"Пам'ятки України" №1, січень 2015

Мистецька спадщина Львова

 Микола Мороховський Петрахнович  Ікони  Іконостаси  Музейні колекції

№1 СІЧЕНЬ 2015

Володимир Вуйцик (19.12.1934–27.04.2002) – дослідник мистецької спадщини західноукраїнських земель, музейник та реставратор, архівіст, історик, знавець мистецької культури Львова, автор численних публікацій з проблем історії культури і мистецтва західноукраїнських земель від княжої доби до початку ХХІ століття. Особливу увагу приділяв вивченню мистецького життя Львова, зосередившись на систематичному опрацюванні львівських архівних матеріалів. Результатом стали десятки побудованих на вивірених джерельних свідченнях публікацій, два видання книги про архітектурні пам’ятки міста, розділи путівника, численні статті до довідкових видань.

80-річчю вченого присвячують автори і видавці цей випуск журналу.

На першій сторінці обкладинки: Микола Мороховський Петрахнович. Спас в оточенні сил небесних. З Успенської церкви у Львові. 1638 р.

2015, СІЧЕНЬ

№ 1 (210)

ЗМІСТ НОМЕРА

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

АКЦЕНТ

2 Микола Мороховський Петрахнович. Вершина львівського малярства XVII століття Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

ЗАСНОВНИКИ Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ІКОНОСТАСИ

ВИДАВЕЦЬ

20 Іконостас Введенської церкви у Львові Ігор БОКАЛО

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ІКОНА

ВИДАВНИЧА РАДА Євген Букет, Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко, Вадим Дорошенко, Віктор фон ЕрценГлерон, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов, Сергій Степанюк, Ліліана Фесенко, Антон Філатов

24 Львівська храмова ікона церкви в селі Дмитре Віктор МЕЛЬНИК

30 Іконографія «Спаса з ангелами» львівських малярів XVII ст. Мар’яна ПЕЛЕХ

36 «Благовіщення» зі збірки Музею народної архітектури та побуту Уляна ФРАНКІВ

РЕДАКЦІЯ

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Упорядкування Володимира АЛЕКСАНДРОВИЧА Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2015. Усi права застережено.

44 Колекція Івана Гречка в Музеї Українського католицького університету Андрій ЦИБКО

56 Сто років у палаці Владислава Лозинського Світлана СТЕЦЬ

АКЦЕНТ Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

МИКОЛА МОРОХОВСЬКИЙ ПЕТРАХНОВИЧ

Вершина львівського малярства XVII століття

Н

овітнє істотне пожвавлення студій з мистецького життя давнього Львова й розширення уявлення про найважливіші аспекти культурної традиції міста пов’язані не тільки з яскравими відкриттями, але й з осмисленням доробку мистецької столиці Західноукраїнського регіону. Перед сучасним музейництвом постають також численні невиконані зобов’язання. Насамперед уже давно стало очевидним, що у Львові має бути виставлене – як у постійних, так і в періодичних експозиціях – львівське мистецтво: про це ще й досі випадає тільки мріяти… Серед численних безперечних боргів – і надто скромна присутність у дотеперішніх уявленнях про мистецьку культуру Львова однієї з центральних постатей художнього життя міста XVII століття – Миколи Мороховського, знаного також як Петрахнович. До такої ситуації певною мірою спричинився сам майстер, залишивши по собі надто скромний документальний слід. Проте відсутність належного поцінування однієї з найцікавіших особистостей мистецького життя давнього Львова – результат насамперед аж занадто вже «економних» не тільки донедавна, а ще й нині – зусиль із засвоєння й осмислення художньої спадщини Львова. Ситуацію почали змінювати щойно окремі новіші відкриття останньої чверті століття. Тривалий час його знали виключно як співавтора центральної позиції малярства львівського середовища – комплексу ікон передвівтарної огорожі міської Успенської церкви. Завдяки усьому цьому М. Мороховський Петрахнович постає як чільна, винятково яскрава індивідуальність і водночас найвизначніша особистість в історії львівського малярства усього століття. Життєвий шлях митця засвідчений украй обмеженим колом документальних відомостей

