Вітражі Зіниць, Число 3 by Aly Mykhailova

Вiтражi зiниць Літературнo-художнiй альманах студентiв спецiальностi «Видавнича справа та редагування» Iнституту журналiстики Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка

Число 3

Електронна версія на сайті journ.univ.kiev.ua/VSR/studentprojects

Київ Наша культура і наука 2010

УДК 82 В 17

Автор ідеї та керівник проекту Микола Тимошик Головний редактор Олена Логвиненко Редакційна колегія: Микола Тимошик, Олена Логвиненко, Галина Дацюк, Василь Теремко, Василь Клічак, Анастасія Самошина (редактор випуску), Олександра Найда.

В17

Вітражі зіниць: Літературно-художній альманах студентів спеціальності «Видавнича справа та редагування» Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка / керівник проекту М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2010. — 144 с.: іл. Третє число літературно-художнього альманаху студентів спеціальності «Видавнича справа та редагування» Інституту журналістики повнокровно розкриває почуття та прагнення молодих авторів, котрі сприймають творчість як барвисті скельця вітражів, що по-різному засвічуються в їхніх зірких зіницях. Чотири розділи альманаху відображають творчі пошуки молодих авторів власного художнього «я» у бурхливому сьогоденні. Кожен читач знайде для себе особливе «скельце», що відповідатиме кольору його душевного стану.

УДК 82 © Кафедра видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного унівесритету імені Тараса Шевченка, 2010 © Михайлова А., художнє оформлення, 2010

ЗМIСТ Вступне слово (Микола Тимошик) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Поезiя Юрко Нечипоренко ‟Вічне право — моя суб’єктивність...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 ‟Миттєва свіжість, лишена вітрами...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 ‟Умить вмикаю праску...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 ‟Зранку метелики дуже повільні...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 ‟Все менше фотографій...”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Катерина Рєпіна ‟Десь там тебе зустріти...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 ‟Мої стіни тріщать...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 ‟Стоять собі титани...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Аліна Михайлова ‟Мої негативи…” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 ‟Тук-тук, тук-тук...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 ‟Ти навчилась літати...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Олена Поціпух А поки що просто вірш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Шлях до нового сонця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Summer impression . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Нежить . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

Ірина Щербата Мить . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Тиша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 Вона вірші читала... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 ‟Ти не кажи...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Чекаю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Матусі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Богдан Амосов По всіх мелодіях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Проклинаючи темні ночі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Si (12) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Cr (24) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Тавро . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43 Анастасія Зелінська Осінній етюд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45 Під крилом журавля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Сивочоле місто . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48 Юлія Вустіяка ‟Втоплю я втому у каві...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 ‟Гарячі сльози. Сіль...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 ‟Щоб у вічі сніг, щоб заметіль...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53 Я хочу піти до моря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 ‟Знайти себе...” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

Проза Алла Мойсіяка Думки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Двоє велетнів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 Неіснування безодні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Катерина Кундельська Солодкий цукор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Анна Лип’ятських Загублені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Анна Слєсарєва На столі неспішно догорала свічка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Анастасія Самошина Опівнічна розмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 Вона не любила церков . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Анастасія Ковальчук Життя. Горілка. Достоєвський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Аліса Мотошина Slow snow show . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 Галина Харук Волошкове по... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105

Есеїстика Анастасія Самошина Анархія в черепній коробці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Lycosa singoriensis . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Шлях до Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 Зимовий Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 Анна Слєсарєва Щастя — вінець відважних . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 Тамара Третяк ‟Так не вистачає зимових подихів на шибці...” . . . . . . . . . 119 На землистих крилах осені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Анастасія Зелінська Освідчення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 У ролях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 Intermezzo . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 Анастасія Ковальчук ‟Ми народжені, щоби не бути кимось...” . . . . . . . . . . . . . 129 Ти — янгол . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 Диво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135

Абетка Анастасія Самошина Ананас альма-матер . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 Олена Харченко Воскресіння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139 Ганна Шлейчук Залицяння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 Прогулянка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 Катерина Кундельська Сон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143

Поезiя

... найкращі слова в найкращому порядку. Семюель Тейлор Кольрідж

Юрій Нечипоренко 2 курс

Думка ніколи не спиняється. Шукаю все, що хоч трохи зворушує. Мої рядки чіпляються за погляд. Сподіваюся, що все написане читач достосує до себе, а не вдивлятиметься в мою дивакуватість. Кожен вірш — окреме відчуття. Ті, що пронизують мою біографію, — багато для мене важать. Пишу відтоді, коли навчився відчиняти двері. Люблю жарти, тому в поезії не знайшов для них місця.

*** Вічне право — моя суб’єктивність, Божа кара — відносність матерій, ДНК загубилася в первиннім, Мозок спить у театрі, в партері. Світ забув дати дійсність людині, Розказати їй свої правила. Я ж віками досліджую, гину — Й повертаюсь у мудрих гранулах. Я людина, названа древньою, Бачу в створенні світу тріщини. Суб’єктивність — вічна трагедія Постійного пошуку істини.

*** Миттєва свіжість, лишена вітрами, Цілує руки. Асфальт складає мокрі міліграми В снопи глибокі. Бунтує листя — підліток гарячий, Летить у очі. За ніжність краплям безперечно вдячний, Та більш не хочу. Тепла! Тепла! Стрибаю в пішоходів — Пустіть погрітись — У внутрішню, таку хмільну свободу — Я ж просто вітер. 13

фото: Gilbert Garcin

*** Умить вмикаю праску, Кладу в кишеню світло… Звичайність — та прикраса, З якою завжди вільно. По крапельці парфумів, По ложці хвилювання, Дверима трохи грому — Струсив дощі із крану. ...Лункі виразні кроки, Нестерпно сушить спрага. Лиш вулиці Марокко Лишилися від Праги… Куди піти? Праворуч? Куди іти — не знаю. Вона десь точно поруч — Її… давно немає. Лиш вулиці Марокко Лишилися від Праги… Сто днів уже (чи років?), Як сам готую каву. Сто вечорів тиняюсь І лізу на всі стіни. Кохання ж не вмирає!!! — Бо знає собі ціну.

*** Зранку метелики дуже повільні, Білі рельєфні безвітряні крила, Росою зволожені, Помах за змахом розгойдують хвилі, Щоб пробудити стихію. Зранку матерії в різних площинах, Вакуум-пес стереже стан реальності, Твердість і відстань навколо серця. Трагічно не гину — просто, здається, Канал інформації мозком порізаний. Зранку ховаюся в теплому ліжку, Ранок без вечора — день без нестримності. Спить ще кохання чи робить пробіжку. Ранки є ранки… Ранки — це рамки Для обмеженої картини — світогляду.

*** Все менше фотографій, хоч більш стає років… Вростав в обійми мами — беззубим, босим. Стрибав у гладіолуси, в густій пшениці брів, І не тужив, як досі, про те, що не збулося. В обличчя лізли зливи, від сміху морщивсь лоб. Стара бруківка, глина — підлога волі, Тут світ ставав прекрасним і більш збирав хвороб — Думок, утрат, означень — дієт, уколів. Чимраз частіше я наводив об’єктив: Нема площин рідніших, ніж простір мрії. «Що світить, та не гріє», букварик не навчив. День старістю темнів, світлинами ряснів Тоді, коли писав, тоді, коли любив.

Катерина Рєпіна 3 курс

Я — ну така собі — трохи ненормальна. На щастя. :) Адже нормальність — то відсутність змін, усталеність явища, аморфність, статичність…і купа інших нудних жахайликів. Люблю усе зелене та усіх щирих. Весну, хороші книжки, шоколадні цукерки та нові горизонти. Хочеш казати — кажи. Хочеш зробити — добре подумай, роби і не зволікай. Маючи 90, на жаль, уже не повернешся у 19. Час не гумовий, тому гаяти його — надто безглуздо та дорого.

*** Десь там тебе зустріти Десь там де ніхто вже не ходить Тільки два загублених тіла Саме тіла Бо душі вже вдома... Десь там де загублені стрілки Де є стріли стрічань розмаїтих Десь там де я так не хотіла Десь там... де не можна ходити

*** Мої стіни тріщать Все тремтить Скрипить Щемить Фальшивими снами Крихкими садами І не страшно піти все лишить Хай шукають Хай дзвонять У дзвони В свої телефони І немає тієї зони Поза якою Мене звикли шукати ...щоб збрехати Знову 19

*** Стоять собі титани, Тримають небеса. Зализують нам рани, Лікують телеса, Гвіздочки забивають В труну померлих дум. А ми собі чекаєм, Поширюючи шум. Пустий і невагомий, Як диво-інтернет. Але такий знайомий. Ми є, Але водночас — .net Брутальні-віртуальні, Закохані й тупі. Ми станемо реальні, Ми станемо скупі. Та завтра, Не сьогодні. Сьогодні нас нема. Немає інтернету. Зате прийшла ЗИМА.

Ralph Gib

bson

Аліна Михайлова 3 курс

Народилась і прожила ціле життя у наймальовничішій частині Києва, на Щекавиці. Саме цій місцевості завдячую чудове дитинство із неймовірними пригодами. Може, через це досі по-дитячому вірю в перемогу добра, доблесть, честь і сподіваюся, що ці слова не стануть архаїзмами.

*** Мої негативи… Помилятися просто. Без перспективи Літати по місту, Вдихаючи барви весняних акацій. Прерогативи… Захлинутись у місті Без перспективи? Без переваги… Мій матч нагнітає шквал стадіону. Це дивовижне життя… Мої експедиції дивного дня.

*** {Тук-тук, тук-тук} Ти забираєш мої крила, {Тук-тук, тук-тук} Ти позбавляєш моє серце сили. {Тук-тук, тук-тук} В холодному дурмані прокидаюсь, {Тук-тук, тук-тук} Від болю очі сонцем затуляю. {Тук-тук, тук-тук} Ми на долонях {Тук-тук, тук-тук} Ворожимо собі безсоння. {Тук-тук, тук-тук} Тахікардія... {Тук-тук, тук-тук} Допомогти мені не маєш сили.

*** Ти навчилась літати, подруго: І осяяли зорі експрес. Перехрестися у путь, сердешна, На шляху до примарних небес. Зрозуміти так складно Істину, Трактувати Всевишнього жест. В добру путь тобі, люба дівчино, Ось тримай — перев’язаний хрест. У імлі потопали проводи, Щоб поглинути правду небес. Повертайся з невідин, подруго, Я без тебе, як той Ахіллес.

Олена Поціпух 1 курс

Трохи дівчина і хлопець, Трохи псих і римотворець, Десь на крапельку — філолог, І філософ, і психолог. Неймовірна меломанка, Маю трохи ночі й ранку. У “вконтакті” й на башорзі. Зрідка — “шланг” і “на морозі”. Одне слово, трохи дивна. Ось така-от я людина!:)

А поки що просто вірш... Я більш не буду за тобою плакати І вже не буду так кусати губи. Вже досить того, що зуміла втрапити До пастки січня — холоду і згуби. Тоді, коли дивився ти, голублячи, На сірий світ в мені очима синіми, Я пропустила мить, як із очей твоїх На мене болі, наче ріки, ринули. А зараз, Боже, думи геть заплутані. І ти стоїш, такий безгрішний, демоне... Осіння ніч пливе в мені отрутою, Що, наче образ твій, вже стала темною. Крізь сон мене ще очі будуть вабити І цілувати ці колючі губи. Я так не хочу за тобою плакати. Нехай поплачуть водогінні труби. А поки що — мелодія в навушниках. А поки що — кохайся хоч і з кожною. А поки що — побуду я бездушною. А поки що — побуду я порожньою...

Шлях до нового сонця А ми ішли назустріч сонцю, Залишивши позаду сни. І світ в рожевій оболонці Стрічав нас приязню весни. А ми ішли назустріч долі, Історії віддавши дні. І на безхмарному роздоллі Губились промені рясні. А ми ішли назустріч вітру — Провіснику червневих спек. І вічна вісь земного світу Знялася крилами лелек. А ми ішли стрічати юність, Дитинству помахавши вслід. І сонце неба ледь торкнулось... Благословлялося на світ. А ми ішли, хмільні й веселі, Щасливі, юні і дзвінкі. І чулися пташині трелі Над плином вічної ріки. А ми ішли стрічать світило І день новий, і час новий. І горизонти рожевіли, Змахнувши зір блискучий рій.

Навколо — лиш поля квітчасті. Немов для нас і розцвіли!.. А ми ішли назустріч щастю, Не озираючись ішли...

Summer impression Сонце липневе, гаряче, Всотують вишні достиглі. Плавиться світ весь, неначе Просто померти не встигне. Небо, присмалене в спеці, Ділить свій простір на пазли. Вітер із присмаком спецій. Лінь розімліло-заразна. Крони у хитросплетіння Ловлять проміння, як сіті, Сіючи зблиски і тіні Скрізь на бруківки розбиті. Пил убирають легені. Дихати гаряче й важко. Дуб заховав у кишеню Зморену спекою пташку. Пальці у путах в’єтнамок Сколоті геть камінцями, Смужки на плечах від лямок, Ноги з легкими синцями. Нудно, банально, щоденно... Жовтого літа картини: Гілля тонке, так буденно, У небесах тихоплинних. Тільки ж бо сонце гаряче Всотують вишні достиглі. Тільки живу так, неначе Зникнути навіть не встигну...

Нежить Монітор — магічне вікно, Де відчинені інші вікна. Тихо п’ю музичне вино. Моя думка ніяк не втихне. Який в музики аромат? Я не знаю (проклятий нежить.) Моє серце з-за ребер-ґрат Комусь все-таки вже належить? У навушниках грає «Сплін» (В «Пікніка» сьогодні відпустка.) Думки ніжної тихий плин У душі. А може, розпуста? Такий рваний складаю ритм! Просто чхаю занадто часто. Гарячковому рою рим Я вночі скажу: «Досить! Баста!» І не знаю, про що пишу, Просто пальці катують «клаву». (Із навушників — дивний шум, Зараз шнур у гнізді підправим.)

Де лишивсь поетичний дух? Де поділись красиві рими? Просто музи грипують... (Пчху!) І ми чхаємо разом з ними.

Ось же він: затертий «Контакт» І «онлайн» з незнайомим ніком. Не писав ніхто мені так І не звав з інетівських вікон. Зачхаю старий монітор — І вірус його не злякає. Крізь інетівський коридор Нікого ще не заражаю. :)

Ірина Щербата 4 курс

Люблю природну красу в усіх її виявах, люблю кожну мить, що триває, люблю людей в активному творенні власного життя.

