"Пам'ятки України", №3-4, березень-квітень 2015 р. by Культура і життя

№3-4

БЕРЕЗЕНЬ-КВІТЕНЬ 2015

100 років Першої світової війни

 Сараєвські пам’ятки  Культурні втрати Галичини  «Війна й Україна» С. Томашівського  Битва біля г. Лисоні  Львів 1915 р. у графіці

Пам’ятник побудований австрійцями 1914 р. на честь перемоги над російськими військами. Село Мильча, Рівненська обл. Світлина Віктора Михащука, переможця спецномінації «Пам’ятки Першої світової війни» фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки – 2013» в Україні. Номінація була оголошена Міжнародною електронною бібліотекою «Європіана»

На першій сторінці обкладинки: Меморіальний комплекс на горі Лисоня. Тернопільська обл. Світлина Олега Шупляка

2015, БЕРЕЗЕНЬ-КВІТЕНЬ

№ 3-4 (211-212)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА ПЕРЕДНЄ СЛОВО 2

ЗАСНОВНИКИ Міністерство культури України

Український вимір Першої світової Ігор ГИРИЧ

АКЦЕНТ 6

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

Пам’ятки сараєвського Відовдану 1914 року Олександр КУЧЕРУК

ВИДАВЕЦЬ

Україна в Першій світовій війні Федір ТУРЧЕНКО

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

Культурні втрати Галичини під час Першої світової війни Олег ПАВЛИШИН

ВИДАВНИЧА РАДА Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Наталка ІВАНЧЕНКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Наталія МУСІЄНКО, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Олег СНІТКО, Артем СТЕЛЬМАШОВ РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ Головний редактор Леся БОГОСЛОВ

РУКОПИСИ І ДРУКИ 26

Воєнні праці Степана Томашівського Надія ХАЛАК

Війна та історична думка Олексій ЯСЬ

Війна й Україна Степан ТОМАШІВСЬКИЙ

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ 38

Гора Лисоня як місце національного мілітарного звершення Володимир ПАРАЦІЙ

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО 46

Зимовий Львів 1915 року Одо Добровольського Ігор СЬОМОЧКІН

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ 54

Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ

Свячення пасок у селі Стриганцях 15 квітня 1917 року Володимир ПРИШЛЯК

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

КРАЄЗНАВСТВО 58

«Вікі любить пам’ятки» − Україна тримає першість! Євген БУКЕТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО Ігор ГИРИЧ

УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ

ержави і нації постають у часі воєн. Війна супроводжує новий геополітичний перерозподіл світу. Вона – не лише руйнування і смерть, це ще й можливість досягнення такого миру, при якому може бути вирішена національно-державна проблема. Голландія, перш ніж стати однією з найрозвиненіших країн світу, на початку ХVІІ століття перемогла в багаторічній виснажливій війні з Іспанією. Натомість чеські гусити на початку ХVІ століття програли, і про свою державу їм довелося забути на цілих триста років. Знову-таки на початку, але вже ХVІІІ століття Угорщина в особах володарів Трансильванії Ракочів намагалася домогтися незалежного статусу, відбившись від австрійських Габсбургів. Їхня поразка майже збіглася в часі з нашою Полтавою. На ці моменти звертав увагу історик Степан Томашівський у статті з 1914 року для «Вістника СВУ», яку ми передруковуємо в цьому числі «ПУ». Про автора «Війни й України» як історика-концептуаліста подали свої міркування київський науковець Олексій Ясь і львівська дослідниця Надія Халак. С. Томашівський підсумовує усі попередні війни, в яких брала участь Україна, світові й локальні, і показує, як той чи інший результат їх визначав перспективи державного розвитку для українського народу. Війна – це біфуркаційна точка для багатьох націй та держав. Виграв східний вектор сил, і Україна стала частиною євразійського цивілізаційного простору. Так сталося на початку – в середині ХVІІІ ст., коли після тривалих «гойдалок» в ході сторічних українсько-польськомосковсько-турецьких протистоянь Україна з міжнародного чинника стала внутрішнім російським питанням. Українська революція скінчилася поразкою гетьмана Мазепи під Полтавою у 1709 році, і для України надовго зачинилося вікно в Європу. Вона стала провінцією Росії, за Україною впала Прибалтика й Фінляндія, далі Польща і придунайські та балканські землі Оттоманської Порти. Більша частина території України лишалася внутрішньою справою імператора в Петербурзі протягом усього ХІХ – початку ХХ століття. На щастя, шмат української землі опинився в Європі – як частина Австрії. А був і інший варіант розвитку подій. Україна апріорі могла вибороти визнання сеймом Речі Посполитої Гадяцької угоди 1657 року – і тоді постала б могутня триєдина держава в межах європейського світу, і ця держава могла б зупинити просування Азії в Європу.

С. Томашівський підійшов у статті «Війна й Україна» до подій 1914 року і спинився у своїх оцінках перспектив української державності, не змалювавши очікуваних можливостей. Звісно, він та й усі інші діячі українського руху сподівалися на те, що війна спричиниться до появи на мапі Європи України. Так, Є. Чикаленко передбачав, що українське питання розв’яже лише друга велика війна, а в першій визволяться тільки поляки. Микола Залізняк ще за два роки до початку війни сподівався, що Балканські війни призведуть до напруження ситуації і полем для битви стане Україна, для чого треба розпочати усвідомлювальну роботу серед населення щодо підготовки боротьби за незалежність. Такої ж думки були А. Жук, В. Степанківський та В. Дорошенко. Існували для цього дві можливості. Або з перемогою Росії у війні Галичина об’єднається з Наддніпрянською Україною і переможниця змушена буде рахуватися зі збільшеним кількісно і якісно (за політичною свідомістю і культурою) українським населенням. Або переможуть Центральні держави – і тоді Австро-Угорщині доведеться підтримати ідею створення окремого коронного краю зі Східної Галичини та Великої України. Звісно, друге уявлялося вигіднішим для української політики, ніж перше. Сподіватися на добру волю російської суспільної думки відпустити Україну в самостійне плавання було неможливою річчю. Російський шовінізм не міг стерпіти «мазепинської скверни». Вже перші дні окупації Галичини російськими військами показали, що завдання Росії – фізичне знищення організованого українського суспільно-політичного життя. Натомість з Габсбургами українцям було б легше домовитися. Ну не просто ж так Вільгельм Габсбург став вчити українську мову, перетворившись на українського патріота під новим прибраним ім’ям – Василя Вишиваного. Він готував себе на український трон, нехай навіть не як самостійний володар, а як представник австрійської корони. Австрійці одразу дозволили Січових стрільців, наддніпрянцям же свого Українського корпусу Скоропадського довелося чекати аж до літа 1917 року. Українська еліта, власне інтелігенція, по обидва боки Збручанського кордону однаково сподівалася, що війна принесе світлий день визволення для Батьківщини. Хоча галичани й виступали за перемогу Австро-Угорщини, а наддніпрянці – Росії, не варто у цьому шукати парадоксу. Діяла залізна логіка тодішнього політичного моменту. Треба підлаштовуватися до сильної сторони і чекати на слушний момент.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Військовий цвинтар часів Першої світової війни в с. Керниця. Львівська обл.

Військовий цвинтар часів Першої світової війни на г. Кукуль. Івано-Франківська обл. Світлина Ігора Меліка

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

АКЦЕНТ Олександр КУЧЕРУК

ПАМ’ЯТКИ САРАЄВСЬКОГО ВІДОВДАНУ 1914 РОКУ

агальновідомо, що вбивства 28 червня 1914 року в Сараєві у Відовдан (Відовдан – день Святого Віда (Віта), національне свято Сербії) спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда і його дружини членом організації «Млада Босна» боснійським сербом Гаврилом Принципом спрацювали як спусковий гачок Першої світової війни. За мільйонними жертвами кількарічної бійні постать Г. Принципа ніби відійшла у забуття, одначе залишалася значною мірою символом. Одні його звеличували як борця за волю народу, інші звинувачували у тероризмі. З часом у соціалістичній Югославії Г. Принцип був «прилучений» до національних героїв, у Сараєві та рідному селі Обляє відкрито музеї, його іменем названо вулиці тощо. Навколо події і пов’язаного з нею виникло чимало напівапокрифічних

Г. Принцип у в’язниці в Терезієнштадті. Фото 1914 р.

Франц-Фердинанд з дружиною. (Фрагмент експозиції Музею в Сараєві)

Ерцгерцог Франц-Фердинанд з дружиною Софією виходять з Сараєвської ратуші після промови. 28 червня 1914 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

версій і тлумачень, починаючи від дати народження Г. Принципа. Австрійські чиновники намагалися довести, що на час замаху він мав більше 20 років, а це дозволяло засудити його до страти. Одначе вбивця отримав лише 20 років в’язниці. Неясно, чи справді існувала націоналістична сербська організація «Млада Босна», чи то просто напіввіртуальна група одинаків. Хто стояв за спиною младобоснійців – варіантів кілька, перший – ніхто, це відрух молодих ідеалістів, можливо, Сербія в межах «великосербського проекту» чи то законспірована організація «Црна рука» (Чорна рука), яка спеціалізувалася на терактах. Бачили за тим усім і масонів, і єврейську світову змову. Не до кінця зрозуміла ситуація зі зброєю. Так, відомо, що при затриманні виявили у змовників чотири пістолети системи Браунінг, виготовлених у Бельгії. До речі, пістолети рекламувалися у газетах і вільно продавалися. 1914 року у продажу були модель 1910 року калібром 7,65 мм і оновлена 1912-го калібром 9 мм. В одних випадках пишуть, що Г. Принцип та інші учасники атентату користувалися моделлю 7,65 мм, в інших – 9 мм. Так само плутанина, з якого саме пістолета він стріляв – за № 19074 чи № 19075. Ну і зовсім дивні версії про долю автомобіля, в якому рухався ФранцФердинанд. Але зупинимося на окремих пам’ятках, пов’язаних із трагічною подією 28 червня 1914 року.

