"Пам'ятки України", № 10-12, жовтень-грудень 2015 р.

№10-12

ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 2015

Давньоруський Вишгород

 Історико-культурний заповідник  Археологічні дослідження  Культ Бориса та Гліба  Храми  Гончарство

Пам’ятник святим Борису та Глібу. 2011 р. Скульптори Олесь Сидорук та Борис Крилов. Архітектор Василь Климик.

На обкладинці: Хрестосолярна прорізна підвіска ХІІ–ХІІІ ст. Знайдена у Вишгороді. Походження невідоме

2015, ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ

№ 10-12 (218-220)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА АКЦЕНТ 2

ЗАСНОВНИК

Вишгородський історикокультурний заповідник Олена БРЕЯК, Ірина ПИРОЖЕНКО

Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

IN MEMORIAM 10

Руслан Орлов (1949–2013) Олена БРЕЯК

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Наталка ІВАНЧЕНКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Наталія МУСІЄНКО, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Олег СВІРКО, Артем СТЕЛЬМАШОВ

АРХЕОЛОГІЯ 12

Археологія давньоруського Вишгорода Всеволод ІВАКІН, Дмитро БІБІКОВ

РУКОПИСИ І ДРУКИ 20

«Читання» преподобного Нестора про святих Бориса і Гліба: джерела та вірогідність змісту Ірина ЖИЛЕНКО

РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ

ЦЕРКВИ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Упорядкування Всеволода ІВАКІНА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Дослідження церкви святих Бориса і Гліба Дмитро БІБІКОВ

36

Храми Вишгорода Олена БРЕЯК

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ 52

Мартирії святого Бориса в Україні Євген КАБАНЕЦЬ

ПРОМИСЛИ 58

© Пам’ятки України: історія та культура, 2015. Усi права застережено.

30

Вишгородський гончарний квартал Андрій ОЛЕНИЧ

АКЦЕНТ Олена БРЕЯК, Ірина ПИРОЖЕНКО

ВИШГОРОДСЬКИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК

У

Федір Козубовський (1895–1942) – перший директор Інституту історії матеріальної культури

2

нього був важкий шлях до свого визнання, хоча необхідність охорони і наукових досліджень городища літописного Вишгорода ніколи не викликала сумнівів у наукових колах і в небайдужих до своєї історії громадян. Заповідник створювався двічі. Важливим видається його заснування першого разу. В 30-х роках ХХ століття, у зв’язку з планами індустріалізації Київського Полісся та наміченого будівництва Дніпрогесу-ІІ у Вишгороді, над літописним містом нависла небезпека знищення. У 1934 році науковці Інституту історії матеріальної культури (тепер Інститут археології НАН України) розпочали масштабне наукове вивчення берегів Дніпра аж до Чорнобиля, в тому числі й давнього Вишгорода. Очолив експедицію директор інституту Федір Козубовський1. Начальником вишгородського загону був призначений Т. Мовчанівський2 . Вишгородська експедиція 1934–1937 років займалася вивченням пам’яток комплексно, із залученням представників різних установ: археологів з Музею народного мистецтва, етнографів, палеонтолога, хіміка-технолога та інших. У 1935 році до співробітництва були запрошені (зі своїм фінансуванням) науковці з Московського державного історичного музею на чолі з Борисом Рибаковим3. У Вишгороді працювали київські вчені: Ф. Козубовський, Т. Мовчанівський, М. Мушкет, Н. Байорис, М. Ткач, М. Макаревич, В. Гончаров, Г. Зацепіна, Д. Натансон, В. Теличко, Г. Жадан, Н. Баришевська, Н. Дубицька, О. Кульська, І. Підоплічко, В. Нефедов, С. Маслов, Ю. Павлович, Н. Довгошея, А. Путь, а з Москви приїздили Б. Рибаков, С. Тараканова, Л. Голубєва, А. Маневський, З. Маневська4. Працювали науковці у нелегких умовах. Особливо важким був 1934 рік: після голодомору в Києві відмовлялися продати учасникам експедиції навіть хліб, в селі було не краще. В архіві Інституту археології зберігся щоденник Ф. Козубовського, який свідчить про тяжкі умови роботи: «17.VІІ. 1934. В селі навіть молока дістати не можна. Живимося поки що огірками та картоплею з хлібом». Роботи 1934 року мали характер розвідки, проте були намічені місця для подальшого дослідження. За їхніми результатами керівництво археологічної експедиції і дирекція Інституту історії матеріальної культури вирішили звернутися до керівництва УРСР щодо необхідності створення у Вишгороді історичного заповідника та організації систематичних археологічних досліджень5. У результаті злагоджених дій київських та московських науковців територія городища давнього Вишгорода 9 вересня 1935 року Постановою президії Київського обласного виконавчого комітету 2-го скликання була оголошена заповідною на 15 років. Сюди належали: вали і рови, фундаменти храму, руїни споруд, селище. Обласний

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

відділ народної освіти разом з Інститутом історії матеріальної культури повинні були уточнити територію заповідника. Заборонялося проводити будь-які земляні роботи, за винятком оранки під засів і городів 6 . У справі про організацію історико-культурного заповідника зазначалося: «Заповідну територію потрібно визначити в межах, окреслених у плані Городища, загальною площею 10-12 га. Територія заповідника в основному припадає своїми межами під сучасні садиби школи і частково колгоспа і обмежується з заходу – давнім ровом і садибою Вейди Пилипа та Вейди Свирида, зі сходу – урвищами пойми Дніпра, з півночі – північною балкою, з південного боку – садибою Смоляренка Андрія та садибою Загорного Івана, включаючи й рештки південного валу, що належить до другого концентру Городища. …Науково-дослідну роботу проводитиме своїм коштом Інститут історії матеріальної культури УАН, який протягом найближчих років організує в Вишгороді спеціальні розкопки». Відповідно до кошторису на 1936 рік у заповіднику працювало дві особи: вчений охоронець із зарплатою 100 крб на місяць та двірник – 50 крб на місяць7. Протягом 15 років територія давнього Вишгорода мала бути повністю досліджена, адже на його пагорбах намічалося будівництво на зразок Запоріжжя поблизу Дніпрогесу. Першим керівником заповідника став місцевий краєзнавець Іван Сидорович Марчук. На час появи археологічної експедиції у Вишгороді він завідував у Межигір’ї музеєм, що розмістився в Петропавлівській церкві. В його експозиції були археологічні матеріали з вишгородського городища. Крім того, І. Марчук був учителем новопетрівської школи, раніше працював ревізором у Розважівському та Димерському районах, був сількором. З 1935 року Марчук стає «вченим охоронцем» Вишгородського заповідника. Розкопками 1934–1937 років на території дитинця з північного краю плато були виявлені житлові і господарські споруди, розташовані та-

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

Тодось Мовчанівський (1899–1938) (перший справа) з учасниками Вишгородської експедиції 1935 р.

