Літературна Україна by Anetta Antonenko

Газета письменників України

1 березня 2018 року

www.litukraina.kiev.ua

№ 8 (5741)

10, 11

89 Майстер зазивання духів

ПОСТАТЬ

Знак часу: перекладні видання

ЛІТЩОДЕННИК

…На межі двох епох (Є. Маланюк, М. Рильський і П. Тичина та інші)

Тарас САЛИГА «Далеко від сонцем залитої Херсонщини — степової батьківщини поета, ...далеко від золотоверхого Києва, за славу якого він вояком верстав шляхи боротьби важкої, ...далеко від розлогих піль Еллади Степової, ...далеко від Праги золотої і гордої Варшави, де його молодість зустріла зрілий вік, ...далеко у місті хмарочосів, на вигнанні вмирав поет-ізгой. Вмирав, як орли високого літання вмирають, самітньо і гордо. І «со святими упокой» громада скорбно відспівала. І замерзлі груди землі чужої дудоніли глухо об домовину його. І виросла нова могила, і хрест новий у Пантеоні України проросте. А сторінки газет по світу всьому вість голосили: умер поет і струни голосні порвалися, замовкнули на віки...»1 Може, і не на всю свою великість проріс сьогодні в Україні цей Маланюків хрест, та струни його потужного слова вже зазвучали, хоч радянська епоха, яка для Маланюка перебувала в інших координатах, робила все, щоб його ім’я та його творчість припадали порохом забуття. Із 71 року відведеного

С. Чернілевський: «Sailent Form»

Тричі не впізнананий ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС степом. Тож хочеш—не хочеш, а чорнокрилим смутком б’ють у серце слова:

Купив цей час дешевою ціною: Ісходом, втечею, роками болю й зла. А треба було впасти серед бою На тій землі, де молодість цвіла. А треба було вдряпатись кігтями Закляклих рук в той кревно рідний ґрунт, Зерном лишитись — хай би в вовчій ямі, Щоб виросли з землі і гнів, і бунт. На жаль, політично розмежована, інфікована хворобою вождівства українська діаспора також ятрила вразливе Маланюкове «Я». Одні величали його «Залізних строф імператором», «Князем поезії», «Співцем Степової Еллади», інші шукали дошкульних фраз, щоб посіяти сумніви щодо його письменницької великості й незаплямленої моралі. Крім цього, поета, безперечно, гнітило, що з Батьківщини, якою він дихав, офірувавши для неї Себе всього, за життя не почув жодного слова ласки і вдячності. Натомість були наклепи, прокляття, брутальні ганьблення та погрози. Всупереч, Його не брали більшовицькі словесні скоростріли. Як воїн УНР і як поет-патріот, що поєднав «стилет» і «стилос», чин і слово, він «волю полюбив державну». До цієї державної волі Маланюк-історіософ стелить дорогу крізь жахливі картини ґвалту, наруги, чорні ночі одчаю, докори, як висловився Юрій Клен, — крізь «садистичні оргії», через що схрещувались найгостріші критичні шаблі авторитетних тлумачів поетового зболеного слова. У серцевині його жорстких і трагічних сюжетів — художня формула історично-національного патріотизму:

йому життя 50 літ він прожив у чужині. Це, звичайно, було його фізичним рятунком, але водночас і його каторгою. Маланюкове життя поза материковою Україною — не менш складне, ніж життя тих, що долали його в Україні сущій, не тільки тому, що недремне чекістське око самуїлів швацбартів, судопЩо ця хата, цей шлях і цей обрій — це Мати-Земля, латових, сташинських стеЩо її ображати ніхто не сміє — жило за Поетом-Воїном, аби, Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля. на відміну від їхніх терактів над Симоном Петлюрою, ЄвУявімо Маланюка серед нас, у вирі нигеном Коновальцем, Львом Ребетом та Степаном Бандерою, схопити і доставити його в нішніх аномальних подій. Його винятково Москву живим для сталінських свавільств під прониклива політична та державницька інрозписку «з власної волі» шпигувати за емі- туїція, очевидно, явила б новітні, виразно грантами, які втекли з радянського пекла, та маланюківські спостереження над московськими ґвалтуваннями України та маланюфабрикувати проти них зловісні факти. Важко повірити, що, живучи у вільному ківські оцінки сучасної літератури й культури. Він не уявно, а реально з’явиться серед світі — в Америці, Маланюк не мав змоги славно-явно стрітись із дружиною та сином, нас, оздоровить нас, озоветься, обудить нас котрі змушені були залишитись у Європі. приспаних чи заспаних, воскресить наш воНезагоєним був для нього біль утрати Бать- лелюбний дух, якщо впораємось із тим золотим ківщини, якої йому завжди не вистачало, науково-творчим надбанням, унікальною спада найбільше не вистачало рідної Синюхи, щиною, з якою він повертається додому. високого зоряного неба над херсонським (Продовження на 3-й стор.)

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

ПОЕЗІЯ

УВАГА ПЕРЕДПЛАТА! ЧЕСНА — всупереч режимам і політичній кон’юнктурі; БЕЗКОМПРОМІСНА до влади; бореться з провінціалізмом і сервільністю; ОБ’ЄКТИВНА — всебічно висвітлює український і міжнародний літпроцес; КРИТИЧНА — дає професійну оцінку новітнім явищам в літературі, музиці, театрі, кіно і живописі; МОДЕРНА — створює простір для молодої генерації, відкрита до експериментів; ЗАВЖДИ НА ПЕРЕДОВІЙ — публікує найсвіжіші репортажі із зони проведення АТО. ОБ’ЄДНАВЧА — згуртовує читачів і людей Слова під величним маєстатом Шевченкового Генія. «Літературна Україна» — це імена, події, критика і час. Наш часопис – відкрите море сміливих думок, гострої аналітики та інтелектуальної публіцистики. Підтримайте нас своєю передплатою!

Вартість передплати: на 3 місяці — на 6 місяців — на 12 місяців —

48,00 96,00 192,00

(Без урахування послуг пошти — 4 грн)

Наш передплатний індекс —

60974

№ 28 (5607). 30 липня 2015 р. «Літературна Україна»

Минуле не мертве. Воно навіть не минуле. Вільям Фолкнер

ТИЖДЕНЬ ІНІЦІАТИВА

РЕЗОНАНС

Поза часом і Книжка над марнотою бюджетним облуди коштом 25 лютого — день народження Оголошено прийом творів, які будуть видані за кошти столичного бюджету в рамках програми «Київ інформаційний». Подати свої твори можна включно до 30 березня 2018 року

Лесі Українки

апередодні, як і в попередні роки, до її могили на Байковому цвинтарі прийшли письменники, працівники Публічної бібліотеки імені Лесі Українки, шанувальники Лесиного таланту. І буквально остовпіли, по-

творів Лесі Українки? Чи все відзначення знову перетвориться на ганебний державний пшик — як це було з 200-річчям від дня народження Тараса Шевченка чи 100-річчям з дня смерті Івана Франка? Нагадаю, що досі найповнішим виданням письменниці вважається виданий ще наприкінці більшовицьких 1920-х років 12-томник, коли М. Зеров, мабуть, дещо передчасно, запевнив, що «нарешті виріс читач для Лесі Українки». А вже сторінками 12-томника, який вийшов у 1979 році, нещадно пройшлися мародери з гебістсько-комуністичної цензури. І ще. Не помилюсь, якщо скажу: Леся Українка в нас дотепер не лише повністю не видана, але й належно не прочитана. Чому? Нехай кожен, хто мислить, сам знайде від-

КОНЦЕРТ

В сім’ї вольній, новій… 6 березня у Будинку письменників, (1-й поверх) відбудеться святковий вечір-концерт «В сім’ї вольній, новій…» до дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Початок о 16 год. Вхід вільний.

Запрошуємо усіх бажаючих взяти участь.

ПРИВІТАННЯ Вітаємо неповторну красуню, гордість кіно і театру України, народну артистку, лауреатку премії ім. С. Бондарчука та «Золотої Ніки», кавалера ордена Княгині Ольги і просто жінку з великим серцем РАЇСУ НЕДАШКІВСЬКУ З ЮВІЛЕЄМ!

Чарівна Мавка! Визнана актриса! Й душею гарна, і обличчям теж. Мого дитинства подруга Раїса Закохана в театр й кіно без меж.

о розгляду прийматимуться рукописи творів українською мовою, які не видавалися раніше окремою книгою і не публікувалися в часописах та в мережі інтернет у повному обсязі. У рукописах збірок окремих авторів (коротка проза чи п’єси) частка не публікованих творів має становити не менш як 70 %, а у поетичних збірках — 50 %. Рукописи краєзнавчого характеру та на історичну тематику мають супроводжуватися фаховою рецензією. Твори для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку подаються з готовими ілюстраціями. Кожен автор має особисто подати рукопис (лише один!) у друкованому та електронному вигляді у форматі «*.doc». Для прозових творів встановлено обсяг 100–300 друкованих сторінок А4, для дитячих — 50–100 сторінок. Щодо поезії визначено обсяг 75–150 сторінок. До пакета документів слід додати авторську довідку та власноруч написану заяву з контактними даними. Кожен автор має право брати участь у міській програмі лише один раз на три роки. Цього року прийматимуться на розгляд поетичні та прозові збірки від творчих спілок та громадських організацій. Окремо звертаємо вашу увагу: Видавнича рада встановила обмеження для включення творів авторів у такі збірки для спілок, які подаватимуть рукописи: • один раз на два роки; • до рукопису додати рекомендаційний лист від спілки чи громадської організації, план-проспект учасників збірки, інформацію про упорядника. Вирішено повторити практику шифрування творів, отже, члени Видавничої ради читатимуть рукописи, не знаючи прізвища автора — кожному буде присвоєно номер. Рукописи прийматимуться за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 50-Б, 3-й поверх, кабінет № 304, з 10:00 до 17:00 (перерва 13:00–14:00). Довідки за тел.: (044) 235-05-15.

Олексій ШЕПЕТОВИЧ, КМДА

бачивши сплюндрований пам’ятник великій поетесі — від величних бронзових гірлянд, які зусібіч прикрашали пам’ятник, зосталися лиш металеві штирі. Яка мерзота це вчинила?.. Чия рука осквернила пам’ять геніальної Лесі?.. Керівництво Національної спілки письменників України готує звернення до правоохоронних органів з вимогою провести розслідування цього злочину. Також звертатимемося до Міністерства культури з клопотанням про відновлення пам’ятника. При цьому варто принагідно дещо зазначити. Насамперед — може, до 150-річчя з дня народження письменниці Українська держава нарешті спроможеться хоча б розпочати видання вже давно анонсованого 16-томника

повідь. Але насправді читач і досі не доріс до Лесі Українки. А ідеологічний образ «великої хворої» радянських часів нині дехто силкується замінити на не менш вмотивований ерзац «емансипованої постмодерністки». Насправді ж Леся Українка, ця світового рівня аристократка української національної культури, — поза часом і над марнотою облуди… Ніби передбачаючи гірку історичну перспективу на сто років наперед, вона пророче писала: «Тоненька смужка // Брехню від правди ділить у минулім. // Але в прийдешньому нема вже й смужки»...

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

Колись в дитинстві грали у лапту, Гарні книжки читали безупину. І дружбі відданість безмежну ту З тобою цінували щохвилини. Як хмари в небі, так пливе життя, Її Величність — Жінка сьогодення. Ця Жінка — гордість! Та і в майбуття Дарує всім тепло благословення. Народ цінує Мавку чарівну І любить ніжно, гаряче всім серцем. Та як в далеку сиву давнину Здоров’я зичить та ідей із перцем. А ще, як кажуть: ти люби життя, Життя любитиме тебе без міри. Веди вперед усіх без каяття, Бо ти носій Добра, Любові й Віри!

Тетяна КУДІНОВА

КОНКУРС

Премія імені Михайла Чабанівського

СІНЕМАТЕКА

КІНДРАТ

Всеукраїнський літературний конкурс стартує 1 березня

ітературну премію імені М. Чабанівського було започатковано в 2005 році Харківською ОО НСПУ.18 серпня, у день народження Михайла Чабанівського, в селі Лигівка на Харківщині журі називає переможців, які отримують іменні дипломи, медалі, а також грошову винагороду.

Лауреатів визначають у чотирьох номінаціях: 1. Проза, роман, повість, цикл оповідань та новел. 2. Поезія (збірка). 3. Публіцистична літературознавча праця, присвячена Михайлу Чабанівському. 4. Популяризація життя та літературної творчості Михайла Чабанівського. На розгляд журі приймаються прозові та публіцистичні твори, видані в 2015–2017 роках, і поезія, видана в 2017 році. Твори, що подаються на номінації Премії, мають бути опубліковані у завершеному вигляді протягом останніх трьох років (2015–2017), але не пізніше, ніж за три місяці до їх висунення на здобуття Премії. Також потрібно додати рекомендації або відгук у ЗМІ.

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

На здобуття Премії також подаються: • клопотання про присудження Премії; • завірений протокол засідання, на якому твір було висунуто на конкурс; • три примірники книги; • рецензії, статті, відгуки про твір номінанта (ксерокопії). Подання та твори надсилайте до 15 липня 2018 року на адресу: 64501, вул. Шмідта, 10, смт Сахновщина, Харківська обл., Україна Сахновщанська районна рада (в комісію з Премії ім. М. Чабанівського).

Микола ШАКІН

28 лютого о 19:30 у кінотеатрі «Кінопанорама» відбудеться прес-конференція з нагоди прем’єрного показу документального фільму «Кіндрат» (автор ідеї та автор сценарію фільму — поет, письменник, учасник АТО Борис Гуменюк, режисер — Юрій Пупирін). Участь у прем’єрному показі документального фільму «Кіндрат» візьмуть побратими Василя Кіндрацького, учасники АТО, представники волонтерських і громадських організацій, Голова ОУН Богдан Червак. Вхід на перегляд фільму вільний. Стрічка розповідає про героя московсько-української війни Василя Кіндрацького, позивний — «Кіндрат», який загинув, захищаючи незалежність України. Контактний телефон — 050 723 19 92 (Борис Гуменюк)

ТИЖДЕНЬ ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС

…На межі двох епох (Продовження. Початок на 1-й стор.)

Вслухаймося в «ярий крик» його болю. Шукаймо відповіді, як каже Володимир Панченко, на прокляті питання: чому і цього разу, як і тоді, при Маланюкових буряних літах, ледве зіп’явшись на ноги, Україна так важко йде до себе? «Настав час, — переконував нас ще 1997 р., тобто в час столітнього ювілею поета, Анатолій Шевченко, — коли не треба давати біля його імені жодних означень — просто вимовляти: Євген Маланюк. Як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це його високе товариство. Це його кревні»2. Не зайве до цих слів додати: це його етноментальний спадок, його коріння, духовно-творчі джерела. Коли простежуєш родинне древо Євгена Маланюка, не відпускає думка, що його батько цілковито одухотворився в синові, передав йому у спадок те, що в ньому кільчилось і вирувало, а в нащадкові проросло і розквітло. Умовно кажучи, Євген Филимонович міг би переадресувати собі слова шляхетного інтелігента-дворянина Петра Васильовича Капніста: «Якщо я чогось вартий, то цим я зобов’язаний насамперед моєму вихованню і тим прикладам правди, простоти, честі, якими я був оточений»3. Звичайно, умови їхнього побуту навіть не приблизні, хоч у Маланюковому родоводі дворянський ген присутній, а «чесність», «правда», «простота» були домашнім кліматом. Для Маланюка все це пульсувало не як приклади для виховання, а як стан буття. Вельми промовистий у цьому зв’язку спогад Олександра Семененка: «Филимон Маланюк був активним сільським інтелігентом того

часу. Важко втиснути людину такого стилю в теперішні стандарти, коли середня і вища освіта надзвичайно поширилася скрізь. Їх було чимало тоді таких інтелігентів без університетських і навіть ґімнастичних дипломів. Самоосвітою вони поширювали свої духовні горизонти далеко поза межі своїх провінційних міст і містечок. На їхніх полицях стояли книги, дбайливо зібрані. Це серед батькових книжок юнак Евген знайшов празьке видання «Кобзаря» і навіть переклад книги де-Кюстіна про Росію часів Миколи І, твір, де чужоземець оцей аж ніяк не пошанував велику імперію. Батько Евгена — людина мало практична в справах матеріальних — був гарячий і завзятий у тому, що тепер називаємо культурно-освітньою роботою. Він дописував до різних газет. Я пам’ятаю його дописи в місцевій ліберальній газеті «Голос Юга», яку видавав ліберал поміщик Д. С. Горшков. Ці дописи з Ново-Архангельського були підписані ЕМ-ЮК»5. Отож «знак вічності» (Sub specie aeternitatis), що такий органічно властивий Маланюковій творчості, не «декоративна печатка», а її, якщо хочете, історіософський код. Українська історія творилась так, що наші страти завжди ставали початком відроджень, воскресінням духу. Відроджуюсь по кожній страті Свідомістю, що дні оці Sub specie aeternitatis Зіллють начала і кінці. Розтерзані хірургом речі, Одвертий механізм часу — Все ясно, і шкода перечить Чи марно проклинать красу.

ВЕРНІСАЖ

Відкриття виставки «Flashback. Українське медіа-мистецтво 90-х» 1 березня о 18:30 в Мистецькому Арсеналі відбудеться відкриття виставки «FLASHBACK. УКРАЇНСЬКЕ МЕДІА-МИСТЕЦТВО 1990-х» Проект «FLASHBACK…» продовжує лінію виставок в Мистецькому арсеналі, присвячених історії сучасного українського мистецтва – іменам, явищам, школам, періодам. Хоч український відео-арт виник лише на початку 90-х, вже до завершення десятиліття художники випробували багато різновидів,

способів та технічних прийомів цього виду мистецтва: короткий фільм, що експериментує з формою, морфінг, переформатоване кіно, кліпінг, 3D анімація, online режим, інтерактив, медіаінсталяція, а також документація виставок та художніх акцій. Багато з цього буде відображено у виставковому проекті.

Прес-служба Мистецького Арсеналу

Вже знаємо, що було й буде. П’ємо прозорий яд знаття, Що все тваринніш будуть люди, Що все рослинніше — Земля. Та мудра сліпота стихії Знайде свій шлях під гуркіт гроз, І Божий шлях ентелехії Просяє космосом хаос. Вірш «По кожній страті» був опублікований у першому числі альманаху МУР, що вийшов 1946 р., хоча написаний у 1928 році. У збірки, що виходили після, а саме: «Земля й залізо» (1930 р.), «Земна Мадонна» (1934 р.), «Перстень Полікрата» (1939 р.) Маланюк його не вводив. Пізніше поет при кожній нагоді вірш передруковував. Історіософема «під знаком вічності» не переставала залишатись основою основ всієї його творчості. Це, сказати б, Маланюків світоглядно-позиційний катехизм. «Формулою вічності», плину часу, непроминальності історичного буття Є. Маланюк не тільки пояснював концепцію «варязтва» у його поезії, культ Риму, антику українського степу, художню етимологію і семантику «варязької сталі та візантійської міді», за що його «катувала» тогочасна критика, а також ставив під цей стяг, тобто в конотаційне ядро «Sub specie aeternitatis» естетичний досвід як попередніх творчих епох, так і художні здобутки його сучасників. Як енциклопедист, блискучий знавець європейських національних літератур, він прискіпливо оглядав й українське літературне поле та робив свої критичні висновки. Його не переставала цікавити література покинутої Батьківщини, яка поза її межами все більше ставала йому рідною. У Чикаго в домашньому архіві О. Сембай-Галицької збереглася цікава фонограма Маланюкових спогадів, записаних 1964 р. Через 40 літ

поет розповідав: «Приходить до Щипйорна маленький пакет, де були твори «В космічному оркестрі» Тичини, «На золотих богів» проза Косинки, Филиповича «Земля і вітер», Осьмачки «Круча» і біла, надзвичайно естетично видана, така блискуче біла книга Рильського «Синя далечінь». Дійсно враження було колосальне»5. Саме в цей час, приблизно в середині 20-х років попереднього століття, Маланюк так само втішався першими публікаціями молодих адептів української літератури, але вже літератури еміграційної, зокрема поезією Наталі Лівицької-Холодної, Миколи Чирського, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, Олени Теліги, Юрія Дарагана та інших. Інженер Петро Шох, познайомившись із Маланюком десь у 1922 році в таборі інтернованих вояків армії УНР (в Щипйорно), упродовж всього свого життя беріг це знайомство. Непередбачувані емігрантські роздоріжжя їх спілкування на довгий час обривали. Приятельські стосунки цих сердечних побратимів відновилися в Нью-Йорку аж 1950 р. Таким чином Петро Шох подарував надзвичайно цікаву мемуарну розповідь «Євген Маланюк. Спомин», в якій проникливо оглянув розмаїтість «амплуа» Маланюкового ідейно-естетичного «Я». Зокрема дуже важливі для літературознавчих тверджень і висновків, наприклад, такі спостереження: 1. Маланюк був одним із кращих шевченкознавців. Він мав подиву гідну пам'ять… З пам'яті цитував «Кобзаря». Розумів і боготворив велич Шевченка. Казав, що українська інтелігенція не знає Шевченка. 2. Він уважав, що Франко був геніальний лірик. Тільки через прокляті обставини мусив марнувати свій час на «чорній роботі». Маланюк ніколи не простив Михайлові Драгоманову, що запряг Франка до тієї роботи… Драгоманов скрутив йому руки. (Продовження на 4-й стор.)

У СПІЛЦІ

Свято праці 14 лютого, на День Святого Валентина у Київській орґанізації НСПУ відбулося одразу два засідання. Спочатку засідало Правління КО НСПУ, на якому було обрано новий склад Приймальної комісії КО НСПУ: Марія Воробей, Богдан Жолдак, Володимир Земляний, Андрій Коваленко, Вано Крюґер, Софія Майданська, Алла Миколаєнко, Сергій Пономаренко, Володимир Сердюк, Дмитро Чистяк; головою приймальної комісії обрано Марію Воробей. А потім одразу допізна засідала новообрана Приймальна комісія КО НСПУ: треба було розглянути шістнадцять досьє — книжки, рекомендації, автобіоґрафії, списки публікацій кандидатів. Завдяки злагодженій роботі Приймальна комісія КО НСПУ доволі оперативно розлянула досьє кандидатів: одинадцять було рекомендовано до розгляду вищої інстанції — Всеукраїнської приймальної комісії НСПУ, п'ять через неналежний на думку Комісії мистецький рівень було відхилено. Приємно і закономірно, що рівень кандидатів, рекомендованих Юрієм Мушкетиком і Іваном Драчем, якраз виявився цілком належним і запитань в Комісії не викликав. Дякую колеґам за продуктивну роботу і зичу всім кандидатам, чиї досьє отримали схвалення, успіхів на Всеукраїнській приймальній комісії НСПУ.

