СЕРГIЙ ЛОСКОТ
и л кi е В а б к о и с БОЯТЬСЯ маленьких дівчаток
художник максим долинний
Харків
2016
Переклад із російської Тані Стус Жила собі собака. Цілком звичайнісінька. Нічого особливого. Хіба, може, було в неї на дві блощиці більше, аніж у решти цуциків. А в усьому іншому… Кудлата, велика, з лихим характером. Принаймні, усі так вважали. Мешкала ця загалом нічим не примітна собака поруч із дуже примітною дівчинкою на ім’я Риська.
Дівчинка ця відзначалася тим, що ручки й ніжки існували в неї нібито самі собою, зовсім незалежно від своєї власниці. Ручки хапали все, що до них потрапляло. І ніжки бігли куди заманеться. Мама дівчинки говорила, що вона «ОХ і дітисько!», а тато нічого не казав. Він просто витягував доцю з великих і маленьких прикрощів, у які та потрапляла разом зі своїми неслухняними рученятами та ноженятами.
Щодня, ідучи повз сусідський паркан, за яким жила та здоровезна кудлата собацюга, дівчинка з острахом і подивом прислухалася до сердитого гарчання, а часом і до гавкоту. — Чому вона гарчить? — якось запитала дівчинка в тата й міцніше стиснула в долоньці його руку.
— У неї кепський характер, і вона боїться дітей, — відповів тато, поправляючи краватку. — Дурниці! Великі собаки не можуть боятися маленьких дівчаток! Вони ж вели-и-и-кі. І в них є зуби. — Запросто можуть, — авторитетно заявив тато й наддавав ходи. Глибоко в душі він сам побоювався це кудлатище, хоча всі татусі дуже сміливі, втім, як і матусі.
— Ні, — уперто сказала доця, намагаючись трохи пригальмувати батька, — ця собачка просто дуже самотня, і з нею ніхто не дружить. От! Якось я таки познайомлюся з нею ближче. — Навіть не мрій! — суворо пробурмотів тато й потягнув доцю якомога далі від небезпеки. Якось дівчинка залишилася вдома сама. Звісно, неслухняні ніжки понесли її до паркану, за яким жила собака. А ручки дорогою вхопили шматочок котлетки.
Паркан пахнув свіжою фарбою і був зеленим, наче трава. «Чогось бракує», — подумала дівчинка й зазирнула в шпаринку між дошками.
Собаки вона не побачила, проте звернула увагу, що долоньки її неслухняних ручок стали зеленими.
— Пречудово. Тепер руки в мене зелені. Але де ж собака? — сказала собі дівчинка й побігла шукати хвіртку. Котлетку вона завбачливо поклала до кишені сукенки. А для чого ж іще, власне, ті кишеньки потрібні?
Хвіртка знайшлася швидко й була незамкнена. — Пречудово, — знову сказала собі дівчинка. І про всяк випадок стала підсвистувати. Вона думала, що в собаки може бути слабке серце, тож краще заздалегідь попередити про себе.
Але в собаки з серцем було все гаразд. Просто їй не подобався запах свіжої фарби. Тому вона пішла подалі від паркану і не планувала ні з ким знайомитися. — Оберррежно, мала! Ти пострррраждаєш, — прокаркала стара ворона з високої яблуні. — Здуррріти! Куди дивляться батькаррр-каррр-ки?
— Беррррежись, дівчинко, — промуркотів худий облізлий кіт, беручись нервово вилизувати лапу. — Ох, що ж то буде, що ж то буде, що ж то буде? — заторохкотіли горобці й фуркнули на гілки вишні. А дівчинка йшла собі потроху, стискаючи в липкій долоньці зім’яту котлетку. Вона зовсім не боялася, адже мало хто розуміє звірино-пташину мову.
Риська знайшла собаку в глибині саду. Та спала. Велетенська, кошлата. Де в неї голова, а де хвіст було незрозуміло, адже тварина була страх яка заросла. Навколо було розкидано обгризені кістки, а поруч валялася стара каструлька с водою. «Ого! Та це якесь чудовисько з казки, а за ним ціла печера!» — подумала дівчинка й про всяк випадок зупинилася. За сплячою собацюрою було видно чималу будку з круглим темним отвором. У ній запросто міг уміститися з десяток таких маленьких дівчаток.
