Літопис бойківщини ч1 2014 by Музей Дрогобиччина

ЛІТОПИС

БОЙКІВЩИНИ Litоруs Воуkivshсhуnу Журнал присвячений дослідам історії, культури і побуту бойківського племени Редакційна колегія: Ярослав Геврич, Ніна Гринаш, Микола Зимомря, Микола Ільницький, Володимир Качкан, Наталія Кляшторна, Петро Косачевич, Лука Костелина, Михайло Кріль, Ігор Павлишин, Василь Семчишин, Любомир Сікора, Богдан Яремко Головний редактор: Ярослав Радевич-Винницький

Ч. 1/86(97) Рік 2014 ВИДАЄ ТОВАРИСТВО “БОЙКІВЩИНА” ЗСА – КАНАДА – УКРАЇНА

ЛІТОПИС БОЙКІВЩИНИ Орган Товариства “Бойківщина” «LІТОРУS ВОYKIVSНСНYNY» Semiannual Еthnological Journal published bу thе «ВОYКIVSНСНYNА» АSSОСІАТІON ПЕРЕДПЛАТА Річна передплата: $ 8.00 Передплата з-поза ЗСА в рівновартості америк. валюти АДРЕСИ: Редакції й Адміністрації «Літопису БОЙКІВЩИНИ» У ЗСА: «BOYKIVSHCHYNA” 61 Joshua Drive, Richboro, PA 18954 Telephone: 215-322-8042 В Україні: вул. Володимира Великого, 44, пом. 112 82100 м. Дрогобич Львівської області Телефон: (03244) 2-50-63 e-mail: radwin@ukr.net Здано до набору 28.02.2014 р. Підписано до друку 21.03.2014 р. Гарнітура Times. Формат 60x84 1/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 6,51. Зам. № 200 Наклад 400 примірників Свідоцтво суб’єкта видавничої справи Серія ДК № 2509 від 30.05.2006 р. Друк ПП «ПОСВІТ» Адреса: вул. І. Мазепи, 7, м. Дрогобич, 82100 Україна тел. факс (03244) 2-23-35, тел.: 3-38-50, 2-23-76. E-mail: posvit_druk@mail.ru

ÇÀ ÌÅÆÀÌÈ Ð²ÄÍÎÃÎ ÊÐÀÞ ЗАГАЛЬНІ ЗВІТНО-ВИБОРНІ ЗБОРИ ТОВАРИСТВА «БОЙКІВЩИНА» АМЕРИКИ І КАНАДИ (Філядельфія, 5 жовтня 2013 р.) ЗВІТ ГОЛОВИ ГОЛОВНОЇ УПРАВИ ТОВАРИСТВА «БОЙКІВЩИНА» Д-РА ЯРОСЛАВА ГЕВРИЧА Шановні Пані і Панове! Минуло cім років відтоді, коли ми обрали нову Управу Товариства. На неї покладалися певні надії. Думалося, що зможемо залучити до нашого Товариства новоприбулих із Бойківського краю людей т. зв. «четвертої хвилі» еміграції. Та, на превеликий жаль, наші сподівання не сповнилися. Прикро, але українці з «четвертої хвилі» більше зацікавлені розв’язанням матеріяльних проблем, а про духовність та патріотизм дбають менше. Очевидно, що рівняти четверту хвилю з третьою годі, адже наші попередники, які вимушено покинули Батьківщину, на чужині насамперед дбали про свою духовну єдність та обов’язок працювати на свою громаду. Їх єднала любов до України, до свого рідного краю. Ця єдність дала прекрасні плоди, особливо після відновлення в Америці Товариства «Бойківщина», знищеного в Україні. Товариство наново творилося в Філядельфії й провело п’ять з’їздів бойків, демонструючи силу бойківського духу. На жаль, частина людей цього покоління відійшла у Вічність, а багато хто через вікову неміч не може активно працювати на ниві Товариства. Ще сім років тому в ньому було 110 членів, а нині залишилося 54, і то частина з них через свій фізичний стан відмовляється від отримання «Літопису Бойківщини» та від сплати членського внеску. І ми маємося ставити до них із розумінням та співчуттям. З перших днів своєї діяльности Управа вимушена була провести перереєстрацію членів Товариства, запровадити відповідну картотеку. За це активно взялася п. Люба Онуферко і виконала роботу на належному рівні. Одночасно було проаналізовано стан сплати членських внесків, ужито заходів для його поліпшення. 3

Як знаємо, «Літопис Бойківщини» друкувався у Самборі. Управа, занепокоєна постійним зростанням коштів на видання журналу, почала шукати нові можливості. Тепер він виходить у Дрогобичі, де якість друку вища, а кошти на видання більш помірковані. Товариству складно діяти, оскільки від 80-90-річних його членів важко чекати продуктивної праці, а Управі вдалося залучити до нього лише п’ять осіб молодшого віку. Ще св. пам’яти Мирон Утриско та його дружина п. Галина завжди дбали про те, чим би допомогти Україні й Бойківщині, за що люди на рідній землі їм вдячні. 2008 року ми відзначили 100-ті роковини народження М. Утриска академією при церкві Св. Михаїла. На цю подію відгукнулися порівняно мало членів «Бойківщини», присутніх було 32 особи, з них троє членів Товариства із Канади з очільником п. Василем Шараном. Загалом захід був проведений добре. Крім доповіді п. Марії Камінської, щирі слова про Мирона Утриска сказали деякі його прихильники та співпрацівники. Активну участь у заході взяла родина панства Павлишиних. Їхні доні Надійка та Наталя, які створили дует «Чисте джерело», виконали низку українських народних пісень, а озвучення організував п. Ігор Павлишин. До слова, родина Павлишиних за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Україна – 3000» (голова Наглядової ради – Катерина Ющенко) долучилася до доброчинної акції «Дітям від дітей» і дали в Самборі низку концертів, у т. ч. у сиротинці. Наше Товариство теж долучилося до цієї акції. Було виділено 500 доларів Самбірському сиротинцеві. За ці гроші проведено ремонт приміщень, за що управління культури Самбірщини нам подякувало. Відвідавши Музей «Бойківщина» у Самборі, я мав зустріч з його директором п. Роксоляною Данчин, яка ознайомила мене із проєктом розбудови Музею, на що потрібні певні кошти. Головна Управа виділила на потреби Музею 500 доларів. 1997 р. з метою вшанування пам’яти довголітнього Голови Головної Управи Товариства Мирона Утриска з ініціятиви п. Віри Бончук у м. Турка засновано Конкурс його імени. Цього року в 4

серпні вже відбувся ХVI-ий конкурс. Матеріяли учасників друкуються у збірнику «З вершин і низин». З кожним роком число конкурсантів збільшується, відповідно, збільшується і кількість матеріялів. Уже третій рік поспіль вони виходять у двох томах. Це приблизно 800 – 850 сторінок. Голова Конкурсу п. В. Бончук регулярно звертається за фінансовою допомогою, і ми вже втретє виділяємо на проведення Конкурсу і видання його матеріялів 2 тисячі доларів. Також ми допомагаємо у проведенні Бойківських фестин (їх уже було п’ять: 1992, 1997, 2003, 2007, 2012 рр.) та Всесвітніх Конгресів Бойків (2005, 2010 рр.), за що отримали грамоту від Голови обласної державної адміністрації та голови обласної ради Львівщини. Як на мене, потрібно допомагати чим можемо і скільки можемо у всіх корисних заходах для відродження та утвердження бойківського духу. Нагадаю, що осередки Товариства «Бойківщина» діють у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Миколаївській, Херсонській, Донецькій, Житомирській, Черкаській, Одеській областях України, у містах Києві та Севастополі. Членами цих осередків є чимало вихідців із Бойківщини, яких совєтська влада силоміць депортувала з їхніх предковічних місць і розсіяла по цілій Україні. Це диво дивне, що після 60 років проживання поза рідним краєм вони зберігають бойківський дух, традиції, історичну пам’ять, беруть участь у фестинах і конгресах бойків. Я мав можливість бути на відзначенні 80-річчя Товариства у Турці і був захоплений виступами творчих колективів з Бойківщини, а особливо з Донеччини й Одещини. Тож як далі: бути нам чи не бути? Гадаю, що бути – задля цих товариств і осередків, задля випуску «Літопису Бойківщини» не лише для них, а й для гуманітарних навчальних закладів і наукових установ в Україні і по цілому світі. А матеріялів для друку вистачить, бо діють товариства й осередки бойків, творять бойківські письменники і композитори, трудяться науковці – дослідники Бойківщини. А процес розвитку та самопізнання народу і його етнографічних частин безконечний. Дякую за увагу! 5

ОНОВЛЕНИЙ СКЛАД ГОЛОВНОЇ УПРАВИ ТОВАРИСТВА «БОЙКІВЩИНА» Після заслухання та обговорення звітної доповіді Голови Головної Управи Товариства д-ра Ярослава Геврича відбулися вибори членів Головної Управи. До її складу ввійшли: Др. Ярослав Геврич – голова; Ігор Павлишин – містоголова (заступник голови); Роман Качай – скарбник; Марія Камінська – секретар.

Петро КОСАЧЕВИЧ ГОТУЄМОСЯ ДО ТРЕТЬОГО СВІТОВОГО КОНГРЕСУ БОЙКІВ Черговий, третій, Світовий конгрес бойків відбудеться 6 – 9 серпня 2015 р. в Турківському та сусідніх із ним бойківських районах під гаслом «Світовий Конгрес Бойків у розбудові Української держави». Уже розроблена програма цього великого заходу. До Конгресу готується Рада Асоціації громадян з прізвищами Бойко і похідними: Бойчук, Бойкевич, Бойченко та ин. Правління об’єднання «Письменники Бойківщини» готує літературний конкурс ім. І. Франка. Готуються рада з наукової роботи, рада сприяння духовності, моралі, сім’ї та підростаючого покоління, рада молодіжних організацій, рада суспільної служби, союз жіночих організацій, рада музеїв «Бойківщина», комісія з проведення літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска, рада автентичного бойківського фольклору, кооперативна рада, рада підприємців – вихідців із Бойківщини, виставкова комісія, комісія спорту і фізичної культури, рада з етнографії та художнього промислу, рада журналістів та працівників радіо – вихідців із Бойківщини, комітет «Український родовід» на теренах Бойківщини, економічна група та інвестиційна комісія, рада культури: збереження звичаїв та обрядів бойків, рада розвитку традиційної та нетрадиційної медицини на Бойківщині, комітет концертного обслуговування та свята мистецтв на Співочому полі, відділ зв’язків із діяспорою, комісія статистики та ин. 6

Будуть проводитися наукові конференції, круглі столи, зустрічі, засідання, конкурси, огляди, прес-конференції, фольклорні концерти тощо. Все це стосується і вихідців з Бойківщини, що проживають за кордонами України. Минулого року Державна реєстраційна служба Міністерства юстиції України видала нам свідоцтво Міжнародної громадської організації «Світовий Конгрес Бойків» з центром у м. Турка (вул. Міцкевича, 27) Львівської области. Тепер проходить формування філій і осередків СКБ. На V-их Всесвітніх Бойківських Фестинах рішенням голів обласних товариств та організацій із діяспори ухвалено продовжувати справу відродження бойківських звичаїв та обрядів, проводити дальшу структуризацію культурологічних організацій вихідців з Бойківщини на Конгресі в 2015 р., а 2017 р. провести VІ-і Всесвітні Бойківські фестини. Наказом Міністерства культури і туризму №161-29-48-11 від 04.10.2011 р. Фестинам надано статус «міжнародних». А 2012 р. у V-их Бойківських Фестинах узяли участь, були гостями та глядачами понад 100 тисяч осіб. Фестини були внесені до списку 100 найкращих подій року в Україні, що засвідчено сертифікатом. Список подій оприлюднили на конференції TravelMarketing 3D, яка пройшла в рамках міжнародного туристичного салону «Країна 2012». Бойківські Фестини започатковано ще 1992 р. Вони проводяться кожних п’ять років. Так само раз на п’ять років відбувається Світовий Конгрес Бойків. Перший відбувся 2005 р. Крім бойківських районів Львівщини, у цих заходах беруть активну участь райони Закарпатської (Воловецький, Великоберезнянський, Міжгірський, Мукачівський, Свалявський, Перечинський, Іршавський, Хустський, Тячівський) та Івано-Франківської (Долинський, Рожнятівський, Калуський, Богородчанський, Надвірнянський) областей. Для виконання Програми Конгресу потрібно не лише багато праці, а й коштів. Про допомогу ми вже звернулися листом до керівництва держави, области, району, депутатів усіх рівнів. Сподіваємося на бюджетну підтримку. Ми також розробили документ «Станьте меценатом!», який закликає бути благодійника7

ми у справі, якою ми займаємось. Буде видана спеціяльна книга «Золотий фонд розвитку Бойківщини». На її сторінках будуть уміщені світлини й імена меценатів, які пожертвують кошти на організацію і проведення Фестин, а також на розбудову культурологічного центру – етнографічного музею народної архітектури і побуту зі «Співочим полем» біля с. Явора неподалік Турки, відкриття веб-сайту при МГО «СКБ», меморіяльну діяльність, видання альманаху, вісників, енциклопедичного довідника, книг та монографій про Бойківщину, проведення наукових конференцій, виставок, зустрічей тощо. Потрібно розширити чинний або збудувати новий музей «Бойківщина», створити професійний фольклорно-етнографічний ансамбль пісні, музики і танцю «Бойківщина», відкрити Малу Академію образотворчого мистецтва в м. Турка та ин. Усе це дасть можливість ефективніше зберігати і розвивати бойківську українську культуру в Україні і в країнах діяспори. Адже нашого цвіту – по всьому світу. Активно діє Товариство «Бойківщина» в ЗСА (голова Головної Управи др. Ярослав Геврич, заст. голови Люба Онуферко, секретар Марія Камінська, активісти Лука Костелина, Ігор Чижович, Йосип Сірка, Михайло Яворський (книжка «Поцілунок Лева»), Ігор Павлишин (сімейний вокальний ансамбль), Галина Щепко (сімейний ансамбль «Коріння») та ин. У Канаді активно діє голова товариства «Бойківщина» Василь Шаран, йому допомагають Василь Славич, Михайло Глущак, ин. Значну роботу проводить Товариство «Бойківщина» ім. Івана Франка у Великій Британії, особливо Ніна Гринаш (голова), Іван Іванцюра (заст. голови), Микола Деревінський (секретар), Микола Яцків та ин. У Польщі на бойківській ниві працює Валерій Височанський. У поселенні Мишковцях директор осередку «Карітас» Богдан Янік дбайливо зберігає бойківську церковну архітектуру, створив виставкову галерею церков у мініятюрі за зразками храмів з Турківщини та инших районів Львівщини, Закарпаття, Івано-Франківщини. До Турки на Фестини приїжджають: вокальний ансамбль «Рява» (керівник Ірина Гайдучкова) з м. Гуменне у Словаччині, художній колектив (керівник делегації Ярослава Колотило) з Марамарощини в Румінії, ансамбль пісні і музики «Заряніца» (керівник 8

Олена Букач, активіст Ярослав Берложецький) Кобринського району Брестської области в Білорусії, фольклорний ансамбль «Журба» (керівник делегації Володимир Лейб’юк) з Естонії, колектив (керівник делегації Антон Бойко) з Кабардино-Балкарії та колектив «Маг» (керівник Роман Винницький) з м. Іркутська у Росії, танцювальні ансамблі «Колібрі», «Веселка», «Ятрань» із Латвії. Запрошуємо всіх, хто бажає, приєднатися до підготовки Конгресу і подавати свої письмові заяви та пропозиції. Просимо людей доброї волі, меценатів та спонсорів допомогти в організації і проведенні цього заходу. Кошти можна переказати: р/p 26003300578109, у філії Львівського обласного управління Ощадного банку України Турківського ТВБВ №10013/021, ЗКПО 3678861, МФО 325796 м. Турка, вул. Шептицького, 21. Рахунок для переказу валюти: Correspondent bank: SWIFT CODE CHASU33 JPMORGAN CHASE BANK, New York,USA. 57A: Account With insititution;Acc.001-1-194057 SWIFT CODE: COSBUAUKLVI, JSC Oshchadband 59:Beneficiary:/260023012132(10013/021) WORLD CONGRES BOIKIY, Turkast.Mitskevicha 25 70: Remittance information: №10013/021 TURKA 71A: Details of Charges :OUR Correspondent bank SWIFT CODE CITIUS33, CITIBANK N.A. New York,USA 57A: Account With insititution;Acc.36128911 SWIFT CODE: COSBUAUKLVI, JSC Oshchadbank 59:Beneficiary:/260023012132(10013/021) WORLD CONGRES BOIKIY, Turkast. Mitskevicha 25 70: Remittance information: №10013/021 TURKA 71A: Details of Charges : OUR

У такий спосіб увіковічите своє ім’я. Записати у меценатський літопис Бойківщини можна підприємство, установу чи організацію. При МГО «Світовий Конгрес Бойків» розроблено Програму заходів щодо підготовки майбутнього Конгресу. 9

Тож запрошуємо всіх до співпраці і просимо нам допомагати. Наш центр: Україна 8250, вул. Міцкевича, 27, м.Турка, Львівської області. Тел.:(03-269) 3-20-98, 3-286-28, 3-91-62. Електронна пошта: kosachevych @ ukr.net Заздалегідь дякуємо! Голова МГО «Світовий Конгрес Бойків» і Координаційного центру Конгресу Петро Косачевич

ХVII-ий КОНКУРС ІМ. МИРОНА УТРИСКА ДОПОВІДЬ ГОЛОВИ ОРГКОМІТЕТУ ВІРИ БОНЧУК Вельмишановне товариство! Від оргкомітету XVII Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імени Мирона Утриска вітаю вас із сьогоднішньою подією – презентацію Конкурсу. У Конкурсі взяли участь 146 осіб, які подали на розгляд журі 214 праць. Оцінювали їх 14 членів журі: науковці Василь Футала, Марія Зубрицька, Мирон Яким, Теодор Порада, Ярослав Коцур, журналісти Богдан Ладанай, Василь Касперевич, учителі Катерина Гоголевська, Марія Михайлишин, Дарія Лесик, Степан Бриндак, Олег Тимчак, медпрацівники Кароліна Писанчин та Оксана Павлик. Журі працювало в літературній, історико-краєзнавчій та мистецько-етнографічній секціях. Дипломами лавреатів XVII конкурсу нагороджено 12 учасників. Про них розповімо докладніше. Петро Вербоватий (Самбір). Пройшовши майже 90-літній шлях, він дотримується твердої життєвої позиції. Учасник ІІ-ої світової війни. Більшу частину свого життя присвятив навчанню дітей англійської мови. І тепер має учнів. Учасник XIII, XIV, XV, XVI конкурсів ім. М.Утриска. На XVIІ конкурс подав 8 книжок, присвячених утвердженню незалежности України, укріпленню самосвідомости українців. Про це свідчать назви книг: «Діти потребують не лише батьків, а й Батьківщини, за яку вони обопільно відповідальні», «Божа й людська сутність явища українського національного патріотизму», «Хресна дорога української Церкви», «Любов 10

і справедливість поруч». Думка членів журі була одностайною – автор заслуговує звання лавреата XVIІ конкурсу ім. М. Утриска. Роксолана Данчин (Самбір) довгі роки очолює історико-етнографічний музей «Бойківщина», її ім’я – серед розбудовників цього закладу. Зберігаючи надбання попередніх поколінь, вона здійснила перевидання часопису «Літопис Бойківщини» за 1931 – 1937 роки у кількох книгах. Як упорядникові цих книг «Літопису Бойківщини» їй присвоєно звання лавреата. Мирослав Калагурський, автор чотирьох книжок, став лавреатом на XV конкурсі. Ще дві книжки він подав на XVI конкурс. У XVIІ конкурсі узяв участь збіркою романів «Оленчина доля – Дві Ірини – Слава борцям» та романом «Рада». Журі високо оцінило ці твори і визнало автора лавреатом. Наталя Кляшторна (Київ) – журналістка, етнолог. Читачам вісників «З вершин і низин» знайомі її твори з XI, XІV, XVІ конкурсів. 2012 р. вийшла її книжка «Байка про бойка». 2013 р. дослідниця видала книжку-фотоальбом «Розсіяні в степах», у якій ідеться про бойків, виселених з прадавніх українських земель на инші території. Книга вийшла в Івано-Франківську українською, англійською і польською мовами. Вразила обсягом 888-сторінкова публікація «Альманах. 100-ліття «Пласту» (Нью-Йорк – Торонто – Львів, 2012). Видала її Конфедерація Українських Пластових Організацій, Пластова Булава. На конкурс альманах подав його головний редактор і автор багатьох статей у ньому Юрій Леськів. У виданні є відомості і про Мирона Утриска (с.582), який у юні літа виховувався у «Пласті» у Львові та до кінця свого життя був курінним пластовим сеньйором у Філядельфії. У турківському народному музеї «Бойківщина» зберігається світлина групи пластунів із Львівської академічної гімназії (орієнтовно 1918 – 1920 рр.), серед яких є Мирон Утриско та його сорочка з емблемами «Пласту», переслана св. п. Галиною Утриско. Він був нагороджений пластовою відзнакою – срібним орденом Юрія Змієборця. Тож журі мало всі підстави оголосити Ю. Леськова лавреатом XVIІ конкурсу ім. М.Утриска. Оксана Маковець, народжена в с. Карпатське на Турківщині, від 1996 р. живе в ЗСА. Колись працювала в Києві, писала ві11

рші. Видала їх уже в ЗСА, де не припинила свою творчість: пише поезії, тексти пісень, поетичну прозу. Редагує і видає журнал «Верховина». На XVIІ конкурс ім. М.Утриска подала 6 книжок та 8 номерів журналу. За «Вірші особливого літа», «Вічність у порах року», «А калина цвіте» та «Нові пісні для тебе, Україно» О.Маковець одноголосно визнана лавреатом Конкурсу. Ярослава Павличко досліджує давнє українське малярство в Національному музеї ім. Андрея Шептицького. Вона член Спілки письменників України, лавреат багатьох престижних премій. Подані на XVIІ конкурс ім. М.Утриска її п’ять книжок поезій показують читачам авторку як людину тонкої вразливої душі, знавця стародавнього мистецтва. За книги «Вибране», «Титла і мідь», «Хоругви днів непроминальних» поетесі дано найвищу оцінку лавреата. Іван Паламар на XV конкурсі ім. М.Утриска був визнаний лавреатом за дослідження творчости Володимира Шагали. У №8 Вісника «З вершин і низин» видрукований розлогий фрагмент з його праці. Цьогорічний внесок автора – дослідження про о. Северіяна Гнатюка (2012) та книжка з попередніх років про о. Юрія Кміта. І. Паламар має великий досвід дослідника минувшини нашого краю. Цьому сприяла його робота у Львівському музеї історії релігії та діяльність як голови правління доброчинного фонду «Духовні діячі». Марія Прокопець – вчителька, поетеса і композиторка, авторка книжок «Саліна», «Небо не мовчатиме», «Слово про Нижанковичі», а також видань для дітей. Цього разу вона подала на конкурс книжку «Світло душі родини Левицьких», що вийшла в серії «Події і люди» Літопису УПА. Живучи в Добромилі на Старосамбірщині, п. Марія зуміла зібрати великий матеріял про жертовність членів родини Левицьких, дослідити їхній життєвий шлях, показати внесок кожного в історію України й инших країн. Книжка містить цікаві ілюстрації. М. Прокопець була лавреатом XV конкурсу ім. М.Утриска. Це звання журі присудило їй і на XVIІ конкурсі. Василь Сторонський виростав у музикальній родині на Дрогобиччині. Працював зі школярами, а також у муздрамтеатрі. Писав музику. Видав книжки: «Калинова повінь», «Іду до тебе», 12

«Берег любові», «Лебеді кохання». Читачі мали можливість ознайомитися з його творами в наших вісниках XIV, XV, XVI конкурсів ім. М.Утриска. Диплом лавреата поет і композитор отримав за книжки «Музика літа», «Другий поверх» та «Поховайте мене в вишиванці», яку він видав у співавторстві з Анатолієм Власюком. Оксана Тебешевська (Бойко) проживає в с.Голинь на Калущині. Вчителька, поетеса, дослідниця, керівник обласного літературного об’єднання. На її рахунку – понад 100 нарисів, статей, десятки книг. Авторка брала участь у наших конкурсах, коли ще не виходив вісник «З вершин і низин», і лише з IX конкурсу читачі мали можливість прочитати її вишукані вірші. Цього року вона надіслала шість книжок. Книжки «Розлуння», «Любові цілюще джерело», «Про що мовчить Михайлова скрипка» високо оцінені журі, а їх авторка отримала диплом лавреата XVІІ конкурсу ім. М.Утриска. Іван Чонка народився на Закарпатті, а живе і працює в Тернополі. Кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургії медуніверситету, Заслужений винахідник України. В Конкурсі взяв участь уперше. Його книжка «Коли я приїжджаю у Карпати» насичена не лише поезією, а й етнографією. Автор своєю книжкою зцілює і тіло, і душу. Символічно, що лавреатом він став у горах, де вперше побачив світ і де виростав. Дипломами І ступеня відзначено 37 конкурсантів, ІІ ступеня – 59, ІІІ ступеня – 18. На жаль, не всі учасники змогли отримати дипломи власноручно. Хто через хворобу, хто через відстань. А сім учасників відійшли в засвіти. Наша конкурсантка Світлана Дицьо пише в посвяті: «Ти ідеш тепер небесним лугом, білий пух здуваючи з хмарин». А можливо, ті семеро, як і Мирон Утриско, дивляться незримо на нас з висоти: Марія Ващишин, Калина Гніпа, Григорій Дем’ян, Володимир Криськів, Дмитро Мись, Ілля Мотреску, Євген Титикайло. Їхні дипломи передамо родинам або в краєзнавчі музеї. А ще відобразимо на сторінках вісника «З вершин і низин» їхні твори. На Бойківщині, на західному краї України, живуть творчі люди, і Конкурс дає їм можливість зустрітися, познайомитися, поділитися думками і сподіваннями. А досвід української діяспори, яку представляв М. Утриско, показує, що не потрібно чекати, коли хтось нас організує і під13

тримає, а організуватися самим, творячи ту неповторну ауру, яка здатна духовно укріпити наш народ, наше суспільство. І нехай в цьому нам допоможе Господь! ПОСТАНОВА організаційного комітету XVIІ Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска від 30 серпня 2013 р. м. Турка У XVIІ Бойківському літературно-краєзнавчому конкурсі ім. М. Утриска 30 серпня 2012 р. – 10 серпня 2013 р. взяли участь 146 авторів. На розгляд журі подано 214 книжок, авторських добірок та досліджень. 13 серпня 2013 р. журі засідало у складі: Історико-краєзнавча секція Голова: Василь Футала – доктор історичних наук, доцент, м.Дрогобич. Секретар: Василь Касперевич – журналіст, м.Старий Самбір. Члени: Марія Михайлишин – вчителька, м.Турка. Теодор Порада – кандидат сільськогосподарських наук, м.Турка. Літературна секція Голова: Ярослав Коцур – кандидат педагогічних наук, директор Обласної бібліотеки для юнацтва, м. Львів. Секретар: Катерина Гоголевська – вчителька української мови та літератури, м.Турка. Члени: Марія Зубрицька – кандидат філологічних наук, доцент, м.Дрогобич. Богдан Ладанай – журналіст, м.Самбір. Дарія Лесик – вчителька, член президії ВГТ «Бойківщина XXI століття», м.Турка. Кароліна Писанчин – голова Союзу українок, м.Турка. Олег Тимчак – вчитель, м.Самбір. Мирон Яким – доцент, м.Дрогобич. Етнографічна секція Голова: Степан Бриндак – учитель, художник, м. Турка. Секретар: Оксана Павлик – лікар, член робочої групи Світового конгресу бойків, м.Турка. 14

На основі оцінок журі, організаційний комітет Конкурсу ім. Мирона Утриска ПОСТАНОВЛЯЄ: 1. Лауреатами XVІI конкурсу ім. М.Утриска визнані учасники: - Петро Вербоватий (Самбір) – за книги національно-патріотичної тематики. - Роксоляна Данчин (Самбір) – упорядник книг «Літопис Бойківщини». - Мирослав Калагурський (Львів) – за книги «Оленчина доля. Дві Ірини. Слава борцям» та «Рада». - Наталя Кляшторна (Київ) – за книги «Слово про бойка» та «Розсіяні в степах». - Юрій Леськів (Самбір) – головний редактор книги «Альманах. 100-ліття «Пласту» та автор статей з історії «Пласту». - Оксана Маковець (Вірджінія, США) – за книги «Вірші особливого літа», «А калина цвіте…», «Вічність у порах року». - Ярослава Павличко (Львів) – за книги «Хоругви днів непроминальних», «Титла і мідь», «Вибране». - Іван Паламар (Львів) – за книги «о. Юрій Кміт», «Юрій Кміт і сучасність», «Отець Северіян Гнатюк, василіянин». - Марія Прокопець (м.Добромиль, Старосамбірщина) – за книгу «Світло душі родини Левицьких». - Василь Сторонський (Дрогобич) – за книги «Музика літа», «Другий поверх» та «Поховайте мене в вишиванці». - Оксана Тебешевська (с.Голинь, Калущина) – за книги «Розлуння», «Любові цілюще джерело», «Про що мовчить Михайлова скрипка». - Іван Чонка (Тернопіль) – за книгу «Коли я приїжджаю в Карпати». 2. Дипломантами I ступеня XVІI конкурсу ім. М.Утриска визнані учасники: - Арендач Михайло (с.Плав’є, Сколівщина) – за книгу «Село Плав’є: погляд крізь віки. - Йосип Білик (Самбір) – за книги «Сонячні терени». - Василь Білич (Хуст) – за книгу «Земне долаючи тяжіння». - Галина Верес (Стрий) – упорядник книги «Стрий: дати, події, факти, імена». - Валерій Височанський (Варшава) – автор пісенної збірки «Де Дністра вітає Стрий». - Ігор Дах (Червоноград) – за книги «Чар-зілля», «На струнах Душі». 15