Вано КРЮҐЕР

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС

…На межі двох епох (Закінчення. Початок на 1, 3-й стор.)

яскраву особистість, як поета-історіософа і поета-лірика, а в загальному — творця-мислителя, котрий і досі лишається «невичерпальним» і таким іде «в мандрівку століть». Вдумливий аналітик української гуманітарії професор Дмитро Пилипчук доречно зауважує, що читати Маланюка, окрім усього іншого, цікаво й тим, що навіть коли ти з ним у чомусь не погодишся, боріння твоїх і його думок та оцінок неодмінно збудить у тобі якусь креативну й, цілком можливо, незалежну думку… він допомагає тобі здолати якусь гностичну, естетичну чи етичну інерцію мислення. «В його творчому світі, — продовжує дослідник, — так багато критики банальностей та заскорузлості і так багато відкритості до несподіваного й незнаного, що коли ви будете вивчати філософію, історію чи літературу, естетику чи культурологію, Маланюк завжди збудить у вашій душі якусь важливу думку, висновок, позицію, при цьому не змістивши і не знищивши, а навпаки, зміцнивши та уточнивши вашу національну, естетично-культурну і етичну орієнтацію в глобальному просторі»7. Погодьмося із Д. Пилипчуком, котрий, роздумуючи про Маланюка у будь-якому ракурсі — про його життя біографічне чи життя творче, — завжди збудить «якусь важливу думку… уточнить нашу естетично-культурну і етичну орієнтацію». Візьмімо для розгляду, наприклад, статтю «М. Рильський у п’ятдесятиліття», яку Є. Маланюк написав 1951 року. Трактувальники «двох облич» та колаборантства чи якихось подібних догм, особливо якщо мова про творчу поведінку П. Тичини або М. Рильського, її часто цитують і тлумачать, як заманеться, не звертаючи уваги, що епіграфом до неї стоять поетові слова: «Знай, що в світі найтяжче — це серце носити студене. Краще вже хай шалене, повите у ніжність і гнів» із вірша «Медитація», що вперше був опублікований 1944 р. Поезія «Медитація» перегукується із шостою октавою його знаменитої поеми «Мандрівка в молодість», у якій є засторожливі рядки:

3. Поміж підсовєтських поетів найвище цінив Максима Рильського. Потім Миколу Бажана, якого вважав спадкоємцем Рильського… З молодших — Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського. З прозаїків любив Стельмаха за його широкі полотна та Зинаїду Тулуб за «Людоловів». 4. Миколу Куліша підкреслено любив ще й тому, що він був херсонець. Він цікаво оповідав про шедевр Юрія Яновського «Чотири шаблі». 5. Цінив Маланюк неперевершеного майстра сонета Миколу Зерова. З пієтизмом згадував про своїх сучасників Юрія Липу і Юрія Клена. 6. Він був на стороні Хвильового. На його думку, тільки Хвильовий міг написати свої знамениті памфлети, а пізніше «Вальдшнепи». 7. Він вважав, щоб судити Гоголя, сина української землі, треба взяти до уваги тодішні імперські «аспірації малоросійського дворянства» та помилкові переконання, що та імперія є спільним добром України і Московщини… На творах Гоголя, хоч писаних по-московськи, вчилися патріотизму українські покоління до самої революції 1917 року. Іншим улюбленим письменником для нього був граф Алєксєй Толстой — теж української крові… Він походив з козацького роду Розумовських… Ще любив читати і цитувати найбільшого російського сатирика Салтикова-Щедріна…* Знавцям Маланюкових «Книг спостережень» відомо, що більшість того, про що розповідає Петро Шох, по-своєму присутнє в есеях, літературознавчих і культурологічних текстах автора цих книг. Але Шохові спогади мають свою вагу. Вони значимі тим, що роздуми над Маланюком-митцем і Маланюкомгромадянином — це вже спостереження Петра Шоха, це портрет Маланюка очима стороннього. Це живий образ Сеньйора поезії, вишколеного естетикою різних літературних епох і власним досвідом. Скажімо, нинішня хвороба так званого поСкладна це досить річ — минулий вік судити, стмодерну, певне, не була б такою Не завжди варто тут рубати з-за плеча. недолугою, якби її носії зуміли поХай кожен рік життя і кожен день прожитий чути Маланюка: «… Хай собі, — Нас обережності й розважності навча. застерігав поет, — далі «репортажують» функції і запахи власних Це мали б тямити нинішні поціновувачі залоз і думають при тім, що творять нове мистецтво. Хай собі уважають Кафок і Джой- М. Рильського, так звані «прокурори правосів, Еренбургів за сучасних Гомерів і Шекспі- суддя», які легковажно то знімають «маску і рів… Для сильних це буде скороминуча хво- грим», то так само легковажно нап’ялюють її роба, для слабих — вигідний спуск у небут- на обличчя поета. При цьому вони називають тя… Нашій літературі, що на снобізм ніколи Леоніда Новиченка «одним з найглибших доне хорувала (не тому, що «sine nobilitate»**, слідників творчості М. Рильського» і не омиа тому, що якраз навпаки… була завжди но- нають також Маланюкових проникливих судбілітована), в час, коли цей снобізм починає жень про життя і творчість Максима Тадейоїї чіплятися європейщиною — треба вича. Очевидно, що в «сюжетних» колізіях «М. Рильський і Л. Новиченко» та «М. Рильпам'ятати догми творчости»6. Цим спостереженням майже сто літ. Вони ський і Є. Маланюк» пасувало б пам’ятати з’явились у березні 1935-го і адресувались ставлення академіка Л. Новиченка до особи поколінню, яке покликане було творити Маланюка, якого шановний Леонід Миколайо«в моментах переходу традиції в нову ху- вич неодноразово величав «продонцовським дожню якість», але якщо покоління не готове, фашистом та українським буржуазно-націоне здатне здійснити такий перехід, тоді, вва- налістичним контрреволюціонером». Таких жав Маланюк, «зроджується дрібний біс пі- саркастичних характеристик не тільки можна, дозрілого модерну». Як бачимо, Маланюк а й слід було Новиченкові уникати, бо й сам всякчас сущий. Особливо сущий сьогодні. Максим Тадейович визнавав рацію за МалаІ у випадках, коли ведемо мову про нинішні нюковим «Посланієм» і віршем «Сучасники», «рухи» в художній естетиці та про здатність критично спрямованими проти нього як авчи нездатність сучасного покоління творити тора «Синьої далечіні» та «Тринадцятої весни», нову художню якість, отже, говоримо і про — і Павло Григорович відкинув Новиченкове «наступ мікробів» на здорове тіло літератури. «кадило», а повірив у Маланюків сувороМаланюк назвав І. Франка явищем інтелекту, критичний «вирок»: «Раптом… брязнуло і сам був таким явищем. Його природна вра- враз! І ридально навік розірвалось…/ І безжаюча потреба з ранніх юнацьких літ роз- донним проваллям дихнула порожня луна./ будовувати себе духовно та вроджена інтуїція … від кларнета твого — пофарбована дудка відчувати час, епоху, дійсність в її історичних зосталась…» Із цими словами Тичина прожив вимірах і в плині сучасному, а якщо йдеться усе життя. Хтозна, як він наодинці з собою про літературний процес, художнє явище, на них реагував. Мабуть, вони йому надто постать письменника, твір тощо — все це боліли і він тамував біль, а може, і збайдужів разом «створило» Маланюка як самобутньо- до них. Збайдужів чи ні?.. Здається, підказкою

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

для роздумів може бути короткий Тичинин вірш, що зродився 1962 року: Критики брали мене, чистили, м’яли, на всі боки вибивали метелочками з осоту, — оце тобі за роботу! Щоб уперед не заганявся. Автор не натякав, що ображений на критику, а, сказати б, не без іронії пропонував: «думайте, розбирайтесь, де я «уперед заганявся»… Судіть самі й за все…» А щоб суд був чесний, то він настановляв: Навіщо нам дискутувать: що вище — правда чи краса? На чому правди є печать — те й повік-віку не згаса.

Тичина з матір’ю

Моралізуючи, легко дійти висновку: на яких творах П. Тичини «правди є печать», то їм забезпечено майбутнє. Але щоб розуміти і витлумачувати цю правду, треба пройти крізь пекло радянських інквізицій, які змусили Тичину (і не тільки його) «підписати творчий контракт» (вислів Остапа Тарнавського). При цьому слід пам’ятати поетові слова: «А чого не вмію? / Критиків гнучких не розумію». Колись Тичина відчув, що надходить час «лаштувать вози в далекую дорогу» — Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці, п’ять орденів Леніна, Державна премія СРСР, два ордени Трудового Червоного Прапора і ще багато різних нагород та високих посад й усе те, що було його життям, раптом змаліло. У самосповіді поет каявся: «Один Маланюк мене правильно зрозумів…» І дорікнув собі: «Моя творчість пішла за водою». В останній рік життя з’явився вірш: Якщо я десь не оспівав калину, якщо не ввів у вірш весняну цвіть, мені не ставте, друзі, у провину, ви, критики, в докорах не кипіть. Не можу про калину я співати, коли на світі стільки чорноти, коли поетів за чавунні ґрати фашистські запроторюють кати. Бо не в собі ж я, а увесь — на людях, бо все моє — чи зблизька, чи здаля. Тому — земля кипить, як серце в грудях, і серце стогне, як уся земля. Дослідники кажуть, що після цього поетична муза Евтерпа йому не являлась. Це був останній Тичинин вірш. Не дивно, що цю чесну християнську сповідь (вірш «Якщо я десь не оспівав калину») не введуть у дванадцятитомне видання зібраних творів Павла Тичини, що з’явилося на початку 80-х років. Нехай хтось спростує, що у ньому названо не московських червоних фашистів, і доведе, що йдеться про гітлерівський фашизм… Присудок «запроторюють» діє в теперішньому часі, цебто коли саджали в тюрми українських «новітніх хоробрих», тих, кого іменують українськими шістдесятниками, а багатьох із них — дисидентами. Новиченкова позиція в умовах радрежиму висотворювала йому незаперечний офіційний авторитет, від якого могло багато чого залежати в оцінках фактів та явищ літературного процесу, що найчастіше сприймалось за соцреалізмівську диктатуру. Чи з волі власної та власного світогляду послідовна

хіть Л. Новиченка до їдкої критики українського буржуазного націоналізму і навпаки — одержима снага до його пафосних вихвалянь «дружбою здруженого» інтернаціоналізму, а чи тогочасна ідеологічна вимушеність, щоб якось вижити при цьому «братньому» інтернаціоналізмі, коли азійські, кавказькі та слов’янські народи поклонялись одній панівній нації, цебто Росії, аж так — питання не ставлю. Вивчаючи біографію і творчість Рильського, слід «протерти дзеркало» (вислів М. Слабошпицького) реальних умов тодішнього буття, в яких письменник був приречений творити. Накладати на нього фальшиві маски та грим і приписувати йому моральне двійництво — це аморально. Розуміючи радянські умови, Є. Маланюк наголошував: «Скільки імен і постатей поглинула чорна прірва російського мовчання! Соловки і Бєломорканал, Колима, Воркута, недосяжна тундра, несходима Сибір і позаполярні фабрики смерті. Врешті, власний самогубний стріл. Де вони, друзі найближчі — Зеров і Филипович? Де життєрадісний Драй-Хмара? Де Хвильовий і Куліш? Де Курбас і Підмогильний? Де Антоненко-Давидович і Плужник?.. Крізь усе оце мусили пройти Рильський і Тичина — а такі речі легко на даються…»8 Звичайно, що Л. Новиченко добре знав, скільки імен і постатей поглинула чорна прірва радянського мовчання, але сам, одягнувшись у соцреалізмівський «дальматик», намагавсь одягнути у нього й Рильського. Боронь Боже, не заперечую, що Л. Новиченко залишив нам непроминальні літературознавчі спостереження, виразно індивідуальні оцінки явищ та фактів, блискучі наукові літпортрети низки письменників, самобутню літературознавчу новиченківську мовну стилістику. Але чому такий акцент на Новиченкові? Та лише тому, що читачі опусів Рильський «в масці і без неї» повинні знати, звідки взявся «рейтинг» Новиченка як «найглибшого дослідника» Рильського. Парадокс у тому, що автори цих опусів не цитують Новиченкових спостережень і висновків, а рясно покликаються на Маланюкові критичні гіпотези та аксіоми. Дивлячись на творчість «поета максімус» (так його назвав М. Зеров) очима академіка Новиченка, все-таки належало б звернутись і до його хоч у чомусь покаяльних слів: «Неправедно й неісторично, — переглядаючи у 90-х роках свої твердження, він писав, — було б пояснювати соціалістичний, радянсько-патріотичний пафос поезії Тичини, Рильського, Бажана, не кажучи вже про поетів молодших поколінь, одним лише «конформізмом», чи пристосуванством, чи досить відомою тезою про «малоросійську безвольність», як це інколи робилось і робиться. Кожен з них, хай здебільшого непросто й нелегко, але все ж прийняв ідею революційно-критичного перетворення дійсності на основі принципів і вимог соціалізму — чи то в її романтично-утопічному забарвленні як здійснення пошукуваної всесвітньої гармонії (Тичина*), чи як радикальний лік на духовні потворності всезагальної альєнації (відчуження), на моральні виразки здрібнілої, роз’їденої суперечностями людської натури (Бажан), чи як обіцянку торжества гуманно-просвітницьких, на апології краси, добра і «розумної» творчості заснованих ідеалів (Рильський). Сучасна історія показала і неабияку утопічність загальної більшовицької програми осягнення цієї мети, і неминучу приреченість насильницьких методів, якими вона здійснювалась. Але звідси зовсім не випливає, що все це — і революція, і початки «соціалістичного будівництва» — було суцільним історичним міражем, якоюсь дивовижною фікцією. «Більшовизм — не випадкове і не суто російське явище, — писав І. Дзюба, намагаючись тверезо розібратися в трагічних суперечностях нашої історії. Він мав, за словами критика, «свою енергію духовності… Певний час велика мета (хай ілюзорна) породжувала велику енергію». Багатьох українських інтелігентів, особливо в перші пореволюційні часи, енергія цієї «нової духовності» щиро переконувала і втягувала в своє річище (хай і після різних

ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС вагань та «залізних» — за Тичиною — самозаперечень). Для наступних поколінь вона вже вставала певною ідейною традицією, яка теж зазнала неабиякої еволюції: бувши цинічно розтоптаною й залитою кров’ю в трагічні 30-ті роки, вона вже, як ідея патріотизму національного і водночас «нового», радянського, досить високо підноситься в роки війни з фашизмом (хоч і в ці часи не втрачає своєї суперечливості), — щоб пізніше, а особливо в роки «застою», втратити колишню принадність своєї революційності й соціалістичності, що й відхилило від неї — часом з усією різкістю — більшу частину молодого покоління, а багатьох старших змусило звернутися до нових, природно-болісних, але плідних в кінцевому підсумку самопереглядів та самооновлень...»9 Цитата аж дуже розлога. Але вона доречна саме такою, бо в ній Л. Новиченко дещо «переглядає себе та прозріває». Якби апологети версії про «маску» і «грим» М. Рильського звернули увагу на Новиченкову сповідь в умовах перебудови, то, мабуть, іншими були б їхні висновки. До речі, Рильський справжній, не загримований і без маски, такий, яким він був у житті, постає із доволі розлогої мемуаристики його сучасників про нього. Спогади Докії Гуменної «Дар Євдотеї» рясніють описами поведінки та побуту письменників підрадянської України, які у 30-х роках минулого століття звідтам втікали, щоб емігрувати на Захід, і деякий час перебували у Львові, та описами візитів окремих письменників, котрих сталінські ідеологи посилали в Галичину з метою у ній прорадянської пропаганди. На таку місію офіційні служби уповноважували і М. Рильського, автора відомої «Пісні про Сталіна». І ось Рильський повернувся у Київ, як пише Докія Гуменна, — «зі звичкою цілувати ручку». «Він, — цитую автора спогадів, — завжди був дуже доступний, ніяк не гордо-бюрократичний, хоч як високо підносилася його фортуна, хоч і завжди був він у оболонках клясика. Але тепер… Зустрічає на вулиці, спиняється, треба подати руку, а він невідмінно цілує її з елеґантним згином постаті. Просто сором брав, коли він цей чужий нам ритуал ручкоцілування виконував»10. Докія Гуменна своїм соціальним походженням не могла допустити, що для Рильського це не був чужий, запозичений ритуал, а його звична поведінка чемно вихованого інтелігента. Він це робив природно, як велять правила доброго тону, розуміючи, що цим самим дражнить носіїв нової соціалістичної культури, а тому не цурався тої шляхетної звички, котрої навчився не у Львові, а виніс із домашнього лона, в якому виростав. Тепер він це робив, можна думати, принциповіше, ніж колись. То був його «тихий стріл по нових нравах, яким поет внутрішньо противився». Спогад Докії Гуменної по-своєму розвіює шаблонні тлумачення сучасних інтерпретаторів творчості М. Рильського «в масці» і «без маски», «в гримі» і «без гриму». Насправді ж Рильський завжди залишався самим собою, і «грим» був для нього чужим. Усе, що і про що Рильський писав, — солідаризувався з Є. Маланюком Іван Кошелівець: «пильно узгоджене з новою програмою партії», але над ним не «владарювала» партійна догма, яку він навіть міг цитувати. З цитованої догми якимось невловним чином зникала партійна програмововість і оберталась проти Павлів О. Поет не вмер // Гомін України. – 21 квітня. – 1968. 2 Шевченко А. Повернувся переможцем // Дивослово. – 1997. – № 1 – С. 3. 3 Із спогадів Капніст Марії // Літературна Україна. – 30 листопада 2017 р. — №47 (5728). 4 Семененко О. Там, де була юність // Сучасність. – Серпень, 1968. – Ч. 8 (92). – С. 34–35. 5 Цит. за:. Куценко Леонід. Dominus Маланюк : Тло і постать. – Київ, 2002. – С. 134. 6 Маланюк Євген. Наступ мікробів // Книга спостережень. 1962. – Торонто – Онтаріо – Канада. – С. 163 – 164. 7 Дмитро Пилипчук. Болять мені загублені слова… // Незачерпнутий Євген Маланюк. – Біла Церква, 2012. – С. 249. 1

мором, сказати б, із самодозволом на сороміцьку «риму» та порушенням нормативної, точніше, штивної поведінки радянського інтелігента. Це теж позиція, якої він не цурався. «Цього» Рильського зафіксував Аркадій Любченко у своєму «Щоденнику», коли вони разом у грудні 1940 року їздили на літературні виступи до Конотопа. Потрапивши у хуртовину, що завадила рухові поїздів, їм довелось пробути кілька днів у холодному готелі міськради. Тоді поет написав дотепно-жартівливого вірша «А.П. Любченку (на спомин про спільну подорож)»:

неї. Ставши «на службу політиці» і «включившись у соцреалізм», в умовах якого немає місця для поета», Рильський здобув «упривілейоване становище», що давало йому можливість служити на користь Україні. Так вважав блискучий знавець української поезії Остап Тарнавський. У соцреалізм він приніс, — писав Тарнавський, — «вишукану мову, мистецтво віршової форми, культуру вислову і шляхетність почувань, але не міг принести туди свого поетичного світу, що був такий далекий від дійсності»11. Тарнавському неважко було знайти поетові слова, щоб унаочнити свою думку:

Хоч номінально ми в Європі, В найкращій із її країн, Але фактично — в Конотопі, Що мучить нас, як сучий син.

Мені не вславитись ділами голосними, І може, в битві я покину меч і щит, Та рад я вірити, що знов земля цвістиме і новий плід зачне, і вродить новий плід.

Нема ні їсти, ані пити, І навіть соромно сказать, — Півдня доводиться ходити, Щоби природі дань віддать.****

Потверджуючи тезу, висловлену об’єктивними та неупередженими рильськознавцями, котру влучно злаконізував Остап Тарнавський: «Рильський — це предтеча» — «поет великих можливостей», які не зміг реалізувати в умовах режиму, натомість він свідомо обрав місію сприяти появі інших поетів.

А тут ще хуга сніжна виє, Реве й свистить, як ідіот, І замітає всі надії На наш додому поворот.***** Нема дістати де й окропу, А навіть згадується «мать»… Ох, швидше б цьому Конотопу Нам, друже, риму показать.

Може, я записую останні сторінки у зошиті своїм, — а десь близько в білій тиші ранній хлопченя із чубчиком лляним, тільки що навчилось говорити, підбира ласкаве і сердите, перші пари непокірних рим. І фінал твору: Не мого він зошита допише, — Свій почне новим своїм пером.

М. Р. 13/ХІІ — 40

Скажете, що цю бувальщину краще оминути, ніж її тлумачити. Може, й так, а, мабуть, і ні… В ній відсутня сороміцька непристойність. Сюжет із реального життя, де дійові особи Рильський і Любченко. Цікаво, що Любченко, ведучи мову про Рильського, часто до своєї розповіді «підв’язує» Маланюка. 28 грудня 1942 року він у цьому ж «Щоденнику» залишив запис: «За останній час перечитав геть усе Хвильового… Перебираючи книжки, наново переглянув усе М. Рильського. Який же він справді прекрасний поет! Перечитав днями «Перстень Полікрата» Є. Маланюка — той самий тон, кольор, запах, поет уже цілком усталився, поет талановитий, але трохи понурий, холоднавий, занадто інтелектуаліст. Над ним, з його власної волі, тяжить Рильський, але він незалежно від власної волі тяжить до Бажана»14. Спогади Докії Гуменної та Аркадія Любченка пояснюють відповідну ситуативну поведінку М. Рильського, де він залишався собою, таким, як був, хоч це в умовах тогочасної «правильної» дійсності виглядало цілком «неправильно» і могло коштувати сталінської покари. Врешті, із нею, цією покарою, М. Рильський жив. Навіть тоді, коли він переступив себе, переступив межу свого сокровенного «Я» і шалька терезів хилилась у бік прорадянської пропаганди, коли по всіх усюдах лунала «Пісня про Сталіна», коли він одягнув свою Музу в соцреалізмівський мундир — властьімущі йому не вірили, за ним і далі шпигували та його контролювали, розуміючи, що він лукавить. А вже метаморфоза, що відбулась із Рильським наприкінці 50-х — на початку 60-х років, не була метаморфозою, а поверненням у його природний стан творчого буття. Тепер приморожений сад поезії Рильського «утретє» заряснів своїм цвітом.

