"Культура і життя", №33, 12 серпня 2016 року

загальнодержавна

газета

№ 33

12 серпня 2016 р.

щоп’ятниці

Мова

стор. 4–5 Ідентичність

стор. 6

стор. 15

Фото Ольги КАЦАН

Пам’ять

Генетичний код нескореної нації

стор. 11

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

актуально Пріоритет – україномовна книга

 ПРИЙОМ ПРОПОЗИЦІЙ

ДЛЯ ПОПОВНЕННЯ ФОНДІВ ПУБЛІЧНИХ БІБЛІОТЕК

Міністерство культури України розпочинає прийом пропозицій від суб’єктів видавничої справи щодо відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек. До розгляду приймаються пропозиції щодо відбору книг (у тому числі для дітей та юнацтва), виданих протягом 2014–2016 років, які за цільовим призначенням належать до науково-популярних, довідкових, літературно-художніх чи громадськополітичних. У 2016 році визначено пріоритетними: – сучасну українську літературу; – кращі зразки світової літератури в українському перекладі; – літературу національно-патріотичного спрямування, що популяризує ідеї зміцнення української державності. Пропозиції приймаються від суб’єктів видавничої справи, внесених до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції (далі – Видавці). Видавці до Міністерства культури України подають: – лист-подання на ім’я міністра культури України, підписаний повноважним представником; – перелік україномовних книг, що пропонуються для поповнення фондів публічних бібліотек, за формою згідно з додатком; – розрахунок ціни пропозиції (ціна повинна включати вартість україномовних книг та вартість витрат на доставку україномовних книг до обласних центрів, у тому числі до Донецької та Луганської обласних військово-цивільних адміністрацій, та міста Києва), засвідчений підписом повноважного представника та печаткою Видавця; – по одному примірнику кожної україномовної книги, яка пропонується для відбору. Крім цього, надаються завірені в установленому порядку копії: – документів, що підтверджують наявність у Видавця виключних майнових прав інтелектуальної власності на твори, запропоновані для відбору; – свідоцтва про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції; – статуту Видавця – юридичної особи; – документів, що підтверджують повноваження представника Видавця. Пропозиції подаються Видавцями особисто або надсилаються поштою з 15 до 29 серпня (включно) 2016 року. Просимо звернути увагу, що: – до розгляду не приймаються пропозиції щодо відбору книг, які були видані за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів; – пропозиції, подані з порушенням установлених строків та вимог, не розглядаються; – відповідно до нормативних документів, які регулюють питання придбання україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек, середня вартість одного примірника видань (з доставкою до споживачів) не повинна перевищувати 80 гривень. Поштова адреса: 01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19, Міністерство культури України. Прийом документів здійснює Відділ бібліотек Управління соціокультурного розвитку регіонів Міністерства культури України. Контактний телефон: (044) 234–15–61.

2

4 серпня під головуванням міністра культури України Євгена Нищука відбулося засідання колегії Мінкультури. озглядалися питання висунення кандидатів на здобуття стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва на 2017 рік, а також призначення стипендій Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України на 2016/2017 навчальний рік та вдосконалення порядку відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек у поточному році. З інформацією про висунення кандидатів на здобуття стипендії Президента України для молодих майстрів народного мистецтва на 2017 рік, а також призначення стипендій Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України на 2016/2017 навчальний рік виступив директор Департаменту мистецтв та навчальних закладів Мінкультури Павло Білаш. Зокрема, він повідомив членам колегії, що впродовж січня-травня 2016 року до Мінкультури надійшла 171 пропозиція від обласних та районних державних адміністрацій, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, закладів культури та навчальних закладів. За результатами роботи оновленої Комісії з питань призначення стипендій Президента України для молодих майстрів народного мистецтва було віді-

Р

Засідання колегії Мінкультури

брано та рекомендовано до розгляду колегії Міністерства культури України 80 претендентів на здобуття стипендій Президента України у 2017 році. Павло Білаш відзначив, що список претендентів представляє розмаїття видів народного мистецтва: гончарство, художню кераміку, художню обробку дерева, художню обробку металу, ткацтво, вишивку, писанкарство, народне малярство, декоративний розпис, лялькарство, народну іграшку, плетіння з природних матеріалів, витинанку та бісероплетіння. А також широку географію осередків традиційного народного мистецтва та охоплює творчість молодих майстрів із багатьох областей України. Колегією Міністерства культури України було ухвалено рішення висунути 80 кандида-

тів на здобуття стипендій Президента України для молодих майстрів народного мистецтва на 2017 рік – згідно зі списком, представленим за рішенням Комісії з питань призначення стипендій Президента України для молодих майстрів народного мистецтва. Стосовно призначення стипендій Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України на 2016/2017 навчальний рік – директор Департаменту мистецтв та навчальних закладів інформував присутніх про рішення експертної Комісії Міністерства культури України з надання рекомендацій щодо кандидатів на призначення стипендії Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України: визначити 41 кандидатуру серед студентів вищих навчальних закладів та учнів середніх спеціалізованих мистецьких закладів – з числа переможців або дипломантів міжнародних мистецьких конкурсів і фестивалів, виставок, які представляють 6 вищих навчальних закладів та 5 середніх спеціалізованих мистецьких закладів, що належать до сфери управління Мінкультури, на отримання стипендії. Своїм рішенням колегія постановила за визначні результати в навчанні та творчій діяльності призначити стипендії Президента України для найбільш обдарованих молодих митців України на 2016/2017 навчальний рік ре-

комендованим учням і студентам мистецьких навчальних закладів. З доповіддю про необхідність удосконалення порядку відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек на засіданні колегії Мінкультури виступила начальник Управління соціокультурного розвитку регіонів Міністерства культури Лариса Нікіфоренко. Пані Лариса інформувала, що чинна процедура здійснення закупівлі книжок для поповнення фондів публічних бібліотек, з огляду на важливість питання (особливо сьогодні, коли бібліотеки є одним зі значних елементів у формуванні інформаційно-культурного простору), вимагає необхідності в удосконаленні порядку відбору україномовних книг для поповнення публічних ­біблі­о­тек. «Міністерство культури розуміє, що наявний дотепер порядок поповнення бібліотечних фондів не є досконалим і потребує змін, саме тому зараз необхідно переглянути цей порядок та закупати для бібліотек актуальні, цікаві, затребувані читачами книжки. Переконаний, спільними зусиллями вже найближчим часом ми отримаємо результат», – зазначив міністр культури Євген Нищук. Після обговорення представленої інформації колегією Міністерства культури України було ухвалено рішення схвалити зміни, які вносяться до Порядку відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек та до Положення про Експертну раду з відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек. Також колегія рекомендувала при відборі книг для поповнення фондів публічних бібліотек у цьому році визначити пріоритетними: сучасну українську літературу; кращі зразки світової літератури в українському перекладі; літературу національнопатріотичного спрямування, що популяризує ідеї зміцнення української державності. Прес-служба Мінкультури

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

3

наголос

редактор Світлана СОКОЛОВА

Каменяр: грані таланту

 «КАЗКА МИНУЛИХ ЛІТ» ВІД ЖИВОСИЛА ЛЮТОГО

Світлана СОКОЛОВА 160-річчю від дня народження Івана Франка столичний Музей книги і друкарства України присвятив виставку з назвою «Вірю в силу духа…» ворча енергія поета, письменника, перекладача, ученого, громадського і політичного діяча вимірюється шістьма тисячами творів. За 46 років діяльності Іван Франко надрукував понад 220 окремих видань. Співорганізатор експозиції Любов Хамаза поважає Каменяра якраз за працездатність,

Т

5 серпня в музеї «Золоті ворота» відбулася унікальна подія, яка надовго запам’ятається відвідувачам, – концерт Живосила-Василя Лютого «Казка минулих літ». Відомий бандурист, бард, рок-музикант, учасник гуртів «Рутенія», «Фата Моргана», «Хорея Козацька», автор понад трьохсот музичних творів провів слухачів у чарівний світ наших далеких предків, що населяли терени України-Руси тисячі років тому. Своїми піснями митець розповів про оріянців, які жили великими родами, шанували народні звичаї, перебували у гармонії з природою; для них священним було все, що їх оточувало, що створено Божими руками: камінь, трави, вода, вогонь, день, ніч… «Мені приємно виступати саме у цих стінах. Я вирішив представити не легеньку музику, а твори з мого репертуару, що стосуються історії і сивої давнини», – розпочав свій виступ музикант. І справді, магічна атмосфера «Золотих воріт» (головної брами Стародавнього Києва періоду Київської Русі й однієї з найдавніших споруд Східної Європи), дивовижні розповіді перенесли присутніх у чарівний світ дохристиянської доби. Захоплююча і добра «Казка минулих літ» – то ціла низка музичних творів, складених у єдину спільну картину, де оживає далеке минуле, де заховалася істина, легенда. Пригадав Живосил Лютий і прадавню пам’ятку української культури – «Велесову книгу»; розповідав і про рідних богів (Світовида, Сварога, Перуна, Ладу, Лелю…), яким наші предки приносили ­щедрі дари і молилися, просячи щастя, миру, добра і гарного врожаю. Бандурист виконав багато своїх відомих патріотичних творів, зокрема «Меч Арея» і «Мати Слава», показавши непереможність і силу нашого народу. Адже завжди великою честю для кожного воїна є захист рідної землі, своєї Вітчизни, навіть ціною власного життя. А яка ж казка без кохання? Живосил Лютий – неперевершений оповідач легенд і казкових пригод. Тож, розповідаючи цікаві історії про красу і ­вічність любові, у які майстерно вплітав свої чудові пісні, він довів, що немає у світі ніякої сили, яка б могла розлучити двох закоханих. «Казка минулих літ» оживала під акомпанемент академічної та старосвітської бандур, сопілки, ріжка, денцівки. У виконанні музиканта прозвучали десятки його авторських пісень, а також твори на слова Івана Франка («Встань, Орію!», «Зелений явір, зелений явір»), Тараса Шевченка («Садок ­вишневий коло хати») та інших поетів. Лариса ГРОМАДСЬКА Фото авторки

Роланд ФРАНКО

етичні збірки: «Мій Ізмарагд» (1898), «Semper tiro» (1906), «Зів’яле листя» (2-е вид., 1911). Вершиною Франка-лірика стала поема «Мойсей», створена у 1905 році. У пролозі – слова, що надихали автора

Іван ДРАЧ пропонує створити музей Каменяра

яка дозволила залишити йому величезну літературну спадщину («…наприклад, у 1976 році було видано 50 томів Франка»). Представник Мінкультури Віктор Коврей зачитав привітання від міністра культури України Євгена Нищука. На виставці експонуються видання з колекції музею та прижиттєві видання з особистої бібліотеки автора. Це по-

том видання «Апокрифи і легенди: у 5 томах» (1896–1910) із давніми рукописними текстами. Власна концепція розвитку вітчизняного письменства – у «Нарисі історії українсько-руської літератури» (1910).

1908 року Франко підготував та надрукував двотомне видання творів Шевченка під назвою «Кобзар». Книжка перевершувала попередні збірки творів Тараса Григоровича за кількістю поезій і багатством варіантів. Музейна франкіана має колекцію графіки. Ілюстрації до творів поета та елементи мистецького оформлення видань виконані такими відомими художниками, як В. Кричевський, В. Касіян, В. Лопата, А. Базиле-

впродовж життя: «Вірю в силу духа…» Бачимо перше видання твору, яке збереглося в небагатьох примірниках. І. Франко – автор кількох сотень праць у галузі літературознавства, зокрема, численних розвідок з медієвістики. На виставці є дослідження: «Русько-український театр» (1894), «Іван Вишенський» (1895), «До історії українського вертепу» (1906), перший

Георгій ЛУК´ЯНЧУК та Лариса КАНЕВСЬКА

Іван Франко – для всієї України. Ще коли вона не вставала, він сказав, що Україна буде обов’язково. Зараз встає, але не можна ще сказати, що це та Україна, яку хотів бачити Франко». Каменяр закликав здобувати волю, вірив, що нещастя і сльози зникнуть. У родині дивувалися його силі духу. Поет Іван Драч наголосив на важливості створення музею І. Франка у Києві («Якщо ми упустимо це, то будемо бідні й нещасні»). Збагатила уявлення присутніх про Франка та його спадщину і стаття Георгія Лук´янчука в № 30 «Культури і життя», яку представив автор. Публікація – про презентований у Музеї Лесі Українки двотомник «Вибраного» Тараса Франка (ІваноФранківськ, 2015), зокрема, його спогади про батька. Своєю чергою, Лариса Каневська, завідувач науководослідного відділу «Музей «Іван Франко і Київ» Музею видатних діячів української культури, анонсувала офіційне відкриття постійної виставки «Іван Франко і Київ» (у Музеї Лесі Українки, який у складі Музею видатних діячів) 27 серпня. «Окрему кімнату присвячуємо трьом приїздам ­Франка до

Виставку відкрито!

вич, Г. Якутович, В. Литвиненко та інші. В експозиції – плакат «Іван Франко» (1956) роботи заслуженої діячки мистецтв України, художниці Ніни Божко. Портрет Франка пензля Івана Труша – з колекції Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України. Це перше з трьох аналогічних зображень портретованого, виконане на початку ХХ століття. Роланд Тарасович Франко, учений-інженер, дипломат, онук І. Франка пригадав: «Наш батько завжди говорив, що

Києва, його зв’язкам із наддніпрянською інтелігенцією, виданням, які він видавав спільно з українцями, – сказала пані Лариса. – Висвітлимо його участь і в часописі “Киевская старина”, і в газеті “Рада”, спільних проектах із наддніпрянцями, як-от журнал “Зоря” 1886 року, збірник “Веселка”, який Франко підготував до друку… Відкриття виставки супроводжуватимуть урочистості, концерт та екскурсія». Фото авторки

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Христина ДИЧКО

акцент Чи подолаємо ми зросійщення України?