Автограф наради археологічної експедиції у Вишгороді 16 липня 1935 р. про створення історичного заповідника

3

IN MEMORIAM Олена БРЕЯК

РУСЛАН ОРЛОВ

(1949–2013)

О

дним з ініціаторів та організаторів створення Вишгородського історико-культурного заповідника був археолог, співробітник Інституту археології НАН України Руслан Сергійович Орлов (30.09.1949–25.09.2013). Більше 20 років свого життя він присвятив дослідженню пам’яток історії та археології Вишгорода. Народився у м. Кривий Ріг в родині науковців. Батько за фахом геолог, мати – математик, фізик. У 1974 році Руслан Сергійович закінчив Київський державний художній інститут, за спеціальністю мистецтвознавець. Вже під час навчання в інституті його зацікавила археологія. З 1966 до 1977 року працював в експедиціях Інституту археології – спочатку за договором, з 1970-го – в штаті ІА НАНУ на посадах техніка-реставратора, фотографа, лаборанта, художника, а з 1977 року – наукового співробітника, очолював археологічні експедиції. Руслан Сергійович спеціалізувався на дослідженні середньовічних міст. У 1978–1983 роках він вивчав пам’ятки археології у Білій Церкві, Новгороді-Сіверському, у 1992 – у Межирічі. У 1984, 1994–1997 роках проводив дослідження давньоруського Василіва (м. Васильків Київської обл.). У 1985–1989 роках очолював, разом з Є. Максимовим, Київську обласну експедицію Зводу пам’яток історії і культури. У 1990–1996 роках Руслан Сергійович керував археологічною експедицією в м. Вишгороді, до кінця свого життя вивчав літописне місто, співпрацював з Вишгородським історико-культурним заповідником. На базі археологічних досліджень, до 1050-річчя першої згадки Вишгорода у літописі, ініціював створення в заповіднику експозиції нових археологічних матеріалів «Давній Вишгород» і склав в співавторстві з Р. Терпіловським однойменний проспект. У 1991 році Р. Орлов співпрацював з Науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури та містобудування під час розробки історико-архітектурного опорного плану м. Вишгорода. У 1996 році він залучив для дослідження та консервації фрагменту стіни давньоруського храму Державний науково-технологічний центр консервації та реставрації пам’яток – ДНТЦ «КОНРЕСТ». Руслан Сергійович ретельно вивчив матеріали Вишгорода 1934– 1937 років: записи у щоденниках, нотатки, фотографії, результати роботи Каргера 1952, 1990–1996 років з дослідження залишків давньоруського храму, запропонував зробити наукову реконструкцію храму святих Бориса і Гліба 1115 року. Виконали її київські архітектори Д. Антонюк і О. Кругляк за консультаціями Ю. Асєєва у 1997 році. Руслан Сергійович переймався різними аспектами історії та розвитку Вишгорода. Багато часу присвятив дослідженню керамічного виробництва в давньоруському місті, зробив реконструкцію горна для випалу керамічних виробів, запропонував своє бачення щодо різноманітних клейм на денцях горщиків. Привертали увагу дослідника постаті княгині Ольги, святих братів Бориса і Гліба, князя Ярослава, людей, чиї долі були так чи інакше пов’язані з Вишгородом. Займався Руслан Сергійович і історією однієї з найважливіших православних святинь – іконою Володимирської Божої Матері, що за легендами спочатку перебувала в жіночому монастирі Вишгорода.

10

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

IN MEMORIAM

Публікації Руслана Сергійовича Орлова про культурну спадщину Вишгорода

Р. Орлов (справа) досліджує ділянку на Вишгородському городищі

Р. Орлова цікавила доля середньовічного міста після монгольської навали. Він зібрав матеріали про власника Вишгорода ХVІІ ст. Гаврила Гойського, Йосипа Верещинського, Костянтина Острозького та ін. Досліджував Орлов і середньовічну картографію Вишгорода, середньовічні монетні скарби, знайдені на городах мешканців. У 2005 році побачила світ книжка Р. Орлова та Т. Дегтяр «Вишгород. Минуле і сучасне». У 2006 році Р. Орлов брав участь у розробці науково-дослідним інститутом НДІТІАМ історико-архітектурного опорного плану історичної частини Вишгорода, згодом – історичного ареалу міста Вишгород. У співавторстві з О. Бреяк склав облікову документацію на пам’ятку археології національного значення – городище літописного міста Вишгорода. Руслан Сергійович, крім участі у наукових конференціях, завжди надавав матеріали про археологічні дослідження міста у місцеві газети. Він вважав, що знання історії рідного міста – це важлива і дуже цікава справа. В останні роки свого життя Руслан Сергійович був дуже стурбований намаганням місцевої влади забудувати історичний ландшафт міста багатоповерхівками. На всіх нарадах і конференціях він не втомлювався закликати берегти культурну спадщину, не допустити плюндрування пам’яток.

Пряслице з рожевого шиферу ХІ ст. з написом, що складається з 58 літер, 14 слів. Зміст напису – звернення жінки на ім’я «Чепура» з проханням про захист. За своєю інформативністю дорівнює берестяній грамоті Знайдене під час розкопок біля Церкви святих Бориса і Гліба в 1996 р. експедицією під керівництвом Р.С. Орлова. Автор знахідки В.К. Козюба

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

Роботи Правобережної давньоруської експедиції // Археологічні дослідження на Україні у 1990 р. – К.1991. – С. 4–5.