- Григорій Дем’ян (посмертно) (Львів) – за книгу «Український повстанський фольклор». - Світлана Дицьо (Самбір) – за книгу «Камертон». - Мирослав Дочинець (Мукачеве) – за книги «Многії літа. Благії літа». - Олесь Дудин (Ходорів) – за книгу «Всевишній Космос». - Роман Залокоцький (Самбір), Олексій Угнівенко (м. Волноваха Донецької обл.) – за книгу «Фортуна». - Петро Зборовський (Турка) – за книгу «Бойківські ладканки». - Петро Кицун (м.Стара Синява, Хмельниччина) – за книгу «Штрихи життя і роздуми». - Володимир Криськів (посмертно) (Стрий) – за книгу «Служба безпеки ОУН-УПА». - Василь Лаба (Львів) – за книгу «Історія села Берестяни». - Богдан Ладанай (Самбір) – за книгу «Вікторини плюс…». - Зіновія Лисак (Львів) – за книгу «У пошуках Світла». - Галина Лісовецька-Пановик (Львів) – за книги «Падолист», «Розкрилля». - Леся Любарська (м.Борщів, Тернопільщина) – за книги «Причастя», «Інакше жити він не вмів», «Ангел кохання». - Зеновій-Тарас Масний (Львів) – за книгу «Чудовий світ. А ми ?..». - Петро Матій, Василь Білич (Хуст) – за книгу «Палай, любове, без кінця». - Ігор Нижник (Борислав) – за книги «Ліра», «Дзвін», «Свіча». - Марта Ониськів, Ганна Книш, Дарія Мельник (Калуш) – за книгу «Пісні бойківського села Петранка». - Стефанія Пахольчук (с.Страшевичі, Старосамбірщина) – за книгу «Боришківці мої». - Дарія Петречко (Івано-Франківськ) – за книгу «Вишивані скарби Бойківщини». - Олег Підківка (Самбір) – за книги «Після довгих років забуття», «Пам’яті митців», «Євген Вахняк». - Володимир Пішко (с.Бусовисько, Старосамбірщина) – за книгу «Відкарбоване». - Ніна Полив’яна (м.Прилуки, Чернігівщина) – за книгу «Кумедна плутаниночка від Ніни Полив’яної». - Любов Рудавська-Вовк (Самбір) – упорядник книги «Зоряне суцвіття». - Марія Сербін (Калуш) – за книгу «Зі мною». - Оксана Шалак (Київ) – за книгу «Сім високих небес», «Молитва про сад». 16

- Михайло Швед (Київ) – за книгу «Спаський та Лаврівський монастирі – осередки духовності й культури в Галичині». - Ольга Яворська (с. Тур’є, Старосамбірщина) – за книги «Відлуння: щоденникові записи, поезія». 3. Дипломантами II ступеня XVIІ конкурсу ім. М.Утриска визнані учасники: - Іван Бедек (Хуст) – за книгу «Пісні світанкових гір». - Марія Буришин-Ледчак (с.Репинне, Міжгірщина) – за книгу «Бескиде зелений». - Володимир Бухонок (с.Кожичі, Яворівщина) – за книгу «Сум’яття почуттів». - Микола Бучко (Чернівці) – за книгу «Пророк, або остання ніч Тараса Шевченка». - Марія Ващишин (посмертно) (Стрий) – упорядник книги «Лука Данкевич». - Уляна Вовчанчин (Старий Самбір) – за поетичну підбірку «Мереживо миттєвостей». - Юрій Гарник (с.Раневичі, Дрогобиччина) – за книгу «І радість, і журба». - Оксана Гентош (Львів) – за серію статей історико-краєзнавчої тематики. - Ярина Головецька (Самбір) – за книги «З Ісусом у серці» та «Презентація картин». - Марія Гриник (с.Медвежа, Дрогобиччина) – за книгу «А спогади – мов застиглі сльозини». - Андрій Грущак (Борислав) – за книги «Трафунки», «Сірко». - Галина Жубіль-Книш (Дрогобич) – за книгу «Узагальнювальні асоціативні схеми на уроках мови». - Ольга Кіс (с.Ясенівці, Золочівщина, Львівська обл.) – за книги «Спів німої хористки», «Тривання таїни». - Володимир Ковалик (Чикаґо, США) – за книгу «Любов і хрест – тернові квіти». - Наталія Корнута (с.Дубове-Михальча, Сторожинеччина, Чернівецька обл.) – за збірку поезій «Пресвята Українонька». - Віра Копчак, Юрій Копчак (Трускавець.) – упорядники книги «Старосамбірщина – край історичних пам’яток та мальовничої природи». - Юліана Красник (Старий Самбір) – за дослідження «Стара Самбірляндія». - Тетяна Лемешко (м.Українка, Київщина) – за книгу «Душа замість мене» та «Полиновий сон». 17

- Омелян Леськів (Самбір) – за книгу «Каденція». - Надія Матвіїв-Таранова (Сокаль) – за поетичну збірку «Найдорожче». - Дмитро Мись (посмертно) (с.Ясениця, Турківщина) – за книгу «Дороги-доріженьки». - Ростислав Михайловський (с.Негівці, Калущина) – за книгу «Дорога до Храму Слова». - Ростислав Михайловський, Сергій Андрущак (Калуш) – за книгу «Калуш весняний». - Ілля Мотреску (посмертно), Марія Гулей (с. Банилів Підгірний, Сторожинеччина, Буковина) – за книгу «Гімн Карпатам». - Василь Мушка (смт. Міжгір’я, Закарпаття) – за книгу «Твою сльозу вимірюю в каратах». - Ольга Пенюк-Водоніс (Сокаль) – за книги «Країна дитинства», «У пошуках веселки». - Віра Перегіняк (с.Новиця, Калущина) – за дослідження історії с.Новиця. - Ірина Перелом (Борислав) – за краєзнавчі дослідження міста Борислава. - Богдан Перун, Наталія Шевчук (Самбір) – за книгу «Історія світу у цікавих фактах». - Василь Пилипчинець (смт. Міжгір’я, Закарпаття) – за книгу «Родзинки глибинки». - о. Миколай Пишкович (Борислав) – за книгу «Щасливе життя з Богом». - о.Ярослав Пишкович (с.Новий Кропивник, Дрогобиччина) – за книгу «Правда, в яку важко повірити». - Любомира Підківка (Старий Самбір) – за книгу «Не цурайся пісні». - Софія Пікунець (смт. Підбуж, Дрогобиччина) – упорядник книг «Світлиця» та «А слово Боже живе й діяльне». - Ганна Плечій (с. Головецько, Сколівщина), Одарка Скільська (с.Тухолька, Сколівщина) – за книгу «З полум’я – у вогонь…». - Віра Політаєва (Самбір) – за книги «Нехай свіча любові не згасає», «Очима дитини». - Олександра Приходько-Возняк (смт. Глибока, Чернівеччина) – за книгу «Жаринки серця». - Ярослав Пузич (м. Славута, Хмельниччина) – за дослідження «Музика – найкращі ліки для душі». - о.Орест Рубель (с. Плугів, Сокальщина) – за книги «Подарована чаша», «Зцілення ранами Христа». 18

- Галина Савчин (с. Уличне, Дрогобиччина) – за книгу «Творчий доробок Івана Филипчака як засіб патріотичного виховання школярів». - Світлана Семанів (с. Хотин, Калущина) – за книгу «Голос Всесвіту». - Оксана Сирко (смт. Підбуж, Дрогобиччина) – за книгу «Творіть добро». - Елеонора Скіпор (с. Нижні Петрівці, Сторожинеччина, Буковина) – за книги «Від щирого серця» та «Дивовижний світ поезії». - Вікторія Стасів (Львів) – за книгу «Вірші та витинанки юної львів’янки». - Вікторія Тереля (м.Ужгород) – за книгу «Йосип Тереля – провідник релігійного дисиденства на Закарпатті». - Євген Титикайло (посмертно) (Борислав) – за книгу «Часослов – 2». - Микола Турківський (м.Прилуки, Чернігівщина) – за книгу «Сузір’я Катерини Білокур». - Павло Федака (Ужгород) – за книгу «Відроджена «Просвіта»: двадцять років на шляху державотворення». - Василь Федько (смт. Оброшино, Львівщина) – за книгу «На розкопках пам’яті». - Іван Фриган (с.Колочава, Міжгірщина) – за книгу «Поетичні твори». - о. Ігор Цар (Львів) – за книгу «Нова євангелізація в Україні». - Лілія Цінкевич (м. Дебальцево, Донеччина) – за книгу «Пізнаючи білий світ». - Наталія Шкоропаняк (с. Збора, Калущина) – за дослідження «Житейський іконостас, або Моє «портретування» минувшини рідної Збори». - Теодор Шрамко (Дрогобич) – за книгу «Струни поезії мого серця». 4. Дипломантами III ступеня XVIІ конкурсу ім. М.Утриска визнані учасники: - Василь Береза (с.Чаплі, Старосамбірщина) – за дослідження «З історії села Чаплі». - Ігор Бованько (Старий Самбір) – за книгу «З вірою у серці». - Леся Гуняк (с.Медвежа, Дрогобиччина) – за збірку поезій «З молитвою до України». - Василь Касперевич (Старий Самбір) – за дослідження «Про що говорить прізвище людини». - Павло Кобець (Вінниця) – за книгу «Любов у стилі ретро». 19

- Марія Лавер (с. Кіндратів, Турківщина) – за книгу «Подих осені». - Емілія Лемко-Писанчин (смт. Бориня, Турківщина) – за книгу «Наша церква». - Василь Малета (смт. Міжгір’я, Закарпаття) – за книгу «Кроки до покаяння». - Василина Малиш (с. Берегомет, Вижниччина, Буковина) – за поетичні збірки «Невмирущі творці невмирущої мови». - Марія Маринець (с. Орява, Сколівщина) – за поетичні збірки «Серце віршами говорить» та «Через терен до зірок». - Юрій Мартинюк (с. Боб’ятин, Сокальщина) – за поетичну збірку «Слід на землі». - Оксана Павлик (Турка) – за книгу «Чар-зілля з Карпат». - Йосип Палятинський (м. Кіцмань, Буковина) – за дослідження «Іван Франко: я думав про людське братерство нове…», «Марко Черемшина і Сильвестр Яричевський – однодумці», «Мужня дочка Прометея». - Василь Сигерич (Старий Самбір) – за збірку віршів «Нормально». - Катерина Скипакевич-Хім’як (Старий Самбір) – за дослідження «Кушнірство у Старім Самборі». - Наталія Сушко (с. Опака, Дрогобиччина) – за збірку віршів «Жити для людей». - Іван Тереля (с. Голятин, Міжгірщина) – за дослідження про козаків Голятина. - Степан Яким (Дрогобич) – за книгу «Момент істини». 5. Нагородити грамотами (…). 6. Вручити лауреатам та дипломантам XVІІ конкурсу ім. М.Утриска (п.1-4) дипломи, а згідно з п.5 – грамоти. Подані на конкурс твори популяризувати через Вісник XVІІ конкурсу імені Мирона Утриска «З вершин і низин» та інші видання, а також усно. 7. XVIІІ Бойківський літературно-краєзнавчий конкурс імені Мирона Утриска провести 30 серпня 2014 р. Термін приймання робіт – до 10 серпня 2014 р. 8. Праці на XVIІІ конкурс імені Мирона Утриска приймає організаційний комітет за адресою: вул.Січових Стрільців, 17/1, м.Турка Львівської області, 82500. Голова організаційного комітету Віра Бончук

Любов РУДАВСЬКА-ВОВК У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ ОБ’ЄДНАННІ «ПИСЬМЕННИКИ БОЙКІВЩИНИ» ЮВІЛЕЙНА КОНФЕРЕНЦІЯ ВОПБ 21 липня 2013 р. в читальному залі Самбірської центральної районної бібліотеки зібралися «Письменники Бойківщини» з різних областей України на ювілейну ХХ-ту конференцію. 10 років тому, 18 липня 2003 р., з ініціятиви турківського журналіста Йосипа Созанського групка осіб заснувала об’єднання «Письменники Бойківщини». Згодом воно переросло у всеукраїнське, до якого сьогодні належать талановиті письменники з різних областей України, творчість яких відома як на теренах Бойківщини, так і за її межами. Голова ВО «Письменники Бойківщини» Любов РудавськаВовк, яка очолює його від дня заснування, та члени правління ВОПБ докладно підсумували здобутки і проблеми в Об’єднанні за 10 минулих років. Літературний фонд ВОПБ налічує понад 600 виданих книжок, сотні публікацій, пісень, рецензій, історичних розвідок, фольклорних записів, три томи «Антології Бойківського краю» з вибраними творами членів ВОПБ і творчо-біографічними довідками про мистців Бойківщини. Створено Музей бойківської книги у м.Турка. Книжки письменників експонуються на численних виставках бібліотек, музеїв Бойківщини різних областей України та за кордоном. В Об’єднанні налагоджена співпраця з літературними організаціями, культурно-громадськими товариствами, художніми колективами, майстрами народної творчости, художниками, музикантами, композиторами Бойківщини і всієї України. За перше 10-ліття проведено понад 200 презентацій книг та авторських зустрічей. Засновано «Золотий фонд Бойківщини», а також конкурси: літературний ім. Івана Франка та фольклорноетнографічний «Бойківський світ» ім. о. Михайла Зубрицького. ВО «Письменники Бойківщини» об’єднує понад 60 літераторів, які спрямовують свою творчу працю на відродження та примноження духовних вартостей України, легендарного Бойківського краю. 21

Письменники вшанували світлу пам’ять колег по перу, які відійшли у вічність: Марію Ващишин (Моршин), Ярослава Сачка (Тернопіль), Омеляна Комарницького (Радехів), Євгена Титикайла (Борислав). Літератори розповідали про свою творчу працю, ділилися планами на майбутнє, поети читали свої нові твори. Мистців з нагоди ювілею привітав голова «Бойківського етнологічного товариства» Любомир Сікора (Дрогобич) і передав для Музею бойківської книги свою з В. Кирієм книгу «Етногенеза арійських та доіндоєвропейських народів». Заступник міського голови Самбора Юрій Леськів разом з вітальними словами відзначив творчі здобутки письменників, ініціятиви керівництва Об’єднання, вручив Любові Рудавській-Вовк та письменникам-самбірянам грамоти від міського голови Самбора Тараса Копиляка. З нагоди ювілею Об’єднання письменників отримало вітання та грамоти від Самбірської райдержадміністрації, районної ради, відділу культури при Самбірськім міськвиконкомі, вітальні адреси від багатьох літературних об’єднань, бібліотек, музеїв, навчальних закладів з різних областей України. На Конференції письменники мали щасливу нагоду поспілкуватися, презентували свої нові книжки. За звитяжну творчу працю членам ВОПБ від правління були вручені подяки, грамоти, дипломи, ювілейні буклети. Нові члени Юрій Гарник (Дрогобиччина) та Петро Волошанівський (Самбір) отримали посвідчення членів ВОПБ. У члени було прийнято також Галину Фесюк (Жовква) й Ореста Фурдичку (Київ). Згодом пішла мова та відбулась дискусія щодо планів на майбутнє, видання нових книг «Шевченкіана» та «Золотий Фонд Бойківщини». Під час конференції в залі була розгорнута авторська фотовиставка «Мандрівка Бойківщиною» Петра Зборовського. Учасники конференції побували на екскурсії в Кульчицях, на V-му Міжнародному фестивалі козацької слави «Кульчиці – Фест», відвідали Музей Петра Сагайдачного, кав’ярню Юрія Кульчицького, ознайомились з експонатами, почули розповідь Богдана Сидора, директора цього музею, про українську історію часів цих славних кульчичан. Відсвяткувавши десятилітній ювілей свого Об’єднання, письменники Бойківщини повезли додому багато світлин та незабутніх вражень і надію на нові зустрічі на бойківському Підгір’ї. 22

БУДНІ І СВЯТА В ЖИТТІ ЧЛЕНІВ ВОПБ Львів, 19 червня 2013 р. У Львівському Будинку вчених відбулася презентація творчости члена ВОПБ, Української Асоціації письменників, Товариства «Бойківщина» у Львові поета Василя Федька. Він розповів про історію написання «Гімну бойків» у 2010 р., опублікуваному в збірці «Крок за кроком». 2011 р. львівський композитор проф. Віктор Камінський написав музику до цього гімну. Славень відразу заполонив концертні програми Бойківщини. Він уже відомий і за межами України. Присутні почули авторів «Гімну бойків» і насолодилися цією піснею у виконанні соліста Львівської філармонії, студента Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка, уродженця Турківщини Назара Тацишина. Автор слів подарував диск із цією піснею голові товариства «Бойківщина ХХІ століття» Петрові Косачевичу, який вітав автора. В. Федько ознайомив зі своєю різножанровою творчістю – від лірики до сатири та гумору. Про поета схвально говорили письменник акад. Микола Ільницький, поетеси Марія Якубовська, Розалія Тарнавська, а також Марія Ільницька, вчителька СШ № 94 м. Львова, та Любомира Беднарчик, завідувачка львівської дитячої навчальної установи. Петро Косачевич за «Гімн бойків» вручив поетові грамоту. Квітень 2013 р., Тершів на Старосамбірщині. У середній школі села відбулася презентація творчости членкині ВОПБ «Письменники Бойківщини» Стефанії Пахольчук із с. Страшевичі. Школярі, педагоги ознайомилися з її поетичними творами та пісенною поезією. Учні захоплено читали вірші, співали її пісні. Поетеса познайомила присутніх з процесом творення віршів та пісень. Школярі в національних українських строях душею сприймали колорит поезії, замислювалися над проблемами, порушеними у віршах, милувалися красою поетичного слова своєї краянки, достойниці «Золотого фонду Бойківщини». 7 травня 2013 р., с. Нагусне на Турківщині. У рідному селі автора відбулася презентація поетичної творчости Василя Федька, члена Всеукраїнського об’єднання «Письменники Бойківщини», достойника «Золотого фонду Бойківщини». Багатогранна поезія, зокрема «Гімн бойків», викликала радісний резонанс у 23

душах присутніх учителів та школярів і гордість за свого односельця. 12 травня 2013 р., Дрогобич. У музеї «Дрогобиччина» відбулось урочисте вшанування ювілею славної вишивальниці, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Мирослави Кот. Два дні перед тим їй виповнилося 80. Вік поважний, але ювілярка потішила присутніх не лише експозицією своїх неповторних вишиваних робіт, зокрема, українських блузок, а й оптимістичним настроєм і душевною добротою, які здатні випромінювати тільки щасливі люди. Привітати ювілярку прийшли її друзі, учениці-вишивальниці, представники дрогобицької влади, працівники педагогічного університету ім. Івана Франка, де М. Кот довгі років працювала. Неповторні хвилини свята підсилили знані дрогобицькі музиканти-вокалісти й інструменталісти, а також аматори, серед яких були і маленькі діти. Голова ВО «Письменники Бойківщини» Л. Рудавська-Вовк щиро привітала ювілярку і подарувала їй книгу «Зоряне суцвіття» – третю частину «Антології Бойківського краю» (Дрогобич, 2012) з розлогим матеріялом про цю знамениту вишивальницю. Ювілярка після закінчення Дрогобицького педінституту ім. І.Франка працювала вчителькою математики у Малій Білині і Кульчицях на Самбірщині, а 1962 р. перейшла на кафедру вищої математики до рідного педінституту. Від 1980 р. разом зі студентами вишивала, вивчала особливості регіональної, передусім бойківської, вишивки. 1982 р. організувала секцію народної вишивки на факультеті громадських професій педінституту. 1991 р. почала керувати першою в Україні кафедрою методики та історії народних художніх промислів. 1994 р. отримала ступінь доцента і звання «Заслуженого майстра народної творчості України». Творчі роботи М. Кот та її учениць мали великий успіх на півсотні виставках на Бойківщині та в инших регіонах України, а також у ЗСА, Швеції, Польщі, Японії та ин. країнах. Вона створила й опублікувала низку альбомів та книжок. У її приватній колекції є близько 100 вишиваних сорочок, жіночих блуз з орнаментами різних країв України, десятки рушників, серветок тощо. Майстриня досконало володіє не лише вишиванням, а й мереживом, виколюванням, вирізуванням. 24

Творчий доробок Мирослави Кот – насправді безцінна мистецька перлина Бойківського краю, української національної культури. 7 липня 2013 р., Львів. У Музеї народної архітектури та побуту відбулося святкування 250-ліття церкви Премудрости Божої з с. Кривка – пам’ятки сакральної культури Бойківщини, що зберігається в Шевченківському гаї. Цей храм – яскравий взірець знаменитої бойківської дерев’яної сакральної архітектури. Інтер’єр храму збагачений іконами ХVII – XVIII ст. із фондів музею. Церква чинна – у ній служать ченці Студійського чину. До Львова церква з Кривки потрапила 1930 р. стараннями митрополита Андрея Шептицького, директора Національного музею Іларіона Свєнціцького та мистецтвознавця Михайла Драгана. З нагоди 250-ліття церкви відбулася Архиєрейська Служба Божа за участю хору «Осанна» храму Божої Премудрости Святоіванівської Лаври, заслуженої хорової капели «Боян» ім. Є. Вахняка, хору «Вірую» храму Ольги і Єлизавети, гарнізонного хору храму Павла і Петра. У день святкування на галявині майстер-класів було організовано пленер «Кривка очима дітей», відбувалися бойківські забави. А на Співочому полі, неподалік церкви з с. Кривка, проходив мистецький фестиваль «За голосом трембіти» з нагоди 10-річчя ВО «Письменники Бойківщини». У ньому взяли участь о. Власій Студійського уставу, настоятель храму Премудрости Божої Святоіванівської Лаври, заступник директора Львівського музею народної архітектури та побуту Михайло Лабойко, депутат Львівської облради Євген Стахів, Львівський муніципальний хор «Гомін». Голова ВО «Письменники Бойківщини» Л. Рудавська-Вовк зі сцени розповіла про творчі здобутки ВОПБ за 10 років його існування, прочитала вірш «Ми вийшли з бойківського роду». У програмі цього мистецького фестивалю «За голосом трембіти» звучали авторські поезії та пісні за участю членів цього об’єднання. Успішно виступив фольклорний ансамбль «Карпатські молодиці» з с. Страшевичі, Старосамбірщина, під керівництвом поетеси, співачки Стефанії Пахольчук. У його репертуарі – бойківські народні пісні та пісні на слова і музику С. Пахольчук. Соліст Львівської філармонії Назар Тацишин майстерно виконав «Гімн бойків» (сл. В. Федька, муз. 25

В. Камінського). Юна солістка Оксана Лесик, студентка Львівського національного університету ім. І. Франка, душевно виконала пісні на слова та музику Марії Прокопець з м. Добромиля. В’язку своїх пісень запропонував поет зі Львова Василь Ткачик у виконанні лавреатів багатьох конкурсів, юних Михайла Терлецького, Софії Кучери, Анжеліки-Анни Кучери. Чарівні мелодії подарував жіночий ансамбль «Любисток» ІІ-ї міської поліклініки м. Львова під керівництвом Михайла Бачинського. Ансамбль виконав українські народні пісні та пісні на слова Дарії Гриц. Звучала також поезія і пісня львівської поетеси Розалії Тарнавської у милозвучному виконанні Ольги Стефанко. Свою поезію та бойківський гумор емоційно і майстерно демонстрував поет з Яворівщини Володимир Бухонок. З натхненням читали зі сцени свої поетичні твори Стефанія Пахольчук, Василь Федько, Марія Прокопець, Василь Ткачик, Дарія Гриц. Режисер фестивалю «За голосом трембіти» Л. РудавськаВовк отримала від адміністрації музею подяку та подарунковий фотоальбом «Музей народної архітектури та побуту у м. Львові» за цікаву, різнобарвну мистецьку програму. Були нагороджені й инші учасники фестивалю. У реалізації проєкту ВО «Письменники Бойківщини» активну участь узяла завідувачка етнокультурологічного відділу Музею народної архітектури та побуту у м. Львові Надія Дзвоник. Фестиваль «За голосом трембіти» у світлих променях бойківської церкви Премудрости Божої в Шевченківському гаю – це ще одна зернина духовности, посіяна у душі людей, яким цікаве народне мистецтво, українське слово.

Володимир ГРАБОВСЬКИЙ ФРАНКОВЕ СЛОВО У НОВІЙ МУЗИЧНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ Історія кримськотатарського народу трагічна. Епоха сталінізму з її безперервною боротьбою з ворогами, виплеканими уявою большевицької людиноненависницької системи, була до цього народу осо26

бливо жорстока і нещадна. Він був вигнаний з землі, на якій віками жив і творив свою матеріяльну та духовну культуру. Не мав права повернутися додому. Мотивація цього акту – народ мав позбувся своєї території, традицій, історичної пам’яти, культури, аби розчинитися серед инших народів, асимілюватися і зникнути як окремий етнос. Розпад «імперії зла» – СРСР, відновлення незалежности України сприяли поверненню значної частини кримських татар на свої землі. Крим є невід’ємною частиною України, і татари, зрозуміло, твердо виступають за належність півострова до неї, а не до Росії. У Криму відбуваються непрості процеси: налагодити нормальне соціяльно-економічне буття і національну культуру татар виявилося справою тривалішою і складнішою, ніж це видавалось на початку 90-х років. Але життя на місці не стоїть. На півострові плідно працює Кримська організація Національної спілки композиторів України, у складі якої є українці, кримські татари, росіяни. Велику роль відіграв у ній, як і в усій українській та европейській культурі, видатний композитор Алемдар Караманов. Беручи участь у творчих акціях цієї організації – фестивалях, з’їздах, авторських концертах, я мав нагоду спостерігати за цікавою особистістю – композиторкою Мерзіє Халітовою, деякі музичні твори якої («Симфонія-поема», Концерт для оркестру «Намисто міст Криму» та ин.) почув «наживо». Як і більшість мистців, що не відреклися від рідних традицій, національного коріння, М. Халітова у своїх композиціях, природно, залучає близькі їй інтонаційно-ритмічні звороти музики кримських татар, майстерно їх мережить, спираючись на засади европейської культури, і в такий спосіб творить нове тло національного мистецтва. Знайомство й нетривалі мої зустрічі з композиторкою, переважно в Києві, супроводжувалися пошуком певних об’єднувальних чинників на «платформі» культури, мистецтва, музики, слова... Знаючи, що в доробку М. Халітової є чимало творів для голосу, я кілька років тому запропонував їй звернути погляд на літературну спадщину Івана Франка, насамперед поетичну. У відповідь на мою пропозицію вона сказала, що в Криму майже немає його книжок, що це досить далеко від її творчих намірів і т. ин. Згодом я, проживаючи у Дрогобичі, часто буваючи в 27

Нагуєвичах та дещо орієнтуючись у літературній спадщині Каменяра, в якій, до слова, є чимало вселюдських та східних мотивів, – запропонував мисткині познайомитися з деякими його поезіями. Для цього переглянув його поетичні збірки і, не зосереджуючись спеціяльно на східній тематиці, відібрав кільканадцять ліричних віршів із збірок «З вершин і низин», «Зів’яле листя» та ин. Пройшов деякий час. Якось на черговому засіданні правління Національної спілки композиторів голова її Кримської організації п. Катерина Троценко передала мені невеликий пакет з оригіналами вокальних творів на слова Івана Франка. Це був триптих для голосу в супроводі фортеп’яно. До нього ввійшли твори «Лице небесне прояснилось», «Як почуєш вночі» та «Чорте, демоне розлуки». Перший вірш – одна з «Веснянок» зі збірки «З вершин і низин» (1880), написаної під час другого ув’язнення Франка в Коломиї; другий і третій вірші зі збірки «Зів’яле листя» (1895 – 1896). Композиторку зацікавили, очевидно, мотиви інтимних переживань поета, висловлених у вишуканій формі споріднених образів. Об’єднавши ці поезії у міні-цикл, М. Халітова шукала відповідних музичних засобів, які мелодикою вокальної партії та багатством гармонічно-ритмічних засобів відповідали б поетичному змістові. Напевно, це було цікавою справою, бо композиторці, народженій в Узбекистані і вихованій на инших мовно-національних засадах, потрібно було зрозуміти всі тонкощі словесно-стилістичної скарбниці українського поета. Це їй блискуче вдалося: кожен із солоспівів відзначається образною напругою, логікою динамічного розвитку та ясністю мелодико-інтонаційної будови. Водночас, залишаючись «у полі» українського слова, авторка не надто обмежувала себе певними етнографічними рамками. У музиці виразно простежуються відлуння як європейської вокальної лірики, так і окремі мотиви, які умовно можна асоціювати зі Сходом. Не вдаючись у тонкощі аналізу цього триптиху, зазначу, що Мерзіє Халітовій цілком удалося ввійти в лірично-інтимну стихію поезії Івана Франка – цього, за словами С. Петлюри, «поета національної чести». Тепер чекатимемо на якнайскорішу творчу інтерпретацію солоспівів Мерзіє Халітової на слова Івана Франка у концертних виступах майстрів вокального мистецтва. 28

Надія ТУРЧИН БУДУЙМО ХРАМ ДУШІ СВОЄЇ… Дві тисячі літ людство намагається дорости до сприйняття любови Христової. Життя тернисте, і прожити його без любови важко… Сваричів. Затишне бойківське село в колисці трьох швидкоплинних річок – гірської джерельної Лімниці та сестер-двійнят Чечви і Дуби. Живуть тут люди, вдячні Богові за даровану ним землю. На честь Господа зводять храми. Від 1387 (першої згадки про село) до 1760 – 373 роки записів про церкву в Сваричеві немає. У путівнику «Сакральна Бойківщина» 2012 р. читаємо: «У 1760 р. в селі збудували дерев’яну церкву Воскресіння Христового. У 1840 р. її реставрували. Церква перебувала на початку минулого століття під патронатом Михайла Медицького. Парохом у той час був о. Іоан Макаревич. Церква типова, однобанна, хрестоподібна. У ній зберігся оригінальний різьблений з позолотою іконостас та настінні розписи». У Шематизмі 1935 р. Галицько-Львівської архиєпархії записано: «Рожнятівський деканат (Стрийський Протопресвітеріят, Станіславівське Воєводство) Сваричів. Воскресіння Христового. Церква дерев’яна, збудована 1840 р., канонічно визнана 1906 р., вільне надання. Парох: Чубатий Євген, уроджений 1862 р., рукоположений 1888 р., жонатий. Співробітник – Соколовський Богдан, уроджений 1907 р., рукоположений 1934 р., жонатий». Читаю дорогоцінні архівні рядки – і сльоза гордости омиває серце, сповнене палаючої любови до свого, рідного, справжнього. Ми є! Ми були! Ми будемо! Бо живе поміж нас Правда Божа. Живе пам’ять старожилів. Йосип Марчук (13.03.1917 р.) на 96-ому році свого життя пам’ятає багато: «3 1840 р. храмове свято у Сваричеві відзначалось у Великодній понеділок. Згодом церкву реставрували, і храмовим святом стало Введення в храм Пресвятої Богородиці... Коли у селі переслугував священик Євген Чубатий (1921 – 1941 рр.), – продовжує згадувати старожил, – нашу церкву відвідав митрополит Андрей Шептицький. Приїхав дрезиною, його зустріли за селом. Парох Євген Чубатий привіз його бричкою до 29

церкви. Від воріт церковних до входу застелили верети і провели шановного гостя всередину». Очі ведуть рядок за рядком дорогоцінні факти – події, а душа радіє – виспівує хвалу живій народній пам’яті! І ще деталь-цікавинка: до 2002 р. церква у моєму селі називалась «Воскресіння Христового». Та була загублена печатка, її анулювали й виготовили нову. Сваричівська старенька церква нині – «Святого Воскресіння». ... І ось історичної вартости день – 21 лютого 2009 року. Парох Андрій Балабух на зборах парафіян вперше заговорив про потребу будівництва нової Святині і для себе, і для наступних поколінь, і для окраси села, а головне – для наших душ. Слова о. Андрія, як і діла його, тверді, мов камінь, що на нім віра Христова росте. Божі чесноти – Віра, Надія, Любов – є його підтримкою у будівництві Храму Божого. Невтомні проcьби – слова – настанови – повчання – наповнені одержимістю: «Збудуймо храм Богу на славу, нам, людям, на втіху, для покоління, для спасіння. Щоб об’єднатись у єдину, святу, соборну й апостольську Церкву. І робота тече річечкою. Бо не доріканнями повняться рядочки «Церковного вісника». Дзюркоче заохоченням, стимулюванням духу: «Прийдіть на будову сьогодні, не відкладайте на завтра. Господь потурбується про ваші потреби». Не кажіть: «Будуйте», а кажіть: «Будуймо». Отак і віддають сваричани Боже – Богові, кесареві – кесареве. Громада – то велика сила.

