Сходи істор довідка by Anna Bondar

МІНІСТЕРСТВО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ, БУДІВНИЦТВА ТА ЖИТЛОВОКОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

“УКРНДІПРОЕКТРЕСТАВРАЦІЯ”

УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ТА ПРОЕКТНИЙ ІНСТИТУТ СЕРТИФІКАТ ДСТУ ІSO9001:2009 № UA-GC/1/116:2012 від 23.08.2012 Рішення Колегії Мінрегіону України «Про затвердження результатів галузевої експертизи науково-дослідних установ з віднесенням до групи «Б» від 22.09.2014 №47 УКРАЇНА, 04070, м. Київ , проспект Валерія Лобановського,51 Тел. факс ( 0 4 4 ) – 275 – 07 – 45 E-mail ukrndipr@meta.ua

Реконструкція сходів від провулку Десятинного до вулиці Гончарної та благоустрій прилеглої території в межах алеї до Андріївського узвозу Замовник: КП «Інженерний центр»

Історико-архівні та бібліографічні дослідження

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА Т.в.о. директора інституту

Тимкович В.Ю.

Головний архітектор інституту

Цяук Л.І.

Керівник сектору історикобібліографічних досліджень

Гончарова К.В. Київ 2016

ЗМІСТ: Текстова частина: Вступ…………………………………………………………………………с. 3 Визначення меж досліджуваної території. Особливості її розташування в планувальній структурі міста ……………………………………..............с. 4 Охоронний статус території………………………………………………..с. 6 Короткі історичні відомості………………………………………………..с. 8 Короткий опис сучасної архітектурно-містобудівної ситуації……….…с. 20 Перелік архівних та літературних джерел………………………………..с. 22 Переліки ілюстрацій……………………………………………………..…с. 23 Ілюстративна частина………………………………………………………….с. 25

ВСТУП Історична довідка на історичну місцевість виготовлена відповідно до договору між комунальним підприємством «Інженерний центр» Київської міської державної адміністрації та Українським державний науково-дослідним та проектним інститутом «УкрНДІпроектреставрація» від 00.00.2016 р. № 1111-111АА. Згідно розпорядження Київської міської державної адміністрації від 06 квітня 2016 року № 201 «Про визначення замовника капітального ремонту сходів від провулку Десятинного до урочища Гончарі» та розпорядження Київської міської державної адміністрації від 25.10.2016 р. №1048 щодо внесення змін до вказаного розпорядження територією проектування визначено відповідно до наступної редакції заголовку: «Про визначення замовника реконструкції сходів від провулку Десятинного до вулиці Гончарної та благоустрою прилеглої території в межах алеї до Андріївського узвозу».

ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ТЕРИТОРІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РОЗТАШУВАННЯ В ПЛАНУВАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ МІСТА Територія проектування

розташована на стику

Шевченківського

та

Подільського районів міста, історичних Верхнього міста та Подолу. Територія проектування розташована в межах кромки плато Старокиївського плато, включає південний та східний схили Старокиївської гори в межах вул. Гончарної, вул. Воздвиженської, Андріївського узвозу. Об’єкт проектування складається з трьох відрізків: сходів, одна гілка яких спускається від кромки плато, з місця перетину Десятинного провулку та Пейзажної алеї, до вул. Гончарної, друга гілка – до тераси на східному схилі Старокиївської гори; другий відрізок – алея, що проходить терасою схилу між кромкою плато та вул. Воздвиженською; третій відрізок – траса проїзду територією історичної садиби №34 по Андріївському узвозу (іл. 1). Метою проекту є реабілітація та поліпшення якості пішохідного зв’язку між Верхнім та Нижнім містом, а також пов’язаність міського середовища в межах потужних

туристичних

культурних

центрів,

якими

Пейзажна

алея,

Старокиївська гора та Андріївський узвіз. Потужним фактором, що визначає аттрактивність пішохідної траси, є естетична складова, яка виявляє себе у широті та мальовничості краєвидів, що відкриваються мірою просування трасою. Амфітеатр краєвидів включає схили плато Верхнього міста, гори Дитинку та Замкову, а також – у дальній перспективі – гори Щековицю та Юрковицю. Масиви пагорбів розмежовані широкими панорамами, що відкриваються на Поділ, Петрівку, Оболонь, заплаву р. Дніпро. У безпосередній наближеності до траси, в долині між Замкової та Старокиївською горою пролягає урочище Гончарі, Кожем’яки, з вулицями Воздвиженька, Гончарна. Пішохідна траса завдяки багатству зелених насаджень має характер паркової алеї,, що забезпечує відчутну інтимність та затишок, притаманну міським паркам. Ландшафтний комплекс, в межах якого проходить прокладено теренкур, вирізняється винятковими естетичними якостями та має потужний рекреаційний потенціал. Віддаленість від трас транспортного сполучення, потужність зеленого

масиву насаджень, низький рівень шумового забруднення перетворює цю територію на екологічний парк у середмісті. Серед

