"Пам'ятки України", № 5-6, травень-червень 2015 р. by Культура і життя

№5-6

ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 2015

Києво-Поділ

археологічні дослідження  М. Сагайдаку – 70 років  Планувальна структура Подолу  Спаський розкоп  Невідомий храм на Юрківській  Подільські некрополі

Розкопки на Майдані Незалежності у Києві (2002 р.) та графічна реконструкція житлової забудови давньоруського Подолу (за М. Сагайдаком). Автор колажу Ю. Коренюк.

На першій сторінці обкладинки: Шахова фігурка. Кераміка. Київ. Поділ. Вулиця Межигірська. Розкопки «Центру археології Києва» (знахідка археолога Дмитра Пефтиця). 2004 р. Збірка «Центру археології Києва» Інституту археології НАН України.

2015, ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ

№ 5-6 (213-214)

Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

ЗМІСТ НОМЕРА ПЕРЕДНЄ СЛОВО 2

ЗАСНОВНИКИ

АКЦЕНТ 4

Міністерство культури України Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

Центр археології Києва: розкопки на Подолі. Тимур БОБРОВСЬКИЙ

Місто в історичних процесах Михайло САГАЙДАК Післямова. Володимир НАЗАРЕНКО

МІСТОБУДУВАННЯ 14

Планувальна структура давньоруського Києво-Подолу Сергій ТАРАНЕНКО

ЗНАХІДКИ

ДП «Національне газетножурнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Наталка ІВАНЧЕНКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Наталія МУСІЄНКО, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Олег СВІРКО, Артем СТЕЛЬМАШОВ РЕДАКЦІЯ Шеф-редактор Ігор ГИРИЧ

АРХЕОЛОГІЯ 42 50

56 62

Некрополь давньоруського Києво-Подолу Всеволод ІВАКІН Дендрохронологічні дослідження давньоруського могильника Северин САГАЙДАК

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 64

Центр археології у садибі Киселевських Оксана ПАРХОМЕНКО

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ 68

Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ

Скарби київського Подолу в музейних колекціях. Віра ПАВЛОВА

РЕКОНСТРУКЦІЯ

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Моделювання способів освітлення житлових приміщень Києва Аліна СУШКО

СИЛЬВЕТКИ 78

Де народився, там і знадобився. Михайлові Сагайдаку – 70! Михайло СЕЛІВАЧОВ

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ 84

Вироби з дерева, кістки та рогу Марина СЕРГЄЄВА Давньоруське скло на київському Подолі Олена ЖУРУХІНА

НЕКРОПОЛЬ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Спаський розкоп давньокиївського Подолу Михайло САГАЙДАК, Наталя ХАМАЙКО, Олексій КОМАР Невідомий давньоруський храм на Юрківській Михайло САГАЙДАК, Марина СЕРГЄЄВА

Ант: вісник археології, мистецтва, культурної антропології Михайло СЕЛІВАЧОВ, Михайло САГАЙДАК

ПЕРЕДНЄ СЛОВО Тимур БОБРОВСЬКИЙ

ЦЕНТР АРХЕОЛОГІЇ КИЄВА:

розкопки на Подолі

без Подола Киев невозможен…» Ці слова з улюбленої багатьма поколіннями киян пісні, попри свою простоту та невибагливість, переховують справжнє золоте зерно народної мудрості. Всім відомо, що київський Поділ є одним з історичних районів міста, заселений з найдавніших часів, який в усі епохи формувався як його торгово-ремісничий посад. Утім, на нашу думку, не це головне. Набагато важливішою є відповідь на запитання, сформульоване словами згаданої пісні: а чи можливий Київ без Подолу? Що було б з нашим містом, якби у певний час Дніпро не відступив від правобережних круч, утворивши біля підніжжя їх привабливий для заселення плацдарм? У стародавніх літописах марно шукати відповіді на ці запитання, натомість є такі сміливці, що беруться дістатися істини. Їх називають археологами. І саме про них та археологію київського Подолу йтиметься в цьому номері. От, скажімо, є таке загальновживане поняття – культурний шар. Ідеться про товщу землі, яку формують ґрунтові відклади, насичені різноманітними залишками життєдіяльності людини. Культурний шар є найголовнішою ознакою будь-якої археологічної пам’ятки, але іноді він має складну структуру, формуючись з менших прошарків різної консистенції. Такі культурні шари нагадують книги, в яких на окремих сторінках-прошарках збережено певну інформацію, виражену у залишках стародавніх споруд, розпланувань, пов’язаних з ними артефактів. Залежно від тривалості заселення, ці «книги» можуть бути більшими або меншими, іноді завтовшки сягаючи кількох метрів. Але навіть на цьому тлі культурний шар київського Подолу є унікальним за своїми обсягами «фоліантом», оснащеним складною та фантастично виразною стратиграфією (від грецького «стратум» – шар, рівень, настил).

База Подільского загону Київської експедиції у 70-ті роки ХХ ст. Зліва направо: Стефанія Кілієвич, Михайло Сагайдак, Петро Толочко. Під час розкопок. Київ Київські археологи (зліва направо) Ярослав Боровський, Віталій Козюба, Олена Брайчевська, Орися Жиленко, Віктор Харламов, Олександр Авагян, невідома, Володимир Куницький. 1984 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Наприклад, мандруючи київським метрополітеном, маємо усвідомлювати, що платформа підземної станції метро «Контрактова площа» знаходиться на рівні денної поверхні Подолу Х–ХІ століть. Від неї до сучасної поверхні близько 10 метрів. І в цій товщі зосереджено сліди тисячолітньої історії міста, яку 1970-ті роки взялися «прочитати» співробітники Київської археологічної експедиції. Тоді археологи відкрили лише невеличкий клаптик стародавнього поселення з добре збереженими залишками садиб, руїнами дерев’яних будинків, парканів, вуличних мостових тощо… Відтоді археологи не полишають Подолу, намагаючись в умовах незкінченних міських реконструкцій та новобудов врятувати хоча б щось із тієї інформації, яка разом з носієм – «сторінками»-шарами, – гине під екскаваторними ковшами забудовників. У 80-х роках ХХ століття на зміну Подільському загону Київської експедиції прийшла Подільська постійнодіюча експедиція, яка пізніше трансформувалася у ДП «Центр археології Києва»; у різні часи на чолі подільських розкопів стояли Петро Толоч-

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

ко, Костянтин Гупало, Гліб Івакін, Михайло Сагайдак, Володимир Зоценко, Олександр Калюк, Віктор Тимощук, Андрій Занкін, Марина Сергєєва, Сергій Тараненко та багато інших вітчизняних археологів. Змінювалися назви та працівники, але незмінною лишалися фахові вміння та звитяга всіх причетних до марудного, скрупульозного вивчення, «прочитання» та тлумачення тих крихт інформації, які надійно заховані у подільській стратиграфії. Що ж вдалося за ті 40 років подільської археології? Зокрема, досліджено десятки тисяч квадратних метрів житлових кварталів давньоруського та пізньосередньовічного міста, ретельно вивчено залишки кількох давньоруських храмів, зібрано сотні тисяч знахідок, які є свідченнями багатовікової історії міста, його матеріальної та духовної культури. Експонати, здобуті археологами, є окрасою колекцій провідних зібрань старожитностей – Національного музею історії України, Археологічного музею Національної академії наук, Музею історії міста Києва. На основі матеріалів розкопок видано сотні публікацій та захищено чимало дисертацій, кожна з яких є кроком на шляху пізнання тієї непересічної ролі, яку Поділ відіграв у житті Києва. І, зрештою, поступово з’ясовується, що стародавній Київ, який у більшості пересічних громадян асоціюється з величними соборами та князівськими палацами так званих міст Володимира або Ярослава, насправді постав як європейське місто не «на Горі», за виразом літописця, а саме тут – в суцільному мереживі вулиць та потічків, садиб зі зрубленими у два поверхи оселями, майстернями та складами продукції, торговими осередками та річковими причалами. Саме тут вирувало справжнє життя, якому постійно заважали князівські чвари, війни, пожежі та повені. Час від часу Поділ зникав, спустошений вогнем або дніпровими хвилями, але завжди й одразу відновлювався, аби, навіть після жорстокої Батиєвої навали, зберегти життєдайну основу нашого міста, дати поштовх до його нового розквіту. Тому не буде перебільшенням стверджувати, слідом за любителями міського фольклору: якби не Поділ – місце зосередження рушійних сил середньовічного урбанізму, Київ ніколи не перетворився б на грандіозне місто, не став би геополітичним центром східнослов’янського світу та не мав би такої славетної історії. Може й не існував би взагалі. А якби не археологи, то ми ніколи про це не дізналися б. Отож, viva Поділ, viva археологія, viva дослідникам! Київські археологи (зліва направо): Костянтин Гупало, Володимир Зоценко, Гліб Івакін, Олександр Кутовий, Михайло Сагайдак Михайло Сагайдак, Людмила Пекарська, Наталя Ткач-Писаренко, Володимир Зоценко, Людмила Степаненко. Наталя Хамайко та Юрій Лукомський під час розкопок. Київ, Поділ, Хорива, 25

АКЦЕНТ Михайло САГАЙДАК

МІСТО В ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСАХ

Михайло Сагайдак

ажко заперечити історичне значення міста, яке зіграло одну із ключових ролей у розвитку всіх без винятку світових цивілізацій – і тих, що вже закінчили своє побутування, і тих, які продовжують розвиватися в сучасних умовах. З часу свого виникнення місто відігравало роль інтегруючого, культурного, інтелектуального, економічного центру, було носієм та інтегратором найбільш сутнісних проблем організації життєдіяльності суспільства на багатьох історичних етапах його розвитку1. Як і чому всі цивілізації світу обов’язково вдаються до поширення та використання саме такої форми поселень? Чому поява міст сигналізувала, що з’явився новий важливий механізм трансформації та організації систем відносин у процесі переходу суспільства на новий історичний рівень – до вищого рівня розвитку – цивілізації? З якої причини в процесі історичного розвитку цивілізації урбанізаційна складова завжди виконувала важливу організаційну та інтеграційну функції? В усіх перелічених запитаннях, як і в кожному окремо, можна побачити намагання з’ясувати – що ж є головним у функції міста, іншими словами, що являє собою феномен міста. Однією із перших рис називають формотворче прагнення цілісності – властивість об’єднувати в одне ціле різнохарактерні, а подеколи й протилежні елементи – поля, ліси, дороги, море, ріку, людей тощо. Цілісність забезпечує довготривалість міста та водночас свідчить про перебування всіх діючих сил у рівновазі нових суспільних відносин, воно «завмирає» у своєму розвитку, а на його залишках виникає нове місто. Відносно дефініції «місто» існує багато визначень, але більшість із них характеризує тільки одну сторону цього поняття. Плинність історії, починаючи з того моменту, з якого вона виникла як дисципліна з лінійною формою відтворення минулого, демонструє нам безліч спроб чи то в царині філософських концепцій або історичних праць, на ниві теологічній або в літературних творах, політичних документах дати узагальнюючу формулу міста, як такого собі концентрованого осередку людської спільноти або суспільного явища, довкола якого обертається найвища енергетична сила, що подібна до енергії магнетизму. Вплив і значення міста може вимірюватися кількістю та густотою менших міст, які перебувають в полі дії його впливу та були пов’язані з ним дисципліною та формою взаємопроникнень. Вчені намагалися і в минулому і сьогодні «вивести» формулу кожного конкретного історичного міста, що, на їхнє переконання, може претендувати на роль своєрідного узагальненого «портрета» своєї доби. Таких висловлювань чимало, але найбільш ємним залишається філософське «прочитання» міста, яке звучить так: «Місто – місце, де люди живуть колективно із однією благородною метою»2 . Отже, в устах Аристотеля це, перш за все – місце, тобто місцезнаходження міста. Це легко перевірити, адже хоч яке б із найвідоміших міст світу ми б узяли – Вавилон, Рим, Стамбул, Париж, Прагу,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Карта зон європейської урбанізації за Й. Херрманом. 1991 р.

