РІЙ

РІЙ №1 16 грудня

Світлий рій

Мед

Допомагай і розвивайся

6

Краплина світла у світі темряви

7

Денис Дешевий

Антоніна Карташева

Темний рій

Дьоготь

Шість кіл замерзлого пекла Леся Козуб 34-35

34-35

Владислава Грубич

36-37

Олександра Малкова

38-39

Невиннi пiшоходи гинуть, а винуватці залишаються непокараними ВІЛ – це не смерть, це лише ряд певних правил

Деградація

451 лайк замість книги Ірина Звездовська

Соцiальний портрет дитини з неблагополучної родини Вікторія Бурачок

Насильство над рідними Інна Ревенко

Трутні і бджоли

46 47

54-55

«РІЙ»

Навчись танцювати вальс – допоможи бійцям АТО Юлія Макода

10-11

Еволюція

Нова сім’я

Ангеліна Браславська

14-15

Хто, як не я?

Бути собою

2

9

Олександра Малкова

44-45

50-53

Денис Дешевий

Вагома історія людини

40-41

Перерване життя Ангеліна Браславська

8

Антоніна Карташева

Людмила Черкашина: «Допомога та пiдтримка – понад усе»

Синдром АТО: Життя після війни Анна Дрофа

Поспішайте робити добро

Вікторія Бурачок

Владислава Грубич

Батьки і діти Інна Ревенко

Бджоли і Трутні

Молоді мами Юлія Макода

16 17

18-19 22-23

Свiтлана Ареф’єва: «Робота волонтера приносить мені радість» Анна Дрофа

Благодійна барохохолка Анна Бондарчук

24-25 26-27

Фото з сайту lagoona.biz

А ви знаєте, чому «Рій»? Давайте я одразу поясню вам, як читати цей журнал. Варто сказати, що майже все у ньому має підтекст, який домінує над формою; підтекст – це стрижень та ідея, це каркас нашого журналу. Перша асоціація зі словом «рій» – це, звичайно, бджоли, вулик. Ми обрали бджолиний рій як прототип ідеального суспільства. Ідеального, бо має власну, відточену та випробувану століттями регуляцію, має свою будову та ієрархію, чіткі закони. Наш образний вулик відображує всю картину людського суспільства: тут є Бджоли, є Трутні; є Мед, хоча не обійшлося і без Дьогтю; хтось Еволюціонує, а хтось Деградує. Є баланс світлого та темного, але водночас немає чіткого поділу на чорне та біле. Світле, як і темне, у нашому випадку, – це поєднання багатьох фарб, що в підсумку дали один з двох відтінків, і аж ніяк не чистий колір. Вже коли була закінчена робота над матеріалами та їх розподілом по рубриках, я помітила, що із числами виходить дуже дивна картина. У рубриці «Мед» розміщено 5 матеріалів, у «Дьогті» – 4; до «Еволюції» потрапило 4 тексти, до «Деградації» – 3; «Бджоли» та «Трутні», як найбільш спірні рубрики, отримали порівну – по 3 тексти. І в цьому теж бачиться достатньо глибокий підтекст: світле переважує над темним. Це вийшло само собою і випадково; і тут саме час згадати, що «Рій» – це відображення все-таки не абстрактного вулика, а реального суспільства. З повагою, Головний р едактор «Р» Ірина Зв ездовська

4

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

м е д і

позитив у кожному житті

«РІЙ»

1 59

М

е

д

Благодійність – справа благородна і правильна, але проявлятися вона може по-різному. Хтось ходить зі скриньками для пожертв, хтось кидає в них ці пожертви, проте є й ті, хто не просто допомагає іншим людям, а й в процесі розвивається сам. Нещодавно такі акції пройшли в Інституті журналістики (ІЖ) Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Благодійний ярмарок Зайшовши зранку до ІЖ, одразу розумієш, що щось тут не те, щось змінилося. Немає тієї атмосфери хвилювання та відчуття, що сесія близько, студенти не бігають нервово з листочками, боючись запізнитися на пару, немає розмов про зроблені та незроблені завдання, ніхто не обговорює свої шанси отримати п’ятірку з того чи іншого предмету. Та й на диванчиках підозріло пусто. Певно всі, хто до цього на них сиділи та нервово дописували конспекти, час від часу поглядаючи на годинник, скупчилися біля столиків у холі, з яких доноситься запах ласощів. Як виявилося, це студенти факультету реклами та зв’язків з громадськістю власноруч приготували смаколики на продаж, а зібрані ними кошти підуть на благу ціль.

– До дня народження факультету реклами та зв’язків з громадськістю викладачі сказали, що було б непогано щось організувати, – розповіла організатор акції Ганна Ларчик. – Оскільки не за горами був день Святого Миколая, я подумала, що було б чудово не просто створити якусь акцію, а й допомогти нею дітям. Так і народилася ідея благодійного ярмарку. Чому саме ярмарок? Бо я хотіла, щоб це ще більше згуртувало нашу групу. Аукціон пройшов чудово. Смаколики розкуповували з величезною швидкістю, а дехто навіть просто залишав гроші, а солодощі не брав. Гроші: зібрано 1600 гривень Досягнення: 5 студентів навчилися готувати смаколики.

«Чудо Святого Миколая» На годиннику 17:10, багато в кого закінчилися пари, проте додому студенти не поспішають, адже за 10 хвилин почнеться благодійна вистава «Чудо Святого Миколая» за сценарієм члена Спілки письменників, Голови Всеукраїнського благодійного фонду «Гільдія драматургів України» Ярослава Верещака. Зібрані з вистави пожертви підуть на допомогу дітям-сиротам.

– Ідея належить гуртку «Медіакультура», який працює на базі Центру дитячої та юнацької творчості Шевченківського району, за підтримки якого і відбувся наш виступ, – розповіла режисер вистави Віолетта Єрьоміна. – Тобто цього року наші театрали займалися не десь там, невідомо де, а в одній з філій – «Водограй». Вони відвідували гурток «Медіакультура», керівником якого я стала з цього року. Ми працюємо з різними формами подачі матеріалу, серед них – і театральна. Таким чином у нас відбувалася співпраця гуртка «Медіакультура» і театральної студії ІЖ «Комільфо». Також до нас долучився театральний гурток з Печерського районного центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді. Ця вистава принесе певні зміни в роботу «Комільфо», бо художній керівник «Чуда Святого Миколая» Дар’я Левковська з наступного року буде також і режисером, адже цією виставою Віолетта Єрьоміна передала їй свої повноваження. Усі пожертви збиралися на дитячий будинок у Богуславі, яким багато років опікувався ІЖ, зокрема Катерина Серажим, проте, за словами режисера, взимку туди важко діставатися, до того ж багатьох дітей звідти вже забрали у сім’ї, тому наразі тривають пошуки дитячого будинку в Києві, який потребує допомоги та фінансової підтримки. Гроші: зібрано 926 гривень Досягнення: 9 студентів та 3 дітей дебютували на сцені ІЖ

6

«РІЙ»

Фото з сайту lookfordiagnosis.com

Денис Дешевий

М

е

д

Фото з сайту wikihow.com/Draw-Eyes

Від самого народження ми перебуваємо у боротьбі за власне щастя, інакше кажучи, людині ніколи не буває легко досягнути мети. Але боротися може кожен. Вона перестала бачити у 14 років, у той час, коли однолітки вже йшли вчитися до коледжів. Мене звати Віта. Зараз мені 27, я одружена і проживаю в маленькому місті Яготин. Чомусь усі думають, що незрячі люди не можуть нічого зробити самостійно. А я з власного досвіду знаю, що запалити сірник, зав’язати шнурівки на туфлях або застібнути ґудзик можна, будучи незрячим, навіть однією рукою. Мені хочеться спробувати все. Коли тільки втратила зір, я не могла звикнути до того, що не бачу навіть чи чисті в мене нігті, у що я одягнена. А ще я якоюсь мірою почала боятися людей. Все змінилося тоді, коли я вийшла заміж за свого найкращого шкілького друга Андрія. Між нами завжди було щось більше, ніж дружба, і моя незрячість не зупинила його кохання. Ми маємо власний будинок, він більше пристосований для мене, але ж я його господиня. Я знаю кожну квітку, посаджену в нас на подвір’ї, колір усіх речей, а щодо запахів, то в нашій родині я в цьому просто ас. Ми з Андрієм граємо в шашки, робимо один одному масаж, займаємося спортом і навіть бавимося комп’ютерними іграми. І все це я кажу для того, щоб люди зрозуміли, що інвалід здатний сам себе прогодувати і не бути тягарем для суспільства, якщо йому дати хоч краплинку підтримки. Я тричі вчилася в 9 класі, не здобула освіти, але незалежно від цього відчуваю, що ранком сходить сонце. Я люблю Новий рік більше, ніж Міжнародний День білої тростини. Готую чоловіку борщ і навіть маю роботу. Життя загартувало мене назавжди, і я не зупинюся ні перед чим. Я мрію стати мамою, і, хоч і не побачу усмішки свого малюка, я вмію відчувати щастя одним дотиком. Я відчуватиму смак життя, доки біля мене є ті, хто вносить у світ моєї темряви краплинку світла.

Антоніна Карташева

«РІЙ»

7

8

«РІЙ»

Антоніна Карташева

е

д

Добро врятує світ. Дуже часто ми повторюємо ці слова, але, на превеликий жаль, не втілюємо їх у життя. Коли ми починаємо говорити про добрі справи, завжди згадуємо, як хтось лікує нас від хвороб, вчить або складає гроші на наше навчання. Але якщо відкладати добрі справи до виникнення критичних ситуацій, катастроф або моменту, коли наскладаємо купу грошей, щоб зайнятися благочинністю, то можна і спізнитися. В основі добрих справ завжди лежить бажання принести користь. Якщо ти почнеш прагнути, щоб твої справи, хоч і малі, дарували всім тепло та радість, – це вже багато. Щоб подивитися на те, як люди сприймають якусь допомогу, ми з моїм хлопцем провели такий собі соціальний експеримент, який особисто для нас називався “Добро дивує людей”.

Був ранок неділі. У нашому маленькому місті Яготині в цю ранню годину люди стоять у черзі за свіжим хлібом, або за квитками на електропоїзд до столиці, адже більшість населення працює в Києві. Хліб з нашої пекарні коштує в середньому 5-7 гривень за 1 буханку. Ніби так, як і скрізь, але коли дивишся, як старенька бабуся рахує копійки, щоб купити паляницо, так і хочеться заплатити за неї. Та чомусь ніхто ніколи цього не робить, крім нас з Сергієм того недільного ранку. Ніби нічого грандіозного, просто вирішили, щоб сьогодні хліб в бабусині торбинки потрапив безкоштовно. Перше здивування продавчині вже сказало нам про те, що таких вчинків не робив ніхто. Ми заплатили за 10 буханок хліба, а вона мала віддати їх безкоштовно людям похилого віку. Ми стояли неподалік від магазину, не хотіли, щоб хтось знав, що це зробили саме ми. Не знаю, як продавчиня Валентина віддавала цей хліб, які слова говорила, але кожен, хто виходив з хлібного, так здивовано та щиро усміхався, що більшої винагороди за наше добро нам з моїм хлопцем і вигадати не можна. Після цього хотілося зробити ще не одну добру справу, щоб знову відчути цю насолоду від чиєїсь радості. Від хлібного магазину ми вирушили на вокзал. Дехто з яготинців добирається до столиці на автобусі за 25 гривень, але більшість, сплачуючи 10-15 гривень, їде на електричці. Але і тут хочеться їм схитрити, вони обходять вокзальну площу та заходять в електричку без квитка, давши контролеру такий собі маленький “хабар” у розмірі 3 грн. Чи то ми з Сергієм з корупцією боролися, чи вирішили декому дати можливість пройти через турникет, а не через кущі та рельси, але на цей раз дарували ми квиточки. З касиром домовитися не вийшло, вона відмовила, думаючи, що це якась авантюра, а не соціальний експеримент, як ми їй сказали. Ми купили не так багато, всього 5 квитків. Поклали їх біля каси з запискою, що сьогдні хочемо подарувати вам комфортний проїзд та попросили касира в разі запитань сказати людям, що квитки дійсні. Довго чекати не довелося, протягом 5 хвилин квитків не лишилося. Шкода, дісталися вони студентам, проїзд для яких і так у 2 рази дешевший, але, мабуть, лише молодь нічого не боїться, тому, посміявшися, забрала квитки і поїхала на навчання. Але експеримент дав нам змогу побачити, як дивують і лякають людей добрі справи. А висновок один – люди до такого не звикли.

Витрачені 100 гривень подарували нам з Сергієм величезне задоволення і змусили задуматися, що треба поспішати робити добро. Добрі справи… Це і гарні слова, і допомога старим, і підтримка друзів, і більша кількість уваги до мами. Коли ти востаннє дзвонив своєму дідусю? Запитував, як справи у твого старенького сусіда? Коли дарував квіти своїй дівчині?

Не кажи собі, що ти вічно зайнятий, навіть якщо щось робиш, роби це для когось. Не відкладай добро на завтра!

Фото з сайту facethegiant.com

м

Фото з сайту pinterest.com/shashashaniii

м

е

д

ВІЛ-позитивну людину не треба боятися, вона така ж, як і мільйони інших людей. Переконатися в цьому мені допомогла фахівець із соціальної роботи Олена Вдовенко, яка розповіла особисто про себе і свою роботу. Звуть мене Олена Вдовенко, я фахівець з соціальної роботи у «Київському міському правобережному центрі для ВІЛ-позитивних дітей та молоді». Про свій статус я дізналася в 1998 році. Антиретровірусну терапію почала приймати близько двох років тому, вірусне навантаження в мене визначити неможливо, тобто почуваюся як здорова людина. Я маю двох дорослих дочок , 30 та 22 років. Молодша живе у Парижі, а старша у Києві. Мої діти абсолютно здорові, вони приймають мене такою, яка я є, з моїм статусом. Вони не проти, щоб я розкривала своє обличчя і говорила про свій статус; я вважаю, що повинні бути такі люди, які про це говорять, щоб оточуючі нас не боялися і розуміли, що ми такі ж, як і вони. Працюю я з сім’ями та дітьми, які живуть з ВІЛ. Даю їм консультаціі за програмою «Рівний рівному». Але я не розповідаю про теорію, яку не пройшла сама, я розповідаю про те, наскільки важлива антивірусна терапія для їх особистого життя та життя оточуючих. Тобто на своєму прикладі я демонструю, що цілком реально жити довго й щасливо, розповідаю про те, що мої клієнти, які дотримуються рекомендацій від лікаря, народжують здорових дітей, незважаючи на те, що самі мають ВІЛ-статус. Окрім цього, разом з дітьми ми їздимо в табори та санаторії. Коли я їх супроводжую, вони бачать, що я разом із ними так само п’ю ліки в певний час. Деякі з дітей ще не знають свого статусу, час, коли його можна відкрити, вирішує психолог, але діти вже звикають до думки, що не одні такі, і крім них є інші малі та дорослі , що приймають ліки . Вони поки що не знають, що це таблетки. Є спеціальна програма , яка зветься «ФіВітамінка», яка поясняє їм, задля чого вони їх приймають. Але діти чудово розуміють, що, якщо не приймати ці «вітамінки», може виникнути загроза їхньому життю. Колись у молодості, коли я ще не знала про свою хворобу, вважала, що таких людей потрібно ізолювати. Звичайно, це було великою помилкою. Диксримінація людей з ВІЛ-статусом переслідується законом, до того ж така поведінка може тільки озлобити людей, а головне – вона не вирішує проблеми. ВІЛ-позитивні люди такі ж повноправні члени суспільства, як і інші. Антиретровірусна терапія надає змогу прожити до 40 років та більше. Є чотири схеми терапії, кожна з яких розрахована в середньому на 10 років життя, після занкінчення схему потрібно перевести на наступний етап. Головне вчасно почати приймати антиретровірусну терапію, тобто не тоді, коли людина вже знаходиться на останній, четвертій стадії, яка зветься СНІД, бо тоді ці ліки вже чудотворної дії не матимуть. А для того, щоб люди знали, що їм робити у випадку зараження, повинні бути такі соціальні працівники та центри як той, у якому я працюю, бо інакше ВІЛ-інфекцію не зупинити. На жаль, у наших лікарів дуже мало часу для того, щоб розповісти хворим про всі аспекти захворювання. Для цього й існують соціальні працівники. У мене зараз близько 150 клієнтів, я не можу брати всіх, бо кількість клієнтів починає впливати на якість надаваних мною послуг. Я не встигаю всім давати консультації. Даю клієнтам свій особистий телефон, бо трапляються такі екстрені ситуації, коли рішення проблеми починається з дзвінка мені. Ми так само прагнемо того, щоб дітки розвивалися, ми завжди шукаємо людей, які могли б надати моральну і матеріальну підтримку. Ми хочемо, щоб наші клієнтки-підлітки вже мали якусь професійну орієнтацію. На жаль, немає такої державної програми, яка б забезпечувала дітей усіма необхідними медікаментами. Тому ми розраховуємо тільки на благодійність. Міжнародний Глобальний Фонд зупинив фінансування, і з наступного року, якщо держава не знайде альтернативного рішення, то ні про яку зупинку епідемії ВІЛ не може бути й мови, бо ті чотири соцпрацівника, які є на весь Київ, не в змозі вести профілактику. Тому я щиро сподіваюся на те, що будуть зміни. Ми будемо намагатися звернути увагу суспільства на цю проблему. о рішення,

Олександра Малкова

«РІЙ»

9

м

10

«РІЙ»

е

д

Фото Яни Попової

М

е

д

Студенти українських ВНЗ взяли участь у благодійному балі 23 листопада, який проходив у готелі “Прем’єр Палац”.

