Галина Невінчана
й и в о к ч е т с і М бомонд Іронічний роман
Видавництво «Буква» 2012
ББК 224(4укр)6–44 Н95
Дизайн обкладинки – Г.Невінчана Невінчана Г.В.
Н95 Містечковий бомонд. Іронічний роман. – Біла Церква. – «Буква», 2012. – 224 с. 978-966-7195-88-5 Дитячі мрії тільки здаються мріями, насправді дитина бачить своє призначення. Ось і в житті головної героїні несподівано для неї самої мрії починають здійснюватися. Однак не все так просто. Десь це нагорода за завзятість та цілеспрямованість, десь – просто вдалий збіг обставин. Та життя є життя, а тому в ньому є місце і радощам, і печалям, і любові, і зневазі. Ось тільки розпачу в житті не повинно бути місця.
© Видавництво «Буква», 2012 © Г.Невінчана, 2012
Частина 1. Богемна кадриль Ніколи не пізно стати тим, ким ти хочеш бути. Джордж Еліот
Містечковий бомонд
Вступний есей – Ким ти хочеш стати, малий, коли виростеш? – запитують дорослі, не чекаючи відповіді, бо вважають дитячу думку не вартою уваги. Запитують просто так, задля годиться. А даремно. Вустами дитини промовляє істина, позаяк вони, діти, ще не втратили природного зв’язку із Творцем і відчувають, у чому їхнє справжнє призначення. Зовсім маленька Ліночка, як і більшість дівчаток, у своїй уяві частенько перетворювалась на принцесу. З принцесою не склалося, бо народилася не в тій родині, не в той час, а головне – не у тій країні. Отже, пункт перший щодо «ким хочеш бути» не варто розглядати взагалі. Забагато «але». Потім дівчинка бачила себе знаменитою актрисою. Та як для сцени виявилася надто сором’язливою і, до того ж, певно, не мала акторського хисту. Принаймні слуху і голосу точно, бо коли намагалася співати, навіть рідні не могли втриматися від сміху. Тож мрія номер два вмерла як нежиттєздатна. Дівча порозумнішало і тепер мріяло здобути славу Рембрандта. Але люди та події вносили корективи в її життя, далі й далі відводячи від обраної мети. Завжди знаходяться ті, що беруть на себе сміливість вирішувати чиюсь долю. – Художник – не професія взагалі, а тим паче для жінки. Чоловіки художники – п’янички, жінки – повії, – пролунав авторитетний голос. Декілька зустрічей зі старшими братами по пензлю так відкоригували її самооцінку, що дівчина з притаманним юності максималізмом вирішила: – Або ж малювати. як Рембрандт, або не переводити фарби! Так Павлина розпрощалась із мрією під номером три. Ще на порозі юності дівчина подумки вирушала з журналістським завданням у далеку подорож... Але в «епоху 5
Галина Невінчана
розвиненого соціалізму» для вступу на журфак потрібні були або золота медаль, або гроші. А також в обох випадках не останню роль відігравали рекомендації, характеристики й родовід. Вкотре залунав жалібний марш за нездійсненною мрією. Отже, наштовхнувшись на стіну, Павлина навіть не наважувалася пошукати у ній двері чи хоча б вікно, не спробувала обійти, перестрибнути, підрити, протаранити. Просто взяла й пішла іншим шляхом. У результаті всі її досягнення – місце секретарки, люблячий чоловік, здорові діти, безбідне існування у будиночку за білим парканом із собакою на подвір`ї. «Кухен, кіндер, кірхен1» – стали її девізом. Щоправда, кірху в місті зруйнували ще на зорі «совєтської» влади, а до церкви не прилучали. Та річ не в церкві, а в тому, що давно забула про свої дитячі мрії. Тепер мусила думати не про себе, а про дітей і робити все, щоб вони не повторили її помилок, щоб їхні мрії здійснилися. Так би вона й жила, не намагаючись нічого змінити, якби не випадок. Хоча все, що трапляється з нами несподівано, лише здається випадковим, а насправді життя – це вистава. П’єса написана Сценаристом, мізансцени розроблені Режисером й ними ж підібраний акторський склад. У потрібний момент лунає команда: «Завіса!», починається дійство, і учасники слухняно включаються у гру.
Кухня, діти, церква
1
6
Містечковий бомонд
Розділ 1. Причепа Павлина, перестрибуючи й обминаючи березневі калюжі, поверталася з обіду на роботу. Раптом її увагу привернула афіша «Весняний вернісаж. Виставка робіт професійних художників». Серед недовгого списку прізвищ прочитала до болю знайоме «Михайло Куліш». Двохсот метрів від афіші до ректорату університету, де працювала Павлина Галицька, було достатньо, аби в її душі здійнялася справжня буря, що розродилася горючими сльозами. Вона пригадала, як колись, ще у школі, оформлювала всілякі стенди, взявши за помічника свого однокласника – чарівного Мішеля, а він, не вміючи тримати пензля в руках, грав для неї на роялі. Потім спливли картини з часів сумісної праці в майстерні, де Мишко займався підготовчою частиною роботи, а все малярство залишалося для неї. Вона не те щоб картини, навіть малюнка його ніколи не бачила, і раптом... – Ліно, що трапилося? – підлетіла до Галицької колежанка, безтілесна, немов примара, вона часто плакала з приводу і без, а Лінка її зазвичай заспокоювала. – Щось удома негаразд? З чоловіком, дітьми, мамою? – домагалася подруга, не впізнаючи завжди зібрану, оптимістично налаштовану Павлину, яка ніколи не втрачала самовладання, завжди миттєво знаходила правильне рішення і щонайменше два виходи із безвихідного становища. А зараз Лінка, сонячний зайчик, була невтішна. – Він професійний художник! А я... Я хто?! Ніхто!.. – заголосила Лінка. – Геть малювати розучилася. Який сором! Що скажуть знайомі? Всі питатимуть: «А що ж Галицька? Куди вона поділася зі своїм талантом?» А Галицька се-кретар-ка!.. – Лінка впала головою на руки, і плечі її почали здригатися від беззвучних ридань. – Ну от що, подруго: годі голосити. Випий води, заспокойся і розкажи все по порядку, бо щось я нічого не второ7
Галина Невінчана
паю, – дівчина силоміць напоїла Павлину водою, а вислухавши розповідь, поцікавилася: – Ти на виставку ходила? Роботи його бачила? – Ні... – Вдягайся! Швидко! Підемо на шедеври дивитися! Павлина підкорилася без пручань. У виставковому залі вона заплакала вдруге. Тепер вже від образи, що така мазанина дає авторові право називатися професіоналом. Роботи решти учасників експозиції теж не вирізнялися ні змістом, ні формою. На більшості полотен у страшному синьо-фіолетово-бордовому колориті розпливлися і розчепірилися пишногруді й товстозаді натурниці. Ці «шедеври» могли б прикрасити хіба що лавку м’ясника, або ще краще – печеру канібала. – Ну що, полегшало? – спитала подруга. Павлина нічого не відповіла. Вже вдома вилізла на горище, розшукала батькові пензлі, фарби, ґрунтований картон і поклала їх на видноті. …Олійними фарбами вона ніколи не писала, та й взагалі давно не малювала. Отже, вирішила почати з олівця, акварелі, гуаші, а там – як Бог дасть. Спочатку натурою їй слугувало все, що потрапляло під руку. Головне, щоб та натура мовчала і не підглядала. Потім вона взялася стиха копіювати батькові акварелі. Поволі рука набувала колишньої впевненості. В один з «уїкендів» у різномастій, але приємній компанії Лінка звела знайомство з дамою-художницею, яка дала Павлині безцінну пораду: – Хочеш чогось досягти як художник, заведи собі альбом або теку і щодня роби по кілька замальовок. Обов’язково проставляй дату. Кожної неділі підійди з тим альбомом до дзеркала і переглянь, що зроблено за тиждень. Якщо на кожний день вийде по кілька робіт – похвали себе. Якщо ти хоч один день не працювала – ганьба. За такою методикою результат не забариться. 8
Містечковий бомонд
Павлина так і зробила. Після восьми годин, проведених за друкарською машинкою, ще кілька корпіла за малюванням. Результат і справді не примусив довго на себе чекати.
Розділ 2. Лапи ескулапів Головний біль набув такої сили, що вечорами Павлина не знаходила собі місця, серед ночі вискакувала на балкон і, наче пантера у клітці, кидалася з кутка в куток, міряючи його кроками і тихенько скиглячи. – Сонечко, йди приляж, може, заснеш? – обережно озивався до дружини Алекс. – Не можу, – ледь стримуючи сльози, відповідала вона. – Розумієш, я навіть не можу торкнутися головою подушки, і горло здавлює так, що боюся задихнутись. – Може, тиск підвищився? Треба до лікаря, Павлиночко! – благав чоловік. – Напевне, треба. Серце то гупає, то тріпоче. А вчора, виходячи з тролейбуса, взагалі мало не знепритомніла. Добре, якийсь кремезний дядько на руки впіймав. На ранок, «почистивши пір`ячко», вона замість того, аби йти на роботу, пішла на прийом до дільничного лікаря. Доки підіймалася сходами на третій поверх поліклініки, відчула себе такою ж, як і ця будівля – старою, занедбаною і нікому не потрібною. – Що привело до мене таку чарівну молоду жінку? – розлився сиропом терапевт, відомий у місті ловелас. – Хіба можна вигадувати те, чого нема, шукаючи собі хвороби? Хоча жінкам це притаманно, – слухаючи скарги пацієнтки, вів свою тему лікар. – Я ніколи нічого не вигадую! – розсердилася Галицька. – Гаразд, гаразд! Не треба нервувати. Зараз поміряємо тиск… Н-дас… щось зависокий. А нумо, послухаємо серце… 9
Галина Невінчана
Павлина розстібнула ґудзики блузки. – Яка у вас гарна білизна! – притискаючи фонендоскоп до грудей пацієнтки однією рукою й обнімаючи її за талію другою, промурмотів голосом березневого кота Казанова у білому халаті. Павлині здалося, що зараз його слина капне їй у пазуху. – А що це у нас тут тріпоче, наче пташка? – грайливо запитав ескулап. – Ви мене боїтеся? – Ні, я на вас серджусь! – відрізала Галицька. – До того ж насправді дуже погано почуваюся. Я втомилася. – Вона відсторонилася від лікаря і, присівши на тапчан, почала застібати блузу. – Знаєте, дорогенька, вам треба нерви лікувати. Моя вам порада – зверніться до психоневропатолога. – Дякую, обов`язково скористаюся вашою порадою. – Що сказав лікар? – спитав чоловік, щойно вона переступила поріг. – Уявляєш, Алексе, твою дружину вважають психічно неврівноваженою особою. Він мене до божевільні направив. – Я цьому козлу пику натовчу! – Авжеж, любий! Нехай і тебе психом визнають. Одного ж на родину замало! А я все-таки сходжу до психушки. Гадаю, у «шизики» мене не пошиють. Не відкладаючи на «потім», вона таки наважилася проконсультуватися у психіатра. За столом, ніби купа дріжджового тіста, розпливлася дама невизначеного віку. Справжніми у неї залишалися тільки руки, пухкі, як ватрушки, з пальчиками, схожими на круасани. Всю цю «здобу» вінчала маска персонажа японського театру. На заґрунтованому пудрою обличчі, високо, аж під самісіньку шапочку, злітали намальовані чорним олівцем брови, схожі на крила фантастичного птаха. В’ялі повіки зеленіли смарагдом тіней, наче жаб`яче пузо. 10
Містечковий бомонд
Вустам лікарки позаздрив би будь-який клоун. І де тільки вона знайшла таку криваву помаду? Одним словом, 35 років роботи у психоневрологічному диспансері та спілкування з божевільними не минули для бідної жінки без сліду. – Дитинко, – примружуючи очі, звернулася до Павлини докторка, – а ці камінчики, що вдягнені на вас, вам не заважають?.. Не тиснуть, не дратують?.. – Лупаті очі зіщулилися у вузесенькі щілинки, обличчя-маска присунулося близько-близько до Лінки, і пальчик-круасанчик тицьнув у бурштинове намисто. – Ні. Мене не дратують. Вони дратують інших, подразнюючи певні центри, які контролюють заздрість. Мене ж вони заспокоюють, додають впевненості, – відверто, подитячому безпосередньо відповіла Галицька. Вона не вперше помічала, як жінки реагують на її бурштиново-срібний парюр. «Допит з тортурами» тривав хвилин сорок. «Маска» ставила безліч запитань і, вислуховуючи відповіді, свердлила поглядом пацієнтку. А погляд той був поблажливонедовірливий. – Так-так-так… Що ж, усе ясно, – глибокодумно вирекла пані лікар. – Відпочивати, відпочивати і ще раз відпочивати. Нічого, що збуджує нервову систему. Ніякого масажу, боронь Боже алкоголю, кави і навіть міцного чаю не можна. Гострого, жирного теж не їсти. Ніяких бурхливих проявів емоцій. Заспокійливий чай і ось ці пігулочки будете приймати тричі на день. – Ну, що сказали? – нетерпляче спитав Алекс. – По-перше, я не соціально небезпечна, тому в гамівну сорочку мене сповивати не стали. По-друге, призначили кефір, зефір, теплий сортир і барбітуру на сніданок, обід, вечерю. І все це, зверни увагу, замість здорового сексу! – якось не дуже весело пожартувала Павлина. – Мені здається, ти згущуєш фарби. Не все так погано. Може, спробуєш полікуватися за її рекомендаціями? Раптом допоможе? – умовляв чоловік. 11
Галина Невінчана
– Так, спробую. Може, й допоможе, якщо не спаралізує… – відповіла Павлина все в тому ж гуморі. … Галицька присіла на паркову лавку. – Що за маячня? Здається, йшла по тому боці вулиці і не мала жодної потреби переходити на цей, – вона витерла чоло, що раптово вкрилося холодним потом. – Господи, я навіть не пам`ятаю, як переходила дорогу! Так можна й під колеса потрапити… – розмовляла сама з собою. Довелося ще трохи посидіти, поки дійшла до тями. Час збігав швидше, ніж її думки. Вона підвелася і на неслухняних ногах, наче п`яна, поплентала на роботу. Звичні до роботи пальці вправно бігали по клавіатурі друкарської машинки. Один за одним лягали на стіл віддруковані аркуші якоїсь наукової праці. Та Лінка була далеко звідси, принаймні думками. Раптом, ніби від поштовху, вона повернулася до дійсності. «Стоп, подруго! – зупинила себе. – А що це ти тут пишеш?» Взяла один з аркушів і з острахом почала звіряти віддрукований текст із текстом оригіналу. Переглянула аркуші, все було гаразд. «Навіть помилок менше ніж зазвичай. Дивно. А голова болить. Якось по-іншому, але все ж таки болить. Отже, пігулок я більше не питиму! Так і наркоманом можна стати. Принаймні «глюки» я вже почала ловити». – Таких висновків дійшла Галицька після бесіди із собою самою. – Павлино, я бачу ти не дуже добре почуваєшся останнім часом? – спитала співробітниця. – Так, щось із головою, – коротко відповіла Павлина. – Хочеш, з класним лікарем познайомлю? – Дякую. Пігулок я вже наїлася досхочу. – А він тобі їх і не пропонуватиме. У нього інші методи лікування. – Лікує хвору голову гільйотиною? – Ні, руками і голками… 12
Містечковий бомонд
– Ага, спочатку відкрутить, поставить клепки на місце, а потім пришиває? – Лінко, облиш блазнювати. Він із тих східних знахарів, з тібетських. Тільки до дару Божого ще й купу дипломів має. На собі перевіряла його здібності. Повір, не пошкодуєш. – Давай, знайом. Мені так зле, що я на будь-що готова. У супроводі люблячого Алекса Павлина переступила поріг кабінету, звідки лунали химерні мелодії Сходу, побудовані на такій незвичній для європейського вуха пентатоніці. – Здрасьтє, – буркнув у вуса лікар, навіть не піднявши голови від паперів. Та навіть коли він нарешті поглянув на пацієнтку, у його розкосих очах не відбилося жодних почуттів. – Ну? – кинув, і пауза зависла в повітрі. Павлина чи не вперше не знала, як поводитися. Надто «привітним» і «балакучим» видався господар кабінету. «Восток – дєло тонкоє, Пєтруша!» – пригадалася фраза з кінофільму. – Геть, як мій колишній друг Аскер. Про що думає, чорта з два здогадаєшся. Та байдуже». – Павлина почала викладати суть проблеми, що привела її сюди. – Зрозуміло. Знімайте верх. Лягайте на живіт, – азіат показав на тапчан. Ліна чула, як лікар потер долоні. Потім гаряча хвиля прокотилася по її спині, навколо голови. Іноді хвиля спинялася, і тоді тонка льодяна цівка, що виникала невідомо звідки, пронизувала її тіло саме в тому місці, де раніше виникав біль. – Розслабтеся… – командував знахар. Теплі, м`які, чутливі й напрочуд сильні руки за кілька хвилин перетворили її тіло на пластилін. Потім – хрусь, трісь, круть, верть … – Обережно підводимося... Присядьте на стілець. Не бійтеся. Довіртеся мені. Лінка заплющила очі. Її голова, неначе м`яч, перекочувалася в чужих долонях. 13
Галина Невінчана
– Все. Але не підводьтесь. Відпочиньте трохи. Павлина розплющила очі і скрикнула: – Аж на очі розвиднилося! Наче хтось шибки протер! – Типовий остеохондроз, обтяжений перенапруженням. Доречно було б провести повний курс мануальної терапії, додати голки, закріпити результат відпусткою. Загальний масаж, фізичні вправи, повноцінне харчування показані, – видав наостанок лікар. Як на нього, то тирада була незвично довгою. Напевне, лікареві сподобалася пацієнтка. Цей день став початком довгої і дуже своєрідної дружби цілковитих протилежностей. – Кохана, масажиста я тобі забезпечу, – радісно повідомив чоловік, почувши поради східного лікаря. – Ти тільки нагодуй хлопчика, бо він завжди голодний. Решта – не твоя турбота. Наступного дня отвір дверей заповнила купа залізних м`язів. На кремезній шиї міцно кріпилася голова неандертальця із добре розвиненою нижньою щелепою і більш ніж скромною «шухлядкою» для сірої речовини. Можна було б злякатися цього Кінг-Конга, якби не чарівні ямочки на щоках та беззахисно-добрі блакитні очі, які дивилися на світ поглядом п`ятирічної дитини. Ніяковіючи, заїкуючись і зомліваючи од відвертих загравань нудьгуючої Павлини, Кінг-Конг сумлінно працював над вдосконаленням її тіла, контролював правильність навантажень від фізичних вправ, розроблених для клієнтки особисто. З таким же сумлінням, працюючи потужними щелепами-жорнами, точив усе, що господиня подавала на обід. Одним словом, Лінка зробила все з точністю до навпаки стосовно рекомендацій лікаря: мануалка, масаж, фізичні вправи, обіди з коньяком у товаристві молодого чоловіка і нічні вправи з коханим Алексом. За місяць її було не впізнати: струнка фігура, блиск в очах, а головне – відчуття 14
Містечковий бомонд
власної довершеності і чарівності. Вона знову з головою занурилася в роботу.
Розділ 3. Художній салон – І що ти думаєш робити з усім оцим лихом? – запитала Інга у сестри, розглядаючи гору ескізів. – У теки складати, стіни обклеювати? – Не знаю. Може, щось роздарую... – невпевнено відповіла Павлина. – Якщо комусь щось сподобається. – Щас-c! Дариш поїхав у Париж... Залишився кукіш? Давай спробуємо перетворити малюнки на гроші? Треба ж на фарби та пензлі заробляти! – Яким чином? – То ти ще не знаєш про відкриття художнього салону? Піди й подивись, що там виставляють! – Гадаєш, куплять? Я ж не професіонал... – Ой, сестро, розслабся. Я там вже не одну десятку заробила. Приходжу якось туди і питаю: «А для того, щоб виставити на продаж свої роботи, треба обов’язково бути «членом»?» Продавщиця спочатку не зрозуміла, витріщилася на мене, але швидко оговталась. Видно, зрозуміла, що це жарт. Розсміялася й сказала, що вони приймають на продаж усе, як у звичайній комісіонці. Я й занесла кілька «шедеврів». На другий день, в обідню перерву, йду повз салон. Вона вискакує й гукає: «Заходьте за грошима і несіть ще!» – А де той салон? – поцікавилася Павлина. – Неподалік від нашої контори. На площі: над підвальчиком, де ремонтують взуття, – відповіла сестра. На Лінчиній пам’яті цей малесенький магазинчик був і капелюшним, і музичним, і комісійним. Потім став магазином уцінених товарів. Декілька років його два невеличкі торговельні зали жили лише спогадами. Їм снилися по15
Галина Невінчана
купці, які під музику приміряють капелюшки, накинувши на плечі пропахлі нафталіном боа. Давненько на його сходи не ступала нога людини, аж поки над входом не засяяла свіжими фарбами вивіска «Ярослав». Павлина підняла голову і зупинилася на нижній сходинці. Те, що вона побачила у відчинені двері магазину, було неперевершеним. На світлому прямокутнику полотна, оздобленого широкою дорогою рамою, полум’яніли маки. Здавалося, ще мить – і їх криваво-червоні пелюстки вирвуться з тісного простору і випурхнуть на вулицю, під ноги перехожим. Як зачарована, Павлина піднялася сходами. – Фантастично! – не стрималася Галицька і кинулася до картини. – Вам сподобалось? – Дуже. – Це робота Володимира Маркєлова. До речі, ось і він. Володенько! – продавщиця підлесливо кинулась назустріч мініатюрному, схожому на кульбабку, молодому чоловікові. Він томно хилитнув білявою голівкою на тоненькій шийці і подивився на неї великими світлими очима. У його погляді було не більше емоцій, ніж в очах морського свіжомороженого окуня. – Кави? – метушилася продавщиця перед «зіркою». І, не дочекавшись відповіді, помчала за перегородку. «Кульбабка» вмостився на широченному низькому підвіконні, взяв із вітрини вазу з ликом імператора і почав вивчати із благоговінням. Лінку він так і не ощасливив не тільки словом, а й навіть поглядом линяло-лупатих очей. За хвилину продавщиця винесла філіжанку гарячої кави для Кульбабки. Що відвідувачка пішла з магазину, вони й не помітили. А Павлина після візиту до салону серйозно замислилася над пропозицією сестри. Під час чергових відвідин, коли Галицька навідалася до салону, Катерина, а саме так звали продавщицю, 16
Містечковий бомонд
жваво спілкувалася з немолодим, але дуже активним чоловіком. Він із знанням справи критикував полотно, від якого ще пахло фарбами. Його очі-тернинки бігали тудисюди, свердлячи й обмацуючи все і всіх. Картина вочевидь належала не його пензлю і, напевне, саме через це йому не подобалась. А Галицька була від неї просто у захваті. – Ліночко, вітаю! – зраділа появі нової людини Катруся. Вона явно втомилася від бесіди з метром. – Ліно, це Аполлінарій Просторов, чиї акварелі вас зацікавили. Аполлінарію Валеріановичу, це та дама, яка малює букетики, що вас зачарували. – У такий спосіб вона змінила тему розмови. – У вас напрочуд милі роботи. Я тільки змінив їм оздоблення, і вони буквально вилетіли за досить пристойну ціну, – відверто зізнався Просторов. – Я час від часу вожу такий товар за кордон. Походи до салону стали для Лінки не стільки актом перетворення власних витворів мистецтва у грошові одиниці, скільки розвагою, гідною відвідання цирку чи зоопарку. Місцеві майстри образотворчого мистецтва виявилися особливою породою homo sapiens, вартою ретельного дослідження. Тим більше, що Галицька планувала з часом примкнути до їхньої «зграї». Досить швидко Павлина провела «класифікацію». Певна частина досліджуваних нагадувала мешканців «палати №6», тобто «шизиків» з місцевого дурдому. Була категорія «купи-продай», з яскраво вираженими концентричними колами на пальцях, печаттю Гермеса. Треті ширяли високо за хмарами, впиваючись власною величчю, прагнучи затьмарити блиском свого таланту сонце. Були тут і типові ремісники від пензля, які, не соромлячись, ставили свій автограф на копіях з картин Шишкіна, Айвазовського та інших класиків, тиражуючи «Ведмедів на лісоповалі» чи «Дев’ятий вал» сотенними тиражами, варіюючи ціну залежно від площі замальованого. Заходили до салону й місцеві аматори, діди з самодіяльного клубу художників, аби подивитися на чужі роботи та свої показати. 17
Галина Невінчана
Майже одразу їй стало зрозуміло, що «профі» до свого клану нікого не пускають, і різні там дамочки-дилетантки їхньої уваги не варті. Діди ж, на диво, не втратили вміння захоплюватися чужими роботами, гідними уваги, і щедро ділилися по крихтах накопиченими знаннями. Лінка несла до салону наступну пачку робіт. Ще на сходах, здалося, побачила знайоме обличчя, вірніше, знайомі очі. Вже у приміщенні почула голос, який теж видався знайомим. Без сумніву, і очі, і голос цього сутулого бороданя належали її «чарівному оленятку Майклу». «Господи! Скільки ж ми не бачилися? Цілу вічність! Невже і я так постарішала?» – запитання, як бджоли, роїлися в Лінчиній голові й жалили у саме серце. Але швидкого погляду в дзеркало вистачило, щоб отримати відповідь: «Ні, не постарішала. Досі гарна й молода, як дівчина!» Вона тихенько підійшла до гурту чоловіків і грайливо, самими кінчиками пальців підштовхнула шапку свого колишнього коханця, зсунувши її йому на очі. Мишко рвучко обернувся, повертаючи шапку назад, на потилицю, і роздратовано глипнув на жартівницю. – Привіт, Майкле! – радісно посміхнулася Лінка. – Галицька, ти? – здивувався бородань. – Тобі що, робити нічого? Геть не змінилася. Навіть не посерйознішала! – погляд його не потеплішав. – Пробачте, Михайле Івановичу, – начепила на себе маску блазня Павлина, аби приховати зніяковілість. – Не думала, що ображу. Слухай, коли ти встиг отак засухаритися? Невже цей пониклий дідуган – той самий романтичний пустун Мішель, якого я знала?! Що життя робить з людини?.. – похитала головою Галицька і, залишивши чоловіків, пішла до Катрусі вирішувати свої справи. «Цікаво, чи повірив би мені хтось, якби я розповіла про «травку», золотий дощ, вакханалію і пестощі у черемхових заростях? Напевне, він і сам не повірив би, що був на таке спроможний. От і добре, що не стала його дружиною. 18
Містечковий бомонд
Хіба можна його порівняти з моїм Алексом? Ніколи!» З’ясувавши питання з продавщицею, вона поцокала підборами по сходах і, пропливаючи повз вітрину, відчула на собі зацікавлені погляди чоловіків, які перед цим спілкувалися з Михайлом. І його погляд також.
Розділ 4. Вперед, до світлої мети Нарешті Лінчина рука набула колишньої впевненості, тека почала наповнюватися портретами родичів, друзів, знайомих, дітей. На такі замальовки вона вже витрачала не більше десяти-п’ятнадцяти хвилин. – Я й не здогадувався, що ти у мене такий талант! – висловлював своє захоплення Алекс. – Слухай, навіщо тобі корпіти за друкарською машинкою? Кидай роботу, займися малюванням серйозно. Тобі ж це подобається. Живи з радістю! – Хіба для нас гроші зайві? – Оті сльози ти називаєш грішми?! Я покладу тобі до кишені твою річну зарплату, як тільки ти покладеш на стіл начальству заяву на звільнення. Алекс давно залишив рідну фабрику, де горбатився за копійки, встиг забути, як «гракував» ночами на старому «москвичі», а вдень халтурив, збираючи меблі «під замовлення». Пара-трійка ходок за кордон по автомобілі поправили фінансове становище молодої сім`ї. Зараз він непогано почувався в одній з приватних будівельних фірм і, крім пристойної зарплати, мав відсотки з кожної укладеної угоди. – Я це зроблю завтра ж, – пообіцяла Павлина чоловікові. – Заїдеш по мене? Хочу речі додому забрати. – Авжеж. Граючись ключами від червоної спортивної «бехи», Лінка мало не зіткнулася з Миколкою, «без п’яти хвилин 19
Галина Невінчана
професором», як казала його мати. Тепер, зігнутий і лисуватий у свої тридцять років, у затертому костюмі і стоптаних черевиках, він бембав анужкою2 з газетними згортками, а з двох боків до нього приліпилися бліденькі сопливі діти, одне другого менше. Прості колготки збрижилися на тоненьких дитячих ніжках, встромлених у домашні капці, що трималися лише завдяки пришитим до них резинкам. – Привіт, Миколо, – кокетливо привіталася Галицька, миттєво оцінивши ситуацію і свою перевагу. Її аж перло від зловтіхи. – Здрастуйте… – розгублено відповів «без п’яти хвилин професор», розглядаючи гарну і впевнену жінку, яка сідала у червоне авто. Автомобіль плюнув у нього вихлопом і, блимнувши вогниками, покотив геть. А він все стояв із роззявленим ротом, дивлячись услід нездійсненному коханню, не помічаючи, як діти шарпають його за руки. – Хто то був? – спитав Сашко у Павлини. – Ніхто, – спробувала відмовчатися. – Як це «ніхто»? – наполягав чоловік. – Ну добре, це був «без п’яти хвилин професор», – здалася Лінка. – Не зрозумів?.. Як це? – Не ту жінку обрав, от час для нього й зупинився... І ті п`ять хвилин тягнутимуться для нього вічність, – відповіла Лінка, не вдаючись у подробиці. А сама подумала: «Я б із тебе, котику, таки зробила професора. За будь-яку ціну». Кинувши роботу, свою річну зарплату Лінка заробила за місяць. Її невеличкі роботи жваво розходилися у міському художньому салоні. – Кохана, а як щодо виставки? – спитав якось Алекс. – І як це ти собі уявляєш? Я ж ніхто, домогосподарка. Хто ж мене виставлятиме? Хоча все можливо. Уявляєш, афіша, а на ній моє прізвище великими літерами... Років через десять. Навряд чи раніше, – зітхнула Павлина. 2
Авоська (рос.)
20
Містечковий бомонд
– А ти починай до виставки готуватися. Раніше почнеш – раніше закінчиш. А як усе провернути, будемо вирішувати потім, – підбадьорив Алекс. ...Ґрунтованого батьком картону Лінка знайшла на горищі небагато, а полотен лише два. Та цим вона не переймалася. Замовити підрамники – не така вже й складна справа, столярів вистачає. Вона навіть надибала у крамниці справжній льон. Але тут виникла інша проблема. «Нариті» по книжках рецепти грунтів виявилися надто складними. У художників, з якими Галицька познайомилася в салоні, нічого не можна дізнатися. Вони зберігали свої секрети і не розкрили б їх навіть під тортурами. Дехто «добренький» «коловся», але обов’язково щось недомовляв або прибріхував. Ситуація заходила у глухий кут. Чоловіки на її місці впали б у депресію чи агресію з усіма наслідками. Лінка ж у таких випадках починала прибирання, совала меблі, розчищала завали, що накопичувалися у закутках великого старого будинку роками. Цього разу такої честі удостоївся підвал. Не ідентифіковані предмети витягалися на світ Божий і перед тим, як остаточно з ними розпрощатися, досліджувалися. – Що б це могло бути? – розмірковувала Павлина, тримаючи в руках літрову банку з темною густою рідиною. – Може, якесь варення чи настоянка... О! Напевне, горіхова?! – висловила думку Інга. – Ой, навряд чи, сестро. На вигляд надто вже бридке, неїстівне, – засумнівалася Павлина, здерши нарешті прилиплу кришку. – Ану, понюхай, здається, клей столярний. – Звідки йому там узятися? Не Сашко ж його ставив? Бачиш, скільки пилюки й павутиння на банці. Тут час роками відлічується, – розмірковувала Інга. – Слухай, сестро, здається мені, що це саме те вариво, яким батько проклеював полотна, – невпевнено озвучила свою здогадку Лінка. – Але ж скільки років минуло… – Неймовірно! Не загусло, не засохло, не випарувалося, не загнило. Наче вчора заколотив... 21
Галина Невінчана
Притуляючи до грудей запорошену банку, як велику цінність, Павлина понесла знахідку до мансарди. Пучки пекло немилосердно, здавалося, з них здерли шкіру, нігті пообламувалися. Декілька разів Лінка поцілила молотком не по цвяшках, якими закріплювала натягнуті полотна, а по пальцях. Але попри все вона відчувала неабияке задоволення. Біля стіни стояли щойно власноруч натягнуті підрамники. Глибоко зітхнувши, Павлина вмочила флейц у знайдену банку і взялася за проклейку. Рано-вранці, в одній сорочці, босоніж вибігла на майданчик перед входом до мансарди, щоб перевірити результати вчорашньої роботи. Полотна натяглися рівнесенько і дзвеніли, як бубон. «Що ж робити з грунтом? Здається, тато змішував на паровій бані на тому ж клею зубний порошок, мед, якусь таблетку клав бактерицидну... Не пам’ятаю чого і по скільки, – геть засмутилася Павлинка. – Ой, таточку, мій татусю! – саме вирвалося з грудей. – Хоча б на хвилиночку, на мить ти опинився поруч! Я б спитала тебе, що робити! Але ж ти не прийдеш...» Змахнувши сльозу, знесла до кухні все, що могло стати у пригоді, і якось автоматично почала колотити гримучу суміш. Будинок наповнився запахом, знайомим з дитинства. Так пахло у батька в кабінеті. Здавалося, він десь поруч, тільки вийшов на хвилинку… На диво, ґрунт виявився таким пластичним, що полотна можна було зіжмакати у руці, відпустити і вони розпрямлялися неушкодженими. Покласти перший мазок Лінка довго не наважувалася. Лячно. Молочно-білі екрани полотен, вдягнені у багетові рами, так і залишились стояти, чекаючи, доки хтось надихне їх життям. Надворі було неймовірно спекотно, на плиті клекотіла каструля з борщем, парувала виварка з консервацією, а під ковдрами умлівала вже ціла батарея закручених банок. 22
Містечковий бомонд
Лінка відчувала, що починає теж закипати зсередини, як той сироп для варення. Раптом їй здалося, що час зупинився, і будинком опанувала тиша. Вона витерла руки об фартух і без будь-якої потреби попхалася сходами до мансарди. Не знімаючи заляпаного помідорами фартуха, поставила на батьків мольберт великий підрамник, відкрила коробку з фарбами, витиснула на палітру декілька кольорів. «Що це я роблю? Дивно…» – Їй здалося, що руки живуть якимось самостійним життям, бо широченний пензель, майже флейц, почав гуляти полотном, вкриваючи його мазками сірої і коричневої фарби. – Б-р-р! Жах! Що це буде?! – перелякалася Павлина. Але руки продовжували бігати у шаленому темпі: тюбик, палітра, полотно, ганчірка, знову палітра. За своїми діями Павлина спостерігала нібито збоку. Весь час її не полишало дивне відчуття чиєїсь присутності. Вона відчувала тепло поміж лопаток, неначе пружна кулька перекочувалася по плечах і шиї. Так відбувалося, коли з’являлася душа Макса. Та це був не він. Раптом тепла кулька зникла. Павлина із здивуванням поглянула на мольберт. Серед спекотного літнього дня народився прохолодний осінній ранок, ранок першого снігу, коли той падає на воду і вже не тане, а дерева вкриваються пухнастим інеєм. Її трусила пропасниця, незважаючи на спеку, замерзли руки, важко було дихати, ноги підкошувалися. Дуже хотілося пити, але вона не спромоглася зробити хоча б ковток. Так почуваєшся на фініші після спринтерської дистанції. Біжиш, біжиш і не можеш зупинитися. Лінка вискочила на подвір’я й потрапила в обійми Алекса. – Ти куди? – Не знаю. Кудись. Пусти. Потім, – і вибігла за ворота. Їй конче треба було залишитися наодинці з самою собою, бажано на природі. Алекс подивився услід дружині, але зупиняти не став. До самого смеркання Лінка просиділа на березі, милу23
Галина Невінчана
ючись вечірньою зорею, і лише коли сонце пірнуло у воду, умиротворена, повернулася додому. – Я бачив картину. Чудова річ! Ти молодець! Страх перед білим полотном зник, і Лінку наче поперло зсередини. По дві-три роботи на тиждень сходили з мольберта. І щоразу, коли вона бралася за пензлі, за лівим плечем з’являлася тепла пружна кулька, і Лінка відчувала чиюсь присутність.
Розділ 5. Дебют – Доброго дня, Ліночко! – окликнув Галицьку жіночий голос. Озирнувшись, Павлина впізнала в ефектній блондинці директорку музею, що мешкала на сусідній вулиці. – Доброго дня, Тамаро Михайлівно. – Ліно, все хотіла запитати, чи залишилися у вас батькові картини? Пам’ятаю їх з тих пір, як юним дівчиськом працювала у нього кресляркою. – Авжеж, Тамаро Михайлівно, це ж сімейні реліквії! – відповіла Галицька. – А як би показати їх людям, зробити виставку в музеї? – А можна? – Гадаю, треба. «Комп’ютер» у Лінчиній голові запрацював із шаленою швидкістю: «Ось він, випадок, про який говорив Алекс!» Вона набралася сміливості й запитала: – А можна зробити спільну виставку: батькові й мої роботи? – Ви що, теж малюєте? – З дитинства, а серйозно захопилася живописом нещодавно. – Принципово я не проти, але хотілося б спочатку побачити дещо з ваших робіт. Тож заходьте, приносьте, домовимося… 24
Містечковий бомонд
«А таки вона й справді схожа на королеву, щоправда, не на Снігову, як казав тато, а на імператрицю Катерину», – подумала Павлина, проводжаючи поглядом вельми показну білявку, давши їй кодове ім’я «цариця Тамара». У призначений час Павлина з’явилася в музеї з кількома картинами. – Я приємно вражена, – «цариця Тамара» нахилила набік біляву голівку і, не відриваючи погляду від картин, додала: – Давайте визначимося у даті, обміркуємо текст афіші і повний вперед – оформляти роботи. Розвісити картини вам допоможуть два наших співробітники: Данило Альошин та Станіслав Білецький. Зараз секретарка їх викличе, і я вас познайомлю. За декілька хвилин перед ясні очі директорки з’явилися двоє: чорний, як головешка, висушений сонцем і вітром вертлявий молодик, схожий на індуса, і надто бундючний для свого юного віку «білий комірець», очі якого ховались за товстелезними скельцями задимлених окулярів. Травневий день, по самісінькі вінця залитий яскравим, по-літньому гарячим сонцем, примножив кількість гостей на святкуванні ювілею музею. Прийшли навіть ті, хто навряд чи направив би свої стопи у бік музею будь-якого іншого дня. Навколо шастали газетярі, телевізійники, поважно пропливали туди-сюди представники «бомонду» і столичного істеблішменту. Мружачись за скельцями окулярів, тицяючись носом в експонати, чи, навпаки, відступаючи у протилежний бік залу, зсунувши окуляри на кінчик носа, розглядали експозицію науковці. Гостинна господиня всім відрекомендувала Павлину Галицьку як обдаровану особистість. З великою повагою згадувала про своє давнє знайомство з її батьком, талановитим художником. Клацали диктофони, затвори фотоапаратів, націлювалися об’єктиви камер, знімаючи й записуючи у різних ракурсах «царицю Тамару» та її високих гостей, а причепом і тих 25
Галина Невінчана
смертних, які опинилися поруч або у чий бік були звернені погляди «царствених осіб». – Що не кажи, а короля робить свита, – визначила Павлинчина подруга Свєтка. – Яким би масовим не планувався захід, без власної групи підтримки на чужому святі можна загубитися, лишитися непоміченою. Певна частина аудиторії має бути твоєю, прийти саме до тебе. Це ти, Павлинко, правильно розрахувала. Павлина з чоловіком і справді добре попрацювали над списком запрошених. Тож залами гуляло майже пів ученої ради інституту, медики, вчителі, проектувальники, торгаші, нові українці, багато молоді. Алекс навіть приволік купку колишніх комсомольців, які подалися у бізнес. Він «крутив» з ними якісь справи. Ці молодіжні ватажки свого часу пройшли непогану школу лідерів і тепер, у нових економічних умовах, швидко пристосовувалися до нових правил гри. Хтось зайнявся відеобізнесом, відкривши мережу відеосалонів, де крутили еротику, що граничила з низькосортним порно. Хтось подався у туристичну сферу, хтось пробився у держслужбовці. На одного з представлених Алексом комсомольців Павлина і звернула увагу. Коли той зайшов до виставкової зали, світло люстр потьмяніло перед сяйвом його очей. Здавалося, він випромінював таку потужну позитивну енергію, що своєю аурою наче огортав усіх присутніх. Та за метушнею святкового дня і величезним потоком гостей Павлина не встигла з ним поспілкуватися, і чоловік розчинився у натовпі. Справжнім подарунком для неї стала присутність на першій в її житті виставці друга дитинства. Вони рідко бачилися, хоча й жили, як і раніше, на одній вулиці. Щось заважало спілкуванню. Лише коли він бував трохи напідпитку, наважувався переступити поріг її будинку. Тоді у гаражі, під цигарку, він читав Лінці нового вірша, чекаючи на вирок людини, яку любив і поважав з дитинства. Не обминули виставку й побратими по пензлю: статеч26
Містечковий бомонд
ні діди, члени клубу художників-аматорів; бомжувато-богемні, з яскравим алкогольним синдромом та гіпертрофованою амбітністю професійні майстри образотворчого мистецтва. Лінка сиділа у куточку, схожа на звичайну музейну «білу мишу», і жадібно ловила кожне слово щодо своїх та батькових робіт. Якщо діди-аматори з висоти свого віку поблажливо плескали дебютантку по плечу, бажаючи подальших успіхів, то профі знову проігнорували авторку. З байдужим виглядом вони оглянули картини, кілька разів з їхніх губ злетіло: «наївно», «примітив», «маргінальне мистецтво»... Павлина хотіла вже засмутитися, але в цю мить до зали завітала живописна група дам вже далеко не бальзаківського віку. Їхній макіяж, зачіски і вбрання були настільки епатажні, що дозволити таке могли собі лише представниці столичної аристократії від мистецтва. – Самобутньо, чудово, свіжо... – Цікавий погляд, яскравий колорит... – Емоційно! Справжнє impressio! – долітали до Лінки уривки їхньої бесіди. На серці ставало веселіше. І тут дами підійшли до Галицької. – А хто автор цих полотен? – Авторів двоє: тато і я. – Ваша творчість нас зацікавила, і ми хочемо запропонувати вам виставку у залах столиці. Тримайте візитки, надумаєтесь – телефонуйте. Приємно було познайомитися. Ви молодець! – чарівно посміхнулися імпозантно-епатажні дамочки і поцокотіли далі. Лінка залишилася стояти із роззявленим ротом, стискаючи у руці паку візитівок. – Дивовижно! Чисто, безпосередньо! – серед зали стояв якийсь лисий бородань і заламував на грудях руки. Він побачив Павлину і стрімко попрямував до неї. – Дозвольте представитися, Іван Кальченко, заслужений художник України, професор академії образотворчого мистецтва. – Дуже приємно, – відповіла Лінка. – Я вражений вашим талантом, а ще більше вашою кра27
Галина Невінчана
сою, – з цими словами він припав до ручки молодої жінки, наговоривши купу приємних жіночому вушку речей. Прощаючись, теж тицьнув візитівку. – Може, колись стану в пригоді. Не встигла Павлина оговтатися, як мала зустрічати наступну гостю. Суха, як позаторішня вобла, дамочка із зачіскою «а ля Медуза Горгона» не увійшла, а влетіла до зали як відьма на мітлі. Простромивши Павлину довгим носом і обмацавши оченятками-буравчиками, навіть не привітавшись, прокаркала: – Де тут роботи Галицької? – Мої – ліворуч, батькові – праворуч, – спокійно відповіла Павлина. Голова Горгони крутнулася у бік картин і миттю назад, у бік співбесідниці. В очах стояло здивування. – Не та... – прошипіла вона крізь тонкі губи і постукотіла кістками геть. «І що то було?» – знизала плечима Лінка. Увечері вона у подробицях розповідала домашнім про події дня. – Ой, то це зі мною хотіли зустрітися і на мої роботи подивитися, – розсміялася сестра Інга. – Та відьма – місцева зірка Октябрина Ізумрудова. – Ну й «поганяло», здуріти можна. А чого вона така злюща, як мегера? Що таке ти їй зробила? – спитала Лінка у сестри. – Мабуть, їй наша зустріч у худсалоні не сподобалася. – А що там трапилося? – Захожу якось до Катрусі здати картинки. Вона питає, почім оцінюю роботи. Відповідаю. А вона: «Та ви що, пані Інго, чи не занадто високо? По таких цінах у нас лише Октябрина Ізумрудова виставляється». Мене це так заїло. Я й відповіла: «А чим це вона така особлива? На відміну від мене малювати взагалі не вміє. І прізвище моє, Галицька, звучить не гірше, а навіть краще за якусь там Ізумрудову». Я ще щось несла, вже не пам’ятаю що. Дуже мене це обурило. Аж раптом у Катрусика очі полізли на лоба, вона 28
Містечковий бомонд
якісь знаки мені робить. Повертаю голову і бачу цю Горгону. Виявляється, вона все те чула. Ой і очі у неї! Ладна була мене спопелити поглядом. Але не на ту напала. Вже вішаючи костюм у шафу, Павлина намацала у кишені якийсь папірець і згадала, що то друг-поетик тицьнув їй у руку, коли вже йшов з виставки, сказавши: «Дома почітаєшь». Розгорнула аркуш і побігла очима по рядках: Я дилетант в вопросе этом, Мне никогда, наверно, не понять Игры полутонов, теней и света, Как льдинке не понять огня. Я – дилетант. Не спорю с профи, Но я намного их честней. Ты в краски добавляешь крови, И слава Богу, что своей.3 Так в один день нікому не відома секретарка опинилася в центрі уваги багатьох людей, набула нових знайомств, приємних і не дуже, а з-поміж них чимало корисних, отримала перші замовлення і, окрилена першим успіхом, почала працювати з подвійною силою. Благо ніхто не заважав: старша дочка вже помічниця, маленька у дитячому садку, доросле населення великого будинку на роботі, а чоловіка взагалі подовгу немає вдома. Пропадає за кордоном. Ось і зараз у гаражі збиралася велика нарада, розроблявся план «нового переходу росіян через Альпи».
Розділ 6. Увага! Камера! Вже давно відшуміли урочистості з приводу не стільки ювілею музею, як його директорки. Роз’їхалися по домівках гості. Лінка теж повернулася до свого звичайного розміреного життя. Вірш Олександра Норченка
3
29
Галина Невінчана
Випровадивши домочадців кого куди, Павлина бралася за приготування чогось оригінального, смачненького. Поки на плиті щось булькало і шкварчало, а в духовці рум’янилося, вона, аби не нудьгувати у величезному порожньому будинку, чекаючи чоловіка на обід, бралася за пензлі й давала волю фантазії. Іноді Алекс «прилітав» на обід не сам, а з кимось із партнерів. Але частіше затримувався допізна, не порушуючи її усамітнення. В один з таких довгих, схожих на інші днів хтось подзвонив у двері. Відклавши пензлі, Галицька збігла сходами вниз. – Біжу, лечу! – проспівала, підбігаючи до дверей. Рвучко відчинила їх і побачила зовсім незнайомого молодого чоловіка, майже юнака, схожого на зухвалого горобчика. – Сергій Свистун, ТРК «Містечко», – представився гість. – Мені потрібна Павлина Галицька. Я від Данила Альошина. «Якби я знала, хто це такий, – подумала Галицька. – Мені це ім’я ні про що не говорить». Але, зробивши вигляд, що пригадала про кого йшлося, промовила: – А-а-а! – Дуже приємно. Вважайте, вам пощастило. Я – Галицька і уважно вас слухаю. Що вас до мене привело? – Їй сподобався цей молодик, і вона привітно посміхалася до нього, даючи зрозуміти, що готова продовжити розмову. Молодик напустив на себе ще більшої значущості. – Я маю декілька авторських програм, серед них «Старожитності міста». Це цикл передач з історії, в яких я намагаюсь розповісти глядачам щось нове, майже сенсаційне про відомі особистості, споруди. – Все це добре, а до чого тут я? Я не належу ані до перших, ані до других названих об’єктів, – посміхнулася Галицька. – Мене цікавить історія про міський готель, побудований за проектом вашого батька. 30
Містечковий бомонд
– А-а-а! То, справді, майже анекдотична історія. – А чи збереглися якісь папери, креслення, документи? – Авжеж. – Коли почнемо працювати над сюжетом? – самовпевнено запитав кіношник, та, швидко зрозумівши тактичну помилку, поцікавився: – Ви ж не проти? – Ні, не проти. Готова у будь-який час, – трохи поспішила погодитись Галицька. Щось сподобалося їй у цьому самовпевненому горобчику. А можливо, просто засиділася вдома? І не більше. Вона й досі кохала свого чоловіка, ні в чому не розчарувалася і жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Але медовий місяць не може тривати роками. Пристрасті вже не били гейзером і не вибивали грунт із-під ніг. Тиша й Божа благодать панували у родині. Але, чого гріха таїти, Лінці бракувало гостроти відчуттів, малесенького емоційного «землетрусу». Хотілося зайвий раз відчути себе жінкою, здатною викликати зацікавленість. До того ж творчій людині легке захоплення тільки на користь, воно загострює сприйняття світу, надихає на створення цікавих робіт. Одначе жодного гідного «об’єкта» на горизонті не з’являлося, допоки на порозі її власного будинку не намалювався цей молодик. Ні з очей ні з плечей... Дарма. Спати з новим знайомим вона не збиралася. А ось те, що нудьгувати з ним не доведеться, Лінка відчувала. До того ж вона була впевнена, що нове знайомство може бути корисним. Наступного дня знімальна група зібралася у Лінки на каву у повному складі: Свистун – мікрофон, Сливка – камера, батьків альбом і креслення – тема сюжету, Галицька – при них. Довго мітингували, де знімати сюжет. Зупинилися на тому, що найкраще місце – пляж, неподалік від Лінчиного будинку. До того ж заднім планом у цьому випадку слугуватиме дитинець міста. – Доброго дня, шановні телеглядачі! Ми перебуваємо на березі чарівної річки ... Ви бачите одне з найвідоміших іс31
Галина Невінчана
торичних місць нашого міста, але мова сьогодні йтиме не про нього, – почав цвірінькати у мікрофон Сергій. Галицька сиділа на теплому валуні й давилася сміхом, спостерігаючи, як він, ніби павич, хизувався перед камерою. За текстом вона не слідкувала, тому, почувши слова: «...а тепер я надаю слово доньці архітектора», – від несподіванки мало не звалилася з каменя. Прийшла черга сміятися ведучому. Але він повівся коректно, побачивши її розгубленість. – Не переймайтеся. Все зайве ми повирізуємо, решту змонтуємо. Зробимо лялечку! Не хвилюйтеся. Відповідайте на мої запитання, і все у нас вийде. За тиждень вся родина зібралася перед телевізором. –...У співавтори до проектувальника набивалося стільки чиновників, що премії не вистачило б поділити на всіх. Довелося б справжньому автору своїх грошей докласти, аби хтось не образився. Тож мій татусь узяв червоний олівець і через увесь планшет великими літерами написав: «У дарунок рідному місту!» і підписався. Потім оформили відповідні папери, і «шакали», які чекали поживи, лише облизнулися, – виголошувала з екрана Павлина. За два дні на порозі знову намалювався кіношник з пляшкою шампанського, коробкою цукерок і «білим комірцем» із музею. – Станіслав Білецький, мій співавтор програми, майбутній видатний історик сучасності, – пафосно відрекомендував Свистун. – Дуже приємно, та ми вже знайомі, Сергію. Гадаю, будемо пити каву? – запропонувала Галицька. – Гадаю, не тільки, – грайливо відповів Сергій. – Не тільки каву, чи не тільки пити? – уточнила господиня. – Один нуль на вашу користь, – розсміявся гість.