– Співавт.: Булкін В.О. «Правда Руська» і керамічне виробництво XI–XII ст. // Старожитності Русі-України. – К., 1994. – С.165–173. Новые исследования храма свв. Бориса и Глеба в Вышгороде в 1990–1995 годах // Освіта і культура ХІ ст. Діяльність Ярослава Мудрого і сучасність. Тези конференції – К., 1996. – С. 11– 13. – Співавт.: Булкин В.А. Исследования церкви Бориса и Глеба в Вышгороде в 1990– 1991 гг. – Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (далі – НА ІА НАН України). – № 1990– 1991/189. – Співавт.: Булкин В.А. Вишгород // Київська старовина. – № 2 (311). – 1995. – С. 94–102. Давній Вишгород: міфи і реальність // Слово. – 1996. – 26 жовтня. «Вишегород град Вользин» // Вишгород. – 12.04.1997; 09.05.1997; 07.06.1997; 26 07.1997. Реконструкція давнього храму святих Бориса та Гліба // Вишгород. – 1998. – 18 квітня. Вишгородська святиня: ікона Божої Матері з Києво-Братського монастиря // Вишгород. – 1998. – 29 серпня. Давній Вишгород. Проспект. – Вишгород, 1998. – Співавт.: Терпиловський Р.В. Як усе починалось…(про археологічні дослідження Вишгорода 1934–1935 рр.) // Вишгород. – 1998. – 9 травня. Йосип Верещинський про Вишгород // Вишгород. – 1998. – 8 серпня. Доторкнулися до подиху віків // Вишгород. – 1998. – 13 червня. Картографія про середньовічний Вишгород // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 8. – 1999. Вишгород під Києвом і Смядинь під Смоленськом – центр шанування святих Бориса і Гліба // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2003. – С. 11–15. Визначний дослідник Вишгорода (В.Б. Антонович) // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2003. – С. 16–21. Дослідження Вишгородського гончарного центру ХІ–ХІІ ст. // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2003. – С. 34–65. Ікона Володимирської Божої Матері // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2004. – С. 79–103. Звіт. Про археологічні дослідження в м. Вишгороді Київської області 2004 р. – НА ІА НАН України. – 2004. – Співавт.: Сєров О.В. Вишгород. Минуле і сучасне. – К., 2005. – Співавт.: Дегтяр Тетяна. Культурно-історичний потенціал Вишгородської археологічної спадщини // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2005. – С. 105–128. Історичний ландшафт Вишгорода // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2011. – С. 5–22. Деякі міркування щодо місця розташування в середньовічному Вишгороді дівочого монастиря // Старожитності Вишгородщини, 2011. – Вишгород, 2012. – С. 99–105. – Співавт.: Бреяк О.В. Легенди навколо княгині Ольги // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2012. – С. 94–135. Доля історичного ландшафту Вишгорода // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2012. – С. 136–143.

11

АРХЕОЛОГІЯ Всеволод ІВАКІН, Дмитро БІБІКОВ

АРХЕОЛОГІЯ

давньоруського Вишгорода

К

Скандинавська бронзова фібула, яку випадково знайшли під час будівництва кінотеатру на вул. Київській, 5 у 1985 р.

12

омплекс давньоруських пам’яток у Вишгороді – унікальне явище вітчизняної археології. Індикатором значущості цього міста в контексті давньоруських студій є сама історія його досліджень, яка налічує близько двох сотень років, а розпочалася вона майже водночас з археологічними обстеженнями середньовічного Києва. Перший етап досліджень (1810 – 1870-ті рр.) – це період відкриття об’єктів давньоруського часу та початок накопичення матеріалу за відсутності послідовної аналітичної інтерпретації. Роботи були пов’язані із зацікавленістю інтелігенції щодо історії та старожитностей київської округи. В епіцентрі уваги дослідників перебували передусім залишки давньоруської Борисоглібської церкви та великі кургани, які височіли на околицях тогочасного с. Вишгород. Перші відомі розкопки відносяться до 1816 року, коли за наказом поміщиці Ганни Турчанінової було розчищено залишки церкви святих Бориса і Гліба та описано характерні особливості її фундаментів1. Російський мандрівник П. Свіньїн, який відвідав Вишгород у 1825 році, згадує про аматорські дослідження 1819 року «однією зацікавленою особою» (очевидно, тією ж Г. Турчаніновою) одного з великих курганів, найближчого до села, під час яких було знайдено людські кістки та вугілля разом зі стременами та «ефесом» (руків’ям меча?). Навколо кургану знаходились насипи менших розмірів2. М. Закревський не називає ініціатора розкопок, проте вказує іншу дату – 1814 рік, зазначаючи, що розкопано декілька високих курганів3. Збереглися відомості про археологічні розкопки кургану Хрещатий у 1845 році, які проводив професор Київського університету св. Володимира Я. Ставровський. Локалізацію пам’ятки тепер важко встановити, відомо лише, що курган розташовувався по дорозі до Межигір’я, тобто десь на північно-західній околиці сучасного Вишгорода4. Свідоцтва про хід робіт також доволі суперечливі. Збереглися акварельні малюнки, на яких зображено зрубні конструкції в курганному насипу. І. Фундуклей повідомляє про дубові зруби з вугіллям та попелом, кістки людини та коня, а Я. Волошинський – про скелети людини та коня5. Вірогідно, поховальний комплекс кургану Хрещатий мав камерне поховання дружинника з конем Х століття. Також урядова газета «Киевские губернские ведомости» за 1847 рік повідомляє про розкопки у 1844 році Я. Ставровським великого кургану «Воронова могила», розміщеного поблизу Вишгорода. В ньому було виявлено «товсті дерева, покладені у вигляді паралелограма на вкопаних у землю палях», між якими знаходилося вогнище видовженої форми та «кілька черепів людських» 6 . Перед будівництвом нового кам’яного Борисоглібського храму в 1860 році були повністю розкопані фундаменти давньоруської церкви, викладені з каменю. Ф. Маніковський описує вівтарну частину з трьох апсид, центральна з яких була більшою і дещо виступала7.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Володимир Антонович

Олексій Уваров

Два кургани в урочищі «Костина нивка», а також один насип в урочищі «Батишева могила» були розкопані В. Антоновичем у 1874 році до Археологічного з’їзду в Києві. В усіх випадках кістяки лежали випростано на спині, головою на захід, стіни могильних ям були обмазані глиною. В одному з курганів виявлено три кістяки 8 . Під час відвідин Вишгорода учасники третього Археологічного з’їзду (1874 р.) під керівництвом графа О. Уварова ще раз обстежили залишки фундаментів Борисоглібської церкви. Розглядаючи цей етап археологічного вивчення давньоруського Вишгорода та його околиць, слід зазначити напіваматорський характер таких досліджень. Недосконала методика ведення робіт, неналежна фіксація об’єктів, майже повна відсутність польової документації значною мірою нівелювала наукові надбання дослідників. Власне цей методичний рівень був характерним для переважної більшості археологічних досліджень того часу і повністю відповідав ступеню розвитку цієї науки в Російській імперії ХІХ століття. Другий етап археологічного вивчення (1930–1940). Найбільш масштабні і водночас перші, здійснені з використанням новітніх (для того часу) наукових методик, археологічні дослідження Вишгорода були проведені у 1934–1937 рр. експедицією Інституту історії матеріальної культури (Київ) і Державного історичного музею (Москва) під керівництвом Ф. Козубовського та Т. Мовчанівського. Досліджувались рештки Борисоглібського храму, вперше розкопувались житлові квартали та залишки оборонних споруд. Останні виявлено 1935 року, зокрема, на ділянці ІІІ, яка практично примикала до ділянки Борисоглібської церкви з південного заходу. В західній частині розкопу, на місці здогадних воріт, під шаром бурої глини виявлено фрагменти дерев’яних конструкцій валу. Кліті, розташовані щільно одна до одної по лінії північний захід – південний схід, було складено з масивних березових колод. В одному зі зрубів стіну простежено на висоту понад 2,0 м (13 вінців); довжина поздовжніх стін сягала 5,0 м. У заповненні клітей, що являло собою утрамбовану буру глину, не було виявлено жодного речового матеріалу. Спростувавши гіпотезу про існування на місці ділянки ІІІ брами ди-