“Студентський фронт КНУ” під керівництвом Анни Бурдиляк провів благодійний бал на підтримку бійців АТО. Для багатьох учасників така подія відбулася вперше у житті. Щодо мене, то я почувалася доволі комфортно, адже на балах була не один раз ще під час навчання у школі шляхетних панянок. Я з дитинства професійно займалася бальними танцями, тому труднощів в опануванні танцювальної програми балу не було. Проте я бачила, як важко опановували танцювальні “па” студенти, які вперше відвідали бал. Організатори дійства проводили чимало репетицій та майстер-класів для учасників, щоб дати їм можливість вдосконалити танцювальні навички. Під час багаторазових репетицій я кожного разу відчувала, як нервують і хвилюються студенти. Дівчата більш за все переймалися тим, що не вистачає партнерів для танців, і це справді було проблемою, адже на балу танцюють у парах. Я дивувалася від того, що хлопці приділяли надто велику увагу своєму зовнішньому вигляду: позичали костюми у знайомих або брали напрокат, обирали належний колір метелика до смокінгу тощо. Спілкуючись з деякими учасниками, я переконалася, що люди буквально живуть в очікуванні балу. Для них це надзвичайно важлива подія. Студенти намагалися відвідувати якомога більше репетицій, займалися з 10 години ранку до 18 години вечора. І ось настав цей день! З самого ранку я почала готуватися до урочистого вечора. Бал мав розпочатися о 19:00, але організатори рішуче рекомендували прибути раніше для можливих репетицій та фотосесії. Як і будь-яка інша учасниця балу, я заздалегідь подбала про відповідний макіяж, зачіску та довгу сукню, це було сказано у правилах дрес-коду. Час підготовки проминув надзвичайно швидко, я навіть не помітила, що вже потрібно було їхати за назначеною адресою. Нарешті я біля готелю “Прем’єр Палац”. Привітні швейцари відчиняють мені двері і вказують на бальну залу. Мої очі із захопленням роздивляються інтер’єр готелю: вишукані меблі стилю епохи Ренесанс, довгі червоні килими, дорогоцінні вази з екзотичними квітами. Я починаю трохи хвилюватися і раптом бачу велику кількість людей, згуртованих у бальній залі. Спрацьовує спалах камер, усі активно фотографуються, спілкуються між собою. У залі панує гамір, дівчата метушаться, шукають своїх партнерів. Одразу я помітила своїх знайомих і підійшла до них. Ми трохи поспілкувалися, зробили компліменти один одному щодо зовнішнього вигляду та пішли фотографуватися на згадку. Я не могла не звернути увагу на вбрання дівчат. Хлопці ще

під час репетицій розповідали про свої костюми та фраки, а от дівчата навіть не натякали про своє урочисте вбрання. Нарешті я на власні очі побачила всю ту жіночу вишуканість та елегантність: учасниці були у довгих сукнях відповідно до дрес-коду, більшість з них обрала сукні світлих кольорів. Загалом, так і повинно бути, адже це бал – за правилами дівчина повинна бути у світлій сукні. Жодних яскравих чи темних кольорів. Проте не кожна дівчина знала про такі тонкощі. Серед учасниць траплялися і занадто вишукані сукні,оздоблені великою кількістю блискіток та різноманітних камінчиків, до того ж надто яскравих кольорів. Організатори та їхні партнери підготували для учасників невеликий фуршет. Усі охочі мали можливість скуштувати солодкі подарунки від компанії «BigBerry», різноманітні канапе та спробувати декілька сортів вина. Пролунав урочистий гімн України, після чого розпочалась основна програма балу. А саме: церемонія відкриття балу парами дебютантів, офіційне привітання від Міністра молоді та спорту України Дмитра Булатова, танцювальна програма під керівництвом професійних танцмейстерів Сергія Дороговцева та Іванни Маєвської, концертна частина за сприяння Київського Академічного Муніципального Духового Оркестру під керівництвом головного диригента та художнього керівника В’ячеслава Івановича Коробка. Спеціальні гості події – учасниця шоу «Голос країни» Дарина Кирилко та зірковий дует проекту «Х-фактор» «Two voices». У перервах між виступами спеціальних гостей було оголошено конкурси на знання бального етикету, а також проводилися майстер-класи з різних танців. На годиннику була майже 11 година вечора, коли учасники стояли в довгій черзі у гардероб. Скрізь лунали голоси про те, що люди очікують продовження балу і не збираються їхати додому. Я також не хотіла залишати це місце. Мої ноги палали від болю та втоми, але я була впевнена, що зможу станцювати ще декілька танців. На жаль, настав час все ж таки залишити приміщення. Цей бал відбувся завдяки напруженій роботі організаторів: Антоніни Остапчук, Аліни Гури, Анастасії Петрової, Софії Клещук. Дівчата до останньої хвилини балу допомагали учасникам у вирішенні різних питань та заохочували до активності. У результаті було зібрано 38 тисяч гривень. Усі виручені кошти організатори спрямовують на допомогу студентам-добровольцям, які наразі на фронті, а саме на закупівлю кровоспинного препарату «Целокс».

Юлія Макода

«РІЙ»

11

12

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

еволюція і

справжні покращення в житті

«РІЙ»

1 39

е

в

о

л

ю

ц

і

Ще вчора у сім’ї все було зрозуміло: одна мама, один тато – класична і комфортна комбінація. Але вже сьогодні ти розумієш, що так не буде тривати завжди. Що зміниться у твоєму житті з появою в ній нової людини – мачухи або вітчима? Початок

Давно відгриміли канонади батьківських воєн – вони більше не б’ють тарілки і не ховаються один від одного по кутках, просто тому, що спілкуються тільки по справах. Їх обручки і загальні фотографії загубилися під завалами нових документів. А ти змирився з тим, що кожен день бачиш когось одного і лише зрідка зустрічаєшся з другим. У принципі, вибір матері (або батька) складний, але ти все ж таки встигаєш приділяти їм однакову кількість уваги. Ось одного разу ти помічаєш, що батько ходить на роботу, як на парад, при розмові з тобою відволікається, подумки поринаючи кудись у вирій, далеко-далеко. Дивлячись на нього, ти запитуєш себе: невже і батьки здатні позбутися почуттів? Хіба це могло статися саме у моїй родині? Але не тільки це не дає спокою. Тебе мучать здогадки: як же на тобі відобразяться всі ці дивні зміни?

Перша реакція

Можливо, ви з батьками разом, задоволені й щасливі, зробите крок, аби все владнати. Але, ймовірно, на твоїх очах поч-

14

«РІЙ»

нуть змінюватися ті звичні теплі та сімейні стосунки. Почнуться безкінечні роздуми, яким не буде кінця.

Ні кроку назад!

Неймовірно, але факт: повернення в ті часи, коли ти і твої рідні мама й тато були щасливі разом, у зв’язку з появою третьої особистості, скасовується. Вирок їхнім стосункам був винесений давно, а тепер він приведений у виконання: вони не люблять одне одного і все вирішили. Сумно, але з цим слід навчитися жити далі. Ти бачиш зміни у ставленні до себе? Починаєш вираховувати в кілоджоулях енергію батьківського тепла до тебе? Раптом у змаганні за любов першість здобуде той ще не знайомий, але вже заздалегідь настільки неприємний тобі новий «родич»? Навіщо матері (або батькові) потрібен хтось, коли вам так добре вдвох? При цьому, можливо, спочатку ти потайки будеш сподіватися на те, що «зайвий» зникне з вашої з батьком пари сам собою. Але визнай: це ж досить егоїстична позиція. Ми дорослішаємо, вчимося, знаходимо роботу та будуємо вже свою родину. А з ким залишиться самотній член родини? Попереду тільки старість, яка

я

е

в

о

л

може стати самотньою, якщо ти не зрозумієш, що батько (мати) має право на особисте щастя.

Нові люди - нові проблеми!

Ти боїшся, що разом з новим батьком все буде інакше: новий розпорядок дня, інші правила поведінки, нові діти і несподівані обов’язки. Дійсно, – з появою іншої людини певні зміни неминучі, але не треба готуватися до них, як до кінця світу: це не так складно, як здається на перший погляд. І – знову ж таки – коли-небудь і ти почнеш будувати родину. Необхідність враховувати звички другої половинки також буде. Вважай, що зараз в тебе репетиція твого майбутнього.

Знайомство

Якщо до того, що рідні батьки змінились, якось ти звик, то знайомство зі своїми новими батьками відтягуєш до останнього. Але довго так тривати не може – і ось у якийсь момент мама все-таки вирішує представити тобі свого нового чоловіка (або тато запрошує тебе на вечерю з його дівчиною). Не квапся панікувати, відмовлятися та лякатися. Просто май на увазі наступне. Не ти єдиний так сильно переживаєш і хвилюєшся. Порахуй свій пульс – зараз такий самий ритм відбиває серце твого «нового» майбутнього батька (або подруги тата). Він або вона теж боїться цієї зустрічі. Теж не розуміє, про що і як краще розмовляти з тобою. І не знає, наскільки взагалі важливе те враження, яке він (вона) на тебе справить: раптом його (її) кандидатура не переконає тебе у щирості, і це все зіпсує? Зауваж: з самого початку у вас вже багато спільного – ви боїтеся один одного і любите одну й ту ж людину – твого батька (матір). До речі, будь готовий до того, що стрес від такого знайомства може дуже по-різному виражатися. Ймовірно, «новачок» спробує розмовляти з тобою, як з малятком, – стане піклуватися. Або з першої ж зустрічі почне грати роль справжнього батька: буде розмовляти з тобою так, ніби ви вже сто років знайомі, стане давати тобі недоречні поради і запропонує ось прямо завтра удвох сходити на футбол. Не бери таку «гру» або надто активні спроби поспілкуватися за патологічні проблеми – за ними, як правило, ховаються хвилювання і бажання сподобатися. Не намагайся оцінювати людину на свій смак. Нова людина з’єднується в одне ціле з твоїм батьком, а не з тобою, так? Саме йому він повинен імпонувати в першу чергу, правильно? Постарайся утриматися від чіплянь по дрібницях.

Фото з сайту usatoday.com

Зустрічі

Навіть якщо тобі не доведеться жити під одним дахом з маминим (батьковим) вибором, ви втрьох тепер все одно будете зустрічатися. Швидше за все, це не залишить тебе байдужим. Твоя реакція на подібний розвиток подій може бути різною: можливо, ти занудьгуєш без тепла батька або образишся на нього. Раніше у вас з батьком завжди було розуміння. Але коли все змінилося, і ви знаходитесь втрьох, – він бачить тільки свою нову половинку і не помічає тебе. Стіна між вашими серцями стає все товщою. Поговори з батьком про дефіцит його почуттів до тебе, поки прірва між вами не стала нездоланною, – щирість здатна творити чудеса. Ймовірно, ти будеш відчувати себе ніяково. З появою у вашому житті когось третього, ви з батьком стали багато лаятися: він розгледів всі твої недоліки і тепер обговорює їх у присутності

ю

ц

і

я

своєї нової половинки. Раніше ви спілкувалися в зовсім інших тонах? Бути може, таким дивним чином батько просто намагається справити враження, показати, що він – вимогливий і суворий наставник. Знову ж таки – спровокуй відверту розмову. Ймовірно, батько і сам навіть не помічає, що деяким чином змушує тебе мучитися. Спробуй зізнатися собі в тому, що в твою сім’ю з приходом нової людини прилітає і щастя: ти віддаєш маму (або тата) в добрі руки, адже інше твої близькі для себе не вибрали б. Зрештою, нова людина може стати і для тебе не тільки ще одним батьком, а й другом, наставником.

Звикання

Звичайно, спочатку два тата чи дві мами будуть здаватися такою ж мутацією, як чотири руки і три вуха. Але з часом ти зрозумієш, що це здорово: тебе будуть любити і підтримувати вдвічі більше людей, ніж у середньостатистичних дівчат/хлопців. Варто також приготуватися до терплячого вислуховування порад та обговорень. Коли батьківська половинка спробує демонструвати педагогічні таланти – навчити тебе правильно жити / мити підлоги/прибирати кухоль на місце, не реагуй фразами на кшталт «Ти мені не мати/батько» – це дуже неправильно. У стосунках з мачухою/вітчимом деколи від твоєї здатності пам’ятати ціну мовчання, що вимірюється в золоті, залежить щастя рідної людини. Намагайся обговорювати все в дипломатичному руслі у присутності нового батька/матері і рідного батька. З’являться і хороші моменти: у вашому тісному колі виникнуть нові традиції щовечірнього чаю утрьох або недільних походів у кіно. Вчися бачити у всьому не тільки мінуси, але й плюси. Є ймовірність, що разом з новим батьком з’являться і нові діти: або його власні від минулого шлюбу, або майбутні від цієї любові. Замість того, щоб налаштовуватися на чергове скорочення тепла та уваги, порадій: для когось ти станеш сестрою/братом і подаруєш йому/їй своє тепло.

Дві біди

Якщо батько буде ігнорувати знущання мачухи над тобою – ініціюй розмову про те, що у вашій окремо взятій сім’ї з його дозволу відбуваються не найприємніші події. Складно сказати – напиши листа. Якщо вітчим виявляє «небатьківські» почуття до тебе, для початку подзвони за безкоштовним телефоном довіри, щоб мати підтримку. Потім поговори з мамою тет-а-тет. В обох випадках подумай з метою самозахисту про звернення до органів опіки або переїзді до іншого з батьків, бабусь-дідусів або інших родичів. І пам’ятай: твоє психічне здоров’я та благополуччя безцінні.

Не проблема

Якщо твої переживання і проблеми все ж були дещо надуманими і перебільшеними, є ймовірність, що дуже скоро ти, як і твоя рідна мати (твій батько), теж порозумієшся з їхнім вибором. Єдине, що тебе мучить, так це совість, яка постійно шепоче тобі про те, що так ти забуваєш про «справжнього» батька/мати? Дружба з новим партнером матері (або батька) – це самостійні, окремі стосунки, які не мають ніякого відношення до твоїх взаємозв’язків з іншою рідною людиною. Вона не повинна заважати теплому спілкуванню з членом твоєї минулої родини. Це дві окремі, паралельні, непересічні історії.

Ангеліна Браславська

«РІЙ»

15

е

в

о

л

ю

ц

і

я

Соціальні служби – це важливі генератори вирішення проблем у сучасному суспільстві. Саме там будь-яка людина зможе знайти прихисток та допомогу під час складних життєвих ситуацій. І Київський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді не є винятком. Редакції нашого журналу вдалося поспілкуватися із заступником цього центру, Людмилою Борисівною Черкашиною.

Наш центр є державною установою і займається, у першу чергу, наданням соціальної підтримки особам або сім’ям, які самі не можуть подолати ті чи інші життєві обставини. Основними пріоритетними напрямами його діяльності є раннє виявлення сімей у складних життєвих обставинах, фахове здійснення соціального супроводу та забезпечення партнерської взаємодії у вирішенні питань сімей. Також ми займаємося профілактикою соціально небезпечних хвороб – ВІЛ, туберкульозу, гепатитів – серед підлітків і молоді груп ризику та їх найближчого оточення. На які категорії населення розрахована робота Вашого центру?

Ми забезпечуємо підтримку близько десяти категорій населення. Це сім’ї, де є непорозуміння між батьками і дітьми в силу різних причин, родини, де є ризик вилучення дитини з сім’ї, родини, де виховуються діти з інвалідністю. Також ми працюємо із сім’ями, де хтось із членів родини мав проблеми із законом, та сім’ями, яких торкнулась проблема ВІЛ, СНІДУ. Іншим напрямом нашої діяльності є родини, де зловживають психотропними речовинами, наркотиками, та де є люди з ігровою залежністю. На нашій базі, наприклад, працюють групи взаємодопомоги, куди приходять мами, дружини, сестри тих людей, які хочуть позбутися цієї «хвороби». З недавнього часу на базі нашого центру працює спеціальна школа співзалежних. Ключовими у нас також є прийомні сім’ї, так званий фостерінг, і частково ми здійснюємо супровід опікунських сімей.