32
Містечковий бомонд
Розділ 7. Салон мадам Галицької Алекс днями пропадав на роботі. Він уже давно змінив посаду шефового водія на менеджера, а нещодавно підвищив свій статус до заступника директора бозна з яких питань. Павлина не дуже в це влізала, бо навряд чи отримала б зрозумілу відповідь. Її сфера – дім, діти, мистецтво. Головне, щоб у будь-який час зі смачним обідом і бажано з посмішкою зустрічала чоловіка. Питання «де взяти гроші?» для неї більше не існувало. Але вона все рідше бачила чоловіка вдома. До того ж почастішали його поїздки за кордон. Відправивши дівчаток – кого до школи, кого у дитячий садок, вона поверталася у величезний порожній будинок, підходила до мольберта і розкладала свій малярський реманент. Потім, кинувши все, спускалася до кухні варити запашну каву. Напевно, саме цей аромат свіжомелених зерен «Арабіки» вабив до оселі прочан. Аби не нудитися на самоті, Лінка завжди привітно зустрічала всіх, хто заскакував на чашечку кави. Та згодом сусідки-подружки почали дратувати благополучну Лінку своїми постійними скаргами на свекрух-відьом, чоловіків-козлів, дітей-ідіотів. Хотілося відверто спитати: «Чого ж ти, така гарна і розумна, у таке лайно влізла і такий непотріб наплодила?» Але не питала, жаліла чисто по-жіночому. Саме тому, коли кіношник зачастив у гості без будьяких конкретних справ, вона зраділа продовженню знайомства. Що спонукало молодика зустрічатися з нудьгуючою дамою, котра більше годилася у подруги його мамі, ніж йому, – важко сказати. Та Лінку це не обходило. Головне, що їй ці візити подобалися. До того ж юнак надихав її на творчість. Крім Свистуна, на вогник забігав Білецький. А якось несподівано тісну мансарду освітило сяйвом аури того самого гостя з виставки. При більш близькому знайомстві Павлина переконалася, що її власник насправді випромі33
Галина Невінчана
нює потужну позитивну енергію, і може навіть лікувати, принаймні душу. Частим його супутником ставала гітара, і тоді кімната наповнювалася піснями романтичного комсомолізму: «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались!» І це насправді було здорово, бо «недобитий комсомолець» залишався невиправним мрійником, він розробляв неймовірно-фантастичні проекти, націлені на відродження історико-культурних пам`яток міста, і свято вірив, що все це рано чи пізно втілиться у життя. Під час його візитів дерев`яні стіни мансарди здригалися від неймовірно гучного реготу, за що комсомоліст отримав прізвисько «поручик Ржевський». Невдовзі Білецький притаскав за собою сором’язливо манірного молодого чоловічка з музею, і Галицькій стало відомо, до якого роду-племені належить ця чорна головешка – Данило Альошин. Один з кращих представників ромів, тобто циган, будучи науковим співробітником музею, займався етнографією. Той же Станіслав представив товариству таємничо-значущу особистість із клубу місцевих інтелектуалів. Страшенно схожий на Кевіна Костнера зовні й абсолютний антипод по духу, цей накачаний чолов`яга у перший свій візит тихенько, як мишка, просидів на софі, з жахом спостерігаючи за тим, що відбувалося у мансарді. Судячи з виразу його обличчя, роботи Галицької йому не сподобалися, а сама вона ввела його у стан шоку своїми невимушеними манерами. Як пізніше зізнався Білецький, його товариш спитав: – Навіщо ти привів мене у цей кафешантан? Я до цієї розпусної особи більше ні ногою! Але не минуло й кількох днів, як він сидів на тій же софі і не зводив очей з «розпусниці». Лінка швидко приборкала і закохала в себе і цього старого парубка, затятого холостяка, вічно невдоволеного усім, окрім себе, коханого. Ця група й склала кістяк своєрідного «салону мадам Галицької», як полюбляли жартувати самі завсідники. Кожен з них вважав за потрібне представити мадам 34
Містечковий бомонд
когось зі своїх друзів чи, навпаки, продемонструвати їм цю ексцентричну дамочку. Тоді у мансарді з’являлися нові представники богеми, переважно чоловічої статі. То були широковідомі у вузьких колах художники, невизнані майстри поетичного слова, нерозпізнані виконавці-віртуози, жерці храму Мельпомени. Вся ця гоп-компанія годинами могла теревенити про високі матерії, хизуючись один перед одним своєю значимістю. В той час Павлина, потягуючи коньяк, вимазюкувала залишки фарби з палітри на перший ліпший шматок картону, що потрапляв під руку, створюючи чергову ілюстрацію сьогоденного настрою, або малювала когось із присутніх. – Браво! Бравісимо! – ревіла зграя салонних левів, підігрітих коньяком, кавою і пухленьким задком господині, що дефілювала у чоловічій сорочці поверх блискучих лосинів. Вона підставляла під поцілунки кому щічку, кому ручку, відверто кокетуючи з усіма і, разом з тим, ні з ким окремо. Під час одного з таких світських раутів біля паркану настирно заквакав клаксон. Лінка так захопилася диспутом зі своїми дресированими «левами», що навіть і не подумала про те, що то з Італії повернувся Алекс. За хвилину на сходах почулися легкі кроки, прочинилися двері. – Не зрозумів! Чоловік приїхав, а його ніхто не зустрічає! – промовив знайомий голос і осікся, побачивши юрбу чужих чоловіків. – Привіт, любий! – Лінка радісно кинулася до нього з обіймами. – А ми тут сидимо, балакаємо. Хлопці мене розвеселяють, щоб я не померла від нудьги. Знайомтесь! – І вона почала представляти чоловіка своїм гостям, чи то гостей чоловікові. Потиснувши господареві руку, гості хутенько порозбігалися. «Добрі сусіди» не пропустили нагоди донести Алексу про гостей, що навідуються до Павлини за його відсутності. 35
Галина Невінчана
– Лінко, як я маю сприймати ту тічку, яка збирається у мене в хаті? – Ніяк, любий. Ти їх усіх бачив? – Ну? – Тоді скажи, хто з них конкурентоспроможний? Хто і чим кращий за тебе? – Ну-у-у... – І ще, коханий. Ревнують тільки ті люди, які не вірять у себе, які мають занижену самооцінку. Повір, якщо я й зраджу тобі, то він буде найкращим, – Лінка закінчила свою репліку цитатою з анекдоту і, обійнявши чоловіка за шию, зазирнула йому в очі. – Люба, ти маєш рацію. Нехай приходять. Не помирати ж тобі від нудьги. До того ж, мені здається, вони можуть бути корисними. А й справді, для Галицької, яка на той момент завойовувала своє місце під сонцем у мистецькій тусовці, кожен із цих своєрідних диваків ставав квитком, перепусткою у богемний світ, в якому вони давно були старожилами. Відвідуючи тепер якийсь культурний захід, Павлина мала з ким привітатися. А робила вона це завжди вельми артистично, картинно. – Ба, кого я бачу, – ще здалеку, розтягнувши рота у посмішці і театрально розкинувши руки, прямувала до обраного об’єкта. Звертаючись до знайомого, вона обов’язково переробляла імена на західний манер і підставляла щічку для поцілунку. Ті, що стояли поруч, звертали увагу на дещо екзальтовану, але вельми привабливу молоду жінку. – Ти сам чи з друзями? – запитувала Галицька і без реверансів та зайвої дипломатії, по-дитячому безпосередньо вимагала: – Познайом мене з ними! Приперта до стіни жертва мусила підкоритися. А далі – справа техніки. Новий знайомий вже за хвилину був зачарований гарною, розумною, уважною жінкою, такою несхожою на решту дочок Єви. 36
Містечковий бомонд
Для чого їй потрібні всі ці знайомства, вона поки й сама не знала. Можливо, просто прагнула, щоб її скрізь впізнавали. Саме широке коло новопридбаних знайомих надихнуло її на ідею чергової виставки, цього разу вже персональної. Переважну частину майбутньої експозиції мали скласти портрети сучасників.
Розділ 8. Мафіозно-корумпований гангстер І знову кінець весни, і знову Павлина готується показати глядачеві свій творчий доробок. Цього разу до заходу вона готувалася ретельніше. Особливу увагу приділяла тому, щоб надати презентації світського лоску. Музичний супровід, напої, закуски, обслуга, залучення всіх, без винятку, міських мас-медіа – ось запорука успіху. Треба робити все можливе й неможливе, аби про неї заговорили. …Під склепінням виставкової зали лунала класична музика. Вівальді змінював Шопен, за ним Бізе, Чайковський, Гріг. Вигравали кришталем великі люстри, працювали камери чотирьох місцевих телестудій, тихенько, як комарі, дзижчали диктофони в руках кореспондентів місцевих ЗМІ, блимали спалахи фотокамер. Публіка маневрувала залою, лише зрідка виймаючи з рота соломинку, встромлену в склянку з коктейлем, щоб запхати за щоку кілька цукерок, щедро пропонованих офіціантами. Відбувалася тусовка по-дорослому. Не встигла директриса розпочати свій урочистий спіч з нагоди відкриття виставки, як на сходах почулися голоси, у дверях з`явилася працівниця музею і почала робити якість знаки, привертаючи увагу начальниці. – У чому річ? Що сталося? – спитала Тамара Михайлівна. Співробітниця щось прошепотіла їй на вухо. Очі директриси округлилися, а потім вона повідомила: 37
Галина Невінчана
– Шановне панство, до нас зараз приєднаються високі гості. Зустрічаймо їх! Підігріте коктейлем товариство радо заплескало у долоні. Тієї ж миті, під бурхливі оплески зібрання, до зали увійшов Геник Ворона – міський голова, з делегацією китайців та кількома чиновниками з апарату. Подібне відбувалося вперше за два терміни мерства Геника. Він ніколи не балував своєю присутністю майстрів пензля, тож сьогодні завсідники подібних заходів були більш ніж здивовані. Та не варто вводити себе в оману і думати, що міський голова раптом став шанувальником образотворчого мистецтва чи цієї чарівної золотоволоски у сукні кольору осіннього листя, вручну розшитій бісером. Він нічого не розумів у всій цій мазанині, вона йому була, як кажуть, до спини. І жінку цю він сьогодні бачив уперше і, можливо, більше ніколи з нею не зустрінеться, а коли й зустрінеться, то навряд чи згадає. Серед телевізійників і фоторепортерів відбулось помітне пожвавлення. Павлина миттю зрозуміла, що вони так активно шурхотять і дзижчать своїми камерами теж не заради неї. Просто до міста приїхала делегація партнерів з китайського міста-побратима, а це готовий репортаж, завдяки якому можна зайвий раз гарно прогнутися перед міською владою. А що ж все-таки привело цих людей саме сюди і саме зараз? Випадок, не більше й не менше. Виконком, музей, кілька старовинних історичних пам`яток розташовувалися у безпосередній близькості. Їх можна обійти пішки за лічені хвилини. За цей час гості нагуляють апетит, а ресторатори зможуть встигнути зустріти їх за вищим розрядом. Одним словом, все, що трапилося, було суцільним збігом обставин, завдяки якому всі сторони несподівано, а головне, без будь-яких на те зайвих зусиль і витрат, отримали певний зиск. Заморські гості потрапили з корабля на бал, Геник Ворона розважив потрібних людей, художниця отримала першокласний PR-хід, розплатившись кількома 38
Містечковий бомонд
пляшками шампанського та поцілунком із мером і гостями перед камерами. Серед братів по пензлю виставку відвідали лише дідиаматори і Просторов. Решта запрошених захід проігнорували, хоча їх запрошували як Галицька особисто, так і адміністрація музею. Діди взяли слово, та краще б мовчали. Вони довго привселюдно роз`яснювали Лінці, як малювати портрети, хоча у самих усі, кого вони малювали, були схожі на стареньких мавпочок-близнюків. Щось іще казали про колір і перспективу у пейзажах. Тож наприкінці їхніх виступів можна було дійти висновку, що на презентації найкращими виявилися сукня художниці і печиво. Галицька мала б розсердитися або впасти у відчай, аж тут підійшов Аполлінарій Валеріанович з привітаннями. Вона пожалілася йому і на аматорів, і на професіоналів. – Радійте! То добрий знак. – Таке кажете! – Повірте, було б гірше, якби прийшли і нахвалили, ще й по плечі ляпали, кажучи: «Працюйте, дитинко, працюйте. Ой, як усе гарнесенько!» – Чому? – Тому що коли хвалять, всерйоз не сприймають. А от коли сварять, та ще й публічно, значить, ви чогось варті, конкурентоспроможні. – А чому тоді ви поводитесь інакше? – Напевне, я розумніший. У кожного, скільки б нас не було, свій глядач, шанувальник, купець. А ви, Ліночко, працюйте і нікого не слухайте. Собака гавкає, вітер носить, а караван іде. Чули таке узбецьке прислів`я? За ці золоті слова Павлина була безмежно вдячна старому художникові. Пізніше вся богемна тусовка все ж таки відвідала виставку Галицької. Про це розповіли Лінці доглядачі музею. 39
Галина Невінчана
– Кухарка, «поварьошка»! Про яке мистецтво може йти мова, коли для автора залишається час між приготуванням борщу і витиранням дитячих задів! Теж мені, Рубенс у спідниці! – з презирством кривили губи одні. – Бездарна мазанина! Сірість! Хай би краще запхала собі пензля й фарбу в одне місце і ніколи нікому не зізнавалася, що малює! – рекомендували другі. – Лебедів у селі на воротах хай малює, – реготали треті. – Вискочка! Розбещена баба мафіозно-корумпованого гангстера. Ви ж чули, як він половині міста очі шампанським залляв. Він заплатив за те, щоб її мазанину показали! – верещали четверті. – Та ви ж нічого не знаєте! Все значно простіше. Вона родичка директриси музею. А то з якого беня така нездара висіла б у виставковій залі цілих три місяці?! – ділились міркуваннями п`яті. – Все не так! Справа в іншому. Вона спить з Геником Вороною! – безапеляційно заявляли шості. – Ви коли-небудь бачили його на подібних заходах? Ні! А тут сам припхався та ще й гостей привів. А за ним камери, камери, газетярі! Це через те, що вона його коханка... Плітки поширювалися із шаленою швидкістю, обростаючи неймовірною кількістю подробиць з особистого життя художниці. Про що б іще говорило напівсонне, розморене літньою спекою провінційне містечко? Результат пліток був непередбачуваний. Все більше зацікавлених, які раніше не переймалися живописом, знаходили час, аби навідатися до музею й подивитися, через що весь гармидер, на те, що так гаряче обпльовують корифеї. Після відвідин у кожного складалася власна думка. Та, пам`ятаючи слова Просторова, Галицька раділа всім тим розмовам і працювала з подвоєним ентузіазмом. Вона й не думала нікуди запихати пензлі з фарбами, бо точної адреси, куди пхати, так і не почула. Вже восени «профіки» отримали новий сюрприз, коли вона представила на щорічну виставку-конкурс «Рідне 40
Містечковий бомонд
місто» грандіозну роботу. Ідея картини народилася спонтанно, а написана вона була лише за три доби. Білецький, який опікувався пам`ятниками старовини, навідав Павлину, коли вона лежала з високою температурою, і розповів про безчинства, що останнім часом чинили нові українці в старому графському парку. Галицька не спала ніч, обдумуючи почуте. Вдень, повзаючи на колінах по залишках шпалер, розстелених у великій кімнаті, малювала ескіз. А потім, мало не втрачаючи свідомість від перевтоми, насичувала малюнок фарбами, надихаючи його життям. Уся гама почуттів, що вирували в душі художниці, бризкала з полотна, викликаючи у глядача сплеск емоцій. Глядацька аудиторія, що прийшла на виставку-конкурс, розділилася. Одні застигали біля диптиху шоковані, розуміючи і поділяючи думку авторки. Вони висловлювали захоплення як ідеєю, так і технікою виконання. Друга частина, брати по пензлю, робили вигляд, що величезних полотен, які займали цілий простінок, не бачать взагалі. Самі ж «профіки» винесли на суд журі академічні, замучено-засушені зображення місцевих краєвидів. Ті, хто не зміг зробити вигляд, що не помічає роботи «кухарки-поварьошки», кидали щось на кшталт: – У цієї екзальтованої пані не все гаразд із головою. Напевне, у неї якийсь релігійно-окультний зсув по фазі. – Знизуючи плечима і крутячи пальцем біля скроні, вони йшли геть від полотна. Першу, другу і третю премію отримали, як завжди: найстаріший, найулесливіший і найнахабніший.
Розділ 9. «Гей, там на горі Січ іде!» – Павлино, ти колись розповідала про малюнки батька, зроблені ним у таборах. Яка їхня доля? – спитав якось Данило Альошин за чаєм. 41
Галина Невінчана
– Лежать собі у теці на шафі. А що? – запитанням на запитання відповіла Павлина. – А не боїшся, що так і зітліють, не зустрівшись із глядачем? – А що я можу зробити? – Може, видати якось? Чи не хочеш? – Мало чого я хочу. А хто у це гроші вкладе? У мене таких коштів немає. – Пошукаємо спонсорів. – Я не буду ходити по товстосумах і канючити гроші. – А я тобі цього й не пропоную. Давай сходимо в інше місце. – Куди це? – До осередку Народного руху України. Це справа їх честі, якщо називаються патріотами. Я тебе познайомлю з місцевим ватажком. Цікава особистість. Ну то що, підеш? Здається, у нього й видавництво якесь є, – терпляче умовляв Галицьку ром. – Гадаєш, поведеться? – А тобі важко спробувати? Чи так і будеш сидіти на спадку, наче та собака на скрині з казки «Огниво»? – За «собаку» щиро дякую. Невже в мене такі великі очі? – розсміялася Лінка. – Умовив, піду. На центральній вулиці міста, за два кроки від міської ради, у старому двоповерховому особняку, на другому поверсі, розмістилися штаб-квартира Народного руху України, офіс «Просвіти» і осередок українських націоналістів. На першому – дві лавки: книжкова і чайна. Всюди лежала печать страшенних злиднів. У Галицької все перевернулося всередині, коли за нею грюкнули важкі вхідні двері і вона ступила на хиткі сходи, що стрімко збігали кудись під стелю. Чомусь згадалося літо 91-го року… …Хрещатик. Кілька жовто-блакитних прапорів. Під ними столики. Невеличка група людей намагається вручити перехожим саморобні бланки. За ними має відбутися всенародний референдум щодо незалежності України, яка 42
Містечковий бомонд
на той час ще залишалася однією з п`ятнадцяти республік «союза нерушимого». Перехожі обминають ту групу десятою дорогою, жахаючись, як від прокажених. Люди боялись, що їх запідозрять у націоналізмі! Хіба ж Лінка, як і мільйони інших, могла собі уявити, що за два місяці розпадеться «Союз нерушимый республик свободных», і центральними вулицями міст можна буде йти у червоних шароварах, вишиванці із високо піднятим жовто-блакитним прапором! Мало того, цей прапор з тризубом встановлять і в її рідному місті перед колишнім міськкомом партії, а за два кроки від нього, на старому особнячку, почеплять вивіску «Організація українських націоналістів». І за все це ніхто не загримить на Колиму… Про вільну Україну колись мріяв її батько, за що й відсидів чотирнадцять років у сталінських таборах, розбудовуючи енергетику країни, а над зоною з репродуктора лунало: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!» Тоді, влітку 91-го, Лінка підійшла до столу, взяла папірця і навіть залишилася на мітинг. Вона бачила, як мітинг оточила група людей у цивільному, на перший погляд таких, як і решта. Але так здавалося лише на перший погляд. Це були прихильники національної ідеї, а то були гарно навчені захисники інтересів однієї з найжорстокіших імперій сучасності, готові будь-якої миті виконати наказ, яким би безжальним і нелюдським він не був... Але все те залишилося в минулому. Відбулася безкровна революція. Народ отримав у дарунок таку жадану незалежність. Питання лише в тому, незалежність від чого і від кого. Жити краще не стало. Країна зубожіла з кожним днем. Доки патріоти чубилися, з’ясовуючи хто з них більше любить Україну і якими повинні бути гімн, прапор і герб Незалежної України, за їхніми спинами спритники крали, крали, крали... І нині вона, дочка репресованого патріота, підіймалася хиткими сходами цього протрухлого, поїденого мишами будинку, що колись належав багато43
Галина Невінчана
му купцю-єврею. Чому єврею? Їй так хотілося думати. Це ж через них, як казали комуністи і націоналісти, були всі біди на землі. Данило прочинив двері у занедбано-прокурену кімнатку, офіс організації, що мала б стати якщо не єдиною, то хоча б партією більшості у новонародженій країні. На жаль, з усього було видно, що вона залишилася партією меншості, до того ж найбіднішої. – Доброго дня, Володимире Івановичу! – привітався Данило до дрібненького чоловічка, схожого на старого хлопчика. – Здорові будьте, Даниле Олександровичу! – відповів той, встаючи назустріч, хоча вони могли потиснути один одному руки, залишаючись у різних кутках кімнатки. – З чим прийшов? – Не з чим, а з ким, – відповів гість. – Знайомтесь, – він вказав на свою супутницю, – Павлина Галицька, дочка патріота України, постраждалого за ідею. Як свідчення своєї любові до України, він залишив у спадок чудовий творчий доробок – акварелі на історичні теми, створені у таборах Сибіру і з оказією передані в Україну. Павлина помітила, як загорілися величезні розумні очі господаря кабінету. – Дуже радий знайомству! Де і коли я б міг це побачити? А тоді вже будемо вирішувати, що з цим робити. Домовилися про зустріч.
Розділ 10. Єпископські вечорниці – Пані Павлино, ви можете залучитися до великої богоугодної справи... – пафосно промовив Станіслав Білецький, цього разу притаскавши за собою якогось великого щита. – Знову комусь щось треба зробити на шару? Так? 44
Містечковий бомонд
– Ну, е-е... Розумієте, наш владика має намір започаткувати вечори, де збиратиметься міська еліта... – Я не відношу себе до цієї категорії. Не той гаманець. – У першу чергу мається на увазі духовна і творча еліта. – То що я маю робити? – нетерпляче обірвала його Павлина. – Потрібно намалювати емблему, візитівку. – І що, крім мене, у місті малярів немає? – Ви певною мірою маєте рацію. Річ у тім, що на гонорар розраховувати не доводиться, але... – Не треба далі. Проїхали. Недаремно ж кажуть: бідний, як церковна миша. Хто ж сьогодні у карнавк накидає? Порозбігалася паства по різних сектах. Хто в єговісти, хто у баптисти подався. Агов, православні, де ви? – Не блазнюйте, пані Павлино. Кажіть – так чи ні, аби я не марнував вашого дорогоцінного часу. – На гарячкуйте, пане Станіславе. Тільки з великої поваги до вас особисто. Невже я примушу вас перти назад те, що ви вже приперли сюди? Хіба я мало займалася благодійністю? Буде однією справою більше. На тому світі зарахується. То що малювати? – Ангела-охоронця нашого міста. На перший же вечір запросили й пані Галицьку з чоловіком, вручивши скромне запрошення, розмножене на ксероксі. Велика зала Будинку культури зібрала різномасте товариство. Трохи високого чиновництва, яке нещодавно закинуло свої партквитки, вивісило на покуті ікони і стало регулярно виконувати роль церковних підсвічників, жменька богеми, яка завжди годується біля сильних світу, дрібка представників голодної інтелігенції задля годиться і чимало ситого духовенства. Дійство розпочалося зі спільної молитви. По тому виступив священик з проповіддю на злобу дня. Панство у залі робило розумні очі, нічого зі сказаного не розуміючи й ледве стримуючи позіхання. Потім владика благосло45
Галина Невінчана
вив усіх присутніх і подякував художникові за прекрасну роботу. Надали слово гостям. Кожен з них розповідав, як прийшов до лона святої православної церкви. Раптом до звичайних ароматів глядацької зали, приправлених ладаном, додався чужорідний, алкогольний дух. Галицька штовхнула у бік чоловіка і, нахилившись до його вуха, промовила: – Мені здалося, чи ти теж відчуваєш запах вина? – Тобі не здалося. Дивись! Поміж рядів попливли хлопці-келійники, вдягнені у цивільне і з тацями в руках. На них вигравали кришталем чарки з горілкою, вилискували чорною і червоною ікрою канапки, новорічною мішурою мерехтіли обгортки дорогих шоколадних цукерок. Після такого несподіваного частування атмосфера в залі потеплішала, і духовна музика у виконанні хору сприймалася вже веселіше. Келійники ще двічі виносили таці. Після третьої вже сам владика заспівував «Маруся раз, два, три...», хор підхоплював «...калина...», зал гримів «...в саду ягоди рвала». На цій оптимістичній ноті Галицька вирішила залишити бенкет, бо дійство починало набувати дивного відтінку.
Розділ 11. Мироносиці За кілька тижнів після першої попівської вечірки на порозі будинку Галицької з’явилися дві незнайомі дами. Білі шифонові шарфи, що прикривали їхні голови, та ледь вловимий запах ладану замість парфумів вказували на їхню приналежність до певних кіл. – Благослови, Господи, – привіталися прибулі. Після подібного привітання Павлина остаточно переконалася, що не помиляється, звідки і яким вітром їх принесло. – Ми жінки-мироносиці, з єпархії, – пояснила висока 46
Містечковий бомонд
білявка. – Мене звуть Валентина Іванівна, а це моя подруга, Ніна Дмитрівна, – вказала на свою супутницю. – Прошу, – Павлина запросила гостей до кімнати. – Каву, чай? А тоді вже під печиво поговоримо про справи, які вас до мене привели. – Ми до вас, пані Павлино, з проханням від владики. Чи не могли б ви намалювати один примірник запрошення на наші вечори, а ми б тоді його на ксероксі розмножували? – мольба застигла в їхніх очах. Напевне, вони не могли повертатися до господаря без позитивного результату. – Вас Господь благословить і люди дякуватимуть! – поспішили підкріпити своє прохання обіцянками мироносиці. – Не переймайтеся, любі пані. То не проблема. Принаймні для мене. На коли потрібно виконати замовлення? Після чаювання гості залишали будинок Галицької як ліпші подруги. Незабаром їй вручили препаскудну ксерокопію її ж власної роботи. «Шановна добродійко Галицька П.В. із чоловіком…» – Наче «дама з собачкою», – посміхнулася Павлина. – Можна ж було написати «шановне подружжя…», та скоріше за все вони не були впевнені, чиє це прізвище – моє чи чоловікове. Могло б ще гірше вийти. Подібні запрошення надходили часто, майже щомісяця. Павлина з Алексом не відмовляли собі у задоволенні розважитися, тим більше, що тут також можна було завести багато цікавих знайомств. До того ж Павлина відчувала, що набула певної ваги у колах, наближених до сановної особи. Знову до неї завітали ті самі жіночки. – Пані Павлино, – почала Ніна Дмитрівна, – владика бажає, щоб ваші картини прикрасили залу під час наступної зустрічі! – із фанатичним захопленням урочисто завершила мироносиця. – Яка честь! Яка честь! – закочувала очі під лоба її супутниця. 47
Галина Невінчана
– Яка честь! – вторила Галицька, ховаючи лукаву посмішку. – Ви ж тільки ретельно підберіть картини! Щоб, боронь Боже, без усяких вольностей. Ніякої спокуси! – повчала Валентина Іванівна. А очі її світилися пекельним вогнем, коли вона розглядала роботи, що висіли на стінах майстерні, хоча мали б випромінювати якщо не райське сяйво, то хоча б смиренність. – Авжеж. Я розумію, для якої аудиторії маю презентувати свою творчість. – Слава Богу! Благослови вас Господь! – Дякую. Передайте владиці, що я дуже зворушена його увагою до моєї скромної особи. У ніч перед запланованим заходом Павлина прокинулася від неприємного сну. Вже дорогою на званий вечір вона сказала чоловікові: – Мені наснилося, що великий пейзаж впав зі стіни і збив картини, що висіли поруч. Уявляєш! – Кохана, пробач, але дурному спиться – дурне сниться. То не я вигадав, люди кажуть. Заспокойся! Кордова нитка не рветься. Зараз приїдемо на місце, сама побачиш, що все гаразд. Вони підіймалися широкими сходами Палацу культури хвилин за п`ятнадцять-двадцять до початку заходу. – Благослови, Господи! – кинулися назустріч жінкимироносиці. – І вас, шановні, – відповіла Галицька. – Тут усе гаразд! Мені поганий сон наснився, ніби картини попадали. – Боронь Боже! З чого б такому статися? – розквокталися жіночки, дрібненько хрестячись. Аж раптом почувся грюкіт предметів, що попадали, і зойк дамочок, які стояли неподалік. Галицька стрімголов кинулася до зали. Великий пейзаж покосився і висів на обривку мотузки. На підлозі валялися два інших полотна, збиті великою картиною. Всі, хто 48
Містечковий бомонд
чув, що хвилину назад промовила Галицька, не зводили з неї здивовано-переляканих очей і, хрестячись, щось бурмотіли собі під ніс, напевне, читали «Отче наш». – Що називається «сон у руку»! – невесело посміхнулася Галицька, глибоко ховаючи власний переляк. За кілька хвилин Алекс повернув картини на місця. Всі потроху заспокоїлися. Захід відбувся за запланованим сценарієм. І полотна, і виступ художниці були сприйняті на ура! Єпископ визнав її творчість високодуховною, благословив на працю і навіть запропонував взяти участь у цікавому проекті, зробити ілюстрації для дитячої книги, що мала вийти під егідою православної церкви. На деякий час Павлина забула про свій сон і пригоду. Вона і цього разу не замислилася над тим, що Бог дає їй передчуття моменту, тим самим про щось попереджаючи.
Розділ 12. Життя – колесо Усе почалося з проблем на фірмі, де працював Алекс. Її власник, хоч і дуже молодий, проте один з найбагатших підприємців міста, роззявив рота на шматок, якого не зміг ні прожувати, ні ковтнути. Його афера з купівлеюпродажем землі зазнала краху. Здавалося б, ну й дідько з ним! Воно то так, але серед кредиторів, які розраховували на дивіденди, опинився й Алекс. Якби Павлина знала, що беручи у борг, шеф спочатку став запізнюватися з поверненням грошей, а потім взагалі взявся годувати всіх «жданиками», вона б уже давно поклала цьому край, та не встигла. Шефа закрили у слідчому ізоляторі. Заступники порвали фірму на шматки. Алекс залишився без роботи, втративши не тільки велику суму власних заощаджень, але й був винний купу грошей тим, у кого під чесне слово позичав для колишнього керівника. Щоб розрахуватися зі своїми кредиторами, Алекс і 49
Галина Невінчана
Павлина вирішили продати улюблену іграшку – шикарне «Volvo», зупинити будівельні роботи і затягти щільніше паски. Але цього не вистачало. Почалася серія перепозичок. «Увімкнувся лічильник». Відсотки катастрофічно збільшували суму боргу, а постійної роботи Алексу знайти так і не вдавалося. Вже кілька місяців родина жила з продажу Лінчиних картин. Вистачало тільки на вкрай необхідне, і жодної копійчини понад те. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що старша дочка вступила до університету, і на утримання дитини поза домом потрібні були певні кошти. Спасибі братові, він прихистив небогу, хоча сам з дружиною, дитиною і собакою тулився в однокімнатній квартирі. Вікуся жила на розкладачці за диваном, на якому спали господарі квартири. …Якось Павлина з Алексом приїхали до столиці у справах. А як же бути в Києві і не побачити своєї дитини? Тож вирішили перехопити дочку біля університету. З дверей навчального корпусу висипала, як горох із торби, юрба молоді. Багато модно вдягнених юнаків та дівчат попрямували до стоянки і, посідавши у власні авто, роз`їхалися хто куди. Нарешті у дверях з`явилася постать дочки. Побачивши її, Алекс упав головою на руль. – Що трапилося? – розхвилювалася Павлина. Чоловік мовчав. Вона торкнулася його плеча. Він підвів голову, і Ліна побачила в його очах сльози. – Любий, що з тобою? Тобі зле? Серце? – Я поганий батько і чоловік! – Ти найкращий! – Ні! Я неспроможний створити для найдорожчих у світі людей гідних умов. Хіба наша дівчинка гірша, чи дурніша за тих розцяцькованих, запакованих столичних краль? Я не кажу про те, що їй треба купувати автомобіль. Але чому, чому вона повинна ходити у шубі, власноруч пошитій з двох старих? Чому? За що Бог карає нас?! 50
Містечковий бомонд
– Я не думаю, що нас покарано. Можливо, це випробування? Господь не посилає більшого, ніж людина може витримати. Може, ми робили щось не так? – Знову ти зі своїм філософствуванням! – злісно огризнувся Сашко. – Чому тоді інші живуть по-людськи?! – А ти знаєш, як вони живуть? Ти впевнений, що вони щасливі зі своїми грішми? Що саме їхнє життя можна назвати людським? – обурилася Павлина. У цю мить до дверцят машини підійшла Віка. Її гарненьке личко світилося радістю від несподіваної зустрічі з батьками. Павлина завважила, що її дитина у старому ганчір`ї, без косметики просто красуня, справжня ранкова зірка, не в приклад отим розмальованим лялькам Барбі, в яких все штучне. Час минав, та ситуація не змінювалася на краще. Вояж до Італії по машини закінчився для Алекса у мінусі. Зі Словаччини він повернувся хворий. Автомобіль довелось залишити на стоянці, ще по той бік кордону, бо стугонув двигун. Отже, Сашко мав їхати за ним ще раз. Знову витрати на дорогу. Куплений за кордоном мікроавтобус був проданий «айзеру» і за кілька місяців повернувся до попереднього власника, тобто до Алекса, вщент «витраханий». Хитро зроблений азербайджанець ще й висунув купу претензій і «увімкнув лічильник», призвавши у третейські судді одне з місцевих бандитських угруповань. Врятувало те, що її ватажок виявився Сашковим другом дитинства. «Лічильник» вимкнули, але гроші за автобус все одно треба було повертати. А їх у сім`ї не було. З кожним днем ситуація гіршала, заходила у глухий кут. Алекс борсався щосили, але ніяк не міг виплисти. Лінка теж нічим не могла йому допомогти, хіба що словом підтримати. Та, як виявилося, на цьому неприємності не закінчувались. Увечері, як завжди після купання, Павлина підхопила меншу доньку під пахви, щоб витягти з ванни і, тихо зойкнувши, поставила на підлогу. 51
Галина Невінчана
– Мамо, що трапилося? – Нічого, маленька, – вона примусила себе посміхнутися дитині. Щось сталося зі спиною, і від цього занудило і запаморочилося в голові. Дивно, але болю вона не відчувала, тільки ноги стали ватяними, неслухняними. – Доню, обітрися, надягай халат і мерщій у ліжечко. Ти ж уже доросла, правда? Я згодом піднімуся до тебе. Сходи вона долала, рачкуючи. Так само, хапаючись за стіни, дочалапала до ліжка і майже непритомна впала на подушки. Алекса вдома не було, він мав повернутися з поїздки тільки завтра. Прокинувшись рано, Лінка глянула на годинник. «Боже, проспала! Дітей треба будити, у школу випроводити!» – майнула думка, і вона рвонулася, щоб підвестися, та де там. Спромоглася лише голову відірвати від подушки. Решту тіла, від лопаток до пальців ніг, зовсім не відчувала. – Приїхали… – промовила сама до себе. Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула донечка, вже вдягнена у форму. – Мамо, чому ти не встаєш? – Щось я нездужаю, кицю. Буди Івасика з Оленкою. Зможете самі поснідати? – А ми вже попили чаю з бутербродами! Ваня ще й яєчню посмажив. – Розумники ви мої! До кімнати зазирнули племінники. – Тітонько Ліно, ви що, заслабли? – Та ні, розледачіла, – посміхнулася, аби не лякати дітей, адже вони нічим не могли їй зарадити. – Підійдіть, я вас поцілую і мерщій до школи, щоб не запізнилися. Тепер вона залишилася в пустому будинку сам на сам з бідою. Доросле населення вже давно пішло на роботу. – Ліно, заспокойся! – наказала собі. – Ти просто перевтомилася. Поспи, і все минеться. Прокинувшись близько обіду, почула, як біля воріт 52
Містечковий бомонд
зупинилася машина Алекса. Спробувала підвестися. Марно. – Ліно, золотко! Де ти? – гукав він, обходячи будинок. – Чоловік повернувся голодний, холодний! Чому ніхто його не зустрічає? Вона чула, як він підіймався сходами нагору. – Кицюню, ти де заховалася? Хата відімкнена, а господині нема. Ліно, агов! – лунав його голос. Двері прочинилися. – Ледащо! Вже сонце півнеба перейшло, а ти досі у ліжку! – він нахилився до дружини, щоб полоскотати й поцілувати, але зупинився. – Що сталося? – запитав, побачивши, що ховалося в її очах. – Я не можу підвестися, Сашо... – Щось болить? – В тому-то й річ, що не болить. – Я поїхав по лікаря. Скоро буду. Все буде гаразд. За півгодини він повернувся з одним із найкращих неврологів, їхнім близьким другом. – Ну-с, – потер долоні лікар. – Де тут наша симулянтка? Зараз подивимося, що трапилось. – Ну що ж, будемо працювати? – спитав, закінчивши огляд. Вже добігав кінця курс мануалки і рефлексотерапії у поєднанні з традиційними методами, а результат нульовий, як мертвому припарка. Обперезана рушниками і підтримувана попід руки лікарем і Алексом, жінка могла триматися на ногах, та щойно вони відпускали її – точилася долу, як зів`яла квітка. Лікар чухав потилицю, зсував окуляри на кінчик носа, мацав, тицяв, штрикав голками, стукав молоточками і знизував плечима. – Будемо чекати. Все, що можна – я зробив. Павлина чекала. Спливали тижні, а вона все лежала. Навчилася лежачи шити, в`язати, аби знайти якесь заняття, крім телевізора і читання. Вона навіть жартувала з приводу свого стану. За цей час Алекс геть змарнів. 53
Галина Невінчана
– Господи, за що ти її караєш? Нехай би краще у мене щось боліло! – благав у Бога. Частими гостями в домі стали жінки-мироносиці. Вони приносили книги, закликали Павлину смиренно прийняти випробовування і молитися. Павлина читала ті книги, шукала, в чому завинила, а знайшовши, просила у Бога прощення. Молилася за чоловіка, дітей. Якось у хвилини відчаю заволала до Всевишнього: – Якщо ти є і ти такий могутній, зроби хоч щось! Так жити несила! Тієї ж миті одна за одною попадали долілиць три картонні іконки, подаровані богомолками. Ікони стояли у ніші шафи, тож протяг тут був ні до чого. Його взагалі не було у зачиненій кімнаті. Павлина злякалась не на жарт. Зібравшись із силами, вона підвелася на ліктях, сповзла з ліжка і в позі «краба», впираючись руками в коліна, дісталася шафи. Мало не чіпляючись зубами за повітря, звільнила одну руку, згребла іконки і вкинула у шухляду. Потім так само дісталася ліжка і впала знесилена. З цього дня вона почала потроху підводитись. За кілька днів їй наснився дивний сон. Ніби вона стоїть серед чарівного вишневого саду. Дерева високо-високо тягнуться в небо, і їхні квітучі крони з`єднуються з пухкими білими хмарами. Хмари пливуть, розриваються на шматки, змішуються кольорами й утворюють лик старця, який небесно-блакитними очима дивиться на неї. Павлина відчуває себе зовсім малесенькою під цим поглядом. Їй так багато хочеться розпитати у тих блакитних очей, та вона не може. Уста ніби запечатали печаткою. – Мовчи. Я й так знаю, про що ти хочеш говорити. Не хвилюйся за старшу доньку. Вона сильна, цілеспрямована, а головне – добра дитина. Ти ще пишатимешся нею. З нею все буде гаразд. – Павлина не чує голосу старця, але розуміє слова... – Не турбуйся про малечу. Тендітне тіло – не привід для печалі. Людина не свиня, яку відгодовують до свята. Вона 54
Містечковий бомонд
має інше призначення. Твоя дитина відмічена печаткою Бога. А їжі людині для існування потрібно рівно стільки, скільки міститься у її жмені. Подивись, які у твоєї доні малесенькі долоньки. Від цих слів Лінці аж подих перехопило… – А тепер відповім на головне твоє питання, – обличчя старця стало суворішим. – Ти хочеш знати, за що страждаєш. Так? –… – Ти спокутуєш не свій гріх, дитино. У своїх ти вже покаялась. Іноді Господь примушує людей замислитися про душу, вклавши їх у хвороби. Ти найдорожче, що є у твого чоловіка. Він кохає тебе більше за життя. Твій біль йому болить сильніше. Коли він зрозуміє, що йде не тим шляхом, коли крок за кроком пройде його у зворотному напрямку до точки відліку і віддасть усі борги, твій біль минеться. Хто брав, має віддавати, хто принижував, має вклонитися. А до мене можеш не їхати. Мене ти тут більше на знайдеш. Ти надто довго збиралась… Лик розтанув, небо очистилося від хмарин. Дерева стали зменшуватися, а Павлина рости. Вона прокинулась, і, знайшовши момент, розповіла про сон чоловікові. Алекс промовчав, але вона зрозуміла, що він замислився. Того ж дня її відвідали жінки-мироносиці. Лінка розповіла про сон і їм. Ніна Дмитрівна мовчки полізла до свого ридикюля, витягла звідти якусь книгу, висмикнула з неї закладку-листівку й простягла Павлині. – О, Господи! Я бачила саме цю людину! – скрикнула Галицька і прикрила рот долонею. – Диво! Це диво! Воістину святий старець! – жінки почали хрестити лоба. – Це ви про що? – Павлиночко, та це ж саме той старець-чернець, до якого ти збиралася їхати. Сьогодні дев`ятий день, як він помер. – Господи! – тепер перехрестилася Павлина. 55
Галина Невінчана
Невдовзі вона відчула, що сили потроху повертаються, тож почала вчитися ходити заново. У Алекса теж намітилися зміни. Все почало відбуватися з точністю до навпаки. Не так давно він, граючись ключами від своєї крутої тачки, ходив базаром, тицяв пальцем у товар і, не питаючи ціни, купував усе, що заманеться. Підганяв торговців словами: – Давай, давай! Швиденько метнулась кабанчиком! У мене обмаль часу! А Лінка йшла за два кроки позаду і навіть не намагалася зупинити його, лише опускала очі, бо сором брав за таке зверхнє ставлення до людей. Сьогодні чоловік, намагаючись заробити копійку, наймався возити тих самих торговок по оптових базах. – То можна вже завантажуватися? – послужливо кидався до ящиків і пер їх поперед себе у «мікрячок», а потім точнісінько з такою ж готовністю розвантажував. – Давай-давай! Ворушись! – командували базарниці вчорашнім вередливим покупцям. Все поверталося «на круги своя». Якось увечері він зізнався: – Я багато розмірковував і дещо зрозумів. Вся біда в тому, що я не витримав випробовування грошима. Напевне, свій хліб відтепер маю заробляти у поті чола. Не бути нам багатіями, кохана. Вибач. – Любий, я теж багато думала. І знаєш – зрозуміла: гроші не є синонімом щастя. Вони лише засіб для реалізації планів, досягнення цілей. Мільярди не рятують навіть найбагатших людей планети від невиліковної хвороби і передчасної смерті. Через гроші здійснюються найжахливіші злочини. Звісно, краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим. – Вона посміхнулась. – Особисто мене влаштовує бути здоровою і щасливою… З тобою. А грошей на життя нам завжди вистачатиме, якщо ми будемо разом. Життя потроху починало налагоджуватися. 56
Містечковий бомонд
Розділ 13. Німці в місті Станіслав Білецький застав Галицьку зненацька, коли вона сиділа на кухні, підперши спиною холодильника, молола млинком каву і дивилася якусь дурню по телеку. Вицвіла футболка, спортивні штани і домашні капці складали її невибагливе вбрання. Зачіска «а ля вороняче кубло» довершувала імідж нудьгуючої жінки. – Каву будеш? – ліниво промовила вона і, скуйовдивши й без того кудлате волосся, взялася за джезву. – З цукром чи без? – Із сіллю і перцем, будь ласка. – Можу й ціаніду підсипати. – Тоді краще плюньте. – Із задоволенням. – Ви сама люб`язність. – А чого це пан граф сьогодні такий знервований? Що б не трапилося, не рвіть собі серце, пане Станіславе. – Проте ви, пані Павлино, являєте собою саму незворушність. Вродися-вдайся – рідна сестра Обломова. – Не розумію, що за натяки? – А я й не натякаю. Молода талановита жінка вештається по хаті з кутка в куток, нудиться, марнує час, замість того щоб зайнятися справжньою справою. – По-перше, ви забули додати «гарна»... – Так, особливо у цьому вбранні. Давно, мабуть, на себе у дзеркало дивилися? – А по-друге, я малюю... Інколи… – От, от! Саме так. Інколи. Коли чергова виставка? На плиті зашкварчало. То кава піднялася шапкою над вузеньким горлом джезви і залила конфорку. Галицька вилила у чашку те, що залишилося. – Прошу, – гепнула чашку перед Станіславом. – То чим таким корисним я маю зайнятися? – Та хоча б громадською діяльністю… 57
Галина Невінчана
– Гаразд. Завтра ж зранку натщесерце і почну, – огризнулася Павлина. А ввечері пролунав телефонний дзвінок, і незнайомий чоловічий голос, представившись Адольфом Лаптєвим, попросив до слухавки Лінчину матір, назвавши її дівоче німецьке прізвище. «Ну й словосполучення! Це ж треба дати дитині таке ім’я при такому прізвищі?» – подумала Галицька, а у слухавку відповіла: – На жаль, вона у від’їзді. Щось переказати? Я її донька. – Можливо, тоді ви погодитесь прийти на зустріч? Ми створюємо громадську організацію, товариство німецької культури, і запрошуємо вашу родину приєднатися до нас. – Невже у місті так багато німців? – Трохи є. То ви будете? – Можливо. Куди й коли приходити? Чоловік назвав адресу. «Цікаво, що це за «сходняк» на явочній квартирі? – розмірковувала Галицька, прямуючи до однієї з дев’ятиповерхівок у промисловому районі міста. – Ховайся, бабцю, німці на городі!» – розсміялася сама до себе. Відчинив двері довготелесий сивий чоловік, схожий на гусака. – Gut Abend! Sind Sie Herr Laptev? Ich heiße Frau Martin,4 – Лінка по приколу заговорила німецькою і раптом подумала: «А якщо він вестиме розмову теж німецькою, а в мене лише поверхові знання? Буде зовсім не смішно». Але «гусак» витріщив очі, дурнувато гигикнув, а потім, наче отямившись, привітався і запросив Павлину до квартири. 4
Добрий вечір! Ви пан Лаптєв? Мене звати пані Мартін.
