами мене рятувати, бо як не поспієш, то загину. Після того Богун узяв Бурляя, Довбню, Влучка та ще дванадцять охочих запорожців, одяг їх у вбрання реєстрових козаків, а сам убрався хорунжим польського війська і пішов з тим товариством понад байраком аж до Дніпрових скель. Ніч була хоч і зоряна, але темна. Під ногами козаків, ховаючись у темній безодні, шумів і стогнав Кодацький поріг великої річки. Нижче й вище порогу пелена широкого Дніпра визначалася блиском зірок, що грали на тихій воді своїм промінням, смуга ж самого порогу була темна, як роззявлена паща примари. Од височенних побережних скель Богун повернув до Кодацьких окопів, що починалися зразу над кручею Дніпра і, розмовляючи з товаришами, навмисне голосно по польському, одверто пішов до північної брами замку, де поблизу лежав у залозі Нечай з козаками. Тільки що козаки почали наближатися до брами, як з башти на них нагукав вартовий. Богун знав, що у Кодаку сподіваються полковника Кречовського та отамана Барабаша, сміло одповів по польському: - Я хорунжий Беньовський, посланець полковника Кречовського, з реєстровими козаками. - А де ж сам полковник? - спитав вартовий. - Прибуде за дві години, разом з Барабашем та шістьма тисячами війська. Одчиняй браму, мені треба перестерегти вашого полковника, щоб привітав гостей! Не сподіваючись нічого лихого, вартовий одсунув у брамі засова і трохи відхилив її. Але ще не вспів він глянути в очі Богунові, як упав од його пострілу, а козаки, надавивши на браму дужими плечами, зовсім її відчинили. Біля брами збився галас, счинилася колотнеча. Вартові на постріл бігли з усіх боків і намагалися знову зачинити браму, але Богун з товаришами грудями
її заступали і рубали ворогів шаблями. Над головою Богуна вже не раз блищали ворожі шаблі, та він вибивав іх з рук ворогів. Хтось випалив у нього з мушкету, але куля влучила саме у ремінний черес і відскочила від червінців, що були у чересі. На останку він трохи не загинув був від ворожого списа, та на поміч йому підскочив Довбня і перебив списа своїм келепом. Ворогів щохвилини більшало і козаки знесилювалися; на щастя, скоро почулося тупотіння тисячі ніг, і до брами, мов степовий вихор, набіг Нечай з товариством. За кілька хвилин, бурхливою весняною потокою козацтво затопило Кодак, заливши його ворожою кров'ю. Так була добута ця необорима фортеця, не зробивши жодного постріла з своїх великих гармат. Через скілька день Богун вже догнав гетьмана на Саксагані. Ганжі та Джеджалію пощастило ще дужче. Біля Кам'яного Затону вони перестріли полковника Кречовського, що колись приятелював з Хмельницьким. Той плив байдаками з півсотнею реєстрових козаків окремо від Барабаша, і Ганжа легко умовив його козаків стати за свою віру та за волю України й приєднатнсь до Хмельницького. На другий день, коли прибув до Кам'яного Затону Барабаш з усіма реєстровими козаками і став на ніч табором у березі, Ганжа почав збирати козаків купами й умовляв усіх згадати про кривду польську та про муки єдиної козацької неньки-України, і допомогти Хмельницькому визволити рідний край. Розмова завзятого запорожця робила на слухачів великий вплив, і козаки почали хвилюватись, вагаючись, на який бік стати. Сумління тягло їх, щоб приєднатися до своїх братів, але жах того катування, якому були свідками на своїх товаришах за попередні повстання, ще тримав багатьох у своїх пазурях. Щоб прискорити справу, Джеджалій взяв свій довгий спис і пішов до Дніпра, де у байдаці вже ліг спати Барабаш. - Де зрадник, що продав козацьку волю ляхам за панські ласощі? - гукнув Джеджалій. - Де панський прибічник, що переховував і таїв од нас королівські привелеї? Бийте, пани-брати, ляхів і недоляшків, ворогів України! Барабаш прокинувся, а на нього вже був направлений гострий спис Джеджалія. - Молися Богу, зрадливий перевертень, бо прийшов твій останній час! З тим Джеджалій проштрикнув Барабаша своїм списом і, піднявши угору, вкинув у бурхливі хвилі Дніпра. Побачивши, що Барабаш загинув, реєстрові козаки надалі вже не вагалися, а почали кидати у річку всіх поляків та українських перевертнів, що були за старших над реєстровиками. Пятого Травня 1648 року, ще до схід сонця, молодий Потоцький почав виводити своє військо з табору і становити його до бою. Блискуче й пишне було польське військо. Увесь берег невеликої ріки Жовті Води і степ позад неї вкрилися вершниками. Декілька полків тих вершників були у блискучих панцирях та мідних шоломах; другі були з звірячими шкурами через плече; треті - у блакитних, золотом гаптованих кунтушах з блискучими китицями понад плечима; ще інші були вбрані великим пір'ям. Були тут і улани, й драгуни, і жовніри, й німецькі рейтари. Більше десятка тут було славних полків з кількома десятками гармат... А понад усім тим військом, немов квітки по полю, маяли на довгих списах ріжнокольорові прапори. Почало вставати зза безкрайого зеленого степу червоне сонце і заграло своїм рожевим промінням на тому пишному війську та на його вигостреній загартованій зброї.
- Не втечуть тепер од нас хлопи! - говорив задоволено Потоцький своїм прибічникам. - Хоч і не варто б об них поганити зброю - канчуками годилося б розігнати цю наволоч. Коли ж кляті зберуться знов у другому місці, так ліпше вже виб'ємо це бидло відразу! Тим часом у козацькому таборі військо стояло великим колом, а посеред нього, оточений полковниками, красувався на коні, з булавою у руці, гетьман Богдан Хмельницький, а над ним маяла біла корогва Війська Запорожського. Нещодавно став гетьманом Богдан Хмельницький, але міцно, сміливо й твердо держав він у руці булаву, і всі, хто бачив у цю хвилину його постать, розуміли, що з рук гетьмана не випаде булава додолу. Ось він підняв булаву угору, щоб козаки притихли, і почав промовляти: - Брати мої рідні... Лицарі - молодці! Нехай буде відомо всім, що не за ради слави й здобичі взялися ми за шаблі, а обороняючи життя й волю свою та дітей і жінок наших. По всіх землях люди обороняють життя й волю свою; навіть тварюка нерозумна і та робить те саме! Годі вже нам бути невольниками у своїй власній хаті! За те, що ми проливали свою кров, захищаючи од ворогів Польшу, ляхи одібрали од нас, і землю, й волю! Чи не нас звуть вони проклятими хлопами й бидлом? Чи не вони замордували гетьманів наших Сулиму, Наливайка, Павлюка й Остряницю? Сердешні страдники, що сконали від рук катів, простягають до вас з того світу свої руки, благаючи помститись за їхню кров і за неньку нашу Україну. Невже ж не станемо ми як один за волю України? Застогнала земля й зашуміло повітря од вигуків кількох тисяч козаків: - За волю! За віру! За неньку Вкраїну! Голосно розійшлася луна понад Жовтими Водами й одгукнулася аж у Княжих Байраках, що зеленіли своїми рясними дубами позаду польського табору. А в тих байраках саме під той час Перебийніс з своєю ватагою козаків перекопував шляхи, рубав засіки та копав вовчі ями, щоб не дати ворогам України втекти й уникнути козацької помсти. Разом з реєстровими козаками у Хмельницького стало стільки війська, скільки й у Потоцького; але під рукою Хмельницького у залозі був ще Туган Бей з чотирма тисячами татарів. З другого боку, поляки були узброєні далеко краще за козаків та татарів і мали багато гармат, тоді як у Хмельницького було всього одинадцять поганеньких гармат з запорожської Січі, і ніхто б не вгадав зараз, хто буде переможцем. Після промови гетьмана засурмили в сурми у козацькому таборі. По тому гаслові, мов маків цвіт, висипали до річки у червоних жупанах запорожські вершники. Слідом тяглися піші реєстровики, а обабіч ішла запорожська сірома: лугарі та голоколінчики у білих сорочках та, в яких припало штанях, а як хто, так і без нічого, тільки підперезаний рядниною, з списом або з косою у руках. Ріжноманітно й кепсько узброєне було військо Хмельницького, але могутне духом і завзяте бажанням віддати життя за волю рідної країни. Праве крило козацького війська повів Джеджалій, лівим керував Богун, а серединою сам гетьман. Тільки що вибухнули з польського боку гармати, як запорожці, мов вихор степовий, перехопилися за річку і вдарили на блискучих, гонористих ворогів. Заблищали списи, забрязчали шаблі, затріскотіли рушниці, засвистіли кулі, збився нелюдський галас, стогін та прокльони, і зелена степова трава почервоніла од крови.
Стяновище Богунового крила було тяжке, бо під його рукою було найбільше пішої голоти, незвиклої до бою; з лядського ж боку на нього налягала велика сила драгунів з двадцятьма гарматами. Борці за волю падали з своїми косами, розірвані на двоє великими бомбами раніше, ніж наближалися до ворога. Проте вони дійшли таки до нього й счепилися у смертельній січі. Серед галасу й прокльонів Богун почув поміж драгунами українську мову і догадався, що всі драгуни були набрані поляками з українців і що він розливає братню кров. - Брати мої! - почав гукати Богун до драгунів: - Чи не одна ж нас ненька породила? За що ж проливаєте кров братів своїх православних? Засмутилися драгуни. - Адже ми братів своїх вбиваємо! Великий гріх приймаємо на душу, і не буде нам на тім світі помилування! Один по одному драгуни почали передаватися на бік козаків, а далі всім полком вибігли на бік у степ і з усіма гарматами приєдналися до Богуна. Миттю той повернув драгунські гармати на поляків і почав бити їх зблизька. Змішалося все праве крило польського війська і почало тікати до окопів та до табору. Побачивши перемогу Богуна, гетьман дужче надавив з січовиками на середину польського війська і через небагато часу все пишне й блискуче вороже військо кинулося тікати до своїх окопів. Надійшов вечір і припинив те криваве бойовище. За ніч козацтво одпочило, поперев'язувало, як хто знав, один одному поразки, поховало братів, що поклали голови за волю батьківщини, і як тільки зійшло сонце, кинулося на окопи, що оточували польський табір. Богун знову повів ліве крло. Йому доводилося штурмувати редуту, і через те він узяв з собою тільки піше військо, вершників же послав обходити ворожий стан степом. Всі, хто мав погану зброю, мусили покинути її, а рубати чагарники та закидати в'язками хмизу рівчаки поперед окопів. - Пани-брати, славні молодці! - гукав Богун. - Повчили ми вчора ляхів, повчімо й сьогодня! Бачите, вони вже, мов кроти, у землю позаривалися. Нумо їх добивати! - Щільною лавою кинулися козаки до окопів, у рівчак полетіли оберемки чагарнику і, як хвиля морська набігає й заливає побережні скелі, так козаки затопили своєю ріжноманітною лавою рівчаки й вихопилися на верх окопів. - Або слави добудемо, або дома не будемо! - гукав Богун, ставши на версі окопу разом з Довбнею. Вибігли й поляки назустріч козакам, і почалася шалена січа. Вороги билися шаблями й списами, стріляли з пистолів, а витративши набої й поламавши зброю, збивалися грудьми й котилися з валу у рівчаки у смертельній боротьбі. - Оце вам за вашу пиху! За те, що не схотіли з нами, як з братами, жити! гукав Богун, накладаючи своєю довгою шаблею купи ворожого трупу. - Оце вам за те, що вам жиди-збойці любіші були, ніж козаки-молодці! додавав Довбня і, як довбнею, гатив поляків по головах своїм залізним келепом. З півгодини тяглася ця пекельна боротьба, але хвилина по хвилині ворожа сила зменшувалася й нарешті всі польські недобитки кинулися тікати, маючи ще надію врятуватися у таборі. Але марна була та надія; втікачів переймали вершники і упень рубали. - Хвала Господеві!... Слава козакам! - гукав Богун, махаючи своїм прапором на версі окопу... І все поле круг окопу загуло вигуками радости.
Увесь цей день билися козаки з ворогами, як роздратовані леви, аж поки великий дощ припинив це нелюдське бойовище. Козаки опанували всіма повними ворожого трупу окопами, і поляки, збившись в одну купу, оточилися возами у своєму таборі. На другий день ранком Потоцький підняв свій табір і почав відходити з військом назад, маючи надію здибатись з військом свого батька, що повинно було йти йому на поміч із Корсуня. Хмельницький зрадів тому, що вороги йшли у пастку, бо саме на шляху полякам були Княжі Байраки з ямами, засіками, рівчаками, козаками Перебийноса та ордою Тугай-Бея. Він радів тому, що не прол'ється більше дорогої козацької крови, бо у княжих Байраках поляків можна було забрати голими руками. Він тепер тільки слідкував за ворогом, обгортаючи його з трьох боків і не даючи й на хвилину спинитись. Через який час польське військо увійшло у байраки і потрапило на засіки й рівчаки. Полки Потоцького замішалися, почали давити один одного і скоро пішли у розпорошку, хто швидче. Саме тут на них ударили одразу: Перебийніс спереду, Туган Бей збоку, а Хмельницький, як Божа кара, давив ззаду. Почавсь пекельний бенкет смерти... Куди поляки не кидались, ніде не було їм порятунку... Багато, багато польських жінок стали у цей день вдовами і багато дітей польських посиротіло... Сам Потоцький, порубаний козацькими шаблями, упав, заливаючись кров'ю, і розлучився з своїм молодим життям. Решта недобитих поляків просили про милосердя, і гетьман почав спиняти роздратоване військо, щоб припинити різанину. Не більше, як тисяча поляків, досталося у бранці, все ж останнє польське військо більше, як десять тисяч добрих вояків, за три дні Жовтоводського бойовища лягло трупом від козацької зброї. Поміж бранцями були й українці, що служили у польському війську, між іншим і Виговський, що згодом став Хмельницькому за вірного порадника й військового писаря. VІ Звістка про Жовтоводське бойовище й славну перемогу козаків над поляками прудкою ластівкою полетіла по Вкраїні, а слідом за звісткою вставали й хвилі народнього українського повстання. Не було з того й місяця, а Вкраїна, розхвильована, мов бурхливе море, зривала й збивала з себе все чуже, що за кілька віків уп'ялося в її тіло і ссало її кров. По всій країні від Путівля до Карпатів і од Жовтих Вод до Припеті, по всіх містах, по всіх селах і навіть хуторах було єдине гасло: "До зброї, за волю"! Цілими річками текли люди до прапора Хмельницького, знищуючи на шляху все вороже. Палали вогнем панські будинки, падали зруйновані замки й сліду не лишалося од жидівських шинків та крамниць. Все, що не, було щиро українське, кинулося тікати. Тікали польські вельможі, тікали й звичайні пани, тікали й українські підпанки - недоляшки, що вже зкатоличилися, тікали слідом і жидиорандарі. Та не всім пощастило добутися до Стири річки... Цілими тисячами гинули вони од помсти покривдженого їми народу і по своїх будинках та замчищах, і по довгих, несходимих шляхах України. Всі, що лишилися ще на Вкраїні, хоругви польського війська поховалися по міцних городах, і тільки Ярема Вишневецький, забувши славу свого стародавнього українського роду, бився проти козаків і, перекинувшись з кількома тисячами поляків з лівобережної України, крутився по Поділлю й Волині, вирізуючи своїх неузброєних кріпаків, що не хотіли тепер йому коритися. Але за ним ганявся його лютий ворог Перебийніс з великим загоном повстанців, не даючи йому й дихнути на одному місці. Козацьких загонів на Вкраїні ходило кілька десятків, винищуючи дрібні хоругви поляків, а коли було потрібно, Хмельницький збирав усі загони до купи і наступав на головне польське військо.
Вже гетьман узяв велику перемогу над поляками під Корсунем і послав у подарунок ханові Ісламу Гірею бранців своїх, польських гетьманів: коронного - старого Потоцького і польного - Калиновського. Після того під Пилявою він, мов отару овець, розігнав велике польське військо, що король вислав проти нього з Варшави. Далі перейшов Хмельницький у Галичину, погостював у Львові, дійшов звідтіля до річки Висли і наближався до Варшави, та вже тут обрання поляками на королівство Яна Казіміра, що за нього подавав свій голос і гетьман, припинило бурхливий натиск козаків, і Хмельницький повернув з своїм військом на південь. Ідучи шляхом на Вкраїну, гетьман вирядив більшість козаків і поспільство по домівках, а сам з кількома полками пішов до Київа. Україна фактично стала вільною, і на всім величезнім просторі її не було жодного поляка. Знищено було й унію, що її так ненавидили люди. Всі маєтки й добро панське перейшли до козаків та селян. У всіх стало багато землі й худоби, а у тих, хто ходив у походи, опріч того, з'явилися дорогі польські вбрання, коштовна зброя, золоті та срібні речі й чимало грошей. На горе, ця воля царювала недовго, бо пани не схотіли зріктися своїх маєтків і своїх кріпаків, а польський сейм не схотів стати з козаками до згоди і примусив короля оголосити посполите рушення, цеб то, щоб всякий поляк став до зброї та йшов битися з козаками та рятувати честь і долю Польщі. Довідавшись, Хмельницький просити, щоб напосісти на
що на Вкраїну знову піднімається велика польська сила, по весні 1649 року знову почав збирати козаків і послав до хана той ішов до нього на поміч з усією ордою якнайскоріше, щоб короля, поки той ще не вспів зібрати війська.
У всіх цих подіях Іван Богун брав видатну участь і вславився, як своєю одвагою й хистом, так і своїм таланом та щастям у бойовищах. Побратавшись з завзятим Нечаєм, Богун здебільшого ходив у бойовища разом з ним, маючи до того поруч себе вірних прибічників Довбню та Влучка. Після всякої перемоги над ворогом козаки по звичаю гуляли з музиками, пили й танцювали. У тій гульні над усіма брав гору Нечай, що гуляв невгаваючи по кілька день. Богунові ж ті дні були найбільш прикрі, навіть огидні, бо він лишав ся тоді самотнім. Йому не пило ся й не гулялося, а душу йому сповивала чорна туга. Він знав, що всяка нова перемога козаків над ворогами все далі одрізняла його від Марини і все дужче єднала дівчину з Ісламом Гіреєм, і серце козака тим гірше боліло, що, як виявилося під час війни, поміч од татарів була козакам цілком не потрібна, та вони її досі й не мали, бо татари всякий раз кидалися до бою тільки тоді, коли поляки вже тікали. Часом, лишившись у хвилини сердечної нудьги самотнім у наметі серед походу, або у покоях напівзруйнованого польського замку, Богун розстібав сорочку, витягав зпід серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те мняке, ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу. Одного разу, під час гульні, Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити. - Чому не п'єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того. що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним? - Де пак не радий! Щасливий з того... а тільки не п'ється мені й не гуляється... - Скажи ж, що у тебе на серці? - Не так тая воля добувається, як годилося б.
Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічієї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобути. - А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! - говорив Нечай. - От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство... а не королівство, то гетьманство. Україна, от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королеві! - Я сперечався з гетьманом... - говорив Богун. - Я застерігав його, що треба добувати Варшаву і примусити короля зріктися України назавжди, але гетьман зауважив мені, що на його думку Україна не зможе вдержати своєї волі, бо оточена ворогами, а що король згодиться на те, щоб Україна була вільною спільницею Польщі. - Знайшов дурнів! Тоб то пани зречуться своїх маєтків? Не буде того, поки не вигубимо їх всіх до одного. - Теж саме й я кажу! - зрадів Богун. - Кінчай скоріше свою гульню та рушаймо на Поділля: понад Дністром ще чимало панів переховується по замчищах. Так Богун ховався з своїм коханням, що не був щирим навіть з побратимом, і свою нудьгу звернув на військові справи. VІІ - Ну, що сьогодня чула, Астарочко? - питала одного ранку Марина свою вірну служницю. - Чи немає якої-небудь новини? Астара засміялася. - Фатима полаялася з Ребідою. За те посварилися... - Ой ні, ні! - перебила Марина. - Не про гаремні новини я питаю - менї вадить їх слухати. Ти скажи, чи немає яких звісток з України. - Про те, що Хмельницький прислав ханові багато поляків - бранців, я тобі вже говорила, а от сьогодня справді велика новина: сам хан збирається йти на війну. Дівчина почала хвилюватися. - Так, тепер скоро повинно те статись... Україна буде вільною, а я... я буду жінкою хана. - Так воно повинно бути, моя дитино! Козаки разом із татарами вже й так перемогли поляків, а як ще прийде сам хан з ордою, то певно вони вже зовсім знищуть Польщу. Глибока мука відбилася в очах дівчини, і вона кілька хвилин мовчала, далі ж, потишивши голос, соромливо звернулася до Астари: - А про нього нічого не чула? Чи живий він? - Євнух Гамид чув од Тимоша Хмельниченка, що з прибічників гетьмана вбито тільки Ганжу на герці під Пилявою, а Чарноту поранено під Замостям, та ще Перебийніс помер від пошести, а Богун та Нечай зажили собі великої слави! - Слава Господеві! - зітхнувши промовила дівчина, а у голові її блискавкою промайнула гадка: "певно він носить моє волосся... а носить, то не забув!"
Увечорі того дня хан, ідучи гаремом, завітав до Марини. Дівчина покірливо його привітала й поцілувала у руку. - Ну от, дитино моя... - ласкаво промовив Іслам Гірей, - тепер ти повинна бути певною, що я чиню те, що обіцяв: Туган бей по моєму наказу допоміг Хмельницькому визволити Україну зпід польських панів, але король ще не хоче ставати до згоди з козаками і збирає нове військо. Щоб зрештою збити йому пиху, я йду на війну сам, і будь певна, досягну того, що твій рідний край стане вільним назавжди. - У тебе добре серце, великий царю! - одповіла Марина. - Тепер і я вірю, що ти справді покохав мене, бо приймаєш на себе таку турботу і не боїшся небезпеки війни по моєму проханню. Повертайся скоріше з славою і принось із собою щастя України, а я зустріну тебе з коханням у серці. Через кілька день після того по вузьких вулицях Бахчисараю сурмили сурми, іржали і нетерпляче били копитами тверду землю баскі коні, а за брамою, на розлогому полі, скільки оком глянь, коливалося й виблискувало зброєю татарське комонне військо. У передньому подвір'ї ханського палацу зібрлися мурзи та беї і, сидячи на конях, чекали, поки вийде хан. Він вийшов поважний і спокійний своєю владою. Вбратий у недовгий жовтогарячий, золототканий халат, обутий у жовті з синіми розводами сап'янці, у гостроверхій хутровій шапці, він мав бравий вигляд і його трохи посивіла борода не перешкоджала йому скидатися на молодого. Ханові підвели білого, арабського огиря, осідланого золотом кованим сідлом з срібними стременами й зброєю. Старший євнух, ставши навколюшки: підставив ханові своє плече і той, обіпершись на нього ступнею, скочив на коня й поїхав із двору. Слідом, оточуючи хана півколом, поїхали мурзи, і ввесь цей ріжноманітний, блискучий натовп, проминувши базар, виїхав за браму на поле, рясно вкрите татарським військом. Хан їхав понад лавами свого війська, оглядаючй його. Ближче всіх до брами стояли гірські татари з Кримських узгір'їв у ріжноколірових сорочках, з сагайдаками та луками за плечима; далі кримчаки, з степового Криму - у жовтих та білих халатах, з кривими шаблями при боці; ще далі - степові ногаї у вивернутих наверх хутром кожухах, з довгими списами у рухах, і нарешті безкрайою лавою простяглися черкеси з Кавказу у своїх довгих киреях з ріжноманітною зброєю. Всі ці народи підлягали ханові і прислали, виконуючи його волю, своїх синів, щоб іти разом з ним на війну. Оглядівши всіх, хан махнув рукою, і все це військо рушило шляхом до Перекопу і далі на північ - де до хана мала ще прилучитися Буджацька орда. VІІІ На Чорнім шляху Хмельницький сполучився з ханом, і обидва величезні війська посунулися кількома шляхами на північ та на захід за Случ річку. Козаків було сто тисяч, а орди ще більше того. Ішов тут і Богун на чолі Вінницького полку. Позад війська довгими гадюками тяглися обози з харчами та військовим знаряддям, а понад військом темними хмарами крутилися чорні крюки, чуючи собі велику здобич. Поляки не спромоглися ще зібрати стільки війська, і через те не насміли стати проти спільнинів у чистому полі, а довідавшись, що ворожа сила наближається, почали окопуватись під Збаражем. Місце їм добре до того сприяло, бо з одного боку їх захищав міцний замок, а з другого боку і ззаду були великі ставки.
Оглядівши ворожий табір і побачивши, що по біля ставків поляки не вспіли поробити окопів, гетьман вирядив Бурляя з його полком добувати ляхів з того боку. Бурляй, той самий старий запорожець, що торік їздив з Хмельницьким у Крим, був зараз Гадяцьким полковником. Не первина була цьому славному звитяжцеві водити козаків у бій. Знали його вже добре й польські землі й татарські степи, і Чорне море, й Турецькі городи. Не вперше й смерть зазирала Бурляєві в очі... Все тіло цього козацького лицаря було вже порубцьоване, немов помережане, ворожими шаблями й списами. Упорядкував Бурляй своїх гадячан до бою, виїхав наперед полку, перехрестився на схід сонця і промовив: - Раз мати на світ породила, раз і вмирати! І махнув перначем... Збилася поміж ставками курява і вихорем полетіли козаки на ворожий табір. Вдарили вони на угорське піше військо, що було у наймах у поляків і обороняло табір з цього боку. Не витримали польські наймити козацького наскоку і кинулися тікати до обозу, під захист возів. Враз вкрилося поле угорським трупом. Козаки рубали втікачів шаблями, кололи списами, били келепами й давили кіньми... І багато, багато полягло тут чужосторонніх наймитів, що за гроші прийшли знищувати чужу волю. Загнав Бурляй ворогів у самий обрз і, забігши поміж вози, і там клав ворогів на обидва боки. Але тут здибався він з другим завзятим лицарем українцем, що вже зрікся своєї української крови й своєї віри та за панські ласощі й шанобу запродався полякам. То був Ярема Вишневецький. Він з кількома тисячами вершників вдарив гадячанам у бік. Поміж возами збився гармидер. Козаки помішалися з ворогами і билися у розсипку один проти десятьох, а з попід возів угорські втікачі почали бити на них з рушниць. Тяжко стало гадячанам... Не один козак поклав тут голову за волю рідного краю. Багато дітей козацьких посиротіло у цей день, не одна й дівчина у Гадячі буде побиватись, не діждавши свого милого з походу. Забув Гетьман завчасно подати Бурляєві помочі, і притиснув Вишневецький Бурляя з рештою гадячан до ставка, намагаючись всіх потопити. Бачить з другого боку ставка славний Морозенко, що вскочив Бурляй у тяжку пригоду і анесилюється, одбиваючись од дужчого ворога, та й гукнув він до своїх козаків: - Глянте, пани-брати: гинуть наші на тім боці! Зрятуємо братів! Кинулися козаки за Морозенком поміж ставки і вдарили полкам Вишневецького у бік, але велика ворожа сила і не легко крізь неї продертись. Не шкодує життя свого славний Морозенко, щоб зрятувати товариша.. .От він уже недалеко... аж бачить, перебилася надвоє гостра шабля - вірна подруга старого богатиря Бурляя, і обступили його вороги тісним колом. Не маючи чим оборонятись, вихопив старий полковник зза поясу пернача і бив їм ворогів по головах, мов келепом. Але недовго протягся той нерівний бій: ворожі шаблі сікли українського богатиря і по плечах і по руках... Ось, ось Морозенко близько... але впав вже славний Бурляй, порубаний та пострелений, лишивши по собі на світі тільки невмирущу козацьку славу.
Розігнав Морозенко ворогів, що мов вовки збіглися до теплого трупу, підскочив до славного товариша, але той вже не дихав і, розкинувши по скривавленій траві могутні руки, дивився у блакить неба мертвими очима. - Не віддамо, брати, тіла славного лицаря ворогові на знущання! Візьмемо товариша та поховаємо з честю! Вхопили козаки порубане тіло славного полковника і понесли до козацького табору. Вирятував Морозенко гадячан зза ставка, та вже їх було небагато. Побачивши, яка в Яреми гостра зброя, Хмельницький не схотів далі штурмувати ляхів під Збаражем, щоб не вигубляти багато козаків, а почав добувати їх облогою та безхліб'ям. Поки тяглася та облога і поляки гинули з безхліб'я, гетьман дістав звістку, що до Збаражу наближається, на поміч Вишневецькому, сам король з кількома десятками тисяч війська і посполитим рушенням. По нараді з ханом, гетьман лишив полковника Чарноту з пішим поспільством додержувати облоги, а сам з Богуном, Нечаєм, Джеджалієм і з усім ліпше узброєним військом, рушив разом з ханом назустріч королеві. Спільники вистежили польське військо біля міста Зборова, саме на перевозі через річку Стрину. Діждавши, поки Король з половиною війська перейшов двома мостами на другий бік річки, гетьман направив Богуна з трьома полками козаків та з чималою силою татарів на ту половину польського війська, що ще не вспіла перейти мостами за річку, а сам з ханом перейшов за річку далеко від мостів, щоб несподівано вдарити на переднє військо, де був сам король. Засівши з козаками у лісі, недалеко від перевозу, Богун чекав обідньої пори, щоб вдарити на ляхів саме підчас обіду... Попід річкою з ранку налягав туман і поляки нічого не відали про козаків. Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево і вся місцевість стала йому, як на долоні. Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка. На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу. Вози простяглися й на самий міст, що сполучав тут обидва береги річки, і тяглися шляхом за річкою. Погоничів побіля возів не було - вони повипрягали худобу й посідали обідати. Обідало й усе польське військо, розташувавшись широко попід возами і геть по зеленому лузі невеликими купами. Не відаючи свого судного часу, поляки порозлягалися на запашній травиці так безпешно, неначе виїхали на полювання. - Ой, хмільне ж буде сьогодня ляхам пиво, що вони наварили! - звернувся Богун до полковників і, показуючи Довбні на ворожий табір, жартуючи додав: - Чи не підождати трохи, поки дообідають? Адже нечемно панів турбувати! Довбня весело сміявся, нетерпляче тримаючи свого келепа, щоб скоріше дати йому роботи. - А проте починай, батьку!.. - сказав він, - бо як пообідають, то дужчі стануть! Польське військо, що було зараз на очах Богуна, наполовину складалося з посполитого рушення з Галичини. Посполиті були православні або уніати, католиків з них було небагато, а проте розмовляли вони всі по польському. Це була українська шляхта з Перемишля та з Львова, недоляшки, що так само, як і польські пани, дивилися на український люд, як на щось нижче за себе і через
те не приєдналися до великого руху українського народу і не підтримали галицьких повстанців-опришків. Не вспіли поляки й недоляшки дообідати, не вспіли чарок допити, а вже Богун, розгорнувши козацькі полки широченною лавою, як Божа кара вдарив на них, перекидаючи вози й рубаючи всіх, не розглядаючи чи то пан, чи простий жовнір. Нечуваний гармидер збився у польському війську. Хто вспів скочити на коня, той намагався тікати, але тікати через міст було неможливо: там погоничі покидали вози, а перелякана худоба поперекидала їх і щільно загартувала міст од краю до краю. Намагалися тікати бродом, але там знаходили собі смертьу болоті. Піші метушилися поміж возами і там гинули від козацьких списів. Коронне військо намагалося було упорядкуватись, але з його боку вискочили з лісу татари і задавили поляків своєю великою кількістю. Почалася нелюдська різанина. На півмилі вздовж річки вкрили поляки зелені луки своїм трупом. За годину загинуло тут більше десяти тисяч польського війська, а з того війська добра половина була української крови. Так невблагана доля покарала тут синів Украіни, що відцуралися свого народу. Король знав, що гине його військо за річкою, але не мав змоги зарадити йому, бо скоро й його чорною хмарою обступили козаки й татари. Проти короля перед козацькому війську вів славний Нечай. На чолі свого Брацлавського полку наблизився він до поляків і виїхав наперед війська: - Що ж мосціві пани? Не потрібна вам була ваша оборона від татарів. Кривдою дячили ви нам за неї... Так бийтесь же тепер з татарами самі! Мовчали поляки... тільки серцем боліли, передбачаючи неминучу собі смерть. Почалося бойовище. До вечора козаки погромили ліве вороже крило, а татари розкололи середину і ворожого війська і тільки німецьке наймане піше військо захистило короля і зрятувало від татарської неволі. Упала на землю ніч і припинила те велике бойовище. Спільники по всьому полю перемогли поляків, і завтра Україна повинна була стати вільною. У польському таборі не спали всю ніч і робили окопи. Навіть вельможні пани, що з роду не держали в руках лопати, тепер копали землю, засукавши рукава своїх оксамитових кунтушів, і за ніч навколо польського війська виросли добрі окопи. Побачивши ранком окопи, хан рішуче зрікся їх штурмувати, бо татари ніколи не ходили у бій пішими. Доводилося козакам кінчати розпочату справу самотуж. Козаки не вважали на те, що татари зріклися їм допомагати. За ніч сюди надійшов Богун із своїми полками, і всім козакам так ясно вже світила в очі зоря їхньої волі, що полки козачі пішли на штурм мов на весілля. Чимало славних полягло по рівчаках окопів, чимало козацької крови пролилося й на валах, але не вспіло сонце стати на сніданок, як козаки були вже усередині окопів і зчепилися там з ворогом у смертельній боротьбі... От уже порубали вони вози, що нагородили ляхи собі на оборону, уже задавили молодецьким утиском німецьке військо і б'ються вже з королевськими сердюками... Нарешті блищать уже Богунова й Нечаєва шаблі близько од самого короля... У цю рішучу мить пролунав могучий голос Богдана Хмельницького: - Згода, пани брати! Згода! Побоявся гетьман гріха: щоб не вбили короля, або щоб не достався він невірним у неволю, і, піднявши свою булаву догори, припинив бойовище.
Недобре подякував король гетьманові: того ж дня почав він перемовлятися з ханом про те, щоб той одступився од козаків, обіцяючи йому і данину платити, і все, чого він забажає. Хмельницькому ж він обіщав лише автономію України у складі трьох воєводств: Чернигівського, Київського та Брацлавського, з окремим козацьким військом і з умовою повернути панам їхні маєтности. Виходило, що значна частина Поділля в Волині і вся Галичина й Покуття мусили лишитися на волю своїх неситих ворогів. Хмельницький не згожувався на такі умови і вимагав повної волі всієї України, разом з Галичиною й Покуттям, по саму Припять, Вислу і Карпати, але лукавий хан побоявся придбать собі такого могутнього сусіду і обстоював на тому, що козакам досить того, що дає король. Гетьман зібрав всіх полковників на нараду, і коли Нечай з Богуном рішуче стали за повну незалежність всієї України і більшість полковників до них прилучнлося, то розлютований хан, довідавшись про це, погрожував Хмельницькому стати на бік короля як що він не погодиться на королівських умовах. Таким чином гетьман був змушений згодитись на обмежену волю і до того не всієї Украіни, без згоди на те своїх наближчих прибічників і без відома козацтва. Через кілька день вороги й спільники розійшлися трьома сторонами: поляки з королем пішли шляхом на Львів, Хмельницький на Київ, а хан з ордою через Поділля до Криму. Жваво й весело верталося козацтво до своїх хат. Попереду війська кобзарі грали та у бубни били, а позаду козаченьки пісні молодецькі виспівували, волю прославляли... Радо привітали побідників по містах та селах люди, а попи, під праздникове голосіння дзвонів виходили козакам назустріч з корогвами, військо святою водою покропляли та воздавали хвалу живим, а тим, що поклали свої голови за волю рідної країни, вічну пам'ять співали... ІХ Рано сьогодня прокинувся Бахчисарай, а ще раніше ханський палац. Вчора до Бахчисараю прибігли вістники з тим, що хан, переможець польського короля, випередивши своє військо, повертається сьогодня до дому. Мов шалені, бігали сьогодня зранку по гарему євнухи, причепуряючи ханським жінкам праздникове вбрання. Голосніше сьогодня, ніж звичайно, вигукували по мінаретах мули, чепурніше мели невольники ханський двір, а старший євнух власноручно витрушував подушки з ханської софи. Звістка про рішучу перемогу козаків та татарів над поляками і про визволення України досягла вже до Марини і болюче відбилася в її серці. Зараз дівчина мовчки одягала на себе нове вбрання, а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою. - Про що ж ти, доню? - упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. - Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна. - Я з радощів, Астарочко! - не признавалася дівчина. - Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Іх вітають... грають троїсті музики... Дівчата перестрівають своїх милих... починається кохання. .. весілля... співи... танці... Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина. - Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!