Із прикінцевих літ життя, коли Рильському писались саме такі вірші, повернімось у тридцяті роки — знову у спогади Докії Гуменної, де бачимо Рильського «зблизька»: мабуть, дещо «зухвалого», але інтелігентношляхетного при виконанні обов’язків радянського поета. «Одного разу, — пише Гуменна, — я стояла збоку біля стола і почула рикошетом, як Максим Рильський заповнював анкету. Він — щойно з тюрми. Ще не пройшла тюремна блідість, але не змінились руді вуса і ніс трохи набік. На питання «соціальне походження» Рильський відповів: «Син поміщика і селянки — таким притиском, наче він хотів викреслити перше слово і закрити його другим. Настільки скандальним було дворянське походження, що треба було боронитися ще й матір’ю-селянкою»12. Очевидно, і цей випадок Докія Гуменна протрактувала не так. Невже Рильський міг так наївно думати, що оборониться матір’ю-селянкою при поміщикові-батькові та ще одразу після свавільних енкаведистських слідств над ним, до того ж, коли українськими селами уже гула чорна хвиля голодомору і кремлівська косарка смерті косила сільський люд, тотально винищувала селянство як основний корінь української нації. Тут усе, якщо хочете, навпаки. Цей інтонаційний притиск говорить про щось інше: «Ось я такий — Максим Тадейович — і не ховаюсь!» Та й навіщо було «боронитись» чи ховатись, якщо чекістським нюхачам усе було відомо. Вони навіть знали, що «в домі Рильського все-все на старий лад: в хаті ікони з засвіченими лампадками, святкуються всі релігійні свята»13. А ось Рильський, але теж не прихований, одверто «не обережний», з ущипливим гуМаланюк Євген. Думки про М. Рильського // Київ. Журнал Літератури і Мистецтва. – Філядельфія. — №1. – 1951. – с. 1. 9 Новиченко Леонід. Поетичний світ Максима Рильського. Книга друга: 1941–1964. – К, 1993. – С. 249. 10 Гуменна Докія. Дар Євдотеї. Жар і крига. – Балтимор – Торонто, 1990. – С. 296. 11 Тарнавський Остап. Максим Рильський — поет гуманіст // Туга за містом. – Нью-Йорк, 1966. – С. 119. 12 Там само. – С. 71–72. 13 Там само. – С. 235. 14 Любченко Аркадій. Щоденник. — 21/XI-41р. – 21/ІІ-45р. – Львів – Нью-Йорк, 1999. – С. 105. 8

Продовження у наступному номері

Тарас САЛИГА Цих сім пунктів зреферовано зі «Спомину» П. Шоха, опублікованого у «Віснику Товариства українських інженерів Америки». – Нью-Йорк, 1968. ** Сноб. *** І він же першим серед видатних поетів УРСР засумнівався – за часів своєї ще не відступленої духовної автономії – в реальній більшовицькій практиці її «втілення в життя» (незакінчені поеми «Прометей», «Чистила мати картоплю»). **** Убиральня була в кінці двору метрів за 300 – і вся в дірах. ***** Почались снігові завії – поїзди зупинилися. Цитую за: Щоденник Аркадія Любченка. – Львів – Нью-Йорк, 1999. – С. 44. *

ІНІЦІАТИВА

Київська орґанізація НСПУ шукає поетичні дебюти! Київська орґанізація НСПУ завершує приймати книжки на здобуття Всеукраїнської поетичної премії за найкращий книжковий дебют «Золотий кларнет» Умови: 1. Книжка має бути видана протягом минулого року — 2017. 2. Книжка має бути дебютною книжкою автора. Журі розглядає книжки як з ISBN, так і без нього. Журі може взяти до розгляду другу книжку автора лишень за умови, що перша була без ISBN, а друга — з ISBN. Тобто журі дає два шанси на дебют. Жодних вікових обмежень немає. 3. Книжка має бути поетичною. Якщо книжка змішана, журі оцінює лишень поетичну частину. 4. Книжка має бути українською мовою. Якщо книжка написана кількома мовами, журі оцінює лишень україномовну частину. 5. Якщо це перша книжка автора, видана українською мовою, журі розглядає її як дебют. 6. Книжка має бути ориґінальною. Якщо книжка містить переклади, журі оцінює лишень ориґінальну частину. 7. Художник премії — Дьордь Барабаш — вручає авторську відзнаку за найкращий книжковий дизайн. Саме тому книжка має бути паперовою, а не електронною. 8. Книжки в трьох примірниках надсилати за адресою: Київ, вул. Банкова, 2, Київська орґанізація НСПУ, кімната 14, Вано Крюґеру. Дедлайн подачі — кінець лютого. Висувати книжки можуть як видавництва, так і приватні особи. Книжки не рецензуються і не повертаються. 9. Переможець отримує цінні відзнаки. Оголошення переможця — в кінці серпня. Склад журі премії: Наталя Бельченко — поет, літературний критик; Василь Голобородько — поет, лауреат Шевченківської премії; Володимир Даниленко — письменник, голова Київської орґанізації НСПУ; Інна Корнелюк — редактор, літературний критик; Олег Коцарев — поет, літературний критик; Вано Крюґер — поет, голова журі; Алла Миколаєнко — поет, керівник студії «Кожен дев'ятий»; Петро Мідянка — поет, лауреат Шевченківської премії; Леся Мудрак — поет, громадський діяч; Олег Поляков — письменник, критик; Ростислав Семків — літературознавець, член Шевченківського комітету. В шорт-лист 2015 року увійшли книжки «Щільник» Ігоря Астапенка, «Семантика наших прикрас» Вікторії Дикобраз, «Той, що зумів воскреснути» Олени Задорожної, «Змієлов» Євгенії Люби, «Реґіна Ольсен» Зази Пауалішвілі. Переміг «Щільник» Ігоря Астапенка, відзнаку за найкращий книжковий дизайн отримала «Семантика наших прикрас» Вікторії Дикобраз. В шорт-лист 2016 року увійшли книжки «Дещо з насіння» Ярослава Корнєва, «Стіхи о жизні» Артема Полежаки, «Листи на північ» Арсенія Тарасова, «У хаті, де не працює санвузол» Євгенії Чуприни. Перемогла книжка «Дещо з насіння» Ярослава Корнєва, відзнаку за найкращий книжковий дизайн отримали «Стіхи о жизні» Артема Полежаки.

Київська організація НСПУ

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ПОСТАТЬ

… І оживлення їх творчою уявою. Уявою і фантазією Петра Кралюка

ю місію оприявлення історичних осіб відомий історик і письменник, який святкує своє 60-річчя в Національному університеті «Острозька академія», де працює першим проректором, довіряє в «геополітичній повісті, або діатрибі» «Фабрика(ція)», то таємничому мольфарові, то маловідомому першому представникові славетного княжого роду Острозьких Данилові Острозькому… У його книгах, таких, скажімо, як «Діоптра», «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», «Княжими шляхами Волині. Віднайдення раю», «Благая вість од княгині Заславської», «Духовні пошуки Мелетія Смотрицького», «Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка» та інших виринають завдяки творчій уяві письменника із глибин національної історичної пам’яті образи відомих і маловідомих, вимушено забутих діячів української освіти, культури, літератури і мистецтва. Передусім це князі Острозькі, сам князь Василь-Костянтин Острозький, який «оживає» в романі «Шестиднев», епізодично з’являється в романі-реконструкції «Данило Острозький: образ, гаптований бісером». Бо саме він, Костянтин Острозький, в хрещенні — Василь, засновник Острозької академії в цьому творі Петра Кралюка замовляє в 1588 році Василю Суразькому полемічний твір «Княжиця», більш відомий під назвою «Про істинну православну віру». Історика Кралюка заінтригувало те, що ця полемічна відповідь на книги єзуїтських авторів Петра Скарги та Бенедикта Гербеста десять років не з’являлася друком. Чому? Адже замовник її — один із найбагатших магнатів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, який видав за свої кошти славнозвісну Острозьку Біблію. І раптом, мабуть, через нашіптування та заздрість лукавих наближених, князь велить не пускати цю книжницю в друк. Петро Кралюк сміливо вершить літературно-експериментальну книжницю за подобою поширених на українських землях у XIV–XV століттях збірників, що мали назву «Бісер». На жаль, жоден із них не дійшов до наших днів. Тоді чому б не створити таку книжницю самому, — подумав Петро Кралюк. Подумав, попрацював — і народився оригінально скомпонований під літопис збірник під назвою «Бісер». Це, як зізнається автор у передмові, творча «реконструкція свідчень» на основі відомих творінь давньоруської книжності, історичних фактів, автентичних документів із метою подати сучасному читачеві правдиву історію боротьби за землі Руського королівства. Письменник зібрав світлі й темні факти — ці різнобарвні «крупинки бісеру», «нетварні частинки душ», які він бачив-віднаходив у давніх писаннях, щоб відкрити істинний, а не накинутий нам москвофільською історіографією зміст тих причин, які привели до занепаду в 1392 році Руського королівства. На наші давні українські землі, як відомо, збройно зазіхали Польща, Угорщина, Литва, Золота Орда. Ця боротьба за «руську спадщину», розпочата ще в 1340 році польським королем Казимиром Великим, завершилася утворенням Великого князівства Литовського, до якого ввійшла значна частина земель Руського королівства. В унікальній книзі-розвідці «Корона, або Спадщина Королівства Руського» — серія «Бібліотека газети «День» Україна Incogni-

КНИЖКОВЕ REVIEW

Кадзуо Ішиґуро солов’їною — вперше! Це перший український переклад Кадзуо Ішиґуро, класика сучасної британської прози, щойно удостоєного Нобелівської премії. Письменник народився в Наґасакі, закінчив університет у

Майстер зазивання духів ta» — постійний автор цієї газети Петро Кралюк опублікував сім статей, ключовою ідеєю яких є питання: звідки, з яких часів і подій має розпочатися наше державне літочислення? Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у «Слові до читачів» книги «Корона…» пропонує переосмислити витоки і саму природу української державності й ставить питання про уточнення офіційної назви нашої держави — «Україна-Русь». Таку назву, як відомо, вживав у своєму фундаментальному дослідженні національної історії Михайло Грушевський. Петро Кралюк у багатьох своїх статтях наполегливо радить українським історикам відмовитися від російських міфологем і об’єктивно осмислити історію Руського королівства. Та не чекаючи, що хтось із українських істориків переосмислить цю нашу історичну державницьку тяглість, виведе саму її природу, як зазначає Лариса Івшина, «від київського князя Святослава, який 971 року уклав мирний договір з візантійським імператором Іоанном Цимісхієм», або «від Ярослава Мудрого, тисячоліття утвердження якого на престолі відзначатимемо 2019 року», обґрунтує, «зв’яже» часи і події, історик і чудовий белетрист Петро Кралюк цю місію виконає фахово, з натхненням. Слід зазначити, що цю важливу науково-дослідницьку справу з осмислення найскладніших періодів нашої національної історії, відновлення історичної пам’яті та аргументованої критики різного роду фальсифікацій української минувшини здійснено авторами «Бібліотеки газети «День». Майстерно стилізуючи свою оповідь із традиційною назвою «Бісер» під літописний твір, Петро Кралюк витворив на основі навизбируваних із польських, угорських, німецьких джерел, із литовських літописів, із вітчизняних книжкових свідчень, таких як «Пчела», «Моління Данила Заточника», «Задонщина», повчання Феодосія Печерського, оригінальну літописну книгу. Письменник мовби нанизав ці крупинки бісеру — факти, свідчення, згадки — на вервечку досі маловідомої історії життя і діянь родоначальника княжої династії Данила Острозького. А головне, він уперше подав півстолітню війну за Руське королівство в контексті подій Західної Європи, зокрема Столітньої війни між Англією і Францією в 1340–1392 рр. І всі ці події, наголошуємо, розглядаються Петром Кралюком під кутом зору життя та діянь останнього представника монаршої династії Руського королівства князя Данила Острозького. Петро Кралюк володіє даром «виводити» завдяки творчій уяві з минулого, яке затінене мороком забуття, історичних осіб і «змушує» їх свідчити про себе, про свою роль в історії, про події, в яких вони брали участь, «знайомити» зі своїми сучасниками… Одне слово, він майстер поєднувати минуле і сучасне, реальне і фантазійне, конкретно історичне і уявне… Авантюрно-епатажний цей Кралюк у своїх оригінальних «фабрика(ціях»). Так, у «геополітичній повісті» «Фабрика(ція)» він «передає» оповідь українському головнокомандувачу, в образі якого проступають виразні риси ре-

ального президента України. Завдяки чудотворчим можливостям мольфара автор знайомить «лідера нації», «Богом посланого», із… Із ким тільки той Кралюк-мольфар не знайомить укрпрезидента! Із Шандором Петефі, Олександром Пушкіним, ще одним Олександром — Духновичем, Ференцом Ракочі, Енді (Андрієм) Ворголом, княем Федор о м

Кенті, пише англійською, вважає себе «громадянином світу» і автором «міжнародних романів». «Не відпускай мене» — сьомий роман Ішиґуро і перший, який не звертається до ані близького минулого, ані до сучасности і не має прив’язаности до історичного часу. За сюжетними ознаками це фантастика, проте читач дізнається про це не спочатку і доволі довго читає книжку як традиційний англійський роман про закриту школу, ізольований простір зі «скелетами в шафах», традиційно англійським озиранням на Джейн Остин, бо це жіноча оповідь про психологічні нюанси відносин у трикут-

нику. Зупиняють згадки про «особливість» і якісь загадкові та хворобливі «виїмки». Виявляється, що це антиутопія, і герої — справді «особливі» істоти. Варто сказати, що роман було написаний тоді, коли найпопулярнішою темою «новин зі світу науки і техніки» було славнозвісне ягнятко на ім’я Долі. Притчевість, властива фантастичним текстам, часто спрощує проблему, у цьому випадку — маніпуляцію, умовну неповноцінність тощо. Ішиґуро вирішує свій сюжет інакше. Клони служать людству, позбавлені волі, вони приймають свою долю як належну. Але вони не позбавлені розуму, почуттів, здатности

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

Коріатовичем, Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним)… Для чого, з якою метою автор оживив і змусив дискутувати, сповідатись, сперечатися біля Мукачівського замку в майбутньому «центрі всесвіту» — Прикарпатській Русі витворених його фантазією персонажів і реальних історичних осіб? Та для того, щоб потішитися-посміятися і над собою, над закарпатським загумінковим русинством, і над нашими сусідами та водночас десь із гордою поставою, а десь з іронічною посмішкою чи саркастичним прискаленням власного історичного ока помислити над національними міфами чи над міфологемами угорців, поляків, росіян… Та й канонізованих, застиглих монументально у національних пантеонах пам’яті, загорнутих у шати вічною славою вождів, провідників і пророків Петро Кралюк не жалує і вряди-годи общипує на їхніх пишних строях пір’їни непомильних діянь. Чому ж ні? Шевченкові можна було побажати «Богданові п’яному» в калюжі утопитися, «в багні свинячім» за Переяславську зраду, а Кралюкові хіба не можна в книзі «Козацька міфологія України: творці та епігони» здерти трошки позолоти із лицарських обладунків українського козацтва, змусити нас подумати над тим, чи доцільно ототожнювати надто прямолінійно поняття «українець» із поняттям «козак», бо ж таке ототожнення, вважає Кралюк, є більше плодом міфотворчості. Але хіба ми забули про Пантелеймона Куліша, який у своїх історичних поглядах еволюціонував від козакофільства до критики козацтва? Такої критики, яка зберігала і солідну дозу позитиву, зокрема визнавала в «Історії возз’єднання Русі» за українським козацтвом «народний ідеал рівноправності», ідеал «вільного життя», відчайдушної хоробрості, самопожертви, героїзму і звитяги. Безперечно, не все незаперечне в монографії «Козацька міфологія України», особливо порівняння історії формування нинішнього Донбасу із формуванням Запорозької Січі.

Петро Кралюк вважає: «Донбас — то є Запорозька Січ епохи індустріалізації». Але коли вдумаєшся в його аргументацію, мимоволі починаєш замислюватися над тим, чи насправді українська козацька міфологія є сьогодні вагомим чинником державного будівництва. Петро Кралюк вважає, що слід розлучатися з цією анархічною традицією, хоча я не поділяю його висновку: «Козацьку славу» можна спокійно покласти на полицю історії». Руйнування історичних стереотипів, міфологем, як російсько-імперських, польських, угорських, так і рідних, національних, розхитування усталених художніх форм, традиційних жанрових систем і вимислювання нових, як правило, комбінованих жанрів, використання новочасних художніх засобів і прийомів, зміна стилів, своєрідне жонглювання засобами іронії, сарказму, гротеску — це все Петро Кралюк, його різнотематична, різножанрова творчість. То він подивує читача своїми модерними, в міру містифікованими історіями в книгах «Фелісія», «Римейк», «RE-анімація», «Фабрика(ція)», то перегляне хрестоматійні канони сприйняття повісті «Тарас Бульба» та самої постаті Миколи Гоголя в книзі «Таємний агент Микола Гоголь, або Про що розповідає «Тарас Бульба», то раптом заміриться подивитися неупередженим оком на постать Степана Бандери в романі «Сильні та одинокі»… Раптом гору в його творчих замірах візьме перше (чи друге?) Я — історик і він опублікує фундаментальне дослідження «Козацька філософія. Філософська та історіософська думка України XVII–XVIII ст.», то у співавторстві з ректором Острозької академії Ігорем Пасічником видасть монографію «Український месіанізм», а зі своїм колегою Михайлом Якубовичем — працю «Інтелектуальні традиції українсько-тюркського пограниччя XVI–XVIII ст.»… І це далеко не повний перелік творчого набутку працелюбного, бурхливого доктора історичних наук, професора, письменника Петра Кралюка. …Пригадую, під час презентації Національного університету «Острозька академія» в Києві, а саме в Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра» Іван Драч подарував Петрові Кралюку ідею твору, в якому головним героєм і оповідачем має виступати Володимир Третій. Бо Володимир Перший — святитель Русі, Володимир Другий — то, звісно, Ленін, творець імперії СРСР, а Володимир Третій — це той, що прагне відродити прогнилу Третьоримську імперію. Збігло лише кілька місяців, і Петро Михайлович вручає Іванові Драчу рукопис твору під назвою «Каган і хохлята» з присвятою автору ідеї. І знову Петро Кралюк узявся за своє — за улюблене зазивання духів. Цього разу «оживив» нинішнього Володимира Великого, мозок якого оцифрували, закинули в комп’ютер і нарекли цей комп’ютер «Каганом». Фантазер цей Кралюк. Бо письменник. І реаліст. Бо історик. Не випадково він узяв епіграфом до свого твору «Каган і хохлята» слова Зденека Нойбауера «Реальність зіткана з історій, а не з матерії». Цей майстер викликання із глибин національної історії духів оригінально продовжує творити нову художню реальність як на основі переосмисленого ним історичного минулого, так і з актуальних імпульсів динамічної сучасної дійсності.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ любити й відчувати біль. Вони не такі, як ми. Але, здається, кращі за нас. Ішиґуро змальовує світ без уявлення про волю, але з догматом приречености. Окремо треба сказати про наративну модель, що її часто обирає Ішиґуро: це так званий «ненадійний оповідач», такий, що знає не більше за читача, а згодом і менше. На неповному знанні, на відсутності інформації тримається романна колізія, та й світогляд героїв роману теж зумовлено неповним знанням про себе і про те, що на них чекає.

