Зруйноване гніздо-2

(Зруйноване гніздо _ 2) — Ой, синашу! — зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою, кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть — буде тобі чим бавитись. Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї близько, проте на неї ніхто не натрапив. Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли. За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама на ніч в очереті,— вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар. Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав плакати. Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.

— А цитьте! — почувся голос з лиману.— Неначе дитина плаче. Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка. Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.

— Боже мій! — почула Галя з лиману голос чоловіка.— Се моя дитина плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

— Демко! — несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги. Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік. Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув. Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.

— А, ось де ти! — почувся в ту ж хвилину неподалеку голос прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї бігло очеретом багато людей.

— Демку, рятуй! — скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.

— Задавлю гадюку! — прохарчав він, стерявши з серця голос.

— Демку! — гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що вона може загубити в очереті Миколку і бідна матір так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи. Тим часом дуб протиснувся крізь очерет до берега і Демко, Іван та Гнат,

вискочивши на землю, першими побігли на голоси, слідом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подав їм звістку, куди треба бігти. Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожців, прикажчик і не тікав, а тільки поспішався вибитись з очеретів; дійшовши ж до левади, він спинився. З ним було двадцять кріпаків і він, маючи надію захопити Галиного чоловіка, якщо той справді наважиться йти на її поклик, розстановив кріпаків зараз там, де кінчався очерет. Справді, як тільки Демко, Іван та Гнат вибігли з очерету, князівські кріпаки оточили їх цілим натовпом, та тільки побачивши у запорожців шаблі, кинулися тікати до прикажчика.

— Пусти мою жінкуі — скрикнув Демко, добігши до прикажчика і схопивши його за груди.

— Не пущу, вона завтра буде моєю жінкою, ти ж, харциз, втікач, підеш на шибеницю! Хватайте його, хлопці, ззаду! — гукнув прикажчик до кріпаків.— Валіть його на землю!

— Не хочу тебе рубати не узброєного...— говорив прикажчикові Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду.— А не пустиш по добрій волі, так буду рубати!

— Хіба так розмовляють запорожці? — почувся з-за Демка голос Петра і важкий, мов довбня, та твердий, мов залізо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика. Захрустіли в Галиного ворога кістки; кров порснула з нього носом, ротом і вухами і, мов важкий сніп, впав він на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипіли до її стану.

Демко підхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж все тулила Миколку до свого серця.

— Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зіронько!.. Обізвися... Розплющи очі!..— гукав Демко, бідкаючись коло дружини, та вона все не озивалася і була бліда, як крейда. Петро дав волю братові клопотатись біля своєї жінки, сам же зараз почав порядкувати справою: — Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? — звернувся він до розтеряного натовпу кріпаків. Охочих дивитись на кулак Петра після пригоди з прикажчиком не знайшлося, і всі кріпаки з ляком поточилися од запорожцявелетня.

— Ведіть мене до хати прикажчика та глядіть: хто наважиться тікати, того зараз же застрелю з пістоля! — сказав Петро до кріпаків і, вийнявши з-за пояса свого великого пістоля, приміривсь, як буде стріляти. Лишивши біля дуба старого Гарабурду, а біля Галі — брата Демка, Петро з рештою товаришів, не поспішаючись, погнав весь натовп кріпаків поперед себе до хати прикажчика. Там він спитав, хто в прикажчика був підручним, звелів йому одімкнути комори й стайню, назбирав налигачів і шнурів і разом з товаришами поперев'язували всіх кріпаків, не тільки тих, що були з прикажчиком, а навіть і тих, що спали по хатах. Управившись з тим і довідавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всі гроші були в управителя в економії, Петро лишив наглядати за пов'язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайні восьмеро коней, поїхав ними з сімома

товаришами та підручними прикажчика до економії. Іван, лишившись у слободі, зразу ж пішов до зимовника Луб'яного. Старий козак і його дочка Ївга спали, нічого не відаючи про наскок запорожців. Коли Іван постукав до них у вікно, у хаті прокинулися, засвітили світло і впустили його у двері. Чи розкаже ж хто, скільки там було дивовання й радощів! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йванові, то батькові і вже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.

— Прибув, прибув! — одповів Іван.— Він бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода! Дівчина з радощів і забула, що Іван їй стороння людина, і почала цілувати його і в уста, і в чоло, і у невеликі чорненькі вусики. Ніякого вагання не було. Луб'яний зразу почав складати своє невелике збіжжя, а Івга почала бігати по хаті, дбаючи про харчі, і через кілька хвилин, всі троє, з клунками на плечах пішли шукати Галю і Демка. Ті були вже в своїй хаті. Галя давно прочуняла, виплакалася радісними сльозами на грудях у чоловіка і тепер заспокоєна збирала решту свого пограбованого добра. Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер і діждали великої радості.

— Іване!.. — звернулася Галя до брата,— чому б тобі не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи підросте?

— Та вона сьогодні цілувала мене,— одповів весело Іван,— так тепер уже повинна моєю нареченою зватись!

— Куди ж мені ще рости, Галочко? — весело говорила тим часом Ївга.— Глянь: я вже така заввишки, Як і ти! Всі радісні й щасливі пішли з клунками до дуба, та вже на дорозі згадали про Галиного діда Лантуха і пішли спитати його, чи не хоче й він з своєю старою покинути зруйноване рідне гніздо та поїхати на вільні землі. Хоч старих через їхню неміч і не ганяли на панщину, а проте й вони не схотіли лишитись поміж чужими людьми і теж прилучилися до своїх родичів. Гарабурда давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю і почув її пісні, і там старий козак сидів у дубі до світу. Іван з Демком позносили вже на дуб цілі лантухи хліба й інших харчів, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась вже над могилою свого батька і знову повернулася до дуба. Жінки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, і Галя зваживши на те, що Миколка тепер міцно спав, не знайшла іншої причини, як волю Божу.

— Се Господь,— говорила вона,— устами дитини подавав звістку його батькові, де шукати свого сина. Почало вже світати, коли Петро з товаришами повернувся з князівської економії. Він спитав Демка, чи не набрали харчів, і довідавшись, що набрали, пустив коней у степ, підручному прикажчика дозволив розв'язати кріпаків, товариству ж загадав сідати в дуба, і коли всі сіли, власною рукою одпихнув його од берега, скочивши на дуба останнім.

Проходячи до чердака повз Галю, Петро кинув їй на запаску дві жмені золотих грошей, кажучи: — Се вам на нове життя на вільних землях!

— Куди мені стільки? — скрикнула здивовано Галя.— Поділіть, брате, на всіх!

— Не турбуйся про те, всі, хто зо мною ходив, себе не забули!

— Ну, так я поділюся з Ївгою! — сказала Галя.— Їй теж на молоде господарство потрібні гроші. А вам же, брате?

— А мені нащо ота полова? — суворо одповів Петро і, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасму волосся з невеликим, кругленьким шматочком скривавленої шкурки.

— А се тобі,— сказав він,— прислав князівський управитель за твій оселедець! Демко здригнувся і, зрозумівши, що шкурка з волоссям вирізана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.

— Ти вбив його? — спитав він брата, бажаючи в душі, щоб того не було. Він був тепер щасливий і все лихо, що йому управитель заподіяв, зразу забулося.

— Нащо? — одповів Петро.— Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме довіку, як різати запорожцям оселедці, та й дітям закаже до запорозьких оселедців доторкатись. Дуб плив лиманом на південь, і оселя, що у ній народилася й зростала Галя, разом з садком і вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодувала тепер за тим, що рідної оселі скоро не видно буде, бо та оселя була місцем її нелюдських страждань. Всі думки молодої жінки тепер линули за море, до Дунаю, в ту привітну сторону, де, як розказували Демко та Іван, люди ще

працювали тільки для себе і жили так само вільно, як жили колись запорожці понад Дніпром.

[1] Москалі — солдати царської армії.

ПРО ГЕТЬМАНА КОЗАЦЬКОГО САМІЙЛА КІШКУ Історичне оповідання Прославлений у народній українській думі гетьман козацький Самійло Кішка народився на світ у місті Каневі біля року 1530-го, себто у перші часи існування козаччини, коли пригноблена татарами Україна тільки починала підводити свою скривавлену голову і набувати сили на боротьбу з дикими хижаками. Наприкінці ХV віку, коли Україна ледве встигнала трохи відпочити після татарського Батиєвого лихоліття та залюднитись і відбудуватись, на неї року 1482-го знову набігла велика татарська орда під приводом кримського хана Менгли-Герея і, поруйнувавши чимало городів на Київщині, добула навіть самий Київ, спалила його замок і поруйнувала церкви. Людей під час руїни татари зганяли до своїх таборів і там всіх старих і недолітніх вирізували, останніх же забирали в неволю і заганяли у Крим. Під час того лихоліття, поховавшись по лісах та поміж болотами Полісся, зрятувалася смерті й неволі левде половина української людності. Згодом, коли більшість татарських загонів повиходила з України у південні степи, люде українські почали потроху виходити з лісів, почали гуртуватися у ватаги і, нападаючи на татар, зганяли їх з своїх рідних, улюблених земель та річок і знову осідали на руїнах своїх осель. Тільки далеко не всім щастило зрятуватися разом з своєю сім’єю. Чимало було таких, що, стерявши під час татарської руїни своїх батьків або жінок та дітей, не

мали вже свого роди і не мали для кого робити собі нові кубельця. Багато з тих людей так і лишилися бурлаками і присвятили усе своє життя боротьбі з татарами та обороні тих своїх земляків, що знову сіли сім’ями. Такі бездомівні оборонці України наприкінці ХV віку почали зватися козаками, тобто вільними, рухливими людьми. Перші десятки літ свого існування козаки не мали ще сили, щоб заходити у глиб татарських кочовищ, а купчилися по відбудованих наново городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та інших і обмежувалися тим, що вигонили татар з України та чинили перешкоди дальнішим їхнім наскокам. Виходячи щовесни на південь України, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили коштовні звірячі шкури, а з річок привозили рибу і мали з того добрий заробіток. У ті часи по гаях та байраках південної України була така сила дичини, що з нею, як люде казали, «було, й не розминешся», по річках же була така сила риби, що старі оповідачі говорили: «устроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою — не може на бік упасти». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як тоді казали, з Низу, заохочувала й інших людей з городів та сел виходити разом з козаками щовесни на добичництво. Ті люде узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських до- бичників (ушкалів), а на зиму, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї і організацію, щодалі все дужче зміцняли силу козацтва. Таким чином, дитячи роки життя Самійла Кішки минали у обставинах повсякчасної небезпеки од татарських наскоків. Загони татарські ще й у середині XVI віку вільно ходили по Україні, обминаючи тільки міцні замки польських магнатів, і заходили навіть на північ од Києва, аж на Білу Русь, випалюючи скрізь оселі, що поспівали одживати після великої руїни Менгли-Герея, і заганяючи з України велику силу людей у Крим, здебільшого до городів Козлова та Кафи, щоб звідтіля

продати їх за Чорне море у Туреччину та землі по Середземному морю. Оповідання батьків та близьких людей про тяжку недолю, яку терпіли українські люде од бусурманів як під час татарських наскоків, так і у бусурманській неволі, повинні були робити на молоду душу Самійла велике вражіння і збуджували у його серці бажання стати до оборони рідного краю та помститися за поневолення земляків. Поки Самійло Кішка дійшов парубоцьких літ та почав козакувати, козацтво набуло вже чималої сили, і, щоб зручніше стежити за рухами татарських ушкалів, найбільше жваві й завзяті з козаків, згуртувавшись у чималу громаду, випливли Дніпром за пороги і стали табором на одному з островів Великого Лугу Поробивши там собі курені, козаки обкопали їх окопами, обгородили засіками і прозвали той свій кіш чи городок Січчю; згодом же, щоб одзначити себе^од тих товаришів, що мали на Україні оселі й сім'ї, почали звати себе «козаками запорозькими» або «запорожцями». За часів козакування Самійла Кішки обставини життя запорозьких козаків були невимовно тяжкі. Татарські коче- вища доходили тоді на сході од Дніпра до річки Орелі, на заході ж — до Тясмину, Висі та Синюхи, так що Запорозька Січ була з усіх боків оточена татарськими кочевищами, і єдиним зв'язком Запорожжя з Україною, і то не забезпеченим од татарських нападів, був Дніпр. Щоб вистежувати татар та робити на них засідки, запорожці виходили з Січі на головніші татарські перевози через Дніпр, себто на Кич- Кас, що зараз вище острова Хортиці, та на острів Тавол- жанський, і, опріч того, розсилали по степах чати, щоб з високих могил виглядати ворогів та подавати про них вісті на Січ та Україну. Оточені з усіх боків ворогами, козаки, що були на перевозах та по степах, щодня сподівалися собі смерті од ворогів або тяжкої неволі, і через те не дивно, що повсякчасна небезпека навчила запорожців добре стерегтися бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у такій далечині, на яку тепер сягають тільки підзорі труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам здавалася б німа тиша. Навіть не бачачи ворогів, вони вміли вгадувати, з якого боку наближалася небезпека по тому, у який бік біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека настигала запорозьких чатівників близько Дніпрових порогів, вони ховалися у розщілинах поміж скелями та по печерах, яких знали цілі сотні; коли — біля Великого Лугу або по гирлах річок, то доброю схованкою для них були ліси й очерета; найтяжче ж доводилося тим козакам, що чатували по степах: там татари бачили їх на цілі милі навкруги, коні ж татарські були прудкі, як вітер, і часто настигали козаків. Проте й при такій пригоді 1 Великим Лугом запорожці звали велику низину, що нижче острова Хортиці простяглася понад лівим берегом Дніпра на 70 верст упродовж та на 30 упоперек. Та низина була вкрита рясним лісом та очеретами і порізана на острови протоками річок Дніпра та Конки

запорожці вміли рятуватися: досить було козакові добігти до якоїсь річечки або озерця, як він вирізував черенок очеретини, поринав у воду і, захований од ворожих очей водою, дихав через ту очеретину. З часом, коли запорозьких козаків побільшало, вони вже не обмежувалися тільки тим, щоб перестерігати Україну про татарські напади, а й самі нападали на татарські кочевища й улуси. Вони займали до себе їхніх коней, оружною рукою перебороняли татарам перевозитись через Дніпр, чинили несподівані напади на окремі їхні загони, вистеживши ж, коли татари, набігаючи на Україну, поверталися через степи обтяжені невольниками, запорожці кидалися на них і, погромивши, визволяли своїх земляків. Немало козаків при таких боях та зачіпках з татарами віддавали своє життя за своїх братів, і та смерть вважалася на Січі й на Україні такою славною, що всякий козак саме такої смерті собі й бажав. От серед яких обставин довелося Самійлові Кішці козакувати, і не дивно, що ті обставини зміцнили й загартували його серце. Коли Самійлові було біля двадцяти років, а саме року 1550, на чолі запорозьких козаків став князь Дмитро Вишневецький. Маючи великий войовничий хист та завзяту вдачу, Вишневецький за чотирнадцятирічну добу свого гетьманування зміцнив козаччину і одважними походами на татарські городи Аслам та Очаків одсунув татарські кочевища далі од Дніпра на схід та захід. Ще року 1552-го він скликав на Запорожжє багато козаків з України і разом з ними та запорожцями почав будувати на острові Хортиці великі кріпості й замчища, маючи на думці зробити той острів міцним захистом проти бусурманів. Правда, що заміри його не здійснилися. Напади його на татарські збентежили кочевища і зруйнування Аслам-города зверхника татарського, турецького султана, і він послав проти козаків чимале військо турецьке, татарське й волошське. З тим військом кримський хан підступив до Хортиці і, не змігши добути її зброєю, почав давити облогою й безхліб'ям. Козаки довго відборонялися та врешті через безхліб'я змушені були покинути Хортицю, після чого вороги попалили й поруйнували на острові все, що можна було палити й руйнувати. Тільки й лишилися од городків Вишневецького окопи та купи каміння.