Ç ÄÀËÅÊÎÃÎ ² ÁËÈÇÜÊÎÃÎ ÌÈÍÓËÎÃÎ Іван ПАСЕМКО АНТОЛОГІЯ «СТРІЛЕЦЬКА ГОЛГОФА»: БОЙКІВСЬКІ АКЦЕНТИ Свого часу в мене визріла ідея відзначити 100-річчя виходу «Чайльд Гарольдової мандрівки» Дж. Ґ. Байрона у перекладі 30

Панька Куліша. Ця книжка з’явилася 1905 р., а готував її до друку Іван Франко. Книжку видано «Накладом українсько-руської видавничої спілки». Подумалося, чому б не започаткувати в одному з періодичних видань рубрику «Які епохальні українські книжки з’явилися 10 (20, 50, 100, 200) років тому?» Напередодні 150-их уродин І. Франка я звернувся до редактора однієї з газет зі статтею про цю літературну подію. Її, на жаль, зігнорували. У 2012 р. я зробив ще раз подібну пропозицію – відзначити вихід у світ 20 років тому «Стрілецької Голгофи», упорядник якої і автор вступної статті та приміток до неї – професор Тарас Салига [1]. У 1913 р. ця антологія ввійшла у своє третє десятиріччя. Розпочну розповідь про неї словами пісні Клима Обуха (Кирила Трильовського – 1864 – 1941) «Гей, там на горі Січ іде…». Тоді українці, заглиблюючись в історичне минуле, опираючись на нього, почали відроджувати свою державність. К. Трильовський організував Січі – перші воєнізовані частини на зразок польських та чеських легіонів. Хоч, можливо, треба було б розпочати з Франкових: «Гей, Січ іде, красен мак цвіте», «Не пора!..», «Розвивайся ти, високий дубе …» У створенні понад 900 галицьких Січей перед І світовою війною К. Трильовському належала головна роль. Про цього генератора патріотичних ідей українства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., про епоху запорізького ренесансу тієї доби, про покоління молодих українських військовиків і поетичних талантів, а серед них були Петро і Тарас – сини Івана Франка, Дмитро Вітовський, Олесь Бабій, Клим Гутковський, Т. Салига у передмові «І зорі на небі вмивались сльозами…» писав: «Називаючи зараз імена малознані або й не знані зовсім, розумію, що в цій ситуації легко піддатися спокусі перебільшень або ідеалізації. Застерігаюсь від одного й другого. Але ми впродовж десятиліть так уже контролювали себе, щоб, боронь Боже, не перехвалити свої національні набутки, тож хоч тепер, у пору свого духовного відродження, воздаймо собі належне!» [2]. Та чи «воздамо собі належне», коли розмаїті руйнівники-україножери зараз так інтенсивно і різноаспектно працюють для чергової нашої руїни? Читаючи твори О. Бабія «На нашій Голгофі», «За Збруч», «На Київ», «На Маківці», «Базар», «Під Крутами» чи Богдана Лепко31

го «Ясениця горіла» (про рідне село матери І. Франка Ясеницю Сільну; це прозовий твір), за самими заголовками можна уявити трагічні події історії, які пережили українці, змагаючись за кращу долю у перші десятиліття ХХ ст. А нині деякі територіяльно українські, але за духом проросійські політики мають нахабство говорити, що українцям незалежність упала з неба … Перед персонажем Б. Лепкого Яцем Олексівським – «горіюче його село Ясениця Сільна… Стояв сумно задуманий… От, от горить школа ім. Тараса Шевченка, величавий будинок, гордість і слава ясеничан…От, от уже палахкотить крамниця, читальня «Просвіти», шпихлір громадський…Ось … молоденький… А ось… Боже…Боже… се син його… се рідний син його Гринько – Український Січовий стрілець…Копав синові свойому, одинакові, могилу…». «Так гірко, так гіренько ридає батько-селянин на гробі свого сина… одного я тебе мав, одного-однісінького, і в школу тебе давав, і вчив я тебе, не для себе, не для свого добра… я вчив тебе у хосен народу бідного мого…» Хто нині зміряє почуття болю цього батька, хто визначить моральні і матеріяльні втрати галицьких русинів-українців, що зазнали московського «визволення від австро-угорських кайданів»? У поезії «У Києві» О. Бабій писав: «Київ! Поклін тобі, поклін! // До твоїх стін // Іду з Карпат врагами гнаний, // Ти ж паном був дитинних снів, // З тобою я ридав-радів. // Тебе я бачу, мій коханий! // Немов паломник, що в бою // З життям втомивсь – тугу свою // В Єрусалим несе далекий, // Так я, утомлений, в ту мить // До тебе рани йду гоїть». Від ХVІ до ХХ, та й у ХХІ столітті, для галичан, волинян, подолян, буковинців, закарпатців Наддніпрянщина і Київ завжди були тими орієнтирами, куди вони поспішали визволяти Україну з «московських кайдан»… Хто не знає Маківку у Карпатах неподалік оселі Франкового Захара Беркута? У кровопролитних боях проти російської армії, головнокомандувач якої ген. Іванов під час візиту на Південно-Західний фронт царя Ніколая ІІ кинув на Маківку навіть кавалерійську дивізію знаного згодом у роки громадянської війни ген. Каледіна. За цю гірську вершину неподалік історичної Тухлі та с. Головецького загинули 42 січовики, 76 були поранені, 35 потрапили до полону. Але січовики встояли. У вірші «На Маківці» поет і стрілець О. Бабій писав: 32

– По битві на полях Полтави Тут перший український кріс Спиняв московських полчищ лави І вперше по віках неволі Карпатський вітер в світ поніс… Слова нечувані стрільцеві: «Ми не поклонимось цареві! Ми прагнем волі!»

А нині, нині тихо сплять: Один, і другий, тридцять п’ять… Мандрівнику, йди до верхів Вклонитись тіням тих борців, Що прагнули у люту днину Підняти схилену калину, Розвеселити Україну.

В иншій тональності звучить переповнений трагізмом вірш О. Бабія «Базар». Поет закликає Бояна: «В струни знов удар! // Встань, Несторе, // і в літопис забутий // … Впиши главу величну про Базар! // Пиши ось так: // Впав сум на рідні землі // У дев’ятсотний двадцять перший рік: // Внук Робесп’єра царював в Кремлі.//А світ питав: «То звір чи чоловік?» Почався похід, щоб визволити українців з «московських кайдан». Завершився трагічно: Пливуть літа. Од роду знов до роду Розносить славу наш новий кобзар, І оживає у піснях народу Непомщений, скровавлений Базар.

Той «непомщений, скривавлений Базар» на Житомирщині залишиться віковічною раною на скрижалях нашої історії, на сумлінні тих колишніх українських політиків, що не зуміли об’єднатися у боротьбі проти внутрішніх і зовнішніх ворожих сил, за що дорого заплатив український народ. Гортаєш антологію, перечитуєш і не можеш зупинитися… Кожен твір, фраза, слово приковує увагу. Ось прозова «Маківка» Дмитра Вітовського, його висновки після бою: «Стрільці вдержали Маківку. Відбили десять разів сильнішого ворога. Гордо оповідає кожний: «Я був на Маківці! Але якби наші рекрутики не були доставили нам амуніції, не знаю, що було би сталося». Малознаний Осип Шпитко (1869 – ?) у «Січовій пісні» серйозно чи жартома звертається до українського селянства: «Ходім, браття, всі у Січ, // сердаки знімемо з пліч, // там, веселі парубочки, // постаємо у рядочки, // там без трунків, бійки й злости // вимуштруєм хлопські кости, // що віками гнулись // в рабському ярмі». Антін Лотоцький (1881 – 1949) у пісні «Лунає клич, луна грімкий» у дусі лекції зі Вступу до слов’янознавства проф. Іларіона Свєнціцького проголошує: 33

Пройшли Дністер, Дніпро пройдем, Не станем, поки не зайдем На Дон, й Кубані береги, Й Кавказу гордії верхи.

Можна б цитувати поетичні перлини Петра Карманського (1878 – 1956), Василя Пачовського (1878 – 1942), Романа Купчинського (1894 – 1976), Левка Лепкого (1889 – 1971), Юру Шкрумелячка (1895 – 1965), Михайла Кураха (1895 – 1962), Василя Вишиваного (1895 – ?), Віри Лебедової (Константини Малицької) (1872 –1947) та багатьох инших майстрів – в Антології всіх їх 53 – українського патріотично наснаженого художнього слова, які залишили вражаючу спадщину… Тут не можна не згадати того резонансу, який викликали кожної весни походи на Маківку, про яку я стільки наслухався від моїх односельців із Доброгостова на Дрогобиччині. У 30-ті роки, коли санаційна Польща категорично заборонила увічнення пам’яти Січових Стрільців, патріотична молодь щороку в травневі дні здійснювала паломництво на Маківку – західноукраїнські Крути, бо в обох випадках українцям протистояли московські окупанти, які в ім’я «батюшки царя» чи в ім’я «вождя світового пролетаріяту» воювали аж ніяк не захищаючи свою батьківщину, бо і там, і там були далеко за межами їхньої «родіни». У дитинстві ми співали стрілецьких пісень. Ще до приходу червоних «визволителів» у червні-липні 1944 р. батьки застерігали нас, що, може, доведеться забути про ці пісні, бо москалі привезуть свою «Катюшу». Нещодавно, перечитуючи «Літопис Бойківщини» за 1981 рік, ч. 1/33(44), я натрапив на спогад львів’янки Ольги Соневицької «На Маківку»: «Того року (1935. – Авт.) багато народу вибиралося на прощу, бо припадала 20-літня річниця боїв на Маківці. Початок серпня, неділя, призначена на поминки… вибираємося в дорогу. Ідемо спершу в бік Славська. Небо синє-синє, в повітрі запах живиці… Ідемо якийсь час в бік Опору…Чудова днина. Святковий настрій. Але в нього згодом тут то там вплітається якась тривога, якийсь неспокій. Люди шепочуть собі, що за кущами поховалася польська поліція, прибувши з боку села Головецька… Служба Божа кінчиться, священик виходить на імпровізовану проповідницю… – В ім’я Отця, і Сина, і святого Духа …– промовив перші слова. Нараз, як з-під землі, виринули білі шапки польських по34

ліцаїв (на літо вони закладали на гранатові шапки білі покриття). Як з-під землі, з’явився польський окупант, перелякавшись українського слова Божого і спокійної маси народу, що прийшла згадати і помолитися – за душі своїх синів, що віддали молоде життя в боротьбі з московським окупантом. – Розейсьць сєн! – почувся крик, з різних боків насувалася лава поліцаїв, б’ючи вправо і вліво гумовими палицями. Хтось крикнув: «Тримайтеся спокійно!», хтось почав співати «Не пора…». Не всі розуміють, що сталося… Зібрана громада не далася вивести з рівноваги. Панахида таки відбулася. Горами – полонинами розійшовся широкою луною сердечний спів стрілецьких пісень. «Спіть, хлопці, спіть, про долю-волю тихо сніть, про долю-волю вітчини. Чи можуть бути кращі сни?». Піснею братів Лепких «Чуєш, брате мій …» закінчилися вшанування-поминки в 20-ліття бою на Маківці. А наступ польської поліції ще більше зцементував нарід. З Маківки ми верталися піднесені на дусі і бадьорі. Поліція не здужала спинити і розігнати здисципліновану громаду, автохтона землі, і мусила непомітно відійти» [3]. Література 1.Стрілецька Голгофа. Спроба антології // Упорядник, автор вступної статті і приміток Т. Ю. Салига. – Львів: «Каменяр»: 1992. – 399 с. 2.Там само. – С. 8. 3. Соневицька Ольга. На Маківку (Спогад з-перед 45 літ) // Літопис Бойківщини. – 1981. – Ч. 1/33 (44). – С. 53 – 55.

Олег ПРИЙМА БРАТИ ЗИЗАНІЇ-ТУСТАНОВСЬКІ – ПРОСВІТИТЕЛІ XVI – XVII СТ. До найбільш значущих світочів епохи відродження в Галичині належать брати Лаврентій і Стефан Зизанії-Тустановські. Їхнє справжнє прізвище (чи прізвисько) – Кукіль, а Зизаній – це грецький відповідник, переклад цього українського слова. Під впливом европейських реформаційних рухів – гуситського, лютеранського, кальвіністського, социніянського та ин. – у Православній Церкві України в XVI – XVII ст. постало питання 35

про запровадження змін, зумовлене, зокрема тим, що в українській релігійній літературі, та й у суспільстві, цього часу реформаційні ідеї набули значного поширення [1]. Ці два вчені галицькі мужі, Лаврентій (*? – † після 1634) і Стефан (*1550 – †1634), були членами Львівського Ставропігійного братства. Вони зробили помітний, а в дечому і значний внесок у розвиток тодішньої наукової думки. Особливо це стосується філологічних Лаврентій Зизаній праць Лаврентія. Він був перекладачем, письменником, богословом, церковним діячем, дидаскалом (учителем). Викладав церковнослов’янську і грецьку мови у Львівській, а відтак у Берестейській та Віленській братських школах. Служив домашнім учителем у родині князя Богдана Соломирецького і князя Олександра Острозького, священиком у м. Корець, яке сьогодні належить до Рівненської области [2]. У 1626 – 1627 рр. брав участь у місії від київського митрополита Йова Борецького до Москви. Там обговорювався рукопис його «Катехизису» – написаного староукраїнською мовою полемічного трактату, у якому піддано критиці католицизм і протестантизм. Не сподобався він і московським православним. Дуже важливими були лексикографічна і граматична праці Лаврентія Зизанія-Тустановського. Його «Лексис, Сирђчь реченїя, Въкратъцђ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы» – перший церковнослов’янсько-український словник для шкільництва. У ньому реєстр, тобто перелік вокабул (слів, які перекладаються), організований за диференційним принципом: подані тільки ті церковнослов’янські слова, які за формою чи змістом відмінні від українських. «Лексис» Зизанія містить 1061 вокабулу. Цей словник пізніше був використаний для створення найкращої української лексикографічної праці козацької доби – словника Памви Беринди «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє». 36

Лаврентій Зизаній-Тустановський також написав і видав працю «Грамматіка словенска совершенного искусства осми частей слова». Це був перший систематизований підручник церковнослов’янської мови. Обидві праці Лаврентія Зизанія вийшли друком у Вільні (Вільнюс) у 1596 році. Стефан Зизаній-Тустановський – відомий тогочасний педагог, церковний діяч, письменник-полеміст. Існує чи то легенда, чи свідома вигадка, начебто прізвище (а радше прізвисько) Кукіль (що є українським перекладом грецького Зизаній) було дано йому у церковних колах за його антикатолицькі погляди [3]. Але чому тоді таке ж прізвище мав би носити і його брат Лаврентій? Ставши ченцем, Стефан отримав ім’я Сильвестр. Від 1586 р. С. Зизаній-Тустановський працював у Львівській братській школі, якийсь час був навіть її ректором. За викриття духовних феодалів, боротьбу проти католицизму Стефан зазнав переслідувань польської влади. 1595 р. за видання книжки під назвою: «Книжиця на римський костел» упав у немилість до Київського митрополита Михайла Рогози. За гострий протест Стефан потрапив до в’язниці, звідки начебто втік через комин. На прохання церковного собору був поновлений у правах і знову почав працювати у Віленській братській школі. Найбільш відомі праці Стефана Зизанія-Тустановського: «Малий Катехизис», який вийшов друком 1595 р. у Вільні, але був засуджений і католицькою, і православною Церквами; до нашого часу не дійшло жодного його примірника [4], та «Казання святого Кирила про антихриста і його знаки, з поширенням науки проти різної єресі», виданий у Вільні 1696 р. українською і польською мовами. У «Казанні» автор стверджує, що антихриста і його слуг можна пізнати насамперед за їхнім прагненням до світського панування, розкоші і багатства, за нехтуванням духовним. А слуги Христа – це ті, що на цьому світі маєтків не мають і дбають про инших. Відома також невидана праця С. Зизанія-Тустановського «Захист православ’я від папізму» (Синодальная рукопись № 274). Творчість Стефана Зизанія-Тустановського пронизана реформаційними ідеями. Він, зокрема, відстоював принцип соборности, який передбачає вибір священнослужителів мирянами, а та37

кож контроль за діяльністю кліру. На відміну від православного і католицького розуміння сутности та ієрархічного співвідношення трьох божественних іпостасей, Зизаній вважав їх не лише рівними, а й окремими. Негативно ставився до польської світської влади і Католицької Церкви за їхні соціяльні, релігійні та національні утиски українського і білоруського народів. Основою його релігійно-філософських творів, пройнятих реформаційними настроями, стало положення про боротьбу Христа і Антихриста, істини та неправди, заклик повернутися до ранньохристиянських ідеалів та надія на другий прихід Христа. Також він активно боровся за свободу совісти, вимагав відокремлення Церкви від держави. Мислитель вважав, що лише словом і власним прикладом можна переконати людей; навіть найменше насильство над совістю не можна допускати. Виходячи з єдности душі і тіла, С. Зизаній-Тустановський заперечував тезу про блаженство душі по смерті та особливу близькість душ святих до Бога, позаяк це, на думку полеміста, суперечить тезі про друге пришестя Христа і тілесне воскресіння. Загинув Стефан Зизаній-Тустановський у столиці тодішнього Молдавського князівства м. Яси під час паломництва (за иншими даними – втечі від перслідувань). Цікавим є питання, звідки ж походять ці два вчені брати. У переважній більшості версій на цю тему вказується на їхнє походження з Галичини. Але з яких теренів цього краю? Найбільш відомі три версії. Одна з них стверджує, що вони походять із с. Тустань, що поблизу Галича, друга – з с. Тустановичі, що поблизу Дрогобича, третя – з с. Потелич нині Жовківського району. Слід зазначити, що якби брати Зизанії походили з Потелич, то мали б писатися Зизанії-Потелицькі. А дрібна шляхта, про приналежність до якої братів Зизаніїв читаємо в деяких публікаціях, у Галичині в основному проживала у селах на Бойківщині. Галицькі руські (українські) шляхтичі мали прізвища, які складалися з двох частин: родової і відсільної [5]. Отже, щодо другої частини прізвища братів Зизаніїв можна з великою долею ймовірности припускати, що це і є т. зв. відсільний його компонент, властивий шляхетським найменуванням. Відсільна частина складеного шляхетського прізвища Тустановський цілком логічно засвідчує 38

про пов’язаність походження братів Зизаніїв-Тустановських із селом Тустановичі (нині це частина м. Борислава), що на бойківській Дрогобиччині у Львівському воєводстві. Але чому не з селом Тустань коло Галича? Стефан Зизаній-Тустановський народився 1550 року, Лаврентій – трохи пізніше, десь близько 1560 року, а перша письмова згадка про село Тустань датується щойно 1621 роком. На той час воно іменувалось Хоростків або Тустань [6]. З листа кричевського старости Богдана Соломирецького і його дружини до Львівського Ставропігійного братства від 1 вересня 1600 р. дізнаємося, що вчитель їхнього сина Лаврентій Зизаній до Львова «к отечеству своему и родителям путешествует» [7]. А протоігумен Манявського скиту чернець Леонтій у листі до львівського міщанина Миколи Золотарука сповіщає, що Л. Зизаній «со Львова малжонку мает и сам с тех краев есть» [8]. Зв’язок відсільної частини прізвища братів з Тустановичами на Дрогобиччині знаходить своє потвердження й у грамоті польської королеви Ядвіґи за 1387 рік, якою вона дарує село Тустановичі і монастир Борислав двом галицьким боярам – братам Юркові і Ананію Доброславичам, які взяли собі прізвище Тустановські [6]. До речі, прізвище Тустанівський і в наш час можна надибати на Дрогобиччині. Отож, наведені факти потверджують походження Лаврентія та Стефана Зизаніїв-Тустановських із с. Тустановичів на Дрогобиччині. Однак їхні імена належать не лише цьому краєві, не лише Бойківщині, а й цілій Україні, оскільки брати Зизанії-Тустановські зробили значний внесок у духовний і науковий розвиток українського народу в останні десятиліття ХVІ – першій третині ХVІІ сторіччя. Література 1. Старовойт О. М. Релігійне вільнодумство, як умова культурно-національного відродження в Україні кінця XVI – початку XVII ст. (Стефан Зизаній). – Дис. канд. філософ.наук.– Львів, 1996.– 208 с. 2. Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т II. – К.,1898, Приложения. – С.33. 3. Старовойт О. М. Зазнач. праця. 4. Cтефан Зизаній. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/16011013/ filosofiya/stefan_zizaniy 5 Докл. див.: Радевич-Винницький Я. Подвійне прізвище – атрибут української галицької шляхти // Шляхта Руси-України. – Ч. 1. – Львів-Трускавець, 2013. – С. 33 – 35.

6. Тустань (село). – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Тустань_ (село)] 7. Акты, отоносящиеся к исторіи Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею. Т.IV. – СПб, 1851. – С. 241. 8. Голубев С. Зазнач. праця. 9. Matricularum Regni Poloniaе Summaria. – P. IV, V.3. – Warsovia, 1915. – Suppl. 323, 300.

Богдан СКАВРОН БОЙКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ Досі жоден уряд не вибачився за примусове виселення тисяч людей, які одного дня втратили те, що від народження має кожна людина, – свою батьківщину. Дотепер жертви невизнаної та мало дослідженої депортації не отримали ні морального, ні матеріяльного відшкодування. Єдина розрада для переселенців – спогади, які донедавна передавалися тільки в родині та між найближчими приятелями. У родинних альбомах вони дбайливо зберігали світлини, зроблені вдома: милі серцю краєвиди покинутої батьківщини, зафіксовані миті старосвітського життя, рідні люди в традиційних костюмах. «Ці люди були безборонними, як ось такі старі фотографії, їх можна було виселяти, роз’єднавши родини, переміщати з одного кінця країни в инший – наче світлину з одного альбому до иншого», – зауважує етнограф і журналістка Наталя Кляшторна, яка понад 10 років спілкувалася з переселенцями та їхніми нащадками і по крихтах збирала інформацію про виселених у 1951 р. українців із Західної Бойківщини. У недавно оприлюдненій збірці «Розсіяні в степах. Фотоматеріали з життя західних бойків на рідних землях та після переселення» (упорядник Наталя Кляшторна, художнє оформлення – Юрій Фреїв), вміщено 350 світлин, укладених у хронологічному порядку. Вони фіксують життя цих людей спершу на рідних землях, а потім у місцях їхнього теперішнього перебування. За кожною з цих світлин окрема історія – бойківська драма або й трагедія. Упродовж червня-листопада 1951 р. кілька десятків сіл Стрілківського, Нижньо-Устрицького та Хирівського районів 40

Мапа-додаток до «Договору між Польською республікою та СРСР про обмін ділянками державних територій», укладеного в Москві 15 лютого 1951 р.

1930-ті роки. Центральна частина с.Хревть над р.Сян. Тепер тут найбільше в Польщі штучне водосховище.

Дрогобицької области УРСР стали частиною польської території. Натомість рівна за площею територія (480 км2) Люблінського воєводства з містечками Белз та Кристинопіль (тепер – Червоноград) перейшла до Радянського Союзу. Обмін територіями призвів до однієї з найбільших змін кордонів у повоєнній Европі. Це територіяльне рокирування пояснювали економічними інтересами: мовляв, СРСР потребує вугілля, а Польща – нафти. Байдуже, що на території, призначеній для обміну, у бойківських селах проживало близько 30 тисяч українців, а з території вугільного басейну довелося відселяти понад 14 тисяч поляків (цікаво, що перед тим, у 1945 – 1947 рр. звідти виселили українців). Люди зі сльозами на очах прощалися з рідними горами та долинами, які залишилися по той бік кордону. Бойків чекали колгоспи південно-східної України (до Кристинополя та Белза їх не переселяли, бо туди мали прибути люди зі сходу). На вантажівку можна було вмістити небагато речей. Меблі і реманент виселенці мусили покидати разом із недавно побіленими хатами та засадженими городами. Лише коровиця помандрувала разом із господарями у далекі, невідомі степи. 42

Під час примусового переселення часто чулися плачі та голосіння. На шляху до залізничної станції люди затуманеними очима дивилися, як зникає в дорожній куряві їхнє майно та їхня мала батьківщина, яка ставала для них меншою і менМолодь с.Лип’я; у глибині – сільська церква. шою. 1930-ті роки. «Про те, що нас будуть переселяти, влада попередила так: буде обмін територіями, і ми всі мусимо звідси виїхати, – пригадував у розмові з журналістом колишній мешканець села Лип’я Михайло Лаврінок, який тепер живе у м. Долині на Івано-Франківщині. – Людей з нашого села вивозили за три заходи. Нашу сім’ю виселили в першу чергу, на початку червня. Підігнали до хати вантажівку ЗИС-5. Але скільки можна було взяти на одну машину? Все габаритне, що було на господарстві, – січкарню, млинок, щоб віяти овес, жорна, меблі – довелося залишати. Корову брали обов’язково, бо то годувальниця. Була у нас повна пивниця картоплі, а взяли 2 – 3 мішки». У сталінські часи мало хто з селян наважувався перечити наказові радянської влади. І в Лип’ї, і в довколишніх селах люди вже пережили політичні депортації, коли вивозили у Сибір сім’ї тих, хто вважався куркулем або кого звинувачували у допомозі українським партизанам, що діяли в тутешніх лісах. Тому це останнє виселення сприймали як невідворотну долю. Одиниці наважувалися на непокору. Дружина п. Михайла, Ольга Лаврінок (у дівоцтві – Рапач), виселена з Михновця, у розмові з журналістом згадувала, що був у їхньому селі такий, що захотів залишитися і втік. «Він після війни був контужений трохи, його потім по лісах шукали. Аж над осінь того втікача зловили і переслали туди, куди й усіх наших вивезли». 43

До місць нового проживання мешканців гірських сіл вивозили товарними вагонами разом із худобою та скромними пожитками. У колгоспах Одеської, Херсонської, Миколаївської і Сталінської (тепер – Донецької) областей молодих переселенців групували в будівельні бригади. Вони мали самі ставити хати собі й односельцям. Але звиклі до роботи з деревом горяни спочатку почувалися в степу безпорадно. «Не мали з чого будувати і робили «лампаші» – великі брикети з соломи і глини, – пригадував М. Лаврінок. Червону землю Родина Ковалів із Літовищ у Дудчанах на Херсонщині. 1951 р. привозили на фірах, у бочках – воду, висипали і ходили по тому волами та місили з соломою. Ті «лампаші», поки сирі, були такими тяжкими, що ледве одна людина піднімала. Сушили їх на сонці, до 40 градусів була температура. Наша худоба незвикла була до такого клімату, скотина сліпла, плакала від тої спеки». Марія Танчак-Андраш, яку ще дитиною вивезли з Лип’я, розповіла, що її сім’ю, поки будувалися ті мазанки-землянки, підселили до місцевої господині, яка вділила для шістьох осіб якусь комірчину в своєму скромному будиночку. «Були такі, що не мали де жити і на початку робили собі колибу з гілок у саду і до осени під тим навісом ночували». «У тих степах ми хліб навчилися пекти на соломі, – згадував 79-річний М. Лаврінок. – Не було ні дров, ні хмизу, то ми сушили коров’ячий гній із соломою і пекли на тому хліб. А ще кукурудзяне бадилля палили». Серед переселенців найбільше поталанило родинам нафтовиків, які працювали на промислах коло с. Чорна. Їхня мандрівка закін44

Музиканти з Чорної у Тельмановому на Донеччині, 1958 р.

чилася недалеко від рідних земель – фахівців селили біля нафтових родовищ Борислава, Долини, Надвірної. У ландшафтах, близьких до рідного, їм легше було переживати втрачену батьківщину. Потрохи вони збирали довкола себе родину, розсіяну у степах України. «Скільки би там не звикали в тих степах, нас все одно тягнуло в гори, ближче до рідних земель», – каже Ольга Лаврінок-Рапач. Але повернутися в омріяні гори бойкам-колгоспникам було непросто. Радянська паспортна система робила з тодішніх селян фактичних кріпаків. Легально покинути «колгоспний рай» міг лише дехто з молоді. Скажімо, М. Лаврінок зголосився за комсомольською путівкою на Донбас. Отримав для цього тримісячний паспорт, але натомість поїхав до родичів у Долину і там замельдувався. Його майбутня дружина О. Рапач після закінчення школи в селі Новопавлівка на Одещині отримала можливість поїхати вступати до інституту у Львові. Вона скористалася нагодою й опинилася у своєї долинської родини. «У нашому селі багато працювали на нафті, то їх вивозили на нафтові промисли, – пригадувала колишня мешканка Чорної 80-річна Анна Гошилик (Вельчус). – Тато так само до війни мав пару коней і возив мазуту в бочках до Устерік. Але у війну він 45

Члени Івано-Франківського обласного товариства «Бойківщина» в Устріках-Долішніх перед дзвіницею. 2002 р.