58
Містечковий бомонд
У великій кімнаті, навколо овального столу, заваленого паперами, у світлі зеленої настільної лампи сиділа група людей. Переважна більшість із них – ровесники останньої революції та Другої світової війни. «Наче якесь підпілля. Якщо вони німці, то цікаво, по який бік вони воювали і як опинилися тут?» – майнула думка, за яку Галицькій стало соромно. Вона пригадала історію своєї матері. – Е-е-е, це... Павлина Мартін, – промекав «гусак». – Дуже приємно, – майже в один голос відповіли присутні. – Дозвольте відрекомендуватися, – підвівся симпатичний, схожий на лютеранського пастора, літній чоловік. Він зробив наголос на останній склад свого імені, – Віктор Шторм. Чоловік Павлині сподобався. Риси його обличчя і манери вказували на шляхетне походження. – Генріх Шульмейстер, – вклонився вслід за ним геть сивий дідуган. – Емма Каутц, – піонерським голосочком озвалася малесенька стара фрау. Далі були Фрідрихи, Мерци, Мінци, Берги, Шварцкопфи, Мюллери... «Не вистачає лише Штірліца, – хихотіла про себе Павлина. – Жах як хочеться додати якесь «оберштурмбанфюрер». – Але вона стрималася і не дала взнаки, що їй смішно. – Рада знайомству. Чим можу бути корисна товариству? – Ми вирішили скористатися досвідом єврейського товариства і заявити про себе. Треба налагодити роботу в недільній школі, організувати самодіяльні колективи тощо. – Зізнаюся відверто, я не педагог, мови майже не знаю, до співів і танців нездібна. Хіба що стану в пригоді як художник? Перший культурно-масовий захід, куди потрапили Галицька з сестрою, став Вайнахт, німецьке Різдво. Сказати, 59
Галина Невінчана
що вони були здивовані, побачивши юрбу людей у неопалюваному приміщенні якоїсь будівельної контори на околиці міста, не сказати нічого. – Лінко, а ми туди потрапили? Щось на німців вони не схожі, – бурчала сестра. – А що, у них роги мають бути, чи обличчя зеленого кольору? – вищирилася Лінка. Не тому, що розсердилася на Інгу, а тому, що їй стало дуже ніяково. З німецького ці люди мали лише прізвище. Та й то у більшості, як пізніше з’ясувалося, й цього не було. У погляді старих читався острах. Їх лякала навіть думка, що вони оприлюднили свою німецькість. Навіть ті, кому ледь перевалило за тридцять, відчували себе невпевнено, хоча й народилися вже після скасування указу «Про депортацію російських німців» від 28 серпня 1948 року. Павлину це не дивувало, вона й сама добре пам’ятала, як батьки суворо наказували тримати у таємниці мамине походження. Про якусь наднацію, гіпертрофоване почуття власної гідності, притаманні цьому народові, годі й балакати. А от діти місцевих німців нічим не відрізнялися від решти своїх однолітків, які являли собою національну більшість. Такі ж галасливі, непосидючі, і всі як один спілкуються українською. – Gut Аbend, Schwestern Martin!5 – радісно розкрив обійми Віктор Шторм. – Ласкаво просимо! Щоправда, тут трохи холоднувато, не працює опалення. Але обіцяли принести якогось двигуна, що напомпує гарячого повітря. – Не переймайтеся, гер Шторм, народ «накотить» по чарці, стане навіть спекотно, – поквапилася заспокоїти Віктора Павлина. – А що у нас за сценарієм? Хто у нас Schnееman, Winterfrau? Шторм зробив круглі очі. – А навіщо? – Щоб свято відчувалося, щоб веселіше було. І взагалі, треба ж чогось німецького додати. Значить так, сценарію нема, ніхто нічого не готував... Добрий вечір, сестри Мартін!
5
60
Містечковий бомонд
– Як це? Всі поприносили з дому закуски, пироги, торти... –...Wein und Schnaps, Kuchen und Wurst… Sehr gut!6 Але поїсти й випити можна було і вдома, у теплі перед телевізором. А цей день має запам’ятатися чимось незвичайним. Тільки не холодом. Ходімо. Вона витягла Шторма за рукав у коридор. – Шукаймо у когось кожуха, і беріть у руки мітлу або швабру. Якщо нема торби, то великий пакет позичте. Зараз я зімпровізую подарунки і якийсь костюм собі. За хвилину Павлина з’явилася у фольговій короні, з-під якої струменіла чиясь шовкова срібляста шаль. – Ву а ля! А тепер починаємо виставу. – Яку виставу? Я слів не знаю, – почав пручатися Віктор. – Вони вам і не потрібні. Йдіть мовчки і щосили гупайте палицею. – Gut Аbend, meinе Freundе! – змішуючи російську, українську та німецьку, Галицька пояснила присутнім: – Я, Матінка Зима, а це Сніговий чоловік. Він німий від народження, але не глухий. До того ж дуже вередливий. У нього є купа подарунків і забаганок. Хто забаганки виконає, отримає подарунки. А оскільки він німий, то я буду перекладачем. Невдовзі гуркіт вітровія перекривали: «O, Tannenbaum, o, Tannenbaum7», «У лісі, лісі темному», «В лесу родилась елочка». Лінка вихором носилася по залу. Тут з дітьми конкурс проведе, тут з фрау і фройляйнами пошепчеться, тут з чоловіками потанцює. Вже кому-кому, а їй точно холодно не було. Дебют став для неї справжнім тріумфом. Майже вся громада закохалася. Майже! Вже потім вона побачила, що декому стала рибною кісткою поперек горла. За кмітливість і винахідливість, а також «проявлений героїзм» Галицьку вирішили представити на головному офісі. Вино та горілка, пиріг та ковбаса… Дуже добре! «О, ялинко!»
6 7
61
Галина Невінчана
Що й казати, враховуючи теперішній стан речей і суцільне безгрошів’я, Галицька ладна була впрягатися у будь-який проект. Хтозна, може, і з цього якийсь зиск буде? Може, столичні німці допоможуть знайти вихід на багатих шанувальників живопису, вона продасть їм картини і заробить купу грошей? Тому на пропозицію Віктора Шторма відвідати днями столичний офіс погодилась без вагань. Звісно, їхати без Алекса вона не збиралася. Авто натужно пихтіло, долаючи один з крутих підйомів, якими так славиться столиця. Нарешті, подолавши критичну точку і відчувши полегшення, «фольксваген» замуркотів, як кошеня, і за мить в`їхав на вимощену бруківкою стоянку. – Ось ми й приїхали, – виголосив гер Шторм і впевнено попрямував до під`їзду. – Невже столичні німці такі заможні, що займають весь цей чудовий особняк? – запитала Павлина, розглядаючи гарний триповерховий будинок. – На жаль, лише частину другого поверху. Ми не такі численні й багаті, – посміхаючись, відповів Віктор. Перше, що побачила Галицька, переступивши поріг офісу, був прапор Німеччини та якісь плакати і карти. Всі заголовки настовбурчилися готичним шрифтом. Назустріч їм вийшов кремезний чолов`яга. Його здорова, як баняк, голова зі стрижкою «а ля Кайзер» міцно трималася на широких плечах. – Guten Tag, mein Freund! Guten Tag, Кameraden!8 – він простягнув гостям обидві руки. – Guten Tag! – відповів Віктор. – Ліно, – Алекс призупинив дружину, взявши під лікоть. – Побачивши цього кнура, я чомусь на мить подумав, що Шторм випростає правицю і гаркне «Хайль Гітлер!» – «Сімнадцять миттєвостей весни» згадав? Не дивно, бо, як ти кажеш, цей кнур дуже на Бормана схожий. Але на альпійського вепра ще більше. 8
Добридень, друже! Доброго дня, товариші!
62
Містечковий бомонд
Раптом, серед не досить зрозумілого німецького тексту, Павлина почула своє ім`я і побачила, що «кнур» дивиться в її бік. «Якщо він вважає, що я підійду до нього, то він помиляється», – подумала Галицька, зупинившись на місці, і Шторм мусив підвести товстуна до неї. – Erik Warburg, Oberleiter die Gesellschaften die deutsche Kultur.9 – Paulina Galicka. Wollen Sie sprache russisch oder ukrainisch?10 – На ваш вибір, – продемонстрував свої ікла вепр. – Прошу до нашої вітальні. – Альберте! Каву, солодощі, бутерброди, будь ласка! – кинув кудись у лабіринт коридорів. – У нас гості. Незважаючи на чотири величезні вікна і безліч засклених акварелей, у кімнаті було темнувато. «Напевне, через ту купу чорних дверей, що ведуть в інші приміщення, та громіздкі старовинні меблі», – зробила висновок Галицька, озираючись навсібіч. Сівши до столу, на якому Ерік розклав якісь папери, поглянула у вікно. За ним підіймався вгору схил вкритого снігом пагорба. Його вінчала сіра триповерхова будівля. Звідти уривками доносилися голоси різних музичних інструментів. Перехопивши погляд Павлини, Ерік пояснив: – Наші сусіди – музичне училище. А на стінах виставлені роботи художників німецького походження. До вітальні увійшов невисокий сивуватий чоловік спортивного вигляду з тацею в руках. – Знайомтесь, моя права рука, Альберт Шельгорн, – відрекомендував господар. Перезнайомилися, почаювали, поспілкувалися і подружилися. В результаті за тиждень Павлина мала їхати до Москви до навчального центру Міжнародного союзу Ерік Варбург, керівник товариства німецької культури. Павлина Галицька. Бажаєте розмовляти російською чи українською мовою?
9
10
63
Галина Невінчана
німецької культури, аби по закінченні курсу отримати законне право на окультурювання членів товариства. – Саню, та як же я поїду? Що ти сам з малою робитимеш? – Ліно, ти у відпустці коли останній раз була? А Москву хоч раз бачила? – Була давно, не бачила ніколи, – відповіла телеграфним текстом. – Отже, збираймо речі, купуймо квиток, і ти їдеш. Тим більше дорогу, проживання, харчування – все на себе бере твоя історична батьківщина. А ми з малою від тебе відпочинемо. Їдь!
Розділ 14. Dranq nach Moskau11 – Потяг «Київ-Москва» відправляється з третьої колії, – оповістив противний жіночий голос. Алекс поцілував дружину, наказав «бути хорошою дівчинкою» і залишив купе. Лінка залізла на верхню полицю і розкрила книжку. Читання довелося відкласти, бо до купе ввалилися три здоровенні баби, нав`ючені неосяжними і непідйомними картатими клумаками. Потяг ще не встиг рушити, як пасажирки накрили на малесенькому столику «поляну». З усього було видно: вони почуваються у вагоні, як удома. «Базар-вокзал» давно вже став нормою їхнього життя. «Цікаво, ким вони були раніше, у попередньому житті? – подумала Павлина. – Великі зміни, під час яких пощастило жити громадянам колишнього «нерушимого», багатьох змусили в пошуках хліба насущного перекваліфікуватися на торбешників». – Агов, подруго! Давай підсувайся до гурту! – звернулися до Лінки молодиці прокурено-застудженими голосами. Наступ на Москву
11
64
Містечковий бомонд
– Дякую, – відповіла Лінка, намагаючись посміхатися чим привітніше. – Дякувати потім будеш. Не примушуй чекати. Спати ще рано, читати – тільки очі псувати. Давай по чарочці за знайомство вип`ємо! Галицька зрозуміла, що так просто вони не відчепляться, стягнуть за ноги з верхньої полиці, якщо вона добровільно не спуститься. – Тоді дозвольте й мені взяти участь у пригощанні. Пиріг сама пекла, водичка мінеральна, яблука зі свого саду, ковбаска… – вона виклала на стіл «сидорець» і приєдналася до гурту. Як з`ясувалося під час вечері, всі три «човники» – давні подруги, торгівлею займаються ще з радянських часів, щоправда, тоді стояли за прилавками гастрономів. Після того, як підняли «залізну завісу», дівчата об`їздили мало не півсвіту. Майже за класиком. Молодички почали згадувати цікаві випадки зі свого базарно-вокзального життя, перемиваючи кістки спільним знайомим. Зручно примостившись у куточку, Павлина слухала їхні розповіді. – А пам’ятаєте Валюху з Половецького, молочницю? Вона зараз перейшла на торгівлю білизною. – Та ти що? Це ж такі витрати на закупку! Невже на сирі стільки грошей заробила? – А чого дивуєшся! Вона ж моталася на Москву двічі на тиждень! Та ще й не одна, з подругою. – Ото вже наїлися москалі хохляцького сиру… – Марічко, а розкажи, як було, я подробиць не знаю, – попросила її колежанка. – То слухайте. Одним словом, хто з нас, хоча б іноді, не купував сир на базарі? Всі. Знежиреного не шукаємо. Правда? Беремо масткий, добре оддушений, смачний. Звісно, увагу привертають великі мармурові брикети сиру на тацях. Класний продукт, але дорогий. Можна дешевше, але не хочеться. От і даремно. 65
Галина Невінчана
– Чому це даремно? Того дешевого навіть собаки їсти не стануть, – перебила подругу інша торговка. – Не тільки собаки з’їдять, ти й сама їстимеш, аж за вухами лящатиме. Не перебивайте, слухайте. Зараз розкажу, як, володіючи певною технологією, за декілька годин низькопробні перебірки можна перетворити на делікатес. Отже, потерпала моя сусідка Лідка від злиднів. Аж тут до неї завітала землячка, наша Валюха, і запитала: – Хочеш заробити? – Хочу, – каже Лідка. – Ще й як! Хто ж не хоче? – То давай разом одну справу прокрутимо, – запропонувала Валька. – Я залюбки. Тільки ж не маю грошей, щоб у бізнес вкласти. – Гроші – то моя проблема. Я в тебе заночую, а завтра йдемо на базар, приготуй «кравчучку», – каже Валентина. За покупками вони пішли десь аж опівдні. У молочному павільйоні очі моєї сусідки на лоба полізли, коли вона побачила, як Валька скуповувала все те, що й собаки їсти не стали б. Як кілограмів десять-дванадцять сиру набрала, прикупила ще три літри молока і літрову банку сметани (тут уже вибирала гарний товар, якісний). Вже вдома діяльна Валька каже Ліді: «Мерщій тягни велику каструлю». Туди весь куплений сир і гепнула. У другу каструлю вилила молоко, додала цукру, трохи какао і закип’ятила. Гарячою сумішшю залила той сир, туди ж витрусила сметану з банки, і все це енергійно переколотила. «Давай ковдру й подушки, треба каструлю замотати, щоб продукт упарився. А тепер, подруго, став на вогонь чайника: на сьогодні досить працювати, будемо чаювати. Завтра їдемо до Москви». Лідка, так нічого й не зрозумівши, лягла спати. Прокинувшись, побачила, як Валька нарізає на рівні порції мармурову щільну масу, в яку за ніч перетворились учорашні покупки. – Ну, чого остовпіла, стоїш, як прибита? Візьми ску66
Містечковий бомонд
штуй, бач, яке добре вдалося?! – запхала в роззявлений від здивування рот подруги шматок сиру, а в руки пакети і скомандувала: – Допомагай фасувати! Перші їхні торги у Москві тривали цілий день. Під час наступного вояжу спродалися за півдня. Третього разу на них уже чекали. Покупці виглядали, примовляючи: «Гдє ж еті хахлушкі с творогом?» Бізнес пішов як по маслу. Не встигали наші молодиці ступити на московську землю, як товар перекочовував до перекупок, які мало не билися за нього. Отак казна з чого цукерки роблять! – закінчила розповідь молодиця. – А я раніше так сир любила… Тепер і не знаю… – промовила її подруга. – Тю на тебе! Якби ти знала, як решту продуктів виготовляють, то не тільки схудла б, а й взагалі від голодухи «ласти склеїла»… Київський вокзал Білокам`яної зустрів Галицьку тріскучим морозом, натовпом заклопотаних торбешників, зграйками посинілих безхатченків і такою величезною кількістю міліції, що здавалося, в місті проголошено надзвичайний стан. Тепер вона мала потрапити на Ярославський, де сяде на приміську електричку і їхатиме до якоїсь Мамонтівки. Пірнула у метро, а невдовзі вже вийшла на площу й опинилася перед двома вокзалами. Потрапити до приміської платформи виявилося справою непростою. Вхід до вокзалу без наявності квитка на потяг був закритий. Напевне, у такий спосіб залізничники захищалися від бомжів. Отже, обійшовши кілька разів будівлю вокзалу у пошуках лазівки, поплутавшись безліччю переходів живого мурашника, вона нарешті потрапила туди, куди хотіла. Тепер почались пошуки приміської каси і потрібної платформи. У своїх ранкових поневіряннях Павлина мимоволі відзначила, що люди, яких вона зустрічала, хоч і розмовляли російською, були незрозумілими, чужими і непривітними. 67
Галина Невінчана
Холодний вагон ранкової електрички заповнили сірі постаті, більшість із яких видихала навіть не вуглекислоту, а їдку субстанцію, в основі якої були винні пари. З усіх боків доносилася ненормативна лексика, і лише іноді серед словесного бруду її вухо вирізняло кілька загальновживаних людських слів, переважно сполучників. Зупинки ніхто не оголошував. Вагон, в якому вона їхала, зупинявся надто далеко від вивіски з назвою населеного пункту і проїжджав її, вже набравши швидкість. Тож прочитати назву вона могла, лише віддаляючись від станції. Павлина вже втратила надію дізнатися, коли ж буде та Мамонтівка, як помітила на обдертих стінах схему руху поїздів. Тепер вона могла просто вирахувати потрібну зупинку.
Розділ 15. Німецька резидентура Потяг зупинився, як їй здалося, серед зовсім нежилої місцевості. До самої колії з пагорбів збігав ліс, що настовбурчився височенними чорними ялинами. Чомусь згадався старовинний килимок, що висів у діда в мансарді. Мчала трійка поштова, рятуючись від зграї вовків, а машталір марно намагався відстрілюватися з якоїсь берданки. Маленька Павлинка часто плакала, жаліючи коней, бо не вірила, що вони врятуються. Про машталіра вона не думала. А цього непривітного ранку уявила себе саме тим машталіром. Загризеною вовками їй бути не хотілося, але виходити треба. Гола платформа, лише напис «Мамонтовка». Протяжно проспівала електричка і, як лисиця, майнувши хвостом, зникла у сніговій імлі. Галицька стояла на платформі сама-самісінька. Ліворуч – пагорб, вкритий чорним лісом, праворуч – сніжна цілина. Поставила валізу на сніг і почала роздивлятися навколо, вирішуючи, куди йти. – Тєбє чаво? Чай, заблуділась, красавіца? – спитала тітка у формі залізничниці. 68
Містечковий бомонд
– Мнє нужен нємєцкій учєбний центр. – Нємцев іщєшь? Как пєрєйдёшь через путя, спускайся с горочкі вніз. Потом по дорогє іді, нікуда не сворачівая. Усадьба відная, нє спутаєшь. – Спасибі, – зраділа Галицька. – Чаво уж там, – махнула рукою тітка і попрямувала по шпалах. Хвилин за п`ятнадцять Павлина опинилася біля високого паркану зі щільно підігнаних дощок, яким було обнесено досить велику територію. Повз огорожу в пошуках хвіртки Павлина йшла, як їй здалося, цілу вічність. Нарешті побачила ворота з віконечком і табличкою з написом німецькою. Під табличкою козирок, під козирком – кнопка дзвоника. Натиснула. – Ein Moment!12 – почулося по той бік. Віконечко відчинилося. – Guten Tag!13 – привітався до неї дідок. – Guten Morgen!14 – здивовано відповіла Галицька. – Wer ist Sie?15 – спитав дід. – Bin ich aus Ukraine angekommen16 … – від несподіванки Павлина розгубила всі слова, та дідок перебив її: – Нє парься, дєвка! Говорі по-русскі, коль умєєшь. Я сторож, із мєстних. По іхнєму знаю только «здравствуй» і «прощай». Хвіртка відчинилася, і Павлина побачила старого у триуху і фуфайці. За парканом починався інший світ. Розчищені доріжки розбігалися до чепурненьких будівель садиби. В усьому відчувалась доглянутість. Сторож показав у бік великого дерев`яного будинку, прикрашеного різьбленням. Дерев`яне мереживо огортало вікна, колони, виглядало з-під даху. Хвилиночку! Доброго дня! 14 Добрий ранок! 15 Хто ви? 16 Я приїхала з України… 12
13
69
Галина Невінчана
Торкнулася дверей. Задзеленчав дзвоник. Із нетрів коридора з`явилася пані у діловому костюмі, і все почалося спочатку. – Guten Morgen! Ich bin Empfangs Chef. Mein Name Regina17. Ліна привіталась і назвала себе. – Я бачу, вам важко спілкуватися німецькою, але доведеться налаштуватися. Один з принципів нашої роботи – повне занурення у мовне середовище. Щоправда, зі мною можна розмовляти російською, але лише у тих випадках, коли треба вирішити питання, в яких непорозуміння або двозначність недопустимі: розселення, розпорядок денний, компенсація витрат на проїзд, придбання квитків у зворотному напрямку і виселення. Verstehen?18 – Verstehen! – відповіла Галицька без ентузіазму, а про себе подумала: «Оце-то вляпалась!» – Я проведу вас до кімнати, покажу, де їдальня. Поки що ви в номері одна. Не всі курсанти з`їхалися. Отже, вечеря о дев`ятнадцятій. Умивальник і туалет у кінці коридора. Душ і сауна – в сусідньому корпусі, – вона показала у вікно на будиночок, що сховався поміж беріз, вкритих інеєм. – Відпочивайте. – Danke!19 – подякувала Павлина і гепнулася на ліжко, щойно за адміністраторкою зачинилися двері. Сьогодні вона абсолютно вільна! Можна помитися, виспатися і на вечерю спуститися у повному параді. Вітальня старої садиби не втратила колишнього шарму. Хіба що псували вигляд столики, розставлені, як у закладах громадського харчування. Людей у залі було мало. Незнайомі між собою, вони й не поспішали знайомитися. Всі сиділи по одному. «Мабуть, натомилися в дорозі і перетравлюють перші враження, – подумала Галицька. – А може, у силу притаманної нації замкненості не поспішають із місця в кар`єр Добрий ранок! Я адміністратор. Моє ім’я Регіна. Зрозуміло? 19 Дякую! 17 18
70
Містечковий бомонд
зводити знайомства? Придивляються… Хоча, до чого тут національні особливості? Тут же самі баби! – нарешті збагнула. – Ось у чому річ! Жодна з цих «попелюшок» не знає, хто наступний увійде до вітальні. Кожна сподівається на Принца і вірить, що він підійде саме до її столика». Їй стало веселіше від цих думок. Хоча, що гріха таїти, вона й сама була не проти трохи пофліртувати, завести легкий романчик без наслідків. Треба ж час від часу підтримувати форму. Вона зайняла позицію, що давала можливість контролювати всю територію, і особливо, вхід. Саме тому однією з перших помітила появу особи чоловічої статі. Мить суцільної тиші, загальне привітання, легкі кроки килимовою доріжкою. Хрускіт шийних хребців панійок, повз чиї столики пройшов «принц», засвідчив, що вони проводжають його поглядами, вираховують більш вдалу суперницю. І тут Павлина зрозуміла, що новоприбулий прямою наводкою націлений на її столик. – Вечір добрий. Дозволите? – Будь ласка, – без ентузіазму відповіла Лінка, оцінивши об`єкт. Чоловік років п`ятдесяти, до того ж ще й косоокий, не викликав захвату. «Та нехай вже сідає», – вирішила Павлина. Принаймні решті присутніх вона зіпсує апетит, а її це потішить. – Дякую, – розплився у щасливій золотозубій посмішці незнайомець. – Валентин. – Павлина. За кілька хвилин вона зрозуміла, що це косооке «диво» вважає себе чарівним і гадає, що може скласти щастя будьякої жінки. Хай там як, але він мав і позитивну рису – був дуже послужливий. Після вечері Галицька прийняла запрошення прогулятися алейками садиби. Чом би й ні, променад на сон грядущий корисний для здоров`я. Вона розповіла Валентину все, що знала про колишнього власника садиби, видатного 71
Галина Невінчана
промисловця і відомого мецената Саву Мамонтова і, подякувавши за приємну компанію, попрощалася з кавалером ще у холі й піднялася на свій поверх. …Коли сказано сніданок о восьмій ранку, то о восьмій треба, щонайменше, заходити до обідньої зали, а ще краще – сидіти вже за столиком. Так вважала Павлина, яка виросла у великій родині, де завжди дотримувалися встановленого регламенту. До того ж вона хотіла зайняти саме той столик, за яким вечеряла. Крім Галицької, о цій ранній порі до їдальні спустилися лише дві дами бальзаківського віку. «Або старече безсоння, або багаторічна звичка вставати до роботи вдосвіта, – відмітила про себе Лінка. – А дівулікрасулі довго сплять, а потім ще довше марафет наводять. Теж мені мисливиці! Щось і сусід мій затримується. Але це на краще, може, встигну поснідати й утекти». Плин думок перервала поява молодого гарного чоловіка років тридцяти, не більше. Затримавшись на порозі, він озирнув зал, щоб зорієнтуватися, і ось він уже схиляється до Ліни: – Сьогодні чудовий ранок!? – Так. – Дозволите скласти вам компанію? – Прошу. Цей пан проти вчорашнього і справді виглядав, як казковий принц. Саме тому вона не бачила причин відмовляти. – Мене звуть Фрідріх. Я головний режисер Вітебського драматичного театру… – А мене – Павлина. Я приїхала з Києва, – відповіла Галицька, подаючи руку, а сама подумала: «Так я й зізналася, що з провінції»… – і додала: – Художник. – Обожнюю мистецтво! – Жодних сумнівів. Ви ж самі його представляєте, – посміхнулася, а про себе відмітила: – «Лицедій! Вже почав комедію ламати». 72
Містечковий бомонд
Коли Валентин нарешті надумався снідати, його вчорашня знайома вела жваву бесіду з гарним молодиком, а решта аудиторії з неприхованою цікавістю спостерігала за розгортанням подій. – Щось ви забарилися! – гукнула через всю залу підступна Лінка. – Ваш стілець і я чекаємо. Своєю реплікою вона відрізала йому шляхи до відступу, і він слухняно пішов на голос. – Хлопчики, знайомтесь! – голосом піонервожатої почала Павлина. Щебетала, сміялася, цвіла і пахкотіла, як ружа-лелія, під поглядами двох кавалерів, які навперебій намагалися догодити їй. Вона покинула їдальню у супроводі своїх «пажів» під заздрісні погляди жіночої аудиторії. О дев`ятій всі курсанти зібралися у конференц-залі. Їм представили викладачів: двох професорів з Єйського університету, керівника проекту з Бонна, всеросійського «фюрера» і дамочку-активістку якоїсь громадської організації з Берліна. Потім курсанти мали розповісти про себе німецькою. У когось розповідь лилася як по писаному. З усього видно, що то рідна мова. Хтось старанно і доволі правильно будував речення із завчених протягом довгих років навчання слів. Хтось відверто зізнавався, що «ні бум-бум». Лінка, вочевидь здуру, піднапружилася, «по засіках пошкребла, по поличках помела» і витягла на світ Божий жалюгідні крихти німецької, що накопичила у дитинстві. Вона досить пристойно видала тему «Знайомство» з програми п’ятого класу. Все, що вона зрозуміла з заключного слова професора, це те, що їх поділили на три групи за рівнем знання мови, і вона, собі на подив, потрапила до найсильнішої. «Довипендрювалася! Вітаю. А тепер що робитимеш? – розсердилася на себе. – Хоча, чорт не видасть, свиня не з`їсть. Як кажуть, де наша не пропадала! Викручуся». Час до обіду збіг непомітно. Надто багато вражень. А в 73
Галина Невінчана
обід на Лінку чекав ще один сюрприз – приїхав останній курсант. Він виявився наймолодшим з восьми чоловіків потоку. Всього курсантів було тридцять шість, з них двадцять вісім – жінки... Очі всіх присутніх, не виключаючи обслуги, спостерігали за блакитнооким, білявим красунчиком років двадцяти п`яти. А очі Павлини в цей час ретельно вивчали вміст супу. З того, як перестали стукати ложки об тарілки, стихло чавкання і плямкання, а за мить приміщення наповнилося зубовним скреготом, вона зрозуміла, що останнє місце за її столиком, якраз напроти неї, за мить буде зайняте. – Доброго дня! Смачного. Обидва її лицарі, як по команді, рвучко підвелись і привіталися. – Дозвольте приєднатися до вашого гурту? – Прошу, якщо вам так до вподоби цей стіл. Місце вільне, не заброньоване, – відповіла за всіх Павлина, змірявши блакитноокого поглядом. – Мені до вподоби ваше товариство, – тихо відповів він і, не відводячи погляду, опустився на стілець. За ним, наче підтяті дуби, рухнули на свої місця Валентин і Фрідріх. – Вибачте, забув представитися: Вільгельм. – Так звали мого діда, – зазначила Галицька і подала руку. – Павлина. Мої товариші: Валентин і Фрідріх. «Повний комплект, – відмітила Галицька. – Тепер можна й розважитися».
Розділ 16. З ранку до ночі Проте для розваг залишалося надто мало часу. Нема коли навіть збігати до поштового відділення, щоб зателефонувати додому, хіба що треба пожертвувати сніданком чи обідом. На тиждень курсанти мали один вихідний і 74
Містечковий бомонд
один екскурсійний день. Решта днів проходили за заповітом вождя пролетаріату: «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися!» з дев`ятої до двадцять першої з короткими перервами на те, щоб поїсти і збігати до вбиральні. Вечорами, в рамках ознайомлення з тим, як зберігаються народні традиції у різних регіонах неосяжної країни, курсанти переглядали відеозаписи, привезені їхніми товаришами з дому. Часом професори-філологи за серце хапалися, почувши мову російських німців: – Mein Gott!20 Це ж стародавній швабський діалект! Так уже давно ніхто ніде не говорить! – сплескувала руками фрау Монтай. – Як тільки спромоглися зберегти таку мову? – Якою з діда-прадіда розмовляли, тією й досі балакаємо, – сердито буркав собі під ніс власник запису. – У нас, крім неї, можна почути хіба що ханти-мансійську та іноді російську. Більшість курсантів не зналися на лінгвістичних тонкощах, тому із задоволенням роздивлялися костюми, танці, слухали пісні. Касета, запропонована Алма-атинським німецьким домом, не залишила байдужим нікого. Особливо, коли з екрана телевізора заспівали німецькою чорняві вузькоокі дітки з круглими, мов повний місяць, обличчями. Виявилося, що всі вони носять німецькі прізвища, і більшість вже давно виїхала до Німеччини. – Віллі! Куди котиться світ? – прошепотіла Галицька до одного зі своїх «пажів». – Згоден. Дорого розплачується Німеччина за гітлерівську ідею створення наднації, за непримиренність нацистів до представників інших рас і національностей, – мало не торкаючись її вушка губами, відповів він. – Якщо так і надалі триватиме, то згодом не знайдеш жодного білявого і блакитноокого арійця. Німеччина стане жовто-чорною, – нахилився до них Фрідріх, який сидів позаду. Мій Боже!
20
75
Галина Невінчана
– А ще я не розумію, чому вони приймають до себе старих євреїв-пенсіонерів, замість того щоб розкрити обійми для російських німців та їхніх нащадків. Принаймні це молоді, здорові, працездатні люди, – висловив своє обурення Вільгельм. – Ага, до того ж ще й біляві та блакитноокі. То ти прагнеш поїхати, аби покращити генофонд, Віллі? – Завжди ти блазнюєш… Нікуди я не збираюся. Мій дім тут, у Росії. – Авжеж, серед алтайської тайги. Цілий день і навіть по закінченні робочого дня розмови у барі точилися навколо цієї теми. – Все, баста! Набридло! – обурився Фрідріх. – Нікому не здається, що дванадцяти годин роботи вистачить? Треба ж якось розслабитися. Пропоную решту дня провести цікавіше. – Ти маєш рацію, – підтримав його Валентин. – Пійла у барі вдосталь, музика непогана. Можна потанцювати. – А може, в сауну підемо, знімемо напругу? – вставив і свої п’ять копійок білявчик. – Хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч? – поцікавилася Павлина. – Боюсь, що мені одній там буде дуже просторо, але не надто весело. А з тими гарпіями я в парну не піду, бо вони з мене барбекю зроблять. – А хто каже, що підемо порізно? Я пропоную zusammen21. – А наш Віллі розпусник! – Ліна замахнулася на нього серветкою. – Ні в якому разі, я незайманий, – ухилився Вільгельм, сміючись. – Ти ж купальник захопила? – Так, але zusammen буде іншого разу. Є справа більш нагальна. Треба спробувати налагодити стосунки з рештою. – І як це ти собі уявляєш? – Ви, чарівні принци, маєте приділити трішечки уваги Разом, спільно
21
76
Містечковий бомонд
жіноцтву. Хіба не бачите, що вони глипають на вас очима голодних вовчиць? Втамуйте їхній голод. – Чим? – Цукерками, коктейлями, танцями і звичайною увагою. А я піду потеревеню із старшим поколінням. Нам із цими людьми майже місяць жити під одним дахом. Все, пішли! Потім продовжимо. – О-хо-хо! – застогнали хлопці й по одному розбрелися у різні боки. Павлина підсіла до старіших і несподівано для себе захопилася розмовою з однією фрау. Провівши нову знайому до номера, у бар уже не повернулася, а пішла спати. Та не встигла вкластися, як у двері хтось пошкрібся. – Хто там? – спитала. ` – А-а-а-пчхи! – почулося за дверима. – Це ми, піджаки! Ліна впізнала голоси своїх молодих кавалерів і фразу із затертого анекдоту про те, як чоловік, повернувшись з відрядження, знайшов у гардеробі коханця дружини. – Що треба? – Ліночко, впусти, у нас гудзички обірвані, пришити треба! – блазнювали хлопці. – Ось зараз вийду, то й кишені з комірцями пообриваю! – напустила на себе суворості. – Ліночко, будь ласка, впусти! Нас переслідують. Треба десь пересидіти. – А це вже стає цікавим, – накинувши халатик, відчинила двері. – Ви що, касу грабанули чи винні погреби? – спитала, побачивши в руках у хлопців пляшки з коньяком і шампанським. – Гірше. Ми тебе послухали. А тепер за нами женуться амазонки зі списами наперевіс… – З якого це дива? – Ми пішли налагоджувати стосунки. Пригостили дівок цукерками, коктейлем, потанцювали, випили кави, а потім не знали, як спекатися від тих «липучок». Прикинь, 77
Галина Невінчана
вони вважають, що цукерки – привід, аби продовжити знайомство у більш інтимній обстановці. – Ну то й що? – Ти хіба не розумієш? Вони намірилися нас у ліжко затягти! – А ви злякалися гвалтівниць і вирішили сховатися у мене під ліжком? А де ж третього загубили? – Не повіриш! Він поліг смертю хоробрих на полі бою, прикриваючи відхід товаришів… – Негідники! Ви кинули його на поталу ворогові! – сміялася Лінка. – Хай дідусь трохи відірветься. Може, йому щось і відломиться. – Хлопці заіржали, як коні. – Цить! Усіх переколошкаєте. Завалите конспіративну квартиру, – цикнула на них Павлина. – Гаразд, залишайтесь, але ненадовго. Просиділи мало не до ранку. Кожен розповідав про себе, про своє місто. Павлина і Фрідріх з розкритими ротами слухали про красу Алтайського краю. Жоден з них навряд чи коли потрапить туди, а Віллі виявився чудовим оповідачем. Але… – Все, хлопчики. По ліжечках, поки хід вільний. Не вистачало, щоб хтось запеленгував, як ви вдвох виходите з мого номера вранці. До речі, пам’ятаєте, ми їдемо дивитися Москву?
Розділ 17. З ночі до ранку Хлопці взяли за звичку щовечора ввалюватися до номера Павлини, бо вона єдина з курсантів мешкала сама. З кожним днем гостей було все важче випхати. Здавалося, вони змагаються, хто кого пересидить. Це було смішно, особливо, якщо взяти до уваги нескладну арифметику. З тридцяти шести курсантів лише вісім – чоловіки. 78
Містечковий бомонд
З двадцяти восьми дам шістьом за п`ятдесят, решта – у віці від двадцяти до тридцяти п’яти. З тих, кому за тридцять – вона найстарша і не найгарніша, але двоє наймолодших і найвродливіших чоловіків ходять за нею хвостиком. – Вам що, біля мене медом помазано? – спитала якось кавалерів. – Не знаю, але йти від тебе не хочеться, – відповів Фрідріх. – Це точно, – підтакнув Вільгельм. І тут вона пригадала одного зі своїх давніх залицяльників, котрий казав, що завжди легко знайти жінку, яку можна вкласти у ліжко, але не з кожною з них знайдеться про що побалакати «до» і «після». От і ці рили копитом землю, аби переповзти «з-під ліжка» у ліжко. Але здійснити свій план не могли, бо заважали один одному. Щоби виставити їх за двері, Лінка кожному казала: «Повернешся потім, один». А для цього Фрідріхові треба було вислизнути з-під опіки Вільгельма, а Вільгельмові – спекатися Фрідріха. Як це зробити, коли живеш в одному номері? До того ж перевантажені мозковими атаками під час занять, що відбувалися за ущільненим графіком, а потім навантажені до «ватерлінії» коньячно-шампанським коктейлем, кавалери вирубалися, щойно їхні голови торкалися подушок. – Ви маленькі підступні брехунці! – дорікала їм за сніданком Павлина. – Я через вас до світанку не спала. Все чекала, чекала… Така гра велася з дня у день і скоріш за все влаштовувала усіх. Валентин хоч і залишався за їхнім столиком, та вільний час проводив в іншому товаристві. Напевне, зрозумів, що з двома молодими жеребчиками старому коню не тягатися. Невдовзі Павлина тісно зійшлася з професорами і залюбки проводила час у їхній затишній квартирі. Тоді хлопці, затарившись спиртним, наливалися по самі вінця і до сніданку виходили злі і пом‘яті. 79
Галина Невінчана
– Мабуть, усю ніч воювали з амазонками? – під’юджу вала Павлина. – А може, над текстами скніли, що аж попухли? У відповідь ні слова, лише сердите сопіння. – Бідолашні! Треба вас розслабити. Готуйтесь до вечора, – роздавала обіцянки. Окрилені, вони враз жвавішали і цілий день годили їй, як лихій болячці. А вона в душі посміювалася з того, що вони, як цуценята, заглядали в очі, шукаючи там потаємний знак того, що саме він щасливчик. Лінка таки погодилася на сауну zusammen: напарилися, поляпались у басейні, потім напірналися у глибоких пухких наметах іскристого снігу, насміялися досхочу. Ото вже парубки від душі наборюкалися з Павлиною, торкаючись губами то щічки, то вушка. Потім сиділи, не вмикаючи світла, у залитій місячним сяйвом кімнаті, потягували легке вино. Хлопці по черзі, а то й дуетом співали романси і цілували їй пальчики. Вона, граючись, куйовдила біляве і чорняве волосся і нагороджувала менестрелів за пісні цнотливими поцілунками. Напружене очікування подальшої розв`язки збуджувало більше за фізичну близькість. Після безсонної ночі вони знову сідали за парти, а потім знову починався вечір. Час спливав швидко. Вже здані іспити, отримано сертифікат. Залишилася ніч банкету і «Auf Wiedersehen, Kameraden!22» Хлопці вдвох проводжали Павлину до електрички. – Ти надзвичайна жінка! – сказав Фрідріх, цілуючи їй долоні. – Я згадуватиму тебе. – Ти теж, чарівний. Я теж згадуватиму тебе. – Може, ще побачимось? Від Києва до Вітебська зовсім близько. – В його очах застигло благання. – Навряд чи. Все так прекрасно. Навіщо руйнувати казку? Повір, я знаю, про що кажу. – Вона поцілувала його і запустила п’ятірню у пружне волосся. – Будь щасливий! 22
«До побачення, товариші!»
80
Містечковий бомонд
– І ти будь щаслива – він відступив на крок. – Ліно, ти – диво. Я не знав, що бувають такі жінки… – Від хвилювання Вільгельм розгубив слова. – Малесенький мій Віллі, ти багато чого в цьому житті не знаєш, бо ще дуже молодий. Але все попереду. Бувай, красунчику. Вільгельм розгублено кліпав пухнастими віями. Їй шкода стало хлопця. Нічого цікавого йому не побачити, якщо не втече зі своєї тайги. – Йди до мене! – вона притягла його за кінці шарфа і, підвівшись навшпиньки, поцілувала по-дорослому. – Ну все! Довгі проводи – зайві сльози… У вікно вагона вона бачила, як вони помахали їй, а потім побрели глибоким снігом до садиби збирати речі.
Розділ 18. Додому! На пероні Київського вокзалу до Павлини реп’яхом причепився якийсь майор. Напросився занести речі в купе, вийшов, за хвилину повернувся назад, не питаючи дозволу, плюхнувся на сидіння і почав залицятися з галантністю п`яного денщика. Ситуація виходила за рамки більш-менш пристойного. Понад усе Павлину лякало те, що п`яна свиня у майорських погонах – її сусід по купе. Вона вже збиралася звернутися по допомогу до провідника, як почула чоловічий голос: – Я не розумію, що тут відбувається? Кохана, тебе що, ні на мить не можна залишити саму? Що тут робить сторонній нетверезий чоловік? Від несподіванки Павлині забракло слів. Вона перелякано дивилася на молодого чоловіка з довгим гарним волоссям і чудернацьким футляром у руках. Хотіла сказати юнакові, що він помиляється, але не встигла. Напевне, патлатий все прочитав по її очах і випередив її. 81
Галина Невінчана
– Пане офіцере! Що ви робите в чужому купе? Це моє місце і це моя дама. Будьте люб’язні, залиште нас. Наполегливо прошу! – Не поняв!.. – Геть звідси! Тепер «поняв»?! – Поняв, – гикнув майор. – Вже йду, – він невпевнено підвівся на ноги і, похитуючись, посунув до дверей. – Мене вже нема... Клацнув замок у дверях. Патлатий молодик вмостився на сидіння, з якого щойно видворив вояка. – Сподіваюсь, цей п’яний солдафон – не ваш знайомий? Мені здалося, він вам набридав? Чи не так? – Не мій. Набридав, – коротко відповідала Павлина, і досі перебуваючи під враженням від вистави-експромту. – Вибачте, що налякав. Але треба було діяти швидко і рішуче. До того ж у мене квиток саме у це купе, на це місце, де я зараз сиджу. Показати? – Не треба. Я вам вірю і дякую за допомогу. – Нема за що. Терпіти не можу п`яних. Щодо «моя дама» ще раз прошу вибачити. Якби я цього не сказав, він і надалі діставав би вас, і мені, як джентльмену, довелося б натовкти нахабі пику, а руки я маю берегти. – Ви музикант? – Так. Гітарист. До речі, мене звуть Ігор. – А мене Павлина. Ви з дому чи додому? – Додому. А ви? – Я теж. Повертаюся з семінару. Зав`язалася розмова. Повечеряли разом. Спати не лягали, та якби й хотіли, все одно не заснули б, бо провідник накочегарив так, що вагон перетворився на духовку. – Як ви почуваєтесь у цій парній? – спитала Павлина. – Як грішник на сковорідці… А ви? – Не ліпше, мало не вмліваю. – Є пропозиція роздягтися. Я вийду, замовлю у провідника мінеральної водички холодненької, а ви можете загорнутися у простирадло. Коли повернуся, будемо пити 82
Містечковий бомонд
біле вино і уявляти себе римськими патриціями у термах. – Годиться. Інакше живими до Києва ми не доїдемо. За кілька хвилин вони сиділи, закутані у простирадла, і, попиваючи охолоджуючий коктейль, говорили про життя. – Павлино, ви казали, що їздили на семінар? А з яких питань? – Слухала курс для «массовіков-затєйніков», колись їх так називали. Я займаюсь культурно-масовою роботою у товаристві німецької культури. От мене і відправили до навчального центру. Вона розповіла про курси, він – про концерти. – А знаєте, ми добре зробили, що не поснули. Все одно той сон митники б нам тричі перебили, – промовив Ігор. Російські і білоруські митники, люб`язно привітавшись, лише перевірили документи і, взявши під козирок, побажали подорожнім щасливо доїхати. – За кілька хвилин будемо в Україні! – Галицька мрійливо посміхнулася. Але та посмішка трималася лише до моменту, коли в купе ввалився опецькуватий митник. На його не спотвореному інтелектом обличчі не було й натяку на привітність. – Ваші документи і приготуйте багаж для огляду! – буркнуло воно. Павлина й Ігор витягли з-під полиці свої валізи. – Що тут? – Література. – Яка? – Німецька. – Навіщо вона вам? – Для підготовки диверсійних груп, – Павлину наче чорти смикали. – Відкрийте валізу! – Будь ласка. У валізі й справді лежали книжки, брошури, газети та листівки. Митник взяв у руки кілька книжок і втупився на них. Порився у валізі. Витяг брошуру. Погортав. По83
Галина Невінчана
клав назад. Певно, якимось тваринним чуттям митник відчув, що з нього кепкують, і розлютився не на жарт. – Що у сумці? – Особисті речі. – Які такі особисті? – Брудна білизна, – з викликом відповіла Галицька. – Пардон, тобто не випрана. Театральним жестом вона розстібнула блискавку. У сумці й справді лежали кілька предметів жіночої білизни, недбало кинутих в останній момент зборів. – Що під сподом? – Під сподом чого? – Білизни! – Нічого. – Як це нічого? Сумка ж повна. – А! То ви про сумку? Не пам`ятаю. А ви подивіться. Може, щось цікаве знайдете: пару пістолів або ручних гранат. Від люті митник почервонів як рак і рвучко випростався. У цей момент він побачив футляр, що лежав на антресолях. – Що це? – Ручний кулемет, – спокійно, без тіні посмішки відповів музикант. – Зніміть і відкрийте. – Без проблем. Будь-яка забаганка… Клацнули замки, і перед очима митника з’явилася концертна гітара. – Жартувати надумали! Ось зніму з потягу і будете до ранку в своїх простирадлах на снігу під місяцем загорати! Жартівники!.. – Як йому хотілось напхати матюків, навішати стусанів і чарівним пенделем випхати цих розумників у ніч, на сніг! Як сміють жартувати з ним, ДЕРЖАВНОЮ ЛЮДИНОЮ! Хтозна, чим би справа скінчилася, якби до купе не зазирнув колега «сердитого», певно, старший за чином, бо скомандував: 84
Містечковий бомонд
– Закінчуй! Пора. Сердитий тицьнув пасажирам паспорти і, навіть не попрощавшись, грюкнув дверима. – І чого ж воно таке «привітне»? – поставила риторичне запитання Павлина. – Бо воно вилізло з гною і, ще не провітрившись, отримало певну владу над людьми. А влада ой як псує характер! До того ж ми не «човники», ніякої мзди з нас взяти не вдалося. Залишився парубок без калиму, от і розсердився. – Ігорю, ну нехай би так чужі з чужими поводилися. Але ж свій до свого? Ми ж додому їдемо, чому ж він так земляків зустрічає? – Ой, облиште, пані! Де ви своїх бачили? Невже класику не читали, анекдотів не слухали. Не забувайте про український менталітет. Куди не кинь, брат брата за межу ладен зарубати. Двом кумам обов’язково треба третього посадити, бо ж вони сиділи, а він не сидів. Сусідові побажають, щоб корова здохла, бо він має діточок багато... Ох і правий був Шевченко, коли писав: «За шмат гнилої ковбаси і батька й матір продаси, аби лиш тільки хто купив…» – Все те я бачила, чула, – сумно відповіла Галицька. – Та хто ж розбудовуватиме незалежну Україну? – Ми з вами, – не шкодуючи сил, незалежно від того, що відбувається навколо. Нехай ми не політики, не промисловики, не олігархи, а лише скромні представники творчої інтелігенції. Але мистецтво – велика сила, бо воно впливає на маси, формує свідомість і навіть підсвідомість. Отже, маємо не зраджувати своїй справі, відповідати насамперед за себе і питати з себе. До самого Києва розмови точилися на найактуальніші для кожного українця теми, обговорювали плани на майбутнє, згадували епізоди з історій своїх родин. Попрощалися, побажавши один одному успіху. Серед натовпу Павлина одразу вихопила до болю рідне обличчя Алекса і, кинувши речі, побігла назустріч. – Як я за тобою скучила! 85
Галина Невінчана
– Я теж дуже скучив. Слава Богу, що ти вже вдома. Маленький «фольксваген» мчав ранковим шосе, а з магнітоли лунав знайомий шлягер групи «Любе»: Дорога, дорога, ты знаешь так много О жизни моей непростой. Дорога, дорога, осталось немного. Я скоро приеду домой... – Саню, там усе чуже, не схоже на те, до чого звикла і що так люблю… Я у Прибалтиці почувалася краще, хоча розмовляла російською, а вони москалів не люблять. Та москвичі, напевне, взагалі нікого не люблять. Такі непривітні!.. Як я рада, що повернулась додому!