Зараз, у зв’язку із ситуацією у східних областях та на півострові Крим, з’явились нові категорії населення, які потребують вашої допомоги, – це переселенці. Скажіть, як саме ви їм допомагаєте?

У березні був створений Інформаційно-консультаційний центр нашої організації на Центральному залізничному вокзалі, де люди можуть отримати всю необхідну інформацію, наприклад, куди їм звернутися з тією чи іншою проблемою. Також за можливості ми допомагаємо підшукати їм тимчасове житло.

Скажіть, будь ласка, а з якими проблемами найчастіше звертаються до вас люди?

На сьогодні найчастіше до нас звертаються переселенці, які шукають житло та роботу. Їх зараз багато в Києві, і житлові проблеми більшості досі залишаються невирішеними. А що стосується киян, то найпоширенішими є проблеми батьків і дітей. Наприклад, у силу об’єктивних причин втрачається контакт між ними. Діти почали більше часу проводити поза домом, батьки дуже заклопотані на роботі, і таким чином зв’язок між ними трачається. Тому ми проводимо психологічні тренінги, які допомагають їм краще зрозуміти один одного. Скажіть, будь ласка, яку Ви можете дати загальну характеристику образу соціального працівника? Які риси повинні бути йому притаманними?

Це молода людина, освічена, з хорошими комунікативними навичками, коректна, толерантна, яка вміє знаходити спільну мову з іншими людьми, може допомогти та підтримати, яка орієнтується в усіх соціальних процесах, людина соціально небайдужа і при цьому не радикальна, а дуже виважена. Якщо говорити про портрет, то він саме такий.

Вікторія Бурачок

16

«РІЙ»

Фото автора

Людмило Борисівно, розкажіть, будь ласка, чим займається Київський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді? Які основні напрями діяльності Вашого центру?

е

в

о

л

ю

ц

i

я

39-річного Сергія Михайленка з міста Світловодська Кіровоградської області називають гордістю країни. Цього літа він переплив водосховище довжиною у 5 кілометрів. Сергій співає, танцює та захоплюється різьбою по дереву. А вести такий активний спосіб життя він почав після страшної трагедії. Сергій потрапив у ДТП. Прокинувся у лікарні вже без правих руки та ноги. Згодом йому поставили протези. На прикладі своїх досягнень Сергій прагне допомагати сотням людей з інвалідністю повірити в себе та повернутися до повноцінного життя. Сергію, що саме вас підштовхнуло вести такий активний спосіб життя?

Руку та ногу я втратив 12 років тому, у 27. За трагічним збігом обставин я опинився під колесами потяга. 27 років для чоловіків – це розквіт. Лікарі ампутували мені кінцівки, щоб врятувати моє життя. І тоді я збагнув усю його цінність. Найтяжчим було усвідомити те, що сталося, адже пам’ятаєш себе здоровим, повним сил, і тут – зовсім інакше. Це складність. Але це складність, яку людина може подолати. Можливо, не одразу, але з роками. У першу чергу треба було змиритися. І потім я почав пристосовуватися до нового життя; до життя, нічим не гіршого за старе. І це доводить, наскільки сильною може бути людина: у неї забрали руку – вона живе, забрали ногу й руку – вона живе. Бо ми пристосовані до життя, так нас створив Господь. Втрачаючи щось, ми все одно адаптуємося, у нас запас міцності великий. Цього року ви увійшли до Книги рекордів України, пропливши дистанцію у 5 кілометрів на Кременчуцькому водосховищі. Як вам вдалося подолати таку відстань?

Я сказав собі, що зроблю це. Під час запливу розумів, що надто велика відстань, але якщо я вже почав плисти, то треба її подолати. Треба довести всім, що це можливо. Адже людина з обмеженими фізичними можливостями може стати людиною з необмеженими можливостями! Кому в першу чергу ви доводите це?

Фото надано респондентом

Найперше – сину й донці. Нехай бачать, що навіть з понівеченим тілом можна досягнути вершин у житті.

Окрім плавання ви займаєтеся різьбою по дереву. Раніше теж мали таке хобі?

Ні, до ДТП я й малювати не вмів. А тут – навчився такій чудовій справі.

При цьому протеза я не використовую. Із кожним штрихом у мене виробляється все більше й більше терплячості. Адже у різьбі головне – спокій, посидючість. І поетапно фігурка вимальовується. Кінцевий результат тішить найбільше. Тоді справді приємно, що саме я зробив це. За народною традицією людей з обмеженими можливостями перш за все жаліють. Ви на собі це відчуваєте?

Я дуже не люблю, коли мене починають жаліти. Я цього не потребую. Якби я просив допомоги, це одне. Але як ні – то навіщо? Із дитинства я був самостійним, тому звик робити все без допомоги інших.

Ви не хочете, щоб жаліли вас. А як щодо ваших дітей? Вони на собі відчули людське співчуття?

Я все робив для того, щоб діти не відчули моєї неповноцінності. На момент травми вони були зовсім маленькими: сину шість, а донці два роки. Коли до мене прийшло усвідомлення трагедії, одразу ж почав думати про те, де міг би заробити. Після того, як поставив протези, я пішов працювати поштарем. Вам вдалося не опустити рук та йти вперед. Далеко не кожен на це здатен.

Звичайно. Довелося всьому вчитися з самого початку: ходити, слідкувати за собою та спілкуватися. Що було найскладнішим?

Стригти нігті! (сміється) Тому що одразу це робили то дружина, то мати. Але я не дуже люблю просити про щось. І з часом навчився. А згодом почав і картоплю чистити, і різні страви готувати. А хто, як не я? Тільки перемогти себе, ніхто інший. Доки себе не пересилиш, ніщо не допоможе. ***** Останнє досягнення світловодського героя було встановлене під наглядом телекамер: на одному з вітчизняних ток-шоу Сергію вдалося протягнути однією рукою кількатонну вантажівку.

Владислава Грубич

«РІЙ»

17

е

в

о

л

ю

ц

і

я

Кажуть, що все йде з сім’ї: манери поведінки, ставлення до людей і взагалі до життя. Психологічний клімат сім’ї – це один із могутніх факторів емоційного впливу на дитину. Одна з найголовніших проблем , яка рано чи пізно підкрадеться майже до кожної сім’ї, де виховується підліток – це взаємовідносини батьків з дитиною. Проблема поколінь не нами придумана, вона була, є і буде. Треба просто навчитися знаходити шляхи її вирішення, адже родина – це найголовніше! Щоб дізнатися декілька порад, як краще вирішувати конфлікти всередині родини, журналіст «Рою» поспілкувався з психологом Валерією Латишевою.

18

«РІЙ»

Ще один неконструктивний вихід з ситуації – виграш дитини. Якщо постійно давати їй вигравати в конфліктах і поступатися їй заради «її ж блага», то подібним методом у «дитя» розвивається егоїзм, невміння організувати себе, вирішувати конфлікти в інших ситуаціях поза сім’єю. Бачимо, що в кожного з неконструктивних методів вирішення конфлікту дитина накопичує якісь негативні риси і неправильно формує свій характер, тож у майбутньому вона також буде вирішувати конфлікти помилково. То як потрібно діяти в даній ситуації? Правильним методом буде взаємний компроміс, тобто виграш обох сторін. Потрібно прислуховуватись до кожної сторони, знайти зручний спосіб вирішення проблеми, керуючись тим, щоб обидва бажання були задоволені. А якщо у родині виникає конфлікт, коли батьки просто не чують своїх дітей, не прислуховуються до їхніх бажань, як вирішити таку проблему? Треба завжди розмовляти зі своєю дитиною, більшість проблем і конфліктів з’являються через те, що батьки НЕ ЧУЮТЬ. Щоб підліток був відкритий перед своїми батьками, хотів ділитися з ними власними проблемами та переживаннями, насамперед потрібно навчитись слухати, приймати думку дитини, вислуховувати її і в жодному разі не перебивати, наприклад, кажучи, що вона неправильно мислить. Що ви порадите, аби покращити стосунки батьків і дітей? Батькам, насамперед, потрібно стати для своєї дитини справжнім другом. Розмови і повчання потрібно вести з дитиною-підлітком в доброзичливому тоні. Потрібно ненав’язливо цікавитись життям своєї дитини, прислуховуватись до її бажань. Важливим для побудови стосунків є вміння щиро похвалити, бачити те добре, що роблять діти, але не тільки батьки це повинні вміти помічати. Діти також повинні навчитися, передусім, – любити та поважати. Нам часто бракую уваги один одного – діти не знають, чим живуть батьки, а ті, в свою чергу, не знаходять часу поцікавитися життям своєї дитини. Саме це і служить головною причиною виникнення конфліктів.

Інна Ревенко Фото з сайту bff.com

Чи у кожній без винятків сім’ї , рано чи пізно, трапляється така трагедія, як непорозуміння, сварки та конфлікти між батьками і дітьми? Звичайно, конфлікти підстерігають нас на кожному кроці, навіть у найідеальнішій родині вони неминучі, а коли діти перебувають у перехідному віці, їхні відносини з батьками стають дедалі складнішими. І це нормально, не потрібно цього боятися, треба просто вміти знайти підхід до дитини. У кожній сім’ї цей, можна сказати, складний період проходить по різному, у кого складніше, у кого легше, у кого раніше, у кого пізніше, але це трапляється з кожним. З чого починаються конфлікти? По-перше і перш за все, це розходження інтересів. Бажання дитини та батьків не можуть бути виконані одночасно, і виникає ситуація «або…або», у якій потрібно прийняти вибір у бік одного з інтересів і бажань. У такій ситуації є декілька способів вирішення питання, але, на жаль, більшість батьків обирає неправильний, провокуючи інші проблеми формування характеру і виховання. Наведіть, будь ласка, приклад, як потрібно вирішити проблему такого роду? Добре, розглянемо способи вирішення конфлікту. Наприклад, до родини повинні прийти гості, і мама просить доньку прибрати у себе в кімнаті. Та відповідає, що в даний момент їй потрібно закінчити програму, яку вона повинна скинути одному з гостей, припустимо, своєму двоюрідному братові, адже вона обіцяла зробити це ще минулого разу. Виникає конфліктна ситуація, де кожному з індивідів потрібно виконати своє бажання, при цьому кожне з них має бути виконано одночасно. Перший неправильний спосіб вирішення конфлікту, у якому перемагає мати. Мати наказує донці кинути незакінчену справу і негайно виконати те, що вона наказала. Даний метод несе в собі командування й агресію і тільки розвиває конфлікт. По-перше, дитина підсвідомо вчиться задовольняти тільки свої бажання і придушувати бажання інших, і саме так вона буде вчиняти протягом решти життя. По-друге, маємо затаєну злість дитини, стосунки між нею і батьками все більше псуються . Якщо до дитини застосовувати подібні методи, вона виросте або агресивною і грубою, або ж, навпаки, занадто пасивною.

е

в

о

л

ю

ц

і

«РІЙ»

я

19

20

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

Б д ж о л и і т р у т н і і

Ті, хто виконують своє призначення

«РІЙ»

21

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

Що відчуває дівчина, коли дізнається про те, що вагітна? Чи дитина – це щастя? Я спробую розкрити ці питання через співбесіду з двома жінками, які охоче поділилися своїми життєвими історіями. Ми часто чуємо, що вагітність у ранньому віці засуджують, говорячи про те, що це аморально, неправильно, жахливо. Але хто сказав, що 18 – це рано чи пізно? Так, лікарі можуть назвати інші цифри оптимального віку для народження дітей, але наше суспільство часто несправедливо застосовує стигматизацію, певне ярликування дівчат, які завагітніли у підлітковому віці. Отже, спробуємо заглибитися в життєві історії двох жінок, щоб дізнатися більше.

Ромі Куденко

21 рік, навчається на 1 курсі магістратури З майбутнім чоловіком ми познайомилися через спільних знайомих і з першого погляду ми сподобалися один одному. Закохалися, почали зустрічатися. Я навчалася у коледжі на другому курсі, на той час мені було 16 років. Так сталося, що одного дня я дізналася, що вагітна. Мені стало страшно і я вирішила зробити аборт, але мій молодий чоловік переконав мене не робити цього. Натомість він запропонував вийти за нього заміж і народити цю дитину. Взимку ми святкували весілля, я вже заспокоїлася, мій страх зник і ми жили в очікуванні народження дитини, але у мене стався викидень. Через два роки щасливого сімейного життя я знову дізнаюся, що вагітна. На той момент мені було 18 років. Чоловік був надзвичайно щасливий, а от я не в захваті, оскільки вчилася на останньому курсі. Чоловік мені заборонив і думати про аборт. Ми знову жили в очікуванні дитини. Я робила УЗД і бачила, як наш малюк ворушиться, розвивається, ще й хлопчик буде. Нашому щастю не було меж. Обирали ім’я, пелюшки, сорочечки – і настав цей довгоочікуваний день: день народження нашого малюка. Чоловік був присутній зі мною на пологах, переживав, підтримував, допомагав і навіть заплакав від радості, коли закричав наш син. Ми назвали його Тимофієм. Я успішно закінчила коледж, вступила до університету і вважаю, що дитина – це зовсім не перешкода, а навпаки, сила та мотивація здобути вищу освіту, знайти хорошу роботу, аби дитина могла пишатися своєю мамою. Я хочу дати сину більше, ніж дали мені мої батьки. Тепер у нашому будинку стало тепліше від його дзвінкого сміху. Деякі люди засуджують мене, що я народила так рано, але тільки зараз я зрозуміла, що таке справжня любов, зрозуміла, коли побачила вперше свою дитину. У моєму житті тепер є маленький справжній чоловік, який любить мене не за щось, а просто так, який потребує моєї допомоги, підтримки, а заради нього я готова на все, тільки б його оченята світилися від щастя. У мене не завжди вистачає часу на зустрічі з подругами. Коли я починаю сумувати за молодістю, син у цей час робить мені компліменти, показує, як він сильно нас любить, і я розумію, що такі моменти – вони безцінні. Його дотик, усмішка, запах. Кожну хвилину у нього виходить щось нове, і ми з чоловіком радіємо цьому, самі як діти. Зараз я не розумію, як би ми могли жити без нашого сина, адже він і є сенсом усього нашого життя.

22

«РІЙ»

і

Фото з сайту visionlosangeles.com

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

Надія Єгорова 40 років, працює

З моїм майбутнім чоловіком ми познайомилися дуже незвично: він помилився номером телефону. Через деякий час ми почали зустрічатися. Так склалися обставини, що моїй мамі не сподобався мій вибір і вона відверто дала мені зрозуміти: або забути цього чоловіка і жити з нею, або... піти з дому. Я пішла. Іти було нікуди, а наші стосунки з молодим чоловіком ще не дійшли до того рівня, щоб жити разом. Але він уважно вислухав мене, і я залишилася у нього. Були певні труднощі, але здавалося, що почуття зможуть подолати всі перешкоди. На жаль, я помилялася. Коли я дізналася, що вагітна, моєму щастю не було меж. На той момент мені було 19 років. Я дуже боялася сказати про свою вагітність хлопцю (тоді ми ще не були одружені). Коли тягнути вже було нікуди, я все йому розповіла. Такого гніву я ніколи в житті не бачила. Він був категорично проти і наполягав на тому, щоб я зробила аборт, оскільки не був готовим до подружнього життя. Після того, як я пройшла довготривалі обстеження, лікарі повідомили, що після аборту є ризик уже ніколи не мати дітей. І взагалі народження повноцінно здорової дитини вже стоїть під питанням, а все через те, що мій нерідний батько в дитинстві мене жорстоко бив військовим ременем і таким чином відбив нирки. Мені було страшно. Страшно від того, що я можу народити не повноцінно здорову дитину, і в той же час страшно, що я вб’ю її ще до народження, зробивши аборт. Я сказала своєму молодому чоловікові, що помру, якщо зроблю аборт. І тільки тоді він хоч трохи заспокоївся, але я знала, що він не радітиме появі цієї дитини. Пологи проходили дуже важко. По-перше, стрімко. По-друге, це були ягодичні пологи. Лікарі говорили, що дитина буде з інвалідністю, якщо не зробити операцію. Я не була готова до цього. І лише один лікар-професор порадив віддати дитину на танці або плавання, щоб вирівняти ноги. Так я і вчинила. Через місяць після народження дівчинки я вийшла заміж. Батьки засуджували мене за мої вчинки і не хотіли зі мною спілкуватися. Дуже швидко я завагітніла знову, цього разу довелося зробити аборт, оскільки за своїм станом здоров’я народження дитини було неможливим. Роки нашого сімейного життя були дуже важкими, дівчинка росла, ми намагалися дати їй найкраще. Найскладніше стало жити разом, коли я дізналася, що мій чоловік мені неодноразово зраджував. Я хотіла піти, але було нікуди, до того ж, я була з дитиною на руках. Ми з чоловіком прожили разом сім років, після чого він сам мене вигнав. Я забрала дитину. Жила у подруг, влаштувалася на 2 роботи одразу, щоб винаймати квартиру. У цей час дівчинка залишалася у моєї мами. Через деякий час моє життя склалося інакше: я вдруге вийшла заміж. У цього чоловіка вже була дитина від першого шлюбу. Зараз у нашій сім’ї хороші та теплі стосунки. Моя дочка спілкується і зустрічається зі своїм рідним батьком, у якого теж з’явилася нова сім’я. Я дуже люблю свою дочку і бажаю, щоб вона зустріла у своєму житті гідного чоловіка, який захоче мати дітей.