Покинувши Хортицю, запорожці не пішли на Україну, як те бажано було туркам та татарам, а знову пішли на південь 18

А.

Кащенко*

,

і засіли серед Великого Лугу на добре захованому урочищі, біля протоки Лапинки, що зветься зараз Великим Городищем. Після того князь Вишневецький, прозваний у народних думах Байдою, гетьманував до року 1564-го, аж поки не загинув під час походу на турків через молдавські землі. Історія не дає нам відомостів про те, у яких саме походах князя Вишневецького брав участь Самійло Кішка, та треба гадати, що у всіх походах він бував і у всіх боях бився, бо зажив собі між козаками такої слави і пошани, що скоро після смерті князя Вишневецького запорожці обрали його кошовим атаманом, а далі й гетьманом З досвіду походів князя Вишневецького Самійло Кішка знав, що невелика козацька сила тільки тоді брала перемогу над татарами, коли напади козаків були цілком несподівані; найбільшої ж несподіванки, на думку Самійла, можливо було досягти підходами до ворогів з річок та з моря, і через те на морські шляхи він і звернув най- пильнішу свою увагу. Ще й через те море вабило до себе Самійла Кішку, що по його просторі легко було підпливати прямо до великих татарських та турецьких городів, по яких переховувалися великі скарби і нудилися в неволі тисячі християнських невольників, що серед тяжких страждань з благанням звертали свої очі на північ, у бік Запорожжя, і тільки од запорожців сподівалися собі порятунку. З метою визволення братів-невольників і з надією на турецькі скарби Кішка, ставши гетьманом, взявся до будування морських човнів, або чайок, котрими однаково було зручно плавати і по неглибоких річках, і по глибокому бурхливому морю 1.

Що Самійло Кішка був гетьманом запорозьких козаків не тільки визволення СВОГО 3 турецької неволі (роки 1599-1602), а Й ДО НЄВ0" лі, себто 1573 року, стверджується листом Війська Запорозького з кошовим атаманом своїм Іваном Сірком до кримського хана, писаним року 1675-го, коли ще повинні були жити сучасники гетьманування й смерті Самійла Кішки. У тому листі, згадуючи про славних козацьких ватажків од давніх часів, Сірко сказав між іншим такі слова: «Наші предки з давніх часів морем і суходолом воювали Крим та царство Турецьке, а саме: Самусь Кішка, атаман і гетьман кошовий, воював на морі; після нього, року 1575-го, Богданко...» Однаково з кошовим атаманом Іваном Сірком зве Самійла Кішку гетьманом запорозьким і народна дума, що подаємо нижче. Що ж до того, у які саме роки гетьманував Самійло Кішка, то мусимо сказати, що од року смерті князя Вишневецького 1564-го і до року гетьманування Свирговського 1574-го та Богданка 1575-го, історія не називає запорозьких гетьманів, і тільки у той період і міг гетьманувати Самшло Кішка.

18* 1

ПІСЛЯ

,

Запорозькі чайки при Самійлі Кішці, та й після нього, робилися у десять сажнів завдовжки і біля одного сажня завширшки. Днище всякої чайки видовбувалося з товстої липи. До того днища прироблювалися дубові ребра, а на ребра деревляними кілками набивалися товсті дубові дошки. На обох кінцях чайки відбудовувалися з дощок чердаки з підлогами, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Посередині чайки прироблявся станок для щогли на одно вітрило. Коли чайка була вироблена, її конопатили клоччям та дьогтем і врешті прив'язували під її боки упродовж всієї чайки товсті в язанки очерету на той випадок, щоб чайка не пірнула під воду навіть тоді, коли б її залило хвилею. З обох боків чайки прироблялися кочетки на 15—20 весел, всього ж одна така чайка піднімала, опріч всякої ваги, по 40—60 козаків. На таких-то чайках наприкінці шостого десятиріччя XVI віку і розпочали запорожці під приводом гетьмана Самійла Кішки свої перші морські походи. Історія знову не зберегла нам відомостів про те, куди саме водив запорожців чайками Самійло Кішка, проте з певністю можемо гадати, що перші походи запорожців були до найближчих багатих придунайських городів: Ізмаїла, Килії й Білгорода (Аккермана) та до кримського города Козлова. На тих городах Самійло Кішка помщався за турецький напад на Хортицю, визволяв з неволі земляків, що були продані татарами до тих городів, і привозив у Січ велику здобич, бо по турецьких городах у ті часи переховувалися великі скарби, награбовані турками мало не з усього світу. Під час одного з таких походів біля року 1573-го Самійло Кішка з товаришами опинився в турецькій неволі. Як саме сталася та пригода, невідомо з історії, і ми можемо тільки догадуватись, як могла вона статись. Треба мати на увазі перше: що при доброму вітрі турецькі галери й кораблі ходили далеко прудчіш за чайок, і тільки тоді, коли не було вітру, запорозькі чайки брали над галерами перевагу; друге — що за часів Самійла Кішки Запорозьке Військо було ще дуже невелике і у перші морські походи на море могло виходити навряд чи більше, як по 1000 козаків, себто по 20 чайок, і третє — що боротьба з турками за часів першого гетьманування Самійла Кішки була

зовсім нерівна і дуже тяжка, бо на всякій галері турки мали війська стільки, скільки запорожці на десяти чайках, і до того на галерах малися великі гармати, на чайках же, і то тільки на деяких, було по одній і найбільше по дві зовсім маленьких гарматок. Через вище розповідане можливо, що під час одного з походів Самійла Кішки на море його підстерегли турки з великим числом галер, порозбивали чайки гарматною пальбою, а беззбройних запорожців, хто лишився живий, повитягали з води й зараз же поприковували на своїх галерах до гребок. Могло ж статися й так, що козацькі чайки захопила у морі хуртовина і повикидала їх на турецькі береги, де запорожці були захоплені турками у неволю. Нарешті могло те лихо скластись і на морі. Один з варіантів народної думи про Самійла Кішку розказує, що цього козацького гетьмана турки захопили у Великому Лузі, може, навіть під той час, коли він лагодив там морські чайки: Ой у Лузі-Базавлуці там стояв курінь бурлацький, Там був-пробував Кішка Самійло, ґетьман козацький, І мав він собі товариства сорока чоловіка. То турецьке паня, молоде баша По Чорному морю безпечно галерою гуляв Та до Кішки Самійла в гості прибував, Та так до них в гості прибував, Що всіх козаків гетьманських, запорозьких на місці зоставав, Залізні їм пута подавав. Слова «у гості прибував» треба розуміти у жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу-Базавлуку і там вистежили й захопили у бранці якийсь виділ Війська Запорозького з гетьманом. Чи так, чи інако, а біля року 1573-го для славного Самійла Кішки, утворителя перших козацьких походів на Чорне море, настала друга доба*його життя — доба турецької неволі. Та доба протяглася до 1599 року, себто 26 років, і була неначе тяжким одноманітним сном. Рухливий, завзятий козацький ватажок і гетьман Самійло Кішка, одірваний од життя рідного краю і прикутий на галері до невольницької лави й гребки, двадцять шість років не бачив нічого, опріч води й неба. Коли-не-коли, може, галера підпливала до Очакова або проїздила поуз острів Тендру, і тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро і Січ-мати,

та тільки важкі ланцюги, що держали його біля лави, нагадували йому, що він для України вже вмер. Так минали у неволі рік по року. На голові гетьмана замість оселедця тепер одросло довге, по самі плечі, волосся, а на добре виголеному колись підборіддю одросла тепер борода до самого пояса. Нарешті й голова, й борода посивіли, а він все сидів на галері, прикутий до лави, надавлюючи своїми грудьми на велику гребку... І ніхто б уже з січового товариства не пізнав у сивобородому старцю свого жвавого гетьмана.

— Ти хотів плавати по Чорному морю,— глузували з нього турки,— так плавай тепер досхочу. Та тільки яка не була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту... Він зробив, здавалося, неможливе — зрятувався з неволі сам, та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як сталася та дивна подія, нехай розповідає нам чудова народна дума, ось вона: Ой, із города Трапезунда виступала галера, Трьома цвітами процвітана, мальована. Ой, первим цвітом процвітана — Злато-синіми киндяками 2 побивана; А другим цвітом процвітана — Гарматами арештована 3, Третім цвітом процвітана — Турецькою білою габою покровена. То в тій галері Алкан-паша, Трапезонськеє княжа, гуляє; Узбройного люду собі має: Сімсот турків, яничар чотириста Та бідного невольника півчвартаста 4, Без старшини військової.

К и н д я к — широка стьожка. А р е ш т о в а н а — узброєна. Гармат по турецьких галерах було здебільшого по семи. З тих гармат три було великих та. чотири менших.

4 П і в ч в а р т а с т а — триста п'ятдесят. З історичних джерел відомо, що справді по галерах бувало 300—350 гребців-невольників. їх садовили по 5—6 на всякій лаві, а тих лав було по 25—30 з усякого боку галери. Всі невольники були прикуті до лав і всяка лава громадила одним великим веслом. Посередині галери поміж лавами був місток, по якому з довгою таволгою (червона лоза) у руці ходив доглядач і бив нею невольників, щоб дужче гребли.

2

3

Первий старший між ними пробував Кішка Самійло, гетьман запорозький; Другий — Марко Рудий, суддя військовий, Третій — Мусій Грач, військовий трубач; Четвертий — ляхпотурнак 4, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовірок християнський, Що був тридцять літ у неволі, Двадцять чотири, як став на волі, Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного. В тій галері од пристані далеко відпускали, Чорним морем далеко гуляли, Проти Кефи 5-города приставали^ Там собі великий та довгий опочинок мали. То представиться Алкану-башаті, Трапезонському княжаті, молодому паняті Сон дивен, барзо дивен на прочудо. То Алкан-баша, трапезонськеє княжа, На турків-яничар, на бідних невольників покликає: «Турки,-— каже,-— турки-яничари, І ви, бідні невольники, Которий би міг турчиняничар сей сон одгадати, Міг би йому три гради турецькі дарувати; А котрий би міг бідний невольник одгадати, Міг би йому листи визволені писати, Щоб не міг ніхто ніде зачіпати». Сеє турки зачували, нічого не сказали; Бідні невольники, хоч добре знали, Собі промовчали. Тільки обізветься між турків лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовірок християнський: «Як же,*—каже,-—Алкане-башо, твій сон одгадати, Що ти не хочеш нам повідати?» — «Такий мені, небожата^ сон приснився, Бодай ніколи не явився! Видиться: моя галера цвіткована, мальована Стала вся обідрана, на пожар і спускана; Видиться: мої турки-яничари Стали всі впень порубані; А видиться: моГ біднії невольники, Которії були у неволі, то всі стали по волі; Видиться: мене гетьман Кішка

К е ф и — Кафи. Кафа була великий та міцний город у Криму, де зараз лежить Феодосія. Збудований той город був італійцями, та року 1475-го його одвоювали у італійців турки. Після смерті Самійла Кішки, року 1616-го, гетьман Конашевич-Сагайдачний напав з запорожцями на Кафу, добув її од турків штурмом і поруйнував, а невольників-християн, що були там у великій кількості, визволив 18 на волю.

5

На три часті розтяв, У Чорне море пометав.. То скоро теє лях-потурнак зачував, К йому словами промовляв: «Алкане-башо, трапезонський княжату, Молодий паняту! Сей тобі сон не буде нітрохи зачіпати; Скажи мені получче бідного невольника доглядати, З ряду до ряду сажати, По два, по три старії кайдани і новії і справляти, На руки, на ноги надівати; Червоної таволги по два дубці брати, По шиях затинати, Кров християнськую на землю проливати!» Скоро то сеє зачували, Од пристані галеру6 далеко відпускали; До7 До дівки санджаківни города до Козлова на зальоти 8 поспішали. То до Козлова прибували,— Дівка санджаківна на стрічу вихожає, Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає. Алкана-башу за білу руку брала, У світлиці-кам'яниці зазивала, За білу скам'ю сажала, Дорогими напитками напувала, А військо серед ринку сажала. То Алкан-баша, трапезонськеє княжа, Не .барзо дорогії напитки уживає, Як до галери двох турчинів на підслухи посилає: Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати, Упоруч себе сажати. То скоро ся тії два турчини до галери прибували. То Кішка Самійло, гетьман запорозький, Словами промовляє: «Ой ляше-потурначе, брате старесенький! Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера: Добро нам учини, Хоч нас, старшину, відомкни; Хай би і ми у городі побували, Панське весілля добре знали». Каже лях-потурнак: «Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Добро ти вчини: Віру християнську під нозі підтопчи, Хрест на собі поламни. А ще будеш віру християнську під нозі топтати, Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати». То скоро Кішка Самійло теє зачував, Словами промовляв: «Ой ляшепотурначе, сотнику переяславський, Недовірку християнський!