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

Теодосій Мовчанівський

тинця, дослідники припустили, що в’їзд існував південніше9. Є певні підстави припускати, що в цій частині укріплень дерев’яні конструкції були влаштовані на підсипці – під ними зафіксовано потужний шар глею. У східній частині Вишгородського городища досліджено «квартал металургів» – унікальну систему виробничих, житлових та господарських споруд ХІІ–ХІІІ століть. Уперше майстерні тут було виявлено 1935 року на ділянці північного мисоподібного виступу плато, розкопаного повністю (шурф Д). Досліджено залишки трьох напівземлянок, розташованих по лінії захід– схід. Одна з них, розмірами 4,0 × 3,0 м, мала велику піч, біля якої знайдено близько двох десятків шлаків та чотири зливки свинцю. На вогнищі (імовірно – зруйнованому горні) другої напівземлянки, також забитому шлаками та зливками свинцю, виявлено глиняну ллячку та свинцеву пластину, котра за призначенням могла бути подушкою для тиснення щитків колтів і датувалася приблизно початком ХІІІ століття10. Ще кілька зруйнованих вогнищ (горнів?) розміщувалися поблизу споруд. Тут знайдено три ювелірних зубила та низку інших знарядь. Трохи південніше (шурф Ж) виявлено залишки двох житлових майстерень. На виробничий характер споруд вказують знахідки чималої кількості шлаків, криць, зливків свинцю, мідних пластин, а також трьох ювелірних зубил та двох стулок мідних енколпіонів першої половини ХІІІ століття. Дослідження наступних років встановили, що споруди були розташовані вздовж східного краю городища двома рядами, розташованими

13

РУКОПИСИ І ДРУКИ Ірина ЖИЛЕНКО

«ЧИТАННЯ» ПРЕПОДОБНОГО НЕСТОРА ПРО СВЯТИХ БОРИСА І ГЛІБА:

джерела та вірогідність змісту «

Нестор Літописець. Києво-Печерський патерик.

1709 р.

20

Ч

итання про житіє і вигублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» є першою за хронологією відомою нам нині працею великого печерського історика та агіографа прп. Нестора Літописця, написаною, згідно з його власним записом у житії прп. Феодосія Печерського, до останнього1. Житіє ж прп. Феодосія було створене прп. Нестором за ігуменства прп. Никона Великого, бл. 1081–1088 років2 . Таким чином, «Читання» також можна датувати цим часом, але до житія3. Спроби датування обох творів пізнішою добою 4 не є виправданими5. О. Ужанков спробував датувати пам’ятку 1086–1088 роками 6, хоча його докази з цього приводу не видаються нам однозначними. На сьогодні не зовсім ясно, з яких причин прп. Нестора благословили зайнятися біографіями святих мучеників, який офіційний статус мав його твір. Цікаву версію появи «Читання» висунув М. Присьолков, який пов’язував його написання з будівництвом великим князем Святославом Ярославичем нового кам’яного храму у Вишгороді7. З цією думкою можна погодитися вже хоча б тому, що отримання доступу до вишгородських записів про чудеса святих свідчить радше про те, що твір печерського автора задумувався, швидше, як офіційне житіє, зібрання всіх розрізнених усних і писемних фрагментів, присвячених святим. Однак, якщо такий офіційний статус і був, то недовго. Як відомо, твір прп. Нестора був фактично витіснений після появи більш пізнього і більш змістовного «Сказання» 8, 9. На сьогодні повний текст лише у п’яти списках. Зазначено і невеликий вплив його на подальшу «борисоглібську» літературу. Так, М. Серебрянський відзначав у цій якості тільки текст московських Великих Четій Міней, де текст прп. Нестора доповнений за «Сказанням»10, а Д. Абрамович знайшов вплив твору в Архангелогородському літописі11. Не зовсім вдалий синтез «Читання» і «Сказання» репрезентує московська Степенна книга12 . Однак такий висновок не зовсім правильний. Схоже, що в Україні здавна були відомі різноманітні редакції житій св. Бориса і Гліба, які включали інформацію з обох текстів (втім, переважно зі «Сказання»). Яскравим прикладом цього є, зокрема, житіє із «Житій святих» святителя Димитрія. Варто звернути увагу і на текст Тверського збірника, тісно пов’язаного із українською літописною та агіографічною традиціями, в якому також знаходимо вплив «Читання»13.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РУКОПИСИ І ДРУКИ

ОСОБЛИВ ОСТІ ЗМІСТУ «ЧИТАННЯ» Ми не можемо наразі сказати, чи є «Читання» першим літературним твором прп. Нестора. Проте за якістю тексту можна припустити, що на той час він був людиною достатньо зрілою в професійному плані. «Читання» суттєво відрізняється від інших писань на борисоглібську тематику за багатьма параметрами. Першим із них є сама композиція твору, який фактично починається з хрещення Русі, але містить також і екскурс у біблійну історію. Такий, здавалося б, суттєвий відхід від головної теми твору дав підставу ряду дослідників дорікнути прп. Нестору, що «Читання» має доволі хаотичну структуру, особливо в першій частині, несе масу зайвої інформації. Це, звичайно, пояснюють молодістю й недостатнім досвідом автора та відсутністю у нього реальних попередників14. Проте якщо ми справді говоритимемо про «Читання» як про перше справжнє житіє, написане на українських теренах, якщо згадаємо далеко не однозначний стан з християнізацією Київської Русі того часу, поява такого екскурсу вже не видаватиметься нам помилковою. Святі Борис і Гліб були першими національними святими Русі, тож задля поліпшення місіонерської