правобережних

київських

гір

невеликих

нагорних

плато

Старокиївська гора найбільш вигідна. Вона розташовується біля впадіння річки Почайни в Дніпро і, таким чином, домінує над Подолом. Тут знаходився Верхній, або Стародавній Київ, міська територія з найвищим культурним потенціалом. Сьогодні просторова структура і композиційна цілісність цього ареалу частково порушені. На його території зберігається 21 пам’ятка архітектури національного значення та 24 пам’ятки археології національного та місцевого значення, в тому числі ансамблі Софійського і Михайлівського монастирів, Золоті ворота, фундаменти Десятинної церкви, Софійських (Батиєвих) воріт тощо. Попри значну кількість інтервенцій та дистуктивних втручань, ландшафтномістобудівне середовище ділянки значною мірою зберегло свою цілісність та значення туристично-рекреаційного осередку міста. Потужній вплив на формування сучасного вигляду території, на створення умов для закріплення за нею статусу культурного, рекреаційного та туристичного центру, мав проект облаштування парку-музею, розроблений наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років групою під керівництвом А.М.Милецького (іл. 2, 13-22). Орієнтовні техніко-економічні показники об’єкту проектування: Загальна довжина сходів – 172 мп; Ширина сходів – 2,5 м; Площа мощення – 2 430 м2 Довжина доріжок – 330 мп Благоустрій під сходами – 2850 м2

ОХОРОННИЙ СТАТУС ТЕРИТОРІЇ: Об’єкт проектування розташований: • На території Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Київ» (постанова РМ УРСР від 18.05.1987 р. № 183; рішення виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 10.10.1988 р. № 976 «Про затвердження меж Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ»; рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 р. № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в м. Києві»;

розпорядження Київської міської

державної адміністрації від 17.05.2002 р. № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.79 № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в м. Києві»). Межі заповідника та режим використання визначені й затверджені рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 р. № 920 та

розпорядженням Київської міської державної адміністрації від

17.05.2002 р. № 979. •

На території пам’ятки археології місцевого значення «Культурний шар

ремісничих слобід Гончарі та Кожум’яки ІХ-ХVІІ ст.» (рішення Київського міськвиконкому від 17.11.1987 р. № 1112). Межі

пам’ятки

відповідною

містобудівною

та

науково-проектною

документацією не визначені. Режим використання регламентується законами України «Про охорону культурної

спадщини»,

«Про

охорону

археологічної

спадщини»,

іншими

законодавчими та нормативно-правовими актами у сфері охорони культурної спадщини. • На території пам’ятки ландшафту, історії місцевого значення «Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра» (наказ Міністерства культури і туризму № 58/0/0/16-10 від 03.02.2010 р.)

Межі пам’ятки визначені обліковою документацією пам’ятки культурної спадщини та затверджені наказом Міністерства культури і туризму № 58/0/0/16-10 від 03.02.2010 р.. Режим використання регламентується законодавством України у сфері охорони культурної спадщини та іншими документами нормативно-правового характеру у сфері охорони культурної спадщини. • У зоні охоронюваного природного ландшафту. Межі зони охоронюваного природного ландшафту визначені історикомістобудівним опорним планом у складі «Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року», рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 р. № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в м. Києві», розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 р. № 979 «Про внесення змін та доповнень до рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.79 № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам`яток історії та культури в м. Києві». Режими

використання

зони

охоронюваного

природного

ландшафту

відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 р. № 920 та розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 р. № 979. • У межах Центрального історичного ареалу м. Києва, які визначені Історикомістобудівним опорним планом у складі діючого Генерального плану м. Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 р. № 370/1804. Режими використання історичних ареалів не затверджені.

КОРОТКІ ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ Територія в межах якої розташовано об’єкт проектування, належить до високоцінних територій за комплексною оцінкою згідно історико – містобудівного опорно-го плану. Центральна укріплена частина стародавнього Києва. Київський Дитинець (іл. 3-22) Верхне плато Старокиївської гори, «місто Володимира» Х-ХІ ст. (так званий Дитинець) є історичним міс-цем заснування першого київського поселення з розвитком його в Верхнє укріплене місто княжої доби (Х-ХІІ ст.). Тут знаходились палаци перших київских князей.

“Град Кия” в кінці V-VІІІ ст. займав домінуюче місце серед інших поселень Київської височини і за своїм характером поступово набув рис дитинця – укріпленого центру – майбутнього ядра міста Києва. Він займав невелику (близько 2 га) ділянку Старокиївської гори, що починалася від сучасного місця розташування Андріївської церкви, перетинала садибу НМІУ і закінчувалась над урочищами Гончари і Кожум’яки. Природними укріпленнями слугували круті схили гори, підхід з півдня захищався земляними укріпленнями – валом і ровом, виявленими під час розкопок (у 1980-х рр. здійснено часткову реконструкцію валу та рову). Рів йшов від північного обриву Старокиївської гори спочатку на південь, потім – на південний захід, вздовж північної стіни Десятинної церкви, потім – через північно-східну частину садиби НМІУ – до саду садиби № 6 по Десятинному провулку і, перетинаючи його, завершувався біля обриву Старокиївської гори над урочищем Кожум’яки. У VІ-VІІІ ст. на території городища існували житлові та господарські споруди. Розкопками виявлено житла, печі, господарські ями тощо. Найдавніше житло на території городища було досліджене у 1971 р. (розкопки П.П. Толочка, В.К. Гончарова) у західній частині “града Кия”, під фундаментом найдавнішого кам’яного князівського палацу Києва. У житлі виявлена піч, наповнена ліпними керамічними посудинами корчакського типу, датування яких сягає кінця V – початком VІ ст. Західніше цього житла розташовувалося ще одне, прямокутне в плані (досліджене у 1939 р., розкопки М.К. Каргера). У його північно-західному