Будинок музею «Млада Босна». Фото 1990-х рр.

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

Хата родини Принципів у с. Обляй. Фото початку ХХ ст. Відновлення хати. Фото 2014 р.

ХАТА Будинок родини Принципів у селі Обляй (Обљај; неподалік міста Босанско Грахово), в якому народився, провів дитинство і юність Гаврилоубивця, побудований наприкінці ХІХ століття. Це типова бідняцька хата, яка стоїть на схилі, нижня частина мурована з місцевого каміння, а житлова частина дерев’яна, верх критий ґонтом. Під час Першої світової війни будинок зазнав руйнувань, але його відновили. На початку Другої світової війни будинок знову постраждав. 1964 року в ньому на першому поверсі влаштовано експозицію, а на другому відновлено інтер’єр з меблями тощо. В соціалістичній Югославії творився певний культ героя Г. Принципа, борця за свободу народу, безстрашного бойовика. Цим настановам і відповідав зміст експозиції.

Втретє хата Г. Принципа зазнала руйнування у Боснійській війні 1992– 1995 років. Під час активних бойових дій дерев’яний верх згорів повністю, спалено більшість речей, що були в музеї, правда, дещо вдалося врятувати. Залишилася лише нижня мурована частина. Весною 2014 року, готуючись до 100-літнього ювілею початку Першої світової війни і Сараєвського атентату, розпочато роботи з відновлення. В селі живе дуже мало людей, своїми силами і коштами вони цього зробити не в спромозі, немає можливостей і в міста Босанско Грахово, до якого «приписане» село. Опіку над цим проектом взяла на себе міська рада міста Нови Сад (центр автономного краю Воєводина), виділивши значні кошти, частину ж грошей зібрала сербська діаспора зі США.

АКЦЕНТ

ТАБЛИЦЯ НА МІСЦІ АТЕНТАТУ Перша меморіальна таблиця на місці убивства була відкрита 2 лютого 1930 року на будинку колишньої крамниці – делікатесної радні Моріса Штиллера, перетвореної на той час на музей. Дата відкриття обрана свідомо: 15 років тому були страчені троє учасників замаху – Д. Іліч, М. Йованович та В. Кубрилович. Текст був таким: «На цьому історичному місці Гаврило Принцип проголосив свободу у Відовдан день 15(28) червня 1914». Основним промотором справи був культурний і політичний діяч, член парламенту В. Гріджіч. Критика у багатьох країнах намічених урочистостей призвела до того, що урядові чиновники не брали участі в заходах, усе відбулося дуже скромно, так би мовити, на місцевому громадському рівні. Присутніми були основні родичі Г. Принципа та інших членів «Млада Босна», а також дехто з уцілілих членів тієї організації. 6 квітня 1941 року Німеччина напала на Югославію і вже 12 квітня захопила столицю Белград. Це був своєрідний подарунок Гітлерові до дня народження 20 квітня, коли відзначав своє п’ятдесятидворіччя. До речі, день народження фюрера був офіційним державним святом, неробочим днем. У Сараєві, яке окуповане 17 квітня 1941 року, німецькі окупанти вирішили і самі зробити подарунок вождеві. Вони провели урочистий мітинг і під звуки військового оркестру демонтували меморіальну таблицю й подарували А. Гітлерові. Зберігся фотознімок, на якому він «милується» ним на святкуванні дня народження, що відбувалося у його потягові неподалік Грацу на території Австрії. Таблицю передали до музею, її виставляли разом з «комп’єнським» вагоном, у якому 1918 року було підписано Комп’єнське перемир’я, яке фактично означало капітуляцію Німеччини у Першій світовій війні. Вдруге цей вагон символічно використаний Гітлером у 1940 році для підписання другого Комп’єнського перемир’я, яке зафіксувало поразку Франції та окупацію більшої частини Німеччиною. Після звільнення Сараєва від німецьких окупантів 7 травня 1945 року відбулася церемонія відкриття нової таблиці на честь Г. Принципа за участю голови президії народної скупщини Боснії і Герцеговини В. Кецманові-

А. Гітлер біля меморіальної таблиці з Сараєва. Фото 1941 р.

Меморіальна таблиця в Сараєві. Фото 1960-х рр.

Меморіальна таблиця в Сараєві. Фото 2000 р.

ча, членів уряду та інших. Проте ця таблиця не була останньою. На початку 1950-х років, коли остаточно сформувалася Югославська федерація, до якої увійшли також Боснія і Герцеговина, організація «Млада Босна» визнавалася революційною, мовляв, боролася за визволення югославських народів з-під влади Австро-Угорщини. Водночас підкреслювалася роль саме сербського, точніше великосербського фактора. Г. Принцип трактувався як національний герой, борець тощо. Наближався

ювілейний 1954 рік, розглядалося питання про створення у Сараєві меморіалу борцям, але після дискусій ухвалили досить скромний проект. На тротуарі під таблицею – умовне місце, з якого стріляв Г. Принцип, позначене спеціальною плитою з відбитками його ніг (автор – В. Дмітрієвич). Відкриття таблиці відбулося власне 28 червня 1953 року. Процес виокремлення національних держав із посткомуністичної Югославії на початку 1990-х років відбувався непросто. Саме тоді постраж-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

дала меморіальна таблиця Г. Принципа, яку пошкодили противники сербської гегемонії в Боснії. А в час Боснійської війни 1992–1995 рр. меморіальна дошка була пошкоджена й ліквідована, а плита на тротуарі збереглася, нині вона в музеї. 2004 року міська влада Сараєва ухвалила відновити таблицю. Цього разу текст був двомовний, сербською (латинкою) і паралельно (нижче) англійською: «На цьому місці 28 червня 1914 Гаврило Принцип убив спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда і його дружину Софію». ЗБРОЯ Франц-Фердинанд і його дружина були застрелені Г. Принципом з пістолета Браунінг FN Model 1910 № калібру 9 мм з серійним номером 19075. При затриманні нападників усі чотири пістолети були вилучені так само, як і п’ять ручних гранат. Після завершення слідства і суду зброя включно з невикористаними патронами була передана до Віденського музею військової історії, де зберігалася до Другої світової війни, а наприкінці цінні експонати, до яких увійшов і пістолет Г. Принципа, були вивезені до Зальцбурга. Три пістолети і гранати залишилися у Відні, після відновлення діяльності музею знову експонувалися, а пістолет Г. Принципа не повернувся. За

Зброя терористів: Браунінг Граната Фрагмент експозиції Віденського музею військової історії. Сучасне фото

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

однією з версій пістолет убивці просто викрав один американський солдат. За другим припущенням, нібито після суду його віддали якомусь єзуїтському священику, який служив при імператорському дворі. Після смерті панотця зброя залишалася в єзуїтів, у музеї його не виставляли. Несподівано 2004 року вони начебто «знайшли» той браунінг і вирішили повернути до музею у Відні. Але як тоді пояснити фото експозиції в музеї до війни, на якому всі чотири пістолети? То що ж насправді передали єзуїти? АВТОМОБІЛЬ Це розкішний передньопривідний автомобіль з об’ємом 5,9 літрів, що його почали випускати 1910 року на фірмі «Графт і Штіфт». Належав він приятелю Франца-Фердинанда графові Харрі, який надав його ерцгерцогу для поїздок у Сараєві. Авто також було передано до Віденського музею, де знаходиться і тепер. Але навколо нього «наросло» чимало легенд. Нібито після Сараєва його кілька разів перепродували. Містичним чином усі власники гинули неприродньою смертю, усього жертв було 16. Хоча насправді ніхто ніколи не їздив тим автомобілем. Ще одне непорозуміння. На корпусі автомобіля збереглися три кульові отвори, один з боку, де сиділи ФранцФердинанд з дружиною і два – на задній стінці корпусу. Хоча відомо, що пострілів було всього два, до того ж одна куля застрягла в тілі ерцгерцога. Лише одна куля могла пошкодити корпус, але чомусь аж три отвори.

Автомобіль «Графт і Штіфт» 1910 р. в експозиції Віденського музею військової історії. Сучасне фото Ф.-Фердинанд з дружиною в автомобілі «Графт і Штіфт». Сараєво. Фото 1914 р. Кульовий отвір в корпусі автомобіля. Сучасне фото

АКЦЕНТ Федір ТУРЧЕНКО

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

липня 1914 року (2 серпня за новим стилем) в життя народів Європи владно увірвалася Перша світова війна. Розпочався новітній етап всесвітньої історії, істотно змінивши напрям і темпи розвитку людства, у тому числі й українського народу. Україна напередодні Першої світової входила до складу двох європейських імперій – Російської і Австро-Угорської. Кордон між ними проходив по річці Збруч, розриваючи Україну на дві частини: Західна Україна належала Австро-Угорщині, Наддніпрянська – Російській імперії. Україна була на перетині інтересів Росії і її союзників (Антанта), з одного боку, і Німеччиною, АвстроУгорщиною і Туреччиною (Троїстий Союз) – з іншого. Держави обох воєнно-політичних блоків виходили виключно зі своїх власних інтересів, ігноруючи історичні прагнення українців та інших недержавних народів Європи. Але при цьому вони широко використовували політичну демагогію, ідею захисту «малих народів». Російська імперія зверталася до фальшивої ідеї єдності слов’янства під егідою російського народу, до якого вона відносила й українців, у т. ч. й західних. Крім цього, маскувала свої наміри, посилаючись на історичну місію, яку начебто їй належить ви-

Сатирична карта Європи. 1914 р.