6

Козлов

— турецький город у Криму, де зараз Євпаторія. С а н д ж а к — по-турецькому губернія. Дівка санджаківна — дочка губернатора (козловського).

8 З а л ь о т и — залицання; у цьому випадку, мабуть, заручини.

7

Бодай же ти того не діждав, Щоб я віру християнську під нозі топтав! Хоч буду до смерті біду та неволю приймати, А буду в землі козацькій голову християнську покладати. Ваша віра погана, земля проклята». Скоро лях-потурнак теє зачуває, Кішку Самійла у щоку затинає. «Ой,-— каже,-— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький! Будеш ти мене в вірі християнській укоряти, Буду тебе паче всіх невольників доглядати, Старії і новії кайдани направляти, Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати». То тії два турчини теє зачували, До Алкана-баші прибували: «Алканебашо, трапезонськеє княжа! Безпечне гуляй! Доброго і вірного клюшника маєш: Кішку Самійла в щоку затинає, В турецьку віру ввертає». То Алкан-баша, трапезонськеє княжа, Великую радість мало, Пополам дорогі напитки розділяло: Половину на галеру одсилало, Половину з дівкою санджаківною уживало. Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати, Стали умисли козацьку голову клюшника розбирати: «Господи! Єсть у мене що іспити і і сходити, ТІЛЬКИ НІ З ким об вірі християнськіи поговорити...^ До Кішки Самійла прибуває, Поруч себе сажає, Дорогі напитки метає, По два, по три кубки в руки наливає. То Кішка Самійло по два, по три кубки в руки брав, То в рукава, то в пазуху, крізь хустку третю додолу пускав. Лях-потурнак по-єдиному випивав, Та так напився, що з ніг звалився. То Кішка Самійло та й угадав: Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав; Сам вісімдесят чотири ключі з-під голови виймав, На п'яти чоловік по ключу давав. «Козаки-панове! Добре дбайте: Один другого одмикайте, Полуночної години дожидайте». Тоді козаки один другого одмикали, Кайдани із рук, із ніг не скидали, Полуночнсуі години дожидали. А Кішка Самійло чогось догадав, За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв, Полуночної години дожидав. Стала полуночная година наступати, Став Алкан-баша з військом до галери прибувати, То до галери прибував, словами промовляв: «Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте \ Мого вірного клюшника не збудіте; Самі ж добре поміж рядами прохожайте, Всякого чоловіка осмотряйте, Бо тепер він підгуляв, Щоб кому пільги не дав». То турки-яничари свічі у руки брали, Поміж рядів прохожали Всякого чоловіка осмотряли... Бог поміг: за замок руками не приймали. «Алкане-башо, безпечне почивай: Доброго і вірного клюшника маєш: Він бідного

невольника з ряду до ряду посажав, По три, по два старії кайдани посправляв; А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв». Тоді турки-яничари у галеру вхожали, Безпечно спати лягли, А котрії хмільні бували, на сон знемагали, Коло пристані козловської спати полягали. Тоді Кішка Самійло полуночної години дожидав, Сам між козаків уставав, Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв, У галеру вхожає, козаків пробужає, Шаблі булатнії на вибір вибирає, До козаків промовляє: «Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте, Ясини 2 не вчиніте, Ні котрого турчина в галері не збудіте!..» То козаки добре зачували: Самі з себе кайдани скидали, У Чорнеє море метали, Ясини не вчинили, Ні одного турчина в галері не збудили. Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє: «Ви, козаки-молодці, добре, браття, дбайте: Од города Козлова забігайте, Турківяничарів упень рубайте, Которих живцем у Чорнеє море метайте!» Тоді козаки од города Козлова забігали, Турків-яничарів упень рубали, Которих живцем у Чорнеє море метали. А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв, На три часті розтяв, у Чорнеє море пометав, До козаків промовляв: «Панове-молодці! Добре дбайте: Всіх у Чорнеє море метайте, Тільки ляхапотурнака не рубайте,—3 Міждо військом військового, для порядку, за яризу зоставляйте ». Тоді козаки добре дбали: * Я ч а т и — кричати, робити шум голосом, помосковському— галдеть. Я с и н а — шум, галас. Я р и з а — досвідчена людина задля всяких доручень. Всіх турків у Чорнеє море пометали, Тільки ляхапотурнака не зрубали,— Міждо військом для порядку, за яризу військового, зоставляли. Тоді галеру од пристані одпускали, Самі Чорним морем далеко гуляли. Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку, Не сива зозуля закувала, Як дівка

санджаківна коло пристані похожала Та білі руки ламала, словами промовляла: «Алкане-башо, трапезонськеє княжату! Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш, Що од мене сьогодні барзо рано виїжжаєш? Коли б була од матері Сорома і наруги прийняла, З тобою хоч єдину ніч переночувала!» Скоро ся теє промовляли, Галеру од пристані одпускали, Самі Чорним морем далеко гуляли. А ще у неділеньку, у полуденну годиноньку, Лях-потурнак од сну пробуждає, По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає. Тоді лях-потурнак із ліжка вставає, До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає: «Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Не будь же ти на мене, Як я був наостанці мого віку до тебе! Бог тобі допоміг неприятеля побідити, Та не вмітимеш у землю християнську входити! Добре ти вчини: Половину козаків у окови до о п а ч и н 9 посади, А половину у турецьке дорогеє плаття наряди: Бо ще будемо од города Козлова до города Царіграда гуляти, Будуть із города Царіграда дванадцять галер вибігати, Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною По зальотах поздоровляти: То як ти будеш одвіт давати?..» Як лях-потурнак научив, Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив: Половину козаків до опачин у окови посадив, А половину у турецьке плаття нарядив. Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати І галеру із гармати торкати, Стали Алкана-башу з дівкою санджаківною По зальотах поздоровляти. То лях-потурнак чогось догадав: Сам на чердак виступав, Турецьким біленьким завивалом махав; Раз то мовить по-грецьки, Удруге по-турецьки, Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте, Од галери одверніте: Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває, На 9

Опачина

— велике весло.

похмілля знемагає, До вас не встане, голови не зведе. Казав: як буду назад гуляти, То не буду вашої милості й повік забувати». Тоді турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убігали, Із дванадцяти штук гармат гримали, Ясу 10 воздавали. Тоді козаки собі добре дбали: Сім штук гармат собі арештовали, Ясу воздавали, На лиман-ріку іспадали, К Дніпру-Славуті низенько уклоняли: «Хвалим тя, Господи, і благодарим! Були п'ятдесят чотири роки у неволі, А тепера чи не дасть11нам Бог хоть час по волі!» А у Тендров і -острові Семен Скалозуб З військом на заставі стояв Та на тую галеру поглядав, До козаків словами промовляв: «Козаки, пановемолодці! Що ся галера: чи блудить, Чи світом нудить, Чи много люду козацького має, Чи за великою здобиччю ганяє? То ви добре дбайте: По дві штуки гармат набивайте, Тую галеру з грізної гармати привітайте. Гостинця їй дайте». Тоді козаки теє зачували, До його промовляли: «Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страмишся: Єсть сяя галера не блудить, Ні світом нудить, Ні много люду козацького має, Ні за великою здобиччю ганяє; Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає...» То Семен Скалозуб теє зачуває, До козаків промовляє: «А ви таки віри не доймайте, Хоч по дві гармати набивайте, Тую галеру з грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте». Тоді козаки теє зачували, До його промовляли: «Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страмишся: Єсть сяя галера не блудить, Ні світом нудить, Ні много люду козацького має, Ні за великою здобиччю ганяє; Се, може, е давній, бідний невольник із неволі утікає... То Семен Скалозуб теє зачуває, До козаків промовляє: «А ви таки віри не доймайте,

10

Ясу

— пошану, честь. Т е н д р а — довгий острів недалеко од Очакова й Прогноїнських кримських озер.

11

Хоч по дві гармати набивайте, Тую галеру із грізної гармати привітайте, Гостинця їй дайте. Як турки-яничари, то упень рубайте, А як бідний невольник, то помочі дайте!» Тоді козаки, як діти, не гаразд починали: По дві штуки гармат набивали, Тую галеру із грізної гармати привітали, Три дошки у судні вибивали, Води дніпрової напускали... Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький, Чогось догадав, Сам на чердак виступав, Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені виймав, Розпустив, до води похилив, Сам низенько уклонив: «Козаки, панове-молодці! Сяя галера не блудить, Ні світом нудить, Ні много люду козацького має, Ні за великою здобиччю ганяє: Се єсть давній бідний невольник, Кішка Самійло із неволі утікає. Були п'ятдесят чотири роки у неволі. Тепер чи не дасть Бог хоч час по волі!» Тоді козаки у каюк 12 скакали,13Тую галеру за мальовані брали Та на пристань облавки стягали, Од дуба до дуба На Семена Скалозуба Паювали, Тую галеру та на пристань стягали. Тоді: злато-синії киндяки — на козаки, Злотоглави на отамани, Турецькую білую габу—на козаки на біляки; А галеру на? пожар спускали, А срібло-злото на три часті паювали: Первую часть брали, на церкви накладали; На святого Межигорського Спаса, На Трехтемировський монастир, На святую Січовую Покровку давали, Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, вставаючи й лягаючи, Милосердного Бога благали; А другую часть поміж себе паювали; А третюю часть брали, Очеретами сідали, пили та гуляли, Із семип'ядних пищалей гримали; Кішку Самійла поздравляли: «Здоров,— кажуть,— здоров, Кішко Самійлу, Гетьмане запорозький! Не загинув єсн у неволі, Не загинеш із нами, козаками, по волі!» Зустріч Самійла Кішки з Скалозубом сталася року 1599-го, коли Скалозуб, йдучи чайками походом на 12

Каюк

— невеликий човен. » 13 О б л а в к а — верхній край галери або човна (борт).

турецький город Азов через Чорне море та Керченську протоку, перестоював у початку того року біля острова Тендри, дожидаючись, мабуть, доброго вітру. Цією зустріччю й почалася третя, або історична, доба життя Самійла Кішки. Разом з своїми товаришаминевольниками він щасливо повернувся на Січ, тільки знайшов її вже не на Буцькому острові, де покинув, а на Базавлуцькому — недалеко устя річки Чор- томлика; з Січі ж поїхав до свого рідного міста Канева. Величезні одміни застав старий гетьман на Україні. Заступлена запорожцями од татарських нападів, Україна за 26 років його неволі залюднилася, забагатіла і вкрилася містами й селами; проте, замість лагідного життя він застав тепер між українським людом та поляками нечувану зненависть. Сталася та одміна через те, що, поки Самійло Кішка плавав прикутий до турецької галери, польський уряд позбавив православну українську шляхту прав і примусив її або збідніти, або сполячитись; землі українські — величезні простори — були за той час поділені поміж польськими панами та магнатами разом з людом, що по тих просторах жив. Пани зараз же повернули одмежованих під їхню владу людей у кріпаків, козакам же одночасно з тим був встановлений реєстр на невелику їх кількість, всі ж поза- реєстрові козаки були примушені або йти до панів у підданство, або тікати на Запорожжя. Ті утиски довели козаків і взагалі український люд до оружних повстань проти поляків, а саме: року 1592-го піднімав повстання Косинський, 1593-го — Лобода, а 1595-го— Наливайко купно з Лободою. Ті повстання викликали з боку поляків нечувану помсту і нелюдські кари і закінчи- лися року 1595-го під Лубнами, де поляки зчинили зрадливу різанину на Солониці не тільки козаків, а й неузброєних українців і навіть жінок та дітей. Нарешті того ж року польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі і постановив винищити козацтво до решти. Ще гірше вразив старого гетьмана розбрат поміж самими козаками. Реєстрові козаки ворогували з запорожцями і навпаки. Цей останній розбрат стався з того, що реєстрові козаки, маючи од польського уряду права й привілеї, не дбали про українське селянство і навіть під той час, коли запорожці з Лободою, заступаючись за поневолених селян, піднімали останніх на повстання, реєстрові козаки з зброєю в

руках ставали на бік польського війська. Щодалі розбрат між реєстровими козаками й запорожцями зростав і доходив навіть до кривавих сутичок. Не вспів Самійло Кішка прожити на Україні кількох місяців, як його покликали запорожці на Січ, бо туди прийшла лиха звістка про те, що гетьмана Скалозуба спіткала на морі така сама недоля, як колись Кішку,— в Керченській протоці його оточили турецькі галери і майже всі чайки потопили; тільки небагато козаків на кількох чайках зрятувалися і привезли на Січ ту лиху звістку. Як тільки Самійло Кішка прибув на Січ, запорожці обрали його гетьманом. Те обрання не було помилкою, бо, не вважаючи на дуже складне становище, в якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь Україні й козацтву. Розуміючи, що тільки в єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових з запорожцями. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товаришами, бо малися вісті про те, що більшість козаків турки повезли у неволю на південний берег Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити чайки, а тим часом послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків. Давня слава Кішки зразу підняла козацтво на ноги, і до Січі скоро прибуло з України більше тисячі козаків. Поход на море одбувся щасливо. Кішка хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою навіть декільки турецьких галер з визволеними невольниками. Цей щасливий поход об'єднав козацтво і загасив поміж ним ворожнечу, так що наприкінці того ж року Кішка вже повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волошському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той поход теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись же з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі. Повесні року 1600-го господар волохів Михайло напав на ставленика Польщі, молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж вона майже зовсім не мала. При тій нагоді

коронний польський гетьман Замойський звернувся листом до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході і обіцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кішка скористувався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, скасованих після повстань Наливайка та Лободи, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків зрадниками і своїми ворогами. Козаки послухалися старого гетьмана і не рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю Жиг- монту довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення. Діставши того королівського листа, Кішка одповів, що козаки раді служити королю, та тільки з умовою, а саме: щоб з козаків був знятий безвинно на них накладений засуд, щоб повернено було їм давні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм старостами та урядовцями польськими. Тільки діставши од короля другого листа з повідомленням про те, що король зараз же посилає старостам на Україні наказ не робити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман виступив з Січі на чайках угору Дніпра, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке кількістю більше 4 000 суходолом до Дністра. Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою, гарматною й рушничною, брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван». Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському урядові знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з поляками, та Самійло Кішка на заходи Замойського одповів, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені. Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1596 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта, і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умови з королем. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо країна була спустошена і людям, як і коням, не вистачало припасу; нарешті надійшла зима, і становище козаків ще погіршало. Проте старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні, а щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої. Тільки не довелося гетьманові діждати кінця війни, бо у одному з бойовищ під містом Феліном, року 1602го, гетьман Кішка загинув славною козацькою смертю з зброєю у руках — був убитий з рушниці кулею. Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою, по козацькому звичаю.