Юлія Макода

«РІЙ»

23

і

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

Свiiтл тлан ана Ареф’єва а :: Св а Ареф’єв

н

«Робота ота вво оллонтера онтера «Роб при ино нос си ить ть м мені ені ра ра діс дість» ть» пр 24

«РІЙ»

і

Фото НЕ респондента, з сайту madmonkeyhostels.com

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

Зараз, під час кризової ситуації в Україні, кожна людина старається хоч якось допомогти країні. Щодня створюється все більше волонтерських організацій та угрупувань. А є люди, які все своє життя присвятили волонтерській діяльності. Світлана Ареф’єва, засновниця та координатор волонтерського руху «Пошук Загублених Дітей», уже три роки допомагає шукати дітей по всій Україні. Про свою організацію Світлана Ареф’єва говорить як про велику родину, де кожен має своє місце. Історію кожної дитини згадує зі слізьми – іноді радості, а часом печалі. Створений нею волонтерський рух – надія для тих сімей, чиї діти загубилися, а сама Світлана стала опорою та підтримкою для родичів. Як давно Ви займаєтеся волонтерською діяльністю? Це було спонтанне рішення чи, можливо, якісь події сприяли цьому? Я почала займатися волонтерством після зникнення в Києві 9-річної Інни Лук’янович у 2011 році в червні. Підключилася до її пошуків – і більше не змогла зупинитися. Тоді дівчинку так і не знайшли, вона і досі знаходиться в міжнародному пошуку. Здивував той факт, що у нас в Україні не було волонтерів у цій галузі, не було організованості людей. Добровольці діяли за ситуацією, часто лише заважаючи пошукам, і приносили шкоду. Сьогодні ми вже Всеукраїнська організація ПЗД (Пошуку Зниклих Дітей – прим. автора), взаємодіємо з міліцією і маємо загони в областях. Уся робота волонтера приносить мені радість. Світлано, які люди більше допомагають волонтерам: матеріально забезпечені чи просто всі, кому не байдуже? Люди різні, але поточну, найскладнішу роботу виконують одиниці, і це зазвичай люди середнього достатку. Саме на пошук активно відгукується молодь, а якщо пропадає зовсім маленька дитина – встають всі. Був випадок у Харківській області, коли 5-річну дитину допомагали шукати власники літаків, робили декілька вильотів за свій рахунок. У Вас є сформована команда чи люди допомагають одноразово? Так, у кожній області є координатор, людина, яка відповідає за всю область. Його завдання: сповіщати людей про дану проблему, передбачити, так би мовити, пропажу. Ну і бути на зв’язку постійно в разі потреби. Це наша команда, яка завжди в курсі усіх подій, ці люди працюють постійно. А систематично, тобто щодня, працюють близько 10 осіб. В основному люди відсіваються відразу, тільки-но закривається пошук, який їх цікавить (це пошук у його місті чи області). У Вашій діяльності були такі люди, які зверталися до Вас, щоб заробити на волонтерській діяльності? Адже зараз багато людей заробляють на чужій біді. Так, дуже часто. Це «екстрасенси», «детективи» і просто дурні, що пропонують за гроші поширювати орієнтування. Мова йде про проекти на телебаченні? Ні, це люди, які телефонують за номерами телефонів волонтерів, зазначених на орієнтуваннях, і пропонують за певну плату допомогти в пошуку дитини. Тому ми взяли за правило НІКОЛИ не вказувати телефони рідних. У стані безвиході родичі віддають останнє. Ми проводимо з ними бесіду, але це не допомагає, рідні хапаються за будь-яку соломинку, а ці люди безсовісно обдирають їх. Світлано, у вашій діяльності частішетрапляються випадки коли діти губляться самі, чи, можливо, коли дітей викрадають чи заманюють кудись? Маленьких (до 10 років) – і заманюють, і крадуть, і губляться самі (все це результат безвідповідальності та невігластва батьків). Підлітки частіше йдуть з дому самі, з різних причин. Є багато випадків, коли підлітки з благополучних сімей зникали безслідно, і досі ніхто не може знайти їх. У Києві не-

щодавно так зник Андрій Полоз, 17-річний студент. У випадках з маленькими дітьми дуже часто до зникнення причетні близькі друзі родичів, родичі або самі ж батьки. Багато людей вважають, що шукати треба тільки тих дітей, які заблукали або потрапили в біду. Ті ж, хто пішов з дому або дитячого закладу самовільно, на думку багатьох, не потребують того, щоб їх шукали – побігають і повернуться. Особливо така думка поширена про тих, хто тікає постійно. Але ми завжди говоримо про те, що поки дитина не вдома, поки дитина на вулиці, вона в небезпеці! У практиці волонтерів є кілька випадків, які починалися з того, що дитина пішла сама, а закінчувалося тим, що вона гинула! Днями, на жаль, практика поповнилася ще одним таким випадком. В одному з міст Росії 13-річний підліток у черговий раз залишив реабілітаційний центр. У його пошуку брали участь і поліція, і волонтери… але врятувати дитину не встигли. Його знайшли мертвим в одному з під’їздів: дитина надихалася якогось токсичного препарату і померла. Світлано, були у Вас такі моменти, коли Ви розчаровувалися у своїй роботі? Почували себе безсилими? Так .... Коли знаходили труп малюка, а могли врятувати. Тоді наша группа пошуку втратила час через бюрократію і пізнє оповіщення. Або коли наша згуртована раніше команда розділилася у зв’язку з ситуацією в країні. Але минало кілька днів, я «видихала» – і знову до своїх, без ПЗД я вже не можу. У мене постійні незакінчені пошуки, і почуття безвідповідальності гризе мене. Багатьом родинам Вам вдалося допомогти? Так, у нас багато успішних пошуків. З деякими рідними, чиїх дітей знайшли мертвими, ми спілкуємося досі. З деякими, чиї пошуки ще тривають, підтримуємо зв’язок багато років. У Вашій волонтерській організації передбачений спеціаліст, який спілкується з цими родинами? У нас є два психологи, але, оскільки живуть вони у Києві та Запоріжжі, координаторам найчастіше доводиться спілкуватися з родичами без спеціальної освіти. Нас ніхто не фінансує, кожен з нас вкладає в організацію у міру можливостей, тому найняти в кожну область по фахівцеві неможливо. Надія тільки на добровольців з відповідною освітою. Що б Ви хотіли побажати іншим волонтерам та взагалі людям? Будь ласка, будьте уважні до своїх і чужих дітей! Не проходьте повз орієнтування, навіть якщо ця дитина пішла з дому сама! Ми ніколи не можемо бути впевнені в тому, що така дитина не потрапить у страшну біду! Дітям та підліткам, які втекли з дому, допомагати найважче, бо самі вони цю допомогу відкидають і роблять усе можливе, щоб здаватися зухвалими, нахабними, самостійними, а не такими, які мають потребу у підтримці. Але ж від цього вони не потребують менше нашої з вами допомоги та підтримки!

Анна Дрофа

«РІЙ»

25

і

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

і

Благодійна барахолка діяла у Києві 7 грудня, в приміщенні торгів вечора. Метою заходу було зібрати кошти на благочинність для діток Велика «БараХОХОЛка», вхід до якої коштував 10 гривень, – це місц лики, зарядитися позитивом, послухати бадьору музику, поспілкуватися А найголовніше – долучитися до благодійності, адже всі зібрані кошти бу ку біржу благодійності для діток з пороком серця. Також не оминули сто Арфуш, харизматична Монро та інші. Крім того, на «БараХОХОЛці» збирали теплий жіночий, чоловічий також макулатуру, гроші після здачі якої були передані фонду «Пігулочк

Фото автора

26

«РІЙ»

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

вельного комплексу «Даринок» з одинадцятої ранку і майже до восьмої з раком крові та з вадами серця. це, де будь-хто міг продати/купити старі або нові речі, скуштувати смакоя з людьми, «побачити інших і себе показати», просто гарно провести час. удуть передані в фонд «Пігулочки» для діток з раком крові та в Українсьороною цей захід деякі відомі персони, наприклад, Слава Фролова, Валід

й та дитячий одяг і взуття для проекту «Кияни допомагають киянам», а ки», та дитячі книги для дитячих будинків.

Анна Бондарчук

«РІЙ»

27

і

б

д

ж

о

л

и

і

т

р

у

т

н

Як це – покинути свою Батьківщину, рідний край, податися до чужої далекої країни на заробітки? Без знання мови, не маючи ні копійки за душею, залишитися наодинці посеред чужих людей, незнайомих місць та почати будувати там нове життя? Нині багато хто з української молоді мріє про життя за кордоном, десь далеко, бо там начебто все краще, там прогрес пішов далеко вперед, там новий світогляд та нові цінності, там все сучасніше, там більше умов для розвитку, там все «по-європейськи». Але є одне «але»! Чи може чужина стати рідною домівкою? Чи будемо ми відчувати себе «своїми» серед чужих? За збігом обставин, під час свого візиту до теплої та привітної Італії, що танула в ароматах моря та апельсинів, я познайомилася з чудовою та мудрою людиною, представником української діаспори Русланом. Колись він приїхав до цієї країни у пошуках кращого життя, заробітку та достатку. Що ж підштовхнуло ревного українського патріота вирушити на чужину? Як все починалося, та чи може матеріальний достаток, робота і європейське життя в Італії замінити рідну Україну? Подеколи з іронічною усмішкою, іноді трохи хмурячись, Руслан розповідав мені свою історію італійського життя в мафіозному осередку людей, де крутилися наркотики, зброя та проституція. Повідав про час, коли доводилося вдаватися до крадіжок, спати серед наркоманів, пробувати «травку», боротися зі спокусами кримінального життя; про час, коли довелося прокататися у багажнику автівки бандитів та бути під дулами автоматів, але залишитися живим та врешті-решт стати ліпшим другом із головою цих бандитів. Розповідь Руслана місцями нагадує сюжет якогось голлівудського кінофільму, іноді навіть змушує засумніватися в її правдивості. Але все це тому, що доки сам із подібним не зіткнешся, то так і будеш думати, що все це надто незвичайне, надто небуденне. Але це життя, це реальність, яку прожив італійський українець, що жартома називає себе «гуцулом із Прикарпаття». Руслане, розкажіть, будь ласка, про своє життя до поїздки в Італію. Про молодість, родину та обставини, що змусили вас покинути все та податися на заробітки до далекої та невідомої країни. Я – уродженець Прикарпаття, православного міста Коломия, що на Івано-Франківщині. Батьки мої – прості християни, працівники. Мати працювала у лікарні, батько – на заводі. Я роду трошки такого давнього. Мій прадід був депутатом Австро-Угорського парламенту. Може у генах залишилося бажання мандрувати світом, шукати правди та чомусь вчитися, щось принести додому. Я закінчив лише школу, а потім у мене не було можливості «танцювати та гуляти». Саме тому пішов працювати на приватне підприємство з налагодження радіо- й електроапаратури. Через деякий час я переїхав у Росію, де у мене живуть два брати. Там трохи пропрацював. До 17-18 років працював на шахті, був там шофером. Далі – армія. Я служив в Україні. Це були спецвійська Львівського обласного військкомату. Потім служив у військовій авіації в Коломиї. У цей час я одружився, намагався заочно навчатись в коледжі, поступив в університет. Це було у першій половині 90-х років. Були труднощі економічні, а конкретніше – житлові. Мені довелося думати, куди їхати, де заробляти, щоб мати можливість придбати якесь житло, щоб щось будувати. Так народилася ідея поїхати на рік на заробітки до Італії. Як ви наважилися на цю поїздку, нічого не знаючи, до того ж і мови? Я ніколи не мріяв про Італію. Їдучи туди, я не знав тієї мови. Навіть «Добрий день» не знав як сказати італійською. Але так склалася наша історія. Молода дружина залишилася вдома, тому що в той час поїхати до Італії було ризиковано та дуже дорого, а також – я практично їхав у нікуди. Домовилися з дружиною: вона погодилася мене чекати. Продали нашого автомобіля. Частину отриманих коштів залишив їй, щоб певний період часу могла за щось жити. Другу я виділив на цю поїздку. Як вирішив, так і вирушив, поїхав у дорогу. Це був ваш «старт» у Європу. Яким чином ви туди дісталися? Як розвивалося ваше життя з моменту приїзду? Не знаючи мови, здається нереальним вижити та досягти успіху у чужій країні. До того ж, чи мали ви візу? Була у мене туристична віза. На той час вона відкривалася на 10-30 днів. Термін її дії звичайно рано чи пізно закінчувався – і людина залишалася у чужій країні без документів, нелегально. Як взагалі все склалося? В Італії жив рідній брат мого знайомого. Ми домовилися, що я приїду туди, а він мені допоможе з житлом. Теоретично я розумів, куди їду, але практично – уявлення не мав, що там буде, що на мене чекає. Я разом з іншими українця-

28

«РІЙ»

ми, там були і жінки, бусиком приїхав до міста Неаполя. На них чекали вже там на місці. Це була зупинка біля площі Гарібальді, біля залізничного вокзалу. Там і зупинилися два українські буси і декілька польських. Всіх зустріли, бусик мав повертатися назад, а мене ніхто не зустрів. Зараз ми маємо мобільні телефони, але тоді можна було дзвонити лише з таксофону або стаціонарного домашнього телефону. Я не міг розібратися з таксофоном, бо зі слухавки говорили італійською мовою, а я нічого не розумів. Думав уже повертатися додому, але для цього довелось би брати в борг гроші на білет назад, а ще я не хотів розчаровувати свою молоду дружину. Зваживши все, я вирішив ризикнути та залишитися, спробувати хоч щось зробити. Тож я зі своєю туристичною сумочкою пішов просто прямо по вулиці у незнайомій державі з незнайомою мовою. Я йшов у юрбі народу, що кудись рухалася від тих бусиків. Почав знаходити таких самих, як і я, які не знали, куди податися, за що братися, з чого почати. Приходив вечір. Я залишався на вокзалі разом із людьми, які фактично там жили. Там я провів декілька ночей. Було досить тепло, спав прямо на вулиці. Знайшов спеціальні церкви, де можна було прийти на сніданок, вечерю, помитися там, поспілкуватися з кимось. Декілька тижнів прожив у квартирі у свого товариша, якого там же і зустрів. Згодом я зміг домовитися про роботу в горно-лижному готелі в іншому містечку на півночі Італії. Тяжко було без знання мови. Мав при собі такий блокнотик, де малював, що мені треба, а мені хтось підписував, як це буде італійською. Так і вчив мову. Там я пропрацював деякий час, потім мене привезли назад у Неаполь. Сказали, що на ранок привезуть зарплату за роботу, але так вони мене і кинули, нічого не заплативши. Був випадок, коли я спав прямо на пляжі на піску, під човнами, що рибаки виставляли сушитися. І наснився мені сон, як я вдома в Україні, так добре, так гарно, а десь у полі чути гуркіт трактора. Від цього гуркоту я просинаюся. Це була п’ята ранку, саме рибалки вирушають на риболовлю, заводять двигуни човнів, гуркіт яких і нагадав мені на гуркіт тракторів. Руслане, чи були такі випадки в житті, ситуації, які вам найбільше запам’яталися? Розповідати можна дуже довго. Був момент, коли не спілкувався з українцями, а познайомився з компанією мусульман. Разом ми ночували у вагонах, на фабриках. Разом, був і такий час, займалися крадіжками у магазинах. Багато чого робили, аби вижити. Це були непогані люди, але – наркомани. Було таке, що і я пробував курити якусь травичку. Але я розумів, що закінчити як вони не хочу, у мене є мета, тому я з цим швидко зав’язав. Також я проживав в одній віллі разом із українцями. Ввечері ми сиділи на терасі, вечеряли, було темно. І я почув крик дівчини: «Допоможіть» чи «Помогітє». Не пам’ятаю точно, але почути крик на знайомій мові у чужій країні – це досить бентежить. Я вибіг на вулицю. Бачу дівчину молоду, досить гарну. Її бив хлопчина,

і

Фото з сайту viator.com

б д ж о л и і т р у т н

«РІЙ»