Київ тощо, місце його розташування визначало його майбутню долю. На першу позицію можна поставити наявну кількість торгових шляхів, тобто комунікацій, зручних як для зовнішніх, так і внутрішніх взаємозв’язків. Надзвичайно суттєву роль відігравали геологічні та географічні умови – це, з одного боку, корисні копалини, культурноестетична цінність території, з іншого – особливості будови земної кори, які могли використовувати для посилення обороноздатності міста. Природно-географічне районування територій, складовою якого є ландшафти, нерідко служили основою господарчої діяльності городян. Не останню роль відігравав клімат, що забезпечував комфортне проживання. Перспектива розвитку міста часто залежала від наявності тісних зв’язків з близькою та далекою округами: найближча округа щоденно насичувала місто їжею та людськими ресурсами; далека округа забезпечувала обороноздатність на крайніх підступах, слугувала базою для оподаткування та створювала передумови для управління та адміністрування віддаленіших територій. Більшість із перелічених особливостей виникнення та перспективного розвитку міст стали відомими та усвідомленими людством ще з часів античності, коли на хвилі історичного піднесення у стародавніх Греції та Римі міста-держави, в яких могли поєднуватися помістя вельмож – «ойкос» та ринок, що його утримували ремісники та торгівці, досягли певної незалежності і навіть претендували на панування на загальнодержавному рівні3. Після падіння Римської імперії виникла потреба у створенні нової формули міста. Її автором виявився святий Августин (354–430), який сформулював її вперше у своїй книзі «Про град Божий». Книга була написана як реакція християнського філософа на знищення та розграбування Риму вестготами на чолі з Аларіхом у 410 році. Використавши метод дихотомії – порівняння між «Градом Божим» та «Градом людським» – автор наголосив на кричущій протилежності того, що діється на небі та на землі, і переконував у необхідності якомога швидше розпочати подолання цієї протилежності – проголосивши доктрину безумовної невідворотності рокованого та «Божої волі», яка рятує. Для населення ще зовсім недавно цілком благополучної Європи, яке пережило колапс від падіння світової імперії, фактично опинившись у стані своєрідного шоку та в очікуванні реального кінця світу, Ав-

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

густин дав промінь надії. Він зумів донести та вселити в душі віруючих християн упевненість в тому, що жахлива подія, яку довелося пережити в минулому, зовсім не означає початку кінця світу, її правильніше буде сприймати як грізне попередження. Оскільки книга адресувалася безпосередньо міським ченцям – служникам соборних та парафіяльних церков, тобто білому духовенству – вона швидко стала програмою до реальних дій багатьох віруючих християн. Книга мала великий вплив на світогляд політичної еліти ранньосередньовічної Європи, яка у цей історичний період починає виявляти свої політичні амбіції. Августинці прагнули прищепити владі, або точніше політичній ідеології своєї доби, моральні та релігійні цінності, посилаючись на ті, що діяли у «Граді Божому»4. Так народилася нова християнська урбаністична культура, котра з часом ставала все більш популярною аж до того моменту, коли починають формуватися та впроваджуватися нові правові засади міського співжиття. Міська ідеологія вступила в протистояння з іншими політичними ідеологіями, які сформувалися поза межами християнства. Поступ міського життя на території Європи відбувався нерівномірно. За інтенсивністю процесів, їхніми особливостями та відмінностями дослідники виділяють кілька зон європейської середньовічної урбанізації. Першою називають так звану Внутрішню зону з центром у Середземномор’ї, котра охоплює території Італії та Південної Франції. На північ від неї лежить Середня зона – область між Рейном та Дунаєм, включно до географічних кордонів колишньої Римської імперії. До неї входить частина Британії, Південна Німеччина, Швейцарія та Австрія. Далі – у північно-східному напрямку лежить Зовнішня зона. Окрім північної частини Західної Європи вона охоплює безкраї простори Скандинавії, Центральної та Східної Європи. Археологічні дослідження міст, проведені у зонах, особливо у повоєнний період, є джерелом для порівняльної характеристики розвитку міст у кожній із зон. У Внутрішній зоні відродження колишніх римських міст відбувалося за приблизно чотирма сценаріями. Перший – це коли на місці колишніх міст фіксують сліди відновлення життя, але інші факти свідчать про те, що ці поселення втрачають міські функції (реалізація суспільного права, введення та дотримання законодавства, діяльність ринку). Про наступний сценарій довідуємося завдяки дослідженням оборонних споруд

МІСТОБУДУВАННЯ Сергій ТАРАНЕНКО

Планувальна структура

ДАВНЬОРУСЬКОГО КИЄВО-ПОДОЛУ

ивчення київського Подолу X – першої половини XIII століття нерозривно пов’язано з дослідженнями давньоруського Києва та інших міст Київської Русі. Історико-археологічні дані щодо проблематики дослідження нашої столиці XIX–XX століть можна розбити на три етапи. Перший – з початку XIX століття до 1950 року (від історичного опису Подолу М. Берлінського та перших археологічних досліджень Києва до започаткування стаціонарних археологічних розкопок на Подолі). Другий – до 1984 року (створення Подільської постійно діючої археологічної експедиції). Дослідження Подолу уперше досягли рівня археологічного «материка». З’являються монографії та підсумкові статті1 , присвячені масовій забудові та планувальній структурі цього району. Третій – від 1984 року до нашого часу (період активних археологічних досліджень). Значно збільшилася джерельна база. Розкопки на цьому етапі сягнули 70% від загальної кількості досліджених ділянок. Найбільшу увагу давньоруському Подолу приділяє М. Сагайдак 2, активно розробляючи проблематику утворення, розвитку та функціонування його. Джерельною базою досліджень є письмові, картографічні та археологічні матеріали. Писемні джерела. Саме з них ми дізнаємося про існування площ, дворів (садиб) та фортифікаційних конструкцій (стовп’є). Враховуючи, що серед дослідників Києва тривалий час полемізувалася проблема незмінності деяких елементів планувальної структури (вулична мережа, площі) в пізньосередньовічні та нові часи, до досліджень залучені писемні джерела XVI–XVII століть. Описи київського Подолу, зроблені Гійомом де Бопланом3 та Еріхом Лясотою 4. Картографічні джерела. Для узагальнення бази даних використані картографічні джерела XVII–XIX століть. У 1695 році полковник Іван Ушаков складає «Чертеж Киеву граду»5, де представлена територія Подолу. План Києва архітектора А. Меленського 1803 року – остання фіксація до катастрофічної пожежі 1811 року, після якої Поділ було повністю перебудовано за планувальною системою, яка зберігається й досі.

Потужна джерельна база та нові матеріали дали змогу якнайглибше проаналізувати всю інформацію щодо цієї проблематики та систематизувати її у вигляді археологічної карти. Спроби розмістити на картографічній основі місця розкопів відомі археології Києва вже з другої половини XX століття. Досвід І. Красовського, Ю. Паскевич та К. Гупала 6 нанесення таких місць на сумісне зображення Подолу, що поєднувало в собі сучасний план та карту 1803 року, був розвинутий М. Сагайдаком7. Карта останнього містить понад 170 позначок місць розкопів та пам’яток архітектури. Завдяки досвіду попередніх дослідників та сучасним електронним програмам було створено археологічну карту Подолу X–XIII століть. Місця розкопів відтворено на інструментальній основі, сумісній з планом 1803 року. Карта включає понад 500 елементів.

Археологічна карта елементів масової забудови та планувальної структури давньоруського Подолу Києва

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МІСТОБУДУВАННЯ

Можливості нового електронного джерела дозволяють працювати окремо з планами для різних періодів – X, XI, XII та XIII століть, з окремими групами об’єктів – споруд, вулиць, парканів тощо. Археологічні джерела. Ця категорія найбільш надійна та інформативна нині у вивченні окресленої проблематики. Перші археологічні нагляди, проведені Л. Дмитровим 8 та І. Самойловським9 у 20–40-х роках XX століття. Найбільша кількість інформації з масової забудови та планувальної структури була отримана під час будівництва Подільської лінії метрополітену у 1972–1975 роках. Дослідження проводилися під керівництвом П. Толочка та К. Гупала. Уперше зафіксовано давньоруські вулиці та цілі міські садиби, що включали житлово-господарські комплекси. Широкомасштабні археологічні дослідження на Подолі у 80–90-х роках XX століття, здійснені на північному заході та півночі Подільською постійнодіючою експедицією (керівник М. Сагайдак) та кооперативом «Археолог» (керівник В. Бідзіля), довели, що в більшій частині цього району була масова забудова, за якою можна відновити планувальну структуру. Давній рельєф Подолу як підоснова планувальної структури міста. Дані стратиграфічних розрізів разом із методологічними здобутками природничих та гуманітарних наук дозволили провести реконструкцію колишнього рельєфу за допомогою методу ландшафтного профілювання. Аналіз залягання культурних шарів різних періодів уздовж профілю дозволив зробити деякі висновки щодо впливу давнього рельєфу на формування планувальної структури: – культурні шари X століття займають висотне положення, яке відповідає гіпотетичній поверхні заплави до її заселення. Враховуючи таку диференціацію заплави, це становить 1-3 м над рівнем Дніпра; – підвищення на сучасному рельєфі Подолу, яке простяглося від підніжжя київських гір на північний схід, знижуючись до гавані Дніпра, по якому прокладено лінію профілю, не простежується на заплаві X століття, що свідчить про його пізнє походження. Суттєвий приріст поверхні цієї структури припадає на XI–XII століття, після чого спостерігається поступове сповільнення цього процесу; – вулична мережа Подолу певним чином корелюється зі згаданим підвищенням. Від долини Глибочиці (між горами Замковою та Щекавицею) на північно-східному напрямку вулиці розходяться «віялом». Розгалуження нагадує біфуркацію потоків на конусі виносу яру або річищ у дельтовій зоні акумуляції річкового алювію. Вулиці XVIII століття частково «спускаються» з нього на північ і схід перпендикулярно до горизонталей сучасної поверхні, що цілком відповідає напрямкам і законам стоку. У зв’язку з цим можна зробити висновок про синхронне взаємопов’язане формування системи вулиць, мережі колишніх водотоків і рельєфу Подолу10 . Гідрологічна мережа у формуванні вуличної мережі Подолу. За період археологічних досліджень було зафіксовано 10 фрагментів водотоків та гідротехнічних споруд давньоруського часу. Доведено їхній безпосередній вплив на вулично-садибну планувальну структуру Подолу. Садиби розміщувалися вздовж струмків. Можна говорити про гідрологічну мережу як один з утворюючих чинників у становленні та розвитку структури посаду11. Кордони масової забудови району. Археологічні дослідження останніх десятиліть дозволяють представити один із варіантів кордонів Подолу в давньоруський час. З південного та південносхідного боків кордонами служили затон та пристань. Південь – південний захід обмежений горами: Старокиївською, Замковою, Щекавицею та Юрковицею; західний – північно-західний кордони в цьому районі має фіксувати стовп’є – єдина фортифікаційна конструкція на Подолі, що згадувалася в літописі під 1161 роком. Археологічні дані дають змогу реконструювати місце розміщен-

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

ня стовп’я: біля підніжжя гори воно не виходило за сучасну вул. Оленівську, перетинало вул. Юрківську, повертало на схід і перетинало вулиці Межигірську та Оболонську й примикало до р. Почайни, простягаючись паралельно до вул. Турівської; північ – північний схід12: з цього боку Поділ омивався р. Почайною. Прийняття цих кордонів дає змогу визначити площу території, яку займала планувальна міська структура та масова забудова, принаймні з другої половини XII століття, – близько 150 га. Звичайно, цей район Києва не займав таку площу в період виникнення планувальної міської структури і, напевно, мав декілька етапів у своєму розвитку. Спроба виділити один з них була зроблена під час нанесення подільських могильників давньоруського часу на геодезичний план13. Серед кількох груп виділялась одна, до якої входили «окраїнні» кладовища. При порівняльному аналізі розміщення цих могильників на сучасній карті і топографічній виявилося, що вони розташовані на одній ізолінії – 98 м за Балтійською шкалою висот. Ми можемо зробити висновок, що в одному хронологічному періоді по лінії ландшафту на одній висоті були могильники, які внаслідок розширення міста зникли. Ця інформація дає нам право стверджувати, що територія за згаданими кордонами на північному заході не входила до міської житлової зони. Отже, до середини XI століття площа Подолу могла мати до 130 га. Дороги та вулиці, способи та методи виявлення. Історичні дороги, що були продовженням узвозів, які з’єднували Поділ з Верхнім містом, являли собою головні вектори у вуличній мережі. Магістральні, або основні, вулиці разом з другорядними та провулками становлять основу планувальної структури міста. Саме вони є його транспортними артеріями та основою розме жування території на квартали. Виявлені археологами проїжджі частини давньоруського часу являють собою достатньо інформативну базу – 28 відрізків зафіксовано на 22 археологічних розкопах. У межах Подолу в основному зафіксовані вулиці і лише в трьох випадках дороги. Вулицями вважаємо проїжджу частину, обмежену парканами, які відділяють її здебільшого від садиб. До доріг ми зараховуємо відрізки проїжджої частини, обабіч якої відсутні як споруди, так і паркани. За морфологією поверхні вулиці розбиваються на дві групи: мостові та ґрунтові. Конструкція перших складалася з лаг, в основному у вигляді напівколод від двох до чотирьох. На них перпендикулярно клали напівколоди або дошки настилу проїжджої частини. Вони кріпилися дерев’яними кілками, які наскрізь проникали через них, або методом врубування «в обло».