Кудлата гора ледь ворухнулася й голосно зітхнула. — Зараз з’їсть! Зараз з’їсть, з’їсть, з’їсть! — запанікували горобці й затулили очі крилами. — Так їй і тррреба, — сказав кіт і перестав облизувати лапу. — Давай дрррра-а-ала! — прокаркала ворона й захвилювалася на своїй гілці. — Грррр! — прогарчало чудовисько, підвелося й обтрусилося. Увсебіч розлетілася хмара пилу, листя й сухої трави.
–
ì ÿ í
— На, — раптом сказала дівчинка й простягла собаці гостинця. — На… Мабуть, котлетка була чарівною… Бо як пояснити, що чудовисько з’їло її, а не дівчинку?
Де там! Кудлата гора навіть дозволила себе погладити. — І зовсім у тебе не лихий характер, — пестила собаку дівчинка. — Наговорюють на тебе. Ти велика й добра. А дітей нема чого боятися, ми зовсім не кусаємося.
У мене вдома є багато смачних котлет. Я приноситиму їх тобі час від часу. До речі, ми так і не познайомилися. Мене звати Риська. А тебе, мабуть, Чу? Я так і зватиму тебе. А скажи мені, будь ласка, хто тебе доглядає? Моя мама каже, що ти «занадто-здичавіла-цілковита-нечупара». Собака нічого не відповідала. Вона метляла хвостом і була на сьомому небі від щастя.
— У тебе великий дім, — залізши до будки, проголосила дівчинка. — Але він дуже темний і похмурий. У такому домі жити не можна. Не дім, а журбинка. — Тієї ж миті ноги дівчинки самі побігли до паркана, а ручки знову замастилися свіжою фарбою.
Будку було не впізнати! Вона засяяла зеленими відбитками дитячих долоньок. Звісно, дівчинка теж була у фарбі, але це такі дрібниці порівняно зі сліпучою красою собачої хатки! — Ну ось, тепер тобі буде веселіше, — заявила Риська, задоволено оглядаючи себе й плоди своїх зусиль. — А мені, мабуть, перепаде від мами. Чу підійшла до дівчинки й вдячно лизнула маленьке брудне коліно.
— Та ти зовсім нічого не бачиш! — нахилилася до неї дівчинка. — У тебе ж чубчик усі очі закрив! Iз цими словами вона рішуче стягла стрічку з кіски й спорудила хвостик на лобі Чу. У собаки виявилися дуже розумні зелені очі. Вони були трішки сумні й вологі. А ще мали довгі чорні вії.
Ось так вони й потоваришували — велика непримітна собака й маленька примітна дівчинка. Удома на Риську чекав скандал. Точніше, не зовсім скандал, а дошкульне прання. Фарба намертво прилипла до дівчинки й ніяк не збиралася відчіплятися. Її змогли відмити тільки надвечір. А сукенку довелося викинути. Мама категорично відмовилася марудитися з нею.
— Це неможливо відіпрати, — заявила вона, гірко зітхаючи. — Моя доня — бруднуля, яка не цінує своїх речей. — У ній живе художник! Вони цінують зовсім інше. — Вирішив підтримати доцю татко, але про всяк випадок накивав п’ятами до іншої кімнати. — Ти не розумієш, мамо! Я познайомилася з Чу, допомогла їй прикрасити будиночок, — бовтаючи ніжками, говорила Риська, вже чистенька й рожевенька, у пахощах малинового шампуню. Вона сиділа за столом у махровому халаті й пила какао з печивком.