 З СИВОЇ ДАВНИНИ ВІДОМО: ЧИЯ МОВА, ТОГО Й ДЕРЖАВА

Нещодавно з онуками ми відвідали новий царський маєток Віктора Януковича у Межигір’ї. Свідомо не називаю його президентом, адже ні я сам і ніхто з української громади Криму його не обирали, натомість рішуче протидіяли цій національній ганьбі. Тож до Межигір’я їхав без особливого ентузіазму. Адже не хотілося ще раз зазнати приниження та споглядати наругу кримінальної істоти над Україною, її історією та святинями. Мабуть, добре, що Межигір’я сьогодні набуло статусу національного парку. Переконаний, що його має відвідати кожен громадянин України. Але не тому, що Межигір’я поцупив і кілька років там жив дегенерований злодій та кримінальний мафіозі, якого довірливі хохли-малороси, не без допомоги Кремля, посадили собі на шию і допустили до державного керма та національної скарбниці. Це – один із найдревніших духовних центрів РусиУкраїни, колиска української культури. Сучасне Межигір’я потрібно відвідувати ще й тому, щоби кожен громадянин відчув ступінь своєї відповідальності за те, кому ми доручаємо керувати своєю державою та розпоряджатись її багатством. Межигір’я сьогодні – це обвинувальна пам’ятка свавіллю, виродженню та моральній деградації, вседозволеності державного керівництва, над яким суспільство та громадяни втрачають контроль.

Впевнений, що воно відродиться як пам’ятка прадавньої української культури. Проте, побіжно торкнувшись межигірської тематики, мені хотілось би повернутися до головного болючого питання нашої розмови – функціонування української мови як державної. Саме мовна атмосфера, яка запроваджена і запанувала в туристичному секторі Національного парку «Межигір’я», – яскраве свідчення нехтування Конституцією та недотримання законів щодо мовної політики у державі. Напередодні 25-ї річниці незалежності соромно зізнаватися, що серед так званих гідівекскурсоводів тут не знайшлося жодної особи, спроможної провести екскурсію українською мовою. Механізовані, бізнесові хлопці-екскурсоводи, як ми переконалися, на це не здатні. 

4

Історичний досвід засвідчує, що після сумнозвісної Переяславської ради найбільшою загрозою для існування української нації та творення власної державності було і залишається зросійщення України. ому й не випадково, що всі російські можновладці, а потім комуністичні вожді та їх намісники в Україні спрямовували свої зусилля не лише на грабування та впокорення нашої землі, але і зросійщення українського народу та нищення його історичної пам’яті. Саме на цих імперсько-шовіністичних засадах базується дещо підфарбована сучасна путінська ідеологія «русского мира». Добре відомо, що зросійщення України здійснювалося через ліквідацію україномовних освітніх закладів, знищення україномовних ЗМІ, насильницьке запровадження російської мови у діловодство та в усі сфери життєдіяльності громадян. Особливо ретельно добирали керівників освітніх, культурницьких, інформаційних закладів, правоохоронних органів і господарських структур. Уже в незалежній Україні зросійщення пишним цвітом розквітло за часів Кучми. Свого апогею воно досягло у добу прем’єрства та президентства Януковича. Він та його поплічники Азаров і Табачник практично знищили в Україні всі перші паростки національного відродження. Українці мали б усвідомити те, що бандитське захоплення

в Україні стане розвиватися україноцентрична ідеологія. За роки російської агресії мала б обмежитись і сфера функціо­ нування російської як мови окупанта.

Україною та влаштовує на нашій землі терористичні акти. Вони в усьому звинувачують «американсько-галицьких бандерів», «укропів» та «правосєків». Стосовно ж херсонських водіїв-перевізників, то більшість із них спілкується лише мовою окупанта й ­отруює пасажирів вульгарно-кримі­ нальною російською ­попсою. Такі ж музичні шедеври лунають у потягах та маршрутках, які возять пасажирів до Києва та в інші регіони України. Приємним винятком для мене став потяг, що курсує зі столиці до Львова. У ньому я чув лише чудові українські пісні. Уже перше спілкування зі співробітниками київського «Ощадбанку», який ніби є державною установою, переконало мене, що з радянських часів мовна атмосфера у столичних установах не змінилася на краще. Зухвала дівиця у філії «Ощадбанку» в під-

Проте вже після першого перетину прикордонних пунктів пропуску з Криму на материк у Каланчаку та Чонгарі пересвідчуєшся, що на свідомість наших громадян не вплинули ні окупація Росією Криму, ні розв’язана кривава війна на Донбасі. І навіть принизливоганебний перетин кордонів та пропускних пунктів не викликає обурення громадян. Знач­ на частина моїх попутників у маршрутках із Криму продовжує вважати росіян «старшими братьями» і не погоджується з тим, що Росія воює з

земеллі перед Поштамтом, з якою я говорив українською мовою, демонстративно відповідала лише російською. Не кращою була ситуація і в інших відділеннях у центрі ­міста. За всі роки перебування в окупованому Криму ні з радіо­приймача, ні з телевізора я не чув жодного українського слова. Українське мовлення на радіо відмінили ще за часів Януковича, а українські телепрограми закрили вже у перші місяці окупації півострова. 

Т

Криму, розв’язана проти України війна, окупація значних територій правічних українських земель на Донеччині та Луганщині стали можливими лише через довготривале і цілеспрямоване їх зросійщення. Здавалося, що після цих трагічних і кривавих подій у нашій країні, після десятків тисяч загиблих на фронті вояків, мирних громадян та дітей; після того, як майже 2 мільйони українського люду емігрувало з окупованих територій; після вщент сплюндрованого і пограбованого Росією Сходу України у свідомості наших громадян мала б відбутися переоцінка свого ставлення до нав’язуваної століттями думки про спільну українськоросійську колиску, безкорисливе братство з російським народом та нашого патологічного плазування перед Росією. Думалось, що врешті-решт

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

5

акцент До того ж один із таких механізованих гідів затіяв із нами дискусію, наполегливо переконуючи нас, що Росія не воює з Україною і що саме Україна винна у кривавій бійні на Донбасі.

Відмовилась провести пішу екскурсію державною мовою і жіночка, яка, як виявилось, є вимушеною переселенкою з окупованого Донбасу. Вона і в Києві не має особливого бажання інтегруватися в Україну та вивчати державну мову. Ситуацію врятував якийсь господарський працівник парку з місцевих мешканців. Його відшукали на нині за­арештованій урядовій дачі – першому будинку Януковича. Цей люб’язний чоловік державною мовою провів екскурсію по подвір’ю об’єкта.

Вельми здивувало мене і наше спілкування з військовослужбовцями-строковиками Національної гвардії, які його охороняють. Вони спочатку вперто говорили з нами російською. Лише посилання на кремлівську агресію та 10 статтю Конституції України змусило їх перейти на державну. Я поцікавився: якою ж мовою їм віддають команди? Один із них сказав: «Як українською, так і російською». Тож причину мовного анархізму нацгвардійців та поліції потрібно шукати у вищих ешелонах. Вони є деструктивним прикладом для наслідування підлеглими. Отже, у ХХІ столітті Україна та українська нація стоять перед кількома доленосними цивілізаційними, економічними, ідеологічними та духовними викликами. Тому подолання зросійщення української землі сьогодні рівноцінне її деокупації. Адже ще з сивої давнини відомо: чия мова, того й держава. Як писала Ліна Костенко, нації і держави вмирають не від інфаркту, а від втрати мови.

Коли ж став слухати у Києві радіопрограми, особливо на «Русском радио», то склалося враження, що я знову потрапив до окупованого Криму. Те ж саме можна сказати і про переважну більшість телепрограм на територіально українському телебаченні. Двомовність і суржик на популярних телеканалах сприяє не лише зросійщенню громадян, але і дестабілізує ситуацію в Україні. Навіть в одній зі столичних райдержадміністрацій, куди я звернувся за довідкою вимушеного переселенця, та у міграційній службі працівники воліли розмовляти зі мною російською мовою. Прислухаючись на київських та приміських вулицях, у маршрутках та в метро до розмов молоді, школярів та студентів, я переконався, що дуже багато з них також спілкуються російською. Мій молодший онук, який у Криму не знав жодного російського слова, поживши кілька місяців на Херсонщині і пішовши до дитячого садочка в Приірпінні, вже намагається говорити нерідною мовою. А інцидент, який трапився у Приірпінській школі, вкрай обурив не лише батьків, але й старшого онука. Похвальну грамоту за минулий рік у школі йому виписали на бланку, прикрашеному російським прапором та двоголовим хижаком. У літніх таборах, розкиданих по всій Україні, вихованці продовжують слухати хвацькі пісні та музику радянсько-піонерської доби. Про мовну ситуацію у бізнесовому середовищі годі й гово-

ської державності. І вже сьогодні це загроза національній безпеці. Кілька слів хотілося би сказати про деструктивну роль у цій справі законспірованої під українську Російську православну церкву. Саме вона та її керманичі є пропагандистом небезпечного не лише для нашої держави, але і світу путінського «русского мира», саме вона генерує сепаратизм і найбільше сприяє зросійщенню України. Адже з моменту розпаленої Росією війни, окупації Криму та Донбасу ні провідники, ні жодна церковна громада РПЦ Московського патріархату не засудила путінську агресію і не закликала його припинити ­війну з Україною. До того ж керманич цієї структури привселюдно у присутності Президента рити. Мовою навіть дрібного бізнесу лишається російська. Враження від мовної атмосфери, яка останнім часом запанувала у силових структурах, передусім МВС та Національній поліції, діяльність якої чомусь так високо цінують в Україні, принизливо-гнітюче. Виникає цілком логічне запитання: чи будуть вивчати і спілкуватися українською мовою підлеглі російськомовних керівників цього відомства. Мова ж спілкування прокурорської «братви» перевершує філологічні здобутки кримінальної «шпани». Переконливим і незаперечним свідченням моральної деградації суддів та прокурорської братії є не лише виправдання злодіїв та хабарників, але і їх кримінально-вуркаганний жаргон, продемонстрований нещодавно головним військовим прокурором АТО. Адже він показово спілкується лише російською мовою. Отож чи мають моральне право державні службовці без честі, совісті, знання державної мови та поваги до законів і самої держави, яку вони, на сором і ганьбу, самі й уособлю­ють, вершити правосуддя у цій країні і вирішувати долі людей? Відповідь зависає у повітрі. Російськомовність політиків, депутатів та чиновників різних рівнів, мерів, податківців, поліції, Нацгвардії, інтелігенції, учених, бізнесменів та інших верств населення набирає масштабів національного лиха та руйнує підвалини україн-

України зухвало й демонстративно відмовився вшанувати пам’ять нагороджених загиблих і живих героїв, захисників України. Провокативний велелюдний хід, організований духовними керманичами РПЦ на День хрещення Руси-України, безперечно, проводиться за вказівкою Кремля і має на меті перед 25-літтям незалежності розхитати політичну ситуацію в Україні. Хіба б не логічніше було спрямувати цей хід мирян до Москви, ідеологічного центру «русского мира», який і генерує війну. Петро ВОЛЬВАЧ, академік УЕАН, дійсний член НТШ, член НСПУ, лауреат премій імені Л. П. Симиренка та Дмитра Нитченка, вимушений переселенець із окупованого Криму

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

6

ідентичність

редактор Сергій ЛАЩЕНКО

Безкомпромісність чи гнучкість?

 В ТУРЕЧЧИНІ – ЛАЗИ,

У НАС – КРИМСЬКІ ТАТАРИ?

Сергій ЛАЩЕНКО

Реджеп Таїп ЕРДОГАН

Чи є шанс інтегрувати в державу націю з іншою культурою та мовою? Безумовно. Скажімо, лази – це національна меншина в Туреччині. Нащадки грузинів, які прийняли іслам. Нагадаю, що нащадків вірменів, котрі прийняли іслам, називають «хемшилами». Ісламізованих болгарів – «помаками», ісламізованих греків – «урумами», українців колись називали «тумами»... Тобто це проблема не лише грузинська. Османська Порта була сильною державою і залишила глибокий слід в історії. Так ось, лази. На відміну від курдів, вони є цілком лояльними громадянами Туреччини. Жодного натяку на сепаратизм! Кілька століть вони були вірними підданими Турецької держави. Військове мистецтво лазів завжди було затребуваним в Османській імперії. Вони давали найкращих офіцерів для військово-морського флоту. Водночас не забували про свою кровну спорідненість із Грузією. Має стосунок до лазів нинішній президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Він добре володіє грузинською. Але його жодною мірою не можна звинуватити у браку турецького патріотизму! Чи не напрошується паралель із кримськими татарами? Хіба Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров або співачка Джамала є поганими «політичними» українцями? Затято й трепетно зберігаючи рідну культуру, вони прекрасно інтегровані в український соціум. Паралельно або трохи пізніше досвід інтеграції кримських татар може бути використаний Україною на півдні Одещини, де проживає чимало гагаузів. Або на Буковині, де багато румунів досі не володіє українською. Або на Закарпатті, де такими ж «дистанційованими» від українських проблем є угорці.