конати – визволити з-під мусульманського контролю християнські святині, які перебували на території Туреччини. Так, єпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) у розпал війни писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгорода з церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом»1. Своєю чергою, Німеччина й Австро-Угорщина оголосили, що виступають з позиції захисту європейської цивілізації від «московського варварства», визволення залежних від Росії народів, до яких відносили й український. Як показав розвиток подій, з обох боків це була неправда, за якою приховувалося прагнення залучити на свій бік українців і використати їхні матеріальні та людські ресурси, мілітарні традиції у боротьбі зі своїми ворогами. Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до національних запитів українського народу. Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників – Росії, з одного боку, та, з іншого, АвстроУгорщини – воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. До російської армії було мобілізовано близько 3,5 млн мешканців Наддніпрянської України, до австрійської – понад 300 тис. західних українців. Укотре впродовж своєї історії українці змушені були розраховуватись за бездержавне існування життями своїх співвітчизників. Напередодні Першої світової війни в Західній Україні і Наддніпрянщині вже склалися політичні партії, які репрезентували різні верстви населення. Ще до війни вони виробили своє ставлення до майбутнього європейського конфлікту. Українські політики сподівалися, що в ході війни створиться сприятлива ситуація для відновлення суверенності України. Вони знали, що внаслідок воєн найчастіше змінюються кордони, одні держави зникають, інші з’являються. Саме в річищі цих майбутніх змін вони бачили майбутнє України. Але від початку єдності щодо шляхів відродження державності в українців не було. Західноукраїнські політичні партії орієнтувалися на співробітництво з країнами «Троїстого союзу». Наддніпрянські політики не виробили єдиної лінії: частина з них сподівалися, що після своєї перемоги Росія надасть Україні автономію, інші вважали, що лише Німеччина і Австро-Угорщина зможуть забезпечити їй суверенітет. У складі австрійської армії воював український корпус Січових стрільців. Таким чином, і на заході України, і на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

7 1. Солдати російської армії в окопах. Галичина 2. Російська армія на Краківському ринку у Львові. 1915 р. 3. Солдат австрійської армії пише листа. Підгайці-Бережани. 1915 р. 4. Російський пересувний екран для захисту стрільців 5. Трофейні російські кулемети Максим 6, 7. Австрійський обоз. Підгайці. 1915 р.

АКЦЕНТ Олег ПАВЛИШИН

КУЛЬТУРНІ ВТРАТИ ГАЛИЧИНИ під час Першої світової війни

о значних людських жертв додалися великі матеріальні та культурні втрати. Особливо в цьому плані постраждала Галичина, де активні бойові дії тривали впродовж 1914–1917 років. Динамічні військові операції учасників конфлікту на теренах цього краю змінювалися виснажливими позиційними боями. Житло, господарська інфрастуктура та культурні пам’ятки, окрім руйнувань, ставали об’єктами конфіскацій та грабунків. Селянські будівлі. Найбільшими виявилися втрати галицьких осель, адже бойові дії відбувалися переважно в сільській місцевості. Масово руйнувалися хати, які водночас були унікальними артефактами народної архітектури. Про цінність втрачених селянських осель, які були неповторними взірцями різноманітних стилів та конструкцій житлового будівництва, писав український архітектор у Львові Олександр Лушпинський1. Його польський колега з Кракова Владислав Екельський також зазначив, що «зникли зразки народного дерев’яного будівництва, зник на очах вигляд польського села»2 . За підрахунками повітових староств Галичини наприкінці 1915 року в краю налічувалося 63 216 безхатніх сімей, зруйновано 63 212 житлових будинків та 119 866 господарських будівель. У містах було знищено близько 1600 будинків. Усього руйнувань зазнали 199 082 будівлі, а це 6,2 % усіх осель краю. Більшість руйнувань було зафіксовано у східній частині Галичини, яка зазнала неабияких втрат протягом півторарічної військової кампанії 3 . Найменше постраждала хіба що невелика частина краю на захід від Кракова 4. Усього в Галичині до кінця війни зруйновано 122 441 хату5. Чимало осель було спалено в Ярославському повіті6, де було 110 сіл. Навесні 1915 року російський благодійний комітет провів тут обстеження руйнувань. З цією метою села повіту були поділені на три категорії: зруйновані в районі бойових дій і переповнені біженцями – 29 (26,7 % від загальної кількості); неспалені, але були в районі бойових дій – 24 (21,8 %); неспалені і в районі бойових дій не були – 57 (51,8 %)7. Руйнації храмів. 1917 року історик Василь Карпович опублікував у «Львівсько-Архиепархіяльних Відомостях» відо-

зву, в якій, зокрема, йшлося про таке: «Сумні вісти надходять з освобожденного Поділля. Тяжкою жертвою впало наше народне майно, не одно місто, не одно село вже не існує. Страшенна руїна не ощадила нїчого. З хатами і домами людськими пішли в огонь і доми Божі, найбільші святости нашого народу, найцїннїйші скарбницї нашої минувшини, культури і штуки. В декотрих околицях цїлі десятки їх лягли вершками, а були між ними і найдорожші з поміж всїх у нас, якими пишали ся не лиш громади, але і цїла суспільність наша»8. За підрахунками спеціальних служб Крайового уряду, за роки світової війни у Галичині виявилися цілковито зруйновані 182 греко-католицькі церкви та монастирі й 72 філіальні церкви та каплиці, частково – відповідно 469 та 174 одиниць; 58 римо-католицьких костелів та монастирів й 29 філіальних костелів та каплиць були знищені повністю, частково – відповідно 387 та 197 одиниць; один євангелістський храм зруйнований повністю, п’ять – частково; 10 єврейських синагог були зруйновані цілковито, 16 – частково; 17 інших культових споруд іудеїв зруйновані цілковито, 8 – частково9.

Вулиця Карла Людвіґа ( тепер – проспект Свободи). Львів. 1915 р. Видавництво видових поштівок Леона Розеншайна, Дрогобич

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Траплялося, що австрійські чи німецькі військові підривали церкви зумисне. Їхні командири твердили, що ворожа артилерія використовує храми як орієнтир для стрільби, тому їх усіх треба знищити10. З цієї ж причини вояки зруйнували церкву в селі Суходоля Гусятинського повіту, заввишки 32 м. Щоб храм не слугував як орієнтир для гармат противника, 10 вересня 1917 року його замінували та підірвали вояки 15-ї запасної дивізії німецької армії11. Угорські гонведи підпалили церкву в селі Сливниця біля Перемишля. Тоді ж спалили храми XVIII ст. в селах Ґроховці, Княжичі, Комарниці, Малковичі та Станіславчик, знищили церкву XVII століття в Тарнавцях12 . У Ярославському повіті цілковито згоріли храми в селах Ляшки і Маковиска, дуже знищені – в поселеннях Радимне, Сурохів, Ветлин, Пелкинє і Лази13. Війна не зберегла й муровані церкви. У селі Крилос біля Галича височів храм, побудований 1584 року з тесаного каменю. 1702 р. його, після часткового нищення турками, відновили завдяки старанням львівського владики Йосифа Шумлянського. Церква знову потерпіла у червні 1915 року, коли в Крилосі розташувалося російське військо. Австрійські вояки атакували його з боку Вікторова та Комарова. Три тижні стріляли з гармат у напрямку церкви, як найвищої точки в околиці. У стіни її влучив 21 снаряд різних калібрів, в т.ч. три із важкої гармати («мерзера»). Потужні постріли спричинили часткове руйнування верхів’я бокових стін. Вітер зірвав на даху бляху, прошиту кулями, церква залишилася без покриття. Через це був знищений іконостас та внутрішнє оздоблення храму. Вдалося зарятувати лише ризи священика, чаші та богослужебні книги. Від запалювального снаряда згоріла дерев’яна дзвіниця, збудована на мурованому фундаменті. Через високу температуру у ній розплавилися 9 дзвонів. Заподіяну святині шкоду оцінили на 200 000 корон. Обабіч церкви налічили 13 вирв од снарядів, одна з яких мала 3,2 м в діаметрі14. Якщо будівлі знищені не дощенту, то світили отворами в стінах чи на покрівлі або відкритим зрубом даху на непорушених мурах. Основною ознакою боїв була відсутність шибок на вікнах15.