Розділ 19. П`ять портретів Франкліна З кожним днем «крутитися» доводилося значно швидше. Треба напрацьовувати матеріал для чергової виставки, приділяти увагу дітям, вирішувати проблеми товариства і, незважаючи ні на що, бути завжди готовою подати обід із трьох оригінальних страв і десерту чоловікові й тому, з ким він заїде. – Треба вже про себе якось заявляти, – глибокодумно прорік Віктор Шторм на одному з зібрань. – Цікаво, яким чином? – загомоніла юрба. – Ну хоча б об`яви в газетах дати! – запропонував Адольф. – Ага, ще можна на парканах написати. Дешевше вийде, якщо міліція не схопить, – підштрикнула Галицька. – Треба спочатку зробити щось цікаве для широкого загалу, а вже потім про це розповідати. А розповідаючи, ненав`язливо повідомити, що долучилося до цього новоспечене товариство. – Хоча, за великим рахунком, Вікторе, ви маєте рацію. Розголос був би не зайвим. Недаремно ж кажуть, що реклама – рушій прогресу. Варто запустити 86
Містечковий бомонд
кілька статей або хоча б заміток та невеличкий телесюжет на місцевому телебаченні. – Це чудово, але ж у касі нашої організації навряд чи нашкребемо грошей на рекламну кампанію. – Гадаю, у касі взагалі нічого нема. Та я спробую вирішити це питання на рівні особистих стосунків. Є деякі знайомства і в газетах, і на телебаченні. Але у нас головного нема – сюжету, теми для розмови. – І то правда, – зітхнув Шторм. – Що показувати: ні концертної програми, ні експозиції для виставки? – Ви тут у песимізм впадаєте, а серед нас тихенько сидить і сопе у дві дірки художник, – промовив Адольф і подивився на Галицьку. – Хто? Хто це? – заволала юрба. – Вона! – Дольфик з виглядом фанатика-інквізитора тицьнув пальцем на Павлину. В його очах палахкотів недобрий вогонь. – Павлиночко, я домовлюсь про виставку у Києві, – ухопився за підказку Шторм. – Ви погодитесь? Так? – в його очах світилася мольба. – Не маю права відмовляти, особливо вам. До того ж, здається, у нас немає вибору. Не гаючи часу, Віктор Шторм почав перемовини і незабаром запропонував Галицькій поїхати до столиці на головний офіс, завезти картини, домовитися про дату і сценарій заходу. Павлина вирішила показати все, на що здатна: пейзажі, натюрморти, фантазійні композиції і, на всяк випадок, портрет. Вірніше, автопортрет, єдиний із запланованого циклу «Пори року». Вона намалювала себе у вінку з осіннього листя і горобини. Чомусь цю ідею домашні сприйняли скептично, і хтось із них несподівано ляпнув: – І навіщо тобі власна «морда обличчя» у чотирьох примірниках? Ні на стіни повісити, ні продати, – сказав, як зав’язав. 87
Галина Невінчана
Саме його Лінка і повезла до Києва. – Продаватимеш? – спитав Альберт, діловито розглядаючи полотна. – Якщо хтось зацікавиться, то буду. Гроші потрібні. Але не автопортрет. – Чому? Настільки дорогий серцю? – Ні! Просто кому потрібна чужа «морда лиця»? – Лінці чомусь пригадалася образлива фраза. – Хто знає… Хто знає... – промовив Альберт. Відкриття виставки запланували на 8 Березня. До визначеної дати залишалось два тижні, коли зателефонував Альберт. – Павлино, тут об`явився купець на твої шедеври. – Правда?! Що його зацікавило? – Не повіриш, «морда лиця»... – Не може бути! – Може. Він як побачив, аж занімів. Стоїть, дивиться на картину, як на ікону. А коли прийшов до тями, каже: «Хочу!» Питаю: «Кого? Картину чи автора?» А він на мене дивиться, не розуміючи, і каже: «А хто автор?» Відповідаю: «Та, що на портреті». А він: «Тоді ще більше хочу. Але всі чотири». Тепер я нічого не розумію: «Є тільки портрет і авторка…» А він мені: «Портретів має бути чотири». Коротше, Ліно, я дав йому твій телефон – домовляйтеся. Бувай. До зустрічі. Того ж вечора зателефонував замовник. Після загальних фраз привітання і знайомства промовив: – Якщо привезете решту циклу, я заберу картини. Скільки ви за них просите? – шанувальник живопису поставив питання по-діловому. – Навіть не знаю…Я над цим не встигла подумати. До того ж решти немає… – У вас є достатньо часу. Потрібно лише бажання. По сто за штуку достатньо чи мало? – Гадаю, достатньо, – поспішила відповісти Павлина. – Домовились. Восьмого березня я буду. До зустрічі. 88
Містечковий бомонд
– Пі-пі-пі… – пікало у слухавці, яку Лінка так і тримала біля вуха. При такому безгрошів’ї мало не півтисячі гривень! Це ж не жарт. Поділилася новиною з Алексом, а на ранок взялася до роботи. Працювалося легко. Напевно, через стимул. Засіла лише на «Весні». Цю пору вона давно переросла і морально, і фізично. Їй ніяк не вдавалося надати своєму обличчю наївно-дурнуватого виразу. Але впоралася. Експозицію розвісили заздалегідь, тож у день презентації їм з Алексом тільки й залишилося вкинути до багажника три нові картини і солодощі для фуршету, в салон – свої сідниці, підхопити по дорозі Свистуна з камерою і місцеву газетярку, і прямою наводкою до столиці. Майже на виїзді з міста Павлина відчула, що вони таки щось забули. – Алексе, куди ти поклав картини? Там ще дуже свіжа фарба. Не подряпаються? – А хіба не ти їх складала? – Ясно! Повертай назад. Їдемо додому. – Не можна вертатися. Удачі не буде... – Нам не буде удачі, якщо не повернемося. Навряд чи я знайду ще одного божевільного, кому буде потрібне обличчя чужої жінки у чотирьох примірниках. Народ уже зібрався і нетерпляче чекав початку свята. Доки Павлина обіймалася і цілувалася з усіма, хто того прагнув, Сашко розвісив «Пори року». – Liebe Damen und Herren!23 – звернувся до присутніх голова київської організації. – Маю честь представити вам винуватицю сьогоднішнього свята – чарівну жінку і талановиту художницю!.. У цей час дзеленькнув дзвоник на вхідних дверях, і за хвилину Павлина побачила, як дверний отвір заповнила кремезна чоловіча постать. Новоприбулий, яскравий представник нуворишів, оглянув присутніх, ковзнув очима по Шановні пані й панове!
23
89
Галина Невінчана
стінах і висмикнув поглядом Галицьку. Напевно, впізнав з портрета. «Покупець», – здогадалася Павлина. Вона ледь встигла закінчити свій вітальний спіч, як покупець, розсікаючи натовп, наче криголам, попрямував до неї. – Мої вітання! – Доброго дня. – Знімайте картини! – Але ж виставка щойно відкрилася? Та й ви ще не роздивлялися картини... – Павлина чомусь розгубилася. – Скажіть, нехай знімають. А ми пройдемо кудись, де ніхто не заважатиме. Хочу розрахуватися. Поки Алекс знімав полотна на очах здивованої публіки, Павлина з покупцем усамітнилися в одному з кабінетів. Чолов’яга витяг з кишені роздуте портмоне і почав відраховувати купюри товстими пальцями: – Сто, двісті, триста, чотириста і ще одну за швидкість виконання. – На стіл один за одним лягли п`ять портретів Франкліна. Сума перевершила всі сподівання. Павлина була готова віддати за чотири сотні у вітчизняній валюті, а тут… Увійшов Алекс з картинами і вручив їх покупцеві. Щасливий володар шедеврів подивився на них із благоговінням, як на ікони, і пішов, несучи поперед себе на витягнутих руках так, наче дуже крихку і коштовну річ. – Все гаразд? – спитав Сашко дружину. – Щось у тебе здивований вираз обличчя… – Подивись, скільки у нас грошей! – вона розвернула купюри віялом. – Годувальнице ти моя! – Сашко притис її до грудей і поцілував. – Дивно, навіщо йому обличчя чужої жінки? Що дружина скаже? Куди він їх повісить? – вголос розмірковувала Павлина. – Розслабся… Він їх перепродасть за мільйони, – пожартував Алекс. 90
Містечковий бомонд
Павлина повернулася до зали. На численні прохання їй довелося розповісти про кожну з картин. Натовп ходив за нею і з роззявленим ротом слухав про переживання художника. Глядачі тут же оцінювали, вдалося чи ні автору досягти бажаного результату. Таке проведення презентації Лінці й самій сподобалось. І справді, краще самому розповідати, що вважаєш за потрібне, ніж хтось, у кращому випадку музейний працівник, плестиме якусь нісенітницю. Потім Альберт прочитав новий вірш-присвяту. І только ти способна пєрєдать Сєй міг і смисл єго познанья, І сєрдце заставляєшь трєпєтать Прєд красотой, прєд вєчностью, желаньєм. Нарешті почалося чаювання під фортепіанну музику. Сьогодні тапером була Павлинина подруга. Як виконавець вона відрізнялася тим, що грала дуже проникливо і голосно: переважно оптимістичну, радісну музику. Через це Лінка завжди квапилася прибрати з піаніно вазочки й підсвічники, аби вони не пострибали на підлогу, доки сильні пальці подруги вилучали з інструмента потужні похідні домінант септакордів. От і зараз приміщення здавалося замалим для її fortissimo. Але якийсь звук усе ж таки перекривав ці гучні пасажі, і Павлина зацікавлено почала шукати його джерело. – Матінко рідна! Той хрускіт і тріск походив від старих фрау, які здавалися ефемерними, а тому й беззубими створіннями. Та зараз вони із завзяттям трощили не тільки цукерки і коржики, а й волоські горіхи. Гіркою хвилею накотили на Павлину роздуми: «Що ж із нами діється? Нарешті Україна стала незалежною, здавалось, люди у найбагатшій з п`ятнадцяти республік мали б жити як сир у маслі. А що в результаті? Як казала моя бабця, полька за походженням: «Ніц нічего», або, цитуючи пана Кравчука: «Маємо, що маємо». Суцільне зубожіння. «Комуняк», жидів розігнали, москалів більше не году91
Галина Невінчана
ємо, а краще не стало. То хто ж винен? Не з доброго ж дива всі почали згадувати про своє походження і намагаються повернутися на свою історичну батьківщину. Від злиднів люди вже втрачають почуття гідності. І все заради якоїсь міфічної допомоги з «забугор`я». Та замість того щоб «розсиропитися», вона дала собі обітницю: борсатиметься з останніх сил, аби тільки не стати однією з тих, хто чекає подачок від панських щедрот… – Ліно, щось не так? – запитав Свистун і опустив камеру, об`єктив якої тільки що був націлений на її обличчя. – Все гаразд. Зйомки закінчено. Дякую. Іди випий кави, перекуси, якщо щось залишилось. – Так, бабусі молодці! Ти теж помітила? За ними й справді не встигнеш. А взагалі все класно. Я такі кадри відзняв! Супер! – Павлинко! Все клас! – випірнула звідкілясь журналістка. Видно було, що вона вже «накотила» соточку коньячку, і компанію їй вочевидь складали чоловіки, а не бабусі. За два дні в газеті вийшов репортаж, в якому журналістка не поскупилася на гарні епітети, а суботнього вечора глядачі побачили ролик про успіх їхньої землячки у столиці. З екрана все виглядало досить солідно: і приміщення, і аудиторія, і виставка, і виступи та регалії тих, хто виступав. Словом, як кажуть на старті: «Перший пішов!»
Розділ 20. На період посту вистави відміняються Галицька штовхнула важкі двері й увійшла до будинку, який у дитинстві відвідувала п’ять разів на тиждень. У цих стінах вона пізнавала ази музики. В ніс ударив запах цвілі, прілості, пилу, мишачого посліду і… ладану. Як усе змінилося! У часи, коли тут містився офіцерський клуб, кожного, хто входив, зустрічав швейцар – гарний дядько 92
Містечковий бомонд
з пишними вусами, у штанях із червоними лампасами і золотими нашивками на рукавах. За конторкою з виглядом герцогині височіла вахтерка. Натерту до блиску паркетну підлогу вкривали килимові доріжки. Маленькій Ліночці подобалися громіздкі старовинні дивани, крісла з підлікотниками у вигляді лебедів. Вона полюбляла покрутитися перед величезними дзеркалами в масивних різьблених дубових рамах. Вечорами приміщення клубу, залите яскравим світлом безлічі люстр, наповнювалося публікою, готовою до відпочинку. Працювали буфет, більярд, кінозал і танцювальна зала. В аудиторіях збиралися гуртківці. Навіть пахло тут якось по-особливому: парфумами, шкіряними ременями, тютюном і трохи коньяком. Не вистачало тільки бряжчання шпор. Не так давно будівлю передали мандрівному театру. І саме тоді, коли широко відомий і палко улюблений далеко за межами рідного міста театр отримав дах над головою, з ним стали відбуватися дивні речі. Галицька чула, що через мізерне фінансування деякі з артистів спилися, інші змінили Мельпомену на Гермеса. Залишилися ті, хто був до глибини душі відданий справі, і ті, кому нікуди було тікати. Сьогодні приміщення втратило останні залишки колишньої розкоші. Дах проіржавів, підлога прогнила, на стінах понадувалася жилами штукатурка, а де-не-де навіть оголилася дранка. Ці рани безуспішно намагалися задрапірувати якимось ганчір’ям, прикрити картинами. Перед дверима директорського кабінету, на обшарпаних диванах, сиділи жіночки у світлих хусточках. Декілька пар втомлених очей ковзнули по обличчю Павлини і знову втупилися у розкриті книжки. Галицька впізнала у жінках актрис театру, які замість того щоб вчити ролі, заглиблено вивчали релігійні тексти. «Ну чисто послушниці з монастиря», – подумала Галицька і звернулася до жінок: – Доброго дня, пані. Чи можу я поговорити з директором, паном Алілуєвим? Так і не дочекавшись відповіді, вона постукала й уві93
Галина Невінчана
йшла до кабінету. Чоловікові, який сидів за столом, явно не вистачало ряси і митри. Мова його була липка, як єлей, а весь діалог перетворився на якесь словоблуддя. Галицькій здавалось, що якщо зараз же не піде звідси, то знепритомніє через брак кисню. Але вона знайшла не лише сили, а й переконливі аргументи, щоб отримати «добро» щодо свого питання. Вже спускаючись щербатими сходами обдертого ґанку, Ліна з подивом витріщилася на транспарант, де білим по чорному було написано: «На час посту вистави в театрі відміняються». «Фантастика! Це ж треба було до такого доперти! Я ж думала, що це одряхліле приміщення ввергло людей у такий стан, а то проіржавів «дах» у керівників», – розмірковувала дорогою Галицька. Виставку батькових акварелей у театрі вирішили поєднати з прем`єрою вистави за мотивами українських класиків. І тут Павлина дізналася, що режисер-постановник – її колишній однокласник Роман Сероян. Колись він був кумиром усіх старшокласниць, і не лише їх. Мав успіх у піонервожатих і молоденьких вчительок. Неймовірно гарний, веселий і привітний брюнет з величезними блакитними очима, танцюрист з фантастичною фігурою, активний учасник всіх культурно-масових заходів не міг залишатися непоміченим. – Коли ж я бачила його востаннє? Давно. Страшно навіть зізнатися, скільки років тому. Здається, тоді він приїздив додому чи то у відпустку під час служби на флоті, чи то на канікули, навчаючись у військово-морському училищі, – розповідала Павлина Алексу. – Ні, скоріше за все, навчався в училищі, бо на ньому була мічманська форма. Як вона йому пасувала! – А я з ним колись в ансамблі танцював, – промовив Сашко. – А от що було з ним потім – не знаю. Теж давно не бачив. – Я чула, що він зрадив флотові і подався до театрального. Навіть знявся у декількох невеличких ролях. Правда, 94
Містечковий бомонд
фільмів за його участю так і не бачила. Потім оженився на дочці якогось відомого режисера, але шлюб виявився нетривалим. – Тим цікавіше буде зустрітися. Чи згадає він, хто ти, хто я? – Побачимо. Відкриття виставки передувало початку вистави, чим глядачі були приємно здивовані. За ті самі гроші додаткова розвага! Лінка теж була задоволена. Захід видався доволі публічним. Радіо, газети, місцеві телекомпанії наввипередки поспішали взяти інтерв`ю у родичів художника. Вистава вразила неординарністю трактовки текстів і засобів зображення. Жодних декорацій: чорний задник, чорне драпірування. Кольорові лише костюми акторів, і то палітра досить обмежена. Неперевершеною знахідкою стало також створення фрагментів декорацій за допомогою знамен і списів, які в руках акторів за мить перетворювалися у курені, столи, ноші, – в усе, чого вимагало дійство. По закінченні вистави у фойє театру Павлина зіткнулася з режисером-постановником. – Ба! Кого я бачу?! Павлиночко! – Роман вищирив у голлівудській посмішці пожовтілі від тютюну зуби і, картинно розкинувши руки, попрямував до неї. – Зовсім не змінилася! Так і залишилася найчарівнішою дівчинкою! – він обійняв її за плечі і розцілував навхрест. – Де ти! Чим займаєшся?.. – Ти теж не змінився – все такий же красень! – покривила душею Лінка, бо завважила, що Романові очі злиняли, пишна колись шевелюра витерлася на чужих подушках, вже й тім`я поблискує. А перлинно-біла низка зубів стала схожою на намисто, що носять на шиї шамани. Матово-оксамитова шкіра нагадувала старий пергамент. О час, який ти безжальний!.. Сцена зустрічі була надто бурхливою, і на них почали звертати увагу. Алекс, щойно закінчивши розмову з кимось із знайомих, теж помітив, що його дружину обіймає 95
Галина Невінчана
якийсь підтоптаний молодик. Він вирішив з’ясувати, хто той нахаба. – Санько! Братан! – Роман випустив Павлину і тієї ж миті згріб в обійми Алекса. – Радий тебе бачити! Геть не змінився. Такий же гарний! Де ти? Чим займаєшся? – він не давав Алексу й слова вставити. – Господи, який же я неуважний! – він випустив з обіймів Сашка і, схопивши за руку Галицьку, промовив: – Знайомся, це моя однокласниця, найгарніша дівчинка в місті. – Дуже приємно, – посміхнувся Алекс. – Дозволь і мені представити декого, – він взяв Ліну за другу руку, – моя дружина. Павлина Галицька, найчарівніша жінка в світі. – То ви подружжя! Чудово! Найгарніша з жінок – дружина мого найліпшого друга! – режисер продовжував грати на публіку. Актор – він і в Африці актор. Та за мить Сероян уже обнімався і цілувався з іншими гостями театру, і вже з іншого боку чулося: «Ба! Зовсім не змінився!.. Найгарніша дівчинка!.. Братане! Привіт! Скільки літ?»
Розділ 21. Geben sie mir bitte ein Stuck Brot!24 Рекламну кампанію треба крутити «по наростаючій». Скидати оберти небезпечно. Отже, Павлина знову звернулася до Свистуна. – Сонечко, давай далі кіно крутити. – Давай. А про що? – Так, що у нас є? Недільна школа, гуртки… – Годиться. – Що б я без тебе робила! – Лінка цмокнула кіношника у щоку. – Колись поквитаємося, – розсміявся він. 24
Подайте, будь ласка, шматочок хліба!
96
Містечковий бомонд
У найближчу неділю почали зйомки. Записали інтерв’ю з головою товариства, заступником з питань культури, викладачами недільної школи. Потім пройшлися по класах. Зняли і дитячу, і дорослу групи. – Мало. Нецікаво. Треба щось веселеньке додати, – розмірковував уголос оператор. – Вікторе, – Галицька підійшла до Шторма, – треба зібрати людей в актовому залі. Може, щось заспівають? Організуєте? – Без проблем. За мить так званий хор вишикувався на сцені. Сергій увімкнув камеру. Люди перелякано дивилися на червоний вогник біля об`єктива і невпевнено співали. Вийшло не дуже. Не встигли ще спрацюватися. Павлина засмутилася. – Не хвилюйся, – прошепотів Сергій, проходячи повз неї з камерою. – Картинка чудова. Я знайшов кілька приємних облич, а коли беру загальний план, видно лише, що людей багато. І зал з екрана виглядатиме повним. Звук приберу, пущу за кадром авторський текст. Все. Знято, – гукнув до співаків. – Всім дякую! Хористи полегшено зітхнули, сповзли зі сцени і скупчилися біля керівництва. Оператор звернувся до Шторма. – До речі, може, малеча виступить? Нехай поспівають, віршики почитають, потанцюють. Глядач завжди добре сприймає дітей. – Мої дівчатка танцюють! – наче собака з маківок, вискочив звідкілясь Адольфик. – Виводьте! – скомандував Сергій. – А фонограма є? – Є, касетка є! Я на всяк випадок взяв, – метушився Лаптєв, а його дружина, нахилившись над своїми дітьми, мов квочка, давала останні повчання. Публіка розсілася по місцях в очікуванні виступу танцюристів. Несподівано, як грім серед ясного неба, тишу роздерли гучні звуки жахливого німецького року. Підмостки, стог97
Галина Невінчана
нучи, прогнулися під двома дебелими бройлерами. Дівчатка-підлітки незграбно, але хвацько викидали колінця. Їхні «па» були настільки дикими, що глядачі зніяковіло опускали очі долу і намагалися не дивитись один на одного. Свистун із камерою тримався стійко. Лінка підійшла до нього, дочекалася, поки згасне червоний вогник, і запитала: – Ну, як тобі? – Абзац! На цих «Лоліт» надягти кітелі, кашкети, а замість джинсів блискучі міні-шорти, і хоч зараз у кабаре. Татусь може непогано заробити. Одним словом, Лінко, це жах. – Знаю. От тільки не знаю, чи можна з цього всього щось зліпити? – Можна. І навіть скажу більше – вийде вельми цікава штука. Ти, певно, на мить забула, хто взявся за справу? – Вибач! Ти – найталановитіший. Я в тебе вірю. Працюй, а я спробую покрутити газети. – Успіху. Ось тут у нагоді стали знайомства, надбані під час богемних тусовок. Лінці було достатньо кількох зустрічей з місцевими журналістами, щоб зрозуміти, що вони відчувають постійний інформаційний голод. Варто підігнати свіженьку, та ще й повністю підготовлену інформацію, і вона піде на ура. Події розвивалися бурхливо, але ще швидше з’ясувалося, що німецька сторона, тобто історичний Vaterland25, не поспішає розкривати свої обійми і вивертати кишені заради братів і сестер по крові, які з діда-прадіда народжувалися і росли на чужій землі. Фольксдойче26 для західних, справжніх німців не становили інтересу. Німеччині більше боліла доля євреїв, бо німці у такий спосіб спокутували гріхи третього рейху. Батьківщина Етнічні німці
25
26
98
Містечковий бомонд
Отже, не так сталося, як гадалося. Ні тобі підштаників від дяді Ізі, ні халата від тьоті Цилі, ніякої кошерної маци. А так хотілося «шари»! Хоча за великим рахунком, з якого такого дива хтось повинен допомагати здоровим людям, га? Так-то воно так, а все одно хочеться «шари». От і стали ватажки місцевого осередку центру німецької культури думати-гадати, що ж його робити. – Церква! – подав голос Віктор. – Церква нам допоможе! Погляньте на американські церкви, недаремно ж навколо них люди купкуються. Певно, мають із цього якийсь зиск? От і ми створимо лютеранську общину. – Бравісимо! – заплескала в долоні Галицька. – Звісно, лютерани знайдуться серед тих, хто народився задовго до війни. А як бути з тими, а їх, я гадаю, переважна більшість, хто хрещений в інших церквах? – Подумаєш! Велика справа! – озвався Адольф. – Побули в одній церкві, тепер підемо до іншої. Головне, гельфен27 отримувати. – Легко ж ти вирішуєш. А гніву Божого не боїшся? – спитала Галицька, не приховуючи відрази до Лаптєва. – Може, у мусульманство або іудаїзм подасися? – додала в`їдливо. – А нам, татарам, – один хрін! – заіржав Адик. – Не боїшся, що саме його й відітнуть під саме нікуди? – не стрималась Галицька. А потім подумала і махнула рукою. – А взагалі,чого тобі боятися? У тебе дітей багато. – А до чого тут діти? – надувся Адик. – Дивлюсь я на тебе і згадую один анекдот. Гукає мати сина: Адик! Адик! До речі, тебе не Адиком у дитинстві називали? – Так, – не відчуваючи каверзи, відповів Лаптєв. – Тоді це про тебе. Тож повертаємося до анекдоту. Сусідка питає: «А що, твого синочка звуть Адольфом?» – «Ні, – відповідає мати, – адіотом!» Допомога
27
99
Галина Невінчана
Всі присутні зареготали. – І що ти цим хотіла сказати? – перепитав Адик. – Тільки те, що сказала! Перш ніж віру міняти, поцікався її особливостями, щоб у халепу не вскочити. Хоча, на які тільки жертви не підеш заради діточок. Ти ж задля них стараєшся. Хочеш, щоб ситніше їли та у закордонних недоносках красувалися. Краще б про душі їхні подбав. Дивись, Дольфі, виростиш безпринципних споживачів на свою голову. Та що з дурним балакати? Дарма, дарма, дарма… – сумно закінчила Галицька. Їй було неприємно продовжувати розмову. Симпатії симпатіями, та Адольфик у товаристві не один, а вона мала перед людьми певні моральні зобов’язання. Остерфест, тобто Пасха, що наближалася, була слушною нагодою для згуртування членів організації, аби змусити їх працювати над концертною програмою, одним словом, поворушитися. Павлина саме закінчила обговорення деталей святкового оформлення приміщення зі старійшинами, як до неї підійшов Дольфик Лаптєв. – Слухай, а як ми будемо розсідатися за столами? – Не зрозуміла? Що ти маєш на увазі? – Ну, хто з ким поряд сидітиме? – А це так принципово? Кому де сподобається, той там і сяде. Або хто перший прийшов, той ближче до начальства і сів, – спробувала перевести на жарт. – Ти точно не розумієш. Як це так «хто де схоче»?! Уявляєш, я наготую багато смачненького, а хтось прийде з порожніми руками. Ти ж знаєш, у нас злиднів багато. Чому я мушу їх «на халяву» годувати? Лінці потемніло в очах і почало нудити. Вона ледь опанувала себе. – Ні, це ти не розумієш, що кажеш! Не по-християнськи це! – По-твоєму, якщо я християнин, то маю всіх голодних годувати? 100
Містечковий бомонд
– Адольфе! За звичаєм на Пасху треба пригостити якнайбільше людей. У цей день краще з вулиці волоцюг у хату затягти і за святковий стіл всадовити, ніж давитися яйцями і пасками на самоті. В таке свято хата без гостей – горе. Це означає, що нема благословення цьому дому, немає благодаті. Тобі, взагалі, відоме таке поняття, як милосердя?.. Лаптєв нічого не відповів, лише зиркнув недобрим поглядом, набундючився і відвернув мармизу. «А він такий, напевне, не один. Що за люди?! Хочуть отримувати, не даючи. Гидко! Я з такими не тільки за одним столом їсти не хочу…» Ця розмова стала останньою краплею. Павлина не прагнула до Німеччини, бо не відчувала себе німкенею, хоча любила свою матір. Просто вона народилася і виросла в Україні, батько її батька, батько батькового батька і так до десятого коліна були справжніми козаками. «Честь і воля» – життєве кредо родини. І ні за які «гельфени» вона не збиралася поступатися жодним принципом. Пославшись на надмірну зайнятість і пообіцявши інформаційний супровід діяльності товариства, вона потроху самоусунулася. Їй і справді було важко, бо знову почувалася кепсько, а це було сигналом, який означав: не туди йдеш, не тим займаєшся.
Розділ 22. Скандал у «благородному сімействі» Пан Володимир, лідер місцевого осередку Народного руху України, розгорнув неабияку діяльність у плані просування проекту. Доки готувався текст, а дизайнери працювали над обробкою батькових ілюстрацій, він планував провести кілька виставок. Саме в рамках цієї кампанії і мала відбутися поїздка на якийсь міжнародний форум до Чернігова. Галицька довго думала, як підготувати до експонування майже п`ятдесят акварелей, щоб не зв`язуватися 101
Галина Невінчана
зі склом і рамками. Перевозити складно, розвішувати ще складніше, та й витрати немалі. І таки надумала, згадавши каси для букв і цифр, що носила до школи, як була першокласницею. Два вечори вони з сестрою строчили з поліетилену кишеньки, чіпляли їх до планок. Малюнки вклали у кишеньки, згорнули все це добро у рулон, – дешево і сердито. Таку експозицію можна розгорнути і згорнути у будьякому місці за кілька хвилин, було б на що почепити. У день перед від’їздом вона ще мала зустрітися з єпископом. Необхідно було узгодити деякі деталі майбутньої книжки. Зустрічатися мали у будиночку священика в жіночому монастирі. Був Пречистий четвер. Удвох з Алексом вони прибули на місце за кілька хвилин до призначеного часу. Владику ще ніхто не бачив. Паства чекала терпляче. Як з`ясувалося, саме він сьогодні відправляє службу. Пасха цього року видалася надзвичайно ранньою. Зима не бажала здавати позицій. Лютуючи, вона щедро пригощала перехожих лапатим мокрим снігом і пронизливим вітром. – За очікування на такій погоді треба «північні» доплачувати, – починав бурчати Алекс. Час спливав, а вони чули одну й ту саму відповідь: «Чекайте! Владика в дорозі. Скоро має бути». Сутінки перетворилися на суцільну темряву, авто вже нагадувало сніговий замет. Щойно Павлина зібралася плюнути на все і забратися геть, як між людей поширилася звістка, що Його Преосвященство прибули. – Ходіть до храму! – запросили жінки-мироносиці. – Хай вас благословить владика. Ви ж рано їдете. Відстоявши босоніж в очікуванні помазання на холодних долівках церкви ще годину чи півтори, Галицька, зла, як фурія, рвонула до будиночка, аби не упустити єпископа. Влетівши, почула, як келійник повідомив: – Владика устал, єму нездоровітся і поетому сєгодня аудієнциї нє будєт. – Шановний, – зупинила юнака Павлина, – будьте 102
Містечковий бомонд
ласкаві, передайте Його Преосвященству, що Галицька на його запрошення вже кілька годин чекає прийому. Юнак кивнув і випарувався, наче його тут і не було. Та за кілька хвилин він з`явився знову з тацею, уставленою різноманітними наїдками. – Молодий чоловіче, якою є відповідь панотця? – знову зупинила його Павлина. – Я же сказал, он ні с кєм нє будєт встречаться. – Не думаю, що це стосується мене. – Лише тепер вона відчула, що дуже змерзла, зголодніла і через це починає закипати зсередини. – Переконливо прошу, передайте, що я чекаю. Цього разу келійник ушився, не киваючи. Потяглися довгі хвилини чекання. Роздратування наростало з геометричною прогресією. У дверях знову з`явився той самий юнак і спробував прослизнути повз Галицьку непоміченим, та вона впіймала його за рясу. Від несподіванки служка мало не впав. – Слухай, ти, помилка природи. Підбери поли і шуруй до свого хазяїна. Передай, якщо в нього під рясою залишилося хоч щось чоловіче, нехай вийде і пояснить мені, якого дідька я тут стирчала! Це в його справах я приперлася сюди і згаяла купу свого дорогоцінного часу! Я на побачення не напрошувалася. Це він мене кликав! Зрозумів? Біжи, сучий сину, і не здумай брехати. Бо я сама до нього піду! – Туда женщінам нєльзя! – заверещав служка. – Плювати! Я людина мирська, ваших церковних «марлізонів» не знаю і знати не хочу. Порядні люди так не поводяться і справу так не роблять. Більше того, негоже пастирю паству принижувати. Він, напевне, забувся, що призваний служити не тільки Отцю небесному, а й людям. І йдеться не тільки про мене. Закінчивши свою коротку, але яскраву промову, вона помітила, що на неї з жахом дивляться кілька десятків пар очей. На мить їй здалося, що ті погляди ладні спопелити її за таке блюзнірство. Та це не охолодило її запалу. Вона від103
Галина Невінчана
чувала себе єретичкою перед аутодафе, яка кидає останній виклик інквізиції. Від цієї думки їй стало смішно. А вона й справді сьогодні була трохи схожа на войовничу діву Середньовіччя, бо ще вранці перукар-нездара спаскудив їй зачіску. Тепер її поскубане, наче овечими ножицями, дуже коротке волосся стирчало дибки від люті. – Мир вам, люди добрі! – прошелестів тихий, неначе потойбічний голос. У кімнаті настала мертва тиша. Всі, як по команді, повернулися на той голос. Блідий, ніби мрець, весь у чорному, єпископ стояв у дверному отворі, як у рамі. Тонкими, випещеними перстами він осіняв паству хресним знаменням. У фанатичному екстазі парафіяни хрестилися, поспішаючи під благословення, гепалися на коліна і, як кошенята, буцалися головою у долоню панотця, нібито їм від того щось прибуде. А він, мимохідь торкаючись лобів, прямував до Галицької, яка намагалася спопелити його поглядом. «Піддайте мене анафемі, відлучіть від церкви, не скорюся!» – світилося в її очах. – Пані Павлино! – єпископ зобразив на обличчі радісне здивування і простягнув руку для поцілунку. – Благослови вас Господь! Радий бачити. – Не певна в тому, – відрізала сухо і простягла йому назустріч свою, начебто для того, щоб притримати попівську під час цілування. Але в останній момент, торкнувшись його пальців, зробила лише один рух, і її рука опинилася вгорі. На те, щоб зорієнтуватися у ситуації, єпископу знадобилася мить, а потім усі ахнули, побачивши, як він схилив голову над рукою скандалістки. – Прошу вибачити, – прошелестів тихо-тихо. – Не так усе склалося, як гадалося. Що зробиш: суєта суєт. Та ми могли б зараз вирішити всі питання. – Дякую, але ліміт мого дорогоцінного часу на сьогодні вичерпано. Маю збиратися. Ранком їду. Залишаю вам теку 104
Містечковий бомонд
з ескізами. Подивитесь, зробите помітки на звороті і передасте через довірених осіб. – Тоді не смію затримувати. Ангела-хранителя в дорогу. Павлина ледь помітно кивнула у відповідь і, не дочекавшись поки панотець зникне у покоях, повернулася до нього спиною і під обурене шипіння парафіян вийшла у передпасхальну заметіль. Весна на те й весна. Вранці від вечірнього снігу не лишилося й сліду. Всю дорогу за вікном автомобіля виблискувало сонечко. Подорож у товаристві приємних і цікавих людей стала справжнім святом. Учасники форуму від виставки були у захваті. Крім того, її відвідало багато інших людей. Павлина знов і знов мала розповідати історію свого батька. Їй здавалося, що він поруч. Напевно, є сенс у тому, коли кажуть, що душа людини живе доти, доки хоч хтось про неї пам`ятає. Сьогодні її тато придбав багато нових знайомих, а вони, в свою чергу, розповідатимуть про нього іншим людям. «Тату, ріднесенький, це найкращий пам`ятник тобі», – подумала Павлина, і на очі їй навернулися сльози. У цей час пан Володимир вів ділові переговори. «Як же він змінився! – дивувалася Галицька, спостерігаючи за ватажком Руху. – Навіть не помітно, що він занедбаний і нещасний. Вся ця наукова еліта сприймає його, як рівного, гідно оцінюючи його ерудованість. Правду кажуть, що зовнішність – річ, яку помічаєш лише мить, а потім, у спілкуванні, відкриваєш для себе сутність людини і зачаровуєшся її внутрішньою красою. Як прикро, що таку чудову людину так побило життя. У молоді роки він пройшов через Луб’янку, постраждавши за національну ідею. Не надто пощастило з родиною… Яка ж я щаслива, що у мене є Сашко. Скільки моїх химерних починань він пережив-перетерпів, у скількох допомагав! Все життя за цей подарунок дякуватиму Богу».
105
Галина Невінчана
Розділ 23. Відділ культури і «кінь в манто» До цієї виставки Галицька йшла важко. Не можна сказати, щоб важко писалося. Трохи підвело здоров’я, але й це не так страшно. Найскладнішим виявилося пробивання чиновницького заслону. Походи до відділу культури можна було б назвати справжнім ходінням по муках, бо саме там завдавали нищівних ударів по самолюбству. Щоправда, музей не відмовляв їй у приміщенні, але в художніх колах сьогодні мали за визнаних митців, вартих уваги, лише тих, хто виставлявся у нещодавно створеному виставковому залі. – Ти розумієш, щоб виставитися в найпрестижнішому залі міста, треба бути особистістю! – заявив їй інспектор відділу, тицяючи вгору пальцем, аби надати значущості своїм словам. – А я, по-твоєму, хто? Кінь у манто? Я у свої тридцять з гаком – не особистість?! Кінчай дурню молоти. Краще прямо скажи, чого тобі треба: хабара дати, у ресторані напоїти чи ще щось зробити? – Ну, навіщо ж так? Давай виберемо час, я перегляну матеріал, і будемо готуватися до виставки, – зрозумівши, що просто так від цієї пані не відчепиться, пішов на мирову інспектор. – Але треба придумати якийсь оригінальний хід. – Пропоную виставку «художник – фотограф», два різних погляди на звичні речі. То що, цей варіант підійде? Га? – Це ж моя давня мрія! – аж підхопився чиновник. – А хто фотограф? – Чоловік у штанях. На виставці познайомлю. – Вона різко підвелася і пішла, навіть не кинувши «до побачення». Сердито грюкнула дверима, на яких жалібно дзявкнув дзвоник… – Серьожо! – знову звернулася до друга-кіношника. – Виручай! У тебе ж таке широке коло спілкування. – Що треба? 106
Містечковий бомонд
– Фотограф потрібен. До того ж класний. – Надумала зібрати портфоліо, і потрібна крута фотосесія? Невже береш участь у кастингу? Де плануєш зніматися? – Облиш, блазню! Хочу виставку влаштувати у міському виставковому залі. – А до чого тут фотограф? – Уявляєш, ці бюрократи з відділу культури, а особливо один – саме той, від кого все залежить, руки мені вивертають. Я для них ніхто і звати мене ніяк. І все через те, що я жінка. – Це ж чудово, що ти жінка. До того ж дуже гарна! – Я з тобою як з другом раджусь, а ти!.. Знущаєшся? – Вибач. Здаюся. А ти нікого не надибала поки? – Є одне прізвище. У нього гарні пейзажні роботи. Уявляєш, якби з ним домовитися, то виставка виглядала б так: два погляди на одні й ті ж самі речі. Правда, здорово? – Правда. Ім`я, назви мені його ім`я! – патетично заволав Свистун. – Артур Полтавський. – Вважай, він твій. – Як це? – Він мій сусід. Ми разом вигулюємо собак, їздимо на автоперегони, в гори, до моря. І вже не перший рік. Моя мама разом з ним працює. – Ура! «Ура! Ура! На штанях діра!» – невдовзі перекривила себе Галицька фразою з мультика про Чебурашку. Виявилося, що зраділа вона передчасно. Спілкування з фотографом-художником, як називав себе Полтавський (на «фотографа» він ображався), було дуже складним. Вже коли Лінка змогла перевести їхнє спілкування з телефонного на «віз-а-віз», їй все стало зрозумілим. Вона мала справу з типовим представником самозакоханого зануди чоловічої статі. Блискуча лисина, шкіперська борідка, та ще й при такому імені! Все в ньому вказувало на наявність певних комплексів. Та врешті-решт домовленості було досягнуто 107
Галина Невінчана
за умови, що всі організаційні питання і фінансові витрати Павлина бере на себе. – Хай йому грець! Ну й козак пішов! Та Бог з ним. Мені вкрай потрібна ця виставка, – Павлина виливала чоловікові душу. – Кохана, заспокойся, впораємося, всі питання вирішимо. Аби ти була здорова і щаслива. – Ага, чим би дитя не тішилося… – Так, сонечко. Ти ж знаєш, я тебе кохаю і заради тебе на все готовий. – Знаю, любий. Я тебе теж кохаю. Вона закачала рукави і стала до роботи. Ескізи, заготовлені заздалегідь, полотна давно нетерпляче чекали побачення з пензлем. У неї навіть частина робіт давно була вже готова. Є час обміркувати найдрібніші деталі заходу. Нічого не можна пускати на самоплив! Ніякого холостого пострілу! Лише в «яблучко»! Її не полишало передчуття, що вона підійшла до певної межі, і на неї чекають великі зміни. Через фотографа вона пережила кілька стресових моментів, коли виникала загроза зриву заходу, і треба було домовитися про перенесення дати виставки. Найгіршим було те, що винен фотограф, а виправдовується вона. Як не дивно, дату змінювали без зайвих балачок. Авжеж, він же ЧОЛОВІК, людина у штанях! А чи пробачили б таке їй? Презентація перевершила всі сподівання. Гостей – море. Всіх заінтригувала назва «Художник – фотограф: два погляди на світ». Щоправда, фотограф підкачав. За три місяці підготовки і роки роботи зміг розродитися лише десятком маломірок, тоді як пані художниця «наклепала» близько сорока полотен. Під час заходу Галицька звернула увагу на яскраву блондинку, яка, розсікаючи шикарним бюстом юрбу, носилася по залу з «мильницею». Весь її вигляд був сповнений величезної значущості. Галицька знала майже усіх завсідників художніх виставок, та цієї пані ніколи раніше не зустріча108
Містечковий бомонд
ла. На шанувальницю мистецтва не схожа і прийшла сюди не милуватися полотнами, а конкретно показати себе. Під час фуршету білявка підпливла до Галицької зі своєю не менш пишною супутницею. – Ми так раді познайомитися ближче з автором полотен, – дрібненько процокотіла вона. – Я, Ірина Зарічна, очолюю відділ менеджменту і маркетингу, а це – Ольга Левицька, редактор журналу «Наше місто». Ми у захопленні від вашої творчості. Хочемо запропонувати, на наш погляд, взаємовигідне співробітництво. – Навряд чи зможу бути корисною. Ніколи не працювала у видавництвах. – Не поспішайте казати «ні». Вам це під силу. Допоможете нам зі створенням іміджу журналу, а ми організовуємо розкручування вашого імені. Галицька настільки засиділася вдома, що вирішила і дійсно не поспішати казати «ні». Чому б не продовжити знайомство з милими пані? Вона навіть не підозрювала, що ще одна її дитяча мрія почала здійснюватися. У призначений час Павлина з’явилась у редакції. Якось не так вона все це собі уявляла. Оце так редакція: дві кімнатки у приміщенні місцевої друкарні! Журнал – одна з химер директора підприємства. Галицька погортала видання: сіро з точки зору оформлення, сіро за змістом. Але ж це «перший млинець». Одразу виникло кілька ідей. Закортіло спробувати. Слухаючи розповідь дружини про візит до редакції, Алекс лише поблажливо посміхався. Він пережив багато її захоплень, до того ж вважав, що не варто їй нудитися у чотирьох стінах. – Ліночко, тільки не дай себе поневолити. Мені не потрібно, щоб ти заробляла. Я в змозі прогодувати тебе, – промовив, обіймаючи. – Про гроші розмова не йшла. Я просто «поприколююсь»...
Галина Невінчана
Частина 2. Шива багатоверстатниця
Містечковий бомонд
Розділ 1. Стиль – це я! Галицька почала «приколюватися» у редакції. Разом з Левицькою і Зарічною сушила голову над тим, як із нічого зліпити щось. Перелопачувала «тонни словєсной руди єдіного слова раді», тобто з усього, що нанесли писаки, вибирала те, що хоч якось трималося купи і могло стати цікавим якомога ширшому колу читачів. Потім підбирала, чим проілюструвати тексти. Словом, допомагала збирати «кошик» номера. Минуло зо два тижні. – Павлино, пан директор хоче познайомитися з художником, – процокотіла Зарічна. – Спробуй йому сподобатися. Добре? – ставлячи брови хаткою, зробила благальне личко Ірина. – Авжеж! Хіба я можу не сподобатися, особливо чоловікам? – розсміялася Павлина. На ранок, секунда в секунду, вона увійшла до приймальні. Ходою залізної леді, паралізуючи поглядом секретарку, перетнула приймальню і намалювалася у дверях директорського кабінету. Не чекаючи запрошення, плюхнулася в крісло, закинувши ногу на ногу. Ніхто, крім неї, не знав, чого їй коштувала така манера триматися. Сіренька мишка ще жила у куточку її душі. І ця сіра істотка іноді і, що найголовніше, дуже невчасно, намагалася вилізти назовні. Галицька майже навчилася керувати нею. Втім, сьогодні робити це було особливо легко, бо їй, сам того не підозрюючи, допомагав господар кабінету, маленький, кругленький чоловічок, з пухкеньким ротиком і рожевими щічками. Отже, її візаві, схожий на примхливу дитинку, сидів, розгублено вирячивши на молоду жінку оченята-бусинки. – Я Павлина Галицька. Ви хотіли мене бачити, щоб поговорити про стиль? – недбалим жестом показала на себе і, проводячи рукою зверху вниз, продовжила: – Це і є стиль. – А сама подумала: «Господи, аби не розреготатися. Пупсик так кумедно надуває щічки, що здається зараз лопне. Бач, як розхвилювався…» 111
Галина Невінчана
А «пупсикові» було через що хвилюватися і витріщати очі. Виглядала нахабна візитерка і справді стильно: стрижечка «тіфозі», костюмчик «унісекс». Із кольорів тільки чорне і біле. Елегантна, як рояль, тільки без клавішів. Замість них величезна кількість срібних прикрас доповнювала «прикид» молодої жінки. Пузанчик, здавалося, втратив здатність розмовляти. Павлина теж тягла паузу, не зводячи з нього очей. – Я хочу запропонувати вам посаду художнього редактора, – нарешті вирік пухкенький і набундючився, мов індик, сповнений власної пихи. – Пропозиція приваблива. Я подумаю. І гадаю, швидше «так», ніж «ні». – Галицька з переможним виглядом випливла з кабінету, обдарувавши господаря солодкою посмішкою єхидни. – Ну що? Домовилися? Ти йому сподобалася? – в один голос запитали редакційні дами. – Ви ще запитуєте! От тільки не можу збагнути, чому він остовпів, коли мене побачив? Може, у мене щось не так? – Хочеш, поясню? – відгукнувся місцевий комп’ютер ний бог, хитро мружачи очі. – Пішли зі мною... Переступивши поріг монтажної, вона мало не сіла на п’яту точку. Прийшла черга остовпіти Лінці. На стіні висіла її фотографія. – Господи! Скільки ж їй років! – вигукнула Павлина. – Звідкіля вона тут? – А хіба не знаєш, що автор цього шедевру працювала саме тут. Гуртком керувала в інституті, де ти тоді працювала, бавилася поза роботою. Між іншим, наш директор тихо молився на цей портрет, як на ікону. Тепер уявляєш його стан? Бідолашний через стільки років нарешті на відстані простягнутої руки побачив об’єкт свого поклоніння! – Неща-а-а-сни-и-и-ий! – сміючись, заволала Лінка, і вся компанія вибухнула диким сміхом. – Але хіба я схожа 112
Містечковий бомонд
на ту романтичну, наївну молоду дівчину в банальних кучериках? – Безперечно. Бо як інакше всі ми здогадалися б, що то ти? Вже півдрукарні в курсі, що поміж нами ходить нова Галатея. Щоправда, вона стала трохи старшою і цинічнішою, але все така ж спокуслива. Може, ще й більше. – Годі тобі блазнювати. Змусив-таки мене зашарітися, – удавано знітилася Лінка. Справа, за яку взялася команда новоспеченої редакції, для кожного з членів колективу була новою. Жодного журналіста, самі «ентузиазисти». Рятували життєвий досвід, інтелект і величезне бажання створити щось неординарне. Професіонали не поспішали йти на допомогу – спостерігали здалеку: що, мовляв, із того вийде. Колектив друкарні теж був не в захопленні від нових членів своєї родини, яких вважали нахлібниками. Але ніхто з редакційних цим не переймався і не зважав на те, що частенько доводилося розходитися по домівках далеко за північ. Жоден із двох спеців, що добре розбиралися у комп’ютерних програмах, не мав хисту до малювання, тож дизайнери з них були, як із чогось куля. До того ж обидва вирізнялися складними характерами, полюбляли познущатися з решти, котрі на комп’ютер дивилися, як баран на нові ворота. Галицькій доводилося малювати на папері або вдавати з себе те, що хотіла побачити на сторінці. – О, Господи! Хіба ти не бачиш, що заголовок замалий, а підписи завеликі? До того ж, чому ця картинка висить, наче здрасьтє серед ночі? Є ж певні правила композиції. Давай, сунь убік! – репетувала Галицька за спиною у молодшого комп’ютерного бога, з яким принаймні можна було спілкуватися на «ти», намилити шию і сказати все, що думаєш. Сперечалися до хрипоти. Рачкували на чотирьох підлогою комп’ютерного залу, розкладаючи так і сяк макети майбутнього журналу, а потім з нетерпінням чекали віддрукова113
Галина Невінчана
них аркушів і просто диву давалися, побачивши результат. – Матінко рідна! Що це таке? Звідки такі кольори? Воно ж на оригінал схоже, як собака на йожа! Це ж треба, обкладинки вийшли від смарагдового, через синє аж до фіолетового. Дива й тільки! – спочатку сердилися, а потім уже й сміялися редакційні. – Воістину можливості техніки і вміння поліграфістів можуть вразити навіть тих, хто має невгамовну фантазію. – А звинуватять в усьому, як завжди, дизайнера і техніку, а не п’яного друкаря-самоука… – бубонів комп’ютерний бог.