помер в Освенцімі. І нас як колгоспників виселили до Донецької области. Вже звідти ми переїхали спочатку до Биткова, а відтак до Долини. Родичі писали, що тут трохи легше жити». Щоб переселенці не втікали з колгоспів масово, на перонах залізничних станцій, як пригадують очевидці, чергував партійний актив і міліція, а в касах вокзалу було заборонено продавати квитки на львівський напрямок. М. Танчак-Андраш розповіла, що співчутлива касирка порадила її сім’ї поїхати до Первомайська, а вже там пересісти на якийсь львівський потяг. Але навіть такі хитрощі не завжди допомагали, тому під час зупинок поїзда діти про всяк випадок ховалися і не виглядали у вікна. «Там, де наша хата була, тепер костел стоїть, – розповідала М. Танчак. – Ми жили в самому центрі села, на підвищеному такому місці, називалося «На горбку». Дотепер біля костелу рештки господарських споруд залишилися». На рідні землі бойки тепер їздять як туристи. Кажуть, зараз там здебільшого страшна пустка. На цвинтарях вціліли лише окремі кам’яні хрести. Старі дерев’яні хати розсипалися чи згоріли. 46

«У Лип’ї церква була дерев’яна, то вона так само згоріла: поляки кажуть, що якісь дві «цурки» (дівчини) зайшли, свічки запалили, і сталася пожежа, – розповідає п. Марія. – Дотепер залишилася тільки одна стіна від мурованої дзвіниці». М. Лаврінок каже, що його рідне село і колись було невелике – «нумерів на сто двадцять». А тепер тут узагалі мало хто живе. «Може, сімей десять поляків приїхало, поселилися в кращих хатах, а гірші – порозбирали, попалили». Вигнанці не надто сподіваються на матеріяльні відшкодування за втрачене майно. Хоча, кажуть, в архівах збереглися описи особистого майна, залишеного в Польщі. Але в ті колгоспні часи ніхто не наважувався заявляти про великі статки, инакше розкуркулять і вишлють у набагато дальші місця, ніж українські степи. Світлини зі збірки «Розсіяні в степах» та з родинних архівів («http:// zbruc.eu/node/13897»)

Петро СОВ’ЯК ЗАВИВАННЯ МАНДЗІ Світ змінюється – змінюються й люди, їхні смаки, уподобання, обряди, традиції тощо. Багато звичаїв на Бойківщині, як і в инших краях України, вже пішли у небуття. Про деякі з них залишилися лише непевні згадки, дивні, незрозумілі слова чи фразеологізми з такими словами, які вже ніхто в селі не в змозі пояснити. Але краєзнавцям чи просто зацікавленим людям такі вирази варто для початку просто записати. А тоді, може, й пояснення знайдеться. Ще перед другою світовою війною у с. Лішня на Дрогобиччині побутував звичай, який мені пощастило записати від старшої жінки Катерини Кирик (1902 – 1985 ) восени 1984 р. Вона розповідала, що перед «пущенням», перед початком Великого посту, лішнянські жінки у понеділок їхали до Дрогобича купувати у крамницях шпильки. У вівторок, перед вечером, ладили мандзю – велику ляльку, що своїм виглядом була подібна до опудала. Подекуди її настромлювали на держак. «Завивали» мандзю строкатими різнокольоровими лахами і такими ж паперами, використовуючи для цього багато шпильок. Мандзя мусила виглядати стрепихатою, тобто розкуйовдженою. 47

У середу ввечері розгорталося головне дійство, коли, як тоді говорилося, «запускали» чи «обливали» – справляли ритуальну гостину, під час якої співали, жартували, веселилися. Існували навіть спеціяльні пісні, приурочені до цього обряду. Але К. Кирик, на жаль, не змогла жодної з них пригадати. Правда, в більшості співалися просто веселі, з дотепами та жартами, пісні. Прикметно, що в обряді брали участь тільки жінки. У четвер уранці, до схід сонця, мандзю несли на річку і кидали у воду. При тому плескали в долоні, веселилися, приговорювали, жартували. У Лішні, в різних частинах села, таких жіночих гуртів, що «завивали мандзю», в такий спосіб справляючи «запусти», назбирувалося часом навіть до двадцяти, зокрема, на Порічу 2 – 3, Новосівці – 2 – 3, Ставі – 2, в Долішньому кінці – 4 – 5. Шкода, що цей звичай зник із побутової культури села назавжди. Колгоспне господарювання, насильно прищеплювана «нова радянська обрядовість», гоніння на Церкву тощо підгяняли життя українських селян під один російсько-совєтський стандарт, у якому таким «пережиткам минулого», як «завивання мандзі», не могло бути місця.

Йосип СОЗАНСЬКИЙ ЛУКА ДАНКЕВИЧ І МАРІЯ ВАЩИШИН: ТВОРЧА ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВТОРАСТА ЛІТ 18 серпня 2003 р. в методичному кабінеті Турківського Районного народного дому на мене чекала немолода жінка: «Вибачте за турботу! Почула по радіо, що в Турці письменники Бойківщини створюють свій літературний гурт… Я з Моршина, Марія Ващишин, бойкиня. Пишу і видаю твори. Хочу прилучитися. Приймете?..» Тепер, через 10 років після цієї зустрічі, тримаю в руках книгу з творами Луки Данкевича зі Сколівщини, написані бойківською говіркою, які впорядкувала М. Ващишин, і згадалося мені знайомство з нею. Не дочекалася талановита жінка побачити свою книжку: п’ять років тому творча стезя невтомної дослідниці діячів української бойківської культури обірвалась… 48

На збір і підготовку матеріялів душпастиря, прозаїка і поета потратила ціле життя. Завдяки їй о. Лука Данкевич знову став відомим. Через два століття. Те ж певною мірою стосується і священика УГКЦ, громадського діяча ХІХ ст. о. Олекси Бобикевича (1791 – 1867) – уродженця Малих Дідушич на Стрийщині та його сина, відомого композитора, музичного критика, громадського діяча, професора Технічного господарського університету в Мюнхені Остапа Бобикевича. Про них знаємо з книг «Олекса Бобикевич» (Львів, 2000), «Остап Бобикевич» (Львів, 2003). Перша містить зібрані Марією Ващишин твори душпастиря-просвітителя, друга – її повість про композитора, професора. Книга «Йосиповичі – село з маєтку Івана Виговського» (Стрий, 2002) – широка панорама поселення від часу його заснування (1315 р.) до наших днів і розповідь про діяльність славного гетьмана української козацької держави. М. Ващишин цікавилася життям вихідців з Бойківщини за межами України, зокрема долею знаменитого лікаря Зеновія Патолі, який зі Стрия потрапив до Арґентини. Колишній пластун зі Стрийської гімназії був в’язнем «колони смерти» в Югославії, безкорисливим лікарем в Европі та на арґентинській землі, одним із керівників української діяспори в заокеанській чужині, яка, завдяки йому, надавала велику підтримку патріотам на Батьківщині у боротьбі за відновлення української держави. Дослідниця налагодила контакти з краянином, спонукала його поділитися спогадами про пережите, а відтак підготувати їх до друку. Книгу спогадів Зиновія Патолі «Аргентинська Паланка» (Львів, 2005), упорядковану Марією Ващишин, друзі привезли до неї. А кілька годин перед тим із помешкання понесли тіло письменниці на моршинський цвинтар. Приятелі застали у сльозах тільки першу творчу помічницю покійної – її сестру Зеновію Кецик. Велика трудівниця-бойкиня опублікувала у різних виданнях, найбільше у журналі «Дзвін», понад 100 наукових праць з питань мови, літератури, екології, мистецтва, краєзнавства. Понад 10 із них потрапили до ЕСУ (Енциклопедії Сучасної України). Здобувши 1966 року у Львівському університеті диплом українського філолога, передавала любов до рідного краю дітям Сколівщи49

ни, Турківщини, Стрийщини. Без відриву від основної роботи досконало оволоділа мовою есперанто. 1978 р. отримала диплом Тартуського університету в Естонії. 1990 р. в Бидгощі, Польща, закінчила міжнародні курси есперанто-гідів та організації туризму. Факультативно викладала есперанто на Стрийщині. Переклала на цю штучну мову Шевченків «Заповіт». Була учасницею міжнародних симпозіумів, семінарів з екології, міжнародних зустрічей з есперанто, учасницею Всесвітніх конференцій у Болгарії 1978 р., на Кубі 1990 р. Як зазначалося, М. Ващишин оприлюднила зібрання творів Луки Данкевича: поезії, віршовані байки, обрядові пісні, публіцистика. Тексти подано за прижиттєвими та пізнішими публікаціями, а також за автографами. Зауважимо, що у виході цього видання є велика заслуга і Маріїної сестри Зеновії Кецик – знаної публіцистки, голови Моршинського товариства інвалідів і Стрийської районної організації інвалідів. Вихід книги був приурочений до 150-річчя народження Івана Франка та 220-річчя уродин Луки Данкевича, через 153 роки після його смерти. До публікації спричинився Стрийський осередок Українського Братства шанувальників Тараса Шевченка. Л. Данкевич писав бойківською говіркою. В нашій літературі це не надто поширене явище. У нас нема такої пошани до місцевих діялектів, як скажімо, в Італії чи Швайцарії. А приклад цих розвинених країн варто би наслідувати і нам, бо коли висихають діялектні потічки, то не може бути повноводною ріка літературної мови. Отець Лука Данкевич служив парохом у с. Плав’є на Скільщині (тепер – Сколівщина), а потім у Коломиї. Був почесним крилошанином Львівського Греко-католицького митрополичного собору, окружним надзирателем (інспектором) на Скільщині, а також у Ракові, Коломиї, у 1848 – 1849 рр. – головою «Руської Ради» у Стрию, одним із організаторів Руського (українського) літературного товариства (1864) і бурси для бідних учнів у Коломиї. Упродовж цілого свого життя о. Лука писав літературні твори, був одним із зачинателів жанру байки в українській літературі. Друкувався у часописах «Зоря Галичини», «Новини», «Вісник Русинів», «Слово», у журналі «Голос народний», альманасі «Зоря Галицька», збірниках «Галичанин» (1862). Цікаві його вірші «Потіха матери» (1849), «Шатана жада», «Вдовиця» (1865), «Коломия» (1866), віршовані байки «Вівця і ґазда» (1849), «Мудрий 50

Бик», «Пчола і Муха» (1855), «Вовк і Баран», «Павук», «Гуси» (1862) та ин. Чимало написав казок, коломийок та публіцистичних праць – «Про пам’ятне письмо про стан бойків у Синевідському Нижнім. 1841 рік», «Слово, казане Лукою Данкевичем … в Стрию у 1848 р.», «Дві часописі народа руського», ин. Книжка налічує 282 сторінки. Та для нас вона важить несумірно більше. Бо ж мовиться в ній про життя наших пращурів, до того ж мовою, якою вони говорили. Актуально і в нинішній час звучать заклики письменника берегти те, що у нас найрідніше: Прадідну вђру, праотців мову Сохрани цђлу, щоби їх внуки Не ізмђнили слово по слову Під чужов буквов в страшнії звуки!

Хочеться вірити, що знайдуться поети і прозаїки, які, перейнявшись духом бойківського роду, і в ХХІ столітті писатимуть мовою своїх пращурів, аби не замулилися її джерела. У процесі ознайомлення з виданням о. Луки Данкевича впав у вічі вірш «Гуцули в Парижу 1814 року». В австрійській армії були і галицькі полки. Вірш присвячений воякам з рідних Карпат. Зі змісту випливає, що гуцули не були в захопленні від «міста світової слави», вони банували за своїми рідними Бескидами, побратимами, любками: Та гадали за ватаги Та за полонини, За Олени наші милі Та за Василини,

За легіні, як олені, Діви, як княгині, За півниці Довбушеві Та за гори сині.

Писав о. Лука і гостру сатиру проти пияцтва, аморальної поведінки, небогопослушних горян, владоможців. Ці твори якоюсь мірою перегукуються з подібними публікаціями М. Шашкевича, А. Могильницького, Я. Головацького. Загалом Л. Данкевич написав понад 100 ліричних віршів, байок. До цієї збірки ввійшли 83 твори. Аби їх віднайти, М. Ващишин довелося чимало років переглядати архіви у Києві, Львові, Івано-Франківську, Стрию, виходити на численні парафії, по зернятку збирати та опрацьовувати творчу спадщину славного Бойка. Робив спробу й Іван Франко зібрати та видати її повним виданням. Луку Данкевича він називав діловою людиною, талановитим поетом. “І. Франко, – зазначила у передмові до 51

книжки М. Ващишин, – звертався до багатьох людей, які могли знати о. Луку Данкевича. Та світова війна, хвороба, брак коштів стали на перешкоді”. Не судилося зробити це і академікові Кирилові Студинському. Цього досягла аж славної пам’яти Марія Ващишин. Гадаю, вона і, само собою зрозуміло, о. Лука Данкевич заслужили на пам’ятні знаки на своїх малих батьківщинах. Наші сучасники і майбутні покоління мають знати і вшановувати визначних людей Бойківського краю. Не забуваймо заклик одного з цих славних людей: Гей, до діла враз берімся! Ще для нас не пізно, В сам час дім наш будувати На власній землици Бог нам буде помагати, Втре слези вдовици. (Л. Данкевич)

ËÞÄÈ ² ÄÎË² Олексій ФРИЩИН ДОРОГА ДО ХРАМУ Яскравою сторінкою історії українського мистецтва є сакральна архітектура Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. Її успіхи були пов’язані з піднесенням національної свідомости галицьких українців, їхнім поступом у сфері духовної та матеріяльної культури1. Характерне явище того часу – масове спорудження храмів. Актуальним стало створення свого національного стилю. Становлення нового сакрального будівництва Галичини пройшло шлях від наслідування давньої архітектури до формування національного типу храму переплавленням традиційного будівництва і нових европейських досягнень, використання як базової візантійської традиції та поєднання її з досвідом сакрального будівництва цілої України2. 52

Уособленням цього шляху був Василь Нагірний – визначний архітектор і громадський діяч, творець новітньої галицької школи сакрального будівництва. За його проєктами на західноукраїнських землях споруджено багато церков, більшість яких збереглася донині. Є вони і на теренах Івано-Франківщини. Василь Нагірний (1848 – 1921) народився в с. Гірне (тепер у межах Стрийського району) на бойківському Підгір’ї. Навчався у реальній школі в Стрию і Львові. В 1871 р. вступив до Львівської «Технічної академії» (ПоліВасиль Нагірний технічний інститут). Отримавши стипендію Намісництва, виїхав на навчання до Швайцарії. Студіював у Федеральній політехнічній школі в Цюріху, в якій у 1875 р. отримав диплом інженераархітектора3. Залишився в Цюріху на стажування, працював на різних посадах в архітектурних бюро, зокрема в кантональному уряді. У Швайцарії пробув 11 років. Повернувшись до Львова, працював як архітектор у прямому значенні цього слова, так і архітектор громадських об’єднань, покликаних змінити на краще життя його поневолених краянукраїнців. Свою діяльність розпочав з відвідин Києва, де вивчав історичні будівлі і храми. Це вплинуло на його творчість, на засади творення питомо ураїнського стилю церковної архітектури з урахуванням традицій київського будівництва княжих часів, що засвідчувало б єдність галичан з усіма українськими землями і духовний зв’язок із Візантією, з якої до нас прийшло християнство. В. Нагірний був прекрасно обізнаний з досягненнями західноевропейської архітектурної думки минулого і сучасности та творчо використовав ці напрацювання, гармонійно узгоджуючи їх з місцевими традиціями. Так, основою творення проєктів дерев’яних церков для нього служили унікальні традиції бойківського сакрального будівництва, яке дало світу шедеври дерев’яної архітектури. Доводилоя зважати і на обмежені мате53

ріяльні можливості сільських громад у Галичині, «бо тут завжди йшлося про те, щоб церковна будівля була обширна, а зате небагато коштувала», – константував архітектор у своїх спогадах. За повідомленнями тодішньої преси, 1902 р. в селі Гічва (тепер у межах Польщі) була споруджена сота церква проєкту В. Нагірного, а коли було реалізовано його двохсотий церковний проєкт, архітектор отримав від Папи Римського спеціяльну нагороду4. Церкви В. Нагірного стоять на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Буковині, на українських землях у Польщі і Румунії. На Івано-Франківщині було споруджено приблизно 30 церков В. Нагірного. Їх могло бути й більше, бо церкви часом будувалися за зразком реалізованих проєктів, без згоди автора. Прообраз багатьох дерев’яних храмів, зведених за кресленнями В. Нагірного, – церква Собору Пресвятої Богородиці в с. Ракові Долинського району (1888 р.). Проєкт її автор закінчив 1885 р. Того ж року Нагірний відкрив у Львові своє архітектурне бюро5. Саме ця церква була, так би мовити, програмним задумом у його архітектурній діяльності, про що свідчить те, що В. Нагірний створив два варіянти її проєкту (вони збереглися), які істотно різняться між собою. У першому видно початкові уявлення автора, якою має бути дерев’яна церква, у другому – внесено багато змін і доповнень. Він і був узятий за основу для будівництва. Назагал ідеї обох варіянтів більшою чи меншою мірою трансформувалися в одне ціле у спорудженні храму. Церква Собору Пресвятої Богородиці в Ракові – це зрубної конструкції, хрещата в плані будівля з гранчастими раменами і вівтарем із двома захристіями по боках. Наву (середхрестя) вінчає велика наметова баня з ліхтарем. Кінці Церква Собору Пресвятої Бого- гребенів дахів акцентовані чородиці у с. Ракові Долинського тирма вже меншими ліхтарями. району

Внутрішній простір церкви розкривається у висоту і є величним та світлим; всі об’єми єднаються з банею високими арками-прорізами і розкриті у висоту до зеніту купола. Формотворчі ідеї, втілені В. Нагірним при спорудженні церкви в Ракові, лягли в основу инших типів дерев’яних сакральних будівель. Позначилося це насамперед на особливостях поземного плану, хрещатого в своїй основі, але з видовженими чи укороченими, гранчастими чи прямокутними раменами, на кількості бань і їхній формі, на пропорційних співвідношеннях споруд та на инших деталях. Яскраві приклади архітектурного стилю В. Нагірного в його дерев’яних церковних будівлях можна бачити в різних районах Івано-Франківщини. Це Завадка (Калущина, 1887), Рожнятів (1890), Палагичі (Тлумаччина, 1896), Потік (Рогатинщина, 1898), Підгірки (Калущина, 1899), Перегінськ (1893), Солотвино (Богородчанщина, 1904), Торговиця (Коломийщина, 1906), Чортовець (Городенківщина, 1906), Коростовичі (Галиччина, 1910), Пшеничник (Долинщина, 1911 р.) та инші. У Перегінську збереглася ще одна дерев’яна церква, але вже п’ятиверха (1885). Вона являє собою рідкісний тип храмових споруд В. Нагірного, що зберігся лише тут і в сусідньому Небилові (1887)6. Зате п’ятикупольні церкви частіше трапляються в його мурованих спорудах. Їх на Івано-Франківщині значно менше, ніж дерев’яних, але це ті будівлі у творчій спадщині архітектора, в яких особливо виразно виявився його авторський почерк як творця новітнього національного стилю в сакральному будівництві Галичини. До найстаріших мурованих храмів В. Нагірного на Церква Рождества Пресвятої Івано-Франківщині, відомих на 55

Богородиці, м. Долина

сьогодні, належить церква Рождества Пресвятої Богородиці в Долині, будівництво якої розпочалося 1891 р. і тривало п’ять років7. Це велика п’ятикупольна споруда. В плані (32 м х 32 м) вона складається з тринефного об’єму, видовженого вівтаря з невеликими захристіями з боків та витягнутого бабинця, що як і вівтар, є однакової ширини з середнім нефом. Чотири могутні пілони (опори) несуть розгалужену систему склепінь з головним куполом у центрі і чотирма меншими куполами над пониженими бічними просторами. Утворюється головний внутрішній простір церкви, в основу якого закладений хрест. Фасади храму виділяються передовсім високими ризалітами (виступи стін), їхня ширина відповідає ширині рамен хреста. Ризаліти завершені двосхилими перекриттями, гребені яких сягають рівня основи центральної бані. Оригінально вирішений центральний вхід на західному фасаді у вигляді романізованого аркового перспективного порталу, обрамленого фронтоном на двох колонках з боків. Загалом церква сприймається динамічним за своїми формами, спрямовавним угору силуетом. Вона монументальна і велична. Чіткі, кристалічні маси цієї споруди своїми вишуканими об’ємами справляють сильне враження серед низької, переважно одноповерхової забудови. Висота храму – 32 м. За такими ж стильовими принципами споруджена церква св. Михаїла Архистратига в Калуші (1904 – 1913)8. Вона теж п’ятикупольна, подібного тринефного плану; є схожість і в оформленні фасадів. Але калуська церква більша, складніша і багатша своїм архітектурно-декоративним вистроєм. Елементи напівкруглого склепінчатого перекриття, що є основою конструктивної ідеї цього храму займають багато місця в його зовнішньому вигляді – від маленьких арочок із колонками на ліхтарях куполів і до об’ємів портика на західному фасаді та невеликої апсиди – на східному, а також на вікнах, дверних проходах і декоративних деталях фасадів. Головний, західний, фасад виділений не лише великим, у вигляді арки входом, а й фланкованими на кутах портику двома пілястрами, увінчаними ліхтарями з маківками. Подібне оформлення кутів хрещатих церков надибаємо також в однобанних храмах В. Нагірного, наприклад, у церкві св. Миколая в Лучинцях на Рогатинщині (1903)9. 56

Цікавою і рідкісною особливістю церкви св. Михаїла Архистратига є й те, що на західній стороні, крім головного входу в центрі, є ще два – з боків. Усі три входи містяться на центральних осях нефів, відповідно, в церкві є три вівтарі. У долинському і калуському храмах яскраво простежується органічна відповідність Церква св. Михаїла Архистрати- зовнішнього вигляду і внутрішга, м. Калуш нього простору. Цього можна досягти, якщо витримана основа універсальної мови архітектури – тектоніка, тобто художня виразність конструктивної сутности споруди. Церква св. Михаїла прекрасно вписується в навколишній простір. Споруджена на узвишші щодо головної вулиці міста, вона ясно читається своїм виразним, гармонійним силуетом на тлі неба. Горизонтальні об’єми храму збалансовуються вертикалями членувань фасадів, вузькими, видовженими вікнами і куполами з їх витончено опрацьованими формами, які через свої завершення концентрують цей рух увись. Двоярусна дзвіниця перед західним фасадом храму доповнює і збагачує його образ. Вдало вирішений архітектором підхід до церкви у вигляді трьох послідовних сходових підйомів перпендикулярно спрямованих до центрального входу. Починаються вони ще на віддалі охоплення зором усього обрису храму, поступово він наближається, його величний вхід сприймається якось особливо і символічно. Воістину – це дорога до Храму. Основні принципи і творчі засади нового напрямку в розвитку національної сакральної архітектури Галичини, закладені В. Нагірним, продовжили його сучасники, зокрема, його син Євген Нагірний (1885 – 1951), який успішно працював і на теренах Станіславівщини10. Широкомаштабною і значущою була праця Василя Нагірного в організації й розбудові суспільно-економічного, політичного 57

та культурного життя Галичини. Ще з Цюріху він посилав дописи до газет «Правда» і «Діло» про економічну програму, навіяну враженнями від господарських досягнень Швайцарії, показуючи краянам важливість економіки у боротьбі за соціяльний і політичний поступ. Він закликав провідників народу не просити допомоги у Відні, тому що «ждати довше на милостиню та писати меморандуми встидно для живучого народу, пережившого муки пекельні, а не упавшого під натиском судьби. Будучність в наших руках!»11. В. Нагірний був талановитим натхненником і організатором багатьох суспільно-економічних установ. Відомі в Галичині і за її межами об’єднання з центром у Львові – «Народна торгівля», «Дністер», товариства «Зоря», «Сокіл», «Реміснича бурса», «Труд», «Народна гостинниця» та ин., – були тісно пов’язані з його діяльністю. Він був членом Головного Виділу «Просвіти»; з Іваном Трушем та Юліяном Панькевичем заснував у Львові перше об’єднання українських художників – «Товариство для розвою руської штуки»; був організатором його першої виставки у 1898 р. Довго працював головним редактором часопису «Батьківщина». Потребу працювати для загального добра, спиратися на власні сили В. Нагірний бачив зблизька, перебуваючи в різних місцевостях галицької землі. Там, у селах і містечках, він розмовляв не лише про побудову храмів. Його знали і йому вірили. А в Долині «поважний круг українців» висунув кандидатуру Василя Нагірного послом до сойму від Долинського округу12. Згодом, 1921 р., його син Євген переїхав із сім’єю в Долину працювати керівником будівельного бюро, яке займалося післявоєнною відбудовою. Архітектурна спадщина Василя Нагірного – унікальне явище в сакральному будівництві України. Його церкви легко впізнаються за характерними ознаками, як і твори визначних живописців, скульпторів чи композиторів. Плин часу не зменшує досконалости його архітектурних споруд. Спроєктовані ним храми не тільки пам’ятки українського мистецтва. До них приходять люди – почути Господнє слово, помолитися, скріпитися в дусі. Література Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 291.

Слободян В. Авторські церкви Бойківщини кінця ХІХ – першої половини ХХ століть // Наукові читання пам’яті Михайла Драгана. – Дрогобич, 1997. – С. 92. 3 Митці України. – Київ, 1992. – С. 142. 4 Горак Р. Хата за бузками. – Львів, 2000. – С. 153. 5 Оголошення про відкриття приватної архітектурної контори В. Нагірного у Львові // Діло. – Львів, 1885. – Ч. 46. 6 Нагірний В. Дещо про будову церков // Батьківщина. – Львів, 1890. – Ч. 26. 7 Батьківщина. – Львів, 1891. – Ч. 32. 8 Грабовецький В. Історія Калуша. – Дрогобич, 1997. – С. 161. 9 Процак Р. Церкви Прикарпатського краю (матеріали з шематизмів). – Івано-Франківськ, 2006. – С. 123. 10 Є. Нагірний – відомий український архітектор першої половини ХХ ст. Створив 175 проєктів церков, дзвіниць, каплиць. На території Івано-Франківської области, за неповними даними, було споруджено щонайменше 20 його дерев’яних і мурованих храмів. Багато працював також над плануванням житлових і громадських споруд. 11 Нагірний В. О потребі розвою ремесла в Галичині // Діло. – Львів, 1881. – Ч. 37. 12 Про висунення кандидатури В. Нагірного послом до сойму // Діло. – Львів, 1893. – Ч. 1. 2

ÍÀÓÊÎÂ² ÑÒÓÄ²¯ Володимир ГАЛИК АДВОКАТ ДАНИЛО СТАХУРА – ОРГАНІЗАТОР ВИСТУПІВ ІВАНА ФРАНКА У САМБОРІ Актуальним аспектом франкознавства є вивчення епістолярії до Івана Франка. Такі джерела уможливлюють глибоку реконструкцію стосунків І. Франка з його кореспондентами та доповнюють його і їхні біографії. Становлять інтерес адресовані Франкові листи від депутата австрійського парламенту, самбірського крайового адвоката, громадсько-культурного діяча Данила Стахури. Народився Стахура 19 грудня 1860 р. в Полянах біля Коросна. Закінчив гімназію у Перемишлі, правничі студії у Львові. Працював адвокатом у Тернополі, Перемишлі, а в 1891 і 1898 – 1919 рр. був самбірським крайовим адвокатом. 59

Прибувши до Самбора у 1891 р., Д. Стахура відразу розгорнув активну громадську роботу: зібрав нечисленний гурток «народовців» із числа інтелігенції та селян. Після тривалої підготовки 3 вересня 1891 р. на загальних зборах ініціював заснування філії «Просвіти», у рамках якої було створено читальні товариства; організовано курси для неписьменних, крамниці, налагоджено поширення преси, закладено торговельні спілки, каси, запроваджено крамарські курси та курси хліборобського вишколу. У всіх цих починаннях Д. Стахурі наДанило Стахура лежала провідна роль. Він виступав із рефератами, промовами, дав почин до організації жіноцтва та ин. У господарській діяльності відзначився як співорганізатор каси «Народний Дім» і філії «Сільський господар» у Самборі [1]. Д. Стахура активно підтримував зв’язки з провідними громадсько-політичними діячами краю, серед яких високе місце посідав Іван Франко, з яким самбірський адвокат часто листувався. Ще на початку 1900-х рр. самбірська «Руська бесіда» запрошує Івана Франка до себе з відчитами рефератів. Одним із ініціяторів цих заходів був Данило Стахура, про що довідуємося з його листів до І. Франка. Так, із листа Д. Стахури від 15 березня 1901 р. дізнаємося, що саме він клопотався організацією відчитів ученого. Мова йде про те, що І. Франко має виступати в Перемишлі у вівторок 19 березня 1901 р. Самбірський адвокат просить І. Франка передати зразок тексту реферату з метою погодження з тутешнім староством. Рекламу про це мала помістити на своїх шпальтах газета «Діло» [2]. У наступному листі від 16 березня 1901 р. Д. Стахура повідомляє вченого, що запланована зустріч переноситься на середу 20 березня 1901 р., тому що тутешній магістрат помилився, не зауваживши, що зала, де має відбутися відчит, уже орендована. Д. Стахура подав з листом рекламну інформацію до газети «Діло» та просив адресата повідомити про свій приїзд [3]. 60

У 1903 р. Д. Стахура сприяв створенню політичної організації «Народний Комітет», а 1907 р. як активний політичний діяч був обраний послом (депутатом) до австрійського парламенту (пробув до 1911 р.) [4]. Маючи досвід організації виступів І. Франка у Перемишлі, Д. Стахура ініціював їх проведення у Самборі. Так, у листі від 20 вересня 1903 р. він пише: «Виділ рускої Бесіди в Самборі має честь попросити Вас кілька відчитів, єсли се можливо за кожним разом в суботу? Бажанєм нашим було би, щоби відчити тії причинилися до оживленя цілої нашої громади в Самборі, а не сумніваємо ся, що імя Ваше до осягненя сеї ціли богато причинити ся може. Просимо про те ще раз не відказувати нам своєї помочи…». Цей лист був підписаний представниками руської «Бесіди» в Самборі: «предсідателем» д-ром Стахурою та секретарем Іваном Чайковським [5]. Із подальших листів Д. Стахури до Івана Франка дізнаємося, що запрошення письменник отримував тричі: перша зустріч відбулася 24 жовтня 1903 р. [6]. Про другу зустріч знаємо, що вона теж відбулася, проте нам не відома дата. Можемо припускати, що це було в

Автограф листа Данила Стахури до Івана Франка від 14 жовтня 1903 р. 61

одну із субот наприкінці жовтня або ж у першій половині листопада [7]. Третя зустріч пройшла у суботу 28 листопада 1903 р. [8]. Стахура заздалегідь докладно інформував І. Франка, як можна доїхати до Самбора і виїхати з нього: «Єсли Вам проте лиш здоровля позволяє, то віджалуйте хвильку часу і [добирайте] ся до Самбора… новим потягом на Рудки, приступ дуже вигідний. До Самбора приїздить ся ½ до 7-мої вечером, а можна відїхати на другий день ½ до 6-тої рано знов на Рудки, в 8-мій на Перемишль, в 10-тій на Стрий» [9]. Франкові відчити мали додати самбірянам, особливо місцевій інтелігенції «духа і витривалости», скріпити віру в кращі обставини, оскільки «інтелігенция руска на провінції, складаюча ся із самих трусливих державних урядників, послідним часом піднепала моцно на дусі» [10]. Щодо тогочасної самбірської «Бесіди», то вона була розміщена в трьох кімнатах, які винаймалися у п. Гендзінського, на партері, навпроти костьолу оо. бернардинів. До неї тоді входило приблизно 50 членів місцевої інтелігенції. Члени поділялися на звичайних і надзвичайних. Звичайними могли стати урядовці й священики. Вони сплачували внесок, який сягав одного ринського щомісячно. Надзвичайними членами були студенти із вищих шкіл, які мали невелику зарплату або ж утримувалися за кошти адвокатських канцелярій. Останні вносили по 50 крейцарів щомісячно, проте переважно не платили, бо управа «Бесіди» анулювала їхні вклади на загальних зборах Товариства як такі, що їх важко стягнути. Надзвичайні члени не мали ні активного, ні пасивного виборчого права на загальних зборах Товариства. Однак вони були рушійною силою «Бесіди», постійно вносили ідеї й заклики, надавали колориту різним урочистостям, а найважливішим було те, що вони українізували «Бесіду», оскільки певна її частина репрезентувала «руський напрям» [11], тобто мала москвофільські симпатії й погляди. Найбільшою активністю серед тогочасної самбірської молоди вирізнялися студенти права: Іван Коляджин (згодом суддя), Іван Білинський (згодом адвокат у Самборі), Іван Мацюрак, Лев Рожанківський та ин. Частина молоди поділяла погляди патріотів-народовців. Студенти були душею зборів, відчитів, святкувань, різних імпрез. «Бесіду» відвідували також брати Криницькі, 62