і

29

б

д

ж

о

л

и

і

щось кричав італійською до неї. Я намагався заговорити до нього, але він на мене не реагував. Я заступився за дівчину, побив його, він знепритомнів чи що. Її я забрав до нас у будинок. Коли ця історія вщухла, той хлопчина кудись утік, дівчина заспокоїлася, зібралася й пішла геть. На другий день біля нашого будинку біля воріт зупиняється десь чотири-п’ять повністю чорних автівок. Виходить чоловік і в домофон просить, щоб вийшов той хлопчина, який набив їхнього земляка, а якщо не вийде, то вони всіх у цьому будинку вб’ють. Я одзразу зрозумів, що це про мене. Не хотів виходити, але до мене підійшла одна жіночка років п’ятдесяти і сказала, що їй мене шкода, але якщо я не відповідатиму за свій вчинок, то постраждають усі. Я послухав, не мав бажання підводити цих людей, і як теля до левів вийшов до тих бандитів. Я не був впевнений, що повернуся до хати. Мені надавали по печінках, запхали в багажник і привезли до їхнього ватажка. Це була така азербайджанська мафія. Зрозумівши, звідки я, головний цей чоловік заговорив зі мною російською, бо колись жив у Росії, навчався там. Тож він запитав мене, чому я так вчинив. А я йому кажу, що б він зробив, якби почув би у чужій країні, як його землячка кличе на допомогу. Він відповів, що вчинив би так само, як я. Коротше кажучи, мене відпустили, але за умови, що той хлопчина у свою чергу поб’є мене. Найцікавіше, що потім ми з цим ватажком стали ліпшими друзями. Він мав свою мафію, яка займалася проституцією. Як виявилося, та дівчина була проституткою, а я просто втрутився у їхні робочі справи. Ну, завдяки цій дружбі мені вдалося багатьох українок повернути додому. Взагалі багато було таких ситуацій цікавих. Пізніше я разом зі своїми українськими товаришами почав у Неаполі шукати та об’єднувати в таку собі українську мафію українців. Це була не зовсім мафія, але певна спілка, діаспора. Різними речами займалися. Взагалі були дві групи в цій «мафії»: одна займалася різними, не завжди законними речами; а інша, до якої входив я, просто працювала. Наприклад, я працював деякий час на деревообробній фабриці разом з іншими українцями та поляками. Її власника ми називали Гітлером, бо він весь час ходив і кричав на всіх, лаявся. І якось я не витримав і почав лаяти та кричати на нього: «Ви як фашист. Так з людьми не можна. Вони працюють, а ви так зневажаєте їх. Я більше на вас не хочу працювати!» Всі завмерли. Той вирячився, а я, висказавши все, пішов геть. Потім мені цей чоловік ще писав, просив повернутися, але я не повернувся. І сьогодні ви, маючи авто, житло, європейський рівень життя, після всього, що ви пройшли, хочете повернутися в Україну? Так. Десь після року перебування в Італії приїхала моя дружина з України, Орися. Доводилося працювати багато де. Нині ми вже років 15 живемо тут, в Італії, маємо двоє малесеньких синочків. Через чотири роки життя в Італії нам вдалося поїхати

Журнал соціальних журналістів «РІЙ». Наша адреса: діалог ВК. Випусковий редактор: Ірина ЗВЕЗДОВСЬКА

т

р

у

т

н

і

в Україну, в Коломию. Я так цього чекав! Але, коли ми приїхали і я побачив темні вікна домівок, сіре місто, понурих та на всіх ображених людей, я впав у депресію. Люди були якимись озлобленими. Заходив в магазин, а похмура продавчиня до мене говорила якось по-злому, чи що. Притримую двері для людини і кажу «будь-ласка», а на мене дивляться, як на ненормального. Усі наче як відчужені. І варто мені було виїхати за кордон, як я відчув полегшення. Але вдома, в Італії, у мене знову почалася депресія. Мені було так образливо за свій народ на Батьківщині. Чому я працюю на чужу країну, як той гвинтик у чужому механізмі, замість того, щоб бути частинкою механізму рідної країни? А в цей час в Україні всі понурі, усі чогось хочуть, але нічого не роблять, лише ходять ображені на світ? Хоч і прихистила мене Італія, дала мені можливості, якийсь достаток, але я так мрію повернутися в Україну! Хочу, щоб мої сини пішли до української школи, знали українську мову. Я хочу, щоб саме Україна була для них рідною, а не Італія. Бо, як то кажуть, ти живеш у гарній європейській державі, але ти чужинець у ній. Легше вирушити туди, де все вже є, де хтось вже все побудував, але це буде не своє, а чуже. Я хочу привезти в Україну, яка прагне до євроінтеграції, ті знання, які отримав у Європі. Хочу бути корисним на Батьківщині, будувати та розвивати рідну країну. І це має розуміти сучасна молодь України. Ви – наше майбутнє! Лише на рідній замлі ми дійсно свої! ***** Цієї зими Руслан нарешті наважився та здійснив своє давнє бажання – приїхав разом зі своєю сім’єю в Україну. Цього разу – назавжди. І немає значення, що в країні війна, що в ній зовсім далеко не так все розвинуто та перспективно, як у країні макаронів. Колись дуже давно цей чоловік вирушив до Італії без нічого, у пошуках кращого життя. Сонячна європейська країна прихистила українця, який пройшов складний шлях, аби заробити собі копійку. Врешті решт Руслан досяг успіхів в Італії, обзавівся певним майновим достатком, нажив усе, заради чого їхав працювати. Став справжнім євроінтегрованим українцем. З кожним роком від моменту приїзду до Італії, Руслан мріяв повернутися туди, де він справді свій – на Батьківщину, аби допомогти їй піднятися з колін, розвиватися на рівні з європейськими країнами. Виникає така парадигма: тисячі українців прагнуть жити за кордоном, навчатися там, працювати, їдуть до країн Європи на заробітки, не хочуть вертатися додому, сплачують великі гроші аби поїхати, побачити тут ж Італію, або Австрію, або Чехію, відпочити там. Але є і ті люди, які завжди знають, де їхня справжня домівка, ті, душа яких прикипіла до України, ті, хто хочуть бути з країною, як кажуть, і в радості, і в горі, у часи неспокою чи процвітання, аби тільки – на Батьківщині.

Літературний редактор: Ірина ЗВЕЗДОВСЬКА Дизайн та верстка: Леся КОЗУБ Наклад журналу: 1 примірник

Анна Бондарчук

#1 підготовлено до друку: 16 грудня 2014 року. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори матеріалів.

і

Фото надані респондентом

б д ж о л и і т р у т н

«РІЙ»

31

і

т

р

у

54

«РІЙ»

т

н

і

і

б

д

ж

о

л

и

Фото з сайту comingout.com

т

р

у

т

н

і

і

Сучасне с успільство досить неоднозначно реагує на людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Тому багатьом доводиться приховувати свої вподобання від загалу. Проте є й ті, хто не боїться нерозуміння суспільства та йде на важливий крок у своєму житті – камін-аут. Камін-аут – це процес добровільного і відкритого визнання людиною своєї належності до гендерної меншини або результат такого процесу. Його досить легко сплутати із аутингом, тобто публічним розголошенням особистої інформації про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність людини без її на те бажання та згоди, що в деяких випадках може бути розцінене як порушення закону. Проте (на відміну від медійних персон, чиє особисте життя знаходиться під прицілом фото- та відеокамер) людям, чия робота не потребує постійної появи на публіці, не потрібно зізнаватися про свої сексуальні вподобання усьому світові, їм достатньо відкритися лише найближчим людям (батькам та друзям). Саме із такою дівчиною журналіст «Рою» і поспілкувався, щоб показати, що люди нетрадиційної сексуальної орієнтації такі ж, як ми: зі своїми інтересами, хобі, жагою до навчання, потребою у друзях та любові.

б

д

ж

о

л

и

Вікторіє (ім’я було змінено за проханням респондента – прим. авт.) де ви навчаєтесь? Чому обрали саме цю професію? Я навчаюся у КНУ імені Тараса Шевченка на філософському факультеті, за напрямом «політологія». Я кілька років мріяла про іншу професію, однак у випускному класі дуже розчарувалася у ній з деяких причин, тому довелося шукати щось інше. Політологія була найбільш наближеною до моєї мрії. Це гарна основа для того, щоб займатися будь-чим. Яке у вас хобі, чим займаєтеся у вільний від навчання час? Яких успіхів у цьому досягли? У мене дуже багато хобі. Я люблю малювати, відвідувала курси дизайну, мій улюблений напрям – графіка. Розмальовую футболки, пляшки, оформлюю усілякі побутові речі. Пишу вірші. Вмію ліпити різні вироби із глини. Усім цим займаюся ще з далекого дитинства, хіба що розмальовуванням одягу зацікавилася лише рік тому. Також мені подобається займатися наукою (переважно історичними дослідженням), проте багато хто не вважає це хобі. Щодо успіхів... У мене є кілька дипломів і сертифікатів за різні види діяльності, маю деякі публікації, проте я не вважаю це чимось важливим. Ви сказали, що пишете вірші. А прозу коли-небудь пробували писати? Переважно я пишу вірші, однак уже два роки надаю більшу перевагу прозі. За цей час було написано «Морфеніаду» – повість про сновидіння – та книгу «ЛГБТ-підлітки в Україні – в’язні стереотипів». Другою книгою зацікавилася значна кількість читачів, в електронному форматі її прочитало вже кілька десятків людей за два тижні, і найближчим часом я планую її видання. Я також робила кілька «самвидав» збірок поезій, проте я не люблю це обговорювати. Розкажіть докладніше про свою другу книгу. Книга розповідає про те, як доводиться жити в Україні ЛГБТ-підліткам, про що вони думають, які мають плани на майбутнє. Книга демонструє різні умови життя представників ЛГБТ залежно від того, у якому місті вони живуть. Як давно ви зрозуміли, що маєте нетрадиційну орієнтацію? У 13 років. Чи не страшно було зізнаватися в цьому іншим? Я зізнавалася у цьому лише своїм батькам і двом подругам. Мені було справді страшно. Так званих камін-аутів, у їхньому типовому розумінні, загалом у мене не було. Усі дізнавалися про мою орієнтацію випадково, про мене часто пліткували, але я і не прагнула приховувати своїх стосунків із дівчатами. Зараз навмисно я нікому про це не кажу, бо факт моєї нетрадиційної орієнтації і так зрозумілий. Щодо батьків, то я вважаю, що могло бути набагато гірше. Проте все одно я переконана, що перед родичами варто робити камін-аут лише тоді, коли усвідомлюєш, що далі тягнути не можна. Просто так цього робити не варто, не треба очікувати на цілковите розуміння, наше суспільство ще не може усвідомити це явище повною мірою.

Денис Пристай

«РІЙ»

55

т

р

у

т

н

і

і

- Тому що спала тільки з тобою. Я онімів. Колись раніше я розмірковував про аборти. Навіть, вирішив: якщо у мене буде постійна дівчинка, ні за що не дозволю їй скоїти вбивство. Катя могла стати матір’ю моєї дитини. Мій малюк – частина мене – перебував у цієї дівчини в животі. Ріс. Розвивався, дихав. А Катя вбила його. Вона навіть не запитала, що я про нього думаю. Я попросив Катю піти. У відповідь на це вона хихикнула і запропонувала не ображатися. Як ніби мова йшла про розбиту чашку. Мені стало так гидко, як не було ніколи. Мій батько – найкращий у світі. Він навчив мене всьому. Він водив мене на баскетбол і їздив зі мною в гори, вкладав у руки фотоапарат і показував, як лагодити техніку. Він лаяв мене, коли мені зривало дах, щоб я ставав кращим. У мене була можливість стати таким, як мій тато. Я часто прокручую в голові час у зворотному режимі: немов приходить Катя, каже – так і так, треба народжувати. Я спочатку лякаюся, а потім посилаю до біса гулянки, одружуюся – і вчу малюка сміятися, повзати, говорити... Тепер я не знайомлюся з дівчатами-одноденками. І з Катею ми, я сподіваюся, ніколи не побачимося.

З коментарю гінеколога:

При аборті кюреткою плід розрубують інструментами, голову кришать щипцями і все це висмоктують. Наслідки можуть бути різними. Механічна травма матки часто призводить до безпліддя: якщо пошкодити слизову оболонку цього органу, то при наступному заплідненні плід не прикріпиться до стінок – вагітність не відбудеться. Крім того, можливі й інші травми, пов’язані з розширенням дітородних органів. Рубці, запалення і порізи можуть призвести до порушення наступної вагітності. І застосовуваний наркоз сам по собі може дати ускладнення – він впливає на нервову систему.

Олена, 21 рік

Аборт – це жахливо. Але ти усвідомлюєш це тільки тоді, коли опиняєшся перед найстрашнішим вибором. Два роки тому я познайомилася з Юрою. У нас дуже швидко склалися міцні стосунки. Вже через тиждень після побачення Юра покликав мене до себе додому – показав батькам. В кінці серпня, коли тато з мамою поїхали на дачу, ми з Юрою були вдвох. Ми тоді зовсім не думали про наслідки. Уже на початку вересня я помітила, що стала дивно себе почувати. Паморочилася голова, мене постійно нудило, важко було вставати на навчання. Я вирішила, що це банальна застуда. І почала пити ліки, щоб блискавично одужати. Псевдохвороба затягнулася на 2 тижні. Наближалися наші з Юрою дні народження – у нас вони йдуть один за іншим. До 16 вересня – Юриного свята – у мене була затримка на 4 дні. Я не надала цьому значення: гіповітаміноз, стрес, антибіотики – причин для затримки було багато. До вечора, коли ми вирішили відзначити день нарождення, я вперше захотіла випити. Ми зайшли в магазин за пивом і чіпсами. Біля кас стояв стенд з тестами на вагітність.

- Прикупи про всяк випадок, – запропонував Юра.

- Краще взяти два, – навіщось додала я, згадавши якусь статтю з Інтернету. Мій хлопчик поводився спокійно. Як справжній параноїк, я

52

«РІЙ»

б

д

ж

о

л

«виявляла» у себе вагітність не вперше. І він про це знав. Вдома від першого ковтка пива мене знудило. Юра дістав тест: - Зараз або вранці?

- Давай скоріше позбудемося цих сумнівів. Я виконала всі інструкції. І побачила одну смужку.

- От і добре, – я поклала тест на тумбочку і відправилася в душ. Через 5 хвилин у ванну ввірвався Юра. Він був розчервонілий.

- А що означають дві смужки?! Я не знала, що відповідати. Ми кілька хвилин простояли, дивлячись один на одного в паніці. Потім Юра кинув: - Скоро повернуся. Двері грюкнули – я залишилася наодинці зі своїми думками. Спочатку я думала про те, що всього цього просто не може бути. З ким завгодно – з Іркою, з Оленою, з Ксюшею, але не зі мною. Пам’ятаю досі, як змивала з себе мильну піну. Ця мить видалася надто довгою. Ніби я відтягувала біжучу вперед дійсність. Ніби я була ще студенткою з великими кар’єрними планами. Момент назад мене найбільше турбувала дурниця типу оцінок. А тепер що? Невже життя перевернеться за секунду? Через якийсь час я взяла себе в руки і пішла за другим тестом. Результат повторився, але одна зі смужок була нечіткою. Юра повернувся ще з кількома упаковками. І вони всі зійшлися в позитивній відповіді. Юра був явно не в собі.

- Аборт? Або що? – Запитував мій хлопчик. Або що? А що можна зробити в такій ситуації, крім аборту? Юрко не працює – ми всього лише студенти. Своєї квартири у нас немає. Страшно було уявити реакцію батьків. У якийсь момент у мене сильно розболівся живіт. Ніби дитина подала сигнал – попросила не вбивати її. Юра сказав: - Сама вирішуй. Не мені народжувати. Вранці ми пішли в жіночу консультацію, щоб записатися на аборт. Це був найсумніший день народження в моєму житті. Мене відвели в передопераційну. Лікар запитала, чому я наважуюсь на це. Я послалася на недавню «застуду»: сказала, що приймала антибіотики – боюся народити інваліда. Доктор мене швидко заспокоїла: нічого, мовляв, з дитиною не буде. Після мене відвели підписувати якісь папери. Перелік всіляких ускладнень буквально звів мене з розуму. Перелякавшись не на жарт, я зателефонувала подрузі. Вона спробувала заспокоїти мене: - Нічого не бійся. Сьогодні це звичайна процедура. Не псуй своє майбутнє. Коли повернулися додому, ми розплакалися. Юра спочатку приховував сльози, а потім не витримав. Я його таким жодного разу не бачила. До вечора прийшли гості на наші з Юрою дні народження. Родичі та друзі дивувалися: чому у нас такий траурний вигляд? Разом з іншими близькими приїхала і моя сестра з дитиною. Я подивилася на племінника – і зрозуміла, що збираюся вбити такого ж ангела. Я втекла в кімнату і розридалася. Юра пішов за мною. Нас наздогнала моя сестра. Довелося їй все розповісти. У цей же день ми з Юрою повідомили батькам, що чекаємо дитину і плануємо одружитися. Нас ніхто й не подумав осудити. Весілля було скромним – весь час і гроші ми вклали в нову

и

т

р

у

т

н

і

і

б

д

ж

о

л

и

дитячу кімнатку. Вже з величезним животиком я захистила диплом. 23 квітня на світ з’явився наш синочок. Мій Юрко був присутній при пологах. Через це він шалено пишається собою. Зараз я виховую нашу крихітку, відклавши на потім всі інші плани. А навіщо поспішати? Дитина підросте, а попереду – ще ціле життя. Навіть, три. Я щаслива.