Мить В ясній небес блакиті Хмари пливли блакитні. Ясні думки витали, І біль снігів розтала. Розтала і забрала Весь біль душі моєї, Що у жіночім серці Жіночність хвилював. Що далі? — я не знала. Що далі? — я питала І відповідь шукала Не в серці у шакала, А в свому, десь на дні. В ці дні гладінь шептала І гладдю гаптувала На дзеркалі води. І почуття свободи, Любові без тривоги Мережилось мені. Чуття земне й небесне Розкрились навесні, У мить таку чудесну І зовсім не чудну, В ту мить відчула серцем, Що я тебе люблю.

Тиша Тиша була… Раптом тиші не стало: Звіром звив за вікном вітрюган. Коні-думки табуном поскакали, Лиш залишили пил і туман. В тумані три роки я вже блукаю, Сліду свого не можу знайти. Те, що було, — поступово втрачаю. Боже, скажи, куди мені йти? Може, стару обминути дорогу? А нову — хто підкаже мені? Тільки б ти знала, що серце говорить. Та ще вітер не вщух у душі…

Вона вірші читала... Серед поля, в рум’янку пахкому, На легкому гойданні вітрів Вона вірші читала знайомі, А він слухав поезію й млів. Він стояв непомітно у тіні І дивився на неї, чудну. Линув голос дівочий в тремтінні, Вона вірші читала йому…

*** Ти не кажи: «Люблю», Й того, чого не сталось. З любов’ю ми прийшли, З любов’ю ми й розстались.

Чекаю Терпляче на нього чекаю. Так хочу підкову знайти, Щоб щастя очима спіймати Та в серці любов зберегти. Я подиху твого не чула. І голос твій ще не лунав. Усе це мені лиш наснилось — Вві сні ти мене упізнав. Чекаю щомиті, щоднини. Покірно чекаю тебе. Твій образ в душі не змінився, Змінив лиш мене. Лиш мене.

фото: Rarinda Prakarsa

Матусі Усе, чим Бог нагородив, Тобі завдячую я сміло. Любов твою і ті квітки, В яких мене малою мила. Клітинка кожна у мені В твоїх клітинках знайде пару. Сльозинка кожна у душі Знайде співзвуччя у октаву. Ще раз прошу: «Пробач за все: За біль, за рани, за турботи. Святий Отець, молю тебе, Пошли небесні мамі ноти!»

Богдан Амосов 3 курс

Народився далеко за межами України — в місті серед пустель і пісків, але вважаю рідною оселею Київ. Так чи інакше, саме він навчив мене говорити й слухати, творити Образи і сприймати їх, давати життя новому й не забувати про старе. Тому це місто завжди залишається в моїй душі, хоч би де я був. Люблю дощові вечори, чай без цукру, світанки, ніким не чуту музику, дивних людей, алогізми, бути незрозумілим. Із таких речей буденне життя вигаптовується в особливі моменти, якими живу.

По всіх мелодіях Я по мелодіях, Я по наструнених, Забутих райдугах, Плівках з минулого. По вкритих криками, Німими ласками, По них, по кошених Всіма образами. По стелі з краплями, По грі з долонями, З моїми ватрами І з твоїм пломенем. Тобою навчений, По днях невпевнених, І твій, і скрашений, До тиші звернений. Від злих і нелюдів, Від всіх добродіїв По стельних стежечках, По всіх мелодіях.

Проклинаючи темні ночі... Відчиняючи свою скриню, Дістаю з неї листя хмелю, Дістаю з неї гарні квіти, Що гниють і втрачають зелень... Що пов’яли від холоднечі, Й листя падало від спокою, Не приходять по мої квіти, Не приходить ніхто за мною... Заварю собі з різнотрав’я Найдухмянішого напою, Одним махом спорожню трунок, Щоб нарешті прийшли за мною... Мене вдягнуть у чорні речі Й покладуть пласке зверху віко, Не візьмуть більше мої трави, Більш ніхто не зачепить квітів... Час мине, щоби наді мною Пролилися дощами води, Щоб колишній дух відродився, Щоб віддати квіткам свободу... І вони, неземні та пишні, Нові надихатимуть очі, І розкажуть, що краще жити, Проклинаючи темні ночі.

Si (14) маленькі крихітки болю від слів звичайних щоденок, що вигаптовують кремінь із тривіального «потяг» і викарлупують клапті із повсякденного «хмелем», із недотлілим «зеленим» втопають в рожевій ваті; а нам — тримать своє кредо: робить з ромашок гранати, пісок річковий збирати, терпіти зовнішнє «недо-» й руками голими з неба ламать нетесаний кремінь...

Cr (24) на фіалковому небі спить зимовий сон, за метал міцніший... на відчутнім ледве слові замерзає хром — тріщинки у тиші... візерунки над змістовним, він мовчить за склом бездонним. прогризають злісні миші хром у двадцять Ом. 42

Тавро Постоїш трошки над собою, Поплачеш, трошки помовчиш. Послухаєш, як понад грою Сміється хтось із спроб твоїх. Постоїш трошки, повмираєш, І смерть корисною бува, Хто, як не ти, про неї знає, Хто, як не ти, її чека? Постоїш і померзнеш в спеку — Людське звичайне відчуття. Або — назустріч небезпекам, Або — в ярмо з тавром «життя»...

Анастасія Зелінська 1 курс

Живу та радію життю!!! Пишу вірші та прозу… Мрію… Люблю… Люблю рідне місто Львів… Люблю кататись на ковзанах… Люблю сидіти з друзями в затишній кав’ярні й пити гарячий шоколад… Люблю грати на фортепіано… Люблю сидіти на підвіконні під час дощу та малювати пальцем по склу…

Осінній етюд Була неділя. День такий звичайний. І осені вчувалося зітхання У музиці дощу по підвіконню, У крапельці, що впала на долоню. І листя пожовтіле тріпотіло, А вітрові нема до того діла. Він все зриває із берізки шати, І в дуба відбирає грізно лати. Промоклі вулиці без перехожих Чекають кращих днів, погожих. Коли ж то сонце визирне з-за хмари, Прогнавши мого смутку тінь-примару?

Під крилом журавля Пам’яті Чорнобиля Журавлі летіли над сумним селом, Жалібно курликали і вели крилом. Повертались з вирію в батьківські краї, Не впізнали рідної матінки-землі. На пусте подвір’я опустивсь один — Матері тривожної безталанний син. На подвір’ї кинутім в хаті на вікні Він зустрів журавлика білого, як сніг. Той журавлик білий хоч з паперу був, Та біди минулої зовсім не забув. З Японії далекої до нас він прилетів, Розрадити, потішити Вкраїну захотів. Питає журавель наш: — Що ж робити, брате? Бачиш, усе вимерло, опустіли хати. — У Японії в мене теж таке було. У біді зарадило лиш моє крило. Тож лети, журавлику, світом навпростець, До людських осель лети, до людських сердець. 46

Разом ми зарадимо цій страшній біді, На крилах понесем надію по Землі. Світило сонце ніжно так, немов в раю. Задумана перед журавликом стою. З паперу я журавлика свого складу, Щоб люди назавжди відвернули біду. Тож летіть, журавлики, та поміж людьми: Захищайте Землю цю білими крильми.

Сивочоле місто Сивочоле місто, сивочоле, Сім століть на пагорбах стоїть... Із плеча Данила білий голуб У небес здіймається блакить. Тихо леви мріють на припоні. Не забути княжих їм часів, Як Король Данило був на троні, Місто їм охоронять звелів. Сивочоле місто, сивочоле, Сім століть на пагорбах стоїть... Не забуде рідний Львів ніколи Княжу славу, що в серцях бринить. Вулиць, площ сплетіння дивовижне. Ця бруківка знає кожен крок, Як сини твої відважно й мужньо Дух шляхетності несли в народ. Сивочоле місто, сивочоле, Сім століть на пагорбах стоїть... Тут Франка палке, гаряче слово Нас скликає для Вкраїни жить! Хай летять століття і епохи, Хай чола торкнулась сивина, Ми — львів’яни, діти і онуки, Слава міста — наша данина.

Сивочоле місто, сивочоле, Сім століть на пагорбах стоїть... Місто сонячне, таке казкове, Ти вовік не зможеш постаріть.

фото: P!pp[e]n

Юлія Вустіяка 2 курс

Я до банального звичайна, Особливого в мені нема… Задумані лиш очі — тайна… А решта — то дарма. Дарма… Дізнатись хто я — неможливо, Я й сама не знаю до кінця. Єдине, що, мабуть, важливо: Непридатна я на роль взірця. Наївність — моє друге «я»… І це змінити нереально. Невизначеність — це моє ім’я, А хотілося б щось геніальне… Та бути іншою не вмію. Я така — заплутана й проста, Приземлена, а часом — мрію. В осені живу — в очах весна.

*** Втоплю я втому у каві, У сумку сховаю свій сум, Спалю думки нецікаві, Скуштую нарешті лукум. А далі — гайда магазинами! З’явилися знижки на «щастя». Куплю його разом з лосинами І браслетиком на зап’ястя. Я щастя принесу додому, На полицю ніжно покладу. І думку прожену свідому, Що не так, що йде все без ладу. Та ще життя моє у глузді, Доведе це психологія: Норма — всі мої ілюзії, Галюцинації — вже патологія.

*** Гарячі сльози. Сіль. У грудях біль. Схлипи. Стогони. Крок у невідоме. На дотик повітря відчути. Від кави заснути. Солодко. Терпко. Холодно. Та комусь не однаково. Будні. Рутина. Розмови. Невідомі людям основи. Торкнутися руки. Це ніжно. Піймати погляд. Смішно. Добратися до суті. Почуття закуті. Вино червоне тепле. Гірко. Не впаде із неба зірка. І життя не переписати. Годі собі вже брехати. Боляче знову кохати. Важко в тумані зникати. Гарячі тремтячі долоні. І сльози не сохнуть. Солоні.

*** Щоб у вічі сніг, щоб заметіль. Щоб до болю змерзли пальці. Щоб піти у ніч, не повертаючись звідтіль. Щоб втрапити на очі сніговій лиш ляльці. Щоб лиш дерева, зорі й місяць навкруги. Щоб світили тьмяно-жовтим ліхтарі. Щоб повітря киснем дихало в луги. Щоб усміхались тихо будиночки старі. Щоб інеєм волосся й сині губи. Щоб пережити лід крихкий. І таки зустріти очі любі, Які сповільнять часу хід стрімкий…

Я хочу піти до моря Я хочу піти до моря, Почути лагідний шум. У ньому немає горя, У ньому зникає глум. Я хочу піти до моря, Вдихнути холодну сіль. Знищить його скло прозоре Такий невгамовний біль. Я хочу піти до моря, Гуляти засніженим пляжем. Щоб тільки лід, я і зорі... Нікому нічого не скажем.

Buhanov

*** Знайти себе… і загубити. Мати рамки… вийти за орбіти. Переконувати інших… сумніватися самій. Казати щастю «так»… і залишатися сумній. Кохати до нестями… збайдужіти вмить. Висипати сіль на рану… нехай вона болить. Запам’ятати очі… щоб все життя їх забувати. Листи писати… які не будеш відсилати. Усмішку носити на обличчі… і печаль в очах. Сміливою стати… не поборовши страх.

Проза

Майстерна проза мов айсберг, сім восьмих якого приховано під водою. Ернест Хемінгуей

Алла Мойсіяка 4 курс

Немає навіть значення, хто ми, бо ми не те, що про себе думаємо і вже точно не те, що думають про нас інші. Тому я — лиш мильна булька океану, морський коник берегів. Напівжінка, напівлюдина, що застрягла між паралелей простору. Я — все і ніщо. Я — уламок дзеркала..

Думки Думки, як струм, рухаються дротами від стовпа до стовпа, осідають увімкненою лампочкою на краєчок столу кухні, що стала поперек у людській горлянці пересоленою буденністю. Світ, зґвалтований людиною, кволо борсається під накинутою зверху гамівною сорочкою. Людина намагається перегнати тихий плин часу, не розгледівши добре мети, бо сонце сліпить очі. На двох здутих колесах велосипеда рухаються тіла, наздоганяючи свої язикаті хвости, ковтають їх як найкращий засіб від смерті. У зернині вже передбачено смак хліба, у кісточці — запах цвіту, у хворобі — спосіб одужання, у будинках — візерунок руйнівних тріщин, у світлі — контур тіні, а в людині — вимір любові. Ми ж любимо не так людину, як своє почування до неї, нашу можливість її реалізації, що нас задовольняє. Глибина любові визначається глибиною душі. Я люблю тебе за те, що можу тебе любити!

Двоє велетнів Розмите дощем обличчя спостерігає за закрученим квасолинням життя. Два ока-бульби свідчать про тривалу напругу безсонних міркувань. Двоє велетнів тягнуть за мотузок поїзд, кожен за своїми слідами. Двоє черв’яків залізли 59

в бульби очей, слізливі від напружень. Бо видивитися небо можна тільки знизу. Один велетень спіткнувся, хвиля інерції дійшла до живота поїзда, пасажири схитнулися, закотилися між сидіння у горлянки пляшок. Шляхи спіткали один одного, зникали за безмірністю простору. Підвішені на прищіпках ранки сохли під посопування пробудженої тиші. Зайдеш до дерева ще раз — перетворить свідомість на гіллясту. Зайди до дерева ще раз. Зупини сповнені слів підводи, змели ті слова у прозоре і розвій із птахами. Двоє велетнів зустрілися з двома бульбами очей, з яких, наче сльози, витікали черв’яки. Зупинилися і відпустили мотузки поїздів. Пасажири сполошилися: хто пам’ятав дорогу — повертався назад, а хто ні — сидів злякано біля вікна, боячись його розбити, і дивився на черв’яків, які повзли внизу.

Прозорі сутінки Прозорі сутінки із темним нутром цвіркуна пошепки перемовляються зі стертими крейдяними класиками. Голі сутінки із нестримним внутрішнім голосом коливання землі відлунюють на скрипучих цвіркунових лапках. Зрячі сутінки заслуховуються відігріванням цвіркунами легкої стабільності світоіснування. Дзвінкі сутінки натхненно виграють цвіркуновими лапками розпашілу соковито-червону закоханість вишень у сонце.