ЗНАХІДКИ Михайло САГАЙДАК, Наталя ХАМАЙКО, Олексій КОМАР

СПАСЬКИЙ РОЗКОП

давньокиївського Подолу

оділ – один з найдавніших районів Києва, який від самого початку був основою економічного розвитку міста. Провідну роль у цьому відігравало топографічне положення пласкої ділянки між руслами Почайни й Дніпра з одного боку і київськими горами – з іншого, де розмістилися зручна гавань, припортова зона з інфраструктурою, ремісничі майстерні, торговельна площа, церкви, кладовища й багатолюдні житлові квартали. Культурні нашарування охоплюють понад 1100 років історії від часів Руси-України до сьогодення, однак, незважаючи на високу історикокультурну цінність свідчень минулого, що знаходяться у землі, їх далеко не завжди вдається детально дослідити. Як правило, цьому заважають виключно охоронний характер археологічних досліджень Подолу, щільність сучасної забудови, темпи та методи будівельних робіт, що обмежують можливості археологів у часі та площі робіт, вже не кажучи про непоодинокі випадки знищення технікою верхньої частини прошарків. Садиба на вул. Спаській, 35, розташована у кварталі між вулицями Почайнинською та Набережно-Луговою, є одним з рідкісних подільських об’єктів, де охоронні археологічні розкопки вдалося провести протягом трьох сезонів – 2007, 2008 та 2011 років1, хоча і тут досліджена площа у підсумку склала всього 362 м2 . Завдяки довшому,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЗНАХІДКИ

ніж зазвичай, часу, виділеного для досліджень, на Спаському розкопі вдалося застосувати незвичну методику. Роботи 2007–2008 років проводилися у стаціонарному режимі без втручання будівельної техніки. У сезоні 2011 року облаштування будівельного майданчика також обмежилося знесенням цегляної будівлі, без розриття котловану. Тому від самого початку роботи велися вручну, що дозволило детально дослідити об’єкти, які залягали відносно високо, й отримати низку комплексів XVII – початку XIX століття, включаючи горизонт пожежі 1811 року. За три сезони на Спаському розкопі загалом розкрито 120 об’єктів. Значна насиченість шарів створювала передумови для досліджень з підвищеною уважністю. Зняття верхніх шарів на основі супіску велося тонкими зачистками з фіксацією плям об’єктів на окремих планах та стратиграфічних профілях. Розчистка і вибірка об’єктів здійснювалась за допомогою дрібних допоміжних інструментів, а ґрунт із насиченіших археологічним матеріалом шарів та об’єктів додатково просівався, що дало змогу зібрати значну колекцію знахідок загальною кількістю близько 20 тис. одиниць. Характерною особливістю подільських розкопів є чітке розмежування хронологічних горизонтів алювіальними та делювіальними

прошарками, що утворювалися внаслідок наносів річкового піску дніпровськими повенями з одного боку та змивів ґрунту київських гір – з іншого. Це дає змогу чітко розділити історичні нашарування за періодами відносної стабільності на ділянці. Умовно вони називаються культурними горизонтами через формування в процесі життєдіяльності людини. Загальна кількість виявлених на Спаському розкопі хронологічних горизонтів з рештками життєдіяльності (не рахуючи підгоризонтні розшарування та алювіальні відкладення) становить 25. Назви їм давалися ретроспективно, так що найбільш пізній горизонт отримав номер 1, а найбільш ранній – 25 відповідно. Вони поділяються на два значних періоди освоєння цієї ділянки: давньоруський (рубіж Х-ХІ – перша половина ХІІІ ст.) та новий і новітній час (ХVII–ХХ ст.), залишаючи хронологічну лакуну від монгольського погрому Києва до розбудови міста в часи козаччини (середина ХІІІ – початок ХVII ст.). Територія київського Подолу не завжди була такою, як сьогодні. Початкова його площа кінця IX – X століття була значно меншою від нинішньої. Виходячи із сучасних висотних відміток рельєфу, М. Сагайдаком запропоновано реконструкцію Подолу в Х столітті як довгого клиновидного виступу (конусу виносів), що поступово звужувався до Дніпра2 . Розкопки 2011 року на вул. Спаській, 35

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

Розміщення розкопів на вул. Спаській, 35 Методика археологічних досліджень: складання детальних планів, розбірка об’єктів уручну, пересівання вибраного культурного шару

ЗНАХІДКИ Михайло САГАЙДАК, Марина СЕРГЄЄВА

НЕВІДОМИЙ ДАВНЬОРУСЬКИЙ ХРАМ

на Юрківській

липні–листопаді 2003 року у кварталі між вулицями Кирилівською (Фрунзе), Юрківською, Костянтинівською та Оленівською за адресою вул. Юрківська, 3 Подільська експедиція Інституту археології НАН України почала пошуки залишків давньої будівлі, на існування якої у цьому місці вказували матеріали, здобуті спостереженнями за земляними роботами в 1993 році. Ще до початку робіт ділянка на вул. Юрківській, 3 розглядалася як одна з найперспективніших у плані археологічного дослідження. Починаючи з 1988 року, експедиції ІА НАНУ і Науково-виробничого кооперативу «Археолог» проводили стаціонарні дослідження північно-західної околиці Подолу (вул. Оболонська, Юрківська, Костянтинівська). В результаті було отримано важливі матеріали щодо реконструкції історичної топографії цього району. Його характерною рисою є значно менша, ніж у центральній частині київського Подолу, потужність давньоруського культурного шару та відсутність інших нашарувань (раніших за ХІ ст.), наявність великих незаселених ділянок. Відносно пізнє порівняно з центральною частиною Подолу заселення його північно-західної околиці та нерівномірне обживання було пов’язано з природно-географічним чинником (заболоченість території). Сприятливішими для заселення були ділянки, які прилягають до підніжжя Київських пагорбів, де в ХІ столітті починає формуватися торгово-ремісничий осередок. Як об’єкт археологічних досліджень він репрезентований залишками бронзоливарного, склоробного, косторізного, металургійного та бурштинового виробництв. Сліди ремісничої діяльності (горни, інструментарій, сировина, вироби різного ступеня готовності, відходи виробництва тощо) були виявлені практично на всіх досліджених ділянках. Крім житлових садиб та ремісничих комплексів тут також були виявлені залишки доріг з дерев’яними конструкціями (розкопки на вул. Оболонській, 12). Таким чином, у ХІІ–ХІІІ століттях на північно-західній околиці Подолу існувало цілком сформоване передмістя з вираженою ремісничою спеціалізацією1. Крім суто світської забудови у зазначеному районі києво-подільської околиці відомі й об’єкти, пов’язані з діяльністю церкви. Терито-

рія, що її передбачалось досліджувати, розташовувалась безпосередньо поблизу садиби Йорданського монастиря, з її південно-східного боку. Вище, над Йорданським струмком, біля підніжжя Лисої гори, ще у 1835 році К. Лохвицький розкопав залишки кам’яного храму ХІ–ХІІ століть. Життєдіяльність на більшій частині згаданого району Подолу припиняється у післямонгольські часи. Давньоруські культурні горизонти перекриває гумусований мулистий шар, який не містить культурних залишків. Майже повсюди на ньому залягає шар XVII– XVIII століть, за яким можна датувати час відновлення життя на зазначеній території. Цей район Києва відомий з архівних джерел XVII– XVIII століть під назвою Плоскої слободи. У 1993 році експедицією НВК «Археолог» безпосередньо поряд із сучасним будівельним майданчиком на Юрківській, 3 і за тією ж адресою були проведені охоронні археологічні дослідження, що виявили пізньосередньовічні поховання, а також давньоруський будівельний матеріал у великій кількості: уламки плінфи, у тому числі фрагменти, скріплені між собою розчином, шматки цем’янки, уламки полив’яних плиток для настилання підлог, фрагменти грубо обколотих шиферних плит зі слідами підтісування, а також численні фрагменти вапняної штукатурки із залишками фрескового розпису2. Усе це вказувало на те, що поблизу мали б зберігатися рештки давньоруської архітектурної споруди, ймовірніше, храму. Залишків конструкцій стін цього гіпотетичного храму у 1993 році не було виявлено, однак припущення, що споруда розташована десь поруч, не відкидалося. Дослідження особливостей топографії місцевості дали змогу загалом охарактеризувати місце розташування здогадної архітектурної споруди: її було зведено на невисокому (1,5-2 м заввишки) пагорбі, який лежить в місці виходу Юрковицького струмка на подільську терасу. Сліди цього струмка також було виявлено в результаті вказаних досліджень. Ця невелика річка брала свій початок із джерела під Юрковицькою горою і далі протікала територією Подолу у бік Дніпра. Струмок слугував північно-західною межею київських земель і неодноразово згадувався у документах XVII–XVIII століть. Основною метою досліджень 2003 року було продовження пошуків зазначеної давньоруської архітектурної споруди. Виходячи з цього й було обране місце розбивки розкопу – не безпосередньо на майданчику, де планувався котлован майбутнього будинку, а на схід од нього, у внутрішньому дворі будинків № 3 і 5 на вул. Юрківській та № 34–38 на вул. Фрунзе, поблизу від місця археологічних спостережень 1993 року. Розкоп розміщувався на рівнинній ділянці біля підніжжя гори Юрковиці з невеликим ухилом на схід до Дніпра. У межах розкопу виявлено таку стратиграфічну ситуацію. Близько 1 – 1,5 м на глибину від рівня сучасної денної поверхні зафіксовано шар будівельних залишків XIX–XX століть, що знищив горизонти XVIII століття. Стратиграфія на південно-західному борту розкопу дала можливість фрагментарно виявити шар потужністю до 70-80 см, здогадно XVIII століття; на цій ділянці він сірий супіщаний,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЗНАХІДКИ

із включенням вугілля. Із глибини близько 1 м від сучасної денної поверхні було виявлено культурний шар, який складався з глини, перемішаної з цегляною та цем’янковою крихтою, створений, мабуть, у результаті демонтажу церкви. На рівні цього культурного шару у великій кількості виявили пізньосередньовічні поховання. Найбільш пізні з них були запущені зі знищених горизонтів XVIII століття. Цвинтар перекривав нижні горизонти із залишками давньоруської споруди. Під зазначеними нашаруваннями на глибині близько 1,7 – 2 м від сучасної денної поверхні залягав потужний – до 1 м – культурний шар, що отримав назву горизонт 1. Він був досліджений повністю. Саме на рівні цього горизонту були виявлені залишки стін давньоруської кам’яної споруди. Розпочалася їх фіксація. Горизонт 1 – це завал ґрунту, змішаного з рудою глиною з домішками цегельної і цем’янкової крихти. Судячи зі своєї структури, горизонт 1 виник в результаті остаточної розбірки давньоруської архітектурної споруди і складався з решток її будівельних матеріалів, змішаних з ґрунтом. У цьому шарі було знайдено велику кількість плінфи, зокрема з цем’янковим розчином, залишки полив’яних плиток тощо. Інший матеріал, що походить з цього горизонту, репрезентований в основному керамікою, як давньоруською, так і датованою XVIII століттям. Є окремі фрагменти виробів з гутного скла. Переважно це відлами посуду, але знайдено також дрібний фрагмент круглої віконниці зеленкуватого скла. Серед давньоруської кераміки незвичайними є фрагменти стінки та денця посудини з отворами, що їх просвердлено в обпаленій глині. З імпортного посуду відзначимо уламок горла червоноглиняної амфори з прокресленими знаками-графіті. Вироби з чорного металу репрезентовані рядом речей, серед яких ніж або бритва зі стержньоподібною ручкою, ключ, скобель. Серед кістяних виробів згадаємо фрагмент трубчастої кістки великої рогатої худоби, обпилений з двох боків, зі вставленим усередину кістяним стрижнем. Довжина виробу – 6,35 см, перетин з двох боків – 4,2 х 2,3 см та 4,3 х 2,8 см. Довжина стрижня 6,55 см. Здогадно річ використовувалась як замок для якоїсь тари. Серед виробів з кольорового металу зазначимо давньоруські речі церковного вжитку. Це насамперед бронзова деталь панікадила – верхня частина з шістьма лопатями та трьома ланцюжками для підвішування, яка, ймовірно, функціонувала у давньоруському храмі. Аналогічну деталь панікадила було знайдено під час дослідження на сусідній ділянці – за адресою вул. Юрківська, 1. Нижче горизонту 1 залягав шар світло-жовтого піску. Суворо горизонтальне залягання і змішана структура дозволяють кваліфікувати його як насипний нівелірувальний шар. Пісок 1 містив небагато матеріалу, в основному це фрагменти давньоруської кераміки XI–XII століть. Також з нього походять численні фрагменти плінфи, глазурована плитка для підлоги. Важливою знахідкою були уламки мідного дзвону в південній апсиді. Всього великих фрагментів 6, їхня товщина від 1,8 до 2,5 см, також знайдені чотири дрібні фрагменти. До виробів з кольорових металів до цього шару відносився перстень невеличкого діаметру зі щитком та бронзова деталь підсвічника з об’ємною зооморфною голівкою на кінці. За формою вона аналогічна знайденій раніше під час дослідження церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі5. Схожі речі були поширені у ХІІ–ХІІІ століттях6. Г. Вагнер, який спеціально розглядав цю категорію речей, подібні зображення вважає головами драконів7. З піску походить єдиний на цьому розкопі зразок смальти зі світло-сірого каменю у формі паралелепіпеда 1,9 х 1,3 х 1,3 см. У згаданий пісок запущена частка пізньосередньовічних поховань. Під цим піском залягав світло-сірий супіщаний шар потужністю від 40 до 55-60 см, який отримав назву горизонт 2. Він був зафіксований

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

Місце розташування новознайденого давньоруського храму на плані Подолу

як усередині храму, так і поза ним, однак характер залягання в межах давньоруського храму дає підстави припускати, що тут він мав насипний характер і підстилав підлогу церкви. Горизонт 2 перекривав фундаментні стрічки, виявлені між 4 стовпів давньоруського храму. Матеріал з цього шару винятково давньоруський: кераміка ХІ–ХІІ століть, фрагменти полив’яних плиток від мостіння підлоги, плінфа. У тому числі знайдено практично цілий горщик, 31 см заввишки, вкопаний у долівку поряд із західним стовпом з північного боку. Плічко прикрашене лінійнонігтевим орнаментом. Інші матеріали: кам’яна підвіска, фрагмент кістяного стрижня із залізним наконечником, невеличкий обрізок обробленої кістки. Знайдено чимало відходів виробництва шиферних пряслиць, які, ймовірно, потрапили на територію храму разом із ґрунтом. Судячи із загальної стратиграфічної ситуації і матеріалу, горизонт 2 датується другою половиною ХІІ століття. Горизонт 2 підстилався світло-жовтим алювіальним піском. Розвідковий шурф розміром 1,5 х 1,5 м і глибиною близько 1,7 м, розбитий північніше абсид давньоруської церкви, показав, що нижче залягають ще два давньоруських горизонти, розділені прошарком світлого дрібного піску. Верхній, горизонт 3, за структурою світло-сірий супісок, практично не містив речових матеріалів. Нижній, горизонт 4, сірий супісок, містив кераміку ХІ століття і відходи виробництва шиферних пряслиць у кількості близько 20, що, виходячи з невеликої дослідженої площі у межах шурфу, може вказувати на існування десь поблизу майстерень з відповідною спеціалізацією.