Зруйнована церква в Голобутові. Колекція: Ігор Котлобулатов. Видавець: Kriegsbilder=Zentrale, Berlin. 1914–1915 рр. Голобутів

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

Втім храми зазнали руйнацій переважно у тих місцевостях, де відбувалися інтенсивні бойові зіткнення. Парох села Чернилява 22 листопада 1915 року надіслав Яворівському деканату звіт такого змісту: «Підписаний доносить, що в Черниляві не знищено ані церкви, ані каплиці богослужебної, ані не спрофановано тих же, понеже в Черниляві не било битви»16 . Окрім храмових споруд втрачено й предмети інтер’єру, літургійного призначення, іконостаси та образи. У селі Серники Долішні Рогатинського повіту німецькі вояки розквартирувалися в греко-католицькій церкві. Відтак спалили іконостас, лавки та столи, розібрали на паливо й дзвіницю. Німці пограбували церкву у Бовшові та Бовшівці, розібрали церкву і дзвіницю та Слобідці Бовшовецькій під Галичем. У Кунашові Станиславівського повіту німецькі військовики використали храм для розташування столярної майстерні та кухні, знищивши та пограбувавши церковний інтер’єр. Так само німці пограбували храм у Купчинцях Бережанського повіту, а хоругви, патериці, «божий гріб», лавки та книжки знищили. В церкві розмістили коней, яких накривали фелонами. У дерев’яній церкві у Стоянові вояки на місці іконостаса, вівтаря та лавок влаштували тимчасовий військово-польовий кінотеатр. У храмі в Книгиничах Бібрецького повіту розташували холерний шпиталь17. Церкву у селі Вишків Долинського повіту грабували вже угорські військовики. Вояки цієї ж армії 1914 року розбили замок до храму в селі Острів Бібрецького повіту, забрали всю готівку зі скарбнички, а також церковне полотно, золоті чаші та ін.18 Церковні дзвони. Світовий збройний конфлікт виснажив матеріальні та сировинні ресурси воюючих сторін. Задля кольорового металу для виробництва зброї чи боєприпасів військове та цивільне керівництво ініціювало реквізиції церковних дзвонів на підконтрольних територіях. Таку акцію австрійська влада почала здійснювати за посередництва адміністрацій греко-католицької та римо-католицької церков. 4 жовтня 1915 року Галицький митрополичий ординаріат нагадав, щоб усі парохіяльні уряди негайно склали списки церковних дзвонів за спеціальним взірцем,

Зруйнований будинок у Теофіпілці. Колекція: Ігор Котлобулатов. Видавець: П. Вебер, Даффельдорф. 1915 р. Теофіпілка

РУКОПИСИ І ДРУКИ Надія ХАЛАК

Воєнні праці

СТЕПАНА ТОМАШІВСЬКОГО

Степан Томашівський

озвідка Степана Томашівського «Війна й Україна» була опублікована під час Першої світової війни в органі Союзу Визволення України – журналі «Вістник СВУ» (Відень, 1915 р.). Автор статті – член Української бойової управи – організаційно-координаційного центру Легіону Українських січових стрільців. С. Томашівський був призваний на державну військову працю та одержав повноваження наукового характеру – підготовляти історично-мілітарні дослідження для потреб українського політичного проводу в Австро-Угорщині. Політичні завдання, що ставили на той час українські партії в монархії, пройшли суттєву еволюцію. На початковому етапі війни, в т.ч. у 1915 році, були актуальними домагання здійснити на парламентському рівні реформу внутрішнього устрою Австро-Угорщини, зокрема створення автономного національного краю з окремою законодавчою та виконавчою владою для етнічних українських земель монархії. Згодом українські політики ставили на порядок денний завдання не допустити приєднання наших етнічних земель до польської держави та змінити урядову політику на засадах федерації народів монархії. Наприкінці Першої світової війни західноукраїнські національно-демократичні політики зайняли позицію орієнтації на власні сили і організаційно підготували проголошення української держави в Галичині. До них належав С. Томашівський – член національно-демократичної партії, який узяв активну участь у підготовці листопадового повстання 1918 року в Галичині та виступив ідеологом створення незалежної західноукраїнської держави, зокрема обґрунтував історично тяглість державницької традиції на цих землях. Праця Томашівського «Українська історія. Нарис. Старинні і середні віки» вийшла друком восени 1918 року. Ще на початку 1914 року вчений брав участь в обговоренні підготовки збірної книги про Галичину, завданням якої було обумовити потребу відокремлення українських територій в автономну самоуправну область. Цими питаннями займалась група політиківдемократів (Володимир Охримович, Василь Панейко, Михайло Лозинський, Степан Рудницький, Льонгин Цегельський, Степан Томашівський). Однією з основних причин того, що довоєнні змагання за національно-територіальну автономію для українських земель в Австро-Угорщині не були вирішені, Томашівський вважав відсутність розробленої наукової бази і, зокрема, брак наукових розвідок над історією Галичини. На думку дослідника, Перша світова війна застала співвітчизників в Австро-Угорщині без наукового обґрунтування їхніх політичних інтересів.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РУКОПИСИ І ДРУКИ

Степан Томашівський з дітьми

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

РУКОПИСИ І ДРУКИ Олексій ЯСЬ

ВІЙНА та історична думка Кілька зауваг до статті С. Томашівського «Війна й Україна»

ійни не тільки суттєво змінюють / перекроюють політичну мапу світу, а й кардинально трансформують сам плин історичного часу, котрий раптово набуває неабиякого прискорення. Відтак багатоманітні процеси у різних сферах суспільного буття розгортаються із незвичною інтенсивністю та швидкістю, що призводить до знакових метаморфоз, ба навіть загального переформатування історичної свідомості. Та найбільше, мабуть, трансформується світ уявлень, коли звичні демаркаційні лінії та неписані конвенції людського буття стираються лавиною військово-політичних подій. Отож часто-густо до небачених меж розширюється «табуйована зона», котра за мирної доби вважалася «забороненою територією». На часі постають новітні візії, концепції й оригінальні спроби осмислення минув-

Зліва направо: проф. Іван Боберський, д-р Степан Томашівський, д-р Теофіль Кормош, д-р Володимир Старосольський, Володимир Темницький, д-р Лонгин Цегельський, д-р Кирило Трильовський, Дмитро Катамай. Відень, 1914 р.

шини, зокрема недавнього плину часу й віддалених або навіть призабутих історичних віх, що спираються на новий горизонт уявлень, який тільки-но вимальовується з поточної перспективи конфліктів. Війна запускає і формує своєрідну програму перетворень на ниві історичної думки – руйнацію звичного минулого, несподіване розширення уявних меж та орієнтирів, спроби первісного осягнення історії у світлі нових можливостей та метаморфоз, плекання й апробування нових концептуальних пропозицій і, врешті-решт, випробування останніх на міцність «травматичним» військовим досвідом. Означені інтелектуальні та світоглядні перетворення повною мірою споглядаємо у текстах визначного українського історика Степана Теодоровича Томашівського (1875–1930). Перша світова війна стала переломною межею, навіть своєрідним каталізатором у його інтелектуальній біографії, позаяк кинула історика у вир швидкоплинних подій. Вочевидь С. Томашівський добре усвідомлював ті можливості й перспективи, які продукувала велика війна. Не випадково в одній зі статей тієї доби помітно зміщуються ті акценти, котрі він виділив у своїх текстах. Приміром, автор зазначив: «Якщо в сій світовій війні прийде хоч до частинного розв’язання

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РУКОПИСИ І ДРУКИ

українського питання в користь українців, то се буде виключно на західних її землях і се розв’язка буде рішаюча для всього дальшого розвитку українського народу, не виїмаючи Київа, Чернигова, Полтави й Одеси»1. Коли взяти до уваги ще й участь С. Томашівського як експерта у дипломатичній місії української делегації на Паризькій міжнародній конференції 1919 року2, то стає очевидним, що цей досвід мусив виплекати інтелектуальні метаморфози. Тим паче, що травматичний шок від поразки національно-визвольних змагань мав для галицьких інтелектуалів особливий присмак на тлі успіху польського проекту поновлення державності. Вважають, що погляди та світосприйняття С. Томашівського зазнали й новітніх інтелектуальних впливів, зокрема у річищі ідей В. Джемcа, Г. Ферреро, О. Шпенглера та ін. Як-не-як, ці військові, політичні та дипломатичні практики, а також нові інтелектуальні віяння спричинилися до швидкого переосмислення вченим історичної та культурної ролі Галичини. Відтоді галицька апологія, котра у зародковому вигляді час від часу проступала ще у його текстах довоєнної пори, перетворюється на наріжний, точніше установчий, концепт історичної візії С. Томашівського. Таким чином, неоромантична ідея «галицького П’ємонту» набуває нового культурного, метафорично кажучи, життєвого імпульсу. Цей інтелектуальний поворот споглядаємо у працях С. Томашівського воєнної доби. Зокрема, варто згадати брошуру «Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни» (1915), в якій представлена своєрідна поетика галицького простору, його етнокультурного, суспільного та політичного значення. На думку С. Томашівського, галицька земля «була наперед одним із углових каменів староруської держави; дальше одною з сил, що довела сю першу передотечницю нинішньої Росії до розкладу; пнем коло котрого виросла могутня галицько-володимирська держава – перший вислів політичного сепаратизму українських земель від московських, перша реальна основа в розвитку української національної ідеї; вона була довгий час передмурєм Угорщини від монгольського варварства; страчена на річ Польщі, стала угловим каменем у будові польськолитовської унії – сеї другої передотечниці нинішньої Росії при розпаді Річипосполитої, отсей многоважний середньоєвропейський вузловий кут і вихідні до сходу ворота дісталися наддунайській монархії – неначе бог історії дарував їй чудесний перстень, полишаючи одначе їй самій догадатися, яке слово закляття уводить у рух таємні прикмети дарунку»3. У цьому резюме історика споглядаємо коли не всі, то принаймні більшість інтелектуальних тез і віх, які повною мірою розгорнуті у його пізніших працях, зокрема у славнозвісному нарисі «Українська історія. Старинні і середні віки» (Львів, 1919). С. Томашівський пережив і випробування «травматичним» досвідом світової війни та поразки української революції 1917–1921 років «По програній 1919 р. я сподівався, що при помочі Мир[ової] Конф[еренції]