Гострий наконечник годинникової стрілки, утративши рівновагу, пробив прозоре тіло календарної дати. Втрапивши в безодню нуля, пролетів два блюдця вічності і на третьому впав у дзьоб півня. Продерши йому горло, вискочив і повис на гіллі спалених хрущів. «Чи вистачить морського камінця для твоєї точки опори, квадрате(■)? — думав у той час стомлений рівнобедреністю трикутник(▲), — а для моєї вистачить і дещиці кориці, щоби сила тяжіння втримала її тривання». Через сни можна вивчати хаотичний порядок своєї підсвідомості. Дивну думку виписав трикутник(▲) пінкою кави своєму найгарнішому квадратові(■): «Не йди, я люблю тебе чекати». І він справді не йшов. Не йшов, а важко перекочувався у далекому квадратному(■) просторі, гортаючи п’ятами долоні календаря, якого вже давно полишив час. Першим це зрозумів трикутник(▲) і розгублено ходив геометричними вулицями, кидаючи під ноги усім фігурам морські камінці. Через один з них і перечепився замкнутий квадрат(■). Упавши донизу, здер собі усі кути і вже легко котився далі досконалим колом(●), докотившися сонцем — у минулому квадратом(■) — до трикутного(▲) місяця. літо 7517 року (від сотворіння світу)

Неіснування безодні Гілки-ключі відімкнули лоно неба — і викотилося сонце: знеболююче для трав. Ти не ховай лице за масками суспільства, бо не окропиш своїх щік священною росою. Ходи тихо, щоб не збудити цвіркуна і не сполохати їжака, зачудованого конем у тумані. І ми із жолудів складемо собі сходи в дім, де дахом буде небо і зорями у ясність, що під час сновидінь залітатимуть нам до рота й в казани, сповнені їх ущерть. Гілки-ключі відімкнуть лоно неба — і весна запашна розвіє свої коси, вийде до землі притулитися, роздягнена, залишивши свій убір по гіллях і кущах. Обійме міцно і запліднить життям її вологу. І погляне краєм ока на заячу облізлу шубу зими, що довічно повертатиметься, допоки отерпне рука крутити барабан світу, човгаючи об неіснування безодні.

фото: Ан

ндрій Бєлков

Катерина Кундельська 3 курс

Цікавлюсь усім, що може та чого не може сприйняти мій мозок, — від музики і до кібернетики. Люблю все, що мене оточує: сірі та інших кольорів райдуги будинки; автомобілі на тротуарах; тролейбуси й трамваї, пасажирам яких позаздрили б лише тюльки в томаті. Люблю сіре небо в дощ та червонясте на заході сонця, казки та інші містичні речі. А взагалі, всі мої вподобання змінюються так швидко, що я сама за ними не встигаю. Тому й вирішила просто насолоджуватись життям, а не тікати від нього.

Солодкий цукор Він лише хотів жити… Вона теж. А ще вона хотіла цукру… справжнього. Вона просто дуже любила чай із цукром…

*** Він знову лишився сам у кімнаті. З підозрою озирався навкруги, чи немає ніде жовтих дверей. Пересвідчившися, що вони за ним не стежать, заспокоївся. Самотність не покидала його навіть тоді, коли розмовляв із батьком — його слова витали десь далеко від нього. Він їх чув, але не сприймав. Просто його думки були заповнені незрозумілою в’язкою рідиною, яка постійно кричала: «Її більше нема! І не буде!» Він не знав, куди подітися від себе самого, а особливо від жовтих дверей… Сів біля стіни, затулив голову руками, але крик там, усередині, не вщухав. Лише наростали якісь незрозумілі почуття. Він знав напевне: то самотність прийшла по нього й божевілля прихопила із собою. Порожня палата, квартира, її ліжко. Порожнеча й тільки. У нього не було навіть сліз. Щось навдивовижу сильне ламало кістки, примушувало серце швидше перекачувати кров, що нестримно пульсувала у скронях. 65

Це був момент, коли всі три виміри — минуле, теперішнє та майбутнє — зустрілися й не пускали його далі. Вони тисли на нього, сміялися, глузували, знущалися. Час зупинився. Зупинився тоді, коли годинник показував за чверть дванадцяту — ту хвилину, коли він зайшов до її палати… Серед палати були розкидані її фото. Тремтячими руками він брав їх, пригортав до себе, цілував. Його сльози капали на них, тому фотографії із часом розм’якли. А він усе тримав їх коло себе… Молився на них, здмухував пил, співав, урешті завивав. Ось тут, тут вона жива. Тут уперше сказала: «Тато». Потім засміялася й потяглася ручками до нього. А на цьому фото вперше пішла сама, точніше побігла. Вона так любила бігати, галасувати. Цей голос… Він дзвенів у його вухах. Пробирав до кісток, до найменших клітин. Той голос був тут. Він кричав зі стін та падав зі стелі, пробирався через вікно й стукав у двері. Вона любила чай із цукром… Щось усередині, ніби холодними руками, схопило за горло, намагалося душити, але не вийшло. Він закричав від незрозумілого болю. Заревів од власної безпорадності. Почав битися головою об підлогу, а коли відчув, що ось-ось знепритомніє, — зупинився. Ні, потрібно ще раз глянути на донечку, на його донечку. Підняв із підлоги фотографію, на яку ненароком наступив: «Вибач, вибач мені, моє золотко. Я… я не хотів, ти ж знаєш… Ти ж знаєш, що я не хотів тебе відпускати». І знову зайшовся плачем. Скрутився на підлозі, ніби маленька дитина, й, не маючи сил кричати, просто тихо схлипував. Сльози лилися зі щік на руку, а звідти на підлогу. Це його налякало. 66

Перевернувшись на спину, почав підгрібати інші фотографії. Маніакально, ніби хтось хотів їх забрати. Марафон подій промайнув у його голові: тут вона сміється, тут спить, ось у новенькому слинявчику, ось із маленьким велосипедом, тут верхи на дерев’яному конику, а тут на руках у неї — мами, будь вона проклята… Відкинув фото і нервово почав гупати кулаками по стіні: «Заріжте її, вбийте, утопіть!» Бив кулаками доти, поки на стіні з’явились сліди від крові. Раптом ввірвалися санітари в білих халатах та медсестра зі шприцом. Він не відбивався, лише хрипів: «Не дайте їй жити. Випустіть мене», і ще тихіше: «Такі не можуть жити на землі…» і заснув.

Вона Ще ніколи, як тоді, так лють не переповнювала його. Ця ненависть була такою великою, що лише згадка про цю жінку призводила до безсилля, спопеляла душу чорними прокляттями. Він пам’ятає їхню першу зустріч у кінотеатрі та побачення, яке нещадно пошматував дощ, поцілунок — насправді холодний і байдужий, із присмаком полину. Тоді він ще вірив, що вона теж любить його. Урешті, він перетворився на маленьке мокре щеня, яке ні на мить не відступає від своєї хазяйки, яке не може без неї існувати та рухатись. Але після весілля все змінилось. Він помічав, що вона не любить їхньої донечки. Ненави67

дить її, адже та завжди була перешкодою на її шляху до самореалізації. Дізнавшися про свою вагітність, вона хотіла зробити аборт. Проте після його довгих умовлянь, усе ж погодилась. Вона була байдужою до неї відтоді, коли всі разом повернулись додому з пологового будинку, не підходила вночі, не годувала, навіть не звертала уваги на її плач. Вихованням доньки переймався лише він: усі три роки не відходив од неї, був поряд, коли з’явився перший зубчик, коли вона вперше впала, коли заговорила, коли хворіла чи сміялася. Хвилина до хвилини — серце до серця. Поряд… Тепер назавжди… Він так мріяв про кучеряву дівчинку, з блакитними, як у янгола, очима, яку йому довелося б охороняти, якій би щоночі розповідав казки, а коли вона підросте, слухав би всі її історії про хлопців та перше кохання. Йому лиш хотілось любити та відчувати, що він теж комусь потрібен. Потрібен він, лише він. Та їй було байдуже. І як він одразу не помітив? Відрадою стала донька. Він не міг не посміхатися, коли вона дивилась на нього допитливими чорними, ніби два маленькі ґудзички, оченятами та ніжними ручками торкалась його щік, носа, губ. Її дзвінкий сміх, який, здавалось, зупиняв час навколо, все ж дратував матір. А він радів — у нього, нарешті, з’явився сенс життя.

Перший сніг Та одного дня все обірвалося. З того моменту почався відлік часу назад… Вона зібрала речі й вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Надворі її чекав черговий коханець — багатій з повними кишенями «зелених», колір яких вона обожнювала. Малеча ще спала. Йому була просто несила терпіти все це. Він так себе стримував, але цього разу все-таки зірвався — дозволив інстинктові перемогти себе. Дістав прохолодну пляшку з холодильника та залляв її вміст у себе. Він пив, захлинаючись та облизуючи губи, пив, доки рідина лишилась на дні. Настало дивне відчуття полегшення. Ось тільки ноги стали якимись важкуватими. Спочатку терпкувата, але згодом солодка рідина залоскотала його зсередини. Він згадав, що сьогодні ж лише снідав, а вже 6-та вечора. Від недоспаних ночей та постійної перевтоми його знудило. Він подумав, що непогано було б відчинити вікно у вітальні. Підійшов до підвіконня та, хитаючись, легенько притулився до вікна. Від його подиху скло запітніло. Він почав малювати якісь дивні абстрактні лінії, які не сполучались, але все ж раптово розбігались одна від одної. Урешті відчинив вікно. На нього дихнуло прохолодою, чи навіть морозною свіжістю — надворі вже почав пролітати перший сніг. Сів у крісло та відключився. Він не пам’ятав, коли заснув та що сталося потім, але прокинувся від шаленого гуркоту в двері. Ледве протер очі, як помітив біля крісла свою маленьку заплакану донечку. Вона стояла поруч та нервово смикала холодною ручкою за рукав. Їй 69

було холодно, але ще більше страшно. Вона дивилась на нього зляканими очима, ніби вимагала пояснень, урешті-решт — каяття. І як він міг отак заснути? Про що він думав? Гуркіт у двері змусив підвестися з крісла. Йому страшенно боліла глова. Не встигнула ще відчинити дверей, як до кімнати влетіла сусідка. «Що ви зробили з дитиною? — кричала та. — Вона весь ранок плакала! Ви… Та ви…» — недомовила жінка, схопивши дівчинку на руки. Що сталося? На перший погляд — нічого страшного: він перебрав зайвого та заснув. Навіть невеликої дози було досить. Лиш перед тим, як заснути, зробив непоправне — відчинив кляте вікно, яке й залишалось таким усю ніч. Здавалося б, нічого страшного, якби в тій кімнаті не спало його маленьке диво — донечка… Жовті двері Cпливло два місяці. Спочатку хвороба перебігала непомітно — не було ні найменших ознак слабкості, адже якби це виявили одразу, можливо, все було б інакше. Але трапилось, як завжди. Було забагато «якби»… У лікарні чай робили несолодким, тому вона дуже просила тата: «Цукой. Цай бека. Хочу солодкого цук’ю», — і показувала пальчиком на чашку з гарячим напоєм. Коли вона захворіла, то над усе просила солодощів — вона їх любила найбільше. Проте грошей не було. Зранку він частину віддав медсестрі, іншу — витратив на медикаменти, а найбільше — головному педіатрові, не лишив навіть на проїзд додому. Пішов по70

зичати. Щоб не гаяти часу, заклав свій годинник у найближчому ломбарді, швидко метнувся в магазин — купив і цукру, й шоколадок, і навіть кукурудзяних паличок. Біг, не дивлячись на світлофори, ніби відчував… Коридор. Він у нього назавжди залишиться в пам’яті: рожеві стіни з жовтими панелями. Її кімната та двері також жовтого кольору. За кілька хвилин він боятиметься дверей та жовтого кольору, але це буде потім… «Хто в нас просив цукру?», — виглянув з-за одвірка, але побачив лише пусте ліжко. «Її забрали», — сказала якась жінка, не стримавши сліз. «Вона вже не захоче цукру», — заридала медсестра, яка забігла до кімнати, побачивши його. Запала мовчанка, яку порушило падіння пакета — посипалися солодощі: шоколадки, кукурудзяні палички і навіть цукор, який вона так любила…

*** Минув рік. Психоневрологічне відділення міської поліклініки. Коридор із жовтими панелями. Сімнадцята палата: — То ви кажете, лікарю, йому вже не можна допомогти? — Прогрес є, але зовсім мізерний. Він усе ще боїться дверей та жовтого кольору...

Анна Лип’ятських 2 курс

Усе моє життя (мабуть, від народження) пов’язане з архетипами. «Тисячі разів він подумав слово Анна», — писав Тарас Прохасько, щиро вважаючи, що «Анна» — це архетипно. Тож я — Анна, котра любить дихати зимним повітрям Бродського й спостерігати за рибами з витрішкуватими очима. Маю одомашнене божевілля зі своїм власним ім’ям. Воно діймає мене, і я стікаю віршопрозою, як запітнілі вікна водою.

Загублені Присвячується Х’ю Пам’ятаєш, як ми знайшли той покинутий будинок? Загублений серед вільхового лісу, він стояв самотній та збайдужілий. Мабуть, уже багато років ніхто не переступав його порога, де стояла осінь. …Небо було в’язке, немов хурма. Стікало соком, а світ поволі ставав липким та ковзким — ця осінь була вагітна дощами, а мої думки — тобою… Твій образ — світився в кожному вікні будинку цілому чи потрощеному. Ти перетворювався на сутність цього давно загубленого світу. …Осінь зупинила годинники. Усі вони залишилися поза межами лісу. Не було ні вчора, ні завтра. Щомиті була п’ятниця, сутінки і твій п’янкий голос. Хміль, дурман, полин. Ти, ти й ти. Потріскана кора чорних вільх нагадувала дотики твоїх долонь до моєї спини, рук і шиї. Шкіра ставала гусячою. Пахло тобою, медом і цитринами. Вітер кидав ув обличчя колючі сталеві друзки, я кусала губи в кров і намагалася не плакати: від солі рани рубцювалися. Ти любив поцілунки з кров’ю, але тільки зі свіжою. Я стояла й дивилася, як ти заходиш у будинок… Сутеніло. «Мабуть, залишимось тут на ночівлю», — промовив ти й усміхнувся. Я зітхнула. Ми самі серед темного моря вільх. 73

(У такі миті страх огортав усе моє єство. Знаєш, з тобою завше було так хороше й дурманно, так запаморочливо й п’янко, так було надто. Моя воля кудись лукаво зникала, перетворювалася на суцільне продовження тебе, розчинялася. Мене немає, лише розріджене повітря довкола тебе…) Молочною тінню я підійшла до пройми дверей, цей будинок мене дико лякав і мучив. Ти боляче схопив мій зап’ясток — і затягнув у чорні нетрі дому. Тихо. «Тепер це буде наш дім. Ми самі. Довкола лише тиша, вільхи й океан на півночі», — сказав ти вранці, читаючи газету. Так-так, щоранку під дверима з’являлася газета з порожніми шпальтами. Мені хотілося кричати, починався гіпертонічний криз і доводилося ковтати валеріанку… Але тоді, вперше, ти дочитав газету, попросив зробити каву і сказав, що ми тут залишимося. …І ми залишилися. Інколи, прокинувшись у пустому й холодному ліжку, я слухала, як об шибки б’ються краплі дощу. Немов мільйони барабанів, вони безжально різали тишу. Гулко, як подзвін за мерцем. Із відчаєм я вганяла нігті у білі простирадла, кусала подушку й боялася зійти на німий крик. Ти був поряд, але я почувалася самотньою, задушеною тобою. Твої ніжність і сила повільно вбивали в мені будь-який спротив: ти сказав, що ми тут залишимося, що ж я могла одповісти? Що я могла заперечити? Що мені тут до хрусту в артеріях пусто й тиша роз’їдає мене зсередини?… Що цей ліс — утілення моїх дитячих страхів і мене паралізує, як епілептика?… Що мені тут сниться той самий сон: я — руда німецька вівчар74