куті теж збереглася піч з проваленим склепінчастим верхом. На підлозі житла було виявлено велику кількість обгорілого дерева, а також кістки тварин і фагменти ліпної кераміки VІІ-ІХ ст. Житла VІІ-VІІІ ст. виявлені і на північно-західних схилах Старокиївської гори. Десятинна церква (979-996 рр.) – перша кам`яна церква Київської Русі. (зруйнована у 1240р., відбудова 1828-1842рр., знищена 1928р.) В 1980-ті рр. в період створення історико-архітектурного заповідник «Стародавній Київ» було зроблено камінне мощення на місці фундаментів Десятинної церкви та княжих палаців та виконано благоустрій території. В 2005р. Президентом України підписано розпорядження міській владі про відновлення Десятинної церкви. Того ж року розпочато археологічні роботи (Інститут Археології НАН України), що й досі не завершені. Національний музей історії України (арх. І. Каракіс), збудований в стилі сталінського ампіру в 1937-39рр. Пам`ятка дендрології 1635р. – старовинна липа, посаджена за легендою Петром Могилою на згадку про зруйновану Десятинну церкву. Також на території Дитинця знаходяться пам`ятні знаки та скульптури на тему давньої історії Києва. Зараз ця територія є об`єктом туристичного показу, місцем збору молоді під час міських свят та зоною відпочинку. Пейзажна алея (іл. 13-22) Зона відпочинку в Києві, створена на місці зритих оборонних валів Верхнього міста, які йшли над урочи-щем Гончарі. Пейзажна алея являє собою автомобільно-пішохідну

доріжку,

що

повторює

трасу

валу,

та

об`єкти

ландшафтного дизайну навколо (бордюри, паркова скульптура, дитячі майданчики та ін.). Починається від оглядового майданчика біля Історичного музею і завершується між будинками №№ 36 і 40 по вулиці Великій Житомирській (поблизу Львівської площі). Територія Пейзажної алеї повністю вхо-дить до археологічного та архітектурного заповідника. Алею було прокладено на початку 1980-х рр. Метою її спорудження було створення можливості огляду туристами видів Подолу та Дніпра з висоти

історичного Верхнього міста. Алея стала єдиною реалізова-ною ідеєю з глобального проекту «Стародавній Київ» (арх. А. Мілецький.). На сьогоднішній день територія парку-музею “Стародавній Київ” має статус археологічного заповідника (див. Додаток № 3 рис.20). В 2009 р. на Пейзажній алеї було облаштовано дитячий сквер з лавками і різноманітними мозаїчними скульптурами, фонтанами та ін. Зараз він – одне з улюблених місць прогулянок та фотографування для киян та гостей міста. В 2007 р. біля фундаментів Десятинної церкви була незаконно зведено капличку. Існує загроза будівництва нового храму над залишками Десятинної церкви. Також часто з’являються плани нової забудови Пейзажної алеї. Пейзажна алея ускладнена автомобільними стоянками. Сходи, що поєднують Десятинний провулок на урочище Гончарі (іл. 1322), розташовані на межі Шевченківського та Подільського районів міста Києва, ведуть від крайки плато Старокиївської гори схилом пагорбу до урочища ГончаріКожум’яки. Сходи, що поєднують Десятинний провулок та урочище Гончарі, відносяться до системи пішохідної комунікації між Верхнім містом та Подолом, організованої переважно для зручності пересування працівників та різноробочих до місць праці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. Суто утилітарний характер будівель визначав часту недовговічність використовуваних будівельних матеріалів (переважно, деревина). У певних випадках ініціаторами зведення сходів були або місцеві мешканці,

або

адміністрації

виробничих

підприємств,

які

таким

чином

забезпечували зручне пересування робітників. Це визначало відмінності у якості та характері будівельних матеріалів та конструктивного вирішення різних сходів. Протягом радянського періоду окремі сходові комплекси реконструйовано залежно від функціонального призначення: променад від Старокиївської гори до Подолу, утилітарний зв’язок між адміністративним центром та густо населеним урочищем Гончарі-Кожум’яки тощо. Із поступовим відселенням мешканців з урочищ необхідність у підтримання сходів у належному стані зменшується. Низка трас занепадає.

Новий етап у розвитку території схилів розпочався із наданням території статусу історико-культурного заповідника та розробкою масштабного проекту реконструкції

ландшафтно-містобудівного

комплексу

під

керівництвом

А.

Милецького у 1980-х роках. В низці заходів з реабілітації крайки плато прокладено Пейзажну алею, а також розроблено проекти та зведено нові сходи в урочище. Через знелюднення території урочищ та поступове перетворення її на «мертву зону» функціональна необхідність у сходах практично відпала. Проте вони і надалі продовжували існувати як місце скупчення неформальної молоді та маргіналізованих спільнот. Потреба у відновленні сходів вперше з’явилась на початку 2000-х років, після реконструкції забудови урочища Гончарі-Кожум’яки та поступового розвитку там одного з центрів активності на Подолі. Із формуванням на Пейзажній алеї скульптурного парку, перетворенням її на активний публічний простір та вагому атракцію для мешканців міста і туристів, реконструкція сходів до урочища стала нагальною потребою. Висока естетична якість візуального розкриття панорам Подолу, долини Дніпра та лівого берега з тилів вул. Великої Житомирської визначає особливу цінність цього місця з точки зору туристичної привабливості та рекреаційної функції.