- А я... а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України... І його зріктися, Астарочко!... Його... мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки... І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться. Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла. - Не побивайся, дитино моя! Адже ти не з своєї волі! Ти бранка, і хоч так, хоч сяк, а змушена дістатися якомусь бусурманові на втіху. Доля вже твоя така нещаслива. Доля ж од Бога, а Богові коритися треба! Марина потишилася, увійшла у себе і більше не виявляла словами своєї нудьги. Опівдня прибув хан з візірем та Хамамбетом мурзою, на чолі чималого загону війська. Старший євнух, вибігши на двір, як і провожаючи, підставив ханові під ногу своє плече і той зліз з коня. Тут саме мулли заспівали по мінаретах на намаз, і хан пішов через двір свого палацу до найбільшої ханської мечеті. Увечорі хан завітав до покоїв Марини, а на другий день мулла читав над нею якісь молитви, і дівчина стала бусурманкою й жінкою хана. Все це сталося без ніякого змагання з боку Марини. Вона додержала слова, що подала ханові і перед муллою вдавала із себе байдужу до того, що він з нею робив, а з ханом поводилася ласкаво і вдавала з себе навіть веселу. Після першої ночі спільного життя з Мариною Іслам Гірей ще більше закохався у неї, а що далі протягався час того життя, він все дужче та дужче пришивався до своєї молодої жінки, Газізі. Щоб догодити їй, він звелів упорядкувати для неї окремі просторі покої у своєму палаці біля гарему. До тих покоїв був відокремлений невеликий закуток двору з водограєм і кількома деревами, так що молода жінка мала можливість, повсякчас, як забажає, виходити під блакитне небо й дихати вільним повітрям, а щосвята Марині не заборонено було їздити ридваном з Астарою й євнухом по околицях міста. Сам хан приходив тепер у Маринині покої не тільки увечорі, але й удень, і часто цілі години сидів у її затишному кутку, смокчучи свїй укоханий кал'ян. Так минув рік. Іслам Гірей майже забув про свій гарем і все більше звикав до покоїв своєі Газізі. Вона була тепер всесильна, і євнухи тремтіли з її погляду. Все робилося так, як вона того бажала, але бажання її були дуже невеликі: вона вимагала тільки, щоб біля неї завжди була її вірна служниця та щоб хан не дозволяв своїм підданцям чинити хоч і найменшу шкоду Україні. Одного вечора, рано повесні, хан прийшов до неї сумний і знервований. Марина зразу те помітила. Набивши йому і запаливши, як завжди, кал'ян, вона сіла біля його ніг на подушці і почала допитувати: - Бачу, що мій добрий цар сьогодня невеселий, а через що це, того не відаю. Чи не гнівається мій володар на свою маленьку дружину? - О ні, світ моїх очей, Газізю! чи можна ж гніватись на мою запашну квітку? Навпаки я прийшов до своєї любої дружиноньки, щоб знайти спокій у ясному погляді її очей. - Що ж стурбувало великого хана? - То справа не жіноча.
- Так як же бідна Газізя буде заспокоювати свого володаря, не відаючи про те, що його стурбувало? І через що хан гадає, що Газізя не зможе подати йому пораду в його не жіночих, а у великих справах? Хан підвів Марину за руку і посадив поруч себе на софу. - Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу. - Як? - злякано спитала Марина. - Хіба знову на Вкраїні війна? - Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана? - Певно йому не сила самому обстоювати волю України. - А мені ж яке до того діло? І як насмів він турбувати падішаха і принижувати мене, великого хана? - Не гнівайся, великий царю, на гетьмана. У нього ж болить серце за своєю землею й за своїм народом, і любов до рідного краю примусила його вжити всіх заходів, аби захистити Україну од лютого, немилосердного ворога. Поміркуй, чи не вчинив би так само й ти, коли б вороги обсіли твою землю? - Нехай, так, але я не маю ніякої охоти йти у поход. - Володарю мій коханий! - припала Марина ханові до плеча. - Як що ти любиш свою Газізю - ти підеш... Ти подаси помочі моїм нещасним покривдженим землякам! Що ж буде, коли ляхи переможуть тепер українців? Їхній пекельній помсті й краю не буде! Марина милувала Іслама своєю маленькою рукою, обнімала за шию, зазирала в очі... - Ти зробиш те, про що просить твоя маленька Газізя. Адже ти хвалився, що любиш її. - Тим то мені й не хочеться покидати тебе, Газізю, що я тебе шалено кохаю. У Марини блискавкою виникла думка й надія побачити свій рідний край, почути рідну мову і бути близько од свого милого. Вона пригорнулася до хана й почала його цілувати. - А ти не кидай мене, коли любиш... Візьми свою Газізю з собою, щоб вона мала можливість і у поході розважати та давати втіху своєму доброму володареві. - Як? - здивувався хан. - Ти не боїшся їхати у поход на спеку, на вітри?.. Звичайно ми беремо, у походи не жінок, а невольниць! - Ні, ні, я нічого не страхаюся! Я не хочу розлучатися з тобою на такий довгий час! Ханові подобалося бажання дружини. Він зрозумів його, як кохання до себе, повеселішав, почав жартувати, і вони умовилися на тому, що хан піде у похід і візьме з собою й Марину з Астарою. Х На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови, Хмельницький з свого боку не мав
можливости вернути панам їхні маєтки, бо селяни не хотіли знову коритися панам. Богун, що був тепер полковником Винницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх полків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою. Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірним полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися. - Коли ти, - писав Богун гетьманові, - намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали її і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходить не обов'язкова. Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягли Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам не сила було підбить під себе непокірливих повстанців - "опришків", але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Ляндцькоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках. Упоравшись з Галичиною й Подідлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кілька сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть до купи всього свого полку. У місті Красному, де він зчепився з удесятеро дужчим ворогом, з усіх боків його оточили, і славний полковник загинув там у бойовищі з усім своїм полком, заживши собі невмирущої слави, як лицар і певний оборонець волі українського народу. Через кілька день після кривавої ночі у Красному, поляки, так само несподівано напали й на Богуна у Винниці, але славний козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном. Він заманив частину польського війська на лід річки Бугу і там потопив ворогів у зарані порубаних ополонках, від останнього ж війська одбивався у манастирі біля Бугу, аж поки гетьман надіслав йому помочі. Побачивши, що поляки зрадливо почали війну і довідавшись, що король знову збирає на козаків посполите рушення, гетьман послав Джеджалія у Стамбул до султана просити помочі, а сам почав скликати козаків і поспільство, щоб знову всі, хто тільки має силу, ставали до зброї та збиралися до Чигирину. Проте на цей поклик гетьмана люди йшли вже не з таким захопленням, як позаторік. Вони не вспіли відпочити, а у богатьох навіть не позагоювалися ще порази з часів попередньої війни. По весні Хмельницький рушив з військом із Чигирину, а спільник його Іслам Гірей під той же час рушив з ордою з Бахчисараю. Позаду татарського війська у обозі їхало два ридвани, заграбовані колись татарами у Польщі. Одни із ридванів був для хана, хоч той і мало коли сідав у нього, а здебільшого їхав верхи з мурзами, у другому ж ридвані їхали Марина з Астарою. Орда йшла, не поспішаючись, щоб не стомлювати коней, а на ніч ставала рано до захід сонця. Щовечора ханові й мурзам напинали намети; хан порядкував військові справи й радився з мурзами, ночував же він у наметі жінки, на ліжку, що складалося з килимів та подушок.
Марина почувала себе щасливою. З ранку до вечора вона бачила Божий світ: а з початку походу безкраї розлогі степи Дикого Поля, а далі веселі гори України, з прозорими річками та з зелними байраками. Орда йшла недалеко Бугу чорним шляхом, і хоч не по той бік річки, де жила Марина, але все таки країною, цілком рідною. Обабіч шляху рясно стояли села, з любими біленьким хатками, що їх Марина так довго не бачила, з кучерявими вишневими садками та з довгокрилими вітряками. Все це було таке любе та миле серцю Марини, що вона мліла з солодкої втіхи. Траплялося ридвану проїздити самі села вулицями, де на тини спиналися здивовані діти, а матері, вхопивши їх на руки, несли геть і ховали по льохах, страхаючись татарів, хоч ті на цей раз не чинили їм і найменшої шкоди. Марина чула тут рідну мову і, здавалося, сама жила рідним життям. Кожний день орда посувалася далі на північ і нарешті літом сполучилася біля Зборова з козацьким військом, а звідтіля спільники разом рушили на польське військо, що стояло під Берестечком. Вороги зійшлися біля річок Стир та Пляшівка, але і Хмельницький, і хан побачили там те, чого не сподівалися: у поляків було зібране величезне військо у 300.000 вояків, проте як у спільників було і тільки 100.000 татарів та 80.000 українців. До того ще у поляків було кілька сот добрих гармат, у козаків же їх було кілька десятків, а у татарів ні одної. Хан зразу зрозумів, що перемога буде на боці короля, і зважив за краще покинути Хмельницького і обміркував тільки, як би зробити це так, щоб Хмельницький не догадався про зраду, не поскаржився б султанові і не помстився б на ньому. Ця думка ще більше зміцнилася у ньому, коли увечорі до нього прибули посланці від польського короля й почали умовляти його одступитися від козаків, обіцяючи йому великий окуп. - Чи годиться ж мені вигубляти своїх людей за Вкраїну? - міркував хан. - Як що козаки й мають рацію віддавати своє життя за волю своєї землі, то мої татари не мають до того ніякої рації. Далеко розумніше я зроблю, як візьму з ляхів окуп і одведу орду цілою по домівках. А християне нехай собі змагаються. Зрозуміло, що король погромить Хмельницького; так йому й треба, щоб не ліз до султана та не робив з мене свого підручника. А поки поляки кінчатимуть козаків, я б безпечно повернувся з ордою до Криму. Розміркувавши так, хан згодився взяти з поляків окуп і сказав посланцям, що завтра татари тільки вдаватимуть, наче б'ються, і ще до півдня покинуть козаків. Марина знала, що у хана були королівські посланці, і коли він, покінчивши справи, прийшов увечорі до неї, вона почала допитувати про що у нього була розмова з поляками. Хан знервовано одповів, що то таємні військові справи і не годиться їх нікому розказувати. У серці Марини виникло зневір'я. Вона зблідла на виду, але, перемігши себе, покірливо спитала: - Я певна, що мій любий володар не покине свого спільника у пригоді, бо то було б не по лицарському. - Той спільник, - роздратовано скрикиув хан, - замісць того, щоб порядкувати військом, піячить. Я вчора був у нього, але він лежить, як колода. Йому, кажуть, зрадила жінка і він з того п'є! - Володарю мій! - почала Марина, намагаючись бути ласкавою. - Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, колиб я тобі зрадила?
- Що? - грізно насупив брови хан. - Ти не знати що говориш! Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку. - Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде таке бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища. Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників. Зневір'я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару. - Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу! - Рада тобі догодити, дитино моя! - Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір? - Бачила. - Знайдеш його поночі? - Знайти - знайду, а тільки він дуже далеко! - Ну, що ж робити... Неодмінно треба однести листа до мого Івана! - Ой, доню!... Та мене ж вартові піймають! - Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької перстень мого Івана. Він так уславився, що його всяк козак знає. - Ну, і що ж далі? - Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а як що мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають. Астара почала убиратися, а Марина кзяла олівець і написала. "Бережися, Іване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися." - Астарочко, кохана!.. - говорила Марина, доручаючи циганці листочок. - Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть! - О, не бійся, доню, циганка вміє ховати! - Та скоріше, Астарочко! Як що до світу не передаси, так мерщій вертайся. Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня. Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той
знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору. Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ. У козацькому таборі її зразу спинив вартовий. - Куди біжиш, циганко? Стій! - Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна? - Ого-го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна! Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її. - Тільки далеко тобі, тітко, - сказав він. - Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. У середині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж па правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш. Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався й козаки цілими ватагами сновигали між табором і Пляшевою, напувачи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її. То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх, верхи на коні їхав грецький, коринфський, митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці. - Братія моя, вояки Христові! - промовляв він до козаків. - Стійте як один за віру православну, а господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона своі і понесуть до престолу Божого! Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою. Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і нарешті добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої полки на ворога. Знесилена і приголомшена розпукою, що не виконала доручення коханої господині, Астара впала на землю і вже через якийсь час тільки пішла назад до татарського табору. ХІ Зійшло сонце 20 червня 1651 року, але промінь його не сяяв, а був зап'ятий хмарами, немов умисно не хотів бачити того, що мало зараз скоїтись. Ворожі війська, скільки оком глянь, мов сарана вкрили широченну долину, збиваючи копитами коней велику куряву. Поміж лавами ворожих військ, одрізняючи їх одно од одного, лишилася тільки не дуже широка зелена смуга степу, простягшись між ними немов річка між двома берегами. З одного боку тієї зеленої смуги стояли блискучі польські полки з безліччю ріжноколірових прапорів; з другого боку, на півночі - сині козацькі чумарки та білі й жовто-сірі татарські халати. Посередині козацького війська стояли у три ряди сковані поміж себе ланцюгами вози... З тих возів складався великий чотирикутний, рухомий табір, у середині того табору щільним натовпом стояли піші козаки. Цей четверокутний табір мав зайти в середину польського війська і розколоти його надвоє, а кілька комонних полків мусили вскочити у ту розколину й бити поляків.
Тим рухомим табором кермував військовий осавул з Київа, Гурський. До нього, як і до шляхтича Виговського Хмельницький мав велике довір'я, не відаючи, яка гадина є той недоляшок, і не догадуючись, що Гурський вже впав на польську принаду й умовився з другим зрадником України, Яремою Вишевецьким, щоб згубити козаків. Богун керував правим крилом козацького війська і стояв недалеко од річки Стирі, чекаючи гасла від гетьмана, щоб вдарити на ворога. Козаки його знервовано поглядали на блискучих ворожих гусарів і теж нетерпляче дожидалися гасла. Нарешті в середині козацького війська вибухнула гармата... то й було гасло від гетьмана. Побачивши, що середина козацького війська з табором рушилася, Богун махнув перначем до своїх комонних полкїв. Застогнала земля під копитами коней, заголосили сурми і, наставивши на ворогів гострі списи, козаки мов бурхлива хвиля, широкою лавою вдарили на ляхів, настромляючи їх на залізо, скидаючи з коней і розтоптуючи на землі. Заревіли з польського боку сотні гармат і заховали своє військо сивим димом, але Богунові козаки не вважали на ті пекельні вибухи гармат і на гудіння бомб, а все глибше та глибше уїдалися у ліве вороже крило. Не встояли проти їхнього наскоку блискучі польські гусари і показали хвости своїх коней, не витримали наскоку й улани польські, у розтіч розбіглося ріжномаїте посполите рушення. Мов бурхлива річка вливалися козаки у середину лівого польського крила, притискуючи його до річки, аж поки здибалися з німецьким військом. Люто вдарили козаки й на нього, але німці стояли мов непорушна скеля, захистивши польські хоругви, що тим часом знову почали упорядковуватися. Обернувся під той час Богун до середини козацького війська і віри не дойняв очам: по полю, мов несамовиті, бігали воли з возами розірваного табору, роздавлюючи недобитих козаків, а корогва Вишневецького маяла глибоко у середині козацького війська. Там сталася ганебна, зрадницька подія. Рушивши з табором на поляків, Гурський послав свого хорунжого на правий бік табору сказати, щоб надержували передній ріг у праву руку і зараз же послав другого козака на лівий бік з наказом надержувати передній ріг у ліву руку. Через ці зрадницькі накази, ланцюги, що ними були вози по між себе зковані, напружилися й почали рватися, а вози роздиралися і за кілька хвилин четверокутний табір розірвався на частини і спільник Гурського Вишневецький зразу ж ускочив з кількома полками королівського війська у середину табору і роздер його на шматки. Разом з тим Гурський втік до польського табору, лишивши середину війська без керманичого. Завзято билися козацькі полки, під приводом своїх ватажків, не шкодіючи життя, але у великому бойовищі відвага окремих вояків важить небагато, і, не маючи загального керманичого, козаки гинули під натиском ворогів і полки козацькі танули, як страсні свічки. Слідом за Вимневецьким у середину козацького війська вдерся з кільканадцятьма полками ще й Конецьпольський і збите копитами поле ще дужче залило ся козацькою кров'ю. Де ж був гетьман, що не дав середині війська другого ватажка? Він гнався за ханом. А хан? Хан, почавши з ранку показне бойовище, зразу ж повернув свого коня назад і, звелівши мурзам одводити татарів до Дубна, поскакав геть з кривавого поля, покинувши своїх спільників ворогам на поталу. Хоч і далеко від свого війська, але Хмельницький таки догнав хана.
- Зглянься на Бога! - гукав він ханові. - Щож ти зо мною робиш! Заверни орду до бою! Ще ж бойовище тільки розпочалося. Доля ще зглянеться на нас! Ми ще переможемо! Але хан не хотів його й слухати, а коли гетьман почав йому дорікати, то Іслам Гірей звелів його арештувати і повід із собою до Криму. Розірване надвоє, козацьке військо лишилося само проти у четверо дужчого ворога й до того без гетьмана, без військового писаря, що теж був при Хмельницькому, і без військового осавула, що зрадив. Вже видно було, що змагання козаків даремне, але Богун не стратив віри у козацьке завзяття й у міць козацького духу. Побачивши, що сталося у середині козацького війська і в таборі татарів, він лишив проти лівого ворожого крила два полки, а з трьома зважився йти на поміч середині. - Брати мої любі! Лицарі завзяті! - гукнув він до своїх козаків. - Покинули нас зрадливі спільники-бусурмени. То й накраще, бо не годилося нам з невірами брататися. Тепер не бусурмени, а сам Милосердний і його святі будуть нам спільниками і допоможуть нам обороняти свою волю. За мною, панове товариство! Кому судилося вмерти, того смерть і на ліжку знайде, а кому не судилося, того ні куля, ні шабля не візьме! Розгорнувши козаків лавою, Богун несподівано й грізно, мов Божа кара, вдарив у бік полкам Вишневецького й Конецьпольского. Вихорем летіли за своїм ватажком козаки, лишаючи позад себе купи ворожого трупу. У ворогів збився гармидер. Вони не розуміли, звідкіля наскочили на них козаки і скільки їх, а бачили тільки запальне козацьке завзяття, що несло їм смерть. Спинилися польські полки і відкинулися назад, як полохлива отара, побачивши вовка... Ще один такий наскок і перемога буде на боці козаків. Але заблудилася сьогодня козацька доля: не розгляділи за курявою пушкарі середніх полків, що то біжать лавою їхні спасителі козаки, думали, що то нове вороже військо, й почали громити Богунові полки з гармат... Тяжко засмучені подіями цього нещасливого дня, козаки одійшли над вечір ближче до річки Пляшевої і, не вважаючи на втому, почали окопуватися і лагодитись на завтра до нового бою. На другий день польське військо почало облягати козаків півколом, притискуючи до річки. Джеджалій, що йому гетьман передав керівництво, почекавши день, скликав увечорі козацьку раду. Всі нетерпляче виглядали Хмельницького, але його не було, і ніхто нічого про нього не чув. Козацтво хвилювалося. - Гетьман зрадив і покинув нас ворогам на поталу! - Гукали козаки. - Оберімо нового гетьмана! Обрали таки ж Джеджалія. Він зразу ж послав до короля посланців просити, щоб поляки помирилися на Зборовських умовах, а щоб вороги не подумали, що козаки їх налякалися, Богун вдарив з козаками на окопи, що поляки почали вже насипати проти козацьких. - Гине козацька слава, пани-брати! - гукав він до козаків. - Рятуймо її. І козаки чесно рятували свою славу. Мов блискавка, налетіли вони на нескінчені ворожі окопи і почали кривавий бенкет. Всі випережають один одного, щоб більше вбити ворогів, але за всіх прудчіше летить конем Довбня, і ворожі голови, мов спілі кавуни, репаються од його важкого келепа. То він прокладає шлях своєму побратиму полковнику Богуну, що, піднявши до гори шаблю, на чолі трьох полків, забігає тепер упродовж окопів і винищує
ворогів... І славно скінчився цей день для козаків: полягло поза окопами більше двох тисяч поляків. Під той саме час Джеджалій водив другі полки за річку Стир, але там козаки здибали не поляків, а німців і як не насідали на них, а не вибили з шанців, і мусили повернутись на свій бік. Щоб помститись на німцях, Богун, діждавши півночі, коли німці втомлені бойовищем поснули, перебрів з двома сотнями охочих козаків через Стир, увійшов нишком у шанці і, поки одна сотня, з Довбнею на чолі, колола та вбивала сплячих німців, лядських прислужників, він зняв з окопів три гармати і перетяг їх з другою сотнею козаків на свій бік річки. Тим часом німці почали, прокидатись, зарепетували на гвалт і почалася колотнеча. - Повертай козаків на цей бік! - гукав Богун Довбні. - Ще раз вертайся за гарматами! - одгукнув Довбня. -Ми вдержемо німців! Богун ще раз по пояс у воді перебрів через річку і ще рав зачепив і потяг з своїми козаками три гармати, але німців піднялося вже кілька сот і вони почали утискувати сотню козаків. Люто довбає німців Довбня по ребрах та по головах своїм келепом, одходячи помалу з своїми козаками до річки. - Перетягли! - почувся Богунів голос. - Стрибайте у річку, а ми будемо бити німців з рушниць! У цю мить Довбня так вдарив якогось німця келепом, що келеп вирвався у нього з руки і впав поміж ворогів. - Келеп, келеп! - гукав Довбня до товаришів. - Келеп вирвався! Не дайте, діти, ворогам на поталу мого келепа! Козаки знову наперли на німців, кількох вбили, і Довбня вхопив був свого келепа, але у цю мить німець влучив його шаблею по правій руці і розрубав її до маслаку. Зціпивши зуби, Довоня вхопив келепа лівою рукою і, одбиваючись од ворогів, потяг з козаками до річки і перебрів її під захистом куль Богунової сотні. Вертаючись до табору, заспокоєний удачою щасливого дня, Богун згадав про Марину і йому заманулося її бачити. Козак не знав, що його наречена була тут біля нього, на цьому самому зеленому, политому тепер кров'ю, полі. Зрада хана одміняла становище його нареченої. - Хан зрадив умові... - Міркував Богун. - Він порушив спілку з нами, і тим зробив Марину вільною од її слова. Вона тепер владна покинути хана і повернутися у рідну країну. Ці міркування вкинули у серце Богуна надію на можливість повороту Марини до нього, і він, оживши душею, почав дивитись на світ іншими очима. На другий день до табору повернулися од поляків двоє з посланців Джеджалія і принесли дуже лихі вісти: поляки вимагали, щоб козаки перш за все віддали їм всі свої гармати, далі, щоб видали всіх полковників, а самі щоб віддалися на милость короля. Друга звістка була про те, що третій козацький посланець, полковник Криса, зрадив і передався до ляхів. Вдарили козаки у котли, скликали раду, почали хвилюватись. А тут ще під той саме час привезли до ляхів великі гармати з Львова й з Замостя, і вони розпочали таку пальбу по козацькому таборі, що, здавалося, зараз земля розсядеться, й на раді не можна було чути голоси. Багато з козаків і всі посполиті, що ніколи не чули такої пальби, схибли духом і згожувалися просити милосердя.
Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце понялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Таж ні! Він, Богун краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству. - Дозвольте, панове товариство, слово сказати! - Говори! Будемо слухати! - почулося з натовпу, і козаки потишилися. - Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачуть свою перемогу? Віддати себе на милость... та хіба ви не знаєте панської милости? Запряжуть вони звову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати, ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотен тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні і не вони нас перемогли... Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні - недоляшки. Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинемо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як ні, то хоч і всі поляжемо головами, а тільки щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же панибрати козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава! Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків. - Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна! Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький. Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля. Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп'ятеро менше, ніж у ворогів і до того оту третину його війська складали селяни з косами, що були не тільки цілком непридатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну. На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяни без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, цебто вчинити те, що було зроблено під Кумейками. Богун не розгнівався. - Не розуміють, що чинють! - говорив він, зібравши полковннків. - Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там на Вкраїні наші зрадливі спільники, татари, забирають іхніх жінок та дітей у неволю. На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через
Пляшеву й через болото три мости, або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів і з усякого збіжжя... До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Ляндцькоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю: викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам. Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли на осліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли в розтіч. Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє вїйсько Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель. Світом до Богуна наблизився Влучко. - Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви? - Ні, - одповів Богун, - Запорожські корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисно, бо негодиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад. - Владика ще лишився у таборі! - обізвався до Богуна полковннк Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями. Богун послав за митрополитом, але той одмовився йти, сказавши, що перейде греблю останнім. Поспільства Богун ще не переводив, бо світом на переді знову почулася пальба, і там потрібне було добре узброєне військо. Давно вже встало сонце, але був туман знали про те, що Богун уже виходить з перевів через греблі 47.000 козаків і захищати поспільство. Ті три тисячі з перейти останніми.
і в головному ворожому таборі досі не усім військом. До десятої години він лишив у таборі тільки 3000, щоб своїм полковником Нечипайлом мали
Дійшла нарешті черга й до селян. Їх було у табору біля 25.000 чоловіка, і Богун мав надію, що за дві години вони перейдуть усі. У цей день було саме Петра, і селяни вже сіли у таборі розговлятись, коли од наказного гетьмана прибіг посланець з наказом рушати їм до гребель. Поспільство не хотіло кидати обіду й не рушилося з місця. Щоб прискорити справу, необачний посланець хотів налякати селян і гукнув: - Та вже ж усе військо й старшина на тім боці. От зараз ляхи всіх вас поріжуть! Почувши такі слова, селяни счинили страшенний бешкет, неначе вже їх справді ріжуть, хоч з боку поляків не було досі жодного пострілу, і кинулися величезним натовпом, як сполохана отара, до гребель. Біля гребель вони давили один одного: задні спихали передніх прямо у річку мимо гребель, а на самих греблях збивали один одного додолу, давили ногами, зкидали у болото... Даремне Богун гукав їм з того боку, що ніхто за ними не женеться, що немає ніякої небезпеки, - селяни здається, стратили розум з переляку, і от ті
греблі, що витримали вагу гармат і цілих полків комонного війська, тепер не встояли і під вагою безладного натовпу почали поринати у болото. Тим часом поляки, почувши несамовитий галас поспільства, наблизились і, побачивши, що в козацькому таборі такий гармидер, ударили на козацькі окопи. Полковник Нечипайло хоч і знав, що в трьома тисячами козаків він не зможе вдержати ворогів, проте одважно перестрів їх на окопах, зваживши краще вмерти, ніж покинути селян без оборони. Козаки привітали ворогів кулями з рушниць, а далі хрестили списами й шаблями. Вони билися, як леви, почуваючи велику вагу свого обов'язку, і гинули один по одному, віддаючи своє життя за дорогу ціну. Владика Іосаф ходив по табору з хрестом, умовляючи селян не давити і не топити один одного у річці, а йти назад та обороняти разом в козаками окопи. Чимало було таких, що послухалися його слова, але було вже запізно: десятки полків польського війська вже задавили оборонців окопів, вскочили у козацький табір і почали різати українських косарів. Ніякі благання про милосердя не помагали, ляхи різали навіть погоничів, пекарів і кухарів, витягаючи їх з під возів... Збилися українські недобитки з косами біля владтики і той, піднявши хреста, благословляв їх на смерть. Всі полягли косарі, віддав Богу душу разом з ними і владика Іосаф, порубаний шаблями. Небагато слави придбали собі поляки Берестечком, бо вони вигубили тут більше двадцяти тисяч неузброєних селян, узброєних же козаків, що мали чим оборонятись, за всі вісім день бойовища під Берестечком, загинуло не більше, як десять тисяч. Богун визволив козацьке військо з під Берестечка, але воно було без обозу і без харчів. Харчуватись од мешканців, їдучи великим військом, було неможливо, і через те наказний гетьман пустив козаків іти ріжними шляхами, наказавши всім зійтися до Білої Церкви та до Маслова Броду. ХІІ Коли Богун вийшов з облоги, між ним і ханом було дев'ять день походу, проте, знаючи що з великим військом хутко йти неможливо, він мав надію скоро догнати хана. При Богуні були Влучко, Довбня з перев'язаною рукою і кілька сот козаків; з ним була й військова скарбниця: шухлядка з чотирма мішечками червінців. Шлях, що їм сунулася орда, добре визначався трупом коней і силою чорних круків, що злетілися до цього шляху з усієї України. Два тижні, переміняючи коней, Богун гнався цим шляхом за ханом і на третім тижні нагнав його у Костянтинові. Від Берестечка до самого Костянтинова всі татарські гареми везли попереду війська, і Марина два тижні не бачила хана. Тільки добігши сюди, хан упевнився, що погоні не буде і зважився відпочити і побачитись з жінкою. Марина зустріла його непривітно. Вона знала, що хан з усією ордою покинув козаків, знала й те, що він взяв у полон Хмельницького й військового писаря Виговського, і те навіть чула, що він має думку оддати і гетьмана і писаря королеві за кількох мурзів, що поляки захопили у бранці під Берестечком. Молода жінка два тижні боліла душею за долю України, що мала знову лишитися без гетьмана, і вже скїлька разів посилала до хана листи з проханням догнати її та дати можливість побачитись з ним, але все було даремне: хан, хоч і дуже нудьгував за дружиною, але не наважувався побачитися з нею, опасуючись, що Марина буде вимагати, щоб він вернувся до козаків під Берестечко. Тепер же вороття було вже неможливим і він наважився побачитись. Хан увійшов у захистний, роскошний намет своєї жінки, вдаючи з себе байдужого до того, що було, і навіть веселого. Після привітання він сів на складену з подушок софу і хотів посадовити жінку собі на коліна, але Марина випручалася, сказавши, що раніше, ніж жартувати, вона хоче почути од хана,
що саме сталося під Берестечком, бо од цього залежить те, чи бути їй надалі дружиною хана, чи мати його за ворога. Отже я так і знав, Газізю, - почав Іслам, - що ти тут на мене ремствуєш, а проте я ні в чому не винний. Я розкажу тобі все, як було. Поляків було далеко більше, ніж татарів та козаків. Узброєні вони самопалами й гарматами, тоді як татари списами та сагайдаками; з козаків же половина мала у руках тільки коси. Як же було нам з поляками змагатися? До того ж у козацькому таборі зразу сталася зрада, а мої мурзи, побачивши ту зраду, подумали, що козаки навмисно піддаються поякам, щоб спільно з ними вигубити татарів. Мурзів і охопив жах такий, що вони кинулися, хто куди, а за ними й уся орда. Невже таки ти, моя люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу? Останні слова зробили на Марину вплив. - Справді, - міркувала вона, - не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища. Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч. - Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний? Хан трохи замішався, але почав викручуватись. - Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку. - Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві! - Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів. Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася. - Ну, от бачиш, моя зоре ясна! - весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. - Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко. Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво: - Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана - він гроші тобі й так оддасть! - Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся. Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, ях завжди, кал'ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив. На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з
ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України. У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п'ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка. Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі. - Це ж не буде зрадою ханові, - упевняла себе Марина. - Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива. - Астарочко, голубонько... - припала Марина до своєї вірної служниці, - хочу глянути на милого! - Що ти, що ти, Газізю! Схаменися! - Мені б хоч єдиним оком! - Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити. - Ах, ах, як славно! - аж заплескала в долоні Марина. - Зараз давай ножика і проріжемо намета! - Тілько обережно, Газізю - спиняла циганка. - Помітить євнух - буде погано. Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп'ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним... От він озирнувся раз і вдруге... Обвів очами навкруги і зник за наметами. Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї. - Що тобі? Що? - Допитувала Астара, припавши до своєї господині. - Як він постарів... Який він змучений!... - Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас! - Ні, не сама втома відбивалася в його очах... - говорила Марина задумано. - А що тобі здалося? - Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила... Поки не бачила, мені було легше... Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити... Повинна розважити його... заспокоїти... - Ох, Газізю, облиши те! Поговориш - дужче вразиш своє серденятко... Забути його тобі пора! - Забути? - здивовано спитала Марина. - Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?
- Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть! - Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме. Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло. - Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Украіну, а знайде тебе! - Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався... він шукав мене очима... - Так як же це зробити? - Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, ях іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ. - Загинемо ми обидві, дитино моя... - сумуючи говорила Астара. - Але чиню твою волю. Вірна служниця побігла за Богуном... Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки. - Цілий, день сьогодня швендяєш! - гукнув він до Марини, маючи її за Астару. Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков. Почуття волі обхопило всю істоту молодоі жінки. Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки. Боже, як давно ходила вона вільннми ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своіх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе. Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики, Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові. - Я до полковника Богуна, по його наказу! Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.
Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько. - Сам Бог тебе посилає! - скрикнув він, - Чи здорова твоя господиня? - Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали! Богун з несподіванки поточився од неї. - Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?.. Козак ухопив її в обійми. - Ми втечемо цю ж ніч... - говорив він, не пам'ятаючи себе. - І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене! Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала. Нарешті вона опам'яталася. - Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій! Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло. - Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища! - Нудьга в'ялила мене, моя горлице... Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана! - Я вгадала це! - сказала Марина. - Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила. - І тільки?!.. - з мукою спитав він. - Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана! Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом... - Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну? - Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Українї й надалі. - І ти ймеш йому віри? - Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою... Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.
- Проклята доле! - скрнкнув з цього огидного світу? Коли ти говориш Марино - правда! Будь тепер покинути хана! Ще гірше
розпачем Богун. - Коли ж ти візьмеш мене з увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти вона проклята та правда, але тобі неможливо неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!
Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заепокоювала. Але час не стояв... Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прййде до своєї Газізі... Що ж буде тоді? Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держучи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору. - Прощай же, моє серденько, - сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. - Мені не довго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий... Мине час небуття і я знову побачуся з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося! - Де моє волосся? - зненацька спитала Марина. - Під серцем у мене, моя бажана! Я ніколи не знімаю капшучка. - Подай же мені слово, що носитимеш його під серцем, аж поки ми знову зійдемося. - Охоче, голубко, бо я й сам ніколи б з твоїм волоссям не розлучився! - Ну, тепер прощай! І, поцілувавши милого, Марина пташкою випорхнула з його обіймів і побігла до татарського табору. Нарада у хана справді скінчилася, і Астара сиділа ні жива ні мертва, чекаючи всяку хвилину, що хан прийде і, довідавшись, що його Газізі немає, власноручно зніме їй голову своєю шаблею. Не вспіла Марина вскочити у намет, як почувся поклик євнуха, що хан іде. Збентежені жінки сховалися поміж полами намету, і там Марина почала рвати з себе вбрання своєї служниці, а Астара, вхопивши кухоль води, почала змивати ій обличчя. - Що ж це моя Газізя сьогодня мене не зустрічає? - почувся голос хана з середини намету. - Я була хвора, мій любий владарю! - одповіла Марина, тримтючи всім тілом. І ось тепер я чепурюся, щоб не здатись бридкою своєму милому! - Я навіть голосу не пізнаю своєі дружини! Бідна Газізю!.. У тебе певно пропасниця. Чи не дме тут десь вітер по під полами намету? - Не турбуйся, коханий, - це минеться! Через кілька хвилин Марина вийшла до хана загорнута у легкі саєтові запинала. Іслам Гірей уже сидів на подушках і, притягши молоду дружину за руку, посадовив її собі на коліна. Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі
руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурях кота, й викликала до себе смерть, так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун. Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму. ХІІІ Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Винниці і своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої там заступити шлях польському війську.