Інна БУЛКІНА

ЛІТЩОДЕННИК

Перекладні видання як чинник літературного процесу: ТЕНДЕНЦІЇ Й ВИКЛИКИ РОКУ Із виступу на науковому семінарі «Підсумки літературного сезону 2017» 2017-й виявився роком актуальних перекладних видань, які оприявнюють тенденції сучасної літератури

онфікшен постає трендом літературного процесу, набуваючи дедалі більшого успіху. Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» К. Родика оперативно зафіксував цю тенденцію, створивши спеціальну номінацію. Дедалі більшим стає попит на видання науково-популярні, у яких поєднано легкий есеїзований стиль викладу й серйозну проблематику, притаманну ґрунтовним науковим дослідженням. Згадаймо бодай історичну працю «Брама Європи» цьогорічного лауреата Шевченківської премії Сергія Плохія або ж книжку «Егоїстичний ген», про яку мова далі. Особливу увагу привертають видання з царини «література факту», тобто такі, у яких зафіксовано «живі» голоси доби. Світлана Алексієвич утвердила в сучасному літературному процесі ті книжки, які побудовані на фіксації реальних людських історій. Значну увагу привертають видання, у яких виразним постає головний герой. Ми знову повертаємося до літератури «з героєм» (карколомний успіх серіалу «Шерлок» це тільки потверджує), до романів, у яких, подібно до вальтерскоттівських творів, наявне поєднання любовної лінії та історичної. Отже, дозволю собі згадати кілька книжок, які репрезентують перекладний літературний процес і постають знаковими для 2017 року. Передусім хотів би згадати роман «Японський коханець» Ісабель Альєнде (з ісп. пер. Сергій Борщевський, «Видавництво Анетти Антоненко»). Образ привида, що з’являється наприкінці твору, можна пояснити не стільки традиціями магічного реалізму, скільки традиціями американського модернізму й «магією» Генрі Джеймса, який вважав нашу свідомість (психічну реальність загалом) окремою самодостатньою дійсністю, що має автономне існування. У творі відбувається взаємодія між двома романними традиціями: romance і novel. Перше поняття відлунює в драматичному сюжеті про Альму Беласко та її коханого Ітімея Фукуду. Водночас конструктором історій постає Ірина Базілі, яка на самому початку роману влаштовується працювати до Лайт-хаузу. Звичайно, можна сперечатися з приводу того, яка героїня відіграє першу роль у творі. Упродовж усього роману перед нами різні відлуння, вирвані сторінки з листування між Альмою та Ітімеєм. Водночас історія Ірини, яка потрапила до прийомної американської родини з Молдови і яка сьогодні «інспірує» мешканців Лайт-хаузу розповідати про себе, також доволі ключова. У цьому сюжеті про працівницю, яка уміє закохувати (без жодної іронії) в себе літніх «безумців», чимало прихованих підсюжетів про «травмовану» сексуальність жінки. Життя Ірини оприявнює складну проблему «вибору–без вибору». Родзинкою роману я назвав би листи Ітімея до Альми. Із листуванням буде ще один психологічний трюк, про який не розповідатиму, проте у цих листах наявні філософські

узагальнення, написані від імені людини, яка має велике серце. Ітімей у цій історії викликає захоплення, образ наділено певними ідеалізованими рисами, а можливо, просто на нашому тлі образ японця видається еталонним у морально-етичному плані. Ітімей пише: «Жити в невизначеності, непевності, без планів та цілей, віддавшись руху, наче підхоплений вітром птах, — цього я навчився в своїх мандрах… Щоб вижити, мені потрібно зовсім небагато, майже нічого. Свобода!» Дозволю собі згадати як знакову книжку «Концерт пам’яті янгола» Еріка-Емманюеля Шмітта (пер. з франц. Івана Рябчія, «Видавництво Анетти Антоненко»). У світі, де живуть герої цих драматичних історій, немає Бога. Довго не розумів, що об’єднує ці новели. Свята Рита, як заявлено в анотації? Мені здається, що центральною лінією усіх екзистенційних, психологічних, ідентичнісних перероджень і колізій, із якими маємо справу, є саме життя без Бога, світ без всевидящого ока й, передусім, без віри у те, що з твоєї душі потім спитають про всі добрі й злі вчинки, які ти скоїв. Подібна думка не виринає ні в кого з героїв, навіть тих, хто знає про свій скорий фізичний кінець. Ті, про кого пише Шмітт, живуть за законами інстинктивної волі, їхня релігія — це споживацтво, задоволення, перемоги. Але ніхто з усіх героїв не має здатності піднятися над реальністю, наскільки близько він не підійшов би до точки Х, за якою, здається, і починається шлях до світу зі знаком «+». Шмітт показує специфічні грані людського єства. І хоча всі події відбуваються у нібито успішному й соціально комфортному світі, проте у ньому живуть не люди, а монстри. З точки зору традиційної моралі, перед нами люди, які плекають у серці темряву. Так, Шмітт показує точки зустрічі світло-тіні, показує ті моменти, коли душа нібито готова схаменутися й вирушити до світла. Але в усіх новелах, по суті, або перемагає темрява, або ж шлях до примарного спокою пролягає через такі темні глибини людини, які ніяк не дають підстав вірити в чудо. «Мрій правильно» Барбари Шер і Барбари Сміт («Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля») — книжка про те, як змінити власне життя на краще. Усі ми — заручники образ, комплексів, страхів. Реальність травмує. З часом ці проблеми, немов сніговий ком, накочуються на людину, яка геть безпорадна перед огромом болю і страждань. «Мрій правильно» — книжка про те, як протистояти реальності. Зрештою, за одним із філософських визначень, життя — це опір реальності.

Б. Шер і Б. Сміт пропонують свої секрети тим, хто тільки-но починає розбудовувати власну життєву стратегію. В одному з розділів авторки говорять про те, що часом важливо мати найнездійсненніші мрії. Така психологічна практика допоможе чіткіше усвідомити проблеми у теперішньому житті. Розкладаючи власні фантазії на окремі ситуації, розумієш, що часом сьогодні тобі особливо потрібно відчути спокій і затишок, комусь потрібно глибше поринати у роботу й не боятися занурюватися до найменших дрібниць. Книжка Б. Шер і Б. Сміт не є чимсь особливим, проте на книжковому ринку потрібні такі видання. У наш час гіпертрофованої інформації важливо навчитися виконувати прості речі, які можуть суттєво допомогти у здобутті простого життєвого щастя. «Доказ безсмертя. Подорож нейрохірурга у потойбічний світ» — одна із тих книжок, автори яких пережили стан смерті, дивом повернулися до життя, а тепер розповідають про своє перебування у засвітах. Спогади І. Александера — одне із найяскравіших свідчень про зу стріч людини із «Осереддям Сутності», як він сам називає потойбічний простір «Істинного Шляху», описуючи ірраціональний і трансцендентний досвід комунікації з «Дівчиною на Крилі Метелика». Цю історію можна було сприймати, як символічно-містичну проекцію вразливої душі, яка потрапила в пастку свідомості або підсвідомості під час перебування в комі, якби не той факт, що автор цих «спогадів» — фаховий нейрохірург, який упродовж багатьох років працював у всесвітньо відомих медичних закладах на кшталт Гарвардської медичної школи та ін. Наприкінці книжки автор з медичної точки зору пропонує можливі гіпотези того, що відбувалося з ним під час перебування в комі. «Зустріч із Богом» — результат функціонування лімбічної системи, ендогенної блокади глутамату з ексайтотоксичністю, що імітує галюциноторний анестетик; результат того, що було збережено окремі ділянки неокортексу, таламусу, базальні ганглії та стовбур головного мозку тощо. Проте, на думку Ібена та його колег — дослідників мозку, такі гіпотези не мають достатньої кількості аргументів. «Доказ безсмертя…» — книжка про те, що в ХХІ ст. ще чимало загадок не розгадано, і Нобелівська премія з медицини й фізики чекає на тих, хто колись зможе увійти в таємницю свідомості й світобудови. І. Александер переконаний, що між ними обов’язково існує зв’язок, щоправда, поки що для нас незбагненний. «Йди за мрією. Все можливо» («Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля») — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла збій у власному

ЛІТЕ-

житті й створила себе наново. А може, збою і не було? Можливо, шлях Джен Брікер тільки підтверджує правило, а не є винятковим? Ця книжка — приклад нового напряму в літературі пост-постмодернізму, який пропоную назвати «паліативною літературою». Історія Джен Брікер — це історія людини, яка навчилась перемагати перешкоди й випромінювати любов. У нашому житті звичайній людині чи не щодня доводиться натрапляти на зіткнення з волею інших, подеколи такі конфлікти виникають на порожньому місці. Джен так само довелося зазнати чимало (її полишили біологічні батьки, у школі однолітки почали раптово заздрити Джен, коли та ставала активною учасницею різних телевізійних програм). Людська байдужість замінялася агресією та жорстокістю. Проте величезна роль у тому, що Джен не впала під тягарем життя, відіграли її другі батьки. Саме вони навчили дитину любити і сприймати світ таким, яким він є. Найменша часточка світу — продукт Божої праці, а у Бога завжди для кожного з нас є свій замисел. «Можливо все. Ось моя улюблена цитата з Євангелія від Марка 9:23: «Щодо того — якщо можеш — то все можливо тому, хто вірує». Побач це, повір у нього і втілюй у життя». Людина, яка народжується без ніг, — це вже виклик: світові, який має перевірити себе на готовність зробити життя комфортним для всіх; батькам, які мають навчитися любити власних дітей незалежно від їхніх фізичних вад. Зрештою, це і виклик перед тобою: потрібно навчитися жити так, аби не відчувати постійно власної інакшості. «Боги» — перша книжка бельгійської письменниці Ніколь Версхооре («Пінзель»), представлена українською мовою в перекладі Івана Рябчія. Професор Мішель Оттен у передмові «Пристрасть мисткині» ґрунтовно й панорамно представив українському читачеві творчість письменниці. Він зауважує, що «любовна пристрасть — лейтмотив перших романів Ніколь Версхооре». Цю думку, певен, можна повторити, міркуючи і про цю книжку. Так, у повісті «Фредерік Колліньї» мотив «пристрасті» розгортається в особливий спосіб. Перша особливість полягає у тому, що письменниця конструює тип сексуальної ідентичності, який припускає наявність різновекторного задоволення. Оповідачка цієї історії говорить: ми зазвичай виховані так, що маємо побудувати родину, а в родині у кожного з партнерів є можливість отримувати втіху лише від конкретної людини. Все інше — зрада, збочення, розпуста з точки зору традиційної моралі. Але у цій повісті порушено питання про те, чому людина не може отримати задоволення від щирого почуття до кількох людей одночасно? «Важко призвичаїтися до двох паралельних потоків щастя. Нас із дитинства привчають до того, що може бути щось одне, бо інакше — або занадто, або погано, або омана та облуд. Насправді життя влаштоване інакше». «Боги» — книжка інтелектуальної прози. Подеколи письменниця занадто «розпружинює» ситуації, розтягуючи їх і уповільнюючи динаміку. Н. Версхооре — майстриня психологічних портретів, вона уміє розповідати історії, занурюючи читача в свій світ. Отже, літературний процес останніх років гетероґлосний, це простір із багатьма невидимими на перший погляд шпаринами й підтечіями. Можна погодитися з метафорою лісу, яку навів Микола Жулинський. Розмаїття літпроцесу засвідчує його потужність, а отже, усі книжки, про які далі мова, покликані утвердити важливість читання як соціокультурної практики, як чинника саморозвитку.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС

Тричі не впізнаний Ідеться не про таємничого суперагента купи ворожих розвідок. І не про віртуоза перевтілень. І навіть не про героя святкових маскарадів. А про легального українського поета з донецькою пропискою, який жив на виду в людей і влади, інколи пропонував до друку свої досить прозорі поезії, але лишався і досі лишається незнаним і непрочитаним, навіть коли його, бувало, й читали

вісно, такою долею кого у нас здивуєш? Та це і не найгірше. Хіба що годиться нагадати про особливість нашого українського невпізнавання. Воно парадоксальне і вперте. Скажімо, якесь літературне чи культурне явище може отримувати високу оцінку фахівців, але на загал це роками ніяк не впливає. Може, бракує тієї інформативнокультурної структури, завдяки якій здійснюється перетік інтелектуальних потенціалів між різними рівнями суспільного організму? Подивімося, наприклад, яка глибока і всепоглинальна прірва лежить між науковими уявленнями і обивательськими версіями про будь-яку із проблем нашого буття! Між обсягами нашої історії та здобутками наших геніїв — і войовничими уявленнями натовпів скороминущих «електоратів»! Маю на увазі не обсяг знань, а саму культуру мислення. Отож — Петро Свенцицький (1950–2006). В останній рік свого не дуже довгого життя, наче виправдовуючи передбачувану сліпоту читацького загалу та літературної критики і пояснюючи свою невпізнаність, він писав:

Донбасу». («Поздним вечером, поздним вечером / Шахтёры из шахты идут. / Поздним вечером, поздним вечером / Шахтерские песни поют». — «Шахтёрский вальс» Віктора Шутова). Якогось наголошеного ідеологічного протистояння офіціозу в Петра Свенцицького, здається, не було, принаймні, не видавалось воно в ті роки визначальним, — але було незалежне від панівної атмосфери самоусвідомлення, тверде протистояння етичне і, можна сказати, психологічне. Неприйняття фальшу, самозахист шляхом усамітнення і — в творчості — поринання у вічні мотиви Я хто завгодно, тільки не Свенцицький. світової поезії, звертання до її зразків. Він зник у шахті, в тундрі заблукав. Досить продуктивний період його поеВін згинув десь, поглинутий тайгою. тичної творчості припадає на кінець 60-х Я тільки той, хто завжди був собою років. Поетові ще не було двадцяти. ФорЛише у сні — Шекспір сказав. мально його можна б віднести до шістдеТа це буде мовлено пізніше… сятників. Але фактично це був уже час придушення й вигасання шістдесятництва. Тим часом — народився в Донецьку, за- На героїчний етап його Петро Свенцицький кінчив Донецький політехнічний інститут запізнився, радше йому ближчі настрої і мо(1971), Всесоюзний державний інститут кіне- тиви т.зв. київської школи, хоча за тих самматографії (1981). Працював гірничим інже- видавських умов навряд чи мав він про неї нером, кореспондентом місцевої преси, ви- бодай якесь уявлення. Просто зближувала кладачем, керівником театрального колективу, атмосфера суспільної безперспективності й завідувачем відділу інформаційного агентства потреба створити власний охоронний ду«Схід». Прозаїк, поет, учасник літературного ховний світ. І, здається, негативізм щодо отой культурного життя в Донецьку. Автор пое- чення висловлений у нього різкіше: «Відійдіть, тичної збірки «Путні вірші» (2006), яка вийшла дайте бути мені самому!» вже після його смерті. Рідкісне поєднання Йому неприйнятні «ерзаци снів і глупоти», гірничо- технічної, мистецької, журналістської «перифрази простоти» як варіанти пояснення практики, широка освіченість і естетична роз- дійсності. Але й адекватну відповідь знайти кутість, а не в останню чергу й принципова важко крізь «голів людських гаркавий сплав». українськість вирізняли — далеко не виграш- Сумніви, вагання, альтернативи… «Розбиті но — цю яскраву особистість серед розмаїтого мрії, бите скло…» — і зрештою «оплута донецького літературного гурту. Так ставалося душу бридка втома». Хіба залишається злаперше невпізнання поета Петра Свенцицького. мати «плечем подвійну раму / Вікна вчаділої Пізніше молодший за нього Олег Соловей, душі». У невеличкому циклі «Екосези» є поет, прозаїк, есеїст, культурний діяч (1998 ро- «Теми без варіацій» та «Теми з варіаціями», ку заснував у Донецьку україномовний літе- а вивершується він «Варіаціями без теми»: ратурний альманах «Кальміюс», на жаль, не- ніч безплідних самотерзань та «страхів дердовговічний), згадував про те, що колеги жавних» минає, і тверезим ранком «на мудПетра Свенцицького, відомі російськомовні рість станеш на іржаву»: літератори й критики, визнаючи його талант, дивувалися його інакшості й естетичній від…Ніж тривоги мимо даленості від панівних стереотипів. «Толпа, Проводить чорна ніч одплати, толпа, многое тебе под силу, но вот проглотить І довго будеш терти мило, фигуру Петра Свенцицкого — не по зубам», — Сліди злочину відмивати. писала ще 2000 року Світлана Куралех, яку На скронях, вулицях, на серці, цитує Олег Соловей. У роті щіткою, а потім Між іншим, він зараховував Петра СвенВершки слідів нічного герцю цицького до «робітничої поезії» Донбасу (себе Збереш у тій перченій квоті, один час називав «пролетарським поетом», Що випала тобі від долі, радше порядком виклику обивательській І нарікати будеш довго, еліті). А втім, теза про «робітничу поезію ДонАж поки зовсім голі басу» містила не лише нагадування про забуте, Прибудуть янголи від Бога, але характерне явище початку ХХ ст., доби І заспокоїшся на тім… «українізації», а й думку про те, що існувала альтернатива масовому вимушеному пристоІншого разу таку підсумкову біблійну суванству офіційної літератури: Петро Свен- вість приносять знані в українській етноцицький свідомо обрав шахту як захист від культурі «сизі голуби»… тиску ідеологічного й культурного фальшу, У поезіях кінця 60-х переважає юнацький а в поезії відсторонився від панівної лірико- максималізм романтичного самокартання романтичної риторики співців «соціалістичного («програв і проґавив, і можна померти»; «...я про-

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

дав, новий іуда, / Блакитні марення свої»), юнацька безжальність до самого себе, навіть нібито якась невмотивована, в усякому разі, не виведена із зовнішніх обставин, хоч про них і можна здогадуватися із навмисне побіжних згадок про «літню Прагу» чи бравого полковника, який «із Берліна під Прагу ходив, / За що має нові нагороди». Та це мовби між іншим. Це не твоя вина і не підстава для самотерзань. Як природна катастрофа. Радше уявляються психологічно складні ситуації з особистого життя, переживання труднощів дороги до омріяної обраниці, злети й падіння високих душевних поривань, у яких дівочий ідеал поєднується з недосяжним ідеалом творчості, а житейська конкретність обертається зразковим театральним сюжетом: Я єсть П’єро! В пустелі ночі Прикутеє перо Мій блазенський дзвіночок. Туга моя біла Набридла їм давно. Десята Коломбіна Домучує любов. Душі моєї шмаття Ставлю я на кін. Невблаганно з’являється Незмінний Арлекін. Упавши потім навзнак В трави блакитну ласку, Тремтячими руками Здираю шкіру-маску! Яка гра, яка безпорадність? Де той програний бій? Його не було. Яка зрада, що про неї теж буває згадка? Зрада своєї закроєності на великість духу? Тиха капітуляція перед усесильною прозою життя? Це пережив не один герой світової романтичної літератури. Але за цим угадується щось загальніше, якийсь позаособистий трагізм. Не вимовлений. Лише триптих «Батьківщині» (1968) ламає печать мовчання про найбільший біль. Останній із твоїх І перший із останніх — Ну що для тебе можу я? Мені в дитинстві імена читали, Та я давно забув твоє ім’я… Це — теза. А ось антитеза: По очах, по холодному звуку, Що було, що почнеться без нас — Не до тебе протягую руку І не хочу дивитись назад. Від великих сопливих гетьманів, Від полковників, сивих та злих, Хіба руки твої рятували? Хіба ті, хто молився на них? Обійду сухозадих пророків, Бальзамовані верби і став. Твоє небо гірке і високе. Мене ранить його висота.

ємницю народження й живу силу почуття рідної землі й рідного слова в суспільстві, давно вже державно приреченому на винародовлення. Багато хто пройшов цим шляхом таємного відкриття себе в Україні, а радше — народження себе як особистості в лоні України. …Але близько попереду вже чатував 1972 рік. Чи всі тепер знають, що це таке? Якийсь щем у серці чуєш, коли читаєш молодих авторів і бачиш — із заздрістю й радістю! — що вони народилися вже аж після цього фатального для їхніх попередників року. «Посадного», як назвав його Петро Свенцицький. У відповідь на арешти групи молодих українських діячів культури, що знаменувало кінець надій на демократизацію суспільства і початок нової хвилі терору, — юнак пише вірш-виклик із пародійним визнанням «вини» та бажанням перевиховуватися в «ударній бригаді» під гаслом «Слава партії і народу!». Вірш, звісно, для хатнього вжитку й не дуже досконало артикульований, як і ще кілька саркастичних, на адресу, зокрема, «титулованого бидла», «позаштатних співців України і брів», тобто казенних поетів, «юних ослят і почесних ослів». Реакція емоційна, але стилістично не дуже охайна, бурлескна в не найкращому значенні. (Це можна сказати й про пізніші сатиричні «Донецькі ксенії»). Естетично значущіші інші вірші, не такі простомовні, із зізнаннями про власну розгубленість і сум’яття. Де фактор часу? Простота? І виникає слово — пити. Але митці не кошенята, Їм гарантовані права Мовчати, дихати, мовчати, Мовчати, глухнути, мовчати, Мовчати, хрипнути, мовчати, Поки повернуть коліщата І свіжа виросте трава. Це вірш «Художник». Але право мовчати і всі супровідні йому не звільняють від мук творчості за обтяжливих обставин (коли «перо суглоби вивертає») й потреби писати навіть усупереч очевидній марноті. «І все-таки для чогось я пишу…» Хоча зривалося й таке: «Краще пасти громадські свині, / Ніж бути письменником на Україні». Одначе ж є і вдячність від рідного суспільства. Про це читаємо в традиційному «Exegi monumentum»: «Мені вже пам’ятник стоїть (…) Він у кварталі Самоти / На вулиці Життя собаче…/ І навіть ти, кохана, ти / Його ніколи не побачиш». Бо він споруджений собі самому в собі. Згадка про кохану не випадкова — у мотиви світоглядної і творчої кризи, в рахунки із самим собою весь час домішуються якісь уривки реплік із нечутних діалогів із Нею чи уявних монологів до Неї. Про Неї нічого не знаємо, Її не бачимо і не чуємо. Але вона весь час присутня як можливість чогось, що не стало реальністю. Як останній шанс на свою не явлену сповна в житті віддяку: «Аз / нині / спопеляюсь. / Попелом / на долоні твої /осяду… / Не роздмухуй його по вітру — / Хай востаннє / тебе зігріє / кохання моє». Як причина радощів і болів. Як відчуття неподоланної дистанції в розкладах життя.

А ось і синтеза. Я ніколи тебе не знав. Але звідки мені відомі Розмальовані небеса І загублені Богом зорі? Де почув я забуті слова? Хто вночі відкривав мої ставні? І хто губи мої цілував Закривавленими вустами? Чия кров розриває мої Не розірвані досі жили? Я ніколи тобі не служив, Тобі інші, вірніші служили. Від останніх великих держав Такий рідний, знайомий сморід. Я ніколи тебе не знав. Я був завжди з тобою поряд. Це — з віршів 1968 року… В них немало психологічно дорогоцінних свідчень про та-

Повертається вечір, Пустий і холодний. Десять пальців твоїх І мовчання моє. Це мовчання промовисте, мовчання неподоланої окремішності. Я поки зберігаю Можливість померти, Цю почесну можливість Регламенту гри. Десять пальців твоїх На перилах потертих. О коли б хоч вони Тут що-небудь могли! Те, що зазвичай зветься лірикою любові, у Петра Свенцицького має відмінний характер. Принаймні, не монологічний. Але й не

ЛІТЕРАТУРА. КРИТИКА. ЧАС діалогічний — Її не бачимо і не чуємо. Вона мовби розчинена в усіх складнощах його відносин із життям, вона вгадується в них. Ось «ранній», ще юнацький вірш (1969) під назвою «Передчуття кінця». І буде лжа! На вістрі синьому ножа Застигнуть сльози сивим льодом, Покотяться по лезу червленим глодом З грудей моїх маленькі краплі. А ти підеш далі, далі… Потім спинишся на мить Й здивовано спитаєш: Дивак, тобі ще болить? Сюжет романтичного кохання, приреченого на несподіваний зрив, через колізію душевної вразливості — й поведінчої нерозбірливості, подано не описово, а фігуративно, що і властиво Петрові Свенцицькому. Це поетика неназивання, рефлективного відсторонення, окультурення. Щось таке і в релігійних рефлексіях Петра Свенцицького. Вони розгортаються на тлі стану суспільства, але крізь призму особистої психологічної ситуації або й у колізії він–вона.

