Н герасименко популярна література 2013 by Тарас Цаволик

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Тернопіль ДЖУРА 2010

ББК 84(4Укр)6 Г 37 Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Протокол № 14 від 24 грудня 2009 р. Рецензенти: Ткаченко А. О. — доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Кравченко А. Є. — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Редактор: Лущій С. І. — кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Г 37

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст. Тернопіль: Джура, 2010. — 264 с. ISBN 978–966–185–096–4

Українська белетристика, масова чи популярна проза — явище багато в чому нове, неоднозначне й суперечливе. У монографії оглянуто низку авторитетних зарубіжних концепцій масового мистецтва, простежено історію наукового вивчення проблеми, проведено аналіз явища від його теоретичних обрисів до художніх особливостей української популярної прози 1990–2000-х років. У дослідженні запропонована авторська версія жанрової класифікації української белетристики, спеціальну увагу приділено типології персонажів, сюжетів та деяких специфічних художніх прийомів, характерних для популярної прози. Монографія адресована вчителям, студентам і викладачам вищих навчальних закладів, широкому колу шанувальників сучасної української літератури.

ISBN 978–966–185–096–4

ЗМІСТ Вступ................................................................................................................................... 5

Розділ І Масова література в системі культурного виробництва............................................10 1. 1. Генеза поняття «масова література»: витоки, історія, термінологія.......................................................................................10 1. 2. Визначення, характеристика та функції поняття «масової літератури».............................................................12 1. 3. Передумови виникнення та генеза розвитку поняття «масова література» в Україні: кінець 90-х років..........................23 1. 4. Комерційні проекти масової літератури ....................................................27 1. 5. Сучасні українські видавництва комерційної літератури....................32 1. 6. Літературне споживання (хто що читає?)...................................................40 Розділ ІІ Жанрова різноманітність масової літератури в Україні наприкінці ХХ — початку ХХІ ст...................................60 2. 1. Детектив.........................................................................................................................62 2. 1. 1.Чоловічий детектив.............................................................................................64 2. 1. 2. Жіночий детектив................................................................................................81 2. 1. 3. Ретро-детективи сучасної масової літератури....................................93 2. 2. Жіночий (дамський) любовний роман ........................................................93 2. 2 .2. Межова масова література...........................................................................110

Ніна Герасименко

2. 3. Еротична проза (Юрій Покальчук, Юрій Винничук, Богдан Бойчук, брати Капранови, Люба Клименко, Вікторія Наріжна)............................................................................................................134 2. 4. Пригодницька проза (Василь Шкляр, Юрій Макаров, брати Капранови, Анатолій Дністровий, Леонід Кононович, Олександр Вільчинський, Олеся Галич)..............................................................154 2. 5. Фантастика, фентезі, містика, жахи та переосмислення української міфології, історичні містифікації (Марина та Сергій Дяченки, Яна Дубинянська, Галина Логінова, Марина Соколян, Галина Пагутяк, Дмитро Білий, Василь Кожелянко, Олександр Ірванець, Ївга Веснич, Христина Талан, Олег Шмід, Олександр Шевченко)...................................................................................................163 2. 6 Хуліганська та молодіжна проза: кітч чи постмодернізм? Письменники як «модний» бренд (Лесь Подерв'янський, Сергій Жадан, Сашко Ушкалов, Любко Дереш, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Наталія Сняданко, Ірена Карпа..........................................................................................................................188 2. 7. Мережева література: нова форма чи зміст?..........................................216 2. 8. Сучасна дитяча література...............................................................................233 2. 8. 1. Ознаки масової літератури в творах для дітей та підлітків...........................................................................................................................234 2. 8. 2. Українські автори масової дитячої літератури................................241 Висновки........................................................................................................................251 Література.................................................................................................................258

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Вступ У ХХ столітті внаслідок утворення в державах західного типу так званого «масового суспільства» — особливої форми демократичного ладу, в культурі цих країн виник новий феномен, який дослідники називають масовою або поп-культурою. Масова література, дослідженню якої присвячена дана робота, є частиною масової культури, а тому розвивається та функціонує за законами маскульту. Комерційний успіх є визначальною ознакою цього типу літератури, яка користується популярністю у найширшого кола читачів. Парадоксально, але незважаючи на шалену популярність у споживачів різного віку, рівня освіченості, статків і т.п., продукція поп-культури вважається атрибутом низької чи навіть псевдокультури, а споживати її — ознакою поганого тону. Таке уявлення про масову культуру, і в тому числі літературу, виникло з протиставлення їй культури «справжньої», «високої», тобто елітарної. У чому ж тоді полягає надзвичайна привабливість книжокодноденок, покет-буків, книжок легкого розважального жанру, коміксів, різного роду псевдо-енциклопедій («Все для дівчаток», «Енциклопедія маленької принцеси», «Тварини світу», «100 знаменитих політиків» (художників, науковців...)? Відповідь полягає в особливостях масової культури, яка в сучасному атеїстичному, раціоналістичному світі, де панує некомфортна жорстка конкуренція, божевільний темп життя, екзистенційна самотність людини і т.п., відіграє роль сучасної міфології, на що вказували свого часу Ролан Барт, Клод Леві-Строс, Мірча Еліаде та інші відомі дослідники. Інше питання, яке ми порушуємо в цій роботі, — чи може україномовна сучасна література вважатися масовою з порівняно невеликими тиражами (в середньому 3 тис. екземплярів)? Адже, за однозначним висновком експертів, наша країна є постколоніальною, де мова корінної нації важко позбувається спадщини імперської дискримінації. А масова україномовна література в такому випадку виконує народницько-просвітницьку функцію (утвердження національної

Ніна Герасименко

мови в усіх сферах життя), й не може вважатися засобом перетворення народу на натовп. Різні сегменти масової культури (телебачення, кіноіндустрія, арт, література) часто стають полем різного роду ідеологічних маніпуляцій. У цій роботі ми спробуємо з’ясувати, чи справді українцям з допомогою сучасної популярної літератури насаджують певні культурні установки, і якщо так, то які саме. Масова література вже стала предметом наукового дослідження вже досить давно. Європейські та американські філософи, соціологи, культурологи та літературознавці зверталися до масової культури (і літератури як її складової) ще в першій половині ХХ століття. Серед зарубіжних учених проблематиці масової культури свої праці присвятили Д. Белл, Л. Богарт, Л. Лазарсфельд, Л. Ловенталь, Д. Макдональд, А. Моравіа, Б. Розенберг, Е. ван дер Хааг, Д. Уайт, Е. Шилз (США), Г. Маркузе, Е. Морена, О. Тоффлер, Ж. Фрідман (Франція), Р. Хоггарт, Т. Еліот (Англія), У. Еко, А Грамши (Італія), М. Маклюен (Канада) та ін. Проте системні дослідження масової літератури практично відсутні. У поле уваги вчених потрапляють переважно окремі риси цього феномену. Серед праць зарубіжних дослідників, присвячених саме масовій літературі, можна виділити роботи Г. Хаак та Х. Кесслера (питання політики, культури та державної ідеології), Р. Інгліса (відповідність літератури суспільству, що її продукує,) Б. Берельсона (література та масові комунікації), Дж. Дюбуа (дослідження детективу), Г. Крісманскі (питання фантастики), А. Хаусена (розкол літератури на елітарну та масову), Р. Ескарпі, Ю. Хабермаса, П. Бюргера, П. Бурдьє, Г. Дункана, Р. Барта, Дж. Кавелті та інших. У радянській літературознавчій науці ХХ століття масова культура була об’єктом дослідження у працях Г. К. Ашина, З. І. Гершковича, Т. Г. Голенпольського, В. Л. Глазичева, Я. М. Засурського, О. М. Карцевої, А. В. Кукаркіна, Г. І. Котельової, А. С. Мулярчика, Ю. М. Семенова, М. М. Стрельцова, В. П. Шестакова, Н. А. Яранцевої та ін. Серед авторів, які звертались до досліджень масової літератури епізодично, можна також назвати наукові праці Ю. М. Лотмана, Ц. Тодорова, В. Канторовича, Г. М. Сивоконя, спільну працю В. П. Михальова, В. С. Федорука та Н. А. Яранцевої, В. І. Мільдона, О. В. Білого, В. Б. Шклов-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

ського, Ю. Н. Тинянова, Я. Мукаржевського, А. Н. Пипіна, У. В. Сиповського, О. Н. Веселовського, В. Н. Перетца, М. Н. Сперанського, Б. М. Ейхенбаума та ін. У царині вивчення питання свідомості та психології читача у світлі проблематики масової літератури заслуговують на увагу праці зарубіжних дослідників Р. Інгліса, Б. Берельсона, Д. Макліланда, М. Маклюена, Л. Харапа, П. Лазарсфельда, Р. Ескарпі, Г. Тарда, Г. Лебона, Х. Ортеги-і-Гасета, Х.-Р. Яуса, В. Беньяміна, Р. Барта та ін.; з вітчизняних науковців — праці М. А. Острогорського, Н. К. Михайловського, Б. А. Грушина, А. К. Углєдова, В. І. Толстих, Г. М. Андреєва, Л. П. Буєвої, В. С. Агеєва, В. Г. Асєєва, А. І. Горячевої, робота В. П. Михальова, В. С. Федорука та Н. А. Яранцевої, дослідження Ю. Давидова, М. Г. Макарова, К. К. Платонова, Д. С. Лихачова, В. Д. Буряк, останнім часом — А. М. Лєвідова, О. І. Нікіфорової, Р. І. Попрядухіної, Д. І. Співака, Р. П. Шульги, Я. В. Любивого, Е. Ю. Іншакової, Є. Р. Левіної, І. А. Хрєнова, Є. П. Крупнік та ін. Епізодично масової літератури у зв’язку з іншими феноменами також торкалися І. Тен, П. Ж. Прудон, Ж.-М. Гюйо, Ш. Лало, А. Адорно, П. Лафарг, Ф. Мерінг, У. Фріче, Г. Лукач, Г. Фехнер, Н. Фрай, Х.-Р. Яусс, В. Ізер, В. Беньямін, Г. Г. Гадамер, Р. Барт, М. Еліаде, Р. Вейман, Я. Голосовкер, A. Ф. Лосєв, Є. М. Мелетинський, В. Пропп, С. С. Аверінцев, О. Н. Веселовський, О. М. Фрейденберг та ін. У пострадянських же країнах масове суспільство (а отже, і масова культура) виникли вже після розпаду тоталітарного за своєю суттю Радянського Союзу. Через те зрозумілим і закономірним видається обурення російського фахівця-соціолога Л. Д. Гудкова, який у 1997 р. зазначав: «Погодьтеся — все-таки це дивна наука про літературу, якій не цікаво, яку не хвилюють 97% літературного потоку; те, що називають «літературою» і що читає переважна більшість людей. Може, зведемо всю біологію до метеликів? Сучасні форми літератури (як і культури в цілому) залишаються поза увагою і розумінням філологів...»1 Треба відзначити, що у російському літературознавстві за останні два десятиліття відбулися значні зміни, в результаті яких масова література

1 Гудков Л. Д. Массовая литература как проблема. Для кого? // Новое литературное обозрение. — 1997. — №22. // http://magazines.russ.ru/nlo/1997/22/gudkovp.html

Ніна Герасименко

активно досліджується і осмислюється, розглядається на багатьох рівнях, відбуваються широкі літературні дискусії, представницькі конференції, присвячені саме масовій літературі. Масова література в Україні, порівняно з іншими рівнями (класична література, фольклор та ін.), майже не досліджувалася, хоча початки зацікавлення нею слід віднести ще до кінця ХІХ ст. Якщо на Заході дослідження масової культури активізувалися ще 50–60 років тому, то на українських теренах це питання тільки-но починає осмислюватися на теоретичному рівні, хоча на практиці ми маємо на книжковому ринку величезну кількість літератури, яка потрапляє до цієї категорії й активно пропагується у ЗМІ. Пояснюється це тим, що як явище масова література заявила про себе в Україні лише два десятиліття тому, і її розвиток, становлення і осмислення відбуваються одночасно, тобто цей процес є «живим», а отже й складним для наукового осмислення. А втім, у цьому плані зроблено вже чимало: до спеціального аналізу явища «масової літератури» звертаються дослідники А. Данилюк, О. Левченко, В. Токарева, Н. Міщенко, Т. Гундорова; з епізодичними розвідками виступають Я. Мельник, М. Томенко, І. Лосєв, В. Іщук, О. Волошенюк, В. Лобас, С. Безклубенко, В. Скуратівський, І. Федорова, О. Забужко, О. Микитко, А. Окара та ін. Масова література є частиною масової культури в її сучасному вигляді, тому її дослідження повинно відбуватися лише з урахуванням їхніх зв’язків, тобто дослідження масової літератури неминуче виводить за рамки літературознавства у сферу культурології, психології та соціології. Це явище невіддільне від своїх суспільних функцій, воно обслуговує певний вид свідомості індивіда — масову (повсякденну) свідомість, яка має власні мотиви звернення до мистецтва (позаестетичні та позахудожні) та відповідно специфічні потреби, для задоволення яких і відбувається звернення до масового мистецтва та масової літератури зокрема. Відповідно до цих мотивів та потреб масова література має специфічні функції, які вона й виконує у соціумі. Вони значно різняться від функцій інших типів словесної культури, тому оцінювання масової літератури неможливе за тими ж стандартами, що й літератури «високої» чи фольклору. Звідси випливає необхідність ви-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

роблення окремих критеріїв оцінки масової літератури з огляду на її позахудожнє спрямування. Українська белетристика, масова чи популярна проза — явище багато в чому нове, неоднозначне й суперечливе. Своїх сучасних обрисів воно набуло порівняно недавно під впливом визначальних тенденцій світового літературного процесу. У пропонованій роботі оглянуто низку авторитетних зарубіжних концепцій масового мистецтва, простежено історію наукового вивчення проблеми, проведено аналіз явища від його теоретичних обрисів до художніх особливостей прозових текстів. Увага зосереджена передусім на помітних творах української популярної прози 1990–2000-х років, які сьогодні визначають найбільший кількісно й найрепрезентативніший якісно прозовий масив. У дослідженні запропонована авторська версія жанрової класифікації української белетристики, спеціальну увагу приділено типології персонажів, сюжетів та деяких специфічних художніх прийомів, характерних для популярної прози.

Ніна Герасименко

Розділ І

Масова література в системі культурного виробництва

1.1. Генеза поняття «масова література»: витоки, історія, термінологія Питання про витоки масової літератури досі залишається спірним. Деякі дослідники знаходять її джерела у далекому минулому — в літературі Відродження, середньовіччя і навіть античності. Наприклад, автори статті «Категорії поетики в зміні літературних епох» у зв’язку з поняттям «масова література» згадують старогрецький роман і персидські дастани, східну обрамлену повість і середньовічні житія2. Австрійський філософ і мистецтвознавець А. Хаузер убачав риси «омасовлення» і «стандартизації» в літературі еллінізму, а також у фабльо і новелах італійського Відродження3. Російський дослідник лубкової літератури С. Ю. Баранов відносить формування масової літератури до XVI ст. На думку дослідника, вона виникла «в результаті розшарування і ускладнення культурного життя і покликана задовольняти запити демократичного читача, не підготовленого до сприйняття вершинних зразків художньої творчості»4. Н. Зоркая так само вважає, що масова література не є феноменом лише ХХ ст., а накопичувалася протягом кількох попередніх століть, а ХХ ст. з його технічним арсеналом та ЗМІ лише надало їй небаченого розмаху5. Дійсно, багато літературних явищ античності, Середньовіччя і Відродження, багато популярних жанрів (наприклад, любовнопригодницький роман, що досяг високого розквіту вже в епоху еллі-

2 См.: Аверинцев С. С., Андреев М. Л., Распоров М. Л., Гринцер П. А., Михайлов A. І. Категории поэтики в смене литературных эпох. //Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. — М., 1994. ― С. 18. 3 См.: Hauser A. The Philosophy of Art History. Cleveland; N.-Y., 1963. — P. 349. 4 Баранов С.Ю. Популярная проза XVIII века. //Повести разумные и замысловатые. Популярная проза XVIII века. — М., 1980. ― С. 5. 5 Зоркая Н.М. На рубеже столетий: У истоков массового искусства в России 1900– 1910 годов. — М.: Наука, 1976. — С. 111.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

нізму, рицарський роман) можна розглядати як феномени масового, популярного мистецтва. Проте при такому підході, на думку Я. Мельникова, ігнорується обмеженість розповсюдження подібних явищ, а також той факт, що в ці періоди письмова література не могла бути справді «масовою»: вона, як відомо, була надбанням порівняно невеликого кола освічених людей і довгий час функціонувала головним чином як письмово закріплена «висока традиція», сукупність значущих зразкових текстів, створюваних і оцінюваних здебільшого в середовищі знавців6. А. де Токвіль відзначав, що в античні часи та в епоху середньовіччя «книги були коштовною рідкістю, вони вимагали надзвичайної копіткої праці при їх копіюванні і розповсюджувалися з великими затратами. Ці обставини привели до того, що схильність і звичка до літературних занять були у вузького кола людей, що утворили щось на зразок маленької літературної аристократії всередині всієї політичної аристократії»7. Крім того, згідно з нашою концепцією, лише поява масового суспільства дозволяє говорити про масове мистецтво з його необхідними атрибутами — комерціалізацією, ідеологізацією, політизацією, еротизацією та ін., відповідно справжня масова література виникла тоді, коли, по-перше, більшість населення отримала змогу навчитися читати, по-друге, здобула можливість купувати літературну продукцію, а по-третє, літературна продукція почала обслуговувати масовий рівень свідомості (наприклад, класику за радянських часів не можна вважати масовою літературою, незважаючи на величезні тиражі та продаж «у навантаження» до інших книжок). У різний час у різних країнах Європи, починаючи принаймні з другої четверті XIX ст., до масової літератури відносять мелодраму і авантюрний (у тому числі авантюрно-історичний) роман, що часто публікується окремими випусками з продовженням (т.зв. роман-фейлетон); кримінальний (поліцейський) роман або пізніше детектив; наукову (science-fiction) і напівказкову (fantasy) фантастику; вестерн і любовний (дамський, жіночий, рожевий) роман; фото– і кіноромани, а також 6 7

Мельников Я.Г. Массовая литература //http://eressea.ru/library/index.shtm Токвиль А. де. Демократия в Америке. — М., 1994. ― С. 356.

Ніна Герасименко

такий пов’язаний із побутом і життєвим устроєм різновид лірики, як «побутова пісня». До всіх них також застосовуються найменування ринкової або «дешевої» словесності, «белетристики», кітчу і, нарешті, грубо-оцінний ярлик «читво» («непотріб»). Названі типи літературних текстів у переважній більшості належать до нових жанрів, відсутніх у традиційних нормативних поетиках від Аристотеля до Буало. Власне, таким є і найпоширеніший серед читачів XIX–XX ст. оповідний жанр роману (roman, novel).

1.2. Визначення, характеристика та функції поняття «масової літератури» а) Масова література як літературний «низ» в опозиції «високе-низьке» (елітарне-масове) Найчастіше дослідники протиставляють літературу «масову» й «елітарну». Ця тенденція — визначати масову літературу як літературний «низ» — одна з найдавніших і походить від класицистично орієнтованих теорій, нормативних поетик, які різко протиставляли жанри серйозні, канонічні і неканонічні, народно-сміхові. Відповідно канонічні жанри належать до високої «елітарної» літератури, а народні, сміхові — до «низу» тобто масової літератури. Б. Дубін вважає, що сам розкол літератури на «елітарну» і «масову» є феноменом лише новітнього часу. Таке протиставлення є свідченням переходу найбільших західноєвропейських країн до індустріального, а потім — постіндустріального стану («масового суспільства»), вираженням суспільної динаміки, невід’ємного від неї соціального і культурного розшарування. «Масовою» література може стати лише в суспільствах, де значна, якщо не переважна частина населення отримала освіту і вміє читати, — тобто тільки після європейських освітніх революцій XIX ст. і лише за відсутності жорстких соціальних перегородок, в умовах інтенсивної мобільності населення, його масової міграції у великі промислові центри, при кардинальних змінах стилю життя, — тобто знову-таки протягом XIX ст., якщо говорити про Європу8.

8 Дубин Б. Что такое массовая литература? Раскол словесности — феномен новейшего времени.// Электронная версия «НГ» (ЭВНГ). Номер 019 от 20 ноября 1997 г., четверг. http://www.uni-potsdam.de/u/slavistik/zarchiv/1197wk/kk019-31.htm

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

У Російській імперії до питання про існування двох літератур зверталися так само активно. Наприклад, у журналі «Отечественные записки» 1873 року невідомий автор статті «Нечто о литературной промышленности нашего века» пише: «Існує дві літератури — одна бореться з невіглаством, інша живе його коштом. Але така література не може мати постійного та визначеного типу, оскільки, пристосовуючись до духу століття, до панівних принципів, вона постійно змінюється, кожного разу являючи інший характер»9. С. Оболенська докладно розглядає (на українському матеріалі) ставлення передових людей з освічених прошарків до «народного читання» — з 40-х рр. XIX сторіччя починаються перші спроби створити спеціальні журнали «для народу»10. Але саме відтоді спостерігається «культурна різниця» у читанні — абсолютно різне сприйняття книг «читачами з народу» та інтелігентними «просвітниками». Лубкова література виявляється непереможною за цікавістю для селян та робітників, а класику вони сприймають абсолютно неадекватно (звичайно, з погляду просвітян). Загалом у Росії дослідження масової літератури мали місце до революції 1917 року і нетривалий час після неї. Інтерес до масової літератури (на думку Ю. Лотмана, викладену у його широкому огляді цього питання11) виник у російському класичному літературознавстві як протидія романтичній традиції вивчення «великих» письменників, ізольованих від епохи і протиставлених їй. О. Веселовський писав, що «таємних пружин історичного процесу слід було шукати... у народному житті»12. Такий підхід, що виявився в працях А. Пипіна, У. Сиповського, О. Веселовського, а пізніше — В. Перетца, М. Сперанського і багатьох інших дослідників, обумовив інтерес до низової і масової літератури. 9 Нечто о литературной промышленности нашего века. // Отечественные записки. — 1873. — №6. — с. 137. // цит. за Кукаркин . Буржуазная массовая культура: Теории. Идеи. Разновидности. Образцы. Техника. Бизнес. /М.: Политиздат, 1985. — С. 27 10 Оболенская С.В. Что читать народу? Крестьянские читатели и интеллигентные просветители в России конца 19 века. // «Самиздат»// http://zhurnal.lib.ru/o/ obolenskaja_s_w/chtenie.shtml 11 див. Лотман Ю. М. О содержании и структуре понятия «художественная література». // Лотман Ю. М. О русской литературе. — СПб.: Искусство-СПБ, 1997.// aptechka.agava.ru/statyi/teoriya/lotman/lotman25.html 12 Там само.

Ніна Герасименко

Маючи виразно демократичний характер як явище ідеологічне, цей підхід, у суто науковому сенсі, був пов’язаний із розширенням кола джерел, що вивчаються, і проникненням в історію літератури методів фольклористики та лінгвістичних прийомів дослідження. Критика, якій піддавався у ряді випадків такий підхід до історії літератури, пов’язана була з тим, що при цьому часто ставився знак рівності між масовістю й історичною значущістю. Значно більш плідним виявилося прагнення низки вчених розглянути взаємодію масового і вершинного полюсів літератури. Саме так було поставлено питання в книзі В. Жирмунського «Байрон і Пушкін», де вимога «широкого вивчення масової літератури епохи» пов’язувалася зі взаємодією її з процесами «високої» літератури. Ряд цікавих спостережень був зроблений Б. М. Ейхенбаумом і В. Б. Шкловським. Одночасно Ю. Н. Тинянов створив струнку теорію, в якій механізм літературної еволюції визначався взаємовпливом і взаємною функціональною зміною «верхнього» і «нижнього» її пластів. Цю теорію варто розглянути докладніше, проте у контексті західного літературознавства — рецептивної естетики та формальної школи. б) Масова література («народна» і «фольклорна») У ХХ столітті народ вийшов на авансцену життя, і люди з низів піднялися на вищі поверхи влади в політиці, економіці, культурі, науці. Проте програм виховання і демократичного розвитку не було, натомість відбувалася стихійна трансформація й інтеграція характеру масової людини в урбаністичну культуру. В суспільстві, а відповідно і в літературознавстві, поширюється думка, що тільки низова, масова, а отже — народна (з погляду високої класики або радикального авангарду), стереотипна за мовою, темами й сюжетними ходами література може слугувати надійним джерелом для адекватного розуміння життя суспільства. Підкреслюючи характер майже конвеєрного виробництва і масовидність адресата такої літератури, в ній бачили сучасний аналог фольклору, міфу, «міського епосу» і намагалися більш-менш автоматично перенести на неї відповідні прийоми аналізу, накопичені етнографією та фольклористикою. Книжки видаються величезними, справді масовими тиражами. У Радянському Союзі поняття «народна література» і поняття «масова література» були синонімічними.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Розглядаючи це питання, С. Зенкін наголошує, що недоречно використовувати термін «фольклор» для позначення «народної» літератури в сучасному суспільстві. Фольклорна словесність володіє власною поетикою і особливими функціями і «модернізується» при входженні в посттрадиційний літературний процес. Ще менш доречно застосовувати його до масової літератури — порівняно нового явища, яке помітно відрізняється від «низової словесності» домодерних суспільств13. Прийнято вважати, що масова література близька до фольклору за принципами побудови. При цьому вказується на стабільність художньої мови, поетику «щасливого фіналу» й багато інших спільних ознак. Проте при цьому істотно підкреслити інше: масова література виникає в суспільстві, що має вже традицію складної «високої» культури нового часу, і виникає саме на основі цієї традиції. На рівні побутування у суспільстві масова і фольклорна традиції мають спільні риси, так само як і в структурній побудові творів. Проте є і принципові відмінності — фольклор майже не надається до комерціалізації, а масова література не перетворюється на фольклор і не живе у народній пам’яті, хоча вони мають спільні функції у суспільстві — соціалізації (цю функцію у сучасному суспільстві майже повністю перебирає на себе масова культура), побудову єдиного смислотвірного поля для масової свідомості. в) Масова література як белетристика Функціонування поняття «белетристика» ускладнюється тим, що у російській літературі белетристика від 1840‑х рр. стала синонімом художньої літератури взагалі, проте часто термін вживається на позначення і масової літератури, найбільш якісної її частини14. Іноді зустрічається і словосполучення «масова белетристика», «література з чорного ходу», «сміттєва література», «бульварне» та «вульгарне» читво. Слово «белетристика» використовується в різних значеннях: у 13 Зенкин С.Н. Введение в литературоведение (теория литературы). // http://www. iek.edu.ru/publish/slcont.htm 14 Литвиненко Н.А. Массовая литература и феномен массового в литературе и культуре: некоторые аспекты. // Вестник УРАО. — 2002. — №1. — С. 10.

Ніна Герасименко

широкому сенсі — художня література (це слововживання нині застаріло); у більш вузькому — оповідна проза. Белетристика розглядається також як ланка масової літератури, а то й ототожнюється з нею. Літературознавчий словник-довідник подає таке означення белетристики: «Белетристика (фр. belles-lettres — красне письменство) — в широкому значенні — твори художньої літератури взагалі, у вужчому — художня проза. Дуже часто белетристикою називають прозу, для якої характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії, що завжди приваблюють широкі кола читачів. У першому значенні термін Белетристика виходить з ужитку. Все частіше в сучасному літературознавстві Белетристика позначає легку, жваву, доступну розповідь про якусь подію чи наукову проблему, відому постать з метою їхньої популяризації. (...) У такому значенні вживається похідний термін белетризація»15. Як бачимо, це означення белетристики не можна цілковито перенести на масову літературу, якою вона є зараз, адже попри спрямованість белетристики на масового читача, вона лише частково виконує основну функцію масової літератури — розважальність. У «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» зазначено: «Основними жанровими настановами белетристики є захопливість та непередбачуваність сюжету, його розважальний характер. Тому в сучасному розумінні термін найчастіше вживається як означення художньої прози для легкого читання, т. зв. масової літератури»16. Проте є інше значення слова: белетристика — це література «другого» ряду, незразкова, некласична, але в той же час має незаперечні достоїнства й принципово відмінна від літературного «низу», тобто становить серединний простір літератури17. На думку В. Халізєва, перспективним є саме додаткове розмежування масової літератури у вузькому сенсі (як літературного низу) і белетристики як серединної області. Белетристика як «серединна» сфера літературної творчості (і в

15 Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І .Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 81–82. 16 Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — С. 64. 17 Хализев В. Е. Теория литературы. — М.: Высшая школа, 1999 // http:// mojabiblioteka.narod.ru/Nauchnaya/Philologiya/Uchebniki/Halizev_V/Teorija_literatury.rar

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

її серйозно-проблемній, і в розважальній гілці) тісно взаємодіє як з «верхом», так і з «низом» літератури. Найбільшою мірою це стосується таких жанрів, як авантюрний роман і роман історичний, детектив і наукова фантастика. Белетристика неоднорідна. В її сфері значущими є перш за все теми творів, що, не маючи художньої масштабності і яскраво вираженої оригінальності, порушують насущні проблеми своєї країни і епохи, відповідають духовним та інтелектуальним запитам сучасників, а іноді й нащадків. Проте існує широкий масив творів, написаних з установкою на розважальність, на легке й бездумне читання. Ця гілка белетристики, хоч і тяжіє до «формульності» й авантюрності, все ж відрізняється від безликої масової продукції. В ній незмінно присутня авторська індивідуальність. Вдумливий читач завжди бачить відмінності між такими авторами, як А. Конан-Дойль, Ж. Сіменон, А. Крісті. Не менше відчутна індивідуальна своєрідність у такому підвиді белетристики, як наукова фантастика: Р. Бредбері неможливо «сплутати» із Ст. Лемом, а І. А. Єфремова — з братами Стругацькими. Твори, які спочатку сприймалися як цікаве читання, можуть, витримавши випробування часом, якоюсь мірою наблизитися до статусу літературної класики. Така, наприклад, доля романів А. Дюма-батька, які, не будучи високими зразками словесного мистецтва, читаються широким колом читачів уже протягом півтора століття. Виділення белетристики як окремої гілки літератури, безумовно, можливе, але це якраз і є той межовий випадок, коли визначення утруднене принципово (про це ми зазначали на початку розділу). Але, мабуть, белетристика вже стає ближчою до класики, вона має автора, має «власну індивідуальність», тому її варто вилучити з царини масової літератури, або принаймні зараховувати до її середнього рівня — «мідл-літератури»18. 18

С. 146.

Таранова А. О. Масова література як соціокультурний феномен. — К. , 2005. —

Ніна Герасименко

г) Інші визначення: тривіальна, схематична, формульна, маргінальна, підлітература, сублітература, паралітература, мідллітература та ін. Уже згадуваний нами «Лексикон...» характеризує масову літературу так: «Масова література (тривіальна література) — від лат. trivium роздоріжжя, вуличне перехрестя) — багатотиражна розважальна та дидактична белетристика, позбавлена естетичної вартості, розрахована на масове споживання її як продукту «індустрії культури». Розвивається і функціонує на основі популярних жанрів (комікс, вестерн, трилер, дайджест, гіньоль та ін)»19. У цьому ж виданні подаються паралельні назви масової літератури — паралітература, сублітература тощо, а також наводиться ієрархія: висока література — розважальна література — масова література. Упорядники «Лексикону...» до масової літератури відносять навіть рекламні ролики, у яких є прозові чи віршовані тексти, цим самим майже відмовляючи масовій літературі у праві на звання літератури як такої. Хоча й вони визнають, що межа між розважальною літературою і тривіальною дуже умовна. Фактично, автор цього визначення — Петро Рихло — сам губиться у своєму розмежуванні, прагненні відокремити масову літературу від розважальної. «Масова література — складний феномен, який важко визначити за допомогою якогось одного критерію чи однієї формули. Однак можна виділити певну систему ознак і принципів, які враховують й характер виробництва, й характер споживання, художній рівень, ідейні та естетичні функції масової літератури. З т. з. виробництва масова література — це серійне, поточне, конвеєрне продукування естетичних вартостей як звичайного ринкового товару»20. І далі: «Кожен, хто спроможний написати поштову листівку, може написати і роман» — ось один із наріжних каменів масової літератури. В діяльності її авторів та видавництв відсутній навіть далекий натяк на визнання творчої природи літературної продукції»21. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — С. 315. 20 Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — С. 316. 21 Там само. 19

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Така неусталеність термінології свідчить, по-перше, про еволюцію явища масової літератури в часі, а по-друге, про те, що масова література, як і масова культура, не є однорідним феноменом. У ній так само виділяється кілька рівнів, хоч і не чітко відокремлених, проте очевидних. Найнижчим є найпримітивніша, «бульварна та вульгарна» частина, далі йде добротна белетристика, а вищим рівнем безумовно є наближена до високої літератури продукція, яка виникає здебільшого в часи постмодерну як результат свідомого зближення високої та масової літератур. Наприклад, Т. Ернст виділяє так звану «поп-літературу» як окреме культурне явище: це лінія розвитку літератури, яка протягом усього ХХ ст. намагалася стерти межу між високою та масовою літературою і з цією метою вводила побутові теми, знижений стиль, «масові» прийоми оповіді, веселість, анархію, грала з попередніми текстами. До цієї гілки автор відносить бітників, дадаїстів, адептів постмодернізму. Зараз ця гілка належить до високої літератури22. Б. Мендель так само зараховує сюди бітників та «чорний гумор» американської літератури і говорить про виникнення на пострадянському просторі аналогічної «нової масової літератури»23. Крім того, на цей рівень часто переходять класичні тексти, які втрачають з плином часу свою актуальність. С. І. Чупринін пропонує термін «мідл-література» і визначає її так: «Тип словесності, стратифікаційно розташований між високою, елітарною та масовою, розважальною літературами, породжений їх динамічною взаємодією, який знімає одвічну опозицію між ними»24. До мідл-літератури на рівних підставах можна віднести як «полегшені» варіанти високої літератури, засвоєння яких не вимагає від читачів особливих духовних і інтелектуальних зусиль, так і ті форми масової літератури, які відрізняються високою якістю виконання та спрямовані не тільки на те, щоб потішити публіку. Подібних поглядів дотримується Е. Ташкова, пропонуючи запро22 Соколова Е. В. Эрнст Т. Поп-литература. // Реферативный журнал. Социальные науки. Отечественная и зарубежная литература. Литературоведение. Серия 7. Литературоведение. М., 2003. — №2. — С. 169. 23 Менцель Б. Что такое популярная литература.// НЛО. — 1999. — №40 (6). ― с. 392. 24 Чупринин С. И. Миддл-литература. //http://magazines.russ.ru/znamia/red/chupr/ book/midllit121.html

Ніна Герасименко

вадити загальне поняття «серединної культури». Дослідниця вважає, що саме «та культура, яка не вимагає титанічних зусиль над питанням «Що він хотів цим сказати?» і в той же час не зводиться до «два притопа, три прихлопа», займає ту нішу, яка відводилася масовій культурі»25. Про те, що високу словесність витісняє зі звичного для неї центрального місця в культурі не комерційна література, а література «прагматична», звернена до «тих, хто перебуває поруч», пише І. Роднянська26. О. Кабаков слушно зазначає з цього приводу: «Стратифікація така: елітарна культура, просто культура, масова культура. Сто років тому був Чехов, був Толстой і був лубок. Все. Зараз простір між високим мистецтвом і лубком об’єктивно розсунувся і заповнився величезною кількістю сходинок, як на ескалаторі — вони відстоять одна від одної, але всі разом рухаються вгору»27. Основними рисами мідл-літератури дослідники вважають: 1) свідому орієнтацію на освітній рівень, інтелектуальні навички та інтереси не кваліфікованої читацької меншини, а «офіс-інтелігенції»; 2) для письменників цього типу характерним є підкорення власне естетичних функцій твору задачам комунікативним, коли поціновується не стільки філософська глибина і багатошаровість художніх сенсів, скільки саме повідомлення і дотепність, сюжетна і композиційна винахідливість, продемонстровані автором при передачі цього повідомлення; 3) загальною межею мідл-літератури можна визнати різною мірою відрефлектовану відмову від так званої мови художньої літератури (з її установкою на стилістичну витонченість і впізнавану авторську індивідуальність) на користь мови нейтральної, яка не створює проблем для розуміння навіть і при швидкому читанні. У мідл-сектор мультилітературного простору тоді потрапляють такі різні автори, як В. Пєлєвін, Л. Уліцька, М. Веллер, Д. Ліпскеров, Б. Акунін, А. Геласімов, Є. Гришковець та ін.

25 Чупринин С. И. Миддл-литература. //http://magazines.russ.ru/znamia/red/chupr/ book/midllit121.html 26 Роднянская И. Гамбургский ежик в тумане. //Новый мир. — 2001. — № 3. // magazines.russ.ru/novyi_mi/2001/3/rodn.html 27 Чупринин С.И. Миддл-литература. //http://magazines.russ.ru/znamia/red/chupr/ book/midllit121.html

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Тобто поняття масової літератури поступово еволюціонує: від «зниженої» літератури до самостійного соціально-культурного утворення. Б. Менцель пропонує розуміти популярну літературу як літературу, бажану для більшості, а не таку, яка виробляється для більшості28. д) Функції масової літератури Таким чином, масова література — це така література, яка користується популярністю у найширшого кола читачів та має яскраво виражений комерційний успіх. Її ознаками є: є захоплюючий яскравий сюжет, наявність шаблонів, напружена інтрига, авантюрність, оцінка подій автором тощо. Така література дуже добре характеризує епоху. Масовій літературі, окрім шаблонності сюжетів, об’єму твору, притаманна конвеєрність. Яскравим прикладом такої конвеєрності є співпраця видавництва «Кальварія» з письменником Василем Кожелянком, коли автор змушений був писати свої романи із нехарактерною для письменника такого рівня швидкістю. Масова література — соціальна. У ній немає сюжетів і обставин, чужих читачеві. Вона підкреслено повчальна і життєствержувальна. Соціальний критицизм — одна з превалюючих рис масової літератури. Масова література спрямована на горизонтальний зріз читачів. Автор не повинен розраховувати на вічність, на те, що його будуть читати нащадки, адже змінюються норми поведінки, орієнтації. Масовій літературі не притаманні жанрова невизначеність, конфліктні характери героїв, руйнація форм, екзистенційність. Ці риси залишаються для елітарної літератури. Дослідники визначають, що найважливішими в сучасному суспільстві є такі функції масової літератури як пізнавальна, естетична та ігрова. 1. Естетична функція. Як відомо, світ будується та розвивається за законами краси. Але в повсякденні вона розпорошена, затемнена прозою життя. Лише письменник за допомогою уяви в своєму творі акумулює красу світу. Навіть явища, цілком протилежні красі, як то образи смерті, руйнування, страждань, жорстокості — мають своє естетичне 28

С. 394.

Менцель Б. Что такое популярная литература.// НЛО. — 1999. — №40 (6). ―

Ніна Герасименко

виправдання, оскільки служать утвердженню добра, любові, досконалості та краси. Художньо відтворюючи життя, письменник виділяє в ньому два протилежні полюси — прекрасне і потворне — і відповідно між ними розділяє життєві явища. 2. Пізнавальна функція. Література пізнає світ емоційнораціонально у формі конкретно-чуттєвих образів (символів). Такі поєднання емоційно-інтуїтивного і раціонального, конкретно-чуттєвого й узагальненого дозволяють через твір масової літератури пізнавати матеріальну дійсність. 3. Ігрова функція. У творах масової літератури ігровий дух виявляється у штучній, упорядкованій за спеціальними правилами ритмізації мови, у зумисному приховуванні смислу, у штучності і красі побудови фрази. У будь-якому творі масової літератури письменник свідомо або несвідомо має на меті створити таку напругу, яка б «зачарувала» читача, тримала його в стані захоплення. Аби передати напругу читачеві, письменник зазвичай кладе в основу свого твору ситуацію боротьби та любові. У переважній більшості випадків центральною темою є суперечка, важке завдання, яке герой має виконати, випробування, які йому треба пройти, перепони, що їх герой повинен подолати. Інша група тем, що викликають напругу, засновується на приховуванні особистості героя. Він виступає інкогніто через те, що свідомо утаємничує свою сутність. За допомогою умовної теоретичної моделі масової літератури, як ми переконані, можна розширити перелік функцій, що можуть бути притаманні твору масової літератури. Проте далеко не всі дослідники визнають право масової літератури мати істотні соціальні функції, зокрема естетичну. Проте, на думку В. Самохвалової, відмовляючи масовій культурі в естетичних якостях, не можна відмовити їй в естетичних функціях29. Дослідниця А. І. Данилюк виділяє три основні типи ставлення до феномену масової культури:30

Самохвалова В.И. Массовый человек как герой и потребитель масскульта. // Массовая культура и массовое искусство: «за и против». — М., 2003. ― С. 188. 30 Данилюк А.І. Масова культура в контексті демократичних перетворень XX століття: Автореф. дис... канд. філол. наук: 09.00.08 / Київський національний ун–т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. — С. 3. 29

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

1. Негативне ставлення (Т. Еліот, Д. Макдональд, Б. Розенберг, Х. Ортега-і-Гасет, Дж. Селдес та ін.); 2. Масова культура як поле для ідеологічного впливу груп, що контролюють засоби масової комунікації (У. Ліпман, М. Мід, А. Шлезінгер, І. Шрамм); 3. Масова культура — явище позитивне, корисне та змістовне (Е. Шилз, Г. Селдез, Д. Уайт, З. Бжезинський, Г. Ганс).

1.3. Передумови виникнення та генеза розвитку поняття «масова література» в Україні: кінець 90-х років Відомий літературознавець Ю. Лотман свого часу зауважував, що масова література необхідна попри її подвійну роль. Вона руйнує літературу, але іноді бере участь у створенні нових структур. До цього слід додати ще одну особливість масової літератури: на її фоні елітарна література виглядає особливо яскраво. Українська масова література (в її сучасному вигляді) своєю появою зобов’язана трьом чинникам: 1. Стагнації книговидавництва в Україні на межі ХХ–ХХІ ст.; 2) тотальному безгрошів’ю читацької аудиторії; 3) появі літературних конкурсів, організаторами яких стали приватні компанії з іноземним капіталом. У кінці ХХ століття з приводу питання масової літератури і літературознавці, і видавці мали спільну позицію. «У сучасній українській літературі майже відсутня оригінальна розважальна белетристика, — писав А. Окара. — Основні течії белетристики підкреслено елітарні — це і пізньорадянська література, що тяжіє до монументального стилю і тому не вписується в сучасний літературний процес (О. Гончар, П. Загребельний), і «химерна» проза шістдесятників — український варіант «магічного» реалізму (В. Шевчук, Ю. Покальчук), і підкреслено постмодерна творчість молодих письменників (Ю. Андрухович)»31. Не набагато більш оптимістично були налаштовані й українські видавці. «Деякі видавці, серед них Петро Мацкевич з «Коронацією слова» чи брати Капранови з «Золотим Бабаєм», вірять і переконують інших, що масова українська література існує. Я хотіла б помилятися, 31 Окара А. М. Записки київської доктора Фауста. // Литературная газета. — 16.06.1997. // http://www.relis.ru/MEDIA/news/lg/texts/0097/29/1302.html

Ніна Герасименко

тому що ці видавці справді заповнюють нішу і створюють прецедент, проте великого зацікавлення на ринку я не бачу, — говорить О. Коваль, президент Форуму видавців у Львові. — Масова література — це велика кількість назв доступних за змістом і ціною книжок «легких» жанрів, виданих масовими (на мою думку, понад 100 тисяч) накладами. В Україні бракує і назв, і накладів. Але в Польщі ситуація теж не краща, виручають переклади тих же російських авторів... У нас їх і перекладати не треба. Можливо, так і залишиться: масові жанри — російською, а українською — безсмертні твори»32. До авторів, які все ж намагалися писати у жанрах масової літератури, у кінці ХХ — на початку ХХІ століття Національна Спілка письменників України ставилася скептично. Причини цього В. Шкляр вбачає у тому, що «анжелік» писати «… набагато важче. Бо, щоб створити динамічну книжку, яку б читали всі, треба вміти Дуже Добре писати»33, а отже, нібито «нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою»34. А. Кокотюха наголошував на тому, що українська масова культура, зокрема література популярних жанрів, переживає інформаційну блокаду з боку «елітних» українських письменників, бо ті «її бояться»35. Крім того, на думку критика, «ситуацію з розвитком популярної літератури в Україні загалом коментують ті, для кого така література чужа». Про перспективи розвитку масової літератури у 1999–2002 навіть не йшлося: «Прагматика сувора річ: маса не українська — україномовної масової літератури в «материковій» Україні не буде ще ціле покоління, а то й більше. (Галичини це не стосується. Там клондайк. Там і треба копати!)» —зазначав П. Куліш36. До його думки долучався кри-

32 Бондар А. Олександра Коваль: «Усі рішення журі — це консенсус суб’єктивних вражень». //Дзеркало Тижня. — № 38 (413). — 5-11.11.2002. //http://www.zn.kiev.ua/ nn/show/413 33 Там само. 34 Дубинянська Я. Василь Шкляр: «Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою» // Дзеркало тижня. — 2003. — № 15 (440)// http://www.zn.kiev.ua/nn/show/440/38279/ 35 Кокотюха А. Чому «елітні» українські письменники ненавидять масову літературу? // Друг читача. — 03.04.2005. //http://www.proza.com.ua/article/1174/ 36 Куліш П. Піврецензії на подвійну книгу. // Література Плюс. — 2001. — № 4 (29). http://www.aup.iatp.org.ua/litplus/lit29.php#7

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

тик і літературознавець Р. Семків: «Українська література перебуває у зоні відчуження. Українська масова література можлива, можливо, лише в Галичині»37. Письменник Василь Шкляр відгукувався більш оптимістично: «Масова література у нас існує лише в зародку, але вже відбувається кількісне нагромадження. Я сиджу в журі конкурсів гостросюжетного роману — йде такий, знаєте, рівний потік, без яскравих фаворитів. Масова література, як я вже казав, у нас не мала традицій, здорового родоводу, і тому вона великою мірою вторинна»38. Проте усвідомлення необхідності розвитку масової української літератури в Україні кінця ХХ–початку ХХІ ст., хоч і слабко, проте звучало: «Масова українська література повинна існувати — без неї не може функціонувати українська культура», — писав другий видавець романів «Коронації слова» О. Бакайчук39. Масова література в нормальних розвинених країнах, на думку А. Кокотюхи, є не лише частиною державної політики та ідеології, а й невід’ємним елементом урбаністичної культури40. Проте уявлення про явище масової літератури радикально змінилося завдяки проведенню Всеукраїнських літературних конкурсів. Завдяки організації таких конкурсів та спонсорській допомозі в Україні в кінці 90-х років було започатковано кілька довготривалих літературно-видавничих проектів. До найвідоміших можна віднести: конкурс видавництва «Смолоскип» (1996, організатор — видавництво на кошти української діаспори), «Золотий Бабай» (1998, конкурс гостросюжетного роману, організатори — Брати Капранови), «Коронація слова» (1999, Конкурс на кращі романи, кіносценарії та п’єси, організатори «Крафт Фудз Україна» та Телеканал «1+1», з 2007 р. — телеканал «Інтер»). До слова, після проведення таких конкурсів в Україні з’явилися імена А. Кокотюхи, І. Роздобудько, М. Гримич, Н. та О. Шевченків, Л. Денисенко, С. Пиркало, М. Соколян, С. Андрухович, С. Жадан та ін. 37 З ірпінських плівок невідомого майора. // Смолоскип. — 2002. — №6. // http:// www.smoloskyp.kiev.ua/docs/bul_05_03.htm#9 38 Там само. 39 Там само. 40 Там само.

Ніна Герасименко

Після оголошення і проведення конкурсів, а головне після виплат великих гонорарів (Перша премія конкурсу «Коронація слова» у жанрі роману — становить 20 000 гривень, а весь гонорарний фонд конкурсу — 120 000 гривень) і появи перших книжок детективів, трилерів, бойовиків, любовних жіночих романів у новому м’якому форматі в Україні спалахнула повальна мода на написання творів масової літератури і участь у різноманітних приватних конкурсах. Стимули, безперечно, були і є донині: фінансова винагорода і видання книжок у напрочуд короткі терміни (особливо порівняно з традиційним державним книговиданням), а також промоція автора у мас-медіа, досвід на той час цілком новий. Данину моді на написання творів масової літератури в Україні в 1999–2009 рр. віддали всі письменники: і метри старшого покоління (П. Загребельний, Ю. Мушкетик, В. Шевчук), і письменники середнього покоління (В. Шкляр, В. Слабчук, С. Батурин, М. Матіос, Ю. Покальчук, В. Даниленко, М. Гримич, І. Роздобудько, В. Кожелянко), і письменники молодшої генерації — С. Жадан, А. Кокотюха, І. Карпа, С. Поваляєва, Л. Денисенко, А. Хома, О. Компанієць та ін. Якщо охарактеризувати стан сучасного українського літературного середовища (авторів і читачів), то можна провести чіткий поділ його на три групи. Перша — захисники класики. Це здебільшого письменники та читачі старшого покоління, які переконані, що лише класичні твори можуть називатися літературою. До класичних вони відносять усе, що було написано до них і за часів їхньої молодості. Так, за їхніми переконаннями, читати Івана Франка чи Лесю Українку — це добре, а от творіння сучасних молодих письменників краще не відкривати. Крім того, тут велику роль відіграв так званий «конфлікт поколінь». Якось так склалося, що раптово ті, хто опинився по той бік пострадянського часу творчості, стали конфліктувати зі старшими (чи навпаки?). Юрій Левада у своїй статті (часопис «Критика», № 10’2003) стверджує: «Саме перенесення на суспільні процеси понятійного апарату, характерного для розгляду «династійної» тяглости, призводить до низки уявних конструкцій, як-от «зміна», «конфлікт», «розрив» поколінь. Свою «часову» зорганізованість (систему зв’язків, що під час зміни «людського матеріялу» забезпечує відтворення основних сус-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

пільних структур, зокрема й нормативно-ціннісної) суспільство завдячує передовсім системі соціяльних інститутів. Відповідно, суспільно значущі переміни пов’язано переважно з трансформаціями цих інститутів. «Поколіннєвий» складник перемін полягає в тому, що одним із їхніх чинників виявляється діяльність порівняно невеликих груп молодих людей, зорієнтованих на нетрадиційні (часто зовнішні) зразки і здатних впливати на елітарні прошарки й атмосферу суспільного життя. «Розрив поколінь», про який зазвичай мовиться, — це, властиво, ціннісний розкол, утілений у протистоянні невеликої, але вагомої групи панівній традиції, системі, ладу. Такий розкол уможливлювали певні обставини соціяльно-історичного розвитку». Друга — прибічники авангарду. До них власне і належать автори елітарної літератури та їхні шанувальники. Третя — творці і споживачі масової літератури. Отож є всі підстави вважати, що на сьогодні ринок масової літератури в Україні активно поповнюється новими іменами авторів і новими творами. Зауважимо і те, що в суспільстві поступово змінилася думка і ставлення до літератури середнього рівня. 1.4. Комерційні проекти масової літератури До найтриваліших комерційних проектів, що розпочалися в кінці 90-х і тривають і досі, належать проведення літературних конкурсів видавництва «Смолоскип», «Золотий Бабай», «Коронація слова». Організатори всіх цих трьох проектів — різні приватні структури, проте механізм проведення — однаковий. Оголошується конкурс, у його оприлюднених умовах зазначаються необхідні жанри, підбирається журі, визначається грошова винагорода конкурсантів. Церемонія нагородження проводиться у формі рекламно-феєричного шоу, висвітлюється у ЗМІ. Далі — видання книжок лауреатів, презентації книжок та розкрутка авторів конкурсних творів. Окрім приватної бізнесструктури, яка надає премії лауреатам, як правило, є ще й другий партнер-організатор — телеканал, а також медіа-підтримка — радіо та газети. Мета присутності такої кількості ЗМІ — якомога більше висвітлення та популяризація етапів конкурсу. Один із перших таких проектів започаткувало видавництво «Смо-

Ніна Герасименко

лоскип», фінансоване українською діаспорою. Поява «Смолоскипу» на початку дев’яностих сприяла відкриттю цілої низки письменників. Проект передбачав проведення мистецьких семінарів та щорічних конкурсів. Щоб уникнути необхідності вибирати поміж відомими письменниками й початківцями, організатори встановили вікові обмеження. Видавництво також публікувало кращі ненагороджені твори, надіслані на конкурс, в антологіях та збірниках. Журі відмовилося розглядати, а видавництво публікувати твори, які: 1. носять антиукраїнський характер; 2. мають антирелігійне, шовіністичне чи антисемітське спрямування; 3. порнографічні твори, а також ті, в яких вживається ненормативна лексика. Таким чином, видавці забезпечили собі певну авдиторію, яка рік за роком приїздила на семінари, подавала на конкурс твори, отримувала стипендії. Грант реалізовувався, книги видавалися, хоча рівня високої якості посеред них майже не було. На сьогодні цей проект має для читача більше ознайомлювальний характер, аніж естетичний. Перевага такого проекту була в тому, що видавалися дуже дешеві книги, а на семінарах ці книги взагалі роздавалися безкоштовно. Але з іншого боку — рівень якості видань не сприяв зацікавленню читачівпокупців. Проте «Смолоскип» «відкрив» чимало письменників, які зараз успішно продовжують письменницьку діяльність й зовсім не кремпуються з того, що починали із цього конкурсу. Серед них чимало поетів, є й прозаїки, які доволі популярні сьогодні. Наприклад, Андрій Кокотюха, Світлана Пиркало, Марина Соколян, Іван Андрусяк, Софія Андрухович, Сергій Жадан (який стартував у «Смолоскипі» як поет). Щодо двох останніх, то їхня творчість розрахована на «свого читача». А ось Андрій Кокотюха й Світлана Пиркало були і залишились «широкомасштабними» письменниками. Ще один конкурс і комерційний проект — «Золотий Бабай», започаткований братами Капрановими як Всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману 1999 р. Тоді ж було створено журі, до складу якого увійшли Микола Жулинський, Юрій Макаров, Анатолій Дімаров. Головою журі став відомий український письменник Павло Загребельний. Вже перший конкурс приніс українському читачеві 7 книжок. Пе-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

реможцями дебютного «Золотого Бабая» стали «Ключ» Василя Шкляра, «Двоє в чужому домі» Тимура Литовченка, «Ловці чарівного вітру» Наталі Лапіної та Світлани Горбань, «Потворні ляльки» Олександра Винокурова, «Наяда» Мар’яни Юхно, «Охоронець» Романа Левешка, «Повернення сентиментального гангстера» Андрія Кокотюхи. З усіх цих книг найвідомішою стала «Ключ» Василя Шкляра, яка й здобула Гран-прі на конкурсі. Другий «Золотий Бабай» був більш прагматичним, оскільки організатори не оголошували пошук нових талантів, провели конкурс книжок, що вже видані та продаються. Тобто відбувся перехід від просто масової літератури до масової якісної літератури. Твори повинні були пройти «чотири етапи» відбору. Перший — оцінка професійного журі, яке знову очолив Павло Загребельний. Другий — оцінка журналістського журі, а також голосування читачів, для яких у місцях продажу книжок були скриньки для голосування, і голосування на сайті братів Капранових та рейтинґів за результатами продажу книг. Загальна оцінка виводилася з чотирьох. Книжки лавреатів конкурсу вийшли у видавництві «Зелений пес», яке належить братам Капрановим. На цей раз переможцями стали Леонід Кононович із творами «Я, зомбі» та «Кінець світу призначено на завтра», Дана Дідковська з романом «Татова доня», Олексій Волков із твором «Виконавець», Тетяна Парнюк із «Заповітом прадіда», Роксана Гедеон із твором «Адель» та Олександр Винокуров із «Сучими дітьми». Брати Дмитро та Віталій Капранови започаткували не лише «Золотого Бабая». У 1998 році в Києві вони заснували продюсерську агенцію «Зелений Пес». Головною метою агенції, як стверджують її власники, є організація літературного та видавничого процесу в Україні. Сьогодні у складі агенції працюють: — видавництво «Зелений Пес», яке спеціалізується на українській художній літературі. Основні серії видавництва — «Алфізика» (українська фантастика), «Під партою» (книжки для підлітків, рекомендовані для читання «під партою»), «Мелодії серця» (жіночий роман), «Золотий Бабай» (український детектив та трилер); — літературний журнал «Роман-Газета», виходить 4 рази на рік;

Ніна Герасименко

— каталог книжок-поштою «Книгоноша», єдиний спеціалізований торгівець українськими книжками; — кінофестиваль «Відкрита ніч». Серія «Алфізика» видавництва «Зелений пес» — це серія української фантастики. Книги цієї серії — типові для масового читва: маленький, зручний формат, характерною особливістю є барвиста обкладинка й «зрізаний» верхній кут книги. В «Алфізиці» сьогодні представлено вже чимало творів. Серед них — «Янголятко в кутих черевиках» та «Янголятко в кутих черевиках — 2» Генечки Ворзельської, «Правила гри» та «Бісова душа» Володимира Арєнєва, «Я, Володар…» та «Чужий світ» Олександра Левченка, «Три життя про запас» Радія Радутного, «Казки для бабусі» Іллі Хоменка, Володимира Фоменка, «Сутінки великих» Олега і Валентина Авраменків. У 2002 році в кіосках з’явилося ще одне видання — часопис «Світ пригод» львівського видавництва «Універсум». Газета 16 сторінок, яка колись мала 50 тисяч передплатників по всій Україні, а потім перетворилася на товстий журнал із кольоровою обкладинкою. Часопис друкував і детектив, і фантастику, і пригоди, охоче надавав свої шпальти молодим авторам; мав рубрику «Золотий бібліон», для українських перекладів закордонних класиків гостросюжетної літератури, рубрика «Гіпотези й відкриття». У другому й третьому числах за 2003 рік часопис «Світ пригод» видрукував детективний роман Володимира Войтенка «Цирк маленьких людей», написаний на межі жанрів. У здвоєному п’ятому-шостому числі за 2003 рік часопис «Світ пригод» надрукував містичний детектив Наталі Тисовської «Під знаком шаманського бубна» — наукову фантастику. Автори часопису засвідчили ще раз, що в Україні є гостросюжетна проза. Ще один конкурсний комерційний проект — «Коронація слова», якому вже вісім років. Засновником, меценатом та ідейним натхненником конкурсу є голова правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна» п. Юрій Логуш. Конкурс проходить у чотирьох номінаціях: роман, кіносценарій, п’єса та пісенна лірика. У 2000–2001 роках видавництво «Кальварія» заявляла про себе як про ексклюзивного видавця загальноукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», який має найбільший преміальний фонд

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

для авторів та найпотужнішу інформаційну підтримку у ЗМІ (у тому числі телевізійну). У жовтні 2001 року «Кальварія» заснувала благодійний фонд «Фундація видавництва «Кальварія», серед завдань якого — підтримка вітчизняних авторів. Проте вже у 2002 році до видання книжок «Коронації слова» долучилися літературна агенція «Піраміда» (м. Львів), у 2004 — видавництво «Фоліо» (м. Харків) та видавництво «Нора-друк» (м. Київ, 2004) Сатистика надходжень романів на конкурс «Коронація слова» така: від 1 грудня 1999 року до 25 серпня 2000 року — 1184 романи та кіносценарії. До участі в конкурсі було допущено 758 романів, 426 сценаріїв. До 1 червня 2001 р., — надійшло 1213 кореспонденцій, проте до фінальної боротьби було допущено 36 кіносценаріїв і 74 романи. У конкурсі брали участь жіночі, дитячі, історичні, любовні, кримінальні романи. 2002 року конкурсне журі розглянуло 863 романи і 584 кіносценарії, з яких до фінальної боротьби відібрали 16 романів і 14 кіносценаріїв. «Коронація слова — 2003» виявилася ще масштабнішою за попередні. На конкурс надійшло 923 романи і 604 кіносценарії з різних регіонів України, а також — від українців закордону. Але лише 20 романів і 14 кіносценаріїв удостоїлися честі стати лауреатами. У 2005 році за преміальний фонд конкурсу змагалися: 931 роман, 286 кіносценаріїв, 332 п’єси. У 2006 році журі прочитало 1500 рукописів. Впродовж 2007 року компетентне журі разом з експертами проаналізували близько 4000 рукописів, що надійшли на конкурс. Голова Правління «Крафт Фудз Україна» п. Юрій Логуш прокоментував ситуацію із конкурсом в інтерв’ю для газети «День»: «Географія конкурсу розширюється: рукописи надходили з усіх теренів України, а також від українців з багатьох країн — США, Канади, Росії, серед лауреатів є учасники з Польщі та Угорщини. З кожним роком кількість зростає і якість покращується. За чотири роки назбиралося вже чотири тисячі рукописів. Цікаво, що маститі письменники і драматурги почали брати участь, бо спершу трималися осторонь. Відбувається зма-

Ніна Герасименко

гання поколінь — хто кого? Але існують і проблеми — небагато видавництв, які можуть видавати книги на високому поліграфічному рівні. А найприкріше те, що українську книжку не вважають за повноцінний товар і часто відмовляються продавати. А відтак виходить, що читач позбавлений демократичного вибору» (19 жовтня 2004 року). Вже на третій рік проведення (2007–2009) повернув ще один конкурс «Золотий лелека» — це конкурс на кращі твори для дітей молодшого, середнього та старшого шкільного віку. Модель його організації та проведення — цілком комерційна й ідентична до моделі «Коронації слова»: організатори — Східно-Європейський Банк (забезпечує гонорари для лауреатів), видавництво «Грані-Т» (відповідає за видання книги у короткі терміни) та Перший Національний телеканал — (його функція — популяризація конкурсу та максимум сприяння у розкрутці авторів). Як бачимо, найбільш модні й значущі літературно-мистецькі конкурси в сьогоднішній Україні, по-перше, є приватними і відверто комерційними, по-друге, проводяться активно, масштабно і своїми пропозиціями та всеохопністю справді можуть спонукати до написання літератури певного ґатунку, тим самим впливаючи на сучасний літературний процес і книжковий ринок. «Авторам зараз будь-яке ім’я зробити легше, ніж 7–5 років тому, — зазначає Дмитро Стус. — Зараз уже існують певні механізми: я би радив це робити через конкурси»41. І той факт, що кожного року на ці конкурси приходить усе більше рукописів, підтверджує, що масова вітчизняна література розвивається, а наявність конкурсів, проходження творів через оцінювання професійного журі забезпечують не лише якісне видання масового читва, а й рівень якості самих текстів.

1.5. Сучасні українські видавництва комерційної літератури Щодо ринку літератури, то основний акцент тут робиться на видавцях, адже саме від них залежить успіх книги. Загалом більшість видавців — це молоді люди (принаймні так вони заявили про себе в опитувальних листах, запропонованих Центром рейтинґових досліджень «Еліт-профі») — 52,7 %. До середньої 41

Там само.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

групи (35–50 рр.) себе зарахувало 38,2 % видавців, старше покоління (понад 50 років) становить 9,1 %. За цим же опитуванням42 — видавці оцінили своє задоволення професією за п’ятибальною шкалою у 4,36 бали. Крім того, виявилося, що 90,7% видавців мають вищу освіту, а решта — середню спеціалізовану. Хоча видно, що вітчизняному видавництву ще бракує досвіду, адже лише трохи більше 40 відсотків видавців займаються цією справою 5–10 років, 22,2 % — більше 10 років, а решта — менше 5 років. Якщо взяти до уваги ці цифри, то можна зробити такий висновок: наші видавництва здебільшого працюють на ентузіазмі, але їм не вистачає кваліфікації, додаткової освіти, підтримки. Адже попри те, що в Україні багато видавництв, вони весь час змінюються — одні закриваються, інші з’являються, немає стабільності. Фактично, видавництва, які існують в Україні сьогодні, можна класифікувати, взявши за основу рівень сприяння автору. 1. Видавництва-виконавці. Автор приносить видавцеві рукопис і гроші, тому якість твору останнього не цікавить. Видавець робить книгу, зважаючи на всі бажання письменника, віддає йому майже весь тираж і подальшою долею книги не цікавиться. У такій ролі часто фіґурують більшість українських видавництв, заради заробляння коштів на власне існування та видання цікавих проектів. 2. Престижні виконавці з ґарантією «розкрутки». До них звертаються автори, які згідні профінансувати видання власного твору. Але видавець такого типу більш прискіпливий. Він працює на власний імідж, тому тексти повинні бути на відповідному рівні. Автор не отримує гонорарів, але реклама його книги проходить на належному рівні. Видавець сам організовує презентації, публікації в пресі, займається реалізацією книг. Такий тип видавництв корисний насамперед для початківців, яким необхідно зробити ім’я. 3. Престижні видавництва, які виплачують гонорари. Такий тип видавництв не є рідкісним, але лише для відомих авторів. Щоб зробити собі рекламу, видавець «купляє» популярного автора, організовує «розкрутку» книги тощо. Початківцям і посереднім авторам сюди 42

Семашко О. Портрет видавця. // Книжник-review, № 20’04. — С. 18–19.

Ніна Герасименко

звертатися немає сенсу. Для них це видавництво перетворюється на тип 1 або 2. 4. Видавництва, які хтось фінансує. Існують і такі видавництва, якими хтось опікується з певною метою. Це може бути благодійна акція, реклама якоїсь фірми тощо. Якщо автору пощастить натрапити на таке видавництво, йому ще потрібно пройти через жорсткий внутрішньо видавничий відбір, адже претендентів на безкоштовні проекти знаходиться чимало. Щоправда, тут існують певні обмеження. Наприклад, відповідний вік, тема, специфіка мови. Такі видавництва працюють на комерційних бізнес-схемах. Саме в них найповніше реалізовуються комерційні проекти масової літератури, (в тому числі й дитячої), коли здійснюється моніторинг населення і під попит твориться пропозиція. Для таких видань характерним є: написання на замовлення, конвеєрність, динамічність і доступність сюжету, кліше, загальний невисокий рівень художнього твору. 5. Спеціалізовані видавництва. Тут усе зрозуміло. Видання спеціалізованої літератури передбачає фінансування особами, яким ця література потрібна. Мова йде не лише про підручники. 6. Видавництва-естети. Навряд українським авторам тут пощастить. Ці видавництва, як правило, не надто прибуткові. Їхні власники весь час перебувають у процесі пошуку коштів для видання літератури, яка, на їхню думку, потрібна читачеві. Це, здебільшого, перекладна література. При наявності хороших перекладачів видавництво досить швидко стає відомим. Часто такі видавництва започатковують цілі проекти вітчизняної літератури, вишукуючи дійсно хороші тексти (і то не лише серед відомих письменників). Щодо самих видавців, то вони або мають хороший літературний смак і доручають вести свої фінансові справи комусь іншому, або є успішними бізнесменами, котрі послуговуються «літературними радниками». Щодо розвитку книговидавничого сегменту ринку, ситуація в Україні на сьогодні неоднозначна. Цитуючи «Портрет видавця’2004»: «Перш за все невтішним є «стан дистрибуції та книжкової торгівлі» (2,48 бала). Близько 48 % дає їй низьку оцінку, 38,4 % — «посередньо» і лише 13,5 % високо оцінює цей стан.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Обнадіює проте головний покажчик — «рівень потреби покупців у українській книжці», який становить 3,6 бали (60 % високих оцінок і 18,8% низьких). Промовисто, що в цих же межах оцінюються й «перспективи розвитку видавничої справи в Україні»... При цьому перспективи розвитку видавничої справи також залежать від «перспективи збільшення видання книжок українською мовою» (3,35 бали: 41,2 % високих оцінок»). Сприяти цьому процесу має «рівень правового забезпечення видавничої діяльности», який визначається в цілому як достатній (3,07 бали при високих оцінках третини опитаних). Однак видавці, оцінюючи «відповідність останніх законодавчих нововведень потребам розвитку галузі», не вважають їх у цілому достатніми (2,82 бали). Мало того, понад третина опитаних дають цим правовим нововведенням негативну оцинку, що симптоматично й вимагає додаткового вивчення»43. За цим же опитуванням — видавці найбільший прибуток отримали від видання дитячої літератури (і найбільше задоволення). Художня ж література — найменш прибуткова (хоча й приносить задоволення). Проблеми, що найбільше хвилюють видавців, розташувалися у такій послідовності (в порядку спадання): фінанси, покращення й налагодження стосунків із системою збуту, пошук авторів, невідповідність законодавства, низький попит на книжки, висока собівартість книжок, конкуренція, оподаткування, стан типографії, авторське право, реклама. Як бачимо, реклама поки що у вітчизняних видавців на останньому місці серед потреб. Тому нема нічого дивного, що автори самостійно змушені рекламувати свої книги. «Недосконалість постановки рекламної справи проявилась у тому, що лише 57,1 % видавництв планує свій рекламний бюджет, а лише 67,3 % виділяє кошти на піар-заходи (презентації, конференції тощо). При цьому носії, яким надають перевагу видавництва, мають таку структуру: Друковані ЗМІ — 82,2 %; Телебачення — 33,3 %; 43

Семашко О. Портрет видавця. // Книжник-review, № 20’04. — С. 18.