1

До року 1565-го історія не дає нам ніяких звісток про морські козацькі походи. Правда, Вишневецький, лагодячись воювати татарів, робив човни на верхньому Пслі і спускав їх з козаками до Хортиці, та тільки його походи обмежувалися Дніпром (поход під Аслам-город) та лиманом (поход під Очаків), через те ми не знаємо, чи будував Вишневецький морські чайки, чи плавав на звичайних великих човнах, якими плавають по річках; Самійло ж Кішка воював бусурманів морем, а для того він неодмінно повинен був бзгдувати морські чайки, і, мабуть, ми не помиляємося, гадаючи, що йому належить честь збудування перших чайок.

1

Потурнак

— себто потурчений.

ПРО ГЕТЬМАНА САГАЙДАЧНОГО Тi часи, коли жив i гетьманував Сагайдачний, були добою найбiльшого пiднесення козацької слави. Родився Петро Конашевич-Сагайдачний наприкiнцi XVI вiку в Галичинi, недалеко города Самбора. Батьки його були шляхетного роду i дали синовi добру освiту в українськiй вищiй школi князя Острозького. Проте молодий Петро Сагайдачний не пiшов шляхом тодiшнiх вчених, а, маючи зроду войовничий хист та рухливу вдачу, захопився думкою про боротьбу з татарами, що на початку XVII вiку майже щороку набiгали на Україну великими загонами — палили й плюндрували мiста й села, вирiзували старих, не здатних до невольницької роботи, людей, витоптували кiньми малих дiтей, а всю молодь: парубкiв, дiвчат, чоловiкiв та молодиць, забирали у бранцi i, пов'язавши одного до одного, величезними натовпами, мов отару, заганяли в Крим, щоб звiдтiля продати: вродливих дiвчат та молодиць у гареми до туркiв, а всiх останнiх — у тяжку неволю. Бiля 1590 року мрiї про оборону України од бусурманiв та про визволення землякiв з неволi привели Сагайдачного на Запорожжя, де, починаючи ще з кiнця XV вiку, невеличка громада одважних козакiв-лицарiв, шр звалася Вiйськом Запорозьким низовим, смiло стояла з зброєю у руках на татарських шляхах — перешкоджала бусурманам перевозитись через рiчки на Україну i чинила їм всяку шкоду, нападаючи на татарськi загони та визволяючи на волю захоплених їми бранцiв. Пiд час другого гетьманування славнозвiсного козацького ватажка Самiйла Кiшки (роки 1598—1602) Сагайдачний повинен був брати участь у всiх його походах, а саме: на Чорне море — рятувати запорозьке товариство, що року 1598-го десь загинуло разом з гетьманом Скалозубом; на Молдаву — допомагати волохам визволитись з-пiд турецького ярма та за рiчку Нiман у Лiвонiю — допомагати полякам воювати шведiв. Хоч нiяких документiв про участь Сагайдачного в тих походах i не лишилося, та, проте, вiдомо, що в 1606 роцi вiн уже виступає в ролi козацького ватажка, а для того треба було ранiше здобути собi помiж козаками слави своїм войовничим хистом. I справдi, Сагайдачний мав такий хист, бо сучасник його поляк Собеський, що не один раз був з ним у походах, так писав про нього: «Був се чоловiк великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життя, в битвi був перший, коли ж доводилося одступати — останнiй, був жвавий, дiяльний, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив, на нарадах був обережний i в усяких розмовах маломовний». Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю невiдомо. Бантиш-Каменський та Антонович кажуть, що з року 1606-го, та тiльки перший з них додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного з неслухняними козаками запорожцi не один раз скидали його з гетьманського уряду, а згодом, пiд час рiшучих подiй та коли стаiало скрутно, знову обирали гетьманом. Чи був Сагайдачний гетьманом у 1606 роцi, чи ще не був, а тiльки з певнiстю можна сказати, що славний поход запорожцiв в тому роцi на море одбувся не без його участi. Запорожцi над осiнь 1606 року вийшли на чайках у море, вистежили недалеко од турецького города Варни десять

турецьких галер1, несподiвано уночi атакували їх, повлазили по линвах у самi галери i вигубили всiх туркiв, а невольникiв зрятували. Розправившись з турками, запорожцi попереносили з галер гармати на свої чайки, а пiсля того атакували й добули штурмом саму Варну. Про цю подiю зберiгся уривок народної думи: А в недiлю пораненьку Зiбралися громадоньки До козацької порадоньки. Стали раду радувати, Вiдкiль Варни добувати: Ой чи з поля, ой чи з моря, А чи з рiчки невелички? Ой, в недiлю пораненьку Бiжать, плинуть човенцями, Поблискують весельцями, Ударили iз гармати, Стали турки утiкати, Тую рiчку проклинати: «Бодай рiчка висихала, Що нас, туркiв, в себе взяла». Була Варна здавна славна — Славнiшiї козаки, Що ту Варну дiстали I в нiй туркiв забрали. З цiєї пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря, i з берега, причому, мабуть, як i звичайно вони робили, — виманили туркiв з города за рiчку, вдарили там на них з усiєю силою i потопили в тiй рiчцi, а пiсля того, вже коли турецьке вiйсько зменшилося, атакували Варну разом i з моря, i з суходолу i добули її штурмом. У Варнi козакам досталися великі скарби i сила всякого добра, як говорить iсторик, на 180 000 золотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька тисяч невольникiв i чимало самi побрали туркiв у бранцi, щоб потiм взяти за них викуп або поміняти на своїх товаришiв, що загибали в турецькiй неволi. Року 1608-го, коли бiльшiсть Запорозького Вiйська була з Лжедмитрiєм Другим пiд Москвою, Сагайдачний з невеликою силою запорожцiв вийшов потайно з Сiчi, пiдступив до мiцного татарського города Перекопа i, виманивши хитрощами татарське вiйсько в степ, погромив його, а самий город пошарпав i спалив. Року 1609-го, коли бiльшiсть козакiв ходила пiд рукою самого польського короля воювати Московщину i була пiд Смоленськом, Сагайдачний знову не був там, а вийшов з запорожцями у Чорне море i поруйнував дунайськi турецькi городи: Ізмаїл, Килiю та Бiлгород (Аккерман). Через це треба гадати, що у цi роки Сагайдачний не був гетьманом, бо iнакше вiн мусив би водити вiйсько туди, куди ходив король. Такi ж самi напади на турецькi городи робив вiн до 1613 року. У цьому ж, останньому, водив запорожцiв на Московщину i, руйнуючи московськi городи, доходив аж до Калуги. Повернувшись з Московщини, Сагайдачний знову псвiв козакiв на Чорне море i, пошарпавши береги Криму, зруйнував город Ахтiяр, що стояв там, де зараз город Севастополь. Почувши про цей козацький напад, турецький султан вислав до Очакова кiльканадцять галер та сандалiв2, щоб там погромити козакiв, як вертатимуться до Днiпра, та вийшло навпаки, — запорожці серед темної ночi самi напали на туркiв i, погромивши їх, безпечно пiднялися у Днiпр i повернулися на Сiч.

Славнi походи Сагайдачного на турецькi городи роздратували султана, i вiн почав страхати польського короля вiйною. Туреччина була тодi наймогутнiшою державою в свiтi, воювати з нею Польща нiяк не мала сили, i через то король Жигмонт, щоб заспокоїти султана, зараз же видав унiверсал, котрим рiшуче забороняв запорожцям виходити на Чорне море, хоч i знав, що запорожцiв спинить тим унiверсалом було неможливо. Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний не забував, що Українi треба було боротися ще й з Польщею, бо, починаючи з половини XVI вiку, вона все бiльше роздавала українських земель польським панам, все мiцнiше пiдгортала українське селянство пiд тих панiв, все дужче обмежувала права українського шляхетства й мiщанства i все тяжче утискувала православну вiру, поширюючи на Українi унiю та католицтво. Пiд тими утисками українське нацiональне жйття наприкiнцi XVI вiку зовсiм занепало, а з смертю князя Острозького 1608 року загинули й останнi огнища української культури — Острозька школа й друкарня, а сам стародавнiй рiд українських князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти i скатоличився. Сагайдачний давно почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав за неможливе для України боротися з Польщею зброєю, бо, на його думку, тiєю боротьбою скористувалися б татари, щоб вкрай сплюндрувати Україну. Вiн був певний, що боротися з Польщею треба було не зброєю, а лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення нацiональної української культури. Майже одночасно з Сагайдачним на Україну вийшло з Галичини чимало й iнших освiчених та вчених українських дiячiв, котрi з початку XVII вiку скупчилися в Києвi i взялися до вiдновлення на Українi православного церковного устрою та до пiднесення української культури й нацiонального життя. Сагайдачний ввесь час був у найтiснiших стосунках з гуртком тих дiячiв, його землякiв, i, маючи великий вплив на козацтво, пiдтримував їхнi заходи iнодi навiть узброєною рукою. З початком 1614 року Сагайдачний прибув у Київ i взявся до спiльної працi з галичанами Плетенецьким, що був уже iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким, вченим з Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го вже видрукували в Києвi першу книжку. Далi вони заснували Київське українське братство на зразок Львiвського братства, i до того братства зразу почали приписуватись всi свiдомi українськi люде, що мали на метi боротьбу з Польщею; приписався до братства й сам Сагайдачний, а слiдом по ньому i все Вiйсько Запорозьке, так що Київське братство, опираючись на козацьку силу, зразу стало на мiцний грунт. На осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо товариству запорозькому сталася на Чорному морi тяжка пригода, схожа до тої, яку оспiвано в народнiй думi про бурю на Чорному морi. На Чорному морi на бiлому каменi Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиляє, Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає, Що на Чорному морi щось нeдобре починає: Що на небi усi зiрки потьмарило, Половину мiсяця в хмари вступило, А iзнизу буйний вiтер повiває, А по Чорному морi супротивна хвиля вставає, Судна козацькi на три частi розбиває. Одну часть взяло, в землю Агарську занесло, Другу часть вхопило, в гирло Дунайське забило, А третя часть тут має Посеред Чорного моря

На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопає... Треба було шукати й рятувати тих з товариства, хто був ще живий, i Сагайдачний, прибувши на Сiч, зараз же облагодив 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море упоперек, напав на багатий турецький город Трапезунд. Тут козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три вiки турки не бачили тут нiяких ворогiв. Пошарпавши й поруйнувавши Трапезунд, козаки попливли на захiд сонця понад пiвденним берегом Чорного моря, руйнуючи до ряду всi городи. У всякому мiсцi до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi i показували їм, як i звiдкiля зручнiше нападати на турецькi замки й вибивати турецькi залоги. Так Сагайдачний дiйшов до найбагатiшого на пiвденному березi Чорного моря турецького города Синопа, що за красу свою й розкiш був прозваний «мiстом кохання». Напавши на той город, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, попалили турецькi кораблi, галери та сандали, що були у затоцi, i, забравши на свої чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, поплили до Днiпра. Звiстка про сплюндрування козаками Синопа, мов грiм, вдарила султана. У запалi вiн звелiв повiсити великого вiзира, i тiльки жiнки та донька вблагали його, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що добре попобив вiзира булавою. Щоб розважити султана, вiзир послав свої кораблi з яничарами до Очакова ловити там запорозькi чайки. Турецький флот справдi поспiв до Очакова ранiше за козакiв, та Сагайдачний довiдався про це i, щоб якось обдурити туркiв, подiлив свої чайки надвоє: з половиною пристав проти острова Тендри до Прогноїнської коси i почав перетягати чайки озерами й волоком до лиману, обминаючи Очакiв; другу ж половину послав серед ночi пробиватися поуз турецькi кораблi. Тiльки на цей раз козакiв дуже пильнували i турки, й татари. На тих козакiв, що перетягалися через Прогноїнськi озера, напали татари i засипали їх стрiламн. Козакам довелося одбиватись, проте, вони хоч i стеряли кiльки десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману i попливли у Днiпр. Тi ж козаки, що йшли водою, хоч i щасливо обминули турецькi кораблi, та свiтом турки їх помiтили i, догнавши, почали громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти у бранцi двадцять запорожцiв. Тих нещасних бранцiв турецький султан вiддав трапезондцям, i тi замордували їх на смерть на втiху пограбованим. Пiсля цього козацького нападу турецький султан знову погрожував королю Жигмонту, що пiде сам з вiйськом на Запорожжя й на Україну, щоб знищити козацтво. Польський уряд збентежився i почав збирати вiйсько. Сагайдачний же на те не зважав i напровеснi року 1615-го знову вййшов з козаками у Чорне море вже на восьми десятках чайок. На цей раз, маючи пiд рукою 4 000 козакiв, вiн наважився «обкурити мушкетним димом» самий Царгород. Несподiвано запорожцi пiдплили до Босфору, проїхали до самого Царгорода i запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма портовими будiвлями i почали шарпати заможних туркiв. Турецький султан, що саме пiд той час був на ловах, на власнi очi бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, побiг вiн верхи у Царгород i звелiв вислати на козакiв всi свої кораблi й галери, щоб потопити всi козацькi чайки, а козакiв привести йому на очi бранцями. Султан Осман любив мордувати запорожцiв власними руками, наприклад, прив'язувати їх до стовпiв і влучати стрiлами, та тiльки на цей раз те йому не вдалося, бо, наляканi козаками, яничари не хотiли сiдати на кораблi, а поки їх позаганяли туди киями, то козаки, обтяженi здобиччю, вже пливли Чорним морем.