Найбільш

відвідуваними

точками

огляду

панорами

урочищ

Старокиївська гора, Пейзажна алея та Замкова гора. З точки зору ревіталізації історично сформованого традиційного середовища та культурного ландшафту Київських гір доцільним є розроблення та виконання комплексної програми з відновлення системи комунікацій, що збереглась лише фрагментарно, між Верхнім містом та Подолом. Впорядкування схили гір, які оточують урочище та становлять реліктовий ландшафт – Старокиївської, Замкової, Дитинки з регенерацією історичної дендрології суттєво збільшить доступність та привабливість

історичного

та

культурного

осередку,

підвищить

значення

Пейзажної алеї та Старокиївської гори як загальноміського осередку культурної активності на стику двох історичних районів.

Урочище Гончарі, вулиця Воздвиженська (іл. 23-31) Гончари та Кожум’яки – історичні урочища Києва, розташовані в долинах між горами Старокиївською, Замковою та Дитинкою в Подільському районі міста. По урочищу Кожум’яки протікала річка Киянка, що впадала в Глибочицю, між горою Замковою та Щекавицею. В давньоруський час уздовж неї проходила дорога з Подолу до Львівських воріт і далі на Либідський брід. Місцевість упродовж тривалого часу являла собою забудоване житлом утворення, площа якого складає близько 17 га. На території урочища до недавнього часу зберігався історичний ландшафт та планувальна структура ХІХ ст. Більшу частину території займала садибна житлова забудова ХІХ початок ХХ ст., сади, дороги, млини, береги річок та струмків. З історії заселення урочища відомо, що в Гончарах-Кожум’яках часто відбувались підтоплення території та зсуви схилів. Після подільської пожежі 1811 року планом В.Гесте створеного на основі плану київського міського архітектора А.Меленського передбачалося внести зміни до планувальної структури урочища. В ХІХ – на початку ХХ ст. на території історичного урочища традиційно проживали київські купці та міщани: дрібні торговці, ремісники, робітники. Протягом ХІХ ст.. на головних вулицях урочища склалася досить щільна забудова з 2-3-поверховими житловими будівлями. На поч. 1980-х років, у зв’язку з підготовкою до святкування 1500-річчя Києва та створенням парку-музею “Стародавній Київ”, що планувалося в той час, мешканці з території урочища були виселені, а майже вся житлова забудова ХІХ поч. ХХ ст. знесена. Протягом 2000-х років реалізовано масштабний проект забудови урочища зі спробою реконструкції архітектурно-містобудівного комплексу з будівництвом зблокованих будинків у псевдо-історичному стилі зі збереженням планувальної структури старих вулиць. З давніх часів на місці нинішньої Воздвиженської вулиці проходив шлях, що пов’язув київський дитинець з північно-західною частиною Подолу. Подекуди він мав приватну забудову. Цей шлях ще добре видно на давніх планах Києва, зокрема – середини XVIII століття. На початку ХІХ століття, під час здійснення

перепланування Подільської частини Києва за новим генеральним планом 1812 р., київський міський архітектор Андрій Меленський виконав проект нового, більш впорядкованого розпланування урочищ Гончари та Кожум‘яки. Цей проект подальшої забудови урочищ відзначався толерантним ставленням до існуючого старого трасування вулиць, останнє Меленським було враховано у новому плані. З опису історіографа середини ХІХ століття про урочище Кожум‘яки відомо: «…В 1604 г. …указ …Короля Польского Сигизмунда ІІІ отдать часть Киево-Подола, Кудрявский Замок и все урочище Кожевников, под ведомство духовенства Латинского (володіння католицького єпіскопа, що проіснувала до середини XVII ст.)… Оно (урочище Кожум‘яки) находится к юго-западу от Киево-Подола, между Кудрявским возвышением и горою Киселевкою, от ручья Глубочицы до северной стороны Старого Города, и расположено в глубоком удолии, в котором протекает ручей Киянка, возле горы Скавики (Щекавиці) соединяющийся с ручьем Глубочицею. Удолие это служило до 18-го века естественною дорогою со Старого Киева (который в древности назывался Горою) на Подол. …в начале 18-го века.., древняя Кожемяцкая дорога оставлена, а в настоящее время близ Старого Города засыпана, застроена и загорожена. Гончары и Кожемяки застроены деревянными домами, неправильно расположенными; улицы кривы и грязны. Урочище это причисляется к Старокиевской части; здесь находится, под горою Киселевкою, с западной ее стороны, на главной улице, каменная церковь Воздвижения Святого Креста…». Протягом ХІХ століття порцеляція забудови вулиці та нумерація ділянок неодноразово змінювались. План А.Меленського, складений для урочищ на початку ХІХ століття, свідчить, що забудова була відсутня, а трасування вулиці закінчувалось на схилах пагорбів не доходячи до Андріївського узвозу. В середині ХІХ століття забудова вулиці вже вийшла на наріжжя з А н д р і ї в с ь к и м у з в о з о м . Забудову садиб становили дерев‘яні, переважно одноповерхові споруди. Забудова ділянок враховувала містобудівельні норми середини

ХІХ

століття

відповідала

оповзневій

небезпечності

схилів

Старокиївського плато, яка непокоїла мешканців цього району протягом століть. З огляду на існуючу нині іконографію забудови вулиці Воздвиженської за період з останньої чверті ХІХ століття, маємо відзначити, що до самого початку