АРХЕОЛОГІЯ Марина СЕРГЄЄВА

ВИРОБИ З ДЕРЕВА, КІСТКИ ТА РОГУ ОБРОБКА ДЕРЕВА У матеріальній культурі Давньої Русі надзвичайно широко використовували дерево. Його застосовували як один з основних видів будівельних матеріалів. Дерев’яною була практично вся масова забудова Києва. Це наочно продемонстрували розкопки на Подолі, які безперервно тривають з 1971 року1. Внаслідок багаторічних досліджень були виявлені добротні зрубні будівлі X–XII століть, у яких мешкали давні кияни. Деталі будівельних конструкцій дають додаткові відомості про давньоруське житло. Споруди оздоблювались вибагливими архітектурними деталями, в які вкладалися естетичні уявлення людини того часу. Привертає увагу різьблене дерев’яне мереживо, в орнаментальному мотиві якого дослідники вбачають схематичне зображення голів бика або тура2 . Поширене в літературі визначення предмета як наличника є спірним, бо він має численні аналогії як з-поміж новгородських старожитностей давньоруського часу, так і в етнографічному житлі, де подібні деталі є різьбленими лиштвами (новгородські причелини) під дахом. Сучасне київське житло з оздобленням такими лиштвами наведено у монографії Я. Боровського3. На Подолі у 1972 році також була знайдена дерев’яна деталь, яку можна пов’язувати з умеблюванням міського житла. Це різьблена балясина Х століття. Вона могла бути як архітектурною декоративною деталлю, так і прикрашати меблі4. Дрібні балясинки також, ймовірно, як деталь оздоблення хатнього начиння, виточені на токарному верстаті, походять з так званого «будинку токаря»5. Внаслідок розкопок на вул. Спаській, 356 була виявлена ще одна декоративна деталь, репрезентована фрагментом дерева зі схематично вирізаною зооморфною головою.

Деталі будівельних конструкцій Різьблена лиштва Різьблені декоративні деталі: 1 – балясина (Контрактова пл.); 2 – фрагмент деталі, завершеної схематичною зооморфною головою (вул. Спаська, 35)

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

Деталі транспортних засобів: 1 – полоз санчат; 2 – кочет Знаряддя праці (1–2) і деталь маслобійки (3) Голка для плетіння сітей

Декорувалися не лише будівлі, а й навіть деякі поховальні споруди. Під час вивчення вмісту могильника першої половини ХІ століття, дослідженого у 1983–1984 роках на київському Подолі, виявили кілька домовин із зображенням Голгофи з хрестом, яка вирізувалась над узголів’ям небіжчика на зовнішній стороні стінки, а також орнаментований дерев’яний саркофаг7, який заслуговує на окрему увагу. Саркофаг був з тонких дубових дощок, що вирізнялися ретельною обробкою, віко округлої форми з м’якої деревини і також добре оброблене. Всі чотири стінки труни декорувалися контурною різьбою. Основний мотив орнаментації – розетки із вписаним хрестом, зображені на двох бічних і одній торцевій стінці. Іншу стінку прикрашала розетка з концентричних кіл. Подібний декор можна вважати спрощеним варіантом і, ймовірно, копіюванням звичайного оздоблення мармурових саркофагів, де широко практикувалося зображення фігур типу розеток. На думку М. Сагайдака, який спеціально вивчав зазначену категорію подільських знахідок, у формуванні зображувальної системи, якою користувалися подільські майстри, відчутні впливи кам’яної пластики, що прикрашала Десятинну церкву і Софію Київську. Він вважає, що мали існувати моделі-зразки для таких зображень 8 .

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

На Подолі виявлено також значну кількість різноманітних дерев’яних речей9. Серед матеріалів розкопок є рештки транспортних засобів: фрагмент полозу санчат, кочет, весло, колесо від воза. Виявлені різноманітні знаряддя праці, дно від бочки або кадібця, рибальські поплавки та інші вироби. Треба відзначити знахідки різьбленого і токарного столового посуду, зокрема ковшів та великих чаш (діаметром близько 30 см)10. До посуду можна віднести також ложки. Цікавою деталлю є оздоблення ручки ковша у вигляді скульптурної голівки тварини11. Таке оздоблення є характерним для давньоруського часу, воно добре відоме з новгородських знахідок12, а пізніше збереглося в традиційному дерев’яному начинні всіх слов’янських народів. Точений столовий посуд можна вважати продукцією професійного ремесла, яке вирізняє його з-поміж простішого видовбаного чи вирізаного, що його виготовляв кожен господар для власних потреб. Таке виготовлення потребувало обізнаності ремісника зі складними технологіями, навичок роботи і спеціального інструментарію. Найраніший дерев’яний посуд трапляється на Подолі у шарах Х – першої половини ХІ століття13. Це в основному вирізані посудини – ковші, чаші, тарілки. Водночас з’являється й токарний посуд, який згодом поширився у побуті киян14. У 1950 році під час розкопок В. Богусевича на Подолі було виявлено споруду, яка на площі понад 3 м2 містила склад обгорілого посуду, виготовленого на токарному верстаті. Там були знайдені й інші токарні вироби – невеличкі точені балясинки і 10 дерев’яних кружків. Автор розкопок назвав зазначену споруду будинком токаря і припустив, що тут виготовляли посуд для продажу15. На думку К. Гупала, це був склад готової продукції16. Варто зазначити, що токарні різці були виявлені на території України не лише у містах, а й на сільських поселеннях17, що свідчить про широке розповсюдження цієї справи у часи Давньої Русі. Поширення точеного посуду у ХІІ – першій половини ХІІІ століття, при тому, що токарне ремесло існувало й раніше, можна пояснити виходом його продукції на ринок, де вона стала предметом масового попиту.

АРХЕОЛОГІЯ Олена ЖУРУХІНА

ДАВНЬОРУСЬКЕ СКЛО

на київському Подолі

Профілі скляних посудин (1), орнаментація їхніх стінок кольоровими смужками (2)

Вінчики скляних посудин

ироби зі скла здавна відомі і розповсюджені на території Давньої Русі. Асортимент скляних виробів київського Подолу Х–ХIII століть різноманітний – це посуд, прикраси, елементи архітектурного декору (віконниці й смальта). Посуд. Скляний посуд представлений конусоподібними кубками (лампадки), посудинами на піддонах чи з широким денцем. Усі екземпляри знайдені тільки в уламках. Скло світло-жовтого, жовтого, яскраво-жовтого чи жовто-зеленого кольорів, прозоре, тонке, іноді патиноване, а в більшості випадків вкрито дрібними тріщинами. Трапляються фрагменти з яскравого зеленого, блакитного, рожевого чи коричневого прозорого чи напівпрозорого скла. Знайдені вінчики посудин прямі зі злегка потовщеним краєм, останній може бути загнутий і поєднаний зі стінкою посудини, при цьому у вертикальному розрізі вінчик має краплеподібну форму. Стінки посудин рівні, гладенькі, але є і рифлені з неглибокими боріздками, що спірально огинають тулуб посудини. Деякі стінки прикрашені паралельними тонкими скляними смугами білого, рожевого, зеленого чи блакитного кольорів. Більшість фрагментів належить конусоподібним кубкам з гладкими чи рифленими стінками, з нестійким, невеликим (діаметр 0,9–1,2 см) денцем. Такі посудини виготовлені простим способом – дуття1. Пізніше з’являються посудини з пласким денцем, центральна частина яких конусоподібно заглиблена всередину ємності. Початок ХІІ століття представлений келихами з піддоном (діаметр 2,8–4,0 см), для виготовлення яких використовували шаблон2. На більшості знайдених денець помітні сліди відламаної понтії. Серед привізного посуду на особливу увагу заслуговують візантійські посудини ХІ–ХІІІ століть, представлені фрагментами флаконів і келихів з опуклими стінками блакитного чи фіолетового скла, з розписом золотом та емаллю3. Декор золотом – геометричний, рослинний чи зооморфний (точніше, орнітоморфний – зображення птахів). Для візантійського скляного посуду цього часу характерна поліхромія: розпис емаллю виконувався червоними, рожевими, жовтими, блакитними та білими фарбами й має геометричний (смуги, кола) і рослинний (квіти, листя, стеблини) декор 4. Трапляються фрагменти, що за аналогіями можна віднести до візантійських речей: вінчики посудин із привареними до скляної маси рожевою чи темно-вишневою смугами, а також стінки із вкрапленнями маленьких шматочків кольорового скла у ще не застиглу масу, внаслідок чого отримували посудини зі строкатим кольоровим мозаїчним візерунком. Така техніка виготовлення була відома ще в античну епоху5. Окрему групу становлять вироби сирійських склоробних майстерень. За аналогіями – це відкриті келихи і невеликі посудини з опуклими стінками та високим вузьким горлом з яскравого темно-синього чи блакитного напівпрозорого скла, орнаментовані білою чи червоною емаллю. Візерунок у вигляді т.зв. «пташиного пір’я» чи ланцюга півмісяців вварювався у скляну масу (така техніка виробництва застосовувалась ще з пізньоантичних часів)6 . Також можна згадати про декілька фрагментів стінок посудин з безбарвного прозорого скла, орнаментованих золотом та емалевим розписом (рослинний

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

АРХЕОЛОГІЯ

та зооморфний декор, виконаний червоною, синьою, зеленою, жовтою фарбами), аналогії яких відомі серед продукції сирійських майстерень ХІІІ століття7. Іноді в матеріалах знаходили невеликі за розмірами посудини парфюмерно-аптекарського призначення: фрагменти мензурок і колб, що потрапляли на територію Давньої Русі, ймовірно, з Середньої Азії 8 . Розкопки на одній з ділянок Подолу відкрили склоробний комплекс, де серед знахідок виявили чотири цілі керамічні форми (келихоподібні ємності, сформовані вручну, всередині реберчасті) для виготовлення скляних посудин. Серед скляних виробів з цього комплексу є два денця посудин з реберчастою зовнішньою поверхнею, які могли вироблятись за допомогою таких форм9. Виникнення й розвиток власного виробництва скляного посуду відбувалося завдяки засвоєнню деяких досягнень в галузі склоробства країн Середземномор’я та Сходу. Київ, розміщений на маршрутах торговельних шляхів, відчував на собі впливи грецької та близькосхідної культур10. Прикраси. Це досить чисельна й різноманітна категорія скляного матеріалу, до якої належать намистини, браслети, персні й каблучки, вставки у персні. Населення Давньої Русі широко використовувало намистини як одну з улюблених і поширених форм прикрас. На території київського Подолу знайдені різноманітні за формою, кольоровою гамою та розмірами зразки, які можна розподілити на декілька груп: монохромні, поліхромні (мозаїчні, смугасті, вічкові, намистини з пластичним орнаментом) намистини з металевою (золотою чи срібною) фольгою. Найбільш ранніми типами намистин є лимоноподібні (одно- чи багаточастинні) з яскраво-жовтого непрозорого і синього напівпрозорого скла, бісер циліндричної форми з темно-синього і зеленого напівпрозорого скла. Всі ці типи намистин зроблені шляхом серійного виробництва, що був характерним для країн Близького Сходу: зі скляних тягнутих трубочок, котрі ділили на відрізки потрібної довжини, потім надавали форму за допомогою спеціальних щипців11. Ранніми також можна вважати мозаїчні намистини, які отримували внаслідок заглиблення в монохромну основу невеликих шматочків скла з кількох кольорів12 . ХІ–ХІІ століття характеризуються появою нових типів намистин і зростанням їхньої кількості. Цьому сприяло як розповсюдження привізних візантійських намистин (зонні й циліндричні з синього скла, циліндричні й діжкоподібні з металевою (золотою) фольгою)13, так і виникнення власного виробництва предметів зі скла. Намистини візантійських і давньоруських майстерень характеризує індивідуальний спосіб виробництва за допомогою накручування скляної маси навколо стрижня інструменту14. Процес прискорювався накручуванням одразу кількох намистин. З металевої фольги виготовляли наступним чином: на безбарвну основу клали фольгу і зверху накривали тонким прозорим захисним шаром скла. Індивідуальний спосіб виробництва використовували й київські майстри. На території київського Подолу також трапляються у великій кількості браслети. Їхня кольорова гама доволі розмаїта: різного ступеню насиченості сині, блакитні, зелені, жовті, коричневі, чорні, фіолетові з прозорого, напівпрозорого чи непрозорого скла. Більшість браслетів давньоруського виробництва різних типів: круглі гладкі, круглі перевиті, кручені, дрібнокручені, кручені перевиті, перевиті, рифлені, пласко-опуклі, трьохгранні, сплощені, чотиригранні. Широкі сплощені браслети із синього скла характеризуються наявністю емалевого розпису на поверхні (це доволі чіткий, ретельно виконаний малюнок жовтою чи білою емаллю). В основному, це рослинний чи геометричний орнамент. Такі браслети виготовлені

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

Денця конусоподібних келихів

Пласкі денця (1, 2), келих з піддоном (3)

Продукція сирійських склоробних майстерень

НЕКРОПОЛЬ Всеволод ІВАКІН

НЕКРОПОЛЬ ДАВНЬОРУСЬКОГО КИЄВО-ПОДОЛУ

Київські некрополі Х ст.