Лази, ісламізовані грузини

Але найважче буде на Донбасі, де віддалитися від України встигли не лише місцеві росіяни, татари і греки, але й… самі українці. Свого часу непросто було інтегрувати в німецький соціум німців, які дуже довго жили в Росії (переважно на Волзі), а під час війни були депортовані до Казахстану. Але ж Німеччина якось справилася! Та й міжвоєнна Польща свого часу мала клопіт із денаціоналізованими поляками… Але ж вона від цього не розвалилася, дала собі раду. Одним словом, досвід багатьох держав буде для нас цікавим і потрібним.

Мабуть, немає такого просвітянина чи громадського активіста, який би не ставив собі питання: якою повинна бути гуманітарна політика держави на звільнених від ворога територіях Донбасу і Криму? чимало прихильників радикальних змін відразу після визволення, а є люди, які вважають, що поміркований курс буде значно ефективнішим. Тут ми навряд чи скоро виробимо єдину позицію. Але рухатись уперед потрібно. Хай навіть вибори на Донбасі відбудуться через 5 років, хай навіть Крим повернеться в лоно України через 10–15, але все ж підходи повинні обговорюватись і шліфуватися вже зараз. Принаймні варто уважно вивчати досвід інших народів.

Є

«ПЕРЕТРАВЛЮВАННЯ» ТУРЕЦЬКОГО СПАДКУ БОЛГАРІЄЮ

Болгари, як і українці, часто люблять повторювати, що вони, їхня країна – це міст між Сходом і Заходом. Рубіж, на якому зустрічаються західна та східна культури. Знайомий підхід, правда ж? Українці також свого часу немало написали про те, що Русь-Україна, зупинивши або суттєво ослабивши натиск татаромонгольської орди, зберегла Європу від нашестя варварів. Пізніше важливу роль відіграли наші козаки у війнах з Османською Портою. Але в цілому, болгари постраждали від турків значно більше, ніж українці. Тому вони постійно намагалися позбутися турецької «спадщини». З особливим ентузіазмом цим займався комуністичний режим. Уже в 1970-х роках комуністична влада країни розпочала, так би мовити, процес «відродження», змусивши національну меншину – помаків (ісламізовані болгари) – змінювати свої прізвища й імена з турецьких на слов’янські. Офіційно це обґрунтовували так: за часів Османської імперії предків помаків ісламізу-

Головний детюркізатор Болгарії Тодор Живков завжди відчував підтримку СРСР

вали, тож настав слушний час відновити справедливість і повернутися до свого справжнього – слов’янського, болгарського коріння. Були певні успіхи. Але владі цього виявилося замало, й у вісімдесятих розпочався процес «відродження» також місцевих турків, найбільшої національної меншини держави (10% від загальної кількості населення Болгарії). Траплялося, що «перейменовували» навіть померлих: дітей-піонерів зму-

шували на «суботниках» ходити по цвинтарі та збивати з нагробків турецькі імена, винищуючи таким чином сліди турецької присутності. Ніби й дико, але… Час був такий. Не варто забувати, що те ж саме робили поляки з українськими та німецькими кладовищами у повоєнній Польщі. Але польським комуністам було легше – німців депортували в Німеччину, українців із їх етнічних територій переселили на північ під час операції

Боєць «Стас» біля пам’ятника воякам УПА в Коломиї

«Вісла». Тобто ніхто не заважав. А от із турками Болгарії, яких було справді багато і які проживали компактно, цей процес уже не відбувався так легко (були мітинги, сутички з поліцією), тож 1989 року комуністичний вождь Тодор Живков фактично вигнав їх із країни. Майже третина турецької меншини – а саме 360 тисяч осіб – стали біженцями й емігрували до Туреччини. Зараз подібне навряд чи було б можливим, але тоді ініціативи болгарських комуністів з «розтуречення» негласно підтримувало керівництво СРСР. Мабуть, аналогічний підхід на Донбасі передбачав би виселення за межі України усіх донських козачків, які в більшості своїй підтримували сепаратистів. Але, скоріш за все, нинішня Україна не копіюватиме болгарів. По-перше, часи інші, а по-друге, чимало нащадків донських козаків воювало на українському боці. Свого часу я супроводжував одного такого дончака за походженням (щоправда, народженого вже в Україні) з позивним «Стас» – під час поїздки на Прикарпаття. І бачив, із яким пієтетом той ставився до української історії. Навіть захотів сфотографуватися на фоні пам’ятника воякам УПА. «Стас» за покликом серця пішов воювати за Україну. Разом із побратимами виходив з Іловайського котла… Таких росіян, як він, чимало. Тому, найімовірніше, підхід України в цьому питанні буде виваженим.

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Надія ПАСТЕРНАК

у місті лева «Криворівня – українські Афіни»

 ПАМ’ЯТНИК АНТОНИЧУ

У Львові почали відливати з бронзи пам’ятник поетові Богдану-Ігорю Антоничу, а встановити його мають у жовтні. На будівництво монумента з міського бюджету виділено 2 мільйони 100 тисяч гривень. Пам’ятник встановлять у рамках комплексної реконструкції площі біля цирку. Це місце вибрали невипадково: саме на вулиці Городоцькій Богдан-Ігор Антонич жив у Львові. Макет виконав скульптор Володимир Одрехівський, який переміг у результаті проведеного у 2010 році Всеукраїнського відкритого конкурсу на кращу концептуальну ідею пам’ятника поетові у місті Лева.

 ЗНАЙШЛИСЬ УНІКАЛЬНІ ІКОНИ

У церкві села Великі Грибовичі знайшли ікони початку ХVІІ століття з іконостаса авторства Федора Сеньковича, які науковці вважали втраченими. У Грибовичах зберігають єдиний у світі іконостас маляра, який він створив на початку 1600-х років для Успенської церкви у Львові. З часом львів’яни віддали іконостас Грибовичам. Там церква була нижча, тому образи розвішали у різні кутки храму. За давнім фото виявили, що ікон було більше, тож розпочали шукати і знайшли за Апостольським рядом. Образи, яким по чотириста років, перебувають в аварійному стані та потребують негайної реставрації.

 «ТУ СТАНЬ!»

Цими вихідними у селі Урич на Сколівщині пройде Фестиваль української середньовічної культури «Ту Стань!» Цього року ідея дійства – події ХІІІ століття, метою яких було об’єднання Європи в боротьбі проти монголів. Упродовж трьох днів працюватимуть три сцени, кожна з яких стане осередком середньовічного життя. Фестивальні майданчики розмістяться на території заповідника «Тустань» біля скель, де у ІХ– ХІІІ століттях стояла дерев’яна фортеця. Тут відтворять середньовічний побут, працюватимуть майстер-класи з гончарства, стрільби з лука, відбуватимуться змагання на конях, лицарські бої і справжній штурм фортеці.

На відкритті виставки

Надія ПАСТЕРНАК У Палаці мистецтв презентували концептуальний проект «Криворівня – українські Афіни. Графіка, живопис, скульптура», присвячений 160-річчю від дня народження Івана Франка та 150-річчю Михайла Грушевського. ело Криворівня Верховинського району на ІваноФранківщині, може, й донині не було б відоме, якби там свого часу не відпочивав Іван Франко. І не просто відпочивав: упродовж дванадцяти років він щоліта приїжджав сюди із родиною,

С

…

 ЛЬВІВСЬКА ГРАФІКА – В ОДЕСІ

В Одеському музеї західного і східного мистецтва відкрилася виставка знаменитого львівського графіка Богдана Сороки. На ній представлені графічні цикли, створені протягом 1970–2010-х років: «Фольклорні мотиви», «Українська міфологія», «Емблеми та символи», «Страсті Христові», «Похід гномиків», «Купальські забави»; усього – близько 140 робіт. Після Одеси виставку покажуть і в інших містах, а завершальним стане Львів. В Одесі експозиція діятиме до 28 серпня. Богдан Сорока народився 2 вересня 1940 року в тюрмі на вулиці Лонцького. Там тоді була ув’язнена його мати – Катерина Зарицька, член ОУН, зв’язкова провідника ОУН, командира УПА Романа Шухевича. Майбутній митець провів із матір’ю у в’язниці вісім місяців, поки його бабусі й дідусеві вдалося звідти забрати хлопця.

7

Cкульптор Любомир ЯРЕМЧУК «Михайло Грушевський»

а вперше відвідав Криворівню завдяки запрошенню етнографа Володимира Гнатюка. Краєвиди цього села над Чорним Черемошем дуже сподобалися Франкові. Гірська річка у цій місцині тече то криво, то рівно, а разом із нею так іде й дорога, тож не дивно, чому село так називається. Криворівня перетворилася на літню столицю української культури, бо до Франка приїжджало багато цікавих людей. Також тут, у присілку Грушівка, ще до початку Першої світової війни мав свою віллу Михайло Грушевський, який згодом став першим Президентом України. Автентична будівля не збереглась (згоріла в 1914 році), а в наш час її відбудували і створили на її базі музей. Рельєф Криворівні має форму гірського амфітеатру, саме тому Володимир Гнатюк назвав це село «українськими Афінами». Чудові гірські краєвиди заманювали і львівських художників, зокрема, сюди часто приїжджав Іван Труш. Сьогодні львівські митці пропонують створити тут центр духовності та культури. На виставці у Палаці мистецтв – роботи сучасних художників, скульпторів і графіків: Івана Крислача, Ореста Скопа, Бориса Буряка, Петра Сипняка, Михайла Демцю, Дмитра Парути, Володимира Сколоздри, Ігоря Гавришкевича, Валерія Шаленка, Любомира Яремчука, Василя Ярича та інших. У творах митців представлена тема Криворівні та Гуцульщини. Також це портрети та скульптурні зображення тих

відомих українців, які свого часу жили там чи приїжджали погостювати. А це – Іван Франко, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Уляна Кравченко, Гнат Хоткевич,

жать до культурної спадщини, їхній реальний стан і пропозиції щодо впорядкування. Загалом визначено десять локацій: місце колишньої садиби Михайла Грушевського та теперішній музей; криниця Івана Франка та музей; галявина художників; галявина видатних жінок; погруддя Василя Стефаника; скульптурна композиція «Зустріч Довбуша та Дзвінки»; музей «Ґражда» і створення біля нього скульп­ тур на тему твору «Тіні забутих предків»; Гнат Хоткевич і гуцульський театр, який планують відновити. Про це говорив на відкритті виставки відомий громадський діяч і поет Ігор Калинець: «Будемо створювати цей духовний український простір, будемо піднімати благоустрій, відновлювати гуцуль-

Іван КРИСЛАЧ «Іван Франко»

Василь Стефаник, Марко Черемшина, Іван Труш… Саме тут, у Криворівні, Михайло Коцюбинський написав свої знамениті «Тіні забутих предків», а через півстоліття зняв знаменитий фільм Сергій Параджанов. «Зачарований Криворівнею! Вітаємо цю землю. Цю красу Карпат, що мовби зберегла на собі погляд великих синів і дочок нашого народу», – писав Олесь Гончар у 1965 році. У Криворівні є музей Івана Франка, хата-ґражда, садиба художниці й етнографа Параски Плитки-Горицвіт і просто чудові місця для відпочинку. Тож у представленому проекті описані всі ці об’єкти, які нале-

ський театр. Щоб людина, яка приїхала у Криворівню, могла піти на екскурсію і пізнати там цей час, наших письменників і художників, щоби стала духовно багатшою. А сама виставка – це ставлення наших художників до села, до цього краю. Кожен створив свою Криворівню. Львівщина буде це підтримувати і декларувати на найвищому рівні. Це проект на кілька років». Нині до Криворівні й дороги доброї немає, міст через річку поламаний, тож туристи не поспішають, бо перевізники відмовляються від такого маршруту. Фото Йосипа МАРУХНЯКА

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

театр Тестування на справжність

 СВІТОВЕ Й ВІТЧИЗНЯНЕ ВИЗНАННЯ

Вистава «Гуцульський рік» уже зібрала чимало титулованих відзнак: – VІІІ Міжнародного фестивалю етнічних театрів національних меншин України, країн СНД та Карпатського єврорегіону «Етно-Діа-Сфера» (Мукачеве, 2007); – ІХ Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (Херсон, 2008); – І Всеукраїнського фестивалю «Нащадки Хоткевича» (Львів, 2010); – лауреат 45 Міжнародного фестивалю української культури (Польща, 2011); – лауреат VI Відкритого регіонального фестивалю театрального мистецтва «В гостях у Гоголя» (Полтава, 2012); – лауреат XIV Міжнародного фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони» (номінація «За кращу режисуру»), лауреат премії АР Крим (Керч, 2012); – лауреат ХХІІІ Міжнародного театрального фестивалю «Ателієр» (Румунія, 2016); – вистава презентувала українське театральне мистецтво на найбільшому світовому мистецькому форумі – 61 Единбурзькому міжнародному театральному фестивалі «Фріндж» (Шотландія», 2008). У 1992 році Українське телебачення здійснило ­відеозапис спектаклю «Гуцульський рік» у фондову скарбницю культури України. В 1993-му відбулась трансляція вистави на українському телеканалі Канади.