— Я все розумію, — відповідала мама й усміхалася, дивлячись на свій маленький пахучий скарб. — Але будь ласка, будь охайнішою, не бруднися так. Твоя нова подружка така сама замазура? Чи її мамі більше пощастило? — Більше пощастило, — поміркувавши, сказала Риська й натрамбувала до рота печива. Наступного дня все повторилося. Щоправда, цього разу на чистенькій сукенці, прямісінько на грудях, палав яскраво-жовтий відбиток дитячої долоньки й два брудних собачих сліди під ним. — Вона вміє малювати хмарки! — до нестями щасливим голосом продзвеніла Риська. — Ви не уявляєте, яка це талановита собака!
— Боже! — сплеснула руками мама. — Цьому нарешті настане край?! Я ж думала, що Чу — це дівчинка. — Звичайно, дівчинка. Ду-у-у-у-же велика дівчинка з купою талантів. Вона має багатий внутрішній світ, тільки про це, окрім мене, ніхто не знає. — Собаки не вміють малювати! Вони вміють тільки бруднити все навколо, — з досадою сказала мама й більше не поверталася до цієї розмови. А тато тільки зітхнув і стенув плечима.
Риську покарали. Їй заборонили гратися на вулиці. Дівчинка дуже страждала. Вона сумувала за своєю новою подружкою. Так сумувала, що занедужала. І хворіла довго, до пізньої осені. А восени, коли перші морози лягли на охололу вже землю… Коли вікна на веранді Рисчиного дому вкрилися димчастим молоком туману… Сталося диво. Ранком дівчинка долоньками малювала візерунки на склі.
— Це — сонечко, — сумно сказала вона. — Але йому дуже бракує хмарок. Аж тут щось велике й темне шмигнуло за вікном. А навколо «сонечка», з іншого боку скла, почали з’являтися «хмарки». Дівчинка вискнула з радощів і протерла віконце. Напроти, за склом, обпершись об віконну раму передніми лапами, стояла Чу й радісно метляла хвостом. А неподалік, на вулиці стояли щасливі мама й тато. Вони спостерігали за тими двома. Очі їхні були сповнені ніжності.
— Так… — замислено сказала мама. — У цієї собаки справді багатий внутрішній світ. — Так, — погодився тато. — Тепер у нашій хаті додасться прання. А Чу й уявити собі не могла, що вміє малювати хмарки. Вона була просто дуже рада знову побачити дівчинку.
Видання для читання дорослими дітям Серія «Акварель» заснована 2015 року Лоскот Сергій Великі собаки бояться маленьких дівчаток
3+
Головний редактор О. С. Кандиба Провідний редактор Н. Ю. Олянішина Технічний редактор А. Ю. Жога Дизайнери і верстальники Т. С. Пархоменко, В. О. Верхолаз Редактор М. С. Жученко Коректор I. М. Тумко Дизайнер обкладинки Т. С. Пархоменко, М. А. Долинний Підписано до друку 12.03.2016. Формат 60х90/8 Папір крейдований. Друк офсетний Гарнітура Bang whack pow Ум. друк. арк. 4. Наклад 3100 прим. Зам. № 179/03 ТОВ «Видавництво “Віват”» Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013 Придбати книжки за видавничими цінами та подивитися детальну інформацію про інші видання можна на сайті www.vivat-book.com.ua Замовити книжку можна листом Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua З питань оптових поставок звертатися: тел. (057) 714-91-73 Поштова адреса: 61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10 e-mail: zakaz@vivat.factor.ua Надруковано у ПП «Юнісофт» 61036, м. Харків, вул. Морозова, 13 б www.ttornado.com.ua Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р.
Л 79
Лоскот С. Великі собаки бояться маленьких дівчаток. — Х.: Віват, 2016. — 32 с.: іл. — (Акварель). ISBN 978-617-690-539-4 ISBN 978-617-690-099-3 (серія)
Ви тримаєте в руках книжку про дуже примітну дівчинку Риську. Неслухняні ручки й ніжки дитини допомогли їй перетворити справжнє чудовисько на талановитого художника, що вміє малювати хмарки. Й навіть суворі мама й тато не змогли встояти перед чарівністю нової подруги своєї доньки. УДК 82-341 ББК 83.8 © С. Лоскот, текст, 2016 © М. А. Долинний, ілюстрації, 2016 © ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016