«Культура і життя», № 11 (4686), 18–24 березня 2016 р. by Культура і життя

загальнодержавна

газета

№ 11

18–24 березня 2016 р.

щоп’ятниці

Музичні скарби

стор. 3 Світова спадщина

стор. 11

стор. 12–13

Фотоколаж Романа РАТУШНОГО

Масниця в Пироговому

Без минулого немає майбутнього стор. 9

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

актуально У столиці стартувала «Нескорена Луганщина»

 ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ 2015 РОКУ

15 березня в Міністерстві культури заступник мі ністра культури – керівник апарату Юрій Зубко пу блічно представив звіт про виконання Мінкульту ри бюджету 2015 року. «З точки зору бюджетної політики рік був дуже важ кий, однак можемо сказати, що у 2015 році Міністер ству культури вдалося зберегти національні заклади культури у сфері управління міністерства та загалом збільшити бюджет сфери культури з 605,5 млн грн. до 2071,6 млн грн. і, незважаючи на складні умови, в яких перебуває держава через війну з Росією, Міні стерство культури повністю виконало бюджетну про граму 2015 року», – сказав Юрій Зубко. Із детальною інформацією про виконання Мін культури бюджету у 2015 році виступили керівники профільних департаментів і управлінь міністерства. Зокрема, у 2015 році в порівнянні з попереднім роком обсяг реальних капіталовкладень збіль шився більше ніж у 19 разів. За рахунок цих ко штів здійснено ремонтно-реставраційні та про тиаварійні роботи на пам’ятках національного значення, проведено ремонт будівель навчаль них закладів у Львові та Києві, що забезпечи ло можливість їхньої подальшої експлуатації, виконано зобов’язання української сторони по реалізації японського гранту з оновлення освіт лювального обладнання Харківського націо нального академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка та придбано 172 369 примір ників сучасних книг українською мовою, якими поповнено фонди бібліотек, що також сприяло розвитк у видавничої справи в Україні. Також починаючи з травня 2015 року, Міністер ство культури здійснює закупівлі із застосуван ням системи допорогових електронних закупівель PROZORRO, що забезпечило значне скорочення ви датків на господарські потреби центрального апа рату та дозволило зекономити 26,7% від заплано ваних коштів.

 ЗАЯВА МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ ЩОДО ЗАКРИТТЯ МУЗЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У КРИМУ

Міністерство культури вкрай стурбоване повідом леннями про те, що окупаційна влада Криму закри ла для відвідувачів Музей Лесі Українки в Ялті. Музей закрито під приводом необхідності прове дення ремонту будинку, в якому він розміщується, і де у 1897 році жила Леся Українка. Однак, як по відомляють ялтинські активісти, жодних робіт там не проводиться, а заявлений термін закриття му зею – до кінця 2017 року. Особливо ж цинічним виглядає той факт, що му зей закрито у рік 145-ї річниці від дня народження української поетеси, коли її ім’я пошановується в усьому світі . Очевидно, що справжніми намірами Кремля є повне припинення діяльності музею, який був створений зусиллями української громади Криму у рік здобуття Україною незалежності і який за ці роки став одним із головних осередків наукової та просвітницької роботи, спрямованої на популя ризацію української культури та зміцнення націо нальної ідентичності українців у Криму. Міністерство культури розцінює дії так званої влади Криму, як продовження агресивної політи ки Кремля стосовно історії та культури українсько го народу та ініціюватиме звернення до відповід них міжнародних організацій з метою тиску на Російську Федерацію щодо негайного відновлення роботи Музею Лесі Українки в Ялті та припинен ня репресивної політики Кремля щодо українців, української культури та історії на території тимча сово окупованого Криму.

У Національній філармонії України концертною програмою Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії розпочалася культурно-мистецька акція «Нескорена Луганщина». ахід відкрили віцепрем’єр-міністр – міністр культури В’яче слав Кириленко та голова Луганської обласної державної адміністрації – керівник обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука. «У нас сьогодні незвична, але дуже потрібна подія. У рамках загальноукраїнського проекту “Український Донбас” − культурно-мистецька акція “Нескорена Луганщина”. Протягом 2014−2015 років відбувався мистецький рух переважно із Заходу на Схід − наші виконавці відвідували Донеччину і Луганщину, щоб

не лишати людей віч-на-віч із російською агресією. Сьогодні один із перших прикладів зворотного руху. Музиканти Луганського симфонічного оркестру — це людиподвижники, які в складних умовах вистояли та зберегли українську ідентичність і продовжують нести красу музики та високе мистецтво не лише

луганчанам, а й усім українцям. Переконаний, що така практика має продовжуватися», − зазначив В’ячеслав Кириленко. «Сьогодні моя рідна київська філармонія приймає мій рідний луганський симфонічний оркестр. Історія повернення цього чудового колективу розпочиналася з того, що після окупації один ви-

конавець прийняв рішення про неможливість існування в Мордорі, який створений на окупованій території, і вирішив переїхати на підконтрольну Україні територію. І так крок за кроком, виконавець за виконавцем і зараз це повноцінний колектив, який складається із шістдесяти восьми музикантів. Фаховий рівень ні чим не поступається кращим оркестрам України, а можливо і Європи», – відзначив Георгій Тука. У концертній програмі вечора прозвучали увертюра до опери «Весілля Фігаро» В. А. Моцарта, «Симфонія № 7» Л. Бетховена та «Симфонія № 2» Л. Ревуцького під делегуванням відомого австрійського композитора і громадського діяча Курта Шмідта та головного диригента оркестру Євгена Тутевича. Прес-служба Міністерства культури України

Розділові, що об’єднують Культурно-мистецький проект «Розділові» – спільна творчість поета Сергія Жадана, композитора Олексія Ворсоби та автора візуалізації Ольги Михайлюк. Про презентації проекту та результати турне містами на Сході України Сергій Жадан та Мирослава Ганюшкіна, директор агенції «АртПоле», розповіли 9-го березня на пресконференції в Українському кризовому медіа-центрі. Проект не новий, він був створений у 2012-му році й спочатку поєднував музику і поезію та мав назву «Розділові знаки». – Згодом залишилося лише «Розділові», – зазначила Мирослава Ганюшкіна. – Тому що це не лише знаки, це і лінії, які окреслюють і час, і простір, і багато інших моментів у нашому житті. Але саме розділові знаки додають емоцій словам… власне, емоції – це те, про що є цей проект. Та весь цей час він живе і змінюється. Долучаються художники, музиканти. Наприклад,

після виступу під Алчевськом склад учасників поповнився донецьким музикантом Владом Креймером. До Києва привезли уже третю версію «Розділових». Тут дуже багато місця для імпровізації, сильно впливають не лише люди, які беруть участь в проекті, а й місця, обставини, за яких усе відбувається. Учасники «Розділових» нещодавно повернулись із зони АТО. Презентували проект у Бердянську, Маріуполі, Слов’янську, Бахмуті, Краматорську та Сєвєродонецьку. Сергій Жадан наголосив, що надзвичайно важливо туди їздити – і музикантам, і політикам, і журналістам. Це має велике значення і для людей, які там живуть, які постійно чекають якоїсь підтримки.

«Ці всі виступи на Донбасі нагадують роботу на свіжому повітрі. Коли ти реагуєш буквально на будь-яку зміну зовнішнього простору: з’являється сонце – зникає, починається дощ, змінюється температура – це все одразу ти безпосередньо чітко відчуваєш на собі. Це не теплична робота. Зовсім інший рівень комунікації: набагато щиріше, набагато відвертіше, в чомусь гостріше. І відповідно це все набагато важливіше і набагато потрібніше всім: і тим, хто робить, і тим, хто виступає в ролі публіки – слухача чи глядача». Сергій Жадан звернув увагу на ще одну дуже важливу річ: зараз на Донбасі формується культурна аудиторія. Це те, що тут, у великих і мирних містах, уже давно сформоване. Підтримуючи ці процеси, поет запрошує на фестиваль «Дорога на Схід», який пройде 25-27 березня у Луганській області. «Це страшенно цікаво. Я пам’ятаю наші перші виступи після початку бойових дій. Осінь 2014-го року. На поді-

бні акції, концерти, літературні вечори публіка приходила, щоби почути українську мову та висловити свою патріотичну позицію. А сьогодні, за півтора року, усе міняється, і люди приходять, розуміючи, що саме вони будуть бачити. Це не просто збори проукраїнських активістів. Це справді формування публіки. Це страшенно важливий процес. Його варто підтримувати. Він ще не завершився, не кристалізувався і може зараз вивернути у будь-який бік». «Розділові» будуються навколо п’яти слів – «ніч», «ніжність», «війна», «любов» і «нічого» – та мають ще робочу підназву – «Розділові, що об’єднують». Проект діє за підтримки Програми розвитку ООН та Уряду Японії. На всіх виступах збирають кошти для садиби Казимира Мсциховського, яка знаходиться в селищі Селезнівка Луганської області – по той бік фронту. Нині учасники проекту «Розділові» планують поїздки до Харкова, Одеси та Чонгару. Христина ДИЧКО

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

наголос Виставку музичних скарбів відкрито розкривають яскраві сторінки історії музичної культури українського народу. «Вражає навіть частка з тих 808 інструментів, що зберігаються у фондовій колекції музею. Український світ музики надзвичайно розмаїтий. Але всі ці інструменти говорять про єдність української нації в усіх мистецьких проявах, – підкреслив перший заступник міністра культури України Ігор Ліховий. – Слід віддати належне тим людям, які в надзвичайно складних умовах метаморфоз, які переживало українське суспільство в ХХ столітті, створили цей чудовий музей, що ми на-

культура нині надзвичайно вразлива і чутлива, вона потребує захисту, тому нам потрібно гуртуватися навколо фундаментальних цінностей». Також до присутніх звернулися директор музею в Пироговому Юрій Бойко та головний зберігач наукового відділу обліку музейних фондів Тамара Русінова. Значна частина колекції була зібрана дослідником і збирачем народних музичних інструментів Ігорем Шрамком, якому належить кілька справжніх відкриттів у царині української музичної традиції. Про них розповів його син Богдан

Євген БУКЕТ 15 березня в галереї «Печерська», що знаходиться на території Києво-Печерської лаври, відкрилася виставка «Українські народні інструменти XVIІI–XX століть». ьогодні у виставко вій залі представ лені артефакти, що зберігаються в унікальному музеї, де працюють чудові, висококваліфіковані фахівці музейної справи, – зазначила, відкриваючи виставку, голова УТОПіК Марія Бур’янова. – Національний музей народної архітектури та побуту – це багатство нашої країни. Свого часу товариство, що створило його, передало цю безцінну колекцію Міністерству культури, яке опікується ним на державному рівні». Виготовлені українськими майстрами бандури, коб-

«С

Володимир КУШПЕТ демонструє техніку гри на лірі

Марія БУР’ЯНОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Тамара РУСІНОВА, Юрій БОЙКО

зи, ліри, цимбали, волинки, скрипки, духові та ударні інструменти ілюструють розвиток та різноманітність історії народних музичних інструментів майже всіх регіонів України. Рідкісні експонати музейної колекції

зиваємо нині столичним скансеном. Скажу відверто, сьогодні я не задоволений станом, в якому він знаходиться, але водночас радію, бо далеко не в кожній країні Європи знайдеться така потенційно потужна наукова музейна інституція. Українська

Шрамко. Також він продемонстрував усім присутнім старосвітську бандуру, на якій, за легендою, грав Тарас Шевченко, перебуваючи в Седневі на Чернігівщині в маєтку Лизогубів. Цю реліквію, як і багато інших, можна буде оглянути в галереї «Печерська» до 13 квітня. Виставка «Українські народні інструменти XVIІI–XX століть» організована Національним музеєм народної архітектури та побуту України за підтримки Міністерства культури України, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури і Національного газетножурнального видавництва. Інформаційні партнери виставки – медіа-портал «Культура», журнал «Пам’ятки України», Фундація Петра Тронька і газета «Культура і життя». Фото Валентина КОНДРАТЮКА

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

редактор Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

ювілей Гала-концерт під знаком «ШЕ»

 ШЕВЧЕНКІВ ДЕНЬ

У Національному музеї Т. Г. Шевченка 202-у річ ницю поета відзначали весь день. Адже святкова програма була розписана по хвилинах. Срібними дзвіночками голосів задав початок камерний дівочий хор середньої спеціалізованої школи-інтернату імені М. Лисенка. Попри юний вік, своїм виступом діти показали високу майстер ність та музичну культуру. Активну участь у заходах взяли студенти Київ ської дитячої академії мистецтв. Вони презенту вали театралізовану інтерактивну екскурсію під назвою «Доля. Муза. Слава», де натхненно про звучало Тарасове слово… Талант і професіоналізм продемонстрували вихованці академії на дитячій виставці «Мені тринадцятий минало», де пред ставили 60 картин. У роботах можна прослідкува ти життєвий та творчий шлях поета, філософське осмислення молоддю його творчості. Її відкриття відбулось у рамках програми «Молодь Шевчен кові». За словами ректора академії, народного артиста України, академіка, професора Михайла Чембержі, «чути сильний оркестровий голос май бутніх митців, наповнений бажанням бути актив ними громадянами та творцями своєї прекрасної держави. Все це так резонує, так відповідає, так гармонізує простір ідей та сподівань видатно го майстра, мудрого пророка Тараса Григоровича Шевченка в патріотичному домі його імені».