Рецензії і відгуки «Ця вистава найбільш виразно продемонструвала напрям шукань театру: тяжіння до концентровано-промовистої метафорики, експресивної сценічної лексики, містеріальності сценічних побудов» (журнал «Український театр», Київ). «Актори і постановники озвучили, висвітлили – “оживили!” – фрагменти експозиції віртуального музею етнографії, відтворюючи християнськонаціональні традиції та звичаї» (газета «Українська культура», Київ). «Балансуючи між трагедією і комедією, вистава стверджує силу земного буття, мудрість і стійкість народу, котрий не зломився від всіх нещасть» (газета «Високий замок», Львів). «Вистава ця про недосяжну злагоду людини з життям, природою, з собою – за Божим велінням» (газета «Вечірній Київ»). «Весь зміст “Гуцульського року”, який показав український театр, безперечно, у кольорі, орнаменті кожного костюма, в доборі характерів героїв, в їх жестах і рухах. Візуально для нас це дійство – яскраво поетичне… магічну дію надають вишиті багатства одягу, які носили мешканці села, кожний аспект їхнього повсякденного життя… Свята, похорони, весілля, що відбуваються у році, пов’язують громаду разом» (газета «Геральд», театральний критик Мері Бреннан, Велика Британія).

8

25 років не сходить зі сцени вистава «Гуцульський рік» Гната Хоткевича у постановці заслуженого артиста України, директора і художнього керівника Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича – Д. Чиборака. а цей час її встигли побачити й оцінити глядачі і театральні експерти не тільки в Україні, але й далеко за її межами – у Великій Британії, Шотландії, Румунії, Польщі. Вона була зіграна 220 разів на різних, навіть найбільш незвичних для класичної драматургії, сценах. Не ставлю собі за мету вдаватись у глибокий історичний екскурс глобального масштабу, а намагатимуся знайти відповіді на питання, яке місце посідав і посідає театр у житті українців та що визначає живучість театральних витворів і забезпечує їм успіх. Коломийський театр – один із найдавніших українських театрів, перший театр в Галичині, життя якому дав славної пам’яті отець Іван Озаркевич. Була в отця Івана своя «сцена» – собор, у якому він мав щоденні зустрічі з вірянами; був досконало виписаний і повен містичного таїнства сюжет першого і вічного для кожного християнина спектаклю – Божественної літур-

З

гії; був він сам – творча і сповнена бажання прислужитися Богові і вірі особистість. Очевидно, потреба якихось додаткових виражальних засобів, більш наближеного до свідомості, сумління, світоглядного сприйняття інструментарію спонукало духовного пастиря до пошуку нових стежинок проповідування Божих істин, гармонії між Творцем і Його творінням – Людиною; пошуку зрозумілих для всіх способів доносити до спраглих на Божу справжність душ такі вічні і бажані для кожного цінності, як добро і милосердя, краса і любов, висока естетика людського життя і взаємин. Однією зі спонук до таких роздумів про місію театру, і найперше сучасного, є спек-

такль, який уже більш як 25 років хвилює серця глядачів різних верств: вікових, майнових, соціальних; різних національностей, різного мовного середовища. Мова саме про «Гуцульський рік» Гната Хоткевича, який став візитівкою Коломийського театру. В пошуках людської правдивості доля привела автора на Гуцульщину і дала невичерпний матеріал для дослідницької і літературної праці, що, власне, і вдалося йому втілити у своїх драматичних творах. Чому він створював ці літературні шедеври для сценічного формату? Напевне, тому, що з відстані, збоку кожен легше впізнає, де справжність, а де маска… Коли режисер бере до роботи такий драматургічний шедевр, як «Гуцульський рік», він завжди наражає себе на ризик етномовного бар’єру, адже гуцульський діалект, темперамент і світобачення не надто відомі і зрозумілі поза межами Гуцульщини, а тим більше, коли йдеться про закордонні сцени. Але той факт, що вистава з успіхом і високими оцінками пройшла на багатьох світових сценах, розвіює ці сумніви і ризики. Бо основним критерієм сприйняття виступає правдивість: гуцульського укладу життя і світосприйняття; режисерського підходу і подачі; акторської гри і таланту перевтілення… Весь цей інструментарій у своїй сукупності

руйнує навіть найскладніші перешкоди. «Гуцульський рік» Гната Хоткевича в постановці заслуженого артиста України Дмитра Чиборака успішно пройшов випробування часом на справжність. Очевидно, режисерові вдалося відчути всіма фібрами своєї української душі ті ментальні інтонації і світоглядні засади, той генетичний код гуцульського світу, які майстерно виписав драматург. Режисерський талант, висока планка професійної школи Сергія Данченка, творчий пошук і самовіддача зробили свою справу. І це не для похвали. Цього спектаклю не має сьогодні в репертуарі жоден інший театр України і всього світу! Перебираю в пам’яті яскраві миттєвості цієї вистави на різних сценах та переконуюсь, що жодні найсучасніші спецефекти, якими, на мій погляд, аж занадто грішать деякі сучасні режисери, не можуть замінити чи навіть дорівнятися до того, що справді перейшло всі випробування і творить духов­ ний код етносу, нації. Голос трембіти з її емоційним посланням не просто до чутливого вуха, але до душі кожного; магічна дія різдвяного дійства, великодніх традицій і забав, похоронного голосіння, весільних обрядових традицій. Найновіші технології тьмяніють перед містичною силою зоряного неба, підсвіченого місяцем контуру природного ландшафту, гармонійного злиття мікро- і макрокосму в його людському вимірі. І це тільки яскравий аргумент на підтвердження того, що така категорія, як правдивість, яка в сприйнятті сучасного людського загалу межує із містикою, переживе всі модернові віяння і визначатиме й надалі живучість драматургічних надбань тієї чи іншої нації і людської спільноти взагалі. На фото сцени із вистави. Ольга РУДАНЕЦЬ, керівник літературнодраматургічної частини Коломийського театру, член НСТД України, заслужений працівник культури України

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

слобожанщина З мольбертом на етюди

 АКЦІЯ НА ПІДТРИМКУ

ХУДОЖНИКІВ-РЕАЛІСТІВ

Фото автора

У Харківському художньому музеї напередодні проходила виставка творів конкурсантів на здобуття Премії імені Іллі Рєпіна. «Серед номінантів – художники, які працюють у реалістичному напрямку. Реалізм сьогодні залишається актуальним в образотворчому мистецтві. Художня реалістична мова розвивається і знаходить усе більше тих, хто бажає нею вправно володіти. Митці розуміють, що цей напрямок дає можливість усебічно виразити емоції, психологічний стан моделі. Премія імені Іллі Рєпіна – це не якийсь ультрасучасний проект, у якому домінують форми над змістом, а довготривала акція на підтримку художників-реалістів», – зазначила голова журі, директор Харківського художнього музею Валентина Мизгіна.

Владислав КАЗАЧЕНКО «Рибацькі будні»

У номінації «Живопис» цьогоріч переможцем обрано народного художника України, лауреата Націо­нальної премії імені Т. Шевченка Віктора Ковтуна – за цикл творів «Моя Україна». Через покоління учнів Іллі Рєпіна та їхніх вихованців – послідовників мистецьких настанов видатного нашого земляка – Віктор Іванович успадкував глибинно реалістичний Рєпінський підхід до творчості, захоплення розмаїттям суспільного життя, унікальну працездатність, сповнену творчого горіння, життєлюбства, громадської активності. Мистецтво Віктора Ковтуна вирізняється жанровим різноманіттям: від натюрморту до портрета, від великих історичних полотен до проникливих сільських та міських пейзажів, від жанрових сюжетів до анімалістичних мотивів. Залежно від поставленого образного завдання художник використовує формотворне письмо, пастозну щільну манеру з енергійно пластичним мазком або прозоро імпресіоністичні прийоми з ніжними розмивами кольорів та легкими графічними штрихами. Його живопис завжди енергійний, емоційно насичений і несе у собі щирі хвилювання та роздуми майстра. У номінації «Графіка» журі визнало переможцем заслуженого художника України Віктора Ігуменцева, твори якого знані в Україні та за кордоном. Віртуозна майстерність робіт, створених у різні роки у техніці різцевої гравюри та об’єднаних серією «Спогади», тонке розуміння композиційної основи, графічної стилістики аркушу характеризують стиль цього митця. У номінації «Мистецтвознавство» лауреатами стали: мистецтвознавець, завідувач відділу Харківського художнього музею Ольга Денисенко та головний хранитель цього музею Вікторія Кацай – за виставково-видавничі проекти «Незабутні імена земляків», «Сергій Васильківський. Українська доля Дикого поля», «Слобожанський уклін Кобзареві», «Творці українського пейзажу» та інші. Премію, що складає 18 тисяч гривень, вручив голова Харківської обласної ради Сергій Чернов.

Володимир СУБОТА На Чугуївщині завершився XVII Міжнародний Рєпінський пленер. ахід організовує Чугуївська міськрада (з 2000 року) – за підтримки Харківської облдержадміністрації та Харківської організації Національної спілки художників України. Час проведення дійства зав­ жди незмінний: митці плідно творять протягом місяця, аби саме в день народження великого художника (5 серпня) підбити підсумки своєї праці. Художники залюбки беруть участь у цьому пленері. Вони мають нагоду не тільки помилуватися неповторними краєвидами, але й пройнятися Рєпінським духом, дивовижною аурою Чугуївщини, де є чимало місць, пов’язаних із життям тут Іллі Юхимовича, які варто відобразити на полотні. Цього

З

Віктор КОВТУН «Софія Київська»

року на пленер приїхали митці з Харкова, Сум, Одеси, ІваноФранківська, Слов’янська, Макіївки. Щодня – рано-вранці і ввечері – вони виїжджали з мольбертами та фарбами на етюди. Адже пленер – це живопис просто неба, який дає змогу художникам виявити влас-

Василь КРАСЕХА «Церква у Кочетку»

ну майстерність у відтворенні на картинах подиху вітру, мерехтіння сонячного променя на плесі лісового озера чи вранішнього туману, що м’яко стелиться гречаним полем. Свого часу Ілля Рєпін писав: «Я вірю, Чугуїв колись стане справжнім центром розвитку образотворчого мистецтва». Ці слова виявилися пророчими. Сьогодні місто асоціюється з іменем визнаного майстра, де живуть і творять уже учні його учнів. Будинок-музей Іллі Рєпіна – своєрідна мекка для художників із багатьох країн. За книгою відгуків можна вивчати географію, а за авторами, роботи яких представлені у місцевій картинній галереї імені видатного земляка, можна дізнатися про численних послідовників художника. Уміння, знання і традиції передавалися із покоління у покоління, і зараз сивочолі майстри пензля, яких, на жаль, залишилися одиниці, з

гордістю кажуть: «Я опановував ази малярства в учнів самого Рєпіна». У місцевому культурному центрі зараз виставлені усі роботи пленеристів, написані цього літа. І жодна з них не повторюється за сюжетом. Автори прагнули відобразити власне бачення пам’ятних місць Чугуївщини, різнобарв’я довкілля. У цьому контексті цікаві полотна Магдалени Зампассі та Влади­ слава Казаченка (Харків), Івана Гапоченка (Суми), Наталії Лози (Одеса), які уподобали навколишні краєвиди. Чарівна природа й унікальні пам’ятники архітектури, старовинні міські пейзажі одного з найстаріших міст Слобожанщини – найбільш улюблені теми художників. Такі картини привертають увагу грою барв, насиченістю мазків і сюжетними лініями. Роботи Юлії Грачик (Одеса) «Вулиця», Василя Красехи (ІваноФранківськ) «Церква у Кочетку», «Шляховий палац», Антіна Машуровського (Кривий Ріг) «Корпус у Чугуєві» та інші – тому яскравий приклад. Учасники пленеру провели майстер-класи для учнів Чугуївської дитячої художньої школи та Харківської академії дизайну та мистецтв. За умовами Міжнародного Рєпінського пленеру, кожен учасник цього заходу передає до художньо-меморіального музею Іллі Рєпіна два етюди для поповнення колекції «Батьківщина Іллі Рєпіна у картинах сучасних худож­ ників».

Відродження премії У день закриття пленеру відбулося вручення щорічної Премії імені Іллі Рєпіна, заснованої Харківською облдержадміністрацією та Харківською обласною радою. Аналогічна нагорода з 1966 року до 1991-го існувала в Росії. Свого часу її лауреатами стали 235 художників. Роботи 183 із них сьогодні перебувають у Чугуївській картинній галереї.

Фото автора

редактор Володимир СУБОТА

9

Юлія ГРАЧИК «Вулиця»

Фото автора

Премія була відроджена у трьох номінаціях: «Живопис і графіка», «Скульптура», «Декоративно-ужиткове і монументальне мистецтво». Та 2016 року внесено зміни до Положення про премію: відзнаку присуджують за трьома номінаціями почергово, циклом у два роки: у перший рік циклу – в номінаціях «Живопис», «Графіка», «Мистецтвознавство»; у другий рік циклу – «Скульптура», «Монументальне мистец­ тво», «Декоративно-ужиткове мистецтво».

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

література «Людожер» і кохання в часи революції

 ДІЄГО РІВЕРА –

МІНЛИВІСТЬ І НЕПОСТІЙНІСТЬ

У романі наводиться чимало маловідомих фактів із біографії художника, зокрема, пов’язаних із його поїздкою до Москви. Під час перебування в комуністичній столиці Дієго фактично зазнав приниження з боку сталіністів, які не дозволили йому розписати стіни будівель у центральній частині міста, відчуваючи несумісність творчості Рівери з канонами так званого методу соціалістичного реалізму. Були й інші причини виникнення серйозних непорозумінь, про які автор чомусь не згадує у творі. Рівера однозначно підтримав Союз колишніх іконописців і підписав маніфест групи художників-троцькістів, пояснюючи це тим, що будь-які утиски свободи творчості для нього не прийнятні. Після цього художника просто вислали з країни диктатури пролетаріату, зарахувавши до табору колабораціоністів і троцькістів. Подаючи на сторінках роману узагальнений портрет Дієго Рівери, автор часто підкреслює панівні риси його характеру – мінливість і непостійність, що виявлялися і в мистецтві, і в політиці, і в шлюбі. На підтвердження цього змальовано щире захоплення художника енергією північних американців із різних суспільних прошарків, яким вдалося створити надпотужну індустріальну імперію на земній кулі. Ця тема представлена, зокрема, на стінописах в Інституті мистецтв у Детройті, Фондовій біржі в СанФранциско, що з’явилися під враженням відвідин заводів Форда, банківських установ.