роботи було важливо провести пряму паралель від біблійних часів до новозавітних оповідей, від них – до хрещення Русі й появи на її теренах перших чудотворців. На нашу думку, цілковиту рацію мав Л. Черепнін, котрий зазначав, що «Читання» було не просто житієм, але великим твором філософсько-історичного характеру, в якому давалася також визначена концепція світової історії. Таким чином, воно є свого роду предтечею епохальної «Повісті минулих літ»15. Попри такий поширений початок, «Читання» відрізняється від «Сказання» й нині існуючого тексту «Повісті минулих літ» тим, що в ньому відсутня значна кількість подробиць, які знаходимо в інших творах борисоглібського циклу16 . Це пояснюється тим, що автор, наслідуючи грецький канон, міг вважати точні подробиці неважливими для агіографічної оповіді. Значно складніше пояснити наявність великої кількості фактологічних відмінностей у засадничих питаннях біографії святих та їх вшануванні. Нижче наведемо короткий виклад найголовніших відмінностей17. Так, у передмові до тексту прп. Нестор змальовує історію християнізації України дещо інакше. По-перше, у нього не така «Андрієва легенда», що, втім, характерне для його автентичних творів18. Суттєво відрізняється й інформація про св. Володимира, котрий не виглядає тим грішником, яким його зображено в нині існуючому тексті «Повісті». Ще однією важливою особливістю є віднесення хрещення до 987 року, що знаходимо також у Іакова Мниха19. Не месником за братів, а «христолюбцем», змушеним воювати, виглядає і Ярослав. Суттєво відрізняються в творі також повідомлення про біографії святих мучеників. Поперше, сказано, що св. Борис був на час смерті жонатим. Само по собі це не є чимось особливим, якщо ми згадаємо, що шлюби у князівських родинах були дуже ранніми і ґрунтувалися на політиці. Однак інші джерела не повідомляють про це. Значно цікавішим є місце княжіння св. Бориса – Володимир-Волинський (а не Ростов)20. Припускали, що слово «Владимеръ» є не вказівкою на Володимир-Волинський, а іменем Борисового батька21, 22 або ж редакторською правкою23. Втім такий варіант, хоча й дає можливість відкинути різнобій у повідомленні про його володіння, не може бути визнаний правильним як з огляду на сам текст, так і вже хоча б тому, що князь не мав приводу конфліктувати

Мініатюри Сильвестрівського збірника. ХІV ст. Ісус подає вінці мучеників братам Борису і Глібу Князь Володимир посилає військо на чолі з Борисом проти печенігів

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

21

ЦЕРКВИ Дмитро БІБІКОВ

До 900-річчя освячення храму

ДОСЛІДЖЕННЯ ЦЕРКВИ СВЯТИХ БОРИСА І ГЛІБА Вишгородська церква святих Бориса і Гліба. Сучасний вигляд

30

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

М

істо Вишгород та його головна святиня – церква святих Бориса і Гліба – святкують відразу кілька знакових ювілеїв: у 2015 році 1000-ліття від часу перенесення сюди тіла князя Бориса та 900 років від дня освячення храму, а за рік – 200 років від початку перших розкопок церкви (хоча й аматорських). За дві сотні років теми Борисоглібської церкви торкалось чимало дослідників. Інтерес до цієї пам’ятки, котра ніби уособлює історію міста, поклав початок вивченню вишгородських старожитностей загалом. Якщо писемні дані про церкву, результати розкопок М. Каргера в 1952 році та Р. Орлова протягом 1990–1996 років висвітлено достатнім чином1, то про дослідження ХІХ – першої половини ХХ століть відомо лише з уривчастих повідомлень та розрізнених архівних джерел. Наявні матеріали потребують систематизації, позаяк огляди, опубліковані В. Довженоком та М. Каргером2, є доволі побіжними. Уперше згадує кам’яні фундаменти Борисоглібської церкви відомий дослідник київської старовини М. Берлінський. Описуються й перші аматорські розкопки, проведені в 1816 році поміщицею Г. Турчаніновою. Було повністю розчищено церковні фундаменти по периметру, проте ніяких пам’яток давнини, як коротко підсумовує М. Берлінський, виявлено не було3. За деякими даними тоді ж було складено план храму, котрий не зберігся. Варто зазначити, що П. Свіньїн подає іншу дату цих розкопок – 1819 рік, одначе достовірним видається перший варіант4. Праця М. Берлінського побачила світ у 1820 році, коли описані події були ще свіжими в пам’яті, тому навряд чи її автор міг допустити подібну неточність. П. Свіньїн же відвідав Вишгород лише в 1825 році й багато в чому використовував усні свідчення М. Берлінського5. Із праці П. Свіньїна дізнаємось деякі цікаві подробиці перших розкопок церкви Бориса і Гліба. Так, описується характер кладки фундаменту з «дикого» каміння, залитого розчином. Біля вівтарної частини виявлено було «двері, закладені цеглою» (на нашу думку, мова йде про аркосолій). Тут же, поблизу вівтаря, існував колодязь, на дні якого, за припущенням автора, вишгородці під час монгольської навали могли сховати мощі Бориса та Гліба 6 . У 1860 році розібрано тогочасну дерев’яну церкву. Перед будівництвом нової, кам’яної, було ще раз повністю розкопано фундаменти давньоруського храму, споруджені з великих каменів. Вівтарна частина складалася з трьох абсид, центральна з яких була більшою і дещо виступала. Частина бічних фундаментів (особливо – у західній частині) вже тоді виявилась розібраною7. Наступного разу залишки церкви досліджувались під час ІІІ Археологічного з’їзду 1874 року під керівництвом графа О. Уварова. Про значні масштаби розкопок повідомляє у своїй автобіографії М. Костомаров, який був членом з’їзду 8 . Залишки траншей 1860 або 1874 років фіксувалися дослідниками під час розкопок 1936–1937 років9. Учасники з’їзду мали на меті розчистити фундаменти стародавнього Борисоглібського храму. Однак, очевидно, вважали ним частину стіни церкви, оскільки описується кладка з великої чотирикутної цегли, з’єднаної товстим шаром розчину10. Місцевий священик Ф. Маніковський вважав ту цеглу аналогічною до тієї, що із Золотих воріт, а його план подібним до київських церков – Кирилівської, Михайлівської та Ірининської11. На новий рівень дослідження храму Бориса і Гліба вийшли завдяки Вишгородській археологічній експедиції ІІМК у 1934–1937 роках під керівництвом Ф. Козубовського та Т. Мовчанівського. На превеликий жаль, значна частина документації загинула, єдиним джерелом інформації про ті розкопки є польові щоденники та креслення, фотознімки, резюме та інвентарні описи. Розпочалися роботи із численних візуальних розвідок території Вишгородського городи-

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

Церква на гравюрі О.П. Петрова за малюнком П.О. Свіньїна Де ля Фліз. Вишгород. Борисоглібська церква.

1854 р.

ща. В щоденнику Т. Мовчанівського збереглася замальовка, що відображає історичний рельєф його північної частини та місце на ньому Борисоглібської церкви.