сторична місцевість Подолу простягається вздовж Дніпра і Київської гавані попід горами: Михайлівською, Старокиївською, Замковою, Щекавицею та Юрковицею. До кінця XVIII століття цей район мав певну автономію у київській агломерації, окреме громадське та культурне життя, звичаї та традиції, за ознаками середньовічної Європи виділявся і своїм «містом мертвих» – кладовищами, де ховали його мешканців1. Процес формування та функціонування некрополя Києво-Подолу тісно пов’язаний також з історією столиці давньоруських земель загалом. У Х столітті Київ став політичним центром східнослов’янських племен і перетворився на значний торговельний осередок Східної Європи. Він складається безпосередньо з міста, великої прибережної частини – Подолу та невеликого укріплення – Дитинця. Більшість сучасних дослідників розташовують центральне укріплене ядро столиці на Замковій або Старокиївській горі2. Поруч, на площині Старокиївського плато, розкинувся великий курганний могильник. Відсутність даних про житлову масову забудову на Старокиївській горі до початку ХІ століття може свідчити про те, що Верхнє місто являло собою сакрально-адміністративну частину Києва. Проте археологічні дослідження Подолу виявили наявність чіткої структури вулично-садибної забудови, яка говорить про те, що переважна більшість киян мешкала саме там. Поблизу гавані – гирла річки Почайни містилася Вічова площа, навколо неї розташовувалися садиби київських жителів. На думку М. Сагайдака, на ранньому етапі існування Поділ був схожий на торгову факторію – тип торгово-ремісничих поселень, поширений у VIII–ІХ століттях у Балтійському регіоні. Попит був на хутро, рибу, віск, мед, вироби місцевих ремісників, сільськогосподарські продукти та іноземні товари, що їх привозили купці з Німеччини, Італії, скандинавських країн, Польщі, Чехії, Угорщини, Візантії, Волзької Булгарії та з Арабського Сходу, Кавказу тощо. На відміну від торговельно-ремісничих посадів, вони були економічно та політично більш самостійними осередками життя. Саме

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

НЕКРОПОЛЬ

Київські кладовища та прихрамові усипальниці ХІ–ХІІІ ст. Намисто з дитячого поховання. 1971 р.

цим можна пояснити високі темпи економічного розвитку Подолу: в Х столітті Дитинець Києва становив близько 10 га, а Поділ займав територію, що перевищувала 100 га3. Таким чином, напередодні офіційного прийняття християнства міський могильник розташовувався на Старокиївському плато (некрополь І за М. Каргером). Усього там виявлено близько півтори сотні поховань Х – початку ХІ століття. Переважна більшість з них дружинного періоду здійснена за обрядом інгумації, саме ця традиція є панівною для Києва тієї доби. Переважання обряду трупопокладання на цих могильниках зазвичай пов’язують із впливом християнського віровчення. У Києві існувало кілька типів поховальних конструкцій: аристократичні (поховальні камери, саркофаги та плінфові гробниці) та рядові захоронення, що здійснювались у дерев’яних домовинах та безпосередньо у могильних ямах. Могильників дружинної доби на території Подолу не зафіксовано. Виключенням стало дитяче поховання, відкрите під час прокладання лінії метрополітену на Контрактовій площі у 1971 році, яке авторами досліджень датується Х століттям 4. Маловірогідним видається, що величезний могильник, який розкинувся на площі розміром 60 га, сформувався за рахунок населення невеличкого Дитинця. На думку М. Сагайдака, некрополь на території майбутнього «міста Ярослава» складався із померлих на Подолі5. Важливим аргументом на користь такої версії В. Зоценко вважає тісний зв’язок між хронологією та типологією інвентаря поховань Некрополя І з речовим матеріалом того часу житлово-господарських комплексів Подолу6. Звичай ховати на Старокиївській горі був обумовлений необхідністю якнайретельніше захистити поховання від руйнівних повеней, а також, можливо, пов’язувався з релігійними уподобаннями мешканців Києва. Таким чином, Поділ за уявленнями киян був «земним» місцем для живих, а київські гори – сакральним простором для мертвих, наближених до неба. Традиція ховати небіжчиків на цих горах збереглася і в пізньосередньовічний період історії Нижнього міста. В той час існував некрополь ІІ – курганні групи, розташовані на узгір’ях над Кирилівською вулицею. Вони вочевидь відносилися до окремого поселення на горі Юрковиця7.

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

Після прийняття християнства поховання киян здійснювалися на міських кладовищах, які функціонували при парафіяльних та княжих церквах, на територіях монастирів. Серед поховальних споруд виділяються аристократичні й рядові. На території давньоруського Києва археологи зафіксували близько чотирьох десятків могильників (приблизно 1000 поховальних комплексів), які можна віднести до старожитностей ХІ–ХІІІ століть: Верхнє місто – 19 могильників і храмових усипальниць, 607 поховальних комплексів (64%) від загального числа відомих поховань); Поділ – 10 могильників, 179 поховальних комплексів (18%); Щекавиця – один могильник, 111 поховальних комплексів (12%), могильник в зоні «Піонерського парку» – 30 (4%); Дитинець – один могильник, 10 поховальних комплексів (1%). Ще сім могильників і храмових усипальниць, (33 поховальних комплекси) пов’язані з київськими околичними церквами і монастирями (Києво-Печерський, Кловський, Кирилівський, Видубицький та ін.)8. З наведеної статистики видно, що більша частина – близько 80% виявлених поховальних комплексів знаходиться на київських горах, які оточують подільську частину міста. Подібна ситуація відображає не лише повнішу археологічну вивченість цих територій, а й традицію мешканців Подолу ховати померлих на київських горах, яка сягає дружинного періоду (некрополь І за М. Каргером). Низка церков і відповідно прихрамових могильників XI–XIII століть виникла на місці дружинних некрополів Х століття. Значна їхня частина зосереджена на Старокиївському

НЕКРОПОЛЬ Северин САГАЙДАК

Дендрохронологічні дослідження

ДАВНЬОРУСЬКОГО МОГИЛЬНИКА

результаті багаторічних досліджень, які проводились Інститутом археології НАНУ на терені Києва, виявлено та досліджено понад 1000 поховальних комплексів ІХ–ХІІІ століть (Київська Русь). З-поміж поховальних конструкцій, характерних для цих пам’яток, були поширені дерев’яні домовини (51%). У більшості випадків деревина не зберігається, а від домовини лишаються самі цвяхи. Однак для ґрунтів київського Подолу характерна унікальна властивість добре консервувати дерев’яні об’єкти, це уможливлює повноцінне дендрохронологічне дослідження археологічних знахідок. Велику кількість дерев’яних конструкцій і домовин виявлено в 1983–1984 роках під час прокладання лінії колектора на вул. Хорива на відрізку від вул. Почайнинської до НабережноХрещатицької. Пам’ятка отримала назву «Подільський могильник 2» і була датована першою половиною – серединою ХІ століття. Дослідження проводилися паралельно з будівельними роботами зі спорудження підземного тунелю, що значно ускладнювало фіксацію археологічного матеріалу. Зокрема, не завжди достовірно зафіксовано рівень горизонту, з якого опущена поховальна яма; більшість поховань досліджені тільки частково, бо виходили за межі колектора. З цього ж приводу важко сказати щось конкретне про влаштування верхньої (наземної) частини поховальної споруди, хоча рештки її потрапляли в руки дослідників. Тож вдалося детально зафіксувати лише частину поховань із 21 захоронення. Поховання № 4. Домовина орієнтована за віссю схід–захід. Могильна яма заглиблена на 0,70,75 м. Перекрита щільно спресованим шаром з великим вмістом рослинних залишків. У східній частині яма перекрита прошарком вапна 3-5 см. Домовину виготовлено із дубових дощок завтовшки 3-4 см; її довжина 2,03 м, шири-

на 0,50-0,55 м; висота 0,27-0,30 м. Дошки скріплено за допомогою пазів. Упоперек домовини у підголів’ї виявлено підставку у вигляді дерев’яного бруска з вибраним пазом на ширину труни. Чоловічий кістяк лежав в анатомічному порядку, головою на захід. Поховання № 7. Дерев’яна домовина орієнтована за віссю захід– північний схід. Опущена в могильну яму, що за розмірами ледь перевищує труну, на глибину 0,85 м. Розмір домовини: довжина 2,20 м; ширина 0,50-0,53 м; висота 0,47 м. Виготовлена із соснових дощок, зібраних без гвіздків та без пазів. Віко зроблене із двох подовжніх дощок. Кістяк лежав в анатомічному порядку без будь-якого інвентаря. Над домовиною у шарі, з якого було опущено поховання, зафіксовано сліди забитих зверху кілків. Поховання № 12. Орієнтація за віссю схід–захід, з деяким відхиленням на північ. Домовина виготовлена у формі прямокутного ящика розмірами 0,48 м (ширина дна) на 0,38 м (висота). Торцеві дошки були вставлені в пази, вибрані в бічних стінках, дошці дна і віка. Північна (бічна) стінка труни кріпилася також за допомогою залізного кованого цвяха. Домовина з поховання № 12 опущена в яму глибиною 0,8 м, шириною 0,75 м. Поховання №13. Домовина мала трапецієподібний профіль. Ширина днища 0,52 м, віка 0,48 м, висота – 0,4 м. Кістяк лежав головою на захід, череп повернутий праворуч, правиця витягнута вздовж кістяка, лівиця зігнута. Кисть лівої руки містилась у центрі грудної клітки. В піщаному заповненні виявлено великий зуб тварини. Поховання № 17, дитяче. Домовина повністю збереглася, її довжина 0,7 м, ширина нижньої дошки 0,33 м, товщина 0,02 м, висота бічної стінки 0,22 м, товщина 0,022 м, ширина віка 0,34 м, товщина 0,015 м. Крім того, до обох торцевих дощок були щільно приставлені вертикально дошки розміром 0,22 х 0,35 м, які не кріпилися до домовини, бічні дошки опиралися не на нижню дошку, а на землю. Дошки для виготовлення домовин (із деревини дуба (Quercus sp.) і сосни (Pinus sylvestris L.) були ретельно обстругані. Отримані матеріали дають змогу скласти уявлення про конструкцію гробовищ, що використовувалися для поховання небіжчиків, а також про технологію їх виготовлення, навички обробки деревини, використання різноманітних технік декорування. За цими особливостями їх поділено на типи1. Також у цьому горизонті культурного шару виявлено грубі, гарно оброблені дошки, по краях яких, імовірно, із зовнішнього боку, були вирубані поперечні широкі заглибини округлої форми, які могли слугувати для встановлення домовини на конструкції із кругля-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

НЕКРОПОЛЬ

Топографія Подільського могильника 2; типи домовин Дендрологічні фонди «Центру археології Києва»

ків, укладених упоперек. Три зафіксовані дошки в центрі чи трохи збоку мали прорубані наскрізні прямокутні або квадратні отвори. Якщо зазначені знахідки, на нашу думку, це залишки домовини, то інша група предметів, виявлених, на жаль, також за випадкових обставин, може бути інтерпретована як рештки огорожі могильника. Вони мали вигляд обаполи завдовжки 1,5 – 1,6 м, краї яких ззовні прорізані поперечними неширокими (до 2 см) пазами. Тут знайдено невеликі кілочки, у верхній частині яких прорубано квадратні отвори. Як на пазах обаполів, так і на верхніх частинах кілочків видно сліди мотузок 2 . Виявлена категорія знахідок першої половини XI століття з технологічного погляду є продуктом високорозвиненого ремесла, яке мало давню глибоку традицію. Стовбури розколювали на дошки, обробляли сокирою і доводили теслом. Поперечні та наскрізні пази вироблялися долотом. Крім пазів для скріплення і підгонки стінок домовини використовувалися дерев’яні тиблі й залізні цвяхи. Дерево для дорогих орнаментованих домовин-саркофагів попередньо заготовлялося і висушувалося. Про це свідчить відсутність деформацій широких дощок. Загалом, колекція археологічної деревини Подільського могильника 2, яка зберігається у фондах Подільської експедиції, налічує 234

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

зразки залишків домовин і різних конструкцій. Цей матеріал може допомогти точніше датувати пам’ятки, а також відтворити хронологічний порядок захоронень. Заплановане дослідження було поділено на декілька основних етапів: – підготовка зразків до дендрохронологічних вимірювань, ідентифікація їх за приналежністю до конкретного поховання і визначення частини поховального комплексу, визначення виду деревини; – проведення дендрохронологічних вимірювань, побудова напівлогарифмічних кривих річного приросту; – порівняння отриманих графіків, визначення коефіцієнтів подібності; – створення відносних хронологій для матеріалу із Подільського могильника 2; – спроба абсолютного датування. Вимірювання ширини річних приростів цих зразків проводилися на приладі з точністю 0,01 мм при 20-кратному збільшенні мікроскопа SZM 45T2. Дані вимірювань фіксувалися за допомогою програмних пакетів Quercus та TRRAD3. На основі отриманих результатів вимірювань для кожного зразка було побудовано напівлогарифмічний графік, що відображав відносне коливання товщини річного приросту. При проведенні порівняльного аналізу візуальним і математичним методами тільки частина графіків для зразків dp1, dp2, dp5, hk29a, kp0080, kp0081, kp0018, kp0019 (деревина дубу) продемонстрували синхронність у певних ділянках, що може свідчити про те, що ці дерева росли на незначній відстані одне від одного й у той самий час. На основі отриманих даних із синхронності росту було побудовано узагальнену хронологію тривалістю 287 років (Hor_a1) для цих зразків. Кінцевою метою наших досліджень є побудова і розширення дендрохронологічних шкал для Києва і Київського регіону, що допоможе точно визначати вік археологічних і архітектурних пам’яток. ПРИМІТКИ 1 Сагайдак М.А. О конструкциях погребальных комплексов Киевщины и Черниговщины ІХ–ХІ вв. // Чернигов и его округа в ІХ–ХІІІ вв. – К., 1988. – C. 127–135. 2 Сагайдак М.А. Давньокиївський Поділ. – К., 1991. – 168 с. 3 Zielski A., Krapiec M. Dendrochronologia. – Warszawa, 2004. – 328 s.