порозсилав Подоляни полк у п'ять Церкви, щоб
Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з під Берестечка і хоч ті були обдерті, голодні й поспішалися до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього. - Розійдетесь по хатах, - говорив він до козаків, - то всіх вас переб'ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зо мною, то перепинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування. Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч. Тим часом Хмельницький перестрів ті полки, що пішли з під Берестечка до корсуня й Маслова, Броду, і теж прибув з ними до Богуна. Наближалися до Білої Церкви й вороги. З під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви Радзівил. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількостю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитися з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки згожувалися замиритись, але тільки з тим, щоб лишилося автономною сама Київщина, всі ж останні землі України щоб знову підлягли Польші, як було до повстання. Богун, і з ним багато козаків, не хотіли приставати на такі умови. - Ти ж бачиш, - казав Богун гетьманові, - люди не хочуть коритися ляхам. Навіть неузброєні селяни дають ляхам одсіч. Цілі села й міста гинуть, змагаючись з ворогом, воліючи краще вмерти, ніж скоритися неправді, ти ж маєш військо і не ведеш його у бій. - А що буде, - одповідав Хмельницький, - коли ляхи й тут переможуть нас, як перемогли під Берестечком? - Тоді знову будемо битися з ними біля Корсуня, Чигирина, на всякому місці... Продержимо ляхів під зброєю до зими... Вигубимо їх безхліб'ям, морозами! Та вони й до Різдва не додержуться! У тебе козаків щодня буде більше, а ляхів щодня буде менше. Хіба не знаєш, що як непереливки, то вони зараз тікають. От тоді, коли заженемо їх знову за Случ та за Стир, тільки тоді можна про згоду умовлятись. Проте Хмельницький не зважився стати до бою. Він бачив, що після Берестечка козаки й старшина не так уже прихильно ставляться до нього, як колись, і боявся, що коли знову, трапиться йому пригода, то його скинуть з гетьманства і оберуть іншого. Навіть Богуна, не вважаючи на всі його послуги, Хмельницький тепер не любив за те, що той часто не згожувався з ним у військових справах і не корився його волі, а Богунова слава тільки дратувала його. Хмельницький боявся, що Богун може скинути його й стати гетьманом. Богунові козаки - Подоляни й Волиняни - рішуче не хотіли ставати до згоди, бо їхня країна мала підлягати полякам. Вони од себе посилали до Потоцького
посланців з погрозами, що не стануть до згоди, як що поляки не згодяться на Зборовські умови. Але ніщо не пособило, і Хмельнщький підписав умову, власноручно убивши при цьому булавою кількох козаків, що у вічі лаяли його зрадником. Після Білоцерковської згоди становище України стало далеко гіршим, ніж після Зборовської. Польські жовніри й драгуни стали на зиму по всьому Поділлю, Волині, Брацлавщині: і по всій лівобережній Україні. Під захистом свого війська, туди зразу ж набігли польські пани й підпанки з своїми орандарями жидами. Пани поодбирали у селян землю, що її селяни вже три роки орали, пооднімали худобу і всяке збіжжя, люто помщалися на своїх кріпаках і в кого знаходили зброю, того катували. Завзяті Подоляни й Волиняни не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров'ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами, поляки ж, вхопивши таку ватагу, нещадно катували селян, вигадуючи на них такі муки, що, здається, й саме пекло того б не вигадало. Одного ранку Богунові, що, стерявши через згоду гетьмана своє полкове місто Винницю, жив тепер в Умані, сказали, що до нього прибули земляки з Поділля. Богун вийшов на ганок і з жахом поточився назад: двір був повен страшних примар. Тут були неначе тіні людей, з чорними ямами під чолом замість очей; були такі, що замість носів та ушей у них на обличчі червоніли роз'ятрені рани; були кістяки з вишкіреними зубами, бо людям було відрізано губи; де в кого, замісць рук, були цурупалки, а по землі, мов павуки, каталися люди без ніг і без рук. Всі ці примари простягали до Богуна руки, або цурупалки од них, і казали до нього нелюдським стогоном і ревом, бо у більшости їх були урізані язики. Стогін вибився із грудей посивілого у січах полковника. Він зрозумів, що то за примари, бо ще під Білою Церквою передчував, яка буде помста панів. - Брати мої рідні! - з риданням кинувся Богун до калік. - Земляки мої нещасні побила нас лихая година. Знущаються ляхи над нашою кров'ю. Над нашим безголов'ям! - Гетьман відцурався нас! - гукали ті, хто мав можливість гукати. - Покинув нас ворогам на поталу, так хоч ти згадай про земляків своіх! Ми вже загинули, але ще не всі, там понад Бугом та понад Дністром ще змагаються, рятуй хоч тих! - Нехай мене скарає Господь... - одповів Богун, - коли я покину шаблю, поки ляхи пануватимуть на Вкраїні! Ідіть усі й везіть безногих у Чигирин до гетьмана. Нехай подивиться, до якої згоди з ляхами призвів він Україну! А я дам вам поводарів і листа до нього. У листі до гетьмана Богун писав: "Глянь, Богдане, на братів наших з Поділля! Хоч, ти рубай мені голову, а я зараз іду з своїми козаками до Бугу. Ліпше десять раз умерти, ніж бачити те, що ми бачимо!" Ті каліки й рішучий лист Богуна зробили вплив на Хмельницького. До того ж ще сейм у Варшаві не ствердив Білоцерковської умови, і гетьман був вільний не рахуватися з нею. По весні 1652 року Хмельницький дав кілька козацьких полків своєму синові Тимошеві й звелів іти на поміч Богунові, а сам з кількома полками пішов позаду. Тиміш Хмельниченко сполучився з Богуном, і вони разом пішли на Буг до гори Батіг, де стояв з польським військом коронний гетьман Калиновський. Там
козаки тах погромили поляків, що з їхнього війська мало хто лишився живим. Було вбито навіть самого Калиновського. Після славного Батогського бойовища знову піднялося на Вкраїні все поспільство, а все панство кинуло ся тікати, кому куди пощастило потрапити. Козацькі сотні без наказу і навіть без дозволу Хмельницького, вибивали по Украіні польських жовнірів та драгунів. Богун з своїм полком рушив з під Батога на Поділля, добив решту польського війська й знову опанував своєю рідною Винницею. Минув місяць, і все Поділля, Брацлавщина, і Волинь, і вся лівобережна Україна були знову вільні од ляхів та панів. Радість велика стала по всій Украіні: люди, зустрічаючись, цілувалися й обнімали один одного, як на Великдень. Наслідки Берестечка були знищені... Та не дуже довго протяглося те щастя. За осінь та зиму поляки назбирали нового війська, і весною 1653 року на Вкраїну з 15.000 війська набіг новий польний гетьман Чарнецький. Він намислив вжити нових засобів щодо війни з Україною, а саме: вирізувати всіх українців, хоч козаків, а хоч і посполитих, не дивлячись на те, чи узброєні вони, чи не узброєні, не лишати живими навіть жінок і дітей, щоб з рештою викоренити український непокірливий народ, а заселити українські землі поляками. Несподівано набіг він з Полісся на Брацлавщину, попалив до останьої хати міста: Самгородок, Прилуки, Липовець, Ягубець, Линьці та Борщовку і до ноги вирізав там усіх людей. Ніколи в світі, навіть за часів Батия, не робилося того, що виробляв на Вкраїні Чарнецький. По руїнах сел та міст, вкритих непохованим людським трупом, бігали цілі табуни собак та вовків, розтягаючи трупи на шматки, а гайвороння допомагало їм. Вжахнувся Богун, почувши про лицарську роботу Чарнецького, і не вважаючі на те, що мав під рукою тільки один свій полк у три тисячи коней, кинувся навперейми Чарнецькому до замку Манастирище, щоб там заступити йому шлях. У Манастирищі дуже вручно було оборонятися, бо з одного боку козаків захищали високі, муровані стіни та башти напівзруйнованого замчища, з другого - під кручею бігла річка, з третього ж, де підходило поле, Богун почав робити окопи. - Тут і помремо, - сказав Богун сотникам, - як що гетьман не дасть помочі. - Мені, то воно б і час уже... - обізвався Влучко. - Вже з мого товариства нікого немає на світі. Я один досі топчу травицю, не знаходячи собі смерти. Довбня з Влучком не погодився. - А у мене ще здорово на ляхів рука свербить. Тепер ось правиця загоїлася саме добре буде гатити їх келепом. Довідавшись, що у Манастирищі засів Богун тільки з одним полком, Чарнецький дуже радів тому, що нарешті таки злапає проклятого українського бунтаря, що вже так дався у знаки полякам. Ставши табором недалеко міста, він зразу ж кинувся з кількома полками на козацькі окопи. Шалений був його наскок, але Богун дав йому таку одсіч, що після того козаки три дні закопували трупи поляків, що лишилися по рівчаках поперед окопами. Ця одсіч не спинила Чарнецького. Війська у нього було уп'ятеро більше, ніж у Богуна, а принада захопити славного козацького ватажка була занадто велика, і він щодня почав водити своє військо на нові штурми, переміняючи полки, щоб давати їм час спочити і щоб дужче стомити козаків. Через кілька день Чарнецький помітив, що на штурмах у нього гине дуже багато полковників та хорунжих і що всі вони гинуть од стріл. Один вернеться з вибитим оком, другий з розірваним носом, а де кому стріли доходили й до серця. То була робота Влучка. Він здерся на башту замку, простягся там собі,
як пан на софі, курив люльку та виглядав побіля окопів польських привідців, а якого наглядить, так той вже й його. Натягне добре тятиву свого лука, а стріла вже знайде, кого їй треба. Чарнецький лютував з цього, але не міг додивитись, звідкіля летять стріли. Два тижні вже тяглася облога, а гетьман не йшов Богунові на поміч, і навіть звістки від нього ніякої не було. Козаки стомилися й ставали байдужими. На третім тижні, щоб надати їм жвавости, Богун послав Чернецькому листа: - Мостивий пане, - писав він. - Я чув, що твої земляки прославляють тебе, як завзятого лицаря. Бажалося б мені подивитись, як ти б'єшся. Виходь зо мною на герць. Хто кого переможе, того й буде Манастирище. Не будемо й крові наших вояків даремно проливати. Пославши листа, Богун виїхав на доброму коні за окопи і почав викликати Чарнецького. Козаки рясно вкрили окопи, любуючи на молодецьку вдачу свого полковника. Втоми, як не було, завзяття у всіх заграло в очах. Скоро й поляки почали виходити з табору, але Чарнецький не виїздив. Богун басував своїм конем по полю, чекаючи супротивника... Аж ось затрусилася земля і забряжчали шибки у Манастирищі од вибуху кількох десятків польських гармат і Богун впав разом з своїм конем на землю. То Чарнецький у відповідь на його листа звелів вдарити на нього з гармат... Але не впала ще з неба Богунова зірка: розірвало бомбами на шматки його коня, і ніде самого не зачепило. Кинувся до полковника з окопів Довбня з козаками, але Богун уже встав і шаблею погрожував Чарнецькому за його зраду. Ледве вспів Богун повернутись до своїх окопів, як Чарнецький вдарив на Манастирище всім своїм військом. Скажений був цей штурм. Поляки лізли на видиму смерть, сотнями давили один одного по рівчаках окопів і, загативши їх своїм трупом, вискочили на вали. - Діти мої рідні! - гукав Богун до козаків. - Пам'ятайте, що зараз ви захищаєте всю Україну од нелюдського ката. Не погубіть же козацької слави! Але козакам не треба було нагадувати про козацьку славу - вона була тут, вони самі творили козацьку славу, і сотня козаків на передніх окопах вся полягла разом з славним своїм сотником Дрозденком, не покинувши й на крок окопу. Люто б'ються козаки й по других окопах. Дорогою ціною оддаючи своє життя; не зважають вони й на те, що замок від бомб зайнявся. Гасять вони пожежу і б'ються одночасно. Багато полягло вже навкруг Манастирища ляхів, але ще у них сила велика, і Богун зрозумів, що задавлять вони козаків, бо вже вдерлися в окопи. Разом він помітив, що Чарнецький пригнав уже під стіни всі до останнього полки і що табір у нього порожній. Умить Богун скористувався з цього, і доручивши військо Довбні, сам з тисячою козаків вибіг пазад замку на поле і, оббігши польське військо стороною, ускочив у їхній табір і підпалив намети та скирти сіна. Поки тягся цей пекельний штурм, Влучко робив своє діло: вибивав на вибір ворожих ватажків. Аж ось очі старого запорожця заграли лютим вогнем: він углядів на окопі з піднятою шаблею у руці самого Чарнецького. Мить одна... бризнула тятива жалісно заголосила стріла, і впав Чарнецький, залившись кров'ю: стріла пробила йому обидві щоки, пройшла крізь рота й зачепила язика. Вхопили поляки свого гетьмана, витягши йому з рота стрілу, і понесли на руках до табору, але табор уже горів, а поміж польських наметів, мов вітер вихопився Богун і вдарив на поляків, що були побіля окопів, ззаду. Вжахнулися поляки, не маючи майже нікого з привідців, і мов отара овець,
кинулися у розтіч, лишивши козакам у своєму таборі все награбоване по Брацлавщині добро. Чарнецького вони вспіли таки покласти на воза і повезли у Польщу, а всіх останніх, більше трьох тисяч, поранених покинули на волю козаків. Всього вигубив Богун під Манастирищем вісім тисяч поляків, сам же стеряв козаків всього кілька сот душ. ХІV Богун гнав решту польського війська через усю Волинь і знову зробив Україну вільною од ляхів, але скоро на заході сонця почали збиратися чорні хмари. Король польський Ян Казімір, побачивши, що сам України не здолає, став до спілки з Волошським господарем та Семиградським королем і тепер сам ішов з великим військом на Поділля, а зза Дністра туди ж сунулися волохи й Ракочій Семиградський. Довідавшись про те лихо, Хмельницький знову звернувся до хана за поміччю і з тим же звернувся й до турецького султана. Султанові не до вподоби була спілка волохів з поляками, і він звелів ханові йти на поміч Хмельницькому. Хан зібрався неохоче і в розмові з Мариною ремствував на українського гетьмана. - Шість років уже, - говорив він, - як через Хмельницького я не знаю спокою. Виходить справді так, наче я на послугах у гетьмана. Час уже скінчити з цим. - Друже мій! - умовляла хана Марина. - Це, ж тобі такий гарний випадок, щоб оддячити королеві за Берестецький сором! А то ще вороги твої заберуть собі у голову, що татарська міць унівець повернулася! Але ханові не так то кортіло піднімати свою славу. Він тепер прийшов до думки, що вже час зовсім порушити спілку з Україною, бо за ці шість років, що він не брав з неї ясирю, невольники у Криму і по всій Туреччині дуже подорожчали. Міркував він, що, ставши тепер до згоди з поляками і набравши на Вкраїні добрі гурти бранців, він може мати велику користь. - Тепер, Газізю, - сказав хан з посміхом, ціна на славу поменшала. Тепер гроші важуть більше за славу. - Невже все можна цінувати на гроші? Ну, наприклад, за скільки б ти продав мене, коли б знайшовся покупець? Іслам засміявся і, притягши Марину за руку, посадив її до своїх ніг на подушху. - Ах ти, моє блазенятко! Продають тільки те, що самому непотрібне, ти ж дорогша мені над усе на світі... ти втіха мого життя, і коли б не ти, яке б воно було сумне... - Чи справді ж ти так мене любиш? - Я ніколи не гадав, що можна так любити жінку, як я тебе люблю. - Ну, так я певна - ти візмеш мене на війну, як і той раз? Хан почав одражувати їй те. Він боявся, що Марина буде йому заважати у тій справі, яку він надумав. - Чи годиться ж тобі, Газізю, їхати? Заходить осінь. Треба сподіватися, що й всю зиму доведеться пробути у поході. Де ж таки тобі поневірятись у наметі. Мені й той раз шкода було тебе. Скільки ти лиха зазнала! Це було б себелюбством з мого боку, коли б я тепер взяв тебе у поход.
- А мене так вабить ще раз побувати на рідній Україні, - сумуючи говорила Марина. Ці слова були ханові дуже неприємні, і він насупив брови. - Годі тобі вже про Україну марити думками! Де ж твоє кохання до мене, коли тобі досі Україна рідна, а не Крим. Вже чотирі роки, як ти мені дружина, і час тобі звикнути до того, що ти правовірна і татарка! Марина зблідла на виду і встала з подушки. Ніколи в світі вона не буде татаркою й бусурманкою, як ніколи не забуде й своєї рідної України. Схвильована вона залишила цю розмову, маючи надію, що згодом вона таки умовить хана взяти її з собою. Надії Марини не справдилися. На цей раз хан уперто одмовив їй у її домоганні. Восени він вийшов з ордою у поход, зовсім не взявши гарему. ХV Одночасно з ханом вийшов з Чигирину в поход з дванадцятьма полками козаків і гетьман Хмельницький. Наближалася осінь. Україна була вкрита копицями, складеними з снопів покошеного хліба. По коліру копиць ще знать було, де складена червоно-золота пшениця, де жовте жито, а де срібно-жовтий овес. Зайшла саме возовиця і по царині було чимало людей з возами. - Дивись, яка курява на сході! - гукнула з воза жінка до свого чоловіка, що подавав на вилах їй на віз снопи. - Чи не татари йдуть, боронь Боже! - Хіба татари зі сходу йдуть? - обізвався чоловік придивляючись. - Певно козаки з Чигирину. Хмара куряви наближалася і скоро зза кряжа виникло велике комонне військо. - А он і з заходу курява! - скрикнула жінка, показуючи на захід. - Матінко! Оце ж пропали ми, бо з заходу певно ляхи та тут будуть битись з козаками. Чоловік заметушився, запрягаючи волів і поїхав геть далі од шляху. Зі сходу наближалося козацьке військо. Чепурне те військо і на добрих конях, всі козаки, як один. Ідуть сотня по сотні, полк за полком, коливаючись та виблискуючи на сонці гострими списами. Попереду сам Богдан Хмельницький їде на буланому, оточений пишною старшиною. То іде він походом на Поділля, аж до Дністра, бо туди наблизивсь і став під Жванцем з великим військом його ворог, король польський, а за річкою біля Хотину стали його спільники волохи й угорці. Побачив гетьман, що на зустріч наближається військо, і здивовано приглядається. Розглядів він і те, що попереду того війська їде віз, а на возі щось чорне лежить... - Панове, - звернувся гетьман до старшини, - що воно таке? Полковники, хто був з молодчими очима, вже розгляділи, що те чорне була труна, і догадалися, що то везуть тіло гетьманського сина Тимоша, але ніхто не хотів того сказати уголос. - Тиміш!... Тиміш! - з розпачем скрикнув нарешті гетьман.
Хмельницький мав уже звістку, що у бойовищі з ляхам й волохами під Сочавою Тимоша було тяжко поранено, і тепер, розглядівши труну, зразу догадався, хто в ній. - Сину мій нещасний, любий! Надіє моя! - Не побивайся, гетьмане! - кажуть полковники. - На все Божа воля. - Слава Господеві! - скрикнув гетьман опанувавши собою. - Славлю Господа, що мій син помер, як козак, і не дався ворогам до рук! Гетьман зліз з коня. Зійшла з коней і вся старшина. Військо козацьке спинилося. Всі поскидали шапки. Віз з труною наблизився, з позад війська надійшли попи і заспівали "вічну пам'ять". Пішов з кадила синенький дим і розвівався по вільному повітрі. А в повітрі над труною весело щебетали пташки, байдужі до людського горя. Поцілував гетьман труну свого сина. - Рано ти, сину мій, ліг спочивати. Попередив свого старого батька! Вклонився до землі гетьман і рушив з військом далі, щоб захистити Украіну від ворога. Поблизу Жванця Хмельницький сполучився з ханом і щоб вигубити польське військо, порадив ханові послати загони на Волинь та Галичину, щоб, перетяти королю шляхи до Львова та Варшави. Порада гетьмана була влучна, і через який час у польському війську почало вже не вистачати харчів, а тут ще надійшли морози і польські жовніри почали мерзнути й гинути. Військо польське скоро почало ремствувати на короля й хвилюватись, а далі кинулося ватагами розбігатися. Спільники Яна Казіміра теж пішли до своїх домівок у Волощину та Угорщину, і король опинився у скрутному становищі. У початку грудня, Хмельницький почав умовляти хана, що саме тепер час вдарити на поляків, але саме тут король, знаючи свое кепське становище, почав перемовлятися з ханом про згоду. Ханові того тільки й треба було: він взяв з короля сто тисяч червінців і зрікся своєї спілки з козаками й Хмельницьким. Таким чином гетьман з козаками лишився сам поміж двома великими ворожими таборами і мусив потайно одвести козацьке військо далі од зрадливого спільника, а через кілька день зовсім пішов з Поділля за Буг. Богун не дійшов з гетьманом до Бугу і повернув до своєї Винниці, але скоро до нього надійшли звістки, що татари палять села й беруть людей у неволю. Полковник кидався з своїм полком в усі боки, розганяючи татарські загони і визволяючи невольників, але мало що йому пощастило зробити, бо вся татарська орда у сто тисяч коней, розпорошилася по Поділлю й Побужжю, мов сарана. Великий плач і стогін стали по Поділлю: татари ловили молодих дівчат та молодиць, парубків та чоловіків, в'язали їм за спину руки, прив'язували одного до одного і так гнали до Криму. Тяжко зажурилися Богунові товариші, бачучи навкруг себе руїну. - Тепер загине Україна - говорив Довбня. - Немає їй захисту ні з якого боку. Скрізь вона оточена ворогами. Проте Богун з ним не згожувався.
- Ліпше знати, що навкруг у нас вороги, аніж мати за плечима таких спільників, що потайно кидаються на тебе тоді, коли тобі найбільше скрутно. Так говорив Богун, і хоч болів серцем за долю Украіни, але радів, що нарешті Україна не має лукавого спільника і буде покладатися тільки на свою силу. ХVІ Тяжкі думи гнітили душу гетьмана, коли він вертався з під Жванця. Шість років пекельної боротьби з ворогами, шість років походів, турбот, пригод і небезпеки у бойовищах, цілі річки пролитої крови, тисячі поруйнованих міст... все те мало піти марно й лишити Украіну знову без волі й безпеки. Тепер уже яскраво визначалося що коли б Україна самотуж перемогла Польщу, то їй допомогли б татари або угорці й волохи, і Україна завжди мала б двох ворогів. Ні з якого боку вона не мала захисту. Не воювало її тільки Московське царство, й посполиті люди, що бажали собі тілько вільного та спокійного хліба, зрозуміли це і зараз після Берестечка чимало людей з Поділля, щоб уникнути панської помсти, піднялися і, побравши своє збіжжя, потяглися на східній бік Дніпра до Осколу, Харкова та річки Донця. Побачивши, що поляки знайшли собі спільника у кримському хані, Хмельницький зважив за потрібне шукати собі інших спільників, і він прямо з походу послав посланців до свейського короля та московського царя просити іх про спілку й поміч. Цар згодився прийняти Україну під свою зверхність, і 8 січня 1654 року у Переяславі одбулася велика Рада, на якій гетьман, забезпечивши Україні добру автономію, умовив козаків присягнути цареві на підданство. Більшість козацької старшини і простих козаків пристала на умову гетьмана, але Богун та запорожський кошовий Сірко, хоч і не сперечалися проти спілки з Московським царством, але зріклися присягнути на підданство. Не вспів Богун повернутись з Переяславу до Винниці, а вже у Варшаві знали і про те, що Хмельницький присягнув московському цареві і про те, що Богун зрікся присягнути. З цієї незгоди козацкої старшини король схотів скористуватись і послав до Богуна посланців, щоб прихилити його на свій бік. Богун чемно привітав послів і почастував хлібом-сіллю та доброю чаркою, а після обіду старший посол, шляхтич Олекшич, почав виконувати доручення короля. Він повів розмову з Богуном від тих часів, коли українці жили у добрій згоді з поляками, не одрізняли навіть себе од поляків і мали державу польську за свою батьківщину. Далі він перейшов на ті часи, коли за гетьмана Сагайдачного козаки з славою билися поруч з поляками і були Польщі у великій пригоді, а Польща з свого боку проливала кров своіх синів, захищаючи Україну од турків. - І от тепер, - провадив посланець далі, - Хмельницький знищив це єднання і залив кров'ю всю Україну й Польщу. Він упевняв усіх, наче б'ється за волю свого народу, а врешті зрадив своєму народові оддав його на вічні муки у московське ярмо. Ти, полковнику, єдиний на Україні певний та меткий вояка й ватажок. На твоїх плечах п'яниця Хмельницький їздив увесь час і коли б не ти, то він ніде не взяв би над нами перемоги. Не йому, п'яниці непросипному, бути Гетьманом України, а тобі - лицарю славному. Ми чули, що ти зрікся присягнути московському цареві, і, от його величність король дарує тобі за те з усім твоїм родом шляхетство, доручає тобі гетьманську булаву й жалує тобі на власність староство, яке тобі найлюбіше. А щоб ти мені вірив, ось тобі королевський лист з печаттю. Богун взяв листа, прочитав його, сховав за кунтуш і вже тоді одповів:
- Ти довго, вельможний пане, говорив, а я все тебе слухав, тепер послухай ти мене. Московському цареві я не присягнув, але не через те, що бажав би служити королеві, а через те, що вільному народові, як зараз ми, не личить нікому присягати. Булави од короля я не приймаю, бо вільному народові не личить приймати клейноди з чужих рук. Гетьманом України я не згоден бути, бо з цього пішов би розбрат поміж козаками і поділ України на двоє. Україна має гетьмана, обраного вільними голосами. Той гетьман - Хмельницький, і у військових справах я йому корюся. Ще кілька день після того посли умовляли Богуна взяти булаву, але він рішуче одмовився. - Перекажи його величности, - сказав він на останнє Олешкичу, - що я дуже дякую за честь і дуже радий жити з поляками у згоді, та тільки по сусідському, як вільний поруч вільного, а не у підданстві. - Будеш каятись, полковнику! - сказав Олекшич, сідаючи вже на коня. - Польща могутня. Прийдемо ми на тебе з великим військом, поб'ємо твоїх козаків, тебе заберемо у бранці, а Україну сплюндруємо так, що й живої душі на ній не лишиться! - Буде те, що Бог дасть! - одповів Богун. - А прийдете з зброєю, то битимуся з вами на смерть, як і до цього бився. ХVІІ Марина нетерпляче дожидала хана з походу, щоб довідатись про долю України. Він прибув до Бахчисараю біля Різдва, випередивши, як і завжди, своє військо. Того ж дня, сподіваючись увечорі хана у свої покої, Марина вбралася у своє найкраще вбраиня, оздобила своє чорне, шовкове волосся блискучою золотою пряжкою, на білу шию наділа кілька разків перлового намиста, а на ноги блакитні, сріблом гаптовані черевички. Молодій жінці тепер минуло двадцять чотирі роки і вона саме розквітчалася чарівною красою української вроди і налилася мов спіла ягода. Побачивши свою укохану дружину, Іслам Гірей прямо зачарувався її красою і довго не мав сили одвести од неї очей. Марина привітно прсадовила хана на софу, подала йому кал'ян і сіла біля його ніг. - Розповідай же, мій володарю, своїй Газізі, як склався твій поход? Чи благословив Аллах твою зброю, чи добре погромив ти польського короля? Хан зарані надумав, шо говорити жінці і одповідав, не вагаючись: - Аллах був дуже милосердний до татарів. Він всемогутній вчинив так, що я, не проливши й краплі крови, добув усе те, чого бажав. - Як же те сталося? І що саме ти добув? - спитала Марина трохи збентежено, бо здобуття на війні перемоги без змагання здавалося їй неймовірним. - Ми і Хмельницьким безхліб'ям примусили короля згодитись на наші домагання. Я взяв окупу сто тисяч червінців, а Україні добув потверження Зборовської умови. Україна тепер знову вільна. Марина радіючи поцілувала хана в руку. - Я знала, що в тебе добре серце, мій царю! За те я тебе й люблю. З радощів Марині справді здавалося, наче вона любить Іслама і вона припадала до нього, пестила рукою його бороду, милувала його чоло і дуже весела була ввесь цей вечір.
Після того дня життя Марини пішло, як і в попередні роки. Здобувши собі од хана дозвіл їздити ридваном по околицях міста не тільки щоп'ятниці та по великих святах, коли їздив увесь ханський гарем, а й повсякчас, коли б їй не забажалося, Марина часто користувалася цим правом. Хан вимагав тільки, щоб його дружина додержувала закону і запиналася так, щоб тільки одне око її було видко, але й цього закону Марина додержувала тільки на людях, виїхавши ж за місто, вона зовсім скидала душне запинало. На дворі почало теплішати. Сонечко в Криму рано почало пригрівати землю. Гори понавколо Бахчисараю й тополі у дворі ханського палацу зазеленіли, і Марину потягло за місто. Їй подали ридван, і вона з Астарою та узброєним євнухом на передку поїхала. З усіх околиць Бахчисараю Марині найбільше сподобався шлях до річки Качі, де понад річкою понависали такі дивовижні, чудово хороші скелі та курчі. Проте під той час біля Качі було ще вохко, Марині ж заманулося побачити просторе небо без гір і побути на степовому повітрі, схожому до рідного повітря Украіни, і вона звеліла везти себе на північ, до річки Альми. Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжї, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла зпід гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих, струнких тополів. Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України. - Чи не час нам повертати назад? - спитав, обернувшись до Марини, євнух. Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров'ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами. Скрик вибився з грудей молодої жінки... Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала... То були бранці - невольники з України. - Як? - скрикнула Марина, - бранці з України? - З України! - одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. - Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть! - Не може бути! Це ж наші спільники! - Гяури хіба можуть бути спільциками правовірних? - говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. - Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних. - Привертай коней у праву руку, до дівчат! - сказала Марина. - На що ж до них? - схаменувся євнух. - Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!
- Я буду з ними розмовляти! - власно сказала Марина. - Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки! - Зглянься на Бога! - злякано скрикнув євнух. - Ти схотіла, щоб мені одрубали голову? - Підвертай! - вже з серцем скрикиула Марина. Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком: - Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо. Марина не слухала його, бо вся уп'ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат. - Звідкіля ви, дівчаточки? - спитала Марина. Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському. - Не дивуйте на мене, сестрички... Я така ж бранка, як і ви... Скажіть, звідкіля ви. - З Бугу річки! Зпід Ладижина! - почулися голоси. - Боже Милосердний! - скрикнула Марина з жахом. - Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка? - Добра спілка! - почулося з натовпу чоловіків. - Нема чого говорити! Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці. - Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, говорив козак. - Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома... тройко маленьких дітей!... Хто їх нагодує!.. Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці. Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати... Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки. Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її. - Сядь, Астарочко, тут біля мене!... Астара сіла біля її ніг. - Він повинен вмерти, Астаро!... - пошепки сказала Марина. - Хто, Газізю?
- Той, хто дурив мене... Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків... ти знаєш хто... - Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться? - Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням... Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш - зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри... Я цілувала його у руку... дякувала... милувала... А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую! Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі: - Він повинен вмерти... і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є - не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне? - Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого! - Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те? - О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто! - Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні. - Отрутою небезпечно... - сказала Астара. - Отрута хутко зводить з світу... Догадаються на нас і катуватимуть на смерть. - Байдуже! - Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго... скілька день... - А хоч і так! - перебила Марина... - А то от що: ми разом і самі вип'ємо отрути і не дамо ся їм на катуваиня. - Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре. - Як же ми дамо йому дихати з тієї води? - пошепки мов злодійка, спитала Марина. - Я всиплю зілля у воду кальяну... - А! Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але і врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути. ХVІІІ
Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, війшла з гори у Іосафатову Долину на стародавне кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець. До вечера все було зроблено, як циганка знала, і кал'ян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кал'яну, як завжди бувало, а хотіла, ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову. - Що, коли б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню? - Чого ж хоче моя зіронька? - ласкаво спитав хан. - Я радий був би догодити своїй коханій дружині. - Я бачила, що до Бахчисараю пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила? Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись. - То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясирю. Проте, пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали. - Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди... ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраіну. Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік. - Бачиш, Газізю, коли стрілець уб'є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми? - Так ти все це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут у неволі, ніж у рідній країні? - Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш. - Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну? - Про це не може бути й балачки! - сказав хан знервовано. - Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазурі... залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не подаєш мені сьогодня кал'яну? - Пробач, пробач! Тепер я вже можу подати. Марина принесла кал'ян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою, бо дорешти упевнилася у тому, що хан свідомий і запеклий кат і ворог України. Знервований хан не вгавав: - Обридло мені чути від тебе, Газізю, про Україну та українців. Здається я вже просив тебе викинути їх з своєї голови. - Пробач, пробач, мій володарю! Це вже востаннє я повела з тобою про них розмову... - говорила Марина, придивляючись і прислухаючись, як булькотіла у кал'яні вода, коли хан тяг з чубука дим. - Від сьогодня ти вже ніколи од мене про них не почуєш. Будемо говорити про щось інше.