ка, а за мною женуться брудні й огидні люди. Мене — на відстріл. Я — помилка системи. Я тікаю від них і перед смертю хочу лише одного: притулитися мокрим гарячим носом до твоєї широкої долоні. Я люблю тебе, чорт забирай, чуєш?.. …І ми залишилися. Ти відразу сказав, що інколи будеш зникати: на день, місяць чи рік. Ти сказав це до розпачу спокійно й безтурботно. Я усміхнулася й ніжно промовила: «Тактак, любий, я все розумію…» Поцілувала тебе в скроню й пішла на кухню заварити чай у срібному дзбанку. Тремтячими руками викладала м’яту, квіти жасмину й маленькі ягідки чорниці. Кожен листочок, кожна ягода — моя сповідь… тобі. Я можу з гідністю приймати твої втечі, можу стискати горло так, щоби без хрипу й хрусту. Я говорю з тобою про гідність?.. Дарма, у мене її, мабуть, немає. Принаймні так мені інколи здається. Чи може бути гідність у дівчини, жінки, яка перетворюється на м’яку жовтогарячу глину в чужих руках? Ні, ні… Ти ж геть не чужий мені, ти — найсправжніше й найглибше з того, що в мене взагалі є. Але мене без тебе немає. Прибрати твою гарячу руку зі свого плеча — убити частину себе, змусити серце битись на три чверті, половину чи навіть чверть. …Я повільно розлила чай у тендітні білі чашки, додала меду з акації, дістала шоколадне печиво. Ти сидів біля вікна і щось писав. Ти завжди багато писав, але ніколи нічого не читав з того вголос. Мені було страшно просити, тобі було… не знаю як. Мабуть, ти потребував інакшого слухача. Шкода… Я так любила тебе слухати. 75

…У листопаді я почала вирощувати бегонії. Тисячі оранжевих горщиків було розставлено на кожному підвіконні, на підлозі, антресолях чи в шафах для посуду — усюди. Коли ти зникав, я годинами сиділа зі своїми квітами. Ще на початку ти знайшов у підвалі старий грамофон і цілий ящик платівок. Одягнувши чудернацькі сукенки в стилі ретро, я танцювала під музику Едіт Піаф. Маленькі білі руки, закривавлені плямами яскравого лаку, червоні уста й такого ж кольору коралі. Я танцювала на величезних підборах і співала французькою. І мої бегонії вибухали оплесками. Добре, що ти цього так ніколи й не побачив, бо, певне, назвав би мене шльондрою або змовчав. І я навіть не знаю, яка з цих відповідей боліла би мені більше. Мені завше хотілося, щоби ти називав мене своєю маленькою Кармен і дарував капелюшки, як у Коко Шанель. На жаль, цим бажанням не судилося здійснитися. Що ти бачив у мені, кохання моє? Маленьку налякану дівчинку, яка тремтить під безмежним тягарем твого глибокого чорного погляду, вечорами робить саше й читає Маяковського? У тебе хронічна далекозорість, і це, на жаль, невиліковна. …Я так чекала цього снігу. Він випав уночі — раптово, безжалісно й щемко, а днем по тому я вперше сплюнула кров’ю. Її солоний присмак переслідував мене увесь день, доводячи до божевілля. На ранок усе повторилося. Щоб зайве тебе не лякати, я жодним словом не обмовилася про кровоточивість моїх ясен. «Дам собі раду», — подумки промовила й продовжувала робити саше, читати Маяковського і боятися глибини твоїх очей. Я ж твоя маленька дівчинка, чи не так? 76

Важче було приховувати слабкість. Пальці нічого не тримали — я розбила улюблену чашку з китайського фарфору. Ранками довго не могла прокинутися. Ти ставив платівки з класикою, робив каву й цілував гарячими устами у моє волосся. Я байдуже переверталася на інший бік і ховала обличчя в подушку — дуже хотілося спати. Посеред ночі я прокидалася з криком: снилося, ніби мені на груди падає величезна стіна — не можу дихати, бракне повітря, а серце калатає так, немов я — жовта майка «Тур де Франс». …Ти почав непокоїтися. Вкладав мене у ліжко, поїв мелісовим чаєм і читав уголос. Я завше марила рибами, але ти ніколи не звертав на це уваги — навіщо звертати увагу на дитячі забаганки? ...Риби плавали довкола мене, коли я прокидалася, зазирали байдуже в очі й пливли собі далі. Спочатку ти сміявся з цих моїх марень, але потім щось у тобі зламалося — знаєш, як гілка після грози? Ти почав читати мені Бродського (кумедно змінював голос, прагнучи бути серйозним, ламав хвильки брів і смішно підпирав підборіддя). Я кликала тебе своїм маленьким «оберіутом» і зачудовано слухала: «Рыбы зимой живут. Рыбы жуют кислород. Рыбы зимой плывут, задевая глазами лед…» Ти жахливо читав російською, але було страшенно затишно й до-о-о-о-о-бре. «…Туда. Где глубже. Где море. Рыбы. Рыбы. Рыбы. Рыбы плывут зимой. Рыбы хотят выплыть. Рыбы плывут без света. Под солнцем зимним и зыбким…» — Х’ю, — я стискала твою руку, а ти продовжував читати, стишуючи голос так, що слова ледь борсалися в тиші: «Рыбы 77

плывут от смерти вечным путем рыбьим. Рыбы не льют слёзы: упираясь головой в глыбы, в холодной воде мерзнут холодные глаза рыбы. Рыбы всегда молчаливы, ибо они — безмолвны. Стихи о рыбах, как рыбы, встают поперек горла…» ...Моя хвороба дедалі загострювалася, і ти дуже непокоївся: прокидався вдосвіта і довго наводив лад у підвалі та інших закамарках будинку. О дев’ятій двадцять першій завше приходив до мене — приносив чай і грінки із сиром. Інколи ти змовницьки усміхався і простягав жменьку цукерок: «Від Зайця. Пробігав тут уранці, запитував, чи скоро знову сніг... І чи скоро ти одужаєш?». І звідкіль у тобі стільки ніжності?.. Х’ю, колись уранці світ посунеться на одну клітинку, і ти знову станеш жорстоким, але ніколи-ніколи у тобі не зникне ця по-звірячому захована ніжність. ...Це був мій день народження. Я поглянула на годинник — 9:21. Ти залетів у кімнату. На обличчі — усмішка, у руках — акваріум. «У ньому дев’ятнадцять золотих рибок. Кожен рік купуватимемо нову — на твоє свято. Подивись, які ж вони гарні: сяють сонцем». — Коли я помру, любий, змайструй десь біля дому маленьке озеро, устели його пласкими молочно-білими камінцями. У серпні вода буде мережитися ряскою, у грудні на її тиху поверхню падатиме лапатий сніг, але вода ніколи-ніколи не замерзатиме — там плаватимуть мої риби. І так буде до кінця світу, а може, й далі... — Що ти кажеш?.. — Я помираю, Х’ю, хіба ти не бачиш? 78

— А як же наша мрія поїхати в Техас, пити текілу й цілуватися досхочу під Курта Кобейна? Як же... Як увесь світ, Сью?.. (Ти так рідко називав мене Сью. У мене було стільки імен, що ти тасував їх, немов лихий картяр... Чорт, Х’ю, ти — моє концентроване божевілля). ...У старому й занедбаному гаражі, що жив власним життям і час від часу слухав Мерилін, ти знайшов помаранчевий «Кадиллак». Він бачив краще життя, але по-старечому бажав згадати молодість. Так вирішив ти, вовтузячись із цим звалищем спогадів та емоцій. — Єдине, що мені в ньому подобається, це колір, — скептично глузувала я, а ти все примовляв: «Ти навіть не уявляєш, яка це знахідка... Не уявляєш!» …За тиждень я стала зовсім хворою. Постійно згадувала озеро, а ти сердився. Ніколи не забуду того вечора, коли ми посварилися: тільки ти вмів так рубати словами. Ти сказав мені: «До біса, помирай! Ти ж так цього хочеш! Там будуть ангели і згущенка. Там буде твоя триклята осінь, будуть риби й не буде мене. Ти ж так цього хочеш, авжеж? Ну, й котися собі. Тобі простіше здатись, але не боротись до кінця. Знаєш, я ніколи тебе не кохав. Це все гра: мені потрібні відчуття, потрібна лялька, яка терпітиме всі докори. І ти ідеальний варіант. Тебе легко хотіти... Зненавидь мене, люба, або забудь. Бувай!..» ...І ти пішов. Час перевтілився у Вічність. У мені бушували злість, об79

рази, кохання й ненависть. Я кусала губи до крові й вела довгі монологи із собою. Перечитувала Бродського й Маяковського, писала тобі якісь безглузді сповіді віршопрозою: Послухай, Х’ю, як у тебе справи? (Це по-дитячому безглуздо вигадувати тобі імена — однаково розкусиш, як миша шматочок сиру.) …Х’ю. Знаєш, це співзвучно зі Сью, адже я кучерява (особливо останні три дні). Х’ю, ти мені снишся, і я втрачаю глузд. Нічого особливого: мокрі рукавиці, перший сніг, порожні вулиці, а тебе немає і немає. Потім ти приходиш — весь у своєму незворушному стилі: посмішка, декілька іронічних фраз (намагатися досягти тебе— це підкорити Кавказ). Х’ю, ти надломив мене на третину (гіркими і колючими, немов зелений кактус, словами). Залишилися дві третини — та й ті розхитані. Ти вбив мені в голову страшну думку — мене можна повторити і замінити. Я — німа, слабовільна і нікчемна (і куди дивився Всевишній?). Це відчуття непотрібності здолало мене до межі. Х’ю, послухай, через тебе я з останніх котушок злетіла. …І лечу. Каменем у прірву. Я лечу від усіх, і мені ще кричать навздогін. Щось про те, що я давно програла ці безглузді перегони. 80

Щось про те, що я готова поховати себе (Це, мабуть, бондівське спецзавдання). Я хочу померти, Х’ю. Моя любов до тебе вже майструє петлю. Я — величезна сила самознищення. Я — уламок. Тінь минулої Сью, яка любила помаду з перцем і великі пряники. Що ти зі мною зробив, Х’ю?.. 3 січня 2010 року Божого, неділя Х’ю, по телевізору самі дурниці... Після того, як ти пішов (це вже, мабуть, чотирі дні), мої зіниці не сприймають світла. Я годую рибок, смакую язиком шершаве «ми» і тихесенько собі божеволію. Х’ю, думаю про те озеро і що багато зайвого сказала. Мені сниться простора сонячна зала: я вимовляю твоє ім’я навпрошки, побудь зі мною ще трішки. Хоча б на відстані. Х’ю, крім тебе у мене нікого немає. (Риби відверто мене бойкотують, була золотоволоса подруга-листувальниця, але, здається, вона так і не побачила мого обличчя.) Учора я впала... Тепер у мене зламана вилиця, 81

і не вистачає ще однієї чашки твого улюбленого китайського фарфору. Здається, моя хвороба має велетенську фору. Ще декілька днів — і я помру. Ти не зможеш прочитати про це на якомусь там сайті sumujemo.ru. Ти не устелиш мого озера молочним камінням, не назвеш зірки моїм іменем. Х’ю...я тебе кохаю. 4 січня 2010 року Божого, понеділок Любий, сьогодні п’яте січня, скоро Різдво. Я одягнула твою улюблену сукню й нафарбувала губи помадою з перцем (ти подарував її торік). Розчесала волосся й змусила себе усміхнутись — мушу чекати смерті, як королева. Моє карооке щастя, я так хочу зустріти це Різдво з тобою... Це все нісенітниці, пробач... Що я кажу? Сьогодні день минув хороше. Я ввімкнула «ОЕ» і багато годин поспіль слухала: «Без війни не плачуть. Без біди не кличуть. Хто не має серця, тому, хто ще має, просто так не зичить...» Я знайшла великі ножиці й повідкраювала ґудзики з усього одягу, який є вдома. Дві мої улюблені каструлі з червоними маками були заповнені по вінця. Потім узяла кольорові нитки й почала нанизувати на них ґудзики, граючися з формами та барвами. Тепер у нашому домі найкращі у світі гірлянди... Шкода, що ти їх не побачиш. 5 січня 2010 року Божого, вівторок

Х’ю, вирішила, що помру завтра — на Різдво. У жодному разі не збираюся закінчувати життя самогубством, усе станеться просто. Я надто хвора. Мені геть не страшно. Жаль тільки, що тебе не буде поруч. Залишаю все, що написала тобі, під дверима нашого дому (можливо, ти колись це прочитаєш). ...Ти мав рацію, я слабка. Я не варта жодного твого дотику, жодного цілунку, поруху чи слова. Та всупереч усьому — я тебе кохаю. Дякую за те, що ти є. Твоя Сью. 6 січня 2010 року Божого, середа Пісок лоскотав ступні, пахло шафраном і сіллю. Тиша. Повз мене пропливла велика сапфірова риба, а за нею ще й ще. «Невже кінець саме такий?..» У риб тіло холодне й ковзке, трішки схоже на лід. Скільки ж у них легкості, тільки очі байдужі... Краще думати, що то спокій. Викристалізуваний спокій усього світу. Отже, кінець — це тиша. Тіло огортає приємна вільгість, шкіра стає вологою й пружною, а дихається на диво легко, як після дощу. Якщо підвести голову, можна побачити небо — далеко-далеко. Тільки чомусь воно біле й нагадує шкірку з кип’яченого молока. ...А в небі літають гостроносі чайки — зерня маку.

Анна Слєсарєва 3 курс

Люблю сидіти на підвіконні й мокнути під дощем. Люблю від’їжджати, але повертатися. Прощатися, ні про що не жалкуючи. Люблю бачити, коли дивлюся. І чути те, що слухаю. Утім, це рідкість. І мовчати, коли не гріх накричатися від душі. Люблю тишу, за те, що в ній так багато звуків. Люблю думки, за те, що інколи не приходять і не заважають. Люблю різноманітність за її одноманітність. А оригінальність — за масовість.