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА Оксана ПАРХОМЕНКО

Центр археології

У САДИБІ КИСЕЛЕВСЬКИХ

Охоронна дошка пам’ятки архітектури – будинку Киселевського

озташовувалася на Подолі на розі Волоської та НабережноМикільської (інші назви: Набережно-Миколаївська, Миколаївська, Микільська) вулиць. На планах земельних ділянок, що зберігаються в Державному архіві Київської області, на схемах садиби у різні роки позначені кам’яні житловий будинок та нежитлові приміщення (стайні, сараї, кухня), дерев’яні прибудови, сад. На 1860 рік вона, огороджена парканом і з в’їзною брамою, мала площу 1226 кв. саж.1 На сьогодні зберігся будинок Киселевського, розташований за адресою: Сковороди, 9Б. Є пам’яткою архітектури. Споруджений у стилі українського бароко, після пожежі 1811 року перебудований А. Меленським у стилі класицизму. Точна дата спорудження будинку не визначена. Завдяки дослідженням співробітників спеціальної міжобласної науково-реставраційної виробничої майстерні (Р. Михальянц, А. Реутов, Т. Маркитаненко) та Інституту «Укрпроектреставрація» (В. Отченашко) було відтворено його будівельну історію та вигляд2. Порівнюючи плани Києва XVIII– XIX століть, дослідники встановили, що вперше достовірне зображення пам’ятки з’являється 1799 року, а на плані 1803 року, складеному А. Меленським, будинок показаний у складі садиби № 383, що належала київському бургомістру I гільдії Іванові Киселевському3. Він постав на червоній лінії Набережно-Миколаївської вулиці. Це прямокутник, витягнутий уздовж вулиці, без прибудов. По периметру ділянки – дерев’яні флігелі житлового та господарського призначення. На плані 1836 року будинок показаний після перепланування Подолу за проектом В. Гесте під кутом до нової траси вулиці. Сучасне розташування його відповідає зображенню на цьому плані. Первісний опис будинку маємо у документі «Указы Киевского губернского правления 1806 г.», що зберігається у Державному архіві міста Києва. У розділі щодо кам’яниць, що їх магістратура пропонує під винний відкуп, третім у списку названо помешкання купця Киселевського на Набережно-Миколаївській вулиці4. Будинок має три погреби, два поверхи, «в первом три покоя большие и две кладовыя, а в верхнем четыре покоя и одна кладовая». Більш детальний опис складений у 1811 році (до пожежі). На першому поверсі кількість покоїв збільшилася до десяти, на другому зазначені «три горницы большие, четвертая зала», згадуються розписи стін та стелі господарських приміщень. Повна характеристика будинку надається у документі: «Опись с оценкой дому Каменному Киевского I й гильдии купца Ивана Киселевского Учинена апреля 24 дня 1811 года Оной каменной дом состоит в 3й города части во 2 м квартале помостовой Набережно-Николаевской которой длинною 11 шириною 6 а вышиною 5 сажень в два этажа в нижнем этаже Покоев 10 окошек двойных белого стекла 12 вышиною 2 х аршин растворчатых и

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

окованных белаю бляхою на железных петлях столярной работы со ставнями с железными завертками печей галанских с калузских изразцов 2 дверей столярной работы на железных петлях с медными замками четыре а одни в сенях, полы дощатые, в сенях на верхней этаж деревянной столярной работы с балясками сход в верхнем же этаже 3 горницы большие четвертая зала печей голанских 3 и один коминок дверей столярной работы 6 на петлях с медными замками окошек белого стекла с железною оковкою 20 одной величины как и в нижнем полы дощатые с сеней балхан или кладовая с 5ю окошками и с дверными на железных петлях, во всех горницах и в зале и в верхнем этаже стены и потолки расписаны красками крыша на оном доме с шелиовок под железный гвоздь, под оным домом три погреба каменные со сводами от входу в погреб двери зелезные и в средине около всякого погреба деревянные, – одна каменная палатка где хранится варенье длинною 5 саженей с двумя окошками,

Колишній житловий будинок. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. Поділ, вул. Сковороди, 9Б. Зараз тут «Центр археології Києва» ІА НАН України

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ Віра ПАВЛОВА

СКАРБИ КИЇВСЬКОГО ПОДОЛУ

в музейних колекціях

Матеріали Кирилівської стоянки. Експозиція у Київському міському музеї старожитностей і мистецтв. Світлина початку ХХ ст.

агато з історії київського Подолу дійшло до нас у літописах, зафіксовано на планах Києва, але найдостовірнішими джерелами залишаються археологічні знахідки. Значну кількість предметів різних часів, що приховувала києво-подільська земля у своїх надрах, передано археологами до музеїв. Вони становлять багатотисячний масив артефактів, які висвітлюють історію людини на теренах нашого міста з часів кам’яної доби до сьогодення. В музеях зазвичай відвідувачів приваблюють речі з дорогоцінних металів. Але, як відомо, на Подолі не було знайдено жодного скарбу золотих предметів великокнязівської доби, хоча за площею цей район («Нижнє місто») був значно більший за княже місто на Горі («Верхнє місто»)1. Київський археолог Костянтин Гупало взагалі вважав, що найбільшим скарбом для археолога є не золото-діаманти, як дехто, можливо, гадає, а звичайний давній смітник2. Відомо, що саме Поділ став місцем найдавніших знахідок у Києві. Це крем’яні вироби та численні кістки мамонтів. Первісну стоянку мисливців на мамонтів досліджував наприкінці ХІХ століття археолог Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській, 59–61 (сучасна вул. Фрунзе). Його знахідки з Кирилівської стоянки (20–19 тис. років до н.е.), вперше продемонстрували в 1899 році на виставці до ХІ Археологічного з’їзду в Києві. Сьогодні ці матеріали зберігаються у двох київських музеях: Національному музеї

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

історії України та Музеї історії міста Києва. Цікаво, що частина знахідок з розкопок В. Хвойки потрапила ще в минулому столітті до Музею національних старожитностей у Сен-Жермен-ан-Ле під Парижем (Франція). Систематичне археологічне вивчення Подолу з 1971 року здійснював Подільський загін Київської експедиції Інституту археології АН УРСР (керівники П. Толочко, К. Гупало)3, а з 1984-го – Подільська постійнодіюча археологічна експедиція, правонаступником якої з 2002 року став Центр археології Києва (керівник М. Сагайдак). Матеріали з розкопок «Київської Помпеї», яку досліджують на глибині від 2 до 12 метрів, зберігаються сьогодні в археологічному музеї НАН України, Національному заповіднику «Софія Київська», Державному історикоархітектурному заповіднику «Стародавній Київ», Національному музеї народної архітектури та побуту України («Музей в Пирогове»). Знахідки наповнюють вітрини в навчальних кабінетах історичних факультетів національних університетів імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянська академія, Київського університету імені Бориса Грінченка, гуртка археології київського Палацу дітей та молоді. У скансені Переяслава-Хмельницького зберігаються унікальні залишки зрубних будівель Х століття з розкопок на Подолі4, на основі яких у Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини відтворено житлово-господарський комплекс «Садиба киянина Х століття». Відвідувачі музею потрапляють у садибу, огороджену високим частоколом, де житло та господарська будівля складені з соснових колод «у зруб». В експозиції інтер’єру використані також оригінальні речі ХІ–ХІІІ століть. Систему засову на дверях, конструкцію сходів та інші деталі було відновлено з оригіналів, оздоблення споруд – за матеріалами розкопок. Варто зазначити, що це єдиний випадок у вітчизняних музеях, де використано метод натурної реконструкції пам’ятки давньоруського часу на підставі подільських археологічних досліджень. Справжньою музейною скарбницею київської археології є колекція Музею історії міста Києва. Загалом музейна збірка налічує близько 120 тис. одиниць, серед них із розкопок Подільської постійнодіючої археологічної експедиції – 45 колекцій, що вміщують 45 тис. 600 од. предметів від VI–V тис. до. н. е. – до ХVІІІ століття. Співпраця археологів музею з науковцями Інституту археології сприяла створенню у 1982 році музейної експозиції, тематичні розділи якої охоплювали значний період історії Києва з доби каменю до середньовіччя (автор концепції і тематико-експозиційного плану – зав. відділу Л. Пекарська). Цілісна картина історичного розвитку Києва, що відображала різні аспекти життя середньовічного міста, була створена завдяки комплексу унікальних матеріалів. Вироби із заліза, кольорових металів, кістки, каменю, скла, бурштину репрезентують високий рівень розвитку матеріальної культури населення давнього Києва, його економічні та культурні зв’язки із сусідніми країнами. Унікальною частиною музейної збірки є дерев’яні вироби Х–ХІІ століть з розкопок Подолу. Частиною великої музейної групи християнських старожитностей є хрести-енколпіони ХІІ–ХІІІ століть київського походження5. Різноманітні знаряддя праці, унікальні зразки зброї, ліпний і гончарний посуд, самобутні прикраси, будівельний матеріал мурованих споруд, вироби декоративно-ужиткового мистецтва, нумізматичні пам’ятки тощо – є унікальною частиною музейного фонду України. Переважна частина музейної колекції ретельно досліджена науковцями, результати досліджень оприлюднено в наукових працях і стали основою наукових дисертацій і монографій учасників археологічних експедицій. В різні часи в розкопках Подолу брали участь відомі київські археологи – Олександр Авагян, Василь Бідзіля, Михайло Брайчевський, Ярослав Боровський, Тимур Бобровський, Костянтин Гупало, Володимир Зоценко, Гліб Івакін, Олександр Калюк,

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

Зразок зрізу колоди дерев’яного зрубу. Х ст. Розкопки Київської експедиції Інституту археології АН УРСР. 1971 р. Київ. Поділ. Збірка Національного заповідника «Софія Київська»

Амфора. Візантія. Розкопки Київської експедиції Інституту археології АН УРСР. Київ. Поділ. Збірка Музею історії міста Києва

РЕКОНСТРУКЦІЯ Аліна СУШКО

МОДЕЛЮВАННЯ СПОСОБІВ ОСВІТЛЕННЯ

житлових приміщень Києва

А 1,7 м/п

h – 3,4 м

Вузол 1

8 м/п

Прилад

Світильник 10 см

10 см

Папір А3

Вигляд з боку

Прилад

Світильник

Папір А3

Вузол 2 Чільний бік

Схема 1. Заміри кольорової температури на першому етапі експерименту А – розміри кімнати, розміщення світильника та приладу Б – розміщення світильника, приладу, паперу

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

3,5 м/п

6 м/п

итання освітлення житла є актуальним для людства протягом всього його існування. Користувалися освітлювальними приладами і кияни часів Київської Русі. Проте проведення моделювання способу освітлення певного приміщення неможливе лише на теоретичних засадах через відсутність будь-якої інформації, отримати певні результати можна лише за допомогою проведення наукового експерименту1. Цей експеримент складається з трьох етапів. На першому за допомогою електричного приладу «sixtycolor», що автоматично реєструє потрібну фільтрову коректуру, було визначено кольорову температуру, яку дають давньоруські світильники (в кельвінах)2 . На другому етапі за допомогою «люксметру Ю117» визначено кольорову температуру та якість світла (в люменах)3. А на третьому проводилися розрахунки кількості світильників для освітлення приміщення з урахуванням площі певного житла. Отже, на першому етапі з метою більш чіткої картини для кожного типу світильників експеримент проводився окремо, але за однаковим принципом. Кожен тип керамічного світильника, по черзі, встановлювався в горизонтальному положенні на горизонтальній площині, яка давала можливість рівномірно поширювати світло в усіх напрямках (схема №1). Потім в освітлювальний прилад наливалася олія. Беручи до уваги різницю у формі типу світильників, у тип І олію наливали в мисочку, в тип ІІ – у напівсферичне блюдце, тип ІІІ – у верхнє напівсферичне блюдце. Для типу IV характерне різноманіття, що залежало від конкретного використання на той момент. Його могли використовувати як звичайний одноярусний люстрон, тому наливали олію у верхнє блюдце, а також як нічник, тоді олія поміщалася в конічний резервуар4. Для експерименту використовувалося вазелінове мастило, що є найпоширенішим у храмах. Крім того, є аналогом лляної олії, яка використовувалася за давньоруських часів5. У блюдце з олією занурювався гніт. Це скручені нитки льону завдовжки 50 мм і завтовшки 2–3 мм. Його кладуть таким чином, щоб одна

РЕКОНСТРУКЦІЯ

Відтворення принципу роботи світильників: горіння одноярусного з використанням п’яти гнотів використання одного гноту принцип роботи світильника закритого типу

частина (35 мм) була занурена в рідину, а інша (15 мм) перебувала ззовні. Для порівняння та більшої вірогідності результатів експеримент був проведений з використанням одного гноту та п’яти. В останньому випадку відстань між ними складала 15 мм. Замір проводився в темному приміщенні так, щоб єдиним джерелом освітлення був світильник. Для рівномірного відбиття світла від основного джерела на відстані 10 см у вертикальному положенні ставився аркуш паперу форматом А3, прилад – «sixtycolor» розміщували на відстані 20 см від нього, із приймальною частиною паралельно до паперу. Висота приладу, відповідала тій, на якій розташоване джерело освітлення. Отже, в ході першого етапу експерименту вдалося встановити, що керамічні освітлювальні прилади працюють за принципом горіння гноту за рахунок вбирання в себе олії. Поступово її кількість зменшувалася, що призводило до згорання гноту, водночас на поверхні залишалася певна його частина. На кількість світла це не впливало, воно залишалося на тому ж рівні і було рівномірним. Також визначено тривалість безпосереднього горіння світильників. Вона становить три години при використанні 30 грамів олії. Враховуючи те,