«відлетіти назавжди / На сині Гімалаї», як-от «сріблястий Гельдерлін» чи Белармін, не уникли прикрого функціонального призначення: «Шматками м’яса теплого / Годують пардусів ніжних». Про якісь благородніші трансформації умовчано… Безрадісний погляд на історичну реальність відбивається і в драстичному переграванні сакральних фольклорних символів, як-от у «Різдвяному»: Ой упали сни Та на самий сніг, Сніг кривавий. Три ведмеді йшли, Зірку несли. Слава! Ой упали сни Та на самий сніг, На намети хижі. Три вовки ідуть, Три ножі несуть, Сніг кривавий лижуть. Є й інші сни, інші візії… Ось «дорогою на Волноваху» (у Свенцицького багато донецьких локацій, що нині набули несподіваного значення: Волноваха, Карань, Маріуполь, Кальміус) — мариться поетові «образок»: «вечірній Назарет», «і наш Спаситель біга босоніж, / А Йосип теше табурет». Але «на

На Нередиці Спаса висока трава. Я в Москві, я один у безлюдному місці. Ця висока трава, чи тепер ти жива? За гріхи за свої як я мушу молиться? Я гріхи замолю, тільки церква пуста. Всі ворота розбиті, на вікнах ганчір’я. Я гріхи замолю, тільки я без хреста. Я повірю — мені не повірять. Та й молитись сьогодні немає кому. Де ти, Господи, ходиш і як нам прожити? Одна жінка молилась своєму коту. Кіт щоночі молився на вітер. Я б у церкву зайшов, тільки щось не дає. На губах моїх ім’я, але не Господнє — Там у всіх Богородиць обличчя твоє. Там обличчя твоє, і пусте, і холодне. На Нередиці Спаса висока трава. Уже третю годину немає нікого. Я на вітер шепчу: чи тепер ти жива? Ти жива, слава Богу. Немає миру в світі, немає миру в душі. І благодаті немає… Є тільки потреба в ній… Водночас криза романтичного світопочування охоплює всі сфери буття ліричного героя. І великі поривання світової міри можуть стати об’єктом скепсису й іронії у своїй історичній здрібнілості. Ось «Дон Жуан передмістя».

обрії — червоні роси». І «совість, гостра, як стилет», підказує: «до раю втрачено білет. /А іншого не маю». Біблійний сюжет обігрується і в «Різдвянці». Дуже дражливо. У нашу землю прийшли «три юних царі із святої землі». Речуть, що бачать зорю біля хати, а в хаті поруч теляти й осляти «лежить Рятівник у яслятах».

Дон Жуан передмістя, пусти Свою душу до неба. Чутки жалюгідні: Ти помреш у кімнаті пустій На постелі холодній і бідній.

Речуть, що скінчиться зима, Сама розпадеться холодна тюрма, Псарі поздихають від сказу, Наш ірод помре від маразму, Пощезнуть пілати й палати…

І упали на комір плаща Сиві пасма волосся рудого. І повільно крутилась Земля, Уже п’яте сторіччя немає нікого. Протікає Молочна Ріка, Командор, наче місяць булькатий, І стискає могутня рука Замість шпаги держак від лопати. Звісно, останній рядок виводить тему Дон Жуана поза межі канону, і то не випадково… Після 1972 року в поезії Петра Свенцицького переважають гостро песимістичні мотиви. Дедалі частіше з’являється образ Смерті. Невеличкий цикл «Treny» — це плачі над могилами близьких людей. Смерть не тільки невідворотна, вона, сказати б, деміфологізована, шокуюче буденна і має справу не з високим небом, а з тугою землею, єднаючи в такий спосіб усіх — і тих, хто висів на гаках у турецькому Галаті, і тих, хто йшов «угору, вгору, вгору!», і тих, хто буденно «між нами пробував»: «Не поверне тебе ні плач, / Ні цар, ні Бог, ні хресна сила. / Земля моя твердий калач / На нашій крові замісила». І навіть ті обранці духу, що сподобилися

Але якщо придивитися, то виявляється, що царі п’яні, з чужої землі… Вірш 1980 року — коментарів не треба, дуже все пам’ятне… У віршах останніх років життя Петра Свенцицького не раз звучить малопоетичне слово «огида»… Симптоми хвороби поволі Притиснуть мене до стіни. Доволі, доволі, доволі… Я бачу огидливі сни. Що маю, окрім сивини, Пекучого болю, неволі Провини, точніше вини? А йому ж тільки п’ятдесят літ… Один із віршів (2004) так і зветься — «Огида». Дивлюсь на порт Маріюпільський (…) Отут, де гирло… Ворота рідної ріки Пусті для вічності поки. Але у грудях вироста Огида власного життя.

…Останнього року життя —2006-го — Петро Свенцицьций, наче діставши таємну вістку від «янголів голих», пише, один за одним, кілька трагічних прощальних віршів. Ось один із них, адресований другові, поетові Леоніду Талалаю — відгук на його щемливу метафору — «На тому березі, на тому...» Побачив вогнище. На схилі, На іншім березі ріки.. Душа томилась і просила Переплисти, переплисти, Переплисти, присісти поряд, Жарини мовчки ворушити. Бо тільки погляд, тільки погляд. І тільки вітер, тільки вітер. Ріка кудись плила поволі, І вітер гнав останні іскри. Нема амністії у долі — Мені ріки не переплисти. Тужний вірш. Тієї ріки він не переплив. А тепер має перепливати ріку забуття. …За життя Петра Свенцицького більшість його віршів залишалися невідомими читачам — у радянські часи через цензурний бар’єр, а пізніше — через провінційну акультурну рутину. І все-таки в 90-і роки він уже відомий у літературних колах Донеччини. А на початку 2000-х готується перша збірка

його поезій. Автор назвав її «Путні вірші», використавши вираз Василя Стуса як скромну самохарактеристику. Але він не дожив до її появи друком. «Путні вірші» Петра Свенцицького мали б стати подією в літературному житті не лише Донеччини, а й усієї України. Але не стали. Крім есеїв Леоніда Талалая та Олега Солов’я — давніх друзів і шанувальників таланту Свенцицького, в українській літературній пресі — жодного професійного відгуку, жодної рецензії, жодної згадки в загальнолітературних оглядах. І це було друге невпізнання поета, ще драматичніше, ніж перше. І ось нарешті, ще через десяток літ, у Чернівцях у престижній серії «Третє тисячоліття: українська поезія» після семи книжок найкращих сучасних поетів виходить восьма — Петро Свенцицький. «Блакитні марення». — Видавництво «Друк Арт», 2017. Чудове художнє оформлення А.Присяжнюка. Назва заперечує поетове самокартання у важку хвилину життя: «продав» «блакитні марення свої». Ні, неправда, не продав. Плекав. Зберіг. Для нас із вами. Для наступних поколінь читачів, які впізнають Поета. Хочеться вірити. Третє невпізнання Петра Свенцицького було б ганебним для нашого літературного життя. Але поки що ніхто нічого особливого не помітив. Тільки там же, в Чернівцях, у «Буковинському журналі» (2017, № 4) з’явилася вдумлива рецензія Євгена Барана. Якщо зважити на те, що в самій книжці передруковані два чудові есеї — передмова Леоніда Талалая і післямова Олега Солов’я — то це вже добрий початок. Можливо, прокинеться і столична преса. Але надій на стихійний інтерес мало. Має ширше підключитися професійна літературна критика. Потрібна додаткова дослідницька і бібліографічна робота. Знаю, як багато зусиль доклав

Мирослав Лазарук, редактор видання, до того, щоб зібрати спогади про Поета, упорядкувати його архіви тощо, уточнити біографічні дані, — все дарма. Невже пропаща річ? А це ж на нашій пам’яті, на наших очах. Звісно, не поїдеш сьогодні в Донецьк шукати рукописи, але ж багато хто із поетових колег нині в «материковій» Україні… А з’ясовувати є що. Наприклад, уточнити відомості про те, що він походив із польськоукраїнської родини: мати українка, батько поляк. Не випадкові в нього польські мотиви, скажімо, «земляцьке» звертання до Шопена, варіації на теми Гарасимовича або іронічна версія про шкідливий вплив «боліт Мазурських» на його песимістичний настрій. Про його естетичні орієнтації, літературні симпатії й антипатії багато скажуть переклади та присвяти й посилання, часом полемічні, на відомі імена — це теж ще треба буде досліджувати. Дещо там очевидне й прозоре, а дещо — не зовсім. Наприклад, «Варіації на іспанську тему» мають присвяту «Мігелю Ернандесу, брату моєму по крові». У вірші рефреном звучить: «Сіллю, сіллю на рани твої». Та чи тільки ця зраненість відкритої світові душі стоїть за словами про братство по крові? Що ще могло бути спільного в українського поета другої половини ХХ століття з іспанським поетом першої його половини, який загинув у франкістській тюрмі, а у своїй творчості поєднував впливи аристократичного гонгоризму з естетикою фольклору і політичною революційністю? Серед тих, із ким Петро Свенцицький розмовляє, шукаючи розради, кому кидає репліки, шанобливі чи (зрідка) й не дуже, кого перекладає, — крім сучасників, Ф.Тютчев («нічні розмови з Тютчевим»), О.Блок, А.Тарковський, Б.Пастернак, С.Рушді, А.Маршал і, звичайно ж, В.Шекспір та Й.Гете. Часом якісь переклади Петра Свенцицького можуть здатися епізодичними, бо його перекладацька спадщина невпорядкована, але факт, що в останні роки життя він знаходив у перекладацтві розраду. Дещо важливе про себе — мало, але дуже важливе — розповів Петро Свенцицький у коротенькому вступному слові до збірки «Путні вірші». Слово зветься «Прикордоння». Воно, прикордоння, в його житті не одиничне. «Я з’явився на світ півсторіччя тому на річці Кальміус, яка була колись прикордонною, і це відчуття кордону межи двома світами — у часі і просторі — жило у мені завжди». Неважко уявити (та й відчути в його поезії) значущість цього прикордоння. А ще було прикордоння між світами побутовим і книжковим — мати-бібліотекарка брала сина в поїздки до обласного центру, міста Сталіно, вибирати книжки в бібколекторі. А ще — прикордоння «між шахтою і поверхнею, між тайгою і тундрою, між польським і рідним словом». Прикладаючи до вуха мушлю, пише Свенцицький, ми думаємо, що чуємо шум моря. А насправді чуємо «багатократ посилений стукіт власного серця, шерхіт крові об стінки наших судин». «Те ж саме й з віршами: вважаючи, що відображаємо світ, ми відображаємо себе, але ж не тільки себе. Те ж постійне прикордоння між собою і світом». Це прикордоння було б Поетові тяжкою карою, якби серед усіх історичних туманів і хаосу кривотлумачень та дискусій — у верхньому сонцесяйному шарі неба (в етері) не світила йому Україна: А я дивлюся в іншій площині, Бо Україна є — aeterna. Ніхто не дасть і не поверне Нічого нам у наші дні. Хто хоче, хай рахує зерна. Хто хоче — землі віддає. А Україна є — етерна. Єдина є і вічна є.

Іван ДЗЮБА

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ПОЕЗІЯ

«Sіlent Form»

неофітова Мати уклякла над Тібром — аж до горя Шевченка.

За шибкою гілка: — Прокинься! Повіяло шумом бляшаним з ярів крейдяних за рікою, де мамина пам’ять пропала.

І бабуся моя над могилою тата в казахстанському полі. І матуся моя над могилою брата в Красноярському колі.

Здригнулася чорна зозуля не пір’ям забутих акацій — терновою хусткою мами над раннім весільним риданням.

З нової книги

Станіслав ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ

Бляшана зозуля 1

І в сусідній країні далеко від дому всі зійшлися в небогу Володимирові Оселедчику над шістнадцятирічним синочком, якому Я «Фауста» Манна ампутовано ногу. читво припиню Як він дивиться довго і кволо на шибу, на зустрічі з чортом. наче в стром неходиму. І ритмом аортим За вікном вивертає юрливу пташину зіп’ю з Пастернака живого вогню. з черешневого диму. І не чує службіст, що присяг термідору І двох Магдалин убивати рядами, перегірклий полин як, чоло причавивши в стіну коридору, візьму на вуста я, Скорбна Мати ридає. бо так проростає в добу Воскресіння душа з попелин. Христе Боже, прости наші туги з гріхами — Мов крону з двовіття світло всіх докликає. чи з двох персонажів один родовід, Але пташка летить над глевкими шляхами: з двох точок Землі осягнути століття, може, ногу шукає? в чиєму осерді явився на світ. Там, де вбивця тікає. Життя розверталося з фальші — Гутаперчева качечка і всі його зболені рухи подальші пам’яті Миколи Плахотнюка крізь мене пройшли, наче струм через дріт. І, збувши за скрушею скрушу, Якось мама взяли мене в Жашків. я все ж оберіг незапродану душу На базар. Коли ми йшли до Жашкова, у цей час поверталися деякі селяни і жінку любив не за мед, а за цвіт.

На темному пагорбі болю ледь світиться біла дорога — і мамина тінь виноградна шкребеться з її сновидіння.

* * *

І світиться біла дорога не темному пагорбі болю. І гілка шкребоче об шибу: тінь мамина ходить і ходить..

* * *

Then to the elements. Be free and fare thou well. В. Шекспір «Буря».

Вертайся в лінії. Ліліт була до Єви. Гіркою лімфою просякли вечори. Спіральні плінії всі нашепти змієві запишуть труйно під волокнами кори. П’ять років радості. П’ять років туги й болю від зойків янгола в безодню незлиття. Вертайся в матрицю. Будь вільна. Бог з тобою. Тобі не суджено жагти моє життя. Над простирадлами не вивернеться стеля. Вона вже вивернута димом та вином. Душа повітряна в закрилках Аріеля. Then to the elements. Ти вся за полотном.

додому. В одого з них я побачив гутаперчеву качечку. Так мені хотілося мати оту качечку, але, звичайно, мама не мали коштів, щоб купити мені її. Досі мені сниться така качечка. Микола Плахотнюк, «Коловорот».

Солов’їне гніздечко та без, наче музика в Бозі. Солов’їне гніздечко та безум шалких паремій. Гутаперчева качечка в голод на битій дорозі — гутаперчева качечка, Господи Боже ти мій!.. Шалоти солов’їної код в перегонах етапів, свергота психлікарень — згубна морова кривота; гіпократове вістря сумлінь, що діткне ескулапів, — все не те! — бо лише гутаперчева качечка та.

Сиротинної радости жадібно-марна жерстино, вся тужбо сновидінь в таємничо-гіркій вигребі… Прощальна радосте! Куди там грому й бурі Мама вишепчуть стишено: «Ми українці, дитино». Голод викричить скрушено: «Іграшка ся не тобі!» до нагромадженого виверження строф. На пругах українських втрачає себе силабіччя, Відплата літери й числа за дні понурі — отерпають гортані з ячання стовпів соляних. найнеминучіша з фатальних катастроф. І летять гутаперчеві зграї Стихії первісні. За болем і журбою — з лещат потойбіччя — рожева напнутість вітрильних каравел. всі відібрані діти Вертайся в лілії. і все, що відібрано в них. Будь вільна. Ти пройшов, перейшов — і тобі заяріла зірниця, Бог з тобою. і вернулось ім’я, і вживилося в люстра нікчем. Then to the elements. Та чому по ночах тобі сниться, і сниться і сниться Be free and fare thou well. гутаперчева качечка та, як розпачливий щем? * * * Матері Олександра Козловського — Олені Criste, cum sit hinc exire, da per Matrem me venire ad palmam victoriae. / Христосе, коли все пройде, Дай мені через Матір Свою Прийти до перемоги!/ Один із варіантів молитви Stabat Mater

Як при сизій золі перепілонька сива, коли лють — навіженка, скорбна Матір стоїть над могилою сина в «Арсеналі» Довженка. І над колами хвиль кожним прожилком — фібром проридавшись до денка,

Тінь мамина ходить і ходить за стежкою чорних мурашок всередині глини сухої, де мамина пам’ять пропала.

2 Всередині глини сухої сплять пальці, що глину ліпили за водами хижого яру і скреготом ребер кремінних. І там, де подвір’я пропало, церквиночка жовтої груші до паперті ос не скликає солодким негойданим дзвоном. Мій прадід не відав про мене. А я не дізаюсь про кого? Солодка пора сутеніє всередині жовтої груші.

* * * Сократ допив цикуту з чаші. Поставив крапку Хвильовий. Ще щось бреде по мертвім часі, який вдає, що він живий. Хоч обіч попіл охололий по марноті і дні не ті, важкий і впертий хід комолий вертає горло німоті. Секретний шлейф — каліброміру: не все те мертве, що зімре. І віл доби сверблячу шкіру Об ріг твого будинку тре. * * * «Хуан Себастьян Елькано» зостався колись в Одесі, як бідні іспанські діти, що втратили батьківщину. Всілякі перевороти — грабіжники снів дитячих — згризають першонаймення очей, кораблів та квітів. Та чайки, що знають мову лунких потаємних люстер, уп’ються з вітрил фрегатних салютами Федеріко.

Коли спадок сторін дотирався до обрисів змилку Сліди ножових печалей, і товклися очей «чоловічки», мов чоботом скло, утрачених порятунком, «України зосталося вже, як гівна на цідилку», — лежатимуть в палімпсесті мама шваркнули в більма війни — і тебе пропекло. за знаком ріки чужої. Ти пройшов! І хребет не зігнув. І чужак та загреба. Подвійно чужа сторінка чи й свояк — вурдалак і черв’як — потрійно чужої люті. загули втришия. Та чайки запам’ятали: України зосталося нам, як безмір’я в три неба, «Хуан Себастьян Елькано» де летить гутаперчева качечка — спрагло твоя! * * * І шепочуть молитву Пітьма спивала течію, з гірких і святих твоїх літ немов душа мотив. солов’їне гніздечко На персах дівчини твою та вибухлий бджолами цвіт. долоню Бог світив.

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

І аж здригалася з пожеж голодна нагота — і вся земля була без меж, як шкіра золота. Та ніби хльоснув батогом зненацька хижий вік — і кинулось життя бігом, як стрічка вперескік. Такі літа твої малі! — відчуєш при кінці, немов холодний жмут землі затиснеш в кулаці. І непророслістю крила уловиш з-під плеча, що там, де дівчина була, пече вогнем свіча.

* * * День у день поховальний обряд. Ти невільник. Гаруєш — та все ж, мов у ляльці тугій шовкопряд, ти себе в домовині несеш. Тільки в лампочці тоскно бринить роз’ярілим клубочком вольфрам. І, на жаль, не рутениться нить з домовини твоєї на храм. Вулканічних вузлів тенериф, скло краплисте, від мряки рябе. І годинник, пажерний, як гриф, золоті твої рештки довбе.

Пейзаж після анігіляції З циклу «Коктебель»

Третє тисячоліття з ночі твого від’їзду. Простір забито щільно клоччям глухої вати. Чим я себе втішаю в шарій облозі вгнізду? Що я роблю без тебе? — Вчуся себе вбивати. Дрібно дзумить комарик десь за блідим плафоном. Вся попередня прожить в просторі мертво звисла. Думаєш, мені просто гризтися з телефоном? Думаєш, мені легко не викликати числа? Заздрю піску морському, водоростям і гальці, заздрю дельфінам дальнім, врощеним в ультразвуки. Ніжать тебе очима інші неандертальці. Я ж собі так бороню слухавку взяти в руки. Душать мене кощаті сушені вечори ці. Ніби молюски кволі, миті з тяглом гнобитим. Скільки б не мав я люті, скільки б не стало криці, з поля свого двобою виповзу недобитим. Я не виходжу з дому — просто як паралітик. Так алкоголік, певно, глушить тужбу тужбою. Ротом перебираю пригорщі чорних літер — тих, що молився ними на самоті з тобою. Так ворушиться море чорними камінцями — там, де ти по коліна вигорнута з прибою. Правдами та брехнею, трасами й манівцями хочу несамовито бути поруч з тобою! Давнє ахейське віче. Небо на псевдо «завше».

ПОЕЗІЯ Вжалений чоловіче, що твої пальці кличе? Що там понад водою, крила на крик зламавши, про сардонічну тугу чайка лиха кигиче?

* * * Ну ось і край. Тремкоче бубонець. Ти в імені чужому, як Теренцій. Принизливо досягнутий вінець гнітючих пантомім аудієнцій. Листівку мармурової плити вже вкинуто — поштивно і поштовно. Відкрите вухо Бога. Але ти не говорив — лиш глипав молитовно. Можливо, в цьому й присуд вороття: націлувавшись золотих пантофель, побачити в безодні небуття життя свого невикреслений профіль.

Лярва, Мінерва чи бродь килимова — душу, мій сину, на мерву не зводь. Поки жива неокрадена мова, щастя не треба, бо поруч Господь. Але при мареві ярого тіла, любого глибше за спалений світ, навіть безмовність твоя очамріла буде промовиста, як алфавіт.

* * * Не я тоді був, коли вранці Одеса відкрила каміння для двох. Та я перед вами лежав замість плеса, бо раптом вчинив таке Бог. Я шкірою чув, як шептались про крила дві риби крізь товщу німу. Чи ти пам’ятаєш, про що говорила тоді — біля мене! — йому? Чому мої зорі такі безбороні, як згадую слово твоє? — і враз — наче ляпас в щоку і по скроні, — це Бог мене рибою б’є.

* * * І жертовні рядки, і шматки четверні, де в занедбі — талмуди. Всі шукають мене, та не вийти мені, бо вина моя всюди. Що я можу сказати осудливим їм, як Сивіла Енею? Тоскна гадина в’ється під серцем моїм світовою брехнею. Не зловістя торкнулось моїх підошов, провокуючи втечу. Ще до спалення Трої я в гори пішов: віщувало предтечу.

Янгол алфавіту

Іванові Малковичу

Десь далеко, на краєчку світу, за який нікому не сягти, тихо сяде янгол алфавіту, щоб його ти зміг оберегти. Хай в абетці, наче в діадемі рідкісні коштовні іскрії, є всього дві літерки окремі. Дві — але вони лише твої. Так тобі від мами та віками писано, коли ти в роду мавсь, щоб зубами, віями й руками ти за них над прірвою тримавсь. І коли раптово навіть світу враз не стане, бо скрада згребе, — в млі й безодні янгол алфавіту скриком звуку втримає тебе.

* * * Зернами Зерова з древнього древа, світлом Свідзінського з тихих оправ… Зрештою, сину мій, щастя не треба — треба, щоб мови ніхто не окрав. Дзеркалом прагнення душу не муч ти, в жерла пожад відкидає воно. Так повелося за правилом учти: з рога жертовного п’ється вино. Здушить за горло гірка опояса — справся у Бродського: там не до щасть; Там Мандельштам виноградного м’яса радо тобі до розради подасть.