Ніна Герасименко

Радіо — 33,3 %; Зовнішня реклама — 26,7 %; Інше — 13,3 %. Рекламна робота ще мало планується: лише 40 % видавництв має календарний план проведення репрезентаційних заходів»44. За даними опитування більшість видавництв не має у своєму штаті людини, яка б займалася зв’язками з пресою. Цитуючи «Портрет видавця»: «Успіх же книговидання забезпечується, особливо у сфері публікації художньої літератури, не тільки володінням сучасною методологією, методикою й технікою роботи, але й смаком, який у нашому вивченні проявився у виділенні видавцями їх улюблених письменників. Однак результати вивчення не дають підстав вважати видавців людьми високого літературно-художнього смаку, бо лідером став... П. Коельо... Серед українських авторів назвали П. Загребельного, а серед зарубіжних, окрім П. Коельо, названий Е. Гемінґвей. Нових імен, таких рясних у виданнях останніх літ, на жаль, не постало. Зауважимо й відсутність у середовищі видавців авторитетних книжкових рецензентів, бо з названих 19 імен жоден не отримав більше одного вибору, що свідчить про відсутність важливого елементу професійної культури»45. Таким чином — бачимо, що вітчизняний книжковий ринок має серйозні проблеми не лише з фінансами, а і з заангажованістю й непрофесійністю видавців. Також проблеми існують із чинним законодавством. Можливо, якщо закони будуть підтримувати видавця, той зможе надбати досвіду й українське книговидання вийде на належний рівень. Рекламі й популярності видавництв сприяє також видання біографічної белетристики, яка також є масовою літературою. Зацікавлення моментами життя відомих письменників набуло особливого розмаху в перехідний період. Насамперед почали руйнувати стереотипи й культи, створені в радянські часи. Об’єктом такого зацікавлення став Тарас Шевченко. В 44 45

Там само. — С. 19. Семашко О. Портрет видавця. // Книжник-review, № 20. — 2004. — С. 19.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

критиці та белетристиці почали створювати образ — прямо протилежний тому, який існував. Навіть коли це відбувалося досить компетентно й толерантно, все одно відбувався спротив читацької авдиторії. Ось приклад, узятий із інтерв’ю Григорія Грабовича — одного з найвідоміших шевченкознавців — журналу «Книжник». На запитання: «...як у кулуарах говорять багато Ваших критиків, почали «підступний» процес десакралізації нашої літератури. Може, й справді українська культура ще не готова до того, щоб бачити й адекватно сприймати портрет оголеного Тараса Шевченка?», Григорій Грабович відповів: «Є не так культура, як суспільство, яке має свої прошарки, групи, ніші, і є чимала кількість людей, які готові це сприйняти, бо вважають, що це надає їм певної сили, розкутости, самовпевнености й надії саме тому, що такі речі проговорюються. І це закономірно, бо інакше наше суспільство не було би модерним, а було б якимось, не знаю, племінним чи суспільством амазонок, у якому все суспільство є однорідним, і всі як один сприймають усе однаково. Ми, безперечно, таким суспільством не є. Справді, для декого десакралізація є святотатством. Проте я особисто свідомо на такі десакралізуючі, деструктивні та аґресивні кроки не йшов. Стаття про Шевченка оголеного є спробою осмислення його глибокої людськости й у той же час майстерности, вміння грати складними й суперечливими образами самого себе. І це свідомо ним робилося. Ми ж маємо справу не з випадковою світлиною, на якій зафіксовано, як він виходить із туалету. Це ж його автопортрет. Це — перше. Друге — це мої критики. Вони бачать у цьому певну проблему, але не можуть її сформулювати, і тому створюється ніби два кути: один — крипто-політичний із націоналістичним ухилом, що, мовляв, маємо брак пошани до національних святощів, що не вписується в політичні завдання сьогодення. Інший я навіть не знаю, як назвати, бо це якійсь відрух консерватизму й традиціонализму, що несумісно з наукою. Наука має бути розкутою»46. Продовжуючи шевченківську тему, цей же журнал проводить у 2004 році огляд видань про відомого письменника. У концептуальній 46 Григорій Грабович: Українській літературі бракує хорошої,тонкої, іронічної крітики... // Книжник-review. — № 14. — 2003. — С. 3.

Ніна Герасименко

статті «Театр бойових дій» Костянтин Родик робить екскурс у недалеке минуле: «2000-го року вийшов «Вурдалак» Олеся Бузини — «така книга неодмінно коли-небудь повинна була з’явитися», як цілком слушно завважив у післяслові до неї Олександр Білодід. Реакція на неї стає промовистішою за соціологічні дослідження. Того ж року Григорій Грабович випускає монографію «Шевченко, якого не знаємо», і голос забирають інтелектуали, умить актуалізуючи раніше сторожко замовчуваний есей Оксани Забужко «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» (1997). Попри те, що студія виникла як полеміка до попередньої праці пана Грабовича «Шевченко як міфотворець» (1991), усіх трьох авторів «сакральна опозиція» зараховує до аґентів «підступного і цинічного стратеґічного задуму» (Г. Клочек). 2001-го Юрій Макаров завершує роботу над чотирисерійним телефільмом «Мій Шевченко», і стрічку висувають на Шевченківську премію. У право-ортодоксальній пресі з’являється відкритий лист до преміального комітету з вимогою зіґнорувати цього конкурсанта. Мовляв, Шевченко наш, а не його. А кількома місяцями раніше через те саме «питання власности» з обігу вилучається весь наклад книжки Ніли Зборовської «Пришестя вічності». Причому претензії були не до головного нарису «Моя Леся Українка», а до, сказати б, додаткового — «Моя Соломія Павличко»47 . Все це свідчить про те, що українське суспільство ще не готове до європейської парадигми біографічної белетристики. Після ситуації з книгами публікуються статті на цю ж тему. Так, Світлана Матвієнко рефлексує у «Дзеркалі тижня» на тему «любити Шевченка», а Ігор Бондар-Терещенко у вже згаданому «Книжнику» обурюється з приводу «паразитування на класиці» літературного проекту видавництва «Факт» «Текст+Контекст». У «Дзеркалі тижня» Олександр Бойченко намагається з’ясувати причину ненависті критики до Грабовича, а доцент Дрогобицького педуніверситету Петро Іванишин видає книгу «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка. В цей же час Василь Шкляр пропонує адаптувати українську класику для читача 47

Родик К. Зіткнення з мітом. // Книжник — review. — № 13–14. — 2004. — С. 21.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

шляхом скорочення. Відповідно — опозиція виявилася особливо активною. Хоча така позиція не є до кінця зрозумілою. Адже ще 1916 року у Львові доктор Степан Балей видає книгу «З психології творчості Шевченка», де якраз розмірковує про амбіції та еротику як головні рушії людських бажань. Зрештою — сприйняття позиції Бузини зрозуміле. Як і сприйняття історій про лесбійські стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Попрацювали белетристи й над Пантелеймоном Кулішем, Іваном Франком та деякими іншими письменниками. Нівелювання стандартних образів, спричинене розвалом СРСР, відбувалося й відбувається на базі фрейдистсько-юнгівського вчення та за зразком белетристики Андре Моруа. Причому аналізуються й белетризуються не лише біографії класиків, а й сучасників. Наразі маємо дві книги такого зразка — есеї Степана Процюка, Андрія Кокотюхи та Максима Розумного. Біографічна белетристика є найцікавішою серед масової літератури й, напевно, єдиною, на яку не поширюється принцип сезонного існування. Від часів Домонтовича книги такого штибу виходять і продаються досить швидко. Хоча українській літературі бракує акцентації на інших проблемах, окрім статевої та творчої. Не вистачає комплексного підходу до якоїсь однієї проблеми, на зразок «Письменників і самогубства» Чхарташвілі. Але, виходячи з того, що майже кожна белетризована біографія спричинює дискусії в пресі, актуальність цієї проблеми незаперечна й жанр буде розвиватися й надалі, удосконалюватися, і тоді читач зможе відібрати для себе найкращі зразки. Не можна не торкнутися такої проблеми, як белетризм мислення автора, що становить найсерйознішу перепону на шляху правдивого віддзеркалення дійсності у творі. Белетристична настанова передбачає не правдиве, глибоке, а правдоподібне, поверхове, стереотипне змалювання життя. Белетрист видає бажане чи то владою, чи то читачем, чи то самим автором за дійсне. Характерні риси цієї манери — непізнанність, нежиттєвість, рекламність, штучність, лакованість і трафаретність образів та ситуацій. Головна мета белетриста — не створити високохудожній твір, а сподобатися читачеві.

Ніна Герасименко

У багатьох творах масової літератури можна знайти вельми глибоке віддзеркалення певних моментів життя суспільства. Проте такі твори літератури в жодному разі не можна зводити до свідчення, історичного документа, літопису-хроніки. Тільки знаючи про життя суспільства за іншими, не літературними джерелами, можна стверджувати, що ті чи інші суспільні типи та їхня поведінка, атмосфера доби відображені у творі з тою чи іншою мірою повноти, адекватності. При аналізі кожного окремого твору треба виділяти й розрізняти дійсне, уявне та бажане автором.

1.6. Літературне споживання (хто що читає?) Системних статистичних досліджень явища літературного споживання в Україні надзвичайно мало. Швидше можемо говорити про поодинокі локальні спроби, які, на превеликий жаль, не дають повного права узагальнювати і робити висновки про масштабність проблеми. Тому для осягнення сучасної ситуації ми залучаємо дослідження і зарубіжних вчених, з огляду на подібність культурної ситуації у країнах. Психологічні дослідження виявили, що 80% молоді мають життєво-пізнавальний тип художньої установки, власне художній тип — 8%, естетський тип — 2–3%, у решти 10% тип встановити не вдалося48. Це означає, що як мінімум 80% людей користується саме повсякденною свідомістю. Згідно з одностайними висновками досліджень 60-х років західнонімецьких соціологів літератури, — пишуть Г. Хаак та Х. Кесслер, — постає така картина: так звану «серйозну» літературу читає лише 6–7% постійних читачів книжок у Західній Німеччині. 93% постійної читацької аудиторії взагалі не торкається до того, що, власне, заслуговує назви «художньої літератури»49. Враховуючи світову тенденцію до зниження рівня читацької аудиторії, навряд, щоб ситуація у сучасній Німеччині суттєво покращилася. У книзі Луї Марліна «Усі факти про телебачення» наведено такі

Крупник Е. П. Психологическое воздействие искусства на личность. — М.: Ин-т психологии РАН, 1999. — С. 75. 49 Хаак Г., Кесслер Х. Политика против культуры. Идеологический механизм Боннского Государства. — М.: Прогресс, 1968. — С. 19 // цит. за Канторович В. Литература и читатель. — М.: Знание, 1976. — С. 22. 48

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

дані з опитування чотирьох тисяч молодих людей. 66% — люблять книжки детективного, пригодницького жанрів, 20% — класику, 9% — історичні нариси50. У 1976 році В. Канторович писав: «До класики читачі — і діти, і дорослі, відверто охололи. Треба відзначити, що як підліткам, так часто й дорослим мешканцям невеликих міст нерідко потрапляють до рук далеко не найкращі за якістю твори (38% з того, що вони читали, через сірість та неоригінальність взагалі ніколи не було відзначено критикою)». Проте не можна сказати, що це дуже впливало на читачів — адже «лише 11% висували до літератури естетичні вимоги»51. На Заході ж естетикою переймаються 3–5% читачів52. Бачимо, що світові та радянські показники у 60–70 роках майже збігаються, тобто 80–90% ще споживають літературу, і 80% цієї літератури — література масова. У соціологічному дослідженні 2000 року ми знаходимо таку інформацію: «Перші позиції у читацьких перевагах займають пригодницькі романи — через бажання побувати у надзвичайних ситуаціях, умовно когось або щось перемогти, відчути радість співпереживання тощо. Такі «уявні» ситуації при читанні літератури часто-густо дозволяють молоді зняти соціально-психологічну напруженість. Читають літературу: Пригодницькі романи — 37,4%; Художня література — 34,9%; Фантастика — 26,7%; Технічна та наукова — 7,3%; Історичні романи — 3,8%53. Шкода, що жанри розділені за групами без урахування художнього рівня творів, але загальна тенденція та мотиви звернення до літератури загалом зрозумілі. Наведемо найосновніші постулати Всеросійської конференції «Читання сучасної Росії», яка відбулася в жовтні 1999 р. у м. СанктПетербург. Канторович В. Литература и читатель. — М.: Знание, 1976. — С. 24. Там само. — С. 50. 52 Там само. — С. 57. 53 Запити, потреби та інтереси молоді Рівненщини. Рівне — 2000. // http://www. molody.ukrwest.net/index.php3 50 51

Ніна Герасименко

1. Читання менше за все пов’язано з серйозною сучасною вітчизняною (і не тільки вітчизняною) художньою літературою. 2. Значущість художньої літератури взагалі вже далеко не так велика, як п’ять, десять, а тим більше двадцять і більше років тому. 3. Основним мотивом читання давно є виконання навчальних завдань. 4. Роль художньої літератури зменшується, а в читанні багатьох груп превалює нехудожня література — мотивація читання «щоб дізнатись» та «щоб навчитись». 5. Понад 50% респондентів останніх досліджень спокійно відзначає, що обирають гостросюжетну літературу, опис незвичайних речей і подій, хоча з тим, що їх читання є розважальним, погоджуються далеко не всі. 6. Детектив, бойовик, трилер, пригоди, наукова фантастика і фентезі, любовний роман, містика, еротика — на перших місцях і в анкетах, і в рейтингах продажів. 7. Такого роду літературу справді логічно розглядати «як форму виразу колективних бажань і фантазій читацької більшості». 8. Реально вільне (не пов’язане з навчальними завданнями) читання «високої» літератури характерне лише для читацької еліти. 9. Серйозний читач у багатьох випадках теж читає масову літературу, відмінність у тому, що не лише масову. 10. Роль газет і ілюстрованих журналів у структурі масового читання стала вельми значною. Їх багато, вони охоплюють весь діапазон «пізнавальних» інтересів фактично всіх груп населення; деякі видання прямо орієнтовані на конкретні групи. Близько 30% респондентів дослідження «Молодь і класика» погоджуються, що читання не займає великого місця в їхньому житті. Приблизно кожний десятий із сьогоднішніх відвідувачів бібліотек говорить, що не любить читати. Також не любить читати кожний п’ятий школяр і кожний третій учень ПТУ54. Отож, як бачимо, найголовнішою причиною звернення до бібліо-

Самохина М. М. Кто и что сегодня читает и зачем им это нужно. //Новое литературное обозрение. ? 2001. — №5(51). — С. 327–341. 54

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

тек є навчання, а не вільний час дозвілля. Характер читання у вільний час стає більш розважальним, при цьому в читацьких групах посилюються гендерні відмінності: дівчатка (і дівчата) більше читають саме книг «для душі», тоді як підлітки-хлопчики — це (в кращому разі) читачі фантастики, пригод, детективів, а також науково-пізнавальної і спеціальної літератури. Для цієї аудиторії також характерне читання ілюстрованих журналів. Водночас література вже не служить (як це було раніше) засобом соціалізації, оскільки ці юні читачі практично не знаходять у ній героїв — об’єктів для наслідування55. С. Хромов, досліджуючи уподобання і смаки читацької аудиторії московських медичних вузів зауважив таке: 1) не підтверджується міф про те, що сучасна студентська молодь нічого не читає і на зміну книзі приходять ЗМІ й Інтернет; 2) розкиданість отриманих даних дозволяє говорити про те, що зараз немає єдиного твору, письменника, який би беззастережно володів розумом читачів; 3) останньою прочитаною книгою виявлялася або художня література минулого, або сучасне навчальне видання; 4) Список сучасних письменників, відомих студентам, достатньо великий (понад 20 найменувань). Безперечними лідерами є Пєлєвін і Марініна, потім ідуть Акунін, Солженіцин, Євтушенко. Звернімо увагу, що саме поняття «сучасний письменник» потрактовується достатньо широко: це можуть бути і автори останнього десятиріччя, і останніх 40–50 років. Найвідомішим сучасним письменником, на думку студентів, стала Марініна. До шістки найвідоміших також увійшли: Акунін, Пєлєвін, Перумов, Т. Толстая, Ірвін Уелш, Стівен Кінг. (До речі, в мережевій бібліотеці Мошкова, наприклад, найбільш популярні автори сьогодні — Пєлєвін, Лук’яненко, Акунін і Суворов.) 5) Сучасні любовні романи не викликають інтересу в російських читачів. Проте сучасні детективи й фантастика, на їхню думку, заслуговують уваги і активно читаються. 55 Чудинова В.П., Мургина О.И. Проблемы чтения детей и подростков в эпоху новых технологий. Новые задачи педагогов и библиотекарей. // http://www.rubakin. zavetspisok.ru/chudinova&murgina.htm

Ніна Герасименко

6) Серед джерел інформації були названі книги, телебачення, радіо, газети, журнали, а потім уже Інтернет56. Н. Зоркая, аналізуючи, що читають сучасники, подає таку картину:57

В Україні у 2004 році під час проведення Форуму видавців у Львові Центром рейтинґових досліджень «Еліт-профі» було проведено опитування щодо літературного споживання і читацьких інтересів в Україні. За даними дослідження, серед читацьких уподобань превалює художня література. Правда, кожного року ці уподобання змінюються. Так, 2003 року читацька аудиторія була більше зацікавлена у пригодницькій, детективній прозі та бойовиках, а 2004 року серед зацікавлень переважає психологічна проза, а популярність детективів уже на третьому місці. Зацікавлений читач і в мелодрамі, любовних романах та фантастиці й фентезі. Найпопулярнішою є історична белетристика, біографії та мемуари. Науково-популярна література та довідкові видання на дуже низькому щаблі зацікавлення. Щодо вікових зацікавлень, то люди 35–55 років надають перевагу пригодницькій літературі, а молодь — мелодраматичній. Фантастика найменше подобається людям 25–35 років, натомість їх цікавить психологічна проза та поезія.

56 Хромов С. С. Книга в мыслях и сердцах студенческой молодежи. // http:// monplezir.ru/bakin/index.htm 57 Зоркая Н. Книжное чтение в постперестройку: попытка диагноза. // http://www. russ.ru/journal/ist_sovr/97-09-22/zorkay.htm

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Статеві розмежування в читацькій аудиторії теж існують. Так, мелодраматичні твори та поезію жінки читають у п’ять разів активніше, ніж чоловіки. Вони також віддають перевагу фантастиці та фентезі. Чоловіки ж більше зацікавлені в психологічній прозі та науковопопулярній літературі. Читачі-естети також надають перевагу психологічній прозі та мистецькій літературі. За даними опитування, читач усе менше користується бібліотекою, послуговуючись книгами друзів та купляючи книги. Щодо орієнтації на книжковому ринку, то читач усе більше послуговується порадами спеціалізованих видань (ще один доказ на користь реклами). Цікавим також є «Дослідження книжкового ринку», що його провели експерти Фонду Відродження у 2006–2008 рр. Ініціатором дослідження є Міжнародний фонд «Відродження» та Fund for Central and East European Book Projects, Amsterdam. Дослідження провадилося за підтримки програми МАТРА Міністерства закордонних справ Нідерландів. Дослідження проводила компанія GfK Ukraine (www.gfk.com), яка була обрана за результатами тендеру, що відбувся навесні 2006го року між п'ятьма маркетинговими компаніями. Комплексне дослідження українського книжкового ринку складалося з трьох частин і мало на меті: — дослідити, яка частка українського населення купує книжки, та якими є мотивації цих покупок; — вивчити канали реалізації книжок; — проаналізувати відмінності між покупцями за каналами реалізації та соціально-демографічними характеристиками; — вивчити сезонні коливання на книжковому ринку; — зібрати та проаналізувати інформацію про видавців і роздрібних та гуртових продавців, які працюють на ринку України. Метод та вибірка Метод: Особисті інтерв’ю вдома у респондента Розмір вибірки: 1 000 інтерв’ю з респондентами у віці 15–59 років (населення у віці 15–59 становить 62,1% від загального населення України і є найбільш активною частиною споживачів) Метод відбору респондента: Випадковий маршрутний відбір Час проведення опитування: З 12 по 27 вересня 2006 року

Ніна Герасименко

Покупці книжок в Україні Основні результати: покупці книжок в Україні — Жінки купують книжки частіше, ніж чоловіки: 51% жінок купували принаймні 1 книжку, тоді як частка покупців книжок серед чоловіків становила лише 33%. — Частка покупців книжок серед порівняно молодших громадян у віці 15–39 років становила 47%, а серед громадян у віці 40–59 років — 36%. — Відповідно, найчастіше купують книжки учні та студенти (52%) та жінки, що ведуть домашнє господарство (47%). Дещо рідше книжки купують громадяни, що працюють за наймом (44%). Найменша частка покупців книжок серед пенсіонерів — тільки 21%. — Крім того, респонденти, що проживають у сім’ях з дітьми молодшими за 15 років, також купують книжки дещо частіше (53%), ніж ті, хто проживає у сім’ях без дітей (34%). — Розмір населеного пункту: найнижчою частка покупців книжок є у селах (35%), тоді як середня частка покупців книжок серед мешканців міст складає 45%. Відмінності у рівні покупки книжок між містами різного розміру не є статистично значущими. — Регіон: найнижчою є частка покупців книжок у Центральному та Північному регіонах. Відмінності між іншими регіонами не є статистично значущими. — Переважна більшість покупців книжок за останні три місяці придбали від 2 до 5 книжок (50%), ще 37% респондентів купили лише одну книгу. В середньому жінки купують більше книжок, ніж чоловіки. Також більше книжок купують відносно молодші громадяни. — Причини відмови від купівлі книжок: — Найбільш часто згадуваною причиною стала відсутність потреби у книжках/цікавості до книжок — цю причину вказали половина громадян, що не купували книжки протягом останніх 3 місяців. Цікаво, що ця частка істотно не змінюється для різних вікових груп. Цю причину вказали 47% у наймолодшій категорії (15–19 років) та 46% у найстаршій віковій категорії (50–59 років). — Брак грошей є другою за частотою згадування причиною — загалом 19% респондентів вказали, що не можуть собі дозволити купу-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

вати книжки, ще 11% зазначили, що книга, яку вони хотіли придбати, була надто дорога. Слід зазначити, що респонденти зі старших вікових груп (40–59 років) скаржаться на брак фінансів дещо частіше, ніж молодші громадяни. Які книжки купують українці

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Середня кількість книжок, що їх купили протягом останніх 3 місяців Жінки 3,5 Чоловіки 3,0 Загалом 3,3 Покупці книжок в Україні: регіон та тип населеного пункту

15–19 років 3,4 20–29 років 3,5 30–39 років 3,6 40–49 років 3,2 50–59 років 2,9 Примітка: немає статистично значущих відмінностей між віковими категоріями та за статтю

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Основні результати: Які книжки купують українці Переважна більшість громадян купували книжки тільки для власного користування/для своєї родини — 76%. Тільки 4% купували книжки виключно як подарунок. Типи книжок: — Найчастіше українці купували художню літературу — 39% покупців книжок зазначили, що остання книга, яку вони купили, належала до цієї категорії. Частка покупців художньої літератури є помітно вищою серед порівняно старших громадян — 44% для громадян старших за 30 років у порівнянні з молодшими покупцями книжок. — 22% громадян купували навчальну або наукову літературу, ще 6% купували словники й енциклопедії. Така висока частка може бути пояснена дією сезонних чинників, оскільки опитування проводилось на початку навчального року. Найбільш активними покупцями цієї категорії книжок є молодь у віці 15–19 років — 46% громадян у цій

Ніна Герасименко

віковій групі купували наукову літературу, ще 10% респондентів придбали енциклопедії/словники/атласи. Для решти вікових категорій частка покупців наукової літератури становить близько 18%. — 19% купували книги для дітей. Покупці цієї категорії книжок — переважно жінки у віці від 20 до 40 років. — Книжки, що не належать до художньої літератури (науковопопулярна література, біографії, історична література, кулінарні довідники, тощо) купували 14% громадян. Частка покупців цієї категорії книжок є дещо вищою серед чоловіків (17%), ніж серед жінок (12%). Мова: — 60% книжок, що їх купили українці протягом останніх 3 місяців, були російською мовою. Частка книжок українською мовою становила 38%, ще 2 % книжок були видані іншою іноземною мовою. — Водночас майже половина українців (49%) протягом цього періоду купували книжки тільки російською мовою, ще 26% купували книжки як українською, так і російською мовами, 26% купували лише українськомовні книжки. — Українською мовою купують переважно навчальну/наукову літературу (50% респондентів, що купили останньою книжку з цієї категорії, зазначили, що вона була українською мовою) та дитячі книжки (відповідно, 56% респондентів). Тільки 35% покупців художньої літератури/поезії купили цю книжку українською мовою. Яку книгу Ви купили останнього разу?

Примітка: * За винятком підручників для середньої школи ** Категорія включає науково-популярну, історичну літературу, біографії, порадники, кулінарні довідники, тощо

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Яку книгу Ви купили останнього разу: розподіл за статтю та віком

Скільки коштувала книжка, яку ви купили останньою?

Ніна Герасименко

Середня вартість книжки, що її купили останньою Художня література 15,4 грн. Навчальна/наукова література 17,3 грн. Дитяча книга 12,4 грн. Інша нехудожня книга 24,1 грн. Словники/енциклопедії/ атласи, тощо 31,9 грн. Загалом 17,4 грн.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Типи книжок: розподіл за мовою

Якою мовою були книжки, що Ви купили?

Примітка: * За винятком підручників для середньої школи ** Категорія включає науково-популярну, історичну літературу, біографії, порадники, кулінарні довідники, тощо Мова книжок: розподіл за регіонами

Ніна Герасименко

Джерела інформації про книги

- Переважна більшість покупців самостійно шукають книжки, або орієнтуються на поради друзів - Тільки 5% респондентів зазначили, що орієнтувались на поради продавців у книжковому магазині - Тільки 7% зважали на книжкові огляди/рейтинги. Чи завжди Ви можете знайти потрібну Вам книгу?

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Місця купівлі книжок

- Найбільш популярним місцем купівлі книжок залишаються книжкові магазини, де протягом останніх 3 місяців купували книжки 61% громадян. Ще 12% покупців книжок придбали їх у книжкових супермаркетах. У книжкових магазинах і супермаркетах переважно купують книжки для дітей, а також наукову/навчальну літературу. - На другому за популярністю місці знаходяться розкладки з книжками на вулиці та інших публічних місцях (метро, вокзали тощо), де купували книжки 29% респондентів. На вуличних розкладках переважно купують художню літературу, дещо рідше — наукову/навчальну літературу. - 12% респондентів купували книжки за допомогою книжкових клубів, де переважно купували художню літературу або інші види книжок, що не належать до художніх. - 4% респондентів зазначили, що купували книжки в звичайних супермаркетах — це переважно жінки, що купували книги для дітей. - 2% покупців замовляли книжки безпосередньо у видавця, це переважно покупці навчальної та наукової літератури. - Істотних відмінностей щодо найбільш часто вживаних місць купівлі книжок за регіонами та розміром населених пунктів не було виявлено.

Ніна Герасименко

Місця покупки: розподіл за категоріями книжок

Як бачимо, читання залежить більше від освіти, а не від віку реципієнтів. Висновки, які ми можемо зробити з наведених вище досліджень, невтішні навіть для масової, а не те що «високої» літератури. Зменшується вага художнього (непрофесійного) читання. Зменшується частка власне книжкової продукції, збільшується читання журналів та газет. (Хоча, на нашу думку, деякі газети та журнали слід відносити так само до масової літератури — через оповідання та історії, що в них друкуються). Важливим є те, що змінюється сприйняття друкарського тексту і інформації під впливом інших видів мистецтва та ЗМІ. Про такі зміни А. Хрєнов говорив ще у 1981 році: «Літературний твір починає сприйматися як додаток до зорових образів, а не як самостійне явище культури. Сприйняття книжки у контексті кіно та телебачення призводить до сприйняття як пригадування матеріалізованого на екрані зорового образу або до сприйняття книжки за стереотипами, що були задані кіно та ТБ. Насичення художньої культури зоровими образами змушує читати інакше»58. (До речі, Б. Прус звернув увагу, що кіно змушує і писати інакше.) 58 Хренов Н. А. Социально-психологические аспекты взаимодействия искусства и публики. — М.: Наука, 1981. — С. 24.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Бачимо, що читання не займає великого місця у житті сучасника. Тому масова література здатна вносити зміни у свідомість лише того індивіда, який її читає. А читає він її у транспорті, у черзі, вдома, якщо вже зовсім немає іншого заняття — на відпочинку влітку (коли все спрямовано на розвагу). Тобто, саме в таких ситуаціях, коли свідомість не відволікається ні на зовнішнє середовище, ані на розумову рефлексію над текстом (яка неминуча при читанні професійної літератури), і споживання проходить без перешкод. Через те всі закладені стереотипи, схеми і т. ін. встигають «всосатися». Характерно, що установки мистецтва у формуванні ідеалу сильніші, ніж установки, які дає навколишнє середовище59. Можна зробити висновок, що масова література має потужний арсенал впливу на читача, сила якого ще зростає завдяки рекламі в засобах масової інформації, усній пораді знайомого або приятеля, продавця в магазині або ятці, кіноекранізації або телепостановці. Тому з певністю можна сказати, що процес міфологізації свідомості читача виконується масовою літературою разом з іншими засобами соціалізації (спілкування, ЗМІ, кіно, телебачення, радіо і т. п.).

59 Михалев В. П., Федорук В. С., Яранцева Н. А. Художественное произведение в процессе социального функционирования. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 246.

Ніна Герасименко

Розділ ІІ

Жанрова різноманітність масової літератури в Україні наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. Треба відзначити, що у ХХ столітті відбувається занепад жанрового мислення, який на думку Б. Дубіна, проявився найбільше в двох історичних процесах. По-перше, у сучасній літературі один жанр висунувся на перше порівняно з попередньою епохою місце, ледве не поглинувши всю літературу в цілому; його висування саме і свідчить про зростання комбінаторної рухливості літературної творчості. Цей жанр — роман. Ще на початку XVII ст. роман був жанром чітко визначеним, з кодифікованою структурою, яка легко піддавалася пародіюванню, але надалі він став жанром всеохопним, і нині неможливо уявити собі пародію «на роман» узагалі. У результаті цієї експансії роман перестав відзначатися і чіткою формою, і чітким змістом — він став місцем зустрічі і діалогу різних культурних традицій і тенденцій, у ньому поєднуються трагічні і комічні лінії, діалогічного й оповідального початку, епічні і ліричні елементи. Сучасний роман — наджанрове, трансжанрове утворення60. Другий історичний процес — формування масової літератури як сфери нової жанрової свідомості. Якщо на верхньому рівні літератури панує модель вільного роману і кожен романіст створює нову, незвичну романну структуру, то на масовому рівні виробляється стійка система жанрових канонів, що стабільно зв’язують визначену форму і тематику. Це будуть такі жанри як «детектив», «дамський роман», «фентезі», а також багато жанрів, спільних для літератури й аудіовізуальних мистецтв (як відомо, у кіно поняття «жанр» застосовується саме для характеристики стандартних популярних форм, таких як «вестерн», «мелодрама», «крутий бойовик» і т.д.). Всі жанри масової культури позначені печаттю шаблону і мають свої стереотипи, розраховані на споживче, а не на творче ставлення. Крім того, це значна

Дубин Б. Классическое, элитарное, массовое: начала дифференциации и механизмы внутренней динамики в системе литературы.// Новое литературное обозрение. — 2002. — №57. // http://www.nlo.magazine.ru/scientist/main.html 60

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об’єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді. Жанр не може складатися лише з формальних ознак — формотворчою жанровою категорією, безсумнівно, стає збіг мислення автора і його читачів. Тому зрозуміло, жанри масової літератури різнитимуться від жанрів «елітарної» саме за цим принципом — звертання до масової свідомості читачів як до певної соціопсихічної реальності. «У масовій літературі, так само як і в масовому кіно або телебаченні, людину сьогодні притягає все те, що діє на ендокринну систему, провокує виділення гормонів: або адреналін від пережитого страху, або тестостерон від еротичних моментів. Крім того, ми живемо в епоху кризи, а люди кризової епохи шукають прикладів — хто як розбагатів, хто як не вмер, хто як видужав. Сьогодні їм важливіше вчепитися за щось конкретне, ніж одержати задоволення від приєднання до чужої уяви», — зауважує Д. Савицький61. Як і в європейській літературі, зразки вітчизняних творів масової літератури досить різноманітні. Найбільш розвинутими в цій сфері (орієнтуючись на якість текстів та кількість виданих і перевиданих романів) можна вважати сучасний вітчизняний детектив, дамську чи то пак жіночу та еротичну прозу, фантастику (з елементами фентезі та містики), пригодницьку, а також молодіжну хуліганську прозу, ремейк, белетризовані біографії та навіть дитячу літературу, в якій поруч з класичними казками з’явилося багато сучасних казок, оповідань і навіть «серіалів», зроблених за типовими канонами масової літератури.

61 Семенов С. Массовая литература провоцирует выделение гормонов. Из телефонного разговора с Дмитрием Савицким, французским подданным, писателем и журналистом, редактором «Радио «Свобода».// Бизнес, №36 (451), 03.09.2001 г. // http://www. business.kiev.ua/i451/a7282/

Ніна Герасименко

2.1. Детектив Детективна проза62, що користується у читачів різного рівня освіченості та інтелектуальної підготовки великим попитом, є одним з типових жанрів масової літератури. В Україні цей жанр донедавна (орієнтовно до початку ХХІ ст.) був розвинений вкрай слабо. У вітчизняній класичній літературі детективно-кримінальні лінії зустрічалися швидше у соціально– або любовно-психологічних романах. Як, наприклад, у «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного чи «У неділю рано...» Ольги Кобилянської, де в основу сюжету покладено вбиство пана-«кровопивці» чи невірного коханого. На початку ХХ ст. жанр детективу почав активно розвиватися, так в цьому жанрі працювали Марк Йогансен, Юрій Смолич та інші. Проте вже у 30-х роках ХХ століття в українській літературі зароджується і активно розвивається (з допомогою тоталітарної державної машини) напрям соцреалізму. Література мала виховувати, а не розважати. Тож і детективні лінії в художніх творах набули ідеологічного забарвлення, а типовим злочином, покладеним в основу сюжету таких романів було вбивство сільського активіста або комсомольця кимось із противників радянської влади. Активно розвивався так званий «шпигунський» роман, який літературознавці відносять до одного з піджанрів детективного роману. Повноцінно цей жанр детективу в Україні почав розвиватися лише в кінці ХХ — на початку ХХІ ст., саме тоді, коли тут почала з’являтися вітчизняна масова література. Першими авторами-детективістами були Андрій Кокотюха, Наталя та Сергій Лапікури, Олексій Волков та інші. В жанрі детективу успішно виступили Ірен Роздобудько, Марина Мєднікова.

62 Детектив (від лат. detektere — розкривати, англ. detective — слідець) — особливий вид худож. оповіді, у центрі якої — процес розслідування злочину й ідентифікації злочинця. За визначенням франц. дослідника Р. Мессака, «Д. — оповідь, присвячена перш за все логічному й послідовному розкриттю з допомогою раціональних і наук. засобів точних обставин таємничої події». Як правило, такою подією виступає злочин, і детектив описує його розслідування та визначення винних; в такому разі конфлікт побудовано на зіткненні справедливості з беззаконням, яке переважно закінчується перемогою справедливості. Серед найвідоміших представників цього жанру — Едгар По, Віллі Колінз, Артюр Конан-Дойль, Агата Крісті та ін. Детективи бувають закритого типу, психологічні, історичні, іронічні та фантастичні. («Лексикон». — С. 135).

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Сьогодні детектив, жанр, який століття тому вважали суто інтелектуальним, в усьому світі набув ознак масовості. На думку деяких дослідників це знизило естетичну планку та і загалом якість більшості творів, написаних у цьому жанрі. Так Хорхе Луїс Борхес в одному зі своїх виступів зауважив: «детективний жанр нині переживає упадок. Він став реалістичним і розповідає про насильство... Інтелектуальні джерела детективу забуті»63. Науковець А. Гозенпуд теж переконаний у спрощенні та погіршенні якісного рівня сучасного детективу. «На зміну класичному детективу прийшов «чорний детектив» — трилер, який став масово популярним. Такі п’єси та романи впливають на нерви глядача і читача найгрубішими засобами, передусім зображенням акту вбивства. Раніше глядач і читач сприймали події очима детектива, тепер — очима злочинця. Настало етичне та естетичне знецінення жанру»64 . Сучасний український детектив теж має всі ознаки масової літератури: починаючи від зниження його інтелектуальної складової та збільшення описів сцен убивства, бійок, перестрілок та подібних «яскравих» зображень, характерних для так званого «екшену», і до специфічного «покетбуківського» оформлення обкладинок. Український детектив можна класифікувати за автором: чоловічий і жіночий, а також за проблематикою й сюжетом: — пригодницький (тяжіє до жанру бойовика); — кримінальний (автор детально описує світ, побут та психологію злочинців); — містичний або фантастичний (в основі сюжету знаходиться давня легенда, яка, видається, втілюється в реалії сьогодення); — історичний (дія відбувається в минулому). У цьому піджанрі написано «Ім’я троянди» Умберто Еко, «Патер Браун» Гілберта Кийта; — психологічний (переважно мотивом до скоєння злочину є особистісний мотив — зрада, образа, помста, — й шляхом до розкриття 63 http://detective.gumer.info/ Сторінка М. М. Вольського, доцента кафедри спеціальної психології Новосибірського державного педагогічного університету, кандидата медичних наук, автора книги «Загадочная логика. Детектив как модель диалектического мышления». 64 Там само. Цитата з книги А. Гозенпуда «Пути и перепутья».

Ніна Герасименко

злочину є розуміння психології персонажу). У цьому жанрі писали Буало Нарсежак, Калеф Ноель, Себастьєн Жапрізо та ін.; — іронічний. До цього піджанру відносять детективи Хмелевської; — детектив закритого типу (дія відбувається на обмеженій території й злочинцем є один з добре відомих персонажів). Наприклад, «Десять негренят» Агати Крісті, «Суто англійське убивство» Сиріла Хейєра. Характериними особливостями детективу, в тому числі й вітчизняного, є: Гіпердетермінованість (більша впорядкованість) зображуваного світу. Так, якщо щось відбувається в повсякденному житті, це не обов’язково має вказувати на важливі для розкриття злочину деталі, тоді як в детективі нічого випадкового в тексті не вміщено; Повсякденність зображуваного тла. Умови, в яких відбуваються події, як правило, добре відомі читачу. Завдяки цьому читач може самостійно зорієнтувтися, що із зображуваного є дивним, а що — звичайним; Стереотипність поведінки персонажів, а також мотивації їхніх дій (в тому числі злочинів). В класичному детективі оповідач та детектив (слідчий), який розплутує «клубок» злочину не може бути злочинцем.

2.1.1.Чоловічий детектив «Батьком» сучасної гостросюжетної української прози вважається безперечно талановитий письменник, учень Григора Тютюнника, редактор видавництва «Дніпро» Василь Шкляр. У 1999 році його роман «Ключ» отримав гран-прі на першому українському конкурсі гостросюжетної прози «Золотий бабай». Пізніше цей же роман отримав премію журналу «Сучасність», премію журналу «Олігарх» та «Спіраль століть» на Міжнародному фестивалі фантастики «КиївКон–2003». Відтоді твір вже 7 разів (рекордне для українського ринку число разів!) перевидавали, а 2007 року навіть подали на найвищу державну нагороду в сфері літератури — премію імені Тараса Шевченка. Це вперше високоповажне журі національного масштабу, яке раніше мало справу лише з текстами, що відносять до елітарної літератури, звернуло увагу на твір, написаний у жанрі масліту.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Сам Шкляр поділ на масову та елітарну літературу вважає несерйозним. «Я люблю сюжет і завжди хочу, щоб твір був читабельним, — розповів письменник в одному з інтерв’ю. — Сюжет — це витончена гра розуму, і дуже шкода, що наша занадто серйозна і цнотлива література не виробила традицій динамічної оповіді. Тепер кажуть, що радянські письменники були заробітчанами і через те писали про робітничий клас, про колгоспи. Але ж детективи і фантастику теж ніхто не забороняв писати, причому за них платили ще більше, бо видавали масовими тиражами. І все одно таких творів майже не було. Виявляється, так званий «легкий жанр» є найтяжчим. Дуже мудро з цього приводу висловився Іван Кошелівець, перший редактор журналу «Сучасність», котрий жив у Німеччині і добре бачив наші вади з «європейського» боку. Українські письменники, зауважив він, надто гонорові, вони кажуть, що не хочуть писати «анжелік», а творитимуть вічні, філософські речі! Але секрет тут дуже простий: «анжелік» писати набагато важче. Бо, щоб створити динамічну книжку, яку б читали всі, треба вміти Дуже Добре писати. Так воно чи не так, але для нас, українських письменників, ця нестерпна легкість жанру, як сказав би Мілан Кундера, виявилася найтяжчою. Особисто я не зовсім розумію поділу на «елітарну/масову» літературу. Всі жанри добрі, казав класик, окрім нудних. Та якщо хтось називає мої твори масовими, мене це також тішить. Тим більше, коли всі ці романи без винятку друкує найелітарніший український журнал «Сучасність»65 . Роман Василя Шкляра «Ключ» називали детективом (адже в його основу покладено таємниче зникнення та смерть власника київської квартири, ключ від якої отримує головний герой роману Андрій Крайній), фантастичним твором (як вже було сказано, роман отримав премію «Спіраль століть»), еротичною прозою (у романі багато «смачно» описаних моментів інтимної близькості), а також містичним трилером. Фантастичним і незвичним у романі є спосіб, з допомогою якого

65 Яна Дубинянська. Василь Шкляр: «Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою». — Дзеркало тижня ; №15(440) 19-25 квітня 2003. — див. http://www.dt.ua/3000/3680/38279/

Ніна Герасименко

Крайній шукає господаря квартири — орієнтиром йому слугує магія чисел, яка врешті й допомагає герою вийти на вбивць. Алогічне вбивство й алогічний спосіб розв’язування цієї таємниці. «В моєму героєві несподівано прокинувся мій давній досвід — досвід чоловіка, який вірить не в забобони, а в систему прикмет, що несуть у собі пророкування» — розповів в інтерв’ю «Україні молодій» Василь Шкляр. Так же він підкреслив, що «Ключ» не є справжнім детективом: «Справді–бо, «чистий» детектив вимагає конкретної розв’язки: ось жертва, а ось убивця. ...Але я мав перед собою іншу мету. Не буду заглиблюватися в її тонкощі, це не моя справа. Скажу тільки, що я писав цей роман із винятковою повагою до читача, поставивши його в рівні умови з автором. Тобто розгадка таємниці, яка є у творі, однаковою мірою хвилює головного героя, мене і того, хто читає цей роман. Утім таємниця — це тільки магніт, який тримає нас у тісному контакті. А висновки, домисли та міркування після прочитаного можуть бути у кожного свої»66 . Подібна містика цифр наявна в романі «Діалектика перехідного періоду» (2004 р.) культового російського письменника Віктора Пєлєвіна, з приводу приналежності якого до масової чи елітарної літератури до цього часу сперечаються критики. Головний герой Пєлєвіна теж цілком довіряє не здоровому глузду, а ірраціональним числовим підказкам. І йому, як і Андрію Крайньому, вдається здійснити свої задуми — перемогти ворогів у бізнесі та стати багатим і впливовим. Числову магію можна віднести до сфери містичного, тобто такого, що не потребує доказів раціо, а лише віри. Таким чином магічне і містичне апелюють до сфери людського підсвідомого, а саме до міфу. Сама ж масова свідомість стає міфом ХХІ століття. Отже, завдяки містичній складовій «Ключ» можна вважати типовим твором масової літератури, хоча й надзвичайно якісним у плані мови, інтриги, оригінальності сюжетних ліній. По-перше, тут наявна стандартна «казкова» схема — позитивний головний герой намагається в ім’я справедливості віднайти свого квартировласника. По-друге, головний герой є водночас лицарем (сучасним), який рятує з різних перипетій свою кохану (даму серця) і з якою переживає хвилюючі еротичні моменти. По-трете, в романі наяв-

66 Михайло Бриних. Василь Шкляр: «Таємниця — це тільки магніт». — Україна молода № 034, 20.02.2008. — див. http://www.umoloda.kiev.ua/number/1108/164/39600/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

ні цілковито негативні персонажі (вуаєрист-власник готелю «Млин» та його темношкіра сексапільна дружина), які спокушають головного героя (спокуса має еротичне забарвлення) й від яких головний герой дивом рятується. Пройшовши випробування-ініціацію, Крайній отримує відповідь на питання, що сталося з квартировласником. «Межовим романом» поміж жанрами детективу і містичноеротичним є роман Василя Шкляра «Кров кажана» (2003 р.), твір про прихід сатани у цей світ. За очікуваннями саме цей роман мав би стати найуспішнімим із усіх романів Шкляра та ледь не першим українським супербестселером. У ньому є всі найдражливіші й найбільш привабливі для масового читача компоненти: фатально гарна жінка-відьма Анастасія (вона ж жінка-жертва), яку оточують грішний й закоханий в неї до нестями настоятель храму Івана Богослова, багатий і талановитий скульптор, карлик з конячою головою і «таким багатством у штанях, якому могли б позаздрити всі депутати першого, другого і наступних скликань». А ще є мужній чиновник-бандит, який збиває пострілом з пістолету яблуко з голови своєї Єви (все тієї ж прекрасної рудоволосої жінки), фотограф за чорною ширмою, скромний і на перший погляд тупуватий слідчий-геній. Крім серії чоловічих типажів, які приймають (не всі й не одночасно) участь в еротичних сценах з головною героїнею, описаних з властивою Шкляру віртуозністю, в романі повно таємниць, містики, видінь та забобонів. На вербі ростуть грушки-дички, поруч є гніздо одуда, який, якщо його потривожити, може й хату спалити, вночі до самотньої й наляканої красуні з’являється упир чи привид померлого (чи ще живого?) її чоловіка, а сама красуня літає вночі (чи в наркотичному сні) на Лису гору, стає королевою досить огидного дійства, вагітніє (а, може, це було і не тоді) й зрештою потрапляє до психіатричної лікарні, де пише цікавезний роман, щасливо виліковується й виходить нібито переможицею з усіх негараздів. Все це скріплено детективним сюжетом, так що читач до кінця не знає навіть, було скоєно вбивство чи ні, хто вбив чоловіка красуні Анастасії, чи, ’мо, він живий, але заховався від кредиторів, або навіть пішов від своєї Галатеї до якоїсь іншої? Цей «крутий заміс» себе виправдовує — відриватися від читання

Ніна Герасименко

не хочеться, книга приваблює й інтригує. І все ж… Перечитувати роман не хочеться. Більше того, випірнувши з читання, мов з глибкого басейну, мов після одурманюючого фільму, хочеться потрусити головою, відганяючи нагромадження фантазій і фобій, та щиро запитати себе: що ж нового ти дізнався, якими враженнями-переживаннями збагатився, відповідно до теорії, згідно якої література, як і кіно, театр є для людини своєрідним віртуальним чи паралельним світом, де можна відчути, уявити, пережити те, чого найчастіше не можеш, не хочеш, боїшся чи навіть не уявляєш собі в буденному-реальному житті. Ще Арістотель писав про те, що мистецьке дійство має провокувати у глядача-читача-співучасника очищення-катарсис через співпереживання. Проте цього не стається. У «Крові кажана» читачеві направду й не надто цікаво, куди подівся і як втопився чоловік фатальної жінки, яка «поклялася ніколи не любити одним-одного чоловіка». Читач не встиг з ним познайомитися й зацікавитися його скромною персоною, головна заслуга якої, як здається, полягала в тому, що він першим колись побачив у ще неповнолітній рудій дівчинці майбутню Венеру, хоча й не мілоську, й поспішив зробити її своєю дружиною. Також чоловік (тепер вже мертвий) виконує роль привида-будителя сумління. Але він не приходить до зрадливої дружини у вигляді «кам’яного господаря» (класика все ж є вічною), і навіть в образі «упиря» зацікавлює як персонаж значно менше, ніж, скажімо, колишній спецназівець й гінеколог, а нинішній священик і настоятель храму, екзорцист отець Серафім, який по дорозі до села Гостра Могила десь загубив свою матушку, «що ледь йому не коштувало чину». Місця, де «отець» схильний чинити перелюб, теж відрізняються вигадливістю й оригінальністю, як і ставлення до коханої жінки, якій він власноручно робить аборт. Загалом, саме яскравість типажів (навіть не персонажів) та свавільна гордість і навіть певна жіноча підступність головної героїні «витягають» «Кров кажана» на який-не-який рівень, який, як ми звикли, властивий талановитому письменнику Василю Шкляру. Не кажучи вже про мову, яка завжди виділяє твір Шкляра із низки інших містико-детективно-еротичних романів, в яких киплять пристрасті крові-любові.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Анастасія наприкінці роману зберігає свою незалежність (більше того, примножує її матеріальний еквівалент — гроші), вона, як і на початку оповіді нікого не любить і нікому (душею) не належить, залишається такою ж гарною, розумною, гострою на язик, сміливою, навіть мужньою і… І що? Тут виникає підступне питання: чого ж насправді досягає ця жінка, якщо духовних цінностей, не зважаючи на всю свою силу і розум вона так і не надбала? Шкляр майстерно викручується від цього питання, пропонуючи читачеві варіант, в якому красуня виявляється ще й талановитою (не тільки в тому, в чому вона вдосконалюється протягом усього твору) і пише книгу, в якій повідає про все, що з нею відбулося. Відверто кажучи, роман такої письменниці міг би бути дійсно епатажним, солено-перчено-гостро-солодким, але катастрофічно неглибоким, якщо хочете, неповчальним, а тому і нецікавим, як… як і сама «Кров кажана». Романи, в яких головний герой проходив певні випробуванняініціації, долав перешкоди, були у найкращих своїх виявах романамизростаннями. Тобто, зрештою, герой змінювався й міг, подивившися на себе колишнього, сказати своє вагоме слово про себе, світ, людей, Бога, хоч би й в написаному власноруч романі. Змін в характері чи світосприйнятті Анастасії Михайлівни я не побачила, тому її книгу б не читала. А, можливо, сам автор наприкінці посварився зі своєю головною героїнею, яка, проговорився пан Василь в одному зі своїх інтерв’ю, не належала нікому, крім… нього самого. Як автору-батьку. Не лягав її образ в якісь задумані Шкляром рамки чи навпаки — не вистачило йому глибини (покажіть мені її в жінці, яка вже через 15 хвилин після аборту здатна відчути статеве збудження), тож суворий батько Василь Шкляр позбавив свою не в міру неслухняну дочку якогось морального спадку чи Знання, яке вона мала би отримати після усього пережитого. Що не кажіть, але таємнича смерть власного чоловіка, який ще й начебто приходить до тебе ночами, смерть, до якої ти сама начебто причетна, не може не схвилювати. Схоже на те, що ця діяльна жінка таки дійсно переживала (просто від нас це приховувала), причому настільки, що потрапила в дорогу психіатричну клініку й навіть там влаштувала кілька сцен з еротичним же присмаком (ну, не може вона інакше!) —

Ніна Герасименко

роздягнула й побила симпатичну медсестру, після нападу істерії сповзла дверима, які не могла відкрити, під ноги головлікаря і навіть розкрила коліна на знак повної покірності й знесиленості… Отже, жінка начебто переживає, але я в це не вірю. Найбільше стосунки Анастасії (героїні, вона ж муза та втілення еротичних фантазій автора-чоловіка) та письменника подібні до описаних Джоном Фаулзом в «Мантіссі». Пан письменник-творець має владу над музою, яка за його бажанням постає то у вигляді домашньої дівчинки в халатику, то припанкованої грубої жінки чи медсестри у напівпрозорому халатику. Письменник має цю владу, бо може це уявити. Але персонаж також має свою волю, він може погодитися бути таким, яким його бачить автор, або зникнути, стоншати, стати пласким, безбарвним, чи навпаки декоративно-показово штучним. А є ж іще читач, який має оцінити співпрацю тексту й автора. І якщо його не буде підключено до цього дійства, слова в книзі не оживуть, і не буде їм дано створювати віртуальний простір чи паралельний світ… Попри зауваження до недостатньо глибокого психологізму (хоча спроба ця все ж непогана порівняно з іншими сучасними письменниками, але ж до Шкляра вимоги вищі!), попри не надто динамічний сюжет та розмитий кінець (чи, може, це суб’єктивне враження?) є кілька гарних моментів, за які можна пробачити автору його бажання пограти для публіки та на публіку, пересоленість та переперченість «страви». Це — геніальне зображення пекла, багатого на чорноземи, паралель до нашої з вами «райської» землі, де на чорній землі треба чорно працювати. А також прекрасний і фактично нічим не виправданий націоналізм відьми-Анастасії, з якою навіть «служителі пекла переходять на українську мову». Цікаво, що жіноча та чоловіча реакція на «Кров кажана» кардинально різниться. Так, у рецензії на цей роман, вміщеній в журналі «Молода Україна», Андрій Кокотюха пише: Якби читати книжки українською в Україні нарешті стало модним, феміністки вже пікетували б книгарні, де продається «Кров кажана», вимагаючи заборонити його за приниження жіночого образу. Бо перед нами — справжній стовідсотковий чоловічий роман, котрий жінки, що ведуть визвольну боротьбу проти присутності чоловіків в одному з ними вагоні метро, не

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

сприймуть генетично. І те, що написаний він від імені жінки, лише додає йому «чоловічості». Анастасія — жінка, яка хоче чоловіка і отримує від фізичної близькості насолоду. Дотепер українські письменники або зі спадковою цнотливістю, за яку вони видають власне святенництво, обходили «цю» тему, або зводили «це» до поцілунків під тихими вербами серед темної ночі, або не могли спромогтися написати щось оригінальніше за «туди-сюди». «Кров кажана» вже задає новий рівень. Ставить планку, нижче якої опускатися вже ніби й не годиться. Втративши (чи вбивши?) чоловіка, Настя не надто переймається. Бо між ними, судячи з тексту роману, не було того шаленого, оспіваного українськими поетами кохання. Ними керувала пристрасть, іноді навіть подібна до тваринної... Адже людьми керує пристрасть. Це — стрижнева тема всіх згаданих тут романів Шкляра. Саме тому вони впевнено тримаються на перших позиціях українських літературних топів» 67. У жанрі «чоловічих» детективів, то серед українських письменників, на думку переважної більшості літературних критиків, тут лідирує Андрій Кокотюха — автор багатьох детективних творів, призер «Смолоскипу» та «Коронації» слова. Сукупний тираж його творів вже складає більше ніж 100 тисяч екземплярів. Тобто саме про Кокотюху можна говорити як про успішного масового українського автора. Перший твір А. Кокотюхи «Шлюбні ігрища жаб» (1996 р.) став відомий насамперед завдяки своїй назві, а не сюжету. Тим не менш, він увійшов до списку українських бестселерів 90-х років, складеному організаторами конкурсу «Книжка року». На сьогодні видано 21 книжку Андрія Кокотюхи, найвідоміші з яких: «Мама, донька, бандюган...» (2003 р.), «Повзе змія» (2004 р.), «Шукачі скарбів» (2005 р.), серія документальних нарисів «Кримінальна Україна» та роман «Темна вода» (2006 р.), за який Кокотюха у 2006 році отримав Гран-прі конкурсу «Коронація слова». На початку своєї письменницької кар’єри Кокотюха стверджував, що його твори не для інтелігенції. Але часи дещо змінилися, інтелігенти іноді теж прагнуть чогось гострого й перченого (не надто обтяже67 Андрій Кокотюха. Ілюзія гріха. — «Молода Україна» №2, серпень 2003. — див. http://www.molodaukraina.org/news.asp?IdType=5&Id=234

Ніна Герасименко

ного філософією), а романи Кокотюхи, як зізнався колись критик Костянтин Родик, мають здатність скорочувати час довгої подорожі. Художній манері Кокотюхи властиві реалістичність та психологізм. Характерно, що змальовані у його творах негативні персонажі не є якимось втіленням зла, так само він не зображує позитивних героїв як «супер-зірок» чи «суперменів» (подібно до того, як це робить кінематограф), що додавало би романам схематичності та примітивності, харатерної для типової масової літератури. Якщо взяти до уваги правила класичного детективу, то романи Андрія Кокотюхи можна назвати швидше гостросюжетними, пригодницькими, авантюрними, кримінальними, ніж детективними. Романи А. Кокотюхи написано правильною літературною мовою. Дехто з критиків закидав Кокотюсі, що бандити та «менти» не можуть говорити літературною українською. Водночас інші критики виступають категорично проти вживання у художніх текстах суржику та інвективної лексики. Кокотюха знайшов оптимальний вихід: мова оповіді в його творах постійно вдосконалюється, а в діалогах персонажі подекуди можуть вживати інвективи, що надає їхній мові правдоподібності та чіткіше характеризує персонажа. В одному з останніх романів «Повзе змія» Андрій Кокотюха, із притаманною йому ввічливістю, розпочав свій екскурс у світ міліціонеро-злочинців словами: «Автор свідомий того, що в реальному житті мова переважної більшості головних та другорядних дійових осіб — російська або суржик»68. Окрім того, роман «Повзе змія» дає змогу погратися у слідчого. Письменник із чоловічою здатністю переходити одразу до справи, годує читача сценою жорстоких тортур і вбивства. Якщо попередні твори Андрія Кокотюхи бодай трохи тішили читача тим, що в цьому світі є місце для любові, дружби тощо, то «Повзе змія» — доводить, що нічого цього немає. Що кар’єру можна зробити, лише переспавши з кимось, що до мети йдуть винятково по головах, що власна слава важливіша, ніж життя ближнього, а міліція насамперед турбується про збереження формальностей. Автор не дає читачам завдання розгадувати таємниці, читач перебуває у ролі спостерігача, який все знає, але нічого не може змінити. 68

Андрій Кокотюха. Повзе змія. — К.: Нора-Друк, 2005.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Кокотюха описує своїх героїв з цинічною любов’ю. Із таким же цинізмом описуються сцени вбивств, розбоїв тощо. Навіть наприкінці роману не виявлено жодного щасливого героя, хоч і плакати над їхніми долями вас ніхто не зобов’язує. У Кокотюхи немає позитивних героїв, у його героїв немає права на помилку. За кожний негідний вчинок чекає розплата. Оповідь починається зі сцени вбивства молодого бізнесмена. Жертва бандитів спробував відкупитися хорошою сумою грошей. 75 тисяч доларів злочинці отримали, але людину все одно вбили. І справді, вірити, що вбивці користуються якимось кодексом честі та можуть відпустити того, хто бачив їхні обличчя, може лише той, хто знайомий з низами суспільства з допомогою голівудських фільмів. Міліція вираховує бандитів за мобільним телефоном потерпілого, який один із вбивць залишив собі як «трофей». Затримують банду в сауні, куди молоді злочинці викликали повій. Під час затримки банди зчиняється перестрілка, вбивають одного з «оперів». За це інші «менти» б’ють до півсмерті того, хто стріляв, так що швидка допомога забирає і смертельно пораненого, і його вбивцю. Головним у цій шайці виявляється відомий по всій країні вбивця Богдан Баглай, якого починає активно шукати вже місцева міліція. Затримує особливо небезпечного злочинця «найкращий позитивний персонаж» — міліціонер Максим Глод, образ якого Кокотюха не бажає прикрашати. Слідчий — розумний та сміливий, але від нього без особливих пояснень йде дружина, привабливим зовні Макса теж важко назвати, не додають романтизму образу «мента» і сцени розпиття ним спиртних напоїв, і невмілі спроби «привдарити» за столичною журналісткою Оленою Суржею. Найнегативнішого персонажа твору Кокотюха також змальовує неоднозначно: Богдан Баглай виглядає молодшим, ніж є насправді, й навіть у чомусь зовні привабливим. Він пише вірші «у стилі шансон», колись дуже непогано грав у шахи; він безумовно дуже сміливий та розумний. Ці нехарактерні для серійного убивці ознаки ускладнюють і водночас «оживлюють» образ, роблячи його ще страшнішим. На те, що масовий читач чи глядач воліє бачити злочинців суцільним втіленням зла, без напівтонів, вказує інша сюжена лінія роману,

Ніна Герасименко

в якій журналістка Олена робить телепередачу про злочинця Баглая. Режисер Корнієнко знає, що хоче бачити глядач, а тому майстерно щось викидає із інтерв’ю з Баглаєм та його матір’ю, знає, як змонтувати плівку, де зробити наголос, а де промовчати. Про свою концепцію створення образу теле-персонажу він розповідає Олені цілком щиро: «І в нас нарешті фіналець: він говорить оту свою жирну фразу про те, чим може вбивати, стоп-кадр, крупно — мордяку і очі, Вітька правду казав, такі страшнючі, тільки проти ночі дивитися. Зачитують остаточний вирок, ти пару слів про те, що ось ще одного нелюда ізолювали від суспільства, титри, оплески, рейтинги — і гроші, гроші, гроші!»69. У результаті Олена визнає: «Дивно, але їм справді вдалося зліпити портрет такого собі монстра. Хоча, приклавши руку на серце, трохи старший за неї хлопчина за гратами й далі не дуже видавався їй таким чудовиськом. Але тут, як кажуть, ніде правди діти. На своєму місці опинилося все: розгублена мама, справедливі та мужні менти, нещасні жертви, а головне — наджорстокий садист Богдан Баглай, непоганий гравець у шахи і навіть глибоко в душі поет»70 . Далі сюжет стрімко розвивається: Баглай підкуповує свого адвоката, той влаштовує йому втечу. Тікаючи, Баглай вбиває п’ятьох міліціонерів, тяжко ранить свого адвоката і понятих, забирає зі сховку свої тисячі доларів та їде в Київ, щоб там заховатися в людському мору та помститися журналістці, яка, на думку Баглая, виставила його дурнем перед мільйонами глядачів. Журналістка відчуває наближення небезпеки, ніхто (крім колишнього опера Максима Глода, який пішов у відставку) не бачить підстав для її хвилювання. Баглай вбиває колишнього коханця Олени й ловить її саму. Спасти життя дівчині допомагає Макс та щасливий збіг обставин. Таким чином у романі «Повзе змія» поєднано карколомний захопливий сюжет (ознака масової літератури) та особливий, реалістичнопсихологічний погляд автора на своїх персонажів, непоганого знання автором матеріалу та відшліфованої мови тексту (ознаки якісної белетристики). Не менш цікавим та добре виписаним є роман Кокотюхи «Шукачі 69 70

Андрій Кокотюха. Повзе змія. — К.: Нора-Друк, 2005. — С. 229. Андрій Кокотюха. Повзе змія. — К.: Нора-Друк, 2005. — С. 230.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

скарбів» (2005 р.), який починається зі сцен, достойних голівудських фільмів, а закінчується якісним ретро-детективом. В одній звичайній українській родині з діда-прадіда зберігається реліквія — зошит, в якому розповідається, як дістатися до величезних покладів золота у Сибіру. У те, що золото реально існує, родина не вірить, тому розповідає про зошит під час одного телевізійного ток-шоу. Після цього за зошитом починає полювати ФСБ Росії, спецслужби США та місцеві бандити. Саме останні викрадають дружину головного героя, й аби її спасти, він пропонує співпрацю російським та американським партнерам, обіцяючи віддати зошит і тим, й іншим. Відбувається погоня на машинах, перестрілки, дружину головного героя спасають, але зошит не дістається нікому, бо «хитрі хохли» роблять все, щоб написи перетворилися на купу попелу. В іншій частині роману розповідається про історію появи зошита з картою-схемою, про злочини та пригоди, пов’язані з ним. Автор додає цікаві й дуже живі описи тайги, боліт, стрімких річок та небезпек, які очікують в цих місцях на людей. Зрештою розповідь про історію зошита виявляється значно цікавішою за сучасні пригоди, й має присмак романів Джека Лондона про дикий захід. Один з найостанніших романів А. Кокотюхи «Темна вода» (2006 р.) є детективом з елементами містики. «Для українського середовища характерне поєднання сучасного життя з традиціями готичного роману, вплетіння міфологічних, містичних ниточок, — переконаний Кокотюха. — Ідеальна схема для цього, як мені здається, зроблена понад сто років тому в романі «Собака Баскервілей». Тобто, існує якась давня легенда, що раптом оживає»71. Цікаво, що за цим романом в Україні планують зняти кінофільм. Справа в тому, що так само називався японський фільм «Кайдан», режисера Хідео Наката у жанрі, відомому в світі як j-horror, а також американський рімейк цього фільму. Таке відверте посилання дозволило Кокотюсі згустити тривожні передчуття, обов’язкові в такого кшталту іграх: у «Темній воді» основним питанням, яке має бентежити читача, виступає сама природа загрози в сюжеті. А отже присутня тут і особлива жанрова невизначеність. 71

Див. http://www.bucha.com.ua/2007/08/23/kokotuh.html

Ніна Герасименко

Письменнику допомогає вже вступна сцена, яка демонструє серйозність та специфіку тієї загрози. Ця сцена — рибалка-браконьйєр знаходить загибель від «рук» невідомої потвори у Тихому Затоні ріки Десни — в структурі подібних жанрових творів є типовою. Такі ж таємничо-містичні причини загибелі людей можна знайти і в «adventure stories» класиків «страшної» фантастики Р. І. Говарда та Г. Ф. Лавкрафта, і у популярному серіалі «X-files», всуціль побудованому на розслідуваннях паранормальних злочинів. Сьогодні цим прийомом активно користуються письменники, які працюють на полі масової літератури, адже це дуже приваблива для читача модель. Оманливо традиційна (для тих же фільмів з жанру j-horror) і риторика, що з’являється майже на перших сторінках: «... давно Тихий Затон недобрим місцем вважається, там кількасот років нечисть усяка живе. Тільки переважно вона не показується на люди. Треба, аби щось сталося таке, від чого сили зла пробудяться і почнуть свою чорну справу робити»72. Вже у самій назві роману обіграно українське прислів’я «в тихому омуті чорти водяться». Справді, спочатку низка таємничих смертей, пов’язаних із глибокою затокою, де завжди темна вода й невідомо яке дно, видається справою рук нечистої сили. Слідчий Віталій Мельник, попри свою недовіру до паранормальних явищ, також починає вірити у «зачаклованість» цього місця — особливо після того, як він наслухався від діда місцевих легенд, здобрених кількома гранчаками міцної сільської самогонки. Мельник навіть бачить русалок, водяників та потопельників. Правда, це виявляється лише сном. Але потім повертається вже притаманна зазвичай самому Кокотюсі обізнаність в професійних буднях «оперів»: «Навіть будучи опером, Віталій Мельник завжди брав у розробку потерпілого. Живий він чи мертвий. Прокачати терпилу він вважав першочерговим завданням. Причому не особливо приховував це від тих, хто вважався жертвою злочину» 73. Повертаються і ознаки, так би мовити, чоловічого роману, однією з елементів якого є красива і беззахисна дівчина, яка закохується у го72 73

Андрій Кокотюха. Темна вода. — К.: Нора-Друк, 2006. — С. 29. Там само. — С. 35.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

ловного героя. Андрій Кокотюха не смакує сценами інтиму (хоча й не відмовляється від них), загалом еротичні сцени він описує реалістично й навіть в чомусь цнотливо, без характерних для жіночих і загалом невластивих чоловічим романам описів відчуттів і мрій головних героїв. Особливої романтики в стосунках молодої білявки та колишнього опера нема, та й любовна лінія не є головною в чоловічому детективі. Важливіше, що Мельник самотужки ловить молодих і досить небезпечних бандитів, які його ледь не вбивають та нівечать йому машину. Начебто все просто — вбивства легко можна «повісити» на зловлену банду, але Мельник звик працювати «по-чесному», тому копає до кінця і виходить на... свого «боса», тобто на людину, яка попросила його розплутати злочини, скоєні у тихій затоці. Знову підтверджується правило, яке червоною ниткою проходить через романи Кокотюхи — всі злочини робляться через або заради грошей. Пошуки матеріалістичної природи злочинів і, натомість, збільшення містики в романі — теж має свої традиції. З останніх помітних явищ в літературі легко згадується дуже схожий прийом в книзі Павла Пепперштейна «Свастика і Пентагон» (2006 р.). Разом із тим роман Кокотюхи «Темна вода» пов’язаний із двома відомими, можна сказати, класичними прикладами українського популярного роману, які відзначилися високим рівнем літературної якості. Йдеться про «Ключ» та «Кров кажана» Василя Шкляра і «Пікнік на льоду» Андрія Куркова (хоча останній з тієї причини, що має російськомовний оригінал, не повинен був би розглядатися нами тут, якби не цікавість тенденції). У «Темній воді» начебто містичний злочин розслідується звичайним чином, і робить це звичайний оперуповноважений. В «Ключі» навпаки: звичайнісінький кримінал проходить крізь езотеричну (окультну, в тому числі і нумерологічну) рецепцію вельми освіченого журналіста. В «Пікніку…» ж будь-яке розслідування натикається на такий абсурд реального життя, який не поясниш жодною астрологією. «Темна вода» і «Пікнік на льоду» схожі питанням про те, хто саме формує сучасну українську реальність — ЗМІ й талановиті журналісти чи інвестори, що за ними стоять. Обидва ж герої А. Кокотюхи та А. Куркова стають заручниками квартир, які винаймають, та невизначеності

Ніна Герасименко

своїх завдань. Зате «Темна вода» та «Ключ» схожі особливим значенням числа «13» (у зйомному помешканні під таким номером мешкають головні герої обох романів) та базами відпочинку як місцем напруженої дії. Художня манера Василя Шкляра балансує на хиткій межі поміж масовим детективом, пригодницьким «чоловічим» романом та вишуканою белетристикою з великим додатком містики. Назвати його романи масовою літературою досить складно хоча б через те, що в них вміщено дуже багато алюзій, прихованих знаків та символів. Про це неодноразово говорив в численних інтерв’ю і сам Шкляр, підкреслюючи, що його тексти «набагато глибші. Попри легкість читання, вони мають неабияке філософське підґрунтя, просякнуті екзистенційною містикою та силою виваженого слова»74. Письменниця і літературний критик-рецензент «Дзеркала тижня» натомість нагадує про те, що «Ті, хто наполягає на існуванні вітчизняного масліту, впевнено апелюють до імені Василя Шкляра»75. І все ж В. Шкляр, здається, нічого не має проти того, щоб його твори вважали масовою літературою, і відверто гордий з того, що його романи здобули перше місце серед «книжок, вкрадених у книжкових магазинах» у номінації «українські письменники», а також тим, що «Ключ», «Елементал» та «Кров кажана» продаються краще за україномовні переклади таких «зубрів» світового бестселлеру як П. Коельйо та М. Павич. В інтерв’ю «Слову Просвіти» Шкляр якось підкреслив, що країні потрібна своя, а не сусідська масова література, яка є складовою і водночас формотворчою частиною сучасної національної ментальності: «Коли йдеться про того ж Акуніна в Росії, то всі одностайні — Гребенщиков виступає і каже, що Акунін повинен бути в кожній хаті, як у нас про Шевченка говорять. У тамтешній критиці Акунін — священна корова, яка не підлягає закидам. Все начебто бездоганно, і відразу все це екранізується. У нас, якщо твір гостросюжетний і читабельний, обов’язково виникає підозра. Наша література — це має бути щось таке Ігор Островський. Василь ШКЛЯР: «Література повинна існувати поза правилами». — «День», №42704, 2003 р. або http://www.day.kiev.ua/42704/ 75 Див. http://www.dt.ua/3000/3680/38279/ 74

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

в’яле, в’язке, незрозуміле, щоби потім претендувати на високі офіційні премії, в тому числі і Шевченківську. А якщо книжка читається на одному подиху — це вже підозріло. Причини традиційні — у цьому жанрі українці ніколи не працювали, свого часу й мова заборонялася. Коли дозволили, то цензуру ввели. Здається, Горький сказав про детектив, що це масовий жанр для задоволення дешевих смаків буржуазної публіки. На це ніхто не звернув уваги, крім українців»76. Інший відомий український детективіст — Олексій Волков. Його романи «Виконавець» (2005 р.), «Подорож у безвихідь» (2005 р.) та «День відбуття» (2004 р.) стали справжінми бестселерами, а роман «Амністія для хакера» (2008 р.) отримав премію «Коронації слова» у 2005 році. «Амністія для хакера» Олексія Волкова — це в чомусь унікальне для вітчизняної літератури та дуже цікаве поєднання інтелектуального детективу і бойовика чи то пак «екшену» (тобто художнього твору, в якому сюжет стрімко розвивається, а головні герої з однієї халепи потрапляють до іншої, причому все це супроводжується великою дозою стрілянини, переслідувань та еротичними сценами). Андрій Кокотюха переконаний, що жанр бойовика не є актуальним для сучасної української літератури: «Жанр бойовика для України нехарактерний — це я зрозумів, коли написав чотири романи в «бойовому» дусі. В них головними героями мають бути ветерани війни або просто покалічені люди. А так як наша країна давно ні з ким не воювала, таким книгам просто ніхто не повірить»77. Проте Волков знайшов нестандартні ходи для того, щоб зацікавити, заплутати читача і прикувати до тексту його увагу. І справді, до кінця книги навіть підготовленому читачу досить важко передбачити, чим цей роман може закінчитися. Така непередбачуваність не лише «підігріває» інтерес читача, але й дарує, за Роланом Бартом, насолоду від тексту (термін, в чомусь протилежний бартівському задоволенню від тексту, яке виникає внаслідок впізнаваності й передбачуваності сюжету та психології персонажів). Див. http://molbuk.cv.ua/article.asp?art_id=1225&retpath=search Писатель Андрей Кокотюха: «Сексом занимаются все, а драками — один из ста». — радіо Чернігів: «Високий вал», 2.08.2007, або http://sian-ua.info/index.php?module=pa ges&act=page&pid=10180 76 77

Ніна Герасименко

На початку роману головний герой вбиває бідного пенсіонера, який за своє життя викладає 15 тисяч доларів, проте навіть це не може зласкавити кілера. Потім кілер, якого звати Борис, допомагає племінниці покійного Наталці відкупитися від рекетирів, знімає у неї кімнату, представившись письменником, й починає щось шукати в її квартирі, коли дівчини немає вдома. З негативного герой поступово стає позитивним — після того, як рятує дівчину ще раз (цього разу від убивць), робить їй гарний подарунок на День народження, й між ними виникає симпатія, що переходить у справжнє кохання. Борис знаходить те, що покійний дядя Наталки ховав від усіх й заради чого дівчину намагаються знайти місцеві бандити — кілька дискет для комп’ютера. Далі починається інтелектуальна лінія оповіді, в якій герой намагається дізнатися, яку таємницю ховають дискети. Паралельно на молодих людей «полюють» бандити та міліція, але Борису та Наталці вдається вислизати від них буквально в останній момент. Критик і один із засновників рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик вважає «Амністію для хакера» зразком української робінгуніади. «Цей суто капіталістичний жанр ґрунтується на двох базових західних цінностях: людина сама відповідальна за власну долю, і, коли держава нездатна забезпечити їй конституційний захист, бере до рук класичний кольт. Санітарячи, побіжно, і корумповане суспільство. Як тільки на одній шостій земної тверді соціалізм поступився капіталізмові, цей жанр проклюнувся і у нас. Первісний етап його становлення блискуче репрезентує цикл Леоніда Кононовича про приватного детектива Оскара. Але маємо й суттєві відмінності від тамтих зразків. Сучасний західний Робін Ґуд нещадний до криміналізованих чиновників (поліцейських, суддів, військовиків, урядовців), але держава для нього — святе; треба лише по-гіпократівськи благородно ампутувати інфіковану кінцівку апріорі здорового держапарату. В Україні все інакше: держава не користується (принаймні донедавна не користувалася) жодною довірою, а нерідко є просто уособленням зла. Усе, що маркується коренем «держ», стає мішенню. Гримуча суміш із залишків радянської та домішків пострадянської моралі творить менталітет помсти, вендети, життя «по понятіям». І це —

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

леґітимізує робінґудівське полювання по-українському... Це сучасна реінкарнакція козаччини»78.