Але вона вже не чула, про що далі говорив хан, бо її думками опанував жах, що хан лишиться у неї на ніч. Марина вже бачила у ньому труп і не мала сили навіть дивитися йому в очі. У великому напруженню нервів вона ледве діждала, поки хан викурив два кал'яни, і після того почала скаржитися на хвороби так, що незадоволений хан мусив іти від неї. На другий день Іслам Гірей почав кашляти і став хворіти. Через чотирі дні до Бахчисараю прибули посланці від польського короля, щоб намовляти хана йти спільно з королем походом на Хмельницького, але ханові вже так погіршало, що він не допустив посланців до себе, і ті поїхали у Стамбул до Султана. Поки минув тиждень, хан Іслам Гірей лежав уже тяжко хворий. Він кашляв, не мав чим дихати і не вставав в ліжка, а всі справи вершив найближчий до хана мурза Хамамбет. Передчуваючи свій кінець, Іслам Гірей покликав до палацу найближчих своїх мурзїв та старшого євнуха і почав з усіма прощатись. - Всемогущий Аллах, - надсилу промовляв він, - кличе мене до себе. Скоряюся його волі. Дякую вам усім за вірну мені службу й слухняність і хочу кожному з вас щось подарувати, щоб ви, маючи ті подарунки перед очима, повсяк час мене згадували. Тут хан почав перелічувати, кому й що він дарує : тому найлюбішого коня, тому сідельце сріблом коване, іншому шаблю з самоцвітами... - А тобі, Хамамбет мурза, - сказав хан, коли дійшла черга до Хамамбета - як першому моєму прибічникові й порадникові, дарую я, на спомин про себе, найлюбішу мою жінку Газізю. Не кривди її й поводься з нею чемно й обережно, бо вона шляхетського українського роду й дуже гонорлива... Всі мурзи припадали навколюшки до ханського ліжка і цілували його у руку. На другий день після того хан помер; його поховали, як годиться по татарським звичаям. У гаремі ханському стояв стогін і ридання. Жінки хана бідкалися про свою долю, не відаючи, куди їх подінуть. Тільки Марина була до цього байдужа, бо всі її думки були у тому, як би подати звістку Богунові, що тепер вона вільна і бажає утекти на Вкраїну. Через кілька день по Марину прийшли євнухи, щоб одвести її до гарему Хамамбета, але вона ставила своі вимагання: - Я піду тільки разом з своєю служницею Астарою! - Але Хамамбетові подарована тільки ти, а не Астара, - сперечалися євнухи. Марина правила своє: - Нехай Хамамбет купить Астару. Перекажіть йому, що я не буду жити без Астари і накладу на себе руки. Марину лишили ще на який час у ханському гаремі, поки застережений ханом про завзяту її вдачу Хамамбет, одкупив Астару. Тоді разом з нею улюблена ханом жінка Газізя перейшла до Хамамбета. Не легко розповісти про ті муки, що за останній час пережила молода жінка. Перші дні після отруїння хана вона ще жила почуттям задоволеної помсти на ханові за себе й за Україну й те почуття заступало всі інші, але через який час, коли серце вже досить упилося помстою, Марина побачила, що смертю Іслама не досягнено аж ніякої мети, бо Україна і на далі буде гинути під натиском татарів та поляків, її ж, Марини, особиста доля буде далеко гіршою,
ніж за життя з ханом. Надія на те, щоб передати Богунові звістку та ще й дістати од нього порятунок, що далі все більше покидала молоду жінку, бо тепер, коли татари були ворогами України, до Бахчисараю не приїздили ні козацькі посланці, ні українські крамарі. Що ні день, то Маринину душу все дужче сповивала нудьга, а серце заливалося розпукою, і вона вже двічі умовляла Астару, щоб та дала їй отрути й недопустила її достатись на знущання ще й другому бусурманському ласунові. Хамамбет навідувався до покою Марини, але поки що не чіпав її, бо і у бусурманів істнує звичай, щоб жінки додержували який час жалобу по чоловікові. Тим часом ханом став брат Іслам Гірея, Махмет Гірей, і у Стамбулі йому було наказано, по проханню королівських посланців, іти разом з польським королем на Вкраїну і сплюндрувати її дощенту за те, що Хмельницький прилучився до Москви. Хамамбет почав збиратись у поход, і у Марини виникла думка попроситись, щоб він узяв її з собою, а там на Вкраїні, під час походів та бойовищ, утекти на волю. Тепер уже не було чого опасуватись, щоб прогнівати татарів своєю утечою, бо вони були одверті вороги України. - З такою думкою, одного разу, коли Хамамбет завітав до Марини, вона почала у розмові з ним пригадувати, як її брав з собою хан, як вона з того раділа й як любо їй було жити з ханом у наметі. Чарівна врода Марини, разом з її вихованням та вдачею, вабила до неї Хамамбета ще тоді, коли він звернув на неї увагу хана, тепер же, коли молода жінка пишно розквітчалася і була вже його властністю, мурза хижо поглядав на її молоде тіло, нетерпляче сподіваючись того часу, коли скінчиться жалоба її по ханові. Зваживши на бажання Марини і підлічивши, що жалоба її скінчиться під час походу, Хамамбет згодився взяти Марину з собою у поход разом з Астарою і другою своєю жінкою Гафіфе. ХІХ Придбавши собі спільником кримського хана, польський король послав коронного гетьмана Потоцького і з ним під сто тисяч війська руйнувати Поділля. Хмельницькому неможливо було заступити Потоцькому шлях, бо з Криму мов чорна хмара наступала на Вкраїну орда, і Поділля лишилося необороненим. Потоцький з своїм великим військом сунувся понад Дністром, вимагаючи од людей покірливости до панів, але завзяті подоляни, що шість років уже проливали кров за свою волю, все ж таки не хотіли скорятися, не вважаючи навіть на велику силу поляків. Вони узброїлися хто косою, хто вилами, хто сокирою, а більшість самими кійками та ножами, і з тією зброєю обороняли свої села й міста. Певна зброя, як рушниці й шаблі, мало у кого траплялася, бо її вже кілька раз одбирали по Поділлю поляки, під час своїх наскоків. Зрозуміло, що не маючи доброї зброї, подоляни тисячами гинули від куль і шабель добре узброєного комонного польського війська, а села їхні займалися від огню польських гармат; проте розпука серця геть знищила у подолян почуття страху, й вони, не вагаючись, йшли на видиму смерть. Лишаючи позад себе пожарища й купи трупу, Потоцький дійшов до міцного замчища Буші, де засіло шість тисяч подільських левенців та галицьких опришкв. Всі вони, як і узброєні мешканці Буші, бачили собі неминучу смерть, проте зважили за краще вмерти всім разом з жінками й дітьми, аніж датись живими до рук немилосердного ворога. Почалися під Бушою щоденні бойовища й штурми. Подоляни й галичани билися, як роздратовані звірі... Всякий дбав тільки про те, щоб якнайдорогше віддати своє життя; але сила була занадто нерівна і до того у Буші не було гармат, у Потоцького ж їх було більше сотні, й він громив замок бомбами. Довго
оборонці Буші давали ворогам одсіч, поки нарешті поляки, спустили воду з ставка, що захищав Бушу з одного боку, і через той ставок вдерлися у місто. Украінці почали битись вулицями, запалювали свої хати й заганяли ворогів у вогонь, перекопували вулиці рівчаками, щоб тим вигубляти ворогів, але сила брала своє, і кількість оборонців щогодини зменшувалася, а через деякий час не було вже кому змагатися. Тоді жінки, що ввесь час билися поруч з чоловіками, почали власноручно вбивати своїх дітей і самих себе, решта ж їх збилася у льосі, де переховувався порох, і там дружина вбитого сотника Зависного запалила бочку пороху і поховала всіх під руїнами замку. З під Буші Потоцький повернув до Бугу на Брацлав. Щоб заступити йому шлях на Чигирин, гетьман зібрав до Брацлаву полки Лубенський, Брацлавський та Винницький. Не вважаючи на те, що Хмельницький знав, як Богун тільки цей рік відцурався гетьманської булави, вів все ж таки не доймав Богувові віри, опасувався його і заздрив його славі. Свою неправдиву невдячність до Богуна гетьман яскраво виявив тепер у тому, що зібрані у Брацлаві полки доручив не Богунові, а молодшому полковникові, Мізко-Дубині, призначивши його наказним гатьманом. Проте Богун не був себелюбцем, не ремствував і, щоб не пошкодити справі, корився Дубині. Порадившись поміж себе, полковники зважили було оборонятися у Брацлаві, але скоро до них надійшла звістка, що татари йдуть на необоронену Умань, мають переняти козакам шляхи до Чигирину й гетьманського війська, і через це Дубина зважив за потрібне покинути Брацлав і йти до Умані. Тут, під час переводу через Буг, Дубину було вбито польською бомбою і за старшого знову таки лишився Богун. Перевівши військо за Буг і одвівши його на дві милі од берегу, Богун отаборився на ніч біля невеликої річечки. Гіркі думи обсіли тут завзятого полковника. Вороги чорними хмарами заступили Украіну з заходу й з півдня. Новий спільник і державець України помочі їй не подавав, гетьман же, замісць того, щоб обороняти рідну землю, послав двадцять тисяч козаків із Золотаренком у Литву, щоб добувати литовські городи для московського царства. Сила України розкидалася й гинула, і по Поділлю й Брацлавщині горіли міста та села від рук ворогів, а часом і сами селяни палили свої оселі, щоб не доставалися вони ворогам, і виходили після того до Дніпра й далі, на лівобічну Україну. Як смерклося, Богун з Довбнею та Влучком пішов обдивитися по табору, чи чатують вартові, чи добре посковані ланцюгами на ніч вози понавколо війська, чи чатує біля гармат залога і чи все у таборі напоготові на випадок несподіваного наскоку ворогів. Стояв місяць грудень і ніч була морозна. Земля біліла од снігу, а на темному небі сяяв молодик, оточений безліччю зірок, що грали своїм промінням на снігових кришталях, мов на самоцвітах. На заході сонця, за Бугом, на обрії неба відбивалося червоне полум'я пожежі, розстилаючи по снігу жовтогарячі стежки. Козацтво ще не спало, а, порозкладавши огнища, сиділо коло них купами. Почувши біля одного огнища бандуру та спів кобзаря, Богун наблизився туди. Козаки трохи розступилися і дали місце полковникові й його товаришам. Не старий ще, але з темними ямами замісць очей, кобзар співав про Перебийноса, який за Дашевом, під Сорокою, вигубив велику силу ляхів. Чимало поміж слухачів було ще тих самих, що ходили з Перебийносом і знали його криваву славу, і як тільки дума скінчилася, всяк з них почав додавати своє, чому був свідком. Набалакавшись досить про Перебийноса, козаки знову звернулися до кобзаря: - А ну, Дмитро, про Нечая! Нечая заспівай!
Кобзар попідтягав струни, спробував голоси й почав: Ой у Краснім на ставочку Туман осідає, Чатували козаченки У зеленім гаї. Ой, поставив козак Нечай Та сторожу в місті. А сам пішов до кумоньки Звінок риби ззїсти... Довго, довго виспівував кобзар про славного козацького лицаря, Данила Нечая, а побратим Нечая, Богун Іван, слухаючи ту думу, весь, пірнув у згадки про минуле, що було всього шість років до цього, але здавалося дуже давнім. - Хто ж ще лишився живий з нас, - міркував він, - що вийшли з Січі поруч з Богданом?.. Перебийніс, Ганжа, Нечай, Морозенко, Полов'ян, Мозир, Небаба, Чарнота, Бурляй, Мізко-Дубина всі вже поклали свої голови за ненькуУкраіну... От про побратима Данила вже співають кобзарі... Чи й про мене ж співатимуть?.. і чи скоро заспівають? - Від кого ти навчився ціх дум? - спитав Богун, коли втомлений кобзар спинився. - Ні від кого не вчився! - одповів той, повернувши до Богуна своє незряче чоло. - Сам усе те бачив. Сам скрізь з ляхами бився, а як захопили вони торік мене пораненого, та випекли мені очі так оце мені Господь милосердний так дав, що все, що було, пригадую та й виспівую. Кобзаря почастували горілкою, і він почав заїдати салом. Богун придивлявся до співця і пригадував, що схожий на нього козак бував і біля нього упоходах. - Чи ти не Дмитро Верша? - спитав вів. - Та Верша ж! А ти хто? - А я Богун Іван! - Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! - сказав кобзар і, знявши трохи шапху, вклонився Богунові. - Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров'я, а Україні на славу! - Що ж ти про мене співатимеш? - А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був. - Але через що саме? - Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? - Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п'єш, не гуляєш, сумуєш чогось... - Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив... - Полягли вони, правда проте дай, Боже, всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути! У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.
Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим. - Що скажете добрі люди? - Куди ж це ти, пане полковнкку, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш? - А ви звідкіля? - спитав Богун. - З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своіх покидати... будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде! - Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити. - А як же ми? - бідкалися селяни! - До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть! - Що маю чинити... - з сумом у серці говорив Богун. - Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов'я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України! - То вже дай нам хоч ватажка! - загукали селяни всі враз. - У нас нікогісінько з досвідчених козаків немає, самі посполиті. - Ватажка дам, - сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. - Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть. - Дозвольте, брати, мені вмерти! - вклонився Богунові старий Влучак. - Ти хочеш піти за ватажка? А ти ж знаєш скільки ворогів? - Знаю добре і хочу вмерти за рідний край! Покозакував я вже на своєму віку досить. Час уже й годі сказати; а то щоб часом, боронь Боже, не захворіти та не вмерти, по жіночому, на ліжку. Защеміло у Богуна серце. Тяжко йому було з вірним товаришем навіки розлучатися, але не пустити козака за рідний край вмерти не годилося... - Жаль мене за серце бере, розлучаючись з тобою, мій друже вірний, - сказав Богун. - Не віддавай же за дурницю свого дорогого життя! - А ви, - звернувся Богун до селян, - глядіть: бережіть мого товариша, славного на всю Україну! Заступайте його від ворожих шабель, та стійте одностайно, а як ні, то нема чого й захожуватись до змагання! - Про те не турбуйся, - одповідали селяни. - На чому стали, те й вчинимо: всі поляжемо, як у Буші полягли, а не дамося живі ворогам на знущання. Відаємо всі, що прийшов нам час... Ще вчора гріхи свої на духу спокутували. - Візьми сотню козаків! - звернувся Богун до Влучака. - Викликай охочих. Селяни радіючи кланялися Богунові, а Влучак зараз же зліз на воза і почав гукати на ввесь табір. - Агов! Козаки молодці, славні лицарі! Хто з вас світом нудить?.. Ідіть до мене! Кому життя обридло, той мені буде братом! Хто хоче голову за ненькуУкраїну покласти, той мені найлюбійший товариш. Всі йдіть до мене!
За кілька хвилин Влучака оступив цілий натовп охочих, так що довелося навіть мірятись, кому достанеться йти. Богун зняв шапку, поцілував вірного товарйша на останнє, й старий козак повів свою ватагу. Влучак знайшов те, чого шукав. Коли через кілька день до Демівки наблизилося переднє польське військо і почало її добувати, він з Демівцями добре його погромив і вигубив чимало ворогів, але через день до неї надійшло велике вороже військо з гарматами, запалило бомбами хати і штурмом вдерлося у місто. Тоді вулицями й по хатах счинчася смертельна січа. Українські діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх окропом, а селяни рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня невгаваючи тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами. Сам Влучак на цей раз не стрілами бив ворога, а рубався шаблею, обстоюючи окопи, а коли поляки вскочили вже у місто, він з козаками продрався поміж ворогами до церкви і обороняв її, аж поки вона не зайнялася. Тут біля пожежі, на майдані, він і поліг головою з усіма козаками, дорого віддавши своє життя. Демівці додержали свого слова: всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми. ХХ Прибувши до Умані, Богун похапцем почав рештувати її та узброювати мешканців. На окопи, що були пороблені навкруг міста, повитягали гармати і понатягали колод, щоб кидати їх на ворогів, коли ті лізтимуть наверх; а щоб лізти було трудніше, Богун звелів носити на окопи воду та поливати нею передні стіни. Вода зразу замерзла, бо саме заходило Водохреще і стояли люті морози, через це окопи скоро стали мов крижані. - Ну й хитрий же наш Богун... - гомоніли поміж себе козаки, поливаючи окопи. - І вигадав ж отаке! Ну хтоб таки його надумав, щоб з окопів зробити сковзалку? Саме добре тепер на громаках спускатись! І козаки робили з криги громаки і, весело пустуючи, спускалися з окопів у рівчаки, не думаючи про те, що може завтра по цих самих окопах вони покладуть свої голови. Ледве вспів Богун упорядкувати Умань до облоги, як з Півдня, мов та сарана, висипала з лісу орда, а з заходу темною хмарою підступили ляхи. Ті і другі поєдналися й облягли Умань з усіх боків так, що здавалося й гадюці не було де пролізти і, скільки не дивився Богун понавколо, а ні в який бік не бачив він краю ворожого табору. Ворогів було більше, як двісті тисяч, у нього ж під рукою було дев'ять тисяч козаків та тисяч п'ять узброєних мешканців, уманців. Ставши табором, Потоцький послав до козаків посланця, умовляючи їх не змагатись даремно, а піддатись на милость короля. Замісць одмови Богун велів палити у ворожий табір із гармат. Тоді Потоцький викотив усі свої гармати і почав запалюати місто бомбами, але козаки накривали хати повстями та шкурами і не давали вогню розпалитися. Побачивши, що бомбами нічого не вдіють, спільники на третій день пішли на окопи штурмом. Чимало поляків і татарів полягло від козацьких куль, доки добігли вони до рівчаків, а вже вилізти з тих рівчаків на верх окопів не судилося нікому через склизоту. Тим часом з поля ляхи й татари сунулися й сунулися і у рівчаки мов весняна повідь, уливалися нові полки. Скоро по рівчаках не було вже місця, щоб стояти, з поля все сунулися поляки й плигали прямо на голови своїм, бо не мали сили здержати тиск задніх натовпів. Тут почалася по рівчаках боротьба ляхів з ляхами, а татарів з
татарами, бо всяк намагався бути на версі, а не на споді, під ногами натовпу. Вороги давили один одного ногами й різали зброєю, аби не лишитися на споді. За годину рівчаки були повні трупу й живих людей, що гинули під вагою трупів. Загативши своїм трупом рівчаки вороги почали лізти вже вище на вали, але через склизоту вони падали назад, ріжучись об власну зброю. Почали тоді ляхи рубати лід шаблями та робити приступки, але це брало багато часу і козаки вбивали їх з рушниць, а як бачили, що денебудь вороги долазили вже до гори, то з стін кидали колоди і важка колода давила кілька десятків ворогів. Потоцький та Хамамбет мурза, що керував татарським військом, не вважали на велику страту людей, бо війська у них було більше, ніж треба, і зважили на тому, щоб хоч би що, а добути Умань і взяти Богуна у бранці. Як ні славно й завзято оборонялися козаки, а все таки становище їхнє щогодини гіршало, бо що далі скирти лядського й татарського трупу зростали вище та вище і скоро мали досягти до верху окопів, і тоді б уже ніщо не перешкодило ворогам вскочити у місто і люто помститися на козаках. Побачивши, що в одному місці ляхи вже ось-ось вилізуть на окопи, Богун покликав Довбню: - Бери, брате, пів тисячі козаків і держися тут до загину, а я вдарю на ляхів ззаду. Сам Богун взяв тридцять сотен вершників і, вибігши з ними за браму, гукнув: - А ну, діти покажемо ляхам козацьку вдачу! Невразливість під час усієї війни та незмінна вдача у бойовищах зробили те, що Богун тепер прямо грався з смертю й виробляв з ворогами таки несподіванки, що нікому б того і в думку не впало. Так і тепер, коли поляки досягли вже верху окопів, зчепилися там груди до грудей з Довбнею і здавалося зараз захоплять собою Умань, несподівано позад штурмових полків заблищало шаблями тридцять сот комонних козаків і вдарили ті козаки на них, мов блискавка з дощової хмари. Жах узяв поляків і, утиснуті з двох боків, кинулися вони врозтіч. Богунові того тільки й треба: справив він тут їм такий кривавий бенкет, що такого не було від Батогського бойовища. Угляділи татари, що їхні спільники тікають, кинулися й собі геть до свого табору. Задзвонили в Умані в усі дзвони, і з церков вийшли на майдан попи з корогвами, щоб там зустріти й поблагословити свого оборонця - славного побідника численного ворожого війська, а Богун на і чолі трьох тисяч завзятих козаків, красуючись у червоному жупані на білому огирі поміж синіми козацькими чумарками, мов пишна рожа поміж васильками, минув уже уманську браму і під радісні вигуки уманців прямував до майдану. Два дні відпочивали поляки й татари після невдалого штурму, вагаючись, що почати, а на третій день піднялися обома таборами і пішли на схід сонця. Це дуже збентежило Богуна, бо зі сходу він сподівався на поміч собі гетьмана, а оскільки гетьман не відав, яка велика сила буде у поляків і що вони вже сполучилися з татарами, то й міг з невеликою силою ускочити спільникам до рук. Як Богун гадав, так воно справді й було: Хмельницький ішов на Умань, маючи при собі не більше, як тридцять тисяч війська разом з москалями, що нарешті прийшли йому на поміч. Провідавши про таку невелику силу гетьмана, спільники й пішли йому назустріч, щоб погромити його на шляху і не допустити сполучитися з Богуном. Щоб перестерегти гетьмана і врятувати його й останнє українське військо, Богун знову викликав три тисячі охочих козаків, вершників, і кинувся за
ворогами. Всю ніч і день ішов він походом Чигиринським шляхом, а на другу ніч почув, як на схід сонця ревіли гармати. Богун зрозумів, що йому не пощастило перестерегти гетьмана, і той, застуканий несподівано величезним ворожим військом, неминуче мусить загинути з усіма козаками, або ще гірше: дістатись ворогам у бранці, що було б смертю всієї України. Всі ці думки, мов блискавка, опекли славного полковника і викликали у ньому шалене, нечуване завзяття: він зважився з трьома тисячами козаків вдарити на числене вороже військо, аби счинити у ньому гармидер і тим полегшити становище гетьмана. - Брати мої любі, славні лицарі! - звернувся Богун до своїх козаків. Чуєте, як на сході ревуть гармати? Там з малим військом гине наш козацький гетьман Богдан Хмельницький, що визволив Україну з тяжкого ярма. Ліпше, діти мої, нам усім тричі вмерти, аніж допустити, щоб гетьмана було взято у бранці. Вдаримо на ворогів ззаду і будемо продиратись до гетьмана на поміч. Що буде, те й буде, а не покинемо товариства у пригоді і не дамо потоптати козацької слави! Чи згодні ви вмерти разом зі мною? - Куди ти, батьку... - загуло по полю, - туди й ми за тобою! Хоч умерти, то й умерти! Кинувся Богун на постріли і набіг на заднє польське військо. Ніхто його не сподівався, ніхто поночі не знав і не бачив, скільки у Богуна війська. Розгляділи поляки козаків тільки тоді, коли вони кришили вже їх шаблями. Кинулися задні полки врозтіч, козаки вдарили на середніх, поточилися на обидва боки й середні, зчепилися козаки з перідніми. Продерся Богун з своїми козаками через числені полки ворогів і збив у їхньому війську гармидер саме тоді, коли поляки й татари зовсім напосіли на Хмельницького, роздерли козацьке й московське військо надвоє і одняли вже в останнього чимало гармат. Тепер, поки поляки билися з Богуном, а сполохані татари теж припинили свої наскоки, Хмельницький упорядкував своє військо і, обклавши свій табір валом з мерзлого грунту, мав уже змогу дати ворогам добру одсіч. П'ять день поляки й татари добували Хмельницького й Богуна, але далі не витримали морозів і пішли поляки палити села по Поділлю, а татари розпорошилися мало не по всій Україні забирати ясир. ХХІ Марина була свідком всіх подій під Уманю. Як тільки вона разом з Хамамбетом мурзою прибула під Умань, всі думки її полинули туди, за окопи, де був її милий. А що він був там, про те говорили всі навкруги, страхаючи Богуном один одного поміж татарів. Перед молодою жінкою стояла тепер тільки одна думка, одна мрія: утекти з татарського табору і добігти до козацьких окопів, що блищали кригою на сонці, мов кришталеві будинки у чарівній казці. Ті окопи були так недалеко, що по ним навіть вартових було видко і добігти до них здавалося так легко... Проте догляд за Мариною у Хамамбета був далеко сильніший, ніж у хана, бо хан кохав її справжнім коханням, вірив їй, давав багато волі й навіть боявся зробити їй щось прикре; Хамамбет же, що не був ще її чоловіком, не дуже то потурав їй. До того ж Марина була у наметі мурзи не одна з Астарою, а ще з жінкою Хамамбета, Гафіфе. Ця остання дуже не любила Марину, бо бачила у ній свою скору розлучницю і стежила за всяким рухом осоружної їй українки.
Криючись од татарки, Марина радилася нишком з Астарою про втечу, але ніякого випадку до того не траплялося. Через кілька день почався великий штурм Умані, про який уже розповідано. Земля трусилася від реву гарматів і стогнала від тупотіння десятків тисяч коней та галасу несчисленого війська. Стоячи біля намету, Марина бачила як до блискучих, зачарованих козацьких окопів, мов морські хвилі, линули великі лави татарського та польського війська і зникали десь по рівчаках, не заступаючи сяйва крижаних стін. Серце її замирало страхом за долю братів по крові й по вірі та рвалося полетіти туди, де точилася гаряча козацька кров за волю рідної України, щоб самій схопити шаблю і битись поруч з славним оборонцем Умані, її коханим. Аж ось почулися від Умані нелюдські вигуки жаху й розпуки, і Марина побачила, що всі натовпи татарів та поляків біжать од окопів, мов сполохана отара овець од вовків, а слідом за ними широкою лавою летять кіньми, з блискучими шаблями у руках, як один, браві й завзяті козаки, рубають втікачів по головах, по шиях... плечах... А попереду всіх козаків, мов Божий гнів, розкидав смерть крем'язний велетень у червоному жупані. - Богун!... Богун! - несамовито ревіли жахливими голосами татари і добігши до свого табору, ламали натовпом гарби, рвали намети й давили один одного, хоч козаки за ними й не гналися, а повернули на польське військо. - Іване! - мимоволі вибилося у Марини з грудей, і вона, приваблена мужньою, лицарською красою свого милого, зробила рух бігти до нього, але до неї, помітивши той рух, підскочив євнух, а Астара схопила її за руку і скоріше повела у намет. Змагатися з собою далі Марина не мала сили і тієї ж ночі зважилася утекти з татарського табору, а щоб зробити те непомітно, вони з Астарою надумали одягтись у чоловічі татарські халати та понадівати на голови шапки. Астара того ж дня купила у таборі два халати, шапки й чоботи з повбиваних татарів і, криючись од євнухів, принесла їх до намету. Увечорі, коли смеркло, Марина з Астарою залізли попід поли намету й почали переодягатися чоловіками. Руки їхні тремтіли з хвилювання і не слухалися своїх власниць, а серця колотилися так, що одна чула серце другої... Треба було поспішатись, щоб ніхто їх не застукав... ще кілька хвилин, і вони будуть на волі. - Ножа ще дай, Астаро! - прошепотіла Марина. - Я візьму його на всякий випадок. Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт. 3аправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми. - Держіть, держіть! - галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. - Кличте сюди великого мурзу! Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю. Скрик розпуки вибився з грудей Марини. Її разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
- Вони хотіли втекти! - підскочила Гафіфе до мурзи. - Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче! - Дайте світла! - гукнув сердито Хамамбет. Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах. На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх... Тільки сум одбивався в очах Марини... Сум за страченим життям... за розбитими мріями. Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо: - От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде... я надіну на тебе пута! - А ти, зраднице! - звернувся далі гнівний мурза до Астари. - Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем! Астару вхопили євнухи за руки. - Володарю! - впала навколюшки Марина. - Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію! Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе: - Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить! - Ні, цій ще рано покидати землю! - сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною. - Молю тебе, володарю! - припала до ніг мурзи Марина. - Я ноги тобі цілуватиму - помилуй Астару! - Дурниця це! - скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо молодій надіти пута, а старій відтяти голову! - Прости мене, Астаро! Це я тебе згубила! - Скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки. - Прощай, дитино моя! - обізвалася Астара вже зза намету. - Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти... В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею. ХХІІ Урятувавши гетьмана з скрутного становища і почувши, що татари забирають по Вкраїні людей у неволю, Богун, по згоді з гетьманом, повернувся з своїми козаками до Умані, взяв там три полки козаків і почав винищувати по Вкраїні татарські загони та одбивати забратих у неволю людей. Мов той орел, літав він по Київщині й Брацлавщині, звідкіля тільки мав звістку про наскок татарів; шулікою несподівано падав на бусурменів і вигубляв їх доноги, або брав у бранці; дуже часто траплялося, що той, хто за годину до того гнав українців до Криму батогом, тепер сам ішов з пов'язаними назад руками або з мотузком на шиї.
Упоходах та у бойовищах минуло три тижні. Налякані Богуном татари кидали ясир і тікали на південь. У початку четвертого тижня найбільший татарський загін з великою кількістю невольників перейшов за Буг. Не вагаючись, козацький ватажок послав Довбню з сотнею козаків вистежити той загін, сам же з трьома полками посунувся слідом по ньому. Надвечір другого дня Довбня повернувся й розказав, що великий загін татарів сплюндрував Саврань, набрав ще ясирю й розташувався біля Саврані табором, упорядковуючи невольників. Розпитавши Довбню, де й як саме стоять татари, Богун прямо з походу направив полковника Глуха з Уманьським полком стати в лісі, на східньому боці Бугу, проти Саврані, а сам з останнім військом перейшов на західній бік Бугу і обійшов за ніч Саврань з півдня, вистежив за нею татарський табір і, як тільки почало благословлятись на світ, мов вихор, налетів на татарів, витолочуючи кіньми тих, що ще спали, і рубаючи тих, що вже прокинулися. У таборі збився нечуванний гармидер. Татари натовпом кинулися до коней, що паслися косяком оддалеки, але кілька сот козаків вже заняли татарський косяк і, переймаючи тих, що бігли до нього, у пень їх рубали. Побачивши, що коней уже не добудуть, татари намагалися тікати пішки на південь, але тут так само чекали козацькі шаблі і за півгодини все поле біля Саврані вкрилося татарським трупом. Про ясир тепер татарам годі вже було й думати, всяк рятував тільки самого себе, і козаки вже розв'язували бранців, а ті падали навколюшки, прославляючи Милосердного, що зглянувся на їхню недолю. Дуже мало кому з татарів пощастило вихопитись з табору й уникнути козацької помсти: тільки ті врятувалися, чиї коні стояли на припоні біля наметів та возів; усі останні бусурмани, побачивши, що на південь їм нема шляху, кинулися до Бугу, намагаючись переходити його бродом, але тут саме вибіг до берегу Глух з своїм полком і вдарив на татарів з того боку. Жах обхопив тоді бусурманів і, впавши навколюшки, вони просили про милосердя. Богун лютував сьогодня, як ніколи. Він смакував смерть бусурманів, помщаючись разом і за зраду козакам хана Іслама Гірея, і за загублену долю своєї нареченої, і за руїну Украіни, але коли йому сказали, що біля річки татари вже покинули зброю і просять про милосердя, він зараз кинувся туди щоб припинити різанину. Його сивий кінь хутко ніс свого славного вершника повз намети й гарби спорожнілого ворожого табору до Бугу, красуючись перед іншими кіньми, немов розуміючи, що його володар найголовніший і найславніший тут за всіх; але враз могуча рука Богуна примусила його стати на місці: від одного з наметів Богун почув своє ймення "Іване!" Хоч не голосно пролунав той поклик, але Богун пізнав той голос, що кликав його: то був голос його милої, його нареченої Марини. Раптом повернувши коня на поклик, Богун побачив Марину, що мов пташка з перебитим крильцем то вставала з землі й простягала до нього руки, то знову падала до долу. Він вскочив з коня й кинувся до неї. Марина бліда, як смерть, впала йому на груди, заливаючи свого милого гарячою кров'ю, що цівкою вибивалася з її грудей. Татарський загін, що його тільки що погромив Богун, належав мурзі Хамамбетові. Як тільки в його таборі збивсь гармидер і він побачив, що козаки зайняли його косяк, татарський хижак зразу зрозумів, що його військо загинуло і, щоб не вскочити козакам до рук, йому треба тікати, якнайскоріше. Зваживши це, Хамамбет з кількома мурзами скористалися з того, що коні їхні стояли на припоні у самому таборі, скочили на тих коней і кинулися тікати, але раніше вони власноручно покололи ножами своїх жінок, щоб ті не до сталися живими ворогам.
- Голубко моя, нещасна! - промовив Богун, не вдержавши сльози, що впала од очей на голову Марини. - За що ти прийняла такі муки? Він послав до річки Довбню, щоб припинити там різанину, а сам поніс зомлілу Марину знов у намет, поклав на подушки, розрізав пута, що глибоко в'їлися в її ноги, і покликав до пораненої знахаря. Через який час у намет до Богуна надійшли полковники Пушкаренко та Глух. Вони підрахували здобутки славного бойовища: живих татарів захоплено було у бранці дві з половиною тисячі, вбито ворогів було більше трьох тисяч, коней захоплено було біля сьоми тисяч, а скільки було визволено невольників, того ще не підлічили, хоч уже й налічили більше, як десять тисяч. Опріч усього того, захоплено було біля сотні возів, навантажених срібними та золотими речами награбованими татарами на Вкраїні. Маринина пораза була не смертельна і того ж дня, коли пораза була добре перев'язана, Богун вирядив свою наречену санками до Умані, щоб там у сім'ї полковника Глуха вона вилежала, поки пораза загоїться; сам же він, пославши татарських бранців гетьману в подарунок, знову подався переймати татарські загони та визволяти бранців і громив орду доти, поки не лишилося на Вкраїні жодного бусурмана, та ще й Сіркові на Січ Запорожську послав звістку, щоб переймав орду у Дикому Полі. ХХІІІ За невеликий час Україна знову стала вільною у найбільших своїх межах, разом з Покуттям, Галичиною й Забужжям. Сталося це через спілку Хмельницького з королем Свейським та королем Семиградським. Спільники обступили Польщу з трьох боків, і козаки разом з спільниками опанували Львовом, Краковом і Варшавою, сам король польський мусив утекти під захист Австрійського цісаря у Відень. Польща майже не істнувала і, завдяки тому, напівзруйнована Україна нарешті хоч тепер мала надію скільки років одпочити. Богун прибув з походу до Умані. На ганку будинку полковника Глуха його радо привітала чарівної вроди молодиця, вбрата у коштовне, сріблом гаптоване українське вбрання, з червоними коралами та перловим намистом на білій шиї. Та молодиця була Богунова наречена, Марина, а все її вбрання складалося з його подарунків, що полковник вислав їй з походу: з Перемишля й зі Львову. Богун тут же на ганку взяв Марину у свої мідні обійми і з щирим серцем почав цілувати, але вона, вся засоромлена, випручалася з його рук, а щоб не образити його тим, скоріше почала запрошувати до горпиць. Тепер, ставши вільною, Марина почула серцем, що не має права важити на Івана, як на свого нареченого. - Іван був моїм нареченим, - міркувала Марина, ще задовго до його приїзду, це правда, але те було ще тоді, коли я була дівчиною. З того минуло сім років... Та яких довгих років... - Скільки за ті роки я перебула, перестраждала... Я не дівчина тепер, а вдова, що була бусурманкою... Нарешті я злочинниця... Чи годиться ж після всього того мені важити на славного українського ватажка? Через такі міркування Марина тепер здавила своє серце і, поки вони увійшли у покій, примусила себе поводитись з своїм нареченим тільки як з стародавнім приятелем. Богун зразу помітив і зрозумів, які думки сповили Маринине чоло і яке почуття обхопило її душу. Він угадав, що молода жінка тільки примушує себе
бути такою, бо знав про її до себе кохання, й щоб враз підняти свою наречену з непевного становища, взяв її по друзяцькому за руку і почав говорити навпрямки: - Тепер, Мариночко, коли Україна вільна від ворогів, здається, ми маємо право подбати про свою власну долю. Ми так довго сподівалися її, що тепер маємо право й не відкладати надалі свого щастя. Чи не пішли б ми завтра ж до церкви шлюб узяти, як що тільки ти не важиш мене за дуже старого для себе. Що ти мені на це скажеш? Марина зоблідла на виду. Їй доводилося говорити не те, чого бажало її серце й до чого линули думки і вона не мала сили дивитися в очі тому, кого кохала, бо знала, що тоді вона не буде владна над собою. - Ні, Іване, - журливо одповіла Марина, - спасибі тобі за твоє щире серце, але те, що ти був колись моїм нареченим, не накладає на тебе обов'язку брати зо мною шлюб після всього того, що було. - Що ти говориш, Марино? - пригніченим голосом спитав Богун. - Який тут обов'язок? Неначе ти не знаєш, що я кохав тебе ввесь час, що я нудив без тебе і тільки у бойовщах знаходив собі розвагу? Як сонечка ясного, сподівався я цього бажаного часу, коли ми з тобою поєднаємося, щоб біпьше не розлучатися до віку! - Ти не будеш зо мною, Іване, щасливий, бо я не можу дати тобі тієї чистоти першого кохання й дівоцтва, що їх повинна принести своєму молодому всяка дівчина. Я вдова бусурмана. - Не згадуй, Марино, того, що було. Воно минулося й не вернеться. Все, що ти робила, було з моєї згоди і за ради щастя України. Душа ж твоя лишилася чистішою за сльозину. Вона, твоя душа, мені потрібна, шоб з'єднати її з моєю. - Душа, ти кажеш, чиста?.. Ти ще не відаєш. Душа моя чорна, як паща пекла. Я душогубка. Я отруїла Іслама Гірея За його зраду Україні. Марина говорила це пригнічено, жахливо, Богунові ж відразу стало чогось дуже весело. - Невже правда, Мариночко? Ну й завзята ж ти... Але мене цим не налякаєш. Він обняв її за стан і, пригортаючи до себе, казав далі жартовливо: - Я не боюся отрути, Мариночко!.. Мені ти не даси її, бо ти мене кохаєш. Ну, глянь же на мене, мов сонечко... Усміхнись скоріше... Куди ховаєш од мене свої очиці ясні?.. Він горнув молоду жінку до себе й зазирав їй в очі. Тепло його тіла доходило Марині до серця й сили кидали її... - А все таки, Іване, обміркуй - почала вона нерішуче. - Мовчи, мовчи!... - Затулив він їй рота. - Я здобув теба мечем у бойовищі з Хамамбетом мурзою. Ти моя бранка і повинна коритися моїй волі. А воля моя у тому, щоб ти була моєю дружиною. Сили більше не було... Марина схилилась на могучі груди свого милого. - Скорюся, мій любий!.. Мій бажаний!.. ХХІV
Після шлюбу молоді поїхали до Винниці, бо Богунів Винницький полк знову стояв у своєму місті. Проживши там тільки один тиждень, Богун налагодився оглянути землі свого полку, щоб дати їм лад і в ту подоріж взяв із собою й дружину. Багато міст та сел по Винницькому полку траплялося поруйнованих та попалених. Багато людей покинули свої оселі та подалися за Дніпро на Слобідську Україну, а слідом за ними збиралися туди ж і інші. Натрапивши на такі села, полковник умовляв селян не покидати политу сльозами й кров'ю предківщину і не йти в чужі краї, а тим з селян, у кого були поруйновані оселі, він давав гроші на нове господарство. З міст, що лишилися цілими та в достатку, полковник збирав податки і передавав гроші тим, хто лишився без нічого; на ті ж землі, що були зовсім покинуті, він переселяв з міст таких, у кого зовсім землі не було, і таким чином знову залюднював спустошену країну. Марина була без краю щаслива оглядати свою рідну країну, розпитувати людей про їхнє лихо і давати їм поміч і захопилася працею свого чоловіка, навіть, більше за нього самого. Проїздивши по Поділлю все літо і вертаючись уже до Винниці, молоді заїхали на свої предківські маєтки, одібрані колись панами. Марина ще з далеку впізнала надбережні кручі річки Бугу, що біля них жила малою і по тих кручах знайшла, де стояла оселя батьків. Від тієї оселі лишився тільки смітник та купа цегли, все ж останнє було зруйноване й попалене. Проте, які дорогі були ті руїни для Марини! Вона ходила понавколо них, придивляючись до землі, що по ній колись бігала маленькими ногами. Всякий горбочок землі або ямка викликали у душі молодоі жінки цілу хмару далеких згадок, переносючи її у щасливі залиті соняшним промінням, дитячі роки з ласкою матері й батька. Нарешті Марина побачила й живого свідка свого дитинства - то був сад. Він жив і зеленів ще й тецер, тільки порідшав, постарів, заріс лободою й дивився на Божий світ, як старий дід, покинутий своїми дітьми без догляду. Побачивши повні сліз очі своєі любої дружини, Богун узяв її за руку: - Хочеш, Мариночхо, я збудую тут хатку і будемо на те літо тут жити? Марина глянула на чоловіка вдячними очима. - Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!.. З подорожі молода жінка повернулася до Винниці з задоволеною й заспокоєною душею, у щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелось знову виступати у похід, тільки вже не на поляків, що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з'явилися на Поділлі. Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той самий що його Іван носив на грудях вісім років і зняв тільки після шлюбу. - Нащо ж, Мариночко, його тепер надівати? Адже ти моя тепер, моєю й будеш! говорив здивований полковннк. - Надінь, надінь, мій любий. Він обереже тебе од смерти й порази, як всі вісім років оберігав. - Він оберігав?