Та не зблисло навстрім і не скресло, мов грім, владоможливе жезло. Чи знамення не втрималось в серці моїм? Чи накладення щезло? І зостався я в нетрищах, в тій хащині, що, як душу чернечу, затягли мене вглиб, — і не вийти мені, бо прийняв порожнечу.

* * * Розпалися всі крапки та коми, розпалися, мов крижані мерлузи. Повітря раптом втратило закони, черкаючи краї твоєї блузи. Куди ти заподілася, драбинко, від крисів до криничок стоіскримих? З якого кряжу, жінко-яструбинко, ти крихти їжі принесла на крилах? І смерті рівна прірва межибрівна, і цей конверт на ймення «епідерма». І темрява, що знов стає безслівна, бо хижа ніжність на фрагменти здерла. Б’є в ніздрі бриз розтуленого лона, кінь соляний ірже на узбережжі. І падають, як брами Вавілона, важкі пір’їни білої одежі.

* * * Гуснуть сутінки в келішку, сон ворсинки колиса. Жінка дихає на ліжку, як опалі небеса. Над лелінням розімлілим,

мов зісподу кунтуша, розкотились тілом білим кучерявчики Ковша. Мов ягнятка до кошари потяглися від ріки. І рука по шкірі шарить, підбираючи зірки.

* * * В суголоссі густих чорних трав шельмове шарудіння. Мікеланджело знав, як міняв лики з «Гріхопадіння». І коли у раю в красноталь буде хлюпати пінка, жінка вибере горизонталь, бо на те вона й жінка. Буде сіном стелитися спів, як габа дзвонарева. Та лукавий про плід прошипів з вертикального древа. А коли нівелюється клич пливом знадження скраю, перших жде переміна облич та вигнанння із раю. Тільки той, хто свічею конав під високим склепінням, — тільки той свою клятву пізнав надспокусним терпінням. Обертаються в день чужиття через гори і троги — древо гнозису й древо життя горизонтом дороги, що в нагірний упреться кришталь, як у склянку чаїнка. Жінка вибрала горизонталь через те вона — жінка. * * * Перепнувся крайобрій пітьомним сукном опанчі. Тільки білі хмарини ще мріють над ним, як вітрила. Як я прагнув, щоб ти говорила зі мною вночі — просто так говорила. Як я прагнув протерти на віках ряхтіння рябе — відлиск фар, ліхтарів і зірок, і хмарок шестикрила — і вдивлятися в скло, і вживлятися в смагу тебе — тільки б ти говорила! І коли хижа ніч уполює мене навпрошки і зачне поглинати в свою чорноту, наче полоз, Я, мов Річард Шекспірів, безмовно скричу в подушки: «Півдержави — за голос!»

* * * Коли сам доростеш до печалі, за якою нема сподівань, ти побачиш: стоїть на причалі в темнім присмерку жінка, як лань. Там, попереду — озеро, море, океан, маяки берегів. І не видно, яке її горе прикувало до крайніх пругів. Гусне в обрії сутінь бузкова. Різь крайводдя — як лезо ножа. І життя твоє — лань присмеркова — вже, як жінка чужа, як межа. І зробити нічого не можна. Тільки чуєш, як гостро паде кожна блискітка, крапелька кожна в ту печаль, де пекельно-всебожна постать жінки, що іншого жде. * Мовчазна форма

КНИЖКОВЕ REVIEW

Муза НЕ мовчить «Silent form» («Мовчаза форма») — нова книга Станіслава Чернілевського. Цим виданням поет перериває свою майже тридцятирічну схиму мовчання Перед нами не просто книга — а дивовижний універсум світів, кожен із яких загадковий, як тайнописний фоліант гріневеївського Просперо. С. Чернілевський поведе читача уздовж незримого «меридіану серця» — марґінальними шляхами епіфанічних явлень «іншоприсутності». У книзі «Also sprach Zarathustra», яку Фрідріх Ніцще закінчив у 1885 році, одразу під назвою містився рядок «Ein Buch für Alle und Keinen» — «Книга для всіх і жодному». Те саме можна сказати про «Silent form». Поезія С. Чернілевського черпає з живих джерел європейської культури від Гомера і Данте аж до Срібного віку. Тематичний простір книги простягається між пекельною топонімією страждання й вишуканою екзистенціальною медитацією. Автор широко використовує барокову естетику: контрасти, антитези, численні енумерації, які творять несподівані образи. У своїй поезії С. Чернілевский культивує «мистецтво переблиску», гру світел, півтіней, дзеркальних відбиттів і повидів. Таке борхесіанство, «туж таємноти, в завісах темноти», за В.Базилевським, належить до «загадки його авторського фенотипу». Незважаючи на інтелектуалізм і герметичність, С.Чернілевський не замкнувся у вежі зі слонової кістки. Через його життя і поезію проходять практично всі тектонічні злами доби. Найтонший лірик співіснує із поетом-трибуном, який без фальшивої естетизації показує правду життя, споглядати яку водночас болісно і п`янко.С.Чернілевський — єдиний український письменник, поранений на Майдані під час Революції Гідності (п`ять снайперський куль розтрощили обидві його руки, влучили в стегно і живіт). У 1989 році, долаючи шалений опір КДБ, він разом із побратимами здійснив грандіозну акцію перепоховання Василя Стуса. Ця подія лягла в основу авторської кінотрилогії «Просвітлої дороги свічка чорна. Пам`яті Василя Стуса». Повернення В.Стуса в Україну стало однією з найінтимніших подій біографії С.Чернілевського: Коли брати рвонули в чорноту — і звисла тиша сніжно-кальвільова, я тихо плакав в аеропорту, немов дзвонар з картини про Рубльова. І враз луна шурви та голосів, мов на екран, хлюпнулась на стіну вся, — і наче Стус навпроти мене сів і сам заплакав, що таки вернувся.

В.Базилевський якось порівняв С.Чернілевського із С.Жаданом. Якщо іронічний реалізм першого в кінцевому підсумку вказує на жорсткий кодекс Отця, то мудра манера останнього звістує нам солодку відраду Євангелія. Поява вишуканих звукописних партитур «Silent form» — приємна несподіванка нового літературного сезону. С.Чернілевський не просто пише вірші — він творить власну теодицею.

Петер НОВАК, м. Прага

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ПОЕЗІЯ

Ненормативна дійсність Раїса ХАРИТОНОВА * * * Триває мода на шагрень, на послуги ведмежі, армрестлінг зі смертю… Час жорстокий, мов підлітки, мов безкарні кати в балаклавах, розширює межі Сахари: доки ти виґуґлюєш собі казку про мир, справедливість і щастя, ненатлі вирубують твій народ, мов дерева в Карпатах, ТОРГУЮТЬся із ВІЙною, лЮДИ стають вільними… від Бога і совісті. Вічність не має початку й кінця, тому віра, надія, любов і все, що сьогодні не підлягає логіці, не вимірюється доларом, зберігаємо в «Кобзарі» для нащадків. У Незалежності й досі мутація голосу: запобігливий суржик, трансформери матюків, недоумкуватий тіпа-блін-сленг, настирна Latіn, словоблуддя політики й суду, антимолитви вкраденої лаври, кізяки реклам — їх Півень 2017 разів відкаркав. Прийшов анемічний ранок і об Шевченкове слово — «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» — ламаються їхні роги, ікла і пазурі.

* * * До проявлення негативу біле — завжди чорне, чорне — завжди біле. Поки ніхто не бачить, зло маскується у Добро, добро приміряє Зло? * * * Споконвіку Життя смертю Смерть долає, яко левиця — буйволів, антилоп… Споконвіку Смерть у Життя на службі: пасе мільйонні стада та отари, ненатлими сітями ловить рибу... Щоб наситити тлінне, не жаліє й червонокнижних. Ісус прийняв гірше, аби дати нам краще, тілесною смертю смерть духовну здолавши. Але хто, окрім Смерті, замовляє тут музику? Усіх, хто прожив себе й хто — проїв, хто лиш в зародку заповідався, зустрічає вона й проводжає врочисто. І Життя прислуговує їй.

Рівновелика Любові Ісус — на хресті, Володимир — з хрестом, ми — з тарганами у голові. Десь короля звеличує почет, як у нас одиницю — нулі. Десь за вбивство тварини саджають за ґрати,

а наші убивці купують, мов курву, Феміду. Тебе вдарили по лівій щоці, — учить Біблія, — підстав праву. А права — Донбас… Ненормативна дійсність ідентифікує нас цифрами. Міщуки зачинились на клямку страху, поховалися хто в щільники, хто в мушлі офшорні — у хату скраю, аби… аби не в донецькі степи, де добровольці ростуть, мов кукурудза зубата, призначена на поп-корн. Архангел Майдану зі спини скидається на осу осінню, а Бог все частіше — на стіни плачу. На дорозі — загублена рукавичка, мов розчавлена джипом голубка. Хтось, незалежний, злітає без дозволу в небо, що озоновими — навиліт — ранами і важким хмаровинням тече над нашим терпінням ягнят, над бездоріжжЯМ наДІЙ, що втратили термін придатності, злітає у вічність по коКАЇНовій смужці, по байдужій мотузці зашморгу, на осколках придбаної із-під поли гранати… І ти йому не суддя. Безкорисливий суд, любов безкорислива — вони сьогодні тільки на Небі. Ми лише маємо безкорисливу Ненависть, рівновелику Любові.

* * * Батьківський поріг став нам порогом болю. Бунтарів куплено, приватизовано, заґратовано, закатовано, закатано... Пустеля розростається в душах, і немає у нас сорока років блукати НАШОЮ-НЕ-СВОЄЮ, де ниций ворог — як хробак у найкращому з яблук, четверте століття денно і нощно виїдає ЇЇ зсередини, призвичаює до втрат (аж перестали боятися смерті). Поводирі наші — перепродані цвинтарні квіти з чорною стрічкою через груди усіх поколінь: «Младшей от старшей». Отця-Сина-Духа Святого перелицьовано на догоду «старшей» у картинку форматом 3D… Торгаші повернулися в Храм: серед сліпих та убогих торгують Тобою, Господи! Де ж Ти, де? Зроби нарешті хід на випередження Зла. Амінь.

Гомосовєтікус Вони — валізи з подвійним дном. Рублі — у кишенях, субсидії — в гривнях, долар — у щастя чуже виїзний. Скільки вовка не годуй — прагнуть в совкове Нікуди, у казочки російські про блюдечко в золотій облямівці,

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

про мед–горілку (по бороді), про «самобранку»… Від ненависті осліпли, але тягнуть свою пустелю на нашу квітучу землю, на нашу джерельну мову. Наполягають, що — браття, рідніші, ніж Авель і Каїн, що рідні з нами по крові… По крові, що залила Донбас?

* * * Діти мої, з любові народжені, молоком і кров’ю моєю годовані, сповивані у тепло моє, у надії і мрії, ви теж доживете до віку традиційно обпльованої тещі й ненависної, як спасівська муха, свекрухи. Зять — щобумогилузагнать, невістка — угорлікістка, ви й незглянетесь, як ваші діти, з любові народжені, молоком і кров’ю вашою годовані, виростуть, і анемічна самотність старості так само не подасть вам склянку води. * * *

О. Букатюку

Буває, є в тебе батько і мати, діди, ще й чотири прадіди, є і брати, і сестри, а ти їм усім чужий. І серцем чужий, і голосом. І в кого таке вдалося?! Ти йому: «кря», а у відповідь: «кру», ти йому: «ме», а воно своє: «му». І всі стусани безсилі. Буває, під серцем носив соколятко, а вродилась зозуля зухвала: ти йому: «люлі», а воно тобі — дулю, ти до нього: «ля», а воно тобі: «бля», ти йому: «на», а воно: «нах»…

Новорічний етюд – 2018 Весь довгий і похмурий грудень роївся Київ у чеканні свята. Із вереском і сміхом дітлахи злітають з білих гірок на санчатах, але стрімкіш за них, немов при грипі ртуть, злітають в Україні ціни. Та ось нарешті довгожданий він, освячений деРЖАвною сокирою, новісінький, новенький Новий рік з замашками старезними своїми: напівживою бранкою — сосною у біжутерії й цяцьках китайських, з цяцянками шляхетної Європи, з граблЯМИ вітчизняними від влади, боями гладіаторів з екрана численних і безжальних телешоу (бої, що на Донбасі, вже по горло: комусь — могили, а комусь — Мальдіви). На циферблаті — свято, новий день з хронічними надіями й шамПАНським, аж донесхочу (та не по кишені) майже державним чорним шокоЛАДОМ, подарунковим мотлохом й попсою, з безсмертним Калкіним, що й досі сам удома… Невіданням своїм щасливі діти, батьки, які вдають, що нерозлучні, і рейвахом утомлена бабуся під обнадійливі брехливі перспективи, які уже не вгризти їй ніколи, навпроти телевізора куняє. На тумбочці — листівка від онука, що наймитує в матінки Європи (не ціняться таланти в Україні), тарілка з олів’є і мандарина, від Симиренка яблучко зелене, новий блокнот, старенькі окуляри та олівець, який переживе її.

Буває, що вже й не мислиш себе поза стінами самоти, що до точки неповернення ЛИШилось три кроки тобі, як раптом Бог схаменеться, і чуже — найрідніше за усіх твоїх рідних — дитя (народжене десь за ріками, річечками, ставками, озерами, веснами, зимами, за горами і долами, у лісах, де не всі ще криївки знайдено, а долар, наче совєти — народ, найкращі буки й смереки вирубує до ноги) в гірку, у найтяжчу хвилину помислить про тебе: «М а м о»*. Думкою — по дорогах, розбитих караванами лісовозів, розмитих повінню сліз убієнних лісів і звірів; душею, зигзицею — повз бурштинову пустелю, крізь шалений свинцевий град; сльозами — над спаленим степом, над руїнами, вирвами, закривавленим білим світом, над кам’яними від горя бабами… летиш до нього, до каченяти-лебедя, телятка незграбного із задатками зубра, найріднішого серед рідних худОРЛЯвого** хлопця, що, попри наказ «Не стрілять!», вростає в прабатьківську землю, як скіфський сакральний камінь, рятуючи гідність народу, що нищать чотириста літ. Це він замінив на три крапки точку твого неповернення. Тут «Мамо» — в значенні України. «худОРЛЯвого хлопця» взято з вірша О. Букатюка. *

ІМЕНА І ДАТИ

Невідомий Юрій Жилко До 120-річчя з дня народження Із творчою спадщиною Юрія Зіновійовича Жилка тепер мало хто обізнаний, хоча поет у 20–30-х роках минулого століття був активним учасником літературного процесу в Україні. Його життя нагло обірвала енкаведистська куля навесні 1938 року, коли жорстокі сталінські репресії досягли свого жахливого апогею

ак більшовицький режим безжалісно розправлявся із кращими представниками української творчої інтелігенції… Поетична і прозова діяльність Юрія Жилка ще недостатньо досліджена: вона розкидана по різних періодичних виданнях — газетах, журналах та ін. Із двох підготовлених до друку збірок тільки одна побачила світ ще за життя автора. Ця невеличка книжечка поезій «Полустанок» була надрукована у харківському видавництві «Плужанин» 1930 року. За радянських часів творчість поета, прозаїка та журналіста замовчувалася кілька десятиліть. Якщо в загальному говорити про творчість Ю. Жилка того періоду, треба мати на увазі, що вона йшла у фарватері літературного процесу 20–30-х рр. XX ст. із модним тоді пафосом прославляння «нового дня», тобто радянської дійсності:

у багатьох газетах і журналах таких міст, як Полтава, Харків, Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Одне слово, у 20-х роках минулого століття він був у центрі літературного життя — бурхливого, вируючого. Після закінчення Інституту народної освіти Юрій Жилко деякий час учителював у навчальних закладах Полтави. Однак через хворобу горла змушений був кинути улюблену справу і стати бібліотекарем полтавських книгозбірень. Як виходець із села Ю. Жилко ініціював разом із однодумцями — побратимами по перу утворення Полтавської філії творчого об'єднання «Плуг». Будучи членом Центрального комітету цієї письменницької організації, він багато енергії доклав до виховання обдарованої молоді.

виділявся серед тодішніх літераторів. Ось чому на його тексти було складено чимало пісень відомими на той час композиторами — Верховинцем, Михайленком, Левіним. На початку 30-х років XX ст. Юрій Жилко ще друкувався на сторінках газет і журналів. Здавалося, ніщо не віщувало чогось поганого. Але в оселю Жилків увірвалося горе: в 1937 р. був заарештований Зіновій Хомич — батько поета. Він став жертвою сталінських репресій. Така доля (тільки вже в наступному році) спіткала і Юрія Жилка. Ось як про це згадує його дочка Надія Юріївна: «У ніч із 17-го на 18-е березня 1938 р. ми з батьком довго засиділися коло столу. Було близько 23-ї години. Грали в шахи. Татко вважався добрим шахістом. Я програвала, але мені здавалося, що зможу

Використовуючи жанр народнопоетичної творчості, Юрій Жилко написав кілька веснянок: «Чорнушко, душко!..», «Ой красна весно», «Ясне сонечко усміхається». Сюжетна канва першої з них традиційна. Рідна мати, бажаючи щастя дочці, хоче віддати її заміж за багатого — панича або генерала. Дівчина знаходить різні причини, аби відмовитись: вона мріє вийти тільки «за гарного хлопця». 1925 року Юрій Жилко підготував до друку збірку поезій «Туди, де сонце». Однак вона з якоїсь причини не побачила світ. І тільки через п'ять років харківське видавництво «Плужанин» надрукувало книжку віршів «Полустанок». Тогочасна критика схвально відгукнулася про неї. А журнал «Плуг» навіть помістив жартівливу епіграму на поета:

взяти реванш, прохала продовжити гру. Хтось дуже загрюкав у сінешні двері. У хаті всі давно вже спали. Тато пішов у сіни, спитав: «Хто?» Почувся голос двірника Пилипа Федоровича: «Міліція. Перевірка подвірної книги. Відчиніть!» У двері ввалилася група чекістів із гвинтівками. Бабуся і мати встали з постелі. Батькові керівник групи заявив: «Предъявите документы!» Забрав їх із собою. Тоді додав, що в нього є дозвіл прокурора на обшук квартири. Йому ніхто не перечив. Ви думаєте, що чекісти старанно робили цей обшук? Ні! Вони, прокляті, самі добре знали, що в цього «злочинця» чи «ворога» немає ні зброї, ні вибухівки, ні антирадянської літератури, одне слово, ніякої крамоли». У 1998 р. відзначалося 100-річчя від дня народження Юрія Жилка. Ще не було нам відомо, коли і за яких обставин загинув поет. І ми вирішили продовжити пошукову роботу, розпочату десь наприкінці 60-х — на початку70-х років. В останній період поет жив у Полтаві, туди був написаний лист. Невдовзі Служба безпеки надіслала копію кримінальної справи Ю.З.Жилка (архівний номер її — 3365 с), а саме: ордер на арешт, анкету арештованого, підписану власноручно поетом, і витяг із протоколу засідання так званої «трійки», яка в ті страшні часи вирішувала долю людини — без слідства і суду, хоча Конституція СРСР називалася найдемократичнішою у світі. І ось перед нами скупі рядки матеріалів трохи більш як 70-річної давності — німі свідки сталінських репресій, тяжких злочинів радянської тоталітарної системи. Ордер на арешт Ю. З. Жилка був виписаний 17 березня 1938 року під 31-м номером (5 березня поетові минуло 40 років). Він зі своєю родиною проживав

Вперед, вперед, орлина зграє, До сонця вічного лети! Новий нас день уже вітає Огнем осяйної мети.