наступного століття район формувала переважно одноповерхова дерев‘яна забудова, яка зберігалась до ІІ-ї світової війни. Проїзжджа частина вулиці загалом не мала бруківки. Замкова гора (іл. 23-31) Замкова гора (Хоревиця, Киселівка, Флорівська) представляє собою природний останець плато (площею близько 500х200 м (2 га), висотою до 80 м) корінного берега Дніпра. В плані гора представляє собою видовжений за віссю північний захід – південний схід неправильний овал, розташований виступом між Старокиївською горою, Уздихальницею та Щековицею. Від Старокиївської гори Замкова відокремлена яром, поєднаним з урочищем Гончарі, з північного заходу та заходу вона обмежена Глубочицькою долиною та урочищем Кожем’яки (у минулому – долина р.Киянки, притоку р. Глубочиці). У бік долини Дніпра гора обернена крутими схилами. Особливості рельєфу Замкової гори та її оточення роблять її одним з добре захищених місць «природної» фортифікації. На території Замкової гори розташована пам’ятка археології місцевого значення – поселення багатошарове та городище (ІІІ-ІІ ст. до н.е.; V-XIII ст. н.е.) З поч. XIV ст. на Хоревиці існували оборонні укріплення. XIV-XVI ст. замок мав не тільки оборонну функцію, а і слугував резиденцією спочатку князя, а з 1471 року (після ліквідації удільного князівства Київського у складі Великого Князівства Литовського) воєводи та намісника. У вересні 1482 року Київський замок був взятий в облогу військами кримського хана Менглі-Гірея. Після взяття міста укріплення було спалено, храми та палаци пограбовано. Відбудова нового укріплення стала нагальною потребою як міста, що лишилось незахищеним, так і держави, адже влада литовського князя в регіоні значно ослабла. Керівництво будівельними роботами було покладено на майстра Богдана Шепелевича. Замок відбудовано, орієнтовно, за рік. У подальшому його укріплення ремонтувались та підтримувались у належному стані регулярно. З розповсюдженням артилерії замок поступово втрачає своє оборонне значення. Особливо занепав замок за воєводи Костянтина-Василя Острозького, який практично не опікувався виконанням свої обов’язків щодо утримання фортеці. Наприкінці XVI ст. укріплення міста легко подолали повстанці під

проводом К.Косинського, С.Наливайка. ситуація з замком погіршилась на початку XVIІ ст. ще і в результаті пожеж (1600, 1603, 1605 та 1608 рр.). Роботи по відновленню та перебудові замку розпочались за воєводства С.Жолкевського. Застарілі соснові оборонні зруби було замінено дубовим частоколом. З усіх башт замку залишено та модернізовано лише дві над брамами. У самому замку була поставлена башта-донжон. Усі будівельні роботи було закінчено на 1619 р.. З 1649 року воєводою у замку став Адам Кисіль. Приїхавши до Києві він оселився у власному будинку, зведеному кількома роками раніше його ж коштом. З цих часів гора отримала назву Киселівка. Після 1653 року замок перейшов у відомство магістрату. Залишений військовими форт занепадає, а дубовий частокол поступово розбирається городянами. Замкова гора довгий час лишалась спустілою. Лише на початок ХІХ ст. її площу поступово починають використовувати як цвинтар. В жовтні 1833 – лютому 1834 рр. за наказом київського військового губернатора в користування Флорівському монастирю під розбивку саду було віддано верхню незабудовану ділянку (площею 3606 кв.саж.), суміжну з горою Киселівкою, що на той час належала місту. У 1840 році гора остаточно передається Флорівському монастирю під цвинтар. У 1855 році за типовим проектом на горі закладена кам’яна цвинтарна церква в Ім’я Пресвятої Трійці та Охтирської Божої Матрі. На цвинтарі, за даними Л.Проценко, нараховувались десятки сотен поховань. Тут же були поховані відомі професори та академіки Київської духовної академії П.І. Линицький, І.М. Бобровницький, Я.О. Олесницький, М.І. Петров, В.Ф. Півницький, протоієрей Іллінської церкви І.Г. Богородицький, поетеса А.О. Адабош ті інші відомі діячі культури. У 1918 році цвинтар було закрито Постановою Наркому внутрішніх справ від 8 листопада 1927 року Троїцька церква була закрита. За генеральним планом реконструкції Києва на Замковій горі передбачалось створення парку. В цей же період Троїцька церква зноситься.

Андріївський узвіз (іл. 23-31) Андріївський узвіз (з 1740-х рр.., протягом 1920-1957 рр. – вул. Г.Лівера) проходить