2.1.2. Жіночий детектив Можна з певністю сказати, що жіночий детектив активно і успішно розвивається у нашій літературі. І це не випадковість, адже «Особливість української ідеологічної ситуації полягає в тому, що патріярхальна традиціоналістська модель національної свідомости мовно закріплюється лише під кінець XIX ст., на відміну від «повноцінної» патріярхальної мітотворчости Західньої Европи. Патріярхальна українська структура, крім того, зберігає явні ознаки матріярхальности. ...Якщо космополітичний патріярхальний міт ставить чоловіка у смисловий центр, натомість витісняє і підкорює жінку, то в українській культурі він має специфічне «неповноцінне» побутування. Українська ментальність має яскраво виражений фемінний характер. Логіка фемінного (за Деррідою) означає відмову від однозначности, тотальної істини, амбівалентне ставлення»79 . Переважно превалює в «жіночих» детективах лінія кохання, тобто часто жіночий (за автором) детектив виявляється психологічним. Характерним зразком таких романів є детективи Ірен Роздобудько («Ескорт у смерть» (2002 р.), «Пастка для жар-птиці» (2000 р.), Євгенії Кононенко («Зрада» (2002 р.), «Імітація» (2001 р.), «Ностальгія» (2003 р.), «Жертва забутого майстра» (2007 р.), Наталії Очкур («Учора і завжди» (2005 р.), Марини Мєднікової («Терористка» (2003 р.), Анни Хоми та інших письменниць. У романі Ірен Роздобудько «Ескорт у смерть» розповідається про ряд таємничих смертей красивих молодих чоловіків-блондинів, які працюють в ескорт-сервісі. Вбивства «чоловіків за викликом» — це з одного боку гарний хід як для масового роману (в ньому поєднується тема смерті та сексу, а це, як доводять теоретики американської журналістики, найбільше приваблює сучасного читача), а з іншого —

78 Костянтин Родик. Янгол без гальмів. — «Книжник-ревю», № 15, с.9 або http:// www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=989 79 Ніла Зборовська. Український культурний канон: феміністична інтерпретація. — «Ї», №18, 1998 р. — С. 28.

Ніна Герасименко

постмодерне феміністичне перелицювання популярного та відомого з фільмів і масової літератури сюжету, коли до рук маніяка-вбивці потрапляють дівчата легкої поведінки. За тим лише винятком, що цього разу жертвою вбивці стають красені-чоловіки. До речі, «бруду» в романі, який міг би відлякати масового українського читача80, пані Роздобудько свідомо уникає. Чоловіки з цього роману не є традиційними жиголо, вони, як правило, лише супроводжують багатих і самотніх дам на світських заходах, на яких непристойно з’являтися без супроводу чоловіка. «Фірма у нас не зовсім звичайна. Я маю на увазі — незвичайна для нашого суспільства. Але років за п’ять-десять ця незвичність зникне»81, — говорить менеджер фірми Марина. Вона ж, залучаючи хлопців до цієї незвичної роботи, запевняє: «У нас серйозна, можна сказати, інтелігентна робота»82. Своєрідною грою з вже відомими «кліше» у романі «Ескорт у смерть» виступає слідчий, якому довіряють «розплутувати» детективну історію з убивствами блондинів. Детектива позаочі (і в самому романі) називають містер Марпл (зрозуміла алюзія до серії романів Агати Крісті, де слідству допомагала старенька і майже геніальна місіс Марпл). До детективної лінії, як і належить масовому жіночому детективу, додається любовна. З неї, до речі, починається і сам роман — це лист дівчини-самогубиці до хлопця, який не зумів оцінити та розділити її почуттів. А також закоханість власниці фірми в одного зі своїх працівників. Любовна лінія вносить алогічність, заплутаність, а тому збільшує динамічність та напруженість тексту. Цікаво, що і сам містер Марпл теж не на жарт захоплений однією з свідків, жінкою-інвалідом Ланою. У романі є позитивний герой — молодий привабливий хлопець, який ледь не стає жертвою маніяка. Він не хоче працювати в екскорті, проте погоджується бути своєрідною приманкою для убивці. Згідно канонів жанру, благородний юнак допомагає слідству та вигідно вла80 Переважна більшість українців, як показують численні соціологічні дослідження, ставиться швидше негативно, ніж позитивно чи нейтрально до альфонсів, повій та осіб з нетрадиційною орієнтацією. 81 Ірен Роздобудько. Ескорт у смерть. — Харків: Фоліо, 2007. — С. 19. 82 Там само.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

штовує своє особисте життя. Містеру Марплові залишається тільки випадково поставити жирну крапку у слідстві — виявляється, що його нова пасія, інвалідка Лана — це те саме дівчисько, що колись лишило йому прощальну записку. А у смертях золотоволосих хлопчиків винен частково сам детектив, який своєю холодністю спричинив інвалідність та, очевидно, психічні відхилення Лани. В іншому детективно-психологічному романі Ірен Роздобудько «Пастка для жар-птиці» (2000 р.) («Мерці») подарунок долі однієї успішної журналістки обертається на свою цілковиту протилежність. А вбивцю головна героїня вираховує з допомогою відновлення своїх трагічних дитячих спогадів. Героїні пропонують високооплачувану роботу в індивідуальному проекті багатої та впливової леді, але з її переходом на нове місце роботи співробітники (красиві молоді жінки) один за одним починають гинути за незвичайних обставин. Головна героїня боїться... себе, адже в минулому пережила щось дуже болюче, від чого її психіка захистилася своєрідною формою амнезії. Дівчина не знає, чого може очікувати від свого «Я». Поступово журналістка починає пригадувати події свого дитинства: дітей багатих сусідів, які не хотіли товаришувати з донькою прибиральниці, а також убивство з метою пограбування старої сусідки, за яке засудили матір головної героїні. Ключем до розгадки серії убивств молодих бізнес-леді стають спогади та здогад про спільну для всіх колишніх дітлахів з одного двору таємницю. У цьому романі переплітаються ознаки хорошої белетристики та масового роману. «Закрученість» сюжету, здатність автора до останнього розділу зберігати інтригу — це ознаки якісної літератури. Тим часом масовість роману проявляється у доборі персонажів та антуражі — здійсненому за принципом «багаті теж плачуть». Адже події в романі відбуваються у середовищі київської еліти, де звикли впиватися дорогим шампанським, де вживають наркотики та мають справу з трансвеститами. У романі Наталки Очкур «Учора і завжди» (2005 р.) поєднуються риси іронічного детективу та іронічного «дамського роману» (детальніше про «жіноче чтиво» — в наступному розділі). Тут головна героїня

Ніна Герасименко

є типовим зразком персонажів «дамських» романів, в яких поєднується псевдо-психологізм з ідеалізованим зображенням. Посудіть самі: Рогніда (екзотичне ім’я) є красунею, розумницею, вихідцем із найнижчих «низів» суспільства (мати — алкоголічка, сама ж дівчина виховувалася в інтернаті); вона у досить юному віці досягла однієї з керівних посад в фірмі з іноземним капіталом, ледь не керує своїм шефом, хоча не спить з ним з причин моральності, сама заробила купу грошей... і т.д., і т.п. У житті цієї жінки трапляється «добра фея» — старенька бабуся з руху українського опору (місцевий колорит), яка міняє гардероб своєї підопічної, оплачує шикарний ремонт у її квартирі, знаходить-замовляє дівчині ідеального коханця на одну ніч (бо вона не має «жіночого щастя»), а потім ще й передає у спадок будинок в селі під Києвом. Рогніда в селі вражає всіх своєю красою, сміливістю, гострим язиком, «здобуває» титул відьми та непрямо спричиняє низку абсурдних на перший погляд смертей. Коханий цієї фатальної жінки з’являється вже на початку роману. Виписано його через стандартний набір характеристик, що відповідають мріям усіх домогосподарок і навіть успішних в кар’єрі, але самотніх жінок: елегантний, вишукано-галантний, закохується у героїню з першого погляду й залишається вірним навіки, неодружений, має власну квартиру, гроші не рахує та може влаштувати незабутній вечір з дорогими подарунками, романтичним катанням на яхті та шалену ніч «тільки для тебе єдиної». Такий опис головних героїв є типовою ознакою масової літератури, в якій збіднюється психологізм у змальовуванні персонажів роману, натомість з’являється «штамповість» та типові психологічні «кліше», які особливо помітні у героїв серіалів та розважальних фільмів. В іронічному ж романі такий прийом може означати спробу автора погратися зі штампами та кліше. В сюжеті використано навіть модель поведінки казкової героїні, адже від чоловіка своєї мрії Рогніда тікає, мов попелюшка з балу (правда, після бурхливої ночі; сцена балу та добра фея, яка дарує героїні плаття, в романі також присутня). А потім обранець головної героїні, згідно канонів жанру, виявляється майором міліції, який буде розслідувати серію таємничих убивств, скоєних у селі, де проживає Рогніда,

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

та захищати її від невідомого убивці, а також від її гострого язика та допитливого розуму, завдяки яким красуня постійно потрапляє в різні халепи, з яких її рятує сміливий та розумний міліціонер. Цей роман є характерним зразком масової літератури: книга читається легко, допомагає скоротити час, проведений у поїзді чи у черзі; за сюжетом «Учора і завжди» можна було би зняти успішний «мильний» серіал, тим паче, що події відбуваються не у якійсь екзотичній країні, а у звичайному українському сучасному селі — з його незабутніми типажами: продавщиця убогої сільської крамниці, пихатий голова сільради, священики з ворогуючих за ознакою причетності до того чи іншого патріархату церков, місцевий бандит, місцевий красунчик з «наливайки», медсестра та інші. Ознакою того, що «Учора і завжди» є характерним прикладом масової літератури є не лише сюжет зразка «кров-любов», не лише схематичне зображення головних героїв та розподіл персонажів на «білих» і «чорних», тобто позитивних та негативних без напівтонів, але й самі примітивні та зрозумілі масовому читачу ситуації, в які потрапляють персонажі роману. Якщо йдеться про любовну лінію, то тут присутня сцена балу, на якому головна героїня вражає всіх красою, якщо романтичний вечір, то з катанням на дорогих машинах та яхті; проїзд у приміському транспорті прирівнюється до сім кіл пекла, герой-міліціонер рятує свою кохану в останній момент і т.д. Роман Наталки Шевченко «Янголи, що підкрадаються», який вийшов у видавництві «Нора-друк» в 2006 році — третій роман доволі відомої української авторки, яка донедавна творила під прізвищем Очкур. Останній роман авторки дещо вирізняється від попередніх її творів — «Містичного вальсу» та роману «Учора і завжди». Читачам запропоновано дуже гарну детективну історію з динамічним сюжетом, приправленим гарно виписаними образами та із додачею некращих проявів сучасного життя. Майже фантастична історія розумної дівчинки з дивним іменем Неждана, яка в 15 років опинилась на вулиці із немовлям на руках, і через кільканадцять годин — знову ж фантастичним чином отримала притулок у будинку багатого і благородного чоловіка. Подібні малоймовірні з огляду буденності події — чи не обов’язковий елемент тво-

Ніна Герасименко

рів авторки. В той же час, життя іноді нам дарує настільки незвичайні речі, що те, що здавалося малоймовірним, відбувається з нами або з нашими близькими. Але навіть спостерігаючи за дійством роману не зовсім зі сторони, адже дія відбувається у сучасній Україні, хочеться не погодитись з багатьма подіями і ситуаціями, змальованими у творі. І не лише з тим, що у нас не крадуть дітей на вулиці, школа не настільки байдуже відноситься до своїх учнів, а й з багатьма іншими подіями і ситуаціями. В той же час, розумієш, що роман, як художній твір, має право на ці перебільшення, і не лише тому, що автору дозволяється домислювати й перебільшувати, а й тому, що, можливо, це написано і через те, щоб у нас в майбутньому не крали дітей, а школа не була такою байдужою. Однак, читаючи цей надзвичайно легкий для сприйняття і читання роман, настільки тісно співчуваєш його героям, переживаєш за їхню долю, що часом забуваєш, що все описане тут — це лише художній твір. Сюжет — вигадливий, проте в міру, не завмирає на місці, викликає співпереживання через барвисті образи, непересічні особистості. Реальність змальовано зі скептичною оцінкою. Але чомусь її гіркота відтіняється справами героїв, що живуть на цих сторінках. Світлі заграви мрій та раціональне ставлення до світу — протилежності, які дивним чином уживаються. Усе у творі Наталки Шевченко серйозне, важливе, іноді смутне та гірке, але оповите дитячою наївністю героїні, іронією, доброзичливістю, навіть коли опиняєшся у найскладнішій ситуації. Перебірливі читачі часом нарікають на сучасні витвори письменників, що твір гірший за попередні, або що спраглі до чогось новенького. Ви можете шукати чогось інакшого — але це не заперечить самобутності саме цієї книжки. Автору втретє вдалося запропонувати читачеві якісну, цікаву книгу, яка, безумовно, знайшла свого читача і прихильника. Цікавим зразком психологічних детективів є романи Євгенії Кононенко «Зрада» (2002 р.), «Імітація» (2001 р.), «Ностальгія» (2003 р.) та «Жертва забутого майстра» (2007 р.). Частина критиків не вважає романи Кононенко «масовою» літературою, несправедливо вважаючи ледь не єдиною ознакою «масліту» «сирість», непрописаність тексту.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Тим не менш, за формальними ознаками (динамічність сюжету, детективна інтрига, несподівані відкриття, екзотичні «тусівки», ідеалізованість деяких персонажів) ці романи можна віднести до масового психологічного детективу. Письменник Олександр Ірванець теж відзначає ці риси у творчості Кононенко: «Кожен з чотирьох її романів є детективом, з таємницею, до розкриття якої герої йдуть крізь пригоди та перешкоди з несподіваними поворотами сюжету. Власне вже навіть перша збірка оповідань пані Євгенії називалась «Колосальний сюжет»... В її романах і оповіданнях читач подивує легко впізнавані образи, назви, проте описані вони так своєрідно, точно й неповторно, що мимоволі ловиш себе на думці: я теж це бачив, знав, проте назвати так не вмів. Тонка іронія, що часом переходить у доволі ядучий сарказм, спостережливість, вміння вирізнити найсуттєвіші деталі й водночас елегантно, легкими штрихами означити деталі другорядні — всі ці риси й роблять прозу Євгенії Кононенко тим дійсно «ексклюзивним продуктом», який припадає до смаку читачам різних вікових категорій»83 . Крім того, у романах Кононенко спостерігається деяка алогічність вчинків героїв, характерна для психологічних детективів. Об’єднує ці романи і постать слідчого-аматора Лариси Лавриненко. А якщо ключовий персонаж переходить з роману в роман, є підстави говорити про своєрідну серіальність таких романів. У «Зраді» під колесами товарняка в якомусь Комбінатному на сході України гине співробітниця міжнародної фундації підтримки обдарованих дітей, яскрава зірка київської мистецької та інтелектуальної тусовки 37-річна красуня Мар’яна Хрипович. Є всі підстави вважати, що стався нещасний випадок — бо ж ознак пограбування не видно, а люди й раніше зривалися на рейки в темряві з напівзруйнованої платформи в цьому селищі, де мертвий комбінат «тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував». І все ж троє колег і друзів покійної переконані: не могла Мар’яна, наділена рідкісним умінням впевнено простувати від перемоги до перемоги, просто так оступитися й упасти на колію. Олександр Ірванець. Євгенія Кононенко — місіс Марпл української літератури. — «Україна», №10, 2007 р. 83

Ніна Герасименко

В «Імітації» підгрунтя вбивства соціальне, у «Зраді» — особистісне, засноване (як виявиться на останніх сторінках) на бажанні бальзаківського віку матусі захистити свого сина від небажаного, на її думку, кохання. У «Ностальгії» знов-таки та ж Лариса зустрічає чоловіка, який приїхав до Києва з Німеччини, куди емігрував колись з Радянського Союзу. І поки він жив за кордоном, у нього загинули батьки: батько вбив матір, а потім себе. Він уже звик жити без них, своїм життям. Та, зустрівшись із Ларисою, просить її допомогти йому розібратися, чому саме його батьки так страшно загинули. І їм вдається розплутати цю таємницю. «Маслітівських» деталей в романах Кононенко достатньо, недарма критик і письменник Іван Андрусяк, відомий поціновувач «елітарної» прози, схвально відгукувався про малу прозу пані Євгенії, але її романи не сприйняв. Динамічний сюжет та деяка невмотивованість психологічних станів персонажів та їх поведінки не лише додають інтриги до тексту, але й «полегшують» його, роблять доступнішим для непідготовленого читача. Так, у «Зраді» Вероніку майбутній чоловік Дмитро витягує з алкоголічного кубла, де головним є батько героїні. Незвичайна дівчина настільки дивує Дмитра своєю незахищеністю та розумом, що він вирішує одружитися. І лише, коли виростає дочка, Вероніка здогадується, що вона здатна на більше — може бути геніальним режисером та акторкою. Тема зради набуває багатозначності — це з одного боку банальна зрада свого партнера, а з іншого — зрада себе. І хто зна, яка із зрад є болючішою, особливо якщо людина змушена обирати між цими зрадами. До речі, тема «пригноблення» шлюбним (і не тільки) чоловіком талантів дружини — наскрізна в творчості Євгенії Кононенко. Фактично — її твори побудовані на фемінізмі, а сюжет, зокрема розкриття злочину, є лише засобом для того, щоб звернути увагу читача на проблеми повсякденності. «...майстерно вибудувана детективна фабула є для авторки не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших «вічних» речей у контексті нашого прагматичного й далекого від «високих матерій» часу»84.

84 Максим Стріха. «Імітація» Євгенії Кононенко як дзеркало доби імітацій. — Український центр культурних досліджень (http://culturastudies.in.ua/), травень 2007 р.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Цікаво, що сама Євгенія Кононенко переконана, що «література має бути розважальною. Треба вміти вкладати глибокі ідеї в легкий контекст. Це нормально, це моя настанова»85. Психологічним масовим детективом є значно слабший за Кононенкові роман Анни Хоми «Провина» (2003 р.) (одна з лауреаток «Коронації слова»). Головна героїня приховує від усіх, що її катом є рідний брат. Тут, як і в більшості «жіночих» детективів, є любовна лінія, причому доволі заплутана. Письменниця традиційно як для «масліту» змальовує героїню ідеальною жінкою. Лише тут ідеалізація прописана в стилі патріархальної традиції (слухняна, хазяйновита, мовчазна). Штучність поведінки героїв нівелює інтригу твору, а зібганий несподіваний фінал є складною задачею для розуміння читача. Детективом, написаним за усіма канонами жанру, можна вважати «Терористку» Марини Мєднікової (2003 р.). Тут також маємо героїню, зображену відповідно до всіх канонів жіночого роману — вродливу, розумну, успішну, сильну, для якої на першому місці — кар’єра, а вже потім — особисте життя. Як і в усіх детективах, в романі присутній злочин: хтось отруює дітей в приватному ліцеї, де працює героїня. Є й жінка-слідчий, яка, як виявляється, залежна від злочинниці, оскільки та виношує її дитину (тобто є сурогатною матір’ю). Письменниця вдало й грамотно будує сюжет. Кожний герой, якого вона вводить у твір, добре виписаний і не створює враження випадковості. У львівському видавництві «Кальварія» вже вийшов романпродовження «Крута плюс або Терористка-2» (2006 р.), в якому розповідається про життя однієї з героїнь «терористки» Лідії Олійник. Ця пані змінює прізвище на «Крута», переїздить до Нью-Йорку, дивом не гине під руїнами торгового центру 11 вересня, а потім, за прикладом графа Монте-Крісто, помщається всім своїм колишнім недругам. За визначенням видання «Комерсант», «Терористка-2» «балансує на межі між іронічним детективом та психологічною драмою»86. 85 Яна Дубинянська. Євгенія Кононенко: Імітація чи метафора? Інтерв’ю. — «Дзеркало тижня», № 48 (423) 14–20 грудня 2002 р. 86 Терроризм с лингвистическим лицом. — http://kommersant.ua/doc.html? DocID=633612&IssueId=29848

Ніна Герасименко

У ще одному, вельми емблематичному для дамського роману, творі Дани Дідковської «Обіцяю не вбивати» (2004 р.) провідна тема — тема жіночої дружби та помсти. Головна героїня, Юля, із сумлінної домогосподарки («Думки були звичайнісінькими: чим нагодувати Даню на вечерю, що купити на завтра, який увечері по телевізору фільм…») перетворюється на «войовничу амазонку» із єдиним бажанням — помститися за насильницьку смерть єдиної подруги Наталі («Хіба кілька років ув’язнення можна порівняти з позбавленням життя? Я сама стану правосуддям. Я сама його покараю»). Відтак, героїня Дідковської відправляє дитину до свекрухи, чоловіка — у відрядження, і виходить на тропу війни. Дуже швидко розкриваються «темні сторони» життя подруг: були в ньому і мізерні заробітки проституцією («Юля ж свої гроші витрачала на дерматологів — намагалася вилікувати шкіру»), і вбивство сутенера. Але іще до того як розкриваються ці таємниці, авторка поспішає виправдати своїх героїнь: «Дівчатам із таких родин судилося натрапляти на якусь погань. Бідні дівчатка. Що вони бачать? Удома п’яних батьків, нескінченні сварки, бруд, голод, огидних приятелів батька й матері, які по закутках чіпляються до них, зневажливі погляди сусідів, мовляв, «дочка алкоголіків», брак грошей. Після того пекла цій дивом не зіпсованій дівчинці Сашко вважається казковим принцем. Симпатичний, вихований, багатий, а головне, начебто захоплений нею. А яке враження на неї справляє будинок! Наталці колись здавалися палацами ті потворні будинки часів перебудови. Вона ладна була працювати задарма (повією), аби на кілька годин побути причетною до фантастичного життя новоспечених багатіїв». Справедливості годі було шукати: «Її постійно били, ображали й обманювали», «вона відчувала себе звіром, на якого йшло нескінченне полювання і який змушений був бити й кусати для того, щоб вижити». Гірше було тільки Наталці — «мало того, що її зовнішність вже викликала бажання скривдити, що вона верзла дурниці, невчасно сміялася, не розуміла дворової ієрархії і не дотримувалася ніякої субординації, вона була ще й страшенною незграбою». У діях шукачки справедливості Юлі логіки (наявність якої у авторки не мала би викликати жодних сумнівів — письменниця викладає

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

математику у ВНЗ) не простежується. Героїня діє інстинктивно, імпульсивно, нерозважливо і без жодних чітких планів. Довіряє свої таємниці першим-ліпшим («вона розуміла, наскільки небезпечно довіряти хлопцеві, якого знала менше години (тобто, якби більше години, то небезпека була би не такою близькою?). Більше того, він не викликав симпатії, здавався надокучливим і ні на що не здатним. Проте їй конче було потрібно з кимось поговорити, звільнитися від думок, що переповнювали її», та колишній, неприязній до неї, колезі-повії. Крім того героїня навмисно вводить в оману офіційне слідство чомусь в жодному разі не покладається на свого надійного чоловіка («він справляв враження великої скелі, за якою можна заховатися від усього на світі»). Прослуховуючи будинок можливого вбивці, нібито розсудлива дівчина, яка просто таки жадібно чатує на розкриття якихось таємниць, що стане вирішальним етапом у її помсті, дозволяє собі дивні маніпуляції — «Аби заспокоїтися, Юля зняла навушники й вийшла з машини». Алогічними є і її висновки, зроблені на основі добутої інформації — «Юля збентежилася: в Сашка не було грошей, отже, страшних таємниць теж могло не бути». Це — розважальне чтиво для жінок без вищої освіти, паперовий замінник серіалів, де часто алогічність дій персонажів чи невмотивованість сюжетних ходів пояснюється «жіночою логікою», пристрастю, таємничістю, незрозумілістю чи «складністю» характерів героїв. Відмова від психологічної вмотивованості дозволяє досягти більшого напруження та читацької зацікавленості за рахунок несподіваних поворотів сюжету. Таким чином, авторки сучасного українського детективу створили такий тип детективу, який рівнем якості текстів задовольнив саме жіночу аудиторію, оскільки він відмінний від звичного детективу радянських часів зі жорсткою чоловічою орієнтацією. Не дивно, що цей піджанр отримав популярність, адже читачі-жінки — найбільша група споживачів масової літератури. Є. Добренко свідчить, що белетристика у структурі читання чоловіків займає 71%, у жінок — 91%87. При тому, 87 Добренко Е. Формовка советского читателя: Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы./ Гуманитарное агентство «Академический проект» — СПб., 1997. — С. 57.

Ніна Герасименко

що кількість жіночого населення традиційно перевищує кількість чоловічого, стає зрозумілим, що саме жіноча аудиторія переважає серед читачів масової літератури. На думку О. Обухової, важливим видається той факт, що критика спочатку, а в певному сенсі і досі, не знайшла інструментів аналізу і оцінки цього нового літературного явища, вичитуючи, як і за радянських часів, соціальні, ідеологічні і інші сенси там, де початкова інтенція автора була якісно іншою88. Хоча дослідниця відзначає кілька вдалих, на її думку, спроб проникнення у жанр: «Наприклад, Ада Горбачева точно визначає генезис жанру — «Успіх творів Марініної цілком передбачливий: це суміш детективу, мексиканського серіалу і дамського роману», а Ольга Кушліна, здається, розуміє читацький успіх — «всередині тексту читач повинен відчувати себе комфортно і затишно...»89 Н. Смірнова виділяє такі риси жіночого детективу: «Жіночий детектив, як він склався в масовій культурі, має властивість «опобутовлювати» страшне, наблизивши на таку відстань, коли воно втрачає свій страшний вигляд. Героїні, що розслідують злочини, або займаються цим професійно, що вносить відтінок робочої рутини, або, опинившись у ролі «жертви», міняють її на роль «ката», переслідувача. В останньому типі героїнь спостерігається повна атрофія страху, тому що «нічого втрачати», і гарячкова активність, яка в кінцевому результаті виявляється правильною стратегією. Вони, як правило, не можуть збудувати логічну версію, але з’являються в потрібний час в потрібному місці. Ще їх відвідують раптові осяяння. У перервах поміж рішучими діями героїні в неослабному темпі перевдягаються, п’ють каву, приймають ванни, фліртують і шукають балакучих стареньких. Крім цього, в паузах поміж активними діями вводиться всіляка інформація»90. У Росії видання творів у жанрі жіночого детективу відбувається більш системно, а у видавництві «Ексмо» постійно з’являються нові книжкові серії. Спеціально для Д. Донцової створено серію «Іронічний детектив», потім починається «просування» Г. Куликової, що пише в

88 Обухова О. От перевода к оригиналу (к вопросу о массовой литературе).// http:// www.utoronto.ca/tsq/10/obukhova10.shtml. 89 Кушлина О. Полтора квадратных метра 4.03.99 http://www.russ.ru/journal/ krug/99-03-04/kushlina.htm. 90 Смирнова Н. Женский детектив.// http://www.guelman.ru/slava/kursb2/7.htm.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

цьому ж піджанрі — її виділяють в серію «Шоу-детектив», а Н. Александрову друкують під серійною назвою «Комедійний детектив», Д. Калініну виділили в серію «Дамські приколи». І, з іншого боку, численні телесеріали за творами А. Марініної, Е. Топільської, Т. Полякової, Т. Устінової, Д. Донцової, а також успіх «Вулиці розбитих ліхтарів» за творами А. Кивінова, «Бригади» та інших ще раз показують, що «паралітература» у наш час — це частина трансмедійного наративу і, отже, до неї повинні застосовуватися інші критичні і дослідницькі методики, ніж до «традиційної» художньої літератури»91.

2.1.3. Ретро-детективи сучасної масової літератури Цікавим зразком ретро-детективу є романи Наталки та Валерія Лапікурів, що їх видає «Нора-друк». У книжках «Поїзд, що зник», «Вилов бандюг по-науковому» та «Непосидючі покійники» серії «Інспектор і кава» від імені київського слідчого Олекси Сироти (невідомо вигаданого, чи реального персонажа), який працював у 1970-х роках, розповідається про заплутані та смішні, жахливі та навіть малопристойні ситуації, які складалися під час розслідувань кримінальних справ. Автор додає до тексту свої пояснення, які стосуються назв вулиць, специфіки роботи того чи іншого відділу, тодішнього законодавства, тощо. Ці деталі додають правдоподібності оповіді, а цікаві сюжети інтригують читача. У подібному стилі, в якому поєднуються реалії минулого та сучасні художні прийоми, на російському ринку пише надзвичайно популярний Борис Акунін.

2.2. Жіночий (дамський) любовний роман Так звані «жіночі романи» в сучасній літературознавчій критиці означені лише описово. Це, як правило, покет-буки (від англ. «кишенькові» книги) формату дамської сумочки у м’якій обкладинці, оформленій в рожевих тонах, з сердечками, напівоголеною красунею, яка перебуває в обіймах класичного «плейбоя»: «прикрашена трояндочками обкладинка, напівгола парочка у пристрасних обіймах, а всередині — стандартна схема... Героїні тут як правило «задихаються від пристрас-

91 Обухова О. От перевода к оригиналу (к вопросу о массовой литературе).// http:// www.utoronto.ca/tsq/10/obukhova10.shtml.

Ніна Герасименко

ті», а чоловіки всі як один чомусь «ричать від бажання»92. Погодьтеся, для літературознавчого дослідження такого означення терміну вкрай недостатньо. Проте чіткішого означення не дають навіть словники. Дехто з літературознавців пропонує чітко відрізняти терміни «дамський» та «жіночий» роман (прозу). Дехто вважає жіночі романи «попсовою» літературою, на відміну від жіночої прози: «плутати «жіночий роман» із «жіночою прозою» є дуже грубою помилкою. Сопливі покетбучні шедеври з мускулистими красенями на обгортках є, безумовно, першим, але аніяк не вторим»93. В одному з численних інтерв’ю письменниця Євгенія Кононенко також обстоює ту точку зору, що «жіночий» роман на відміну від «жіночої прози» є так званою «літературою для домогосподарок»: «Жіночий роман — це термін, який окреслює літературу вузького спрямування не стільки навіть на суто жіночу аудиторію, скільки на аудиторію домогосподарок і малоосвічених жінок. Але ототожнювати з цим усю жіночу прозу було б перебільшенням»94 . Тим часом сучасний український критик-літературознавець Євген Повєткін щиро зізнається (подібно до мудрого сократівського «знаю про те, що нічого не знаю»), що не розуміє такого терміну як «жіночий роман» та «жіноча література»: «Мені цікаво, за якими ознаками насправді формується певна група прозових творів, що її називають «жіночим романом». За статтю автора, чи за статтю цільової аудиторії (яку в літературознавстві прийнято називати інакше — «імпліцитний, або прихований читач», «адресат письменницької комунікації»), чи можливо, за тим і другим одночасно? На нашу думку, за такими ознаками можна було визначати жанрові особливості, якби жінки жили б десь зовсім окремо від чоловіків і теми, що цікавлять одних та інших, майже ніде не перетинались, більше того, якби самі жінки були більш психологічно однорідними... Отже, «жіночий роман» — це в кращому разі вияв стереотипного уявлення про те, що могло б бути цікаво читати жінкам або читанням Анна Николаева. Дамская проза в поисках смысла жизни. — http://www.ug.ru/is sues/?action=topic&toid=2474&i_id=27 93 Див. http://iryn-mykola.livejournal.com/9581.html 94 Розмова з Євгенією Кононенко, письменницею http://www.gazeta.lviv.ua/ articles/2006/02/21/13182/ 92

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

чого вони могли б, якби захотіли, наголосити на своїй відмінності від читачів-чоловіків. В гіршому — існування поняття «жіноча література» сприяє виправданню низького рівня текстів на певну тематику. Уявлення про «жіночу літературу» — накинуте ззовні, скоріше всього, що із сфери маркетингу, і насправді воно дуже шкодить розумінню писаного жінками. ...Я не знаю іншої жанрової назви, яка так пантеличила мене як читача та як критика, як «жіночий роман». Бо при всій широті того, що пишуть нині жінки, вона вперто відсилає до чогось одного, якогось приблизного й нез’ясованого уявлення про письмо жінки. В жіночий роман записують за цією логікою сентиментальний роман виховання «Зів’ялі квіти викидають» (2006 р.) Ірен Роздобудько, психологічну драму «Танці в масках» Лариси Денисенко (2006 р.), мистецький детектив Лесі Демської «Жінка з мечем» (2005 р.) й навіть виразно постмодерністський роман Катерини Хінкулової «36 пісень про життя» (2006 р.)95 . Літературознавець Г. Улюра на Київському семінарі з гендерної лінгвістики спробувала професійно означити, чим є «жіноча» література на відміну від «дамської». На її думку, по-перше, «жіноча література не є оціночною категорією», адже «термін «жіноча література» є традиційною «злодійською міткою», що її щедро використовують для позначення неугодних або просто незвично-незрозумілих для Великої літератури тестів». По-друге, «жіноча література не є жіночим любовним романом. Принаймні вона не створюється в межах виключно названого жанру... Адже «канонізованого» автора-чоловіка, котрий створив подібний твір, назвуть не автором чоловічого любовного роману, а прихильником соціально-психологічної прози». По-третє, жіноча проза не тотожна «дамській», тобто може належати і не належати до сфери масової літератури: «жіночий любовний роман не є дамським романом, а дамський роман не є жіночою літературою... В свідомості ж пересічного читача (та і — хай пробачать мені просвітленні колеги! — подекуди пересічного дослідника) поняття «жіноча література» і «дамський роман» стають тотожними через ви95 Євген Повєткін. Жанрово-гендерна вигадка http://kut.org.ua/books_a0128.php, Київ. — 25 грудня 2006 р.

Ніна Герасименко

значення цільової групи цих літературних феноменів. Прийнято вважати (і це підтверджують нечисленні, але сумлінні дослідження дамського роману), що орієнтовано цей жанр на жіночу аудиторію. Специфіка ж культурної рецепції жіночої літератури приводить до думки, що й у цьому випадку ми маємо справу із «продуктом для внутрішнього ужитку», тобто жіночий твір апріорі розглядають як жіноче чтиво». Г. Улюра не може чітко означити поняття «дамського» роману, проте відзначає його цілковиту приналежність до «масової» літератури: «Дамський, фізіологічний, бульварний або тривіальний роман виступає одним з трьох китів масової літератури, з притаманними лише йому сюжетними моделями і матрицями»96 . Зважаючи на відсутність чіткої визначеності термінів «дамська», «жіноча» проза/ роман, ми потрапляємо до подвійної пастки, адже як немає чіткої межі між «жіночою» та «дамською» прозою, так само вона відсутня і між поняттям «масової» та «елітарної» літератури (особливо на вітчизняному грунті). А рубежем розподілу між так званою «справжньою» літературою та «попсою» виступають виключно смакові уподобання критиків або читачів. Тому адекватно виокремити специфіку дамської прози досить не просто. Адже феномен наче й існує, але загальні правила його існування, м’яко кажучи, не узгоджені. Розподіл літератури за статевою — позалітературною — ознакою, зрозуміло, має знаходитись у ширшому, загальнокультурному контексті. Треба також пам’ятати, що в патріархальній культурі, де превалює «маскулінне», жіночність традиційно асоціюється з «меншовартістю» та «вторинністю» по відношенню до «справжнього». І навіть, якщо в цього традиційного погляду немає об’єктивних передумов, треба зважати, на те, що він має відбиватися на сучасній жіночій прозі, як би її не потрактовували. Можливо, слід прямувати до завдання-максимум — виявлення унікальності жіночого письма, як стоїть це питання у феміністичній критиці. Або ж не варто чіплятися до слів і помилятися із самим терміном, чекати від нього чогось більшого, ніж передбачає насторожене 96 Деякі міркування щодо базових понять гендерних студій з літературознавства. Доповідь Ганни Анатоліївни Улюри на Київському міському семінарі з гендерної лінгвістики — Див.: http://www.linguistics.kiev.ua/4.html

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

ставлення до цього феномену, тобто шукати якоїсь визначальної жіночності там, де йдеться про «дамську» бульварність. В такому випадку, той факт, що в цьому жанрі працюють виключно жінки, відпочатку залежить від інерції — ще з позаминулих століть — традиційного ставлення до творчості жінки. Дехто з прихильників фрейдизму вважає жіноче письмо своєрідним способом сублімації нещасливого (невільного, невдоволено фізіологічно чи на рівні почуттів) життя, втечею в інший світ. Наприклад, Вірджінія Вулф у своєму дослідженні про жіночу романістику завважує, що роман — це найдоступніша форма для жінок: «Для жінок найлегше було і є писати розповідну прозу. Причину цього не так уже й важко втямити. Роман — найменш концентрована мистецька форма. За роман легше взятися, або відкласти його на певний час, аніж коли йдеться про драму чи вірш. Джордж Еліот відкладала свою роботу, щоб доглядати свого батька. Шарлотта Бронте відкладала своє перо, щоб вирізати «очка» з картоплі». Багато письменниць і зараз надають перевагу «закритому способу життя». Так вже склалося історично, що українська жінка насамперед є годувальницею родини, а вже потім — суспільною істотою. Тому письменниця Марія Кривенко у своєму інтерв’ю для часопису «Ї»97 розмірковує: «Є дві сфери буття: те, що називають життям у суспільстві, і — наодинці з самим собою. Кожна людина має духовні потреби і мусить їх реалізовувати. Разом з тим, кожна людина мусить бути сам на сам із собою. Найприродніше для письменниці є не те перше — бути, виступати, а друге: бути більше закритим, бо, як правило, письменники черпають більше ресурсів з самих себе. Звичайно, час від часу є якісь подорожі, якісь враження у зовнішньому світі. Кожен письменник, яким би він не був, шукає самотности. Письменники-чоловіки воліють набиратися вражень, але це також спосіб досягнення тієї самотности. Я вважаю, що щасливіша порівняно з чоловіками, бо не мушу нікуди їхати, не мушу нікуди втікати — я просто залишаюся вдома». Тому й створюються жіночі романи, які загалом базуються на досвіді авторки, її бажаннях, вигадці. Вони не надто насичені інформаці97

Журнал «Ї», № 27, 2003 р.

Ніна Герасименко

єю, одноманітні, в них часто повторюються сюжети, що свідчить про те, що життя всіх домогосподарок у світі чимось схоже.

2.2.1. Характерні ознаки жанру «жіночого» роману Надалі ми розглядатимемо «дамський» роман, орієнтуючись на атмосферу, що створена навкруг цього словосполучення самими письменницями, а також редакторами та критикою, та орієнтуючись на ймовірну читацьку аудиторію. Таким чином це вульгарне поняття навіть піддається деякій статистиці, а значить і виокремленню своїх рис. Отже, в уявленні більшості фахових критиків та непрофесійних читачів «жіночий» роман — це художній твір написаний переважно жінками (чи групою найманих так званих «чорних» літераторів), розрахований, як і класичні «мильні» серіали, загалом на неосвічену жіночу аудиторію. Як правило, сюжет такого роману побудовано на любовній інтризі, персонажі є чорно-білими: головні герої відповідають масовим уявленням про «ідеальну» жінку98, «ідеального» чоловіка, а негативні персонажі виявляються покидьками від народження. Так, якщо в радянські часи «ідеальною», зразковою вважалася жінка, яка працює на рівних з чоловіками, досягає певної вершини у кар’єрі, бореться з ідейно хибними елементами суспільства тощо. То в наш час героїня повинна бути схожою на якусь відому акторку чи модель, мати вищу освіту й перебувати у пошуку самої себе. Останнє — ледь не обов’язкова умова масової прози, оскільки саме суспільство також перебуває у цьому пошуку, що характерно для людей, які живуть у молодих державах, де старі усталені канони ведуть боротьбу з новими віяннями. Герої масової романістики сьогодення — це люди, які переживають конфлікт уявлень і переконань. Щодо інших особливостей, то, як правило, героїня здебільшого є хорошим спеціалістом у своїй галузі, незалежно від того, хто вона — 98 Так в романі Наталії Очкур «Учора і завжди», головна героїня так описує свою зовнішність: «Фігура в мене нагадує пісочний годинник, а груди… Ну, отой знаменитий віршик «Люблю українську природу» пам’ятаєте? Його останній рядок мов про мене писаний. Я не товста, як колода — при зрості метр сімдесят моя вага становить всього п’ятдесять п’ять кілограмів. Але в мене справді круті, широкі стегна — мрія породіллі, і ніде правди діти — повна пазуха цицьок».

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

секретарка, журналіст, рекламіст, соціолог, власник фірми тощо. Вона захоплена своєю роботою і не звертає (чи майже не звертає) уваги на чоловіків. Це також данина часові й суспільству, де превалюють феміністичні уявлення про роль жінки. Для гостроти відчуттів читача авторка, як правило, вводить у сюжет якийсь трагічний випадок, який трапився з героїнею в юності. Однією з тем жіночого любовного роману є дівоча цнота: або героїня залишається цнотливою, аж поки не зустріне свого героя (іноді це трапляється далеко за тридцять), або страждає від того, що втратила дівочість до зустрічі з принцом. Колись Зігмунт Фройд писав: «Небагато деталей сексуального життя примітивних народів справляють таке дивне враження на наші почуття, як оцінка цими народами цноти, дівочої недоторканості. Цінність цноти з точки зору чоловіка, який залицяється, видається настільки незаперечною й само собою зрозумілою, що нас майже заполонює сором, збентеження, коли ми хочемо виправдати й обґрунтувати цю думку. Вимога, щоб дівчина в шлюбі з одним чоловіком не зберегла згадок про стосунки з іншим являє собою послідовний розвиток виняткового права володіння жінкою, яке становить суть монополії, розповсюдження цієї монополії на минуле»99. Жіночі романи часто обігрують не лише тему цноти, але й сексуального задоволення, оргазму, жіночої фригідності та того, чого саме бажає жінка у цій сфері свого життя. Загалом ці теми з такою ж відвертістю та зацікавленістю підіймають на сторінках жіночих журналів. Цікаво, що часто «жіночий» роман побудовано за матрицями, присутніми у дитячих казках: щасливе звеличення бідної, чесної та працьовитої дівчини або втеча закоханої від свого обранця («Попелюшка»), уникнення спроби зваблення/ згвалтування/ облудного затягування дівчини до неприємної ситуації («Червона шапочка»), протистояння головної героїні злій жінці («Білосніжка»), жертовне кохання дівчини до чоловіка, з допомогою якого вона спасає свого коханого («Снігова королева») і т.п. В українському суспільстві специфічне простколоніальне становище «масової» літератури призвело до того, що вітчизняні автори

99 Зигмунд Фрейд. Очерки по психологии сексуальности. — Москва: МЦ «Система», 1989. — С. 238.

100

Ніна Герасименко

змушені конкурувати не лише між собою, але й з російськими та європейськими чи американськими письменниками, які працюють у цьому ж жанрі. Саме тому українськимий продукт аби «вижити» на ринку, змушений бути якіснішим за російські та перекладні покет-буки. Таким чином ми відносимо до авторок «масового» жіночого роману також тих авторок, які працюють швидше у сфері популярної белетристики. Йдеться про Ірен Роздобудько, Ларису Денисенко, Марину Гримич, Лесю Демську, Людмилу Баграт, Наталію Очкур-Шевченко, авторок жіночої серії «жінка з Дельфіном» сестер Демських. Одними з перших, хто почав у своїх художніх творах висвітлювати особливі «жіночі» теми (місце жінки в суспільстві, вибір достойного партнера (надійна «скеля» чи людина, яка довіряє жінці та не претендує на її свободу, не прагне її підкорення?), специфічний комплекс другорядності та вторинності, жіноча еротичність та невдоволеність, складнощі поєднання кар’єри та особистого, сімейного життя та інші) — Марина Гримич, Людмила Баграт, Наталя Очкур-Шевченко. Типовими зразками жіночої прози є романи Марини Гримич «Ти чуєш, Марго?» (2001 р.) і «Магдалинки» (2003 р.). Головна героїня роману «Ти чуєш, Марго…» — мама чималої сім’ї, заклопотана прибиранням, пранням, приготуванням їжі, вихованням трьох синів і клопіткою роботою в офісі — не є типовою героїнею жіночого масового роману. Проте саме з нею відбуваються любовно-еротичні пригоди. Те, що головна героїня не є ідеалом жіночої краси, наближує її до потенційних читачок роману, дозволяє більшій аудиторії проектувати образ Марго на себе. Обранець Марго Андибер — стандартний романтичний герой «жіночого роману»: красивий, самовпевнений, таємничий, галантний і т.д. «У нього був такий вигляд, наче він проскакав на коні чверть України, щоб втрапити на шефове деньнародження, порубавши по дорозі десяток турків, і тепер, смертельно втомлений, але задоволений від того, що таки встиг, не в змозі впоратися зі своїми ногами, що мовби продовжували обіймати конячий круп, переможно дивився на занімілу від подиву й обурення аудиторію»100. 100

Марина Гримич. Ти чуєш, Марго?.. — Львів: Аверс, 2000. — С. 18.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

101

З’ява майбутнього коханого головної героїні сприймається нею стандартно як для жіночого роману — войовниче, адже він несподівано займає посаду, на яку Марго сподівалася вже досить довго. Далі все йде за передбачуваним сценарієм: галантні залицяння, компліменти героя, інтриґують Марго, змушують її частіше заглядати в дзеркало, дратуватися байдужістю власного чоловіка тощо. «Родзинка» роману полягає в тому, що любовна історія Марго та Андибера відбувається у паралельному світі, за часів козацькотурецьких воєн, куди час від часу вони потрапляють разом з іншими працівниками фірми. Героїня в паралельному часі навіть вагітніє від героя. Якраз цей момент, коли героїня дізнається, що вона вагітна, можна розглядати, як приклад специфічного фемінізму, притаманному творам Марини Гримич. «Боже, я вагітна!» Вона їх промовила вголос — ці суто жіночі слова. Жоден чоловік ніколи не промовить цих слів. Жоден чоловік ніколи не відчує того, що відчуває жінка, усвідомивши, що вона вагітна. Бог обділив чоловіків цілим спектром фізіологічних і духовних відчуттів. За що Бог позбавив їх права власним тілом і душею сприйняти енергетику і таїнство зародження і народження нового життя? Марго сповнилася жалістю до колись ненависного чоловічого племені. Як це можна прожити життя, щомісячно не оновлюючи кров? Як жити зі старою кров’ю? Як можна прожити життя, не зрозумівши одного дня, що твоя кров — уже не лише твоя кров, а й кров нової істоти, яку ти носиш, годуєш, зрощуєш у собі?»101. Такі думки переслідують героїню часто. Загалом Гримич дуже поблажлива до своїх героїв. Вона дозволяє позитивним героям робити вчинки, після яких читач взагалі розгублюється, а негативним — чинити добро. Те, як ставиться авторка до своїх героя чи героїні, видно з опису. Марго вона любить. Але любить дуже по-домашньому. Тому дозволяє їй пиячити з колективом, кричати на шефа, крізь пальці стежити за одягом тощо. До речі, підвищити голос на начальника — це розхожий сюжетний штамп, який нерідко позначає відлік еволюції персонажа від раба системи до свідомої особистості, першою ознакою чого стає віднай101

Там само. — С. 61.

102

Ніна Герасименко

дена, порятована й захищена гідність, а також ознака особливої цінності персонажу як працівника фірми (ще один, хоча й неоднозначний штрих «позитивності» персонажу, адже «ідеальна жінка» не мала би бути скандальною). Роман наповнений декораціями в образі інших героїв. На першому плані залишається Марго, а поряд із нею Андибер. Звісно, щасливий кінець — одруження, перед яким авторка дозволяє читачам досхочу пожаліти Андибера і позахоплюватися перевтіленням Марго. Інший роман Марини Гримич «Магдалинки» — добротний, зліплений з українських психологічних типажів. Тут — кілька героїнь, закоханих і ображених на колишнього однокласника, а нині відомого і упішного чоловіка Сергія Драгомарецького. Всі героїні люблять і ненавидять одного чоловіка, і це — чи не єдине, що підігріває їхню давню дружбу. Авторка свідомо підібрала разюче несхожих між собою жінок. «Магдалинки» — один із найбільш вдалих жіночих романів ув українській літературі. Марина Гримич не лише створила цікавий сюжет, а й показала вітчизняну ментальність «у розрізі», у всіх її проявах. Кожна жінка може відшукувати тут себе. У цьому й полягає завдання автора. Необхідна актуальність, вагомість проблематики, з якою пов’язаний предмет розповіді у творі і яка є свого роду нервовим його центром. Якщо читач не знаходить у творі питань і проблем, здатних зачепити його «за живе», викликати певні, хоча б і далекі аналогії з його власним життям або життям його найближчого оточення, якщо у творі не буде нічого такого, що нагадувало б його власний життєвий досвід, але одночасно й перевершувало б його, розширювало б його кругозір, — ніяких ціннісних переживань у свідомості читача не з’явиться. Вагомість проблематики твору визначається мірою та рівнем довершеності втілення в ньому загальнолюдських цінностей буття як таких або ж у їхньому соціальному вияві. Майстер епічної оповіді лауреат Шевченківської премії Марія Матіос має у своєму доробку видатні «серйозні» романи — «Нація» (2007 р.), «Солодка Даруся» (2005 р.) та «Майже ніколи не навпаки» (2007 р.), які за жодною з ознак не можна віднести до масової літератури. Проте Матіос пробувала себе і в «легкому жанрі». У «Бульварному романі» (2003 р.) розповідається про кохання жінки до багатого і

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

103

впливового чоловіка, очевидно, політика. Ці романи, які критики одногласно вважають слабшими за психологічно-історичні, перебувають на межі між масовою та «серйозною» літературою. Життєве кредо Марії Матіос, якому вона ніколи не зраджує і завжди дотримується: життя коротке, щоб казати «ні» любові і не бути щасливим отут і вже. І ця позиція відображена в її черговому творі «Фуршет» (2002 р.) , який вийшов у видавництві «Кальварія». Це гримуча суміш, яка не має аналогів. «Фуршет» увінчався тією літературною формою, яка розпочинає нову історію в українській літературі. Ця повість прочиняє двері до нового способу письма. А власне, «старого нового», адже ще німець Шеллінг писав про те, що в майбутньому література має повернутися до джерел міфології. Тут старосвітський дух національних традицій поєднується із прес-конференцією високого урядовця, кухня звичайної жінки із дикими законами сучасних «крутих». «Фуршет…» — це не кулінарні дослідження українських пристрастей. Це сердечні справи і сердечні страви від Марії Матіос. Авторка поруч з рецептами приготуваня страв подає рецепти «жіночого щастя», «приперчені» любовними історіями тих чи інших начебто знайомих авторці-оповідачці жінок. То такий собі мікс, там є іронія, там є кухня, багато різних інгредієнтів, бо ніхто не може письменникові заборонити написати свою методичку з кулінарії. Психологічна розвідка Марії Матіос «Щоденник страченої», що вийшла у літературній агенції «Піраміда» в 2005 р. є щоденником не лише за суттю: вона навіть видана у формі щоденника. А на початок винесені короткі речення-думки, які зустрічаються у самому «Жіночому літописі». Основна частина «Щоденника страченої», яка називається «Жіночий літопис», дійсно зовнішньою композицією наслідує щоденникові записи. Весь твір з огляду на обрану Марією Матіос форму видається таким, що присвячено особистим переживанням, оскільки основний об'єкт оповіді — пристрасть головної героїні до чоловіка, що досить швидко стала для неї руйнівною, і відтак вона значний час прожила на крихкій межі між життям і смертю або божевіллям.

104

Ніна Герасименко

Проте не зовсім так — героїня-оповідачка не тільки читає свою історію (бо щоденникові записи подаються не в тому порядку, в якому вони писалися, в певні моменти створюється ілюзія безладного гортання сторінок), а ще й напружено та зосереджено рефлексує над нею, а рефлексія — це шлях до усвідомлення того, чим є власна особистість та її буття. У Марії Матіос і сама пристрасть, і її рефлексія, і рефлексуюча особистість — категорії в значній мірі соціальні: 1. «Жінка проживає життя з очима заплющеними». Саме так і ніяк інакше вважає героїня та автор власне щоденника — Ковальчук Лариса Михайлівна. Вона незалежна, доволі успішна, цілеспрямована і далеко не дівчинка. Вона веде «Жіночий літопис» із 17 років і занотовує туди переважно ті речі, що стосуються її особистого життя. Ось чому дізнатись ані про рід занять героїні, ані про її сім’ю ми змоги не маємо. Можемо лише дофантазовувати власні версії, виходячи із вражень від прочитаного. Вона до нестями закохана, але закохана в одруженого і дуже відомого чоловіка. І це кохання стає її рятунком та загибеллю водночас. Любовний зв’язок героїня «Щоденника страченої» має із ще більш таємничим, проте безсумнівно високопоставленим чоловіком: про його статус свідчить те, що на побачення, завжди незаплановане й несподіване, він щоразу приїжджає на «Мерседесі» престижної марки, а ще після драматичної історії з пострілом він скористався своїм немалими впливом та грошима, щоб перекваліфікувати судову справу про спробу вбивства своєї коханки на справу про спробу її самогубства й у такий спосіб уникнути скандалу й кримінальної відповідальності. Відтак можна припускати щодо героїнь обох творів, що свідомий вибір уривчастого й за визначенням неповноцінного любовного зв’язку із одруженим чоловіком — це, крім іншого, форма соціального протесту, принаймні проти свого безпосереднього невиразного оточення, причому здебільшого теж чоловічого. Тут варто зупинитися на таких двох моментах. По-перше, для звершення цього соціального протесту, щоб він таки мав сенс, жінка повинна висловитись і прямо розказати всім, з чим вона ховається від світу. Тому писання щоденника, «Жіночого літопису» — це цілком закономірне заняття. По-друге, жінка, що проживає свою пристрасть до чоловіка, стає

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

105

зовсім іншою перед ним, для неї це перевтілення дуже важливе. Лариса Ковальчук, героїня «Щоденника страченої», перевтілюється не так зовнішньо, принаймні про це ніде не згадується, як внутрішньо, сказати б — психічно. Зустріч із коханцем звільнила її від фобій — зокрема, страху висоти, яка переслідувала з дитинства: Лариса Ковальчук має одну доконану спробу покінчити із собою (тобто якби не подруга, яка врятувала її, смерть би настала) і ще як мінімум одну повністю задуману, від реалізації якої вона відмовилася в останній момент. Вона навіть серйозно роздумує про таку екстремістську форму суїциду, як самогубні терористичні напади, надто часто в сучасному світі здійснювані саме жінками. 2. «...Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама». «Щоденник страченої» — не просто жіночий роман. Тут прослідковуються душевні муки та біль жінки, обрамлені дещо несподіваним, але таким реальним сюжетом. Усе це дійсно могло бути! І чим влучніше Марія Матіос подає переживання жінки-коханки, жінки-«злодія», тим більший сумнів у читача. А письменниця взяла щоденник і перетворила на книгу, вдало оздобивши «Жіночий літопис» тим, що залишилось поза ним. 3. «І тільки тоді я зрозуміла, що мені кришка, гаплик, кранти, the end, фініш, ґата, фертик і фініта одночасно. Кінець». Авторка характеризує «Щоденник страченої» як психологічну розвідку. На нашу думку, розвідка пройшла цілком успішно: ті враження, які протягом читання власне щоденника виникають у читача, Марія Матіос підтверджує аналогічними висновками. Висновками героїні, зробленими нею після звичайного дитинства й юності, молодості та зрілості у ролі коханки, старості законної дружини. А між усім цим тільки дві маленькі металеві кулі, що проштрикнули тіло навиліт. Кулі, яких не мало бути, але яких не могло не бути. Дозволимо собі висловити припущення… Власне, навіть і не припущення, а лише те, що в українській літературі з’явилася нова Жорж Санд — після Марка Вовчка маємо Марію Матіос та її буковинський міфосвіт, що корінням сягає світу магічного реалізму, з якого виросли і Йокнапатофа Фолкнера, і Макондо Маркеса.

106

Ніна Герасименко

Жанрова приналежність роману лауреатки «Коронації слова» Людмили Баграт «Зло» не викликає жодних роздумів, адже твір має всі, можна сказати «класичні» ознаки жіночого «маслітівського» роману. Отже, маємо гіпнотично красиву й нещасну в особистому житті героїню, яку звати не буденно, як якусь Оксану, Наталю, Світлану, а особливо — Марго. Вона прекрасна перекладачка, знає п’ять мов, але не може зробити гарну кар’єру через свою принциповість — всі роботодавці пропонують їй інтим, але дівчина береже цноту для когось єдиного і неповторного. Вже цього лише достатньо, щоб героїня сподобалася домогосподаркам, які переконані, що «чоловікам від дівчат потрібне лише одне», але авторка додає темної фарби до опису дитинства Марго. Так, з малих років дівчинка звикла боятися «Чорного Незнайомця», особливо після того, як кількох дівчат з їхнього двору було вбито, а дитина бачила одну з цих жертв, повішену на гойдалці. Опис дитячих страхів — це типовий прийом масової літератури, позичений з американських фільмів, де герої для того, щоб розібратися в собі, звертаються до психоаналітика, який примушує їх згадати ключовий випадок з дитинства, завдяки якому алгоритм щасливого життя було порушено й герой виявляється приреченим на страждання. Крім того, бідна Марго має здійснити своєрідну місію кількох поколінь: її мама, бабуся і навіть прабабуся прагнули пережити справжнє кохання, але жодній це не вдалося (когось насильно видали заміж, когось згвалтували під час війни, в когось просто не було іншого вибору, як залишитися з чоловіком, якого не кохаєш). Так що Марго — це шанс цілого ряду жінок спізнати кохання. Так їй і каже мати: «У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з’явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночій лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені»102. Так що потенціал до «щирого кохання» в Марго ще більший, адже в мамі він так і не був реалізований. 102

Людмила Баграт. Зло — Львів: Кальварія, 2002. — С. 13.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

107

Героїня, згідно канонів жанру, зіштовхується і зі своїм найбільшим страхом, і з найпотаємнішою мрією. Ось тільки найбільший страх — Чорний чоловік зустрічається їй в реальному житті у вигляді немолодого, але палкого мільйонера, який закохується у Марго й починає її переслідувати. А мрія в чомусь продовжує залишатися мрією (dream), адже свого обранця, коханого й єдиного (теж мільйонера, немолодого і теж дуже люб’язного та закоханого у героїню до нестями) дівчина бачить лише у сні («Чого являєшся мені у сні?»). Авторка не вдається до глибокого психологічного аналізу учасників любовного «трикутника». Можливо саме тому читачу важко зрозуміти, чим відрізняється «позитивний» мільйонер від «негативного», чому Марго, така начебто сильна і принципова жінка, любить одного, але проводить час з іншим, і чим цей інший її не влаштовує... Для інтелектуального читача страждання Марго, яка навіть наважується на самогубство, очевидно, щоб бути «у сні» зі своїм «справжнім коханням» видаються швидше жіночою істерикою, а героїню, як і її маму та всіх предків по жіночій лінії, хочеться спрямувати до психоаналітика. До типових зразків жіночої прози можна зарахувати і твір Наталі Очкур «Містичний вальс», головна героїня якого Світлана — надзвичайно ефектна брюнетка — з успіхом працює у фармацевтичній фірмі, їй вдається те, чого не може зробити жодний чоловік-колеґа. Всі переговори шеф доручає лише Світлані, хвалить її перед іншими працівниками, через що у дівчини досить багато заздрісників і ворогів: «всі сходились на тому, що Лана холоднокровне створіння, потвора, яку Бог задля маскування або з притаманним йому почуттям гумору наділив янгольською зовнішністю». Нещасний випадок (який має викликати у читача співчуття, а тому посилити позитивне ставлення до героїні) у житті Світлани теж присутній. Студенткою вона закохалася в хлопця, який невдовзі помер. Через деякий час героїня дізнається, що вона вагітна (а коханого вже немає на світі!) й відкриває таємницю батькам, які, після марних переконань, роблять вигляд, що змирилися з майбутньою появою онука. Батько Світлани госпіталізує дочку — начебто задля збереження вагітності, але насправді героїню готують до штучних пологів. Мелодраматичний епізод: героїня із щойно народженим мертвим немовлям біжить в кабінет батька, щоб показати йому, що він накоїв.

108

Ніна Герасименко

Звичайні прорахунки авторки: де взялися сили в породіллі, чому її не зупинили лікарі… Але все це деталі. Переконавши читача таким чином, що її героїня заслуговує на щастя, Наталя Очкур додає ще кілька похмурих штрихів, щоб вже зовсім розжалобити своїх потенційних читачок. Так, Світлана їде на переговори до Львова якраз на Різдво, коли всі нормальні люди святкують. У потязі вона знайомиться із сім’єю львів’ян (жінкою, чоловіком і хлопчиком, який нагадує їй, що її син зараз був би таким же). Ностальгія за минулим робить героїню такою сумною, що мати родини пропонує їй відсвяткувати з ними Різдво і зупинитися в їхній квартирі, замовчуючи, що власник фірми, з яким у Світлани домовленість про переговори, — їхній родич, навіть більше — рідний брат хазяйки. Далі Світлана потрапляє у вир спогадів (бо саме в цьому місті пройшли її студентські роки, ознаменовані першим трагічним коханням) і неймовірних пригод. Вона подорожує в минулому, стає коханкою короля Олекси, який у цьому житті — брат хазяйки і власник фірми, виліковує його від пневмонії. І звісно — гепі-енд: герой пропонує героїні руку і серце. Весь роман базується на темі Різдвяного Дива — тобто, у цей час збуваються всі потаємні бажання та мрії. У серії «Жіночий любовний роман», під упізнаваним вже логотипом дельфіна, започаткованій 2008 року, наразі вийшли шість романів. Усі — в барвистих, чудово намальованих обкладинках, українською мовою, і всі — цікаві «Троянди в супермаркеті», «Історія з британським журналом», «Паризьке кохання», «Афера на віллі», «Багаті та бідні», «Кохання без кордонів» — усі ці історії прості, але не примітивні, зворушливі, але не «мильні», казкові, але не вигадані. У цих творах все як у житті. Є щире кохання і підла зрада. Є вірні друзі та підступні вороги. Любов до скону і швидкоплинні захоплення. Є бажані та небажані діти, чуйні та байдужі батьки. А головне, є віра. У те, що все мусить закінчитися (і закінчиться) добре, в те, що любов завжди перемагає, в те, що вірність і відданість, так чи інакше, винагороджуються, а зло та ненависть неодмінно зазнають поразки. І, звичайно, є найголовніше — тобто найголовніший. Він. Герой Її ро-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

109

ману. Принц на білому коні. Сусідський хлопчина, який, виявляється, кохав Її усе своє життя. В Україні вперше запропоновано новий видавничий проект письменницьких технологій, в основі яких лежить первинна цінність художньої ідеї, навколо якої розвивається авторсько-видавнича діяльність великого творчого колективу. Завданням проекту є формування ідеї нової жінки — жінки, сповненої самоповаги та людської гідності, здатної відстоювати свої права. Жінки, яка за власним бажанням, може бути успішним політиком, бізнесменом, науковцем, матір’ю багатодітної родини. Жінки коханої! Реалізація задуму здійснюватиметься шляхом створення якісно нового простору жіночої розважальної культури, чи точніше жіночої поп-літератури для широкого кола читачок. Жіночий любовний роман з одного боку пропонує позитивні суспільні цінності й традиції, як наприклад: милосердя, повага до іншого, цінність людської індивідуальності, перевага духовного над матеріальним тощо, а з іншого — це легкі сюжети, фабула яких часто лежить у народних казках, є чудовим психологічним засобом для зняття щоденної напруги, допомогою у депресивних станах, здатністю надихати жінку на оптимістичне світосприйняття. Взагалі, традиція бульварного чтива сягає корінням ще у 19 століття, коли написання книжок почало перетворюватися на спосіб заробітку для авторів та видавців. Бульварні романи писав, наприклад, Гі де Мопассан — а зараз він цілком солідний класик. Сестри Демські декларують іншу мету. Це надання українським жінкам альтернативи російськомовному чтиву — і як наслідок, відтворення звичного жіночого щоденного світу, але українською мовою103. З другої половини ХIХ в. було прийнято вважати, що жіноча белетристика — це «романи для покоївок» і їх читають в основному малоосвічені дівчата з робочих сімей та немолоді чутливі пані. Західні соціологічні опитування, проведені спеціально за замовленням видавництва «Міллз энд Бун», продемонстрували, що сьогодні любовні романи популярні в основному серед молодих заміжніх жінок у віці від 103 Наталка Шевченко. Письменниця. http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch &atid=72703.

110

Ніна Герасименко

25 до 35 років, що мають дітей і займаються домашнім господарством. Інша категорія прихильниць рожевої літератури — секретарки і службовці, які читають по дорозі на роботу. У результаті сумарний освітній ценз читацької аудиторії «Міллз энд Бун» виявився набагато вище передбачуваного104. На жаль, для нашого суспільства такі дослідження відсутні.