Дієго Рівера. Фреска в Національному палаці, Мехіко Водночас у романі описується монументальне панно у Палаці образотворчих мистецтв у Мехіко, на якому Рівера просто познущався над мільярдером Джоном Рокфеллером-молодшим, зобразивши його аморальним типом. Висловлюється припущення: в такий спосіб художник «помстився» фінансовому магнату за те, що той категорично відмовився сприймати революційні мотиви у фресках, якими Рівера планував оформити Рокфеллер-Центр. Зворотним боком життя Дієго Рівери були жінки, в яких він легко закохувався, дуже просто прив’язував їх до себе і так само безтурботно розлучався з ними, не переймаючись зайвими моральними зобов’язаннями. Жінки, пристрасне кохання справді надихали Ріверу в художньо-мистецькій творчості. Особливими звабами відзначалася Фріда Кало, в яку Дієго закохався, відчувши в ній жагу життя, незламність і нескореність, бажання за будь-яку ціну утвердитися в цьому загадковому світі, наповненому радістю і печаллю, суперечностями і конфліктами, стражданнями і розчаруваннями. Він присвятив їй чимало полотен, фресок, зобразивши Фріду, яка завжди випромінювала піднесений, революційний дух, демонструвала готовність до самопожертви в ім’я справедливості, загальнолюдського добра.

10

Тарас ГОЛОВКО Це сталося ще на початку минулого століття. На знаменитому паризькому бульварі Монпарнас, серед розніженої публіки, що снувала між затишними кафе – улюбленими місцями столичної богеми, – з’явився двадцятилітній велетень. ирізнявся він не лише своїм двометровим зростом, а ще й кольором шкіри, характерним для латиноамериканця. Звали молодика Дієго Рівера, на кошти мексиканського уряду він приїхав навчатися мистецькій справі. Це згодом хлопець стане видатним майстром, всесвітньовідомим художником. А поки що його вабить свобода, різноманітні жанри і стилі творчого виявлення митця. Повне ім’я цього дивакуватого мексиканця – Дієго Марія де ла Консепсіон Хуан Непомусено де ла Рівера. Про його незвичайне життя написано дуже багато. По-новому спробував глянути на цю унікальну постать класик сучасної французької літератури, лауреат Нобелівської премії ЖанМарі Ле Клезіо у художньодокументальному романі «Дієго і Фріда». Український переклад книги побачив світ у харківському видавництві «Фоліо» (серія «Карта світу»). Але, по суті, цей твір – про кохання. Адже невипадково у назві роману присутнє ще й ім’я дружини Рівери – Фріди

В

Жан-Марі ЛЕ КЛЕЗІО Кало – не менш знаної у мистецькому світі мексиканської художниці, славу якій принес­ ли сюрреалістичні живописні картини. Можна пригадати відомий факт: образ цієї жінки створено американською кіноактрисою мексиканського походження Сальмою Хаєк у фільмі «Фріда», що не так давно став володарем двох Оскарів і Золотого глобусу. У романі послідовно викладаються найсуттєвіші етапи становлення цих двох яскравих особистостей, описуються події історичної ваги у Мексиці, Сполучених Штатах Америки, колишньому Радянському Союзі, що так чи інакше впливали на долі Рівери і Кало;

Дієго і Фріда

аналізуються мотиви їхніх вчинків у різних життєвих ситуаціях. Відчувається, що саме документи і факти реальної дійсності постійно тяжіють над автором, тримають його в «лещатах» крайньої достовірності, певної обмеженості в художньо-мистецькому осмисленні того, що відбувається з його героями. Як відомо, Дієго Рівера після навчання в Академії мистецтв у Мехіко продовжив опановувати художню справу спочатку в Іспанії, Італії, а згодом у Франції. Саме в Парижі – тодішній культурній мецці Європи – відбуваються знайомства з художниками, творчістю яких він певний час захоплюється – Пікабіа, Гріс, Брак, Модільяні і, звичайно, Пабло Пі-

кассо. Останній, як заснов­ник модерної течії у західноєвропейському мистецтві – кубізму, – особливо близький Рівері, насамперед прагненням постійно відкривати власною творчістю щось нове, досі незнане. Але, за висновками автора роману, замилування живописом, скульптурою, архітектурою, створених європейцями, дуже швидко вивітрилося: мексиканський художник ментально не відчував приналежності до елітарної культури тодішньої Західної Європи. Повернувшись на батьківщину, Дієго Рівера разом з однодумцями – художникамимонументалістами Давидом Альфаро Сікейросом, Хосе Клементо Ороско, Хав’єром Герреро – започаткував принципово відмінний від європейських напрямів у художньому мистецтві – рух муралістів. Саме вони, муралісти, одними з перших у світі створили вуличний настінний розпис, базований на матеріальній культурі корінного населення – індіанців, а також метисів та негрів. На противагу Дієго Рівері, який із першого ж дня осмислено, професійно торував шлях у мистецтво, Фріда Кало стала художницею випадково, можна навіть сказати, завдяки трагічним подіям, що трапилися в її житті. У вісімнадцятилітньому віці дівчина потрапляє в жахливу аварію, зазнаючи при цьому майже невиліковних травм. Надалі вона боротиметься з недугами до кінця своїх днів, долаючи відчай і депресію за мольбертом, створюючи живописні полотна. Саме у живописі втілюватимуться її найсокровенніші думки і мрії. Автор детально зобразив і політичну кар’єру Дієго Рівери, який так само, як і Фріда Кало, захоплювався лівою ідеологією; щиро сподівався на те, що завдяки їй можна зрівняти в правах бідних і багатих, справедливо розподілити земні багатства, врешті-решт, перемогти капі­талістів-експлуататорів у Мексиці й інших країнах. Тому надто довірливо і навіть дещо фанатично подружжя сприймало теорію світової революції.

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

 ВІНОК – НЕЗАПЕРЕЧНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ СИМВОЛ

народна творчість Самобутній оберіг на ім’я український костюм Ольга КАЦАН

Традиційно він сприймається як дівоча окраса або як головний убір нареченої у весільному обряді. Весільні вінки були пишними та багатими, в них обов’язково вплітали яскраві квіти: маки, рожі, волошки тощо, але у весільному вінку дівчинисироти не повинно було бути червоних квітів – знаку гіркої долі її дівочого життя. Вінки широко побутують у різноманітних ритуалах: календарних (купальських, обжинкових) та сімейних (поховальних, весільних, родинних). Він був одним з основних атрибутів дівочих ворожінь. Так, у купальську ніч одну з дівчат обирали Купайлом, саджали її із зав’язаними очима в яму, наповнену вінками, які вона потім роздавала дівчатам, що танцювали навколо, а ті по цих вінках ворожили. У зимовий період за браком живих рослин їхнє місце посідали інші природні матеріали – вовна, пір’я, прядиво, сухі злаки тощо, вони імітували природну фауну; при цьому прагнули зберегти праобраз живих плетених вінків. Різноманітні головні убори ускладнених форм – як невід’ємний атрибут весілля – є вже похідним явищем. Вони припускають використання різноманітних матеріалів-замінників – стрічок, паперових квітів, металевих прикрас, хутра, воску.

11

Кожна нація має свій неповторний одяг. Український традиційний костюм – не просто символ Батьківщини. е складова, без якої немислима національна культура нашого народу, один із небагатьох вітчизняних брендів, відомих в усьому світі. Важко переоцінити естетичне та практичне значення вбрання, яке знайшло своє образне втілення в нашій культурі, адже кожен його елемент унікальний та має власне призначення й оберегову функцію. Часто мені, фанатці традиційного строю, доводиться пояснювати, що одягати вишиванку, оздоблену вишивкою спідницю та яскраві прикраси не обов’язково у свято. Для мене ця розкіш стала чи не буденним одягом. І не тому, що етностиль – це модно. Саме у цьому вбранні я почуваю себе впевненою і щасливою. Чому? Відповісти важко. Та, переглядаючи історію традиційного українського костюма, розумієш: ідеться про щось високе, твій генетичний код. Перше, з чим асоціюється наше вбрання, це, безумовно,

Ц

вишита сорочка, яка останнім часом стала актуальною в гардеробі майже кожного українця. Це один із найдавніших видів одягу пращурів (вважається, що сорочка, виконуючи захисну функцію, замінила шкіру тварин, яку вдягали первісні люди). Матеріалом виготовлення служило коноп­ ляне та лляне полотно, а сама сорочка мала безліч варіантів у назві: «кошуля», «морщинка», «опліч», «підрамник», «призбирка», «рубатка», «сорочина», «хлоп’янка», «чумачка»… Треба зазначити, що вишиті сорочки з’явилися у сільському костюмі не раніше середи­ ни ������������������������� XVIII�������������������� століття, хоча традиційна українська вишивка бере витоки з Х століття, коли

гаптування було достатньо поширеним серед феодальної знаті. Цікавий факт: вишивка була, а вишиванка – ні, вона з’явилася аж через 700 років! Суцільний крій української традиційної сорочки, тип широкого рукава, стягнутого манжетом біля зап’ястя, місця розташування візерунків сформувалися в нашій культурі після прийняття християнства – під впливом візантійської культури – спадкоємиці давньоримських традицій. Сорочка виступала символічним замінником людини. Приписували цьому одягу лікувальні і цілющі властивості. Траплялося, що сорочку вдягали навиворіт від зурочення. За повір’ям, продати свою сорочку означало продати своє щас-

тя. До хрещення дитину лише сповивали пелюшками. За поліським звичаєм, перед тим, як уперше одягти дитині сорочку, в неї вдихали («хукали») повіт­ ря – ніби душу. Дівчата вишивали тільки вночі, щоб уберегтись від ворожого ока і щоб ніхто не запозичив візерунку. Жінка, яка не могла завагітніти, позичала сорочку у тої, котра тільки-но народила. Особливе місце займала весільна сорочка, яка готувалася заздалегідь. Її шила молода для нареченого, що символізувало «нове народження» – при зміні свого соціального статусу. Весільні сорочки зав­ жди додільні, кроєні з одного суцільного, на всю довжину жіночого росту («до самого долу») шматка полотна. Вважалося, що саме додільна сорочка могла забезпечити, згідно з традиційними уявленнями українців, добробут та нерозлучність молодої родини. Після першої шлюбної ночі молодий витирав руки сорочкою молодої, а вона – сорочкою молодого, що було запорукою міцного зв’язку між чоловіком та дружиною. Саме додільну сорочку зберігала жінка собі на смерть. Вона одягалася небіжчиці як оберіг, що мав забезпечити їй спокій у потойбічному світі.

Пояси мали оберегове значення

На Волинському Поліссі дівчата прикрашали свою голову дрібним курячим пір’ям, пофарбованим у зелений колір. На Західному Поділлі ­оздоб­лю­вали волосся «качуриками» з хвоста селезня, занурюючи їх перед тим у розтоплений і пофарбований на зелене віск. Гуцули Буковини носили вінки«карабулі» – з пацьорок, стрічок, штучних квітів і павиних пір’їн. Полтавщина та Київщина відомі своїми вінками, зробленими із шовкових стрічок, зібраних у різний спосіб: чи то у вигляді розеток, чи як складочки. На Галицькій Гуцульщині весільний вінок-чільце оздоблювали великою кількістю вузьких латунних бляшок у вигляді маленьких пелюсток квітів і листочків, а замість стрічок позаду кріпили так звані мітки – пучки вовняних ниток червоного кольору. Різноманітність українського вбрання розкриває безмежне багатство народної культури, що вирізняється не тільки своєю різноманітністю, а й простотою, барвами, яскравістю кольорів. Кому ж, як не нам, похизуватися таким чудовим, яскравим та самобутнім оберегом, ім’я якому український костюм?

Менш помітним, але не менш важливим символічним елементом убрання був пояс. Окрім призначення підтримувати натільний одяг, він ніс забуту тепер функцію залучення у простір культури. Пояс віддзеркалював подвійну сутність людини як біологічної і соціальної істоти. У традиційній свідомості він був тією межею, що відокремлювала фізіологію від культури. Саме це значення «межі» закладено в одній із назв доморобного поясу – «крайка», тобто «кордон», «кінець», «берег». Традиційний тканий пояс часто фігурував у дівочих ворожіннях на весіллях. О. Косміна, авторка двокнижжя «Традиційне вбрання українців», у першій частині видання пише: ритуальне розв’язування червоного пояса, його розкладання, переступання через нього мало полегшити пологи. Відсутність поясу свідчила про загрозу з боку персо-

нажа, що належав до неосвоєного світу дикої природи, а відтак наявність у нього нечистої сили та відсутність фертильного статусу. До таких народна традиція відносила русалок, мавок, берегинь, а також відьом – усі вони були одягнені в сорочку без пояса. Зав’язування поясу на дитині підтверджувало її людський, окультурений статус. Померлу хрещену дитину обов’язково слід було підперезати – тобто факт причетності померлої до світу людей фіксувався за допомогою пояса. Особливе значення надавалося весіль­ ним поясам червоного кольору, які пов’язувалися поверх верхнього одягу. Вони мали символічне оберегове значення. При цьому часто роль пояса міг виконувати рушник, орнаментика вишивки кінців якого символізувала продовження роду. Як правило, це був мотив стилізованого дерева життя. Пояси зазвичай декорували тороками або кутасиками.