Далі за «сценарієм музею» відбувся концерт пе дагога і чудової співачки, заслуженої артистки України, солістки Національної опери України імені Тараса Шевченка, доцента кафедри академічного та естрадного вокалу Світлани Кислої та її студен тів із Інституту мистецтв Київського університе ту імені Бориса Грінченка та Київського коледжу культури і мистецтв, які розчулили та сколихнули найтонші струни душі. А на завершення програми сучасною інтерпрета цією Шевченкової «Катерини» поділився «Чесний театр». Вистава «Катерина», яку з успіхом грають у театральному центрі Києво-Могилянської ака демії «Пасіка», – це модерне прочитання Великого Кобзаря. Режисер-постановник Катерина Нечепу ра провела паралелі − дві Катерини, одна сучасна, а інша Шевченкова, які ведуть діалог між собою. Тому беззаперечна актуальність цієї теми відбива ється у світлі сьогодення. «У нашому музеї немає байдужих людей. Тому для нас Шевченкові дні – це свято. Однак кожен робочий день є особливим, адже наша місія від кривати Шевченка народу. Цікаво конструювати образ Великого Кобзаря у наступні покоління, ми вивчаємо, як діти бачать Шевченка. Для нас важ ливо працювати з молоддю, яка будуватиме нашу Україну», – підсумувала відзначення 202-ї річни ці від дня народження Т. Г. Шевченка натхненний співробітник музею, заступник гендиректора з на укової роботи Тетяна Чуйко. Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Еліза СОЛОДКА Постать Тараса Григоровича Шевченка неоднозначна в українській літературі хоча б тому, що кожне покоління знаходить у його творчості нові смисли та символи… абуть, тому і вважаємо його поезію геніальною, адже упродовж століть вона не втрачає своєї актуальності. Елітарне бачення Шевченка, народне прочитання «Кобзаря» тепер поєднується з сучасним переосмисленням його поезій молоддю. Організатор «Ше. Фесту» Юлія Капшученко якраз таких людей об’єднує, запроваджуючи різноманітні заходи «ше-напрямку». Тож, за місяць до 202-ї річниці поета Юлія започаткувала всеукраїнський конкурс кращої пісні на слова Тараса Григоровича під звучною і простою назвою «Ше. Пісня». Конкурс активізував молодь, адже участь у ньому взяло майже 50 українських гуртів. До суддівської колегії увійшли: лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк, лідер «Шпилястих Кобзарів» Ярослав Джусь, лідер гурту «Веремій» Віта-

лік Калініченко, арт-директор ресторану «Шевченко» Катерина Козлова та генератор ідеї «Ше. Пісня» Юлія Капшученко-Шумейко. Тож, вечір 9 березня був насичений Кобзарем, адже у ресторані «Шевченко» відбувся гала-концерт фіналістів цього чудового конкурсу, яких нагородили дипломами. Трійка найкращих отримала пам’ятні статуетки «Ше. Пісня» з відзнакою «Найкращий виконавець». Це гурти: «NAOMI» (Черкаси) і «Тобі здалося» (Київ), а також виконавець із Косівщини Віталій Радиш. «Ідея конкурсу в тому, щоб пісні надсилалися в акустиці. Так вони стануть мобільними і можливими для виконання на різних платформах та майдан-

чиках. Ми, як менеджери, за згодою конкурсантів будемо поширювати ці пісні в мережі, на радіостанціях. Ці пісні мають виходити у світ та ставати хітами. На конкурс надіслали дуже багато робіт, але ми відібрали саме ті, які показували Шевченка в нашому часі, в XXI ст.», – коментує Юлія Капшученко-Шумейко. Окрім «Ше. Пісні» на заході серед гостей та учасників був проведений конкурс читців поезії, переможцем якого стала журналістка газети «Культура і життя» Єлизавета Красніченко. А лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк – найвимогливіший член журі, виконав неформальний гімн України – «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Та-

раса Шевченка. Не можна не відзначити ведучого цього заходу – Макса Голоту, котрий підтримував дружню атмо сферу. Конкурс пройшов вдало і має добрі результати, адже найкращі пісні увійдуть до збірника треків на слова Шевченка, який обіцяють записати за місяць. Тож, фіналістами та фаворитами змагань з майбутніми хітами стали: «Теорія Простору» з піснею «Минають дні», «NAOMI» – «Твої очі», Віталій Радиш із «Минають дні», «Тобі здалося» із «І стеляться на папері...», «Територія світла» з піснею «І виріс я на чужині», дует «Лісова пісня» з «Тече вода…», ACCA − «Заворожи мені, волхве», Олег Мазур із піснею «Якби», Шабатура «Зацвіла в долині червона калина», Катя Симчук із «Прибезумний в серці скаже» (Псалом 52) та, як бонус − гурт «Go-А» та «Шпилясті Кобзарі». Схожі до «Ше. Пісні» заходи свідчать про те, що Україна все ж таки змінюється. А операція, яку у своєму вірші «Чигрине, Чигрине…» провів Тарас Шевченко з переливання крові, дає свої плоди… Бо ці молоді люди, у яких тече «козацька кров», уже не танцюватимуть під «руські хіти із трьох слів».

Родинні Шевченкові читання У Національному музеї літератури України відбулися родинні читання: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Із усіх заходів, присвячених Великому Кобзарю, це був єдиний, на якому, за принципом «вільного мікрофона», можна було почитати улюблену поезію всією родиною. Упродовж трьох годин у музеї панувала урочиста та натхненна атмо сфера − багато родин читали поезію Шевченка, тримаючи в руках власні сімейні «Кобзарі». До свята приєднались письменники, художники, науковці, журналісти, студенти, учні та всі охочі. Серед них − голова Націо нальної спілки письменників України Михайло Сидоржев-

ський, письменники: Леся Воронина, Марія Морозенко, Зірка Мензатюк, Вікторія Осташ, Атаная, Сергій Пантюк із дружиною Єлизаветою Стрій, Михайло та Світлана Прудники; художники: Катерина Штанко, Володимир Слєпченко. А також музичний гурт «Тобі здалося» (Іванна Попович, Анатолій Кубарєв), співак Віталій Радиш (Івано-Франківська обл.), актриса Галина Стефанова з чоловіком Романом Веретельником, майстриня Тетяна Серебреннікова з донечкою Олександрою. Не пасли задніх і родини співробітників музею – Юлія Шевель із донечкою Анастасією; Оксана Жованик із донькою Катериною та сином Богданом; Юрій Деркач із родиною: Левком, Северином, Соломі-

єю; родина Ніколаєвих – Валентина і Надія; родина Юлії Капшученко-Шумейко з племінницею Валерією та інші. Декламуючи Великого Кобзаря, письменник Сергій Пантюк зізнався, що поета у його родині цінують, адже бабуся знала «Кобзар» майже на пам’ять. Пан Сергій пригадав багато історій, пов’язаних із цим. Директор музею літератури Галина Сорока зазначила: «Шевченко завжди буде зі своїм народом, бо він йому потрібен. На кожному кроці нас спіткають Шевченкові слова, які надихають. Сьогоднішнє читання – це втілення мрії, коли в кожній українській родині шануватиметься поетове слово. Давайте будемо читати і перечитувати його твори і вчи-

тися в нього так любити свою землю, свій народ, щоб для кожного з нас Україна була понад усе». Із вітальним словом виступив народний художник України Володимир Слєпченко, картина якого стала окрасою заходу. Унікальність цієї роботи полягає в тому, що вперше він зобразив Тараса Шевченка в чотирьох іпостасях. Розчулив і зачепив за живе Віталій Радиш, учасник-фіналіст конкурсу «Ше. Пісня», який виконав композицію на слова Тараса Шевченка «Минають дні, минають ночі». Адже його сучасна інтерпретація вірша заслуговує на те, щоб стати новим українським хітом. Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

ювілей

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

 «…І МЕНЕ В СІМ’Ї ВЕЛИКІЙ, В СІМ’Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ…»

Деміфологізація, або Дещо про український страусиний рефлекс Леся САМІЙЛЕНКО

«Нас єднає Шевченкове слово». Таку назву мала креативна акція, що відбулась в Національному музеї Тараса Шевченка в пост-шевченківську пору і нібито навздогін сталим датам від дня народжен ня та смерті Кобзаря. Слова українського Пророка – особлива суб станція для роздумів. Адже саме тому він і Про рок, що вони, його слова, збуваються і мимоволі нагадують світу про нас українців. Ми – вільні, бо від природи – вольнолюбиві і лише тому, час від часу, здатні завойовувати увагу світової спільноти і дивувати її. Тож, як кажуть, вольному воля і на гадати про шевченківські заповіти ніколи не пізно. Так вирішили організатори цієї акції – громадські діячі Влада Литовченко, Дарія Киряк та колектив Національного музею Тараса Шевченка. Спільно з Міжнародним фондом культурного співробітниц тва та проектом OUTLOOK вони вирішили нагада ти про чергову Шевченкіану досить не традиційно і несподівано.

Відомо, що «Заповіт» Шевченка перекладено на 25 мов різних народів та в різних країнах світу, а цього річна Шевченкіана проходить ще й як 170-річчя від часу написання цього твору. Тож залучити до цього увагу послів майже всіх держав світу в яких «Запо віт» знають у перекладі на свою, рідну мову, справа досить ризикована, але… Уявіть, що на таку пропо зицію відгукнулись посли більш ніж тридцяти країн світу і зібралися в столичному Музеї імені Тараса Шев ченка задля такої «забави», як викладання портретапазла з уривків «Заповіту». Та ще й експозиція, яка створена спеціально під цю подію, згодом поповнить музейний фонд. А складалась ця подієва експозиція з книг, які містять переклади «Заповіту» та інших тво рів Шевченка на різні мови… Ольга КАЦАН

Перші пазли. Фото Анастасії ОБОЛЄШЕВОЇ

Невже березнева Шевченкіана нині втратила свої традиційні «ортодоксальні принади»? а такі роздуми мене надихнула подія «Все український відкритий урок Шевченка». Відбулась вона в столичному Українському домі, який напов нився голосами веселих і нат хненних студентів вишів із різних куточків України. Наша сучасна європейська молодь зробила свій вибір на Майдані. Тож тема дискусії недарма надихає на роздуми про зміни в розумінні та сприйнятті нашого національного пророка, заповіт якого, на жаль, й досі є актуальним. А слова Віталія Скоцика – лідера Аграрної партії України і одного з учасників заходу про те, що Тарас Шевченко «був європейцем», магічно вплинули на студентську аудиторію, яка принишкло і з великим зацікавленням вслухалася в

Віталій СКОЦИК, Влада ЛИТОВЧЕНКО та Микола ЖУЛИНСЬКИЙ із переможницею конкурсу

здавалося, що молодь його розуміє і підтримує кожну його думку. Грізно і пророче, нагадуючи про вічний український рефлекс страуса, наш пророк неспроста ожив у свідомості кожного українця. Його ж: «Я так люблю… свою Україну убогу…», на жаль, і досі гірко, подумки чи вголос промовляє кожен. Ми немов би знов є учасниками подій, описаних у поемі «Сон». А

Учасники дискусії

кожне слово поважних гостей. Думаю тому, що таке вони почули вперше і не від своїх викладачів, які й досі бояться розповісти про генія нації як про людину, що здатна змінити свідомість цілої нації і чиє слово й досі є актуальним на передовій боротьби за нашу правду і свідомість. А з якою увагою слухали все, що розповідав модератор і ведучий цієї події народний артист Євген Нищук. Адже йшлося про причетність Тараса Шевченка до подій Революції Гідності. «Коли ми туди прийшли, Він уже там був… У думках і серці кожного з нас…» І