- А ти гадав, що таке твоє щастя? Чи можливо ж людині бути у таких бойовищах, по яких ти був, кидатись прямо в обійми смерти, як ти кидався, і лишитися вісім років цілим? Це волосся, що я передала тобі у Бахчисараї, було замовлене небіжкою Астарою і через нього тільки ти й живий досі. Богун, жартуючи, покепкував з Марининих забобонів, але, щоб не хвилювати її дурницею, надів капшучок на груди. Татарські загони, що набігли на Поділля, були невеликі. За кілька тижнів козаки вправилися з ними, і загнавши на Буджак, повернулися до Винниці. ХХV Минуло кілька років. Польські пани не сміли й очей казати на Поділля, а як коли-небудь якийсь пан і насмілювався навідатись до своїх колишніх маєтків, то Богун його зразу виряжав назад, не звертаючи уваги на які б не було прохання, навіть самого короля. Тим часом гетьман Хмельницький тяжко занедужав і, зібравши перед смертю раду, просив козакїв обрати нового гетьмана. Він радив обрати або Київського полковника Ждановича, або Переяслівського Тетерю, або полтавського Пушкаря, або військового писаря Виговського. Про Богуна він не згадав, може, через те, що не любив його, а найбільше мабуть через те, що Україна була тепер під рукою московського царя, Богун же у свій час зрікся присягнути цареві. Старшина козацька знала, що старому гетьманові бажано було, щоб після нього гетьманував його син Юрась, і вона намовила козаків обрати за гетьмана Юрася з тим, щоб, пока він дійде літ, усіма справами заправляв військовий писар Виговський. Богун ще з переяслівської ради не бував у Чигирині і не брав участи у військових радах, бо подоріж до Чигирину була далека, Поділля ж завжди було небезпечне од ворогів. Сам він не мав ніякої охоти брати до рук гетьманську булаву. Йому було любіше оберегати волю свого рідного Поділля, до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину і був певний, що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом волі. Марина у цьому з ним не погоджувалася. На її думку тільки її чоловікові годилося взяти до рук після Хмельницького гетьманську булаву, бо все велике повстання й всі бойвища відбулися на його плечах, і обрання гетьманом Виговського зворушило й образило молоду жіику. Проте, цей випадок не перешкодив тому, щоб життя Богунів тяглося далі так само щасливо. До Винниці, правда, надходили вісті про те, що на Вкраїні почалися сварки, що полковники не хотіли коритися гетьманові, що Полтавського Пушкаря Виговському довелося, навіть, силою задавити, але сам Богун, сидячи далеко від гетьманського міста, не брав участи у тих сварках і на початку він не надавав їм великої ваги і не дуже турбувався з того. - Посваряться, поб'ються, та й знову погодяться! - заспокоював він свою дружину. - Козак без війни не може... Немає ворогів - поміж себе б'ються. Це вже така козацька вдача. Старого полковннка далеко більше турбувало те, що Марина почала хворіти. Та пораза що зробив Хамамбет, почала нагадувати про себе. Марині часто кололо у грудях, вона кашляла й дуже легко застужувалася. Так минуло у шлюбному житті Богунів вісім років. Сам Богун став зовсім уже сивий, хоч був ще крем'язний і досить жвавий. Марина ж, хоч і була далеко молодша за нього, зовсім знесилилася своєю хворобою й тільки під добру годину виходила на повітря разом з своїм чоловіком. У 1662 році до Винниці надійшла звістка, що Україна зовсім розірвалася надвоє і що на правобережній Україні обрато за гетьмана полковника Павла Тетерю. Ця звістка дуже збентежила Богуна, бо поділення України погрожувало її волі. Марину ж вона ще дужче обурила, ніж колишня звістка про обрання
гетьманом Виговського, і вона почала умовляти чоловіка покинути зовсім військову службу. - Ти, Іване, віддав Україні свої молоді літа й свою міць, тепер же, коли ти постарів, то маєш право подбати й про власний спокій. - Я послухався б тебе, Мариночко, коли б був певний, що Україна лишиться вільна назавжди і що на її волю ніхто не здїйме руку; проте такої певности немає, і через те, поки сила мені сісти на коня, я буду обороняти волю свого народу. - Так глянь, же, кому ти мусиш коритися! - хвилювалася Марина. - Кого повинен слухитись? Якогось Тетерю, що тільки й відомий став людям через те, що одружився з дочкою гетьмана! - На те була воля козацтва, щоб обрати Тетерю за гетьмана, і я повинен йому коритися. - Воля козацтва - ти говориш? Розпитай козаків, що прибули з Чигирину... Вони скажуть тобі, чия то була воля... Воля тієї горілки, що Тетеря викочував козакам десятками кухлів, та тих грошей, що він роздав. Хто про Тетерю чув під ті часи, коли ти з Хмельницьким віддавав своє життя за Україну та здобував козакам невмирущу славу? З хвилювання Марина почала кашляти і у неї пішла з горла кров. Наляканий Богун взяв її на руки і, однісши на ліжко, почав заспокоювати, кажучи, що скоро він вчинить її волю, покине полковницький уряд і виїде жити на хутір. Після цього випадку Маринина хвороба пішла хутко до свого сумного кінця. Вона вже не вставала з ліжка й танула, як свічка. Богун бачив недалекий кінець своєї любої дружини, і серце йому розривалося, але ні один з знахарів, що викликав він з Київа й з Львова, не зарадив хворій і на крихту. Через кілька місяців до полковника прибув од гетьмана посланець з листом. Прочитавши того листа, Богун зблід на виду, а далі з обуренням вдарив кулаком по столу. Знаючи свого чоловіка за дуже спокійного Марина догадалася, що у листі єсть щось непевне, і попросила показати їй листа. Богун схаменувся, зрозумівши, що вчинив необережно, але було вже запізно: не показати Марині листа тепер виходило б роздратувати хвору і зробити їй велику прикрість. Богун мусив дати їй листа. У листі гетьман Тетеря повідомляв Богуна, що Україна знову приєднується до Польщі, як рівний до рівного, мусить мати своє вільне козацьке військо й старшину, а оскільки козаки й полковники тепер уже не вороги, а спільники, то на Вкраїну вільні повернутись польські пани й осісти на своїх маетках. У кінці листа Богунові наказувалося не тільки не чинити панам ніяких перешкод, а навпаки сприяти тому, щоб вони осіли на своїх маєтках, а як часом денебудь селяни не коритимуться панам, то примушувати їх до того узброєною рукою. Марина з жахом в очах кілька разів перечитувала гетьманського листа, немов не доймаючи віри своїм очам; далі вона перевела очі на свого чоловіка, скрикнула щось не своїм голосом і впала на подушку, заливаючись кров'ю. - Мариночко, Мариночко, заспокойся! - кинувся до неї Богун. - Я не виконаю цього наказу. Тепер я бачу правду твоєї думки, що неможливо коритнся всякому пройдисвіту, що єдиним підписом своєї зрадливої руки може нищити здобутки довголітньої кривавої народньої боротьби! - Але Марина вже не чула свого чоловіка: смерть вже брала її у свої цупкі, холодні пазурі...
Через два дні Марина лежала на столі, вбрата в те саме вбрання, що у ньому зустріла колись свого нареченого в Умані, на передодні. Украй посивілий за ці дні Богун стояв біля труни тієї, що дала йому таке недовге щастя і покинула його старого доживати віку самотнім. Старий полковник молився і в молінні своєму просив Бога послати йому якнайскоріше смерть, щоб швидче з'єднатися на тім світі з своєю нещасною дружиною; тільки смерть не на ліжку, а лицарську, з шаблею у руці, як годиться козакові. У цю хвилину він згадав, що у нього на грудях Маринине волосся, те саме, що, як вона говорила, захищає його від такої смерти, якої саме, він і бажав. І хоч не доймав старий козак віри замовленням, але зняв з себе капшучок з волоссям і поклав його у труну. Скоро після того до полковничих горниць прийшли попи і понесли небіжку до манастиря над любу їй річку Буг, де Богун неодмінно хотів поховати свою любу дружину там, де він колись цілий місяць з славою оборонявся од польського війська. XХVІ Минув ще який час у сумному самотньому житті славного Винницького полковника. Тепер єдиною близькою до нього людиною лишився такий, як і він, старий побратим його Довбня. З ним Богун і жив в одній хаті і радився у справах. Час, що минув од смерти Марини, опріч журби за нею, дав старому полковнику ще багато прикрого. Польські пани, покладаючись на умову короля з Тетерею, посунули на Поділля, Богун же виряжав їх назад і по всіх сотнях свого полку сповістив, щоб не пускали панів на Вкраїну узброєною рукою. Тетеря слав йому накази з погрозами, але Богун робив своє. Тоді, щоб вгамувати упертого Винницького полковника, Тетеря прислав йому наказ їхати до Паволочі бути Паволоцьким полковником, Винницький же полк доручив слухняному своєму прибічникові. Цей лукавий універсал Тетері вразив Богуна у саме серце і, коли б тільки була жива Марина, він напевне зовсім покинув би службу; тепер же, лишившись бурлакою, він не наважився покинути працю і з великим болем та нудьгою у серці мусив попрощатись з полком, що їм керував п'ятнадцять років, і їхати у Паволочь. Проте й там Богунові недовго довелося пробути, бо в осени він дістав наказ іти з усім своїм полком до Білої Церкви, бо як сповіщав Тетеря, Україна у спілці з Польщою починає війну з Московським царством, що порушило Переяслівську умову. Богун зібрав свій полк і пішов у поход. У Білій Церкві старий полковник побачив багато новин. Понавколо гетьмана майже зовсім не було українських та запорожських козаків, а все крутилися панки та наймане, охоче військо, що звалося затяжним і складалося з німців, угорців та поляків. Стародавні козацькі звичаї, що панували за часів Богдана Хмельницького, тепер зникли, і у гетьманських покоях все одбувалося по панському, на польський зразок, сам же гетьман намагався вдавати з себе короля. Розкоші й пиха, що були понавколо Тетері, не спинили Богуна, і він під час першого побачення висловив йому свою догану. - Що ж це ти робиш, пане гетьмане? Ми з славної пам'яти тестем твоїм, Богданом, все життя своє билися з ляхами за волю України, і річки рідної крови пролили, поки визволили її з панського ярма та спорожнили од польського війська, а ти оце знову напустив у рідний край наш польського війська та ще хочеш і панів напустити, щоб знову ярмо на людей наших надіти. Не по правді ти, гетьмане, чиниш і не про Україну дбаєш, а мабуть, про власну свою користь!
Тетеря не звик, щоб з ним так говорили. Він аж позеленів з образи, але, здержав себе і, вдаючи байдужого до того, що почув од Богуна, одповів глузливо: - А тобі любіші московці? Пробач, полковнику - я не знав того. Коли б був знав твої бажання, то поєднався б з Москвою. - Даремно глузуєш, пане гетьмане! Мені однаково чужі й поляки, й московці, мені любі славні українські козаки, і на їхню силу та на міць українського люду годиться гетьманові спиратися, а не на чужинців. Тетеря далі не сперечався, але взяв собі на серце помститися за образу й збутися упертого полковника, що сміє не коритися його наказам та ще й повчати його, як треба гетьманувати. Через кілька день до разом з гетьманом та ким шіснадцять років селян, і скрізь було
Білої Церкви прибув польський король з своїм військом і козацькими полками рушив за Дніпро. Спілка з тими, з воювали, дуже дивувала на Вкраїні всіх козаків та чути гомін незадоволення з того.
За кілька тижнів спільники дійшли вже до Глухова, маючи думку йти звідтіля далі, у московські землі, але глухівчани разом з кількома сотнями козаків, що там стояли, не схотіли впустити ляхів у місто і почали змагатися. Таке становище Тетеря визнав саме підходящим для своєї помсти. Не наважуючись нічого зробити Богунові, щоб не обурити проти себе козаків, вів намислив збутися небажаного йому полковника з допомогою короля. З тією метою він передав козацьке військо Богунові, як наказному гетьманові, а сам вернувся з під Глухова до Білої Церкви, щоб звідтіля написати королеві на Богуна наклеп. Одного вечора, після того, як поляки вже кілька разів штурмували Глухів, а глухівчани всякий раз давали їм одсіч, Богун та Довбня сиділи біля полковницького намету та курили люльки. - Чув ти, брате, - звернувся Богун до побратима, - якого я сьогодні дістав наказу від короля? - Як скажеш, то почую... - спокійно одповів Довбня. - Щоб я з козаками добував завтра Глухів разом з ляхами! Довбня здивовано вийняв люльку з рота. - Так там же наші, козаки! - То ж то бо й є, що наші козаки! Так ото ж король і хоче, щоб ми самі своїх братів вигубляли, бо тоді, бач, йому легше буде нас осідлати! - А не діжде лях проклятийl Адже не діжде, Іване? Ти того не вчиниш? - Зрозуміло, не вчиню. Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог, я тепер ніяк не розберу. Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги. Зажилися, брате, ми з тобою на світі, через те й не знаємо, на яку ступити. Час нам на той світ виряжатись. - Та що й казати? Зажилися ми на світі та ще й здорово! От під Глуховом, глянь, скільки зараз козацьких полків зібралося, а чи ти ж хоч одного бачив з тих славних товаришів, що вийшли колись разом з нами та Богданом з Січі визволяти Україну?
- Жодного не бачив! Хіба може й є ще такі, що були під ті часи зовсім ще молоді, а з товаришів наших немає нікого. Всі вже полягли... Всі вже спочивають... І щасливіші вони, брате, за нас, бо знали, що клали голови за волю України, а ми з тобою тепер і не вгадаємо, за що поляжемо, бо вже не вороги нищуть волю України, а свої гетьмани. На другий день Богун не виконав королівського наказу: не подав помочі полякам, коли вони штурмували Глухів, і глухівчани так погромили поляків, що король мусив зняти облогу і йти за Десну. На поході він зібрав своїх прибічників на нараду з приводу неслухняности наказного гетьмана Богуна. Ставитись вороже до козацького війська король боявся, бо становище поляків і без того було скрутне од московців. - Богун - це найбільший запеклий наш ворог! - скаржився король під час наради. - Він ще за часів Хмельницького не пускав наших землевласників на їхні українські маєтки і тепер не слухає свого гетьмана, чинить те ж саме і навіть мені не хоче коритися. Між ріжними порадами про те, як вгамувати непохитного козацького ватажка, королеві найбільше подобалася вигадка коронного гетьмана Чарнецького, щоб прикликати Богуна та його підручних на нараду до короля, заарештувати їх у польському таборі і потай од козаків розстріляти, як бунтарів; проте король вагався так вичинити, бо боявся, щоб козаки не помстилися за свого улюбленого полковника. Саме під той час до короля прибув посланець з листом од Тетері, і в тому листі гетьман перестерігав короля, ніби то Богун хоче при нагоді передатись на бік Москви і з допомогою московського війська захопити навіть самого короля у бранці. Король дуже зрадів діставши такого листа від гетьмана, бо тепер, скаравши на смерть Богуна, можливо було звернути все на гетьмана. Вичитавши листа всім, що були на нараді, король уже не вагаючись припоручив Чарнецькому облагодити справу з Богуном так, як він пропонував, вживши всіх заходів до того, щоб козаки не довідалися про те, куди подівся Богун. ЕПІЛОГ Через кілька день, недалеко від міста Новгорода Сіверського та від річки Десни, у таємному закутку віковічної діброви, стояв прив'язаний до великої ялини славний козацький ватажок Іван Богун. Поруч нього, прив'язаний до другої ялини, стояв побратим його Довбня, а трохи оддалеко від них купою стояли польські пани з своїм коронним гетьманом Чарнецьким. Спокійно й неначе з призирством, але без найменшого страху дивився Богун на своїх одвічних ворогів, польських панів, що набивали рушниці йому на смерть. Його з погорди підняте, суворе й на віки запалене вітрами обличчя, скрашали довгі, білі як сметана, вуса та пишні й рясні брови, що збіглися до самого перенісся, і вся постать оборонця волі Украіни у порівнянні з його ворогами була така велична, як велична правда перед подіями неправди. - Отакої, полковнику, діждали ми з тобою смерти... - обізвався до побратима Довбня. - Мов злодіїв нас пов'язали та постріляють, немов старих, знесилених шкап! - Не наші голови, брате, укриє сором, а їхні - одповів Богун. - Помирати нам вже час і за життям я не сумую, а от що крає моє серце перед смертю: що не бачить нашої смерти товариство і ніколи не довідається, куди поділися Богун та Довбня. Ніхто не розкаже дітям та онукам якою лукавою зрадою узяли нас пани й як катували. Не заспівають по Україні про нашу смерть кобзарі, як
виспівують про смерть Байди, Нечая та інших, і помре наше слава, як і ми помремо, не лишивши по собі сліду нащадкам на науку. - Ну попрощалися ви вже з життям? - обізвався до козаків Чарнецький. Спокутували гріхи? Очі Богуна заграли з під сивих брів глузливим вогнем, а вуста усміхнулися. - Пане Чарнецький! Бач, - який ти тепер смілий та грізний, коли я прив'язаний до ялини... А чому ти не вийшов до мене на герць під Манастирищем, коли я викликав тебе по лицарському? Чарнецький насупився. Він був людиною і поважав старого козацького полковника за його лицарство та войовничий хист, але Богун був ворогом Польщі, і цього було досить, щоб Чарнецький шукав його смерти. - Чому не взяв гетьманської булави, коли король доручав її тобі? Чи розумно ж ти вчинив?.. Не взяв ти, взяв Тетеря. Присягни зараз на підданство королю та на вірну йому службу, і я верну тобі волю! - Не на те я, гетьман коронний, увесь свій вік з вами воював, щоб на старість вам присягати. Вільним я був, вільним і вмерти хочу. - Були ви нашим бидлом і вмрете ним - кепкував Чернецький. - Брешете, собаки! - гукнули разом Богун і Довбня. - Не діждуть і нащадки ваші, щоб козаки бидлом польським були! Напружилися з серця козаки, щоб порвати мотузки на руках та кинутися на ворогів своїх... Навіть ялини затрусилися від їх могучого поруху, але Чарнецький, махнув рукою до своїх товаришів, і в ту ж мить пролунало більше десятка пострілів. Одгукнулися ті постріли луною по закутках темної діброви, і зашуміли по розлогих віттях віковічних ялин... Геть кинулись налякані пострілами звірі та птахи від поганого місця, де скоїлась ганебна подія, і знову у діброві стало тихо, як у домовині. Схилилися до грудей сиві голови українських багатирів, погасли їхні очі, а могутні, волелюбиві душі їхні полинули у горішнє царство шукати правди на тім світі. З ДНІПРА НА ДУНАЙ (оповідання з часів скасування Запорозької Січі) I У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або й більше хлопцівнедолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а пізніше — молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити. Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось під час свого юнацького життя зазнати багато всяких пригод та небезпеки, й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками. Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на
послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куреня1 козаком, бо йому вже пійшов двадцятий рік. Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода. Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці. Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку. — Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? — вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня. З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом. — Воювати татарів?! — скрикнув він у відповідь. — Та я сам-один усю ту погань звоюю, аби мені шабля! I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак. Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні2 за Підпільною3. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський. — Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх. — Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою! Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового: — Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят! — Коли б же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку. — Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.
По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме — чингал та пістоль. Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна. Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі. — А шабля ж де? — спитав він. — Ого! — знову засміявся Порохня. — Вже й шаблі схотів! До шаблі, хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо. Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла, запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну. Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд. — Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече — ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха! Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко. Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися понад Підпільною... Січ немов заснула або вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу. Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву. Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах... Бо то ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню. Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни. «Візьму човна та й поїду у плавню», — зразу рішив Василь.
Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало. Василь жваво вскочив в один каючок, одв'язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної. «Тепер я покажу їм, який я «малий»!» — гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом. Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою. Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега. Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний... Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася. Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега. — Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати? — У плавню хотів переїхати... — одповів засмучений хлопець. Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство. Старий, похилий дід і молодий Підпільної, переїздили човном то з човна на водокрутнях, то переходили плавнею на озера й
хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до за річку й там під захистом верб ловили рибу з берега на тихій воді, а часом траплялося, що там тягали раків.
Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запорожжі й на Україні. Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини. Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих
козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття. Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час. Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі. Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя... I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях. — Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи. Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту. — Боже, як хороше!..— скрикнув хлопець і занімів на місці. Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, — на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі... То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву. Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря. За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати. Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки. Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат. — Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки. Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю. Він поспішався недаремно — те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків. «Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!» Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища. — Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше! У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо. Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан. «До козаків!.. Шукати братів!..» А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці. — Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його веселими очима.— Бач, який ти вже виріс! — А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал. — Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко? Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди. II Після повороту Запорозького Війська з війни січове життя пішло своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши деякий час у рідному гнізді, запорожці взялися до своєї улюбленої праці — рибальства та полювання. Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг4, що простягався понад Дніпром од Січі аж до острова Хортиці, й розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких кущах плавні: хто — з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто — з рушницею полювати на дорогого звіра та птаство. Там, у Великому Лузі, по річках крига; тоді знову стало весело та тоді щодня по куренях
запорожці пробули аж до того часу, поки, зимою, пішла до Січі знову зібралося все товариство й по куренях гучно... Найвеселіше ж було на Різдво та Новий рік, бо грали музики й козацтво гуляло й танцювало.
Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу, запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства пороз'їздилося кіньми: хто — до Бугу на рибальство, хто — в Дике Поле на полювання, а хто — аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина товариства. Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже-то з ним
товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де щодня після снідання у запорожців відбувався герць. На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць, сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок. Так запорожці набували хисту собі й своїм коням. Василів брат Гнат теж мало не щодня гарцював за січовими окопами разом з іншими молодиками, на велику заздрісгь Василеві. Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк і, скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруги шиї, держачись, мов реп'ях, за його гриву. Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці іграшки йому обридли, й він скинув хлопця на землю. Василь забився так, що деякий час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмелів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода. Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан. Спросоння Василь не розібрав, про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки: — Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ! Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками. Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь. Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору. Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами. Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати докупи так багато війська. Того війська було вдесятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу. Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь генерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш і доступилося чавіть до Ковша, де стояли запорозькі байдаки. — Зрада! Зрада! — почали гукати запорожці й побігли з окопів по куренях. У Січі збилася страшенна метушня. Козаки узброювалися й знову вибігали на окопи, на майдані ж був такий галас від гомону й лайки, що розібрати нічого не можна було.
Скоро кошовий повернувся до Січі й щось промовляв до козаків, але галас на майдані ще збільшився й нарешті там зчинилася бійка. Два натовпи козаків наступали один на одного, а тим часом третій — притяг на плечах велику колоду й почав вибивати нею ковану браму пушкарні5. Василь чув, як гупала колода й бряжчала залізна брама... бачив, як метушилися біля пушкарні козаки, й, щоб краще роздивитись, що там робиться, та здибатись з братами, хлопець побіг на майдан, але там його зразу звалили з ніг і трохи не затоптали, так що хлопець ледве врятувався й, вибігши мерщій на башту, почав дивитися відтіля. З окопів вчувалися вигуки: — Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом! А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали, — там лилася братня кров запорожців. Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможцікозаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю. Галас на майдані все ж таки не вщухав, і серед загального гомону тепер вчувалися вигуки: — К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим! — Порохню!.. Порохню!.. — Калниболоцький нехай веде нас! Усі ляжемо за волю та неньку Січ! Аж ось, трохи згодом, зразу всі потишилися, й Василь побачив, що серед майдану стоїть панотець з хрестом і про щось умовляє козаків, а коли він скінчив свою промову, козаки почали розходитись з майдану по куренях. Тепер Василь без перешкоди добіг до пушкарні й зазирнув туди: неглибокий льох був повний усякої зброї та кухов з порохом та кулями. Недалеко від пушкарні стояв другий льох — військова скарбниця, але туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й біля неї стояв вартовий. Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його розпитувати, що воно коїться на Січі. — Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу... — одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. — Козаки хотіли оборонятись, та панотець умовив скоритись! — Нащо ж Січу руйнувати? — Нема часу з тобою базікати! Он полковник мій аж оселедець свій скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина! Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра. Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали донизу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем. — От так, хлопче!.. — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх!
Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні сльози побігли з його очей. — Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав милувати меншого брата рукою по голові. — I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати. Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба, й він, і з'ївши його, взявся до своєї роботи. Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув. Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса. Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи. — У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків. — Калниболоцький збирає й Лях! — Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду! — На Дунай помандруємо! Василь згадав усе й схопився з призьби. «Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!» Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної. Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната. Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, йшов од паланки до майдану. — Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю. — Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. «Нехай, — каже, — хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!» — Куди ж тепер? — На Дунай-річку. Там буде наша Січа! — А твій полковник хіба не піде на Дунай?
— Ні! Плаче, а не йде. «Старий, — каже, — я... Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!» — А я, Гнате, піду з тобою! — спогорда сказав хлопець. — Я хочу козакувати! Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися. — Я не піду на Дунай, — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись! — Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському! — Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко. — Будеш шкодіти, — одповів Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! — Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: — Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов. Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою. — Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть. Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею; дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте, поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль. Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата, як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи. — Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря. Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь пізнав свого названого батька — Очерета. — I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець. — I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею. Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку. — От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки. — Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, — звернувся до нього Петро Рогоза. — Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.
— А ти що ж, козаче? — Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого повку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано. — Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків? — Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить. Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5—6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні. Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами. — Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета. Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник. — Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови. — Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги. — Калниболоцького волимо! — почали гукати інші козаки. — Калниболоцького! — Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар! — К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись! — Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками. Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану. Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто військового писаря, суддю, скарбника й осавула. Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв. Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. Удалечині
стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю підрубані дерева. — Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати. — Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги. — Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину. — Коли ж попливемо? — Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так, що аж уночі. Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти. Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега прив'язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом. Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти. — А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати? — Не буде сьогодні обіду, — одповів дід. — Хоч кухарі й є, а проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок. Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя. Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього: — Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут? — Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та несила! — А що сьогодня в Січі? Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу. — Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви. — Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може, то люди брешуть?
— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани. Сльози заступилй світ обом старим запорожцям, і хоч дрвго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу. — Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет. — Слухай, далі що було... — повів знову Лимар. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху! — Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки? — Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата! — Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години! — Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию.— Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї. — Не буде нам, дитино, долі на Дунаї... — обізвався засмучений Лимар. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити! До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину. Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство докупи й, підрахувавши всіх, виряджав валками на плоти. Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берега й, перестрибуючи з одного плота на другий, розташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі. Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа. Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — «дубовики», всю ніч поралися біля плотів, прив'язуючи до них довгі, товсті канати. Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватися. У той час до берега винесли січові образи й малу військову корогву, що Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої святощі, потишилися. Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний пок-лик кошового: — Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб захистили нас у поході й вивели в новий край!
Усі козаки — й ті, що були на плотах, і ті, що купчилися біля берега, поскидали шапки й упали навколюшки. Почулося голосне моління кількох тисяч людей. Захоплений величністю хвилини, впав навколюшки й Василь поруч Очерета й, дивлячись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи, почав класти часті поклони. Моління скінчилося. На дубах, що їх прив'язано до плотів, козаки почали громадити на всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу відлучатись од берега й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра. Після того, як поплив останній пліт, до берега скупчилися всі байдаки, що приїздили з рибалками, й усі дуби та човни, які тільки запорожці спромоглися зігнати сюди з усієї околиці. Великих військових байдаків, як виявлялося, було всього десятків зо три, дубів же, баркасів та дрібних човнів набігла така сила, що від них уся Сисина почорніла, й здавалося, що через усю річку можливо перейти, ступаючи з човна на човен. Кошовий почав садовити козаків на човни, військові ж байдаки й великі дуби козаки навантажували військовим скарбом та харчами. Очеретові, Василеві й старому Лимареві припало сісти, разом з двома десятками козаків, у великого дуба, й вони, одпихнувшись од берега, стали з своїм дубом на вільній воді, чекаючи гасла, щоб рушити за водою. Вже сидячи в дубі, Василь бачив, як решту козаків, що не вмістилися на човни, поперевозили байдаками за Сисину й туди ж поїхав і кошовий, а слідом за кошовим, до другого берега, де стояла ватага Калниболоцького, наблизилися й усі човни з козаками. Ступивши на берег, кошовий узяв до рук образ святої Покрови й, звертаючись до козаків, що мали йти суходолом, голосно сказав: — У небезпечну дорогу виряджаю я вас, панове товариство, славне Військо Запорозьке! Візьміть же з собою святу Покрову. Вона, милосердна, почує наше благання й захистить нас у дорозі. Ти, Самійло, — додав він, доручаючи образа Калниболоцькому, — своїми руками зняв святу Покрову з-над царських врат... Так дай же тобі, Боже, й постановити її над царськими вратами в Новій Січі, на Дунаї, коли там засяє над нашою церквою золотий хрест. Усі почали побожно хреститися, а Лях, почоломкавшись з Калниболоцьким, зійшов на чердак байдака, де вже маяла військова корогва, й махнув рукою в бік Дніпра. Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кільки сот весел. Запінилася річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий, бусурманський край. III Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки Січі, блакитне небо на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводої річки Сисиної, оточена зеленою пущею плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади. Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте, запорожці не любували на красу й величність Божого світу, — всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька Січ. Усім
бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда... I от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни повернули за ріг Оисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання. По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у іншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього життя. У Василя теж не дуже боліло серце за Січчю, бо з нею були сполучені згадки про обридну працю біля січових кабиць. Його давнє бажання їхати з військом у море здійснилося, й уся його істота була захоплена переживанням нових обставин і пориванням у таємну далечину моря й Дунаю. Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок та лебедів. Незграбні дзьобаті баби неохоче кидали своє рибальство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали набік од козацького шляху, а понад байдаками й позад їх цілими хмарами крутилися й скиглили чайки. Василь з жагою брав очима чарівну красу плавні, й вона з усяким коліном річки дарувала йому нові величні краєвиди. Тим часом блискучий золотий хрестик над зеленою пущею плавні все меншав, сповивався ранковою млою й через півгодинй зник з очей козаків. Журно схилилися чубаті голови запорожців, і по човнах стала сумна урочиста тиша. Через невеликий час Василь забачив широку блискучу пелену Дніпра, а на ній плоти з запорожцями, що відпливли раніше. Байдаки й човни хутко наздоганяли плотів і скоро оточили їх з усіх боків. Журливий настрій запорожців скоро минув, бо всім треба було братися до роботи. Частину товариетва кошовий вирядив на Базавлук, щоб прилучити до себе тих козаків, які рибальчили на Базавлуцькому лимані; інші попливли по затоках та протоках, щоб шукати татарських рибалок та добувати від них дуби, годящі на море: останні ж почали допомагати плотам плисти хутчіше. Увесь вечір і всю ніч байдаки пливли тихо поруч з плотами, й тільки ранком другого дня, коли до війська прилучилося чимало зібраних по дніпрових протоках дубів та байдаків, Лях подав гасло, щоб байдаки нап'яли вітрила й рушили вільною ходою. — Ну, тепер до вечора станемо в Кам'яному Базарі6, — сказав Очерет, побачивши гасло ксянового. — Що ж то за Кам'яний Базар? — зацікавився Василь. Очерет розказав Василеві, що тепер у Кам'яному Базарі була запорозька, Інгульська, паланка, попереду ж там аж двічі була Запорозька Січа. Увесь день запорожці пливли Дніпром поміж островами, вкритими лісом та очеретами, й тільки надвечір звернули у вузеньку річку Кам'янку, що, як і Підпільна, мила кручі під високою степовою горою. Тут скоро Василь побачив щогли кораблів, а під горою білі будинки. То й був Кам'яний Базар. Байдаки бігли хутко, й через кілька хвилин Василь розглядів, що побіля кораблів і вздовж берега річки багато козаків купалося в річці, виблискуючи на сонці своїми широкими й дебелими спинами та дужими плечима. На самому березі теж було видно чимало козаків. Вони сиділи купами й, порозкладавши багаття, варили вечерю. Попід горою, разом з димом від кабиць,
розлягалися веселі згуки троїстих музик та жвавих пісень. По всьому знать було, що сюди ще не дійшла звістка про атакування Січі й козацтво жило ще своїм звичайним життям. Тільки байдаки пристали до берега, а вже паланочні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його. Кораблі були такі високі, що коли б троє козаків поставали один одному на плечі, то й тоді б не достали до чердака. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли різнокольорові киндяки та прапори. З кораблів по довгих сходнях козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися не відомі Василеві смугляві та носаті люди. Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше — з хистких мотузяних драбин. — Невже по них лазять? — спитав він Очерета. — А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати. — А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ? — Це турки. — Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забирали наших батьків у неволю та по галерах мордували? — Саме вони й єсть. — I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають? — Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати. — А що ж вони сюди привозять? — Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи. Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як сміття, вкривають землю. — I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи? — А певно, що будуть! Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало. Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився: — Щось сталося, — сказав він Василеві. — Глянь, як усі біжать до паланки! Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у нього клепало з рук. Даді кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті гладкого козака під вартою повели в паланку. — З ким то отаман змагався? — спитав Василь. — Я не розібрав.