схилом

Старокиївського

плато

між

горами

Андріївською,

Старокиївською та Замковою, у плані утворює дугу, що обіймає підошву Замкової гори. З часів Київської Русі вулиця виконувала роль траси, що поєднувала дитинець та ремісничий і торговий Поділ. Ряд дослідників ототожнюють Андріївський узвіз із літописним Боричевим узвозом. Комунікативна роль вулиці, як такої, що поєднувала Верхнє місто та Поділ, була акцентована у 17-18 ст.. У 1711 році ділянка проїзду між Замковою та Андріївною горами була розширена. Поступова забудова вулиці бере початок від середини 18 ст., з будівництва Андріївської церкви. На початок 19 ст. житлова забудова узвозу мала фрагментарний та хаотичний характер. Забудова цього періоду складалась переважно з дерев’яних будинків із прилеглими садибними ділянками. На середину-кінець 19 ст. значення та потенціал вулиці, її наближеність до основних торгівельних центрів Подолу, був врешті оцінений підприємцями. Тож з цього часу забудова вулиці збагачується капітальними багатоповерховими будівлями купців та заможних киян. На межі 19-20 ст. узвіз почасти перебирає на себе торгівельні функції, поряд з житловими будинками з’являються магазини, майстерні тощо. У другій половині 19 ст. здійснено брукування вулиці. У 1981-1983 рр. проведено регенерацію забудови, здійснено зміну мощення бруківкою, влаштовано освітлення вулиці (автори проекту А. Милецький, Колесников, Л.Гораніна, Д.Воронов). Андріївський узвіз належить до найстаріших планувальних утворень історичного містобудівного ядра м. Київ, що зберегли свою первісну конфігурацію, сформовану за середньовічних часів. Унікальну історико-культурну цінність мають ландшафтні характеристики траси узвозу, які забезпечуються різким коливанням рельєфу між пониженою площинною територією Подолу і Старокиївським плато. Контраст гіпсометричних площин забезпечує високу аттрактивність середовища вулиці та високі пейзажні якості історичного центру міста на території Узвозу. Висотні, структурні та пластичні характеристики головних садибних споруд історично створили унікальну архітектурно-просторову композицію, в якій досить

розріджена забудова малої та середньої поверховості підпорядкована ландшафту та історичній містобудівній домінанті – споруді Андріївського храму. Унікальну архітектурну цінність має споруда Андріївської церкви (пам‘ятка національного значення, 1747-1753 рр.), що становить найстарішу будівлю на території дитинця та Андріївського узвозу, яка наразі перебуває у стані реставрації і потребує комплексу зсувозахисних заходів. За діючим генеральним планом міста на території узвозу поєднуються функції територій громадських будівель та споруд, середньо та малоповерхової житлової забудови та зелених насаджень загального користування. Існуюче нині спрямування функціонального призначення узвозу як міського культурного центру, на території якого розташовуються міські музеї, театри, художні галереї і відбуваються громадські заходи та масовий відпочинок киян, почало формуватись у 1980-х рр., в результаті втілення комплексу заходів з регенерації та благоустрою. Більшість споруд на Андріївському узвозі становить пам‘ятки архітектури та містобудування, історії національного та місцевого значення та щойно виявлені об‘єкти культурної спадщини. Забудова

Андріївського

узвозу

відзначається

динамікою

розкриття

вуличного простору. Обладнані у 1992-1994 рр. виходи на оглядові майданчики гір Уздихальниці та Замкової з видами на Дніпро і Поділ визначили відкритий характер забудови Узвозу, розширили діапазон пейзажних якостей середовища Узвозу. Найбільшу історико-культурну цінність представляють житлові споруди кінця 18 – початку 20 ст. Поступове зростання масштабу архітектурного середовища у ІІ-ій половині 19 ст., на зламі 19 – 20ст. підвищило насиченість середовища Андріївського узвозу функціональним змістом, підсилило художню композицію.

Андріївський узвіз, № 34. Будинок житловий, в якому мешкали: у 1907-1911 рр. Житецький П.І., філолог, у 1908-1958 рр. Кезма Т.К., вчений-сходознавець; Тютюник Г.Н., український письменник. 1900-1901 рр. (іл. 32-38) Садиба розташована на вигині вулиці проти скверу у підніжжі Андріївської церкви. План садиби має ламану конфігурацію, на подвір'ї містилися кілька господарських будівель і двоповерховий дерев'яний флігель, обкладений цеглою (1892 р., знесений у 2008-2009 рр.). П’ятиповерховий „будинок-терем”, розташований по червоній лінії забудови на різкому вигині крутої вулиці і контрастує з підвищеною напроти Андріївською церквою та активно формує об’ємно-просторовий ансамбль Андріївського узвозу в умовах складного природного ландшафту. Є важливим містобудівним акцентом в ряду щільної забудови вулиці. Садиба має складну конфігурацію. Дворові фасади будинку звернені в бік садиби Історичного музею та урочища Гончарі. У дворі розміщувались декілька господарчих споруд і дерев’яний флігель кінець ХІХ ст., обкладений цеглою (втрачений внаслідок пожежі). Садибна ділянка в середині ХІХ ст. належала київській міщанці К.Т. Тимашевській, яка з серпня 1856 року продала свою велику ділянку площею 1799 кв. сажнів родині настоятеля Андріївської церкви протоієрея Якова Васильовича Завадського. Але вже на початку жовтня наступного року його удова Олександра Іванівна продала садибу. Її придбав чигиринський поміщик Михайло Антонович Грабовський (25.09.1804-19.11.1863 рр.) – письменник, представник „української школи” у польській літературі. Упродовж року М.А. Грабовський забудовує свою садибу: зведено два дерев’яних на кам’яних фундаментах будинки, зображені на Плані садибного місця в Подільській дільниці міста Києва, яке належало поміщику Михайлу Грабовському, складеному 21 січня 1858 року київським міським землеміром Л. Шмигельським, та на Плані Андріївського узвозу 1858-1859 року, і для розведення саду придбав ще ділянку землі на схилі урочища Гончарі. У 1858 році на замовлення поміщика М.А. Грабовського в його садибі споруджуються муровані крамниці.