2

і нині доступний лише в декількох фактах від 1610 до 1666 року. Систематичне опрацювання комплексу актових книг львівського міського архіву та актових матеріалів львівського старостинського уряду, а також архіву міського Успенського братства дало менше двох десятків розрізнених документальних записів, які фіксують поодинокі події довготривалої «спокійної» і внаслідок цього мало відображеної у традиційних писемних переказах епохи. Уперше ім’я майстра з’являється в актах львівського раєцького уряду 15 листопада 1630 року. Цього дня знаний маляр першої третини XVII століття Федір Сенькович1 уклав чергову угоду з дружиною про взаємне врегулювання їхніх майнових справ на випадок смерті когось із них 2 . Одразу ж після цього він вчинив запис на суму 1000 золотих, визнаючи її як борг, на користь маляра Миколи Мороховського та його дружини Маргарити (писар подав полонізоване ім’я, очевидно, насправді її звали Марухною – інших згадок про неї не виявлено). Як видно зі змісту самого запису, зазначену суму Сеньковичі визнали як належне Мороховським за «роботу» і «службу» впродовж 20 років3. Зазначена ситуація відсилає до знаного факту біографії Ф. Сеньковича 1610 року, коли він уклав з дружиною першу ординацію з такими взаємними зобов’язаннями. При цьому варто також мати на увазі неодноразово відзначену в документах хворобливість Ф. Сеньковича 4. Оскільки в записі 1630 року фігурує не тільки М. Мороховський, а й його дружина, перед якою Сеньковичі так само визнали зобов’язання «за службу», можна здогадуватися, що та нерідко доглядала за Сеньковичами, особливо наприкінці життя маляра, коли той, як стверджує заповіт, тривалий час хворів5. Ці стосунки випливали з родинних зв’язків: за свідченням цитованого запису 1630 року, дружина М. Мороховського була племінницею дружини Ф. Сеньковича Анастасії. Перший віднайдений ретроспективний документ до біографії львівського маляра не тільки безпосередньо фіксує початки його життєвого шляху, а й пропонує важливе свідчення, незавважене досі в літературі. У наведеному записі він, зі слів Ф. Сеньковича, фігурує як Мороховський. Проте виступаючи разом з удовою свого майстра у львівському війтівському уряді із заявою про виплату усієї передбаченої домовленістю з Ф. Сеньковичем суми 2000 золотих за долішні яруси ікон для міської Успенської церкви (1633), маляр записаний як Петрахнович 6 . Саме так він підписався й під контрактом з Успенським братством від 27 липня 1637 року на завершення ансамблю

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Федір Сенькович, Микола Мороховський Петрахнович. Воскресіння Лазаря. Успенська церква. Львів. Не пізніше 1630 р.

№ 1 (210) / січень 2015

3

ІКОНОСТАСИ Ігор БОКАЛО

ІКОНОСТАС ВВЕДЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ У ЛЬВОВІ

Іконостас утраченої церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці у Львові. Храм св. Великомученика Дмитрія (Львів)

20

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНОСТАСИ

Ц

ерква Введення у храм Пресвятої Богородиці була побудована при жіночому монастирі сестер Василіянок. Монастирський двір з церквою існував у межах території теперішньої військової частини на вул. Гайдамацькій, 51, неподалік від однієї з найстаріших у Львові П’ятницької церкви ще княжих часів. Отже, 29 жовтня 1646 року молдавський господар Василь Лупул надав свою землю для побудови монастиря і церкви2, а перші згадки про дерев’яний храм датуються 1658 роком3. У 1784 році монастир та церкву ліквідував австрійський уряд4 під час так званої «Йосифінської касати». Споруду ж церкви після 1809 року5 розібрали та продали до села Мацошин Жовківського району. Храм згорів у 1886 році6. Якусь частину його ікон ще 1777 року продано до Введенської церкви у Домажирі біля Львова, проте збережене свідчення про цей акт подає тільки отриману