На столі неспішно догорала свічка… Знову вимкнули світло — вже втретє за тиждень… Мешканці села вже давно звикли до постійних казусів з електроенергією і тому не скаржилися. Та й що «електрифікувати»: лампочку та старенький чорно-білий телевізор? Світло неохоче падало на білі аркуші паперу, на яких акуратним почерком виводились одне за одним «учені слова»… Андрійко вчився… Поряд сиділа молода сільська жінка — мати… Наче ангел, тихо й непомітно, стежила вона за цим «святим» процесом і боялася заговорити: знов Андрійко скаржитиметься, що заважає… Робота давалася хлопцеві нелегко — у напівтемряві вона розглядала стомлений і напружений вираз обличчя сина… «От якби ж допомогти, — думала, а потім спинялася, та де мені, якщо й Андрійко не може?» Та все ж вирішила заговорити, щоб хоч якось розрадити: — Андрію, сину, що — не виходить? — Мамо, не заважай, і без того часу мало, а ще й ти зі своїми розмовами! — Та я ж… Слухай, ну чого вони вас так мучать? Ви вже он які розумні, вірші всілякі знаєте, алгебру та геометрію вчите, а ще, як там… — Розумні то розумні, але ж для міста — того мало… Вчитися треба, мамо, вчитися… — А, знов місто… — Мамо, припини! Ну так, місто… Розумієш, я тут не лишуся — важко мені. Жити хочеться, жити, як у фільмах… 85

— Знаю, та не хочеться тебе відпускати. Душа болітиме. Як подумаю про те, що коло тебе нікого не буде поряд. Хто ж тебе… — Та якось упораюся. Влітку трохи попрацюю, справимо мені новий костюм, знайдемо гроші на квиток. Ось Василь казав… — Та гаразд, гаразд. Мати притихла… Неграмотна, але мудра жінка вже напевно знала, яким буде її син. Надто багато таких як він бачила у своєму селі. Отак народиш, віддаси до школи… Хлопчик вчиться, радіє… А довкола тільки й розмови про місто. А ще якось, згадала, на останні гроші зі зарплати, купила синові білет до столиці. З того часу він геть змінився. Після тої екскурсії твердо вирішив виїхати із села. Хай голодуватиме, хай далеко від рідних, хай довкола все чуже — але в столиці. Та боляче ставало не від того, що лишиться сама, а від того, що сина після від’їзду в неї не стане. Якось тітка Олена, сусідка, ще як Андрійко був геть маленьким, вирядила сина до міста. Відтоді і аж до тепер бачила вона його лише раз, і два рази листи читала. Гукала тоді до себе, бо не могла самотужки листи розпечатати — надто боляче було. Ридма ридала… Від її слів так лячно ставало, що й Андрійко виросте й теж матері зречеться, що забуде своє дитинство. Та доки був маленьким, охоче допомагав, любив бавитися в лузі, тож ці думки якось самі собою відлітали… А тут… Місто… Мати вже ясно бачила майбутнє свого сина. Цей образ, зовсім чужий і жорстокий, як і образ міста, поставав примарою перед очима, яку ніяк не вдавалося відігнати. Два роки, ще два 86

роки цей добрий, старанний Андрійко житиме на цьому світі, а потім… Потім лишиться лиш міський двійник у тілі цієї славної дитини. Для матері залишаться самі спогади… Гірко стало жінці, покотилася сльоза… Вона було сподівалася, що Андрійко не помітить, не хотіла засмучувати… Та хлопець ще міг співчувати… — Мамо, ти чого? — Нічого, сину, нічого, напевно щось в око попало… Кімната сповнилася смутку… Довкола повисла майбутня самотність… Андрій подумки пообіцяв собі, що завжди пам’ятатиме матір…

Анастасія Самошина 3 курс

Я. Надзвичайно весела людина, все! Досить зрозуміти ЦЕ задля того, щоб знайти спільну мову зі мною. Людина крайнощів — це мій мінус, це мій плюс. Моє ідеальне життя: сюрреалізм анархічності. Моє захоплення. Харчуюся. Дихаю. Живу. Колекціоную квитки на ті заходи, які ощасливила присутністю власної особи. Збираю афоризми Великих, щоб навчитися уму-розуму. Тому завершую одним з моїх найулюбленіших: «Мне с вами не о чем пить!» Венедикт Єрофєєв

Опівнічна розмова «Любовь выскочила перед нами, как из-под земли выскакивает убийца в переулке, и поразила нас сразу обоих!» М. Булгаков Була північ — час, коли з’являється Справжнє. Воно з’явилося, як належно. Його робочий кабінет, як і багато інших комірок, обладнаних відповідно до новітніх технологій районної АТС, магічно сяяв незліченною кількістю лампочок — світлячків ХХІ століття. Справжнє в черговий раз оглянуло свої володіння, подумки журячись через поспіх сучасних людей та замріяно пригадуючи колишній розквіт власної діяльності. Адже ще декілька років тому воно працювало скрізь, цілодобово, без перерв, вихідних і відпусток. Його потребували. Тепер задля задоволення попиту йому вистачає тісної кімнатки і дванадцяти ударів годинника. Помітивши конвульсивне мерехтіння двох індикаторів на пульті керування, Справжнє отямилося. Ось вони — його останні, постійні клієнти. Як завжди, о дванадцятій. Саме завдяки їм Справжнє все ще продовжувало залишатися із родом людським, хоча вже неодноразово вирішувало назавжди полишити його. Насамперед, йому було цікаво, як усе закінчиться. З’єднавши абонентів, Справжнє зникло. Розмову, що зараз відбуватиметься, воно знало напам’ять: кожен прийменник, кожен розділовий знак. Часті спроби залишитися та збагнути її зміст виявилися марними. Справжнє 89

лише без упину повторювало улюблене англійське прислів’я «З-поміж двох попелів обирати не варто», немовби прагнучи достукатися до співбесідників, які й не підоз-рювали про його існування, бажаючи бути почутим ними, щоб допомогти, вказати на їхні такі грубі помилки. Проте, постійно чуючи вже завчений текст розмови, Справжнє дійшло висновку, що, напевно, його місія полягає лише в тому, щоб поєднати абонентів. Почути одне одного їм слід самостійно. Адресантом дзвінка була дівчина, вона телефонувала першою. Лебедина Вірність (історія походження їхніх імен була пов’язана з давньою легендою) щоночі о дванадцятій годині намагалася порозумітися зі своїм коханим хлопцем — Людською-Підлістю. Закидаючи йому, що він негідник, котрий покинув її заради Пихатої-Свободи, вона благала його повернутися, не усвідомлюючи, що задушує власною любов’ю. Його життя без неї було нестерпним. Він рахував секунди, чекаючи півночі, щоби солодко здригнутися від її медового голосу. Пихата Свобода слугувала тільки яскравою маскою, яку потрібно було вдягати перед іншими задля підтримання іміджу. Проте, піднімаючи опівночі телефонну слухавку, він прагнув змінити полярність душі Лебединої-Вірності, використовуючи за бездоганний зразок власну. Не бажаючи змінюватися, не чуючи одне одного, вони все ж таки шалено кохали одне одного якимось божевільним коханням, адже їх поєднувало Справ90

фото: А

Аліна Михайлова

жнє. І незважаючи на те, що їхні імена не характеризували буквально носіїв, певні найосновніші паралелі можна було провести. Справжнє міркувало: «Не існує проблеми, котра не містила би безцінного дарунка. Люди створюють проблеми, тому що ці дарунки їм конче потрібні. Можливо, це ключ до розуміння опівнічного діалогу?..» Розмову було закінчено. Вона, сильна особистість, ніколи не плакала вголос, просто щоразу змішувала для себе коктейль: ¾ білого портвейну, ¼ німих сліз. Знервовано догоряло його опівнічне сонце дорогої сигарети. Обидва вже почали відлік секунд… P. S. Їхній телефонний міст триває досі…

Вона не любила церков… Вона не любила церков. Навряд чи була атеїсткою. У її серці жила віра. Вона просто зневажала культи. Будь-які. Що ж до мистецтва архітектури таких будівель, воно було цікавим, але немовби стороннім для неї. Проте завжди є винятки. Це було кохання з першого погляду, дотику, відчуття (потрібне підкреслити). Його золото вабило, заворожуючи височінню. Небесна блакить легких і сильних стін не дратувала, до речі, синій колір вона ненавиділа. Відчуваючи духовне єднання з тими, кого було зображено на численних фресках, вона неодноразово зробила правильний вибір щодо важливих питань власного життя. Його яскраві, насичені барви вітали її молодість; велика територія довкола давала потрібний простір думці; дзвони награвали мелодію особистого, чи може, другого, «я». Квіти волали красою. Їхня післязимова реінкарнація відбулася, як дивом відбулося також і переселення його духу, його відновлення. Ніч-майстер оздоблювала його зі знанням справи, даруючи спокій тиші. Їй подобалася ніч тут, із ним. Тепер вони були справжніми друзями. Вона переросла власний максималізм, більш-менш зрозумівши покликання священних місць, знайшовши серед них декілька своїх. Однак Михайлівський Золотоверхий собор був у неї першим…

Анастасія Ковальчук 3 курс

Найцінніший дарунок, яким нас нагородив Бог, – це відчуття і враження. Якби люди не заплющували очей, коли їли улюблену страву, не затамовували подиху, побачивши Ніагарський водоспад, не починали дихати швидше після ночі кохання, вони не жили б, а існували. Я намагаюсь керуватись цим правилом - відчувати. А це означає посправжньому жити...

Життя. Горілка. Достоєвський. Це мимолітній сон, неправда. Це те, що зароджує в тебе почуття «не хочу жити». Це твоя хандра, проблема, жало, твоя оскома, головний біль. Це твоя нездійснена мрія, надто висока планка. Це те, що ми називаємо внутрішньою силою думок. Це те, чим живуть люди в суспільстві. Вони вимірюються словами друзів, співробітників, сусідів… І вдають, що за межами їхніх штучних ідеалів нічого не існує. Сніг уже 20 хвилин інтенсивно покривав дахи будинків, падав на вологі дороги, сліпив очі тим, хто йшов проти нього. Важкі хмари нависли над столицею, і підкреслюючи важкий психологічний стан її жителів. Усе так погано. Вечір п’ятниці. Сьогодні у мене був 12-годинний робочий день… А я… Як же мене звати? А, згадала... Настя. Усі думки переплітаються в голові. Нічого не бачу. Тільки знаю, що погано. Після важкого робочого дня спускалась у метро, щоби доїхати додому. Зайшла у вагон і сіла. У ті хвилини ненавиділа весь світ… Або навіть гірше — він мені був байдужим. Увесь світ і всі ті, хто його населяють, — теж. Мені було однаково, куди поїхати і що зі мною станеться. Цьому може дати пояснення важкий робочий тиждень. Але, як з’ясувалося згодом, причиною мого жахливого стану було невміння жити. Я намагалася на чомусь сконцентруватися, збудувати хоч маленький ланцюжок роздумів, склеїти докупи невеличкий колаж у голові. Марно. Я не думала. Просто дивилася на людей. Бачила їх, але не сприймала. У вагоні було досить багато на мене схожих. Ми всі різні, але й однакові. У кожного свої турботи, моральні принципи, рівень інтелігентності. Загалом 95

контингент мого вагона, як мені здавалося, відповідав достатньому рівневі освіченості. Так було до наступної зупинки. У черзі до дверей у вагон побачила двох жебраків. «О, ні, — пролунала в моїй свідомості єдина думка за останні 10 хвилин, — тільки б вони не стали поряд зі мною!» Я цілий день не їла, подумала, що знудить. Та, за законом тяжіння думок, я притягнула їх до себе. Вона була більшою за нього. На старий спортивний костюм вдягнена каракулева шуба. У мене в дитинстві колись була така. Затерта, де-не-де облізла. Шапка з великим болобоном трішки спадала назад. А він був підперезаний паском: джинси трішки завеликі. Через плече натягнута сумка для паперів. Вони були дуже схожими. Можливо, баняки під очима, пропиті сотнями ночей, робили їх майже ідентичними. Та вони справді були, ніби дві частини одного цілого. Минуло вже 30 секунд, як вони стояли наді мною, а мене ще не знудило. Зраділа. Чомусь я не могла відвести від тієї парочки очей. Та спиті жебраки не бачили мого погляду… Вони не бачили нікого. Можливо, так їх навчило життя. Але вже через кілька хвилин я почала сумніватися, чи існую я насправді. Зупинка. Поряд зі мною звільнилось місце, і кострубатий жебрак сів. А вона навприсядки біля нього. Без якихось етичних понять їхали вони так далі. Він поклав їй руку на голову й поправив звисаючу громіздку й бруднувату шапку, натягнувши краще на лоба. Потім ніжно взяв за руку. Почали розмовляти про Новий рік… можливо, цього дня на їхньому столі буде лише горілка з одним бутербродом на двох у тісній халупі, де чутиметься гул вітру… А можливо, й за биттям їхніх сердець цього всього не помітити. 96

Коли жінка в пальті зі штучного хутра встала, кинувши осудливий погляд у їхній бік, жебрачка сіла біля нього. Він поцілував її у лоба, поклав її руку на своє коліно й дістав із затертого портфеля, де каталась пляшка горілки, книжку. Це був старий, що бачив на своєму віку війну та революції, перейшовши тисячі рук, «Ідіот» Достоєвського. Жебрак жебрачці ще буркнув щось на вухо, вони всміхнулись, і він поринув у великий роман… Зупинилися на перехідній станції. Вони встали й попленталися через перехід, тримаючи одне одного за руки. А я за ними… І не знаю, чи потрібно мені було в той бік, та я ще не могла відпустити їх поглядом. У новому вагоні на їхній брудний дует знову вилилося кілька осудливих поглядів. Але дарма. Мене там не було. Там не було нікого з тих людей. Бо ми насправді не існували поряд з ними. У вагоні поїзда метро, який прямував до кінцевої станції віддаленого району Києва, була лише сукупність почуттів, що існувала за рамками суспільства. І якби вони жили в нашому світі, ми б назвали їх «Одне ціле». Одне за одним пасажири залишали вагон. Їм було байдуже до всіх, тим паче до парочки якихось волоцюг, що жили на вулиці, ніжно трималися за руки та читали Достоєвського. За ті 20 хвилин, що провела з ними, я зняла фільм і написала книжку. А ще зламала картину свого життя. Якби я була сильнішою духом, то щосили б закричала. Емоції, що розривали мене на шматки, підперлися до горла. Вони виштовхнули кілька сльозинок із ока. І я наче дивилася на життя крізь воду. Чисту, справжню воду, крізь сльози, крізь цнотливу душу… 97

Аліса Мотошина 4 курс

Дивитись пильно і помічати дрібниці, які ніхто навколо не зможе зауважити. Ретельно запам’ятовувати їх і потім, згадуючи, усміхатись. Не переставати мріяти ніколи, навіть коли твої мрії здійснюються. Це як суничні галявини радості, як звук флейти після дощу, як морський вітер в обличчя, як сон, який так кортить додивитися до кінця. Прокидатися від того, що ти щаслива. Тобі й весело, і солодкаво-сумно. У цьому можна знайти моє життя.