для студентства Євген Нищук є особистістю, яка чітко асоціюється з усім, що знає про європейськість нашої нації. Про українство, як про хуторянство, з головою страуса, що від страху ховається в пісок, виставляючи на огляд лише свій голий зад, на цій дискусії не йшлося. Адже її учасниками були люди, яким не треба трудитися над роздумами про велич Тараса Шевченка. І академік Микола Жулинський, і доктор економічних наук Віталій Скоцик, і літературознавець Богдан Тихолоз, і кандидат філологічних наук Галина Сюта дискутували у руслі виключно новатор-

ських поглядів на велич Кобзаря. Адже він – живий не лише в свідомості українців. Його слово й нині може бути зброєю і стимулом до перемог, які здатна завершити молодь. А про «олюдненого» Шевченка-кріпака, якого викупили «добрі багатії», можуть просторікувати тільки ті, хто не здатен розкріпачити від комуно-більшовицького рабства свою власну свідомість. Пророк – це назавжди. І в час національного прозріння він здатен витягнути з пісочних глибин голови тих, кому гідність не дозволяє демонструвати непривабливість нижньої частини тіла. А наш Пророк – він у кожному, хто ідентифікує себе з людиною європейською. Отакою була квінтесенція цієї людської і людяної «дискусійної платформи», на якій зустрілись і обмінялись думками представники різних поколінь української інтелігенції, як перед відправкою потяга… На Варшаву і далі…

Туди, де нас хочуть зрозуміти, щоб запросити у свій дім не як гостей, а як добрих сусідів. Ідеологом цього «нетрадиційного» шевченківського заходу стала модельєр і громадський діяч Влада Литовченко. Тож хіба ж студентам, які не мають змоги зустрітися на одній платформі з українськими зірками, могло бути не цікаво? Зала дихала одним повітрям, ковтаючи кожен його ковток, як бальзам. А почалося все з урочистого відкриття досить масштабної виставки, присвяченої творчості юних художників із усіх куточків України. Закінчився захід концертною програмою за участю народних артистів Марії Бурмаки та Анатолія Паламаренка (у супроводі DJ KeY) і популярних гуртів «Тарута» і «Тартак». «На ток-шоу «Шевченко: поезія та революція» приїхали 400 студентів, для яких участь в уроці стала заохоченням за гарне навчання, патріотизм та активну громадську позицію», – кажуть організатори.

Дитяча Шевченкіана

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

музика

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

Душевна сповідь Євгенії Басалаєвої

 ВЕСНЯНИЙ БУКЕТ

ВІД БЛАГОВІСНИКІВ

Леся САМІЙЛЕНКО

Цикл «Елітні концерти в Шоколадному будин ку», започаткований ансамблем «Благовість» разом із Мистецьким центром, уже полюбився глядачам. А почалося все минулоріч із підписан ня в цій будівлі, до речі, єдиній у Києві в стилі ре несанс, договору про співпрацю між Київським департаментом культури та італійським інститу том культури при Посольстві Італії в Україні. Піс ля цього й відбувся перший концерт ансамблю «Україна-Італія – музика бароко». А всі присутні на святі мали щастя насолодитися «Зимовими канікулами», іншими вишуканими музичними творами, які виконує цей колектив солістів. Ви шукана, урочиста атмосфера Білої зали (Зали ро коко) створює піднесений настрій, який сприяє відчуттю одкровення високого мистецтва. А жіночий день 8 Березня став шоколадним для всіх, хто мав нагоду привітати мам, дружин, до ньок, сестер чи бабусь запрошенням на концерт у «Шоколадний будиночок» під прекрасною назвою «Весняний букет».

Ліричними, іноді сумними, трагічними, а зде більшого жартівливими та притаманними душі українського народу піснями порадували при сутніх солісти Олена Кумановська та Євген Бон дарчук. Згадали Володимира Івасюка, день наро дження якого був напередодні, піснею «Я піду в далекі гори». Соло Павла Грищенка, Алли Рибак, Наталії Жвінклієне неодноразово викликали ова ції і вигуки «Браво!» Цікавим для слухачів було і виконання творів Богдана Веселовського, композитора, ім’я якого нещодавно відроджене у нас ентузіастами укра їнської естрадної музики і знане в усьому світі. Адже ансамбль велику увагу приділяє повер ненню творчості цього композитора на батьків щину. «Благовість» показав свою творчу палітру сповна. Провести концерт допомагали чудові музиканти – чарівні дівчата зі струнного квартету «Міра» та лауреат міжнародних конкурсів піаніст Роман Рєп ка. Були й приємні сюрпризи. За закінчення чоло вічий склад ансамблю виконав для жінок україн ську народну пісню «Ставок заснув» та пригостив їх цукерками. Євгенія КОНОТОПЕЦЬ

Останній день Масляної, Прощена неділя. Цього вечора в Колонній залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України відбувся знаковий для музичної спільноти вечір пам’яті одного з корифеїв української музики Богодара Которовича. 2009-му цей славетний скрипаль пішов… Про таких кажуть, що в кращі світи, але ніхто не каже, що назавжди. Адже людина жива доти, доки її пам’ятають. А пам’ять про Богодара Которовича – вічна і світла, бо прожив непросте і дуже насичене добродійниц твом і наставництвом життя. Залишилися діти, учні, які вдячні йому за все, що вклав у їхні душі, голови та помисли. І вони пішли впевнено шляхами, второваними видатною особистістю задля їхньої успішної творчої долі. Вдячні нащадки і шанувальники, знамениті учні і послідовники – це скарб, який залишив по собі маестро Которович. Адже його ім’я давно є візитівкою і перепусткою у світ високої музики в усьому світі. А з-поміж біографічних фактів життя та творчості видатного україн-

ського скрипаля, диригента, професора є факт, який підтверджує все сказане апріорі. У середині 80-х ним був створений творчий дует − Богодар Которович (скрипка) та Євгенія Басалаєва (фортепіано), що незабаром став художнім та організаційним центром фундації державного камерного ансамблю «Київські солісти», згодом він отримав статус національного. У 1995му у Харкові відбувся перший міжнародний конкурс юних скрипалів Богодара Которовича, адже маестро був постійним членом журі багатьох міжнародних фестивалів у світі і все краще, що стосується роботи з поколінням юних виконавців та й десятки кращих з них, без перебільшення, ви-

вів на кращі сцени України і світу. А в 2001 році в Києві гостинно відчинила двері музична вітальня «Елітні вечори камерної музики Євгенії Басалаєвої», які стали престижним і стимулюючим до розвитку найкращого і високого у світі музики стилю для всіх шанувальників класики. У цій вітальні протягом 15 років відбуваються концерти, які дарують глядачам і слухачам незабутні спогади. Репертуар вишуканий і завжди цікавий усім, хто хоче отримати задоволення від музики сповна і без жодних запитань. Цей проект і став своєрідним заповітом для Євгенії Басалаєвої, яка гідно продовжує справу видатного музиканта, вміє

та знає як це робити, адже була його ученицею, а стала послідовницею. Вони завжди разом і зараз − подумки. Адже слухаючи пані Євгенію, всі, хто знав її чоловіка, часто чують його присутність в її словах і вірять, що мрії здатна втілити в життя не лише дружина, а й діти, учні та багаточисельна армія друзів, яких у цієї родини достатньо по всьому світу. Тож недільного вечора всі присутні на (ХХХ концерті «Елітні вечори камерної музики Євгенії Басалаєвої») «Maesnro-fest. У вимірі часу», до 75-річчя скрипаля Богодара Которовича, почули і побачили виступи кращих скрипалів нашої сучасності, його учнів: лауреатів міжнародних конкурсів Богдани Півненко, Мирослави Которович, Святослави Семчук, Юрія Стьопіна, Максима Степаненка. І, звичайно ж, організатора цього концерту народної артистки України Євгенії Басалаєвої, яка блискуче виконала не лише партію фортепіано, а й зачарувала публіку, зігравши на клавесині твір А. Вівальді Концерт № 3 фа мажор «Осінь». І всі ці виступи, звичайно ж, оздобив своєю віртуозністю та вишуканістю виступ Національного камерного ансамблю «Київські солісти». Фото Яна МАШТАЛІРА

Скрипкова туга по Шевченку

«Як умру, то поховайте…» – рвучко зазвучали струни скрипки у виконанні заслуженого артиста України, справжнього віртуоза Кирила Стеценка. «Мене на могилі…» – прогримів голос Кобзаря у виконанні лауреата Шевченківської премії, народного

артиста України Анатолія Паламаренка. 10 березня у Національній філармонії відзначали роковини Тараса Григоровича у класичному форматі, однак захід не був позбавлений сюрпризів. У концерті-присвяті «Скрипкове дерево роду ІІ» того вечора прозвучало чимало творів українських композиторів: Миколи Лисенка, Івана Хондошка, Аркадія Галенковського, Михайла Скорульського, Віталія Кирейка. Окрім віт чизняних шедеврів віртуозскрипаль виконав твори, перекладені батьком виконавця – визначним скрипалем, педагогом й методистом, одним із засновників української

скрипкової школи Вадимом Кириловичем Стеценком. На концерті вперше прозвучала дотепна скрипкова версія фортепіанної «Токати» Миколи Лисенка, яку Кирило Стеценко виконав разом із піа ністкою, доцентом НПУ імені М. Драгоманова, концертмейстером у класах скрипки НМАУ Наталею Строчан. «Браво», «біс», «неначе Паганіні» – прозвучали захоплені вигуки глядачів, коли під час виступу у Кирила Стеценка раптом зламалась підставка для нот і вони, немовби осінні листочки, закружляли в повіт рі у напрямку підлоги. Однак навіть тоді митець дограв композицію до кінця.

Концерт був побудований на контрастах, адже під час декламації Анатолія Паламаренка у глядачів напружувались усі м’язи. Настільки потужна енергія слова летіла в залу чіткими звуками, немовби постріл гармати. Ситуацію міняла музика скрипки і фортепіано, яка виринала із прірви гостроти «Шевченкових ножів обоюдних» та окрилювала українську душу… Феєричним видався фінал концерту, де особливий гість програми Володимир Шпудейко виконав степ-данс під музичний супровід В. Стеценка «Ой, діду!» Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

мистецтво

редактор Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

«Нескорена нація» Володимира Слєпченка…

 МИСТЕЦТВО ЛІНІЇ…

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

«Таємниця Леонардо»

Спілкуючись із Володимиром Слєпченком, мимо волі пригадуєш приказку: «талановита людина − та лановита в усьому». І це не лестощі або перебільшен ня, тому що цей народний художник уміє майстерно творити не лише пензлем, а й словом. Розповідаючи про свої роботи, пан Володимир зізнається, що інколи до них народжуються й поетичні рядочки. Живописець, графік, монументаліст, який винай шов авторську творчу манеру арт-лайн (мистецтво лінії), активно працює над проектом «Обрані ча сом», куди ввійшли серії «Портрети славетних укра їнців» та «Генії світової цивілізації». Метою цього проекту є долучитись до відродження і розвитку національної патріотичної ідеї Української держави.

«Сновидіння»

А ще Володимир Слєпченко − філософ і дуже по зитивна людина. Він не знає, що таке творча криза, адже не має часу на роздуми про це. Тож, до уваги читачів діалог із митцем і справжнім майстром пен зля про творчість, мистецтво і філософію лінії… «Творча манера арт-лайн – це мистецтво лінії. Вона народилася і несподівано, і очікувано. Це моя реакція на цивілізований світ і нові технології. Філософія у тому, що лінія починається з крапки і закінчується крапкою. Лінія буває різною – пунк тирна, довша, ширша, енергійна, вона, як мелодія. Можна навіть провести асоціативний ряд із люди ною, з її життям, недарма є вирази: лінія долі, лінія творчості, лінія життя… Спочатку я переважно використовував горизон тальні лінії. Коли їдеш на великій швидкості в авто мобілі, бачиш, як сновигають дерева, будинки. Від чувається плинність часу, адже ти вже не можеш прожити те, що було секунду чи хвилину тому. У той момент і народилася техніка. Вертикальну лінію я використовую для більш урочистих подій, для під несеного, симфонічного звучання живопису. Разом із тим лінія − це продовження теми вишивки чи ткацтва, народної теми», − розповідає митець.