Очерет почав пояснювати: — Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано, й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий його арештував, а сам буде вільно господарювати. Коли запорожці розходилися від паланки, з берега потягло смачним духом. Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та галушки з олією. Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та м'якому, як пуховик, піску й незабаром заснув. Вечірня зірниця погасла, темно-блакитне небо вкрилося блискучими зірками, зза плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по одному полягали спати, й ще задовго до перших півнів понад річкою вже не чути було людського гомону. Не спав тільки запорозький кошовий Лях з старшиною. Не до сну було завзятому козакові, коли Військо Запорозьке доручило йому під тяжку годину свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних пекарнях загадав пекти на військо хліб. У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів, і зброї, а проте, він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на військо не вистачало годящих для моря байдаків. Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений понад берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, коли б ті кораблі були запорозькі. На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце випливало з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під хвиль виникали плоти з рештою Запорозького Війська. Скоро назустріч товариству до берега прийшов кошовий і наказав привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берега під вартою двох козаків наближався старий запорожець. Він був дуже гладкий та череватий, але, невважаючи на те, пишні сиві вуса, замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його постаті поважний вигляд. — Глянь на Дніпро, неймовірний! — сказав Лях засмученому полковникові. — Чи ти бачив коли, щоб Військо Запорозьке ходило в походи плотами? Полковник зблід на виду й скрикнув з розпукою: — Ой Боже наш... Боже милосердний! Краще було б тобі, отамане, вкинути мене вчора в Дніпро, аніж дати дожити до цієї нещасливої години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив, та візьми й мене з собою на Дунай, — вірним побратимом тобі буду! Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за скупого дуку, почали глузувати: — А млини ж свої кому подаруєш? А зимовники? А коні та вівці, що придбав? — Не треба мені ні млинів, ні зимовників, ані худоби! — одповідав старий. — Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зимовник буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв його, а козаки закидали шапками. Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став тепер йому щирим порадником умовив власника одного з кораблів, свого знайомого турка, перевезти тисячу запорожців до Аккерману кораблем за гроші. Після обіду козаки почали вже й перетягати на той корабель увесь свій скарб, щоб полегшити байдаки. Поки кошовий отак порядкував військо до дальнішого походу, Очерет заохотив Василя поклонитися домовині запорозького кошового Костя Гордієнка. Вони пішли від берега й, проминувши всі будинки, попростували горою понад кручами річища. Височенько на бугрі, вкритім степовою травою й різнокольоровими квітками, біліло чимало кам'яних хрестів. Проминувши кілька з них, Очерет спинився біля одного хреста, що його було вроблено у плескуватий камінь, і, знявши шапку, побожно перехрестився. — От тут лежить незабутній наш кошовий! Пером тобі земля, славний козаче! Лиха була твоя доля на цім світі, — дай же, Боже, щоб хоч душа твоя мала спокій! — А чим, батьку, цей кошовий уславився? — спитав Василь, — Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й про всю Україну піклувався. Я його добре пам'ятаю: щирий лицар був... завзято рубався з ворогами... Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодака й Старої Січі, так що тільки надвечір вони повернулися до коша. Два дні ще стояли запорожці в Кам'яному Базарі, на третій же день кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той, забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого пішки, а кого кіньми, суходолом понад лиманами. Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкнй Дніпро знову почервонів од козацьких жупанів. Залунали панад розлогими берегами великої річки голосні пісні молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона беззаступною, покривдженою сиротою. Василь уп'явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги островів. — Який кругленький острівець... Гляньте, діду! — вдався він до Очерета. — О, цей острівець мені добре по знаку! — сказав той і, одвернувши комір сорочки, показав на грудях великий рубець. — Це я добув од бусурмена на сьому острові. — Хіба й тут билися? — Ще й як! Після того, як кошовий Малашевич перевів нас з Алешок до Кам'яного Базару, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас люта й усе
помщалася. Та й як було тут не битись, коли на правому боці наша земля, на лівому — бусурменська, а острів ніхто не поділяв... — Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від кого про це не чув. — Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер пригадає... Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював, аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої башти ребром за залізний гак почепили... — Так він і загинув? — Загинув, та тільки як загинув?.. Углядів він, що султан турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди, коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб дали йому лука та стрілу... Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме межи очі стрілою й улучив... Так тоді вже Байду бусурмани добили... — А з муки так і не кричав? — Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч стогнати... Зціпить, було, зуби та так і вмре. Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів далі: — А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем турецькі городи: Синоп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери, й він аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зрятувався й ще на Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був. Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що Азов турецький біля Дону зруйнував...так того ляхи зрадою взяли та у Варшаві й замордували... Любо Василеві слухати оповідання старого січовика... аж серце його мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з ляхами — за Сулиму... На Дніпрі тихо-тихо... навіть дрібної хвилї вітерець не наганяє... Ніщо не перешкоджає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох боків до рідної річки, й уперше туга взяла його за серце, що доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця вперше встало питання, через що ж воно так?.. І чи по правді ж воно сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію, землі? Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі від рідного краю. Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед. — Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це Тягинка! Тут зараз — он бачиш? — Дніпро пішов надвоє. Цей великий острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись давно була міцна турецька фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають, що тут бусурмани протягали впоперек Дніпра залізні ланцюги, щоб перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було, понарубують верб, зв'яжуть товстий торок7 та й пустять серед ночі на ланцюги. Ланцюги увірвуться, забряжчать... От турки й думають, що то пливуть запорозькі байдаки, та й ну палити туди з гармат!
Садять та й садять у той торок бомбами!.. А козаки собі посміхаються та, пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають собі повз Аслан-Город у лиман. Надвечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Інгулець. Тут була запорозька варта «бекет», бо це вже був край запорозьких степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі. На високому березі Інгульця стояла башта й декільки зимовників. Звалося це запорозьке місто Перевізкою. — Нащо та башта? — спитав Василь Очерета. — То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й коли 6 наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а поночі вогонь — ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по інших бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до самої Січі, знають, що йде татарва. — Ну, й що ж тоді? — А тоді люде, що живуть по зимовниках, тікають з хат і ховаються по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам чосу, що вони часом і додому не потрапляють. Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до хвигури. Та хвигура складається з чотирьох високих дубових стовпів з помостом на версі. З долу до того помосту було приставлено драбину, й Василь миттю видрався тією драбиною наверх. З вершка хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий — безкраї степи. За плавнями ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло декілька хат. Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що чатував на хвигурі. — То Алешки, — одповів вартовий. — Ті самі, що біля них Військо Запорозьке двадцять п'ять років сиділо кошем. А навкруги — піскуваті кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству взнаки! Василь розказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не зліз з хвигури, коли б Очерет не покликав його вечеряти. У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний вітер і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру. Зранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час, коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того знаряддя. Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами. Нелегко було козакам поратись біля таких риб-велетнів: шість дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі, соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали ніа берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь прямо вжахнувся: иа березі була
ціла скирта риби. Щуки, коропи, чабакн, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугрі й інша, дрібніша, риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки, поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені заздалегідь на березі. Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати породила, узброїлися ножами й чингалами й почали розчиняти й солити рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них — вони складали солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху дошками, щоб не подавити ногами. Разів шість на ті диі закидали запорожці сіті й усякий раз витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й не треба було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й печену рибу; ікру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у дорозі не зіпсувалася. На четвертий день вітерець подихнув зі сходу. Кошовий подав гасло рушати, й байдаки посунулися знову за водою. Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні козаків, здавалися на сьому просторі лиману нікчемними трісочками. Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берега лиману. — Підвертаємо до Прогноїв, — сказав Очерет Василеві. — Це, сину, теж наша земля — тут запорозька Прогноїнська паланка. — Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль оточена бусурманськими землями? — спитав Василь. — Запевно, що тут татари вигубляли наших, як хотіли! — То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко, й товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це, — зараз на байдаки та сюди... Всі татарські улуси, було, палють та своїх визволяють... З того найбільше й починалася війна. Скоро байдаки прибули до Прогноїв і, заїхавши в тиху затоку, пристали до берега. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того озерця воду, а на дні лишиться цілий иіар солі, тоді ту сіль беруть лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих волів та цілими валками й ішли степами хто на Правобережну Україну, хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто, то й ще далі — аж у московські землі. В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він — роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить на воді, мов колода, через те що вода дуже сита від солі. Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й треба було поспішатися до коша.
Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до Чорного моря. Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Щодалі вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки. Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало, — він коливався повагом. Василеві здавалося, що він гойдався на гойдалці, але те гойдання було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і, заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною, лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно, й він зблід на виду. Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з Василем: — Чи не злякався вже, молодий козаче? Почекай... от море навчить тебе, як Богу молитись. — Хлопець образився й переміг себе. — Не діжде ніхто, щоб я злякався! Василь схопив черпак і чимдуж почав вичерпувати ним з байдака воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла. Тільки надвечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже щоглів. Хвилі скоро наче послабли — не розкидали вже сивої піни й не заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову блакитно-зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли з води дві муровані фортеці з баштами, й Очерет звернув на них увагу хлопця. — От придивляйея тепер, сину, — сказав він, — бо, може, вдруте й не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто випалювали, та тільки турки щоразу поновляли свій город та мурували навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой, багато тут, біля Очакова, пролилося крові козацької й на лимані, й на морі, й на суходолі. Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася козацька кров, коли ходили з Богданом... Тут загинув з усім військом гетьман запорозький Скалозуб... Тут же доскочив був турецької неволі й славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в лиман і понавколо Очакова бусурманської крові... та скільки цією протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще ходили під Стамбул Бурляй та Хмель... Та хіба тільки ці? Мало не щороку ходили наші сюди та билися... а хіба всіх їх, отих славних лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять, що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як звали отаманів та гетьманів, що водили казаків у ті славні походи. Муровані башти й стіни Очакова ставали ближче. На одній башті навіть видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем молодиком посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування. — А що ж то за фортеця? — показав Василь на східний бік. — А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало. Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли... гляди, коли б ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за лебедятами, плив корабель. З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б. У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио, як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою. Вода була прозірна як сльоза. — Гляньте, тату, звір... звірі — закричав Василь, побачивши, як невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у повітрі й знову пірнула в хвилі. — Он і другий! Гляньте — цілий табуи! Перекинуть байдака! — Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться. Василь кинув хліба, й справді — морські свині скупчилися позад байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб. Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману. Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом простували степами. На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало печеним маханом8, бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць та сотню валахів. З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці Хаджибею9 й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша. Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра й отаборилися біля нього на високому березі. Тут віясько мало стояти довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе, що потрібно для житла. Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще парусів на намети. Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша напняли два великих намети: один — кошовому, а друга — під церкву. У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть столи, широкі лави й ослони. Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її названому батькові — Очеретові.
Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх. IV Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя. Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною. Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги. Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно. Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у похід. Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому. Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до.того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото. Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки10, лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб11 та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил. За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла. — Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат. Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі: — Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг? Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни — неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям-запорожцям;
що повибивають вони птахів та звіра, покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь любого подружжя. Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд, з одного берега на другий і псреходити по них над водою. Траплялося й так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і, спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий, плавкий міст досягав другого берега. Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в плавні на ніч. Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому міст було б уже зовсім трудно. — Доведеться в'язати тороки! — звернувся Петро Рогоза до полковника. Калниболоцький був тієї ж думки. Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями, почали переїздити на другий бік. В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб, поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід. Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце, й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет, переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався далі, спускаючись до води. Одхиливши останню знать було води — озерним птаством. ближче до берега,
стіну очерету, Гнат скам'янив з дива. На озерці майже не вона вся була вкрита качками, гусками, лебедями й іншим Вся дичина майже не полохалась, і тільки ті качки, що були побачивши нееподіваного гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули на себе водяні свині12, що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на березї. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі шпичаки13. Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв, спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де ще хиталася зворушена звіром трава. Тільки вибухкув постріл, як кад озером зчинився надзвичайний шум від свистіиня крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси, піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів, заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер, що здавалося, наче над головою шугає вихор. Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а на ньому кілька сот птнчих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже цікаво було яоди-витись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова. На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі, позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою головою Гната. Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на деревах та по стріхах хат. Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат почав другою відгоняти птиць, але це вже не помагало, — баби не страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами, дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі додавали своїх дзьобів до баб'ячих. Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім не оборонена й птиці довбали її, як хотіли. Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою. В ту мить почувся поклик старшого брата: — Поринай знову, дурню! Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором закрутилась угору. Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць. Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою, скривавлена.
— А що, братику? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати? У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й віддихавшись, почав одягатись. — Смійся з мене, якщо тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб'ячим недобитком». Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння. — Ну, тепер надівай помалу шапку, — сказав він, — та ходімо обідати. Увссь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому нс скаржився, але був невеселий. Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком. Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й могила славного кошового Сірка. Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка, й їх почули нескоро. Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців. Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби: — Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни. Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати: — Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що покличуть! — Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко. — Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза. Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть. — Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас... — О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!
— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти, — покличуть вас!.. I нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову! Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса. Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні: — Покличуть, діти мої... — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть! Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі. Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка. Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки. Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільна. Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней. «Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту. — Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік». Гнат знав, що військовий косяк драгуни генерала Текелія зайняли ще в перший день атакування Січі, але надія на те, що деякі коні з того косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки. «Піймати коня — не диво, — міркував Гнат, — але як на ньому їхати без недоуздка?» Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний, що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней голосом. Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали на мислі тікати. Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.
Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе іноходдю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше. Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців стало зразу тридцять вісім коней. У полковника було чимало грошей з військової січової скарбннці, й він хотів заплатити за конєй, але старі січовики замахали руками: — Боронь, Боже, щоб мн взяли гроші. У нас коні не куповані... Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б вам і більше, так молоді ще. Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив від'їзд у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія. — Чатуй усю ніч, Петре, — говорив полковник, — заступай військо й застерігай нас про небезпеку, як сам знаєш... Одно тільки тобі наказую як отаман: щоб ні одного ти не зробив пострілу на москалів, щоб ти нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що лишилося по паланках, у Великому Лузі й на Берді й нічого не відає про скасування Січі. Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що, покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького ватажка Івана Сірка. Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом. — Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? — голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробку. — Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір Січ і, щоб зрятувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в далеку дорогу! Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний лицар з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх. — А колись буде треба запорожців! — важко зітхнувши, промовив Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. — Не сумуйте, діти, — ще вас покличуть! V Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану. Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п'ять день до того, запорожці по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва шляхи: Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та Правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берега річки. Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте декільки десятків лантухів з харчами та декільки кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати понад Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води, й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видиратись на гору. Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву: — А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витираючи піт. — Бодай тобі всі клепки за водою пішли! Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів. Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней... А степ спав... Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець... Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней. Гнат похапцем зав'язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі. Хоч ніч і була темна, проте, обрій неба все ж таки був світліший за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кільки хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля всіх запорожців була б дуже сумна. Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків. — Назад! — гукнув він. — Ховайтесь мерщій у лощину! Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві. Тупотіння коней наближалося, я скоро за сто кроків можна було розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали. Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солоної чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі косяки коней. Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче в день і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз. Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб господарі продали коней. Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою: — Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі... вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків. — Та ви не турбуйтеся, дядьку, — упевняв Петро, — у нас грошей стільки, що аж череси обвисають... Беріть гроші! — А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка. — Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк. Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати. Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід. Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцвкий лишився тут ще на одну ніч. Ранком другого дня полковник звелів завантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї... Вага взяла шістдесят коней, з останнх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у півсотні коней. Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря: — Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти. Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив: — Що то в вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає? Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки. Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимоввиках, і вдалися до нього: — Візьми, пане полковнику, й нас із собою! — Нехай ідуть! — сказав Бадьора. — Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її! Тут понадавали старі запорожці мододикам усякої зброї, й ті перевернулися у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство. Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа, гарцювали вони по цих степах... Ой, коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що назавжди покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати волі та долі на чужині. До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам'янку, що впала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкривала тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд, мертва природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич. Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця. Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками: «полоз!.. полоз!..» кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом. «Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чимдуж погнав коня за полозом. — Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!» Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом. Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропіти й кидатись то в той, то в інший бік. Скористувавшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться. Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю. Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись з страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю. У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скористувавшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чингалами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся, й козаки розбили йому голову келепами14.
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою. Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й, як добре дерево, завтовшки. Линовище15 полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не було б куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика. Два дні йшли запорожці понад Кам'янкою, бавлячись іноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до того, що де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу ночі нудним виттям. На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як море, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські гирла та на Кінбург. Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий повк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького. — Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть повк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг. — Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш, — одповів Калниболоцький суворо, — але ти забув про те, що мандрівка запорожців на Дунай до турків повинна бути таємницею. — Так доведеться Кривий Ріг обминати? — Виходе на те! — Вести до Орлячого гнізда? — Добре місце! Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані. Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий захисний кут, оточений з трьох боків височеннима скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом16, хоч і був близько од Кривого Рога, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки. Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом ї зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю. Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських. коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою. «Вони ж забрали весь наш січовий косяк, 16 000 коней, — міркував молодий козак, — так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?»
Сон зовсім одлетів од його очей. «Піти хоч подивитися, де вони пасуться...» Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі. Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать. — Куди це ти простягся? — почулося питання. Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповівів: — Та щось не спиться. Піду в проходку. — Молодий ще ти, щоб мене дурити, — проказав старший брат. — А недоуздок нащо? — Та й у тебе в руці неначе обротька, — одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат. — Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою! Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу. Гнат угадав думки брата й образився: — Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак! — Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму. Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мєти. За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі. — Гуляють у карти, — пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег. — Ото я їм зараз висвітю фильку! Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків. Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней. Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору. Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
— Ти збожеволів? — гримав він на осавула. — Драгуни зараз шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на тому, щоб її не проливати? — Ніякої небезпеки немає! — заспокоював його Рогоза. — Досить нам зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку — й не то що драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час походу стануть нам у великій пригоді. Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку. VI Гайдамацький байрак17, що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: «стайнею»18. За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу. До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак. Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами. Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль. Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком. — Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі? Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів: — А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі. Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
— Куди вам, дядьку, хмиз? — Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі. — Та ще, будь ласка, сину, — додав Дранько, — зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату. Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу. Упоравшись, він почав оглядати байрак. Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося, що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й червоні19. Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо20. Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям. Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку. Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав: Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані вдень, ні вночі: Сусіди близькії — вороги тяжкії, Не дають ходити, дівчину любити... Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?» Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з кимсь душею... хотілося кохать. На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню: Я ж буду ходити і буду любити. Ще й за себе візьму — буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію. «Мара!» — промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад. — Козаче любий! — обізвалася дівчина. — Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий... Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати: — Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть? — Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду21, та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всіх, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати. — I ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле? — Ми не самі були, — відповіла дівчина, — з нами йшло більше півсотні козаків. — Як?! — здивувався Гнат. — I вони далися татарам до рук? — Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю! — Та де ж вони всі — і козаки, й татари? — Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо! Дівчина взяла Гната за руку й хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала: — Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх — і тата, й маму! — Не плач, Катрусю! — почав заспхжоювати дівчину Гнат. — Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків. Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи потатарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі. Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг. Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів. Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків, і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша снідати. Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг. — Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза. — Шкода, що я зайняв такий малий табунець! Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб. Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубамй до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько. Углядівши Гната, він зрадів: — А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку! Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла степами. — Чим же ви годувались у дорозі? — питав Гнат. — Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки, гірчак та земляні горіхи; по балках: щавель, паслін та полуниці; по байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких бджіл по скелях знаходили... А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б, мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан22, що його саме тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше стало. — Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!.. — сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу. — Де там!.. — Дівчина знову зажурилася. — Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю. — Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ. — Коли б же я була козаком, — сказала Катря вже жартовливо, — тоді я побраталася б з тобою, та й жили 6 разом у Січі. Гнатові стало весело й радісно на серці: — Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі хатину. Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля печери. — Ну, спасибі! — зустрів Катрю й Гната Дранько. — Сього досить: печера нагріється добре. Приходьте надвечір — дам вам гарячу паляничку. Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів23 образ святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі вони однаково сумували за
рідним краєм, однаково непевні були в своєму прийдешньому й однаково щиро молилися. VII У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону. На четверту був вільний своїх коней броду через
ніч осавул зробив під'їзд до Кривого Рога й упевнився, що шлях і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці понавантажували і рушили з байраку до зимовника запорожця Лещука, що стояв біля річку Інгулець.
Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни, Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезнечного місця й, перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи військо на захід сонця до високої гори. Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила — така висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона зветься, — Це Царева могила, — відповів Петро. Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значіння в житті запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів, розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили. Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала, було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань, Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з зеленими по озерах остревами та чарівними городами з мурами й баштами, що, як таємні примари, танули від подиху вітра. Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч ього виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка. — Краю мій рідний, улюблений!.. — почав говорити запорозький полковник, немов не помічаючи Гната. — Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю? Полковняк замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушнти таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці. Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
— Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити... Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю: — Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн, угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину24, був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь — добрі на ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску, — ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину мін, — докінчив Калниболоцький, — на Дунай мандруй, а Україну на серці май. Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки. Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию, — тільки будяки-велетні, з їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня. У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною. — Бачиш, Гнате, тарпанів? — вдався він до брата. — Бачу. Добре було б піймати хоч одного. — Вловиш їх, якраз? — посміхнувся Петро. — Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати. Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку, й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно у високій тирсі лежав Петро з товаришами. Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще хвилина — й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не лишиться... Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші. Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли — й чотири тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б'ючись у смертельних корчах. З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за буграми. Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були як звичайні коні.
— Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? — вдався Гнат до брата. — Не виживають вони в неволі, — відповів той. — Тільки ти прив'яжи його, так він все поб'є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає. Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м'яса, й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м'ясо на шматки й навантажили на скількох коней. Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до Вербової балки, де з давніх часів знав декілька джерел. Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками. Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі. — Лопати сюди давайте! — гукнув він до козаків, що везли вагу. — Копайте криниці! Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на варево та наиувати з них коней. Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати паливо та варити обід, чи — краще сказати — вечерю, бо вже сідало сонце. Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір'ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров. Проте Катря глянула на Гната весело: — Я сьогодня ще тебе й не бачила! — Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить? — Та воно не дуже болить, — одповіла дівчина. — Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз'ятрилася. Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті й порепані у кров ноги. Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сап'янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчинка нівечить собі босі ноженята. — Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого коня! Катря засоромилася: — Нізащо не сяду до тебе! — Чому не сядеш? — обізвалася мати.— Дай, Бог, здоров'я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.
Увечері Гнат почав просити брата, Іцоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердивея й нагримав на брата, що він вигадує такі дурнкці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро дозволяв йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до вподоби. З радощів Гнат майже всю ніч не спав і, вставши досвіта, почав з свого жупана та з черпака намощувати сідельце для Катрі. Коли козаки почали виступати й Гнат приїхав но Катрю, вона змагалася, соромлячись сідати до козака, але мати силою підвела її до Гнатового коня, а Гнат, нахилившись з сідла, мов пір'їну, підхопив її руками й посадовив поперед себе так, щоб вона, сидячи до нього боком, мала можливість держатись рукою за луку сідла, Од Вербової балки запорожці ще йшли Диким Полем п'ять день, не побачивши за ввесь час ні одної оселі й не здибавши ні одної живої душі. Тільки тарпани, вовки, сугаки, лисовини, зайці, тхори, бабаки та сурки шмигали повз козаків та ще орли, дрохви, журавлі, хохітва та великі табуни куріпок і перепелиць, сновигаючи в повітрі, були свідками їхньої мандрівки. Всі ці свідки були мовчазні, й тільки дрібненькі жайворонки своїм любим, лагідним співом розважали засмучені душі козаків, нагадуючи їм про рідну Україну. Запорожці посувалися дуже помалу, й найбільше через те, що січовий образ святої Покрови був великий і важкий, козаки ж мали за гріх навантажити його на коня, а ввесь час несли його посередині на руках. Гнатові довга подорож була дуже мила, й він тільки й хотів, щоб вона протяглася якнайдовше. Щодня він садовив Катрю біля себе на коня, розповідав їй про своє хлоп'яче життя й про свої походи з полковником Порохньою й слухав оповідання дівчини про життя в Гарді й про те, який їй жаль за курчатками, що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а москалі як прийшли, так зараз половину та й порізали. Як тільки військо ставало таборам, Гнат зараз віддавав Катрю матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. Врешті дівчина звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоча уже й ноги її позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла. На шостий день біля річки Мертві Води запорожці здибали ще шістьох козаків Буго-Гардівської паланки, що мов вовки, ховалися поміж скелями й тервиками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два повки драгунів, а в Соколах — донців і що скрізь річкою Бугом стаять кордони поміж турецькою й російською державами. Обміркувавши становнще разом з старішими козаками, Калниболоцький зважив за найліпше й на цей раз якось «москаля в шати вбрати», себто вжити хитрощів, аби перейти за Бут непомітно й не проливши братньої крові. Перестоявши день недалеко від Бугу в захисному байраці, Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду, Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до кордоиу й, випаливши кільки разів у повітря, кинувся тікати від Овечого броду до Чортайського. Кордонний капітан, узявши поночі запорожщів за татарів, посадовив усю свою залогу на коней і погнався слідом за ним. Зачувши нерші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо попід скелями Бугу до Овечого броду, й піше військо зараз же почало переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших, вишукували для них найбільше мілкі місця. Все робилося, як зарані було умовлено, й не минула й півгодини, як усе військо й утікачі, що були біля війська, перейшли на турецьку сторону.
Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудкіших коней, довго дратував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову відбігаючи далі, і тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й ускочив у річку. Товариші Петровi вскочили в воду слідом за ним, й темні хвилі прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж, щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у воду й пливли поруч, держачись за їхню гриву. Понад головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острова. Там же поміж дубами вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і дали коням трохи відпочити. — Прощай, рідний краю! — обернувся Петро до запорозького берега. — Прощай, Україно! — загукали козаки, скидаючи шапки. — Сподівайся нас, бо поки живі — тебе не забудемо. Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й сповістив турецький кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю не з лихими думками. З-під Овечого броду Калниболоцький пішов з військом понад Бугом, аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилигул та річки Куяльник та Хаджибей, простуючи до Дністровського лиману та города Аккермана, біля котрого мав зійтися з головним Запорозьким Військом, що перепливло туди морем. Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі навіть у рідній країні. Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято: запорожці, що прибули тудй раніше з кошовим на байдаках, піднявши військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша, перейшовши все Дике Поле й Буджак. Попереду повку Калниболоцького двоє крем'язних запорожців, знявши шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а слідом за образом лава за лавою йшло Запорозьке Військо. Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а далі цілувалися з товаришами, вітаючи їх радісними вигуками. — Петре, Петре! — почулося біля коня Петра, й хтось потяг його за халяву чобота. До Петра радо простягав руки малий Василь. Козак ухопив брата за руку, й той, мов кошеня, видрався до нього на коня. — А де ж Гнат? Чи живий, чи здоровий? — Гнат позаду війська, поміж вершників... — одмовив старший брат, цілуючи малого. Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів шукати Гната, а через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних мандрівників, де була Катря з своєю матір'ю й батьком. — Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! — сміявся Гнат, показуючи Катрю.
Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд скоро потьмаривсь, і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не побачили, як з її очей збігла сльозина. — Про що ти, Катре? — упадливо спитав Гнат. — Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися, — одповіла дівчина журливо. — Не сумуй, Катрусю. Якщо й розлучимося ми, то будь певна, що зійдемося знову. Через кільки день кошовий дістав з Стамбула звістку, що султан радо приймає запорожців, але до весни не може дати їм землі на Дунаї, а дозволяє військові вільно жити й рибальчити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України свою родину, він наділить на Буджаку доброю землею під оселі. Час було упорядкувати військо, й одного ранку кошовий з старшиною винесли з намету й розставили по полю тридцять вісім прапорів таких саме колірів, які були на прапорах запорозьких куренів у Січі на Дніпрі. Викликали на поле всіх запорожців. — Ставайте, панове товариство, — гукнув кошовий, — всякий до свого прапора! Ідіть усі в ті курені, по яких були на Січі! Скоро все поле над лиманом вкрилося довгими лавами Запорозького Війська. Були такі курені, що до них зібралося по двісті козаків, а були такі, що з'єднали й по триста; всіх же козаків кошовий налічив сім з половиною тисяч. Коли, скінчивши військові справи, кошовий вертався до свого намету, до нього, знявши шапку, наблизився Гнат. Кошовий помітив, що козак хоче про щось просити й вагається. — Що тобі, козаче? — вдався він до Гната. — Скажіть, будь ласка, пане батьку, — не дивлячись у вічі кошовому, наче соромлячись, щоб хтось інший не почув його, спитав Гнат. Чи й на Дунаї буде так, як на Дніпрі, що запорожцям буде заборонено женитися? — Сього не заборонялося й на Дніпрі, — одповів кошовий. — Сам знаєш, що по зимовниках сиділо багато жонатих запорожців. Заборонялося тільки жонатими жити в Сїчі. А чи не надумав ти одружитись? — Та ні... — замішався Гнат. — То я так тільки питаю... Може, колись... не зараз... — Ну, як дійдеш літ та надумаєш одружитись, то й помагай тобі Боже! Нам дуже бажано, щоб козаки женилися та щоб біля Січі будували нову Україну! Гнат пішов до свого Платнирівського куреня заспокоєний і веселий. Починалося нове життя запорозького козацтва — дітей Дніпровської Січі — в чужій стороні. ---------------------------------------------------------------[1] Куренями в Січі звалися великі, довгі хати, що в них жили запорожці. (Тут і далі примітки автора)
[2] Плавня — низьке місце понад Дніпром, укрите лісом та очеретами. [3] Підпільна — протока від річки Дншра. Над її кручами, саме де тепер село Покровське, Катеринославської губернії й повіту, була остання Січ Війська Запорозького. [4] Великим Лугом звався низький острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінською. Ввесь він був порізаний протоками й озерами та вкритий лісом. Ще й зараз у Великому Лузі дуже багато риби й дичини. [5] Пушкарнею звався великий льох, у якому переховувалася всяка зброя й гармати Запорозького Війська. [6] Тепер Кам'янка на Дніпрі, вище Борислава, на Херсонщині. [7] Невеликий пліт. [8] Баранина. [9] Де тепер Одеса. [10] Дикі кози. [11] Пелікан. [12] Бобри. [13] Шпичак — стовбур молодої очеретини, що ще не вип'явся з-під води. [14] Келеп — така зброя: на довгого держака набивали молот, у якому з одного боку була п'ятка, а з другого — зуб у долоню завдовжки. Келепами запорожці розбивали панцирі своїх ворогів. [15] Шкура, яку гади щороку міняють на нову. [16] Так він зветься й до наших часів, хоч дубів у ньому вже обмаль, а частину кута одрізано залізницею, що простяглася з Кривого Рога до П'ятихатки. [17] Тепер цей байрак здебільшого звуть Дубовою балкою. [18] Тепер ще зветься Запорозькою стайнею. [19] З тих скель Дубової балки в кінці XIX віку виробляли добрі різноколірові фарби. [20] То була залізна руда. Зараз угорі Дубової балки велика рудниця. [21] Запорозьке місто й паланка біля річки Бугу. [22] Тарпан — дикий кінь. У ті часи диких коней багато водилося по запорозьких степах. [23] Лантушок, оброблений, як саква. [24] Цесарщиною на Україні звали Австро-Угорщину. Зруйноване гніздо Оповідання з минулого I
На горбочку біля Базавлука, там, де річка, падаючи в Дніпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великі Води, за часів Запорозької Січі стояли три хати, а навколо хат, поприсідавши до землі, мов паляниці на черені, жовтіли солом'яними стріхами комори, повітки, сажі й інші будівлі хліборобсько-скотарського господарства. За межами тих будівель, далеко на гору, розстилався степ, а від хат збігали униз до лиману кучеряві садки та зелені, обсаджені тополями й вербами, левади. То були зимівники трьох товаришів, старих запорожців: Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже років жили вони тут під захистом недалекої Запорозької Січі, тихо та спокійно випасуючи понад лиманом на вільному степу великі косяки коней і гурти товару та засіваючи невеликі лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього починається моє оповідання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрію, вигравало на блакитному, блискучому просторі лиману своїм жовтогарячим промінням, на призьбі найближчої до лиману хати сидів з люлькою в зубах власник одного з зимівників сивовусий дід, запорожець Дмитро Балан. Глибокі. зморшки, що вже давно склалися на чолі старого козака, за останні тижні вдвічі поглибшали, а в довгих його вусах посивіли останні волосини і вже не нагадували про те, що цей сивовусий дід був колись чорнявим, бравим січовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогодні чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тільки одна — права рука; замість лівої ж у рукаві сорочки теліпався тільки невеликий цурпалок Коли старий козак позбувся своєї руки, у Запорозькій Січі ніхто не пам'ятав, бо тому вже минуло більш ніж п'ять десятків років. Сталося те ще тоді, коли Балан був зовсім молодий — за часів кошового Гордієнка. — Було се тоді,— одповідав сам Балан тим цікавим, хто його розпитував,— коли запорожці з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогів Стару Січ на Чортомлику... Та так обороняли, що всі січові окопи своїм трупом завалили... Хто ж не поліг на смерть, як сам Богуш, ті лишилися на віки каліками. Видужавши після того нещастя, Дмитро пішов до свого роду під Білу Церкву та там і одружився, щоб було кому біля каліки походити. Проте жив Балан на правобережній Україні недовго, бо там панували й хазяйнували поляки і гнітили український люд ще гірше, ніж перед часами Богдана Хмельницького. Він переїхав на Гетьманщину, маючи на думці спокійно дожити віку, та тільки трохи не вскочив там у пазурі кріпаччини. Тоді згадав Балан вільні степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля і, покинувши з розпукою в серці пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя і осів зимовником біля Базавлуку. Тут, біля лиману, насадив він садок, упорядкував пасіку й господарство і прожив зі своєю дружиною, не маючи дітей, більше як тридцять років, після смерті ж жінки одружився з дочкою свого сусіда Лантуха і з нею прижив Івана та Галю. На велике горе старого козака через десять літ померла й друга його дружина, лишивши йому двох дітей-недолітків. З того часу старий запорожець віддав всю свою душу дітям і найбільше Галі, бо вона нагадувала йому свою матір, котру старий січовик любив більше за свою власну душу.