Через кiльки день напроти дунайського гирла турецькi галери почали таки доганяти козакiв, та тiльки те вийшло їм же на лихо: запорожцi побачили погоню ще здалеку i ввесь день громадили на всi гребки, чимдуж поспiшаючись на пiвнiч. Коли ж увечерi почало сутенiти, вони пiдпустили туркiв ближче; коли ж стало зовсiм темно, вони повернули свої чайки на ворогiв i, оточивши турецькi галери з усiх бокiв, почали їх штурмувати. На деякi галери вони закидали залiзнi гаки з линвами i лiзли по тих линвах на галери, третiм прорубували дiрки в боках i топили їх. Врештi дуже небагато турецьких галер зрятувалося i втекло до Царгорода, останнi ж або були потопленi, або попаленi запорожцями, а кiльки цiлих галер, що козаки побрали штурмом, вони пригнали до Очакова i вже там спалили на очах туркiв. Всiх яничарiв з галер козаки повикидали у море або повбивали, пашу ж, що керував флотом, забрали було пораненого у бранцi, та тiльки й вiн скоро помер. На другу весну, року 1616-го, турецький султан, сподiваючись нового нападу козакiв, завчасу послав цiлий флот пiд Очакiв, щоб не пускати запорожцiв на море; Сагайдачний справдi-таки зiбрався новим походом на море i на цей раз взяв козакiв багато, як нiколи, — аж 7 500, на п'ятнадцяти десятках чайок. З такою великою силою вiн смiло напав на турецький флот, i, хоч турецького вiйська на галерах було далеко бiльше, нiж козакiв на чайках, вiн погромив туркiв упень. Паша турецький Алi з кiлькома галерами втiк, а десятка пiвтора галер та бiля сотнi сандалiв запорожцi захопили цiлими. Цим разом Сагайдачний не велiв нi топити, нi палити галер та сандалiв, а, обсадивши їх козаками та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок i, випливши в море, напав на турецький город у Криму Кафу3. Навкруг того города стояли мiцнi замки й стiни, змурованi ще iталiйцями i поновленi турками. За часiв Сагайдачного Кафа була найголовнiшим невольницьким ринком на всi землi, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього города татари приганяли з України, Польщi, Литви й Московщини велику силу людей й продавали тут їх у неволю купцям, що приїздили сюди морем з Царгорода й iнших мiст. От тих-то нещасних невольникiв i прибув Сагайдачний визволити. Пiд час штурму великi гармати, добутi Сагайдачним разом з галерами бiля Очакова, стали йому у великiй пригодi, i за допомогою їх запорожцi за кiлька день добули Кафу, побили й покалiчили 14 000 бусурманiв, визволили й забрали на галери та сандали велику силу невольникiв з усяких християнських земель; набравши ще, як звичайно, всяких скарбiв та добра, щасливо повернулися на Сiч. Велика радiсть була по всiй Українi й по сусiднiх землях, коли почали повертатись до рiдних осель визволенi в Кафi батьки й брати, що були вже оплаканi родинами, а ймення Сагайдачного пiшло лунати по всьому свiту. Сагайдачний i пiсля цього не всидiв довго на Січi, а як тiльки минулися яснi та зорянi лiтнi ночi, знову опинився з запорожцями на Чорному морi i почав руйнувати малоазiатськi турецькi городи. Набiгли було пiд той час на козакiв шiсть великих турецьких галер та ще мало менших, та Сагайдачний їх погромив i при тому три великих галери втопив. Довiдавшись пiсля того од бранцiв турок, що султан весь свiй флот послав до Очакова, щоб там перейняти козакiв, Сагайдачний повернув з Трапезонда на необоронений Царгород i, наробивши там шкоди, спаливши Скутару та нагнавши на туркiв страху, повiв козакiв додому не поуз Очакiв, а повернув на Тамань, а од Таманi переплив Азовське море упоперек i, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетягся з чайками на Кiнськi Води. Тут козакам трапилася несподiванка. Турецький паша Ібрагiм, що його султан послав пiд Очакiв стерегти козакiв, опасуючись собi од султана кари за те, що не вловив їх, пiднявся на сандалах та на човнах угору

Днiпром аж до Запорозької Сiчi, що була пiд той час на Базавлуцькому островi при устi Чортомлика. На Сiчi пiд той час козакiв було всього сот три, бо всi, хто не буз у походi з гетьманом, зважаючи на пiзню осiнь, вже повиходили зимувати на Україну. Гармат годящих теж на Сiчi не було, бо всi були на чайках, так що, не маючи чим одборонятись, запорожцi покинули Сiч i засiли у плавнi. Таким чином паша Ібрагiм, без опору увiйшовши в Сiч, спалив куренi й церкву i, знайшовши всi негодящi, покинутi запорожцями гармати, узяв їх, щоб похвалитись султановi. Пiсля того, опасуючись здибатись з Сагайдачним на Днiпрi, Ібрагiм-паша не поплив до Очакова Днiпром, а надумав проплити Кiнськими Водами; на тiй рiчцi бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися з Сагайдачним на Сiч. Зчинився великий бiй, щасливий для запорожцiв, — вони оточили туркiв з усiх бокiв i вигубили всiх до одного. Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не схотiв наново будуватись на Базавлуцькому островi. Той острiв був невеликий i щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiч була така тiсна, що коли козацтво збиралося на велику раду, то доводилося всiм переїздити човнами на берег i там закладати коло. Сагайдачного манило на бiльшi простори, де можливо було б закласти велику й мiцну Сiч, i за згодою товариства вiн пiднявся чайками Днiпром угору до острова Хортицi i став кошем на руїнах городкiв одного з перших козацьких гетьманiв — князя Вишневецького-Байди. Скелювата голова острова Хортицi, що високою горою пiднiмається мiж двома широкими половинами Днiпра, давно була мила Сагайдачному, бо взагалi на всьому великому Днiпрi немає чарiвнiшого мiсця. Треба гадати, що пiд час перебування Сiчi на островi Хортицi, проти голови її, на лiвому березi Днiпра, у дубовому гаї, Сагайдачний мав власну хату, бо й досi та мiсцевiсть, де був гай, зветься Сагайдачним. У тому гаї, що вирубаний тiльки бiля 1908 року, була бiля Днiпра велика скеля, що й зараз зветься Середньою скелею, а на версi тiєї скелi лежав чималий довгий камiнь, оброблений на турецьку софу, i той камiнь ще року 1877-го звався лiжком Сагайдачного. Певно, великий запорозький гетьман любив сидiти на Середнiй скелi i любовати звiдтiля на Сiч, на блискучий Днiпро та на пречудовi скелi, розкиданi понавколо голови Хортицi. Проти Сiчi, в устi рiчки Середня Хортиця, що впала в затоку з пiскуватими берегами, стояли за часiв Сагайдачного всi запорозькi вiйськовi чайки. Тут же вони лагодилися i навiть будувалися новi. Це стверджується тим, що на цьому мiсцi i зараз, коли веснянi води змивають пiски берега, з-пiд пiску виглядають на свiт Божий декiльки чорних, як вугiль, але мiцних, як залiзо, запорозьких чайок. Виглядають iнодi ребра чайок iз пiскiв устя рiчки Верхньої Хортицi, де тепер так звана Царська пристань. Пробула Запорозька Сiч на Хортицi недовго, бо коли пiсля смертi Сагайдачного почалися вiйни козакiв з Польщею, запорожцi, опасуючись нападу полякiв на Хортицю, перейшли з Сiччю на краще захований серед Великого Лугу острiв Буцький, або Томакiвський. Славнi походи Сагайдачного на туркiв та татарiв високо пiднесли славу козацтва. Чутка про запорозьких козакiв, що в'їдалися в саме серце бусурманського свiту — Стамбул, пiд той час як iншi народи Європи з їхнiми великими армiями й флотами не насмiлювалися вже про те й мрiяти, розiйшлися по всьому свiту, i спiлки з Вiйськом Запорозьким почали шукати не тiльки близькi сусiди України — Москва й Молдава, а й далекi — як iталiйцi, нiмцi й шведи. Та тiльки польський уряд дивився на ту козацьку славу лихим оком, бо, з одного боку, походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана i вiн, маючи Польщу за зверхника козакiв, погрожував королю Жигмонту вiйною, з другого ж, польськi пани й магнати,

власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо селяне, їхнi пiдданцi, пiд впливом козаччини не хотiли їм коритися i або бунтувалися, або тiкали на Запорожжя. Король Жигмонт був запеклим ворогом українського народу взагалi, а козакiв, як оборонцiв українства i православної вiри, ненавидiв зокрема. Пiд впливом панських домагань вiн вислав на Україну комiсарiв разом з польським вiйськом, щоб зменшувати кiлькiсть козакiв i доводити українську люднiсть до покори панам. Тi комiсари вимагали од козацької старшини й Сагайдачного, щоб вони вирядили з вiйська всiх новоприбулих людей, щоб зменшити кiлькiсть козакiв до одної тисячi i щоб не смiли зачiпати туркiв. Щоб не доводити вiйни з Польщею, Сагайдачний дав обiцянку комiсарам, що пiдпише згоду на їхнi вимоги, та тiльки не на всi, а поїде просити короля про змiну деяких пунктiв умови, i таким способом одтягав справу, сподiваючись, що тим часом пiдскоче якась вiйна i козаки знову будуть потрiбнi Польщi, поки ж вiйна минеться, то забудуться й тi комiсарськi вимоги. На цей раз воно справдi так i сталося. Року 1617-го королевич польський Володислав, домагаючись московської корони, пiшов на Москву з невеликим вiйськом i опинився там у скрутному становищi, бо й тi жовнiри, що були при ньому, не дiставши вчасно плати за службу, бунтувалися i навiть розходилися по домiвках. Треба було королевича рятувати, i король змушений був звернутись до Сагайдачного, щоб зiбрав якнайбiльше козакiв i йшов королевичу на помiч. Маючи надiю, що за послугу козацтва польський уряд лишить козакам всi їхнi права, Сагайдачний охоче почав скликати козакiв i, зiбравши їх 20 000, лiтом року 1618-го повiв своє вiйсько пiд Москву, поруйнував по дорозi Путивль, Єлець, Лебедянь, Щацк, Коломну й iншi городи. Московське вiйсько намагалося заступити Сагайдачному шлях, та не спромоглося, i вiн, погромивши московських стрiльцiв, прнйшов пiд Тушино, де в облозi стояв королевич. Визволенi з облоги поляки дуже радiли Сагайдачному, i Володислав прислав йому коштовнi дарунки, а вiйськовi козацькому подарував клейноди: булаву, корогву й бубни. Другого ж дня пiсля сполучення з поляками Сагайдачний хотiв захопити Москву раптовим ночним нападом, але московцi, довiдавшись про майбутнiй штурм, спромоглися одбитись. Проте козацьке вiйсько так налякало московських боярiв, що вони скоро з королевичем замирилися, вiддавши Польщi Смоленщину й Сiверщину. Повернувшись з, походу, Сагайдачний вирядив запорожцiв на Сiч, городових козакiв розпустив по домiвках, сам же поїхав у Київ клопотатись по просвiтним та релiгiйним справам. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський разом з королiвськими комiсарами скористувалися з того, що гетьман лишився без вiйська, i примусили його пiдписати згоду на те, щоб козакiв лишилося всього 3 000, а останнi повернулися б у пiдданцi до панiв. Коли пiсля того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустрiло його дуже неприхильно i хоч як шанувало його за славнi походи, а не подарувало того, що вiн пiдписав умову з поляками без волi вiйськової ради. Пiсля дорiкань Вiйсько Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало Бородавку. Сагайдачний не образився з того, бо такi змiни у козакiв були звичайним дiлом, i, передавши булаву Бородавцi, поїхав у Київ служити Українi тим шляхом, який мав найпевнiшим.

Пiд той саме час кiнчалася будiвля в Києвi на Подолi Братського монастиря i розпочиналася дiяльнiсть при тому монастирi школи. Попередня праця Плетенецького, Борецького й Сагайдачного не загинула даремно, — українське нацiональне життя почало прокидатись, i Сагайдачний взявся з своїми спiвробiтниками до дальнiшої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. Пiсля смертi православних владикiв — львiвського Балабана (1607 року) та перемиського Копистинського (1610 року) — король Жигмонт давав владицтва тiльки унiатам, i до 1619 року на всю Україну лишився тiльки один владика львiвський — Тисаровський, та й той добув владицтво тiльки через те, що обiцяв королю перейти на унiатство, та не додержав тiєї обiцянки. Зрозумiло, що коли на Українi були тiльки унiатськi владики, то боротися з латинством вже не було кому, i з того почався занепад православного церковного життя. Прибувши в Київ, Сагайдачний з своїми спiльниками завзявся вiдновити на Українi православну єпархiю, i, почувши, що поуз Київ має вертатися в Туреччину патрiарх Теофан, вiн закликав патрiарха спинитись в Києвi до престольного свята Печерського монастиря i разом з iншими представниками православiя почав просити, щоб патрiарх посвятив для України митрополита i владикiв. Теофан довго не наважувався цього зробити, опасуючись помсти католикiв i короля Жигмонта, i тiльки пiсля того, як Сагайдачний, що хоч i не був пiд той час гетьманом Вiйська Запорозького, а все-таки держав пiд своєю рукою всiх українських городових козакiз, взяв на себе вiдповiдальнiсть за безпеку для патрiарха i обiцяв проводити його до Молдави з повком козакiв, патрiарх згодився задовольнити прохання українцiв i висвятив за осiнь та зиму 1620 року митрополита в Києвi i п'ятьох владикiв на українськi й бiлоруськi кафедри. Король Жигмонт, прочувши про те посвячення, звелiв всiх нових владикiв захопити i вкинути у в'язницi, та Сагайдачний з козаками не попустив того зробити i переховував всiх владикiв по рiзних монастирях, патрiарха ж Теофана сам з повком у 3 000 козакiв проводив аж до мiста Бушi на молдавському кордонi. Новi владики, в числi котрих був i Борецький, поки що правили церковнi справи по своїх єпархiях тiльки потай. Сагайдачний же вичiкував такого випадку, коли козаки знову будуть потрiбнi Польщi, щоб домагатись у короля затвердження їх на єпархiях. Обставини скоро справдi почали складатись зручно до того. Турецький султан, роздратований вкрай новим нападом запорожцiв на Царгород, що вони вчинили вже пiд приводом Бородавки, i нападами полякiв на пiдлеглих йому в тi часи угорцiв, послав на Польщу своє вiйсько i так погромив полякiв бiля Днiстра пiд Цецорою, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив там головою, а польний гетьман дiстався туркам у бранцi. Пiсля того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищi, бо готового вiйська вона майже зовсiм не мала; для того ж, щоб спорядити нове вiйсько, не мала грошей. Доводилося знову звертатись до козакiв. З цього випадку i хотiв скористуватись Сагайдачний i року 1621-го вирядив на польський сейм посла Лаврентiя Деревинського клопотатись, щоб за участь козакiв у вiйнi було затверджено православних єпископiв. Якi кривди терпiли тодi праваславнi, можна собi уявити з тих докорiв, що висловив Деревинський на сеймi польським сенаторам. Вiн казав мiж iншим так: «Як помножається в коронi польськiй слава божа, за помiччю нововигаданої унiї? Вже по бiльшостi мiст церкви запечатанi, маєтностi церковнi попустошенi, а по монастирях замiсть монахiв худобу замикають. Через те