2.2.2. Межова масова література Ці тексти важко віднести до масової жіночої літератури завдяки їхній глибокій психологічності, нестандартності героїнь та оригінальності авторського погляду на «вічні» теми. Мова та форма подачі інформації (оригінальність сюжету, увага до дрібниць, особливість стилю) також вказують на те, що більшість текстів Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Марії Матіос, Лариси Денисенко — це психологічна проза та якісна белетристика. До межових творів належать психологічні романи Ірен Роздобудько «Він: «Ранковий прибиральник» (2005 р.), «Вона: «Шості двері» (2005 р.), «Ґудзик» (2005 р.), «Дванадцять, або виховання жінки в умовах непридатних до життя» (2006 р.), «Амулет Паскаля» (2007 р.) та «Зів’ялі квіти викидають»(2006 р.). Видається, що твори Роздобудько можна визначити як авангардну масову літературу — напрям, у якому З. Крилова визначає різні типи смислової мови — містичний, символічний, об’єктивний105. Роздобудько не вважає свою творчість суспільним актом, на відміну від багатьох українських письменників, які претендують на звання «елітарних», для яких сам факт написання романів українською мовою заслуговує на підтримку та похвалу. В «Україні молодій» І. Роздобудько так пояснює свою позицію: «Я хочу, щоб людина, яка візьме мою книжку, не замислювалася, якою мовою вона написана. Мені взагалі здається, що питання мови часом буває штучним та роздмуханим. Якщо твір цікавий, якщо він не плаский і відповідає на твої запитання, 104 Вайнштейн О. Розовый роман как машина желаний. // Новое литературное обозрение. — 1997. — № 22. — С. 303–331.// http://www.situation.ru/app/sresid235.htm. 105 Крылова З. Типология наивного искусства (Опыт исследования творческих аспектов) // Примитив в изобразительном искусстве. Материалы Всероссийской научно-практической конференции. — М., 1994. — С. 38.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

111

чимось дивує, узагальнює якісь важливі для всіх речі — навіть та людина, якій важко читати українською, прочитає його»106. У романах Роздобудько акцентовано психологізм у побудові образів героїв. Авторка, майже відкинувши всі зовнішні чинники, пропонує читачеві подорож душею персонажів. Заглиблення у внутрішній світ свого героя настільки сильне, що зовнішній сюжет іноді перетворюється на внутрішній, в результаті чого в читача виникає відчуття, ніби він сам стає героєм або подорожує в героєві, як в троянському коневі, де всі сенсорні датчики підключені до читача. Крім того, ця письменниця заявила про себе як майстер заплутаних сюжетів, людських доль й алюзій. Вона цілком вдало спробувала свої сили у різних сучасних літературних жанрах. Тому можна цілком погодитися з думкою критика Ганни Улюри, що постать Ірен Роздобудько є чи не найбажанішою постаттю сучукрліту107. Один з найякісніших романів Ірен Роздобудько — «Зів’ялі квіти викидають», сентиментальна історія з елементами ретро-роману. Цей твір має ознаки як масової літератури так і глибоко психологічної прози. Головна героїня Стефа — служниця пансіонату для старих представників шоу-бізнесу, — яка відповідає образу Попелюшки (одному з найпопулярніших у «жіночих» романах), дізнається про любовну драму, що відбулася у минулому столітті. Героїні цієї драми — колишні «зірки» театру й кіно Поліна (Едіт Береш) та Ольга Сніжко (Леда Ніжина) доживають свій вік у пансіонаті для колишніх представників мистецької богеми (середовище, яке безперечно цікавить авторів та читачів масової літератури). Дівчина поступово, мов у детективі, дізнається про справжні імена та долі цих жінок. Основна колізія роману — внутрішня, а не зовнішня, а увага автора прикута не до перебігу подій колишньої чи сьогоднішньої любовної історії, а до почуттів та відчуттів героїв роману. Так, кожна з колишніх акторок по-різному реагує на свою сьогоднішню непотрібність: одна майже не виходить з кімнати, просиджуючи цілими днями в улюбле-

106 Тетяна Щербаченко. Ірен Роздобудько: Я терпіти не можу прибіднятися // Україна молода, 19 липня 2005. — С. 13. 107 Ганна Улюра. «Театр: помилковість аксіоми» // Київська Русь. — Книга ІІ Ілюзія. — К., 2006. — С. 144.

112

Ніна Герасименко

ному фотелі, згадуючи минуле, бо теперішнє для неї, це насамперед, запах паленого листя і сміливість подивитися на власне відображення у дзеркалі. Єдине, що тримає її у цьому світі — це прагнення не померти раніше своєї суперниці, котра колись давно була коханкою її чоловіка. Інша, так само втікаючи від себе з реальності в площину минулого й ілюзій, щодня обирає для себе нові ролі: один день просить називати її Офелією, іншого Снігуронькою тощо. Доля склалася таким чином, що Едіт Береш і Леда Ніжина — суперниці й антагоністки протягом всього їхнього життя, їхні стосунки — це суміш ненависті й любові, страху й поклоніння: Едіт — дочка ворога народу, Леда — донька радянського номенклатурника, Едіт — дружина успішного сценариста, Леда — його коханка, Едіт — потрапляє в табори, Леда — робить успішну кар’єру, Едіт брюнетка з чорним прямим волоссям, Леда — романтична, білявка з пухнастими кучериками, Едіт пристрасно ненавидить Леду й бореться з нею: знаючи про нелюбов Леди до білих лілей, замовляє їй букети після кожної вистави, мріючи, що суперниця помре в них, Леда уникає й остерігається Едіт. На етапі життєвого зламу (покинув чоловік, не пощастило вступити до театрального інституту) письменницею подано і головну героїню роману «Зів’ялі квіти...» молоду дівчину Стефу. Вона влаштовується працювати в Будинок задля протекції для майбутнього вступу, але познайомившись із п. Поліною (Едіт Береш) і п. Ольгою Сніжко (Леда Ніжина), вже не згадує про першопричину своєї появи в Будинку, бо здійснює те, про що тільки мріяла героїня «Дванадцяти» Хелена (перегукується з бажанням Амелі, героїні однойменного фільму «Амелі Пулен із Монмартру», режисер Жан-П’єр Жане) — стати доброю феєю для оточуючих. А далі починає діяти закон світової гармонії — якщо ти допомагаєш здійснити мрії інших, то й твої мрії так само здійсняться. Тому виконуючи прохання стареньких самотніх і створюючи для них маленькі свята, Стефа отримує здійснення і її власних мрій: зустрічає коханого чоловіка й стає переможницею престижного європейського кінофестивалю. Образ Стефи виконує і функцію об’єднання, бо своєю життєвою долею вона гармонійно поєднує в структурі роману історії-монологи Едіт і Леди: їй довіряють і сповідаються обидві суперниці; саме від

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

113

неї дізнається Едіт про присутність у Будинку Леди; ідея примирення двох акторок так само належить їй. Таким чином «любовна історія у стилі ретро перетворюється на ситуацію визначення та самовизначення жінки щодо іншої жінки та «жіночого» як такого»108. Цікаво, що за таких умов чоловічий персонаж не є центром оповіді становлення жінки, а поштовхом для ідентифікації «жіночого» як такого. Тому перебіги доль двох головних героїнь, їхні найяскравіші вчинки, життєва сила і цілісність особистості (подорож Едіт до Франції, посилки Леди в табори для Едіт) подано на фоні епізодичної появи в спогадах обох жінок образу успішного кар’єриста і водночас слабкого й душевно-роздвоєного чоловіка і коханця Бориса. Текст Роздобудько розповідає про те, що минуле — колись прекрасне і сповнене емоцій може стати непотрібним вантажем — зів’ялими квітами. Наприкінці роману й власного житя актриси-суперниці розуміють, що колись могли стати найкращими і найвірнішими подругами, («...Вона не краща за Вас, Едіт! Тому... тому що така ж гарна, як і Ви»), але вони пожертвували собою заради того, хто не вартий кохання і самопожертви. Зів’ялі квіти, які зберігаються в душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненним, треба викидати, хоч яких би зусиль це не потребувало. Про це, використовуючи алегорію, вустами однієї з героїнь (Едіт) говорить Роздобудько: «Нехай у тобi завжди буде сила трьох ножiв! Перший — щоб вiдтинати минуле, хоч би яким воно було, i йти вперед, другий — нехай буде зовсiм маленький, як срiбна голка, котра має стирчати в серцi, щоб ти завжди могла вiдчувати бiль i спiвчуття, а третiй (тут вона всмiхнулася своєю iронiчною посмiшкою) — щоб боронитися вiд ворогiв!..»109. Більшість творів Роздобудько написані у формі монологу героя, що вже передбачає психоаналіз останнього. Так, «Ранковий прибиральник» — це неперервний монолог, де немає місця навіть власне авторові, тому головний герой та автор стають одним цілим. Уже з перших рядків читач не лише знайомиться з героєм (зрештою як такого 108 Ганна Улюра. Театр: помилковість аксіоми // Київська Русь. Книга ІІ. Ілюзія. — К., 2006. — С. 145. 109 Роздобудько Ірен. Зів’ялі квіти викидають. Роман. — К.: Нора-Друк, 2006. — 208 с.

114

Ніна Герасименко

знайомства не відбувається), а відчуває його впритул до найменших дрібниць, рухів тощо: «Я до безуму боюся втратити роботу. З цією думкою я прокидаюся щодня о п’ятій годині ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу цигарку (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часів, коли за пачку доводилося відстібати циганам-спекулянтам не менше як десять карбованців) і намагаюся, нарешті, прокинутися. Цигарка і міцна кава запускають у дію мій уже трохи зношений механізм, я відчуваю поштовхи серця… і легке поколювання в шлунку»110. Такий же монологічний підхід застосовано і у повісті «Вона: «Шості двері». У формі монологів написаний і роман «Ґудзик», правда, тут подано монологи двох героїв (для третьої героїні — Єлизавети Тенецької авторка зробила виняток — написала про неї сама), які чергуються, взаємодоповнюючись. У романі «Пастка для жар-птиці» («Мерці») теж зустрічається форма монологу — психоаналітичні роздуми одного з героїв. Вмонтовані у текст доволі специфічно — уривками-відступами, вони створюють атмосферу напруження. Читач дізнається про те, чий це монолог, лише в кінці твору. Протягом твору авторка інтригує читача, дозволяючи йому самому домислювати, кому ж належить ця сповідь. Майже всі герої Ірен Роздобудько володіють неабиякою інтуїцією, їм сняться пророчі сни, а головна героїня «Мерців» навіть страждає на амнезію. До речі, якщо вірити психоаналітикам, високий рівень інтуїції спостерігається передусім у жінок і геніїв. Геніями герої Ірен Роздобудько не є й такими себе не вважають, тому можемо відзначити першу (і чи не єдину!) рису, яка єднає твори цієї письменниці із «жіночими» романами. Традиційні для її прози моменти, коли герої пригадують якісь важливі деталі цілком випадково, тому ніколи не можна спрогнозувати сюжет роману — несподіванка може вигулькнути зненацька, іноді — зовсім невмотивовано. Любовні історії в романах Ірен Роздобудько часто будуються на принципі схожості: якщо герой закохується, пізніше виявляється, що об’єкт його почуттів подібний до першого кохання або і є тією люди-

110 Ірен Роздобудько. Ранковий прибиральник. — Львів: Піраміда, 2004. — С. 5 (далі цитуємо за цим виданням).

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

115

ною — з минулого. Так, герой «Ранкового прибиральника» починає спілкуватися із жінкою, якої ніколи не бачив, завдяки книзі, передчуваючи, що незнайомка і є тією дівчинкою, що подобалася йому в дитинстві. Та дівчинка померла, принаймні так стверджували батьки героя, але зараз він переконаний, що це вона приїхала на Мальту до нього, адже їм подобається одна і та сама книжка: «Ти майнула і зникла — тоді, у дитинстві, а тепер повернулася фантомом, відбитком сліду на піску біля самої крайки берега». Принцип кола наявний і в романах «Шості двері» та «Ґудзик». Героїня «Шостих дверей» може вважатися фатальною жінкою, адже всі, хто в неї закохується, помирають. Причому не лише люди — все почалося із тваринки, якою вона мала опікуватися. Досить героїні хоч трохи відповісти на почуття — й можна очікувати трагедії. Денис, герой «Ґудзика», одружується із дівчиною, що виявляється дочкою жінки, в яку він все життя був закоханий і весь час шукав її риси, звички в інших жінках. Одружившись із дочкою, він переконаний, що зробив так лише тому, що та найбільше схожа на Неї. Герої Ірен Роздобудько не воюють із реальним світом, вони весь час тікають від нього — у намальовані двері, на Мальту, в гори, на море, в себе. Вони — монологічні й цілісні. Саме завдяки цій цілісній й приречені на самотність, бо не можуть співіснувати з кимось. Їхній світ закритий від вторгнення, туди, звісно, проникає зовнішній світ, але після цього двері світу знову зачиняються. Проза Ірен Роздобудько містична, й кожна, навіть найдрібніша деталь знакова. Так, Ліка — героїня «Ґудзика» — невипадково вишила на ґудзиках своєї куртки ангелів і невипадково назвалася Енжі (ангел), коли вирішила втекти від рідних, адже саме вона, як потім виявилося, була ангелом-рятівником для Дениса, ангелом, якого не можна повернути, раз зрадивши. Невипадково Ліза — мати Ліки й кохана Дениса — знімає в молодості фільм «Божевілля», адже потім сама божеволіє. Те ж саме спостерігаємо й у «Шостих дверях». Особливістю всіх персонажів Ірен Роздобудько є страждання — це той кордон, через який вони мусять перейти, щоб збагнути певну істину. Сюжети творів базуються на тому, що герої марно намагаються втекти від страждання. Ліка, героїня «Ґудзика», проходить шлях від-

116

Ніна Герасименко

речення від світу, від страждання, яке супроводжує її протягом життя (схема щастя Шопенгауера). Вона стає аскетом, якому байдужі всі приписи суспільного життя. Не можна сказати, що авторка відчуває симпатію саме до цієї «ангельської» героїні. Як такої симпатії в чистому «ангелоподібному» вигляді немає в жодному її творі. Скажемо так: твори Ірен Роздобудько — абстрактне — естетичне явище, не зв’язане із жодною з існуючих моралей. Це — створення світу-фотографії, де читачеві надається змога сприймати світлину залежно від його бажання, освітлення кута зору, тощо. Саме тому превалює монолог (наявність «я» в прозі: авторське «я», що створює «я» літературне — явище доволі поширене в жіночій літературі перехідного (зламу тисячоліть) віку. «Я» створює навколо себе часово-просторовий ландшафт, де місцезнаходження головної героїні (варіант — героя) — це межа між минулим і тим, що могло би бути. Фрагменти того, що було, авторка компонує в довільному порядку, але так, щоб читач зміг «прочитати» те, що, власне, не написано. «Повітряні ніші» («лакуни»111) — обов’язковий елемент хорошого тексту, вони провокують здогад, який конечне має з’явитися у підготованого читача (в даному випадку — в кожного, адже ця проза розрахована на читача «масового»). Ще одна «повітряна» ніша — це майбутнє, про яке не йдеться на початку твору, навіть, здебільшого, й взагалі в романі. Але воно, за неписаними законами белетристики, мусить «прочитуватися», тобто бути. Так, у «Ранковому прибиральникові» читач впевнений, що герой відшукає свою кохану, хоч про це в романі немає й мови. Головне — авторка спромоглася підвести читача до межі, коли той починає вірити настрою героя. Аналогічна ситуація в «Мерцях», де читач впевнений, що у героїні все буде гаразд. Цікаво, що авторка, немов зумисне, ділить свої романи на «чоловічі» й «жіночі», тобто — монологи йдуть із уст жінок і чоловіків. Яскравий приклад такого «чоловічого» роману — «Ранковий прибиральник». Але навіть коли йдеться про «жіночий» роман, назвати повністю жіночим його не можемо завдяки лінгвостилістичним нюансам. У творах Ірен Роздобудько не прослідковується притаманне жіночим 111 Лакуна (від лат. lacuna — заглиблення, западина) — незрозуміле, темне місце (наприклад, для іншокультурного читача).

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

117

романам (чи романам, написаним жінками) самоутвердження авторки як жінки через мову. Зрештою, немає в її творах і чоловічого самоутвердження. Герої Ірен Роздобудько, сказати б, «лінгвобезстатеві». Їхні слова можуть належати представникам обох статей, якщо не брати до уваги займенників. Основне в цих романах — створення персонажів, які живуть глибоко в собі — в душі. Тіло як приналежність певній статі тут майже не відіграє жодного значення. Звичайно в героїв бувають хвороби, вони відчувають свої органи, але ці відчуття — загальнолюдські. Авторка не акцентує навіть на цьому аспекті тілесного. Ось, наприклад, опис пологів у романі «Ґудзик»: «Вона народжувала під мелодію Моцарта, яка линула з лікарняного репродуктора — так само легко, як і ця музика кілька сторіч тому. І Лізі здавалося, що на ній не запрана лікарняна сорочка з величезною розпіркою на животі, а венеційське мереживо». Відсутність натуралістичних «тілесних» деталей, — спрощених схем і чіткого хепі-енду (бо щасливе закінчення в творах Ірен Роздобудько доволі ілюзорне) виносить ці твори поза жіночий роман та детектив як такі. Її творчість можна назвати психологічним читвом, призначеним для широкого загалу читачів завдяки динамічності сюжетів, легкості пера та цікавої для всіх поколінь проблематики. Її романи позачасові й позавікові. Але від читача вимагається максимум уважності й чуттєвості при прочитанні, бо лише так можна говорити про ідеального читача Ірен Роздобудько. Цікавою молодою авторкою, яка пише якісну жіночу прозу є і Лариса Денисенко — авторка, перший же роман якої «Забавки з плоті і крові» (2003 р.) отримав гран-прі на конкурсі «Коронація слова» у 2002 році, тележурналістка, адвокат, колишня модель. «Забавки...» журі «Коронації» оцінило як чоловічий текст, хоча в ньому були як жіночі, так і чоловічі монологи. Сама ж Денисенко в інтерв’ю «Книжнику-ревю» пояснила своє ставлення до терміну «жіноча» проза так: «Не можу назвати свій роман жіночою прозою. На мою думку, поділ на жіночу та чоловічу прозу є штучним, його хтось вигадав, як і «жіноче щастя», і вигадала все це явно не жінка. Як на мене, є хороша та погана література, а не жіноча та чоловіча. Але будемо виходити з того, що цей поділ існує. Відтак, у моєму розумінні жіноча проза — це детективи та мело-

118

Ніна Герасименко

драми, що базуються на почуттях і мають щасливі кінці. У мене теж все це є, адже все-таки я жінка, але воно — не головне. Важливіше те, що ми є люди. Для когось можемо здаватися серйозними, соціально захищеними чи навпаки, але все одно, якщо в душі ти залишився дитиною, то постійно граєшся в якісь забавки. ...Неможливо логічно пояснити, що таке легкість. Людина повинна сама відчувати її в собі — і тоді «Забавки з плоті та крові» підуть нормально. Скажу відверто: це не є глибокий роман, це роман легкий, можливо, у чомусь смішний, але мені самій дуже подобається, що він — світлий»112 . Отже сама авторка плутається у жанровому визначенні свого тексту, але не претендує на звання «елітарної» письменниці. Вже наступні романи пані Лариси переконливо засвідчили, що ми маємо талановиту авторку сектору «масової» літератури. А далека від філософськості психологічність та феміністичність її текстів (в романах Денисенко жінки переживають певні пригоди, часто любовного плану, які змінюють героїнь) дозволяють класифікувати її прозу як «жіночу» чи то пак «дамську». Наприклад, у романі «Кавовий присмак кориці» (2005 р.) в основу сюжету покладено «неправильний» любовний трикутник чи навіть чотирикутник: Він (Лесь) кохає Її (Алісу), а вона кохає іншого (Олега), який закоханий у ще одного чоловіка нестандартної орієнтації (Мітю). На тлі легковажних любовних пригод Аліси (майже як за Висоцьким «а что ей до меня, она уже в Париже...») та важкого відданого кохання Леся до неї закручується динамічний сюжет. Аліса повертається після років подорожей по світу до Києва, де зустрічає чоловіка своєї мрії. Як не прикро, але цей чоловік не закохується в героїню, як усі інші, і це би нічого, адже Аліса звикла навіть до прагматичних стосунків між чоловіком і жінкою, коли обидва вони використовують іншого з певною метою, але героїня палко закохується. Вона просить вірного їй Леся знайти її коханого лише за ім’ям, фотокарткою, де зображено сивого, але кремезного чоловіка зі спини та особливими звичками — Він полюбляє каву з корицею, російських бардів та має пса. А також дізна-

112 О. Чекан. Чотири монологи Лариси Денисенко. — «Книжник-ревю», 2003 р. — див. http://larysa.com.ua/content/view/28/26/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

119

тися, з ким Він зраджує Алісу. Драматизм оповіді досягає апогею, коли виявляється, що чоловік зраджує Алісу з хлопцем, а, крім того, Він є батьком Леся. Коли все стає на місця, Аліса розуміє, що її долею був все ж таки нецікавий їй колись Лесь, але пізно — він позбувся своєї тяжкої пристрасті. Як бачимо за сюжетом роману, це психологічна драма. Проте неглибоко виписані характери та наголос на динамічності тексту (зовнішній канві) не дозволяють віднести його до так званої «серйозної» літератури. Потенційним читачем такої прози є жінка від 17 до 50 років, і роман, на відміну, від густої прози Фолкнера чи Джойса, надається до прочитаня в метро, поїзді, черзі до перукаря чи на перерві між парами в інституті. Наявність нетрадиційних для української прози представників сексуальних меншин додає сюжету особливої пікантності та певної драматичності. На цьому ж принципі побудовано і перший роман Денисенко «Забавки з плоті і крові», де головний герой Ерік є трансвеститом та полюбляє перевдягатися в епатажний жіночий одяг. Ерік знайомиться зі сліпою дівчиною Міррою та її братом Рудим, закохує в себе обох, і обирає красуню-дівчину, з якою їде кудись на край світу. Цей роман є швидше молодіжно-хуліганським, ніж жіночим, адже розповідь йде частіше від Еріка, ніж від Мірри, й автор не ставить за мету дослідити складний світ жіночої душі. Проте вже в наступних романах — «Танці в масках» (2006 р.), «Помилкові переймання або Життя за розкладом вбивць» (2007 р.) та «24:33:42» (2007 р.) превалює жіноча тема та сюжет, побудований на внутрішніх переживаннях (коханні). Так, у «24:33:42», де цифри є водночас і електронним табло, і віком головних персонажів, наявний позірний любовний трикутник: син, молода жінка (клята Шу) та його батько. Спроби Шу (Олександри) налагодити стосунки із сином коханого чоловіка наштовхують останнього на безпідставні ревнощі. Зрештою маємо «хеппі-енд», в якому батько одружується з Шу, а син з дівчиною-іноземкою зі своєї фірми, завоювати серце якої йому допомагає все та ж «клята Шу» — вигадниця і невиправна оптимістка. Цей роман має не настільки гострий та динамічний сюжет, як «Кавовий присмак кориці», проте виграє з допомогою іскрометного гумору та

120

Ніна Герасименко

симпатичності трьох головних героїв. Денисенко справді любить свою героїню, тому зображує її об’ємно. В одному з інтерв’ю пані Лариса підкреслює, що «Шу — це жінка, яка всотувала від мене майже 80% мене самої. Звичок, переконань, уподобань, характера, почуття гумору, ігор, прагнень, відношення до життя. Я не можу сказати, що ця історія автобіографічна цілком й повністю, але я багато чого прописала з того, що пережила сама»113. У цьому романі простежується також складна та цікава колізія стосунків батьків та дітей. Лариса Денисенко вважає, що в СРСР «...діти почувалися в своїх родинах чужинцями. Вони не довіряли батькам. От це якраз наслідок радянської системи: в нас все має бути стовідсотково чудово! А якщо щось не чудово, то щось з нами не те. Якщо щось з нами не те — ми — чужинці. І от щоб не відчувати себе чужинцями в очах радянського соціуму — батьки перетворювали на чужинців дітей. Тому що діти більш відкриті, їх легше перетворити на чужинців. Втім соціум впливає на людей і зараз. Зараз на людей впливає й ритм життя, який пришвидшився, і зайнятість, тому дуже важливо навчитися бути друзями і поважати одне одного, бути хоча б на крихту уважнішими до життя іншої людини. Але це потрібно робити хоча б з егоїстичних міркувань, щоб не прокинутися в світі, населеному чужинцями»114. Два інші романи Денисенко «Помилкові переймання» і «Танці в масках» є більш драматичними. Перший з них закінчується смертю (або каліцтвом головної героїні: неоднозначність ситуації наприкінці твору припускає обидва варіанти закінчення). Проте зображено цю дівчину вкрай неоднозначно (видається, що навіть сама авторка не знає, як ставитися до неї), без необхідної для психологічності глибини, тож читач не встигає «зжитися» з нею чи хоча б наповнитися симпатією до героїні. Смерть її видається безглуздою, читач навіть не може зробити висновки морального плану (не чинити так чи інакше, щоб не сталося трагедії). Через те драматизм роману зменшується, катарсису не відбувається, а сам текст надається до означення легкого цікавенького чтива. Незважаючи на це авторка означує його як проблемний:

113 Євген Повєткін. Дивакам під силу все! Інтерв’ю з письменницею Ларисою Денисенко. — див. http://kut.org.ua/books_a0127.php 114 Там само.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

121

«...текст «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць». Він теж про стосунки. Про стосунки, які існували, але не склалися. Лікарясови Андрія та Менеджерки-жайворонка Ганни. Про те, в що людина може перетворюватися в твоїх думках. Про те,що не все, що ми бачимо, або кого — таким і є. Про неуважність. Про те, як дуже легко через цю неуважність втратити важливих людей та речі...»115. «Танці в масках» можна вважати спробою створити психологічнолюбовний роман з драматичною розв’язкою на екзотичному тлі. Дія відбувається в Сеулі (Корея). Текст написано у вигляді щоденника вчительки корейської мови Мей Кім та внутрішніх рефлексій киянки Неллі, яка в Сеулі чекає на свого американського бой-френда. Попри цікаві знахідки — порівняння внутрішнього світу європейки та азійки, попри кривавий штрих у сюжеті (європейка робить собі аборт в отелі металевими паличками для їжі) та любовні лінії, «присмачені» сценами еротики, а також незважаючи на начебто виграшний хід — амнезія головної героїні (а, можливо, саме завдяки цим рисам) — роман можна кваліфікувати як класичний приклад розважальної літератури, «попси» чи «масліту». До серединних творів масової літератури належать і містичнопсихологічні романи вже згадуваної авторки Марини Гримич «Еґоїст» (2003 р.), «Мак червоний в росі...» (2005 р.) та «Фріда» (2006 р.). «Еґоїст» Марини Гримич є своєрідним поєднанням любовного та суспільно-політичного, подекуди навіть іронічно-гротескного роману. До іронії авторка вдається, змальовуючи українську «еліту» в сучасному значенні цього слова, тобто депутатів Верховної Ради, переважно вихідців із села зі специфічною «мужицькою» психологією, облагородити яку не можуть навіть величезні кошти, витрачені на дорогі й модні костюми, парфуми, машини. «Здоров! — привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції. У дверях він зіштовхнувся з Ільчишином. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати. — Що там? — спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції. — Дерибан! — засміявся той у відповідь. — Георгій посміхнувся: любив він цього 115 Євген Повєткін. Дивакам під силу все! Інтерв’ю з письменницею Ларисою Денисенко. — див. http://kut.org.ua/books_a0127.php

122

Ніна Герасименко

хлопця. Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться»116 . Протилежністю до такого роду «еліти» в романі виступають представники старовинних українських родів. «Як бракує Україні еліти — не скороспілих багатьків і галасливих політичних вискочок, а спадкових аристократів, які краще помруть, а не плюнуть на свіжовимитий паркет, не візьмуть хабаря, не стануть політичною повією. Але, на жаль, Скоропадські, Орлики, Ханенки, Полуботки колись утекли геть закордон. Хіба що окремі їхні нащадки скніють у цій країні на десятих ролях...»117, — думає головний герой «Еґоїста», народний депутат з «чистою» репутацією, власник адвокатської контори та нащадок відомого українського роду Георгій Липинський. Георгій, якого всі вважають егоїстом, знаходить жінку своєї мрії — Євдокію (Єву) Ханенко, представницю славного роду, але нині збіднілу вчительку математики. Любовна лінія вимальовується за канонами жанру «жіночого» роману: красива і горда жінка вражає Липинського своєю недоторканістю, «князівською» поведінкою та стильністю. Згідно канонів жанру, тут є сцени, що відбуваються в екзотичних для пересічного читача місцях: у дорогому ресторані, бутіку, на дипломатичній вечірці, на депутатському курорті; є й еротичні описи, а також сварки і примирення, «притирання» двох непересічних особистостей. «Родзинкою» роману є несподіване відкриття: виявляється, горда і скромна Єва не даремно здавалася Георгію небезпечною жінкою, адже вона сповідує анархізм і навіть є керівником таємничої терористичної організації, яка бореться з ворогами України і до лав якої входять представники шляхетних родів. Якщо ранні романи Гримич підпадають під кваліфікацію «жіночої» прози, то жанровість «Фріди» та роману «Мак червоний в росі...» визначити досить складно. За бажання в них можна знайти і Марке116 117

Марина Гримич. Еґоїст. — Львів: Кальварія, 2003. — С. 16. Там само. — С. 30.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

123

сівський магічний реалізм, і Муракамівську тенденцію проживання та переживання основних подій не в реальному, а паралельному світі. Ці романи важко однозначно віднести і до масової, і до елітарної прози, особливо зважаючи на розмитість грані між цими визначеннями. Можливо саме тому, кажучи про свого читача, Гримич упевнено зазначає: «Мого читача не можна зарахувати до однієї категорії: це і сентиментальна домогосподарка, яка завжди тримає на спеціальній поличці книжки Марини Гримич «напохваті» — поряд з кулінарними рецептами і різноманітними дієтами; це і вишукана бізнес-леді, що ніколи не має часу, тому обирає лише достойні тексти; це й інтелектуал, який любить почитати пікантне читво за філіжанкою кави і ароматною цигаркою; це і студентка, що читає запоєм усе підряд; це і порядний чоловік — батько сімейства, у якого начебто є все, однак бракує ще чогось... Вони всі такі різні, та їх об’єднує одне: мають добрий смак і почуття гумору»118 . Так, перелічивши не порівнювані в межах однієї діаграми групи, — а насправді викраявши шмат із традиційного пантеону клішованих соціальних героїв — Гримич натякає на декотру-таки можливу універсальність своїх творів. Цей-таки перелік маємо повне право вважати не так справжнім статистичним зрізом, зробленим на підставі вивчення реального покупця попередніх чотирьох романів, але й — на підставі спокійного усвідомлення та погодження автора з даним станом речей — пунктом авторської інтенції, що й потверджується наступним узагальненням, яке вінчає наведену фразу: «Вони всі такі різні, та їх об’єднує одне: мають добрий смак і почуття гумору». Ці романи інверсні один щодо одного. У «Маку червоному в росі…» ідеологічна складова видобуває назовні сюжетні зчіпки, у «Фріді» — навпаки. В обох випадках «мораль» і «сценка» співпрацюють практично на рівних. Сюжет не потребує додаткових інтерпретацій, принаймні, не передбачає відверто очевидних загадок та дилем. Натомість таки доволі прямо виказана ідеологічна складова, яка і не виводиться, наче у притчі, з оповіді, і не підпорядковує сюжет до розробки теми, чітко проартикульованої на початку, як часто зустріча118

Марина Гримич про себе: http://www.knyha.com/ukr/authors/?id=2168

124

Ніна Герасименко

ємо в сучасній російській (Мінаєв, Спєктр, Гаррос-Євдокімов) та французькій (Бегбеде, Бенаквіста, Брюкнер) масових літературах, і чому завдячуємо, звісно ж, класиці («Голод», «Нудота» й інше). Стосовно сюжету картина схожа. У «Фріді» несподіваним поворотом стає той факт, що героїня не припускає, ніби частина її свідомості могла залишитися живою після своєрідного психічного гартування в минулому. В «Маку червоному…» ж героїня й не здогадується про те, що вона насправді мертва, адже її підзабуте самогубство було вдалим. Але знов повертаючись до ідейної частини творів, до їхньої основної посилки, слід зазначити, що їй підпорядковується, вірніше, слугує, або — ще вірніше — прислуговує не так сюжет, як стилістика. На відміну від Марго («Ти чуєш, Марго?»), Ірина у «Фріді» гримає вже на керівництво, це прямо-таки по-голівудськи, а в ролі керівника — на підлеглих. Підвищити голос на начальника — це розхожий сюжетний штамп, який нерідко позначає відлік еволюції персонажа від раба системи до свідомої особистості, першою ознакою чого стає віднайдена, порятована й захищена гідність. У таких історіях звичайним є перший відрізок, за якого персонаж зазнає різних «знущань», доки врешті не міняє місцями пріоритети — і в нього уривається терпець. Гримичева Ірина — топ-менеджер, вона не обтяжена комплексом аутсайдера, як будь-який із вище намічених Стенлі Іпкісів. Але перший відтинок історії призводить до тієї ж реакції. Й Ірина знаходить тривожні симптоми у власній поведінці (визвіряється на підлеглих), тобто також сягає надлишкового максимуму у виконанні своєї соціальної ролі, а це вже сигнал, тривожність якого підсилена нагнітанням епітетів: гнів у цій сцені «безмежний, ненаситний, кровожерливий, нестримний, убивчий». Значущість цього сплеску емоцій як негаразду наведено умовно, але переконливо — за допомогою щільної серії усталених, клішованих побутових формул, які складаються в заспокійливе аутозакляття: «Ірко, ти ставиш на карту благополуччя своєї імперії, створеної з нуля! Ти ж сама її розгойдуєш! Ти ж потім сама себе з’їси живцем за сьогоднішній скандал!»119. Останнє речення водночас і показує психологічну 119

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

125

правдоподібність перших спонтанних аргументів на користь розважливості в даній сцені, і компактно вміщає в собі біографічну інформацію про героїню, лише видаючи себе — як згодом стане зрозумілим — за перші сюжетні перспективи (тобто призведе-таки до чогось цей скандал чи ні?). Але ось смерть подруги-сусідки — не така вже й попсова, коли дозволите, мотивація дійсного сюжетного зруху (з останнього подібного згадується кіносценарій В. Сорокіна «4»). А вже в наступних сторінках імовірні сюрпризи відсунуто. Марина Гримич користається майже з мінусами, також фактично суцільними штампами — аж до того моменту, коли цілком свідомо й незаперечно дійде їхніх витоків, перетворивши їх на витончене ретро. Проте не забігаймо наперед. Спочатку авторка обирає майже гіпнотичний спосіб порозумітися з читачем та познайомити його з героїнею: вона описує її характер у манері, подібній до світської самопрезентації молодих бізнес-леді («непробивна скеля»; «Вона завжди знала, що треба робити. Завжди» тощо). Це зрозумілий код, який сягає універсальності: «Ірина стала вовчицею-одиначкою»; «бачила наскрізь своїм рентгенівським оком»; «Морально вона завжди перемагала. Для неї це була справа честі». Натуралізації, так би мовити, цього ефекту сприяє й особлива «застільна», бенкетно-міжтостова інтонація оповіді, з розподілом буденного на чіткі сегменти — з метою драматизації та ритмізації. Наприклад, виділення абзацу під просте: «Прийшов Петрович»120. Це тільки перші заходи з руйнування бар’єрів між романом і читачами, які легко впізнають загальні на сьогодні, однакові як для city, так і для village, комунікативні формули, — тобто це заходи з руйнування бар’єрів між романом і саме-таки найширшим колом читачів. Наступним кроком тут видається апеляція до просяклої маскультом уваги реципієнта. Коли струхлявілі дошки підлоги ламаються під ногою героїні або за нею сам по собі зачиняється люк — це ніщо інше, як ерзац-атмосфера, котра розгортається в панораму кінематографічних adventure stories. 120

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с.

126

Ніна Герасименко

Так героїня, наче Індіана Джонс, потайним ходом дістається й інших жанрів — заходить у шафу121 (Льюіс, Р. Желязни) та спускається нескінченними сходами вниз (В. Головачов, Вербер). Вона простісінько собі мандрує тими сходами-жанрами «дому-древа» (визначений як язичницький символ єдності світів, надалі будинок її дитинства інакше не називається, водночас надаючи нам змогу спостерігати втрату «певності» в поняттях простору й часу). І навіть дістається доволі показової для сучукрліту манери — протяжної, не позбавленої гіпербол та парадоксів комунально-сімейної експозиції із невеличкими украпленнями сюжету (що бере початок у латиноамериканському магічному реалізмі, сягає певних зломів у «Кисі» Татьяни Толстої, а в сучукрліті представлено творами молодих письменників Тані Малярчук, Ксені Харченко, Софійки Андрухович, а також у чистому вигляді — в Атанаїному оповіданні «Різдво»). Мандруючи місцем дитинства, раз-по-раз зриваючись у флешбеки, Ірина врешті розчиняється у минулому «дома-древа», і авторка в оповіді поступається місцем ретроспективі, лише деяк пов’язаній із нею, героїнею. Звідси частина роману присвячена іншій епосі, де, крім усього, перебувають ті самі, зазначені вище, витоки традицій метафорики. Ця частина накреслена пунктиром — знову ж-таки, щоб не обтяжувати читача широкими й глибокими реконструкціями епістолярного жанру. Саме таким чином найкраще можна показати зміст, поетику, доречність, правдивість, ба навіть — велич тих фразеологізмів, які, через тривале вживання, досвідченому людові видаються застарілими, слабкими й непридатними для подальшого використання. А загалові — пафосними та вже непридатними до вжитку в межах, так би мовити, реального, повсякденного побуту. «Той погляд був пронизливий, як блискавка в небі! Той погляд був осяйний, як місячна доріжка на морі! Той погляд був легкий, немов пір’їна на воді. Гермес щасливий»; «Він день і ніч думав лише про неї, притуляючи до вуст зів’ялу троянду, подаровану нею! Просто Гермес мав невідкладні справи, то й «зник безслідно»; «Беріть мене, терзайте, мучте своїми гострими поглядами з-під пухнастих вій, пронизуйте словами-списами! Подаруйте один танок!»122. 121 122

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с. Там само.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

127

Не можна не відмітити й інсталяції в цей епізод імені «Гермес». Ще раніше одне із дзеркал самопізнання героїні, а також носій менторського тону в цьому романі — Маджарян — читає Ірині першу лекцію на тему бізнесу123, де, між іншим, виокремлює ті національні риси різних народів, що стосуються їхнього поводження в торгівлі. На той момент такі абзаци у «Фріді» видаються хіба що антуражною рамою довкруж Іринчиного характеру. Проте, коли з’являється оте «Гермес» (а це вже після привиду ґешефта та цитованої «Книги видатків та прибутків скромного і ретельного гендляра, власника доходних домів та шинків міста Бердичів Соломона Каца») маємо вже здогадатися, що торгівельна тема чи взагалі тема заробітку справді таки одна зі стрижневих у творі. Підтвердження цьому знаходимо одразу ж — дізнавшись, що Гермес насправді «фартовий Жевуський», один із фамілії Жевуських, де від діда-прадіда через покоління передається талант вигравати в азартних іграх. І якщо від початку стилістично виправдана лірика, усі ці «троянди», уможливлюють не позбавлене романтики псевдо «Гермес», то згодом «Гермес» розкладається на поняття, сягає автентичного смислу, тобто, як раніше ті хрестоматійні ліричні фразеологізми, перестає бути тільки цитатою крізь посмішку, маскарадом, і натомість набуває пояснень за допомогою переліку класичних атрибутів божества. Але — іронія як така нікуди не поділася — переліку, вже інстальованого до радянської епохи. Тут «Гермес» емоційно присутній в сюжеті, і — до всього — звучить ледь не на кшталт переказів Куна: «От народ! Заздрощі й підлість — рушійні сили деградації людства. Тисячі років люди займаються торгівлею. Це давнє і шановне ремесло, навіть не ремесло, а мистецтво! Мистецтво посередництва або, як каже моя мама, мистецтво гендлю, вічне, як людство»124. Під кінець роману, коли вже зазначені ці два пункти авторського посилання — природність торгового мистецтва для окремих національностей, а отже, і природність та шанованість його взагалі, — цілком логічним було би розібратися із цією темою і як присутньою в наш час, та ще й на вітчизняних теренах. 123 124

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с. Там само.

128

Ніна Герасименко

І дійсно: авторка переходить до цього моменту концепції, водночас підводячи до нього і свою героїню. Надихнувшись споминами та віднайденими документами, Ірина згадує і свою померлу подругу — як частину себе самої, усвідомлюючи й себе вписаною у загальні ментальні тенденції: «бур’ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне древо, як і дім її дитинства… По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, ЖевуськихРевуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, і навпаки, Шнеєрзони, котрі прагнуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче бажають стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім’ї та виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам’ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури…125» Зазначивши (як поєднувальну умову задля логічного ланцюжка), що ми, українці, є продуктом змішення безлічі етнічних культур («зайвий раз» констатувати отаку дрібницю, на жаль, доволі часто не завадило би — навіть перед вельми досвідченим панством), авторка повертається до реабілітації тих самих національних рис, а головне — до виправдання, обумовлення «бізнесу» як діяльності перед своїм, Марини Гримич, потенційно широким читачем. Останній ударний аргумент науковець-етнолог Марина Гримич укладає до вуст тому ж-таки гуру-ментору Маджаряну, додаючи, як ми її назвали вище, тостової інтонації, але тепер уже — що логічно — передфінальної щодо бенкету, пройнятої ритмікою дискусії, доведеної до суперечки, складеної з суцільних повторів, щоби не лише довести думку, а й довести її до безапеляційного кінця, вичерпати поясненням «на пальцях»: «…з часів Русі торгівлею, ґешефтом (і в доброму, і в поганому розумінні цього слова) і тим, що тепер називається словом «бізнес», займалися греки, вірмени і євреї… Це закладений на генетичному рівні тисячолітній досвід. Як українці-землероби відчувають і люблять землю, як скотарі відчувають і люблять худобу, так ми — торгові народи — відчуваємо й любимо бізнес. Як землероб персоніфікує землю, як скотар ставиться 125

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

129

до худоби, так ми обожествляємо бізнес і торгівлю. Ви, українці, дуже часто нас засуджуєте, вважаючи, що для нас гроші — головне. Так, головне, але не у вашому розумінні, не в сенсі зажерливості. Ми любимо гроші, які працюють… У вас родить земля, у скотарів — худоба, а в нас родять гроші. Вкладеш зерно і працю в землю — вона почне родити, не вкладеш — не отримаєш урожаю. Вкладеш гроші і працю в худобу — отримаєш приплід, ні — сидітимеш бідним. Так само ми вкладаємо гроші в справу і отримуємо результат. Наша любов до грошей те саме, що ваша любов до землі чи скотаря до худоби. Для нас кількість грошей те саме, що для землероба — кількість землі, а для скотаря — худоби126». Що стосується «Маку червоного в росі...», у ньому схожий метод подачі, але дзеркально симетричний щодо наступного роману. «Мак червоний...» починається, наче гламурний (або антигламурний — різниця неістотна) текст. У першому ж абзаці знайомимося із редакторкою Лялею (і передбачаємо новітню «жіночу» сповідальність — в інтенції авторки). А крім того, дізнавшись, що вона «Ляля», так ще й переймається на початку лишень розподілом рельєфу подушок під собою. Проте вже невдовзі роман переміщається до несподіваної — для маскульту — сфери, а саме дуже актуального дослідження психології «шістдесятницьких дітей». Гримич сягає надміру категоричних узагальнень, котрі стосуються не так щоби чітко визначених та ретельно досліджених історичних фактів: «Білий сніг на зеленому листі» вияв лаконічної радості 60-х, вияв обережної радості 60-х років. Діти київської інтелігенції 60-х років мають саме такий — обережно лаконічний — вияв утіхи, вони ніколи не радіють на повну силу, бо відчувають, що на обнадійливо нове зелене листя може випасти холодний сніг… Вони завжди виявляють свою втіху в тональності «Білий сніг на зеленому листі», саме тому це поєднання білого і зеленого стало символом обережно лаконічної радості покоління 60-х… Це знак того, що навіть любов у дітей цього покоління пронизана глибоким смутком. Так діти 60-х старого Києва це вічні самітники… Тільки тепер Ляля розуміє, що покоління дітей 60-х приречене відчувати глибоку самотність і покинутість навіть у зовні 126

Гримич М. Мак червоний в росі… // К.: Дуліби, 2005. — 192 с.

130

Ніна Герасименко

благополучному житті. Тільки тепер Ляля розуміє чому так багато самотніх серед дітей старого Києва, народжених в 60-х127». Здається, авторка, яка надалі — у «Фріді» — виступатиме проти суспільних упереджень, тут, у попередньому романі, неначе зайнята насадженням ярликів. І врешті роман видається заручником своєї тематики, на мить робиться дидактичним і майже обтяжливим. Але тепер уже сюжет поспішає на допомогу і пояснює настільки щільну присутність есеїстичної концепції в романі. Велика — до задушливості — присутність самогубців, народжених у 60-ті, в розмовах і роздумах персонажів виправдана в сюжеті нав’язливою присутністю привидів самогубців серед них. Тобто, можна було би розмірковувати над, на перший погляд, недолугим намаганням авторки зробити глобальний розтин свідомості величезної соціальної групи, ба більше — нав’язати ледь не метафізичні категорії психоаналітичній (загалом) розвідці. Можна було би — якби навала пасажів з цього приводу не завершувалася вишуканим вензелем, що позначає сюжетний злам містично-детективного штибу. Героїня дізнається, що вона є привидом128 і насправді переслідує компанію своїх давніх знайомих. Саме вони, здогадуючись про причини, що штовхнули героїню в минулому на самогубство, і розвиваючи ці здогади вглиб, самі в розмовах постійно підтримують тему суїциду, і лише звідти вже здійснюють вилазки на інші, загальні, життєві теми — а отже і суїцид робиться категорією, котру можна приміряти на час, генерацію, регіон: «Специфіка культурологічного пізнання світу для Чижика виявлялася в тому, що він дивився на всі предмети з певного погляду: як можуть вони придатися для самогубства. Він вивчав людей не стільки під кутом зору їхньої спромоги чи неспромоги на цей крок, скільки з погляду методики, яку вони потенційно оберуть собі для переходу в інший стан буття-небуття. Здавалося, що для Чижика завжди не було нічого дивного у рішенні його однолітків обірвати собі життя. Дехто приймав це за цинізм. А насправді він просто добре володів ситуацією129». Гримич М. Еґоїст. — Л.: Кальварія, 2003. — 228 с. Там само. 129 Там само. 127 128

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

131

Як ми вже зазначили, жанрову приналежність творів «Фріда» та «Мак червоний в росі» визначити досить складно. До ознак «масовості» в останніх романах Марини Гримич з деякою натяжкою можна віднести: а) динамічність сюжету, який, подібно до кінематографічних adventure stories, тримає читача в напрузі (так, у «Фріді» головна героїня, яка приїздить на похорон подруги дитинства до рідного міста, де не була вже з десяток років, і потрапляє у лабіринти свого старого будинку, де вже ніхто не живе. Водночас вона опиняється у лабіринтах пам’яти, звідки досить важко вибратися і де її очікують різні небезпеки: дошки підлоги, які ламаються під ногами, старі таємниці, які зберігаються у захованому в підвалі зошиті, божевільний одноліток, який вперто називає головну героїню Фрідою (ім’я подруги, яка загинула)); б) велика доза містики (у «Фріді» несподіваним поворотом стає той факт, що героїня не припускає, ніби частина її свідомості могла залишитися живою після своєрідного психічного гартування в минулому. В «Маку червоному…» ж героїня й не здогадується про те, що вона насправді мертва, адже її підзабуте самогубство було вдалим); в) наявність любовної лінії, хоча й досить специфічної (у «Фріді» головна героїня може повернутися до реального світу лише завдяки коханому. А в «Маку червоному...» героїня залишається у світі людей як привид лише завдяки коханню колишнього однокласника, а тепер відомого письменника, для якого вона слугувала музою); г) гра із суспільними штампами (у «Фріді» це роздуми про особливі гендлярські таланти, які мають євреї та вірмени, а в «Маку червоному...» — опис загубленого покоління 60-х, яке авторка описує словами тогочасної популярної пісні «білий сніг на зеленому листі»). Вище перелічені тенденції характерні також російській (Мінаєв, Спєктр, Гаррос-Євдокімов) та французькій (Бегбеде, Бенаквіста, Брюкнер) інтелектуальній масовій прозі, чому завдячуємо, звісно ж, класиці («Голод», «Нудота» й інше). Стилістика та мова цих романів є досить складною, що може «відсіювати» непідготовленого читача. Масова література ж, як вже було зазначено вище, тяжіє до розважальності, легкості й навіть примітивності стилю.

132

Ніна Герасименко

Характерним зразком межової прози є роман однієї з лауреаток «Коронації слова» Олени Стяжкіної «Купуйте бублики». Сюжет побудовано за принципом «багаті теж плачуть». Великі гроші не приносять щастя жодному з головних героїв, які тільки тим і займаються, що п’ють-гуляють, зваблюють дружин своїх друзів. Але попри гроші, небезпечні флірти, зради та «перетасовування» сімейних пар, мов колоди карт; на дорогих курортах і перед загрозою смерті ці люди не можуть відчути повноти, чи, як кажуть в молодіжному середовищі, «драйву» життя. Очевидно, роман саме про порожність життя тих, хто в погоні за грошима зневажив свою душу і почуття. Цікавим у романі є також опис типових «стервозних» красунь-дружин багатих чоловіків, які відповідають типу «Барбі»130 . Проте не лише авторкам-жінкам вдається писати романи на «жіночі теми». Гарним прикладом чоловіка–автора «любовної «прози є Володимир Лис з романом про любов фатальної жінки «Романа». Всі перипетії сюжету відбуваються навколо любовної лінії, не мають чіткої логіки, бо спровоковані ірраціональною за своєю природою пристрастю. Головну героїню Роману змальовано своєрідним ідеалом жінки — всі чоловіки, лише побачивши її, закохуються у неї і згодні на все заради того, щоб володіти цією жінкою хоча б невеликий проміжок часу. Цікаво, що у феміністичній критиці образи жінки-рабині та жінки-вамп вважають дзеркальними. Так, Олена Теліга свого часу писала: «Обидва, не дивлячись на свою нібито протилежність, є тим самим типом жінки, що являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І «рабиня» і «вамп» виключають пошану до жінки»131 .

130 За визначенням Оксани Кісь, типові стереотипні образи жінки в українському суспільстві є «Барбі» та «Берегиня». Зокрема «Барбі — дуже схожа на ляльковий персонаж з таким самим ім’ям, проте насправді є об’єднаним образом жінки, спосіб життя якої нагадує нарцистичне існування гарної та дорогої ляльки. Вона вимагає для себе відповідного середовища та атрибутів, щоби врешті-решт виконати своє головне призначення — знайти свого власника-чоловіка. Засоби масової інформації активно тиражують та розвивають цей образ, зокрема у численних жіночих часописах (типу «Натали», «Лиза», «Единственная», «Женский журнал» та ін.). Вони інформують жінок про те, чому віддають перевагу чоловіки, формуючи відповідні стандарти фемінности, і негайно ж пропонують численні поради, як найкраще їх досягти». — «Фемінність/ маскулінність» — «Ї», №27, 2003 р. 131 Теліга О. Якими нас прагнете? // Слово і час, 1991 р. — №6, с. 23.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

133

Головний герой, від імені якого ведеться оповідь, Арсен дозволяє Романі ламати своє життя. Що б не вигадувала ця жінка — вдавати незнайомих, фліртувати з іншими чоловіками чи навіть кохатися з ними на очах у свого «коханого», одружитися з другом Арсена, а його оженити на майже випадковій дівчині «по-приколу», на все це Арсен погоджується. Але потай мріє убити Роману. Фатальна жінка розуміє природу його пристрасті й бажання, навіть здогадується про його намір вбити її, але лише сміється з цих прагнень чоловіка, чиєю нареченою вона колись вважалася. Весь роман — це нагромадження пристрастей, страждань, злочинів, хаотичних гарячкових дій, еротичних сцен. Попри більш-менш непогану стилістику й мову твору (як-не-як автор працює журналістом), роман сприймається як примітивне чтиво через психологічну невмотивованість дій головних героїв. На питання, що знайшла жінка, перед якою падають «штабелями» чоловіки, в Арсені, який виглядає абсолютно ганчір’яним і без краплі мужності, відповіді (чи хоча б натяку на неї) автор не дає. Ще б пак, адже глибокий психологізм не є обов’язковим для жанру «дамського» роману. І якщо у творі Людмили Баграт читач починає здогадуватися, що в істериках героїні винна вона сама та, мабуть, виховання в родині, де ніколи не було любові (фрейдистський дискурс), то в «Романі» явно проглядає садо-мазохістичність і навіть паталогічність стосунків головних героїв. Нехарактерним жіночим твором є роман Лесі Демської «Жінка з мечем». Крім типової для «масліту» — красивої, успішної та ще й приналежної до богеми — головної героїні Ларки та важливості любовної лінії (минуле кохання випадково з’являється у впорядкованому житті Лариси), велику роль в романі відіграють інтриги у мистецькому середовищі, своєрідне інтелектуальне тло. Ларка — талановита художниця, яку використовує (не як жінку, а як успішного працівника) її менеджер Сашко. Основна сюжетна канва твору стосується не любовної лінії, а проблем творчості, свободи та самореалізації. Так, з допомогою спогадів про минуле кохання Ларка починає розуміти, що Сашко спеціально намагався зробити її нещасною, аби любовні страждання вона могла сублімувати у якісні картини. Основним завданням героїні відтак виявляється позбавитися від впливу менеджера та стати цілком щасливою жінкою (безпечно народити дитину).

134

Ніна Герасименко

Прикладом межової масової літератури може слугувати і психологічно-гостросюжетний роман Олесі Галич «Всі дороги ведуть до Риму», про життя українських заробітчан в Італії, своєрідний романзастереження, в якому за динамічним сюжетом приховано думку: не варто шукати десь позірно легших, ніж в Україні, грошей, бо, шукаючи їх, значно більше можеш втратити на Батьківщині. Глибока психологічність роману проявляється у добре прописаних почуття-відчуттях жінки-заробітчанки, яка турбується щодо залишеної родини, не може не звинувачувати чоловіка у тюхтійстві, відсутності мужності та кохання до неї, раз дозволив їй їхати світ за очі. Думки жінки-заробітчанки крутяться навколо явного, але непрописаного в книзі питання: за що, чому їй так тяжко. І сама ж собі відповідає: «Я скривдила тебе, великий Риме!.. Мов диверсант, залізла в лабіринти не дуже багатої країни Європи, шукаючи виходу до захованих скарбів... А там десь моя земля, що в піснях стікає молоком і медом. Та я її занедбала. Я висякалася в молоко радіаційною нежиттю, я зібрала мед у брудну парашу. Я залишила там своїх дітей замість сторожа. І вони квилять під нічним небом, а вдень бешкетують, як у зоні, щоб забути своє дитяче горе». Роман Олесі Галич є межовим, тобто не підходить однозначно під визначення масової чи розважальної прози завдяки своїй психологічності та серйозності піднятої теми. Отже, як бачимо, в сучасній українській літературі написано немало романів, які можна класифікувати як «жіночу» прозу. Рівень цих текстів різний, тож потенційно читачами сучасних українських «жіночих» романів можуть бути жінки і чоловіки різного віку, освіченості та стилістичних уподобань. 2.3. Еротична проза (Юрій Покальчук, Юрій Винничук, Богдан Бойчук, брати Капранови, Люба Клименко, Вікторія Наріжна) Однією з «вічних» (на інстинктивному рівні), а тому найпривабливіших для масового читача тем є література, в якій особливе місце відводиться опису сексуальних стосунків та сцен. Таку літературу прийнято називати еротичною. Багато інтимних сцен можна знайти в любовних та/або дамських романах. Проте останні ми до еротичних текстів не відносимо через те, що еротичні сцени в любовних романах

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

135

є своєрідною кульмінацією любовних пригод головних героїв. Так, наприклад, відомий французький дамський роман «Анжеліка» Анн і Серж Голонів хоча й вважався свого часу непристойно-порнографічним, але еротичні сцени в ньому ілюстрували або палкість кохання головних героїв, або були своєрідним випробуванням Анжеліки на вірність своєму чоловіку. Тобто це не еротика заради еротики. Відомо, що межі між порнографією та еротикою вкрай розмиті. Проте в літературі важко знайти художній твір, який можна було б однозначно визначити як «порнографічний». Звісно, так називали свого часу твори Мопассана, Винничука, Покальчука, Забужко, але це означення було швидше емоційною реакцією критиків на текст, який їх схвилював, обурив, образив відвертістю і натуралістичністю. Очевидно, варто погодитися з критиком, прихованим під псевдонімом Атанайя Та, чий огляд еротики в сучасній українській літературі розміщено на сайті «Всі книги». «Література апріорі не може бути порнографічною! — переконаний критик. — Хоча б тому, що вона — література! І картинка статевого акту не показується безпосередньо, а створюється за допомогою різних там художніх засобів у читача в голові! З наявного матеріалу! Тому вирішальним моментом усе-таки є читачева голова. І треба ще вміти гідно прочитати всю ту красу, яку створили наші письменники»132. І справді, фактично єдиний український еротичний журнал «Лель» не називали порнографічним через те, що там превалював текст над зображенням, на відміну від «жовтих» видань із зображенням оголеної натури у спеціально звабних позах та білизні чи навіть сексуальних актів. Світова еротична література має давню традицію — від біблійної «Пісні пісень» та віршів Сапфо, до «Декамерона» Бокаччо, маркіза де Сада та Захер-Мазоха, літератури Вікторіанської доби, Мопассана та сучасних авторів. Як бачимо, «еротичними» можуть бути як твори елітарної, так і низької, «бульварної» чи то пак народної літератури. В українській літературній традиції, досить консервативній в силу обставин, еротична тема до кінця ХІХ — початку ХХ ст. існувала виключно в «низькій» або народній культурі. Йдеться про сороміцькі

132 Анатайя Та. Сучасна українська проза: дуже еротично! Огляд — див. http:// vsiknygy.net.ua/index.php?module=overview&id=90

136

Ніна Герасименко

та весільні пісні, в яких тема сексу та еротики була змальована метафорично, а тому пікантно. Так, у статті «Цнота класичної літератури. Українській сучасній літературі бракує відвертості?»133 письмениця і видавець Марина Гримич виділила основні риси сороміцького фольклору. А саме: ритуальність (пісні еротичного характеру не могли співати всі і всюди), іронічність, евфемістичність (від евфемізм — добре кажу) та відсутність злості на протилежну стать, неповноцінності й прояву збочених форм сексуальності. Тобто українська народна традиція оспівує здоровий продуктивний еротизм (хоча засновник течії мазохізму, автор роману «Венера в хутрі» Захер-Мазох був нашим співвітчизником). У ХХ ст. еротичні моменти з’являються у романах Валер’яна Підмогильного, Винниченка, Домонтовича та інших. Але вже через якийсь десяток років еротизм з української, тоді вже радянської, літератури безслідно зникає аж до 80-х років, коли з’являються романи Валерія Шевчука, вірші Дмитра Павличка (збірка «Таємниця твого обличчя») та інших авторів. На сьогодні еротичні сцени можна знайти у творах більшості сучасних українських письменників, яких можна вважати масовими, і навіть у романах тих авторів, які претендують на звання авторів «елітарної», «високої» літератури. Як зізналися під час публічного обговорення «Чи потрібен оргазм українській літературі?» (організованого видавництвом «Зелений пес», що відобулося у кафе «Купідон» у лютому 2007 року) сучасні письменники, деякі видавці просто примушують їх додавати до своїх творів пікантні сцени для того, щоб привабити читача134. Проте деяких читачів надмір еротичних сцен у романі чи оповіданні може лише відлякати. Так, на обговоренні «Чи потрібен оргазм

133 Марина Гримич. Цнота класичної літератури. Українській літературі бракує відвертості? — Див. http://www.artvertep.dp.ua/news/863.html. 134 «Зараз, дійсно сцен у ліжку немає хіба що в телефонних довідниках, де вони виглядають абсолютно чужорідним тілом — як прищ на носі. За зізнанням деяких авторів, це безапеляційна вимога видавців, які буквально примушують їх запихати в твори різного роду, тобто «сорту», «полуничку». — Лариса Білякова. Хто вирощує полуничку в українській літературі? — див. http://www.uwtoday.com.ua/article. asp?LID=1&NID=3590&CG=5&SCG=82.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

137

українській літературі?» кандидат медичних наук, експерт Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, сексопатолог Костянтин Прощаков фактично звинуватив сучасних письменників у розбещенні сучасного читача і особливо молоді. «Після радянського пуританізму наше суспільство хитнуло у протилежний бік: до повної безконтрольності, до безладу в сексуальних контактах, до проміскуїтету (безладні, нічим не обмежені статеві зв’язки із багатьма партнерами). На кожному прийомі я бачу, як зростає кількість сексуальних хвороб, і наскільки хибне пацієнти мають уявлення про сексуальність, яке вони часто беруть із книжок»135. Експерти, які виступали за цнотливу літературу, запропонували комерційну еротику продавати у спеціалізованих магазинах, тобто секс-шопах. А якщо вони з якихось причин не братимуть літературу на продаж, то продавати її в книгарнях, але тримати такі книжки на окремих полицях і видавати лише повнолітнім. Поки, правда, ніхто із захисників моралі не зміг назвати української книжки, гідної зайняти місце на спеціалізованій полиці. Як літературу «до 16-ти» означує свої твори Юрій Покальчук, автор, який почав писати на теми плоті ще за радянських часів, коли подібні твори не могли видавати в країні, «де не було сексу». Переважна більшість його творів — «Озерний вітер» (2000 р.), «Те, що на споді» (1998 р.), «Таксі блюз» (2003 р.), «Окружна дорога» (2004 р.), «Паморочливий запах джунглів» (2005 р.), «Хулігани» (2006 р.) та зібрання творів «Кама Сутра» (2007 р.) — так чи інакше обігрують тему сексу. «Якщо підліток у Франції візьме таку книгу — вилетить із книгарні, як гармата. Бо продавця засудять», — розповідає про особливість своїх творів Покальчук136. Говорячи про свій роман «Паморочливий запах джунглів», автор зізнається, що це — роман еротичний: ««Джунглі» — це книга про мої пригоди, в тому числі еротичні, в Індонезії і Латинській Америці. І в цій книзі видно, що люди скрізь однакові»137. У той же час Покальчук підкреслює, що пише не еротику заради еротики, а через інтимні моменти, змальовані гранично відверто, наЦитата з http://culture.unian.net/ukr/detail/184560 Юрій Покальчук популяризує Кама Сутру. — Газета по-українськи №392, 21.06.2007 — див. http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=168916&eid=392 137 Юрій Покальчук: «Еротика — це природній відрух людини». — Див. http:// dzyga.com.ua/interv/pocalchuk.htm 135 136

138

Ніна Герасименко

магається вказати на щось більше: на людські трагедії, падіння та піднесення, показати психологію стосунків та розвиток почуття. «Любов до жінки — наскрізна тема поезій, есе і навіть історичного роману цього автора. Власне через надто натуралістичне змалювання сексуальних прагнень та пригод героїв багато хто не сприймає творчість письменника як якісну літературу. Але сам Покальчук заперечує звинувачення на свою адресу в «оспівуванні» передусім фізичного кохання. Воно, за словами письменника, є лише засобом для того, щоб показати соціально значимі факти, глибокі почуття і переживання людей. — Може, я виглядаю як мачо, але насправді внутрішній світ жінки є для мене набагато важливішим, ніж її форми та розміри... У своїх творах я часто поєдную грубі речі з цнотливими. От, приміром, написав оповідання про те, що жінка поїхала з сім’єю на відпочинок, і замість того, щоб проводити час з близькими людьми, познайомилася з трьома підлітками, з якими зраджує чоловіка. У той час як вона з цими хлопцями «бавиться» на пляжі, її дитина плаче і питає, куди поділась мама. Якби у цій історії не було дитини, я б її не написав, отже головним тут є не секс. Тобто еротика для мене не є самоціллю, а лише засобом показати щось інше, глибше»138. І справді, тексти Покальчука далекі від «попсової» легкості, яка обов’язково має бути присутня у розважальній масовій літературі. Вірогідно, саме через увагу до проблем тілесності та людського «низу» в усіх його проявах Покальчука не вважають елітарним письменником. А надмірна серйозність порушених тем відштовхує потенційних любителів «полунички». Так, наприклад, в оповіданні «Хулігани» розповідається про сумну історію Зайчика (хлопця на прізвище Зайчук). Батько його помер, коли дитині було п’ять років. Мати пила та гуляла. Хлопець опинився в інтернаті, але згодом його вигнали звідти за бійку. Ходив у сільську школу, почав красти, бо вдома не було чого їсти ні йому, ні маляті, яке народила старша сестра. Згодом зв’язався із компанією таких же підлітків. Курив, нюхав клей, бомжував. Без романтики пізнав перший сексуальний досвід, хоча потім закохався — у юну повію. Покальчук

138 Юрій Покальчук: «Усі жінки, які йшли від мене, просилися назад». — Високий замок, 31.01.2004. — див. http://portal.lviv.ua/digest/2004/01/31/133323.html

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

139

описує статеві акти підлітків у подробицях. Кульмінація твору — Зайчик іде із сокирою на трьох пацанів. Бо дізнається, що вони змушують 8-річну дівчинку торгувати своїм тілом… «Ці падлюки не повинні жити — вони продавали дитину на секс. Вони не повинні жити!» — вигукує Зайчик, коли приїздить міліція. Вирок і колонія, де згодом головний герой співає «Боже, Україну збережи» на концерті самодіяльності. Оповідання «Кінець» Покальчука має двозначну назву — це і народна назва чоловічого статевого органу (якому у творі приділено достатньо уваги) і водночас означення завершеності всього, навіть самої смерті. І справді, у творі відверто розповідається про дорослішання гімназиста Богдана: полюції, еротичні фантазії, онанізм, перший статевий досвід зі служницею. Проте закінчується оповідання трагічно. Богдан виявляється одним з тих трьохсот студентів, які захищали підступи до Києва від армії Муравйова. Хлопець вмирає, так і не реалізувавши своїх мрій щодо ідеальної жінки, майбутньої любові, сім’ї та розвитку власної чоловічої мужності й привабливості. Очевидно, що оповідання може здатися блюзнірським консервативному читачеві, вихованому в національно-патріотичному дусі, адже юних хлопців, які жертовно загинули під Крутами звикли сприймати як істот чистих, практично безстатевих (недарма концерти, які традиційно влаштовують у Києві до дня загибелі цих студентів називають «Концерт для янголів»). Таким чином Покальчук олюднює, отілеснює, а тому робить ближчими для сучасного читача, молоді, трагічні постаті студентів-гімназистів. Відомо, що Юрій Покальчук опікувався Прилуцькою колонією для неповнолітніх злочинців — привозить туди книжки, видає альманах, у якому вміщено твори підлітків та юнаків, які пройшли через пекло на землі. Ближче знайомство з цими хлопцями дає Покальчуку масу «жорстких» сюжетів. Так, в оповіданні «Окружна» описується доля хлопця з неповної родини (мати розлучилася з батьком, почала пити та водити «хахалів»). Антона, незважаючи на його занадто раннє дорослішання (ще будучи дитиною він почав пити, курити, «за компанію» спізнав перший статевий досвід у 14 років), автор показує дитиною зі світлою душею. Він мріє вступити до «морєходки», йому подобається вчитися у школі,

140

Ніна Герасименко

він мріє, коли виросте, мати нормальну родину — гарну дружину, дітей. Але ж часто в домі немає чого їсти, тому хлопець спочатку продає кулькові аторучки в електричках, а далі потрапляє під вплив одного з коханців його матері, й починає красти, вживати наркотики. «Добрий дядечко» навіть примушує підлітка до гомосексуального зв’язку з ним, після чого переконує хлопця, що так все і має бути. Це історія падіння людини з усіма подробицями — аж до згвалтування двох повій, за яке Антон потрапляє до колонії. Лише тут він відвикає від «ширки», усвідомлює, що котився у прірву та звертається до Бога. Є у Покальчука і «легші», менш сумні та шокуюче-натуралістичні оповідання. Так, практично все оповідання «Вертеп» складається з описів сексуальних стосунків трьох підлітків — Лізки, Геника та Барсіка, які прогулюють школу у підвалі якоїсь багатоповерхівки з чимось на зразок ліжка. Думки цих дітей крутяться лише навколо того, де знайти гроші на випивку та цигарки, а також навколо фізичної насолоди. З відома і дозволу дівчини хлопці починають продавати її всім бажаючим. Зрештою це теж не закінчується чимось хорошим — до хлопців приходить міліція, і вони з сумом згадують, як все «гарно починалося». Що сталося з 15-річною Лізкою атор не уточнює. Якщо опис чоловічої та підліткової психології Покальчуку вдається, то жінки в нього описані досить схематично. Це або курви, або жінки, які стали на непевний шлях (матері, які п’ють та водять до себе коханців). Почування та думки тих та інших у творах Покальчука практично не прописані (крім бажання фізичної насолоди), жіночих трагедій у творах цього автора немає. Це свого роду антифеміністичні, підкреслено маскулінні тексти, де жінка є виключно об’єктом, а не суб’єктом дії. Так, в оповіданні «Тинди-ринди», написаному як жіночий монолог, йдеться про фізичну, чи навіть фізіологічну прив’язаність героїні до чоловіка, який «не надається до одруження», фізичному контакту з яким вона постійно кокетливо опирається, але цей позірний опір завжди закінчується ключовою фразою «Почекай, я сама роздягнусь». З оповідання стає зрозуміло, що цей чоловік приваблює героїню розмірами свого «достоїнства», а також тим, що з ним «все так легко» на відміну від інших — ревнивіших чи менш вправних у ліжку — чоловіків цієї легковажної панянки.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