Хоч і дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втішаючись дітьми та працюючи біля господарства, забував він потроху своє горе. Тільки останнім часом старого запорожця обступили турботні й тяжкі думи і мов рій бджіл вони крутилися, гуділи й боляче шпигали його чоло. Вже три тижні старий Дмитро ходить смутний, ні з ким не розмовляє і не любується, як бувало щодня, своїми добрими кіньми, що цілими косяками вільно ходили по степах, ні круторогими волами, що викохав він собі на втіху, ні кучерявим садком, що власними руками насадив він і виростив. Ніщо не миле тепер Дмитрові і ніщо не може його розважити, бо сталася тяжка і зовсім незрозуміла для нього подія: прийшло до Запорозької Січі російське військо, закувало січову старшину в кайдани, а в товариства одібрало зброю та звеліло всім іти, хто куди знає. Ту лиху вість приніс Баланові з Січі його син Іван і розказав ще, що сивоусі січовики, мов осиротілі діти, умиваючись сльозами, розійшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотіла оддати своєї зброї, поплила з Січі Дніпром до Дунаю, покинувши на віки рідний край. Не дивно, що звістка про цю подію одібрала в старого запорожця і сон, і спокій, і веселість, бо з малих літ йому було відомо, що Січ Запорозька була ще й за дідів-прадідів, і в голові козака зовсім не тулилися до купи думки про те, що буде далі і як житимуть запорізькі степи та Великий Луг без своїх синів і оборонців — запорозьких козаків. Поки Дмитро Балан сидів з своїми сумними думами під хатою, на березі лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими віттями зелені верби, сиділо з вудками в руках двоє парубків, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишній траві й степових квітках, сиділо двоє дівчат. Парубки були в білих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Україні всі люди, але їхні червоні штани й закручені за вуха осоледці виявляли, що парубки були не прості селяни, а запорозькі козаки. Молодший з запорожців був Іван Балан, син власника зимовника. Він був зовсім ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям і блакитними, веселими, рухливими очима. В постаті його зовсім не було запорізького завзяття і на велике горе Івана, в нього ще мало помітні були вуса. Старшому козакові було теж небагато, років двадцять. Се був Демко Рогоза. Під час зруйнування Запорозької Січі, в ній було аж четверо братів Рогозяних. Вони були дітьми козацького сотника з Канева і всі виховувалися в Київській бурсі; коли ж під час великої пошесті вони посиротіли, то старший брат Петро, що під той час був уже січовиком, не маючи куди притулити своїх братівнедолітків, забрав усіх їх до Січі і повіддавав: середніх — Демка та Гната у молодики, себто чурами до значної старшини, а меншого, Василя, до кухарів на послуги. Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки і мав вигляд заправського козака, бо його запалене вітрами обличчя і хоч невеликі, а проте чорні вуса і карі з рішучим поглядом очі надавали його постаті мужності. Балан та Рогоза не пішли з товариством на Дунай: перший через те, що його не
пустив батько, а другий через те, що його не пустили очі Іванової сестри Галі. Галя Баланівна, що тепер сиділа тут на березі вище козаків і плела собі з синеньких волошок та червоного маку віночок, була дуже вродлива і причарувала б всякого, хто б на неї глянув. Кругленьке та рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралі, губоньками, що мимохіть все складалися в усмішку, дихало весною й радістю життя; ясний же погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дівчини і натякав на щастя її кохання. Причарувала вона Демка Рогозу ще по весні, до зруйнування Січі. Молодий козак з ватагою запорожців рибачив тоді на лимані, та, почувши Галину пісню, приїхав човном до левади Балана і застукав дівчину під вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тоді втекла від Демка, як сполохана пташка, і заховалася в коморі, та тільки козак не зважив на те, та й пішов до її батька гостювати, так що хоч і соромилася дівчина молодого запорожця, а довелося їй по волі батька частувати його й медом, і вечерею. Ще до зруйнування Січі Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повинні були б взяти шлюб, та тільки скасування Січі так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не сміли навіть розмовляти про своє майбутнє щастя. Подруга Галі Ївга, що крутилася зараз біля неї, була ще майже підлітком. Смуглява й чорнява, як жучечок, і рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидіти на однім місці і все то одбігала на бік, щоб зірвати якусь найпоказнішу квітку, то підбігала до Галі і вплітала ту квітку їй у віночок. Зимовник Івжиного батька — Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ївга з малих літ зростала біля Галі. Інших дівчат вона не знала і навіть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дід Лантух тільки з своєю старою дружиною і більше на всіх зимовниках не було ні одної дівчини й ні одного хлопця. Поки Галин батько сидів під хатою зі своїми тяжкими думками, молоді козаки й дівчата на березі лиману пустували й сміялися поміж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце їхнього батька — про скасування Запорозької Січі. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись і жили щастям хвилини. — Глянь, Галю,— обізвався поміж жартами Рогоза до своєї нареченої,— яка чудова смуга на лимані од сонця! — Справді,— відповіла дівчина,— неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарівне царство, де всі будинки вкриті золотом, а в садочках срібні яблука ростуть. Козак підсів до своєї нареченої і пригорнув її. — Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радісне й чарівне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одкладаємо? Нащо марнуємо дні? Дівчина глянула на нього з коханням. — Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та тільки от... як тато?
— Попросимо сьогодня батька, щоб скоріше поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала свої очі. — Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам. — Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позаду молодих і з-поміж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покірливо проказавши: — Хотіли ми, тату, просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти. Старий козак докірливо похитав головою. — Се ти, козаче, замість того, щоб неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестаріла. Од такої відповіді Демко засмутився і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до плеча і поцілувала його.в руку. Серце старого запорожця зразу пом'якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він сказав, сідаючи на землю: — Сядемо, діти, та поговоримо... Галя сіла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку. — Як його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати,— почав старий запорожець,— коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матір-Січ? Молодий козак не хотів так легко піддаватись. — Та що ж, тату... — сказав він.— Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав головою. — Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки лихо наше, що Січі вже немає... Не вперше руйновано Січ Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано після того, як залито кров'ю її шанці... Та смерть була б не довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними руками задавили свою матір! — Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли стати за свою правду і скорилися лихій долі? — Не знали ви, що робити? — в запалі скрикнув Балан.— Та коли б за моїх часів був такий кошовий отаман і така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнім тілом у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за козацьку волю й честь! От що! — От ви, тату, й у цьому мені дорікаєте і до мене неприхильні стали... А ми ж мало не так і вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину і обрали іншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з
пушкарні на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом і сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того, щоб обороняти Січ, посідало на човни, та й помандрувало на Дунай! — Тяжке горе! Смерть козацькій волі! — Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька — от і все. — А тут же?... Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми від дідівпрадідів обороняли і од бусурманів, і од поляків? Молодого козака дивувало, що старий бідкався про степи. — А що має статися з степами? — сказав він.— Степи несходимі... безкраї... їх ні переорати, ні кіньми випасти. Хоч би й чужі люди понаходили сюди так і то на всіх вистачить землі і людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай Запорозька Січ од вас трохи далі буде — на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу — будемо обоє вашу старість доглядати. Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до батька та цілувала його в руку. — Ох, діточки мої... — сказав старий козак, зовсім уже пом'якшавши і цілуючи дочку в голову.— Знаю, що молоді ви і вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце віщує... Чи буде ж ваше життя щасливе? — Та якого ж, таточку, ще треба щастя,— обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі,— як всім укупі жити? — А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю,— все сміливіше і веселіше говорив Демко,— так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справді: неабияка далечина до Дунаю! Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю відомі! Старий козак повеселішав — очі його заграли і навіть зморшки на чолі розійшлися. — А що ж, справді...— сказав він.— Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там були! — От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж троє братів. — Головна річ,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити її. Старий запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всіх тих степах, річках та могилах, де не один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й радісно на серці і він сказав весело: — Ну якщо так, діти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо подивитись.
II Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі й страви. Спинилася вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза і помостив на нього сіна скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж чим годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була скрізь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третій день, ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в сіно. Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком ледве умостились поміж харчами побіля люшель. — Гей, круторогі! — сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень. У степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у сторчовий байрак. — Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? — спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках. — Не знаю я, сину,— одповів старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках... і який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще за тих часів, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченці там спасалися і монастир будували... А ченці ті були з нашого товариства — запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького Пилип Хведорів. Так от, діти, я й міркую, що як шлюб святе діло, так годиться його у святому місці й брати. До того ж мені давно хотілося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти Монастирського острова... Так от заразом і до нього заїдемо. Він нас і на той бік Дніпра перевезе.
Сонце, посуваючись по блакитному небу, піднімалося над степом все вище та вище; проміння його ставало все більше пекучим, так що й вітерець, пробігаючи понад зігрітою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх пахощі розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток. Старий Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка і почав куняти, молодята ж жартували поміж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мріючи десь високо в повітрі виспівував над тихим степом про щастя кохання. У південь подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід, вони поїхали знову, прямуючи на північ. Два дні віз з подорожніми, поринаючи в густій траві і коливаючись, мов корабель, все далі посувався по безкрайньому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та зорі бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами, подавали подорожнім свій голос. Надвечір другого дня віз докотився до річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету і розпалив багаття; Галя ж взялася варити куліш і наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навіть з острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулішу й оковита й ковбаси і інші заїдки, що Галя зібрала з дому. На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі по одній займалися зірки і що темніше ставало небо, то ясніші ставали зорі і врешті почали вони відбиватися своїм про,мінням у темній воді річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту. Під чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько на возі, а молодята під возом на простеленому рядні. Тільки не дуже довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досі вміло чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння щодалі вчувалося ближче і врешті Балан, підвівши голову, розглядів, що до броду під'їздять двоє озброєних вершників. То були драгуни з війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших подорожніх. Перебрівши річку, драгуни нагледіли воза. — Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-російському.— Он як нам доля всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі, напевне, й паляниці і ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої! — Го, го! — радіючи скрикнув другий.— Так тепер годі жаліти, що ми не вечеряли! Вершники підвернули до воза. — А що вам, добрі люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком і стурбовані повскакували.
Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до воза. — Тягни лиш сюди, старий...— сказав один з них, засунувши руку в сіно.— Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом і горілку! — Що ж ви за люди? — спитав старий козак. — Ми царські люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому цареві! — Якщо ви, добрі люди, голодні,— сказав Балан,— так ми вас нагодуємо. Сідайте на рядно, а дочка подасть вам попоїсти. — Та ми й самі знайдемо, чого нам треба! — одповіли драгуни і полізли нишпорити попід сіном, витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одібрано зброю ще тоді, як він виходив і Січі, Балан же не брав своєї шаблі, побоюючись, щоб у Самарі не одібрали її москалі. — Хто ж так робить? — скрикнув старий козак. — Се ж грабунок! Коли б при мені була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками. — Мовчи, поки цілий, Мазепа! — почали гримати драгуни і повитягавши з возу всі харчі, загорнули їх у рядно щоб покласти на коня. — Та що ж це ви, харцизи? — скрикнув Рогоза.— Ото такі ви царські люди? Грабуєте подорожніх людей серед шляху гірше за гайдамаків! Він хотів одібрати харчі з рядном назад та драгуни вихопили шаблі з піхов і погрожували всіх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. — Нехай беруть! — сказав старий козак.— Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услід таке слово, що та їжа їм каменем у череві стане й отрутою по жилах піде. На що вже гайдамаки — та й ті ніколи не лишали чоловіка в дорозі без харчів — візьмуть було скільки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після хліба! Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що старі запорожці всі характерники і що, як хто з них схоче помститись, так візьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком поміж собою радитись, а далі розв'язали рядно, кажучи: — Ну, нехай буде по-вашому: поділимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам і за тиждень не поїсти! Так на тому й скінчилася та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселі і сміялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунів нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люди і повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже й захисту. Дві години віз витягався на гору і, нарешті, виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, заклинаючи подорожніх зійти на могилу і полюбуватись на краєвид. Вони так і зробили і, пустивши волів пастися, самі пішли на одну з могил. З шпилю могили був чарівний краєвид. З лівої руки, з-за високої гори, виглядав
вкритий лісом Монастирський острів, а повз нього широкою, срібною пеленою вибігав рухливий Дніпро і, добігши до піскуватих кучугур Огріні, круто повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі Кодацького порогу, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди виблискувала своїми білими водами річка Самар. Старий Балан не один раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час походу й Рогоза, Галя ж не була тут ніколи і стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця. — Через що ж, тату,— спитала вона згодом,— той зелений острів зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром? — Через те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люди помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква ще скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському острові і хрест на ньому великий поставив. Після нього на острові й з'явився монастир і ченці. І не малий час вони тут пробували — аж поки набігла сюди бусурманська погань... Тоді ченці, рятуючись од нехристів, перейшли в ліси за Самар, та й збудували там новий монастир. — А сі могили чому Близнюками звуться? — А се теж не за наших часів так їх прозвали. Тут в дуже давні часи, ще як не тільки що запорожців тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодаці якийсь цар, а у царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє та й народить близнюків... А коли воно справді так і сталося, так цар той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на отсій горі живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсі височенні могили. От через те і могили люди Близнюками звуть. Кілька хвилин старий козак мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову звернувся до Галі. — Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Дніпрі і навіть всяка скеля на березі говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів біля Огріні — Кінським він зветься, так на ньому наш кошовий Сірко вигубив цілу татарську орду, а кілька десятків тисяч невольників. шо орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розі Кодак: так там то вже крові нашої козацької пролилося!.. І до Хмельниччини було і після Хмельниччини... Там і зараз запорозька паланка стоїть... — Кажіть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозької Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика. — Боже мій, Боже мій! — сказав він, ковтаючи сльози.— Що ж тепер з тобою буде,
мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе од бусурманів, не шкодуючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом йшли й Галя з Демком. III В обідню пору подорожні почали з'їздити з великої гори до Дніпра. Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою, вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників. Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав до Половині, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тім розі, над скелями, й сидів зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курінним товаришем Дмитра Балана Як і Балан, він козакував за часів гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та, повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями Дніпра проти Монастирського острова і збудував там собі спершу курінь, а далі й хату. Дуже припало Глобі до серця се місце і почав він порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями на Дніпровій протоці млин і молов сусідам борошно. Працюючи у своєму куточку, Глоба нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився замолоду; коли ж почали люди осідати хатами понад Половицею і заявилися тут і дівчата й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років з десять до зруйнування Січі стало старому сумно самому жити в хаті і він прийняв до себе жонатого січового товариша Каплана і передав все своє хатнє господарство до рук його жінки. Коли наші подорожні наблизилися до зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати і дуже зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті і за мить на столі почали з'являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював з ягід та овочів власного саду. За чаркою горілки старі приятелі розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго і хоч почалася весело та скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів — пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької. — Все минулося!..— сказав наприкінці обіду Глоба.— Минулося й не вернеться ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... благословить
Бог, так і онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають і не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходімо ліпше я покажу тобі мій садок. Всі, вставши з-за столу, пішли з хати і зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Дніпрового берега, що високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева: цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив: — Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі! Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де, притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до коріння осокорів, великі й малі човни. — Забагатів я! — сказав Глоба Баданові, коли всі верталися вже до хати.— Бач: у мене млин, всяка худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте? Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати. Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху. Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі[1], не схотів ставати у Самарі на ніч.
— Цур їм, тим москалям! — говорив він.— Од них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він боявся за Галю,— і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою. Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати, коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом, поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря. Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря. Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків; людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан монастиря не доходять ніякі вісті з світа. Здавалося, що тут дбають тільки про Бога, а до іншого всім було байдуже; проте справді воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на Запорожжі. Навідався Рогоза і до шпиталю, де лежали покалічені під час останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій. Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев'язуючи їхні рани. І подобалося Демкові се святе місце, так що тепер він зрозумів через що тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста. Смутний ходив по шпиталю Балан. — За що ж і за кого проливали ви свою кров? — встало в його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків. І гірка сльозина полилась з ока старого запорожця. Після обіду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника колишнього кошового Запорозької Січі Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі Запорозької.
Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів кошового Костя Гордієнка брав участь разом з побратимом Баланом в обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по окопах побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом, Пилип вкинувсь у Дніпро і переплив його упоперек. Після того він з'явився в Олешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля на поляків, що мордували правобережну Україну, далі ж допомагав Милашевичу під час переходу запорожців з Олешківської Січі на їхні стародавні землі і упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі він уславився походами на татарські городи та турецькі землі і, нарешті, в 1764 році був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі заможна козацька старшина і що вона сама схиляється до знищення стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через рік сам зрікся кошевства і пішов рятуватись у Миколаївську пустинь. Рогоза не був на Січі за часів кошевства Пилипа і зовсім його не знав, Балан же, побачивши у невеликій келії сивобородого старця, не пізнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очі старця не світили з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слідом по ньому підійшов під благословення і молодий козак. — Сідайте, друзі мої й товариші... — промовив чернець, показуючи на лаву — і оповідайте мені, як сталося те, що розкраяло наші душі. — От свідок всього, що було... — одповів Балан, показавши на Рогозу.— Нехай він сам тобі розкаже. Молодий козак розказав про всі події, що сталися під час скасування Запорозької Січі, не проминувши й того, як з-під престолу церкви святої Покрови полковники московського війська забрали шухлядку з царськими грамотами та універсалами польських королів про непорушність запорозьких вольностей і як після того донські козаки пообдирали з образів коштовні ризи і на шматки порубали срібні царські врата. Слухаючи оповідання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще більше його хвилювати, спинився, він наказав говорити далі: — Нехай почую все! Може, скоріше моє серце розірветься у грудях і не дасть мені пережити смерті неньки Січі. Знаю я, що гріх се мій великий... що я повинен думати тільки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподіяли? Коли Рогоза скінчив оповідання на тому, що більшість козаків помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою: — Не матимуть вони там долі, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених і се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Гріх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а ліпше було б вам тут битись за матір Січ до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Січ. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього і не осоромили козацької слави, а через те, хоч померла
Стара Січ, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долі, бо доля їхня в руках Господніх. Проте думки старого ченця не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці. Несподівано в ту хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий, ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його, вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері. Одстоявши ранком другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців, сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою. Після вінця Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після зруйнування Січі Запорозької, заплакав. — Не сумуй, товаришу! — неначе спокійно сказав колишній кошовий.— На все бо є воля Божа і без його святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці, іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від нього сподіватися милосердя. За ту ніч, що минула після першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і, врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця. IV Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі, а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу долю. Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто був їй тепер
найдорожчий на світі,— свого чорновусого красуня Демка. Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука. Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь осяяного сонцем величного лиману. — Любий мій! — скрикнула Галя.— Чи є на світі що чарівніше за нашу оселю? — Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! — одповів козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину. З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання. Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати. Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки), зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося. За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому, таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхів і ніхто до нього не завітав. Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо уп'ялася в нього: — Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі, так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують і заберуть у москалі. Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.
Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці... нарешті закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка — маленький син Миколка. Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові вже годі нудьгувати — почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на немовлятко. Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку. Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли дитину до попа. Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого товариша з Платнирівського куріня — Гната. Він ледве пізнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині, а не червоні. — Гнате! — гукнув Рогоза. Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним. — Ти що тут робиш у Кодаці? — спитав Демко.— Чи не оселився тут? — Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх, запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти. — А хто не приписався? — Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків. У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він. Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все господарство. — А що ж то в долині за нова слобода будується? — То все наші запорожці осідають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали. — Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки? Гнат зразу злякано оглянувся. — Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до біса вештається, то буде й тобі й мені лихо. Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись: — Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків. Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив. Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями. — Що за людина? — гукнув він до Рогози, спинивши воза. Рогоза розказав, по якій справі приїхав. — А що ж се за вбрання на тобі? — показав унтер на кармазиновий жупан козака. — Запорозьке... — Щоб зараз мені не було! — почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього свої
великі баньки.— Немає запорожців, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже більше не одягнеш! Рогоза мусів скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав волів до хати пан-отця. — Цур їм і пек, сим москалям,— говорив він до Галі стиха.— Коли б скоріше вихопитися звідсіля з душею. Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши навіть волів, зараз же рушили з Кодака і тільки тоді трохи заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ. Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана. — Недобрі звістки, діти... — сказав він.— Починається тут нове господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало. — Треба, тату, поїхати нам до Січі,— сказав Демко.— Треба подивитись, що там робиться. Може, москалі вже давно пішли звідтіля геть... Не довіку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тоді таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалі підуть у свою землю. До речі Демка пристав і Іван, кажучи, що сором сидіти недалеко Січі і не знати, що там діється. Старого козака й самого давно манило до Січі — глянути на неї хоч одним оком хотілося, і він охоче згодився на вимоги сина й зятя. Порадившись, козаки рішили їхати до Січі не кіньми, а човном, через лиман та Підпільною, бо з плавні можливо було наблизитись до Січі зовсім непомітно і так Само непомітно можливо було б і переховатись в очеретах плавні, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалів. Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком і се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнім всяких харчів, а через кілька день ранком троє козаків сіли у невеликий човен і виїхали у лиман. Лиман Великі Води недурно так звався у запорожців; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегів зовсім не видно було. Дрібненькою комашкою здавався на тому просторі запорозький човен і здавалося прямо неймовірним, щоб він колись пересунувся на другий бік лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло і легенький човен хутко посувався по прозорій воді лиману, немов по сковзанці, лишаючи позад себе водокрутні од сплесків весел. Смужка зеленої плавні на тім боці лиману щохвилини ближчала, дерева підіймалися з води все вище, і до снідання козаки прибули вже до другого берега і, трохи відпочивши, виїхали у річку Підпільню. Тут на гребки сів Іван, Демко ж почав снідати. З-за гіллястих верб та яворів, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Підпільню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася і легкокриле птаство завело свої веселі пісні... Проте козаки не дуже до тих пісень прислухалися, не дуже й до краси плавні придивлялися, бо все те було їм давно відоме. Очі їхні з напруженням придивлялися у той бік, де була Запорозька
Січ. По Підпільній доводилося гребтись проти води і через те човен посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзі, у човні й пообідали. Після обіду, коли сонце почало вже схилятись на захід, Іван радісно скрикнув: — Хрест! Всі глянули на схід сонця. Там, над зеленою пущею плавні, сяяв під промінням сонця щирим золотом хрест січової церкви святої Покрови. Козаки поскидали шапки й почали хреститись. — Слава Господові! — сказав старий Балан. — Церква стоїть нерухомо! — А коли церква стоїть,— скрикнув Демко,— так живе у Січі й товариство! В запалі він почав чимдуж налягати на весла, і човен, підстрибуючи з напруги, щодалі все хутчіше біг у той бік, де хрест січової церкви то виникав козакам на очі разом з банею дзвіниці, то знову ховався за деревами. Через півгодини човен повернув з річки у Січовий Кіш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Січі всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козаків з Коша — він був порожній, і тільки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли біля берега два рибальських човни. — Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро.— Коли б товариство жило в Січі, то Кіш не був би порожній! Приставши до берега, козаки вискочили з човна і пішли на гору стежкою, що виходила прямо до Січового майдану й паланки. За часів Нової Січі по сій стежці було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала заростати шпоришем і нудьга стиснула йому серце. Сперши дух, козаки поспішилися нагору, вибігли на майдан і спинилися в нестямі... Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини! Всі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар понавколо церкви був зруйнований і на ньому не було ні капличок, ні хрестів. Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі. Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися і поростати травою, на башті ж, що стояла біля січової брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами. Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання ломів дужчим болем било їм у серце. — Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робітників. — На князівський палац каменю треба! — весело одповів один із мурщиків по-російському. Сльози підступили старому запорожцеві під горло, І не маючи нічого більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової стіни. — Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання. Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що нагадали Дмитрові
щось дуже давне, молоде й радісне. — Невже се ти, Дударю? — спитав він, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ. — Та я ж, братіку, я! — одповів сивий дід і почав чоломкатись з товаришем. — Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав він далі Балана. — Приїхав подивитись на матір Січ... — з сльозами на очах одповів Балан. — Бодай би ліпше не бачити! — Немає, братіку, Запорозької Січі! — одповів Дудар, одвертаючись набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли сльози. — Ідіть сюди! — сказав він згодом до козаків, трохи перемігши себе, і повів козаків на високу січову стіну. З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися якісь будинки. — Бачите? — спитав Дудар, показуючи на ті будинки своїм ціпком.— То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала всі сі землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт... Туди ж на підмурки побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарів і що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на каміння і мурують з них будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли!.. Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кілька викопаних з землі хрестів, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сі люди живі і як їх досі не скарав Той, що на небі. — Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дітей своїх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло. — А курені ж де? — спитав Рогоза. — Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякі тут попродали. От і я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курінь, та й будуємо з нього дві хати. Он зараз на шамбаші... Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а тепер будувалося кілька хат. — Тут і будуємося... Важко покинути рідне місце... Тут, біля Січі, й померти хочеться... — Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а од них і сліду не стало... — Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив... Все, бач, скарбів шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу і козацьку волю! Всі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця. — Що ж, пани-брати... — після довгої мовчанки, обізвався Дудар,— сонечко на спочинок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене. — Пробач, товаришу,— одповів Дмитро Балан,— не сила мені! Скоріше, діти,
звідсіля! — звернувся він до Демка й Івана.— Тут смерть і неволя зазирає мені в очі. Ми ночуватимем у вільній плавні під вільним небом! Старший запорожець попрощався з товаришем і хутко пішов з Січі до човна. V — Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мій... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.— А ходімо, ще раз подивимось, чи не їде батько? Де се він забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцілуємо та пожуримо за те, що довго гаявся! Миколці було тільки три місяці, а проте Галі здавалося, наче він не тільки що все розуміє, а навіть одповідає на її запитання. Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкі щічки хлопчика почервоніли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посміхаючись з матері, що їй не пощастило сповити йому рученята. Ставши матір'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спіла ягода, і стала ще гарніша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промінь. Вже вдруге виходила сьогодні Галя під верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловіка і на сей раз таки нагляділа в далечині, на блакитному просторі лиману, чорненьку комашку. — Ага!.. Дивись, синашу! — радіючи зверталася Галя до Миколки.— Он-он чорніє човник... То наші їдуть. Там І батько наш любий! Смутний, з пригніченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тільки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселі, повні кохання очі, то одразу той сум мов вітром з нього змело і розвіяло понад лиманом. — Ох, ти ж, горличко моя люба! — скрикнув він, обнявши свою дружину.— Та яка ж ти красуня стала! Він взяв від неї сина і, бавлячись, підкидав його догори. — От де моє щастя,— міркував він,— люба дружина й син... І ніхто не владей одібрати од мене се щастя, опріч Бога. — Ач, якого ти мені бравого сина годуєш! — говорив він тим часом Галі, любуючи на пухкі щічки й веселі оченята дитини. — Мов той бузівок! — Годі тобі вигадувати! — злякано одповіла Галя.— Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитині не сталося. Який там бузівок, коли зовсім худенький! Щаслива пара покинула батька й брата біля човна і пішла до хати. Демко ніс сина, бавлячи його барвінком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловіка за стан. Через який час, пополуднувавши, вся сім'я сиділа під хатою на призьбі. Галя держала на колінах Миколку, Демко сидів поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролітали з степу до пасіки, Іван же розглядав хрущів, що з гудінням часто билися об стіни хати й падали на призьбу. Літо саме набуло своєї краси й виповняло вечірнє повітря пахощами степу і квіток. — А дивіться, дітки... — обізвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрій, де з-за гори виникали якісь темні обриси, схожі на вози.— Неначе вози їдуть.
Всі пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан. — Справді, неначе чумаки їдуть! — згодом сказав Рогоза. — Чого ж тут чумакам іти,— одповів старий запорожець уже стурбовано,— коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди! Тим часом чорні обриси простяглися по горі довгою стьожкою, підсунулися ближче й побільшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряжені кіньми і навантажені всяким збіжжям. Визначилися вже обабіч возів і люди, й діти. — Щось чужостороннє... — сказав старий Балан,— бо кіньми, а не волами їдуть. Серце старого запорожця передчувало недобре і сповилося нудьгою, бо скільки жив він на світі, то не бачив тут чужосторонніх людей. Валка возів і людей прямувала до запорозьких зимовників, а попереду всіх їхав верхи у панській одежі якийсь чужинець. Коли вози вже зовсім зблизилися з хатами, вершник спинив їх, поділив на три валки і, направивши дві до зимовників Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'їхав прямо в двір до Балана і почав тут порядкувати неначе у своїй господі, гукаючи до своїх людей по-російському: — Становіть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женіть на пашу! — Гей ти, старий! — гукнув він далі до Балана.— Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши російську мову і побачивши одежу, що про таку тільки чули від людей, а саме: білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки замість чобіт на ногах, наші козаки пішли до возів здивовані і обурені на те, що якийсь підпанок хозяйнує в їх дворі, не спитавшись господарів. Всі ті московські люди, що заїхали у двір до Балана, були кріпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався біля Січі палац з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик. Коли князь розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п'ятдесят родин кріпаків зі своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ся його вигадка і впала тепер на голову запорозьких сиднів. — Скільки .у тебе єсть печеного хліба? — звернувся прикажчик до Балана. — А що, у вас не вистачило хліба? — спитав той, маючи думку поділитись по щирості.— Здається, хлібів три єсть! — Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть біля хати,— показав він на Галю,— за сю ніч напече хліба пудів з десять! — Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан.— Де ж їй управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? — додав він з неспокоєм у голосі. Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповіді на останнє питання. — Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповів прикажчик
і почав знову гукати до своїх людей: — Випрягай! Випрягай, не гайся! — Та чого ж ви сюди приїхали? — перебив його зовсім уже збентежений Дмитро. — Хати будемо будувати, діду! — весело одповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця.— Село тут буде, та ще й чимале! У всіх з тієї одповіді похололо на серці. Галя й Демко почали розуміти, що на них впало лихо, старому ж козакові трохи не забило дух і він ледве прохрипів: — Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?! — Та ви ж самі чиї? — здивовано спитав прикажчик.— Хіба не князівські? — Ми вільні люди! — з обуренням скрикнули козаки.— Ми запорожці! Прикажчик глянув на козаків неймовірно і з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав що й батько й дід його були кріпаками і не міг собі уявити, щоб на світі були якісь вільні люди, опріч панів. — Дурниці говорите! — сказав прикажчик і, злізши з коня, обернувся до Рогози: — Візьми коня... Поводи його та постанови до стайні! Кров вдарила Демкові з обурення в голову. — Вам, добродію, годилося б вклонитися нам, господарям,— сказав він,— та спитатись, чи можна поставити коня до стайні... Тоді, може б, я й сам вам допоміг, а коли ви нахабно мені, немов наймитові наказуєте, так я нічого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся і, взявши Галю за руку, пішов з нею до хати. — Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслід прикажчик.—Ну, як я надішлю тебе до економії, то ти забудеш свою пиху! Тут прикажчика оточили жінки з дітьми і, покладаючись на те, що дітей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дітей в хату. — Несіть,— владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з кріпаків. Жінки заметушилися і через хвилину більше двадцяти дітей з матерями увійшли в Баланову хату і почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало місця, то й долі. Балан почував своє право стати на дверях своєї хати і не пустити до неї нікого, та тільки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тільки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господі. Галя теж бідкалася й плакала, бо їй ніде вже було навіть Миколку покласти, а не то що самій лягти, а проте, побачивши, які у матерей змучені, обідрані та закаляні діти, не тільки не сварилася з жінками, а навіть віддавала їм з своєї скрині сповивачі, рушники, хустки і всяке шмаття. Ніч, що вже заходила, спіткала всю сім'ю Балана на дворі, випханою з своєї власної хати. Спати в хаті було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою російські люди. Рогоза з Галею й Миколкою пішли на пасіку; старий же Балан знову доступився до прикажчика: — Слухайте, чоловіче добрий! Розкажіть же мені товком та по правді, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь? — Не як інакше,— одповів прикажчик,— як стане тоді на сьому місці село. Мужики оратимуть землю та сіятимуть хліб. — Так се ж наша земля! Се займище трьох козаків: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю? — А те будете робити, що й інші кріпаки: будете сіяти панський хліб, косити
його, молотити та звозити зерно до панської економії. У старого ціле пекло заклекотіло в серці: — Ну, сього вже не діждете! — скрикнув він. — А ти ж гадав як? Князю подаровані всі сі землі од цариці, а як ви сидите на сій землі, то зрозуміло, що й ви князівські разом з землею. Стуманів світ в очах старого козака і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся він до своєї пасіки і впав під куренем на солому. Болючі думки, мов убиті у мозок цвяхи, пекли голову старого. — Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та прадідів политі, пороздавати вельможам... Невже ж воно справді так і буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати такої недолі? Чому не прибрав мене раніше? Всю ніч гнітили такі думки козака і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або прийняв його до себе. Не спали сю ніч і діти старого. Вони до світу просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю і стали їм ворогами. VT Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого управителя, а у обідню пору повернувся до Базавлуку і загадав всім кріпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати ліс. Далі він прикликав до себе обох Баланів і Рогозу. — Ти, старий,— сказав він Дмитрові,— своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть всіх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки. Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика: — Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобі єсть. — А я вам прямо кажу,— скрикнув Рогоза,— що у плавню я не піду і батькових коней до роботи вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотів відразу доводити козаків до розпуки і сказав неначе спокійно: — Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обійдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й хати, і навіть ви самі, тепер князівські! — Не буде того! — рішуче скрикнули козаки. — Запорожці од віку не будуть кріпаками! — Побачимо! — глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла. Сю ніч всі знову ночували у курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали тепер добре і прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав: — Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів! Круторогі ж мої... укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князів ви працювали!
Демко та Іван схопились на ноги і, вгледівши, що прикажчик верхи на коні жене з степу весь косяк, а позаду кріпаки женуть і волів, кинулися до хати, вхопили недоуздки і побігли навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього і почав навертати косяк знову у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на коні і допомагав шуряку. Батько та Галя од воріт побачили, що прикажчик наскочив на Демка і вдарив його батогом, але тільки вспіли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов сніп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, і вона жахливо скрикнула: — Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана під час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем і він голосно гукнув: — Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака! Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся і, шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка уголос і погрожуючи йому кулаком. — Почекай, гайдамако, я тобі сього так не подарую! Через кілька хвилин галас збився біля всіх зимовників: кріпаки намагалися побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й інші господарські речі, ті ж не давали, бо у степах у ті часи такі знаряддя були дорожчі за золото. — В'яжіть їх! — гукнув до своїх людей розлютований прикажчик.— Всіх в'яжіть отсих гайдамаків, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тільки ще отих двох душогубів піймати! — додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Івана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самі бігли до двору і, побачивши, що їхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. — Пустіть тестя, бо вб'ю! — грізно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що він у запалі, люди пустили старого Балана і розтупилися в усі боки, але, як тілько Демко та Іван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кільком своїм кріпакам, накинувся з ними на козаків ззаду і, зваливши, почав в'язати їм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратовані звірі, але їх надавили цілою купою і врешті пов'язали. Прикажчик же після того, як зв'язаного Демка підвели з долу, вдарив його з помсти по виду. Галя метушилася поміж людьми, мов у нестямі. Вона кидалася від чоловіка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але ніхто на неї не звертав уваги і тільки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотіла розв'язати Демка. Через півгодини трьох старих запорозьких дідів та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тієї самої економії, що будувалася біля руїн Запорозької
Січі. Почувши, що запорожці не хотять коритись волі прикажчика і навіть на очах кріпаків побили його, управитель визнав за потрібне піднести в очах кріпаків особу прикажчика і люто покарати запорожців. Коли він побачив біля ганку зв'язаних козаків, очі його заграли хижим вогнем, мов у звіра, що вже почув кров своєї добичі, і він зразу почав гримати. — Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби і навіть б'єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покірливих! — Пане управителю! — обізвався старий Балан.— Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що віддана нам під господарство від Коша славного Війська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищі, ми навіть хати свої покинули та вашим людям віддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею? — Вашого немає тепер нічого! — сказав управитель.— По указу цариці всі сі землі і все, що на їх єсть, себто й ваше добро і, навіть, ваші душі, тепер є власність князя... Ви його кріпаки! З боку козаків почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокійно: — Бог один владен над душами людей, і йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звеліла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих підданців! Ніколи того не буде, щоб ми, вільні запорожці, стали кріпаками! Скоріше ми душі свої занапастимо, аніж скоримося такій неправді. Не звикши чути від кріпаків такі речі, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбі, оселедець надавав старому запорожцеві надзвичайний вигляд, а очі того в'язня дивилися на нього не з благанням, як він звик бачити у кріпаків, а сміло і спогорда. Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне негайно перемогти й знищити сю гордовитість і вільний дух, щоб всі кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що ніяке волелюбство не може встояти проти його влади... І от, упиваючись тією владою, він глузливо сказав: — Бачу, що ти занадто розумний! А скільки тобі років? — Вісім десятків літ Господь держить мене на світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви нам чините. — А ну, всипте йому вісім десятків різок,— сказав управитель до челяді,— може, старий дурень хоч після того порозумнішає! — Мене різками? — вжахнувся Балан.— Та ліше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так знущатися. І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні, серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братів. Не стогнали запорожці під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з
мукою душі і серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж поки ставали непритомними. Старий Балан після катування не підвівся... його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз. Повкидали на воза й останніх. Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав: — У курінь... на пасіку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька, хотіла доступитись до нього, але він спинив її: — Не руш... Не руш, моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню, оббаниш моє тіло, як відійде душа моя... — Тату... таточку!.. — припала до батька Галя.— Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля! — Ні, доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете... Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого замордованого батька на той світ. VII Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя, прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу знущання над ним. став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим непривітним поглядом в очах і ні до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галі і низько їй вклонився, кажучи: — Прости мене, моя сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила мені коритися неправді. — Що ти... що ти Івасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя і, схопившись на ноги, припала братові до плеча. Демко й собі підійшов до нього. — Заспокойся, Іване! Ти намислив щось непевне! — Не подарую я прикажчикові,— говорив Іван, хвилюючись,— того знущання над нами, а найбільше над старим батько нашим. Я довіку не мав би спокою, коли б не помстився за батька! — Схаменися! — скрикнула Галя.— Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! .— Тихше гомоніть,— сказав Іван пошепки.— Сьогодні я вб'ю прикажчика і малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади у той порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму, так ті харчі
заберу! — Та ти ж загинеш у плавні! — з плачем говорила Галя.— Як же ти там житимеш? — Не бійся, я не дитина. Запевне у плавні чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимів, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а я приїздитиму у темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую звідсіля. — Братіку мій ріднесенький! — заголосила Галя.— Зросли ми з тобою вкупі, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навіки розлучатися. — Помандрував би й я з тобою, Іване... — сказав Рогоза, з заздрістю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборкані! Галі сі слова чоловіка запекли у серці. — Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся: — Боронь Боже, щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово. Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись, всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика. Як порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворі люди вже галасували, що у коморі Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під серцем. Через кілька годин після того до зимовника прибув управитель і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня він призначив іншого прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому як найскоріше будувати переселенцям хати. Після того справа з хатами справді почала посуватися хутко: лісу, людей і худоби було багато і за місяць од запорозьких зимівників потяглися дві вулиці: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й не були ще докінчені, по них уже почали жити, і одну половину Баланової хати, нарешті, спорожнили, так що Галя з чоловіком знову у ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її скриня була майже зовсім порожня... Переселенці розтягли все, не лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханій дитині, ні збіжжя покійної матері. Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль. Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити, щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напівпанському вбранні, з виголеною
бритвою шиєю і підстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремій, новій хаті і як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова. Чорнява й огрядна, зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану. Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: — Бійтеся Бога! Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку? Прикажчик розсердився й насупив брови: — Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сіяти хліб. Галя передчувала, що Демко нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини. — Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона.— Мій чоловік з роду біля землі не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все козакував. — Не вміє? — скрикнув прикажчик.— То дарма, навчимо різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись! Заплакана, з пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути. Ранком другого дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати, щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати. — Ти, лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити? — Куди не виходжу? — здивувався козак. — На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили! Рогоза зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він спокійно й рішуче відповів: — На панщину я ніколи не піду і дружини не пущу! — Он як! А через що ж то так? — А через те, що я не кріпак, а вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували. — Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе! Через півгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв'язаного везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель. — Ти чому не хочеш робити? — спитав він Рогозу неначе спокійно. — Я радий би працювати коло свого господарства,— одповів, теж вдаючи з себе спокійного, Рогоза,— та тільки у мене пограбовано все, що придбав мій покійний тесть для своєї дочки. — Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.