У творчих планах митця − підготовка до наступної ювілейної виставки і створення полотен до глобального проекту «Нескорена нація». – Ви працюєте над проектом «Обрані часом». Розкажіть про нього… – «Обрані часом» входять до глобального проекту «Нескорена нація». Він має кілька різних проектів, під різними назвами, наприклад, «Рожаниця», «Відгомін прадавніх часів України», чи дуже великий проект по кількості створених портретів – це «Обрані часом». До нього ввійшли портрети славетних українців, першою роботою став портрет Тараса Григоровича Шевченка. Я ніколи не думав, що продовжуватиму далі-далі-далі таку складну портретну серію, тому що вона нескінченна, неможливо обчислити і сказати, що зробив 80 портретів і цього достатньо. Я виконав 50−і бачу, що це ще непочатий край, не знаю, скільки треба життів, щоб повністю зробити таку велику серію, такий пантеон українських видатних людей. – За якими критеріями Ви відбираєте постаті, які малюєте? – Я відтворюю образи тих українців, які «душу і тіло положили за нашу свободу». Разом із тим я зображую представників інших національностей, таких, як, наприклад, Ісмаїл Гаспринський,

«Параджанов»

Микола Амосов чи кінорежисер Сергій Параджанов. У той же час я відтворюю і образи сучасників, серед них Руслана Лижичко, Надія Савченко, Ліна Костенко та інші. Також є такий зібраний образ – образ нової України, хлопець, який зібрав у собі всі риси тих молодих, котрі починали Майдан, які були побиті 30 листопада 2014 року Українці ніяк не можуть знайти той національний дух, ту ідею, яка би нас спрямовувала вперед, і я вважаю, що один із проектів «Обрані часом» є часткою того національного проекту. Зараз, як ніколи, потрібно всім нам, хто на якій ниві працює, проторювати шлях до усвідомлення національної ідеї, без якої просто не буде України.

різних періодів моєї творчості. У нас на території росте велетень-дуб, якому під 300 років, свідок, напевно, бага-

Портрет Тараса Шевченка

– Неподалік від Києва є художній музей − «Садиба-галерея». Як виникла ідея її створення? – Я відкрита людина, вважаю, що все, що ми творимо, має належати українцям, країні. Ми з дружиною дійшли висновку – чому б не проводити екскурсії для людей, які шанують і цікавляться мистецтвом. Наприклад, у передмісті Парижа сотні музеїв, галерей, об’єктів культурологічної спадщини. А чому б не зробити так, щоб такі об’єкти були біля Києва? У «Садибі-галереї» зібрано вже понад 250 творів

тьох подій. Є і маленький ставочок, і садочок, і цікавий фонтан, виліплений із монеток. Із задоволенням приймаємо людей, які дійсно хочуть познайомитися з сучасним художником, його творчістю, побачити галерею. Ви знаєте, не було жодної людини, якій би це було байдуже. – Розкажіть, будь ласка, про Вашу музу. Як дружина, пані Зенона допомагає в усьому? – Це надзвичайна жінка, для мене вона є подарунком долі. Допомагає мені в усьому, підкидає ідеї, вигадує влучні на-

зви, нагадує те, про що забуваю… Якщо говорять, що треба святкувати день жінок 8 Березня, то я святкую кожного дня, тому що кохаю свою дружину. – У Вашій колекції є і портрет Надії Савченко. Коли Ви його написали і що спонукало до цього? – Це частина жіночої лінії проекту «Обрані часом». Ідея створити славетну нашу Надію, яка вже тоді, здається, оголосила голодування і боролася, як на передовій, виникла спонтанно. Вважаю те, що вона робить в Росії, – значно більше, ніж наші провідні політики. Коли цю роботу побачила її сестра Віра, вона сказала: «Це надзвичайний портрет. Ви передали її характер, не знаючи людини». У цій серії є також ряд жіночих портретів – Ліна Костенко, Соломія Крушельницька, Катерина Білокур, Марія Заньковецька, Олена Теліга, Ада Роговцева та багато інших… До цих картин у мене народився вірш і ось рядки з нього: «Я піднесу тебе аж до небес, Старенька ти або дитинка. Для тебе Він тоді воскрес. Ти – сіль землі, ти суть її, ти – жінка». – Тарас Шевченко в картині «Сновидіння» зображений у чотирьох іпостасях. Як виникла ідея? – У мене виникло бажання зробити те, чого ніхто не робив – зобразити Тараса Григоровича в різних творчих напрямках його діяльності. Він, молодий художник, що малює Катерину, і поет, разом із тим він у засланні в образі солдата, і Шевченко-філософ наприкінці свого життя.

Портрет «Нова Україна»

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

редактор Володимир СУБОТА

 ЗАГАДКИ ЖИВОПИСУ

слобожанщина Студенти − за порозуміння у суспільстві Володимир СУБОТА

Репродукція картини Вадима КОЛТУНА

У художньому музеї відкрилася виставка живопи су Вадима Колтуна – відомого майстра, чиї картини знаходяться у зібраннях різних музеїв України. Представлені роботи, написані протягом остан ніх років, об’єднаних історією рідного народу, ба гатством духовних традицій, культурою і сучасною інтерпретацією сакральних архетипів у різних фор мах живопису. Філософські і біблійські сюжети, те плі пейзажі, соковиті натюрморти ваблять зір ори гінальним письмом і дивовижним добором фарб. – В оточенні картин Вадима Колтуна відчуваєш себе досить комфортно і приємно. У них дивовиж на аура, яка позитивно впливає на всіх, хто завітає на цю виставку, – зазначає мистецтвознавець Те тяна Борозенець. Тематичним полотнам «Авраам і пілігрими», «Сон Іякова», «Кільце Соломона» притаманне дивовижне поєднання реалістичної манери з міфопоетичним трактуванням біблійських сюжетів. А відчуття про стору характерне для багатьох пейзажів невеликих і живописних містечок України, де побував автор. – Мої роботи – це мої думки, моє шоу, мої загад ки. Приходьте їх розгадувати, – пропонує художник.

 АМЕРИКАНСЬКИЙ ІНДІФОЛК

Тріо Laura Cortese&The Dance Cards

Бостонське тріо скрипалів Laura Cortese&The Dance Cards почало свій український тур у рамках програми «Американська музика за кордоном» з Харкова. – Виступ скрипалів – це можливість послухати традиційну американську музику, яку не почуєш по радіо. Наше завдання об’єднати всі країни, де виступають музиканти. Адже світ маленький – маємо більше спільного, ніж відмінностей, – ска зав заступник аташе у справах культури Посоль ства США в Україні Рейджин Стоукс. У складі колективу – дві скрипальки та віолон челістка, котрі виконують музику у жанрі інді фолк – міксу старовинної ірландської, англійської, келтьської музики у власній інтерпретації. Зала Харківського національного університету мис тецтв імені І. Котляревського не вмістила всіх охо чих послухати аутентичну музику Америки, яка в Україні звучить досить рідко. Крім концерту тріо дало майстер-клас для сту дентів, котрі прагнули пізнати незвичну для євро пейських країн манеру гри на звичних музичних інструментах.

У Харківській державній академії культури пройшла перша сесія форуму «Єднаючи Україну: історикокультурне порозуміння за досвідом Європи», організованого громадським об’єднанням «LIONS Сlubs International». еалізація цього проекту, як відомо, кілька днів тому розпочалася у Львові, де місцева молодь активно підтримала задекларовану мету організаторів цього заходу. Згідно з домовленостями тепер харків’янам потрібно буде відібрати 20 кращих студентів, котрі надалі продовжать працювати у рамках форуму. – Ми із задоволенням долучилися до акції «Єднаючи Україну», бо цінності, якими переймаються учасники, дорогі серцю кожного члена нашого колективу. Академія є провідником культурної політики у суспільному житті держави і брати участь у таких проектах для нас почесно, – сказав проректор академії Микола Каністратенко. Харків – студентське місто, отож охочих долучитися до дебатів про менталітет мешканців східних та західних регіонів України виявилося чимало. Виступ доцента кафедри регіонального розвитку та місцевого самоврядування Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії при Президентові України Оле-

Перший етап проекту «Єднаючи Україну» у Харкові. Виступає Олег КОНОТОПЦЕВ

га Конотопцева «Пропаганда, що роз’єднує: як виробити імунітет» у цьому контексті якнайкраще проілюстрував надуманість проблеми Сходу і Заходу. Хоча й існує певна культурна, мовна та історична особливість між цими регіонами, та це тільки свідчить про духовне багатство українського народу. Вперше політики заговорили про культурно-етнічну консолідацію суспільства (ніби її не існувало до нині!) на початку цього століття. Це стало своєрідною фішкою у передвиборчих перегонах різних політичних сил. На жаль, «доагітувалися» до того, що вигадана тоді піар-акція сьогодні перетворилася на проблему, вирішенням якої посилено займаються урядовці, політики і громадські діячі. – Харків межує із областями, де проводиться АТО. Пропаганда, яка чиниться там російськими ЗМІ, доходить до нас і по-різному оцінюється харків’янами. Дехто сприй-

має ту інформацію як стовідсотково достовірну. Передусім йдеться про всілякі інтерпретації на теми національної гідності, європейського вибору країни, історичної правди… Вміти критично оцінювати те, що подається на телебаченні та в газетах – завдання не з легких для молоді, – зауважила аспірантка Академії культури Ганна Новикова. Україна як європейська держава нічим не відрізняється, наприклад, від Німеччини, Франції чи Іспанії, території яких населяють жителі з різними уподобаннями, звичаями, традиціями. Не слід прагнути, щоб харків’яни були схожими на львів’ян, чи навпаки. Кожен живе звичним життям і є складовою частиною багатонаціональної держави. Палка дискусія, яка з цього питання точилася на сесії, не залишила байдужим нікого. Модератор Сергій Бахін відзначив, що сучасна молодь має активну життєву позицію і сміливо висловлюється

щодо актуальних проблем у житті суспільства, пропонує свої шляхи виходу із кризових ситуацій. Буде дійсно важко вибрати самих кращих серед грамотних, ерудованих і цілеспрямованих студентів, котрим улітку випаде поїхати до міжнародного молодіжного табору у Польщі. – Найперше, що здебільшого вирізняє львів’ян і харків’ян, так це ставлення до української мови. Але мовне питання ніяким чином нас не розділяє, бо Україна була і залишається країною щодо цього особливо толерантною. Ніхто нікому не забороняв і не забороняє спілкуватися мовою, якою йому зручно розмовляти, – сказав студент Національного університету імені В. Каразіна Андрій Бикало. Студентство не залишилося осторонь і проблем історії нашого народу, які акцентував у своєму виступі кандидат історичних наук Володимир Маслійчук. Йшлося про оцінки тих чи інших подій людьми, які проживають у різних регіо нах. Що слугує причиною такого різного сприйняття ними дійсності? У цьому прагнула розібратися присутня молодь. Утім, усіх проблем, які поки що перешкоджають повному порозумінню жителів Сходу і Заходу України, учасники акції не обговорили. Зустрінуться через тиждень. До Харківської державної академії культури саме завітають представники студентства Львова. Отож спільно шукатимуть шляхи виходу із ситуації, яка турбує наше суспільство. Фото автора

«Odessa contemporary ART» Творці сучасного мистецтва різних поколінь і уподобань із Одеси презентували виставку своїх робіт у залах Єрмілов-центру. Глядачам демонструються твори авторів, котрі мають різні погляди на мистецтво. Їх не об’єднує місце проживання. Олександр Ройтбурд, Ігор Гусєв, Лариса Звєздочьотова, Сергій Бєлик, Дмитро Дульфан, Стас Жалобнюк та інші наочно показують середовище художника (а це саме і є Одеса), осмис-

люють власне місце в сучасному мистецтві. Це такий собі одеський контемпорарі арт із його ексцентричністю, емоційністю і неординарністю. Безумовно, одеським художникам притаманні чутливість, енергетика і образність у відображенні дійсності. У цьому і прихована ідея виставки: не відтворення проблематики у суспільстві, а експериментування на ниві прекрасного. І відверто кажучи, нашим гостям це вдалося сповна.