141

В інтерв’ю «Високому замку» Покальчук підтверджує, що для нього складно розуміти жіночу психологію: «Я пишу лише про тих жінок і ту часточку жіночого світу, про яку можу і хочу щось сказати. Писати про жінку як таку — жіноча прерогатива. Мені дуже подобаються ранні романи Франсуази Саган, бо вона змальовує чоловіків як останніх негідників. Коли читав її твори, кайфував. Колись я намагався увійти в жіночу роль, але побачив, що зрозуміти нюанси жіночої психіки чоловік не здатний. Про внутрішній світ жінки повинна писати лише жінка, бо чоловік тут збреше, навіть нехотячи. Так само жінка ніколи не довідається, що насправді відчуває в інтимній сфері чоловік»139. Натомість у хлопчачих переживаннях у творах Покальчука наявний психологізм і навіть романтизм. Так, в оповіданні «Вагнер» у формі монологу від імені першої особи описується життя підлітка у Бразилії, який продає квіти. Хлопця «знімає» на ніч якась сеньйора зі Швейцарії. Проте еротична сцена тут описується не брутально, а романтично: «Поставила квіти у велику білу вазу, яка була ніби для цього поставлена на столі, а потім почала готувати чай, з якимись тістечками, яких я зроду не куштував... так, я не поспішав, моя торгівля на цю пору закінчилась, я мав вільний час, я мав на все час... я... Здогадувався, але ж... знав, що як для неї — то малий мій вік, що вона — леді, сеньйора, а я вуличний хлопчисько-мулат... Захотіла подивитись на мою руку — яка в мене доля... щось говорила про мої почуття, про довге життя і глибокі прив’язаності, а я відчував її теплу долоню під своєю, її подих близько себе, і раптом поцілував їй руку, і засміявся з ніяковості, а вона обняла мене і пригорнула до себе, і тоді я обхопив її за шию, зазирнув у вічі і поцілував її так, як цілують жінок чоловіки... Виявляється, на міському театрі, що навпроти нашого бару, написано вгорі на фасаді імена видатних композиторів, серед них є і Ваґнер, ніколи не чув про такого, але тепер називаюсь я Ваґнер, відтоді, з тієї ночі пристало до мене це ім’я, і досі, і назавжди... кожен має на вулиці своє прізвисько, а я — Ваґнер...» У своїх творах Покальчук звертається також до теми гомосексу-

139 Юрій Покальчук: «Усі жінки, які йшли від мене, просилися назад». — Високий замок, 31.01.2004. — див. http://portal.lviv.ua/digest/2004/01/31/133323.html

142

Ніна Герасименко

альної любові. Ці стосунки він описує досить м’яко та делікатно. Так, в оповіданні «Блакитне сонце» (не еротичному, а швидше психологічному) розповідається про дружбу та закоханість художника і молодого хлопця. Дізнавшись про те, що старший друг займає дуже важливе місце у житті їхнього сина, батьки Олега подають на художника в суд за звабу неповнолітнього (була ця зваба насправді чи ні, атор не уточнює). Художник «загримів на зону», а Олег, розуміючи, що не може жити без свого друга (чи коханого?) також скоює злочин і потрапляє в іншу колонію. З допомогою журналіста, який цікавиться життям Олега як «нетиповим злочинцем», друзі (чи коханці?) починають листуватися, а потім домовляються про те, щоб після виходу на волю жити разом. Інший український письменник, якого вважають автором еротичних творів — це Юрій Винничук. Публіці добре відомий його вираз про те, що «жінок можна кохати, а потім перетворювати на літературу». В одному з інтерв’ю письменник якось сказав, що його завдання описувати не цноту, а місце, де вона знаходиться140. «Найближчий негласний конкурент Покальчука за звання головного плейбоя української літератури — Юрій Винничук. — Воно й не дивно, адже його «Діви ночі» (1994 р.) побачили світ ще наприкінці радянської ери. А потім були ще «Діви ночі-2» (1995 р.), «Житіє гаремноє» (1996 р.) та «Весняні ігри в осінніх садах» (2005 р.). Куртуазність, вишуканість, галантність, іронія, гра, містифікації. Дуже інтелігентні тексти. Та й самі герої інтелігентні, ніде правди діти. Тому читати еротичну прозу Винничука найкраще людям, які вже задовольнили свою найбазовішу потребу. Себто голод. А тепер готові перейти до задоволень більш високого рівня…»141. Романи Ю. Винничука «Діви ночі» (про львівських повій), «Мальва ланда» (2007 р.) та «Весняні ігри в осінніх садах» так чи інакше обігру-

140 Мене завше дивували ті критики моєї творчості, які галасували про надзвичайну цнотливість нашого народу, адже, мовляв, дівоча цнота оспівана в народі віками. Ніц не маю проти. Ви оспівуйте цноту, а я — те місце, де вона знаходиться». — Юрій Винничук: «Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі — української Джоан Ролінґ». Розмовляла Катерина Ботанова. — Телекритика. Див. http://www.telekritika.ua/ media-corp/lyudi/2003-11-13/615 141 Анатайя Та. Сучасна українська проза: дуже еротично! Огляд — див. http:// vsiknygy.net.ua/index.php?module=overview&id=90

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

143

ють теми сексу, хоча сам автор пропонує шукати за ними щось більше, ніж бажання потішити читача описами інтимних стосунків чоловіків та жінок. «Еротика в мене, думаю, не зовсім така, як в інших письменників. У «Мальві Ланді» вона пародійна, там нема жодного не спародійованого сексуального акту: головний герой спить із якимись чудиськами, аж у кінці він таки знаходить нормальну дівчину, а до того спілкується з різними частинами її тіла, які живуть окремо. А в «Дівах ночі» еротики дуже мало, хоч це і роман про повій, я майже не описував там еротичних сцен. Тільки в останньому романі «Весняні ігри» багато еротики. Власне, така тема цього роману: кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання і кохання. Це роман-спогади, отже, тут не можна говорити про «біс в ребро» стосовно мене нинішнього, бо я там згадую те, що відбувалося десять років тому»142. «Діви ночі» та «Весняні ігри» Винничук називає автобіографічними творами. Читачі та критики відреагували на цю провокацію неоднозначно. ««Весняні ігри» мене просто вбили і спантеличили. Багацько траплялось різної літератури еротичного характеру, але ця книженція — це просто апогей! Не еротика, а просто порно якесь! Я б сказав, що про почуття там йдеться десь між рядків, а загалом — самий трах в усіх деталях і подробицях. Але єдина річ, що залишилась незмінною — дотепність оповідача. Місцями реготав, як скажений, так смішно пише... Єдина неприємна для автора новина — про трах цікаво читати лише десь перші сто сторінок — далі стає неймовірно нудно»143 — пише на «блозі» один з читачів під час обговорення української еротичної літератури. Критик Ростислав Семків вважає Винничука одним з найвизначніших авторів української масової літератури. На його думку можна «сміливо назвати Юрія Винничука найбільш значним і найталановитішим сучасним україномовним автором «масової літератури», літератури, яка твориться не для «високочолих» інтелектуалів, а для розваги всіх і вся, для читання в трамваї чи метро (останнє, щоправда, в Гали142 Інтерв’ю Яни Дубинянської. Юрій Винничук: «Кохання, потяг до самогубства, кохання, кохання, кохання». — Дзеркало тижня № 40 (568), 15–21 жовтня 2005. — див. http://www.dt.ua/3000/3760/51481/ 143 Див. http://community.hiblogger.net/Pysmennyky/4660.html

144

Ніна Герасименко

чині відсутнє, а тому не може служити критерієм популярності: «його навіть у метро читають!»)144. Семків відзначає, що поняття «масової літератури» в Україні щойно почало викристалізовуватися, тому «називаючи так автора, ще невідомо, оцінюємо ми його позитивно чи, навпаки, відкидаємо до іміджів грудастих тітоньок, які під солоденький мотивчик співають нам про своє підліткове кохання. Тим часом ми якось не помічаємо, що в нашій країні є доволі багато читачів, які не стануть читати примітивну прозу a la «справжній мачо убиває свою коханку», але й не налаштовані страждати всі сім томів разом із Прустом та його персонажем. Обійдемося тут без постмарксистських кліше на кшталт «середній клас, для якого пишуть сьогодні Акунін та Пєлєвін», і без постмодерністських тез про «злиття високого та тривіального»: Винничук пише для непересічного читача, але пише неускладнено — просто гарно пише»145 . Підтвердженням літературної майстерності Винничука є те, що його роман «Мальва Ланда» стала лауреатом Десятого форуму видавців у Львові, а книгу «Весняні ігри в осінніх садах» визнано Кращою українською книгою 2005 року за версією Бі-Бі-Сі. Читачі цього твору називали Винничука українським Буковські. «Відчуття незручності буде супроводжувати вас у процесі читання цього твору Юрія Винничука, — попереджує анонімний рецензент книги на сайті «Книжкового клубу»146. — Так, пристрастей тут чимало, і найрізноманітніших: від самогубства коханців до п’яного злягання у нічному парку. Але нічого нового ви для себе не відкриєте. Навпаки: дізнаєтеся багато такого, про що хотілося б забути. Замаскувати гарними словами, лірикою, запізнілим нагадуванням про духовну близькість... Вся книга Винничука — чистісінька правда. Не в тому сенсі, що все описане насправді відбулося з автором-героєм, а в тому, що таке могло відбутися. З кожним. «Весняні ігри в осінніх садах» — роман про самотнього мужчину. Хоча з першого погляду самотність тут помітити складно: калейдос144 Ростислав Семків. Тиха перемога Юрія Винничука. — Дзеркало тижня № 42 (417), 2–8 листопада 2002. — Див. http://www.dt.ua/3000/3680/36587/ 145 Там само. 146 Див. http://www.bookclub.ua/ukr/read/vinnichuk/press/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

145

коп подій, пригод і різноманітних коханок прикрашає його життя і у декого навіть може викликати заздрість... Але, заманюючи читача на свої перчені «декамеронічні» історійки від першої особи, Юрій Винничук затягує його у сфери більш глибокі й болючі. Туди, де за еросом ховається танатос, за нескінченними втіхами — прагнення самознищення. І коли пристрасть врешті-решт поставить героя на межу життя і смерті — в цю прірву поглянемо і ми. ...Цей роман настільки чоловічий, наскільки це може зацікавити жінок. Таке собі підглядання за роботою голови (а також деяких інших органів) протилежної статі. Процес, будьмо щирі, не завжди приємний». В інтернет-газеті «10 дней»147 критик Ігор Бондар-Терещенко так описує роман Винничука «Весняні ігри в осінніх садах»: «Письменникестет пописує книжки і статті у себе на віллі піді Львовом, час від часу з’являючись в редакції рідної газети, де його очікують юні дівиграфоманки. Звісно, сповнений творчого і сексуального досвіду сатир не може не приділити кожній з них хоча б хвилинку уваги. З більш досвідченими з них він уживаєтся в своєму барлозі трошки довше. Власне, розділи цієї книги й складаються з таких запливів автора на острів Кохання в компанії чарівних русалок, фей та наяд. Ліда, Леся, Віра та цілий букет пасажів з Камасутри та підручників з фрейдизму, сексопатології та історії літератури — ось який діапазон «Весняних ігор в осіннім саду». Дехто з дам серця грішить поезією, хтось захоплюється буддизмом, але їх усіх чекає невтішне фіаско. Коли господарю вілли набридають їх високопарні розмови і дурні балачки, він просто вигадує собі нову пасію та починає чергову «виробничу» інтрижку. Перу Винничука належить також книга-провокація «Житіє гаремноє» (1996 р.), начебто «справжній» щоденник Роксолани. «Почалося з того, що я опублікував повідомлення, начебто знайдено щоденник Роксоляни, а потім я став його друкувати, навіть не підписуючись своїм іменем. Це викликало великий скандал. Союз українок написав відкритого листа до Юрія Винничука, що треба все це негайно припинити, що Роксоляна не могла такого написати, що вона тим ніколи не займалася і думала лише про Україну» — розповів виданню «Молодий 147

Див. http://www.10dney.com/books/11150.html

146

Ніна Герасименко

буковинець» Винничук. І тут же розповів про те, що наштовхнуло його написати такий провокативний романчик: «Я замислився над тим, як могла одна особа так причарувати султана, щоби він перестав спати з іншими. Причому, то був єдиний султан, котрий не спав з хлопчиками, бо ж усі інші були бісексуалами. А Роксоляна відбила його від усіх інших наложниць. Він мав десь півтисячі найкращих красунь Європи та Азії. Він міг будь-коли відправити своїх євнухів на базар, які йому протягом кількох днів могли придбати якийсь «свіжачок». То що вона зробила, аби він спав тільки з нею? Я собі це уявив і написав. Причому не забув проштудіювати книжки про гарем та їхній стиль життя»148. Романи Винничука є без сумніву еротичними, маскулінними, але також іронічними та вишуканими. Про це гарно сказав Ростислав Семків: «проза Юрія Винничука (включно з його «документальними» книгами про Львів) немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радше, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» та «Дівах ночі-2» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» (романі середини 90-х, зі «справжньою» історією Роксолани, що його багато хто за неморальність, якби міг, спалив би на площі Ринок Львова) мова так ретельно і яскраво стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана»149. Чотири еротичні чи навіть філософсько-еротичні романи вийшли з під пера відомого українського поета, члена Ньою-Йоркської групи Богдана Бойчука. А саме: «Дві жінки Альберта» (2002 р.), «Краєвиди підглядника» (1995 р.), «Аліпій ІІ і його Наречена», «Життя з Алісою поза дзеркалом» (останні зібрані в книгу з нехитрою назвою («Три романи» 2004 р.). Однією з центральних тем цих романів є кохання та його найінтимніший вияв — еротика. Малий хлопець, який росте без батька, підглядає у ванні за матір’ю та вже не може позбутися цієї звички, тому в юнацькому віці підглядає за дівчатами в душі, це дає йому задоволення. Монах Аліпій вирушає в мандрівку за своєю Наре-

148 Юрій Винничук: «Я дуже специфічний пияк», інтерв’ю Ігоря КРАВЦІВ. — Молодий буковинець №110, 12–18 вересня 2002. 149 Ростислав Семків. Тиха перемога Юрія Винничука. — Дзеркало тижня № 42 (417), 2–8 листопада 2002. — Див. http://www.dt.ua/3000/3680/36587/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

147

ченою в пошуках майже метафізичної еротики. Герой останнього роману в новелах знаходить розпусну жінку у своєму дзеркалі та згадує колишні еротичні пригоди. «Проза, очевидно, для Богдана Бойчука — як не парадоксально, є більш інтимним жанром, ніж поезія, — вважає критик Леся Ганжа. — Чим інакше пояснити, що один з найавторитетніших українських письменників, літературний критик, яких мало, поет і перекладач з героїчним минулим (член Нью-Йоркської групи) і цілком достойним теперішнім (в усіх літературних сутичках він завжди не те щоб над суперечкою, але категорично поза нею), автор ледь не десяти поетичних збірників до цього часу не друкував жодного зі своїх романів. «Альберт» — перший. Бойчук пише прозу в стіл, як дехто пише вірші, пише довго і повільно (наприклад, «Двi жiнки Альберта» були створені протягом 1993–2000 років), тому щоденникові інтонації в тексті цілком легко пояснити, але важко виправдати з художньої точки зору»150. У романі «Дві жінки Альберта» розповідається про коханкупримару, яка живе у дзеркалі квартири головного героя, а також про еротичні пригоди і спогади Альберта. В цьому романі, як влучно помітили критики, геронтологія перемогла літературу. Справді, головний герой далекий від популярного образу мачо: «Третя жінка звалася Діонісія. Вона була амбітна. Щоб не тратити часу, Діонісія чекала на мене опівночі гола. Не встигав я переступити поріг, як вона зшарпувала з мене одяг, тягнула до ванни й сама відразу лізла до мене. Я негайно мусив вдоволяти її, а то, шарпаючи мого члена, щоб розпалити мене, вона могла відірвати його в екстазі. Задоволившися, Діонісія була ласкава й ніжна, пестила мене й цілувала. Але в ліжку знову починала шарпати мого члена, і мені доводилося збирати всі зусилля, щоб задоволити її. А ранком усе починалося від початку. Все це було понад мої спроможності. Я витримав такий режим повні два тижні, а після того ніякі шарпання не помагали. Діонісія була очевидно невдоволена. Та й я не був гордий за себе. Але що я міг зробити? Людина все-таки має свої рамки. Я при кожній нагоді старався показати Діонісії, що ціню і кохаю її, тобто при кожній нагоді поплескував її по великих сідницях,

150 Леся Ганжа. Смутные объекты желаний. — Столичные новости № 04 (249) 4–10 февраля 2003.

148

Ніна Герасименко

але це приносило більше приємности мені, аніж їй. Ситуація з кожним днем погіршувалася, і я приходив з корчми додому з відчуттям нагрядаючої катастрофи». Попри підкреслену увагу до інтимної сторони людського життя, на думку Лесі Ганжі роман не можна назвати порнографічним: «В цьому романі немає ніякої порнографії. Швидше сексуальна стурбованість — не достатньо сексуальна для поціновувачів літературної еротики (надто часто герой кудись кладе руку, при цьому щось набухає, а щось зволожується, і ця сцена практично слово в слово гуляє романом як рефрен старої пісні про головне) і надто стурбована фізикою, а не метафізикою кохання як для прихильників філософської прози»151. Жіночий варіант сучасної української еротичної прози представлений іронічно-гумористичними романами Люби Клименко («Пор’ядна львівська пані», «Великий секс в малих Підгуляївцях», «Paloma negro») та естетично-діонісійським романом «Безсмертя в місті N» Вікторії Наріжної. Від любовно-дамської прози ці твори відрізняє особлива увага до теми плоті. Так, головна героїня «Безсмертя...» Вікторії Наріжної, вона ж «я-оповідач» закохується у 15-річного підлітка, сина сусідки та подружки Наді (чи то відповідає на його закоханість у себе — красиву 25-річну самотню жінку-перекладачку). Героїня має стійке моральне правило — не розбещувати неповнолітніх, тож відвертих сцен у романі читач не побачить. Проте має шанс пережити відверті відчуття, які викликає юнак у молодої жінки, тонку гру натяків та недосказаного, коли кожен — і він, і вона — прекрасно розуміють, що не можуть переступити межу, визначену мораллю та культурою. Більше того, схоже, саме завершення еротизації сексом не може принести більше задоволення, ніж балансування на межі дозволеного. Тим більше, що це відчуття приносить гостру насолоду подібну до оргазму. «Я саме розмовляла по телефону..., коли зрозуміла: знову. Потерплим розфокусованим голосом пробулькала у слухавку якусь хрестоматійну дурню про закипаюче молоко (якого я не п’ю і вже тим більше не кип’ячу перед вживанням) і, не дочекавшись прощання, перервала розмову спішним «я передзвоню». 151 Леся Ганжа. Смутные объекты желаний. — Столичные новости № 04 (249) 4–10 февраля 2003.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

149

Панічно боячись знову захлинутися, я вирішила пірнути у знайому вже хвилю сама. Важко сказати, чи прийшлася їй ця ініціатива до вподоби; скоріше вона взагалі нічого не помітила. Холодні, сильні й байдужі ніколи не бувають уважними. Пірнути я пірнула, проте на тому моя самостійність і закінчилася. Не знаю, може, колись і я попливу, наче риба, в цьому чужому й ворожому океані нелюдської позаприродної пристрасті, але наразі було не так. Наразі мною закрутило нещадно, проковтнуло не смакуючи — просто жертва, ні більше, ні менше, чергова офіра жалюгідних переляканих тубільців своєму зажерливому божеству — та понесло штормовими просторами в тій-таки шаленій і безсенсовій гонитві. Й мені нічого не залишалося, аніж крутитися й перекидатися у цьому оскаженілому пеклі, й без сорому вже молитися, з усією повнотою екстазу молитися цьому безжальному, невідомому досі богові... Коли настало звично несподіване закінчення нічим, я ще якийсь час сиділа біля телефону нерухомо, схожа на живу ілюстрацію до словникової статті про аутизм. Думок не було чомусь зовсім; обурюватися цим нахабним та містичним втручанням ззовні я вже втомилася, бо ж це обурення не давало жодних результатів; отож легше та приємніше було дослухатися до солодкої відсутності відчуттів, що запанувала всередині мене: подібного штибу збочене блаженство приходить після гострого, але недовгого нападу болю»152. «Це знайоме-незнайоме почуття, яке виникло у 25-річної жінки, було, на її думку, просто збудженням, нехай надзвичайно сильним, але усього лише збудженням. — пише в рецензії на роман Наріжної Олександр Степанов153. — І тільки згодом до неї приходить глибше розуміння суті цього почуття як відчуття Краси, що увійшла у її світ. За три місяці пройшовши шлях від збудження і закоханості до схиляння, переживши внутрішнє переродження, демонізувавши молодість, зробивши її культом, інтелектуалка, «занурена в Сартрів-БартівБодрійярів», забуває про своє «я» і, як жриця, схиляється перед «божеством непристосованої для цього ницого світу і наших недосконалих

152 Світлана Поваляєва «Камуфляж в помаді», Вікторія Наріжна «Безсмертя в місті N». — Харків: Фоліо, 2006. — с. 128–129. 153 Олександр Степанов. Змова в Едемі. — Дзеркало тижня № 3 (632), 27 січня–2 лютого 2007. — Див. http://www.dt.ua/3000/3680/55684/

150

Ніна Герасименко

очей Краси». Юнак стає для неї втіленням діонісійського начала, юним богом, створеним уявою знудженої за таємницею і коханням душі. Кульмінацією боротьби героїні зі спокусою, моментом, коли історія з побутової площини переходить у символічну, стає поява Мадам — alter ego, внутрішнього демона спокуси, дерев’яної ляльки Лені Ріффеншталь, чий голос — голос світу дорослих, світу споживачів, які вбивають усе живе своїм доторком, голос докору, який зазвучав, коли героїня не зважилася скористатися шансом втілити в життя своє таємне бажання. Хоча жаль і докори самі по собі за відсутності сміливості і рішучості наблизитися до своєї мрії довго не залишають її, саме в суперечках із Мадам визріває впевненість у слушності свого рішення. Саме в них звучить заява про «справжню світову змову — Змову Дорослих Людей» проти молодості і рецепт вічного перебування в Едемі. Саме тут героїня озвучує своє credo: «Все життя завмирати перед божественною красою в німому та безпорадному обожненні, на яке вона, власне, і заслуговує, і за це, мов за ревну молитву та щиру спокуту, пребуду — в Едемі — вічно». Хай навіть «немає страшнішої помилки, аніж дістатися до своєї мрії впритул та зупинитися... Від сьогодні твій час зупинився… В тобі відтепер буде куточок із відсутнім часом, в якому ти вічно стоятимеш і дивитимешся на свою мрію». Еротизм роману Наріжної непрямий, естетично витончений, в чомусь провокативний, як і у романі Вітольда Гомбровича «Порнографія», де з юними героями жодних сексуальних пригод так і не відбувається, а накал пристрастей спричинено недосказаним, напіввигаданим, неможливим. Романи Люби Клименко натомість відносять нас до бахтінської традиції радісного буяння плоті та тілесного низу. «Все, що виходить із-під пера Люби Клименко, — це смачно. Це свято плоті. Це глибокі культурні корені та здорові плоди. Хіба що, може, занадто національно — тому творчості пані Люби не поцінує люмпен та інші космополітичні елементи. До речі, збоченці теж будуть розчаровані»154 — пише оглядач еротичних тем в сучукрліті на сайті «Всі книги».

154 Анатайя Та. Сучасна українська проза: дуже еротично! Огляд — див. http:// vsiknygy.net.ua/index.php?module=overview&id=90

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

151

Роман «Пор’ядна львівська пані» (2008 р.) розповідає про скромну працівницю історичного архіву, матір двох дітей, яка, за порадою лікаря (щоб вилікуватися від мігрені) заводить собі коханця, адже інтимна близькість з чоловіком її не задовольняє. Весь роман оповідає про інтимні стосунки тридцятирічної жінки та її коханця. Особливість тексту полягає у його вишуканій мові, стилізованій під львівську говірку. Дія другого роману пані Клименко «Великий секс у Малих Підгуляївцях» (2007 р.) відбувається на епісторальному тлі комори, сараю, трактора і т.п. Герої роману — Галя та її коханець бригадир Паша, а також подружки Галі зі своїми хлопцями тільки тим і займаються, що цілком присвячують себе сексу, адже іншого «культурного відпочинку» в селі немає. «Всі персонажі книжки нереально гротескно тілесні. Дівчина під час оргазму співає сороміцькі пісні; вона переконана, що плодючість землі та худоби залежить від кількості статевих актів людей. Вона шанує чарочку та сходить під землю у царство скіфського царя Осіріса, де стає його коханкою. Вона не тільки смачно описує тілесний низ, але й все, що з нього випорскується. Вона занадто правильно використовує числову міфологічну символіку: її перебування у підземному світі триває саме три дні. В цю ігрову систему вписується й суржик книги — адже в святковому свавіллі можна все»155. На відміну від «Пор’ядної львівської пані» цей текст написано на жахливому суржику: «Мій Бригадир оказався великим видумщиком. В’являєте, він мене існачала розвихував, а потім, коли я до нього підлітала, норовив попасти в мою нірочку своїм стояком. Раз двадцять він, канєшно, промазав. Ну, не то шо зовсім. То в око попаде, то в рота (оце йому дуже понравилося), то в цицьки (а мені — це). А на двадцять первий, дівчонкі, просто в яблучко, то есть у мою регезулю! Як попав він у мене зльоту, так у мене враз перед очима — салюти, салюти, салюти... А потім двадцять второй — і в мене перед очима сєвєрноє сіяніє... І так разів сто!». Сама ж Любов Клименко в інтерв’ю «Газеті по-київськи» заявила прямо: «якщо мій симпатичний народний сороміцький роман, написаний за мотивами народної творчості, тобто творчості наших з Вами батьків і дідів, називають «пошлим», то з цим суспільством щось нега155

Ксенія Владімірова. Книжковий секс. — див. http://kut.org.ua/books_a0095.php

152

Ніна Герасименко

разд... Зараз потрібно створювати моду на необароко, з його тілесною розкішшю і славнозвісним українським гумором». Авторка, яка вже відома романами «Пор’ядна львівська пані» та «Великим сексом у Малих Підгуляївцях» Люба Клименко запропонувала на розсуд читачів новий порно-роман «Paloma negra» (2007 р.). На цей раз любителька жорсткого порно пропонує чуттєвий, гарячий, ароматний і пристрасний, як і вона сама, любовний роман «Paloma negra» (Чорна голубка). Лейтмотивом любовної історії є пісенний хіт «Paloma negra» (Чорна голубка). Головний герой Марк Антоній (Член Товариства анонімних любителів себе) закохується в дружину свого друга. Але любовний трикутник згодом перетворюється на чотирикутник (відразу видно, що маємо справу з істориком, а не з математиком). «Чорною голубкою» є жінка з неймовірним голосом, «посланий з неба темно-синій ангел, ангел любові». Чому саме «Чорна голубка»? Відповідь чоловіка на це питання: «…я уявляю, як тримаю чорну голубку в руках. Тоді мені здається, що вона моя…». І жіночий погляд, а-ля «біла ворона»: «Я вкладаю в цей образ філософський підтекст. Чорна голубка — не така, як всі. Саме тому — вона дуже сильна, бо повинна вижити в світі, де вона не така, як всі. І тому вона така самотня»… — Це для читачів, яким уже виповнилося 30 років. — зазначає Люба Клименко. Люба Клименко — авторка незвична. Вона вже здивувала читачів двома попередніми романами («Пор’ядна львівська пані» та «Великий секс у Малих Підгуляївцях») і змусила всіх захоплюватися собою і водночас зневажати її за цю еротичну писанину. Але писати про секс у такому стилі ще ніхто не наважувався. А хто наважувавася, тому це не вдавалося. Роман «Paloma negra» викликає багато суперечливих емоцій. На відміну від попередніх романів, тут вже немає пародійного поєднання національного й сексуального, тієї романтично-теоретичної еротики, як у «Пор’ядній львівській пані». Немає й дикого епатажу «Великого сексу…» (такого собі еротико-екстремального роману-практикуму). Натомість є шалені латиноамериканські пристрасті (інтернаціоналізмом запахло?), вишукані сексуальні фантазії, багато музики, мультяш-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

153

ні черепашки і морські коники, і навіть справжній привид — офіцер Австрійської армії пан Домбровський. Звісно, хтось буде в захваті від роману, а хтось висловлюватиме своє «фе». Але очевидно, що нікому ще не вдавалося так вишукано, легко і дотепно оцінити сексуальність українців. У нинішньому форматі літератури цей роман вільно було б потрактувати як відвертий кітч, якби не два принципові «але». По-перше, сьогодні ніякий «формат літератури» читача не цікавить, йому аби гарно було написано, а з цим у Люби Клименко все гаразд. До того ж будь-які ринкові «формати» вигадують хитрі видавці, а не звичайний читач. По-друге, такої прози в українській літературі не було давно. Її, чесно кажучи, взагалі ніколи не було, оскільки романи штибу Paloma Negra по відомству літератури взагалі не числять, досі вважаючи, що такі слизькі речі, як лазня і секс, описати неможливо. І цілком даремно, оскільки Любі Клименко чудово вдається і перше, і друге — і неодноразово. Втім, хай там яким латиноамериканським кітчем відгонить від цього екзотичного роману, але сяке-таке задоволення, звичайно ж, отримуєш. Якщо ж зважити на буденність ситуації, описаної Клименко, коли не те що екзотики, а й навіть звичайної людяності не дочекаєшся від сучасних героїв у стані «кризи середнього віку», то роман Paloma Negra можна вживати як віагру156. Цікаво, що до сьогодні невідомо, хто ховається за псевдонімом «Люба Клименко». Одні стверджують, що так себе назвала сама власниця видавництва «Дуліби», де вийшли обидва еротичні романи, Марина Гримич. Мовляв, Гримич пише більш серйозні романи, а Люба Клименко — легку еротику. Проте сама Гримич пояснює «скромність» розкутої в тексті авторки тим, що Люба Клименко працює вчителькою середньої школи, і якщо її справжнє ім’я стане відоме широкому колу читачів, на її робочому місці вибухне скандал. Так чи інакше, але містифікація, нагнітання таємничості навіколо постаті автора романів є вдалим ходом для зацікавлення читача, а тому має сприяти масовості цих романів. 156

Див. на сайті http://www.dt.ua/3000/3680/61660/

154

Ніна Герасименко

2.4. Пригодницька проза (Василь Шкляр, Юрій Макаров, брати Капранови, Анатолій Дністровий, Леонід Кононович, Олександр Вільчинський, Олеся Галич) Одним з найпопулярніших серед широкого кола читачів жанрів масової літератури є гостросюжетна пригодницька проза. У цьому жанрі працювали свого часу Олександр Дюма, Джек Лондон, Редьярд Кіплінг, Фенімор Купер, Майн Рід, Роберт Льюїс Стівенсон, Вальтер Скотт та інші прекрасні письменники. Більшість їхніх творів зараз перейшли до розряду підліткової літератури. Сучасні «дорослі» гостросюжетні романи також часто складаються за принципом казки. Адже масова культура є виявом міфологічної свідомості. «Масове у свідомості дослідників закономірно перетворюється в архаїчні форми організації соціума. І оскільки фантазія заміщує придушений потяг, то формою втілення архаїчного правомірно виступає міф. Поведінку масової людини відтепер можна трактувати не просто як абстрактне «низьке», нерозвинене, малокультурне, але як відродження або збереження архаїчних тенденцій і структур міфологічної свідомості»157 — переконані сучасні дослідники форм масовості. Чим більш монотонною є дійсність, тим більшим є успіх пригодницької літератури — цю закономірність відзначають багато соціологів. «Легкі» жанри справді відповідають деяким важливим суспільним потребам, у тому числі й потребі відпочинку, потребі зняття психологічного напруження158. Казковий сюжет провокує безінтерпретаційне сприйняття художнього твору. А це формує в реципієнта віру у пропоновані обставини, у героя. Це віра не у абсолютну реальність змісту твору, а у можливість повторення обставин, які ведуть до щастя, у реальному житті. Неодноразово повторювані твори зі схожими обставинами все більше запевнюють глядача у цій вірі, яка закріплюється за допомогою показу тієї легкості, з якою головний герой твору досягає успіху. Такому завданню слугує перетворення героя з супермена на звичайну людину (герої масової культури — звичайні люди з незвичайними подіями у житті),

157 Сыров В. Н., Поправко Н. В. Генезис массового сознания. — Социологический журнал. 1998. — № 1/2. — С. 68. 158 Михалев В. П., Федорук В. С., Яранцева Н. А. Художественное произведение в процессе социального функционирования. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 155.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

155

зірки завдяки власній ординарності стають досяжними для проекції та ідентифікації. Цікаво, що гостросюжетна проза на відміну від любовної та жіночої вважається маскулінною, тобто переважна частина читацької аудиторії таких романів — чоловіки. Очевидно, казково-романтичні сюжети з сильним героєм, який бореться зі злом, рятує слабку жінку та захищає інтереси Батькіщини, виконують функцію заміщення романтичного у сучасному житті. Психологи ж неодноразово підкреслювали важливість романтичного, високого ідеалу чи високої мети у житті чоловіка, особливо в період його становлення, тобто у підлітково-юнацькому віці. Типовим гостросюжетним романом-бойовиком, написаним у жанрі масової культури, є твір Василя Шкляра «Елементал» (2007 р.). Письменник «підігрів» цікавість публіки тим, що заявив: події, описані в «Елементалі», мають прототипів у реальному житті. ««Елементал» — це особливий роман у моїй творчості, — каже Василь Шкляр, — тому що я люблю чисто художні твори, а «Елементал» має певну політичну підкладку. Коли у 1996 році загинув Джохар Дудаєв, російські спецслужби почали полювати на його дружину Аллу Дудаєву, вони її піймали і ув’язнили в особняку під Москвою. Звідти її викрали українці, привезли сюди, і вона переховувалася в Карпатах. Про це не знали навіть наші спецслужби, тому що їм не довіряли — за сприяння українських спецслужб у Києві було затримано Вахтанга Кобалію (начальник Національної гвардії Грузії за Звіада Гамсахурдія). Після вивезення Дудаєвої розігнали цілий відділ Федеральної служби контррозвідки. В той період я мав щастя спілкуватися з Аллою Дудаєвою...»159. За сюжетом «Елементала» українець, який служить у французькому іноземному легіоні та пропонує називати себе Гренуєм (з фр. жаба), отримує завдання поїхати до Чечні, де відбуваються бойові дії, та допомогти вивезти звідти дочку одного з керівників республіки. Попри те, що Гренуй діє блискавично, він не встигає забрати Хеду з Чечні — її захопили та відвезли у котедж-фортецю під Москвою федерали. Гренуй самостійно викрадає дівчину з фортеці, перемігши всю охорону,

Ігор Островський. Василь Шкляр: «Література повинна існувати поза правилами». — День №10, 18 січня 2002. — див. http://www.day.kiev.ua/42704/ 159

156

Ніна Герасименко

закохується у чеченську красуню, проводить з нею кілька шалених ночей (бо вона так захотіла), благополучно доставляє її до Франції та отримує свою винагороду. Роман натякає на можливе продовження стосунків Гренуя з цією дівчиною, адже вона, як виявилося, була «підставною качкою» для того, щоб збити федералів зі сліду справжньої «принцеси», яка була би для Гренуя недосяжною. Казковість сюжету Шкляр підкреслює порівнянням Гренуя з Котигорошком. Так, головний герой «Елементала» не довіряє своїм напарникам (як виявиться, недаремно, адже вони замислили вбити його, а за дівчину взяти викуп). «А казочка вона ж мудра. Вона каже, що ці найвірніші друзяки вирішують убити Котигорошка відразу після того, як він визволить королівну. Тому я й повертався до них з королівною уже готовий до всього. ...Єдине, в чому я переплюнув Котигорошка і що зовсім не входило в мої плани, то це те, що у лігві змія я знайшов відразу і сестру Оленку, і королівну»160. Лише «сестра», а точніше колишня кохана головного героя, виявилася «зміючкою», адже працювала на федералів, тобто на «змія». Історію про Котигорошка головний герой також розповідає Хеді, коли вона, мов дитина, просить розповісти їй казку перед сном. Котигорошко — це збірний образ сильного українця-героя, якого, стверджує багато критиків, не вистачає сучасній українській масовій культурі й на якого могли би орієнтуватися хлопці та юнаки. Інша казкова паралель «Елементала» відсилає нас до казки про жабу, яка від поцілунку принцеси могла би перетворитися на принца. Проте ця казкова паралель наприкінці роману обривається, адже «принцеса» виявляється не справжньою, а підставною. Звідси й сум читача за чимось, що не справдилося, незважаючи на «хеппі-енд» — ворогів переможено, а закохані можуть бути разом. Ще один відомий автор гостросюжетних романів, які визначають як кримінальні бойовики — Леонід Кононович. Перший з серії «Тартар» кримінальний роман «Я, зомбі» Кононович написав на початку 1990-х років. Як пояснив сам автор в одному з інтерв’ю, своїми кримінальними романами він намагався заповнити пусту нішу в українській літературі: «Я помітив, що в нашій прозі бракує такого пошире160

Василь Шкляр. Елементал. — Львів: Кальварія, 2007. — С. 130–131.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

157

ного жанру, як бойовик — із динамікою подій, сильною особистістю, з чітким настановленням на перемогу. Так з’явився кримінальний роман «Я, зомбі», а згодом і серія «Тартар»161. Отож, пишучи романибойовики, Кононович також виконував своєрідну місію — створював образ «сильного героя», що в умовах постколоніальної культури видається водночас потрібним і дуже складним завданням. До серії «Тартар» увійшли романи «Я, зомбі» (2000 р.), «Кінець світу призначено на завтра» (2001 р.), «Кайдани для олігарха» (2002 р.), «Мертва грамота» (2002 р.), «Феміністка» (2002 р.), «Повернення» (2002 р.) та «Довга ніч над Сунжею» (2002 р.). Попри те, що всі ці романи мають ознаки детектива, відрізняються динамічним сюжетом та добре прописаними «декораціями», на тлі яких відбувається дія (будні українських бандитів та приватних детективів, базари, які «тримають» ті чи інші кримінальні структури, збір керівників мафіозних кланів, викрадення, погоні і т.п.), масової популярності вони не набули. Тим часом як в Росії романи та фільми цього жанру користуються найбільшою популярністю: «Найкращий детективний роман існує в Росії. Це агресивна, імперська нація, нація воїнів та завойовників, а тому її масова література просто є відображенням стану масової свідомості. Тим більше, що зараз в ній накопичилась негативна психічна енергія, існує надзвичайно потужний мілітаристський дух, вихований під час війни з чеченцями162. У романі «Кінець світу призначено на завтра» автор обігрує небезпечності для суспільства релігійно-фанатичних зібрань, подібних до відомого «Білого братства». Навіть відверто провокативний роман «Феміністка», в якому розповідається про жінок-бойовиків, які ненавидять чоловіків, роман, який автор назвав пародійним та «доведеним до абсурду», не викликав передбачуваної скандальної реакції суспільства. «Саме тому, що детективна проза може в наш час так багато зробити для розвитку літератури і для формування українського суспіль161 Дмитро Стус. Леонід Кононович: «Українському читачеві сильний герой не потрібен» — Книжник-ревю. — Див. http://ukrlit.blog.net.ua/2007/08/15/leonidkononovych-ukrajinskomu-chytachevi-sylnyj-heroj-ne-potriben/ 162 Іван Царюк. Леонід Кононович: «Найгірше, що почала стиратися межа між масовою та елітарною літературою». — «День» №39, 4 березня 2004. — див. http://www.day. kiev.ua/27796/

158

Ніна Герасименко

ства, цей автор не допущений до масового читача, а проект художнього фільму за романом «Я, зомбі» залишається невтіленим», — пояснив цю парадоксальну ситуацію у «Дзеркалі тижня» літературознавецьнауковець Сергій Квіт163. Кримінальні романи Кононовича дуже близькі за сюжетом та тематикою до «Елементала» Шкляра. Проте герой Кононовича, на відміну від Гренуя, не вірить у кохання. Навіть якщо йому і трапляється гарна дівчина, до якої Оскар спалахує пристрастю (як у романі «Довга ніч над Сунжею»), то врешті-решт вона виявляється ворожим агентом. Таким чином головний герой не є романтичним. Він виконує свій обов’язок відносно друзів (команди) та Батьківщини (так, в «Я, зомбі» Оскар не допускає до політичного перевороту «червоних» у вже незалежній Україні, чим рятує її від зомбі у прямому та переносному значеннях). Цілком можливо, що масовому українському читачу не сподобалась мінімальна психологічність Оскара, яку відзначив і сам Кононович: «Насправді, романи про Оскара мають досить обмежені параметри: варто зануритись у психологічні підгрунтя, і вже читач одвертається»164. Крім того, читач міг відчути несерйозне ставлення автора до жанру, в якому він намагався працювати з виховною метою. «Якщо детективний роман є мистецькою річчю, то це ще не означає, що він популярний. І навпаки. Як ось твори Донцової, Марініної, Куркова. Сюди ж, до не-мистецтва, я зарахував би і твори Коельо. Це як пральний порошок доброї якості... Так само і ці книжки. Вони не мають нічого спільного з літературою. Просто товар»165 — розповів Кононович «Дзеркалу тижня». Так чи інакше, але кримінальні романи Кононовича, зроблені за усіма канонами «масліту», не знайшли свого часу вдячного читача (чи хтось не дав цьому здійснитися). Хоча, можливо, все ще попереду. До гостросюжетних творів масової літератури можна віднести роман Юрія Макарова «Культурний шар» (2003 р.). За визначенням ви-

Сергій Квіт. Стильові досягнення сучасної української прози. — Дзеркало тижня №18(83), 7–17 травня 1996 р. — див. http://www.zn.ua/3000/3680/6519/ 164 Анатолій Лучка. Творець романів, які читаються за день. — «Книжковий огляд» №4, 2001. — див. http://www.web-standart.net/magaz.php?aid=193 165 Уляна Глібчук. Не можна заплющувати очей, бо ніколи не побачиш світла. — «Дзеркало тижня» №26 (554), 9–15 липня 2005 р. — див. http://www.dt.ua/3000/3680/50573/ 163

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

159

давців, «тут є все, аби книжку можна було рекомендувати для сімейного читання: міцно збитий сюжет, «культурний шар», в якому часом чомусь знаходяться-таки культурні цінності, любителі підживитися за рахунок перепродажу тих цінностей, красива дамочка-археолог, справжній мужчина і... врешті-решт, кохання, яке змушує головного героя вв’язатися в цілком безнадійну історію, аби перемогти». Деякі критики писали про цей твір як про детектив, інші віднесли його до жанру «чоловічого» любовного роману, оскільки стрижневим все-таки є романтичне кохання головного героя до молодої науковиці, яка дуже добре володіє мовою (одна з вагомих культурних цінностей). Володіння мовою, голосом є лейтмотивом роману Юрія Макарова. Сам твір починається із окреслення цього питання, а красива мова стає ледь не засобом зваби: «Перше, що привернуло в ній мою увагу, — правильна мова. Річ не в тім, що я якийсь закоренілий сноб, але нічого не можу з собою вдіяти. Щойно зачую від жінки інтонацію слобідки, — все, нецікаво. Це вище за мене». Далі тема набуває розвитку: «Голос тільки підвів. Він у мене високий і якийсь писклявий. Тож бо й воно, не бас. Коли я себе чую на магнітофоні, одразу хочеться вимкнути. Навіть привітання на автовідповідачі прошу записати когось із друзів. Ясно, що не подруг, тому що це може відлякати інших подруг. Тільки побувавши в Англії та поспілкувавшись із кембриджською публікою, я вгамував гризоту. Там у них добрим тоном вважається не вмикати нижні обертони. Щоб, не дай Боже, не сприйняли за актора чи диктора з радіо»166. Правильна вимова, правильні частоти (більш приємні для слуху — низькі), і, нарешті, — рідність, українськість (одвічна проблема вибору між українською та російською): «Чого я у львів’янах зрозуміти не можу, так це їхньої охочості переходу з приїжджими на російську мову. Я сюди приїжджаю щоразу з надією всотати українську, не в школі вивчену, а рідну, живу й соковиту, і щоразу буваю розчарованим. Хто це вигадав, що коли у Львові звертаєшся по-російськи, з тобою не будуть розмовляти? Може, таке й трапляється — один раз на тисячу. Зі мною 166 Юрій Макаров. Культурний шар: Повість / Пер. Л. Ганжі. — К.: Факт, 2003. — С. 10–11.

160

Ніна Герасименко

не трапилося жодного. Навпаки, якщо вони бачать приїжджого, то одразу відповідають «на общепонятном». А потім самі ж переживають і зляться»167. Цікаво, що роман Макаров написав російською мовою, текст українською переклала Леся Ганжа, й саме переклад вийшов у київському видавництві «Факт», ставши подією сучасної української (а не російської) літератури. Сюжет «Культурного шару», як і більшість текстів масової літератури побудовано за лекалом казки: сильний, розумний і сміливий герой рятує від бандитів, пов’язаних з «чорними» археологами, не лише культурні надбання, але й красиву інтелігентну жінку-науковця, яка у статті про фортецю Дунаєвець, що на Одещині, випадково розкриває секрети, з допомогою яких кримінальні структури заробляють незаконно великі кошти. «Це не черговий твір про «розбірки» з використанням відповідної лексики та художніх прийомів. Це Казка», — пише анонімний рецензент на сайті http://gazeta.univ.kiev.ua/. Тут «лицар перетворився на бізнесмена, тендітна дама — на інтелігентну жінку, а вороги з воїнів та шляхтичів — на «братву» та олігархів»168. Вся історія — порятунок головним героєм своєї коханої. Типові елементи сучасних «бестселерів» — кохання, переслідування, сутички, вбивство, викрадення, пошуки скарбу — приправлені в творі не любовно-сексуальними подробицями, ненормативною лексикою та кривавими сценами, а легким романтизмом, жартом та майже непомітною іронією. Сам автор теж визначає свій роман як «лицарський»: «Це ж лицарський роман за жанром! Без фантастики, чудовиськ, драконів. Себто, вони є, але існують у дуже побутовому, вжитковому вигляді. Мені цікаво було погратися... Дюма — це теж розважальна література. І виявилось, що, не маючи перед собою певного надзавдання, Дюма виклав якісь архетипічні речі, зокрема, про чоловіків, які змушують нові покоління людей звертатись до цієї книжки і позичати моделі поведінки. Це абсолютно ужиткові завдання. Сьогодні моделі поведінки беруться з телевізора. Телевізор не здатен продукувати світоглядні одиниці 167

С. 92.

168

Юрій Макаров. Культурний шар: Повість / Пер. Л. Ганжі. — К.: Факт, 2003. —

Див. http://gazeta.univ.kiev.ua/?act=view&id=216

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

161

змісту, але спосіб життя він передає. Раніше це була виключно література. І оскільки ця література досі не забута, очевидно, вона продовжує виконувати свою функцію. Мої тексти теж функціональні. Вони, безумовно, не претендують на відкриття нових обріїв і призначені виключно для того, щоб розважати. Але при цьому там є ще і другий — культурний! — шар»169. Інші успішні автори масового гостросюжетного роману — письменники, видавці, директори видавництва «Зелений пес» епатажні брати Дмитро та Віталій Капранови. Кожен з романів обігрує творчість відомого українського письменника. «Кобзар 2000» (2001 р.) натякає на шевченкову традицію. Хоча Капранови від цього завзято відхрещуються, кажучи, що кобзарська традиція, коли лірники ходили від села до села й розповідали історії, значно давніша: «Назвавши книгу «Кобзар 2000», ми, у першу чергу, мали на увазі людину, а точніше — двох дідусів, які ходять від села до села і розповідають побрехеньки. За часів Шевченка ці побрехеньки були поетичними, зараз вони прозаїчні — часи змінюються»170. «Кобзар 2000» складається з двох частин (чи то пак романів) — «чоловічого» та «жіночого» варіантів: це трилер для чоловіків та дамський роман для жінок. Цей роман перевидається вже вчетверте, тож Капранови вважають його «лонгселлером», тобто романом, який постійно добре продається. «Приворотне зілля» (2004 р.) — це пародіювання Гоголівського «Вія», а «Розмір має значення» — творів Оксани Забужко. «Приворотне зілля» — це магічний детектив: про відьом, жінок, секс-служби. «Магія — те, у чому проявляється український колорит. Це наша перевага перед усім світом»171, — переконані письменники. У романах Капранових є все для того, щоб ці твори були популярними серед широкого кола читачів: карколомний сюжет, гумор, еротика, позитивний герой-українець і навіть культурна провокація. Капранови називають свої романи хулігансько-філософськими, адже «теми, яких ми торкаємося, є досить болючими. Національні табу і комплекси, мораль, єврейське, російське, польське питання... Спробуйте говорити

Див. http://www.telekritika.ua/media-corp/lyudi/print/858 Галина Гузьо. Брати Капранови: «Візьмемо олігарха в родину!». — Високий замок. — Див. http://www.wz.lviv.ua/print.php?atid=31215 171 Там само. 169 170

162

Ніна Герасименко

про це всерйоз — вас одразу закидають філософським камінням»172, — пояснюють автори на власному сайті. Автором пригодницької гостросюжетної прози є також Олександр Вільчинський. Його твори «Неврахована жертва» (2002), «Суто літературне вбивство» (2003), «Останній герой» (2004) та «Віагра для мера» (2005) є хорошими зразками розважальної прози. «Неврахована жертва», «Суто літературне вбивство» та «Віагра для мера» мають детективно-кримінальний сюжет та спільного головного героя, яким є колишній журналіст Андрій Граб. «Останній герой» — поєднання двох жанрів: «робінзонади» та бойовика. Це справжній «чоловічий» роман, в якому розповідається про колишнього бійця УПА, який разом з полоненим німцем тікають в Карпатські ліси з шахтарського рабства, і намагаються жити вільним життям. Звісно, комуністи, які роблять після придушення партизанської війни у цих краях все, що хочуть, не дають чоловікам насолодитися спокійним проживанням у лісі, тож їм доводиться знову взятися за зброю. Попри невизначену кінцівку (читач може сам домислити, перебралися чоловіки за кордон чи героїчно загинули в нерівній боротьбі), роман залишає оптимістичне враження. Так, головний геройукраїнець здійснив свою юнацьку мрію — був з коханою дівчиною, колишньою зв’язковою, яка за 10 років не забула і не зрадила свого коханого. Життя продовжується, бо дівчина підозрює, що вона вагітна від свого обранця-героя. За цим романом можна було б зняти цікавий, але далекий від психологізму, моралізаторства чи філософічності фільм, прикрасою якого могли би стати гумористичні, пригодницькі та еротичні сцени, прописані в «Останньому герої», більшої глибини шукати в цьому тексті не варто. «Для себе я вже давно виробив чотири обов’язкові елементи, які мають бути, аби текст міг бодай претендувати на популярність. Перше — в основі твору має лежати цікава історія, друге — це динамічна дія, третє — яскраві персонажі, четверте — стиль. При відсутності бодай однієї з перерахованих якостей сподіватися на успіх марно»173 — зазначає письменник. 172

173

Капранові Брати. http://kobzar.com.ua/ Див. http://www.citylife.com.ua/index.php?art=364&id=21&tid=264

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

163

2.5. Фантастика, фентезі, містика, жахи та переосмислення української міфології, історичні містифікації (Марина та Сергій Дяченки, Яна Дубинянська, Галина Логінова, Марина Соколян, Галина Пагутяк, Дмитро Білий, Василь Кожелянко, Олександр Ірванець, Ївга Веснич, Христина Талан, Олег Шмід, Олександр Шевченко) Фантастика174 завжди була жанром популярним серед широкої читацької та глядацької аудиторії. Сьогодні в євроатлантичному світі найбільші тиражі мають твори фантастичні (фентезі 175, науково-

174 Фантастика (з франц. fantastique — «неіснуючий» та грецького phantastikos (φανταςτικος) — «мана», «ілюзія») — жанр художньої літератури, кіно та образотворчого мистецтва, в якому естетичною домінантою є категорія фантастичного, що полягає в порушенні рамок, кордонів, правил репрезентації. Витоки фантастики полягають в пост-міфотворчій народно-поетичній свідомості, передусім у чарівній казці та героїчному епосі. Первинні жанри фантастики — утопія та фантастична подорож були найдавнішими формами оповіді, передусім в «Одіссеї» Гомера. Фантастичне можна знайти у давньохристиянських романах ІІ ст. — у так званих «Климентинах» (де серед персонажів виступають апостол Петро, Симон Волхв, Олена Прекрасна, а також Фауст) та у «Дивних історіях Флегонта з Тралл» (де згадується про існування привидів). Фантастичне було основою середньовічного лицарського роману (епос «Беовульф», «Персеваль», легенда про короля Артура та лицарів Круглого столу і т.п.). Розвиток фантастики в період Ренесансу завершують «Дон Кіхот» М. Сервантеса та пародія на фантастику лицарських походів і водночас твір, який започаткував початок реалістичного роману «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле. На розвиток фантастики також впливали релігійно-міфологічні образи з Біблії. Найвідоміші твори християнської фантастики — «Втрачений рай» та «Повернений рай» Дж. Мільтона засновані на апокрифах. Цікавість до фантастики проявляється і в період Романтизму. Так, німецькі романтики збагатили жанр першоджерелами — зібрали й обробили чарівні казки та легенди. Фантастичні елементи є у творчості Гете, Жуковського, Пушкіна, Гоголя. Батьком нового фантастичного жанру — готичного роману — вважають Гофмана. Цю традицію пізніше розвинув Едгар По. Інший жанр — наукову фантастику — заснував Герберт Уеллс. Дж. Р. Толкієн заснував епічну фантастику (фентезі). Наприкінці ХХ ст. наукова фантастика почала уступати в популярності фентезі, кіберпанку та містичним триллерам. Так, зараз велику популярність мають «Дозори» Сергія Лук’яненко, книги Ніка Перумова, Василя Головачьова та Зоріча. — «Вікіпедія» 175 Фентезі (від англ. fantasy — «фантазія») — піджанр фантастичної літератури, що з’явилася на початку ХХ століття, заснований на використанні міфологічних та казкових мотивів. Твори фентезі нагадують історико-пригодницький роман, дія якого відбувається у вигаданому світі, близькому до реального Середньовіччя, герої якого зіштовхуються з фантастичними явищами та істотами. Як правило, фентезі побудовано на основі архетипічних сюжетів. На відміну від наукової фантастики фентезі не прагне пояснити світ, в якому відбувається дія з точки зору науки. Сам цей світ існує у вигляді припущення (найчастіше його місцезнаходження відносто нашої реальності ніяк не оговорюється), а його фізичні закони відрізняються від реалій нашого світу. В такому світі може бути реальним існування богів, чарів, міфічних істот (дракони, гноми, тролі), привидів та інших будь-яких фантастичних істот. У той же час принципова відмінність «див» фентезі від їх казкових аналогів — у тому, що вони є нормою фентезійного світу та діють системно, як закони природи. В основі сюжету багатьох творів є квест — завдання, яке виконує герой у пошуках якогось чарівного предмету, місця, людини чи знання. Цей архетип походить

164

Ніна Герасименко

популярна фантастика176, кіберпанк177 та інші). Серед покет-буків та дитячо-підліткових коміксів значну частину займають фантастичні видання. Сучасне масове кіно також із задоволенням експлуатує цю прибуткову нішу. Чому фантастика є настільки популярним жанром у масовій літературі? На це існує кілька причин. По-перше, автор, який пише у жанрі фантастики, не обмежений часо-просторовими рамками, від нього не вимагають прописувати ситуацію настільки детально, щоб з цього опису можна було вгадати, де відбувається дія, як, наприклад, у випадку соціального або історично-

від сюжетів античної та середньовічної літератури — таких, як похід аргонавтів за Золотим Руном, похід Галахада за Святим Граалем та подібне. Література фентезі походить від міфів Давньої Греції та середньовічних епосів. Перші твори сучасного фентезі почали з’являтися на початку ХХ ст. Серед них — «Дочка короля ельфів» лорда Едварда Дансені, «Конан» Роберта Е. Говарда, «Зов Ктулху» Лавкрафта, «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса. Широку популярність жанру принесла трилогія «Володар перснів» Дж. Р. Толкієна, яка справила великий вплив на жанр. Сьогодні жанр фентезі також добре розвинений у кінематографі, живопису, комп’ютерних іграх. Прихильники трилогії Толкієна «Володар перснів» грають у рольові ігри та утворюють специфічну неформальну спільноту толкієністів. — «Вікіпедія». 176 Нау́кова фанта́стика (НФ) — жанр в літературі та кіно, де події відбуваються у світі, що відрізняється від сучасного чи історичної реальності принаймні в одному значимому відношенні. Відмінність може бути технологічною, фізичною, історичною, соціологічною, але не магічною. НФ — це передусім розумовий експеримент. В текст вводиться одне чи кілька фантастичних припущень. В усьому іншому дія розвивається відповідно до законів логіки, фізики та здорового глузду. Поява НФ була викликана промисловою революцією у ХІХ ст. Спочатку НФ була жанром літератури, що описував досягнення науки і техніки. Перспективи їх розвитку і т.п. Часто у вигляді утопії описували світ майбутнього. Класичними творами такого типу є романи Жюля Верна. Потім розвиток техніки почали розглядати в негативному світлі (антиутопія), як в «Машині часу» Герберта Уелса, романах Дж. Орвела, Рея Бредбері та ін. Найважливішими піджанрами НФ є: альтернативно-історична ф., соціальна ф., військова наукова ф., апокаліптична і постапокаліптична ф., ксенофантастика, в якій описується життя інопланетян з цілком відмінною від людської психологією та структурою суспільства. — «Вікіпедія». 177 Кіберпа́нк (від англ. cybernetics — кібернетика і punk — бруд, панк) — піджанр наукової фантастики, в якому описується світ майбутнього, де, попри високий технологічний розвиток є глибоке соціальне розшарування, бідність, безправ’я та анаргія у міських трущобах. Сюжети часто побудовано навколо конфлікту між хакерами, штучним інтелектом та мегакорпораціями. Кіберпанківські світи, як правило, є постіндустріальними антиутопіями. В них розповідається про штучний інтелект, віртуальну реальність, кіборгів чи біороботів, кіберзлочинців, використання генної інженерії, нанотехнологій та біоімплантантів, а також наркотиків чи ліків необхідних для виживання у неприродних умовах. Найвідомішими письменниками, які працювали у жанрі кіберпанку є Вільям Гібсон, Брюс Стерлінг, Пєт Кадіган, Руді Рюкер, Майкл Суенвік, Ніл Стівенсон. Починаючи з 1990-х років певні тенденції у музиці, моді та комп’ютерних іграх почали пов’язувати з кіберпанком. Вже на початку ХХІ ст. елементи кіберпанку зустрічаються у значній частині творів наукової фантастики. — «Вікіпедія».

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

165

го роману. Це полегшує завдання письменника й допомагає привабити читача невідомими краєвидами, своєрідною екзотикою, яку в сьогоднішньому глобальному світі з відкритістю кордонів може забезпечити лише багата фантазія, а такий популярний жанр як робінзонада сьогодні теж може існувати лише у фантастичних світах. Якщо порівняти часопростір дамських любовних романів (також нечіткий та переважно екзотично-романтичний) з часопростором фантастичних творів, то стає помітно, що для перших він є лише декораціями, тоді як для других відіграє важливу роль, аж до ролі ще одного персонажу. Крім того, часопростір фантастичних текстів є значно ширшим та різноманітнішим. Так, у фантастичних романах дія може відбуватися у далекому минулому, майбутньому чи витворювати казкову реальність зі своїми законами. По-друге, фантастичний сюжет дає найбільшу свободу для зображення видовищного, яскравого, розважального (що так цінується в «масліті» та популярних фільмах) — починаючи від бійок роботів, фантастичних істот ожилих динозаврів з людиною та поміж собою і закінчуючи появою магів, чарівників, драконів, здатних кидати блискавки, вивергати полум’я, знищувати цілі країни чи навіть прагнучи захопити/підкорити/знищити весь світ чи людську цивілізацію. Звідси випливає і третя причина: фантастичний сюжет не вимагає глибокого психологізму в зображенні головних героїв (хоча найкращі фантастичні твори світової літератури відрізняються глибоким психологізмом). По-четверте, часто лише твори фантастичного жанру «встигають» зафіксувати зміни, які відбуваються у сучасному світі. Й не лише зафіксувати їх, але й проаналізувати, до чого може призвести подібна тенденція. Так, лише фантастичні романи фіксують основні зміни, які сталися у суспільстві наприкінці ХХ ст.: — перетворення людства у взаємопов’язану, взаємозалежну цілісність, пов’язану з якісно новими технічними, технологічними, інформаційними, комунікативними можливостями; — набуття глобальним розвитком яскраво виражених рис катастрофічності (наростання агресивності і насильства, поява засобів масового знищення, світові війни, глобальні екологічні проблеми);

166

Ніна Герасименко

— різке розширення можливостей людини впливати на умови свого існування, особливо на природу, створювати і перетворювати штучно матеріально-речове середовище. Як правило, будь-яка фантастика — це модифікований гостросюжетний твір, зроблений за матрицею казки. Тобто наявний позитивний герой, який має здійснити подвиг і спасти від втілення зла (тут не метафізичного, а цілком конкретного аж до портретних описів чудовисьок) прекрасну панну, невинних людей чи цілий світ. Таким чином фантастична канва дозволяє витворювати ідеальні описи героїв (як позитивних, так і негативних), нагнітати переживання реципієнта з допомогою апокаліптичних сюжетів та задовольняти цікавість сучасної людини до надприроднього (люди-мутанти, вампіри, чаклуни, інопланетяни, антропоморфні звірі, персонажі давніх міфологій, які володіють надзвичайними здібностями чи особливою зброєю). При цьому автор начебто ховається від можливих звинувачень критиків у неточності, неправдоподібності, непереконливості за особливостями жанру, адже смішно шукати правдоподібність у творі, де все зображене — фантастика, плод багатої уяви письменника. Проте не всі письменники, які працюють у жанрі фантастики, легковажно ставляться до зображеного ними, прагнучи виключно розважити читача. Так, Рей Бредбері, Аркадій та Борис Стругацькі, Станіслав Лем, не кажучи вже про антиутопістів Джорджа Орвелла та Олдоса Хакслі, а також багато інших авторів наукової та соціальної фантастики писали книги-попередження, романи з глибокою морально-етичною складовою, ніби говорячи: якщо світ чи люди в ньому не зміняться, це може призвести до втрати культурних цінностей, виснажливих воєн, деградації людства, екологічної катастрфи і т.п.178 Критика чітко не визначає, чи можна відносити таких авторів до

178 «Артур Кларк в одному зі своїх оповідань змалював жахливу картину світу, в якому боротьба, пізнання, дійсні прагнення та ідеали були змінені на світ мрій, що був виражений у безперервному потоці кінострічок, в яких глядач був «співучасником» видовища. Рей Бредбері описав світ, який має загинути. Руйнівну силу масового мистецтва описали Станіслав Лем і Стругацькі. Список книжок, які примушують задуматися про людину і масове мистецтво, безперервно поповнюється. Вони потрібні сьогодні ще більше, ніж вчора, а завтра будуть потрібні більше, ніж сьогодні. Нам нескладно прочитати істин-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

167

«масліту» (адже ці письменники визнані в усьому світі, а їхні книги купують мільйонними тиражами), чи навпаки вони є представниками «елітної» прози, в якій зберігається увага до людини як особистості, а також морально-етичні засади. Я також вважаю, що у даному випадку розподіл письменників на «елітних» і «масових» є некоректним. Адже як визначити, елітним чи масовим є філософсько-антиутопічний роман Марини та Сергія Дяченків «Пандем» (2003 р.), якщо його із задоволенням читають як звичайні «фани» Дяченків, так і елітарна публіка? До елітної чи масової літератури тяжіє надзвичайно якісна проза Галини Пагутяк, якщо її роман «Слуга з Добромиля» (2006 р.) отримав купу схвальних рецензій від найрізноманітніших критиків, а сам текст, як зізналася Пагутяк, вона писала як популярний роман, в якому видавець просив поєднати Данила Галицького, повстанців УПА та міфологічних істот? Питання, чи можна вважати жанр фантастики приналежним до масової культури, є теж неоднозначним. Адже з одного боку жанр своєю казковістю та видовищністю задовільняє основні вимоги маскульту — розважальність, а з іншого фантастичні твори у вигляді антиутопій, кіберпанку чи психологічних романів є своєрідною боротьбою з глобалізмом, формою протесту проти масового суспільства та його вияву — масової культури. Як вже було сказано, особливість масової культури полягає в тому, що вона спустошує значення будь-яких розроблених попередніми поколіннями сюжетів, образів, типів персонажів. Для зацікавлення реципієнта масова культура потребує постійно нових форм. Тож навіть протест проти себе масова культура може використовувати як нову форму, матрицю поведінки, свіжий жест, який починають копіювати тисячі споживачів маскульту. Як вважають російські вчені Сиров та Поправко, у масовому суспільстві, налаштованому на насолоду та роз-

ний сенс цих романів, на Заході це зробити важче: ці книги рекламує все та ж машина масового мистецтва, і відбувається несподіваний парадокс — виявляється, твори мистецтва можна прочитати як твори масового мистецтва. І тоді романи-попередження, оповідання-крики, єдиний зміст яких полягає у пристрасному протесті проти споживацької ідеології, починають читати для того, щоб полоскотати нерви». — В. Глазычев. Поэзия роботов // Искусство нравственное и безнравственное. Составление и общая редакция В. Толстых. — М.: Искусство, 1969. — С. 211–232.

168

Ніна Герасименко

ваги «...кожна фантазія повинна стати можливою. Інакше звідки брати нові джерела для отримання насолоди? Звідси — можливість вписування будь-якого протесту в систему шляхом змішення контекстів. Зміст спустошується, а знак бунту перетворюється в стиль»179. Отже, популярність фантастичного твору теж може бути критерієм його приналежності до масової літератури, незважаючи на глибину підтекстів та художність самого твору. Сьогодні в Україні спостерігається своєрідний «бум» письменників-фантастів. Ситуація склалася так, що не всіх їх можна зараховувати до авторів вітчизняної літератури — дається взнаки мовний фактор. Так, надзвичайно популярними російськими письменникамифантастами вважаються харків’яни Дмитро Громов та Олег Ладиженський (які пишуть під спільним псевдонімом Генрі Лайон Олді), Андрій Валентинов, Сергій Лук’яненко та сімейний дует, що пише під псевдо Зоріч. Україно-російськими письменниками є Марина та Сергій Дяченки та Яна Дубинянська, чиї твори виходять та продаються однаково гарно як на території України (російською та українською мовами), так і в Росії. Проте українські видавці все більше започатковують серії популярних фентезі, де твори авторів перекладаються в основному з російської. На сьогодні найбільш відомими є серії «Світи Марини та Сергія Дяченків» видавництва «Зелений пес» та «Українська майстерня фантастики» від видавництва «Грані-Т». Обидва видавництва перекладають твори подружжя Дяченків, в доробку яких 118 книжок (включно з перевиданнями і перекладами), що видані загальним накладом більше 1 млн. примірників. У серії «Світи Марини та Сергія Дяченків» планується випустити тридцять п’ять томів у твердій обкладинці. Вже вийшли в перекладі новий роман «Ключ від королівства» (2005 р.), його продовження «Королівська обіцянка» (2005 р.) та відомий роман «Брамник» (2005 р.). У видавництві «Фоліо» раніше за російську версію вийшов дяченківський «Мідний король» (2007 р.), а у вінницькій «Тезі» було надруковано такі юнацько-підліткові книги як «Дика Енергія. Лана» (2006 р.), «Ритуал» (2004 р.), «Олена і Аспірин» (2006 р.) та дитячі «Га-

Сыров В. Н., Поправко Н. В. Генезис массового сознания. //Социологический журнал. — 1998. — № 1/2. — С. 73. 179

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

169

брієль і залізний лісоруб» (2005 р.), «Пригоди Марійки Михайлової» (2005 р.). У київському видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА за авторством Дяченків вийшли дитячі казки «Жираф і пандочка» (2004 р.), «Повітряні рибки» (2000 р.). Загалом на сьогодні українською мовою видано більше 20 книг Дяченків. Марина та Сергій Дяченки отримали близько 60 нагород за літературну діяльність. Так, їхній роман «Брамник» (написаний у жанрі фентезі) визнали кращим дебютом на конкурсі «Єврокон» у 1995 році. Інший «фентезійний» роман «Авантюрист» отримав премію «Зіркового мосту» у 2000 році. За роман «Відьмина доба» (в якому присутні персонажі української міфології) письменникам вручено літературну премію журналу «Радуга» за 1997 рік та приз «Зіланткона» (Казань, 1998 р.). Містичний роман «Печера» отримав премію «Місячний меч» (1999 р.), роман «Страта» (1999) — приз читацьких симпатій «Сігма-Ф» як кращий роман року та премію «Стараннік», повість «Останній Дон Кіхот» (2000) — Бронзового равлика, книга «Магам можна все» — 1 місце (Золотий кадуцей) на фестивалі «Зоряний міст-2001», «Долина совісті» — Бронзового равлика-2002 та Золотий кадуцей на «Зоряному мості-2002», «Пандем» — Срібний кадуцей на «Зоряному мості-2003», «Варан» — Бронзовий кадуцей на «Зоряному мості-2004». У 2005 році на «Зоряному мості» 1 місце отримав цикл оповідань Дяченків у співавторстві з А. Валентиновим та Г. Л. Олді «Пентакль», наступного року — Бронзовий кадуцей вручили Дяченкам за роман «Дика Енергія. Лана». Крім того, Марина та Сергій Дяченки визнані кращими фантастами Європи у 2005 році. Особливістю стилю Дяченків є не лише майстерно прописане тло найдивнішого світу, не лише гарна мова, але — основне — глибокий психологізм: «Ми пишемо психологічну прозу, в якій має місце фантастичний елемент. А сучасна фантастика, на її думку, на 97% складається з алюмінієвих кіборгів і в ній немає літератури»180. «Кожен роман Марини та Сергія Дяченків — наче скринька Пандори, з якої щоразу вилізають такі чудовиська колективного підсвідомого, що їх не можна ототожнювати ні з чим до цього відомим», — писав у рецензії на роман «Дика Енергія. Лана» критик Костянтин Родик181. 180 181

Див. http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13622 Костянтин Родик. Дика Енергія. — День, № 84, 26 травня 2006 р.