дiти сходять з свiту без хрещення, тiла мертвих вивозяться з мiст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбiв живуть в нечистотi; не сповiдаючись i не причащаючись, з свiту сходять! Невже це не самому Боговi образа? Невже не помститься за це Бог? Перейдемо до iнших кривд та утискiв нечуваних. Чи то не кривда народовi нашому, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi? Хто грецького закону — не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати на локтi й кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Король хоче мати ледве чи не бiльшу половину вiйська од народу руського, а як сей народ буде заступати грудьми сю державу, коли й надалi не буде задоволений в своїх бажаннях та домаганнях? Як ми можемо забезпечити собi спокiй од сусiдiв, коли не маємо спокою помiж себе дома?» Та всi тi докори українського посла пiшли на вiтер, — сенатори й король були глухi до його промов i нi у чому не хотiли полiпшити становища православної вiри. Тодi Сагайдачний разом з Борецьким та владикою Курцевичем поїхали на Сiч умовляти запорожцiв, щоб не йшли на помiч польському вiйську, поки король не затвердить владикiв. Пiд впливом промов Сагайдачного та Борецького запорожцi давали клятьбу, що боронитимуть православну вiру до загину, а проте, коли королiвський посол сипнув грошима та надавав всяких обiцянок, запорожцi не втерпiли, щоб не пiти на вiйну, бо споконвiку мали вiйну з бусурманами святим дiлом, полiтика ж була їм не зрозумiла. Скiнчилося на тому, що Запорозьке Вiйсько доручило Сагайдачному з Курцевичем їхати до короля клопотатись про ствердження владикiв, само ж пiд приводом Бородавки виступило в поход до Днiстра на помiч Польщi. Поки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довiдався про те, що запорожцi виступили з Сiчi, і не схотiв нi у чому поступатись на користь як православнiй вiрi, так i козацтву, у розмовi ж з Сагайдачним обмежився самими тiльки ласкавими словами, так що той нi з чим поїхав до козацького вiйська. Тим часом у вiйську настрiй одмiнився. Бородавцi козаки дорiкали, що не вмiє керувати вiйськом i пiд час сутичок з турками стратив уже багато козакiв; коли ж Сагайдачний прибув до вiйська, запорожцi зараз же скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного. Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козакiв од Днiстра i лишити полякiв без помочi доти, аж поки король задовольнить його домагання, та тiльки, знаючи, що на 35 000 польського вiйська наступає сам султан Осман з величезною для тих часiв силою у 300 000 турецького вiйська, вiн розумiв, що таким вчинком вiддав би польське вiйсько на певну загибель, а саму Польщу разом з Україною на руїну. Вчинити так вiн мав за зраду як Польщi, так i Українi, i через те український лицар обмежився тiльки тим, що ще раз у листi просив короля задовольнити бажання козакiв за їхню помiч у вiйнi, сам же якнайскорiше почав гуртувати бiля себе не тiльки всiх козакiв, а й тих, хто, не бувши козаком, хотiв козакувати. Збирання козакiв Сагайдачному дуже добре вдалося, бо на його заклики збiглося бiльше, як 40 000 узброєного люду. З тiєю силою вiн i пiшов за Днiстр визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв пiд Хотином оточений турками. Нападаючи на туркiв несподiвано то в одному, то в другому мiсцi, Сагайдачний зумiв зчинити в турецькому вiйськовi розгардiяш i пробився до Хотина на велику радiсть полякам, що вже бачили свою загибель. Поляки тим дужче радiли з приходу козакiв, що знали їхню звичку до вiйни з турками й татарами i їх войовничий хист. Турки з свого боку теж мали козацьку силу за бiльшу од сили польської i всю увагу звернули на те, щоб перемогти попереду козакiв, а вже потiм взятися до полякiв. Вони рiшуче

атакували козацький табiр, та, не вважаючи на величезну силу бусурманiв, Сагайдачний не тiльки вiдгромив їх, а ще й сам почав чинити на них несподіванi напади, побивав їхнi чати, залоги й окремi загони i навiть вдирався у самий турецький табiр. На превеликий жаль, мало не з початку боїв пiд Хотином Сагайдачного, що сам водив козакiв у бiй, було поранено кулею у руку. Все козацтво з того зажурилося; гетьман же, ховаючись з своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, водив їх у бiй i надалi. Вiйна протяглася чималий час, так що польськi шляхтичi з значних родин, занудьгувавши за домiвкою, без сорому потайно тiкали з табору, ховаючись у фури, що йшли за припасом; козаки ж пiд залiзною рукою Сагайдачного мiцно стояли й билися, аж поки султан, побачивши, що нiчого не вдiє, замирився з Польщею. Вiдходячи з-пiд Хотина, поляки прославляли козакiв i Сагайдачного, звучи їх збавителями Польщi. Сподiваючись, що так тепер дивиться на козакiв i король, Сагайдачний, повертаючись до Києва, послав до нього посланцiв з проханням, щоб за послуги козакiв їм було побiльшено плату, щоб дозволено було вiльно жити по всiй Українi в маєтностях королiвських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було вiру православну. Тiльки тепер козаки були вже не потрiбнi королевi, сила ж їхня лякала польське панство, i через те король, передавши Сагайдачному через посланцiв трохи грошей на лiкаря, щоб гоїти його рану, переказав тiльки, що волю свою з приводу козацьких домагань подасть через комiсарiв. Пiсля того ж як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся у Київ, до нього прибули комiсари i сказали, що по волi короля вiйсько козацьке повинно бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч, останнi ж козаки, щоб повернулися у пiдданство панам; що ж до вiри, то, мовляв, козакам як i досi не було нiякої кривди, так i надалi не буде. Така лиха одповiдь короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всi його надiї на пiднесення українського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом з мрiями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем вiн почав передчувати собi смерть од рани, добутої у вiйнi не за свiй рiдний край, а за щастя ворога свого народу, i у останнi днi життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну. За невеликий час до смертi Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українськi братства Київське й Львiвське, а 10 квiтня року 1622 помер серед своїх прихильникiв i спiвробiтникiв по працi над вiдновленням нацiонального українського життя. Поховано було Сагайдачного надзвичайно урочисто. Школярi Братської школи читали над його домовиною похвальнi вiршi, прославляючи мужнiсть небiжчика гетьмана та любов його до свого народу й до освiти. Тi вiршi згодом виданi були окремою книжкою.

-----------------------------------------------------------------[1] Галера — це такий корабель, що мiг плавати не тiльки пiд вiтрилами, а й на гребках. До тих гребок турки приковували невольникiв, здебiльшого українцiв, i через тe тi галери козаки ще звали каторгами.

[2] Сандала — турецьке судно, менше за галеру.

[3] Тепер зветься Феодосiєю. НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ (Про гетьмана Івана Сулиму) Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 році, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. За своїх молодих літ Сулима придбав собі великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме під час славних походів гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку у Криму здобував, і Трапезонтза Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгорода огнем випалював, а нарешті під Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому бойовищі; скільки ж менших походів та сутичок з ворогами відбув він, так того й не підлічити. Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх під Хотином од турків, а Сагайдачний навіть смертельну рану собі там здобув,— вони полякалися козацької сили та й почали після того всякі утиски козакам чинити, а перш за все завели реєстр[1] на шість тисяч душ, а хто не вскочив у той реєстр, за тим вони не визнавали ніяких прав ні на грунти та іншу власність, ні навіть на вільне життя і намагалися всіх козаків «випищиків», себто виписаних з реєстру, повернути у панських хлопів. Знаючи про ті утиски на козаків і про поневолення польськими панами українських селян, Сулима не любив поляків і не дивився вже на них, як на своїх братів, так що коли у 1630 році запорозький кошовий Тарас Трясило підняв на поляків повстання, Сулима був йому першим пособником і побратимом. У тому повстанні козаки взяли над поляками добру перемогу, але мало скористувалися з тієї перемоги і через кілька років зазнали ще більших утисків. Не маючи поки що влади, Сулима таїв свою помсту на поляків у своєму серці, а щоб не марнувати своєї молодецької сили та вдачі на Січі, він щороку ходив з охочими запорозькими козаками на чайках у Чорне море воювати турків, топити їхні галери, руйнувати городи та визволяти на волю хрещений люд. Слава про Івана Сулиму розійшлася далеко поза межами України і нарешті стала всесвітньою після того, як він, захопивши у морі на турецькій галері багато бранців, триста з них послав у подарунок римському папі, що під той час теж воювався з турками. За небагато до того, як стати Сулимі кошовим отаманом, поляки почали будувати на запорозькій землі, біля Дніпра, над Кодацьким порогом, міцну фортецю, маючи на думці одрізнити Запорожжя од України і перешкоджати поневоленому українському людові тікати од панів на Січ, а запорожцям виходити з Січі на Україну та нагадувати нещасним братам про те, що на світі існує воля.

Будування Кодаку було нестерпучою образою і шкодою запорожцям. Доводилося або скоритися полякам і поволі вмерти без з'єднаная з рідним краєм, або битися з поляками на смерть. Сулима, як тільки став на Січі кошовим, зваживсь на останнє. Перш за все він поїхав з побратимом Бурляєм, щоб власними очима подивитись, що робиться у Кодаку. Побратими застали там кілька тисяч зігнаних з України грабарів, що під орудою французького інженера Боплана копали шанці[2] та насипали стіни й башти; понавколо ж Кодаку стояли табором кілька полків польського війська. Сулима зрозумів, що військо тут на те, щоб запорожцям не кортіло розігнати грабарів, і він сказав Вурляєві: — Нехай вражі ляхи будують, поки їхня сила, а тільки не буду я козаком, коли не зруйную оту паскудну їхню будівлю! Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться воювати з Польщею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою силою, якою була під ті часи Польща, треба було мати велике й добре узброєне військо; щоб здобути ж зброю й коней та прохарчити військо, треба було грошей. От і надумав Сулима, перш ніж воювати з Польщею, йти морем на пишний у ті часи турецький город Азов та здобути у ньому срібла й золота і всяких скарбів. Надумавши так, кошовий скликав запорожців на раду: — А що, панове товариство, славне військо запорозьке! — говорив він.— Чи немає таких, що поодлежували вже по куренях свої боки молодецькі? Як є такі, то виходьте: підемо зо мною Чорним морем погуляти та запалимо люльки аж у Азові турецькому! Козацтво радісно одгукнулося на заклик кошового: — А чого нам справді нидіти у Січі та товариський хліб дурно переводити. Веди нас, батьку... Чи не поможе нам Милосердний хоч небагато бідних невольників до рідної України та до дрібних діточок повернути!

3астукотіли у Великому Лузі сокири, і запорожці почали лагодити та конопатити великі чайки. Увесь берег Дніпра біля Січі скидався тепер на мурашник, а од вареного дьогтю та конопатки понад усією річкою слався пахучий сивий дим. Минуло тільки два тижні, а вже були готові до походу у море півсотні добрих чайок. Передав Сулима Січ наказному отаманові, і одного ранку, забравши на чайки дві з половиною тисячі товариства, зійшов на чардак найбільшої чайки, щоб оглянути все військо. Велична й могутня була постать запорозького ватажка. Засмагле вітрами обличчя з великими, блискучими очима і пишними над ними бровами одбивало завзяттям, довгі вуси й трохи посивілий оселедець скрашали те обличчя ознаками досвіду й спокою, а срібна булава, що блищала у його дужій руці, нагадувала всім про велику владу запорозького кошового отамана.

Упевнившись, що все упорядковано добре, кошовий зняв шапку й перехрестився на схід сонця... А на сході, за Дніпром,саме вставало сонечко і грало рожевим промінням по рівній, як скло, пелені Дніпра, звеселяючи своїм сяйвом розлогі, вкриті зеленими плавнями береги широкої річки. Перехрестився отаман, і всі козаки, слідом по ньому, скидали шапки та хрестилися, посилаючи рідній Україні своє останнє привітання... Надівши шапку, кошовий махнув булавою — і вмить сотні весел, вдаривши у прозорі хвилі річки, заблищали срібною сльозою, а блискуча пелена Дніпра скаламутилася водокрутнями. Козацькі чайки рушили од Січі і розбіглися од Микитиного Рогу[3] аж до плавнів, вкривши широкий Дніпро червоними запорозькими жупанами. Ввесь день пливли козаки поміж зеленими плавнями, втішаючись веселою красою рідної річки. Обабіч козаків, берегами, верби та явори купали в Дніпрі свої гнучкі та зелені віти; протоками коливалися од вітру та шелестіли очерета, по озерах табуни лебедів ячали та дикі гуси герготали; у гущавині плавні співоче птаство піснями заходилося, горлиці буркотіли та зозулі віщували; незграбні ж білі баби усі коси Дніпрові обсіли, жовтий пісок своїм білим пір'ям, мов снігом, припорошили... Дивляться запорожці на свій рідний Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються... На другий день козаки запливли вже у татарські береги, а на третій день надвечір отаман звернув своїм байдаком з Дніпра у протоку, рясно вкриту очеретом, і зібрав там докупи всі чайки.