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

нова країна

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

 РОДОВІД

– Почну не з себе, а з нашого діда Мусія Машталі ра, якому ці знання передавалися від його дідів... Він був заможним козаком. Вчився в АвстроУгорській імперії на інженера-механіка. На робо ту до Білої Церкви його запросив Владислав Мен цель, німець, який хотів, щоб місто розвивалося. Він робив сільгосптехніку і копії німецьких авто мобілів. Тож дід, маючи добрі статки, придбав ще ліс, хату лісника, сад і кар’єр, де добували граніт. І з інженера перетворився на пана. Купив ще біль шу хату, на два входи з каміном… Коли відкривали залізничну станцію, побачив він 14-річну випускницю гімназії Анну Запорожець, яка грала Шопена. Вона і стала моєю бабусею. До речі, музиці її навчав сам Кирило Стеценко, котрий ви кладав у жіночій гімназії, моя бабця була його най кращою ученицею і закінчила навчання з золотою медаллю. Обвінчалися вони, коли їй було 14 років. Дід товаришував зі Скоропадським. Він навіть змайстрував йому бронепоїзд «Гетьман Скоропад ський». Але скористатися ним гетьман не встиг. Проте знайшлися ті, хто «продав» діда і його роз стріляли... А бабуся залишилася сама з п’ятьма дітьми, двоє з яких вмерли з голоду…

 ПРО БАТЬКА

Юрій-Франц Кульчицький

– Мій батько вивчився в Києві на механіка. У 1941 році, коли почали бомбити київське летовище Жу ляни, батько з братом пішли навчатися до військо вого училища. Брат − на артилериста, а батько – на танкіста. Це були дев’ятимісячні курси. Вони пішли на війну в 1942 році. Коли йшов із дому, то взяв із собою тільки патефон із платівками та ма леньку срібну іконочку. А в паспорті у нього було написано: національність – «козак». Не німець, не українець, а козак, тому що так було й у діда і у його братів, які в Карпатах жили. Розказували, що наші предки воювали проти турків під Віднем у складі великої бригади Юрія-Франца Кульчицького і мали багато привілеїв. Тож були не бідними козаками, а «Машталірами»… У 1942 році батько познайомився з Михайлом Шо лоховим. Друга їхня зустріч відбулася, коли мені було п’ять років. Шолохов запросив моїх батьків до оперного театру на ІІІ з’їзд письменників України. Після того всі учасники з’їзду на теплоході поїхали у Канів на могилу Тараса Шевченка. Я був таким щас ливим, що запам’ятав цю подію на все життя. Потім батько відправляв йому телеграму, по здоровляв із присудженням Нобелівської премії. А Шолохов запросив нас на 400-річчя кубанського козацтва... Іван-Ян МАШТАЛІР

Людина планети – законодавець козацької моди Про Івана-Яна Машталіра можна розповідати безкінечно. Адже це про нього кажуть: «Жити в Києві і не знати Машталіра?» юбить він людей і намагається бути корисним кожному, хто звертається по допомогу. Хто цей імпозантний і дуже доброзичливий чоловік, кожна зустріч і спілкування з яким завжди корисні та цікаві. – Ваша родина має традиції, які продовжуєте й Ви. – Сімейною традицією є вчитися у музичній школі. І вчився. А потім грав у різних колективах. Коли вступав до медінституту в Чернівцях, то познайомився з Володею Івасюком. Разом здавали іспити, але нам сказали: «Вибачайте, до побачення, до нас більше не заходьте». Повернули документи. Чому мені, я зрозумів. Бо мій батько публічно виступив проти будівництва шинного комбінату на чорнозем’ї. То якось прийшли до нас додому товариші в кашкетах, покликали свідків, зробили обшук, знайшли книжки з історії України (а це «політичне»). Закритий суд і – все… Я був розгублений, не знав, куди їхати. Зрештою опинився у військовому училищі. Там вивчав тактику, топографію, військову медицину. А ще я в училищі створив свій музичний колектив. Він був інтернаціональним, як і склад курсантів. Один із моїх підлеглих потім став міністром оборони Монголії. А далі я потрапив на службу на науково-дослідницьке суд-

23 серпня 1991 р. з дозволу обер-комісара поліції Берліна Ніни РАББЕ презентація України – космічно-ядерної держави. Присутні посли країн світу

но, що дало мені можливість побачити океани і різні країни. Коли повернувся до України, створив музичний колектив. Команда називалася General Mashtaler Corporation. У його складі, окрім мене, – Валерій Головащенко, Віктор Корнієнко і Юрій Савело. Зіграли рівно сто весіль і жодної російської пісні не виконали. Коли таку замовляли, то ми виконували щось або з «бітлів», або з «Ролінг стоунз». А в гості до нас приїздив Володя Івасюк, уже студент Чернівецького медінституту. Коли він побачив, що в Білій Церкві є Площа Волі, то стояв і плакав… – Щодо професії – все зрозуміло. Але Ви маєте ще й не одне хобі. – Фотографія. Завжди любив і навчився фотографувати так, що мене часто просять це зробити дуже серйозні люди та організації. А ще я маю в своєму портфоліо сімдесят ролей кіно. Знімався в історичних стрічках за кордоном. Ре-

Іван-Ян МАШТАЛІР із Самантою ФОКС

жисерів приваблювала моя імпозантно-козацька зовнішність. Тож мені завжди і пропонували зіграти ролі козаків. Я свого козацького оселедця проніс крізь всі світи. Спочатку, звичайно, подумки і у юнацьких мріях, а згодом, як українську святиню… – Ви знаєте багатьох відомих людей… – У 1988 році в Мукачевому відкрилася туристична фірма, яка, ще по радянських паспортах, без віз, випускала до Угорщини, у Відень… Там у Мукачевому нас вчили як поводитися в Угорщині, як вітатися, дякувати… Я опинився в Будапешті, де почувався досить впевнено. Потім була Югославія, звідки на запрошення потрапив до Німеччини. У Мюнхені попросився на роботу на «Радіо Свобода» і Роман Купчинський взяв мене охоронцем його родини. Я жив у нього і бував у мюнхенській редакції. Потім, працюючи в Мюнхені, пройшов вишкіл із фізіотерапії, бо до цього в київському Інституті ортопедії і травматології закінчив курси лікувального масажу. Я вивчав санітарну гігієну, відвідав курс лекцій із масажу. Рік навчався у Джуни. Довгий час жив і вчився у Миколи Касьяна. І, як не дивно, але все це мені знадобилося, коли оголосили конкурс на супровід у турі сера Яна Гіллана, і з десяти претендентів він особисто обрав мене. Під час туру я грав із ним у футбол кожного дня після концерту. І, звичайно ж, був на всіх високих прийомах, які влаштовували на його честь. Особливо запам’ятався прийом у Вацлава Гавела…

Опісля Гіллана мене запросив у Київ Віталій Сувак допомогти у відкритті центру лікування хребта. Віталій був досить відомою на той час особистістю, продовжувачем справи професорського роду. А я допоміг йому знайти спонсорів на цю добру справу. Церемонія відкриття цього центру відбувалася в Національній опері за участю найкращих виконавців і колективів. Спонсорами погодилися стати німці, які попросили заснувати такий же філіал у Німеччині. Але так сталося, що Віталія знайшли вбитим і повішеним у гаражі… У нього хотіли відібрати мішки з грошима, яких не було… Вбивці не вірили, бо як це так, в оперному театрі відкриття, а грошей нема?.. Я й сам отримав удар палкою прямо в під’їзді… Відчуття відповідальності за здоров’я іншої людини допомогло подолати біль. Це сталося, коли мати привела Володимира Кличка до мене на лікування. У нього була проблема зі спиною. Ми й раніше з нею бачилися, бо вона безуспішно ходила по всіх лікарях. Привезла рентгенівські знімки. І я, зовсім не відчуваючи свого стану здоров’я, як завжди пішов до професури на консультацію. Струс у мене був легкий… А з енергетикою завжди було все добре і я йому енергетично дав цю дозу в спинку так, що він відчув полегшення відразу і через день уже тренувався на повну силу. І більше не приходив. – Ваше покликання – лікувати людей. Це сучасне козацьке характерниц тво? – Звичайно. Із використанням підручних засобів. Можна вилікувати глиною чи просто водою майже будь-яку хворобу. Але не може бути: «Лікую рак за дві хвилини!» Моє «характерництво» це проповідувати знання з інформаційно-психологічної безпеки особистості на даному етапі боротьби та реабілітації українського етносу. Зараз я, як волонтер, буваю на передовій і допомагаю військовим у тактиці, адже її зараз вчать на комп’ютері. А практичний досвід ніщо не замінить. Розмову вів Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

кіно

редактор Світлана СОКОЛОВА

«Я – Шевченко»

 ДЕРЖАВНА

ПІДТРИМКА «ДОНБАСУ»

Світлана СОКОЛОВА

Проект ігрового фільму «Донбас» українського режисера-документаліста Сергія Лозниці здобув підтримку Держкіно за результатами восьмого конкурсного відбору кінопроектів. Зйомки відбу дуться восени нинішнього року, реліз запланова но на 2017 рік. Продюсерами стрічки виступають «Артхаус Тра фік» (Україна) і Atoms & Void BV (Нідерланди). У фільмографії Сергія Лозниці – 17 документаль них картин, відзначених численними нагорода ми. Дві ігрових його картини були представлені на конкурсі Каннського кінофестивалю.

 «КРИМ. ЯК ЦЕ БУЛО»

У столичному кінотеатрі «Жовтень» відбула ся прем’єра документального фільму «Крим. Як це було». Це робота молодого режисера творчого об’єднання Babylon’13 Костянтина Кляцкіна. Стрічка складається з трьох новел. Одна про су хопутні війська, умовно кажучи, феодосійський батальйон морської піхоти. Друга − про морську авіацію. І третя − про першу бригаду надводних кораблів, які були в бухті Стрілецькій. Українські військові розповідають історії, діляться емоціями, які відчували під час анексії Криму Росією, адже тоді вони служили на півострові. «У кожного своя історія та свої проблеми. Були приклади, коли дружина − кримчанка, він − з материка. Коли все почалося, там просто розпа далися сім’ї. Тому що жінка каже: «Я не їду. Дітей залишаю. Ти роби, що хочеш». Або навпаки. Чо ловік приїжджає додому, а вже зібрана валіза і дружина каже, що їде з ним. Потрібно розуміти, що більшість із тих, хто вийшов, хотіли б туди по вернутися, і насправді вірять, що Крим стане зно ву українським», − розповів режисер Костянтин Кляцкін. Після показу в Києві фільм «Крим. Як це було» по бачать глядачі Одеси, Херсона, Миколаєва, Марі уполя, Дніпропетровська та інших міст України. У широкий прокат стрічка виходить 17 березня. Олена Халімон, ІА «Голос Криму»

Народний кастинг під такою назвою стартував в Україні. Усі охочі можуть спробувати ввійти в кінообраз Великого українця. ета проекту – знайти виконавця головної ролі у пов нометражному художньому фільмі «Таразі. Прощання з пустелею» за сценарієм Олександра Денисенка, який переміг у Міжнародному конкурсі кіносценаріїв, присвяченому 200-річчю від дня народження Кобзаря. Умови кастингу оголосили під час прес-конференції в Укрінформі Пилип Іллєнко, голова Державного агентства України з питань кіно, Олександр Денисенко, режисер та автор сценарію, Андрій Суярко, продюсер, Дмитро Котеленець, копродюсер та Віктор Єлісєєв, копродюсер (скайпом). Десять кандидатів, які наберуть найбільшу кількість голосів, запросять на кастинг. «Коли я писав сценарій, думав про те, як повернути Тараса Григоровича «до своїх». Буде важливою не типажна подібність, а харизма, пасіонарність, випромінювання душі і особистість», – на-

голосив Олександр Денисенко. Принагідно він нагадав, що Сергій Бондарчук та Іван Миколайчук, виконавці головної ролі у фільмах «Тарас Шевченко», а також «Сон», які зняв його батько Володимир Денисенко, мали харизму. Режисер зазначив, що кандидатури без досвіду роботи в кіно не розглядатимуться. За словами продюсера Андрія Суярка, умови конкурсу та критерії до претендентів опублікують на сторінці фільму у Фейсбуці. Шевченку за сюжетом 43 роки, то й актор повинен мати від 30 до 50 років.