за них суму7. На підставі зазначеного джерельного переказу припускають про можливе походження зі львівської монастирської церкви збережених у домажирському храмі монументальних дияконських дверей з архангелом Михаїлом та Мелхіседеком (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького), які мають виразну паралель з дияконськими дверима іконостаса 1650 року знаної церкви Зіслання Святого Духа в Рогатині на Івано-Франківщині8 . З аналізу писемних джерел можна припустити, що в цьому храмі мало бути щонайменше три іконостаси. Про первісний нам нічого не відомо9. Другий, імовірно, був виготовлений 1697 року на замовлення ктиторів – львівських міщан Чуруловичів та Терлецьких, про що свідчили написи на намісних іконах10. Рештки цієї передвівтарної перегородки разом з бічними вівтарями продано разом з будівлею храму до села Мацошин11. Третій іконостас,

Схема визначення основного модуля побудови іконостаса втраченої церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці

№ 1 (210) / січень 2015

21

ІКОНА Віктор МЕЛЬНИК

ЛЬВІВСЬКА ХРАМОВА ІКОНА

церкви в селі Дмитре

І

Євангеліст Іоан. Мініатюра Євангелія Григорія Куцірки.

1602 р.

24

кона cвятого Дмитрія Солунського з історією з церкви села Дмитре Пустомитівського р-ну Львівської обл. (Львів, Музей сакрального мистецтва львівської архиєпархії УГКЦ імені о. Антона Петрушевича) належить до пам’яток з «історією», тобто окрім центрального зображення у 12 малих клеймах уміщено поодинокі сюжети житія святого III–IV століть Дмитрія Солунського. Найвідомішою пам’яткою такого іконописного взірця серед західноукраїнської спадщини є ікона середини XVI століття з церкви архангела Михаїла у Флоринці на території Польщі, що належить до доробку перемишльського малярського осередку1 (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Вона має лише 9 сюжетів історії і їх репертуар тематично відрізняється від історичного циклу ікони з церкви в Дмитрому. Ікону написано на прямокутному щиті зі скріплених між собою чотирьох окремих дощок. За результатами мікрохімічного дослідження виявлено, що на дошку нанесено крейдяно-клейовий левкас. Для його виготовлення використано клей тваринного походження. Авторське малярство виконано за допомогою пігментів, затертих на темперному в’язиві. Золочення зроблено на болюсному поліменті сухозліткою. Поверхня авторського малярства вкрита олійно-живичним лаком2. Центральне зображення та всі клейма мають окремі майстерно виконані дерев’яні профільовані обрамлення. З усіх боків ікона має чисте дерев’яне поле, що переконливо свідчить про первісне її місцезнаходження у складі вівтарної перегородки в намісному ряді з притаманним мистецькій практиці XVII століття багатим накладним орнаментальним обрамленням, або окремо, поза комплексом ікон на передвівтарній огорожі. Центральне зображення святого ліворуч, від долу та праворуч обрамлене клеймами, згори ряду клейм немає. Натомість горішню частину ікони увінчує півциркульна профільована арка, що опирається на дві капітелі. Подібна різьблена арка з таким самим мотивом «волового ока» присутня, наприклад, в іконі XVII століття «Корчминська Богородиця», що зберігається зараз у церкві святого Йосафата на території Музею люблінського села в Любліні (Польща)3. Святого мученика Дмитрія зображено на повний зріст строго фронтально, правою рукою він на рівні грудей тримає хрест – атрибут мученика, ліва, на рівні стегна, лежить на руків’ї меча, захованого в піхви та опущеного донизу. Руків’я більше схоже на руків’я шаблі, аніж меча. Через праве плече перекинуто червоний плащ, зафіксований вузлом без фібули. Іконографія одягу в загальних рисах повторює т. зв. візантійський тип вбрання святих воїнів. З найдавніших зображень в українській іконографії відома цілофігурна постать святого Дмитрія серед мозаїк Михайлівського Золотоверхого

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Святий Дмитрій з історією. З церкви в Дмитрому

ІКОНА Мар’яна ПЕЛЕХ

ІКОНОГРАФІЯ «СПАСА З АНГЕЛАМИ»

львівських малярів XVII ст.

І

Спас благословляючий обіруч. З Успенської церкви у Львові. 1638 р.