Факти

При вагітності 13-18 тижнів для здійснення аборту розкривають плодовий міхур і прикріплюють до дитини щипці з вантажем масою 250-500 г. У 50% жінок це призводить до розриву шийки матки і інфекціям. На терміні 18-27 тижнів проводиться операція малого кесаревого розтину. Діти при цьому вже життєздатні – вони плачуть і рухають ручками-ніжками. Їх кладуть в холодильник – там вони гинуть. На 19-21-й день у дитини починає битися серце. На 6-му тижні фіксується робота мозку. На 7-му тижні малюк вже може вдарити ніжкою. На 9-й – робить рухи рукою. На 10-11-й – відчуває дотики. На 18-му тижні плід повністю сформований. За даними Інституту здоров’я, щорічно у світі виконується 46 млн. абортів – це 22% від числа вагітностей. В Україні в 2008 році на 100 пологів припало 72 аборти. За законом кожна жінка має право самостійно вирішувати питання про материнство. Аборт за законом проводиться за бажанням при терміні до 12 тижнів, за соцрекомендаціями – до 22 тижнів.

Коментар гінеколога

Я проводжу тільки медикаментозні аборти. Багато хто з лікарів відмовляється займатися цими процедурами з морально-етичних міркувань. Я вважаю, що лікарі в жіночих клініках рятують життя. На мою думку, якщо пацієнтка зважилася на аборт і їй не погоджується його робити нормальний лікар, вона, швидше за все, звернеться до кримінальних. Ми потрібні для того, щоб не погіршити ситуацію. До всього іншого, нерідко трапляються історії, в яких у зв’язку з медичними або соціальними настановами аборт може врятувати життя жінки. Однак питання позитивних сторін аборту неоднозначне. Кожна ситуація – індивідуальний випадок. Коли я була студенткою, мені довелося робити хірургічний аборт у рамках навчальної програми. З віком я стала все частіше це згадувати. Ставиш собі різні питання, намагаєшся задуматися про те, що ти зробив тоді. У мене є висновок – дуже важливе лікарське рішення. Аборт – це вбивство саме матір’ю своєї дитини. Лікар тут ні до чого.

Фото з сайту liando.com

Ангеліна Браславська

«РІЙ»

53

т

р

у

т

н

і

і

б

д

ж

о

л

У 98% країн аборт дозволений з метою порятунку життя жінки, в 62% – з метою збереження її фізичного та психічного здоров’я, в 42% – у випадках вагітності після згвалтування, в 40% – з причини дефективності плоду, в 29% – з економічних і соціальних причин, в 21% – на прохання вагітної. Є кілька способів утримати дівчину від страшного рішення – аборту. І, напевно, один з найдієвіших – запропонувати вагітній просто поговорити з тією, яка вже пройшла через пекло припинення вагітності. Ми зробили це за тих, кому належить зробити вибір, і готові розповісти історії, почувши які вже ніколи не будеш сумніватися. Майже всі, хто скоїв убивство, найбільше хочуть повернути час назад і все змінити. Але це, на жаль, неможливо.

Ліда, 19 років

З Миколою ми познайомилися влітку – на пікніку. У нього був дорогий мотоцикл, пристойний шкіряний піджак і дорослі манери. З нашої тусовки він вигідно вирізнявся – йому вже було за 30, а нам – по 17-20. Він до мене залицявся. Я не пручалася. Наші стосунки я приховувала від батьків і від тих друзів, які могли б їм усе розповісти. Зустрічалися ми 7 місяців. Я була наївною дівчинкою, яка не розуміла, що все в нас несерйозно. Я претендувала на важливу роль у житті Миколи. На новину про вагітність він відреагував байдуже: - Народжуй, якщо хочеш, але на аліменти не розраховуй. У нас зовсім не багата родина. У мене немає окремого житла. Я була тоді ще старшокласницею. Поки намагалася вирішити, що робити, я згадала, як сама показувала пальцем на дівчат, які рано стали мамами. Я уявила, як скоро інші і на мені поставлять клеймо. Чудовий привід зарахувати мене до повій. Вирушаючи на аборт, я знала, що готуюся вчинити вбивство. До моєї операції іншу дівчину позбавляли від дитини прямо при мені. Я бачила, як вона мучиться, як з неї витікає кров. Вона була під наркозом – виглядала зовсім мертвою. Біля неї перемовлялися санітарки. Вони весь час повторювали слово «м’ясо»: «Це м’ясо вже вдруге тут» або «А ти м’ясу зробила укол?» Мені було огидно, але я розуміла: іншого звернення такі, як ми, не заслужили. Я відмінно запам’ятала, що сталося, коли опритомніла. Лежу в кріслі – світло сліпить очі. Заходить медсестра і каже: - У тієї хлопчик був. Я схопилася за живіт. У ту мить я раптом захотіла, щоб все це мені лише снилося. Я уявила, як зараз встану і, вагітна, піду додому. І ми будемо чекати хлопчика...

З коментарю гінеколога:

Аборти бувають трьох видів – медикаментозний, вакуумно-аспіраторний і аборт кюреткою. Медикаментозний аборт робиться на ранніх термінах, ділиться на 3 етапи і проходить в амбулаторних умовах. Спочатку пацієнтка приймає спеціальний гормональний препарат, який сприяє відторгненню яйцеклітини від стінок матки. Через кілька днів вона випиває вже інші ліки – вони сприяють скороченню м’язів тазу. З’являються рясні кровотечі зі згустками тканин, при яких запліднена яйцеклітина виходить назовні. Третій прийом – це контрольне УЗД. Небезпека медикаментозного методу полягає в різкій зміні гормонального фону – через це в подальшому може відбутися збій менструального циклу. Є й інші малоприємні наслідки гормональної терапії.

50

«РІЙ»

Дарина, 21 рік

Моє дитинство можна назвати більш ніж благополучним. У мене були неймовірні ляльки з Америки, англійська спецшкола, особистий водій. Ми постійно ходили в ресторани, мені купували дорогий одяг. Після 11-го класу батьки відправили мене у престижний виш. Я повинна була стати перекладачем – збиралася працювати в Європі. На першому курсі я познайомилася з Петром. З цим хлопчиком у мене стався довгоочікуваний перший раз. Я повністю йому довіряла. Коли тест показав 2 смужки, не повірила і побігла в клініку здавати аналізи. Петру я нічого не розповіла. Перше, що я зробила, коли все підтвердилося, – прийшла до батьків. Вони мені завжди казали: «Якщо завагітнієш – нічого не приховуй, ми допоможемо». Та коли я все розповіла, як є, вони спокійно, але рішуче заявили: «Роби аборт». Щоб я почувала себе краще, мама навіть купила мені шоколадний торт. І вже наступного дня вона відвела мене до гінеколога. Виявилося, що у мене не такий серйозний термін – дитину можна «висмоктати». Щоб я орієнтувалася, що відбувається, мати пояснила мені техніку абортів. Виявилося, якщо позбавлятися від дитини пізно, то плід буквально рубають. Ріжуть ручки-ніжки і потім виймають з тебе шматки м’яса. А якщо термін маленький, малюка просто витягують. Мене пересмикує, коли я згадую мамине порівняння: «Це як червона крупинка в яйці, яку бачиш, коли готуєш яєшню. Це згусток клітин, а не повноцінний ембріон». Після зустрічі з лікарем батьки провели зі мною бесіду, яка повинна була б остаточно позбавити мене почуття провини: - У тебе все життя попереду. Ти любиш подорожувати, нормально вчишся, готуєшся до цікавої кар’єри. Ну, а цей аборт через місяць-другий забудеш, як кошмарний сон. Якби ти народилася раніше, ми б не змогли дати тобі все, що в тебе є зараз. У призначений день, вранці, мама вирушила на операцію разом зі мною. У клініці лікарі дали мені папери, які я повинна була підписати. Вони спробували відмовити мене від аборту, але я знала, що мама не схвалить це. Я була настільки інфантильною тоді, що не могла собі навіть уявити, як можна зробити щось проти батьківської волі. У той же день, ввечері, я повернулася додому, закуталася в ковдру та розплакалася. Мама з татом просто залишили мене в спокої. Більше до цієї теми ми не поверталися.

и

т

р

у

т

н

і

і

б

д

ж

о

л

и

Через тиждень ми розійшлися з Петром. З тих пір пройшло більше 4 років. Досить великий термін, але я мучуся досі. Коли бачу маленьких дітей, у мене коле серце. Я щодня читаю молитву. Мені часто сниться мій малюк – він тягне до мене ручки. Але прокидаюся я одна – на великому порожньому ліжку. У мене не складається особисте життя. Мабуть, я сама відштовхую хлопців. Намагаюся перенести свій біль на щось інше – і хлопчики цураються. Я стала вегетаріанкою і волонтером у фонді, який займається тваринами. Але, чесно кажучи, мені це не допомагає забутися. Так, у мене непогана зарплата та шикарне авто. Ось на це я і проміняла свою дитину.

З коментарю гінеколога:

Вакуумний аборт і аборт кюреткою робляться в клініці під наркозом, який триває 5-7 хвилин. Вакуумний ще називають міні-абортом. Відбувається все ось як: у шийку матки вставляється розширювач, плід висмоктують назовні і викидають.

Фото з сайту bonsecoursinmotion.com

Руслан, 22 роки

Був у моєму житті період, коли я буквально не виходив з нічних клубів. Я тоді міняв дівчат із завидною періодичністю. Знаходив таких, як я, – що шукають одноразові пригоди, відкритих, веселих. «Святкових» – так я їх називав. Як правило, ми знайомилися на вечірці, а потім їхали до мене. На ранок з деякими ми снідали в найближчому кафе, обмінювалися телефонами, але ніколи потім не телефонували одне одному. Мені не були потрібні стосунки. Таким ось чином одного разу я познайомився з Катрею. Вона сама до мене підійшла і запропонувала спробувати свій напій. Мене приголомшили її відкритість та сміливість. Я мало що встиг про неї дізнатися. Вчилася на дизайнера, 19 років. Світле волосся, карі очі, якщо не помиляюся. Ми підходили один одному ідеально. Катя просто іноді приходила до мене, ми займалися любов’ю і вона їхала. Ніякої зайвої балаканини. Навіть без чаю. Пройшло три місяці. У якийсь момент я усвідомив, що мені самому вже хочеться поспілкуватися з нею, сходити в кіно... Я спробував завести розмову про це, але реакції не було. Одного разу Катя зателефонувала мені сама, причому досить рано, що для неї було нехарактерно.

- Привіт! Мені потрібні гроші. Просто звернутися нема до кого. Я потім віддам. Ти ж підробляв?

- Скільки?

- Чотири тисячі гривень. Я вирішив, що забагато Катя просить у малознайомої людини, і дав їй лише половину суми. Я тоді подумав, що Катря витрачає це на наркотики. Вона заїхала ввечері, все забрала і чомусь відмовилася посидіти довше. Після цього вона зникла на місяць. І я їй теж не дзвонив. Вирішив, що вона, напевно, не може повернути борги, а я все-таки чоловік – не хотів нічого вимагати. Пізніше Катря приїхала до мене додому.

- Дякую, – сказала – і віддала мені всю суму. Вона ще щось пробурмотіла, але я не розібрав суті. Зрозумів тільки: спати зі мною вона більше не хоче. Мовляв, було добре – і добре, що було. Наостанок я запитав, навіщо їй знадобилися гроші. Вона пом’ялася, а потім відповіла: - Я від тебе завагітніла. Треба було зробити аборт. Перш за все я подумав, що дитина могла бути не моя.

- Чому ти вирішила, що батько – я?

«РІЙ»

51

48

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

т р у т н і і б д ж о л и люди у складних ситуаціях

«РІЙ»

41 99

д

е

г

р

а

д

а

ц

і

я

Зараз дедалі частіше трапляються випадки появи психологічних проблем у дітей з неблагополучних родин, і це не випадково, адже оточення дуже впливає на розвиток дитини та її майбутнє. Перед тим, як говорити про ці проблеми, варто було б спочатку дати визначення, що ж таке неблагополучна сім’я. Часто люди, чуючи це словосполучення, думають, що у такій родині відсутні лише певні матеріальні блага. Але це і є головна помилка. Благополучність виражається не лише матеріально, а й духовно. У таких сім’ях немає гармонії між батьками та дітьми, між мамою та татом, і це викликає серйозні проблеми, через які страждають не тільки батьки, а й дитина. Це може призвести до конкретних негативних наслідків, таких, наприклад, як втрата порозуміння між дитиною та батьками та ряд інших психологічних проблем.

Надмірна опіка

Протилежною до попередньої сім’ї буде родина, у якій навпаки, присутня надмірна опіка. Батьки стежать за кожним кроком дитини, нав’язують їй свою думку, встановлюють купу заборон. У цьому випадку присутнє повне забезпечення базових матеріальних потреб, але виникає необхідність задоволення інших, не менш серйозних потреб – наприклад, у самостійному прийнятті рішень, а не нав’язуванні думок батьків. Дитина в такому випадку не може нічого зробити без дозволу батьків. Також часто такі діти піддаються знущанням з боку підлітків і саме тоді вони починають ставати дратівливими та злими, що призводить до серйозних проблем та психологічних розладів, які можна подолати лише з допомогою кваліфікованих спеціалістів.

Ідеальна дитина

Ще одна проблема в неблагополучних сім’ях, на думку психологів, це створення батьками певного ідеалу дитини, під який вони намагаються підлаштувати власну. Їм не подобається все, що вона робить, вони завжди її критикують. У такому випадку дитина починає почувати себе

46

«РІЙ»

ущербною та якоюсь неправильною. Вона стає замкнутою та ізолюється від інших, адже вважає себе недостатньо ідеальною.

Насильство над дитиною

Найскладнішим видом дисгармонійних стосунків у родині є насилля в сім’ї. Якщо батьки виявляють до дитини фізичне чи психологічне насильство, то немає сумнівів, що у неї можуть виникнути серйозні психічні розлади, відхилення. У майбутньому діти можуть переймати поведінку своїх батьків та ставати надзвичайно жорстокими. Вони вважатимуть, що насильство – це нормально і в цьому немає нічого поганого. Це призводить до найсерйозніших проблем, які неможливо вирішити ні за день, ні за місяць. Лише відчувши любов та ласку і зрозумівши, що застосування насилля – це не вихід, дитина зможе позбутися цього та жити в гармонії з собою та оточуючими. Психологи стверджують,що будь-які кризові моменти в родині дуже впливають на дитину, і батьки завжди повинні про це пам’ятати. Перш за все, кожен повинен знати, що дитина – це велика відповідальність, вона потребує уваги, любові та ласки. Тому потрібно аналізувати подібні приклади та не припускатися таких помилок. Як казав Василь Сухомлинський: «Сім’я – це те первинне середовище, де людина повинна вчитися творити добро», тому не варто створювати «негативну атмосферу» у своїй родині та забувати про людей, які потребують нашої підтримки і допомоги.

Вікторія Бурачок

Фото з сайту catholic.org

«Соціальна сирота»

Найчастіше зустрічаються такі випадки, коли батьки не стежать за своєю дитиною та вона залишається бездоглядною. У такому випадку вона залишається без належної уваги та опіки, їй не вистачає тепла та любові, які їй так необхідні. Часто це діти з малозабезпечених сімей, яким крім цього не вистачає ще й базових речей, таких як їжа та одяг. Іноді вони фактично опиняються на вулиці, адже власним батькам вони стають не потрібними.