що у зимовий період світильниками користувалися приблизно 4 години на добу, навесні та восени по 2, влітку – 1-1,5, то протягом року середньостатистична сім’я використовувала 9,4 літра олії. Таким чином з’ясували, що світильники за своєю інтенсивністю мають від 2800–2900 градусів в кельвінах, що прирівнюється до освітлення електролампою потужністю 60 ват 6 . На цьому етапі за допомогою «люксметру Ю117», що призначений для вимірювання природного освітлення та від електролампи, було визначено кольорову температуру та яскравість світла давньоруських світильників. Умови та допоміжні засоби вимірювання ідентичні до попереднього етапу (схема №2). Основною метою було визначення світлового потоку (Ф – потік випромінювання, що оцінюється за своїм впливом на людське око, яке має різну чутливість до світла з різними довжинами хвиль). Одиницею виміру з точки зору сприйняття людським оком (яскравості) є люмен (лм). Світловий потік в 1 лм білого світла дорівнює 4,6·10 -3Вт. Щоб отримати дані параметри, спочатку довелося визначити освітленість (Е – відношення світлового потоку на площину до площі її поверхні). Вимірюється в люксах (лк), де люкс – освітленість, при якій на 1 кв. м поверхні рівномірно розподілений світловий потік в 1 люмен. Освітленість поверхні прямо пропорційне світловому потоку7. Вдалося встановити, що типи І, ІІ, ІІІ мають приблизно однакову силу світла, а тип IV набагато меншу, коли горіння відбувається в конічному резервуарі, проте аналогічний до попередніх при горінні у верхньому блюдці. Після замірів вирахувано силу світла кожного типу світильника, яку вони надавали на 1 м2 при використанні одного гноту, за формулою Ф = Е х S. Отже, сила світла типу І становить 1,02·10ˉ² лм, типів – ІІ, ІІІ – 1,05·10ˉ² лм, типу IV – 0,45·10ˉ² лм. На третьому етапі проводилися розрахунки кількості світильників, потрібних для освітлення приміщень, з урахуванням планування та розмірів осель на кожен період. Таким чином, у Х столітті оселі в основному однокамерні з піччю, що містилася в кутку споруди, навпроти входу, можна поділити на дві групи. Перша за площею до 25 кв. м, друга – до – 80. В ХІ столітті з’являються житла у вигляді двокамерних зрубів – п’ятистінок. Планування їхнє однотипне. Зруб поділявся внутрішньою перегородкою на дві камери.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ Михайло СЕЛІВАЧОВ

ДЕ НАРОДИВСЯ, ТАМ І ЗНАДОБИВСЯ Михайлові Сагайдаку – 70! Михайло Сагайдак

инесене в заголовок прислів’я – про нашого ювіляра. Вже 70-й рік, від 7 травня 1945-го, сонце сходить над місцем його народження – на Вигурівщині. Й саме звідти починає щоденний огляд київських обширів. За цей час європейська наукова спільнота встигла визнати Михайла Сагайдака одним із провідних археологів-урбаністів, що й засвідчила обранням його дійсним членом ІКОМОСу (1998) від України. На рідних теренах його здобутки відзначені Державною премією України в галузі науки (1982). Він – багатолітній керівник Подільської постійнодіючої експедиції Інституту археології НАНУ (1984–2006), шеф-редактор – «Ант» Вісника археології, мистецтва, культурної антропології (1999–2010), директор Центру археології Києва (з 2006 р.), постійний ініціатор і будитель археологічної корпорації завдяки своїм відкриттям, які спробуємо тут висвітлити. З початку 1960-х років Михайло Андрійович – помітна постать у культурному і мистецькому житті Києва, входив до кола молодих друзів відомого засновника приватного музею скульптора Івана Гончара. Музей у садибі колекціонера на вул. Новонаводницькій, 8-б був тоді осередком українського вільнодумства, дискусійним клубом, у якому формувались альтернативні

офіціозу концепції культури, історії, політики, патріотизму. Передусім мистецьке середовище музею Івана Гончара визначило систему культурологічних координат майбутнього археолога. Впливав у цьому плані на Михайла і його старший двоюрідний брат Григорій Іванович Сагайдак (1925–2010) – член Спілки письменників України, колишній в’язень Дахау. Як співробітник Художнього фонду України (1971–1972), Михайло Андрійович пробував свої сили «біля стіни», виконуючи в матеріалі монументальні мозаїки на різних громадських об’єктах. Відтоді й донині він – завсідник вернісажів, неодмінний репрезентант археології у близькому та рідному йому мистецькому світі, учасник дисидентського «Клубу творчої молоді». Пам’ятаю розгромну статтю Олександра Швеця 1980-х років у тодішньому «Вечірньому Києві» під назвою, здається, «Тіні зловорожого минулого» про одне із засідань клубу. Серед учасників «підозрілого» зібрання називалося і Михайлове прізвище. Для кар’єри вченого то було, певна річ, небезпечно. До речі, саме М. Сагайдак ініціював 1988 року та доклав багато сил до влаштування першої в Києві виставки переслідуваного тоді художника-нонконформіста Феодосія Гуменюка, нині лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, професора майстерні історичного живопису НАОМА. Чимало вплинула на професійне зростання М. Сагайдака робота консультантом у Київській обласній організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) (1968–1971), ще коли він був студентом історичного факультету Московського, згодом – Полтавського педагогічного інституту (закінчив 1973 р.). Відповідальним секретарем правління Київської обласної організації УТОПІК пра-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

цював Остап Адамович Пасіка, невгамовний ентузіаст, екстравертний харизмат, який вносив у діяльність довіреного йому осередку Товариства яскравий публіцистичний пафос, адже був журналістом за фахом. Куруючи археологічні пам’ятки, Михайло Андрійович запізнався з провідними фахівцями Інституту археології АН УРСР, насамперед, із давньоруського відділу, керованого В. Довженком. Сам Василь Йосипович уже не був тоді, за поважним віком, особливо активним, але наш ювіляр зблизився з М. Брайчевським і М. Кучерою. З останнім здійснено кілька розвідкових експедицій, зокрема до Поліського, Чорнобильського, Переяславського, Яготинського районів – уздовж річки Ташань, де лісостеп відчутно переходить у степ. У той час М. Сагайдак став одним з піонерів наукового дослідження Змієвих валів – багато у чому загадкового комплексу фортифікацій часів фундації Києворуської держави. Беручи участь в експедиціях Аркадія Сильвестровича Бугая, Михайло Андрійович обійшов усю трасу Змієвих валів на Лівобережжі Дніпра від Кийлова до Переяслава та на північ від нього, до середньої течії Трубежа, а на південь – до села Ліплява під Каневом. На Правобережжі простежена лінія валів, починаючи від річки Стугна, далі на південь до Гребінок, звідти – в долину р. Ірпінь. З приходом Михайла Сагайдака до Інституту археології АН України (1972), за вдалим задумом академіка Петра Толочка, який очолював тоді Київську експедицію, йому випало розв’язати одне з найважливіших питань в археологічному вивченні стародавнього Києва – хронологію становлення міських форм життєдіяльності. Друга половина 1972 року ознаменувалася знахідками дерев’яних зрубів на трасі метрополітену

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

10 клас 120-ї середньої школи м. Києва. Верхній ряд, третій справа – М. Сагайдак. 1962 р.

в районі Контрактової площі. Виявив їх Подільській загін Київської експедиції, очолюваний К. Гупалом, який розкопав найдавніші шари початку Х століття на глибині 12 м, а Михайлові Андрійовичу випало завершувати ці розкопки в тому ж котловані на горизонті ХІ – початку ХІІ століття. 1973 року відбулися розкопки на місці Житнього ринку. То був перший досвід масштабного розкриття кількох кварталів забудови на двох берегах літописного «Ручая» – стрімкого потоку, що плинув колись у бік Дніпра, проходячи попід узвишшям Замкової гори і сполучаючись із Почайною. В наступні літа було здійснено багато розкопів спільно з Костянтином Гупалом і Г. Івакіним, а найбільш знаковий – на фундаментах церкви Богородиці Пирогощі (1131–1135) протягом 1976–1978 років. Усі ці дослідження описані та проаналізовані в колективних монографіях «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976), «Археологические исследования Киева 1978–1983 гг.» (1985).

СИЛЬВЕТКИ

М. Сагайдак та І. Янсон, професор археології Стокгольмського университету (Швеція). Київ. 1990-ті рр. М. Сагайдак серед колег-археологів. Чернігів М. Сагайдак – викладач Києво-Могилянської академії

«Місто Ізяслава-Святополка», «Місто Всеволода» – то етапи династичного розвитку держави, зафіксовані топографією столиці. Корені процесів містобудування – в дохристиянській добі (кінець ІХ – кінець Х ст.). То епоха торговельних міст, що, як гриби після дощу, виникали по всій материковій та острівній частинах Європи. Нова хвиля урбанізації з особливою активністю розгорнулася на теренах Північної Європи, зокрема на берегах Балтійського моря. У цьому контексті написано й договір 944 року, укладений між русами та греками. Згодом, уже за християнської доби, ситуація суттєво змінюється, правляча еліта бере міста під ретельніший контроль, структуру держави формують адміністративно-політичні міські осередки. Ці висновки, зроблені М. Сагайдаком, змусили його глибше зануритись у проблематику середньовічної урбаністики, екологічної детермінації планувальної й архітектурно-будівельної систем вітчизняного міста. Успішне вирішення поставлених дослідницьких проблем учений вбачає у розкритті закономірностей розвитку міських осе-

редків на тлі широких європейських (Скандинавія, Германо-Романський світ) та євразійських (Візантія, Волзька й Дунайська Болгарії, Центральна Азія, Близький Схід) паралелей. Цьому служить низка міжнародних наукових проектів, які з українського боку очолював М. Сагайдак. Наприклад, «Київська Русь–Скандинавія» (1999–2000) за участю кандидатів історичних наук Володимира Зоценка та Федора Андрощука, зі шведського боку – професора Інгмара Янсона та директора музею міста Сіґтуна – Стена Теша. В рамках цих проектів опубліковано низку дослідницьких праць, організовано виставки й конференції. Одна з них з цієї тематики уперше пройшла в Києві за участю фахівців зі Скандинавії, Польщі, Росії, Білорусі. Тож закономірно, що, коли 2007 року постала можливість заснувати спеціальний Центр археології Києва, організовував його й очолив Михайло Андрійович. Археологія для М. Сагайдака – не тільки наука про минуле, а й прогнозуюча дисципліна, здатна давати відповіді на запитання, хто винний у наших сьогоднішніх негараздах і що зрештою робити для їх подолання. Як і М. Брайчевський, учитель і старший соратник ювіляра, Михайло Андрійович належить до типу вчених-організаторів, публіцистів. А тому він змушений жертвувати своїм часом, аби брати участь у численних засіданнях архітектурно-планувальних і пам’яткоохоронних органів, усіляких вчених і науково-методичних рад, постійно зустрічатися з журналістами, виступати на радіо й телебаченні, знову й знову

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

СИЛЬВЕТКИ

На святкуванні 80 річчя відомого київського археолога Стефанії Кілієвич (в центрі), Михайло Сагайдак (зліва), Володимир Зоценко, Людмила Степаненко. 2000 р. У колі друзів (справа наліво): М. Брайчевський, М. Сагайдак, Г. Івакін, В. Зоценко, Я. Боровський, О. Сухобоков, Б. Звіздецький. 1989 р.

піднімати свій «вопіющий і взивающий глагол» на захист археологічнокультурної спадщини, яку всупереч усім загальноприйнятим нормам цивілізованого світу так зухвало знищують у сучасному Києві. Прагнення органічного синтезу наукової та художньої картини світу, подолання цехових рамок, які розділяють учених і митців, – основна мета редагованого ним Вісника археології, мистецтва, культурної антропології «Ант» (1999–2010). Цей часопис уперто протистояв такій згубній пострадянській пошесті, як вульгарна міфологізація національної свідомості, виховував смак до місткого інформативного стилю в гуманітаристиці, звільненого від словесного галасу, гучних узагальнень і закликів. Свій досвід ученого та громадянина Михайло Андрійович щедро передає студентам Національного університету «Києво-Могилянська академія». А перед тим він викладав археологію в уже колишній, на жаль, приватній Академії декоративного мистецтва, заснованій заслуженим художником України Олександром Міловзоровим. Наш ювіляр опублікував понад сто сорок друкованих праць. Серед них індивідуальні й колективні монографії: «Великий город Ярослава» (1982, відзначена Державною премією України в галузі науки), «Нове в археології Києва» (1982), «Давньокиївський Поділ» (1991), «Українська народна творчість у поняттях міжнародної термінології» (1996) і ряд інших. Учасник наукових конференцій у багатьох містах України та Санкт-Петербурзі, Москві, Новгороді, Мінську, а також у Афінах, Братиславі, Варшаві, Кракові, Лондоні та Йорку, Нітрі, Парижі, Празі, Стокгольмі, Торуні, Турі. Не забув М. Сагайдак і про свою «малу Батьківщину». У 1991 році під його керівництвом були проведені розкопки давньоруського городища у північно-західній частині колишнього села Вигурівщина,

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

на березі сучасного озера Гнилуша, результати яких дали можливість Деснянській райдержадміністрації м. Києва в 2009 році встановити тут пам’ятний знак, щоб увічнити літописного «Городця на Радосині», на землі, що не раз служила в українській історії місцем полагодження конфліктів між Правобережжям та Лівобережжям, точці, де проглядається з лівого берега весь київський простір від Вишгорода до Видубичів. До речі, ювіляр починав свій творчий шлях (працюючи в УТОПІКу) зі встановлення пам’ятного знака в стародавньому Вишгороді. Михайло Андрійович завжди сполучав благонаміреність (навіть вступив до КПРС, проте одним із перших здав партквиток у період перебудови Горбачова) із неабиякою сміливістю та громадянською мужністю. Перебуваючи завжди під недремним оком всюдисущого КДБ, що достатньо попсувало йому кров викликами на бесіди з капітаном Хромовим та іншими, які постійно залякували та викреслювали його з усіх «благонадійних», ілюзорно-преференційних списків, він ніколи не поривав зв’язків із українськими дисидентами. Тільки той козацький загартований корінь, закладений батьками – Андрієм Наумовичем Сагайдаком і Параскою Федорівною (родина завжди підтримувала його, особливо дружина – Леся Володимирівна, яка виросла в родині відомого на Волині громадського діяча, засновника Руху – Володимира Петровича Врочинського), забезпечив йому витримку на всі ці нелегкі роки праці та випробувань, без чого нема радості від здобутків і перемог. Він – людина вищою мірою позитивна, надійна, доброзичлива до колег і неконфліктна в найкращому розумінні цього слова. На відміну від мрійниківромантиків тверезо усвідомлював суть суспільних процесів і вважав за потрібне, замість галасливого фрондерства, зосереджуватися на конкретних справах. І це йому досі вдавалося. Врешті (може тому, що так лягли археологічні карти) завдяки (чи всупереч) своїй «благонаміреності» Сагайдаку вдалося переграти «систему» на її тоталітарному полі. «Або система переграла сама себе», іронічно констатує доконаний факт Михайло Андрійович, виявляючи таким чином свої ліберальні уподобання, які, втім, є лише складовою частиною його демократичних поглядів. Сподіваймося, з Божою поміччю так буде завжди. Многая літа тобі, творчої наснаги та вдачі у здійсненні життєвих планів, багатого нового доробку бажаємо тобі, дорогий друже!