«Не факт, що людина, яка набере найбільшу кількість голосів, виконуватиме головну роль, але це буде суттєвим додатком до того, як режисер ухвалить рішення, – сказав Суярко, уточнивши, що за планами рішення приймуть 20–25 квітня. «Таразі. Прощання з пустелею» є українсько-казахстансь кою ко-продукцією. Виробництво здійснюють компанії: «Інсайтмедіа продюсерський центр», «Одеська кіностудія», «Sky production» (м. Алмати). Вони забезпечуватимуть зйомки на території Казахстану, які відбудуться цьогоріч в Україні (Одеський регіон) та Казахстані (Мангістауська область, колишня назва Мангишлак). Творча група фільму «Таразі. Прощання з пустелею»:

режисер-постановник та автор сценарію Олександр Денисенко, оператор-постановник Ярослав Пілунський («Вій», «Брати. Остання сповідь»), художник-постановник Ігор Філіппов («Гніздо горлиці», «Експедиція», «Іван Сила»). Продюсери: Володимир Філіппов, Андрій Суярко, Алла Овсяннікова («Той Хто Пройшов Крізь Вогонь», «Іван Сила», «Гніздо горлиці»). Копродюсери: Андрій Звєрєв, Дмитро Котеленець, Віктор Єлісєєв. Стрічка створюється за фінансової підтримки Держкіно. Загальний бюджет – 44,8 млн грн. Внесок держави у виробництво фільму – половина бюджету. Другу надають копродюсери.

Оціни, генацвалє! 16–20 березня у Тбілісі (Грузія), в кінотеатрі «Амірані» вдруге проходять Дні українського кіно. Захід організовано компаніями ТОВ 435 ФІЛМС та FX FILM Geogria; за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Міністерства культури України, Міністерства закордонних справ України, Посольства України в Грузії, Міністерства культури Грузії та Національного кіноцентру Грузії. Проект націлений на популяризацію українського кіно в Грузії та створення культурного іміджу нашої держави на міжнародному рівні. У програмі – круглий стіл на тему «Співпраця в сфері кіно між Україною та Грузією: досвід і перспективи» (обговорення ситуації в кіноіндустрії України і Грузії, успішні

кейси картин спільного виробництва, перспективи копродукційних проектів, досвід Грузії в рамках програми «Креативна Європа»). Учасники – представники державних кінофондів, українські та грузинські продюсери. Демонструються стрічки режисерів: Сергія Параджанова («Тіні забутих предків»), Анатолія Матешка («Полон»), Ах-

тема Сеїтаблаєва («Хайтарма»), Остапа Костюка («Жива ватра»). А також альманахи анімаційних та короткометражних фільмів «Сучасне Українське Кіно». «Грузія для України є стратегічним партнером, не винятком є і кіноіндустрія, – говорить організатор заходу Анна Паленчук. – Тому до програми заходу включено різножанро-

ві українські художні та анімаційні фільми. Взаємовідносини між нашими державами можуть бути найефективнішими у сфері кіно, ніж зараз. Саме тому, крім показів ми організовуємо дискусійну платформу, яка покликана збільшити українськогрузинську співпрацю в кіно». Лідія ОРЛЕНКО

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

Головний редактор медіа-порталу «Культура» Олександр ЛИТВИНЕНКО

сіверщина Світова спадщина стародавнього Чернігова Двадцять шість архітектурних пам’яток національного значення знаходяться у підпорядкуванні заповідника «Чернігів стародавній». ість із них – домонгольської доби. Як твердять науковці, на пострадянських теренах лишилося не більше тридцяти давньоруських споруд цього періоду. Тож питання збереження чернігівської старовини завжди на часі. Про охорону пам’яток і нові відкриття археологічного сезону розмовляємо з генеральним директором Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Юрієм Соболем. У травні минулого року він вдруге очолив цю установу. За його керівництва у 2007–2011 роках був затверджений генеральний план розвитку заповідника, в якому вперше було чітко окреслено межі історичних зон Чернігова. План регламентує висотність забудови міста та сприяє збереженню мальовничих краєвидів давньої княжої столиці. – Юрію Олексійовичу, що вдалося зробити останнім часом? – За минулий рік заповідник перевищив план відвідуваності і грошових надходжень до спецфонду. За ці кошти ми видали наукові праці, які слід було надрукувати ще кілька років тому, а також буклет і книгу до трьохсотріччя Катерининської церкви. Її збудували за рахунок козаків у пам’ять про геройський штурм Чернігівським полком турецької фортеці Азов, а освятили у 1715-му. До речі, минулоріч розпочато реставраційний ремонт цього храму. Незабаром його завершимо. До наших досягнень можу додати й те, що частково вдалося замінити вітрини музейних експозицій і організувати п’ятнадцять виставок. Експонатами стали унікальні речі, знайдені під час археологічних розкопок, які минулого року на території Дитинцю ми провели спільно з фахівцями Інституту історії, етнології та правознавства імені Олександра Лазаревського Чернігів-

ського національного педагогічного університету. Одна зі знахідок взагалі сенсаційна. Це ювелірна матриця дванадцятого століття. За її допомогою давньоруські майстри виготовляли прикраси із золота та срібла малодослідженим методом. Наші фахівці ретельно вивчають нові знахідки. Адже наукова робота – це основа діяльності заповідника. Кожен працівник, який проводить екскурсії, має не тільки опублікувати щонайменше дві наукові статті на рік, а і використовувати нову інформацію під час екскурсій або лекцій. Це випробуваний механізм популяризації безцінної спадщини. Гордістю заповідника є колекція стародавніх ікон. Багато років поспіль ми збирали це експозиційне багатство коштом спецфонду, тобто за гроші, які самі заробили. Нині старовинні культові речі такого рівня – велика рідкість. Багато унікальних раритетів уже назавжди вивезені з України. Тож фахівці фондовозакупівельної комісії заповідника намагаються знайти і придбати для поповнення нашої експозиції і фондів хоча б із десяток справді науково цінних ікон на рік. Досягти цієї мети стає все важче. – Що плануєте у короткостроковій перспективі? – Готуватимемося до п’ятде сятирічного ювілею заповідника, який відзначатимемо наступного року. Чернігівський державний архітектурно-істо ричний заповідник було засновано у лютому 1967-го поста-

новою Ради Міністрів УРСР як філію «Софіївського музею», що діяв на території Софії Київської. Плануємо кардинально оновити наші експозиції, зробити поточний ремонт Борисоглібського собору і розпочати реставраційні роботи у Будинку губернатора, де нині міститься Чернігівський історичний музей імені Василя Тарновського. І це не тільки заради дати. Якщо нехтуватимемо поточними ремонтами пам’яток архітектури, величну столицю князівства сіверян – Чернігів – ніколи не долучити до спадщини ЮНЕСКО. – Є й такі плани? – Звісно. Цей статус гарантуватиме охорону історичних зон від варварської забудови та сприятиме збереженню архітектурних пам’яток. Адже ЮНЕСКО у повному обсязі фінансує всі планові реставраційні ремонти споруд, які має у списках. Також всесвітнє визнання давньоруської спадщини пожвавить туристичний бізнес у економічно депресивному Чернігові. Не секрет, що нині у місті не лишилося по-

тужних підприємств і відсутній великий бізнес. – А що потрібно зробити, щоб долучити будівлі «Чернігова стародавнього» до Світової спадщини? – Потрібне бажання і послідовна робота у цьому напрямку як з боку заповідника, так і місцевої влади. До ЮНЕСКО не приймають об’єкти, тим паче доби середньовіччя, стан яких не відповідає нормам цієї організації. Тому насамперед потрібно як слід відреставрувати архітектурні пам’ятки Чернігова, а це величезні інвестиції. Бюджетних коштів навряд чи вистачить. Потрібно залучати до справи спонсорів та меценатів. Це завдання можна виконати тільки з допомогою місцевої влади. Скажімо, як це нещодавно зробили у Чернівцях до семисотріччя Резиденції митрополитів Буковини і Далмації. З нагоди ювілею за бюджетні і спонсорські кошти там зробили якісний ремонт митрополичих палат, замість асфальту поклали бруківку, яка більше відповідає середньовічній добі тощо. У Чернігові не так давно відзначали 1100-річчя першої писемної згадки про місто. Гарно святкували, витратили чималі кошти, а реального результату нуль. Тому заповідник буде виносити на розгляд місцевих органів влади свій план підготовки до вступу в ЮНЕСКО. Переконаний, якщо там підтримають нашу ініціативу, це обов’язково вдасться зробити. Спілкувався Олександр ЛИТВИНЕНКО Фото Лариси ДМИТРІЄВОЇ. На фото: заповідник «Чернігів стародавній» та його генеральний директор

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

свята і традиції

редактор Світлана СОКОЛОВА

Не життя, а Масниця!

 ПРОВОДИ ЗИМИ

Світлана СОКОЛОВА Так характеризують українці те, що гріє спомином душу. Такою запам’яталась гостям Національного музею народної архітектури та побуту України зустріч весни минулими вихідними. нформаційним медіа-парт нером свята виступило ДП «Національне газетножурнальне видавництво» Міністерства культури України. Зокрема, журнал «Пам’ятки України» (генеральний партнер), який видав із цієї нагоди спецвипуск, газета «Культура і

Фото Світлани СОКОЛОВОЇ

На фотознімках: Святкування Масниці (Колодія) в Національному музеї народної архітектури та побуту України

життя» (https://www.facebook. com/uakizh/) та портал «Культура» (www.cultua.media). Здавна в Україні були впевнені: «На Масницю треба їсти вареники, щоб увесь вік жити, як вареник у маслі». Отож і пригощалися цими смаколиками із пшеничного або гречаного борошна. «Увесь Масничний тиждень заборонялося вживати м’ясні страви, тільки пісні й молочні, – пояснює Людмила Главацька, чи не головний організатор свята, начальник відділу “Полісся, Полтавщина та Слобожанщина” музею. – У кожній хаті подавали вареники, бо в понеділок починався Великий піст, і люди із жалем казали: “Масниця, Масниця, яка ж ти мала, якби ж тебе сім неділь, а посту – одна!” Тому вареники – це й символ достатку та багатства». Святковою ходою учасники дійства пройшли від експозиції «Слобожанщина» до «Співочого поля». На возі везли символ зими – «Кострубатого діда», якого потім встановили на полі. Науковці музею та фольклорні колективи з різних областей України розповідали про давній обряд Колодія та відтворювали його, співали народних пісень. Колодій – давнє божество – символ родючості та шлюбу. Нам нагадали, що одним із найпоширеніших звичаїв на Масницю був – «справляти колодку». 

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

свята і традиції Із часом жінки у понеділок стали збиратися в корчмі колодкувати. Заміжні жінки ходили по селу і як кару в’язали «колодки» матерям до ніг, які «не пошлюбили» своїх дітей до Дмитра. І парубкам дівчата пов’язали колодки, щоб вони цьогоріч знайшли собі пару. Гості захоплено аплодували гурту «Любарчанка» із села Любарці Бориспільського району Київської області. Середній вік – 72 роки – не завадив артисткам завзято виконувати масничні пісні, які співали в їхньому регіоні, – «За городом кози пасла», «Розкудрявчик» та інші, адже традиції вони знають не з книжок. Микола Семиног, один із організаторів гурту «Джерело», який відроджує місцеву вели-

 ОГОЛОШЕННЯ Національний камерний ансамбль «Київські солісти» (Київ, Хрещатик, 2) ОГОЛОШУЄ КОНКУРС на заміщення вакантних посад артистів у групи 1, 2 скрипок та віолончелей Претенденти, які виявили намір взяти участь у кон курсі, повинні відповідати таким кваліфікаційним ви могам: – Вища освіта відповідного напряму підготовки (ма гістр, спеціаліст). Заява та документи для участі у конкурсі подаються за адресою: 01601, м. Київ, Хрещатик, 2 (Український дім), 4-й поверх (з 11.00 до 15.00) у робочі дні. Для участі у конкурсі необхідно до 18 квітня 2016 року подати заяву (у довільній формі) та наступні до кументи: 1. Заповнений в установленому порядку особовий лис ток з обліку кадрів із вклеєною фотокарткою. 2. Копію документа, що посвідчує особу. 3. Витяг з трудової книжки (за наявності). 4. Копію документа про освіту за відповідною спеці альністю. Конкурс проводиться у два етапи: – перший етап – розгляд заяв та документів і при йняття рішення щодо допуску до участі у конкурсі – 20 квітня 2016 року з 10.00 за адресою: м. Київ, вул. Хре щатик, 2, Український дім (4 поверх). Оголошення ре зультатів першого етапу та оприлюднення списків учас ників другого етапу відбудеться 20 квітня 2016 року о 18.00; – другий етап – проведення конкурсного відбору – 21, 22, 23 квітня 2016 року з 11.00 за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 2, Український дім (4 поверх). Програма другого етапу (до 10 хвилин на кожного претендента) – виконання довільної програми (з влас ним концертмейстером або без). Довідки за адресою: 03047, Україна, м. Київ, пр-т Перемоги, 50, кім. 335, 339, НКА «Київські солісти». Тел./ факс (044) 507–16–46, тел. (050) 513–34–28. E-mail kievsol@i.ua. Конкурсна комісія

кодимерську традицію, після виступу колективу розповів: «На жаль, свято Масниці щезло з теренів українських земель у 20–30-х роках XX сторіччя. Моя мати, 1925 року народження, лише за спогадами знає, що колодку волочили до самої Пасхи. Але пісень уже зовсім не пригадує. І ми намагалися відтворити те, що збереглося у Броварському районі». Учасниками обрядових дій ставали і гості. Їх розважали народними забавами (перетягування канату, бої мішками з соломою на колоді, міряння силою рук на столі та городки), запрошували до танцю, пригощали варениками, млинцями та узваром. Залучали до конкурсів: «Я знаю Масляну», «Чи знає зять тещу»,

«Хто краще прикрасить колодку» тощо. Майстер-класом із виконання «гречаників» став виступ танцювального колективу музею – організатора свята «Дам лиха закаблукам». Насамкінець гості побачили обряд спалення «Кострубатого діда» і потанцювали навколо багаття. «Як вам захід?» – поцікавилися ми у них. «О, це диво! – захоплено відгукнулася Любов Бондаренко, керівник народного гурту «Липовий цвіт» із села Липовий Скиток Васильківського району Київщини. – Подивіться – з’їхалася вся Україна, є гості з інших країн. Людям потрібні розваги, бо жити важко».