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

в Парижі ми зможемо зберегти minimum автономії державности в Галичині й утворити справжній П’ємонт на будуче. Та наш національний максималізм (большевизм!) в ім’я: все або ніщо! знівечив усе», – зазначав учений у листі від 25 серпня 1922 р. до І. Кревецького 4. Недаремно саме «травматичний» шок і спостереження щодо суперечностей повоєнного устрою спричинилися до пророчого передбачення автора про неминучість нової, більш руйнівної та масштабної катастрофи – Другої світової війни5. *** Стаття С. Томашівського «Війна й Україна», вміщена у «Вістнику СВУ» (1915. – Чис. 29/30. – С. 2–3; Чис. 47/48. – С. 1–2; Чис. 51/52. – С. 1–2; Чис. 53/54. – С. 1–2; Чис. 59/60. – С. 1–2), відображає авторську концептуалізацію, пов’язану з апологією історичної ролі Галичини як українського П’ємонту, котра вибудовувалася не тільки з перспективи метаморфоз тодішньої сучасності та вірогідного майбуття, а й у світлі історичної ретроспективи. Ймовірно, цей текст був своєрідним уведенням до проблематики, пов’язаної з висуненням і обґрунтуванням зазначеної концептуальної пропозиції, себто передбачав продовження за архітектонічним задумом автора. Проте схоже, що первісні наміри історика так і не були реалізовані повною мірою. Втім концептуальні орієнтири та віхи С. Томашівського досить рельєфно та виразно представлені у багатьох інших публікаціях воєнної і повоєнної доби, що дозволяє скласти загальну уяву про спрямованість його інтелектуальної та світоглядної еволюції. Розвідка «Війна й Україна» С. Томашівського вирізняється цікавими авторськими рефлексіями та спостереженнями у контексті майже річного досвіду Першої світової війни, котрий нав’язував численні історичні ретроспекції та прогностичні конотації. Цей текст показує, яким чином авторські ідеї і розумування зі стадії виношування задумів поступово перетікали у площину концептуалізації минувшини. ПРИМІТКИ 1 Томашівський С. «Королівство Галичини і Володомирії» // Діло (Львів). – 1916, 23 цвітня. – № 104. – С. 2. 2 Звіт конгресмена Геміла з його місії до Парижа // Свобода (Джерсі-Сіті). – 1919, 16 верес. – № 110. – С. 2; Лист від Сергія Шелухина. Ще про українську делегацію в Парижі (16 октября 1919 р., Париж) // Там само. – 1919, 4 груд. – № 144. – С. 2. 3 Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. – 2-ге вид. – Б. м., 1915. – С. 23–24. 4 Швагуляк М. Степан Томашівський про досвід визвольних державницьких змагань українців // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 44. – С. 427. 5 Томашівський С. Під колесами історії: Нариси і статті. – Берлін, 1922. – С. 53.

РУКОПИСИ І ДРУКИ Степан ТОМАШІВСЬКИЙ

ВІЙНА Й УКРАЇНА Вістник СВУ. – 1915. – Чис. 29-30. – С. 2-3; Чис. 47-48. – С. 1–2; Чис. 51-52. – С. 1–2; Чис. 53-54. – С. 1–2; Чис. 59-60. – С. 1–2. Підпис: Ст. Томашівський, С. Томашівський

І Писати історію теперішної війни ще дуже передчасно, та все ж таки цілорічний її перебіг дозволяє вже вхопити не один момент її із, так сказати б, історичного становища. Се дотикає однаково політичний, як і статегічно-технічний бік сього світового перевороту. Може найхарактеристичнійша прикмета сьогоднішної війни лежить у сім, що не лише самі події, а й певні відомості про них появляються з блискавичною швидкістю. Завдяки телеграфові, телефонові, літацтву, самовозам і залізницям, стара богиня язиката Фама, разом з усім своїм кублом поголосок, пішла в добре заслужений стан спочинку, наймаючися хіба за дешеві гроші деяким редакціям, каварняним кружкам тощо… До того держави й народи пильнують уважно, щоб не лише залізом і порохом значити свою волю; печатне слово стало не менше важною зброєю, так необхідною, як ніколи досі. Учора говорив у парламенті однієї держави міністер заграничних справ про війну й її причини, а вже сьогодні відповідає йому такий самий міністер ворожої держави, вдаряючи у найслабше місце противника і виточуючи нові арґументи морального характеру. Учора появилася збірка дипломатичних актів в обгортці такої-то краски, а вже завтра відповість їй удвоє грубша брошура з обгорткою в красці непримирно настроєній супротив першої. Та не лише політичні діялоги ведуть між одним кінцем землі і другим; також і гіганти на полі бою, ті – з міліонами голов і вдвоє тілько рук – не погорджують словесними двобоями на подобу безсмертних героїв під Троєю. Бо що ж таке щоденні огляди подій, видавані генеральними штабами, як не sui generis розмови між противниками, щоб добивати себе й морально. Завдяки всьому тому, дійсного, об’єктивного стану справи і ходу подій не в силі ніхто закрити на довший час; завдяки всьому тому, при теперішній світовій різні людей, при повнім розриві формальних міжнародних умов, «прав» і т. ін., слідно велику вразливість ворожих сторін на пункті таких понять, як «правда», «культурність», «мораль», «надужиття» і т. ін. речі, які творять одну з найцікавіших сторінок сеї війни. Збираючи все в одно, зрозуміємо, що сю війну можна об’єктивно слідити вже в часі її тривання, певніше, ніж яку-небудь іншу світову війну у минувшині. Світова війна! Чому саме пришпилено се імя якраз теперішній? Бо ж наукового оправдання се імя, виду-

мане публіцистами, не має і в історії ледве удержиться. В дійсності таких великих війн, які також заслуговували б сього імени, було доволі. Лише на підкладі столітнього розмірного спокою в Европі виходить нинішня війна особливо великанською. Коли натомість кинемо оком на ряд століть узад, то «світовість» сеї війни буде доволі проблематична. Певно, ся війна має окремі своєрідні прикмети, незнані зовсім або лише дуже мало давнішим історичним драмам, одначе сі прикмети ще не рішають про світовий характер теперішніх подій. Се питання добре вже й тепер мати на умі, щоб опісля не підпасти розчаруванню з приводу результатів війни, які, може, прийдуть… Чим же нинішня війна світова? Може, тим, що крім европейських держав має в ній участь і східноазійська держава, що боротьба велася і над Жовтим морем, і коло Чилійських берегів та Соколиних островів? Таж боєві поля в Наполеонських війнах простягалися також на три частини світу, від Ґібральтару по Москву і від північного Льодовика по Сагару. Не менші простори обіймала війна семилітня – крім Европи, ще й Азію (Індію) й Америку (Канаду й долину Міссісіпі). А початок XVIII в. з двома великими війнами, які були не без зв’язку з собою: еспанська сукцесійна й Друга північна? Се ж також типова світова війна, яка зломала раз на все еспанське панування над морями і привела до англійсько-французького дуалізму морського, закінченого в семилітній війні повною гегемонією Англії; одночасно усталилася основа державно-політичних відносин на европейській сході у формі зросту Росії й упадку Швеції, України, Польщі й Туреччини. Взагалі обі великі війни XVIII в. мають більше характеру «світовости», ніж Наполеонська хуртовина, яка довела була лише до хвилевих переворотів, а закінчилася остаточно поворотом до попередніх відносин. «Світове» значення Наполеонських і взагалі з Французькою революцією зв’язаних війн лежить зовсім на іншім полі, саме на полі внутрішного національно-політичного розвитку европейських і американських народів. Коли й зійдемо і дальше в глибину XVII і XVI в., зустрічаємося також із війнами, що можуть мати оправдану претенсію до «світовости», тим більше, що поняття політичного світу в сім напрямі щораз вужче. Така 30-літня війна, з якою стояла у зв’язку Українська революція 1648 р., мала також універсально-політичний характер із да-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

РУКОПИСИ І ДРУКИ

лекосяглими наслідками в полі міжнародних відносин. А вже початок XVI в., себто на порозі новітніх часів, то знаменитий первовріз подій на весь XVIІІ в. Тодішні воєнні події обнімають цілу Европу, частину Азії, Африки, відбиваються і на долі Америки! Коли зберемо все разом, бачимо, що – поминаючи середньовічні часи – в новіших віках в кожнім століттю була хоч одна війна, чи там низка одночасних війн, яка має повне право зватися світовою і щодо простору, на якім воєнні події відбуваються, і щодо числа учасників, і щодо далекосяглих наслідків у міжнародних відносинах. Сі світові війни припадають з правила на початок століття, а в більшім або меншім розмірі повторяються вони і в середині століть. Тому-то нинішнїй кривавий танець ще не має права на особливе історичне ім’я. Ся обставина, що тепер на боєвих полях стоять міліони замість давнійших сорок і десятків тисяч, сама по собі ще не робить нинішньої війни виїмковою. Число війська залежить не лише від числа людности в державі – також від розвитку комунікаційних способів, від оружної техніки і розміру політичної рівноправности в державі. Коли візьмемо під розвагу всі ті огляди, то покажеться, що світові війни велися завсіди з напруженням і повним використанням усіх матеріяльних і моральних заходів, якими розпоряджала дана держава або нація. Що нинішні масові числа, в даних обставинах, ніщо анормального, показується найкраще з того, як розмірно легко двигають держави сі величезні тягарі і трудности, зв’язані з теперішною війною. Значить – технічні розміри воєнних акцій відповідають культурним умовам наших часів. До того й така на око зовсім новочасна проява, що кожда десята людина повнить воєнну службу, – нічого нового. У тій стадії громадського розвитку, що їх зовемо племінними організаціями, перед утворенням новочасних великих держав, обов’язок воєнної служби міг бути також загальний, що добре достроювалося до тодішнього примітивного стану воєнної штуки. Тодішнї племінні князі водили у бій розмірно таку саму скількість своїх підданих, як і тепер діється. З хвилею творення великих територіяльних держав се стало неможливим: державний розвиток так випередив техніку, що армії стали розмірно малі, а хіба такі краї, як Швейцарія або Чорногора, могли, по-старому, виставляти – sit venia verbo – масові людові армії. В сім саме повороті людськости до первісного загального обов’язку воєнної служби, загального не лише по формі, як було досі, а в дійсности, міститься чи не найважніша історична прикмета теперішньої війни. Сю обставину треба мати на оці в розгляді відношення України й українців до війни. ІІ В першім нарисі під сим наголовком показано, наскільки теперішня війна має окреме право називатися «світовою» та наскільки може вона вважатися виїмковим явищем у дотеперішній історії людства. Сказано там, що одинока характеристична прикмета сеї війни в порівнянню з дотеперішніми, не менше