30

кони «Спас з ангелами» розміщувалися в центрі іконостаса, у деісусному ярусі. Пристоячі біля Богоматері, праворуч Спас та ліворуч Іоан Предтеча. Богоматір символізує новозавітну Церкву як таку, адже Діва Марія є заступницею всіх смертних. У Йоані Предтечі християнська Церква вбачає ланку, яка поєднує старозавітний світ із Новим Завітом1. Деісусний ярус Успенської церкви у Львові2 центральною іконою має «Спаса» (1637–1638) – благословляючого обіруч Христа в оточенні небесних сил: архангелів, херувимів, серафимів із карміновими та рожевими крилами. Ікона належить львівському маляреві Миколі Петрахновичеві Мороховському3 († не раніше 1666 р.). Лик Спаса з короткою борідкою і довгими пасмами волосся зосереджує силу духу та вольовий характер. Христос вбраний у хітон багряно-брунатного кольору та коричнево-вохристий із золотим асистом гіматій. Тип лику Спаса в деісусі, як і намісних іконах, упродовж XVII століття залишався без змін. В іконописній традиції запроваджена іконографія благословляючого Спаса посеред молитовного ряду не була унікальною. Вона присутня в Акафісті Ісусові Христу на південній стіні Хрестовоздвиженської церкви в Дрогобичі4, у молитовному ярусі з досить применшеними постатями Богородиці та Йоана Предтечі в Юріївській церкві в Дрогобичі5 (1659–1666), в іконі другої половини XVII століття з церкви святого Йоана Богослова в Добрянах (Львів, Музей сакрального мистецтва львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви імені о. Антона Петрушевича)6 та іконостасі Введенської церкви в c. Велика Горожанка Миколаївського району Львівської області. Схожу іконографію Спаса пропонує й незафіксованого по-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІКОНА

ходження ікона анонімного майстра «кола» Івана Рутковича (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького)7, але з вишуканішими й сміливішими пластичними прийомами зображення, відповідно до іконографії початку XVIII століття. За дослідженнями Володимира Алек­сандровича, образ благословляючого обіруч Христа виводиться від іконографії Страшного суду та Вознесіння, а її поширенню у релігійній мистецькій культурі львівського кола, як і на західноукраїнських землях загалом, сприяв розвиток графічного мистецтва у творчій практиці львівського та київського осередків, реалізованого в численних виданнях, таких як Тріодь пісна (1627), Параміфія (1629) та ін. 8 У центральному образі молитовного ряду львівської Успенської церкви під стопами Спаса зображений шестикрилий серафим, якого уперше бачимо у П’ятницькому іконостасі у Львові (друга половина 1610-х років). Ікона з цього ансамблю зі Спасом-Вседержителем з Богородицею та Йоаном Предтечею й архангелами Михаїлом та Гавриїлом за троном започаткувала відповідну традицію, розроблену у львівському мистецькому середовищі, популярну й пізніше9. Христос тут виступає не як учитель, а як суддя, що наголошує текст Євангелії у відкритій книзі зі словами «Приідіте благословеннії Отца Моєго...» (Мт. 25–34) з євангельського опису Страшного суду. Аналогічний варіант із двома архангелами, вміщеними за престолом Спаса, подибуємо й у втраченому комплексі ікон Миколаївської церкви в Замості10, грекокатолицькому соборі Різдва святого Йоана Предтечі в Перемишлі11 (тепер на території Польщі), у П’ятницькій церкві в Крехові12, Успенській церкві у Мор’янцях13. Іконографічний варіант Моління з сімома фігурами – окрім Триморфону з Христом, Богородицею та Йоаном Предтечею композицію доповнюють чотири архангели, зображені за троном. Вперше їх завважено у згаданому крехівському Миколаївському іконостасі в церкві в Зарудцях, а згодом – у найраніших комплексах ікон знаного жовківського майстра кінця XVII століття Івана Рутковича у церквах Собору архангела Михаїла у ВоліВисоцькій (1680)14 та Вознесенській у

№ 1 (210) / січень 2015

Спас на троні. З П’ятницької церкви у Львові. 1610-ті рр.