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Світлана СОКОЛОВА

 УКРАЇНЦІ НА ФЕСТИВАЛІ SZIGET

З 10 до 17 серпня в Будапешті (Угорщина) українська арт-група SCAFFOLD презентує інсталяції на музичному фестивалі SZIGET, одній із найбільших культурних подій Європи. Художники вибороли тендер серед європейських митців. Шестиметрові стовпи, на яких розміщені кулі, нагадують кульбаби. «Альтанка-витинанка» з шести кабінок дасть змогу людям побути наодинці. Зоопарк із тварин-диванів з мішковини та сіна створює затишок.

 ПОБАЧИТИ ВСЕСВІТ У ХВИЛИНІ

арт-проект Щаслива Україна щасливої родини Валентина ЄФРЕМОВА «Зійшлись криниці на побачення» – таку назву отримала художня виставка подружжя Володимира Корнєва та Людмили Тафійчук. узей гетьманства, розташований в історичному Подільському районі столиці України, наповнився співом, гомоном, святковим

М

17 серпня відбудеться офіційне урочисте відкриття арт-простору LERA LITVINOVA GALLERY, ознаменоване виставкою Virgo, на якій представлять живопис Лери Літвінової та скульптуру Микити та Єгора Зігур. Ідея куратора проекту Леонори Янко полягає в тому, що Всесвіт заснований на гармонії, де всі буденні тривоги тонуть у філософському морі віч­ ного і таємного. Проект Virgo – це можливість для глядачів розгадати ці таємниці, отримати очищення свідомості та душевний спокій. Витончені медитативні витвори авторів створюють особливу атмосферу єдності душі та тіла, людини та космосу, природи та прогресу. Virgo – це мистецька спроба відтворити ідеальний баланс усього наявного… Спеціально для проекту Л. Літвінова створила нові роботи до серії абстрактного пейзажу на полотнах. Художниця зображує історію моменту, розкриває природу швидкоплинної миті, спонукає відчути Всесвіт у хвилині...

Роботи Л. Літвінової, придбані для постійної експозиції музею Берліна, брали участь у численних проектах у таких містах, як Брюссель, Берлін, Люксембург, Брюгге та інших. Талановиті скульптори Микита та Єгор Зігури, роботи яких можна побачити на вулицях Києва, представлять серію унікальних скульптурних витворів. Митці використовують найрізноманітніші сучасні технології. Вони відомі своєю участю у багатьох проектах в Україні та за кордоном. Виставка відкрита для всіх із 18 серпня до 18 вересня 2016 року.

12

настроєм, розмаєм фольклорного надбання. Усе це створила щаслива родина, в серцях якої вирує український дух святості, чистоти, гостинності, любові до життя. Ви побачите працьовитий люд на полі зі спілим колос­ сям пшениці, пагорби з березовими гаями, краєвиди мальовничих українських сіл, подвір’я з веселим щебетом гусочок, курчаток, возами з конями, хати з гніздами лелек. А навколо розцвітають луки, сповнені аромат-

Володимир КОРНЄВ «Козак Мамай»

них квітів, весело відблискує струмок річок, шумлять гаї та ліси. Художники добре знають життя села, тому враження від жанрових сцен неймовірно правдиве, відверте, щире. Діточки граються, пасеться худоба, щедрий урожай тішить хліборобів, вози наповнені городиною, закликає на вечерю мати – такі сюжети картин. Люди працюють із гумором, як на полотнах «Ми йшли співаючи» або «Червона корова», де весела годувальниця чекає своїх господарів, «Сінокіс». Такі жанрові сценки відверто розкривають звичайне сільське життя, напов­ нене щоденною працею, де цінують родючу землю, родину і вміють бути щасливими. «Лише візьму до рук олівця, майже підсвідомо з’являються художні образи і виникає сюжет майбутньої картини. Усе, що вразило мене в дитинстві, наклало відбиток на мою свідомість на все життя», – поділилася роздумами Л. Тафійчук. Українці – працьовитий, співучий народ, але як би важко не проходив день, до свята готувалися заздалегідь. У кожній родині зберігалося народне вбрання, прикраси,

Л. ТАФIЙЧУК «Скакалочка»

яскраве взуття. От іде весела ватага молоді, вбрана у святковий одяг, із характерними атрибутами – прапорцями, зірками, кошиками подарунків. А поруч котики, півники, коні та гуси, лелеки та різні пташки, які створюють могутній позитив, що спонукає до пісні. Подружжя знається на християнських святах, коли учасниками стає все село – від малечі до бабусь та дідусів. Тому на картинах вирує писанкова Україна, зі своєю символікою, кумедними сценками, де співають, танцюють, радіють («Якби мені не тиночки», «Мелодія скрипки» В. Корнєва чи «Бандура моя золота» Л. Тафійчук).

Призабутий образ невинності Окремо простежується тема любові, а образ Мамая на картинах Володимира набуває особливих ознак. Кожна деталь розкриває дійство, де осідланий кінь готовий до подорожі, але серце в полоні почуттів першого кохання. Гонорові миловидні паночки знають собі ціну, та приймають освідчення, бо прийшла пора любові. Стільки музики, лірики в образах парубків зі скрипками, сопілками, віночками («Стигла вишня», «Ти моє сонце», «Бузкові вечорниці», «Зійшлися дві криниці»)! Образи дівчат в оточенні котиків, курчаток, півників, пташок, сповнені ніжних почуттів. Світяться щастям красуні поруч із парубками («Повінчані»). Художниця прагне створити образ цнотливої дівочості, якої бракує в наш час. По одягу персонажів можна вивчати українське народне мистецтво. Хати нагадують музейні експозиції – із розпис-

«Свято-риби» ними скринями, різьбленими поличками для посуду тощо. Митці будують умовний простір кількох планів, що передає селянський побут; порушують канони зо-

браження людських фігур, надають їм спрощення, що розкриває добродушний характер селянина, як на диптиху «Писанкова Україна». Обраний стиль ближчий до наївного жанру з декоративним кольоровим рішенням. Художники обрали стриману гаму гармонійного співзвуччя. Кожна пора року має характерну палітру, яка підкреслює творчий задум. Багатопланові композиції на картинах із багатьма учасниками можуть бути монументальним оздобленням величезних площин. Там кожна деталь доповнює головну думку. Хвилюють зображення матері з дитиною («Сім’я», «Сад цвіте і дихає», «Прогулянка в яблуневому саду»). Справді, «зійшлися дві криниці на побачення». І не тільки створили щасливу сім’ю, а й благословили інших. Фото авторки

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

13

сторінки історії

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

Український Бальзак

 2017-Й – РІК МИХАЙЛА ПЕТРЕНКА

У Центральній бібліотеці міста Слов’янська з ініціативи президії правління Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України відбувся круглий стіл, присвячений відзначенню ювілейної дати – 200-річчя від дня народження українського поета-романтика першої половини ХІХ століття Михайла Петренка. Участь у заході взяли мешканці Слов’янська, а також гості з Ізюма та Харкова. Серед обговорених питань – увічнення пам’яті поета-романтика на його батьківщині, а також обговорення заходів з відзначення ювілею Михайла Петренка в Україні. Як місцеву ініціативу було розглянуто та одноголосно ухвалено рішення про присвоєння Центральній міській бібліотеці Слов’янська імені Михайла Петренка. А свої пропозиції до керівництва держави, органів влади, наукових установ, творчих спілок і громадських організацій учасники круглого столу виклали у зверненні. Зокрема, вони запропонували оголосити 2017 рік в Україні роком Михайла Миколайовича Петренка та відзначити його 200-річчя на рівні держави. «Закликаємо шанувальників творчості М. Петренка, небайдужих громадян України та зарубіжжя об’єднатися у справі вшанування поета», – йдеться у зверненні. На думку учасників круглого столу, вже до кінця 2016 року в Києві, а також в ­Ізюмі, Вовчанську, Харкові, Лебедині, Слов’янську мають бути створені оргкомітети з відзначення пам’ятної дати. Нагадаємо, що ще наприкінці минулого року редакція газети «Культура і життя» започаткувала громадську ініціативу «Дивлюсь я на небо», що має на меті популяризацію творчості Михайла Петренка і сприяння відзначенню його ювілею. Нами було ініційовано переклади вірша «Дивлюсь я на небо» мовами світу, окремі з яких були надруковані в «КіЖ». Сьогодні вже маємо майже два десятки перекладів: албанською, туркменською, арабською, англійською, башкирською, удмуртською, кримськотатарською, вірменською, болгарською, чеською та іншими мовами. Ініціативу газети «Культура і життя» підтримали: Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України, Міжнародна літературно-мистецька Академія України, нащадки поета-романтика, зокрема, керівник проекту «Ідентифікація Петренків» Олександр Петренко. Як відомо, протягом кількох років учасники проекту «Ідентифікація Петренків» провели величезну дослідницьку роботу, результатом якої стала документальна версія слов’янського періоду життя Михайла Петренка та його батьків. Сьогодні ми також підтримуємо слов’янців щодо включення 200-річчя поета-романтика Михайла Петренка до переліку ювілеїв, що відзначатимуться 2017 року на державному рівні. Євген БУКЕТ

Саме так на Кубані у 1930-х роках називали українського письменника Омеляна Розумієнка, про якого ми майже нічого не знаємо. ого ім’я не згадується у жодному з наших довідкових видань. А свого часу він був досить популярним. Я давно цікавився Омеляном Розумієнком, але, на превеликий жаль, ніхто з літераторів старшого покоління так і не міг мені повідомити, куди ж подівся цей письменник. Світлої пам’яті Степан Крижанівський робив припущення, що той під час вій­ни виїхав із німцями. Однак його версія виявилася хибною. У 1979 році в пошуках фактів про письменника я вирушив на Кубань, де, власне, розпочинав свою літературну діяльність О. Розумієнко. Там мені вдалося зустрітися з письменником Кузьмою Катаєнком, який добре знав Омеляна Дмитровича. І ось що він мені тоді сказав: «Омелян Розумієнко справляв особливе враження. Це була кремезна людина, темно-руса, з блакитними очима. Він ке-

Й

Олександр Корж рував у нас (тобто в Краснодарі) секцією українських письменників. Був людиною добре освіченою. Блискуче знав українську мову і постійно нас поправляв. Найприкметнішою рисою, яка усіх вражала, був його ораторський талант. Нічого подібного ні до нього, ні після я не чув. Володів майже цицеронівським умінням говорити. Мова його була гучна, чітка, співуча. Він був у нас дуже популярним письменником, його називали на Кубані «українським Бальзаком». Омелян Дмитрович Розумієнко народився 6 (19) січ-

Омелян Розумієнко ня 1905 року в селі Лави (тепер Сосницького району Чернігівської області), в родині хлібороба, в минулому – козака. По закінченні чотирирічної місцевої школи (1916) він став одним із організаторів комсомолу в рідному селі. Потім боровся з бандитизмом. Проте відчував потяг до знань. Закінчивши робітфак на Кубані (1929), він вступив на мовно-літературний факультет Краснодарського педагогічного інституту, який закінчив 1932 року і був залишений там аспірантом. Ще ­навчаючись в Інституті, О. Розумієнко розпочинає літературну діяльність, публікуючи свої вірші та оповідання у місцевій газеті «Червоний степ». У ­1931-му дебютував збіркою «Поезії» і відтоді очолював українську секцію письменників при Краснодарській організації. У 1933 році О. Розумієнко був відряджений до Харкова для навчання в аспірантурі. Однак уже там був спрямований на посаду редактора Держвидаву. Він починає активно друкуватися в харківських виданнях, зокрема, в журналах «Червоний шлях», «Літературний журнал», у «Літературній газеті» тощо. У Харкові виходять книги його оповідань і повістей: «Чонгарці» (1933), «Діло в людях» (1934), «Матя» (1934), «Злам» (1935) та ін. І все ж претензії пильного державного ока до О. Розумієнка були. Його звинувачують у троцькізмі й у зв’язку з цим на Кубань виїздить очільник партійної організації письменників П. Байдебура. Та кубанські письменники, які глибоко поважали О. Розумієнка, його «не здали». І. П. Байдебура повертається до Харкова ні з чим. Після цього позиції О. Розумієнка в Харкові зрос-

тають: його обирають керівником харківського Літфонду (1937), а наступного року приймають до Спілки письменників України. Письменник Олександр Корж, який добре знав О. Розумієнка, розповідав мені, як буквально напередодні війни останній приїздив до нього в Огульц та справив захоплююче враження. Однак Друга світова війна внесла значні корективи в особисте життя Омеляна Розумієнка. Він був мобілізований до армії, потрапив на Волховський фронт (Друга ударна армія). Розумієнко був спів-

цю, на що письменник відповів категоричною відмовою. Після численних катувань його разом з іншими відправили до табору військовополонених, що знаходився в Австрії. Тут його і застали радянські війська. Зазнавши тортур уже від «рідних», повернувся до СРСР. Процес над ним тривав майже два роки. І лише 16 червня 1946-го О. Розумієнко був засуджений на 10 років таборів (заслання відбував у Комі АРСР). Під час заслання намагався переконати високих осіб держави у своїй невинності. Однак усе це було марним.