Розділ 2. Не святі горшки ліплять Через брак кадрів, а скоріше через економію коштів на зарплату та гонорари, кожен з редакційних був і швець, і жнець, і на дуді грець. Тому пані редакторка якось звернулася до Галицької з пропозицією, яку треба було сприймати як наказ. – Ліно, може б і ти спробувала щось написати?.. – Про що? Та й взагалі я ніколи цього не робила. – А ти спробуй про щось близьке. Ну, хоча б про мистецтво. Ти ж на цьому краще за нас знаєшся. Або про благодійність з точки зору сучасності. Черговий номер журналу мав стати представницьким, адже в ньому розпочиналась передвиборча кампанія Геника Ворони, який пхався на третій термін головування. Редакторську корзину вже майже зібрали, та не вистачало чогось самобутнього, як стало модним казати, автентичного. Допомогли Його Величність Випадок та інтерес Галицької до образотворчого мистецтва. Павлина відвідала виставку дитячих творів з декоративно-вжиткового мистецтва. Її приємно вразили доволі професійні роботи з петриківського розпису юних майстрів якогось благодійного фонду «Мальва», а у сусідній залі вона наштовхнулась на декіль114
Містечковий бомонд
ка речей, розписаних у тій же техніці, вочевидь дорослою рукою. На столику стояла табличка з іменем авторки. «Здається, у художніх колах був якийсь скандал навколо імені однієї народної майстрині, – подумала Галицька. – Та пані на чужих роботах зробила собі звання, потім «виставила» якийсь американський благодійний фонд на «бабки» і підчепила канадійця. Аж тут доля піднесла їй сюрприз – канадієць виявився недієздатним. Тобто, може, щось у нього й діяло, але його статком розпоряджалася сестра, а братова пасія не викликала у неї симпатій. Так вельми розумна пані спіймала облизня. Нормальне, логічне завершення історії про хитру дупу, на яку завжди знаходиться «апарат гвинтом». Все це добре, але якщо вона за кордоном, а роботи виставлені нещодавно, і тієї, хто з тими дітьми зараз займається? А чи не піти до тої «Мальви» й подивитися? Може, щось цікаве надибаю?» Від околиці міста до села, в якому містився благодійний фонд, їзди не більше десяти хвилин. Сільські хатки розбіглися по обидва боки шосейки, оточили озеро, видерлися на невисокий пагорб і забігли далеко у ліс. Уздовж розбитої тракторами ґрунтової дороги з одного боку розмістилися стандартні дачні ділянки, шість соток картопляного поля і «фігвами» з підручних будматеріалів, по інший, упираючись городами в ліс – селянські садиби. Сюди й направили редакційну машину місцеві дітлахи. Звісно, Павлина не розраховувала на яскраву вивіску, яка б допомогла зорієнтуватися. – Якщо язик до Києва доведе, то до потрібної хати в маленькому селі тим паче, – заспокоювала вона своїх супутників. – Агов, дядьку, здорові були, – нагукала Галицька кремезного чолов’ягу, що стовбичив в одному з подвір’їв. Дядько був схожий на Страшилу з казки «Чарівник смарагдового міста», напевно, через стружки, що заплуталися у його скуйовдженому, солом’яному волоссі. 115
Галина Невінчана
– І ви будьте здорові, – озвався чоловік. – Когось шукаєте? – Так. «Мальву». – А ви хто? – Кореспонденти з міста, – відповіла Павлина. Дядько попрямував до воріт, відчинив їх і вже потім промовив: – Заїжджайте, гостями будете. Ми і є «Мальва». – А де ж діти? – У будинку, звісно. А де ж їм ще бути? Проходьте. Великий недобудований будинок. У передпокої величезна кількість дитячих черевичків і чобіток, пальт і курточок, а в хаті тиша. – А де ж юні митці? – У вітальні. Працюють. Хазяїн відчинив двері й жестом запросив міських гостей проходити. Галицька переступила поріг і побачила повну кімнату дітей віком від шести до шістнадцяти, які примостилися за трьома довжелезними столами на лавках. – Зустрічай гостей, хазяйко, – звернувся чоловік до тендітної жіночки. – Познайомтесь, наша мама Ольга Андріївна. – А це мій чоловік, Володимир Степанович, – посміхнулася господиня. Галицька відрекомендувалася і представила своїх супутників. Ще за кілька хвилин Павлина клацнула вмикачем диктофона, і він безпристрасно почав записувати на плівку ще одну людську долю. – Починалося все дуже сумно, – повела оповідь Ольга. – Я була тяжко хвора. Лікарі, випробувавши майже всі відомі їм засоби лікування, визнали мене безнадійною. Було несила жити. У такому стані частіше за все людина йде до церкви шукати підтримки у Бога. Там, у храмі, я зустрілася з отцем Ігнатієм, поділилася своєю бідою. Він мені порадив спуститися з дев’ятого поверху та оселитися на землі, бажано у селі. 116
Містечковий бомонд
Чоловік працював саме тут, у лісгоспі, тому нам і дали цей будинок. – Вона сумно посміхнулася. – Будинок... Коробку під дахом... З Божою поміччю та допомогою добрих людей довели оселю більш-менш до пуття. А сенс життя так і не з’являвся. Роботи нема. А якби й знайшлася, то мені несила працювати. Лягала спати і прокидалася з одним питанням: «Задля чого я живу? Яка з мене користь? Кому я потрібна?» Відповідь знайшла у спогадах про своє дитинство. Я росла у селі. Батьки працювали від світання до смеркання, а ми, діти, були бездоглядні. Зібрала нас коло себе одна дуже хвора, але освічена і чуйна жінка, художниця. Вона навчила нас жити з любов’ю у серці, з нею ми пізнали радість творчості... – Очі пані Ольги зробилися вологими. – Вибачте, то на чому я зупинилася? Згадала. Отже, ми прижилися тут, у селі. Діти звели знайомство з сусідськими. Порожньо у хаті ніколи не було. Мене теж часто відвідували друзі з міста. Серед них багато музикантів, художників, поетів, майстрів на всі руки. Дорослі і малі спілкувалися між собою. У цьому спілкуванні і народилася ідея створення центру мистецтв у селі на благодійних засадах. Тепер я знаю, заради чого живу. Ділову частину візиту закінчено. Галицька пішла у народ, тобто спілкуватися з дітьми. Когось похвалила, комусь щось підправила. Там пожартувала, там секретами поділилася. Настав час прощатися. Павлина вже стояла на порозі, коли відчула, як тридцять пар дитячих очей дивляться їй у спину. Вона рвучко озирнулася, аби переконатися, що не помилилась. – А ви до нас ще повернетесь? – пролунав недоладний хор дитячих голосів. – Навіщо? – ледь видушила з себе, бо горло перехопив спазм. – Навчати малюванню, – відповіли діти. – Обов’язково приїду, – сказала і майже вибігла з хати. Виїжджаючи з села, Галицька не помічала ні похмурого неба, ні грязюки на дорозі, бо ще й досі перед очима стояли 117
Галина Невінчана
обличчя хазяїв, купа дитячих черевичків, схилені над роботою чорняві та русяві голівки і буяння квітів, створене руками юних митців. …За будь-якої погоди, щосуботи, Павлина їздила до села навчати дітей усьому, що вміла сама. На здивовані запитання знайомих «Навіщо це тобі?» відповідала напівжартома: – Справжня пані повинна обов’язково займатися благодійністю. Насправді вона й сама поки що не знала, навіщо. Минуло кілька тижнів, і Галицька вже точно знала, для чого вона потрапила у «Мальву». Цієї неділі серед уже знайомих облич вона побачила нове. Спочатку сприйняла дорослу дівчину за ще одну вчительку. Ольга підвела незнайомку і відрекомендувала: – Це наша Наталка. Вона найстарша і найпрацьовитіша учениця. Дівчина зніяковіло усміхнулася й опустила долу величезні блакитні очі. Павлина відмітила, що чарівні ямочки на щоках дівчини дуже пасують до її золотавого кучерявого волосся. – Ви подивитесь мої малюнки? – невпевнено спитала Наталка. – Залюбки, – поквапилася відповісти Павлина. – Тоді я швиденько принесу. Дівчина пішла до свого робочого місця і почала незграбно складати у пакет папери. Галицька здивовано за цим спостерігала. – Я не встигла тебе попередити, – пошепки почала Ольга, – Наталка інвалід. Аварія на дорозі. Вона дуже постраждала, до того ж залишилася без руки. Близько чотирьох років відсиджувалася вдома. Не хотіла на люди показуватися. Нарешті подруга умовила допомогти з синочком. Наталка погодилась водити його на заняття. Згодом 118
Містечковий бомонд
сама зацікавилася і почала малювати. Ти вже підтримай її якось. Гаразд? Підійшла Наталя і, поклавши на стіл велику теку, стала так само незграбно витягувати малюнки. Лінка чомусь навіть не зробила спроби їй допомогти. – Ви раніше малювали? – спитала, роздивляючись намальовані квіти. – Ні. – Воно й помітно… – Що, дуже погано?.. – в очах дівчини причаївся страх, змішаний з надією. – Як для дитини або початківця – то не дуже. А як для дорослої людини – могло б бути краще, – відповіла і подумала: «Боже, чого ж я така недобра! Хіба ж так можна? Треба якось м’якіше з нею. Безсердечна!» – насварила себе і раптом спитала: – Хочеш досягти кращого рівня? – Так. – Тоді треба більше працювати. Малювати з натури, а не з чужих картинок, над кольором, композицією треба також попрацювати. Хочеш, допоможу? – Хочу. – Тоді давай домовимося: про твою біду я знаю, але ж ти не лівша? Отже, робоча рука на місці, голова теж. Так що жаліти не буду. Або працюємо, або ні. – Згодна! – великі очі Наталки спалахнули радістю. – А знаєш, що? Подивись уважно на свої квіти. У них як не стеблинка, то гілочка, як не гілочка, то листочок зламаний. І взагалі вони такі, наче померли позаторік. Я хочу, щоб вони прагнули до сонця, щоб співали пісню радості. Маєш навчитися жити, радіючи тому, що жива, тому що гарна і талановита. Запам’ятай, у тебе попереду велике майбутнє. Повір, я трохи ворожка. Як скажу, так і буде. Тепер, після знайомства з Наталкою, Павлина напевно знала, навіщо їй «Мальва». Крім багатьох малюків, які ще й самі не знають, чого хочуть, на неї чекає Наташа. А її не можна примушувати чекати марно. 119
Галина Невінчана
Розділ 3. Дінка, яка п’є воду з калюжі Павлина працювала вдома над нарисом для журналу, аж раптом її увагу привернув до себе галас на вулиці. Вона підійшла до вікна. З висоти другого поверху добре видно зграйку дітлахів, що бігали по дорозі, хлюпалися у калюжах, кидалися камінцями у машини, гавкали на собак, які, підібгавши хвости, намагалися обійти малих десятою дорогою. З вітальні доносилися фортепіанні пасажі. То маленька Ліза розучувала нову п’єсу. – Яка жахлива різниця між дітьми, а вони ж із моєю донькою ровесники, – сумно подумала Павлина. – Колишні батьки більше уваги приділяли вихованню дітей, ніж теперішні, а часи теж були не дуже ситі. Музика стихла. Дівчинка піднялася до матері. – Доню, а хто та дівчинка у червоній куртці? Решту дітей я знаю, а от її ні. Не можу пригадати, чия вона. – То Дінка, яка п’є воду з калюжі, – відповіла малеча, гортаючи казки англійською. – Нічого вона не п’є! – здивовано заперечила мати. – Зараз, може, й ні, а взагалі-то п’є. Саме тому її так і називають «Дінка, що п’є воду з калюжі». Ну невже ти не розумієш, як індіанці. Типу Монтігомо Гострий Кіготь, Чингачгук Великий Змій... – А прізвище у неї є? – Мабуть, та ми не знаємо. Вона тут, у провулку живе. «Господи, навіщо плодити дітей, коли не маєш ні часу, ні вміння, ні бажання – взагалі нічого, щоби дати їм? Що з тих діток виросте? – промовила сама до себе Галицька і подивилася на свою доньку, яка читала книжку, ворушачи губами, напевне промовляючи складні чужомовні слова. – Навіщо я мучу свою дитину музикою, мовами, танцями, взагалі, навчанням? Навіщо намагаюсь вишліфувати й огранити діамант? Щоб кинути у багно? Боже, Боже! Їй же жити серед них – тих, хто вештається днями по вулицях і п’є воду з калюжі... А їх, на жаль, переважна більшість...» – розмірко120
Містечковий бомонд
вувала Павлина, сумно поглядаючи у вікно, за яким скубалися й гризлися, мов вовченята, сусідські діти. Наступного дня до редакції принесли інтерв’ю з одним кандидатом у депутати, який у своїх філософствуваннях торкнувся теми бездоглядних дітей, і його думки повністю співпадали з Лінчиними. Звертаючись до читача, він казав: «Не можна робити вигляд, нібито все, що відбувається за вашим високим парканом, вас не стосується. Вам і вашим близьким все одно доводиться залишати свою фортецю, а вулиці сповнені небезпеки. Адже навколо повно людей – голодних, знедолених, злих на весь світ, багато з яких прагнуть красивого життя і готові піти на будь-який злочин, бо для них не існує норм моралі. Не можна, вкладаючи всю душу і кошти в своїх дітей, залишатися байдужим до сусідських. Як це не цинічно звучить, але краще спробувати виховати відданих собак із тих, що бігають вулицями, ніж дозволити їм перетворитися на голодних і безжалісних вовків. А при такому розшаруванні суспільства це неминуче». Читаючи інтерв’ю, Павлина згадала принцип, за яким тибетці виховують своїх дітей. На їхню думку – життя це колесо, і людина протягом свого земного існування переживає злети і падіння. Саме тому сина багатія потрібно виховувати в аскетичних умовах, аби він відчув, що таке голод, холод, приниження, і навчився долати труднощі. Може статися, що він впаде у багно, під колесо, і не матиме сили підвестися. А сина бідняка треба жаліти, балувати подарунками, виявляти до нього любов. Бо колесо життя може винести його з багна на верхівку, а його серце не знатиме любові і милосердя. От і виходить, що Оля, її чоловік і всі, хто по суботах та неділях приїздить у «Мальву», роблять насправді велику справу. Хто тільки не приходить на вогник. Є діти з благополучних родин, а є й такі, в яких батьки п’яниці або жебраки під церквою. Цікаво те, що талант від походження аж ніяк не залежить. Просто макова зернинка здібностей при належному догляді розцвітає буйним цвітом, а зер121
Галина Невінчана
нятко таланту, що потрапило на вбогий ґрунт, без поливу і підживлення гине. Павлина розуміла, що волонтерам фонду не під силу зробити бідних багатими, але вони можуть спробувати змінити світогляд цих дітей, ставлення одне до одного. Під час занять їй довелося розповідати багато казок та різних історій, аби заможних трохи на землю спустити, а бідних хоч на кілька щаблів підняти до неба. Тепер діти дружненько сиділи поруч на лавках і працювали, допомагаючи одне одному. Заможні ділилися папером, олівцями і фарбами, талановиті – польотом фантазії і вмінням. У найближчі вихідні відбулася така розмова: – Якщо ти хочеш провести якусь акцію з розголосом, щоб привернути до фонду увагу громадськості та спонсорів, то я маю ідею, – звернулася Павлина до Ольги. – Заплануймо захід на Великдень! – Що робитимемо? – Те саме, що й завжди, – виставлятися. Тільки цього разу додамо до виставки великий концерт. – У якому приміщенні? Чим розплачуватимемося за оренду? Хто виступатиме? І чим платити тим, хто погодиться? – Не скигли. То мій клопіт, подруго. На щастя, ми живемо у провінції, а тут і досі діє принцип дона Корлеоне. – А це ще хто такий? – Читати треба. У Маріо П`юзо є герой, хрещений батько мафії. Так от, він часто-густо, надаючи послугу комусь, не брав за це грошей, а казав приблизно так: «Я тобі допоміг, і мені достатньо твоєї вдячності. Можливо, колись я звернусь до тебе по допомогу, тож не відмов мені». Ми, сонечко, не мафія, а благодійний фонд, нічого протизаконного не робимо. Одним словом, переговори беру на себе. А ти займися оформленням робіт, які я відберу для виставки. Павлина обійшла всі школи мистецтв міста, всі будинки художньої творчості і всім запропонувала взяти участь у широкомасштабній благодійній акції. Розкриваючи суть 122
Містечковий бомонд
справи, не забула повідомити кожному, що решта вже дали згоду на участь. В результаті довелося жорстко регламентувати час виступу, бо бажаючих набралося більше, ніж можна було уявити. Прискіпливо одібрані номери зібрала у програму, написала сценарій і з усім цим вирушила до театру. Не можна сказати, що приміщення її влаштовувало, просто існували деякі нюанси, які давали стовідсоткову гарантію позитивного результату переговорів. Адже керував театром славнозвісний Алілуєв, невідступна тінь єпископа. До того ж, хто відмовиться отримати таке шоу без усякої напруги! Домовившись з Алілуєвим, Галицька розкрутила на поліграфію Пупсика і з віддрукованими афішами, програмками та запрошеннями обійшла всі ЗМІ. Старі стіни великого, малого фойє і переходу між ними, прикрашені роботами викладачів і учнів, уже давно не бачили такої кількості гостей. Близько трьох годин зі сцени лунали співи та інструментальна музика у виконанні дітей і професійних музикантів. Чи замислилися запрошені над тим, що хотіла пояснити їм Павлина Галицька, невідомо, а от про «Мальву» звістка рознеслася далеко.
Розділ 4. Як корабель назвеш... Або Ноїв ковчег Містечкові Пушкіни та Достоєвські, окрилені появою нового інтелігентного видання, почали демонструвати неймовірну тягу й талант до письменства, тож незабаром журнальні полоси вже не могли вмістити всієї широти, глибини і висоти польоту творчої думки кореспондентів. Одного весняного ранку Пупсик скотився з тронного залу до редакції у супроводі молодого чоловіка, схожого на італійця через блискучі чорні кучері, чуттєвий рот і хитруватий погляд чорних, як оливи, очей. – Знайомтесь, Богдан Іванчук – редактор газети, яка 123
Галина Невінчана
стане додатком до нашого журналу. Тепер світ зможуть побачити матеріали, котрі досі вилежувалися у дальніх шухлядах. «Яка газета? Коли це він надумався? Жартівник, та й годі! Взагалі-то, все робиться навпаки. Спочатку створюють газету, а до неї додатком журнал, до якого входять кращі з найкращих матеріалів», – подумала Галицька, але під промовистим поглядом Левицької змовчала, бо той погляд попереджував: «Поручик, мовчати!» Пан редактор прийшли працювати не самі. – Дозвольте відрекомендувати – Ніна Миколаївна, відповідальний секретар, тобто моя правиця. Вона журналіст з величезним досвідом роботи. З усіма питаннями щодо матеріалів – до неї. Я вирішую стратегію, вона розробляє тактику. Незабаром всім стало зрозуміло, що новий редактор вважає себе однією із суперзірок журналістики й успішно переконує в цьому оточуючих. А Ніна Миколаївна – мініатюрна, енергійна дамочка з манікюром грифона на сухеньких ручках і цигаркою в роті – й справді з’їла зуби на газетній справі. Вона нікого і нічого не боялася, різала правду в вічі. Саме тому її боялися майже всі, а поза очі охрестили Термінатором. Команда корабля під досить одіозною назвою невдовзі поповнилася ще четвіркою журналістів, кожен з яких являв собою особистість яскраву і неповторну. Пан редактор притаскав, як запевняв, із самого Києва, молодого політичного оглядача, парубка невеличкого на зріст, але з дуже великими амбіціями. Потім до гурту приєдналася кирпатенька, схожа на білочку дівчина, щойно спечений молодий спеціаліст. Усіх здивувало, що тепер редакторів навчають у політехнічному інституті. У закладі дівчинку писати так і не навчили, технічний бік видавничої справи теж залишався для неї великою білою плямою. Та була вона настільки привітною і безвідмовною, що її полюбили всі. 124
Містечковий бомонд
Незабаром директор представив колективу ще одну пані. Цього разу на газетній ниві в україномовному виданні зібрався працювати російський філолог. Пані вирізнялася величезною працездатністю, високим інтелектом і вельми складним характером. Пізніше редакція збагатилася найціннішим кадром, високим, гарним, розумним, але вкрай цинічним молодиком. Колишній інженер виявив неабиякий газетярський талант. Але, познайомившись саме з такою людиною, починаєш по-справжньому розуміти вислів: «цяця кинуть і кака їсти». Молодик на всіх дивився зверхньо, як на нікчем, і навіть не приховував цього, вважаючи себе генієм. Жінок же просто доводив до істерики своїми брутальними витівками. Такий собі талановитий мерзотник. Компанія, одним словом, зібралася веселенька. Зірковий редактор жвавенько писав фейлетони, загравав до дівчат і хитрував. Кожен із кореспондентів існував на власній хвилі і рідко доходив до консенсусу з Термінатором. Лише Павлина завжди відчувала до себе прихильність відповідального секретаря. – Як же мені набридло перекладати українською їхні матеріали, – бурчала Ніна Миколаївна. – В Україні живуть, українське сало жеруть, а мови не знають! Ганьба! – То хай би самі й перекладали, – висловила думку Галицька. – Це ще гірше буде. Ти б почитала ту дурню, – сердито пихкаючи цигаркою, гаркнула Термінатор. – Уявляєш, якщо написане рідною мовою купи не тримається, то «нагромудзяне» чужою взагалі... Слухай, Паво, а чом би тобі не пописати трохи? Ти ж літери знаєш? – баба Ніна навіть цигарку з рота випустила. – І чого це я раніше до цього не додумалася? Ти ж бачиш, що нема кого послати матеріал зробити по-людському... – Та я ж ніколи не писала у газету, – відбрикувалася Галицька, хоча їй дуже кортіло друкуватися. – Так уже й ніколи? А у журналі? 125
Галина Невінчана
– Писала, бо більше нікому було. А тепер маємо купу професіоналів. Куди там мені! – Облиш про професіоналів... Одне пише у міліцейській хроніці: «Знайдено мертвий труп з переломом живота…»; «…у ніч з такого-то на таке-то число на городі громадянки N зловмисники викопали всю капусту…» Феєрія, га?! Теж мені Агата Крісті! До того ж вона всю свою дурню пересипає словечками «тобто», «себто». Відразу почерк «майстра» пізнаєш. Тепер розглянемо другого. Цей «гемінгуей» місцевого розливу – їдкіший за сірчану кислоту. Він же нікого в світі не любить, а все живе його кляне. Будь з чого газетний скандал зробить. З судів не вилазитимеш. Той плете вінок з чужих думок, вважаючи, що ніхто не помітить запозичень у широко відомих авторів, яким би туманом ти його не обкурював. Філологинею усі дірки не закриєш, хоч би як вона намагалася. Хто ще залишається? Отож і воно… Одним словом, пиши і не викабелюйся. Треба буде – поправимо. Переконала-таки баба Ніна. Взялася Павлина за перо. Правили попервах безбожно, лаяли нещадно, тексти краяли «по-живому». – Ну, і що це ти отут навернула? – гарчала Термінатор, випускаючи клуби сизого диму, неначе Змій Горинич. – Думкам повинно бути вільно, а словам тісно, – примовляла вона і рукою з червоним манікюром викреслювала цілі абзаци. – А взагалі, все нормально. Пішли на перекур... Стара редакторка вчила Лінку уму-розуму, а вона намагалася увібрати в себе все, чим ділилася з нею ця неординарна особистість.
Розділ 5. Зелені свята Згодом Галицька стала незамінною. Вона возилася із макетами журналу, носилася по місту в пошуках тем для своїх опусів, малювала ілюстрації до текстів, вела перего126
Містечковий бомонд
вори із потрібними людьми, але при всій своїй завантаженості не забувала про дитячий фонд. – У жодному разі не можна обертів збавляти. Трохи відійдеш у тінь – і починай розкрутку з самого початку. Народ швидко забуває. А якщо враховувати, що Великодня акція планувалася як марафон, то логічним продовженням його стануть зелені свята, Трійця, – викладала свої думки Павлина, сидячи з Ольгою на кухні за чашкою духмяного чаю з лісових трав. – Справді… – погодилася Ольга і спитала: – Знову до театру проситимемося? – Ні, подруго, будемо святкувати на пленері. Що у тебе в кінці городу? – Наша садиба виходить до берега малесенької річечки. Мої хлопці розчистили і заглибили її, тепер вона схожа на чарівне чисте озерце... – почала розказувати хазяйка. – Закінчуй свою пісню. Хіба не знаєш східної приказки: «Сто разів скажи «халва», та у роті все одно солодко не буде». Веди, показуй. Гадаю, кінець твого обійстя не на другому боці села? – Павлина розсміялася і першою пішла до дверей. Стежка, що вилася поміж грядок з городиною, привела до води. Рівнесенький берег, порослий травичкою, поволі сповзав до піщаної смужечки пляжу, який підлизували тихі хвильки. Вода неглибока, але чиста й прозора, хоч бери й напийся. Через річечку перекинута кладочка. – Тут, на моріжку, й гулятимемо. Розставимо столи для наїдків, розстелимо ковдри для відпочинку. – Галицька вмить почала розробляти сценографію майбутнього дійства. – З кладочки відкривається чудова картинка для відеозйомок. – А що цього разу робитимемо? Кого запросимо? – Будемо просто святкувати, дотримуючись православних обрядів, – вирішила Павлина, бо для неї вже все стало на свої місця і не терпілося почати переговори. – А в гості запросимо діточок, обділених життям, сиріток чи калік. 127
Галина Невінчана
Спробую привезти родину музикантів-віртуозів. Власне, це мої проблеми. Ти зробиш так, щоб до нас завітав сам владика. І взагалі, зроби все, щоб попів було багато. Лінка знову звернулася до Свистуна як до телевізійника. Ранком призначеного дня вона поїхала в село на машині телевізійників. Алекс мав привезти родинний інструментальний квартет. Збиралися біля сільської церкви. Туди ж приїхав і автобус з реабілітаційного центру, що займався дітьми, хворими на дитячий церебральний параліч. Нарешті з’явилися і священики на чолі із самим владикою. Такої численної пастви сільська церква ще не приймала під своїм склепінням. Відстоявши всю службу, кавалькада вирушила до «Мальви». На подвір’ї кипіла робота. Жіночки-мироносиці розставляли столи, у каструлях і на пательнях парувала всіляка смакота. Вихованці фонду дружно розставляли посуд і наїдки. Після маленької проповіді єпископа і загальної молитви приступили до пригощання. Духовенство довго не затрималося, тож після їхнього від’їзду нарешті всі відчули справжню свободу, і саме тепер розпочався відпочинок. Діти дорвалися до води і весело хлюпалися, стрибаючи з кладочки, бо там було жабі по коліна. До дитячого гурту приєдналися й дорослі, які, напевне, десь за рогом накотили по сотці. Релігійні пані, розчервонілі не лише від спеки, підіткнувши поділ, з веселим сміхом оббризкували одна одну водою. Лінка бачила, як переморгуються задоволені телевізійники. – Ліно, шоу – ульотне! – захоплено вигукнув Свистун. – Дивись мені, не забудь, що ти маєш створити високодуховний сюжет про традиційне святкування православного свята, а не розважальну програму, – вдавано суворо наголосила Павлина. – Все буде в найкращому вигляді. Повну версію я подарую тобі. Коли засумуєш, подивишся й трохи розважишся. Сюжет, який показали по місцевому телебаченню, насправді був витриманий у кращих традиціях. Все солідно, 128
Містечковий бомонд
дуже піднесено і напрочуд гарно. Хлопці вміло використали все, чим порадувала у святковий день природа. Владика виглядав справжнім батьком фонду «Мальва», місцевий батюшка – неперевершеним проповідником. «Мальва», реабілітаційний центр і родинний квартет вкотре нагадали про себе. Павлина була щаслива тим, що всі отримали бажане і лишилися задоволені.
Розділ 6. Who is who?28 Літо – важкий сезон для газетярів у провінційному містечку. Поклик картопляного поля різко скорочує кількість читачів, падає тираж, знижується активність рекламодавців, а робити щось треба, бо ніхто редакції канікули не влаштовує. Поки що у відпустку пішла лише редактор журналу, і Пал Петрович викликав Галицьку до себе. – Ви в курсі, що на початку серпня черговий номер журналу має вийти з друку, а Левицька пішла у відпустку? – Так. – То беріться до роботи. Вона ж ваша подруга, а ви її заступник. Чи не впораєтесь? – в’їдливо запитав. – Не діждетесь, – просичала у відповідь. – Ви щось сказали? – Ні, вам почулося! Лише зайшовши до комп’ютерного залу, вона дізналася, що неприємності тільки починаються. Звільнився з роботи молодший комп’ютерний бог, а старіший навідріз відмовився верстати журнал. – Ви ж знали, що відбувається! Що я маю робити в такій ситуації? – спитала Пупсика, увірвавшись до нього в кабінет. – Випустити номер. А як це зробити – ваша проблема. Шукайте рішення, пропонуйте. Знайдете – підтримаю. 28
Хто є хто
129
Галина Невінчана
– Щиро дякую! Ви безмежно люб’язні! – Галицька вилетіла з кабінету, тріснувши дверима. По дорозі на свій поверх забігла до дамської кімнати на перекур і ось тут згадала про «поручика Ржевського». Кинула недопалок, побігла до редакції. Від нетерплячки вона ніяк не попадала пальцем у дірочки телефонного диска. – Слухай, сонечко, це Лінка Галицька... Ти верстати вмієш? – Ну, як тобі сказати… – А хто твоєму батькові методички робив? Ти! Наскільки мені відомо, ти зараз стоїш на обліку як безробітний у тому самому Центрі зайнятості, де колись сам працював. Так що не клей дурня, ходім до директора і будемо влаштовуватися на роботу. З директором домовилися без проблем. А от як сіли за комп’ютер, почалися проблеми. – А ти Potoshop чи Corel DRAW знаєш? – Ні! – радісно сповістив Ржевський. – Приїхали! Що ж робитимемо?.. – Вчитися і працювати. Я бачу, дівчатка з комп’ютерного не все знають, що знаю я, але вони знають те, чого я не знаю. Будемо обмінюватися досвідом. А ще будемо шпигувати, бо «комп’ютерне світило» без тортур своїх таємниць не викаже. Методом тику та за допомогою різних вивертів у визначений термін на стіл Пал Петровича ліг макет номера. Щоправда, під час друку вилізли деякі ляпи, але то не біда. У Павлини тепер з’явилася надійна опора, а в «опори» надійне місце роботи. Скільки ж вони ще справ провернуть разом! Напевне, та зустріч під час її виставки була не випадковою. Сам Бог подарував їм справжню, щиру дружбу, коли без зайвих питань, у будь-який час, за першим покликом вони поспішали на допомогу одне одному. Якось до редакції завітав дуже симпатичний чоловік, який представився директором новомодного салону побутової техніки. 130
Містечковий бомонд
– Бажаєте розмістити рекламу в нашому виданні? – спитала Галицька. – То я покличу менеджера з реклами. – Ні, мене не цікавить реклама як така. Хотів особисто познайомитися з творцями таких чудових видань, як ваш журнал і газета. – Дякую. А чому ви вважаєте їх чудовими? – Відчувається високий інтелектуальний рівень, духовність. Це така рідкість для провінції. До того ж хотів познайомитися з пані Галицькою, яка є не тільки одним з провідних авторів, а й талановитим художником. – Мені дуже приємно. – Чи не хотіли б ви особисто як художник і ваша редакція в цілому взяти участь у спільній акції «Бізнес і культура»? Вважаю, аби досягти успіху, культурі необхідна підтримка бізнесу, а успішному бізнесмену варто постійно працювати над рівнем культури. Ви згодні? – Гадаю, ви маєте рацію. – Отже, пропоную вам виставити свої роботи у нашому салоні. – Поміж пральних машин, холодильників і телевізорів? – А також прасок, міксерів, мікрохвильових печей тощо. До речі, можливо, запропонуєте мені ще когось із ваших знайомих, колег? – Я чула, що наш доморощений геній теж фарбами та пензлем бавиться. – Чудово! Журналісти і художники, чекатиму вас з картинами найближчим часом. Організацію презентації і високий рівень гостей беру на себе. Щойно картини опинилися в салоні, Галицька стала наступною жертвою невгамовного Генія-мерзотника, як з недавніх пір у колективі називали брутального молодика. Від нього встигли наплакатись усі, крім неї. – Бачив твою мазанину у господарчому магазині, – презирливо відкопиливши губи, кинув Геній. – «Лютікі цвєточкі у мєня в садочкє…» 131
Галина Невінчана
– Що тобі не подобається в моїх натюрмортах? – Мені не тільки натюрморти твої не сподобалися, а й пейзажі теж. Кому потрібен сьогодні цей старомодний натуралізм? Скажу прямо, бабське мистецтво. Хоча, про що балакати? Ти ж не професіонал. Так собі, аматорка, – пхикнув і гордовито поплив, залишивши Галицьку в колі зацікавлених глядачів, адже сцена відбувалася при досить великому скупченні народу. Павлина нічого йому не відповіла, але в обідню перерву поспішила подивитися його «шедеври». Побачене її заспокоїло. Абстракція з погано прихованим не те що еротичним, скоріше порнографічним підтекстом. «Гаразд, сонечко, візьмемо на замітку. Я з тобою ще поквитаюся. Дивись, щоб сам не заплакав». На цьому війна не скінчилася. Він знову зачепив її на публіці фразою: «Теж мені, квазіжурналіст!» Щоправда, цього разу Павлина не затрималася з відповіддю: – Від такого ж чую. Не пам’ятаю, щоб у тебе був диплом журфаку! Слово за слово, і того, що вона почула, будь-кому іншому вистачило б, аби дуже засмутитися. Але плакати було не в її характері, а привселюдне побиття пики кривднику вона не вважала гідним методом налагодження стосунків. Батько казав, що б’ються тоді, коли не мають інших аргументів, і це є проявом слабкості. – Мене тато вчив, що на дітей і дурнів ображатися не варто. До якої категорії віднести тебе, поки не визначила. Вона більше не боялася його, а жаліла, бо зрозуміла, в чому корінь зла. Хлопчина мав величезні комплекси. Певно, колись був хирлявим, гидким каченям, розумним не по літах, вельми обдарованим і надто вразливим. Йому бракувало сили духу і міцності кулаків, аби відстоювати своє «я», тож захищатися почав за допомогою дрібних каверз, прикриваючи своє справжнє обличчя маскою негідника. Хирлявий хлопчина давно виріс і перетворився на гарного і розумного чоловіка, але комплекси дорослішали 132
Містечковий бомонд
разом із ним. У підсвідомості й досі жив потворний карлик образи. Ось чому він не терпів конкурентів, підносив себе на рівень зірки і, взагалі, нікого до себе не підпускав на відстань простягнутої руки. «Нічого, я тебе вилікую, – вирішила Лінка. – Нехай тільки випаде слушна нагода». У редакції святкували День журналіста. Випито було чимало. Дівчата час від часу бігали в коректорську перекурити. Не встигла Галицька запалити цигарку, як хтось увійшов до кімнати і клацнув замком. Вона обернулася. Притулившись до зачинених дверей, стояв Геній-мерзотник і оглядав її своїм нахабним зверхнім поглядом. – Тобі цигарку дати? – спитала. – Хоча ти ж не палиш! – Зараз не відмовлюся, – він узяв одну з протягнутої пачки, закурив. – Як тобі подобається розподіл премії? Дали казна-кому. Теж мені, акули пера. – Облиш, це ж не Пуліцерівська. Нема чого й засмучуватися. – Але ж вони нездари. Хоча б були такі плодовиті, як ти. Але ж і тобі дулю в конверті піднесли? Та ти у нас людина великодушна, ні на кого ніколи не ображаєшся. Так? – він п’яно посміхнувся і, хитнувшись, спробував обійняти Павлину. – Не треба робити з себе гіршого, ніж ти є, – зупинила його Галицька. – Я знаю, в чому твоя проблема. Хлопець відсторонився і, подивившись на Лінку з цікавістю, присів на кінчик столу. – Ану, з цього місця докладніше. – Я розкажу тобі казку про мушлю. Послухай… Жили в морі-океані яскраві швидкі рибки, дивної краси корали, неймовірно гарні черепашки, витончені анемони. Їхньою красою захоплювалися люди, хоча те захоплення часом було згубним для красенів. Жила в океані і непримітна мушля, чия сіра, крихка оболонка і м’яке раниме тіло не викликали нічийого за133
Галина Невінчана
хоплення. Морські красені не пропускали нагоди похизуватися перед нею і зайвий раз нагадати про її непривабливість. Місцеві розбишаки жбурляли в мушлю дрібні камінці, пісок і лякали обіцянками випробувати на міць її оболонку. Вона ж лише сумно зітхала, бо не знала, як захиститися. А одного разу хтось таки поцілив сміттям у її ніжне тільце, коли вона не встигла прикрити його скойками. «Ой! Як боляче!» – зойкнула мушля. Марними були зусилля позбутися піщинки. Тоді мушля наглухо закрилася і дала обітницю більше ніколи ні перед ким не відкриватися. Час спливав. Мушля-самітниця не помітила, що виросла і оболонка її стала міцною. Скалка, яка колись завдала їй болю, перетворилася на сяючу перлину. «Я гарна!» – зраділа мушля і запишалася. Та цієї внутрішньої краси так ніхто і не бачив, бо вона всіх боялася, нікому не довіряла. Вона вирішила нікому не показувати перлину, і не лише щільніше стулила скойки, а й обмастилася брудом, аби ні в кого не виникло бажання зазирнути всередину, побачити і зруйнувати крихку красу. – Павлина зупинилася і зазирнула співбесіднику в очі. – Я не гидлива. Я вмію бачити крізь шар наносного бруду і тверду шкаралупу раниме серце та добру душу. Від мене не треба ховатися. Повинні ж у людини бути друзі? – Дякую, – промовив хрипким голосом колега і поцілував її долоні. Вони закурили ще по одній.
Розділ 7. «У Багдаді все спокійно!» У бетонно-скляній коробці друкарні взимку народ потерпав від скаженого холоду, а влітку знемагав від спеки і задухи. Здавалося, мозок закипав у черепушці. Жодної свіжої думки. Аби хоч трохи полегшити собі життя, газе134
Містечковий бомонд
ту частково дали на відкуп корифеям місцевого Парнасу і графоманам, перетворивши її на арену. Нехай чубляться. Писаки при ділі, читаки при інтересі, редакція відпочиває, газета виходить, начальство задоволене. Всім добре. Але ж не можна опускатися нижче плінтуса, тому журналісти мусили вишукувати у випаленому сонцем місті хоча б щось, більш менш цікаве. Лінка вже й про всі місцеві виші й купу коледжів «замовлянки» написала, і про кілька дитячих оздоровчих комплексів, зачепила проблеми містобудування в рамках Дня архітектора, посперечалася на газетних шпальтах зі знавцями театральної справи щодо зміни керівництва і статусу місцевого театру, погостювала у величезної кількості живих «реліктів», після чого розродилася захоплено-жалісливими нарисами. Але все те здавалося їй нудним. Кортіло адреналіну, екшену якогось. Серіал «Менти» підкинув ідею зробити серію матеріалів про героїчні будні місцевих правоохоронців. А їй і без того було прикро, коли хлопцям у сірій формі, вслід, усім без розбору, кидали образливе «мент», «мусор». Адже, коли трапляється лихо, всі волають: «Міліція-я-я-я! Допоможіть!» З тим вона й прийшла до начальника міського управління внутрішніх справ і запропонувала свої послуги з PR29. Щоправда, довелося довгенько пояснювати, що вона друг. Нарешті дійшли згоди. – Я відпрацюю зміну із кожною з ваших служб і зроблю матеріал. То ж домовились? – запитала начальника управління. – Гаразд. Я обміркую і зателефоную, – відповів той. Лінка і справді була готова по першому дзвінку встрибнути у джип патрульно-постової служби чи «даішну» дев’ятку, або із забійним відділом взяти участь у розробках, а потім «з коліс» готувати репортаж. PR –»public relations» – зв’язки з громадськістю, у даному випадку – формування громадської думки, створення репутації.
29
135
Галина Невінчана
– Пані Павлино, – почула Галицька у слухавці голос заступника начальника управління, – завтра ви працюєте у складі групи «Тайфун». – Чудово! Дякую! Завтра була субота. Галицька чекала у вестибюлі управління внутрішніх справ. Раптом почулися важкі кроки і голос начальника: – Зараз заберете журналіста і вирушите на патрулювання. До речі, її звуть Павлина Вікторівна. – У-у-у! Баба! – реготнув у відповідь невдоволений хор басистих голосів. – Відставити розмови! – гаркнув командир. І саме тут Галицька випливла з-за рогу. «Чудовий початок. І з цими женоненависниками мені працювати наступні 12 годин? Але нічого, прорвемося», – подумала і з чарівною посмішкою звернулася до чоловіків: – Вітаю, я й є та сама баба-журналіст, з якою вам доведеться провести ніч, і звуть мене Павлина Галицька. Як вам така перспектива? – Мадам, перспектива просто чарівна. Ви нас влаштовуєте. Правда, хлопці? – посміхнувся старший групи. – Так, командире, нам подобається, – загули здоровані. – А ми вам, пані? – Третій сорт – не брак. Як немає кращих, то й ви станете в пригоді, – включилася у гру Павлина. – А взагалі відповім після ночі, що проведемо разом. Не зганьбіть себе, хлопці! – Ніколи і нізащо, – відповіли бійці. – Поїхали! – скомандував старший групи. Всі пострибали у потужний джип. Павлина і незчулася, як опинилася на задньому сидінні, затиснута між двома орлами, які головою підпирали стелю авто. «Добре, що там, де у хлопців широко – у мене вузько, і навпаки, – подумала Галицька, – а потім пригадала: – Здається, я вже колись так каталася. Тільки машина була інша, я набагато молодша, а дядьки солідніші. Де мої шістнадцять років?!» 136
Містечковий бомонд
Патрулювання почалося з перегонів по пересічній місцевості якимись манівцями і закапелками. «Триста перший, триста перший, я база…» – почулося з рації, а далі повідомили адресу. Натужно заревіла сирена, замерехтіла блимавка. «Frontera» рвонула з місця в кар’єр і помчала через усе місто. І тут Галицька зраділа тому, що, сидячи між парубками, могла по-справжньому відчувати не тільки лікоть, а й міцне плече товариша. Інакше б вона, наче корок із пляшки, вилетіла б крізь лобове скло джипа. На місці з’ясувалося, що тривога марна. Знову виклик, і знову доводиться мчати на протилежний бік міста. Цього разу напад на людину в її власній квартирі. У дев’ятиповерхівці не працює ліфт. Група збігає сходами на восьмий. Плутаючись під ногами «пепеесників», Павлина намагалася першою дістатися до місця події. – Слухай, якого дідька поспішаєш поперед батька в пекло? – гримнув командир. – У тебе ж ні фото-, ні відеокамери, ні зброї нема. «Ти, Мань, на грубость нариваєшься!» – «пепеесник» схопив Павлину за капюшон спортивної курточки і відштовхнув від дверей квартири. Певна річ, нападника вони не застали. Він давно вже втік, бо подружка постраждалого, дурепа, сорок хвилин бігала по мікрорайону, шукаючи дільничного, замість того щоб одразу телефонувати 02. Того ж вечора полякали наркоманів, перевірили декілька постів. Їдучи вечеряти, зустріли добряче п’яненького дядька, який дефілював проїжджою частиною дороги. – Треба його на тротуар загнати. Бо через нього в когось із водіїв можуть бути неприємності, – сказав старший. – О’кей, зробимо, – відповів водій і тихенько підкотив до узбіччя. «Пепеесник» відчинив вікно і, щоб не налякати перехожого, тихенько гукнув: – Дядьку, ану ближче до паркану. Гиля, гуси! Молодець, дядьку, так і йдіть, рахуючи штахети.
137
Галина Невінчана
З двадцять першої до двадцять четвертої – посилений патруль. Починають закриватися різні розважальні заклади. До пів на другу їздили від бару до кафе, від кафе до ресторану і травили байки. – Хочете, розповім, як виїздили на озброєне вторгнення в квартиру? – спитав командир групи. – Авжеж, тільки диктофон увімкну, – заметушилася Павлина. – Отже, виклик. Примчали за адресою. У квартирі баба з дідом мешкають. У діда, напевно від старості, з головою негаразди, і він почав «глюки» ловити. Саме дідусь нас і викликав. Кричить, що озброєні злочинці поховалися на балконі, у ванні, за дверима. Баба біля скроні пальцем крутить, каже, що він божевільний. А нам що робити? Діда бідолашного з переляку всього аж трусить. Жаль старого. От ми з хлопцями й розіграли бій з тінню. Вигукуємо: «Заламуй його! Наручники! Лови, лови, тікає через балкон! Ну, все. А тепер виводьте по одному». Дід, задоволений, заспокоївся. Правда, тепер бідна баба не знає, кого вважати божевільними, нас чи себе, – оповідач залився веселим сміхом, до нього приєдналися всі інші. У цей час із нічного клубу вивалилася весела компанія. Світські леви й левиці розсідалися по своїх авто. Раптом водій патрульної машини додав газу і по тротуару рвонув напереріз «мерседесу». Щось йому здалося підозрілим. Наздогнали. Все стало на свої місця. Керував «мерсом» п’янючий парубійко. Решта компанії – не тверезіша за нього. Доки перевіряли документи та викликали даішників, між пасажирами відбулася емоційна сцена із втечами, «доганялками», ляпасами й «обнімалками». Хтось із них протверезів і зателефонував другові. Дочекалися даішників, які приїхали водночас з товаришами пасажирів затриманого авто. Пепеесники залишили сторони з’ясовувати стосунки, а самі продовжили патрулювання. Ще трохи покаталися нічним містом, заїхали у цілодобовий магазин, купили морозива. На світанку підкотили до будинку Галицької. 138
Містечковий бомонд
– Павлино, захочеш покататися, ми завжди до твоїх послуг! – запропонували хлопці, прощаючись. – А хто не хотів з собою бабу брати? – підштрикнула Галицька. – Ти вже вибач. Просто нам довелося із одним мужиком-журналістом поїздити. Нас від нього мало не знудило. А ти класна! Після нічних рейдів Пупсик вичитував Галицькій: – Що ви собі дозволяєте?! Ви не думаєте про свою репутацію! Що це за нічні поїздки?! – Моєму чоловікові вони не здаються дивними. Він нічого не має проти. Це ж просто робота. – До чого тут ваш чоловік?! Яка така робота! – верещав Пупсик. – Павлу Петровичу це не подобається (як завжди, шеф говорив про себе у третій особі). – А Галицькій це подобається, і дуже! До того ж, такі матеріали добре читаються. Ви ж хочете підвищити рейтинг газети? – з викликом відповіла Павлина і, вихиляючи сідницями, попливла геть. А їй дійсно подобалося бути поруч з молодими, сильними хлопцями, тож відмовляти собі у задоволенні вона не збиралася.
Розділ 8. Атас! Даішники на дорозі! Хоча в душі Галицька то сердилася, то посміювалася над Пупсиком, але справу свою робила. Вишукувала і вичікувала, розкручувала на відвертість і терпляче вислуховувала захоплюючі історії з життя цікавих людей. На шпальтах з’явилися матеріали, що зробили їй ім’я. Вона навчилася змушувати читача, прочитавши, повірити в написане, сміятися і плакати, обурюватись і захоплюватись, якщо того бажав автор. Робота поглинала її цілком. Так працювали й інші члени команди – не за гроші, бо той за139
Галина Невінчана
робіток, що вони отримували, аж ніяк не був еквівалентною нагородою за їхню самовіддану працю. – Треба вчитися самим заробляти! – полюбляв уколоти членів редакцій журналу і газети Пупсик, на що Галицька іноді бурчала: – Зараз! Візьму пачку газет поперед себе і піду на базарі продавати. Сам зроби, сам читай. Ще чого! Хоча, якщо чесно, то хіба не стояли вони з дівчатами на дверях Палацу культури, місцевого театру, спортивного комплексу чи концертного залу? Хіба не розкладали з метою реклами старі номери на стільцях перед конференціями? На все треба час, а керівництву хотілося «золотих яєць» негайно. Павло Петрович, замість того щоб допомагати або хоча б не заважати, дратував усіх супер-геніальними завданнями, типу: «Підіть туди – не знаю куди, зробіть те – сам не знаю що. Але при цьому пам’ятайте: мені все одно не сподобається те, що ви зробите…» Галицькій все частіше хотілося відшмагати його різками, щоби подорослішав. Від філософських роздумів її відірвав дзвінок з прохідної. – Галицька, по тебе знову «менти» приїхали. Виходь з речами, – почула голос вахтерки. Зрадівши можливості втекти з офісу і покататися містом, Павлина схопила диктофон, сумочку і помчала сходами до виходу. – Куди це ви так поспішаєте? – здивовано спитав Пупсик, якого вона ледь не збила з ніг. – Ловити злочинців, – кинула на ходу і вискочила надвір. І справді, біля порога стояла заїжджена до немочі, але веселенько розцяцькована даішною символікою «п’ятірка». За кермом – переможець конкурсу «Кращий за професією». – Привіт, герою! – Привіт, красуне! 140
Містечковий бомонд
– Яке завдання на сьогодні? – Патрулювання міста і викриття грубих правопорушень, перевірка номерів агрегатів, безпека руху! – бадьоро відрапортував інспектор. – Дуже цікаво, – відкопилила губу Галицька. – Не хочеш, то я сам, – інспектор ображено надувся і увімкнув двигун. – Гей, стій! – Павлина вмить ускочила в машину. – Краще я з тобою понудьгую, катаючись, аніж сидітиму в редакції. Дорогою теревенили про різне. Лінка, поміж іншим, ненав’язливо розпитувала інспектора про життя-буття. Він неквапливо розповідав. – …Ніч. Зима. Ожеледиця. Чергуємо на новому мосту. Їде «жигуль». Чомусь він нам не сподобався. Зупиняємо жезлом – нуль на масу. Свистимо. Наче потроху починає гальмувати. Раптом як рвоне!.. Ми за ним. Дорога, як дзеркало. Керує автомобілем – жах. Вилітаємо на трасу… – Дивись! – заверещала Галицька. – Там, біля продуктових лотків, якась жінка репетує. Напевне, щось трапилося... Вона від когось чи за кимось біжить... – Лінка тицяла пальцем у лобове скло. – Бачу! Пацан якийсь тікає, – відповідає даішник. Секунда. Розворот майже на місці. Авто влетіло у двори поміж висотками. Інспектор по рації викликав напарника і почалися гонки по пересічній місцевості. Вже біля залізниці побачили, як сержант міліції намагається скрутити якогось хлопця і в той же час разом із затриманим не стати жертвою розлюченої молодиці. Інспектор втрутився у ситуацію, взявши жінку на себе. – Громадяночко, що трапилося? – підхопивши постраждалу під лікоть, відвів убік. – Гроші, гроші вкрав!.. Усі, що були!.. Я на похорон скуплялася. Багато грошей! – захлиналася слізьми жінка. – Падлюко! Щоб тобі руки покрутило! – вона раптом вирвалася з обіймів даішника і вчепилася у злочинця. – Де 141
Галина Невінчана
мої гроші? Кажи, іроде! Куди дів? – молодиця трясла його як грушу. Інспектор знову відірвав жінку від хлопця. – Заспокойтесь. Присядьте в машину. Ми зараз усе з’ясуємо і гроші вам повернемо. Ліно, пошукай що-небудь заспокійливе в аптечці. Доки Павлина напувала нещасну валер’янкою, патрульні обшукали затриманого. Грошей при ньому не знайшли. – Куди ж ти їх подів? Зізнавайся! – почав допит сержант. – Викинув по дорозі. – Де саме? Пішли покажеш. Затриманий у супроводі ескорту з двох даішників, журналістки і потерпілої попрямував до паркану, яким було огороджено шкільний двір. – Ось сюди викинув, – хлопець показав на трубу огорожі. Зазираючи всередину труби й підсвічуючи ліхтариком, ні Лінка, ні «менти», ні потерпіла нічого не побачили. – Чорта лисого ти побачиш дно півтораметрової труби, одним кінцем заритої у землю, – бурчав сержант, ростом не довший за ту трубу. Пролунав шкільний дзвоник. Розпочалася перерва. Навколо зібрався натовп школярів і вчителів. Хіба ж можна пропустити таке шоу? – Я зараз зроблю щуп, – запропонував учитель праці, якому теж хотілося долучитися до справи. – Давай! – схвалив даішник. За кілька хвилин трудовик повернувся з якимось гарпуном. Тицяли, мацали, нічого не налапали. – А ви, хлопці, добре обшукали красунчика? – поцікавилася Галицька, звернувши увагу, що злодюжка спостерігає за їхніми маніпуляціями з неприхованою насмішкою. – Гроші ж можна не тільки у кишеню покласти. Затриманий зиркнув на неї злим поглядом. «Безумовно, 142
Містечковий бомонд
гроші у нього», – переконалася у своїх здогадках Павлина. Той погляд не залишився непоміченим і для міліціонерів. – Ану, голубе, дай-но я ще разочок тебе помацаю, – з цими словами старший наблизився до затриманого. – Глаза в глаза, смотрєть бояться! – гаркнув так, що Лінка з переляку мало не ковтнула жуйку. На злодюжку напевно теж подіяло. Він невідривно дивився в очі правоохоронця, нібито їхні зіниці з’єднала невидима нитка. – Холодно, холодно, тепліше, ще тепліше, тепло, гаряче… – наче граючись у дитячу гру, мент обмацував свого візаві і коригував напрямок пошуку за ледь помітними змінами виразу очей злодія, немов зчитував інформацію з його сітківки. – Ура! Я переміг! Знайшов! Знайшов! – жестом фокусника він витяг пачку купюр з бахматого рукава куртки затриманого. – Ну що ж, прошу всіх по каретах, їдемо у відділок оформлюватися. У відділку Павлина пересіла в іншу машину. Надвечір почало дощити. Від зустрічних фар і відблисків на мокрому асфальті мерехтіло в очах. За цілий день у Павлини склалося враження, що дорога – це майданчик для безглуздої гри між пішоходами і водіями, в якій пішоходи, як зайці, стрибають під колеса у найнесподіваніших місцях, а водії намагаються не розплющити їх по асфальту. З часом умови гри змінюються. Тепер вже розлючені водії полюють на пішоходів, а ті, докладаючи неймовірних зусиль, рятуються від коліс. – Ой, хлопці, я вже не знаю, кого більше карати треба... І пішоходи, і водії однакові. Всіх би повбивала. На сьогодні з мене розваг вистачить. Я сходжу з дистанції. Аут! – А нам ще кататися й кататися, – сумно зітхнув даішник, зупиняючи машину біля Павлининого будинку.