Після смерті М.А. Грабовського (1863 р.) садибою з 1864 по 1874 рр. володіли його удовиця Павлина Карлівна та спадкоємці, про що свідчать. Потім садибою володів купець Феофіл Миколайович Блязер, який збудував у 1892 році дерев’яний двоповерховий флігель у дворі, і з 1895-го – начальник судноплавної дистанції Київського округу шляхів сполучення Йосип Миколайович Столяренко та його дружина Єфросинія Омелянівна. 27 березня 1900 року домовласниця Є.О. Столяренко подає у Будівельне відділення Міської управи замовлення на будівництво у її садибі на Андріївському узвозі „п’ятиповерхового з частиною підвалу кам’яного будинку”. Достовірно авторство будинку не встановлено. У документах зберіглась „Підписка” про нагляд та керівництво будівельними роботами, видана архітектором Олександром Хойнацьким, 27 березня 1900 р.. У цій же справі є аналогічна „Підписка” архітектора Миколи Вишневського, видана трьома місяцями пізніше. Микола Вишневський згодом здійснює керівництво будівництвом будинку. Таким чином, у 1900-1901 рр. на місці знесених дерев’яного флігеля та кам’яного

одноповерхового

будинку

розпочалось

будівництво

п’ятиповерхового прибуткового будинку. Впродовж трьох років масивна будівля з багатим „теремним” фасадом та з двома банями були завершені. Після 1904 року будівля на Андріївському узвозу № 34 київськими старожилами називається „будинком Слинко” за прізвищем власника садиби. З 1905 року будинок належав родини Слинку – купцю 2-ї гільдії Андрію Петровичу та його дружині Феодосії Петрівні, яка за документами була офіційною

власницею

нерухомості.

Будинок

на

Андріївському

узвозі

використовувався власниками як прибутковий: на першому поверсі знаходились торгові приміщення, майстерня, квартири винаймались. Нерухомість перебувала у приватній власності до націоналізації будинків у 1920 р. Територія сучасного домоволодіння № 34 по Андріївському узвозу зафіксовано на Плані Києва 1923-1925 рр. На той час на ділянці з боку

Андріївського узвозу існував тільки фронтовий будинок. Всі надвірні споруди були знесені. На Викопіюванні з плану міста Києва території Історичного музею УРСР (тепер Національний історичний музей України) зйомки від 04.06.1948 року позначено садибу № 34 з 5-типоверховим будинком по червоній лінії забудови по Андріївському узвозу та з усіма будівлями і спорудами знадвору. На

території

садиби

розташовувались

також

будинок

№34-а:

одноповерховий цегляний з антресоллю, фасади оштукатурені під пофарбування. Покрівля двосхила. Будівля трапецієвидна у плані. Головний вхід розташовується в лівій кутові частині чільного фасаду. Внутрішнє планування чарункове. Архітектурне вирішення будівлі аскетичне, позбавлене декоративних елементів. Будівля становить приклад рядової службової забудови 20 ст. Певний час у будинку розташовувалась галерея «Творчість». Будинок №34-в двоповерховий дерев'яний на цегляному цоколі, фасади на нижніх поверхах оштукатурені під пофарбування, верхній пофарбовано. Споруда Г-подібна у плані. Головний вхід розташовується в лівій кутові частині чільного фасаду. Внутрішнє планування поєднує коридорний та чарунковий принципи. Перекриття пласкі по дерев‘яних балках. Архітектурне вирішення будівлі виконано в дусі «зразкових» проектів початку 19 ст., декоративне вирішення стримане – використано лише декоративні лиштви в опорядженні вікон верхніх поверхів – профільовані гіпсові на першому та різьблені дерев‘яні на другому. Споруда є прикладом традиційної житлової забудови середини 19 ст. В останні десятиліття в будинку розміщуються майстерні Національної спілки художників України.

КОРОТКИЙ ОПИС СУЧАСНОЇ АРХІТЕКТУРНО-МІСТОБУДІВНОЇ СИТУАЦІЇ Територія, до меж якої входить об’єкт проектування, вирізняється потужним домінуванням ландшафтно-природніх компонентів над архітектурно-містобудівними. Потужні масиви київських пагорбів обрамлюють та визначають конфігурацію, просторово-планувальну схему та компонування архітектурних елементів території. В адміністративному плані ділянка розташована на межі Шевченківського та Подільського районів міста, територія визначається високою цінність через високі естетичні якості, насиченість пам’ятками археології, історії та культури, є складовою цінного історичного ландшафту. Характеристики території визначають переважання рекреаційної функції. Пішохідна траса поєднує потужні культурні та туристичні центри міста: Старокиївську гору, Пейзажну алею, Андріївський узвіз. Високе історико-культурне значення місцевості, природно-екологічні чинники відкривають можливості для подальшого інтегрованого розвитку території. В останні роки відбувається потужні комерціалізація туристичних осередків. Разом з тим, консервація і музеєфікація фундаментів Десятинної церкви та благоустрій території Старокиївської гори мали потужний позитивний вплив на розвиток місцевості. Архітектурна компонента на ділянці проектування має епізодичній характер та може бути представлена спорудою Музею історії України на верхівці Старокиївської гори та збереженою забудовою садиби № 34 на Андріївському узвозі. Обидві архітектурні пам’ятки слугують локальними домінантами у природному та міському оточенні ділянки проектування. Решта території має яскраво виражений характер міського парку, в якому прийнятні лише малі архітектурні форми та об’єкти монументального мистецтва. Реконструкція сходів від пров. Десятинного до вул. Гончарної (на основі проекту А.М. Милецького) з реабілітацією пішохідної алеї, що проходить терасою схилу до Андріївського узвозу (з відповідним профілем, вертикальним плануванням та мощенням, що відповідає історичному брукуванню узвозу), є виваженим та поміркованим втручання у сформований архітектурно-ландшафтний контекст з метою підсилення естетичних якостей та рекреаційних функцій території.