* * * За 12 кілометрів на північний захід од Костополя — звичайного поліського села, яке розкинулося на правому березі мальовничої річки Горинь. Луг широкою смугою підступає до нього. Звідси і виникла назва — Підлужне. У цьому селі в родині працівника лісництва (писаря) Зіновія Хомича Жилка народився 20 лютого (за новим стилем 5 березня) 1898 року хлопчик, котрого назвали Юрієм (у церковній книзі він був записаний Георгієм). Оскільки немовля хрестили в Головинській церкві, дехто помилково вважав це село місцем народження майбутнього поета. Не знаємо точно, коли сім'я Зіновія Хомича переїхала у Вільно (сучасний Вільнюс, столиця Литви). Можливо, це сталося 1906 року. Адже збереглася вітальна листівка, надіслана напередодні Великодня із С.-Петербурга 3. X. Жилку якимось Сергієм. У травні 1907 р. на ім'я батька Юрія був виписаний квиток на всю родину (а складалася вона з шести осіб) — дозвіл відвідувати у Вільно громадський сад. У той час батько майбутнього поета працював у залізничному управлінні писарем. Події Першої світової війни змусили родину Жилків залишити Вільно і переїхати в Полтаву. На такий крок нелегко було наважитись — залишити власну садибу. У Полтаві Юрій і Зіна продовжували навчання в гімназії. Прагнення стати вчителем привело юнака в 1918 р. до Інституту народної освіти на словесний факультет, який закінчив 1923 року. У цьому вищому навчальному закладі йому пощастило слухати лекції талановитих викладачів — Багалія і Сумцова. Саме вони активно впливали на розширення кругозору Юрія Жилка, на виховання естетичних здібностей допитливого студента. Юрій Жилко почав писати художні твори рано, ще за шкільною партою. Однак перші літературні спроби до нас не дійшли. Починаючи з 1922 року, молодий автор виступає на сторінках періодичної преси. Друкується

Десь там авто, аеро, танки, Міста, заводи, поїзди. А ви замисленого ранку Зійшли напитися води. Глядіть, щоб вам на «Полустанку» Не зупинитись... назавжди! Автор епіграми як у воду дивився. Із чиєїсь злої волі збулося передбачення... Листуючись із сином Жилка Віктором Юрійовичем, ми отримали ксерокопію збірки «Полустанок» і перевидали її невеликим тиражем у Костопільській друкарні. Звичайно, не все, що увійшло до неї, пройшло випробування часом. І це потрібно пам'ятати сучасному читачеві. За обсягом збірка поезій невелика — складається із двадцяти віршів, написаних упродовж 1922–1928 рр. Проте вона засвідчила появу в українській літературі обдарованої особистості. Поетичний голос Ю. Жилка

тоді у Полтаві на вул. Лассаля, у будинку № 7. Другий документ — «Анкета арештованого» з позначкою 21, де сказано, що письменника арештовано 18 березня 1938 року, тобто наступного дня після того, як виписали ордер. Доставили його у так звану змішану тюрму м. Полтави, де повинен був чекати, що вирішить горезвісна «трійка» НКВС. За собою Ю. Жилко ніякої вини не відчував. Думав, що то якесь непорозуміння. І тільки... Нічого не було відомо нам про сім'ю поета. З анкети довідалися: Ю. Жилко і його дружина Катерина Андріївна за фахом — педагоги. На час арешту Юрій Зіновійович працював завідувачем бібліотеки будівельного інституту, а його дружина — в одній із полтавських шкіл, 13-річна дочка Надія і 9-річний син Віктор навчалися у школі. Що ж до партійності письменника в минулому, то сказано, що він у 1917–20 рр. «примыкал к партии УПСР», тобто есерів, а в 1919 р. був в «армии Деникина рядовым добровольцем». За спогадами дочки Юрія Жилка Надії, батько не був у денікінцях, «не примыкал» до есерів. Третій документ, який ми отримали з Полтави, — витяг із протоколу № 17 засідання Особливої трійки УНКВС від 5 квітня 1938 року. Слухали справу Ю.З.Жилка і ухвалили — розстріляти, а майно, що належало особисто йому, — конфіскувати. Поетові інкримінували антирадянську агітацію і підпільну організацію. Отак «трійки» розправлялись упродовж багатьох років з українською інтелігенцією — письменниками, вченими, учителями та багатьма іншими діячами літератури і мистецтва. Так ми дізналися ще про одну жертву часів масових сталінсько-беріївських репресій. Цього разу — про нашого талановитого земляка, поета і журналіста Юрія Жилка. І коли ці архівні матеріали були надруковані в 1998 році на сторінках газети «Голос України», відгукнувся спочатку син Юрія Жилка — Віктор (із Харкова), трохи згодом — і дочка Надія (з Києва). На наше прохання вони писали спогади про свого любого батька, в результаті чого ми більше довідалися про долю усієї родини талановитого поета і журналіста. Після арешту Ю. Жилка на його дружину і дітей лягло жорстоке тавро: «сім'я ворога народу». Як згадує Надія Юріївна, «більша частина наших знайомих і друзів од нас відсахнулася, як від хворих на чуму. При зустрічах навіть боялися привітатися. У Катерини Жилко почалися неприємності на роботі... Були і щирі друзі, які не залишали сім'ю в біді. Вони нишком приходили до нас, співчували нам, допомагали, як могли. Твори Ю.Жилка зразу знищували, вилучали з усіх бібліотек»... Закінчуючи спогади про батька, вона написала: «У 1957 році прийшов документ, що Ю. Жилка реабілітовано. Від того легше не стало. А тепер я знаю, що його дійсно розстріляли в 1938 р. під Полтавою, поблизу Білої гори в Копилянському лісі, де знайдено тіла жертв сталінського режиму. Шкода, що життя Ю. Жилка так трагічно обірвалося в 40 років, саме в розквіті сил... А він так любив життя!» Талановитий син Поліського краю, уродженець села Підлужного Юрій Жилко своїм творчим набутком зробив вагомий внесок у розвиток української літератури 20-х–30-х років минулого століття. У Підлужному, де народився поет, нема вже тієї хатини, в якій над ним мати співала колискову пісню. Пішли у вічність старожили села, котрі могли б щось розказати про його батьків. Час невблаганний. Однак земляки — нащадки Ю. Жилка — свято бережуть пам'ять про нього. Ще в 1973 році його ім'ям названа одна з сільських вулиць. До 105-річчя письменника в районній друкарні була перевидана його збірка поезій «Полустанок» (єдина книга, що вийшла за життя письменника) і надруковані «Спогади про Юрія Жилка», які упорядкував автор цих рядків.

Анатолій КАРП’ЮК м. Костопіль

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ПОСТАТЬ

Той, хто копає глибоко Переді мною дві праці Володимира Петрука: невеликого формату книжечка на 96 сторінок «Країна Великочудія» (1998 року видання) та солідний фоліант «Велика Скіфія переможе» обсягом на 440 сторінок (побачив світ 2011 року). Відверто кажучи, у цих нотатках без першої книжечки можна було б і обійтися, оскільки вона повністю включена у том «Велика Скіфія переможе». Проте я розглядаю її окремо, оскільки рік видання та дарчий підпис автора характеризує інший час, який для мене має принципове значення, бо нагадує про непростий період, коли мені випало редагувати популярну газету «Вечірній Київ». Блискучу вступну статтю до книги написав Петро Осадчук. Він високо оцінив запропоновану автором нову концепцію походження українського, білоруського та російського народів, підкріплену неспростовними аргументами та фактами. Тобто аргументовано вщент розбивається російська архаїчно-міфологічна концепція про Київську Русь як державу-колиску трьох «братніх народів», звісно ж, під егідою старшого брата — російського, а роль молодших братів відводилась відповідно українцям та білорусам. Автор доводить, що «спільну колиску» треба не українізувати, а викинути геть на звалище історії. В. Петрук, спираючись на аналіз історичних фактів, переконливо аналізує та цілковито розвіює деякі твердження таких дослідників порушеної проблеми, як Л. Залізняк (уважав: якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна) та Андрій Фесенко (обґрунтовував тезу, що українська спільнота у УІІІ–ІХ століттях «формувалась» як єдина нація і єдина держава — Українська). Володимир Петрук розкусив хитрість цього автора, закладену в дієслово «формувалась», що, знову ж таки, приводило до концепції одної-єдиної нації і єдиної держави разом з Росією. Праця Володимира Петрука «Країна Великочудія» непроста для сприймання «з наскоку» через детальне аргументування, проте підводить до чіткого висновку:

для утвердження України як самостійної та самодостатньої держави, очистивши її історію від різноманітних перекручень, фальшувань та намагань розглядати у контексті російського гегемонізму. Цей гегемонізм проривався неодноразово із вуст вищого російського керівництва. Ще весною 2008 року на Бухарестському саміті Путін, звертаючись до Президента США Буша, нахабно і самовпевнено заявив: «Украина — это даже не государство! Что такое государство? Часть ее территорий — это Віталій КАРПЕНКО Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!» При цьому прозоро натякнув: якщо Україну приВолодимирові Петруку ймуть до НАТО, то вона просто припинить своє існуванНаш край споконвічний і наш пранарод ня, бо Росія може почати Давно описав древній грек Геродот, відторгнення Криму та СхідАле згодом нащадки згубили сліди, ної України. Які прямували незмінно туди, Як бачимо, це не прості Звідки почався наш родовід, погрози. Нині вони уреальАби дивувати й засмучувать світ... нилися: Крим анексовано, а на Донбасі Росія фактично Вчений задумався: «Не може так буть, веде воєнні дії, які в Україні Щоб люди навпомацки йшли у майбуть, й досі сором’язливо назиНе знаючи, звідки походим і хто ми, вають АТО. Тому широкоНіби родом з нізвідки, з історичної втоми, — планова праця Петрука наКоли іншим належать всі минулі віки, дзвичайно корисна і поМи що — родом з узбіччя? Ми що — байстрюки?» вчальна, оскільки розкриває древність Країни, в якій твоВчений задумався і спохмурнів рилась Українська держава, І звернувся до древніх, як до богів, Поцікавивсь, що думає Геродот Про те, звідки взявся наш дивний народ, Чому він всевічно в тяжкій боротьбі Приречений жити в журбі і ганьбі?..

Пошуки самих себе

В. Петрук (праворуч), П. Осадчук, А. Качан, О. Лупій у Будинку письменників НСПУ Фото В. Ващенка

«Не може бути й мови про СПАДКОЄМНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ МОСКВОЮ, бо вона була НЕ ДРУГОЮ після Києва, а ЧЕТВЕРТОЮ після Ростова Великого, Суздаля та Володимира столицею нечорноземного краю, НА ПІВДЕННІЙ ОКРАЇНІ МЕРЯНСЬКОЇ ЗЕМЛІ». На цьому ставлю крапку, а допитливого читача відправляю до першоджерела названої праці автора або ж до його підсумкової книги «Велика Скіфія переможе», в якій передруковано, як уже згадувалося, «Країну Великочудію». Це збірник творів автора, об’єднаних однією ідеєю — висвітлити історію розвитку України як стародавньої країни, відомої з античного часу під назвами Велика Скіфія (греки) та Європейська Сарматія (римляни), показати складний процес становлення державності на цій геополітичній території аж до періоду, коли Володимир брав шлюб у Херсонесі, приймаючи християнство, а Візантія називала великих київських князів «царями Тавроскіфії». Це дає тверді підстави

«Велика Скіфія далека і близька». За нею — історична публіцистика, серцевиною якої є розглянута на початку цих заміток книга «Країна Великочудія» та низка інших публіцистичних матеріалів. Творчий доробок Петрука чималий і вагомий — понад 40 публіцистичних та наукових праць. Окрім аналізованих вище творів це ще «Велика Скіфія — Оукраїна», «Екзампай. Сакральний центр Великої Скіфії», «Факультету кібернетики 40», «В. М. Глушков і Київський університет» та інші. Окрім того, він розробив структуру і методи побудови «Комп’ютерного атласу історії України», створив карту Скіфії в її історичних кордонах, відтворив вірогідний маршрут походу Дарія, підрахував чисельність скіфів за описом Геродотом Священного казана скіфського царя Аріанта. Його подвижницька праця відзначена медалями та низкою інших нагород. Володимир Іванович і нині в хорошій творчій формі і, треба сподіватися, ще не раз порадує читачів новими дослідженнями та публіцистичними виступами.

очищає її минуле від російської брехні, вивертає назовні лжетеорії про «єдину колиску», з якої нібито вийшли три «братні народи», звичайно ж, на чолі зі старшим братом — Росією. Книгу відкриває глибоке центральне дослідження «Про необхідність розширення історичної парадигми від «Історії Руси-України до історії Великої Скіфії-України». Саме в ньому проаналізовані й піддані критиці псевдоісторичні погляди Путіна та багатьох інших державних і громадських діячів Росії й даються чіткі концептуальні висновки, як за допомогою візантійської історіографії боротися з облудними концепціями «Русского міра». Далі подається цикл статтей

«Літературна Україна» № 8 (5741). 1 березня 2018 р.

Лицар духу і вчений, ти справді зумів Розшукать справедливих і чесних богів. Велика скіфська богиня Табіті Неспроста таємниці відкрила тобі ті, Які за туманом легенд і сказань Давно заховав був скіфський Казан В сакральному місці прародичів скіфів За німою стіною правічних міфів, Там, де в землі причаївсь Екзампай, Щоб назовні продовжив його ріднокрай, Щоб нині відчули ми ті глибини, З яких починалась краса Батьківщини, Коли світ наш варивсь в Казані Аріанта, А мій пращур почався зі скіфа і анта. Казан загадковий, потужний, мов кратер, Куди поміщались звитяги і втрати. Казан, що постав з наконечників стріл, А в них Аріант своїх воїв зустрів, Побачив по стрілах доблесний муж, Скільки ж у нього людей доокруж, Збагнув, скільки воїв збере Екзампай, Коли боронить доведеться наш край. Наш край — запевняю! — і наш пранарод, Який описав древній грек Геродот, А вчений довів: Україна стоїть На могутнім підмурку далеких століть. Під гуркіт копит й передзвони підків Пізнають українці глибини віків, Звідкіля розпочався наш родовід, Аби дивувати і радувать світ. Саме це нам засвідчив Петруків «Екзампай», — Що безкраїй у часі наш ріднокрай, Що живем споконвіку ми на рідній землі, Ми бороли й поборемо всі сили злі.

Петро ОСАДЧУК

ПОГЛЯД

«Сітка мовлення: час змін»? У № 23–24 газети «День» було надруковане інтерв’ю з генеральним продюсером телерадіокомпанії України Дмитром Хоркіним стосовно запровадженого ним переформатування 1-ї, 2-ї і 3ї програм Українського радіомовлення під багатообіцяючою назвою «Сітка мовлення: час змін». Звісно, пан Хоркін вважає, що його нововведення змінили сітку мовлення на краще На жаль, я, та й не тільки я, не можу з ним у цьому п о год и ти с я . Вважаю, що ці нововведення спрямовані в першу чергу проти найнезаможніших верств населення, а ще — проти жінок, змушених, пораючись на кухні, слухати саме дротове радіо, тобто винятково Першу програму, перетворену стараннями п. Хоркіна на суцільну говорильню, далеко не завжди цікаву. Раніше ці люди мали можливість час від часу послухати гарну музику (інколи навіть класичну), літературну передачу (зокрема й поетичну), а тепер вони цього задоволення позбавлені. Мабуть, пан Хоркін не здогадується, що канал «Культура» ловиться у вкрай вузькому діапазоні: треба мати або трипрограмовий приймач, або набагато сучасніший, тобто дорогий пристрій. От, приміром, у мене є магнітола — здавалось би, слухай, що заманеться, але тих хвиль, на яких працює т. зв. третя кнопка, вона не бере. Не завжди можна послухати цей канал і через Інтернет. Раніше мені це вдавалось, а тепер «открывает щука рот, а не слышно, что поёт». Оце така останнім часом можливість «слухати онлайн». Є претензії і до тих журналістів, яким дозволили працювати на 1-й програмі радіо. Часто-густо від них можна почути неправильні закінчення відмінюваних слів, вирази на взірець «приймати участь» (звідки?), «мати відношення до нього (неї)» замість «брати участь», «ставитися до когось» і т.ін. Такі вирази стають майже сталими (і це в журналістів, я вже не кажу про запрошених гостей – де тільки їх знаходять?). Прикро говорити про це, особливо у День рідної мови. Ще трохи про програму, яку запропонував і веде сам Хоркін (чи не забагато в нього іпостасей?). Ця програма має вчити говорити українською без помилок. Чи не можна було дати їй більш милозвучну назву (нехай і англомовну, хоча можна було б назвати бодай «Робота над помилками»), а не таку, що нагадує харкання. Колись я писала в усі інстанції, щоб в українській торговельній мережі не було «Blue water», що звучить як «блювота», і батончиків «Wispa», бо нам до кору і грипу тільки цього добра не вистачало. То що, повертаємося на висхідну позицію?

Валерія БОГУСЛАВСЬКА

КНИГООГЛЯД

Топ сучасних книжок, які здобули літературні премії Крім фахового піару і рекламних турне, є також інші шляхи досягнення популярності тієї чи іншої книжки. Наприклад, премії, які допомагають зорієнтуватися в книжковому морі новинок, визначаючи кращі серед них Бернардо Ачаґа. Мемуари корови. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017 Із виходом цієї книжки сучасний український переклад вкотре відсвяткував заслужену перемогу, адже і саме видавництво, і перекладач Ярослав Губарєв здобули премію Баскського інституту Etxepare і Laboral Kutxa за переклад твору, написаного баскською мовою. Головна ідея твору так само переможна, чи, пак, гуманна теорія про те, що попри своєрідний «фашизм» з боку людини — царя природи і вінця творіння, інші земні істоти мають право власного голосу. Наразі ані скривджені мурахи, ані столітні секвої, так само не позбавлені такого права, а звичайна корова розповідає нам історію своєї батьківщини. При цьому вона, на відміну від людини, не пишається тим, що вона — корова, будучи незадоволеною своєю ідентичністю і воліючи народитися котом чи конем. Що ж до мемуарів, то це спогади нашої героїні післявоєнного періоду про життя корів. У них вона доводить усьому світові, що їхня порода — це не м’ясо-молочні машини, які здатні лише їсти та спати. Насправді світ корови, за словами «авторки», багатий і неповторний. У книжці ми занурюємось в його дивовижні перипетії, знайомимось із різними персона-

жами, поволі та несподівано дізнаючись про історію, культуру та природу Країни Басків.

Колм Тойбін. Майстер. — Х.: Фабула, 2018 Епохальний роман про письменника, який перенісся з Америки до Європи у пошуках слави. Натомість криза середнього віку руйнує всі плани, змушує ненавидіти театр, для якого пише герой, і чекати натхнення, шукаючи його в житті довкола. «Коли він жив у Парижі, — згадує герой свою епопею, що припала на кінець XІХ століття, — усі навколо вдивлялись у лиця інших, шукаючи прихованих свідчень, уважно дослухалися до розмов у бажанні почути найменший натяк на щось іще. У Нью-Йорку чи Бостоні такого не було, та й у Лондоні, коли він туди переїхав, теж люди дозволяли собі жити відкрито, без ніяких секретів, якщо, звичайно, не хотіли створити довкола себе атмосферу нарочитої таємничості». Набридлі зустрічі, щоденні інтриги, театральні лаштунки. Згадуються і трапляються такі уславлені імена-постаті, як Альфонс Доде, Оскар Вайльд, Натаніель Готорн, автор роману «Червона літера». У романі, крім сюжетних ходів та фабульної інтриги, не бракує роздумів героя про природу творчості, причини

Субота, 03 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно». 7.00 – «Ранковий БУМ». 8.00 – «Митець і час». Про двох муз. велетів 19 ст., доби романтизму Дж. Верді та К.Сен-Санса. 8.30 – «Культура. Live». Вед. М.Люта (пр.еф). 10.00 – «Побачення в музеї». Вед. Н.Грабовська. 10.30 – «Війна і мир». Вед. Ю.Макаров, Є.Степаненко. 11.00 – «Від класики – до авангарду». Три Вел. концерти – Кончерті гроссі Г.-Ф.Ге́нделя. 11.50 – «Таємниці архів. манускриптів». Вед. С.Гальченко. 12.05 – «Поет. антологія: від Тичини до Жадана». 12.20 – «Від суботи до суботи». Вед. Л.Недін. Весняна ластівка. 12.40 – «Навколо музики». Стихія води у тв. комп.-імпресіоністів. 13.00 – «Муз. сієста: найкраще». 14.10 – «Без гриму». Н.а.України О.Стальчук. 14.40 – «Джазджем». Джаз. фест. у Саальфельдені. Тріо Б.Марселла. Ч.1. 15.00 – «Муз. історії». «Видатний, але не геній» – про франц. комп-ра К.Сен-Санса. 15.30 – «Стор. укр. історії». В.Білінський. «Укр. Звитяга». Чит. з.а. України П.Бойко. Ч.42. 16.10 – «Хорея козацька» Вед. Т.Компаніченко. Тв-ть поета М.Кононенка. 16.40 – «Радіодетектив». 17.00 – «Батьків. кухня». 17.40 – «Подих театру». 18.00 – «Укр. ретро з Олесею Білаш». 19.00 – «Епізоди». (пр.еф.). 20.00 – «Вечір. клуб актриси Лариси». Квартет «Гетьман». 20.45 – «Казка». Л.Денисенко, «Як Шуша познайомився з Ґагою» чит. н.а. України В.Чорношкур. 21.00 – «Вистава без антракту». Радіо-прем’єра! Д.Стейнбек. «Про

Ієн Мак’юен. Амстердам. — К.: КМ-Букс, 2017 Цей комічний роман, який здобув Букерівську премію, насправді повчальна притча суто шекспірівського формату. Двоє лондонських друзів — редактор і режисер — поклялися на похороні своєї спільної коханки допомогти один одному піти з життя в разі потреби. Але трагіфарс ситуації полягає в тому, що кожен із них від тієї хвилини, як міг, пришвидшував кінець історії друга. Непристойні фото міністра іноземних справ, якими один намагався піднестися на хвилі газетної сенсації, призвели його до краху. Епохальна симфонія з-під пера другого не вдалася внаслідок сварки між друзями. Внаслідок зради, підлості, підступів і намов інтелектуально і духовно розвинені особистості, якими зовні видаються герої, опускаються на самісіньке дно, де, власне, на них чекає своєрідне виконання їхнього заповіту, який, знову-таки, виявляється ні чим іншим, як трагікомічним

Радіоканал духовного відродження

П’ятниця, 02 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно!». 6.40 – «На Хвилі джазу». К.Іоненко, віртуоз-контрабасист, комп-р, лідер гуртів. 7.00 – «Ранковий БУМ». 8.00 – «Культура. Live». Вед. Н.Грабченко, В.Шандро. 11.00 – «За лаштунками». 11.30 – «Муз. дайджест». 12.05 – «Кружляння слів». Вед. П.Вольвач. 13.00, 22.05 – «Єврорадіо». Німеччина. К-рс мол. вик-ців у Мюнхені. Тв. Л.Бетховена та П.Чайковського. 13.50 – «Поезія». Вірші А.Перр’є чит. перекладач Д.Чистяк. 14.05 – «Муз. сієста». (пр.еф.). Гостя – відома укр. комп-рка А.Загайкевич про таємниці к/музики та проект «Envision sound» для к/к-рів. 15.00 – «Освіта на «Культурі». «Муз. сходинки». Вед. В.Сіренко (пр.еф.). 16.10 – «Права людини понад усе». (пр.еф.). Вед. І.Славінська. 16.50 – «Українська для всіх». 17.00 – «Прем’єра книги». Вед. М.Слабошпицький. (пр.еф.). 18.00 – «Студія «Ліра». Гості – з.а.України, співачки О.Табуліна та В.Матюшенко про проекти березня за їхньою участю. 19.30 – «Концерт. зал». Муз. дійство до 85-р. від д.н. комп-ра О.Білаша 05.05.2016 р. у Нац. муз. академії України. 20.30 – «Аудіокнижка». Леся Українка. «Приязнь». Чит. О.Лях. Ч.7. 20.50 – «Казка». В.Нестайко, «Про комарика Зюзю» чит. н.а. України В.Чорношкур. 21.00 – «Кобзар. майдан». 21.20 – «Радіотеатр». Шолом-Алейхем. «Мій перший роман». Р/в. Ч.2. 21.52 – «Золотий перетин». Б.Буєвський, В.Малишко. «Запливай же, роженько весела» у вик. Д.Петриненко. 22.55 – «Поезія». Вірші Ю.Таранавського чит. поет О.Фразе-Фразенко. 23.00 – «ДискоДрайв».

занепаду, а також тонкого англійського гумору. «— Я сказав племінниці, що ваша любов до Лондона перевищує любов до життя, — сказав Генрі Ґоссу. — І це — найщиріша правда, — відповів гість. — Але це не робить честі життю». Треба додати, що книгу було відзначено Дублінською літературною премією, вона увійшла до короткого списку Букерівської премії, стала романом року за версією газети Los Angeles Times, однією з десяти кращих книг року за версією газети The New York Times.

«КУЛЬТУРА» 02.03 — 08.03 (3-я програма Українського радіо) представляє мишей і людей». Р/комп. вист. Театр. товариства «Бенюк і Хостікоєв». 23.00 – «Хіт-класік». К.М. фон Вебер – комп-р, засновник нім. романт. опери, д-нт, піаніст, письменник.