143
Галина Невінчана
Розділ 9. Серіал «Менти» триває Зима – безжалісний санітар. Ослаблені птахи, коти, собаки, безхатченки, алкоголіки, наркомани знаходять свій останній притулок у білому заметі під зоряним небом. Свій день із групою карного розшуку, старшим оперуповноваженим капітаном міліції та молодесеньким стажером лейтенантом Галицька почала з відвідання міського моргу. У приміщенні «анатомки» пахло сосновими дошками, формаліном… Одним словом, смертю. Жодної живої душі. На оцинкованому столі виснажене тіло старого чоловіка. Саме через нього опери тут і опинилися. Старший пішов шукати патологоанатома, залишивши Галицьку і стажера в анатомці. Лінка підійшла до прочинених дверей і почала з цікавістю розглядати тіло. Розтин розпочато, тож навіть з порога можна було роздивитися нутрощі. – Дивно, але як схоже на величезного і худого кролика, – відзначила Галицька і в цей час почула, як за її спиною щось м’яко гупнулося. Вона різко озирнулася і побачила на підлозі непритомного лейтенантика. У цю ж мить з’явився капітан з анатомом. Стажера привели до тями за допомогою нашатирю і висадили на стільчику на ганок, щоби морозцем обвіяло. Опер і Галицька залишилися тупцювати за спиною анатома, заглядаючи через плече й молячись, щоб не було криміналу. На цей раз обійшлося. Констатували смерть від загального переохолодження. – Ну що, прогуляймося стежками, якими ще вчора блукав наш небіжчик. А повели ті стежки у бетонно-цегляні джунглі на самісіньке «дно». Крок за кроком, чим далі, тим глибше. Капітан ішов по сліду, неначе хорт, керуючись якимось внутрішнім відчуттям. – Почнемо з цієї квартири, – сказав і загупав в обідрані двері. Їх відчинила жінка невизначеного віку. – Хто ще є в квартирі? – запитав і, не чекаючи відповіді, 144
Містечковий бомонд
ввалився до приміщення. Слідом за ним увійшли Павлина і стажер. Квартира маленька, однокімнатна. Оперативники розділилися: один подався до кухні, другий у кімнату. Лінка намагалася одночасно бути всюди. На кухні сиділа гостя хазяйки – істота теж жіночої статі, більш схожа на горобця. На кухонному столі – залишки вчорашнього «бенкету». В хаті голо, порожньо, злиденно. У кімнаті побачили надто чистенького, як для такого місця, парубка. Він виявився «щипачем»30, який нещодавно повернувся з місць позбавлення волі. Поки молодий опер перевіряв документи і розпитував «кралечок» про спільних знайомих, старший обстежував приміщення на предмет наркотиків. – Поглянь сюди! – кивком голови вказав на одне з ліжок. Серед ганчір’я Галицька вгледіла худеньке і бліде, аж прозоре, немовля, яке більше нагадувало воскову ляльку. Лише легке, ледь помітне дихання свідчило про те, що воно живе. – Господи! Дитина у такій оселі?! Ні пелюшок, ні повзунків, ні запаху молочної каші, тільки пляшки з-під спиртного, використані шприци і недопалки у купах сміття… – Галицька була шокована. – Гадаю, все перелічене доволі красномовно вказує на стиль життя «мамочки», привітної господині салону для алкашів, наркоманів і дешевих неповнолітніх повій? – поцікавився капітан і продовжив: – Саме неподалік цього «салону» і був знайдений труп захололого безхатченка. Все, тут я закінчив. Пішли у другі гості… На стукіт у двері – запитання: «Хто?» Після відповіді «міліція» – пауза, якась метушня. Погроза знести двері нарешті примусила господарів впустити непроханих гостей. У квартирі висить густий дух макового варива... На кухні порожня мисочка, явно з-під зілля. Щипач – кишеньковий злодій.
30
145
Галина Невінчана
– Якщо щось і було, то вилили в раковину, – вголос подумав опер. Двоє молодят з каламутними очима і нерозбірливою мовою, насилу пересуваючись, плентаються за ментами хвостом. В одній з кімнат старенька бабуся, власниця квартири, доживає віку. Виходить, що «люблячий» онучок, який мав успадкувати житло, потроху ту бабусю додушував випарами і доконував оргіями. – Соломки нема, «хімії» нема, затримувати ні з чим, – сумно констатував офіцер. – А шкода! – Знову в гості підемо? – спитала Галицька. – Аякже, хочу познайомити зі «слівкамі общєства», тобто з тими, кого давно пора злити і воду спустити. Трійка знову брьохала мікрорайоном по мокрому снігу. Піднялися на третій поверх. Вхідні двері квартири причинені і тримаються на чесному слові. Назустріч непроханим візитерам чорними пащами зяють санкімнати з потрощеним обладнанням. По всіх кутках гори мотлоху, і все це густо посипано якоюсь потертю, начебто тут побували терміти. – Скільки нормальних родин потерпають без житла по найманих квартирах, гуртожитках, а ці покидьки перетворюють чудові квартири у казна-що. Ні за що не платять… І не виселиш. У всіх рівні права, – з погано прихованою злістю зауважив стажер, який сам мешкав у гуртожитку. Власника помешкання зустріли на вулиці. – Чому не замикаєш квартири? – «підкололи» хлопці наркомана. – Та ви що? Побіжу додому, аби не вкрали чого, – ледь переставляючи ноги, наркоша «помчав» геть. – Квартирний обхід завершимо, реагуючи на депутатський запит, – повідомив старший групи. – Сусіди скаржаться, що тут кишло. У цій квартирі ще збереглися залишки колишніх розкошів: меблі не з дешевих. Серед використаних шприців, порожніх упаковок з-під ліків і всілякого непотребу валяються дитячі іграшки і кілька книжок, що належать донь146
Містечковий бомонд
ці хазяйки, яка зараз у лікарні. Замість дочки на диванчику, на подушках ізабеллового кольору затишно спочивала подружка господарки – ВІЛ-інфікована наркоманка. – Ну що з такими робити? Попереджали не раз. Толку ніякого. Сусіди обурюються, що ми бездіяльні. А як їх затримувати? Потрібні докази. Самі ж бачите: зварену «ширку» зливають в унітаз, тільки запах лишається, а запах до діла не підшиєш, «хімію» з «баяна» виприскують і теж доказів нема. На перекладних добралися до тюрми. Потрібна деяка інформація. Хлопці відпрацьовували версії щодо вбивства старої жінки. – Стару знайшли сусіди у власній кімнаті в шоковому стані з тяжкими тілесними ушкодженнями. Вона померла, не прийшовши до тями, – розповідає опер. – Незрозумілі й мотиви цього злочину. Небіжчиця вела праведний спосіб життя, не була конфліктною особою, а головне, ще при житті вирішила всі питання спадщини. Близько вісімнадцятої години повернулися у відділок і після вечірнього інструктажу пішли прочісувати приватний сектор. – Ти навіть не уявляєш, скільки у місті кубел і гнидників, що не підлягають опису! Сьогодні ми тобі дещо покажемо. І знову «пішкодрала» по сніговій каші вулицями розбитих ліхтарів. Вийшли на одну з окраїн міста. Здавалося, що тут самі лише покинуті будинки. Темрява, хоч в око стрель. – Довго ще? – спитала Павлина. Вона дуже втомилась, бо цілий день намагалася встигнути за двома здорованями. Від сльоти промокли черевики, а від поту решта одягу. – Вже на місці, – заспокоїв лейтенантик. – Нам сюди. – Руки в кишені! Ні до чого не торкатися! – пролунала команда перед тим, як увійти до бунгала. – Тут можна підчепити все: «повний букет», не виключаючи вошей, корости, сифілісу, СНІДу, відкритої форми туберкульозу... Сам вигляд бунгала не викликав жодних сумнівів щодо 147
Галина Невінчана
сказаного. І старці, і немовлята покотом спали на підлозі. Гостей у будинку не застали. Як сказав господар притону: «Тут усі свої». Зранку весь цей гадючник розповзається по місту на роботу: жебракувати, красти. Десь о двадцять третій робочий день нарешті скінчився. – Я майже мертва. Ноги гудуть від пройдених кілометрів. Забрьохане у снігу взуття, як гирі. А на душі мерзенно, – почала тихенько підскиглювати Галицька. – До речі, пані Пресо, уявляєте, в обов’язки дільничного входить ще й доставка на примусове лікування таких хворих. Медики цим не займаються, – повідомили міліціонери. – До того ж веземо у громадському транспорті прикутих наручниками до себе. Отже, підбиваємо підсумки: затримка зарплати за декілька місяців, ненормований робочий день, жодних відгулів, нікудишнє матеріально-технічне забезпечення, підвищений ступінь ризику. Подобається вам така робота? – Хлопці, то ви, напевне, фанатики! Цур їй, такій роботі. – А що вдієш? Сімнадцять років відпрацював, ще три до пенсії залишилось. Та й звик уже. І хто ж, як не я? – втомлено відповів капітан. Працюючи над матеріалом для газети, Павлина знов і знов переосмислювала побачене. Жахливе «дно», жахливі й темпи його поширення в умовах економічної скрути. На скільки ще вистачить ентузіазму у хлопців, які уособлюють собою буферно-прикордонний заслін? І хто такий великорозумний посадив їх на голодний пайок саме в часи нестабільності в країні?
Розділ 10. Прямий ефір – Павлинко, вітаю! Знаєш таке: «Винен – повернути повинен»? – почула Галицька у слухавці голос зірки місцевого телебачення. 148
Містечковий бомонд
– Хіба я щось заборгувала тобі, сонечко? – Навпаки, ми тобі. – Хто це «ми»? – Колеги телевізійники. Ти про нас он скільки разів, а ми про тебе жодного. Приїзди на прямий ефір. Ти ж у нас майстер репортажів, улюблениця ментів, зірка нарису, до того ж художниця… – …комсомолка і просто красуня, – продовжила Галицька, сміючись. – Обожнюю дрібних підлабузників. – Ображаєш. У мене зріст метр дев’яносто. Теж мені дрібного знайшла. То прийдеш? Будуть усі свої. Кави поп’ємо, наша директорка пиріжків напече смачненних. А з твоїм керівництвом ми домовимося. Я чекаю? – Вмієш ти жінок уламувати. Звісно, буду. Йдучи на обід, Павлина зіткнулася з директором. – Галицька, – зупинив її Пупсик, – у вас сьогодні прямий ефір. Ви в курсі? – У мене? – Лінка зробила великі очі, начебто чула про це вперше. – Хіба я працюю на телебаченні? Чи я щось пропустила, і у нас тепер, крім видань, ще й телестудія з’явилась? – Тільки не треба робити великі очі. Наші колеги дають нам півгодини ефірного часу. Представите наше підприємство, видання… – А може, краще хтось інший, більш солідна фігура, от хоча б ви? – На що ви натякаєте? – поцікавився директор, а потім заверещав, зрозумівши, що вона глузує. – А я сказав, що ви підете! Так Пал Петрович хоче. І без балачок. До речі, матеріал у номер зробіть. – Гаразд. Так, то й так, – пішла на мирову Павлина. – З цього й треба було починати. Студія містилася в одній з висоток нового мікрорайону у приміщенні колишнього бару. Принаймні залишилися шинквас і столики теж. 149
Галина Невінчана
– Привіт, Павочко! – зірка місцевого телебачення, улюбленець публіки, цьомкнув Лінку в щічку і гукнув на адміністратора: – До нас гості! Кави! – потім знову до гості: – Освоюйся. Я побіг, – на ходу зазирнув у дзеркало, провів п’ятірнею по волоссю і ляпнувся у крісло ведучого. – Тиша в студії! – пролунала команда. – Готові? Камера! Був час дитячої передачі. Почалася гра з маленькими глядачами. Десять дорослих людей втріщилися у монітор, начебто там побачать гравця. Всі чомусь дуже хвилюються, але водночас отримують величезну насолоду від того, що відбувається. Тишу в студії перериває страшенне гупання у двері. – Жах, це ж прямий ефір! – видихнув адміністратор і навшпиньках полетів до дверей. Повернувся з гостями. Виявляється, то переможець вікторини разом із мамою прийшов за призом. Оце так оперативність! Знову хтось висаджує двері... Припхався фотокор. Вирішили зробити музичну паузу і провести планерку. – Панове, запрошую всіх до кави з пиріжками, – запросила директорка з реклами. – Куди там пиріжкам із зайчатиною Сашка Меншикова! Він удавився б від заздрощів, скуштувавши витвір пані директора! – захоплено виспівували, закочуючи очі, підлабузники, напхавши роти. – Все, все, все! – скомандував режисер. – Змахнули крихти, підфарбували губки і вперед до роботи. Нарешті Галицьку запросили зайняти місце поруч з ведучим. Спілкування з глядачем розпочалося з каверзного запитання одного з надто розумних, але й досі не реалізованих писак. Лінка «вихрестила» його у хвіст і в гриву. Потім прослухала кілька дзвінків від своїх шанувальників, розповіла про плани видання, в якому працює, і про свої особисті. Нарешті катування закінчилося. – Ух!.. Відстрілялася! Сидіти під променями ваших софітів просто жахливо. Щоки горять, куди дивитися не знаю: на співрозмовника, на монітор, у камеру? 150
Містечковий бомонд
– Все о’кей! – заспокоїв адміністратор. – Ти була супер! Давай разом сфотографуємося, я колекціоную знімки з гостями студії. Вже за північ Павлина переступила поріг свого будинку. Алекс чекав дружину на кухні біля телевізора із свіжозавареним чаєм.
Розділ 11. Диверсійний загін у дії Прихід весни у друкарні ознаменувався появою нової постаті, яка посіла одну з керівних посад. Про нового заступника директора першими зашепотіли по закутках жінки. Вже скоро, на черговій нараді, Галицька нарешті його побачила. Такий собі пещений красень, сивіючий самозакоханий нарцис. Доки Пупсик вичитував нотації та вислуховував виправдання, «нарцис», немов купець на невільницькому ринку, оцінював жіночу еліту підприємства. Павлина ж, у свою чергу, приглядалася до того, хто порушив спокій жіночої частини друкарні. Те, що він бабій, помітно з першого погляду. Що не інтелектуал, теж. Взагалі він нагадав Лінці колишнього бойфренда, файного легеня з-під смерек. Поки мовчить – око радіє, як рота розкриє – з душі верне. Напевне, вся гама почуттів відобразилася на її обличчі й не залишилася непоміченою «нарцисом». Щоправда, вона й не намагалася нічого приховувати. За кілька днів нове начальство завітало до редакції в рамках дружнього візиту, аби ближче познайомитися з колективом. Посидів, побазікав, позалицявся до всіх без винятку, безсумнівно, отримуючи велику насолоду від процесу, бо бачив, якими очима дивилися на нього дами. Проте він також побачив, що одна з редакційних не підпала під вплив його чар і з показним натхненням занурилася у вивчення якогось рукопису. 151
Галина Невінчана
Коло посадових обов’язків Галицької не передбачало тісної співпраці з новопризначеним заступником директора, тому вони бачилися зрідка і лише віталися. Та Лінка помітила, що в друкарні відбувалися дивні речі. Для початку директор розсварився з головним інженером, найкращим поліграфістом, і той пішов на «свої хліба». Кілька днів по тому Павлина мала задоволення спостерігати, як приміщеннями підприємства котився Пупсик під руку зі своєю удвічі молодшою «копією». Між парочкою відбувалася дивна розмова. – Петре Павловичу, вважаю, вам варто в першу чергу зосередитися на… – повчав старший. – Дозвольте, Павле Петровичу, з вами не погодитись, – опирався менший. – Вибачте, Петре Павловичу, ви неправі. Вам бракує досвіду, – наполягав Пупсик. – Перепрошую, Павле Петровичу, ви непослідовні. Якщо я призначений на цю посаду, то, певно, мого досвіду достатньо? – не здавалося пупсинятко. Павлина хвилину постояла, дивлячись услід дивній парі, і зайшла до редакції. – Дівчата, що то було? – А ти про що? – Там, у коридорі, Пупсик і… Пупсик… – То директор вводить у курс справ нового начальника виробничого відділу. Синочок інститут закінчив. – А!.. – глибокодумно вирекла Павлина і сіла у крісло. – Б-е-е-е! – передражнили її колеги, і кожен занурився у свою роботу. З таненням снігів на підприємстві почалася активна «движуха». У цехах демонтували і кудись вивозили обладнання. Щось продавали, а багато чого просто здавали у металобрухт. Величезними цехами колись потужного підприємства, яке обслуговувало кілька районів області, 152
Містечковий бомонд
гуляв вітер. Щоправда, в одному з них встановили роздовбаний «Домінант», замість того щоб придбати більш сучасну техніку. У менших приміщеннях, до яких можна було зробити окремий вхід із вулиці, відкривали магазинчики. Одне крило і склади взагалі здали в оренду. Як з’ясувалося, керував цим процесом новий заступник директора Жоржик. Про нього особисто теж стали відомі цікаві речі. Свого часу Георгій Леонідович працював заступником директора з господарчої роботи на іншому підприємстві і, розкравши все, що можна і не можна, сколотив собі статок. Такого господарника там здихалися. Тепер його найняли, напевно, для того, щоб зробити банкрутом наступне підприємство. У такий спосіб відбувався процес «прихватизації». Проте, що б там не було, виробництво поки що не згорнули. Але тепер виробничий відділ, пославшись на відсутність належного обладнання, пропонував перекидати клієнтів на якусь нову фірму. А з друкарні тим часом почав тікати народ.
Розділ 12. Виконроб Цього дня на Галицьку чекало два сюрпризи. Спочатку її викликав до себе директор і повідомив, що з монтажної він надумав зробити домашній бар, де прийматиме поважних гостей і проводитиме прес-конференції. – То до чого тут я? Ви хочете бачити мене за шинквасом, у фартушку подавальниці, чи топлес біля рюрі?31 – Ні. Я хочу, щоб ви попрацювали над дизайном приміщення, знайшли підрядника і втілили мій задум у життя. – Цікава пропозиція. – А хіба не ви колись працювали у проектному інституті? – Авжеж. Я бачила, як працюють проектувальники. Рюря – жердина у стриптиз-барі
31
153
Галина Невінчана
Але все це мені нагадує один старий жарт: «Ох, і сладкі гусіниє лапкі! – «А ти іх єдал?» – «Нєт, нє єдал. Но мой дядька відал, как барін єдал». – Ви мене втомлюєте своїми нескінченними анекдотами з приводу і без… – буркнув Пупсик. – А ви мене – своїми химерними бажаннями, – відпарирувала Галицька, струснула золотавою гривкою і пішла малювати ескіз. Накресливши на папері приблизний план того, що хотіла б побачити, почала переглядати список будівельних організацій, з якими водила дружбу редакція. І знайшла. Після короткої розмови з керівником отримала позитивну відповідь і запевнення, що найближчим часом до неї заїде виконроб. З ним вона й вирішуватиме всі питання. Після обіду у двері хтось пошкрібся. «Свої не стукають, – подумала Павлина, – напевно, хтось чужий», – а вголос промовила: – Заходьте, не замкнено. Платиновий блондин, одягнений у котон і шкіру, переступивши поріг, замість привітання спитав: – Будівельників викликали? – сталеві сірі очі вмить оглянули приміщення і роздягли його хазяйку. – Якщо так, то що? – відповіла Ліна, скрививши у посмішці примхливі губи, і в свою чергу просканувала нахабу поглядом. Той анітрохи не знітився. Скинувши брову, криво посміхнувся і назвав себе. – А ви, напевне, Павлина Вікторівна? – Так. Вгадали. Давайте підемо на об’єкт. Разом і заміри зробите. Гаразд? Вона неквапливо підвелася і пішла до виходу. Виконроб відчинив перед нею двері, але не відступив, примусивши пройти близько від себе. Павлина відчула хвилю дорогих парфумів і шаленої хіті, що випромінював самовпевнений мачо. Бачив він чи не бачив приміщення і замальовки, що вона йому показувала, на це питання Павлина не могла 154
Містечковий бомонд
б відповісти ствердно. А от у тому, що на неї будівельник відреагував надто гостро, була впевнена. – Якщо принципової згоди досягнуто і рішення прийняті, давайте обговоримо деталі вже в кабінеті. Тут після демонтажу настільки брудно, що й папери ніде покласти, – зауважила Галицька. – Згоден. Нам є про що поговорити, – погодився виконроб і, пропустивши даму вперед, пішов за нею. Павлина всім тілом відчувала на собі його погляд. Він, здавалося, обмацував кожну округлість і западинку її тіла. Той погляд був таким липким, що вона уявила себе мухою, котра заплуталась у павутинні. Нарешті довгий коридор подолано. У надії на порятунок Галицька відчинила двері офісу. Та щойно вони увійшли, виконроб притиснув її до стіни в її ж власному кабінеті й видихнув: – Я втратив розум, побачивши вас! – Не впевнена, що він у вас був, – знайшлася Павлина. – Пустіть, а то закричу… Він тільки посміхнувся і, міцніше стискуючи її в обіймах, уп’явся пристрасним поцілунком у губи. Потім стрімко відсахнувся, нахабно роздивляючись крізь пухнасті вії розчервоніле від люті обличчя жінки. – Я скоро повернуся з розрахунками. Бувай, красуне! Хотіла вдарити, але чомусь не вдарила. Дозволила піти. Повернулася Ольга Левицька, з нею Павлина ділила кабінет. – Ти чого така наїжачена, червона? Захворіла, чи що? – Ні. Зі мною все гаразд. Просто з хворим спілкувалася. – Таке трапляється. До нас багато шизофреників ходить. Всі вони вважають себе великими літераторами. Це біда всіх редакцій. Знов якусь дурню приносили і вимагали надрукувати? – Приблизно так, – ухильно відповіла Лінка, а сама подумала: «Що я робитиму з ним, як поводитися? Він, звичайно, нахаба, а у мене є Алекс, але все одно приємно знати, що викликаєш бажання у чоловіків. До того ж, не в якихось старих «козлів», а у цілком бойових «жеребчиків». 155
Галина Невінчана
Від таких думок їй на мить стало соромно, але лише на мить. Вона знайшла чим себе виправдати: «Так, мені приємно, що заглядаються. Відповідати чи не відповідати на їхні залицяння – от у чому питання». Наступного дня, близько полудня, до редакції увійшов вчорашній знайомий з вогняно-червоною трояндою і коробкою цукерок. Редакційні зробили «стійку». Троянду він вручив Павлині, цукерки поклав на стіл і сказав: – Це вам до чаю, а Павлину Вікторівну, вибачте, повинен у вас викрасти. Ми маємо вирішити одну справу, яка не чекає зволікання: треба подивитися оздоблювальний матеріал для прес-бару. Ви ж не забули, Павлино Вікторівно? Лінка й рота не встигла відкрити, як усі загелготіли: – Їдь, Ліно, їдь. Ми впораємося. Доручення директора треба виконувати, щоб не сердився. Та й ніхто краще за тебе цього не зробить. – Гаразд. Їдьмо, – вона кинула спопеляючий погляд на підступного виконроба. Той відповів поблажливо-чарівною посмішкою переможця. А що було робити? Пручатися на очах у всього колективу? Біля під’їзду чекала новенька «тойота». Виконроб відкрив дверцята. – Прошу, пані. – Куди їдемо? – Обідати. Чи ви проти? – В жодному разі. Бо за півгодини у мене законна обідня перерва. – Тоді поспішаймо. Обідали у маленькому заміському ресторанчику, що славився своєю кухнею і вином. Якщо не брати до уваги, що виконроб хапав за коліна, обіймав за талію, чим заважав насолоджуватися наїдками, обід видався на славу. Обійшлося без завезення у лісосмугу. Галицька неоднозначно дала зрозуміти, що вони обоє вийшли з тінейджерського віку, і секс на задньому сидінні може закінчитися прострілом у спині. 156
Містечковий бомонд
Солідні люди для любовних утіх знаходять більш комфортні місця. Залицяльник погодився, що вона має рацію. Павлина зрозуміла: він просто так не вгамується. «Ну що ж, пограймося, парубче, – вирішила Лінка. – Хочеш гострих відчуттів, приготуйся до «динамо». Цукерками і трояндочками ти у мене не обійдешся. У мене вдома будівництво не закінчене. От і буде перевірочка на вошивість. Будматеріали, які ти крадеш, пардон, економиш на об’єктах, не така вже й велика ціна за твоє задоволення. А моя репутація значно більшого варта». Перевірку на вошивість хтивий виконроб не пройшов. Як кажуть, жадібність фраєра згубила. Тому й був відправлений за конкретною адресою. Мало того – підступна Лінка знайшла аргументи, аби змінити підрядника.
Розділ 13. Щоб ви жили у час великих змін! – Павлино Вікторівно? – Ліна почула у слухавці чоловічий голос і ніяк не могла пригадати, кому він належить. – Так. – Зайдіть, будь ласка, до пана директора! – Перепрошую, а що, Ліля звільнилася, а ви новий секретар? – не без єхидства спитала, впізнавши-таки голос нового заступника. – Вибачте, я не представився, це Георгій Леонідович. – Боже! Який конфуз! Пробачте. Не впізнала. Ще раз вибачте. Зараз піднімуся, – розщебеталася, а сама подумала: «Якого біса їм від мене треба?» – Галицька, проходьте, сідайте, є розмова, – зустрів її Пупсик. – Одним словом, я маю повідомити, що ми прийняли рішення. З завтрашнього дня ви обійматимете нову посаду і переберетесь до нового кабінету. Очолите дизайнстудію і будете тісно працювати з Георгієм Леонідовичем над просуненням нашої продукції на ринку. 157
Галина Невінчана
«Нарцис» розплився у солодкій посмішці. Галицька насупилася. «Уявляю, що й куди він намагатиметься просунути при тісному співробітництві. Авжеж не продукцію на ринок», – подумала, а вголос сказала: – А як же журнал, газета? – Там є кому працювати. Але, якщо у вас виникатиме нестримне бажання щось написати, – заради Бога! Без питань. Та ви потрібніші на іншому фронті. Ви ж художник? От вам і карти в руки. У мене все. Георгій Леонідович покаже вам нове приміщення. – Як скажете. Вже в коридорі Жоржик узяв її під руку і, нахилившись, промовив добре відпрацьованим змовницьким шепотом: – Не бачу захоплення у ваших очах… Хіба ви не раді? – А що, треба радіти? – Хіба не розумієте? У теперішньому розкладі маєте чотири тузи в рукаві. – Та ви що! Які ж саме? – У вас окремий кабінет, більша зарплата і менше роботи. – Ви або рахуєте погано, або чогось недоговорюєте. А де ж четвертий туз? – То ми ж з вами, Ліночко, тепер сусіди! – Ось воно що? Може, для когось це й плюс. А мені що з того? Знаєте, як люди кажуть? Подальше от царєй – голова целєй. – Повірте, з вашою чарівною голівкою нічого не трапиться, – промуркотів Жоржик і, обійнявши Галицьку за талію, притис на мить до себе. «З голівкою, можливо, нічого й не станеться, а от пригоди на інше місце вже напрошуються. Цього мені тільки бракувало. Ще не так давно бідкалася, що у мене синдром старіючої жінки, і скиглила: «Де мої шістнадцять?» А виявляється, було б корито, свині завжди знайдуться». Нова посада додала Павлині клопоту, бо під її керівництво потрапили дві дівчини-дизайнерки: одна з середньою 158
Містечковий бомонд
фаховою освітою, друга з вищою. Обидві непогано малювали руками, досконало знали дизайнерські програми, вміли малювати навіть «мишкою», і їх страшенно дратувало, що керує ними баба-недоучка. Малеча не одразу розуміла, що, по-перше, Галицька розумна, має багатий життєвий досвід; по-друге, й досі приваблива і дуже комунікабельна (що при роботі з клієнтами не зайве); по-третє, і те найголовніше, цього бажав Пал Петрович. Тож із дівчатами вона впоралася швидко, скориставшись розумом, досвідом і статусом фаворитки. Підловивши «опозиціонерок» на гарячому, тобто коли ті припустилися грубих помилок, великодушно підказала, як виплутатися із ситуації, героїчно прикрила їх молоді зади від начальства, водночас давши зрозуміти, що вони перед нею в боргу. Питання було закрито. Друга проблема виявилася набагато складнішою. Знайшовши «жирне» замовлення та ублаживши клієнта всіма доступними способами, вона з благою вістю мчала у технічний відділ. І що ж почула? Приблизно таке: «На картоні ми не друкуємо, занадто грубий… Цей папір затонкий, наші машини не візьмуть… У нас нема висічки… Ми не зможемо дати потрібної якості… Ми не встигнемо… Цього ми не вміємо…» Павлина попрямувала до директора. – Не треба істерик, – скривився Пупсик. – Але ж я виглядаю повною дурепою! А потім ви ж мене питатимете: «Галицька, що і скільки ви зробили?» – Але ж поки що не питаю? Це не перший і не останній клієнт. Йдіть до себе і спокійно працюйте, – випроваджував директор. Вона йшла до заступника. – Не треба так рвати серце, Ліночко Вікторівно, – умовляв Жоржик, цілуючи їй ручки. – Все буде о’кей. Адже ми друзі? Причинивши двері, він підсаджувався до неї на диван і намагався заспокоїти в інший спосіб. Павлина м’яко відсторонювала підстаркуватого донжуана. Не хотілося налаштовувати його проти себе, але чимдалі він ставав настирливішим. Тож треба було вмикати «гальмівну систему». 159
Галина Невінчана
– Слухай, – перейшла на «ти» Галицька, зрозумівши, що Жоржик має певні плани, – там, за стінами цього кабінету, повно бабів, які аж пищатимуть від задоволення, коли ти лізтимеш їм у пазуху або під спідницю. Облиш мене, дай спокій. – Я для тебе не дуже гарний? – Я давно вже не оцінюю чоловіків за таким критерієм. Ти не дуже розумний для мене. І взагалі, навіщо мені службовий роман? Чоловіків я бачила-перебачила. У всіх все однакове, нічого цікавого я для себе не відкрию. А от ти ризикуєш посваритися зі своїм старим другом! – З ким це і через що? – З Павлом Петровичем, через мене. Не думаю, що він тобі пробачить навіть намір трахнути його богиню. Він вважає, що я належу йому. Так що, сонечко, шукай собі іншу. Жоржик, людина хоч і не надто інтелектуальна, та не позбавлена певної кмітливості, зробив правильний висновок. Проте, зустрічаючись із Лінкою у темних переходах, все одно дозволяв собі підмацнути на ходу і, заіржавши як кінь, скакати далі. Так він скакав, іржав, мацав когось по закутках і з космічною швидкістю розвалював підприємство. Убогим залишкам редакційного колективу, після того, як розбіглися по тепліших місцях провідні журналісти, Пупсик представив нового редактора, чи то пак редакторку, яка знає, як заробляти гроші. Слава Богу, Галицької це вже не стосувалося. Хоча по допомогу до неї все ж таки зверталися, бо хтось мав щось писати, – не будувати ж газету на дайджестах.
Розділ 14. Цо пан хце? Доки Галицька розривалася на частки, намагаючись зробити хоча б щось для загальної справи, Пупсик не полишав бавитися новими химерними прожектами. Полі160
Містечковий бомонд
графія його цікавила, напевно, вже мало, як і журнал та газета разом узяті. Він створив на підприємстві якийсь бізнес-центр з власним друкованим органом і тепер захопився новою ідеєю: «Заграніца нам поможет!» Павлина підіймалася сходами до себе в офіс, аж раптом на неї викотився Пал Петрович. – Доброго ранку, Галицька, якщо він для когось насправді добрий, – таким було його привітання. – А от Павло Петрович сьогодні сердитий. – Хто ж насмілився зіпсувати вам настрій з самого ранку? – із вдаваною зацікавленістю підіграла йому Лінка. – Емма Сергіївна зранку була неправа. За що й була покарана, – глибокодумно вирік Пупсик і покотився далі. «Ну геть уже з глузду з’їхав», – знизала плечима Галицька і продовжила сходження на третій поверх. Не встигла вона зняти плаща, як задзеленчав телефон внутрішнього зв’язку. – Галицька, кулею до мене! – почувся у слухавці до болю рідний голос шефа. – Слухаюсь і корюся! – ледь стримуючись, щоб не нагрубити, відповіла Галицька і, гепнувши слухавку, постукотіла підборами по гранітних плитах коридора. У дверях директорського кабінету пролунало: – Ось, ви тільки погляньте сюди! – пухленький пальчик тицьнувся у лацкан піджака, на якому розповзлася темна пляма. – Ну, і як вам це подобається? Павло Петрович облився кавою. Глянув у екран, а там таке! А тепер Емма Сергіївна лаятиме Павла Петровича... «Як мале дитя! Ще б у вбиральнях свої «підглядачки» встановив, а не тільки за спиною вахтерки. Мабуть, бідна тітка у той момент колготки підтягувала, а він у монітор подивився, рука з чашкою й смикнулася…» – подумала Галицька, але директорові сказала: – Спробуйте замити пляму, – й витримавши паузу, запитала: – Ви мене тільки заради цього покликали? – Не тільки. Сідайте у приймальні і телефонуйте. 161
Галина Невінчана
– Куди? Кому? Навіщо? – Нашим закордонним партнерам. – Якою мовою і про що маю говорити? – Розмовляти будете з паном Збігневом Полтораком, а про що і якою мовою – ваша проблема. Головне, зав’яжіть знайомство, – і він тицьнув їй у руки візитівку. Набравши довжелезний номер, Галицька почула польську мову. Жіночий голос прощебетав привітання. Зібравши весь убогий запас польських слів, Павлина теж привіталася і попросила з’єднати її з паном Полтораком. Щось теленькнуло, і зі слухавки полинув уже чоловічий голос. Тулячи докупи українські, польські та російські слова, вони швидко порозумілися і вже весело сміялися над якимись жартами, розуміючи п’яте через десяте… Коли Павлина, сміючись, прощалася зі своїм співбесідником, з кабінету визирнув шеф. – Я бачу, ви швидко знайшли спільну мову… – Мусила. То ж був наказ, – посміхнулася. Пупсик надувся. – Як повернетесь на робоче місце, займіться розробкою програми зустрічі гостей. Подбайте, щоб їм було цікаво. І сукню вечірню починайте шити. – Jawohl, mein Heneral!32 А три мішки проса перебрати, сорок трояндових кущів посадити і посипати доріжки, доки вони не підростуть, не треба?.. – Ви багато балакаєте, Павло Петрович цього не любить. – Галицька теж багато чого не любить. – З цими словами вона випливла з кабінету, спиною відчуваючи погляд оченят-бусинок. «Уявляю себе в ролі дівчинки з ескорту… А йому не здається, що я застара для цього?» – Галицька, ще хвилиночку! – зупинив її Пупсик. – Я хочу видати книжку місцевого історика про наших графів польською мовою у подарунок гостям. – Хочете, ну то й добре. Робіть. Я тут до чого? Так точно, мій генерал!
32
162
Містечковий бомонд
– Ви маєте зробити переклад! – На жаль, не володію мовою. – Знайдіть перекладача. – Такого, щоб не платити, або майже не платити. Так? – Саме так. І негайно! – Дозвольте виконувати?! – блазнювала Галицька. Пупсик почав червоніти, засопів і надувся, як повітряна кулька. Аби його не розірвало у клоччя, Галицька поквапилася залишити кабінет зі словами: – Тільки не треба нервувати. Все буде зроблено. Я вже побігла. Мене вже нема. Скільки б Павлина не бурчала, все одно виконувала найхимерніші забаганки начальства хоча б заради свого самоствердження. «Отже, що у нас за планом? Найголовніше, зробити переклад польською, – взялася за записник Павлина. – А чи не зателефонувати голові польського товариства? Молодець, Ліночко», – похвалила себе і набрала потрібний номер: – Барбаро, привіт, допоможи з перекладом. Порадь, до кого звернутися. – Є у нас одна вчителька у недільній школі. Сказати, щоб Галицька була у захваті від пропозиції зустрічатися з перекладачкою в костьолі після роботи, то ні. Але що робити? Мусить іти. Скупившись по дорозі, втомлена, засмикана і розлючена, пленталася на зустріч. Сутеніло. Ліхтарі горіли через один. На розбитих тротуарах сам чорт ногу зломить. Та раптом, одірвавши погляд від дороги, вона із захопленням помітила, яким величним виглядає костел зараз, у темряві, підсвічений з усіх боків прожекторами. Більше вона під ноги не дивилася і, як не дивно, вже й не перечіплювалася. Сіренькими тінямимишками до величної будівлі сходилися люди і пірнали у прочинені ворота брами. Вони віталися здебільшого польською: «пан, пані», до неї також. «Теж мені, пани! На сімох одні штани», – аж розпирало 163
Галина Невінчана
Лінку зсередини, але мусила посміхатися привітно. Ніхто ж бо не винен, що вона втомлена і сердита на Пупсика. Врешті-решт здихалася торбів, залишивши їх у гардеробі. Поспілкуватися з перекладачкою до початку літературного вечора не вийшло. Всі надто заклопотані. Барбара лише кинула: «Привіт. Потім. Відпочивай». І гулькнула кудись за лаштунки. «Нічого не вдієш, доведеться сидіти і чекати», – Павлина вмостилася у кріслі й нарешті полегшено зітхнула, зловивши себе на думці, що сьогодні може відпочивати з чистою совістю, адже не байдикує, а виконує завдання самого Павла Петровича! На літературних вечорах особливо роздивлятись нічого, треба слухати. Можна розглядати публіку або, прикривши очі, занурюватися у свої думки. Сусід виявився справжнім джентльменом, що знається на музиці і поезії, тож було з ким обмінятися враженнями. Дві з половиною години промайнули швидко. Нарешті її познайомили з бляклою пані бальзаківського віку. Коли та довідалася, чого від неї хочуть, послалася на надзвичайну завантаженість і в такий делікатний спосіб відмовилася. Отже, пошуки тривали. Перепитала кількох знавців польської, але жоден з них не погодився взятися за переклад книги. Пошуки привели Павлину до маленької майстерні з ремонту теле-радіоапаратури. Гори стареньких програвачів, давно вже знятих з виробництва, транзистори, трансформатори, допотопні телевізори, велика кількість деталей. А серед них хазяїн, сивий як лунь. Те, що вона не помилилася адресою, Галицька одразу зрозуміла за акцентом і шляхетністю господаря. Пан Казимир, уважно вислухавши, запропонував Павлині продовжити розмову у нього вдома. – Я познайомлю вас зі своєю дружиною і за філіжанкою кави по-польськи та «варшавськими» тістечками й поговоримо. Річ у тім, що переклад швидше за все робитиме пані Ядвіга. У неї це вийде краще. 164
Містечковий бомонд
…Кудлатий пекінес тицьнув своїм кирпатим вологим носиком у ноги гості, щойно двері відчинилися. У рамі дверного отвору, ніби на картині, з’явилася тендітна пані, схожа на порцелянову лялечку. «Яке знайоме обличчя! – майнула думка. – Так! Будинок офіцерів, музична студія, уроки гри на фортепіано». – Лінка пригадала себе десятирічною і цю жінку, ще досить молодою і гарною. Пригадала і її голос із дивним, ледь помітним акцентом: «Piano, pianissimo, non legato… Ліктики підійми, глибше звук. Рахуй уголос. І раз, два, три. Tempo di Valse33». Під час приємного спілкування Павлина дізналася, що Казимир і Ядвіга народилися і виросли в Познані, у родинах артистів театру опери та балету. Вони здобули консерваторську освіту: він – скрипаль, вона піаністка. До того ж пані Ядвіга закінчила ще й балетну школу. Під час окупації залишалися у Познані, але вогонь війни не опалив їхні сім’ї. Та, виявилося, можна бути винним через те, що не загинув, що тебе не катували, не переслідували. Після війни, коли почався процес репатріації, юна пара опинилася у становищі «свій серед чужих, чужий серед своїх». Вирішили їхати на землю батьків, в Україну. По приїзді у це містечко пан Казимир пішов працювати на місцевий радіовузол. Він пам’ятає часи, коли тут з’явився перший телевізор. Пані Ядвігу прийняли до балетної трупи театру. І вже пізніше, після народження дитини, вона перейшла на викладацьку роботу. Стала давати уроки музики. …Тихий вечір обгортав місто. На канапі серед вишитих, мережаних і плетених господинею подушок похропував пекінесик. Галантна пара обмінювалася ніжними поглядами, передаючи одне одному тістечка або чашечку чаю. У Лінки не залишилося жодних сумнівів: це саме ті люди, які зроблять найкращий переклад. У темпі вальсу
33
165
Галина Невінчана
Йдучи додому, Павлина думала: «Яке гарне подружжя! Незважаючи на солідний вік, язик не повернеться звернутися до них «дід» і «баба». Він і Вона – Чоловік і Жінка, які зберегли почуття гідності і любові. Чудовий взірець для наслідування! Гадаю, ми з Алексом будемо саме такою парою».