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

«світовими» змаганнями, поновлюваними періодично кождого століття, міститься в повороті до органічної людової форми войовання та що ся «новість» матиме по війні недоглядні поки що наслідки політичного й соціяльного характеру, – наслідки, що захоплять, очевидно, й наш нарід, без огляду на те, чи й яке буде пересунення державно-політичних границь на українських землях. З сього погляду теперішня війна творить епоху в історії України, епоху, яку годі поки що докладно означити; та відчуваємо її вже сильно. Щоби підійти ближче до питання про взаємини між сею війною й Україною, треба знову глянути в минуле, зупинити око на давніших «світових» війнах і спитати: в якім відношенню були вони до українського питання в тодішній стадії його розвитку? Перша в новітних віках загальноевропейська війна, чи радше низка воєн, була на початку XVI століття. Політичні суперечності та спільні інтереси між тодішніми державами були ріжні, перехрещуючися нераз з собою, – так само, як і сьогодні, тільки що конфлікти не виринали тоді й не перекидалися з місця на місце з такою блискавичною скорістю, як се діється перед нашими очима: давня дипломатія зуживала дуже багато часу, а мобілізація тривала довгі місяці. Та загалом беручи, тодішні воєнні події осередкувалися – mutatis mutandis – на тих самих пунктах европейського світу, що й тепер: Фландрія, підальпійська Італія, Дунай – Сава, де тодішні турки, союзники Франції, мали відограти ролю теперішньої російської парової довбні, вкінці Біла Русь та й Україна. Місце тодішнїх релігійних кличів займають тепер національні; вони, очевидно, доведуть остаточно европейську суспільність до такого самого варварства, як се було перед століттями в релігійних війнах… Українські землі входили тоді в 8/10 частинах у склад Великого князівства Литовського, останок – Галичина й Холмщина – належала до Польщі, та обі держави були зв’язані династичною унією. Саме коротко перед тим Польща мала перше благодатне жниво з уніонного насіння: 1466 року пруський орден мусів відступити їй Данциґ з цілою долішньою Вислою та втратити безпосередній зв’язок з Німеччиною; слідом за тим вільним доступом до моря пішов нечуваний зріст господарського життя в Польщі, головно хліборобського й лісного на панських маєтках; у численної, незасібної польської (мазурської переважно) шляхти проявився сильний голод землі в формі погоні за великими господарствами; почався той нещасний Drag nach Osten (напір на схід) шляхетського елементу – «на Русь», де недавні голодранці ставали в короткім часі per fas et nefas (правно та безправно) панами безмежних латифундій... За шлях тичем ішов жид, спольщений ремісник і ксьондз. Як стій зродилася в поляків окрема політична ідеологія в відношенню до Литви й України, ідеологія, яка буква в букву пригадує нинішній «egoizm narodowy», «l’egoismo sacro». Першим здобутком нової мислі було скасовання політичної автономії Київщини. Такий оборот польсько-литовської унії мусів, очевидно, викликати реакцію на Україні. Не досить, що

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ Володимир ПАРАЦІЙ

ГОРА ЛИСОНЯ

як місце національного мілітарного звершення

Меморіальний комплекс на горі Лисоня. Світлина Олега Шупляка

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

иття мертвих – у пам’яті живих», – стверджував давньоримський поет І ст. до н.е. Квінт Горацій Флак. Культ могил полеглих героїв – це одна з найпозитивніших традицій збереження пам’яті про національне героїчне минуле. Адже безсмертними вважав давньокитайський філософ Лао-цзи тих, хто помер, але не забутий. Гора Лисоня – одна з домінуючих і просторово розлогих височин у системі горбовидного пасма правого берега річки Ценівки (притоки Золотої Липи). Вона здіймається на висоту 399 м й добре проглядається серед навколишнього рельєфу, зокрема прибережного оточення. Ця гора – величний природний заказник – ще й доносить до нас сліди первісного людського життя. Тут у 1927 році львівський археолог Юрій Полянський відкрив місця стоянок епохи пізнього палеоліту1. Його колега Ярослав Пастернак ототожнив їхніх мешканців із мисливцями на мамонтів2 . У наступні роки планувалося продовжити польові дослідження в межах Лисоні, але, за нез’ясованих обставин, вони так і не проводилися. Названі ж пам’ятки закладалися в подальші археологічні каталоги вже як шаблонні. Але найбільшого значення на Лисоні набула меморіальна цінність, яка проявляється у відтворенні історичної пам’яті іншого роду. У часи Першої світової війни беззаперечною і невмирущою славою покрили себе тут Українські січові стрільці. Це – як відтворена невмируща пам’ять. Пам’ять, яка живе в національній світоглядності, пригасає під час пригнічення й отримує масовий вияв у часи відродження. Якщо рухатись дорогою, яка з’єднує Бережани і Підгайці – районні центри Тернопільської області, то через два кілометри на південний схід від Бережан ми зможемо візуально помітити меморіальний курган, увінчаний хрестом. Його насипано на південно-західній околиці гори Лисоні. Від центральної дороги до пам’ятника під’їжджаємо спеціально викладеним шляхом (бл. 1,6 км). Тут епіцентр колишнього ареалу надзвичайно динамічних воєнних подій серпня-вересня 1916 року. Ще в серпні 1915 року два самостійні курені січових стрільців (під командуванням відповідно Г. Коссака і В. Дідушка) були об’єднані в полк. Тимчасовим командиром став Григорій Коссак. І ця мілітарна структура проіснувала протягом майже всього 1916 року. Після перших перемог «Брусиловського прориву» російське командування вирішило повторити вдалі наступальні операції для закріплення успіху. На тлі загальноєвропейських військових операцій «Брусиловський прорив» та пізніші події не мали, за твердженнями окремих дослідників, визначального значення, позаяк тут не проявлявся належним чином той чи інший стратегічний задум. Так, один з авторів теорії непрямих воєнних дій британський історик сер Безіл Генрі Ліддел Гарт зазначав: «Операції 1916–1917 рр. на російському фронті не потребують проcторових коментарів, оскільки вони були в основному оборонними на австро-німецькому боці та переважно прямими на російському боці»3. Зрозуміло, з цим не погоджується загалом російська історіографія. Але тільки в оцінці значимості наступальних дій. Генерал М. Головін, визнаючи галицький наступ 1916 року як засіб спасіння італійської армії та врегулювання мілітарних взаємовідносин на фронтах, вважає, що за результативністю він вагоміший, ніж операції союзників у 1915–1917 роках4. А. Зайончковський визнає, що «глибокого прориву і розвиток успіху план командування фронтом не передбачав». Зокрема й не було чіткого взаємозв’язку між підрозділами. Німецькі військові глузливо називали «Брусиловський прорив» глибокою розвідкою без концентрації необхідних сил. Але сам наступ ошелешив австрійські війська5. Одначе слід зауважити, що очікуваний наступ – як ініціатива на той час головнокомандувача Південно-Західного фронту П. Брусилова – не був несподіванкою для військ австрійської коаліції. Ще на початку

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

квітня 1916 року її військова розвідка володіла інформацією про перспективу наступальних дій російської армії на територіях Буковини й Галичини, а також про ідею головнокомандувача наступати на всьому фронті. До кінця місяця очікували атаки на окремих локальних місцевостях, зокрема на лінії Олика – Тернопіль – південніше Дністра. Свідчення одного з тогочасних чільників австрійської розвідувальної служби – підтвердження цьому6. На Львівському напрямку російські війська, сконцентрувавши головний кулак на Володимиро-Волинському спрямуванні, були слабшими7. Отже, наступ російських підрозділів очікували і в районі Бережанських околиць. Була й причина вважати місто стратегічно важливим пунктом. Так, з березня 1916 року в окремих арміях (Італія, Німеччина) почалося розповсюдження радіорозвідки (підслуховування); з середини 1916 року – і в російській армії. У цей час в австрійській радіорозвідці почав розвиватися новий спосіб підслуховування (пеленгування) – виявлення ворожих радіостанцій з кількох місць сполучення. З березня 1916 року радіослужба на російському фронті отримує чітку структуру: кожній станції – окрема ділянка фронту противника. Керівник служби (капітан Болдескул) мав у своєму підпорядкуванні шість станцій: Барановичі–Ковель–Берестечко–Броди–Бережани–Коломия 8 . Тому в місті концентрувалися не лише важливі структури військової розвідки, але й значні військово-тактичні таємниці. На першу половину 1916 року австрійсько-російський фронт стабілізувався в районі річки Стрипи. А вже 4 червня російські військові підрозділи провели масований наступ на австрійські позиції, розташовані вздовж західного берега Стрипи. Бригади 55-ї дивізії генерала Фляйшмана (за іншими даними: з осені 1915 року цією дивізією командував генерал Уншульд) поспішно відступали в напрямку Бережан. І лише наприкінці липня наступ росіян вдалося зупинити. Полк Українських січових стрільців (яким із травня 1916 р. командував підполковник А. Варивода) відійшов до Бережан і закріпився в районі гори Лисоня. Кількісний склад його налічував 47 старшин та 1650 стрільців. Перед полком було поставлене завдання обороняти Потутори і шлях з Підгайців на Бережани. Цьому відповідала і його диспозиція: перший курінь дислокувався на висоті 348 (в районі залізничної станції Жонівка на південний схід від Лисоні), а другий – «вздовж східного краю Потутор» (точніше, південно-східного) «до впливу Ценівки в Золоту Липу». Головним плацдармом тут була гора Лисоня. Адже вона, на думку Б. Гнатевича, «найспосібніше місце для оборони доступу до Бережан зі сходу»9. 11–12 серпня січові стрільці почали укріпляти визначений оборонний рубіж, але належно уфортифікувати його не встигли.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Ігор СЬОМОЧКІН