31

ІКОНА Уляна ФРАНКІВ

«БЛАГОВІЩЕННЯ»

зі збірки Музею народної архітектури та побуту

М

узей народної архітектури та побуту у Львові численними і багатогранними фондовими надбаннями прагне показати життя українського народу в різноманітних його аспектах, серед яких значне місце належить релігійності. З огляду на це, колектив укомплектував значну збірку українського середньовічного та новішого малярства з чималим фондом ікон XV–XVIIІ століть. Музейна колекція давнього українського іконопису надзвичайно важлива за багатьма ознаками. Її цінність визначають давність пам’яток, їх широкий тематичний репертуар та мистецька довершеність. До збірки належать ікони відомих українських іконописців XVII століття, зокрема Матвія Домарацького та Івана Рутковича. Зупинимося лише на одній з них – «Благовіщенні», відзначеній цікавою й самобутньою іконографією1. АВТОРСТВО ІКОНИ Ікону2 придбала для музею у 1982 році реставратор Наталія Шамардіна з церкви святого Симеона Богоприїмця у селі Коцурів Пустомитівського р-ну Львівської області. Розміри вказують на належність до намісного ряду, могла вона бути й окремою іконою. У книзі обліку її датовано XVIII століттям, проте Н. Шамардіна на підставі порівняльного аналізу приписала «Благовіщення» жовківському маляреві Іванові Поляховичу (1666–1708), відповідно до цього змінивши на кінець XVII століття прийняте давніше в музеї датування. Водночас до доробку того ж майстра віднесено також ще дві не підписані і не датовані ікони музейної збірки з церкви Собору архангела Михаїла в недалекому від Коцурова селі Солова Золочівського р-ну – храмовий «Собор Архистратига Михаїла» і намісну «Богородицю Одигітрію». Підставою для атрибуції стало визнання усіх їх ідентичними за манерою виконання зі «Старозавітною Трійцею» 1666 року з Преображенської церкви в селі Зарудці Жовківського р-ну неподалік Львова (Львів, Музей етнографії та художнього промислу Інституту на-

36

родознавства НАН України)3, яку підписав жовківський маляр Іванко Поляхович 4. Н. Шамардіна користувалася давнішими скупими згадками в літературі про цього маловідомого митця. Окремі нові факти його біографії, зафіксовані в актових книгах Жовкви та Львова, впровадив до наукового вжитку Володимир Александрович5. Найважливішими з них є насамперед львівські контакти митця, задокументовані через його одруження перед 1648 роком з Мариною – сестрою знаного львівського маляра Івана Корунки (†1665)6 . Проте відомості про І. Поляховича надзвичайно скупі, зокрема, окрім одинокого авторського підпису на вказаній зарудцівській іконі, не пощастило встановити інших фактів його творчої біографії. Як показав В. Александрович, певні перекази про нього уриваються з 1668 року7. Тому, як твердить дослідник, виходячи насамперед з невідомого раніше тривалого періоду біографії перед виконанням зарудцівської ікони, немає підстав, услід за Вірою Свєнціцькою8, продовжувати життєвий шлях жовківського митця аж до 1708 року 9. Окрім того, задокументовані факти біографії доводять, що індивідуальна манера майстра повинна була скластися у львівському середовищі 1640-х років у колі І. Корунки та найвизначнішого тогочасного львівського маляра Миколи Мороховського Петрахновича, який упродовж усього десятиліття винаймав помешкання на обійсті Корунок10. Це з усією очевидністю стверджує й зарудцівський образ Святої Трійці. Тому, очевидно, справді, як вказав В. Александрович11, немає підстав приписувати маляреві коцурівське «Благовіщення» як репрезентанта значно молодшого етапу стилістичної еволюції української мистецької культури львівського кола, – щойно кінця століття. У цьому переконує, зокрема, зіставлення зі зразками теми Благовіщення зі спадщини І. Рутковича та сучасних йому майстрів (докладніше див. далі). ІКОНОГРАФІЯ «БЛАГОВІЩЕННЯ» Іконографія ікони «Благовіщення» відповідає домінуючому у XVII столітті на теренах України іконографічному типу, запозиченому із західноєвропейського релігійного мистецтва, відповідно до визначальної тенденції нового релігійного малярства тієї доби, яке послідовно відходило від давніх візантійських норм через графічні зразки. Формування іконографії цього празника сягає раннього християнства – воно належить до найстаріших християнських зображень (збереглося у катакомбах Присціли з ІІ століття)12 . У східнохристиянському сакральному мистецтві сформувалися дві іконографічні версії Благовіщення, виведені від описів події у Євангелії від Луки (1, 26–38) та апокрифічного протоєвангелія Якова. Оскільки текст Святого Письма дуже лаконічно передає Благовіщення, зосереджуючись лише на самій суті, що, зрештою, послідовно відтворювала іконографія, у вирішенні цієї теми вдавалися до апокрифічних текстів,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