Розділ 15. Благими намірами… За вечерею Алекс запитав: – Пам’ятаєш Настю з театру, ту, що вела драмгурток в університеті? – Авжеж. А що трапилося? – Нічого такого, якщо не брати до уваги, що тепер вона грає роль церковного старости у церкві. – Цирк, та й годі. – Настя передавала тобі вітання і просила допомоги. – Що треба зробити? – Написати маленьку замітку, надрукувати її у вашій газеті, а також допомогти настоятелю церкви провести благодійну акцію, націлену на збір коштів для будівництва храму. Поки що він править у вагончику, пристосованому під церкву. – Не проблема. Нехай приходить до мене на роботу. Там побалакаємо. Минуло днів зо два. Задзвонив внутрішній телефон. – Слухаю... – Павлино Вікторівно, – почула голос вахтерки, – до вас гість. – Тільки не кажи, що молодий високий брюнет... – А таки молодий і високий, до того ж дуже гарний, але шатен. То пускати, чи на брюнета чекати будете? – Запускай! – розсміялася Лінка і почала швиденько підправляти макіяж. 166
Містечковий бомонд
Їй вистачило часу не тільки на макіяж, але й на легке прибирання на столі, аж поки двері прочинилися і прибиральниця сповістила: – Я вам гостя привела... – Добридень, пані Павлино, – привітався гість. «Вахтерка не збрехала. Справді породистий екземпляр. Щоправда, імідж у нього якийсь дивний… Замовник, чи хто?» – Дозвольте представитися: отець Даниїл, настоятель церкви Іоанна Хрестителя. Я за рекомендацією Анастасії Федорівни. – Рада допомогти. Проходьте, влаштовуйтесь, будемо розмовляти. Адже мені для початку потрібна інформація. Може, кави? – Дякую, але спочатку справа. Священик поклав на стіл чорну теку і дістав звідти акуратно сколоті папери. Лінка звернула увагу на його руки. Сильні, трохи жилаві, з довгими гарними пальцями, хоч у рекламі знімай. Та й сам батюшка не гірший. Чорна футболка і тісні джинси не тільки не приховували, навпаки, підкреслювали принади молодого, добре тренованого чоловічого тіла. Лінка терпіти не могла бороданів, але цьому дуже пасувала його русява, підстрижена так само коротко, як і волосся, борідка. А ще у нього були яскраво-зелені очі. «На кого ж він схожий?.. – намагалася пригадати Галицька, слухаючи отця Даниїла і роздивляючись папери, які він приніс. – Згадала, – на бюст Олександра Македонського!» Батюшка теж слухав Павлину і, не приховуючи зацікавленості, розглядав співбесідницю. – На написання статті потрібно трохи часу. Тож поки пропоную поспілкуватися з людьми із цього списку. – Вона поклала перед візитером список асоціації підприємців міста. – Не забудьте передавати їм «привіт від Галицької». – Це пароль? – Ні, це код від сейфа. – Отже, оскільки зі справами на сьогодні покінчено, чи можна запросити пані на філіжанку кави? 167
Галина Невінчана
– Можемо випити тут. – Ви не хочете пройтися? Зараз час обіду. Я ваш боржник. По всьому видно, відповідь «ні» його не влаштовувала. – Маєте рацію. Варто розім’ятися і подихати повітрям, – без зайвих вагань погодилася Галицька. Їй сподобалась перспектива провести у товаристві нового знайомого ще з півгодини. Сонце припікало добряче, тож біленький костюмчик і легкі босоніжки, що складалися зі шпильки і трьох тоненьких ремінчиків, були більш ніж доречною екіпіровкою. До найближчої кав’ярні йшли старовинною вуличкою хвилин із десять, але цього вистачило, аби відчути велике полегшення, пірнувши у затишну прохолоду порожнього у цю пору кафе. – Може, замовимо легкий обід? – запропонував Даниїл. – Тоді ми матимемо більше часу, щоб поспілкуватися. – Жодних заперечень. Обід перетворився у гру «Запитання-відповідь». – Чим ви займалися до того, як стали священиком? Беручи до уваги статуру і манеру триматися, не думаю, що ви виховувалися в надто релігійній родині чи при монастирі. – Я середньостатистичний хлопець, який виріс у звичайній родині в західноукраїнському провінційному містечку, навчався у звичайній школі, як усі хлопчаки, бешкетував, прогулював уроки, займався спортом, а потім служив у війську. – На морфлоті? – Ні, в десантурі. – Саме тоді щось сталося, і це визначило ваш вибір? – Так. Але не хочу про це. Розкажіть краще про себе. – Народилась і виросла в цьому ж таки провінційному містечку, де ми з вами познайомилися. Така собі середньостатистична дівчинка з комплексом сірої мишки, яка, не маючи ні диплома, ні зв’язків, ні грошей, чогось трі шечки досягла і сьогодні майже задоволена собою. 168
Містечковий бомонд
– Погано уявляю, про яку сіру мишку ви говорите, адже бачу перед собою чарівного білого метелика, – молодий чоловік взяв її маленьку ручку у свої долоні і поцілував, заглядаючи у вічі. У Лінки аж серце затьохкало. «Геть на старості літ здуріла. Щось мене на молоденьких потягло. Треба частіше у паспорт заглядати, аби не стати смішною. Цьому змію-спокуснику в рясі, напевне, й тридцяти ще нема, – майнуло в голові Галицької. – А в принципі, яка різниця? Мені ж не заміж за нього йти? Допоможу хлопцеві, і забудемо як звуть». Після обіду священик галантно провів Галицьку в офіс. – До зв’язку! – стандартно попрощалася Павлина. – До зустрічі, – відповів новий знайомий. Черговий сеанс зв’язку відбувся того ж дня. Увечері задзвонив телефон. – Кохана, – покликав Алекс, – пані Павлину питає отець Даниїл. Павлина відчула, як зашарілася. – Дякую, – відповіла здавленим голосом і тремтячими руками взяла з рук чоловіка слухавку: – Щось термінове? Напевне, потрібна допомога, якщо ви зателефонували додому? – Так… Мені конче потрібен кардіолог. У мене болить серце, – почула у відповідь. – Не думаю, що ви звернулися за вірною адресою, це не мій профіль. – Саме ваш профіль стоїть у мене перед очима, і тому я дуже хотів почути ще й голос. – Ми обговоримо це завтра, зателефонуйте мені в офіс, – Павлина не могла підтримувати розмову, яка набувала певного забарвлення, адже у протилежному кутку холу на дивані лежав Алекс і дивився телевізор. – Я зрозумів, «метелик» не може розмовляти. Тоді до завтра. 169
Галина Невінчана
– Добре. До побачення, – сухо попрощалась. – Що він хотів? – не відриваючись від екрана, спитав чоловік, швидше для годиться, ніж із зацікавленості. – Допомоги. Але у мене вдома немає номерів телефонів потрібних людей, – збрехала перше ліпше, що спало на думку. – Я вважаю, ти йому не відмовиш. Ти ж у мене добра дівчинка. Благодійниця! – Облиш глузувати, – Павлина розсміялася, аби не виказати хвилювання. – Піду вечерю готувати, – сказала і втекла на кухню заспокоїтися. Наступного дня вона знову почула голос молодого священика. Він розповідав про підготовку до заходу, але поміж слів читалося значно більше. Не було жодного дня, щоби він не зателефонував якщо не в офіс, то додому. Алекс почав упізнавати його по голосу. – Біжи до телефону, знову твій піп «у дзвони б’є». Ой, люба, запав на тебе батюшка, побий мене грім, запав! – підморгував чоловік. – Як тобі не соромно, – відмахувалася Ліна, – він же одружений, та й сан зобов’язує до відповідної поведінки, і потім – він занадто молодий. І взагалі, у нас спільний проект. – Повір, перед тобою ніхто не встоїть. – Якщо я твоя дружина, то це не означає, що маю подобатися всім. – Чого ти так нервуєш, сонечко? Це добре, що моя дружина не тільки мені, дурню, подобається. Здається, так твій тато колись говорив? Я ж знаю, що ти кохаєш лише мене. – Так, лише тебе. Лінка і справді кохала свого Сашка, і навіть більше, ніж у перші роки подружнього життя, бо їхні стосунки пройшли серйозні випробування. Та, напевне, вона була надто вразливою, романтичною натурою, і час від часу їй, як повітря, конче була потрібна легка закоханість. 170
Містечковий бомонд
Телефонний роман тривав. Вони кілька разів зустрічалися в тій самій кав’ярні. На акцію, організовану з метою збору коштів для будівництва храму, Галицька пішла разом з Алексом. Там вона вперше побачила Даниїла у вбранні священика, яке йому дуже личило: плечі ще ширші, талія ще вужча. – А наш піп усім попам піп! – відзначив Алекс. – Гарний, чортяка! Куди решті пузанів братися. – Нічого, і цей колись барило від’їсть, – запевнила чоловіка Павлина і перевела розмову на інше. До них підійшов отець Даниїл. Привітавшись підкреслено офіційно, подякував Олександру за те, що той познайомив його зі своєю дружиною – розумною, талановитою жінкою, без якої він ніколи б не справився із поставленим завданням. – Радий був допомогти, – так само стримано відповів Алекс. Чоловіки потисли один одному руки. Павлина помітила, як вони оцінююче поглянули один на одного. Наступного дня батюшка зателефонував Павлині на роботу і сказав: – У нас завтра храмове свято. Підбиваємо підсумки акції. Приходьте. Я чекатиму. Для того, щоб погодитися, у Галицької було щонайменше кілька аргументів: по-перше, вона один з організаторів заходу; по-друге, можна зробити маленьку замітку в номер; по-третє, краще день на природі провести, а церква стоїть на березі річки майже у діброві, ніж в офісі; а головне, вона хотіла його побачити, і нехай її спалять на вогнищі, якщо то гріх. Вистрибнувши з автобуса, Павлина пішла стежкою, на ходу вкриваючи голову ніжно-рожевим шифоновим шарфом. Вже на підході до церкви зрозуміла, що служба почалася, бо служили того дня просто неба, під куполом із крон старовинних верб. Священик стояв спиною до па171
Галина Невінчана
стви, читаючи із Священного Писання. Липневе сонце вигравало на золотій парчі його ризи, і здавалося, що вся постать палає, неначе гігантська свічка. Павлина бачила, як він повертається, тримаючи в руці кадило, але не бачить її, бо стоїть проти сонця. З кадила випливає хмаринка білого духмяного диму. Мах праворуч, мах перед себе, мах ліворуч. Коли він знову повертається обличчям до громади, то бачить перед собою Павлину, вона стала попереду всіх. Загорнута у легкий рожевий шифон, жінка здавалася схожою на хмаринку. Їхні погляди зустрілися, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, тільки очі спалахнули. А може, то сонце відбилося в них? Павлина відчула, що її поява не лишилася непоміченою прихожанами, а особливо прихожанками. Та то їхній клопіт. Хто їм лікар? Можна ходити у хустці, у спідниці до п’ят і глухо застібнутому ліфі, але при всьому залишатися жінкою, а не ходячим опудалом без статі і віку. Служба закінчилася. Люди стали у дві шеренги під благословення. – Всі розходяться, ви залишаєтеся, – обронив, проходячи повз неї, отець Даниїл. – Обід на честь панів благодійників. – Слухаюсь, панотче, – Павлина смиренно опустила очі, в яких ховалися бісики, і пішла в холодок, ближче до вагончика, який мав виконувати роль церкви. Під час обіду було не до приватних бесід. Батюшка співав хвалу благодійникам, обіцяв їм мало не перепустку в рай, поїв кагором і горілкою. А Лінка спостерігала за тим, що, в якій кількості і з якою швидкістю батьки-благодійники поглинають, і думала: «А чи не зжерли вони за цей обід усе, що було назбиране у карнавку?» Нарешті, наситившись, панство відпало від столу і почало роз’їжджатися по домівках на своїх крутих тачках. Стала збиратися й Павлина. – Зачекайте, пані Павлино. Нам в один бік… Поверталися берегом. Вже вечоріло, тому смужка пляжу була майже безлюдною. 172
Містечковий бомонд
– Коли я побачив вас під час служби, то мало не випустив з рук кадило. – Чому? Ви ж чекали на мене. – Але ви з’явилися так несподівано, неначе янгол спустився з небес. Ця рожева сукня! Ви в ній схожі на метелика. До речі, пані Павлино, а ви знаєте, що у вашої сукні, що, здавалося б, ховає від стороннього погляду все, є несподівано приголомшуючий ефект? – Який саме? – Галицька зробила наївний вигляд. – Якщо ви стоїте проти сонця, вона не приховує нічого! Я ледве службу доправив… – Який пасаж! Я не хотіла, вибачте, – злукавила Лінка. – Впевнений, що хотіли, – заперечив Даниїл. Він зупинився, взяв Павлину за руку і подивився у вічі. – Ви не маєте бажання сповідатися? – питання мало підтекст, який вочевидь читався і в погляді, і в інтонації. – А ви пропонуєте мені за сповідальню прибережні кущі? Не думаю, що то гарна ідея. – Вибачте, якщо образив. Вона помітила, як напружилися жовна на вилицях молодого чоловіка. «Розкусила я тебе, козлику», – розсміялася подумки Павлина, а вголос промовила: – Пусте. Я доросла дівчинка. Хоча справу було закінчено, дзвінки і періодичне кавування не припинилися, та за рамки легкого флірту стосунки так і не вийшли. У вересні Даниїл поїхав у відпустку на батьківщину, до дружини. Павлина занурилася в роботу, бо днями мали приїхати гості з Польщі.
Розділ 16. Польський варіант Нарешті довгоочікуваний бал. Галицька одразу ж здогадалася, хто з приїжджих Збігнев Полторак. Він також виділив її з усіх присутніх жінок. Із неминучого зла захід обі173
Галина Невінчана
цяв перетворитися у досить приємний вечір. Але Пупсик не дрімав. Мов цербер, він намагався охороняти начальника дизайн-студії від гріхопадіння і докладав максимум зусиль, аби нікого й на гарматний постріл не підпустити до Павлини. Павло Петрович навіть усівся поруч із нею на правах господаря й, увесь час заглядаючи до неї в тарілку, запитував: – Що ви їсте? А це смачно? – Не знаю, що це, та, власне, мені смакує, – відповідала Галицька. Тоді директорська виделка клювала в її тарілку і відправляла шматочок їжі до пухкенького ротика. Товсті щічки починали енергійно рухатися, пережовуючи «здобич». Поплямкавши масними губами, пузанчик просив: – Покладіть це й Павлу Петровичу... Галицька сиділа твереза, голодна і зла, чекаючи, коли проголосять перерву. Єдине, що додавало їй сил утримувати рівновагу, це чарівна, всерозуміюча усмішка Збігнева. Під час зміни страв Пупсик підхопив свою супутницю попід руку і всім пояснював, що дама не танцює. – Може, на вашу думку, дама ще й до дівчачої кімнати не бігає? – сказала ущипливо Галицька. – У мене під вечірньою сукнею памперсів немає. Пупсик почервонів як рак: – Вибачте. Я зачекаю. Галицька мило посміхнулася, але не забула вколоти: – Вам, мабуть, зле? Попустіть краватку, бо так шию передушили, що, здається, зараз луснете, – з цими словами вона попрямувала на вихід. – Пані Павлино, маю сміливість надіятися, що ви оберете мене своїм партнером для танців? – зупинив її голос Збігнева. – Із задоволенням! Від полонезу до мазурки. Більш шляхетного кавалера важко знайти серед панства, що зібралося у ресторації, – відповіла Галицька. Залунала музика. Збігнев підхопив свою даму і закружляв у вихорі вальсу. Він виявився чудовим танцюристом. 174
Містечковий бомонд
Танець змінювався танцем, а Збігнев не випускав з обіймів партнерку. Раптом Галицька відчула на своїй оголеній спині не тільки гарячі долоні партнера, а й колючий погляд директора. – Вже далеко за північ, – прошипів Пупсик, коли спромігся прорватися до Галицької. – Ми їдемо додому! – До кого? До вас чи до мене? – розсміялася йому в обличчя Павлина. – А як же Емма Сергіївна, вона ж сваритиме Павла Петровича… – А ви що, маєте намір ночувати у номері нашого гостя?.. – То вже не ваша справа, пане директоре. Я доросла дівчинка, – кинула Галицька через плече і повернулася обличчям до партнера з танців, який хвилину тому пропонував їй саме так провести залишок ночі, але отримав відмову. Музиканти проголосили останній танець. Залунала музика, дещо схожа на бразильську «Босанову». – Я чекатиму пані до Кракова. Добже? Ви ж приїдете?.. – благально шепотів Збігнев на вушко Павлині, ведучи в танці. Світла музика. Дотик щоки ледь бархатистої – так випадково, бережна ніжність твоєї руки і несказане… Ні слова, ні півслова!!!34 Пригадалися вірші зі збірки, що стала мало не настільною книгою. «Написано ніби саме про цю мить», – подумала Галицька і, не підводячи очей, тихо відповіла: – Можливо...
Розділ 17. «А напослєдок я скажу...» Осінь почалася рано, дощова й холодна. Павлина так обожнювала цю пору року, але золотою осінь не стала. Вірш Тамари Ганенко
34
175
Галина Невінчана
Листя цьогоріч, не встигнувши пожовтіти, почорніло ще на деревах і вже чорним спадало на мокрий асфальт. На роботі було так само незатишно. Підприємство розвалювалося. І хоча відбувалося те не без участі вищого керівництва, воно робило лише здивовано-заклопотаний вигляд і звинувачувало в цьому всіх поспіль, погрожуючи звільненням. Павлина вже й сама не розуміла, чим вона тут займається. Здавалося, всім водночас і нічим конкретно. Вона зрозуміла, що їй стає нецікаво. Її стан, напевне, відчув один із замовників, президент благодійного фонду Денис Хом’як і почав активно агітувати переходити до нього, обіцяючи золоті гори і довічну любов. Спустивши ситуацію з роботою на гальмах, Павлина занурилася у розробку проектів шоу для благодійного фонду. А потім розхворілася і на пару тижнів випала з ділового життя. У перший же день після лікарняного її викликав до себе Пупсик. – Я можу зрозуміти все, окрім зради! – патетично вирік рожевощокий, і його обличчя перетворилося на трагічну маску. У будь-який інший час Галицька розсміялася б, але зараз вона відчула, що щось насправді трапилося. – Поясніть, у чому річ? – Ні, це я чекаю пояснень! – з викликом заявив Пал Петрович. – Не розумію? – А-а-а, вона не розуміє! Не придурюйтесь, Галицька! – Вибачте, але мені не подобається тон нашої розмови. – А Пал Петровичу не подобається, що ви граєте поза його спиною в команді конкурентів! – Що?! – А як іще це можна назвати, коли наші конкуренти провели точнісінько таку зустріч для своїх гостей, яку влаштували ми. Як ви могли виставляти там свої роботи?! Ви 176
Містечковий бомонд
навіть зробили собі лікарняний, щоб підготувати для них увесь захід. – Ви щось плутаєте. Я два тижні пролежала з температурою. Ніде своїх робіт не виставляла, ніяких сценаріїв не писала й участі у заходах не брала! – Галицька аж задихалася від образи. – Ви кажете неправду! – А ви на тому заході були? Ви бачили на власні очі там мене і мої картини? – Не був. Але люди були, і ось програмка конкурентів, – урочисто, ніби козирного туза, Пупсик поклав на стіл програмку заходу. Павлина пробігла очима, і їй стало зле. Там справді у кількох пунктах було її прізвище, і виставка картин також була заявлена. – Це якась маячня, – мовила, витираючи холодний піт із чола. – Дозвольте скористатися телефоном. Я зараз знайду цьому пояснення. – Та вже зробіть милість… – в’їдливо посміхнувся пузанчик, але по всьому було видно, що він страшенно страждає. – Вадиме Романовичу, це вас турбує Галицька. Сталося прикре непорозуміння, яке ставить під загрозу мої стосунки з керівництвом. Якщо ви маєте себе за порядну людину, то прошу порозумітися з Павлом Петровичем. – Я буду за десять хвилин. – Дякую. Мені приємно, що я в вас не помилялася. Павлина важким поглядом подивилася на Пупсика й запитала: – Мені дочекатися розв’язки тут, чи дозволите повернутися до себе в кабінет? – Звичайно, йдіть до себе. – Дякую. За двадцять хвилин її знову запросили до директора. Крім господаря, в кабінеті вже знаходився Вадим Романович, який встав при її появі. 177
Галина Невінчана
– Я завинив. Прошу вибачити. Ми справді використали як зразок розроблену вами програму, але дизайнер був неуважний і не зробив потрібних правок. Ще раз прошу вибачити. З Павлом Петровичем ми вже порозумілися. Галицька кинула погляд на Пупсика, не приховуючи жалю. Радості перемоги вона не відчувала. Її час у цих стінах скінчився. Для себе вона вирішила, що новорічний вечір буде її прощальною гастроллю. Дівчатам вона так нічого й не розповіла. Під вечір до неї зайшов шеф. – Мені дуже прикро. Я був неправий. Сподіваюсь, ця історія забудеться, і ви мені пробачите. – Я ще не вибрала, як повестися: можна забути та не простити, а можна простити, але не забути… – Впевнений, ви знайдете третій варіант. – А я маю надію, що ви колись зрозумієте, що ваш співробітник – це аж ніяк не ваша власність. Директор пішов, а вона написала заяву на звільнення, де зазначила, що хоче бути вільною з 1 січня. Заяву поклала в шухляду столу. …За кілька днів Павлина написала добру і водночас сумну казку про підприємство, на якому працювала. Намалювала персонажів, уклеїла обличчя співробітників, позичивши фотографії в начальника відділу кадрів. Віддруковані на принтері аркуші скріпила у величезне простирадло стіннівки й скатала в рулон. Під час костюмованої вечірки вона з’явилася в образі листоноші. – Шановне панство, хвилиночку уваги, вам послання. – Мить, і рулон розгорнувся, повиснувши на заздалегідь підготовлених гачечках. – Ва-а-у! – загуділо підігріте шампанським панство і, штовхаючись, ринуло роздивлятися гігантську стіннівку. – А вам, Павле Петровичу, особистий лист, – Галицька зсунула на лоб маску і з посмішкою вручила Пупсикові розцяцькований конверт. – Щасливого Нового року! – і 178
Містечковий бомонд
випарувалася, як видіння. За мить директор чув її веселий сміх в іншому кінці зали, де обговорювали газету-казку. Хтось торкнувся Павлининого плеча. Озирнувшись, вона побачила директора. – Ви, часом, не поспішили з прийняттям рішення? – Ні. Гадаю, навпаки, трохи спізнилася. – Отже, це не жарт… Вам є куди піти? – Мені завжди є куди йти. Я вільний художник. – Тоді мені нічого не залишається, як задовольнити ваше прохання. – Дякую. І запрошую вас на грандіозне шоу – мистецький марафон, присвячений Новому, 2000 року. Ось там і справді буде велика експозиція з моїх робіт. Відкриття марафону стало дійсно визначною подією в місті. Його відвідали навіть високі гості зі столиці, за якими притяглося й кілька знімальних груп зі столичних каналів. Галицька знов опинилася в центрі уваги преси. Але зараз їй це було нецікаво. Вона згадала розповідь одного з художників-профіків про юного митця. Той так часто таскав картини по виставках, що рами стали геть непридатними, але жодної картини з виставок він так і не продав. Роботи Галицької теж продавалися не з виставок, а про те, що має талант, вона вже чула.
Розділ 18. Спокуса У Святвечір зібралася вся родина. На столі горіли свічки, виблискувала різнокольоровими ліхтариками ялинка. То хтось телефонував із вітаннями, то у двері гупали колядники. Йшли колядники – знову дзвонив телефон. Іноді це відбувалося синхронно. Тоді чоловіки бігли до дверей, а жіноча половина родини – до слухавки. Цього разу була Лінчина черга бігти до телефону. 179
Галина Невінчана
– З Новим роком, з Різдвом Христовим! – почула голос отця Даниїла, якого й не сподівалася почути. Не встигла відповісти, як на тому кінці дроту почали декламувати: В таку то ніч імлисто-срібну, Закутану у сніг і зорі, Коли уява казки творить, Святвечір йде на Україну. А я далеко на чужині Сліджу самотньо за зорею, За правдовісною цією, Що Вечір-свят віщує нині. І знаю я, хоч ми не разом, І ділять нас чужі простори, Ми дивимось в ті ж самі зорі… – Ви звідки? – Здалеку, метелику, здалеку. Але на щедрий вечір чекатиму на вашу щедрість, пані. Приїду, зателефоную. – Гаразд. Але не шукайте мене на роботі. Я поки що байдикую вдома. – Відпустка? – Ні, я зовсім вільна. – На жаль, не зовсім… До зустрічі. – Бувайте. Старий Новий рік Павлина зустрічала вдома, але наступного дня, вигадавши якусь маловірогідну причину, побігла до театру. Саме там Даниїл призначив їй зустріч, бо дуже хотів побачити картини і почути розповідь про них із вуст авторки. За роки подружнього життя вона вперше поспішала на побачення. Летіла, як метелик на світло, незважаючи на небезпеку. Один необачний крок міг зруйнувати її благополучне життя. Та іноді людські вчинки важко пояснити. Вона давно керувалася насамперед розумом, але сьогодні гору взяли емоції. 180
Містечковий бомонд
Він чекав на високому ганку. З-під довгої дорогої дублянки виглядав поділ ряси! – Не змерз, метелику? – він уперше звернувся до неї на «ти». – Не встигла, – відповіла, а зуби цокотіли морзянку. – Чому не в цивільному? – Я йду зі служби. А що, не подобається костюм? – Байдуже. Для театру згодиться, – спробувала перевести на жарт. – Ліночко, ви сьогодні з гостем? – привітавшись, спитала чергова. – Йому пощастило. Інші теж хотіли б бачити автора. – А що, багато відвідувачів? – Авжеж, свята. В театрі що не день, то вистава. Людей багато. Всім подобається. – Дякую... Вони пройшли до театральної вітальні, не роздягаючись. Павлина помітила, якими захопленими очима гість роздивлявся її полотна. На мить він затримав погляд на автопортреті. – Ти просто диво! А це та сама сукня, в якій ти приходила до церкви і через яку я втратив спокій. А ще я весь цей час не міг забути твоїх білих босоніжок, таких маленьких і тендітних, що в них могла б ходити лише Попелюшка або янгол. – Облиш. Черевички як черевички. – Може, й так, але сьогоднішні дівчата здебільше носять взуття сорокового розміру. А ти? – На кілька розмірів менше. Облиш мої ноги у спокої. – Давай відсвяткуємо Новий рік десь у кав’ярні. Хоча б у тій затишній, де були влітку? Це ж зовсім поруч. – Гаразд. Йшли малолюдними вулицями міста, вкритими білим пухнастим снігом. У кав’ярні теж майже нікого не було, але вони сіли за найдальший столик, одне напроти одного. Поки чекали замовлення, Даниїл узяв її руки в свої долоні. 181
Галина Невінчана
– Я сумував за тобою. Навмисно втік, щоб забути, та не зміг, – він притулив її руки до свого обличчя і почав цілувати пальці. – Припини. Зараз підійде офіціантка, що вона подумає? – Вона подумає, що я закоханий... Цього Лінка боялася найбільше. Таких слів вона давно не чула. Вони випили по келиху вина, ледь доторкнулися до закусок. – Поїхали до мене на каву? – Тобі кав’ярня вже набридла? А мені тут хороше. Нікуди я не поїду, – посміхнулася Ліна. – Я тебе прошу. Хочеш, на коліна стану? – Цього ще бракувало. Уявляєш собі цю картину: юний піп у рясі стоїть на колінах у кав’ярні перед пані бальзаківського віку? Кіно! – Якщо не погодишся, благатиму на колінах… З виразу його очей Павлина зрозуміла, що він виконає обіцянку. – Гаразд, шантажисте. Поїхали, поки сюди не набігло телевізійників. Чудовий сюжет для світської хроніки. «Господи, що я роблю!» – подумала, але сіла в таксі. За десять хвилин автомобіль зупинився біля під’їзду старого будинку, і вони увійшли до маленької квартирки. Його дублянка та її шуба полетіли на підлогу. Вирватися з його обіймів, уникнути його поцілунків було неможливо. – Зупинись, зажди, божевільний! – Так, я божевільний, я втратив розум, зустрівши тебе. Господи! Допоможи! – він відштовхнув її і закрив обличчя руками. «Фантастично гарна картинка! Яка драматургія! Есса де Кейрош з його романом «Злочин падре Амаре» просто відпочиває!» – миттєво відреагувала Лінка і здивувалася тому, як швидко вона перелаштовується. – Ти просиш Господа врятувати тебе від гріхопадіння чи допомогти ввести мене у гріх? – запитала. 182
Містечковий бомонд
Краще б промовчала, адже в цю мить у душі молодого священика боролися два демони. Мить, і вона опинилася на канапі. Важкий хрест на грубому ланцюжку боляче вп’явся їй у груди. Але саме ряса збуджувала її сильніше за будь-який афродизіак. Вона навіть не помітила, як почала відповідати на поцілунки, а її руки то пестили шовковисте русяве волосся, то обіймали сильне тіло. Понад усе їй хотілося зараз розірвати цю рясу. Вона аж замружила очі, уявляючи, як спадає на підлогу чорна тканина. І раптом дикий регіт струсонув її тіло. Даниїл перелякано відсахнувся... – Що трапилося? – Ой, не можу, ой, мамочко!.. – сміх переходив в істерику, вона не могла зупинитися. – Води, дай води!.. – Павлина вже навіть почала гикати. Чорним птахом він метнувся на кухню і повернувся зі склянкою води. Трохи заспокоївшись, вона промовила: – Вибач, але я згадала, що у дитинстві мене завжди цікавило, чи носять попи під рясою штани, чи ні? – і знову залилася сміхом. – Та зараз я нічого про це знати не хочу. Я йду додому. Вибач. Схопивши в оберемок шубу, вона вибігла з квартири прямо в заметіль. Молодий священик так і залишився сидіти на канапі, обхопивши голову руками. Лінка була впевнена: це їхня остання зустріч. Знала, що з отцем Даниїлом вона не побачиться ніколи. Але поки що не могла відповісти чому.
Розділ 19. Месьє сто тисяч ідей Так сталося, що хвилі бурхливої громадської діяльності винесли Павлину Вікторівну на черговий острів Чудес. Цього разу тяжіння до благодіянь, невгамовна потреба допомагати і рятувати привели її до однієї з благодійних ор183
Галина Невінчана
ганізацій міста. Хто б міг подумати, що вона працюватиме з цією людиною? При першій зустрічі Галицька ледь стрималася, аби не натовкти йому пику, але обмежилася тим, що наговорила багато грубощів. Та Денис Хом’як показав себе людиною не вразливою. Лінці навіть здалося, що він належить до мазохістів. Протягом двох років той увивався навколо неї барвінком, закидав компліментами та подарунками, всіляко даючи зрозуміти, що має до неї інтерес як до жінки, і водночас вдавав з себе надто цнотливого. Він дозволяв їй бути нестриманою, вередливою, агресивною і виплачував пристойні гонорари. У якийсь момент Павлина навіть подивилася на нього, як на потенційного коханця. Здоровенний бугай, симпатичний, із сумним поглядом сенбернара і голосом, що нагадує муркіт кота. До того ж у хлопчика завжди водилися гроші. Але при пильнішому дослідженні об’єкта вона зрозуміла, що то непростий суб’єкт. Отже, тепер Павлина Вікторівна сиділа в офісі благодійного фонду і розробляла чергову акцію із шоу-програмою. Денис полюбляв зробити широкий жест батечка-благодійника, але не лише заради високих ідей, а так, щоб обов’язково на тому заробити якщо не гроші, то хоча б рекламу. Для цього потрібні розумні голови. За мозок, сіреньку речовину у гарній голівці, він і платив Галицькій. За політ думки, вміння реалізувати ідею він терпів від неї те, чого не дозволялося іншим. Але щоб витерпіти самого Дениса, потрібно було мати сталеві нерви. Денис Хом’як – особистість дуже колоритна і неоднозначна. Спочатку Павлині здалося, що скупий лицар, Плюшкін і Коробочка поряд із ним просто блякнуть. До цього класичного літературного тріо слід додати ще блакитноокого злодюжку Альхена, завгоспа Старсобезу №2 з «Дванадцяти стільців» – тоді вийде більш-менш чіткий портрет її нового шефа. Хазяйновитий і заощадливий, Хом’як важко розставався з секонд-хендом, присланим з-за кордону, із сірими низькосортними макаронами, простроченими кон184
Містечковий бомонд
сервами, прогірклою олією. Лінці іноді здавалося, що вночі він перераховує поточені довгоносиком крупи, бо випрошені на базах продукти, призначені для роздачі бідним, могли роками зберігатися у тісній коморі під величезним комірним замком. Правда, Галицькій інколи вдавалося змусити Дениса демонструвати чудеса безмежної щедрості й розкрити ящик із печивом або цукерками, що зберігалися в засіках років п’ять після того, як мав закінчитися термін їхньої реалізації. Днів кілька тому стався саме такий випадок. Співробітниці фонду повернулися в офіс наскрізь мокрі і замерзлі після поневірянь по різних організаціях, збираючи пожертвування. До всіх неприємностей у жінок був мерзенний настрій через принизливі репліки і пропозиції, що вони вислуховували в ролі прохачок. Павлина стукнула кулаком по столу і гаркнула: – Нагодуй людей, жаднюго! Або я кину все і піду геть! Сам будеш свої шоу вигадувати. – Не треба гарячкувати, Павлинко, – Денис поспішив заспокоїти здатну на конкретний крок Галицьку. Погримівши величезною в’язкою ключів, яку весь час носив у кишені при боці, він урочисто виніс із комірчини печиво і цукерки, що горою вивищувалися у секондхендівській вазочці. Дівчата скромно куснули печиво і відклали. По всьому було видно, що проковтнути частування їм важко. Павлина ризикнула теж спробувати щедрих дарунків. Печиво за смаком і запахом нічим не відрізнялося від картонних коробок, з якими зріднилося за роки спільного існування. Раптом жінки здійняли дикий вереск. – У чому справа? Що трапилося? – вискочив зі свого кабінету Хом’як. Тремтячими руками одна зі співробітниць простягнула йому фантик. Там лежала цукерка, вся в наскрізних дірочках, з яких сипалися потерть і загиблі від діабету черв’ячки. Свято обжерливості не вийшло. 185
Галина Невінчана
Дивно, але чомусь так виходило, що батько-благодійник, покликаний любити людей і опікуватися ними, полюбляв принизити підлеглих. Зарплату притримував, ганчір’ям з гуманітарки не балував. Йому було в кайф примушувати дівчат сидіти допізна в офісі, очікуючи на «їх світлість». Ключів не довіряв нікому. У Хом’яка була лише одна «довірена особа», яка мала право входити до святилища, тобто, до комірчини. Це Ромчик – його близький друг, партнер по бізнесу й особистий водій. Все частіше Галицька ставила собі запитання: «Якого біса, Павлиночко, ти тут стирчиш?»
Розділ 20. Аргентинське танго Павлина з Алексом увесь час неначе бігли кудись, малюючи собі мету, після досягнення якої вони, власне, і почнуть жити по-справжньому. Але цей марафон перетворився на біг з перешкодами у темному тунелі. Ніякого світла попереду вона поки що не бачила. Мета віддалялася, а час збігав усе швидше і швидше. Ліна відчувала, що на цій дистанції вони загрузли в проблемах, як у багні, з якого несила вистрибнути. Але так жили не тільки вони, так жили мільйони чесних людей у країні, де раптом суспільство розшарувалося на мільйонерів і жебраків, де фабрики і заводи стали приватною власністю, а переважна більшість населення стала «ніким». Люди втратили впевненість у завтрашньому дні, надто вживаним у лексиконі стало слово «безробіття». Загалом, сидячи у нетопленому, незатишному приміщенні фонду, в яке ніколи не заглядало сонце, Павлина мала б радіти. Хай там як, а зарплату отримує регулярно і дещо до неї теж. Так само мав би радіти й Алекс, бо у кишені завжди водилася свіжа копійка, дарма що за нею треба було крутитися на одному з міських маршрутів з п’ятої ранку до одинадцятої вечора, намотую186
Містечковий бомонд
чи близько трьохсот кілометрів на день. Сусіди, які чітко підраховували їхні прибутки, вважали, що у Галицької грошей кури не клюють. А й справді не клювали, бо ні курей, ні грошей не було. Лінка вже давно завела на німецький штиб кілька конвертів: «на комунальні послуги», «на ремонт автобуса», «на пальне», «на оплату навчання доньки», «на їжу», «на господарчі витрати», «на непередбачені витрати». Конвертів із написами: «на одяг», «на розваги», «на відпочинок» не було. Вірніше, конверти були, але в них не було чого покласти. Від такого життя їхні стосунки з Алексом перейшли в іншу площину: з подружніх у братерські. Боронь Боже, кохання не вмерло! Вони кохали одне одного, можливо, й більше аніж колись, але на пристрасті не вистачало сил, ні моральних, ні фізичних. Не вистачало трішечки свята, аби відчувати себе жінкою. І саме на роботі вона знайшла маленьку розвагу в особі молоденького співробітника, який почав відверто до неї залицятися. Милий хлопчик годився Павлині мало не в сини. Гарненьке, тихеньке дитятко безвідмовно робило все, що загадає хазяїн, а у вільний час старанно вивчало Біблію і зубрило англійську мову. Таким його знали всі: саме терпіння і смирення. Але коли Павлина залишалася з ним в офісі сам на сам, вона відчувала, що в жилах янголятка нуртує гаряча кров. Від природи послужливий, хлопчина готовий був виконати будь-яку забаганку дами серця, аби мати можливість зайвий раз наблизитися до неї і наче б ненавмисне торкнутися руки. Павлина намагалася уникати погляду очей кольору чорного шоколаду, бо вони порушували її спокій. Надто гарячим був отой гірко-солодкий шоколад, боялася обпектися. Втупившись у комп’ютер, намагалася не чути хриплуватого м’якого голосу і в той же час чекала, що юнак колись підійде і торкнеться її волосся. Одного разу це сталося, і вона мало не знепритомніла. Яке забуте відчуття! Жодного слова, лише розмова очей, 187
Галина Невінчана
торкання рук. Як у танго. Два вогники-метелики бились за крижаним склом, але їм не вирватися назовні. Хтось мав зробити перший крок. Та йому не вистачало сміливості і певною мірою розпусності, а її стримували рамки умовностей. Стосунки так і залишалися пристрасним танго без поцілунків і обіймів. А разом з тим… Разом з тим уся збуджена, але не реалізована енергія виливалася на Алекса, і стосунки знову набували яскравого забарвлення, як і колись. – Кохана, у тебе почалася друга молодість? – запитував Алекс. – Чи твій коханець недопрацьовує?.. – Напевне, так. Та тобі краще знати, допрацьовує він чи ні, – уникала відповіді Лінка. Вона не вважала легкий флірт зрадою. Просто, як акумулятор, підживлювалася на стороні, а потім ділилася енергією з чоловіком, вибухаючи кульовою блискавкою у ліжку. Алекс радів тому, що бажаний, вона – тому що надихає його на любовні подвиги. Мабуть, через свою любов до танго і гарячих карооких, чорнявих мачо Павлина стала прислухатися до розповідей колеги про життя її батьків в Аргентині. Батько вже чотири роки як переїхав туди, а півроку тому до нього поїхала й мати з меншою донькою. З листів та фотографій виходило, що жили вони безбідним щасливим життям, хоча оселилися далеко не в багатшій країні світу. Українцям на батьківщині жилося значно гірше. – Саню, а чи не податися й нам за океан? Ми ж з тобою не дурні і не безрукі. Може, спробуємо? Люди ж їдуть... – Ти геть з глузду з’їхала! Хто на нас там чекає? Що ми робитимемо? – Якось люди, якось і ми. – Облиш. Не хочу навіть слухати… Але минуло небагато часу, як Алекс повернувся до тієї розмови. – Ліно, мій товариш з маршруту теж думає їхати. До 188
Містечковий бомонд
речі, вони з дружиною також чомусь обрали Аргентину. То, може, разом гайнемо? От тільки ж мови не знаємо. – Було б бажання, – відповіла Павлина, а в душі зраділа. Вже наступного дня, чекаючи тролейбуса, побачила на стовпі оголошення: «Уроки іспанської». Одірвавши цетлик із номером телефону, жінка ледве дочекалася, поки «рогатенький» зі швидкістю равлика домчить її до офісу. Перше, що зробила, переступивши поріг, зателефонувала викладачеві. Вже за тиждень четвірка учнів сумирно сиділа за столом, чекаючи приходу вчительки. – Buenos dias, senoras! Yo muy alegra que usted quere estudia espanol! – страшенно схожа на латиноамериканку молодиця весело розсміялася і переклала: – Доброго дня, панове, я дуже рада, що ви бажаєте вивчати іспанську. Група збиралася тричі на тиждень. Мова виявилася досить легкою, особливо за умови, коли ти знаєш, заради чого вчиш. За два місяці Павлина вже складала невеличкі тексти, а ще за місяць підійшла черга їхати на співбесіду до аргентинського посольства. Вони з Алексом приїхали до Києва трохи раніше призначеного часу, тож розглядали стенди, розвішані на стінах амбасади. Раптом Лінка розсміялася, почувши розмову двох сеньйор. – Поділися, що тебе так розсмішило? – поцікавився Алекс. – Та тут одна дурепа іншій радить болі у животі лікувати аспірином. – Але ж вони спілкуються іспанською. Хіба ти розумієш? – Виявляється, що так. – Procsimo!35 – запросила секретарка. – Це ми, – відреагувала Павлина. – Скільки вас? – Двоє. – Нехай заходить хтось один. Наступний!
35
189
Галина Невінчана
– Йди ти, а раптом будуть спілкуватися іспанською, – підштовхнув дружину Сашко. Симпатична жінка представилась аргентинським консулом і повела розмову українською. Говорили ні про що. Аж раптом вона спитала: – Por que senora quera ir a Argentina. Esto no es el pais a donde obtienen los dineres36. – Yo estoy periodista, pentora, voy a Argentina no obtener los dinero. A mi hay que tener noeva impresia para mi trabaja37. Консул продовжила розпитувати іспанською про те, де і скільки часу Галицька вивчає мову. Павлина відповіла, що вдома з репетитором протягом трьох місяців. Тоді сеньйора запитала, коли Галицька збирається їхати, бо вже зараз можна починати збирати документи для відкриття візи і виїхати за три місяці. Ось тут Павлина злякалася не на жарт. Тільки тепер замислилася над тим, що стоїть на порозі доленосного кроку і не до кінця вірить у те, що крок той буде правильним. Вже повертаючись додому, вона завела розмову з чоловіком. – Сашо, ти тільки уяви: до Аргентини тринадцять годин перельоту, і ми опинимося на іншому боці земної кулі. Були на північно-східному, а там південно-західний. – Ну то й що? – Там сонце сходить не з того боку! – Ти ще скажи, що вони антиподи і ходять догори ногами. Як не хочеш їхати, то пошукай вагоміших аргументів. До речі, якщо не забула, це твоя ідея. Ліна не відповіла, але для себе знайшла вельми вагомі контраргументи: вдома лишалася старенька мати, з якою вона могла більше не побачитися, а менша донька лише закінчувала восьмий клас, і треба було думати про її майбутнє. Без батьків залишати зарано. Чому сеньйора хоче їхати до Аргентини? Це не та країна, де заробляють гроші. Я журналіст і художник, їду до Аргентини не заробляти гроші. Мені потрібні нові враження для роботи.
36 37
190
Містечковий бомонд
Уроки іспанської тривали. Але з приходом весни Алекс чомусь притяг з базару саджанці плодових дерев...
Розділ 21. Гість із минулого Вечір п’ятниці ніяк не сприймався початком вихідних. Галицька наперед знала, що все одно відпочинку не буде ніякого. Знову дім перетвориться на філію палати номер шість, особливо якщо з’їдуться всі родичі, а на додачу лиха година принесе парочку-другу знайомих. Останні любили скинути на голову Павлини Вікторівни своїх «мавп», тобто проблеми. І все те починалося із самого ранку, коли пристойні люди вдома сидять, а не по гостях швендяють. Ніщо не порушило порядок речей і цієї суботи. Прихід ранку ознаменувався істеричним гавканням глухуватої, підсліпуватої і трохи дурнуватої від старості карликової пінчериці. За мить до неї приєднався її некерований синок. Сполохані коти вирішили, що вже час сніданку, і приєдналися дуетом. Лихословлячи, Галицька вибралася з-під ковдри і, гублячи на сходах капці, потьопала відчиняти. З-під сходів повіяло тим, що ще вчора було котячою вечерею. Біснувата Анфіска, худа, облізла й жадібна до їжі кішка, зависла на полі Лінчиного халата, вимагаючи гарантовану законом пайку. До дверей господиня підійшла осідлана юним нащадком Анфіси, персиковим Фінтиком, який понад усе любив ходити по головах. – Кого там чорти принесли так рано? – буркнула під ніс, відмикаючи двері. За дверима стояв листоноша. Він приніс телеграму для мешканців другої половини будинку. – Як завжди, заходять у ту хвіртку, що перша, – просичала Павлина, повертаючись у дім. У кухні вона поставила на плиту чайник і взялася готувати нехитрий сніданок. Щойно сіла до столу, як з усіх 191
Галина Невінчана
кімнат на запах їжі почали сповзатися заспані домочадці. Їсти одразу перехотілося. Ранок не склався, тож і від дня нічого доброго вона вже не чекала. – Хто б не прийшов, хто б не подзвонив, мене ні для кого немає вдома. Виїхала, вмерла, випарувалася! – гаркнула Галицька і, прихопивши чашечку зеленого чаю із жасмином, пішла до своїх апартаментів. – З понеділка чекаєш вихідного, у вихідні – понеділка. І ніде немає спокою, – бурчала вона. – Помалювати, чи що? Може, вдасться хоч трохи розслабитися. Піднявшись до мансарди, вона ногою пхнула шикарний голландський мольберт, так що з нього звалився підрамник. Потім з усією пролетарською ненавистю взялася вичавлювати на палітру фарби зі страшенно твердих тюбиків. – Який кретин використовує такий метал? Цією бляхою тільки дахи крити. От раніше тюбики робили зі свинцю, такі м’якенькі, податливі. Потроху Галицька заспокоїлася і занурилася в роботу. Час за роботою спливає непомітно, особливо коли вона тобі подобається. Але гармонія, яка з такими зусиллями створювалася, була брутально порушена. На сходах раптом почулися чиїсь легкі кроки, й у кімнату обережно заглянула племінниця. – Я, звичайно, перепрошую, але до вас прийшли… – Хто саме? – різко запитала Лінка, ладна подерти всіх на клоччя. – Цієї людини я раніш ніколи не бачила. Каже, ваш давній друг... – Це вже стає цікавим. «Старий друже...» Як у рекламі. Добре, зараз спущуся, – відклавши пензлі вбік, Ліна попрямувала до виходу. «І хто це вважає себе моїм другом, та ще й давнім?» – не встигнувши закінчити думку, Павлина зупинилась у дверях, оторопівши від несподіванки. Цього обличчя вона не бачила давно. Дуже-дуже давно... 192
Містечковий бомонд
– Крук? – видихнула Павлина і відчула, як земля попливла під ногами. – Привіт, дівчинко! – відповів чоловік, в якому, незважаючи на невибагливий прикид: шорти, кросівки, футболку і бейсболку, все красномовно говорило про те, що перед нею один з нуворишів. Він роздобрів, набрав тіла і став ще більше схожим на випещеного, вгодованого котяру. Погляд його став ще нахабнішим і самовпевненішим, ніж у перші дні їхнього знайомства. Перед її очима стояла частина її минулого, про яке вона не хотіла згадувати. Павлина знову відчула себе тим наївним дівчиськом, сіренькою безвольною мишкою, яка колись потрапила у полон магічного погляду удава. Та сьогодні вона була іншою. В її житті було вже багато чого: любов і ненависть, захоплення і відраза, страх і зневага. Гралися нею, гралася й вона. Сіра мишка вмерла. У далекому минулому залишилася дівчинка-школярка. Перед ним стояла загартована життям, цинічна, гостра на язик, розумна жінка, яка зробила кар’єру без грошей і зв’язків, навчилася глибоко ховати свої почуття і переживання, залишатися незворушною, як скеля, за будь-яких обставин. – Яким вітром? – вдаючи радість і гостинність, вимовила Галицька. – Я приїхав спеціально, щоб поглянути на тебе, – не зводячи з Павлини здивовано-зачарованих очей, відповів гість. – З якого дива так закортіло? Згадав як сідав... – Річ у тім, що віднедавна я надто часто чую твоє ім’я. А тут ще нарис у газеті… Хотів з’ясувати, скільки років фотографії, опублікованій у статті. Його очі бігали, безсоромно обмацуючи її обличчя, шию, руки, ноги під коротким халатиком. Їй здалося, що зараз він облизнеться і з його примхливих губів закапає слина, як у кота. – І якого висновку дійшов? – Ти справді просто фантастична жінка! – видихнув Крук. 193
Галина Невінчана
– Заходь у дім. Поп’ємо кави, поспілкуємось, – запропонувала Галицька, сподіваючись, що він відмовиться. – Ні, давай краще на нейтральній території зустрінемось? Я дуже ніяково почуваюсь у твоєму будинку. – Це ж треба, сказитись можна!.. Хіба тобі знайоме відчуття незручності? Невже ти вмієш ніяковіти? Щось не віриться! – Годі тобі, не знущайся. Я й так живу з комплексом провини перед тобою. До речі, може тобі потрібна якась допомога, то ти тільки скажи… – Олеже, – перервала його Галицька, – перестань дурню молоти. – Я щаслива, у мене все гаразд. До того ж, хіба я схожа на жінку, яка потребує допомоги? – В жодному разі. Але я знаю, як ти вмієш триматися, приховуючи істинний стан справ. Ти ж сильна особистість. – Дякую. Краще скажи, де ти, як ти, чим займаєшся? – Мешкаю в столиці, працюю в промисловості, керую, мотаюсь по всьому світу. Це довга історія. До речі, мій брат, а твій однокласник біля мене влаштувався. Хочеш його почути? – жестом фокусника він витяг звідкілясь мобілку. – Братане, ти знаєш, хто стоїть поруч зі мною? Ніколи не здогадаєшся! – промовив голосом іменинника, та раптом його обличчя витягнулося від подиву. – А як здогадався? Ну, пацан, ти молодець. Ліно, візьми трубочку, – він простягнув Галицькій апарат. – Уявляєш, одразу ж назвав твоє ім’я. Каже, що в мене голос був, як у ідіота. Павлина перекинулася парою слів із колишнім однокласником, якого теж не бачила сто років. Тим часом до хвіртки наблизилася гарна русява дівчина. – Мамусю, привіт! – Це моя старша, Вікторія. Якщо вже так хочеш допомогти, то запропонуй дівчинці гарну роботу в столиці, гідну її розуму і зовнішності. – Дівчинко, дядю звати Олежек. А ти іноземною володієш? 194
Містечковий бомонд
Лінка пізнала в його голосі ті самі інтонації, від яких її мало не знудило. – I speak German, English fluently38. Крук перейшов на англійську. Дівчина, спалахнувши, щось різко відповіла також англійською, кинула: «Бай!» і пішла в дім. – Така ж гарна і така ж незалежна, як і її мати, – констатував Крук, проводжаючи дівчину поглядом. – Ось моя візитівка. Може, надумає. А мені свій телефон залиш. Щоб не втрачати зв’язку, – попросив Крук. Подальше стояння під горіхом біля хвіртки ставало безглуздим і незручним. – Добре, Олеже, якось зв’яжемося. Була рада побачити тебе живим і здоровим. Коли гість із минулого пішов, Павлина не знаходила собі місця. Фарби так і лишилися засихати на палітрі і пензлях. Телевізор дратував. Читати не читалося. Її переповнювали почуття. Увесь уїкенд вона провалялася, перебираючи старі фотографії. Повертаючи альбоми на поличку шафи, натрапила на збірку своєї подруги, яка давно переїхала до Америки. Розкрила навмання і прочитала: Розвішує кошлатий свій хітон У вікнах снігопад утомлений. І раптом!…далекий бархатистий баритон І переливи тембру неповторного. Крізь вічність і безпам`ятства сувій В мою печаль, у радість не відторгнену Безтямні очі снігових завій І переливи тембру неповторного. Той самий стиль крізь білі ці світи, Крилом змахнувши, спогад непритомніє… Немає стін, лиш біла заметіль І переливи тембру неповторного.39 Я розмовляю німецькою, вільно англійською. Вірш Тамари Ганенко
38
39
195
Галина Невінчана
«А різниця лише в тому, що надворі весна…» – сама до себе промовила Павлина і, не випускаючи книжки з рук, впала горілиць на софу. Пам`ять повертала її в юність. Вона пригадала свої зустрічі з Круком, страшенно захотілося палити… Дивно, але в серці не було ні образи, ні злості. Лише жаль. Чомусь лише жаль…
Розділ 22. Акти ощасливлювання Начальство вже тижнів зо два, як завіялося за кордон у пошуках нових партнерів. Тож Павлині ніхто не заважав занурюватися у філософічні роздуми щодо благодійництва і його наслідків. Вона насолоджувалась самотністю, радіючи, що на відміну від решти співробітників не треба бігати вулицями розпеченого сонцем міста, дихаючи вихлопними газами. Начебто й на роботі, а разом з тим вільна. Вона набивала кошик наступних номерів дитячої газети, яка повинна була поновити свій вихід з вересня, робила домашні завдання з іспанської, відповідала на телефонні дзвінки і відбивалася від тих, хто прагнув допомоги. За час роботи тут Павлина чітко зрозуміла, що є певна категорія людей, які не бажають працювати. Вони вже надумали собі роботу. Взявши цілий виводок дітей, щодня по колу обходять благодійні організації, тицяючи під ніс працівникам пакети документів, що свідчать про пільги. Збурюючи повітря криками, вони вимагають їжі, одягу, ліків, грошей, оздоровлення за кордоном. Істинно ж нужденні тихо вмирають удома. Просити за них приходять сусіди. Раніше у Галицької від жалю розривалося серце, а шефа свого вона вважала не здатним на співчуття. Сьогодні ж навчилася відрізняти одних від інших і поділяє думку англійців, що допомагати «ніщебродію» злочинно, бо подібні плодять подібне, тобто, скільки бур’ян не підживлюй, з 196
Містечковий бомонд
його насіння виросте лише бур’ян. А найголовніше, зрозуміла, що шеф таки має рацію, коли не поспішає обдаровувати всіх і вся. Протверезіла вона після кількох випадків, що сталися взимку. …Того дня випав перший сніг, мокрий і рясний. У двері офісу хтось пошкрібся. По кісточки в снігу, у босоніжках на босу ногу, кутаючись у куценький піджачок, на порозі стояв бомж. Людина просила будь-якого теплого одягу, аби прикрити виснажене тіло. Шеф власноруч приготував для нещасного гарячий солодкий чай з бутербродами, а потім підібрав одяг і напакував торбу продуктів із собою. Бомж плакав і не знав, як віддячити рятівникам. Буквально слідом за ним у тісну кімнату фонду впливла пишна дама, просити грошей на лікування чоловіка. Вона картинно схлипувала, здіймаючи великі груди, від чого золоті ланцюжки, що оповили могутню шию, починали тихо дзеленчати. Їм вторили масивні сережки з того ж металу, що до неподобства відтягували мочки вух нещасної. Пальці-сосиски прохачки, перетягнені перснями, що вп’ялися в тіло, торочили мережаного носовичка. Цього металобрухту вистачило б багато на що. Вочевидь мадам бракувало совісті. Після цього візиту Галицька мусила відпоювати свого шефа заспокійливим. А зовсім недавно, працюючи над створенням ролика про організацію, вона поїхала з усіма розвозити продуктові набори. Треба ж було шефу звітувати перед закордонними спонсорами за ті гроші, що йому перераховують. Денис відпрацював до геніальності просту систему створення грошей з нічого. Він складав абсолютно реальні списки незаможних. При врученні пакетів одержував у відомостях абсолютно реальні підписи. Отут усе чисто. Вміст наборів теж виглядав пристойно. То в чому ж секрет? Виявляється, можна поміняти сорт продукту, можна взяти товар, термін реалізації якого закінчується днями. І будь-який керівник 197
Галина Невінчана
бази чи директор торгового центру з радістю віддасть благодійній організації такий товар дарма, аби вивезли геть, від гріха подалі, тобто від інспекції. Прислані з-за кордону фірмові шампуні, мило тощо можна здати лоточникам, а людям вручити те ж саме, але вітчизняного виробника. Імпортний пральний порошок продати. Ганчір’я з гуманітарки обміняти в приймальному пункті на вітчизняний порошок. Ось вам і живі гроші. Головне, всі задоволені: і ті, хто дає, і ті, хто бере. Зароблені таким чином гроші Денис вкладав у випуск дитячої газети, друкував листівки, буклети, як міг популяризував діяльність очолюваної ним організації. От у кого слід повчитися робити гроші зі сміття. Словом, крутився чолов’яга. Та це вона знала, що і звідки береться. А вище керівництво, яке просиджувало штани у своїх столичних офісах, і обивателі вважали, що посада голови благодійного фонду – золоте дно, де гроші гребуть совковою лопатою. Але повернемося до акту ощасливлювання. Якось прибули за однією адресою, а бабця, вгледівши гостей біля хвіртки, ніяк не хотіла впускати до будинку. Та десанту благодійників вдалося прорвати оборону. У візитерів був шок, коли вони потрапили до кухні. На столі лежало дванадцять носовичків із загорнутими в них шматочками хліба. До пенсії бабусі треба було прожити ще дванадцять днів. За іншою адресою на десант чекала зовсім інша картина. Броньовані двері відчинила стара кокетка в шикарному халаті, бігудях і з яскраво нафарбованими губами. Вона покопирсалася у пакетах наманікюреними пальцями і, покрутивши носом, сказала: – Взагалі я такого не їм. Та залишайте вже, коли привезли. До мене голуби прилітають, крупою їх пригощатиму. А консерви… Навіть не знаю, чи буде їх їсти моя кішечка? Хіба що підвальні коти… Після всього побаченого Павлина вже не так завзято за198
Містечковий бомонд
хищала права знедолених. Бо розповіді про стражденне існування і навіть пакет документів не завжди відповідали справжньому стану речей.