Неділя, 04 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно». 7.00 – «Ранковий БУМ». Цікаве про телефон. 8.00 – «А ми до вас в ранк. час». Вед. Л.Недін. 8.30 – «Культура. Live». Вед. М.Люта (пр.еф). 10.00 – «За лаштунками». 10.30 – «Часомір». Вед. Н.Грабовська. 11.00 – «Моя музика». Н.а.України, соліст УР В.Бокоч. 11.50 – «Інтернет. Комп’ютер. Звук». 12.05 – «Творчий світ». 12.20 – «Книжк. лабіринт». Вед. Л.Воронина. 13.00 – «Студія «Ліра»: найкраще». 14.10 – «Гранослов». Груз. класик Н.Думбадзе. Розп. О.Мушкудіані. «Сонячна ніч», чит.з.а.України П.Бойко. 14.40 – «Джаз-джем». Джаз. фест. у Саальфельдені. Тріо Б.Марселла. Ч.2. 15.00 – «Україна там, де українці». Спільно з радіо «Домівка» (США). 15.25 – «Мить історії». 15.30 – «Музика сучасності». Гість – піаніст Є.Громов і звук. альбом «Київ.авангард 60-х». 16.10 – «Вимір мистецтва». Образ І.Мазепи в європ. м-ві. Розп. пер-дач В.Ткаченко. У вик. В.Шандра поема В.Гюґо «Мазепа».16.40 – «Радіодетектив». 17.00 – «Ніхто, крім нас». Вед. – А.Ярмолюк. Гостя – з.а.України О.Нестеренко. 17.40 – «Фолькл. мандрівка з Г.Пеліною». Ритуал. обряд. «проводи зими-зустріч весни» на Пінщині (Зарічн. р-н Рівн. обл.) від етномуз. І.Клименко. 18.00 – «Укр. ретро з Галиною Верес». 19.00 – «Книжк. лавка топ-7». Вед. О.Гусейнова. 20.00 – «Чорним по білому». 20.45 – «Казка». І.Роздобудько, «Дикі образи дикобраза» чит. н.а.України В.Чорношкур. 21.00 – «Опер. абонемент». В.Белліні. «Пірат». Запис з фест. «Карамур Опера 2017» (Нью-Йорк, США). 23.00 – «Музичний млин».

Понеділок, 05 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно». 6.40 – «На хвилі джазу». Г.Міллер і чарівна мелодія із к/стрічки «Серенада сонячної долини». 7.00 – «Ранковий БУМ». «Антитіла»: від альбому до альбому. 8.00 – «Культура. Live». Вед. Л.Ляхевич, В.Мохначов. 11.00 – «Доля і випадок». Вед. О.Головецька. Гостя – з.а.України А.Ярмолюк. 11.30 – «Ретро-стиль». Вед. О.Білаш. Про життя і творчість О.Білаша. Ч.2. 12.05 – «Третій дзвінок». Театр. клуб» (пр.еф.). Вед. Н.Грабченко. 13.00, 22.05 – «Єврорадіо». США. Симф. ор-р Далласа. Сезон 2015-2016р. К.Орф «Карміна Бурана». Вик. солісти і Хор симф. ор-ру Далласа. 13.50 – «Поезія». 14.05 – «Муз. сієста». Кларнетист-віртуозом, соліст ор-ру Нац. опери України О.Мороз. 15.00 – «Освіта на «Культурі». Про що мовчать епохи». (пр.еф.). 16.05 – «Мить історії». 16.10 – «Твій час».

16.50 – «Українська для всіх». 17.00 – «Істор. фрески». Вед. О.Алфьоров (пр.еф.). 18.00 – «Студія «Ліра» (пр.еф). 18.55 – «Мюзик Ревю». 19.30 – «Концерт. зал». Трансл. зап. з к-тів 2000- 2001р. Тв. П.Чайковського у вик. мол. українців з європ. визнанням. 20.30 – «Аудіокнижка». Леся Українка. «Приязнь». Чит. О.Лях. Ч.8. 20.50 – «Казка». Казки Н.Малетич «Парасолька», З.Мензатюк «Український прапор» чит. н.а.України В.Чорношкур. 21.00 – «Христ. діалоги» (пр.еф). 21.52 – «Відверто про естраду і не тільки». Весняне пришестя В.Івасюка. 22.55 – «Поезія». 23.00 – «Безсмертні партитури». Літургія К.Стеценка у вик. камер. хору «Фрески Києва».

Вівторок, 06 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно!». 6.40 – «На хвилі джазу». Аудіоальбом Є.Шовінга та тріо «Ноктюрн» 2017р. Джаз. аранж. Баха, Моцарта, Бетховена, Шопена, Дебюсі. 7.00 – «Ранковий БУМ». 8.00 – «Культура. Live». Вед. Н.Грабченко, В.Шандро. 11.00 – «Культ-Майдан». Вед. П.Вольвач. 11.30 – «Саундтреки серця». Музика з комед. мелодрами 2000 р. «Чого хочуть жінки» Н.Мейерс. 12.05– «Літ. мандри світом». Вед. Л.Воронина (пр.еф.). 13.00, 22.05 – «Єврорадіо». Швейцарія. Тв. Дж.Гершвіна, Х.Родриго та ін. вик. симф. ор-тр Роман. Швейцарії. 13.50 – «Поезія». 14.05 – «Муз. сієста». 15.00 – «Освіта на «Культурі». Психологія освіти». (пр.еф.). 16.05 – «Мить історії». 16.10 – «Модуль знань». (пр.еф.) 16.50 – «Українська для всіх». 17.00 – «Меч духовний» Вед. М.Сидоржевський (пр.еф.). 18.00 – «Студія «Ліра» (пр.еф). Гостя – зав. музею Лесі Українки І.Щукіна. 18.55 – «Мюзик Ревю». 19.30 – «Концерт. зал». Р/версія к-ту «І джаз, і Моцарт, і кіно» укр. піаніста, комп-ра, з.д.м.України Т.Полянського НФУ 18.10.2017р. 20.30 – «Аудіокнижка». Леся Українка. «Приязнь». Чит. О.Лях. Ч.9. 20.50 – «Казка». Н.Найдич, «Василь Тимофійович мандрує». Чит. н.а.України В.Чорношкур. 21.00 – «Кобзар. майдан». 21.20 – «Радіотеатр». В. Винниченко. «Уміркований та щирий». Р/в. У р.: Б.Бенюк, В.Мазур, І.Дорошенко та ін. 21.52 – «Золотий перетин». О.Білаш, Б.Олійник. «Мелодія» у вик. А.Мокренка. Лір.-філос. перлина піснярів-класиків. 22.55 – «Поезія». 23.00 – «Безсмертні партитури». Тв. Ф.Шопена.

Середа, 07 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно!». 6.40 – «На хвилі джазу». Аудіоальбом Є.Шовінга та його тріо «Ноктюрн» 2017р. Продовження. 7.00 – «Ранковий БУМ». «Антитіла»: від альбому до альбому. 8.00 – «Культура. Live». Вед. Д.Чорноус, С.Труфанов. 11.00 – «П’ять континентів». Г.Г. Маркес. «Кохання під час холери» чит. н.а.України О.Комаров. 11.30 – «Соло і Тутті». Вед. Г.Боровицька. Про альт-інструмент та голос. 12.05 – «Без

перстом долі. І в такий спосіб спільне самогубство може стати звичайнісіньким і не менш «дружнім», чи, пак, обопільним вбивством. Оголошуючи Букерівську нагороду, Дуглас Херд, колишній міністр закордонних справ Великої Британії, назвав роман Мак’юена «сардонічним і мудрим вивченням моралі та культури нашого часу».

Катерино Калитко. Земля Загублених, або Маленькі страшні казки. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017 За цю збірку оповідань її авторка, відома поетка, здобула премію «Книга року ВВС-2017». Серед провідних мотивів — пізнання та усвідомлення себе як індивіда в колі інших, різних, не таких. Збереження свого прихистку — назовні, всередині, в собі. «Колись я сказала — сказав — батькам, що добре було би спуститися жити в долину, — згадує героїня, яка змушена вдавати із себе хлопця, — і за цим був добрячий прочухан: ми жили в гордому місті і нізащо не згодилися б проміняти статус піднебесних воріт на якісь там два врожаї на рік». Серед героїв — інвалід, писар, каштелян, які живуть за скрутних воєнних непростих часів, що на контрасті з мирною добою дає можливість виявити всі гострі кути співіснування. Говорячи про книгу-переможця в номінації «Книга року ВВС-2017», редактор Європейського департаменту Всесвітньої служби ВВС Артем Лісс зазначив: «Теми, яких піднімає Катерина Калитко у своїй збірці, особливо актуальні зараз, коли світ здається дедалі більш роз'єднаним. Вона підкреслює важливість зберігати просте вміння людського спілкування, досягати взаєморозуміння між людьми з різним життєвим досвідом, несхожою історією та цінностями».

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО письменника». (пр.еф.). Вед. О.Гусейнова. 13.00, 22.05 – «Єврорадіо». Франція. Попул. мелодії Дж.Гершвіна, А.Жобіма та ін. у вик. М.Форда (спів) та Дит.хору Франц. радіо. 13.50 – «Поезія». 14.05 – «Муз. сієста». Прихід весни: вірування, ритуали, гадання та прикмети. Розп. етномуз. та уч-ця гурту «Гуляйгород» І.Барамба.15.00 – «Освіта на «Культурі». «Свій чужий». (пр.еф.) Вед. М.Муляр. 16.05 – «Мить історії». 16.10 – «Твій час». (пр.еф.) 16.50 – «Українська для всіх». 17.00 – «Логос». Вед. П.Мовчан (пр.еф.). 18.00 – «Студія «Ліра» (пр.еф). 18.55 – «Мюзик Ревю». 19.30 – «Концерт. зал». Романси та нар. пісні вик. відомі співаки Л.Монастирська, Т.Штонда у супр. ансамблю нар. музики «Рідні наспіви». 20.30 – «Аудіокнижка». Леся Українка. «Приязнь». Чит. О.Лях. Ч.10. 20.50 – «Казка». Вірші І.Малковича чит. н.а.України В.Чорношкур. 21.00 – «Кобзар. майдан». 21.20 – «Радіотеатр». Прем’єра! Р/в «Він і вона» за нов. О.Кобилянської. Пост. О.Єфимчук. У ролях: О.Богданович, Н.Коломієць. Ч.1. 21.52 – «Золотий перетин». І.Поклад, М.Ткач. «Світку зелений мій» у вик. тріо «Либідь». Співанка, віншуюча початок весни. 22.55 – «Поезія». 23.00 – «Безсмертні партитури». Розп. про М.Вербицького, музиканта-символу нац. відродження в Галичині. Комп-р, хор. дир.-нт, громад. діяч, священик.

Четвер, 08 березня

6.00 – «Доброго ранку, Україно!». 6.40 – «На хвилі джазу». «Перша леді укр. джазу», «одеська Фіцджеральд» Т.Боєва. 7.00 – «Ранковий БУМ». 8.00 – «Культура. Live». Вед. Л.Ляхевич, А.Любіч. 11.00 – «Читач». Вед. М.Муляр. Ю.Павленко, літ.-зн. 11.30 – «Еtno-вухо». Суч. аранж. старов. веснянок від гуртів «Правиця», «Joryj Kłoc», «Shockolad», «Люди Добрі, Русичі».12.05 – «Арт-салон». (пр.еф.). 13.00, 22.05 – «Єврорадіо». Ансамбль М.Порталя (саксофон). 13.50 – «Поезія». 14.05 – «Муз. сієста». (пр.еф.). 15.00 – «Освіта на «Культурі». «Зігріте серце». (пр.еф.). 16.05 – «Мить історії». 16.10 – «Модуль знань». (пр.еф.) 16.50 – «Українська для всіх». 17.00 – «Срібна пора». Вед. Л.Голота. (пр.еф.). 18.00 – «Студія «Ліра» (пр.еф). Святк. настрій від квартету «Лабіринт». Про оперу Д.Пуччіні «Богема» у передачі «Опер. Абонемент» 11.03 у пост. Харків. театру опери та балету, розп. Г.Сабітова. 18.55 – «Мюзик Ревю». 19.30 – «Концерт. зал». Тв. різних епох Й.Гайдна, Ф.Мендельсона, Є.Станковича, Б.Кривопуста у вик. амер. срипальки укр. походж. С.Івахів та піаніста з Бельгії С.Вангауварта, анс. «Київська камера та» п/о В.Матюхіна з к-ту 19.06.2016 р. в НФУ. 20.30 – «Аудіокнижка». А.Курков. «Лагідний янгол смерті». Чит. н.а. України О.Богданович. Ч.1. 20.50– «Казка». К.Міхаліцина «Хто росте у парку», К.Єгорушкіна «Цятки і плямки» чит. н.а.України В.Чорношкур. 21.00 – «Кобзар. майдан». 21.20 – «Радіотеатр». Р/в «Він і вона» за нов. О.Кобилянської. Ч.2. 21.52 – «Золотий перетин». О.Зуєв, І.Бердник. «Чого квіти не в’януть» у вик. Т.Русової. 22.55 – «Поезія». 23.00 – «Безсмертні партитури». Музика «короля вальсів» Й.Штрауса у вик. симф. ор-ру УР п/о В.Шейка.

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»

ЛІТЕРАТУРНІ ХРОНІКИ

Сьомий вал «Української хвилі» Десять років тому колишню гетьманську столицю — північно-східну цитадель глухівського малоросійства, як її жартома, хоч і не без підстав, охрестили дотепні гумористи, — огорнула животворною свіжістю нова хвиля українського духовного відродження. Група творчої інтелігенції Глухова підтримала патріотичну ініціативу тоді відставного професійного військовика, а тепер уже члена НСПУ Петра Товстухи, згуртувавшись у літературно-мистецьке об’єднання під промовистою назвою «Українська хвиля». Тоді ж був заснований і одноіменний альманах для оприлюднення творчих здобутків та поширення ідей цього товариства. У передмові до першого його випуску знаний на Сумщині педагог, ветеран журналістики й красного письменства Вадим Раєвський слушно твердив: «Головне завдання упорядника й авторів альманаху — нести між люди, особливо в нашому зросійщеному Глухові, українське слово, українську культуру, показати, що ми живемо не просто в прикордонному місті, а в колишній столиці гетьманської України, тож і продовжуємо давні традиції культурного центру північно-східного регіону нашої держави. Тим більше, що мова є головною ланкою, що об’єднує будь-яку націю. Недаремно кажуть: чия мова, того й держава». (Підкреслення моє — Г. Г.). Упорядник збірника (і не тільки упорядник, а й ініціатор його заснування, організатор спонсорської допомоги, авторських матеріалів з додачею власних творів і підготовки до виходу в світ) — Петро Володимирович Товстуха. Це козак походженням і духом,

поет і гуморист за покликанням. Видання спершу планувалося як форма опору підступним процесам омосковщення краю та підтримки й поширення саме української творчої ініціативи місцевої інтелігенції. Та невдовзі його діапазон розширився до всеукраїнських меж. Тут друкувалися поети-початківці й маститі літератори, історики й краєзнавці, мистецтвознавці та етнологи — і не тільки Глухівщини та загалом Сумщини (що, звичайно, в першу чергу), а й відомі та навіть знамениті люди практично з усієї України. Ось перед нами вже сьомий випуск «Української хвилі». Це змістовна об’ємиста (понад 300 сторінок), ілюстрована книжка. Серед її автури для декого може несподіваним буде постать уславленої актриси Ади Роговцевої, до речі, уродженки міста Глухова. А виступає вона тут не у своїй фаховій ролі, а зі своєю ніжною, сумною і проникливою поезією, від-

криваючи цілий поетичний розділ альманаху. В цьому ж розділі представлені знана просвітянка, видавець і поетеса Любов Сердунич, сумський юрист, нардеп Олександр Сугоняко, уродженка Луганщини, «Відмінник народної освіти України» Ольга Воробйова, філолог із Кам’янця-Подільського Маргарита Шевернога, випускниця «Львівської політехніки» Надія Бойко, викладач музики з міста Очакова Наталія Чудна, семикласник із глухівської ЗОШ №2 Артемко Громак та ще десятків зо два авторів. У розділі прози — не тільки художня белетристика (новели Івана Житника «Запах скошених трав», Світлани Цінько «День, що змінив долі» та Анатолія Печеного «Сни баби Катрі», фантазі Ольги Нестеренко «Інтенція, або Віртуальна розмова з царем Соломоном» та Анатолія Бойка «Скрипка Страдівари», інтермеццо Марини Левченко «Він іде»), а й поважні літературознавчі та історичні роз-

* * *

За даними фонду «Общєствєнноє мнєніє», більше половини росіян хочуть, щоб їхні діти працювали в органах держбезпеки.

Що робота в спецслужбах зробилась престижною нині, Одночасно діагноз країни і вирок країні.

* * *

У Росії планують створити суспільно-політичний канал для дітей від восьми років.

Виставка триватиме до 18 березня

Шановні автори!

* * *

Санкції проти РФ С. Лавров пояснив заздрістю Заходу.

«Захід заздрить Росії», — повірте Лаврову І його — як у Путіна! — чесному слову.

Молитовний сніданок Марнотратство закидають їй дарма, Уявіть: заходить Трамп — її нема, От і кривиться той Трамп, як від пілюлі, Бо не може їсти-пити він без Юлі.

У зв'язку з новою редакційною стратегією нашого часопису, просимо надсилати матеріали обсягом до 8 тис. символів з пробілами (обсяг шпальти). Також обов'язково долучайте до своїх матеріалів дві ілюстрації належної якості, ні в якому разі не вставляти фото в текстовий файл (об’єм зображення не менше 200 кб, окремими файлами з підписами).

E-mail: lit_ukraine@ukr.net

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ

Засновники: Національна спілка письменників України та трудовий колектив редакції

Глухів — Київ

Галерея «Дукат» запрошує на виставку [In]formal, присвячену неофіційному мистецтву 1960–1980 рр. В експозиції — живопис, графіка та скульптура українських художників, яким дорікали за «формалізм» і чия творчість розвивалася в умовах мистецького підпілля. Особливу увагу приділено абстракції, що була яскравим прикладом антирадянського мистецтва. Якщо за часів відлиги художники відкрито працювали в сфері нефігуративу, і їх твори були присутні на українських виставках, то вже з середини 1960 рр. абстракція не мала шансів на відкрите експонування.

А чому з восьми років? А чому не просто з ясел Годувати малюків сумішшю брехні та гасел?

Виходить у четвер Індекс 60974 Рахунок № 26007052761287 у ПАТ «КБ «Приватбанк» МФО 300711 Код ЄДРПОУ 21537661

Гриць ГАЙОВИЙ ВЕРНІСАЖ

ЕПІГРАМИ ТИЖНЯ

Газета письменників України

відки (Володимира Гриневича «Мотиви та образи Глухівщини у творчості Т. Г. Шевченка», Віктора Заїки «Редут українського освітянства») і навіть щось подібне до сучасного поліцейського детективу на український манір («Честь мундира» Наталії Громак). Завершує збірник, як і годиться за давно усталеною традицією, не дуже великий, але й не зовсім зайвий для нашої нудної буденщини шматок сатири та гумору. Парад сміхотворців відкриває наш уже можна сказати аксакал сатиричного коша Олег Чорногуз зі своєю дуже слушною і мабуть же перевіреною на собі порадою «Як стати довгожителем?», за ним давній перчанин і очільник нині відновлюваного «Перця» Юрій Іщенко відправляє «Довірену особу» на «Мітинг»; між ними і я серед глухівських пришельців по-езопівськи втесався зі своєю орнітологічною побрехенькою, а місцевий сміхач Микола Ліщенко запропонував читачам на закуску «Свіжину» й «Кінську ковбасу». Ну, і на завершення укладач Петро Товсуха надав місце з поетичною торбою сміху своєму братові Івану з Кам’янська (донедавна Дніпродзержинськ) та сумському гумористові Григорію Єлишевичу. А я як, можна сказати, професійний байкар завершую цю рецензію необхідною в езопівському стилі мораллю. Ніякого ВАЛУ УКРАЇНСЬКИХ ХВИЛЬ не було б, якби при недолугості нашої влади, яка не хоче чи не може сприяти утвердженню й розвитку національної культури, не знайшлося подвижників, у тому числі й серед представників місцевого самоврядування, що підтримали й фінансово забезпечили ентузіастів патріотичного починання. Упорядник і весь авторський колектив альманаху висловлює їм щиру подяку, зокрема й особливо депутатові Сумської обласної ради від партії «Батьківщина» Петрові Федоровичу Нечмоні — не лише за політичну й моральну підтримку, а й надання суттєвої матеріяльної допомоги на це видання. Приклад, гідний наслідування і в інших регіонах.

З повагою, Літукраїнці

В.о. головного редактора: Сергій КУЛІДА. Редакційна колегія: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Дмитро ІВАНОВ, Микола ІВАНОВ (заступник головного редактора), Василь КУЙБІДА, Сергій КУЛІДА, Володимир МАТВІЄНКО, Віктор МЕЛЬНИК, Юрій МУШКЕТИК, Петро ПЕРЕБИЙНІС, Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, Микола СЛАВИНСЬКИЙ, Юрій ЩЕРБАК. Черговий редактор: Ярослав ШЕВЧЕНКО. Дизайн, верстка: Оксана ЖЕНЖЕРА. Адреса редакції: 01010, м. Київ, вул. М. Омеляновича-Павленка, 3. Телефони: 280-00-25 (приймальня); 280-00-22 (редактор відділу листів та інформації, відповідальний редактор); 280-04-28 (комп’ютерний відділ). E-mail: lit_ukraine@ukr.net Наш сайт: litukraina.kiev.ua Редакція не завжди поділяє думки авторів. За достовірність фактів відповідають автори. Рукописи не рецензуємо і не повертаємо. Редакція не листується з читачами. Передруковуючи матеріали, посилайтеся на «ЛУ» обов’язково.

Наклад — 3500. Зам. 67. Ціна тижневика — договірна. Обсяг — 4 друк. арк., 6,6 обл. вид. арк. Газету набрано й зверстано в комп’ютерному центрі «Літературної України». Надруковано в ТОВ «Інтерекспресдрук», вул. Сім’ї Сосніних, 3.

№ 8 (5741). 1 березня 2018 р. «Літературна Україна»