Благовіщення. З церкви в Коцурові

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ Андрій ЦИБКО

КОЛЕКЦІЯ ІВАНА ГРЕЧКА

в Музеї Українського католицького університету

14

Львівський колекціонер Іван Гречко

44

січня 2013 року у Львові в Українському католицькому університеті (далі – УКУ) відбулася історична подія: ректор владика Борис Ґудзяк та старійшина львівських колекціонерів українського мистецтва Іван Гречко підписали Договір дарування. Колекціонер пообіцяв подарувати Університетові свою колекцію творів народного мистецтва, натомість УКУ зобов’язався створити музей для постійного зберігання та експонування подарованої збірки. На перший погляд – пересічна подія культурного життя міста, нічого особливого і, тим паче, історичного. Однак спробуймо глянути на подію очима історика. Цього дня зусиллями причетних осіб в УКУ відроджена традиція духовного життя Галичини, що сягає корінням кінця ХІХ – початку ХХ століття. Приватне колекціонування творів народного мистецтва мало на меті порятунок їх від нищення часом і невіглаством для подальшого зберігання в громадських церковних музеях. Варто коротко переглянути історію цієї традиції. Проблеми охорони пам’яток старовини, зокрема церковної, порушував від середини ХІХ ст. крилошанин греко-католицької митрополичої Капітули о. Антон Петрушевич – ініціатор створення Музею старожитностей при Народному Домі у Львові (1850)1. Завдяки його старанням Музей зібрав одну з найкращих на той час збірок рукописів, стародруків, ікон, археологічних пам’яток. Виняткова роль у пам’яткоохоронній діяльності належала Ставропігійському інституту – спадкоємцю Львівського Успенського Ставропігійського братства (1586). Як єдина наукова інституція українців Галичини другої половини ХІХ століття, інститут разом із Крайовим археологічним товариством був одним із ініціаторів та співорганізаторів відкриття у вересні 1885 року у приміщенні Львівської Політехніки Польсько-руської археологічної виставки2 . А вже у вересні 1888 року Ставропігійський інститут відкрив у власному будинку на вул. Руській, 3 Археологічно-бібліографічну виставку. Її основою, окрім давніх збірок Успенської церкви, стали предмети літургійного вжитку, археологічні знахідки, які надійшли з церков Львівської, Перемишльської і Станіславівської єпархій, що відгукнулися на заклик організаторів виставки – голови Ставропігійського інституту, професора Ізидора Шараневича та о. Антона Петрушевича3. На основі матеріалів виставки – частина випозиченого перейшла у власність інституту – засновано Музей Ставропігійського інституту, в якому, згідно з каталогом, укладеним у березні 1890 року, налічувалося 60 рукописів, 243 стародруки, 1022 документи, 313 предметів церковного мистецтва4. З початком ХХ століття митрополит Андрей Шептицький могутнім імпульсом своєї діяльності залучив до справи збереження пам’яток церковної старовини усю Українську греко-католицьку церкву. Людина діла, аристократ духу, митрополит знайшов сили, час і кошти предметно зайнятися порятунком давнього сакрального мистецтва.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Св. Миколай, Розп’яття, Богородиця, св. Юрій-Змієборець, св. Вмч. Варвара. Ікона на склі. ХІХ ст. Покуття