Slow snow show* Контури предметів навколо не збігаються зі своїм наповненням. Усе, що на крок назад, неправильно. Предмети втратили контури, намальовані товстим чорним маркером, як у дитячих розмальовках. Жодних світлотіней. Все донестями одноманітно й гальмуюче просто. Три льодяники у роті. Звук від зіткнення матових поверхонь різнокольорових цукориків. Переміщуючися, віддають один одному свій смак. Штучний смак. Починаю… Випаде сніг і заморозить слова навіки у якомусь числі першого місяця весни. Безжалісна симетрія. Для когось свято, для когось — сльози. Крихти як спасіння. Я тримаюся за поручні й не боюся їх відпустити. Лише боюся, що не помічу власної рішучості. Сніг неспроста... Ти повернувся холодом і зимою. Засипаєш мою голову, заплющуєш мені очі й танеш на віях. Сьогодні вирішуєш ти. Я згодна. Я пластилін, що розтікається безформною масою по твоєму тілу. Я часточка частини чогось, із чим зрослася шкіра. Зворот душі болить. Кричить на себе. Плаче назовні. Вивертається. Плазує перед тобою. Надягає маску і приклеює її до обличчя. Молиться подумки. Кру* Повільне снігове шоу (англ.).

тить суглоби ненависним болем. Свариться із затоптаними мріями. Я звичайний блазень. Просто я занадто часто затуляю очі повіками і сумую за тобою. Продовжую… Пошепки сніг зухвало навалюється на землю. Замітає сліди й ховає у закапелки душі безлад. Ілюзія пристойності. Сніг заморожує страждання. Це ніби раз і не навіки. Це ніби висохлі повіки. Очі течуть смутком з домішками чорної фарби. Розфарбовую дні у темно-сірі кольори від твоєї радості. А ти висмоктуєш із моїх очей смуток своїми цілунками, важкими, як дихання зраненого собаки. Ти — сумний великий звір. І я щодня приходжу додому й зализую рани. Назавтра йду туди знову, ніби на двобій чи кару. І потім знову — додому. Я майже пристосовуюсь до такого ритму й порядку.

100

Stuart Wi

illiams

Ти малюєш пальцями рук контури тіла. Ковзаєш повітрям, щоб навіки запам’ятати, яка вона, коли спить поряд. М’язова пам’ять. Твої руки через багато років зможуть за навичкою відтворити один профіль однією лінією. Я поки що трохи здатна тримати шматочок пам’яті. Але ти тлієш і висипаєшся спогадами прямо всім під ноги. А вони ходять тим попелом, вартим коштовної урни. Голови вгору, але не до неба. Руки до грудей, але не до серця... І заспокоююсь… Вона небесно врівноважена, коли відчуває себе на місці. В її уяві вулиці знайомого міста ніколи не перетинаються між собою, а тягнуться задовгими рукавами від пальта окремо одне від одного; ріки ніде не починаються, вони просто є. Її пальці переходять у тоненькі нитки, що закінчуються вітром. Вона плете рукавички, щоб коханому було тепло. У кожну петельку нашіптує по доброму ласкавому слову. Усміхається. Він не здогадається ніколи, що то були за слова. Їх сенс зможе прийти до нього лиш раз, коли у передноворічну метушню щось примусить зупинитись його серед нестерпного потоку людей і заплющити очі. Так він сто102

ятиме недовго. А потім подивиться на свої змерзлі руки й відчує, що йому болить горло. Він починає хворіти. Вона залишила ті рукавички собі. Залишила вона назавжди собі і дещо більше.

Галина Харук 1 курс

Відколи себе пам’ятаю, єдиним моїм захопленням було що-небудь писати (звісно, я не обмежувалася зошитом — страждали книжки і стіни). Завжди мріяла стати вчителем. А після 10 класу, написавши наукову роботу про культуру мовлення тележурналіста, я бачу себе виключно в ролі редактора. Подобається фортепіанна музика, ненавиджу мелодію мого будильника, обожнюю ходити в гори і терпіти не можу затори на дорогах столиці. У вільний час люблю фотографувати (усе, що повзає або літає), сканувати свої прозові фантазії на екран або, як усі люди, просто спати.

104

Волошкове по… «Я стояла, немов загіпнотизована. Не чула вже ні криків, ні голосу людей. Бачила перед собою лише вогонь, такий красивий і жорстокий, бачила, як догорає найцінніше — незакінчений малюнок. Мовчки стояла, з очей котилися сльози. Ще ніколи я так не плакала, навіть тоді, коли вона поїхала. Я бачила якісь химерні постаті, здавалося, ніби в кімнаті хтось ходив. Вогонь підкрадався чимраз ближче й ближче до мене. Тіло сковував страх. Шок не давав рухатися. Дим перешкоджав вільно дихати. Сльози не дозволяли кричати...» Більше вона нічого не пам’ятає. Не знає, як її витягнули з цього пекла, не знає, як вона опинилася в лікарні, не пам’ятає, коли до неї прийшла бабуся, якої тоді, на щастя, не було в будинку. Причиною стала невеличка праска, яку, за збігом обставин, забула вимкнути… Дівчина любила дивитися на захід сонця, милуватися його яскраво-червоним сяйвом, спостерігати, як надходить ніч… Настя була художницею, тому не могла пропустити такої краси. Із олівцем у руках вона вийшла на балкон, щоб зробити кілька ескізів... Так хотіла показати це мамі… На жаль, дівчина надто захопилася, тому не побачила, як у неї за спиною зайнялися полум’ям спочатку гардини, потім книжки, старий мольберт, фотографії й картини… Почувши запах диму, вона забігла в кімнату, чомусь зачинивши за собою двері. Здавалося, її тілом пробіг струм. Перед очима — вогонь, який поглинав усе на своєму шляху, забарвлюючи в колір тем105

ряви. Єдине, що їй хотілося врятувати — це незакінчену мамину картину. Настя розгледіла тільки маленьку частинку голубого неба, де ще потрібно було домалювати захід сонця, лише кілька штрихів, кілька ліній… За мить — малюнок перетворився на чорне небо, де одна за одною згасали зорі… — Невже згорів? — із ненавистю, болем і бажанням помсти не своїм голосом закричала вона. Уперто не бажаючи вірити в це, гасячи руками вогонь, дівчина почала шукати хоча б якийсь вцілілий клаптик спаленої картини. І таки знайшла. Ще не встиг згоріти весь підпис під малюнком — на клаптику паперу лишилось тільки «Волошкове по…», де ще тліли маленькі жаринки кольору заходу сонця. Вогонь підкрадався чимраз ближче, створюючи для Насті смертельну небезпеку. Їй же було байдуже: — Волошкове по…волошкове по… — з радістю, сміхом і несамовитим болем у душі повторювала знесилена дівчина... Страх паралізував її, не давав змоги рухатися… Дим наповнив усю кімнату. Відчинити б двері — бракувало сил дотягнутися до них. Напівпритомна Настя впала на підлогу. За вікном так красиво догорало сонце, ніби завмерло в очікуванні: Настя ось-ось перенесе його на полотно, зробить кілька штрихів, кілька ліній… На щастя, приїхали пожежники. Саме в цей момент вони піднімались по драбині на четвертий поверх. Виламавши двері, поспіхом забрали дівчину з 106

вогню, та викинули з її рук обгорілу смужку — єдине, що залишилося від незакінченого маминого малюнка... — Волошкове по…волошкове по… — знову повторювала Настя. Ніхто з лікарів навіть не намагався зрозуміти, що означає це обірване слово. — Напевно, це від страху, який пережила дівчина, — пролунало в палаті. — Після операції усі верзуть якісь нісенітниці. Не звертайте уваги, марення минеться. Опритомнівши, Настя із маленькою іскоркою надії запитала: — Де той клаптик паперу із жаринками та підписом «Волошкове по...»? Медсестра знизила плечима, мовляв, не знає. Дівчина була готова бігти в будинок, мчати, щоб серед попелу відшукати той дорогий для неї клаптик полотна, та пов’язки не давали й поворухнутися, вони ніби прикували її до ліжка. На очах з’явилися сльози. Мама мені обіцяла, що коли повернеться, обов’язково допише картину, домалює сонце серед волошок. Та я не вберегла її. Усе забрав вогонь — кольору заходу сонця… Та коли одужаю, неодмінно сама намалюю таку саму картину. На ній будуть і волошки, і голубе небо, і захід сонця…

108

. Есеiстика

... дає змогу сказати майже все майже ні про що. Олдос Хакслі

Dan Sorenson

Gilbert Garcin

Анастасія Самошина 3 курс

Анархія в черепній коробці Анархія — це свобода. До цього доходять не зразу. Спочатку боязко запитуєш себе та інших: «Анархія — це свобода?» А замість плідного діалогу — лише презирливе й роздратоване «Анархія — це свобода?!» Тоді озлоблюєшся на всіх за невміння почути і на знак протесту проти всесвіту горланиш на першому-ліпшому перехресті: «Анархія — це свобода!!!» Але коли волаєш про це кожного дня, потроху холоне рефлективний запал, з’являються розмірковування, вагання: «Анархія — це свобода…» Так починається шлях до крапки.

Lycosa singoriensis* «арета/кристальная королева музыкальных автоматов, королева гимна и его, рассеянная в ране пьяного внутривенного вливания, приметит изувеченную волну сладкого звука и закричит привет о, столь великой особенной катушке эльдорадо и тебе, избитый личный бог, но она не может, она, вождь тех, когда вы последуете, она не может у нее нет сзади, она не может…» І так дві сотні сторінок. Це Боб Ділан та його величність «Тарантул». Великого американського співака й поета перший та єдиний роман, потік свідомості, механіка автоматичного письма, * Тарантул. (лат.)

111

чорний гумор, проза абсурду, поезія, сатира?… Кіт його знає, що він таке. Так-так, саме кіт. Тому що всілякі пси й чорти знають багато чого, але вони зазвичай відають про все це, а в цьому конкретному випадку навряд чи можна обмежитися звичайними знаннями про світ і не-світ. А не-світу в «Тарантулі» — з головою. Свій роман (умовно будемо йменувати його так) Ділан зафіксував 1966-го, проживши на Землі двадцять чотири роки. До людей «Тарантул» у зверстаному та поліграфічним способом оформленому виданні «приповз» 1971-го. І почав ворушити своїми волохатими лапками уже в окремих читацьких свідомостях. Неможливо визначити, про що книжка. Вона про все і про всіх. «Тарантул» сидить у кожному та показує особисто кожному світ пари його власних очей, помноженої на чотири. Це болящий твір. Витончена гра смислів вражає уяву трагічністю світосприймання. Проте «Тарантул» страшний і смішний водночас. Це книжка про жах та хаос сучасного життя. Безглуздо намагатися у будь-який спосіб рекомендувати діланівського павучка. Або він буде у вашому земному бутті, або вас мине доля загрузнути в сипучих пісках світів «Тарантула». Боб Ділан неодноразово номінувався на Нобелівську премію з літератури. У квітні 2008 року письменник здобув Пулітцерівську премію «за визначний вплив на популярну музику й американську культуру». 112

Шлях до Шевченка Хіба шлях стає гіршим через те, що обабіч нього в огорожі стирчать колючки? Подорожанин іде своїм шляхом, а злі колючки нехай собі стирчать на своїх місцях. Стендаль. «Червоне і чорне» Я не знаю, хто такий Шевченко. Не розуміюся на його творчості. Що я можу сказати про якусь фантасмагоричну істоту, коли я нічого не тямлю насамперед у собі. То який може бути шлях, до якого Шевченка?!! Я не знаю, хто така Самошина! І чи вона взагалі є чимось, чи вона взагалі є… ілюзії, все — ІЛЮЗІЇ. Поет. Для мене Він — Поет. І чхати я хотіла на те, що це до болю мало. Я захлинаюся в кількості, мені не болить! ПОЕТ!!! Я несамовито прагну закохатися у свою Галатею, загрузнути в ній. Мені не потрібна повія, божество загального користування. І я не віддам натовпу свого Шевченка. Я хочу знати, що він гуляв, пиячив, тринькав, полюбляв богемність і розпусту, але, заклавши в ломбарді власних творів безсмертну душу. Зараз я можу ввібрати Поета тільки таким, бо я — бентежність, я — анархізм, я — ще жива. Я волію шаленіти від живого, а не від святих мощей. Хтось промовить: «Ну, й ставлення до великого класика! Виховали на свою голову! Ну, й рівень розуміння!» У тому-то й річ, я й не претендую на розуміння, я відчуваю. А рівень, ну, що ж, рівень… Так, це плінтус. Згодом він неодмінно підвищиться або понизиться. Хтозна. 113

Кожному свій Шевченко, кожному свій шлях до нього. Для молодості — непролазна банальність. Як прийняти і сприйняти суть її одкровення? Наразі невідомо. Може, в майбутньому, послуговуючися цією проблематикою, хтось із учених зі світовим іменем захистить докторську дисертацію абощо. Тепер — просто заіндивідуалізований варіант. Я відчуваю, що «шлях до Шевченка — шлях особистості на Голгофу і навіть трошечки далі (чи достобіса далі)». Я не знаю, чому я написала так, але так написала рука. Напевно, мала якісь підстави.