ЗИМОВИЙ ЛЬВІВ 1915 РОКУ

ОДО ДОБРОВОЛЬСЬКОГО

Обкладинка альбома автолітографій Одо Добровольського «Львів 1914–1915». Виконано в автолітографічному закладі акціонерного товариства у Львові, вул. Зелена, 20. На відбитку – вежа костелу бернардинів та фрагмент будівлі пожежної сторожі перед монастирськими мурами

еред немалої кількості графічних зображень Львова ці десять аркушів звучать несподівано і нетрадиційно. Львів періоду російської окупації у роки Першої світової війни. Похмуре і сіре місто, що ніби причаїлося у вечірніх сутінках. Таким воно постає на графічних аркушах. Альбом автолітографій був виконаний в автолітографічному закладі акціонерного товариства у Львові, на вул. Зеленій, 201, перед тим пройшовши російську військову цензуру2 . Автор літографій – Одо Добровольський – створив цю серію незадового до своєї передчасної смерті. Це взагалі були останні його роботи. Але саме вони невдовзі стали дуже популярними у Львові, уславивши ім’я автора. Перед тим виконані у техніках пастелі та акварелі види Львова О. Добровольського репродукували на поштівках. Але це були яскраві, соковиті краєвиди, наповнені сонячним світлом. Сірі зимові міські ведути художник перед тим створював у Парижі в 1911 році. Вони й стали прообразом львівської «окупаційної» серії. Біографія художника відома, але не до кінця зрозуміла. Одо (Оттон) Добровольський народився у Чернівцях у 1883 році в родині чиновника намісництва Юзефа Добровольського і Євгенії Віттіг. Батько, очевидно, був поляком, мати – німкенею. Ім’я майбутньому митцеві надали на честь германського імператора. Деколи в митця намагаються знайти єврейське коріння, оскільки його «Закамарок за божницею Золотої Рози» вмістили як ілюстрацію до книги «Культура і мистецтво єврейського народу», виданої у 1935 році, вже через багато років після смерті художника3.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

О. Добровольський. Автопортрет. 1907 р. Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького

О. Добровольський. Загальний вигляд міста. Виконано з мансарди будинку на розі Гетьманських Валів (просп. Свободи) та вул. Яна Кілінського (вул. Памви Беринди). Праворуч – вежа дзвіниці Латинського кафедрального собору та каплиця Кампіанів, ліворуч – ратуша, між ними в глибині – костел домініканців, вежа Корнякта, ще далі проглядається костел кармелітів

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ Володимир ПРИШЛЯК

Великдень 1917 р. у Стриганцях. Копія зі старої світлини

СВЯЧЕННЯ ПАСОК у селі Стриганцях 15 квітня 1917 року

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ІСТОРІЯ У СВІТЛИНАХ

тара фотокартка, надіслана з Бережан Марією Гарматій 25 листопада 1977 року Параскевії Петрух у Стриганці. Це село у Бережанському районі Тернопільської області розкинулося на правому березі р. Золотої Липи. На світлині 1917 року, що довго була «за шклом» на побіленій стіні поруч з образами у сільській оселі, зображено Великоднє освячення пасок стриганецьким парохом о. Іваном Гарматієм. Проглядається східний бік греко-католицької церкви св. Миколая на тлі мальовничої Поточанської гори із зеленим масивом опільського горбогір’я з білими крейдяними прожилками. Фото підписане білим: «В[оскресіння] Хр[истове] 15. IV. [1]917». На звороті напис: «25 ХІ 1977 Передаю Дорогенькій Парані Іванівні воєнну пам’ятку з 15 квітня 1917 р. “Свячення пасок в селі Стриганцях, Бережанського району. Великодну відправу виконує о. Іван Гарматій, парох Стриганець. Невиcказане горе несла “Перша світова війна” від серпня 1914 р. Третій рік війна сіяла смерть і сльози! Фото пересилає Марія Іванівна Гарматій». Марія (у селі її радше знали як Марта) Гарматій – одна із доньок священика, випускниця Віденського (так принаймні казала своїм учням) та, можливо, Львівського університетів. Багато років учителювала. Викладала німецьку мову в Перемишлі, а потім на Бережанщині – у Нараєві, Біщу та інших школах району. До речі, у неї студіював мій тато в Нараївській серед-

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

ній школі, яку закінчив 1949 року. Звідси, за дев’ять кілометрів, вона передавала своєму стражденному татові-вдівцеві свіжий набіл: сир, сметану через своїх учнів, які пішки ходили до школи аж зі Стриганець. Згодом, забравши рідну сестру Людмилу, доживала віку в Бережанах, де й похована. У селі переповідали, що «за Польщі» сватався до Марти (Марії) якийсь молодий чоловік. Але парох, побачивши, що той палить, зміряв його нищівним поглядом з-під брів, який не залишав жодних шансів на шлюб із його донькою. І промовив, як вирок, майже сакраментальну фразу із притаманним лише йому трохи протяжним «е»: «Е, то ти куриш? А може ще й п’єш? Е, – йди, йди собі». Параскевія Петрух (по-місцевому Паранька Юзефикова або Процева) (1921–2009) у Стриганцях була однією із найбільш національно свідомих і патріотичних дівчат і жінок. Із 1938 року – членкиня ОУН, вивезена із родиною чоловіка Григорія (по-місцевому Гринька) Петруха, провідника УПА в селі, на Сибір. На зламі 1980–1990 років сміливо стала у перших рядах національно-духовного відродження рідного села.

Церква св. Миколая. Стриганці. 2011 р.

КРАЄЗНАВСТВО Євген БУКЕТ

«Вікі любить пам’ятки» −

УКРАЇНА ТРИМАЄ ПЕРШІСТЬ!

2014

1-ше місце. Іллінська церква Свято-Іллінського чоловічого монастиря. Розписи головного нефа. Одеса. Фото Олександра Левицького і Дмитра Шаматажі.

року втретє в Україні був проведений національний етап міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки». Цей конкурс − чудова нагода пізнати через об’єктив фотокамери красу нашої рідної країни, а також інших держав світу. І саме цього року Україна досягла в ньому найвизначніших для себе результатів, незважаючи на всі буремні події, що супроводжували нас. На конкурс було завантажено понад 47 тисяч фотографій з України, що є першим місцем за кількістю конкурсних світлин серед 41 країни-учасниці міжнародного конкурсу. На фотографіях зображено понад 14 тисяч пам’яток України зі списку, який був створений волонтерами 2012 року, а 2014-го розширений до понад 70 тис. елементів1. І нарешті, − фотографія із зображенням Святогірського монастиря (Донецька область, Україна), зроблена Костянтином Брижниченком, отримала головний приз міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки»2 .

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

КРАЄЗНАВСТВО

Такого результату, переконаний, неможливо було б досягти без кількарічної копіткої праці редакторів української мовної версії вільної інтернет-енциклопедії Вікіпедії. А найбільш трудомісткою частиною організації конкурсу була і залишається підготовка конкурсних списків. Адже, як відомо, в Україні відсутній єдиний реєстр пам’яток. Міністерство культури не володіє повною інформацією, обласні та районні управління і відділи часто теж не мають готових списків, а деякі навіть вважають, що ця інформація є службовою. Тож ще 2012 року, коли було зібрано до переліку перші 40 тисяч пам’яток, стало очевидним, що українські вікіпедисти створили перший систематизований загальнодоступний реєстр українських пам’яток часів незалежності3. Робота над його доповненням і уточненням не припиняється й досі, адже за даними Держкомстатистики в нашій країні збереглося 152 тис. пам’яток, проте лише близько 5 тисяч із них потрапили до нового державного реєстру, тоді як стосовно інших понад 140 тисяч закон припускає двояке трактування4. Тож нерідко такі пам’ятки стають жертвами різного ґатунку «ділків», які у прямому сенсі нищать наше національне надбання. А держава, яка найперша мала б ними опікуватися, часто ігнорує проблему5. Один із дієвих способів порятунку пам’яток − поширення інформації про них, зокрема і завдяки розміщенню у Вікіпедії, яку щодня переглядають понад 2,5 млн користувачів лише з України. Тож зрозуміло, чому лейтмотивом української частини міжнародної ініціативи, яка об’єднала професійних фотографів і аматорів з багатьох куточків країни, стала теза, залишена в коментарі під однією з публікацій на офіційному сайті конкурсу: «Давайте збережемо наші пам’ятки хоча б на фото, доки їх остаточно не знищили»6. Гірко… Але такі, на жаль, наші реалії. Щороку пам’ятки руйнуються. Із останніх прикладів: шмат післявоєнного кам’яного муру навколо Софійського

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

2-ге місце. Купол і розписи стелі Семінарської церкви. Пам’ятка є частиною комплексу резиденції митрополитів Буковини та Далмації, який занесений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чернівці. Фото Юрія Клименка