— Оце прибули ми, пани брати, до Тавані-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражі турки перетяли Дніпро залізними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братів своїх з неволі визволяти. Тільки ви, діти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високі верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в'яжіть та на воду пускайте! Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смеркалося, виїхали знову у Дніпро і наблизилися до Тавані. Діждавши вище города Аслана під захистом верб поки зайшов місяць, козаки пустили тороки[4] за водою і скоро почули, як забряжчали, увірвавшись і поринаючи на дно, ланцюги. Почули й турки, що бряжчать ланцюги, і почали з Аслан-города з гармат палити у тороки, гадаючи, що то козацькі чайки, а козаки сиділи собі любенько у своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманів глузували, дожидаючи, поки тим обридне стріляти. Нарешті у Аслан-городі потишилися і понад Дніпром вже не чути було гучних вибухів гармат. Втішаючись думкою, що потопили козаків, турки пішли спати.

Темрява ночі густо сповила Дніпро, тільки зірки веселим натовпом заглядали з неба у річку і грали на хвилях своїм срібним промінням.

— Рушаймо,— тихо сказав Сулима. І нечутно, мов таємні примари, посунулися козацькі чайки Дніпром униз, до Великого лиману. Через два дні козаки минули Прогної і, наблизившись надвечір до Очакова, нагледіли біля нього шість турецьких галер. Всім дуже кортіло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотів виявляти себе туркам, і як тільки місяць пірнув у хвилі лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькі галери й башти Очакова. Поки почало світати, козаки були вже далеко за Очаковом. З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторінь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свій промінь під небо на білі хмарки і затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули ті хмарки у блакитне море, як у люстро... і не можна було пізнати тепер, де море, а де небо... Нарешті з морської пелени виникло й саме сонечко і заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море і заграло дрібною хвилею. З півночі подихнув вітерець і, понадимавши на чайках вітрила, погнав їх туди, куди направляли керманичі,— на схід сонця. Щодалі хвиля більшала... Проте козаки були байдужі до хвилі. Не первина їм у море ходити — вони запалили люльки та завели пісні пре Сагайдачного та про Самійла Кішку. Отаманський байдак йшов посередині, а на ньому з прапорів було нап'ято гасло, щоб усі чайки купи держалися, щоб передні не одпливали далеко та не кидали задніх, бо під час походів траплялося таке лихо, що розбурхане море порозкидає козацькі чайки так, що потім отаман і не збере всіх... От і горнулись тепер всі чайки до отаманської, мов діти до матері. Пливуть козаки і день, і два, і тиждень... Тільки небо блакитне бачать та безкрає море, що з небом на обрії сполучилося. Геть далеко морем обминув Сулима кримські городи Козлов та Ахтіяр, щоб бусурмани не побачили, у який бік попливли козаки. Тільки через тиждень, далеко на півночі, виявилися козакам у блакиті неба кримські гори Бабуган та Чатир-Даг. Ще минуло два дні, і козаки пливли вже повз Кафу, що її сімнадцять років до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний. Над вечір того дня Сулима побачив, що з моря, назустріч козакам, виринають вітрила турецької галери. Щоб не виявити себе, кошовий поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйві вечірнього сонця. Галера, осяяна останнім промінням червоного сонця, посувалася поволі, приваблюючи козаків до себе. Нарешті сонце пірнуло у хвилі, і над морем почала осідати темрява.

— Ану, діти! — гукнув Судима,— рушайте тепер просто на галеру, а що робити далі, самі знаєте! Ледве чутно дзюрчить вода поперед великої турецької галери. У три ряди сидять на галері, на великих гребках невольники, прикуті до лавок ланцюгами, а поміж невольниками турки походжають і б'ють нещасних терниною та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжкої муки і тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути їм уже на волі і не бачити ні рідних осель своїх, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких. Аж ось козацькі чайки вже оточують галеру тісним колом, а запорожці направляють на вартових мушкети та залізними гаками зачіпають галеру за чардак. Випалило враз кілька сот мушкетів, і турецькі вартові попадали додолу. На галері збився галас, і перелякані турки вибігли на чардак; проте й козаки вже були там і зчепилися з ворогами у кривавій січі. Пальба, галас, брязкіт зброї й крик одчаю — все збилося в скаженому гармидері... А невольники, почувши пальбу й відомий гомін січі, вже догадалися, що сталося те, про що вони тільки вві сні мріяли, що прийшла до них бажана воля... Прокинулися тоді їхні замордовані душі і почали вони бити й рвати на собі кайдани. Небагато минуло часу, а вже й немає кого козакам на галері рубати.

— Розбивайте невольникам кайдани! — гукнув Сулима.— Роздавайте їм турецьку зброю та беріть по байдаках, а галеру пускайте на дно! Застукотіли сокири, прорубуючи у галері дно, і великий корабель, коливаючись, почав поринати на дно. Тільки й зняли з нього козаки скарбничку та найбільше коштовні речі. Добре, діти! — весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня поглинула галеру.

— Тепер запалимо люльки, та й далі! Попливли козаки далі, до Тамані, аж тут трапилася їм пригода — подув великий вітер од схід-сонця, і два тижні не давав байдакам ходу. Хоч козаки й громадили на всі гребки, а великі хвилі заливали чайки водою і одкидали їх назад, мов трісочки. Довелося запорожцям тяжко бідувати, бо по деяких чайках не вистачало вже солодкої води, і коли б не пішов, на щастя козаків, великий дощ та не налив у байдаки води, то, мабуть, багато з товариства не побачили б уже своєї рідної України. Нарешті стомлені козаки прибули до Тамані і, заїхавши у вкриті очеретами гирла річки Кубані, стали там на одпочинок. Тільки через три дні, набравши там повні кухви солодкої води, козаки рушили на північ, у Азовське море. Через два тижні, після всяких пригод, прибули запорожці до річки Дону. Заховавши там у гирлах річки всі чайки. Сулима з одним байдаком, ховаючись поміж очеретами, поїхав обдивитись, чи є біля Азова турецькі галери, та де саме

стоять; коли ж сонце сіло, і він обміркував уже, як вдарити на ворожий город, то рушив з усім військом до Азову.

— Ну, діти, поділяйтеся тепер на три війська,— наказував кошовий полковникам та курінним отаманам.— Першому війську з Бурляєм турецькі галери топити, з другим сам піду бусурманів рубати та у замок всіх яничарів заганяти, третьому з Хвилоном невольників по льохах шукати та на світ божий випускати. Вдарили козаки одночасно й на галери, й на місто, і до півночі у березі зайнялися бочарні, у місті запалав базар, а на річці пойнялися вогнем галери. Високо під небо піднялося над Азовом полум'я і, загравши на хмарах, одбилося по протоках та затоках Дону. Рубалися козаки з бусурманами на галерах, рубалися й у місті, а тут ще вибігли на них яничари з Азовського замку. Та Сулима тільки того й чекав: він поставив запорожців у три лави, одна за одною і, вихопивши з піхов шаблю, гукнув: — За братів наших! За бідних невольників!

— Кари бусурманам! — розляглося по лавах запорожців, і, мов вихор, набігли вони на яничарів. Несподіванка козацького наскоку та велика пожежа у місті отруїли жахом турецьке військо, і, не встоявши проти запорожців, вони почали тікати назад до замкової брами. А у місті тим часом Хвилон Джеджалик з своєю ватагою хазяйнує: добро турецьке забирає, невольників на білий світ випускає... Були поміж невольниками люди й з України, й з Московщи-ни. Були такі, що тільки рік або два у неволі пробули, молоді ще парубки й дівчата, а були й такі, що вже постаріли в неволі, позаростали бородами й забули вже про рідну країну й думати. З великої радості та з хвилювання невольники плакали, неначе малі діти, і, обнімаючи козаків, розпитували про те, що діялося на Україні. Було тут і такого, що знаходили козаки своїх батьків-невольників, чоловіки — жінок, молоді — своїх наречених... Скрізь чути було вигуки, поцілунки та радісні сльози. Багато сю ніч у Азові полягло бусурманів; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до річки Каяли повтікало. Всю ніч у Азові хазяйнували запорожці, а ранком, постягавши з недогорілих турецьких галер гармати, начали громити з них замок та розбивати браму. Налякалися турки і прислали кошовому повну кухву золота, аби тільки він замку не добував та турецькому султанові ганьби не робив. Щоб не дратувати султана, Сулима справді згодився взяти окуп, але з умовою, щоб турки випустили на волю і тих невольників, що були в замку; а щоб не було зради, послав він до замку Джеджалика з товаришами оглядіти по замку всі льохи й будинки і забрати всіх

невольників. Джеджалик добре знав турецьку й татарську мови, бо сам був з роду татар і тільки прибився до запорожців. Йому легко було розбалакатись з бусурманами, і він привів з замку ще тисячу невольників та приніс багато подарунків кошовому, курінним отаманам і всьому козацтву.

— Тепер, діти, знову на три війська поділяйтесь! — сказав кошовий до козаків.— Перше військо нехай п'є та гуляє, друге — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та на нас несподівано не вдарили, а третэ нехай невольників узброюэ, бо буде і їм далека й небезпечна дорога. Ти, Хвилоне, орудуй третім військом та, узброюючи невольників, заразом збирай по всіх гирлах Дону дуби та рибальські човни, щоб нам на тих човнах невольників де Кальміусу-річки довезти та на Україну вирядити. Поховавши з великою честю й пальбою мушкетів товаришів, що віддали життя за братів своїх, козаки ще три дні гостювали в Азові, поки всі по черзі добре одгуляли, а Джеджалій тим часом зігнав до Азова більше як півсотні дубів і, узброївши турецькою зброєю усіх невольників, хто здатний був до бою, поділив усіх по тих човнах. Облагодивши все до походу, Сулима на четверту ніч з усіма козаками й невольниками рушив у Азовське і через три дні прибув до річки Кальміусу. Та річка належала до запорозьких вольностей, але була далеко від Січі і через те понад нею часто ходили татари, випасуючи тут свої табуни й отари. Тут, на березі річки, Сулима зібрав усіх невольників: — Тепера, брати мої, їдьте дубами Кальміусом за річку Серезню, а після того, кому треба у Московщину, перетягайте човни на Терець, а кому на Україну, перетягайтесь на Вовчі води; далі ж легко попливете за водою у Самаррічку та у Дніпро. Чи з вас хто бував по цих річках? Багато невольників одповіли, що вони самі січовики і всі запорозькі степи та річки добре знають.

— Ну, от і добре! — сказав Сулима.— Зброю маєте і якщо перепинятимуть вас на Кальміусі татари, то зброєю оборонитесь. Харчів хоч і небагато у вас, так зате у Кальміусі багато є риби, а берегами по терниках багато є звіра... Господь вам допоможе і виведе на тихі води, на ясні зорі, на рідну Україну. Обирайте собі за отамана, кого самі знаєте, та й рушайте з богом! Зараз невольники стали в коло і обрали собі за отамана статечного козака Шпака, що десять років був на Січі Запорозькій та п'ятнадцять років пробував у турецькій неволі. Шпак почав порядкувати своїми човнами і через кілька день, наловивши риби, рушив річкою на північ; кошовий же з своїми козаками, діждавши біля Кальміусу східного вітру, рушив знову до Тамані і далі у Чорне море. Чимало минуло часу, поки козаки об'їхали Крим та наблизилися до острова Тендри

та до Очакова. Проте Сулима ще не хотів повертатися до Січі. Хоч і велика була в нього здобич, а проте він мав думку наскочити за одним разом ще й на дунайські турецькі городи. Щоб забезпечити ж собі вороття до Дніпра, він зважив за краще попереду напасти на ті турецькі галери, що були біля Очакова, і попалити їх.

— Як будемо ми, пани брати, на дунайські городи бити,— звернувся кошовий до козаків,— так турецькі галери з-під Очакова ззаду на нас набіжать; ліпше ж ми вчинимо, як зараз їх попалимо, бо тоді безпечно з Дунаю до Дніпра повернемося! Після півночі під Очаковом зчинився великий бій козаків з турками. Не вспіли бусурмани й гармат набити, а вже вогнем пойнялися їхні галери. За півгодини величезним полум'ям обхопило щогли й вітрила великих кораблів і понесло вітром блискучі іскри далеко понад морем.

— Добре, діти! Славно обсмалили туркам пір'я! — гукав Сулима, любуючись, як турецькі яничари, рятуючись з обхоплених полум'ям галер, кидались у морську безодню. Минуло дві години, і ворожі кораблі разом з своїми важкими гарматами осіли в воду і пірнули на дно.

— От тепер і на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство.— Кара бусурманам! Запалали вогнем у Дунайських гирлах Килія й Смаїлів, а біля Дністровського лиману — Білгород. Забрали скрізь козаки велику здобич і визволили ще кілька тисяч невольників. По дунайських городах між невольниками знайшлися не самі тільки українці, а ще волохи, угорці, поляки й німці. Всіх їх Сулима набрав на турецькі, рибальські човни і прилучив до військових чайок. З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очаків до Великого лиману, а далі увійшли й у рідний Дніпро, оздоблений зеленими плавнями.

II Поки Сулима ходив з низовими запорозькими козаками у Чорне море, Кодацька, фортеця була вибудувана, і коронний польський гетьман Конецпольський, запеклий ворог козацької волі, прибув у Кодак з польськими панами й військом і справив у новій фортеції бучний бенкет, а після бенкету прикликав до себе старшину покірних йому реестревих козаків і повів її разом з польськими панами оглядати замчище, глузливо похваляючись козакам у вічі, що тепер, мовляв, козацькій сваволі прийшов край. І справді, француз Боплан приклав тут всього свого досвіду, щоб зробити Кодак непоборимою фортеціею: глибокі, як провалля, були круг Кодаку рівчаки; мов добрі скирти, були за рівчаками вали, а по тих валах ще була висока, дубова засіка з

вікнами й дірками задля гармат та рушниць. Брама у Кодаку була тільки одна і та дуже міцна, залізом кована, а обабіч брами стояли дві башти, збиті з міцних дубових кряжів. Зі сходу й з півдня фортеція захищалася кручами Дніпра, з півночі — глибоким байраком, з заходу ж був рівний степ, що на ньому можна було далеко бачити ворогів, і з цього боку фортеція мала найглибші рівчаки, найвищі вали і найбільше по стінах гармат. Слідкуючи за Конецпольським, козацька старшина похмуро поглядала на міцну, необориму будівлю та на великі гармати фортеції, пригадуючи славні часи Самійла Кішки та Сагайдачного, за яких поляки не насміли б збудувати на козацькій землі фортецію, козакам на безголов'я. Тілько сотник Богдан Хмельницький. оглядаючи замок, не засмутився з похвальби Конецпольськасо, а навіть засміявся.