Зимовий Київ Кому Зима — арак и пунш голубоглазый, Кому душистое с корицею вино… Кому Зима — полынь и горький дым к ночлегу, Кому — крутая соль торжественных обид… Осип Мандельштам Уява кожного з різноманітних, але передбачуваних уламків склала авторський «порцеляновий» витвір. Витончена паморозь оголених гілок, які безмовно та шляхетно хизуються власною аристократичною худорлявістю. Іскриста люмінесценція перлин чистого снігу. Загадковий погляд урбаністичної архітектури: погляд її крижаних чорних дір — вікон паралельного світу або тепле сяйво олюдненої аурами мешканців електрики, чи то зимово-імлисті шибки, що ваблять, передвіщаючи неймовірні оповідання середини. Звичайно ж, повітря, котре п’янкою прохолодою очищує та оновлює душі го114

родян. І наостанок, затишна ковдра, склянка гарячого напою і щастя біля ніг. Приблизно такий візерунок утворює калейдоскоп фантазії багатьох стосовно зимових асоціацій. Але чи справді так у зимовому Києві? Можливо, для когось таке ставлення видасться занадто цинічним, а може, й ні. Проте, хай там як, набридло розкручувати попсові історії. Зимовий Київ — це не замальовка до гарної та романтичної казки, це радше фрагмент науковофантастичної розповіді, де йдеться про перехідний вік природи та як наслідок — її постійне невдоволення зробленим (зокрема) й особисто собою (загалом). Погодьтеся, хто з киян пам’ятає справжню зиму?! Ні, не це подерте опудало, а істинну Снігову Королеву? Адже що таке Київ узимку? Це сьогодні — мінус, завтра — плюс. Зважаючи на те, чи дотрималася природа-підліток полярності батарейок. Київський «сніг» схожий на брудного, облізлого кота. До того ж, якщо Пан Коцький спроможний подеколи випромінювати чарівливість, то сніжок продукує лише шлюпотіння у супермаркетах і солоні дороги. Тож коли навіть щось білосніжне й посиплеться із небесного купола, то жити йому недовго. Сіль одразу розчинить його травними соками, адже солі також потрібно харчуватися. З’являється відчуття приреченості, отже, київський науково-фантастичний роман зими майже завершений. Звісно, усе це так, це ХХІ сторіччя, воно таке, і чи можна його покращити — питання. Але зимовий Київ має особливість: інколи, під час снігопадів, сніжинки тут летять навпаки, вони просто здіймаються у сіру блакить або темряву небосхилу. І що більше людських індивідуумів адекватно сприйматимуть такі явища, то більше шансів залишається щодо вдосконалення буття ХХІ сторіччя. 115

Анна Слєсарєва З курс

Щастя — вінець відважних Мільйони людей щодня прокидаються і бачать те саме Сонце. Мільйони людей перед сном бачать той самий Місяць. Ці дві речі, які з’явилися разом із Всесвітом, існуватимуть довго, як і Земля. Дехто навіть не помічає їхньої присутності, та особисто мені вони нагадують наше життя: все, що нас оточує, так само просте й багатогранне водночас. День змінює ніч — ось воно, світло, ось — лише промінчик у темряві. Справді, існує безліч сторін буття, але кожен із нас обирає одну з них, кожен прямує до свого Світила. «Якщо казка — це вигадка, отже, реальність має бути іншою, трагічною», — для багатьох це твердження стало догмою. Їм зручніше вірити, що в житті не існує щасливих фіналів. Фінал будь-чого живого, звісно, — смерть, та чи завжди це фіаско? Але в такому разі немає виправдання депресіям та апатії, тоді треба боротися, та це ж важко і вимагає занадто багато стійкості й праці, тож краще сприймати всіх і вся безглуздими. Дивно про це казати, але на шляху я зустрічала людей, які просто патологічно бояться щастя, бо колись зазнали поразки, натомість вони годинами можуть читати свої песимістичні лекції. Звісно, розчаровуватися боляче, та не варто постійно звертати увагу на неприємності, адже вони трапляються лиш для того, щоб нас чогось навчити, вони спонукають нас до дій. Це лиш тло, на якому можна краще розгледіти прекрасне. 116

«Усе на краще в цьому кращому зі світів»,— із цим висловом Вольтера я просто не можу не погодитись. Я вірю в краще майбутнє й намагаюся творити його навколо себе. Безперечно, це вимагає чималих зусиль, та чи не такі ж зусилля віддають люди, які намагаються постійно бути нещасними? Життя — не трагічне, трагічна лиш одна маленька його частинка й, погодьтеся, без неї все було б аж надто просто й нецікаво. Тож ніхто не народжений задля того, щоб страждати! Щастя, як то кажуть, — «синій птах», і треба бути достатньо сміливим, щоб його заслужити, хоч яким би ви його для себе уявляли. …Мільйони людей щодня прокидаються і бачать Сонце, але мільйони людей в той же час розглядають Місяць…

117

Тамара Третяк 3 курс

Мене колись запитали: “Невже в твоїй голові постійно гудуть ідеї?” Не знаю… Я звикла вважати, що там доволі тихо й самотньо пробігають думки. Проте коли надходить натхнення… От тоді відбувається щось неймовірне, що неможливо тримати в собі і треба дуже швидко вихлюпнути на папір. Тому в мене під рукою завжди блокнотик, щоб не загубити того моменту, коли креатив так і тисне. Записую будьде — хоч серед тиші Лисої гори, хоч у тісно запакованому вагоні метрополітену. Сподіваюся, що комусь стануть у пригоді мої оповідання.

118

*** …Так не вистачає зимових подихів на шибці: вишкрябувати на них якісь малюнки завжди було моєю найулюбленішою дитячою зимово-домашньою забавкою. Тепер можна лише притиснутися до скла, дихати на нього і швидко щось малювати, доки шибка лишається запітнілою… Зимовий Київ — це Київ осінній. Тільки мокріший і холодніший. І ось, лише після Стрітення, зима заявила про свої права, чи точніше, про свою присутність. Нарешті, нарешті за вікном заметушилися білі, крижані метелики, почали зграйками захоплювати й перефарбовувати в білий колір дерева. Нарешті, коли шли повз дерево, зачепив гілку, волосся й одяг вкривається білим, холодним пилом, який миттєво розтане, ще й домашнього порога не встигнеш переступити. Нарешті, хурделиці нагадують про Снігову Королеву, котра сидить у крижаному замку десь на далекій-далекій півночі. Нарешті. А над головою танцюють лапаті метелики. І так їх густо, що важко дихати. Морозно-вологе повітря слизькою змією вповзає в легені. А по спині пробігають мурашки, коли чергова крижана комашка проповзає крізь теплесенький бавовняний шарф і торкається своїми холодними вусиками шиї… Як же ці метелики ображено тріпочуть крильцями і хрускотять під ногами! Проте чомусь цей звук заспокоює й зосереджує — так приємно повільно пройтися ще не топтаним снігом, нехай навіть чоботи перетворяться на на два човни, що потопають 119

Проте — це вже несправжня зима. Це — зима войовнича, холодна, вперта, але весняна… Адже вдень уже відчувається сонячне тепло, особливо, коли вляпуєшся у чергову калюжу. А ввечері — то все знову перетворюється на одну велику ковзанку, і здираючися на пагорби, що лежать на шляху до метро, жалкуєш, що не маєш під рукою відповідного спорядження для криголазання… Окрім тепла, під яке так приємно підставляти обличчя, сонячне проміння дарує невпинне сяйво, яскраве, жовтопрозоре світло, що ллється згори і відбивається знизу. І нема де сховати погляд від цих сліпучих сонячних іскор. І ледве позастигають на дахах бурульки, як весна, що десь поруч, тут-таки їх розтоплює. Березень уже близько. І хоч як би відбивалася зла й холодна Мара гострим зимовим мечем, все ж здолає її Велес, і заграє веселка над струмками з розталого снігу…

120

На землистих крилах осені Я вітер, я крила, здіймаюсь у повітря. Я поруч, не бійся, минуле за горою... Карна Нема нічого гіршого за осінь. Коли пронизливі до глибини душі протяги вповзають у кімнату з-під балконних дверей і килимом стеляться попід ногами. І лише тепла пухова ковдра й одвічна філіжанка гарячої кави рятують від цього безнадійно-колючого домашнього вітерцю. Вечір за вечором: аркуш за аркушем нової книжки із запашного, трохи задешевого паперу. М’яка пітьма, яку проймає стара, втомлена настільна лампа, і ця вічно сяюча коробка — комп’ютер як обов’язковий атрибут людини, яка намагається йти в ногу з часом. Звуки: розмірене дзижчання, тріщання й шипіння колонок, що витягують із себе звуки моєї улюбленою музики (а може, й не лише моєї...); барабанний дріб дощу по шибці і гамір над головою від позапланової суперечки мешканців із верхнього поверху. Такі ось будні. Така ось північ. Нема нічого схожого на осінь. Знову моя улюблена нескінченна лісова стежка веде іншим шляхом — шляхом пожовклого листя, калюж із відображенням роздратованого неба, довгих тунелів із похилених приспаних дерев, крізь пошматовані крони яких видно вітер, що ганяється за хмарами, схожи121

ми на великих сірих слонів, які поспішають кудись у пошуках невідомого... Вони врешті-решт знову впадуть на мою стежку і сірими, мокрими лапами пробіжаться нею, лишаючи за собою ще більше калюж, зриваючи за собою ще більше пожовклого листя. Люблю я побігати й змокнути разом із цими примарними небесними слонами, доки вони ще у теплому настрої, доки до них і до мене посміхається трохи літнє сонце, шкода, що вересень так швидко скінчився. Лише у вересні сонце ще може програти мені у піжмурки. Лише вересень чарує запахом мокрого листя, яке вже потроху починає свою осінню самбу під пориви несильного, але раптового вітру. Нема нічого дивнішого за осінь. Зітканим нею шатам позаздрить найкращий дизайнер, музика її дощу торкається душі митця, її кольорова палітра вражає погляд найталановитішого маляра. Для мене осінній — це колір спокійної, врівноваженої землі, такої, яка підтримує нас дарунком на зиму — врожаєм. Кажуть, «золота пора» — неправда. Чи ж варто порівнювати колір осені з тим, за що споконвіку вбивають одне одного люди? З кольором холодного блиску, з кольором шматка металу? Хіба ж стереотипною фразою можна описати цю пору року, хіба ж цим вона може здивувати? Нема нічого кращого за цьогорічну осінь. Тепер над головою лише плакуче небо, холодне, байдуже, майже неживе... Але що мені до того (хіба що озонові дірки інколи насторожують, але то більше у літню спеку... )? Адже найважливіше — у моїй душі, яка протягом всієї осені кричить, лементує, що саме ця чудова осінь справдила мої надії, що саме цієї визначної осені я знайшла свою стежку. До того ж саме ця осінь подарувала мені казку, але це вже, як кажуть, зовсім інша історія... 122

123 фото: Vartan Martaian

Анастасія Зелінська 1 курс

Освідчення Знаєш, я давно хотіла зізнатись тобі… Ця думка живе в моєму серці давно, відтоді як я вперше побачила й зрозуміла тебе. Давно хочу зізнатися тобі, та боюся… Людського осуду, нерозуміння. Я боюся… Та сьогодні, вкотре побачивши тебе, я зрозуміла: мушу сказати тобі це, бо ти мене не покинеш. Я люблю тебе! Якби ти знав, як я тебе люблю! Це була любов з першого погляду. Вона така шалена та щира, така ніжна та безконечна, що іноді мені здається, що мого серця не вистачить для неї… Я можу дивитися на тебе годинами, просто ходити й заглядати тобі в очі. Можу безперестанку слухати тебе, прислухатися до биття твого серця. Я так люблю вдихати твій аромат і п’яніти від нього. Твій запах особливий: він терпкуватий, як добра кава, і завжди свіжий, особливо після дощу. Мені з тобою так добре, особливо у затишній кав’ярні або на одній із твоїх улюблених площ. Ми можемо стояти удвох під дощем на змоклій бруківці й мовчати. Ми розуміємо одне одного без слів… Я так люблю гуляти з тобою наодинці, хоча навкруги повно людей. Ти завжди будеш лише моїм, а я буду вірною лише тобі… Знай: я з тобою завжди й усюди, я пам’ятаю про тебе й вічно тебе любитиму. Тому вийду до тебе назустріч і промовлю: «Мій Львове, я люблю тебе!» 124

У ролях Для мене кожне місто — окрема п’єса. Є міста, в яких головні герої, — люди. Вони виходять на сцену міста й грають свої ролі. Грають добре, а часом і погано. Головне, що від зміни героїв з’являється новий зміст, нові лінії та штрихи у п’єсі. У такому театрі все залежить від людей, від акторів та їхнього стану душі. Тільки-но людські душі черствіють, у грі з’являється фальш — місто-п’єса втрачає свою неповторну красу. А є міста, де діють зовсім інші герої. Потрапивши в таке місто, одразу помічаєш щось надзвичайне, таємниче. Відчуваєш присутність чогось незбагненного, загадкового... Здається, що звідусіль на тебе дивляться очі давнини... Лише відкритою душею можна побачити головних героїв цього міста. Вони живуть своїм життям. Здається, над ними не має влади час. Це — актори, що грають набагато майстерніше за людей, баз фальші, зайвих слів та масок. Ось вони — будинки, пам’ятники, димарі, маскарони, атланти, флюгери, леви, ковані ґрати, старі трамваї — у кожного своя роль, свій образ. Вони створюють неповторну п’єсу-місто. Мені пощастило жити саме в такому місті, сповненому таємничих акторів. Хоча на перший погляд вони видаються мовчазними, та можуть багато про що розповісти і навчити нас, людей. Якщо прислухатися до них та по-справжньому їх цінувати, ми зможемо зберегти неповторну красу нашого міста, його історію та унікальний лейтмотив...

125

фото: Martin Stranka

Intermezzo Історія одного дня напередодні весни Почався сірий день... Ранок. Звук будильника... Щоранку прокидаюся під мелодію «Animals» і шкодую, що він уже настав. Отак і прокинулася. У голові ще сон. Чашка кави. Повне пробудження й нічого нового. Дорога до школи. Сірі будинки, сірі тротуари, сірий сніг, сірі люди. Все сіре й безнадійне. Школа. Зошити, книги. Потік інформації, переповнення пам’яті... Дорога додому. Така ж сіра й сумна. Дім. Теплий, але ненадовго. І знову — дорога. У музичну школу. Маршрутка. Можливо, я в ній уже їхала, сиділа, думала, дивилася. У маршрутці, як завжди, повно народу. Вдалося втиснутися і навіть сісти. Вікно. За ним бруд і люди. Дивлюся, розмірковую. Погоду в місті можна було б описати гарно: зима веде боротьбу з весною за свої права. Але чомусь картина не така цікава й мальовнича, як опис. Купи брудного снігу. Каламутні калюжі та люди, які весь час кудись поспішають. Куди? Потік думок перериває крик водія. Ці люди такі галасливі! Спиняю маршрутку й виходжу в бруд. 127

Погода надворі: ЗИМНО. Ніхто не дивиться ні на кого. Усі страшенно поспішають. Купи снігу, калюжі, сходи. Музична школа. Клавіші, учителька, свої проблеми. І ніякого задоволення від музики. Ні-я-ко-го... Знову вулиця. Ще холодніше. Вітер. Маршрутка. Цього разу навстоячки. Не поталанило... Дім. Тепер уже надовго. Кімната, крісло. Домашнє завдання. Тепло. Тихо. Ні про що не хочеться думати... Ні! Уроки! Фізика, мова, алгебра. Формули, суфікси, дроби... Вечір. Телевізор. Безліч непотрібної інформації. Реклама... Мильна опера. Так званий відпочинок... Ніч. Ліжко. Сон. От справжній відпочинок, та недовгий. Лише 8 годин. Через 8 годин знову будильник, знову «Animals», знову РАНОК. Як я хочу, щоб завтрашній день був не сірим, щоб він мені посміхнувся! Хочу, щоб ранок був веселковим, сонячним! День був зігрітим теплом і любов’ю! А він таким і буде, бо завтра настане весна. Умиє землю дощем, і розцвіте веселка! Із почуттям прекрасного спокійно засинаю. Завтра вже весна...