д

е

г

Соціологічні дослідження показують, що насильство в сім’ї не залежить від соціального статусу чи економічного становища родини, воно властиве для всіх соціальних груп населення. У нашому суспільстві немає чітко сформованої думки, що насильство – це зло. А для того, щоб перемогти реальне зло, треба відкрито обговорити проблему та шукати шляхи її вирішення. Для початку з’ясуймо, що ж взагалі слід розуміти під терміном «насилля». Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 2001 року дає таке визначення: «Насильство в сім’ї — будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю». Варто звернути увагу, що насильство буває не лише фізичним та сексуальним. Не менш поширені, але при цьому менш відомі такі форми насильства, як психологічне та економічне. Під першим прийнято розуміти тиск одного члена сім’ї на психіку іншого, погрози, залякування та навіть переслідування по відношення до нього. При цьому той, хто піддається тиску, відчуває емоційну невпевненість та нездатність захистити себе. До економічного ж насильства належить така поведінка, коли один член сім’ї позбавляє іншого житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які той має законне право. Найлегше відслідити фізичне та сексуальне насильство. Наприклад, за даними Інституту соціологічних досліджень НАН, 68% жінок зазнають знущань в сім’ї, з них чверть «як правило» або «часто» потерпає від побоїв. Кожна десята дівчина зазнає постійного насильства. Законодавством України передбачено ряд заходів соціального характеру, спрямованих на усунення причин і умов здійснення насильства, також передбачено медико-санітарну реабілітацію жертв насильства. Люди часто не усвідомлюють, що насильство – це не тільки побиття, а й постійне приниження,

р

а

д

а

ц

і

я

образи, лайки. Нерідко скривджені вважають, що така їхня доля – зазнавати насильства, що вони мусять це терпіти. Проте не варто займати таку позицію, бо зазвичай кривдники не відразу вдаються до фізичних засобів впливу на жертву, а роблять це відчуваючи вседозволеність та безкарність. Саме тоді, не зіткнувшись з пором, агрессор переходять від словесної критики до фізичного насильства. Цю проблему слід вирішувати, боротися з нею, адже насильство в сімї –це не просто певний період, який варто перетерпіти і все «стане на свої місця». НІ: якщо насильство вже було виявлене, потрібно знайти методи боротьби з ним. Наприклад, одним зі способів вирішення цього питання є відвідання це сімейного психолога. Якщо в сім’ї тато б’є маму, то дуже часто на дітей це також розповсюджується. Понад 50% населення України страждає від сімейної агресії бодай раз за життя, 30% – пізнають це ще в дитячому віці, бо 44% батьків не знають інших методів виховання, окрім рукоприкладства. Потім хлопчики – свідки побиття родичів – ймовірніше за все теж стануть агресорами, а дівчатка – свідки таких побоїв– виростуть безпорадними і покірними, перейнявши таку модель родинних стосунків. Виходить замкнуте коло: агресія призводить до агресії… З усіх викликів, що надходять до міліції, 30-40% – скарги на близьких. На обліку за скоєння розбою у родині зі 100% злочинців тільки 6% – жінки. За даними Міністерства внутрішніх справ, наразі на обліку за сімейне насильство перебуває 78060 осіб. Та реальна цифра скривджених і, відповідно, кривдників сягає мільйона, адже за допомогою до міліції звертаються лише 10% жертв «домашньої тиранії». Отже, памятаймо, що жертвою сімейного насильства може стати кожен, тому я закликаю всіх звертатися за допомогою до психологів (тільки-но ви помітили якісь натяки на насилля), міліції (якщо насильство у вашії родині нестерпне), адже кожен може і повинен протидіяти сімейному насиллю та попереджувати його. Не варто соромитися, ваше майбутнє у ваших руках, будуйте його без насильства, щасливим та надійним.

Інна Ревенко

«РІЙ»

47

д

е

г

р

а

д

а

ц

і

Когда-то книгу читали лишь немногие — тут, там, в разных местах. Поэтому и книги могли быть разными. Мир был просторен. Но, когда в мире стало тесно от глаз, локтей, ртов, когда население удвоилось, утроилось, учетверилось, содержание фильмов, радиопередач, журналов, книг снизилось до известного стандарта. Этакая универсальная жвачка. (Рэй Бредбери «451 градус по Фаренгейту»)

Його звуть Федір, він носить окуляри і не любить читати. Дивно, ви помітили, що раніше окуляри були атрибутом саме тих, хто багато читає? Асоціації з інтелігенцією, асоціації з науковцями, асоціації з образливим прізвиськом «ботан», що позначає людину, яка вчить більше за інших. Ототожнення зі словом «інтелект». Але Федір не вчить більше за інших, не хоче бути науковцем і точно не тягне на інтелігенцію. Хоча вважати його бовдуром також буде несправедливо, якщо чесно, він достатньо кмітливий. Вправно підтримує розмову, якщо її рівень не виходить за рамки повсякденних тем. Але тільки-но починаєш закидати вудочки з чимось на кшталт «Як ти думаєш, людина може змінити себе силою самосвідомості?» – рибка зривається з гачка. Він помітно губиться і нервує, не може зосередитись на власних думках і головне – сформулювати їх у слова. Федір зовсім не погана людина. Він веселий, часто дотепний, привітний. Проте інколи дратує звичкою постійно поглядати у смартфон. Перевірити пошту у соціальних мережах (зверніть увагу на множину слова «мережі»), перевірити інстаграм, перевірити останні новини, перевірити смс. Перевірити час – хоча його годинник знаходиться тут же, на руці, навіть не в кишені, як смартфон. Федір визнає свою залежність. Він із прихованим соромом на мить опускає очі вниз, коли я запитую у нього, скільки часу він проводить з телефоном у руці. «Якось… багато» – мнеться і усміхається, ніби вибачаючись. Хоча здавалось би, за що йому вибачатись? І, що важливіше, перед ким? Запитую його про це. Федір усміхається ще дужче, дивиться в сторону, потім на мене: «Перед собою, можливо. Мабуть, мені шкода, що я не люблю читати. Але так вже склалося». Щастя почути від нього таке, адже, за словами друзів, Федір завжди достатньо твердо заявляє про своє нерозуміння людей, які зачитуються книгами. Він вважає це чимось застарілим, нецікавим, марним. На резонне питання, яку користь йому приносять ті ж соціальні мережі, Федір відповідає із подивом, ніби це і так ясно саме по собі: «Там усі зараз. Немає соціальної мережі – не слідкуєш за останніми подіями, не береш у них участь. Та і спілкуватися так зручніше». Потім, після довгого мовчання, що супроводжувалося, як мені здалося, роздумами та копанням у собі, зізнається: намагався читати, але його «не затягло». «Якось нудно було і… ну, не знаю, нецікаво, не вистачало сил дочитати хоча б до кінця глави. До того ж часу багато забирає. Це просто не для мене. І не для нашого часу». Він асоціює читаючих людей з минулим століттям. Знизує плечима на слова про переваги читання – великий словниковий

запас, уміння формулювати свою думку, можливість із користю проводи вільний час… Останнє чіпляє його сильніше за все: «Який тут вільний час? Спати нема коли, а ти кажеш читати». При цьому чомусь забуває про кількість годин, які крадуть інтернет, спілкування смсками, фотографування свого сніданку (умовно; саме Федір сніданки не фотографує, але чимось же заповнює він свій інстаграм). Федір знає, чого прагне у житті, він із задоволенням ділиться своєю мрією: «Заробити багатсько грошей, купити будинок, класну машину, відкрити свою справу, ТРЦ або ресторан». І раптом, коли я вже зібралася ховати своє тотальне розчарування під ввічливістю, похапцем додає: «І допомагати людям». Під кінець нашої розмови він спокійно додає, що ставиться до читаючих людей без розуміння, проте з повагою. «Я знаю, що ніколи в житті не стану одним з тих, хто не тямить свого життя без книг, проте я поважаю таких людей. Вони заслуговують на повагу. Хоча я і не завжди їх розумію, якщо чесно», – усміхається. Федір не знайде 10 відмінностей між Гоголем та Гегелем, проте його аж ніяк не можна назвати поганою людиною. І хай його окуляри зовсім не уособлюють собою високий інтелект, а лише свідчать про поганий [не від читання книжок] зір, – у деяких поглядах на життя Федір може дати фору бібліоманам, які цілують книги в корінець і проклинають усіх, хто не поділяє їхнього захоплення. Звичайно, далеко не всі нечитаючі люди мають високі моральні цінності та терпимий підхід до людей. Частіше навіть навпаки. У свою чергу, люди читаючі не завжди уособлюють собою аристократію, не завжди є людьми зразковими чи хоча б приємними. Не можна ярликувати людей за принципом «читає – розумний, правильний, інтелігентний (або ж старомодний, бездіяльний, нудний, залежно від коментатора)» і «не читає – дурний, неправильний, бидло (адекватний, успішний, сучасний)». Ми можемо спостерігати сумну тенденцію зменшення людей, які люблять читати, можемо бачити її наслідки, можемо обурюватися на те, що книга «50 відтінків сірого» стала найпопулярнішою у світі. Але, попри все це, розуміння даної ситуації повинно впливати тільки на наше особисте рішення читати-не читати, на наше сприйняття світу, і аж ніяк не стимулювати поділ людей на 2 (ворогуючі) табори. Люди набагато складніші, ніж здаються на перший погляд, тому і неможливо чітко сортувати їх по категоріях. Хоча тенденція стрімкого зниження популярності книг та читання, чесно кажучи, лякає. Особливо якщо згадати Бредбері. Він передбачив появу навушників, великих екранів телевізорів, безглуздих телепередач – то чому б йому не виявитися пророком і у цьому питанні?

Ірина Звездовська

44

«РІЙ»

я

Фото автора

д

е

г

р

а

д

а

ц

і

«РІЙ»

я

45

42

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

деградація і

Негативні прояви життя суспільства

«РІЙ»

41 93

4 0 «РІЙ»

ь о г о т

Фото з сайт shutterstock.com

д ь

д

ь

о

г

о

т

ь

Війна приносить не тільки фізичний, а й душевний біль. Учасники бойових дій, часто навіть не усвідомлюючи цього, несуть у собі вантаж війни ще довгі роки після її закінчення. Одні в силу особистісних якостей можуть подолати ці проблеми самостійно, іншим необхідна психологічна допомога і підтримка протягом усього життя. Лікарі недаремно б’ють на сполох: пережите в зоні АТО може боляче вдарити не тільки по сім’ям учасників бойових дій, але і по всьому суспільству. На думку психологів, реабілітація учасників бойових дій часто нагадує роботу з наркозалежними. І ті, й інші переживають тяжкий досвід, який кардинально змінює їхню психіку. Вони надовго, а може, й назавжди втрачають здібність радіти простим речам, перестають бачити сенс у буденному житті. Їм здається, що людина, яка не пройшла пекло війни, їх ніколи не зрозуміє.

Перша психологічна. Новий формат

Ще за часів Майдану почала діяти Психологічна служба – ініціативна група фахівців, що відгукнулися на події у суспільстві. Тепер ця організація працює з переселенцями та населенням у зоні АТО. «Ми розуміли: якщо є така велика кількість людей в одному місці, є політичне загострення і можливий соціальний конфлікт, то там має бути й психолог. Коли вийшли на Майдан, то тільки переконалися: ми потрібні. Там були всі можливі стани – знервовані, налякані, агресивні, – каже психолог Дніпропетровської філії організації Олена Подолян. – У березні після всіх трагічних подій ми чергували на Майдані регулярно. Згодом усвідомили, що маємо інституалізуватися, бо потрібно було працювати з військовими, примирювати дві частини суспільства. У Національній гвардії є і люди з міліції, і добровольці. Тобто люди, які на Майдані стояли по різні сторони барикад». Вже давно психологи з Майдану потихеньку «перекочували» в зону АТО. Волонтерські організації також мають фахівців для психологічної допомоги військовим, що повернулися зі Сходу, але цих спеціалістів критично мало. Волонтери влаштували власні курси, де готують людей, що допомагають реабілітуватися військовим після воєнних дій. «Волонтери платять за професійні курси самостійно. Кожен вкладає стільки, скільки може. Кваліфікованих спеціалістів не вистачає катастрофічно, а допомога потрібна всюди. З кожним днем все більше й більше… З тих, хто допомагав на Майдані, не всі поїхали в зону АТО, багато людей залишилося в Києві і допомагають проходити курс післявоєнної реабілітації», – говорить Тіана Дюрер, волонтер.

Бомба уповільненої дії

Первинні симптоми посттравматичного розладу більше схожі на звичайну депресію. «Це нав’язливі яскраві спогади, часто повторювані у снах, постійне відчуття тривоги, дратівливості, підвищена чутливість до інших подій, які нагадують пережитий стрес, – каже заступник головного лікаря Київської психіатричної лікарні імені Павлова Михайло Ігнатов. – Це спалахи гніву, зниження концентрації уваги, а також почастішання серцебиття, підвищення артеріального тиску». «Якщо говорити про класичний розлад, то в найбільш ранні періоди – до півтора місяця – ними страждає невелика кількість військовослужбовців, – говорить Олена Хаустова, провідний співробітник Науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України. – А оскільки перебороти травматичну ситуацію досить складно, надалі кількість людей, у яких формується синдром, збільшується. Ми зараз перебуваємо в ранньому посттравматичному періоді або навіть усередині нього. І процес продовжує йти». Повернення солдата з війни – це щастя, але водночас і стрес для всієї родини. Чоловік обіймає дружину, дітей, сам, як дитина, лине назустріч мамі. Але потім раптом замикається в собі, шукає усамітнення в іншій кімнаті або прагне зовсім піти з дому.

Не тому, що став черствим, а тому, що після бомбардувань інстинктивно шукає притулку. Навіть від тих, від кого насправді чекає розради. «Вони знають, що це мама, це дружина, це діти, але родинні почуття придушуються тривожними переживаннями, які виходять на перший план. Якщо відповісти нерозумінням, зміни, що відбулися на війні з людиною, можуть вплинути на майбутнє всієї родини, - говорить Олена Хаустова. – У тому й біда, що родичі на такі зміни реагують безпорадністю, люттю, відчаєм, почуттям провини. Наскільки вони зуміють з цими емоціями та почуттями впоратися, залежить від їх психологічної підготовки і здібності притримати свої реакції. У підсумку починаються конфлікти, що тягнуть серйозні проблеми – аж до розлучень, пошуку віддушини в алкоголі, підвищеної агресії до всіх оточуючих, – говорить психолог. Фахівці наполягають: психологічну допомогу повинні отримувати не тільки військовослужбовці, а й їхні родичі.

Моя хата скраю

Звичайно, ми можемо вважати, що, якщо наших близьких і друзів не мобілізували, то після закінчення війни нас не хвилюватимуть її наслідки. Але це зовсім не так. «Якщо згадати той же Афганістан, то, за статистикою, 90% сімей розвалилися саме після війни! – розповідає Оксана Бельська, психолог, що працює у зоні АТО. – Вони приїжджають іншими, чужими. А якщо ми всі не схаменемося, то суспільство отримає злочинців. Сьогодні «на руках» дуже багато неврахованої зброї, що «йде в народ» «своїми каналами». І пізніше, коли все закінчиться, проявиться алкоголізм, наркоманія і ще багато того, до чого схилятимуться учасники АТО, щоб зняти стрес. І як результат ми матимемо масу постраждалого мирного населення. Яким чином можуть допомогти люди без спеціальної освіти? Це просто – було б бажання. Наприклад, морально підтримати дружину, чий чоловік в АТО, сказати їхньому маленькому синові, який його батько герой. Це може зробити навіть класний керівник, – радить Оксана Бельська. Часто такі сім’ї залишаються з цими проблемами сам-на-сам». А от чого не можна робити ні в якому разі, аби не погіршити ситуацію: «Розпитувати та бути директивними, давати поради, – вважає Катерина Проноза, яка працює з подібними випадками ще з Майдану, а з початком АТО стала консультантом у військових госпіталях. – Неприйнятні позиції: «самі винні», «на все воля Божа», «раз ти повернувся, значить можеш». Якщо боєць знаходиться у стані переживання травматичного досвіду, то краще просто бути поряд. Якщо захоче говорити – нехай виговориться. Якщо людина втратила кінцівки, то дуже ефективною є арт-терапія. А ще важливо, щоб цей чоловік періодично знаходився в колі таких, як він сам, тобто потрібно інтегрувати його в бойове братство. Тоді він поступово прийме світ і знову зануриться в соціум».

Анна Дрофа

«РІЙ»

41

38

ь

«РІЙ»

о г о т

Фото з сайт antihiv.com

д ь

д

ь

о

г

о

т

ь

Уся інформація про вірус імунодефіциту людини, яку ми отримували в школі, по телебаченню, у газетах чи журналах створила певну картину в нашій свідомості стосовно цієї проблеми. Але вона не завжди така, якою є насправді. ВІЛ – це не смерть, це лише ряд певних правил, яких потрібно дотримуватись. І цей факт має бути донесеним до кожної людини. Центр по роботі з дітьми та підлітками, які живуть з цією проблемою, доброзичливо відкрив мені свої двері і впустив у свій, нібито окремий, світ. Щиро кажучи, моє уявлення стосовно приміщення закладу, екстер’єру будівлі зовсім не відповідало тому, що я побачила насправді. Це дуже акуратне невиличке приміщення, зовні розмальоване барвистими кольорами; всередені все досить, компактно, але відчувається затишна атмосфера. Перше, що привернуло мою увагу – назва центру: «Київський правобережний цетр для дітей та підлітків», тобто в назві була відсутня частина тексту про те, що ці діти живуть з ВІЛ. Пізніше директор центру Людмила Олександрівна Пілявська пояснила мені, що цей на перший погляд малозначущий момент насправді відображає головну мету закладу – допомогти дітям та підліткам відчувати себе рівними поруч із іншими людьми, бути більш впевненими і щасливими. Людмило Олександрівно, коли відкрився центр? Які роботи тут проводяться? “Київське міське відділення мережі ЛЖВ” (Люди, що живуть з ВІЛ, примітка автора) і “Київський міській центр соціальних служб для сім’ї , дітей та молоді” створювали проект допомоги сім‘ям, яких торкнулась проблема ВІЛ. Проект створювався на базі соціальної служби. У 2007 році було прийнято рішення щодо створення окремих центрів, це був всеукраїнський рух; По всій Україні було відкрито 7 таких центрів. Наш головний клієнт – це дитина. Поліпшити якість її життя, розвитку, зробити її трохи щасливішою дуже важливо для нас. Ми так само проводимо роботи з мамами та сім’ями, чиї діти чекають на підтвердження діагнозу. Сенс подібних заходів у причетності тих людей, які зіткнулися з проблемою ВІЛ, до соціального життя, сенс зробити їх більш впевненими у собі, навчити їх не боятися свого статусу та оцінки оточуючих.