Відвідувачі просто неба із задоволенням читали публікації про музей на шпальтах тижневика «Культура і життя», вміщені цього року в кожному номері. Колектив редакції вважає справою честі і гідності розповісти читачам про один із найбільших і найпопулярніших скансенів Європи. Найперший був відкритий у Швеції і займав 30 гектарів, а цей займає близько 135. Хоча славиться не тільки своєю площею. Мета закладу – зберігати українські надбання і культуру. Кожне свято тут – цікавий обряд, отож музейники щиро запрошують у гості! Фоторепортаж Романа РАТУШНОГО

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

редактор Світлана СОКОЛОВА

 УКРАЇНЦІ НА ТОП-ФЕСТІ ЄВРОПИ

арт-проект Вчителі в молодому музеї Світлана СОКОЛОВА

Лайн-ап одного з найбільших фестивалів Європи Sziget доповнився гуртом із України. Молоді індірокери Brunettes Shoot Blondes зіграють на Europe Stage в серці Будапешта 12 серпня. Вісім мільйонів переглядів і визнання світо вих медіа, включаючи Billboard, Rolling Stone, Mashable, The Daily Mirror і USA Today – так почав ся успіх BSB із кліпом «Knock Knock». Креативне ві део стало інтернет-сенсацією і одержало премію в номінації «Краща концепція» від Berlin Music Video Awards 2015. Минулоріч відбувся реліз мініальбому Brunettes Shoot Blondes «Bittersweet», а з новою піснею «Every Morning» гурт вийшов до фі налу національного відбору пісенного конкурсу Eurovision. Острів Свободи радий зустрічати українських му зикантів і готує до оголошення повний міжнарод ний лайн-ап Europe Stage. Серед учасників Sziget – Sigur Rós, Muse, The Last Shadow Puppets, The Lumineers, Róisín Murphy, David Guetta, Bastile, Bullet For My Valentine, The Neighbourhood, Bring Me The Horizon, Block Party, Sum 41, MØ і Naughty Boy.

 МИСТЕЦТВО ЧИ ВАНДАЛІЗМ?

Третя частина експозиції в рамках проекту «Мистецька мапа України. Київ» віддана творчим орієнтирам. ідвідувачі виставки в Музеї сучасного мистецтва України зустрічаються із до- і післявоєнним поколінням – учителів – творчих орієнтирів професійного, а часом, і морального ставлення до покликання. Роботи художників із колекції закладу наповнюють зали молодого музею змістом минулої епохи. Хтось відкриє для себе нове у спадщині корифеїв, по-своєму оцінивши інтервал між ними і нами, а хтось ще доповнить уявлення про фонди мистецької скарбниці. Сторінка третя це: М. Антончик, О. Артамонов, В. Бабенцов, А. Базилевич, В. Баклицький, В. Баринова-Кулеба, І. Вишеславська-Макарова, М. Глущенко, А. Горська, М. Дерегус, І. Їжакевич, В. Касіян, С. Параджанов, Л. Чичкан, Г. Якутович, О. Яблонсь ка, Т. Яблонська та інші. Увагу відвідувачів привертає картина Ганни Фейнерман

Олена АГАМЯН біля картини Г. ФАЙНЕРМАН «Ліза»

«Ліза». Люди фотографуються біля жіночого портрета та зупиняються біля пейзажу Бориса Рапопорта «Блакитний мотив». Художниця Олена Агамян розповідає про твори батьків: «Мамині роботи – кінця 60-х років, але вони дуже сучасні. А в той час панування стилю «сюсюреалізм» у неї часто навіть не брали замовлення на виставки! Адже її живопис був енергійним, твори яскраві, декоративні, радісні. Разом із тим до неї тягнулася молодь, яка вбачала в її картинах щось нове. А писала вона і відомих людей, наприклад, Смоктуновського та Енгібарова. На татовому пейзажі – Дніпро. Знаєте, він ніколи не фальшував. На одній виставці чую, що експозиція не дуже, ось

лише Рапопорта твори цікаві. І це недарма: в них помітні свобода, почуття краси, гармонії. У тата були й вчителі гарні – Трохименко, Хворостецький, Світлицький, Фомін. Від кожного з яких він щось узяв. А на першій сторінці виставки були представлені роботи мої і сестри».

Поділилася враженнями ще одна учасниця проекту – художниця Ніна Бондаренко. Свою роботу вона присвятила чоловікові, який 2011 року пересік на яхті Атлантичний океан. Про картини творчих орієнтирів каже: «Чудовий твір Євгена Волобуєва “Весна”. Це витончений художник і людина, яка володіє рідкісними душевними якостями. А ось на містку стоїть жінка і бачимо останній вогник (“Сутінки” Петра Сабадиша. – Авт.). Митець писав у стилі «імпресіонізм», а тут можемо побачити картину іншого плану. Пам’ятаю, як художник працював у Седневі. Це, напевно, теж там написано». Виставка триватиме до 10 квітня. Завітайте! Фото Андрія АФАНАСЬЄВА

Ніна БОНДАРЕНКО біля картин П. САБАДИША та Є. ВОЛОБУЄВА

Сміливо і по-європейському 5–17 квітня вперше в Україні в Музеї історії Киє ва в рамках виставки «Illusion» презентуватимуть ся роботи епатажного стріт-арт-художника Johnny Crack. Хоча митець старанно приховує свою осо бистість, його численні графіті відомі у багатьох країнах світу й особливо мешканцям Нью-Йорка та Берліна. Спеціально для цієї експозиції підготовле на нова серія робіт. Johnny Crack хоча і належить до стріт-артерів, але відрізняється від інших. Його мотивація – не ван далізм або помста. Він малює графіті заради мис тецтва та гострих відчуттів, присвоює територію, залучає глядача з вулиць великих міст до діало гу. Його теми, як і своєрідний логотип, закликають прокинутися, бути живими та свідомими. Митець конфліктує з усталеним ритмом життя. Мистецтвознавець Леонора Янко каже, що ро боти Johnny Crack – це виклик одноманітності та буденності, своєрідний поштовх у кризі знаходити натхнення, а у буденному житті – «вмикатися» та усвідомлювати життя як щастя саме по собі. Стріт-арт – мистецтво недовговічне. Зображен ня знищуються зі стін міст заради сірої нудьги. «Illusion» показує гру видаляємих арт-об’єктів у світі, де перевага надається іншому яскравому – рекламі.

Самобутність та віртуозність стали візитівками цієї експозиції. Секція декоративно-прик ладного мистецтва Київської організації Національної спілки художників України вразила виставкою. «Презентовані твори останнього року, з використанням новітніх технологій та сміливих алегоричних образів, – зазначив голова секції Воло-

димир Балибердін. – Емалі, кольорове скло, бронза, батик, кераміка, художнє ткац тво, розпис по левкасу, вишивка, плетення вражають самобутністю авторської техніки, художніми образами. Ми представили понад сто творів, взяли участь 50 митців». Роботам притаманні риси узагальнення, лаконічність образу, оригінальність творчого рішення. «Зустріч сонця»,

величне панно Н. Борисенко (художній текстиль), – витвір музейного рівня. Приваблює віртуозністю жанрова сценка «Діалог», витвір О. Ковальчука у бронзі. У композиції, створеній у техніці «художнє ткацтво» О. Марино «Повітря. Нескінченність», відчувається напруга особистих спогадів. Сяє ефемерне вишукане «Райське яблуко» з кришталю С. Кадочнікова. Порушені теми, які хвилюють українців. Молиться за Україну З. Лугова своїми витворами з соломки, вітає «Мапою» Н. Гронська, благословляє соняхами-оберегами Л. Оксаметна, запрошує згадати «Небесну сотню» М. Антропова. Над усім витають «Крила» та «Крапля» В. Балибердіна, які під звуки скрипки «Маестро» О. Ковальчука створюють музичний супровід весні.

За вагомий вклад у розвиток українського декоративноприкладного мистецтва Почесною грамотою Національної спілки художників України була нагороджена Н. Борисенко, яку їй вручив заступник голови НСХУ, заслужений діяч мистецтв України М. Кіщук. «У творах відчувається культура європейського рівня», – зазначила директор галереї «Митець» А. Лавреха. Валентина ЄФРЕМОВА

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

редактор Надія ПАСТЕРНАК

у місті лева «Натхненні Кобзарем»

 ВЕЛИКЕ ШАХОВЕ СВЯТО

Йосип МАРУХНЯК

У Львівській опері урочисто відкрили змагання за світову шахову корону серед жінок. Упродовж цих днів свято відчувається в усіх культурних за кладах Львова, а також – на вулиці. На площі перед Ратушею відбувся учнівський танцювально-мистецький флеш-моб «Шахова коро на». Його учасники виконали композицію «Українська душа», інсталяцію «Шаховий турнір», спеціальну тема тичну композицію «Рухомі шахи» та українські танці. Кіноцентр теж підготував спеціальну програму: фільми «Партія в шахи» та «Жертвуючи пішаком». Із 13 березня (і в подальшому кожної неділі) в пар ку «Горіховий гай» на площі перед Lviv Film Center триватимуть районні змагання з шахів.

У Львівському палаці мистецтв відкрилася виставка відомого фотохудожника Йосипа Марухняка «Натхненні Кобзарем», присвячена 202-й річниці від дня народження та 155-м роковинам смерті Тараса Григоровича Шевченка. редставлено сорок п’ять світлин, які ілюструють Шевченкіану львівських митців: художників, скульпторів, акторів, а також науковців, колекці-

 ВІДБІРНИЙ КОНКУРС «ЧЕРВОНОЇ РУТИ»

19−20 березня у Львові в міському палаці іме ні Гната Хоткевича відбудеться відбірний конкурс фестивалю «Червона рута». Він пройде в шести му зичних жанрах: популярної, сучасної танцюваль ної, рок, акустичної, іншої музики та українського автентичного фольклору. Заявки-анкети на участь у Львівському відбірно му конкурсі приймають у міському палаці культу ри імені Гната Хоткевича (вул. Кушевича, 1, кімната 101, lviv_palace@i.ua). Загалом відбірні тури три ватимуть до листопада 2016 року у 24 найбільших містах України. Переможці отримають право ви ступати у фіналі фестивалю 2017 року.

 БУДЕ «ЗИМОВА КАЗКА»

27 березня на сцені Львівського академічного те атру імені Леся Курбаса буде презентовано першу українську версію п’єси Вільяма Шекспіра «Зимова казка». Її поставлять у рамках глобальної кампанії з нагоди 400-ї річниці смерті Шекспіра Shakespeare Lives. У 2015 році конкурс «Невідомий Шекспір» запро понував одному з українських театрів здійсни ти постановку раніше не інсценізованої в Україні п’єси драматурга у співпраці з молодим сценогра фом – фіналістом престижної британської премії зі сценічного дизайну – Linbury Prize. Перемогу в кон курсі здобув театр Курбаса та режисер Євген Худзик.