170

Ніна Герасименко

Твори Дяченків, попри їхню шалену популярність у молодіжному середовищі, не можна вважати класично «маскультівськими» саме завдяки їхньому психологізму, антиутопічності та увазі не до розважального боку твору (хоча з цим у письменників все добре), а до філософсько-етичних глибин. Видавництво «Грані-Т» презентувало в 2008 році нову видавничу серію «Українська майстерня фантастики». Унікальністю проекту є його створення. Майстерня об’єднує все, що робить книги мистецьким проектом, — якісні україномовні тексти та ілюстрації, а чорно-білі графічні ілюстрації книг нагадають і частково продовжують радянську фантастику, яку тоді дуже цінували. Проект видавництва «Грані-Т» «Українська майстерня фантастики» привабив перш за все декларацією руйнації цих двох перешкод сприймання для пересічного любителя якісної фантастики й української мови. Правда от назва серії дещо неспівзвучна із самими творами; можливо, у видавців дещо інше бачення поняття «майстерня», або ж воно в майбутньому набере інакшого й ширшого значення (що й декларується на кінцевому боці палітурки), бо в загальному розумінні «майстерня» — це місце, де сирий матеріал перетворюють на завершений, тобто місце, де можуть публікуватися початківці жанру, які створили вартісні твори і заслуговують на видання книжки. «Українська майстерня фантастики» складається із трьох книг, які вперше перекладені українською мовою. Автором книги «Розповіді очевидців, або Архів нагляду сімох» є Генрі Лайон Олді, переклали Дмитро Громов та Олег Ладиженський. Книга «Крило» у перекладі Марини та Сергія Дяченків. У видавництві також побачила світ книга «Вежі та підземелля» Марини Соколян. Напевне, кількість книжкових серій, у яких виходили твори Марини та Сергія Дяченків, може вже вимірюватися десятками. Серія «Українська майстерня фантастики» орієнтована, наскільки можна судити, насамперед на підліткову читацьку аудиторію. Адже багато хто у віці 12–15 років переживав період підвищеного зацікавлення фантастичною літературою. До того ж, останнім часом виходить порівняно мало художньої літератури, орієнтованої саме на цю вікову категорію. Закономірно, що першою у серії «Українська майстерня фантасти-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

171

ки» вийшла книга її «батьків-засновників» — Марини та Сергія Дяченків — «Крило», під обкладинкою якої доволі зручні для читання (завдяки невеличкому обсягу) повісті й оповідання. Відкривається книга заголовною новелою «Крило» — зворушливою історією першого підліткового кохання у замкненому квадраті бетонних багатоповерхівок. Переживання головного героя Єгора виписані настільки проникливо, що вже з перших сторінок зрозуміло: ми читаємо справжніх майстрів психологічної прози. А два альтернативні фінали зможуть задовольнити й тих, хто полюбляє хепі-енди, й тих, кому до вподоби більш драматичні й загадкові розв’язки. Місто є і місцем дії, і одним із головних героїв наступної повісті «Підземний вітер». Це своєрідна урбаністична версія «Лісової пісні» — автори прозоро натякають на це епіграфом, взятим саме з драми-феєрії Лесі Українки. Тому цікаво буде подивитися, на чию користь зрештою зробить нелегкий вибір між Килиною і Мавкою головний персонаж повісті Сашко, чи вдасться йому завдяки коханню Улії піднятися над людвою і стати людиною, гідної любові вільного створіння міста. Про кохання між звичайним хлопцем Юстином та загадковою дівчиною Анітою йдеться й у наступній, фентезійній повісті «Господар колодязів». Юстинові доведеться також неодноразово опинятися перед вибором: між коханою і людиною, яка його виростила, між владою і незалежністю, і, найголовніше, — між свободою і обов’язком. На риторичне питання: «Чи мав я рацію?», яке поставить собі головний герой наприкінці твору, має відповісти читач. Кожен для себе. Завершується книга легшою (порівняно із попередніми творами) повістинкою «Вітрильний птах». Це гумористично-детективна розповідь про Миколу Калібана, котрий завдяки своїм винятковим здібностям доволі несподіваним чином допомагає людям вирішувати особисті проблеми. І не дивно, що через це ним починають цікавитися компетентні органи. Миколі доведеться виплутуватися з цієї ситуації, паралельно вирішуючи проблеми зі свого далекого минулого. У світі шкідників — усе точнісінько так само, як і в звичайному. Та лише доти, доки не розкриються «воронячі баньки», або засмокче мановорот, або станеться якась інша приключка. І тоді починаються пригоди — іноді кумедні, часом дивовижні,

172

Ніна Герасименко

але неодмінно повчальні й хвацько виписані справжніми майстрами жанру фентезі. Бо шкідництво — це, як не крути, дар. Такий самий цікавущий, як і письменницький дар харків’ян Олега Ладиженського і Дмитра Громова, які прибрали собі ефектний псевдонім Генрі Лайон Олді. Невідоме чекає на дослідників світів! Дракони і єдинороги будуть ходити повз нас; лицарі гримітимуть зброєю, а чаклуни робитимуть магічні паси в лічених сантиметрах від нашого обличчя... Несподівані повороти сюжету, драматизм та розмірковування на вічну тему добра і зла не залишать байдужим найвимогливішого прихильника фентезійного жанру. Перед нами світ Середньовіччя. У ньому надія є гріхом, воля — поза законом, а любов давно замінена хіттю. Жорстокість тут є нормою, а смерть — повсякденне явище. Анджі — простий кріпак. У нього немає права навіть сподіватися на інше життя, проте доля вирішує інакше. Та чи зможе він скористатися цим шансом? Чи зможе прийти з Підземелля Ненависті до Вежі Любові? Про все це читач може дізнатися на сторінках твору Марини Соколян «Вежі та підземелля»182. Даний проект «Українська майстерня фантастики», звісно, вартий уваги хоча б тим, що він україномовний, а це одразу для українського читача ставить над книжкою своєрідний маркер «варто прочитати». Продовжує традицію психологічної фантастики учениця Дяченків письменниця Яна Дубинянська. Її романи відрізняються теж грамотною та красивою мовою, психологічністю та філософським підтекстом. Фантастичні реалії часто використовуються для того, щоб перевірити, як людина зможе поводити себе у гранично критичній ситуації. Так, у романі «Дружини привидів» на тлі антиутопічних краєвидів (радіаційно заражена зона, описана в стилі Стругацьких, що виникла внаслідок короткотривалої ядерної війни) відбувається психологічне дійство: жінки, чиї чоловіки загинули під час ліквідації ядерного вибуху, можуть приїхати в Зону, де мають шанс зустріти відбиток (але тілесно відчутний) свого коханого. Приїздить туди і Вікторія Марченко, голоДив. http://www.grani-t.com.ua/ukr/books/children/ukrainska_maisterna_fantastiki/250/ 182

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

173

вна героїня твору, якій не достатньо просто насолодитися коротким щастям з втраченим, похованим чоловіком, який раптом виявляється живим. Їй потрібно дізнатися трохи більше про природу фантомів, адже її чоловік... не помер після ліквідації наслідків вибуху, але Зона забрала у нього все людське. «Фантастика Яни Дубинянської — «жіноча», і ця повість добре показує це. Автор так і не розкриває нам таємницю фантомів, не цікавиться технічними подробицями, не турбується про оригінальність фантастичної ідеї. Дубинянській важливе інше — під незвичним кутом спробувати вивчити саму природу любові й щастя, подумати про те, за що ми кохаємо іншу людину, і чи варто взагалі любити «за щось»… Зрозуміло, однозначних відповідей у повісті немає. Тому що їх і бути не може»183. Рання проза Дубинянської була простішою та мала більш чітко прописані казкову матрицю в своїй основі. Так, у «Трьох днях у Сиренополі» дія відбувається на екзотичному утопічному тлі. Героїня Яни Дубинянської стає учасницею вишуканих вечірок, відбіркових переглядів на телебаченні, добре оплачуваним співробітником рекламної агенції, суперагентом, художницею, відомою кінозіркою — блискучий і чарівний світ, в якому прекрасну та розумну, талановиту героїню оточують ще більш прекрасні та розумні, ще більш талановиті друзі. Потім героїня зіштовхується з іншим світом — жорстоким та більш подібним до нашого сьогоднішнього. Допомогти адаптуватися дівчині може виключно лицар, який відкриє їй красу й романтизм і цього світу. Романи «Фінал новорічної п’єси» та «Сходовий майданчик» — це книги-роздуми про те, що відбувається з людьми, які мають шанс втілити в життя всі свої найзаповітніші мрії. Виявляється, що інколи ми самі не знаємо, чого хочемо, а інколи хочемо того, про що не знаємо. ««Сходовий майданчик» засмакує тим, хто любить соціальну фантастику. Тим, хто із задоволенням перечитує Бредбері та братів Стругацьких. Адже роман Дубинянської читається так само легко, «на одному подиху», як і «Марсіанські хроніки» чи «Пікнік на узбіччі». Проте навіть тим, хто фантастику не любить, книгу прочитати варто. Бодай для того, аби ще раз переконатись: бажання — штука небезпечна, і бажати Рецензія Світлани Євсюкової, вміщена на сайті Яни Дубинянської. — див. http:// yanadubynianska.iatp.org.ua/Recenz.html 183

174

Ніна Герасименко

треба обережно. Адже наші мрії й бажання іноді збуваються навіть без будь-яких машин, а просто тому, що нам цього дуже хочеться»184, — пише у рецензії Алісія Руденко. Дубинянська використовує практично всі принади «масової» літератури — від провокативної назви роману/книги і до використання яскравих сюжетних ходів у стилі «екшен», додає помірну дозу еротики, а головне — використовує людські стереотипи. Так, її роман «Козли» має провокативну назву (дехто з критиків вважає, що це швидше повість), та відсилають до конотацій невдоволених жінок стосовно чоловіків, які так чи інакше їх засмучують чи використовують. У романі Дубинянської назва непрямо натякає на одного з головних персонажів твору — викладача прикладної математики одного зі столичних ВНЗ пана Твардовського, який не поставив головній героїні Лізі вкрай потрібний їй «зарах.». Дівчина готова на все заради оцінки, тому погоджується їхати з викладачем на море, де буде... працювати на садибі його матері. Негативність Твардовського підкреслюється його обмеженістю. Так, він платить шалені гроші шарлатану, який «чистить чакри», відкриває «енергетичні канали» та «підправляє аури» заради того, щоб у його життя не втрутилася якась зла сила. Шарлатан дає дівчині «амулет», який через неї має захищати викладача від всіх втілень зла. А ними викладач важає... кіз своєї матері, яких панічно боїться (ось і буквальне прочитання назви роману). Зрештою дівчина, закохавшись у випадкового відпочивальника, губить «амулет», а з її викладачем саме в цей момент стається нещасний випадок. Висновки, як то кажуть, кожен робить сам. Близьким до канонів масової літератури є також роман Яни «Проект Міссурі», в якому розповідається про елітний навчальний заклад, де виховують «еліту нації» (модна на сьогодні тема). Один з найталановитіших студентів випадково дізнається, що з ними тут проводять експерименти, щось на зразок генного кодування (екзотична фантастична тема з елементами антиутопічного попереджувального роману). Роман має кілька закінчень, одне з яких апокаліптичне, принаймні для витвореного невідомими «лялькарями» ідеального світу з усіма

Рецензія Алісії Руденко, вміщена на сайті Яни Дубинянської. — див. http:// yanadubynianska.iatp.org.ua/Recenz.html 184

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

175

відповідними змалюваннями катастроф і смертей. А інше показує стабільність проекту та дає читачу можливість подумати над свободою волі людини — чи варто її втрачати заради витворення «ідеального» суспільства. У романі є любовна лінія, тема підпільних революційних товариств та таємничих «тих, хто керує нами», і, звичайно, тема щастя, адже в ідеальній країні з ідеальними умовами так важко відчути яскравість боротьби і перемоги (чи гіркоту поразки), а, відповідно до українського народного прислів’я, не пізнаєш лиха — не пізнаєш радості. Інші романи Дубинянської: соціальна фантастика «Гаугразький полонений», суміш фентезі та наукової фантастики «За горизонтом сну» відзначаються тими ж характерними для цієї письменниці рисами, які підсумував в одній зі своїх рецензій Валерій Дружбинський: «Яна — не традиційний фантаст; в деяких творах вона сплавлює в одне наукову фантастику, фентезі та соціально-психологічну прозу. Її герої, як правило, живуть в умовному світі зі «зміщеною» топонімікою, що дає можливість зосередитися на психологічному та моральному конфлікті, а деталі — точні, лаконічні й дуже «смачні» — потрібні їй не самі по собі, не для вишуканої краси письма, а щоб точніше передати гаму почуттів і переживань. Її найбільше цікавить колізія людських стосунків. Тонкий психологізм, романтика і лиризм у неї поєднуються з гострим сюжетом, динамічною оповіддю. Та оригінальними фантастичними ідеями. Вона любить експериментувати «на кордоні» літературних жанрів і течій»185. Інша перспективна молода письменниця, яка пише у жанрі «маслітівської» фантастики — випускниця Києво-Могилянської академії Марина Соколян. Її твори відрізняє підкреслена псевдоінтелектуальність, яка зараз вважається модною у середовищі масового читача. Справді, читати книжки у масовому суспільстві вважається інтелектуальною справою, тож людина з книгою — у метро, в черзі, у потязі чи літаку (на відміну від людини з пляшкою чи, скажімо, навушниками) — викликає конотації перспективності, надійності, успішності, що саме по-собі є позитивним брендом, тобто однією із загально185 Валерій Дружбинський. Восхождение только началось. — Стаття вміщена на сайті Яни Дубинянської. — див. http://yanadubynianska.iatp.org.ua/Recenz.html

176

Ніна Герасименко

визнаних моделей «правильного життя», до яких закликають ЗМІ, політики, які експлуатує та повертає нам реклама. У кожному зі своїх романів Соколян вибудовує власний фантастичний світ на основі вже існуючої міфології, вірування, містичного вчення. Так, її «Балада для кривої Варги» побудована на українській демонології, «Сторонні в домі» є своєрідною обробкою кабалістики, а фентезійна «Ковдра сновиди» відображає світ, створений за зразками античної міфології. Окрім того, авторка полюбляє використовувати псевдонауковий наратив (прийом текст у тексті), який мав би розкривати таємниці вчення, на якому побудовано оповідь. Так, у «Ковдрі сновиди» використано вигадані автором вставки з «Монографії Натана Вара «Утвердження буденності», в яких розповідається про природу казки, магії та про поступове зникнення казкового світу. «Сторонні в домі» «помережані» «Нотатками Якова Левіна» — дослідника кабалістичного вчення, який помер за незрозумілих обставин у себе в домі. Очевидно, згідно з задумом автора, ці псевдоінтелектуальні вставки мали би пояснювати перипетії основного сюжету. Проте авторці не вдається переконливо донести до читача кабалістичні чи міфологічні «таємниці», з яких, подібно до того, як це відбувається у романах Умберто Еко чи Мілорада Павича, випливає розгадка усіх таємниць. Подібно до героя шкляревого «Ключа» головний герой «Сторонніх...» Ян вирішує самостійно з’ясувати, хто винен у смерті старого єврея, якого Ян за життя взагалі не знав, а на місце злочину потрапив випадково — зі своїм товаришем слідчим Мартином. Ян послуговується магією кабалістичних знаків, і це приводить його до «фатальної жінки» — небезпечної і дуже красивої швачки, яка грається з паном Яном, руйнує його особисте життя, але натомість нічого герою не дає в усіх найдражливіших сенсах цього слова. Пройшовши випробування (дізнавшись, як так сталося, що дослідник кабалістики був убитий в кабінеті, зачиненому зсередини), герой не здобуває для себе ані сакрального знання, ні особливого вміння, тому читач почувається трохи розчарованим — крім інтелектуальних блискіток, які навіть не прояснювали природи такого складного містичного вчення як кабала (причому невідомо, чи нотатки були результатом пошукової роботи письменниці, чи просто її гарної фантазії), крім розваги роман нічого не дає.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

177

Проте ця його здатність є класичною «маслітівською» ознакою, адже, як ми писали вище, масова культура (і вужче — література) паразитує на відомих формах, вихолощує їх і використовує як блоки для побудови розважального та такого, що задовольняє вимоги масового читача (в даному випадку інтелектуального чтива). У більш успішній повісті Соколян «Кодло» автор вирішила погратися з поттерівською традицією. Тут також наявна своєрідна «школа чарів», що знаходиться у Шотландії. Проте в цій школі молодь вчать не чаклувати, а маніпулювати масовою свідомістю та перетворювати людей в соціальні автомати заради того, щоб керувати світом. У «школу» приїздить і дівчина з України Ірма Конік. Для того, щоб здати залік, студенти мають вигадати містифікацію, в яку всі мають повірити. Ірма вигадує похмуру середньовічну таємницю замку, в якому навчаються студенти, і її вигадка — на жаль чи на щастя — починає здійснюватися. На думку відомого критика Сергія Васильєва, Соколян вибрала вдалу тему та хід для того, щоб зацікавити читача. «Стенфордський експеримент (коли студенти грали у тюремників та в’язнів), масони і «Протоколи сіонських мудреців» (про міфічний зговір заради володіння світом), таємні ордени (де готують майбутніх президентів та володарів), англійські середньовічні замки (з готичними таємними ходами, темними підвалами та камерою для тортур) створюють привабливу для обивателя канву повісті186. «Усі тексти Марини Соколян вирізняються хорошим стилем, цікавим сюжетом, глибокою ерудицією та вмінням захоплювати читача. Світ письменниці сповнений не лише людьми та фактами, але й певними культурними кодами, що дає змогу її текстам жити у свідомості читачів навіть після того, коли книжку буде закрито»187 — вважає професійний критик Леся Демська-Будзуляк. Значно цікавішою є дебютна повість іншої випускниці КиєвоМогилянської академії Галини Логінової «Піщана ріка», що вийшла у видавництві «Смолоскип» у 2002 році. Фантастичне у повісті легко

186 Сергей Васильев-младший. Гарри Поттер и экспериментальное исследование. — Столичные новости № 15(306), 20–26 апреля 2004. — Див. http://cn.com.ua/N306/ culture/prose/prose.html 187 З рецензії на форзаці роману Марини Соколян «Сторонні в домі. Зауваги до книги сяйва». — К.: Факт, 2006. — 320 с.

178

Ніна Герасименко

пояснити тим, що світ, зображений авторкою, змальовується з точки зору дитячої (міфологічної) свідомості, коли фантастичне і надприроднє живе поруч та не викликає страху, здивування, захвату чи інших яскравих переживань. Дівчинка Татра живе у двох світах — у реальному (в селі), де вона товаришує з хлопчиком Мишком, колеться кропивою, грається у Робін Гуда, купається в річці і т.п., та у світі своїх снів. Світ снів дитина сприймає так само реалістично. У ньому є перевізник Харон, вічно п’яна Марушка (схоже, що це — образ якоїсь сусідки дівчинки, яку дитина у сні відмиває від бруду, утирає їй сльози та не пускає їхати з Хароном на інший бік річки), Зеленюк, людиноптахи та інші фантастичні істоти. Повість підкупає чистотою сприйняття, добром, наївністю. Автор натякає, що маленька Татра може ховатися від неприємної реальності у снах, адже її батьки — на грані розлучення. У своїй другій книзі «Червоне солодке сонце» Логінова (2003 р.) відходить від фантастики й творить молодіжний пригодницькостудентський роман про перебування дівчини на стажуванні за кордоном. Дуже тяжко визначити жанр, в якому пише письменниця Галина Пагутяк. Її перу належать романи «Діти» (1982 р.), «Господар»(1986 р.), «Потрапити в сад»(1989 р.), «Гірчичне зерно»(1990 р.), «Писар Східних Воріт» (200 р.), «Захід сонця в Урожі» (2007 р.), «Королівство» (2005 р.), «Слуга з Добромиля» (2006 р.) та інші. Критики вважають ці твори химерною і водночас історичною прозою. Швидше за все твори Галини Пагутяк — це альтернативна реальність, подібна до фантасмагорійної реальності Бруно Шульца. Всі сюжети її романів мають сюрреалістичні, утопічні чи фантастичні риси. Так, дія роману «Писар Східних Воріт Притулку» відбувається у світі, створеному для чужинців, викинутих з реального життя, які прагнуть «тимчасового відпочинку від цивілізаційного тиску». У повісті «Кіт з потонулого будинку» розповідається про черговий Всесвітній потоп, під час якого Бог рятує лише кота, бо тільки він виявляється безгрішним. Оповідь у романі «Слуга з Добромиля» взагалі ведеться від імені фантастичної істоти — дхампіра (сина відьми та померлого опиря), а весь сюжет зводиться до боротьби Добра і Зла. А роман «Урізька готика» (2006 р.) написано за мотивами розповіді Івана Франка про спалення упирів у селі Нагуєвичах 1830 року.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

179

Більшість критиків вважають, що Пагутяк пише «серйозну» чи то пак «елітарну прозу». Ми схильні розглядати це визначення як оціночне, тобто таким чином критики хочуть підкреслити якість текстів пані Галини, адже межу між «елітарною» та «масовою» прозою чітко не може бути визначено. З одного боку у романах Пагутяк є багато такого, що може привабити широке коло читачів. Переважно йдеться про містику, зображену дуже переконливо і правдоподібно. Більше того, сама постать авторки — далекої родички графа Дракули, яка серйозно говорить про відьомські секрети та вважає себе людиною відлюдькуватою — приваблює читачів (а це видавці вважають вдалим «ходом» у просуванні книжки). На її літературні вечори збираються повні зали тих, хто хоче відчути себе у світі, де є місце для містичного, потойбічного. «Я знаю такі неймовірні історії, не повірити в які неможливо. Знаю, що на межі Урожа та Винників є таке місце, де чіпляється блуд… Мені не раз доводилося чути від людей історії про те, як вони там заблукали і що їм там привиділося. Це страшне місце, якийсь вхід у паралельний світ. Я реалістка по натурі, але вірю у такі речі, бо не можна сприймати світ лінійно і спрощено», — вважає Г. Пагутяк188. З іншого ж боку, проза Пагутяк не вихолощує смисли, а швидше створює нові, відкриває якісь додаткові реалії, а не обігрує давно відомі матриці сенсу. Навіть найближчий до канонів «масліту» її роман «Слуга з Добромиля» є зразком якісної прози, в якій пригодницьке тло приховує значно глибші філософські смисли: призначення людини, самотність, слабкість зла та неоднозначність добра. Як розповіла в одному з інтерв’ю пані Галина, «ідея роману «Слуга з Добромиля» належить редактору видавництва «Знання» Мирону Іванику, який родом з-під Добромиля. Одного разу він мені сказав: «Якби написати історичну книжку про ті краї, щоб було цікаво її читати, щоб був там захоплюючий сюжет і він охоплював великий історичний період, а потім взяти й поставити по ньому фільм, аби люди приїжджали у Добромиль і бачили, яке це дивовижне місто...» Я сказала, що аван-

188 Галина Вдовиченко. Галина Пагутяк: «Граф Дракула — родич, але особливо тут нема чим пишатися…». — Високий замок, 31.01.2008. — Див. http://www.wz.lviv.ua/ print.php?atid=62432

180

Ніна Герасименко

тюрних романів ніколи не писала і не потрафлю щось таке написати — так, аби в одному романі були і князь Лев, і Дракула, і Дмитрій Самозванець, і повстанці УПА… А потім довго з тою ідеєю ходила й думала, їздила по навколишніх селах і поступово це усе почала уявляти»189. Уособленням Добра в романі виступає Слуга з Добромиля — людина, яка маючи надприродні здібності, ніколи не використовувала їх заради влади, багатства, пригнічення інших. Слуга захищає люд з Добромиля, а народ вважає, що побачити його — це однаково, що побачити янгола. Ще як був дитиною, він вигнав три страшні смерті з допомогою сопілки. Репрезентантом антагоністичної сили, з якою Слуга зустрічається аж через тисячу років, виступає капітан НКВС, він же колишній «цар московський». Але цей чоловік теж виявляється всьогонавсього слугою іншої, вищої сили. «А ще в романі є численні подробиці з життя й побуту опирів, містичні перетворення, обмін тілами, відрубані балакучі голови, несподівані відкриття, таємниці, поєдинки та інше — для шанувальників готики і фантастики. Загальне історичне тло — середньовічна Галицька Русь, монастирське життя, князівський двір, атмосфера українського бароко — для тих, хто цінує добру історичну прозу у традиції Загребельного»190, — додає рецензент із сайту «Артвертеп». Сама Г. Пагутяк до масової культури та літератури зокрема ставиться зневажливо. «Варто жити вічними цінностями, сповідувати моральне ставлення до природи і зокрема тварин, словоблудству протиставляти майстерність письменника, що свідомий того, що діється довкола, — говорить вона. — На жаль, читачі дезорієнтовані тими, хто рекламує модні твори і тими, хто їх по-епігонськи пише, взоруючись на модних і розтиражованих літераторів, які насправді не є письменниками. Літературу наповнюють твори не справжньої вартості, які в кращому разі є епігонними щодо розкручених імен. Чому вони наслідують Паоло Коельйо, а не, скажімо, Гете чи інших класиків? Але ж якість літературного твору не обумовлюється масовим успіхом! ...Як

189 Галина Вдовиченко. Галина Пагутяк: «Граф Дракула — родич, але особливо тут нема чим пишатися…». — Високий замок, 31.01.2008. — Див. http://www.wz.lviv.ua/print. php?atid=62432 190 Тетяна Трофименко. Галина Пагутяк / «Слуга з Добромиля» — історична і «химерна» проза. — див. http://artvertep.dp.ua/print?cont=4999

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

181

для мене, добрий твір той, який щось мені дає, який викликає катарсистичні переживання, очищення»191, — вважає Пагутяк. У своєму есе «Культура — це не ми» письменниця зауважує ще категоричніше: «Комерціалізація культури — це її суїцид, і нас не повинно втішати, що цей суїцид притаманний усім сучасним культурам розвинутих країн»192. Автором, який обігрував історичне минуле України є також Дмитро Білий. У своїх романах «Басаврюк ХХ» (виданий у «Смолоскипі» у 2001 році), «Заяложна душа» (2004 р.), «Чорне крило» (2004 р.), «Козацький оберіг» (2003 р.) він пише про нечисть та зло (в тому числі про вампірів), з якими можуть впоратися лише козаки-характерники. У вигляді нечистої сили в його романах виступають «пани-кровопивці» («Заяложна душа») або енкаведисти («Басаврюк ХХ»). «Читав Дмитра Білого «Басаврюк ХХ». Це в стилі фентезі боротьба ватаги колишніх петлюрівців зі Злом на Західній Україні. Кращої книги я не прочитав за все життя, а прочитав їх дуже — дуже багато. Цю книгу в мене перечитав увесь Дніпропетровськ, затерли до дірок. Читали навіть ті, хто української книги до цього в руках не тримав)»193, — написав на форумі «Мамай» один з читачів твору. Безперечно, романи Дмитра Білого могли би стати значним явищем у сучасній популярній українській літературі, якби видавці не шкодували грошей на рекламну кампанію та перевидання книг цього автора. А так знайти романи Д. Білого у книгарні є проблематичним. Найвідоміший автор жанру «альтернативна історія» на сьогодні в Україні є Василь Кожелянко. Найбільший успіх автору приніс його роман «Дефіляда в Москві» (1997), у якому розповідається про вірогідне інакше закінчення другої світової війни: об’єднання німецьких військ з українськими, переможний парад у Москві, зрада німцями свого слова та перемога українців над фашизмом в усіх його проявах. Кожелянко використав вдалу форму роману (пригодницький бойовик) та дражливий зміст для того, щоб привабити широкого читача — і це спрацювало попри те, що його мова є досить небагатою, а сам текст прописаний слабо з психологічного боку, не кажучи вже про відсутність у ньому філософських основ. Див. http://zik.com.ua/ua/news/2007/02/22/65168 Див. http://www.mankurty.com/pagutiak.html 193 Див. http://www.domivka.net/forum/showthread.php?t=1553 191 192

182

Ніна Герасименко

«Це суто розважальне чтиво, — стверджує і сам автор роману, — і тому я вибрав такий стиль: я уникав різних потоків свідомості, мікшування часових проміжків — абсолютно прозора описовість. Я сам люблю читати таке чтиво, тому мене дратує твір, у якому сама тканина тексту навмисне ускладнена. Наприклад, Джойса я читав три роки, бо треба було прочитати, але я не скажу, що я отримав насолоду від нього. Тому я вибрав такий стиль — простий, зрозумілий — а під нього вже монтував різні підтексти»194. До підтекстів Кожелянко відносить ідею вибивання «клин клином» комплексу меншовартості, виплеканого в душах багатьох українців протягом кількох століть. Своєрідним продовженням «Дефіляди» є романи «Конотоп» (1998) та «Людинець пана Бога» (1999), в яких головним героєм є також хорунжий Дмитро Левицький, а дія відносить у недалеке майбутнє — 2000-ні роки, де з’являються космічні прибульці. У романі «Лженострадамус» (1999) розповідається про використання під час виборів політтехнологами катренів, які начебто належать Нострадамусу на користь одного з кандидатів. А в романі «Терроріум» (2002) Кожелянко, на думку критиків, передбачив події «Помаранчевої революції». Загалом, як зауважив журналіст Ігор Островський, «Кожелянко є чи не єдиним українським письменником, чиїм фірмовим стилем є «стьоб»195. Справді, вся проза, яка вийшла у п’ятитомнику «Дефіляди», становить цикл, що ґрунтується на історичній фантастиці, політичних мотивах, антиутопічних моделях, елементах фентезі та гротескнопародійному дискурсі. Сам Кожелянко визначає свою прозу як «літературу середньої полиці»: «у нас не вистачає літератури «середньої полиці». Література «першої полиці» — це література філософська, поетична, інтелектуальна, так би мовити, герметична. Така література є в нас, і дуже навіть пристойна. Література «третьої полиці» — це відверта макулатура (жіночі романи і подібне, що пишуть цілими бригадами). Література «середньої полиці» —пристойна література, яку пишуть професіона-

Мар’яна Савка. Василь Кожелянко кидає виклик історії. — Поступ №184 (628), 9–15 листопада 2000 року. — див. http://postup.brama.com/001109/184_8_1.html 195 Ігор Островський. Василь Кожелянко: «Українська культура має проштовхувати себе». — День №154, четвер, 30 серпня 2001 року. — див. http://www.day.kiev. ua/83176/ 194

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

183

ли, але вона має бути доступною для широкої читацької аудиторії: це якісні фентезі, детектив, бойовик, політичний роман, на що, власне, я і орієнтуюся в своїй творчості»196. «Тонкого психолога з Кожелянка не вийшло, хай він і походить з краю Стефаника та Кобилянської. Єдиний психологічний момент, який йому вдається гарно — взаємодія людини з владою. Точно йому вдається підмітити, а потім вдало описати і розкрити сутність законів владних вертикалей, а також справжнього українського менталітету. Можливо, політичний сарказм та іронія + прикольні ідеї щодо подій = секрет успіху Кожелянка. В усьому іншому автор «Дефіляд» — дуже посередній письменник»197. Натомість Галина Гордасевич так захопилася «Дефілядою», що навіть написала про це у листі до видавництва: «...побачила Вашу «Дефіляду в Москві». Я зайшла і купила, хоч це обійшлося мені в 10% моєї місячної пенсії. Ввечері того ж дня я не дуже добре себе почувала, то випила дві таблетки снодійного і, щоб посилити їх дію, почала читати «Дефіляду». Але вона виявилася сильнішою за дві таблетки нозепаму, і я не заснула, поки не дочитала до кінця»198. У романі «Третє поле» письменник відійшов від політичного сарказму та іронії. Це не альтернативна історія, а швидше пригодницькоісторична проза, в якій розповідається про життя давніх трипільців, про перехід від матріархату до патріархату. Філософською основою роману є українське прислів’я «життя прожити — не поле перейти», а також буддійська віра у переродження душі ще живої людини, яка за своє життя має тричі переглянути й, вірогідно, змінити свої життєві настанови, тобто перейти три поля. Новий роман творця жанру «українська альтернативна історія» Василя Кожелянко «Срібний павук», який вийшов з друку у видавництві «Кальварія» в 2004 році, здивує поціновувачів його прози цікавим поєднанням іронічного ставлення до найменших подробиць жит196 Ігор Островський. Василь Кожелянко: «Українська культура має проштовхувати себе». — День №154, четвер, 30 серпня 2001 року. — див. http://www.day.kiev. ua/83176/ 197 Роман Лихограй. Випас Василя Кожелянка. — див. http://www.tochka.org.ua/k_ kozheljanko.php 198 Див. http://www.calvaria.org/

184

Ніна Герасименко

тя Чернівців 1939 року з несподіваними візіями культур інших країн та народів, віднайденими автором у маловідомих книжках. Ретродетектив густо приперчений своєрідним гумором, присмачений соковитою буковинською говіркою та ароматизований стосунками у любовному трикутнику. В оформленні книжки використані світлини довоєнних Чернівців, сповнені ностальгії за своєрідним «букетом культур», згадувати який і приємно, і щемко водночас. Містифікація, іронія, побутові дрібниці, романтичні та гумористичні діалоги — і все це на історичному фоні, який не скеровує дії героїв, а стимулює до здійснення їх бажань. Більшу частину часу, чернівецькі детективи Кароль і Гельмут проводять в ресторанах чи в душевних муках від нерозділеного кохання. Хоча саме ця безнадійна закоханість в красуню Марію Відатгу заманює їх в різноманітні історії. В своїх пригодах герої зустрічаються з переслідуваною релігійною сектою дуалістів катарів, таємною реліквією, з тридцятьма монетами, історія яких відома читачеві із Біблії. Друга світова війна розлучає друзів, але завдяки таємній реліквії і Марії Відатгі вони зустрічаються знову, але цього разу в Бразилії. Ну і, звичайно ж, із майстерними описами раблезіанських, хоча й вишуканих за асортиментом застіль, у чому з Кожелянком мало хто може позмагатися199. Але повернімося до фантастики. Цікавий антиутопічний роман «Очамимря» (Кальварія, 2002) належить перу відомого поета«бубабіста» Олександра Ірванця. Роман написано в іронічному тоні, характерному для авангардної стилістики літгурту БУ-БА-БУ. В основі сюжету лежить казка-легенда про Кирила Кожум’яку, який здолав змія, що жив під Києвом. «Ця «казочка у дігерському стилі», за визначенням самого автора, є такою собі спробою синтезувати пригодницький авантюризм постядерного фентезі з глибоким тим таки дігерським пошуком-спостереженням, сучасним життєвим філософізмом та психологізмом» — пише видавець у анотації до роману. В «Очамимрі» описується характерна для фантастики постапокаліптична дійсність: після Спалахів лишилося місто на великій річці поблизу Трухай-айленду, на березі якого стоїть оплавлена скульптура Бабародіни; суспільство повернулося до феодальної моделі поведінки (так, в романі діють Кнєзь, кнєзеві гридні, волфи), в печерах на площі 199

Наталка Сняданко http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/08/17/7982/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

185

Арсенал живуть племена мудриполітенівців і т.п. Очамимря — це жахлива ящірка, яка харчується жителями здичавілого Києва і проти якої у творі виступає «лицар» і «сталкер» Кирюха. Цей хлопець вміє володіти автоматом Калашникова, а живе з того, що знаходить на території покинутого міста харчові припаси та вимінює їх на інші потрібні для життя речі у Кнєзя і жителів. Оповідання «піонертабірного циклу», написані на початку 90-х років минулого сторіччя «Наш вожатий Фреді Крюгер» (1994 р.), «Загибель Голяна» (1994 р.), «Маленька нічна пригода, чи то, пак, гонитва» (1994 р.) та «Банний день» (1995 р.), як і саркастична повість «Рівне/ Ровно» (2006 р.) теж мають елементи фантастичного. Вміщені поряд з «совковими реаліями», ці описи є парадоксальними, а тому вони створюють іронічно-саркастичний ефект. «Елементи реалізму суперечать звичним, давно виробленим міфічним образам. Від цієї зустрічі двох світоглядів, від несвідомої їх боротьби утворюється своєрідна амальгама містичного образу з реалістичними спостереженнями, в результаті чого виникає фантастика»200, — пояснює природу такого роду фантастики російська дослідниця Ольга Фрейденберг. Твори інших «бу-ба-бістів» — Ю. Андруховича (якого вважають письменником елітної літератури) та В. Неборака (вірші) також мають фантастичні елементи. Так, у «Московіаді» (1992 р.) Ю. Андрухович «поселяє» велетенських щурів у печери московського метрополітену. А одним з найвідоміших віршів Неборака, покладених на музику гуртом «Мертвий півень», є «Літаюча голова». Фантастично-апокаліптичним є дебютний роман «Душа» письменниці Ївги Веснич (2006), виданий у київському видавництві «Дуліби». Роман складено з двох текстів, начебто знайдених після катастрофи (коли Київ запався під землю з усіма його жителями, будівлями, управлінськими та виконавчими структурами). Один текст — це щоденник журналістки Гонорати, інший є стенограмою доповіді, прочитаної на «ІІІ Всеукраїнському форумі києвістів» (тобто знавців київської трагедії), що проходив у 2010 році. Ївга Веснич використовує булгаківську традицію, оповідаючи — буденно і з характерними побутовими деталями — як одного разу в Києві з’явилися чорти. Нечисті відкрили офіс і на «законних підствах» 200

Ольга Фрейденберг. Миф и литература древности. — М., 1998. — С. 112.

186

Ніна Герасименко

здійснювали обмін душ киян на ті чи інші матеріальні блага. Іронічність, як і в романі Ірванця досягається зіткненням реалій з різної площини, підкресленою абсурдністю ситуації. Так, деякі жителі міста шкодували, що душу не можна продати кілька разів, бо, якщо спочатку вони хотіли звичайну особисту квартиру в Києві, то згодом їх апетити розросталися до котеджу, власної яхти, літака, наймоднішого автомобіля чи всього цього «добра» зразу. У результаті жадібності київського люду та їхньої продажності місто в один непрекрасний день просто зникло з лиця землі, залишивши по собі «воронку». Роман є типовим зразком якісного «масліту» — так читач зацікавлений динамічним сюжетом, у якому переплелися фантастична та любовно-еротична лінії. Пожвавлює оповідь гумор, іронія та сарказм. Висновки про те, що людям все ж таки варто берегти своє рідне місто та найдорожче — душу — авторка не афішує, даючи можливість зробити читачу їх самостійно чи не робити взагалі, сприймаючи роман суто як розважальне чтиво. Цікавим поєднанням любовної та фантастичної прози є роман Христини Талан «Яга» (2002 р.). Це оповідь про зростання та життєве становлення дівчини-сироти на ім’я Ядвіга (скорочено Яга), в основі якої лежить казковий сюжет про Попелюшку. Лише у випадку з Ягою вона має містичні здібності, а не очікує допомоги від феї. Пройшовши різноманітні випробування (в тому числі спокусу користуватися своїми здібностями заради зла), Яга отримує як винагороду «казкового принца» (коханого чоловіка) та «палац» (особистий будинок в селі на прекрасній природі, де її здібності не будуть нікого лякати). У такому ж ключі, але зі значно більшою долею «страшилок» написано і роман Михайлини Омели «Квіт папороті», де головна героїня мала необережність закохатися в одруженого чоловіка (порушення однієї із Заповідей), тож не дивно, що цей чоловік виявився упирем. У жанрі «хорору» (жахів) успішно дебютував один з лауреатів «Коронації слова» 2004 року Олександр Шевченко. Його перу належать роман про упирів «Глибинка» (2004 р.) та роман «Аутсайдери» (2005 р.), в якому розповідається про прихід на Землю підступних прибульців. У співавторстві з Наталею Очкур-Шевченко письменники написали

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

187

роман «Бранці мороку» (2005 р.). Критики однозначні у своїх висновках щодо приналежності жахів до масової літератури. Сюжет таких романів маємо, як правило, стандартний казковий: головний герой, який здійснює певну помилку, відступає від якихось канонів, за що потрапляє у дуже небезпечну ситуацію (тут кульмінація твору з нагнітанням жахливого: ожилих мерців, монстрів, чудовисьок, вампірів, маніяків і т.п.), з якої врешті-решт виходить переможцем (або все закінчується трагічно). У Олександра Шевченка все збудовано саме за цими канонами. Так, в «Глибинці» письменник-невдаха їде в село, з яким пов’язані легенди про вампірів. Як людина раціональна, він не вірить у «баєчки», тож легко стає інструментом в руках нечистої сили. Йде вночі й відкопує найстрашніну упирицю й витягає з її серця осиковий кілок, запрошує дитину-вампіра в хату до своїх далеких родичів, в результаті чого все село стає осередком зла. Одумавшись, головний герой повертається в село для того, щоб зупинити те, що почало діятися за його легковажної поведінки. Сили Добра допомагають йому. В «Аутсайдерах» люди, викинуті за межі суспільства, один за одним потрапляють в ідеальне, на перший погляд, селище, де знаходять найдорожчих і колись втрачених рідних, близьких, коханих. Проте це лише омана — всі ці фантоми є породженням інопланетної цивілізації, яка живиться людьми. В цьому романі хепі-енду немає — чудовиська з’їдають усіх героїв, включно з хлопчиком, який почав здогадуватися про природу «милого селища». У романі «Бранці мороку» розповідається про подружжя, яке переїздить у старий, але ще міцний будинок. Поступово за затишком починає проступати психологічна напруга. «Прийоми та образи жахалки не нові: будинок жахів, духи, живі мертвяки, кілька страшних смертей, перетворення мрій на кошмари, потойбічне дзеркало тощо, але «Бранці мороку» не виглядають як банально-заяложений або вторинний твір. Автори мають справу не із стандартними уявленнями про страх, а з асоціаціями, що їх викликають описані події, не оминаючи при цьому жодної деталі»201.

201 Марина Рудська. Нічого зайвого — тільки жахи — Див. http://kut.org.ua/books_ a0192.php

188

Ніна Герасименко

На межі хоррору та наукової фантастики знаходиться роман львів’янина Олега Шміда «Павук» (2005 р.). Тут наявний геніальний злочинець, який мріє захопити владу як мінімум в одній країні, а бажано в усьому світі. Здійснити свій жахливий задум він намагається з допомогою зомбі. Позитивний, але не ідеальний герой (неуважний, вразливий, любить випити) стає на заваді злочинцю. Також є любовна лінія, незрозумілі таємничі смерті, герой, який потрапляє у будинок, повний живих мертвяків, несподівані зустрічі — тобто стандартний, як для «масліту» набір «жахалок» та прийомів актуалізації уваги читача. До мінусів роману можна віднести слабку мову, нецікаво розроблену наукову лінію (чітко уявити, як з мертвих геніальний лікар робив запрограмованих роботів, читач не може навіть наприкінці роману), а також недбале оформлення сюжету з претензією на «постмодерність». Так, автор називає власне «романом» кілька сторінок вступу, а далі вся оповідь розвивається в «епілогах», яких виявляється аж 30.

2.6. Хуліганська та молодіжна проза: кітч чи постмодернізм? Письменники як «модний» бренд (Лесь Подерв'янський, Сергій Жадан, Сашко Ушкалов, Любко Дереш, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Наталія Сняданко, Ірена Карпа) Питання, чи належать молоді письменники, чиї твори користуються популярністю у широкої читацької аудиторії (переважно молодіжної) — Сергій Жадан, Світлана Поваляєва, Любко Дереш, Ірена Карпа, Наталія Сняданко, Лесь Подерв'янський та інші — до масової літератури, є доволі провокативним, оскільки саме проти знеосібнення образів та примітивізації усього культурного і соціального дискурсу, властивого масовій культурі, на відміну від культури елітарної, вартісної, ці письменники і виступають. Більше того, вони самі підкреслюють, що їхні твори не можна відносити до масової літератури. Так, під час зустрічі в Полтаві Сергій Жадан зауважив, що його творів не буде на базарних розкладках, «бо це не масова література»202.

202 «Присутні скаржилися, що Сергієву книгу «Капітал», яка перемогла торік на конкурсі Бі-Бі-Сі, не можна знайти на базарі. «Книжки українських письменників не повинні продаватися на базарі! — обурюється Жадан. — Вони повинні продаватися в книгарнях! А мене взагалі не буде на розкладках, бо це не масова література», — додає з гідністю». — Г. Пустовгар // http://prosvita.poltava.ua/index.php?option=com_ content&task=view&id=1052

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

189

Ще більш емоційною у визначенні масової літератури та своєї категоричної до неї неприналежності є Світлана Поваляєва: «Як всі мене замахали своїми шоу-бізовими штампиками… Щоб продаватися? Повір, мене і так нормально купують. Щоби бить звєздой?! … Я і так звєзда, принаймні для свого чоловіка, для своїх друзів і для своїх дітей. Щоби вицмулювати і видрочувати «папулярнасць» з тупорилих глямурних ЗМІ? Я що, клоун? Жорж Бенгальський, конферансьє вар’єте?!»203 Дійсно, головним месиджем творів цих письменників є протест та епатаж, у тому числі й революційність, антиглобалізм, неприйняття тоталітарних схем у суспільстві, зневажливе ставлення до псевдонародницького дискурсу, плеканого офіційними письменниками із СПУ. Персонажі творів цих авторів провадять часто асоціальний спосіб життя (вживають наркотики, тікають з дому, мають невпорядковане сексуальне життя, схиляються до тих чи інших форм протесту, використовують іронію стосовно повсякденної дійсності, а на рівні мови — сленг та ненормативну лексику). Проте хто сказав, що така модель поведінки не може бути «модною», «стильною», привабливою для наслідування, а отже не вписуватися в рамки масової культури? Крім того, як ми вже писали, одним з критеріїв масової літератури є її кількісна характеристика. Тобто існує визначення, що якщо книги якогось письменника добре продаються, його апріорі можна вважати «масовим» (без негативних конотацій цього слова, тобто не обов’язково «попсовим»). Так, в Європі масовими і модними авторами вважаються Федерік Бегбедер, Мішель Уельбек, Чак Паланік, твори яких українські та російські критики відносять до прози елітарної. Проте вже стосовно скандального Генрі Міллера вітчизняні критики вагаються: його твори визначають або як відверто порнографічні, низьковартісні, або вважають їх новими постмодерними формами соціального роману. Цікаво, що саме на творчість цих та подібних «асоціальних» письменників переважно орієнтуються і українські молодіжні автори, творчість яких найкраще підходить під визначення «хуліганської» прози.

203 Олександр Чиж, Світлана Поваляєва: «Я можу бути подразником». — МА «АртВертеп». — Див. http://artvertep.com/news/698.html

190

Ніна Герасименко

«Письменникові пропонують зробити з літератури товар!» — писав у своєму есе, вміщеному у «Дзеркалі тижня» молодий критик Андрій Бондар. — А що має робити письменник, аби дійти до сучасного читача? Сидіти в холодній хаті і писати безсмертний епос про вмирання села чи лементувати на тему загибелі української літератури як національного явища? А може, озброївшись членським квитком НСПУ, піти в народ і пропагувати невмирущі традиційні цінності бабцям на базарі чи водіям маршруток? ...Найсерйозніший закид глобалізації... — це те, що вона заперечує «співця... який переймається трагічністю буття». Побійтеся Бога! Це Мілан Кундера, Ґюнтер Ґрасс та Арундаті Рой не трагічні? Це Тадеуш Ружевич і Джон Ешбері не переймаються трагічністю буття? І всі вони включені в глобалізаційні процеси, комерційно успішні, їх читають мільйони, вони заможні і не сидять по холодних хатах. Ви це їм закидаєте? ...Мені досі не зрозуміло, чому сучасна українська література автоматично стає нестравною, коли не підпадає під черговий народницький шаблон? Чому успіх (хоч які тут у нас успіхи!) — синонім культурної зради, а трагічність — єдине мірило літератури?»204 Саме кількісний канон дав право С. Жадану якось зауважити, буцім Ірена Карпа вартісніша для української літератури за Оксану Забужко, позаяк на її виступах присутня більша аудиторія. І якщо йдеться про масову літературу, С. Жадан цілком правий. Загальноприйняті рамки моралі та норми, так само як культура є, за визначенням культуролога А. Ф. Лосєва, репресивними за своєю сутністю. Борючись із обмежувальними рамками, сучасні «хуліганські» письменники, як не дивно, борються не лише проти безкультур’я, тоталітарних проявів, але і проти культури, цивілізації. Масова культура, як ми вже писали, виступає за тотальність задоволення, її важливою ознакою є розважальність. Саме тому вона використовує всі попередні набутки мистецтва як форму, шаблон, у який вкладає свій спрощений та розрахований на середньостатистичного споживача сенс. Ці шаблони з часом «старіють», перестають бути Андрій Бондар. Глобалізація в будяках. — Дзеркало тижня № 4 (429) 1–2 лютого 2003. — Див. http://www.dt.ua/3000/3680/37462/ 204

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

191

«модними», тому вже не можуть вразити того, хто їх використовує, адже масова культура вимагає постійно нових форм заради задоволення споживацького попиту. Парадоксально, але «хуліганські» автори, слідуючи за постмодерною традицією ломки канонів як у тексті, так і в декларованому стилі життя205, «працюють» водночас на розширення сфери впливу масової культури. Справа в тому, що саме протест проти масовості в усіх її виявах виробляє якісь нові форми, значення, символи; саме бунтарі пропонують певну альтернативу до існуючого і загальноприйнятого, яку масова свідомість, орієнтована на постійну зміну культурних та значеннєвих матриць, сприймає як новий знак, оригінальний стиль. Так, культура хіппі, що виникла на основі руху соціального протесту з часом була перетравлена масовою культурою до симулякра. Залишилися лише зовнішні форми: стиль одягу, асоціально-підліткові моделі поведінки, декларування права «вільного кохання» і т.п. Зрештою виходить так, що будь-які авангардні (протестні, прогресивні) форми культури у глобалізованому суспільстві знаходять свою нішу та «працюють» в руслі масової культури та масової свідомості. «Парадокс полягає в тому, що будь-який новий проект буде втіленням фантазії, тобто голосом підсвідомого, а тому виявиться неадекватним. Тож ніякого прориву до істини відбутися не може, а кожен бунт призведе лише до створення нового міфу. Так як будь-який порядок, навіть той, до якого закликає інтелектуал, буде знаковою системою, знак редукується до символа, а символ перетвориться на об’єкт потягу до задоволення, то прагнення бунтарів та прихильників порядку врешті-решт виявляться ідентичними»206, — переконані сучасні російські дослідники форм масовості В. Сиров та Н. Поправко. Так, наприклад, антиглобалістське бунтарство Сергія Жадана, характерне для книги оповідань «Біг мак» (2003 р.), з часом набуло форм своєї протилежності: описані походеньки ліричного героя та його зу-

205 «Понятие «стиль жизни» — это не что иное, как мифологическое поведение индивида, согласно которому он обращается к формам сакральной памяти: соблюдение ритуалов, подражание определенным правилам, принятие обычаев референтной группы». — Анна Бандальер. Феномен мифа — Див. http://www.artpages.org.ua/ 206 Сыров В. Н., Поправко Н. В. Генезис массового сознания. — Социологический журнал. — 1998, № 1/2. — С. 66–78.

192

Ніна Герасименко

стрічі з випадковими однодумцями, їхні пригоди, вживання алкоголю та легких наркотиків з форми протесту проти капіталістичної системи стало стилем життя сучасного інтелігента, красивим і спокусливим для пострадянської/постколоніальної людини знаком, який вказує на свободу, інтелектуальність та розкутість особи, що дотримується такого стилю поведінки. Більше того, сам С. Жадан як реальний автор, який з’являється на екранах телебачення та шпальтах газет, теж почав ставати брендом. Він для тисяч своїх читачів є своєрідним шаблоном поведінки. І коли він говорить, що література не є чимось важливішим за футбол, це сприймається як продовження його епатажного образу. Можна образно сказати, що масова культура із задоволенням чекає на нові й нові авангардні жести Жадана, які продовжать формувати його цікавий образ. Коли ж письменник перестане дивувати епатажними ходами публіку, маскульт почне шукати нового, «молодшого», «злішого», «більш непередбачуваного» автора, з якого можна ліпити зразок для особливого штибу споживачів «протестного» типу — підлітків та молоді. Те ж стосується і епатажного образу молодої письменниці та співачки Ірени Карпи. У своїх інтерв’ю вона всіляко підкреслює, що є природною у всіх своїх виявах, а якби хотіла виглядати «гламурно», то вибрала би собі образ «Барбі» — зі штучно збільшеними грудьми, вустами, у відповідному одязі, що підкреслює її жіночу привабливість. «Я просто не хочу бути вальяжнай женщінай. Таких і без мене вистачає. Я просто є такою, як мене природньо пре. Цілком адекватна своїм ровесникам у Західній Європі, Америці й деінде в світі. Це тільки пост-совки люблять рано «астєпєняцца», нарощувати собі цицьки і колоти ботекс в пику. Скучно їм жити, напевно»207, — пояснила І. Карпа свій «антигламурний» стиль поведінки на харківському електронному форумі. І далі: «...Мої пісні і книги є ТВОРЧИМ ПРОДУКТОМ, а не інструкцією до дій. В кожної людини є своя голова на плечах. Я розповідаю історії. Ви ж не кидаєтеся повторювати самі все, що відбулося в історії, розказаній вашим другом чи вчителькою математики? Так само й тут»208. 207

208

Див. http://kharkov.nezabarom.com.ua/interviews/id-43/ Там само.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

193

Тим не менш, фотографії авторки, якими прикрашені романи Ірени Карпи, показують привабливу дівчину у відвертих (суміш провокативності та еротичності) позах, а її «природність» контрастує з яскравим макіяжем, рожевими панчохами, грубими ботинками, «вальяжними» капелюшками чи рукавичками. Очевидно, Карпа щира. Але говорить вона про новий, більш сучасний, урбаністичний (на відміну від дикого мавчиного, материнсько-жіночого та інших) тип жіночої природності: дитинно-підлітковий, провокативний, сексуальний. І саме введенням цього «нового» яскравого типу жіночності Карпа і приваблює масову аудиторію. Професійні критики вважають її романи вульгарними, низьковартісними, не вартими уваги, порнографічними. «Звичайно, жодної з Карпиних книжок я до кінця прочитати не міг, — зізнався Іван Андрусяк, — навіть до середини не дотягнув (blue water, знаєте, воно і в Африці blue water, а не лише у «Фоліо»). … Авдиторію Карпи я собі уявляю погано — хіба прищаві підлітки, яких іще зациклює на анатомії й фізіології, і їм однаково, Карпа чи порнокартинки, аби лиш «кліщилося»»209, — пише в огляді «дамської» прози Іван Андрусяк, ніби забуваючи, що в сучасному дискурсі антиреклама, скандал є одним з найпотужніших засобів формування попиту, зацікавлення потенційних читачів. Можливо, саме завдяки такій різкій критиці серйозних (а такий їх статус може відлякувати молодіжну аудиторію) експертів, романи Ірени Карпи стали надзвичайно популярними серед молоді, а відтак — подією в новітній українській літературі. Та ось Олександр Красюк — теж, до речі, «Культурний провідник України» — бачить творчу діяльність Ірени Карпи в основному як «культурну провокацію210». А разом із тим, пишучи про неї і Любка Дереша: «Вони ще письменники, але вже не люди. Вони brand names. Популярні бренди, товарні знаки, ринкові іміджі — це такі сутності, що можуть існувати цілком автономно від суб’єктів, котрі їх колись породили і приречені уособлювати211», надалі О. Красюк уже крити209 Андрусяк І. Несвяткові монологи. // http://yanadubynianska.iatp.org.ua/PDF/ andrusyak.html 210 Пиркало С. Не думай про червоне: Роман не для молодшого шкільного віку. — К.: Факт, 2004. — 360 с. 211 Пиркало С. Зелена Маргарита — К.: Факт, 2001. — 144 с.

194

Ніна Герасименко

кує цілісність їхніх амплуа, виходячи з їхніх портретів на обкладинках модних журналів. Що вже казати про репортерок та інтерв’юерок, які, наслідуючи довірливий тон глянсової періодики, не уникають зазначити привабливу зовнішність Дереша; або про книжкового оглядача, котрий у вельми брутальний спосіб порівнює принади Ірени Карпи та стриптизерки, що виступала на презентації її книги [8]212 (втім, доречність дискурсу імовірно можлива завдяки хоча б назві тієї книги — «Перламутрове порно»). Отже що поробиш: провідні пріоритети в самоусвідомленні української літератури сьогодні вже не зводяться до «ієрархії вітчизняної словесності». І вищенаведена думка Жадана, як точка зору, цілком правомірна. Дехто з молодих письменників помічає цю підступну особливість масової літератури, починає розуміти, що успішний автор (а будь-який письменник хоче донести своє творіння до якомога ширшої читацької аудиторії) приречений бути включеним у дискурс масовості: спілкуватися з читачами та ЗМІ під час презентацій, роздавати автографи, виступати на радіо і телебаченні, розповідати публіці про себе та особливості свого приватного життя. Бо інакше залишається, як писав Андрій Бондар, «сидіти в холодній хаті». І навіть боротьба з масовою свідомістю може лягати у дискурс масовості. «Боротися з попсою», — говорить в одному зі своїх інтерв’ю Поваляєва, — це зараз дуже актуально, на часі, модна така маскультова фішка солодкавих альтернативщиків, «лєгєнда нашега бренда». Це я про то, що шоу-бізнес «безпардонно впхався на нашу останню територію»213 . Тим не менш, сама Поваляєва дуже цікаво, видовищно проводить презентації власних книг, зацікавлюючи не лише своїх потенційних читачів, але й ЗМІ, тобто працюючи на просування (а тому й комерційний успіх) своїх романів. Так, на одній з презентацій 2007 року Поваляєва читала уривки з власної прози сидячи на столі, лежачи, а потім розрізала живу рибу, яку тут же приготували для всіх глядачів. Попри те, що перфоменс містив у собі філософський підтекст (з рибою Поваляєва асоціювала сама себе, а її жертвопринесення, очевидно, мало

Дереш Л. Намір! — К.: Дуліби, 2006. — 296 с. Олександр Чиж, Світлана Поваляєва: «Я можу бути подразником». — МА «АртВертеп». — Див. http://artvertep.com/news/698.html 212 213

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

195

означати граничну відкритість та віддавання всього себе читачу як письменника), ця дія як криваве шоу цілком вписується у канони масової культури. Проілюстрована відвертими фотографіями самої Поваляєвої, її книга «Ексгумація міста» (2006 р.) теж була оформлена так, щоб зацікавити потенційного покупця. До речі, вперше такий прийом використала скандальна авторка «відьомської» серії романів киянка Лада Лузіна (розглядати її романи ми не будемо, адже всі вони видані російською мовою, тож є швидше російською молодіжною літературою). На обкладинку її роману «Я ведьма!» сфотографовано саму оголену Лузіну верхи на мітлі, прикриту розкішним довгим волоссям. Чоловіки — свідомо чи ні — теж використовують для «розкрутки» власних романів свої фізичні особливості. Так практично всі журналісти пишучи про Любка Дереша, підкреслюють його юний, як на автора чотирьох романів, вік та зовнішню привабливість. Тож на сьогодні, як зауважують фахівці, «законодавчою інстанцією у словесності дедалі частіше виявляється не критик (який репрезентує, за функцією, різні групи читачів), а письменник-«зірка» (не вельми важить, що лежить в основі його «культовости» — фаховість чи скандал) і видавець із власним іміджем, іменем, брендом («проєктом», серією)»214. Поняття бренду215 дуже важливе для масового суспільства. «Брендинг є дією, заснованою на загальному впливу на свідомість споживача всіх інструментів PR, а також товарного знаку, зовнішнього оформлення товару та інших елементів, ...які виділяють локальну ідею серед конкуруючих та створюють їй самобутній образ. За своєю сутністю всі елементи брендингу — від PR-публікацій до використання символіки — є складовими міфу суспільної думки. Його дієвість полягає в тому, що бренд-імідж створює ілюзію особливої цінності товару, і ми платимо не за якість чи фасон, а передусім за імідж марки.

214 Боріс Дубін. Демобілізація літератури: російський формат. — Критика №5, 2003 р. — Див. http://krytyka.kiev.ua/articles/s9_5_2003.html 215 Бренд (англ. brand — торговий знак, торгова марка) — термін в маркетингу, символічне втілення комплексу інформації, пов’язаного з певним продуктом чи послугою. Включає в себе назву, логотип та інші візуальні елементи. Раніше «бренд» означав не будь-який товарний знак, а лише відомий.

196

Ніна Герасименко

...Міфологічні технології брендингу розраховані на те, що споживач буде здійснювати свій вибір не на основі причинно-наслідкових зв’язків, а звертаючись до джерел, які виконують роль «порадників». Така модель стосунків зі світом звільнює ініціативу людини, дає впевненість у своїх діях. Будь-який бренд повинен мати власну історію, тобто вміти «розмовляти» зі споживачем, розповідаючи про себе, своє походження, обставини виникнення. Отже, він повинен довести, що належить до того ж світу, що і споживач»216 . Брендом, як ми вже показали, у сучасній масовій літературі часто виступають самі письменники. І найкраще до брендування надаються саме яскраві непересічні особистості як автори «хуліганських» романів. Звісно, Роздобудько і Кокотюха стають теж свого роду брендами, але впізнавання їх читачем відбувається за рахунок самих текстів (якісних «маслітівських», яких до того ж є досить багато), тоді як Дереш, Карпа, Жадан, Поваляєва, Подерв’янський, меншою мірою Пиркало та Сняданко (адже вони не так часто виступають у ЗМІ, беруть не настільки активну участь у «тусовочному» житті письменницької та іншої творчої еліти) стали брендами не так завдяки власним текстам, як завдяки цікавому іміджу. Але повернімося до текстів авторів «хуліганських» романів. Найчастіше їх написано у доволі цікавій творчій манері, в якій поєднуються прийоми масової літератури та авангарду. Явищем, яке найкраще характеризує цю ситуацію, є так званий кітч217. Зараз багато говорять

Анна Бандальер. Феномен мифа — Див. http://www.artpages.org.ua/ Кітч — термін, який означає одне з найбільш одіозних явищ масової культури, синонім псевдомистецтва, в якому найбільша увага приділяється екстравагантності зовнішнього оформлення. Розповсюджений у бульварній друкованій продукції, кіно та відео, в різних формах стандартизованих побутових прикрас. Як елемент масової культури є ситуацією максимального відходу від елементарних естетичних цінностей і одночасно — одним з найбільш агресивних проявів тенденцій примітивізації в популярному мистецтві. Незалежно від того, чи є кітч сентиментальним, ефектним, пихатим або креативним, він лише наслідує зовнішню сторону мистецтва. Хоча етимологія слова остаточно не визначена, багато дослідників вважають, що виникло воно на художніх базарах Мюнхену у 60–70-х роках минулого століття як означення дешевих картин, які швидко розпродавалися. І походить це слово від англ. sketch («скетч», «етюд»), або від скороченого нім. verkitschen («опошлювати»). З часом слово почало означати «приготований нашвидкуруч твір мистецтва». Кітч призначений швидше для ідентифікації соціального статусу споживача, ніж для пробудження естетичного почуття. — Див. Інтернетенциклопедія «Вікіпедія» // http://ru.wikipedia.org 216 217

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

197

про те, що неоавангардизм — це явище кітчу. Уявлення про кітч на території пострадянських країн та в Європі суттєво різниться. Так, у нас кітч вважають аналогом несмаку, міщанства, а європейські та частково американські мистецтвознавці бачать в кітчі незвичну пародійну форму вираження, тому вважають його найсучаснішою мистецькою формою. «Кітч — це пристрасна форма вираження на всіх рівнях, а не слуга ідей. — Писав культовий норвезький художник і фотограф Одд Недрум у своєму есе «Кітч — складний вибір» (1998 р.). — І у той же час він пов’язаний і з релігією, і з правдою. В кітчу майстерність — головний критерій якості... Кітч слугує самому життю і звертається до індивідуума»218. Клемент Грінберг в есе «Авангард і кітч»219 назвала останній першою в світі універсальною культурою. А російська дослідниця Л. М Яковлєва220 відзначила, що у своїх крайніх виявах авангардизм є вкрай тоталітарним, чого кітч позбавлений за своєю природою. Сучасний російський мистецтвознавець Наталя Конрадова вважає кітч особливою формою масової культури, яка має певні соціальносемантичні функції, що частково співпадають з функціями мистецтва «високої» культури. «Хоча ми вважаємо кітч частиною масової культури, остання постійно змінюється, все більше зливаючись з елітарною, беручи з неї зразки і форми та поповнюючи її саму, — пише Конрадова у своїй статті «Кітч: немистецтво нееліти». — Якщо ділити культуру на масову та елітарну за споживацькою шкалою, то виявиться, що спектр споживачів від «найнижчих» до «найвищих» жанрів безперервний. Крім того, так як кітч має не лише естетичну, але й компенсаторну функцію, яку можна описати у фройдистських термінах сублімації та заміни, елітарні «споживачі культури» стають одночасно споживачами масової культури»221. Див. http://www.nerdrum.com/ Див. http://azbuka.gif.ru/important/avangard-i-kitch/ 220 Л. М. Яковлева. Китч и паракитч. Рождение искусства из прозы жизни. //Художественная жизнь России 1970-х голов как системное целое. — СПб.: Алетейя, 2001. — С. 252–263. 221 Наталья Конрадова. Китч: неискусство неэлиты. Этимология и история понятия. — Див. http://photo-element.ru/analysis/kitch/kitch.html 218 219

198

Ніна Герасименко

Прихід постмодерну зняв різку опозицію, що існувала між елітарним та масовим мистецтвом. Більше того, сьогодні елітарна проза все частіше використовує прийоми кітча та масової культури. Яскравим прикладом є творчість Джона Фаулза, який у романі «Мантісса» використав прийоми текстів найнижчого жанру — порнографії, водночас граючись фрейдистськими алюзіями та виписуючи складну фабулу стосунків митця та його музи. Його постмодерний роман «Коханка французького лейтенанта» з кількома варіантами закінчень «заграє» та обігрує класичний роман ХІХ століття та водночас модерністські твори. Фаулз не цурається захопливого сюжету, лінійної фабули та добре прописаних психологічно та зовні героїв («Колекціонер», «Волхв»), проте за розважальним шаром відчуваються наступні, глибші й часто пародійні до серйозних філософських систем (екзистенціалізму, фройдизму, релігійної думки) шари. Автор руйнує таким чином очікувальні рамки горизонту читача-реципієнта, створюючи за Бартом насолоду від тексту, примушуючи відчути неоднозначність та неочікуваність справжнього життя з-поза літератури. Як відзначив вустами свого героя культовий письменник 60–70- х років Олдос Хакслі, «проблема літератури в тому..., що в ній занадто багато сенсу. В реальному житті жодного сенсу нема... У книгах є зв’язність, стиль. Реальність не володіє ні тим, ані іншим. По суті — життя — це ланцюжок дурних подій... Характерна риса реальності — її невідповідність кращим зразкам Думки і Слова... Дивно, але найближчими до реальності виявляються саме ті книжки, в яких, на загальну думку, менше всього правди»222. Що ж відбувається сьогодні в українській літературі? На це відповідає Василь Кіт у статті «Маргіналізація літератури: «розумне, добре, вічне» чи «sex, drugs and rock’n’roll»? «Провідні літературні організації та спілки провадять політику, започатковану більш ніж сто років тому, обов’язковими елементами якої стали дидактизм, реалізм, масовість. Виходячи з цього, кожен твір має нести в собі повчання, відображати дійсність і бути зрозумілим кожному від школяра до пенсіонера, неодмінно «сіяти зерна» у «благодатний ґрунт», наставляти на «шлях іс222

Олдос Хаксли. Гений и богиня//Иностранная литература. 1991. — № 5. — С. 90.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

199

тинний». Суб’єктивно складається таке враження, що це тягнеться ще від старої доброї епохи Просвітництва, коли письменник мав виконувати роль пророка, поводиря, учителя. ...Але сьогодні з’являється все більше книжок, котрі не те щоб пропагують, та все ж говорять мовою, котра багато десятків років була забороненою. І йдеться не лише про лінгвістичні аспекти, як-от нецензурщина в текстах. Ідеться про те, що все частіше на поверхні літературного айсбергу фігурують теми, котрі компактно вміщуються у майже фразеологічній сполуці «sex, drugs and rock’n’roll». Брутальність, віталізм, гедонізм починають все активніше окупувати колись «красне» письменство. ...У «незакомлексованих» авторів є свої такі ж «незакомплексовані» прихильники, котрі з задоволенням купують книжки, ходять на презентації, беруть автографи, слідкують за творчістю й обговорюють прочитане в Інтернеті. Про що це свідчить? Про невимогливість, зниження інтелектуального рівня та деградацію? Чи про толерантність і небажання затискати себе в рамки лише «серйозної» літератури?»223. Розглянемо ближче тексти українських авторів «хуліганської» прози. Лише варто зауважити, що детальний текстуальний аналіз романів «хуліганської» прози робити не будемо. У цьому немає потреби, бо персонажі «хуліганських» романів переживають в чомусь дуже подібні карколомні пригоди. До «джентельменського набору» цих пригод входять «тусівки» з друзями та випадковими знайомими, відверто описані еротичні сцени (тут, на відміну від «дамських» романів, сцена душевного та тілесного поєднання героїв не є завершальною, піковою, важливою, а одним з багатьох епізодів «нестандартного життя»), вживання алкоголю та наркотиків, подорожі з грошима і без них, долучення до чужих культур (як у романі Ірени Карпи «Фройд би плакав»), епатажні сцени на межі пристойного (блювання, дефекація, привселюдні істерики і т.д.), порушення законів та подібне. Першим відверто провокативним автором, чиї твори швидко завоювали популярність широких читацьких кіл (і часто навіть серед тих людей, які книжок не читали) став Лесь Подерв’янський. Кожна з його

223 Василь Кіт. Маргіналізація літератури: «розумне, добре, вічне» чи «sex, drugs and rock’n’roll»? — див. http://www.fact.kiev.ua/articles/article_28

200

Ніна Герасименко

п’єс, які вийшли у «елітному» видавництві «Кальварія» та водночас передавалися з рук в руки, записаними на касетах, а пізніше компактдисках, є гіркою та яскраво-абсурдною пародією на сьогоднішнє існування людини у пострадянському просторі. Цілковито авангардні за своєю суттю, ці твори стали популярними і в неінтелігентному середовищі, так як автор використовував мову, образи, персонажів, близьких до цих людей. Наприклад, у п’єсі «Свобода» характерним є поєднання непоєднуваного: антикомуністичного чи то пак антитоталітарного пафосу з елементами романтизму та «низької» мови з рясним використанням інвектив та ненормативної лексики. Декого з читачів Подерв’янського вражає сміливість у використанні «низької» мови, близькість до «народного» середовища (масова ж література, нагадуємо, може вважатися сучасною формою фольклору), інших відверті «матюки», вжиті автором, обурюють (це створює навколо автора ореол скандальності, важливий для зацікавлення потенційних покупців його книг). І при цьому Подерв’янський в житті є рафінованим інтелігентом, художником, який активно виступає проти масової культури та обезличування. Чи справді читати твори Подерв’янського є проявом несмаку? Чи це загравання з масовим читачем? Чи постмодерна гра з формою, розширення меж літературної мови аж до території нелітературної? Сучасні п’єси абсурду чи дурне кривляння? Остаточної відповіді на ці питання не існує, адже Подерв’янський — це український кітч. Однією з перших авторок-жінок провокативно-хуліганського роману була Світлана Пиркало. В її дебютному романі «Зелена Маргарита» (2002 р.) розповідається про будні журналістки, яка провадить богемне життя, а під час роботи грається з моделями масової свідомості. Провокативно-хуліганськими в романі є не лише роздуми героїні, але й її дії (наприклад, коли вона купує в аптеці прокладки та «таблетки від бодуна», шокуючи чергу). Таким же «стьобним» є і роман Пиркало «Не думай про червоне». Зневажливе ставлення критики до такої «несерйозної» прози показують слова Андрусяка стосовно творів Пиркало: «Це ще далеко не найгірше. У неї принаймні живі люди на сторінках книжки функціонують, а не самі лише гормони. Стилю, ясна річ, нема, зате є динаміка письма, є видимість сюжету, є спроба відтворювати

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

201

мовленнєвий колорит. Причому дуже вигідно купувати такі книжки: прочитав, закинув на дальню полицю, а через рік-два дістав — і читаєш, як свіженьку. Бо від першого разу, хоч убий, все одно нічогісінько не пригадуєш. І справа тут зовсім не в Світлані Пиркало, жодних упереджень до неї я не маю. Справа в тому, що текст — та сама звичайна попса, а хотілося ж, усе-таки, літератури»224. Романи Світлани Поваляєвої «Ексгумація міста» (2006 р.) та «Замість крові» (2003 р.) — описують переважно будні неформальної київської молоді: сексуальні стосунки, поїздки автостопом, вживання нарокотиків, провокативну поведінку, яка ледь не призводить до зґвалтувань, втрати роботи; авторка провадить перед читачем галерею оригінальних типажів... Творчість Поваляєвої можна було би порівняти з ідеологом «бітників» Дж. Керуаком, якби в її романах була присутня лінійність, яка полегшує сприйняття тексту та потенційно мала би сподобатися більшій читацькій аудиторії. Талановитий поет та відомий широким колам читачів письменик Сергій Жадан у своїх романах «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the Ukr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006) пародіює та знущається з різноманітних суспільних цінностей: романтичного кохання, старих революціонерів, нових бізнесменів, рок-музики, впорядкованого життя, сімейних цінностей, школи та вчителів і т.д. Важче насправді знайти те, що Жадан не пародіює у своїх текстах. Наприклад, у «Депеш мод» головні герої викрадають зі складу коробку, в якій виявляється голова когось із революційних діячів. Це також цілком абсурдистська сцена, в якій інтелектуал побачить тонку іронію, а непідготовлений читач (нефілолог) побачить звичайний молодіжнопідлітковитй гумор. «Ця проза перетнула певні межі — мене вже читали не лише українські філологи, — говорить С. Жадан. — Не маю нічого проти філологів, але біда української літератури в тому, що вона вариться у своєму соку, існує ніби в гетто. Звісно, філологи добре знають літературу, мають смак, але розвитку літератури не сприяють. Це водойма, де немає руху, через що відбуваються нехороші речі. А насправді поза тим ма224 Андрусяк І. Несвяткові монологи. // http://yanadubynianska.iatp.org.ua/PDF/ andrusyak.html

202

Ніна Герасименко

леньким колом в Україні існує багатомільйонна читацька аудиторія, до якої поки що ніхто з українських письменників не пробився»225 . Якщо порівнювати зображення життя «неправильної» молоді у романах Жадана і Дністрового, то останній є значно серйознішим та чіткішим у своєму наративі. Дністровий не засуджує своїх героїв, принаймні відверто не говорить про це, але врешті-решт показує, до чого призводить таке життя без «гальм» та моральних орієнтирів. У Жадана ж йдеться про те, що жодних моральних орієнтирів немає і бути не може. Анотація до роману «Anarchy in the Ukr» підкреслює абсурдисткість текстів Жадана та водночас показує нетрадиційний погляд автора на старих суспільних «ідолів»: «це книжка про основні тенденції розвитку джазу, про комунізм як модель шоу-бізнесу, про секс як форму психологічної залежності, про фінансову стабільність як основу революційного руху, про депресію як складову системи освіти, про любов як можливість гетеросексуальної комунікації, про транквілізатори як чинники колективної пам’яті, про пам’ять як визволення, про смерть як продовження пам’яті»226. Нещодавно з’явився ще один молодіжний «хуліганський» авторхарків’янин. Йдеться про Сашка Ушкалова, чий роман «БЖД» вийшов у «Факті» 2007 року. Схоже, у Жадана є гарний наступник, адже Ушкалов-молодший пише теж про асоціальну молодь, яка проживає дні у «п’янках», любовних пригодах, прогулюючи пари і т.п. «Перед нами light-набір молодіжного роману. Це нова версія універсального гасла «sex, drug, rock-n-roll», яке харківські мандрівники розтлумачують таким чином. Sex — одна дівчина з «психологічної служби довіри», drug — водяра та кіт, які успішно замінюють їм drug (якого, до речі, у творах Світлани Поваляєвої набагато більше), rock-n-roll — твори Канта»227, — пише у своїй рецензії на роман Ушкалова Ксенія Владімірова. Найбільше герої «БЖД» апелюють до Бога, але це «хуліганська

225 Інна Корнелюк. Битва за відсоток. — Український дiловий тижневик «Контракти» / № 05 вiд 04-02-2008. — Див. http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/print_ article/9990/0520089990.html 226 Сергій Жадан. Anarchy in the Ukr. — Харків: Фоліо, 2006. — 223 с. 227 Ксенія Владімірова. Гамлет та БЖД. — див. http://kut.org.ua/ або http://fact.kiev. ua/articles/article_57/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

203

апеляція», а отже основна руйнівна сила роману спрямована проти вищої сили (і водночас за, адже герої таки звертаються до Нього): «Все це жорстоко відлагоджений господній бізнес? І коли ти перестанеш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе відразу ж приберуть». С. Ушкалов свідомо поєднує непоєднуване: риторику масового, глобалізованого суспільства та релігійні уявлення, але небеса залишаються байдужими до головного героя (романтичний дискурс), навіть коли він показує їм «фак» (постмодерний жест). Романи Любка Дереша «Культ» (2004 р.), «Поклоніння ящірці» (2004 р.), «Трохи пітьми» (2007 р.), «Архе» (2005 р.), «Намір!» (2006 р.) можна було би розглядати і в розділі «фантастичної літератури», якби не їх широка інтертекстуальність та особлива любов автора до цитат. Критики однозначно оцінили Дерешевий дебютний роман «Культ» як наслідування Стівена Кінга та Лавкрафта. Широкий культурний контекст включає Дереша до постмодерної традиції, а цікаві захоплюючі сюжети його романів надаються до прочитання масовим читачем. Крім того, Дереш, як і інші автори «хуліганської» прози, широко використовує іронію та гумор. Так, наприклад, у романі «Поклоніння ящірці» романтична сцена подорожі двох закоханих у гори супроводжується осудом селян, які бачать «парочку» (тут наявна критика патріархального національно-сільського псевдоцнотливого дискурсу): «А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію. Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Магдебурзького права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швендяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швендялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся і сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішення, бо ті ж сибіряки трималися за руку, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!»