Розділ 23. «Ах, какая женщіна...» Не дослухавши чергову істерику по телефону, Галицька пішла у внутрішній дворик перекурити. Втомилася, нерви на межі, спина розламується. Щойно запалила – знову пролунав дзвінок. – Дістали! – сердито загасила цигарку і повернулася в офіс. – Фонд. Слухаю… – Привіт, мала. Це я. Ти чого така «лагідна»? – Олеже, ти? Відкіля дзвониш? – Сонечко, виглянь у віконечко. Побачиш білий «мерсик», там і Олежек сидить… – Із слухавки полинули гудки. Галицька вийшла з парадного. На тротуарі стояв білий автомобіль, з нього волала музика, а на водійському сидінні по-панськи розвалився Удав. Він обдарував Павлину посмішкою чеширського кота і пронявчав: – Закривай свою богадільню, і поїхали де-небудь пообідаємо. – Чому б і ні, – відразу погодилася Галицька. За кілька хвилин по тому машина мчала містом і незабаром вилетіла на одну з міжміських магістралей. – Куди ми їдемо? У мотель, чи що? – Ми їдемо до столиці. У мене діловий обід. Ти складеш мені компанію і додаси зустрічі невимушеного характеру. Прикид у тебе нормальний, так що не переймайся. Менш ніж за годину потужний «мерседес» добіг до столиці і влився у нескінченний потік автомобілів, що перетворювали столичні дороги на ріки, в яких замість води струменіло залізо. 199
Галина Невінчана
Круть-верть по вулицях та провулках, і авто зупинилося біля під’їзду однієї з будівель кінця XVIII сторіччя на Подолі. З усього видно, навіть з малесенької гравійованої таблички, що цей особняк не так давно перейшов з муніципальної у приватну власність і перетворився на щось елітне, страшенно модне й дороге. – Це приватний клуб. У мене тут діловий обід. Завдяки тобі, гадаю, буде не так офіційно. Ну що, пішли? Сміливіше! – і він по-хазяйськи ляснув Лінку нижче спини. Назустріч вискочив швейцар. – Привіт, Степаничу! – привітався Крук до дядька в уніформі. – Як справи? – Дякую, пане Крук! Вашими молитвами, – запопадливо вклонився швейцар. – Брешеш, старий! Не молитвами, а чайовими. Га-га-га! – заіржав Крук, тицьнувши дядькові в руку якусь купюру. Павлина споглядала сценку безпристрасно і так само без особливого інтересу оглянула інтер’єр вестибюля, бо більше переймалася власним виглядом. Проте, побачивши своє зображення у величезному дзеркалі, лишилася задоволеною: на неї дивилась симпатична пані в діловому костюмі і нових модельних черевичках. Зачіска теж свіжа, бо ще зранку встигла забігти до перукарні. Таки мала рацію Лінчина знайома, коли казала, що можна вдягти стареньку бавовняну сукню, але зачіска і взуття мають бути бездоганними. – Ти просто чарівна, ходімо, на нас вже чекають, – Крук цмокнув її у щічку і, обійнявши за талію, потягнув за собою сходами нагору. У невеликому затишному кабінеті за столом сиділо троє чоловіків. Павлина одразу впізнала банкіра і політика, чиє обличчя не сходило з екранів телевізорів і шпальт періодичної преси. Двох інших вона ніколи не бачила раніше. При її появі чоловіки підвелися, як по команді. – Панове, познайомтесь, Павлина Галицька, – моя стара подруга, – галантно відрекомендував свою супутницю 200
Містечковий бомонд
Крук, а потім відрекомендував Ліні чоловіків: – Андрій Грищенко, політик і банкір; Том Хоуп, бізнесмен, колекціонер; Джон Сміт, полковник військово-повітряних сил США. Американець щось сказав англійською, банкір ствердно хитнув головою і, розсміявшись, звернувся до Крука: – На думку хлопців, Олеже, ти щойно збрехав принаймні двічі. І я з ними згоден. – Та я ще нічого не сказав! Тільки всіх познайомив… – здивувався Олег. – Збрехав щодо «старої» і щодо «подруги». – Чому так вважаєте? – Бо вона надто молода і гарна, щоб бути «старою» подругою такої старої мавпи, як ти. Напевне, це твоя нова подруга?! – промовив і розсміявся власному жарту. – Гаразд, пробач, друже. Ми просто позаздрили тобі. – До речі, панове, він каже правду, ми давні друзі, – втрутилася Павлина. – Вона – моє юнацьке кохання, яке я свого часу не зміг зберегти, – додав Крук. До столика підійшов офіціант, зробили замовлення, і чоловіки перейшли до справ. Та треба віддати їм належне, вони не забували про присутність дами. То Олег, то банкір перекладали те, що вважали за потрібне. Суто ділова частина не затяглася, і під каву перейшли до цікавих усім тем. – До речі, Томмі, – продовжив розмову Олег, – Павлина талановитий художник, і ти маєш нагоду придбати дещо з її робіт для своєї колекції. – Правда? – звів здивовано брови колекціонер. – Саме так. Але, містере Хоуп, покваптесь, поки я жива. – А ви що, збираєтесь покинути цей світ незабаром? – Ні, але у мене нещодавно були в гостях сицилійці. Вони сказали моєму чоловікові, що сеньйора прекрасна і картини чудові, але якщо він хоче заробити на картинах, то художника треба застрелити. На запитання: «Чому?» 201
Галина Невінчана
вони відповіли: «Картини завжди дорожчають, якщо автор вже не напише жодної». – Маю надію, що ваш чоловік не прислухається до їхньої поради, – зауважив банкір. – Я теж, – посміхнулася Павлина. – Чудово. А щодо виставки і покупки, гадаю, ми зустрінемось через деякий час. А тим часом Олег перешле мені електронну версію ваших робіт. – Обов’язково. І ми разом подумаємо, що робити з нашим «Рембрандтом у спідниці». Ти ж, Томе, збираєшся приїхати до Києва у вересні? – Так. Побалакавши ще про різне, розпрощалися і розійшлися. – Ліно, мені треба зустрітися з братом, – промовив Крук і спитав:– Нічого не маєш проти, щоб провести трохи часу утрьох? – Я сьогодні гуляю, тож мені байдуже, як провести час. Сидіння в машині зручні, отже, катаймося! Забравши Крука-меншого, зупинилися на набережній. – Може, по пиву? Тут є класний пивний бар просто на воді, – запропонував Крук-молодший. Посидимо, на Дніпро помилуємось. – Він показав на велике шатро на воді, до якого вів довгий вузенький місток. Чоловіки пропустили Лінку вперед, а самі пішли на два кроки позаду. – Брате, ти тільки поглянь, яка фантастична жінка! – почула вона за собою захоплений голос Крука-старшого. – І гарна, і розумна, і з характером. А фігурка, подивись, як збереглася! Ліно! – покликав. – На якійсь дієті сидиш? Чи аква-аеробікою займаєшся? – Ти забув додати до списку фітнес, власного масажиста і ліпосакцію, – засміялася у відповідь Лінка, не обертаючись. – У мене на таку дурню ні сил, ні часу, ні грошей немає. – Братику, ти поглянь, які ніжки! – Крук старший знову штовхнув ліктем Крука-молодшого, а потім озвався до 202
Містечковий бомонд
Павлини: – Лінко, а ти ноги голиш? Чи вони в тебе такі від природи? – Ні, не голю. Я ж не ведмідь і не мавпа, а шляхетна пані. А взагалі, Олеже, облиш дурню молоти. – От, брате, бачиш який я телепень! Все життя перевів на те, щоб з волохатих ведмедиць з мавпячим мозком робити шляхетних пані... – До того ж, братику, з невдячних... Скільки ж ти на них грошей вгатив! Краще б заводик ще один прикупив. За пивом чоловіки продовжили жартувати, згадувати минуле, розпитувати один одного про теперішній стан речей. Лінка помітила, що Олег робить якісь знаки братові. Незабаром той підвівся і промовив: – З вами добре, але мені час. Радий, що побачились, – він поцілував однокласницю в щічку, потис руку братові і пішов, на ходу розмовляючи з кимось по мобільному. Олег покликав офіціанта, розрахувався і запропонував Павлині поїхати до нього. Вузьким місточком він ішов упритул до неї, обіймаючи за талію. Вона не стала вивільнятися і прибирати його руку, їй зараз конче потрібна була якась опора, адже страшенно розболілася спина. Здавалося, що коли він прийме руку, вона переломиться навпіл. Занадто довгим і важким видався день: натряслася по рідних дорогах, наблукалася Києвом і не мала можливості зняти напругу вправами «швидкої допомоги», лише спромоглася вколоти знеболюючий у туалеті елітного клубу. Треба ж було вдягти сьогодні нові туфлі на високих підборах! Квартирка в елітному будинку, до якої привів її Крук, виявилася однокімнатною, але гарно «нафаршированою». Все, від меблів і предметів декору до вмісту холодильника і бару, свідчило про досить об’ємний гаманець її власника. – Це не моя, а синова. Сюди ближче їхати. Мені здалося, що ти погано почуваєшся. – Ні, ні, тобі здалося, – Павлина намагалась посміхатися. – Дівчинко, не треба брехати дядечкові, – він зазирнув їй у вічі. 203
Галина Невінчана
Павлина побачила близько-близько від свого обличчя його яскраво-блакитні очі в обрамленні чорних вій. Чи то від болю, чи від спогадів її занудило, і вона мало не зомліла. – Ліно, Ліночко! Що з тобою? Відкрий очі! Не лякай мене! – лунав крізь туман його голос. Потім відчула краплі холодної води на своєму обличчі і, підкорившись наказу, розплющила очі. Вона лежала на м’яких подушках дивана, над нею схилився Крук і розтирав їй руки. Таким стривоженим вона ніколи його не бачила. – Ліно, я вже казав, що дуже завинив перед тобою. Знаю, що тобі довелося багато чого пережити, тоді як я насолоджувався життям. Проте я не знаю, хто з нас щасливіший. Ти, яка завжди відчувала нестачу грошей, але пізнала справжнє кохання, чи я, самотній, з величезною купою грошей. І не смійся. Так, я мав багато жінок, але жодна з них не любила мене. Вони продавалися за гроші. У моєму житті була єдина, яку я не зміг купити. Я знаю, що мені не вдасться це й тепер, але не хочу, щоб ти щезала з мого життя. Дозволь мені допомагати тобі розв’язувати фінансові проблеми? – У мене нема проблем. Нам усього вистачає. – І здоров’я тобі теж вистачає? – А хіба його можна купити? – Ні, не можна, але можна підрихтувати і зберігати те, що залишилося. Що в тебе зі спиною?.. – З чого ти взяв? – По ході видно. Ти ж ідеш обережненько, наче мацаєш ногами дорогу. До речі, мене сьогодні друзі спитали: «Твоя подружка-художниця часом наркотиками не бавиться?» А знаєш, чому спитали? Зіниці у тебе від болю розширені. Так що смійся не смійся, а дещо тебе видає, моя маленька залізна леді. Скажи, чим можна допомогти? Я оплачу будь-який рахунок у будь-якій клініці. До речі, незабаром я вилітаю до Швейцарії, то може полетимо разом? – у його очах заграли іскорки. 204
Містечковий бомонд
– А ти, часом, не забув, що я заміжня? Бо я пам’ятаю, який ти бабій. – Щодо шлюбу. Не думаю, що твій чоловік при всій своїй любові може гідно забезпечити тебе. Може, час змінити партнера? Я налаштований серйозно. Як дружина ти мене влаштовуєш більше, ніж коханка. – Що, застара для коханки? – Я не казав цього. Просто в першому варіанті легше вирішуються питання з поїздками, а я довго вдома не сиджу. Та й з рештою документів мороки менше. – Дякую, Олеже, за привабливу пропозицію, але я не можу зрадити чоловіка. – Взагалі, чи саме зараз і саме зі мною? – Якщо відверто, то не можу саме зараз, будь з ким. Не в тобі справа. Якби мій Алекс зараз був на коні, не виключено, що могла б замислитися. Але тепер, коли у нього не все гаразд, а він стільки зробив для мене, моєї доньки, я не можу вчинити з ним підло. Ми з ним надто багато подолали за ці роки. Він для мене більше, ніж чоловік, – він мій єдиний вірний друг. – Заздрю я йому… Але не відмовляйся від моєї допомоги, хоча б заради того, щоб полегшити життя йому. – А це вже стає цікавим... – Він же страждає через те, що не має достатньо коштів, аби тобі допомогти. – Ну, і як я поясню, звідки взялися гроші? – Скажеш, картини продала. – Я не буду брехати. От якщо продам… А в цьому ти обіцяв допомогти. Пам’ятаєш? – Авжеж. Але тоді ми маємо ще не раз зустрітися. Мені потрібні фотографії твоїх робіт. Тож зустрінемось? – він узяв її за підборіддя і, примружившись, поцілував. – Обіцяєш? – Обіцяю. Але зараз маю їхати додому. – Гаразд, я відвезу. – Не треба, доберуся маршруткою. 205
Галина Невінчана
– Ні. Давай так: ні вашим ні нашим. Зачекай, – він узяв мобільник, і Лінка почула наступне: – Феліксе, привіт. Тобі завтра треба бути на приладобудівному заводі? Чудово, поїдеш зараз. Переночуєш у своєї, – він весело заіржав. – Нема за що дякувати. Є одна умова. Одвезеш одну даму, куди скаже. Так, це все. Чекаємо. За півгодини приїхав Фелікс, а ще за годину Павлина заходила у двір свого дому. – Чому так пізно? – спитав Алекс. – Була у Києві. – По роботі? – Ні. Зустрічалась із Круком. І вона все розповіла чоловікові. – Ти подумай над його пропозицією. Таке не кожного дня трапляється, – сумно посміхнувся Алекс. – Ти, певно, геть здурів? – обурилась його реакції Павлина. – Ні. Просто я дуже тебе кохаю і хочу, аби ти була щаслива. А що я можу тобі дати? Я невдаха. – Дурненький, я теж тебе кохаю. Ну як я без тебе? – Лінка пригорнулась до чоловіка і поклала голову йому на плече. Він обійняв її і прошепотів на вушко, цілуючи: – Ти найбільше щастя, яке я мав у своєму житті. Шукаючи мобільник у сумочці, Павлина зі здивуванням виявила кілька зелених купюр з портретом Франкліна. «І коли Крук устиг їх туди покласти?! Хоча, яка різниця. Він у ресторані за обід платить більше, а мені гроші не зайві», – і вона переклала купюри у потайне відділення сумочки.
Розділ 24. Екстрасенс – Я так розумію, що вже ніхто нікуди не їде? – запитав якось після уроку іспанської друг Алекса. 206
Містечковий бомонд
– Гадаю, найближчим часом ні. Моя мама твоїй у матері годиться, а наша менша дочка ще не закінчила школу. Можливо, пізніше. А пізніше в Аргентині почалася економічна криза. Друзі переорієнтувалися на Іспанію. Павлина ж почувалася так зле, що ледве ноги тягала по рідній землі. З таким здоров’ям на чужині не вижити. – Сонечко, а чи не здається тобі, що ти знову не тим займаєшся? Може, варто щось міняти у своєму житті? – спитав «поручик Ржевський», який і зараз працював разом із Галицькою у благодійному фонді. – Думаю, що так. Треба звідси тікати. Щось тут не те діється. Он і шефа всього обкидало. У мене таке враження, наче хтось приєднав до мене не трубочки, а шланги, і помпує енергію. Хочу, як Робінзон, на острів в океані. – Щодо Хом’яка – то зі своїми болячками він сам розбереться. А спина твоя болить від вантажу чужих проблем, – компетентно вирік приятель. – Може, розбіжитеся? Тобі, принаймні, повинно полегшати. – Я над цим подумаю. Прийняти нелегке рішення допоміг, як завжди, випадок. – Павочко, завтра ми їдемо до Києва на обласну конференцію. Заїдемо по тебе о сьомій ранку, – повідомив Денис наприкінці робочого дня. – Ми що, збираємося через Глибічку на Тайвань? – здивовано спитала Галицька, побачивши, що автомобіль повертає не у північному, а у східному напрямку, а потім взагалі з’їжджає з автостради і пірнає у лабіринт нового спального мікрорайону. – Маю до поїздки вирішити одне питання, – відповів Денис. «Мікрячок» зупинився біля малосімейки. – Всі за мною, – командувало начальство. За хвилину тріо у складі шефа, Ромочки і Павлини стояло біля дверей якоїсь квартири. Їм відчинив вертлявий молодий чоловічок. Привітавшись, він ковзнув очима по 207
Галина Невінчана
Павлині і пішов до кімнати. За ним пройшли й новоприбулі. Найперше, що впало в око, – завелика кількість гостей як на таку маленьку квартиру і надто ранню пору. Потім Лінка звернула увагу на дивовижне оформлення кімнати. На стінах висіли православні ікони і репродукції з картин на релігійну тему, на поличках тіснилися якісь окультні аксесуари, свічки, ладанки, східні ароматичні палички, під столом – ціла батарея трилітрових банок, наповнених прозорою рідиною. Біля вікна стояв стіл, також заставлений іконами, банками і свічками, поруч стілець, на якому сиділа якась жінка. Бурмочучи собі під ніс незрозумілі слова, між столом і жінкою метушився власник квартири. Під протилежною стіною кімнати на продавлених диванах і кульгавих табуретках сиділи люди. Як у театрі: сцена з акторами і глядачі в залі. Павлина примостилася на вільне місце біля самих дверей. Вона зрозуміла, що потрапила на сеанс екстрасенса, яких нині розплодилося безліч. Працював цілитель надто грубо. Всі його штучки-дрючки були розраховані вочевидь на людей малоосвічених із нестійкою психікою. Молодик робив дивні паси руками, щось тихо бурмотів, а потім схопив з тарілочки яйце і почав його катати по голові, плечах та спині пацієнтки. Процедура викачування яйцями Павлині була знайома. Вона вже спостерігала подібне, але старенька бабця робила це сам на сам з клієнтом, хіба що допускався найближчий родич клієнта. Під час сеансу бабуся весь час читала молитви, звертаючись до святих угодників, катала яйце за чіткою схемою, повторюючи рухи певну кількість разів. До того ж сам образ старої, урочистість, з якою вона священнодіяла, викликали трепет і вселяли віру у зцілення. Саме тому все, що відбувалося в однокімнатній квартирі малосімейки, здавалося Павлині смішним. Маніпуляції з яйцем екстрасенс проводив хаотично і водночас розпитував пацієнтку про життя-буття, про біди й радості. Жіноч208
Містечковий бомонд
ка, налякана всім, що відбувалося, каялася, як на духу. Нарешті, закінчивши свої паси, ворожбит пірнув під стіл, дістав одну із трилітровок, хлюпнув води у склянку і розбив туди яйце, з яким щойно грався. Подивився на вміст склянки проти світла й артистично зобразив на своєму обличчі жах. Мить – і він тицьнув склянку з каламуттю під ніс нещасній, яка й без того була напівпритомна. – Дивіться! Бачите, бачите? Ось воно! Вам пороблено. Оці нитки, що здіймаються вгору, наче змії, – то людська заздрість і злоба. О-о-о! Вам пороблено на смерть! – і як аргументи, почав розповідати довірливій особі все, що нещодавно почув від неї самої, тільки в своїй інтерпретації. Жінка заточилась і мало не впала на підлогу. Провидець підтримав її і хлюпнув в обличчя водою з тієї самої банки. Гальорка озвалася захопленим перешіптуванням, Галицька ж лише криво посміхнулася. – Допоможіть! Врятуйте! – схопивши молодика за руки, благала, прийшовши до тями, жертва. – Не впадайте у відчай! Я боротимусь за вас! Господь нам допоможе. Але треба налаштуватися на терпіння. Місце на стільці зайняв інший легковірний дурень, і все почалося спочатку. Коли екстрасенс приступив до обробки третього лоха, Галицька вирішила, що зараз помре від нудьги або засне. Але тут задзвонив телефон, і шарлатан, не припиняючи своїх маніпуляцій, потягся до слухавки. – Альо! Привіт, Маню, то це ти!? Як там Микола після вчорашнього? Ги-ги-ги! – заіржав і гикнув. – А Петько? Та ти що? Коли? Не може бути!.. Він довго про щось теревенив, не припиняючи качати яйцем. У Лінки від подиву очі на лоба полізли. І саме в цю мить яйце в руці екстрасенса тріснуло й розтеклося по голові клієнта, білок сповз по лобі і шмарклею повис на кінчику його носа. Гальорка перелякано зойкнула, Лінка хихикнула, а власник носа навіть не посмів поворухнутися. Екстрасенс, щось буркнувши, кинув шкаралупки на стіл, 209
Галина Невінчана
узяв інше яйце і продовжив маніпуляцію. І треба ж такому трапитися, що в цю мить хтось увійшов до квартири. Від легкого протягу заколивалися вогні свічок, а декілька взагалі згасли. Помітивши це, ворожбит перевів погляд на двері й зустрівся очима з Павлиною. Друге яйце випало з його рук і розбилося об підлогу. – Я відчуваю холод!.. – кинув екстрасенс у «глядацьку залу». – То хтось не причинив вхідні двері, – в суцільній тиші шепіт Галицької прозвучав досить голосно. – Це не той холод... Відкрився канал негативної енергії... Хтось намагається заважати мені працювати. Чинить опір! – він поглянув на Павлину, і всі присутні, дослідивши напрямок його погляду, повернули голови в її бік. – Бачите? Свічки згасли. Це знак! У приміщенні утворилася вирва, яка поглинає позитивну енергію!!! – А, може, це все ж таки протяг, просте коливання повітря? – не стільки спитала, скільки стверджувала Галицька. Екстрасенс зірвався на фальцет: – Хіба що енергетичний протяг! Люди, ви наочно спостерігаєте, як опирається зло! – Ага! Хапайте відьму, – просичала Павлина, презирливо скрививши губи. Цього разу її почув лише Ромчик. У його погляді читались і зацікавленість, і здивування, і сторожкість. – Джерело негативної енергії знаходиться у лівому куті! – палець власника квартири вказував прямо на Галицьку. – Саме біля дверей, з яких тягне холодом, – продовжила його думку Галицька і щільніше загорнулася в шубу, але з місця не зрушила і не залишила кімнати. Вона навмисне втупилася поглядом у шарлатана, бо зрозуміла, навіщо її сюди приволік Хом’як та ще й свідка з собою прихопив. «Хочеш опору, шахраю, ти його отримаєш! Подивимося, на що ти здатний!» – Павлина була розлючена і налаштована рішуче. До битих яєць додалася ще й склянка з каламуттю. Все 210
Містечковий бомонд
валилося з рук псевдоцілителя. Це свідчило про те, що він украй знервований. Схопивши банку з так званою святою водою, «цілитель» напився прямо через край, а ставлячи її на стіл, промахнувся і впустив на підлогу. – Ба-бах!.. – розірвався трилітровий бутель, наче бомба. – Йой! – зойкнули глядачі. – Все! – вигукнув шахрай. – Сеанс закінчено! – Слава Богу! – полегшено зітхнула Галицька і під перелякано-озлобленими поглядами пішла геть. Вона сіла на лавку біля під’їзду і підставила обличчя ранковому сонечку. За кілька хвилин вийшли Денис із Ромцею. – У машину, – скомандував шеф. Ромчик завів двигун і «мікрячок» почав вибиратися з лабіринту дворів. Усю дорогу до Києва їхали мовчки. Кожний думав про своє. Під час конференції та обіду трималися теж відокремлено. Перед від’їздом зайшли до кабінету президента фонду, аби вирішити кілька робочих питань. – Ознайомтеся з цим документом, будь ласка, – Галицька простягла керівникові акуратно складений папірець. Він глянув і спитав: – А що з цього приводу думає Денис? – Він не заперечує, – відповіла Галицька. – А чому ж я не бачу його візи? – Він закрутився і забув. Зараз усе владнаємо. Так, Денисе? – вона поклала папірець перед шефом. «Прошу звільнити мене з посади за власним бажанням», – прочитав Хом’як і запитально глянув на Галицьку. – Ми ж з тобою це обговорили. Чи не так? Просто ти був дуже заклопотаний і забув завізувати, – сказала з натиском і подивилася на шефа, як удав на мишу. – Так, так, – відвівши очі, він поквапився погодитись і поставив свій підпис. Виїхавши за місто, Денис попросив Романа зупинити авто біля чарівної діброви. 211
Галина Невінчана
– Хлопчики праворуч, а ми з Павлиною ліворуч. Павлино, пройдемося? – і, взявши її під лікоть, дав зрозуміти, що є розмова. – Гаразд. – Що це ти таке надумала, а головне, коли? – Думала над цим давно, а зважилася сьогодні, коли ти вирішив влаштувати мені сеанс екзорцизму. І знаєш, що хочу сказати? Якщо тебе турбують болячки, пошукай їхні корені всередині. – Я вже давно обстежився. – Шукай не в оболонці, тобто в плоті, а в душі. І знай: по-перше, я не відьма і не вампір; по-друге, напевне, ми просто несумісні, бо викликаємо взаємну алергію. Тож попрощаймося краще зараз, подякувавши за все добре, що було, ніж дочекаємося часів, коли будемо ладні повбивати один одного. – Що, прямо зараз попрощаймося? – вирішив пожартувати Хом’як. – Я знаю, що ти скотина, але, сподіваюсь, не настільки, аби залишити жінку проти ночі в зимовому лісі. Я пам’ятаю всі твої подарунки. Я знаю, що ти мене цінуєш, поважаєш і навіть любиш. Але маємо відпочити одне від одного. Просто нам поруч не можна бути. Це все одно, що намагатися змішати молоко з оцтом. – Гаразд. Усе зрозуміло. Поїхали...
Розділ 25. «Какім ти бил, такім ти і остался…» Залишивши роботу, Лінка гадала, що тепер ніщо не заважатиме їй займатися творчістю і собою. Але на заваді стали два чинники: здоров’я і Крук. Через кляту спину не могла стояти перед мольбертом, через сум’яття почуттів взагалі не могла зосередитись. У голові роїлися думки про те, як би склалося її життя, якби вона тоді, в юності, 212
Містечковий бомонд
замість відшмагати Крука букетом троянд, прийняла б його пропозицію. Але тоді вона б ніколи не зустрілася з Алексом!.. От і вешталася по дому, нудячись, вирішуючи у сорок років дилему: що краще – багатий, та нелюбий чи коханий, але бідний? Приходила до висновку, що ідеальний варіант – коханий, ще й багатий. А потім усе починалося спочатку. Якби хоч Крук зник з горизонту, може б тоді заспокоїлася. Та він не зникав, а навпаки, чимдалі частіше нагадував про себе, і вона, як багато років тому, бігла на побачення. І побачення були, як тоді, на початку знайомства, цнотливими: прогулянка з високоінтелектуальними бесідами, обід чи вечеря у дорогому закладі, прощання з цілуванням ручки, легкий уклін, і білий «мерседес» танув у сутінках. Після кожної зустрічі вона знаходила в сумочці кілька зелених папірців з портретами американських президентів. – Дівчинко, як ти дивишся на те, щоб уїкенд провести разом з дядечком у Києві? – почула в слухавці улесливий голос Крука. – Як надумаєш – зателефонуй. Я пришлю машину, бо сам трохи зайнятий. Гарантую цікаву програму. То як, згодна? Чи чоловік не відпустить? – Я не кріпачка і не рабиня. До того ж він мені довіряє, бо знає про твою участь у спільному проекті. Тож я приймаю запрошення. Павлина розповіла Алексу про свій намір поїхати до Києва. – Поїдь. Обговорите справи, розвієшся трохи. – Дякую, любий, за довіру, – посміхнулася чоловікові. Павлина мала намір цього разу розставити всі крапки над «і», вирішити для себе особисто, чого вона хоче. Щойно мікроавтобус підкотив до станції, як Павлина побачила машину Олега. Він буквально вихопив її з автобуса. – Привіт! – притис до грудей, – я страшенно радий тебе бачити. Ну що, поїхали кататися? Пройшлися Андріївським узвозом, побродили по Бота213
Галина Невінчана
нічному саду, пообідали в ресторані. Крук запропонував поїхати до нього. Вже у квартирі, за келихом шампанського, сказав: – Ти навіть не уявляєш, наскільки ви з дочкою схожі. Обидві гарні, вперті і горді. Якщо не хочеш, аби вона повторила твою долю, то скажи дівчинці, нехай не стає в позу. – З чого такі висновки? – Я зустрічався з нею. Вже знаю про її захоплення, хлопчика-студента. Ти хоч у курсі, що вона заміж за нього зібралася? Навіщо він їй? Що він може їй дати? Вона ж згає на нього кращі роки життя. – То її життя. А ти маєш варіанти? Чи не себе пропонуєте, пане Крук? – Чому одразу себе? – не витримавши погляду Павлини, Крук сховав очі за пухнастими віями. – У мене є впливові друзі, які б могли підтримати молоду, гарну дівчину… – Авжеж, за певні послуги з її боку, – перебила Галицька. – То хай лягає під злиденного шмаркача з великої любові, – огризнувся Крук. – Який ти цинічний! – Тільки не треба вдавати з себе незайману. – Все, проїхали. Давай обійдемося без взаємних образ. – Гаразд. Нехай твоя мала робить, що хоче. Мене більше цікавиш ти. – Він посміхнувся, завалив Павлину на диван і почав вкривати обличчя, шию, плечі жінки шаленими поцілунками. – Припини, не дурій… – спробувала зупинити його Ліна. – Ну чого ти пручаєшся? Наче перший раз у перший клас. Можна подумати, що тобі цього не хочеться. Ми ж не діти. До того ж я не чужий, а твій давній знайомий. – Не блазнюй. Розсерджуся. – Ліно, благаю, не відштовхуй мене. Я просто божеволію від бажання. Відтоді, як ми знову зустрілися, я ніби повернувся у минуле і тепер не відпущу тебе, – поцілунки перетворилися на боротьбу за «нижній рубіж». – А я не хочу повертатися в минуле. Не повторюй ко214
Містечковий бомонд
лишньої помилки. Невже отримаєш задоволення, зґвалтувавши мене? Він відсахнувся від неї. – Господи! Що я маю зробити, щоб ця жінка захотіла мене? Ліно, що я маю зробити? – Не знаю. – А хто знає? І чи, взагалі, це можливо? – Все можливо. Нічого неможливого нема, – вона знала, що грається з вогнем, але чомусь гралася. – Тільки не кажи, що колись, – в іншому житті. Я відчуваю, що цього життя мені не вистачить. Воно закінчиться швидше, ніж розтане крига у твоєму серці. – Отакої! Почали за здравіє, а закінчили за упокій. – Павлина підвелася, поправила на собі одяг і, торкнувшись його плеча, промовила: – На сьогодні годі. Я їду додому. – А як же вечір на дачі у Кончі-Заспі? Там збереться цікаве товариство. – Ні! Я хочу додому. Виклич таксі! Чекаючи дзвінка диспетчера, сиділи майже мовчки. Павлина звернула увагу на те, як раптом згас внутрішній вогонь в очах Крука. Здавалося, він дивиться кудись усередину. Від того погляду їй стало моторошно. Нарешті задзвонив телефон. – Дякую, спускаюсь, – відповіла у слухавку. – Бувай, до зустрічі, – цмокнула Олега в щоку. – Прощавай, – відповів здавленим голосом і навіть не зрушив з місця. Вона пішла, тихо причинивши за собою двері. Наступного дня, в суботу, додому приїхала Віка. – Ну і козел твій Крук, мамо! – сказала вона за вечерею. – Щось трапилося? – скоріше задля того, щоб підтримати розмову, ніж запитати, промовила Павлина. – Уявляєш, запросив мене начебто для ділової бесіди щодо роботи, а сам? – Що сам? 215
Галина Невінчана
– Намагався завалити, та не на ту напав. А потім у нього ще вистачило нахабства запропонувати поїхати з ним кудись за Київ на дачу. – То чого ж не поїхала? – спитала, не підіймаючи очей від тарілки, і відчула, що її зараз знудить. – Бо цей козел сказав, що я така ж дурепа, як і моя мати. Гонорова злидня, яка не вміє продавати єдине, що має. – Що саме? – Красу і молодість. А ще спитав, навіщо мені шмаркач без грошей. Образив усіх, хто мені дорогий, а потім ще на щось розраховував. – Забудь, доню. Ти сама виб’єшся в люди, і ніхто ніколи не зможе сказати, що своє благополуччя ти заробила, лежачи на спині. – Я буду багатою, мамо, і ви з батьком пишатиметесь мною. Павлина підійшла до доньки, обняла і поцілувала в русяву голівку. – Так, моя люба. Ми й зараз пишаємося тобою.
Замість епілогу У понеділок Павлина бігала містом, вирішуючи купу нагальних справ. Раптом на сходах магазину побачила Крука-молодшого й вирішила привітатися. – Привіт, однокласнику! – підійшовши ззаду, обняла за талію і розгубила решту слів, коли побачила запухле, з червоними очима обличчя Сашка Крука. – Що сталося? – спитала і нарешті зрозуміла, що саме здалося їй дивним у його постаті. Незважаючи на шалену спеку, він був одягнений у чорне. Крук-молодший лише замотав головою, обійняв її і, не втримавшись, розридався. – Ліно, Олега більше нема! – Що ти верзеш? Як нема? Що трапилося?.. 216
Містечковий бомонд
– Він у суботу їхав у Кончу-Заспу. Дорогу йому несподівано перекрила вантажівка. Олег не встиг загальмувати, і його авто просто пірнуло під тягач. Дах «мерседеса» зім’яло. Олег загинув на місці. Дві дівки на задньому сидінні відбулися переляком, одна вивихнула ключицю. У Павлини аж перехопило подих, а серце мало не зупинилося, адже у тій машині могла бути вона або її дочка. Видно, сам Бог врятував їх від нещастя. – Ліно, ти прийдеш попрощатися? – Так. Коли і куди? – Сьогодні о третій. У квартиру батьків. Ти ж адресу знаєш… – Пам’ятаю. Вона купила величезний букет червоних гладіолусів і вирушила на останнє побачення з Круком. Біля під’їзду уже зібрався величезний натовп. Серед присутніх Павлина побачила багато високопоставлених посадовців. На сходинках, що вели до підвалу, сиділи обійнявшись і плакали обидва сини Олега. Вона попрямувала сходами на четвертий поверх. …У чоловікові, який лежав у труні, вона не впізнавала того, хто ще два дні тому прагнув її кохання. А зі столика, в головах, на неї дивилися яскраво-блакитні, хитро-нахабні очі Крука. Павлина поклала квіти, постояла кілька хвилин і вийшла з квартири, а на порозі зіштовхнулася з давнім приятелем Крука Толяном, якого супроводжувала страшна, неначе почвара, жінка. «Напевне, дружина, судячи з того, як вона вчепилася за нього. І сам він «здав». Геть став схожий на трухляву редиску», – подумала Павлина. Анатолій її теж упізнав, бо на його обличчі відбулася миттєва зміна почуттів. Навряд чи він міг забути, як закладався з Круком на малолітку і продув те парі. А Павлина не забула жодної з його афер: ні трюку з книгою, ні візиту до фотографа, ні іменин гравця. 217
Галина Невінчана
Вже на подвір’ї, коли труну виносили до катафалка, Павлина і Толян зі своєю «мадам» опинилися по різні боки проходу, тож мали можливість розгледіти одне одного. Він дивився на Павлину з неприхованим захопленням. Вона ж на них – з презирством і зверхністю. Почвара смикнула Толяна за рукав, той шарпнувся і щось просичав. Павлина скептично усміхнулася: «Він і зараз заздрить своєму споконвічному другу-супернику. Вже мертвий Крук в останню мить свого перебування на землі переграв його. Саме тому на обличчі Толяна вона не помітила й натяку на скорботу. Здавалось, у глибині душі він навіть радів, що суперництво, яке тривало протягом багатьох років і в якому він завжди програвав, нарешті скінчилося. Але це не робило його переможцем», – приблизно такі думки роїлися в голові Галицької. На цвинтар вона не поїхала. За кілька днів по тому почалася запізніла реакція на все, що відбулося. Дивно, але їй здалося, що у ній самій щось вмерло. Потім вона зрозуміла, що разом з Круком пішли у небуття деякі плани щодо майбутнього. Америка їй більше не допоможе. Хоча Лінка ніколи й не чекала на допомогу зі сторони, бо удвох із Алексом завжди долали всі негаразди самотужки. А негараздів зі здоров’ям ставало все більше. Після візитів до столичних світил, які спрогнозували їй долю Миколи Островського, Лінка взагалі впала у стан сомнамбули, хоча зовні намагалася триматись. Їй здавалося, що життя закінчується, попереду нічого цікавого вже нема, і треба змиритися з тим, що їй доведеться невдовзі замкнутися у вузькому домашньому світі. – Кохана, я з тобою. Все буде гаразд, – голубив дружину Алекс, дивлячись, як згасає вогник в очах його завжди оптимістичної Лінки, і серце його розривалося від безпорадності. А що вона могла йому відповісти? Сказати, що їй мало бути коханою дружиною, опікуватися домашнім вогни218
Містечковий бомонд
щем і чекати на народження внуків? Спасибі! Вона не хоче старіти, вона не бажає миритися з тим, що не може вести активний спосіб життя! Врешті-решт, вона творча жінка, і їй як повітря потрібно, щоб нею захоплювалися інші чоловіки. На її думку, у теперішньому стані, крім співчуття, вона не викликала інших емоцій. Якось на Покрову подружці вдалося витягти її у світ. У Палаці культури мав відбутися грандіозний концерт духовної музики. Нашпигувавши себе знеболюючими, затягнувши ортопедичний пояс, Павлина сховала біль під шаром мистецьки накладеного макіяжу і поїхала на захід. Серед глядачів вона зустріла масу колишніх добрих знайомих, яких давно не бачила. Підійшла до неї і Анастасія Федорівна, колишня примадонна театру, теперішня староста церкви. – Павлиночко, благослови тебе Боже! Як справи? – Дякую, все чудово, – привітно посміхнулася Павлина. Не розповідати ж кожному, що насправді з нею відбувається. Поки вони балакали, до них наблизився огрядний священик. Побачивши його, Анастасія вклонилася і припала до попівської ручки. Той осінив її хресним знаменням. – Панотче, дозвольте відрекомендувати вам Павлину Галицьку, вона дуже талановита і високодуховна художниця, не раз допомагала церкві, завжди бере участь у благочинних справах. Ліно, це новий настоятель нашого храму, отець Мирослав. – Дуже приємно, – нахилила голову Павлина. Священик залишив жінок і приєднався до групи духовенства. Павлина затримала Анастасію і спитала: – А що з його попередником? Змінив парафію? – Ой, Павлиночко, то дуже дивна історія. Ще наприкінці зими отець Даниїл раптом якось змінився. Кажуть, що у нього якісь негаразди в сім’ї, він мав привезти дружину з дитиною сюди, а натомість попросив розлучення. Повернувшись, благав владику благословити на чернецтво. – Навіщо? 219
Галина Невінчана
– Хтозна. Певно, подався у монастир якийсь гріх спокутувати. Це життя… Хто з нас без гріха… О-хо-хо. Прости його, Господи! – старостиха перехрестилась. – Буває… – тільки й спромоглася видушити Галицька і відійшла вбік. Саме в цей час до неї підійшов журналіст, з яким у Павлини давно склалися приятельські стосунки. Він був доброю людиною, тонким ліриком і палким прихильником художниці. – Павочко, вітаю! – прогримів його гучний бас. – Здоров будь! З твоїм голосом тільки у церкві співати, мало не злякав. – Бач, яка ляклива сарна, – засміявся, – я тут тобі подаруночок хочу зробити, пам’ятаєш Тамару? – Ображаєш! Як я можу її забути, таку чудову людину і поетку. – Тримай, це її нова збірка віршів. – Дякую. Не терпиться почитати. Глядачів запросили до зали. Павлина влилася у людський потік і за хвилину зайняла своє місце. Коли нарешті всі вмостилися і в залі запанувала тиша, вона навмання відкрила книгу і прочитала: Жадана госте, не всміхнетесь навіть. Чому надміру Ви прекрасні й строгі? В моїй чернечій келії убогій щоночі сходять очі зеленаві… Тісні віконця вгору поплелися, дубова лава, кухоль на ослоні. Навіщо казку Вимріяв колись я, Ці виноградні пальчики солоні… Навіщо вітер грюкає острожно І збиті зорі падають в ожини? Сумну цю казку 220
Містечковий бомонд
Я змінить не можу… В ній Ви давно, давно чужа Дружина.40 «І не вір після цього у ворожіння по книзі», – подумала Галицька. В ту ж мить піднялася завіса, і під стелю злетіли величні звуки урочистого хоралу у виконанні зведеного хору. Дивно, здавалося б, вона мала відчувати смуток, а можливо, й сором, що стала причиною чиєїсь трагедії, але чомусь, навпаки, відчула полегшення. «Рано ти себе ховаєш, подруго! Не все так погано, як здається. Не варто писати сумну казку. Треба пам’ятати: дорогу подужає лише той, хто йде! Show must go on!41»
Вірш Тамари Ганенко Шоу має продовжуватися!
40 41
221
Галина Невінчана
ЗМІСТ Частина 1. Богемна кадриль............................................ 3 Вступний есей........................................................... 4 Розділ 1. Причепа...................................................... 6 Розділ 2. Лапи ескулапів............................................ 8 Розділ 3. Художній салон..........................................14 Розділ 4. Вперед, до світлої мети.................................18 Розділ 5. Дебют........................................................23 Розділ 6. Увага! Камера!............................................28 Розділ 7. Салон мадам Галицької................................32 Розділ 8. Мафіозно-корумпований гангстер..................36 Розділ 9. «Гей, там на горі Січ іде!».............................40 Розділ 10. Єпископські вечорниці...............................43 Розділ 11. Мироносиці...............................................45 Розділ 12. Життя – колесо.........................................48 Розділ 13. Німці в місті.............................................56 Розділ 14. Dranq nach Moskau.....................................63 Розділ 15. Німецька резидентура................................67 Розділ 16. З ранку до ночі..........................................73 Розділ 17. З ночі до ранку..........................................77 Розділ 18. Додому!....................................................80 Розділ 19. П`ять портретів Франкліна.........................85 Розділ 20. На період посту вистави відміняються..........91 Розділ 21. Geben sie mir bitte ein Stuck Brot!.................95 Розділ 22. Скандал у «благородному сімействі».......... 100 Розділ 23. Відділ культури і «кінь в манто»................ 105 Частина 2. Шива багатоверстатниця.............................. 109 Розділ 1. Стиль – це я!............................................. 110 Розділ 2. Не святі горшки ліплять............................. 113 Розділ 3. Дінка, яка п’є воду з калюжі....................... 119 Розділ 4. Як корабель назвеш... Або Ноїв ковчег......... 122 Розділ 5. Зелені свята.............................................. 125 Розділ 6. Who is who?.............................................. 128
Розділ 7. «У Багдаді все спокійно!»........................... 133 Розділ 8. Атас! Даішники на дорозі!........................... 138 Розділ 9. Серіал «Менти» триває............................... 143 Розділ 10. Прямий ефір........................................... 147 Розділ 11. Диверсійний загін у дії............................. 150 Розділ 12. Виконроб................................................ 152 Розділ 13. Щоб ви жили у час великих змін!............... 156 Розділ 14. Цо пан хце?............................................. 159 Розділ 15. Благими намірами…................................. 165 Розділ 16. Польський варіант................................... 172 Розділ 17. «А напослєдок я скажу...»........................ 174 Розділ 18. Спокуса.................................................. 178 Розділ 19. Месьє сто тисяч ідей................................. 182 Розділ 20. Аргентинське танго.................................. 185 Розділ 21. Гість із минулого..................................... 190 Розділ 22. Акти ощасливлювання............................. 195 Розділ 23. «Ах, какая женщіна...»............................ 198 Розділ 24. Екстрасенс.............................................. 205 Розділ 25. «Какім ти бил, такім ти і остался…»........... 211 Замість епілогу....................................................... 215
читайте вже зараз інші книги автора
Зерна і жорна. Біла Церква. – «Буква», 2011 В основі твору – реальні події 40-50-х років ХХ ст. Герої оповіді військовий інженер і студентка медичного технікуму, які стають жертвами існуючого режиму. За колючим дротом таборів ГУЛАГу розцвітає кохання, яке має пройти жорстокі випробовування. Та навіть у пеклі люди плекають надію, бо вона, як відомо, вмирає останньою…
Півень у фристайлі. К. – «Гамазин», 2008. Героїня роману, провінційна художницяоформлювачка має півнячі наскоки за єдиний спосіб порятунку, а інколи і самоствердження в цьому безглуздому світі. Вся історія – гра в богему, часом кумедна, часом драматична, а в цілому – просто зворушлива. Одним словом – півень у вільному польоті.
Амури і конкури. С-Пб. – «Люмен», 2011. Несподівано одержані нотатки дідуся переносять авторку в його сповнену романтичних пригод молодість і дають можливість співпережити буремні події першої чверті минулого сторіччя та дати їм оцінку безпосереднім учасником, який уже усвідомлює їх трагічність, але не передбачає жахливості наслідків.
Чужі вікна. – Біла Церква. – «Буква», 2012. – 160 с.
Картинки нехитрих сюжетів з буденної круговерті життя спонукають до роздумів, викликають велику гаму почуттів. Чужі вікна – за ними по обидва боки одвічна боротьба добра і зла, світла і тіні, людських якостей, які щоразу мають нагадувати нам, що ми все ж – ЛЮДИ. Оповідання охоплюють чималий відрізок часу на зламі двох століть, по суті двох епох. Відбулася зміна формацій, а значить, мають змінюватись і люди. От чи на краще? Для широкого кола шанувальників художньої прози.
Літературно-художнє видання
Невінчана Галина Вікторівна Містечковий бомонд Іронічний роман
Редактор Г.Гай Технічний редактор О.Радзієвська Комп’ютерна верстка В.Панько Коректор Л.Чернікова Дизайн обкладинки Г.Невінчана Підписано до друку 8.09.2012 Формат 84 х 1081/32 Гарнітура SchoolBook. Папір і друк офсетний. Ум. друк. арк. Зам.
МП Видавництво «Буква» вул. Підвальна, 28-А м. Біла Церква Київської обл., Україна, 09117 Тел./факс (04563) 6-20-92