128

Анастасія Ковальчук З курс

“Ми народжені, щоби не бути кимось, а стати кимось...“ Інколи буває дуже сумно. Інколи — боляче. А інколи твоє ідеальне життя здається спустошеним. Так не живеш, так — існуєш. З думок виринають спогади. Такі райдужні, що аж болить. Болить від них душа, а серце стискається в кулачок. Пересохле горло не може кричати, а юне тіло тремтить. Цок-цок-цок. І ти вже нічого не чуєш, окрім протяжного цокоту стрілок годинника. Пульсує тіло. Тут ти розумієш, що ти в масці. У скафандрі суспільної людини. За посмішкою ховаються сльози. Стій… Ні — біжи, час-бо не стоїть на місці. Уже й не чути цокоту… Тиша. Повіває холодний вечірній вітер. Червоне сонце заходить, відблискуючи на мокрих дорогах після весняного дощу. Відчинила вікно. Свіже повітря заповнило кімнату. Замкнена, спустошена територія… Таким інколи буває кохання. Завоюй і не впускай. Твоїх почуттів ніколи ніхто не зрозуміє. Тому що це твій світ. І доки не згасне останнє світло в останньому будиночку в цьому утопічному світі, доти ми сприйматимемо життя по-різному. Коли важко, порахуй до трьох — стане краще. А можливо, це лише для того, щоб звернути увагу на безглузду логіку, до якої ми завжди звертаємося. Твоєму життю немає логічного пояснення. Не таке, як у всіх. Справжнє і незалежне. 129

В історії завжди були винятки. У математиці, у логіці, у коханні. Пам’ятай, що не такий, як усі. І вір, що твоє життя не плинутиме за загальними прогнозами. Не зупиняйся тоді, коли всі кажуть «Стоп!». Пам’ятай: ми народжені, щоби не бути кимось, а стати кимось. Особистістю. Людиною, яка чогось досягне. Яка рятуватиме долі іншим самою лише присутністю в їхньому житті. Та якщо ти вже наважилася бути справжньою живою людиною, заощаджуй сили, буде важко. Ті, хто не може плинути в безкінечному потоці сірої маси, сплачують дорогу ціну. Інколи отримують від цього задоволення, інколи шкодують. Таке життя. Нам його Бог намалював. А ми в ньому — персонажі. Тільки чарівні. Кожен із нас має набір потрібного для існування знаряддя: золота, чорна та червона фарби, полотно… або просто чистий аркуш паперу. Новий день, нові люди, життя, чорт забирай! Кожен має свій пензлик: любов, бажання, спокусу, ненависть, страждання, сумнів. І, не цінуючи дарів мистецтва, ми часто нехтуємо те, що маємо. І лиш потім… стоп… ще п’ять хвилин тому було… а де воно? Ніколи не пізно робити ставки. Головне — вчасно схаменутись. Або. Як ти вже зовсім схибив, то зніми гальма й ніколи не кажи собі «ні». Лише «так». Просто «так» усьому. І завтра подивимося, чим усе скінчиться. Але тобі вирішувати. Існували тисячі шляхів. Існує безліч варіантів. Є майбутнє і теперішнє. Ми занадто багато данини віддаємо минулому. Чи вам так не здається? А ще ми часто забуваємо, як потрібно жити. 130

Найцінніший дарунок, яким нас нагородив Бог, — це відчуття і враження. Якби люди не заплющували очей, коли їдять улюблену страву, не затамовували подиху, побачивши Ніагарський водоспад, не починали прискорено дихати після ночі кохання, вони не жили б, а існували. Це одна з теорій утопічного майбутнього. Людиноподібні істоти, що отримують певну енергію для функціонування, працюють на систему і не дають збоїв, бо не закохуються, не зраджують, не думають… Тож поки не настав апокаліпсис, про який багато століть говорять, потрібно цінувати саме те, що є в кожному з нас. Навіть відчуття злоби буває приємним. А я, та хто я є?… Такою мала бути. Такою стала. Витримана, як солодке вино. Хоча я терпіти його не можу. Віддаю перевагу десертному. Але зі мною однаково асоціюють сильніші напої. Може, це погано. Та однозначної відповіді немає — родзинка людини в тому, що вона не така, як усі. У полоні моралі, у полоні рими. Не маю права вирватися з рамок. Так сумно, коли ти розумієш, що нічого не можеш змінити. Так добре, коли весняний теплий вітер розвиває твоє волосся й хвилями тріпає. Безперечно, ти, авторе, маєш рацію. Безперечно, не маю рації я — героїня роздумів твоїх…

131

Ти — янгол Дивно, а ти завжди боялася висоти... Як ти тоді з неба спускалася? Чи, можливо, існує якийсь ліфт? Та вже безглуздо ставити запитання. Ти мене вже не чуєш. А якби чула, однаково б не зрозуміла... Ми ж розмовляємо різними мовами... Та там, звідки ти спустилась, ми зрозуміємо одне одного. Тільки це буде не скоро. У тебе ще багато роботи. А я на тебе чекатиму, як чекав ціле життя на килимку біля дверей. Я пам’ятаю цокотіння твоїх чобітків. Хоч їх у тебе було багато, зате ходу твою можна було вирізнити з-поміж тисячі. Така кваплива, бо завжди спізнюєшся. Ти явно живеш за Божим часом, людського тобі не бракує. До речі, твої чобітки — мої найбільші ласощі. А особливо з гострим носочком. Та солодкі спогади перериваються штурханами й голодними вечорами... Ну щось я щось я забалакався. По вухах трішки отримував, а от голодним я рідко залишався. Ти не могла довго дивитися в мої очі, що так просили пробачення. Я давно знав, що ти — янгол. Ще відтоді, коли ти підібрала мене того осіннього вечора. Пам’ятаю, я подумав: як тобі не заважають такі великі крила? Не те, щоб вони мені не подобалися. Та ні, тобі дуже личило. А ось твоя подруга полюбляла поскубати їх. Ти цього не помічала. Як безліч дрібниць, що шкрябали твою душу. Твоїх дітей я теж сильно любив. Хоч мені 132

нерідко від них перепадало. Твій чоловік мене теж любив, він просто не вмів цього показати. Хоч і я часом його боявся, зате дуже цінував його дружні штурхани газетою по голівці. Ти ж не плач тільки... Ти завжди засмучувалася, коли не могла комусь врятувати життя. Дурненька, ти ж янгол. Я вже й забув: ти не знаєш, хто ти. Ти просто звинувачуєш себе в тому, що час мого тіла вичерпано. Що більше Бог дає випробувань людині, то більше він її любить. Мабуть, він дуже тебе любить... Прожити стільки років і не стесати крила... Та досить цих розмов. Мені вже час. Можливо, ми ще побачимось. Зустрінемось на цій нечистій землі через кілька десятків років. Тільки я вже буду іншим. Народжуся людиною і зроблю щасливою твою онучку. Обіцяю. А як не вийде, то побачимось уже тут, у блакиті, на білих перинах. Але через багато-багато земних років… Твій Тузик.

134

Диво Усі ми шукаємо дива. Чекаємо на нього подекуди ціле життя. Постійно звинувачуємо Господа в наших клопотах і невдачах. Плачемося йому і просимо у нього звичайного людсткого щастя. Але так рідко дякуємо за небесну благодать… Щоразу, коли ми засинаємо, мріємо про диво. Коли воно прийде? Чи ж прийде? Ми думаємо, що воно переверне наше життя і зробить його цікавішим, яскравішим… Коли повертаєш голову проти вітру, у вухах починає шуміти. Цей сильний дмухало підіймає жовте, червоне, багряне, золоте листя й розкидає по ще зеленій траві, демонструючи

серйозні

наміри.

Шумлять

майже

оголені гілки на небесному тлі кольору верхньої частини нашого державного прапора. Світило кидає в піч вугілля й

швидко набирає

обертів. Скоро, до десятої години ранку, воно набере достатнього розміру й сліпитиме очі людям, які щойно вийшли з темних під’їздів. Палітра кольорів — кислосолодка на смак. Наші легені занадто маленькі, щоби вдихнути і цілком відчути вибух свіжості й різних пахощів. Наші рецептори постійно зайняті обробкою факторів і факторів ХХІ сторіччя. 135

Ноги йдуть звичним маршрутом. Мозок не дає команди «Стоп!» — працює в режимі «повний уперед». А наші ж очі взагалі заплющені, байдужі… Бо ми так звикли називати справжнє диво звичайним робочим ранком.

Абетка

Аж тридцять три зорі Нам світять не вгорі — На білім-білім полі Збираєм їх поволі. Варвара Гринько

Анастасія Самошина 3 курс

Ананас альма-матер Австралія активно асимілювалася Америкою. Ареал аборигенства агонізував, аборигенська атрибутика афішувалася архаїзмами. Арештовані американізацією аборигени аплодували. Аякже! Адепти агітації акредитувалися аналогічно апостолам. Але абориген-авантюрист Арахіс, анархіст або антимілітарист апріорі, анулyював американську авторитарну асиміляцію. Абсурдно, але авангардно. Аборигени адаптували американський антитрадиційний, алкоголь. Але! Аборигени ахали! Австралійська асоціація амбулаторно-поліклінічних акушерів-аматорів афішувала анотацію: «Абсолютна алергія. Апокаліпсичний апендицит». Арахіс, активізувавши апетит аборигенів, амністував «арештований» Америкою автентичний австралійський антисептик — ананас! Аборигени аплодували Арахісові аномально. Але аполітичні американці, аутсайдери арканення Америкою Австралії, апелювали альтруїзмом. Аборигени адаптували американців. Апофеоз: алюзія анархії — апогей ананасового абсурду. 138 138

Олена Харченко 5 курс

Воскресіння

Вітер вщух. Вечоріло. В високості висіла вічність. Вікторії весь вечір ввижався він — Василь, високий, вабливий, вигадливий. Водночас — википілий, вим’ятий. Вона виснажилася. Волосся все вицвіло від втоми. Відійшла від вікна. Вії вродливиці ввібрали вологу — вперше відчула відчай: вихід втрачено. Взяла валідол. Вихором ввірвалася в ванну — виручила вода… Вирішила витанцьовувати — врівноважитися. Все відійде, відпливе в вічність… Втім, ворота вічності відчужено відмовчувалися. Вогонь! Він врятує, він!.. Віртуозний водограй вогню владно втягнув Вікторію в вільготну вічність. Вранці вона воскресла.

139

Ганна Шлейчук 4 курс

Залицяння

Забіяка загравав з Зоєю. Зачарований, зваблений Зоєю. Зоя захоплювалася зоологією, Забіяка — зооморфізмом. Зовнішність Зої — загадкова. Зоя захоп-лювалась Заходом, зорями, зефіром. Забіяка запальний, завзятий. Забіяка зважився зустрітися з Зоєю. Запізніла засніжена зима. Завірюха. Закохані змерзли. Зоя занепокоїлася. Забіяка занедужав. Застуда. Зажурилася Зоя. Зоя знала загальновідомого Знахаря. Засмучений Забіяка — зворушений. Залученими зусиллями Знахар з Зоєю зберегли здоров’я зухвалого Забіяки. Застуда зникла завдяки Зої, завдяки Знахарю.

140

Прогулянка

Поспів полудень. Панянка прогулювалася парком. Повіяло приємною прохолодою. Пролісок пахнув п’янко підполудневим промінням. Поцвірінькавши, пурхнула полохлива пташка. Поважна пані проходила повз пана. Поглянула, пильно придивилася, пирхнула, пішла. «Певно, прохана панянка», — подумав пан. Пильно придивився, похмурнів, пожвавішав, подумав, пішов. Плавали повільно пави. Під пеньком показав пікантний писок пес Панас. Пригадала, потім пошепки промовила панянка: «Правда, пане, просто полюбити природно?» «Правда, панно, правда», — пан полагіднішав. Поспішив промовити: «Полюбити правильно потрібно. Перше полум’я почуттів повинно пробудити, повік пломеніти...» «Пломеніти? Почуття? Певне, пан — плоскоголовий!» Пролісок похилився, пропавши потому.

141

142 фото: Андрій Бєлков

Катерина Кундельська 3 курс

Сон

Сплю. Сниться самотність. Самотність скрізь. Сухо скрадається сірістю стереосистем сучасного світу. Світло сиплеться спонтанно, смертоносно, синхронно скеровуючи самотність страждати. Синдром самозараження — сердешна світобудова сімсотлітньої свідомості. Самотність сьогодні сенсація? Скоріше, світло-синя серцевина самогубця. Свідомість самовіддано самотньо скрикує: «Скрізь свавілля!» Скаменіти, скреготати, стираючи світ сірими словами. Словами… Свої слова… Стратять страх, сором, свою совість. Сама собі совість. Сама собі сором. Споживаю себе сама. Сни сірими синицями сідають супроти самотньої самоїдки. Сміються. Сміх сиплеться стиглими суницями. Сміюсь. Синиці сплять. Сплю. Світає… Сон скінчився. Світло-бежеве сивочоле сонце сховалося, сп’яніло, сновигаючи серед срібної стихії. Світає… 143

Вітражі зіниць Літературно-художній альманах У редакційно-видавничій підготовці та випуску цього збірника в рамках практичної дисципліни «Редакторський фах» під керівництвом викладача доцента Олени Логвиненко взяли участь студенти 3 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування»: Анастасія Ковальчук, Анастасія Костюк, Катерина Кундельська, Ірина Левицька, Аліна Михайлова, Олександра Найда Остап Прудник, Анастасія Самошина, Оксана Скляр, Анна Слєсарєва, Комп’ютерна верстка Коректори

Аліна Михайлова Олександра Найда Анастасія Костюк Катерина Кундельська

Поштова адреса редакції: Кімн. 229 кафедра видавничої справи та редагування ІЖ вул. Мельникова, 36/1 м. Київ 04119 Електронна адреса: nkin@ukr.net Тел.: 481-45-36 Формат 60х84 1/16. 6 обл.-вид. арк. Наклад 100 прим. Зам. № 41/12. Науково-видавничий центр «Наша культура і наука» Поштова адреса: а/с 1, Київ-107. Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта видавничої діяльності: ДК № 719 від 17.12.2001