1934 року ділянка 1 розміщувалась біля південно-східного кута тогочасної огорожі Борисоглібської церкви. Роботи на ній дали змогу встановити, що концентричне підвищення навколо церкви, котре Г. Ляскоронський вважав валом городища12, виявилось скупченням будівельного сміття. Тут під шаром дерну лежав завал із фрагментів плінфи, каміння, штукатурки, голосників тощо. Траплялися й чималі блоки кладки: «…до великих каменів прикріплено вапном цеглу»13. Також тут знайдено фрагменти штукатурки з фарбою зеленого кольору (імовірно, залишки фресок), уламки мідних та свинцевих виробів тощо14. Дослідники припустили, хоча і з певною обережністю, що знайдений завал утворився внаслідок руйнації Борисоглібської церкви і розчищення площі під час будівництва нової, а численні уламки свинцю є залишками даху15. Подібні шари будівельного сміття було

31

ЦЕРКВИ Олена БРЕЯК

ХРАМИ ВИШГОРОДА

И

з Киева в Вышгород две дороги: одна через Оболонье, ручей Почайну и лугом; из Оболонья Вышгород виден. Другая дорога идет через предместья г. Киева: Куреневку и Приорку, и потом лесом, дорогою идущею в бывшую межигорскую фаянсовую фабрику и в м. Чернобыль. В четырех верстах от Приорки в лесу, около двора лесной стражи, дорога в Вышгород направо мимо самого двора. Легкими экипажами и пешком хорошо ехать и идти лугом, а большими и тяжелыми экипажами лучше и покойнее ехать лесом; на лугу есть много рытвин и водомоин», – так із любов’ю і турботою про людей, які зацікавилися б історією літописного Вишгорода, і забажали б завітати до нього, описує найкращі шляхи з Києва 1889 року місцевий священик Федір Маніковський. Сьогодні подорожувати туди зі столиці набагато зручніше. Від станції метро «Героїв Дніпра» кожні 10 хвилин прямують маршрутні таксі, за чверть години – вже у Вишгороді. Це місто належить до найстародавніших поселень Київської Русі. У першій згадці про нього – творі ві-

«

зантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», написаного у 946–952 роках, назване у грецькій транскрипції «Вусеградом»; згадується у зв’язку з «полюддям» (збором данини київськими князями)1. У «Повісті минулих літ» під 946 роком: княгиня Ольга, помстившись древлянам за смерть свого чоловіка – князя Ігоря, «наклала на них дань тяжку», дві частини якої йшли Києву, а третя – Вишгороду, «бо Вышегород – град Волзин»2 . З Х століття місто набуває особливого значення. Перші київські князі – Ольга, Володимир, Ярослав – володіли ним як своїм доменом. Вони часто приїздили сюди на відпочинок, на лови. Під 980 роком в Іпатіївському літописі: «…И наложницъ у него (Володимира) 300 въ Вышгородъ…»3. У Ярослава Мудрого тут була резиденція, в якій він і помер 20 лютого 1054 року: «…Переставися князь Руський Ярослав… и пришедшю ему к Вышегороду, разболеся велми… и предасть душю свою месяца февраля въ 20 день. Всеволодъ же спрята тело отца своего възложивъ на сани и повезоша Кыеву…» 4. Саме ці обставини і підштовхують аматорів розшукувати

сліди втраченої бібліотеки Ярослава Мудрого у Вишгороді та його околицях. Досить відомим у православному світі місто стало після поховання тут синів князя Володимира Бориса і Гліба. «Ви наша зброя, землі Руської захист та опора, мечі обоюдогострі», – писав про святих братів анонімний автор у «Сказанні про Бориса та Гліба». У 1015 році вишгородські бояри, вбивши за наказом князя Святополка молодших синів князя Володимира, привезли тіло Бориса у Вишгород і поховали біля церкви св. Василя. Через три роки перепоховали тут і його молодшого брата Гліба, вбитого на р. Смядині. Близькість до Києва, традиційне опікування великих київських князів, наявність добре укріпленої фортеці та місце поховання перших руських святих Бориса і Гліба – все це обумовило загальнодержавний авторитет Вишгорода. Автор «Сказання про Бориса і Гліба» пише: «По истине Вышегородъ наречеся: выший и превыший город всехъ, въторый Селунъ явися в Руське земли…»5 Перший храм тут постав на честь св. Василія, духовного патрона

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника ХІV ст. Церква св. Василя, прорисовка Поховання Бориса біля церкви св. Василя у 1015 р.

36

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦЕРКВИ

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника. ХІV ст. Поховання Гліба біля церкви св. Василя у 1018 р. Церква св. Василя, прорисовка

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника. ХІV ст. Перенесення святих братів Бориса і Гліба в «клеть малую» «Клеть малая», прорисовка

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

37

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ Євген КАБАНЕЦЬ

МАРТИРІЇ СВЯТОГО БОРИСА

в Україні

С

Борисоглібівська церква у Борисполі. 1989 р.