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ Михайло СЕЛІВАЧОВ Михайло САГАЙДАК

АНТ:

вісник археології, мистецтва, культурної антропології

поха «Перебудови» скасувала на межі 1980–1990-х років цензуру й відкрила шлюзи для вільного видання всякого роду періодики. В той час раптово з’являлись і так само блискавично зникали десятки газет і журналів найрізноманітнішого спрямування. Ми задумали «Ант» як абсолютно небачене раніше в Україні видання. По-перше, тоді можна було використати нові можливості – громадянської ініціативи знизу, незалежності від бюрократії, що дбає передусім про власний інтерес і має звичку вихолощувати будь-яке корисне починання, химерно сполучаючи, незалежно від змін політичного режиму, лисячу хитрість, щуряче пристосуванство й індикову набундюченість. По-друге, хотілося подолати в новому журналі відомчі перегородки між археологами та мистецтвознавцями й культурологами, адже всі вони мають спільний об’єкт дослідження – давню вітчизняну культуру. По-третє, йшлося про інформативну насиченість часопису, тобто звільнення текстів від емоційних банальностей, інформаційного шуму, вузькофахового жаргону, щоб статті були цікавими для широкого кола інтелігенції без шкоди для наукового змісту. Нарешті, науковий журнал мав стати багатоілюстрованим, по-мистецьки зверстаним і «з людським обличчям», висвітлювати здобутки чесних і скромних трудівників науки, без огляду на їхній офіційний статус. «Ант» заснований 1999 року групою науковців, які працювали у двох установах Національної академії наук України – Інституті археології та Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені Максима Рильського. Впродовж 2000–2006 років у виданні часопису та книжок із «Бібліотеки “Анта”» брав участь і Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Подаючи максимально насичену інформацію в найстислішому обсязі, «Ант» продовжував традицію таких київських журналів, як «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца» (1879–1914), «Археологическая летопись Южной России» (1899–1905), «Хроніка археології та мистецтва» (1930–1933). Назва «Ант», нагадуючи про могутнє об’єднання племен, що виділилося на нашій території зі слов’янського масиву в IV-VII cтоліттях н.е., вказувала напрям нового видання. В його полі зору все, пов’язане з рідною землею: від античної спадщини Причорномор’я та Приазов’я до антоновського «Антея» – уособлення не тільки мистецьких, а й технологічних досягнень українців. «Ант» – журнал археологічний у найширшому значенні цього слова, тобто водночас і народознавчий, і мистецький. Адже саме в лоні археології зародились у позаминулому сторіччі вітчизняні етнологія й мистецтвознавство, що тяжіють нині до синтезу в порівняно новій науковій дисципліні – культурній антропології. Таким чином, наш археологічний «Ант» обернений обличчям і до сучасного українського «Аrt’y» (й Арт-бізнесу) в тій його сфері, що ґрунтується на вітчизняних здобутках і не трансплантує чужоземними грантами на

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗНАДОБИ

наш ґрунт екзоти культури (або контркультури) з близького й далекого Заходу чи Сходу. Одне з важливих завдань нашого видання – полегшення та поглиблення співпраці між тими археологами та мистецтвознавцями, що мають спільний об’єкт дослідження (стародавнє мистецтво), проте виявились у наш час розділеними відомчою приналежністю установ, у яких вони працюють. 12-річне існування журналу вважаємо плідним і корисним. За цей час (1999–2010) опубліковано в 9-ти випусках обсягом від 56 сторінок (у першому випуску) до 448 (в останньому) майже дві тисячі статей близько 250 авторів, половина з яких – кандидати і доктори наук. Як і в інших сучасних часописах, найактивніші автори – це головні редактори, в нашому випадку – М. Сагайдак і М. Селівачов. Рідко який матеріал уникав радикального редакторського втручання. При повному збереженні авторського змісту, ми скорочували текст інколи вдвічі, що значно підвищувало читабельність і цінність публікації – наочна школа для молодих авторів і редакторів. Наше кредо – максимум інформативної щільності та мінімум «інформаційного шумовиння». Не мав конкурентів «Ант» і щодо кількості рецензій, які зазвичай українські науковці писати не люблять. Обираючи оптимальну модель для «Анта», ми переглянули багато малоформатних західних часописів. Найбільш цікавою видалася нам верстка німецького видання «Культур-хронік» і британської «Англії». Перша приваблювала ощадливим обсягом при максимальній змістовності, з набором у дві й навіть у три колонки, високою культурою дизайну. Друга – вільним компонуванням ілюстрацій на розворотах (часто – навиліт) і рваним правим краєм верстальної смуги, завдяки чому кожна сторінка набувала неповторного текстового силуету й читання не втомлювало. Рубрики були постійними, хоч і частково варіювалися в окремих випусках, а кожен із них відкривала редакційна стаття, що актуалізувала певну проблему вітчизняної культури, виводячи її на рівень злободенності. Наприклад, «Від феодального града до міста громадян» (вип. 2-3, 1999), «Вандалізм руйнування та варварство відбудови» (вип. 4-6, 2000), «Скільки літ українському мистецтву?» (вип. 7-9, 2002), «Архітектура в дзеркалі демократії» (вип. 13-15, 2005), «Арсенал: ars vero longa» (вип. 16-18, 2006), «Гіркий шлях до свободи» (вип. 19-21, 2008), «Дві “Історії” в світлі статистики» (вип. 22-24, 2010). Першою завжди йшла рубрика «Спектр», у якій переважали статті дискусивного чи просто незвичного спрямування, наприклад, «Археологізм у сучасному мистецтві» Г. Скляренко (вип. 1), «Концепції відтворення стінопису Михайлівського Золотоверхого собору в Києві» І. Дорофієнко, І. Тоцької, Н. Сліпченко, Є. Ліньової (вип. 2-3), «Світла й тіні культурного спадкування» В. Цитовича – про імітацію, фальсифікацію, експертизу мистецьких творів (вип. 4-6), «Дещо про форми народного мистецтва» О. Найдена (вип. 7-9), «Новітній український іконопис: здобутки і втрати» О. Клименка (вип. 10-12). Крім археологів і мистецтвознавців, авторами цієї рубрики часто є геологи, етнологи, історики. Їм належать статті, що висвітлюють засобами відповідних наук процеси ландшафтоутворення та пов’язані з ними причини руйнування памяток (Л. Самойленко, вип. 13-21), стратиграфію палеолітичних поселень (В. Пазинич, вип. 22-24), проблеми етногенезу й екзотичних звичаїв, міграцій населення (статті В. Балушка, зокрема про канібалізм у Америці та Європі; Л. Толстухи про еміграційний синдикат у Рівному 1920–1930-х років (вип. 19-22) тощо. Певна річ, розподіл статей за журнальними рубриками завжди умовний, отож інші рубрики «Анта» також містять ознаки контроверсійності. Саме такою була, наприклад, стаття архітектора Ю. Лосицького «До питання відтворення втрачених памяток архітектури», надрукована в рубриці «Антіква» (вип. 1), що викликала гостру дис-

№ 5- 6 (213-214) / травень-червень 2015

кусію (вип. 2 та наступні), позаяк обґрунтовувала та захищала практику «пам’яткових новобудов», поширену на межі ХХ і ХХІ століття. Постійними авторами «Антікви» та спорідненої рубрики «Музейон» є такі знані фахівці, як Ф. Андрощук, С. Білокінь, Ю. Болтрик, Я. Боровський, В. Зоценко, Ю. Коренюк, С. Кот, О. Курочкін, В. Пуцко, Н. Романова, О. Стрижак, Т. Тимченко, В. Цитович, І. Черняков і багато інших. Решта постійних рубрик – це «Пілігрим», «Портрет» і «Цензор». У першій із них містилися подорожні нотатки з враженнями від відвідування цікавих для нашого читача місцевостей, починаючи від Лемківщини та Палестини до різних країн Балканського та Скандинавського півостровів, України, Білорусі, Росії, Франції. Наступна рубрика подавала стислі нариси до ювілеїв науковців, музейників, митців у діапазоні від 200 років від народження (Наполеон Орда) до 50 літ (В. Балушок, С. Білокінь, О. Голубець, П. Гончар, С. Кролевець, Б. Магометов, О. Мельник, В. Могилевський, О. Супруненко, Р. Терпиловський). Загалом уміщено близько 150 ювілейних нарисів і до 50 некрологів. Усі вони сполучають особистісний підхід авторів і наведення необхідних відомостей, які передбачені вимогами довідкових видань. Отож багато антівських матеріалів такого роду стають основою для біобібліографічних статей у «Енциклопедії сучасної України» та Вікіпедії. У рубриці «Цензор» кожний випуск «Анта» містив од 15 до 32 аналітичних рецензій на нові видання з гуманітаристики в Україні та світі, включно з оглядами книг і журналів певного тематичного спрямування. Всього за 1999–2010 роки опубліковано понад 220 таких матеріалів, і це, напевно, значно більше, ніж у будь-якому мистецькому чи археологічному часопису України. Ми уподібнюємо рецензування нервовій системі науки, надто важливій з огляду на своєрідний «монологізм» української гуманітаристики, де автори зазвичай мало цікавляться тим, що публікують колеги, і ще менше пишуть рецензії, часто вважаючи це невдячною справою, болісно сприймаючи, своєю чергою, критику на власну адресу, немов особисту образу. Тому, друкуючи якийсь гострий відгук, ми прагнули для рівноваги вмістити поруч інший, який акцентує не недоліки, а позитивні складові рецензованої праці. Часом ображалися на редакторів і авторів «Анта» й за критичні зауваги, висловлювані при оглядах деяких наукових конференцій або мистецьких виставок, які друкувались у рубриці «Хронос». Особливо дратували міні-відгуки одного молодого автора, котрий у кількох рядках інформації інколи наважувався говорити, що «король – голий». Починаючи з 7-го випуску рубрику «Антзакон» (містила нові керівні документи

2015 № 5-6 (213-214)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ДРУКАРНЯ

ПРО АВТОРІВ Тимур Бобровський – археолог, пам’яткознавець, дійсний член Українського комітету ICOMOS та комітету Blue Shield Ukraine, заслужений працівник культури України, кандидат історичних наук Олена Журухіна – молодший науковий співробітник ДП «Центр археології Києва» Інституту археології НАН України, науковий співробітник Музею історії Десятинної церкви Всеволод Івакін – науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Олексій Комар – старший науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу історико-археологічних досліджень Музею історії Десятинної церкви, кандидат історичних наук Володимир Назаренко – український поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України

Від «А» до «Я», вул. Колекторна, 38/40, м. Київ, 02660; тел. +38(044) 563 18 04, 562 28 51, 562 37 41

Віра Павлова – старший науковий співробітник відділу історичних досліджень Національного заповідника «Софія Київська»

Наклад 1000 прим.

Михайло Сагайдак – директор ДП «Центр археології Києва» Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

Оксана Пархоменко – археолог, києвознавець

Северин Сагайдак – молодший науковий співробітник відділу археології Києва Інституту археології НАН України Михайло Селівачов – професор, доктор мистецтвознавства

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура

Марина Сергєєва – науковий співробітник відділу археології Києва Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук

Передплатний індекс – 74401

Аліна Сушко – старший викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», провідний науковий співробітник Музею історії Києва, кандидат історичних наук

ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

3 місяці 69,15 грн

6 місяців 12 місяців 136,65 грн 272,10 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498 23 65; e-mail: nvu.kultura@gmail.com Передплатний індекс 74401

Сергій Тараненко – науковий співробітник ДП «Центр археології Києва» Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Наталя Хамайко – молодший науковий співробітник відділу Наукових фондів Інституту археології НАН України, провідний науковий співробітник Науково-дослідного відділу історико-археологічних досліджень Музею історії Десятинної церкви

Матеріали археологічних досліджень Києва в наукових виданнях

ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2015. – №5-6 – С. 1–88.

Індекс 74401