Макс і Риньо, – сини гімназійного професора-історика, завідувача польського клубу в Самборі [12]. Важливу роль у діяльності «Бесіди» відігравали її старші учасники: Клим Топільницький, комісар скарбового уряду, судові радники Іполіт Копистянський, Йосиф Кульчицький, меценат українських письменників Василь Келяновський, вихованець оо. василіян у Лаврові та Ставропігії, який перед смертю змінив греко-католицький обряд на латинський, Філарет Гладилович, комісар скарбового уряду, Микола Лашкевич, Еміль Пашкевич і М. Слюзар, гімназійні професори, о. І. Гмитрик, катехит гімназії, о. Лев Щавинський, шамбелян і парох Самбора, о. Михайло Ортинський, катехит учительського семінару, Т. Білинський, професор учительського семінару, о. Фр. Рабій, катехит дівочої школи, Н. Устіянович, військовий ветеринар, і доктор Йосиф Кос, військовий лікар. Дещо пізніше прибули до Самбора проф. Ф. Колесса, лісовий радник Марганець і др. Д. Стахура. З околиці належали до «Бесіди» парох села Ваневич о. Микола Боберський, о. Дм. Гординський, парох села Кульчиць, та ще кілька священиків [13]. Згадані члени товариства «Бесіда» керували духовним та культурним життям у місті і поза ним. Виразний український напрям «Бесіди» репрезентували такі члени, як Ф. Гладилович, Й. Кульчицький, М. Ортинський, Фр. Рабій, а «серцем» гуртка молодих народовців був Т. Біленький, який керував всіма проєктами створення нових культурних осередків. Ці особистості підтримали ініціятиву Д. Стахури запросити Івана Франка до «Бесіди» з відчитом. Запрошувати його на «Бесіду» для них було трохи небезпечною і ризикованою справою, адже І. Франко вважався соціялістом. Це могло викликати неприємності, позаяк еліта «Бесіди» складалася переважно з цісарсько-королівських урядовців та священиків. Щоб зробити доповідь І. Франка «безпечною», його ставили другим після директора української гімназії в Перемишлі Гр. Цеглинського, який був знаним тоді драматургом [14]. Для виступів І. Франка орендували найкращу залу в Самборі – у готелі Букетинського. Послухати доповідача прийшла шкільна молодь вищих гімназійних класів і курсів учительського семінару. У своїх виступах І. Франко говорив про духовне відродження та закликав молодь до праці над культурним розвитком народу. Після одного із виступів вчений відвідав бібліотеку «Бесіди», де 63

зацікавився журналом релігійної літератури «Христіянскоє чтеніє», який пізніше, за згодою керівника «Бесіди», обміняв через Наукове товариство ім. Шевченка у Львові на белетристику [15]. І. Франко відвідав Самбір і в 1913 р. Тоді він презентував населенню Галичини і Буковини свою знамениту поему «Мойсей». Це було головною метою його візиту і до Самбора. Зустріч зі слухачами відбулася 7 квітня 1913 р. А ще 4 квітня газета «Діло» повідомляла: «Самбір. Вертаючи з Турки, буде читати д-р І. Франко дня 7 с. м. в понеділок, о год. 8 вечора, в залі «Руської Бесіди» свою поему «Мойсей» [16]. Виступ пройшов точно за оголошенням, підтвердження чого знаходимо у львівській газеті «Нове слово»: «З Самбора пишуть нам: Дня 7 цьвітня с. р. приїхав до нашого міста др. Іван Франко з відчитом своєї безсмертної поеми «Мойсей». Не лише дорослі, а й учнівська молодь вийшла зустрічати великого письменника на залізничну стацію» [17]. У квітні 1915 р. російська окупаційна влада вивезла Д. Стахуру до Симбірська, де він пробув аж до більшовицького перевороту 1917 р. Повернувшись на батьківщину, він поселився у Берегові на Закарпатті. Тут спочатку працював нарадником окружного суду, згодом – предсідником сенату та віце-президентом суду. В Берегові, як колись у Самборі, Д. Стахура заклав філію «Просвіти». Того ж домігся і в навколишніх селах [18]. Невдовзі він повернувся у Галичину і в добу ЗУНР від листопада 1918 до травня 1919 р. обіймав посаду бургомістра (голови міста) Самбора [19]. 1932 р. Д. Стахура безоплатно надав Товариству «Бойківщина» у користування на 10 років чотири просторі кімнати для облаштування музею «Бойківщина» у своїй кам’яниці в м. Самборі, вул. Тиха, 1. Це сприяло активному розвиткові музею, а сам Д. Стахура став одним із активних пошуковців експонатів упродовж цілого свого дальшого життя [20]. 1934 р. Д. Стухура знову виїхав на Закарпаття, на цей раз до Ужгорода. Працював суддею, провадив активну роботу над пошренням місцевої «Просвіти». Помер Д. Стахура 20 грудня 1938 р. під час поїздки до родичів у Прагу [21]. Література 1.Др. Данило Стахура. Добродій Музею Т-ва «Бойківщина» в Самборі, помер дня 20 грудня 1938 р. (Посмертна згадка) // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1939. – Ч. 11. – Р. ІХ. – С. 1.; Стахура Данило // Енциклопедія українознавства. У 10-и т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. – Львів, 1993. – Т. 8. – С. 3042.

2.Стахура Д. Лист до Івана Франка від 15 березня [1901] р. із Перемишля. – І. Л. – Спр. – 1614. – С. 87. 3.Стахура Д. Листівка до Івана Франка від 16 березня 1901 р. із Перемишля. – І. Л. – Спр. – 1634. – С. 303 – 304. 4.Др. Данило Стахура. Добродій Музею Т-ва «Бойківщина» в Самборі, помер дня 20 грудня 1938 р. (Посмертна згадка) // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1939. – Ч. 11. – Р. ІХ. – С. 1.; Головацький І. Ю., Головацький В. І. Українські адвокати Східної Галичини (кінець XVIII – 30-ті роки ХХ ст.). – Львів, 2004. – С. 122. 5.Стахура Д. Лист до Івана Франка від 20 вересня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1621. – С. 399 – 400. 6.Стахура Д. Лист до Івана Франка від 14 жовтня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1624. – С. 495-496. 7.Див. про це припущення із змісту листів Д. Стахури до І. Франка: Стахура Д. Лист до Івана Франка від 22 вересня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1624. – С. 483 – 485; Стахура Д. Лист до Івана Франка від 14 жовтня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1624. – С. 495 – 496; Стахура Д. Листівка до Івана Франка від 21 жовтня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – спр. – 1634. – С. 305 – 306. 8.Стахура Д. Лист до Івана Франка від 14 листопада 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1624. – С. 507 – 508. 9.Стахура Д. Лист до Івана Франка від 22 вересня 1903 р. із Самбора. – І. Л. – Спр. – 1624. – С. 483 – 485. 10.Там само. 11.Филипчак І. Спомини про великого бойка (Івана Франка). І. Іван Франко в Самборі // Гнатюк М., упор. Спогади про Івана Франка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 526. 12.Там само. – С. 527. 13.Там само. 14.Там само. 15.Там само. – С. 527 – 528. 16.Оповістки. Самбір. // Діло. – 1913. – 4 цьвітня – 22 марта. – Ч. 8357. – Рік ХХХІV. Ч. 75. – С. 6. 17.Оповістки. Де наші академіки? // Нове слово. – 1913. – 12 цьвітня. – Ч. 484. – Рік. ІІ. – С. 5. 18.Др. Данило Стахура. Добродій Музею Т-ва «Бойківщина» в Самборі, помер дня 20 грудня 1938 р. (Посмертна згадка) // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1939. – Ч. 11. – Р. ІХ. – С. 2. 19.Див. про це у: Самбор //http://wwhp.ru/sambor.htm.; Семчишин В. Історія міста Самбора //http://www.sambir.org/?page=history_sambir. 20.Др. Данило Стахура. Добродій Музею Т-ва «Бойківщина» в Самборі, помер дня 20 грудня 1938 р. (Посмертна згадка) // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1939. – Ч. 11. – Р. ІХ. – С. 2. 21.Там само.

Микола ГАЛІВ СКАРГА ГРОМАДИ СЕЛА ЛІМНА НА МІСЦЕВОГО ВЧИТЕЛЯ 15 ЧЕРВНЯ 1839 р.: МІКРОІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ До нашого часу дійшло небагато документів, які стосуються становища українського шкільництва на теренах Бойківщини у першій половині ХІХ ст. Більшість із них зберігаються в Державному архіві м. Перемишля (Республіка Польща), де міститься фонд Перемишльської Греко-католицької єпархії. Там ми віднайшли документ, що насвітлює окремі аспекти шкільництва с. Лімна на Турківщині. Він не має назви і є скаргою лімнянської громади до перемишльського греко-католицького єпископа на місцевого вчителя («професора») Данила Лабовського [1]. Документ написано польською мовою й датується 15 червня 1839 р. На той час єпископом перемишльським був Іван Снігурський (1818 – 1847), тож, попри відсутність імени, скарга адресована саме йому. Шкільництво села Лімна ґрунтовно висвітлене у праці відомого самбірського краєзнавця першої половини ХХ ст. Івана Филипчака [2] та в монографії директора Лімнянської школи Ярослава Тирика [3]. Вони обидва торкалися вчителювання Д. Лабовського в Лімні [4]. І. Филипчак припускав, що Д. Лабовський був першим вчителем тривіяльної школи с. Лімна [5]. Згідно ж із австрійським краєвим шематизмом, 1820 р. в цьому закладі вчителювали о. Микола Гриневицький та дяк Григорій Шеремет [6]. А Я. Тирик писав, що в документах трапляються навіть похвальні відгуки про Д. Лабовського, але при цьому послався на церковний шематизм Перемишльської греко-католицької єпархії 1836 р., де про похвали чи догани вчителям ніколи й словом не мовилося. Виходячи з наративних конструкцій та джерельних посилань, зазначимо, що скарга лімнянської громади 1839 р. названим авторам не була відома. Натомість у ґабілатаційному дослідженні польського історика Романа Пельчара [7] є згадка про невідповідну професійній педагогічній етиці поведінку вчителя в Лімні з посиланням на 66

цитовану скаргу. Зауважимо, що використання цього документа у праці Р. Пельчара не є цілком доречним, оскільки він вивчав становище шкільництва парафіяльного (!), а школа в Лімній від 1817 р. була тривіяльною, тобто державною [8]. Проте польський дослідник усе ж вніс це джерело до своєї нарації, акцентуючи на кричущих виявах порушення вчителем етичних норм [9]. Звісно, скарга як адресоване джерело (за класифікацією Є. Топольського) містить яскраво виражений переконувальний елемент (автори скарги всіляко переконують адресата у своїй правоті, а відтак подають вигідну для себе інтерпретацію), тож у ній, справді, наголошено на негативних рисах і вчинках учителя. Попри цей аспект, документ містить іще низку фактів, які можна використати для висвітлення умов життя вчителя, стану школи і навчання дітей, свідомости членів громади тощо. Скарга налічує вісім обвинувально-викривальних пунктів, які можна поділити на дві групи: перші п’ять стосуються невиконання вчителем його педагогічних обов’язків, наступні – матеріяльного становища Д. Лабовського та пов’язаних із цим зловживань. У першому і п’ятому пунктах, які майже тотожні, розкрито основний закид учителеві: 10 років не навчав дітей у школі, але в судовому порядку вимагає від громади плати за ці роки. Наступні три пункти, по суті, пояснюють багаторічне невиконання Д. Лабовським своїх учительських обов’язків: перші три роки він займався «гендлем оренди» трьох млинів у Хащові та Лімні, згодом три роки працював помічником судді (беціркового або повітового), ще чотири роки провадив тривалий судовий процес з місцевим парохом Гриневицьким (на жаль, не вказано, з яких причин). Останній закид, висловлений у п. 4, викликає певні застереження. Згідно з поданою порядковістю проблем, які відривали лімнянського «професора» від учителювання, суд з парохом зайняв останні чотири роки з десяти, тобто приблизно 1835 – 1839 рр. Однак о. Микола Гриневицький помер ще 1832 р. [10]. Це дещо підважує аргументацію громади про апедагогічне десятиліття. Бо якщо Д. Лабовський судився з парохом до 1832 р., то коли саме він займався 3 роки млинами і 3 роки працював судовим “актуаріушем”: після чотирирічного суду з о. М. Гриневицьким чи водночас? 67

Зрештою, факт (або начебто факт) неперервного ігнорування вчителем своїх обов’язків протягом аж десяти років видається доволі дивним. Адже відповідно до шкільних шематизмів, Д. Лабовський проводив навчальні заняття у тривіяльній школі с. Лімна у 1836, 1837 рр., навчаючи відповідно 73, а потім 110 учнів [11] (уперше ж він згадується як вчитель Лімнянської тривіялки у краєвому австрійському шематизмі 1825 р. [12]). Напрошується питання: невже місцевий парох, а впродовж 1835 – 1845 рр. ним був о. Клим Турчманович, свідомо дезінформував перемишльську консисторію, а відтак і австрійську владу, повідомляючи їх про ведення «магістром» Д. Лабовським шкільної науки для сотні дітей? Припускаємо, що «професор» усе ж провадив шкільну науку, однак нерегулярно, безсистемно (можливо, й безрезультативно). За це він отримував платню від камеральних маєтків Фінансової краєвої дирекції, яка сплачувала третину його вчительської пенсії. Дві третини мала виплачувати громада [13], яка, будучи незадоволеною вчителем, відмовлялася від цього обов’язку. Пролити світло на справжні причини протистояння громади і вчителя допомогли б матеріяли судової справи. Проте наразі невідомо, в якому саме суді відбувався процес. Наступні три пункти (пп. 6 – 8) скарги розкривають додаткові джерела доходів та майновий стан учителя (разом з п. 2). Звісно, як людина, що займалася «гендлем оренди» трьох млинів (або сам орендував чи здавав у суборенду, або ж був причетний до їх орендування иншими людьми), Д. Лабовський мав певні статки. Крім того, виявився ще й добрим господарем, бо утримував шість волів, декілька корів, дрібну худобу й різну домашню птицю. За словами скаржників, ця живність чинила значні шкоди на селянських ґрунтах. Поза тим Д. Лабовський отримував і певний дохід від дяківства (мабуть, був дяком при парохові К. Турчмановичеві), зокрема, сам установив собі платню у розмірі 1 зл. за участь у поховальному обряді. Ще одним джерелом доходу вчителя мав стати збір коштів на утримання сторожа при школі, до того ж ця «пенсія», очевидно, мала потрапити до кишені «професора». З цим нововведенням громада, мабуть, не погодилася, оскільки це руйнувало попередню і прийнятну для селян систему утримування 68

школи, за якою всі члени громади почергово «роботизну всіляку самі запобігали». Д. Лабовський намагався скасувати такі відробітки, прагнучи, напевно, перевести їх у грошові виплати для сторожа, який, начебто, сам доглядатиме за школою. Зауважимо, що навіть у другій половині ХІХ ст. вчителі задля збільшення платні намагалися брати на себе функції догляду за школою, як це мало місце в с. Лужок Долішній на Дрогобиччині [14]. Лімнянську ж громаду обурило самовільне впровадження вчителем такого механізму «піклування» про школу. На основі аналізованого документа можна накреслити психологічний портрет Данила Лабовського. З наведених у скарзі фактів перед нами постає людина, з одного боку, освічена (бо ж був не лише вчителем, а й працівником суду), доволі підприємлива, господарська, зорієнтована на накопичення матеріяльних статків, людина, що вміє постояти за себе, з иншого – авантюристична, лицемірна (маючи добре матеріяльне становище, перед вищими урядниками вдавав бідного, «худопахольного»), безвідповідальна, без стійких моральних засад і покликання до педагогічної праці, схильна до шахрайства, крутійства. Було б помилкою застосовувати просопографічну методу та екстраполювати властивості характеру Д. Лабовського на збірний портрет тогочасного українського сільського вчительства нашого краю (а таку спробу бачимо в дослідженні Р. Пельчара). Проте не можна зігнорувати деякі соціяльні прикмети в постаті лімнянського «професора». Маємо на увазі поєднання ним педагогічних та дяківських функцій, що на той час було усталеним явищем серед галицького вчительства, а також його прагнення знайти инші, більш надійні джерела доходів, що також не було рідкістю серед сільських бакалярів краю. Ще одним цікавим для дослідників галицького шкільництва топосом тексту джерела є згадка про школу – шкільну будівлю. Не намагаємося тут вказати на факт існування окремого приміщення для школи в селі − він і так зрозумілий, бо тривіяльну школу не відкрили б, якби громада чи домінія не звела або не надала для школи придатного будинку. Акцентуємо на прописаному в джерелі механізмі утримання школи громадою, яка «номер за номером» виконувала відробітки для школи. Мабуть, цей спосіб піклування 69

про шкільне приміщення був запроваджений з часів заснування тривіялки в Лімні (фундаціний акт, який допоміг би з’ясувати детально ці моменти, наразі не виявлено). Загалом це позитивно характеризує громаду, яка, очевидно, усвідомлювала значення школи для навчання селянських дітей, а тому зрештою й виступила проти вчителя, який «наші Діти протягом 10 років невчив». Документ підписаний 14 особами, серед яких два провізори (Іван Шубан і Стась Чуплак), війт Федір Мороховець, присяжний Лесь Касюрич. Усі вони підписалися хрестиком, що вказує на низький освітній рівень тогочасного сільського населення краю, а відтак ще більше підносить суспільну свідомість лімнянців, які боролися за освіту для своїх дітей. Підсумовуючи, констатуємо, що скарги були доволі частим способом для громад впливати на ситуацію у сфері місцевої освіти. До нашого часу дійшли сотні подібного змісту документів, що стосуються бойківських громад, до того ж не лише ХІХ, а й ХХ ст. (наприклад, скарги громади с. Опарі на Дрогобиччині на керівника української народної школи Й. Легедзу датуються 19 березня та 6 серпня 1942 р. [15]). Безсумнівно, слабкою стороною таких документів є їх однобічність, оскільки у них відбито погляд лише однієї, скривдженої (чи тієї, що вважає себе скривдженою), сторони. На жаль, залишається невідомим бачення учителем тих обставин, що призвели до суду з громадою. Невідомі і наслідки скарги, хоч, без сумніву, Перемишльська консисторія мала якось відреагувати на неї, адже була наглядачем тривіяльних шкіл у греко-католицьких парафіях єпархії. Цілком можливо, що подібну скаргу селяни відіслали до губерніяльної освітньої влади, що було б логічно з огляду на державний статус тривіялок. Попри все, Д. Лабовський залишався вчителювати у Лімні. У 1841 р. він, за шкільним шематизмом, навчав 118 тамтешніх дітей, отримуючи платню 250 фл. [16]. За твердженням Я. Тирика, цей вчитель працював у Лімні до 1855 р. [17]. Однак це помилка, хоч і незначна. Востаннє як учитель тривіяльної школи с.Лімна Д. Лабовський фіксується у шематизмі 1853 р. (у той час навчав 68 дітей) [18]. Уже 1854 р. працював новий дидаскал – помічник учителя Михайло Котович, у якого освіту здобували лише 40 учнів [19]. 70

Документ Ясно Вельможний Найпривелебніший гр. кат. Архі Пастирю! Ми, нижче підписана Громада з села Лімни, заносимо оскарження на Данила Лабовського, Професора, в наступному способі: 1.Яко Професор наші Діти протягом 10 років невчив, претензії неслушні до громади пенсії за ті літа плати домагається і з нами процес судовий провадить. 2.А же Професор наші Діти Невчив, через те, що затруднявся гендлем оренди 3 (трьох. – М. Г.) млинів в Хащові і в Лімні, і того обов’язку пильнував, а ми, посилаючи наші Діти, не вчив. 3.Будучи той самий Професор за актуаріаша у колишнього Судді Винницького, протягом 3 років не вчив. 4.Той самий з Вельможним Ксьондзем парохом Гриневицьким процес судовий проводив протягом 4 років, а може, й більше, – не вчив. 5.По тому з нами, Громадою, процес суду провадив, пенсії допоминаючись за ті літа, що Дітей не вчив, і зараз ще провадить. 6.Від погребу управив собі і від кожного зосібна по 1 фл. […]. 7.Худоби рогатої тримає без ліку: волів 6, корови, безроги, пси, качки, кури, індики і тими нам шкоду на ґрунті чинить, а себе по всілякій Зверхності (перед різними урядами. – М. Г.) бідним худопахольним вдає. 8.Ще той самий поновив сторожа до Школи і з своєї особи і пенсії для сторожа установив, а ми, громада, до того, №ер за №ер (номер за номером, тобто будинок за будинком. – М. Г.) роботизну всіляку самі запобігали, – а професор скасовував. Просимо якнайпокірніше Ясно Вельможного Найпривелебнішого Архі Пастиря нас від лукавої претензії Професора звільнити, бо ж наша громада наймізерніша в тягарях (зубожіла через податки, повинності. – М. Г.) зостається, від усього і від того Професора звільнити, про що якнайпокірніше просимо. Лімна, дня 15 червня [1]839. іменем цілої громади: Іван Шубан, провізор Стась Чуплак – // − Федьо Мороховець, війт Лесьо Касюрич, присяжний Іван Пунейка з громади Семон Білак Іван Борис Лесьо Ульчак Ігнат Днєстран Ігнат Федина Дмитро Шевців Андрій Буряк Іван Кура Іван Пунейка

Джерело: Archiwum Państwowe w Przemyślu. – Zespół: Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego. – Sygn. 399: Fasie XVIII: sprawy szkolne 1837 – 1846. – К. 14. Джерела і література: 1.Archiwum Państwowe w Przemyślu. – Zespół: Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego. – Sygn. 399. – K. 14. 2.Филипчак І. З історії шкільництва на західній Бойківщині (від 1772 – 1930) // Літопис Бойківщини. – 1931. – Ч. 1. (перевидання часопису. – Випуск 1. Числа 1, 2 за 1931 – 1933 рр. – Львів : Каменяр, 2009. – С. 65 − 132. 3.Тирик Я.В. До світла знань (З історії українського шкільництва бойківського села Лімна). – Львів, 2009. – 287 с. 4.Филипчак І. З історії шкільництва… − С. 81, 95; Тирик Я.В. До світла знань… − С. 25 – 27. 5.Филипчак І. З історії шкільництва… − С. 81. 6.Schematismus des Königreiches Galizien und Lodomerien zur das Jahr 1820. – Lemberg: Joseph Johann Piller, 1820. − S. 575. 7.Pelczar R. Szkoły parafialne na pograniczu polsko-ruskim (ukraińskim) w Galicji w latach 1772 – 1869. – Lublin: Wydawnictwo KUL, 2009. – 343 s. 8.Филипчак І. З історії шкільництва… − С. 80. 9.Pelczar R. Szkoły parafialne… − S. 130 – 131. 10.Blazejowskyj D. Historical šematism of the Eparchy Peremyšl’ including the Apostolic Administration of Lemkivščyna (1828 − 1939). – Lviv: Каmenyar, 1995. – P. 276. 11.Филипчак І. З історії шкільництва… − С. 95; Status Scholarum Nationalium in Dioecesi Premisliensi R. G. catholici Anno 1837. Superiorem Inspectorem omnium Scholarum Dioeceseos agit. – Premisliae: Impressum in Typographia Episcopali Rit. Gr. Cath., 1837. – P. 27. 12.Schematismus des Königreiches Galizien und Lodomerien zur das Jahr 1825. – Lemberg: Joseph Johann Piller, 1825. – S. 561. 13.Филипчак І. З історії шкільництва… − С. 80. 14.Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 178. – Оп. 2. – Спр. 1535. – Арк. 34. 15.Державний архів Львівської області. – Ф. Р-1926. – Оп. 1. – Спр. 86. – Арк. 3, 5. 16.Rzemieniuk F. Unickie szkoły początkowe w Królestwie Polskim i w Galicji 1772 – 1914. – Lublin: Towarzystwo Naukowe KUL, 1991. – S. 296. 17.Тирик Я.В. До світла знань… − С. 27. 18.Шематизмъ народнихъ училищъ и учительскихъ лицъ пôдъ управительствомъ Консисторіи Перемыской русскои на рôкъ 1853. – Перемишль: Типомъ руск. Собора Крилошанъ, 1853. – С. 27. 19.Шематизмъ народныхъ училищъ и учительскихъ лицъ пôдъ управительствомъ рускои Перемыской Консисторіи на рôкъ 1854. – Перемишль: Типомъ руск. Собора Крилошанъ, 1854. – С. 27.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ ПІДРАХУНОК УТРАТ БОРЦІВ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ І РАДЯНСЬКИХ КАРАТЕЛІВ УНАСЛІДОК ЗБРОЙНИХ СУТИЧОК (на прикладі бою 17 листопада 1944 р. у с. Сторона на Дрогобиччині) В архівах різних рівнів збереглося немало документів (як підпільних, так і радянських), які містять описи масштабних боїв радянських збройних формувань із відділами УПА. Одначе у своїй більшості ці документи містять інформацію, яка суперечить одна одній. Особливо значні перебільшення стосуються втрат супротивника та фальсифікації чи замовчування власних втрат. Для підпільних документів також властиві, хоч і в значно меншій кількості, вказані вище особливості. Вважаємо, що, коли документи називають взаємно суперечливі, перебільшені дані втрат супротивника і водночас применшені власні, доцільно враховувати втрати, які визнавала кожна із сторін. Водночас потрібно враховувати кількість зброї, вилученої внаслідок бою. Оскільки особливо радянські документи 1944 – 1945 рр. містять завищену у кілька разів різницю між загиблими і вилученою зброєю, то напрошується запитання: радянські війська вбивали беззбройних осіб чи відверто обдурювали вище керівництво? Сфальсифікувати і дописати число вилученої зброї для того, щоб вона відповідала завищеному числу вбитих, було нереально, оскільки вся зброя документувалася і здавалася на склади для зберігання, а під час перевірок це елементарно виявлялося. Натомість перевірка кількости тіл убитих була клопітною справою, яку ніхто ніколи не робив. Дивує, що цього просто не могло не розуміти вище керівництво держави. Ми не знайшли жодного документу, де йшлося б про покарання бодай одного чекіста-фальсифікатора, навіть більше, приписки не були предметом аналізу ні в документах, ні на нарадах. Найбільші приписки мали місце у 1944 – 1945 рр. Ще йшла війна, і ніхто не бажав вникати у цю проблему, та й, очевидно не хотів, оскільки за «визначні досягнення» у боротьбі із підпіллям працівникам спецслужб, які фальсифікували результати боротьби, давали нагороди та чергові 73

військові звання. Логічно, що з роками ця проблема поступово зникала: масштаби боротьби зменшувалися, сили опору маліли, статистика ставала точнішою, провадився чіткий облік підпільників і повстанців. Складність визначення кількости втрат покажемо на прикладі бою, який відбувся 17 листопада 1944 р. у с. Сторона на Дрогобиччині. Перебуваючи на Івано-Франківщині, курінний В. Мізерний«Рен» отримав наказ вирушити на Самбірщину, а після цього повернутися на Закерзоння1. Курінь було розділено на дві частини, які пішли різними маршрутами. Перебуваючи на Самбірщині, зокрема проводячи заготівлю взуття в с. Недільній, 16 листопада 1944 р. сотня Петра Миколенка-“Байди” (складалася із мешканців східної України) мала сутичку з підрозділом НКВС, у якій загинув стрілець “Полтавець” (посмертно поданий до звання вістуна)2, після цього відділ відійшов на північ, під с. Сторона Дрогобицького району. Дещо инакший опис бою, його результати і дату подають радянські документи. Так, 17 листопада 1944 р. командир ремонтного взводу зв’язку 13 прикордонного відділу (ПВ) лейтенант Конопарський у районі с. Недільна Стрілківського району (тепер у межах Старосамбірського району) зіткнувся із відділом чисельністю до 30 осіб. У результаті бою чекісти називають 5 убитих і 5 захоплених повстанців. Дотримуючись зазначеного вище принципу, вважаємо, що відділ «Байди» втратив одного вояка убитим і, очевидно, хтось потрапив у полон (від нього чи них чекісти довідалися про кількість і структуру відділів «Байди» і «Бурлаки»). Одначе підпільний документ про це нічого не говорить. За свідченням полонених, спецоргани дізналися, що чисельність відділів становить близько 300 осіб, які під командою В. Мізерного-“Рена” рухаються у західному напрямі3. Цікаво, що инший тогочасний радянський документ називає чисельність куреня “Рена” у 750 стрільців, які входили у 5 сотень і мали на озброєнні 3 важких міномети, 8 станкових, 35 ручних кулеметів та иншу зброю4. Для захоплення чи ліквідації вказаних відділів на автомашинах була відправлена маневрена група у складі 100 осіб під командуванням капітана Шевченка, яка одразу ж почала переслідувати відділи. Поряд із 13 прикордонним відділом до протипов74

станської операції було залучено оперативний склад Підбузького райвідділу НКВС5. У результаті сотні Петра Миколенка-«Байди» і Володимира Щиґельського-«Бурлаки» змушені були витримати великий оборонний бій з карателями. За словами чекістів, відділи виявили сильний спротив, однак були розбиті у районі села Сторона. Безпосередньо бій відбувся на території лісничівки біля с. Сторона, в урочищі «На Кутах». Детальний опис цього бою поданий у повстанському документі. 17 листопада 1944 р., о 9.45, більшовики несподівано напали на відділи «Байди» та «Бурлаки». Сотня «Байди» стаціонувала на лісничівці, разом із нею перебував командир куреня, а сотня «Бурлаки» була розташована в будинках села Сторона. Обійшовши заставу сотні «Байди», більшовики обстріляли лісничівку. Вояки сотні «Байди» відступили у південному напрямі в ліс і там зайняли оборону. Решта сотні «Бурлаки», яка вийшла з хат, зайняла оборону частково на правому фланзі сотні «Байди», а одна чота «Бурлаки» – з иншого боку з метою оточення більшовиків. Перший головний удар більшовиків було відбито. На другий і обхідний більшовицький удар сотня «Байди» відповіла тим самим маневром. Після другої і третьої невдалих спроб обходу більшовики відступають. У той час до села Сторона приїхало 10 автомашин із більшовиками. Після цього табір з боку Сторони і заднє забезпечення опинилися під вогнем. Втримати оборону було важко. Більшовики з кулеметів і гранотометів почали бити по оборонній лінії повстанців. Відділи використали перерву в обстрілі і відступили у південно-східному напрямі на «Розточчя». Сотня «Нечая» не брала участи в бою, а відступила в ліс у північно-східному напрямі. Одна чота й один рій сотні «Байди» після обстрілу їх більшовиками на лісничівці розбіглися й відійшли на с. Сприня. Одна чота сотні «Бурлаки» через дві години бою також відступила на с. Сприня. Підпільники писали, що в бою радянська сторона втратила 142 вбитих, серед них 2 старших лейтенантів. У той час повстанці називали втрати: 4132 скр. (так у документі зашифроване число втрат) і окружний організаційно-мобілізаційний референт «Роман» убиті, захоплено 1 гранатомет, 1 максим і 2 аптечки. Постій 28.04.1945»6. Дещо відмінний опис події подавав инший підпільний документ. “Під час відправи з місцевими чинниками УПА, забезпечення 75