52

еред пантеону українських святих особливе місце посідає Борис Володимирович, князь Ростовський. Він був обраний Володимиром Святославичем, хрестителем Русі, за спадкоємця Київського престолу, але не захотів виборювати це право силою в міжусобній війні, і був вбитий власним братом Святополком Окаянним 24 липня 1015 року. Образ князя-страстотерпця є одним з найпопулярніших у духовній традиції та образотворчому мистецтві Східної Європи; водночас дуже мало відомо про витоки культу цього святого в Давній Русі. Православна церква вшановує Бориса разом з його братом – муромським князем Глібом, що поліг від рук Святополка на Смядині біля Смоленська 5 вересня 1015 року. Дещо осторонь від цих мучеників стоїть постать ще одного спадкоємця Володимира, деревлянського князя Святослава, який не був удостоєний посмертної шани через власну легкодухість, бо намагався врятуватися від убивць втечею до Угорщини. Діяння й місце страдницького подвигу святого Бориса, на відміну від двох інших його братів, були пов’язані з околицями Києва, полишили тривку пам’ять, втілену не лише у монументальних спорудах, але й фольклорних переказах, мікротопоніміці та археологічних об’єктах. На жаль, всі ці свідчення лишаються малодослідженими й здебільшого невідомими широкому загалу. Саме тому й доречно оприлюднити тут матеріали, що проливають світло на становлення посмертного культу святого Бориса в давньоруську епоху. Згідно з повідомленням анонімного «Сказання про Бориса і Гліба» (близько 1072 р.) «на мѣст ѣхъ иде же мученьчьскыимь вѣньцьмь увязостася [загиблі княжичі], създанѣ быста цьркви въ имя ею»1. Отже, з великою ймовірністю можна стверджувати, що вже в останній чверті XI століття існували культові будівлі, присвячені святому Борису, це цілком відповідає канонічним приписам східної християнської церкви відправляти церковні служби на місці мученицької кончини праведників або навіть зводити там особливі поминальні споруди (так звані мартирії)2. Зокрема, за 94 правилом Карфагенського помісного собору, який відбувся 419 року від Різдва Христового, пам’ять святим мученикам здійснюється, «аще где либо єсть или тело, или некая часть мощей, или, по сказанию от верной древности преданному, их жилище, или стяжание, или место страдания»3. Мартирій в класичному розумінні, вочевидь, означав «місце мучеництва», звідси й самоназва ранньохристиянського поминального храму над могилою мученика. Проте якщо виходити з того, що грецьке слово martys (род. в. martyros) означає «свідок» (а саме таку етимологію відверто пропонує наведене церковне правило), то в широкому розумінні назва могла поширюватись на всі сакральні місця, пов’язані з культом новоявленого мученика, навіть коли тілесних останків там не було. Саме таким визначенням цього терміна ми й скористаємося надалі.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Водночас давньоруські писемні джерела та більш пізні актові документи наводять дуже суперечливу інформацію про географічні координати місцевості, де був вбитий святий Борис. Власне кажучи, у межах сучасної Київської області існує три (!) таких мартирії, два з яких розташовані на Переяславщині, а третій – на північній околиці Києва. Вони мають дуже давню історичну традицію і тому ніби виборюють один в одного право першості та автентичності. Розповімо коротко про них усіх. Перш за все слід згадати про муровану Альтську божницю, яку збудував великий князь Київський Володимир Мономах 1117 року, «идеже святаго Бориса кров прольяна бысть» (з посмертного панегірика Володимирові Мономаху, вміщеного в Лаврентіївському літописі) 4. Це була палацова патрональна церква, яка стояла на заміському князівському дворі у верхній течії річки Альти, десь за 50 км на північний захід від міста Переяслава. Володимир Всеволодович дуже полюбляв це обійстя і навіть «преставися на Лт ѣ у милое церкве, юже созда потщаньем многым»5. Востаннє храм згадується 1154 року, коли його спалили половці. Археологічні розкопки 1925 і 1950 років підтвердили існування церкви й укріпленого княжого двору навколо неї та виявили сліди пожежі, що супроводжувала напад кочівників 6 . Слід зазначити, що Альтська божниця була єдиною монументальною спорудою серед решти борисівських мартиріїв, яка вціліла у вигляді руїн аж до пізніх часів, отже, могла наочно підживлювати легенду про князя Бориса. Після монгольського нашестя церква перебувала в запустінні. У XVI столітті поле навколо храму перейшло у власність київського Пустинно-Микільського монастиря і стало згадуватися під назвою «Полукняжеської землі», як це випливає, зокрема, з купчої грамоти 1508 року7, або «Полукняжеського окопу» (мабуть, на спогад про укріплений княжий двір), за випискою з книг земських Київського воєводства 1629 року 8 . На початку XVII століття цю місцевість захопив польський коронний канцлер Станіслав Жолкевський, що заснував тут восени 1602 року містечко Бориспіль9. Відтоді історична наука майже беззастережно ототожнює Альтське поле з Борисполем, хоча вказана назва, насправді має досить пізнє та цілком штучне походження. Щоправда в актових документах першої третини XVII століття (скарга ігумена київського Пустинно-Микільського монастиря Серапіона з братією на Софію Станіславівну Данилович) продовжує згадуватись «церква спустошоная на кр[о]ве, где княжати руского, именемъ Бориса Володимеровича, забито, змурованая і до сего часу стоитъ»10, але це, мабуть, звичайна данина давній традиції. У 1630-ті роки храм був розібраний за наказом польських урядовців, а цегла й каміння з нього пішли на будівництво католицького кафедрального собору на Житньому ринку в Києві11. Згодом у Борисполі було споруджено один за одним кілька однойменних храмів. На жаль, це призвело до цілковитого знищення підмурків божниці, внаслідок чого стало неможливо з’ясувати план давньоруської споруди. За попередніми даними, вчені віднесли її до архітектурного типу, спорідненого із храмом св. Михайла кінця XI століття в Острі12. Інший мартирій святого Бориса, згідно з історико-етнографічними матеріалами ХVІІ–ХІХ ст., існував так само на березі Альти, але південніше, за 4 км від Переяслава, в районі села Борисівка. Перша згадка про нього трапляється в актових документах у зверненні ченців Межигірського монастиря до московського царя Олексія Михайловича 1660 року13. Межигірці клопотали перед російським самодержцем, аби він дав їм дозвіл «на строение монастыря на крови святого страстотерпца Бориса» у вказаній місцевості, посилаючись при цьому на давню традицію (!). З цього часу сюди щороку, на день пам’яті святих (2 травня), збиралися багатолюдні хресні ходи з Переяславського кафедрального собору14.

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

Борисоглібівська церква на Альті Передмістя Переяслава-Хмельницького Борисівка.

1839. Сучасна світлина Художник І. Гнєдич. Гравюра М. Рашевського.

80-ті роки XIX ст. Державна Публічна Історична бібліотека, РФ, Москва

Невдовзі тут поставили пам’ятний кам’яний хрест на пошану Бориса і Гліба та збудували над ним каплицю. Пізніше каплиця ще кілька разів поновлювалася, а в 1839–1841 роках переяславський архиєпископ Гедеон спорудив на її місці кам’яний храм Бориса і Гліба, що зберігся до наших днів й внесений до реєстру пам’яток культурної спадщини15. Древній хрест при цьому опинився всередині споруди на її лівому криласі, під північною стіною16 . Його й досі можна побачити в церкві та прочитати на сірому піщанику невигадливий напис: «Сеи крестъ здѣ с[ь] на м ѣ ст ѣ сем убіенія святаго страстотерпца Христова Бориса, Великого князя Росіискаго, водрузи[л] Грігоріи Бутовіч, протопоп

53

ПРОМИСЛИ Андрій ОЛЕНИЧ

ВИШГОРОДСЬКИЙ ГОНЧАРНИЙ КВАРТАЛ

У

Жінка-гончар, що працює на швидкому гончарному крузі. 1455 р. Художньо-історичний музей. Відень