№ 1 (210) / січень 2015

45

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ Світлана СТЕЦЬ

СТО РОКІВ

у палаці Владислава Лозинського

Н

адзвичайно важливою складовою у діяльності будь-якого музею є його приміщення – музейна домівка. Кожен путівник має розділ про будівлю, в якій музей розмістився, про її історію та власників. 2014 року цю тему винесено на широке обговорення та святкування у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Музей відзначає 100-літній ювілей власного дому, тепер – головного корпусу галереї на вул. Стефаника, 3. Як житловий палац будинок споруджено у 1873 році за проектом архітектора Ф. Покутинського в стилі історизму на замовлення відомої львівської родини Дідушицьких. Придбання приміщення для галереї стало не менш важливою подією, аніж саме її заснування як муніципального музею в 1907 році, коли на кошти львів’ян урядовці магістрату доручили членам спеціальної комісії придбати приватну колекцію Івана Якóвича в Ситківцях на Поділлі. Куплені твори розмістили в кількох залах Промислового музею. Упродовж перших років експонати галереї зберігалися ще також у ратуші й міському архіві. Навесні 1914 року коштом міста спеціально для Міської галереї Львова (такою була первісна назва) придбали палац, який після Ізабелли Дідушицької впродовж кількох десятиліть належав Владиславові Лозинському (1843–1913) – відомому історику, письменнику, досліднику старовини, багатому колекціонеру, почесному громадянину Львова (від 1906 р.), людині, що присвятила своє життя історії, збереженню та реставрації пам’яток Львова та західноукраїнських земель, популяризатору музейництва. Владислав Лозинський походив з дрібної шляхти, гербу Любич з Лози-

56

ни. Народився він на Самбірщині в селі Опари, де його батько керував поштою. Він закінчив філософський факультет львівського університету. Проте історичні дослідження приваб­ лювали його понад усе. Можливо, це було родинне, адже його двоюрідним братом був Кароль Шайноха – теж дуже відомий львівський історик. У науково-культурницькій інституції Оссолінеумі Владислав Лозинський став першим науковим секретарем. Упродовж усього свого життя він був надзвичайно суспільно активною людиною. Зокрема, був заступником голови історичного товариства, очолював Товариство приятелів красних мистецтв у Львові, був діяльним членом народознавчого товариства та академії ремісничої майстерності. Окрім того, його обирали депутатом сейму, як тоді називали, «послом». Досліджуючи історію культури нашого краю з позиції польського патріота, він став автором таких книжок, як «Патриціат і міщанство Львова XVI– XVII століть», «Мистецтво (архітектура і скульптура) Львова XVI–XVII століть», «Вірменський епілог львівського мистецького золотарства», «Церковне малярство Русі», «Львівське золотарство давніх століть 1384–1640», «Польське життя у давніх століттях», а також книжки про звичаї в Червоній Русі першої половини XVII століття під назвою «Prawem i lewem». Він написав ще багато історичних повістей, у яких відчувалося позитивне ставлення до українців. Понад десять років В. Лозинський був голов­ним редактором видання «Gazeta Lwówska», заснував щомісячний додаток до неї «Przewodnik Naukowy і Literacki». Крім того, працював у редакціях багатьох газет та журналів, що виходили з друку в Галичині, зок­р ема: «Dziennik