— А через те, що я не кріпак! — А хто ж ти? — Вільний я! Я запорожець! — Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель і, почервонівши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину він вибіг назад, держучи у руці те стригало, що ним стрижуть овець. — Держіть його... та добре держіть! — гукнув він до челяді, підходячи до Рогози.— Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про те, що був запорожцем! Держіть його ще двоє за голову! Рогоза кидався в усі боки, бився ногами і навіть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку. — Валіть собаку на землю! Давіть його... Душіть його на смерть! — мов божевільний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого козака звалили і хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб його оселедець собі у жменю, одрізав його біля самої голови і з глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по вітру. — Так буде краще! — сказав він, празникуючи свою перемогу.— Тепер ніхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте йому скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А як не те, так самих попарю! Рогозу поволочили до стайні і почалося таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м'яса, тіло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловіка і за останній день так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би своєї укоханої дитини. Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума: —Смерть або управителю, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю! VIII Однієї ночі, коли Демкові вже полегшало, Галя прокинулася від незвичайних згуків. Не знайшовши біля себе чоловіка, вона підвелася і почала придивлятися туди, звідкіля вчувалися ті згуки, що морозом поняли її серце... Нарешті вона пізнала ті згуки — то її чоловік гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати. Нечутно, мов кішка, підкралася Галя до чоловіка І вхопила його за руку: — Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподіванки ніж випав з руки козака і сам він затрусився, мов застуканий злодій. — Я мушу його вбити!.. — Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!.. — Управителя! Се він одрізав мені оселедця! — Боронь тебе Боже, ріднесенький мій! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче!
Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж він, нечистий, тебе спокушає…Помолися разом зо мною милосердному, щоб він захистив твою душу... — Що ж маю я діяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсі кріпаки, коритися катам. Не сила мені й перетерпіти і подарувати управителеві ту образу, що він мені заподіяв. Нехай і мене після скарають смертю, та я таки йому віку збавлю! — А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш? — Не рви мого серця, дружинонько моя вірная! Коли б тільки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила мені жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залізо або йому, або мені у серце! Галя вчепилася чоловікові за ту руку, у котру він знову взяв ніж, намагаючись його одібрати. — Благаю тебе, Демку, коли вже тобі несила перетерпіти, то нащо ж тобі себе погубити... Івась досі десь у плавні живе, бо харчі бере. Утечи до нього! Узратуєшся від сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як і мене зрятувати. Галя говорила так тільки з метою одвернути чоловіка од гріха, їй легше було розлучитися з ним навіки, ніж допустити його до загибелі; у душі ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже ні худоби, ні грошей, нема куди Демкові взяти її, як немає чим і прогодуватись їм. Весь останній час сієї ночі подружжя радилось, як і коли утекти Демкові. Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана і поїхати у плавню разом з ним. — Як будуть темні ночі,— говорила Галя, заспокоївши свого чоловіка,— ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку у віконце, то я й почую і хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливі. — Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? — Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Другої ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до рушниці набоїв, набрав хліба, сала і дещо з одежі і почав підстерігати Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина і покидав захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя,— однієї ночі таки й не вернувся вже до хати. Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона в усьому корилася і робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловіка, Галя ж все одмовлялася, ніби не знає, де він, нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сій вигадці не було нічого неправдивого і прикажчик залишив свої допитування; та тільки се вийшло на гірше, бо після того він почав поглядати на Галю хижими очима і почав знову зачіпати її, маючи надію, що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього. Здибавшись уночі з Іваном, Демко похапцем розповів йому про свою пригоду і заміри. Козаки рішили взяти більшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, і позносивши в човен зброю, деякі рибальські знаряддя й харчі, рушили в лиман. Поки їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавні собі товариша Якова Люльку.
— Чудесний він козарлюга,— розказував Іван,— бурлакою жив собі біля Ненаситця на Дніпрі. Але кілька місяців до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Він загарбав у козаків усю худобу й майно, а самих повернув у кріпаків. Люльці, як от і тобі, хотіли за непокірливість одрізати оселедця, та тільки у нього в халяві був ніж, так тим ножем він прикажчика вбив на смерть, а трьох з челяді покалічив та, добігши до Дніпра, вскочив у човна і подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собі у плавні добрий курінь. Рибачимо собі, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довіку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на світ, козаки переїхали лиман і протяглися трохи вгору Підпільною, а далі Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, і човен довго крутився по ній. Він то виїздив у озера, то знову поринав між очеретами, ховаючись там не тільки од людського ока, а навіть од світу сонця. Скрізь навкруги човна були такі нетрі, що, мабуть, як і світ стоїть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня почала прокидатися. За всіх раніше обізвалися соловейки, слідом зацвірінькало інше дрібне співоче птаство, далі заскрекотіла червоно-синя ракша, в врешті вже пішов такий гомін від пташиної розмови та співів, що козаки не чули навіть свого власного голосу. Сонечко десь уже зійшло, але його промінь грав тільки на вершках дубів та високих яворів, до човна ж, через гущавину плавні він не досягав. По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птиці, що за нею майже не знати було води. Тут клекотіли своїми червоними дзьобами білі лебеді, гулко ляскали крилами по воді незграбні баби, полоскалися поміж осокою, витягаючи з мулу собі їжу, дикі гуси; дикі ж качки, коли знімалися з води вгору, то своїми зграями заступали світ сонця. — Ще б пак, тут не прожити козакові! — весело звернувся Іван до Демка. — А як надійде зима? — Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очі обох козаків світилися веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть Рогоза почував себе тут щасливим і тільки думи про тяжке становище Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування. Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега і, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помітити ні з якого боку. — Приїхали! — сказав він, забираючи на плечі весла. Рогоза забрав з човна свою зброю і вони, поринаючи з головою у високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях. — Пугу, пугу! — гукнув Іван по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустріч козакам з куріня вийшов Яків Люлька. Се був літній
козак з сивиною у вусах, невисокий на зріст, але кремезної постаті з могутніми плечима й високими грудьми. — Поїхав сам, а повернувся удвох? — сказав він до Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. — Прийміть, дядьку, до гурту. — Що більше, то веселіше! — одповів Люлька і, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Іван розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь — куди подітись тоді з немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво... Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити. Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її, щоб придбати грошей. — Як будуть гроші,— говорив Люлька,— так тоді скоріше щось надумаємо. Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич. З харчів козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали стільки, скільки душа бажала. Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало смеркати. Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати і він сів на березі під вербою. Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя і куди воно тепер поділося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у човен і поплив до свого садочка. У вулику на пасіці він знайшов і хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання. Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці, Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве
чутно пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула. Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і обережно цілує його. Не бачить Демко і любих очей своєї дружини, але замість того він почуває її всією своєю істотою і міцно стискує її в своїх обіймах... Коротка літня ніч і небагато часу дала вона для втіхи... Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні і прийшов час, щоб Демкові від'їздити. — Демко, любий, лишися тут!.. — прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обновилися круг шиї чоловіка,— Скорися! — Як скоритись? Себто стати кріпаком? То се, Галю, ти ножа встромила мені в серце. Руки молодої жінки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили сказати чоловікові, що прикажчик все дужче чіпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її стеряти свою честь. — Ну, так іди... — сказала вона.— Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцілував дружину і зник за дверима, ховаючись у темряві ночі. IX Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль. Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити його й поховати в безодні; проте Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап'явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку і та звістка виповняла його душу щастям і рішучістю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався сьогодні Демко до Галі.
Приставши до берега і, перебігши садок, він, як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм вільне й спокійне життя. Галя радісно почала його цілувати, далі ж, схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя. — Що ти, що ти? — почав Демко її спиняти.— Не зараз їхати, а другим разом! — Ні, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки.— Сьогодні нас бери... зараз! — Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати. — Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.— Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні! Далі вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім тілом, почала хутко говорити: — Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би й з ним... — А гаспид!.. — прохарчав Демко. — Цить! — затулила Галя йому рота рукою.— Слухай далі. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце! Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя. — Коли так,— сказав він нарешті,— то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг, як дужі руки вхопили його у поперек тіла. Незадоволена унада до Галі не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки. У Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук Галі, челядинці
вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла. — Так ось як він за Дунаєм! — глузував з молодої жінки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки се вже востаннє! Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економію до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту. Через те він намислив віддати козака в пікінери. У ті часи, по наказу князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів, так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти ласки князя. — Ну, що ж,— сказав управитель прикажчикові, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач. Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або врятує Галю. — А їй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю.— Треба й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним утекти! — Ну, на перший раз,— одповів управитель, дивлячись на Галю прихильно,— буде з неї двадцять різок. — За віщо ж? — заплакала Галя.— Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас правда? — Ну, ну... годі мене вчити,— гримнув управитель,— а то прибавлю! З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала навколішки: — Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя! — Ну, коли вона не хоче різок,— обізвався прикажчик,— так замість того звеліть одрізати їй косу! — Косу? — ридаючи скрикнула Галя.— Завіщо ж косу мені різати? Хіба я повія? — Устань, Галю! — обізвався до дружини Рогоза.— Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув він управителю.— Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну, легкодуху жінку! Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків. Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси, цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові ж, запальні речі козака роздратували його.
— Жінці за покірливість дарую все... — голосно гукнув він.— Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери, у Самар. Ти ж, красуне,— звернувся він до Галі,— їдь додому, та гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звінчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або покалічать. — Поблагослови сина... — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайні. — Нехай його Бог благословить! — одповів козак.— Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із того світу. Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”, що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку. Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там він вилежавсь, поки трохи погоїться спина, х Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свідка своїх юнацьких герців — просторий степ; побачив і свідків своєї весільної подорожі — могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю. Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим товариством. У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його разом з іншими пікінерами. З першого ж дня свого пробування у Самарі Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у місті тільки два дні і, сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав
невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у дубовій пущі Миколаївського монастиря. До світу він був у безпеці, бо поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого захисту. — Певне, сам Бог показує мені шлях до порятунку! — сказав сам собі Рогоза.— Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту покривдженому. Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і постукався. Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад. У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали, ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите синяками від мордування. Під впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецеві до ніг. — Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб! — Що ж тобі сталося, сину мій? — спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: і те, як забили на смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і, знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери. — Кланяюся тобі, пан-отче,— закінчив Рогоза своє оповідання,— переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє добро! — Кати… кати! — хитаючи головою промовив чернець.— Не дають нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобі тавро. Через хвилину міркування він повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши; — Ходи, козаче, за мною. Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився біля одного товстого та гіллястого дуба. — Переховаю тебе, сину,— сказав він,— од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука; через ту дірку й заходив у дупло світ. — От бачиш, сину, які у нас єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.
— Тут,— додав він,— не знайде тебе і сам дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але чернець спинив його. — Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики — не зрадять. Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі переховується десь втікач-пікінер. — Що він тут,— гукав ротмістр,— то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори. Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки, шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. — Куди ж, сину, звідсіля? — спитав він, коли Рогоза скінчив обід. — Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку й дитину! — Нелегка, сину мій, твоя справа... — сказав чернець у задумі.— Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого коня і приніс вбрання послушника. — Одягай, сину, отеє вбрання,— сказав він,— а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря. Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу російський кордон і перебрів конем на той бік річки.
Не вспів його кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. — Стій, бо тут тобі й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночі грізні поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові. Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що перейшли з Дніпра на Дунай. — Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому.— Якого біса ви тут полохаєте людей! — Дивіться! — почулися поміж запорожцями крики здивування.— Та се чернець, та ще, певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова, запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки дійде аж до самого лиману. — Тут скрізь наші по кордонах... — говорили вони.— Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою печаткою. XI Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазинові — так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні. Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками — козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі.
— Їдь, товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... — мріяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”. Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі. Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. — А лиха мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. — Та як би ж я голив її у дорозі? — виправдувався Рогоза. — Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? — Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! — Та от, якщо хочеш до Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі... Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати. Ще більше зрадів Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка, скарбниця і розпочата в будові церква. Рогоза пішов понад протокою до Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пізнаючи Рогози; він же не хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня, де мав надію здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої
вдачі, ніж Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю, він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався з ними у бойовищах,— його боялося й січове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич — уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на Запорожжі й одружився. — Дивіться: чернець, чернець! — почув він од берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демкові дуже по знаку і, глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він добре виріс і склався на молодика. — Васильку! — радісно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре придивившись, радісно кинувся йому на шию. — Демку, Демкуі…— гукав він, обнімаючи брата.— Нащо ти пішов у ченці? — Скажи краще, Василечку,— одповів Демко,— де брат Петро? — Тут, Демку... тут усі: і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкі” як четверикові лантухи, штани він підкачав угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам, що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч, Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача. — Ото замість того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу спокусу! Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо випало на його голову. Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те лихо, що сталося. — Чого хотів, того й добув,— сказав він врешті, коли Демко скінчив.— Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не покидай товариства! — Брате! — скрикнув Демко,— не один же я лишився на Україні!.. Половина товариства лишилася там! — Від того ж і лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі дівка миліша й дорожча була за матір-Січ — ну так і живи, як знаєш! — Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі.
— А який біс намовив тебе придбати собі ту пеню? — Та годі бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні жаху очі. — Де оселедець? — грізно гукнув він через хвилину. — Се так з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум, привселюдно, одрізують нам оселедці. — Хто саме одрізав? Говори! — ще голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали оточувати братів колом. — Князівський управитель! — Яку ж смерть ти йому заподіяв? — з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. — Нікчемний бабій! — несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть поступився од нього назад. — Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата: — Підожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь. Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки: той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те спитали, він сказав:
— Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те, що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку вдачу. XII На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину, хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді, довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро, подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі, справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усі чули: — У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно по куренях і умовляйте козаків, як
хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків згоджуватись на пропозицію князя, — Хто хоче повернутись на Україну,— додавав він у всякому курені,— не дожидаючи, поки підніметься все військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися, гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. — Яку землю дав нам султан? — гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський.— Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи? Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! — Там на Дніпрі вільні степи! — гукнув за ним Іван Губа.— Там святі Божі церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців мокрим рядном; — А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. — Хоч і не чули, а певно, що все те нам повернуть... — Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому руку й показав синє тавро. — Бачили, люди добрі, як одрізують нашим братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. — Отже, глядіть!.. — говорив далі Петро.— Буде так усім дурням, хто послухає брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді, може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді султан кого-небудь з нас прийме.
Поки Петро скінчив, засоромлені Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній. На другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись. Після кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну... І справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю всім військом, переходили у праву руку, ніхто не рушився з місця. Коли всі нагомонілися, кошовий підняв булаву і, визвавши до спокою козаків, звернувся до полковника? — От тепер ви самі чули, чого хоче Військо Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя і у тому листі напишемо, що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулися у рідну сторону, то нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених братів і поверне їм стародавні права і одвічні наші землі по давні границі: по Орель, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди і радо повернемося до рідного краю. На тому й скінчилася рада. Увечері по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи січове життя на Підпільній. Вже зовсім було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко Рогозяні. — А що вам, козаки? — спитав полковник. — Прийшли по білети! — одповів Петро. — Хочете на Україну? — Та вже ж нікуди. Там у мене жінка й діти... — брехав Петро.— Якого дідька я буду тут бурлакувати. Отеє мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо повернутись до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо. Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть отсі болота та нетрі. Полковник був радий, що як не все військо, так хоч окремі ватаги запорожців повернуться на Україну, і він покаже князю, на скільки козаків видав білети. — Так ви беріть кожний на десятьох козаків,— сказав він, сідаючи писати білети,— та підмовляйте йти з собою якнайбільше товаришів. — Як так, то й так! — одповів Петро. Через кілька хвилин Петро, посміхаючись собі у вуса і ховаючи білети у кесет з тютюном, виходив од полковника.
XIII Через кілька днів троє братів Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Іван Балан та Яків Люлька прибули до Килії, щоб купити там коней. Біля них було ще п'ять січових товаришів, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жінок — один у Романкові, а другий у Нових Кайдаках і хотіли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє: пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братів Пугачів пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а як буде потрібно, то й у пригоді стати своєму побратимові Петрові, Всі товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові, продавши монастирського коня, Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть Силістрії. Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і узброєні, як годилося козакам шаблями, чингалами й пістолями, виїхали з Килії тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу. У всіх було вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі козаків згадками про свої рідні, запорозькі степи, і вони жваво вигравали кіньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня і кидав його в усі боки, пригадуючи всі витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів. Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкіна пропускати всіх запорожців на руську сторону, і, прочитавши білет, що показав йому Петро, почав говорити приязно: — Мабуть, жінки у вас єсть на Україні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили. —Та звісно, пане ротмистре,— одповів Петро,— бабське коліно, хоч воно й нікчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і від нього вадить. От і вам тут, пане ротмистре, без жінки, мабуть, не з медом живеться. — Погано, що й казать... Ну, їдьте собі з Богом далі, от вам ваш білет. Рушили від Бугу, запорожці пішли на схід сонця рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому Дикому Полі тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кілька разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й всяким збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців: — Ач, як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б так, мовби їх корова язиком злизала. Невеселі думки сповивали чола й останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з запорожців. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою — Романково. Село Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі, побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не віддали панам, а записали у казенні села. Проте й на сі села скоро набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пікінери, втекти на Дунай. Біля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожці. скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пізнали серед дунайців своїх товаришів і порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, і розпитуванням про життя на Дунаї не було кінця краю. Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали ні у, кого. Демко по дорученню брата продавав всіх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого у всьому Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв. Поки брати клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Іван Балан, що під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з шаблями при боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися “на вулиці” до дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та безголов'я Романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат. Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців, а самі тим часом запускали їм очами таких бісиків, що, здається, й мертвого привабили б до себе. Після співів всі почали грати у горидуба. Пристали до того й молоді запорожці. Зразу довелося горіти Гнатові. Оглядівся він, аж у задній парі стоїть чорнява, прехороша дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима. — Будеш ти зо мною у парі! — сказав він собі і як уже та дівчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врешті таки опинилася в його обіймах.
До того часу Гнат, зростаючи з малих літ на Січі, тільки один раз і бачив дівчину, як ішов з військом з Дніпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дівочий стан, затріпотівши в його обіймах, мов жаром обпалив всю його молоду істоту. Тільки, зважаючи на прохання засоромленої дівчини, він випустив її з обіймів і, взявши за руку, повів до гурту. Йдучи поруч з дівчиною, він тільки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-поміж разків намиста і білу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася від хвилювання дівочих грудей, і смагляве, хороше обличчя, що від погляду козака палахнуло жаром і скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, і на карі оченята, що вона соромливо ховала за рясними віями. — Як тебе; дівчино, звати? — спитав Гнат, коли вони стали у парі. — Настею! — А чия ти? — Батькова та материна! — жартуючи одповіла дівчина і весело глянула йому в вічі... І що вже то був за погляд! З того погляду козак навіть забув, про що хотів далі питати. — Чому ж ви не біжите? — гукали їм з усіх боків. Вони побігли. Парубок, що тепер горів, хотів вхопити Настю і навіть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою і той впав, Гнат же знову вхопив дівчину. Той парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната. — Ти якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив. — У моїх вона руках, так я й вловив,— одповів Гнат.— Не віддам, хоч ти тут розсядься! — Пусти, бісів паливода. Вона моя дівчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боці. Парубок був закоханий у Настю і не хотів дозволити Гнатові женихатися з нею; проте й Гнат не хотів одступатися од дівчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю і м'яв Гнатові руки, та не помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Івана цілим натовпом, погрожуючи кулаками. — Хто доторкнеться, зарубаю!.. — гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що робить.— Моя дівчина!.. Не оддам нікому! Невідомо чим би скінчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув з пересердя. — Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не київ тобі схотілося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася і побігла до своєї хати, а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого січовика. — Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дівками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном. Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру. Гнат сидів невеселий, замислений. “Невже ж то,— думав він,— увесь вік мені прожити бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель, так за те вони кохаються з дівчатами, живуть
серцем... щастя кохання знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?” Він виявив свої думки Іванові і той згодився з ним. — Бог з ним, з січовим життям... — говорив Іван. — Яка там утіха?.. Тільки що пити... На Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з Галею ще Ївгу... Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати. — Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка.— Не довго судилося нам з тобою у парі бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею. — Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано збаламутив її молоде дівоче серце. XIV Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було призначено полковника Шостака. Коли запорожці прибули до Кайдаків, там будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці руйнувалися, Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тільки вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще двоє городовиків. — А стійте лишень,— сказав він, ставши напроти Петра,— що ви за люди? — Хіба не пізнали? — одповів Петро.— Ми ж запорожці! — Які такі запорожці? — почав гримати поліцай.— Немає тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися шаблі чіпляти? — Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні запорожці, а вільні, з-за Дунаю!
— Цить, цить! — замахав на Петра руками поліцай.— Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай, він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. — Отеє добре вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я зараз всіх вас голубчиків у колодки! — Підождіть, пане полковнику! Не хапайтеся! — сказав Петро.— Те вже давно цариця нам подарувала, а світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців, закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ. — Не чув я про такі білети нічого... — сказав він згодом,— і наказу такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали. Певно, що воно так і буде. — Іванов! — звернувся він далі до старшого поліцая.— Який у нас наказ про запорожців? — Наказ світлійшого князя від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці віддавати у пікінери. — Чули? — гукнув городничий.— Признавайтеся мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? — Так які ж там у Туреччині пани? — обізвався Петро.— Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. — Се ми все розберемо: хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. — А скільки ж то мине часу? — спитав Петро. — А місяців зо три мине... — А якже ми будемо без білета? — У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: — Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає поміж вами панських?
— Бачу, що в тебе в голові горобці літають. Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пікінери на царську службу. От що! — Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? — Нарешті таки збагнув! Так же воно й є! — Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. — Як? Самі, охотою йдете? — спитав Шостак. — Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати — так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть, значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми поки що на прощання погуляємо! — Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління віддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. — От спасибі, що недовго тут держатимете... — сказав Петро.— Коли б скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам: — Ну, панове, ходімте та вдаримо сьогодні ще лихом об землю! — Тільки глядіть, бешкету не чиніть,— гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати підручного про інші справи в місті. Петро справді повів товаришів знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і попливли вниз за водою. На сході небо почало біліти. Зірки зблідли, стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків. Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її приспали тут пани городничі. Демко Рогоза, що був під час всієї подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і повезе
разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист нової Задунайської Запорозької Січі. — Добре викрутилися,— обізвався під той час Петро,— та тільки що будемо робити без харчу? За тими поліцаями не довелося навіть хліб купити. Всі сиділи стомлені й невеселі. Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра, визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де багато людей, там повинно бути й багато харчів. — Не журися, Петре,— обізвався він.— Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і харчі. XV Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях будувалася ціла слобода. Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли всю голову острова побили на камінь та продали на брук Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі, що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води. Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися, як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра. — Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка.— Прочитай лишень, що то на тих дошках написано! Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав: — Острів князя Прозоровського! Перевівши ж очі на берег, додав: — Власність світлійшого князя Потьомкіна! — Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро і плюнув набік спересердя. — Та се ж Глобин сад і млин, і хата! — загукали всі.— Ми ж всі знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками! — Ще й досі не розумієте? — сердито буркнув Петро.—-Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! — Було все Глобине, а тепер виходить, що й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого! Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули
повз млин, що своїм великим колесом розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок. Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з Демком та кількома товаришами пішов до Глоби. Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині. Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з робітників що робити. Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й радісно гукнув: — Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по неволі? — Добрі молодці все по волі ходять! — одповів за всіх Петро, чемно вклонившись старому.— Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на тиждень харчів. Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя. — Покарав, покарав нас Господь,— кілька разів говорив Глоба, слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля... От і моїх сусідів, що понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували, землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати. — А ви ж, діду, як? — спитав Петро.— Отже ми на скелі бачили дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська... — Дошка справді там маячить,— одповів Глоба,—та тільки мене ще ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший... Сади мої дуже йому сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів чіпати. Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися докупи. — Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще побільшите вашою працею сади для князя. На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість. — Мені однаково, сину! — сказав він.— Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не візьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть... Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти. Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма прощатись. — Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку доживати... Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться низенько... Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись... Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона гаряча на його сиву бороду... Вдарили козаки веслами у воду — одскочив дуб од берега, і понесли його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі самого, з його старістю й сумними думами. За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову маячила чорна дошка з написом.
— Не читай... хай йому абищо! — сказав Петро братові, але той уже поспів очима прочитати: — Острів князя Воронцова... З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру, запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою стриміла з води. — Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Іван, що сиділи на передньому чердаку.— Дуба розіб'єш! — Повчіть свого батька, а не мене!.. — одповів суворо Петро і трохи згодом додав: — Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у пороги. З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро, Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої лави порогів. — Як то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молоді козаки. — Буду я говорити блазням... — пробубонів Петро.— Хіба з вас будуть козаки? — Ба ні, сину! — обізвався до Петра Гарабурда.— Так не годиться! Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей своїх. І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав: — Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тілом раків, от що. Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі. — Справді, неначе гуде! — скрикнув Іван. — Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро. — А мені здалося, наче голосить! — обізвався Гнат, — Та вже ж! — буркнув суворий козак.— То, мабуть, та дівка голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив! — Ось бачите, дядьку,— звернувся він далі з докором до Гарабурди,— які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить! Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку. Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і височенними окопами. Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг Кодацький. Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи то на Петра, що мов кам'яний
велетень стояв на стерні, то вперед, де Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді. — А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою,— сказав Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги,— та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок. Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого. — Митець ти, Петре! — обізвався Гарабурда.— Коли б не ти, то, їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця. Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі, перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом Куликом посередині порогу. Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі. — Жінки, бережіться змія! — гукнув він, коли під однією скелею несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера. — Ох лихо,— скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру. — Який там змій! — обізвався Петро.— Нащо б ото я полохав жінок та дітей! — Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! — провадив Люлька. — Чули, чули ми! — обізвалися жінки.— І літає він, і людей хватає та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських! Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали на печеру. — Бабські брехні! — пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у люльці, потяг у себе цілу копицю диму. Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою скелею. Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або Ненаситець. Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситці одному не вправити. Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни... і тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за
Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло... Гребці вже не чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку загрібати, а з якого табанити. Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна. За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з правого берега в саме пекло порогу. — От тепер і пообідати б непогано,— сказав Петро, сходячи з чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь і ти, Якове, тут уже й дитина справить. — Гей ти, паливодо! — гукнув далі Петро до брата Гната.— У гречку стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до стерна! — Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина вправить? — одповів Гнат.— У дубі є дитина, нехай вона й стернує! — Ну, ну, не базікай,— сказав Петро суворо,— а йди, коли тобі говорять. Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати. Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало, тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити — уконтентовались поки добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках. За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі, дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки. Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи. Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова. — Тут будемо ночувати,— сказав отаман.— Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.
Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця, піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари. — Ой сумно ж тут як! — говорили жінки.— Ще, боронь Боже, зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі. — Та чудно якось сей острів зветься... — звернувся Іван Балан до Гарабурди.— Що воно означає, дядьку, “Перун”? — Я й сам, сину,— одповів старий запорожець,— ще з молодих літ цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься, так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу. До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки. — У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном, то так і острів сей почали звати. — Ох лихої — обізвалася Гайдабурина дружина.— Так отеє ми під головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу! — Дурниці то,— заспокоював дід.— Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скільки не хрести, а він все стоїть. Старий запорожець розбалакався і звернувся знову до Івана. — От тут, сину, за татарських часів, найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ. Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою. Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою закривала собою більшу половину небозводу. Ранком другого дня запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю. Втомлений боротьбою зі скелями Дніпро розправляв та гладив тут свої збиті у водокрутні води і розстилав їх широкою, рівною, блакитною пеленою. Голова Хортиці та скелі Сагайдачного були останніми спогадами про пороги, далі ж Дніпро розливався широко, розбивався на протоки і рився у піски понад Великим Запорозьким Лугом. Не спиняючись для обіду, запорожці попливли повз Сагайдачне далі, бо хоч і хутко
плив їхній дуб, а все-таки до Базавлуку треба було плисти ще два дні. Нарешті минули й ті довгі та тяжкі Демкові два дні. Козаки доїхали до Чортомлику, підвернули до руїн Старої Січі і поклонилися там могилі славного кошового Івана Сірка; далі ж звернули у Підпільню до Нової Січі — потужили там на руїнах запорозької слави і пізно увечері прибули до Базавлуцьких Великих Вод. XVI На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка у пікінери, вже не було кому згадувати про права запорожців та баламутити князівських кріпаків. Івжин батько та Луб'яний були для того вже занадто старі і, ледве видужавши після катування, залишили вже всякі змагання, відцуралися свого, нажитого довголітньою працею, добра і в усьому корилися прикажчикові. Галя й Ївга одбували панщину, як і всі останні жінки й дівчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибігала до Галі, так вони, було, обнімуться, пригорнуться одна до одної та так гірко плачуть, що навіть чужостороннім людям сумно було їх слухати. — На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ївга.— Хто ж нас бідних оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди? Сердешна дівчина не стільки сумувала з того, що минулося її вільне життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай і покинув її, не сказавши навіть “прощай”. А вона ж то його з дитячих літ любила, мов рідного брата, та мала надію, що й довіку житиме з ним укупі! — Не нарікай, голубонько! — одповіла крізь сльози Галя.— Не своєю волею вони пішли од нас: Демка повезли у кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тікати. Помолимося Богу за них, щоб хоч їм Господь послав щастя й долю, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жіноча: ми звикли з дитячих літ коритися всім, козаки ж не звикли коритися неправді... Минув тиждень і другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галі й умовляти її до любощів, але вона не хотіла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, і важку роботу. На третім тижні до управителя прийшла звістка про те, що Рогоза втік зі служби і куди подівся — невідомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звінчати Галю з якимсь парубком або удовцем. — Князь буде гніватись,— говорив управитель,— як довідається, що молода жінка та не дає йому приплоду... Треба з кимось її спарувати. У прикажчика аж очі заграли з радощів, що він може досягти того, чого бажає. — Дозвольте мені взяти оту козачку за себеї — сказав він і навіть уклонився управителю. Управитель глянув на нього здивовано. . — Хіба ти не нагледів собі дівчини, що хочеш взяти молодицю та ще й з дитиною? — Дуже ся козачка мені в око впалаї — одповів прикажчик.— Дозвольте взяти! — Ну, коли охота, то й бери! — Шкода, що заходить Спасівка... — сказав прикажчик.— Доведеться два тижні дожидати. — Підождеш... Неабиякий великий час! — сказав управитель, посміхаючись, і залишив розмову. Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пішов до Галі. — Бачиш, хахлушка,— сказав він,— який я до тебе приязний: замість того, щоб тебе
засікли на смерть за непокірливість, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жінкою. Будеш найстарша на селі. Галя зрозуміла речі прикажчика так, що вона стала удовою, і зблідла як крейда. — Хіба Демко помер? — ледве вимовила вона. — А дідько його знає, чи він живий, чи помер! — одповів прикажчик.— Втік він зі служби і невідомо, де єсть! — Так він же живий! — Однаково, що вмер, коли пропав без вісті. Отже, лагодься до вінця. Після спасівки зараз і поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тільки посвятили церкву і піп нас перших обкрутить. Прикажчик пішов геть, Галя ж навіть не збагнула, чи він жартував, чи правду говорив. Проте через кілька днів вона почула, що прикажчик справді лагодиться до шлюбу і упорядковує свою господу. Нещасній жінці світ потьмарився в очах з тієї звістки і вона ледве дійшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкі думки: “Що чинити? — думала вона з мукою у серці.— Може, справді москалі не такі християни, як ми, і у них таки й можна вінчати од живого чоловіка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надію жити з любим Демком? Невже мати за чоловіка свого ворога, чужинця?” Тут саме в колисці прокинувся Миколка і простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його і почала тулити до лона. — Дитинко ж моя ріднесенька... Сирітка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я що чинити: лиман глибокий... У ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подіну, дороге моє немовлятко? Далі молода жінка, держачи дитину біля лона, стала навколішки до образів і почала молитись: — Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звінчав мене з Демком, то й поверни мені його! Не дай мойому ворогові, чужинцю-нехристу, знущатись над моїм тілом і душею. Не попусти, щоб син мій звав батьком когось іншого од рідного свого батька, Демка! Довго стояла Галя перед образами і те моління заспокоїло її. Вона встала повна надії, що те не може статись, щоб її звінчали з прикажчиком. Та не вспіла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галиній хаті. — Що ж, моя молода,— говорив він жартливо,— чи все упорядкувала до шлюбу? — Не буде того ніколи! — одповіла Галя спокійно й рішуче. — Як то не буде ніколи, коли управитель звелів! — А так, що й піп од живого чоловіка не звінчає. — На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жінку звінчати з іншим. — Не може бути таких наказів, бо то було б проти Бога. До того ж піп повинен спитати мене, чи згодна я піти за вас, я ж скажу, що незгодна. Прикажчик почав глузливо сміятись: — Ой яка ж ти дурна... сказано хахлушка! То тільки у панів так, що своєю волею дівки заміж ідуть: кріпачки ж ідуть за того, за кого пан звелить. — Як-то? — злякано спитала Галя.— І піп не питає про згоду? — Може, й питає, якщо то так ведеться, та тільки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дівкам. Може, яка і зовсім не хотіла б заміж іти, так панові ж треба, щоб був приплід, щоб кріпаків
у нього більшало. Отже я ласкою кажу тобі: покинь ти дрочитись, бо все одно я й зв'язану звінчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вінчати, знаємо, як те зробити! Знову смертельна нудьга опанувала душу Галі і вона ридала, поки знесилена не впала на лаву. Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не знищила її завзяття — вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати. — Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком,— плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона,— так ліпше я сама понесу тебе з собою на той світ! А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята, гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холодні хвилі лиману! Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хліба. Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть щасливою на самоті з своїм сином. — Ой, синашу! — зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою, кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть — буде тобі чим бавитись.