58

далекому 1936 році Тадей Мовчанівський оглядав одну з плям «печини» в межах садиби Омеляна Підлісного – це було початком дослідження однієї з найцікавіших пам’яток середньовічного гончарного виробництва на Київщині1. Лишень тепер, маючи достатній досвід польових досліджень, можемо осягнути значення цього відкриття. Це був перший давньоруський горн у Вишгороді. В ході подальшого дослідження ділянки Підлісного було знайдено ще два горни. І можна вже зробити висновок про ймовірно великий обсяг виробництва гончарного посуду в цьому місці. Відкриття пристрою випалу кераміки значно розширювало розуміння специфіки гончарного виробництва середньовіччя, знайдення кількох горнів взагалі виводило його на новий рівень. На жаль, тоді розкопки не продовжились. Трагічна доля самого Мовчанівського (розстріляного за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі) і буремні роки Другої світової війни відклали дослідження цієї пам’ятки. Тільки у 1947-му група вчених у складі В. Довженока, П. Толочка та О. Бобринського ще раз обстежила місце, де в 30-х роках працював Мовчанівський2 . А воно – частина Вишгородського посаду – було відоме серед місцевих жителів як урочище «Гончарі». Нові розкопки виявили залишки ще сімнадцяти горнів, вдалося також повністю дослідити один з них. Тоді ж було орієнтовно з’ясовано масштаби гончарного виробництва, що існувало тут у давньоруський час. За оцінкою П. Толочка – не менше 100–200 одночасно працюючих горнів3. Нова віха дослідження «Гончарів» припадає вже на кінець радянської епохи. Звісно, археологи працювали у Вишгороді і в 70-х, і 80-х роках, зокрема П. Толочко, В. Зоценко, Л. Пекарська, але роботи стосувалися вишгородського дитинця 4. Розкопки на посаді продовжились лише у 1989–1990 роках і мали вже охоронний характер. Місто росло, зводилися багатоповерхові будинки з квартирами для сімей працівників місцевих підприємств. Дослідження вели фахівці кооперативу «Археолог»: В. Чабай, А. Калюк, А. Дорофєєв, А. Євтушенко5. Звісно, роботи були ускладнені цілою низкою проблем взаємодії з будівельниками. Так, 1989 року екскаваторники повністю зняли культурний шар частини посаду, в деяких місцях взагалі повністю зруйновано чималі ділянки пам’ятки 6 . Значні площі досліджень дали змогу виявити кілька горнів у місцях забудов, що утворювали виробничі комплекси. Тепер можна було побачити всю садибу давньоруського гончара-ремісника: його будинок, майстерню, господарські споруди, де він зберігав сировину, тощо. Нові дослідження також допомогли виділити етапи заселення урочища «Гончарі». Перші споруди на цій ділянці посаду датовані в межах кінця X століття, ймовірно, тоді ж місцеве населення розпочало інтенсивно гончарювати. На початку XI століття – збільшення інтенсивності забудов, а також кількості горнів. Культурні нашарування гончарного кварталу також насичені керамікою цього хронологіч-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПРОМИСЛИ

Залишки гончарного горну на садибі Омеляна Підлісного. 1936 р.

ного періоду. Рештки керамічних виробів XII століття представлені вже значно скромніше, споруди здебільшого перекриті горілим шаром та мають ознаки одночасного руйнування. Життя на дослідженій ділянці не простежується після середини XII століття7. Найцікавішими знахідками у вишгородському кварталі гончарів, звісно, є горни. В межах однієї садиби можна було дослідити одразу кілька з них. Так, комплекс у південно-східній частині розкопу 1990 року містив три горни різних хронологічних періодів. Два розміщені близько один до одного. Вони невеликі, з маленькими камерами випалу, що були датовані XI століттям. А масивний горн, збудований на початку XII століття, трошки далі від них. Кількість горнів першого хронологічного етапу значно переважає8 . Виходячи з матеріалів, здобутих в ході розкопок 1990 року, можна детально реконструювати вишгородський гончарний горн. В цілому ця конструкція типова для давньоруського часу. Він складався з двох камер, до нього прилягала передгорнова яма. Очевидно, спочатку викопували дві ями: одну – довгу передгорнову, другу – основу для топкової камери, яку обмазували глиняним розчином. Під камерою монтувалася «решітка» – масивна глиняна перегородка. У ній робили отвори для проникнення полум’я та гарячого повітря до верхньої камери, так званого клобука. Верхня камера формувалася за допомогою каркасу з прутиків та глини. Розміри камери ранніх вишгородських горнів не перевищували одного метра. Корисний об’єм усередині клобука свідчив про дрібносерійне виробництво. У 1990 році вдалося дослідити залишки горну № 102 із завантаженим клобуком. Всередині камери збереглася дрібна серія із 13 горщиків9. Аналогії таких дрібних серій – в інших давньоруських містах. Так, у камері горну з білоруського міста Вжищ містилася невелика партія з 25 горщиків. Такі приклади свідчать про невисокі виробничі можливості конкретного ремісника10. Ситуація ймовірно не змінилася і в XII столітті, хоча розміри горнів значно збільшилися: камера досягає в діаметрі півтора метра. Масивна решітка вже не може опиратися на стінки топкової ями, її доводиться укріплювати стовпом, відомим за етнографічною назвою «козел». Вишгородські горни, як археологічні об’єкти, цікаві також керамічним матеріалом, що походить з їхнього заповнення. В процесі тривалої експлуатації вони запливали культурними

№ 10 -12 (218-220) / жовтень-грудень 2015

59

2015 № 10-12 (218-220)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Андрій ЩЕКУН

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПРО АВТОРІВ Дмитро Бібіков – молодший науковий співробітник Інституту археології НАН України, провідний науковий співробітник Вишгородського історико-культурного заповідника Олена Бреяк – завідувач відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управління культури, національності та релігії Київської облдержадміністрації Ірина Жиленко – провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (НКПІКЗ), кандидат богослов’я Всеволод Івакін – старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, заввідділу археології Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук Євген Кабанець – провідний науковий співробітник НКПІКЗ Андрій Оленич – науковий співробітник відділу археології Вишгородського історико-культурного заповідника, пошукач відділу археології Києва Інституту археології НАН України Ірина Пироженко – директор Вишгородського історико-культурного заповідника

ДРУКАРНЯ Від «А» до «Я», вул. Колекторна, 38/40, м. Київ, 02660; тел. +38(044) 563 18 04, 562 28 51, 562 37 41 Наклад 1000 прим.

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2016 РІК

1 місяць 34,31 грн

12 місяців 411,72 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498 23 65; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

uaculture.com Передплатний індекс 74401

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74401

Видання висвітлює проблеми виявлення, вивчення, реставрації, збереження та популяризації пам’яток історії, архітектури, мистецтва, писемності. Розповідає про визначних людей, які дбали про охорону культурної спадщини або зробили вагомий внесок у розвиток української культури

12 НОМікЕРІВ на р

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2015. – №10-12 – С. 1–64.

Індекс 74401