— Ти чому сміешся? — здивовано й гнівно спитав Конецпольський.

— Тому, ясновельможний гетьмане,— одповів Хмельницький,— що, на мою думку, все, що людина може збудувати, людина може й зруйнувати! Конецпольський зрозумів, що Хмельницький глузує з його похвальби, і, розлютований, хотів покарати за те козацького сотника, і, тільки зваживши на заступництво Боплана, скоро вгамувався. Не минуло після бенкету Конецпольського у Кодаку кількох місяців, як Січа Запорозька шуміла й хвилювалася, мов розбурхане море... То повернувся до Січі з своїм військом Сулима і взявся тепер здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на поляків.

— Неправда панує на Україні! — говорив на раді кошовий.— Реєстрових козаків все зменшують, та й тих пани за гайдуків собі мають і примушують допомагати їм ваших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, не визнають за козаків і, як тільки хто піде з Січі на Україну, зараз того пани собі в підданці беруть. Церкви православиі на уніатські повертають і до унії людей наших утисками примушують. Та ще мало полякам і тієї неправди, так намислили вони винищити нас, запорозьких козаків, і для того збудували на нашій одвічній землі, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки Дніпром пливуть до нас з України люди, вони перепиняють їх біля порога й калічать, а часом прямо потопляють човни з людьми, стріляючи з гармат. Чи не час нам, пани брати, нагадати полякам, що козаки вміють не тільки обороняти їх, але й за честь і права свої стати? Січовий майдан загомонів і захвилювався... Гомін щодалі більшав, перекочувався од кракю до краю майдану, мов грім, і нарешті склався у голосні вигуки: — Веди нас, батьку! .Покажемо ляхам, що-й ми маємо шаблі. Віддячимо за всі їхнії кривди!

— Гетьманом нехай буде Сулима, як був Сагайдачний! Скоро вся рада, як один чоловік, гукала: — Гетьманом, гетьманом Сулиму!

Ті голосні вигуки розлягалися понад Дніпром і навіть у зеленій плавні одбилися луною: — Гетьманом, гетьманом Сулиму! Сулима спершу одмовлявся, а далі кланявся товариству, дякував і того ж дня оповістив похід на Україну. Через два тижні нововбраний гетьман повів Запорозьке військо до Кодака. Бурляй з тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впала у Дніпро. Там обидва війська сполучилися, і Сулима, лишивши козаків у діброві, сам з курінними отаманами пішов оглядати Кодак. З Гострої Могили він уже добре розгледів башти й вали Кодацького замчища і зрозумів, що з степу неможливо наблизитись до нього непомітно, а треба підходити з одного боку глибоким байраком, а з другого — попід скелями Дніпра Як смерклося, Сулима з курінними отаманами обійшов байраком та скелями понавколо всього Кодаку, обдивився всі лощини й всі скелі, щоб товариші знали, як підходити поночі до окопів, і умовився з курінними, де якому куреню бути під час штурму. Повернувшись ранком до війська. Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілля дерев, щоб в'язати з того в'язки: надвечір же, коли в кожного козака була за плечима в'язанка хмизу, а на кожні півсотні козаків була драбина, все військо рушило до ворожої фортеції. У Кодаці тоді стояв полк жовнірів[5] під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецпольського, що поставив їх посередині порожніх степів. На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер тягнув з-за Дніпра, завиваючи голодним звіром по надбережних скелях. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі скелі, старий Дніпро голосно стогнав і ревів спересердя на кинуту у поперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порога козакам нечутно облягти ворожу фортецію. Військо польське вже спало. Спав і полковник-чужинець, нічого не відаючи про похід Сулими, і тільки вартові чатували по баштах, перегукуючись поміж себе, щоб легше змагатися з дрімотою. За темрявою ночі та через голосіння порога вартові не бачили й не чули, що запорожці облягли Кодак з усіх боків і підступають під самі окопи. Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелі, то припадаючи до землі, наближалися козаки до окопів з боку Дніпра і з боку байраку; з поля Сулима тільки оддалеки поставив три сотні вершників, щоб переймати втікачів. Чують польські вартові, що за окопами почали погукувати сичі, та й дивуються, звідкіля їх така сила налетіла, а того й не гадають, що то не сичі, а гасло передавалося од куреня до куреня навкруг окопів. Враз по тому гаслові у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожний курінь почав

накидати собі через рівчак греблю, щоб нею перейти до валу. Тільки тепер зрозуміли вартові, що за окопами робиться щось непевне, а що саме, того за темрявою вони не бачили, і поки вибухнув з польського боку перший постріл, козаки вже накидали собі греблі й бурхливими потоками посунули на шанці. Тепер запорожці вже не мали рації таїтися, і враз навкруг Кодака збилася буча. Дехто з козаків стріляв у вартових, другі тягли до стін драбини, щоб лізти через засіки, треті рубали ті засіки сокирами, а подекуди намагалися підпалити їх, розпалюючи хмиз. Збився гомін і в середині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися й жовніри, але поки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й узброїлися, козаки вже лізли через стіни, а подекуди вже й підрубали засіки сокирами й поробили собі пролази. Маріонові не пощастило упорядкувати свій полк, і він похапцем посилав на окопи жовнірів купками, хто скоріше узброївся... Та вже не помоглося, бо Сулима з двома куренями вже вдерся у фортецію з північного боку, а з півдня вже лізли запорожці, що прибули з Бурляєм. Почався смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема куди рятуватися, і билися завзято, але ще завзятіше билися козаки. Скоро у Кодаку запалали засіки й будинки, зайнялися й башти по стінах, і велике полум'я освітило криваву боротьбу братніх народів, що не вміли порозумітися й жити у згоді. Високо до самих хмар сягало сяйво полум'я. Видно було його й у Самарі за великими Лісами, і по степах понад Сурою та Базавлуком, і навіть з далекої Хортиці[6]; у хвилях же Кодацького порога воно одбивалося то щирим золотом, то гарячою кров'ю. Пополохалося від сяйва пожежі птаство по гаях і завили байраками вовки-сіроманці... А брати різалися уперто... завзято... Гинули один по одному польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало й жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки зрозуміли, що змагання їхні марні, попросили милосердя. Коли гомін бойовища почав стихати, до Сулими привели полковника Маріона.

— Гетьмане! — спитали козаки.— Що чинити з цим бранцем? Сулима глянув на полковника-чужинця суворо: — Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромігся? Розстріляти! Гетьман махнув рукою, і нещасного чужинця повели на страту.

— А тепер, пани брати,— сказав згодом Сулима козакам,— руйнуйте й паліть у Кодаку все дощенту, щоб біля наших рідних порогів і згадки не лишилося про поляків! Козаки щиро виконали наказ гетьмана і не лишили у Кодаку жодного будинку й жодного крата[7] з засіки. Зійшло сонце й освітило руїни Кодака та купи трупу, тільки й лишилися од нього вали та рівчаки, такі великі, що їх навіть не знищили століття.

Упоравшись з Кодаком і діждавши з Січі ще три тисячі товариства, Сулима через два тижні підняв своє військо до походу. Коли отамани вишикували свої курені на степу за брамою, Сулима з булавою у руці виїхав поперед війська і звернувся до запорожців зі словом: — Панове товариство, славне Військо Запорозьке! Прийшов час, щоб визволити нам рідну неньку Україну з лядської неволі, а православну віру од загибелі. Рушаймо ж на Україну і будемо битись на смерть з нашими гнобителями!

3 тим гетьман повернув коня на північ, махнув булавою — і полки рушили у похід, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Ні одна жива душа не проводжала запорожців, тільки Кодацький поріг так голосно під ту добу гудів і бринів, неначе вигукував услід козакам славу. Коли до Конецпольського дійшла звістка про те, що Сулима зруйнував Кодак і йде з запорожцями на Україну, він страшенно розпалився і найбільше через те, що на всю Польщу він похвалявся і королю доводив, що Кодак — фортеція непоборима. Зруйнування Кодака було йому особистою образою, бо збудування його було ділом його рук, і він завзявся, щоб звести зі світу запеклого козацького гетьмана. Маючи під рукою добре польське військо і шість тисяч реєстрових козаків, що саме тільки повернулися з-за Німану після війни з шведами, коронний гетьман рушив з тим військом назустріч запорожцям. Сулима ж до того часу щасливо добув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав уже до себе чимало козаків «виписчиків» та всякої голоти з усіх кутків України. Конецпольський перестрів козацьке військо за Корсунем, але не наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж не поспішався битись, бо у нього було ще менше війська, ніж у Конецпольського, і йому було корисне прогаяти який час, бо до нього щодня підходили нові й нові ватаги повстанців. Коронний гетьман зрозумів, що становище його гіршає, і надумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися собі од короля подяки за вірну службу під час шведського походу[8], він зібрав до себе старших з реєстрових козаків, почав їх улещувати, вихваляв за вірність королю і нахвалявся, що неодмінно дійде до короля і добуде реєстровим козакам більші права і навіть побільшення козацького реєстру, аби тільки вони зрадою взяли Сулиму і привели до нього.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — говорив він.— А вам нащо бити своїх братів? Всьому заколоту призвідник Сулима, його треба взяти з козацького табору, і все його військо зараз же розійдеться по хатах. То ж все наволоч, хлопи... Тільки ви — реєстровики — певні козаки і, як зробите мені цю службу,

то, не проливаючи крові, добудете собі великі права, а дітям вашим кращу долю. Козацька старшина вагалася: бити своїх братів нікому не хотілося, перейти ж на бік Сулими було боязно, бо поляки зразу поруйнували б їхні хати й поодбирали б грунти; принада ж побільшити козацький реєстр, придбати нові права була дуже велика і в очах трохи уже споляченої козацької старшини виправдовувала навіть зраду. Були й такі поміж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря, як Сулима, гріх і сором губити, але таких голосів було менше, і вони могли обстояти тільки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обіцянку, що Сулимі не буде од поляків ніякої кари, і як тільки запорожці розійдуться, то його буде випущено на волю. Конецпольський урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо він і сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста. Тоді дехто з козацької старшини, а між ними й Ілляш та Барабаш, пішли до запорозького табору і упевнили Сулиму, що реєстрові козаки, як і під час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців. Сулима дуже зрадів, цілувався з реєстровими і просив скоріше переходити з козаками до його табору, щоб тоді разом вдарити на поляків. На другий день всі шість тисяч реєстрових козаків увійшли в табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають з запорожцями до спілки; старші ж реєстровиків робили своє діло: вони ввечері пили й їли разом з сулимою, а уночі, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв’язали руки і одвели до Конецпольського, а той зразу ж під великою вартою вирядив його до Варшави. Кинулися ранком запорожці гетьмана, аж нема його. Поки довідалися, що сталося, минуло півдня, і Сулима був уже далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але ті ні в чому не були винні, старшина ж їхня, зробивши своє діло, не вернулася більше до запорозького табору. Довго держали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавській в’язниці. Королеві шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц ті часи боротьби хритиянських народів з бусурманами Сулима був красою й славою цієї боротьби; проте польське панство вимагало у короля смерті козацькому гетьману за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, і наостанку король мусив скоритись панам. Одного ранку привели зав’язаного козацького гетьмана у Старе Місто на майдан.Там на високому помості, побачив він ката з великою сокирою у руці й зрозумів, що має статись. Не страхався смерті славний козак, але нудьга, мов гадюка, омотала йому серце й ссала з нього кров… нудьга з того, що гине через зраду своїх братів. Та зласкавилася доля до славного лицаря в останній час і не дала йому вмерти з

одчаєм в серці: вона послала йому надію, що розбрат між українцями й зрада минуться і між ними запанує єднання. З такою надією він гордо підвів своє чоло і сказав до натовпу панів: — Прощайте, панове, та сподівайтеся лиха, бо моя кров вам дурно не минеться! Високо підкинув кат угору свою блискучу сокиру, і покотилася голова славного сина України додолу. Почувши про страту Сулими, вдарили руками об поли ті, що продали свого гетьмана. Як Христа продав Іуда… Одурив їх Конецпольський, сказавши, що й волос не впаде з голови Сулими, одурив він їх, обіцяючи й права, й ласку короля… нічого не придбали вони за свою зраду. Кров же сулими справді не минулася полякам дурно: поміж реєстровими козаками почалося велике ремствування на польську неправду й утиски, і через дванадцять років, при початку повстання Хмельницького, всі казаки: і запорозькі, й реєстрові — одностайно стали за права й воля свого народу. Плакали й тужили запорожці, вертаючись з України човнами повз Кодацький поріг без того, з ким за невеликий час, до того ж такою славою зруйнували Кодак, а разом з козаками тужив і голосив поріг Кодацький, сумуючи, як і зараз, про розбрат поміж дітми України. Не один ще раз після того Кодацька фортеція переходила з рук до рук, не один ще раз Кодацькі скелі умивалися гарячою кров’ю, аж поки, нарешті, зникло тут все: і вибухи гармат, і гомін бойовища, й пісні волі… І лишився тільки один живий свідок давніх подій — поріг Кодацький, що й досі тужить за дітьми волі та співає про минуле.

1913 р.

[1] Реєстр — список козаків, які визнавалися польським урядом законною збройною силою.

[2] Шанці — окопи.

[3] Микитин Ріг — острів на Дніпрі.

[4] Тароки — ремені ззаду сідла для прив'язування речей або прив'язаний до сідла дорожній мішок.

[5] Жовніри — солдати польської армії.

[6] Базавлук, Хортиця — острови на Дніпрі, де в різні часи розміщалася Запорізька Січ.

[7] Крати — грати; клітки на чомусь.

[8] Шведський похід козаків — мається на увазі козацький похід в Прибалтику в ЗО-ті рр. XVII ст.