3-тє місце. Святогірський монастир. Святогірськ. Донецька область. Фото Костянтина Брижниченка

4-те місце. Комплекс споруд Хотинської фортеці XIII–XVIII ст. Хотин. Чернівецька область. Фото Антона Супруненка

6-те місце. Мовчанський монастир XVI–XIX ст. Путивль, Сумська область. Фото Сергія Кошеварова 5-те місце. Аккерманська фортеця XV ст. вночі, вигляд з боку лиману. Білгород-Дністровський. Одеська область. Фото Євгена Самученка

9-те місце. Миколаївський монастир (1772–1806). Мукачеве. Закарпатська область. Фото Максима Присяжнюка

заповідника у Києві та стіна замку в Меджибожі. Особливе занепокоєння викликає доля тих пам’яток, які знаходяться на окупованих терористами територіях. Зокрема, пам’ятка національного значення – меморіальний комплекс Савур-Могила, що увічнював подвиг радянських воїнів – визволителів Донбасу, тепер ущент зруйнований «новоросійськими» загарбниками7... Завжди і всюди, коли держава не справляється з якимись зі своїх обов’язків, ініціативу бере на себе громадськість. Приємно, що у конкурсі, організованому і проведеному громадською організацією «Вікімедіа Україна», представлені всі наші терени: від Закарпаття до Луганщини, від Чернігівщини до Севастополя; на світлинах можна побачити і великі, і маленькі міста, і давні археологічні пам’ятки, і пам’ятки новітньої історії 8 . Цікаво, що тематичне порівняння пам’яток Львівщини і Донеччини виявляє разючий контраст – якщо пам’ятки Львівщини приблизно на 70 відсотків пов’язані з діячами української культури або подіями національно-визвольних змагань і лише 18 відсотків – із епохою СРСР, то на Донеччині все навпаки і навіть більше − 90 відсотків пов’язані саме з радянським минулим, тоді як українській культурі, навіть включно з пам’ятками промисловості Донбасу, відводиться лише шість відсотків. Може здатися дивним, але Хмельницька область не надто відрізняється від Донецької – ті самі 90 відсотків пам’яток припадає на радянський період. Нагородження переможців української частини міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» відбулося 29 листопада 2014 року в одній із виставкових зал музею Івана Гончара у Києві. Інформаційними партнерами конкурсу в Україні були, зокрема, журнал «Пам’ятки України» і газета «Культура і життя». До складу журі входили головний редактор «ПУ» Леся Богослов і заступник директора з творчих питань Національного газетно-журнального видавництва Руслан Онопрієнко.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

хиби. Святогірська лавра, світлина якої перемогла в міжнародному фотоконкурсі, – представлена у першій десятці України аж двома фотознімками. А Комплекс споруд Хотинської фортеці XIII–XVIII ст., що замикав трійку лідерів 2012 року, нині у дещо іншому ракурсі опинився на четвертому місці11. Викликає подив і наявність на перших двох призових місцях композиційно схожих зображень внутрішніх оздоблень церков. У людей, які третій рік поспіль спостерігають за проведенням конкурсу в Україні, об’єктивно виникає запитання: невже у нашій країні обмежена кількість неповторних пам’яток? Дуже хочеться, аби між національним етапом конкурсу в Україні та міжнародним у майбутньому була цілковита гармонія, щоб конкурс щороку відкривав світові нові унікальні пам’ятки України, а наші фотографи продовжували тримати лідерські позиції у світовому змаганні. Хочеться щоб кожна світлина першої десятки була не просто красивим зображенням, а представляла певний пласт віковічних традицій нашої землі.

ПРИМІТКИ

Окрім авторів десяти найкращих світлин були відзначені також переможці у номінаціях «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток», «За найкраще фото області», «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток області» для кожної з 27 адміністративнотериторіальних одиниць України, а також у двох спеціальних номінаціях − «Найкраща серія фотографій Житомирщини» і «Пам’ятки дерев’яної архітектури України». Загалом дипломи отримали 42 конкурсанти, які перемогли у 56 номінаціях 9. Перше місце в національному етапі конкурсу посіла робота одеситів Олександра Левицького і Дмитра Шаматажі «Іллінська церква Свято-Іллінського чоловічого монастиря в Одесі. Розписи головного нефа». Друге місце посів Юрій Клименко із фотознімком купола і розписів стелі Семінарської церкви (резиденція митрополитів Буковини та Далмації, тепер Чернівецький університет), а третє — Костянтин Брижниченко зі світлиною Святогірської лаври на Донеччині (саме цей знімок став найкращим у світі на думку міжнародного журі). «“Вікі любить пам’ятки” сьогодні є одним з найважливіших історичних проектів», − каже Дерор Лін, міжнародний координатор змагання. – «Рік за роком волонтери документують сотні тисяч пам’яток спадщини з усього світу та завантажують зображення до Інтернету під вільною ліцензією на користь нинішнього та наступних поколінь. Ці люди виявляють велич різноманітності та культури своїх країн». Конкурс «Вікі любить пам’ятки» вперше було організовано 2010 року в Нідерландах. Протягом останніх чотирьох років, коли він проходить як міжнародний, на ньому представлено понад 1,1 млн зображень. 2012 року Книга рекордів Гіннесса визнала «Вікі любить пам’ятки» найбільшим фотоконкурсом у світі. Щоправда, результати 2014 року дещо поступаються попередньому. Так, участь у конкурсі взяло на 11 країн менше, ніж 2013-го, а кількість завантажених фотографій склала 268 667 (72% від досягнення 2013 року (375 160))10. Українська найкраща десятка теж мала певні

№ 3- 4 (211-212) / березень-квітень 2015

1 Бондаренко А.І. Вікі любить пам’ятки: Україна на 1-му місці за кількістю фотографій // «Вікімедіа Україна» − блог громадської організації. – 16.10.2014. – Режим доступу: https://wikimediaukraine.wordpress.com/2014/10/16/ wlm_2014_finished/ 2 Моторко В.А. Фото з України визнано найкращим у світовому конкурсі «Вікі любить пам’ятки» // Вікі любить пам’ятки / Офіційний сайт фотоконкурсу в Україні. – 23.12.2014. – Режим доступу: http://wikilovesmonuments. org.ua/foto -z- uk raiiny-v y znano -naik rashchym - usvitovomu-wlm/ 3 Букет Є.В. «Вікі любить пам’ятки» − 2012 // Краєзнавство / Науковий журнал. – 2012. − № 4 (81). – С. 185−188. 4 Маньковська Р.В. Краєвиди рідної землі. Про партнерську співпрацю краєзнавців і «Вікімедіа Україна» // Краєзнавство / Науковий журнал. – 2013. − № 3 (84). – С. 180– 181. 5 Букет Є.В. Визначено переможців фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» // Слово Просвіти. – 2013. – 31 жовтня – 6 листопада. – Ч. 43 (732). – С. 16. 6 «Вікі любить пам’ятки» – 2012: Фотоальбом / упоряд. Букет Є.В. − К.: Український пріоритет, 2012. – 64 с. 7 Бондаренко А.І. «Вікі любить пам’ятки – 2014»: напередодні старту // Культура і життя. – 2014. – 5–11 вересня. − №36 (4608). – С. 14−15. 8 «Вікі любить пам’ятки – 2013: Фотоальбом» / упоряд. Козленко М. В. – К.: ТОВ «ІТЕМ ЛТД», 2014. – 64 с., іл. 9 Хроболова А. Переможців вітає «Вікі любить пам’ятки» // Культура і життя. – 2014. – 19–31 грудня. − № 51-52 (46234624). – С. 8. 10 Пероганич Ю.Й. Результати конкурсу «Вікі любить пам’ятки» − 2014 в інфографіці від Erik Zachte // «Вікі: медіа і технології» − вільний український блог. – 9.01.2015. – Режим доступу: https://wikiukraine.wordpress. com/2015/01/09/erik-zachte/ 11 Букет Є.В. Обмеженість вибору? // Культура і життя. – 2014. – 19–31 грудня. − № 51-52 (4623-4624). – С. 8.

2015 № 3-4 (211-212)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ПРО АВТОРІВ Євген Букет – член правління Національної спілки краєзнавців України, заступник головного редактора газети «Культура і життя» Ігор Гирич – заввідділу Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Олександр Кучерук – директор Музею Української Революції 1917–1921 рр. та Бібліотеки ім. О. Ольжича Олег Павлишин – доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Володимир Парацій – завідувач науково-дослідного відділу Державного історико-архітектурного заповідника у м. Бережани Тернопільської області Володимир Пришляк – доцент кафедри нової та новітньої історії України Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, кандидат історичних наук Ігор Сьомочкін – завідувач відділу Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень у Львові Федір Турченко – завідувач кафедри Новітньої історії України Запорізького національного університету, доктор історичних наук Надія Халак – старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Олексій Ясь – старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук

ДРУКАРНЯ «Від «А» до «Я», вул. Колекторна, 38/40, м. Київ, 02660; тел. +38(044) 563-18-04, 562-28-51, 562-37-41 Наклад 1000 прим.

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

3 місяці 69,15 грн

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

6 місяців 12 місяців 136,65 грн 272,10 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

Передплатний індекс 74401

Фотоконкурс «Вікі любить пам’ятки»

1-ше місце. Іллінська церква Свято-Іллінського чоловічого монастиря. Розписи головного нефа. Одеса. Фото Олександра Левицького і Дмитра Шаматажі. 3-тє місце. Святогірський монастир. Святогірськ. Донецька область. Фото Костянтина Брижниченка

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2015. – №3-4 – С. 1–64.

Індекс 74401