204

Ніна Герасименко

Авторський вік письменників хуліганської прози є передумовою правдивості, адже наявна зовсім не стилістична гра зрілого письменника у підліткове бачення світу; чим більшу біографічність явлено в творі, чим правдивішим він видається, тим вартісніше він для молодого читача (що, може, й закономірно, але, як етап в розвитку нашої загальнокультурної ситуації, — також і феноменально228). Від початку «не солідний» вік авторів молодіжної прози часто слугував як компліментом, так і закидом у творчій незрілості. В масовій періодиці протягом п’яти років (!) загалом не вийшло жодної рецензії, де би не вказувалося на молодий вік Любка Дереша. Про вік як суперечливу категорію читаємо в роботі «Музичні алюзії як засіб образотворення в романі Любка Дереша «Культ», яка належить письменницідвотисячниці, що теж відмітилася в молодіжній прозі: «На жаль, цей текст набув блискавичного й широкого розголосу не тому, що критики відчули й оцінили приховану в ньому глибину. До такої бурхливої реакції літературного світу спричинилася радше постать самого автора: на момент виходу роману окремою книгою цьому львівському письменнику було лише сімнадцять років. Такий незвично молодий вік літератора потягнув за собою очевидну ненауковість відгуків: чимало рецензій починалися зі слів про роман, а закінчувалися аналізом самого Дереша. Причому кінцеві оцінки поділялися на два типи, які можна було б умовно назвати «так добре пише для свого віку» і «так погано пише через свій вік». Щоб обґрунтувати свої спостереження, побіжно зупинимося на кількох рецензіях. Почнемо із типового зразка в цілому негативної рецензії, витриманої в дусі «поплескування по плечу» — із аналізу статті Марії Цуканової «(Не)передбачуваний Любко Дереш». Подібно до інших оцінювачів Дереша, авторка в першу чергу береться доводити прозорість та впізнаваність алюзій, знайдених нею на сторінках Дерешевого роману... Тут, власне, і виявляється, м’яко кажучи, легковажне ставлення критика до аналізованого тексту (що взагалі характерно для рецензій на цей роман): далеко не всі алюзії в тексті потрактовані авторкою статті коректно, а деякі — причому дуже важливі! — не помічені вза228

Володарский Ю. Придуманное нарочно // ШО. — № 11. — 2006. — С. 93.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

205

галі. Не будемо перераховувати усі подібні випадки, знайдені нами в цій статті, звернемося лише до найбільш вражаючого: «…відвів Любко богам, які існують не лінійно, поза часом і простором, місце «під водою» чи, ще конкретніше, «на далекій планеті» — ну правильно, де ж таке бачено, щоб 17-річний хлопчак збагнув нескінченність чи щоб у настільки юному віці перо за думкою встигало?»… Проте авторка даремно поспішає пов’язувати наявну в романі структуру містичної лінії із незрілістю письменника. Уважному читачу мало відкритися, що «під водою» та «на далекій планеті» поселив «існуючих нелінійно богів» зовсім не Любко Дереш (в силу своєї недосвідченості), а Говард Філліпс Лавкрафт, хрещений батько сучасного хоррору (в силу свого фізичного існування на початку XX століття). Любко Дереш лише запозичив у цього насправді культового письменника всі деталі... На жаль, хвороблива увага до Дерешевої молодості не дозволила Марії Цукановій побачити навіть ці очевидні алюзії в тексті229». Від себе додамо, що в роботі про музичні алюзії саме в цьому місці доречним видається згадати й альтернативний музичний гурт «GodLivesUnderWater» — як-ніяк, алюзія. Вік, як уже було сказано, не єдиний аргумент двотисячників у їхній стратегії наближення до читача. Міцний рекламний потенціал епатажу від самих витоків «двотисячництва» слугував його представникам. Хтозна, наскільки сприяли успіху відверті світлини Світлани Поваляєвої (що їх не бракувало у першому виданні її дебютного роману «Ексгумація міста» (2006 р.) — успіху її доволі нелегкого синтаксису серед порівняно широкої аудиторії. Широкому успіхові Любка Дереша, окрім іншого, сприяло і уведення до сучасної вітчизняної натури однієї специфічної жанрової практики світової масової літератури. Йдеться про використання в романі образів, широко відомих з подачі «хрещеного батька сучасного хоррору» Говарда Філіпса Лавкрафта, а саме — Древніх Божеств, що перевершують людське розуміння й фантазію, але іноді проявляють зацікавленість нашою планетою. Образи Божеств Ктулху, Азатота, Йог-Сотота, Н’ярлатхотепа були розтиражовані друзями 229 Ульянов Н. Три украинских авангарда // ПРОЗА. — 28.10.2005. // http://www. proza.com.ua/culture/tri_ukrainskix_avangarda_8882.shtml

206

Ніна Герасименко

та письменниками-послідовниками Лавкрафта, і досі з’являються в кіно230 та комп’ютерних іграх. Зі знахідок Лавкрафта користали навіть стовпи фантастичних субжанрів Стівен Кінг (згодом екранізоване оповідання «Бабуся») та Роджер Желязни (роман «Ніч в самотньому жовтні»). Також у визначальних для сучасної молодіжної прози романах основною темою постає невідповідність оточення рівневі молодої обдарованої особистості, що найрадикальніше та найпереконливіше змальовано в романах «Місто уповільненої дії» (2002 р.) Анатолія Дністрового та «Поклоніння Ящірці» Любка Дереша і сягає маніфестального апогею в книгах Ірени Карпи «50 хвилин трави» (2004 р.) та «Фройд би плакав» (2004 р.). Герої Дністрового — це старшокласники, які вибрали шлях найменшого опору щодо суспільства — шлях втечі. Їм не хочеться цього (наркотиків, бійок, пиятик), в кожного з них є своя мрія, але їм здається, що час для здійснення цієї мрії ще прийде. Роман «Місто уповільненої дії» дуже натуралістичний. Написаний низькою, сленговою лексикою твір розпочинається із розповіді про вбивство, яке здійснили головний герой та його товариші. На початку автор «жаліє» читача, подаючи йому фрагменти опису стану героїв після вбивства, саме вбивство залишивши за кадром. Читач знайомиться з «другорядними» героями. Описує їх розповідач, який намагається відсторонитися від своєї компанії, стати вище її дій (згодом ця схема повториться в романі Любка Дереша «Намір!» — Н.Г.), хоча, насправді, є одним із них. Ув очах героя-розповідача його друзі — це нижча раса, з якою він якимось чином зв’язався. «Зграя придурків, які не знають таблиці множення і нічого путнього не добились у своєму гівняному житті, а тепер прагнуть вийти сухими з води, хоча в кожного такий мандраж, що дивись, за хвилину-другу повсикаються. Певно, думають, що все це минеться. І поки вони вовтузяться з тілом отого дебелого грінго з центру, якого випадково завалили за те, що обізвав нас «бакланами», розумію,

230 Альмодовар П., Брашинский М., Васильев А., Гладильщиков Ю., Горелов Д., Зельвенский С., Иоселиани О., Казаков А., Плахов А., Ростоцкий С. Ф., Семеляк М., Трофименков М. Кино: 500 главных фильмов всех времен и народов // М.: Афиша Индастриз, 2004. — 447 с.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

207

що в мені захиталася невідома, а проте колись надійна опора, яка дозволяла впевнено дивитися на світ і не турбуватися про завтра». І далі: «Навряд чи вони хоча б намагалися розкинути своїми прокуреними макітрами, як живуть і на що витрачають свій час. Хоча не всі. Бідон минулого тижня признався, що почав читати Біблію і мріє життя присвятити бджолам: вивчати їх, розмножувати, доглядати, збирати мед; радісно його підтримав і сказав, що треба поступати в університет і здобувати освіту, а хулі, нада головою думати». Така відстороненість героя-розповідача й фрагментарність оповіді дозволяє авторові передати картину життя молоді сьогодення, де превалюють деструкція моралі та дезорієнтація у вибранні ролей в суспільстві. Експерименти з наркотиками, перші сексуальні стосунки, підліткова агресія, взаємна нетерпимість субкультур — відіграють роль, як теми досліджень так і потужного епатажу в авторських стратегіях самореалізації та видавничому маркетингу. Автор майстерно передає жах і відчай одних героїв, бажання забути про все з допомогою сексу та алкоголю інших. Тобто для Дністрового найважливіше показати не детективну лінію, а психологічну — не що саме роблять у таких випадках підлітки, а що вони відчувають. «Місто уповільненої дії» — сувора урбаністична картина з життя сучасних підлітків» — чи не єдина спроба реанімації цього жанру після «Вуркаган». Відверто й без тіні патетики автор вивертає на світло життя середньостатистичної міської молоді. Напівблатна романтика, де є грабіж, убивство, наркотики, секс і любов, і дружба — ось їх світ»231, — пише Сергій Лапко. Він же підкреслює, що одна з головних функцій роману є просвітительська, адже основним у ньому є не смакування життям вуличного «низу», а думка, що за все у житті доводиться платити. «Ідея роману — зло, вчинене людиною, рано чи пізно у тій чи іншій формі повернеться їй. «Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією»... У романі простежується ще одна близька до просвітительства світо-

231 Сергій Лапко. Просвітительський роман від А. Дністрового. — «Книжник-ревю» №6, 2002 р. — див. http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=573

208

Ніна Герасименко

глядна модель — ідея випробування людини життям, долею, богом — «Думаю про мертвого. Господи, яким лайном ти нас випробовуєш»232 . Зрештою, незважаючи на те, що міліція так і не виходить на слід малолітних злочинців, розплата приходить до кожного з учасників. І це не містична помста, а цілком очікуване руйнування душі, втрата кохання, ілюзій, повільне скочування у суспільну яму. До жанру молодіжної популярної прози належать і твори Анатолія Дністрового «Пацики» (2005 р.) та «Патетичний блуд» (2005 р.). У романі «Пацики» автор пропонує задуматися, ким же будуть діти, які, не дослухаючись до слів матері, прогулюють ПТУ, п’ють, займаються «гоп-стопом». На те, що чекає «пациків», переконливо вказує опис того, що сталося з їхніми старшими так би мовити товаришами, колишніми авторитетами: хтось спився, дехто сколовся, хтось виїхав за кордон, одна з колись привабливих дівчат стала повією, багатьох вже немає в живих. Лінія з талановитою художницею і красунею Лянею, в яку закохується головний герой, зводиться до застороги дівчатам «бережи честь змолоду», бо герою довелося кинути дівчину лише через те, що вона зустрічалася з одним із його знайомих і той «робив з нею все, що хотів». Тож тепер ні щире кохання цієї дівчини, ані її талант, ані те, що вона подобається матері головного героя, не має сенсу — ледь не єдиний позитивний персонаж роману не може бути з «такою». «Я не вмів писати та й не впевнений, що вмію зараз, але мені треба було це сказати. Льоса — молодець, він написав «Місто і пси», показав специфічну соціальну структуру, виписав життя курсантів військового училища, складні, жорстокі між ними стосунки. Він не пішов за якоюсь технологією, не взяв якогось «пєлєвіна свого часу» для написання супер-роману. Він пішов від реальности, в якій жив»233. Дністрового можна порівнювати не лише з Маріо Варгасом Льосою, але й з Берджесом, який у «Механічному апельсині» жорстко і навіть натуралістично показав падіння молодої людини, «низ» суспільства та крах людей, які спокусилися на легкі гроші та «веселе» життя.

232 Сергій Лапко. Просвітительський роман від А. Дністрового. — «Книжник-ревю» №6, 2002 р. — див. http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=573 233 Тетяна Щербаченко. Анатолій Дністровий: «Я хочу працювати сторожем». — «Книжник-ревю», №6, 2002 р. — див. http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=573

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

209

Кожен з названих романів А. Дністорового є молодіжним масовим з усім необхідним набором «спокушування» читача: кримінал, секс, натуралістичне і правдиве зображення суспільного «дна», досить високий ступінь психологізму, близька до молодіжно-підліткової аудиторії лексика та стилістика написаних романів. Попри критичні зауваження, слід відзначити, що обговорення між читачами роману в інтернеті є успіхом автора, адже далеко не на всі твори «укрсучліту» молодь звертає свою увагу, тим більше сперечається щодо їхньої вартості. Так що романи Дністрового знайшли свого читача і, на відміну від кримінальних бойовиків Кононовича, можуть вважатися успішними проектами. «Якби її не було, то довелось би вигадати!» — так говорять критики про сучасну епатажну двадцятисемирiчну письменницю та спiвачку Ірену Карпу — «будяка нової української лiтератури». У 2002 роцi вона дебютувала книгою «Знес Паленого. Чтиво iдiотiв». У 2004- му на свiт з’явилася книга «50 хвилин трави». Крім того Карпа є ще «фронт-вумен» гурту «Фактично самі», сценаристкою, акторкою, телеведучою. На кiнофестивалi «Молодiсть» Карпа дебютувала як режисер, знявши короткометражний фiльм, а останнiй зi здобутих нею вимпелiв — «Модний письменник-2006». Її роман «Фройд би плакав» у 2005 році потрапив до п’ятiрки найкращих видань конкурсу «Книжка року», який проводить українська служба ВВС. Всi її твори, крім останнього роману «Bitches get everything», не мають чiткої сюжетної лiнiї. Щодо «Bitches...», то це, як визначила сама аторка «iсторiя розкутого життя молодої кiнорежисерки, яка знiмає провокативне кiно. У вiльний час вона розважається у колi друзiв, має подружку з такою ж психiкою, як i в неї. Їхнi розваги досить скандальнi. Фiльм забороняє цензура, однак вiдбуваються пiдпiльнi покази, i картина здобуває премiю престижного кiнофестивалю. Пiд час вручення премiї на неї чинить замах манiяк — один з її колишнiх коханцiв. Але все завершується хепi-ендом, вона опиняється там, де i мрiяла: в оселi бiля океану, поруч з нею — кохана людина i зовсiм ще крихiтна iстота — донька на iм’я Кiм». Тобто маємо канву «дамського» роману, всередині якої причаїлася вибухова суміш еротичних та усіляких інших експериментів головної героїні та її подруги.

210

Ніна Герасименко

Стилістика карпиних текстів більш ніж оригінальна. Вона може подобатись або обурювати: «Ех, прозябать нам без миньетов! — співаю я, радісно натикаючись на відсутність її речей у себе вдома. Гора немитого посуду і купа радостей: нарешті можна голосно пердіти і читати добрі книжки. І все те диво не супроводжуватиметься рідним до болю Ну ду-уже гарно! і Та скільки можна втикати, ну, буся, ну ЯЯЯЯЯ ж тебе люблю!!!! Всьо. Лишилась від неї джинсівка і светр. Віддам якось. Треба влаштувати карнавал. По-любому. Одруження існують для розлучень. Принаймні таке одруження як це»234. Наталка Сняданко вписується у «хуліганський» контекст своєю наскрізною іронічністю. Так, в її дебютному романі «Колекція пристрастей» (2004 р.) пародіюється роман-зростання (героїня здобуває перший сексуальний досвід, їде працювати за кордон, тобто втілює свої дитячі мрії, але щасливішою від цього не стає. В «Сезонному розпродажі блондинок» справді відбувається абсурдна акція розпродажу білявок, у «Варшавських медитаціях» Сняданко пародіює феміністичний дискурс. Її героїня їде до Польщі на заняття специфічної Школи Феміністичної Медитації Трансцедентальної, де в тому числі їй розповідають про основи сексуального виховання, явленого в «1637-ми таблицях, графіках і формулах», що описують коїтус. Роман «Синдром стерильності» — це іронічний опис доведеного до абсурду життя провінційних журналістів. Тут Сняданко частково використовує Гоголівську традицію. У романі є цікавий момент, коли інтимне життя головної героїні Гористави стало предметом «реалітішоу», демонстрованого на телебаченні десь у німецькому містечку Гагенбах. В цьому абсурдність масового суспільства сягає апогею, адже у такому світі людям не залишається навіть часточки їхнього інтимного простору. Метод окремого — що часто позиціонується як свій — прикладу є і дієвим способом серйозної розмови про глобальні суспільні проблеми, і — водночас — способом уникнути визначення у своїх позиціях щодо них. Можливо, саме тому основну масу творів молодих письменників можна поділити на два «реалізми». Ірена Карпа. 50 хвилин трави (Коли помре твоя краса). — Харків: Фоліо, 2006. — С. 146. 234

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

211

Один ми умовно назвемо підлітковим, а інший — ще умовніше — магічним. Хоча про фантастику, присутню в «підлітковому» варіанті, ми вже згадували, а в «магічному» випадку термін «реалізм» видається й насправді умовним, бо ж ці твори двотисячників часто загалом не лише не мають прив’язки до конкретного історичного часу й місця (що, звісно, аж ніяк не заважає їм бути саме тими колами на воді, що розійшлися від кинутого наріжного каменя магічного реалізму — «Ста років самотності» Г. Г. Маркеса), але, якщо й переймаються деталізацією побуту чи психологічних портретів, то лише, коли ті мають вартість естетичного або смислового казусу. Чіткого розподілу по авторах тут, звісно, немає і слід зазначити, що одні автори поступово переходять з однієї з цих течій до іншої або навіть мандрують ними, буквально телепортуючись крізь публічний туалет — як в романах «Намір!» Любка Дереша та «БЖД» Сашка Ушкалова235. Щодо «магічності» та «реалістичності» час згадати, як Володимир Єшкілєв безжально вказував на «селянський синдром», присутній в літературах пострадянських країн та спричинений просвітницьконародницьким дискурсом. Селянський, чи пак рустикальний синдром призвів зокрема до таких «наслідків», як: «велика кількість творів квазіісторичної тематики»; «антиурбаністичний контекстуалізм»; «соціально-політична заанґажованість літератури»; «нерозвиненість літературної критики, її спрямованість на взаємозахвалювання236». Свідомо чи ні, але переважна більшість молодих літераторів нульових років не має серед своїх інтенцій таких пунктів. Скоріше — зворотні, що дозволило «лідеру двотисячників» Анатолію Ульянову заговорити — а точніше проскандувати — про наближення «третього українського авангарду»: «Щоби породити авангард, подолавши Традицію, треба для початку усвідомити й виділити цю Традицію. Україна без самоідентифікації приречена блукати на архаїчних просторах, приречена бути позбавленою нового мистецтва… Уэльбек М. Мир как супермаркет // М.: Ад Маргинем, 2004. — 156 с. Красюк О. Як ніхто інший, нам потрібна Карпа // ШО. — № 03. — 2006. // http:// sho.kiev.ua/article/398 235 236

212

Ніна Герасименко

Жадан, Дереш, Поваляєва — це діти Андруховича, Неборака, Іздрика, Єшкілєва й «Четверга». Їхня діяльність — це, можливо, й нове слово, але нове слово в контексті усталеного дискурсу. Фактично, вони допомагають цьому дискурсу стати традицією і в цьому розходження мистецтва популярних молодих українських літераторів, вихованих на другому авангарді, з авангардним світосприйняттям як таким… Третій авангард вирощується в ґрунті та на добривах урбаністичного прошарку української культури. Провінційне та сільське відкидається третім авангардом як щось примітивне, філістерське, традиційне. Третій авангард зорієнтований виключно на публіку столичних просторів… Третій авангард відкидає праві та націоналістичні ідеології та є або аполітичним, або з ухилом в анархізм та лівий-радикалізм». Треба сказати, що проза молодих письменників на початку нульових зробила відчутний ривок ув осмислення міста, що слушно відбито і в назвах «Місто уповільненої дії» чи «Ексгумація міста». В останньому випадку авторка не поступається темою ані в ліричних відступах, ані в принагідних жартах: «Штовхання та мерехтіння у тролейбусній шибці колажів суспільного споживання суспензії міжвидового шоу: Чорна Вдова — Кому Вниз? — автопортрет драпового павука свіжою кісткою трупа, з якої, мов з тюбика, лізе спечений мозок… афіші усіх стадій розвитку конкурсу патологоанатомів-початківців «Тварина року»: день перший — «Виставка кишок», день другий — «Виставка воскових фігур» (у номінаціях: муляжі, опудала, мумії безкишкові та безмозкі ляльки, секстренажери-для-ненажери). Голова журі вже встиг продати інформацію з тельбухами: Твариною Року оголосять Курку Гриль. Вона заповнить своїм розкритим, як вульва, черевом рекламний простір хрещатицького супермаркету. …І все це вміщується… проектор тролейбуса рухається вздовж плівки, що рветься, навспак повзучи… то під дощем завмирає… Як стрічка сірого фаршу… «Leave the kids alone!» Фари нічних машин демонструють короткометражне кіно на цеглі старих будинків, знімкують дерева на третій фазі їхнього сну… Нема сечовим міхурам порятунку на центральній вулиці Міста, —

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

213

доводиться відвідати вбиральню «Макдоналдсу» — «щира подяка нашим «Макдоналдсам» за десять років безкоштовних вбиралень!» Сморід серед дзеркал. В одній раковині — по вінця стоїть бруднувата вода, в якій спочивають трупні кістки недопалків, сіра суспензія — слиз суспільного споживання… В сусідній раковині миється стара вошива бомжиха й мимрить собі під носа до всіх, хто заходить: «Підмиватися — вдома, підмиватися — вдома, підмиватися вдома…» 237 Але ж відмежувавшись від авторів, які частково задовольняють такі «вимоги» («контрурбаністична» Світлана Поваляєва та «постіндустріальний» Сергій Жадан), важко сказати, що А. Ульянов дійсно вловив або спровокував справжню тенденцію. Адже «зорієнтованість виключно на публіку столичних просторів» призвела до зацікавленості вже у рустикальних просторах як екзотичних: «— Тута… — Мішка підбирав вдале слівце, ворушачи пальцями в повітрі. — Тута й воздух… Нє, не воздух… — Простір? — підказав я. Він просяяв: — Точно!.. Ти розумієш, про що я. Простір особливий. Не такий, як у цілому місті. Такий… інший, ніж у решті місць… Тонший, чи як? Та, тонкіший. А де тонко, там рветься, ти в курсах?»238 Дедалі частіше герої молодіжних романів, свідомість яких сформована міським життям, опиняються на деякий час в провінції, селах або на кемпінгу. В той час, як героїня наступного роману Світлани Пиркало «Не думай про червоне» від’їздить до Лондону (звісно ж, повторюючи маршрут авторки), персонажі інших письменників опиняються, наче на літо в бабусі, — серед непереможної краси, позірної простоти та незбагненної містики незурбанізованої місцевості. В світовій масовій культурі сьогодення чималий слід залишили сюжетотворчі знахідки «короля жахів» Стівена Кінга. Є цілий піджанр голлівудського кіно, весь побудований за однією і тією ж схемою: родина або компанія підлітків під впливом обставин, а іноді й за власним бажанням зали-

237 Чернишова Н. Iрена Карпа: Всi читачi — мої спiвавтори // Газета «Донбасс». — 21.03.2007. // http://www.donbass.dn.ua/2007/03/21379/21379-22.php?fotka=21379-22 238 Єшкілєв В. ТР-дискурс // Плерома. — Глосарійний корпус // http://www.ji.lviv. ua/ji-library/pleroma/gk-tya.htm

214

Ніна Герасименко

шаються на довший, ніж хотілося би, час у непривітній провінції чи ж серед смертельних таємниць дикої природи239. У 2006 році майже одночасно побачили світ три романи — «Книга страхів» Тані Малярчук, «Історія» Ксені Харченко та «Намір!» Любка Дереша — де містичність (а від того і непередбачуваність для міського жителя) української провінції становить основу як поетичного затишку, так і безжального хоррору. Відьми, перевертні та інша чортівня співіснує в цих текстах поряд з незвичною для міського жителя ментальністю аборигенів. Слід припустити, що в контексті контркультурної самоідентифікації авторів-двотисячників (якщо вищезазначена тенденція залишиться й пошириться) можна буде говорити і про антиглобалістські альтернативні пропозиції серед інтенцій молодих письменників. І тоді не йтиметься про урбаністичний авангард Анатолія Ульянова. Звісно, інтерес до природи і села може проіснувати недовго, і лише в якості натурних, експозиційних чи сюжетних пошуків. Звісно, в прикладах рецидиву цього інтересу не брали участь народницькі ідеї. Може, в усьому винні іронічні постмодерністські ігри в класиків, але все залежатиме не лише від авторських намірів, а, як і завше, — від переваги в інтерпретаційних тенденціях. Важко сказати, коли ми побачимо перші підсумки. Про наслідки селянського синдрому Володимир Єшкілєв додавав: «Особливістю феномену «селянського синдрому» є ворожість рустикальної літератури до побудови будь-якої ієрархії якості літературних текстів, настанова на сприйняття художнього тексту за його інформаційним наповненням, етичним змістом, але не за формою. Звідси текст сприймається не як річ-у-собі, що існує за власними законами (мовними, тропними, герменевтичними, деміургійними), а як річ-для-чогось, що має виконувати дидактично-освітню, соціальну, наприклад «визвольну», функцію240». 239 Альмодовар П., Брашинский М., Васильев А., Гладильщиков Ю., Горелов Д., Зельвенский С., Иоселиани О., Казаков А., Плахов А., Ростоцкий С. Ф., Семеляк М., Трофименков М. Кино: 500 главных фильмов всех времен и народов // М.: Афиша Индастриз, 2004. — 447 с. 240 Красюк О. Як ніхто інший, нам потрібна Карпа // ШО. — № 03. — 2006. // http:// sho.kiev.ua/article/398

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

215

Можна сказати, що наразі не існує і того. Зазначена Єшкілєвим ситуація відбилася на сучасній молодіжній прозі. Рецензійна критика масових періодичних видань — або непрофесійна і тенденційна у своїх закидах, або, як показано вище, перефокусована з тексту на автора. Часто молодими письменниками критика нівелюється фактом власної вдалої самореалізації, безперечним доказом якої і є книга. Нерідко також звинувачення в незбалансованості текстів, в недостатній технічності (мається на увазі літературна техніка) відкидається переадресацією усіх питань до натхнення і відкидається, знов-таки, маніфестацією правдивості: «Як живу, так і пишу». І оскільки навіть переповнена фантазмами проза Тані Малярчук знаходить в авторки таке пояснення: «Улюблена справа — вигадувати нісенітниці241», а згодом і взагалі: «Так! Так! Так! Я пишу страшно біографічно. Але інакше бути не може. Зараз важливе лише те, що автобіографічне, суб’єктивне, індивідуальне, своє, як там ще, навіть якщо воно й подібне до решти. Бо мені, наприклад, було би байдуже до «негрів, які голодують по обидва боки Нілу», абсолютно байдуже. Але якби голодний негр написав мені, як дуже він голодний, і що саме ВІН голодний, а не всі, то тоді я би гірко плакала над його тяжкою долею. Важливо, щоб конкретна жива людина говорила щось іншій конкретній живій людині. Інша справа, коли говориться зле. Попросту зле. Ніяк. Не талановито. Так, що не зачіпає. От чим можна дорікати. Тільки цим». Тобто гасло «Як живу, так і пишу» на сьогодні із впевненістю можна назвати провідною рисою української молодіжної прози: «І ОСЬ Я В БОГЄМЄ! Всі зірки суч. укр. літ. мали би жерти гробаків до пива (гламурна, бля, і готічна, блін), то ж прошу пана!» Таким чином, починаючи відлік від двох вартісних подій — виходів книжок «Зелена Маргарита» Світлани Пиркало та «Культ» Любка Дереша, — можемо спостерігати неабияке зростання інтересу до української книги з боку молодіжної аудиторії. Цьому вони завдячують, першою чергою, тим, що для молоді українська література довгий час уособлювалася в шкільній хрестоматії, яка, наче вершина айсбергу, ховала під собою ще чималу кількість бібліотечного неліквіду. Аж ось 241

Поваляєва С. Ексгумація міста. — Львів: Кальварія, 2003. — 160 с.

216

Ніна Герасименко

з’явилися книжки, які не лише промовляють до аудиторії сучасною мовою (як уже відкриті на той час молодим читачем стовпи вітчизняного постмодерну — Лесь Подерв’янський та автори «Станіславського феномену»), а ще й говорить суто про специфічні молодіжні інтереси й проблеми, послуговуючись не «тверезим» поглядом зі сторони, а навпаки — поглядом із середини.

2.7. Мережева література: нова форма чи зміст? На сьогодні сучасна українська література все частіше виходить за межі друкованих видань, а серед читачів та літературознавців все більшої популярності набуває термін «мережева література». Допоки фахівці-критики продовжують сперечатися щодо правильності назви цього поняття та змісту, вкладеного у нього, «мережеву літературу» активно «юзають» читачі та починають друкувати видавництва. Перед авторами та читачами постають нові виклики. Незважаючи на те, що поняття «мережева література» на сьогодні все активніше стає предметом зацікавлення дослідників, аналітичних досліджень, присвячених цьому доволі новому для України явищу, в сучасному вітчизняному літературознавстві майже немає. Найґрунтовнішими роботами з питання аналізу проблем мережевої літератури є праці п. Юрія Завадського, зокрема його «До проблеми існування «мережевої літератури» в Україні: явища і терміни»242, «Типологія й поетика мережевої літератури і сучасне західне літературознавство, «Кібертекст і ерґодична література: типологічна модель мережевої літератури Е. Дж. Аарсета»243, «Тези про «віртуальну літературу». Окрему дискусію під назвою «Особливості мережевої літератури» створено на ЛітФорумі (www.litforum.net.ua). Зважаючи на те, що ця тема зачіпає існування «мережевої літератури» в Україні, а обговорюють її творці сучасної української літератури — зокрема письменники Олесь Бережний та Стронґовський (Ілля Юрійович) — візьмемо її до уваги під час дослідження нашої теми. На основі опрацьованих досліджень ставимо собі за завдання сформулювати уніфіковане визначення поняття «мережевої літератуДив. http://yuryzavadsky.com/pdf/zavadsky_merezheva_v_ukrajini.pdf Див. http://yuryzavadsky.com/pdf/zavadsky_cybertext.pdf

242 243

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

217

ри», проаналізувати найяскравіші приклади таких текстів, виокремити нові теми, які з появою в літературному обігу нового терміну виникають перед авторами та читачами «мережевої літератури», а також визначити роль «мережевої літератури» в сучасній українській літературі загалом. Як подає wikipedia.org, «мережева література — поняття, яке пропонують деякі публіцисти для визначення сукупності літературних творів, основним середовищем існування яких є Інтернет244. Від питання про мережеву літературу необхідно відрізняти питання про додаткові, чисто практичні можливості, що надаються Мережею — зручність пошуку текстів і у текстах, зручність доступу до текстів з будьякої точки Землі. Влучно характеризує термін «мережева література» директор видавництва «Буква і цифра», яке вперше представило друком тексти з мережі, Олександр Ворошилов: «З самим поняттям «мережева література» у нас термінологічна каша. З одного боку, під «мережевою літературою» розуміють тексти, в яких використано гіпертекстові можливості, іншими словами — це тексти, які неможливо відтворити поза мережею. Такі тексти — окрема історія, яка розгортається на наших очах245. З іншого боку, під «мережевою літературою» часто розуміють тексти, які просто розміщено в неті. Вони можуть бути так само лінійно побудованими, як і текст на паперовому носії, не обов’язково передбачають якийсь онлайновий зворотній зв’язок з читачем. Вони можуть не мати ніяких гіперлінків, взагалі нічим не відрізнятися від звичайного тексту. Для себе я обираю якусь середину — це тексти, які виникли в мережі та несуть певні мережеві ознаки. Скажімо, цей текст автор може змінювати, доповнювати, частину тексту можуть становити коментарі до нього. Тобто це текст у процесі творення. При цьому якийсь 244 Вільна електронна енциклопедія wikipedia.org. (http://ru.wikipedia.org/wiki/% D0%A1%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%B2%D0%B0%D1%8F_%D0%BB%D0%B8%D1% 82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0) 245 Ірина Славінська. Мережева література: як цифра стає буквою?// Українська правда. Життя. — http://life.pravda.com.ua/surprising/485bb4d29d09d/

218

Ніна Герасименко

моментальний стан тексту можна відтворити на папері», — пояснює видавець246. Творці мережевої літератури характеризують поняття віртуальної літератури більш докладно і емоційно водночас. Приміром, учасниця проекту «8. Жіноча мережева проза» Ксенія Терещенко@пані груня (Віра Балдинюк) переконана, що «мережева література в широкому розумінні — це інакший первинний спосіб донесення текстів до читача і специфічне середовище, у якому відбувається їхня фіксація… Мережа дає можливість як експериментувати з формою, так і залишатися в межах традиційного письма. Через те в мережевій літературі існує більш авангардний вектор розвитку — нелінійні гіпертекстові конструкції з візуальними і звуковими ефектами». Віра Балдинюк прогнозує, що «незабаром вони втілюватимуться в мультимедійних носіях — новому способі існування книжок»247. Ще одна із учасниць проекту видавництва «Буква і цифра» Женя Ковалевська@mc_yulka (Юлія Мак-Гаффі) запевняє, що оскільки мережева література — це новий жанр літератури, то «міряти мережеву прозу загальнолітературними критеріями є неправильно»248. Натомість науковець Юрій Завадський трактує, що «мережева література, використовуючи комп’ютерні технології, втілює ідею нелінійного тексту в життя», тому «мережева література — певні групи літературних творів, які творяться та сприймаються за посередництвом сучасних комп’ютерних технологій», проте ґрунтовних відмінностей віртуальної літератури від текстів традиційної літератури не вбачає249. У дискусії на Літфорумі поет Стронґовський (Ілля Юрійович) наголошує, що «мережева література… — це література, створена виключно для нету, яка втрачає ознаки літератури поза ним». «Так, світлина скульптури втрачає ознаки скульптури», — резюмував Стронґовський250.

246 Чемоданова Е. А. Сетература и Рулинет// Чтение. — № 11 (23)'04. — http://www. bibliograf.ru/issues/2004/11/36/0/497/ 247 СПОЧАТКУ БУЛА ЦИФРА: інтерв’ю з учасниками проекту «Буква і цифра»//Знак №1, березень 2007. — http://smoloskyp.org.ua/content/view/296/195/1/3/ 248 Там само. 249 СПОЧАТКУ БУЛА ЦИФРА: інтерв’ю з учасниками проекту «Буква і цифра»//Знак №1, березень 2007. — http://smoloskyp.org.ua/content/view/296/195/1/3/ 250 Див. www.litforum.net.ua

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

219

На нашу думку, перш ніж розглядати мережеву літературу як нову форму чи нові жанри, слід зупинитись на особливостях такої творчості. Мережева література, в першу чергу, виступає як література нових технологічних можливостей, оскільки Інтернет, як носій текстів, дає автору низку засобів і прийомів, недоступних на папері. Зокрема, такою відмінністю є нелінійність тексту — за рахунок гіперпосилань читач може самостійно будувати свою траєкторію руху текстом. Інтерактивність дозволяє читачам дописувати наявний текст, проілюструвати його фото, додати відеосюжет чи аудіофайл. Слід звернути увагу на те, що нова форма породжує новий зміст, який потребує нового жанру. Як зазначено у Wiki, Інтернет сприяє зміні ієрархії жанрів і форм: типи тексту найкращим чином пристосовані до мережного існування, виходять на перший план і поступово витісняють інші. Новим мережевим жанром може стати прозаїчна мініатюра (текст розміром «в один екран», не вимагає вертикального прокручування для прочитання від початку до кінця, оскільки читачі не читають екрани, а сканують), есе, тексти на зразок записів у щоденнику251. Однак не варто також наполягати на тому, що нові жанри української літератури обмежаться лише стислістю форми — мініатюра, есе, запис у щоденнику, оскільки мережевий текст включає в собі гіперпосилання, які можуть відіслати читача до іншого запису — або до іншого запису, пов’язаного з цією темою, або до уточнення (довідки). Якщо не розглядати у цьому випадку відео, аудіо та ілюстрацію, до яких може відіслати автор, а лише текст, то виходить, що у мережі формується щось на зразок «родоводу» певної теми. Якщо розглянути певний текст у мережі, перейшовши також за усіма гіперпосиланнями, то стає очевидним, що автор у мережі може нанизати на одну тему безліч текстів. І це дає змогу говорити про виникнення у сучасній літературі жанру, цілком відмінного від тих, що функціонують у друкованій літературі. Відомо, що в історії друкованої літератури є автори, які пропо-

Вільна електронна енциклопедія wikipedia.org. (http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%B2%D0% B0%D1%8F_%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83% D1%80%D0%B0) 251

220

Ніна Герасименко

нують читачу скористатися його інструкцією прочитання тексту. Наприклад, популярний «Хозарський словник» Мілорада Павича також можна читати за допомогою додаткових засобів — читачу запропоновано користуватися картами або знайомитися з текстом не лінійно, а на власний розсуд. Тому є підстави вважати, що мережева література, яка зародилася як нова форма написання та розповсюдження тексту, трансформує старі жанри художньої літератури, а також породжує нові. Література, яка з’являється в мережі, потребує детального вивчення літературознавців, які б й запропонували термінологію для нових жанрів новітньої літератури. Видання «мережевої літератури» на папері на сьогодні є цілком поодиночними, проте вони набувають популярності як серед читачів Інтернету (їх розглянемо пізніше), так і серед прихильників традиційних друкованих видань. «8. Жіноча мережева проза» (2006 р.) — проект київського видавництва «Буква і цифра», який став своєрідним поєднанням таких вживаних нині категорій як «жіноча проза» та «мережева література». Авторками видання стали 8 користувачок блоґів (блог від англ. blog та web log — «мережевий» журнал або щоденник подій — це веб-сайт, на якому регулярно з’являються нові записи, фотографії, аудіо та відео. Людей, які ведуть блоги називають блогерами, а мережу — блогосферою). Активні дописувачі «Живого журналу» (LiveJournal) у друкованому виданні «8. Жіноча мережева проза» виступають під ніками, а не під своїми справжніми іменами — Шила Мила, Цитрусова, Пані Груня, Мс Юлька, Сокира, Тані Флінт, Настасья Черпакова, Ір Ші. Книжка, наклад якої сягнув тисячу примірників, вийшла двомовною — українською та російською мовами. Прикметно, що видавець, упорядковуючи матеріали блогерів співпрацював з авторками, тобто вони спільно визначали концепцію друкованого видання, брали участь у презентації видання та його промоції. Оскільки у своїх блогах блогери, як правило, провокують та міфологізують, то під час презентації видання «йшлося про реакцію на явище жіночої мережевої прози (в лапках і без), а також про число магію видання — 1 книжка, 2 оповідання від персони, по 4 україномовні та російськомовні авторки, 8 дівчат у авторській колегії,

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

221

16 оповідань, 220 сторінок тексту, і символічна ціна у 18 гривень 88 копійок». На противагу книзі «8. Жіноча мережева проза», редактор часопису текстів та візії «Четвер» Юрій Іздрик зібрав в одному номері — № 28 (2007 рік) — випадкові записи. «Всі тексти цього числа — …вибрані з текстового простору Live Journal, селектовані, упорядковані (або згенеровані) комп’ютерною програмою, і жодним чином не корелюють із естетичними чи інтелектуальними уподобаннями редакції», — зазначено в анотації часопису252. Ю. Іздрик зазначає, що «редакція не завжди поділяє ідеологічні, сексуальні чи ідентифікаційні преференції деперсоналізованої автури, а відтак скидає із себе будь-яку відповідальність за можливі психічні травми деперсоніфікованого читача». Слід звернути увагу на те, що в «Четвер» записи блогерів потрапили без їх відома. У цьому випадку стерлася одна із ланок редакційно-видавничого процесу, бо видавець, користуючись тим, що у ЖЖ тести блогерів незахищені авторським правом, скомпілював записи у такому порядку, в якому вважав за необхідне, подавши усі тексти «в оригінальному написанні, без редакторсько-коректорського втручання». Блогери, яких передрукували у часописі, могли знайти свої дописи завдяки нікам та аватаркам (аватарки — це зображення, точніше — «обличчя користувача у віртуальному світі». Аватар розташовують поруч із ніком). «Ще однією принциповою можливістю для літератури епохи Інтернету стала можливість свого роду «розподіленої творчості». Це творчість, яка припускає написання одного твору — або, швидше, розробку однієї літературної теми — відразу багатьма письменниками, віртуальною спільнотою. Тут реалізується ідея не тільки «багатовекторного», а й нескінченного літературного твору, себто твору, який не може бути остаточно і безповоротно завершеним. Тут, утім, письменникові доводиться якщо й не виривати з корінням, то, в кожному разі, дуже модифікувати своє письменницьке честолюбство. Колективний автор — все одно що анонімний автор. Небагато знайдеться людей із помітним письменницьким даром, які на таке погодяться», — пишуть дослідники Тарас та Катерина Паньо253. Журнал «Четвер». — № 28. — 2007. Тарас Паньо, Катерина Паньо. Слово не для друку// Дзеркало тижня. — 2008. — 14–20 червня. — № 22 (701). http://www.dt.ua/3000/3994/63246/ 252 253

222

Ніна Герасименко

Одним з прикладів створення арт-продукту у блогах є цьогорічний проект «Мамай і маргарин». Він об’єднав 10 ілюстраторів та 21 автора оповідань. Ідея — кожен автор пише коротке оповідання, а художник малює до нього ілюстрацію. Тема, хоч і звучить дещо абсурдно, насправді відкриває широкі горизонти. За словами організатора проекту, жж-юзера cytrusova, «і мамай, і маргарин — слова відносні, тобто це можуть бути як автентичні поняття (людина і жир), так і будь-що інше (космічний корабель і третє вухо). Єдина умова — і те, і те має бути присутнє в творі, бодай в думках головного героя»254. У результаті проведення проекту маємо 21 оповідання і 21 оригінальний малюнок. Причому, серед учасників можна знайти таких українських митців, як поети Олег Коцарев, Ілля Стронґовський, Катя Бабкіна, Катріна Хаддад та художниця Гриця Ерде, авторки скандальної виставки «Самки та яйцекладки: жінки з культури». Приклади колективного творіння текстів у мережі ще раз доводять, що Інтернет-література породжує нові жанри. Також у цьому випадку особливо цінним є стирання бар’єрів між уже відомими авторами та початківцями. Для видавців такі проекти дають можливість знайти нових авторів. Розглядаючи проблематику існування та розвитку мережевої літератури, постає питання, чи варто все ж таки передруковувати текст, який уже розміщено в електронному журналі чи на спеціалізованому сайті. У цьому випадку постає чітке запитання: для кого і для чого твориться мережева література, без чого чи без кого, в першу чергу, вона не зможе існувати. Як і літературі, поданій у традиційній формі, себто друкованій, мережевій творчості потрібен читач. В Інтернеті правильніше використовувати термін юзер (від англ. user — користувач). Читач в мережі перестає бути пасивним. Тексти, розміщені в блогах, провокують його на відгуки, коментарі. Вони можуть бути як текстовими — так і у вигляді картинок (фотографій), аудіофайлів чи відеосюжетів. Тобто, пишучи свої переживання у блозі, блогер не лише ділиться найсокровеннішим, як у друкованому виданні, а й дозволяє читачу 254

Див. www.ukr.muza.com.ua

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

223

використовувати (юзати) його текст на свій розсуд. Типового читача мережевої літератури легко уявити, і навіть не так складно полічити. Приміром, «International Center for Journalist, що досліджує розвиток мас-медіа у пострадянських країнах, дослідив, що на першому місці за використанням Інтернету серед пострадянських країн — Білорусь. За словами віце-президента компанії Патріка Батлера, Україна перебуває на третьому місці, на другому — Росія. За даними американців, 16% користувачів Інтернету у пострадянських країнах серед білорусів, 13% — росіян, 12% — українців, 9% — вірменів, 8% — казахів, 7% — азербайджанців, 5% — грузинів, по 4% — серед киргизів та таджиків та 3% — в Узбекистані… Однак, за словами директора Школи журналістики Києво-Могилянської академії Євгена Федченка, зараз уже близько 30% українців користуються Інтернетом»255. У тому, що сповільнений розвиток Інтернету в Україні перешкоджає стрімкому розвитку мережевої літератури, також переконаний директор видавництва «Буква і цифра» Олександр Ворошилов. «А щодо обмежень, то вони суто технологічні — масштаби інтернетизації країни. Якщо у нас, за офіційними даними, тільки 10% населення користується Інтернетом (і то статистика завищена, бо під «користується» в цих опитуваннях мається на увазі «бодай один раз на місяць»), — то це автоматично звужує аудиторію», — зазначає він256. Якщо узагальнити ці дані, врахувавши, що українських дописувачів (у цьому випадку до уваги беремо також мовний аспект — значна частина блогерів пише російською мовою) читатимуть не лише українські юзери, а й юзери, де російська є зрозумілою, то можна зупинитися на цифрі 25–30%. Комусь ця цифра можна видатись міфічною, але повторимось, що, враховуючи географічну безбар’єрність мережі та мовний аспект, ми вносимо до когорти юзерів українських дописувачів з тих країн, де Інтернет є більш розвинутим. Саме з цієї позиції у нашому дослідженні наведено дані користувачів Інтернету у пострадянських країнах. Також не варто забувати про схильність українців до міграції, тобто певний відсоток людей, які виїхали у більш розвинеСвітлана Жаб’юк. MediaUSA. — http://zaxid.net/article/17439/ Ірина Славінська. Мережева література: як цифра стає буквою?// Українська правда. Життя. — http://life.pravda.com.ua/surprising/485bb4d29d09d/ 255 256

224

Ніна Герасименко

ні країни, також можуть стати або вже і є читачами мережевої літератури українських дописувачів. Якщо врахувати, що в США ця цифра становить 60–70% стає зрозуміло, чому в Україні досі тривають дискусії щодо того, чи існує мережева література взагалі. Директор видавництва «Буква і цифра» О. Ворошилов, пояснюючи проект друку текстів, відібраних з мережі, наголошує на тому, «що охоплення населення Інтернетом у нас не стопроцентне. І тому ще залишаються тисячі людей, які віддаватимуть перевагу паперу»257. Також слід звернути увагу на технічні засоби, необхідні для просування віртуальної літератури. У мережевій літературі легко дізнатися, скільки людей прочитало твій текст за допомогою сайтів, які дозволяють дізнатися таку статистику, тому «мережевий» автор завжди знає про свого читача. Якщо видавцеві, перш ніж готувати до друку певне видання слід скористатися послугами дослідника книжкового ринку, то «мережевий» автор самостійно може ознайомитись із тим, хто його читає. Першого разу — це особливий ризик розмістити свій текст на сайті, однак після першого віртуального спілкування з читачем, автору буде легше виходити «на люди» зі своїм текстом. Вітчизняні дослідники мережевої літератури говорять лише про необхідність використання комп’ютерів та мережі, однак варто зауважити, що у багатьох країнах, мережева література стає доступною завдяки комунікаторам та телефонам. Розвиток безпроводового Інтернету на вулицях американських та європейських міст дозволяє юзерам практично носити електронну книжку у кишені. У цьому випадку виникає питання про те, що мережева література ставить під загрозу існування друкованої книжки. Проте для нашої країни, в якій сповільненими темпами розвивається Інтернет та доступ до технічних новинок, не варто хвилюватись з цього приводу. Наразі актуальним до обговорення залишається питання, що «мережева література» завдяки технічним можливостям стирає бар’єр між автором та читачем. Особливо це присутнє у блогерів. Такий щоденник дає можливість висловитися самому, вибрати тих, кого ти читаєш та виокремити у список юзерів, які читають тебе. Для авторів-новачків 257 Ірина Славінська. Мережева література: як цифра стає буквою?// Українська правда. Життя. — http://life.pravda.com.ua/surprising/485bb4d29d09d/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

225

це служить додатковим, а іноді чи не єдиним способом піару. Для відомих авторів, які ведуть свої електронні щоденники, це дає можливість зрозуміти, хто є твоїм читачем. А читачу відчути відсутність щільної завіси у доступі до улюбленого письменника. Проте слід звернути увагу на те, що завдяки спрощеній можливості розміщати свої тексти в Інтернеті, в мережі з’явилися справжні графомани. Як стверджує Тетяна Мельник, «кліше «чергової самвидавівської графоманщини»,258 що вже встигло закріпитись у свідомості багатьох читачів щодо авторів, які публікуються виключно в Інтернеті, досить поширене (на жаль). Такі означення як маргінальна література, маргінальні автори — чи не вони суттєво гальмують шлях до так званої «живої» публіки, не дозволяючи вийти за межі нетівського простору? Означення мережевої літератури можна трактувати двозначно: з одного боку — як абсолютну авторську свободу та максимальне наближення до читача, а з іншого — нетівський простір стирає грані поміж критеріями: автор-професіонал, автор-аматор. Власне, якщо професійні автори мають можливість друкуватись у паперових виданнях, то автори-аматори змушені блукати узбіччями літературної ниви: дематеріалізовуватись у цифровому форматі Інтернету. Однак, варто такому «де-матеріалізованому» автору потрапити на шпальти цілком реального видання (паперового журналу, альманаху, а в ідеалі — власної книги), відразу перспектива змінюється. У даному контексті йдеться не стільки про класичне паперове видання, що має справу з вибраними авторами та їхніми рукописами, скільки про збірник творів формату «digital»»259. Щодо українських авторів, які зі скепсисом ставляться до літератури мережі, то як пояснюють Тарас та Катерина Паньо: «головна проблема розвитку цього жанру — володіння технологією. Річ не лише в тому, що письменник не володіє, скажімо, HTML. Не володіє — і гаразд, є вдосталь редакторів, які дозволяють гіпертекстове форматування тим, хто не посвячений у таємниці коду й тегів. Проблема в іншому, а

258 Тетяна Мельник — АКТ. «Digital Романтизм»: що таке марґінальність, або література походженням з нету// АРТВертеп — http://artvertep.com/news/1146.html 259 Завадський Юрій Романович. Типологія й поетика мережевої літератури і сучасне західне літературознавство: дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Тернопільський національний педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. — Т., 2006.

226

Ніна Герасименко

саме: люди, котрі не мають уявлення про суть технології, найчастіше не в змозі усвідомити її можливостей. Письменник не знає, як може й повинен виглядати врешті-решт текст. Тому те, що пишуть одні, а переводять в гіпертекст — інші, досі має вигляд несміливих учнівських етюдів, спроб, експериментів, текстово-технологічних ігор. Щоб створити витвір мистецтва, треба володіти виражальними засобами, які дозволяють якомога повніше втілити свою ідею. У даному випадку — володіти відповідними технологіями»260. Немає більшої нагороди для автора, ніж його надрукований текст. Власне саме це твердження може частково пояснити, чому українські автори не до кінця визнають мережеву літературу так би мовити повноцінною, такою, яка б нарівні могла конкурувати із друкованим письмом. «Відсутність релевантних бізнес-моделей у традиційних видавців і далі залишає мережевій літературі роль справи добровільної й неоплачуваної. Експерименти з продажем «електронних книжок» (не плутати з «електронними книгами» — пристроями для читання електронних текстів) були, але на глобальний комерційний успіх не страждали. На світ вилізла ціла купа факторів, які грали проти. Платити за електронну книжку на Заході не завжди зручно, а на наших просторах — практично неможливо. Читати електронну книжку все ще менш зручно, ніж паперову. Вкрасти цю книжку подекуди простіше, ніж купити», — наголошують Тарас та Катерина Паньо261. Щодо того, чи стане мережева література бізнесом та чи буде ця справа з часом прибутковою, О. Ворошилов повертається до думки про електронні книжки. «Видавництво робить електронну верстку — і книжку можна скачати. Щось на кшталт books on demand. Втім, наразі електронні книжки, по-перше, є надто вже недосконалими, а по-друге, вони ще не стали масовим продуктом. От коли стануть — тоді й піде продаж», — переконаний видавець262. 260 Тарас Паньо, Катерина Паньо. Слово не для друку// Дзеркало тижня. — 2008. — 14–20 червня. — № 22 (701).— http://www.dt.ua/3000/3994/63246/ 261 Там само. 262 Ірина Славінська. Мережева література: як цифра стає буквою?// Українська правда. Життя. — http://life.pravda.com.ua/surprising/485bb4d29d09d/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

227

Безбар’єрність поміж автором та читачем може також негативно вплинути на розвиток його творчості. Причиною цього є фактор вразливості авторів на відгуки щодо своєї творчості, оскільки останні часто бувають негативними. Окрім цього, існує ймовірність того, що дискусія після тексту може бути набагато цікавішою, ніж сам текст. Таким чином, сучасний автор мусить бути доволі гнучким — від нього вимагається, окрім красного письменства, ще й володіння технічними навиками. І той автор, який піде назустріч новим формі та жанру, матиме популярність, оскільки цього також вимагають і видавці. До зразків того, що в Україні має право називатися «мережевою літературою», насамперед варто віднести так би мовити літературні сайти. Точніше сайти, де можна надрукувати свої тексти і отримати відгук від інших авторів. Найпопулярнішими такими українськими літературними сайтами на сьогодні є www.samvydav.net, www.litclub.lviv. ua, www.littusowka.iatp.org.ua, www.litklub.by.ru, www.ukr.muza.com.ua. Завдяки таким сайтам видавці дізнаються нові імена в літературі, які можна надрукувати. Окрім цього, такі сайти виступають майданчиками для знайомств та створення віртуальних літературних тусовок, середовищ. Цілком свідомо із переліку зразків віртуальної літератури вилучаємо електронні бібліотеки, оскільки тести, розміщені там, хоч й можна переглянути за допомогою комп’ютерних технологій та мережі, радше призначені для архівування друкованої літератури, ніж для спонукання юзера обговорювати написане. Якщо із сайтами, які чітко призначенні для закачування туди нових літературних текстів, все зрозуміло, то з блогами набагато складніше. Найбільше користувачів на ЖЖ, однак доволі нещодавно почав діяти україномовний сервер блогпост. В електронних журналах юзер губиться і потребує підтримки. Технічні можливості, навички, новий ринок послуг — не книжкові мережі, а організації, які надаватимуть послуги з просування мережевої літератури в мережі. Без структуризації дописи в блогах, незважаючи на теги, можуть загубитися і так і залишитися текстами на маргіналі і для маргінесу. Більш незахищеними з авторської точки зору та менш структури-

228

Ніна Герасименко

зованими виглядають дописи блогерів. Новий юзер чи видавець, який шукає авторів, все ж таки може обрати тег під назвою «література» і отримати низку дописів, які сам дописувач туди розмістив. Однак тут цілковито зникає роль зовнішньої сторони — у редакції ця функція покладена на редактора. У «мережевій літературі», якщо ми розглядаємо її як літературу, присутню у мережі, відсутня будь-яка класифікація дописів чи, як ми схильні називати їх — текстів. Тому юзер-початківець «плаває» у тенетах блогосфери у пошуках того, що його цікавить. З іншого боку така модель розповсюдження «мережевої літератури» має свою перевагу — ЖЖ-дописувач може стати відомим завдяки вірусному маркетингу, коли один юзерів ділиться інформацією про нього з іншими поціновувачами літератури. Окрім цього, самі автори наголошують на тому, що тест, розміщений у мережі, часто може позбуватися свого первісного стану. Приміром, у відповідь на численні коментарі юзерів автор може змінювати його декілька разів. Зокрема, Олесь Бережний переконаний, що «медіум накладає свої вимоги на текст. І текст змінюється, як і його сприйняття. А ще тут відіграє значну роль і змістове наповнення. І безпосередність зв’язку між читачем і автором текстів. Мережева література має відмінну динамічність свого прочитання, актуальности, тривалости тощо»263. «На світанку перетворення Інтернету на всенародний комунікаційний простір, на початку 90-х, усіх дуже хвилювало питання майбутньої «інформаційної повені». Мовляв, коли мільйони високоосвічених користувачів візьмуться генерувати високоякісний літературний контент, знадобляться дуже складні системи для його збереження й навігації по широкому морю великих можливостей. Обережніші прогностики цілком справедливо зазначали, що в потоці «нового знання» — як наукового, так і літературного, — доведеться запровадити механізм рейтингування, фільтрації чи якогось іншого розрізнення якості створеного. Щоб відділяти безсмертні шедеври від просто шедеврів, скажемо так. Якщо до цього ще нагадати виступи критиків щодо «вичерпаності» й навіть «смерті» літератури у її традиційному форматі, то були цілком 263

Див.www.litforum.net.ua

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

229

суттєві підстави очікувати бурхливого і стрімкого розвитку саме віртуальної літератури. Але минуло досить багато часу, написано безліч маніфестів, поставлено певну — не дуже велику — кількість експериментів, а властиво мережева література так і залишилася «проектом». Практично не з’явилися загальновизнані синкретичні шедеври, які б об’єднували в собі можливості гіпертексту і мультимедіа. Колективна творчість, хоча й існує, — має характер, радше, солянки з оповідань чи повістей, аніж якогось високого «спів-творення». Більше того, електронний формат розповсюдження книжок, незважаючи на очевидні й численні переваги над паперовим, поки що теж не може вийти зі стадії малобюджетних експериментів», — йдется у дослідженні Тараса та Катерини Паньо «Слово не для друку»264. Мережева література пропонує читачам нових героїв: «Текстовий детермінізм почав дратувати письменників досить давно. По-перше, лінійний текст дуже обмежує автора: він не може, скажімо, у фіналі одночасно і вбити головного героя, і залишити його серед живих. Щоб герой при цьому виявився негідником — і водночас повівся як благородна людина. Хоч як це дивно, та деяким авторам дуже кортіло знайти спосіб реалізації всіх або хоча б кількох можливих фіналів (і не тільки фіналів), які навідалися в їхні геніальні голови у процесі написання твору. Письменникові доводиться вибирати разом із героїнею: сказати «так» чи «ні», — після чого оповідання котиться суворо одним і тільки одним, визначеним цією відповіддю сюжетним жолобом. А ось якби можна було розробити два сюжети паралельно: в одному вона каже «так», в іншому — «ні». І так на кожному життєвому етапі. Але як це зробити на папері? У форматі книжки? Як в соцопитуваннях: якщо ви вибрали «так», переходьте до сторінки 132, якщо «ні» — продовжуйте з наступної сторінки?» — міркують Тарас і Катерина Паньо265. На думку Ірини Чемоданової основна ідея Інтернету — «ідея особистої і повної свободи, терпимості до чужих думок, стратегія відходу від ієрархій, знищення критеріїв «високого мистецтва», демократизація художнього простору». О. Чемоданова наполягає на тому, що

264 Ірина Славінська. Мережева література: як цифра стає буквою?// Українська правда. Життя. — http://life.pravda.com.ua/surprising/485bb4d29d09d/ 265 Тарас Паньо, Катерина Паньо. Слово не для друку// Дзеркало тижня. — 2008. — 14–20 червня. — № 22 (701). — http://www.dt.ua/3000/3994/63246/

230

Ніна Герасименко

«досвід неодноразово показував, що втрата конкретних ціннісних орієнтирів не призводить ні до чого хорошого. Легкість публікації і загальнодоступність, у чому й полягають позитивні риси Інтернету, водночас обертаються зниженням якості і смаку. Саме тому в «мережевій» літературі так багато відвертої графоманії, аматорських текстів, жахливих віршів, автобіографічних опусів»266.. Тобто є всі підстави стверджувати, що мережева література в Україні існує практично з часу використання Інтернету та активно розвивається, оскільки має свої тексти, своїх читачів, також середовище, в якому відбувається взаємозв’язок між автором та читачем. В. Березін позитивно оцінює «мережеву словесність»: «Ми присутні при народженні феномену — зрощення в Мережі художньої літератури і нарисів журналістського плану. Саме вони і мережева есеїстика стають опозицією традиційної словесності... В Мережі виникла система виключно мережевих літературних видань, які не мають паперових аналогів, і, що ще важливіше, виникли дискусії про літературу. Мережеві огляди журналів, електронні копії самих журналів притягують тим більше, чим важче стає отримати ці самі журнали в паперовому вигляді — особливо в провінції»267. Так само позитивно ставляться до мережевої літератури і автори статті «Література та Інтернет, або Хто цінніший за мати-філологію?»268, хоча вони більше звертають увагу на побутування «літератури в Інтернеті», а не самий феномен «мережевої літератури». Н. Конрадова відзначає, що «Рулінет» — самовідтворна та самодостатня система — надає можливість спостерігати повний літературний цикл. Найпростіше зробити це на прикладі «інтимних» жанрів, де циклічність очевидна, а цикл короткий: особисті переживання з приводу знайомства і спілкування в чаті приводять до написання, скажімо, любовної розповіді, яка потім публікується на сайті (наприклад, 266 Чемоданова Е. А. Сетература и Рулинет// Чтение. — № 11 (23)'04. — http://www. bibliograf.ru/issues/2004/11/36/0/497/ 267 Березин В. Все нормально. //Октябрь. — 1999. — №12 //http://magazines.russ. ru/october/1999/12/berez.html 268 Алексеев В., Кузнєцова А., Ашкинази Л. Литература и Интернет, или Кто более матери-филологии ценен? // Дружба Народов. — 2002. — №10 // http://www.fictionbook. ru/ru/author/alekseev_vyacheslav/literatura_i_internet_ili_kto_bolee_mate/

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

231

«Проза.ру»), одержує відгуки і місце в рейтингу і знову обговорюється в чаті. Цикл цей цілком може збагатитися коштом критичної або навіть теоретичної статті про інтернет-літературу. Інтернет‑література має власні технології написання текстів, породжені новими можливостями, починаючи з володіння комп’ютерними і мережними навичками і закінчуючи умінням створювати гіпертексти та інші форми інтернет-письма. Нові технології вже самі по собі стимулюють або навіть зумовлюють породження тексту: не будь у розпорядженні частини інтернет-авторів комп’ютера і доступу в Інтернет, у деяких з них не виникло б і самої думки про писання. Тому від звичайного літературного співтовариства інтернет-літературна субкультура відрізняється перш за все технологічною залежністю»269. Окрім того, у мережевій літературі вже виробилася оригінальна система оцінок та власний сленг (слова «зачот» і «аффтор жжот» свідчать про позитивну оцінку, а репліка «аффтар, выпей йаду» — про негативну); крім того, свідомо змінюється правопис — спостерігається перехід до псевдофонетичного письма, як у пропонованих прикладах, або до транслітерації латиною; письменники, читачі та критики — всі, хто забажає і кому є що сказати; тексти поєднуються з малюнками та анімацією та ін.270 О. Довженко вважає, що всесвітній інформаційний простір і нові комунікаційні технології є визначними факторами новітнього письменства, що спричинили ґенезу зовсім нових жанрових форм: 1. SMS — «перший в історії літератури епічний жанр з обмеженою кількістю символів. Вимушена стислість робить SMS близьким до афоризму, водночас зумовлюючи його максимальну інформаційну насиченість. Це суперлаконічна багатофункціональна проза в режимі «real time». SMS — перший жанр, у якому за непотрібністю відпали граматичні норми». 2. Онлайн-форум — групова компілятивна проза полілогічного характеру. 3. ICQ — множинно-діалогічний жанр, близький, можливо, до античних філософських діалогів. 269 WWW-ОБОЗРЕНИЕ НАТАЛЬИ КОНРАДОВОЙ //Новый Мир. — 2003. — №8 // http://magazines.russ.ru/novyi_mi/2003/8/wwk.html 270 Як приклад такого літературного сайту можна навести http://voffka.com/

232

Ніна Герасименко

4. Чат як ідеальна драматургічна форма. Головна, принципово нова якість — паралельний перебіг декількох діалогів271. Незважаючи на те, що твори мережевої літератури використовують теми масової літератури, мають динамічність і доступність сюжетів, невисокий художній рівень, створення за кліше, величезну кількість читачів-користувачів інтернету, проте вважати і зараховувати інет-літературу до масової все ж таки не можна. Розглянувши приклади існування мережевої літератури, можна зазначити таке: насамперед, неможливо заперечити існування Інтернет-літератури в Україні. Її розвиток прямо залежить від розвитку Інтернет-мережі, оскільки без такого середовища «мережева література» не існуватиме. Аналіз текстів свідчить про те, що віртуальна література — це не лише нова форма подачі текстів (гіперактивність, інтерактивінсть, можливість робити текст мультимедійним), а й зародження нових жанрів у сучасній літературі. Доступ до новинок у комп’ютерній галузі, без якого неможлива популяризація мережевої літератури, ставить автора та читача перед можливістю та необхідністю шукати та творити нові жанри. У цьому випадку не форма підбирається під текст, автор інтуїтивно розуміє, що прочитання його допису залежить від розміру монітора. Романи та повісті у мережі читати складніше, ніж у друкованому вигляді. Тому дописувачі орієнтуються на малі прозові форми. Попри розуміння, який формат краще підходить у мережевій літературі, все ж таки необхідно, щоб «мережеву літературу» не лише обговорювали. Найближчим часом виникне завдання структуризації текстів у мережі. Зокрема, слід виокремити твори, які слід надрукувати, враховуючи їхню цінність для суспільства, і твори, які назавжди залишаться віртуальною графоманією. У цих межах тексти, насамперед, слід диференціювати за жанрами, а також дослідити, які саме жанри уже з’явились, а для яких створено передумови. Особливої уваги для вивчення потребує сюжетність. У блогерів дописи, здебільшого, стосуються їх особисто, тому є побоювання, що у літературі може з’явитися нова течія — сприйняття світу виключно через своє сприйняття.