literacki», «Przegląd Powszechny», «Gwizdka Cieszyńska» й інших. Друковані шпальти рясніли його публікаціями. За життя В. Лозинський назбирав чималу колекцію зброї, старовинних ужиткових предметів для їзди, ноші, відзнак гідності у вигляді булав, будзиганів (моргенштернів), медалей, орденів та творів образотворчого й прикладного мистецтва. Назагал, колекція історично характеризувала звичаї і спосіб життя на наших теренах. І хоча у той час у Львові, який від 1868 року мав статус польської автономії у складі Австро-Угорської монархії, колекційні предмети відносилиcь до культури Речі Посполитої, немає сумніву, що в них проглядається насамперед матеріальна й побутова культура України у її Західноукраїнському регіоні, територія якої впродовж кількох століть входила до складу Польської держави. У травні 1913 року В. Лозинський помер. Значна частина його унікальної збірки, насамперед експонати, дотичні до культури Речі Посполитої, згідно із заповітом, перейшла у власність Львова. Після вирішення юридичних питань, пов’язаних зі справами успадкування, уся колекція1 була виставлена для публічного огляду в його палаці. У тогочасній львівській пресі з’явилися численні матеріали, у яких із захопленням розповідали і про багату колекцію, і про доброчинний заповіт В. Лозинського на користь міста. Друга частина збірки та палац перейшли його племіннику Валеріану Лозинському. Навесні 1914 року за невеликі гроші спадкоємець продав їх управі міста Львова. Однак колекція від самого початку виявилась розділеною. З-поміж експонатів, подарованих місту, зброю та інші пам’ятки минулого передали до

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

утвореного в 1907 році Національного музею ім. короля Яна ІІІ, вироби ужитково-декоративного характеру, в тому числі й меблі – до Промислового музею, бібліотеку – до Міського архіву. У палаці залишились придбані у спадкоємця картини, скульптура, пластика та портретна мініатюра західноєвропейських митців. У міській галереї, яка після Першої світової війни дістала назву Національна галерея Львова, експонати з колекції В. Лозинського, увійшовши до основного інвентарного реєстру, отримали інвентарні номери2 . Після лихоліть періоду Другої світової вій­ ни 1947 року, вже згідно з наказами радянської влади, почали складати новий реєстр. До нього за новою нумерацією хаотично, без системи записували експонати, що надійшли до галереї раніше, і ті, які поповнили збірку за рахунок так званої реорга-

№ 1 (210) / січень 2015

нізації музеїв, що відбулася 1940 року. У цьому процесі походження творів, що входили до давнішої галерейної збірки, вже не занотовувалося. За записами інвентарних книг стало неможливим упевнено сказати, чи походить експонат зі збірки І. Яковича, чи з колекції В. Лозинського. Таким чином, важлива ділянка наукового опрацювання експоната – його походження – виявилася знівельованою. Часткова втрата архівної документації галереї в період Другої світової війни теж ускладнила відповідну роботу. Наскільки це важливо в музейній справі, усвідомлював сам В. Лозинський. Він вів власну інвентарну книгу, де описував мистецький твір, вказував автора чи школу і дуже докладно, з точністю до дня зазначав коли, в кого й за скільки придбав його, або на що обміняв. Обов’язково фіксував і «легенду», яку довідувався у продавця.

Інтер’єр салону в палаці В. Лозинського

57

Жак де Баккер. Венера з Амуром

Жак де Баккер. Мінерва

2015 № 1 (210)

ВИСТАВКА

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com

Від 4 грудня 2014 до 1 лютого 2015 р. Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків презентує «Шекспірівську галерею» Джона Бойделла – одну з найцікавіших сторінок англійського образотворчого мистецтва, пов’язану з усвідомленням всесвітньої значущості національного генія. До експозиції увійшло 12 графічних аркушів «Шекспірівської галереї», які у 1790‑х роках опублікував видавець і гравер Джон Бойделл (1719–1804). На виставці представлені також інші граверні серії знаменитого англійця.

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581 68 15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

3 місяці 69,15 грн

6 місяців 12 місяців 136,65 грн 272,10 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com uaculture.com Передплатний індекс 74401

ПРО АВТОРІВ Володимир Александрович – завідувач відділу cередніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів), доктор історичних наук Ігор Бокало – асистент кафедри реконструкції та реставрації архітектурних комплексів Національного університету «Львівська політехніка», кандидат архітектури Віктор Мельник – асистент кафедри реконструкції та реставрації архітектурних комплексів Національного університету «Львівська політехніка», кандидат історичних наук Мар’яна Пелех – асистент кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України Світлана Стець – старший науковий співробітник Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Уляна Франків – науковий співробітник відділу фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові Андрій Цибко – директор Музею Українського католицького університету у Львові

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2015. – №1 – С. 1–64.

Індекс 74401