Кузьма Катаєнко робітником армійської газети «Отвага» (тут він працював з татарським поетом Мусою Джалілем). Як відомо, цією армією керував генерал Власов. Трагедія, що сталася 25 липня 1942 року, коли армія Власова потрапила до німецького полону, круто змінила життє-

Муса Джаліль вий шлях письменника. І хоча О. Розумієнко встиг знищити всі свої документи, це справи не вирішило (всі документи редакції раніше потрапили до фашистів). Коли німці дізналися, ким він був насправді, то запропонували йому співпра-

І лише 19 вересня 1955 року він був звільнений і відправлений на поселення в Казахстан. Уже тяжко хворий, О. Розумієнко працював учителем в одній із казахських шкіл. І ось тут, очевидно, за всі його страждання Омелянові Дмитровичу посміхнулася доля. У школі працювала прибиральницею українка з Вінниччини, яка приїхала сюди на освоєння цілинних земель. Зустрілися дві рідні душі. Анастасію Терентіївну (в дівоцтві – Мельник) не зупинили ні хвороби О. Розумієнка, ні його поважний вік. Вона покохала цю добру, чуйну й талановиту людину. А через деякий час перевезла його до свого рідного села Крутогорб (Гайсинський район Вінницької області), де він і провів останні свої роки, зігрітий любов’ю і шаною дорогої людини. За свідченням Анастасії Терентіївни, О. Розумієнко як письменник через хвороби працював уже дуже мало. Все, що залишилося від його архіву, вона передала на Кубань літературознавцеві ­Віктору Чумаченку. Іван ЛИСЕНКО, заслужений діяч мистецтв України

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

редактор Іван МАЛЮТА

мовознавство Два синонімічні запитання

 ЧОМУ СПРАВДІ ЗНИКАЄ?

Навіть коли переставити останні слова, навряд чи хтось одразу збагне, про що йдеться. Бо зникати може щось, те, що має назву. І це не каламбур. Йдеться про споріднені, на перший погляд, прислівники – справді і дійсно. Про ігнорування природного українського відповідника на російський прислівник действительно. Отож маємо два синоніми на підтвердження чогось. За значенням начебто однакові, але дещо різні за походженням. Як ото, скажімо, брати від різних татусів чи матуся. За частотою вживання лексемі «дійсно», так би мовити, більше пощастило. Не лише на побутовому рівні, а й у публікаціях. «Дійсно» – майже скрізь і всюди. І коли почую по радіо або з телевізора – хоча б із уст журналіста чи диктора – слово-уточнення «справді», то подумки радію, віддаючи належне збагаченій лексиці промовця. Чому ж не беруть до уваги це воістину українське слово? Причина банальна. Його замінник є, по суті, популярною калькою з російського «действительно». І це, до речі, було плюсом для радянських ідеологів у цілеспрямованій політиці так званого зближення націй. Звісно, на основі російщення. Відтак прикметнику від цього словесного «дуб­ лера» надано зверхнє право – за російськоукраїнським словником – підтверджувати офіційні звання, посаду чи документ: дійсний член Академії, дійсно є директором, квиток дійсний до… І це при тому, що існують також прикметникові синоніми від лексеми «справді»: справжній (напій, овоч, козак, друг та ін.), істинний, правдивий. Зате у рекламній торгівлі з метою привабити покупців добре відчувають різницю в застосуванні відповідника на кшталт: «Пиво для справжніх чоловіків». Тут явно не підходить інше слово. А спробуймо вдатися до інверсії: знайти відповідник у російській мові для українського «справді». Наткнемося на однозначну лексему «действительно». Цей прислівник, як на мене, став ніби привілейованим. Якось я заздалегідь просив жеківську паспортистку замінити у довідці слово «дійсно» на «справді». І що ж – вона категорично заперечила: «Нє положено». Де й ким заборонено – не спромог­лася на відповідь. Справді, є потреба задуматись, чому підміняють «справді». Ігнорують чи забувають – не суттєво. Так чи інакше, збіднюють свій словниковий запас. А тепер про те, що нарешті спонукало мене до цієї застороги, попри те, що вона нагадує «вопіяння у пустелі». В одному з номерів «Літ. України» (2016) я натрапив на загалом цікаву розвідку науковця й письменника з Донеччини про раннього Володимира Сосюру. Але кінцівка аж розсердила мене: «…у спогадах поета журнал має назву “Вільна думка”, хоча його дійсна назва – «Вільні думки». І тут вже, як кажуть, мене дістало. Щоб такий грамотний чоловік та ще в письменницькій газеті задовольнився таким недоречним слівцем… Водночас я задумався над походженням прислівника «справді», який явно свідчить про щирість: із правди, від правди, правду кажучи і т. ін. Як ото колись на Біблії присягали на суді: «Правду, одну лише правду». Отож це начебто вставне слово – насправді підтвердження правди. Можливо, саме тут – і друга версія розгадки, чому щезає «справді». Чи не тоді, коли бракує щирості, правдивості? У сказаному чи ­написанім.

14

Свого часу я розпочав був цикл так званих «Невизнаних слів». Про походження і тлумачення лексем, що існують як діалектні. годом звернув увагу і на слова, що їх остерігалися в часи есересерії або ж чомусь виходять з ужитку сучасного спілкування.

З

ТАК АБО ТАК – НЕ ТАК?

Пригадую, як мені вперше трапив до рук репринтний варіант (1992) науково-популярного збірника «Ро­сій­щення України», що був виданий у США (1984) завдяки українській діаспорі. Спрямування його зрозуміле за назвою, а тому не вдаватимусь до переказу змісту. Іще гортаючи сторінки цього видання, звернув увагу, що в усіх текстах статей різних авторів – лише термін «російщення», а не «русифікація». Збагнув таку принципову позицію вже з пер-

шої частини – дослідження головного редактора збірника Леоніда Полтави: «Для окреслення політики російщення в українській мові існують терміни: російщення – від Росії і обмосковлювання – від Московії, Московщини, що була першою властивою назвою азійськоугро-фінослов’янської мішанини на північному сході Європи». Навіть не держави, а мішанини – завважив про себе. Але за Словником української мови, на превеликий подив, виявив протилежне: відсутність саме такого терміну. Так, ніби ніколи не було російщення. Може, є зросійщення, московщення? Ні-ні, жодної згадки. Зате є спольщення, ополячення, сполячувати, румунізувати, онімечувати… Зрештою є росіянізм, але ж це те саме, що русизм – запозичення з російської мови. Зафіксований із негативним значенням лише термін «русифікація». З посиланням на… царську Росію, де було «насильницьке запровадження російської мови, культури і т. ін. серед національних меншостей». Але ж корінь цього словотвору виказує, так би мовити, «провину» русів, наших предків, жителів Київської Русі – східних слов’ян ІХ–Х ст., що їх називали «руськими, а їх [ню. – І.М.] країну – Руссю» (Іст. СРСР, І, 1957, 29). Коли так, то русифікація повинна була б мати… позитивне тлумачення, позаяк тотожна з поняттям українізації. Звісно, за твердженням, що Україна – це Русь. Нагадаю, що «фі-

Іван ДЗЮБА

Святослав Караванський

кація» (від латин. роблю) у складних словах означає здійснення, як-от: газифікація, електрифікація. Але в цьому разі на заваді стала підміна понять нашою північною сусідкою. Вочевидь, спотворення цього терміну нав’язане указом цариці Катерини ІІ щодо підкорених народів: «Їх треба легким способом привести до того, щоб вони «обрусєлі…» Наразі загляньмо до «Русскоукраинского словаря»: обрусеть – обрусіти, обруситель (дорев.) – русифікатор. За УРЕСом, «термін Русь» став також основою понять «руський», «росіянин», «русин». Питається, а для чого і коли тут вклинився «росіянин»? Іще до того, як за указом Петра І московити перей­ няли назву нашої давньої держави, трансформувавши її на Росію. Безумовно, з метою привласнити й історію Київської Русі. Отже, окупувавши Україну, правителі Московії дозволили користуватися лише терміном «русифікація», мовляв, Росія тут ні до чого, ми – не ви, але ваше – це наше. Щоправда, іронічно обдарували нас, як бідних родаків, назвою «малороси». Лише тому, що «украинского языка нет и не может быть». Все це – за правом лукавих, підступних завойовників. Натомість у «Практичному словнику синонімів української мови», що його уклав у США відомий мовознавець,

багаторічний політв’язень СРСР Святослав Караванський, до визнаного за радянської епохи терміну «русифікувати» додано синонімічний ряд: московщити, російщити, обмосковщувати, зросійщувати, зросійщити. Тут же С. Караванський доречно тлумачить лексему «руський»: в історичній формі, від якої вона постала, – український; в сучасному вжитку – російський; як діалектна – русинський, руснацький. Ясна річ, мовознавцю довелося тлумачити терміни за усталеним розумінням, попри історичну несправедливість. Так само вимушений був вчинити літературознавецьшістдесятник Іван Дзюба, назвавши свій відкритий лист до ЦК Компартії України «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Хоча мав би наголосити на російщенні.

Володимир Сосюра

Що вдієш, коли на цей термін комуністична ідеологія фактично наклала вето. То що ж тоді пропонує автор цих рядків? – передбачаю запитання читачів. Зважаючи на сумнівну тотожність понять за цими двома синонімами (так або так – не зовсім так), слід користуватися, як було зазначено спочатку, терміном, що від назви московитів-росіян: російщення, московщення. Іван МАЛЮТА, член НСПУ

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

15

пам’ять  ГОЛОДНА СМЕРТЬ ДІТЕЙ КИЇВСЬКИХ ДИТБУДИНКІВ

(Уривок зі статті) Опанас Юрачківський працював у школі вчителем української мови та літератури – у селі Клембівка Ямпільського району на Вінниччині. Селяни добре знали і любили його. У 1930 році О. Юрачківський був заарештований, за яким звинуваченням – не сказали. З Вінницької в’язниці перевезли до Житомирської, а далі – на Північ. Зрештою опинився на будівництві Біломорканалу. Його дружина, Євдокія Іванівна, з дітьми переїхала до Києва (провулок Глибочицький, тепер це вулиця Коперника). У сім’ї – трійко малих дітей: Павло – 10 років, восьмирічна Леся та трирічний Роман. Мати працювала чорноробом на заводі імені Артема. За це вона отримувала картку на 150 грамів хліба на день та зарплату, якої вистачало, щоб купити лише один буханець хліба на місяць. Тому молодших дітей Євдокія Іванівна змушена була віддати до дитбудинків – їх називали «приютами». Леся була серед старших дітей, малих школяриків різного віку. Їх у дитбудинку жило до 300 душ. Малий Роман потрапив до іншого, меншого дитбудинку для дошкільнят. Обидва «приюти» були десь на Подолі. Часом на прогулянці Леся бачила меншого братика, та ховалася од нього, бо боялася, що він буде плакати, а її за це виженуть із притулку. У 1932 році старших дітей, серед яких була і Леся, на літо вивезли на сільгоспроботу до села, можливо, у районі Ржищева. На осінь того ж року з 300 вихованців залишилось лише троє дівчаток. Годували погано, діти їли, що підберуть, зелень усяку, тож усі померли, як казали, від дизентерії. Жінка, що наглядала за дітьми, сказала дівчаткам: «Одну ми залишаємо собі, а ви двоє платтячка і кофтини лишайте, бо цій дівчинці треба, а самі їдьте додому, шукайте своїх мамок». Посадили їх у самих трусиках у товарняк, а діло було на Покрову, і поїхали ці дівчатка шукати своїх. А вигляд вони мали – як скелети, без одягу це було добре видно. Так запам’ятала своє прощання з дитбудинком Леся. Коли мама послала Павла подивитися, як там у притулку малий Ромчик, якийсь чолов’яга на хлопця гримнув: «Чего тебе нужно?» Дізнавшись, що той шукає братика, він прочинив якісь двері і промовив: «Вон там ищи!» За дверима була купа дитячого взуття і якесь лахміття. «Никакого детского дома тут больше нет», – пояснив чоловік. Дітей і справді не було. Їм і до сьогодні так ніхто і не пояснив, де поділись діти, де їхній Ромчик? Вже пізніше, коли кадри кінохроніки показували на увесь світ із Майданека й Освенціму гори з дитячого взуття, Павло Юрачківський із болем відзначав для себе, що вперше він таке бачив у дитбудинку на Подолі. Років сім-вісім тому в Подільському районі Києва, недалеко від того місця, де був дитбудинок, почали будувати церкву. Коли екскаватори рили рови під фундамент, то у розсипі землі було безліч кісток, саме дитячих, маленьких. Вже майже 80-річний Павло Юрачківський ходив на те будівництво, бачив усе на власні очі і пробував говорити про це з «батюшкою», який був там присутнім: «Тут недалеко були дитячі будинки, діти з них десь поділись, то, може, їх саме тут закопували, може, то їхня могила?» Священик на те промовчав. Павло Опанасович підсумовує так: «Забути таке – великий гріх». А для дослідників голодомору є тема для розвідки: куди поділись діти київських дитбудинків у 1932–1933 роках? Ольга ПУГАЧ