зі сторони с. Недільна зв’язалося вогнем з большевиками, які лісом наступали з напрямку заходу. Виперта ними чота опановується на лісничівці і творить оборонну лінію. Негайно перекинуто одну чоту сотні «Бурлаки», яка вже була зайняла оборонні становища від південно-західного напрямку. Другі дві чоти перекинуто на поміч сотні «Байди» на відтинку південь від поляни. Два рої 3-ї чоти сотні «Бурлаки» вислано як заднє забезпечення від с. Сторонна. Вони зайняли становища на краю лісу на південний захід від місця постою сотні «Бурлаки». На нашому лівому крилі большевики диспонували більшими резервами, туди кидають вони щораз то нові сили і з криком ура атакують. Стрільці підпускають їх на віддаль 25 м і цільним кулеметним, крісовим та крісово-гранатометним вогнем відбивають першу атаку. Большевики мають вбитих і ранених. В другій атаці ворог примінив обхідний маневр і з ще більшими силами. Щоби перешкодити їм в цьому, кинуто з поляни один рій на ліве крило. Наступає коротка перерва в бої. Її використовує курінний загону і старається перебрати ініціятиву в свої руки. В тій цілі кидає один рій сотні «Байди» і намагається ним перевести обхідний маневр на праве большевицьке крило, та ворог відповідає таким самим, з більшими силами маневром. Бій затягається, нараз заднє забезпечення і табор сотні «Бурлаки» дістає сильний вогонь з важких кулеметів. Вогню цього стрільці не видержують і відступають. Большевики починають стріляти з курінного гранатомета від сторони с. Сторонна, спершу на край ліса, де було заднє забезпечення, а після його вицофання – на лінію наших сотень. Заднє забезпечення завернуто на старі місця та наказано держати оборону. В третьому наступі большевики скріпили вогонь, причому їхнє праве крило перевело обхід, а чоло, не рушаючись з місця, кричало ура. Наше праве крило починає відступати та командири, щоби зберегти сотні перед знищенням (фланговий, чоловий і задній вогонь) повздержують паніку, посилюють чоловий вогонь, а рої сотні «Байди» переходять в обхід правого ворожого крила. Маневр вдається. Большевики перестають стріляти та опускають позиції. В цій хвилині зривається сильна сніговія і під її заслоною о год. 16:45 паде наказ відвороту на гору 838 на версі Розточне і далі до с. Недільна. В часі перепочинку на Розточне чути було 25-хвилинну стрілянину на побоєвищі. Це би76

лися большевики, які наступали від с. Сторонна, з большевиками, з якими загін бився від години 9:45 до 16:45. Вислана на наше праве крило за поляною чота під командою сот. «Бурлаки» з метою вдарити по ворогові з крила і тим самим відтяжити нас на лівому крилі, не виконала свого завдання, бо стратила зв’язок з лівим нашим крилом, а вислані ним два зв’язкові загинули на поляні. Чота у віддалі 300 м від нашого лівого крила пролежала на становищах і відступила в напрямі с. Сприня. Сотенний «Нечай», візваний прийти з поміччю сот. “Байді” від горішного кінця с. Сторонна в ліс над Монастирцем, не виконав завдання. Власні втрати: 19 вбитих, 45 коней, 7 сідел, 1 важкий чеський кулемет і 1200 набоїв до нього, 1 курінний гранатомет і 90 стрілен та аптечка. Після заподання розвідки та нашого населення, яке було притягнуте до звожування трупів з побоєвища, ворог мав 142 вбитими, в тому 2 ст. лейтенантів та невідому кількість ранених”7. У цій події із початком, перебігом і завершенням бою зрозуміло, що основне питання стосується втрат, яких зазнала кожна із сторін. Водночас самі підпільники подавали список полеглих у цьому бою і посмертно надавали їм військові ступені (наказ штабу ВО “Сян” від 20.01.1946 р.). Це дозволяє встановити число та псевда загиблих. Серед них: звання старшого вістуна надали чотовому «Цяпці» та ройовим «Донському» і «Морському» з відділу «Байди»; звання вістуна надали 7 стрільцям із відділу «Байди»: «Паливоді», «Калині», «Побережному», «Стороженку», «Короленку», «Довбні», «Дону» та 9 стрільцям із відділу «Бурлаки»: «Сніжному», «Траві», «Чатині», «Пирогу», «Морозу», «Кручерявому», «Соловею», Володимиру Бурмичу-«Цвіркуну», Дмитру Мацьку«Яблонському»8. Отже, із 19 полеглих 10 належало до сотні «Байди», 9 – до сотні «Бурлаки»9. Потрібно також сказати про загиблого в цьому бою організаційно-мобілізаційного референта Самбірського окружного проводу ОУН Василя Когута-«Романа»-«Буйного». Віднайдений підпільний документ містить ще трохи инакший опис цих подій, зокрема, загибелі «Романа». Подавалося, що карателі налічували 300 осіб, бій тривав від 9.30 до 15.00, загинули «Роман» та згаданий вище політвиховник «Цяпка» і 12 стрільців, а більшовики втратили понад 70 убитими (у т. ч. два старші лейтенанти-прикордонники), 77

крім того, відзначалося, що стрибки кількістю 80 осіб розбіглися10. Нагадаємо, що відділ «Байди» складався в основному із колишніх військовослужбовців Червоної армії, які у переважній більшості були вихідцями зі східної України. Важливими для встановлення чисельности втрат є свідчення В. Щигельського-«Бурлаки», який стверджував, що більшовики мали 100 вбитих. Він зазначав, що відділи УПА мали втрати, але не такі великі11. Безпосередній учасник тих подій – східняк Василь Скворцов-«Ведмідь» у своїх зізнаннях вказував на втрати сотень «Байди» і «Бурлаки» у 40 загиблих12. Цей бій не міг залишитися поза увагою найвищого керівництва Радянського Союзу. Так, у донесенні наркома внутрішніх справ СРСР Й. Сталіну, у Раднарком СРСР В. Молотову та в ЦК ВКП(б) Г. Маленкову про боротьбу каральних органів з українськими повстанцями зазначалося, що у другій половині листопада 1944 р. мали місце зіткнення чекістсько-військових груп із підпільниками: 15 листопада в прикордонний відділ Прикарпатського прикордонного округу надійшли дані про пересування загону у кількості 300 осіб. Для її переслідування відділу була викинута маневрена група на автомашинах у кількості 100 осіб. У бойовому зіткненні загін вчинив сильний збройний спротив, проте в результаті бою його було цілковито знищено: вбито понад 200 і захоплено 20 підпільників. Власні втрати радянської сторони – 18 убитих і 27 поранених13. Инший радянський документ указував понад 200 вбитих націоналістів і 6 захоплених, спалення частини будівель с. Сторона, вбитих 10 коней, захоплення 3 станкових кулеметів, 1 батальйонний міномет, 22 коней. Власні втрати чекістів: 8 убитих, 4 поранених, у т. ч. лейтенант Фонов, та 1 військовослужбовець пропав безвісти14. За документом 13 прикордонного відділу у цьому бою загинуло лише 4 особи та 4 осіб поранено15. У партійних документах приписки були ще більші: вбито 218 повстанців і 2 полонено16. Кожна зі сторін зробила свої приписки. Вихід із ситуації – дотримання принципу, про який мова йшла вище, – приймати ті втрати, які визнавала кожна зі сторін. Встановлення числа вбитих через підрахунок зброї у цьому випадку неможливе через незначну її кількість (ймовірно, підпільники підібрали її). Але і так зрозуміло, що радянська сторона здійснила 78

приписку числа вбитих більше, як у десять разів. Плутанина і перебільшення мають місце не лише у документах супротивника – особливо значні вони у радянських звітних матеріялах. Другого дня після бою частково розпорошені відділи зібралися в Недільній і вирушили далі на захід за маршрутом Лопушанка Хомина – Гвоздець – Грозьова – Мшанець – Бистре – Кривка – Журавин17. 21 – 24 листопада сотні «Байди» і «Бурлаки» чотами стояли в околицях сіл Грозьової і Мшанця Старосамбірського району, а 25 листопада – в лісі біля с. Кривка Турківського району. На постій сотень «Байди» і «Бурлаки» наскочив взвод прикордонників, внаслідок чого загинуло двоє стрільців з відділу «Байди» – «Береза» і «Дубовий» (посмертно отримали ступінь вістуна)18. «Рен» із сотнями «Байди» і «Бурлаки» перетнув кордон 27 листопада 1944 р., о 22:35, і 28 листопада, о 2:25, прибув до Ступосян19. Після рейду, за свідченнями В. Скворцова, кожна сотня мала по три чоти (37 стрільців у кожній), а також сотенний почет (8 – 10 осіб), жандармерію (4 – 5 осіб). Отже, чисельність куреня становила близько 500 осіб20. Як бачимо, встановлення об’єктивної кількости втрат підпілля і радянської сторони залишається складним питанням (попри існування цілого масиву документів – як радянських, так і українського визвольного руху), що зумовлене різними документальними версіями, які різняться кількістю втрат противника і власними втратами. Тому до висвітлення тієї чи тієї події треба залучати і зіставляти всі наявні матеріяли. У разі неможливости точно встановити дані, потрібно спиратися на визнання кожною зі сторін власних втрат, водночас порівнюючи їх із кількістю вилученої зброї. Література і джерела Мороз В. Перемиська Воєнна округа УПА «Сян» (1944 р.) // Український визвольний рух. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України. Центр досліджень визвольного руху, 2012. – Збірник 17. – С. 319 – 320. 2 Представлення до нагородження бійців сотень «Байди» і «Бурлаки» // IPN BU 1552/3, k. 19; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 62. – Арк. 265. 3 ГДА СБУ. – Ф. 2-Н. – Оп. 87 (1951). – Спр. 42. – Т. 1. – Арк. 63. 4 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ). – Ф. 2-Н. – Оп. 65. – Спр. 5. – Арк. 68; Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. П-5001. – Оп. 6. – Спр. 49. – Арк. 103. 5 ДАЛО. – Ф. П-5001. – Оп. 6. – Спр. 49. – Арк. 105; ГДА СБУ. – Ф. 2-Н. – Оп. 87 (1951). – Спр. 42. – Т. 1. – Арк. 63. 6 ГДА СБУ. – Ф. 62. – Оп. 4. – Спр. 4. – Т. 77. – Арк. 275.

7 Літопис Української Повстанської Армії. – Том 33: Тактичний вiдтинок УПА 26-ий «Лемко»: Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли) [ред.-кол. Петро Потічний, Іван Лико]. – Торонто; Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2001. – С. 69 – 70. 8 Виказ старшин вояків УПА-Захід-Лемко, впавших на полі слави за час від 19.10.44 до 24.01.1946 // Instytut pamięći narodowej, Biuro Udostępniania (dalej – IPN BU) 1552/15, k. 15; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 62. – Арк. 265 – 265зв. 9 Виказ старшин вояків УПА-Захід-Лемко, впавших на полі слави за час від 19.10.44 до 24.01.1946 // IPN BU 1552/15, k. 15; Представлення до нагородження бійців сотень “Байди” і “Бурлаки” // IPN BU 1552/3, k. 20 – 38; Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії-«Захід», VI Воєнної Округи «Сян», Тактичних Відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944 – 1946) / Ред. Є. Місило. – Торонто: Видавництво «Літопис УПА», 1995. – С. 31 – 35. 10 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 3836. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 12. 11 Протокол допиту Володимира Щигельського // Instytut pamięći narodowej w Rzeszowie (dalej – IPN Rz) 046/723, k. 93. 12 Архів УСБУ у Львівській обл. – Спр. П-30046. – Арк. 13. 13 Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. [підготували Ярослав Лялька, Роман Коритко, Мирон Онишкевич та ін.; авт. передмови Ярослав Лялька]. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 163. 14 ГДА СБУ. – Ф. 2-Н. – Оп. 65. – Спр. 5. – Арк. 68; Архів УСБУ у Львівській обл. – Спр. 738. – Т. 1. – Арк. 85. 15 ГДА СБУ. – Ф. 2-Н. – Оп. 87 (1951). – Спр. 42. – Т. 1. – Арк. 63. 16 ДАЛО. – Ф. П-5001. – Оп. 6. – Спр. 49. – Арк. 106. 17 Мороз В. Перемиська Воєнна округа УПА “Сян” (1944 р.) // Український визвольний рух. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України. Центр досліджень визвольного руху, 2012. – Збірник 17. – С. 323; Літопис Української Повстанської Армії. – Том 33 : Тактичний вiдтинок УПА 26-ий “Лемко”: Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли) [ред.-кол. Петро Потічний, Іван Лико]. – Торонто; Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2001. – С. 762. 18 Представлення до нагородження бійців сотень “Байди” і “Бурлаки” // IPN BU 1552/3, k. 41 – 42; Архів УСБУ у Львівській обл. – Спр. П-30046. – Арк. 13; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 62. – Арк. 265 зв.; Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії-“Захід”, VI Воєнної Округи “Сян”, Тактичних Відтинків “Лемко”, “Бастіон”, “Данилів” (1944 – 1946) / Ред. Є. Місило. – Торонто : Видавництво “Літопис УПА”, 1995. – С. 36. 19 Літопис Української Повстанської Армії. – Том 33: Тактичний вiдтинок УПА 26-ий “Лемко”: Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли) [ред.кол. Петро Потічний, Іван Лико]. – Торонто; Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2001. – С. 161; Ріпецький, М. Історія куріня “Рена” / M. Ріпецький // Літопис Української Повстанської Армії. – Том 33: Тактичний вiдтинок УПА 26-ий «Лемко»:

Лемківщина і Перемищина (Документи і матеріяли) [ред.-кол. Петро Потічний, Іван Лико]. – Торонто; Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2001. – С. 122. 20 Мороз В. Перемиська Воєнна округа УПА «Сян» (1944 р.) // Український визвольний рух. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України. Центр досліджень визвольного руху, 2012. – Збірник 17. – С. 324; Архів УСБУ у Львівській обл. – Спр. П-30046. – Арк. 14.

Богдан ЛАЗОРАК ДРОГОБИЦЬКА ВЧИТЕЛЬКА ГАЛИНА НАУМ’ЯК: ШТРИХИ З БІОГРАФІЇ (ЗА МАТЕРІЯЛАМИ РОДИННОГО АРХІВУ) Історія дрогобицьких шкіл, їхнього внутрішнього педагогічного та учнівського середовища на сьогодні вивчена вкрай спорадично, що не дозволяє належно реконструювати історичну пам’ять про постаті тих вчителів, яким дрогобицька освіта значною мірою зобов’язана своїм становленням. Тяглість педагогічних традицій Дрогобича спостерігається саме на прикладі життєдіяльности конкретних педагогів, які, працюючи тривалий час в одній школі, часто організовували власні підходи виховання учнів, формуючи тим самим їхній самобутній світогляд. Щоправда, науковий дискурс стосовно інституційного розвитку освіти Дрогобиччини в різні періоди її історії щойно розпочинається. Скажімо, шкільництво Дрогобиччини періоду 1939 – 1944 рр. на сьогодні докладно проаналізовано в монографії Миколи Галіва [1], який одним із перших почав залучати масовий джерельний матеріял: періодику, шкільні звіти, урядові розпорядження, офіційне та приватне листування, матеріяли щодо переслідувань ҐЕСТАПО чи НКДБ, приватні спогади тощо. Водночас вкрай епізодично сьогодні вивчається історія освіти Дрогобича періоду Австро-Угорщини [2], Другої Речі Посполитої і радянського періоду. Пропонована читачеві розвідка мотивована нещодавнім віднайденням приватного архіву родини Наум’як, нащадки якої проживають у будинку на Млинках Шкільникових. Це одна із небагатьох призабутих інтелігентських українських родин в історії 81

Дрогобича. До неї належали сестри: Галина-Олена, яка більшу частину свого життя присвятила педагогічній роботі, головно в Дрогобицькій середній школі № 2, у якій навчала української мови та літератури; Ольга (*27.03.1914 – ?) – інформацію про її особу поки що не вдалося індентифікувати; 3) Павліна (*8.03.1919 – ?) – після закінчення державної гімназії з українською мовою навчання у Львові 10 липня 1943 р. [4] ціле життя працювала бухгалтером Дрогобицького нафтового технікуму [5]. В сім’ї Наум’яків також було двоє синів – відомі медики: львівський лікар Василь (*04.02.1919 – ?), який після закінчення Львівського державного медичного інституту працював у Львові, а згодом у Рівному [6], та дрогобицький хірург Володимир, який у 1943 – 1944 рр. навчався у цьому ж інституті [7], після війни розпочав кар’єру в Станіславові, де зберігся унікальний спогад хворого Петра Тимчука про зроблену йому надскладну операцію з видалення нирки [8]. Архів віднайшов дрогобицький краєзнавець-колекціонер Тарас Заєць (мешканець Млинок Сівкових), який охоче передав його авторові цієї статті для ґрунтовного наукового опрацювання. Матеріяли потребують спеціяльної розвідки, позаяк зосереджують у собі: десятки невідомих документів, пов’язаних із генеалогією роду, історичною топографією Млинок Шкільникових та околиць, цінні джерела до історії Бориславського магістрату (1920 – 1930 рр.), історії німецької та радянської окупації Млинок та сусіднього нафтопереробного заводу «Galicja», а приватне листування та декілька десятків невідомих фотографій ілюструють життя родини Наум’як впродовж 1900 – 1970 рр. І що найважливіше, ці документи дозволяють повернути історії Дрогобича непересічну постать Володимира-Романа Наум’яка (*10.02.1924 – †24.04.1960) – призабутого в українській медичній науці лікаря (1940 – 1960 рр.), який у час німецької окупації закінчив з відзнакою Львівський медичний університет, володів кількома іноземними мовами (латинською, польською, німецькою, російською), у 1950-х рр. успішно працював хірургом у Дрогобицькій, Станіславівській, Калуській та Снятинській [9] лікарнях. За даними архіву та спогадами дружини і доньки, через політичний тиск з боку колишнього депутата Верховної Ради СРСР ІІІ-го скликання (1950 – 1954 рр.), дрогобицького хірурга Мирослава Романяка В. Наум’як зазнав чис82

ленних переслідувань, наслідком яких була постійна зміна робочого місця. Йшлося про те, щоб лікар Наум’як ніколи не працював у Дрогобицькій лікарні, позаяк мав усі підстави для отримання керівної посади. Врешті, прибувши у 1960 р. разом із сім’єю до Харкова в Інститут вдосконалення лікарів (вул. Артема, 8) [10] з метою захисту дисертації, яка містила унікальні відкриття в галузі хірургії, В. Наум’як був отруєний спецагентами 24 квітня 1960 р. – в оточенні кардіологів. У висновку судової експертизи причиною смерти здорового 38-річного чоловіка став інфаркт міокарда [11]. Для написання комплексної історичної довідки про обставини смерти В. Наум’яка проводиться зіставлення даних родинного архіву Наум’яків із даними державних архівів України та спогадами його доньки, яка тепер мешкає у Львові. Втім, очевидним є факт, що у своїй книжці «Медицина Дрогобича» Михайло Богаченко та Мирослав Романяк не випадково про талановитого й ерудованого лікаря Наум’яка побіжно згадали лише один раз [12]. Цікаво, що після справи з отруєнням відбувся захист докторської дисертації на подібну тематику М. Романяка, який через п’ять років отримав диплом професора, а 1968 р. почав завідувати кафедрою загальної хірургії медичного інституту в Станіславові. Схожим за випробуваннями радянського часу був життєвий та творчий шлях найстаршої сестри в сім’ї – Галини Наум’як, яка все ж зуміла продовжити своє покликання на педагогічній ниві. З власноручної автобіографічної довідки Г. Наум’як, яка зберігається в особовій папці архівосховища Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка, та численних документів з її власного архіву нам вдалося встановити докладні відомості про життя, навчання та педагогічну кар’єру вчительки [13]. Галина народилася 20 грудня 1912 р. в родині Теодора та Марії (з Лехів, с. Млинки Сівкові) Наум’яків у с. Млинки Шкільникові [14], які за Австро-Угорщини належали до Дрогобицького повіту [15]. Батько (1874 р.) впродовж 1911 – 1945 рр. працюГ.Наум’як з однокурсницявав при бориславському магістраті (згодом 83

ми-семінаристками, 1933 р.

у міській Раді) [16]. Після закінчення у 1929 р. Дрогобицької жіночої семикласної школи ім. Генрика Сєнкевича Галина вступила на навчання до Дрогобицької вчительської жіночої семінарії при монастирі оо. Василіян, яку закінчила в 1934 р. (в автобіографії 1954 р. авторка вимушено написала, що закінчила курс «учительського семінару») [17]. Оволоділа елементарним курсом гри на скрипці [18]. Збереглися дві світлини Галини Наум’як під час її навчання на 5-му курсі (жовтень 1932 р.) [19] та в колі двох однокурсниць семінарії, датовані 28 грудня 1933 р. [20]. У 1934 – 1939 р. Г. Наум’як ніде не працювала, про що в 1954 р. писала особисто: «за панської Польщі не можна було одержати роботу» [21]. Ця інформація потребує додаткового уточнення. У час першої радянської окупації 1939 – 1941 рр. Г. Наум’як вчителювала в Дрогобицькій школі № 5. З вибухом війни ситуація з освітою у Дрогобичі змінилася, відтак у 1941 – 1944 рр. їй довелося працювати бухгалтером на нафтопереробному заводі «Галичина» [22], який розташований поруч із Млинками Шкільниковими (за окупації це була єдина вулиця-мікрорайон [23]). Збереглася світлина Галини в колі працівників бухгалтерії заводу «Galicja», датована 1 лютого 1944 р. [24]. Як бухгалтер Галина, крім иншого, нотувала відомості вивозу нафти та нафтопродуктів із заводу «Galicja» для пореб Третього райху. На сьогодні це рідкісне статистичне джерело, яке за період 17 жовтня 1941 – 13 січня 1942 р. засвідчує розміри вивезеної продукції, отриманої з нафтових родовищ Борислава, Тустанович, Мражниці, Східниці, Урича та Дрогобича (див. табл. 1) [25]. Таблиця 1. Баланс експорту нафти та нафтопродуктів з дрогобицького нафтопереробного заводу «Galicja» на підприємства Третього райху (17.10.1941 – 13.01.1942) № п/п

Дата експорту

Напрямок експорту

Вид сировини

1. 2.

17.10.1941 18.10.1941

3. 4.

21.10.1941 23.10.1941

4а

23.10.1941

Schenker Companу (Львів) Нафтовий завод Юліуша Шиндлера (Ґамбурґ, Вільгельмсбурґ) Schenker Companу (Львів) ТзОВ Ернеста Шліманнса (Пд. Ґамбурґ) Schenker Companу (Львів)

Парафін 50/52 Дистильована олива для машин 6-7/50 Парафін 50/52 Маш. дист. олива 6-7 Парафін

Баланс експорту (кг) 313 900 357 830 302 100 313 280 109 800

5. 6.

01.11.1941 03.11.1941

07.11.1941

17.11.1941

10.

19.11.1941

11.

27.11.1941

12.

28.11.1941

13.

01.12.1941

14. 02.12.1941 15.

05.12.1941

16.

06.12.1941

17.

09.12.1941

18.

10.12.1941

19.

15.12.1941

20.

17.12.1941

Schenker Companу (Львів) Mineralöleinführgesellschaft (Товариство реалізації олив у Щакові) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Бескидське нафтопереробне ТзОВ в Ліманові Mineralöleinführgesellschaft (Щаків)

Парафін 50-52 Маш. дист. олива 6-7

45 000 387 030

Маш. дист. олива 6/7 Мастило для гвинтів Газолін

193 350

Мастило для гвинтів 12/20 Мастило для гвинтів V.3-84/20 Олива для гвинтів V.389/20

Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) для розпорядження фірми Schenker Companу (Одерберґ) Mineralöleinführgesellschaft Пресована нафта (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft Мастило для (Щаків) для ТзОВ Ернеста гвинтів 0891 Шліманнса (Пд. Ґамбурґ) Бескидське нафтопереробне Газолін ТзОВ в Ліманові Mineralöleinführgesellschaft Пресована нафта (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft Мастило (Щаків) для ТзОВ Ернеста для гвинтів 0890Шліманнса (Пд. Ґамбурґ) 5 Газолін Mineralöleinführgesellschaft (Товариство реалізації масел в Щакові) Mineralöleinführgesellschaft Мастило для (Щаків) для ТзОВ Ернеста гвинтів 3-5/20 Шліманнса (Пд. Ґамбурґ) Mineralöleinführgesellschaft Мастило для (Щаків) для розпорядження гвинтів нафтового заводу Юліуша Шіндлера (Ґамбурґ) Mineralöleinführgesellschaft Газолін (Щаків) для розпорядження фірми мінеральних олій «Burcau» (Ґамбурґ) Mineralöleinführgesellschaft Мастило для (Щаків) гвинтів

60 020 316 170 50 400 66 640 173 390

158 630 392 750 356 680 440 550 370 180 332 000 300 940 283 790

186 550

391 100

21.

17.12.1941

5-6.01.1942

4. 5.

09.01.1942 09.01.1942

13.01.1942

Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Schenker Companу (Львів) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків) Mineralöleinführgesellschaft (Щаків)

Мастило для гвинтів Парафін

97 260 288 950

Газолін

270 920

Мастило для гвинтів Парафін Мастило для гвинтів Плитковий парафін

294 020 118 865 236 560 71 650

1 грудня 1943 р. окупаційний уряд у Дрогобичі видав для працівниці заводу Галичини Наум’як розпізнавчу карту (Kennkarte) № 12086, яка мала бути дійсною до 30 листопада 1948 р. і дозволяла вільно переміщатися містом [26]. Після повернення радянських військ у 1944 Галина знову почала працювати вчителькою у Дрогобицькій школі № 2 (тоді в приміщенні теперішньої школи № 3), а після організації освітніх закладів міста у серпні 1945 р. оформилася на посаду вчителя української мови та літератури в новостворену школу № 2. Збереглося фото Галини Наум’як з учнями ІІІ-го класу, датоване 1946/1947 навчальним роком [27]. Після закінчення війни Дрогобицька школа № 2 була переповнена: в місті бракувало навчальних закладів. У 1945 – 1946 рр. часто траплялося, що в один клас записували учнів різного віку, батьки яких намагалися надолужити втрачене дітьми у роки війни. Чимало учнів у школі були із Млинок Шкільникових. Невипадково перед початком горезвісної акції «Вісла», знаючи про можливе виселення її учнів з рідного села, насамперед поляків, Галина уклала реєстр тих дітей, яких їй довелося навчати до початку акції, залишивши тим самим рідкісне джерело до історії Млинок Шкільникових (див. табл. 2) [53]. Вчит. Наум’як Г.Т.

Таблиця 2. Недатований реєстр учнів Дрогобицької школи № 2, які були вихідцями з Млинок Шкільникових (Авт. Г. Наум’як; орієнтовний час укладання реєстру перед 1947 роком). № Прізвище, Чис., міс., Стать Наці- Клас Домашня п/п ім’я рік нар. он. адреса 1. Маринов1934 чол. пол. 5 Млинки ський Зенон Шкільникові, 2/7 2. Геруля 06.12.1932 чол. пол. 6 Млинки Адам Шкільникові, 12 01.07.1934 чол. укр. 4 Млинки 3. ПавловШкільникоський Мар’ян ві, 1 (21?) 4. Весела Ми- 06.02.1937 жін. укр. 1 Млинки рослава Шкільникові, 38 5. Весела Бог- 03.12.1931 жін. укр. 6 Млинки дана Шкільникові, 3 6. Чукла Тарас 01.10.1932 чол. укр. 4 Млинки Шкільникові, 1 7. Чукла Ми- 27.10.1934 жін. укр. 3 Млинки рослава Шкільникові, 3 8. Чукла Емі- 20.12.1936 чол. укр. 1 Млинки ліян Шкільникові, 48 9. Савінський 17.04.1932 чол. пол. 4 Млинки Тадей Шкільникові, 54 10. Стецик 1932 жін. укр. 1 Млинки Ірина Шкільникові, 3 11. Стецик 1937 чол. укр. 2 Млинки Роман Шкільникові, 1 12. Ліщинин 1935 чол. пол. 3 Млинки (Ліщишин?) ШкільникоОсип ві, 54 13. Весела 1932 жін. укр. 3 Млинки Ірина Шкільникові, 3 14. Весела 1934 жін. укр. 3 Млинки Ольга Шкільникові, 3

Примітка зареєстрований у Польщу зареєстрований у Польщу – – – – – – зареєстрований у Польщу – – зареєстрований у Польщу – –

15. Весела Лю- 13.05.1936 бов

жін.

укр.

16.

Веселий Зенон

17.031938

чол.

укр.

17.

Романів Віра

27.04.1933

жін.

укр.

18.

Романів Роман

22.02.1931

чол.

укр.

19. Ясеницький Євген

1932

чол.

укр.

20.

Пих Яна

1932

жін.

пол.

21.

Проць Орест

1933

чол.

укр.

22.

Проць Ярослава

1931

жін.

укр.

03.02.1937 Кицила Зоряна (Кіцила?) 24. Білецький 19.05.1937 Орест

жін.

укр.

чол.

укр.

25. Яким Михайло

1933

чол.

укр.

26. Яким Микола

1931

чол.

укр.

27. Коцко Іренель (Іреней) 28. Шкільник Люба

1935

чол.

укр.

07.08.1937

жін.

укр.

27.08.1938

чол.

укр.

23.

29.

Шкільник Северко

Млинки Шкільникові, 72 Млинки Шкільникові, 72 Млинки Шкільникові, 2/4 (3?) Млинки Шкільникові, 2/4 (1?) Млинки Шкільникові, 2/1 (1?) Млинки Шкільникові, ч:11 Млинки Шкільникові, 75 Млинки Шкільникові, 75 Млинки Шкільникові, 82 Млинки Шкільникові, 81 Млинки Шкільникові, 81 Млинки Шкільникові, 81 Млинки Шкільникові, 89 Млинки Шкільникові, 90 Млинки Шкільникові, 90

– – – –

зареєстрована у Польщу – – – – – – – – –

30. Бойко Ірина 18.11.1931

жін.

пол.

31. Бойко Воло- 08.04.1933 димир

чол.

пол., укр.

32. Михайлівський Ренат

1933

чол.

укр.

33.

Драгуш Євгенія

20.01.1937

жін.

укр.

34.

Драгуш Марія

10.11.1938

жін.

укр.

35.

Ґавел Бореслав

1933

чол.

пол.

36.

Іванців Ірена

08.08.1937

жін.

укр.

37. Паньків Со- 01.01.1937 зонт

чол.

укр.

38. Вайс Адам 03.07.1933

чол.

пол.

39.

Вайс Здіслав

1937

чол.

пол.

40.

Паньків Роман

1937

чол.