 МАЛОВІДОМІ

МАЛЮНКИ ШЕВЧЕНКА

У Національному музеї імені Андрея Шептицько го відкрилася виставка, присвячена 202-літтю від дня народження Тараса Шевченка, на якій пред ставлені чотири оригінальні твори Кобзаря з ко лекції музею, пам’ятки, пов’язані з його особою, а також альбом Шевченкіани. Серед графічних робіт – унікальний малюнок «Се мій батько», виконаний Шевченком у 15-річному віці, «Автопортрет» у техніці сепії, написаний під час перебування поета в експедиції на Аральсько му морі, офорти «Притча про виноградаря» й «Вір савія». Ці роботи у музеї виставляють дуже рідко, в основному лише з нагоди чергової річниці від дня народження.

Василь ЯРИЧ

Василь ГУРМАК

онерів і всіх, хто звертається до невмирущого образу Кобзаря. «Чому я зацікавився цією темою? Щоб її якось освіжити, через творців – художників, акторів показати, як вони трактують постать Шевченка або йдуть за його мотивами, відкриваючи для себе нові явища, – пояснює фотохудожник. – Друга тема, яка тут представлена, – це музеї поета: у Львові та на його батьківщині − Черкащині. Мало хто знає, що у Львові є Народний музей Тараса Шевченка, і це – велике культурне вогнище, яке дуже багато робить для популяризації Великого Кобзаря. На ви-

ставці є всього кілька фотографій, які ілюструють цю роботу. Ну, й, звичайно, представлені місця, пов’язані з народженням Шевченка на Черкащині і його вічним спочинком у Каневі: музеї, та земля, край, які дають відчути, кого ця земля породила… Цих фото не так багато, але вони виконують естетичну та інформаційну функції». Це вже п’ята виставка Йосипа Марухняка, присвячена Шевченківській темі. У 2014 році у цьому ж Палаці мистецтв презентувалась експозиція «Шляхами Тараса», присвячена 200-літньому ювілею поета, де були пред-

Орест СКОП

Орест БІЛОУС

ставлені світлини, зроблені за час багатолітньої репортерської діяльності Й. Марухняка. Особливе місце на ній відведено лауреатам Шевченківської премії. Перед тим була фотовиставка, присвячена темі пам’ятників Тарасу Шевченку в Україні та світі. Експонувались його роботи у Мінську та в Каневі. Цього разу у центрі фото об’єктиву Йосипа Марухняка – львівські митці, яких надихає Тарас Шевченко і його творчість, і одне для всіх запитання: «А ким є для вас ця постать?» Виставка триватиме до 20 квітня 2016 року.

Краса-гармонія Ольги Плешкан У виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької відкрилася експозиція учениці мистецької школи Олекси Новаківського Ольги Плешкан (1898–1985). На ній представлені роботи художниці зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та з приватних колекцій родини Стефаників та Михальчуків. Ольга Плешкан була близькою родичкою і вихованкою видатного українського письменника-новеліста Василя Стефаника: її мама – рідна сестра Стефаникової дружини Ольги, то ж не дивно, що в творчості художниці досить широко представлені портрети представників родини і мальовничі околиці села Русова. Загалом уся творчість Ольги Плешкан пов’язана з її рідним Покуттям. У сотнях своїх невеличких малярських етю-

дів художниця змалювала неповторну красу свого краю. У її малярському стилі виразно відлунюють уроки вчителя Олекси Новаківського. Водночас художниця випрацювала власний почерк, свою вишукану кольорову палітру та своєрідну мрійливо-

меланхолійну образну поетику творів. Більшість робіт на цій виставці – з приватних колекцій, які ще не знайомі широкому загалу. «Нам надала дуже вагому колекцію Мотря Стефаник та її донька Олеся, – розповідає куратор виставки, директор художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун. – Десять творів. Також важливою є колекція родини Михальчуків-Стефаників. Дружина Володимира Михальчука Софія Стефаник є родичкою Ольги Плешкан і Стефаників. Тут є навіть її портрет. А музейних творів – небагато, лише чотири. Ще декілька картин Ольги Плешкан є в постійній експозиції Національного музею імені Андрея Шептицького «Українське мистецтво ХІХ−ХХ століть», що на вулиці Драгоманова. Там представлені твори учнів Олекси Новаківського, й серед них є її невеликі роботи».

До 100-річчя від дня її народження у місті Снятин на ІваноФранківщині, де вона жила, відкрито музей-садибу Ольги Плешкан – із збереженням інтер’єру, який був за її життя. Надія ПАСТЕРНАК Фото Йосипа МАРУХНЯКА

Культ ура і жит тя

№ 11, 18–24 березня 2016 р.

післямова

редактор Любов ЯКИМЧУК

Убити не себе

 ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Однією із основних тем сьогодення у засобах ма сової інформації є доля української льотчиці Надії Савченко. Не лише в Україні, а і в багатьох країнах світу проходять нині акції із вимогою до кремлів ського режиму звільнити Надію із полону. Жителі селища Бишів, що в Макарівському райо ні на Київщині, долучаються до цієї вимоги. Адже Надія нам не чужа – її коріння звідси. У Бишеві на родився і похований біля своєї матері батько Надії і Віри – Віктор Григорович. Савченко досить поши рене прізвище в нашому селі. Батько не раз приво зив свою сім’ю в рідне село до рідної хати, до своєї матері в Бишів на вулицю Римаря. Бабуся Надії – Наталка Власівна Савченко була бригадиром городньої бригади, опікувалась та кож колгоспним садом, згодом порядкувала на те плицях. Вимоглива до себе і до своїх підлеглих, ко ристувалась заслуженим авторитетом в нашому селі. Її бригада досягала високих показників, тому праця Наталки Власівни неодноразово відзнача лась почесними грамотами та іншими нагорода ми. Можливо саме від бабусі успадкувала Надійка цілеспрямованість, загострене почуття відпові дальності і справедливості. Надійка зростала талановитою дівчинкою: гар но малювала, добре шила, мала майстровиті роботящі руки. Рідну землю любила не лише на словах, а й на ділі. Не цуралась роботи на городі, могла взяти косу та повбирати бур’яни на бабу синій садибі. У бабусі Наталки була корова, і Надійка на літніх канікулах завжди проганяла її не лише до череди, а й далі – на пасовище, а ввечері зустрічала. Хто зна, може і мрія стати льотчицею зародилась у неї тут, у Бишеві, коли дивлячись у небо над нашим селом, спостерігала за літаками, що пролітали над її головою. Тітка Надії, батькова сестра Доля Григорівна була одружена за Олександром Юсуповим – військо вим, її син Олександр теж став військовим, мож ливо, й вони були для Надії прикладом для наслі дування. Після смерті батька бабусин будинок десь на по чатку 2000-х років продали, але Надія з Вірою та їхньою мамою приїздили до батька і бабусі на мо гилки і зустрічались неодноразово із подругою ди тинства Наталкою Івановою та її мамою Людми лою. У Бишеві Надію не лише добре пам’ятають, а й люблять, моляться за неї, бажають їй вистояти і повернутись в Україну живою. Нам потрібні мо ральні орієнтири такої висоти. Надіє, живи! Чекаємо тебе в Бишеві знову і знову.

Любов ЯКИМЧУК Недавно одна моя знайома з Росії переконувала мене, що Надію Савченко судять у Донецьку, маючи на увазі український Донецьк. Тобто окупований український Донецьк. коли я сказала, що ідеться про Донецьк Ростовської області Росії, вона мені ще довго не вірила. Можливо, саме так і виглядає історія суду над льотчицею для простих росіян, які слідкують за подіями по російському телебаченню. В Україні ця ситуація виглядає зовсім інакше. Коли я думаю про Надію Савченко, зокрема в контексті її останнього «сухого голодування», то згадую ще дві постаті − Миколу Хвильового та Василя Стуса. Те, що робить Савченко, тобто поступово вбиває себе щоразу більш жорстоким голодуванням (спробуйте прожити бодай день без води), дуже схоже на те, що зробив 13 травня 1933 року Микола Хвильовий, вистреливши собі в скроню. Як і на те, що робив Василь

Тетяна КРОМБЕТ с. Бишів Київська обл. Микола Хвильовий

Газета «Культура і життя» № 11 (4686), 18–24 березня 2016 р.

Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.

Засновники

Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Головний редактор Євген БУКЕТ

Адреса редакції

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–62 cultandlife@gmail.com

Володимир СЛЄПЧЕНКО. Портрет Надії Савченко

Стус, коли писав у тюрмі та передавав на волю вірші, які потім публікувала і читала на радіо «Свобода» Надія Світлична (за тих умов це було несумісне з життям Стуса). Але давайте по черзі. 12 травня 1933 року арештовують Михайла Ялового, відомого також під псевдонімом Юліан Шпол. Микола Хвильовий витрачає день на те, щоби з’ясувати причини арешту і визволити друга, та розуміє, що це марно. У цей час голодні селяни уже з’явилися у Харкові, і в самому будинку «Слово», де мешкали всі ці письменники. Наступного дня Микола Хвильовий кличе до себе на чай друзів, іде в кабінет та стріляється з брау нінга. Його сучасник, письменник і перекладач Майк Йогансен, трактує цю смерть так (із цілком таємного спецповідомлення ГПУ «Про самогубство письменника Хвильового»): «Моя интуиция мне говорит, что Хвилевой знал и сознавал это буквально международное значение своего акта. В мину-

Видавець

Національне газетно-журнальне видавництво

Генеральний директор Андрій ЩЕКУН

Видавнича рада

Андрій КУРКОВ (голова), Анатолій СЄРИКОВ (заступник голови), Андрій ВАСЮК (секретар ради), Олег ВЕРГЕЛІС, Богдан ГАЛАЙКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Юрій ЗУБКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Олексій КОНОНЕНКО, Наталія МУСІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Андрій ЩЕКУН

Адреса видавництва

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65

Дизайн та верстка Сергій ЗАДВОРНИЙ

ту смерти он был покоен и весел. Значит он знал, что означает и как будет истолкован его выстрел… Хвилевой тоже расстрелял, но не себя, а нечто более важное и значительное…» Також убиває не себе наступний наш герой – Василь Стус, якого вдруге арештували фактично з приводу підготовки до Олімпіади в Москві 1980 року. Готувалися завчасно, тож 1979 року відправили за грати цілу когорту колишніх політичних ув’язнених, щоб вони у дні, коли в Радянському Союзі буде велика кількість іноземців, бува, нічого скандального не вчинили. Стус поводиться у в’язниці, як бунтар: йому вдається передавати на волю свої рукописи, він також на знак протесту оголошує голодування. Таке враження, що він робить усе, щоб не вийти з тієї в’язниці живим, і домагається свого. Дискусії щодо причин його смерті точаться й досі, і цілковито ясно лише те, що вбив його режим. Це набуло тоді

Поліграфічний комбінат ТОВ «Типографія “Від “А” до “Я”» м. Київ, вул. Колекторна, 38/40 Тел.: (044) 563–18–04, 562–28–51

Розповсюдження і реклама

Тел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (097) 111–17–56 Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.

Василь Стус

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ Передплатна ціна на 2016 р.: 1 місяць – 19,22 грн; півріччя – 115,32 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс

60969

Медіа-портал «Культура»: http://cultua.media Наклад 5 000

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції.

розголосу і зробило донець кого поета не просто героєм, а символом, на який взоруються подальші покоління українців. Після двох чоловіків – а насправді не двох, бо до того було ще багато – з’явилася жінка. І тут теж задіяна непроста міфологема. Надію Савченко викрадають із території України (як у народних казках) і судять у сусідній державі, не випадково вибравши Донецьк. І вона чинить супротив, жертвуючи своїм здоров’ям. Цей символічний жест − жертвоприношення себе − задіює архетипи, і ми не в змозі ним протидіяти. Тому намагаємося символічно підтримати цей акт привселюдної поступової смерті: масові зібрання на її підтримку, збір підписів під петицією, яку ініціювала Оля Гнатюк, та одиничні голодування. Ми ладні за нею піти, приносячи свої маленькі жертви, щоб бути поряд. Щоб убити. Але убити не себе, а того, хто знищує тебе і все твоє. Це нова наша підготовка до Великодня. До великої весни. Чергової. І цього разу не «русской».

Ціна договірна