Довженко О. Жахи наднового часу. // http://litclub.lviv.ua/oneofus/?content=%2F oneofus%2Foneofus_view.php&idArticle=77 271

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

233

2.8. Сучасна дитяча література Традиційно дитячу літературу272 критики не відносять до масової. Очевидно сталося це через те, що раніше (в Україні ще 10–15 років тому, в Європі та Америці — до середини ХХ ст.) переважна більшість дитячих творів стилістично належали до дитячої класики. Так, популярними були (і залишаються) народні та літературні казки (братів Грімм, Ганса Християна Андерсена, Шарля Перро, Вільгельма Гауфа), а також твори, які швидше можна класифікувати як казкові пригоди: «Аліса в країні Чудес» та «Аліса в Задзеркаллі» Льюїса Керрола, «Вінні Пух» Алана Мілна, «Пітер Пенн» Джеймса Баррі, «Меррі Попінс» Памели Треверс, «Пеппі довга панчоха» та «Малюк і Карлсон» Астрід Ліндгрен, «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді, «Тім Тайлер або проданий сміх» Джеймса Крюса, «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса, «Мауглі» Кіплінга, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена. Класичним українським дитячим твором можна вважати «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка та «Звук павутинки» Віктора Близнеця. До розряду дитячої літератури сьогодні перейшли твори, які раніше належали до «дорослих» жанрів. Це стосується «Володаря перстнів» Толкієна, «Мандрів Гулівера» Джонатана Свіфта, «Крихітки Цахес» Гофмана і навіть фантастичних повістей Миколи Гоголя. Ці книги увійшли до серії «Книги, які здолали час», що виходить у київському дитячому видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Літературою для підлітків сьогодні також вважаються романи, які колись належали до жанру пригодницької (тобто розважальної або масової) літератури. А саме: «Звіробій», «Останній з могікан», «Оцеола, вождь семінолів» та ін. Фенімора Купера, «Біле ікло» Джека Лондона, «Острів скарбів» Стівенсона, «Вершник без голови» Майн Ріда, «Маленький принц» Антуана де Сент Екзюпері, «Пурпурові вітрила» Гріна і навіть «Записки про Шерлока Холмса» Артура Конан Дойля. Дрейфують у напрямку підліткової літератури «Три мушкетери» та «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюма, «Айвенго» Вальтера Скотта, фантас-

272 Дитяча література — художні, наукові та науково-популярні твори, які написані для дітей. Найчастіше в це поняття включаються також твори «дорослої» літератури, що назавжди ввійшли в коло дитячого читання. Дитяча література — це та література, що відповідає рівневі знань, життєвому досвіду, психологічному розвитку дитини й має відповідну тематику й поліграфічне оформлення («Лексикон». — С. 149).

234

Ніна Герасименко

тичні романи Лема, Жюля Верна, Стругацьких, Річарда Баха, середньовічні легенди про Трістана та Ізольду а також про Робіна Гуда. Деякі учасники сьогоднішнього літературного процесу в Україні переконані, що масова література постала саме з цих розважальнопригодницьких, «легких» літературних творів. Так, в одній зі своїх літературно-критичних статей письменник і журналістр Андрій Кокотюха пише: «На практиці самі апологети «високочолого», «інтелектуального» і «розумного» читання прочитали за своє життя надзвичайно мало. Причини для того в кожного різні, але результат один — злісне ігнорування в дитинстві та юнацтві «Острова скарбів», «Трьох мушкетерів», «Вершника без голови», «Звіробоя» та «Пригод Шерлока Голмса» не сприяє розвитку уяви взагалі, а письменницької — зокрема. Без багажа подібних текстів Богдан Чалий не написав би «Сто пригод Барвінка та Ромашки», Всеволод Нестайко залишив би нас без «Тореадорів із Васюківки», Умберто Еко ніколи не створив би «Імені троянди», а Джоан Ролінг — «Гаррі Поттера»».

2.8.1. Ознаки масової літератури в творах для дітей та підлітків Останнім часом дитяча література в Україні та за кордоном активно почала набувати ознак масової літератури. А саме: 1. Дитячі книжки містять все менше тексту порівняно з картинками. Особливо це стосується «попсових» серій адаптованої дитячої класики, де в кількох реченнях, розміщених під яскравими ілюстраціями (взятими часто з популярних мультфільмів «за мотивами») переповідається зміст класичних за жанром дитячих творів — наприклад, «Русалоньки» Г. Х. Андерсена чи «Білосніжки та семи гномів» братів Грімм. Складні психологічні сюжети масова культура, в тому числі й «попсова» література, воліє замінювати на спрощені, в яких дія превалює над внутрішнім змістом, а сумний та психологічно глибокий кінець замінюють «хепі-ендом». Так, трагічна історія Андерсена про жертовне кохання Русалоньки до принца в діснеївському мульфільмі закінчується цілком щасливо — відьму-суперницю покарано, Русалонька стає дружиною принца. В Діснеївських мультфільмах також переписано з додаванням «екшену» (видовищних сцен, музики, пригод у стилі «бо-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

235

йовик», відсутніх в оригіналі) пригоди Мауглі, Червоної Шапочки, Снігової Королеви та інших «класичних» персонажів. Як і в «дорослих» творах масової літератури такі зміни спричиняють до зникнення катарсису. Читач не відчуває переродження, прочитавши такий твір; його душа не проходить своєрідну ініціаціювипробування, переживши критичну ситуацію, бо фактично самого випробування не відбувається. Виховний момент такої літератури також зведено до мінімуму. Співпереживання читача з моральнопсихологічної площини переходить на зовнішній, пригодницькорозважальний рівень. Особливої уваги як факту максимального знецінення сакрального заслуговує феномен переповідання спрощеної священної історії для дітей (так звана «Біблія в картинках») та мультсеріали на зразок «Летючого будинку» та «Чарівної книги». 2. Комерційність. Видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА (директор Іван Малкович) робить ставку на якісні поліграфічно та за змістом книжки. З розкішними ілюстраціями, які завоювали видавництву міжнародне визнання, вийшли «Снігова королева» Г.Х.Андерсена (2007 р.), «Казки туманного Альбіону» (2003 р.) (художник Владислав Єрко), «100 казок» (2006 р.), «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя (2006 р.), «Казки іграшкового телефону» Ірини Калинець (2006 р.), «Повітряні рибки» (2004 р.) та «Жираф і пандочка» (2004 р.) Марини та Сергія Дяченків, «Літаючий капелюх» Андрія Бондарчука, «Хатка, яку збудував Джек»; «Їде мишка»; «Падав сніг на поріг»; «Котик та півник»; «Робін-бобін» та інші. Якість та собівартість, а відповідно і ціна цих книг була досить великою. Саме для того, щоб якомога більша кількість людей могли придбати ці книги, видавництво реалізувало цікавий проект під назвою «міні-диво», в рамках якого виходили ті ж книги, але в меншому форматі та з гіршою поліграфією, без твердої обкладинки. Проект користувався величезною популярністю. Ті батьки, які не могли дозволити собі придбати велику книгу подарункового формату, купували не одну, а відразу 5–10 книжок серії «Міні-диво». Таким чином проект був і залишається комерційно вигідним. Загалом серед найбільш комерційно вигідних проектів українські видавці під час опитування, проведеного на Форумі видавців у Львові

236

Ніна Герасименко

у 2005 році назвали дитячу літературу273. Працівники книжкових магазинів зазаначають, що найчастіше у них купують книги з навчальної та дитячої літератури. Така тенденція свідчить з одного боку про нестачу якісної сучасної дитячої літератури в домашніх бібліотеках громадян постколоніальної Україні (справді, за радянських часів дитячі книги були поліграфічно бідними, а приклад радянська дитина мала брати з піонерів-героїв). З іншого боку, батьки купують дітям книги з тією ж метою, що й іграшки — для розваги, у якості подарунку, для гарного настрою і т.п. Деякі батьки вважають, що книги в боротьбі за дитячу свідомість можуть протистояти сучасній масовій культурі, яскравими прикладами якої є телебачення та комп’ютерні ігри. Насправді остання теза видається досить сумнівною, адже, як зазначають психологи, книжки, для читання яких слід докласти певних зусиль, програють більш видовищним телебаченню, інтернету, комп’ютерним іграм, для сприйняття яких практично не потрібно докладати жодних зусиль. Тож дитина, яка має вибір: провести час з книжкою чи перед телевізором, майже напевне обере перегляд телепрограм. Для того, щоб дитина обрала читання, певних зусиль мають докласти батьки. А саме: обмежити час перегляду телепрограм та користування комп’ютером для себе та дитини, формувати культуру читання в сім’ї та подібне. Як зазначають психологи, «ліниве», бездумне сприйняття теле- чи комп’ютерної «картинки» на відміну від читання, загальмовує творче і логічне мислення і навіть викликає своєрідну залежність реципієнта від «приємного перегляду». Порівняно з цими досягненнями цивілізації масова література не настільки тотально вихолощує сенси і значно повільніше формує людину масової свідомості, ніж комп’ютер і телебачення. 3. Кліповість та ужитковість (прагматичність) сучасної масової культури знаходить підтвердження у все більшій популярності дитячих енциклопедій формату «Про все на світі». Ці книжки виконують пізнавальну роль. Наприклад, у видавництві «Махаон» вийшли друком «Велика шкільна енциклопедія», «4000 важливих фактів», «Все про рослини», «Все про тварин», «Підводний світ», «Енциклопедія динозаврів» та інші. 273

Семашко О. Портрет видавця. // Книжник-review, № 20’04. — С.18–19.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

237

У видавництві «Факт» було започатковано проект «ДАН» — дитяча академія наук. У межах цього проекту вийшли такі зразки науковопопулярної літератури для дітей: «Про пухнастих та повзючих, про летючих та кусючих. Цікаві городяни» Ярослава Межжеріна; «Про бізнес та гроші для дітей хороших» Марка Беденко; «Дух фортеці» Марини Муляр; «Маленькому естету уроки з етикету» Ганни Владимирської; «Від Риму до Берестечка. Історії сторінки про героїв та їх вчинки» Юлії Федоренко; «Дотепно і незвично про інструмент музичний» Ігоря Лапінського. 4. Біографії видатних людей. У київському видавництві «К.І.С.» у серії «Спалах думки» вийшли книги Луки Новеллі «Айнштайн та машини часу», «Галілей та перша зоряна війна», «Вольта і душа роботів», «Дарвін та невигадана історія про динозаврів». Це науково-популярні книги, в яких легкою, доступною для дітей мовою, розповідається про видатних вчених та їхні відкриття в науці. По тексту «розкидані» малюнки смішних істот — чоловічків, динозаврів, жартівливі схеми винаходів. Це з одного боку знижує науковість та серйозність тексту (що є ознаками масової літератури), а з іншого — допомагає дитині у її сприйнятті складної інформації про теорію еволюції, будову всесвіту чи про струм або електричну напругу. У цьому ж видавництві вийшли книги Анни Парізі в серії «Якби те знати. Серія книжок зі вступу до фізики». Тут у трьох книгах: «Магічні числа та мандрівні зірки. Перші кроки науки», «Крила, яблука та підзорна труба. Наукова революція» та «Провідна нитка. На порозі атома» у легкій доступній формі розповідається про розвиток фізики з часів Давньої Греції і до теорії Ейнштейна. Незважаючи на те, що ці книги розраховані на більш старших читачів, і в них вміщено формули та описи цікавих дослідів, по тексту теж вміщено малюнки смішних чоловічків, які унаочнюють те, про що розповідається у книзі, «підключають» образне мислення до аналітичного, знімають страх, який може виникнути у підлітка перед складним матеріалом. У наш постмодерний (чи навіть пост постмодерний) час кардинально нові ідеї вигадати надзвичайно складно. Тому й доводиться, скажімо так, «творчо перевтілювати» давно знане і відоме. Тому видавництво «Грані-Т» для назви нової книжкової серії надзвичайно вда-

238

Ніна Герасименко

ло адаптували суперпопулярний, говорячи сучасною мовою, «бренд» радянських часів «ЖЗЛ» — «Жизнь замечательных людей», перетворивши його на «ЖВД» — «Життя видатних дітей». У серії вже вийшли біографії Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катерини Білокур, Чарлі Чапліна (авторства Ірен Роздобудько), Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесі Українки, Вінстона Черчілля (автор — Олесь Ільченко), Авіценни, Олександра Суворова, Олександра Довженка, Уолта Діснея, футболіста Пеле (писав Олександр Дерманський) та багатьох інших. На сьогодні в серії нараховується понад 40 книжок. Особливістю серії є її виховний момент, «прихований» за цікавим сюжетом та легкою формою оповіді. Автор розповідає читачам про становлення видатних особистостей, про їхні дитячі мрії та страхи, пояснює, як маленькі генії переважно з бідних родин вчилися переборювати страхи та втілювати мрії, а також служити людям, творити добро. Так, маленький Суворов поїхав за лікарем для своєї хворої матусі вночі й через ліс і навіть убив вовка з пістолета свого батька, а бідний і талановитий Уолт Дісней не лише навчився створювати на екрані «живих» мультиплікаційних персонажів, але й відкрив парк розваг для дітей — Діснейленд, заробив багато грошей (що теж є вагомим здобутком у системі цінностей сучасних дітей). Хоча, написавши в анотації про «несподіваний моральний підтекст» книги, видавці, на мою думку, трохи передали куті меду, але чому всі ці історії, безсумнівно, навчають — так це вірити у свій талант (адже кожна дитина є обдарованою) і боротися за здійснення своєї мрії. Адже не завжди талант одразу яскраво виявляє себе, як у малих Паскаля чи Моцарта. Над тобою можуть знущатися оточуючі, як над юним Андерсеном, тебе можуть не розуміти батьки, як Катрусю Білокур, або коли ти з ранніх літ маєш заробляти собі на життя, як Чаплін — але все це у жодному разі не має завадити тобі стати відомою і шанованою людиною у майбутньому. Зрозуміло, видатних особистостей за часи існування людства піднабралося багатенько, та й талановитих українських письменників теж немало, тому другі продовжують писати про дитинство перших у відношенні: один до п’яти-шести.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

239

5. «Перелицювання» класики274. «Паразитування» на класиці, характерне для масової літератури, має й позитивні приклади на українському книжковому ринку. Так, харківський видавничий будинок «Фактор» випускає серію «Бібліотека пригод» (2004 р.), в якій вийшли «Айвенго» Вальтера Скотта, «Навколо світу за 80 днів» Жюля Верна, «Звіробій» Фенімора Купера, «Біле ікло» Джека Лондона та багато інших. Художні тексти у цих книгах значно скорочені (подібно до того, як скорочують тексти у шкільних хрестоматіях). При цьому сюжет, головні герої не переписуються і не спрощуються, фабула і навіть стилістика твору залишається такою ж, як і в класичному творі, який видавець адаптує для сучасних дітей. Юних читачів може привабити у цьому проекті не лише скорочений обсяг тексту, але й гарні ілюстрації та енциклопедична довідка, що стосується зображуваних у пригодницьких книгах подій. Так, в «Білому іклі» Джека Лондона укладачі книги додали інформацію про бійцівські породи собак та захоплення собачими боями в Америці наприкінці ХІХ століття, про «золоту лихоманку» та золотошукачів, типи вогнепальної зброї, способи запряження собак до упряжки та багато іншого. У «Звіробої» Фенімора Купера додано інформацію про племена індіанців, їхні вірування, особливості самодільної зброї індіанців, флору та фауну Америки та Канади у ХVIII столітті та інші. В «Айвенго» Вальтера Скотта можна прочитати про особливості побудови середньовічних замків, про диктат церкви та ставлення до жінки, про хрестові походи, про те, як проводилися лицарські бої та багато іншого. Очевидно, таке додавання енциклопедичної за своєю природою інформації до пригодницьких творів виправдане тим, що сучасна молодь знає надто мало про ті давні часи й не всі читачі мають можливість звернутися до окремої енциклопедії, в якій би пояснювалися незрозумілі терміни чи яка могла би більше пояснити про спосіб життя людей століття тому.

Масова культура, на думку Д. Макдональда, Г. Сельдеса, К. Грінберга, є залежною від класики, оскільки черпає звідти матеріал для власної продукції — спрощуючи форму, модернізуючи чи актуалізуючи класичні твори, переносячи їх у інший вид мистецтва, тиражуючи у копіях та відбитках. 274

240

Ніна Герасименко

В Україні останнім часом з’являється все більше коміксів та журналів для дітей. В таких журналах як «Професор Крейд», «Весела перерва», «Веселі уроки», «Маленька фея і сім гномів» в доступній розважальній формі подається інформація енциклопедичного плану; «Соняшник» є літературним дитячим журналом; а такі українські видання як «Тeen ager» чи «Star-way» є зразками «глянцевих» журналів, у яких подібно до журналів для дорослих, розповідається про моду, хоббі, співаків та зірок, вміщено гороскопи, психологічні тести та поради з індустрії краси. Вже згадуване видавництво «Грані-Т» започаткувало серію «Класні комікси», героями якої є персонажі класичних творів української літератури: Захар Беркут, Міна Мазайло, Конотопська відьма, Кайдашева сім’я. Ідея серії належить українському письменнику Олесю Ульяненку. Найкращим зразком масової дитячої літератури, популярної як в усьому світі, так і в Україні, можна вважати книгу, яка «повернула дітей до читання», сподобалась багатьом дорослим та спричинила хвилю плагіату — а саме серію романів про пригоди хлопчика-чарівника Гаррі Поттера Джоан Роулінг. В Україні права на видання цих книг придбало видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Саме ця серія має всі атрибути масової літератури. А саме: 1. Комерційність та добре продумана рекламна кампанія (за кожною із книг було знято однойменний фільм, з часу виходу на екрани першої частини відбувалося «перехресне» рекламуваня: книги сприяли успіху фільму, а ті, хто дізнавався про хлопчика-чарівника з кіно- та телеекрану, починали читати книги, щоб дізнатися швидше, що буде далі з Поттером (так на сьогодні вже написано сім книг, але знято лише п’ять фільмів)); 2. Утворення субкультур (виникли товариства так званих «Поттеріанців», тобто любителів книги про Поттера, та безліч інтернетсайтів, присвячених «поттеріанській» тематиці); 3. Конвеєрність (письменниця, як і належить автору масової літератури, писала по одній книзі на рік); 4. Ентропія успішної ідеї (після «Поттеріани» виник цілий ряд книжок про дітей-чарівників, серед яких найпоказовішим є пародійна

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

241

до книг Роулінг серія російського автора про Таню Гроттер; підприємства з виробництва іграшок почали випускати «предмети з магічної школи Гогвордсу» та фігурки популярних кіно- та книжних героїв; більше того, для дітей наіть почали відкривати ігрові «школи магії»).

2.8.2. Українські автори масової дитячої літератури Урбанізованим дітям все важче співставляти себе з традиційним героєм — царевичем, вояком, який прослужив у війську 25 років, селянином (для хлопців) або принцесою, попелюшкою, бідною та скромною і працелюбною сиріткою (для дівчат). Тому зараз письменники пишуть про пригоди сучасної міської дитини (або тваринки), яка живе в сьогоднішньому світі — з автомобілями, скейтами, інтернетом та комп’ютерами. На українському ринку ще 5–10 років тому катастрофічно не вистачало таких книжок. Спочатку з’явилися перекладні твори сучасних авторів. Наприклад, повісті сучасного німецького письменника Пауля Марра про Суботика («Що не день — то субота», «Машина для здійснення бажань або Суботик повертається в суботу»), що його видає в Україні вінницьке видавництво «Теза», казки французького режисера Люка Бессонна «Артур і мініпути» (видавництво «Махаон»), «Шкідливі поради» і «Задачник» Григорія Остера, що у перекладі на українську Олександра Ірванця вийшли у київському видавництві «Школа» або книга про непосидючу собаку «Ракета на чотирьох лапах» Джеремі Стронг, що вийшла у Видавництві Старого Лева. Все частіше з’являються дитячі твори сучасних вітчизняних письменників. За останнє десятиліття в Україні виникли навіть професійні дитячі письменники. Це Леся Вороніна, Зірка Мензатюк, Галина Малик, Марина Павленко, Ігор та Ірина Калинці. Поряд з творами, які відносять до елітарної літератури, дитячі вірші та оповідання пише Іван Андрусяк. Київська письменниця Леся Вороніна пише детективи, фантастику, пригодницькі оповідання і казки та є авторкою більш як ста коміксів, які публікувала впродовж останніх десяти років у журналі «Соняшник» під псевдонімом Гаврило Гава. Одна з найуспішніших її книг — «Пригоди суперагента 000» (видавництво «Теза») про сильного, смі-

242

Ніна Герасименко

ливого, розумного, благородного (і головне цілком сучасного!) суперагента Грицька Мамая. Книга являє собою зразок якісного масліту — її написано хорошою літературною мовою, в ній багато тонкого гумору. Герой цих повістей — нездоланний Суперагент 000 Гриць Мамай розплутує найзагадковіші злочини, перемагає найпідступніших ворогів і рятує світ від неминучої загибелі, викривши міжнародну терористку бабусю-ніндзя. Сюжети пригод Грицька Мамая та його коханої суперкрасуні й дочки видатного, але невизнаного вченого Зореслави мають оригінальний власне український колорит. Наприклад, штаб світового зла (а як же без нього в масовій літературі!), яке представляє собою Бабця-ніндзя, знаходиться всередині статуї «Баби-родіни» на берегах Дніпра. До «Нових пригод Суперагента 000» увійшли детективні повісті «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста» та «У залізних нетрях». Інший український автор, який спеціалізується на дитячій літературі — Олександр Дерманський. Його книга «Володар Макуци, або пригоди вужа Ониська» — це приклад дитячої пригодницької та детективної літератури. У книзі розповідається про вужа Ониська, жабку Одарочку, колорадського жука Джека, мишку Евридіку, хробачка Кузю. Все це товариство живе на городі в селі. І саме тут з ними трапляються усілякі пригоди. Наприклад, колись до Ониська завітали інопланетяни. «Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво-фіолетового кольору, а менший — салатового. Обидва замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости» — так описує прибульців автор. Інопланетяни поставилися до Ониська шанобливо, адже він володів макуцею (тобто по-нашому соняшником) й попросили трохи макуциного насіння для того, щоб заправити свій зореліт. Ознаки сучасного життя є й у інших пригодах Ониська і його друзів. Наприклад, в історії про те, як Онисько та компанія поїхали до міста й там зіштовхнулися з місцевими хуліганами пацюками. Комашки й пацюки розмовляють сучасною мовою: «Ого!.. Ти ба!.. Нівроку!.. Клас!.. Мамо рідна!..» — так вигукували Онисько і його друзі, коли вперше потрапили до міста, приїхавши у кузові вантажівки разом з коровою Черешнею. А нахабні пацюки вирішують навчити «селюків» як слід по-

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

243

водити себе у місті. Як бачимо, ситуації цілком реалістичні, якщо не брати до уваги те, що головні герої не люди. Від навали пацюків друзів спасає... хробачок Кузя, який вміє надзвичайно гарно грати на скрипці й навіть винайшов свою власну ноту «Ку». Гармонійна мелодія дуже не подобається пацюкам, які, зачувши її починають верещати та тікати геть. Так в оповіданні добро, інтелігентність, дружба перемагає нахабство та силу. Це ознаки виховної літератури. Від масліту низького гатунку твори Дерманського відрізняє гарна мова, гумор і водночас щира симпатія, з якою автор ставиться до своїх героїв, а також ідеалізм та віра в добро, яка перемагає не кулаками. Марина Павленко — молода авторка сучасних творів для дітей, яку «відкрило» видавництво «Смолоскип». Її книжка «Домовичок з палітрою»— це твір для дітей (у першу чергу) і про дітей. Авторка намагається відтворити світ очима дітей. Казкове у світі, який змальовує Марина Павленко, «живе» в найбуденніших речах. Так, сам домовичок виникає у домі двох сестричок Даринки і Наталі у критичний момент — коли дівчатка посварилися, а батьків вдома не було. Для того, щоб домовичок візуалізувався, сестричкам довелося намалювати його на дзеркалі, а замість бороди причепити моток маминого бузкового мохеру. «Чоловічок відірвав від бороди етикетку і вдоволено прочитав: «Штовідшотковий мохер. Вищий гатунок». Зрозуміло, що у «класичній» казці про домовичків з мохеровою бородою прочитати неможливо. І в дзеркало домовичок потрапив не через злі чари, а завдяки звичайному екскаватору. Доки він грався на березі на пісочку, його загріб екскаватор і разом з піском завіз на «джеркалячу» фабрику. «Через той пісок він, як бачите, тобто як чуєте, і досі шепелявить» — пояснює автор. Домовичок вміє багато такого, чого дівчата зробити не могли б ніколи — наприклад, пофарбувати в зелене жовто-буро-червоне листя на грушах баби Ївги, яку в селі вважали відьмою, а сестрички взагалі називали Ягою. Але й сучасні дівчатка вміють багато такого, що видається домовичку справжнім дивом. Наприклад, вони начебто від Святого Миколая зібрали для домовичка подарунки, якими він був дуже задоволений. Сучасну ситуацію білінгвізму, що склалася в Україні, Павленко теж змальовує в одному з оповідань про домовичка і дівчаток. «До су-

244

Ніна Герасименко

сідів через дорогу приїхали з міста онуки — Костик і Юрчик... Хлопці як хлопці, а наших сільських заткнуть за пояс тільки так. І одягаються краще, і ходять поважніше, та й розмовляють — не по-нашому — поміському... Ніби й смішно, і зрозумієш не все, але зразу видно: приїжджі! Крізь штахетини ми спостерігали не раз, як Костик і Юрчик «ігралі» в дорожній пилюці, та й собі по-їхньому спробували. Домовичок, правда, язика ламати відмовився навідріз, а ми вдвох як почнемо «разгаварівать»!.. Хто з дороги чує, неодмінно думає, що у нас гості». Пихатих хлопців домовичок провчив по-своєму — на яскравому двоколісному велосипеді написав «дівчачий», а на дитячому автомобільчику з педалями намалював пляшечку з молоком і написав «молокоососовоз». Всі сільські хлопці сміялися з пихатих городян, а з дівчатами Костя і Юрчик навіть потоваришували — після того як пригостили їх апельсинами. Інша книжка Марини Павленко «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині» (2007 р.) вийшла цього року у видавництві «Грані-Т». У коротких стилістично вправних оповідках, які записані з розповіді то бабусі з веселими очима, то забудькуватого дідуся, то працелюбної дівчинки чи допитливої сусідки, розповідається про різні цікаві випадки, які колись траплялися з людьми. Збірка казок знаходиться у своєрідному обрамленні — на початку книги і в кінці вміщено «Казку про казку». Казочки ці знаходилися у скрині бабусі Ялосовети у вигляді веретен, на які намотано золоті нитки. Хто розповідав про якийсь цікавий випадок бабусі, відразу ж забував цю історію. Так у світі ставало все менше казок. Час від часу бабуся провітрювала свої «моточки», але так суворо їх оберігала від інших, що одного дня казки збунтувалися і втекли від бабусі-чарівниці. Сучасного антуражу в цих казках Павленко немає. На те, що вони написані у ХХІ столітті, а не сто років тому, вказує наявність в них алюзій до інших текстів. А саме: перегук з давньогрецькими міфами (про мойр-прядильниць, які снують нитку людського життя) та паралелі до казок Андерсена, в яких був казковий розповідач — Олє Лукойє. Як відомо, багатство алюзій відрізняють постмодерні тексти. Казки Марини Павленко, які увійшли до збірки «Півтора бажання», можна назвати масовою дитячою літературою лише з деякою «натяжкою», загалом це дуже якісна література.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

245

А ось книги іншої дитячої письменниці — Ніни Воскресенської є чудовим прикладом «масліту» для дітей. Так, її книга «Легенда про Бовдура Великого» (2007 р.) відображає стосунки у сучасному світі. Дурний чарівник стає правителем країни лише завдяки тому, що має сильного покровителя. Його дружина Хівря — справжня кікімора — мріє виграти конкурс краси серед відьом й на плаття від відомих кутюр’є Паучанно чи Бусурмані викидає купу нечесно здертих з підлеглих свого чоловіка грошей. Інший персонаж цієї гротескно-іронічної комедії жабка Ква-Ква нагадує молоденьких дурненьких дівчаток, які найбільше мріють бути модельками, знайти багатого спонсора й все життя більше нічим не перейматися. Ква-Ква впевнена, що вміє прекрасно співати, що вона невимовна красуня й справжній талант у живописі. Серед інших персонажів казки — відьма ВОНА (таємний покровитель Бовдура Великого), хлопчик Гриць, який насправді є лицарем, дракониха, вовкулаки, які співають в хорі та інші. Книга читається легко, мов анекдот з сучасного життя, має багато поверхових конфліктів, учасники яких сваряться і б’ються між собою, потрапляють у критичні ситуації, де зрештою з ними нічого катастрофічного не відбувається. Герої казки говорять як персонажі модного серіалу, використовуючи сучасні «штампи» (вихолощені мовні конструкції). Як, наприклад, в епізоді, коли, перебуваючи по обидва боки стіни, кікімора та вовкулака уявляють, що по інший бік муру знаходиться прекрасна принцеса чи хоробрий юнак. «— Греби, Вольфе, жінка твоєї мрії поруч! — підбадьорював себе вовкулака... — Греби, Хівросю, греби, дівчинко! Чоловік твоєї мрії на відстані одного стрибка! — бурмотіла собі під ніс відьма. Її нігті розрізали ґрунт, як масло. Вона чула важке дихання по той бік тунелю, і це додавало сил. Відстань між вовкулаком та Хіврею швидко скорочувалась, і нарешті настала мить, коли довгий відьмин ніс уперся у вологий ніс Шаблезубого Вольфа». Невідомо, чи сподобається це чтиво дітям, але дорослих може посмішити і навіть примусити задуматися над абсурдністю такого існування, де головні персонажі шукають Країну Мрій (мріють про світле майбутнє?), а інші цікавляться виключно владою, грошима, інтригами та намагаються один одного надурити. Те, що казка не містить жодного привабливого позитивного персонажу, знімає виховний момент

246

Ніна Герасименко

(читачу нема з кого брати приклад) й таким чином зводить казку виключно до розважального чтива. Інша книжка Ніни Воскресенської, видана теж у «Грані-Т» — «Дививижні пригоди Наталки в країні часу» (2007 р.) — є менш гротескним і водночас більш дитячим твором, побудованим, як і попередній, на сучасному матеріалі. Дівчинка Наталка мріє швидко вирости і робити все, що їй заманеться. Коли ж її мрія збувається, дівчинка розуміє, що бути дорослою не так вже й просто. Ходити на каблуках, виявляється, досить складно, гроші з маминого гаманця швидко витрачаються, їсти треба вміти приготувати. А тут ще й відповідальність за маленького братика! Діти вирушають до країни Часу для того, щоб Наталка знову стала сама собою, а мама щоб повернулася додому. У чарівну країну вони беруть з собою мамин мобільний телефон та годинник, які там оживають і допомагають дітям. Проте «мобільник» виявляється ненадійним і в найвідповідальніший момент розряджається. «Казала ж мама, що йому не можна довіряти!» — вигукують діти. Крім самої казкової історії в книзі вміщено інформацію про поділ часу (на години, хвилини, секунди та роки, сезони, місяці, тижні та дні) та є навіть завдання, які мають вирішити діти для того, щоб вибратися то з дзеркального лабіринту, то вже додому із самої країни Часу. Популярний в Україні та за кордоном автор детективів та пригодницьких романів Андрій Курков теж вирішив спробувати себе у жанрі дитячої літератури. У видавництві «Махаон» не так давно вийшла його книга «Пригоди пустомеликів» (2007 р.), у якій розповідається про родину дивних істоток — пустомеликів, які живуть у лісі на галявині у дуплі старого дуба і товаришують з летючою рибою. У іншій історії — «Школа котоповітроплавання» (2007 р.) йдеться про котика Орлика, який навчився літати, його друга пугача та учнів — котика Васька та песика Рудика. Абсурдність казкових ситуацій дозволяють проводити паралелі цих казок з класичною «Алісою» Льюїса Керрола. Дуже цікавий проект — «Сучасна дитяча проза» (2007 р.) — започатковано видавництвом «Грані-Т». Молоді письменники, які звикли працювати в інших жанрах, тут випробовують свої сили у творах для дітей. В рамках проекту вийшли книги Любка Дереша «Дивні дні Гані Грак», Лариси Денисенко «Ліза та Цюця П.», Світлани Поваляєвої,

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

247

Галини Малик «Вуйко Йой і Лишиня» та Лесі Вороніної «Прибулець з країни нямликів». Кожна із книжок цього проекту відрізняється гарним поєднанням сучасності та «непопсовості», тобто це масова дитяча література найвищого ґатунку. Давній і дуже симпатичний український народний колорит має казка Ганни Малик про вуйка Йойя, точніше про домовичка із старовинної української хати, яку перенесли до музею народної архітектури та побуту. Сьогоднішня міська дитина може легко впізнати себе у героях казкових оповідань Любка Дереша, Лесі Вороніної та Лариси Денисенко, адже головні герої кожного з перерахованих вище оповідань — діти, які мешкають в звичайнісінькому місті, у типовій квартирі, ходять в школу, але з якими трапляються різні дива. Так, героїня Лесі Вороніної Олянка (з книги «Прибулець з країни нямликів») знайома з маленьким чарівником, який дуже любить манну кашу (це для нього Чарівна Страва) і живе зі своїм народом між стінами. Якось до Олянки та її батьків приїхали далекі родичі з Австралії, які колись мусили виїхати з України, і так Олянка знайомиться з ще одним персонажем — хлопчиком Дмитриком, який вміє кидати бумеранга і має улюбленицю — ручну коалу. Дівчинка Ліза з оповідання Лариси Денисенко «Ліза і Цюця П.» вирушає на пошуки іграшки Цюці, яка їй приснилася. Її пригоди відбуваються у звичайному місті — дівчинка зі своїм другом Євгенком бере таксі для того, щоб доїхати до фабрики іграшок, діти змінюють зовнішність для того, щоб їх не впізнали можливі вороги і недоброзичливці, малюють карту і план дій та знайомляться з Бездоганною Ганною, яка і створила Цюцю так би мовити з відходів виробництва. Сама Цюця паралельно також переживає свої пригоди — знайомиться з пташками, їжачком, рослинами, дізнається про існування ельфів. У цій книзі Ліза ще не знаходить Цюцю, але авторка обіцяє, що в наступній дівчинка таки зустріне цю милу іграшку-істотку. Головна героїня оповідань Любка Дереша Ганнуся Грак — теж звичайна школярка, у неї лише дідусь особливий — він працював заклиначем змій та має ручну кобру Саїда. Проте фантастичні ситуації трапляються і в звичайному світі. Так, наприклад, Ганнуся знайомиться із милим інопланетянином, схожим і на хлопчика, і на кота, літає не-

248

Ніна Герасименко

надовго з ним на Венеру. Дівчинка також потрапляє всередину електромережі, до лабіринту, в якому може справдитися будь-яке бажання, знайомиться з геніальним і трохи божевільним професором і навіть намагається сфотографувати для стіннівки привида, який поселився у шкільному спортзалі. Серія, як вже було зазначено, є гарним зразком якісної дитячої масової літератури. Ще одними професійними «дорослими» письменниками, які пишуть якісні дитячі твори, є Марина та Сергій Дяченки. Їхні книги «Жираф і пандочка», «Повітряні рибки» для дошкільнят вийшли у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА; у видавництві «Теза» з’явилася друком книга для молодшого шкільного віку «Габріель та сталевий лісоруб» та романи для підлітків «Дика Енергія Лана», «Олена і Аспірин» та «Ритуал». «Ритуал» є фантастично-любовним романом, в якому традиційна історія (викрадення принцеси драконом) переповідається «на новий лад». Принцеса не є красунею, принц, який її визволяє, насправді робить це не через кохання, а заради власного престижу, а дракон, виявляється, є перевертнем, який вміє обертатися чоловіком й має багато своїх секретів. Роман закінчується несподівано — принцесу рятує від чудовиська... дракон, і, схоже, вона не збирається залишатися з принцем. «Олена і Аспірин» — це історія про те, як у житті дорослого дядечки, який працює ді-джеєм у нічному клубі, має достатньо грошей, але досить пласке життя без любові та родини, з’являється дівчинка Оленка — прибулець з далекої планети, можливо, янгол, покликаний спасти цей світ. Письменники не цураються різких і навіть в дечому брутальних сцен, адже читацька аудиторія цієї книги — це вже досить великі діти, які можуть повірити в казку лише якщо вона має натуралістичні подробиці. Так, Аспірин виганяє дівчинку і навіть збирається її побити, вона шантажує свого опікуна міліцією. Зрештою дівчинка пробуджує в душі ді-джея давно згаслі спогади про те, як він збирався допомагати людям своєю музикою. Цілком можливо навіть, що сам Аспірин — янгол чи прибулець з іншого світу, який просто забув про своє призначення.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

249

Обидва підліткові романи не позбавлені філософського підтексту. Вони, за теорією Ролана Барта можуть викликати у читача не лише задоволення (пов’язане із впізнаваністю сюжету, його легкістю), але й подекуди насолоду (за теорією Барта насолода від тексту пов’язана із порушенням усталених канонів, несподіваним ходом автора, який примушує читача-реципієнта задуматись над прочитаним, аналізувати та співставляти прочитане з власним досвідом). Тому ці твори мають як ознаки масової дитячої літератури, так і елітарної. Інший підлітковий роман «Дика Енергія Лана» є гарним прикладом української масової літератури для підлітків та молоді. Головна героїня роману дівчина Лана, яка, виявляється, має власну потужну енергетику, а тому є незалежною від енергетичної «підпитки», від якої залежні практично всі жителі антиутопічного міста майбутнього, отримує шанс зруйнувати систему та зробити так, щоб люди не були залежними. Лана не просто страшенно схожа на популярну українську співачку Руслану, фотографії Руслани використано на обкладинці книги, а основні віхи сюжету співзвучні до тематики Русланиних кліпів. Так Лана потрапляє до племені «диких», своєрідними тотемами у яких є вовки (до речі, тут Русланою, а потім і Дяченками використано давній європейський архетип «танцюючої з вовками»). Лана проходить багато випробувань, і врешті розуміє свою місію — служити людям своєю енергією. Цікаво, що «розкрутка» літературного твору йшла паралельно зі зйомками нового кліпу Руслани, у якому події вже відбуваються у місті майбутнього, де люди змушені підключатися до «мережі» й отримувати денну порцію енергії. Книга має всі атрибути масової літератури: головна героїня є практично ідеальною, а її вороги — страшні злороби (без напівтонів), вона має місію спасти світ, проходить багато видовищних випробувань (стрибає з потягу, б’ється з кровожерною мисливицею, вчиться літати з людьми, які живуть поза режимом). Присутня у романі й любовна лінія з елементами еротики (як не як це — роман для підлітків). Комерційний успіх роману теж було добре розраховано: популярний жанр твору (фантастика), популярна співачка, про яку начебто у ньому йдеться. І справді, традиційний наклад книги у 3 тисячі екземплярів швидко розійшовся і вже було додруковано кількатисячний тираж.

250

Ніна Герасименко

Варто звернути увагу і на підліткові комерційні проекти видавництва «Грані-Т». Це, насамперед, серія «Дивний детектив». У 2007 році видавництво започаткувало серію перекладної літератури для дітей, в тому числі представило сучасний детектив Гжегожа Касдепки «Пригоди детектива Ниточки» (переклад з польської). У 2008 році видавництво «Грані-Т» вперше в Україні презентує нову серію детективу для дітей та підлітків «Дивний детектив». Розпочав її відомий майстер дорослого детективу Андрій Кокотюха книжками «Рік пригод. Полювання на золотий кубок» та «Мисливці за привидами», а продовжили Леонід Кононович та Олесь Ільченко, Наталя та Олександр Шевченки, Наталя та Валерій Лапікури та інші відомі автори. У проектах видавництва «Грані-Т» дуже чітко й виразно простежуються ознаки масової культури, якими свідомо користуються сучасні видавці. Зокрема: 1) Тексти пишуться на замовлення видавництва і є невисокої художньої вартості; 2) Авторами використовуються жанри популярної літератури: детектив та фентезі; 3) Тексти з’являються друком кожного місяця, тобто є конвеєрність написання. Отже, серед літератури для дітей та підлітків теж є зразки «масліту» різної якості. Ще 5–10 років тому в Україні цей напрямок тільки зароджувався. Спочатку видавці випускали дитячі книги, які стали бестселерами на Заході. Але за останні кілька років у нашій державі з’явилися українські письменники, які пишуть сучасні казки та оповідання для дітей. Переважна більшість вітчизняного масового продукту для юних читачів є дуже якісним зразком масової літератури. Необхідною властивістю продукції масової літератури повинна бути цікавість, щоб вона мала комерційний успіх. Цікавість же задається твердими структурними умовами тексту. Сюжетна і стилістична фактура творів масової літератури може бути примітивною з погляду «елітарної», але у своїй примітивності вона повинна бути досконалою — тільки в цьому випадку їй забезпечений читацький і комерційний успіх. Для масової літератури потрібний чіткий сюжет з інтригою і перипетіями і, що найголовніше, — виразне членування на жанри.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

251

Висновки Як бачимо, масова література в Україні за останні десять років розвивається досить активно й ігнорувати це явище на сьогодні є недоречно й небезпечно, оскільки вплив літератури такого роду на літературний процес і в цілому на суспільство є очевидним. Створюється пересічна, невибаглива, проте агресивна культура, яка не просто співіснує з «високою», а й витісняє останню на периферію, займаючи її місце. Тож масова література з кожним роком в Україні стає все більш затребуваною, наступаючи самостійно і під прикриттям комерційних конкурсів («Камю б у нас не переміг», — наголосив організатор конкурсу «Коронація слова-2009» п. Юрій Логуш на прес-конференції в інформаційній агенції «Укрінформ» 29 травня 2009 р.), прагнучи замінити собою всю сучасну культуру, натомість культура читання в країні катастрофічно падає. Заради справедливості маємо відзначити, що твори масової літератури 2000–2008 років за рівнем якості суттєво поміж собою різняться. Причиною цього, окрім жанрових пошуків, що характеризують перш за все вищі рівні масової літератури («мідл-література» чи «якісна белетристика»), вважаємо також розвиток і традиції вітчизняної літератури, а ще різні зразки для написання, що їх мали перед собою автори масової літератури. Характеризуючи твори 1999–2005 (великою мірою це стосується переможців «Коронації слова»), по-перше, можемо зауважити симбіоз і взаємопроникнення літературних жанрів. Зокрема йдеться про романи «Елементал» та «Кров кажана» Василя Шкляра, романи «Мак червоний в росі» та «Фріда» Марини Гримич, «Ґудзик», «Ранковий прибиральник», «Шості двері» Ірен Роздобудько, романи Лариси Денисенко, Анни Хоми, Андрія Кокотюхи — тобто у більшості випадків ми не можемо говорити про чисте представлення жанрів детективу, фентезі чи любовного роману. Адже у всіх проаналізованих творах є елементи інших жанрів, другий план, де відбувається осмислення автором і героями сенсу буття. З цього приводу І. Покулита слушно зазначає: «Якщо на ранніх етапах функціонування на початку ХХ ст. масова культура була стандартна за змістом та формою, то сьогодні масова культура повинна сприйматися як професійна сфера постачання різнопланової

252

Ніна Герасименко

художньої продукції, що засвоїла весь жанровий арсенал мистецтва та перебуває у постійному пошуку форми втілення своїх можливостей»275. Цю думку поділяють і інші дослідники. Зокрема, О. Захаров пише: «Не випадково сучасні мистецтвознавці віддають перевагу терміну «популярна», звертаючи увагу на проникність естетичних меж між жанрами, різнорідність матеріалу, з якого складається зміст сучасного культурного життя»276. Е. Шапинська пропонує розрізняти масову та популярну культури: масова — це культура масового суспільства, історичний феномен, що склався в епоху індустріалізації та розвинувся у період зростання інформаційних технологій, тоді як популярна — це область культури, яка є зрозумілою та прийнятною для більшості населення у будь-яку історично-культурну епоху, має власні естетичні особливості та перебуває у складній взаємодії з іншими шарами культури — елітарною та народною277. Тож навряд чи твори вищевказаних авторів можна вважати «масовими» з негативним відтінком, швидше йдеться про підміну понять і плутанину термінів. На нашу думку, найоптимальнішою категорією, куди необхідно зарахувати ці твори, є якісна сучасна белетристика або ж пострадянська література. Натомість у літератури, яка активно пропагується у серії «Жінка з дельфіном», серіях видавництв «Зелений пес», «Грані-Т» та «Коронації слова», протягом останніх років рівень якості творів відверто невисокий. Більше того, впадає в око чітке розмежування творів за жанрами, хоча, як відомо, жанрова однозначність і чітка визначеність рамок на нижньому рівні масової літератури слугує насамперед функціональній меті, — адже важливий не автор, а серія чи жанр.

275 Покулита І. К. Моделювання жанрів засобами масової культури // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. пр. / Київський держ. лінгвістичний ун-т / М. М. Бровко (відп. ред.), О. Г. Шутов (відп. ред.). — К.: Видавничий центр КДЛУ, 2000. — С. 78–83. 276 Захаров А. В. Массовое общество и культура в России: социально-типологический анализ. // Вопросы философии, 2003, № 9. — С. 4. 277 Шапинская Е. Н. Массовая культура в теоретических исследованиях // Массовая культура и массовое искусство: за и против. — М., 2003. ― С. 58.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

253

Навіть такий популярний автор масової літератури, як А. Кокотюха досить скептично відгукується про її рівень. Розглядаючи декілька творів (Л. Кононович «Я, Зомбі», М. Юхно «Наяда», Н. Лапіна та С. Горбань «Ловцi чарiвного вітру», Т. Литовченко «Двоє в чужому домi», О. Волков «Виконавець») та відзначаючи гідне поліграфічне оформлення, Кокотюха дуже критично коментує їх зміст: «Якщо хтось і зустріне на «ура» книги Леоніда Кононовича, то в кращому разі — націоналрадикали»; «треба вважати, відсутність логіки — взагалі знакова для літературних жіночих вправ»; «навряд чи варто довго говорити про цей текст, який є набором вимучених і недотепних банальностей»; «книга — чудовий приклад того, що сучасному письменнику, який працює в популярних жанрах, бажано ставитися серйозно не тільки до себе, але і до читача», і робить висновок: «Поки що українська масова література вважає за краще сліпо повторювати імпортні аналоги. Нічого поганого в цьому немає, бо «популярні жанри» не мають в національній літературі міцного коріння»278. Цю дивну ситуацію, яка склалася з сучасною українською поплітературою, Л. Кононович схильний пояснювати особливістю української ментальності: «У нашій літературі почав розвиватися специфічний тип детективного роману — так званий детектив для лохів. Героями тут виступають не сильні, яскраві особистості, а убогі рядові громадяни, які бояться порушити закон. Сюжети цих писань висмоктані з пальця, і взагалі в них все ординарне — і думки, і характери, і мова... Найбільше мене вражає в них віртуальність — автори пишуть не про те, що вони бачили в житті, а створюють цілком вигадані ситуації, які за своїм ідіотизмом дорівнюють хіба комп’ютерним іграм. Але ці твори користуються попитом, ось що дивно! Швидше за все, вони просто виражають психологію середньостатистичного громадянина, згодного буквально на все, аби не було війни. В таких умовах просто не можуть існувати такі жанри масової літератури, як бойовик... Адже відомо, що повноцінний детективний роман розвивається лише у вільних суспільствах, де кожний громадянин готовий захищати свої права — і не

Кокотюха А. Сказки для взрослых. // http://www.cn.com.ua/N178/culture/ tendency/tendency.html# 278

254

Ніна Герасименко

лише через суд, але й з допомогою зброї, якщо рішення суду раптом йому не сподобається»279. Не можна сказати, що всі жанри масової літератури сьогодні в Україні популярні й розвиваються однаково. Наприклад, спроба штучно прищепити жанр рімейк на ґрунт української літератури (цим займався Василь Шкляр) зазнала фіаско280. «Маю цікавий і дуже зухвалий видавничий проект: хочу переписати українську класику. Взяти, наприклад, повість Панаса Мирного «Повія». Цікавий твір з такою привабливою, як на сьогоднішні часи, назвою, — і раптом його не читають! Відштовхує великий обсяг, важке, подекуди архаїчне письмо, обтяжене надмірним багатослів’ям. І я подивився, що, коли його скоротити — не фрагментами, а по слову, по півречення, прибрати русизми, місцями навіть відвертий несмак, — вийде сучасна читабельна річ». На обкладинках книжок письменник залишить імена авторів, тільки буде зазначено, що це «адаптація Шкляра». Проте ідея «перелицювання класики» не прижилася й послідовників експериментування в цьому напрямку не з’явилося. На сьогодні найширше представленими в українській масовій літературі є такі жанри масової літератури: детектив, трилер, мелодрама, «хоррор», фантастика. Цей набір доводить з очевидністю те, що жанри літератури значно більше пов’язані з безпосередньою дійсністю, суспільством та читачами, ніж інші фундаментальні характеристики літератури. Тобто жанрові структури в літературі (і ті, що належать до канонічних, і вільні від канонічної визначеності), безперечно, мають життєві аналоги,281 якими обумовлюється їхня поява і зміцнення. Це — сфера генезису (походження) літературних жанрів. Значущим є й інший, рецептивний бік зв’язків словесно-художніх жанрів із первинною реальністю. Річ у тім, що вибір того або іншого жанру 279 Іван Царюк. Леонід Кононович: «Найгірше, що почала стиратися межа між масовою та елітарною літературою». — «День» №39, 4 березня 2004. — див. http://www.day. kiev.ua/27796/ 280 Дубинянська Я. Василь Шкляр: «Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найтяжчою» // Дзеркало тижня. — 2003. — № 15 (440)// http://www.zn.kiev.ua/nn/show/440/38279/ 281 См.: Хализев В. Е. Жизненный аналог художественной образности (опыт обоснования понятия).// Принципы анализа литературного произведения. — М., 1984. — 234 с.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

255

(за М. М. Бахтіним) зорієнтований на певні умови сприйняття: «...для кожного літературного жанру (...) характерні власні особливі концепції адресата літературного твору, особливе відчуття і розуміння свого читача, слухача, публіки, народу»282. Саме такі читацькі очікування і використовуються в масовій літературі. Отже, бачимо, що на жанри масової літератури справляють вплив в основному не літературні канони та зв’язки, а саме вимоги споживачів, феномен масової свідомості, а не індивідуальність автора. У проаналізованих творах названих авторів є найтиповіші ознаки масової літератури. В їхній основі лежить міцний зрозумілий сюжет без особливих художніх надлишків, розповідь (міф або казка), проте саме за ними читачі шукають ілюзію життєвості, достовірності уявних героїв. Сюжет невибагливий і дозволяє радіти чи сумувати разом із героями, співчувати перипетіям їхніх доль. У цьому полягає ще одна прихована небезпека зворотного впливу літератури на суспільство і культуру. Йдеться про таке сприйняття масової культури, коли виникає бажання наслідувати й ідентифікувати себе з героями художнього витвору. В основі подібного ототожнювання, безперечно, лежить прагнення ідеалу, який втілює в собі витвір масової культури та реалізує чиїсь нездійсненні мрії. Таким чином, є очевидним, що масова література виконує не тільки розважальну функцію, а й психотерапевтичну, тобто виступає в якості ілюзорної компенсації за несправедливість життя, відсутність достатку, здоров’я, кохання, успіху, визнання тощо. Читач отримує можливість свідомої втечі від реальності, нагоду на деякий час забути про свої проблеми та урізноманітнити, хоча б ілюзорно та емоційно, власне існування. У такому заколисуванні починається сприймання життя як уявної гри, як примарного світу ілюзій, порожніх мрій, нездійсненних фантазій, суспільство перестає мислити і втрачає здатність осягнути й проаналізувати справжні свої проблеми, а отже, стає зручним об’єктом для маніпулювання, зокрема нав’язування чужих культур і чужих героїв. Усі теми проаналізованих у нашій роботі творів, незважаючи на те, що вони представлені в різних жанрах, мають спільну визначальну рису — це спекуляція на актуальних злободенних темах: СНІД, нарко282

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986. — С. 279.

256

Ніна Герасименко

тики, викрадення дітей, природні катаклізми, техногенні катастрофи, тероризм і т.п. Особливу увагу автори приділяють темам агресії та страху. Переваги того або іншого детектива чи бойовика нерідко оцінюються пропорційно до кількості трупів — вигадане насильство притягує, як наркотик. Пояснення цього факту дається на основі філософії Фрейда, адже оскільки культура придушує в людині біологічне начало, інстинкти, то в якості ілюзорної реалізації власних незадоволених пристрастей суспільство змушене використовувати мистецтво. Саме тому в масовій культурі так багато сексу та агресії. В результаті читання таких творів психіка людини, «загартованої» сучасною масовою культурою, стає менш чутливою до того, що коїться в реальному світі: вона звикає до насильства і вбивств. Душевна байдужість стає скоріше правилом, ніж винятком. Появу творів такого типу пов’язуємо насамперед з агресивним просуванням в Україні культур Росії та Америки. Як наслідок — заповнення інформаційного простору такою продукцією, що має здатність рано чи пізно впливати на формування смаків українців. Щоправда, варто зауважити, що така американська культурна експансія розгортається не лише в Україні, а й у всьому світі. Деякі країни (наприклад, Франція, Італія) намагаються зупинити цей процес на державному рівні, проте без помітних результатів. Оскільки колишній Радянський Союз мав виразну геополітичну ізольованість, то вітчизняна культура відчула на собі тиск агресії з цього боку лише зараз. Виникає запитання: то ж чому масова література здобуває все більшу популярність в Україні? Відповідь бачимо такою: у втомі суспільства від сьогодення. Якщо в минулому людина відпочивала тільки у свята, то в наш час вона потребує такого відпочинку щодня. Виправдання масової культури в тому і полягає, що вона почала задовольняти такі потреби суспільства, перетворившись на індустрію розваг. Це культура більшості, вона демократична, це культура для неосвічених. Аудиторія такої літератури не має високих вимог до книжок: Як зазначає Б. Дубін: «Масова література — найбільш загальне позначення численних різновидів словесності, які звернені до гранично широкої, неспеціалізованої

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

257

аудиторії сучасників і реально функціонують в «анонімних» колах читачів, які не мають естетичної підготовки, не зайняті мистецтвознавчою рефлексією і не зорієнтовані в читанні на критерії художньої досконалості, інакше кажучи — серед публіки, що не поділяє домінантну для Заходу постромантичну ідеологію літератури і літературної традиції»283. Для масової культури є характерним тиражування унікального і зведення його до звичного і загальнодоступного. Масова література, яка спрощено підвищує самооцінку читача — незалежно від того, чи є для того підстави, чи ні — проголошує: насправді ти кращий/краща, привабливіший/привабливіша, вправніший/вправніша, сильніший/ сильніша, ніж думаєш. Таким чином, очевидним є те, що звернення читача до творів масової культури зумовлене не стільки естетичними, скільки біологічними, психологічними та соціальними потребами. Масовий рівень свідомості та масова культура (і література) взаємопов’язані поміж собою структурно та функціонально й визначають один одного та впливають на все суспільство. Яким буде цей вплив — позитивним чи негативним, до яких наслідків приведе, залежить не в останню чергу від міри вивченості феномену популярної літератури.

283 Дубин Б. Что такое массовая литература? Раскол словесности — феномен новейшего времени.// Электронная версия «НГ» (ЭВНГ). Номер 019 от 20 ноября 1997 г., четверг. http://www.uni-potsdam.de/u/slavistik/zarchiv/1197wk/kk019-31.htm.

258

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

Література

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму (монографія). — К.: Факт, 2003. — 390 с. 2. Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. — К.: Віпол, 1994. — 158 с. 3. Александрова К. Задумчивость среди общего темпа труда // Литература, 1998. — № 40. — С. 4. 4. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Видання друге, виправлене, доповнене / За редакцією М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 2002. — 832 с. 5. Арутюнов С. А. Фантом безэтничности // Расы и народы. — М., 1989. — Вып. 19. — С. 22–24. 6. Асмус В. Ф. Историко-философские этюды. — М.: Мысль, 1984. — 316 с. 7. Бебель А. Женщина и социализм. — Одеса: Буревестник, 1905. — 387 с. 8. Бейверсток Е. Як продавати книги. — Х.: Каравела, 2003. — 352 с. 9. Беляева Ю. В. К вопросу о необходимости исследования проблем маскулинности. // Социальная феминология. Сборник научных статей. — Самара: Издательство «Самарский университет», 1997. — С. 65–78. 10. Бондар-Терещенко І. Є. Текст 1990-х: герої та персонажі. — Тернопіль: Джура, 2003. — 207 с. 11. Бочарова О. Формула женского счастья. Заметки о женском любовном романе // Новое литературное обозрение. — № 22, 1996. 12. Боцман Я. Два образа трансценденции в женском русскоязычном романе // Гендерные исследования / ХЦГИ. Харьков, 1998. — № 1. — C. 262–267. 13. Булгарин Ф. В. Полное собрание сочинений: В 7 т. — СПб., 1844.— Т. VI. 14. Валгина Н. С. Теория текста. — М.: Логос, 2003. — 280 с. 15. Вайнштейн О. Розовый роман как машина желаний // Новое литературное обозрение. — № 22, 1996. 16. Винничук Ю. Мальва Ланда. — Л.: Піраміда, 2003. — 540 с. 17. Габриэлян Н. М. Взгляд на женскую прозу // Преображение (Русский феминистский журнал). — М., 1993. — № 1. — С. 102–108. 18. Гагаев А. А. Художественный текст как культурно-исторический феномен: Теория и практика прочтения: Учеб. пособие / Гагаев Андрей

19. 20. 21. 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. 33. 34. 35. 36. 37.

259

Александрович, Гагаев Павел Александрович. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 180 с. Гайденко П. Философия жизни // Философская энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия, 1970. — Т. 5. — С. 349–351. Гальперин И. Текст как объект лингвистического исследования. — М.: Наука, 1981. — 140 с. Гаспаров М. Записки и выписки. — М.: Новое литературное обозрение, 2000. — 416 с. Гендерна перспектива / Упорядник Віра Агеєва. — К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2004. — 256 с. Горький М. Беседы о ремесле // Горький М. Собр. соч.: В 30 т. — М.: ГИХЛ, 1953. — Т. 25. — С. 291–359. Горький М. Несвоевременные мысли: Заметки о революции и культуре. — М.: Советский писатель, 1990. — 394 с. Гримич М. Варфоломієва ніч. — Л.: Кальварія, 2002. — 160 с. Гримич М. Еґоїст. — Л.: Кальварія, 2003. — 228 с. Гримич М. Магдалинки. — Л.: Кальварія, 2003. — 148 с. Гримич М. Ти чуєш Марго?.. — Л.: Аверс, 2002. — 216 с. Гриц Т., Никитин М., Тренин В. Словесность и коммерция. — М., 1928. — 373 с. Гурвич И. А. Беллетристика в русской литературе. — М., 1991. — 90 с. Ґендер: реалії та перспективи в українському суспільстві: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Київ, 11–13 груд. 2003 р.) / відп. ред. К. М. Левківський. — К.: Фоліант, 2003. — 299 с. Давыдов Д. М. Наивная словесность в контексте отечественной литературной ситуации XX в. // Третьи Майминские чтения. Псков, 2000. — С. 217–222. Давыдов Д. От примитива к примитивизму и наоборот (русская наивная поэзия XX в.) // Арион. — 2002. — № 4. — С. 81–95. Давыдов Т. Т., Пронин В. А. Теория литературы. — М.: Логос, 2003. — 232 с. Дністровий А. Місто уповільненої дії. Сер. «Exceptis excipiendis». — К.: Факт, 2003. — 240 с. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. — М.: Прогресс, 1979. — 318 с. Элиаде М. Миф о вечном возвращении. Архетипы и повторяемость / пер. с фр. — С.-Петербург: Алетейя, 1999. — 249 с.

260

Ніна Герасименко

38. Забадыкина Е., Ходырева Н. Гендер — сила, гендер — власть... // Все люди сестры. Бюллетень / ПЦГИ. СПб, 1994. — № 3. — С. 7–13. 39. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. — К.: Академвидав, 2003. — 390 с. 40. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів: Літопис, 1999. — 336 с. 41. Зварич І. Міф у генезі художнього мислення. — Чернівці: Золоті литаври, 2002. — 236 с. 42. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Львів: Літопис, 2004. — 352 с. 43. Кац Р. С. История советской фантастики. — М.: Изд-во СПбГУ, 2004. — 202 с. 44. Кокотюха А. Нейтральна територія. — Л.: Кальварія, 2002. — 160 с. 45. Компанієць О. Назустріч. — Л.: Кальварія, 2002. — 208 с 46. Кононович Л. Феміністка. — Л.: Кальварія, 2002. —160 с. 47. Корман Б. О. Изучение текста художественного произведения. — М., 1972. — С. 50–86. 48. Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність). — К. — 176 с. 49. Крылова З. Типология наивного искусства (Опыт исследования творческих аспектов) // Примитив в изобразительном искусстве. Материалы Всероссийской научно-практической конференции. — М., 1994. — С. 38. 50. Кузьмичев И. К. Введение в общее литературоведение XXI века: Лекции / Кузьмичев Иван Кириллович. — Нижний Новгород: Изд-во Нижегород. ун-та, 2001. — 322 с.: 51. Курков А. Ігри по-дорослому: Політ. детектив: У 2 т. // Пер. з рос. Герасимчука Л. Сер. «Нова проза». — К.: Грамота, 2003. — 471–559 с. 52. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — 636 с. 53. Літературознавство. Кн. 1 / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича; Ред. рада: М. Г. Жулинський (голова) та ін.; Упоряд. і відп. ред. О. Мишанич. — Чернівці: Рута, 2003. — 315 с. 54. Літературознавство. Кн. 2 / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича; Ред. рада: М. Г. Жулинський (голова) та ін.; Упоряд. і відп. ред. В. Антофійчук. — Чернівці: Рута, 2003. — 359 с.

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

261

55. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 с. 56. Лис В. Романа: Роман. — Л.: Кальварія, 2003. — 167 с. 57. Лотман Ю. М. Массовая литература как историко-культурная проблема // Лотман Ю. М. Избранные статьи: В 3 т. — Таллинн: Александра, 1993.— Т. 3.— С. 380–389. 58. Львова І. Мій чоловік — пінгвін... а бойфренд кольору серпневого неба, а також інші перукарські оповідання. — Л.: Піраміда, 2003. — 160 с. 59. Макаров Ю. Культурний шар. Сер. «Exceptis excipiendis». — К.: Факт, 2003. — 240 с. 60. Мельников Н. Г. Массовая литература // Русская словесность, 1998. — № 5. — С. 6. 61. Мельников Н. Г. Массовая литература // Введение в литературоведение. — М., 1999. — С. 177–191. 62. Мітосек З. Теорії літературних досліджень. — Сімферополь: Таврія, 2004. — 480 с. 63. Мітчелл Дж. Психоаналіз і фемінізм. — К.: Астролябія, 2003. — 480 с. 64. Мужчины-феминисты // Феминизм: проза, мемуары, письма. Перевод с английского. — М.: Прогресс, 1992. — С. 220–306. 65. Наєнко М. Інтим письменницької праці. — К.: Педагогічна преса, 280 с. 66. Поваляєва С. Ексгумація міста. — Л.: Кальварія, 2003. — 160 с. 67. Павличко С. Дискурс українського модернізму. — К.: Либідь, 1997. — 276 с. 68. Павличко С. Теорія літератури. — К: Основи, 2002. — 679 с. 69. Павличко С. Фемінізм. — К: Основи, 2002. — 322 с. 70. Покальчук Ю. Таксі-блюз: Повісті та оповідання. Сер. «Література». — Х.: Фоліо, 2003. — 317 с. 71. Пономарева Г. Женщина как «граница» в произведениях Александры Марининой // Пол. Гендер. Культура (немецкие и русские исследования). — М., 1999. — С. 181–191. 72. Потебня О. Естетика і поетика слова: Збірка / Пер. з російської. — К.: Мистецтво, 1985. — С. 302. 73. Прокофьев В. Н. О трех уровнях художественной культуры Нового и Новейшего времени // Примитив и его место в художественной культуре Нового и Новейшего времени. — М., 1983. — С. 7–8.

262

Ніна Герасименко

74. Пульхритудова Е. М. Литература, беллетристика и паралитература // Теория литературы. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. — С. 10–29. 75. Риккерт Г. Философия жизни. — Петербург: Academia, 1922. — 167 с. 76. Ровенская Т. Феномен женщины говорящей. Проблема идентификации женской прозы 80–90-х годов // Женщины и культура, 1999. — № 15. 77. Русская литература ХХ века: Школы, направления, методы творческой работы: Учебник для студ. вузов / С. И. Тимина, Альфонсов Владимир Николаевич, Васильев Владимир Ефимович и др.; Науч. ред. С. И. Тимина. — М.: Logos: Высш. шк., 2002. — 586 с. 78. Саламова С. А. Хорошо сделанная драма. — явление массовой литературы // Вестн. Ун-та Рос. акад. образования. — М., 2001. — № 1. — С. 70–76. 79. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: нарис феноменологічної онтології. — Л.: Літопис, 2001. — 856 с. 80. Словарь литературоведческих терминов. Ред.-сост. Л. Тимофеев и С. Тураев. — М.: Просвещение, 1974. — 500 с. 81. Смирнова Н. Женский детектив // Гендерный конфликт и его репрезентация в культуре: Мужчина глазами женщины. — Екатеринбург, 2001. 82. Строкань В. Чорний іній: Роман. Сер. «Коронація слова». — Л.: Кальварія, 2003. — 219 с. 83. Талан Х. Яга. — Л.: Кальварія, 2002. — 320 с. 84. Тамарченко Н. Д., Тюпа В. И., Бройтман С. Н. Теория литературы: В 2 томах. Том 1: Теория художественного дискуса. Теоретическая поэтика. — М.: Академия — 2004. — 510 с. 85. Тимошик М. Історія видавничої справи. — К.: Наша культура і наука, 2003. — 496 с. 86. Тынянов Ю. Н. Вопрос о литературной эволюции // На литературном посту. — М., 1927. — ч. 10. — С. 42–49. 87. Тригорин М. Проблема пола и «Санин» Арцыбашева. — М.: Современные Проблемы, 1908. — 54 с. 88. Трофимова Е. И. Женская литература и книгоиздание в современной России // Общественные науки и современность. — 1998. — № 5. — С. 147–156. 89. Филюшкина С. Н. Детектив // Русская словесность. — 1998. — № 5. — С. 13

Популярна література кінця ХХ — початку ХХІ ст.

263

90. Флобер Г. О литературе, искусстве, писательском труде. Письма, статьи: В 2 т. — М.: Художественная литература, 1984. — Т. 2 — 500 с. 91. Флакер А. Авангард и эротика // Преображение: Феминистский журнал, 1997. — № 5. — С. 35–40. 92. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Слово. Знак. Дискус. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 1996. — 109–135 с. 93. Чучин-Русов А. Е. Гендерные аспекты культуры //ОНС: Обществ. науки и современность, 1996. — № 6. — С. 141–153. 94. Шкляр В. Ключ: Роман // 2-ге вид., випр. — Л.: Кальварія, 2003. — 207 с. 95. Щербаченко Т. Про кохання з політикою (у позах) і кохання в політиці (й поза) // Книжник-review. — 2004 — ч. 14. — С. 5. 96. Яковлева А. М. Проблема пола в современной культуре //Культурологические записки. — М., 1997. — Вып. 3. — С. 45–66. 97. Ярская-Смирнова Е. Мужчины и женщины в стране глухих. Анализ кинопрезентации // Гендер. исследования /Харьк. центр гендер. исслед. — 1999. — № 2(1/1999). — С. 260–265. — Библиогр.: С. 264– 265.

Монографія

Ніна Герасименко

Популярна література кінця ХХ — ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Редактор Лущій С. І. Комп’ютерна верстка Ольги Клим Редагування і коректура Уляни Ґуґлевич-Ванчури Технічний редактор Анна Гураль Підписано до друку 24.12.2009. Формат 60х841/16. Папір офсетний. Гарнітура Cambria. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 15,34. Зам. № 2009–1224.

Друк ТОВ «Джура», 46000, м. Тернопіль, вул. Поліська, 5, тел. (0352) 25-88-80, 25-69-40, e-mail: dzhura09@mail.ru