укр.

41.

Паньків Ярій

1937

чол.

укр.

42.

Лободич Тарас

1938

чол.

укр.

43.

Антоняк Людвіна (Людвіґа) Антоняк Данута

1935

жін.

пол.

1937

жін.

пол.

44.

Млинки зареєстроШкільникована ві, 90 у Польщу Млинки зареєстроваШкільниконий ві, 90 у Польщу Млинки – Шкільникові, 91 Млинки – Шкільникові, 77 Млинки – Шкільникові, 77 Млинки – Шкільникові, 96 Млинки – Шкільникові, 31 Млинки – Шкільникові, 26 Млинки – Шкільникові, 98 Млинки – Шкільникові, 98 Млинки – Шкільникові, 84 Млинки – Шкільникові, 84 Млинки – Шкільникові, 77 Млинки зареєстроШкільникована ві, 58 у Польщу Млинки зареєстроШкільникована ві, 58 у Польщу

45.

Сондель Ґеновефа

1934

жін.

пол.

46. Генсьорик Адам

1934

чол.

пол.

47. Костів Дарія

07.03.1931

жін.

укр.

48. Куц Орест

1931

чол.

укр.

49. Дробік Лідія

17.06.1935

жін.

пол.

1938

чол.

укр.

50.

Лейнерд Зенон

Млинки Шкільникові, 65 Млинки Шкільникові, 61 Млинки Шкільникові, 62 Млинки Шкільникові, 97 Млинки Шкільникові. 13 Млинки Шкільникові, 50

– – – – – –

У 1946 р. Г. Наум’як вступила на заочне відділення історикофілологічного факультету Дрогобицького державного вчительського інституту. Повний курс закінчила 5 серпня 1948 р., отримавши диплом Б № 307923 з правом викладання у 5 – 7 класах [28]. Збереглася рідкісна світлина студентів та викладачів липневої сесії заочників вчительського інституту за 1947 р. [29]. Г. Наум’як працювала із зазначеними у дипломі віковими категоріями класів [30], правда, є спогади учнів 10-А класу 1954 р. випуску [31], за якими вона була їхньою першою вчителькою [32]. Водночас в архіві Г. Наум’як збереглася світлина, датована 1950 р., в колі невідомої вчительки та учнів ІІІ-го класу Дрогобицької школи № 3 [33], що свідчить про сумісництво вчителювання в двох школах або ж про короткотривалу посаду вчителя ІІІ-ї дрогобицької школи. Вочевидь, коли СШ № 2 щойно формувала колектив педагогів, Г. Наум’як тимчасово виконувала обов’язки першої вчительки. Їй часто доручали керувати практикою [34]. Галина постійно брала участь у культурному житті колективу СШ № 2. Так, улітку 1951 р. вона разом із колегами побувала на екскурсії до Ворзеля коло Києва [35], а в червні 1952 р. всі вони відвідали Харків [36]. Проводила вона екскурсії і зі своїми учнями: до Трускавця [37], Нагуєвич [38] та ин. 1954 р., прагнучи розширити вікову категорію викладання, Галина подала заяву [39] і після іспиту була зарахована на ІІІ-ій курс 90

українського відділення заочного відділу історико-філологічного факультету Дрогобицького педагогічного інституту (наказ № 101 від 3.07.1954 р.) [40]. Навчалася успішно: з іноземних мов завжди отримувала «відмінно», з української – «добре», а з російської та з історії КПРС – тільки «задовільно» [41]. 30 липня 1957 р. вона отримала диплом вчителя середньої школи з правом викладання української мови та літератури в 5 – 10 класах [42]. А ось її молодша сестра Павліна, яка закінчувала цей же факультет, не була допущена до державних іспитів, ректор інституту Анатолій Черненко [43] довго вагався ставити свій підпис на доленосній документації студентки, і вона отримала можливість скласти державні іспити аж у 1962 р. [44]. 8 листопада 1955 р. Г. Наум’як брала участь в обласній методичній нараді у Дрогобичі з приводу оновлення навчально-методичного забезпечення шкіл [45], а 15 травня 1958 р. була учасницею обласної вчительської олімпіяди [46]. У радянській системі особлива увага приділялася відкритим урокам, перевірялася методика та зміст навчання. Збереглася світлина, датована 1 лютого 1961 р., – директор школи обговорює з Галиною Теодорівною її урок української мови [47]. А світлина від 7 листопада 1962 р. [48] фіксує участь 11 класу СШ № 2 та його класного керівника Г. Наум’як в обов’язковій «жовтневій» демонстрації трудящих. На ще одній світлині (1963 р.) Г. Наум’як з учнями 5-В класу біля пам’ятника Героєві Радянського Союзу Геврику. Тоді вона заміщала класного керівника Єлизавету Пастернак, яка 1989 р. виїхала в США і проживає в Брукліні [49]. 1963 р. Галина Наум’як одружилася з педагогом Михайлом Козарем (5.10.1913 – 13.02.1985), який у 1942 – 1944 рр. вчителював у Дрогобицькій торговельній школі з українською мовою навчання [50]. 1964 р. вона з учителями СШ № 2 відвідала один із найдавніших у Грузії Гелатський монастир ХІІ ст. [51] Щодо учнів Г. Наум’як, то варто назвати бодай одного з них – шістдесятника, правозахисника Мирослава Мариновича, який, навчаючись у Дрогобицькій СШ № 2 у 1956 – 1966 рр., сьогодні згадує, що навіть у ті роки у цій школі окремі вчителі вміли щиро працювати «з дитячими душами», часто підсвідомо викликаючи протест проти системи [52]. Джерела та література Галів М. Між серпомолотом і свастикою: освіта на Дрогобиччині у 1939 – 1944 рр. – Дрогобич, 2010. – 337 с.

Лазорак Б., Лазорак Т. Літній табір Дрогобицької гімназії ім. Франца Йосифа в Уричі (1910 р.) // Фортеця: збірник заповідника ”Тустань”: на пошану Михайла Рожка. – Львів, 2009. – Кн. 1. – С. 655 – 669 ; Лазорак Б., Лазорак Т. Дрогобицька цісарсько-королівська гімназія імені Франца Йосифа І в часі першої світової війни (1914 – 1916): невідомі епізоди про «переддень» війни, російську окупацію і не тільки // Актуальні питання гуманітарних наук. Міжвузівський збірник наукових праць молодих учених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Вип. 4. – Дрогобич, 2013. – С. 29 – 63. 3 Приватний архів Богдана Лазорака (далі – ПАБЛ). – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 8 (Витяг фамілії Теодора Наум’яка і Марії з Лехів від 20.06.1923). – Арк. 1. 4 Там само. – Спр. 10 (Свідоцтво зрілости Наум’як Павліни. 10 липня 1943). – Арк. 1. 5 Архів Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (далі – Архів ДДПУ). – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26зв.; ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 4 (Legitymacja ubezpieczeniowa). – Арк. 1; Спр. 8 (Витяг фамілії Теодора Наум’яка і Марії з Лехів від 20.06.1923). – Арк. 1. 6 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 4 (Legitymacja ubezpieczeniowa). – Арк. 1; Спр. 8 (Витяг фамілії Теодора Наум’яка і Марії з Лехів від 20.06.1923). – Арк. 1. 7 ПАБЛ. – Спр. 3 (Anmeldebuch. Staatliche Medizinische Institut Lemberg. № 201 / 1943). – S. 1-2. 8 Плугатор Г. 75-річний Петро Тимчук: Сам Бог-Отець мене охороняє // Коломия: ТРК «Рідні Медія». – [Елктронний ресурс]. – Режим доступу: http:// kolomyya.org/se/sites/pb/26123/ 9 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 18 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 12. 10 Там само. – Спр. 6 (Письмо Теодору Павловичу Наум҆яку). – Арк. 1. 11 Там само. – Спр. 6 (Письмо Теодору Павловичу Наум҆яку). – Арк. 1. 12 Богаченко М., Романяк М. Медицина Дрогобича: Історичні нариси / За ред. проф. М. Шалати. – Дрогобич, 2008. – С. 238. 13 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26-26зв. 14 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 7 (Випис з метрики Гр. кат. парохіяльного уряду в Дрогобичи, 30.06.1930). – Арк. 1. 15 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26. 16 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 15 (Недатований лист-прохання Теодора Павловича Наум’яка до Соцбезу при міській раді Борислава). – Арк. 1. 17 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26. 18 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 17 (Szypuła T. Hohmanna szkoła gry na skrypkach (nowtny) / Edycja uniwersalny. – № 476. – Wiedeń, 1928. – 26 s.). 2

Там само. – Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 1. Там само. – Спр. 14 (10 фотографій 1933 –1962 рр.). – Фото № 1. 21 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26. 22 Там само. 23 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 4 (Legitymacja ubezpieczeniowa). – Арк. 3-5. 24 Там само. – Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1970 рр.). – Фото 2. 25 Там само. – Спр. 18 (Exportlieferüngen Deutsches Reich Seit 17.10.1941 – 13.01.1942). – 28 b. 26 Там само. – Спр. 4 (Legitymacja ubezpieczeniowa). – Арк. 5. 27 Там само. – Спр. 14 (10 фотографій 1933 –1962 рр.). – Фото № 4. 28 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 26-26зв., 30. 29 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 3. 30 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 27. 31 Випускники 10-А класу дрогобицької СШ № 2: Ю. Бачинська, З. Божик, Л. Васильків, А. Вегера, В. Возняк, І. Голубняк, В. Граб, Є. Дороніна, І. Котик, Х. Крачківська, Л. Кучерга, Х. Луцька, З. Маршалок, Л. Масло, І. Німилович, К. Пасічник, О. Пилат, Н. Повстяна, Н. Пономаренко, Р. Протасевич, І. Раділецька, Н. Розуваєва, А. Соловйова, І. Тхір, В. Цись, Г. Чагарин, О. Шемеляк, Д., Яворська, Г. Ясеницька, Л. Яшник (Дрогобицька спеціалізована школа № 2 / Гортаючи сторінки історії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// dr-school2.at.ua/index/istorijahistory/0-5). 32 Там само. 33 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 14 (10 фотографій 1933 –1962 рр.). – Фото № 5. 34 Там само. – Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 4, 5. 35 Там само. – Фото № 7. 36 Там само. – Спр. 14 (10 фотографій 1933 –1962 рр.). – Фото № 6; Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 7. 37 Там само. – Спр. 19 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 8. 38 Там само. – Фото № 10. 39 Архів ДДПУ. – Спр. 583 (Особова справа студента: Наум’як Галина Теодорівна). – Арк. 25. 40 Там само. – Арк. 28. 41 Там само. – Арк. 4-23. 42 Там само. – Арк. 24. 43 Історичний факультет Франкового університету в Дрогобичі (1940 – 2007): ювілейна книга до 15-річчя відновлення факультету... – С. 12. 44 Архів ДДПУ. – Спр. 585 (Особова справа студента: Наум’як Павліна Теодорівна). – Арк. 34. 19 20

ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 18 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 9. 46 Там само. – Спр. 14 (10 фотографій 1933 –1962 рр.). – Фото № 7. 47 Там само. – Фото № 10. 48 Там само. – Фото № 8, 9. 49 З Галиною Наум’як на фото присутні Михайло Мациканич, Віра Дмитришин, Роман Мирон, Любов Музика, Юрій Мацюрак, Анатолій Герій, Микола Мотузенко, Стефа Тарас, Юрій Стасишин, Любов Возна, Тетяна Шевчук, Микола Моряк, Ігор Кордуба, Юля Ковальчук, учень Удяк та ін. (Там само. – Фото № 10). 50 Станом на осінь 1942 р., М. Козар на тиждень мав 18 занять, вочевидь з алгебри. Див. про це у: Галів М. Між серпомолотом і свастикою: освіта на Дрогобиччині у 1939 – 1944 рр. – Дрогобич, 2010. – С. 198. 51 ПАБЛ. – Ф. 1 (Архів родини Наум’як з Млинок Шкільникових). – Спр. 18 (Фотографії: 1905 – 1070 рр.). – Фото № 11. 52 Дрогобицька спеціалізована школа № 2 / Гортаючи сторінки історії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dr-school2.at.ua/index/ istorijahistory/0-5 45

Лідія РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКА ВИЗНАЧНІ СПІВАКИ – ВИХІДЦІ З БОЙКІВЩИНИ: ОЛЕКСАНДР НОСАЛЕВИЧ До 140-их уродин

О. Носалевич –Тореадор (Ж. Бізе. «Кармен»)

Визначний український оперний співак Олександр Носалевич народився 21 березня 1874 р. в с. Біличах (Биличах) на Старосамбірщині, де його батько, о. Модест Носалевич, служив парохом. Олександр був кузеном славетного співака Модеста Менцинського, мати якого, Олімпія, доводилася рідною сестрою Олександрового батька. Середню освіту Олександр здобував у Перемишльській та Самбірській гімназіях. У гімназійні часи почалася і його вокальна діяльність: він співав у хорі «Львівського Бояна» (1896). 94

Отримавши атестат зрілости, Олександр вступив до Віденської консерваторії, де студіював вокальне мистецтво у професорів Й. Ґенсбахера, у якого також навчалися українці Євген Гушалевич та Соломія Крушельницька, і Г. Ресса. Пізніше вдосконалювався у Ф. Ґварино в Мілані [1]. У час консерваторських студій був солістом мішаного хору при знаменитій українській церкві Св. Варвари у Відні, яким керував Володимир Садовський-Домет. 1898 р. Олександр виступав у віденській «Фольксопері». 1899 р. О. Носалевич закінчив консерваторію з відзнакою. Однак він продовжував співпрацювати з хором В. Садовського-Демета. Цей мистецький колектив виступав також із світськими концертами і користувався популярністю серед різнонаціональної австрійської публіки. На одному з таких концертів, 17 квітгня 1901 р., з сольним номером у супроводі цього хору виступив О. Носалевич. На своєму творчому шляху Носалевич співав на оперних сценах Штутґарта (1899 – 1900), Альтенбурґа (1901–1902), Гамбурґа (1902 – 1903), Кеніґсберґа (1903 –1905), Нюрнберґа (1905 – 1907), Відня (1909 – 1914), Праги (1914 –1919), Вісбадена (1920 – 1932). У Вісбадені, припинивши виступи на оперній сцені, український маестро 1930 р. заснував власну музичну школу. Проте 1938 р. він ще виступав в оперному театрі м. Неаполя. Гастролював у багатьох містах Европи. У репертуарі О. Носалевича були партії Лепорелло («Дон Жуан» В. А. Моцарта), Фіґаро («Весілля Фіґаро» В. А. Моцарта), Рокко («Фіделіо» Л. Бетгофена), Каспара («Вільний стрілець» К. М. Вебера»), Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно), графа де Сен-Брі («Гуґеноти» Дж. Майєрбера), Фіґаро («Севільський цирульник» Дж. Россині), Ескамільйо («Кармен» Ж. Бізе), Кецала («Продана наречена» Б. Сметани), Бориса Годунова («Борис Годунов» М. Мусоргського), Плумкета («Марта, або Ричмондський ринок» Ф. Фльотова) та ин. Особливо багато ролей у репертуарі О. Носалевича було з опер Рихарда Ваґнера. Австрійська преса про це писала так: «Його могутній бас, упевненість у фразуванні, інтелігентна гра свідчать про нього як співака бездоганного мистецького завершення»; «Чудовий голос О. Носалевича, який надзвичайно підходить до його статури, має незвичайний обсяг, що видно з його репертуару, який охоплює партії ваґнерівські, Ме95

фістофеля, Лепорелло, Фіґаро і Ескамільйо» [2]. З опер Р. Ваґнера співак виконував ролі: Гаґена («Загибель богів»), Германа Ляндґрафа («Танґайзер»), Долянда («Літаючий голландець»), Гундинґа («Валькірія»), Поґнера («Нюрнберзькі майстерзинґери»), Ґурнеманца («Парсифаль»), Гайнриха-Птахолова («Лоенґрин»), Ґалена («Перстень Нібелунґів»). О. Носалевич ніколи не забував, що він українець, що його породила українська земля, і великою мірою служив своїм мистецтвом рідному народові. Часто гостював на рідній землі: співав у Львові, Станіславові, Золочеві, Коломиї, Яремчі та инших українських поселеннях, частина яких тепер у межах Польщі. Не оминав і Бойківщину, куди приїздив до своєї родини. Під час гастролей він бував у Дрогобичі, Стрию, Трускавці, Гребенові на Сколівщині, Самборі, Фельштині (тепер Скелівка), Брониці. Бувало, що виступав перед краянами просто неба. У Фельштині 1925 і 1928 років такі концерти він влаштовував разом із Модестом Менцинським [3]. У турне по Галичині 1901 р. О. Носалевич виступав у компанії з відомою співачкою Філоменою Лопатинською, засновником львівської професійної школи співу М. Шляфенберґом та композитором Яном Галлем. 1911 р. О. Носалевич узяв участь у вшануванні у Відні українського будителя, засновника нової української літератури в Західній Україні, очільника «руської трійці» Маркіяна Шашкевича з нагоди 100-річчя його уродин. У заході виступали також співак Р. Любинецький, Р. Прокопович та знаменитий артист і театральний режисер Лесь Курбас. О. Носалевич був одним із найкращих інтерпретаторів творів Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий», «Буває иноді старий», «Мені однаково», «Минають дні», «Ой Дніпре мій, Дніпре», «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «Учітеся, брати мої». Він брав участь у заходах, присвячених Т. Шевченкові, у Львові, Стрию, Сянку (тепер – у межах Польщі), а у Відні – від 1914 до 1923 – щорічно. О. Носалевич пропагував українську вокальну музику. Його улюбленими творами були романси Миколи Лисенка («Безмежнеє поле» – сл. Івана Франка, «В’язанка народних пісень), Остапа Нижанківського («Скорбна душа», «Мені аж страшно»), Дениса 96

Січинського («Дніпро реве»). Він виконував також вокальні твори Станіслава Людкевича і Василя Барвінського, який, будучи піяністом-віртуозом, незрідка акомпаніював О. Носалевичу. Натхненно звучали у виконанні співака й українські народні чи літературні, що стали народними, пісні, зокрема, «Бандура», «Крилець», «Реве та стогне Дніпр широкий» та ин. Про ставлення О. Носалевича до української музики загалом та його національну гідність свідчить, зокрема, той факт, що, записуючи у Відні 1912 р. на грамплатівку у фірмі «Pathé» зарубіжні (для австрійців) твори у своєму виконанні, він, крім Ш. Ґуно, С. Монюшка, П. Чайковського та ин., наспівав українською О. Нижанківського («Скорбна душа»), М. Лисенка («Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле», «Ой Дніпре наш, Дніпре») та «Реве та стогне Дніпр широкий». Записував він вокальні твори й иншими мовами – німецькою, польською, чеською, російською. О. Носалевич залюбки співпрацював з музичними об’єднаннями українських мистців, брав участь у їхній діяльності. Так, він виступав в організованих «Львівським Бояном» тематичних і монографічних концертах, присвячених різним історичним подіям та персоналіям (100-річчю відродження русько-української літератури, 100-річчю першого українського хору в Галичині, роковинам Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка, Д. Бортнянського, М. Вербицького тощо). Зауважимо, що «Львівський Боян» виступав не лише в Галичині, а й у Чехії (Прага), Польщі (Краків). Створене у Львові 1903 р. Музичне товариство ім. Лисенка організовувало концертні виступи українських мистців, серед яких був і О. Носалевич. На перших Загальних зборах СУПРОМу (Союзу українських професійних музик), які відбулися 8 грудня 1935 р., «першими почесними членами цього об’єднання іменовано Соломію Крушельницьку, Модеста Менцинського і Олександра Носалевича» [4]. Як людина широкої душі О. Носалевич надавав матеріяльну допомогу музичним і театральним гурткам, незабезпеченим студентам, своїм рідним в Україні. Допомагав й Іванові Франкові, коли той перебував у Відні в лікарні [5]. Останні роки свого довгого життя О. Носалевич провів у Вісбадені. Там у нього була своя вілла, але вона була знищена під час Другої світової війни. 97

Помер знаменитий співак 19 січня 1959 р. на чужині – у Вісбадені. Там і похований. На завершення подаємо в повному обсязі і без будь-яких змін столітньої давности газетну статтю про Олександра Носалевича, аби читачі «ЛБ» безпосередньо відчули, як наші предки ставилися до свого визначного краянина-співака та як звучала тоді українська літературна мова в її наддністрянському (галицько-буковинському) варіянті. Стаття була опублікована у львівському часописі «Діло» [6]. КОНЦЕРТ ОЛЕКСАНДРА НОСАЛЕВИЧА В ПЕРЕМИШЛИ. Нам пишуть: Сьогорічний концертовий сезон в Перемишли розпочав наш земляк, бувший перемиський ученик, п. Олекс. Носалевич, котрий вже від ряду лїт постійно виступає в "Volksoper-i" у Відни та тішить ся там не тільки признанєм фахової критики, але й великою популярністю серед віденської артистичної громади. Тай не дивно! Як розчитати ся в оцінках дотеперішних його оперових виступів у Відни і в Німеччинї (передовсїм в Норимберзї), то всї ті оцінки і критики звучать не тільки дуже підхлїбно для нашого артиста, але – що важнїйше – всюди підносять його незвичайно милий, гнучкий, легкий, співний а до того повний звуку голос і його виразну дикцию і талант свої креациї віддавати маркантно і дискретно з певним зрозумінєм психічних моментів і сценїчних ситуаций. Все те можливе тільки тодї, як у артистів тої міри що Носалевич, або знаних нам більше з концертових естрад і оперових виступів у Львові пп. Сальомеї Крушельницької і Модеста Менцінського, де при богатім материялї голосовім є і совісне сценїчне образованє, та які при всіх фізичних дарованях вкладають у свої креациї, у свою гру свою душу і інтелїґенцию. Коли п. Носалевич заявив в перемиській українській Громаді охоту дати себе послухати в Перемишли, то всі приняли се дуже радо до відомости, бо вже давно не чули його свої люди а цікаві були, чи нїмецькі оцінки критичні і український художний смак накривають ся. Хоч час був дуже обмежений тай хоча через ріжні (полїтичні і елєментарні) причини годї було усталити терміну концерту, то однак на заповіджений день 5. вересня зібрала ся досить численна громада жадних послухати свого художника співака, до гарно відновленої великої салї Народного Дому. 98

На концертову програму склало ся 6 точок з 9 піснями сольовими для баса з супроводом фортепяна, який обняла д-ка Ольга Ціпановська. При трох піснях українських М. Лисенка (Ой чого ти почорнїло зеленеє поле; Реве та стогне Днїпр широкий; Ой Днїпре мій Днїпре) виконав концертант враз з наддатками ще три піснї по польськи (Moniuszko: О matko moja, Dietz: Sen i Cisza nocy) одну росийську: (Чайковського: Серенада) три по нїмецьки: (Riсh. Wagner: Ария Далянда з опери Fliegender Holländer; Hugo Wolf: Verborgenheit; Brüll Ignaz: Ария Bombardonа з опери das Goldene Kreuz) і дві пісні італійські (О. Verdi: Арія з опери Don Сarlos; A. Rotoli і Canto popolare – Міа sponsa). Хоч цілу сю вязанку найріжнороднїйших музикальних вартостий і найріжноманїтнїйших що до змісту і характеру пісень виконав концертант дуже ефектовно, то найсильнїйше вражінє викликав він на слухачах піснями Шевченка-Лисенка. Вже і сам український наш Боян, Лисенко, мав специяльний наклін до мужеських, бас-баритонових голосів, коли що найкрасші і найсильнійші що до змісту свої композициї укладав на той голос. Для того то відспіванє пісень: Ой чого ти почорнїло; Ой Днїпре мій Днїпре і Реве та стогне Днїпр широкий через д. Носалевича у бас-баритоновій транспозиції надали тим пісням зовсім своєрідний, вагомий, геройський характер, а могуча експресия, так і до глубини зворушила слухача і переносила його духа у сьвіти сильних переживань психічних. Ціла славна колись наша давна минувшина ставала перед очима твоєї душі а ти враз з поетом і композитором при слуханю піснї: Ой Днїпре мій Днїпре попадав у тяжку задуму Яреми. («Треті півнї» з Гайдамаків). Одно лиш незвичайно прикро вражало, що і д. Носалевич – поганим звичаєм наших галицьких музикантів – позволив собі на своєвільну зміну ориґінального тексту у пісни: Ой Днїпре а через ту зміну розминув ся зовсім з вмістом незвичайно могучої піснї. Пожаданим було би всїм концертуючим більше пієтизму мати для текстів нашого безсмертного кобзаря і для композитора, якого саме зміст поем одушевляв до написаня його могучих творів; всякіж зміни текстів ad usum delfini сьвідчать як що не про заячесердіє «хитрих малоросів», то що найменше про безмислицю концертантів. Я уважаю д. Носалевича за поважного художника, і сподію ся, що він на будуче не буде зміняти текстів Кобзаря. 99

Оскілько величаво і мужно виходили пісні Лисенка а пристрасно і повна огню Серенада Чайковського, о тілько нїжно та солодко відспівав концертант дуже гарну а вельми співну пісню Sen Dietz-a, чим показав, що його голос так добре надає ся до геройських, повних мужеської сили пісень як і до солодких мягких романц і се є власне специяльністю басового голосу Носалевича. Про оперові ариї треба би хиба повторити похвали критиків німецких, які між иншими признанями зазаначують, що д. Носалевич у деяких своїх сценїчних креациях гідно та достойно заступав славного колись басіста надворної опери – Геша. З яким темпераментом мусить д. Носалевич на сценї грати і співати було мож на собі мав у маленькій мінїятурцї його представити при виконуваню ариї Далянда, Бомбардона та у don Carlos-ї, де то запал і сила і всякі почуваня сердечні і тембр плачу і відблеск радости, підчеркувані дискретною мімікою, неволили всю увагу слухача. Література 1. Носалевич Александр Модестович. – Режим доступу: http://slovari.yandex. ru/~ книги/Отечественные%20певцы/Носалевич%20Александр%20Модестович/ 2. Цит. за: Михальчишин Ярослав. З музикою крізь життя / упор. МелехЯросевич Л. – Львів: Каменяр, 1992. – С. 79. 3. Олександр Носалевич // Медведик Петро. Діячі української музичної культури (Матеріяли до біо-бібліографічного словника) // Записки НТШ. – Т.ССХХVI. Праці музикознавчої комісії. – Львів, 1993. – С. 430. 4. Мазепа Л., Мазепа Т. Шлях до музичної академії у Львові. У двох томах. Том І. – Львів: В-во «Сполом», 2003. – С. 79. 5. Демко Віктор. Співак Носалевич О. М. (1874 -1959 р.). - Режим доступу: http://vk.com/topic-2167696_27758245) 6. ДЇЛО. – 1913.16.09.

Юрій СТЕЦИК АРХІВ ЛІШНЯНСЬКОГО ВАСИЛІЯНСЬКОГО МОНАСТИРЯ СВ. ІЛЛІ (XVII – XVIII СТ.) До нашого часу не збереглися документальні відомості ні про фундацію Лішнянського монастиря, ні його храму. Ще в 1764 р. візитатори Святопокровської провінції ЧСВВ відзначали відсутність фундаційних актів у монастирському архіві. Натомість зауважу100

ють, що народна традиція виводить початки монастиря ще із княжих часів, адже точної дати його заснування ніхто не пам’ятає [4]. У королівських привілеях, наданих монастиреві в різний час, що дозволяє говорити про королівське право патронату над обителлю, не подано опису його церкви, а тільки маєтності та вольності [5]. Адже Монастир-Лішнянський, будучи в цей час присілком села Лішні, належав до королівської власности Самбірської економії. Найдавніший опис монастирського архіву укладено під час проведення провінційної візитації монастиря у 1764 р. [4]. При монастирському храмі було організовано церковну бібліотеку та архів. Зокрема, копії цінних фінансово-майнових документів зберігалися в архіві Добромильського монастиря [4]. Про існування монастиря на території сучасного с. Монастир-Лішнянський віднаходимо найранішу інформацію (з відомих джерел) у привілею короля Яна Казимира від 1663 р. [2]. Надання його було пов’язане з малими прибутками монастиря, що, напевно, не було байдужим владі, оскільки монастир розташовувався на території королівських столових маєтків Самбірської економії й, очевидно, мав давати певні надходження до королівського Скарбу. Володіння монастиря зазнавали постійних змін. Так, 1681 р. Ян ІІІ Собеський передав у розпорядження чернечої обителі Раневицьку парафію з селянськими повинностями. Згодом, 1691 р., король надав у користування монахів сіножаті в хащі Псина та урочищі Погар, які не були внесені до інвентарного опису володінь економії. Цим же привілеєм було закріплено за монастирем землеволодіння з соляними жупами на передмісті Дрогобича [5]. До кінця XVII ст. Лішнянський монастир Св. пророка Іллі входив до складу Перемишльської православної єпархії. Відчутні зміни у житті монахів розпочалися після переходу єпархії до Унії (1691 р.), що було зумовлено не тільки реорганізацією управління монастирів, але й запровадженням різних внутрішніх постанов, спричинених оформленням ЧСВВ на зразок західних католицьких орденів. На теренах новоз’єднаних єпархій утворено Святопокровську провінцію, до якої увійшов Лішнянський монастир. Одночасно з цими перетвореннями було видано декрет папи Бенедикта XIV про проведення касації або об’єднання малих монастирів, котрі не могли утримувати хоча б 8 ченців. До цієї категорії увійшов і Лішнянський [1]. 101

1745 р. було запропоновано план об’єднання монастирів Дрогобицького краю навколо заможнішого Лішнянського монастиря. Проте тоді до згоди так і не дійшли. Тільки ліквідація Речі Посполитої та входження Галичини до Австрії зумовили реалізацію давно задуманих, хоч і дещо змінених, планів. Уже 4 червня і 23 липня 1774 р. із Відня до Львова були вислані декрети, які зобов´язували губернатора розглянути питання об´єднання малих монастирів із більшими. Одночасно провінціял василіян у Галичині о. Онуфрій Братковський подав прохання (квітень 1774 р.) імператорові про скасування трьох монастирів (Лішня, Летня, Дережичі) і заснування одного (Дрогобич). Прохання було від імени цілої провінції з поясненням, що утримування малих монастирів є невиправданим. Василіяни передбачали, що будуть мати в місті ширше поле діяльности та служіння громаді через духовне проповідування і навчання в школі. Про це також просили і самі мешканці Дрогобича, які були готові разом із навколишньою шляхтою надати потрібні для будівництва кошти [6]. Для реконструкції історії Лішнянського монастиря вагоме значення в наш час має віднайдення та вивчення юридично-правової документації, зокрема королівських привілеїв, які визначали права та вольності цієї інституції. Пропонуємо розпочати ознайомлення з укладення реєстру монастирської архівної документації, яку в подальшому будемо запроваджувати до наукового обігу. Документ № 1 Реєстр прав і привілеїв Лішнянського монастиря 1. 30.10.1650 р., Варшава. Потвердження (конфірмація) листа Антонія Винницького, Перемишльського владики, королем Яном Казимиром про призначення побожного Сильвестра Ленкевича ігуменом Лішнянського монастиря. 2. 1650 р. Внесення конфірмаційного привілею до Перемишльських гродських актів, облята (запис документа: майнової трансакції, універсалу, тестаменту, ин. – в актову книгу. – Ред.). 3. 12.02.1652 р., Варшава. Король Ян Казимир потверджує призначення на посаду ігумена Лішнянського монастиря побожного Сильвестра Ленкевича із наданням привілею з описом ґрунтів та прав вільного рубання лісу і помолу в млині. 4. 18.04.1661 р., Перемишль. Рішення Перемишльського владики Антонія Винницького про приєднання монастиря під титулом св. Онуфрія, розташованого у Варадині біля Унятич, до Лішнянського монастиря. 5. 02.07.1666 р., Варшава. Король Ян Казимир потверджує призначення на посаду ігумена Лішнянського монастиря побожного Сильвестра Тваровського із наданням привілею з описом ґрунтів та прав вільного рубання дерева для опалення у

102

Лішнянському та Медвежанському лісах, вільним меленням зерна без встановлення мірки та черги у Лішнянському млині, правом проведення ярмарку під час відпусту на празник св. пророка Іллі. 6. 1668 р. Внесення привілею до Перемишльських гродських актів, облята. 7. 16.12.1679 р., Жовква. Лист короля Яна ІІІ до побожного Сильвестра Тваровського, ігумена Лішнянського монастиря, про запрошення на Люблінський колоквіюм. 8. 12.11.1680 р., Жовква. Інструкція Яна ІІІ для королівської комісії щодо розгляду суперечки між Лішнянським монастирем та с. Лішня з приводу вилучення земель у монастиря. 9. 23.06.1680 р. Повідомлення королівської комісії для учасників земельної суперечки. 10. 31.03.1681 р., Варшава. Інструкція Яна ІІІ для королівської комісії про організацію нового виїзду до Самбірської економії. 11. 31.03.1681 р., Варшава. Король Ян ІІІ потверджує привілей Яна Казимира та надає пів лану Раневицького попівства для Лішнянського монастиря. 12.1681 р. Внесення цього привілею до Перемишльських гродських актів, облята. 13. 25.04.1686 р., монастир св. Спаса. Перемишльський єпископ Інокентій Винницький прийняв рішення про приєднання монастиря Благовіщення Пречистої Діви Марії з гори, званої Приступ, до Лішнянського монастиря. 14. 25.04.1686 р. Прохання о. Сильвестра Тваровського, Овруцького архимандрита та ігумена Лішнянського монастиря, до польського короля Яна ІІІ про надання для монастиря лук, званих Міндина поляна, та урочища Погар із навколишніми потоками і старими дворищами від старого села, які простягалися до монастирської загороди. 15. 12.04.1691 р., Гродно. Лист Яна ІІІ до Андрія Жечицького, адміністратора Самбірської економії, з вказівкою розпочати засідання для розгляду земельної суперечки між Лішнянським монастирем та громадою с. Лішня. 16. 12.04.1693 р., Гродно. Інструкція Яна ІІІ для комісарів королівської комісії з приводу розгляду земельної суперечки у зв’язку зі смертю о. Сильвестра Тваровського, Овруцького архимандрита й ігумена Лішнянського монастиря, та про призначення Митрофана Радзимінського ігуменом того ж Лішнянського монастиря. 17. 06.07.1691 р., Варшава. Ян ІІІ видає привілей для Лішнянського монастиря з наданням ґрунтів Міндина поляна та урочища Погар із навколишніми потоками та старими дворищами від старого села, які простягалися до монастирської загороди. 18. 16.06.1693 р. Повідомлення королівської комісії про розгляд земельної суперечки між Лішнянським монастирем та громадою с. Лішня. 19. 26.06.1693 р. Декрет королівської комісії про розв’язання земельної суперечки на користь Лішнянського монастиря. 20. 1693 р. Внесення декрету королівської комісії до Перемишльських гродських актів, облята. 21. 1693 р. Подання протестації Митрофаном Радзімінським, ігуменом Лішнянського монастиря, до Перемишльського гродського суду з позовом на підданих с. Лішня у зв’язку із захопленням монастирських ґрунтів.