Голод 1932–1933 років. Центральна Україна СПОГАДИ СВІДКА У 1992 році записала Пугач Ольга Віталіївна, голова Київського міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка (у 2005– 2010 роках), зі слів своєї бабусі – Яготиної (у дівоцтві – Гелеверя) Анастасії Іссидірівни (1897 року народження). Запис без редакції. *** Боже, да це така була голодовка, що вимерло половину народу! Лежить на вулиці чоловік, вмер – і ніхто не обраща вніманія! Кума моя, Мірошниченко. Я у них хрестила хлопця. Терешко Мірошниченко, кума – Тетяна і синок їх... Одна з їхніх поїхала десь у город. А ще у них було два хлопчаки. Малий, що я хрестила, вмер ще до голодовки. У голодовку померли Терешко, Тетяна, два хлопчика. А ще у них був син Коля. Не знаю – чи теж виїхав у город, чи вмер, бо вже його ніхто не бачив. Сусіди наші, в кінці городу хата їхня була: батько, мати, двоє дітей – всі померли. Корову пожаліли продать, то корова осталася. Батька мого, нє, не батька, а чоловіка мого сестра, Серафіма, двоє їх було, вже не молоді (років по сорок – О. П.), померли обоє. Ще двоє старих по сусідству, з другого боку городу, – обоє померли. Год по сорок їм було. Фамілія, кажиться, Ковпак. Ну, не такі старі, та вже не молоді. А одна даже свою дитину з’їла. Побачили люди на городі кісточки та заявили в міліцію. То забрали її. А вона вроді як з ума зійшла, каже, що я такого доброго м’яса ще не їла, як з дитини. По нашій вулиці жили. У вулиці нашої названія не було. Називалося – Четвертий десяток. Дев’ятий десяток – це був центр. Десяток – це вулиця з кілометр, та і більше, а в усі боки – вулиці, провулки та хати розкидані – й аж до панської економії. А мама моя жила у П’ятому десятку, у забрід тяглося. А у Дев’ятому де-

Анастасія Іссидірівна Яготина (з родини Гелеверів), 1897 року народження. Родом із Кіровоградщини. У віці 97 років читала без окулярів, не мала медичної картки. Охоче декламувала вірші української та російської класики, дуже любила читати книжки. Гарно співала, а на свята могла й чарчину перехилити. Київ, 1993 рік

сятку – купці, магазини, мєльніца хороша, городський сад, бульвар, театр літом був у саду – Літній театр, «Циганку Азу» я там дивилась, «Про що тирса шелестить», «Наймичку». Літом гуляли на бульварі. У Новопразькім районі (Кіровоградська область) було дев’ять десятків. А хат! Це такий сильний район був, Новопразький, громадний! Три церкви. Собор. Була гімназія, городське училище, міністерське училище, приходські школи. А була ще голодовка під тридцять третій год. А в тридцять третім чоловіка мого (Яготин Іван Пилипович, 1892 р. н. – О. П.) перевели у Новопразький район, село Верблюжка. Там твою маму (Петльована (Яготина) Ольга Іванівна, 1922 р. н. – О. П.) у хату чужу заманили, та були б, може, з’їли. Але поки хазяїн хати двері зачиняв, то втекла через вікно. Були б таки з’їли. Молоко додому несла, пляшку молока. То молоко принесла. А своє дитя вони

з’їли ще до того, так люди казали. Стіко померло людей, стіко пустих хат пооставалось, так кацапів до нас із Росії переселили. Брат чоловіка (Яготин Данило Пилипович – О. П.) був сапожником, то він виїхав до Крима, їх хата пуста була, а вони спаслися у Криму. Так потім в їх хаті тоді вже кацапи жили. Як їх фамілія – забула, на умі вертиться... Посусідськи ми жили. А у тих кацапів було двоє синів. Мати і батько робили у колгоспі, старший – з невісткою, фізкультурником був. Такої фізкультури ж у нас не було, то де він робив – не знаю. Може, в школі? То поробили ті кацапи в колгоспі тільки одно літо, та й повиїжджали назад до себе. Усі кацапи виїхали, що їх навезли. Чоловіка старший брат, Яготин Яшка, жив у центрі, займався мастєрством, щітки натягували. І я натягувала – 10 щіток у день. За одну щіт-

ку платили 10 копійок. У його дружини Дуні була сестра Ольга, глуха, тоже натягала щітки. Дітей у них не було, то народила Ольга од Яшки мальчика. Вивчився на прокурора. А на весну 33-го мало хто й посадив свій город. Сил не було. А в колгоспі ж посіяли з осені, і такий був сильний урожай! Таке жито стояло! А люди вмирали з голоду. То одні нар­ вали колосків, та посушили, та змололи, та хліба напекли, да до ранку і дуба дали. А корову міняли на два пуди хліба, три. Ми свою корову виміняли на чотири пуди хліба. А у Київ їздили мінять барахло на хліб. Два марсєлєви одіяла, біле і голубе, десять полотенець, костюм з юбкою у складах, скатерть хорошу, ще щось – і за це все барахло чоловік у Київській області виміняв два пуди жита. А у другий раз – рядно зі стєнки, дві скатерті хороших, три платки – чорний, бежевий і білий, в Одесі собі купила за три рублі (до 1913 року бабуся жила в Одесі, була прислугою у сім’ї інженера, служила барині, його дружині – О. П.), – набрав усякого з мішок, то привіз три пуди проса. Та поки довіз – пуд розсипався. Їхав на криші. Поки доїхав – чоботи проїв. Хрестик мій золотий за буханку хліба виміняли. За стакан квасолі можна було виміняти таку річ! Дванадцять вишитих рушників, наволочки, кружева до кроваті – усе проміняли на хліб. По нашій вулиці Іванченки були коло нас, Цюрупи, Дерев’янки, сім’я Плахнірів, Шпаки – ці усі повиживали. Листя з берестка їли, білу акацію, як цвіла, сушили, товкли та ліпили з чимнебудь якісь моторженики, ліпьошки. Товкли качани з кукурудзи. Гірчаки їли, сладкі такі, хороші! Шпичаки, комиш їли, конопляну полову товкли – хай Бог милує, чим люди тільки питались. Записала Ольга ПУГАЧ 9 квітня 2006 року

Культ ура і жит тя

№ 33, 12 серпня 2016 р.

післямова

Головний редактор газети «Культура і життя» Євген БУКЕТ

 МРІЇ ПРО УКРАЇНУ: ДИТЯЧИЙ ПОГЛЯД

У бібліотеках Сумської області, які надають інформаційні послуги користувачам-дітям, з метою формування у юного покоління високої громадянської свідомості, сприяння національнопатріотичному розвиткові особистості, було проведено обласний тур конкурсу дитячої творчості «Мрії про Україну: дитячий погляд», присвячений 25-й річниці незалежності України. У Конкурсі взяло участь 152 учасника, які надіслали до обласного організаційного комітету, а саме до обласної дитячої бібліотеки ім. М. Островського 155 робіт, з яких: 61 – малюнки, 50 – поетичні твори, 44 – прозові. Всі вони є щирими, безпосередніми, відвертими. В своїх роботах учасники конкурсу висловлюють палку любов до рідної землі, до рідної України, прагнення до миру, розмірковують про сьогодення, змальовують велич і красу рідної землі, хочуть бачити навколо себе щасливі обличчя та мріють про чудове майбутнє.

Про що ж ще мріяли наші юні учасники? Яскраве сонце, блакитне небо, мир на землі і щасливе майбуття – це найголовніші думки в дитячих роботах! І майже спільна мрія – жити у щасливій, заможній родині. Перечитуючи роботи дітей, члени обласного журі конкурсу отримали надзвичайно велику кількість емоцій, було важко визначити переможців, адже всі дитячі роботи заслуговують на увагу і визнан­ ня, яскраво оформлені, а ще в них вкладено частку дитячих душ. Та все ж таки 18 переможних робіт вибрано. Вони і надіслані до Національної бібліотеки України для дітей для подальшої участі у заключному турі конкурсу. Вірте у свої мрії і вони обов’язково здійсняться! В. М. ШКОЛА, в.о. директора

Газета «Культура і життя» № 33 (4708), 12 серпня 2016 р.

Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.

Засновники

Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Головний редактор Євген БУКЕТ

Адреса редакції

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–62 cultandlife@gmail.com

16

Скупий тесть і примхливий зять Марсель САЛІМОВ Харун-агай, найжадібніша людина в нашому селі, видавав заміж свою єдину доньку. а весільний стіл він зайвих грошей не викинув, зате гості змагалися один з одним, викладаючи перед молодими дорогі подарунки. І тут скупий Харун перевершив сам себе – замість подарунка, він підніс молодим клітку з живим індиком, примовляючи: «Нехай, зятьок, ваше багатство стане таким же величезним, як цей птах!» Побачивши надутого індика, гості розсміялися. А наречений почервонів більше, ніж індик, однак, намагаючись придушити образу, видавив із себе: «Який красень! Люб­ лю індиків!» Тоді хтось із гостей і випалив: «Женишокіндюшок!». А Харун-агай радів: дешево від зятя відкараскався! Проте не минуло й місяця після весілля, як у будинок Харуна прийшов зять Сураман. Не можу я жити з вашою донькою! – промовив він.

– Стривай, зятю, не кип’я­ тися, говори толком. Що трапилося?

– Та що казати! Самі ж знаєте, після весілля все село потішається. Всі мене тепер тільки й дразнять: «женишокіндюшок»! Хоч того індика ще минулого тижня зарізали. Одним словом, дорогий тестю, точніше, колишній тестю, нам доведеться розлучитися. У Харуна затремтіли коліна.

– Ну, навіщо ж так круто? Обміркуймо спочатку все гарненько, а про індика забудь.

Н

Марсель САЛІМОВ і Сергій ДЗЮБА

Ось я тобі подарую баранчика – величиною з теля.

– Барана? Не треба! Хоч із корову величиною! Не вистачає тільки, щоб до мене кличка «Сураман-баран» прилипла! До речі, щодо корови, ваша донька щоранку вимагає чаю з молоком…

– От, окаянна, – буркнув Харун, начебто справді лаючи дочку. – Раніше взагалі не можна було змусити її навіть пригубити чай із молоком, а тепер, як вийшла заміж, раптом молоко полюбила. Дива та й годі! Ну добре, зятю, не засмучуйся, бери корову і чимчикуй додому. Вважай, що це – мій подарунок. Розлучитися з коровою було нелегко. Але Харун-агай втішив себе: «Якщо житимуть дружно, залишать мене в спокої!» Однак його надії не справдилися. Примхливий зять, чмихаючи носом, знову приплівся до нього.

– Не можу я жити з такою дружиною! Ні вдень, ні вночі не дає спокою. Все одне й те ж. Мовляв, їй соромно ходити пішки. Сусіди, каже, навіть у кіно їздять на своїй машині. Так неможливо жити. Розлучаюся! Нехай знайде собі нареченого з автівкою!

Видавець

Національне газетно-журнальне видав­ництво

Генеральний директор Андрій ЩЕКУН

Видавнича рада

Андрій КУРКОВ (голова), Анатолій СЄРИКОВ (заступник голови), Андрій ВАСЮК (секретар ради), Олег ВЕРГЕЛІС, Богдан ГАЛАЙКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Юрій ЗУБКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Олексій КОНОНЕНКО, Наталія МУСІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Андрій ЩЕКУН

Адреса видавництва

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65

Дизайн та верстка Сергій ЗАДВОРНИЙ

Почухавши трохи потилицю, Харун-агай промовив: – Ну, навіщо через якісь дрібниці сім’ю руйнувати? Бери мої «Жигулі» і мчися додому, все одно в гаражі іржавіють… Уявляєте, як важко було жадібному дідугану розставатися з машиною? Він і для себе шкодував зайвий раз автівкою скористатися. А тут від неї лише хмара пилу залишилася! «Ну, вже тепер вони від мене точно відв’яжуться!» – вирішив Харун. Але прорахувався й цього разу. Не минуло тижня, як прийшов Сураман. Обличчя його було похмурішим, ніж небо в непогожий день.

– Усякому терпінню настає кінець! – закричав він із порога. – Забирайте свою корову, машину і доньку. Крапка. Все! Нарешті, і в Харуна лопнуло терпіння: – Досить тобі, зятю! – гаркнув він, виходячи з себе. – Чого ще тобі заманулося?

– Особисто мені нічого не треба. Та ось дочка ваша не хоче жити в хатинці завбільшки з курник. Сама вона стала ширшою грубки, дитину чекає. У Харуна раптом пом’якшав голос:

Поліграфічний комбінат ТОВ «Типографія “Від “А” до “Я”» м. Київ, вул. Колекторна, 38/40 Тел.: (044) 563–18–04, 562–28–51

Розповсюдження і реклама

Тел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (097) 111–17–56 Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.

© «Культура і життя», 2016

Українською мовою переклав Сергій ДЗЮБА

ПРИНАГІДНО

Марсель Салімов – відомий башкирський гуморист, прозаїк та поет. Тридцять років працював головним редактором сатиричного журналу «Хенек» («Вила»), в якому друкував українських письменників. Автор понад тридцяти книг. Його твори перекладені сорока мовами й надруковані в багатьох країнах світу.

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ Передплатна ціна на 2016 р.: 1 місяць – 19,22 грн; півріччя – 115,32 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс

60969

Медіа-портал «Культура»: http://cultua.media Наклад 5 000

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції.

– Дитину? Отже, у мене буде онук?

– Не хвилюйтеся, аліменти платитиму акуратно.

– Ох ти, шайтан окаянний! Хочеш залишити мого внука сиротою? Та я зараз тобі!.. Харун-агай зі злості замахнувся на примхливого зятя, але раптом, отямившись, махнув рукою: – Знаєш що? Переселяйтеся в наш будинок, а ми переїдемо до вашого. Чи багато потрібно старим? Молодят не треба було довго вмовляти, вони негайно переселилися до великого будинку батьків. А коли переступили поріг нового житла, Сураман весело запитав у дружини: «Ну, хто казав, що мій тесть – скупа людина?»

Ціна договірна