крет у тому, що діти малюють серцем. Пізніше ці роботи були представлені у “Мистецькому арсеналі” в рамках мистецького проекту “Укроп”. Наша вистава мала назву “Розмальовка для дорослих”. На основі дитячих малюнків художники створили розмальовку на великому полотні, а дорослі це розфарбовували. Сенс полягав у подоланні стереотипів, бо не маючи можливості вийти за рамки розмальовки доросла людина нібито намагається їх подолати. Так само вона поводить себе стосовно тих, у кого є проблема ВІЛ, і вона повинна подолати у собі цю проблему. Один з аспектів даної програми – збирання грошей, крім цього, ті роботи, які зробили діти та дорослі, будуть продаватися, і на отримані кошти діти нашого центру поїдуть до дитячого скаутського табору “Зимова казка”. У своїй роботі ми прагнемо об’єднувати різіні форми, методи, техніки для того, щоб покращити життя людей, яких торкнулась проблема ВІЛ, а скаутинг – одна із виховних організацій, методика якої – виховувати через дію.

Скільки людей обслуговується у вашому центрі? З 2008 року приблизно 2000 людей були клієнтами нашого центру. На сьогоднішній день у нас обслуговується 376 осіб, з них 236 – це діти (62 від 0 до 1,5 років та 174 – від 1,5 до 17 років), які чекають на підтвердження свого статусу. Всі без винятку діти, що обслуговуються у нас, народжені від ВІЛ-позитивних мам, але не всі з них мають ВІЛ-позитивний статус. Всього в Києві за останньою статистикою налічують 176 дітей з підтвердженим ВІЛ статусом і 530 дітей, які чекають на підтвердження або зняття діагнозу.

Як ви оцінюєте активність медіа щодо цієї проблеми? Що вас дратує і які пропозиції ви би внесли? Якщо до цього ми говорили про конктретну статистику, то зараз, висловлюючи свою власну думку, хочу підкреслити те, що загальна тенденція в масмедіа – це згадати про ВІЛ тільки два рази на рік: у травні місяці, коли проходить день пам’яті загиблих від СНІДу, та першого грудня, у Всесвітній день боротьби зі СНІДом. До того ж тон цих інформаційних посилів неглибокий, все, що може масмедіа, – налякати населення ще більше. У людей ще з 80-х років залишилося це шаблонне кліше: «СНІДсмерть», і воно проявляється нібито тільки в аспектах певних маргінальних груп. Але насправді все інакше. Ця проблема давно вийшла за рамки і може бути загрозою будь-яким нормальним гетеросексуальним стосункам, які не причетні до наркотиків і сексбізнесу, наприклад. Або тема дітей, які народжені ВІЛ-позитивними мамами. У звичайних обивателів не сформоване уявлення про передачу ВІЛ. Є чіткі критерії того, як передається ВІЛ, і це не так просто, як здається. Для цього мають бути спеціальні, зрозумілі людям соціальні реклами, невеликі ролики або фільми, розраховані не тільки на вузьке коло людей, а на всіх. Для того, щоб люди не боялися, ця інформація повинна бути на слуху, і вона дуже проста. А наше ЗМІ дає її дозовано пару разів на рік, до того ж у страхітливій манері. Таких інфекційних захворювань можна мінімум 40 назвати відразу, але чомусь на ВІЛ поставили це клеймо соціально-неблагонадійних людей, яке давно пора зняти. Треба це змінювати. І тому повинні бути журналісти, які розуміють те, що вони говорять, які зможуть прийняти цю проблему, пропустити через себе і тільки після цього висвітлювати масам.

З якими проблемами зіштовхуються люди, які живуть з ВІЛ? ВІЛ припускає довічне лікування, але таких хвороб багато. Поки що проблеми ВІЛ-позитивних людей специфічні. Ось коли наше суспільство за допомогою інформаційної атаки вбере в себе, що ВІЛ – це лише ряд правил, яких потрібно дотримуватися протягом всього життя, тоді й проблем стане набагато менше. З ВІЛ можна жити якісно і активно. А робота соціального психолога, до речі, полягає саме в тому, щоб правильно донести інформацію про користь препаратів, соцпрацівник допомагає побороти особистий страх. Чи були якісь особливі заходи, що проводив ваш центр? Разом із громадською органіацією “Здорове Людство” ми проводили серію арт-терапевтичних майстер-класів для дітей від 5 до 15 років. Упродовж шести тижнів діти приходили до центру та виконували певні завдання разом із художником, який проводив для них майтер-клас з малювання. Діти відображали свої емоції на папері. До речі, вийшли чудові роботи, мабуть, се-

Олександра Малкова

«РІЙ»

39

д

ь

о

г

о

т

ь

У Києві, як і в будь-якому іншому мегаполісі, кількість ДТП щороку збільшується. Особливого резонансу набувають ті випадки, коли гинуть звичайні невинні пішоходи, які переходять дорогу у визначених для цього місцях.

36

«РІЙ»

розганятися. Але стан дівчини свідчив про те, що водій їхав з дуже високою швидкістю. 17 днів Оля була у коматозному стані з численними травмами, але лікарям так і не вдалося її врятувати. Життя обірвалося, а нахаба втік. Уже впродовж півроку доля автівки й людини за її кермом невідома. На превеликий жаль, історія, що сталася з юною дівчиною, не є унікальною. Лише за останні півроку в столиці збільшилися випадки, коли водії кидають своїх жертв на дорогах та зникають. Наприклад, 8 липня ну вулиці Луначарського, 24 «Форд Таурус» збив чоловіка; 23 червня у провулку Політехнічному, 1/33 водій на невстановленій автівці збив жінку; 5 червня на перехресті

Фото з сайту throughthehayes.com

– Протягом усього 2014 року ми спостерігаємо збільшення кількості загиблих у ДТП на 10%, - повідомив заступник начальника Департаменту ДАІ МВС України Сергій Будник. Моторошна цифра. Але найбільше шокує та обурює людей те, що водії-винуватці нахабно тікають із місця дорожньо-транспортної пригоди. Увечері 25 червня 17-чна Ольга йшла звичною для себе дорогою від станції метро «Лівобережна» додому. Та сталася трагедія - дівчину збила машина. Перехід знаходиться на вулиці Луначарського, яка переходить у Броварський проспект у бік мосту Метро. За всіма правилами, там категорично не можна

д

ь

о

провулку Карельского та вулиці Червоногвардійської через порушення правил дорожнього руху мотоциклістом постраждав хлопець. Існують інші приклади, коли винуватці відомі, але їх такими не визнають або й відверто покривають. Зокрема, 9 травня 2014 року світла AUDI Q7 у Новобіличах збила насмерть 7-річну Вероніку. Дівчинка з мамою і старшим братом переходили дорогу на переході. Автівка на величезній швидкості вдарила дитину і, не зупиняючись, помчала геть. Батько Вероніки, Сергій Гусар, звинувачує міліцію у бездіяльності, оскільки він напевно знає і номер машини, і водія, який є співробітником СБУ і родичем народного депутата, але на усі запити потерпілого правоохоронці відповідають одне: «Ведеться слідство». Висновок на поверхні: після революції гідності в Україні й досі буяє корупція. Очевидно, справи з вищеописаних ситуацій покладено «далеко в стіл». Боляче усвідомлювати, що люди фактично безсильні перед системою. Має змінитися не одне покоління, аби хабарництво раз і назавжди загинуло в лавах ДАІ та інших держструктурах.

г

о

т

ь

– Такі ж сюжети, як у Франкових творах - та ж кричуща брехня в судах, міліції та безправ’я простих людей. Невже і далі людьми будуть нехтувати, просто їх не бачити і не чути! Потрібно всім підтримувати один одного, єднатися, гуртуватися у своїх вимогах до влади, - коментує стан правового свавілля Іван Парасюк, читач блогу «Обозреватель». На жаль, не завжди причинами небажаних наїздів на пішоходів є порушення водіями правил дорожнього руху. У неналежному стані знаходиться чимало місць, визначених для переходу дороги. Зокрема, кричущою є необхідність встановлення світлофорів, «лежачих поліцейських» та елементарне перефарбування «зебри». Отже, потрібно покладатися лише на себе. При переході дороги треба до останнього впевнитися, що машина зупинилася. Краще не слухати музику на повній гучності, не відволікатися на екран гаджета та уважно дивитися навкруги. Адже кожна наша дія може вплинути на майбутнє життя. Усе залежить від власного вибору, чи не так?

Владислава Грубич

«РІЙ»

37

34

ь

«РІЙ»

о г о т

Фото з сайту peopleinwhite.com

д ь

д

ь

о

г

о

т

ь

«Не плач, бо я зараз начну плакать!» – речення, яке найчастіше повторюють в Олександрівській лікарні міста Києва. Це отоларингологічне відділення, болю тут менше, ніж у всіх інших корпусах. Однак сльози все одно проливаються щодня. Хтось втомився дивитись у стелю, у когось від нескінченних уколів болять сідниці, до когось не прийшли відвідувачі. Це місце, де час і простір завмирають, шурхотять газети і дзвонять телефони. Де кожен вмудряється за кілька днів переосмислити своє життя.

1. Перші труднощі

«Лікарня – то не санаторій, процедура не із лучших», – каже щойно прибула бабуся Галя. Новеньку одразу вводять у курс справи: «Холодно, годують погано, отам-он у нас чайник, на підвіконні – імпровізований холодильник». Усі потрапляють сюди раптово. «Я думала, що воно прекратиться, а воно кап-кап кров’ю з носа...» – так починає свою історію Ліда, жінка років шістдесяти з великим марлевим тампоном на носі. «А я прийшла на роботу і втратила свідомість», – тихо говорить Ілона, молода дівчина, щойно після операції на горлі. Лікарняна палата – це середовище, де людей відрізняє хіба що історія хвороби, але є і дещо, що об’єднує – бажання якнайшвидше поїхати додому. У палаті холодно, вікна заклеєні скотчем, батареї потужно гріють хіба що стіну збоку, гаряча вода з сьомої до дев’ятої вечора. Але чомусь усім байдуже, бо головне у лікарні – це очікування людей, які приходять з кілограмами мандаринок та апельсиновим соком. Весь день, від шостої ранку, коли роблять перші уколи, до десятої вечора, коли більшість засинають, кожен думає лише про одне: «Чи хвилює когось, що я тут?»

2. Адаптація

Розмовляти треба, щоб не здуріти. «А який канал найправдіший? Бо я оце лягаю і ввечері хочу знать, що трапилось. А не знаю, кому мона довірять...» – допитлива Галя запитує сусідку-журналістку. «2014 – то рік огненного дракона: довкола одні нещастя. Найбільша кількість розлучень, Майдан, війна... Страшно мені», – шепоче Аліна, банкір за професією та завзята фанатка Кіркорова. «Поглянь на мого онучка, такий бовдур. Нічого не вчить, зате на гітарі гарно грає. Оце він у першому класі, а це вже у п’ятому. Туто костюмчик новенький...», – каже Марина, вчителька молодших класів з гайморитом. За час перебування в одній палаті можна дізнатись багато про тих, хто роздивляється ту ж стелю, що і ти. Галя чекає дзвінків від онуків, Аліна зачитується книгою «50 відтінків сірого», а Марина постійно каже, що кине свого чоловіка, бо той ніяк не прийде відвідати. Чотири людини постійно перемовляються, допоки «слабка ланка» не захропить.

3. День за днем

Щодня повз вікна тривожно блимають «швидкі». Синьо-червоні мигалки примушують прокидатись, думати про те, що хворих знову більше. Когось виписують, і він з високо піднятою головою і тремтячими ногами виходить на вулицю, а хтось ледь живий застеляє собі нове ліжко. «Твердо, але хоть не гамак». Пекучі уколи змінюються несмачними таблетками, вівсянка на молоці змінює вівсянку на воді. Але усе набуває зовсім іншого значення, коли до тебе приходить ХТОСЬ. Сьогодні до Марини завітали двоє маленьких учнів з батьками. Вони скучили за улюбленою вчителькою і принесли свої малюнки. Дитяче «Виздоровлюйтешвидшебудьласка» примушує її плакати і ще довго розповідати, як вона любить свою роботу. А вчора до Галі приходили онуки. Вони довго човгали до ліжка, втопивши ноги у синіх бахілах, а потім наскочили на бабусю, поки та ще спала. Переляк змінився щастям, і майже одразу поступився місцем бажанню нагодувати. «Отам-он на підоконні стоять мандаринки». А до Аліни приходить у гості лише доставка «Пузата Хата». Тоді вона по-діловому розкаладає суп і салат, виделку, ложку, чашку... І самотньо приступає до їжі.

4. Звуження світу

«А що там, на четвертому поверсі?», – якось поставила питання одна з сусідок. А й справді, на першому – вихід, на другому – палати, на третьому – маніпуляційні кабінети. Світ кожного обмежується тепер двома поверхами. А якщо точніше – то палатою, коридором, і одним кабінетом. Приємним різноманіттям стають медсестри та лікарі, що чергуються по змінах. «Як не колеш, все одно кусається», – говорить старенька медсестра з тремтячими руками, коли хтось мружиться від болю. А молода руда асистентка завжди розмовлятиме з тобою про навчання. У минулому військовий лікар, вбраний у старі солдатські штані замість лікарняного халату, казатиме: «Засинай на животику, так менш боляче». Впевнена в собі жінка-лікар рішуче робитиме кардіограму і промиватиме носа, але ніяковітиме, коли лише гляне на якогось чоловіка. Ще одна медсестра завжди називатиме пацієнтів по імені, так вона підкреслює свою небайдужість. «Марина Опанасівна, харош кашлять».

5. Судний день

«Я боюсь, що рентген покаже погіршення». «Я боюсь, що скоро повернусь сюди, коли знову болітиме вухо». «Я боюсь перестати чути». «Мені зробили операцію на носі, а якщо шрами залишаться? Обличчя все ж... Я боюсь». У кожного всередині живе свій страх. Дівчинка-новачок біля маніпуляційного кабінету переминає у руках пакетик зі шприцом. Бабуся, що тут вже далеко не вперше, цілує в обидві щоки старого лікаря. «Анночко, не віддавай ти мені ті пляшки з фізрозчином. Постав вдома, воно ж їсти не просить. У січні-лютому все одно побачимось ще не раз». Закохані сидять на холодній лавці побіля кабінету і дивляться фільм на планшеті. Кожен шукає свій затишний куточок, своє місце у цьому мурашнику із завмерлим життям. І усі ми чекаємо того дня, коли нас грітимуть рідні люди, а не лише чай.

6. Надобраніч, хворобливі!

Щовечора, тримаючись за сідниці, усі влягаються у ліжка. Відвідувачі покидають своїх рідних, у палатах зникає запах мандаринок. «Хтось буде чай? Каву? «Молокакао?» З теплими чашками у руках кожен закінчує свій важкий одноманітний день. Завтра рано прокидатись. Але не хочеться розуміти, що аж цілу ніч тобі доведеться провести тут, наодинці зі своїм страхом ніколи не покинути синіх стін. На стелях блимають червоні вогники. Їжа на підвіконні замерзає, а жінки гріються під тонкими ковдрами власним теплом. Хтось починає розмову: «Маю до вас одне питання. Як ви б хотіли померти?» Стає тихо. Лише одна бабуся Галя наважується на відповідь, довго кашляє, а потім каже: «Головне, аби в ліжку. Якщо десь серце здавить, як буду продавати на ринку, я упаду, а ніхто навіть не гляне. Отак і померти поміж мороженої риби?» Спокійно переводить подих і повертається на інший бік. А інші ще довго не можуть заснути, вовтузяться і намагаються придумати собі гідну смерть. Аж поки не засинають неспокійним сном, в якому лікар робить кардіограму рибі.

P.S. «Лікарня не має бути приємним місцем. Вона влаштована так, щоб у людей був мотив сюди більше не повертатись і бути здоровим».

Леся Козуб

«РІЙ»

35

32

Фото Юлії Макоди

«РІЙ»

Д ь о г о т ь Шляхи вирішення недоліків системи

«РІЙ»

33

РІЙ №1 16 грудня