103

22. 11.07.1694 р., Жовква. Ян ІІІ потверджує декрет королівської комісії про розв’язання земельної суперечки на користь Лішнянського монастиря. 23. 1694 р. Внесення конфірмаційного комісарського декрету до Перемишльських гродських актів, облята. 24. 12.08.1694 р. Повідомлення про відкладення судової справи у Самбірському замку, порушеної Лішнянським монастирем. 25. 30.08.1694 р. Судова постанова Самбірського замку про виконання комісарського декрету та королівської конфірмації про надання ґрунтів Лішнянському монастиреві. 26. 1694 р. Внесення до Перемишльських гродських актів судового рішення Самбірського замку про виконання комісарського декрету та королівської конфірмації Яна ІІІ про надання ґрунтів Лішнянському монастиреві. 27. 1693 – 1694 рр. Під різними датами шість листів від Інокентія Винницького, Перемишльського владики, до Андрія Жечицького, адміністратора Самбірської економії, у справі Лішнянського монастиря. 28. 30.05.1701 р., Дрогобицький замок. Призупинення права війтові та Зварицькій громаді притягати ченців Лішнянського монастиря за користування двома соляними черенами для сплати податків до Дрогобицького замку. 29. 23.05.1705 р., Дрогобич. Наказ Дрогобицького старости Станіслава Хоментовського про заборону Зварицькій громаді притягати ченців Лішнянського монастиря до сплати будь-яких податків і гіберни за користування соляними джерелами та посідання будинків. 30. 25.05.1721 р., Братківці. Лист про земельну фундацію від пана Томаша Моравця на ґрунт у Лисовичах для о. Діонізія Сенткевича (ЧСВВ), ігумена Львівської катедри. 31. 1722 р. Внесення цього листа про фундацію до Львівських гродських актів, облята. 32. 12.11.1740 р., Варшава. Потвердження прав та вольностей Лішнянського та Летнянського монастирів королем Августом ІІІ (конфірмація). 33. 1740 р. Внесення конфірмаційного привілею Августа ІІІ до Львівських гродських актів, облята. 34. 1765 р. Внесення привілею короля Яна ІІІ до перемишльських гродських актів, облята. 35.30.08. 1765 р., Дрогобицький магістрат. Звернення Лішнянського монастиря до магістрату м. Дрогобича про відновлення заповіту панів Турецьких про надання монастиреві на вічні часи однієї чверти поля на Дрогобицькому передмісті, який було втрачено під час пожежі у м. Дрогобичі. (ЦДІАЛ. – Ф.201. – Оп.4б. – Спр.1917. – Арк. 487 – 489). Література 1. Ваврик М. (ЧСВВ). Нарис розвитку і стану Василіянського Чину XVII –XX ст. Географічно-статистична розвідка // Записки Чину Св. Василія Великого. – Серія ІІ. – Секція І. – Праці. Т. 10. – Рим: В-во отців-василіян, 1979. – 180 с. 2. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі ЦДІАЛ). – Ф.159. – Оп.9. – Спр.3595. – Арк.30 – 32. 3. ЦДІАЛ. – Ф.159. – Оп.9. – Спр.3623. – Арк.1 – 2.

104

4. ЦДІАЛ. – Ф.201. – Оп.4б. – Спр.1917. – Арк. 351 – 355 (зв.). 5. ЦДІАЛ. – Ф.575. – Оп.1. – Спр.245. – С.135 – 136, 138 – 143. 6. Chotkowski W. Historya polityczna kościoła w Galicyi. – Kraków, 1909. – T.2. – 294 s.

Ç ÍÎÂÈÕ ÂÈÄÀÍÜ ПУБЛІКАЦІЇ ЧЛЕНІВ ВО «ПИСЬМЕННИКИ БОЙКІВЩИНИ» Василь СТОРОНСЬКИЙ. МОЄ НЕБО. Поезії. – Дрогобич: Коло, 2013. – 112 с. Книжка дрогобицького поета і композитора відбиває його своєрідне бачення подій, явищ суспільного життя. Майже кожна вагома подія у рідному місті та Україні відлунює в серці поета і виливається у римовані рядки. Він ділиться з читачем своїми радощами і печалями, знаходить розраду у скрутні хвилини, виливаючи правду сьогодення на папір. Василь СТОРОНСЬКИЙ, Сергій ГЕЙШЕВ. ПОДАРУНОК МАМІ. Мюзикл для дітей. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – 30 с. Це розповідь про чотирьох друзів, які по-різному хотіли привітати своїх матусь зі святом. Підготовка до свята перетворюється на веселі і захоплюючі пригоди малечі. Діти матимуть гарний поетично-музичний дарунок від творчого тандему двох авторів. Олена ПЕКАР. ЗЕМЛЯ У ДЗЕРКАЛІ НЕБЕС. Поезії. – Ужгород: ТОВ «ІВА», 2013. – 160 с. У новій збірці закарпатської поетеси вміщено твори про красу отчої землі, чистих людських взаємин, вірности, про світлу пам’ять рідних людей, яка зігріває серце, дає наснагу жити і творити, долати труднощі та перешкоди. У віршах на високих нотах шляхетної душі автора звучить вічна філософія людської духовности і добра, що рятує людей у всі часи, за різних обставин. Любов ДОЛИК. ЩАСТЯ. Поезії. – Львів: ВК «АРС», 2013. – 96 с. У своїй 7-ій поетичній збірці поетеса зі Львова ділиться своїм розумінням поняття «щастя». Філософія її роздумів особлива, складається з майже щоденникових записів жіночої душі, оригінальна за формою і змістом. Для Л. Долик важливе усвідомлення присутности цього часто миттєвого бездонного щастя, яке приходить тихо і неквапно, осіняє душу, наче сонячні промені. Світлана ДИЦЬО. КАМЕРТОН. Поезії. – Дрогобич: ПП «ШВИДКОДРУК», 2013. – 90 с. У своїй четвертій поетичній збірці поетеса з Трускавця напрочуд щиро розділяє з читачем почуття любови до всього навколишнього, земного, звертаючись при цьому до Бога. Вона дає відчути аромат весни і тепло літа, оксамитову ніжність осени і чари зими. Одначе вона не тільки милується порами року, подіями та постатями, що є уособленням українства, а й додає до цієї творчої

105

канви належне вченому доби Ренесансу Юрієві Дрогобичу, педагогові і композиторові Ігореві Чаві, колегам по самодіяльній художній творчості – камерному хору «Хвиля» церкви св. Миколая, працівникам трускавецького Народного хору. Книжка присвячена пам’яті батька поетеси – лікаря, людини довіри й активної життєвої позиції. Марія ПРОКОПЕЦЬ. ВЖЕ ВЕЛИКДЕНЬ ІДЕ. Поезії. – Львів, 2013. – 18 с. Ця цікава книжечка для дітей з розмальовками поетеси із Добромиля присвячена найвеличнішому Святу Воскресіння Христового. Тематика віршів спрямована на пізнання дітьми християнських звичаїв нашого народу. Петро ЗБОРОВСЬКИЙ. ПІСНІ ПРО РІДНИЙ КРАЙ. – Стрий: ТОВ «Видавничий дім «Укрпол», 2013. – 174 с. Автор і упорядник цієї книжки – відомий педагог-музикант, фольклорист, етномузиколог Петро Зборовський з Турки подав пісні про кожне село Турківщини, отож це своєрідна антологія пісень-славнів. Як і належить пісням прославного характеру, у змісті кожного твору відбиті визначні події та цікаві природно-географічні особливості Турківщини (Козакова гора, Дзвінкова гора, Ядзвени, річки Литмир, Сян, Стрий та ин.). З текстів пісень дізнаємося, що в Бойківському краю перебували наїздом відомі історичні постаті: легендарний вождь гуннів Аттила, польська королева Бона, австрійський імператор Франц Йосиф. Є тут визначні особистості Турківщини: священики Михайло Зубрицький, Саламон Щасний, поет Ізидор Пасічинський, будівничі сакральних споруд Пантелеймон Ілько, Андрій Курбяк, Самусь Мельникович, Іван Настасик та ин. Надибаємо і згадку про славного поета-націоналіста Олега Ольжича, що якийсь час перебував на Турківщині. Багато віршів і більшість мелодій створив Петро Зборовський. Авторами музики є також учителі мистецьких та загальноосвітніх шкіл Турківщини. Книжка має велике пізнавальне і виховне значення, насамперед для молоді. Василь БІЛИЧ, Петро МАТІЙ. ПАЛАЙ, ЛЮБОВЕ, БЕЗ КІНЦЯ. Пісні. –Ужгород: Карпати, 2013. – 72 с., іл. Нова пісенна книжка, яка прийшла до шанувальників сучасної ліричної пісні, – результат співпраці талановитого поета з Закарпаття (м. Хуст) Василя Білича і композитора, виконавця, народного артиста України Петра Матія. Пісенник – про одвічне, незгасне і неповторне відчуття, яке тримає всіх на білому світі та є джерелом і творчости, і всіх діянь, і всього нашого життя. Юрій ГАРНИК. І РАДІСТЬ, І ЖУРБА. Поезії. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – 72 с. Кожний поетичний твір цієї нової збірки поета з Дрогобиччини немов напружений процес глибокого проникнення автора у пережите, переболіле та омріяне. Книжка спонукає читача думати, збагнути відповідальність за свої вчинки, за долю ближніх, рідної України. Патріотичне і ліричне, об’єктивне і суб’єктивне виступають у непорушній єдності, відтворюють широкий світ мистця з однозначною громадянською позицією патріота своєї країни. Поетичні настрої, відтінки почуттів у віршах Ю. Гарника дуже багаті й різноманітні. Вони неодмінно будуть цікавими для широкого кола читачів.

106

Володимир БУХОНОК. СТЕЖИНА ДОЛІ. Поезії. – Львів: ДіПіАй, 2012. – 80 ст. Вибрані вірші поета з Яворівщини присвячені всім тим, для кого Україна – безцінний дар Божий, а отже, свята. Світлі постаті Т. Шевченка, М. Шашкевича, І. Вагилевича у роздумах поета постають як незгасні світочі української культури. У збірці вирує пам’ять про Яворівську історію, безсмертну душу рідного села, неповторну красу односельців. Переживання за долю України насичені безліччю історичних вставок, різнокольорових картин сучасного життя. Висновок автора збірки: у вічній боротьбі добра і зла всеперемагаючою постає людина з високою духовністю, вселенською вірою, надією і любов’ю. Ліричні вірші на сторінках книжки барвисто переплітаються як докази одухотвореної, чистої душі їх автора. Л.Рудавська-Вовк Богдан ДОБРЯНСЬКИЙ. УНЯТИЧІ. До 620-річчя першої згадки про село та 75-річчя освячення храму Собору Пресвятої Богородиці. – Дрогобич: Коло, 2013. – 94 с., іл. Автор цього краєзнавчого дослідження – доцент-емерит Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка. Про рідні Унятичі він опублікував низку статей. Тепер вийшла книжка. Автор розповідає про походження назви села, його історію, діяльність у ньому «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря» тощо; соціяльну динаміку (шлюби, народжуваність, смертність) на основі метричних книг від 1786 р., події в час Другої світової війни, насильницької колективізації 1947 – 1948 рр. та ин. На основі архівних джерел, шематизмів, спеціяльних праць висвітлено церковно-релігійне життя громади, зокрема реставрацію 1705 р. церкви та зведення нового храму в 1938 р. Повідомляє автор і про її настоятелів, їхню культурно-просвітницьку діяльність. Так само докладно описане шкільне життя в Унятичах – діяльність керівників школи, учителів та їхніх вихованців, що досягли успіху в різних сферах суспільного життя. Книжка рясно ілюстрована: на понад 100 світлинах читач бачить людей і творчі колективи, які залишили помітний слід у житті Унятич. В. Галик Володимир ГАЛИК, Юрій СТЕЦИК. ІСТОРІЯ ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ В СЕЛІ УЛИЧНЕ НА ДРОГОБИЧЧИНІ (XVI – початок ХХІ ст.). – Дрогобич: Вид-во ТзОВ «Трек-ЛТД», 2013. – 208 с. Історичне краєзнавство Бойківського краю збагатилося ще одним науковим виданням. Його автори висвітлюють історію храмів Святої Параскеви і Покрови Пречистої Богородиці та церковно-релігійного життя в с. Уличному на Дрогобиччині від першої письмової згадки про церкву села до сьогодення. Ця тема ще не була предметом спеціяльного вивчення. Великий ілюстративний матеріял і чимала кількість додатків дають змогу наочно ознайомитися з особливостями духовного життя в селі, з біографічними відомостями всіх парохів, які тут плідно працювали на культурно-просвітницькій ниві. Книжка буде цікавою лектурою не лише для мешканців Уличного та шанувальників історії Дрогобиччини, а й для науковців, викладачів, студентів, учителів.

107

До слова, за редакцією д-ра В. Галика підготовлена до друку колективна монографія з історії Уличного. Її авторами є десять істориків різної спеціялізації, які працюють в університетах Львова і Дрогобича. З. Знак Микола ПОСІВНИЧ. ЖИТТЯ НА ТЛІ ІСТОРІЇ ОУН: БІЛАС І ДАНИЛИШИН. – Львів: ТзОВ «ВФ «Афіша», 2012. – 172 с., іл. Монографія молодого, але вже знаного львівського історика, уродженця Самбірщини, д-ра Миколи Посівнича висвітлює життя і діяльність двох легендарних трускавецьких бойовиків ОУН – Василя Біласа (1911 – 1932) і Дмитра Данилишина (1908 – 1932). Дослідження написане на основі документів та спогадів. Автор розкриває роль ОУН у політичних процесах кінця 20-их – початку 30-их років минулого століття. Найбільший розділ книжки – «Судовий процес» (стор. 67 – 93) розповідає про перебіг польського суду над цими українськими патріотами, які свідомо йшли на смерть за волю України, не просили пощади, поводилися «спокійно, без жодного поруху обличчя» під час процесу і так само вислухали смертний вирок. Видання рясно ілюстроване, в його текст вдало вмонтовано багато коротких довідок про численних історичних осіб того часу. Окремі розділи присвячені віршам і пісням про В. Біласа і Д. Данилишина. Книжка адресована науковцям та широкому колу читачів. Р.В. БОЙКІВСЬКА АБЕТКА / ТЕКСТИ Н. КЛЯШТОРНОЇ; МАЛЮНКИ Р. ПИЛИПА. – Львів: Свічадо, 2013. – 32 с.: іл. Бойківський світ, насамперед його наймолодший пласт, отримав унікальне видання. Воно органічно поєднує в собі елементи бойківської діялектології й етнографії, привертає увагу юних читачів до своєрідности їхнього субетносу та замешкуваного ним краю і тим самим прищеплює повагу та любов до нього. Бо яка може бути повага без знання того, що поважають. Але не тільки це. Діялекти мови – це її діти, це ті потічки, що вливаються у річище великої мовної ріки. Як вони зникнуть, то й ріка пересохне. У совєтський час офіційно провадилася політика боротьби проти західноукраїнських діялектів, аби підірвати позиції української мови загалом. Тому не лише бойки мають бути вдячні авторам анотованого видання за талановиту, виконану зі знанням справи і вишуканим естетичним смаком працю. Добрих слів заслуговують відділ освіти, сім’ї та молоді Турківської РДА і Львівська громадська організація «Підкова», які істотно доклалися до появи друком «Бойківської абетки», і доброчинець, уродженець Турківщини Ілля Рибчич, завдяки підтримці якого видання побачило світ. Добрі люди роблять добрі справи: «Абетка» безоплатно роздана школам Турківського, Дрогобицького, Долинського та инших районів бойківського ареалу. Р.В. ЕТНОГЕНЕЗА ХОРВАТІВ І УКРАЇНА. Матеріали Міжнародної наукової конференції 11 – 12 травня 2011 року, Дрогобич – Трускавець – Дрогобич: Коло, 2013. – 352 с. У збірнику опубліковано 15 матеріялів: 10 українськомовних і 5 хорватськомовних, з яких 2 подані і в українському перекладі. Статті охоплюють ши-

108

роке коло аспектів проблеми: від етномузикології і мовознавства до націософії й історії сакральної архітектури. У вступному слові до цього різнобічно цікавого і змістовного видання проф. Євген Пащенко – український учений, який багато років працює у Загребському університеті в Хорватії, пише: «Представлений збірник є результатом відгуку на проблему, і його заслуга полягає перш за все у зробленому першому кроці до взаємних слухань з обох сторін. Збірник, звичайно, не дає і не має на меті дати відповідь на питання етногенезу, як зазначено в назві. Він лише окреслює проблематику, яка очікує на подальші взаємні дії українських і хорватських учених». Справді, до розв’язання проблеми етногенези хорватів та його пов’язаности з Україною ще далека дорога, але дуже добре, що зроблено перший крок у колективній співпраці українських і хорватських дослідників. З українського боку ініціятором цієї співпраці виступило «Бойківське етнологічне товариство» (голова Л. Сікора), Це не дивно бодай тому, що колись Бойківський край належав до Великої (Білої) Хорватії. З хорватського боку ініціятиву підтримали кафедра української мови і літератури та відділ етнології та культурної антропології Загребського університету. Р.В. Мерзіє ХАЛІТОВА. ВОКАЛЬНИЙ ТРИПТИХ НА СЛОВА ІВАНА ФРАНКА. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – 28 с. У виданні вміщено три вокальні твори кримськотатарської композиторки М. Халітової на слова поезій І. Франка. У статтях редакторів-упорядників збірника – музикознавця Володимира Грабовського та доцента педуніверситету Олександри Німилович розкрита історія написання триптиха, зроблено музично-естетичний та виконавський аналіз солоспівів. Видання адресоване викладачам, студентам музично-педагогічних закладів освіти та популяризаторам української камерно-вокальної музики. Р.В.

ÁÎÉÊ²ÂÙÈÍÀ Â ÓÊÐÀ¯Í² ² ÑÂ²Ò²: ÕÐÎÍ²ÊÀ Долина, 25 серпня 2013 р. У рамках Дня міста на його центральному майдані, за пам’ятником М. Грушевського, відбулася торговиця – Свято бойківського меду. Пасічники Долинщини, Стрийщини, Рожнятівщини, Калущини, Богородчанщини, Закарпаття пропонували мед, прополіс, квітковий пилок, бджолину отруту, лікувальну косметику з натуральних компонентів на основі меду та инших продуктів бджільництва, а також п’янку медовуху. Діяла виставка інвентарного спорядження пасічників, де бджолярі демонстрували свої різноманітні професійні пристрої. Трускавець, 11 – 14 жовтня 2013 р. Пройшов ХІІІ-ий щорічний Міжнародний економічний форум. Цьогоріч – під назвою «Глобалізація та інтеграція: виклики і рішення». У Форумі взяли участь представники 22 країн, а його почесними гостями були віце-прем`єр-міністр України Олександр Вілкул, міністр

109

европейської та евроатлантичної інтеграції Грузії Алекс Петріашвілі, заступник міністра економіки Польщі Анджей Диха та екс-прем`єр-міністр Автономної республіки Аджарія (Грузія) Леван Варшаломідзе. Відбулося ознайомлення з пропонованими Львівщиною інвестиційними проєктами, підписана низка важливих документів, зокрема, зі співробітництва у галузі енергозбереження, відновлюваної енергетики, спорудження Смеречанської вітроелектростанції на території Сколівського, Старосамбірського та Турківського районів – проєкт залучить до економіки Львівщини близько 100 млн. доларів. Проведено засідання Організаційного комітету з питань заявки до Міжнародного Олімпійського комітету на право проведення у 2022 р. зимових Олімпійських та Параолімпійських ігор в Україні, на Львівщині. Львів, 4 листопада 2013 р. Львівська обласна державна адміністрація отримала сертифікати для чотирьох церков, які цього року були внесені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Дві з них на території Бойківщини. Це знаменита перлина бойківської сакральної архітектури – церква св. Юра в Дрогобичі та церква Собору Пресвятої Богородиці в с. Маткові на Турківщині. Сертифікати будуть передані представникам цих церков. Синевідсько Вижне – Сколе, 9 листопада 2013 р. У День української писемности і мови 14-ий раз розпочався Міжнародний конкурс знавців української мови імени Петра Яцика в його рідному селі. У Конкурсі щорічно беруть участь близько 5 мільйонів дітей із 20 країн світу. Після урочистого віча у Синевідську (по-совєтськи – Синьовидному) святкування продовжилося у Народному домі «Бескид» м. Сколе. Звучали бойківські мелодії, вірші про мову, пісні. На мовне свято до Сколього прибули школярі з усіх кінців району. По смерти П. Яцика (2001) Конкурсом опікується Ліга Українських меценатів. На відкритті 14-го Конкурсу її презентував заступник голови Ліги Михайло Ватуляк. Він сказав, що за теперішнього ставлення до української мови на рівні держави скоро може знадобитися лікнеп (ліквідація неписьменности). Українофоб Табачник заборонив будь-яку участь керованого ним Міністерства освіти і науки у проведенні Конкурсу ім. П. Яцика, навіть відмовися ставити свій підпис на грамотах переможців. Але Конкурс, усупереч підступним діям україножерів, живе, гуртуючи навколо української мови її юних носіїв – майбутнє нашого народу. Київ, 9 січня 2014 р. На центральній сцені Євромайдану від 11 до 20 години – цілий день, лише з невеликими перервами на виступи колядників із Києва й Івано-Франківська, виступала «Бойківська коляда» з Дрогобиччини. Колядники-бойки приїхали чотирма автобусами по 55 осіб у кожному. Із Дрогобича прибули: професійний вокально-хореографічний ансамбль «Верховина», народний жіночий вокальний ансамбль «Журавка» районного Народного дому, «Вертеп» під керівництвом о. Андрія Буня та гурт колядників під орудою відомого в Україні барда Лілії Кобільник. Свої «Вертепи» послали до столиці містечко-курорт Східниця та села Дережичі і Медвежа. Виступили на сцені столичного Майдану і гурти колядників із Доброгостова, Дорожова, Добрівлян, а з Ясениці Сільної – широко знаний вокальний чоловічий ансамбль «Ясени». Провадили концерт працівники Районного Будинку культури Марія Василенко та Іван Сех.

110

Різдвяні виступи дрогобицьких бойків перед грандіозною громадою учасників Майдану пройшли з великим успіхом. Організувала «Бойківську коляду» з Дрогобиччини у Києві Дрогобицька районна рада (голова Михайло Сікора).

ËÈÑÒÈ ÄÎ ÐÅÄÀÊÖ²¯ ТОВАРИСТВО «БОЙКІВЩИНА» ім. Івана Франка у Великій Британії РІЗДВЯНЕ ПРИВІТАННЯ Від імені Управи Товариства «Бойківщина» у Великобританії прийміть найщиріші вітання із Новим, 2014, роком та світлим Різдвом Христовим! Ці свята знаменують, з одного боку, завершення певного етапу в житті кожного, коли ми підбиваємо підсумки зробленого, з іншого боку, свідчать про народження нового часу, дають нові надії та сподівання на життя у європейській спільноті. Ми прожили непростий, але вдалий рік. Незважаючи на всі випробування, наше Товариство успішно продовжує свою працю. Нехай рік наступний буде щасливим і успішним для кожного з нас і для всієї країни. Нехай новорічні світлі свята сповнять наші серця радістю й новою надією, принесуть у кожну родину мир і злагоду, добробут і затишок. У ці святкові дні бажаємо вам щедрого святкового столу та багатої куті! Зичимо вам та вашим родинам Божого благословення, міцного здоров’я, щастя, оптимізму, успіхів, здійснення мрій і сподівань. Будьмо певними, що будь-які труднощі є плинними. Українці – талановитий і працьовитий народ, який, об’єднавшись навколо єдиних цінностей, зможе збудувати сильну європейську країну. Святкуйте Новий рік і Різдвяні свята з великою вірою у краще майбутнє нашої незалежної, вільної України! Христос Народився! – Славімо Його! Щасливого Нового року та радісних Різдвяних свят! За Управу Товариства «Бойківщина» у Великобританії Ніна Гринаш, голова Микола Деревінський, секретар *** Шановний п. Ярославе [Радевич-Винницький]! <…>. Нехай святість народження Ісуса Христа принесе Вам світле почуття радості і надії на краще прийдешнє нашого щедрого та працьовитого українського народу. Зичу успіхів у всіх добрих справах і починаннях. Веселих новорічних і різдвяних свят! Христос народився! – Славімо Його! З повагою – Михайло Борейко P.S. Щиро дякую Вам за науковий, дослідницький, прецікавий журнал «Літопис Бойківщини», який поповнює нашу просвітянську книгозбірню. м. Рівне, 25.12.2013.

111

ÑÓÌÍÀ ÑÒÎÐ²ÍÊÀ Уже більше року тому – восени 2012 р. – відійшла у Вічність педагог, письменниця, перекладачка, палка патріотка України Ірина Дибко-Филипчак. Про цей сумний факт редакція «Літопису Бойківщини» випадково дізналася щойно на початку грудня 2013 р. Світлої пам’яти п. Ірина народилася 25 (за иншими даними – 30) березня 1925 р. у с. Більшівцях Станіславівського повіту у селянській родині. Навчалася у Станіславові, Лодзі, Зальцбурґу, Мюнхені. 1950 р. переїхала з родиною до ЗСА. У 1963 – 1991 і 1995 – 1997 рр. вчителювала у Пассейку, Нью-Джерзі. Останні роки проживала у м. Потомак, Мериленд. В українській літературі Ірина Дибко-Филипчак відома як авторка поетичних збірок «На крилах дум», «По стежинах душі», «На перехресті років», поем «Гільгамеш», «Ахнатон», збірки оповідань «Білий орел» та ин. Перекладала з англійської мови, зокрема здійснила високо оцінений критикою переклад знаменитого твору Дж. Орвела «Хутір тварин». Завдяки старанням п. Ірини було перевидано або й уперше видано цілу низку прозових творів замордованого більшовиками в Сибіру письменника Івана Филипчака (батька її чоловіка Бориса Филипчака), діяльно спричинилася до увічнення його творчости і пам’яти про нього в Україні та в українській діяспорі. п. Ірина була членом редколегії журналу «Верховина», членом Міжнародного письменницького ПЕН-Центру ЗСА, багато років виконувала обов’язки його секретаря, взяла участь у 13 Конгресах ПЕНу, зокрема, 1992 р. у Ріо-деЖанейро представляла одночасно ЗСА і Україну. Світлої пам’яти п. Ірина була членом редколегії журналу «Літопис Бойківщини», його довголітньою дописувачкою. Ірина Дибко-Филипчак з гідністю пройшла довгий і нелегкий життєвий шлях, залишивши після себе вагому літературну спадщину, наснажену любов’ю до України, Бойківського краю, до людей та до таких вартостей у людях, як гуманність, порядність, патріотизм, працьовитість, чесність, бо й Сама була ними наділена. Світла пам’ять про Ірину Дибко-Филипчак назавжди залишиться у серцях усіх тих людей, хто Її знав чи знайомився з Її творчою і громадською діяльністю. Вона житиме далі – у плодах Її здійснених помислів, плодах Її праці для добра инших людей, для добра України. Ярослав Радевич-Винницький

112