ПЕРЕЛІК АРХІВНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ: 1. Матеріали науково-технічного архіву Українського державного науководослідного та проектного інституту «УкрНДІпроектреставрація»; 2. Матеріали фондів науково-дослідного відділу Українського державного науково-дослідного та проектного інституту «УкрНДІпроектреставрація»; 3. Парк-музей «Древний Киев» : историко-археологический и архитектурный комплекс / А. М. Милецкий, П. П. Толочко. Киев : Наукова думка, 1989; 4. Сердюк О. Житлова забудова урочища Гончарі-Кожум’яки. Історичне та містобудівне значення. http://www.spadshina.org.ua 5. Весь Киев: справочная и адресная книга на 1899 год.-К.,1899 6. З а к р е в с к и й Н . О п и с а н и е К и е в а . - Т . І . - М . , 1 8 6 8 . 7. Захарченко М.М. Киев теперь и прежде./репринтне відтворення Звід пам‘яток історії та культури України: Київ.-Кн.1, ч.1.А-Л.-К.,1999 8. Ковалинский В., Ветрова Л. Петеводитель по Андреевскому спуску/ Серия: Прогулки по Киеву. – К.: Плеяды, 2000 – 96с.: илл. 9. Кончаловский А., Малаков Д. Киев Михаила Булгакова.-К.,1990 10. видання 1888 р.-К.,1995 11. Шленский Д., Браславець А. Андреевский спуск: Культурологический путеводитель. К., 1998. 12. Шленский Д.В. Музей одной улицы: Путеводитель. – Львов-К., 2002. 13. Матеріали інтернет-ресурсу http://starkiev.com 14. Матеріали інтернет-ресурсу podol.ho.ua 15. http://kraevid.org/kyiv/geography/models/church_of_the_tithes/uk/

ПЕРЕЛІКИ ІЛЮСТРАЦІЙ: 1. Межі об'єкту проектування 2. Фрагмент проекту А.М. Милецького, 1980 рр. Територія об'єкту проектування планах різних років 3. Фрагмент плану м. Києва 1695 року 4. Фрагмент плану м. Києва 1745 року 5. Фрагмент плану м. Києва 1787 року. 6. Фрагмент плану м. Києва 1803 року. 7. План урочищ Гончарі та Кожум'яки, 1815 р.. 8. Фрагмент плану м. Києва 1830 року. 9. Фрагмент Спеціального плану м. Києва 1836 року. 10. Фрагмент плану м. Києва 1861 року. 11. Фрагмент плану кін. ХХ ст. 12. Територія Пейзажної алеї на аерофотознімку років Другої світової війни. Матеріали проекту парку-музею А.М. Милецького 13. Територія парку-музею «Стародавній Київ» за проектом А.М. Милецького 14. Проект реконструкції території кромки Старокиївського плато та гори Дитинки А.М. Милецького. 15. Макет до проекту реконструкції Старокиївського плато, гори Дитинки А.М. Милецького. 16. Фрагмент оборонних валів, фото 1988 року. 17. Фрагмент оборонних валів, фото 1988 року. 18, 19, 20. Схили Старокиївської гори зі сходами на проектних малюнках та фінсаційних знімках А.М. Милецького. 21. Фрагмент світлини зі сходами від пров. Десятинного до урочища Гончарі, 1980-ті рр. 22. Сходи з Десятинного провулку до урочища Гончарі, фото 1956 року.

Вибрана історична іконографія по Замковій горі, урочищу Гончарі-Кожумяки, вул. Гончарній, вул Воздвиженській 23. Плато Верхнього міста та урочище Гончарі-Кожумяки на світлині межі ХІХ-ХХ ст. 24, 25. Андріївський узвіз та Замкова гора на світлинах другої половини ХІХ ст. 26, 27. Вулиця Воздвиженська на світлинах поч. ХХ ст. 28. Вид на Дитинку та урочище Гончарі-Кожумяки, фото 1977 року. 29. Замкова гора на фото 1980-х років 30. Перспектива вулиці Гончарної, фото 1970-х років. 31. Сходи по вул. Гончарній, фото 1982 року. Вибрана історична іконографія по садибі №34 на Андріївському узвозі 32. План садиби на Андріївському узвозі, 34 , 1850-і роки. 33. План садиби на Андріївському узвозі, 34 , 1890-і роки. 34. Чільний будинок садиби №34 на Андріївському узвозі, поч. ХХ ст. 35, 36. Чільний будинок садиби №34 на Андріївському узвозі, поч. ХХ ст. 37, 38. Розкопки на території Дитинця, 1930-і рр.

Ілюстративна частина

1. Межі об'єкту проектування

2. Фрагмент проекту А.М. Милецького, 1980 рр

Територія об'єкту проектування планах різних років (за матеріалами науково-технічного архіву інституту «УкрНДІпроектреставрація», колекції матеріалів з архівів Російської Федерації, приватних збірок історичної іконографії)

3. Фрагмент плану м. Києва 1695 року.

4. Фрагмент плану м. Києва 1745 року.